Книга - Закон рівноваги

Закон рiвноваги
Александр Фармагей


Головний герой книги – колишнiй спецпризначенець, молодий лiкар-хiрург, який одночасно володiе сугестивними технологiями, захоплений екстремальними видами спорту, живе у нашi часи й переживае нещасливе кохання. Виконуючи парашутний стрибок пiд час грози вiн потрапляе у ІХ столiття до Чернiгiвського князiвства, де його чекае нове кохання, знайомство зi старослов’янськими Богами, свiтлими й темними силами водойм i лiсiв. У книзi, розрахованiй на широкий спектр читачiв, кожен знайде те, що йому потрiбно: зiркове небо з його легендами, нариси природи, домовика, вiдьом та вурдалакiв, мужнiсть воiна та фiлософiю усього свiту, що нас оточуе, а також психологiю людських стосункiв й кохання. Тут е моменти, що виховують, вимагають осмислення та наявностi iнтелекту. Моя дочка, яка прочитала рукопис за два днi, сказала: «Термiново пиши ще».





Олександр Фармагей

ЗАКОН РІВНОВАГИ



Присвячуеться моiм дiтям улюбленим та чудовим Дмитру i Марii


І тому вiн просто хоче бути з нею цiеi зими,
Класти iй на подушку зiбранi метеорити,
І спати з нею так, як пси сплять iз дiтьми —
Щоб зiгрiти i не розбудити.

    Сергiй Жадан, «Тамплiери»

Який же сенс писати про те, що знають усi?

    Харукi Муракамi, «Слухай пiсню вiтру»






ПЕРЕДМОВА


Даремно забули ми доблеснi нашi старi часи, бо куди йдемо – не вiдаем. А так озираемось назад i речемо: «Невже ми устидилися Наву, Праву i Яву знати i навколишне вiдати, i думати?»

    Велесова Книга

У давнiх схiдних слов'ян дохристиянськоi доби було дуже цiкавим з iсторичного, фiлософського, мiфiчного i магiчного погляду свiтосприйняття про будову свiту. Для них понять «рай» i «пекло» в тому виглядi, яке внесло бiльш пiзне християнство, не iснувало. І, як кажуть, що свiт не дiлиться на «чорне» i «бiле», завжди е пiвтони. Так було i в них, iз безпосереднiм розумiнням рiзноманiття, як самого свiту, так i поведiнки в ньому людини.

У слов'ян iснувало поняття Яви, Нави i Прави (Ява, Нава i Права).

Ява – це фiзичний свiт речей i живих iстот, у тому числi i людей. Це той свiт, де ми з вами живемо вiд народження до останнього подиху, i яким править Бiлобог iз допомогою iнших, нижчих за iерархiею Богiв.

Пiсля фiзичноi смертi людина, згiдно з вiруваннями слов'ян того часу, потрапляе до Нави – такий собi потойбiчний свiт. У раннiх поглядах слов'ян Нава була для всiх, але пiзнiше подiлили на Свiтлу Наву (в деяких джерелах – Слав – свiт предкiв) i Темну Наву (свiт духiв i демонiв). За легендою, так сталося тому, що Бог Чорнобог роздiлив Наву i створив темну частину. Фактично – це злiсть, смуток, концентрованi i втiленi негативнi якостi й особливостi. Крiм того, туди потрапляють люди, яких не змогли з якихось причин як годиться поховати пiсля смертi, самогубцi, утопленики, тi, хто жили не так, як велить сумлiння – вбивали, крали, гвалтували, були в загальнолюдському розумiннi цього слова поганими або у слов'ян – безсовiсними людьми. Тi, хто жили по совiстi, хоч i не без дурниць, навмисних грiхiв, могли зробити щось недобре, але це не було системою, i загалом людина була «хороша», потрапляли в Свiтлу частину Наву. У Темнiй Навi не було того, що прописуеться у деяких християнських догматах: казани зi смолою, вiчнi тортури тощо. Вважалося, що в цьому мертвому свiтi, де немае добра, тепла, нашого сонця, саме перебування стае нестерпним покаранням. Коли в цьому темному свiтi настае свiтанок, то його мешканцi бачать, що з-за обрiю пiдiймаеться зловiсне криваво-червоне сонце – Сонце мертвих, висвiтлюючи примарними тiнями сiро-чорний свiт Чорнобога i його дружини Мари. Говорили, що нiхто зi смертних, крiм великих героiв i мудрих волхвiв, не може витримати це страшне видовище, не втративши розум [1 - www.po- tu- storonu.com].

Права – це те мiсце, де живуть Боги й куди можуть потрапити тiльки великi свiтлi волхви i великi воiни, загиблi за правду з мечем у руках. Туди потрапляють тiльки тi, хто вiв винятково праведний спосiб життя, знайшов розумiння едностi всього сущого.

В iсторii героiв цiеi книги переплiтаеться все: i Ява, i Нава, i Права, i Боги, i трохи мiстики. Зустрiнемося з хитрою i пiдступною Марою та ii чоловiком Чорнобогом, смерть якого на кiнцi голки, погуляемо Калиним Мостом через Рiчку Смородину, що прокладае шлях iз Яви в царство мертвих.

Ця рiчка порiвнюеться з межею структур людськоi психiки: свiдомостi, несвiдомоi частини та пiдсвiдомоi. А триголовий Змiй, який охороняе шлях через Калиний Мiст у царство Мари – те, що названо у психоаналiзi «цензурою».

Будемо битися з темними силами i подумаемо про рiвновагу i Закони, яких у цьому i потойбiчному свiтi повиннi дотримуватися люди, бо без них усе буде зруйноване. Кожен знайде те, що хоче. Зоряне небо з його легендами, описи природи, домовика i лiсовика, русалок i водяного, мужнiсть воiна i фiлософiю всього сущого.

І, звичайно ж, тут е любов… Власне заради неi, через неi i в ii iм'я вiдбуваються всi описанi в книзi подii, як, утiм, i в нашому життi…




Роздiл 1. ОЛЬГА


Дивлюсь на Мiсяць – бачу погляд твiй,
Нiчне тепло – то нiжнiсть рук твоiх.
І хочеться в обiйми загорнуть
З тобою так солодкий грiх…

    Олександр Фармагей

Вона йшла по весняному травневому, осяйному вiд яскравого i веселого сонця зеленому полю. Ця м'яка, немов котяча хода, нi, не грацiйна, а магiчно гармонiйна, захоплювала i полонила одночасно. Їi русяве, середньоi довжини волосся було зiбране в два пацанських хвостики, що цiй молодостi надавало нiжний вiдтiнок дiвоцтва. Нiжне обличчя з дивовижною шкiрою виражало легку задумливiсть i зосередженiсть на потаемних внутрiшнiх думках. На вигляд iй було рокiв 18, не бiльше… Суворi математики, напевно, змогли б описати це небесне створення чiткими математичними формулами, синусами, косинусами, тангенсами й арктангенсами, поеднуючи красу стосемидесятисантиметрового тiла, що пропорцiйно поеднувало стрункi, не дуже довгi, але й такi, що не втрачали при цьому неймовiрноi краси, ноги та тонку талiю. Вона була вдягнута у футболку з дещо подовженими рукавами, з-пiд яких кокетливо виглядали передплiччя рук i нiжнi, з довгими пальцями долонi. Довершенням цiеi бездоганноi картини стало обличчя, як здавалося, без найменшого макiяжу, яке потiм ще довго буде маритися йому ночами… Зеленi, вiдьминi зеленi очi, великi i обрамленi довгими вiями, випромiнювали навколо дивовижне зелене сяйво, що зводило з розуму…

Хоч математика i гiмнастика розуму, та ii, за словами М. Ломоносова [2 - Ломоносов Михайло Васильович (08.11.1711 – 04.04.1765) – великий вчений математик, хiмiк, фiзик, астроном, iсторик, художник, поет i письменник. Яскравий приклад «унiверсальноi людини» – «homo universalis» (лат.).], потрiбно вчити хоча б тому, що вона приводить розум у порядок; математики нiколи не зможуть формалiзувати той теплий удар, який вiн отримав у дiлянку свого серця в найпершу мить, побачивши ii, коли вона йшла цим полем. Куди братись Клiмту або Далi [3 - Клiмт Густав (14.07.1862 – 05.02.1918) – вiдомий австрiйський художник, основоположник модерну в австрiйському живописi. Головним предметом його живопису було жiноче тiло, бiльшiсть його робiт вiдрiзняе вiдвертий еротизм.Далi Сальвадор (11.05.1904 – 23.01.1989) – iспанський митець, графiк, скульптор, режисер. Вiдомий представник сюрреалiзму.]; матiнка природа намалювала i створила таке, що не пiд силу жодному, навiть найвеличнiшому художнику.

Вiн побачив ii перший i, оскiльки навколо було людно, змiг уважно розгледiти й смакувати видовищем, що так сильно вразило його, надаючи, принаймнi, естетичну насолоду. Але коли тобi лише 29 рокiв, а нашому герою саме стiльки i було, думки про естетику абсолютно чарiвноi незнайомки суттево перемiшувались з iншими, викликаними сильними природними iнстинктами.

У ii лiвiй руцi мiж середнiм i вказiвним пальцями, немов сигарета, була затиснута травинка, зiрвана на полi; вона пiднесла ii до рота i взяла по-дитячому трохи припухлими губами. Рукав футболки трохи сповз, вiдкривши лiкоть, що викликало в нього бажання дивитися, не вiдриваючись на цю незрiвнянну у своiй красi i грацii композицiю.

Поле, на якому вони зустрiлися, було аеродромом для парашутних стрибкiв Чернiгiвського авiацiйно-спортивного клубу «Прогрес», як кажуть: DZ «Прогрес». Тут було все: i адреналiн, i горiлка, й любов, i грошi – все, що кожному хотiлося. Абсолютно «рiзношерста» публiка, що приiжджае сюди, отримувала, чого хотiла тiею чи iншою мiрою. Але всi сходилися в одному, що це було вiдпочинком вiд того, iншого свiту, свiту мегаполiсiв, роботи, вiчноi гонки за чимось i за кимось.

А тут було поле, гарне в будь-яку пору року, тут були зiрки, Мiсяць, чисте повiтря i перед кожною випитою чаркою дикий крик: «На бойовому!!! І-i-i РАЗ!!!», який будив вночi в найближчому селi собак; i вони захопленим гавкотом сповiщали всю околицю, що все чують, контролюють i навiть розумiють.

Знайомство вiдбулося легко i приемно. Правда, йому здалося, що коли вона його побачила, то в ii очах з'явився i водночас зник одночасно i переляк, i радiсть, i здивування. «Ольга» – представилася вона у вiдповiдь на його погляд i питання: «Як же Вас звати, мила незнайомка?». «Ольга» – повторив вiн це iм'я i, згадуючи потiм цю першу зустрiч, на якомусь ментальному рiвнi вiдчув, як язик легенько торкаеться пiднебiння, вимовляючи поеднання лiтер «л» i «ь» в м'якому звуцi «[ль]» у чарiвному словi «Ольга». Стримуючи емоцii, вiн з посмiшкою вiдповiв: «Дмитро, Дiма».

Як виявилося, Ользi був 21 рiк, вона вже не перший раз приiхала сюди, щоб зробити парашутний стрибок i отримати насолоду вiд вигляду землi з висоти, набагато бiльшоi, нiж полiт птаха.

Цей крок, який кожен парашутист колись робить вперше, вiдокремлюе його вiд усього свiту i дiлить життя на «до» та «пiсля». За статистикою, з тих, хто набереться мужностi вийти з лiтака з мiшком ганчiрок за спиною, лише 10 % приiжджае, щоб продовжити це заняття, i лише 3 % залишаеться тут назавжди.

Є зустрiчi, коли люди розумiють один одного з напiвслова, напiвпогляду… Вечiр раннього травня був досить прохолодним, особливо пiсля заходу сонця. Та коли закiнчилися стрибки, всi сiли з'iсти шашлик i обсмаженi сосиски, запити це все алкогольними напоями рiзного ступеня мiцностi, вiн побачив, що вона тремтить вiд вечiрньоi прохолоди у своiй футболцi. Дiставши з машини запасний светр, вiн запропонував iй. Ольга з радiстю одяглася в невiдповiдне ii габаритам велике вбрання, що, втiм, абсолютно не зiпсувало ii привабливостi. Сидячи поруч, вiн обiйняв ii i, не зустрiвши супротиву, спокiйно та нiжно притиснув до себе. І отримав повторний за вечiр теплий удар у серце, вiдчувши, як гнучке, явно треноване тiло прилинуло та зручно притулившись до нього. У Дмитра з'явилося вiдчуття якогось одного цiлого з Ольгою i того, що так добре йому давно не було, дуже давно.

Просто сидiти i говорити, невинно гомонiти про все, обговорювати побачене в небi, що вийшло, а що нi, будувати плани на подальшi стрибки i слухати iсторii тих, у кого за спиною тисячi стрибкiв… що може бути краще. Вiн не був, як сам вважав, досвiдченим. Його 125+ [4 - 125+ у парашутистiв, якщо вони планують i надалi здiйснювати стрибки, а не завершили цю справу на решту життя, пiсля числа, що позначае кiлькiсть стрибкiв, прийнято ставити знак «+».] стрибкiв у порiвняннi з сотнями i тисячами iнших здавалися досвiдом початкiвця. У неi тепер iх було 3+, що давало змогу переходити на iншi типи куполiв i рухатися далi, розвиваючись, як спортсмен-парашутист.

– Ольго, ти займалася гiмнастикою або танцями?

– І тим, i iншим. Як здогадався?

– За манерою ходи, поставою, та й спортивною фiгурою.

Легке здивування видали брови, що на долю секунди пiднялись вгору.

– Це було в дитинствi. Зараз переважно «для себе». З однiеi сторони, не так багато вiльного часу, з iншоi – на олiмпiйськi iгри я не збираюсь.

– А куди ж це настiльки прекрасна юна ледi витрачае так багато часу, що його не вистачае?

– Ну-у, я студентка, факультет iноземних мов. Англiйська та iспанська, якi хочу довести до досконалостi. Заробляю перекладами, бо на життя потрiбнi кошти. Ще люблю природу, подорожi, а тепер i парашутнi стрибки, на якi теж потрiбнi чималi грошi.

– Англiйська та iспанська, який збiг, моi улюбленi, двi свiтових мови, на яких фактично говорить весь свiт. Навiть iспанською бiльше, нiж англiйською, хоч так i не прийнято вважати. А мене навчиш?

– Це як будеш себе поводити! – грайливо вiдповiла вона i подарувала йому свою посмiшку.

Вiн помiтив, що компанiя розбилася на мiкрогрупи, в кожнiй з яких обговорювалися проблеми певного iнтелектуального рiвня. Але, що потiшило, це заздрiснi погляди присутнiх тут чоловiкiв та юнакiв, якi кидались у iхнiй бiк.

Дорогий читачу, як кажуть психологи, рiвень вербальноi культури людини безпосередньо корелюе з рiвнем ii iнтелекту. І як писав один великий украiнський учений О. М. Морозов: «У здорових людей iснуе жорстка еднiсть мiж мовленням i письмом. Будь-який розрив у цьому ланцюжку призводить до патологii». Кажучи по-простому, коли людина добре висловлюеться i може без труднощiв передати в уснiй i письмовiй формi тi думки, якi рояться в ii головi, значить вона розумна. Хто ясно мислить, той ясно говорить. Так ось, ii мовлення лилося, наче тихий спокiйний струмок, не кваплячись, але з почуттям, з розумiнням. З нею було про що поговорити. Про поезiю – будь-ласка, про прозу, музику, iсторiю – будь ласка; навiть деякi аспекти математики, згаданi ним пiд час бесiди, знайшли ii розумiння. Дивлячись на профiль ii обличчя, рухи губ пiд час розмови, вiн спiймав себе на думцi про природну красу цiеi людини, i його внутрiшнiй голос закричав: «Як набридли цi тупi розфарбованi барбi, зi своiми розмовами про шмотки, тачки, курорти. Вони постiйно смiються над тупими, плоскими жартами, якi самi ж i генерують. Per risum multum debes cognoscere stultum [5 - Per risum multum debes cognoscere stultum (лат.) – за постiйним смiхом ти маеш впiзнавати дурня.]. А ця дiвчинка – просто промiнь свiтла в темному царствi». Вiн акуратно нахилив свою голову до ii волосся i поцiлував цi шовковi нитки з iх п'янким запахом.

Вона на мить завмерла, потiм повернула обличчя до нього, i iхнi очi виявилися на вiдстанi п’ятнадцяти сантиметрiв. У цьому поглядi не було нi схвалення, нi злоби, нi iронiчноi посмiшки; там був, як йому здалося в ту мить, глибокий смуток, i цей погляд говорив, як чiткий сигнал: «Нi!». Вона повiльно похитала головою з боку в бiк, а потiм посмiхнулася.

– У мене з'явилося вiдчуття, що я тебе дуже давно знаю, – промовив вiн з деяким збентеженням, яке казна-звiдки взялося.

– Бiльше тисячi рокiв?! – i ii очi запалали зеленим вогнем.

Вiн не зовсiм зрозумiв цей жарт…

– Пiдемо, я покажу тобi зiрки, – сказав вiн.

– Я iх люблю, сьогоднi немае Мiсяця i хмар, i iх так добре видно. Як казав Платон: «Астрономiя змушуе душу дивитися вгору i веде нас з цього свiту в iнший».

– Дивись, кiвш Великоi Ведмедицi знають всi…

– Так.

– Але не всi знають, що крайня зiрка ручки ковша – це своерiдний нiс ведмедицi, який вона тягне вперед, немов принюхуючись.

І вiн зробив кiлька жартiвливих рухiв у ii бiк, одночасно втягуючи повiтря, насолоджуючись тим, ледь вловимим запахом, який мало небесне створiння на iм'я Ольга.

– І е до чого принюхуватися, – продовжував вiн, – перед нею з люлькою в ротi сидить пастух на iм’я Волопас, якого древнi вдягнули в зiрки, i якийсь романтик того часу змiг з'еднати воедино цi зiрки в одне сузiр'я. Ти, якщо придивишся, побачиш трубку Волопаса у виглядi перевернутого вершиною вниз трикутника.

– Я бачу його, – весело сказала Ольга i заплескала в долонi.

Їi така реакцiя викликала посмiшку на його обличчi, i вiн продовжив:

– Бiля його нiг – сузiр'я Гончих Псiв, яких Волопас нiби нацьковуе на Велику Ведмедицю. Ззаду за Волопасом, трохи вище, стоiть Геркулес iз занесеною над головою нашого пастуха, який палить i нiчого не пiдозрюе, великою дубиною.

Вiн зобразив рух руками, як виглядае дубина Геркулеса, що опускаеться на голову Волопаса. Ольга пiсля 10 – секундного розглядування небесного склепiння чiтко показала на це сузiр'я.

– А тепер дивись, бачиш кiлька зiрок, якi нагадують злегка повернуту латинську букву «W»?

– Так, бачу.

– Це красуня Кассiопея, вона неначе сидить на стiльцi перед дзеркалом i чепуриться.

– Послухай, Дiмо, звiдки стiльки знань, це захопливо цiкаво, але ж ти не астроном.

– Читання детермiнуе вербальну аддиктивнiсть.

Вона засмiялася.

– Це тобi хмiль у голову вдарив, що ти заговорив вченими словами? – з нiжною iронiею промовила Ольга.

– Ну-у-у, не зовсiм. Переводячи на нормальну мову, це означае, що якщо книжок читати не будеш – скоро грамоту забудеш, – i вони засмiялися разом.

– Насправдi ця фраза означае, що читання збiльшуе словниковий запас i, звичайно ж, рiвень знань. Адже бiльшiсть людей сучасностi зовсiм перестала читати, але намагаеться претендувати на звання розумних iстот. У мене таке враження, що менi в порiвняннi з тобою ще доведеться в черзi постояти. Ти така молода, а у твоiй головi явно досвiд тисячолiть.

– Що ти сказав?! – Вона якось напружилася.

– Кажу, що ти явно багато читаеш, бо володiеш знаннями i вмiеш ними користуватись.

– Ну, якось так, – вiдповiла вона, трохи iз сумом.

Наш герой помiтив цю змiну, але не зрозумiв ii причин.

– Стривай, насправдi на небi мiльярди зiрок i сузiр'iв. Ми навiть не можемо усвiдомити величини навколишнього Свiту i його розмiр, але повернемося до Великоi Ведмедицi.

Ручка ii ковша складаеться з трьох зiрок. Стародавнi араби називали середню з них «Mizar» – «Пояс» або «пов'язка». У деяких iнших джерелах ii називали «Кiнь». Якщо ти подивишся уважно, то трохи вище i лiвiше можна побачити маленьку зiрочку, iменовану «Вершник». Араби в давнину називали ii «Алькор». В тi часи говорили, що той, хто бачить «Вершника», може стати влучним стрiльцем з лука. Насправдi «Mizar» розташована вiд нас на вiдстанi 78 свiтлових рокiв. Якщо ми сьогоднi злетимо iз Землi на космiчному кораблi, що летить зi швидкiстю свiтла, тобто триста тисяч кiлометрiв за секунду, то нашi постарiлi дiти через 78 рокiв долетять до цiеi зiрки.

Ольга знову засмiялася: «У нас будуть дiти?!». І вони засмiялися разом.

Взявшись за руки, вони йшли полем, i Дмитро продовжував.

– Двi крайнi зiрки праворуч, «стiнка» самого ковша – це «Dubhe» i «Merak». Їх називають покажчиками. Якщо через них провести пряму лiнiю i вiдмiряти п'ять однакових вiдрiзкiв, що дорiвнюють вiдстанi мiж ними, то трохи праворуч вiд цiеi уявноi лiнii буде Полярна зiрка. До неi приблизно 447 свiтлових рокiв. Насправдi, це не одна, а система з трьох зiрок. Одна з них iстотно бiльше за наше Сонце i двi iншi зiрки, якi обертаються навколо неi. Але ж здалеку нам здаеться, що вона одна. Полярна зiрка вказуе на пiвнiч, навколо неi, як нам на Землi здаеться, обертаються всi сузiр'я пiвнiчноi пiвкулi. Багато хто помиляеться, – вона далеко не найяскравiша на небосхилi. Бiльше того, вона тiльки зараз вказуе на пiвнiч. Оскiльки небосхил рухаеться, через якийсь час Полярна зiрка перестане вказувати точно на пiвнiч. Наприклад, через 13 тисяч рокiв тi, хто будуть жити на Землi, шукатимуть пiвнiч зiркою Вега, яка е альфа-зiркою сузiр'я Лiри. А в перiод древнього Єгипетського царства 5 тисяч рокiв назад на пiвночi сяяла зiрка Тубан iз сузiр'я Дракона.

Згiдно з легендою багато тисяч рокiв назад Зевс перетворив прекрасну нiмфу Калiсто у Ведмедицю, що б врятувати ii вiд Гери – покровительки шлюбу, владноi i жорстокоi богинi, яка до пристрастi i любовi ставилася, як на мiй еретичний погляд, iз деяким нерозумiнням, недомислом чи що.

І красуня Калiсто, вiчно молода, вже багато тисяч рокiв радуе наш погляд…

Ольга стиснула його руку. Завмерла i запитала: «Ти хто?»

«Я homo sapiens, sapiens, який мислить, а вiдповiдно i iснуе». Вiн посмiхнувся. Ольга вiдповiла посмiшкою, чомусь сумною.

– Ти завтра iдеш звiдси, Дiмо?

– Уже сьогоднi, ми задивилися на диво природи, i вже пiв на другу ночi.

– Спасибi тобi… Мене забереш на Киiв, а то я маршруткою?

– Звичайно, безумовно, iз задоволенням.

Пiсля невеликоi паузи вiн запитав, де вона спить, i отримав вiдповiдь з кокетливою посмiшкою, що вона спить з iншими дiвчатами в кiмнатi, окремо вiд хлопцiв, i iм туди вхiд заборонений.

Вiн не перечив. Досвiд говорив про те, що цi стосунки можуть бути значно бiльшими, нiж секс на одну нiч. І псувати те, що складалося до половини другого цiеi чудовоi ночi, було неправильним. За iронiею долi вони спали через стiну, в рiзних кiмнатах на рiзних лiжках. Але Дмитру здавалося, що iхнi очi ще довго тримали погляд, i вiн вiдчував цей зелений блиск, який нiби посилав у пiдсвiдомiсть теплу радiсть вiд розумiння того, що зароджуеться щось нове, неймовiрно красиве, i воно мае докорiнно змiнити життя кожного з них.

Вранцi сонне царство тривало досить довго; йому снилися зорi, стародавнiй свiт, Зевс, Гера i запах кави. Прокинувшись вiд останнього, вiн розплющив очi i побачив Ольгу, яка сидiла на старiй, ледь дихаючiй табуретцi бiля його лiжка з двома чашками кави в руках. Нахилившись до нього, вона поцiлувала його в губи i сказала, що добрий ранок настав, i вiн мае бути в товариствi хорошоi людини i смачноi ароматноi кави.

Життя складаеться з моментiв… Моменти позитивнi й негативнi, емоцiйно забарвленi, з них складаються спогади, вони заганяють у депресiю i дарують життя, допомагають прийняти рiшення. Митi i моменти потрiбно помiчати, озиратися на них i робити висновки, щоб не робити помилок знову i знову, щоб зробити щось ще краще наступного разу, нiж те, що вже зроблено…

Жизнь состоит из моментов…
Мгновений – не повторить.
Сомненья, решенья, поступки,
Чтобы знать, понимать и любить…

Жизнь – это поле боя.
Победа – звезда впереди.
Борись и твори, созидая,
Но только не навреди!



    Марина Кривич

Цю каву i цей поцiлунок вiн запам'ятае на все життя, назавжди. Це пробудження вiд сну занурило його в ще бiльш глибокий сон, тому що так добре може бути тiльки увi снi або в казцi.




Роздiл 2. ДМИТРО


«…Дуже важливо бiгти на гору, хоч би що з тобою вiдбувалося…»


Вiн жив у невеликiй однокiмнатнiй квартирцi в престижному районi Киева, недалеко вiд великого ботанiчного саду. Батьки колись купили цю квартиру для нього. Коли Дмитро досягнув 25-рiчного вiку, а тато й мама остаточно переконалися, що син вирiс i вмiе не тiльки прати за собою шкарпетки i варити вермiшель, але й регулярно прибирати, робити грибний жульен, а також запiкати м'ясо в духовцi, «для остаточного дорослiшання», як сказав батько, вiн переiхав туди.

Спочатку ця квартира стала притулком для молодих компанiй, якi «пили вино в оточеннi жiночого саду», вбивали нейрони i розривали нейроннi зв'язки неймовiрною кiлькiстю алкогольних напоiв i плотських утiх. Але через рiк Дмитру це все набридло, бо заважало завжди рухатись вперед. Йти вперед у всiх сенсах цього слова.

Ще ранiше, рокiв через п'ять пiсля закiнчення школи, вiн помiтив iстотну диференцiацiю своiх однолiткiв на тих, хто безпробудно п'е, пропалюе життя, вбивае себе неправильним способом життя, i тих, хто незмiнно йде вперед. Його допитливий розум змушував самого себе не забувати, що людина – це iстота, основна мета якоi розвиватись, розвиватись завжди, вiд першого ще невпевненого i не усвiдомленого кроку, i до останнього подиху. Розвиватись фiзично та iнтелектуально. Як говориться, non progredi est regredi – не йти вперед означае йти назад. Вiн вирiс у родинi, де культивувалося поняття розумноi людини, тому не мiг дозволити собi «бухати» мiсяцями, витрачати час на безперервнi нiчнi гулянки з «достатньою кiлькiстю помiрно розпущених жiнок», хоч нiщо людське йому не було чужим.

Пiсля школи вiн не змiг поступити в унiверситет. Оскiльки рiвень корупцii середини i кiнця 90-х рокiв ХХ сторiччя не звертав увагу на те, що розумний та освiчений чоловiк, який мрiяв стати хiрургом з 12 рокiв i робив для цього все необхiдне, просто так сам може вступити до престижного медичного унiверситету.

Мафiя жива до тих пiр, поки державна верхiвка i верхiвка мафii мають спiльнi iнтереси, взаемодiють… Правда, з тих часiв мало що змiнилося до теперiшнього часу, просто цей зв’язок став бiльш витонченим i цинiчним, на жаль…

Як тодi писав професор О. М. Морозов: «…на пострадянському просторi серед поколiнь, що виросло при телевiзорi, тiльки 5 % мають треноване абстрактне мислення, володiють навичками синтезу, аналiзу та вироблення самостiйних суджень. Ще 7 % потенцiйно здатнi до цього в принципi. Інша маса в повсякденному життi зосереджена на вирiшеннi шлункових i сексуальних потреб. Розумова деградацiя значноi маси населення стала проявлятися в загальному зниженнi рiвня культури й поверненнi населення до примiтивних форм поведiнки». Як говорили стародавнi латиняни, настав перiод, quae fuerunt vitia, mores sunt [6 - Quae fuerunt vitia, mores sunt (лат.) – що було пороком, стало звичаем.].

Обираючи професiю, Дмитро зосередився на тому, що робота, яка подобаеться, перестае бути працею. І тiльки в тому видi дiяльностi можна досягти успiху, який приносить задоволення. Тому вибiр припав на медичний, де його приваблювало бажання допомагати людям, стати справжнiм фахiвцем в професii лiкаря – однiй iз найбiльш шанованих у «нормальних» краiнах, нарiвнi з вчителюванням i захистом Батькiвщини.

Системнi знання людського тiла, бiохiмiчних, бiоелектричних i iнших процесiв, що вiдбуваються в органiзмi, привернули його увагу ще в старших класах середньоi школи, забезпечило перемогу в низцi олiмпiад районного та мiського рiвня з хiмii та бiологii. Крiм того, йому були не чужими iсторiя та англiйська, якi, як казав батько, повинна знати бути у будь-яка освiчена людина.

Однак, як вже було сказано, вiдразу в унiверситет вступити не вдалося, i тому розрядник iз рукопашного бою, легкоi атлетики, кульовоi стрiльби, плавання та туризму, який мав парашутнi стрибки, був призваний до лав Збройних Сил, де дуже захопливо провiв пiвтора року рядовим, а потiм i сержантом у спецназi ГУР ГШ МОУ [7 - Головне управлiння розвiдки Генерального штабу Мiнiстерства оборони Украiни].

Армiя робить iз чоловiка або шлак, або сталь. Те вiйськове братерство, з яким йому вдалося зiткнутися, справило незабутне враження. І, незважаючи на тотальну розруху в краiнi i, природно, в армii, деякi пiдроздiли, тримаючись в основному на ентузiазмi своiх командирiв, були бiльш нiж боездатнi. Ось туди-то йому i пощастило потрапити. Служба навчила його багато чому, але насамперед – не боятися говорити правду, особливо самому собi. Крiм того, один шановний генерал, з яким неодноразово зiштовхувала служба, навчив розумiти, що спецназ – це закритий клуб для елiти не тiльки з пружними бiцепсами, але i з розумними мiзками. Mens sana in corpore sano – у здоровому тiлi здоровий дух.

Тiльки в спецназi сержант, який години двi тому врятував життя генерала, а той своiми мудрими i своечасними рiшеннями витягнув iз бiди цiлу групу, може сидiти з ним за одним столом, розмовляти про свiтськi справи на рiвних. Тому що завтра вони знову будуть прикривати один одному спину на однiй горi. Розумiння цього мае дорогу цiну, i такий сержант нiколи не буде запанiбрата з генералом; повага один до одного, вихована спецназом, залишаеться назавжди.

За час служби Дмитро загартував i волю, i тiло, ставши повноцiнним i справжнiм представником чоловiчоi половини людства. Так склалася служба, що йому абсолютно несподiвано для себе вдалося познайомитися з деякими людьми – друзями цього генерала, якi були «сильними свiту цього», але яких при цьому дуже рiдко можна побачити по телевiзору. Цих людей разом з iншими бiйцями вiн якось витягнув iз неприемноi ситуацii в одному з пiвденних регiонiв краiни. І пiсля його звiльнення в запас на iх «прохання» вiн дуже легко вступив до медичного унiверситету. Через багато рокiв вiн завжди говорив, що навчання затягнулося на цi пiвтора роки, але придбаний досвiд був бiльше нiж безцiнним.

Вiн був найстаршим у групi, де бiльшiсть становили дiвчата, якi щойно закiнчили школу. З одного боку, вони дивилися на Дiму з виразом нестримного бажання, з iншого – насмiхалися над ним, оскiльки проведений в армii час вивiтрив iз його голови деякi знання. Слова «гiстологiя», «бiоорганiчна хiмiя», «цитологiя» i все, що можна сказати латиною, на якийсь промiжок часу стало для нього просто брудною лайкою. Його батько, посивiлий вчений-психолог, не раз нарiкав синовi на те, що «навчання – свiт, а не навчання – лиш тiльки свiт i на роботу». Були i двiйки, i перескладання, але боець спецназу, який звик досягати того, що хоче, до третього курсу вийшов тiльки на «добре» i «вiдмiнно», увiйшов у науковий гурток, залишив далеко позаду насмiшки, образи i смуток.

Коли дiйшло до обрання спецiалiзацii, вибiр припав мiж хiрургiею i психiатрiею. У хiрургii подобалося все, в психiатрii принцип: «здорових немае, е недообстеженi», i психотерапiя, особливо сугестiя. Про сугестивнi технологii вiн знав вiд батька, який практикував iх як метод психотерапii та для психокорекцii у пiдготовцi спортсменiв вищоi квалiфiкацii i, як дiзнався пiзнiше Дмитро, спiвробiтникiв спецпiдроздiлiв. Певну роль у цьому виборi зiграла книга Івана Єфремова «Лезо бритви», написана ще в 60-тi роки ХХ столiття, де головним героем був лiкар-психiатр Іван Гiрiн. Але все-таки вибiр припав на хiрургiю. Батько, який одночасно був i найкращим другом, сказав, що сугестивнi навички потрiбнi будь-якому лiкаревi. Станеш хiрургом, нiхто не забороняе практикувати й надалi, знiмаючи бiль, страх, переконуючи в безпецi операцiй i багато в чому iншому.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=57365670) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


www.po- tu- storonu.com




2


Ломоносов Михайло Васильович (08.11.1711 – 04.04.1765) – великий вчений математик, хiмiк, фiзик, астроном, iсторик, художник, поет i письменник. Яскравий приклад «унiверсальноi людини» – «homo universalis» (лат.).




3


Клiмт Густав (14.07.1862 – 05.02.1918) – вiдомий австрiйський художник, основоположник модерну в австрiйському живописi. Головним предметом його живопису було жiноче тiло, бiльшiсть його робiт вiдрiзняе вiдвертий еротизм.

Далi Сальвадор (11.05.1904 – 23.01.1989) – iспанський митець, графiк, скульптор, режисер. Вiдомий представник сюрреалiзму.




4


125+ у парашутистiв, якщо вони планують i надалi здiйснювати стрибки, а не завершили цю справу на решту життя, пiсля числа, що позначае кiлькiсть стрибкiв, прийнято ставити знак «+».




5


Per risum multum debes cognoscere stultum (лат.) – за постiйним смiхом ти маеш впiзнавати дурня.




6


Quae fuerunt vitia, mores sunt (лат.) – що було пороком, стало звичаем.




7


Головне управлiння розвiдки Генерального штабу Мiнiстерства оборони Украiни