Книга - Улюблені пісні XX сторіччя

Улюбленi пiснi XX сторiччя
Михайло М. Маслiй


Наша збiрка мiстить найкращi украiнськi пiснi XX столiття. 1950— 1980-тi роки подарували нам цiлу плеяду талановитих композиторiв i поетiв, якi створили майже двi сотнi прекрасних украiнських пiсень. Такi пiснi, як «Два кольори» Олександра Бiлаша i Дмитра Павличка, «Кохана» Ігоря Поклада та Ігоря Бараха, «Червона рута» i «Водограй» Володимира Івасюка, «Черемшина» Василя Михайлюка i Миколи Юрiйчука, «Дикi гуси» Ігоря Поклада i Юрiя Рибчинського, «Край, мiй рiдний край» Миколи Мозгового, «Верба» Едуарда Ханка i Юрiя Рибчинського завоювали серця не тiльки наших спiввiтчизникiв, а й европейцiв i любителiв нашоi пiснi на американському континентi та у далекiй Австралii.

Цi пiснi, а також багато iнших ви знайдете на сторiнках цього видання, до того ж книжка мiстить розповiдi про iсторiю iх створення та долю творцiв та виконавцiв цих пiсень.





Михайло Маслiй

Улюбленi пiснi XX сторiччя



© М. Г. Маслiй, 2019

© М. Москаль, художне оформлення, 2019


* * *




Передмова


Слава Богу, е iстини, якi не потребують доказiв. Однiею з таких iсторичних аксiом е твердження, що серед усiх видiв мистецтв душею украiнського народу е пiсня. Саме завдяки своiм пiсням, яким в епохи, коли не було анi радiо, анi телебачення, анi iнтернету, нашi прадiди i прабабусi передавали свою печаль i радiсть, сум i жарти своiм дiтям, онукам i правнукам. Тому справжня iсторiя Украiни, яку не можна переписати, саме в народних пiснях, думах, баладах, веснянках, щедрiвках, колядках. І маемо iх понад 300 тисяч – найбiльше серед усiх свiтових народiв. У кожнiй е стержень. Духовний! А це значить, що вони справжнi.

Мабуть, тому головним символом Украiни е пiсня, що височiе над усiма iншими, вона наша святiсть, наш рiдний гiмн. Коли ми були молодими, за виконання «Ще не вмерла Украiни нi слава, нi воля, Ще нам, браття – украiнцi, усмiхнеться доля…» виключали з комсомолу, виганяли з унiверситетiв, висилали цiлими родинами у сибiрськi табори, клеiли тавро «нацiоналiста», розстрiлювали. І це стосувалося в радянськi часи не тiльки пiснi украiнського поета – шляхтича Павла Чубинського i украiнського композитора, священика греко – католицькоi церкви Михайла Вербицького, яка уперше почала використовуватись як державний гiмн у 1917 роцi, а й багатьох iнших украiнських пiсень.

Але для справжнiх украiнцiв в усi часи смiшними були всi iмперськi чи радянськi заборони. Збираючись в 1960–1970–тi роки разом – у гуртожитках, домiвках, на природi – ми попри всi табу спiвали i народнi, i патрiотичнi пiснi.

У той же час наше поколiння пристрасно вбирало усе найкраще, що було в захiднiй музицi, яка так само, як i украiнськi пiснi, була заборонена. Колосальний вплив на композиторiв i авторiв нашого поколiння мав лiверпульський «The Beatles» – один з найуспiшнiших з комерцiйноi точки зору музичних гуртiв в iсторii популярноi музики. Саме завдяки серовi Полу Маккартнi i Джону Леннону з’явилися новi гармонii i новi ритми.

І украiнськi естраднi пiснi заквiтчали ще яскравiше i вийшли далеко за кордони Украiни, ще за життя авторiв полетiли у свiти для того, щоб нiколи не приземлятися. Такi пiснi, як: «Два кольори» Олександра Бiлаша i Дмитра Павличка, «Кохана» Ігоря Поклада та Ігоря Бараха, «Червона рута» i «Водограй» Володимира Івасюка, «Черемшина» Василя Михайлюка i Миколи Юрiйчука, «Дикi гуси» Ігоря Поклада i Юрiя Рибчинського, «Край, мiй рiдний край» Миколи Мозгового, «Верба» Едуарда Ханка i Юрiя Рибчинського завоювали серця i европейцiв, i любителiв нашоi пiснi на американському континентi та у далекiй Австралii. Нашi пiснi зрозумiлi iншим народам без перекладу, адже в них – сокровенна безсмертна правда роду нашого красного, його слава. Украiнська пiсня, як сльоза, очищае душу, а як свята молитва – i сповiдае, i прощае.

Друге дихання отримали пiснi, якi стали класикою у повоеннi роки: «Бiлi каштани», «Пiсня про матiр», «Киiвський вальс», «Ми пiдем, де трави похилi» Платона Майбороди i Андрiя Малишка, «Марiчка» Степана Сабадаша i Михайла Ткача, «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня» Анатолiя Кос – Анатольського на вiрш Івана Франка, «Вiвцi, моi вiвцi» Михайла Гринишина, «Верховино, мати моя!» Михайла Машкiна.

1960–тi роки обрамленi щирою та сердечною авторською пiснею, яка достукувалася своiм добром i душевнiстю навiть до зашкарублих i безсердечних слухачiв. Народилися безцiннi шедеври – «Киеве мiй!» Ігоря Шамо i Дмитра Луценка, «Впали роси на покоси», «Явiр i яворина» Олександра Бiлаша i Дмитра Павличка, «Виростеш ти, сину» Анатолiя Пашкевича i Василя Симоненка, «Чорнобривцi» Володимира Верменича i Миколи Сингаiвського, «Вчителько моя» Платона Майбороди i Андрiя Малишка, «Спогад» («Поiзд у Варшаву») Володимира Верменича i Лiни Костенко, «Червона троянда» Анатолiя Горчинського i Леонiда Татаренка, «Кришталевi чашi» Вiктора Лiсовола i Вадима Крищенка, «Очi волошковi» Степана Сабадаша i Анатолiя Драгомирецького, «Летять, нiби чайки» Юдiф Рожавськоi i Лади Реви, «Не забудь» Богдана Янiвського i Богдана Стельмаха, «На долинi туман» Бориса Буевського i Василя Дiденка, «Намалюй менi нiч» Мирослава Скорика i Миколи Петренка, наша з Ігорем Шамо «Три поради»…

У 1970–х ми всi разом спiвали «Маки червонi» Олександра Злотника i Вiктора Герасимова, «Тишу навкруги» Олександра Богачука, «Баладу про мальви» Володимира Івасюка i Богдана Гури, «Мамо, вечiр догора» Ігоря Поклада i Бориса Олiйника, «Пiсня буде помiж нас» Володимира Івасюка, «Сонячний дощ» Олексiя Екiмяна i Юрiя Рибчинського, «Чарiвну бойкiвчанку» Олексiя Сердюка i Мирослава Воньо, «Ой ти, нiченько» Анатолiя Пашкевича i Дмитра Луценка, нашi з Ігорем Покладом – «Наречену», «Тече вода», «Тиха вода», «Зелен – клен», «Чарiвну скрипку», «Скрипка грае»…

Через десятилiття ми гордилися, що маемо «Украiну» i «Пiсню про пiсню» Тараса Петриненка, «Перший снiг», «Пшеничне перевесло» i «Свiтлицю» Ігоря Бiлозiра i Богдана Стельмаха, «Веснянку» Миколи Мозгового i Андрiя Демиденка, «Минае день, минае нiч» Миколи Мозгового i Юрiя Рибчинського, «Мiсячне колесо» Олександра Морозова i Андрiя Демиденка, «Смерекову хату» Павла Дворського i Миколи Бакая, «Якщо любиш, кохай» Левка Дутковського i Михайла Ткача, «Ти знаеш, що ти людина?» Вiктора Морозова i Василя Симоненка, «Мамину вишню» Анатолiя Пашкевича i Дмитра Луценка, «Нiби вчора» Ігоря Бiлозiра i Петра Запотiчного….

Епоха 1950–1980–х рокiв подарувала нам цiлу плеяду талановитих спiвакiв та виконавцiв, самобутнiх ансамблiв та трiо, вона вiдлунюе iхнiми голосами: Дмитра Гнатюка i Миколи Кондратюка, Юрiя Гуляева i Олександра Таранця, квартету «Явiр» i Костянтина Огневого, Валентини Купрiноi i Лiни Прохоровоi, Юлii Пашковськоi i Анатолiя Мокренка, Раiси Кириченко i Нiни Матвiенко, Софii Ротару i Василя Зiнкевича, Назарiя Яремчука i Анатолiя Горчинського, Лiлii Сандулеси i Оксани Бiлозiр, Людмили Артеменко i Лiдii Михайленко, Миколи Мозгового та Іво Бобула, Вiктора Шпортька та Івана Поповича, Миколи Гнатюка i Вiталiя Бiлоножка, Павла Дворського i Мар’яна Шуневича, трiо Мареничiв – Валерiя, Антонiну та Свiтлану – i трiо «Золотi ключi», буковинського вокально–iнструментального ансамблю «Смерiчка» Левка Дутковського i волинського ВІА «Свiтязь» Валерiя Громцева, киiвського ВІА «Кобза» Євгена Коваленка i львiвського ВІА «Ватра» Ігоря Бiлозiра, чернiвецьких ВІА: «Червона рута» Анатолiя Євдокименка, «Черемош» Леонiда Затуловського, «Жива вода» Юрiя Шарiфова, львiвських ВІА: «Арнiка» Володимира Васильева, «Ореол» Олександра Балабана, ансамблю «Веселi скрипки» Мирослава Скорика, ансамблю «Мрiя» Ігоря Поклада, ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк, ансамблю «Марiчка» Степана Сабадаша…

На творчостi Платона Майбороди, Олександра Бiлаша, Ігоря Шамо, Степана Сабадаша, Анатолiя Пашкевича, Анатолiя Кос – Анатольського, Володимира Верменича, Мирослава Скорика – композиторiв старшого поколiння – вчилися Ігор Поклад i Володимир Івасюк, Микола Мозговий i Олександр Злотник, Левко Дутковський та Ігор Бiлозiр, Олександр Зуев та Іван Карабиць, Вiктор Морозов i Вiктор Камiнський…

На творчостi Андрiя Малишка, Василя Симоненка, Дмитра Луценка, Василя Дiденка, Миколи Петренка, Михайла Ткача, Дмитра Павличка, Миколи Сингаiвського, Лiни Костенко, Ростислава Братуня, Олександра Богачука, Вадима Крищенка, Бориса Демкова – поетiв старшого поколiння – вчилися вишуканостi поетичного слова Юрiй Рибчинський i Богдан Стельмах, Роман Кудлик i Тамара Севернюк, Анатолiй Драгомирецький i Володимир Кудрявцев, Степан Пушик i Анатолiй Матвiйчук, Андрiй Демиденко i Неонiла Стефурак, Степан Галябарда i Мирослав Воньо, Петро Запотiчний i Вiктор Герасимов…

Здавалося, що украiнська пiсня зi здобуттям незалежностi i самостiйностi мала би розквiтнути. І дiйсно, у 1990–тi роки з’явилося багато нових яскравих виконавцiв, композиторiв, ансамблiв. Але поступово з рiдного телебачення i рiдного радiо почала зникати украiнська пiсня. Це було невипадково! Розумiючи значення пiснi, яка е бездонною душею нашого народу, нашого етносу, нашi вороги зробили все, щоб знищити ii, принизити, затiнивши росiйською попсою i «шансоном».

Нам, представникам украiнськоi культури, зробили виклик до 25–оi рiчницi Незалежностi. Втрата мовного пiсенного простору врештi–решт обернулася втратою Криму i вiйною в Донбасi. У часи, коли ми були найбiльше зболенi вiйнами, нелюдськими тоталiтарними режимами, Господь Бог завжди посилав украiнцям для зцiлення душi i тiла украiнськi голоси та украiнську пiсню. Таким е феномен Украiнського сiчового стрiлецтва, таким е феномен пiсень 1950–1980–х рокiв. Такою мае бути i пiсня дня нинiшнього.

Слава Богу, що в усi часи в Украiнi не бракувало патрiотiв, – один з таких справжнiх патрiотiв рiдноi землi i рiдноi пiснi – наш друг, журналiст i дослiдник, iсторiограф пiснi Михайло Маслiй. Довгi роки вiн прискiпливо збирав свою енциклопедiю украiнськоi естрадноi пiснi з перших уст ii творцiв, боячись втратити бодай одну зернину цього врожаю. Важко переоцiнити його працю. Особливо тепер, коли потреба в його часописах архiактуальна. Завдяки роботi Михайла наша молодь мае можливiсть не втратити зв’язок, iсторичний i духовний, з своiми творчими батьками.

Ми, Юрiй Рибчинський та Ігор Поклад, щиро вдячнi авторовi за енциклопедiю нашоi пiснi «Украiно, ти моя молитва!» (Улюбленi пiснi 1950–1980–х, iх автори та iсторii), якою вiн може пишатися, i бажаемо йому не зупинятися, бо украiнська пiсня була, е i буде тiльки тодi, коли у неi будуть такi шанувальники, патрiоти, фахiвцi, як Михайло Маслiй.



    Ігор Поклад,
    композитор,



    Юрiй Рибчинський,
    поет.




Бiлi каштани



Вiрш Андрiя Малишка


Музика Платона Майбороди




Бiлi каштани, свiтлi вогнi,
Де б не бував я – любi менi.
Киiвськi ночi, зустрiчi в саду –
В серцi, куди не пiду.

Гори високi, синь Днiпрова,
Молодiсть наша вiчно жива.
Киiвськi ночi, зустрiчi в саду –
В серцi, куди не пiду.

Ми покохались там, де дуби,
В киiвськiм небi два голуби.
Кружать, здiймають крилонька своi,
Наче ми в парi, в сiм’i.

Так воно стане, так воно е,
Бiлi каштани – щастя мое.
Киiвськi ночi, зустрiчi в саду –
В серцi, куди не пiду.

«У кожного твору е своя iсторiя, своя, як би мовити, бiографiя, – заслужено визнавав композитор Платон Майборода. – Одного разу, розбираючи пошту, я натрапив на два листи, якi схвилювали мене своею спiвзвучнiстю моiм думкам. У них киiвськi студенти просили написати пiсню про рiдне мiсто, про його чудову красу i, звичайно, про любов. Того ж дня я показав цi листи моему друговi Андрiю Малишку. Ідея написати пiснi про Киiв захопила поета. Незабаром Андрiй Самойлович дав текст майбутнiх пiсень. Перша з них звалася ”Бiлi каштани”…»

Пiсня створена 1953 року до гостроi дотепноi комедii Василя Минка «Не називаючи прiзвищ», про вiрш до якоi дуже тепло висловився украiнський письменник – гуморист Остап Вишня: «Прекрасний текст пiсень написали до п`еси Андрiй Малишко та Терень Масенко. Уже кияни наспiвують на вулицях малишко – майбородiвську пiсню про бiлi каштани. Як ми колись парубкували, таких пiсень не було. І сади були, i зустрiчi в садах були. Ну, зустрiнемося (а воно якраз тодi солдатувалося), та раптом «Соловей, соловей, пташечка, канареечка злобно пайоть!» А тепер: «Бiлi каштани, синь Днiпрова, молодiсть мила вiчно жива!» Це вам не ”канареечка злобно пайоть!”…»

У тi часи, коли працювали украiнськi митцi над своiм шедевром, про все можна було говорити лише алегорично, робили це смiливi вiдчайдухи, та й то не називаючи прiзвищ. Саме так, «Не називаючи прiзвищ», назвав Василь Минко свою найвiдомiшу комедiю, яка принесла йому славу драматурга – сатирика, який говорив тодi: «Менi хочеться написати таку комедiю, щоб носii скверни, виведенi в нiй, подали на мене до суду за образу». П’еса «Не називаючи прiзвищ» здiйснила певний переворот у розвитку тодiшньоi украiнськоi драматургii. Письменник смiливо й переконливо зобразив суть героiв вiдверто негативних, показав ситуацiю, навмисно загостривши соцiальний конфлiкт. Свого часу ii поставили в ста сорока чотирьох театрах колишнього Союзу. Але якось у Новосибiрську спектакль подивилася тодiшнiй мiнiстр культури Катерина Фурцева. Вона розпорядилася зняти п’есу з репертуару всiх театрiв. Святкуючи 1987–го свiй 85–рiчний ювiлей, Василь Петрович сумно скаржився на те, що нiхто так i не насмiлився скасувати це рiшення й до його цiкавоi та самобутньоi працi не звертаються. «Адже, – мiркував письменник, – ще в 1950–тi роки моя п’еса закликала до змiни поглядiв, закликала вiдмовитися вiд колишнiх форм життя, покiнчити з бюрократизмом i переродженням. Але бюрократичнi сили стали на перешкодi цього й нинi вони не вiдмовилися вiд своiх моральних i етичних позицiй».

Вальсова стихiя Андрiя Малишка виявилася надзвичайно близькою творчому обдарованню його побратима Платона Майбороди. Їi любимо не лише у «Бiлих каштанах», вона милуе слух у «Колгоспному вальсi», «Киiвському вальсi», «Студентському вальсi», «Днiпровських хвилях»… Усi вишуканi та незабутнi, ностальгiйно вiдомi не тiльки в Украiнi, а й у багатьох державах свiту, особливо там, де е великi украiнськi громади: США, Канадi, Австралii, краiнах Латинськоi Америки. Цi пiснi нагадують украiнцям далекий рiдний край, його багатовiковi звичаi, традицii, природу i людей.




Верховино, мати моя!



Вiрш i музика Михайла Машкiна




У трембiтоньку заграю, Заграю, загуду,
З своiм рiдним, милим краем Розмову поведу.
Верховино, мати моя, Вся краса чудова твоя,
Вся краса твоя чудова У мене на виду!
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Вся краса твоя чудова У мене на виду!
У мене на виду!

Стелиться туман над звором, Лягае на грунi.
За горами далi гори Синiють вдалинi.
А над ними хмари плинуть, Наче вiвцi в полонинi,
Наче вiвцi в полонинi Пасуться навеснi.
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Наче вiвцi в полонинi Пасуться навеснi.
Пасуться навеснi.

Хвилюеться у долинах Пшениця золота.
Спiв заводiв в полонину До мене долiта.
Верховино, мiй ти краю, Хто твоi тепер пiзнае,
Хто твоi тепер пiзнае І села, i мiста?!
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Хто твоi тепер пiзнае І села, i мiста?!
І села, i мiста?!

Я смiюсь на повнi груди, Радiю, мов дитя.
Перетворюють в нас люди І край свiй, i життя.
З високоi полонини Бачу, рiдна Верховино,
Бачу твое, Верховино, Щасливе майбуття!
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Бачу твое, Верховино, Щасливе майбуття!

Народний сiльський композитор – аматор, уродженець Схiдноi Украiни, в’язень нiмецьких концтаборiв, який дивом залишився живим, улюбленець свого краю i свого часу, вбивця i самовбивця, талант, життя якого сповнене протирiч, Михайло Машкiн – е автором вiрша i музики пiснi «Верховино, мати моя!», яка вiд часу написання, з далеких 1950–х i донинi, е гiмном закарпатськоi землi. Правда, досi тривають суперечки щодо авторства незабутнього закарпатського шлягера. Існуе й iнша версiя народження пiснi «Верховино, мати моя!» Їi першоавторство приписують Йвану Гриньку, який мав прiзвисько Батринчин i жив у селi Задньому, що над рiчкою Боржавою. Йван, окрiм того, що вiв чудернацький спосiб життя, був страшний на вроду – iстинний русинський Квазiмодо. Єдиним заняттям неосвiченого селянина було випасання корiв неподалiк гори Клобук (кажуть, що навiть виганяв серед зими, i худобина знаходила для себе пашу). Щоразу, випасаючи худобу, виспiвував коломийки та рiзнi закарпатськi спiванки, яких знав силу – силенну. Чутки про старого заповзятого закарпатського спiвака Батринчина дiйшли й до Михайла Машкiна (до речi, його в тi часи називали не iнакше, як «прийшляк»). У 1950–и роках Машкiн зачастив у село Задне. Одного разу «прийшляк» поставив пляшку горiлки на стiл i пiсля декiлькох чарок промовив: «Ану, що ви там, Іване Батьковичу, можете». «Што можу, вто можу, айбо аццякое–м годен», – спокiйно вiдповiв Йван. І заспiвав спiванку, зовсiм невiдому Машкiну: У трумбету я задуву, задуву, загуду, Уд Клобука до Бужоры из дiвочков пiду. Вирьховино, мамо моя, файнота ушытка твоя, Файнота ушытка твоя у тебе на виду…

«Мелодiя чудова, а от слова нiкудишнi», – сказав тодi пiсля почутого Машкiн. «Чоловiче, чоловiче, – пiсля довгого мовчання зiрвався Батринчин, – ты ни годен тото чути й розумiти, бо ты «прийшляк». А наша Боржава, мiй Клобук та й тота далека Бужора, на котрiв я щи нигда ни быв, а й, годно, ош уже й ни буду, спiвавуть лем аццяков новтов, лем аццякыма словами. Я тото бiлше чуву, гикой годен им загугнати. Боже! Боже! Кiлко ты нам, нидостойным, даровав красы у новтах а в фарбованых словах!»

Машкiн ще не раз приходив пiд Клобук до Батринчина. Мав iз собою баян i папiрець, на який щоразу щось записував. Згодом народився не дiалектний закарпатський, а лiтературний варiант пiснi «Верховино, мати моя!» Коли повсюдно зазвучала нова пiсня Михайла Машкiна, хтось з односельцiв сповiстив про це Батринчину. Мовляв, «прийшляк» за його спiванку отримуе великi грошi, але всi пропивае. На що старий вiдповiв: «Гий Мiшу, ты, Мiшу! Туйкы, из вирьха самого Клобука, ни раз я чув голос Божый. Та знаеш, што – м ся з того Божого голосу дiзнав? Ни знаш, та ти повiм – найменшое покараня, якое годен дiстати аттакьш злодiй, тото, ниборе, смирть. Ты типир вповiв, а я чуву Божым духом, ош тот Машкiн ни свойыв смертив умре, – завiситься. Но, пак, увидиш!» У сiчнi 1970–го не стало Йвана Гринька на прiзвисько Батринчин. Не дуже довго пожив й Михайло Машкiн. 13 листопада 1971 року, як i передбачав старий, вiн повiсився. Істина назавжди вiдiйшла разом з обома. А як було насправдi, тепер можемо лише здогадуватися.

Можливо, варто визнати спiльне авторство закарпатського гiмну, адже варiант Батринчина був першоосновою з мiсцевим дiалектом, а Машкiна – лiтературний. Можливо, те, що спiвав старий Машкiну, було народжене народом i спiвалося роками. Хтозна…




Вечiр над Боржавою



Вiрш i музика Михайла Машкiна




Який тихий вечiр нинi наближаеться,
Лиш Боржава на бистринi не вгаваеться,
То пташки тi до безтями десь мiж вiтами
Розсипаються пiснями, наче квiтами.

Приспiв:

Дана, дана, дана, дай, дана, дай…
Розквiтай наш рiдний край.

А внизу красуня – рiчка заiскрилася,
Мов би сонця свiтла стрiчка там розлилася…
Чередник корiв iз гаю до села веде,
І в трембiту свою грае, аж луна iде.

Приспiв.

Вiтер нiжно по обличчю ледь лоскочеться,
Про красу спiвать величну серцю хочеться,
Впали тiнi у долину – вечорiеться…
Як чудово в цю хвилину з любим мрiеться!

Приспiв.

Чи то вiд вина, чи вiд краси навколишнього свiту спiвати на Іршавщинi починають ранiше, нiж говорити. Спiвають усi й всюди: йдучи на роботу чи додому, iдучи в далеку дорогу чи працюючи в саду, на городi. Свого часу великi села мали по десять хорiв: вiд дитячих до сформованих на пiдприемствах та в установах iз робiтникiв та службовцiв. Вiдразу пiсля Другоi свiтовоi вiйни, 1945 року, Михайло Машкiн приiхав на Закарпаття. Працював методистом Великоберезнянського районного Будинку культури. А 1954 року сiм’я Машкiних переiхала в село Довге, що в Іршавському районi. На будинку № 74 вулицi Перемоги кожний перехожий бачить тепер меморiальну дошку, автором якоi е уродженець Довгого художник Юрiй Лелiтка. У цiй оселi народжувалися чудовi слова, прекраснi мелодii. Звiдси полетiли у свiт «Верховино, мати моя!», «Вечiр над Боржавою», «Понад плаем, плаем»…

Михайло Машкiн працював художнiм керiвником хору «Боржава» Довжанського ДОКу Кушницького лiсокомбiнату вiд дня приходу в село i до останнього дня свого короткого, але надзвичайно яскравого i насиченого життя. Хор «Боржава» разом iз його керiвником пройшов шлях вiд ансамблю сiльськоi самодiяльностi до вершин слави. Популярнiсть Михайла Машкiна була надзвичайно великою i гучною. Його пiснi ставали шлягерами, iх спiвали усi, по кiлька разiв на день передавали по радiо. Його мелодii впiзнавали словаки, нiмцi, росiяни. Його портрети з’являлися на обкладинках журналiв, статтi про нього друкували на сторiнках газет. У всiх опублiкованих матерiалах тих часiв незмiнно йдеться про простоту, щирiсть, вiдкритiсть визначного композитора. На його творчостi виросли всi вiдомi в областi колективи. Навiть професiйний Закарпатський заслужений народний хор виглядав би без його пiсень блiдо. Михайло Машкiн був активним творцем. Його цiкавило все, що вiдбувалося в життi краю, з яким вiн так зрiднився.

«Я знав Михайла Машкiна ще з середини 1960–х рокiв, – каже популярний естрадний спiвак, уродженець i гордiсть Закарпатського краю Іван Попович. – Якраз готувався до вступу в Хустське культосвiтне училище. Один з друзiв запросив мене у район, в Іршаву, на фестиваль художньоi самодiяльностi. Ось там уперше з вiдкритим ротом слухав сiльський хор «Боржава», яким керував легендарний Машкiн. Коли почали спiвати знамениту пiсню «Вечiр над Боржавою», неначе мурашки пробiгли по тiлу: Який тихий вечiр нинi наближаеться, Лиш Боржава на бистринi не вгаваеться… Я чувся на сьомому небi. Ось де рiвень, самодiяльнiсть, а професiоналiзм – на найвищому звучаннi струни! Менi не лише захотiлося познайомитися з Михайлом Машкiним, а й навiть напросився до нього додому. Поiхав у село Довге, яке вiд мого Осiя розташоване через гору. Композитор i диригент показав менi своi роботи, новi пiснi. Я «балдiв» вiд почутого з уст самого Машкiна! Правда, лише згодом узнав, якi важкi випробування були на його життевому шляху. Вiд бузувiрських поневiрянь концтабору вiн не мiг вiдiйти, час вiд часу горе вгамовував оковитою… Дехто засуджував його, дехто спiвчував i розумiв, що це велика бiда. Коли я вже навчався у Хустi й тодiшнiм автобусом – «черевиком» (як його в народi називали) повертався з навчання в рiдне село, то, проiжджаючи Довге, розповiдав, яка велика людина живе у ньому».




Вiвцi, моi вiвцi



Вiрш i музика Михайла Гринишина




Вiвцi ж моi, вiвцi,
Вiвцi та отари,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане, гей – гей?
Як мене не стане, гей.

Гей, пасiться, вiвцi,
Де високi гори.
Я пiду до Ксенi,
Де чорнii брови, гей – гей.
Де чорнii брови, гей.

Сама Ксеня вийшла,
Файна моя чiчка.
Просидiв я з нею
До темноi нiчки, гей – гей.
До темноi нiчки, гей.

Талановитий покутянин з багатодiтноi бiдненькоi сiм’i, маючи вроджений вiд Бога хист до музики i спiву, став для нацiонального мистецтва тою вершинною постаттю, до справ i доробку якоi звертатиметься не одне поколiння украiнцiв. Вiн три роки (1947–1950) навчався вокалу в славетноi Соломii Крушельницькоi як студент Львiвськоi консерваторii. Саме вiд Богинi спiву в нього зародилася любов до народноi пiснi «Вiвцi, моi вiвцi», яку спiвала жiнка – легенда, жiнка – муза, жiнка – мрiя… Їi образ став уособленням справжньоi жiночоi вроди, великого таланту i рiдкiсноi природи голосу. Їi неперевершене сопрано (дiапазоном майже в три октави – рiдкiсне явище у свiтовому оперному та камерному мистецтвi) трiумфально полонило Італiю, краiни Європи, Пiвденноi Америки. З нею були щасливi спiвати уславленi свiтовi спiваки Енрiко Карузо, Тiтто Руффо, Федiр Шаляпiн.

Найбiльше Гринишину припала до душi перша строфа у пiснi «Вiвцi, моi вiвцi», в якiй крилося рацiональне зерно твору – глибока фiлософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…?» Проте пiсня не мала широкоi мелодii, та й слова там були не тi. Композиторовi захотiлося зробити з неi справжню гуцульську пiсню.

«Перший куплет узяв з народного звучання, лише слово «барани» замiнив на «отари». Це надихнуло, – стверджуе Михайло Гринишин. – Так народжувалася нова пiсня: з’явилось оте знамените високо – полонинське розлоге «гей – гей», а за ним така влучна приспiвочка «ду – ду – ду – ду». Згадалося дитинство, коли босоногим хлопчаком пас вiвцi на полонинi i переспiвав не одну спiванку, почуту вiд мами i сестер…

Другий куплет написав сам. А третiй не вдавався, з ним довелося довго промучитися. Доки не подiлився наболiлим з прикарпатським журналiстом i поетом Миколою Кубиком. Ось вiн й допомiг написати те, що знане усiма.

Михайло Гринишин виношував, виколисував i шлiфував мелодiю. З хором Гуцульського ансамблю зробив вступ, вдалося й полiфонiчне закiнчення. Вся пiсня звучить в мiнорi, а закiнчення ii – в мажорi. Отож хор, вiдтворюючи сопiлкову гру вiвчаря, повинен спiвати фiнальну приспiвочку «ду – ду – ду – ду» радiсно, грайливо, як iнструментальне награвання, звернувши особливу увагу на заключний акорд, який мае звучати оптимiстично, свiжо. Щоб пiсня не була подiбна за своею структурною будовою на iншi, вирiшив змiнити ще й сам ii початок. Не хотiлося, аби хор починав традицiйно затуленим ротом, а потiм вступав солiст. Отож вирiшив – нехай хор починае словами «Вiвцi моi, вiвцi, гей, гей» на музику, яка мае бути близькою до основноi iнтонацii твору».

Михайло Петрович зробив кiлька репетицiй з хором. Вiдразу пiдмiтив, як тiшилися хористи, спiваючи нову пiсню. Перше концертне виконання «Вiвцi, моi вiвцi» вiдбулося влiтку 1958 року в тодiшньому Станiславiвському (нинi Івано – Франкiвськ) парку вiдпочинку, в Зеленому театрi. Парк був радiофiкований i всi, хто чув спiв, збiглися до хору. Того дня довелося тричi спiвати пiсню «на бiс», а глядачi допомагали хористам. З того часу гуцули, якi бачили Михайла Гринишина, вiталися не звично, а наспiвували мотив «Вiвцi, моi вiвцi», яка вже мала неймовiрний успiх. Першим на естраду пiсню винiс Дмитро Гнатюк, а першим з хором ii на радiо записав Микола Кондратюк. Це було вже на початку 1960–х. Полетiли «Вiвцi…» й за кордон, пiсню полюбили i спiвали всюди, де живуть украiнцi. Навiть не знаючи i не називаючи автора.




Киiвський вальс



Вiрш Андрiя Малишка


Музика Платона Майбороди




Ночi солов’iнii, ночi веснянi,
Доли поднiпровськi наснились менi.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.

Далi неозорii, киiвськi сади, –
Друже незабутнiй, ти прийдеш сюди.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.

Стежки i дорiженьки ген лягли у даль.
В парi ми любилися, серденьку жаль.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.

Нам би ще зустрiтися в солов’iну нiч.
Теплi зорi киiвськi сяли б довiч.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.

Коли у кiнцi 1950–х рокiв почали зводити житловий будинок для украiнських композиторiв на розi колишньоi киiвськоi вулицi Калiнiна (тепер Софiйська) i Михайлiвського провулка, Платон Майборода з матiр’ю i роялем перебрався (думалося – гадалося, що тимчасово, а виявилося – на кiлька лiт!) до великоi п’ятикiмнатноi квартири Андрiя Малишка. Поет видiлив йому для життя i працi двi кiмнати. Почався прекрасний перiод iхнього творчого тандему: починаючи з 1949 року (вiд першоi пiснi «Колгоспний вальс» i до останньоi – «Стежина») вони удвох створили понад 30 пiсень. Але ж яких! «Бiлi каштани» (1953), «Киiвський вальс» (1954), «Ми пiдем, де трави похилi» (1955), «Пiсня про рушник» (1958). Народ полюбив iх одразу, iх заспiвали, спiвають i спiватимуть, допоки жива украiнська душа.

«Киiвський вальс» народився на замовлення студентiв Киiвського медичного iнституту. Саме вони надiслали листа композиторовi Платону Майбородi i поету Андрiевi Малишку i просили написати лiричну пiсню про квiтучий Киiв. Майбутнi лiкарi хотiли почути щось незвичне та вiчне, яке б нагадувало iм про навчання, про улюблене мiсто, коли роз’iдуться по всiх усюдах пiсля випускних iспитiв. Тепер же уявити Киiв без незабутнього вальсу Майбороди – Малишка чи каштанових випускних травневих вечорiв просто неможливо.

Здавалося б, смаки з народження пiснi встигли змiнитись не раз, проте чарiвний i милий вальс належить до тих, котрi й досi зачiпають за живе. Усе просто: вiчним та справжнiм творiнням суджено пройти роки й епохи, не втративши своеi чарiвностi…

Якось росiйський поет Олександр Твардовський розмовляв зi Сталiним та й, помiж iншим, наважився попросити у «вождя» якусь премiю чи iншу радянську цяцьку – «бляху» для свого украiнського друга – Андрiя Малишка. Сталiн у вiдповiдь пробурмотiв: «Гарний поет Малишко, але далi Украiни його слава не йде».

Однак Вiчнiсть сама знайшла украiнця. В особi простого полтавського хлопця Платона Майбороди, генiального композитора. Саме вiн першим i единим вiдчув у вишуканих вiршах Андрiя Малишка те, що поезiя та вiршi для пiсень – це рiзнi жанри лiтератури. Вiдмiннiсть мiж ними нiяк не менша, нiж мiж прозою та драмою. Поезiя – це довершенi слова, iм музика не потрiбна взагалi, бо вони самi – музика. Вiршi для пiсень – це слова, якi намертво приростають до музики, самi ж окремого життя не мають.

Украiнськi пiснi частiше, анiж iншi, лунали у сибiрських таборах ще за життя Сталiна. Що цiкаво, нова украiнська естрада, яка робила своi першi кроки з пiсень Андрiя Самiйловича, особливо iз «Знову цвiтуть каштани, Хвиля днiпровська б’е, Молодiсть мила, Ти щастя мое…» могла з’явитись лише пiсля смертi тирана. За його життя Украiна – така пiсенна, така музична, така голосиста – чомусь мовчала. «Киiвський вальс» – пiсня про рай – як його могли розумiти радянськi люди хрущовськоi доби, уже звiльненi вiд постiйного багаторiчного сталiнського страху.




Марiчка



Вiрш Михайла Ткача


Музика Степана Сабадаша




В’еться, наче змiйка, неспокiйна рiчка,
Тулиться близенько до пiднiжжя гiр;
А на тому боцi – там живе Марiчка,
В хатi, що сховалась у зелений бiр.
А на тому боцi – там живе Марiчка,
В хатi, що сховалась у зелений бiр.

Як з кiмнати вийде, на порозi стане,
Аж блищить красою широчiнь рiки,
А як усмiхнеться, ще й спiдлоба гляне:
«Хоч скачи у воду!» – кажуть парубки.
А як усмiхнеться, ще й спiдлоба гляне:
«Хоч скачи у воду!» – кажуть парубки.

Не питайте, хлопцi, чом я одинокий
Берегом так пiзно мовчазний ходжу?
Там, на тому боцi, загубив я спокiй,
І туди дороги я не находжу.
Там, на тому боцi, загубив я спокiй,
І туди дороги я не находжу.

Та нехай смiеться неспокiйна рiчка,
Все одно на той бiк я путi знайду.
«Чуеш чи не чуеш, чарiвна Марiчко?
Я до твого серця кладку прокладу».
«Чуеш чи не чуеш, чарiвна Марiчко?
Я до твого серця кладку прокладу».

У серпнi 1955 року в газетi «Радянська Буковина» було надруковано поезii з лiричного циклу студента Чернiвецького медичного iнституту поета – початкiвця Михайла Ткача, серед яких був вiрш «Марiчка». Невдовзi Чернiвецький обласний будинок народноi творчостi оголосив лiтературно – музичний конкурс на кращий вокальний, хоровий та лiтературний твiр мiсцевих авторiв. Степановi Сабадашу – студентовi диригентсько – хорового факультету Чернiвецького музичного училища запропонували написати пiсню на цей вiрш. Мелодiя народилася вже через пiвгодини. Їi схвалили.

А ось якi спогади були в Михайла Ткача: «Менi тодi було 22 роки. Цiкава iсторiя ii народження. Як такоi дiвчини з таким iм’ям у мене тодi не було, але жартома вже щось зароджувалося. У природi iснуе близько 40 мелодiй «Марiчки», а перемiг Степан Сабадаш, який написав нинi знану усiм мелодiю. Тодi повсюди популярними були маршi i фанфари, тому «Марiчка» вiдразу не отримала популярностi. Аж у 1959 роцi солiстка Чернiвецькоi обласноi фiлармонii Алла Серебрiй ризикнула i взяла пiсню до репертуару професiйного державного хору. Зовсiм випадково на виставцi чеського скла у Киевi на початку 1960–х зробили запис «Марiчки», i вона прозвучала по радiо на всю Украiну. Аж пiсля того ii записав Дмитро Гнатюк з Гуцульським ансамблем, хоч Дмитро вважае себе першим виконавцем».

Михайло Ткач справдi не лукавив, сказавши чесно, що до Марiчки «жартома вже щось зароджувалося». Уже з роками, коли пiсня набула шаленоi популярностi, усiх цiкавило, хто ж ця Марiчка. У травнi 1954 року поет разом зi своiми одногрупниками з Чернiвецького медичного iнституту приiхав на практику у буковинську районну лiкарню селища Путила. Студентiв поселили у медичному закладi, а харчувалися вони у лiкарнянiй iдальнi, де об’ектом загальноi уваги для молодих людей стала 18–лiтня красуня – кухарка Марiчка. Дiвчина справдi любила свою роботу, та й щоразу смачно i тепло все було приготовлено ii подругами. І для хворих, i для практикантiв. Для бiльшоi довiри i теплiшоi уваги кухарiв попросили свого власного поета Михайла Ткача написати для Марiчки вiрш – посвяту. Марiчка, яка мала на той час хлопця, про якiсь почуття з Михайлом i не мрiяла. Вiн – також. Ткач вичекав, i уперше прочитав свое творiння з уваги та поваги на святi виходу на полонину (остання недiля травня), де зi сцени зробив прем’еру. Не забув сказати, кому вона приурочена. Марiя Федорiвна (у замiжжi – Киселиця) була заскочена вiд почутого. Коли вслухалася у першi рядки, i далi – до останнiх слiв, iй стало радiсно i приемно, що це – про неi. Не могло бути ж iнакше!

«Мене часто запитують про рецепт написання «Марiчки». Вiн досить простий, – зiзнавався Степан Сабадаш. – Якось на уроцi iсторii у Чернiвецькому музучилищi, де я навчався, викладач навiв слова росiйського композитора Михайла Глiнки: «Ми, кампазiтари, не пiшем новую музику, а берьом народное творчество i аранжируем ево». Я над цими словами задумався i за основу новоi пiснi взяв закарпатську «На поточку – м прала», яка мала цiкавий колорит i була тодi шалено популярною. І справдi, вступ до «Марiчки» iдентичний. Виявляеться, те, що взято вiд народу, перевiрено i вiдшлiфовано роками, приречене на дивовижний успiх. Таке трапилося згодом з «Марiчкою». Правда, музику я не «передер» один до одного, а змiнив усе, окрiм початку».




Ми пiдем, де трави похилi



Вiрш Андрiя Малишка


Музика Платона Майбороди




Ми пiдем, де трави похилi,
Де зорi в яснiй далинi,
І карii очi, i рученьки бiлi
Ночами насняться менi.
І карii очi, i рученьки бiлi
Ночами насняться менi.

За рiчкою, за голубою
Двi чайки у хмари злiта.
В краю поднiпровськiм ми стрiлись з тобою,
Веселко моя золота.
В краю поднiпровськiм ми стрiлись з тобою,
Веселко моя золота.

Над полем зарошенi вiти
Зелене верхiв’я звело.
З тобою у парi ми будем любити
Все те, що на серце лягло.
З тобою у парi ми будем любити
Все те, що на серце лягло.

І стеляться обрii милi,
І вечiр в осiннiм огнi…
І карii очi, i рученьки бiлi
Ночами насняться менi.
І карii очi, i рученьки бiлi
Ночами насняться менi.

Створювалася пiсня восени 1955 року. Мало хто пам’ятае, про що йшлося у кiнофiльмi «Долина синiх скель», а от пiсню «Ми пiдем, де трави похилi» (вона звучить на самiсiнькому початку) знають, мабуть, усi – i тi, хто був молодим у часи створення фiльму, i тi хто юний нинi.

Варто сказати, що увесь поетичний доробок Андрiя Малишка вiд природи глибоко пiсенний. Поет жив у пiсенному словi, переживав у словi, пам’ятав у словi, перемагав у словi. Андрiй Самiйлович i спiваком був гарним, мав лiричний баритон. Ще школярем вiн вiдiграв не одне обухiвське весiлля, у тому числi i свого старшого брата Сергiя. Так, як спiвав народнi пiснi Малишко, не спiвав нiхто з видатних украiнських поетiв. Його гострi сiрi очi на мужньому вилицюватому обличчi яскраво передавали стан поетичноi душi пiд час спiву. Що ж до Платона Майбороди, то його музика – цiла епоха вiдродження та розквiту украiнськоi пiснi. Його неповторний стиль – це спалах одкровення, безмежний мелодизм i вiдкритiсть iнтонацiй, що линуть вiд серця до серця. Не часто так бувае, що за окремою пiснею постае цiлий народ. Саме такими е пiснi Платона Майбороди, вони вросли у наш украiнський нацiональний грунт назавжди. Концерти композитора сприймали як музичну розповiдь про Украiну, про красу ii природи, про одвiчнi цiнностi украiнського народу: мамин рушник, спiтнiлу вiд важкоi працi сорочку сiльського трударя, стежину, що веде вiд рiдноi домiвки у великий свiт. Промова композитора до аудиторii ставала продовженням його музики. Вiн завжди шкодував, що мало встиг зробити для своеi Украiни…

Похмурими дощовими вечорами тiеi осенi збиралися Андрiй Малишко i Платон Майборода у затишнiй квартирi композитора й iмпровiзували. Один перебирав клавiшi рояля, добираючи мелодичнi звороти, барвистi гармонii, а другий упiвголоса зiставляв вiршованi рядки. Раптом одна з мелодiй привернула увагу обох. Їi повторили. Спробували проiнтонувати з словами. І народилася пiсня. Вона складалася швидко, так швидко, що у поета навiть не було часу пошукати чистого аркуша паперу, щоб записати слова. І вiн записав iх на коробцi вiд цигарок «Казбек». Ця коробка довший час зберiгалася в композитора як релiквiя, що нагадувала про тi натхненнi осiннi вечори.

Своiм м’яким баркарольним пульсуванням супровiд пiснi нiби малюе поетичну картину присмеркових Карпат, передае барви весняних гiр, шум гiрськоi рiки, де вiдбуваеться перше побачення.

Щодо фiльму, його знято Киiвською кiностудiею художнiх фiльмiв (режисер Микола Красiй, сценарiй Юрiя Мокрiева), а головну роль зiграв Анатолiй Вербицький, а в епiзодах можна побачити Андрiя Сову. Сюжет «Долини синiх скель» такий: Василь Рубан, який закiнчив геологiчний факультет, вирушае на роботу в Закарпаття. Тривалi пошуки нафти в Карпатських горах не дають успiху. Лiтнiй iнженер запевняе Василя, що нафти тут немае, але молодий геолог не здаеться.




Ой ти, дiвчино, з горiха зерня



Вiрш Івана Франка


Музика Анатолiя Кос-Анатольського




Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
Чом твое серденько – колюче терня?

Чом твоi устонька – тиха молитва,
А твое слово остре, як бритва?

Чом твоi очi сяють тим чаром,
Що то запалюе серце пожаром?

Ох, тii очi темнiшi ночi,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твiй усмiх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дiвчино, ясная зоре!
Ти моi радощi, ти мое горе!

Тебе кидаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

«Ой ти, дiвчино, з горiха зерня…» Іван Франко написав на зразок украiнськоi народноi лiричноi пiснi «Ой ти, дiвчино, горда i пишна…» Каменяр описуе красу дiвчини, використовуючи фольклорнi мотиви i порiвняння, властивi рiднiй народнiй пiснi. Вiрш увiйшов до збiрки поезiй Івана Франка «Зiв’яле листя», що вийшла 1886 року (поетовi якраз сповнилося 30 лiт).

Івана Франка ще за життя любили i ненавидiли водночас. Але ненавидiли все – таки бiльше, нiж любили. Очевидно тому, що був вiн вiчним нонконформiстом (non – conformism – «незгода»). Ще з глибокого дитинства майбутнiй поет не мав звички схилятися перед чужими авторитетами. А якби навiть тодi пристав на численнi пропозицii австро – угорського уряду про спiвпрацю, у нього не було б жодних матерiальних клопотiв. Проте Іван Якович натомiсть вибрав тернистий шлях: вiн завжди боровся з державною системою. Через це мав постiйнi арешти i нестачу грошей. Його цькували поляки та австрiйцi i, що найболючiше, своi – украiнцi. І все це за небажання Франка миритися i коритися.

У душi вiн завжди залишався селянином, який мав унiкальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять i впертий, твердий характер, що не сприймав подвiйноi моралi того середовища, яке то влаштовувало пишнi овацii, то завдавало удару в найболючiше мiсце.

До сторiччя з дня народження Вiчного революцiонера, 1956 року, композитор i викладач Львiвськоi консерваторii iм. М. Лисенка (тепер – Львiвська нацiональна музична академiя iм. М. Лисенка) Анатолiй Кос – Анатольський написав пiсню – романс «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня», який уперше прозвучав на ювiлейному концертi на честь Івана Франка. Звiсно, як свiдомий галичанин, якого завжди кликав до боротьби за украiнську мову, культуру, звичаi, пiсню велет нескореного духу, Кос-Анатольський не змiг не написати щось на Франковi слова. Тим паче, вiдчуваючи i знаючи, що Господь його надiлив так щедро мелодичним даром.

Чи не з перших рокiв свого музичного життя пiсня почала втрачати свое авторство i виконувалася чи не повсюдно як народна. Хто ii тiльки не спiвав. Автор музики спокiйно дивився на це: комусь вдавалося, комусь – нi. Коли ж ii виконав Дмитро Гнатюк, композитор вiдчув, що написав щось надзвичайне i хвилююче. Також вiдома у виконаннi Анатолiя Солов’яненка, Анатолiя Мокренка, Ігоря Кушплера, Олександра Василенка та iнших спiвакiв.

В однiй iз передач Львiвського радiо Анатолiй Кос – Анатольський розповiв iсторiю створення своеi пiснi на вiрш Івана Франка «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня». Композитор довго не наважувався братися за тексти Тараса Шевченка чи Івана Франка, вважаючи це великою вiдповiдальнiстю для себе. За його словами, своею мелодiею вiн прагнув передати щиру лiрику вiрша, поруч з тим його привабив i закладений у текстi драматизм. Так з’явився прекрасний твiр, який здобув велику популярнiсть.

Закономiрно й те, що саме пiсня «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня» на вiрш Івана Франка стала музичним символом самого Анатолiя Кос – Анатольського, його «вiзитiвкою». Цей елегiйно – лагiдний, водночас бентежно – схвильований твiр став перлиною украiнськоi вокальноi лiрики.




Пiсня про рушник



Вiрш Андрiя Малишка


Музика Платона Майбороди




Рiдна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвiте росяниста дорiжка,
І зеленi луги, й солов’iнi гаi,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,
І засмученi очi хорошi твоi.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,
І засмученi очi хорошi, блакитнi твоi.

Я вiзьму той рушник, розстелю, наче долю,
В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров.
І на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, i вiрна любов.
І на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю,
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Платон Майборода 1958 року працював над музикою до кiнофiльму «Лiта молодii», де в невеличкому епiзодi герой картини частуе свою подругу снiданком, дбайливо загорнутим матiр’ю у вишиваний рушник. Режисер Олексiй Мiшурин запропонував уникнути звичайного побутового дiалогу, а дати музично – узагальнений образ материнськоi любовi, музичний символ материнського напутнього слова, яке свiтить юнаковi на життевому шляху. Ця iдея сподобалася композитору, а також його приятелю Андрiевi Малишку, який мав написати пiсенний вiрш.

А ось як у деталях про народження безсмертного твору розповiдае Андрiй Демиденко, йому пощастило брати iнтерв’ю у Платона Майбороди для газети «Молодь Украiни» на початку 1970–х. Ще зовсiм юний поет сидiв у робочому кабiнетi композитора, дещо згодом зайшла до них мати пiсняра Одарка Єлисеiвна, занесла чай i сiла на стiлець, щоб перепочити: «Пiд час чаювання запитую: «А тепер, Платоне Іларiоновичу, декiлька слiв, будь ласка, про пiсню «Рiдна мати моя». Кого першого заплiднила iдея створення? Як довго ви зi своiм другом i побратимом поетом Андрiем Самiйловичем Малишком ii писали? Платон Іларiонович крутнув головою: «Та я вже стiльки про неi наговорив…»

Тут раптом озиваеться Одарка Єлисеiвна: «Андрiйчику, синку! Давай я тобi все розкажу так, як було. Бо й все проходило на моiх очах. Ми з Малишком Андрюшою жили тодi ще в однiй квартирi. Так от, заходжу до них, а вони щось там длубають, про щось буркотять, стиха лаються мiж собою. Я й кажу: «Що ви там пишете й пишете про одне й те саме… Ви б краще написали скiльки я ночей не доспала, скiльки тебе, Платошо, i твого брата Жору проводжала в дорогу, скiльки своiх очей я виплакала вам услiд…» Вони зиркнули один на одного, потiм глянули на мене, i зразу ж стали – мов iх пiдмiнили. Й не зронивши нi слова, зачинилися. І вже не виходили – нi опiвднi, нi ввечерi… Я ж переживаю…

Пiд ранок прочиняю дверi: а там диму – хоч сокиру вiшай. А за роялем, бачу, сидять моi хлопцi – голi по пояс, але щасливi, мов дiти. Коло них порожнiх пляшок – ну, цiла батарея… А загледiли мене – разом пiдбiгли, взяли за руки i почали навперебiй – чуть не злякали: «Мамо, мамо, послухайте! Це про Вас».

Платошка вiдкашлявся й почав першим: «Рiдна мати моя, ти ночей не доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала…» Затим, як умiв, спiвав Андрюша. Далi вдвох. Я ж слухала й слухала… А потiм ми обнялися втрьох – i вже не стримували слiз… Отак це, синку, було».

Музичний художнiй фiльм «Лiта молодii» (кiностудiя iм. О. Довженка) став лiдером прокату 1959 року – 36,7 млн глядачiв. У ньому вперше прозвучала «Пiсня про рушник» з голосу Олександра Таранця.




А льон цвiте



Вiрш Василя Юхимовича


Музика Івана Сльоти




Де льони – довгуни вилягали
І гордо вставали,
Рахували сини,
Скiльки лiт iм зозулi кували.

Приспiв:

А льон цвiте синьо – синьо,
А мати жде додому сина.

Голубiли льони
Та здригнулось вiд грому Полiсся,
По дорогах вiйни
Синьоокi сини розiйшлися.

Приспiв.

Почорнiли льони,
Не здавались в полон золотими,
Полягали сини
І вставали iз пломеню – диму.

Приспiв.

Знов розквiтли льони
У Полiськiм краю голубому.
Повертались сини,
Як героi до рiдного дому.

Випускник хорового вiддiлення Одеськоi консерваторii Іван Сльота приiхав у Житомир 1970 року. Молодому музикантовi судилося заново створювати ансамбль пiснi i танцю «Льонок». Невдовзi народилася i знакова пiсня – «А льон цвiте…» «У тi часи льони фiгурували не лише в пiснях, – зiзнавався Іван Сльота. – Якось на початку 1970–их заiхали ми в Сiмакiвку, що в Ємiльчинському районi на Житомирщинi. І зненацька перед очима вiдкрилось неосяжне море синьо – блакитного квiтучого льону i пахучого хмелю… Усе голубiло, червонiло, зеленiло, цвiло на полях. Поруч iз селом я угледiв дерев’яну садибу. Там поралась немолода жiночка. Я вийшов з автобуса, розгомонiвся з нею про життя – буття. Змалку робив це залюбки. Бо вiдколи поховали батька, спiлкуватися доводилось переважно з сiльськими жiнками. Виявилось, що вона – льонарка в мiсцевому колгоспi. Чоловiка не дiждалася з вiйни. А син учиться в мiстi i до матерi озиваеться дуже рiдко.

З тiеi розмови одразу й навiялось – «А льон цвiте синьо – синьо, а мати жде додому сина…» Це моi слова, якi згодом стали початком приспiву. Сiв я в автобус iз думкою про нову пiсню…

Обмiрковував слова. Хоч мелодii ще не було, я був упевнений, що вона десь iснуе i готова будь – якоi митi злетiти, тiльки – но з’явиться вiршований текст. Але хто його напише? Перебираючи в пам’ятi поетiв, згадав знаного вже поета – пiсняра Василя Юхимовича. Працював вiн у Киевi заступником редактора журналу «Украiна». Буквально через день – два вирушив до нього iз своею «рибою – заготовкою». Познайомилися. Розповiв про органiзацiю нового «Льонка» i повернувся додому натхненний. Який же я був здивований, коли рано – вранцi пролунав телефонний дзвiнок вiд Юхимовича: «Послухай…» Де льони – довгуни Вилягали i гордо вставали, Наслухали сини, Скiльки лiт iм зозулi кували…» Я швиденько записав цi слова. А десь до вечора була вже й музика готова. Щоправда, текст не вiдразу нам сподобався – сперечалися, шукали варiанти. Зокрема щодо останнього куплета я сумнiвався. Взявся сам його дописувати. Хоча тодi ще поезiею по – справжньому не захоплювався. Зрештою у пiснi з’явилися такi рядки: Знов розквiтли льони У полiськiм краю голубому, Повертались сини, Як героi до рiдного дому…

Вона з тих пiсень, яку з першого ж виконання вважають народною. Їi виконують як в «офiцiйних обстановках», так i в «неофiцiйних» – на весiллях, на хрестинах. І за столом, i пiд столом, i в трамваях, i в тролейбусах, i в метро.

Пiд цю пiсню плачуть украiнськi матерi, котрi кожноi митi чекають своiх синiв…

Час засвiдчив, що пiсня стала вiзитiвкою колективу. Вiдтодi й пiшла фраза – «Льонок» – то Сльота, а Сльота – то «Льонок»!

1989 року житомирська влада вирiшила вшанувати мелодiю Івана Сльоти. На мiськiй ратушi Житомира iз гучномовцiв бiля головного годинника щогодини можна почути кiлька тактiв «А льон цвiте…» Хоч у вiршi немае згадки про Житомир, та бiльш вдалоi мелодii для цього мiста, мабуть, годi й придумати.




Бiлi лебедi



Вiрш Михайла Ткача


Музика Олександра Бiлаша




Посiдали лебедi на воду,
Задивились лебедi на вроду,
А лебiдка лебедевi пара,
Не засмучуй небо, сива хмаро,
Не чорнiйте днi на небосхилi,
Хай обручки сонця котять хвилi…

Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.

Хай же краще висохне озерце,
Нiж кохання в лебединiм серцi,
Без лебiдки помирае лебiдь,
Склавши крила, падае iз неба.
Пада лебiдь – винести не сила:
Самотина свiт йому закрила…

Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.

Доки може плавать бiла лада,
Не спокусить ладу хитра зрада,
Бо любов у лебединiм свiтi
Як висока пiсня у зенiтi.
Тiльки раз кохае бiлий лебiдь,
Тiльки раз злiтае вiн у небо…

Талановитому Михайловi Ткачу доля вiдвела 17 плiдних рокiв спiвпрацi з таким же, як i вiн, обдаруванням – композитором Олександром Бiлашем. Їх також еднала не лише творча, а й справжня чоловiча дружба.

«Друга можна мати одного, двох (товаришiв бувае бiльше). Для мене одним з них е Михайло Ткач. Наша дружба перевiрена роками, найкращими i найтяжчими хвилинами життя: ми завжди дiлимо з ним радiсть i горе, – щиро говорив Олександр Бiлаш. – Окрiм цього, я люблю Ткача як поета – менi близька за характером i свiтосприйняттям його лiрика, яка з кожним роком набувае все ширшого громадянського звучання».

У своiй творчостi самобутнiй Михайло Ткач неодноразово переконуе: якщо б не було вiрностi, милосердя, самопожертви, то й весна не здалася б, не залишилося б що воскрешати в людських душах пiсля довгоi холодноi зими. До подiбного висновку пiдводить i вiрш «Бiлi лебедi», який став прекрасною пiснею з чудовою мелодiею Олександра Бiлаша: «Хай вже краще висохне озерце, Нiж кохання в лебединiм серцi».

Поет порiвнюе лебедину любов iз «пiснею у зенiтi». Для того, аби звучала пiсня кохання, цi птахи завжди мусять бути разом. Та поетова уява домальовуе картину, що рано чи пiзно мае стати реальнiстю: лебiдки нема, лебiдь у розпачi складае крила й падае з неба. Автор намагаеться сповiльнити плин часу, щоб закоханi довше побули разом: «Не летiть, лiта, так дуже швидко, Хай поплава з лебедем лебiдка».

Улюблений спiвак поета Дмитро Гнатюк завжди дорожив своiм земляком i його творчiстю: «Михайло з юних лiт завжди був високопорядною людиною. Згадую, як вiн мене запрошуе на своi концерти. І завжди хвилюеться, нiяковiе. Хоче заплатити менi, а грошей нема. А я жодних умов нi йому, нi комусь iншому нiколи не висував. Але вiн щораз хвилювався, так йому пекло оте безгрошiв’я. Я завжди у нього спiвав безплатно. Хоча дехто, знаю, i навiть молодшi нашi земляки – буковинцi, вивертали його, як кожух догори ворсом, з тiею платнею. Незадовго до смертi на одному своему такому творчому вечорi Михайло мене кличе: «Дмитре, ходи до мене». Я пiдходжу за кулiсами, а в нього очi свiтяться: «Я хочу тобi заплатити нарештi». Я йому: «Михайле, та ж у нас традицiя – я ж у тебе безплатний». Вiн тодi нiби затявся – вiзьми конверт, i квит! І всукав – таки його менi. Знаете, я чомусь думаю, що ото з тими попереднiми умовами, з тим «рванням» грошей втрачаеться щось дуже важливе, людське. Щось е в тому недобре».

Народнiсть як основну ознаку лiрики Михайла Ткача, як запоруку ii популярностi виокремлював i Петро Осадчук: «Секрет не тiльки в тому, що талановитi композитори написали таку музику на вiршi поета, яка органiчно зливаеться з текстом, музично «прочитуе» змiст поезii i вияскравлюе художньо – виражальнi засоби. Багато важить сама природа творчостi Ткача, духом близькоi до народного життя, а в деталях, емоцiйних акцентах зосередженоi на його святощах: любовi до батька й матерi, до рiдного краю; зосередженоi на красi взаемин мiж хлопцем i дiвчиною, чоловiком i жiнкою».

«Пiсня для мене, – говорив Бiлаш, – не жанр, то любов! На все життя… Недарма ii називають душею народу, його «поетичною бiографiею» (вислiв незабутнього Олександра Довженка). Якби менi вдалося створити десь iз п’ятiрко пiсень,… вартих чогось – вважав би себе щасливим».




Бiлий снiг на зеленому листi



Вiрш Михайла Ткача


Музика Олександра Бiлаша




Виглядаю тебе ще з весняних дорiг,
Обминаю у мрiях стежини тернистi.
Замiсть тебе в саду раптом снiг, раптом снiг,
Раннiй снiг на зеленому листi.

Чи дорогу тобi, може, хтось перебiг,
Чи тебе забарили вiтри норовистi,
Що так рано в саду раптом снiг, раптом снiг,
Снiг, як смiх, на зеленому листi?

Коли десь, мое щастя, ти збилося з нiг,
То поклич i до серця мого нахилися –
І розтане той снiг – раннiй снiг, раннiй снiг, –
Снiг, як сум, на зеленому листi.

Я виходити буду щодня на порiг,
Сподiватися буду, що прийдеш колись ти,
Бо для мене той снiг – раннiй снiг, раннiй снiг, –
Пiзнiй цвiт на зеленому листi.

Пiсенна творчiсть Михайла Ткача як самобутне явище нацiональноi культури та, зокрема, лiтератури досi мало дослiджене. Уся пiсенна лiрика Михайла Ткача (а це сотнi творiв, написаних у спiвавторствi з Платоном Майбородою, Олександром Бiлашем, Степаном Сабадашем, Володимиром Івасюком, Павлом Дворським, Ігорем Покладом, Ігорем Шамо, Олександром Злотником, Миколою Мозговим та iн.) е одою любовi: до матерi, Украiни й жiнки. Ткачевi пiснi про кохання максимально наближенi до народних зразкiв. Вони вважаються частиною так званоi поп-культури, проте цю приналежнiсть можна означити як умовну, виправдану хiба що явищем популярностi творiв. У коренi ж ситуацiя виглядае iнакше: поп – культура покликана виконувати розважальну функцiю, що не е визначальним для лiрики Михайла Ткача. Його пiснi, услiд за народними, насамперед, виховують суспiльство на засадах добра, милосердя, щиростi, справедливостi, любовi, поваги, вiрностi та краси.

Одного разу у Киевi, виходячи з Мiнiстерства культури, Михайло Ткач побачив неочiкуваний раннiй снiг i вiдразу ж сказав Олександровi Бiлашу написати пiсню «Снiг на зеленому листi». Треба визнати, що поет нiколи не був голослiвним. Усе, що виривалося з його вуст, мало втiлення у життi. Вiдтак народилася ще одна гарна пiсня.

«Пропагував я пiснi Олександра Бiлаша. Хто б i що нинi не говорив, але саме я був першим виконавцем понад двадцяти найвiдомiших пiсень Олександра Івановича, з яким ми товаришували довгi роки, – з гордiстю говорив Микола Кондратюк. – Серед них – «Два кольори», «Ясени», «Прилетiла ластiвка». Пощастило менi першим виконати й iхню з Михайлом Ткачем «Бiлий снiг на зеленому листi». У Бiлаша поганих пiсень не було».

Пiсня «Снiг на зеленому листi» цiкава тим, що в нiй вiдбуваеться розвиток зазначених асоцiацiй аж до повного переосмислення. Через мотив чекання i з допомогою психологiчного паралелiзму автор вiдкривае палiтру переживань лiричного героя: здивування, тривогу, сумнiв, надiю тощо. Коли очiкування тiльки – но починаеться, герой не вiдчувае загрози i не усвiдомлюе трагедii «раннього снiгу на зеленому листi» (зимового подиху восени – тепла, скутого холодом, – любовi, яка зустрiла байдужiсть). Поки що для нього цей снiг – «як смiх».

Кульмiнацiя твору – болiсне прозрiння, що приходить на змiну безтурботностi: «…упав на мiй смiх раптом снiг, раптом снiг, Снiг, як бiль, на зеленому листi».

Наступний етап розвитку внутрiшньоi драми лiричного героя – «снiг, як сум». У останнiй строфi мотив чекання звучить найвиразнiше: «Я виходити буду щодня на порiг, Сподiватися буду, що прийдеш колись ти». За ступенем вiдданостi це чекання закоханого хлопця можна порiвняти хiба що з образом материнського (вiчного) чекання на сина. Мотив чекання тут спорiднений iз мотивом вiрностi. Оптимiстичне завершення iсторii вимагае позитивного осмислення образу снiгу: «… для мене той снiг – раннiй снiг, раннiй снiг – Пiзнiй цвiт на зеленому листi». Водночас це протилежне прочитання «холодного» символу: снiг порiвнюеться iз цвiтом, який е атрибутом весни, тобто переймае «теплу» символiку цвiту, символiку любовi.




В наше мiсто приходить весна



Вiрш Миколи Сома


Музика Оскара Сандлера




В наше мiсто приходить весна,
А з весною приходить кохання.
Квiтка серця твого чарiвна
Розкриваеться, наче свiтання.

Приспiв:

Ти – весна моя, ти – краса моя,
Рiдне мiсто – ти любов моя!
Я твою красу наче квiт несу навiки,
У життя несу.

Кожна квiтка шепоче «люби»,
Кожне серце спiва на бульварi.
А над нами летять голуби,
Що зiйшлися навiки у парi.

Приспiв.

В наше мiсто летять солов’i,
І весну заколишуть пiснями,
Першi сливи, твоi i моi,
Зацвiли молодими садами.

Приспiв.

Як красиво i чарiвно у нашiй столицi у травнi, коли цвiтуть каштани: диво з див! Мабуть, не випадково 1965 року Киiвська кiностудiя iменi Довженка зняла лiричну комедiю «Мiсяць травень» з життя столичних студентiв. Кiнокомедiя розповiдае про молоду студентську сiм’ю, якiй кохання допомагае долати всi життевi труднощi.

На екранi старi тролейбуси на Хрещатику, цнотливий центр, готель «Москва» (нинi «Украiна»), Палац Спорту, метро на гiрку – на Печерськ… i повсюдно багато – багато зеленi!..

Режисер Григорiй Лiпшиць i сценарист Фелiкс Миронер зумiли запросити для запису титульноi пiснi популярну спiвачку того часу Майю Крiсталiнську, яка чудово виконала «В наше мiсто приходить весна» украiнською!

Правда, у титрах прiзвище спiвачки не вказане, на той час подiбна практика була поширена, на авторськi права виконавцiв мало хто зважав… Що цiкаво, фiльм знятий росiйською мовою, а пiсня – рiдною!

Досить неприродно, чужою мовою розмовляють Микола Яковченко (у ролi коменданта гуртожитку) i Нонна Копержинська (вона ж Секлета Пилипiвна з екранiзацii «За двома зайцями»).

Вiрш до пiснi написав украiнський поет Микола Сом, а музику – Оскар Сандлер, автор легендарноi дитячоi колисковоi «Заходить до хати»… Картина «Мiсяць травень» спецiально була випущена на екрани 1 травня того ж 1965 року.

Що ж до Маiй Кристалiнськоi, вона була перлиною виконання задушевних пiсень радянськоi держави 1960–1980–х рокiв. Їi голос був кожному настiльки рiдним, милим i затишним, що глядачi на концертах вiдчували себе маленькими дiтьми. За цей дар спiвачку називали «матусею естради». Лише обмежене коло друзiв та рiдних людей знали, чому так сумно звучить ii голос, чому виконуе лише сумнi пiснi. Мало хто знав, що незмiнна косинка на шиi спiвачки – не талiсман, не новомодна вигадка, яку вiдразу почали копiювати багато жiнок тодiшньоi держави, – вона приховувала величезну людську трагедiю. Чверть столiття спiвачка прожила, чекаючи неминучого фiналу. Вона виходила на сцену щоразу як востанне, вiддаючи глядачевi себе i свою нiжнiсть без залишку. Нiхто й подумати не мiг, що в цих величезних сумних очах ховалася страшна таемниця – невилiковна хвороба. У неi лiкарi виявили пухлину лiмфатичних залоз (лiмфогранулематоз). Але навiть це не змогло перешкодити ii щастю. Майя Кристалiнська не була слiпучою красунею. Але всi, хто перебував поруч з нею бодай хвилину, вiдчували ii рiдкiсну привабливiсть, свiтлу ауру, надзвичайну жiночу м’якiсть. І дивовижний голос, яким спiвала ii душа. Слава Боговi, що дав нам можливiсть нинi слухати у виконаннi спiвачки кiлька пiсень украiнською мовою, в яких зовсiм не вiдчуваеться жодного акценту. Для неi писали навiть Андрiй Малишко та Платон Майборода. Видаеться, що iх виконавиця – корiнна з дiда – прадiда щира украiнка!

Хоч доля вiдвела Майi Кристалiнськiй усього 53 роки земного життя (померла у 1985–му), й досi голос великоi спiвачки стае таемниче незбагненним i неповторним. Вслухаючись в нього, розумiеш, якою мае бути людина – великодушною, глибокою i з величезним серцем любовi! На превеликий жаль, не доспiвала, не долюбила…




Вiдлуння твоiх крокiв



Вiрш Володимира Вознюка


Музика Володимира Івасюка




Твоi кроки мiй забрали спокiй –
Ти вiд мене йдеш в осiнню нiч.
Я ж у мрiях бiля тебе, збоку,
Вiями торкаюсь плiч.

Приспiв:

І плине час бiлим птахом в чисту голубiнь,
Чому це нас роз’еднала тиха далечiнь?
Скажи, чому на моiх вустах е тiнь журби,
Луну одну залишив для мене ти?

Те вiдлуння в мое серце б’еться,
І воно спiшить за ним услiд.
Стихнуть кроки, та не стихне серце –
Жду тебе з далеких лiт.

Приспiв.

Пiсню «Вiдлуння твоiх крокiв» уважають одним iз найкращих творiв композитора Володимира Івасюка. Автор називав ii типовим украiнським романсом. Поетовi Володимиру Вознюку вдалося написати вiрш всього за день, а ii знають i люблять вже не один десяток рокiв. І хоч пiсню переспiвали популярнi спiвачки рiзних часiв: Лiдiя Вiдаш, Людмила Артеменко, Софiя Ротару, все ж Володя Івасюк на початках хотiв довiрити ii долю солiстам ансамблю «Смерiчка» Левка Дутковського Василю Зiнкевичу i Назарiю Яремчуку. Згодом композитор зрозумiв, що лише жiночий голос здатний «зробити з неi шедевр», тiльки жiнка зможе зворушливо виконати ii… Задушевна, вишукана мелодiя, милозвучнi слова одразу запали у людськi серця, i на довгi–довгi роки пiсня стала популярною. Автора вiрша «Вiдлуння твоiх крокiв» Володимира Вознюка знають у мистецьких колах ще й як директора Чернiвецького лiтературно – меморiального музею Ольги Кобилянськоi.

А все почалося теплоi, золотистоi осенi 1969 року. «20–рiчний Івасюк в одному з туристичних походiв познайомився з моiм товаришем Миколою Коломiйцем (нинi вiн живе i працюе на Хмельниччинi). Цiкаво, що i я, i Микола вже тодi (а навчалися ми на третьому курсi фiлологiчного факультету Чернiвецького унiверситету) писали вiршi, – каже поет Володимир Вознюк. – Микола запросив Володю до себе в гостi. Ми мешкали в однiй кiмнатi студентського гуртожитку на вулицi Островського (тепер вулиця названа iм’ям Сiдi Таль). Володя принiс готову музику i запропонував написати слова до неi Миколi. Потрiбне композиторовi поет не змiг народити, i Володя запитав мене, чи не змiг би взятися за текст. Вiн менi сказав, що хотiв би бачити у вiршi. Я записав музику на свiй магнiтофон «Весна», який у тi роки серед молодi вважався ледь не останнiм «писком» моди i технiки. Слова написав за день, а наступного показав iх Володi. Той, прочитавши, вiдразу сказав: «Старий, тобi це вдалося зробити!» Ось цей майже перший варiант i спiваеться досi.

У мене пiсня починалася так: «Впали кроки i забрали спокiй, Ти вiд мене йдеш в осiнню нiч…» У записах же чомусь з’являлося iнше – «Твоi кроки мiй забрали спокiй…», де вже у першому словi «твоi» спотворювався наголос. Ще Володя нiяк не мiг второпати змiст останнього рядка першого куплету, тому запитав: «А як можна збоку вiями торкатись плiч?» Я йому пояснював, що це дуже просто: хлопець вищий своеi коханоi дiвчини, яка йде збоку i вiями торкаеться його плiч. Але пiсня писалася для чоловiчого голосу, хоч нинi вона популярна i улюблена з жiночоi подачi. Так i було в першому варiантi: «Скажи, чому на вустах моiх е тiнь журби, Луну одну залишила менi ти?»

Володя хотiв ii запропонувати Володимировi Голубу (був колись такий популярний спiвак, згодом вiн емiгрував за океан). Могли «Вiдлуння твоiх крокiв» заспiвати Василь Зiнкевич з Назарiем Яремчуком. Зберiгся лист Володi, датований 26 жовтня 1969 року керiвниковi «Смерiчки» Левковi Дутковському: «Якщо маеш потребу в нових пiснях, то я вишлю тобi ii (можу зробити оркестровку). Напиши менi, чи маеш добрий голос (тенор), на який я мiг би розраховувати. Пiсня називаеться «Вiдлуння твоiх крокiв».

Прем’ерне виконання пiснi Володя довiрив своiй першiй спiвачцi Лiдii Вiдаш. Час пiдтвердив, що вiн не помилився. Пiзнiше «Вiдлуння» записала Софiя Ротару, вийшла пiсня у виконаннi спiвачки й на платiвцi «Тiльки тобi».




Виростеш ти, сину



Вiрш Василя Симоненка


Музика Анатолiя Пашкевича




Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспанi тривоги.

У хмельнi смеркання мавки чорнобровi
Ждатимуть твоеi нiжностi й любовi.

Будуть тебе кликать у сади зеленi
Хлопцiв чорночубих диво – нареченi.

Можеш вибирати друзiв i дружину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очi материнськi i бiлява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полi,
Прийдуть з Украiни верби i тополi.

Стануть над тобою, листям затрiпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на свiтi вибирати, сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

Був час, коли захопившись поезiею шотландця Роберта Бернса, Василь Симоненко, певно, мрiйливо зiтхнувши, занотував у щоденнику: «Хотiв би я, щоб моi пiснi спiвали, як спiвають в англомовному свiтi Бернса…» За життя Василя нiхто й гадки не мав, а вiн – й поготiв, що його вiршi стануть народними пiснями i iх спiватимуть доти, доки житиме на землi бодай один украiнець.

«Земля вже 28–й раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного i доброго, – щиро зiзнавався поет. – Зате навчився я пити горiлку, смердiти тютюном, навчився мовчати i бути обережним, коли слiд кричати. І найстрашнiше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професiя… Я розумiю, що поет з мене такий собi. Але бувають i гiршi. Такi, як я, теж необхiднi для лiтератури. Ми своiми кволими думками угноiмо грунт, на якому виросте гiгант. Прийдешнiй Тарас або Франко». Надмiрне самооскарження. Адже епоха така контроверсiйна й немилостива, а Василь ще такий молодий. Його духовне становлення тiльки починалося i обiцяло увiнчатися чимось непересiчним, а може, й генiальним, адже потенцiал поет мав колосальний, а вчитися нiколи не припиняв. Вiн ненавидiв смерть, знаючи, що вмирае. Вiн так хотiв жити. Вiн ще стiльки мiг зробити доброго…

Доля не зводила Симоненка спецiально для творчоi працi з кимось iз украiнських композиторiв. 1965 року 27–лiтнiй Анатолiй Пашкевич на запрошення керiвника Черкаського державного народного хору Анатолiя Авдiевського приiхав працювати хормейстером цього знаного колективу. Молодий здiбний та обдарований Пашкевич не мiг не звернути уваги на вперше видану Василеву збiрку «Тиша i грiм». Вона полонила його своею незвичайнiстю, простотою форми, глибиною i своерiдним новаторством у вiдкриттi незайманих пластiв.

«Коли я ознайомився з Василевою поезiею, зокрема з вiршем «Лебедi материнства», одразу зрозумiв, що iхня ритмiчна побудова може легко лягти на музику, – зiзнавався Анатолiй Пашкевич. Пам’ятаю, iхав я до Киева по Днiпру «Ракетою» – тодi були дуже популярними такi рiчковi судна на пiдводних крилах… Прихилившись до борту теплохода, вдивлявся в поетичний текст Симоненка i сам про себе щось наспiвував, пiдбирав якусь мелодiю, хоч нотного паперу в мене, звiсно, не було пiд рукою, щоб записати… Коли приiхав у Киiв, зайшов до Дмитра Омеляновича Луценка, сiв за iнструмент i почав награвати. Вiн якось одразу звернув увагу i прислухався: «Що це за мелодiя?» – «Оце Василевi, кажу, Симоненка, вiршi. Хочу написати пiсню». Вiн послухав – послухав та й каже: «Гарна пiсня буде!»

Симоненко i Пашкевич не були знайомi особисто, хоч велику дещицю свого життя вiддали землi великого Тараса – Черкащинi. І, напевне, обов’язково зустрiлися би. І обов’язково б здружилися. Тiльки жорсткi життевi реалii, за яких так рано не стало Василя, змусили iх на кiлька рокiв розминутися в часi.

8 сiчня 1935 року народився поет Василь Симоненко i 8 сiчня 2005 року помер композитор Анатолiй Пашкевич… Їхня пiсня «Виростеш ти, сину» стала народною, вона гордо стоiть в одному ряду з найвизначнiшими украiнськими музичними творами XX столiття. Так вдячна доля розпорядилася, що цi два вiрнi сини Украiни, велети ii Поезii i Музики, побраталися в чудовiй мелодii. Симоненко i Пашкевич й похованi поряд – майже навпроти один одного обабiч центральноi алеi черкаського кладовища.




Вогник



Вiрш Андрiя Малишка


Музика Платона Майбороди




В вечiрню годину, де в зорях долина,
Де вогником свiтиться дiм,
Шумить пiд вiкном молода тополина,
Неначе у серцi моiм.

Там юнiсть ходила у росах до хати
І жеврiла цвiтом вона,
Там батько не спить i задумалась мати,
Ота, що у свiтi одна.

Синiв виростали, не зводили з ока,
Любили в життi над усе,
Шумить пiд вiкном тополина висока,
Мов звiсточку дальню несе.

А вогник iм сяе, мов спогад про сина,
Не все ж повертае назад.
І журиться вiкнами наша хатина,
І шепче задумливий сад.

Та де б не ходив я в далекiй дорозi,
В чужiм чи у рiднiм краю,
Я згадую вогник у тихiй тривозi
І рiдну хатину свою.

Бо дивляться в далеч засмученi очi,
Хоч тiнь там моя промайне,
Бо свiтиться вогник у темнii ночi,
Мов кличе додому мене!

На початку 1960–х рокiв у життi популярноi спiвачки свого часу Майi Кристалiнськоi сталися двi дуже важливi зустрiчi. Вона зустрiла свою кращу пiсню i зустрiла коханого, гiдну ii людину. У фiльмi «Три тополi на Плющисi» лiричним лейтмотивом фiльму стала пiсня «Нiжнiсть». Тепер уявити iсторiю естради без цiеi пiснi вже неможливо. А людину, яку Майя зустрiла, звали Едуард Барклай. Молодий красень, душа суспiльства, Едуард Барклай входив у вищi кола московського бомонду. За порадою Едуарда Майя почала з’являтися на сценi не у звичних костюмах, а в елегантних сукнях з високим комiром. Вiн сам вибирав фасони i забарвлення тканини. Кристалiнська i Барклай стали жити разом, а через деякий час цивiльний шлюб змiнився офiцiйним, хоча через хворобу Майя не могла мати дiтей.

Особливе мiсце у творчостi Майi Кристалiнськоi займають украiнськi пiснi.

Хоч iх не настiльки аж багато пощастило записати, проте кожна, завдяки особливому iнтонуванню, виразностi та чистотi голосу спiвачки надiлена рiдкiсним щиросердечним настроем. У зенiтi слави, окрилена успiхом, неймовiрно популярна, вона вперше записала пiсню украiнською мовою. Їй i нам пощастило, адже таке право писати для неi i щастя чути твiр з ii голосом випало авторам десяткiв безсмертних нацiональних творiнь – поетовi Андрiевi Малишку i композиторовi Платону Майбородi. Вона мала назву «Вогник». Їi можна слухати i слухати. Такi пiснi i таке виконання нiколи не набридають. А було це 1962 року.

Є поезii, на перший погляд, позбавленi пафосу й зовнiшнiх прикрас, але водночас надiленi якимось особливим теплом, щирiстю, що вiдразу стають рiдними кожнiй людинi, закарбовуються навiки в пам’ятi. Таким е вiрш Андрiя Малишка «Вогник». У цiй поезii Андрiй Малишко вкотре звертаеться до теми рiдноi оселi. Тихим сумом сповненi ii рядки. Вiд того, що не завжди знаходять час сини вiдвiдати батькiв, лиш теплими спогадами зiгрiваеться душа. І ще ледь вловиме почуття провини – кличе вогник до рiдноi хати, але частiше зринае вона в пам’ятi, анiж знаходять дiти годинку, щоб переступити знайомий порiг! Цим твором Малишко прагнув нагадати всiм i кожному: вiн свiтить вiчно, отой вогник, вiн е орiентиром у круговертi життя, вiн обiцяе прихисток, тепло i ласку. Лише частiше треба повертатись додому, частiше обiймати матусю i тиснути батькову долоню…

Змалечку в родинi Малишкiв вечорами в хатi бринiла то весела, то сумовита неньчина пiсня. Вiд матерi перейняв поет любов до народних мелодiй i рiдного слова. «Той незабутнiй вогник отчого дому, – згадував поет, – де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пiсня, ласкава i сувора, напоiли i вигодували мене, дали менi душевний гарт i радiсть на все життя».

Ось цей рiдний вогник Малишка фiлiгранно вловив у своiй мелодii Платон Майборода, а Майя Кристалiнська душевно донесла до слухачiв.

17 лютого 1970 року згас земний вогник Андрiя Малишка. Високу оцiнку творчостi поета дав письменник Олесь Гончар: «Малишко – один з найяскравiших наших украiнських поетiв… вiн згорiв дочасно, упав на пiвшляху, полишивши нам золотi розписи своiх поезiй, нев’янучу красу своiх пiсень».

Немае бiльшоi радостi в поета, як почути свою пiсню з уст народу. Малишко мав таку радiсть не раз. Лише з Платоном Майбородою написав понад 30 пiсень. Кожна – шедевр!




Впали роси на покоси



Вiрш Дмитра Павличка


Музика Олександра Бiлаша




Впали роси на покоси,
Засвiтилися навколо;
Там дiвча ходило босе,
Бiлу нiжку прокололо.

Згинуть роси, як над свiтом
Сонечко зiйде багряне.
Крапля кровi самоцвiтом
У його промiннi стане.

Бiлi роси – то кохання,
Що живе лиш до свiтання:
Кров, що в сонцi не поблiдла, –
То любов правдива й свiтла.

«Не можу i не маю права гнiвити Бога, адже й справдi вiн дав менi поетичний дар, – щиросердечно визнавав Дмитро Павличко. – Якщо ж говорити про першу пiсню (а iх було вiдразу двi), то нею став твiр до кiнофiльму киiвськоi кiностудii iменi Олександра Довженка «Роман i Франческа», знятий 1960 року режисером Володимиром Денисенком. Тексти, якi стали пiснями, а це пiсня Романа «Впали роси на покоси», i пiсня Франчески «Чайкою в морi любов моя лiтае», яку спiвала украiнською Людмила Гурченко, були написанi ще у 1958–му».

Фiльм вийшов на екрани у тому ж 1960 роцi. Пiсня Романа «Впали роси на покоси» дала Олександровi Бiлашу вiру в себе як у композитора. Згодом вiн почув уперше свiй твiр, як його спiвали десь в помешканнi. Це просто ошелешило: його пiсню спiвають простi люди! Якось Олександра Івановича пiдвозив таксист, i бiля кiнотеатру, побачивши афiшу фiльму «Роман i Франческа», почав наспiвувати «Впали роси…» «У Сашi перехопило дихання, вiн жахнувся вiд думки, що водiй упiзнав його, – дiлилася своiми спогадами дружина композитора Лариса Остапенко. – Але помилився. Тодi не втримався i запитав: «А ви знаете, хто написав цю пiсню?» Таксист вiдповiв досить круто, тобто триповерховим матом, лiтературно воно звучить приблизно так: «А навiщо менi знати?!» Олександр Іванович той епiзод часто згадував пiзнiше пiд час творчих зустрiчей i авторських виступiв на сценi. З тим таксистом вони здружилися, i вiн завше зупинявся, коли бачив мого красеня – розхристаного, з розкуйовдженим волоссям, трошки напiдпитку, але щасливого – i здаля кричав: «Олександре Івановичу, куди вас пiдвезти?»

Кожна пiсня Олександра Бiлаша мае свое обличчя. Їi не сплутаеш iз творами iнших композиторiв, але дивина його мистецькоi самобутностi полягае в тому, що, маючи певнi спiльнi риси, його солоспiви й хори зовсiм несхожi один з одним. В кожнiй пiснi, в кожному його творi вiдлунюеться украiнська мелодика, е щось сонячне, iскристе, вiртуозне, побудоване на звичайнiй для автора елегiйнiй основi.

«Завдяки «Роману i Франчесцi», як i «Карнавальнiй ночi», я вiдчула насправдi, що таке любов народна до актора, – говорила Людмила Гурченко. – Якщо нинi прийнято вiдносити своi зiгранi ролi в певних фiльмах у першу п’ятiрку чи десятку, тобто виокремити найкраще, то я ж «Романа i Франческу» видiлила окремо. Цей фiльм особливо дорогий для мене i стоiть вiн осiбно вiд всього iншого. Найбiльше приемно, що мене запросили до Киева тодi, коли iншi студii не запрошували. Могли ж цього не зробити. І хтозна якою була б моя доля… Усi вiдзначали, що музика Олександра Бiлаша просто прекрасна. А якi чудовi слова Дмитра Павличка до пiснi Романа «Впали роси на покоси».

«Я любив Олександра Бiлаша, дуже любив. Любив як людину. Вiн був веселий. Вiн не вмiв згинатися нi перед ким, – зiзнаеться Дмитро Павличко. – А якi вiн писав вiршi! Нам ще варто вiдкрити для себе Бiлаша – поета! Сашко, як нiхто iнший, розумiв цiну слова. І я любив Бiлаша за його людську натуру. Любив його як композитора. Не так за пiснi, як за симфонiчну та оперну музику i музику до кiнофiльмiв. Його пiсенна творчiсть для мене була дуже дорогою. Я пишався його музикою на слова Михайла Ткача та Івана Драча. І Василя Юхимовича. Це велике щастя було мати такого великого друга i великого композитора».




Гуси-лебедi



Вiрш Богдана Стельмаха


Музика Богдана Янiвського




Їхав – обiцяв повернутись, прийти
ти…
Ой, не мiг прийти – нiч свою знайти
встиг…

гуси – лебедi в синiй вересень,
ладо з ладою за розлукою,
гуси – лебедi бiле пiр’ячко,
ладо з ладою
жаль
мине

бiлий лебiдь мене мине
жаль
ладо з ладою – жаль
жаль
бiлий лебiдь мене мине
жаль
ладо з ладою – жаль.

З композитором Богданом Янiвським його львiвський тезко поет Богдан Стельмах познайомився, коли той повернувся з армiйськоi служби, 1967 року. Якраз тодi Янiвський досить плiдно працював, пишучи музику для театральних вистав. У нас в той перiод народилися такi пiснi, як: «Сум Афродiти», «Є на свiтi казка», «Верховинська колискова», «Голубiвна», – згадуе поет Богдан Стельмах. – Богдан працював у музичнiй редакцii Львiвського обласного радiо. Тож тi пiснi швидко записувалися i ширилися по свiту. Потiм з’явилися «Гуси – лебедi».

Треба визнати, що iнiцiатором i натхненником ii написання був популярний львiвський спiвак 1960-х рокiв Теодор (усi його називали скорочено – Тео) Мороз. Так ось вiн нам з Янiвським наспiвав сербською мовою прекрасну мелодiю з такими ж милими словами. Я й досi достеменно все пам’ятаю i можу повторити, едине: чую ii з голосу Тео.

Ми з Богданом Янiвським вирiшили зробити украiнський варiант цiеi пiснi. У мене вiдразу ж народилися слова, а композитор зробив до них обробку з тiеi мелодii, яку нам виспiвав Тео Мороз. Звiсно, не сподобатися слухачевi вона не могла. Їi записали на Львiвському обласному радiо i вона мала шалену популярнiсть. Й досi мiй колега Ігор Калинець, згадуючи той час, наголошуе, що наша з Богданом Янiвським пiсня «Гуси-лебедi» – це були львiвськi «Шербурзькi парасольки». Досить вдало зазвучало в нашому творiннi старослов’янське слово «лада». Ладо – лада, в розумiннi: коханий – кохана.

Першими заспiвали популярнi львiвськi спiваки Тео Мороз i Леся Боровець. Треба визнати, що Тео досить мило картавив, був приемним i шляхетним чоловiком. А ця картавiсть навiть додала якогось особливого шарму пiснi. Потiм з Янiвським ми написали для нього «Сиве крило», яку вiн спiвав також з Лесею Боровець. Досить швидко «Гуси-лебедi» перелетiли океан i зазвучали на Американському континентi: у США та Канадi, а невдовзi повсюдно у тих свiтах, де живуть украiнцi. Значить, вартувала того!»

«Богдан Янiвський довiряв менi всi своi прем’ернi пiснi, – каже спiвачка Леся Боровець. – У нього саме почався досить плiдний перiод спiвпрацi з його тезкою Богданом Стельмахом. Пiснi народжувалися в них, немов гриби пiсля дощу: одна краща iншоi! «Не забудь», «Є на свiтi казка», «Сум Афродiти», «Верховинська колискова», «Гуси – лебедi», «Калини квiт», «Сиве крило»… Склалися у мене досить приязнi стосунки й з Богданом Стельмахом, надзвичайно талановитим i обдарованим поетом. Йому вдавалося бути пiснетворцем разом з Мирославом Скориком, Володимиром Івасюком, Ігорем Бiлозiром, звiсно, й з Богданом Янiвським. Жодного промаху, всi пiснi генiальнi, всi стали шлягерами. Треба сказати, що упродовж багатьох десяткiв рокiв моiм голосом звучали пiснi Стельмаха – Янiвського у виставах львiвського театру Марii Заньковецькоi, адже не таемницею е те, що обидва досить плiдно спiвпрацювали з рiзними украiнськими театрами, зокрема з нашими занькiвчанами. Серед пiсень, якi написали два Богдани – Янiвський та Стельмах, багато було дуетних, тому менi доводилося iх спiвати з рiзними львiвськими виконавцями. Варто визнати, що вiд цього тi твори лише вигравали. «Гуси – лебедi» я спiвала з обдарованим солiстом львiвськоi фiлармонii, на жаль, давно уже покiйним Тео Морозом. «Не забудь» спiвала з В’ячеславом Соколовим, «Сиве крило» – з Ігорем Левенцем».




Два кольори



Вiрш Дмитра Павличка


Музика Олександра Бiлаша


Аранжування Едварда Раковича.




Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила менi
Червоними i чорними,
Червоними i чорними нитками.

Приспiв:

Два кольори моi, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моiй оба,
Два кольори моi, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на своi пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi моi,
Щасливi i сумнi моi дороги.

Приспiв.

Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
І вишите мое життя,
І вишите мое життя на ньому.

Приспiв.

Високосний 1964 рiк. 29 лютого. Киiв. З’iзд комсомолу Украiни. Серед обраних у Верховнiй Радi УРСР (тодi парламентську залу використовували для компартiйних та молодiжних зiбрань) сидять i нудьгують композитор Олександр Бiлаш i поет Дмитро Павличко. Роздивляються навкруги, вишукуючи вродливi обличчя украiнських красунь – делегаток. Раптом погляд Бiлаша на мить зупиняеться вiд побаченого: попереду сидить красиве Боже створiння з накинутою на плечi хусткою. На чорному тлi – червонi троянди, такi яскравi, що виiдали очi! «Бачиш оту жiночку? – спитав вiн Павличка. – Дивись, яка хустка – червоне i чорне…» «Червоне – то любов, а чорне – то журба», – вiдповiв експромтом Дмитро Васильович.

Поет побачив перед собою гарнi плечi гарноi жiнки. Це була тодiшня ланкова – кукурудзiвниця села Бочкiвнi Хотинського району Чернiвецькоi областi Люба Молдован (пiзнiше вона стала вiдомою вченою в галузi сiльського господарства, доктором наук). Люба – буковинка i на з’iзд приiхала в маминiй, а може, й бабусинiй шалiновiй чорнiй хустцi з великими червоними трояндами. Поеднання чорного i червоного кольорiв нiби кричало з хустки красунi i кликало композитора i поета.

І Дмитро Павличко нагадав собi такi хустки у його Стопчатовi, що у Косiвському районi на Івано – Франкiвщинi. Нагадав i вишиванi сорочки, в яких сам ходив. Окрiм цього, хустка Люби навiяла спогад про батькову улюблену пiсню, що вишита хустка любить молдаван. Вiд тих спогадiв поет на тому з’iздi на колiнах написав першу строфу: «Як я малим збирався навеснi Пiти у свiт незнаними шляхами, Сорочку мати вишила менi Червоними i чорними, Червоними i чорними нитками…»

І вiдчув, що написав важливi слова. Про це повiдомив своему друговi: «Сашо, пишеться пiсня!» Прочитав йому написане. Бiлаш вiд почутого запалився i пiдскочив. Щоб пiймати той дух, який був коло творцiв i мав надихнути, вони вiдчули що в з’iздiвськiй залi це не вдасться. Вискочили з «урочистостi» й поiхали до Будинку творчостi композиторiв у Ворзелi, що пiд Киевом. Саме тодi Бiлаш мав там свою кiмнату i перебував певний час на вiдпочинку. Звiсно, що для працi та натхнення стояв рояль, i пiсня народилася за пiвгодини. Заспiвав ii сам маестро Олександр Бiлаш.

Першим професiйним виконавцем був Анатолiй Мокренко, який заспiвав ii на художнiй радi на Украiнському радiо, яка визначала долю твору: записувати його чи нi. Проти музики заперечень не було. А ось у текстi знайшли «блуд». У строфах «Менi вiйнула в очi сивина, Та я нiчого не везу додому…» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивiла i нiчого не везе додому, то вона що – з тюрми повертаеться?» Художня рада вiдразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радiо.

Ось тодi й сказав свое вагоме слово Дмитро Гнатюк, адже був у фаворi, йому бiльше прощали, бiльше, звiсно, й дозволяли. Ось вiн записав ii на радiо до комунiстичних «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь свiт почув «Два кольори» з його голосу i його подачi. Пiсня досить швидко полетiла за океани i моря. Їi спiвали в Канадi, Америцi, Аргентинi, Австралii. Всюди…




Задивляюсь у твоi зiницi



Вiрш Василя Симоненка


Музика невiд. автора




Задивляюсь у твоi зiницi,
Голубi й тривожнi, нiби рань.
Крешуть з них червонi блискавицi
Революцiй, бунтiв i повстань.
Украiно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рiк,
Буду, мамо, горда i вродлива,
З тебе дивуватися повiк…

Одiйдiте, недруги лукавi!
Друзi, зачекайте на путi!
Маю я святе синiвське право
З матiр’ю побуть на самотi.
Рiдко, нене, згадують про тебе,
Днi занадто куцi та малi,
Ще не всi чорти живуть на небi,
Ходить iх до бiса на землi.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуеш – битви споконвiчний грюк!
Як же я без друзiв обiйдуся,
Без лобiв iх, без очей i рук?
Украiно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вiкова…
Гримотить над свiтом люта битва
За твое життя, твоi права.

Ради тебе перли в душу сiю,
Ради тебе мислю i творю…
Хай мовчать Америки й Росii,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари буряковi,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою кровi
На твое священне знамено.

Нинi складно зрозумiти, як так сталося, але автор музики до пiснi–гiмну Василя Симоненка «Задивляюсь у твоi зiницi» залишився невiдомим. Збiгають роки, пiсня звучить, а так нiхто i не зiзнався, що вiн народив ще один шедевр i поставив ще один вдячний пам’ятник Василевi.

Мабуть, Симоненкове слово народжувалося в нестерпних муках, зболено, адже кожне звучить багатомiльйонною тривогою за рiдну неньку. Складно навiть передати тi почуття, якi вiн вiдчув, написавши готовий текст. Як i складно передати те, що б Василь вiдчув i що б писав, живучи у нинiшнi днi. І якою вiн би бачив свою Украiну. Чи сприйняв би ii!? Чи знову йшов у бiй за «ii життя, ii права»!?

У поетичнiй спадщинi В. Симоненка чимало вiршiв адресовано Батькiвщинi («Украiнi», «Задивляюсь у твоi зiницi…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рiдна» та iн.). Нацiональна самосвiдомiсть, дiалог з народом, поставленим у злиденнi, варварськi умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне пiдгрунтя майже всiеi громадянськоi лiрики.

Поезiя Василя Симоненка «Задивляюсь у твоi зiницi…» починаеться рядком, який налаштовуе на зустрiч iз коханою лiричного героя. Але ця кохана – Украiна, мати, з якоi герой не полишае дивуватися, якою пишаеться, заради якоi творить. Гордо й вiдверто заявляе поет, що Батькiвщина для нього – найважливiша, хоч i говорить вiн про це рiдко через напружений сучасний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всi чорти живуть на небi, Ходить iх до бiса на землi». Але йому потрiбнi й друзi, бо без них вiн не уявляе свого життя. У цiй поезii громадянськi мотиви поедналися з особистими, що свiдчить про глибокий патрiотизм автора, злиття в його душi найсвятiшого образу матерi з образом Батькiвщини.

Поезiя написана у формi монологу лiричного героя, зверненого до матерi–Украiни, у вирi буденноi суети, лiричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнi очi. Побачити все, що приховане в них тiльки для сина. Набратися натхнення й сили для подальших битв. Вируюче життя земноi кулi постiйно перебивае тихий дiалог сина – патрiота й матерi. Тому в поезii стiльки звертань: «Украiно!», «мамо горда i вродлива», «нене».

Починаеться поезiя з неповторного олюдненого портрета, точнiше з очей матерi–Украiни. Лiричний герой схиляе голову перед матiр’ю. Украiна XX столiття постае перед зором свого сина: «Украiно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рiк, Буду, мамо горда i вродлива, З тебе дивуватися повiк».

Ця поезiя складаеться з восьми строф, але донедавна друкували з них лише чотири. Третя строфа, у якiй iде мова про щиру iнтимну бесiду сина з матiр’ю, про щастя бути наодинцi з Батькiвщиною, повернулася до твору лише нещодавно. «Ради тебе перли в душi сiю, Ради тебе мислю i творю – Хай мовчать Америки й Росii, Коли я з тобою говорю!»

Задля Батькiвщини творчiсть поета – тi самоцвiти – перли, якi вiддае вiн людям, його iнтелект працюе тiльки для неi. Риторичнi оклики, звертання пiдкреслюють схвильованiсть лiричного героя:

«Одiйдiте, недруги лукавi! Друзi, зачекайте на путi! Маю я святе синiвське право З матiр’ю побуть на самотi».




Залишенi квiти



Вiрш Володимира Івасюка


Музика Валерiя Громцева




Вже пiзня нiч. Одинокий лист, гнаний вiтром, пролiтае повз мене. Вiн бiльше сюди не повернеться. Не повернусь, мабуть, i я. Бо навiщо? Мое кохання – як той жовтий лист. Вiн може впасти тiльки до твоiх нiг…

Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замiсть себе
Тi квiти, що знайшла в саду
Для тебе, для тебе.

А, може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вiтер пелюстки колише.
Так знай, що щастя свое тут
Залишив, залишив я.

Дiйсно. Можливо, завтра ти пройдеш бiля мiсця наших зустрiчей. Можливо, побачиш мiй останнiй дарунок нашому коханню. І якщо вiтер не розвiяв тi квiти, Не чiпай iх – вони мертвi. Нехай вони лежать, Викликаючи хвилинки суму у закоханих, що проходять поруч…

Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замiсть себе
Тi квiти, що знайшов в саду
Для тебе, для тебе.
А може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вiтер пелюстки колише.
Так знай, що щастя свое тут
Залишив, залишив я.

«Залишенi квiти» народилися влiтку 1969 року. На все життя пам’ятним став цей день для Валерiя Громцева: «Ми з Володею Івасюком узяли з собою гiтару i пiшли на пляж, на берег Прута. З нами була й моя майбутня дружина Людмила. Вiд романтичного кохання я написав таку ж романтичну мелодiю i хотiв ii показати Івасюковi. Узяв гiтару i почав награвати написану мелодiю. Володя миттево вловив мiй задум i швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замiсть себе Тi квiти, що знайшов в саду Для тебе, для тебе я…»

За пiвгодини приспiв був готовий. Але замiсть звичайних римованих куплетiв Івасюк запропонував несподiваний хiд – речитатив пiд лiричну мелодiю – i пообiцяв його написати. Таке наспiвне декламування, на думку Володi, мало гарно лягти на нiжну мелодiю. Чи не щодня я наполегливо цiкавився чи, бува, ще не готовий текст. На що Володя вiдповiдав: «Старий, тут поспiшати не можна. Написати таке – не менш важко, нiж вiрш». Івасюк працював чотири мiсяцi. Варто сказати, що звертання «Старий» було властиве Володi, i казав вiн його лише найближчим i найвiрнiшим друзям.

Хоч ми й однолiтки, ледь не вiд початку нашоi дружби, а нам було тодi по 20 рокiв, Івасюк неодмiнно звертався до мене саме так – до «старого» чи старшого вiд себе на 16 днiв.

Скiльки разiв Володя переробляв текст – невiдомо, бо чорновi варiанти завжди знищував. І ось одного дня вiн принiс довершений пiсенний вiрш пiд назвою «Залишенi квiти». Уперше цю пiсню виконав ансамбль «Карпати», а точнiше – один iз наших солiстiв – Леонiд Пашенько.

Нинi не збагну, як так трапилося, що Володя погодився написати текст до моеi пiснi. Усi знають Володю як обдарованого композитора, але вiн також мав Божий дар i до пiсенного слова. Чи тодi був такий гарний день, чи я так влучно сказав йому потрiбнi й пiдбадьорливi слова, чи щось iнше. Але так сталося. І слава Боговi за це.

«Залишенi квiти» звучали на всiх концертах ансамблю «Карпати», проте всесоюзну популярнiсть пiсня отримала з голосу Василя Зiнкевича. Вiн заспiвав ii у супроводi «Смерiчки» Левка Дутковського у музичному фiльмi «Червона рута» в серпнi 1971 року. А незабаром пiсню взяла до свого репертуару й Софiя Ротару.

Пiд час вiдкриття у Чернiвцях вулицi iменi Анатолiя Євдокименка Соня запросила музиканта – трубача, який зiграв «Залишенi квiти» – улюблену пiсню свого чоловiка. Наш хiт дуже йому подобався, адже в концертах дружини вступ до нього на трубi грав саме вiн.

В оригiналi пiсня розрахована на чоловiче виконання. Ротару переробила текст по – своему, тому й вигадала iншу назву – ”Жовтий лист”».




Зоряна нiч



Вiрш Анатолiя Кос-Анатольського


Музика Анатолiя Кос-Анатольського




Зоряна нiч кличе мене, Зоряна нiч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрiй Серце бентежить мое.
В зоряну нiч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
З тисячi дум Вижени сум, Що мое серце гнiте.

Приспiв:

З тисяччю мрiй не пропадем, Разом з тих мрiй казку спрядем!
В зоряну нiч Ми вiч – на – вiч Щастя в тiй казцi знайдем.

Чуеш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
Вкинь до тих мрiй Промiнь надiй, Щастя мое золоте!

Приспiв.

Зоряна нiч кличе мене, Зоряна нiч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрiй Серце бентежить мое.
В зоряну нiч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
З тисячi дум Вижени сум, Що мое серце гнiте.

Приспiв.

Чуеш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
Вкинь до тих мрiй Промiнь надiй, Щастя мое золоте!

Приспiв.

Чуеш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
Вкинь до тих мрiй Промiнь надiй,
Щастя мое золоте! Щастя мое золоте!
Зоряна нiч… кличе мене Щастя мое золоте!

Один з яскравих, самобутнiх i активних композиторiв, один з родоначальникiв украiнськоi естради Анатолiй Кос – Анатольський свое натхнення постiйно шукав i знаходив у вирi життя, в людських долях, у народнiй пiснi, класичних надбаннях. Вiн завжди пам’ятав про життествердну силу багатовiкових традицiй. І учнiв своiх закликав берегти iх, адже в них запорука едностi поколiнь, роз’еднаних часом, зв’язок з минулим i водночас iз майбутнiм. Що встиг зробити iз задуманого колись? Якось сам порахував: майже 500 музичних творiв, сто критичних статей з питань музики, лiтератури, культурно – громадського життя.

Овдовiвши в 1961 роцi, композитор через шiсть рокiв одружився вдруге. Молода дружина Надiя Опришко – Кос народила йому двох синiв – Анатолiя та Адрiана. Разом прожили майже 17 щасливих рокiв. Коли одружилися, музичному корифею було 58, його молодiй дружинi – 22.

«Рiзниця в 36 лiт мене нiколи не лякала. Анатоль мав дуже багато чару, завжди залишався молодий душею. Завжди стрункий, пiдтягнутий, вишуканий, з iнтелiгентним вихованням i шляхетними манерами, – визнае Надiя Кос. – Як бiльшiсть тодiшнiх освiчених галичан, Анатоль перфектно знав кiлька мов – нiмецьку, польську, англiйську, французьку, iталiйську, грецьку, латину. Одруження окрилило його, знову народжувалися прекраснi мелодii, якi ставали класикою украiнськоi культури. І справдi, таких пiсень було дуже багато. «Зоряна нiч», «Серпневi ночi», «Чому ти мiсяченьку, жмуриш око» …Воно все кипiло i бурлило в ньому i рвалося на волю. І вiршi, i мелодii. Мабуть, закономiрно, що найкраще йому вдавалися пiснi на власнi вiршi. Писав переважно вночi, до третьоi–четвертоi години. А потiм неодмiнно просив мене: «Слухай, слухай…» Творча робота надзвичайно виснажлива. Я це добре знала. Тому хукала i дмухала на нього.

«Зоряна нiч» написана улiтку 1965 року. Вона – чи не перша, яку присвятив менi. Тодi мешкала у Стрию, Анатоль – у Львовi. Ми обумовилися зустрiтися у курортному Гребеновi, що в шести кiлометрах вiд районного центру Сколе. І треба було так статися, що я того дня приiхати не змогла. Якраз починався наш романтичний перiод кохання. Звiсно, що попередити Анатоля не могла, не було тодi таких засобiв. Вiн залишився сам, було йому одиноко, сумно, тривожно на душi. Щоб не впасти у ще бiльший вiдчай, узяв аркуш паперу, ручку i пiд враженнями того зоряного вечора, пiд впливом думок, переживань, почуттiв, емоцiй почав писати: «Зоряна нiч кличе мене, Зоряна нiч поки мине, – Тисяча дум, Тисяча мрiй Серце бентежить мое…»

Так народжувалася «Зоряна нiч». Я все – таки приiхала наступного дня. Ми сидiли на терасi, щасливий Анатоль дав менi не тiльки текст, а й мелодiю нового твору. Це було душевно i зворушливо.

Першою заспiвала я. Для Анатоля. Пiзнiше виспiвало «Зоряну нiч» трiо Мирослава Скорика «Чарiвна скрипка», згодом шедевр з неi зробили сестри Байко, а невдовзi вона потрапила до репертуару киiвського вокального ансамблю «Мрiя» Ігоря Поклада.

Тепер же думаю, що було б, коли приiхала до Гребенова вчасно? Не було би цiеi милоi, нiжноi та душевноi «Зоряноi ночi»! На все воля Господня. І на такi пiснi також…»




Канни зiв’яли



Вiрш Федора Пiговича


Музика Ру слана Іщука




Речитатив: Канни – квiти багрянi,
Квiти кохання дарую тобi, Моя кохана…

Лелеки покинули гнiзда,
Тумани лягли в далинi…
Чому ти, кохана, так пiзно
Вернулась до мене ввi снi.

Приспiв:

Канни зiв’яли, канни моi,
Квiти багрянi, кохання, жалю.
Канни зiв’яли, канни моi,
Квiти багрянi, кохання, жалю.

Коли вечори багрянiли,
Мов каннiв червоних вогнi,
Тобi дарував я несмiло
Квiток пелюстки чарiвнi.

Приспiв.

До пiзньоi осенi канни
На клумбах багряних цвiтуть.
Вони в моi мрii, кохана,
Тривоги й надii вплетуть.

Приспiв.

Речитатив: Канни – квiти багрянi,
Квiти кохання дарую тобi,
Моя навiки забута кохана… Канни…

Учас радянськоi масовоi «фiлармонiзацii» (на початку 1970–х) прикарпатськi «Опришки» були единим в Радянському Союзi студентським колективом, який записав свiй мiньйон на Всесоюзнiй фiрмi грамзапису «Мелодiя», а вже через рiк – платiвку досить рiдкiсного формату – «гранд». Доки запис перебував у Москвi в очiкуваннi своеi черги виходу в свiт, канадцi з Торонто зумiли видати свiй диск – гiгант – «Канни – квiти кохання». Тодi це вважалося чимось дивовижним i таким, що суперечило радянськiй моралi. «Опришкам» проблем i без того вистачало, сама лише назва (надто смiлива для радянських часiв!) чого вартувала.

На жаль, вiк студентських ансамблiв недовгий… Той час нинi згадуеться, наче ковток свiжого гiрського повiтря, яким легше дихаеться i яке вселяе надiю на кращий завтрашнiй день. І нинi, як i тодi, на галицьких весiллях звучать «Канни», якi в першiй десятцi чи навiть п’ятiрцi народних супершлягерiв.

Пiсля першого курсу, в 1968 роцi, юний композитор Руслан Іщук приiхав на лiтнi канiкули додому (якраз навчався на музично-педагогiчному факультетi Івано-Франкiвського педагогiчного iнституту), в Почаiв, що в Тернопiльськiй областi. Зайшов до Будинку культури, де випадково зустрiв директора Федора Пiговича. Ранiше вiн, працюючи директором Будинку пiонерiв, жив на квартирi у Іщуковiй сiм’i. Федiр Павлович писав досить непоганi вiршi.

«Один iз них показав менi, – розповiдае Руслан Іщук. – Вiдразу заворожила назва «Канни – квiти кохання». Інколи плутають двi рiзнi назви – «канни» i «кали». Канни – однi з останнiх осiннiх декоративних квiтiв, цвiтуть червоно. Кали – бiлi. Сiли ми з поетом за пiанiно, i я вiдразу написав вступ i приспiв. Так усе звучить i досi.

Швидко збiгли канiкули, я поiхав до Івано – Франкiвська i аж через мiсяць згадав про «Канни». По пам’ятi вiдтворив пiсню й вiдразу ж включив до репертуару ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк. Коли з’явилися «Опришки», то ми не мали виступу, де б вона не звучала по кiлька разiв.

Пiсля запису в Киевi нашi пiснi вийшли i на гiгантах на всiх тодiшнiх заводах «Мелодii» в Союзi. Усе йшло добре, але мене якось викликали в один цiкавий кабiнет в iнститутi, де сидiли гостi у темних костюмах. Показали велику платiвку iз написом на обкладинцi «Канни – квiти кохання», яку випустили в Канадi. Я, втiшений, вигукнув: «Даю двадцятьп’ятку!» На що тi суворо накивали: «Маладой челавек, тебе самому пахнет двадцять пять лет!..» Почали розпитувати, яким чином запис потрапив у капiталiстичну краiну. Коли усе з’ясували, я резюмував: «Дiзнавайтеся самi, бо менi також цiкаво, як то сталося».

«Хлопцi» дiзналися… У Киевi на радiо УКХ (ультракоротких хвилях) працювала радiожурналiстка Дiана Маковiй, яка вела передачi на Америку, де вона «прокрутила» «Опришкiв». Канадцi з Торонто зметикували i попросили офiцiйний запис. Через три днi платiвку розтиражували. Канадцi видали ii скорiше вiд «Мелодii».

Згодом з’явилася i аудiокасета «Опришкiв». Повторне видання платiвки зробили у Нью – Йорку в 1979 роцi».




Квiти ромена



Вiрш Бориса Демкова


Музика Владислава Толмачова




Вiтер в горах заснув, Лiг соснi на рамена.
Вечiр зорi в росi Розгубив золотi.
Я для тебе зiрву Сине листя ромена –
Найчарiвнiше зiлля землi.

Приспiв:

Ти на мене чекай
На хрещатiй дорозi,
Збережи назавжди
Щире серце менi.
Я тобi принесу
В голоснiм передгроззi
Щонайкращi квiтки запашнi.

І у кожнiм листку Нерозгадана тайна,
Найтеплiшi слова У пелюстках звучать.
Нiжну квiтку ромена Чародiйною здавна
Називають гуцули з Карпат.

Приспiв.

А якщо не прийдеш – Вiтер, наче сирена,
Буде плакати сам, Сам – один увi млi,
І зiв’яне в журбi Cине листя ромена –
Найчарiвнiше листя землi.

Приспiв.

Спекотного лiтнього дня далекого 1964 року студент Тернопiльського музичного училища Владислав Толмачов вiд’iжджав на канiкули до райцентру Чорткова, де жили його батьки (народився хлопець у родинi вiйськовослужбовця, першi шкiльнi шiсть рокiв навчався у паралельних класах однiеi з чорткiвських шкiл з Ігорем Покладом, батько якого також служив у вiйськовому мiстечку). На платформi автостанцii мiсцевий поет Борис Демкiв, який прийшов проводжати юного композитора, дав йому кiлька аркушiв паперу: «Це вiршi. Будеш мати час – почитай, може, щось вибереш для пiснi». Лише рушив автобус, Владислав переглянув написане i виокремив для себе вiрш «Квiти ромена». Вiд обласного центру до Чорткова усього 70 кiлометрiв, але цього часу (як виявилося) цiлком достатньо, щоб написати пiсню. І не просто пiсню – шлягер!

«Тодi ж проходив конкурс на кращу пiсню самодiяльних авторiв, – дiлився своiми спогадами Борис Демкiв. – Переможцiв очiкувала одна перша премiя, двi – другi, три – третi i п’ятнадцять заохочувальних. Ми з Владиславом були згiднi i на заохочувальну розмiром в 15 карбованцiв, за якi студент мiг тодi мiсяць прожити. У конкурсi ми зазнали фiаско – ii нiхто навiть не згадав… І тут, на щастя, на гастролi до Тернополя приiхала Валя Купрiна. Шанс такий прогавити було б грiхом. Ми запропонували iй цю пiсню. Минув рiк, аж поки я не почув ii по радiо…»

«Хрещеним батьком» пiснi став мiй товариш з музучилища Петро Панасюк, – зiзнавався Владислав Толмачов. – Вiн був смiливiшим i не побоявся (я чомусь нiяк не мiг цього зробити) пiти за лаштунки до вiдомоi спiвачки i показати iй пiсню. Справдi, ми вцiлили в «десятку» – це була пiсня Валентини Купрiноi! Бiльше того, вона сказала Петровi, що хотiла б заспiвати пiд мiй акомпанемент. Я ж стояв у фойе i хвилювався. Купрiна вийшла з гримерноi i сказала: «Молодий чоловiче, зайдiть до мене». Артистцi наша пiсня сподобалась, вона вiдразу погодилась взяти ii у свiй репертуар. Незабаром у музичнiй програмi «Променя» вiдбулася радiопрем’ера. Так ми з Борисом Демковим стали вiдомими людьми…»

Згодом пiсня зазвучала не лише з радiо– та телеефiру, а й повсюди – у концертних залах i на танцювальних майданчиках, у ресторанах i просто на вулицях. У 1968 роцi фiрма «Мелодiя» випустила мiльйонну «золоту платiвку» з «Квiтами ромена», а вiдома чи не на пiвсоюзу Чорткiвська кондитерська фабрика на Тернопiльщинi розробила технологiю i почала випускати шоколаднi цукерки з назвою «Квiти ромена».

Наступного року парфуми iменi нев’янучого суперхiта з’явилися на Харкiвськiй парфумернiй фабрицi.

«Це була платiвка – мiньйон на гнучкiй основi, – уточнюе Владислав Толмачов. – Але це не зашкодило iй стати «золотою». Я ж мав проблеми: знайомi, друзi й колеги просили подарувати дефiцитну платiвку. Надсилав я iх пачками навiть на Урал, звiдкiля родом. Якось довелося спецiально йти на прийом до директора киiвського ЦУМу, щоб просити продати менi як одному з авторiв пiснi енну кiлькiсть платiвок з ii записом. Вiн, звичайно, посприяв, але за умови, що я обов’язково виступлю перед працiвниками унiвермагу…»




Киеве мiй!



Вiрш Дмитра Луценка


Музика Ігоря Шамо




Грае море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Днiпра,
Де колишуться вiти
Закоханих мрiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!
Де колишуться вiти
Закоханих мрiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!

В очi дивляться канни,
Серце в них переллю.
Хай розкажуть коханiй,
Як я вiрно люблю.
Буду мрiяти й жити
На крилах надiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!
Як я вiрно люблю.
Буду мрiяти й жити
На крилах надiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!

Спить натомлене мiсто
Мирним, лагiдним сном.
Ген вогнi, як намисто,
Розцвiли над Днiпром.
Вечорiв оксамити,
Мов щастя прибiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!
Вечорiв оксамити,
Мов щастя прибiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!

Пiсня ця про любов. Про святу любов до рiдного мiста – прекрасного, любого, величного. А любов вiдчувають усi.

Нiхто з поетiв, окрiм Андрiя Малишка, так не возвеличив Киiв, як Дмитро Луценко популярною пiснею «Киеве мiй!» Дмитро Омелянович прибув до столицi 1936 року, мрiючи про акторське щастя, яке не вдалося. Потiм – армiя, Друга свiтова вiйна. Тяжко контужений, вiн повертаеться до рiдного Киева. У мiстi каштанiв знаходить свое щастя, свою долю – одеситку Тамару, яка стала його найбiльшим скарбом у життi.

«А «Киеве мiй!» народилася зовсiм несподiвано, – зiзнавався Дмитро Луценко. – 1962 року ми йшли весняним Хрещатиком з Юрiем Гуляевим. Про щось гомонiли. Якоiсь митi нас прикував дивовижноi краси колiр. То на клумбах розквiтали, палахкотiли канни – красивi багрянi квiти. Замилувавшись, Юра й каже менi: «Ви – поет, ви можете перелити оцю красу в слова, а музика знайдеться. Напишiть менi пiсню про канни – рiдкiснi квiти». Еспромтом спалахкотiли рядки: «В очi дивляться канни…»

Замовлення я прийняв. Щоб дужче надихнутись враженнями, вийшов на Володимирську гiрку. Передi мною в усiй красi повстало справжнiсiньке зелене море, яке вигравало нiжними хвилями. Того ж вечора написав слова: Грае море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Днiпра».

Потiм записав i другий куплет, i третiй. А ось з приспiвом не виходило нiяк. Мiсяць промучився. Коли це одного разу побачив на Хрещатику двое молодят. Хлопець намагався заглянути в очi коханiй i все промовляв: «Ну, як тебе, таку красуню, та й не любити?!» Цi слова й перелились у мiй приспiв: Вечорiв оксамити, Мов щастя прибiй… Як тебе не любити, Киеве мiй!

Менi вже вчувалася мелодiя пiснi. Мигцем побiг до незабутнього Ігоря Шамо. Ігор вловив дух твору, сiв за рояль… А невдовзi дзвоню Юрiю й доповiдаю: «Твое замовлення виконали. Пiсня про канни, а точнiш – про Киiв – готова! Чекаемо!»

Гуляев був найпершим i, либонь, найкращим виконавцем цього твору… Вiн же порадив композиторовi маршовий темп змiнити на вальсовий, щоб пiсня краще лягала на його голос…»

Так народився один iз найкращих украiнських естрадних шлягерiв ХХ сторiччя. Звiсно ж, першим виконавцем був Юрiй Гуляев, правда, в дуетi з Костянтином Огневим. Прем’ера вiдбулася 27 травня 1962 року.

Пiсля першого виконання пiсня перетворилась на неофiцiйний гiмн Киева. 13 листопада 2014 року на сесii Киiвради депутати одностайно пiдтримали рiшення про затвердження гiмну мiста «Як тебе не любити, Киеве мiй!»




Коли заснули синi гори



Вiрш Анатолiя Кос-Анатольського


Музика Анатолiя Кос-Анатольського




Нiч над Карпатами темно – крилатими
Шовками тихо злiта.
Серце залюблене, в мрiях загублене,
Жде чогось, кличе й пита:

Приспiв:

Чому, коли заснули синi гори,
Якось не до сну менi?
Чому, коли на небi срiбнi зорi,
Мрiю в тишинi нiчнiй?
А мiж синiх гiр в сяйвi срiбних зiр
Бродить любов моя.
Тому, коли заснули синi гори,
Не заснем нi ти, нi я.

Нiчка кiнчаеться, зiрка ховаеться,
Будиться шелест в гаю.
Тiльки залюбленим, в мрiях загубленим,
Мариться слово «люблю».

Приспiв.

Майже сорок рокiв писав Анатолiй Кос – Анатольський пiснi i романси. Переосмислення ознак тодiшнiх популярних танцiв зустрiчаються у багатьох творах композитора: «Коли заснули синi гори», «Карпатське танго», «Зоряна нiч» (на власнi вiршi Кос – Анатольського), «Бiлi троянди» (Ростислава Братуня). Композитор використовуе в них i фольклорнi елементи, i колористичну гаму блюзових гармонiй, примхливу ритмiку, барвистий оркестровий супровiд та iншi елементи естрадноi музики. Пiснi i романси Кос – Анатольського за змiстом, формою й жанрами надзвичайно рiзнi, але незмiнним у них завжди виступае яскрава нацiональна визначенiсть. З народноi пiсенноi творчостi композитор черпае теми i образи, виражальнi можливостi. Анатолiй Йосипович звертаеться до рiзних фольклорних жанрiв: епiчних, жартiвливих, лiричних, танцювальних.

Показово, що добою формування феномена украiнськоi естрадноi пiснi як жанру, в якому вiдбилися найхарактернiшi риси нацiональних музичних традицiй, стали 1950–1960–тi роки. Такими творами були «Киiвський вальс», «Пiсня про рушник», «Ми пiдем, де трави похилi» Платона Майбороди i Андрiя Малишка.

Пiсня Анатолiя Кос – Анатольського «Коли заснули синi гори» (написана в серединi 1960–х) вiдрiзняеться яскравим впливом музичного фольклору карпатських украiнцiв, позначена високою мелодiйнiстю, простотою побудови, але одночасно глибоким лiризмом, що сприяло еволюцiонуванню до рiвня народностi. Пiсня вiднесена до розважальноi естрадно – танцювальноi музики цього перiоду. У нiй трансформовано ритмо – гармонiчнi елементи популярних танцiв 1960–х рокiв (рок – н – ролу, твiсту, шейку, боса – нови).

Вона стала окрасою усiх концертiв вокального трiо сестер Байко: Марii, Нiни та Даниiли.

Улюбленець мiльйонiв украiнцiв Назарiй Яремчук вважав пiсню «Коли заснули синi гори» однiею з найулюбленiших у своему репертуарi.




Кохана



Вiрш Ігоря Бараха


Музика Ігоря Поклада




Зорi, як очi,
Дивляться скрiзь на нас.
Серце не хоче,
Щоб промайнув цей час.
Хай в цю хвилину
Пiснею лине
Понад землею радiсть моя.

Приспiв:

Кохана! Мрiй кришталевих цвiт.
Кохана! Тобi дарую свiт.
Кохана! Сонце i небо,
Море i вiтер – це ти, це – ти.
Кохана! Сонце i небо,
Море i вiтер – це ти, це – ти.

Луки i доли
Зазеленiли враз.
Вiрю, нiколи
Щастя не зрадить нас.
Вiрю i знаю,
Нам нагадае
Подих весняний вечiр оцей.

Приспiв.

Усе почалося влiтку 1962–го. Ігорю Бараху дуже подобалися мелодii зовсiм ще юного Ігоря Поклада. І вiн, лiкар за фахом та поет за покликом серця, як це звично роблять автори слiв, зателефонував йому сам. Композитор погодився зустрiтися. Звiсно, що цей незабутнiй день Ігоревi Бараху запам’ятався на все життя: «Ігор тодi винаймав у Киевi кiмнату на вулицi Горького. Пригадую, що рояль до помешкання не входив через дверi, то довелося його просувати через вiкно. А я тодi працював лiкарем на «швидкiй допомозi» i у вiльний вiд роботи час пописував собi вiршики. Дечим хотiв подiлитися з Покладом. Ігор же глянув на них i запропонував послухати мелодiю, яку вiн написав у 18 рокiв, тобто в 1959–му. Ми прослухали дивовижну рiч й Ігор запропонував: «Напиши вiрш росiйською мовою». Я ж вiдразу парирував: «Нi, на таку мелодiю може бути написаний текст лише украiнською». На той час моi вiршi публiкувалися у багатьох виданнях, я писав пiснi з рiзноманiтними композиторами, правда, росiйською мовою.

Надворi було лiто 1962–го. Покладова мелодiя зачарувала i звучала в менi звiдусiль. Деякi кусочки народилися навiть в автобусi, в якому повертався вiд Ігоря. Спочатку – приспiв: «Кохана, мрiй кришталевих цвiт, Кохана, тобi дарую свiт, Кохана, сонце i небо, Море i вiтер – це ти, це ти…» Нiякого iменi не було, у свiтлому образi «Коханоi» бачив свою дружину Полiну. Вiдтак за кiлька годин написав весь вiрш. Знаю наскiльки Ігор прискiпливий i вибагливий до кожного наголосу, кожноi заокругленоi букви, у «Коханiй» не пiдправив жодного слова. Пiсня народилася цнотливо.

Першим виконавцем став Костянтин Огневий. Вiн понiс ii у свiти зi своеi цiкавоi подачi. А першою ii у жiночому варiантi, тобто «Коханий» заспiвала Лiна Прохорова. Згодом пiсня залетiла до Москви, де ii хто тiльки не спiвав: Муслiм Магомаев, Тамара Мiансарова, Людмила Невзгляд, бiльшiсть популярних вокально–iнструментальних ансамблiв, якi щойно зароджувалися. Безперечно, що менi та Ігоревi Покладу надзвичайно приемно, що радянська влада дозволила заспiвати нашу пiсню на Мiжнародному пiсенному конкурсi. 1969 року на фестивалi «Золотий Орфей» Юрiй Богатиков за задушевне виконання «Коханоi» отримав другу премiю. Уперше украiнська пiсня ввiрвалася на мiжнародний пiсенний олiмп. А велику пластинку «Koсhana» польськоi групи «Trubadurzy» («Трубадури») – навiть назву взяли нашу, не тiльки заспiвали польською – «дiставав» у Киевi з – пiд прилавка по великому блату. Я мав друзiв у Мiнiстерствi культури i вони сприяли цьому. У кiнцi 1960–х поляки концертували в киiвському Палацi спорту. У якийсь момент на сцену вийшов конферансье i з акцентом сказав, що колектив виконуе лише власнi твори. Але в концертнiй програмi прозвучить пiсня, авторами якоi е кияни.

Коли зазвучала «Кохана», я поруч з киiвським помешканням Ігоря Поклада на вулицi Павлiвськiй у кредит купив трикiмнатну кооперативну квартиру. Мiй будинок стоiть бiк у бiк з Покладовим (його, правда, на Тургеневськiй вулицi). На перший внесок довелося позичити багато грошей. Але на мене, як манна небесна, звалилися, слава Боговi, авторськi гонорари за виконання «Коханоi». Отримував 500–600 карбованцiв щомiсяця. Так пiсня допомогла сплатити за чотири мiсяцi борги. Квартира була чудова, величезна. Я навiть не повiрив, що матиму тодi такi хороми…»




Кохання мое



Вiрш Валентини Малишко


Музика Бориса Буевського




Кохання мое неприховане,
Я до тебе навiки прикована
Не чиiмись руками сильними,
А твоiми очима синiми.

Кохання мое недоспiване,
Не держи мене, вiдпусти мене.
Хочу бути я вiльною, вiльною.
Хочеш, стану зеленою квiткою.

Буду тiнню тобi й прохолодою,
Тiльки ти не проходь з погордою.
Буду завжди для тебе рiзною.
Розстелюся стежинкою рiдною.

Щоб в життi ти не збився в сторону,
Хай бiда там i радiсть – порiвну.
Якщо спрага тебе палитиме,
Стану краплею я непролитою.

Кохання мое неприховане,
Я навiки до тебе прикована
Не чиiмись руками сильними,
А твоiми очима синiми.
Не чиiмись руками сильними,
А твоiми очима синiми.

Історiя ця народилася 1965 року, коли на екрани кiнотеатрiв вийшов художнiй фiльм «Мiсяць травень», в якому прозвучало чимало гарних пiсень, де, зокрема, украiнською спiвала навiть росiйська артистка Майя Кристалiнська. Популярностi якому надала пiсня «Кохання мое неприховане», яку Борис Буевський написав на вiрш Валентини Малишко. А спiвала ii Дiана Петриненко. Хтозна звiдкiля i як народилися слова пiснi. Можливо, вiд стосункiв батькiв Валентини у перiод iхньоi закоханостi.

«У нас iз батьком, нiде правди дiти, складалися непростi стосунки. Надто багато стояло мiж нами недобрих людей… Вони безсоромно намовляли дочку на батька, батька на дочку, своiми стараннями розвели двох люблячих людей – маму i тата… – визнавала Валентина Малишко. – Я можу присягнутися, що вони, попри все, що сталося, любили одне одного все життя.

Пам’ятаете? «… i карii очi, i рученьки бiлi ночами насняться менi…» Або ж таке: «…в очах засмуток, темний, мов ожина, моя кохана, мрiялось – дружина…» Карii очi снилися йому, не блакитнi, а темнi, мов ожина, маминi очi. Минуло вже чимало рокiв пiсля iхнього розлучення, а вiн зустрiчав маму пiсля роботи на так званiй «алеi Рибака» (там, де вхiд до пiд’iзду будинку по Богдана Хмельницького, колишнiй Ленiна) здоганяв i казав: «Дашенько, давай поговоримо…» – «Про що ж тепер говорити, Андрiю?», – питала вона. – «Як про що? Про Валюшку…» Була ще одна причина складностi наших взаемин. Нам випало бути надто схожими. Коли ми бували вдвох десь на людях, тi всмiхалися, настiльки схожiсть мiж нами впадала в очi. Батько помiтив ту схожiсть дуже рано. Невдовзi пiсля його приiзду до Уфи (на пленум Спiлки письменникiв Украiни) мама отримала листа, в якому були такi рядки: «Люби Валюшку, виростай ii, вона схожа на мене у всьому: в обличчi, в характерi, в поведiнцi. Якщо будем живi, то буде в тебе два Андрii: малий i великий, а якщо великого не буде, то залишиться мiй двiйник. Хай живе здорова та не хворiе! Дашенька! Будь здорова, цiлую тебе мiцно i мою маленьку Валюшку. Андрiй». (Лист вiд 2 жовтня 1942 року).

Вiн був добрим батьком….Невдовзi вони з мамою розлучилися. Перед тим батько прийшов до неi поговорити. «Дашенько, порадь, що маю робити, я заплутався. Ну, хоч скажи менi щось, ми ж нiколи i не посварилися». Мама сказала: «Андрiю, ти вибрав собi долю сам…» Батько був дуже хлiбосольним, любив спiвати пiсень, гарно говорити при столi. Чоловiки заздрили, а декотрi з жiнок плакали. Так, вiн умiв говорити, це не кожному дано. Батьковi багато було дано вiд Бога. Якби вiн не став поетом, вiн мiг би стати характерним актором – частенько грав у життi. Дехто ще пам’ятае кумедний випадок на одному з письменницьких з’iздiв. Батько прийшов нещасний, зiщулений, таке собi хворе створiння з паличкою. Надiйшов час його виступу. Вiн виступив, як завжди, блискуче, розiгнувся, голос його став дзвiнким i молодечим. Захопившись, пiд шаленi оплески вiн закiнчив виступ, як хлопчисько, збiг зi сцени, а палицю… забув бiля трибуни. Отакий вiн був актор…

Якби батько не став поетом, вiн мiг би стати добрим спiваком, бо голос мав оксамитовий, розкiшного тембру баритон. Дуже гарно вони спiвали з бабусею Ївгою украiнськi пiснi. Якби вiн не став поетом, то мiг би стати композитором, частенько сам пiдбирав мелодii до своiх текстiв».




Кришталевi чашi



Вiрш Вадима Крищенка


Музика Вiктора Лiсовола




Наливаймо, браття,
Кришталевi чашi,
Щоб шаблi не брали,
Щоб кулi минали
Голiвоньки нашi!

Щоби Украiна
В ярмi не стогнала,
Щоби наша слава,
Козацькая слава,
По свiту гуляла!

Бо козацька доля,
Як у полi рута,
Сiчена дощами,
Хрещена громами
Ще й вiтрами гнута.

Як лелечий клекiт,
Козакова вдача
Вигукнеться смiхом,
Вигукнеться щирим,
А вiдлунить плачем.

Погуляймо, браття,
Наберiмось сили,
Поки до походу,
Поки до схiд сонця
Сурми не сурмили.

На початку ХХІ столiття до композитора Вiктора Лiсовола зайшов у гостi чоловiк iз президентськоi охорони. Коли побачив живого i здорового автора музики до пiснi «Кришталевi чашi…», здивуванню не було меж. Сарака думав, що ця пiсня старовинна, ще з тих давнiх часiв козаччини перiоду Богдана Хмельницького, XVII сторiччя. А тут раптом перед ним сидить автор: старий, сивий, беззубий дiд! Але ще сидить. Багато людей вважають, що пiсня збережена i вiдроджена з минулих столiть…

«Найбiльшу популярнiсть менi принесла «Наливаймо, браття, кришталевi чашi», – вважае Вадим Крищенко. – Якось до мене прийшов бандурист, за професiею iнженер. Попросив текст. Я дав. Так згодом Вiктор Лiсовол написав таку музику, що й досi бiльшiсть вважае пiсню народною. Це було у 1966 роцi. Коли твоя пiсня стае не твоею, а народною, що може бути бiльшим щастям? У радянськi часи в штики сприймалися слова «Щоби Украiна в ярмi не стогнала», але ii виконували у скороченому варiантi, без тих слiв. Тепер чи не кожен хор Украiни мае у своему репертуарi «Наливаймо, браття, кришталевi чашi». Багато для цiеi пiснi зробила Нiна Матвiенко. Інколи людям здавалося, що це вiдроджена пiсня з минулих столiть. Може, якби знали, що автор е сучасником, то не була б такою легкою доля цього твору.

«Це, мабуть, дано Господом Богом, адже пощастило менi у потрiбний час i у потрiбному мiсцi зустрiтися з прекрасним поетом – пiснярем Вадимом Крищенком, – з радiстю промовляв Вiктор Лiсовол. – Уже пiд час першоi нашоi зустрiчi показав йому своi мелодii. Йому все сподобалося. Вiн подарував менi невеличку збiрку своiх вiршiв «Щирiсть», яка вийшла у свiт 1966 року. Ось там знайшов для себе вiрш, який починався словами: «Гей, наповним кухлi, полив’янi чашi, щоб шаблi не брали голiвонькi нашi…» Мелодiя, яку написав невдовзi, вимагала деяких змiн у текстi. Змiнився перший рядок i додалися слова у другому. Вiдтодi спiваеться так, як вимагала музика i як знають пiсню нинi. Уперше заспiвав ii на новосiллi у своiх друзiв, якi отримали помешкання в столичному районi – Теремки. А пiдiгравав собi на гiтарi. Потiм пiсня пiшла в люди.

Радянська цензура сприйняла пiсню в штики! Убачали у текстi бунтарський дух з натяком на самостiйнiсть Украiни. Найгострiше тодi звучали рядки другого куплету: Щоби Украiна В ярмi не стогнала, Щоби наша слава, Козацькая слава, По свiту гуляла!

Погодьтеся, що на 1960–тi роки для цензури подiбне пропустити було занадто. Інколи доходило до таких маразмiв, про якi здорова i мисляча людина навiть уявити подiбного не могла. Це пахло Сибiром. Тому йшли на хитрiсть: з великих сцен виконували без цих слiв, тобто iх пропускали. Але народ любив усе, тож нiчого не викидав.

На естрадi ii почали спiвати хлопцi з квартету «Явiр», Нiна Матвiенко, Олег Марцинкiвський. Кожен, кому поталанило в життi й кому Господь довiрив щось бiльше, i вiн не осоромив Творця, не пiдвiв, не злукавив, пережив момент слави. Правда, я зумiв вистояти, не зазнатися, не пiддатися спокусi i не загордитися. Коли ж говорили, що пiсня народна, трошки мене воно й смоктало пiд ложечкою, але розумiв i тiшився, що щось i мое пiшло та прижилося в народi. Якби ж то тiльки тодi, в 1960–1970–их, а й досi в багатьох збiрниках пишуть, що пiсня народна. Це ж при живих авторах вiрша i музики!»




Летять, нiби чайки



Вiрш Лади Реви


Музика Юдiф Рожавськоi




Летять, нiби чайки, i днi, i ночi
В синю даль, (2)
А серце менi шепоче:
– Кинь печаль. (2)
Ген сонце у хвилях заграло,
І радiсть витае навкруг!
Наче в свiтi не стало (3)
Розлук…

Хай весни, мов птицi казково – синi,
Вiдлетять, (2)
Я тiльки тебе едину
Буду ждать. (2)
Я вiрю: повернеться щастя,
З тобою ми стрiнемось знов…
Ти скажи, чи не згасла (3)
Любов!

Летять, нiби чайки, i днi, i ночi
В синю даль, (2)
А серце менi шепоче:
– Кинь печаль. (2)

Пiсня народилася 1965 року. Поетеса Лада Рева того незабутнього дня повернулася додому з похорону свого доброго друга. Настрiй був гнiтючий, на душi – бiль, сум, печаль… Раптом прозвучав телефонний дзвiнок. Композитор Юдiф Рожавська, а це вона перервала невимовну тугу, попросила написати щось радiсне, веселе, у стилi французьких шансонье. Звичайно, поетесi легше було вiдмовити. Проте не змогла цього зробити, не хотiла образити, адже знала свою подругу, та й справдi вмiла ображатися, немов малесеньке дитя. Чоловiк Лади навiть сказав дружинi: «Та напиши будь-що, вiдчiпне…» І все ж вона, знаючи вразливу натуру Рожавськоi, вирiшила виконати прохання. Якось мимоволi чоловiк увiмкнув телевiзор, де на екранi поетеса побачила завiсу з п’еси «Чайка».

«І тут у мене вирвався на волю перший рядок «Летять, нiби чайки», – розповiдала Лада Рева. – Менi це сподобалося. Подумала: «Давай запишу, щось у тому е!..» Лише записала перший рядок, як дописала i все решту. Вiрш народився вiдразу. З одного подиху. Вiд першоi букви до останньоi. Зателефонувала Юдiф Григорiвнi й продиктувала ще гарячi слова. «Це зовсiм не те, чого я хотiла», – почулося у слухавцi. І в додачу: «Нехай, я запишу на всяк випадок».

Не дочекавшись свiтанку, о п’ятiй ранку Юдiф зателефонувала менi: «Ладочко, вибачайте, я вас розбудила?! Я сiдаю за iнструмент i зараз проспiваю нашу пiсню!»

Так як ii спiвала вона, як розумiла, нiхто iнший повторити чи перевершити не змiг нiколи».

Варто визнати, що обидвi жiнки: i Лада Іванiвна, i Юдiф Григорiвна (рiднi та колеги називали ii нiжно – Дiдi) мали спорiдненi душi, якi поеднувалися з надзвичайною iнтелiгентнiстю i такою ж доброзичливiстю. Обидвi були яскраво вираженi украiнськi патрiотки, якi сприймали життя не за партiйними гаслами, а за щоденними реалiями. Бачили i вiдчували фальш, але палко любили украiнську мову, лiтературу, поезiю, мистецтво, пiсню. Завжди i всюди залишалися i реалiстками, i оптимiстками, до безтями закоханими у життя.

Першою виконала «Летять, нiби чайки» спiвачка Лариса Остапенко, а невдовзi вона прозвучала з незабутнього чоловiчого голосу Дмитра Гнатюка. Час пiдтвердив, що маемо низесенько вклонитися i поетесi Ладi Ревi, i композиторцi Юдiф Рожавськiй за iхнiй безсмертний твiр, який став одним з найкращих у ХХ столiттi.

На вiршi Лади Реви писали музику Платон Майборода, Ігор Шамо, Андрiй Штогаренко, Анатолiй Кос-Анатольський, Аркадiй i Вiталiй Фiлiпенки, Якiв Цегляр, Олександр Зуев…

Композитор Юдiф Рожавська мала винятковий слух i феноменальну музичну пам’ять – могла, слухаючи пiсню по радiо, вiдразу записувати ii ноти. Була дружиною киiвського поета Рюрика Немировського. Їй пощастило створити 10 п’ес, три мiнiатюри, два етюди i сонату, а також численнi романси на вiршi Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесi Украiнки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Вiталiя Коротича, Анни Ахматовоi. Вона – автор музики до понад 100 украiнських пiсень.




Любисток



Вiрш Степана Пушика


Музика Олександра Бiлаша




Синь Карпатських гiр i синь небес,
І дiвочi оченята синi.
Я шукав у горах едельвейс, |
А знайшов любисток в полонинi. | (2)

Приспiв:

Полонина, полонина
Ловить зорi, синi зорi,
А гуцулка, а гуцулка полонила
Юне серце в Чорногорi.

В селах засвiтилися вогнi –
Нiч на гори опустила крила.
Дiвчина зустрiлася менi
І любисток нiжно попросила.

Приспiв.

З неба сипавсь бiлий зорепад,
З Чорногори вiтер буйний вiяв.
І призналась дiвчина з Карпат,
Що в любистку коси своi мие.

Приспiв.

Не втаю, у серцi не втаю,
Що поiхав з гiр у рiдне мiсто.
Та менi спокою не дають
Чорнi коси, скупанi в любистку.
Приспiв.

У 1960–х роках Степан Пушик створив такi вiршi, якi полонили найвiдомiших украiнських композиторiв, а згодом – i виконавцiв. Якраз тодi поет навчався заочно в Московському лiтературному iнститутi, а мешкав у Івано – Франкiвську. Хоч ранiше у нього вже були пiснi iз самодiяльними композиторами, все ж проривом у професiйну естраду стала пiсня «Треба йти до осенi» на музику Олександра Бiлаша. А згодом народилася «Течiя». Спочатку вiрш показав Ігорю Покладу, але вiн його чомусь не зацiкавив. Саме тодi неймовiрну популярнiсть мав студентський ВІА «Опришки» Івано – Франкiвського педiнституту. Керiвник ансамблю Руслан Іщук написав музику до «Течii», i вона прозвучала в музичному телефiльмi «Червона рута», який знiмали 1971 року в Яремчi. Цей фiльм порiднив Степана Григоровича з Володею Івасюком.

«Потiм у мене з’явилася пiсня «Любисток», – каже Степан Пушик. – Пiдштовхнула до написання вiрша дiвчина, яку мав тодi в горах (ii псевдонiм був Ксенiя Новокарпатська). Вона була для мене iмпульсом до написання пiсень на гiрську тематику про кохання. 1968 року я поiхав написати нарис про зйомки фiльму «Анничка». Одночасно, звiсно, заiхав й до своеi любаски, щоб зробити репортаж про полонину. Коли сходив униз, тодi народилося «Синь Карпатських гiр i синь небес, І дiвочi оченята синi. Я шукав у горах едельвейс, А знайшов любисток в полонинi…”

Вiрш акуратно склав, заадресував i надiслав у Киiв Олександру Бiлашу. Вiн досить довго з ним нiчого не робив. А якось до мене на роботу (тодi працював у редакцii газети) прикарпатський композитор Богдан Юркiв i попросив декiлька вiршiв. Я не мiг йому не дати, вiн взяв цiлу папку, серед них був i «Любисток». Богдан досить швидко написав музику. Якраз тодi на гастролi до нас приiхав Дмитро Гнатюк, i Юркiв запропонував йому заспiвати. Той погодився. Було це в Івано-Франкiвському краезнавчому музеi, де легендарний спiвак, який завжди був закоханий у живопис, прийшов на чиюсь виставку. Тодi Дмитро Михайлович попросив зустрiчi зi мною. Перше, що сказав менi: «Завтра у мене концерт у Косовi, iдемо разом, там заспiваю твiй «Любисток». Дмитро Михайлович спочатку заспiвав мою давнiшу «Треба йти до осенi» на музику Олександра Бiлаша, а потiм сказав: «Зараз для вас уперше прозвучить прем’ера пiснi, автор вiрша якого нинi е у глядацькiй залi!» І витягнув мене на сцену. Ось так пiшов у люди «Любисток».

Але одного разу, пiзно повернувшись з весiлля, на якому був дружбаном, бачу сон i менi сниться, що мою пiсню «Любисток» порубали на кавалки. Кожен нiби скаче i живе. Я вiдкриваю очi, i чую по радiо передачу «Вiд суботи до суботи», де мiй «Любисток» звучить у виконаннi Миколи Кондратюка (його тодi називали Контр-Гнатюк), але музика була iншою. Виявляеться, що й Бiлаш на той час зробив свiй варiант мелодii. Так ця пiсня iснуе й досi у двох мелодiях, кожна з яких е по – своему цiкавою.

Треба сказати, що Дмитро Гнатюк вже спiвав «Любисток» з музикою Богдана Юркiва на рiзних заходах у Киевi, ii сприймали краще, анiж виконання Миколи Кондратюка з музикою Олександра Бiлаша, на що останнiй якийсь час нагнiвався на мене. Правда, згодом Олександр Іванович змирився i написав чардаш на мiй вiрш «Над горою мiсяць повен», яку знають з голосу Анатолiя Мокренка, Миколи Кондратюка i багатьох iнших спiвакiв».




На долинi туман



Вiрш Василя Дiденка


Музика Бориса Буевського




На долинi туман,
На долинi туман упав,
Мак червоний в росi,
Мак червоний в росi скупав.

По стежинi дiвча,
По стежинi дiвча iшло.
Тепле лiто в очах,
Тепле лiто в очах цвiло.
Тепле лiто в очах цвiло.

На долинi туман,
На долинi туман упав.
Бiлi нiжки в росi,
Бiлi нiжки в росi скупав.

Попiд гору дiвча,
Попiд гору дiвча iшло,
Мак червоний в село,
Мак червоний в село несло.

За дiвчам тим i я,
За дiвчам тим i я ступав,
Бо в долинi туман,
Бо в долинi туман розтав.
Бо в долинi туман розтав.

Справжнiм центром розвитку музичноi культури Украiни в радянськi часи був Будинок творчостi композиторiв «Ворзель», розташований у прикиiвськiй лiсовiй зонi Кичеево, де на 11 гектарах лiсового масиву збудували 21 будинок (дво– трикiмнатнi з усiма побутовими зручностями) на вiдстанi 150–200 метрiв один вiд одного (щоб не долинала музика). «Ворзель» функцiонував на вiдрахування з виконаних композиторських творiв. Кожна будiвля мала рояль. Був i пансiонат з кiмнатами для спiвавторiв – поетiв, вокалiстiв, артистiв, режисерiв. Там збиралася нацiональна аура, писали i творили пiсеннi шедеври Костянтин Данькевич, Григорiй i Платон Майбороди, Андрiй Штогаренко, Олександр Бiлаш, Ігор Шамо… Нiхто не ставив собi за мету перелiчити всi шлягери, написанi там, за якi бiльше нiж пiвсотнi композиторiв отримали звання народних артистiв СРСР i УРСР.

У високосному лютому 1964 року в кичеевському лiсi Олександр Бiлаш разом з Дмитром Павличком написали «Два кольори», а через рiк на мистецькiй вечiрцi ворзельських кумирiв автор музики вiчноi пiснi «Рiдна мати моя» Платон Майборода жартома сказав Борисовi Буевському: «Ну, що ти пишеш своi симфонii? Ти спробуй пiсню написати! Це набагато складнiше!» Але симфонiст усерйоз прийняв виклик. І надзвичайно швидко створив пiсню на вiрш Василя Дiденка «На долинi туман», яка вiдразу отримала популярнiсть серед украiнцiв усього свiту.

Борис Миколайович довго шукав поетiв, близьких йому за духом. Саме таким був уродженець запорiзького Гуляйполя Василь Дiденко, якого майже нiде не друкували, тому ледь зводив кiнцi в життевих негараздах. Незвичнiсть талановитого поета була в тому, що вiн рiдко записував вiршi, все тримав у головi. Пам’ять мав феноменальну, адже мiг, при потребi, прочитати iх вiдразу сотнями чи записати на паперi. Любив Василь мандрувати Украiною. Заходив в районнi газети, залишав там для друку два – три десятки вiршiв. Йому iнколи платили наперед. І вiн йшов собi далi. Ось так, доки Дiденко мандрував, Борис Буевський написав на його вiрш «На долинi туман» пiсню. Василь про це дiзнався аж через три мiсяцi, хтось iз знайомих сказав, що його пiсню надрукував журнал «Украiна». Ось тодi, нарештi, поет отримав своi кровнi чесно заробленi великi грошi за пiсню, яка вже звучала звiдусiль i ii вважали народною. І в Канадi, i в Австралii, на Сахалiнi i в його рiдному Гуляйполi (вiд чого новоспечений поет тiшився якнайбiльше). Одного виконання «На долинi туман» Миколою Кондратюком на «Голубому вогнику» 1 травня 1965 року було достатньо: пiсня полетiла у свiти, щоб нiколи вже не приземлятися.

13 квiтня 1990 року Василь Дiденко пiшов iз життя. Вже пiсля поховання праху поета в Киевi став вiдомий його лист – заповiт «Поховайте мене в Гуляйполi». 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей i численних цiнителiв його таланту, навiчно переiхав до своiх землякiв i оспiваного ним у вiршах мiстечка.

Радянська влада заблокувала всю творчу роботу Бориса Буевського. Це бумерангом вдарило по здоров’i композитора – за короткий час став iнвалiдом першоi групи по зору. 1993 року виiхав до Бельгii на постiйне проживання. Не змiг зрадити рiдного i прийняти громадянство iншоi краiни, а принципово залишився украiнцем. У його творчостi вiдчуваеться постiйний бiль, туга за Батькiвщиною…




На трамвайнiй зупинцi



Вiрш Ростислава Братуня


Музика Анатолiя Кос-Анатольського




Я хлопець несмiливий, Дiвчат я сторонюсь,
І навiть розмовляти Із ними я боюсь.
Такий характер в мене – Нещастя немале:
«Мовчун» – усi говорять, Але… але…
На трамвайнiй зупинцi Я зустрiв дiвча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваем…
Так чого ж оце ми з нею Стоiмо i чекаем?..
Не знав я, що кохання, Мов буря весняна,
Так раптом i неждано Прийде одного дня.
Пора вже розлучатись, Уже додому час…
– Пробачте, як Вас звати? – А Вас? А Вас?

Приспiв:

На трамвайнiй зупинцi Я зустрiв дiвча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваем…
Так чого ж оце ми з нею Стоiмо й розмовляем?

Така – то, друзi, справа, Таке в життi бува:
Спiвае безголосий, Мовчун не замовка!
Хотiв я вiд любовi Втiкати, поки час,
Даю Вам чесне слово! Аж тут – якраз…

Приспiв:

На трамвайнiй зупинцi Я зустрiв дiвча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваем…
Так чого ж оце ми з нею Стоiмо? – Бо кохаем!

Коли в далеких 1940–1950–х роках свiтом стрiмко облетiв кiнофiльм «Серенада сонячноi долини», до стрiчки якоi чудовi композицii написав американський кiнокомпозитор Гаррi Уоррен, а зiграв iх оркестр Гленна Мiллера, студентський музичний Львiв i гадки не мав, що у галицькiй столицi незабаром звучатимуть прекраснi iмпровiзованi джазовi мелодii. Пiонером нацiонального джазу, в якому звучав украiнський мелос, став Ігор Хома. 1955 року вiн мав свiй джазовий квiнтет, а 1957–го створив ансамбль «Ритм». Джазмени починали джазувати в польськiй школi, навпроти полiтехнiки.

У кiнцi 1950–х i на початку 1960–х рокiв рiдкiснi концерти «Ритму» у Львовi завжди проходили з аншлагами, ведучим усiх програм джаз – бенду був студент театральноi студii при театрi iменi Марii Заньковецькоi Богдан Ступка. Разом з Ігорем Хомою (фортепiано) бiля витокiв украiнського джазу стояв львiвський трубач Володимир Кiт. 1960 року з колективом «Ритму» вони обидва, а також Олег Хома (ударнi), Роман Гумецький (контрабас), Орест Довганик (саксофон) були единими представниками Украiни на Першому Всесоюзному джазовому фестивалi в Радянському Союзi (Тарту, Естонiя), де спiвали украiнську пiсню «На трамвайнiй зупинцi» Анатолiя Кос – Анатольського i Ростислава Братуня, яка вiдразу ж стала хiтом. Ігор Хома формував i розвивав iмпровiзацiйний джаз, орiентований на украiнський мелос.

Володимир Кiт: «Ми грали для свого задоволення, навiть мали вже там свое жiноче вар’ете. Хто знае, що було би далi, якби Хома не поiхав у Москву 1957 року на Всесвiтнiй фестиваль молодi i студентiв. Ось там його вразив почутий джаз. Повернувся до Львова i вiдразу приступив до виснажливоi роботи. Ми стали «Ритмом». Хома, треба вiддати йому належне, тримав руку на пульсi часу. Знав, що робити i як. Був жорстким, вимогливим, але справедливим. Багато iмпровiзували, додавали свого.

Уже 1959 року «Ритм» виконував чисто iнструментальну п’есу «Взяв би я бандуру» на два саксофони i ритмiчну секцiю. Зазвучало все цiкаво i незвично. Тодi репетицii ми вже проводили в музичнiй школi iменi Соломii Крушельницькоi, в нижнiй залi. Ігор попросив сприяння в цьому Анатолiя Кос – Анатольського, який очолював обласну композиторську спiлку. І вiн допомiг. Проте Хома прагнув вивести наш ансамбль на орбiту мiжнародного джазу. І це йому i нам вдалося!

1960 року «Ритм» уперше презентував украiнський джаз украiнською пiснею в Тарту (Естонiя) на Всесоюзному фестивалi джазовоi музики. Ось там ми виконували «На трамвайнiй зупинцi», яку спiвав учень Львiвського музичного училища Анатолiй Пацельд (вiн також непогано грав на саксофонi).

Ростислав Братунь був великим нашим симпатиком, «пропихав» нас на рiзнi святковi виступи, рекламував, де мiг, писав нам пiсеннi тексти. Взагалi, про Ростислава Андрiйовича залишилися лише найтеплiшi спогади».




Над морем



Вiрш Дмитра Павличка


Музика Володимира Івасюка




В морi я хотiв печаль свою втопить,
Я до моря вийшов рано – море спить.

І менi його будити стало жаль –
Залишилася менi моя печаль.

Ополуднi йду до моря i здаля
Бачу, що воно смiеться, як маля.

І менi його смутити стало жаль –
Залишилася менi моя печаль.

Уночi до моря знову я прибiг,
А воно ридало бiля нiг моiх.

І менi його самого стало жаль –
Залишилася менi моя печаль.

Свою першу пiсню «Колискова» юний Володимир Івасюк написав на вiрш тата – письменника. А невдовзi його увагу привернув вiрш Вiктора Миколайчука у газетi «Лiтературна Украiна», який 1966 року став пiснею «Вiдлiтали журавлi». Згодом Михайло Івасюк познайомив сина зi своiми студентами Чернiвецького унiверситету Володимиром Вознюком, Василем Бабухом i Богданом Гурою, з якими юний композитор написав «Вiдлуння твоiх крокiв», «Свiт без тебе» та «Баладу про мальви». «Червону руту», «Водограй», «Пiсня буде помiж нас», «Я пiду в далекi гори» Володя написав на власнi вiршi. Але в його серцi завжди жила мрiя спiвпрацювати зi справжнiм поетом – пiснярем. Коли композитор переiхав 1972 року до Львова, видавалося, що давня мрiя здiйснилася. Почав писати з Ростиславом Братунем (найбiльше, разом створили 30 пiсень), Богданом Стельмахом, Романом Кудликом… Усi народженi пiснi Івасюка увiрвалися в украiнську естраду тодiшнiх 1970–х широким бурхливим потоком, полонили слухачiв темпераментними ритмами i лiричними пристрасними iнтонацiями та захопили своею невимушеною легкiстю й iмпровiзацiею. Авторами слiв до пiсень Івасюка були також i визнанi метри украiнськоi поезii – Дмитро Павличко, Дмитро Луценко, Олесь Гончар, Степан Пушик…

Перший пiсенний текст Дмитра Павличка народився у 1957–му. Його назва «Над морем». Правда, пiснею вiн став через 10 рокiв, у 1967–му.

«Написав гарну, теплу та лiричну музику на нього Володя Івасюк, – стверджуе Дмитро Павличко. – Спецiально для Івасюка я нiчого не писав, мого вiрша вiн сам знайшов. Хоч менi завжди подобалася його творчiсть».

Дмитро Васильович також спiвавтор композитора Володимира Івасюка. На два його сонети «Далина» (1973 рiк) та «Над морем», Володя написав пiснi, якi i донинi звучать досить по – сучасному.

У листi вiд 6 жовтня 1974 року зi Львова до Киева Володя пише до Дмитра Павличка: «А оце звертаюся до Вас, Дмитре Васильовичу, з уклiнним проханням. Якщо вважаете, що можете мати зi мною якiсь творчi справи, то надiшлiть менi, будь ласка, декiлька своiх поезiй, спецiально написаних, як пiсеннi тексти. Буду вам дуже вдячний. Я певен, що вони викличуть у мене мелодii. Старатимусь, щоб пiснi вам моi сподобались. З глибокою й щирою повагою Ваш Володимир Івасюк».

Справдi, пiсня «Далина» сумна та трагiчна, е коротким романсом – роздумом. Образок сумного осiннього дня накладаеться на людськi почуття. Але десь там, за хмарами е свiтло…

108 пiсень (саме стiльки вдалося створити за свое коротке 30–лiтне життя Володимировi Івасюку) – дорогоцiнне надбання нашого народу, нев’януча окраса його духовноi культури. Доки живе пiсня, доти живе й народ. Доти житиме й генiй Володимира Івасюка. Є там i двi пiснi (i шкода, що лише двi, i, може, дякувати Боговi, що аж двi!) на вiршi Дмитра Павличка!




Намалюй менi нiч



Вiрш Миколи Петренка


Музика Мирослава Скорика




Я до тебе прийду через доли i гори,
Тiльки ти не розпитуй мене, не хвилюй.
Намалюй менi нiч, коли падають зорi,
Намалюй, я прошу, намалюй.
Намалюй менi нiч, коли падають зорi,
Намалюй, я прошу, намалюй.

Намалюй менi нiч, що зове i шепоче
Найдивнiшi слова, найпалкiшi слова,
В гамi барв пiднеси славу темноi ночi,
Що навколо зiрки розсiва!
В гамi барв пiднеси славу темноi ночi,
Що навколо зiрки розсiва!

А сама ти яка? Вечiр, день, а чи ранок?
Що на серцi? Чи промiнь, чи лiд?
Намалюй менi нiч, коли зорi багрянi
Вирушають у путь, щоб згорiть.
Намалюй менi нiч, коли зорi багрянi
Вирушають у путь, щоб згорiть.

Поезiя Миколи Петренка мае два крила: лiричне й фiлософсько – публiцистичне. Але вони, цi крила, не зумiли б пiднести його поезiю над виданнями, коли б не одухотворенiсть i щирiсть. І все ж iм’я поета широкому загаловi вiдоме насамперед завдяки десяткам пiсенних текстiв, котрi поклали на музику вiдомi львiвськi композитори. Серед написаного варто вiдзначити супершлягер «Намалюй менi нiч» з музикою Мирослава Скорика. «Карпати», «Ти забудь тi слова», «Калина приморожена», «Як цимбали обiзвуться», «Срiбнi кораблi», «Червона хустина», «Перепiлочка мала», «Якщо любиш Украiну», «Кажуть люди» – з музикою Мирослава Скорика, Володимира Івасюка, Анатолiя Кос – Анатольського, Богдана – Юрiя Янiвського, Вiктора Камiнського, Ігоря Бiлозiра визнавалися найкращими пiснями року, постiйно звучали по радiо й телебаченню, iз естрадних та театральних сцен.

Микола Петренко свiй вiрш написав 1962 року i дав його композитору Мирославовi Скорику. Той досить швидко створив музику.

«Нинi достеменно й сам не знаю, скiльки насправдi iснуе вже мелодiйних варiантiв пiснi «Намалюй менi нiч». Принаймнi про п’ять знаю точно, – зазначае Микола Петренко. – Вiрш я присвятив художницi Герi Левицькiй, яка написала мiй вдалий портрет у майстернi скульпторки Теодозii Бриж. Усi ми тодi були молодi, хотiли горiти i творити. Усе трапилося перед якоюсь вечiркою. Фана (так звали Теодозiю) ще лiпила щось, Генрiетта малювала, а я сумував, не мав, що робити. Фана тодi кинула менi: «Чого снуешся без дiла? Краще напиши менi i Герi вiрш!» І я справдi написав тодi два вiршi, один з яких опiсля був покладений на музику. Нинi в колишнiй майстернi, що на вулицi Мартовича, 5 у Львовi, де все писалося, лiпилося, народжувалося, знаходиться меморiальний музей скульпторки Теодозii Бриж.

Мирослав Скорик мав свiй власний ансамбль «Веселi скрипки» в консерваторii, який був першим виконавцем. Згодом виявилося, що ми спiльно цiею пiснею започаткували новий напрямок украiнськоi естрадноi пiснi. Звичайно, що це успiх i це велике щастя, що саме так воно й було. «Веселi скрипки» виступали на сценах не тiльки Львова, вони були постiйними учасниками гала-концертiв в Киевi та Москвi в Кремлi. Виступали з вiдомими солiстами Дмитром Гнатюком, Анатолiем Мокренком, Людмилою Божко, Борисом Жайворонком. Радiо та телебачення часто транслювали пiснi Мирослава Скорика, якi виконували «Веселi скрипки». А вершиною популярностi можна вважати участь пiснi «Намалюй менi нiч» в найбiльш престижнiй тодi телепередачi Радянського Союзу – «Голубому вогнику». Через якийсь час мiй вiрш якось потрапив у Канаду i Богдан Весоловський, який писав як довоеннi львiвськi естраднi пiснi, так i пiслявоеннi (потiм вiн емiгрував), написав власний варiант музики. Пiсня звучала там на хвилях украiномовних радiостанцiй i мала неабияку популярнiсть в США та Канадi. Канадцi видали й платiвку з ii записом, це також було у першiй половинi 1960–х. У текстi е слова «вирушають у путь, щоб згорiть…» У Весоловського все це вдалося драматизовано, ближче до сутi написаного. У 1970–х яскраво запалилася зiрка Сонi Ротару, вона повернулася до нашоi з Мирославом Скориком пiснi. Мабуть, мала потребу в цьому. В ii варiантi з живим оркестром «Намалюй менi нiч» найкраще з записаного будь – коли. Звучить вона й у музичному фiльмi «Червона рута», знятому 1971 року в Яремчi».




Не топчiть конвалiй



Вiрш Ростислава Братуня


Музика Мирослава Скорика




Приспiв:

Не топчiть, не топчiть конвалiй, (3)
Не… Не топчiть конвалiй.

Все в маленьких дзвониках пахучих,
Площа, вулиця, провулки, тротуари…
То весна у наступi могучiм
Скинула десантом iх iз хмари.

Приспiв.

Все спинилось, все здалось без бою:
І машини, i просто пiшоходи.
Вiд весни нiхто не ждав розбою,
Вiд конвалiй – от такоi шкоди.

Приспiв.

Але це було лише хвилину,
І вiдразу все на мiсце стало,
Наступ конвалевий линув i вiдлинув,
Жаль, що все це коротко так тривало.

Приспiв.

Не топчiть, не топчiть конвалiй, (2)
Не топчiть конвалiй. (2)

У Львовi, в 1963 роцi, композитор Мирослав Скорик створив вокальний ансамбль «Веселi скрипки», для якого написав ряд пiсень, що в той час були дуже популярними. У тих пiснях композитор започаткував новий напрямок украiнськоi естрадноi пiснi, де поеднав украiнськi iнтонацii та слово з ритмами джазу, танго, блюзу, халi–галi, босса-нови, що панували тодi у свiтi, але були маловiдомi в Украiнi. А пiсня «Не топчiть конвалiй» стала тодi дуже популярною.

Мирослав Скорик: «Наприкiнцi 1950–х рокiв у нас з’явилися новi музичнi течii iз Заходу, забороненi тут ранiше. Ми, студенти та молодь, сприймали це з великою цiкавiстю. Вiдтодi захоплююся джазом. Я навiть мав тодi у Львовi невеличкий ансамбль пiд назвою «Веселi скрипки», для якого писав пiснi. Цей ансамбль виконував рiзнi популярнi мелодii, а також джазовi твори. Я тодi написав чимало пiсень, зокрема такi шлягери, як «Намалюй менi нiч», перший украiнський твiст «Не топчiть конвалiй» – цi пiснi спiвали, пiд них танцювали – вони були дуже популярними. Потiм я вiдiйшов вiд того. Але тодi моiм завданням було – осучаснити тодiшню украiнську естраду, вивести ii з такого чисто народного, селянського лона та зробити, так би мовити, iнтелiгентнiшою. На жаль, до кiнця менi це не вдалося…

На початку 1960–х пiсля навчання в аспiрантурi у Москвi я приiхав на роботу до Львова. Тодi всi захоплювалися джазом, який був до другоi половини 1950–х заборонений. А тут його щойно дозволили! Я також був пiдкорений тими ритмами. Створив вокально–iнструментальний ансамбль «Веселi скрипки». Пiснi, якi написав для нього, були дуже популярнi. Одна з них – «Не топчiть конвалiй», перший украiнський твiст».

Що цiкаво, своi першi кроки на естрадi юний Володимир Івасюк робив з творами Мирослава Скорика. Ось як про це згадуе Михайло Івасюк у книзi «Монолог перед обличчям сина»: «Восени 1964 року Володя згуртовуе кiцманських хлопцiв i дiвчат з музичноi школи i створюе вокально-iнструментальний ансамбль «Буковинка» – один iз перших колективiв республiки на початку 1960–х рокiв. До його складу входять, мiж iншими, дiвчата з гарними голосами: Л. Шкуркiна i Л. Сазонова, тенор приемного тембру М. Калинчук та iн. На фортепiано грае сестра Галинка, на скрипцi й гiтарi – Володя, кларнетi – С. Клевчук, баянi – Є. Синько. Із творiв сучасних композиторiв, якi культивували жанр пiснi, романсу, вiн з особливим задоволенням виконуе пiснi Мирослава Скорика («Карпати», «Не топчiть конвалiй», «Намалюй менi нiч»), звертаеться до творчостi Олександра Бiлаша та Платона Майбороди, якi в той час набирали значного розголосу».




Незрiвнянний свiт краси



Вiрш Анатолiя Фартушняка


Музика Левка Дутковського




Юнiсть смерек,
Мов незрiвнянний свiт краси.
Черемош хвилями пiсню награе,
Ватри горять на полонинi, нiби цвiт,
Мрiя i радiсть, i щастя в них мое.

Приспiв:

А сонце навкруг,
Далеко лине пiсня понад краем.
Далеко синi гори за плаями,
Гори, гори, там вдалинi.

Голос трембiт
Над верховинами дзвенить,
Променем, зорями в небо, ген злiта.
Велич Карпат – це моя гордiсть i краса,
Чистими веснами серце розквiта.

Приспiв.

Осiнь 1969 року. Левко Дутковський проводив на сценi Вижницького районного Будинку культури зведену репетицiю з оркестром та жiночим вокальним ансамблем. Як завжди, сидiв за пiанiно, а навпроти нього стояли дiвчата i спiвали щойно вивчену пiсню. «Раптом на сценi з’явився Василь Зiнкевич з юнаком, який навчався на вiйськових курсах водiiв при Будинку культури, – каже Левко Дутковський. – Узагалi, стороннiм бути присутнiми на репетицiях «Смерiчки» я не дозволяв, але для хлопцiв – курсантiв, якi мали йти в армiю, робив виняток, тож пiд час перерв мiж заняттями вони тихенько сидiли у залi. Серед них був i юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього вiн трохи спiвав у шкiльному хорi. Голос його менi сподобався, але у нього, звiсно, не було ще досвiду вокального спiву. Я взяв Назарiя у «Смерiчку».

«У нього був неповторний голос, – додае поет Анатолiй Фартушняк. – Отож у Левка визрiла думка написати спецiально для Назарiя пiсню. «Анатолiю, е цiкава i водночас нелегка робота», – мовив якось Левко при зустрiчi. – Йдемо до пiанiно, спробуемо щось створити. Якщо пiсня вдасться, вже й з виконавцем визначився… Вiн почав награвати варiанти нових музичних мелодiй. Час вiд часу перепитував: а якщо зупинитися ось на цьому?.. Я висловлював власну думку, хоч у нотах не розумiвся. Все ж вiдчував душею, який музичний хiд спрацюе краще. Усе – таки пощастило вiдшукати мелодiю, що вiдтворювала велич i красу вiчно молодих Карпат. Мною невдовзi були покладенi на музику слова. Запропонували новинку Назарiю. Пiсня «Незрiвнянний свiт краси» була досить складною для солiста – початкiвця. Та щоденна робота над постановкою голосу, любов до прекрасного зробили свою справу.

«Незрiвнянний свiт краси» за короткий перiод стала у карпатському регiонi досить знаною. Особливо пiсля того, як на телеекранах з’явився музичний фiльм «Червона рута», де Назарiй ii виконуе. Услiд за пiснею Володимира Івасюка «Червона рута», яка стала переможцем телефестивалю «Пiсня–71», «Смерiчку» запросили в Москву на телефестиваль «Пiсня–72» з пiснею «Незрiвнянний свiт краси». Однак Левко Дутковський, iз власних мiркувань, наполiг, щоб там звучав твiр Володимира Івасюка «Водограй». І знову була трiумфальна перемога в межах Союзу. Пiсля виступу «Смерiчки» Івасюк пiдiйшов до Левка Тарасовича iз сувенiрним фортепiано i сказав: «Ця нагорода повинна була належати тобi…».

«Через мiсяць пiсля народження пiснi «Незрiвнянний свiт краси» на Чернiвецькiй студii телебачення звукорежисер Василь Стрiхович записав ii, – констатуе Левко Дутковський. – Назарiй, почувши свою першу фонограму, був дуже щасливий. Навiть пiсля вступу до Чернiвецького унiверситету Яремчук не покидав «Смерiчки». Вечорами потягом приiжджав на репетицii у Вижницю. Коли бачив, що у Будинку культури, де я проводив репетицii, свiтилися вiкна, радiв, що приiхав не даремно. Частенько пiсля пiзнiх репетицiй Яремчук уночi вже не йшов додому, у село Рiвня, а ночував у мене, де його гостинно зустрiчала i пригощала моя дружина Алла, яку Назарчик обожнював. Варто сказати, що не забувала про мене i Марiя Дарiiвна, мати Назарiя. Вона навiть привiтала мене з прийдешнiм 1971 роком та щиро подякувала за мою турботу в творчому становленнi ii сина Назарка. На жаль, це була остання ii листiвка – подяка. А з Назарiем вокалом я займався понад 12 рокiв».




Неспокiй



Вiрш Дмитра Луценка


Музика Володимира Верменича




Вже над мiстом вогнi
Зацвiли, як у лузi ромашки,
Задрiмали квартали,
Та менi лиш спокою нема.
Сам не знаю чого
На душi так тривожно i важко,
Сам не знаю чого
Знову душу неспокiй пройма.
На душi так тривожно i важко,
Сам не знаю чого
Знову душу неспокiй пройма.

Може, серце мое
Розтривожили чари веснянi,
Може, стежку до тебе
Я у травах зелених згубив.
Я тобi лиш однiй
Признавався на щастя в коханнi,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навiк полюбив.
Признавався на щастя в коханнi,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навiк полюбив.

Ти до мене прийди
У вiнках чорнобривоi ночi,
Пригорнися до серця,
Хай вiд щастя воно засiя.
Я ж чекаю тебе,
І до ранку не спатимуть очi,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.
І до ранку не спатимуть очi,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.

Коли Дмитро Луценко i його дружина Тамара 1963 року отримали в Киевi невеличку, але з усiма вигодами квартирку, коли поета прийняли до Спiлки письменникiв, як грiм серед ясного неба – смерть iхньоi донечки Лариси. Ще в школi на перервi штовхнув розбишака – хлопець (не знае й досi, що став, отак жорстоко поступивши, убивцею) у спину, й летiла безвинна дiвчина через три – чотири сходинки цiлий поверх i голiвкою бухнулась об цементну колону. Ослiпла, не бачить лiнiйок у зошитi, заплакала. У медпунктi приклали до чола ефiр, щоб охолодити, наче вiдпустило. Та струс мозку був великий, затемпературила. Невiдкладна допомога вже приiхала додому, звелiли лежати п’ять днiв, а потiм показали лiкаревi. Так все й виконали, порушень не виявили… Тодi вдалося врятувати. Але через два роки травма дала про себе знати: стався крововилив у шлунок. Згорiла нещасна мучениця… Температура полiзла догори вище рисочок на термометрi… Розплавила кровоноснi судини…

«Залiзо не витримуе, бо з’iдае його iржа. А я витримала, яким чудом не опинилася в будинку для божевiльних, не знаю… Вдень тримаю себе в руках, бо чоловiк мiй ледь животiе, а вночi кричу увi снi несамовито… У першi днi Дмитро Омелянович нiби збожеволiв, не чув нiчого i не бачив нiчого… Лише писав, писав… До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно – гiрких злив, – каже Тамара Луценко. – Отак день i нiч. Пив тiльки лiки i мiнеральну воду. Всю гiркоту виплескував на папiр. Десятки пiсень було написано пiсля вiчноi розлуки з донечкою: «Ночi» з Анатолiем Пашкевичем, «Неспокiй» з Володимиром Верменичем (як гарно цю мелодiю колись виводив Костянтин Огневий), «Смереки» з Анатолiем Кос – Анатольським, «Прощання» з Платоном Майбородою, «Спогад» зi Степаном Сабадашем… Вiсiм iнфарктiв перенiс батько пiсля смертi доньки. За характером був вiчним оптимiстом, нiколи не скаржився. Інколи мiг сказати: «Подумаеш, вiсiм iнфарктiв! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду багато часу…

Тодi упевнилась, що, хоч яке життя багате та прекрасне чи й важке, а щастя людське – в легкому кiнцi, в раптовiй, без мук, смертi».

«Прослуховую магнiтофонну плiвку: «Неспокiй». Музика Володимира Верменича, нiжна i сумна, як слова до цiеi лiричноi пiснi, написаноi пiсля трагiчноi втрати юноi доньки Лариси, – з сумом додае Дмитро Гнатюк. – Тяжке горе пережив бiдний батько i все ж знаходив сили творити.

Чому вiн запропонував ii менi? Бо вiдчував душею, який виконавець потрiбний, який артист зможе донести до слухача його поетичний задум. Дмитро Омелянович поважав i любив артистiв, оточував себе ними, дружив з ними. І не раз казав, що кожна пiсня мае й третього спiвавтора – гарного, душевного виконавця, який понесе пiсню в люди…»

«Стоiть тепер на Байковому цвинтарi на бiлому мармуровому постаментi, що як шматок ii рояля, наша лебiдка в бiлоснiжному вечiрньому вбраннi i тримае у нiжнiй руцi скрутку нотного аркуша, нiби зiбралась на вiдповiдальний концерт у пишному зеленому театрi, – з невимовним смутком продовжуе Тамара Луценко. – А один аркуш упав, зiбганий, на рояль, символiзуючи обiрване життя i надii. Кому вiн знадобився? Невiдомо… Та не стало його… Забрали… Сумно…

А думалось тодi, що робимо для неi, дорогоi, незабутньоi…»




Ображайся на мене, як хочеш



Вiрш Василя Симоненка


Музика Юрiя Гуляева




Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твоi очi
І волосся твое сумне.

Хай досада чи гнiв жеврiе,
Хай до слiз я тебе озлю –
Ти для мене не тiльки мрiя,
Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас вiки.
Все вiддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моiх течiю –
Я люблю твоi очi, i брови,
І поставу, i вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твоi очi
І волосся твое сумне.

Серед найдорожчих та безцiнних архiвiв, якi свято береже родина Смолянських, особливе мiсце належить темi Василя Симоненка. Юрiю Васильовичу, талановитому театральному режисеровi й виконавцю, пощастило протягом кiлькох рокiв близько знати поета i журналiста, спiлкуватися з його колегами. Ще за життя Василя Андрiйовича випала нагода торкатися його творчостi, пiзнiше – чимало прислужитися ii популяризацii.

Пощастило Юрiй Смолянському стати очевидцем народження пiснi украiнською мовою легендарного спiвака, який мав i композиторськi здiбностi, на вiрш Василя Симоненка: «…У шiстдесятих роках на сценi Черкаськоi фiлармонii досить часто виступали видатнi митцi з Киева. Якось приiхав i Юрiй Гуляев, а саме перед цим я роздобув пластинку, на якiй вiн записав романс на вiрш Василя Симоненка «Ображайся на мене, як хочеш…». Продивившись програму (менi тодi доручили вести концерт столичних гостей), я попросив Юрiя виконати цей романс, додав, що це сприятиме успiховi, адже Симоненко писав цi поезii, живучи в Черкасах.

– А я про це не знав, – сказав спiвак, – кiлька рокiв тому, не пам’ятаю, в якому мiстi, зайшов до книгарнi. Привабила обкладинка i назва «Тиша i грiм». Я сiв, розгорнув i зразу ж вразили слова «Ображайся на мене, як хочеш», так i почалася моя композиторська дiяльнiсть, написав романс, кажуть, що вдало. Хочу написати ще кiлька творiв iз циклу «Тиша i грiм», але не знаю, чи потрiбнi моi композицii людям.

Я сказав, що потрiбнi, а Юрiй просяяв своею чарiвною усмiшкою:

– Побачимо. Гайда на сцену…

Не знаю, чи встиг, бо його молоде i щире серце теж зупинилося рано…»

Чи не найкращi роки свого життя провiв росiянин Юрiй Гуляев в Украiнi. У нашiй столицi народився його единий син Юра. Й досi звучить звiдусiль «Киеве мiй!», натхненником якоi був саме Гуляев. Та й розмовляв i спiвав украiнською так, що нiхто б нiколи не повiрив, що вiн не украiнець!

Василь Симоненко 28–лiтнiм пiшов за межу вiчностi. До болю, до жалю невимовного ще дуже й дуже молодим. Так вiдмiряно було Василевi Богом. Коли б йому доля вiдмiряла бiльше прожити на землi, котра була для нього «нiби казка», скiльки б ще цiкавого та незвiданого змогли б ми прочитати, написаного ним. Вiдтак нiби пророк таким молодим написав про самовiддане глибоке кохання у вiршi «Ображайся на мене, як хочеш», де лунае заклик поета прожити життя, не розмiнюючи кохання на дрiбницi:

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас вiки.




Очi волошковi



Вiрш Анатолiя Драгомирецького


Музика Степана Сабадаша




Я iду багряним садом,
Туман ляга на лист опалий.
Тут колись ходили рядом,
А навкруги весна буяла.

Приспiв:

Ой ви, очi волошковi,
Мов троянди пелюстки – вуста,
Стан твiй нiжний, смерековий,
Ти – веснянка моя чарiвна.

Не забуть менi тi ночi –
Цiлунок губ твоiх медовий.
І тепер так серце хоче
Твоi вуста вiдчути знову.

Приспiв.

Днi iдуть, лiта минають,
Душа зове – прийди, кохана!
Ти повернешся, я знаю,
Моя любов, моя жадана.

Приспiв.

Йшов 1965 рiк. Композитор Степан Сабадаш звернув увагу на вiршi молодого поета Анатолiя Драгомирецького, якi надрукувала газета «Радянська Буковина». «Це, мабуть, вiд Бога, що Степан Олексiйович помiтив мене першим i запросив до себе в гостi, – на вiдстанi багатьох рокiв про це розповiдав Анатолiй Драгомирецький. – Мешкав вiн, тодi вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пiснi «Марiчка» та «Пiсня з полонини»), на вулицi Суворова у Чернiвцях. Звичайно, я неймовiрно хвилювався. Зустрiла мене Сабадашева дружина – Рада Петрiвна i провела в творчий кабiнет композитора. Степан Олексiйович тут же взявся за справу i награв менi на фортепiано якусь чарiвну мелодiю, яка вiдразу ж сподобалася. Не могла не сподобатися, адже це був чорновий варiант майбутнiх «Очей волошкових»! Тодi несподiвано Сабадаш сказав менi: «Я б хотiв, щоб ви, Толю, на цю музику написали слова». Почуте мене вразило неймовiрно: вiн – маститий музичний корифей, а я – нiхто! Та й вiршi писав тодi просто так, для себе. А тут мова йде про пiсню.

Через якийсь час щось накинув i поiхав до Сабадаша. Тодi й гадки ще не мав, що лише восьмий варiант «Очей волошкових» стане пiснею, усi попереднi Сабадаш забракував. Правда, у вiршованому текстi е й велика доля Степана Олексiйовича, адже, окрiм мелодii, вiн написав ще й приспiв. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкiльний завуч, якраз тодi уперше звучала пiсня по радiо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав i плакав… Із вдячностi як Сабадашевi, який шлiфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так i Дмитровi Гнатюку, який спiвав так, що хотiлося слухати й слухати. Подiбне вiдчуття залишилося й досi, хоч з тих пiр минуло бiльше сорока лiт. Вiдчувши справжнiй смак, я з легкоi руки Степана Олексiйовича Сабадаша написав декiлька сотень пiсенних текстiв».

А ось як це все бачив Степан Сабадаш: «Я повертався з семiнару зi столицi у Чернiвцi потягом. Менi акомпанувала студентка музучилища. Прiзвища не пам’ятаю, звали Оленою. Ми iхали в одному купе, i дiвчина запитала, чому я такий сумний. Менi ж не давала спокою щойно написана музика, i я подiлився думками. Олена з розумiнням справи поспiвчувала i подивилася на мене такими чарiвними привороженими очима, а губи в неi були наведенi червоним кольором, i в мене в такт мелодii вирвалося: Ой ви очi волошковi, Мов троянди пелюстки – вуста, Стан твiй нiжний, смерековий, Ти – веснянка моя чарiвна… Доки ми заiхали в Чернiвцi, був написаний приспiв i заспiв. Директор центру народноi творчостi викликав мене i повiдомив про поiздку разом з вокальним ансамблем «Марiчка», яким я керував, на Декаду украiнськоi культури в Росiю. Було б добре, якби там прозвучала якась нова пiсня. Я ж розповiв про щойно написане. Директор парирував: «Друже мiй, пиши музику, а ось за слова не берися. Що це – «потяг», «поцiлунки»? Це ж профанацiя! Тему пiснi треба винести десь на природу». Так мене познайомили з молодим здiбним поетом Анатолiем Драгомирецьким. Ось вiн i написав текст, узявши за основу природу, i залишив мiй приспiв. Так все i вийшло.

Прем’ера пiснi вiдбулася в Ленiнградi, а згодом я спiвав ii у Москвi, де в залi сидiв сам Леонiд Іллiч Брежнев i стоячи аплодував почутому. «Очi волошковi» ансамбль «Марiчка» для Генсека того вечора виконав тричi пiдряд на «бiс».




Очi на пiску



Вiрш Юрiя Рибчинського


Музика Ігоря Поклада




Розлуку до моря в долонях
Самотньо i сумно несу я.
Щоденно, щоночi
Я очi на березi моря малюю.
Малюю я очi, що схожi на давню,
На зоряну осiнь.
А море, а море цi синii очi
В безодню вiдносить,
Вiдносить i не вертае.
Море.

Приспiв:

Ти поверни менi
Його очей вогнi.
Той свiтлий Вересень,
Ти поверни.
Ти поверни менi
Дощi i радощi.
Ти поверни менi
Щасливi сни.

А море смiеться в обличчя
Холодною пiною, море.
І чайки печально i сумно
Кричать про розлуку i горе.
Малюю, малюю тебе на пiску,
Але море шалене,
Як злодiй краде, смiючись,
Твоi зорянi очi у мене;
Вiдносить i не вертае.
Море.

Приспiв.

Пiсня написана 1968 року. Якраз тодi Юрiя Рибчинського та Ігоря Поклада пiсля закiнчення вузiв (поет навчався на фiлологiчному факультетi Киiвського унiверситету, а композитор – у Киiвськiй консерваторii) закликали до служби в лавах радянськоi армii. Обидва потрапили в Ансамбль внутрiшнiх вiйськ Украiни.

«До того я писав тiльки росiйською мовою, – вiдверто зазначае Юрiй Рибчинський. – І в армii всi розмовляли тiльки росiйською. І тут я вперше вiдчув, що не маю з ким спiлкуватися рiдною мовою. Лише сни бачив i вiдчував украiнськими. Мабуть, настав той час, коли в менi визрiла нагальна потреба писати вiршi украiнською. Коли Ігор Поклад награв мелодiю, яка мала стати пiсенною з моiм вiршем, у мене вiдразу народився початок: «Розлуку до моря в долонях Самотньо i сумно несу я. Щоденно, щоночi Я очi на березi моря малюю…» У цих словах уже була музика. Прочитав його колезi. Ігор сказав: «Цiкаво, в тому щось е». Так досить швидко народилася пiсня. Ми ще не встигли ii нiкому показати i запропонувати, як на гастролi приiхала Тамара Мiансарова. Вона якраз переiхала з Москви до Донецька, де працювала у мiсцевiй фiлармонii.

Ми з Ігорем у вiйськовiй формi пiшли на концерт. Пiсля його завершення пiдiйшли до спiвачки i показали iй «Очi на пiску». Мiансарова хоч i народилася в украiнському Кiровоградi (дiвоче прiзвище Ремньова), проте в ii жилах текла росiйська кров, тому попросила зробити росiйський варiант. Уже наступного дня вона його отримала з незвичною назвою «Глаза на песке», щось подiбне до «Облако в штанах».

Коли робив переклад, то вiдчув, наскiльки близькi менi рядки рiдною мовою i як вони нiяково звучать у перекладi. Наприклад: «Ти поверни менi дощi i радощi…» Хто розумiеться в поезii, той вiдразу почуе i вiдчуе це. Росiйською ж «дожди i радости» – уже не те… І таких поетичних слiв було багатенько.

Так народилася перша пiсня, яка зробила менi iм’я. У той час були два популярних твори, якi звучали звiдусiль – «Эти глаза напротив» i «Глаза на песке». Мiансарова мала унiкалий тембр голосу i унiкальний дiапазон. Їi любили, ii чекали, ii намагалися наслiдувати. Нiколи не забуду, як на одному з конкурсiв 1970 року 70 вiдсоткiв конкурсантiв спiвали «Глаза на песке».

Щоб закрiпити досягнуте, ми з Ігорем Покладом вiдразу ж написали для Тамари Мiансаровоi ще одну пiсню «Забудь». Цi двi пiснi стiльки звучали i iх виконували стiльки виконавцiв, що авторських гонорарiв я почав отримувати вдвiчi бiльше, анiж на редакторськiй роботi. Я вiдчув смак i з 1970 року пiшов на творчу роботу. А до того короткий час працював спочатку на Украiнському радiо i телебаченнi, а потiм у журналi «Будiвництво i архiтектура», де була пожежа i де згорiла моя трудова книжка, яку я навiть не поновлював.

Що ж до украiнського варiанту «Очi на пiску», то вiн дав менi натхнення писати рiдною мовою, я вiдчув смак у цьому. Я вiдчув, що буду займатися цiею справою, яка стала метою i змiстом усього життя. Ця пiсня з тих, якi не залежать вiд часу. Пройшли роки, пролетiли десятилiття, вона своеi актуальностi не втратила. І не втратить. Хоч спiвавали «Очi на пiску» Надiя Пащенко та iншi виконавцi, тепер думаеться, що варто, може, ii було запропонувати Софii Ротару, чи комусь iншому».




Пiсня про вчительку



Вiрш Андрiя Малишка


Музика Платона Майбороди




Сонечко встае, i шумить трава,
Бачу стежку, де проходиш ти, рiдна ти.
Вчителько моя, зоре свiтова,
Звiдки виглядати, де тебе знайти?
Вчителько моя, зоре свiтова,
Звiдки виглядати, де тебе знайти?

На столi лежать зошитки малi,
Дiтвора щебече золота, золота,
І летять, летять в небi журавлi,
Дзвоник нiби кличе молодi лiта.
І летять, летять в небi журавлi,
Дзвоник нiби кличе молодi лiта.

Скiльки пiдросло й полетiло нас
На шляхи землi, в ясну блакить, у блакить,
А що в тебе знов та дорiжка в клас,
Пiд вiкном у школi явiр той шумить.
А що в тебе знов та дорiжка в клас,
Пiд вiкном у школi явiр той шумить.

Двох синiв твоiх узяли фронти,
Воювали, не лiчили ран, тяжких ран,
В партизанську нiч посивiла ти,
Як в морози сивi непожатий лан.
В партизанську нiч посивiла ти,
Як в морози сивi непожатий лан.

Знов приходить юнь i шумить трава,
Пiзнаю тебе я при вогнi в нашi днi,
Вчителько моя, зоре свiтова
На Вкраiнi милiй, в рiднiй сторонi.
Вчителько моя, зоре свiтова
На Вкраiнi милiй, в рiднiй сторонi.

Кажуть, що всi професii йдуть вiд учителя, школи. Багато людей вдячнi школi за ту мудрiсть, яку вони там здобули, за пiдготовку до подолання життевих труднощiв. Цi поетичнi рядки ще раз нагадують, що школа – осередок усього доброго й свiтлого, тож треба цiнувати ii й тих, хто несе свiтло знань.

Чотирнадцятирiчним юнаком приiхав Платон Майборода у Запорiжжя, де продовжував навчання в середнiй школi № 36. Тут вiн iз захопленням керував шкiльним самодiяльним оркестром, який став кращим у мiстi, терпляче навчав юних оркестрантiв гри на мандолiнi, балалайцi, гiтарi, вчив iх музичнiй грамотi, розписував партii п’ес для оркестру, спiвав у хорi. Шкiльна вчителька Олена Павлiвна Дзивакiвська помiтила захоплення чубатого юнака i, нiби вгадавши у своему учневi майбутнiй талант, приносила йому книжки з музики. Учителька оточила Платона увагою, добротою, материнським пiклуванням i теплом.

Вдячнiсть цiй людинi, яка стала для композитора рiдною на все життя, Платон Іларiонович задушевно i просто висловив у «Пiснi про вчительку». Вiн написав ii у 1967 роцi на вiрш поета Андрiя Малишка. Пiсня вiдразу полюбилася.

І тепер, коли чуеш цю музику в безпосередньому звучаннi дитячих голосiв, нiжно завмирае пам’ять про нашу першу добру вчительку.

Спогади вчительки поета: «У другому класi на торбинi Андрiй друкованими лiтерами написав свое iм’я i прiзвище. По iменi та прiзвищу його називали лише ми, вчителi. Для iнших вiн був просто Дуся, Дуся Базелик. На уроках любив пустувати, але коли я раптом запитувала, то вiдповiдав правильно. Траплялося iнодi й таке, що не знав вiдповiдi на запитання. Для нього це був великий сором, вiн страшенно переживав i тримався вiдлюдькувато аж до наступного дня. У кiнцi навчального року дiти здавали своi книжки. Андрiевi пiдручники завжди були чистi й охайнi, i кожен учень хотiв iх потiм одержати».

Слово вчителя. Андрiевi Самiйловичу таланило в життi зустрiчати добрих i чуйних людей. Вiн з вдячнiстю згадував своiх учителiв у школi, технiкумi, iнститутi. Вiрш «Вчителька» присвячено улюбленiй учительцi Платона Майбороди, друга поета, Оленi Павлiвнi Дзiвакiвськiй, з якою Майборода спiлкувався до останнiх днiв ii життя.

«Пiсня про вчительку» – пiсенний шедевр. Ще нiкому не вдалося створити кращоi пiснi на цю тему. Не одне десятирiччя лунае вона у всiх школах Украiни на святi останнього дзвоника i ще довго звучатиме. Адже вона – це вдячнiсть Вчителю за його служiння народу! «Школярських днiв нам не забуть нiколи, не проказати iх, не проспiвати», – писав поет.

«Вчителько моя, зоре свiтова» – у кого цi слова не лунали на шкiльних уроках музики?

Андрiй Малишко дуже шанував своiх вчителiв Обухiвськоi школи. І вiршi Андрiй Малишко почав писати ще в школi. «Я шаную i люблю, – писав вiн, – найбiльше три професii – хлiбороба, вчителя i лiкаря. Без хлiбороба не може людина iснувати, без вчителя вона буде темною i увесь свiт темний, без лiкаря – цього бога здоров’я – коротким i невтiшним стало б ii життя».

Зворушливою «Пiснею про вчительку», музику до якоi написав Платон Майборода, поет низько вклонився всьому вчительству за його плiдну роботу. Їi спiвають на шкiльних випускних вечорах, i в буднi. Це улюблена пiсня i вчителiв, i учнiв, нинiшнiх i колишнiх.




Плаче захмарене небо



Вiрш Олександра Димиденка


Музика Ярослава Вишиваного




Плаче захмарене небо, В роздумах клени сумнi…
«Нам зустрiчатись не треба» – Стиха ти мовив менi.

Приспiв:

Словом мене не пораниш, Вiрнiсть тобi не згублю;
Хоч ти мене покидаеш – Знай, що тебе я люблю.

Хай на полях громовиця, Я не втоплюся в журбi;
Часто менi будуть сниться Очi твоi голубi.

Приспiв.

Падають сльози, як роси, Зрада пече без вогню.
Серце мое не попросить В тебе нi крихти жалю.

Приспiв.

Бiльше побачень не буде – Рiзнi нам ляжуть путi;
Серце мое не полюбить Бiльше нiкого в життi.

Приспiв.

Справжне то щастя кохати, Раз його доля дае.
Як же посмiв ти стоптати Перше кохання мое.

Приспiв.

Першi пiснi Ярослав Вишиваний почав писати ще пiд час навчання у Теребовлянському культосвiтньому училищi. Грав на баянi, трубi, скрипцi, гiтарi. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернiвецькому унiверситетi, куди 1961 року вступив на фiлологiчний факультет. Мелодiя, яку час вiд часу собi намугикував, сидiла в ньому давно. Якось наспiвав ii своему однокурснику Сашковi Димиденку, уродженцю Сумщини. Вiн видiлявся серед нас тим, що мiг говорити вiршами «на ходу», римував дуже легенько i просто. За якийсь короткий вечiрнiй час у студентському гуртожитку народилася пiсня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962 року.

Пiсня вiдразу ж полетiла в люди, стала народною, особливо в Галичинi, а з великоi сцени вона так i не зазвучала у виконаннi популярних естрадних колективiв та спiвакiв.

«Я пробував опублiкувати «Плаче захмарене небо» в рiзних виданнях. Але всюди тодi, на початку 1960–х рокiв, отримував одну i ту ж вiдповiдь: пiсня песимiстична i не вiдображае комунiстичноi радостi. Проте твiр пiшов у народ, незважаючи на те, е там щось з комунiстичноi радостi чи нема, – визнавав Ярослав Вишиваний. – Їi залюбки виконували студентськi вокальнi ансамблi Чернiвецького унiверситету, в яких я працював художнiм керiвником. Спочатку це була «Лiрика», потiм – «Вишиванка». Ще зi студентських рокiв, вiд першого курсу, та й пiзнiше – вже пiд час роботи в унiверситетi, керував студентським хором.

Коли чув свою пiсню на весiллях, у ресторанах чи деiнде, вiдчував неймовiрну радiсть, адже й досi ii вважають народною, а це найвища подяка авторам. Подiбне вдаеться одиницям. У нашiй спiвучiй iсторii понад сотнi тисяч пiсень, бiльшiсть з яких сумнi. Так, ми не мали особливо з чого тiшитися… Тепер «Плаче захмарене небо» iснуе в десятках своiх варiантiв. Хтось чув – недочув, перекрутив по – своему, мiсцями видозмiненi слова, переставленi куплети… Але мелодiя та змiст – тi ж! Я особливо десь не висовувався i не доводив, що е ii автором. Хоч було рiзне. Чув ii i на Львiвщинi, Буковинi, Волинi, Тернопiллi… Хоч себе особливо нiде не афiшував, поводився скромно.

У Чернiвцях я познайомився з Михайлом Ткачем, який тодi мав неймовiрний успiх зi своею «Марiчкою» (музика Степана Сабадаша). Михайло Миколайович дав менi вiршi «Ой, не рiж косу». Я написав музику, кажуть, що непогану. Пiсня 1963 року була опублiкована в журналi «Ранок». А пiзнiше на цi ж слова написав свiй варiант наш корифей Олександр Бiлаш. До мене доходили чутки, що Олександр Іванович визнавав мою мелодiю, яка вдалася краще. Але сам я того не чув вiд нього, тому це залишилося на рiвнi чуток. Потiм я також писав пiснi на вiршi рiзних поетiв. Але якогось аж такого великого успiху вони не мали. Викладав я майже 30 рокiв в Чернiвецькому унiверситетi.

А ось як згадувався той жовтень 1962 року авторовi вiрша незабутньоi пiснi «Плаче захмарене небо» Олександровi Димиденку: «І справдi, Ярослав Вишиваний (мiй одногрупник та спiвмешканець у студентському гуртожитку) прийшов неймовiрно зажурений. Вiн розлучився з коханою дiвчиною… «Давай, твоi почуття вiдтворимо у пiснi», – сказав я товаришевi. Той обдумав, заспокоiвся, наспiвав менi мелодiю. Я ж не забарився i вилив усе у вiршi. Ось так народилася гарна пiсня».




Сину, качки летять



Вiрш Михайла Ткача


Музика Олександра Бiлаша




На свiтанку мати сповивала сина
В час, коли про долю зорi лебедять:
– Глянь, моя дитино, через Украiну,
Через нашу хату вже качки летять…

На свiтанку сину нашептала мати:
– Пiд Чумацьким шляхом чумаченьки сплять.
Встань, моя дитино, через Украiну,
Через нашу хату вже качки летять.

На свiтанку, сину, буду наслухати,
Коли в небi сивiм крила зашумлять.
Прилiтай, дитино, через Украiну,
Через нашу хату вже качки летять.

На свiтанку, сину, важко не дiждати,
А ще важче в ночi очi видивлять.
Не блуди, дитино! Через Украiну,
Через нашу хату вже качки летять.

Кожна пiсня Олександра Бiлаша мае свое обличчя. Їi не сплутаеш iз творами iнших композиторiв, але дивина його мистецькоi самобутностi полягае в тому, що, маючи певнi спiльнi риси, його солоспiви й хори зовсiм несхожi один з одним. В кожнiй пiснi, в кожному його творi вiдлунюеться украiнська мелодика, е щось сонячне, iскристе, вiртуозне, побудоване на звичайнiй для автора елегiйнiй основi.

Поетичний свiт цих творiв завжди в гармонii та едностi з тонким лiризмом музичних образiв. Мелодii широкi й спiвучi. «Я з пiснi народноi вирiс», – писав про себе Олександр Іванович. І тому вiчний украiнський мелос цвiте в музицi маестро, як полтавськi сади навеснi. І всi ноти тут, навiть низькi, басовi – високi й свiтлоноснi.

Як же створювались його пiснi? Звичайно, по – рiзному. Однi, як пiсенний шедевр «Сину, качки летять», буквально за лiченi хвилини, на одному диханнi. «Як прорвало, – зiзнавався композитор, – тiльки встигай записувати». Іншi мучили його мiсяцями, а чи й роками. У бiльшостi ж випадкiв пiсня починалася з вiрша, який повинен був «запасти в душу», «зачепити» композитора i «не вiдпускати» його доти, поки не зазвучать вiршованi рядки неповторною мелодiею. За звичаем композитор «шукав» своi мелодii за роялем: вiн дуже любив iмпровiзувати.

Нiчого випадкового у нашому життi не стаеться! Коли у Киiвськiй фiлармонii вiдбувався перший авторський концерт молодого Олександра Бiлаша, то його творчий побратим i спiвавтор багатьох популярних пiсень поет Михайло Ткач у своему вступному словi зазначив, що найбiльше листiв на киiвську адресу композитор одержуе вiд своеi матерi, i кожний лист закiнчуеться словами: «Сину, качки летять…» Наступного дня всi столичнi газети, якi звiтували про подiю, винесли в заголовок i обiграли в текстi цю фразу. Михайло Миколайович кiлька рокiв виношував iдею написання музичного твору. Якось приiхав до Олександра Бiлаша у Ворзельський будинок творчостi композиторiв i рiшуче заявив: «Сьогоднi ми, нарештi, напишемо цю пiсню!» Той не заперечував: мовляв, давай вiрша.

Сам пiднявся на другий поверх вiдпочивати. Коли Михайло Ткач закiнчив поезiю «Сину, качки летять», розбудив Бiлаша: «А тепер слухай i шукай мелодiю!» Композитор опирався: яке може бути натхнення, коли хочеться спати. Однак уважно прочитав текст, а за кiлька хвилин уже награвав усiм нинi знану та улюблену мелодiю.

Пiсня «Сину, качки летять» народилася з творчоi спiвпрацi Михайла Ткача та Олександра Бiлаша. «Глянь, моя дитино, Через Украiну, Через нашу хату Вже качки летять». Цi слова немовля чуе вiд матерi ще у сповитку. Минають роки, син зростае. Приходить час, коли вiн покидае рiдну домiвку. Ненька обiцяе, що наслухатиме, коли в небi зашумлять крила, i тут же просить: «Прилiтай, дитино». А наприкiнцi ще раз, але вже благально: «Не блукай, дитино!». Читач розумiе, що мiж цими двома фразами може вмiститися цiла життева драма з розмахом на кiлька десяткiв рокiв. У Михайла Ткача вiдстань мiж ними вимiрюеться афоризмом: «На свiтанку… Важко не дiждати, А ще важче з ночi Очi видивлять». І це цiлком по – ткачiвськи – вмiстити життя з його Всесвiтом у кiлькох словах.




Снiжинки падають



Вiрш Анатолiя Фартушняка


Музика Левка Дутковського




Снiжинки падають,
Пухнастi падають.
Кругом в iскринках – кольорах.
Це вже прийшла до нас, прийшла зима
З любов’ю в радiсних очах.

Приспiв:
Усмiхаються дiброви i лiси
Вiд чарiвноi зимовоi краси.
І смерiчки осяйнi,
І Карпати в далинi –
Всi вiтають бiлоснiжнi днi.

Ген – ген за рiчкою,
Що в’еться стрiчкою,
Кружляе вiтер на плаях
І помiж горами в далекий край
Несе снiжинку на руках.

Приспiв.

Анатолiй Фартушняк навчався в училищi прикладного мистецтва на вiддiленнi ткацтва. Вижниця – невеличке мiстечко, тому в студентськi роки довелося хлопцевi винаймати квартиру (було iх там четверо) у прилеглому селi Чорногузи. Разом з ним жив одногрупник Михайло Івасишин.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45062802) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.