Книга - Шляхом бурхливим

Шляхом бурхливим
Григорiй Бабенко


Юрiй Винничук рекомендуе
Про Григорiя Бабенка, автора захоплюючих iсторичних повiстей, досi було невiдомо нiчого – нi коли народився, нi коли помер. І щойно останнiм часом вдалося кинути дрiбку свiтла на цього непересiчного автора.

Вiн закiнчив Харкiвський унiверситет у 1911 роцi, ще замолоду став цiкавитися iсторiею, навiть листувався з Дмитром Яворницьким.

Судячи з того, як Бабенко добре описуе Слобожанщину, можна припустити, що вiн там i народився. Працював лiкарем, а з 1928 року завiдував медичною частиною в м. Пологи Запорiзькоi областi.

Саме у Пологах вiн i написав повiсть «Шляхом бурхливим» – про подii в Украiнi за часiв Івана Сiрка та повстання 1668 року очима малого хлопця.

А ще перед тим видав повiсть iз життя скитiв «В туманi минулого» (1927) та повiсть «Люди з червоноi скелi» (1929) – про кам’яний вiк. Остання публiкацiя автора – пригодницьке оповiдання «Цiна молодостi», що вийшло друком у Харковi в 1932 роцi. Вiдтодi жодних вiдомостей про письменника не вдалося знайти.

Історичнi повiстi Григорiя Бабенка не втратили своеi привабливостi i зараз. А смiливiсть, з якою вiн описував колонiзацiю Украiни московитами, вiдверто дивуе. Бо жоден iнший автор iсторичних творiв, виданих у СРСР, на таке не вiдваживався.

Цi повiстi будуть цiкавi як молодому поколiнню, так i старшому. Захоплюючi пригоди, соковита мова – все це дуже сучасне, тому цi маловiдомi твори минулого вартi перевидань i нового прочитання.





Григорiй Бабенко

Шляхом бурхливим





ПРО АВТОРА


Про Григорiя Бабенка, автора захоплюючих iсторичних повiстей, досi було невiдомо нiчого. Нi коли народився, нi коли помер. І щойно останнiм часом дослiдникам Миколi Чабану та Олександру Ємцю вдалося кинути дрiбку свiтла на цього непересiчного автора.

Григорiй Бабенко закiнчив Харкiвський унiверситет у 1911 роцi. Отже, поступив туди десь у 1905 роцi, а якщо це було, як узвичаено, пiсля закiнчення гiмназii, то вiн мав би народитися приблизно у 1888 роцi. Це близько до дiйсностi, бо я натрапив на його iсторичну статтю «Мандрованi дяки» в журналi «Снiп» за 1912 рiк. Отже, вiн став цiкавитися iсторiею ще замолоду, ба навiть листувався з Дмитром Яворницьким.

Судячи з того, як вiн добре описуе Слобожанщину, можна висловити пiдозру, що вiн там i народився. Закiнчивши Харкiвський унiверситет, працював практикантом у Миколаiвськiй лiкарнi м. Харкова. Вiдтак у 1912—1922 роках був лiкарем у Бердянському повiтовому земствi, де завiдував лiкарняними дiльницями у Вознесенську, Покровцi та Царево-дарiвцi.

У 1922 роцi повернувся до Харкова, де, закiнчивши чотиримiсячнi курси при Харкiвському iнститутi пiдвищення квалiфiкацii лiкарiв, посiв посаду заступника головного лiкаря. А з 1928 року завiдував медичною частиною в м. Пологи Запорiзькоi областi.

Саме у Пологах вiн i написав повiсть «Шляхом бурхливим» про подii в Украiнi за часiв Івана Сiрка та повстання 1668 року. А ще перед тим видав повiсть iз життя скитiв

«В туманi минулого» (1927) та повiсть iз кам’яного вiку «Люди з червоноi скелi» (1929). У 1928 роцi у Москвi вийшов росiйський переклад «В туманi минулого» пiд назвою «Меч Арея». Остання публiкацiя автора – пригодницьке оповiдання «Цiна молодостi», що вийшло друком у Харковi в 1932 роцi. Вiдтодi жодних вiдомостей про письменника не вдалося знайти.

Історичнi повiстi Григорiя Бабенка не втратили своiх приваб i зараз. А смiливiсть, з якою вiн вiдважився описувати колонiзацiю Украiни московитами, ба навiть кацапами, як iх називае автор, вiдверто дивуе. Бо жоден iнший автор iсторичних творiв, виданих в СРСР, на таке не вiдважувався.



    Юрiй Винничук




Шляхом бурхливим



Присвячую моiй жiнцi



Повiсть кiнця XVII столiття




I. НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ХАРКОВА



Вiрний спосiб навчатися плавати. – Дорош та рiчка. – «Сухарi». – Старий Журавель. – Журавлiв гiсть. – Життя на слободах пiд воеводами. – На пасiцi у Журавля. – Бiйка з москалями

– Ви ж, хлопцi, не дуже! – встиг тiльки крикнути Дорош, коли двое товаришiв, взявши один за ноги, другий за плечi i розгойдавши, кинули його в рiчку.

– Не бiйся! – крикнув хтось з берега.

Але цього вже не почув Дорош. Дригнувши ногами в повiтрi, вiн плюхнув у воду i, як мiдний п’ятак, пiшов на дно. Вiн раптом забув усi поради, що щиро давали йому товаришi: не лякатися, не роззявляти рота, як гава, й не дихати, не вилазити високо з води, не ковтати води, а головне – не боятися того, що назавжди залишишся пiд водою.

Опинившись у холоднiй водi, що, здавалося, сама тягла його на дно, вiн зразу зазнав досi невiдомого йому почуття: пiд ногами не було землi, а в грудях не було повiтря! Жили застукали йому у скронях, в очах замиготiли зеленi кружала, i вiн, як божевiльний, задригав руками й ногами, а рот мимоволi роззявився, хапаючи, замiсть повiтря, воду. Трохи згодом вiн виринув на поверхню, червоний, з виряченими переляканими очима i хапав ротом повiтря, мов сом, що його тiльки-но витягнув з рiчки рибалка й кинув на дно човна.

– Не вилазь високо з води!.. Не бiйся!.. Пливи! – кричали йому з берега хлопцi.

Але щось мiцне ухопило його i знову потягло у глиб рiки. Дорош, одчайдушно б’ючи руками й ногами i випльовуючи воду, знову вискочив на поверхню.

– Рятуйте! – ледве чутно крикнув вiн, а рiчка знову потягла його до себе, але вже полегеньку.

І раптом Дорош почув, що пливе, що рiчка вже не тягне його на дно, як ранiше. Це було теж нове почуття, але вiн так злякався потонути, що навiть коли ноги його дiстали вже дно, все ще не вiрив собi i бовтався ногами й руками, наче пiд ним була цiла безодня. Вiн вибрався на берег i сiв. У головi йому крутилося, в ухах наче хто бив у великi дзвони, а в очах ще й досi миготiли зеленi кружала. Ця хвилина i те, що бачив тепер, назавжди залишилися в Дорошевiй пам’ятi: i сонце, що стояло майже над головою i заливало не дуже широку, але глибоку з кришталевою водою рiчку; i лiс, що був синiй i темний перед ним на горi, а тут коло рiчки був зелений i яскравий; i дерев’янi стiни та башти города поруч лiсу. Дзвiниця башти просвiчуеться i в просвiтi видно дзвiн. Дзвiн цей моторошно гуде, коли бiля города побачать татар. Вiщовий дзвiн гуде, а з хуторiв, з пасiк, з поля й лiсу бiжать люди i ховаються в городi. Але тепер дзвiн мовчить i, придивившись, можна навiть вiдсiля побачити нерухоме серце дзвону. А на протилежному боцi рiчки, на пiску, стоять хлопцi, товаришi До-рошевi, що кинули його в рiчку, щоб вивчити плавати. Це дуже добрий спосiб. Вiд нього або зразу вивчишся плавати, або потонеш. Середини не бувае. Хлопцi на березi кричать i махають руками. Вiн чуе iхнi крики, але вони якось не доходять його свiдомости! В душi Дорошевiй тiльки одна думка: вiн може дихати. Не те, що вiн живий, бачить сонце, лiс, товаришiв, а те, що вiн може вiльно дихати, i вода вже не лiзе йому в рот i не забивае подиху.

– Пливи назад! – кричать хлопцi.

Але вiн сидить i тiльки усмiхаеться якоюсь незрозумiлою усмiшкою. Вiн бачить хлопцiв, пiзнае iх, але не розумiе iхнiх слiв. І хлопцi йому здаються такi, наче вiн бачить iх уперше або давно не бачив. Он стоiть Митро Стрiха. Чорне волосся скудовчене, вогке ще i стирчить на всi боки. Вiн одягнув сорочку, а штани держить у руках. Худi ноги тремтять у Митра. Холодно йому чи що? Чого ж вiн не одягае штанiв? Ось вiн пiдносить штани до рота, наче збираеться iсти iх. А… тепер зрозумiло: вiн гризе вузли на холошах, що хтось нав’язав йому… Та це ж вiн, Дорош, нав’язав йому «сухарiв», коли той був у рiчцi. А ось Дубовиченко, а ось Осадченко Каркач…

– Чого сидиш? – кричить Дубовиченко. – Пливи мерщiй назад!

Раптом слова цi становляться зрозумiлi Дорошевi. А справдi – треба плисти назад. Але вiн почувае, що не може зробити цього. Йому здаеться, що ледве вiн влiзе в рiчку, як знову почне потопати, знову його обхоплять холоднi води рiчки, вiн пiде на дно i знову не можна буде дихати, а вода лiзтиме в горло. Дорош мовчки хитнув головою: не можу!

– Пливи, не бiйся! Боягузе! В’яжiть йому сухарiв, хлопцi!

Але це зовсiм не лякае й не ображае хлопця: що «сухарi», коли треба знову лiзти у рiчку.

Боягуз! Нi, вiн не боягуз. Хто навкулачках iде перший у лавi? Вiн, Дорош. Дорош Наливайченко. Хто iздив минулого тижня з батьком до броду татарським шляхом? Вiн, Дорош. Вiн не боягуз. А рiчка… все-таки страшно!

Хлопцi з того берега припливли до нього, тягли його у рiчку, але вiн пручався i не лiз у воду. Потiм хлопцi, покинувши Дороша, стали драти ракiв. Вони по черзi пiрнали пiд кручу i, знайшовши печерку, де ховалися раки, витягали iх з води й викидали на берег. Печерки цi iнодi були вузькi i в них легко застрягала рука. В цей раз пiд водою ледве не залишився Дубовиченко. Рука хлопця досить легко зайшла у печерку, але, коли вiн, намацавши рака, схопив його i стиснув у жменi, кулак застряг у вузькому мiсцi печерки. Спасибi Каркачевi, що, раптом зрозумiвши це, кинувся в рiчку i, коли Дубовиченко нарештi розтулив жменю, витягнув його ледве живого. А то б були раки… Потiм хлопцi здумали розпалити багаття, щоб напекти ракiв, але нi в кого нi кременя й кресала; а Дорош усе сидiв i чекав не знати чого.

Вiн знав, що через рiчку не було нi мосту, нi кладок, i iншого способу, як переплисти ii знову, не було, щоб попасти на той бiк. Нарештi хлопцi, загубивши надiю примусити його лiзти у воду, вилаяли й пiшли геть.

– Не лякайся i лiзь у рiчку, допливеш тепер! – крикнув хтось iз хлоп’ячого гурту.

Тiльки тепер почув Дорош, який самотнiй вiн був тут на березi цiеi глибокоi рiчки. А на протилежному березi рiчки також самотньо лежали його бiла сорочка й штани з добре зав’язаними на холошах «сухарями». Про це вже подбав Митро Стрiха, що сам ледве розгриз вузли на своiх штанях, якi понав’язував йому Дорош.

Дорош кiлька разiв увiходив у рiчку; вода вже не здавалася йому такою холодною, як ранiше, але жах перед тим, що вiн може потонути, знову вертав його на берег. Вiн довго сидiв, сумно оглядаючись навкруги. Нарештi, коли хлопець зовсiм вже хотiв був кинутися у рiчку, мовляв – що буде, то й буде, вiн побачив, що з лiсу на тому березi вийшли два чоловiки. Одного з них зразу пiзнав Дорош. Це був старий дiд Журавель, що мав пасiку недалеко вiд рiчки. Ідучи купатися, хлопцi обов’язково проходили повз пасiку й город старого Журавля. Журавель завжди сидiв у куренi i мовчки курив люльку. Хлопцi чемно проходили повз старого, уклонялися й казали:

– Здоровi були, дiду Денисе!

Дiд пересовував люльку з одного кутка рота в другий i питав:

– Знову красти городину?

– Нi, ми купатися.

– Так… – пухкав люлькою старий Журавель.

Повертаючися з купання, хлопцi вже не йшли повз курiнь, а плазом кралися помiж огудиною i набирали у пазухи молодi зеленi огiрки. У кожного вдома був свiй город, але крадене завжди здаеться солодшим. Старий мав ще досить зiрке око.

– Держи! – кричав вiн, побачивши хлопцiв, хоч держати було нiкому.

Хлопцi, як зграя горобцiв, летiли городом, перестрибуючи через грядки, а старий Журавель тупцяв на однiм мiсцi коло куреня, гро-зився люлькою услiд хлопцям i кричав:

– Дожену… жовч видавлю!

Дорош мимоволi згадав це, побачивши Журавля, i усмiхнувся.

Чоловiк, що йшов з Журавлем, був молодий, дужий i високий на зрiст, у розхристанiй бiлiй сорочцi i в синiх штанях; матня його штанiв була така довга, що мало не волочилася по землi. І дiд i молодий були без шапок. Чубатi голови iхнi, одна сива – дiдова, а друга чорна – незнайомця, виблискували на сонцi.

– Диви… – сказав Журавель, побачивши на березi Дорошевi сорочку й штани, – потоп хлопець.

Молодий приставив долоню до лоба й почав розглядати рiчку.

– Та невже потоп?.. Еге-ге! – сказав вiн, побачивши хлопця, – втоплений грiеться на сонечку.

– Де, де? – спитав старий i собi, притуляючи долоню до лоба. – Де втоплений?

– Та ось на тому березi. Чого зажурився? – крикнув молодий Дорошевi. – Пливи сюди!

– Не можу! – крикнув Дорош.

– А як ти туди добрався?

– Переплив.

– Хе, хе… – засмiявся старий. – Чудасiя: туди пливе, а назад не може. Це як наш колишнiй курiнний Жаба. Помер вже, хай йому грець. Так той було каже: у мене така вдача – до шинку дiйти можу, а назад нi. Чудасiя!

Журавель та молодий почали роздягатися. Старий потихеньку зняв сорочку, поклав ii собi на колiна i подивився на комiр; придавивши щось, що тихо трiснуло у нього пiд нiгтем, вiн витер сорочкою пiд пахвами i обережно, наче вона була скляна, поклав ii на пiсок.

Поки дiд вовтузився зi своею сорочкою i шкрябав волохатi груди, молодий вже розiбрався i, розiгнавшись, плигнув у рiчку.

Вiн так довго був пiд водою, що Дорош навiть стурбувався i подивився на дiда, чи не збираеться той рятувати молодого, але дiд навiть не дивився на рiчку, а сидiв вже зовсiм голий i, пiднявши угору штани, розглядав свою драну матню.

– Гу-ух! – вилетiло з води коло самого берега, де сидiв Дорош. Молодий розiгнався пiд водою так, що ледве не вискочив з розгону на берег. – Фрр!.. – обтер вiн обома руками чубату голову i засмагле червоне обличчя. – Здоров, хлопче!

Тiльки тепер роздивився Дорош, який молодець стояв перед ним по пояс у водi. Темнi очi козака жартiвливо горiли з-пiд мокрого чуба, засмагле тiло аж виблискувало на сонцi, а на руках, наче два добрi кавуни, перекочувалися дужi м’язи.

– Здоров! – вiдповiв йому Дорош. – А хто ти такий?

– Козак з Лугу… – засмiявся молодець.

– З якого лугу?

– З Великого… Ну… – простягнув вiн дужi руки, – лiзай мерщiй до мене!

Дивне дiло: тепер Дорош зовсiм не боявся рiчки. Вiн кинувся у рiчку i став поруч нього.

– Держи майже пiд водою голову i пливи!

Радостi Дорошевiй не було краю, коли вiн почув, що пливе, а поруч, як мiцний тур, плив запорожець i кричав:

– Так! так! Молодця!.. Не бовтай руками!.. Так, добре!

Дорош i не помiтив, як переплив рiчку i став на рiвнi ноги.

Журавель в цей час тiльки входив у рiчку. Вiн iшов, обережно ставлячи ноги, наче лiз не в рiчку, а в казан з гарячою юшкою. Зробивши два-три кроки, спинився, набрав у пригорщi води, помочив собi груди, пiд пахвами i засичав:

– Холодненька водиця, холодненька.

Потiм раптом окунувся, пирхнув, як коняка, i поплив. І поплив добре i легко, так, що навiть запорожець задивився на нього.

– Молодця! – гукнув вiн дiдовi.

Дiйсно, дiд плив молодцем. Вiн легко, по черзi виносив то одну, то другу руку перед себе, а коли руки лягали на воду, корпус його майже наполовину вилiтав з води, i це було красно й дужо.

– Отак ми колись перепливали Днiпро! – сказав вiн, повертаючись до запорожця.

– Отак ми колись брехали!.. – засмiявся козак.

– Брехав твiй батько. Ану, хто скорiше до того берега?.. – крикнув дiд i поплив.

Де там було дiдовi тягатися з молодим. Запорожець у три змахи обiгнав його, i, коли дiд був ще на серединi рiчки, вiн уже стояв коло берега i смiявся, i смiх його, наче з мiдяноi сурми, лунав над рiчкою. Дорош i собi наважився поплисти i щасливо доплив до козака.

Так Дорош вивчився плавати.

Коли всi убирались, Дорошевi прийшлося пригадати свого товариша Стрiху: попогриз таки хлопець «сухарiв», поки порозв’язував вузли на штанях. Капосний Стрiха ще й намочив iх, щоб дужче зав’язати вузли.

– А ти чий такий? – спитав дiд, коли вони лiсовою стежкою пiдходили до пасiки.

– А Семена Наливайка син… Дорош Наливайченко.

– Семенiв син? Дорош? Хе, хе… – засмiявся дiд. – Дорош, Дорош, Дорошино, куца в тебе кожушина.

«І чого б ото я дражнився, – подумав хлопець, – я ж мовчу, що в нього матня драна».

– Так ти Семена Наливайка син? – спитав запорожець, наче щось пригадуючи. – Я твого батька знаю. Скажи батьковi, що кланявся йому той запорожець, що його колись вiд татарського аркану визволив.

Це так вразило хлопця, що вiн навiть не знайшов, що й вiдповiсти запорожцевi.

Деякий час дiд та запорожець iшли мовчки.

– Так ти кажеш, що вам добре живеться на слободах? – якось лукаво запитав козак.

Видно було, що вiн продовжував розмову, яка почалася перед купанням.

– Добре. За всiм воевода догляда. Не дасть на тебе й пушинцi сiсти. Хе-хе! Особливо добре мiщанам. За ними вже так пiклуеться, так побиваеться, що й нiкуди. Там скоро, мабуть, i до вiтру ходитимуть з дозволу воеводиного.

– А що?

– Та так. Треба попасти корову – спитайся воеводи та постiй коло Приказу, поки вийде пiддячий, а пiддячий скаже про корову воеводi, а воевода знову пiддячому… хе-хе! А пiддячий вийде й скаже: нема дозволу воеводиного, щоб пасти корову, е в Приказi чутка, що загони татарськi бачили коло Змiева. Уведе татарва корову i тебе забере й зажене у Крим або в Озiв. Засвiтить баба вночi каганець – уже стука москаль у вiконце: воевода, каже, наказав, щоб не сидiли по хатах з каганцями. Пожежу наробите, спалите государiв город, а воевода перед государем «ответ держи».

– Добре.

– Ще й як… Чудасiя! Ото здумав син мiй Іван поiхати на Дiн по рибу. Пiдбив ще деяких козакiв. Полагодили вози, та ще вдосвiта й рушили – мовляв, холодочком волам легше. Тiльки до ворiт, як ось питае iх вартовий. Ще й з наших чоловiчок буде. Як його звуть, забув… Еге, згадав: Грицько Ломаченко, Василя Ломаки син… Так, кажу, питае: а куди ви, добрi люди, iдете?

«Та маемо на думцi, – кажуть, – на Дiн пробратися, таранi привезти». – «Вертай, – каже, – хлопцi, додому!» – «Як додому? Та ми з дому ж тiльки!..» – «Вертайтеся, – каже, – додому, бо воевода не дозволя…» – «Як не дозволя?» – «Так, – каже. – А подавали воеводi чоломбитню?» – «На грець, – каже Іван, – чоломбитню?» – «Не на грець, – каже, – а на те, щоб воевода дозволив iхати». – «Куди дозволив? На Дiн?» – «Еге ж, – каже, – на Дiн». – «Чудасiя! Жартуеш, – кажуть, – хлопче? Пропусти, ми й тобi тараньки привеземо». Так де там.

– Не пустив?

– Не пустив. Ідiть, каже, – спитайтеся воеводи.

– Що ж, пiшли?

– А що зробиш? Пiшли. Поставали з возами коло Приказу; i ярма не знiмали: прийде, мовляв, воевода, дасть дозвiл та й рушимо. У Приказi – нема нiкого, рано ще. Почекали з годину. Бачать – iде якийсь москаль, у Приказi служить… До нього… Така думка, може вiн i без воеводи дiло зробить. «Будь ласка, – кажуть, – чи не можна так зробити, щоб з города виiхати, а то вартовий не пускае». – «А ви куди?» – питае. – «Та на Дiн, – кажуть, – по рибу». – «Еге, – каже, – це воеводине дiло». – «А воевода скоро буде?» – «Це теж його дiло». Почекали ще трохи. Бачать, iде пiддячий. Іде, сопе, оперед себе черево несе. Козаки до нього. – «Так i так, – кажуть, – не пропускае вартовий з города». – «А чоломбитню подавали? А поручнi записи маете?» – «Якi ще в бiса поручнi записи? Ми на Дiн по тараню». – «Вот, вот, – каже, – як на Дiн iхати, треба поручителiв мати. Щоб поручилися за вас, що повернетеся з Дону». Чудасiя! – «Та що ви, – кажуть, – пане дяче, та у нас i жiнки i дiти вдома залишаються, ми ж тiльки по тараню». – «А хто вас, – каже, – знае, черкасишок… Може, ви куди задумали пiти геть, а государiв город збезлюднiе». Отакоi!

Запорожець зареготав.

– Це слобода! Недарма Сiрко перебив ваших воевод, iдучи до Брюховецького. Ха, ха…

– Хе, хе… – у тон йому заскрипiв старий Журавель.

– Це правда, залив вiн iм тодi за шкуру сала. А все ж у нас спокiйнiше на слободах, нiж на Правобережжi або в Гетьманщинi.

– Пiд воеводами?

– Та хоча би й пiд воеводами. Горiлку куримо вiльно. З пiв-Хар-кова пiд шинками. Що не хата, то й шинок.

– А у Гетьманщинi чим погано?

– Не погано, не погано. Хто не йде, той скубне. Пам’ятаю, як ще за старого Хмеля казали. Я з ним i коло Жовтих Вод ляхiв бив i пiд Пилявою. Поб’емо ляхiв, не буде в Украiнi нi пана, нi хама. Ляхiв позбулися, своiх панiв позаводили. Той з гетьманом… Той з ляхами… Той з татарвою, а той з москалями… Зi старцiв латану свитину годнi стягнути.

– Петро не такий.

– Хто? Дорошенко? Є тут у нас чоловiк з Правобережжя. Ледве ноги винiс вiдтiля. Каже: татарва Дорошенкова пiв-Украiни ясирем погнала до Криму… Дорошенко! Тьху! – плюнув старий.

– Ач який! Тобi нiхто не догодить. А ви б тут за воевод узялися, а ми б вас пiдтримали… – вдарив запорожець Журавля по плечу.

– Хе, хе! – засмiявся Журавель, – не тi часи. Досить того, що наробив тут Сiрко. Багато народу зубожiло вiд нього… Стiй! – раптом спинився старий. – На пасiцi хтось е… Я чую голоси!

Крiзь гущавину лiсу з пасiки до них долетiв веселий регiт i огидна лайка.

– Ха, ха! – долетiв до них чийсь дужий регiт. – Здорово жиганула!

Дiд, продираючись крiзь кущi, навпростець пiшов до пасiки.

Коло вуликiв стояли три парубки у московських вбраннях i викурювали бджолу. Кiлька вуликiв було перевернуто i лежало на землi. Коло парубкiв стояв великий казан, що в ньому Журавель варив собi кулiш, i москалi, видираючи щiльники, клали мед у казан. Бджоли хмарою гули коло злодiiв, але тi, розмахуючи димучими головешками, вiдганяли iх. Парубки смiялися й гидко лаялися.

– А що ви тут робите? – сказав, пiдступаючи до них, Журавель.

Парубки глянули один на одного, наче вони почули щось невимовно забавне й смiшне.

– С поля ветер… – сказав один з них, що був з сергою у правому усi.

– Ха, ха! – зареготав другий, чорний, як жук.

– С поля ветер… Ха, ха!

Старий Журавель затремтiв вiд гнiву.

– Нащо грабуете пасiку, сучi дiти?!

– Ето он нас так, боярскiх детей?

Третiй, високий з кучерявим волоссям, що вибивалося з-пiд соболевоi шапки, пiдiйшов до дiда й сказав:

– Сам ти сукiн син, черкасiшко поганий! – i, розмахнувшись, ударив старого у скроню.

Старий поточився.

– За що б’ешся?..

– Малчi, сволочь!..

Москаль знову розмахнувся й ударив дiда. Обличчя дiдове заллялося кров’ю, i вiн упав на землю.

– Я тебя ещьо не так…

Але в цей час пiдоспiв запорожець. Дорош бачив, як дорога соболева шапка раптом полетiла на землю вiд дужого вдару запорожця, а власник ii вiд другого стусана з розбитим носом вже лежав поруч дiда.

– Бей хохла! – закричав безусий з сергою.

Вiн та чорний з двох бокiв напали на козака. Дорош з зацiкавленням, тремтячи вiд гнiву, стежив за бiйкою. Йому хотiлося своiми хлопчачими силами допомогти запорожцевi. Але цього було вже не треба. За хвилину i безусий вже лежав на землi, а чорний, ухопившись за живiт, майже рачки, бо у нього захопило подих вiд удару чоботом, пiшов геть з пасiки.

Той, що був у соболевiй шапцi, скочив. Обличчя йому перекосилося вiд злостi, з розбитого носа на каптан падали краплини крови.

– Убью! – засичав вiн.

Запорожець нахилився, ухопив з землi головешку, що, падаючи, випустив з рук москаль в соболевiй шапцi, i тицьнув нею в лице москалевi.

– Аа… – закричав той, ухопившись за обличчя.

Тодi козак кинувся на парубка з сергою, але той не став чекати на нього i побiг з пасiки, а трохи згодом, узявшись за лице, пiшов геть i власник соболевоi шапки. Козак пiдiйшов до шапки i ногою далеко вiдкинув ii услiд москалевi.

– Вiзьми свою шапку, москалю!

Москаль узяв шапку i погрозив кулаком на запорожця:

– Я тебе етого не забуду! – обернувшись, крикнув вiн.

– Іди вже, поки я зовсiм не одбив тобi пам’ятi.

Запорожцевi теж не минула даром бiйка з москалями. Пiд лiвим оком у нього красувався добрий синець, а сорочка розiдрана була майже до пояса – це постарався москаль з сергою.

Старий Журавель сидiв на землi, ухопившись руками за голову.

– Ну, старий, – пiдiйшов до нього козак, – уставай. Бачу тепер i я, що добре вам живеться на слободах!

Вiн з Дорошем пiдвели й поставили Журавля на рiвнi ноги i одвели до куреня.




ІІ. ПРИКАЗ


У Приказi. – Харкiв у донесеннях воеводи. – Пiддячий та муха. – Площа перед Приказом. – Три чоломбитнi. – Чоломбитня. – Воевода.

В Приказi нудно, жарко й скучно. У маненьке вiконце з зеленуватим круглим склом б’еться й дзижчить велика синя муха. На чверть вище е розбита шибка, i муха б легко могла вилетiти на двiр, де так ясно свiтить сонце, де вiтер приносить легенький запах лiсу, де на небi кучерявляться бiлi яскравi хмарки, але й така проста думка не впадае мусi в голову, i вона, вдарившись об скло, падае на пiдвiконня; хвилину гуде, лежачи на спинi, i дригае ногами, бо не знае ще, як стати на ноги; потiм випадково таки стае, схоплюеться й знову кидаеться i б’еться в скло. За невеликим столом, що його чотири ноги мiцно врито в земляну долiвку, сидить приказний дячок i дряпае по товстому шкарубкому паперi гусячим пером. Інодi вiн бере з пiсочницi бiлий чистий пiсок i посипае на папiр. Вiн переписуе до-несiння воеводи про те, що город Харкiв стоiть «помiж двома рiчками – Лопанню та Харковом, стiна круг нього довжиною 475 сажнiв, дубова, з обламами, катками терасами. Що за стiною е рiвчак у два сажнi завшир i два сажнi глибини; що по стiнах десять дерев’яних башт, а башти критi гонтом; що в Тайницькiй баштi е тайник з ходом у шiстнадцять сажнiв до рiчки i в тайнику е колодязь, але води в ньому вже нема, i так далi.

Пише те, про що пише майже кожного року новий воевода, бо воеводи не довго засиджуються на одному мiсцi: московський царський уряд не любить, коли воевода призвичаюеться до людности, а люднiсть до нього. Пiдгодувався, мовляв, трохи, дай i iншому попоiсти.

Цi донесiння давно набридли приказному. Йому, як i мусi, що б’еться в скло, хочеться на волю, на сонце й свiже повiтря; хочеться заглянути у шинок, де дешева горiлка й весела компанiя, де можна потай пограти в зернь. Але цього не можна зробити тепер, бо пiддячий тут, у Приказi. Вiн стоiть коло вiкна, спиною до приказного i дивиться на муху, що досi ще б’еться в вiкнi. Йому теж нудно й скучно, але вiн не може пiти геть з остогидлого Приказу, бо незабаром мае прийти воевода. А воевода тепер сидить на ганку воеводського будинку, у холодочку, розперезавшись, в розхристанiй сорочцi, i п’е холодний квас. Гладкому воеводi жарко й душно, i вiн з огидою думае, що треба по такiй спецi йти до Приказу i одписувати бiлгородському воеводi про те, де й коли вартовi, козаки бачили «воровских и воинских людей татарских», «не чинили ли над ними промысла», чи стрiляно по них i коли стрiляно, то скiльки зроблено по татарах пострiлiв з рушниць, бо бiлгородський воевода пильно доглядае за государевим пороховим «зельем» i, в свою чергу, одписуе про все до Москви.

Коли муха, вдарившись у скло, знову впала на пiдвiконня, пiддячий нацiлився i придавив ii пальцем. Муха хруснула пiд дужим пальцем пiддячого, дригнула востанне вже волохатими нiжками i завмерла. Пiддячий взяв ii за крильце i почав розглядати, якi в неi голова й очi, але це скоро обридло йому; вiн кинув ii на долiвку i придавив ногою. Приказний, задивившись на пiддячого й муху, перестав рипiти пером.

– Ну? – повернувся до нього пiддячий.

Приказний устромив носа в папiр i знову зашарудiв, як тарган.

«…да у ворот башни i в самой башне пищаль, да у вестовой башни вестовая пищаль и обыкновенная; да в средней глухой башне пищаль.

Да у сьезжей избы пищаль медная, да в избе железная затинная; да у погреба с зельем пищаль», – скрипiв, виводячи пером, приказний.

Вiн схилив голову i навiть язика висолопив, а мухи дзижчать i в’ються над його лисою спiтнiлою головою.

Пiддячий, притулившись ситим черевом до пiдвiконня, нудиться й дивиться у вiкно. Перед ним давно обридла й знайома картина: велика порошна, поросла бур’янами й колючками площа, а край неi, там, де йде узвiз на Подiл, недалеко вiд Троiцькоi башти, стоiть ма-ненька дерев’яна Успенська церква, а поруч неi – дерев’яна дзвiниця. Церква й дзвiниця оточенi тином, а з-за тину виглядають хрести цвинтаря. Нема нiкого на площi. Але ось на дорозi, коло церкви, з’являеться вiз з сiном; на возi сидить хлопець у солом’янiм брилi, а коло волiв поважно йде чоловiк з батогом, лiниво гукае на воли i ссе люльку. Курява пiдiймаеться з-пiд ратиць i воза так, що iнодi i чоловiка i волiв зовсiм не видно, i тiльки бриль та бiла сорочка хлопця маячать на тлi блакитного палкого неба.

«…а в глухой башне от реки Лопани пищаль…» – виводить, схиливши голову, приказний дячок.

…На другiм кiнцi площi стоять шинки харкiвських козакiв та мiщан. Шинкiв багато i стоять вони майже один коло одного. Шинок можна пiзнати зразу: коло шинку на довгому дрючку висить пляшка. Цю вивiску видно здалека, i рiдко який козак або мiщанин харкiвський, проходячи повз, не спиниться, задумавшись перед пляшкою: зайти чи не зайти до привiтного садочка коло шинку, у холодок пiд пляшку?..

Чоловiк, що йшов коло воза з сiном, теж спинився коло пляшки, почухав потилицю, наче що пригадуючи, i, махнувши рукою хлопцевi, зайшов у шинок. Хвилин за п’ять вiн вийшов, утираючи вуса, i гукнув на воли.

Знову нема нiкого на площi i нема пiддячому на чому спинити ока. Вiн уже хотiв одiйти од вiкна, як маленькi зiркi очi його раптом побачили три постатi, що в цю хвилину з’явилися з-за рогу кривенькоi вулицi. Видно було, що всi трое балакали враз i розмахували руками. Коли люди цi пiдiйшли до Приказу, пiддячий почув, як хтось з них спитав у сторожа, що куняв у холодочку коло Приказу:

– Воевода в Прiказе?

– Нетутi.

– А где он?

– Дома. Подьячiй тут.

– Пойдi скажи, что дети боярскiе с челобiтной к боярiну.

Але пiддячий, почувши розмову, сам вийшов на ганок. Вiн навiть спинився на порозi, побачивши, у якому виглядi були дiти боярськi: у високого, що в соболевiй шапцi, розбитий нiс; кров засохла на вусах i бородi; у молодця з сергою лiве око розпухло, i круг його, наче хто провiв пензлем, пишався здоровий синяк; третiй був бiлий як крейда; видно було, що його нудило; вiн трохи зiгнувся i держався обома руками за живiт.

– Кто ето вас етак разукрасiл? Уже успелi побивать в кабаке?

– Крест святой, – перехрестився молодець з сергою, – маковой росiнки во рту не било.

– Оно i вiдно. С чем пожаловалi?

– Обiдели нас черкаси i бiлi чем попадя смертним боем.

Пiддячий хотiв був розпитати, хто бив i коли бив дiтей боярських, але побачив, що на площi з’явилася товста постать воеводи. Вiн iшов поважно, спираючись на високу патерицю. Пiт струмками лив з-пiд високоi шапки воеводи, вiн часто спинявся й витирав чоло червоною хусткою, що ввесь час тримав у лiвiй руцi.

– Вот iдьот воевода, – сказав пiддячий, – ему поведайте про свою обiду.

Побачивши воеводу, дiти боярськi переглянулися i, раптом зiгнувшись, наче по командi, уклонилися до землi i стояли так, звiсивши руки долу, доки воевода пiдiйшов до них близько.

– Что за людi? – спитав воевода, бачачи тiльки потилицi боярських дiтей.

– Велi слово молвiть, боярiн. Вислушай нас, холопов твоiх!

– Говорi! Ну-ну… – протягнув воевода, глянувши на молодцiв, що вже випростувалися i стояли перед ним у всiй своiй красi, – здорово вас обработалi!

Молодець у соболевiй шапцi витягнув з пазухи згорнутий папiр i, уклонившися ще раз, подав його воеводi.

– Не гневайся, боярiн, прiмi челобiтную на черкасiшку Журав-льова Денiску, пчельнiк у нево возле речкi.

– Чiтай! – передав воевода папiр пiддячому.

Пiддячий розгорнув папiр.



«Бют челом, – почав вiн, – холопишки твои, дети боярские городовой службы Ивашка Стрешньов да Митька Гусев да Гришка Емельянов. В нышешнем 181 году (1673), июля в 15-й день, пошли мы, холопы твои, на пчельник черкасишки Журавлева Дениски купить меду, а он, Дениска Журавлев, меду нам не продал, а всячески непотребными словами нас поносил и бил нещадно чем попадя; а там у него на пчельнике хоронится воровской человек из запорожских казаков, нам неведомый, и тот бил нас, служилых твоих людей, и шапку с меня, Ивашки Стрешньова, сорвал и ногой кинул…»


– Ето какой же Журавльов? – спитав воевода, глянувши на пiддячого.

– Денiска, престарелий уже человек, Ивана Журавльова отец. Пчельнiк держит возле рекi Харькова, по Белгородской дороге.

– Вот что, – сказав воевода пiддячому, – скажи ти Гвоздьову, чтоб взял с собой с десяток стрельцов, да пошол он на пчельнiк к Журавльову етому, i пусть возьмут запорожского казака, что хоро-нiтся у него на пчельнiке, да и его, старого дурака Денiску, прiхватят; а ти допросi хорошенько, откуда такой явiлся казак, да кто он. Может, он iз тех молодцов, что лiсти прелестние разносят, как прi гет-манiшке Брюховецком било. А дело ваше, – звернувся вiн до боярських дiтей, – разберьом. Послушать вас, так ви агнци непорочние, води не замутiте. Особлiво ти! – тицьнув воевода пальцем на молодця у соболевiй шапцi. – Я тебя, Ванька Стрешньов, хорошо знаю: ти охулкi на руку не положiш.

– Верiш совестi, боярiн, как перед отцом родним.

– Знаю, знаю. Говорiть ти умееш.

Воевода повернувся i, важко пiднявшись по схiдцях, зайшов до Приказу.

Дiти боярськi пошепталися помiж себе i пiшли геть вiд Приказу. Перейшовши майдан, вони завернули за рiг вулицi i зайшли у шинок, що його не було видно з вiкон Приказу,

Коли воевода увiйшов до Приказу, дячок, що писав там за столом, устав i низько вклонився.

– Здравствуй, Мiтрiч, – поздоровкався з ним воевода, – а где же другiе дьячкi, что-й то iх не вiдно?

– Семенича я, по твоему прiказу, боярiн, послал допросiть лю-дей, что убеглi iз Азова… – вiдповiв за дячка пiддячий. – Ти велел не допускать iх в город, пока не виведают, нет лi там, в Азове, морового поветрiя.

– Так, так… Помню. Не вернулся еще Семенич-то?

– Нет.

– А другой?

– Другой… Не знаю, как i сказать тебе, боярiн. Запьянствовал.

– Чтой-то часто больно? Давно батогi по ньом плачут. Ужотко верньотся. Ну что, есть вестi какiе?

– Прiходiлi тут черкаси с осадчiм своiм Старочудновим. С ватагой своей он сейчас на Подоле стоiт.

– Что ж ему надобно?

– Не терпiтся. Спрашiвал, нет лi вестей от белгородского воеводи.

– Іш, скорий какой. Месяц назад только отпiсалi князю, уже i ответ ему подай! Дiвiт меня не мало Розрядний Прiказ Московскiй. І льготи етiм черкасiшкам всякiе, i вольностi. Моя б воля – дал би я iм вольность: запiсал би iх всех в холопи крепостние.

– Хе, хе! – засмiявся пiддячий.

– Чего смейошся? Право слово.

Воевода позiхнув i перехрестив рота.




III. В ШКОЛІ І ДОМА



Бiлгородська криниця. – Старий Харкiв. – Дорош та пiвень. – Школа. – Мандрiвний дяк. – Цурка. – Людинахор. – Стара шкiльна наука. – Горщик з кашею. – Бровко. – У садку коло шинку. – Дорошiв батько. – Наскок татар на чумацьку валку

Забарившись з купанням i на пасiцi, Дорош зовсiм забув про те, що йому треба йти до школи. Звичайно, вiн не дуже поспiшав туди, але тепер вiн побiг, як лоша. На це було багато причин: перше те, що вiн занадто спiзнився, i йому, мабуть, буде хльос вiд бакаляра; друге – це було вже приемнiше – вiн жадав розповiсти товаришам про те, як запорожець наклав кацапам; i трете – це було найприемнiше – похвастатися, що вiн навчився плавати.

Вiн швидко пiшов дорогою, що лягла попiд самою горою. Праворуч вiд нього пiдiймалася глиняна круча, i лiворуч були садки й пасiки козакiв. Вiн спинився тiльки на хвилину коло криницi, що вибивалася з-пiд кручi i прозорим струмком вибiгала на сiрий порошний Шлях.

Коли Дорош пiдiйшов до криницi, бiля неi стояла молодиця i вiдром брала воду. Хлопець мiг би попросити напитися у неi, але це було б дуже просто i звичайно, через це вiн лiг на землю i, устромивши губи, почав смоктати холодну, як лiд воду.

– Ач, – сказала молодиця, пiдiймаючи на плече коромисло, – ковтае, як цуценя!

Вода з криницi, особливо в таку спеку, здавалася Дорошевi солодкою, як нiколи. Напившись, вiн пiднявся нагору i пiдiйшов до башти, де висiв вiщовий дзвiн. Од грубоi та високоi стiни города й башти падали густi тiнi, а з глибокого рiвчака, що оточував стiну, пахло вогкiстю, лободою й ще чимсь не дуже приемним, бо туди, у рiвчак, частенько завiтали в тяжку хвилину i перехожi люди i, особливо, вартовi козаки, що стояли по баштах i бiля ворiт.

Промайнувши ворота, де в холодочку спав вартовий козак, До-рош кривенькими вулицями пiшов до школи. Хати, критi очеретом, виглядали з-поза тинiв i мружилися на Дороша кругленьким зеленкуватим склом своiх невеличких вiкон. Вiтрець тихенько гойдав пляшки коло шинкiв. У глибокому поросi вулицi купалися кури. Червоний пiвень, з розбитим у частих бiйках гребiнцем, злетiв на тин, войовниче затрiпав крильми i роззявив дзьоба, щоб оголосити й повiдати свiтовi ще одну перемогу, але Дорош, нацiлившись, запустив у нього грудкою землi. Грудка влучила в шию спiвцевi, i вiн, крякнувши i збившись з тону, ганебно злетiв у бур’ян. Наздогiн хлопцевi полетiло кiлька не дуже ласкавих слiв вiд господинi пiвня, що в цю хвилину виносила попiл i виглянула на вулицю, але ii побажання тiльки трохи вiдсвiжили гарячу голову хлопця, що летiв вже вулицею, знiмаючи п’ятами сiру куряву.

Коло школи, що мiстилася в хатi, недалеко церкви, товаришiв уже не було; всi вони сидiли в школi i з ii вiкон вилiтало голосне гудiння школярiв.

Коли Дорош зайшов у школу, вiн побачив давно знайому картину: за двома довгими столами сидiло чоловiка п’ятнадцять школярiв. Перед ними лежали книжки й чорнi дощечки, що на них учнi писали крейдою. Кожний з них бубонiв свое: той читав Псалтир, той Часо-слiвця, а найменшi гризли склади.

Пан директор, бакаляр i мандрiвний дяк, в однiй особi Панаса Йосиповича Цурки, в той час стояв спиною до дверей i водив указкою перед носом Митра Стрiхи, приятеля Дорошевого, що нав’язав йому на рiчцi «сухарiв».

Бакаляр був високий, дужий чоловiк у довгому вицвiлому пiдряснику; на спину йому, як у доброi дiвчини, звисала товста коса.

Цей дяк, на думку панотця Успенськоi церкви, був чудернацькою i непокiрливою людиною: усе вiн перевертав на свое. Так, у акатистi св. Пименовi вiн спiвав: «Святий Пимене, отче, моли Бога о нас!», а треба зовсiм навпаки: «Отче Пимене, моли Бога о нас!»

– Ну, що ото ти спiваеш дяче, – скаже йому пiп, – хiба ж там сказано: «Пимене отче?»

– А як, по-вашому, панотче: «одчепи мене?» А люди скажуть? Зачепився, скажуть, дяк, та й молиться: «одчепи мене!» Од чого одчепи? Нi, треба спiвати: «Пимене отче!»

Коли вiн спiвав на клiросi, вiн сам собi задавав тону: та-та-та! І все таки нiколи не попадав у лад поповi. Інодi дехто зi старих козакiв, що чули навiть, як спiвають учнi колегiюму у Киевi, ставали поруч нього на клiросi i намагалися пiдтягувати дяковi, але це була марна й зухвала спроба: дяк спiвав на всi голоси зразу. Це була лю-дина-хор!

– Отложим попече… – починав дяк дишкантом, – попече-ние… – пiдхоплював вiн альтом, – попечение! – закiнчував вiн уже басом.

– Що, – пошепки звертався вiн до необережного прихильника клiросного спiву, – не пiдладиш? Хе, хе! Це ж – партесне!

Особливо зворушливо було чути, коли вiн, всiм вiдомий п’яниця, з «апостолом» виходив на середину церкви i починав низьким басом: «Братiе… у! Не упива…у… теся вино… ум! В нем бо есть блу-у-д!»

– Ну, й добре прочитав апостола дяк, – балакали козаки пiсля служби Божоi в шинку, вихиляючи чарку горiлки, – як узяв: в нем бо есть блуд!.. Така гадка, що й стеля повалиться!

Дорощ спинився у дверях i подивився на широку спину бака-ляра.

– Ану читай, – сказав дяк Митровi.

– Наш – есть – буки – он… Наш – есть… Не, буки – он… бо, не… бо… Небо.

– Так. Ану прочитай ти, – показав вiн Дубовиченковi, що одним оком дивився у книжку, а другим кинув на Дороша, що стояв у дверях.

– Твердо, – люди – он… – почав Дубовиченко.

– Ну! – грiзно сказав дяк.

– Твердо – люди – он…

– Чув вже. Що вийшло?

– Тллл… – потягнув хлопець. – Тллл… он!

Дякова указка прийшлася по руках хлопця. Хлопець почухав руку i сховав ii пiд стiл.

– Читай ще!

– Тллл… – знову заспiвав Дубовиченко, – тлл… о!

– Що вийшло?

– Тло.

– Так.

З хлопця котив пiт. Гаспидська, тяжка й незрозумiла ця наука. Ось три букви: «твердо», «люди», «он», – довго, а як складеш виходить коротеньке слово: «тло». І «твердо», i «люди», i «он» – зрозумiло, а складеш – «тло», i кат його знае, що воно за «тло».

Пан бакаляр обернувся й побачив Дороша.

– «Се жених грядет во полунощи», – сказав вiн.

– «…i блажен муж, iже обрящет бдяще…» – пiдказ хтось ззаду.

– Мовчи. Пiзненько прийшов до школи. Бачу, що давно не куштував рiзки, але сьогоднi субота, i це дiло можна поправити во бла-говремение, тим паче, що…

– Пане дяче! – перебив його Дорош, – батько прохали вас до себе. Вони завтра iдуть на винницю, то може й ви з ними поiдете? Батько казали, що там добре полювання коло винницi.

Це було дуже приемно слухати бакаляровi. Вiн був завзятий мисливець, а до того ж там була винниця i можна буде добре випити, а це дяк любив.

– Гм! – сказав вiн, – так ти кажеш, батько iде у винницю?

– Еге! Вони сказали ще, що коли згодитесь, щоб приходили увечерi. З вечора й iхатимуть.

– Добре, – сказав дяк, – сiдай. Тепер я бачу, що ти спiзнився через те, що… Читай! – раптом звернувся до дорослого вже учня, що якось насмiшкувато поглядав на нього.

Учень, у якого вже досить густо засiялися вуса, учився рокiв зо п’ять у дяка. Вiн вже мiг читати Псалтиря i через це жваво, але якимсь тонким, наче його хто придушив, голосом, почав:

– «Помилуй мя, Боже, по великой милости твоей i по множеству щедрот твоiх очисти беззаконня моя… Найпаче…»

– Добре, добре, – казав дяк, але вiн зовсiм не слухав школяра: думки його були повнi полювання та випивання на винницi у Доро-шевого батька.

– Пане дяче! Пане дяче! – закричало з пiвдесятка молодих голосiв, – Клименко, Клименко Петро прийшов!

– Що? Га? – спитав дяк,

– Клименко Петро прийшов!

У дверях стояв вродливий парубок рокiв вiсiмнадцяти. Солом’яний бриль свiй вiн держав пiд пахвою, а в руках тримав горщик, вкритий гарною хусткою.

– Добридень, пане дяче! – уклонившися, сказав парубок. – Спасибi за ласку й науку!

Вiн уклонився ще раз i подав горщик дяковi.

– Спасибi, спасибi, – казав дяк, беручи горщик. – Спасибi й тобi, що не лiнувався й учився добре.

Вiн зняв хустку з горщика, похвалив ii i заховав хустку у кишеню, а горщик поставив на стiл.

Парубок цей скiнчив вже школу i прийшов дякувати бакаляровi за навчання. Вiн принiс, як це водилося, горщик з солодкою кашею.

– Прохали тато, щоб приходили до нас, – сказав парубок.

– Добре, добре. Подякуй батьковi й вiд мене i скажи, прийду, як тiльки повернуся з винницi. Ти куди? – раптом вдарив дяк по руцi Дубовиченка, що запустив лапу в горщик з кашею, – не для тебе одного!.. Ну, хлопцi, на сьогоднi годi. І завтра… Подумав трохи, – i позавтра вчення не буде. Купайтеся, ловiть рибу, а наловите – дяка не забудьте, а у вiвторок знову за книжку.

Хлопцi, як скаженi, вихопилися з школи. Попереду з горщиком бiг Дубовиченко. Вiн хапав повною жменею кашу i набивав собi рота.

– Дай менi, дай менi! – неслася ватага хлопцiв за ним.

Десятка пiвтора рук ухопили за чуб i руки хлопця й посадили його з горщиком на колiнах на землю. Пiсля цього хлопцi з’iли кашу, а горщик розбили на дрiбнi черепки i розкидали iх по дворi.

Дорош розповiв товаришам про пригоду з запорожцем, i всi хлопцi пожалкували, що не залишилися на рiчцi i не побачили запорожця й бiйку з москалями. Хлопець iшов додому в дуже приемному настроi. Нi, сьогоднi таки щасливий для нього день: вiн навчився плавати, познайомився з запорожцем, який, на його погляд, був надзвичайною людиною; бакаляр не дав йому хльости, хоч сьогоднi була субота, так би мовити, узаконений для цього день. Крiм того, вiн був певний у цьому, батько вiзьме його на винницю, де, мабуть, пробуде днiв зо два, а то й бiльш, а це вже не те, що школа з азбукою та Псалтирем.

– Там коропи – о! – показав вiн аршина пiвтора руками приятелевi своему, Дубовиченковi, що йшов разом з ним, – а риба береться щохвилини. Ледве закинеш – вже й сiпа, вже й сiпа. Тiльки тягай. А верстви зо три за винницею – бобровi гони. Бобер гризе, гризе, а дерево як затрiщить, як зламаеться, та у воду – хлюсь!

Але важко було здивувати такого досвiдченого рибалку, за якого вважав себе Дубовиченко. Вiн i сам бачив бобрiв i тягав коропiв ще бiльших за тих, про яких розповiдав Дорош. Вiн навiв кiлька прикладiв зi свого рибальського життя, i хлопцi, розмовляючи таким чином i прибрiхуючи трохи, як це водиться серед мисливцiв та рибалок, дiйшли до своiх хат i розiйшлися.

Ворота батькового двору були одчиненi, а серед двору, стояв вiз з сiном. Пара сiрих волiв лежали коло вiйя з ярмом i ремигали. На вiйi сидiв маненький хлопець, Дорошiв брат, у солом’яному брилi i, звiсивши ноги, гойдав ними в повiтрi. В правiй руцi вiн тримав шматок паляницi, а в лiвiй – окраець житнього хлiба, по черзi вiдкусю-вав i iв то паляницю, то хлiб. Коло нього сидiв собака Бровко. Не зводячи очей з хлопця, вiн махав волохатим з реп’яхами хвостом i пiдiймав круг себе легеньку куряву.

– Бровко! – крикнув Дорош.

Собака оглянувся i ще дужче замахав хвостом, а Дорошiв брат вiд несподiваного оклику коливнув ногами i звалився з вiйi. Хлiб випав з рук хлопця, бриль покотився по землi, а сам вiн повалився на спину i, дригаючи ногами, заревiв на весь двiр. Скориставшись з цiеi нагоди, Бровко пiдiбрав з землi хлiб i обережно, глянувши скоса на Дороша, витягнув у малого з руки i шматочок паляницi.

На крик хлопця з хати вийшла Дорошева мати i пiдняла його.

– Чого ти, Івасю? – обтрушуючи сорочку, спитала вона.

– Ги, ги! – пхинькав Івась.

– Вiн з вiйя звалився! – пояснив Дорош.

– А де тато?

– У садку, пiд грушею.

Батько Дорошiв, розкинувшись на весь свiй великий зрiст, лежав на животi пiд грушею, а голову вкрив хусткою вiд мушнi. Ноги вiн розкинув, наче букву iжицю, а на закаблуках чобiт виблискувала пара нових пiдковок. Люлька курилася в травi.

Дорош хотiв був розбуркати батька, як з сусiднього садка, де був шинок, почувся голосний регiт i московська лайка.

– Ну, попадьотся, стерва, воеводе – он ему покажет!

Голос здався Дорошевi за знайомий. Вiн пiдiйшов до тину, що роздiляв садки, i, пiдвiвшись навшпиньки, заглянув у сусiднiй садок. Пiд яблунею коло хати стояв стiл з закускою й питвом, а за столом сидiло трое знайомих вже боярських дiтей. Вони вже були п’янi, голосно балакали i щохвилини вихиляли чарки.

– А здорово я ввернул челобiтную про запорожца! – долетiв до хлопця голос москаля в соболевiй шапцi. – Ха, ха! Наши ребята шутiть не будут: живо скрутят голубчiку рукi, да по сусалам. Я б ему, сукiному сину, весь чуб повидергал.

– А как ти узнал, что он запорожец? Все ведь онi черкаси, хох-латие!

– Прiгляделся я к нiм у Івашкi Серка, когда он полковнiком харьковскiм бил. Такi хохлов к нему немало хаживало.

– Что ж ему будет, запорожцу то?

Москаль в соболевiй шапцi вихилив чарку i став закусювати таранею.

– Что будет? – спитав вiн, випльовуючи кiстки. – Батогами его хорошенько, чтоб не шлялся по государевим городам да не смущал народ. А потом к князю в Белгород, а тот iлi сам расправiтся, iлi в Москву пошльот, а там разговори кароткiй.

Ванька Стрешньов пiдняв руку до носа i показав, як рвуть обценьками нiздрi.

– Здорово!

Дорош зрозумiв не все, що балакали москалi, але здогадався, що балакали вони нi про кого iншого, як про його нового знайомця запорожця, що був на пасiцi у Журавля. Вiн знав, що до Москви спроваджують усiх непокiрних московському урядовi. Коли таку значну людину й кошового отамана, як Сiрко, надiслано до Москви, а вiдтiля запроторено аж до Сибiру (Дорош знав про це вiд батька), то що ж буде запорожцевi?

Вiн розбудив батька i, збентежений, пiшов за ним до хати. Коли Дорош iшов iз школи додому, йому добре хотiлося iсти, але тепер страва якось не йшла йому в рот.

– А ти чого не iси? – спитала мати. – Наiвся, мабуть, смiття отого – лопуцькiв та калачикiв?

– Нi, я кашу в школi iв.

– А що, – спитав батько, – хiба хто скiнчив науку?

– Клименко Петро дякував бакаляровi кашею.

– Який Петро? Іванiв син?

– Атож.

Дорош дуже радий був з того, що так легко викрутився зi свого прикрого становища: ну, як скажеш батьковi, чого йому iсти не хочеться? Ледве скiнчили обiдати, вiн шмигнув до ворiт.

– А ти куди лагодишся? Хiба не поiдеш зi мною на винницю?

Хлопець ляснув себе по головi: вiн i забув попередити батька, що прийде дяк.

– Тату! Пан бакаляр казали, що поiдуть з вами на винницю.

– Ну, що ж, веселiше буде. Коли вiн прийде?

– А ви коли iхатимете?

– Та ось, як упораюся з сiном. Мабуть, надвечiр. А ти куди?

– Купатися. А я вже вмiю плавати! – похвастався хлопець.

– Ач, який? Хто це тебе навчив?

– Запорожець!.. – мимоволi вихопилося у хлопця.

Вiн навiть затулив рота, так неприемно було йому, що вiн проговорився.

Батько похмурився. Вiн не дуже долюбляв воеводу та московський уряд, але при повстаннi, що пiдняв Сiрко п’ять рокiв тому, вiн, як i бiльшiсть козакiв Харкiвського полку, не зрадив Москви i навiть палив з гармати по Сiркових ватагах, коли той спинився, йдучи до Брюховецького зi Змiева, пiд стiнами Харкова. Вiн одразу, як i воевода, подумав, що запорожець був з тих, що пiдбивають нарiд на повстання. Вiн на власному досвiдi, живучи на Правобережнiй Украiнi, упевнився в тому, що пiсля повстання i смерти Хмельницького, гетьмани тiльки сперечалися за булаву, йшли вiйною один на одного, а вiйсько iхне грабувало нарiд, руйнувало мiста й села. Нарiд, зубоживши, подавався шукати кращоi долi на Московщину й заселяв Дике Поле на кордонi Московськоi держави.

І тут не всiм був мед: треба було i про свiй хлiб дбати, i одбива-тися вiд татарських загонiв, i нести важку сторожову службу. Але тут, проте, було спокiйнiше, нiж на Правобережнiй Украiнi, а поява запорожцiв, як думав Дорошiв батько, загрожувала цьому спокоевi. Вiн замислився, а Дорош дивився на нього i не розумiв, що так засмутило батька.

– Де ж ти бачив запорожця? – глянувши в очi хлопцевi, спитав вiн.

– На пасiцi, у Журавля. А Журавлеву пасiку пограбували москалi.

Батько здивовано подивився на Дороша: от тобi й спокiй!

– Як пограбували? Коли?

– Сьогоднi. Але запорожець добре наклав москалям!

Хлопець розповiв батьковi про бiйку боярських дiтей з запорожцем i про iхнi балачки у садку, коло шинку.

– А запорожець знае вас, – додав Дорош, – вiн каже, що колись вас, тату, вiд татарського аркану визволив.

– Стривай, стривай… – задумливо сказав батько.

Наче хто пiдняв перед ним завiсу, що ховала за собою його минуле: шляхом, що колись, ще за першого харкiвського воеводи Селiфонтова, пробили харкiвськi козаки до Торського солоного городка, iде чумацька валка з сiллю. Вози риплять, курява хмарою в’еться з-пiд колiс. На передньому возi стирчить дрючок, а на дрючку б’еться й телiпаеться пучок сивоi тирси. Високо на мiшках з сiллю сидить пiвень: вiн кукурiкае на зорi, будить чумакiв та розважае iх у дорозi.

Ой покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами, козаками, на Вкраiну, на слободу… —

заводить Пашко Олiйниченко, що йде попереду.

На Вкраiнi всього много i пашi, i браги… —

пiдхоплюють заднi:

Не стоять там вражi ляхи, козацькii враги.
На Вкраiнi суха риба iз шапраном,
Будеш жити з козаком, як iз паном.
А у Польщi суха риба iз водою,
Будеш жити з вражим ляхом, як з бiдою…

І раптом усе змiнилося: з гиком вилетiв з балки татарський загiн. Олiйниченко з розрубаною головою повалився на шлях; сусiд Омель-ко, що йшов поруч нього, полiг вiд стрiли, що вп’ялася йому в груди, а вiн, Наливайко, ухопив рушницю з воза i хотiв випалити у татарина, що летiв конем просто на нього. Але раптом щось збило його з нiг i потягло по землi.

Що далi було – не пам’ятав Дорошiв батько. Коли вiн розплющив очi, то побачив, що коло нього стоiть молодий запорожець, майже хлопець, а поруч нього, звалившись з коня, лежить у калюжi крови татарин. А коли Наливайко пiдвiвся й оглянувся навкруги, то побачив, що ватага запорожцiв добивала поранених татар i в’язала руки здоровим.

– Хто ж ти такий i за кого менi Бога молити, що не дав посиротити дiточок маленьких? – спитав Наливайко.

А запорожець засмiявся, та й каже:

– Ну, заспiвав Лазаря. Великий з тебе молельник, – та й повернувся й свиснув свого коня.

Потiм вже дiзнався Наливайко, що звали того запорожця Павло Глек.

Ось що згадав Дорошiв батько, задумливо глянувши в вiчi своему синовi.

– Стривай, хлопче! – сказав вiн Дорошевi. – Цю людину не можна вiддати на поталу воеводi. Бiжи на пасiку до Журавля та по-переди запорожця. Хай заховаеться поки, а потiм ми сховаемо його на винницi.




IV. НА ДОРОЗІ



Бандурист з поводатирем. – Валка поселенцiв осадчого Старочудного. – Пiсня. – Дорога на Хорошiв. – Погоня. – «Добре пiдвiз москаля!»

Надвечiр з пасiки Журавля вийшов старий слiпий бандурист. Видно було, що вiн колись був високою, дужою людиною, але тепер вже трохи зiгнувся i важко спирався на плече босоногого хлопця повода-тиря у великому брилi, насунутому хлопцевi аж на очi. Бандурист iшов, пiдвiвши голову i невидющими очима дивився перед себе.

Коли вони пiдiйшли до Белгородськоi криницi, коло неi стояло чоловiка десять озброених москалiв i розпитували щось у молодиць, що брали з криницi воду.

Слiпий з поводатирем не пiднялися в старий город, що своiми дерев’яними стiнами висився праворуч над ними, а пiшли берегом рiчки, обiйшли город i зайшли у новий острiг стiни, що його три роки тому збудував воевода, Сухотiн. Серед вулиць i по дворах стояли вози з майном, плугами, боронами й домовим скарбом. Це була валка поселян з осадчим Старочудним, про якого приказний дяк казав воеводi.

Сонце вже сiло i над городом стояла тепла лiтня сутiнь. Вогники багаттiв блимали помiж возами поселян; молодицi та дiвчата зустрiчали худобу, що поверталася з пашi додому; повiтря було повне диму й запаху страви. Собаки поселян кидалися на перехожих, гризлися й мiряли своi сили з мiсцевими псами. Блiдий мiсяць вже стояв над городом.

Бандурист та хлопець швидко йшли помiж возами, поспiшаючи, поки не зачинилися ворота острогу. Потiм перейшли греблю i вийшли на дорогу, що вела на Хорошiв. На дорозi не було нiкого, i вона бiлуватим пiском своiм виблискувала при блiдiм свiтлi мiсяця. Трохи згодом вони побачили мажу, що стояла серед дороги. Чорна тiнь вiд мажi падала на дорогу незграбною плямою. Коли бандурист та хлопець пiдiйшли до неi, вiд мажi з тiнi одiйшли два чоловiки з рушницями i запитали подорожнiх:

– Хто iде? Що за люди?

Бандурист та хлопець спинилися.

– Це батько! – шепнув поводатир бандуристовi.

– Мовчи! – тихо вiдповiв той, а потiм голосно сказав:

– Добрий вечiр! А скажiть, будь ласка, чи сюди дорога на Жу-равлiвку?

– А ви хто такi? – знову запитав чоловiк з рушницею,

– Слiпий з поводатирем.

– Мабуть, у тебе, дiду, i поводатир слiпий, що завiв тебе сюди. Хiба ж це дорога на Журавлiвку? Це – дорога на Хорошiв.

– На Хорошiв? Ти скажи… Хоч ночуй серед дороги. Ач куди завiв, капосний хлопець. Ну, що тепер робити? Було б заночувати у городi: там у мене й чоловiчок знайомий е, Наливайко Семен. Та й дiло е до нього… – бурмотiв дiд.

– А нащо тобi Наливайко Семен? – пiдозрiло запитав чоловiк з рушницею.

– Та так… дiло е…

– Яке? – грiзно вже запитав чоловiк.

Видно було, як старий затрусився вiд жаху.

– Хто це? Хто це? – голосно зашепотiв вiн, нахиляючи до хлопця. – Чи не розбишаки якi?

– Кажи, яке дiло у тебе до Семена Наливайка?

– Дiло?.. – мимрив дiд. – Та ось яке: кланявся йому мурза ногайський з того свiту, що тягав його колись на арканi коло Тору!

– Тьху, чортяка! – вилаявся чоловiк, – я й не впiзнав тебе… А це – Дороше?

– Це – я, тату! – засмiявся поводатир i зняв бриля.

– Це ти, Дороше? – почувся дiвочий голос з возу.

Дорош, придивившись, побачив свою старшу сестру, що пiдвелася й дивилася на нього з мажi.

Батько Дорошiв, знявши шапку, цiлувався з запорожцем.

– А… – сказав другий чоловiк, що досi стояв мовчки коло До-рошевого батька, – це мiй молодчик Дорош. Так ось на кого чекав Семен серед дороги. Ти що це, у поводатирi найнявся?

– У поводатирi!

– Дивнi дiла твоi, Господи. Нiчого не розумiю.

– Сiдай на воза, дяче, потiм зрозумiеш, – весело сказав Наливайко.

Але бакаляр не полiз на воза, i мажа, поскрипуючи, рушила з мiсця, а коло неi пiшли чоловiки. Бандурист iшов тепер легко й рiвно, а головне без поводатиря. Бакаляр, що йшов поруч, скоса поглядав на бандуриста й нiяк не мiг второпати, в чому дiло. Вiн iнодi намагався обiгнати бандуриста i наче непомiтно заглядав йому в вiчi, та ледве вiн кидав погляд на нього, бандурист закочував баньки, i перед бакаляром при блiдiм свiтлi мiсяця були невидющi очi слiпця. Нарештi бакаляр не витримав i спитав:

– Скажи, добрий чоловiче, як це ти, слiпий, та ще поночi, так добре йдеш по дорозi?

– А менi однаково, що вночi, що вдень.

– Мабуть, неоднаково, бо вдень ти ходиш з поводатирем, а вночi сам.

– А це мене воевода ваш навчив так ходити.

– Чи не батогами часом?

Бандурист засмiявся:

– Ти думаеш, пане бакаляре, що й нам субiтки дають, як ти своiм школярам? У нас, друже, не так: прикують до стовпа ланцюгом та киями.

– Еге-ге! – сказав бакаляр, – тепер i я бачу, що ти за нiчний птах. Ти часом не з тих птахiв, що кричать: «Пугу! пугу!»

– Козак з Лугу! – вiдгукнувся з мажi Дорош.

– Ач… це вже пугаченя обiзвалося.

– Трохи з тих, – вiдповiв запорожець.

Розмовляючи таким чином, подорожнi зайшли у лiс лiсовою дорогою. Мiсяця не було видно i пiд деревами лягла густа тiнь. Лiс легенько шумiв; серед кущiв, як зеленi зiрки, маячiли вогники свiтлякiв. Запорожець раптом спинився й прислухався.

– Що таке? – спитав Наливайко.

– Я чую тупiт.

Всi прислухалися. З темряви теплоi ночi ззаду них долинуло ледве чутне тупотiння.

– Хто б це був?

– Це погоня, – сказав запорожець. – Я заховаюся в кущах, а ви потихеньку йдiть.

Вiн звернув з дороги й зник у темрявi лiсу. Тупiт погонi ставав усе дужчий i трохи згодом до мажi, ледве не наскочивши на неi, пiдскакала ватага iздцiв.

– Стой! – закричав хтось з iхнього гурту, хоч мажа давно стояла нерухомо серед дороги.

– А ви хто такi? – запитав Наливайко.

– Государеви служилие людi; а ви самi кто будете!

– Козак Харкiвського полку Семен Наливайко та пан бакаляр Цурка.

– Нечiстая сiла носiт вас по лесу. Куда едете?

– Туди iдемо, де вас нема! – грубо вiдповiв Наливайко.

Москалi ближче присунулись до подорожнiх.

– Поговорi мне!

Але Наливайко вже сам схаменувся, зрозумiвши, що так балакати з десятком озброених iздцiв серед ночi та ще в лiсi не годиться, i через те значно м’якше сказав:

– Ідемо до себе на винницю.

– А на телеге кто?

– На якiй телезi?

– Телезi, телезi… Тарабарщина… Ну, на возу, что – не понi-маеш?

– Син та дочка.

– А слепого с поводирьом не вiдалi? Когда виехалi iз города?

– Ще завидна… А слiпого з поводатирем не бачили. Бачив якогось старця з хлопцем, так старець зовсiм не слiпий.

«Нащо тато так кажуть, – подумав Дорош, – сказали б, що не бачили, та й годi».

– Так, так… – сказав москаль, – так он совсем не слепой?

– Де там слiпий! Ми тiльки з города, а вiн стоiть, на рiчку дивиться. А що, каже, як перейти цю греблю, чи дiйдеш до Панасiв-ки? – Дiйдеш, кажу. Так вiн уперед чимчикуе, а хлопець за ним ледве встигае. Де там слiпий!

Їздцi згуртувалися ближче один до одного i пошепки забалакали враз.

– Не врьот лi? – долетiв до Дорошевого вуха скептичний голос одного з москалiв.

– Каби врал, сказал би, что не вiдел, – вiдповiв iнший.

– Так ти говорiш, на Панасовку пашол слепой?

– Який слiпий? Вiн не слiпий.

– Ну тот… старiк с мальчiком?

– Старець? А хто його знае. Питав дорогу на Панасiвку, а куди пiшов – не знаю.

– Ну, ладно… Поворачiвай назад, ребята!

Москалi повернули коней i поскакали назад.

«Добре пiдвiз москаля батько, – подумав Дорош, – я б так не збрехав».

Подорожнi прислухалися, поки зовсiм не затихло кiнське тупотiння.

– Цоб! – гукнув на воли Наливайко.

«А як же запорожець? Чом його не пiдождати?» – подумав Дорош. Вiн пiдвiвся й прислухався. Раптом спереду на дорозi спалахнув вогник. Коли на хвилинку вiн блимнув удруге, Дорош побачив вусате обличчя запорожця, що стояв серед дороги й запалював люльку. Дорош почув легенький запах тютюну, зарився в сiно i трохи згодом заснув.




V. НА ВИННИЦІ



Винниия Наливайка. – Купання. – Вепр. – Бровко. – Балачки про Хмельниччину. – Козак Жменя. – Подорожнiй. – Оповiдання подорожнього про турецьку неволю. – Вудкарi. – Знову москаль у соболевiй шапцi

Коли Дорош прокинувся, був уже ранок. Мажа стала серед невеликоi лiсовоi галявини. Випряженi воли стояли коло корита i iли барду. Пiд грушею, що стояла край галявини, курився вогник, а над вогником, на двох кiлках мiцно вбитих у землю, на перечцi висiв казан. Коло казан навколiшках стояла Галя i, нахилившись, роздмухувала вогонь. Бiляве волосся впало iй на чоло, обличчя почервонiло з натуги. Вона була дуже гарна в цю хвилину, а Дорош, як i всi брати, не помiчав краси сестри. На другому краю галявини стояла соснова брусована винниця, де були чани та дiжки, а коло неi рублена комора i хата для винникiв, що мешкали тут. Сонце ще не вийшло з-за лiсу, i на галявинi лежала ранкова сутiнь. Уся галявина заросла бур’янами та споришем, бо де оселилася людина, обов’язково за нею з’являлись бур’яни та спориш, нищили всi трави, що росли тут досi, i розташовувались, наче дома. Пiд хатою на ряднах, вкрившись свитками, спало чоловiка п’ять робiтникiв з винницi.

З лiсу вийшов запорожець з оберемком хмизу на плечах. Вiн пiдiйшов до багаття й скинув оберемок на землю. Вуси його знову були чорнi, як дьоготь, i сьогоднi б нiхто не пiзнав у цьому молодцi вчорашнього дiда. Вiн трохи постояв коло Галi, дивлячись, як вона намагалася роздмухати вогонь, а потiм сказав:

– Давай, дiвчино, я розпалю. Це дiло знайоме бiльше козаковi.

Вiн лiг на живiт, i за кiлька хвилин багаття весело запалало на галявинi.

Батька й бакаляра не було коло винницi, але Дорош добре знав, де вони: з лiсу один за одним загуркотiли пострiли з рушниць.

– Ач, палять, – сказав запорожець, – наче Кизикирмен беруть.

Вiн пiдвiвся i обличчя його було червоне, як i той вогонь, що вiн щойно роздмухував.

– Прокинувся? – спитав вiн Дороша, що пiдвiвся на мажi. – Ходiмо купатися; я тобi покажу, як лежати на водi.

Нема нiчого кращого за купання вранцi в тихiй лiсовiй рiчцi. Вода здаеться зеленою, але це вiд того, що в нiй одбилися верхiв’я дерев. Кущi ожини позвисали з правого крутого берега рiчки так, що, пiдпливши, можна, держачись руками за вiти, брати ягоди просто ротом. А в заводi, що була вже осяяна сонцем, розкинуло свое широке листя бiле й жовте латаття. По листях, наче по землi, бiгала якась маненька пташка.

Коли Дорош та запорожець пiдiйшли до пiщаного берега, двi дикi кози, зайшовши по колiна в рiчку, пили воду. Побачивши людей, вони дременули набiк i зникли в лiсi.

Дорош, влiзши у рiчку, боявся, чи не забув вiн, як плавати, але страх його був марний: хто раз навчився плавати, той не забуде до самоi смерти. Запорожець лiг на воду, витягнув ноги й склав руки на грудях. Хлопець штовхнув його, i вiн поплив, як колода. Але лежати на водi так i не навчився Дорош. Коли вiн лягав, як запорожець, на воду, ноги його мимоволi йшли долу i йому доводилося пiдсобляти собi руками, щоб вдержатися на водi. Зате вiн навчився добре пiрнати i, пiрнаючи, нарвав цiлий пучок бiлого жовтого латаття для Галi.

Коли вони повернулися до винницi, на галявинi вже клекотiв казан, а Наливайко та пан бакаляр за допомогою винникiв смалили убитого пiдсвинка-вепра. Галя розiслала на травi пiд грушею рядно i ставила пляшки з горiлкою, чарки й ложки для кулiша. Тут же перед Галею сидiв пес Бровко, що якимсь чудом опинився тут з мотузком на шиi. Вiн привiтно махав хвостом i солодко поглядав оком на вепра, а другим на книш, що в той час тримала в руцi Галя.

– Бровко! – крикнув Дорош, – i ти тут?

Бровко облизнувся й дужче замахав хвостом.

– Так от, сучий собако, – обiзвався Наливайко, – я його взяв на мотуз i прив’язав коло хати. Нехай, мовляв стереже господиню. А вiн i тут знайшов нас.

Бровко, наче розумiючи, що балакають про нього, i ще сильнiше крутнув хвостом, але не ворухнувся з мiсця: дужче од Наливайко-вого мотузка держала його коло себе вепряча туша, що на неi вiн покладав великi надii, i не помилився. Коли почали розбирати вепра, багато куснiв припало на долю Бровка, так що вiн сам роздувся, як кабан i ледве ноги волочив.

Кабанятина зашкварчала над багаттям i, коли вона засмажилася, настала нарештi та щаслива хвилина, якоi ще з учора жадала бака-лярова душа: чарка з свiжою пiною заходила по руках. Бакаляр узяв трiску, запалив i пiднiс до чарки з горiлкою: горiлка зайнялася блiдим блакитним вогнем.

– О… Тепер я бачу, що це горiлка! – сказав бакаляр. – Ну, Господи благослови… – вiн дмухнув i вихилив чарку.

– Е… – сказав старий винник, що пив бiльш за всiх i не п’янiв. – Не пив ти, дяче, лядськоi старки. Я сам курив цю горiлку, але скажу, що перед старкою вона, як вода з рiчки.

– А де ти пив лядську старку?

– Ну, де пив… Хiба мало пошарпали ми з Хмелем лядських замкiв? Був у нас у ватазi козак Жменя. Так той, бува, як дiрветься до винового льоху, пiдiйде до бочки, та й гряне в бочку з пiстоля. «Ану, – каже, – покуштуемо панського пiйла!» А вино цiвкою сажнi на два б’е з дiрки. Пiдставить рота пiд цiвку, покуштуе трохи, плюне. «Погане, – каже, – ану, iнше, чи не краще буде?» Та знову з пiстоля. Дзюрчить, як струмок, воно; а ми по колiна в горiлцi та винi й ходимо. І пропав той Жменя в льоху, – роздумливо додав винник, – а добрий козак був…

– Пропав?

– Пропав. Це було вже тодi, як повстали на Волинi i наш загiн з отаманом Кривоносом, визволяючи людей вiд лядськоi неволi i прилучаючи до себе повстанцiв, гнав ляхiв на Полiсся.

Пiсля недовгоi облоги взяли ми якось невеличкий замок пана Пухальського. Невеличкий i панок був Пухальський, але вина й горiлки в льоху у нього було до бiса. Дав нам погуляти отаман в замку години зо три, бо поспiшав далi, маючи на думцi наздогнати князя Ярему Вишневецького. Викотили ми бочок з п’ять з льоху, повибивали днища та й гуляемо. П’емо, хто чаркою, хто шапкою, а я молодий був, дурний, скинув чобiт, та чоботом. А потiм до льоху. Потрощили бочки зi старкою i випустили горiлку. Дух такий пiшов, що й не встоiш. Вiд одного духу п’яний будеш. Коли чуемо, хтось у темному куточку: «Ап-чхи! ап-чхи!» – «Хто там! – кричимо, – вилазь!». А воно мовчить. «От я його вижену», – каже Жменя, та з пiстоля в куток як торохне. «Ой!» – крикнув хтось з кутка, та так тонко й голосно. А там баба! Далебi баба! А тут чуемо з двору гука отаман: «До зброi, хлопцi, до зброi!» Ну, тут нема чого чекати, треба бiгти. «Чуеш, – кажу я Жменi, – гасло «до зброi»? Виходь!» – «Зараз, – каже, – тiльки бабу витягну». Та взяв смолоскип, що лежав у пригребицi, запалив його й полiз у куток, де була жiнка. Лiзе Жменя по льоху, горiлка хлюпае пiд колiнами, а жiнка верещить у кутку вiд жаху. І наступив Жменя колiном або на гвiздок, або на биту пляшку, бо раптом скрикнув i випустив смолоскип з рук.

Тут винник випив чарку, витер вуса i потягнувся за закускою.

– Ну? – нетерпляче спитав бакаляр.

– Ну… Старка спалахнула i згорiв Жменя у льоху разом з жiнкою, а я ледве вибрався з льоху, добре, що був тодi у пригребицi.

Оповiдання винникове справило велике вражiння на слухачiв, особливо на Галю та Дороша: вони виразно уявляли собi, як горить Жменя, а в кутку вiд жаху верещить нещасна полячка.

– Висипався хмiль з мiшка, наробив бiди панам! – засмiявся бакаляр, згадавши старе прислiв’я.

– А що з того? – запитав запорожець, що ввесь час мовчав, слухаючи старого винника.

– Як що з того?

– А так… Ляхiв побили, опинилися пiд воеводами. І на гетьманщинi, i тут своi пани позаводилися.

– Е, братику, – вiдповiв винник, – не бачив ти ще смаленого вовка, не знаеш ти лядськоi неволi. Там горiлки не покуриш. Намолотив хлiба – давай пановi «осип»; маеш пасiку – плати «очкове» з вулика; хочеш пополовити риби – тягни до пана «ставщину»; змолов борошна – сип «сухомельщину». Там, брате, як тут, з рушницi не пострiляеш, бо вся зброя одiбрана i за всiм доглядае дозорець. Багато ми iхнього брата дозорцiв поперевiшували на гiлках.

– Так, так… – пiдтакнув Наливайко.

– Постривай трохи i тут те ж буде, своi пани позаводять порядки. Але я не про те… Ти от що скажи, Семене: де твоi грунти, де хата, де твое село, що з нього ви з Хмелем ляхiв повигонили? Усе зруйнували гетьмани, ляхи та москалi… А ти, старий чоловiче, – звернувся запорожець до винника, – ляхiв бив, старку лядську чоботом пив замки Яреми та Пухальського руйнував, добував волю Украiни, а сам тиняешся по чужих кутках, горiлку куриш та не собi. А своеi хати, свого кутка не маеш. «Висипався хмiль з мiшка…» Понасипали ви хмелю, та в чужi кишенi…

Наливайковi дуже неприемно було чути це вiд запорожця. Вiн i сам колись мiркував так, але тепер справа була iнша: вiн вже мав i добру хату, i винницю, i пасiку, i добру худобу, i навiть держав шинок спiльно з одним заможним козаком. Правда, служба козацька тут була важка й небезпечна, але життя на слободах, на його погляд, не можна було й рiвняти з колишнiм життям на Правобережжi, що було ареною вiйн та бiйок гетьманiв за булаву та диких нападiв татар, спiльникiв гетьмана Дорошенка. А пiсля повстання Брюховець-кого i зовсiм добре стало жити деяким козакам, особливо старшинi, що не зрадили Москви, бо вони загарбали собi i лани, i лiси спiльникiв Брюховецького та Сiрка.

Тепер старшина жила панами на всю губу i навiть запрошувала до себе поселенцiв, даючи iм, як i московський уряд, деякi пiльги, набуваючи собi таким чином «пiдданих».

Коли проходили пiльговi роки, «пiдданi» починали вiдробляти цi «пiльги» спочатку день або два на тиждень, а далi й бiльше.Таким чином i на слободи насувалась потихеньку й непомiтно панщина, але вже не лядська, а своя «рiдна».

– Не сердься, Павле, давай краще вип’емо, – сказав, щоб спинити неприемну розмову, Наливайко.

– А скажи, козаче, – звернувся бакаляр до запорожця, – чого це тобi забажалося перекинутися у старцi? Ти, мабуть, характерник?

Бакаляр давно вже хотiв поспитати про це запорожця, але за полюванням та кабаном якось забув. Запорожець крутнув вуса й усмiхнувся.

– Я ж казав тобi, що це навчив мене ваш воевода.

Старий винник, що спав саме в той час, коли приiхала мажа до винницi, i через це не бачив переодягнутого в старця запорожця, здивовано подивився на нього.

– Що? – спитав вiн, – хiба що чути з-за порогiв, або з Гетьманщини? Хiба й Попович набив оскомину Москвою, як i Брюховець-кий? Щось дуже швидко!

Поповичем вiн прозива гетьмана Самойловича, здогадався Дорош.

– Нi, цього нема. Попович держиться Москви, як воша кожуха… в нього тiльки й думки, щоб повалити Дорошенка.

– Ну, а Дорошенко що ж?

– А Дорошенко давно вже стоiть на однiй нозi. Хоче передати клейноди запорожцям, щоб обрали нового гетьмана.

– Що ж вiн, усе з татарвою?

– З татарвою.

– Догетьманувався Петро зi своею татарвою до того, що вже й гетьманувати нема над ким: усе Правобережжя сунуло на слободи вiд хазяйнування татар… – сказав Наливайко.

– Та гетьманiв, – додав п’яний вже бакаляр.

– Ну, а Ханенко? Усе з ляхами?

– Еге… урвався бас… І Ханенко вiддав клейноди й армату запорозьку, та тiльки не запорожцям, Самойловичевi.

– Добре життя. Попович з москалями скубе, Дорошенко з татарвою шарпае. Добре хоч Ханенка чорти з’iли. Розшматували сучi гетьмани Украiну. Ех, нема старого Хмеля! – роздумливо сказав винник. – Ну, а Сiрко? Чи не мае думки пiдiймати Слобожанщину проти Москви, як за Брюховецького було? Так, дiла не буде!.. Чи ти часом сам не того вештаешся по слободах?

– А хоча б i так?

– Дiла не буде… Ми теж колись за Хмеля отак, як i ти, старцями мандрували по Вкраiнi та пiдбивали нарiд на повстання, так не тi часи були. Ну, а Сiрко ж як? – знову спитав винник.

Запорожець засмiявся:

– Одрубали хвоста Сiрковi москалi в Сибiру, вiн тепер аж зубами клацае.

– Не кажи так про старого, – спинив запорожця винник, – Сiрко добрий козак, а бусурменiв настрахав так, що жiнки татарськi ним дiтей лякають. Не кажи так: ти ще цуценя проти його…

– Та я ж нiчого, – вiдповiв запорожець, – з його дорученням i сюди прибув на слободи.

– Чого?

Запорожець помовчав i покрутив вуса.

– Звелiв провiдати Сiрчиху та дочку, та подивитись, чи все гаразд вдома. Та й про себе передати, що, мовляв, живий ще…

– Ну, це ти брешеш, – спокiйно сказав винник, – сам Сiрко чого ж не iде?

– Еге… Його так добре частували у Сибiру, що вiн московського духу й чути не може.

Винник здивовано здвигнув, плечима.

– Чого ж це ти старцем вирядився?

– Вiн характерник! – сказав бакаляр.

– Москалiв побив, – вiдповiв за запорожця Наливайко, – так довелося тiкати з Харкова.

– Де побив?

– На пасiцi у Дениса Журавля. Та ще й не простих кацапiв, а дiтей боярських.

Наливайко розповiв винниковi про пригоду козака з москалями й погоню.

– Так… – протягнув винник, навiть свиснув трохи. – Але ж москалi грабували пасiку? Чого ж лякатися? – вiн насмiшкувато подивився з-пiд своiх сивих суворих брiв на козака. – Чого ж лякатися? Воевода розбере дiло по правдi.

– Мабуть. Розбере так, що не встигнеш i люльки викурити, як в Бiлгородi у князя опинишся. Спасибi за воеводину ласку. Наслухався я про московську правду вiд отамана.

– А що ж Денис?

– Мае думку поскаржитися полковниковi на грабiжникiв.

– Нiчого з того не буде.

– Я й сам так казав йому. Не буде ваш полковник сваритися з воеводою за Дениса.

– Не кажи так про Донця. Вiн справедливий козак! – втупився за полковника Наливайко.

– Всi вони однаковi. Поки простий козак – козак як козак, а в старшину вилiз – йому плюнути… пики не дiстанеш, – сказав запорожець, скоса глянувши на Галю.

Раптом залився гавкотом на когось Бровко i, зiрвавшись з мiсця, кинувся до лiсу.

Трохи згодом в супроводi Бровка вийшов кремезний чоловiк з торбою за плечима i з великим цiпком у руцi. Вiн був у постолах, але з торби виглядала халява рудого чобота. Бровко злiсно кидався на нього, одначе чоловiк, мабуть, добре знав собачi звички (кусати не людину з цiпком, а самий цiпок) i через це спокiйнiсiнько йшов через галявину, тягнучи позад себе цiпок, а Бровко аж розривався, хапаючи кiнець палицi, що волочилася, пiдскакуючи, по землi.

Подорожнiй пiдiйшов до компанii i спинився крокiв зо три вiд неi.

– Добридень! – привiтався вiн, знявши бриль.

– З недiлею!

– Спасибi! – вiдгукнувся Наливайко. – Та цить, чортiв собако! Слова не дасть сказати.

Дорош пiдняв з землi хворостину, i собака огризаючись одiйшов вiд подорожнього.

– Хлiб-сiль! – знову сказав подорожнiй, кинувши око на пляшки та страву, що стояли перед козаками.

– Прошу сiдати! – ввiчливо сказав Наливайко i посунувся, щоб дати мiсце гостевi.

Гiсть сiв, перехрестився, випив чарку горiлки, що налив йому Наливайко, i закусив. Розмова обiрвалася. Всi мовчки дивилися на подорожнього. Вiн узяв кусень кабанятини i став повiльно iсти, одрiзаючи невеличкi шматки. Був це худий чоловiк з орлиним носом. Очi в нього сидiли глибоко пiд бровами, а брови, чорнi й густi, понависали над очима, як розшарпана вiтром стрiха. Йому було не бiльш як сорок рокiв, а то й менше, але голова була зовсiм сива. Козаки були вже добре на пiдпитку, але всi вони помiтили якийсь сум в очах подорожнього Такий сум бувае тiльки у людей, що перенесли якесь надзвичайне i до того ж довге горе, що перевертае все життя, руйнуе надii, мрii й здоров’я, а замiсть них залишае в очах тiльки цей невимовний сум. Подорожнiй випив i другу чарку, а вiд третьоi вiдмовився, попоiв ще трохи i подякував компанii за ласку.

Бакаляр був дуже цiкава людина. Йому давно кортiло спитати цього чоловiка, вiдкiля вiн i куди йде, але проста чемнiсть не дозволяла йому розпитувати подорожнього, поки той iв. Але коли той витер вуса, з’iв останню ложку кулiша i витяг з кишенi кисет з тютюном, вiн не втерпiв i спитав:

– А скажи, будь ласка, добрий чоловiче, вiдкiля ти сам i куди тепер iдеш? Бачу, що ти не тутешнiй.

Чоловiк викресав вогню, запалив люльку й вiдповiв:

– Не тутешнiй.

Подорожнiй хоч i був з торбою, але не скидався на старця; по вбранню його можна було прийняти за селянина або незаможного козака.

«Куди це вiн iде? – подумав бакаляр. – Сказати б на прощу, так ще молодий, до того ж чоловiк, а не баба, бо на прощу ходять бiльше баби, та ще й пiдстаркуватi…» Це було очевидно, але бакаляр, щоб затягнути в розмову подорожнього, запитав:

– Чи не на прощу у Святогiрський часом ходив, чоловiче?

– Був i в Святогiрському… – випускаючи хмару диму з люльки, вiдповiв гiсть.

Бакаляр навiть завовтузився на своему мiсцi, так йому допiкало знати, що то за людина.

– Ну що, багато назбирав грошей? – несподiвано для всiх запитав подорожнього запорожець.

Подорожнiй здивовано глянув на запорожця. Вiн досить довго придивлявся до нього, наче що пригадуючи, чоло йому похмурилося, брови ще дужче понависали над очима, а праве око почало якось чудно смикатись, але за хвилину чоло його розгладилося i вiн привiтно усмiхнувся.

– А… Павло Глек! Я й не пiзнав тебе. Чого тебе занесло на слободи з Запорiжжя? Питаеш, чи багато назбирав я грошей? Трохи е, але ще рокiв п’ять доведеться, мабуть, мандрувати.

Бакаляр вже роззявив рота, щоб запитати подорожнього, але його попередив винник.

– Ти що ж, на церкву, чи що збираеш грошi?

– Нi, на самого себе.

Бакаляр вiд дивування роззявив ще бiльше рота.

– Як на себе? Це б i я так пiшов.

– Ех, дяче… Важко збирати цi грошi. Важко менi й розповiдати про те, на що збираю я iх, але нiчого не зробиш: без цього нiхто не дасть, i за мене, може, пропаде християнська душа в неволi. От слухайте, добрi люди, а прослухавши, не вiдмовтеся допомогти менi, нещаснiй людинi, що десять рокiв пробув у неволi бусурманськiй.

Рокiв дванадцять тому несподiвано наскочив на наше село татарський загiн. У той час люди були на степу, бо це трапилось якраз пiд час косовицi. Іду я собi, косою виблискую, жито високе, аж по плечi, а жiнка снопи в’яже. Спинився я трохи вiдпочити, витер пiт з лоба, зглянувся навкруги й завмер, наче хто по головi обухом вдарив.

– Жiнко, – кажу, – татари! Хвигура горить!

А тихо було, i дим од маяка стовпом угору йде. Випросталась вона, глянула, зблiдла уся i перевесло з рук випустила. Кинули ми i воли, i вiз у степу i побiгли чимдуж до села. Бiжимо, а у жiнки ноги наче пiдламуються. Пiдхопив я ii за плечi, ледве довiв. А на дзвiницi вже дзвiн гуде: хтось ударив на сполох. Добралися ми до села, бачимо – вартовий козак прискакав, стоiть на майданi, а круг нього люди. Прибiгли, хто як був, як i ми, зi степу. «Швидше, – кричить вартовий, – в острожок, бо татарва вже коло Роблених могил хутiр палить!» Кинулися ми до острожка, що стояв недалеко вiд села, на татарському перелазi. Худобу й майно все покидали: де там про худобу дбати, хоч би самим живими лишитися.

Дорош i Галя не зводили очей з оповiдача. Все, про що розповiдав вiн, було таке знайоме й близьке, i боляче вiдчувалося в молодих душах дiвчини й хлопця. Подорожнiй колупнув якимсь приладдям, що висiло у нього на люльцi, тютюн i придавив попiл пальцем.

– Добралися ми до острожка, сидимо там, як бджоли у вулику, бо народу набралося багато, а острожок був маненький, а за годину вже татарва, як сарана, вкрила берег рiчки коло броду. Була в острожку невеличка гармата. Випалили ми з неi – тiльки татар роздратували. Повалилося два-три татарина, не бiльш. І сунули вони, як хмара, на острожок. Ми iх з рушниць б’емо, катками давимо, а вони лiзуть. Розтрощили тараном ворота i увiрвалися в острожок.

Подорожнiй не вперше, мабуть, розповiдав про це, але видно було, як вiн хвилювався: вiн знову почав розпалювати люльку, хоч вона ще добре курилася, i руки тремтiли йому, як у пропасницi.

– Випий, друже, чарку! – сказав йому винник.

– Не хочу. Небагато лишилося живих в острожку: старих – i бабiв i дiдiв – перебили татари, а молодих пов’язали i з дiтворою погнали в степ. Мабуть, i менi б не бути живим, бо збив уже мене рябий мурза з нiг, але хтось з козакiв випалив йому у спину з пiстоля, а я, падаючи, вдарився потилицею об гармату i впав непритомний. Пов’язала нам татарва руки, на шиi аркани понакидала, а ззаду худобу й отари нашi погнала. Бачу – i жiнка йде, похнюпилася, не розумiючи, мабуть, що й робиться навкруги, мов божевiльна. Вигнали нас на шлях, де стояв у той час iхнiй бей кошем, з’едналися докупи загони, що грабували слободи, i почала татарва дiлити бранцiв та худобу та сваритися помiж себе за нас, особливо за жiнок, навiть за шаблюки своi кривi хапатися. А подiливши, почали на наших очах гвалтувати жiнок та дiвчат.

Дорош бачив, як у подорожнього знову засмикалося праве око i перекривилося, наче вiд болю, обличчя.

– Та що вже там казати, самi знаете – бусурмени. Не всi з наших допленталися до Криму; дехто захворiв i всiх, хто заслаб дорогою, татари побили, як скажених собак. Пригнали нас до Криму, аж у город Кафу; а Кафа та стоiть на самому березi Чорного моря. Мене й ще деяких козакiв посадили на галеру й прикували до лав ланцюгами, а жiнок та дiвчат порозбирали собi у гареми татари та турки. Ходили ми на тих галерах i до Синопу, i пiд Трапезунд, навiть до Царгорода. Важка праця на галерах i багато невiльникiв загинуло там, i всiх турки покидали в море.

Дев’ять рокiв не бачив я жiнки i не знав – жива вона чи нi. Здумав беглербег кафський будувати новий мiнарет коло мечетi i погнали нас, невiльникiв, камiння носити на будiвлю. Ото зранку камiння тягаемо до вечора, а на нiч у в’язницю смердючу блощиць годувати ведуть i завжди коло нас доглядач потурнак ходить, червоною таволгою по плечах проходжуеться. І лютий той потурнак був, гiрший од татарина або турка, а з наших таки, з полтавських козакiв був. От якось сидимо ми, снiдаемо у полудень, бо ранiш iсти не дають, iмо суху смердючу рибу та водицею запиваемо. Коли бачу – йде татарка й татарча за руку веде, рокiв шести. І був у той час великий вiтер з моря, куряву хмарою гнав по дорозi. Іде повз нас татарка, хлопця тягне, а вiн пручаеться, на нас дивить та палець ссе. Дмухнув вiтер, пiдняв чадру й закинув ii на голову татарки. Глянув я на неi i пiзнав свою жiнку. Телiпае вiтер чадру, i бачу я, що не може вона з чадрою впоратися, обличчя вкрити, а татарча вийняло палець з рота, на нас показуе: «урус! урус!» – лопоче…

– Здорова, – кажу, – жiнко! Чи добре жити за татарином? А байстря куди ведеш?

Глянула вона на мене, пополотнiла, затрусилася, а потiм мовчки пiдхопила хлопця на руки та вiд мене.

– Будь, кажу, проклята, потурначко!

Тяжка неволя турецька була, але пiсля цього довго не помiчав нiчого, навiть майже не чув, коли бив мене таволгою наш доглядач-потурнак. Одна думка у мене була: знайти та вбити жiнку!

– Випий, друже! – знову сказав йому винник.

Подорожнiй вихилив чарку i, не закусюючи, затягнувся люлькою.

– Минуло мiсяцiв шiсть пiсля того. І скоiлося таке, що я нiколи не сподiвався, бо думав, що менi й гинути доведеться у неволi бусурменськiй. Приходить якось на галеру наш доглядач-потурнак, пiдiйшов до мене й смiеться.

– Чого, – кажу, – смiешся, потурначе клятий!

– Не лайся, – каже, – я тобi приемну новину принiс. – Та нахилився й розкував моi кайдани…

– Що це? – питаю.

– Пощастило, тобi, Іване: викупив тебе з неволi перекопський грек за сiмдесят талярiв!

Дивлюся я на нього i вухам, i очам не вiрю. Розкував мене потур-нак, попрощався я з товаришами, що закутi сидiли на лавах, i вийшов з галери на берег. І показав менi тут потурнак якогось пiдстаркуватого вже чоловiка, що стояв недалеко на березi.

– Ось, каже, той чоловiк, що тебе з неволi викупив.

Пiдiйшов я до нього i став перед ним, як пеньок.

– Ти, – каже, – Іван Печериця?

– Я, – кажу.

– Викупив, – каже, – я тебе з неволi бусурменськоi за сiмдесят талярiв. Заприсягайся менi, що збереш цi грошi i вiддаси моему братовi, що живе в Опiшнi. Вiн iх надiшле менi, а я, може, на цi грошi ще одного невiльника з неволi визволю.

Пожив я у того доброго чоловiка, поки сили набрався, а потiм переправив вiн мене на Запорiжжя. Там я i з Павлом Глеком познайомився. Спасибi запорожцям – трохи визволили мене, бiдолаху. Коли вже виiздив я з Перекопу, признався менi грек, що коли вiн виходив вiд беглербега, у якого хотiв викупити невiльника, спинила його в сiнцях жiнка, що хоч i була в татарському вбраннi, але не татарка, i просила, радила його викупити з неволi Івана Печерицю. Через це вiн i викупив мене, бо йому однаково було, кого нi визволити, аби визволити.

– Що ж то за жiнка була? – спитав бакаляр.

– Я так думаю, що це була моя жiнка, – тихо вiдповiв подорожнiй. – З того часу й мандрую я по Украiнi та збираю грошi, щоб вiддати iх братовi того чоловiка, опiшнянському грековi.

Козаки допомогли подорожньому, хто як мiг; навiть Дорош витяг з кишенi свого единого шеляга, потiм випили ще по чарцi i розiйшлися хто куди. Наливайко з винником пiшли у винницю; дяк скинув свiй пiдрясник, розiслав його пiд грушею, в холодочку, i згодом задав храповецького. Подорожнiй подякував козакам за ласку, скинув торбу на плечi i пiшов геть з винницi. Галя мила ложки й посуд. Дорош витягнув з мажi вудки й подивився на запорожця.

– Добре, i я з тобою! – сказав той.

Добре сидiти лiтнього ранку в холодочку на березi тихоi лiсовоi рiчки, коли риба тихенько хлюпоче пiд берегом, коли комар гуде коло вуха, коли бабка з прозорими, наче скляними крилами, пiдлiтае i сiдае на кiнець вудилища або на поплавець, а крила ii трiпотять i переливаються веселкою на сонцi. Добре витягнути з розбитого горщика товстючого гладкого червака, покласти його на лiву долоню, а правою ляснути так, щоб i не ворухнувся дурний, потiм плюнути на нього i начепити на гачок вудки. Але вiн ще живий i в’еться й судомиться на гачку. Тут ще треба ляснути його, щоб заспокоiвся, ще раз плюнути на нього, поправити грузило й закинути вудку в рiчку. Грузило тихо плюсне, поплавець пiрне у воду за грузилом, але раптом вискочить i заспокоiться на хвильках, що пiдняло круг себе грузило.

Було тихо, а коли тихо, риба завжди добре береться. За годину Дорош та запорожець витягли п’ять великих коропiв та двi сули. Дорош одну по однiй нанизав iх на мотузок i пустив рибу у воду, прив’язавши кiнець низки до кiлка, що встромив у землю. Але згодом стало жарко, i риба перестала сiпати; поплавцi завмерли на поверхнi води.

– Дiла не буде, – сказав запорожець, витягаючи з води вудку, – риба братиметься тiльки увечерi. Ходiм до винницi.

Вiн витяг низку з рибою з води, закинув ii собi за спину i пiшов попереду, а за ним, поклавши вудки на плече, як рушницю, поплентався Дорош. Коли вони вже пiдходили до винницi, запорожець раптом обернувся i гукнув:

– Ану, хто швидше до винницi!

Запорожець та хлопець одночасно вибiгли на галявину i раптом спинилися вiд несподiванки: серед галявини стояла ватага москалiв; всi були верхи, i в одному з них Дорош пiзнав молодця в соболевiй шапцi.

– Вот он! – закричав той, побачивши запорожця. – Хватай его, ребята!

– Что ж ти, сволочь, говорiл, – крикнув один з москалiв Наливайковi, – что у тебя тут нет нiкого чужого? А ето кто?

– Так ти ж про старця питав, – вiдповiв Наливайко, – а це ж хiба старець? Це ж козак.

– Погодi, доберуся я до тебя, черкас поганий. Воровскiх людей прятать! Вяжи, ребята, запорожца!

Змагатися з москалями не доводилося: вони були озброенi, а козацькi рушницi лежали на мажi та в хатi, бо москалi несподiвано наскочили на винницю; до того ж Наливайко думав вiдбрехатися, кажучи, що запорожця нема на винницi. Воно б так i було, бо москалi, не знайшовши запорожця, поiхали б геть, коли б нечиста сила не принесла запорожця саме тодi, як вони стояли коло винницi.

– Вяжи его! – знову крикнув ватажок москалям.

Москалi злiзли з коней i понаставляли рушницi на запорожця. Молодець у соболевiй шапцi скрутив йому руки назад i зв’язав мотузком.

– Попался, голубчiк! – злорадо сказав вiн, стягуючи вузол.

– Що ж ви зв’язали людину, як злодiя? – оступився за козака винник.

– Молчi, старий хрич, а то i тебе будет!

Запорожець похмурився i схилив голову. Москалi посiдали на коней i погнали перед себе запорожця.

– Прощайте, добрi люди! – гукнув, обернувшись до козакiв запорожець, – не згадуйте лихом!

– Отак i пропаде козак нi за цапову душу! – роздумливо сказав винник.

– Чого там пропаде! – вiдповiв бакаляр. – Визволиться: вiн характерник! Всi вони, запорожцi, характерники.

– Треба йти до полковника. Донець – справедлива людина, вiн визволить козака.

– Не визволить, – вiдповiв винник. – Коли б наш слобiдський козак був, може б визволив, а то ж запорозький.




VI. МОСКОВСЬКА ВЛАДА У ХАРКОВІ



Приказна профiлактика. – Втiкачi з Озову. – Турецький таляр. – Барило з горiлкою. – «Сьезжая». – Колодка. – «Добра людина»

Пiсля арешту Павла Глека якось сумно стало на винницi. Дорош та Галя плакали. Наливайко, похнюпившись, сидiв коло хати i мовчки ссав люльку. Коло його на призьбi теж з люлькою сидiв старий винник. Навiть бакаляр став раптом тверезий i тинявся коло винницi, не знаходячи собi мiсця. Наливайко викурив люльку, витрусив з неi попiл i пiдвiвся.

– Час додому! – сказав вiн, – погуляли й годi!

Вiн наказав викотити двi бочки й невеличке барило з горiлкою й навантажити iх на мажу. Трохи згодом мажа, поскрипуючи, виiхала з лiсу i повернула на Харкiвську дорогу. З мажi виглядали заплаканi обличчя дiвчини та хлопця, а з боку мажi, закинувши рушницi на плечi, йшли мовчазнi Наливайко та бакаляр. Коли вже пiдходили до греблi, що вела через рiчку до города, вони побачили купку людей, що стояла коло самоi греблi. В кiнцi греблi стояв стiл, за столом сидiв приказний дячок i щось писав на сiрому паперi. Щоб вiтер не зiрвав паперу зi столу, дячок придавив кутки паперу каменючками. Видно було, що приказний був з великого похмiлля; очi були червонi i вiн щохвилини тягнув воду з глека, що стояв коло його на землi. Перед столом, сажнiв за два од його, палало багаття, коло багаття з рушницею коло ноги, стояв московський стрiлець, а по цей бiк багаття – двi обiдранi, босi й без шапок постатi. Цi люди були втiкачi з турецькоi неволi, з Озову.

Дячок прочитав про себе те, що написав на паперi, вiдригнув, перекривився, наче йому стало кисло в ротi, i сказав:

– Так… Так ти говорiш, что нi в Азове нi на Дону нiкакого морового поветрiя не било?

– Не було.

– Так… А что ж ти давеча говорiл в кабаке в Безлюдовке, что в Азове народ мрет, как мухi?

– Коли?

– Не колi… Позавчера. Ти говорiл, что на турках обявiлася чьор-ная смерть: покроется пятнамi человек, почернеет, да i готов… А?

– Так це коли було? Це було рокiв з п’ять тому. Мене тодi й в Озовi ще не було, бо мене торiк тiльки у неволю взято.

– Толкуй… Вот что, голубi: в город я вас не пущу, а ви iдiте себе стороною.

– Та ми ж харкiвськi! Куди ж ми дiнемось?..

– А мне какое дело? Прiказ воеводи: не пускать в город беглих с тех местов, где моровое поветрiе iлi какая другая болезнь обявi-лась. Пустi вас в город, пойдьот помiрать народ, что мне воевода скажет?

– Пусти, будь ласка, ми ж харкiвськi.

– Дело кончено. Валi, братци, в обход, а в город не пущу.

Втiкачi пошепки порадилися помiж себе. Один з них полiз у кишеню, одвернувся од дячка, витягнув гаманець. Довго рився в ньому: видно було, йому дуже жалко розлучатися з тим, що в гаманцi. Дячок, наче не помiчаючи цього, шарудiв пером по паперi i присипав пiском з пiсочницi.

Нарештi втiкач зважився, вийняв з гаманця якусь турецьку монету i, обiйшовши багаття, пiдiйшов до дячка. Дячок замахав на втiкача руками.

– Куда прьош! – спинив втiкача стрiлець, загрожуючи рушницею, – стой за костром!

Дячок подивився на дорогу i побачив Наливайка й мажу з бочками.

– А, Наливайко! – радiсно закричав вiн, – разговор везьош?

– Везу трохи. А ти що робиш?

– Да вот, по прiказу воеводи допрашиваю беглих людей iз Азова.

– Це нашi люди, пусти iх, Іване Семеновичу!

– Свежая? – замiсть вiдповiдi запитав дячок, кивнувши на горiлку.

– Свiжа.

– Так… Ках-кх! – взявшися за груди, кашлянув дячок.

Втiкач тим часом обiйшов багаття з другого боку, уклонився й поклав таляр на стiл перед дячком.

– Куда, сатана, лезеш? – знову крикнув стрiлець на втiкача. – За костьор!

– Ну, i ветер, так i рвет бумагу! – сказав дячок, пiдiймаючи з кутка папера каменючку i прикриваючи талi папером. – Так i рвет!

– Ну чего стал? Тебе говорю, аль нет? За костер!

– Подождi, Мiтрiч! Ти давно прiшол сюда на слободи? – запитав дячок втiкача.

– Та ось уже два мiсяцi вештаюся по слободах, нiяк до Харкова не доберуся.

– Чудак человек! Чего ти раньше етого не сказал? Ну какая на тебе зараза может бить, когда ти уже два месяца по чiстому воздуху ходиш? Пропусти iх, Мiтрiч.

Втiкачi уклонилися дячковi i радiсно, ледве не бiгом пiшли через греблю у город.

– Здоров, Пилипе! – гукнув Наливайко услiд втiкачевi.

Один з втiкачiв обернувся:

– А, Семене! Здоров… Потiм побалакаемо! – крикнув вiн, махнувши рукою, i пiшов швидше за своiм товаришем.

«…А Филька черкашенин, беглый из Азова, показал что никакого морового поветрия или какой другой болезни ни в Азове ни на Дону не слышно давно», – писав на своему паперi дячок.

– Туши кастьор, Мiтрiч!

Дячок пiдвiвся i, потягуючись, пiдiйшов до Наливайка.

– Так ти говорiш – свежая? – пiдморгнув вiн правим оком.

– Свiжа. Може, спробуеш?

– Оно б следовало: трещiт голова с похмелья, да мне сейчас к воеводе iтiть надобно. Ти вот что, мiл человек: дай-ка мне бочьо-ночек вот етот маленькiй, – показав вiн на барило, – может бить, i я тебе когда прiгожуся.

– Ну що ж, бери… своя, не купована. А за барилом я хлопця пришлю.

– Спасiбо. Мiтрiч! – радiсно гукнув дячок, – возьмi бочьонок-то! А… – спинився вiн трохи, – закусить нет лi чего?

– Є що й закусити.

Наливайко пiдiйшов до мажi i витягнув з сiна вепрячу ногу.

– О! Вепрь?

– Бери, Іване Семеновичу!

– Спасiбо, спасiбо. Возьмi, Мiтрiч!

Стрiлець витягнув барило з мажi i поклав його з вепрячою ногою у мiшок.

– Скажи Семеновичу, – запитав Наливайко дячка, – чи не бачив ти часом – не проходили тут вашi стрiльцi з парубком з наших. Високий такий, чорнявий?

– Запорожец, что лi? Вiдел. Гналi наши ребята. Сказивалi, что у тебя на вiнокурне прятался. Ти что ж, воровскiх людей прячеш?

– Вiн же чесна людина, не злодiй. Це на нього наклепали вашi дiти боярськi, бо вiн iм добре наклав на пасiцi у Журавля.

– Честний-то он честний, да дело его плохо.

– Чому так? Адже ж вашi хлопцi грабували пасiку?

– Етого я не знаю. Єслi ограбiлi, iх воевода по головке не по-гладiт, потому строгий прiказ iз Москви прiшел воеводе: не обiжать вас, черкас. Не в том дело, а в том, что запорожец твой сiльно прiбiл Мiтьку Гусева, ногой что лi в живот ударiл. Каби не помер малий-то… Сгоряча ему как будто нiчего било, а сейчас лежит, сказивал Стреш-нев, с души его рвет.

– П’яний, мабуть?

– Сегодня не пiл нiчего, а живот, сказивают, вспучiло у него ровно барабан. Да, дело твоего запорожца плохо.

– А що ж йому буде?

– Єслi умрьот Гусев-то? Казнят!

– Та що ти, схаменися! Хiба ж вiн навмисне убив його, чи що? Вони ж його теж били, та й ваших було трое проти його одного. Вiн же захищав пасiку.

– Всьо едiно. Каби простого человека убiл, может бить, обо-шлося как-нiбудь – ну ноздрi ему вирвали, iлi руку отрубiлi би, а Гусева… боярского рода парень-то… Да етого мало еще: Стрешнев говорiт, что он лiсти прелестние разносiт, народ смущает i людей к бунту протiв государя подбiвает, как прi вашем гетмане Брю-ховецком било. Как би тебе в ответе не бить, что прятал его на вiнокурне.

– Бреше той Стрешня! Павло приiхав на слободи з дорученням свого отамана Сiрка.

– Так, так… Серку вашего ми знаем… Ти вот что, мiл человек, – нахилившись до Наливайка, зашепотiв приказний, – ти лучше про етого Серку нiчего не говорi, помалкивай: не любят его в Москве за то, что он воеводiскiх людей наших служилих в украiнских городах побiл.

– Не той час.

– Кто вас знает, черкас. Бунтовать ви всегда здорови билi.

Наливайко попрощався з приказним i, сумний, повiв воли з мажею через греблю. Поруч його йшов бакаляр. Душа бакалярова клекотiла вiд обурення: тiльки подумати – вiддати цiле барило пiнноi якомусь сопливому приказному!

– Ну, навiщо ти, Семене, вiддав барило цiй приказнiй вошi? Що б доброго чоловiка почастувати.

– Не журись, дяче: i тебе не забуду! – сумно вiдповiв йому Наливайко.

Москалi пригнали Павла Глека у город i пiд’iхали до хати, що ii вони називали «сьезжая». Там стояла мiдна гармата, а на порозi хати сидiв старий сторож. Ванько Стрешньов i ще кiлька москалiв злiзли з коней i, потягуючись, пiшли в хату.

– Єсть у тебя кто-нiбудь в сьезжей то?

– Нiкого нет.

– А тот Денiска Журавльов, что сiдел тут, куда делся?

– Воевода велел випустiть. Поднялi тут черкаси шум с полковнiком своiм, что будто би пчельнiк Журавльова ограбили наши.

– Враньйо! – сказав Стрешньов, – нiкто у Журавльова пчельнiка не грабiл. Приймiка етого молодца, Нiкiта!

Ванько Стрешньов штовхнув запорожця у невеличку комору без вiкна з земляною долiвкою, розв’язав руки Глековi i сказав:

– Скiдай сапогi!

– Навiщо? – спитав запорожець.

– Скоро узнаеш. Нiкiта – в колодкi его!

Запорожець здригнувся.

– Нащо в колодки? Хiба я злодiй?

– Не разговарiвай! Скiдай сапогi!

– Не хочу!

– А… сволочь! – крикнув Стрешньов, – не хочеш?

Вiн розмахнувся й вдарив запорожця у вухо. Глек заревiв, як звiр, i кинувся на москаля, але стрiльцi, що досi мовчки слухали розмову Стрешньова з козаком, раптом накинулися на запорожця, збили його з нiг i придавили до землi. Микита витяг з кутка колодки. Цi колодки мали чотири дiрки для рук i нiг i замикалися збоку на замок. Москалi стягнули з запорожця чоботи, всунули йому руки й ноги в колодку, i Микита, знявши ключа, що висiв на гвiздку коло дверей, замкнув iржавий замок на колодках. Стрешньов штовхнув запорожця ногою i сказав:

– Будеш знать, сволочь, как обiжать боярскiх детей!

Москалi вийшли й зачинили за собою дверi. Надворi був соняшний яскравий день, а тут, в цiй коморi без вiкон, було темно, як у льоху, хоч крiзь щiлини в дверях з сусiдньоi кiмнати пробивалася смужка свiтла.

Не минуло й десяти хвилин, як Глек дiзнався, що то е колодки. Вiн сидiв, зiгнувшись на землi, ноги йому були теж зiгнутi в колiнах, а зверху, над ногами, у менших дiрках, були витягнутi руки. Зовсiм витягнути ноги не можна було, руки не дозволяли це зробити. Поза була надзвичайно незручна i болiсна.

Ноги й руки терпли, спину ломило, дихати було тяжко. Запорожець засичав, стиснувши зуби вiд злости, пiдняв колодки i вдарив ними об землю. Але вiд цього стало ще гiрше. Колодки були важкi i, падаючи, так вдарили по ногах, що ледве не переламали кiсток.

Коли згодом стало зовсiм неможливо терпiти ломоту в спинi, запорожець скорився i почав шукати iншоi пози, щоб хоч трохи полегшити свiй стан. Вiн спробував лягти на бiк. Але це теж не вийшло, бо краi колодок досить далеко виступали збоку i, щоб лежати на боцi, треба було ще бiльш зiгнути ноги, а це було неможливо; до того ж важко було вдержати в такому становищi колодки, бо вони були важкi, схилялися набiк i падали, викручуючи руки i ноги в’язневi. Тодi вiн повалився горiлиць i пiдняв угору колодки. Стало трохи легше, але не надовго. Вiн знову сiв. Знову почало ломити спину i стали терпнути руки. Вiн знову лiг горiлиць, а за кiлька хвилин сiв i так без кiнця. Жили стукали йому у висках, обличчя палало, сорочка на ньому стала зовсiм вогка вiд поту. Нарештi на нього найшло якесь отупiння, байдужiсть до всього, навiть до муки, i ii терпiв вiн тепер, i, схиливши чубату голову на груди, зiгнувшись ще бiльше, запорожець якось одубiв.

Глек не пам’ятав, скiльки вiн просидiв у такому забуттi; вiн не знав навiть, чи спав вiн, чи нi, i прокинувся тiльки тодi, як над головою якийсь хрипкий бас сказав по-московському:

– А ну, покажи мне етого молодца!

Глек пiдвiв голову. Над ним стояв високий гладкий чоловiк у довгому каптанi. Козаковi чомусь впав у вiчi комiр цього каптана, високий, що доходив до середини вуха i пiдпирав потилицю, а над комiром стирчали прямi патли темного волосся. Це був пiддячий. Збоку стояв сторож Микита i держав у руках каганець. Очевидно, вже була нiч. Тiнi од Микити та пiддячого гасали по стелi, коли Микита рухав каганцем. За дверима чутно було голоси стрiльцiв.

– Ти чей такой будеш? – спитав пiддячий.

Глек мовчки подивився на нього.

– Чего молчiш? Чей, спрашиваю, будеш? Прозвiще твойо как?

– Павло Глек, козак Незамайкiвського куреня.

– Із запорожцев, что лi?

– Запорожець.

– Так… Так вот что скажи мне, молодец, что ти делаеш в госу-даревих городах i на слободах? Впрочем, допрос ми с тебя потом снiмем. Ето я так, зашол посмотреть, что ти за человек такой… Кто ж ето, – звернувся пiддячий до сторожа, – велел ему i рукi, i ногi за-бiть в колодкi?

– Стрешньов.

– А ему какое дело до етого? А… – засмiявся вiн, – ето ти Стрешньову морду набiл?

– Я.

– Здоров ти, вiдно. С тремя справiлся. Только не хорошо, что ти Гусева сiльно прiшиб. Худо тебе совсем будет, как помрьот Гусев-то… – Пiддячий оглянув постать козака. – Іш ти какой… – сказав вiн з задоволенням, наче побачив те, на що й сподiвався, – важний! Вот что, Нiкiта: ослобонi ему рукi, да прiнесi поесть чего-нiбудь, хлеба что лi, да соломи ему потрусi на пол, чай, человек, не собака, валяться на голой земле.

Микита одiмкнув колодки, ослобонив руки козака вiд колодок, а потiм закував руки в кайдани.

– Ну, прощай, Нiкiта, – сказав пiддячий, що мовчки стояв коло в’язня, аж поки Микита закiнчив свое дiло, – стерегi казака хорошо.

– Знаю… Не впервой!

Микита принiс окраець хлiба i глек з водою, а трохи згодом кинув коло козака оберемок соломи. Запорожець витягнувся на соломi. Вiн наче на свiт народився: так приемно було витягнути ноги й лягти.

– Хто це був зараз? – спитав вiн сторожа.

– Подьячiй.

– Мабуть, добра людина цей пiддячий?

– Кто? Подьячiй-то? Погодi, на допросе узнаеш! – вiдповiв Микита, вийшов i зачинив за собою дверi.




VII. У В’ЯЗНИЦІ



Дорош провiдуе запорожця. – Велетень. – Хитрий Дубовиченко. – Збiглий холоп. – Пiддячий. – Допит. – Батоги

Другого дня Дорош набрав у пазуху огiркiв, сунув туди ж добрий шматок сала, в лiву руку взяв пiв паляницi, а в праву – пляшку горiлки, що дав йому батько, i пiшов провiдати запорожця. Хлопець ще вчора розпитав у товаришiв, де сидить запорожець, бо прибуття в’язня з цiлим загоном верхiвцiв-стрiльцiв не могло пройти непомiтно повз зiркi очi хлопцiв в такому маленькому городку, як Харкiв. Дорош та його товаришi знали в вiчi кожного мешканця, кожного козака або бабу i завжди були в курсi всякоi новини, що iнодi хвилювала мешканцiв цього приграничного городка.

На розi вулицi вiн побачив свого приятеля Дубовиченка, що з ним ще загодя умовився йти до запорожця. Дубовиченковi дуже хотiлося побачити козака i, щоб не вiдставати вiд приятеля, вiн вкрав у матерi пару тарань i сунув iх, як i Дорош, собi за пазуху. Напакованi таким чином, хлопцi пiшли до з’iжжоi. З’iжжа була недалеко, треба було тiльки перейти через площу. Коло з’iжжоi не було нiкого, тiльки гармата тьмяно виблискувала мiддю на сонцi. Хлопцi обiйшли круг хати, помацали руками гармату. Дубовиченко навiть прицiлився з неi, наче стрiляючи, у Дороша i сказав: бух!

Хлопцi пiдiйшли до дверей i прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропiв, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень. Дивно було, як не тряслися стiни хати вiд такого дужого хропоту!

Хлопцi постояли трохи коло хати, потiм боязко постукали у дверi.

Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутнiй хропiт; потiм вiн став плямкати губами, наче iв увi снi щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.

– Хрр… – обiзвався велетень, – апчхи! Кто там стучiт? – почули вони старечий тоненький голос.

Дверi одчинилися i на порозi з’явився маленький сивий дiдок. «А де ж велетень, що так мiцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Вiн навiть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хатi не було. Дiд позiхнув, перехрестив рота i, почухавши потилицю, спитав:

– Вам чаво, пострелята? – Хлопцi мовчали. – Ви стучалi, что лi?

– Ми.

– Так чаво ж молчите? Чаво пришли?

Дубовиченко штовхнув Дороша:

– Кажи ти!

– Нi, кажи ти!

Сторож хотiв був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засмiявся.

– Вот глупие хохлята! Прiшлi i самi не знают, чаво прiшлi.

– Ми до Глека, – наважився нарештi Дорош.

– Какой такой глек?

– Павло Глек, запорожець!

– А, запорожец… Єсть такой. А что вам до него надобно?

– Та ось ми йому харчiв принесли.

– Харчi?.. Давай… Давай сюда. Ето что – хлеб?

– Паляниця.

– А за пазухою?

– Огiрки та сало.

– Давай, давай… А в бутилке что?

– Горiлка.

– Іш ти… i вiна прiньос? Кто ж тебе запорожец етот будет, брат аль сват?

– Нi. Не брат. Пустiть, дiду, до запорожця!

– Іш ти какой приткiй! А как воевода узнает?

– Не взнае.

– А ти что приньос? – спитав дiд Дубовиченка, вертаючись з хати, куди вiн однiс харчi, що дав йому Дорош.

– Пустiть до козака, тодi скажу! – сказав хитрий Дубовиченко.

– А ти дай что прiньос, тогда пущу!

– Е, нi… Ви пустiть ранiш, тодi дам!

– Ну, что с вамi делать, iдiте.

Хлопцi зайшли в хату i опинилися у великiй кiмнатi. Коло стiн стояли великi лави, коло вiкон – стiл, а в кутку – залiзна невеличка гармата. Микита вiдчинив дверi у темну, де сидiв запорожець.

Спочатку хлопцi не бачили нiчого, так було темно у коморi, але коли очi iхнi звикли до сутенi, iм впала в очi мiцна постать запорожця, що, закинувши руки з кайданами за голову, спав на соломi, наче вiн був не у в’язницi, а в Сiчi, серед товаришiв Незамайкiвського куреня.

– Ей, казак! – крикнув дiд, – проснiсь! Гостi прiшлi.

Глек пiдвiвся. Вiн хотiв протерти очi кулаками, але кайдани забряжчали й ударили його по головi.

– Що таке? – засичав запорожець. – Який чортяка скував менi руки? Хто тут?

– Це я, Павло!

– Дорош? А я де?

– Забил! – ляснув себе по колiнах дiдок, наче вiн був дуже радий з того, що запорожець забув, де вiн, i що з ним скоiлося. – Хе-хе! Забил!

Але запорожець схаменувся й згадав вже, де вiн.

– Спасибi, хлопче, що не забув мене й провiдав. А ти чого радiеш, кацапе? А ще стара людина.

– На, еш. Прiнесли тебе тут мальчiшкi, – сунув дiд козаковi з пiв десятка огiркiв i шматок паляницi.

– А сало? – спитав Дорош.

– Что ж думаеш, украл твойо сало? Нужно оно мне очень.

Дiд пiшов у кiмнату i принiс сало. Дорош побачив, що кусень сала значно поменшав.

– А горiлку?

– Хiба й горiлки принiс? Не хочу я зараз, хай старий вип’е, – сказав запорожець.

Хлопцi стояли й мовчки дивилися, як iв запорожець, i не знали, про що балакати. Кайдани сумно бряжчали за кожним рухом козака.

– А це ж хто? – кивнув запорожець на Дубовиченка.

– Це мiй товариш, Василь Дубовиченко.

Дубовиченко наче тiльки й чекав на те, щоб згадали про нього. Вiн витяг з пазухи тараню й поклав ii перед в’язнем.

– Тараня? – спитав, задзвенiвши кайданами, запорожець, – добре.

Вiн спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: вiн ще не призвичаiвся до них.

– Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.

– Трудно сидiти в колодках? – спитав Дорош, хоч i сам добре бачив, що це не мед iсти.

– Коли руки вiльнi – ще нiчого. А як засунути сюди й руки, – показав вiн на дiрки для рук, – сам як колодка зробишся.

Коли Дорош iшов до в’язницi, йому здавалося, що вiн багато чого скаже козаковi; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблi, що вiд смерти москаля Гусева, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця. Вiн ще вчора, коли приiхав з винницi, розшукав хату, де жив москаль Гусев, i довiдався, пiдслухавши пiд вiкнами хати балачки москалiв, що Гусев усе ще лежить хорий, не iсть i не п’е.

Дорош хотiв сказати про це запорожцевi, але зрозумiв, що вiд цього не зрадiе його приятель. Так хлопцi посидiли коло козака з пiвгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворi почулося кiнське тупотiння й голосна балачка iздцiв.

– Ну, ребята, – сказав сторож, заглядаючи у дверi, – пора домой. В другой раз побудете дольше. А то неровен час прiдьот подь-ячiй – бить мне с вамi в беде!

Хлопцi попрощалися з козаком i вийшли. Коло хати стояло чоловiка зо три верхiвцiв козакiв. Вони пригнала босого, обшарпаного чоловiка, рокiв тридцяти п’яти – маненького, дзюбатого, з соломою у скудовченому волоссi. Чоловiк цей стояв зв’язаний помiж двома верхiвцями i дивився на своi босi ноги.

– Гей, Микито! – крикнув хтось з козакiв, – пiддячий тут?

– Нету.

– А хто ж прийме в’язня?

– Что за человек? – спитав Микита.

– Втiкач… Утiк вiд якогось боярина з-пiд Бiлгорода. На хуторi ховався у скиртi. Полковник звелiв привести його сюди до воеводи.

– Ти кто такой? – спитав втiкача Микита.

– З ваших, з кацапiв… – вiдповiв за втiкача один з козакiв. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так вiн утiк до нас на слободу.

– Єсть слобода, да вiдно не для нас! – хрипко, пiдвiвши голову, сказав втiкач.

– А ти б на Запорiжжя, або на Дiн махнув.

– На Дон… Через вас, сукiних синов, махньош… Как зверя ло-вiте!

Козаки засмiялися.

– Ну, нiчого балакати, – сказав козак, що був у них за старшого, – прийми в’язня, Микито!

– Что ж, пусть посiдiт на сезжей, пока прiдьот подьячiй. Ну, iдi, что лi.

Втiкач, похнюпившись, зайшов у хату. Козаки повернули коней i поiхали через площу до шинку. Хлопцi теж перейшли площу й пiдiйшли до школи.

– Не заводь бунту! – почули вони дужий голос дяка крiзь ма-неньке вiкно школи. – Чому вас родителi вчать? Чи ви з ляхiв, чи ви з дияволiв? Йди сюди, Стрiхо, я тобi скубка дам!

Очевидно, пан бакаляр був у поганому настроi.

«Буде хльоста!» – одночасно подумали хлопцi.

Надвечiр на площу з Приказу вийшов високий пiддячий, а за ним, з гусячим пером за правим вухом, з паперами пiд пахвою, зашкандибав дячок, той самий, що розпитував на греблi втiкачiв з Озову. Пiддячий кивнув головою двом стрiльцям, що стояли коло ганку Приказу з рушницями в руках, i всi четверо пiшли навпростець бур’янами й реп’яхами через площу до з’iжжоi.

Пiддячий з дячком зайшли до з’iжжоi, а стрiльцi лишилися на дворi.

На всю з’iжжу лунав могутнiй хропiт Микити: вiн, випивши пляшку горiлки, що принiс запорожцевi Дорош, повалився на лаву i спав тепер, роззявивши рота. Пiддячий пiдiйшов до нього i деякий час мовчки дивився, як соннi мухи лазили по Микитинiй бородi i лiзли йому в рот, а вiн п’яно вiддувався i плямкав губами.

– Здоров спать, окаянний, – сказав пiддячий, – розбудi, его, Семьонич.

Дячок пiдiйшов до Микити i смикнув його за сиву бороду.

– Брр… – обiзвався Микита, – отойдi, леший!

– Вставай! Подьячiй прiшол!

– Мрр… Пфу!

– Плеснi на него водой, может, скорей глаза продерьот.

Дячок узяв глек, що стояв на столi, i плюснув з пiв глека води на сторожа.

– Караул! – заревiв Микита, зiскакуючи з лави, – караул, грабят! Пiддячий зареготав, а з глеком у руках тоненько захихотiв дячок.

Микита стояв серед хати, вода текла йому з бороди, i вiн, ще бiльше роззявивши рота, блимав червоними п’яними очима i не розумiв, що з ним скоiлося.

– Разоспался. Ночi тебе мало, окаянний! Витрi образiну, да открой дверi!

Микита витер подолом сорочки бороду, одiмкнув замок i впустив пiддячого з дячком у комору до запорожця.

– Темно тут. Посветi-ка, Нiкiта!

В коморi було дiйсно темно, повiтря було важке й смердюче.

– Н-ну, – закрутив носом пiддячий, – ти что ж, не виводiл казака за надобностью?

– Да как его виведеш в колодках то?

– Впервой тебе? Вивестi недалеко за iзбу i в колодках можно. Микита вийшов i довго сопiв, викрешуючи вогонь i засвiчуючи каганець, а пiддячий та дячок стояли нерухомо на мiсцi, щоб не вступити ногою, куди не слiд.

– Ну, скоро ти там с огньом?

– Йду!

Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити i освiтила комору. Запорожець сидiв, витягнувши ноги в колодках, а поруч зi зв’язаними назад руками сидiв утiкач – холоп, що його привели вранцi козаки.

– А… да тут двое? – здивовано сказав пiддячий, – ет что за птiца?

– Холоп беглий. Убьог iз боярской вотчiни. Сказивалi казакi iз-под Белгорода.

– Что ж ти не доложил мне iлi воеводе?

– Да когда доложиш? Только что привелi.

– Врьош, – обiзвався холоп, – с утра ещьо казакi прiтащiлi.

– Ну, ти… молчi! – замахнувся на нього Микита.

– Так, так… – роздумливо сказав пiддячий, – убьог, значiт. А от какого боярiна убьог?

Холоп мовчав.

– Прiсветi, Нiкiта! Не от Ртiщева лi? – вп’явся очима в холопа пiддячий так, що той завовтузився коло стiнки пiд його поглядом. – Ртiщевскiй, что лi? Не кройся, всьо равно узнаем. Прiзнавайся, ти зарезал боярiна?

– Какого боярiна?

– Да Ртiщева.

– Не знаю такого.

– Не знаеш… Чей же ти будеш?

– Велi развязать рукi. Сомлелi совсем.

– Ладно… Скажи сначала, чей ти! – Холоп не вiдповiв нiчого. – Ну, да всьо равно. С тобой поговорiм после: тут птiца поважнее тебя, ворона. Зальотная птiца. Развяжи ему рукi, Нiкiта, да забей его в ко-лодкi. Ну? – повернувся пiддячий до Глека так, що той навiть здригнувся, – а ти кто такой?

– Та я вже казав тобi, хто я такий.

– Нiчего… Скажи ещьо.

– Козак Незамайкiвського куреня, Павло Глек.

– Пiши, Семьонич.

Дячок став навколюшки перед ослiнчиком, поставив на ослiн каганець, каламар i пiсочницю i заскрипiв пером.

– Павлушка Глеков iз запорожскiх казаков. Так… А чего тебе надобно тут, в государевом городе?

– У якому государевiм городi?

– Не прiкiдивайся. Тут, в Харькове?

– Зайшов провiдати свого приятеля, Дениса Журавля.

– Так, так… Тищу вьорст прошол, чтоб проведать прiятеля? Кто ж тебе Денiска етот Журавльов – дед аль свойственник какой, родственнiк?

– Нi, не родич. Я ж сказав тобi.

– А кто ж он тебе, что ти тищу вьорст прiшол сюда iз Сечi кiсе-ля хлебать?

– Вiн побратим мого батька.

– Ето что за побратiм такой, брат что лi?

– Нi, не брат… – Запорожець не знав, як вiдповiсти пiддячому. – Звичай у нас такий на Запорiжжi – побратимство. Вродi, як брат.

– Путаеш ти что-то. То брат, то не брат. Ну, да ладно. Так ти прi-шол сюда iз Запорожья, чтоб повiдаться с Денiской?

– Я прийшов з дорученням вiд кошового отамана.

– Серкi?

– Атож… Сiрка.

– А… пiши, пiши, Семьонич!

– Ну, так что ж тебе поручiл атаман твой делать в государевих городах?

– Доручив побачитися зi старою та розпитати, чи не бiдуе вона. Та щоб сказав, що вiн, слава Боговi, живий та здоровий.

– Кака така стара?

– Та стара Сiрчиха.

– Ето кто ж? Жонка что лi Івашкiна?

– Якого Івашка?

– Да Серкi вашего.

– Добрий Івашко. Рокiв сiмдесят вже дiдовi. Чуднi люди: той Дениска, той Івашка. Наче хлопцi.

– Ну ладно, зуби не заговарiвай! Скажи лучше, куда прелестние лiсти дел?

– Якi прелеснi листи?

– Прiкiдиваешся?.. Не знаеш? Лiсти, чтоб бунтовать народ про-тiв государя.

– Нема в мене нiяких листiв.

– Прiзнавайся, куда лiсти дел? Может, кому передал? Товарiщей нет лi у тебя здесь?

– Нема в мене товаришiв тут.

– Не прiзнайошся? Нiкiта, тащi сюда батогi!

Але Микита, добре знаючи, чим скiнчиться допит, вже тягнув у комору десятка з пiвтора коротеньких товстих палиць, що москалi звали батогами.

– Ну, поворачiвайся. Ложись на пузо! – сказав вiн козаковi.

– Нащо? Що ти робитимеш? – пiдозрiло запитав запорожець.

– Ложись, казак, – обiзвався зi свого кутка холоп, – а то хуже будет. Я iхнюю ухватку знаю.

– Не хочу!

– Не хочеш?

Пiддячий пiдiйшов до запорожця й ударив його чоботом по головi.

– Чого б’ешся, сучий кацапе!

– А… ти ещьо ругаться! Нiкiта, позовi сюда стрельцов, а то с етiм боровом одiн не сладiш. Я тебе покажу прелестние лiсти!

Трохи згодом у комору слiдом за Микитою зайшли два стрiльцi, що досi стояли на дворi.

– Ну-ка, молодци, батогамi его!

– Кого? Чубатого, что лi?

– Ей, казак, – знову обiзвався холоп, – говорiл тебе: поко-рiся!

Стрiльцi ухопили запорожця один за чуба, а другий за кайдани i повалили ницьма на землю. Глек засичав, коли на нього насiли два дужi стрiльцi.

– Жарь его, Нiкiта!

Микита став навколюшки перед козаком i затарабанив по п’ятах запорожця батогами.

– Лупi его моiмi рукамi! – кричав пiддячий.




VIII. ВИЗВОЛЕННЯ



Полковник Донець. – Микита та Дорошева горiлка. – Шинок. – Небiжчик Гусев. – Дячкова жiнка. – Порожне барило. – Зернь. – Баби. – Музика. – Ключi. – Визволення. – Пiдземний хiд. – Знову ключi

Полковник Донець, коли до нього звернувся Наливайко й оповiв пригоду з Павлом Глеком, уважно й спокiйно вислухав козака i також спокiйно порадив йому не втручатися не в свое дiло.

– Та й не мое це дiло! – сказав полковник. – Вiн з Запорiжжя, не наш, не слобiдський козак. Його дiло належить воеводi. Що ж до Журавля, то я ще вчора побалакав з воеводою i Дениса вже звiльнено з в’язницi. Воевода обiцяв розiбрати справу щодо грабування пасiки i покарати винуватцiв. А Глек не наш козак i нашому полковому судовi не пiдлягае. Раджу тобi, Семене, покинь це дiло. А що як у Глека знайдуть Сiрковi листи, щоб пiдбивати нарiд на повстання? Ти хiба Сiрка не знаеш? Забув, як вiн збунтував майже усю Слобожанщину? Скажуть: ховав Наливайко козака, значить, i вiн з ним. Тодi вже i я тебе не визволю, хоч ти i слобiдський козак, бо це дiло буде проти государя. До того ж твiй приятель дуже побив Гусева, а ти добре й сам вiдаеш, що й наш полковий суддя не милуе тих, хто навiть у простiй бiйцi вб’е супротивника.

Наливайко почухав потилицю. А що як Глек справдi розносив Сiрковi листи, i його, Наливайка, укупi з запорожцем притягнуть до вiдповiдальности? З москалями тiльки зв’яжися. Закують у кайдани, та в Москву. І земельку одберуть i винницю. Погане дiло.

Сумний пiшов додому Наливайко: i запорожця жалко, але себе й родину теж жалко. З цього часу Наливайко загубив сон: вiн усе боявся, що ось-ось наiдуть до нього москалi, ухоплять його, закинуть у в’язницю й одiшлють до Москви.

Але днi минали, нiхто не приходив до нього, i вiн заспокоiвся.

Дорош щодня ходив провiдувати запорожця й носив йому харчi. Вiн дiзнався, що пiсля першого допиту запорожця ще раз били батогами по п’ятах i пiддячий навiть звелiв, запаливши вiник, пiдпалювати литки козаковi, але Глек не признавався нi в чому. У кишенi запорожцевiй пiддячий знайшов тiльки кисет з тютюном, а в кисетi посвiдчення, з якого видно було, що запорожець дiйсно козак Неза-майкiвського куреня i вiдпустив його кошовий Сiрко на слободи по його, Сiрка, родинних справах.

Але нi воевода, нi пiддячий не вiрили цьому. Минув ще тиждень, i Дорош, який щовечора навiдувався до двору хорого москаля Гусева, узнав, що Гусев помер. Таким чином, виходило, що смерти запорожцевi не минути. З харчами Дорош завжди приносив i горiлку, i Микита розпиячився так, що ледь не щодня не просихав i валявся п’яний на лавi в з’iжжiй або спiвав пiсень на всю площу. У такому виглядi його якось застав пiддячий. Вiн довго мордував Микиту, допитуючи, де той бере горiлку, але Микита був такий п’яний, що тiльки блимав очима й гикав в обличчя пiддячому.

Не добившись нiчого, пiддячий набив морду Микитi, пообiцявши покарати його батогами, а ключi вiд в’язницi одiбрав i вiддав дячковi. Воевода задумав надiслати запорожця i холопа у Бiлгород до князя, i пiддячий боявся, щоб Микита сп’яну не випустив iх з в’язницi.

Дорошiв батько держав шинок спiльно зi своiм сусiдою, Остапом Чередою. Почати шинкувати для Наливайка було не легке дiло. Коли вiн сказав якось жiнцi, що хоче шинкувати з кумом, Дорошева мати категорично вiдмовилася вiд цього, навiть не схотiла слухати про це, як вона казала, «гидке дiло». Багато пiшло часу, щоб переконати жiнку; i коли вона, нарештi, згодилася, бо це було дуже корисно, то поставила таку умову чоловiковi: шинок мае бути в кумовiй хатi, а не в iхнiй. Таким чином, кум шинкував, а Дорошiв батько курив горiлку й привозив ii з винницi до шинку. Вiн часто бував у шинку, але нiколи не пив там горiлки. Це теж була умова його жiнки. Навiдувавсь у шинок iнодi й Дорош. Вiн ходив туди послухати балачок козакiв, якi часто у п’яних розмовах згадували Хмельниччину, панську неволю. Навiдувалися до шинку i бакаляр, i москалi, i приказнi, щоб пограти в зернь, випити дешевоi пiнноi. Особливо часто завiтав туди приказний дячок Семенович, приятель Наливайка, той самий, що йому на греблi Наливайко дав барило з горiлкою. Барило i досi було у приказного, i Дорош нiяк не зiбрався пiти по барило до нього, хоч батько вже двiчi нагадував про це хлопцевi. Нарештi, Дорош таки зiбрався й пiшов до дячка.

Вечорiло, iшов дрiбний дощ, багно та калюжi дзвiнко хлюпали пiд босими ногами хлопця. На вулицях города не було майже нiкого. Хати похнюпилися й плакали стрiхами пiд сiрою сiткою теплого дощу.

В хатi, де жив Гусев, блимав вогник. Дорош пiдiйшов до хати i заглянув у маненьке вiконце. На довгому столi труна, а в трунi лежав мертвий москаль. Руки йому були зложенi на грудях, а обличчя було жовте, як вiск. Перед труною стояв аналой, на аналоi лежала розгорнута, з плямами воску на сторiнках, велика книга. Невеличка свiчка прилiплена до аналою, кидала м’яке свiтло на книгу. Придивившись, Дорош побачив щось з п’ять бабiв, що сидiли й шепталися по кутках, i високу постать бакаляра. Бякаляр стояв спиною до вiкна, i Дорош бачив тiльки широку спину й довгу косу дяка. Бакаляр голосно, хоч тут був покiйник, балакав з бабами. Дорош прислухався.

– У Киевi? У Софiiвському? А як же, був, – долетiв до нього густий бас дяка. – Зайшов я туди, коли ще не було служи Божоi. Пiдiйшов до вiвтаря, подивився в пiвденнi дверi: що за чудасiя, думаю – люди сидять! І людей багато, думаю, чого б iм сидiти у вiвтарi? Подивився у пiвнiчнi – iкона! Я знову у пiвденнi – нi, таки люди сидять! Що, думаю за наводження. Протер очi, перехрестився, глянув у пiвнiчнi – знову iкона! А воно таки дiйсно iкона – тайна вечеря, а люди як живi! А що гарного у Киевi – щодня свiжий хлiб… – закiнчив дяк i пiдiйшов до аналою.

Вiн пошарудiв аркушами, розгорнув на закладцi книгу i, одлiпив-ши свiчку вiд аналою, почав голосно читати, освiтлюючи лiтери нерiвним блимаючим огнем свiчки.

Тiнь вiд волохатоi голови бакаляра забiгала по стiнах i стелi хати. Дорош постояв трохи, прислухаючись до неясного гомону бакалярового голосу, але не розiбрав жодного слова: бакаляр гудiв, як чмiль. Дорош, схиливши голову, побрiв геть вiд хати. Сумно було на душi у хлопця. Йому якось чудно було, що москаль цей ще вчора був живий, а сьогоднi вже мертвий, i загубив його нiхто iнший, як запорожець.

– Чаво тебе? – висунувши голову з дверей, спитала дячкова жiнка, коли Дорош постукав клямкою в дверi.

– Здрастуйте, тiтко!

– Здраствуй i ти. Чаво надобно?

– Прохали тато, щоб вiддали барило.

– Какое такое барило?

– Та барило з-пiд горiлки.

– Бочьонок, что лi?

Вона помацала в сiнцях i трохи згодом сунула Дорошевi в руки барило.

– На… Да скажи отцу, чтоб не давал больше водкi моему аспиду, а то я ето барило на голове у него разобю!

«Ач, яка сердита! – подумав Дорош. – У кого ж це ви, тiтко, розiб’ете на головi барило: у батька чи у свого аспида?»

– Брись! – крикнула жiнка й зачинила дверi.

Дорош не пiшов додому, а, пройшовши двi-три вулички, вийшов на площу й пiдiйшов до з’iжжоi. Коло з’iжжоi товклося чоловiка десять козакiв, що йшли на змiну вартових по баштах.

– Крамаренко?

– Тут!

– На глухую!

– Зозуля?

– Є такий!

– На тайницьку!

– Скриня?

– Я!

– На вiстову!

Козаки, пiднявши вiдлоги, розiйшлися по площi, хлюпаючи чобiтьми по калюжах. На порозi з’iжжоi стояв сторож Микита i меланхолiйно дивився услiд козакам.

– А… Дорош! – зрадiв вiн, побачивши хлопця. – Прiньос что? Да нiкак целий бочьонок?

– Порожнiй! – сказав Дорош.

– Порожнiй! – безнадiйно протягнув Микита, – что ж ти с порожнiм ходiш?

– Можна побачити козака?

– Опоздал, брат. Забрал ключiк у меня подьячiй. Отдал тому чорту, прiказному… Семьоничу… Дай-ка я поцежу iз бочьонка, может осталось что?

– Нема нiчого.

– А ну, дай посмотрю! – Микита взяв барило i потрусив його коло вуха. – Е, чорт… пустой! – Вiн витяг чопок i понюхав. – А, ведь водка, ей-богу, водка! Кто ж ето вилакал? Целий бочьонок?

– Семенич.

– Вот iрод-то! Целий бочьонок! Везде успеет. Толька что тут бил: пойду, говорiт, в кабак. А я тут сiдi, как пьос, стерегi воров!

– Пусти побалакати хоч крiзь дверi з козаком!

– А водкi прiнесьош?

– Принесу.

– Ну, бегi за водкой. Тогда i говорi сколько хош, теперь уже нiкого не будет. А завтра, брат, твоего казака в Белгород к князю.

– Як? Завтра?

– Завтра, брат.

Дорош ще трохи постояв коло Микити, а потiм обернувся i пiшов геть вiд з’iжжоi.

– Не забудь же, прiнесi вiна, а то не пущу поговорiть с казаком!

– Зараз принесу! – не обертаючись, вiдповiв Дорош.

Невеселий повертався хлопець. Думка про те, що запорожця поженуть завтра до князя у Бiлгород, не давала йому спокою. Вiн знав, що запорожця знову катуватимуть i, нарештi, завдадуть на люту смерть. І за що? За те, що оборонив старого Журавля?

Дорош не пiшов додому, а зайшов у шинок до батькового кума й компаньйона.

В головi у Дороша маячила якась невиразна думка урятувати козака, але ця думка не набрала ще реального змiсту. Вiн знав тiльки, що урятувати запорожця треба сьогоднi, бо завтра вже буде пiзно. В шинку було досить багато народу. Йшов дощ, а дощ, як i добра погода, прихиляе серце до випивки.

За одним столом сидiли дячок Семенич, Ванько Стрешньов i ще якийсь москаль, невiдомий Дорошевi. Вони грали у зернь. Московський Приказ Розрядний, надсилаючи iнструкцii воеводам, завжди наказував iм стежити за тим, щоб по шинках у государевих городах розпусти й гри в зернь не було, але, звичайно, легше видавати накази, нiж iх виконувати. І Ванько Стрешньов, i, особливо, дячок Семе-нич добре знали цi накази, але вони були найпершi i найзавзятiшi грачi в цю газардову гру.

За другим столом сидiло четверо козакiв та мiщан i пили горiлку. На лавi, що стояла вздовж стiни, сидiли двi молодi баби. Вони лускали насiння i випльовували лушпиння на земляну долiвку. Одна з них була Палажка, що ii чоловiка рокiв п’ять тому татари погнали до Криму, друга – московка, вдова московського стрiльця. Обидвi були набiленi, i щоки iм палали, як червоний мак.

Дорош постановив барило у куток, коло бочки з горiлкою, а сам сiв на другому кiнцi лави й став дивитися, як грають у зернь. Всi трое грали рiзно. Дячок був спокiйний: не можна було взнати, чи вигравав вiн, чи нi. Стрешньов, навпаки, грав з великим газардом. Коли йому щастило, вiн глузував зi своiх партнерiв, коли ж програвав – лаявся гидкою лайкою й звертався за спiвчуттям до дячка й другого москаля, наче вони могли спiвчувати йому.

Третiй москаль був зовсiм п’яний i, видимо, ледве розбирався, де вiн i що з ним. Звали його Селiфон Прозоров. Баби кiлька разiв зачiпали грачiв, але тi не звертали на них нiякоi уваги. Нарештi, бабам, очевидячки, обридло бути у такiй зневазi. Вони пошептали-ся помiж себе i засмiялися, наче вигадали щось дуже веселе. Московка встала з лави, струсила з сарафана лушпиння й пiдiйшла до грачiв.

– Ну, Ванюша, – сказала вона, поклавши руку на плеча Стреш-ньову, – бросай. Надоело. Что ж ти на меня i не глянеш даже?

– Подождi, Мотька, дай отиграюсь!

– Завтра отиграешся!

Вона простягнула руку до столу.

– Подождi! – злiсно вже вiдштовхнув ii Стрешньов. – Не лезь! Тебе кiдать, Семьонич!

– Брось, Ваня! – знову сказала баба i раптом, просунувши руку пiд лiктем Стрешньова, змахнула зерно зi столу на землю.

– Ти что ж ето, стерва, делаеш?

Баба зареготала.

– Єщьо i смейотся! – крикнув дячок. – Дай ей, Ваня, по сусалам!

Стрешньов розмахнувся й ударив бабу.

– Ой, убiл окаянний!

Прозоров, що досi мовчав i тiльки п’яно, вилупивши очi, дивився на бабу, раптом пiдвiвся i мовчки дав у вухо Стрешньову. Стрешньов поточився i навiть остовпiв вiд несподiванки.

– А, ти так! Бей его, Семьонич! – крикнув Стрешньов, кидаючись на Прозорова, але Семенич розсудливо пiдвiвся й одiйшов на бiк, погладжуючи бороду i з задоволенням дивлячись, як Стрешньов бив Прозорова.

Козаки та мiщани, пихкаючи люльками, з зацiкавленням стежили за бiйкою. Баби заверещали й забилися у куток. І дивне дiло: спiвчуття московки, що ii щойно вдарив Стрешньов, було не на боцi ii заступника, а на боцi Стрешньова.

– Так его! – верещала вона, – бей его, окаянного!

Банько повалив супротивника на землю i почав тузити куди попало. П’яний, як дим, Прозоров лежав пiд Стрешньовим, блимав очима i, мабуть, не розумiв, за що його тузить приятель. Але стусани Стрешньова, очевидячки, трохи прохолодили й прояснили п’яну голову Прозорова, бо, коли Стрешньов, набивши його до схочу, злiз з нього, той пiдвiвся, сiв на лаву, гикнув i вже значно розумнiше глянув круг себе. Потiм висякався, наче зробив яке дiло, витер нiс полою каптана i сказав:

– Ну, не сердiсь, Ваня! Давай лучше випем да помяньом покойного Гусева.

– Оце дiло! – сказав шинкар, що кiлька разiв кидався рознiмати бiйцiв, але його щоразу хапали за полу козаки i вiдтягали на бiк, бо вони були дуже радi цiй несподiванiй розвазi.

– Це дiло! Що, ставити кварту? – подивився шинкар на Стрешньова.

– Ставь, чорт с нiм!

Дорош, скориставшись з цiеi нагоди, непомiтно сунув собi за пазуху кварту горiлки й деякоi закуски, пробрався понад стiнкою до дверей i вийшов на вулицю.

Дощ пiшов ще дужче, небо було зовсiм темне, так що Дорош без свiтла не бачив нiчого круг себе; але вiн добре знав дорогу i за кiлька хвилин вже бiг площею по бур’янах навпростець до з’iжжоi.

– А я думал – обманьот пострельонок, не прiнесьот. Ну, давай сюда! Ого – кварта! Молодец! Ну, что ж, зайдi в iзбу, поговорi с казаком.

Але у Дороша були тепер зовсiм iншi пляни.

– Тепер нiколи. Прийду трохи згодом, а ви, дiду, ослобонiть швидше пляшку, а то буде менi, коли дiзнаються, що принiс вам горiлки.

– Хорошо, хорошо.

– Глядiть, дiду, за годину я вже прийду по пляшку!

– Хорошо, хорошо, – бубонiв Микита, прикладаючись до пляшки.

Коли Дорош повернувся до шинку, москалi вже кiнчали кварту. Козакiв не було. Стрешньов сидiв, пригорнувши до себе московку, а Палажка сидiла на колiнах у Прозорова, обернувшись спиною до дячка. В хатi було душно, димно й жарко. Смердiло тютюном, вогкими чобiтьми й горiлкою. Дячок зняв з себе каптан, поклав його на лаву, потiм розперезався й поклав на каптан пояс. Дорош здригнувся, коли почув, як забряжчали ключi на дячковiм поясi. Хлопець сiв за бочкою з горiлкою й не зводив очей з дячка. Очi у нього горiли, як у вовка, але нiхто не звертав уваги на маненького хлопця, що забився за бочку.

Дячок був уже зовсiм п’яний. Вiн пiдсунувся ближче до Палаж-ки i обережно поклав iй руку на колiно. Палажка дригнула ногою i скинула руку старого. Дячок вiдсунувся, глянув скоса на шинкаря, що стояв коло бочки, налив собi чарку горiлки, випив i закусив салом. Потi облизнувшись, як кiт, знову присунувся до баби й поклав iй руку на стан. Палажка, не обертаючись, штовхнула дячка лiктем.

– Геть! – крикнула вона, – чiпляеться старий чорт, як реп’ях! Іди до своеi дячихи!

Дячок зiдхнув i покiрно вiдсунувся вiд баби. Вiн знов налив собi горiлки i сказав:

– Випем, Ваня, за раба Божiя Дiмiтрiя, iже преставiся…

Стрешньов стукнув кулаком по столi так, що затанцювали пляшки й чарки.

– Только подумать, пропал человек iз-за поганого хохла! А? – Вiн дико глянув на дячка i заскрипiв зубами. – Моя б воля – я б его разодрал пополам! Ну, да нiчего: в Белгороде ему на дибе покажут… Ето не то что батогi… будет знать, как людей убiвать!

– Лют ти, Ваня, – сказав дячок, – а, между прочiм, человек хороший. Ну, за упокой души раба божiя Дiмiтрiя…

Стрешньов вилив з пляшки решту горiлки собi в чарку, потiм розмахнувся i збив порожню пляшку зi столу на землю. Пляшка покотилася по землi. Шинкар пiдняв пляшку i поставив ii в куток.

– Ей, целовальнiк, – крикнув Стрешньов, – вiна!

Шинкар нахилився й став мацати руками коло бочки. Вiн пам’ятав, що поставив пляшку з горiлкою коло бочки, але пляшки не було.

Це не дуже здивувало Дороша, бо шинкар шукав якраз тiеi пляшки, що вкрав хлопець.

– Ей, целовальнiк, вiна! – знову крикнув Стрешньов.

– Зараз, зараз… Ти скажи… Була пляшка з горiлкою, сам поставив ii тут, а тепер нема… Ти не бачив, тут стояла кварта? – звернувся вiн до Дороша.

– Не бачив! – вiдповiв Дорош.

Шинкар узяв порожню пляшку i налив горiлки з бочки.

– Музики! Музики! Цимбалисти прийшли! – заверещали баби.

Дорош визирнув з-поза бочки. В шинок, знiмаючи шапки i здоровкаючись, зайшли три музики. Один з них тримав пiд полою жупана скрипку, другий цимбали, а третiй бубон. Скрипач настроiв скрипку, i музики, не чекаючи на запросини, ушкварили гопака.

Московка зiрвалася з мiсця й пiшла по хатi. Вона плила лебiдкою, помахуючи хусткою. Трохи згодом до неi пристала й Палажка, взявшися в боки й дрiбно вибиваючи пiдкiвками.

– Ех, йолки зельоние! – крикнув дячок. – Режь, говорi, отче-криживай! Огонь-баби!

Московка закружляла коло Стрешньова, наче пiдбиваючи його на танець, але Ванько не дивився на неi. Вiн узяв пляшку, налив собi велику чарку горiлки й вихилив ii, не закусюючи.

Прозоров заснув, схиливши голову на стiл. Але дячковi, видно було, хотiлося танцювати; вiн кiлька разiв спробував пiдвестися з лави, але якась сила знову тягла його на мiсце. Вiн здивовано подивився на лаву, наче вона була винна в цьому, потiм поклав руки на колiна, сперся на них i вiдштовхнувся. Лава похитнулася й перекинулась.

Дячок, вивертаючи ногами, пустився навприсядки. Але недовго носили старi ноги приказного: за хвилину вже права нога пiдломилася i вiн, коливнувши бородою, гепнувся задом об долiвку пiд дзвiнкий баб’ячий смiх. Тим часом Дорош вилiз зi свого кутка, пiдiйшов до столу i став пiднiмати лаву. Нiхто не дивився на нього. Вiн намацав дячкiв пояс з ключами, зняв ключi з пояса i, поглядаючи скоса на Стрешньова, що сидiв, схиливши голову на руки, сховав ключi за пазуху.

За хвилину вiн бiг уже на вулицi, чимдуж поспiшаючи до з’iжжоi. Серце билося в грудях хлопця, як калаталка, вiтер свистав у вухах, дощ сiк йому обличчя, але вiн нiчого не помiчав. Йому здавалося, що вiн чуе крики й погоню за собою. Вiн спинився й прислухався. Усе було тихо навкруги, тiльки серце тьохкало у грудях та дощ перiщив по дахах. Дорош обережно пiдкрався до з’iжжоi i заглянув у вiконце. На столi стояв каганець, ледве освiтлюючи хату. Микита лежав на лавi, обернувшись лицем до стiнки. Хлопець тихенько постукав у вiконце. У вiдповiдь почувся хропiт сторожа. Хлопець помацав дверi. Дверi були вiдчиненi. Вони рипнули, коли хлопець зайшов у хату. Дорош завмер на мiсцi, думаючи, що розбудив Микиту. Але Микита навiть не ворухнувся. На долiвцi лежала порожня пляшка. Хлопець пiдiйшов до дверей, що вели в комору до в’язнiв, зняв ключi вiд колодок, що висiли коло дверей, пiдiйшов до столу й погасив каганця, потiм постояв трохи серед хати, прислухаючись, чи не прокинувся Микита, але сторож спав, як байбак. Тодi Дорош витяг з-за пазухи ключi вiд дверей, що вiн украв у дячка, а за пазуху поклав ключi вiд колодок, щоб часом не загубити iх у темрявi, i, пiдiйшовши до дверей комори, намацав замок.

Перший i другий ключi не прийшлися до замка i тiльки третiй легко зайшов у замок i зарипiв, коли хлопець повернув його. Дверi вiдчинилися, i хлопець зайшов у комору.

– Хто там? – спитав запорожець, забряжчавши кайданами. Очевидячки, вiн зовсiм не спав.

– Тихо! – сказав хлопець. – Це я – Дорош!

– Що таке? – пошепки запитав козак, i Дорош почув, як затремтiв йому голос.

– Де замок на колодках?.. Ось ключi, я одiмкну.

Дорош намацав замок колодок i вже легко одiмкнув його: вiн, провiдуючи козака, добре придивився, як це робив Микита.

– А меня? – почувся з кутка голос холопа, – забилi?

– Не забули! – вiдповiв запорожець, – одмикай, хлопче, й москаля!

Коли Дорош ослобонив iх вiд колодок, всi вийшли до кiмнати, де спав Микита. Дорош зачинив дверi у комору на замок i повiсив ключi вiд колодок на гвiздок коло дверей. Холоп пiдiйшов до Микити.

– Прiдавiть его, что лi? Іш храпiт, пяная падаль!..

– Не велика слава задавити п’яного кацапа. Ти пiди задави воеводу або пiддячого.

– Ну, чорт с нiм!.. Теперь куда, мальчiк?

Дорош виглянув з дверей з’iжжоi на площу й прислухався. Тихо було в городi. Темнi стiни й башти ледве сiрiли в темному небi.

– Ідiть за мною! – пошепки сказав Дорош.

Козак та холоп, пiддержуючи кайдани, щоб не бряжчали, пiшли за хлопцем. Вони йшли по травi вздовж стiни, iнодi спиняючись i прислухаючись. Коли вони пiдiйшли до тайницькоi башти, Дорош спинився й сказав: «Тут!»

Дорош добре знав, що заховатися у такому малому городi втiкачам нiде. Воевода завтра, дiзнавшись, що запорожець та холоп утекли, зачинить ворота, не випустить нiкого з города i обшукае всi хати, садки й городи козакiв. Через це хлопець надумав вивести втiкачiв пiдземним ходом з города. Вiн добре знав хiд, що вiв з тайницькоi башти до рiчки, бо лазив туди, коли на баштi стояв його батько. Вiн тiльки боявся тепер, щоб вартовий не почув i не зняв галасу.

Всi прислухалися, пiдвiвши голови до башти. Але там було тихо, мабуть вартовий козак спав пiд тихий шум дощу. Втiкачi зайшли пiд башту, i Дорош, ставши навколiшки, помацав руками по землi i знайшов кiльце вiд ляди. Вiн спробував пiдняти ляду за кiльце, але ляда не пiддавалася. Дорош мовчки взяв руку козака, що стояв коло нього, i потягнув ii до кiльця. Запорожець, захопивши в лiву руку кайдани, щоб часом не забряжчали, потягнув правою рукою за кiльце i вiдкрив ляду.

Втiкачi по кам’яних схiдцях зiйшли вниз i пiшли пiдземним ходом. Тут було холоднiше, нiж на дворi, але повiтря було важке, пахло цвiллю, як у льоху.

Держачись за слизькi цеглянi стiнки ходу, вони йшли ввесь час мовчки. Хiд спочатку йшов досить круто вниз, але потiм став рiвний. Там було темно й так тихо, що навiть кроки босих втiкачiв досить гулко вiддавалися пiд склепiнням ходу. Пiдземний хiд мав всього шiстнадцять сажнiв завдовжки, але iм у цiй темрявi здалося, що вони пройшли не менш як двi верстви.

Витягнутi руки Дорошевi торкнулися залiзних дверей. Дверi зачинялися тiльки на засув, але тепер Дорош чогось боявся, що вони будуть замкненi на замок. Вiн, тремтячи, помацав засув i радiсно зiдхнув, коли почув пiд руками, що немае замка; хлопець вiдсунув засув i вилiз з ходу наверх. Вихiд був штучно замаскований чагарниками, так, що навiть у трьох кроках вiд його не можна було нiчого помiтити.

Дощ ущух. Де-не-де крiзь розiрванi клаптi хмар проглядали зорi. Запахло рiчкою й осокою. З рiчки чулося дзвiнке квакання жаб.

– Ну, а тепер куда? – спитав холоп.

– Ідiть берегом повз греблi. Перепливiть рiчку й заховайтеся в лiсi на тiм боцi, де лежить упоперек рiчки верба, а я завтра увечерi пiдпливу до вас.

– А ти хiба не з нами?

– А кайдани куди дiнете? Я привезу струмент, щоб можна було зняти кайдани.

– Ну i мальчiк… В первий раз такого вiжу, – сказав холоп. – Я думал, что с вас, хохлов, i толку нiкакого.

– Ну, скорiше тiкайте, а то менi ще багато дiла.

Козак та холоп якось мимоволi обiйняли й поцiлували один по одному хлопця.

– Ну, спасибi, хлопче. Не сподiвався я цього.

– Век не забуду. Ну i мальчiк!

Дорош пiрнув у кущi, влiз у хiд i зачинив за собою на засув дверi. Йому було так страшно в цьому темноi льосi, де зi стелi падали краплини води, де iнодi вiн босою ногою наступав на жабу, що крякала; так страшно було, що вiн навiть не знав, чи живий, чи мертвий, коли, нарештi добрався до схiдцiв, що вели на поверхню до ляди.

– А ну, як хто зачинив ляду? – подумав хлопець i навiть похолонув вiд цiеi думки.

Але ляда була вiдчинена, i Дорош, спiтнiлий, як загнана коняка, вибрався з ходу i, зiбравши сили, спустив ляду. Вiн обережно вибрався з башти i знову облився потом, помацавши у себе за пазухою i не знайшовши ключiв вiд комори. Вiн мацав себе обома руками по грудях, навiть по животi i заспокоiвся тiльки, коли знайшов iх у себе за спиною. Хлопець уже хотiв бiгти до шинку, щоб непомiтно покласти ключi на каптан дячковi, але раптом згадав, що пляшка з-пiд горiлки лишилася в з’iжжiй. Вiн аж вилаяв себе, що не здогадався захопити ii з собою, коли випускав втiкачiв. Треба було знову йти до з’iжжоi.

– А що, як Микита прокинувся? А що, як пiддячий прийшов перевiрити, чи добре пильнуе Микита в’язнiв? А що, як дячок, схаменувшись, помiтив, що нема ключiв, наробив галасу й розбуркав Микиту? По пляшцi доберуться й до нього, Дороша.

Але Микита, як i ранiше, задавав хропака. Дорош зайшов у хату, розшукав у темрявi пляшку, бо добре знав, де вона лежить, вийшов з хати i побiг до шинку. Дверi шинку були вiдчиненi. На вулицi стояв п’яний, як дим, Стрешньов i блював, а його пiд руки пiдтримували Палажка й московка. Прозоров валявся коло шинку на землi. У дверях з’явився дячок, ледве держачись на ногах. Каптан на ньому був одягнутий тiльки на одне плече i поли каптана волочилися по землi.

– Пора, пора, дяче! – випроваджуючи його, казав шинкар.

Раптом дячок помацав у себе на поясi, i Дорош навiть здригнувся, коли вiн крикнув шинкаревi:

– Стой! А ключi где?

– Якi ключi?

– Якi ключi?.. У меня на поясе билi!

– Ну, що ж, знайдемо й ключi, – сказав шинкар, – мабуть впали, як ти знiмав каптан i розперезався.

Дорош шмигнув за шинкарем у шинок i став лазити, по долiвцi, наче що шукаючи пiд столом.

– Ти досi тут, хлопче? – здивувався шинкар.

– Ось ключi, – сказав Дорош, подаючи ключi, – у куток завалилися!

Дячок зняв пояса i начепив на його ключi. Шинкар допомiг йому застiбнути пояс i випровадив геть з шинку. Дорош безсилий i зморений, наче видужав пiсля тяжкоi хвороби, пiшов додому, забрався в клуню i зарився в солому.

З другого кутка клунi чулося легеньке посапування сонного батька. На вулицi яро гавкала собачня, що проводжала п’яних москалiв.




ІХ. БУЧА В ГОРОД!



Ворота зачиненi. – У з’iжжiй другого ранку. – Воевода гнiваеться. – Допит. – «Нечиста сила!» – Зачарованi кайдани. – Трус. – Батько, Дорош та струмент. – Коло верби. – «Суд Божий». – Вiдьма. – На греблi. – Рибалки з Бабаiв. – Серед ночi на рiчцi

Другого дня горожани були дуже здивованi з того, що ворота города з наказу воеводиного зачиненi, i вартовi нiкого не пускають нi з города, нi в город. Ще бiльше здивувалися козаки та мiщани, коли почалися труси. Але все було марно, втiкачiв не знайшли. Усе це здавалося якимсь чудом.

Коли пiддячий вранцi прислав стрiльця до дячка по ключi вiд в’язницi, дячиха вiддала ключi ще тодi, як дячок спав. Микита ледве не впав, коли, вiдчинивши дверi до комори з наказу пiддячого, побачив порожнi колодки. Вiн довго протирав очi i думав, що це йому ввижаеться, бо голова трiщала з похмiлля, як нiколи. Вiн нахилився i навiть помацав руками землю й солому коло колодок. Але не було нiякого сумнiву – в’язнi зникли!

– Нету! – вирячивши вiд здивування п’янi очi, сказав Микита, виглядаючи з дверей.

– Кого нету? – нетерпляче спитав пiддячий.

– Воров нетутi. Казака i холопа!

– Протрi зенькi лучше. Спяна не вiдiш?

Пiддячий вiдштовхнув Микиту так, що той стукнувся головою об дверi, i зайшов у комору. В’язнiв не було!

– Ей, Гвоздьов! – закричав пiддячий, вибiгаючи з хати, – рас-порядiсь, чтоб нiкого не випускалi iз города, да пошлi к воеводе сказать, что казак i холоп убежалi!

Старший зi стрiлецькоi ватаги, що мав вести козака холопа до Бiлгорода, здивовано глянув на пiддячого, а той вирячився:.

– Что буркаламi пялiш? Бегi, делай, что говорю. Убеглi холоп с запорожцем!

– Ти, сукiн син, проворонiл казака! – злiсно обернувся пiддячий до Микити.

– А я тут прi чьом? Замок целий. Сам же отобрал у меня ключi i отдал Семьоничу. Мойо дело сторона…

– Да ти-то тут бил? Не вiдал нiчего, не слихал?

– Не вiдал i не слихал. Да, может бить, онi подкоп сделалi?

Пiддячий широко вiдчинив дверi з’iжжоi й комори, щоб було свiтлiше, i почав оглядати комору, але пiдкопу не було. Пiддячий вийшов з хати й обiйшов круг з’iжжоi, але й там не було нiяких слiдiв пiдкопу.

– Подi, позовi Семьонича в Приказ, – сказав вiн Микитi, – а с тобою я ещьо поговорю, сволочь!

– Я тут нi прi чьом.

Дячок Семенич ще спав, коли Микита прийшов по нього:

– Вставай, пянiца, – закричала дячиха, дiзнавшись вiд Микити, що скоiлося, – пропiл, окаянний, воров! Будеш знать, как пянство-вать, когда воевода велiт вздьорнуть тебя на дибу!

– Мрр… – пробубонiв дячок, – отстань!

– Ти на него водiцей плеснi! – порадив Микита, вiн на власному досвiдi знав силу цього засобу.

Коли дячок прочухався нарештi i зрозумiв, у чому справа, волосся стало йому дуба вiд жаху, а голова стала чиста, як вода з белгородськоi криницi, наче вiн i не пив учора нiчого.

– Что ти говорiш? А ключi?

– Да ключi у тебя на поясе билi. Я iх сегодня отдала стрельцу.

– Верно, – сказав Микита, – ключi у тебя цельохонькi билi, а вот вори… тю-тю!

– А ти-то куда смотрел? Ти же там бил?

– Мойо дело сторона. Замок целий, а ключi у тебя билi. Ну, iдi в Приказ, что лi.

– Так ти говорiш, что замок целий i подкопа не било? – спитав дячок, коли вони з Микитою йшли до Приказу. – А криша? Может, через кришу?

– І криша цела.

– Чудеса!

Воевода бушував у Приказi, коли туди прийшли дячок та Микита.

– Вот онi! – сказав пiддячий.

Сите черево воеводи трусилося вiд гнiву. Вiн кiлька хвилин мовчки гасав по кiмнатi, а потiм спинився перед Микитою та дячком i запитав:

– Как же ето, что i замок целий, i подкопа не било, а вори убе-жалi? А? Ти где вчера бил? – грiзно звернувся воевода до дячка. – Говорi… Всьо равно узнаю. Где бил, iрод?

– В кабаке.

– Одiн бил, аль ещьо кто с тобой пянствовал?

– Билi Ванька Стрешньов да Селiфошка Прозоров.

– Небось, в зернь iгралi? Прiзнавайся, iгралi?

– Не… Пянствовалi…

– Позвать сюда Ваньку Стрешньова да Селiфошку Прозорова. Ми тебя на чiстую воду виведем, поганец!

Воевода одiйшов i затарабанив пальцем по вiкнi. Видно було, що душа його клекотiла вiд злости.

– Нет! Упустiть iз-под замка казака i холопа! Где ето вiдано?

Гнiв ще дужче заклекотiв у воеводинiй душi. Вiн пiдскочив до Микити й ухопив його за сиву бороду.

– Говорi, смерд, ти випустiл казака?

В цю хвилину Микита нагадував коняку, якiй коновал поклав на губу закрутку.

– Я… Я… нi прi чьом, потому как замок целий.

– Замок целий, замок целий… Да ти то куда смотрел? Говорi: прi-ходiл к тебе кто аль нет?

– Да кто прiходiл? Семьонич… Покормi, говорiт, казака да холопа. А мне что. Мойо дело – слушаться.

– Ну, а дверi он запер?

– А то как же. Завсегда запiрает. А потом били ещьо казаки, что на смену часових пошлi на башнi.

Про Дороша Микита не хотiв казати, бо тодi б дiзналися, що вiн пив горiлку, та йому й на думку не спадало, що Дорош був причетний до визволення в’язнiв.

– А водку пiл?

– А где я водку возьму? Даром, ведь нiкто не даст.

– Смотрi, Нiкiта, всьо равно на дибе правду скажеш!

– Воля твоя, боярiн. А я неповiнний, потому как замок целий.

У воеводи лишилося таке вражiння вiд допиту Микити, що той дiйсно невинуватий. «Так, кто же тогда? – злiсно думав воевода, – Семьонич?» Вiн знову узявся за дячка.

– А ти, рано лi ушол?

– Рано. Вiдно ещьо било.

– Так… А ключi куда дел?

– Да нiкуда не дел. Прi мне онi всегда.

– А в кабаке долго лi бил? Із кабака куда пошол?

– Нiкуда не ходiл. Домой прямо i пошол.

Дячок не пам’ятав, коли i як вiн дiбрався додому, але якщо вiн опинився вдома, то значить – з шинку дiйсно пiшов додому.

Воевода знову загасав по Приказу.

– Стрешньов прiшол… – сказав пiддячий.

– А Прозоров где?

– Пьяний ещьо, боярин. Не добудiлiся. Почiтай, бочку води на него вилiлi, а всьо не берет.

Видно було, що Стрешньов був з великого похмiлля. Вiн не глядiв перед себе, коли, уклонившись, став перед грiзнi очi воеводи.

– Хорошi – глянувши на Стрешньова, сказав воевода. – А ещьо син боярскiй! Как смерд, по кабакам шатаешся! Іш, у тебя лiк разнес-ло, ровно пчьоли тебя покусалi!

– С горя, боярiн, напiлся.

– С какого такого горя?

Очi Стрешньова блиснули диким гнiвом.

– Обiдно, больно, боярiн, что помер Дмiтрiй. Удавiл би того хохла своiмi рукамi! Пустi меня допросiть его, боярiн! Я iз него, что угодно витяну!

– Опоздал, Ваня! Улетела птiчка! Убьог казак!

– Как убьог? Да кто ж его випустiл?

– А вот пойдi, узнай, кто его випустил. Ти скажи. Рано лi прiшол в кабак Семьонич-то?

– Да как тебе сказать, боярiн… Светло ещьо било.

– Что он говорiл?..

– Говорiл, что только что iз сьезжей.

– А ключi у него билi?

– У него. Сам вiдел.

– Із кабака не отлучался лi куда дьячок?

– Нiкуда. Прi мне всьо время бил. І домой пошлi вместе. Ми ещьо с нiм, помню, зашлi посмотреть на покойного Дмiтрiя. А потом ми его домой к жене свелi…

– Кто ми?

– Ех, не спрашивай, боярiн. Баби там гулящiе – Ятрьона да Пе-лагея.

– Правду говорiш, парень?

– А что мне врать. Не верiш – спросi, там возле покойнiка пономарь iз Успенской бил. Бакаляром его називают.

– Спрошу, спрошу… Ей, кто там? Сбегай кто-нiбудь позовi… Как его? Бакаляра етого сюда! Да краль етiх пусть разищут да прiведут в Прiказ.

Воевода збунтував увесь город. За годину вже до Приказу при-тягли двох розпатланих сонних баб Мотьку й Палажку, шинкаря Череду, музик та бакаляра.

Бакаляр ще не лягав спати, бо цiлу нiч читав коло небiжчика, i стрiльцi, що шукали бакаляра, зустрiли його на дорозi, коли вiн iшов додому.

У Приказi нiде було повернутися вiд свiдкiв. Воевода вигнав усiх геть з Приказу на двiр i став допитувати свiдкiв поодинцi; але всi – i баби, i шинкар, i бакаляр засвiдчили те, що й Стрешньов. Воевода аж волосся скуб з досади.

– Не вiноват, – тицяв вiн товстим пальцем у груди Семени-ча, – ти не вiноват, тот смерд не вiноват, Стрешньов не вiноват, а кто ж вiноват? Ведь холопа-то нет? Казака-то нет? А?

Дячок хитався пiд дужим пальцем воеводи i мовчав, вiн боявся й пару з рота пустити.

– Дозвольте сказати, пане воеводо! – вiдкашлянувши сказав бакаляр.

– Ну, говорi, что прiдумал?

– Цi люди не винуватi! – показав вiн на Семенича i Микиту.

– Не вiновати, – заревiв воевода, кинувшись до дяка, – не вi-новати, а кто ж вiноват? Кто випустiл запорожца с холопом, ти ето знаеш?

– Знаю, – твердо сказав бакаляр.

Воевода навiть одступив на крок вiд здивування.

– Знаеш? Ну, говорi, кто?

Дяк навшпиньках пiдiйшов до воеводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:

– Нечиста сила!

Воевода безнадiйно махнув рукою.

– Ну, замолол пономарь!

– Це вже вiрно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожцi, там i шукай нечистого. Всi вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…

– Карахтернiк? Какой карахтернiк?

– Ето он хочет сказать, боярiн, что запорожец вроде как знахарь алi колдун, – встряв у розмову пiддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так i що ледве чи виннi у цьому дiлi Семенич та Микита.

– Колдун, хочеш, сказать, запорожец?

– Еге, колдун… Характерник, значить…

– Да ти то почьом знаеш?

– Знаю, пане воеводо, я бачив, як вiн перекидався у старого слiпця.

– Оборотень, значiт, – пояснив воеводi пiддячий.

Воевода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собi в рот. Пожувавши трохи, випустив ii з рота й сказав:

– Ну, там оборотень алi нет, а беглецов сискать надобно. Как там, пошлi с обиском стрельци?

– Пошлi, – вiдповiв пiддячий.

Воевода вiдпустив бакаляра, баб та шинкаря з музиками.

– А етiх молодцов, – показав вiн на Семенича та Микиту, – посадiть на сьезжую, да смотреть в оба, чтоби i етi не убьоглi!

Семенич i Микита повалилися в ноги воеводi:

– Смiлуйся, боярiн! Нi сном, нi духом не ведаем, как ушлi ока-янние… Пожалей холопiшек твоiх!

– В сьезжую! – сказав воевода.

– Воля твоя, конечно, боярiн, – заступився за дячка та Микиту пiддячий, – только, пожалуй, i не вiновати онi: Семьонича я много лет знаю, человек он честний да i Нiкiта, хоть i пьянiца, а на такое дело не пойдьот.

– Что ж, значiт, холопа i казака в самом деле нечiстая сiла ви-пустiла?

– А кто его знает, боярiн. Больно уж чiсто сделано, не чело-веческiх рук ето дело.

– Н-да, чiсто… Ведь i на колодках замкi отперти?

– Отперти, – вiдповiв пiддячий, – а ключi от колодок возле запертих дверей как вiселi, так i вiсят.

– В кандалах, звачiт, ушлi? Что ж iм нечiстий не помог снять кандали?

– Я на кандали завсегда крестное знаменiе кладу, как воров за-ковиваю!

Микита брехав, але в цю хвилину йому здавалося, що вiн дiйсно хрестив кайдани, коли заковував в’язнiв.

– Вот вiдiш, боярiн! – сказав пiддячий.

– Смiлуйся, боярiн! – знову заголосили Микита та дячок, – не вiновати ми!

– Ну, ладно… Ідiте. Там увiдiм, далеко всьо равно не уйдьоте.

Воевода, що вперше мав дiло з нечистою силою i через це не знав, на яку ступити.

– Дай мне, боярiн, с десяток стрельцов, – сказав Стрешньов, – я iх сищу. Холоп с казаком далеко не ушлi!

– Ну что ж, берi людей. Только десятi стрельцов я тебе не дам: в городе надобни.

А Дорош, що заварив цю кашу, любiсiнько спав собi у клунi i увi снi навiть не бачив того, що коiлося в городi. Вiн не прокинувся навiть тодi, як стрiльцi, шукаючи втiкачiв, зайшли до них у двiр, обшукали хату, садок i заглянувши у клуню, спитали, побачивши у соломi бiляву голову хлопця:

– А ето кто?

– Син, – вiдповiв Наливайко, що ходив з ними по садибi.

– Щось дуже довго спить Дорош, – сказала мати, коли стрiльцi пiшли геть з двору, – вiн i не вечеряв вчора. Зовсiм одбився вiд дому хлопець.

– Хай спить, – сказав батько, – бо сьогоднi вчення у школi не буде: бакаляр, я чув, цiлу нiч читав Святе Письмо коло небiжчика москаля.

Але годин через пiвтори батько пiдiйшов до хлопцi i потрусив його за плече.

– Уставай, хлопче!

– Що, хiба вже пора в школу?

– Нi, вчення сьогоднi не буде. Є велика новина, – казав батько i якось чудно глянув у вiчi хлопцевi. Дорош почервонiв пiд пильним поглядом батька. – Іди снiдати, синку!

Дорош вийшов з клунi i навiть очi заплющив: так ясно й яскраво зустрiв його соняшний лiтнiй ранок.

– Чого ж ти не спитаеш, яка новина в городi?

– А що таке? – спитав Дорош, i знову кров залляла засмагле обличчя хлопця.

– Павло Глек утiк з в’язницi цiеi ночi!

Дорош одвернувся на бiк i подивився, як горобцi пiд самим носом у Бровка дзюбали хлiб.

– Чого ж ти мовчиш? Хiба ти не радий, що запорожець утiк вiд лютоi смерти?

Хлопець пiдвiв голову i просто глянув у вiчi батьковi.

– Ви самi добре знаете, тату, що я радий. А ви хiба не радi?

– І я радий.

В городi тiльки й балачок було про втечу козака й холопа з в’язницi. З легкоi руки бакаляра чутка про те, що в’язнiв визволила нечиста сила, ширилася помiж городян i коментувалася козаками, i особливо бабами, на всi способи. Дорош, пiдслухуючи розмови мешканцiв, узнав, мiж iншим, що воевода дуже лютував, коли взнав, що трус не дав нiяких наслiдкiв, що оглядали навiть пiдземний хiд, але дверi в ходi були зачиненi.

Хлопець був дуже радий, що нiкому не спало на думку пошукати слiдiв у пiдземному ходi, бо там на вогкiй долiвцi обов’язково мусiли лишитися слiди босих нiг втiкачiв. Нова думка турбувала хлопця: як дiстати струмент, щоб втiкачi позбулися кайданiв. Вiн двiчi пройшов повз кузнi мiщанина Майбороди, але не можна було й гадати про те, щоб вкрасти струмента серед бiлого дня. Сумний повернувся Дорош додому.

– Тату, – сказав Дорош батьковi, – я чув у городi, що в’язнi втекли в кайданах. Як же вони розкують кайдани?

Батько, як i тодi у клунi, якось чудно глянув на хлопця.

– Без коваля кайданiв не скинеш.

– А хiба нема такого струменту, щоб розпиляти залiзо?

– Чого нема, е… Ось у мене е напилок, так ним можна було б розпиляти кайдани. – Батько пiшов у стайню, помацав пiд стелею на бантинi i взяв звiдтiля напилок та обценьки. – Отаким струмен-том можна хоч якi кайдани розпиляти й розламати.

Дорош узяв струмент, подивився на нього i поклав на лутку над дверима стайнi. Батько непомiтно всмiхнувся.

– Можна буде взяти човна рибу ловити? – спитав Дорош.

– Ну, що ж, бери! – сказав батько, зайшовши до стайнi i ляскаючи по спинi коняку, – а ночувати де будеш?

– У тiтки Хiврi.

– Гаразд.

Дорош, радий, що так усе добре влаштувалося, витяг з-пiд стрiхи вудлища; набив потай вiд матерi торбу харчами i, коли батько пiшов у хату, дiстав напилок та обценьки з лутки i поклав iх у торбу.

Надвечiр хлопець з торбою на боцi, з вудками на одному й веслом на другому плечi, вийшов з города, бо ворота воевода наказав вiдчинити пiсля трусу, i подався до рiчки, де в очеретах прив’язаний був батькiв човен. Хлопець вивiв човна на середину рiчки i поплив проти течii. За чверть години Дорош побачив велику вербу, що лежала впоперек рiчки. Вода колись пiдмила корiння верб i вона впала в рiчку, загородивши ii майже до середини. Дорош пiдплив до верби, прив’язав човна до вiтки i зглянувся навкруги. На рiчцi не було нiкого. Рiчка шумiла пiд вiтами верби, що лежали на водi, верба стиха хиталася пiд напором течii. Лiс на правому березi рiчки, де сидiв Дорош, шумiв вiд легенького вiтру. Гайвороння крякало коло своiх гнiзд на високих осиках; сонце сiдало й тiнь вiд лiсу лягла вже до другого берега.

Дорош закинув вудки, посидiв трохи; потiм засвистав i прислухався. З лiсу долетiв тихенький крик одуда.

«Запорожець?» – подумав хлопець i засвистiв дужче.

Зовсiм близько вiд нього почувся вiдповiдний свист i легенький брязкiт кайданiв.

– Здоров, хлопче! – почув вiн голос запорожця.

Дорош вийняв з торби обценьки i напилок i полiз по вербi на берег. Вiн боявся, що упустить струмент у рiчку, бо обценьки й напилок були важкi й великi, а гiлки верби i стовбур – дуже слизькi, але щасливо дiстався берега.

– Де ти? – спитав Дорош.

– Тут! – зовсiм близько обiзвався запорожець. – Принiс?

– Принiс.

Поруч запорожця виглядала з-пiд куща скудовчена голова холопа. Тiльки тепер помiтив хлопець, як схуд та зблiд дужий запорожець, а холоп був жовтий, як диня.

– Приньос? – радiсно спитав i холоп. – Ну i мальчiк!

Втiкачi довго вовтузилися з кайданами, хоч кайдани були вже старi й iржавi; але запорожець знав ковальське дiло, бо деякий час працював у сiчовiй кузнi.

Хлопець знову перейшов вербою на човен i перенiс торбу з харчами на берег. Глек розповiв йому, що холоп ледве не потоп, коли вони перепливали вночi рiчку, бо кайдани заважали плисти й були досить важкi для москаля, що збезсилiв вiд поганих харчiв та катування. Глек за волосся ледве витяг його на берег.

А Дорош розповiв iм, як почастував горiлкою Микиту, украв ключi у дячка й одчинив дверi в’язницi. Запорожець довго смiявся, коли почув вiд Дороша, що в городi балакають про те, наче iх звiльнила нечиста сила.

– Ну, iжте, – сказав Дорош, – а я подивлюся, чи нема кого на рiчцi.

Перелiзши на човен i глянувши на вудки, вiн побачив, що одна вудка зовсiм лягла на воду i танцювала, наче хто смикав ii з рiчки; поплавця не було на поверхнi. Хлопець пiдняв вудлище й витягнув великого коропа. Хвилин за п’ять засмикало другу вудку, i в човнi забився трохи менший од коропа окунь. Згодом хлопець наловив десятка пiвтора коропiв та окунiв i витягнув вудки з води.

Хлопець пiдвiв голову i глянув на другий берег рiчки. Перед ним на горi стояв город. Башти й стiни города червонiли пiд останнiм промiнням сонця. Раптом зiркi очi хлопця побачили, як з ворiт города, що виходили на рiчку, висипав великий натовп i розсипався по березi. Це схвилювало й збентежило хлопця. Вiн пiдтягнув човна пiд вiти верби i з-поза гiлок став дивитися, що робитимуть люди на тому березi рiчки. Вiн боявся, що люди вийшли шукати його та втiкачiв; але для цього iх було занадто багато.

Натовп розбився на двi половини i став двома рядами впоперек до рiчки. Трохи згодом з ворiт города вийшла купка людей; вони вели розпатлану жiнку. Люди з бабою стали мiж рядiв. Якийсь чоловiк у козацькому вбраннi, як здалося Дорошевi, вiйськовий писар вийшов на середину помiж рядами i почав щось читати, держачи перед собою папiр. Що вiн читав, Дорош не чув, хоч окремi вигуки долiтали до хлопця, бо чоловiк читав дуже голосно. Прочитавши, вiн згорнув папiр i засунув його собi за пояс. Потiм якийсь козак пiдiйшов до самого берега рiчки i став одмiряти кроками вiдстань од берега i до баби. Пройшовши крокiв з тридцять, вiн спинився, а до нього пiдвели жiнку i постановили на те саме мiсце, де стояв козак. Потiм скоiлося таке, що Дорош, побачивши, ледве не звалився з човна у воду: чоловiк, що одмiряв кроки, викресав вогню i… пiдпалив бабу!

Баба взялася димом, а потiм спалахнула, як суха солома, i, зiрвавшись з мiсця, побiгла до рiчки. До Дороша долетiли неясний гомiн, свист натовпу й одчайдушний крик жiнки. Жiнка бiгла, а вiтер роздмухував полум’я i, здавалося, що це бiжить не людина, а живий огняний стовп. Баба пiдбiгла до кручi й кинулася в рiчку. Волосся ii пiднялося вгору, i Дорош бачив, як воно спалахнуло на головi у нещасноi жiнки. Натовп з ревом i гиканням бiг до кручi подивитися, куди впала й чи випливе жiнка. Дорошевi здалося, що вона була дуже довго пiд водою, i вiн навiть подумав, що жiнка потонула, але згодом обгорiла голова жiнки з’явилася на поверхнi, i баба попливла до протилежного берега. Рiчка була не широка, але жiнка двiчi зникала пiд водою, поки дiсталася берега. Вона вхопилася – за вiти явора, що стояв над водою, вибралася з рiчки i впала на землю, очевидячки, непритомна. А натовп довго ще стояв на протилежному березi i мовчки вже дивився на жiнку.

Стало вже зовсiм темно, i люди розiйшлися тiльки тодi, коли почули дзвiн з вiстовоi башти, який нагадував мешканцям города, що зараз зачинятимуть ворота. Дорош спочатку не зрозумiв, у чому справа, але згодом здогадався, що, мабуть, палено чарiвницю Явдо-ху, яка сидiла до полкового суду в невеличкiй баштi, прибудованiй до крила Успенськоi церкви. Цю башту вiдвели для злодiiв i тих, що вiдбували церковне покаяння. Башта ця й мала назву «покаянна».

Дорош сам ледве не згорiв з сорому, побачивши палення жiнки, бо вiн згадав, що часто, проходячи зi своiми товаришами повз башту, дражнив Явдоху i кричав iй у невеличке вiконце в’язницi: «Вiдьма! Вiдьма!» І ось вiн бачив тепер, як палено жiнку, i жалко було хлопцевi цiеi староi й зовсiм не злоi вiдьми. Дорош перебрався на берег i розповiв козаковi й холоповi, що бачив. Втiкачi теж чули гомiн натовпу, але заховались глибше в лiс, бо думали, що iх можуть побачити з того берега.

– Не iначе, как ведьму жглi, – сказав холоп, – у нас в Курське ето частенько бивает.

– Це – Суд Божий! – сказав Глек, – i мабуть, ця жiнка не вiдьма, бо iй пощастило добiгти живою до рiчки й переплисти сюди.

Втiкачi посидiли ще години зо двi в кущах. Стало зовсiм темно.

– Ну, а теперь куда? – спитав хлоп, – я тут человек чужой, ходов не знаю.

Дорош теж не знав, що робити й де подiтися втiкачам.

– А я знаю, – засмiявся Глек, – на човнi ми доберемося, куди треба.

– А куди плисти, – спитав Дорош, – угору рiчкою чи вниз?

– Униз.

– Дiла не буде: там гребля.

– Перетягнемо човна через греблю. Я тепер пiдхарчувався трохи.

Втiкачi з хлопцем сiли в човен i попливли, прямуючи до греблi.

Запорожець сидiв з веслом на кормi, москаль сидiв посерединi човна, а Дорош попереду. Коли вони пливли повз те мiсце, де вилiзла жiнка, Дорошевi здалося, наче щось забiлiло на березi.

– Вiдьма! – сказав вiн. – Вона ще досi лежить на березi.

Запорожець повернув човна i пристав до берега. На березi ницьма лежала жiнка. Глек пiдiйшов до неi, став навколюшки i перевернув горiлиць. Жiнка не ворухнулася. Глек розiрвав iй на грудях сорочку i притулив вухо до серця. Серце не билося. Жiнка була мертва.

– А может, она i в самом деле ведьма? – сказав холоп. – Может, у ей хвост есть?

Запорожець нахилився знову i помацав у тому мiсцi де вiн сподiвався знайти хвiст.

– Нi, хвоста нема!

– Значiт, не ведьма. У ведьми беспременно хоть маленькiй хвост, да есть. Зря сожглi бабу!

Дорош довго ще обертався назад, коли вони знову попливли рiчкою. Йому здавалося, що вiн усе ще бачить на березi тiло спаленоi жiнки. На греблi не було нiкого, коли втiкачi пiдпливли до неi, i човен тицьнувся носом у хмиз, що ним була вкрита гребля. Вони вийшли з човна i потягли його через греблю. Запорожець марно покладав надii на своi сили: човен був важкий, i утрьох, з безсилим холопом та малим хлопцем, видно було, перетягнути човна через греблю не вдасться.

Не знаючи, що робити, втiкачi, заморившись, мовчки стояли коло човна. Раптом зовсiм близько вiд них почулися звуки п’яноi пiснi:

– Ой, у Лузi Базавлуцi, там стояв курiнь бурлацький,

Там був-пробував Кiшка Самiйло, гетьман козацький,

І мав вiн собi товариства сорок чоловiка… – спiвав чийсь дужий i трохи хрипкий голос.

– І мав вiн собi товариства сорок чоловiка…

– Стiй! – спинив сам себе спiвець, перервавши пiсню. – Що то за люди? Та ще й з човном! Що це ви, добрi люди, греблею човном пливете?

До втiкачiв пiдiйшов кремезний козак i став заглядати в обличчя то запорожцевi, то холоповi.

– Не наськi. А це – кацап. З Бабаiв чи що?

– З Бабаiв.

– Хе-хе! Це я жартуючи сказав «з Бабаiв», а влучив. Вперше чую, щоб з Бабаiв та на Лопань рибалити приходили. А рибка таки в вас е… – сказав вiн, намацавши у човнi коропiв, що наловив Дорош, – добрий коропина! А все ж не те, що ранiше було, як ми сюди на слободи прийшли. Було, як iде напровеснi риба, вода аж клекотить вiд неi, постановиш отак у воду весло, – продовжував вiн, узявши з човна весло i ставлячи його сторч, – так отак весло сторч стоiть у водi, рибою держиться. Он як було… А тепер не те, повиловили рибу…

– Пiдсоби, друже, човна перетягти через греблю!

– Це можна. А ну, берись!

Козак був дужа людина, i це вiдразу помiтно було з того, як човен з його допомогою поповз по греблi.

– Тут! Стоiть! – сказав козак, коли човен заколихався на водi по другий бiк греблi. – Отак ми чайки коло Кизикерменя перетягали суходолом, коли турки Днiпро ланцюгами перегороджували!

– А ти хiба бував у Сiчi? – спитав козака запорожець.

– Атож… А тепер обабився, гречкосiем зробився.

– А давно з Сiчi?

– Давненько… Рокiв п’ятнадцять… та нi, рокiв двадцять тому…

– Молодий ще був?

– Молодий. А це я йду з города. Глядiв, як палено вiдьму. Кажуть люди, вiдьма. А хто ii знае, чи вiдьма вона, чи нi. Баба як баба. Та мабуть, не вiдьма, бо добiгла до рiчки й на той бiк вилiзла. Значить, урятував Бог. А коли б була вiдьма – потонула б.

– Вона вмерла! – сказав Дорош.

– Як вмерла? Адже я сам бачив, як вона вилiзла на той бiк?

– Вмерла… лежить мертва там, де вилiзла. Ми бачили.

– Вмерла. От тобi й Суд Божий! А я ще за ii здоров’я з кумом випив та й Боговi подякував. Спасибi, кажу, Боже, що не попустив загинути християнськiй душi. А вона ба що – вмерла…

– Ну, бувай здоров… – сказав Глек. Вiн вiдштовхнув човен i стрибнув на корму. – Спасибi, що пiдсобив човна перетягти!

– Щасливо! Умерла баба… А попливла добре!

Човен тихо плив серед рiчки. Згодом втiкачi допливли до того мiсця, де Лопань едналася з Харковом. Рiчка стала ширше й глибше. Густий лiс стояв по обидва береги рiчки, насупившись, дивився на них своiми яворами й вербами.

– Сплю! Сплю! – кричав якийсь птах з берега.

Крики були нуднi й з такими правильними iнтервалами що, здавалося, наче це кричить не птах, а хтось маненький i злий свердлить тишу ночi тонким довгим свердлом.

– Так от капосний птах, – засмiявся запорожець, – цiлу нiч кричить «сплю», а сам не спить i людям спати не дае. Не люблю я цього птаха: якось сумно стае вiд його голосу, – додав, прислухаючись до журного крику, що затихав уже десь у далечинi.

Вiн налiг на весло, i човен поплив швидше, а назустрiч попливли темнi сумнi береги. На поверхнi то тут, то там бiлiли плями латаття; з очеретiв чулося крекання качок, а iнодi рiзке ячання сонного лебедя вихоплювалося з далекоi заводi й вiдбивалося луною в темнiй гущавинi прибережного лiсу. Очерет тихо шурхотiв, коли човен чiпляв його своiм бортом. Вони пропливали повз винницi, що часто траплялися по обох берегах рiчки. Лiс тут був завжди рiдкий, бо козаки нещадно рубали дерева, щоб курити горiлку. Коло винниць блимав вогник багаття i крiзь рiдкi дерева можна було бачити козакiв, що сидiли коло багаття з люльками, або вечеряли, i видно було, як вони опускали один по одному ложки в казан зi стравою.

Дорош лiг горiлиць i почав дивитися на небо. Зорi, однi блимаючи, другi спокiйним рiвним свiтлом, дивилися з неба, то ховаючись, то знову з’являючись з-поза темних хмарок, що гонили небом. Хлопець i не помiтив, як задрiмав i заснув.




X. ТАБІР У ЛІСІ



Запорозький табiр. – Конi полковника Донця. – Запорожцi. – Вартовий. – Бобри. – Балачки. – Гра в цурки. – Кiнь Дубовиченка. – П'яний Микита. – В човнi насамотi

Хлопець прокинувся вiд товчка, коли човен приставав до берега. Був сiрий ранок. Лiс насунувся на рiчку так, що вiти дерев майже сходилися угорi над рiчкою. Глек прив’язав човна до верби, щоб його не було видно з рiчки, i сказав:

– Ну, приiхали! Ходiм за мною.

Холоп та хлопець, продираючись крiзь чагарники, пiшли за запорожцем i згодом вийшли на вузеньку стежку, що втоптали лiсовi звiрi. Вони йшли не бiльш як п’ять хвилин цiею стежкою. В лiсi було зовсiм темно, i тiльки небо, пробиваючись крiзь густi верхiв’я дерев, сiрiло над головами втiкачiв.

– Хто йде? – почувся вiдкiлясь зверху, як здалося Дорошевi, чийсь молодий голос.

Дорош пiдвiв голову й подивився вгору. Нiкого не було видно серед могутнiх дубiв та кленiв цього темного лiсу.

– Пугу! Пугу! – крикнув запорожець.

– Козак з Лугу! – вiдгукнувся той самий голос, що запитав, хто йде.

З гiлки великого дуба перед самим носом Дороша скочив на землю молодий запорожець з рушницею в руках.

– Здоров був, батьку отамане, – привiтався парубок з Глеком. – Довго тебе не було; ми й жданки поiли, на тебе чекаючи.

– Добре хоч дiждалися, бо з воеводиних рук не так легко вишкрябатись, – вiдповiв Глек, – цупко держить.

Парубок не вiдповiв нiчого на це, тiльки скоса глянув на босi ноги й подерту сорочку Глека i, кинувши оком на холопа та хлопця, мовчки пiшов стежкою попереду.

– Ну, що, – спитав його Глек, – чи все гаразд серед товариства?

– Усе… Тiльки набридло комарiв годувати коло рiчки. Недайво-да хотiв уже йти до Харкова тебе шукати.

– Добре, що не пiшов, а то б зазнав, що таке московськi колодки.

– А що таке?

– Потiм побалакаемо.

Вони вийшли на невеличку прогалину. Край прогалини лежав старий дуб, що повалила буря. Таких дубiв ще нiколи не бачив Дорош. Упоперек коло кореня вiн був такий грубий, що коли б Глек став коло нього i на плечi собi поставив Дороша, руки хлопця ледве чи досягли б горiшнього краю дуба. Коло дуба чорнiла велика, наче печера, яма; в ямi ледве курився вогник багаття, а коло багаття лежало чоловiка п’ять запорозьких козакiв i спали, поклавши голови на сiдла. На прогалинi паслося кiлька спутаних коней. Коло кожного козака лежала рушниця, а коло самого дуба – кiнська збруя, торби й порожнiй казанок.

– До зброi! – голосно крикнув козак, що прийшов iз втiкачами, – татари!

– Брешеш, вражий сину! – спокiйно обiзвався чийсь густий дужий голос з купки людей, що лежали коло багаття. – Думаеш, не бачу, що прийшов з отаманом.

– От, чортяка. А я думав, що ви тут спите.

– Молодий ти ще, Панасе, та й дурний, щоб старого козака лякати. Уставай, хлопцi, отаман прийшов! Здоров був, батьку отамане! – привiтався з Глеком сивий запорожець, пiдiймаючи голову з сiдла. – Бачу, був ти у добрiй роботi.

– Було дiло. А це що? – кивнув Глек на пару добрих коней, що паслися трохи далi вiд iнших, – придбали?

– Ха, ха! – зареготав Панас, – у пана Донця позичили!

Глек пiдiйшов до коней i як знавець почав розглядати iхнi стрункi ноги.

– Добрi конi! – сказав вiн. – Хто ж ходив позичати коней у пана Донця?

– Я та Недайвода! – знову зареготав Панас. – Ледве мене на аркан не взяли табунщики, як одбивали од косяка коней. Та темно було, промахнувся, а другий з пiстоля вдарив. Он – ач яка дiрка, – показав вiн шапку, знiмаючи з чубатоi голови.

– Горе менi з вами, – сказав Глек, – непереливки будуть нам, коли козаки полковника зустрiнуть нас з цими кiньми. Це, Панасе, не в степу, а на слободах, та й люди тут не ногайцi, а нашi…

Але видно було, що Глек, як отаман, був не дуже сердитий за те, що його товаришi пригнали полковницьких коней, особливо тепер, коли вiн зазнав неволi i полковник – це вiн знав вiд Дороша – навiть вiдмовився балакати за нього з воеводою.

– Та нудно тут сидiти, – наче виправдуючись, сказав другий козак, що його Панас називав Недайводою. – А хто тебе так обскуб, отамане? Здаеться, у тебе i жупан був, i чоботи, а тепер як жебрак який прийшов сюди? А це що за кацап та хлопець?

– От що, хлопцi, – сказав Глек, – приготуйте поснiдати, а я тим часом розповiм вам, що зо мною було, може, ви не такi дурнi будете, як я досi. А ти, Грицьку, йди, постiй на вартi коло берега, бо нас тут можуть накрити, як перепелiв сiткою.

– Що, хiба залили за шкуру сала слобожани?

– Нi, не нашi. Москалi, матерi iхнiй ковiнька.

– А сам з кацапом прийшов?

– Цей кацап теж ухопив шилом меду. Укупi в колодках сидiли у в’язницi. А ти чого ж, Грицьку, не йдеш на варту?

– Та послухати хочеться!

– Іди, iди… А то вiд пiддячого або од воеводи наслухаешся такого, що й у пеклi холодно стане.

Грицько скинув рушницю на плече й пiшов стежкою до рiчки. Панас пiдкинув хмизу в багаття, збiгав по воду i згодом веселий димок пiднявся з ями i закучерявився серед корiння зламаного дуба, а над вогнем на тринiжку повиснув великий казан.

Дорош лiг пiд кущем i з-поза куща розглядав козакiв. Всiх iх, крiм того, що пiшов на варту, та Павла Глека було п’ятеро, всi були молодi, крiм одного сивовусого дядька, якого зачепив Панас, коли втiкачi прийшли до табору. Це був кремезний козарлюга з довгим оселедцем, що вiн його закладав за праве вухо; люльку, видно було, козак не випускав з рота; через лоб до самого носа в нього йшов великий шрам; шрам пересiк брову, пiдтягнув вiко лiвого ока, воно вип’ялося трохи далi, нiж праве, i через це здавалося, наче вiн чомусь дивувався своiм лiвим оком, тим часом як праве сидiло глибоко пiд бровою й горiло насмiшкуватим вогником.

Другий, Недайвода, був здоровий парубок з величезними, товстючими руками. Дорошевi спало на думку, що такими руками вiн мiг би й сам перетягнути батькiвського човна через греблю.

Третiй – Панас – хлопець рокiв вiсiмнадцяти, смiшливий i гарний, як дiвчина. Вiн дивився у рот отамановi, сам роззявивши рота, як грак лiтньоi жаркоi днини, i видно було – тiльки й чекав хвилини, щоб залитися реготом, хоч оповiдання отаманове було не таке, щоб звеселити козацьке серце. Один з двох останнiх був або ногаець, або татарин, жовтий обличчям, косоокий i вилицюватий, а другий з таким бiлим чубом i бровами, що вони здавалися сивими на його червоному обличчi. Звали його Сметана, i вiн справдi був наче вимазаний у сметану.

– …І закував мене той москаль Стрешня i руками, i ногами у колодки. Думав, сам зроблюся колодою. Спасибi, визволив пiддячий: звiльнив руки вiд колодок, а то б пропав. Я думав, пiддячий добра людина, а вiн, катюга, ледве не спалив мене, як мордував у в’язницi. Он ба, – засукавши холошу, показав Глек праву литку, що обпалив вiником Микита, – вiником сучий кацап пiдпалював.

Коли Глек розповiдав, як Дорош визволив його та холопа з в’язницi, Панас таки дiждався своеi хвилини й зареготав на весь лiс так, що навiть конi пана Донця покинули пастися, пiдвели голови й подивилися на козакiв, а старий вийняв люльку з рота, чвиркнув i сказав:

– Жвавий хлопець! Я й батька його знаю – добрий козак колись був, а тепер вони всi тут воевод бояться, за земельку держаться, як реп’яхи за матню.

Дорошевi дуже неприемно було чути це про батька; коли ж всi почали його вихваляти, вiн не витримав, вилiз з-пiд свого куща i пiшов до рiчки: вiн не бачив у своему вчинковi нiчого дивного.

– А ти куди, хлопче? – запитав його Глек.

– А по рибу… Там же у човнi риба лишилася. На снiданок.

– Добре, тiльки вiдгукнися – пугу! пугу! – як запитае вартовий, а то ще й пiдстрелить тебе.

– Знаю.

Дорош пiдiйшов до рiчки, розглядаючи, де б мiг бути вартовий, як над самою головою почув голос вартового:

– А ти куди, чортеня, йдеш?

– Пугу! пугу! – крикнув Дорош.

– Та бачу. Ач який пугач обiзвався. Куди йдеш?

«От заховався й не побачиш», – подумав Дорош, а потiм голосно сказав:

– Тут у човнi риба, я по рибу прийшов.

– Ну, бери рибу та йди назад, бо як здумаеш утекти рiчкою, я тебе кулею дожену!

Тiльки тепер хлопець побачив, що вартовий сидiв на високiй вербi коло самого берега. Верба була густолиста, i з листя виглядало молоде обличчя козака, а коло нього виблискувало дуло рушницi.

Дорош ледве знайшов човна, так добре заховав його Глек, i розглянувся навкруги. Рiчка повiльно текла мiж лiсовими берегами. Сажнiв за двадцять вiд того мiсця, де був човен, була боброва гребля. Бобри, почувши людську розмову, поховалися в рiчку, але згодом повилазили й узялися до своеi роботи. Хлопець кiлька хвилин дивився, як вони гризли дерева й тягли хмиз, будуючи греблю, що зайняла вже чверть рiчки, а потiм забрав рибу з човна пiшов до табору. Коли Дорош принiс рибу, козаки ще сидiли коло багаття i тихо розмовляли помiж себе, а холоп спав, пiдклавши пiд голову чиюсь торбу.

Панас з Дорошем вичистили рибу й поклали ii в казанок. Згодом з казана потягнувся смачний запах юшки.

– Так ти кажеш, дiла не буде? – спитав Глек старого козака з шрамом на лобi.

– Не буде. Ми зi Сметаною вештались по слободах та хуторах. Всi лають воевод та москалiв, а всi бояться москалiв i за земельку держаться цупко. Повстання бояться, як пожежi. А Сiрка iншi навiть лають: кажуть, через цього Сiрка народу багато старцями поробилося. Остогидли, кажуть, нам сварки гетьманськi. Всi вони, гетьмани, тiльки про свое ненажерливе черево дбають А Сiрко, кажуть, коли хоче, хай сам воюе з Москво, а ми не пiдемо. А Дорошенка кле-нуть за його татарву. Тут е багато таких, що прийшли з того боку Днiпра й вiддалися полковниковi у пiдданi. Кажуть, хоч десять рокiв поживемо спокiйно.

– А ти ж iм сказав, що, як пройдуть пiльговi роки, дiти iхнi крiпаками будуть?

– Казав. А вони кажуть: як буде, так i буде. Що було, кажуть, те бачили, хай йому грець, а що буде, те побачимо. Ідiть, кажуть, братця, до себе за пороги, не бунтуйте людей, а то ми вас пов’яжемо та вiддамо полковниковi. З слобожанами люльки не викуриш.

– Так… Балакав i я де з ким… Мабуть, дiйсно не час… А слiд було б пошарпати москалiв: вiд воевод Украiнi життя немае.

– Та чи тiльки вiд воевод? Уся старшина коло Москви в’юном в’еться.

– Я так думаю, – сказав Сметана, – марно клопочеться кошовий: з Самойловичем кашi не звариш; не пiде вiн проти Москви.

– І я так думаю, – сказав Глек. – Ну, що ж, скажемо кошовому про те, що чули й бачили на слободах. Хай не покладае надii на слобожан. А Сiрчиху провiдати треба.

Поснiдавши, Глек одвiв Дороша набiк i сказав:

– Спасибi тобi, хлопче, за те, що зробив ти для мене. Без тебе пропав би я у Бiлгородi. Пливи рiчкою додому та розвiдай, чи шукатимуть мене москалi. А я ще днiв зо два тут побуду. Коли ж буде все гаразд i тебе не буде, я з товаришами поiду провiдати стару Сiрчиху.

– А холопа куди дiнеш?

– А холопа з собою на Сiч вiзьму.

– А конi полковниковi? Хiба запорожцi злодii?

Глек замислився i почухав потилицю:

– Я вже й сам думав про це. Дiло зроблено, нас iз холопом тепер вiсiм чоловiк, а коней наших тiльки сiм. Пропаде холоп без коня.

– Залишаеться ще одна коняка.

Глек засмiявся.

– Ну, що ж… Не вертати одного коня полковниковi. Багато ще залишилося у нього табунiв, а нам цей кiнь буде потрiбний. Ну, бувай здоров, хлопче! Панасе, проводь Дороша та постiй на вартi, поки Грицько поснiдае. Так не забудь, Дороше, повiдом мене, коли почуеш що в городi, а я два днi ждатиму.

Дорош плив рiчкою й думав про те, що бачив вiн i чув у запорозькому таборi. Запорожцi подобалися йому, бо вони були дужi й, очевидно, смiливi люди, а сила завжди приваблюе до себе юнацтво, але те, що вони вкрали коней у полковника, зовсiм не подобалося хлопцевi. І Глек поставився до цього так, наче йому зовсiм не противна була ця крадiжка.

А батько, якось розповiдаючи йому про запорожцiв, казав, що вони забивають киями того, хто попадеться в злодiйствi. Це було дiйсно так, але батько забув сказати хлопцевi, що в розумiннi запорожцiв одне дiло обiкрасти товариша i зовсiм iнше дiло викрасти коней у слобiдського полковника.

Плисти було тяжко, човен був важкий, а до того ж увесь час доводилося вигрiбати проти течii. Дорош, поки дiбрався до греблi коло города, а дiбрався вiн туди тiльки надвечiр, кiлька разiв приставав до берега, прив’язував човен i вiдпочивав.

Хоч як був зморений хлопець, але вiн не пiшов додому, а розшукав Дубовиченка, щоб розпитати його, чи не чути чого в городi про втiкачiв i чи не збираються москалi iх розшукувати.

Дубовиченка Дорош знайшов на вулицi в той самий час, коли той з товаришами грав у цурки. Хлопцi вовтузилися зi своiми цур-ками на порошнiй дорозi. Вони, то нацiлюючись цуркою, кидали нею в палицю, що лежала впоперек ямки, то, ставлячи одним кiнцем у ямку, вибивали ii вiдтiля так, що вона крутилась у повiтрi i як горобець летiла назустрiч перехожим. Козаки мовчки ухилялися вiд неi i йшли далi, а баби лаяли хлопцiв i кляли цю небезпечну для очей гру. Коли ж хто з хлопцiв програвав, то возив на своiй спинi переможця. Коли Дорош пiдiйшов до хлопцiв, Дубовиченко сидiв на спинi у бiдного Стрiхи, пiдганяючи його п’ятами, а Стрiха, спiтнiлий i зморений, висолопивши язика (бо вiн програв Дубови-ченковi вже п’яту гру), нiс його вздовж вулицi пiд загальний регiт хлопцiв. Дорош набрехав хлопцям, що вiн того не був у школi, бо батько посилав його за Лопань до тiтки Хiврi, i, одвiвши набiк Ду-бовиченка, що злiз вже зi свого потомленого коня, розпитав його про мiськi новини.

Дубовиченко розповiв Дорошевi перш за те, як палили вiдьму, але Дорош вже знав це i ледве не проговорився, що бачив кару з того берега рiчки, коли ловив рибу. Потiм Дубовиченко розповiв, що втiкачiв – козака та кацапа – ще не знайдено, а сьогоднi вранцi з города виiхала ватага москалiв з Стрешньовим та дячком Семеничем. А куди поiхали – невiдомо. Вiн думае, що вони поiхали шукати втiкачiв. Дубовиченко довго смiявся, розповiдаючи, як сидiв на конi дячок; вiн навiть хотiв показати Дорошевi, сiвши на Стрiху, як саме сидiв верхи дячок, але Стрiха ухилився вiд такоi чести i сказав, що вiн уже свое одвозив, i сам добре може показати на спинi у Дубови-ченка, як сидiв на конi дячок.

Коли Дорош прийшов додому, мати довго цiлувала й милувала хлопця, навiть плакала, чого нiяк не мiг зрозумiти Дорош, а батько сидiв на призьбi, пихкав люлькою й усмiхався, але нiхто з них не спитав, де вiн був цiлу добу.

Коли батько й мати пiшли у хату, Галя пiдiйшла до хлопця i спитала:

– Ти бачив його? Ти бачив Павла? Не кажи, де вiн, скажи тiльки: усе гаразд!

На нього дивилися такi яснi й чистi очi сестри, що вiн не посмiв збрехати i сказав:

– Усе гаразд!

– Правда?

– Далебi!

Галя засмiялася i, заспiвавши якусь пiсню, пiшла в хату.

Другого дня пiсля школи хлопець довго вештався по городу, пiдслухуючи розмови козакiв, особливо москалiв, чи не чути чого про Стрешньова й стрiльцiв, що поiхали шукати втiкачiв; зазирнув навiть до дячковоi хати i спитав у жiнки Семенича, чи не повернувся ii чоловiк, але вона нацькувала на нього злющого пса, так що хлопець ледве унiс ноги з дячкового двору. Але, очевидячки, дячка ще не було, бо не було його i в Приказi, куди заглянув Дорош. До Микити у з’iжжу вiн боявся заходити: йому чомусь здавалося, що Микита здогадався, хто випустив в’язнiв, хоч пiдстав для такоi гадки не було нiяких. Хлопець не знав, що робити: чи повiдомити Глека про Стрешньова та стрiльцiв, чи нi, бо вiн не знав, куди поiхали переслiдники, а з другого боку – Глек i сам добре знав, що його шукатимуть. З того, що переслiдники поiхали кiньми, а не човнами, можна було гадати, що вони не на певнiй дорозi. До того ж запорожцiв було не менш нiж стрiльцiв, отже, Глековi боятися наче б то було нiчого. Таким чином, Дорош того дня не поiхав до запорозького табору i не повiдомив козака. Вiн заспокоiвся i думав, що все буде гаразд.

Ввечерi Дорош навiдався до шинку. Вiн мав на думцi послухати балачок козакiв, що, йдучи на варту, iнодi заходили до шинку промочити горлянку. Перше, що вiн побачив коло шинку, була постать старого Микити. Микита, який вже стояв коло тину, спершись на нього всiм тiлом i жестикулюючи руками, намагався вдержати рiвновагу. Побачивши Дороша, ухопився лiвою рукою за тин i сказав:

– А казак твой – тютю! Убьог… i холоп убьог… А мойо дело што? Мойо дело сiдi i стерегi, а я не повiнний, потому, как сам подьячiй ключi у меня отобрал. А замок целий. А нечiстому что замок? Єго замком не удержиш! А Стрешньов говорiт: я его розищу!.. Он на вiнокурне опять, алi в Артьомовке у жонкi Серкiной, потому, слиш, хвалiлся… Да, iдi – свiщi… В Артьомовке… его нечiстий давно на Сечь уньос. Поймаеш, колi ему нечiстий помогает. А воевода говорiт: ти випустiл казака! Хе, хе! Нiкiта випустiл… Нiкiта, брат, знаеш… Нiкiта, брат, такой человек…

Дорош не став слухати, який чоловiк Микита, i пiшоi геть вiд шинку. Думка про те, що Стрешньов шукатиме запорожця в Ар-темiвцi, дуже збентежила хлопця. Вiн навiть смикнув себе за чуба, так прикро було йому, що не здогадався, куди поiде Стрешньов шукати запорожця, i що вiн прогаяв багато часу та не попередив Глека.

Коли сiло сонце, Дорош вибрався з города i поплив рiчкою до табору; але на цей раз вiн узяв не важкий батькiв човен, а легку душогубку батькового компаньйона Череди. Вiн боявся, що поночi проiде повз те мiсце, де був табiр, але, пригадавши, що там недалеко е боброва гребля, заспокоiвся.

Моторошно було хлопцевi пливти темноi ночi, бо ще нiколи сам не вiдпливав так далеко вiд дому. Вiн жалкував, що не сказав нiчого Дубовиченковi, удвох було б веселiше плисти. Але, з другого боку, втручати в справу свого приятеля було небезпечно, бо Дубовиченко не вдержався б, похвастався перед товаришами, i про це дiзнався б весь город.

Коли стало свiтати, хлопець спинився коло берега i почекав, поки не розвиднiлося, щоб вартовий часом не пiдстрелив його, i, схиливши голову, непомiтно заснув. Коли вiн прокинувся, сонце стояло високо над рiчкою. Хлопець спочатку не зрозумiв, що з ним, де вiн, але згодом схаменувся й поплив далi. За чверть години побачив боброву греблю. Бобри плюснули у воду, побачивши хлопця.

Дорош потихеньку пiдплив до того мiсця, де вони виходили першого разу, i крикнув: «пугу! пугу!» Нiхто не вiдповiв йому. Хлопець ще трохи почекав, чи не почуе вiдповiдi вартового, але все мовчало круг його. Дорош вилiз на берег, знайшов стежку й побiг до табору, дивуючи з того, що на березi не було вартового. Хлопець вибiг на галявину. Багаття ще курилося коло дубу, але нi коней, нi людей не було.




XI. В АРТЕМІВЦІ



В Артемiвцi. – Хлопець з бубликами. – Ку-ку! – Сотник Сербин. – Обiд. – Стара Сiрчиха. – Сотник Дудка. – Сварка. – Чоботи

Повернувшись додому, Дорош усе розповiв батьковi, бо добре бачив, що батько знав, де вiн був цi двi ночi. Дорош переночував удома i, ледве вiдчинилися ворота, виiхав з города i поскакав верхи в Артемiвку. Був досить холодний ранок. Жито й пшеницю вже покосили люди, i вози з хлiбом раз-у-раз траплялися на дорозi. Тiльки поля гречки ще бiлiли вдалинi та просо ще шумiло й хвилювалося пiд легеньким ранковим вiтром.

Йому здавалося, що вiн досить добре знае дорогу, бо двiчi iздив з батьком до сотника Сербина, Сiркового зятя, крiм того, батько розповiв йому ще вчора, як треба iхати. Зграi собак одна по однiй вилiтали з ворiт, коли Дорош скакав слободами й хуторами, що попадалися на дорозi, i в захватi з насолодою гналися за хлопцем. І то сказати – чи часто припадае собачiй душi на безлюдному хуторi така розвага, як погоня за конем, що взаводи, пiдiймаючи куряву, а iнодi й крешучи вогонь пiдковами, летить по дорозi? Інодi хлопець, нахилившись з сiдла, на всiм скоку оперiщить нагаем будь-якого Бровка або Жука i той, завищавши i пiдiбгавши хвоста, ганебно вибував з собачих лав.

Але скоро хлопець схаменувся й поiхав значно тихше, бо так легко можна було загнати коня. Двiчi вiн збивався з дороги, бо одне дiло iхати з батьком, а друге самому, коли раптом з’являлися несподiванi повороти дороги; але, розпитавшись у подорожнiх, вiн натрапив на певну путь i добрався таки до Артемiвки.

Артемiвка була невеличка слобода, дворiв на 20, не бiльш; вона простягнулася вздовж рiчки Мерефи. Густий лiс обступив слободу. Цю Артемiвку заселив Іван Сiрко посполитими-селянами i вiддав ii зятевi своему, сотниковi Сербину, у посаг за дочкою. Таким чином, Сербин був невеличкий панок, що мав так званих «пiдданих».

– Вдома сотник Сербин? – спитав Дорош, пiд’iхавши до хати, що на ii дверях був намальований козак з бандурою i люлькою в ротi.

Хлопець рокiв п’яти, що в той час вийшов з бубликом у руках, витер рукавом сорочки носа i мовчки показав бубликом кудись набiк.

– Де ж вiн?

– На рiчцi.

– А запорожцiв тут немае?

– Тут.

– А вони ж де?

– На рiчцi, – знову сказав хлопець i засунув бублика в рот.

Дорош повернув коня i поiхав до рiчки городами, невеличкою стежкою i, пiд’iхавши, спинив коня вiд здивування: на краю кладок, що були зробленi прати бiлизну, стояла четвертина горiлки, а коло неi – велика чарка й кiлька огiркiв. В водi, держачись за край кладок одною рукою, бо тут було глибоко, сидiли Глек, сивовусий запорожець з шрамом на лобi та пан Сербин, Сiркiв зять.

Пан Сербин був товстенький жвавий чоловiчок з невеличким чубом i веселими очима. Дорошевi здалося, що вода сама держить його бiле, гладке тiло. Засмагла шкура Глека була коло його, як житнiй хлiб коло бiлоi пампушки! Дорош згадав, що пан сотник любив промочити горло перед обiдом i, щоб не попсувати ситного обiду, закусював тiльки огiрками.

У ту хвилину, коли пiд’iхав Дорош, Глек та сотник сховалися з головою у водi i видно було тiльки лiвi руки, що ними вони держалися за кладки, а старий запорожець налив собi чарку, вихилив i закусив огiрком. Потiм крикнув: «ку-ку!» i сховався пiд водою. З води випiрнув Глек. Вiн пирхнув, витер обличчя рукою i теж, як i старий запорожець, налив чарку та взявся за огiрок. Закусивши, крикнув: «ку-ку!» i пiрнув. На поверхнi з’явився Сербин. Дорош почекав, коли Глек знову вилiз з води, i гукнув:

– Гей, Павло!

Четвертина з горiлкою, за яку взявся був запорожець, застигла в руцi козака. Вiн глянув на берег i побачив Дороша.

– Здоров, Дороше! Що таке?

– Є новина. Вилазь мерщiй, побалакаемо!

Глек вилiз на кладки й пiдiйшов до Дороша. З води випiрнуло червоне вiд натуги обличчя сотникове.

– Ти що ж, вражий сину, не крикнув: ку-ку? Я ледве не задихнувся, чекаючи твого гасла!

Трохи згодом з води вилiзла чубата голова сивого запорожця.

– Ти що ж, вражий сину… – почав i вiн, але, побачивши хлопця, замовк.

– Я зараз! – крикнув Глек, – важлива справа.

– Швидше, – гукнув Сербин, – бо зараз твоя черга.

Дорош розповiв запорожцевi про те, що москалi шукатимуть його тут, в Артемiвцi. Запорожець свиснув.

– А вони ж вiдкiля знають, що я в Артемiвцi?

– Та ти ж сам казав пiддячому, що приiхав з дорученням отамана до Сiрчихи.

– І дурний, бачу, був, що казав. Так ти кажеш, iх не бiльш як сiм-вiсiм? Не страшно. Вони ж не знають, що нас теж вiсiм чоловiк. Тiльки все ж треба вiдсiля тiкати. Не хочеться наробити клопоту Серби-новi, бо як ми тут зчепимося з москалями, буде йому халепа вiд полковника. Всi вони тут так живуть, що одним оком на полковника, а другим на воеводу дивляться.

– А де ж iншi товаришi?

– Недалеко, в лiсi. І кацап там.

– Чом же вас тут тiльки двое? А що як наiдуть москалi; як там на винницi було?

– Тодi буде погано. Але нiчого не зробиш. Пан Сербин хоч кривиться, але приймае нас добре, бо боiться Сiрка. А коли б моi хлопцi були тут, та ще привели б iз собою холопа, мабуть, i вiн не вдержався б i побiг до полковника. Вiн i тепер як на голках сидить, не знае, як здихатися нас.

Глек балакав голосно i зовсiм не зважав на те, чи чуе його пан Сербин, чи нi.

– Ну, та нiчого. Треба пообiдати в пана сотника! А там, пiсля обiд рушимо на Тор, там чимала ватага наших хлопцiв з Запорiжжя по сiль приiхала.

Дорош здивувався необачностi запорожця, злiз з коня, спутав йому ноги i пустив пастися. В цю хвилину до рiчки прибiг хлопець, що його Дорош бачив з бубликом коло сотниковоi хати. Тепер вiн тримав у руках добрий шматок книша.

– Тату, – крикнув вiн сотниковi, – мама казали, щоб iшли обiдати!

– От i добре, пора черв’ячка заморити. Скажи матерi, що зараз. Здоров, хлопче!

– А батько чом не приiхав? – спитав вiн Дороша.

– Не знаю. Я до Павла.

– На Запорiжжя тiкати хочеш?

– А справдi, Дороше, – ляснув Глек по плечу хлопця, – тiкаймо за пороги!

Хлопець мовчав. Козаки вбралися. Сербин узяв недопиту четвертину, зав’язав хустку, що на нiй лежали огiрки, i вiддав ii синовi, а сам з четвертиною пiшов попереду.

Обiдало досить багато народу: сотник з сусiдньоi сотнi Остап Дудка з жiнкою, що витирала пiт з лоба шовковою хусткою, три козаки з Мерефи, запорожцi, жiнка Сербинова – жвава бiлява молодиця, стара Сiрчиха – кремезна й мiцна ще жiнка зi спокiйними, навiть холодними очима самостiйноi жiнки, але коли вона усмiхалася – а це бувало досить рiдко, – обличчя iй вкривалося сiткою зморщок, погляд ставав м’який i вся вона здавалася доброю й ласка-вою бабусею, Дорош та численна Сербинова дiтвора.

Горiлка була некупована й швидко розв’язала язики. Сотник Дудка давно поглядав скоса на Глека та старого запорожця. Обидва вони були в досить старих жупанах i навiть латаних, хоч i чистих, сорочках i це чомусь дратувало пана сотника. Дудка був великий прихильник Москви, бо придбав собi i хуторок, i млин, i мав з пiв сотнi пiдданих, що вже одбули пiльговi роки i робили два днi на тиждень на нього, як на пана.

– Що, – звернувся вiн до Глека, – хiба набридло соломаху iсти та комарiв годувати за порогами, що причвалав сюди на слободи?

– Атож, – спокiйно вiдповiв Глек, – набридло соломаху iсти. Прийшов сюди на слободи подивитися, як почали тут людей iсти.

– Ти, мабуть, з глузду з’iхав: мелеш таке, що й сам не второпаеш!

– Еге, не второпаю. Чув я, що ти зробився паном на всю губу: уже твоi пiдданi роблять на тебе по два днi на тиждень, як на ляхiв колись робили?

– Трохи не так.

– А що ж це, хiба не панщина?

– А що ж iм задарма вiддати землю? Хай пороблять. Ми вiйськову службу несемо, а вони хай земельку обробляють.

– А ти сам якими засобами придбав цю земельку? Лазив, мабуть, та пороги воеводинi вилизував: дайте земельки холоповi вiрному государя московського?

– Порогiв не вилизував, а вас, спiльникiв Брюховецького та бунтарiв, бив i землю чесно придбав.

– Чесно придбав, холоп московський!

– Та що ви, схаменiться, – закричав Сербин, – хiба так можна!

– Мовчи, – вiдповiв йому Дудка. – Так, – гордовито сказав вiн, – я холоп царя московського й вiрний слуга його, це правда. Всi ми тут холопи царя московського i живемо його милостями. А твiй Брюховецький хiба не власною рукою пiдписувався «вiрний холоп i пiднiжок пресвiтлого престолу». Так то ж гетьман, а ми люди маленькi.

– От причепився з цим Брюховецьким. І той лизався з Москвою, i ти лижешся! Ми такого гетьмана як скаженого собаку забили.

– А хто ж пiдтримував цього скаженого собаку, як не твiй скажений отаман Сiрко!

Дорош глянув на Сiрчиху й дуже зрадiв у той час, що вiн був малий хлопець, а не пан сотник Дудка. Обличчя Сiрчихи стало блiде, губи стулилися, а брови нависли на очi.

– Добре, що московський уряд трохи прохолодив його у Сибiру, – провадив далi Дудка, – пiдiбгав хвоста. А то куди, хотiв бути гетьманом на всю Украiну. А тепер, мабуть, сам привчився пiдписуватись вiрним холопом царя московського.

– Це вже брешеш! – сказав Глек.

П’яний Дудка зовсiм забув, де вiн i хто поруч нього. Жiнка давно штовхала його ногою пiд столом, але вiн не звертав на це уваги. Чорнi очi Сiрчихи загорiлися, як двi вуглини. Вона пiдвелася. Дорошевi здалося, що вона стала якось вища й молодша. Обличчя було вже не блiде, а палало вiд гнiву.

– Ти… щеня! Забув, де ти? Забув, як у дранiй свитинi гуси Сiрковi пас? Що ж ти розприндився у Сiрковiй хатi? Хто ж тебе витягнув з багна у старшину, як не Іван Сiрко? А тепер великим паном зробився… Сотник! Слину розпустив сам, як скажений собака, та ще Сiрка лаеш? Та я тебе самого, хоч ти i сотник, вижену з двору, як скаженого собаку! Геть вiдсiля, щоб i гнидами не трусив у моiй хатi!..

– Та що ви, мамо… Та Господи… Та схаменiться! – закричав Сербин, – хiба ж так можна? Людину, як собаку, з хати вигонити!

– Мовчи… А ще зять Сiркiв! Щоб менi цим Дудкою не смердiло в Артемiвцi…

– Так його, бабусю! – сказав Глек. – Хай не чiпае отамана!

– А ти мовчи, вовченя! – вiдповiла грiзно Сiрчиха, – а то й тобi буде… Ач який оборонець обiзвався.

Вона гордовито пiдвела голову й вийшла з хати.

– Що, пане сотнику, добре тебе пiдрiзала Сiрчиха? Гляди, коли б не добрався до тебе i Сiрко! У нашого отамана руки довгi.

– Гляди, коли б до тебе самого не добралися! Думаеш, я не знаю, що ти за птах?

– Мовчи, паскудо! – крикнув Глек, вихопивши шаблю i кидаючись на Дудку.

Сотник теж вихопив шаблюку й вони деякий час лiзли один на одного з шаблями, а козаки й Сербин хапали iх за руки i кричали:

– Та що ви, схаменiться! Хiба ж так можна!

Хлопець, що показував Дорошевi, де був батько, заревiв, як теля; Дудчина жiнка заверещала, заплющуючи очi, i затулила вуха. Тiльки старий запорожець, товариш Павла, спокiйнiсiнько сидiв у кутку i мовчки пихкав люлькою, що встиг запалити, коли почалася сварка.

Два козаки тримали Глека, а Сербин та ще один мереф’янський козак вивели сотника Дудку на вулицю. З ним, як павичка, попливла його товста червоновида жiнка. Трохи згодом Глек заспокоiвся, подякував Сербиновi та жiнцi його за хлiб-сiль i попрощався з Сiрчихою.

Осiдлавши коней, запорожцi виiхали з двору. Дорош теж сiв на коня, догнав запорожцiв i поiхав укупi з ними. Услiд iм дивилися челядь пана сотника i сам сотник Сербин, який не мiг навiть приховати своеi радости, що позбувся таких небезпечних гостей.

Табiр запорожцiв був недалеко вiд слободи, i Дорош поiхав туди з запорожцями, щоб побути години двi-три з Глеком, а приiхавши до табору, довго придивлявся до запорожцiв, шукаючи холопа, але його не було.

– А де ж кацап? – спитав нарештi у Глека.

Запорожцi зареготали.

– Што? Аль не узнал? – обiзвався хтось iз запорозького гурту.

Тiльки тепер хлопець пiзнав холопа. Вiн був у запорозькому вбраннi, з виголеною головою та чубом, але босий i в дранiй сорочцi.

– На, Іване, – сказав Глек, витягуючи новi чоботи з торби, що була у нього прив’язана до сiдла, – пан сотник жалуе тебе чобiтьми зi своеi шляхетськоi ноги.

– Це вже ти, Павло, брешеш, – сказав старий запорожець, – чоботи зовсiм новi i дав iх не пан сотник, а Сiрчиха.

Глек засмiявся.

– Натягуй чоботи, товаришу!

Коли запорожцi та Дорош виiхали з лiсу на дорогу, де хлопець хотiв попрощатися з Глеком, вони побачили, що назустрiч iм скаче ватага московських стрiльцiв зi Стрешньовим попереду.




XII. ТАТАРИ



Муравський шлях. – Орда. – Бiйка. – Мурза у стебнованому халатi. – Смерть ногайця-запорожця. – У татарськiй неволi. – Намаз. – Гризи

Довгий був страшний Муравський шлях. Вiд самого Перекопу кримського степами й балками, кряжами Донецькими, помiж верхiв’ями рiчок, не пересiкаючи жодноi з них, iде вiн на Слобожанщину; помiж Можжю та Коломаком упираеться шлях у глибокий яр – перекоп i йде далi Слобiдською Украiною у Московщину, аж до самоi Тули.

Сонце сiдае, синi хмари на заходi. Гучний тупiт некованих коней. Вивернутi баранячi кожухи i шапки, сагайдаки зi стрiлами за плечима. Ноги зiгнутi на коротких стременах. Брязкiт шабель об стремена, пирхання коней, курява з-пiд копит. То Муравський шляхом iде на Вкраiну вiсiм тисяч татар, вiдважних молодцiв – по живий товар, ясир, по невiльникiв для важкоi працi на галерах та в руднях, по жiнок молодих та дiвчат для гаремiв турецьких, по горе, сльози та кров Украiни. Вже три тижнi йде орда i веде ii молодий Закир’я-бей. Щогодини спиняеться орда, щоб дати можливiсть спорожнитися коням. По сто воякiв у ряд iдуть татари, i кожний веде з собою ще двох коней на здобич. Коло сiдла в кожного п’ять сажнiв аркану сирового для ясиру. Вже недалеко й першi прикордоннi слободи та хутори слобожан.

Орда спинилася, розбилася на загони, по тисячi iздцiв кожний. Одна половина iх пiшла праворуч, загiн вiд затону на вiдстанi верстов п’ять, друга – лiворуч. Дугою у п’ятдесят верстов загони зайшли на Слобожанщину, щоб з’еднатися в одному мiсцi i, з’еднавшись, почати палити i грабувати хуторi й села слобожан.

Не пройшло й п’яти хвилин, як москалi й запорожцi зчепилися в безладнiй бiйцi.

– Вот он, вор! – кричав Стрешньов, напираючи на Глека, – хватай его, братци!

– Бий iх! – кричав Глек, продираючись до москаля.

Кiлька хвилин не можна було розiбрати, хто з ким б’еться. Шаблi блищали, конi ставали дибки i гризли один одного, курява пiднялася круг бiйцiв i сховала iх од Дороша. Гомiн, лайка, брязкiт зброi. Ось хтось звалився з коня, i кiнь, вихопившись з бiйки, побiг дорогою.

Дорошеве серце рвалося до бою, але в нього не було нiякоi зброi, до того ж вiн добре зрозумiв, що його малi хлоп’ячi сили мало що допоможуть запорожцевi. Вiн стояв осторонь i дивився, як перехрещувалися i дзвенiли шаблюки, а з другого боку вiддалiк стояв дячок Семенич i теж стежив за бiйкою. Без нього москалiв було менш на одного, нiж запорожцiв, наслiдок бiйки був дуже непевний, через це вiн тримав напоготовi коня, щоб дременути геть вiд цього небезпечного мiсця, коли запорожцi переможуть. Ось ще хтось звалився з коня. Дорошевi здалося, що це був Глек, але, придивившись, вiн у раненому пiзнав старого запорожця. Старий з розрубаною головою повалився на дорогу, i Дорош бачив, як з голови його лляла кров. Хлопець завмер, не зводячи очей з бiйцiв, вiн тремтiв, як у пропасницi. Смерть уперше глянула на нього своiм жахливим важким поглядом.

Глек та Стрешньов рубалися, аж iскри сипалися. Раптом шабля Глека переломилася, вiстря ii одлетiло геть на дорогу, i Дорош думав уже, що його приятеля спiткае така ж доля, як i старого запорожця, але Глек якось вивернувся i з-поза голови свого коня ухопив за праву руку москаля. Шабля випала з рук Стрешньова. Вiн лiвою рукою вчепився в горло запорожцевi, конi iх одскочили один вiд одного, i москаль з запорожцем випали з сiдел та повалилися на дорогу.

Дорош не вдержався i торкнув свого коня, щоб хоч будь-чим допомогти запорожцевi, але раптом здригнувся, почувши, як хтось поклав йому руку на праве плече. Вiн обернувся i мало не впав непритомний з коня вiд жаху: очi його зустрiли погляд невiдомого чоловiка. Поруч на вороному конi, що грав нiздрями, сидiв бородатий татарин у смугастому стебнованому халатi. Татарин мiцною рукою придавив плече хлопця i щось сказав по-своему. І Дорош, звичайно, не зрозумiв слiв, але й так було ясно: стiй i мовчи! – грiзно казали йому очi татарина.

Татарин пiдняв руку i показав перед себе. Круг бiйцiв стояло кiльце татарських iздцiв у вивернутих баранячих кожухах та шапках; iх було не менш як пiвтораста-двiстi чоловiк, а з лiсу надходили ще новi й новi ватаги татар. Всi вони тримали напоготовi луки зi стрiлами на тятивах, i тiльки той, що стояв поруч Дороша, не виймав зброi й спокiйно стояв на дорозi. В цю ж хвилину Дорошевi впала в очi постать дячка Семенича: приказний сидiв, пригнувшись до шиi коня, а за комiр каптана його тримали два дужi татарина.

Москалi та запорожцi рубалися серед дороги, а на землi у трьох кроках вiд Дороша, нiчого не помiчаючи, каталися в пилюцi Глек та Стрешньов. Перемагав запорожець: вiн вже сiв верхи на свого супротивника i почав душити його обома руками.

Татарин, що стояв поруч Дороша, подав якесь гасло, i раптом з татарських горлянок вихопився дикий звiрячий покрик. Дорошевi здалося, що навiть лiс i небо захиталися вiд цього дужого крику; татари, москалi й козаки попливли кудись угору, в очах потемнiло i вiн схилився на гриву коневi.

Коли хлопець очуняв, вiн побачив, що як i ранiше сидить на конi, а за комiр сорочки його держить дужа рука татарина в стеб-нованому халатi. Татарин щось белькотiв по-татарському i, дивне дiло, Дорошевi здалося, що балакав вiн щось ласкаве, бо голос його був тепер тихий i приемний, Вiн не дивився на хлопця, а глядiв на дорогу. Хлопець випростався на сiдлi i глянув теж туди: москалi i й запорожцi були вже зв’язанi сировими арканами i стояли, похиливши голови. Серед дороги лежало п’ять трупiв – два запорожцi й три москалi. Один з запорожцiв був дiд зi шрамом, а другий – Сметана.

До татарина, що стояв поруч Дороша, пiдiйшов високий рябий молодець i щось сказав йому, показавши на гурт бранцiв. Очi ватага загорiлися злiсним вогнем. Вiн хитнув головою й вiдповiв коротко й сухо, наче крякнув ворон. Двое татар пiдiйшли до бранцiв, ухопили за руки одного з запорожцiв i пiдвели, штовхаючи в спину, до ватага в стебнованому халатi. Косооке й вилицювате обличчя запорожця було в кровi, а лiве вухо одрубане наполовину. Ватаг подивився на нього, насупив брови й кинув кiлька слiв. Полонений запорожець щось вiдповiв йому по-татарському. Тодi ватаг пiдняв руку й показав на розхристану сорочку запорожця. На темнiй шиi у того висiв хрест. Запорожець здвигнув плечима, засмiявся i, зiрвавши з себе хрест, кинув його на дорогу. Потiм тихо й швидко забалакав по-татарському.

Ватаг кивав головою, наче кажучи: так, так! А на губах йому грала недобра усмiшка. Раптом обличчя його перекосилося вiд гнiву. Вiн торкнув стременами коня i, пiд’iхавши до бранця, вдарив його нагаем по головi. Полонений повалився на землю, i тут скоiлося таке, що Дорош не мiг забути все свое життя: до полоненого пiдскочив пiший рябий татарин i гострою кривою шаблею розпоров йому живiт. Кишки випали з живота, а полонений корчився на дорозi i шкрябав руками землю. Ватаг знову щось сказав, обернувшись до рябого татарина, i той, витягши з сагайдака стрiлу, вистрелив i добив запорожця.

Тiльки один Дорош був ще верхи. Всi – i запорожцi, i москалi – були вже на ногах, а конi iхнi стояли помiж татарських коней. Хлопець розглянувся навкруги, маючи на думцi задати ходу вiд татар; але це було неможливо: татар було так багато, i всi вони стояли так близько вiд нього, що й гадати про втечу не доводилося. Дорош з жахом чекав, що татари почнуть убивати всiх москалiв i запорожцiв, бо смерть косоокого запорожця була не зовсiм зрозумiла для нього. Про себе вiн якось не думав. Але татари не убили бiльш нiкого. Шiсть татар прив’язали до нiг побитих аркани i поволочили iх у лiс, а решта тихо поiхали дорогою i погнали поперед себе бранцiв. Дорош iхав поруч ватага. Татари пiд’iхали до лiсу недалеко вiд того мiсця, де був запорозький табiр. Тут Дорошевi звелiли злiзти з коня, зв’язали йому руки i прив’язали до iнших полонених. Коли зовсiм стемнiло, весь загiн вийшов з лiсу на шлях, а коло бранцiв лишилося тiльки чотири татарина.

Доля, у виглядi татарського загону, наче посмiялася з Глека та Стрешньова: вони стояли один коло одного, i руки iм зв’язанi були одним мотузком.

– Ну, що, Стрешне, – звернувся до москаля Глек, – радий, що впiймав запорожця? Тепер я вiд тебе не втечу. Та й на каторзi, мабуть, на однiй лавi сидiтимемо.

Стрешньов мовчав. Вiн думав про те, що марно загубив волю, загубив те, що найдорожче чоловiковi, загубив саме тодi, коли сам хотiв поневолити iншого. Вiн думав про те, що коли б не татари, його б, мабуть, задушив Глек, але тепер у душi його не було вже злости до запорожця i нiякоi вдячности до своiх визволителiв татар. І його ворогування з запорожцями стало в зовсiм iншому освiтленнi. Вiн згадав, що винуватий був вiн сам, що запорожець захищав старого Журавля i в чеснiй бiйцi один проти трьох ненавмисне убив Гусева; вiн згадав, як бив запорожця у в’язницi, коли той не хотiв лiзти в колодки. Його здивувало, як такi простi i яснi гадки не приходили йому в голову, поки вiн сам не попав у неволю. А попереду – довгi роки цiеi тяжкоi безпросвiтньоi неволi.

Татари, що лишилися коло бранцiв, посiдали на коней i погнали бранцiв на пiвдень, уникаючи великих дорiг та осель. Коли стало свiтати, татари знову заховалися в лiсi, нагодували бранцiв пшоняною кашею, пiдмащеною кiнським лоем, i завалилися спати, поставивши коло бранцiв вартового з луком в руках. Чотири ночi йшли так татари, держачись Муравського шляху, але не виходячи на нього й не розпалюючи багаття, поки не вийшли за межi Слобiдськоi Украiни. Тодi вони вийшли на шлях i спинилися в байрацi, де був струмок чистоi води. Не всi бранцi добрели до цього мiсця: приказного Семенича та ще одного москаля, що був ранений у бiйцi, татари побили, бо у них не було сили йти далi. Довго у вухах Дорошевих стояв передсмертний крик дячка, коли татари рубали його щаблями.

Конi татарськi, хоч i йшли ступою, але йшли досить швидко, i бранцям, та ще iз зв’язаними руками важко було поспiвати за ними. Дорош так заморився, що думав вже, що i його, як приказного та москаля, доб’ють татари. Але його завжди пiдбадьорював Глек i, що було Дорошевi дивно, Стрешньов. Глек i Стрешньов йшли завжди поруч, завжди тихо балакали мiж себе i нiхто б не повiрив, побачивши iх укупi, що вони вороги i ще днiв два-три тому згоднi були перегризти горло один одному.

Глек розумiв татарську мову i прислухався до татарських балачок, але сам нiколи не виказував, що розумiе iх, зi свого боку, вiн зацiкавився, чи розумiють татари по-украiнському, i чекав тiльки випадку, щоб перевiрити це.

Татари не кували своiх коней, але на копитах у деяких з них прив’язанi були ремiнцями якiсь чудернацькi пiдкови з бичачого рогу. Якось Глек побачив, що в одного коня розв’язалися ремiнцi на такiй пiдковi. Вiн, не дивлячись пiд ноги коневi, сказав татариновi:

– Гей, ти, бусурмене, пiдкову загубиш!

Татарин не звернув нiякоi уваги на Глековi слова i рушив з мiсця з неприв’язаною пiдковою, i тiльки згодом, помiтивши це, прив’язав ремiнцями свою недоладну пiдкову. Другого разу Глек обiзвав татар свинями, коли вони iли кашу, але нiхто з них навiть не ворухнувся. Це було ризикувате дiло, бо обiзвати татарина свинею в той час, коли власнi руки зв’язанi арканом, – все одно, що скуштувати татарського нагая, а то й шаблюки. Татари, мабуть, думали, що нiхто з бранцiв не розумiе iхньоi мови, i через це балакали помiж себе, не звертаючи на них уваги. З iхнiх балачок Глек довiдався, що вони йдуть до якогось байрака чи балки недалеко вiд Мурав-ського шляху, де був iхнiй кiш, i що до кошу лишилося не бiльше як одна нiч дороги.

Пiсля наскоку всi татарськi загони з ясиром та награбованим добром мали з’еднатись у цьому мiсцi.

Вже зайнялася зоря, коли татари отаборилися в байрацi. Вони спутали ноги коням i пустили iх пастися, всiх коней було вiсiм. На чотирьох була зброя та вбрання бранцiв, а iншi чотири були пiд татарами.

Байрак шумiв над головою подорожнiх, струмок дзюрчав, перестрибуючи через камiння. Тут, у байрацi, було затишно, але досить холодно й сиро.

Дорош, Глек та Стрешньов були зв’язанi одним арканом: спереду москаль, потiм Глек, а хлопець був зв’язаний вже кiнцем аркана. У всiх бранцiв руки були скрученi назад, тiльки руки Дороша були зв’язанi спереду. Коли татари годували бранцiв, то по черзi розв’язували iм руки i, нагодувавши, знову скручували назад. Останнього разу, поiвши кашi, Дорош сам простягнув руки татариновi, i той зв’язав iх, не звернувши уваги на те, що вони у хлопця не ззаду, а спереду. Та й взагалi вони мало звертали уваги на такого малоi хлопця.

Лежати, коли руки перекрученi назад, можна було тiльки на боцi. Бранцi першi часи страждали вiд цього, але потiм призвичаiлися, хоч руки й терпли в них.

Татари повиймали з торб невеличкi килимки i вузькогорлi високi глечики. Набравши води у глечики, вони змили ноги, руки й обличчя, посiдали на килимки i почали молитися на схiд сонця, прикладаючи до лоба долонi й уклоняючись до землi. Вони кiлька разiв приймалися молитися на день i це завжди лютувало Глека.

– Намаз роблять! – злiсно сказав вiн.

– Попадiсь онi мне, показал би я iм намаз! – пiддержав запорожця Стрешньов.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/grigoriy-babenko/shlyahom-burhlivim/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.