Книга - Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Чорт зна що. У кiгтях Хапуна
Антология

Юрiй Павлович Винничук


Юрiй Винничук рекомендуе
Книга «Чорт зна що. У кiгтях Хапуна» – унiкальна антологiя, присвячена найпопулярнiшому персонажевi украiнськоi мiтологii – чортовi. Тут представленi найцiкавiшi твори нашоi лiтератури, де дiе ця лиха, хитра, пiдступна, а деколи кумедна, добродушна i навiть добра iстота, яка iнколи ще й здатна на шляхетнi вчинки i палке кохання.

До неi увiйшли середньовiчнi апокрифи та житiя святих, моторошнi оповiдi отцiв церкви XVI–XVIII ст.: Петра Могили, Стефана Яворського, лiтописця Самiйла Величка, оповiдання класикiв – Олекси Стороженка, Володимира Короленка, Наталени Королевоi, сучасних авторiв – Емми Андiевськоi, Володимира Єшкiлева та багатьох iнших. Чимало творiв перекладенi зi староукраiнськоi, росiйськоi, польськоi та латинськоi мов.

Багатюща спадщина украiнськоi лiтератури, часто-густо присипана порохом сторiч, ув’язнена у малодоступнi часописи й рукописи, чекае на свое друге народження.





Антология

Чорт зна що. У кiгтях Хапуна



© Ю. П. Винничук, упорядкування, передмова, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019




Вибрики украiнського чорта


Антологiя украiнськоi лiтератури, присвячена темi чорта, творилася багато рокiв. А почалося усе з укладання збiрника украiнськоi фантастики першоi половини ХІХ ст., який видрукувало видавництво «Молодь» у 1989 р. пiд назвою «Огненний змiй». Визбируючи по старих часописах маловiдомi твори, я побачив, що насправдi подiбних антологiй може бути бiльше. І тодi вирiшив згрупувати iх тематично. Досi цi антологii iснували винятково у моiх записах i в моiй пам’ятi. Несприятлива ситуацiя для видавничоi справи в Украiнi не дозволяла iх видати ранiше. Щойно зараз цей проект зрушився з мiсця. Наступнi томи будуть присвяченi вiдьмам i чорнокнижникам, русалкам i мавкам, вовкулакам та упирям, пеклу, янголам i раю, снам та маревам. І все це будуть твори лише украiнських письменникiв.

Украiнська фантастична лiтература достатньо багата й цiкава, а вишукування досi не вiдомих творiв давно забутих письменникiв схоже на пiрнання за скарбами. Одним iз найпопулярнiших демонологiчних персонажiв у свiтовiй лiтературi став той, вiд кого власне й веде свiй родовiд уся нечиста сила, – чорт. Хоча у середнi вiки вiн частенько ввижався святим отцям, але вже епоха европейського Просвiтництва пiдiрвала вiру в iснування диявола. Освiченi люди перестали вiрити в гидку iстоту з хвостом, рогами i копитами. Та досить було дияволу надiйно щезнути з народноi свiдомостi, як ним вiдразу зацiкавилися митцi та фiлософи. У добу романтизму чорт i загалом нечиста сила стали улюбленими персонажами свiтовоi лiтератури. Байрон, Гьоте, Шиллер, Шамiссо, Готье, Лермонтов, Гофман, Бальзак розгортають цiлу галерею «демонiв» або ж «демонiчних» людей i настроiв, причому цi «демони» вiдзначаються неабияким iнтелектом, вони дотепнi, освiченi, сповненi пристрастей, одним словом, привабливi, ба навiть можуть викликати спiвчуття.

Вiд зарубiжних письменникiв не вiдставали i вiтчизнянi. Персонажi украiнськоi мiтольогii або тi, кого в народi називають нечистою силою, давно вже надiйно прижилися в нашiй лiтературi, ставши подекуди не тiльки епiзодичними героями, а й головними. Та найцiкавiше, що пiд впливом письменницькоi фантазii вони усе бiльше набирали рис людських, привабливих, викликаючи в читача замiсть страху симпатiю або смiх. Згадаймо такi класичнi твори, як оповiдання Миколи Гоголя та Григорiя Квiтки-Основ’яненка, драматичнi поеми «Лiсова пiсня» Лесi Украiнки та «Нiч на полонинi» Олександра Олеся або повiсть Михайла Коцюбинського «Тiнi забутих предкiв».

Родовiд украiнського лiтературного чорта починаеться з «Повiстi врем’яних лiт», iз житiй святих, з апокрифiв про створення свiту. У тi часи чорта ще сприймали цiлком поважно, його боялись, шукали вiд нього захисту i в щоденному побутi вбачали слiди його пiдступноi дiяльностi. Але починаючи з XVI ст. украiнський диявол набирае гротескноi форми, численнi народнi оповiдки дають безлiч свiдчень про те, що диявол поступаеться людинi. Оповiдей про грiзного чорта, який чигае на людину, стае усе менше i менше. Судячи iз окремих переказiв, iснувало переконання, що диявола завиграшки можна перехитрувати спритнiстю чи кием легше, анiж молитвою.

Львiвський письменник XVIII ст. Йозеф Максимiлiан Оссолiнський писав: «Колись няньки i пестунки страшили дiтей чортом. Нинi чорти слугують ляльками, якими старi бавляться; нинi вже не няньки i пестунки про них плетуть, а священики пишуть».

У вступнiй статтi до збiрки «Казки» Н. Кобринська витлумачила традицiйний украiнський образ чорта: «Ще бiльшу славу у всесвiтнiй лiтературi мае чорт. Вiн виступае не лиш алегорично символом абстракцiйних iдей, розв’язуе фiлософiчнi проблеми i суспiльнi напрями, але часто пропагуе морально-дидактичнi цiлi. Вiдповiдно до тих задач прибирае вiн i вiдповiднi цiхи характеру.

Наш народний чорт не вiдзначаеться такими високими аспiрацiями. Вiн зичить грошi, краде, носить горiвку. Сидить у пустих хатах, болотi, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакостi, але лиш тогди, як його розсердять. Задержуе, однак, загальну i вельми поважну рису: жадобу панування над чоловiком i вельми оригiнальну черту, приписувану його демонiчнiй властi, як: сила людського таланту».

У творах украiнських письменникiв чорт практично уже нiчим не вiдрiзняеться вiд людини: вiн i закохуеться, i страждае, i гуляе, i байдикуе, i навiть допомагае людям. В окремих творах викликае читацьке спiвчуття i симпатiю. Чорт став бiльше блазнем, нiж пострахом.

Незважаючи на те, чи вiрить хто-небудь у чорта, чи нi, незримо вiн присутнiй завжди i всюди, особливо у прокльонах та приказках: «от чорт!», «що за чортiвня?», «чорти б тебе дерли!», «чорт-ма», «чорт зна що (хто, де, куди, як)», «до чорта i трохи» i т. д. Щоправда, до згадування лихого народ завше ставився з осторогою i осудженням. Особливо це стосувалося вечiрнього i нiчного часу, коли, називаючи чорта, мовби його викликаеш. Саме тому народ витворив чимало евфемiзмiв, якi замiняли слово «чорт»: лихий; той, що в скалi сидить; той, що греблi рве; нечистий; куций; рогатий; не при хатi згаданий i т. д.

Герой оповiдання «Хвора душа» Олександра Кониського (1936–1900) без чорта i дня прожити не мiг. «Перша вада у мого чоловiка була та, – нарiкала жiнка, – що вiн вельми любив чортiв згадувати: i встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, i за обiдом, i за вечерею без чорта не обiйдеться; повсякчас черкае, на що вже й гiрше: хлiб святий почне, було, рiзати – i тут чорта згадае: «Яка оце чортяка нiж витупила», або: «Чортiв нiж хлiба не бере…» Страх i згадати, як мене вражае, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися отi чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж вiн не тямить, що за чорта добра не буде довiку.

Отак, було, мiркую собi, та й ну його благати: «Антоне! Чоловiче мiй любий! Голубе мiй сизоперий! Покинь ти чортiв! Не займай ти iх, бог з ними!.. Призначено iм вiд Бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися – нехай же вони там собi й живуть i здихають: не наводь ти iх у хату; в нас же в хатi образи на покутi, хрест святий на сволоцi, а ти чортiв сюди пхаеш. Чи до ладу ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона ж у тебе не повстяна i не цвяшком бита…»

Вiн оце i схаменеться: тихцем любенько погомонить собi в уса та буцiм i послухаеться мене. Іншим разом цiлий день не згадае дiдька; а по вечерi, аби взявся за люльку, так i не втерпить, щоб не черконути – коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже ж нiхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й протикачка не бере. Або оце, було, собака на кого гавкне – i тут без чорта не можна: «Який там чорт ходить»; «На якого лисого диявола вона бреше».

– Отаку нестатечну людину надiлив менi Бог за чоловiка! Одначе ж тридцять i одно лiтечко я за ним прожила i добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаiлася. І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти муляли? Неначе на самому кiнчику язика чортяка раз у раз у нього так i сидить, було; аби роззявив рота, вiн i вилетить; один вилетить, а другий зараз натомiсть сяде…

І вже чого тiльки я не робила, чого i проти тих гаспидiв не чинила! І язик йому хрестила, i свяченою вербою обводила, i маковiiвською водою пiднебiння обмивала – не помогло!.. А молилася скiльки!.. Що свiчок тих попоставила! І отець Лука молебнi служив, i язик йому мирував, i смирну з-пiд плащаницi за зуби йому клав! Овва!.. Нiчого не брало! Билася я, побивалася, та й «годi» сказала. Дала йому волю: нехай черкае! І не начеркався вiн до самоi домовини. А я, було, чую, та вже нiмую: не поможу, кажу собi на думцi, так нехай моi скорботи сидять у затишку, у мене в душi, щоб люди iх не чули, не бачили».

Зовсiм умиротвореними i нешкiдливими виглядають чорти у вiршi Богдана-Ігоря Антонича (1909–1937) «Чортiвський бридж»:

В маленькiй, бiленькiй хатинi сон мрii колише в колисцi дитинi.
По усточках сонних, мов тiнi по сiнi, блукаеться усмiшки брижа.
Лиш сутiнкiв рожi в кiмнатi заклятi кладуться на «завтра» й на «нинi».
Навколо колиски чортiв чотирьох посiдало та грають у бриджа.

І мрiйно, спокiйно i тихо. Лиш день похилився над лихом у вiкнах.
На шибах задзенькали мухи й без руху присiли, побачивши гай.
Нi миша не скрипне. І тиша кладе своi пальцi на очi привiтна.
Бiси грали в карти невпинно. Дитинi приснився тодi вперше – рай.

Компонуючи цю антологiю, я намагався якнайповнiше представити чортiвську тематику в нашiй лiтературi вiд давнини до сучасностi, а тому, можливо, не все з умiщеного тут викличе захват сучасного читача. Зважаючи на те, що давнi нашi письменники рiдко зазнавали втручання редактора, у випадку, якщо це не стосувалося класикiв, я дозволяв собi цi тексти редагувати, водночас зберiгаючи мовно-стилiстичнi особливостi першодрукiв. Твори розташованi у хронологiчному порядку в межах кожного тематичного роздiлу. Авторiв представляють бiографiчнi довiдки, вичерпнiсть яких залежить вiд того, наскiльки цей автор вiдомий ширшому коловi читачiв. Оскiльки iмена окремих авторiв повторюються, то при публiкацii наступного твору довiдка вiдсутня i шукати ii слiд у попереднiх роздiлах.



    Юрiй Винничук




Степан Томашiвський



Народився 9.01.1875 р., с. Купновичi Рудкiвського повiту. Історик, публiцист i полiтик, закiнчив Львiвський унiверситет. У 1900–1910 рр. вчителював у гiмназiях Бережан i Львова, з 1910 р. – доцент iсторii Австрii у Львiвському унiверситетi. У 1914–1918 рр. член Бойовоi Управи Украiнських Сiчових Стрiльцiв, 1919 р. – радник делегацii ЗУHP на мировiй конференцii в Парижi, у 1920–1925 рр. голова ii дипломатичноi мiсii в Лондонi та Берлiнi. У 1926 р. вчителював у Львовi. Науковi дослiдження С. Томашiвського присвяченi головно Хмельниччинi й Мазепинськiй добi.

Помер 21.ХІІ.1930 р. у Краковi. Стаття про iсторiю вiрувань у чорта подаеться за часописом «Жите i Слово» (т. 5. Книга 3–4, 1896).




Нарис iсторii вiри в чорта





Вступнi уваги


Часто можна почути голоси жалю за часами минулими, часами повноi, щироi вiри, надii i потiхи серед горя, яку давала людям релiгiя. Ми тому не станемо перечити, та все-таки погляд такий одностороннiй i опертий на незнаннi духового життя минувшини. Не треба забувати, що в тих часах (йдеться нам про середнi вiки) поза Христом, що справдi цiлющий бальзам виливав на рани бiдних грiшних – стояв величезний силою Сатана, що в цi рани рiвночасно впускав отруту. А побожний християнин висiв завсiгди мiж небом i землею, повний страху i внутрiшнiх болiв. Доказом того – житiя святих. Не трудно розумiти, який з тих вiдносин фатальний був вплив на загал людей, на iх освiту, моральнiсть i соцiальнi вiдносини. Факт, що нiколи в iсторii не стрiчаемо побiч себе таких проявiв аскетизму релiгiйного (сполученого з фанатизмом) разом з якнайогиднiшою розпустою i варварством, як саме в згаданих часах.

Тому-то погляд на вiру в чорта не такий дрiбний та маловажний, як може здаватися. Чорт у християнствi – се половина виображiнь релiгiйних, а затим дуже важна сторона в iсторii середньовiчних народiв. Не маемо тут на думцi подати читачам повний образ, оригiнальний науковий дослiд, а лишень пiдсумуемо новiшi дослiди на тому полi з гадкою – показати, як нинi стоiть в науцi iсторiя вiри в чорта.

а) Джерело вiри в чорта i стан ii в часах дохристиянських. Нiхто, щойно трохи мае науковоi освiти, не вiрить нинi, мов би то дикi релiгii були попсованими зостатками якоiсь первiсноi релiгii доскональноi. Нинi ясно, що рiч маеться якраз противно, що вiд простих релiгiй витворилися вищi, з основою етичною. Тут проте, у вiрах диких i старинних народiв, шукати треба почину сеi темноi постатi чорта. Вiдколи чоловiк появився на свiтi, мусiв усе боротися з природою о свое iснування. Вiн стрiчав на кождiм кроцi якiсь перепони, що не давали йому або поживитися або спочити i т. i. З другого ж боку не одно ставало йому до помочи в добуванню поживи або в пригодi. Звiдси вiн почав розрiжнювати рiчи йому кориснi i шкiдливi. Розумiесь, що роздiл сей не був тривкий, а залежав вiд того, в яких обставинах географiчних та культурних був чоловiк; примiром блискавка i перун страшили його, огонь здавався шкiдливим, але, пiзнавши добру силу огню, чоловiк мусiв пiзнати, що шкiдливiсть якоiсь рiчи залежать вiд обставин.

По довгих досвiдах життевих, по обсервацii, зiставлюванню вражiнь, а при тiм, не вмiючи розслiдити причин багатьох явищ корисних i шкiдливих, вiн уявляе iх собi живими. Спочатку, як оточення було рiзнорiдне, так i рiзнорiднi були, по його думцi, сi живi iстоти. Вони були йому прихильнi або нi. Збираючи всi вражiння приемнi, яких дiзнавав, стикаючись iз рiчами добрими, вiн дiйшов до поняття приемности вже яко абстракцii. Затим i тi сили, що викликували явища приемнi, прибрали один характер загальний i стали персонiфiкацiею приемности, стали богами добрими. Подiбно справа йшла з рiчами шкiдливими: по такiй самiй дорозi дiйшов чоловiк до абстрактного поняття шкiдливости, а з тим до поняття божества, що приносило шкоду, божества злого.

У такий спосiб чоловiк перейшов зi сфери осуду сенсуалiстичного до етичного. Розвiй тих виображiнь iшов вiдповiдно до обставин мiсцевих, культурних, iсторичних i вiдповiдно до вдачi поодиноких народiв. Природно, тi два свiти, добрий i злий, бувши виразом власних противних вражiнь чоловiка, мусiли зайняти i в його виображеннях релiгiйних вороже становище. Дух шкiдливий, принцип злого, стараесь шкодити чоловiкови, а добрий – помагати. Один засвiчуе сонце, другий висувае темну нiч, один каже виростати рослинам пожиточним, другий насилае вiтер, мороз, сiе хабаззя… З тим принципом зла в’яжеться поняття чорта, що мае на метi псувати дiла доброго духа, головно шкодити чоловiкови. Вiн тiсно в’яжеться з дуалiзмом, себто релiгiею, що приймае два противнi божества, добре i зле.

Не у всiх народiв роздiл мiж добром а злом розвинувся в сильний антагонiзм дуалiстичний. Первiсний дуалiзм не мае в собi зовсiм домiшки етичноi, як загалом не мають ii первiснi релiгii. Не бачимо дуалiзму i в релiгii Грекiв та Римлян; до етичного дуалiзму не дiйшли й релiгii Фiнiкiйцiв та Єгиптян. Так само у Жидiв, окрiм Ягве, нема властиво другого бога, сильного як вiн, з прикметами i стремлiннями противними йому. Вiн самодержець i нi з ким не дiлить власти. Аж з часом пiд впливом перського дуалiзму наступають в тому напрямi змiни. Все ж таки у багатьох народiв можна добачувати слiди первiсного дуалiзму в бiльш або менш виразнiй формi. Так, у Єгиптян Сет-Тифон, противник Озiрiса, вбивае сього свiтлого бога, та його поборюе син Озiрiса Горус, по чiм Озiрiс воскресае. Найвиразнiше зазначився дуалiзм у Персiв. Ормузд, бог свiтла, мусiв усе боротися з Арiманом, богом темноти i шкоди, о власть над свiтом. Тут бiльше, як де, переконуемося, що прикмети i характер злого духа вiдповiдають вiдносинам краевим. Мешканець гарячого краю пiзнае дiло злого духа в гострiм пустельнiм вiтрi, що спалюе збiжжя; мешканець пiвнiчноi краiни зове його богом зимна, що все живуче умертвляе. Там знов есть вiн причиною трясiння землi, тим-то й релiгiя есть зложений результат рiжнородних причин, що не все дадуть ся зiбрати i уложити в систему.

У Грекiв та Римлян хоча б можна знайти деякi основи дуалiзму (наприклад, боротьба за олiмпiйський престол по уступленню Кроноса), все-таки релiгiя не мае персонiфiкацii зла, не мае чорта; е се вельми характерно, що народ, котрий обожав стiлько абстрактних понять, не утворив правдивого божества зла. Треба тут мати на увазi, що анi у Грекiв, анi у Римлян не було нiякоi святоi книги релiгiйноi анi теократичного праводавства.

Дуалiзм приймае осiбну форму i властивий характер в юдаiзмi. Ще в книгах, знаних пiд назвою Мойсеевих, Сатана займае доволi мале мiсце. Тут вуж райський тiлько наймудрiший та найхитрiший звiр, i аж опiсля через тлумачення на iншi мови змiнюеться вiн на чорта-спокусника. Деякi ученi думають, що Євреi аж пiсля неволi вавилонськоi набрали понять о демонах. Стинаючися з маздеiзмом, себто релiгiею перською, перейняли вони його науки. Така думка не е несумнiвна; певна рiч, що й перед неволею поняття злих духiв жидам не були чужi, та чорт аж у книгах, писаних пiсля неволi, приймае властивий характер. У книзi Йова являеться Сатана посеред ангелiв в небi i не е зовсiм противником Бога. Вiн сумнiвавсь о побожности i вiрности Йова i стае тiльки причиною тяжкого досвiду. Вiн ще не радуесь злим, вiн ще не спокусник, а причина спокуси.

Далi росте чорт i доповнюеться. Пророк Захарiя вважае його ворогом i оскаржувачем вибраного народу, що бажае вiдвернути вiд нього ласку Божу. В книзi Мудрости чорт псуе i нищить дiла Божеськi, вiн з зависти звiв перших людей i сим внiс смерть на землю. В апокрифiчнiй книзi Єноха чорти не е нiчим, як ангелами, що позалюблювалися в земськi дiвчата, а з тих любовних зносин повстала молода генерацiя чортiв. Як бачимо, в Старому Завiтi розвiй дуалiзму поступае, i побiч Бога виринае чим раз виразнiше постать чорта. Хибна се думка, мовбито жиди вiрили лишень в одного бога; вони тiльки признавали власть i опiку над собою одного найсильнiшого бога. Сама заповiдь Божа «не будеш мати iнших богiв, окрiм мене» не каже ще: «не вiр в iнших богiв», але: «не признавай iх своiми». Тому-то в початках юдаiзму бачимо лише тiнь дуалiзму. Ягве – бог деспотичний, вiн не зносить противника. Отже, хоча опiсля сторона негативна (не без впливу стороннiх релiгiй) розвиваеться, то все ж таки до повного розвитку супротив всемогутнього Ягве не дiйшла. Сатана нiколи не виступае ворожо проти Бога, а е лишень персонiфiкацiею абстрактноi нечистоти, пiдозрiнником, оскаржувачем, що навiть спроваджуе смерть.

б) Чорт в християнствi. До повного розвитку щодо форми i сутi доходить чорт аж у християнствi, релiгii, що мала на метi доповнити жидiвську вiру, з якоi вийшла, а одначе не в однiм противиться iй. Сила i форма Сатани росте рiвномiрно з удосконаленням самого Ягве, а саме його коштом. В жидiвськiй вiрi абсолютний бог лучить в собi багато прикмет, якi опiсля в християнствi перейшли на чорта. «Я сiю свiтло i вношу темноту, даю супокiй i спроваджую нещастя. Я пан, що все те робить», – каже вiн устами пророка Ісайi. Ягве гнiвний, жорстокий, невмолимий, кари вiд нього не вiдповiдають блудам покараних, нiмота його страшна i безумна, паде без рiжницi на винних i невинних, людей i звiрiв; вiн велить свойому народови вирiзувати цiле населення здобутих мiст… З виступом Христа сей бог, котрого годi любити, а треба лише боятись, змiнюесь в бога добра, любови, що для людей життя свое дае… Та рiвночасно пiдноситься його противник, негацiя божеських прикмет. Його сила дорiвнюе майже в кiнцi силi божеськiй. Уже сам Син Божий тому тiльки сходить на землю, що свiт дiстався в руки чорта. Його сила вже неабияка, коли для викупу людей з-пiд його власти Бог мусить аж сина свойого одинокого передати на муки i смерть. І чи вповнi довершив дiла Христос, чи увiльнив людей вiд пекла? Можемо сказати, що нi. Сила чорта пiсля вiдкупу не зменшилася, противно, бачимо, як вона росте, коли може псувати овочi дiла Божого. Вiн посуваесь аж до тоi границi, що самого Вiдкупителя спокутуе; вiн лев ревучий, що шукае, кого пожерти. Його власть об’являеться в iдолопоклонствi,

Диявол виступае в поганських пророцтвах, в самiм навiть юдаiзмi, в заслiпленню проти правди Євангелiя, у ворожнечi проти науки Христа, в зiпсуттi обичаiв свiта. Вiн доказуе свою власть на одному з ученикiв Христових, входить в нову громаду i там засiвае кукiль мiж пшеницю. Апостоли Павло та Іоанн зовуть його князем i богом сього свiта, принцом зла, що пануе над свiтом i перечить правдi. Дивне диво! Мiж людьми нiколи не було стiлько мови про чорта, нiколи його бiльше не боялися, як саме пiсля побiди Христовоi, пiсля вiдкуплення роду людського!.. Вiн пiднiмае цiлу силу поганства супроти новоi вiри; цiлий тодiшнiй уклад суспiльний, уся цивiлiзацiя поганська в очах вiрних стала дiлом сього ворога. Се й не диво: цiле внутрiшне життя поганства було вповнi перейняте змисловiстю. Християнин, що вступив помiж поган, бачив себе окруженим демонами. Тертулiан уважае, що то рука чорта виробляе рiчи, що служать для релiгiйних цiлей поган. Звiдси вiдраза у християн до штуки (мистецтва. – Ю. В.), що мае цiлу свою iсторiю. З конфлiкту мiж тими двома свiтами, де справдi тогочасна iдея державна була загрожена, виходять гонення християн, приписуванi, розумiесь, також чортови. Вiн витворюе ересi, ворожi зорганiзованiй вже тодi громадi християнськiй.

Александрiйська освiта, сей фермент в процесi церковно-християнськоi науки, мала вплив i на писателiв новозавiтних. Вже в евангелiях бачимо початки розрiзу мiж тiлом а духом. А пiд впливом Александрiйцiв з розширенням вiри Христовоi в Азii, входить до християнства чим раз бiльше елементiв мiстичних, основаних на дуалiзмi душi i тiла. Таким способом чорт став нерозлучним чинником життя чоловiка. Єресi, як гностицизм, манiхеiзм, що допроваджували сю iдею до екстремiв, були, щоправда, ворожi церквi, та все-таки iх погляди, що приймались виключно у верстви бiльш освiченоi, не могли не мати свойого впливу на вiтцiв церкви, а доказом того – Орiген i Тертулiан. Той розрiз мiж душею i тiлом, мешканням чорта, полишився в повнiй силi в християнствi. Поборювати свою природу стало девiзою побожних християн. Взагалi майже неможливо представити собi докладно сi впливи, що витворювали чорта. Супротилежнi науки, фiлософiчнi спекуляцii, передовсiм неоплатонiзму та кабалiзму, фантазii мiстичнi разом з хиткою ще догмою, ось де загальнi чинники зросту чорта.

Християнство побiдило свiт поганський. Одначе чорт не упав, вiн росте далi i далi. Аскети, що тiкають вiд свiта, аби втекти вiд чорта, стрiчають його в пустинях ще сильнiшого i гiршого. Вiдколи почались напади пiвнiчних германських народiв на Італiю, гинули останки давньоi цивiлiзацii, а з ними й критицизм; варварськi поняття релiгiйнi зв’язувались iз християнськими i головно рiс в уявах людських чорт. Майже цiла мiтольогiя нових народiв, як передше клясична, перейшла в царство темноти. Така редукцiя стрiчае навiть людей, як от Пилата, Нерона, Магомета й iнших. Сатана доступае верху свойого значiння i сили в середнiх вiках, в тих часах суму, коли християнство було найсильнiше. Темноту воно сiе, сходить страх необмежений, а затим дозрiвають грiхи, що ведуть на смерть духову. Нема мiсця, де б не було чорта. Цiле повiтря – осiдок демонiв «пiднебесних», вони криються в закутинах церковних, в тихих монастирях, на замках панiв, в укритих келiях, в робiтнi альхемiста, в лiсах, полях… словом всюди. Багато людей бачить чорта, багато з ним говорить.

Такий зрiст чорта був церквi на руку для ii полiтики. Їi повага росла, бо чого люди не робили з любов’ю до Бога, те мусiли робити зi страху перед чортом. Старалося його образ поставити завсiгди перед очима вiрних, вiн був змiстом наук проповiдницьких, пiдпорою сповiдниць, героем легенд. Пiзнiше, з запровадженням iнквiзицii, чорт величезну робив прислугу церквi католицькiй.

Як бачимо, побут чорта i зрiст його власти в уявах iде рiвнобiжно з розвоем церкви, яко сили полiтичноi та сим посередньо i безпосередньо доповнюесь. А засоби поваги церковноi, заразом i зросту чорта – се Хрестовi походи, тайна сповiдь, вiдпусти, жебручi монахи, екскомунiки, мертвота мови церковноi i т. д. Всi писателi, що обговорюють сю квестiю середнiх вiкiв, згоджуються в тому, що витворення чорта i страх перед ним в протягу ХІІІ ст. дiйшли до найвищоi точки. Се властивий перiод чортiвський. Чорт i в тодiшнiй художнiй лiтературi займае ледве не головне мiсце. А головним джерелом до пiзнання його сили, прикмет i значiння служить нам тогочасна книжка Цезарiя з Гайстербаху пiд назвою Dialogus miraculorum (перша половина XIII ст.).




Характеристика чорта


Почнемо вiд зверхнього вигляду чорта. Взагалi уявити собi щось безтiлесного доволi трудно. Як мае виглядати ворог Божий i людський – тут вирiшити може лишень сама фантазiя. Вчителi i отцi церкви признавали, що чорт мае тiло, твердiше вiд того, яке мав, бувши ще ангелом, та далеко м’якше вiд людського. Ступiнь твердости означити одноголосно не було можна, мiж авторитетними особами не було тут згоди. Се не перешкодило Дантови закувати Люципера в залiзо i описувати, як сам поет i Вергiлiй по нiм драпаються, як по скалi, вгору. Чорт мае фiзичну вдачу, затим мусить живитись. Такi поваги (авторитети. – Ю. В.) як Орiген, Тертулiан, Іван Золотоустий запевнюють нас, що чорт проковтуе пару i запах жертв, якi поганцi приносять своiм богам. Рабини приписували йому жадобу крови, одначе на переднiвку (час перед збиранням урожаю, коли минулорiчнi запаси на викiнченнi. – Ю. В.), як каже одна нiмецька пословиця, чорти вдоволюються й мухами (ся приповiдка пiшла мабуть iз жидiвськоi назви демона Веlzеbub – демон мух). Народ оповiдае часом про молодих i старих чортiв. Видко, що в фантазii людовiй вони старiються. Учителi церкви не могли якось дiйти з тим до ладу. Ворогови Христа i цiлоi людськости не поскуплено в зображуванню зверхнього вигляду. Придумувано якнайпоганiшi форми i подоби, щоб вiддати усю бридоту i погань його душi. Всi описи згоджуються в тому, що надають чортови чорну барву. Чорний, поганий ангел з крилами лилика, худий, роги на головi. Подiбними виходять вони у Мiльтона. Зрештою, сам чорт на пунктi живописного зображення його особи не був зовсiм байдужий. Розказують про одного маляра, що написав чорта запогано, то ображений чорт скинув його з риштовання, де стояв, та Мати Божа вхопила його в повiтрi i так урятувала (дивись про це фацецiю І. Галятовського. – Ю. В.).

Опрiч свого питомого вигляду мiг чорт зовсiм до вподоби змiнювати свiй вигляд, прибирати рiжнi форми. Вiдповiдно до своеi мети мiг ставати дуже гарним або поганим. Дуже часто упевнюють нас рiжнi святi, що бачили чорта в постатi Зевеса, Меркурiя, Венери, Мiнерви, що декотрi прибирали подобу Вергiлiя, Горацiя, Ювеналiя i т. д. Чорт не вагувався навiть брати подобу людей живучих, знайомих. Раз був до тоi мiри безличний, що, взявши подобу святого Сiльвана, епископа назаретського, заявив однiй гарнiй дiвчинi любов i використав ii. Вiн мiг переймати i подобу звiрiв, як смокiв, вужiв, всiлякого гаддя, лиса, кертицi, слимака, черепахи, крука, лилика, а один святий, коли йому раз муха дуже докучала, був певний, що се чорт перебивае йому побожнi думки. Звiдси часто бували екскомунiки всiляких звiрiв i комах. Ще в роцi 1474 базельський магiстрат велiв спалити диявольського когута, що поважився знести яйце. Рiч природна, що йому не могло нiчого стояти на перепонi перекидуватись в мертвi рiчи, як вино, золото, дерева, камiння, а одна черниця проковтнула чорта разом з салатою. Що як що, а все ж таки найдивнiше, що вiн мiг переймати подобу самого Бога, Христа i Матерi Божоi, не кажучи про ангелiв. А й таке справдi бувало. Була також вiра, що чорт вiдживлюе часом померлих. Тому-то колись як тiльки мрець дав ознаки життя, його негайно закопувано. Сей звичай держався ще до XVIII ст.

Кiлько було чортiв? Вигнаних з неба мала бути десята часть усiх ангелiв. Один старанний теолог заглибився у се питання i по дослiдах дiйшов до висновку, що чортiв е не менше як 10.000 бiлiонiв. На таку масу народу треба мiсця доволi. Жили вони в повiтрi i в пеклi, а пiсля Страшного суду будуть могли перебувати лишень в пеклi.

Устрiй громадський чортiв вiдповiдав тодiшньому устроеви земному, себто не дозволяв рiвности. І в пеклi була цiла суспiльна iерархiя пiд проводом найстаршого князя, що стрiчаеться пiд рiжними iменами: Сатана, Бельзебуб, Люципер та iн. Князь мав дружину, були нижчi князi, маркграфи, графи i звичайнi лицарi.

Інтелiгенцiя чортiв взагалi велика. Вони знають, що було, е i буде. Хоча не завше вони виявляють однакову бистроту духа, але все-таки супроти чоловiка iх знання майже Божеське. Вони знають (правда, не всi вчителi церкви хотiли се признати) тайнi думки людськi, що зрештою доказують факти. Чорти були неабиякими фiлософами, ба навiть дуже спосiбними теологами. Вони сипали немов з рукава цитатами iз Святого Письма Старого i Нового Завiту, наводили погляди i науки святих отцiв церкви, завдавали труднi питання. Один святий був свiдком дуже вченоi диспути мiж ангелом а чортом про душi i покути. Сам Лютер бував у подiбних перепалках з чортом. Не бракувало також у чортiв адвокатiв, на се маемо свiдоцтво згаданого Цезарiя. З таемними знаннями у чортiв йде в парi i сила. Вона не така велика як Божеська, а все ж таки страшна. Побiджений мститься на кожнiм кроцi, зводить людей, псуе гармонiю дiла Божого, спроваджуе смерть. А хiба дiло вiдкуплення ослабило його власть? Нi, тут ледве вiн сам не виходить побiдником. Щодо звичайних фiзичних здiбностей, то вони просто чудотворнi i всемогущi. Вiн пан огня, кидае блискавки i громи, спроваджуе бурi, фата моргани, трясiння землi i т. iн. Взагалi цiла фiзична природа на услугах чорта, вiн пануе над нею, навiть над тiлом чоловiка. Тут то й джерело всiеi вiдрази до студiiв природи i браку розвитку наук природничих в середнiх вiках. А хто би на се важився, був винний у ересi. Над душею людською не мав уже чорт такоi власти, принаймнi супроти волi був слабий, хоча не бракувало йому нiколи способiв ослаблювати ii. Виiмка, се п’янi. Їх опанував цiлковито. Ось круг його власти: вiн видумуе фальшивi релiгii, тайнi науки, викликуе ересi, сiе зерно всякоi незгоди, органiзуе заговори, повстання, приводить до вiйни, пiднiмае злих князiв, посвячуе антипап, диктуе злi книжки, спроваджуе пожежi, розбивае кораблi, приводить до вбiйств, розбоiв, спустошень i т. д. Справдi, величезна власть! Йому навiть приписувано будову великих будiвель, мурiв, мостiв, замкiв, ба й церков. А вмiв се будувати в кiлькох годинах… Супроти зорганiзованоi церкви Божоi стояла церков чортова з попами, обрядами, ба навiть, як упевнюе Тертулiан, з сакраментами.




Спокуса


Головна задача чорта – се спокушувати людей до грiха. Вiн на вiки стратив надiю вернутись у небо, а ставить супроти неба свою власну державу, котру хоче зробити якнайчисленнiшою. А годi сказати, що йому се не поводиться. Аж дивно, що вiн мав стiльки сили вiдтягати так багато вiдкуплених людей вiд призначеного iм неба.

Щоби чорт опанував душу чоловiка, мусить сей згрiшити. А вже ж чорт не забувае нiколи довести його до грiха. Вiн спокушае його. На спокусу мiг бути кождий виставлений, бо й сам Христос опинився, було, в такiй ситуацii. Спокуса – се чортiвська штука, де вiн вкладае цiлого свойого духа i цiлу свою зручнiсть. Способiв, якими чорт добувався до чоловiка, е така величезна сила, що iх годi описувати; словом, у нього нiякий спосiб не е неможливий. Побожний християнин уважав себе завсiгди окруженим тьмою чортiв, що чекають кождоi, хоч би й найдрiбнiшоi обставини, аби довести його до грiха. А вже ж найтяжчою спокусою була ся, що вiдносилась до половоi сторони чоловiка. На тому полi найбiльше жниво збирав чорт…

У християнствi тiло стало прокляте, а з тим i любов найменована грiхом. Целiбат став iдеалом християнина… Не диво про те, що аскети найлiпшу часть своiх сил вкладали на поборення тiлесних iнстинктiв. Вони втiкали в пустинi, замикалась по монастирях, щоби не видiти тiни жiночоi. Але кров i фантазiя робили свое; клясичний на се примiр святого Єронiма. Але як же ж мiг вiн втекти вiд натуральноi спокуси, коли чорт в подобi гарноi дiвчини усюди його найшов? Не будемо описувати тих безконечних способiв i подiй, де о се ходило межи аскетом а чортом, лишень подамо один виiмок. Жив на пустинi в щасливiм цiломудрiю монах. Йому здавалось, що вiн своею витривалiстю основно поборов усяку спокусу тiлесну i доступив великоi заслуги… Одного вечора являесь в його келii гарна жiнка (а се був перемiнений чорт); змучена, змокла, кидаесь йому в ноги, благае не викидати ii, бо в дорозi пустиннiй буря заскочила ii, вона боiться диких звiрiв i т. д. Вiн зм’як, розпитуе. Вона оповiдае йому несотвореннi рiчи i чим раз приемнiша робиться монахови. Вiд слiз до балаканки, далi до смiху, жарту i… Христовий воiн поборений. Доступивши цiли, жiнка, не укриваючи, хто вона, щезае. Монах вiдтак покинув думку спасати себе i вернув мiж людей та й, рiч натуральна, став здобичею пекла.

Ми вже сказали, що для спокуси чорт брав на себе подобу й ангелiв, Христа, Матерi Божоi, святих, i, що дивно, в сей спосiб дуже рiдко зумiв довершити дiла. Спокуси тривали iнколи дуже довго, мiсяцями, лiтами; чорт зуживав багато енергii, доки не дiйшов свого. Раз в подобi малоi дитини зайшов у монастир, там вирiс, постригся, став iгуменом i аж тодi почав жниво (дивись на цю тему твiр М. Андрелли. – Ю. В.).

Ревний слуга Христовий не мiг отже вiрити нiкому i нiчому… Чи далеко тут до божевiлля?

Ще щастя було, як штука чортiвська ставала супроти свобiдноi волi чоловiка, бо сеi таки нiхто не зумiе прямо зламати. Але горе чоловiкови, коли його опанував чорт. А такi випадки були колись частi. Для лiчення бiснуватих були осiбнi чини священицькi. Чоловiк бiснуватий не мав анi крихiтки своеi волi, i як попи не подали йому помочи, то мусiв марно пропадати. Певно, серед такоi атмосфери духовоi легко було збожеволiти чи там збiснуватiти! Таких людей не лiчать екзорцисти, лишень лiкарi, хоча езуiт Джованнi Перроне в творi «Praelectiones theologicae» списував докладно знаки, по яких пiзнати можна бiснуватих.

Наведемо примiр, як чорт мiг заволодiти цiлковито душею людською. Був молодець з Лорето, що жив дуже побожно, вкiнцi одначе залюбився в однiй жiнцi i згрiшив з нею. Нагло захворiв, плакав за грiхи, сповiдався щиро, так що спасiння його було майже певне. Нараз бачить вiн перед собою свою любу (а се був перекинений чорт), що каже до нього: «Ти хочеш мене покидати, мiй коханий?» Молодець забуваеться i викликуе: «Я тебе нiколи не покину, моя люба!» В тiй хвилi умирае i, розумiесь, опиняеться у пеклi. Представмо собi, яке се мусiло бути життя людей, що не вiд часу до часу, але постiйно були виставленi на чортячi спокуси. От що один iз таких мученикiв приписуе чортам: сi дiти пекла прозивали його дурною лисою палкою, надували йому живiт, обтяжували руки, що навiть перехреститись не мiг, напускали на нього сон у церквi i хропiли за нього, говорили його голосом, приводили до кашлю, ховалися в лiжко з ним, кусали як блохи, вiдбирали йому апетит… Що бiльше, шелест одiжи – се також справа дiдьча, бiль зубiв, блуди в читаннi, сумнi гадки. Раз аскет держав в пальцях соломку, аж ось пригадав собi, що се певно чорт в тiй формi, i кидае солому геть вiд себе…

Проти чорта не помагае навiть знак хреста, тим бiльше, що й ангел хранитель не годен оборонити чоловiка. Деякi говорили напевно, що чоловiк мае тисячу чортiв по правiй руцi, а десять тисяч по лiвiй. Один побожний аскет бачив, як чорт влазив у його келiю шпарою вiд дверей. Церков не була для них зовсiм заказаним мiсцем. Зовсiм свобiдно перебували тут, скакали по хорi, по вiвтарi, гасили свiчки, псували богослуження всякими можливими способами. А святий Григорiй з Тур бачив раз цiлу церкву повну чортiв.

В спокусах, дратуваннi, здобуваннi душ, входили чорти в близькi зносини з людьми. Чому ж би не мали входити з грiшниками в половi зносини? Що так було, об сiм часто запевнюють нас писателi християнськi. Сю дiяльнiсть можуть вони повнити i як iнкуби, себто мужеськi чорти, i як суккуби, жiночi демони. Дехто заперечував, мовбито чорт мiг бути в першiй ситуацii, бо йому брак мужеського насiння, тому-то мусить перше суккуб прийняти насiння, а пiсля як iнкуб ужити. Розумiесь, що чорти змiнювали свiй природний вигляд, коли забирались до такого дiла, хiба що спiлкувалися з фаховою чарiвницею. З таких зносин виходили й дiти. Бували се або правдивi чорти, або монстри якiсь, або навiть звичайнi люди. До останнiх зачислювано й iсторичнi iмена, як Каiн, Аттiла, Теодорiх або легендарний герой, як Роберт Диявол.

Чорт приймав також радо натуральнi дiти в адопцiю (усиновлення. – Ю. В.), викрадав iх навiть сам. Трудно було вiдтак вирватися з-пiд його опiки, треба було помочи Христа, Матерi Божоi або угодникiв Божих.

д) Умови з чортом i чарiвництво. Коли чортови не вдаеться силою опанувати чоловiка, то вiн уживае до того правних способiв. Вiн входить в уклади з чоловiком. Вiра в уклади чоловiка з чортом сягае давнiх часiв. Знаемо, що чорт, спокушуючи Христа, обiцяв йому панування пiд умовою, що сей поклониться йому. Се вже пропозицiя, яка мае формальнi умови. Форми умов вiдповiдають формам прийнятим у людей. Чорт жадае докладного запису з пiдписом вiд чоловiка, що за се або те зобов’язуесь вiддати йому в тiм а в тiм часi свою душу. Дивно, чому друга сторона контрактова нiколи не домагаеться подiбного документу…

Такий запис пишесь або лишень пiдписуесь виключно кров’ю контрагента, звичайно з мiзинного пальця. Тут треба добачувати аналогiю з кров’ю Христа, що нею затверджуесь умова з Богом. Незчисленнi маемо оповiдання про умови з чортами, давнi i новi. Задля iх популярности не будемо нiякого наводити. Не раз бувало, що чорт не лише домагаесь запису на душу, але й формально виректися Христа i всiх дiл його. Се була наче рекомпенсата за подiбне вiдрiкання чорта при хрещеннi.

Не можна думати, мовбито даний запис не мiг бути зламаний або вiдiбраний. При покутi, тяжкiй працi i конче при помочi Божiй мiг бути контракт розв’язаний, або тим, що чорт вертав запис, або сила Божа не дала забрати душi.

Причини, що заганяли людей в такi умови, були головно: любов, жадоба багатства i почести, вкiнцi бажання таемного знання. Такими героями були: Теофiль (VII ст.), Герберт, що став папою пiд iменем Сильвестра II (X ст.), Фавст (XVI ст.) та Твардовський. Сильвестр – се не одинокий папа, що мав зносини з чортом (задля своеi учености математично-природничоi). До таких належав також: Іван XII, Бенедикт IX, Григорiй VII, Александер VI. Всi вони записалися були чортови, перед котрого сiтями мали берегти повiрене iм стадо.

Не всi продавались чортови задля багатства; були й такi, що входили в умову на те, щоб знати штуки магiчнi, хоча можна було вивчитися магii без чорта, i надто ще ii силою присилувати чорта до своiх послуг. Теологи та доктори запевняють, що магiю винайшов чорт, але се трохи неймовiрне вже тим самим, що знанням ii мож було опанувати чорта. Та все- таки магiя вважалась завсiгди грiшним дiлом. Джерело магii – людська жадоба знання чи то для самого знання, чи для якихсь iнших цiлей. Магiя одначе не е плiд вiри християнськоi, ii стрiчаемо у всiх народiв всiляких релiгiй. Розумiесь, зi зростом поваги чорта набрала сили й магiя. Церков так гаряче пiдносила силу i хитрiсть Сатани, доказувала, що вiн пануе над свiтом, i пекло представляла далеко численнiшим як рай, – то не диво, що мусiла зрости й вiра, буцiмто властивим паном не есть Бог, але чорт. Звiдси й культ чорта. В XIII ст. оскаржувано Люциферiянцiв о те, що обожнюють чорта; те саме закидувано Темплiярiям, Альбiгойцям, Катарам та iншим сектам. Вкiнцi не треба забувати, що життевi вiдносини в середнiх вiках пiд гнетом попiвства та шляхти були такi тяжкi, що народ мусiв шукати якогось виходу чи забуття в магii, часом на те, щоб мати спосiб до пiмсти…

Найбiльше чарiвникiв та чарiвниць було таких, що припутувались до чарiвницькоi громади, виучувались сеi штуки, особливо у Сараценiв та Жидiв. Навiть мали бути вiдповiднi школи (Толедо, Кракiв).

Найпершою штукою чарiвництва була штука заклинати чорта, щоби явився. Форми i способи заклинання були рiжнi i мусiли бути виконуванi дуже вмiло та обережно.

Не всi чарiвники та чарiвницi мали ту саму власть i не всi вмiли, те саме. Чарiвник знався на зiллях або напоях, що розпалювали любов, умiв спроваджувати елементарнi шкоди, iздити на чортi, виробляти амулети, за одну нiч будувати палати, знав про укритi скарби i т. д. Чарiвники любили часом пописуватися публично своiми штуками. Вiра в чарiвництво була в середнiх вiках загальною i полишилась навiть опiсля в часах ренесансу. Не було нiякого виднiшого чоловiка, котрого б не пiдозрювано о магiю, починаючи вiд Арiстотеля а кiнчаючи Львом X та iншими папами. До них належав також звiсний поет iталiйський Петрарка.

Таких славних чарiвникiв було небагато супроти цiлоi громади нижчих слуг чорта. Се було стадо чорта, що навiть на тiлi носили знаки своеi приналежности. По таких признаках пiзнавали iнквiзитори виновникiв. Чарiвники i чарiвницi збирались в означенiм часi на певнiм мiсци (у наших легендах – в нiч перед Святим Духом, перед Купалом на Лисiй Горi, а в нiмецьких – у Вальпургiеву нiч на горi Гарц), де вiдбувались оргii чортiвськi.

Нiмецький монах чину святого Бенедикта Іван Трiтемiй (1465–1516), великий теолог i iсторик, подае рiжнi засоби проти нечистим штукам, одначе найпевнiше було одно, а се – костер.

Тут маемо на думцi найсумнiшоi слави часи церкви католицькоi, а саме в часi ii найбiльшого розцвiту, ii могутности полiтичноi, а се – iнквiзицiю супроти еретикiв та чарiвникiв.

Собор в Тулюзi за Інокентiя ІІІ року 1220 постановив: Архiепископи та епископи мають у своiх епархiях зобов’язати присягою одного попа з помiчниками, щоби перешукували мешкання i закутки, ловили викритих еретикiв i iх оборонцiв та прихильникiв i видавали iх на кару. Дiм iх мае бути знищений. В кождiй парохii усi вiд 14 лiт (жiнки вiд 12) мусять вiдприсягатися ересi. Заказуесь перекладати Святе Письмо на живу мову. Тестаменти мають вартiсть тiльки писанi пiд доглядом попа i т. д. Найлiпшим способом вислiджувати еретика була тайна сповiдь. Одначе й самi епископи потребували догляду, проте самi папи взяли власть iнквiзиторську в своi руки, виконання ii вiддали Домiнiканам, а уряди свiтськi мали виконувати розкази iнквiзиторiв. Властиво карав свiтський уряд, тiлько iнквiзитори видавали засуд.

Інквiзитор був годований коштом громади, надто йому припадала третя часть маетку сконфiскованого у засуджених, та з часом тi сторожi чистоi вiри загарбували весь маеток своiх жертв. З ересями сполучено також умови з чортом, а далi й чарiвництво. У сей спосiб iнквiзитори не могли нiколи спочивати. Нiщо не дае такого поняття про могутнiсть чорта, як саме сi нагiнки за його слугами. Мало бракувало, казав хтось, щоби чорт не звiв цiлого роду людського до поганоi магii, а iнквiзитори не попалили всiх людей. Гонення чарiвниць вiдбувались найбiльше в XV–XVII ст. Ще коло року 800 загрозив Карло Великий смертю тому, хто би карав якихось нiби чарiвникiв. Подiбно i епископ лiонський Агобард (пом. 840), один iз найяснiших умiв у християнствi, назвав вiру в чари туманенням люду. А навiть «варварський» король Коломан угорський (1095–1114) задекретував: нема чарiвниць i нiкого за чари судити не вiльно.

Та такий ясний погляд не довго тривав. У XІІI ст. святий Тома з Аквiну, сей «другий Христос», документуе iснування чарiв. Інокентiй IV запроваджуе тортури, проти яких гостро був виступив чотириста лiт тому папа Микола І. Церков стае охороною забобону. З лiтами процесiв о чари набираеться все бiльше. Папи перевищують одне одного в жорстокости, яку вони зовуть Божою вiйною проти чорта. А день 5 грудня 1484, день появи булли Інокентiя VIII – пам’ятний в iсторii католицьких народiв. Тут списанi постанови i норми щодо виконування iнквiзицii, розпочато еру постраху i лютости, якоi не було нiколи в iсторii людськости. В самiй Льотарiнгii за 15 лiт спалено 900 людей i стiлько ж за 5 лiт у вiрцбурзькiй дiецезii; сто людей щороку палено в дiецезii Комо; в Тулюзi спалено 400 на один раз. Нiхто не мiг бути безпечний проти закиду чарiвництва. Кого раз оскаржено, той майже напевно попадав на костер, бо тортура виневолювала зiзнання, яких тiлько iнквiзитори бажали.

Нинi нема нi iнквiзицii, нi процесiв о чарiвництво, одначе вiра в чари ще не вимерла. Не кажемо про простий люд, але не мине й рiк, щоб не появилась книжка якого «оборонця чистоi вiри», де зовсiм серiозно впевнюеться, що свiт в руках диявола, повний чарiвникiв пiд новою покривкою, що цiла новiша iсторiя, наука, лiтература i штука – се чортiвське дiло або й прямо служiння чортови, культ Сатани. Навiть те, що тепер заборонено палити тих слуг чортiвських, деякi набожнi душеньки вважають не чим, як тiлько знаком величезноi перемоги чорта.




Пекло


Батькiвщиною чорта, як i мiсцем призначення для всiх його слуг, приятелiв i жертв е пекло. Мiсце його е трете з ряду по небi. Докладно означити тепер годi, де воно лежало, бо компетентнi люди в поглядах на се розходяться; однi означують повiтря, другi сонце, iншi нутро землi, якiсь острови i т. д., i т. д. Тому-то й годi знати, де лежать тi славнi ворота пекельнi; тi, що звiдували пекло, не подали докладно мiсця. Показувано рiзнi входи до пекла. Там глибоко й темно. Пекло мусить бути величезне, коли може змiстити стiлько людей. Один езуiт (Корнель а Ляпiде, 1566–1637) каже, що пекло не ширше як 200 iталiйських миль. Були й iншi, що докладнiше обчислювали. Данте описуе його як геометрично збудовану яскиню з горами, пропастями, лiсами, рiками, навiть замками i мiстами, тiлько що все темне i страшне. Така сама флора i фавна. Сюди дiставалися люди всяких станiв i верств, вiку, пола. Пiсля обчислення теологiв день у день втручують чорти в пекло стiлько душ, що пiску в морi. Цiкаво б знати, кiлько йде в рай!..

Чорти звичайно несуть душi повiтрям, часом разом з тiлом. Інколи везуть в образi чорних коней або iздцiв на таких же конях. Легко було душi увiйти в пекло, але живому трудно. Та все-таки були такi, що оглядали пекло: однi фактично ходили там, другi у видiннях духа, iншi завмерши. Розумiесь, що кождий iнакше описував, що бачив i чув. Найстаршими такими описами користувався Данте. Чорт в пеклi е чимсь бiльшим, як на землi; там вiн повнить ролю справедливого суддi i карае грiшника. За кождий, хоч би й найменший грiх, е тамки заплата. Чорти навiть мали, як упевнюе святий Августин, великi книги, де записувано грiхи людськi.

Кари пекельнi, по думцi теологiв, однаково тяжкi як щодо часу, так i щодо мiсця. Головна часть муки – огонь. Деякi отцi церкви беруть сей огонь iдеально i метафорично, але бiльшiсть конкретно, а свята Тереса видiла цiле огняне море. До огню долучавсь лiд, бурi, тучi, страшнi звiрi, тортури i т. д. А вже ж найтяжча кара грiшникам е та – на се годяться всi знавцi – що грiшники не можуть бачити Бога. Супроти сеi кари нiчим мае бути праження в гарячiй оливi, в смолi та сiрцi… Чорти мали уряд наглядачiв i катiв. Для лiпшого ладу панував тут навiть подiл працi.

Чи чорти самi терплять чи нi? Тут гадки подiленi, однi автори кажуть, що вони вiльнi вiд мук, iншi противно. Та хоча б i терпiли, то все-таки вмiють собi знайти доволi вiддиху, вганяючи помiж людьми. Також непевна рiч, чи чорти повнили ролю суддiв чи катiв у чистилищi.

Часом цiле пекло вiдбувало ночами прогульки в повiтрi або лiсами. Догматична теологiя, за Апокалiпсою святого Івана, означуе кари пекельнi яко вiчнi, i то безоглядно однаково гострi для всiх. Одначе поза догмою пануе iнша, бiльше людська думка. Християнський поет Аврелiй Пруденцiй (348–408) говорить в однiм гимнi про супокiй, який мають грiшники в пеклi пiд час Великодня. Сюди вiдноситься найкраща може легенда християнська, котроi годi тут не навести. Апостол Павло в товариствi архангела Михаiла зступае в «свiт болiв» i бачить тяжкi кари грiшникiв. Сльоза жалю i милосердя покотилася по його лицi. Вже хоче вiдходити, коли грiшники одноголосно кличуть до нього: «О Михаiле, о Павле, вмилосердiться над нами! Просiть Спасителя за нами!» Архангел на се: «Плачте всi i я буду плакати, також i Павло, i хори ангельськi будуть з нами плакати; хтозна, чи Бог не буде вам милостивий». І грiшники кличуть: «Будь нам милостивий, сину Давидiв!»

Тодi сходить Христос з короною з неба i пригадуе грiшникам свою дармо пролиту за них кров. Але архангел, i Павло, i тисячi ангелiв падають на колiна перед Сином Божим i благають милости, i зрушений Христос дав iм тридневу свободу вiд мук.

Думка деяких учителiв церкви про колишнiй кiнець мук пекольних i поворот до Бога пiдпала вкiнцi анатемi. Звiсно, вона не надавалася для деспотичноi полiтики церкви. Тому- то Данте бачив на воротах, що вели до пекла, напис: «хто сюди ввiйшов, покинь усю надiю».




Побiда над чортом i кiнець його


Зi всього, доси сказаного, видко, що чоловiковi дуже тяжко приходилось боротися з чортом. На се треба було величезноi енергii та сили волi. Кiлько ж то тих сил марнувалося задля безкорисного дiла! Тим легко пояснити такий брак поступу у всiх напрямах в середнiх вiках.

Оборонялися вiд чорта молитвою, святими тайнами, постом, знаком святого хреста, свяченою водою i т. д. Навiть дзвони мали власть над чортами. Тут треба ще зачислити релiквii святих та рiжнi iншi амулети, яких було повно. Святi в небi – се також вороги чорта i завсiгди уявлялись в боротьбi з ним.

Чорт в боротьбi зi святими бував не раз i побитий дуже погано. Святий Антiн плюнув йому раз в очи i вiн зараз забрався. Деякi святi ще дiтьми вiдносили блискучi побiди над чортами, а що дивнiше, на вид образу Льойолi (так упевняють езуiти) чорти стрiмголов давали драла в пекло. Багато було святих, що ловили чортiв, в’язали i били, кiлько влiзлось. А святий Аполлонiй одного чорта (вiн виглядав, як мурин) живого закопав… До таких належали й святi жiнки, як Юлiяна, Гертруда та iн.

До зброi на чорта зачислити належить i екзорцизми. Була се залежно вiд обставин довга або навiть коротка i проста операцiя, бо деякi чорти були впертi i мали тверду шкуру супроти мечiв екзорцизму, – iншi ж вiд першого вiзвання полишали чоловiка. Мiж численними приписами щодо способiв, як виганяти чорта з чоловiка (а такi книги списувались ще при кiнцi XVI ст.), до найуспiшнiших зачислювано… палку. Але хто тут бiльше терпiв, бiснуватий чи бiс? Найтяжча боротьба була чортови зi святими небесними, в тому числi з Матiр’ю Божою. Вони завсiгди поконували чорта, часом сама iх поява вистарчала, щоби нечистий утiк. Тому-то й найлiпше було в спокусах просити о помiч мешканцiв неба. З тим всiм, одначе, остаточноi побiди святiсть небесна над чортом не вiднесла, бо, як пересвiдчилися ми, в християнствi один свiт доповнюе другий. Саме небо – просто немислима рiч. Пальма побiди над чортом мусiла дiстатись кому iншому, тому, хто майже однакове зайняв становище супроти пекла, як i супроти неба.

Тут ще мусимо сказати кiлька слiв про смiшних i добродушних чортiв. Рiч природна, що як чорт-побiдник для всiх страшний, так побiджений викликуе погорду i смiх. Навiть тi, що дрожали давнiше перед ним, жартують собi опiсля з нього. Вкiнцi мусимо зробити увагу, що чорта з веселого боку представила бiльше фантазiя людова; чорт релiгiйний в деяких легендах зм’як власне пiд впливом народнiх поглядiв. Фантазiя людова пристосовуе обставини небеснi, Бога, Христа, Марiю до обставин земних, чому ж би й чорт не мав стати бiльше людським? Тому-то й виходить вiн часто таким, що мае свою хату, своi клопоти, що iсть, п’е, вбираеться, хоруе, а часом навiть i довги робить. А вже мiж собою чорти зовсiм не страшнi, вони справдешнi веселуни. Один аскет бачив, як чорт на цiле горло смiеться. На запит чоловiка, чому смiесь, говорить чорт, що ось-то його товариш сiв собi на хвiст сукнi одноi жiнки, а коли вона на мокрiм мiсцi пiднесла сукню вгору, чорт упав у болото… З такого смiхованця бувае iнодi звичайнiсiнький дурень, що його на кождому кроцi можна ошукати. Хлоп каже собi йому се а се зробити, заким когут запiе, а дасть йому душу. Чорт уже кiнчить роботу, а хлоп штучним способом примушуе когута пiяти… Інший разом зобов’язуесь чорт збудувати мiст, а за те дiстане першу душу того, хто перейде тим мостом. Коли мiст готовий, люди наганяють пса або свиню…

Бувало навiть, що чорт, принцип зла, був добрий. Навiть теологи знають про таких чортiв, що активно не згрiшили в небi, лишень були покаранi за невтральнiсть. Данте помiстив iх перед властивим пеклом. Такий добрий чорт помагае людям в небезпеках i бiдах зовсiм безкорисно. Одного лицаря визволяе чорт з неволi за те, що той його колись приодiв, як вiн дуже був змерз. Були й такi чорти, що зовсiм добровiльно служили людям, навiть монастирям. Один чорт побився об заклад з архистратигом Михаiлом, хто гарнiшу церков збудуе, iнший учив святого Бернарда псальму, який напевно веде у рай, а згадуваний уже Цезарiй розказуе про одного чорта, що за кошик ягiд сторожив у винницi. Були також такi, що повнили практики релiгiйнi.

Чи чорти нiколи не жалували за утраченим раем? Здаесь, що так, одначе вони не каялися своiх грiхiв. Амбiцiя iх оказуесь iз ось якоi легенди: чорт жалуесь перед Христом, що Христос нужденного чоловiка полюбив дужче, нiж його, ангела, i не хоче його спасти. Христос на се: «Коли я тобi не помагаю, се тому, що ти сам собi помогти не хочеш. Треба жалувати, молитись, просити о милiсть, як люди»… На се каже чорт: «Менi жаль, що я втратив небо, але тобi молитись i признавати свiй грiх не буду. Радше нехай вiчно живу в найглибшiм пеклi». Авжеж були й такi, що сповiдались, звичайно, по-свойому… Та се мабуть з тих – добродушних дурнiв. За те ось як говорить Люцифер Байронiв:

Нi! Небом сим кленусь, де вiн пануе,
Життям, що спiльне е йому й менi
І тими вiчними зiрками – нi!
Нехай е надо мною переможець,
Та вiн не пан мiй! Хай весь свiт йому
Поклониться, – я нi!
….Лютувати буде боротьба,
Хитатись щасте в сей бiк або той,
Аж з нас один розсиплеться в нiщо.

І справдi, чорт розсипався в нiщо, заким здужав навернутись.




Як то було iз первовiку








У Густинському лiтопису ХVII ст. читаемо: «Два суть бози: Єдин Небесний, другий во адi». Фраза ця – залишок дуалiстичного вiрування, яке тривалий час ще побутувало в народi. Згiдно з нашою мiтольогiею Господь i Сатанаiл творили свiт разом, i всi тварини i рослини чiтко подiленi на Господнi й диявольськi. За найдавнiшими уявленнями, Сатана створив усе видиме i матерiальне – землю, тварин, рослини, ба навiть людей. Оповiдання про створення свiту знаходимо вже у Початковому лiтопису: «Мився Бог в мовницi (лазнi) i воспотився, отерся вiхтем i сверже з небеси на землю. І распреся (посперечався) Сатана з Богом, кому в нiм (себто у вiхтi) створити чоловiка. І створи диявол чоловiка, а Бог душу в онь (в нього) вложи, тим же, аще умреть чоловiк, в землю iдеть, а душа к Богу».

У цьому роздiлi запiзнаемося переважно iз давнiми творами, якi оповiдають про походження злих духiв, бунт Люципера, участь диявола у твореннi свiту та про те, якими чорти бувають i в чому полягае iхня трудова дiяльнiсть. Це своерiдна народна Бiблiя, яка по-своему трактуе усi популярнi бiблiйнi сюжети, зазвичай з гумором та iронiею. Завершуе роздiл похмура оповiдь Олександра Плюща про демона-творця, балада Юрiя Липи про лови на бiсiв архистратига Михаiла та пригодницьке оповiдання Ростислава Єндика про Святу Ватру, яку одвiку намагаеться загасити нечиста сила.




Анонiм



«Kазанне руське» – вперше надруковано у книзi «Dawna facecja polska (XVI–XVIII)» (Варшава, 1960). На думку публiкаторiв, твiр було транслiтеровано латинкою iз кириличного тексту. У зворотнiй транслiтерацii «Казання» вмiщено у книзi Л. Махновця «Сатира i гумор украiнськоi прози XVI–XVIII ст.» (К., 1964). Подаеться за цим виданням.

Твiр виник найiмовiрнiше в греко-католицькому середовищi у XVII ст. як пародiя на проповiдi малоосвiчених православних священикiв, а може, е виплодом мандрованих дякiв.




Казанне руське


Перед початком, моi дiтоньки, свiта не било нiчого. Хоч запали – то б не тресло.

Нiчого нiкому не далося анi видати, анi вiдати. І нiкому не далося сиротини вигнати. І нiщо нiкому не придалося. І, яко пишет акафiст в роздiлi 22 i яко мовить псалмиста святий Харитон з латинниками: Ex nihilio nihil[1 - Ex nihilio nihil – з нiчого нiщо (лат.).].

Чи скажете ж ви мнi, моi дiтоньки, где на той час Господь Бог пробивав, що iв i пив i що теж робив, коли неба i землi не било? А, правда, мовчите, бо не знаете, з чого Господь Бог свiт сотворив?

Наперед сотворив небо i землю. На небi сотворив ангели сребрнii, золотii, мальованii, з очима соколовими. Под небесi сотворив птаки – ворони, сороки, круки, кавки, вороб’i i тетери. На землi сотворив свинi, корови, воли, медведi i вовчиська. Так же сотворив лисицi, горностаi, коти, мишi i иньшii преутiшнii звiрята.

І побудував iм Господь рай, плотом моцним огородив i податтю його подперл. Там же насiяв дубини, грабини, лiщини, ольшини. В огородах насiяв свiкли, рiпи, редьки, моркви, пастернаку i iншого хвасту i дерева.

І ходить собi Господь, глядить, щоб якое порося не вилiзло. Коли одним оком гляне на небо, аж ся небо засолопiло, сонце вуха спустило i звiсило.

І рече Господь сам до себе:

– Ой, не дармо! Ах, Бог мя, не дармо!

А то таки-м, моi дiтуньки, преподобенством на небi било. Аж Люципер, найстарший архангил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба-два з собою робляли, пивали i, як роднii браття, все з собою i спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur[2 - Ut compleretur – для повноти (лат.).] знати, же ся i побили. Яко ж ся i так стало. Того ж бовiм часу Михайло упився, як свiтач, а Люципер, злодiй, почав ся бунтувати. Достерiгши тое, iншii ангели скочать до Михайла. І кликне на нього один ангел:

– Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!

А Михайло порветься, нi проспавшися, нi прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:

– А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти пiдносиш? А чiм ся ти, пане-брате, не контентуеш тим, що тобi Господь надав?

На що Люципер рече:

– А ось бо я собi збудую другий варштат i буду подобен Господу!

На що Михайло рече:

– Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобi чортом – не попом! Їсти тобi говно – не проскури!

А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив. Порветься Михайло i кликне:

– Ей! Тепер же не бивши кума – не пити пива!

Кинеться до оружжя – до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав – зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його потiм то по руках, то по ногах, то по плечах. Посiк, порубав, покалiчив i к чорту за землю струтив. А других побратимiв його так же покалiчив, порубав, постинав. Там же, дiру в небi продравши, за першим Люципером до пекла скинув.

І стоiть собi Михайло з мечом, стурбований, задихався, утомився. Аж сунеться Господь i рече до Михайла:

– А що, Михайле, чи гаразд тi ся дiе?

На що Михайло одказав:

– Ой, Господи! Все не гаразд, коли тебе в дому немаш!

І рече до нього Господь:

– Не фрасуйся, диваку! Уже я знаю, що ти Люципера i других побратимiв його поскидав к чорту на землю, за що я тебе уконтетую.

І, взявши його за руку, як веде, так веде. І завiв його на найвищую гору. І рече до нього:

– Ото ти, Михайле, будеш найстаршим ангелом i трубачом, i в трубу затрубиш на онii суди.

Казав ся йому вертати до неба, а сам пiшов до раю.

Коли прийде до раю – аж там свинi морков викопали, вороб’i просо виклювали, зайцi щепи поламали.

Розсердився Господь i, не знаючи, що далей чинити, ходить собi од стiни до стiни, од кута до кута.

Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як лiпить, так лiпить. Улiпив руки, улiпив ноги, улiпив голову з очима. І, улiпивши чоловiка, крикне на нього:

– Адаме, встань!

Аж Адам, як на тое, встав.

Возрадувався Господь, що чоловiк встав. Пiшов до раю. Адам за ним здалека поволiкся.

Оглянеться Господь назад – аж Адам iде. І рече до нього:

– А ти, Адаме, чого iдеш? Любо тобi жiнки треба?

На що Адам одповiв:

– Та треба, Господи, бо не маю з ким спати.

І перепустив Господь на Адама сон. І, винявши йому ребро з лiвого боку, сотворив Адамовi жону Єву.

Питаюся вас, моi дiтоньки, чом то не з правого боку, але з лiвого винявши ребро, сотворив йому Єву?

Одповiдаю. Для того, щоби жона послушна була, щоби ся мужика бояла.

Казав же iм Господь у раю iсти свiклу, рiпу, редьку, морков, сливки, грушки, яблика i помаранчi. Оно iм одного дерева заказав iсти.

Що ж чинить Єва, сука незбожная? Не витерпiла собi з лихом i заказу не слухала, щоб ii тяжкее, великее лихо порвало. Урвала яблико, з’iла i Адамовi огризок дала.

А Адам, не хотiвши розгнiвити жiнки, з’iв.

Аж приходить Господь. Лiчить яблика. Не долiчився одного. Домислився Господь, що Адам урвав. Розсердившися, узяв бича, як у нашого пастуха або як у панського возницi, бич дратований, i вигнав Адама з раю.

Од того часу, моi дiтуньки, на свiтi як лихо, так лихо, як бiда, так бiда. Казав же Господь панщизну робити, до церкви не казав ходити, в запусти Господу нiчого не дати, корчми не минути, за нюю ся, як за матiр’ю, бити. І перепустив на нас орду – татаре, турки, жиди i тii нечистii ляхи, которii стовпи, на которих ся наша руськая вiра розпирае, вколо пiдгризли. Ой, Бог мя, пiдгризли! Петрiвку пiдгризли, Спасiвку пiдгризли i Пилипiвку. Оно еще один стовп, то ест Великий пiст[3 - Петрiвка, Спасiвка, Пилипiвка, Великий пiст – народна назва багатоденних постiв.], стоiть, вже пiдгризений, а коли б i його до остатка пiдгризли, то би нашу усю благовiрную Русь чорт побрав i в трапезу до його матерi занiс. Чого нас, Господи, борони.

Амiнь.




Апокрифи





Сотворенне свiта та злих духiв



З Учительного евангелiя Петра Колочавського 1737 р.

Коли не було нi неба, нi землi, iно тьма i вода, i Дух святий лiтав понад водою i безоднею, то побачив у водi тiнь свою, i визвав ii з води i нарiк iменем Іл. І став вiн старшим слугою Богу, а через гордiсть свою став прозиватися Сатанаiл.

Послухай, чоловiче побожний: створив собi Бог слугу iз води, то е Іла, а другого слугу iз свiтлости i нарiк його Михаiлом, третього iз свiтлости, а нарiк його Гавриiлом. Служили вони Богу достойно, якоже е писано: основав землю на водi, покрив землю небом, небо украсив сонцем, мiсяцем i звiздами, а землю украсив квiтами, насадив рай, подля раю поставив сторожа, вужа золотого, котрого створив зi свого пальця. Рече Бог:

– Сотворю чоловiка по образу свому i подобiю.

Сотворив Бог чоловiка з глини шостого дня, а день сьомий вiдпочивав Бог, Отець небесний. Узяв вiд облака кости Адаму, вiд моря – кров, вiд вiтру – мисль. Потiм Бог, Отець небесний, дмухнув на члонки глинянii Духом своiм Святим, удiлив свого Духа Святого чоловiковi i рече iм’я йому Адам. І був той Адам заввишки на сiм лiктiв i одну п’ядь.

Потiм дав Бог Адаму рай, аби став паном у раю: дерева райськii, звiрi, худобу, гади, пернатi i всяке диханiе. Потiм рече Бог:

– Не добре чоловiку одному бути на землi! Се ж бо Адам сам один.

Потiм наслав Бог сон на Адама i той заснув. А Господь узяв одно ребро з його боку лiвого i створив iз нього жону. Устав Адам i рече:

– Се нинi кiсть вiд кости i плоть вiд плотi.

І рече Бог Адаму:

– Тобi даю пiд владу твою усяке диханiе райськое, птицi, гади, дерева, худобу, пернатих. Тiлько дерево одно, що е посеред раю, аби-сь iз него овочi не iв, анi на лист йому не ступав. І даю тобi усi рiки райськii, а у раю чотири джерела: Физон, Геон, Тигрис, Ефратес – то е води солодкii.

Усi три Ангели служили Богу: Іл, що iз тiнi i з води Бог його визвав, Михаiл, воевода небесний, i Гавриiл, що благовiстив Дiвi Марii, жи породить Сина Божого.

Рече Бог до ангелiв:

– Пiдiмо на вселенную!

Понесли Бога Михаiл за правее плече, Гавриiл за лiвее плече, а старший ангел Іл за ноги, як вельможного пана i князя, Створителя неба i землi, Бога Саваофа. Пiшли Бог Отець iз ангелами вселенную обзирати, як пан вiтчизну свою. Сiли собi на пагорку: архангел Михаiл по правицi Бога сiв, Гавриiл по лiвицi, а Іл стояв перед паном своiм. Для тоi-то причини iз королем князi сидять, а слуги стоять, бо Михаiл i Гавриiл iз свiтлого роду пiшли, а старший слуга Іл iз темности, з тiнi, з води. Хоч же вiн був старший слуга, то тое не помагало, бо Бог гнiвен був на старшого ангела Іла. Коли iще Бог рай садив: овочi пречуднii, кедри, певги, циприси, дерева маслинi та иньшi, i послав Бог старшого слугу Іла до неба емпiрейського по насiння, до неба одинадцятого по зернята, що мали ними рай садити. Той же слуга Божий Іл украв одно зерня i сховав його пiд язик, бо не мав де його инде сховати, не маючи на собi одiння. І тому то й тепер ангели не мають плотi, а й одiння не мають. Святий евангелист Лука свiдчить: дух плоти i кости не мае.

Посадив Бог насiння, а одного не дощитався i мусiв Іл го вернути. Вiдоме пану стало то перше злодiйство. Бог, Отець небесний, видячи його шаленство i злую мисль, узяв те зернятко i посадив його посеред раю. І сказав Бог до свого слуги:

– Темний бiсе, тое дерево тобi буде на прогнанiе, ти ся будеш сего дерева лякати.

А гордий слуга Іл не змовчав Пану своему:

– Пане, коли менi буде сiе дерево на прогнанiе, на лякання, то тобi буде на розп’яття.

За то був Бог Отець не ласкавий до свого старшого слуги Іла. За то мусив вiн завше стояти перед паном своiм.

А коли ж Бог зоставив Адама у раю, пiшов iз ангелами оглядати вселенную, та сiли собi на горi Сигор Господь зi свiтлими ангелами, сказав Іл до Бога:

– Пане, он ту е купа камiнная. Учини, Пане, з того каменя хлiби, то буду вiрити, жи ти еси правдивий Бог i Бог ангельський.

Рече до него Бог:

– Не хлiбом единим жив чоловiк, але всяким словом Божим, котре виходить iз уст Божих.

Далi пiшли з гори на вселенную, преч сiли собi на просторее мiсце, жи всю вселенную видати, на гору Арвань. Оглянули всеньку вселенную пiдсонячну, рiки, джерела, землю чисту, зелену, квiтами украшену. Рече Іл Богу, Пану своему:

– Пане, знаю тя, жи ти е Бог правдивий i Бог ангельський, вiдаю, жи створив-ес небо i землю, сонце, мiсяць, звiзди, рiки, джерела i всякое диханiе i чоловiка у раi. Ти е Бог правдивий, а я, Пане, старший слуга твiй. А ми можемо рiвнii собi бути. То твое: небо, сонце, мiсяць, звiзди, хори ангельськi – маеш всього досить. А моею буде земля.

Рече ему Бог:

– Не твоя, моя земля.

Рече Іл до Бога:

– Пане, поклонися менi: я тобi дам усю вселенную, а я тобi буду слуга предобрий.

Рече йому Бог:

– Іди за мною, сатано! Не будеш ти спокушати Бога твого во вiки!

І враз усе тiло почорнiло його як головня. І тодi то прозвали його ангели Сатанаiл. Бо той ангел мав мисль будувати собi столицю на землi i так мовив:

– А то е Бог на небi, мае маестат i престол, а я створю собi престолець на земли i буду подобен Вишньому.

Але того негоден був зробити.

Потiм пiшли до першого хору небесного. Сiв Бог Отець на крилi небесному, тобто на краi хора небесного, на краi неба. Коли вийшов Бог Отець на небо з землi, зрадувалися йому всi ангели, архангели, херувими i серафими.

І от Сатанаiл у радости своiй, у пишнiй гордости свого пишного стану, рече до Бога Вседержителя:

– Я, Сатанаiл, котрого жахаються ангели i вся твар, Пане, просив-ем тебе, аби-сь учинив на землi хлiби з каменя, коли ходили-сьмо по землi. Не хотiв-ес. Просив-ем тебе, аби-сь менi ся поклонив за всю вселенную, щоби юж тобi вiддав. Не хотiв-ес. Пане, не хотiв-ес то учинити, що-м тя просив на земли, але то учини – верзись долу, тобто скоч з високости, а голови не зломи! Отодi буду вiрити, жи ти е Бог правдивий.

О злее, злее рiк слово Пану Створителеви неба i землi! Ох, розгнiвався Бог, Отец небесний, на слугу свого дуже. Пустив гнiв свiй строго на сатану, казав святому архангелу Михаiлу струтити його з небесноi свiтлости i весь його полк шайтанський. І враз тотi вояки Сатанаiловi усi почорнiли, яко головня. А коли летiли додолу, то бiльше iх було як дощу i трави земноi.




Оповiдання про бунт Люципера i ангелiв



Апокриф XIV ст.

…Живучи там, оний Денниця[4 - Люцифер.], ангел пресвiтлий, що свiтився у великой славi i повазi, которою його Бог був украсив, та увидiвши такую свою красоту i свою зацнiсть i яснiсть, мiць i свое старшинство, своiх слуг красних i свою потугу, то ся еще пiднесло серце его у бiльшую пиху i гордiсть. Сидячи на своему престолi, яко монарха, сказав до слуг своiх:

– Послухайте ви мене, що вам скажу.

Вiдказали йому ангели:

– Пане наш, ми есте-сьмо завше готовii твiй розказ чинити, що ти нам повелиш.

Сказав iм Денниця:

– Видите мою яснiсть, славу i красоту? Прето ж еще хочу бути у бiльшiй славi. Возьмiте престол мiй i знесiте его вище звiзд небесних просто на пiвнiч, i поставте его зо мною на повiтряних горах, i сяду я на облаках небесних ко сiверу, i буду подобен небесному, i буду яко Бог.

І скоро тое Люципер помислив у своему пишному серцю, зараз ся став вiд Бога з високости голос:

– О злий i лукавий слуго наш, гордий, пишний i невдячний ласки моеi! Се так ти служиш правдиве? На що ся важиш, чого не можеш доступити? Чи не досить тi було од мене твоеi слави i поваги, красоти i розкошi? Але тепер за свою гордiсть i пиху i тое утратив-есь. Був ii пресвiтлим i прекрасним Денницею, а тепер став-есь темним, страшним демоном, то есть шатаном пекельним, проклятим бiсом i шпетним, темним дияволом. А слуги твоi, которие були ангели свiтлii, тепер нехай стануть шатанами крилатими, хованцями i дияволами, чортами проклятими! І ти сам будь чорен, як головня, страшен i поган!

А тое прорiкши, Господь Бог небесний затряс небом i ударив громом великим. І так полетiв Люципер iз неба зо всiм полком своiм у преiсподнюю. І тотi дияволи летiли так густо, як дощ 40 днiв i 40 ночей, бо той полк його був бiльший над усi полки.

І тое нам потреба знати, моi наймильшii християне, iж то не всi тотi проклятii ангели упали у преiсподнюю сторону, але ся о тiм ваша милiсть послухайте, де которii ся зостали. Єднi переднii полетiли зi своiм пишним паном крiзь землю до пекла i там будуть сидiти навiки, яко то вигнанцi i проступцi Божii, бо вони юж утратили ласку Божую на вiки вiчнii. Бо пиха наробила iм лиха, i тотi суть лютiйшii дияволи, которii пiд землею, аби то люде не видiли iх лиця. Другii зась, середнii, упали на землю. Тотi ся часом являють людям i розмаiто, i пакостi людям чинять, i приводять людей до розмаiтих грiхiв i спокус, iншi людьми обладають i в них ся уселяють, i гонять iх i, рощибаючи, мордують; уходять i у звiри, i в потята, i во пси, i в свинi, i во скоти i пакостi чинять.

Потреба нам i тое знати, де який той дух злий на якому мiсцi на землi упав, i коли ся трафить якому чоловiку на том мiсцi уснути, там на него злий дух наiде. Альбо коли там, на том мiсцi, учинить дiм або гумно, або кошари, або огород, або сад, або якое подвiр’я, то юж там не буде щастя i добра тому чоловiковi. Навiть хочай би на тiм мiсцi i церков стала або монастир, або город, то вони пакостi чинять, бо то iх мiсце навiки.

А iншii позастрявали на повiтрi, на облаках, у хмарах ся носять, позастромлювавшись у них которие ногами, которие крилами, которие руками, которие боком, которие стрiмголов. Бо тii повiшалися самi на Божий розказ до Страшного суда Божого. І тотi дияволи пакостi чинять людям бурею, тучею поганою, градом, вихром, i тii ся називають люнатики. І то есть люнатик, которий мiсячник, которий ходить мiсяць жоною i другий мiсяць мужчиною. А хто ся пiд тоту планиту уродить, якщо хлопець i коли виросте, то буде той чоловiк люнатик, а коли буде дiвка, то люнатичка. Бо в такому диявол смертельний жити буде i мордувати i до его смерти iзлiчитися не може. І то есть лютii шайтани, люнатицi, i тотi ся i тепер дияволи уривають iз повiтря небесного, а урвавшися, летять через оболок або огнем, або iскрами, або звiздою, i тотi то падають дияволи на землю.

Єще нам потреба i тое знати о тих то злих духах, которие ся уривають звiзди i летять на землю звiздою. Тепер ся послухай пильно i бери собi кождий на розум.

Суть межи нами такii люде: коли увидить, що звiзда з неба на землю летить, i вони говорять, iж то ся звiзда урвала. Але то есть байка простацькая, бо то знай добре, чоловiче мiзерний: коли би една звiзда iз неба на землю упала, то би увесь свiт сей видимий загубила. Але то звiзда не може вiд свого теченiя переступити, де Бог еi поставив до Страшного суда Божого. Але то знай кождий i научися днесь з того казання: а то ся тотi дияволи i рвуть, i рватися будуть до Страшного суду Божого, i показуватися звiздою, може бо ся диявол перетворити, як сам схоче. Якщо схоче, то ся учинить звiздою, учиниться огнем i птахом, i звiром або скотиною, або чоловiком i дитиною, i навiть ангелом, як то о том познаваемо з рiзних письм i на рiзних мiсцях. Бо i дияволи не мають на собi тiла анi костей, анi крови, але тiлько дух, i називаються духове злii, ангелове лукавii, звiзди перелестнii, мрачнii.

Але нас, братiе, Письмо Святее учить: коли ти, чоловiче вiрний, увидиш звiзду летячую альбо iскри по воздуху, а ти ся, у той час ставши, перехрести i плюй на мару, бо то есть змiй, i тогди вiн пропаде i щезне. І де той лiтавець упаде, то там мiсце злее, плюгавее i нещасливее чоловiкам i скотам.

І так то, братiе, Бог iскарав ангела пишного, як о том написав цар Давид: «Сего iзгонях гордим оком i неситим серцем». Гордее око есть сонце, а неситее серце земля. І скрозь землю летiв Сатанаiл, до преiсподньоi, за свою гордiсть i пиху став дияволом i слуги его. Прошу вас, братiе, прето ж стережiмося i ми тоi то проклятоi пихи i гордости, аби то нас не завела до пекельноi сторони. Бо там сторона злая, темная, мрачная, смутная, страшная, гiркая, плачливая i всякоi муки повная есть. А в той сторонi пануе злий цар Сатана, а слуги его i урядники немилостивii дияволи, лютii драпiжницi, а люде там живуть поганii i грiшнii. Нiт там свiта, нiт там покою, нiт там радости…




Томаш з Рави Рутенець



Автор книги «О духах злих i нечестивих», Львiв, 1563.

Текст, писаний латиною, подаеться в перекладi з 1932 року Лук’яна Сапiги.




Про те, якi чорти бувають


Перший рiд демонiв називаеться огненним. Вони лiтають високо у воздухах i до Судного дня нiколи ся не спустять нижче, а пробуватимуть у пiдмiсячному просторi. Вони ся не спiлкують з людьми на землi. Про се святий Августин свiдчить у своiй працi «Про християнське борiння» у такий спосiб: «демони не живуть на небi, де суть сонце i зiрки, але усi вони обертаються в пiдмiсячних краях». Се про них i Апулей сказав, же iхнiй демонiчний рух е рухом огненних iстот. Тому-то й Арiстотель твердив, же в розпечених печах часто бачити можна дрiбнi живi iстоти, якi увесь свiй вiк проводять у вогнi, бо у вогнi вони ся народжують i у вогнi вмирають.

Другий же рiд демонiв називаеться повiтряним. Вони, хоч i блукають небесами, але живуть уже ближче. Декотрi з них можуть ся спустити i, створивши собi тiло з загуслого повiтря, инодi е видимими для людей. Часто, з позволiння Божого, вони фалюють (хвилюють) повiтря, пробуджують громи i грози, i усi разом рушають на знищення роду людського. Вони надiленi великою гордiстю i заздрiстю, чинять безперервно рiжнi збурення. Тiла iхнi вкритi чимось твердим, але не перебувають вони в iдному мiсцi, i не мають iдноi форми, а часто ся мiняють. Їх чарiвницi викликають своiми заклинаннями i намовляють до злих дiй. Вдачу вони мають жорстоку i грубу, повнi сум’яття, i тiльки й думають, яку б то капость встругнути, яке б то зло учинити, але, коли iднi прагнуть робити це потай, то иньшi чинять лихо вiдкрито. Завдяки дружбi з цими демонами, чарiвницi дiстають велику силу для своiх чарiв.

У житii святого Антонiя божественний Атанасiй говорив, же повiтря повне демонами, про що ранiше вiстив i Меркурiй: «вочевидь, жодна частина свiту не позбавлена присутности демонiв». Святий же Амвросiй казав: «повний свiт чеснот святих, тому що повен вiн зiпсутости». От чому i демони Платона, же ся мечуть у повiтрi у виглядi яскравого снiгу, видимi для бажаючих розповiсти про них, якщо тi протягом якогось часу будуть безупинно ся дивити невiдривним поглядом у небеса на виблискуюче сонце.

Третiй рiд демонiв ми називаемо «земним». Вони були скинутi з неба на землю за своi грiхи. Про них святий отець i мученик Христовий Ігнатiй Богоносець писав у посланнi до жителiв Ефеса так: «Немае нiчого кращого, нiж мати свiт, у якому знищена вся зброя як небесних, так i земних духiв». З цих демонiв iднi перебувають у лiсах, а також у гаях, влаштовуючи пастки мисливцям. Іншi живуть у вiдкритих полях, i уночi вони змушують блукати подорожнiх. Деякi з них ховаються в неприступних нетрях, у печерах i урвищах. Іншi ж, не такi грiзнi i неспокiйнi, насолоджуються тим, що затримують людей у темрявi. І веде iх не iдна якась, а рiзнi пристрастi, i всi вони сповненi злом. Їднi з них люблять постiйно страшити людей маревами, iншi волiють заманювати слухачiв пророкуваннями майбутнього, викликаючи подив. Так, святий Іоанн Златоуст у третiй книзi «Про провидiння» говорить: «Надмiрна зневiра шкiдливiша всякоi демонськоi дii, тому що i демон, якщо в кому пануе, то пануе завдяки зневiрi, а якщо зникла зневiра, то й демон уже нiчим не зашкодить». Цей рiд демонiв безсумнiвно знайомий чаклункам через мiнливiсть настрою i легкодумства, тому що вони бiльше люблять змушувати тремтiти багатьох, нiж пiдкорятися владi якоi-небудь жiнки. Инодi ж вони затримуються й обiцяють божевiльним жiнкам, коли тi викличуть iх заклинанням у дзеркалi, келиху або кристалi, вiдповiсти на всi запитання, i якщо хто збираеться заподiяти iм якесь зло на iхньому шляху, то вони про це попереджають. І цей рiд вiдьом дуже вiдрiзняеться вiд iнших, бо те, що тi насилають за допомогою чаклунства, цi обiцяють зцiлити. От чому церква забороняе християнам доступ до них, тому що своiм чаклунством вони багато чого заперечують.

Четвертий рiд демонiв iменуеться «водяниками», бо вони, занурившись у вологу, живуть поблизу рiк i озер, повнi злости, тривоги, занепокоення i пiдступництва. Вони збуджують бурi на морях i, занурюючи у водяну безодню кораблi, забирають життя в багатьох людей. Цi демони привласнюють собi видиме тiло, зазвичай жiноче, а чоловiче рiдше. У нас вони ся називають русалками та нявками, i часто iх можна побачити на берегах рiчок та ставкiв, як вони вичiсують свое волосся. Іншi ж користаються личинами звiрiв. Цей рiд демонiв з вiдьмами не спiлкуеться.

Натомiсть святii ангели нiколи не мiняються, а завше перебувають у чоловiчому образi. І нiде ми не зможемо прочитати, що добрий дух перебувае у видимiй формi жiнки або якогось звiра.

П’ятий же рiд називаеться «пiдземним». Цi демони живуть у печерах i ущелинах, темних яскинях i урвищах. І ото вони суть найлихiшi. Найбiльше цi демони шкодять тим, хто викопуе руднi, добувае метали i шукае захованого в землi скарбу. Бажаючи погибелi роду людському, вони влаштовують у землi трiщини, випускають вогнедишнi вiтри i розхитують пiдвалини будинкiв. Инодi ночами вони, зiйшовши з гiр цiлими зграями, водять на полi дивнi i небаченi хороводи, а потiм перед свiтанком у поспiху зникають. Часом, вважаючи себе за духiв, вони приймають образи людей, що пiшли з життя. Нiчого iншого вони не прагнуть, окрiм страху людського.

Цi демони теж стережуть скарби, що iх позаховувала в землю людська скнарiсть, але здобути цi скарби неможливо, бо чорти iх пильно охороняють, а инодi переносять з мiсця на мiсце. І цей рiд демонiв нiяких зносин з жiнками-вiдьмами зазвичай не мае.

Шостий же рiд демонiв називаеться «свiтобоязний», бо вони страшно бояться свiтла i ненавидять його, а тому за дня не годнi нiяким чином тiла собi створити, а роблять це тiльки вночi. От чому демони цього роду розгулюють у сутiнках, завше похмурi, пiдкоренi холодним пристрастям, пiдступнi, неспокiйнi i грiзнi. Вони вночi нападають на випадкових самотнiх перехожих i затягують у нетрi. Але з вiдьмами вони теж не зустрiчаються, i заклинаннями iх жодними викликати не можна, тому що уникають вони свiтла i голосiв людських.




Бенедикт Хмелевський



Народився у 1690-х рр. у Львовi. Був католицьким священиком по галицьких парафiях. Автор своерiдноi енциклопедii «Новi Атени, альбо Академiя всiлякоi науки повна», що видана була у Львовi польською мовою в 1745 р. у двох томах, том третiй видано в 1754 р. Фактично ця енциклопедiя не так була «науки повна», як забобонiв, бо розповiдала про безлiч рiзноманiтних фантастичних бестiй, про чари, чортiв i вiдьом. Подаеться у перекладi упорядника з польськоi.




Якими е чорти


Господь, створивши чорта, надiлив його даром досконалого вiдання трав, квiтiв, камiння, дерев та iнших природних речей. А проте чорт не здатен створити нiчого матерiального, анi втрутитися у небесний порядок, а звiдси – й мiсяця з неба вiн не може зняти.

Зате може перевтiлюватися в кого лише захоче. Бере чорт на себе тiло з повiтря, з грубих земних випарiв. Св. Антонiя Пустельника вiн страшив то в образi страшних звiрiв, то в образi хижих птахiв, св. Пахомiя – в образi когута, св. Ромуальда – в образi оленя, св. Іларiона в образi – лиса, св. Дунстана – в образi ведмедя, св. Маргариту – в образi дракона. А iнших зводив ув образах святих та янголiв. У Чехii був чорт Рибенцаль[5 - Рибенцаль – йдеться про сiлезького дiдька Рюбецаля (Лiчирiпу).], який задля жарту явився одному шкляревi, що плуганився на торг, в образi пенька при дорозi.

Кажуть, що не перетворюеться вiн анi в голуба, анi в овечку, бо то все iстоти Христа, чого я не дуже розумiю, бо ж чорт i в образi самого Ісуса може явитися. Але найбiльше йому подобаеться образ цапа, який найбiльше вiдповiдае його бридотi i потворностi.

Чорт може, хоч i не насправдi, а про око, наславши ману, справити, що люди будуть здаватися кiньми, вiслюками чи свинями.

Чорт часто не мае губ або язика, бо ж сформувавши собi тiло з повiтря i земних випарiв, промовляе тiльки позiрно артикульованою мовою. Зазвичай вiн вдаеться до балачки, перевтiлившись у якусь тварину, i замiсть гарчання, iржання чи кувiкання звучить людська мова. Чув я не раз, як ота звiрина щось лепече поганою вимовою, нiби який шпак чи сорока, крук чи папуга, хоч i не тямить нiчого. Саме так вчинив цей спокусник з Євою, промовляючи до неi вустами вужа.

Чорт також може ставати iнкубом або суккубом або ж, як кажуть на Руси, лiтавцем i лiтавицею, спокушаючи закоханих, що тужать вiд любовноi розлуки або тих, кого хiть опанувала. Чоловiкам являються панни, а паннам – чоловiки.




Апокрифи





Слово про створення ангелiв i архангелiв та iншi безплотнi сили



З рукопису Іллi Яремецького-Бiлахевича 1748 року.

Спочатку Творець небесний сотворив небо i землю, сонце, мiсяць, звiзди на небi, а потiм сотворив Бог предвiчную мудрiсть, слуг своiх ангелiв, архангелiв, херувимiв, серафимiв, начала, властi, престоли, панування, сили. Сотворив дев’ять чинiв на хвалу свою, а десятий чин – вогненний. Сатанаiл був слугою Божим першим i найстаршим був воеводою. І дав йому Бог десяту частину в небi. Тодi оний (той) Сатанаiл помислив: «Аз (я) поставлю престол собi на горах високих, на воздусi пiд небом i буду подiбний до Бога всевишнього». Та Бог Творець знав його помисел i розгнiвався на Сатанаiла. У той час вогонь перед ним возгорiвся, окрест його буря великая знялася, вогонь вiд лиця його спломенився. І розгримiло небо, i оболоки (хмари) стали трiскати, явилися гради, вогненнi стрiли, блискавицi великii. І злякався Сатанаiл, став темним i впав з небес зо всiм хором своiм. І летiли ангели його з небес сорок день i сорок ночей. Видячи тое, другi хори устрашилися предвiчного Бога Творця. У той час архангел Михаiл пiдняв оболок, на якому Бог предвiчний сидiв, i скрикнув голосом великим до ангелiв:

– Воньмiм! Воньмiм! Святая святих! Вiзьмiмо Бога небесного на помiч!

Видячи тое, ангели зiбралися всi до святого архистратига Михаiла i заспiвали пiсню ангельську:

– Свят! Свят! Свят! Господь Саваоф, iсполни небо i землю слави его.

Ото тое значит собор архангела Михаiла. І поставив Бог Творець архангела Михаiла на небесах старшим чиноначальником, воеводою сил небесних, а Сатану струтив iз неба, i вiн став дияволом, неприятелем душевним. І так, братiя, не хотiв Сатанаiл бути ангелом пресвiтлим, i за те учинився темним. Так i ми, християне, не будьмо гордi, абисьмо не виверженi були iз царствiя небесного, як Сатана iз гордощiв втратив лик ангельський. Бог, предвiчная мудрость, не терпить грiха гордому чоловiковi, а смиренному благодать дае, а гордим противиться. Як чоловiк запорохи (порошинки) в оцi не може вдержати, так грiшник не може в царствi небеснiм бути. Богу нашому слава во вiки, амiнь.




Як Сатанаiл став дияволом



Рукопис XVII ст. отця Теодора з Дубiвця.

Коли сотворив Бог рай, то не було тодi нi ангела, i нiкого, тiльки Господь i Сатана. І що велiв Господь садити, Сатана крав вiд усякого саду потай вiд Господа i розсипав посеред раю. Господь прорiк:

– То буде тiло мое i я сам буду, i тобi буде на вигнання.

І, пiшовши геть, сказав Сатанаiл:

– Господи, благослови все, що я насадив.

Господь прорiк:

– Аз есьм тут посеред раю, i коли вийде Сатанаiл, нехай бачить дерево свое, дерево його ж вижене з раю.

І почорнiв Сатанаiл i став дияволом. Дерево ж виросло на три стовбури: один стовбур Адамiв, другий стовбур Євин, третiй стовбур посерединi сам. Щоб коли згрiшать Адам i Єва, тодi упаде Адамiв стовбур у рiку, наречену Тигр i знесе його вода. І Євин стовбур у рай впаде. А коли настане потоп, тодi з води потопленi стовбури вийдуть. А коли опаде вода, дерево буде далi рости при спокiйнiй рiцi.




Всесвiтнiй потоп



Із слова Мефодiя Патарського. Рукопис XVII ст. отця Теодора з Дубiвця.

У чотирьохсоте лiто другоi тисячi возстали злочиннi люди, пронирливi i беззаконнi, вiд синiв Каiнових, чада Ламеха слiпого, що вбив Каiна. Тому що диявол перемiг усiма дiлами злочинними. У п’ятисоте ж лiто другоi тисячi люди ще гiрше блудити зачали. І почали по-скотському на себе сiдати (займатися любощами), а жони – на мужiв, i скверни блуднii почалися творити. У семисоте ж лiто привiв лукавий диявол рать блуду й омани. І спокусили сини Сифовi дочок Каiнових, i впали синове Сифовi у великий грiх. І розгнiвався на них Господь Бог гнiвом великим за злii учинки iх, котрими осквернили землю беззаконiем своiм.

Ной же, вопiющий день i нiч до Бога про беззаконня людське, дочекався, що послав Бог ангела свого до нього благовiстити про потоп:

– Хочу пустити потоп на землю, бо сповнилися люди беззаконня. Звiсти людям, нехай покаються в грiхах своiх, а нi, то вiддам iх гнiву свому. А ти почни робити ковчег, подобае бо тобi увiйти в ковчег, i жонi твоiй, i синам твоiм, i жонам синiв твоiх.

І почав Ной робити ковчег, як велiв йому ангел Господнiй. Тодi ж ненависник диявол роду людського доторкнувся до жони Ноевоi i рiк iй:

– Випитай, де ходить муж твiй?

Вона ж рекла:

– Крiпкий есть муж мiй, не можна його випробувати.

І рiк до неi диявол:

– Єсть трава над рiкою, в’еться коло дерева, ти ж, узявши трави тоi цвiту, уквась з борошном i тим напiй його, i вповiсть тобi все.

І зiйшов Ной за звичкою своею з гори по харчi, сходив-бо на третiй мiсяць через усi сiм рокiв. Прийшовши, рiк до жони своеi:

– Дай ми квасу пити. – Вона ж, наповнивши чашу, дала йому, а вiн, випивши, рiк iй: – Жоно, чи е ще? Дай ми.

Випивши три чашi, вiн вiдчув утому i лiг спочити, захмелiвши. А вона ж почала ласкавими словесами мовити йому:

– Пане мiй, повiдж ми, де ти ходиш?

Але вiн не повiдав iй нiчого. Тодi вона за дияволовим поученням почала ласкатися коло нього лестивими словами. І врештi вiн рiк iй:

– Слухай же, жоно! Послав Бог ангела свого до мене i той рiк ми: хоче Бог потоп на землю пустити, i повелiв менi учинити ковчег i ввiйти в нього менi з тобою, i синам моiм, i жонам iх. І це ось роблю його вже сiм рокiв.

І це сказавши, пiшов на гору i, вийшовши, побачив ковчег знищений, яко прах. І тодi роздер ризу свою, глаголячи:

– Горе менi!

І посипавши голову перстiю, плакав Ной сорок днiв. І явився йому ангел Господнiй, глаголячи:

– А чи я ти не казав? Пощо iсповiдав жонi своiй дiло свое? Через те розсипав Бог зданiя твоi. Але менi Господь передав грiхи твоi. Тому почни робити вдруге. – І показав йому дерево, що не гние, – клехтiон, i рiк йому: – Із сього дерева створюй ковчег.

Ной же вбрався у власяницю i не торкаючись до жони своеi, голови своеi не чешучи, аж на тридцяте лiто звершив ковчег, що мав у довжину триста лiктiв, у ширину – п’ятдесят, а у висоту – тридцять. Потiм зiйшов з гори, велячи людям каятися, однак вони не послухали словес його. І рiк ангел Ноевi:

– Увiйди в ковчег, i жона твоя, i синове твоi, i жони синiв твоiх i поклич iз собою вiд усього живого всякоi тварi по парi: i вiд чотириногих, i вiд гада, i птиць.

Ной же покликав усiма мовами всякоi тварi:

– Пiдiть вiд всього живого по парi в ковчег, iз пустинi, i з воздуха!

Диявол же, не хотячи добра чоловiку, але увесь хотячи рiд людський погубити, доторкнувся до жони Ноевоi i рiк iй:

– Не заходь без мого слова у ковчег! Тiльки коли тобi рече муж тако: «Ходи, окаянниче дияволе!», тодi увiйди в ковчег.

Коли ж пiшло все живе у ковчег до Ноя, тодi повелiв Бог iти дощу з неба та не краплями, а проливному. І в морi повелiв тридцятьом китам вiдiйти вiд мiсць своiх, на яких вони ранiше лежали, затуляючи тридцять вiкон морських. І пiшла вода всiма вiкнами морськими на землю, i була туга велика i плач серед людей, i перетворилося веселiе iх в риданiе. І так без милосердя пожерла вода всiх, що були на землi. І пiшла вода на гори високi. А жона Ноева тодi не пiшла в ковчег за дияволовим наученням. Ной почав ii кликати:

– Ходи в ковчег! – Але вона не йшла, а чекала слова, яке прорече бiс. Ной же кричав: – Ходи, окаяннице, ходи, спокуснице окаянная! – Але вона, стоячи, чекала. Тодi ж Ной рiк: – Ходи, дияволе, в ковчег.

І тодi вона пiшла у ковчег, а диявол з нею у пазусi увiйшов так само в ковчег.

…І йшов дощ з небес сорок днiв, i була вода над Аравiйськими горами п’ятнадцять сажнiв. І хотiв диявол потопити увесь рiд, перетворився мишею i почав гризти дно ковчега. Ной же помолився Богу, i чхнув лютий звiр, i вискочив з нiздрiв його кiт i кiшка. Вискочивши, удавили тую мишу, i не збулася дияволова злохитрiсть. Стояла вода на землi тринадцять мiсяцiв. Тодi Ной почав пробувати, чи е суша? І пустив голуба з ковчега, голуб же полiтав довго i прилетiв, не знайшовши землi. Потому Ной пустив ворона, ворон же, лiтаючи, знайшов землю i не вернувся до Ноя. А Ной прокляв його за те, що той не послухав повелiння його. А потiм пустив ще голуба. Голуб же, лiтаючи, уломив галузку маслинну i принiс в устах своiх до Ноя в ковчег.

Тодi Ной возрадувався i подякував Богу:

– Господи Боже мiй, дякую тобi, що сподобав мя еси видiти землю свою! Господи, постав мене на землi своiй!

І повелiв Бог вiтровi погнати ковчег на гори Аравiйськi, де було зроблено ковчег, щоби став ковчег на горах Аравiйських. Тодi Ной помолився Богу, вийшов з ковчега i синове його i жони синiв його. І випустив усе живе з ковчега на землю, i крилате на воздух. І почав жити Ной з дiтьми своiми на землi. Родився ж у Ноя син i нарiк iм’я йому Мунт. І розплодилися синове Ноевi Сим, Хам i Яфет, i роздiлили собi землю. І дiсталася Симовi схiдна сторона, Хамовi – полуденна, а Яфетовi – захiдна. Мунту ж не дали частини брати. Отець же послав його на пiвнiчну сторону землi. Жив же Ной лiт вiсiмсот i помер.




Слово о побiдi над дияволом, альбо як бесiдував Ісус Христос iз дияволом на горi


В оний час, коли прийшов Господь наш Ісус Христос на гору Єлеонську i ученики його з ним, i рiк Ісус Христос до ученикiв своiх: «Дано нам постити сорок днiв i сорок ночей». І диявол, почувши, що Ісус Христос хоче пiст прийняти, в той час тое зненавидiв i розгнiвався на Бога, i прибiг до Ісуса Христа з великим запаленiем серця свого злого. І став перед Ісусом Христом, криво дивлячись на Христа, зубами своiми скрегочучи, з очей своiх полум’я почав пускати i лице свое викривляти проти Ісуса Христа – вельми ся учинив страшний. Побачив його Ісус Христос i рiк йому: «Заклинаю тя, дияволе, Богом живим, що сотворив небо i землю, повiж менi, звiдки ти есть i пощо тут прийшов?»

Рiк диявол: «Звiдки ти еси?»

Рiк Ісус Христос: «Я естем Бог силам небесним, от Вишняго прийшов есмь».

Рiк диявол: «Пощо ти тут прийшов?»

Рiк Ісус Христос: «Прийшов-ем погубити тя з лиця землi».

Рiк диявол: «Іди на небеса i сиди на престолi своiм, бо твоi суть небеса, а ангели моi тут сильнi i гордi вельми. Вони погублять тебе як а, якщо не пiдеш менi iз землi на небо».

Рiк Ісус Христос: «О горе тобi, дияволе лукавий iз ангелами твоiми злими! Я для тебе прийшов на землю i для ангелiв твоiх, бо хочу iх i тебе погубити i спалити вiчним вогнем. Бо твориш ти дiла злi: злодiйство, убивство, чужолозтво, блуд, заздрiсть, гнiв, ненависть, гордiсть, чвари, чародiйство».

Рiк диявол: «Добре знаеш, що то суть всi моi дiла, але я твоiх ангелiв не страшуся».

Рiк Ісус Христос: «Ти спокусник людям еси, посрамити тя маю».

Рiк диявол: «Ти сам спокусник, я тебе посрамити маю».

Рiк Ісус Христос: «Маю скiнчити, бо я сотворив-ем чоловiка по образу своему i не хочу його оставити во вiки».

Рiк диявол: «А коли чоловiк согрiшить, моi дiла творячи i помисли злi, що йому буде?»

Рiк Ісус Христос: «Послухай мене, дияволе, запевне осуджу його i вiддам його вогневи вiчному. А якщо покаються, подорожнiх в дiм приведуть, убогих надiлять, нагих одягнуть, голодних нагодують, алчущих i спраглих напоять, мертвих до гробу вiдпровадять, пiст i милостиню сотворять, до церкви святоi часто ходять, на молитви дають, то добрую смерть пошлю на такую душу. І дам його душу архангелови Михаiлови, i поведе його душу до пресвiтлого раю. Послухай мене, дияволе: а якщо чоловiк не покаеться i буде грiшити, i не буде добрii дiла творити, але злi, то пошлю на тих людей наглую смерть i передам душi iх лютим ангелам в огень вiчний».

Потiм вийшов Господь наш Ісус Христос на гору високую iз апостолами своiми. І з гори побачив Ісус Христос великую кiлькiсть бiсiв, яких був зiбрав Сатанаiл – слуг своiх тьмою тьмущою. Бо рiк Сатанаiл слугам своiм: «Крiпiться, дiти моi, бо Ісус Христос, великий неприятель наш, прийшов тут. А коли ми його погубимо, то наша велика честь i слава буде, бо коли я хотiв собi престол будувати i рiвним йому бути, тодi вiн мене зопхнув iз високости небесноi, що я його не слухав i слуги моi. Отож, слуги моi вiрнii, iдiть же ви наперед, а я за вами слiдом пiду».

Тут пiшли дияволи з великим вiйськом на Ісуса Христа, аж апостоли вжахнулися, видячи вiйсько диявольське. Тодi ступили дияволи один ступiнь на гору, а Петро-апостол побачив iх i вiдбiг вiд Христа на одну версту.

Рiк Ісус Христос: «Петре, чому утiкаеш? Вернися назад, не бiйся!»

Повернувся апостол Петро i став позаду Христа, дивлячись через його святi плечi.

Рiк Ісус Христос ученикам своiм: «Хто зверг Сатану з небес?»

Рiк святий Іоан Богослов: «Ти, Господи, i отець твiй небесний».

І тут повелiв Ісус Христос облакам небесним ухопити диявола i вiднести його стрiмголов попiд облаки, i слуг його розiгнати. І рекли дияволу слуги його: «Уже i ми вiдтiль пiдiмо у глибину пiдземну, уже бо i князя нашого пiдвiсив Ісус Христос на облаках».

Увидiв тут диявол, що не може нiчого порадити i випустив голос свiй: «Помилуй мя! Не погуби мене до кiнця! Пусти мя на землю! Якщо хто буде з людей вiрним тобi, не буду спокушати iх до кiнця, але всi люди обернуться до тебе».

Господь же повелiв облакам пустити диявола. І упав диявол на землю, i убився, i лежав на землi чотири години. І наповнив уста своi пiною i отрутою злою i почав хрипiти вельми, нiби здихати.

Рiк Ісус Христос: «Що помишляеш, дияволе? Якщо я на тебе плюну, то ще тобi гiрш буде, сила бо моя i дух мiй святий е».

Рiк диявол, з великим болем зiтхнувши: «Якби я знав, де ти ся родив, пiшов би-м на мiсце тее i посрамив матiр твою».

Рiк Ісус Христос: «Хто може над терням смокви збирати, а на сходi пшеницю жати?»

Тое слухав диявол i не мiг того вiдгадати.

Повелiв Господь землi розступитися на триста сажнiв у глибину. І розступилася земля, i подивився диявол на Христа i питае: «Як тая глибина глибока? На скiльки сажнiв?»

Рiк Ісус Христос: «Чуй, Сатано! Якщо чоловiк буде мати тридцять лiт i вiзьме камiнь i зо всiеi сили уверже в тую глибину, то той камiнь буде летiти три роки, поки долетить на дно. То i там, дияволе, я тебе знайду по розп’яттi i воскресенii моiм, i повелю зв’язати тя моцно путами залiзними, котрих нiхто не може розв’язати, i погублю тебе до кiнця. І дам тобi в останнii лiта царствувати: першого лiта твого царствiя вродить багато жита, пшеницi i вина, а на другi два лiта не буде нi стебла жита, пшеницi i вина по всiй землi».

Рiк диявол: «А потiм що буде?»

Рiк Ісус Христос: «Моi небеса пожруть землю, i висохне море, як камiнь, i перегорить земля, i воскреснуть люди iз мертвих, i осуджу всi племена земнi, i тебе, Сатано, осуджу, i всякого чоловiка, що творить дiла твоi злi. Тодi буде вам мука вiчная, а менi буде слава i честь на вiки i поклонiння».

Потiм пхнув Господь диявола ногою своею в пропасть ту.

По воскресенii Господь наш Ісус Христос, увiйшовши в ту глибину пiдземную, спiймав диявола i зв’язав мiцно мотузом залiзним, якого нiхто не може розв’язати до Судного дня. А котрi там були в пеклi пiдземнiм, починаючи вiд Адама аж до воскресенiя Христового, всiх Ісус Христос звiльнив i випровадив, котрого перемога, слава есть по всьому свiтi народу християнському. Його перемогу славимо, Господа нашого Ісуса Христа в Тройцi Святiй единого Отця, i Сина, i Святого Духа нинi, i повсякчас, i во вiки вiкiв.




Про те, як Соломон закопав бiсiв у однiй бочцi тьмами тем i тисячами тисяч



Оповiдання вперше опублiкував І. Франко за рукописом iз с. Іспаса на Буковинi, писаним у 1732 р.

Цар Соломон Єрусалимський влаштував вечерю велику i пiшов на безводне мiсце, гукаючи:

– Сатано, прийди до мене на вечерю.

І з’явився йому сатана i пiшов з ним. Рече же Соломон:

– Аз есьм цар над царями, а пан над панами, й нема iншого пiд сонцем окрiм мене.

Рече же диявол:

– Що ж iз того, що ти великий цар, коли жодного предивного знаменiя не учиниш? Іно я цар над царями й пан над панамн, й нема iншого окрiм мене. Знаю таке дерево, що вищого за нього ти не маеш в свому панствi, i тое дерево е вельми далеко. Але якби я двiчi по нього сягнув, а за третiм разом звелiв, аби стало тут, то й було б так.

Рече на те Соломон:

– Я е моцнiший король над королями й пан над панами i я маю царство вiд сходу сонця до заходу, а якби захотiв, то враз моi пiдданi iз усього панства мого стали би передi мною.

Й рече диявол:

– Але я ще заможнiший i моцнiший i над тебе, i над всi королi, й нема иньшого другого як я. Аз маю множество слуг, а тiльки би захотiв, то стали би враз передо мною всi. І таку я маю силу, що мiг би всiх моiх слуг перетворити на мак, аби ся вмiстили в одну-едину бочку.

І посмiявся Соломон i рече:

– Не вiрую я тому, аби-сь мiг слуги своi на мак перетворити i в одну бочку помiстити.

Тодi повелiв сатана всiй преiсподнiй своiй, аби враз вона стала перед ним. Вiн же перетворив iх на мак, й висипав усiх у бочку. Тодi став Соломон буцiм до того чуда ся придивляти, а тодi непомiтно взяв чопа i забив iх добре у тiй бочцi та запечатав знаменiем. І сказав iм таке пророцтво:

– Во iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа, амiнь. Не вийдете звiдси нiколи, хiба силою i велiнням царя.

А тодi закопав ту бочку у полi.

І пiшов старший сатана, ридаючи i плачучи, у пекло свое. А як помер Соломон, то почав Ірод царювати. Диявол же тiльки й думав про те, як би то слуги своi визволити. І прийшов вiн у царство Ірода, коли ще вiн молодим був, та почав майструвати пищалi (дуду). Спочатку вистругав дудки, а потiм узяв цапа проклятого зi стада Іродового й зробив мiх. Одного дня сiв собi на ринку та почав пискати (на дудi грати). Зачули люди i розповiли Іродови царевi, яка то музика пречудна. Тодi послав цар слуги своi увидiти, що то таке.

Привели вони сатану до царя, i глянув цар на такого пречудного воiна й питае:

– Хто ти еси i з якого краю?

Й рече диявол:

– Аз есьм хитрець над всiма майстрами й iгрець над iгрецями.

– Прошу тя, – рече йому цар, – живи у домi моiм й весели дiм мiй по всi днi, аз же воздам ти мзду твою i сотворю тя великим у царствi моiм.

І дав йому покiй дуже гарний поруч iз покоем своiм. Потому влаштував Ірод бенкет великий на рождество свое, та покликав усiх вельмож iз царства свого, i повелiв у бубни бити й грати гудницям у сурми та iншим рiзним музикам. Але жоден не мiг догодити Іродiядi, дочцi Филипа, брата Іродового. А як почав диявол грати всякi пiснi i танцi на пищалi, котра просто нарiкаеся дуда, тодi возвеселилася Іродiяда й стала скакати й плясати, й тим догодила сильно Іродови.

Рече же iй:

– Доню, що хочеш проси у мене, дам ти й пiв царства мого.

Вона ж хутко до матерi своеi пiдбiгла й питае:

– Що б то менi попросити в царя? Чи обiцянi пiв царства, а чи щось iнше, що менi захочеться?

Рече iй мати:

– Проси на блюдi голову Іоанна Хрестителя, то все буде наше.

Пiдiйшла дiвиця й рече царю перед всiма вельможами:

– Дай ми, царю, голову Іоанна на блюдi.

Почув то цар i засмутився дуже, бо мав його за учителя великого. Але, не бажаючи переступити слово свое при всiх, що зiбралися тут, послав у темницю мучителя, а той вiдрубав голову Хрестителя й пiднiс дiвицi на блюдi. Вона ж те блюдо возложила, наче вiнець на голову свою, та почала плясати перед всiма. Але дивное чудо! Усi страви й напоi многоцiннii, що перед гостями стояли, на кров перетворилися.

Потiм рече диявол:

– Царю, не печалуйся намарне смутком своiм, а пошануймо iще пам’ять отця твого. Ходiмо на поле, возвеселiмося там iще.

І пiшли вони, а диявол попереду скаче i танцюе. І коли прийшли вони в поле, наблизився диявол до того мiсця, де закопав Соломон бiсiв, i питае в царя:

– Що то за могила?

Рече цар:

– Чув я, що нiби тут мiй отець закопав бiсiв.

І рече диявол:

– Неправда, царю. Аби-сь знав, жи отець твiй закопав тут золото й срiбло та камiння дорогоцiнне. І сказав тодi так: якщо буде хтось iз синiв моiх мудрим, то добуде цей скарб.

Втiшився цар i повелiв копати, i знайшли бочку дуже велику. Рече же диявол:

– Накажи, царю, усiм вiдiйти вiд нас.

Вельможi вiдiйшли, залишивши iх самих. Та щойно Ірод вибив чоп, то враз усi бiси чорною iмлою вилетiли звiдти, а диявол тiльки посмiявся з дурости Іродовоi. І розступилася земля, i провалився Ірод у пропасть зi всiм домом своiм. А бiси звiдтодi знову взялися людей спокушати.




Самiйло Величко



Народився у 1670 р. на Полтавщинi в козацькiй сiм’i. Вчився в Киево-Могилянськiй колегii. Був канцеляристом у генерального вiйськового писаря, потiм генерального суддi В. Кочубея, служив у вiйськовiй канцелярii. У 1708 р. Іван Мазепа усунув його з посади. Пiсля Полтавськоi битви жив у маетках Кочубеiв у с. Диканьцi, а згодом у с. Жуках пiд Полтавою. Автор лiтопису, який охоплюе подii на Украiнi 1648–1700 рр. Помер пiсля 1728 р.

Історiя про сатира походить з 17 роздiлу лiтопису Самiйла Величка i публiкуеться у перекладi Валерiя Шевчука.




Сатир


1676 року один сатир, що начебто довго жив у подiльському лiсi Недоборi[6 - Лiс Недобiр – рiс на Подiллi в Кам’янецькому повiтi мiж Гуменцями та Шатавою, тут, за народним переказом, збиралася нечиста сила на чолi з Люципером i розмiрковувала, як з допомогою туркiв знищити украiнський народ. Існування цiеi легенди засвiдчене аж у 1875 роцi «Подольскими епархиальными ведомостями» (тут i далi коментар перекладача).], був перестрашений демонським збором i втiк геть iз Недобора. А прибiгши у Великоскитську пустиню[7 - Великоскитська пустиня – Скит Манявський.] i зустрiвши там iншого сатира, сказав йому таке:

– Оцими днями, опiвночi, як менi здаеться, спав я в своiй темнiй, зарослiй густим i непрохiдним лiсом та терном, нiкому не вiдомiй дебрi та яскинi, коли це сильно здригнулася пiдi мною земля i не знаю, чи вона, чи нечистi духи викинули мене вихором угору вiд землi з моеi яскинi. Я ж був геть од страху збезумiлий i, не знаючи, що чинити, втиснувся в дуплясте вiд кореня дерево, яке менi там трапилося. Отак я стояв, тiсно огорнений, i вiдчував, що всi чуття моi змертвiли, а зiр та слух мало менi служать.

Дивлюся я крiзь щiлину того дупла, що в ньому був, i бачу вiдразу князя тьми i стародавнього начальника злих духiв Люципера з iншими його старшинами, що незвiдь-звiдки прийшли. Сiв вiн недалечко вiд мене, як на престолi, на великому дерев’яному пеньку, гнилому й повному мурашви, маючи в руках iржаве, погнуте, залiзне сцептро (скiпетр), на бридкiй головi багато рогiв, а на чолi один – найбiльший.

Був вiн дуже великий, чорний, як вугiлля, вiд голови до нiг, вуса мав паскуднi – довгi, пом’ятi, бороду – криву, густу, покошлану, що покривала й пелехатi груди. Очi вiн мав, як розпеченi на вогнi сковороди, – випускали вони вiд себе синiй сiрчистий вогонь, як стовпи чи комети. Губи були кривавi, як пухирi, довгi, надутi, а рот i горлянка були наче яка прiрва, що випускала з себе сморiдну пару. Коли ж мурашва, що на нiй вiн сидiв, його допiкала, вiн хитав своею головою так, що з нiздрiв його на лоно, наче смердючi остюки, сипалися стоноги. Бiльше його сатанинських прикмет не мiг я зi страху добачити. А коли князь пекельних темнот сiв на гнилому пеньку, сiли з ним й iншi його начальники, старi по праву руч, а молодi по лiву руч. Були серед них рiзноi постави i страшних гатункiв демони i нiколи не баченi мною бридкi лярви; однi мали верблюжi i козинi, а iншi курячi ноги, а на головi й роги мали. Іншi ж замiсть волосся мали вужiв та змiiв i всiлякi iншi змiшанi злi дивовиська та злющi вогнi. Вiн, отой старий сатана Люципер, заговорив до них, що отак порозсiдалися, бридким i верескливим голосом:

– Принесiте менi отой мiй рiг, що його був зламав я з великим болем з голови моеi об Іорданську скелю, коли йшов хреститися християнський Бог Христос, а я був скинутий з небес i з невимовною швидкiстю летiв з вами до пекла.

А коли йому вiдразу його принесли, повелiв вiн затрубити в нього. Коли ж пролунав бридко гаркiтливий голос того рогу, тодi всi недоборськi дерева захиталися i мое зi мною мало не впало. Була вiдразу пiсля того по всьому Недобору велика буря, шум, невимовне сум’яття i вихори, вiд яких всi звiрi побiгли й полетiли з великим поспiхом геть з Недобора, а з ними мало не вилетiв iз мене мiй дух. Тодi злетiлося туди, де був iхнiй начальник, незчисленне множество демонiв, наче темна хмара смердючоi сарани, i весь лiс Недобор, освiтлений тодi мiсячним свiтлом, затемнивсь i спохмурнiв. Побачивши iх, Люципер похвалив iхне старання i сказав до них таке:

– Друзi й чеснi моi князi, що провадите свiй рiд з небес i гiднi жити в них бiльше, нiж сонце, Бог несправедливо випхнув од себе вас разом зi мною у пекло iз тих небесних держав, до яких належите так само, як i вiн. Мабуть, боявся вiн нас, коли бачив, що мужнiсть наша протистоiть йому. Нинi ж вiн сам, як усемогутнiй, володiе небом i зорями, а нас мае за своiх ворогiв i, замiсть свiтла денного, всiм приемного, замкнув нас нездоланною узою в темрявi, позаздривши нам неба – першого нашого щастя – i ясного сонця, вiддавши нас безмежнiй i постiйнiй тьмi. А що найгiрше – коле й пронизуе мене люттю, гризе i додае до давнього болю бiльший жаль – це мука, що низьку людину, створену з болота й глини, кличе до неба замiсть нас i, як батько синовi, зичить iй вiчного гаразду i нашого найпершого щастя. Але й того маючи замало, послав був у свiт i видав на тиранську смерть, на бiльшу нашу бiду свого единородного сина. Вiн же, самi добре знаете, з якою небезпекою i великою тривогою нашою, виломив пекельнi дверi i, порвавши вiчнi зав’язi, вiдняв у нас гвалтовно дорогi нашi здобичi й користi – душi вiрних своiх рабiв – i на бiльшу нашу печаль виставив на весь свiт трiумфальну хоругву, що звоював пекло. Але залишимо геть стародавнi нашi шкоди й кривди вiд нього, – вони завжди були i е славнi: вiн постiйно допомагав людинi супроти нас i робив та робить силу нашу нiкчемною i бездiяльною, вiддавши нас на посмiх i наругу тому, хто мав би перед нашим лицем як слуга схиляти свою шию. А пригадаймо недавнi образи, i як хоче нас вiд вiку обернути вiн унiвець, а силу нашу зробити безвiсною, коли забере вiд нас усiх людей i приведе до себе; до того ж вiн принiс таку честь i дав силу хрестному дереву (яке здавна служило для безчестя й смертноi кари злочинцям i на якому зволив розiп’ястися й сам Христос), проти якоi ми зовсiм не можемо стояти i мусимо, безчесно i всепереможно гнанi, тiкати й зникати. Що ж маемо чинити, чи тiльки будемо дивитися крiзь шпару? А вiн натискае сильно – ото бачите, що люд його вiри поширюеться i змножуе своi церкви не тiльки по всiй Європi, а вже i в Азii, i в Палестинi! І приходить до того, що не тiльки в християнських церквах, але й повсюди помiж невiрними поганинами, зловленими у вiру Христовими апостолами, буде зображене й пошановане на стовпах i колонах, мiдних i мармурових, Христове iм’я, а нашi хвали й офiри через те цiлком згинуть i загаснуть. Божницi нашi порожнiтимуть, а iдоли впадуть ув остаточну згубу. Йому ж самому, як единому Боговi, всi народи воздадуть хвалу i принесуть офiри, а нас до своiх церков i входити не пустять. І чим ранiше хвалилися ми, те тепер мусимо вiдстраждати так, що душ, пiдданих грiховi, не буде i за них перестане платитися Плютоновi[8 - Плутон – друге iм’я давньогрецького бога пiдземного царства Аiда.] трибут (контрибуцiя). Чуете ж бо, не допустимо до того, вiзьмемо перед себе давню свою мужнiсть; коли ми вергали в небо вогнем i докучали мечем небесному князiвству – тодi ми, либонь, програли й лишилися переможенi, однак смiливiсть серця нашого i справнiсть нам признавано.

Гадаю, що й вам вiдомо добре, як зависний на добро наше християнський князь i гетьман Гофред[9 - Гофре – Гофрiд Булонський, герцог Нижньоi Лотарiнгii. Йдеться про Перший хрестовий похiд, Гофрiд був одним iз вождiв цього походу. Потiм став ерусалимським королем (1099).], воюючи в Азii й Палестинi наших слуг магометан, скинув багато iдолiв iз наших божниць i знищив твориму в них нашу хвалу; та й саме велике мiсто Єрусалим вiн здобув i зробив те саме, встановивши в ньому хвалу Христу, назорейському Боговi, своему спасителевi. Оце християнське щастя i божественна над ними милiсть найбiльше нас тодi долягали i гризли великим жалем та болем, пронизуючи як стрiлою нашi серця; ви були посланi вiд мене перешкоджати християнам у iхнiх замислах, i iхнi вiйська, що стояли тодi пiд Єрусалимом, мали порозрiзнювати всiлякими способами i спритами, змiшати i припровадити iх до крайньоi руiни, чого, либонь, цiлком не досягли, але й досягли немало, вчинивши значний ущербок у тих вiйськах своiми спритами. Хвалю отож вiрну вашу службу, завдяки якiй ми погубили, почавши вiд синiв Володимира, того другого пiсля Андрiя[10 - Князь Володимир мав 11 синiв, якi почали чвари ще за його життя, а пiсля смертi особливо.Первозванний Андрiй – апостол Ісуса Христа, брат Петра. За церковним переказом, проповiдував християнство серед скiфiв – народiв, котрi жили на схiдних i пiвнiчно-схiдних берегах Чорного моря. За свiдченням лiтописцiв, був бiля теперiшнього Киева, де встановив хреста.] християно-руського апостола та хрестителя, аж дотепер, чварними вiйнами i сум’яттями множество християнського люду i приводите багатьох iнших з православноi вiри до iнших рiзних вiр. Але ще немае кiнця моему бажанню. Хочу я винищити й вигубити отих кам’яносердих i у вiках непохитних у своiй православнiй вiрi русо-козарiв, що бiльше iнших народiв важкi й невиноснi нам своiм благочестям та лицарством. І це я вчиню незгодами й чварами такими ж, як були ранiше в колишнiх властолюбцiв i начальникiв, – так знищите ви в землi украiнськiй i славу Христа, iхнього Бога й спасителя, нашого ж губителя. Адже вже була на цьому боцi Днiпра пошкоджена й спустошена iхня земля з багатьма мiцними мiстами i багатолюдними селами спершу через вiрного нашого слугу Батия, потiм i через iхнiх же братiв-християн полякiв, а потiм знову-таки через наших слуг сарацинiв i агарян[11 - Агаряни – турки i татари.]. Одначе з бусурман, вiрних наших слуг, гине вiд мужньоi iхньоi зброi бiльше людей, як у них. І це належить нам, коли Христос допустить, вiдомстити i iхню землю зi столицею iхнiх гетьманiв Чигрином та iншими мiстами, що лишилися, до решти розорити i цiлком порожньою та нiкчемною зробити. Ідiте ж, мужнi моi лицарi, у всесвiт i збирайте свою силу на вигублення того затвердiлого козаро-руського народу, вжийте до цього всiляких спритiв i хитрости вашоi, i коли в тому один з вас кволий i невправний, то хай допоможе йому в початiй справi другий. Напровадьте менi в’язнiв, чи силою, чи радою, чи умiтнiстю, будьте iм завадою i шкодьте всюди, вловiте iх у сiтки вашого сприту. Нехай однi волочаться по свiту, як заблуклi без пастиря вiвцi, другi затягаються на службу всiляким чужим монархам i там гинуть за грошi, третi в п’янствi топляться, четвертi в усiх свiтових розкошах, як свинi, нехай плещуться, п’ятi у плотськiй похотi нехай паскудяться i ображають на себе Бога, шостi нехай бунтуються на своiх гетьманiв i начальникiв зi своiми роздвоеннями i внутрiшнiми чварними незгодами – хай викорiнюють себе самi, нехай вiйсько згине, нехай йому те станеться, що пам’ятi козарiв не останеться!»

Гнiвалися нечистi духи, чуючи ту Люциперову мову i, вже бiльше ii не дослухаючися, з великим шумом i вихором, як незлiченна саранча i темна хмара, полетiли геть iз Недобора на своi справи. Потiм одразу блиснула блискавка, а пiсля неi вдарив мiцний i нестерпучий Перун, вiд якого й багаторогий iхнiй сатанинський король зi своiми князями, лишивши пiсля себе плюгавий i невиносний холод та сморiд, пiшов iз тим пнем, що сидiв вiн на ньому, в землю, покинувши по собi тiльки малi челюстi бездонноi прiрви, що почали потроху випускати iз себе гiркий сiрчистий дим. Од того Перунового грюкоту не лише завалилася i зрiвнялася з землею моя дебра й улюблене мое житло, що було там близько з харчем моiм i дерев’яними та терновими хащами, але й численнi великi дерева, що були поблизу, й мое, в якому був я, вирвалися з корiнням й упали на землю; i все листя в усьому тому лiсi з усiх дерев, хоч i не час iще був, упало на землю i, наче спалене з усiма травами та лiсовим биллям, послалося по землi одним шаром пiчного попелу, а лiс лишився на землi без листя, неначе сухий.

Вiд цього страшного видiння та грюкоту, холоду, й смороду, i падiння на землю зi своiм деревом я втратив усi чуття своi i лежав мертвий у тому деревному дуплi до пiвдня. Опiвднi, коли моя плоть нагрiлася вiд сонячного тепла i пiвденний тепло-холодний вiтер вивiяв сатанинський сморiд, що був у всьому лiсi, то й я вiдчув у собi пробудження життя, заледве вилiз iз тiсного мого деревного дупла i, бачачи в усьому лiсi порох, попiл i голi дерева та не маючи, вiдтак, нiчим себе прохарчувати, а до того ж боячись, щоб той сатана не вилiз знову на свiт через залишену пiсля себе нору i не вiдiгнав своiм страхом мого вiд мене духу, бiг, бiг i бiг, не дивлячись куди, i перебiг за кiлька день довгi поля, лiси й дiброви, гори, долини й болота та й прибiг у цю незнайому пустиню. І це вже третiй день тиняюсь у нiй голодний i спраглий, нiкого в нiй не зустрiчаючи i не можучи пiдкрiпити чимось свою плоть вiд отаких, що оце розповiв тобi, страхiв i переживань, що геть виснажують мене й нахиляють до смертi. Нинi, уздрiвши тебе, персоно любого нашого роду, радiю серцем i вже не боюсь умерти перед твоiми очима.

Це вирiкши, вiн упав, плачучи, перед ноги сатира, якого зустрiв був у Скитських пустинях. Той же, пiдвiвши його вiд землi i так само плачучи, сказав до нього:

– Друже, коли правду кажеш i коли демонська сила своiми пiдступами знамiрюеться навести такi бiди i злопригоди православному християнському украiнському народовi, то бiжiмо звiдсiля в iншi найдальшi краiни й пустинi, щоб i ми не були тут зловленi тими демонськими хитрощами й не впали в несподiване зло.

Вирiкши це, пiшли вони вiдразу в глибину пустинi. Стояла тодi нiч, а один скитський анахорита, що тулявся пiсля розорення турчином свого монастиря сам-один у пустинi, клякнув був у лiсовiй густинi на молитвах. Вiн побачив i почув ту розмову сатирiв, що точилася поблизу нього, вiддав хвалу Боговi, що вiдслонив йому розум розумiти мову тих сатирiв, i, повернувшись до свого Скитського монастиря, оповiв, що почув, братii, яка тут лишилася, i та сатирова розмова прокотилася тодi, здаеться, повсюди.

Демони ж пiсля такоi iнформацii й розпорядження свого багаторогового князя розсiялися по всесвiту i почали своiми пiдступами розпоширювати, де було можна, сiтi й запалювати серця злостивих i завидливих людей, а найбiльше своiх слуг-магометан на викоренення тогобiчних козакiв iз Чигрином та iншими украiнськими мiстами, що залишилися.




Олексiй Плющ



Народився 25.V.1887 р. в с. Оленiвка коло Борзни на Чернiгiвщинi в сiм’i учителя. Закiнчив Першу росiйську гiмназiю у Варшавi. З осенi 1906 р. вчився в Нiжинському iсторико-фiлологiчному iнститутi. Був книгарем i писарем нiжинськоi «Просвiти», виступав з рефератами на зборах чернiгiвськоi «Просвiти». Покiнчив життя самогубством 24.VІ.1907 р.

Писати почав у 1902 р. Автор повiсти «Великий в малiм i малий у великiм» (1903), з якоi й походить уривок «Страждання демона». Сучасне видання: Олексiй Плющ. Сповiдь. – К.:, Днiпро. – 1991.




Страждання демона


Коли нiчого не було, коли царювало скрiзь повне таке й вiчне нiщо, вiчно спокiйне, безсмертне нiщо – от, наприклад, таке, як на тiм свiтi бувае з кожною людиною, – коли був безкраiй спокiй небуття, неiснування повного i тихого, коли було так тим хороше, – то посеред сього невиразного, вiчного спокою безформеного пробував не дух, не мисль, а щось таке, чого обхопити розум мiй нездатен, але яке владно наповняло ввесь той спокiй неiснування й страждало воно… Се був демон.

Страждав демон, i безконешнiсть своiми частками, довгi, тягучi ночi для стражденноi людини, минала для нього, а вiн страждав, бо, повний надзвичайного зла, повний смертного жадання, пекельноi жадоби вiчноi втiшити: зло незмiрне, погрiти його на нещастях та стражданнях другого, вiн нiчого не мав довкола себе, опрiч тихого, лагiдного спокою неiснування милого, який ще бiльше дратував його зло, розвивав йому пекельнiсть i силу того неосяжного зла безсмертного…

І от, повний страждання вiд немочi завдовольнити сього надзвичайного, вiчного й, головне се, вiчно зростаючого зла, сей демон мав уже зникти, розпливтися у власнiм злi, згорiти в нiм i згинути, зникши частками… І тодi було б вiчне неiснування, вiчний спокiй небуття, тим i вiчне щастя… Хороше тодi було б!.. Але раптом демона осяяв творчий порив, мисль, якась спочатку вельми неконкретна, вельми невизначена обняла його, i вiн, пiрнувши в себе, аби нiхто не перешкоджав йому творити вiчний спокiй, затих i причаiвся. І тодi на мить, яка була, порiвняно з нашим уявленням часу, довга-предовга, постав такий повний спокiй нiчого неiснування!..

Хороше, так незмiрно, на уяву неможливо хороше було тодi, така розкiшна була та единая мить у всiй довгiй вiчностi безкраiй, що без початку, без жадного кiнця!!!

Коли мiй розум вельми хвилинами вироста, коли вiн робиться, як та всесвiтня просторiнь, широким i, як джерелова вода, прозорим i, як криця найкраща, твердим, тодi лише трохи я можу уявити собi, що то був за безкраiй спокiй неописано прекрасний!..

Довкола всюди-всюди – значить у необмежностi – нiгде не було нi протилежности, нi плями, бо не було навiть згадки про свiт, не було нiчого, що ми можемо собi уявити, а було повне нiщо, повне тихости. Усе, що оточуе людину, все без вийнятку, все цiлком умовне: умовне свiтло, тьма умовна, умовна краса, iснування умовне, мабуть, очi й ввесь напрямок розуму людського, ввесь вiн вповнi вмiе уявляти собi лиш умовне. Але ж та тиша, повна тихости, без жадноi плями, навiть згадки про згук, була вповнi безумовна, глибока тиша цiльна. Всюди та скрiзь був спокiй неiснування…

І все складало той приемний, собою самим завдовольнений вповнi, цiльний спокiй неiснування, iдеальний спокiй!..

Раптом, як iз ракети вилiта снiп iскр, так з демона вилетiв вiчний смiх, широкий, як всесвiт, мiцний i колючий, як всесвiтне страждання, голосний, як безкрая кiлькiсть згукiв найдисгармонiйних, найдиких своею безконешно зростаючою силою, смiх, повний такого владного, такого низького й вiчного завдоволення, смiх радости демона, такоi ж безконешно злоi, демонiчно прекрасноi навiть, бо безкрайо вiльноi в своiм злi, якому нiщо не могло й помислити протистати, радости, що вiн, демон, мае силу вiчно жити, мае силу зруйнувати сей ненависний, остогидлий йому лагiдний спокiй прекрасний, i викликати з неiснування вiчне страждання глибоке всесвiта, яке буде йому повним задоволенням рiжноманiтним!..

І от демон почав единою мислю своею творити собi свiт… І зло його росло, зло його, повне натхнення й творчого пориву, в кожну цяточку того, що творило, вкладало безлiч суперечiв, аби тому, що воно творило, страждання зробити вiчним!..




Юрiй Липа



Народився 15.V.1900 р. в Одесi в родинi вiдомого письменника i полiтичного дiяча Івана Липи. 1920 р. емiгрував до Польщi. Закiнчив 1929 р. Познанський унiверситет, 1931 р. – курси вiйськових лiкарiв у Варшавi. Очолював лiтературну групу украiнських поетiв «Танк». 1943 р. повернувся в Украiну, працював лiкарем у Яворовi. Арештований органами НКВС i страчений 20.VІІІ.1944 р., в с. Бунiв Яворiвського повiту на Львiвщинi.

Автор поетичних збiрок «Свiтлiсть» (1925), «Суворiсть» (1931), «Вiрую» (1938), iсторичного роману «Козаки в Московii» (1935), кiлькох збiрок оповiдань та публiцистичних праць «Союз визволення Украiни», «Королiвство Киiвське по проекту Бiсмарка», «Гетьман Іван Мазепа» (всi – 1917), «Бiй за украiнську лiтературу» (1936), книг iз медицини «Фiтотерапiя» (1933), «Цiлющi рослини в давнiй i сучаснiй медицинi» (1937), «Лiки пiд ногами» (1943).




Бiси i ловець







Архистратиг Михаiл метне ясним,
Метне ясним, а з того блиск i грiм,
Сизо-синi хмари розходяться кругами.
Архистратиг Михаiл б’еться з ворогами.
Ішов ловець,
Його силам кiнець,
Пiд деревом став: – Ох, Ти, Мати Божа,
І нiч, i дощ, i бездорiжжя, –
Тiльки перегрiмлюе-гримить
Ярослива блакить!
Став пiд деревом, глядить,
Дивиться – перебiгае
Там, де темний лiс, –
За бiсом бiс:

Один – товстий, пикатий, жовтозубий,
Витягае маснi губи, плямче, смокче,
Живiт показуе, слину розмазуе,
Все хотiв би iсти, iсти, iсти…

Другий – говорить без кiнця, лае всiх i отця,
Нечистоти скидае, проклинае, як грае,
Все чорним словом називае, блюе,
Все хотiв би очернити, змiсити, загнити…

Третiй – безчолий, товстопикий, розiгрiтий,
Широколапий, одноокий, лапи витягае,
Поживи теплоi шукае, душi i крови,
Все хотiв би душити, давити, приземнити…

Четвертий – тонконогий, в кущах потороча,
Тонкорукий, павутинний, мае тiльки очi,
На все гиддя дивився б i плямам молився б,
Все хотiв би найгiрше, що ганч, плюгавiше…

П’ятий – тiло одно, голе, бiле, що дише,
Безголове, любашне, дриготливе i мразне,
Аж трясеться, як вiй-солодiй, у трусiйствi, у потi,
Скрiзь шукае i п’е, мов смолу, насолоду…

Шостi – йдуть, колихаються, в’ють хороводи,
Все у них вiд вина пороздулось, пiднеслось, трясеться.
Очi синi, як нiс, i розтрiпану бороду смокче,
І втiка, ригае блювотиння винне довкола.

Сьомий– страшний, вiн пнеться з землi i спадае,
Небо льже язиком, безнастанно хулою кидае,
Все найвище обвив би кiльцями слизькими своiми,
І пливе за всiма по землi, наче вуж неспокiйний…

– О, – каже ловець, –
Недобрий то ралець,
Нi, не дам я вам гуляти,
Лад Божий перекривляти!

Фузiю перехрестив,
До плеча приложив,
Бив, бив, бив,
По черзi положив, –
Пiд лiсом
Бiс лежить за бiсом.

Зупинилась буря, стихли стрiли громовi,
Стали хмари, як сходи, синi, гранiтовi.
Сходить по них архистратиг до ловця,
Бiле свiтло слiпуче б’е з його лиця:

– Спасибi, брате людський, вбив ти бiсовiння,
Якi ж твоi за це хотiння?
– Моi хотiння – Божi велiння!

Одно тебе прошу,
Святий Михаiле,
Дозволь людям ходити, –
Вiчно бiса бити!..

І вiн ходить мiж нами
В погонi за бiсами,
І як, чоловiче, в душi легко стане, –
То вбив бiса твого
По слову вiд Бога
Ловець безустанний.




Ростислав Єндик



Народився 28.05.1906 р. на Гуцульщинi. Письменник, публiцист, антрополог, член НТШ. У 1930-х роках спiвпрацював з часописом «Вiстник». Автор праць з антропологii: «Антропологiчнi прикмети украiнського народу» (1934), «Вступ до расовоi будови Украiни» (1949), монографii про Адольфа Гiтлера, збiрок оповiдань «Регiт Арiдника» (1937), «Зов землi» (1940) та iн. Пiсля вiйни мешкав у Нiмеччинi, помер 15.02.1974 р. в Мюнхенi. Оповiдання походить з однойменноi збiрки.




Регiт Арiдника





І


Гей, що ж то за краса Красноiля. Розляглося село над рiчками, над iх зеленими берiжками, грунями обвилося, лiсами закосичилося, царинками усмiхнулося. Потоки шепотом-шелестом пригадують давно забуте, верхи шумами-думами перекидуються, синицi свистом-посвистом цiвкають i на когось кличуть, викрикають.

З Широкого викочуеться сонячне ядро i лагiдно гладить Магурки; вони усмiхаються, кивають привiтно зеленими крисанями i жартом переморгуються з Широким. Широке хмуриться, чорнiе i зганяе з своiх плечей сонце, що сiло на нього, але золотити його не хоче. Добродушне сонце зсуваеться i вiдходить, на прощання розгладжуе брови розгнiваному Плаевi, пригладжуе розвихрене волосся i вiн з сорому червонiе, рум’яниться.

Мiняються свiтла, тiнi, пiвтiнi, повiтря мiниться шовкотканими пружками i на золотих струнах гомонить…

– Не вслухуйся в цi голоси, бо в пошумах верхiв i в посвистах Синиць почуеш не буйнодзвiнний голос Довбуша, що юнацьких легiнiв до себе кличе, але стогони ранених гiр.

– Не вiриш?

– Слухай!

Сонце конало, закриване густими мряками i темрявою ночi, останнiми зусиллями викидало з себе недавно ще смертоноснi для ночi стрiли, що палючими снопами розсипалися у просторах. Та сила його ослабала з кожною хвилиною i соняшний вогонь замiнювався в холоднаве свiтло, що не в’iдалося в буруннi мряки, якi злiталися з усiх сторiн, щоб його задушити, тiльки золотило iх. Вал за валом насувалися мряки на сонце й обливали його кров’ю. Розтоптуючи першi ряди своiх пробоевикiв, другi та третi, темнава сила мряк затоплювала сонце у безмежних кривавих морях, щораз густiшою заслоною омотувала його, щораз грiзнiше збирала в могутньому напруженнi розчухранi брови. В останнiх судорогах задрижало сонце, побiлiло душене чорнотою i згасло.

Зареготалася темiнь довгим спазматичним смiхом вiд заходу на пiвнiч, вiйнула полум’ям iз зашкiрених зубiв i вмовкла, розкинувши кадовб по склепiннi неба й опустивши волохатi кiнцiвки по небосклонах, неначе б побiда знесилила ii.

Насувалася нiч з кривавим ковнiром на заходi.

З переляком розглядалися довкола себе розмрiянi смереки, глухли дзвiночки, розсипанi по барвистих полонинах, насторожилися гуки потокiв i рiчок. Повiтря кам’янiло зловiсною непорушнiстю, вагiтне жахливими несподiванками.

Тишина. Природа слухае з запертим вiддихом. Тиша. Ша…

На далекiй пiвночi забовванiв хребет велетенськоi звiрюки i сховався за обрiем. Звiрюка блиснула вузькою щiлиною ока, лiниво клацнула рiдкими кливаками та широко позiхнула.

І знов тишина. Природа слухае з запертим вiддихом. Тиша. Ша…

Незабаром друга потвора замайорiла на обрii, стрясла шкурою, блиснула кривими кливаками i глухо забурмотiла.

І крилата потвора за потворою, звiрюка за звiрюкою пiдносили кудлатi голови у своiх пiвнiчних леговищах, вилiзали на небо, пожирали розкривавленого велета та розтирали його своiми чорними клубами, мов млинськими камiннями, на нiщо. Повiтря стало густе i чорне, мов смола, що булькотить i клекотить та горючими шматками розприскуеться з вiдкритого казана.

Це потвори розпочали свiй танок, опираючись на грудях гiр.

Зойкнуло самiтне Сокiльське i протяжним свистом попрохало помочi в Писаного Каменя, в Лелькова i в Скупови.

– Рятуй, – пронеслося долиною Бiлоi Рiки, Рiчок i загубилося в Пробiйнiй,

І знову тишина. Природа вслухуеться з запертим вiддихом. Тиша. Ша…

І той вiтрець, що перед хвилиною, скрившися за Груником, легенько вiддихав, нараз завертiвся в дикому арканi на мiсцi, зiрвався з землi, вiдбився вiд верхiв i вдарив у темiнь неба та клубовище потвор розбив, розтер, розiгнав i вiдслоненому небовi пiслав жагучий привiт.

Заклубилися потвори i гаркнули на зiрки. В потоках води втопили вiтер, одним помахом зжерли зiрнички, потiм самi спустилися на верхи i iх перевертали, перемiшували, вирiвнювали.

– Рятуй, – застогнали Бiла Кобила, Великий i Малий Погар та Магура i, вирвавши кiлькасот смерек, перекинули iх через Кринти, мов великанську розсипану китицю, прохаючи помочi в Чорногори i приносячи iй дар.

Зникали верхи за верхами, топилися долини за долинами, роздушуванi страшними стопами потвор. Тiльки Говiрля, Петрос i Мунчел, пiднiсши гордо своi широкi чола, дерли шпицями волохатi лаби на шматки i кидали iх поза себе.

Злiсно заскавулiли раненi потвори i з усiеi сили наперли на чорногiрськi верхи. Мов велетенським кресалом черкнув би хто об чорний кремiнь, так сипнули вони на гори градом iскор i небо запалили. Страшенний грохiт потряс пiднiжжям, розколов небо надвое i розкотився на пiвнiч i пiвдень, схiд i захiд. В розколеному небi розпукувалися серед розшалiлих гукiв кременi за кременями, кам’яними рiками спливали по обочах Чорногiр та стирали iх сiрi гребенi. Всi дикi потвори збиралися в одно мiсце, дикими вигуками до нього накликувалися, в боротьбi з Чорногорами напружувалися, крилами iх розшарпували, дзьобами закльовували i як Говiрля, Петрос, Мунчел i Пiп Іван знеможенi лягли, з усiеi сили кинулися в Несамовите Озеро i пiрнули в ньому на дно.

Чорт за чортом, щезник за щезником плили в божевiльному поспiху темними пiдземними рiками, густими, мов дьоготь морями, одну землю за другою минаючи, до Тридев’ятоi Землi прямуючи, в якiй Арiдник, найстарший Сатана, що чортюе над чортами i щезниками, очiкуе кожного року своiх пiдвладних зi звiдомленням.

І вже видаеться Земля, мов невеличкий колачик з малесенькою дiркою посерединi, що розлягся на безмежних морях, а чорти за чортами, щезник за щезниками далi пливуть i Тридев’ятоi Землi навiть не бачать. Розпiненi рiки з лоскотом прориваються в щораз бiльшi глибини, несучи з собою всiх огидних ворогiв свiту, що товпляться, однi на одних налягають, щоби приспiшити свiй хiд.

Пливуть води, пливуть, пливуть, аж нарештi перестали води грати i вже своiми силами допливають чорти i щезники до Тридев’ятоi Землi, до самого Преспода. Чорнi слизькi скали пiдносяться вiд самого берега в безмежнiй висотi вгору, гостра рiнь покривае iх вершки. Нiде нi одноi живоi деревинки, лише темнi потайники видихають з своiх пащек страх. Плутаються потайники, перехрищуються мiж собою мов розкиненi нитки розкуйовдженого клубка. На мокрих скелях розсiлося охляле козлоноге плем’я, мов гидкою рухливою веретою iх вкрило, та нi один iз щезникiв не мае вiдваги всунутися пiд скелю, що мов одноокий велет прислiпкувато на них глядить.

По дорозi знемiгся старий чорт, i всi чекають на нього, коли вiн вирине з горiшнiх вод. Врештi, почав лiзти по розораних скелях кривоногий чортяка, смiшно штигулькаючи на ногах та, не глянувши навiть на змучену ватагу, далi продирався крiзь навислi каменюки, що боронили входу в дикi потайники, i незабаром пiрнув у розжертому гирлi скелi. Печеру за печерою минав, зiгнувшися вдвое – низькими норами просмикався, камiння собою обтовкав, аж врештi прибув до стiни, що нею замикався потайник. Тут вiн спинився i вклонився три рази перед темнотою. На покарбованiй могутнiми зломами стiнi висiв Арiдник, прикований великанськими обручами за шию, залiзними шинами за руки i ноги. Цап’ячi лаби не дотикали грузькоi рiпи. Вiн висiв на ланцюгах, викривлений в нап’ятий лук.

– Привiт тобi, володарю Преспода, Тридев’ятоi Землi i вожде всiх сил могутнiх.

Мовчки дивиться Арiдник на свого старшину, не глянув на всiх иньших, що мов сарана всi закутки вкрили, перейнятi страхом навiть перед Закутим; шукае радiсноi вiстки в очах свого заступника. Але даремно. Потусклi очi мовчать.

– Ходять ще колядники по бiлих плаях Гуцульщини?

– Ходять ще колядники, – глухо промовив чорт.

– Пишуть ще писанки гуцули?

– Пишуть ще писанки, – винувато видушив iз горла.

– Горить ще свята Вiчна Ватра Гуцульщини?

– Горить ще ватра… – простогнував найстарший на землi чорт i закрив очi червоними повiками.

Заскреготiв зубами Арiдник, в колесо зiгнувся, натягаючи ланцюги, iскрами сипнув з розгнiваних очей.

– Кожного року, – заревiв з болю, – повторюються витертi слова, анi одноi вiстки не принесете, щоб радiсть потрясла Пресподом. І так минають столiття за столiттями i тисячолiття за тисячолiттями пливуть.

Мовчки стояли похнюпленi чорти i не мали вiдваги глянути в заiскренi очi вождя. Старий чорт почав:

– Сталевими зубами розточуе час усi народи, розкидуе i вимiшуе раси, теребить племена, лише Гуцульщина стоiть неначе кам’яна. Змiняються володарi свiтiв, гинуть i розгнивають iх пiдвладнi, тiльки гуцульськi мольфарi[12 - Мольфар – чарiвник, знахар.] так само, як перед вiками, збирають на високих полонинах чародiйне зiлля, тiльки гуцули так само виробляють товстi будзи, складають спiванки й успiшно бороняться перед злом.

– Певно, як ви, непотрiби, швендяетеся бездiльно по горах i лишили iх iхнiм опiкунам, богам. Хто з вас у минулому роцi розпочав був вiдкриту боротьбу з тим царством свiтла? Хто намагався вбити споконвiчного сторожа Святоi Ватри? Вашi очi послiпли, вашi вуха поглухли.

З гурту висунувся молодий, моторний щезник i пискливо заговорив:

– Нашому кривундрi маемо за це подякувати, що ми з грiзних сил перемiнилися в уявi гуцулiв у жалюгiднi i смiшнi iстоти. Вже майже нiхто нас не боiться, вже майже нiхто нас не ненавидить i хiба яка розiзлена старуха прикличе нас на помiч.

– Не я цьому винен, – боронився напалений, – а дух, що з гомоном трембiти розкочуеться по верхах i просвiчуе плаi мiж гуцульськими родами, розсвареними непам’ятними звадами… Що ж я цьому винен, що дух гуцульського Велета, що закував тебе, Арiднику, перед вiками в цьому Пресподi, оживае в кожнiй дитинi з ii першим вiддихом i оживляе ii на цiле життя? Не я, ти завинив. Нащо ж ти визивав Велета до боротьби i пiсля його перемоги дався закувати i страшними клятвами заморозити? Навiщо ти дав цим гуцульському племенi предивну богатирську силу, що вiдсвiжуе його кожне поколiння оповiданнями при вечiрнiй ватрi про силу iх давнiх родiв, про побiди Велетiв, про спадщинну путерiю[13 - Путерiя – захист.], яка приспана в котромусь iз них? Цi перекази роблять кожного з них Велетом, кожне поколiння вiдмолоджують i кожне з них готове станути до новоi боротьби, якби його предкiв не торкнулася тисячолiтня бувальщина.

– Бачиш, до чого ти договорився. Мене обвинувачуеш у своему бездiллi за мою смiливiсть! Я завжди рушiйний був i завжди шукав боротьби з тим, хто виростав менi понад голову, ти хiба шукаеш природнього загину нащадкiв Велетiв на переломi вiчности.

– Не висмiвай, Арiднику, природнiх законiв, бо вони кермують i богами й чортами. Чому ти у своiй злостi не видиш, що кров гуцулiв ми запорошили вже тепер гниллю i ii поволi розкладаемо? Чому не зиркнеш на врожайнi долини, покритi кублами наших помiчникiв? Чому недоглянеш курних гуцульських димарок, що мов ластiв’ячi гнiзда поприлiплювалися до обочей гiр i кожноi хвилини можуть зсунутися у пропасть?

– Я виджу це все, та хибну дорогу ти вибрав. Розгнивае гуцульська кров, звивають собi гуцули на скальних зломах гнiзда, але не ластiв’ячi, тiльки вiрлинi, з яких одного свiтанку ринуть не у пропасть, лише на вашi голови i голови ваших помiчникiв та заклюють вас своiми гострими дзюбатими бартками, бо кров стародавнiх родiв лишилася чиста як була перед тим.

– Ми робимо, що в нашiй силi, але гуцульського духа нiяк не можемо зломити, – оправдувався заступник Арiдника.

– Ти добре пiдмiтив той подих старовини, що леготом випещуе кожне нове поколiння, – продовжував далi Арiдник. – У споконвiку вiн родився i з ним я ставав також до боротьби. Що ж, гуцульський Велет побiдив мене та закляв iменем Вiчноi Ватри. І вiд того часу ви не посунулися до перемоги нi на п’ядь. Я, Арiдник, завжди вам повторяв: Вiчну Ватру конечно треба загасити, бо з неi випливае вся життетворча сила гуцулiв. Чому ж ви ii досi не загасили? Чому ви ii, сторожа, не задусили? Гуцульська погорда пражить вас колючими батогами, ви скам’янiли у скелях, заснидiли в болотах. Чи ж знаете ви принайменше, де горить Вiчна Ватра?

– Про це мало хто знае навiть iз найбiльше втаемничених гуцулiв. Та цього ж iм i не треба знати, бо кожному з них удiлюеться вона невидимим полум’ям до його серця, розширюе його, кров гуками гонить.

– Я завжди радив, – вмiшався до розмови молодий щезник, – щоб за помiчникiв узяти людей з долiв, з iх вогнем i залiзом.

– Вилiзьте i ви зi своiх болiт, ударними ровтами[14 - Ровта – загiн.] впадьте на гуцульськi карки, Вiчну Ватру заплюйте, згасiть. Перед нами високе завдання запанувати над свiтом! Коли ж його можна буде сповнити, як ви навiть Гуцульщину, серце свiту, не можете опанувати i ii кров затамувати? Коли ж моi окови опадуть при вашому бездiллi i безсиллi?

І став Арiдник витися у своiх могутнiх кайданах, лютий рев, мов лоскiт скель, видирався з його розпащеного гирла, уста щезникiв замкнув, iх усiх у дрижання кинув i десь глухим рокотанням бездонних потайниках загубився. Наточена пiна цiлими клубами розприскувалася з його пащi, щезникiв прикривала i собою купала. Молодий щезник вiдiзвався знову:

– Кожного року складаемо тобi, вожде, звiдомлення з цiлоi нашоi працi, ти завжди тiльки про Вiчну Ватру питаеш. Чому ж не вислухаеш, що в иньших краiнах ми зробили?

– Бо визволитися сам хочу, моя ж воля чи неволя залежна вiд ударiв серця свiту. Згасiть Вiчну Ватру, розкуйте моi ланцюги i тодi сама робота попливе, що коштуе тепер велетенських зусиль. Не дряпанням у нешкiдливi для життя мiсця, але ударами в серце випробовуйте своi сили. Якщо ви його переможете, все иньше згине вiд самого жаху, як мене розкутого почуе земля на своiй шкурi.

– Що ж маемо робити, щоб Вiчну Ватру загасити? Хiба вiд гражди до гражди ходити, весь гуцульський рiд губити, щоб мiж ними i сторожiв Вiчноi Ватри, нащадкiв Велетiв, задусити.

– На пiвденний схiд прiться у своiх прямуваннях i мiж головицями Бiлоi Рiки i Бiлоi Рiчки Вiчноi Ватри шукайте, на долах знайдiть собi помiчникiв та цiлого племени не зачiпайте, бо збудите прямого нащадка Велетiв, що десь на полонинi при роботi нудьгуе i своеi власноi сили не знае, не чуе. Ходiть, робiть, але одного не забувайте: зближаеться переломова хвилина, коли клятьба лишиться вiчною i тодi вже нiяка сила ii не зломить. Я ж назавжди лишуся в кайданах. Та заки це станеться, я кину i на нас клятьбу, щоб вас загнати у Преспiд i тiшитися тут вашим товариством.

Заступник Арiдника зверещав:

– Вiчна Ватра мусить згаснути, хай приказ Вождя висить над нашими головами. Хай гонить вiн нас батогом i заохочуе до дiла: за визволення Вождя, за нас усiх, за наше панування над свiтом.

Преспiд став порожнiти, Арiдник утiшився сильною постановою щезникiв i своiм реготом товаришив iм далеко поза Тридев’яту Землю.




ІІ


Ой, та й плови ж ударили в Красноiлi тiеi ночi, коли згинув Василь Мартищук-Кринтiв, най Бог крие. Зiграли потоки, розпiнилися Рiчки, розкисли болота в жолобах, що кроку не можна було зробити. І хоч який вiн досвiдчений був, а таки втопився у трясовищi. Не було на це нiякого рятунку. На очах людей поринав шух за шухом, якби його щось зi споду тягнуло. Ледве вiдтягли Юру, його сина, що рвався з грузького берега, щоб дедика рятувати. Та як тут рятувати, коли навiть голови з-поза гнилого шувару[15 - Шувар – очерет.] за хвилину вже не видно було.

– Щезники затягли, – переконано говорили в селi. Всi свiдки того страшного випадку присягали, що чули бiсiвський регiт у болотi i в довколишнiх лiсах.

– Ой, бiда нас буде шукати, як вже причка[16 - Причка – загибель.] навiть мольфаревi сталася, – ворожили старi дiди. – Та ж Мартищук таку путерiю мав, що дотепер нiщо до нього приступу не мало. Ой, бiда буде, бiда!

І дiйсно нещастя зловилося родини Мартищукiв. З туги за чоловiком переставилася i Параска Мартищучка, а Юра, чотирнадцятилiтнiй хлопець лишився сиротою. Найближчий сусiда, бездiтний дiд, взяв його за годованця до своеi хати.

Та хоч старенький дiд сокотив новоприбраного сина, як ока в головi, Юра не знаходив спокою на новiй батькiвщинi. Вдумувався в уриванi слова покiйного дедика, старався iх зрозумiти, та нiяк не мiг. Неясна сила тягнула його до власноi хати. І прийде вiн, бувало, на власне обiйстя, оглядае хату, нишпорить по кутах, розкопуе попiд пiдвалинами, заглядае пiд дах. І нiчого не знаходить.

Не раз говорить голосно до себе, здивований своею цiлоденною роботою: чого я шукаю? Нiчого я сам не поставив, не загубив, дедик великих гараздiв не мав, щоб iх аж закопувати, а мене гейби щось заставляло до роботи. Навiщо я зроблюю собi руки по лiктi?

Сумний i розчарований вертався назад до своiх прибраних родичiв, за якийсь час знову ж йому туск серце стискав i вiн знову, пiдбадьорений незрозумiлою силою, шукав чогось коло опущеноi хати.

Найчастiше приставав коло одвiрка, на якому був вирiзьблений хрест iз рiвними, але прямо заломаними при кiнцi раменами так, що один кiнець другого доганяв. Хоч розглядався за таким знаком на иньших хатах, нiде його не знаходив.

– Що вiн мае значити? – роздумуе Юра, стоячи коло нього. Почорнiлий зi старости ковбок давав пiдставу догадуватися, що його впущено в стiну, бо хоч як старо виглядала хата, вiн видавався ще старшим.

Хто його принiс i тут впустив? Звiдки принiс? Таемниця.

– Чому дедик про цей знак нiколи не говорив? А може? Та ж перед смертю з усiеi сили намагався щось сказати, заки вона розчавила його гливкою стопою. Що хотiв дедик сказати? Знову – таемниця. І чого хоче той безглуздий крик душi, що жене до опущеноi хати шукати невiдомого?.. Безглуздий?!

Немае вiдповiдi.

Шукае Юра вiдповiдi на своi питання у прибраних родичiв.

– Чи не могли би ви розказати що про мого покiйного дедика? Як вiн жив, що робив i що розказував про себе? Як я пригадую собi його, гейби мряка менi очi прикривала.

– Небагато про нього i можна сказати, – вiдiзвався дiд iз печi. – Жив, як i кожний з нас, стародавнiх гуцульських звичаiв строго придержувався, але що робив поза простою роботою – важко сказати. А мусiв щось робити, бо завжди задуманий ходив. Хоч багачем не був, то велико стояв у людей. Щось такого було в його поставi, що як десь показався, – зараз люди йому дорогу робили. Найбiльшi дуки першi його поздоровляли, хоч вiн цього не забагав.

– А чи вiдходив вiн часто вiд хати?

– Хiба пiд роковi свята пропадав десь на цiлi тижнi. Переказували люди, що стрiчали його пiд Марiшевською, то на Лудовiй, то коло Стога. Найбiльше його в Чiвчинi стрiчали, як ходив мiж скелями. Певно, чорногорського зiлля шукав, бо примiвник з нього був перший мiж мольфарами.

– А ви, певно, пам’ятаете ще мого дiда Петра та його цiлу родину, – допитувався далi зацiкавлений Юра. – Менi навiть баба Катерина розказувала, що дедик iй про це оповiдав.

– Ая, з бабами бесiду тримав! Видиш, рiд Мартищукiв якийсь чудатий. Вiдколи я пам’ятаю, завжди родився тiльки один син. Твiй дiд був одинак, дедя одинак i ти також. Але певно, що цiлий рiд один iз найстарших. Видно те було й по твому дедиковi: що то за кучерi мав краснi, який хiд рiвний, яку поставу бутну i певну!

Та Юрi це нецiкаве, вiн питаеться про своi таемницi:

– А що значить той закривлений хрест коло дверей?

– Не знаю. Раз хтось запитався дедика, той вiдповiв iз усмiхом, що вiн так iз старости перекривився. Але зараз потiм споважнiв i не говорив нiчого бiльше.

– А чому нiхто собi таких хрестiв не робить?

– Та це нiкому й на гадку не припливе. Та навiщо? Незрозумiлого нiхто не робить, а хто його зрозумiе?

Незадоволений Юра з розмови з дiдом i загадуе сам розкрити таемницi, що не дають йому спокою. Яким способом? Та ж на Йвана, на Купала, папороть цвiте, хто ii цвiт зiрве – перед тим усi таемницi отвираються: про що пташки спiвають, як трава росте, в котрих мiсцях скарби горять i чистяться.

Нiкому про це не говорить Юра нi слова, мовчки рахуе днi, коли сонце пiдiйметься якнайвище i передодень Івана надiйде, а тим часом нiби ненароком розпитуеться у знайомих, де найбiльше папоротi росте.

– Над головицею[17 - Головиця – виток рiки.] Бiлоi Рiчки я найбiльше надибував, – каже Йван Жикалюк, що вертав саме з полонини.

«Там я своiх таемниць буду шукати», – подумав Юра i на три днi перед Іваном Купалом прилучився до гурту людей, що йшли у Скупову по бриндзю.

Ще сонце не заходило, Юра вже розглянув добре чагарник, в якому йому доводилося ночувати. І дiйсно Іван Жикалюк не прибрiхував: товстi корчi папоротi засiяли густо цiлий лiсок зеленими пугарами, аж радiсно стало Юрi. Радiсно? І радiсно i страшно. Папоротин цвiт i чортiвськi збитки обертом перемiшувалися в головi Юри. Але вертатися не буде.

Серед найгустiшоi папоротi вигiдно розсiвся Юра й очiкував ii розцвiту та наiзду чортiв, що прийдуть видурювати цвiтку вiд нього, щоб вiн не став великим мольфаром.

Сонце капнуло за гори, сумерк пiдкрався з темних пропастей в чагарник i прислонив очi Юрi. Разом iз сумерком проповз сон i Юра так захотiв спати, аж страх.

«От уже щезник насилае сон, щоб я проспав пiвнiчну годину, – подумав Юра. – Певно i Микулi Малишовi спати хотiлося, як вiн по цвiт вийшов, щоби зробитися мольфаром, i зробився. І я зроблюся».

Протирае очi Юра своiми дрiбними п’ястучками, але це мало що помагае. Що протре одне око, друге лише склiпае й само затулюеться. Сон за плечима сховався i вiд Юри не вiдступае.

«Хiба патичками попiдбираю повiки», – подумав хитро Юра. Виломив два патички, пiдпер ними повiки i вдивляеться в найбiльший корч папоротi, на якому цвiт, горицвiт розцвiстися мае.

Вдивляеться Юра в корч i чуе, що щезники темними могутнiми постатями окружають його, мов перстенем. Та вiн не пiдводить голови, десь навiть остраху в нього нема, тiльки тi очi, ах, тi очi печуть, патички вгризаються в м’яке тiло, сон iз-за плечей лагiдною долонею повiки гладить. Поволеньки зсунулися патички з-пiд очей, легенько стулилися повiки i хлопець, невиразно пробурмотiвши кiлька слiв, простягнувся, осунувшись у пухку траву.

Смереки опустили вiття додолу, святойванiвськi мушки засвiтилися в повiтрi, папороть затрiпотiла шелестливими листками. В чагарнику сiв спочивати спокiй.

Нараз iз далини перелякав тишу ночi горластий рик розлогого оленя, що, розломлюючи корчi, продирався до водопою. Шум корчiв розбудив Юру i вiн iз здивуванням розглянуся довкола себе, стрiпуючи сон iз повiк.

– Цвiт папоротi, – свiдомiсть прорiзала думка i очi загорiли.

Всi корчi папоротi довкола нього розцвiлися барвистими цвiтками, обабiч цiлими оберемками. Кинув оком Юра далi – щезникiв цiла хмара. Отут-таки над ними нагнувся страшенно огидний щезник iз двома великими рогами на лобi, трохи далi з косматою бородою, побiч нього третiй, як смерека: на однiй нозi стоiть вiн у високiй шапцi, ще далi, ой леле, цiла тьма. І всi вони присуваються, до нього нагинаються, горицвiт папоротi розкидають у повiтря, аби тiльки подалеко вiд нього. І то мовчки, тiльки пащеки викривили.

Отой щезник зiрвав цвiт йому з-пiд нiг.

«Мое щастя вкрав», – мигнула думка. Хоче вставати – анi руш. Хоче простягнути руку – мов кам’яна, тiльки жижки скачуть.

– Гай! – прорвалося несамовитим криком iз горла Юри, – i вже на ногах, i вже повнi жменi горицвiтiв, i вже пiгнав удолину.

А за ним шум, а за ним крик, а за ним гармидер. Всi чорти знялися i йому дорогу забiгти хочуть. Та цвiт уже його боронить. Не зближаються до нього, тiльки разом iз ним бiжать навперейми високi, як смереки. А до них долучаються по дорозi ще иньшi i свищуть, вiвкають, гукають: вiддай цвiт, вiддай цвiт.

Та Юра не слухае, щораз дужче бiжить, i хоч у грудях порожнеча грае, в душi – буйна радiсть i певнiсть перемоги.

Вже лише кiлька щезникiв по боках, ще лише два, один. Ого, вже всiх перебiг, тiльки рiзкий свист щезникiв за ним: фi-i-i-i-в-в-в. Аж хвоя сиплеться зо смерек.

Лiс скiнчився, Юра вибiг на полонину i пiгнав далi. З розмаху налетiв на якогось маленькою чортика, що лежав на землi. Цей розлючений вхопив Юру за ноги i вкинув у пропасть.

Розтиснув Юра п’ястуки, хапаючись повiтря, горицвiти так i понеслися вгору, вiн сам скотився вдолину стрiмголов. Надбережнi корчi стримали розгiн знепритомнiлого вже хлопця, зеленастий мох простягнув м’якi шовковi обiйми.

Юра без бiльшого пошкодження спочив на березi глибокого потока.




III


Вже золотистi зiрки на небi гасилися, як хлопець прочунявся i пошкандибав додому, легко дотикаючи своi костомахи та клянучи щезникiв, що таки вiдiбрали в нього його майбутне мольфарське знаття.

Іде Юра й розглядаеться. Довкола споконвiчнi смереки пiдперли небо, старезний дiм хрускотить пiд ногами, недалеко розляглася страшна скала, над цiлим яром нависла, неначе б доступ до чогось замикала.

З цiкавiстю розглядав Юра скалу, поцмокував iз здивування устами i наткнувся ненадiйно на широку щiлину, що розколола ii надвое.

«Хоч випустив я горицвiт iз жменi, то хай принайменше подивлюся на цю потайну дорогу», – подумав Юра.

– А що, як у скалi т о й сидить? То вiдберу своi цвiти, – пiдбадьорював себе хлопець…

Тiсно протискаеться молодик крiзь невеликий отвiр, дреться по розсипах та замiсть до печери увiйшов у широкий, отвертий вгорi камiнний потайник, якого стiни, здавалося, хмари досягали. Іде далi, потайник то звужуеться, то розширюеться, врештi випровадив Юру на широку царинку. З-пiд нiг Юри висмикуеться ледве слiдча стежка, що крiзь купки трави продираеться до недалекого гаю. До гаю приперлася невеличка хатинка, з якоi викочувався час до часу клубок диму i тоненькою ниткою розтягався в повiтрi. Пiд хатиною побачив Юра старезного дiда, в якого борода волочилася по землi, навислi брови накривали повiки. Старець мовчки дивився на схiд сонця i, видавалося, анi гостя не бачив, анi його крокiв не чув.

З неясним острахом зближався хлопець до старого дiда i зоддалiк поздоровив його голосно, скидаючи з голови крисаню:

– Миром, дiдуню, поздоровляю вас.

Дiд, обернувшись повагом, пiднiс двома пальцями брови з-над очей, глянув на Юру й обличчя його помiтно прояснилося.

– Благословенний будь, Юро Мартищукiв, – теплим голосом промовив.

Юра здивувався.

– Звiдки знаете мене, дiду?

– Бо очi свого дедика маеш, а що його вже нема, мусiв його заступник до мене прийти.

– Та я нехотячи до вас забрiв, – несмiливо вiдiзвався Юра.

– Що ж ти можеш говорити про своi дiла, як не видиш нi того, що перед тобою, нi не розумiеш того, що за тобою. В тобi ще тiльки темний гiн вiдзиваеться i ти напотемки шукаеш ключiв до таемниць. Це крик нашоi душi, сторожiв Гуцульщини, в тобi будиться, щоб ти мiг збагнути таемницi дiдiв.

– Хто ж ви е, дiдуню, що знаете мене, дедика i мое шукання?

– Я прадiд твiй i сторож Вiчноi Ватри Гуцульщини.

– Вiчноi Ватри? Чи це, може, живий вогонь, що його кожноi весни викручують на полонинi?

– Нi, це Святий Вогонь, що його сам соняшний Бог дав у старину нашому родовi, що ватажкував над гуцулами, щоб хоронити ним перед лихою долею наше плем’я.

– І сказав тодi Бог: як довго Вiчна Ватра горiти буде, а гуцули будуть писати писанки, так довго нiяка сила не зможе iх анi перемогти, анi зломити.

– А чому дедик не мав нiякоi влади над гуцулами? Та ж не було в нього нi широких полонин, нi ботеiв овець, нi темних лiсiв. Щось дуже змалiла сила нашого роду, – з гiрким усмiхом промовив Юра.

– Ти не вмiеш дивитися, – поважно сказав дiд. – Сила чоловiка не в писаному ботею, але в його душевнiй напрузi, що опановуе серця других. Твiй дедик був сильним, дуже сильним мольфаром та ватажком i до його слова прислухувалося багато гуцулiв.

– Чому ж вiн сидiв на своiй граждi i не панував над гуцулами?

– Бо наш рiд мае стерегти Святу Ватру. Своею службою вiн пануе над гуцулами, не багатствами. Зрозумiй, що коло тебе дiеться.

– Дивися: на долинах родиться хлiб, на крутих кичерях ростуть шумливi лiси, повнi бистроногих оленiв, ще вище розложилися веселi полонини з чередами маржинки[18 - Маржинка – худоба.], найвище простяглися сiрi скали з чародiйним зiллям. І наш рiд, нiби найвищi скали, без яких i не було б красноi Гуцульщини. – Дiд замовк. По хвилинi мовчанки продовжив: – Так, так, ми – Чорногори гуцулiв, яловi, видаеться, але кожний гуцул звертае на нас очi; чи то блуд його зловиться в непрогляднiй пiтьмi долини, чи то зморений на постелi недугою шукае рятунку в наших примiвках i зiллях, чи то ровта сталить топори. Ми нiкому не накидуемося, але кожний до нас приходить, бо кожний свое знае i свое розумiе.

– А що сталося б, якби так Свята Ватра згасла?

– Най Бог боронить, – дрижачим голосом вiдповiв дiд. – Якби ii не стало, не стало б i Гуцульщини, трiснуло б серце свiту. Але це нiколи не станеться, бо наш рiд вогонь стереже. І ти будеш його стерегти.

– Покажiть менi Святу Ватру, якщо я буду вашим наступником.

– Заким станеш наступником й я допущу тебе перед лице Святоi Ватри, мусиш наперед очиститися. Це буде тривати сiм днiв, бо через сiм вод ти мусиш перейти, заки чистим стане твiй дух, твоя душа i твое тiло. В тому часi житимеш у хоромах i слухатимеш моiх наук у глибокiй мовчанцi.

– Чи Свята Ватра…

Дiд не глянув навiть на Юру i увiйшов у хороми. Очищення почалося.




IV


Серед великоi свiтлицi горiла Свята Ватра. Коло неi з простягнутими руками стояв дiд, побiч нього блiдий iз зворушення Юра i вслухувався в молитву дiда, потихо повторюючи слова:

– Ватро, Свята Ватро, почата в розцвiлому сонцi, що вогнистим кружком просуваеться по небi, запалена в серцi свiту на Гуцульщинi Божими руками.

– Ватро, горячко свiту, ти проникаеш усе до дна. Вночi мiтлистим свiтлом обливаеш небо, на землi у твердому кременi криешся, живим вогнем ховаешся в деревищi, блудними вогниками танцюеш над озерами, золотими язиками процвiтаеш iз скал, слiпучими блискавками перетинаеш повiтря.

– Ти гуцульське серце дивними любощами розколихуеш, з темних очей молодиць розiскреною пристрастю визираеш, сталевими iскрами з легiнським гнiвом виприскуеш.

– Твою силу кожний гуцул вичувае в розшалiлих гуках потокiв, в подиху лiсiв, в розпаленiй маржинi.

– Ватро, Свята Ватро! Ти сторож наш пiд сумерком завитих вiкiв. Ти всiх нас у невгнуте плем’я еднаеш, нашу роботу просвiтлюеш i Ти ведеш нас у будущi вiки.

– Ти хоронила i боронила нас досi, бо Ти корiнь нашого життя i оклик смерти наших ворогiв. Хорони нас i далi: нас, маржинку нашу i нашi верхи гордочолi.

– Борони нас i будь благословенна!

Беручи за руку Юру, далi промовив сивобородий дiд:

– Приводжу перед Тебе нового сторожа, свого помiчника й заступника. Очисти його, загартуй серце, просвiти. Так проникни його, як наших предкiв Ти проникала i перелий у нього спадщину батькiв, твоiх сторожiв, а молода сила хай прийме ii на добро та славу.

Тихий, рiвний, м’якошовковий голос переливав дивну силу з старечих у молодечi груди, поширював iх, вогонь у серцi викрешував. І вчув Юра, начеб вiн розростався, мужнiв i доходив своеi сили. Старший на таемницю Гуцульщини, що цiлим тягарем лягла на його плечi, вирiвнявся Юра на цiлий рiст, його очi зажеврiли вогнем Святоi Ватри.

Старий сторож вiдiзвався:

– Тепер iди, Юро, додому, i вертатимеш до мене пiд старi гуцульськi роковi свята. Тодi будемо iх разом спроваджувати i над сивою стариною роздумувати. Як будеш у долинах, слухай отвертими вухами i гляди вiдкритими очима, приглядайся, чи пiзьма[19 - Пiзьма – кровна пiмста.] палае ще в яких родах, чи вже потахла зовсiм.




V


Вернувся Юра до гражди дiда, в якого був вихованцем i пильно заходився коло своеi роботи. Старий опiкун таки доглянув душевну перемiну, що наступила в Юри, чи то мiркуючи з очей, що дивним вогнем вигравали, чи то з тихоi задуми, що з неi не виринав молодик. З нескриваним подивом глядiв старий дiд на Юру, одного ж разу так вiдiзвався до нього:

– Юро, дитино моя срiбна та дорога, не можеш ти вже в мене сидiти як годованець, як мiй прибраний син. До великих дiл ти призначений, дивним вогнем горить твое око. Вертайся назад до своеi хати i там очiкуй своеi години.

Юра пробував переконувати опiкуна, але це не вдалося йому. Сам вiдчував, що всi статки, якi вiн досi стерiг i пильно-пильненько коло них ходив, якiсь чужi йому стали. Заходячись коло роботи, що ii все ж таки з рук не випускав, почував Юра нудьгу, яку розвiвав самотою.

І стариня йому якась дальша стала. Вiн любив далi i дiда, i бабу, але якось вже iнакше.

«Чим же ж вони е для мене? – думае не раз молодик. – Такими самими гуцулами, як усi иньшi, що я iх так дуже кохаю».

Чемнiсть Юри старий розумiв по-свому.

– Іди, Юро, про харч i майно не журися, iду будемо тобi посилати д’хатi, майно я вже тобi вiдказав. Наглядай лише час од часу за парубком i дiвкою, щоб не пленталися поза себе.




VI


Юра вернувся до своеi власноi хати i надходив деколи до опiкуна, що, як виявилося, сам добре доглядав i парубка, i дiвку так, що i маржина вчас була напоена та видоена, i сiна впорядку викошуванi.

В короткому часi завважив Юра, що поведiнка старого дiда неначе б удiлилася всiм довколишнiм сусiдам, навiть i подальшим гуцулам. Щоправда, вiн не помагав iм, нiякого зiлля iм не давав, все ж таки вiдчував, що держить гуцулiв у своiх руках i може iх провадити.

Сам собi здивувався, як вiн мiг вгамувати пiзьму двох первих братiв, яких бартки повисли над головами i врубувалися в тiло, мов у пень.

– Миром вам, браття, – поздоровив Юра озвiрiлих легiнiв.

Пiднесенi топори застигли в повiтрi, пiд темним оком Юри вчулися обидва винуватi. Розпаленi бiйкою лиця ще бiльше запашiли й обвинувачення поплили рiкою.

Не вслухався Юра довго у те, що кидали на себе кревнi верстаки.

– Над лiсом вадитеся, бо кепсько вам записали у розписi. Та яке в тебе господарство, Петрику, таке i в тебе, Іванку. Розв’яжiть темний розпис та оба нарiвнi вживайте. Один бiльше вiд другого не врубае. А чи не шкода крови, що дармо зрошуе трави? Заждiть, недалекий той час, коли i без ваших рук будуть ii спускати, як воду з озера крiзь отворену клязву[20 - Клязва – рана.].

Гасли гнiви, i Петро вiдiзвався, вiдвертаючи очi пiд поглядом Юри:

– Правду Юра каже. Нашi дiди не вирубали i ми не зрубаемо лiса. Давай руку, Іванку!

– Поцiлуймося, Петрику!

Кревняки стиснули один одному руки i розтиснули пiзьму в серцi, подякувавши Юрi, весело пiшли додому. Юра подивився услiд за помиреними i втiшився своiм дiлом. Почав рахувати своi роки: минуло вiсiмнадцять.

Довго провадив своiми очима Юра обох спiвакiв, як вони скрилися за закрутом, обернувся i пiшов плаем догори. Нараз шибла йому думка в головi.

Як легiнi сходили мирно долiв, дивно уложилися iх бартки, спертi на плечах. Нагадували таемничий згад одвiрка його хати. Сторож Святоi Ватри вияснював йому недавно, що цей знак приносить щастя i вiдзначуе найсильнiших мольфарiв iз стародавнiх родiв.

Пригадуючи собi уложення барток, яких вiстря були звернутi у той самий бiк, доповнював Юра вияснення старого дiда.

Зломаний хрест – це знак спiльноi згоди. Вiд незапам’ятних часiв доховався вiн у нас i щастя нам приносить, якщо вiстря барток зверненi у дружнiх перегонах. Ломаний хрест – знак злагоди i вiйни.

Юра пустився бiгцем за легiнями, що розкотистим спiвом едналися з собою. Завернув обох до своеi хати i там, показуючи на таемничий знак i iх бартки, довго розказував iм про злагоду i пiзьму, що еднае i роздiлюе гуцульськi роди.

Мовчки слухали легiнi слiв, що розкривали iм таемницi стародавнiх часiв i стали невiдлучними товаришами Юри.




VII


Гуцульщина живе по-свому. Твердо вкопалися гори в землю, i хто зможе iх рушити? – думав не один, по короткiй задумi кидав знову оком за бiланею[21 - Бiланя – вiвцi.], якоi дзвiнок замовк у густому малиннику… І далi кождий жив по-свому: не шукаючи нiкого, не признаючи нiчого. З Кут вийшов кiньми Петришко додому i зараз таки прийшов до Юри, в якого вже застав свою побратима Івана.

– Бiда нам, братчики!

– Не перестрашуй, – вiдiзвався Іван, – але скажи, що сталося.

– За Сокiльським найшов я чужий ходак[22 - Ходак – взуття.]. Пхаються вже шарапатки в гори. По дорозi говорив менi Дмитро Дiдушкiв, що видiв iз груня, як чорна хмара роздiлилася на Устерiках i частина пiшла вгору Бiлою Рiкою, частина завернула в Рiчки.

Юрi пригадалися довгi святочнi розмови з дiдом, сторожем Святоi Ватри; пригадав собi i про намагання Арiдника, що нетерпеливо очiкуе згасання Святоi Ватри. Наплив на Бiлу Рiку i Бiлу Рiчку, мiж якими горiла Свята Ватра, дивним острахом наповнили його серце.

Вiд подумав: певний знак, що хочуть Святу Ватру згасити, щоб серце Гуцульщини перестало битися.

– Вийди, Іванку, i запали вiху всiм на осторогу.

За хвилину жмути соломи зашипiли високо в повiтрi, iскрами розсипалися i потахли.

На тлi темного неба зарисувалися знову з притаеною силою верхи. За хвилину на пiвденному сходi спалахнув вогник, неначе би хто запалив сiрник. Спалахнув i згас. Незабаром бухнув криваво-червоний знак вогню i дихнув полумiнню до неба. Загорiлася Маркова кичеря. За нею мигнув перехрестянський грунь, Скупова, Змiянки i Кринти. Вiдiзвалася Магура. Магурка i подали знак Костричi. Цiла Гуцульщина загорiла, грунь вiд груня, гражда вiд гражди перекликувалися трембiтами порозумiвалися:

– В-ар-ту-у-у-у-й!

Зложена присяга перед Святою Ватрою, мов раненого оленя, пiдiрвала Юру, i вiн пiгнав на Свiтлу Царинку до старого сторожа з тривожними вiстками.

Тим часом iз болiт i заплiснiлих озер роздалися рiзкi свисти i темнi постатi заповнили долини, щоб покарати красноiльцiв i зеленцiв за iх буту зухвалу i змагатися за владу Арiдника.

Не мали часу схреститися бартки в таемничий знак ломаного хреста. Мов сарана, обступали темнi постатi гражди, витягали людей i витереблювали iх, голими руками брали.

І хату Юри облягла сарана, й Івана силою витягнули на подвiр’я. Почали питатися, де зник Юра.

– Не знаю.

– Чекай, зараз знатимеш, – i сильнi руки вхопили його та твердими мотузами прикрутили до лавки, перепихаючи через дошку руки i ноги. Тiло Йвана натягнулося, мов струна на скрипцi. В розтягнене тiло посипались важкi удари, що розсiкали м’ясо на шатковану капусту.

– Де Юра?

Іван мовчав i здвоенi удари посипалися знову градом.

– Де Юра?

Знову мовчанка i змучених заступили свiжi, що вже не признання, але оклику болю з зацiплених уст добивалися.

І Йван вiдiзвався:

– Гей, чорти, смага би вас втяла, що так мое тiло тнете i шматкуете. Мало вам моеi крови? Дивiться, отам копанкою везуть повнi вози накиданих гуцулiв, як снопiв, а кров аж стiкае чуркалами по колесах i калюжi з неi робить на вибоiнах.

– Далi б’еш, щезнику? Іди, пий ii, як тобi мало. Ти в голову б’еш? А в головi бодай тобi наскiпало. Щез i би ти в озера та в трiски. Нещастя би тобi коло хати плелося. А щоб ти сперся, де вiтер спираеться. Ото менi вiдважнi! Пес ригав би такими зайцями. Розв’яжи руки, дай сокиру, тодi стрiляй в саме серце. Ще знайдеться в мене викохана силка, аби тобi голову розвалити, як грiм смереку. Пек тобi та цур. Щез би ти та скам’янiв. Агiй, тьфу тобi в лице, – з цими словами Іван з усiеi сили плюнув у лице старшому.

– Вiдв’язати, – впав короткий приказ. Івана вiдв’язали вiд лавки, але зв’язанi руки i ноги лишилися. Кров косицями грала з розбитого Івана. Наточену у миску кров приставлено до Йванових уст.

– Пий!

Іван дико подивився на старшого i в тiй хвилинi його лице занурив у миску сильний удар у спину, другий збив у скошену траву. Чотирьох безувiрiв розсiлося на його руках, ногах i головi. Розiпнятий на власнiй землi лежав Іван, i катування розпочалося наново. Дико ревiли озвiрiлi, тiльки Іван мовчав. Втиснуте лице вражим тягарем у скошену траву попробивали гострi шпатарi на решето i нашпiкували його патичками.

Трава жадiбно ссала кров i життя разом iз нею висисала. Запеклi грудки крови виповнили рот Івановi, i вiн зачав дуситися. Захарчав, обертаючи голову набiк, та замiсть повiтря – грудка землi захрускотiла йому мiж зубами, i викинути ii не було сили…

Удари втихли, повiтря легше вiдiтхнуло, та Іван не рухався з мiсця.

– Пiдняти i повiсити на жертку, – скомандував старший.

За хвилину Іван висiв на жертцi, як кривавий шматок м’яса, прив’язаний за руки i груди.

До нього зближився старший щезник.

– Ти посилав мене, хаме, пити кров. Я нап’юся ii, але не з дороги, тiльки з твойого серця, бо тiльки з нього найчистiша б’е, як з джерела, я ж люблю понад усе чистоту.

З цими словами п’ядь за п’ядей затискав пiд лiвi ребра короткий нiж i, вiдступаючи на бiк, скоро його витяг.

Свиснула довгою цiвкою кров iз грудей i поплила в пiдставлену чарку та наповнила ii по самiськi береги.

«Буду знати, як смакуе гуцульська кров», – подумав старший та, приймаючи з рук пiдвладних чарку, голосно крикнув:

– За нашу перемогу над гуцульським племенем!

А пiд Скуповою грiзно розсмiялись гуки Рiчок, небо заплакало над Іваном срiблистою росою. Вiтер, що присiв десь в Сурдуку, свиснув долинами, впився в груди гiр i переказав чорногорським верхам про красноiльське катування: i Говiрлi, i Мунчеловi, i Скорушному, i Стоговi, i… всiм, всiм.




VIII


А Юра тимчасом поспiшае, i не бачить, що з-пiд корча пiднеслися двi постатi i поповзли зазирцем за ним. По дорозi вiдлучилася одна i погнала до невеличкоi ватаги, що стояла на сусiдньому грунi, друга далi вилася гадом у травi за Юрою.

І вже минув Юра Лудову, Стефулець, Пнiв’е i Гостин. Тодi звернув iз плаю i почав продиратися густими хащами. Оглянувшися довкола себе, увiйшов у камiнний потайник. Глухо загудiли пiд його стопами камiннi плити та одночасно Юра вчув, що iх згук закаламучений другим.

Як рись скочив вiн у найвужчому просмику за камiнний залiм i, як тiльки показалася одна постать – важкий топiр опустився вдiл. Потiм удруге, утрете, вчетверте.

Молодий гуцул залишився сам.

Очiкуючи пiдступу, ще довго ждав Юра пiд каменем та бiльше вже нiхто не показався. Заспокоений хвилинною перемогою, але затривожений життям дiда i Святою Ватрою, пiгнав легiнь темними потайниками далi.

На царинцi стялася йому кров у жилах. З горючоi хати вибiг старий дiд iз залiзним кубком, в якому курилася Свята Ватра. Навздогiн за дiдом пустилося кiлька постатей i кiльканадцятьма скоками догонили його. Дiд, падаючи до землi, висипав грань iз кубка й вона запалила сухий шувар.

Вiдтягаючи трупа з пожару, старалися вирвати з рук дiда посудину з жаром. Надаремно. Суха рука наче зрослася з залiзом. Хтось бистроумний вiдтяв руку в сугубi i серед крикiв товаришiв пiдняв ii, щоб вiднести до хати Святу Ватру.

Там серед радiсних окликiв Свята Ватра загасилася…

Зареготався Арiдник в Пресподi i ланцюхи почали звiльнювати його з своiх вiкових обiймiв. І докотився скажений регiт темними потайниками Преспода, струснув Тридев’яту Землю, вiдбитою хвилею помчав по морях, скелi розторощував, бурi зривав, коли виринув з Несамовитого Озера – виломив сто двадцять скель iз гребеня Говiрлi, з корiнем змiв лiси у Дзимбронi, на роздорiжжях змiшався з радiсним ревом.

Задрижали перший раз гуцули i розпука шарпнула iх серцями. Мов здеревiлий, стояв Юра. Розшалiлий танок реготу Арiдника схаменув його. Вiн впав на землю та, повзучи серед густоi трави, пiдлiз до горючого шувару i запалив вiд нього наборзi скручений з сухоi хвоi смолоскип, опiсля одним скоком опинився в потайнику.

І нагло вчув Арiдник, що кайдани, якi розвiльнювалися, знову цупко вхопили його у своi могутнi клiщi.

Радiсний регiт завмер на його здивованiй i викривленiй пащi.

І гуцули стрепенулися. Вчули, що ще не надходить iм заглада, i iх серця взялися знову полум’ям Вiчноi Ватри.




Спокуси бiсiвськi








Змагання святих iз бiсами – улюблена тема давньоi житiйноi лiтератури. Фактично саме цi оповiдi й належать до наймоторошнiших зi всього масиву украiнськоi лiтератури про чорта. У середнi вiки чорт навiвав жах, який з успiхом роздмухувала церква. Сотнi тисяч людей у тодiшнiй Європi божилися, що бачили диявола на власнi очi. Абсолютно реальним був диявол для святих подвижникiв i пустельникiв. Навiть у пiзнiшi часи сатана сприймався як непомильна дiйснiсть, постаючи в образi еретикiв i представникiв ворожих релiгiйних напрямкiв.

Православнi отцi церкви в полемiчному запалi слугами сатани називали унiатiв i католикiв, а Папу Римського – самим антихристом. Але й католики не залишалися в боргу i тими самими епiтетами хрестили православних та протестантiв. Пов’язанiсть iз дияволом приписувалося в Украiнi та Польщi рiзним народам – евреям, циганам, нiмцям. У церковнiй пропагандi, адресованiй простолюду, на першому планi фiгурували контакти iновiрцiв з сатаною. Лютера найчастiше називали сином диявола, а синоди iновiрцiв називали пекельними сеймами. Диявол i еретизм стали пропагандовим клiше, яке також вживалося в церковнiй iконографii.

Найбiльшоi слави здобули отцi церкви раннього перiоду християнства, якi поруч iз давньоукраiнськими святими мужньо йшли на прю з дияволом i своiм прикладом демонстрували, що диявола таки можна побороти. Житiя святих i пустельникiв – це опис героiчних змагань побожних людей з бiсами за допомогою молитов, постiв, незвичних обрядiв. Цi описи вражаючих диявольських вибрикiв були надзвичайно популярнi i часто переписувалися та розповсюджувалися в народi. Не дарма жартували: «Ми не святi, щоб до нас чорти ходили» (О. Стороженко «Мiрошник»).

У народних оповiдках рiдко можна натрапити на якусь моторошну iсторiю про чорта. Народ скептично ставився до зображень чорта на iконах i мав про це свою думку: не такий страшний чорт, як його малюють. З цим не погоджувалися давнi письменники, чиi описи зовнiшностi диявола вражають уяву. Поет XVII ст. Климентiй Зiновiiв у вiршi «О врагу душевнiм, яко не таким вiн е, як iконописцi его зображають» писав:

Подiбно правду люди визнавують:
Же не такий враг, як его малюють.
Але далеко мае буть шпетнiйший
І от малярських еще мерзеннiйший.
Бо на малярських можна ся глядiти,
А на живого трудно б поглядiти.
Живий чоловiк не може его зрiти
І по смерти, дай Боже, нам не видiти…
А як хто колись живого справдi зрiти б хтiв,
То в той же час увидiти не поспiв:
Бо якби враг ему нiгтi своi показав,
То вiн би зi свiтом сим ся розпрощав.
Трилiтня йому б найшла трясовиця
І щоденная зi страху огневиця.
Прето хто б мав живого повидати,
Треба б конечно от страху вмирати.
Святиi отцi нiгдись i видали,
Тiлько же ся iх нiт не ужасали.
Леч яковостий оних не видiли,
Да нечистими гади i звiрми зрiли.
Єднак же приход iх постерiгали
І хрестом святим прiч iх отгоняли.




Киево-Печерський Патерик



Пам’ятка украiнськоi лiтератури, в основному складена у ХІ–ХІІІ ст. Патерик – це фактично велика збiрка мiстичних оповiдей про появи духiв i нечистоi сили та про успiшну боротьбу з ними подвижникiв Лаври. Украiнськi письменники неодноразово опрацьовували i розширювали житiя, що входили до складу патерика.

Легенди подаються в перекладi на сучасну мову.




Про Лаврентiя Затвiрника


Брат на iм’я Лаврентiй захотiв у затвор пiти, але святi отцi не дозволяли це робити. Сей же Лаврентiй пiшов до святого Димитрiя в Ізяславiв монастир i затворився. І задля крiпкого житiя дарував йому Господь благодать зцiлення.

І до нього привели якогось бiснуватого чоловiка з Киева, але бiса з нього молодий затвiрник вигнати не зумiв, бо ж був той бiс вельми лютий, та такий, що дерево, яке б десять чоловiкiв не пiдняло, вiн завиграшки ухопив i закинув далеко. І перебував той бiснуватий довгий час незцiленим. Врештi повелiв затвiрник вести його до Печерського монастиря. Тодi бiснуватий почав кричати:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48670344) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Ex nihilio nihil – з нiчого нiщо (лат.).




2


Ut compleretur – для повноти (лат.).




3


Петрiвка, Спасiвка, Пилипiвка, Великий пiст – народна назва багатоденних постiв.




4


Люцифер.




5


Рибенцаль – йдеться про сiлезького дiдька Рюбецаля (Лiчирiпу).




6


Лiс Недобiр – рiс на Подiллi в Кам’янецькому повiтi мiж Гуменцями та Шатавою, тут, за народним переказом, збиралася нечиста сила на чолi з Люципером i розмiрковувала, як з допомогою туркiв знищити украiнський народ. Існування цiеi легенди засвiдчене аж у 1875 роцi «Подольскими епархиальными ведомостями» (тут i далi коментар перекладача).




7


Великоскитська пустиня – Скит Манявський.




8


Плутон – друге iм’я давньогрецького бога пiдземного царства Аiда.




9


Гофре – Гофрiд Булонський, герцог Нижньоi Лотарiнгii. Йдеться про Перший хрестовий похiд, Гофрiд був одним iз вождiв цього походу. Потiм став ерусалимським королем (1099).




10


Князь Володимир мав 11 синiв, якi почали чвари ще за його життя, а пiсля смертi особливо.

Первозванний Андрiй – апостол Ісуса Христа, брат Петра. За церковним переказом, проповiдував християнство серед скiфiв – народiв, котрi жили на схiдних i пiвнiчно-схiдних берегах Чорного моря. За свiдченням лiтописцiв, був бiля теперiшнього Киева, де встановив хреста.




11


Агаряни – турки i татари.




12


Мольфар – чарiвник, знахар.




13


Путерiя – захист.




14


Ровта – загiн.




15


Шувар – очерет.




16


Причка – загибель.




17


Головиця – виток рiки.




18


Маржинка – худоба.




19


Пiзьма – кровна пiмста.




20


Клязва – рана.




21


Бiланя – вiвцi.




22


Ходак – взуття.