Книга - Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

Проклятi рубiни. Книга друга. Колье Магдалiни
Андрис Лагздукалнс


Льолька, почавши працювати над новим романом, виявляеться втягнутою в розслiдування серii загадкових вбивств членiв старовинного сiмейства iспанських аристократiв i в протистояння з мiжнародною корпорацiею. Щоб захистити себе, друзiв i викрити вбивцю, Льолька мае не тiльки укласти союз з колишнiм супротивником, але й переступити межу закону.





Андрiс Лагздукалнс

Проклятi рубiни. Книга друга

КОЛЬЄ МАГДАЛІНИ





Пролог




Париж, Італiйський бульвар, серпень 2015 року


Похмурого серпневого дня Італiйським бульваром Парижу, тримаючись за руки, йшли хлопець i дiвчина. Ця парочка мало чим видiлялась у бурхливому натовпi, що складався здебiльшого з банкiвських службовцiв, страхових агентiв, продавцiв крамниць i офiсних клеркiв, якi поспiшали використати час обiдньоi перерви з найбiльшою користю для себе.

Пару можна було прийняти за закоханих, якi вирiшили прогулятися вiльного дня, або за туристiв, блукаючих центром Парижа. Хлопець був одягнений в сiрий недорогий костюм, з блакитною сорочкою без краватки. Дiвчинi була одягнута у рожеву спiдницю-кльош в комплектi з блузкою в бiлу та синю смужки. Незважаючи на хмари, якi сiрою ковдрою вкрили небо, парочка ховала очi за склом сонцезахисних окулярiв. Через плече дiвчини був перекинутий ремiнець невеликоi сумочки. Хлопець ховав вiльну руку за спину, мiцно стискаючи готовий до знiмання фотоапарат. Час вiд часу вони перекидалися коротенькими фразами.

– Ти ii бачиш?

– Так. Вона вийшла з ювелiрноi крамницi i йде у напрямку бульвару Осман.

– Може менi пройти вперед?

– Нi. Не варто. Вона нас не бачить i нiчого не пiдозрюе.

– Ти зробив знiмки?

– Так. Двiчi.

– Треба ще.

– Стiй! Повернись до мене.

Хлопець потягнув дiвчину за руку, прямуючи до огорожi, що вiдокремлюе тротуар вiд проiжджоi частини. Поклавши долонi на плечi своему супутнику, дiвчина поцiлувала його в щоку.

– Де вона?

– Зупинилася бiля тютюновоi лавки.

– Знiмай.

Довгий об'ектив фотоапарата зручно влаштувався в дiвчини на плечi. Ледь чутно спрацював затвор у режимi серiйноi зйомки. Шiсть кадрiв додалося в пам'ять цифровоi матрицi.

– Готово. Вона купила цигарки, йде далi.

– Стiй. Не поспiшай.

Зачекавши з пiвхвилини, парочка пiшла слiдом за жiнкою, яка була об'ектом iхньоi пильноi уваги. Пройшовши з десяток метрiв, вони знову зупинилися.

– Нам щастить. Вона зайшла до бiстро.

– Бачу. Вiдвернися.

Дiвчина знову повернулася до хлопця. Повторилася процедура зi швидкiсною зйомкою.

– Поквапся. Що вона робить?

– Присiла за столик. Зробила замовлення.

– Поруч багато людей?

– Немае нiкого.

– Як ти гадаеш, вона на когось чекае?

– Навряд чи. Ми вели ii вiд самого видавництва. Вона нiкому не телефонувала i не вiдповiдала на дзвiнки. Палить, переглядае газету.

– Час. Іншоi нагоди у нас не буде.

– Ти права. Тiльки не зiпсуй все, як минулого разу.

– Я впораюсь.


* * *

Льолька розташувалася за столиком, встановленим на тротуарi бiля дверей невеликого бiстро, неподалiк вiд перехрестя двох вiдомих паризьких бульварiв: Італiйського та Осман. Зробила замовлення. Дiставши з пачки цигарку, закурила i розгорнула газету.

Пiсля зустрiчi з головним редактором видавництва, вона вiдчувала себе настiльки втомленою, що, навiть iсти, не хотiлося. І це незважаючи на те, що зранку у неi в шлунку не було нiчого, окрiм вмiсту двох чашок кави. Глибоко затягнувшись, Льолька випустила дим тонкою цiвкою вгору i почала переглядати столичнi новини. Звичайно ж, як i обiцяв редактор на першiй сторiнцi Le Dauphinе Libеrе, красувався анонс ii нового роману. Щоправда, свiтлина Льольки була торiчна.

Прямуючи до видавництва, Льолька в якостi маскування використовувала сiрий з тонким чорним малюнком «ялинка» капелюх «гаврош» i окуляри в прямокутнiй оправi з простим склом. Журналiсти, дiзнавшись про вихiд нового роману, божеволiли, намагаючись дiстатися до новоi «зiрки» детективного жанру. Усiх вражала мiстична здатнiсть Льольки наперед описувати подii, якi вiдбувалися в реальному життi. Всiм неодмiнно хотiлося дiзнатися, як це працюе та яким чином юна письменниця збираеться використати свiй дар.

Коли Алекс був поруч, то вiн швидко позбавлявся надокучливих «акул пера». Але коли чоловiк був зайнятий, доводилося маскуватися, в надii, що ii не впiзнають.

Почувши звуки крокiв, Льолька вiдiрвала очi вiд газетних рядкiв. До столика пiдiйшли хлопець i дiвчина. Руки хлопець тримав за спиною, а обличчя дiвчини вiдбивало надзвичайну люб'язнiсть i зацiкавленiсть.

– Вибачте, що вiдриваю вас, але ж це ви мадам Деланж?

– Так це я, – ствердно кивнула Льолька. – А в чому справа?

– Я хотiла б поставити вам кiлька запитань.

– То спробуйте.

Дiвчина не передбачала такого розвитку подiй, тож всi пiдготовленi заздалегiдь заперечення, спрямованi на те, щоб умовити Льольку дати iнтерв'ю, змiшалися в головi та ввели ii в стан легкого ступору.

– А що ви тут робите? Обмiрковуете новий сюжет? – мозок видав дiвчинi запитання, яке не було прiоритетним в заготовленому перелiку.

– Нi. Не обмiрковую. На трамвай чекаю, – Льолька бовкнула перше, що спало iй на думку – улюблений жарт студентськоi пори.

– Що перепрошую?

– Чекаю на трамвай. Що тут незрозумiлого?

– Але вибачте… Тут не ходить трамвай. Бульваром, навiть рейки не прокладено, – дiвчина спантеличено глянула на парубка, а потiм на Льольку.

– Ось i я мiркую, що довго менi доведеться на нього чекати. Тому вирiшила поснiдати. Чи вже, мабуть, пообiдати. Їсти будете? – посмiхнулася Льолька.

– Що, перепрошую? – було, схоже, що дiвчина остаточно втратила контроль над мозковим центром, який вiдповiдае за пов'язану людську мову.

– Сiдайте за столик разом з вашим папарацi i замовте iжу. Я пригощаю. Пiд час обiду й поспiлкуемося. Якщо ви i далi будете стирчати поперед мене, наче соляний стовп, то набiжать конкуренти. Тодi ваша прогулянка слiдком за мною вiд дверей видавництва, буде марною тратою часу.

Хлопець з дiвчиною незграбно присiли за стiл. Напружена фiгура й пальцi, що нервово перебирали ремiнець сумочки, вказували на повну розгубленiсть молодоi журналiстки. Вона дiстала з сумочки диктофон, покрутила його в руцi, потiм знову заховала назад.

Згасивши в попiльничцi недопалок, Льолька пiдкурила наступну цигарку. Вiдклавши вбiк газету, вона махнула гарсону, що визирнув з дверей бiстро. Хлопець у мить пiдскочив до iхнього столика. Переглянувши меню, Льолька самотужки вирiшила, чим пригостити несподiваних гостей.

Поки готували обранi нею страви, Льолька придiлила увагу дiвчинi, яка здавалося, остаточно втратила контроль над здатнiстю розмовляти.

– Перше iнтерв'ю?

– Таке серйозне – так, – з полегшенням кивнула дiвчина. – Скажiть мадам Деланж…

– Давайте без мадам. Просто Ольга.

– Скажiть Ольго, чому ви погодилися з нами поспiлкуватися?

– Себе згадала. Я ж теж починала з журналiстики. Працювала в Киевi у мiськiй газетi. Коли ви пiдiйшли, у тебе в очах вiдбивався такий жах, наче, ти потрапила в кiмнату з манiяком-людожером. Ну, вилита я!

– Дякую за розумiння. А ваш новий роман… Кажуть, що ви все це передбачили заздалегiдь? Це дiйсно так i було? З чого взагалi все почалося?

– Вiдразу вiдповiм i зробимо на цьому наголос! Мое вмiння писати наперед, я не можу пояснити нiяк. Інтуiцiя. Збiг. Божий дар. Не знаю! Взагалi це просто звичайна праця письменника. Збiр iнформацii з теми: за людей, за мiста, за компанii та держави, чи то за iхнi стосунки з сусiдами. Крiм цього додайте аналiз, зiставлення реальних подiй i того, що уявляе автор. Це дуже довга й кропiтка праця. Пiдготовка часом займае бiльше часу, нiж робота з текстом рукопису. Коли я закiнчую збирати все, що мене цiкавить, що необхiдно для роботи, то пишу дуже швидко. Текст, вiдразу набираю в ноутбуцi. Папером i ручкою користуюся зрiдка. Зазвичай у дорозi. Все залежить вiд внутрiшнього настрою та вiд iсторii, яку ти розповiдаеш читачам. А в цей раз все почалося…, – Льолька замислилася, зупинивши погляд на попiльничцi. – Почалося все одного прохолодного березневого дня…




Роздiл перший




Париж, штаб-квартира французькоi кримiнальноi полiцii, березень 2015 року


Свiжий весняний вiтер продував наскрiзь набережну Орфевр, змушуючи поодиноких перехожих пiднiмати комiри пальто i ховати руки в кишенях. Вiтер, бавлячись, хапав в урнах смiття, що лежало зверху, обгортки вiд морозива та кружляючи, пiднiмав iх над землею, жбурляючи потiм на лобове скло i дахи автомобiлiв, кидаючи в спокiйну поточну воду Сени. Сонце, спустившись до дахiв будинкiв, пригрiвало вже не так сильно, як у обiд.

Двое чоловiкiв у формi судових приставiв вилiзли з автомобiля, що зупинився, на паркуваннi бiля будiвлi штаб-квартири французькоi кримiнальноi полiцii. Сiрий непримiтний «Пежо Партнер», з налiпками емблеми «Виконавчоi служби Францii» на будцi, нiчим не видiлявся на паркуваннi серед iнших легковикiв, якi доставили до управлiння представникiв рiзних мiських органiзацiй.

Вилiзши з машини, пристави швидким кроком попрямували до схiдцiв, якi вели до одного зi службових входiв будiвлi. Один з чоловiкiв нiс невеликий металевий контейнер, вiд ручки якого вiдходив ланцюжок, що закiнчувався браслетом сталевого наручника, що щiльно охопив зап'ястя його руки. Другий чоловiк, поклавши руку на кобуру пiстолета, йшов, трохи вiдставши вiд свого супутника. Вiн уважним поглядом оглядав вулицю, зустрiчних перехожих i полiцiантiв у формi, якi спускалися сходами iм назустрiч.

Проiжджа частина Набережноi Орфевр у пiсляобiднiй час була майже порожня вiд автомобiлiв i пiшоходiв, що полегшувало його завдання. Кiлька туристiв зупинилися вдалинi, бiля кута будiвлi та почали фотографуватися. Пристав, не зупиняючись, окинув iх поглядом. Не побачивши небезпеки, продовжив свiй шлях. Нiхто з полiцiантiв не звернув уваги на цю пару, що органiчно вписалася в звичайну денну метушню притаманну штаб-квартирi французькоi кримiнальноi полiцii.

Пройшовши всередину будiвлi, чоловiки пiдiйшли до чергового i пред'явивши пластиковi посвiдчення, доповiли про мету свого прибуття – за рiшенням суду здати речовi докази в сховище. Молодий бригадир уважно звiрив фотографii в посвiдченнях з оригiналами.

Той, що нiс контейнер, був повним чоловiком середнiх рокiв. Товстий нiс i пишнi вуса надавали його обрезклому обличчю вигляд втомленого вiд життя батька сiмейства. Незважаючи на досить прохолодний весняний день, чоловiк пiтнiв, постiйно втираючи обличчя хусткою. Жовтуватий вiдтiнок шкiри, наштовхнув чергового на думку про те, що, можливо, у пристава проблеми з печiнкою, або пiдшлунковою залозою. Вiн нагадав йому сусiда. Легкий валлонський акцент доповнив цю подiбнiсть.

Другий чоловiк був молодший за свого напарника. Судячи з вiдсутностi обручки на пальцi, пристав не був обтяжений сiмейними стосунками. Високий, худорлявий, з жорсткою кучерявою шевелюрою вiн був схожий на тисячi молодих парижан, що живуть собi на втiху i вважають, що у них ще все попереду. Єдине, що псувало його привабливе обличчя, це був косий рубець, який починався вiд мочки лiвого вуха та спускався щокою до куточка рота. Перевiривши документи, черговий козирнув вiдвiдувачам i натиснувши на пультi кнопку, пропустив iх усередину.

Пристави пiдiйшли до лiфтових шахт. Дочекавшись, коли вiдкриються стулки вiльноi кабiнки, вони увiйшли всередину. Молодший з чоловiкiв натиснув на кнопку пiдвального поверху. Стулки зiйшлися i, кабiна лiфта опустилася на два рiвнi. Вийшовши з лiфта пристави, повернули лiворуч i через кiлька метрiв пiдiйшли до загратованих дверей. Спалахнуло свiтло. З-за столу, що стояв метрах в п'яти вiд вхiдних дверей неохоче пiдвiвся полiцiант. Здалеку вiн виглядав точною копiею старшого з приставiв. Неквапливо човгаючи пiдлогою пiдошвами формених черевикiв, полiцiант пiдiйшов до дверей i вiдкривши невелике вiконце, вiдкинув металеву пiдставку, на яку зазвичай викладали речовi докази та супровiднi документи.

– Що бажаете мсье? Наскiльки я знаю всi судовi засiдання, призначенi на сьогоднi, вже закiнчилися, – вiн позiхнув, затуляючи долонею рота.

– Нам необхiдно помiстити документи в сховище для особливо цiнних речових доказiв, – пробурмотiв валлонец.

– Менi про це нiчого не вiдомо. Зранку нiхто нiчого не отримував.

– Це документи з залу суду. Якщо ви не в курсi, то саме сьогоднi слухалася справа цього виродка Марiо Белiмо. Прокурор притягнув папери та вiдеозаписи прямо на засiдання. Їх залучили до справи, тож тепер повиннi зберiгати двадцять п'ять рокiв. Саме стiльки йому впаяли.

– Белiмо, Белiмо… Це той наркодилер, якого два мiсяцi тому взяли пiд час стрiлянини в рiчковому порту? – запитально глянув на вiдвiдувачiв полiцiянт.

– Саме вiн. Там ще двое ваших колег постраждали.

– Пам'ятаю. Як же. Хлопцi потiм майже мiсяць провалялися в шпиталi. Гаразд. Давайте вашi касети.

– Не можу. Ти ж знаеш iнструкцiю. Ось супровiдний лист.

Пристав простягнув полiцейському стандартний бланк який прикрашав прямокутний штамп червоного кольору з цифрою «25» посерединi.

– Інструкцii, iнструкцii. Ви спiзнилися на 15 хвилин. У мене теж iнструкцii.

– Слухай-но старий, це не наша провина. Чортiв прокурор, зi своiми помiчницями цiлу годину оформляли папери. Хоча я мiркую, вони там ще й перепихнутися встигли. Дуже в однiеi помiчницi очi блищали, коли вона менi вiддавала супровiдний лист.

– Це вони можуть. І помiчницi iм покладенi, i надбавки за важку працю. Гаразд панове, ласкаво прошу в моi каземати.

Полiцiант закрив вiкно, набрав на пультi комбiнацiю цифр. Клацнув замок i гратчастi дверi вiд'iхала вбiк, пропустивши вiдвiдувачiв. Зайшовши всередину, вони, як i годиться за iнструкцiею зупинилися, чекаючи, поки дверi повернуться на мiсце i тiльки, тодi продовжили рух. Пройшовши вглиб примiщення мiж двома рядами стелажiв, де на полицях лежали стандартнi коробки з бирками, вони впевнено повернули лiворуч i пiдiйшли до стiни.

Стiна, починаючи вiд пiдлоги, до самоi стелi була всiяна прямокутними дверцятами, на зразок тих, що зустрiчаються у вокзальних камерах зберiгання. Поряд з кожними дверцятами був укрiплений стандартний пульт для введення коду, але, крiм цього були й по двi замковi щiлини. Над половиною пультiв горiли червонi вогники, вказуючи, що камери поставленi пiд охорону. Полiцейський пройшов вперед i знайшовши потрiбну комiрку набрав код.

– Давайте ваш ключ мсье, – вiн повернувся до приставiв.

– Матiр Божа! Це що за лайно сидить у тебе на полицi? – злякано вигукнув валлонец.

Пристав, витрiщивши з переляку очi, втупився у щось за спиною полiцiанта. Його напарник, дивлячись в тому ж напрямку, швидко й нiяково зашкрябав пальцями по застiбцi кобури. Полiцейський озирнувся й в ту ж мить отримав у потилицю удару рукiв’ям пiстолета. Крекнувши, вiн знепритомнiв i лантухом звалився на кам'яну пiдлогу.

– Чи не сильно ти йому приклав? – поцiкавився у напарника, що ховав пiстолет в кобуру, валлонец.

– Нi. Тиждень походить з перев'язаною макiтрою i все буде гаразд. Дiставай ключ.

Товстун нахилився й вiдчепивши з пояса ланцюжок з ключем вставив його в замкову щiлину. Його напарник зробив те ж саме зi своiм. Одночасно вони повернули ключi за годинниковою стрiлкою. Клацнув замок i дверцята вiдчинилися. Товстун спритно вiдкрив контейнер. Його напарник дiстав з сейфа двi невеликих прямокутних коробки з сiрого пластика. Вiдiгнувши край однiеi з коробок, вiн зазирнув усередину.

– Вони Рафiк.

Кинувши коробки до контейнера, пристав зачинив дверцята сейфу. Витягнувши ключi, чоловiки перейшли трохи вбiк. Молодий дiстав з кишенi цидулку. Звiряючись iз записами, вiн почав вводити код на наступному пультi. Вставивши ключi, вони повторили операцiю. Так чоловiки розкрили ще п'ять сейфiв, переклавши iх вмiст до контейнера.

– Все! Йдемо.

Схилившись над полiцiантом, чоловiки пiдхопили його пiд пахви та потягли проходом до гратчастоi дверi. Там вони насилу поставили його на ноги. Молодий набрав на замку код i доклав великий палець правоi руки непритомного полiцiанта до сенсорного датчика. Пискнувши, електронний замок клацнув i дверi вiдiйшли в бiк. Обперши полiцiанта лобом у стiну, пристави залишили його там стояти, а самi швидко вийшли в коридор. Дверi зачинилися. Тiеi ж митi почувся глухий звук падiння тiла. Дiйшовши до лiфтовоi шахти, пристави пiднялися на перший поверх i безперешкодно залишили будiвлю штаб-квартири кримiнальноi полiцii. Сiвши в автомобiль, старший рiзко видихнув.

– Поiхали! Тiльки не жени заради Пресвятоi Дiви Марii, а то спалимося.

Плавно рушивши з мiсця, автомобiль з наклейками судовоi виконавчоi служби, влився в потiк транспорту i попрямував до найближчого мосту через Сену.




Роздiл другий




Тюрма Пуассi, округ Сен-Жермен-ан-Ле, Францiя, березень 2015 року


Сiрi металевi дверi, що вели до загального дворику для прогулянок, розчинилися перед ув'язненим № 25-222 / 8-FR. Чоловiк, тримаючи руки за спиною, ступив з вузького коридору на майданчик. Заплющивши очi вiд яскравого весняного сонця, вiн не поспiшаючи пiдiйшов до двох рядкiв пластикових лавок, що стояли уздовж стiни. Пройшовши мiж лавками, ув’язнений сiв на найвiддаленiшу вiд огорожi спортивного майданчика. Обпершись спиною об цегляний мур будiвлi, дiстав з кишенi синьоi тюремноi куртки цигарку й клацнувши одноразовою запальничкою з насолодою закурив.

На вiдмiну вiд бiльшостi ув'язнених, куртку та штани чоловiка прикрашали бiлi кола дiаметром з чайне блюдце нашитi на грудях i спинi, а так само в районi колiн i лiктьових згинiв. Такi нашивки покладалися лише, особливо небезпечним злочинцям, яких французький суд iзолював вiд суспiльства на строк не менше двадцяти рокiв.

В’язниця Пуассi, в прогулянковому дворику якоi перебував ув'язнений, була вiдкрита на початку XIX столiття. Вiд столицi Францii ii вiддiляло всього нiчого – 30 кiлометрiв. Тут утримувалися засудженi за тяжкi злочини чоловiки, термiн покарання, яких обчислювався не одним десятком рокiв, а то й зовсiм приреченi на довiчне ув'язнення. Порушники режиму i особливо небезпечнi злочинцi, мiстилися в одиночних камерах, позбавленi права на прогулянки разом з iншими ув'язненими. Тi ж, хто ставав на шлях виправлення, мали змогу працювати на виробництвi, а вiльний час проводити у кiмнатi вiдпочинку, в комп'ютерному класi, або на спортивному майданчику.

Поява в’язня № 25-222 / 8-FR не пройшла непомiченою iншими. Кiлька чоловiкiв, що стояли бiля дальньоi стiни, оглянули його злiсними поглядами i про щось зашепотiли, схиливши голови один до одного. Двое iнших, якi грали неподалiк на лавочцi в шахи, швидко перенесли дошку на кiлька метрiв далi вiд небажаного сусiда. Появу в’язня помiтили й гравцi в баскетбол. Один з них, молодий африканець, кинувши м'яча своему напарниковi, швидко залишив майданчик i зник в роздягальнi. За кiлька хвилин з дверей роздягальнi вийшов середнiх рокiв iспанець i ставною ходою пiдiйшов до чоловiка.

– Очам своiм не вiрю! Щоб менi повилазило! То це ти? Тобi знову дозволили вийти на прогулянку? – в знак вiтання вiн простягнув в’язню № 25-222 / 8-FR долоню.

Ув'язнений з силою ii потиснув.

– Я зразково поводився весь останнiй тиждень. Заступник директора розiбрався, що в тiй бiйцi, коли понiвечили марокканцiв, я тiльки захищався.

– Так. Я теж вiрю, що ти тiльки захищався, – посмiхнувся iспанець.

– Як все пройшло?

Чоловiк докурив цигарку. Спритно клацнувши пальцями, вiн вiдправив недопалок до смiтника.

– Чудово. Хлопцi точнiсiнько виконали твоi iнструкцii. Що з розрахунком?

– А iм не вистачило того, що вони взяли в сховищi?

– Я не знаю, скiльки вони взяли i чого саме. Це iхнiй навар. Ти ж пам'ятаеш нашi закони. Будь-яка праця повинна бути оплачена. Я теж повинен на щось жити.

– Менi потрiбно зателефонувати, Родрiгесе.

– Прошу мсье.

Невловимим рухом Родрiгес витяг з кишенi тюремних штанiв мобiльний телефон. Взявши апарат, чоловiк швидко набрав номер. Пiднiсши до вуха телефон, вiн почув кiлька гудкiв. Потiм щось клацнуло i приемний жiночий голос вiдповiв: – Брокерська контора Грейс Мiтчiнг. Чим я можу вам допомогти?

– Це мсье Монтель 12Бi42Ікс.

– Рада знову чути вас мсье Монтель.

– Передайте будь ласка мiстеровi Мiтчiнгу, що я бажаю зробити ставки на суму в 200 евро. Чотири ставки по 50 евро кожна, на…, – вiн почав перераховувати назви i дати футбольних матчiв, шахових турнiрiв та боксерських поединкiв.

– Пiдтвердьте замовлення.

– Пiдтверджую.

Чоловiк забрав телефон вiд вуха i миттево набрав кiлька цифр. Його спiврозмовник, навiть оком не встиг моргнути, як чоловiк продовжив розмову.

– Замовлення пiдтверджене. Дякую, що знову скористалися нашими послугами мсье Монтель. Бажаю вам виграти, – пролунав у динамцi все той же жiночий голос.

Ув'язнений № 25-222 / 8-FR вiдключив зв'язок, i повернув телефон Родрiгесу.

– Протягом пiвгодини грошi надiйдуть на рахунки.

– Чудово. З тобою приемно мати справу. Щось ще потрiбне?

– Так. Ось список книг, – чоловiк простягнув iспанцевi аркуш. – І ще одне. Нехай твоi люди не сунуть свого носа, куди iм не слiд.

– Це ти за тi двi пластиковi коробки? Можеш не перейматися через це. Вони тiльки переконалися, що взяли саме те про що ти нас просив. Товар вiдправлений за вказаною адресою.

– Дякую Родрiгесе.

– Радий спiвпрацi. Покурити не хочеш? Я пригощаю, – iспанець дiстав з кишенi куртки заряджену марихуаною цигарку.

– Нi. Дякую. Ти ж знаеш, я цим не захоплююся.

– Дивнi ви люди – шпигуни. На вигляд так ти звичайний бухгалтер. А показав себе не аби, як. Не боiшся, що марокканцi помстяться?

– Ти ж мене попередиш? Я буду готовий, – посмiхнувся чоловiк.

– Звичайно. Я повинен берегти такого клiента. Нам з тобою тут ще довго жити.

– Ну, це, як подивитися…

– Ти зiбрався померти?

– Все у волi Господа нашого, Родрiгесе, нам цього знати, не дано…

З коридору на майданчик вийшли двое охоронцiв. Один з них пильно подивився на в'язня № 25-222 / 8-FR i кивнув йому, запрошуючи слiдувати за собою. Чоловiк пiдвiвся i склавши руки за спиною пiшов до охоронцiв.

– Поводься добре амiго! – крикнув йому вслiд Родрiгес. – Ігри на свiжому повiтрi подовжують життя.




Роздiл третiй




Шато «Литторал», округ Анжу, Францiя, березень 2015 року


Комiсар полiцii Мартiн Вiардо, зупинив автомобiль на майданчику бiля парадних сходiв господськоi оселi. Цього вечора вiн завiтав до шато «Литторал», що розкинуло своi угiддя в передмiстi Анже i у якому мешкали його друзi. Вiардо очолював бригаду з розслiдування, особливо тяжких злочинiв у паризькому комiсарiатi й цього разу до шато його, на жаль привели справи.

Тридцятип'ятирiчний комiсар вилiзши з салону машини, легко пiднявся сходами. Дверi вiдчинилися i вiдвiдувача зустрiв одягнений в старовинну лiврею лiтнiй слуга Жак.

– Радий знову бачити вас, мсье радник, – посмiхнувся старий.

– Вiтаю вас Жаку. Ви чудово виглядаете. Нехай i звучить банально, але таке враження, що час для вас зупинився. До речi я давно вже не радник, а всього лише комiсар полiцii, – чоловiк вiтаючись, простягнув служниковi руку.

Пiсля мiцного рукостискання, слуга зрушив з мiсця, пропускаючи гостя в просторий хол.

– Дякую мсье Вiардо за комплiмент. Та вiдповiдь проста, немов теплий вiтерець цього чудового вечора – менi вкрай подобаеться жити, ось час i зупинився. Та ще для мене, ви завжди будете радником. Люди похилого вiку рiдко змiнюють своi звички.

– Крiстiан у себе?

– Так. Граф з нетерпiнням чекае на вас. Уже двiчi цiкавився. Вiн наказав накрити стiл у малому кабiнетi й провести вас прямiсiнько туди.

– Ох вже цi аристократи, – посмiхнувся Вiардо. – Але вечеря менi не завадить. П'ятниця. Моторошнi пробки на автошляхах. Перший теплий день. Мiстяни поспiшають на природу.

Подякувавши слугу кивком, гiсть знайомим шляхом пройшов до малого кабiнету. За кiлька хвилин туди ж увiйшов власник маетку. Чоловiки радiсно привiтались. Обiйнялись, поплескуючи один одного по спинi.

– Ти погладшав Крiстiане. З нашоi останньоi зустрiчi минуло пiвроку, а ти помiтно роздався вшир.

– На жаль, пiсля семи рокiв перебування у в’язницi, мiй органiзм почав робити запаси. Так кажуть мiй особистий лiкар та тренер з тенiсу.

– Ну, тодi це не страшно. Будемо вважати, що це тимчасове явище, тож до лiта ти набереш гарну форму.

– Щиро кажучи, я до цього не сильно прагну. Невеликий живiт додае менi солiдностi. Жозефiнi це подобатися.

– О! Якщо це подобатися коханiй жiнцi, то тодi немае чого перейматися.

– Повечеряеш зi мною Мартiне? Залишишся на нiч?

– Із задоволенням. Цi божевiльнi перегони з Парижа, зовсiм мене виснажили.

– А хiба згiдно зi статусом ти не повинен мати особистого водiя? На крайнiй випадок приiхав би потягом, а мiй водiй зустрiв би тебе на вокзалi.

– Я не люблю потяги i не люблю особистих водiiв. У Парижi ще, куди не йшло, особливо, коли потрiбно переглянути папери шляхом до мiнiстерства. Але в таких замiських поiздках, я вважаю за краще керувати автомобiлем власноруч. Руки й ноги працюють на автоматi, а голова вiдпочивае.

Чоловiки сiли за накритий бiля камiна стiл. Вiдкрилися бiчнi дверi. Кухар у бiлоснiжному вбраннi зайшов до кабiнету, штовхаючи перед собою столик, на якому стояли: порцеляновi супницi, соусники i тарiлки з зеленню. Переставивши все на стiл i наливши в келихи вино, кухар пiшов.

– Я попросив, щоб нас не турбували, тому пригощайся. Сьогоднi у нас самообслуговування, – граф запрошуючи, зробив рух рукою.

– Чудово. Не можу я звикнути до цих урочистих обiдiв. Як тобi це вдаеться? – пiдтримав його гiсть.

– Потрiбно народитися у шляхетнiй родинi i тодi ти швидко до цього звикаеш, – посмiхнувся Крiстiан, пригубивши вино. – Що такого термiнового сталося, що ти стрiмголов прилетiв до мене?

– Вкрай неприемна звiстка мiй друже…

Вiардо теж пригубив вино й вiдкривши супницю запустив до неi ополоник. Налив собi в тарiлку порцiю ароматного рибного супу та стурбовано глянув на спiврозмовника.

– Соромно казати, але треба. Зi спецсховища штаб-квартири кримiнальноi полiцii викрадено стилети. Тi два, що за рiшенням суду визнанi власнiстю вашоi родини i якi ти не спромiгся забрати.

– Ось, як? – Крiстiан здивовано глянув на комiсара.

– Саме так, уяви собi.

– А ти знаеш Мартiне, я, навiть радий. З цими стилетами в моiй пам'ятi пов'язанi тiльки однi сумнi спогади. Смерть батька, загибель старого антиквара, мое ув’язнення. Потiм цi жахливi вбивства. Спроба Фiлiпа пiдiрвати нашу з Жозефiною яхту. Напевно, тому я й не змiг змусити себе поiхати та забрати цi клятi стилети.

– Доручив би це адвокату. Продали б стилети на аукцiонi, а грошi передав би в якийсь фонд допомоги онкохворим, – знизав плечима Вiардо. – В чому проблема?

– Ти знаеш, про це я якось, навiть i не здогадався. Менi просто було неприемно iх не те що бачити, а навiть згадувати. Шкода, що ти ранiше не пiдказав менi цю iдею.

– Нiчого. Коли ми iх знайдемо, я тобi нагадаю.

– Не маю жодних сумнiвiв. А, як це сталося? Досить дивна подiя. Яке нахабство.

– Згоден. Напрочуд дивний i зухвалий злочин. Пограбування сховища скоiли вдень. Прийшли двое суб'ектiв у формi судових приставiв. З приводу помiщення речдокiв у спецсховище проникли туди за пiдробленими документами. Вирубили чергового. Вiдкрили сейфи. Та дивне не це, – Вiардо замислившись, навiть зупинив ложку шляхом до рота. – Мене вражае рiвень iхньоi пiдготовки та обiзнаностi. Посвiдчення, допуски, формуляри, все було виготовлено на найвищому рiвнi. Крiм шухлядок зi стилетами грабiжники почистили ще кiлька сейфiв, в яких зберiгалися цiнностi i грошi, що проходять у iнших справах. Але гадаю, це було зроблено, щоб замилити нам очi. За вартiстю стилети перекривають усе викрадене.

– Давай залишимо цю тему. Менi неприемно про це згадувати.

– Вибач. Але я був повинен тебе повiдомити й попередити, щоб ти посилив заходи безпеки.

Крiстiан знизавши плечима за прикладом гостя почав iсти. Пiшла змiна страв. Потiм служник i кухар прибрали посуд й принесли сигари i коньяк. Подали каву. Крiстiан розпалив камiн. Незабаром у кiмнатi запахло палаючими дровами. Вiдкривши вiкно, граф налив у келихи коньяк i розкурив сигару. Вiардо приеднався до нього.

– Як наш молодий комiсар i його чудова дружина? – Крiстiан влаштувався в широкому шкiряному крiслi бiля камiна.

– Погано. Вони знову посварилися, – зiтхнув Вiардо. – Ольга поiхала до Марселю. Працюе над новим романом. На дзвiнки майже не вiдповiдае. А у Алекса черговий напад депресii.

– Це через поранення?

– І так i нi. Вiн страшенно комплексуе з цього приводу. Нiколи б не думав, що вiн на цьому може зламатися. Та ще цi бiсовi психологи. Йому досi не дали дозвiл стати до оперативноi роботи. А це його вбивае найбiльше. Коли я iхав, хлопцi насилу витягли його з «Золотого сонця» i вiдвезли додому.

– Може Ользi варто побалакати з ним?

– Та балакала вже не раз. Пiсля його виписки з шпиталю, вiн спочатку комплексував через шрами, що спотворили його обличчя…

– Я пропонував йому зробити пластику, але вiн навiдрiз вiдмовився, – урвав спiврозмовника Крiстiан.

– Так. Я в курсi. Вiн з усiма так. Вiдкидае будь-яку допомогу. На початку зими Алекс став менше звертати на це увагу. Здавалося, що справи почали полiпшуватися, але потiм йому не дали дозвiл психологи. І все. Вiн, нiби махнув на себе рукою. Ольга намагалася вивезти його в передмiстя Марселя, де вони купили котедж. Там вiдокремлене мiсце. Їхнi друзi, дуже рiдко приiжджають до своiх домiвок, якi розташованi поруч. Решта сусiдiв з’являться тiльки пiд час курортного сезону. Там суцiльно багатii з Марселя. Але зараз у селищi майже нiкого немае. Та вiн теж навiдрiз вiдмовився вiд цiеi поiздки. Алекс не може без улюбленого заняття. Без сиску. Повернувшись до Парижу, вже вкотре поспiлкуюсь з керiвництвом. Ми можемо втратити вiдмiнного детектива.

– А може вiн переймаеться через загиблих хлопцiв?

– Це теж присутне. Я сам часом звинувачую себе за те, що дозволив iм взяти участь у затриманнi цих баскiв. Це робота для спецназу. Але хiба його можна було зупинити? Тим паче тодi ми не знали, що вони готують теракт. Алекс i Дюпре вийшли на них у зв'язку з потрiйним вбивством, яке сталося на паркувальному майданчику бiля бару в Анже. Їм знадобилося майже пiвтора мiсяцi, щоб дiстатися до цих виродкiв. І вони взяли майже всiх. Залишився цей хлопчисько. Нiхто й гадки не мав, що вiн натисне на кнопку. Серж майже його вмовив. Але в останню мить все пiшло шкереберть. З'явився цей iдiот Монсиньи з дiвчиськом i все зiпсував.

– Жахлива у вас робота Мартiне. Адже, по сутi, йдучи на службу, ви не маете уяви, повернетеся додому чи нi. Це дуже страшно. Особливо для ваших рiдних. Але, напевно, це вас затягуе. Звичка до небезпеки. Ти сам промiняв крiсло радника мiнiстра на посаду керiвника оперативно-слiдчоi бригади. Ось i Алекс не може без цього. Але гадаю, що без пiдтримки Ольги йому не впоратися. Мати теж такоi думки.

– Та за яку пiдтримку зараз може йти мова? Дiвча на межi нервового зриву. Вона не вiдходила вiд нього у шпиталi. А пiсля одужання вiн з нею розмовляти не хоче. Лихо менi з ними. Вона довго терпiла його пиятики. Кiлька днiв тому Ольга намагалася напоумити Алекса. Але не втрималась, нагримала на нього, розрюмсалась, покидали речi у сумку й поiхала до Марселя. Їi теж можна зрозумiти. У неi зобов'язання перед видавцями. Якщо вона зараз дасть збiй, то знову пiднятися на цей рiвень для неi буде дуже складно. Це ii третя книга. І вона, якраз про тi подii, пiсля яких i почалася ця божевiльня. Сам розумiеш – замовлення потрiбно вiдпрацьовувати.

– У недiлю матуся з Вiктором повертаються з Британii. Я завтра ж iй зателефоную i, ми всi разом поiдемо до Ольги. Ти правий. Дiвчину потрiбно термiново пiдтримати. Вона одна в чужiй краiнi, а коханий чоловiк не може вiдiрватися вiд склянки. Якщо потрiбно, то я можу побалакати з вашими керiвниками.

– Дякую Крiстiане. Гарно коли е друзi. Якщо моiх слiв буде недостатньо, я вiдразу повiдомлю тобi. Жозефiна не приеднаеться до нас?

– У дружини сьогоднi вiльний день. До неi прилетiли двi подруги з Америки, тож вони поiхали розважатися в мiсто. Не буду ж я вислуховувати, як вони перемивають кiсточки своiм родичам i знайомим, яких я, навiть по iменах не всiх знаю.

– Радий за вас.

– Дякую. А ти, так i залишишся парубкувати? Тобi вже тридцять п'ять, адже ми з тобою однолiтки.

– Крiстiане. В мене було двi спроби створити сiм'ю. Але бiльше, нiж на три мiсяцi мене не вистачило. Тому я залишив це безглузде заняття, доручивши амурнi справи своему янголу-охоронцю. Я вiрю, що Господь пiдбере для мене наречену, разом з якою ми щасливо проживемо до кiнця наших днiв в оточеннi дiтей i онукiв.

– Тодi я спокiйний за тебе. Давай за це й вип'емо.

Вони торкнулися келихами i зробили по кiлька великих ковткiв коньяку. Потiм розмова перейшла на теми спорту i полiтики. Ближче до опiвночi повернулася Жозефiна з подругами. Жак подав чай. Почалися питання-розмови. Спати вони розiйшлися, коли годинник в кабiнетi пробив половину другоi.




Роздiл четвертий




Середземне море, Гiбралтарська протока, акваторiя Малаги, вересень 1398 року


Галера сарацинського пашi Абдула iбн Гамiда III-го, вже кiлька годин бовталася у водах Середземного моря, неподалiк вiд Гiбралтарськоi протоки. У ранковому серпанку, вдалинi проглядалася берегова лiнiя з рiдкiсними вогнями Малаги. Паша нетерпляче крокував вимитими дошками носовоi палуби. Вiрний слуга Алi, зiтхнувши, прибрав тацю з iжею, повернувши ii до капiтанськоi каюти. Старий паша майже добу нiчого не iв. Тiльки мовчазно на самотi пив чай. Та й воно було i зрозумiло. Пiв року тому единий син пашi – Сулейман, вiдправився на вiйськову службу в Гранадский емiрат. Це був останнiй оплот колись могутньоi арабськоi держави, кордони якоi охоплювали майже весь Пiренейський пiвострiв. Зараз емiрат обiймав високогiрну область Сьерра-Невада i все середземноморське узбережжя вiд мiста Альмерiя до мiста Гiбралтар.

Пiд час одного з боiв Сулейман був важко поранений i потрапив у полон до iспанцiв. Тож зараз паша привiз викуп. Іспанцi призначили йому зустрiч у морi. Галера прибула в умовлене мiсце на кiлька годин ранiше призначеного термiну. Свiжа змiна веслярiв i ходовий вiтер, немов би вiдчули бажання пашi, скорiше обiйняти сина. Корабель стрiмко пролетiв вiдстань вiд Танжера до Малаги i зараз спокiйно гойдався на невеликих хвилях.

Над морем почало сходити сонце. Паша доклав до ока пiдзорну трубу, мiдний корпус якоi був прикрашений золотою iнкрустацiею, навiвши ii на чорну крапку, що з'явилася на обрii. Вiн не помилився. Збiльшувальне скло перетворило ледь помiтну цятку в обриси вiтрильного корабля. Миттево почулася команда. Затьохкав батiг наглядача, пробуджуючи веслярiв. Матроси, схопившись за канати, пiдняли i закрiпили головне прямокутне вiтрило. Пiдкоряючись командi капiтана, кермовий спрямував галеру назустрiч судну.

Приблизно за годину, обидва судна зустрiлися й прибравши вiтрила, зупинилися в кiлькох десятках метрiв одне вiд одного. Трищоглова каракка, венецiанськоi споруди, пiд прапором герцога дель Інфанто височiла своiм бортом над нижчою галерою пашi Абдула iбн Гамiда III-го.

З каракки спустили шлюпку, i незабаром на палубу судна пiднявся iспанська офiцер. Блискучий шолом гостя прикрашала бiла хустка. Привiтавши пашу, вiн назвався переговiрником. Передавши вимоги високоповажного сеньйора Антонiо Фернандеса де Мендози герцога дель Інфанто, офiцер висловив вимогу передати йому рубiни, що призначалися в якостi плати за звiльнення вельможного бранця. За словами офiцера, коли вiн з викупом благополучно досягне палуби iспанського судна, Сулейман, буде доставлений до батькiвськоi галери. Те ж саме було викладено в листi за пiдписом герцога, скрiпленого його особистою печаткою.

Не ставши читати листа, а лише вислухавши офiцера, паша, перебираючи пальцями чорнi кораловi чотки, вiддав розпорядження принести каменi. Алi миттево виконав наказ господаря. Схопивши в капiтанськiй каютi замшевий футляр з коштовними самоцвiтами, вiн пiдтюпцем, повернувся на палубу. Зупинившись перед офiцером, вiдкрив кришку. На синiй тканинi в променях ранкового сонця червоним свiтлом спалахнули чудовi за своею формою i величиною рубiни. Дев'ять з них були розмiром з велику вишню. Вони чудово виглядали б в золотому намистi, але бiльше пiдiйшли б для прикраси рукiв’я холодноi зброi. Три рубiни були бiльшого розмiру й мали iншу форму ограновування. Останнiй з каменiв за величиною дорiвнював перепелиному яйцю. Рубiн вражав своею чистотою i майстернiстю ювелiра, який огранував кристал. Камiнь сяяв подiбно кривавiй зiрцi, вiдкидаючи червонi променi на всi боки.

Оглянувши каменi, офiцер задоволено кивнув. Взявши футляр, вiн спустився до човна. Гребцi опустили весла в воду й за кiлька помахiв досягли борту iспанського корабля. Офiцер пiднявся на палубу. Тiеi ж митi на карацi почулися голоснi команди. З шурхотом впали вiтрила. Прийнявши в себе вiтер, вони запузирилися, спрямовуючи судно, геть вiд галери. Веслярi в шлюпцi обурено загорлали, намагаючись пiднятися на борт. Але всi iхнi спроби були марними. Тодi вставивши весла в кочети, вони що е сил почали гребти геть вiд сарацинськоi галери. На палубi iспанськоi каракки сухо клацнув спуск арбалета i в щоглу корабля пашi встромився дротик з прив'язаним до нього паперовим згортком. Алi пiдскочив до щогли й вирвавши дротик, уклонившись, передав його пашi.

З кам'яним виразом на обличчi Абдул iбн Гамiд III розгорнув послання i прочитав нерiвнi рядки. Закiнчивши читати, вiн рiзким рухом викинув дротик в море.

– Мiй пане! Дати команду почати переслiдування? – лiтнiй слуга з благанням дивився в обличчя пашi. – Вони не повернуть Сулеймана?

– Нi Алi. Не потрiбно переслiдування. Сулейман вже потрапив до Джаннату. Я маю надiю, що Аллах Всемогутнiй гiдно винагородить мого улюбленого сина.

– Його вбили?

– Нi Алi. У полонi вiн захворiв на чорну хворобу i помер. Невiрнi дозволили його супутникам поховати Сулеймана за нашими обрядами.

– А, як же викуп? Ти iм не помстишся? Даси йому ось так пiти, оманою заволодiвши скарбом?

– Мiй старий i вiрний слуга. Це всього лише каменi. Але я передбачив такi наслiдки i покараю iспанського iдальго за оману. Мiй ювелiр на зворотному боцi каменiв вирiзав прокляття для його майбутнiх власникiв. І герцог дель Інфанто i його нащадки будуть вмирати вiд насильницькоi смертi. Кожен камiнь це вирок. Навiть, якщо невiрнi iх роздiлять, закляття не втратить своеi сили. Накажи зiбратися воiнам до читання намазу. Ми повиннi подякувати Аллаха i попрощатися з Сулейманом. А що до помсти, то пiсля молитви я вiдправлю поштового голуба з наказом про виступ. За кiлька днiв, десятки галер з нашими воiнами прибудуть до Малаги. Ми влаштуемо набiг з моря на Валенсiю. Саме там помер Сулейман. Час повернути це мiсто у володiння нашого емiрату. Так невiрнi заплатять за смерть мого сина. Але головне покарання понесуть нащадки вiроломного герцога – поки його рiд назавжди не зникне з лиця землi.

На борту iспанського судна, у своiй каютi дон Антонiо Фернандес де Мендоза герцог дель Інфанто iз захопленням розглядав рубiни.

– Ви, навiть не уявляете капiтане, що це за скарб. Цi рубiни сарацини викрали з храму Озiрiса у Абатонi, в Єгиптi. За них ходять легенди ще з часiв Олександра Великого. Володар цих каменiв за переказами, буде нагороджений довгим i щасливим життям. Його скарби будуть збiльшуватися. В усiх справах його буде супроводжувати успiх. Тут, навiть вирiзанi якiсь письмена, – герцог, узявши лупу, i далi розглядав каменi. – Найбiльший я вважаю, прикрасить перстень. Я пiднесу його в якостi подарунка нашому кардиналу. Цi три, прикрасять колье, яке я замовив для моеi дружини – донни Магдалiни. Що робити з рештою каменiв я вирiшу пiзнiше. Як на мене, вони будуть чудово виглядати в рукiв’ях стилетiв.




Роздiл п'ятий




Котеджне селище, передмiстя Марселя, Францiя, березень 2015 року


Льолька вiдсунула ноутбук. Дiставши з пачки цигарку, вона пiдкурила i пiдiйшла до вiкна. Штормовий вiтер гнав поверхнею бухти короткi злi хвилi, якi бризками розбивалися об кам'янистий берег.

Ось i почалася нова iсторiя. Легенда тринадцяти рубiнiв, дев'ять з яких були вставленi в рукiв’я стилетiв Чезарiо Борджiа, давно не давала iй спокою.

З часу ii перемоги в Мiжнародному лiтературному конкурсi пройшло вiсiм мiсяцiв. За цей час Льолька встигла написати ще два романи на замовлення видавництва, а зараз працювала над третiм. Але думки про рубiни не давали iй спокою. І ось сьогоднi вранцi вона вирiшила виписатися, щоб, хоч трохи розвантажити мозок.

Останнiй роман, залишений редактору на вичитування, розповiдав за операцiю, в якiй брав участь ii чоловiк – комiсар полiцii Олександр Деланж. Операцiя загалом пройшла успiшно, та наприкiнцi виникли обставини, якi призвели до трагiчних наслiдкiв. Разом з одним iз злочинцiв, загинули напарник Алекса – Серж Дюпре i двое офiцерiв управлiння кримiнальноi полiцii Анже. Сам Алекс отримав важку контузiю, кiлька поранень i пiвтора мiсяцi провiв на лiкарняному лiжку.

Два тижнi Льолька не вiдходила вiд чоловiка, спочатку у вiддiленнi iнтенсивноi терапii, а потiм у палатi. Алекс видужував важко. Вiн постiйно переймався через загибель хлопцiв. Але не тiльки це послужило причиною тривалого лiкування.

Три шрами спотворили його обличчя. Два невеликих – вiд металевих кульок, якi вирвали м'язи на пiдборiддi i лiвiй щоцi, i один великий – вiд уламка скла. Шрам починався трохи нижче правоi скронi, проходив щокою i рваною стрiчкою спускався до пiдборiддя. Лiкарi, якi проводили операцiю, насамперед дбали за видалення з ран чужорiдних тiл i зупинцi кровотечi. Краса обличчя пораненого детектива хвилювала iх найменше. Головне для них було врятувати його життя.

Потiм, коли його вже перевели до палати, Алексу запропонували провести пластичну операцiю, але вiн вiдмовився. Вiдкинув вiн, навiть пропозицiю свого друга Крiстiана, який разом з дружиною i мачухою – графинею Луiзою де Фоссе, часто вiдвiдували його у шпиталi. Льолька вважала, що цi шрами вiн залишив на знак нагадування про загиблого друга, хоча смерть Сержа Дюпре нiхто йому в провину не ставив.

Потрапивши з лiкарнi додому, Алекс почав поступово повертатися до життя. Наприкiнцi грудня вони нарештi з'iздили з друзями до Бордо, де до охриплостi горлали на футбольному матчi, що проходив мiж командами: «Бордо» – «Лiон». Пiсля завершення матчу, вони святкували перемогу «Лiона» 5:0, у невеликому шинку. Пили сухе вино з сиром i дивилися повтор матчу на величезному екранi плаского телевiзора, заново проживаючи гольовi моменти.

Алекс був пристрасним уболiвальником. Льолька, не бажаючи вiдставати вiд коханого чоловiка, досконало вивчила правила цiеi гри i з подивом для себе самоi вподобала футбол. Тепер вона знала поiменно всiх гравцiв улюбленоi команди Алекса «Парi Сен-Жермен». Знала тренерiв i головних супротивникiв. Якось раз, вона, навiть зi знанням справи прокоментувала останню гру iхнiх улюбленцiв. Своiми зауваженнями Льолька викликала гучнi оплески вiд друзiв Алекса i палкий поцiлунок вiд вкрай здивованого чоловiка.

Потiм iхнi переваги роздiлилися. Льолька вважала, якщо вони придбали котедж в передмiстi Марселя, то i вболiвати повиннi за «Олiмпiк Марсель». Але Алекс, який народився i бiльшу частину життя прожив у Парижi, вiддавав перевагу своiй улюбленiй командi. Посперечавшись кiлька разiв, вони дiйшли згоди, що коли iхнi команди грали мiж собою, то кожен вболiвав за свою. Коли ж гра проходила з iншими супротивниками, то вони спiльно переживали за своiх улюбленцiв.

Далi краще. Вiардо домiгся повернення Алекса до Парижу, де вiн комплектував нову бригаду в управлiннi кримiнальноi полiцii. Алексу дозволили переведення та надали вiдпустку через поранення.

З свiтанку i до обiду Льолька працювала над рукописом у вiтальнi затишноi паризькоi квартири. Квартира була розташована у 8-му окрузi i залишилася чоловiковi вiд його дiда – вiдомого генерала i героя Францii. Коли напередоднi весiлля Льолька дiзналася, де вони у майбутньому будуть жити, а потiм ще й побачила, то вiд радостi мало не задушила Алекса. Хто б мiг подумати, що з вiкон iхньоi оселi, розташованоi пiд самим дахом шестиповерхового будинку побудованого на початку минулого столiття (iнакше i бути не могло в Льолинiй уявi) буде видно Єлисейськi поля.

Поки Льолька працювала, Алекс заварював iй каву i готував снiданки. Пiдказував з термiнами та пiдправляв дiалоги, додаючи професiйний полiцейський сленг i жаргон злочинного свiту Францii. Потiм вони обiдали у перш-лiпшому бiстро i йшли гуляти мiстом.

Алекс познайомив Льольку зовсiм з iншим Парижем. З Парижем, який звичайному туристу, нiколи не доведеться побачити. Вони уникали гучних вулиць i майданiв, обираючи вузькi вулички, де стiни будинкiв, нiби утворювали ущелини прикрашенi блакитним клаптиком неба, десь там угорi. Зазирнули в нетрi Латинського кварталу. Подовгу гуляли островом Сiте – серцем Парижа.

Вони писали на кольорових аркушах назви музеiв, театрiв i ресторанiв, потiм звернувши iх трубочками, перемiшували у капелюсi. З цим капелюхом Алекс i Льолька чiплялися до випадкових перехожих, просячи витягнути папiрець i допомогти iм з вибором маршруту. Дивлячись на щасливi обличчя молодят, iм нiхто не вiдмовляв.

Та щастя не може тривати весь час. Одного дня, психологи полiцейського управлiння оголосили висновок, згiдно з яким, Алексу наказувалося пройти додатковий реабiлiтацiйний курс. Без цього йому не дозволяли повернутися до оперативноi роботи. Пiсля отриманого на руки висновку, Алекс, який подумки вже бачив себе на новiй посадi, зламався. До того ж зламався миттево, немов суха гiлка пiд поривом буревiю. Вiн виявляв байдужiсть до всього i що було найприкрiше – до Льольки. Навiть спати Алекс перебрався на канапу, встановлену перед величезним пласким телевiзором у вiтальнi. Той воно було зрозумiло – звiдси було найближче до бару зi спиртним.

Льолька невдоволено сопiла, бурчала, лаялася, але все було марно. Їi коханий чоловiк, немов Колобок, котився донизу, втративши зацiкавленiсть до життя, i знаходив лiки вiд усiх негараздiв у пляшках з вином або коньяком.

Жалiючи чоловiка, Льолька намагалася знайти виправдання такiй поведiнцi Алекса. Але це iй мало допомагало. Тому Льолька намагалася зайвий раз не псувати йому та собi нерви, а закрившись у спальнi, цiлодобово не вставала з-за ноутбука.

Льолька розумiла, що вона, з'явившись у життi Алекса всього якихось десять мiсяцiв тому, не могла замiнити йому улюблену працю, на якiй комiсар провiв майже половину свого свiдомого життя. Намагаючись не пiдвищувати голос i не влаштовувати iстерик, вона силкувалася повернути Алекса до мрiй: про будиночок у Провансi, про дiтей, про виноградник. Льолька намагалася донести до Алекса думку, що не тiльки в роботi спiвробiтника кримiнальноi полiцii полягае сенс життя. Алекс погоджувався, обiцяв обмiркувати ii зауваження та поради, але за кiлька днiв все верталося на колишнi рейки. Знову потрапивши до управлiння полiцii, або зустрiвшись з кимось зi своiх колишнiх колег, комiсар, почавши з кави плюс коньяк, до пiвночi потрапляв додому ледве стоячи на ногах.

Весь цей час Льолька ще й писала. Часом вiд перевтоми на неi накочували напади головного болю i нудоти. Разом з ними приходили колишнi страхи, що у неi нiчого не вийде i кар'ера письменницi закiнчиться, так i не розпочавшись. А ще вона дуже боялася втратити Алекса.

Звикнувши жити сама, Льолька, отримавши в особi чоловiка опору i захист вiд усiх життевих проблем, зараз почала панiчно боятися його втратити. Причому вона боялася втратити Алекса не в фiзичному сенсi, а в iхнiх вiдносинах. Пiд час таких нападiв iй хотiлося пригорнутися до нього, немов у дитинствi до татка. Обхопити його сильну руку вiд якоi лине теплом i спокоем. Льолька хотiла, щоб Алекс гладив ii по волоссю, нiжно цiлував в кiнчик носа i в мочку вуха. Тодi всi ii страхи минали, а головний бiль, стихаючи, вiдступав без всяких пiгулок. Але останнiм часом замiсть Льольки, цей бовдур гладив здебiльшого келихи з коньяком i пляшки з вином. Залишившись на самотi зi своiм болем i страхiттями, Льолька тихо плакала, наковтавшись пiгулок i сховавши мокрого носа в подушки.

Однак, старовинна приказка «немае лиха без добра», виявилася в повнiй мiрi застосовна у Льольчиному життi. Через байдуже ставлення до себе коханого чоловiка, у Льольки виходили чудовi тексти. Соковитi дiалоги, уболiвання сердечний бiль героiв, написанi з надривом, викликали захват спочатку в редактора видавництва, а потiм i у читачiв. Але ii це вже не тiшило.

Взагалi iй не сподобалося писати книги «на замовлення». Складалося враження, що вона знову працюе у газетi i пише замовнi статтi. Лише довгi розмови з ii новою вчителькою Луiзою де Фоссе i видавцем Вiктором Наумовичем, допомогли Льолi позбавитися цього почуття.

Старшi друзi докладно роз’яснили, що поки Льолька впевнено не займе мiсце в першiй шерензi свiтових зiрок детективного жанру, iй доведеться забути про те – чого душа бажае писати. Автору детективiв, як i копiрайтеру або журналiстовi, треба було насамперед писати книги, якi будуть продаватися. Усi душевнi та глибокодумнi твори, повиннi були створюватися у вiльний час, або бути вiдкладеними на кiлька рокiв. Постраждавши за звичкою декiлька дiб, i вдосталь пожалкувавши себе кохану, Льолька, зiтхнувши, почала творити. Ось тут iй i допомогли власнi душевнi переймання. Аби дарма не «пиляти» чоловiка, Льолька всi невимовленi слова i обуреннi почуття викладала на сторiнках рукопису. Це допомагало, але на нетривалий час.

Два днi тому, коли пiсля черговоi спiвбесiди з психологами Алекс опiвночi з'явився додому «на рогах», Льолька, зiтхнувши, допомогла йому дiстатися до канапи й роздягнувши поклала спати. Вранцi, привiвши до тями коханого чоловiка за допомогою томатного соку й невеликоi кiлькостi горiлки, Льолька нагодувала Алекса смачним снiданком. За кавою, вона знову спробувала донести до його мозку, що почав прокидатись, своi почуття. Без галасу i без iстерик Льолька розповiла Алексу за те, що переймаеться за нього. Казала, що iй не все одне, як складеться iхне подальше спiльне майбутне, що вона життя без нього не бачить i згодна разом з ним пройти, цей бiсiв курс реабiлiтацii. Нарештi ж – вона й досi у нього закохана!

Життевого досвiду – як вiдвернути коханого вiд спиртного i пробудити у нього цiкавiсть до життя, у Льольки не було. Переглянувши у всезнаючому Google добiрки i поради психоаналiтикiв на тему боротьби з «зеленим змiем», дiвчина зробила висновки, що там теж нiхто нiчого не знае. Тому вона все робила за своiм розумiнням. Робила саме те, що вважала за потрiбне.

Вислухавши красуню дружину, з червоними пiсля безсонноi ночi очима, Алекс погодився з ii умовляннями. Пообiцяв сьогоднi бiльш «Нi-Нi». Наступного дня, вони призначили спiльний похiд до комiсарiату, до старшого психолога управлiння. Заспокоена Льолька вийшла з кухнi. Але не встигла вона дiйти до дверей спальнi, як почула за спиною знайомий звук легкого дзвону скла, коли горлечко пляшки торкаеться краю склянки i нестерпне булькання. Льолька миттево повернулася до кухнi, де зловила Алекса на гарячому.

Злiсть, що нахлинула i миттеве роздратування вилилися в одному словi: – Ганчiрка!

Трохи помiркувавши, Льолька додала стандартну на ii розумiння в таких випадках фразу: – «Якщо не кинеш пити ти, то тодi тебе кину я!». Потiм змiшуючи украiнськi, росiйськi та французькi лайки, Льолька, ридаючи, покидала у валiзу найнеобхiднiшi речi. З валiзою в однiй руцi i з портфелем, у якому вмiстився ноутбук i робочi блокноти, в iнший, вона вискочила з квартири, навiть не зачинивши за собою дверi. Пiймавши на вулицi таксi, Льолька поiхала до Марселю.

Потрапивши до котеджу, вона насамперед вирiшила помститися Алексу i напитися у гiркiй самотностi. Обмiркувавши раптовий порив, Льолька прийшла до висновку, що це потрiбно було робити на очах у коханого чоловiка. А так без головного глядача ця вистава втрачала будь-який сенс. Тому обмежившись легким, але смачним коктейлем, змiшаним з «Мартiнi», грейпфрутового соку i тонiка з льодом, вона розiбрала своi речi та приготувала робоче мiсце у вiтальнi бiля камiна.

Заваривши кави й курячи цигарку за цигаркою, Льолька зателефонувала подрузi Дар’i та хресноi Марго. Не вдаючись у подробицi, вона повiдомила жiнок про те, що перебралася в передмiстя Марселя i в Париж найближчим часом повертатися не збираеться. Тямущi подруги в'iхали в тему з пiвслова. Досить було почути iнтонацii Льольчиного голосу. Дашка дала iй вказiвку пiдшукати мiстечко, де можна буде «погудiти» i вiдiрватися, а Марго повiдомила, що днями збираеться до столицi Францii i неодмiнно завiтае на кiлька дiб до своеi улюбленоi хрещеницi.

З Маргоши, Льолька постiйно дивувалася. Два мiсяцi тому, Марго в своi сорок три, не маючи жодних вагань, народила двiйняток – хлопчика i дiвчинку. Не минуло й двох мiсяцiв, як неспокiйна бiзнес ледi з головою поринула в свiй колишнiй напружений трудовий графiк. Вона, навiть примудрялася годувати немовлят грудьми в своему кабiнетi.

Звичайно, що без допомоги улюбленого Петровича, хрещена б не впоралася. Чоловiк Маргоши узяв на себе всi клопоти пов’язанi з догляданням малечi, категорично вiдмовившись вiд послуг нянi. Пiд час вiдвiдин щасливоi родини, Льолька розчулилася, спостерiгаючи, як Петрович вправно мiняе пiдгузки, купае дiтей у ваннiй, як примудряеться одночасно заколисувати, тримаючи на руках обох малюкiв, наспiвуючи iм тихим голосом пiсеньки. Тому заява хресноi, що вона збираеться до Парижа, Льольку анiтрохи не здивувала. Сусiднiй котедж, що зараз стояв порожнiй, належав саме цiй неспокiйнiй родинi i Льолька була впевнена, що незабаром тиша в будинку буде порушена голосами батькiв i агуканням малюкiв.

Розiбравшись з подругами i заспокоiвши серцевий бiль, Льолька, зручно влаштувавшись на м'якому килимi за низьким журнальним столиком, занурилася в роботу над романом. Спати пiшла лише опiвночi, коли почала тиснути не тi клавiшi на клавiатурi ноутбука.

Прокинувшись на свiтанку, Льолька все ж вирiшила вiдступити вiд початкового плану i почала писати новий роман. Сюжет давно склався у неi в головi. Два робочих блокноти були списанi уривками сцен i дiалогiв. Не вистачало тiльки часу, щоб перенести це на ноутбук, надавши своiм карлючкам вигляд повноцiнноi книги. Докуривши цигарку, вона пройшла на кухню. Швидко заварила каву. Ранок тiльки починався. Вирiшивши сьогоднi весь день присвятити роботi над новим романом, Льолька iз задоволенням випила мiцну каву i повернулася до ноутбука.




Роздiл шостий




Булонський лiс, околиця Парижа, березень 1638 рiк


Вiконт Гунальд ІІІ де Брюссе, що належав до шляхетного сiмейства Гасконського дому, туманного березневого ранку нетерпляче походжав галявиною бiля великого старого дуба, в дальнiй частинi Булонського лiсу.

Пiсля того, як намаганнями короля Франциска I, по завершеннi Сторiчноi вiйни лiс був очищений вiд ватаг розбiйникiв i обгороджений кам'яним муром, його для своiх потреб уподобали дуелянти. Вiконт теж належав до кола цих вiдчайдухiв. Запальний характер i гострий язик, неодноразово примушували його супротивникiв кидати вiконту виклик. Така безглузда поведiнка молодого пройдисвiта, часом, навiть знаходила засудження у дворянському суспiльствi.

Та де Брюссе, попри косi погляди вельмишановного панства, дозволяв собi жити, як заманеться, завдяки майстерному володiнню шпагою та вмiнню надзвичайно влучно стрiляти з пiстоля. Небагато хто з його супротивникiв мав можливiсть згодом розповiсти про те, як проходила дуель. Зазвичай лiкар констатував смерть розпростертого на землi дуелянта, а вiконт святкував чергову перемогу.

Ось i вчора на балу в представництвi iспанського торгового дому сеньйора де Мендоза, вiн пiд час полонезу, танцюючи з герцогинею дель Інфанто, дозволив собi вiдпустити кiлька соромiцьких жартiв на ii адресу. Тiеi ж митi вiн отримав вiд герцогинi ляпасу, а вiд ii чоловiка рукавичку в обличчя. Негайно було обумовлено час i мiсце проведення дуелi. Запрошенi секунданти.

Зараз, вiконт у супроводi двох приятелiв i лiкаря, нервово походжав галявиною вкритою пожухлою травою, подзвонюючи шпорами. Неподалiк двое грумiв, доглядали за запряженою в карету четвiркою коней. Ззаду до карети поводом була прив'язана кобила вiконта.

Нарештi, з боку алеi почувся тупiт копит. У ранковому туманi кiлька разiв блиснули лiхтарi, встановленi на передку карети. Перевалюючись на вибоiнах i розбризкуючи воду з калюж, екiпаж пiд'iхав до iншого краю галявини. Слуга в лiвреi зiстрибнув з зап’яток. Вiдкрив дверцята, вiдкинув сходинки та схилився в чемному уклонi. З карети, на вкриту краплями води траву ступив герцог. Не дивлячись у бiк чоловiкiв, якi чекали його появи, вiн подав руку своiй супутницi. На траву зiйшла його дружина. Слiдом за нею обережно ступаючи сходинками, з карети спустився секундант герцога, теж iспанський гранд.

– Ти побачиш люба, як швидко я розправлюся з цим мерзотником!

Поцiлувавши дружину, герцог рвучко розвернувся i рiшучими кроками попрямував до вiконта. Слiдком, плутаючись в пожухлiй травi, що чiпляла його за франтiвськi чоботи, поспiшав секундант.

Але не встигли вони пройти й п'яти крокiв, як за деревами почувся хвацький свист. Слiдом за свистом пролунали пострiли. До карети пiдбiгли шiсть чи сiм чоловiкiв, з обличчями закритими до половини чорними хустками. Знову пролунали пострiли. Двое слуг i кучер впали мертвi. Поранений секундант, вхопившись однiею рукою за упряж, iншою намагався дiстати пiстолет, але його добили декiлькома ударами палаша.

Герцог, розрядивши в нападникiв обидва пiстолети, поранив одного з них i тепер вiдступав до карети, вiдбиваючи шпагою i кинджалом удари трьох супротивникiв. Вiн зi злiстю викрикував прокльони рiдною мовою на адресу пройдисвiта-вiконта.

Перелякана жiнка кинулася всередину карети, в надii знайти там укриття, але один з чоловiкiв вистрiлив iй в спину. Герцогиня впала. Пострiлом з другого пiстолета, чоловiк влучив герцогу в голову. Іспанець без духу впав на мокру траву. Прибравши пiстолети за пояс, чоловiк став на сходи та нагнувшись над жiнкою перевiрив пульс. Переконавшись, що вона мертва, вiн дiстав з-за пазухи золоте колье i надiв його на шию нещасноi, ретельно застiбнувши замок. Зiстрибнувши на траву, вiн попрямував до вiконта, що стояв бiля дуба.

– Стiйте панове, зупинiться. Ім’ям короля! Наказую зупинитися! – долинув до них вiддалений крик.

Почувся тупiт копит кiлькох коней, що стрiмко наближався. Вiдреагувавши на вигуки, вiконт, немов би прокинувся.

– До бою панове! – подав вiн команду.

Вiконт i його супутники стрiмко вихопили пiстолети. Знову пролунали пострiли. Чоловiки iз захованими за хустками обличчями, снопами повалилися на траву. Їхнiй ватажок розвернувся i щосили кинувся геть, затискаючи долонею поранене плече. Вiконт метнув кинджал. Пролунав зойк i втiкач впав. Вiн спробував повзти, але сили залишили його, i вiн затих.

На галявину вилетiли з десяток вершникiв на змилених конях. Вершники тримали в руках списи, прикрашенi трикутними вимпелами з символами королiвськоi гвардii. Офiцер, зiстрибнувши з коня, пiдбiг до вiконта i його супутникiв. Вiн з жахом озирався на всi боки, намагаючись зрозумiти що сталося.

– Вiконте, у мене лист вiд короля. Вiн просить вас вирiшити все мирним шляхом. Смерть герцога загрожуе нам незворотними полiтичними наслiдками. Пiд загрозою торгiвельна угода.

– Ви спiзнилися офiцере, втiм, як i ми. Якiсь мерзотники напали на карету герцога. Убитий вiн, його дружина i секундант.

– О Боже. Як таке могло статися? І де? У Булонському лiсi.

– Передайте його Величностi королю Францii Людовику XIII Справедливому, моi щирi спiвчуття. Виннi покаранi. Зазвичай, краще було б цих покидькiв четвертувати або повiсити, але ми були в меншостi. Слуги не беруться до уваги. Можна пiдвiсити iхнi тiла на Ринковiй площi. Раптом хтось впiзнае цих пройдисвiтiв. Тодi, король зможе забрати iхнi будинки i худобу до державноi скарбницi.

– Звичайно, я передам вашi слова вiконте, але яка трагедiя. Здаеться, у них у Парижi залишилися дiти.

– Нi, дiти в Іспанii. Мiркую, що родичi подбають про сирiток.

Вiконт пiдiйшов до тiла ватажка нападникiв. Насилу витягнув зi спини кинджал, протер лезо об траву i сховав його в пiхви.

– Я особисто вiдвiдаю начальника мiськоi варти i усе розповiм, – приклавши пальцi до капелюха, вiконт розвернувся i попрямував до карети. Супутники вiконта рушили слiдом.


* * *

Пiзно ввечерi того ж дня в невеликому придорожньому трактирi вiконт зустрiвся з людиною, яка замовила ранкову «виставу». Як i його спiврозмовник, вiконт ховав обличчя пiд каптуром плаща. Сiвши за стiл вiн взяв склянку i зробив пару ковткiв.

– Диявол вас роздери. Так це ж вода! – вiн з огидою сплюнув на брудну пiдлогу трактиру.

– Вiра не дозволяе менi пити вино. Ось плата за вашу послугу, – спiврозмовник пiд столом передав вiконту два мiшечки iз золотими монетами. – Вам i вашим супутникам. Як все пройшло? Звiдки там узялися вiйськовi?

– Король трохи все не зiпсував. Вiн надiслав менi посланця з листом. Просив вирiшити все миром.

– Аллах Всемогутнiй на нашому боцi. Прощавайте вiконте. Бережiть себе. Життя коротке, а на тверду руку, може знайтися бiльш тверда рука.

– Я врахую вашi побажання.

Пiднявшись чоловiки, вийшли з корчми. Вiконт застрибнув у сiдло i вдаривши коня шпорами попрямував до мiста. Карета його спiврозмовника, рушивши з мiсця, попрямувала в бiк Сен-Денi.




Роздiл сьомий




Готель «Святий Франциск», Париж, Францiя, березень 2015 року


Березневий вечiр занурив у сутiнки центр Парижа. Попри сонячний день, до ночi похолодало. Перехожi, що поспiшали пiсля напруженого дня в теплi притулки своiх квартир, куталися в шарфи й пiдiймали комiрки курток i плащiв, щулячись вiд рiзких поривiв пiвнiчного вiтру.

У вiкнах готелю «Святий Франциск», розташованого в декiлькох кварталах вiд Єлисейських полiв, спалахнуло свiтло. Його мешканцi, що здебiльшого складалися з вельможних гостей столицi Францii, теж повернулися у своi тимчасовi притулки пiсля довгого дня.

Невеличкий готель був побудований на початку 19-го столiття. Як i було задумано спочатку, вiн призначався для приймання виключно поважних осiб. Розкiшному умеблюванню готелю мiг позаздрити будь-який з особнякiв паризькоi знатi. Черга на проживання в його номерах, iнодi розписувалася наперед майже на пiв року. Деякi з гостей, не бажаючи вiдмовлятися вiд звичного комфорту та послуг вишколеноi прислуги, вважали за краще мати в готелi постiйно оплаченi апартаменти.

До числа таких мешканцiв належала й родина iспанських грандiв – герцогiв дель Інфанто. З тридцятих рокiв минулого столiття вони приiжджаючи до Францii, постiйно займали оплачений номер, розташований на другому поверсi лiвого крила будiвлi.

В цей час, в апартаментах проживала найстарiша представниця цього вiдомого дворянського роду iспанських грандiв – Каталина Вiкторiя Фернандес де Мендоза, герцогиня дель Інфанто, якiй нещодавно виповнилося 72 роки.

Поховавши минулого року чоловiка, герцогиня займала вiльний час вiдвiдуванням родичiв, яких життя розкидало свiтом. Цей весняний вояж вона почала зi столицi Францii, де мешкали ii двоюрiдна племiнниця з чоловiком i онука з двома дiтьми.

Великого захоплення вiдвiдини лiтньоi жiнки у родичiв не викликали. Бiльш того, вони пiд будь-яким приводом намагалися уникати зустрiчi з нав'язливою старою.

Герцогиня мала препаскудний характер, який за ii висловом склався через негiдну поведiнку покiйного чоловiка – бабiя i марнотратника життя. Але, не дивлячись на його надмiрне захоплення протилежною статтю, герцогиня примудрилася народити дону Антонiо сiмох дiтей. Махнувши рукою на недолугого чоловiка, герцогиня займалася вихованням iхнiх нащадкiв згiдно з традицiями справжнiх продовжувачiв дворянського роду.

Змушенi з народження мешкати в жорстких рамках заборон, якi часом мало вiдрiзнялися вiд iнквiзиторських, дiти, досягнувши повнолiття, стрiмголов тiкали якомога далi вiд рiдноi домiвки. Позбувшись опiки сувороi матерi, вони починали нове життя, будуючи його на власний розсуд, що часом призводило до плачевних наслiдкiв. Старший син приохотився до наркотикiв i не доживши до тридцяти рокiв, помер вiд передозування. Одна з доньок пiсля свого вояжу краiнами Пiвденно-Схiдноi Азii, пiд час, якого намагалася переспати мало не з кожним вподобаним нею чоловiком, пiдчепила якусь невiдому хворобу. Лiкарi розводили руками й скрушно хитали головами – вони були безсилi. За два мiсяцi пiсля повернення додому, сорокарiчна жiнка померла.

Зараз, не маючи можливостей застосувати на практицi свiй стиль гiдного дворянського виховання, герцогиня, вдягнувши жалобне вбрання, що вiдповiдало европейськiй модi початку 19-го столiття, об'iжджала свою численну рiдню з iнспекцiею.

Кожен ii приiзд означав нескiнченнi нотацii, багатогодиннi розмови на моральнi теми та перелiк заходiв, проведення яких повинно було повернути ii нащадкам i родичам вигляд вiдповiдний до статусу iспанських грандiв.

Цього дня герцогиня з iнспекцiею вiдвiдала навчальний заклад, в якому незабаром судилося здобути освiту двом ii правнучкам. Довiвши до стану нападу легкоi форми шизофренii, членiв опiкунськоi ради елiтноi школи, донна Каталина вважаючи свою мiсiю виконаною, повернулася до готелю.

Увiйшовши до апартаментiв, вона насамперед пiдiйшла до прихованого за картиною сейфу. Набравши код, донна вiдкрила дверцята i зняла з себе прикраси: сережки з дiамантами, золотий браслет у виглядi змiйки з смарагдовими очима, штук п'ять кiлець i перснiв. В останню чергу вона зняла золоте колье, з трьома прекрасними рубiнами, яке прикрашало ii груди. Всi прикраси були старовинними, виключно ручноi роботи i передавалися в iхнiй родинi в спадок по жiночiй лiнii. Склавши коштовностi до сейфа, герцогиня закрила дверцята, перевiрила, чи надiйно вони замкненi, повернула на мiсце картину та викликала покоiвку.

Постiйно бурмочучи й коментуючи «незграбнi» дii прислуги, герцогиня звiльнилася вiд офiцiйного вбрання. Перевдягнувшись у халат, з натурального червоного китайського шовку, розшитий золотими квiтами, вона наказала покоiвцi приготувати iй ванну.

Щоб згаяти час очiкування, жiнка пiдiйшла до бару. Дiставши пляшку мiцного aguardiente de orujo, вона налила напою десь на третину широкоi низькоi склянки. Рiзко видихнувши, герцогиня, немов справжнiй вояк, одним ковтком вiдправила вогненну рiдину до шлунку. Наливши ще одну порцiю, вона взяла склянку i пiдiйшла до вiкна. Вiдсунувши вбiк важку оксамитову портьеру, жiнка вiдкрила стулку i з задоволенням пiдставила обличчя пiд холодний потiк повiтря.

Наступного дня у неi був призначений обiд у родинi двоюрiдноi племiнницi. Донна Каталина почала обмiрковувати майбутню промову, яку вона мала намiр виголосити пiд час обiду. На ii думку, юна родичка, доживши до тридцяти трьох рокiв i не народивши жодного продовжувача славетного роду, вела розпусний спосiб життя.

Яскрава зовнiшнiсть молодоi iспанки та чудова, немов би рiзьблена фiгура, десять рокiв тому, вiдкрили дiвчинi шлях до модельного бiзнесу. Їi чоловiк – професiйний фотограф i за сумiсництвом iмпресарiо, знайшов для своеi обраницi, найвiрнiший напрямок у цьому бiзнесi. Юна сеньйора Магдалiна, завдяки своему дворянському титулу почала рекламувати модний одяг виключно для жiнок вищого свiту.

Їi кар'ера манекенницi стрiмко пiшла вгору i зараз молода жiнка перебувала на верхнiй сходинцi слави, за усi часи своеi кар’ери. Нескiнченнi пропозицii вiд провiдних свiтових дизайнерiв, рекламних агентств для VIP персон, кiнопродюсерiв i iнших вiдомих осiб, змусили донну Магду дотримуватися дуже щiльного графiка, за яким суворо стежили двое секретарiв-геiв. Тому увiткнути в свiй розклад обiд у компанii з пришелепуватою двоюрiдною тiтонькою дiвчинi вдалося з великими труднощами.

Порадившись з чоловiком i секретарями, вона вигадала, яку користь можна отримати з цього майже похоронного заходу. Знаючи за прихильнiсть герцогинi до вбрання «з пiратськоi скринi», Магдалiна згадала за молодого модельера з Нiцци. Вiн якраз готував нову лiтню колекцiю в стилi 19-го столiття. За обiдом, який мав тривати не менше трьох годин, можна було провести змiну суконь. Цей маневр повинен був вбити двох зайцiв: заспокоiти цензорськi борсання староi та обкатати кiлька моделей, провiвши пробну рекламну компанiю колекцii. Чоловiк Магдалiни й обидва секретарi iз захопленням пiдтримали цю iдею та миттево кинулися втiлювати ii у життя.

Але лiтня герцогиня, поринувши у своi думки, навiть не здогадувалася про сюрприз, який мав на неi чекати. Жiнка подумки складала промову, почати яку планувала саме з критики вiдвертих нарядiв недолугоi родички, якi викликали в неi не аби яке роздратування.

Вiд роздумiв донну Каталину вiдiрвав голос покоiвки, яка повiдомила, що закiнчила приготування. Ткнувши дiвчинi в долоню дрiбну монету, герцогиня вiдпустила прислугу та попрямувала до ванноi кiмнати.

Зайшовши всередину, вона зняла халат i помилувалася своiм бездоганним, як для ii вiку тiлом. Єдине, що ця дама дозволила собi порушити у зведеннi норм поведiнки старовинного роду – це невеликi пластичнi операцii. Ведучи здоровий спосiб життя i, постiйно поеднуючи фiзичнi навантаження з помiрним харчуванням, вона примудрилася в своi 72 роки зберегти чудовi форми й оксамитову шкiру зi злегка оливковим вiдтiнком властивим всiм справжнiм нащадкам iхнього роду. Тому пластичним хiрургам з тiлом, особливо робити було нiчого. Чого не можна було сказати за обличчя.

Постiйнi: бурчання, докори, заборони, оцiнки й засудження дiй членiв родини, прислуги, знайомих i, навiть полiтикiв, вкрили його густою мережею зморшок. Тут, навiть скальпель хiрурга виявився безсилим, що-небудь виправити. Але донну Каталину це влаштовувало.

Помилувавшись собою з усiх бокiв, вона пальцями ноги обережно спробувала температуру води i, переступивши через край, сiла у ваннiй. Вiдкинувши голову на м'який пiдголовач, жiнка ввiмкнула «Джакузi» на слабкий режим i, закривши очi почала насолоджуватися струменями води, якi приемно масажували шкiру.


* * *

На телефонному пультi чергового адмiнiстратора готелю «Святий Франциск», заклiпав вогник, а слiдом за ним пролунав мелодiйний зумер виклику мiськоi лiнii. Чоловiк з невдоволенням вiдiрвав погляд вiд екрана монiтора, на якому вiдбивалося його листування зi спокусливою красунею Елiзабет на сайтi знайомств, для прихильникiв швидкого сексу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64848306) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.