Книга - Потоп. Том II

Потоп. Том II
Генрик Сенкевич


«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660).

Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв.

У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич.





Генрик Сенкевич

Потоп

Том 2





Роздiл I


Вiрний Сорока вiз свого полковника через глибокi лiси, сам не знаючи, куди iхати, що почати, куди обернутися.

Пан Кмiциц був не лише поранений, а й контужений пострiлом. Сорока час вiд часу вмочав ганчiрку в цебрi, що висiло при конi, й обмивав господарю обличчя. Часом зупинявся, щоб зачерпнути свiжоi води з потокiв i лiсових озерець, але нi вода, нi стоянки, нi рух коня не змогли вiдразу ж повернути пановi Анджею свiдомостi. Вiн лежав, як мертвий, аж жовнiри, що iхали разом iз ним, не такi досвiдченi в лiкуваннi ран, як Сорока, занепокоiлися, чи iхнiй ватажок виживе.

– Виживе, – заспокоював iх Сорока, – за три днi так само на конi сидiтиме, як кожен iз нас.

Коли годиною пiзнiше пан Кмiциц розплющив очi, з його вуст почулося лише одне слово:

– Пити!

Сорока притулив бляшанку з чистою водою до губ чоловiка, але здалося, що розтуленi вуста завдають пановi Анджею нестримного болю, бо вiн не мiг пити. Але й свiдомостi вже не втрачав. Нi про що не питав, немовби нiчого не пам’ятав, очi мав широко розплющенi, бездумно дивився на лiсовi хащi, на шматки блакитного неба, що свiтлiло над головами мiж гущавиною, i на своiх товаришiв. Дивився так, як людина, котра прокинулася зi сну або протверезiла вiд сп’янiння. Шляхтич дозволяв, не кажучи анi слова, перев’язувати себе Сороцi, не стогнав, коли розв’язували бандажi. Схоже, зимна вода, якою вахмiстр обмивав рану, спричиняла йому приемнiсть, бо чоловiк часом усмiхався очима.

Сорока втiшав свого командира:

– Завтра, пане полковнику, лихоманка минеться. Дяка Боговi, що вас зберiг.

Надвечiр дурман став помiтно вивiтрюватися, бо перед самим заходом сонця пан Кмiциц глянув цiлком притомно й ураз спитав:

– Звiдки тут такий шум?

– Який шум? Немае нiчого такого, – вiдказав Сорока.

Либонь, шумiло тiльки в головi пана Анджея, бо вечiр був погожий. Сонце, що заходило, проникало косими променями в гущавину, насичувало золотими вiдблисками лiсовi сутiнки й облямовувало червонi пнi сoсeн. Вiтру не було, i лише де-не-де з лiщини, берiз i грабiв спадало листя на землю або полохливий звiр спричиняв легке шелестiння, утiкаючи в глибини бору вiд подорожнiх.

Вечiр був холодний, проте гарячка, схоже, знову обняла пана Анджея, бо вiн кiлька разiв повторив:

– Ваша свiтлосте! Мiж нами не на життя, а на смерть!

Стемнiло нарештi вже повнiстю i Сорока подумав було про нiчлiг, але мандрiвники увiйшли в мокрий дрiмучий лiс i грязюка захлюпала пiд копитами. Тому iхали далi, щоб дiстатися до високих i сухих галявин.

Їхали годину i двi, не маючи змоги пробратися крiзь багно. Тим часом значно розвиднилося, бо зiйшов повний мiсяць. Ураз Сорока, котрий iхав попереду, зiстрибнув зi сiдла й узявся пильно розглядати лiсовий грунт.

– Конi тут пройшли, – зауважив вiн, – видно слiди на багнюцi.

– Хто б мiг тут проiздити, якщо жодноi дороги немае? – здивувався один iз жовнiрiв, котрi пiдтримували пана Кмiцицa.

– Але слiди е, i цiла купа! Он там, мiж соснами, виднiються, як на долонi.

– Може, худоба ходила.

– Нi, неможливо. Не час на лiсовi пасовища, виразно видно копита, якiсь люди точно тут проiздили. Добре було б хоч би будку лiсника знайти.

– Ну, то iдьмо слiдом.

– Поiхали!

Сорока знову стрибнув на коня, i загiн рушив. Слiди копит на торф’янистому грунтi були дуже чiткi, а деякi, наскiльки при свiтлi мiсяця можна було зробити висновок, були цiлком свiжими. Проте конi западалися до колiн i навiть вище. Жовнiри побоювалися, чи виберуться, чи глибшi болота не постануть перед ними, але через пiвгодини бабрання до iхнiх нiздрiв дiйшов запах диму та живицi.

– Тут мусить бути смолокурня! – припустив Сорока.

– Ген там! Он iскри видно! – вигукнув жовнiр.

І справдi, вдалинi з’явилася смуга червонавого, пересиченого полум’ям диму, навколо якого кружляли iскри тлiючого пiд землею вогнища.

Наблизившись, побачили жовнiри хату, криницю та велику шопу, складену зi соснових колод. Конi, потомленi дорогою, стали iржати – таке ж iржання вiдповiло iм з-пiд шопи, водночас перед подорожнiми з’явилася якась постать, одягнена в кожух, вивернутий вовною назовнi.

– Скiльки ж коней? – спитав чоловiк у кожусi.

– Хлопе! Чия це смолокурня? – поцiкавився Сорока.

– А ви хто такi? Звiдки тут взялися? – спитав, своею чергою, смолокур, у голосi якого вiдчувалися переляк i здивування.

– Не бiйся! – вiдповiв Сорока. – Не розбiйники!

– Їдьте своею дорогою, нiчого тут для вас немае!

– Стули пельку i до хати веди, поки просимо. Не бачиш, хаме, що пораненого веземо!

– Хто ж ви?

– Обережно, щоб я тобi з мушкета не вiдповiв. Кращi за тебе, парубче! Веди до хати, iнакше тебе у твоiй власнiй смолi зваримо.

– Один я вiд вас не захищуся, але нас буде бiльше. Голови тут покладете!

– Буде i нас бiльше, провадь!

– То ходiть, не моя справа.

– Що маеш iсти дати, то дай, i горiлки. Пана веземо, вiн заплатить.

– Тiльки б звiдси живим поiхав.

Так розмовляючи, зайшли до хати, в якiй у грубцi догоряв вогонь, а з горщикiв, поставлених на черенi, долинав запах тушкованоi м’ясноi страви. Свiтлиця була доволi простора. Сорока вже на входi зауважив, що пiд стiнами стояло шiсть тапчанiв, вкритих густо баранячими шкурами.

– Та тут якась компанiя оселилася, – буркнув вахмiстр товаришам. – Пiдсипати мушкети i бути насторожi! За цим хамом стежити, щоб не втiк. Нехай цiеi ночi компанiя спить надворi, бо ми з кiмнати не вступимося.

– Пани сьогоднi не приiдуть, – гмикнув смолокур.

– Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собi поiдемо, – вiдбрив Сорока, – тим часом викладай м’ясиво на миску, бо ми голоднi, i коням вiвса не жалiй.

– А звiдки ж вiвсу взятися при смолокурнi, вельможний пане жовнiре?

– Ми чули коней пiд шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж iх не годуеш.

– Це не моi конi.

– Твоi, чи не твоi, а iсти мусять, як i нашi. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобi мила твоя шкура.

Смолокур нiчого не сказав. А тим часом жовнiри поклали сплячого пана Анджея на тапчан. Пiсля цього самi сiли до вечерi й уминали жадiбно тушковане м’ясо разом iз бiгосом, чималий казан якого надибали в грубцi. Було також i пшоно, а в коморi, поруч покою, Сорока знайшов чималу бутлю горiлки.

Проте сам лише скуштував i жовнiрам пити не дав, бо вирiшив бути вночi насторожi. Ця порожня хата з тапчанами на шiстьох чоловiкiв i зi шопою, в якiй iржало стадо коней, здалася йому дивною та пiдозрiлою. Вахмiстр вирiшив, що це розбiйницьке кубло, тим бiльше, що в самiй коморi, з якоi винiс бутлю, виявив купу зброi, порозвiшуваноi на стiнах, i дiжку пороху, а також розмаiтий непотрiб, вочевидь, у шляхетських садибах награбований. Тож, якби вiдсутнi мешканцi цiеi хати повернулися, не можна було сподiватися вiд них не лише гостинностi, а й навiть милосердя. Тому Сорока вирiшив влаштувати збройну оборону хати i триматися в нiй силою або шляхом перемов.

Це було необхiдно i з огляду на стан здоров’я пана Кмiцицa, для котрого ця подорож могла стати смертельною, i з огляду на спiльну безпеку для всiх. Сорока був досвiдчений жовнiр i тертий калач, котрому лише одне вiдчуття було чужим, це вiдчуття страху. Все ж тепер, згадуючи князя Богуслава, ляк його таки брав. Залишаючись вiддавна на службi в пана Анджея, вiн слiпо вiрив не лише в мужнiсть, а й у щасливу зорю молодого пана. Неодноразово бачив його вчинки, що переходили своею зухвалiстю будь-яку мiру i майже межували з безумством. Однак усе вдавалося, i виходили сухими з води. Вахмiстр був iз паном Кмiцицем в усiх «пiдходах» до Хованськогo, брав участь у всiх бiйках, нападах, набiгах, викраденнях i дiйшов висновку, що його молодий пан усе може, все вмiе, з кожноi халепи вирятуеться i кожного, кого захоче, утопить. Пан Кмiциц був для нього уособленням найбiльшоi мiцi та щастя, але тепер натрапив свiй на свого! Хоча нi – пан Кмiциц натрапив на кращого за себе. Бо як же iнакше? Адже знайшовся чоловiк, котрий потрапив у руки пана Анджея, захоплений, беззахисний, котрий не лише змiг вибратися з його рук, а й здолати самого пана Кмiцицa, повбивати його жовнiрiв i налякати iх так, що розбiглися, остерiгаючись його повернення? Було це диво з див, i Сорока голову сушив, мiркуючи про це, адже всього на цьому свiтi сподiвався, тiльки не такого, щоб з’явився хтось такий, хто б по пановi Анджею проiхався.

– Чи, може, скiнчилося вже наше щастя? – бурчав собi вояк, озираючись здивовано навколо.

Хоч ранiше, бувало, йшов вiн наослiп за паном Кмiцицем на мiсця постою Хованськогo, оточенi вiсiмдесятитисячною армiею. Тепер же при згадцi того довговолосого князя з очима панночки i рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловiка думка, що завтра або пiслязавтра доведеться виiхати на битий шлях, на якому iх може зустрiти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заiхав вахмiстр iз дороги в глибокi лiси, а тепер прагнув залишитися в цiй лiсовiй хатi, поки б не заблудилася i не стомилася погоня.

Але позаяк цей схрон iз певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотiв знати, чого триматися, i тому наказав жовнiрам чатувати при дверях i вiкнах хати, а сам звелiв смолокуровi:

– Бери, хлопе, лiхтар i ходи зi мною.

– Хiба скiпкою вельможному пановi присвiчу, бо лiхтаря не маю.

– То свiти скiпкою, якщо спалиш шопу та коней, менi байдуже!

За такоi dictum[1 - Dictum (лат.) – заява.], лiхтар усе ж у коморi знайшовся, вахмiстр наказав чоловiковi йти вперед, а сам iшов за ним iз пiстолем у руцi.

– Хто живе в цiй хатi? – спитав дорогою.

– Пани мешкають.

– Як iх називають?

– Цього менi не можна сказати.

– Щось менi здаеться, хлопе, що ти таки отримаеш в чоло! – Шановний пане, – вiдповiв смолокур, – якби я збрехав якесь прiзвисько, чи ви б це виявили?

– Це правда! А багато цих панiв?

– Є старий пан i двiйко паничiв, а ще двое челядникiв.

– То це шляхта?

– Звiсно ж, шляхта.

– І тут мешкають?

– Часом тут, а часом Бог зна де!

– А цi конi звiдки?

– Пани приводять, а звiдки, лише Бог знае!

– Кажи правду: не розбишакують твоi пани на дорозi?

– Чи я, чоловiче, знаю? Бачу, що конi беруть, а в кого, це не моя справа.

– А що з кiньми роблять?

– Часом вiзьмуть iз десяток, або дюжину, скiльки е, i вiються, а куди, цього я також не знаю.

Так розмовляючи, чоловiки дiйшли до шопи, з якоi чулося фиркання коней, i ввiйшли всередину.

– Свiти! – наказав Сорока.

Чолов’яга пiдняв лiхтар угору й освiтив коней, що стояли рядком бiля стiни. Сорока оцiнив одного за одним оком знавця, i головою крутив, язиком цмокав i бурчав:

– Небiжчик пан Зенд був би радий. Польськi, московськi… А цей валах – нiмець, i кобила також. Хорошi конi. А що ви iм даете?

– Щоб не збрехати, чоловiче, я тут двi галявини вiвсом засiяв ще з весни.

– То твоi пани з весни коней приводять?

– Нi, але до мене помiчника з наказом прислали.

– To ти iхнiй?

– Був iхнiй, перш нiж вони на вiйну пiшли.

– На яку вiйну?

– Чи я знаю, чоловiче. Пiшли далеко, ще торiк, а повернулися влiтку.

– А чий ти тепер?

– Це королiвськi лiси.

– Хто ж тебе тут посадив на смолокурню?

– Королiвський лiсничий, панiв родич, котрий iз ними цих коней приводив, але вiн як iз ними поiхав, так бiльше й не повертався.

– А гостi якiсь тут у панiв бували?

– Сюди нiхто не потрапить, бо багно довкола i лише один перехiд. Дивно менi, чоловiче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.

Сорока хотiв одразу ж вiдповiсти, що i цi лiси, i цей перехiд вiн знае добре, але, помiркувавши, вирiшив за краще змовчати, натомiсть спитав:

– А великi цi бори?

Чолов’яга не второпав запитання.

– Тобто?

– Далеко йдуть?

– Ой! Та хто iх там пройшов: однi закiнчуються, iншi починаються, i лише Господь Бог знае, де iх немае. Я там не був.

– Гаразд! – приязно вiдповiв Сорока.

Сказавши це, вiн наказав хлоповi повернутися, а сам завернув до хати.

Дорогою мiркував, як йому краще вчинити, i вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись вiдсутнiстю господарiв халупи, забрати коней, як своiх, i з табуном утiкати. Здобич була цiнна, i конi дуже припали до серця старому жовнiровi, але за мить вiн таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далi робити? Багно навколо, один вихiд – як на нього натрапити? Випадок iм допомiг, але ще раз може не статися. Йти слiдами копит не було сенсу, бо цi мешканцi мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слiдами фальшивих дорiг i зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрi конi крадуть або здобич беруть.

Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:

– Але ж я дурень! – сказав вiн. – Та я вiзьму хлопа на мотузку i звелю випровадити нас на дорогу.

Враз вояк аж затрясся пiсля останньоi фрази.

– На дорогу? Але ж там князь i погоня.

«П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! – промовив собi подумки старий стрiляний горобець iз такою печаллю, немовби цi конi змалку ростив. – Не може бути iнакше, таки скiнчилося наше щастя. Краще сидiти в хатi, поки пан Кмiциц не одужае, сидiти з волi мешканцiв або всупереч iй, а що потiм буде, то вже полковника проблема».

Так мiркуючи, вахмiстр повернувся в оселю. Жовнiри пильнували при дверях i хоч бачили здаля лiхтар, що миготiв у темрявi, той сам, iз яким Сорока i смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш нiж пустили iх до хати. Вахмiстр дав вказiвку, щоб вартовi змiнилися пiсля опiвночi, сам же опустився на тапчан бiля пана Анджея.

У хатi зробилося тихо, лише цвiркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглiй коморi мишi шарудiли в купi непотребу. Час вiд часу хворий прокидався i марив, либонь, у гарячцi, бо до вух Сороки долiтали безладнi його слова:

– Ваша величносте, вiдпустiть. Вони зрадники. Всi iхнi таемницi викрию. Рiч Посполита – це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже… Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!

Сорока пiднявся на тапчанi i дослухався, але хворий, зойкнувши раз i ще раз, засинав, а потiм знову прокидався i кликав:

– Олюнько! Олюнько, не гнiвайся!..

Лише близько пiвночi вiн повнiстю заспокоiвся i мiцно заснув. Сорока також задрiмав, але скоро його розбудив тихий стукiт у дверi оселi.

Досвiдчений жовнiр розплющив очi негайно ж i, схопившись на рiвнi ноги, вийшов iз хати.

– А що там?

– Пане вахмiстр, смолокур утiк.

– До ста чортiв! Та вiн нам сюди розбiйникiв приведе. А хто його пильнував?

– Бiлоус.

– Я пiшов iз ним напоiти наших коней, – виправдовувався Бiлоус. – Наказав йому вiдро тягнути, а сам шкапу тримав.

– І що? У криницю стрибнув?

– Нi, пане вахмiстре, лише помiж колод, що iх бiля криницi купа лежить нарубаних, i в корчi. Я впустив коней, бо хоч би й розбiглися, то тут е iншi, i побiг за ним, aлe в першому ж долi застряг. Нiч, темно, лобуряка мiсце знае, то й помчав. Трясця його матерi!

– Наведе вiн нам сюди чортяк, ой наведе. Щоб його блискавки били!..

Вахмiстр змовк, але за мить продовжив:

– Ми не лягатимемо, треба наглядати до ранку, будь-якоi митi банда надiйти може.

І подаючи приклад iншим, сам засiв на порозi халупи з мушкетом у руцi, жовнiри ж посiдали бiля нього, то балакаючи мiж собою тихцем, то пiдспiвуючи впiвголоса, то прислухаючись, чи помiж нiчних вiдголосiв бору не вчуеться тупiт i фиркання коней, що наближаються.

Нiч була погожа та мiсячна, але галаслива. У лiсових глибинах кипiло життя. Була то шлюбна пора, тож звучали навколо грiзнi ревiння оленiв. Вiдголоси цi, короткi, храпливi, сповненi гнiву та запеклостi, лунали звiдусiль, в усiх частинах лiсу, в глибинах i ближче, часом близько, тут же, майже за сто крокiв за хатою.

– Якщо вони пiдiйдуть, то також будуть порикувати, щоб нас одурити, – зауважив Бiлоус.

– Гей! Цiеi ночi вже не прийдуть. Перш нiж чолов’яга до них встигне, то вже день буде! – припустив iнший жовнiр.

– За дня, пане вахмiстре, варто було б цю хату перетрясти i пiд стiнами покопатися, бо якщо тут розбiйники мешкають, то й скарби мусять бути.

– Найкращi скарби – он у тiй стайнi, – заперечив Сорока, вказуючи рукою на шопу.

– Вiзьмемо?

– Бовдур! Звiдси виходу немае, саме багно навколо.

– Але ж ми приiхали.

– Бог нас провiв. Жива душа тут не пройде i не вийде, якщо дороги не знае.

– За дня знайдемо.

– Не знайдемо, бо навмисно тут заболочено i слiди фальшивi. Не треба було хлопа вiдпускати.

– Вiдомо, що гостинець звiдси за день дороги, – сказав Бiлоус, – i в тому боцi.

Вiн вказав пальцем на схiдну частину лiсу.

– Будемо iхати, поки не виiдемо – ось що!

– І ви гадаете, що вже пани, якщо опинимось на трактi? Краще вже тут куля розбiйника, нiж там зашморг.

– Не розумiю, – здивувався Бiлоус.

– Бо там нас уже точно шукають.

– Хто, батьку?

– Князь.

Тут Сорока раптом замовк, а за ним i iншi, немов переляк iх охопив.

– Ой! – зойкнув нарештi Бiлоус. – Тут зле i там не добре, як не верти!

– Загнали нас, як сiромах, у тенета. Тут розбiйники, а там князь! – зронив iнший жовнiр.

– Нехай його там блискавка спалить! Я волiю мати справу з розбiйником, нiж iз характерником, – зауважив Бiлоус, – бо що цей князь несамовитий, немае жодних сумнiвiв. Завратинський навiть iз ведмедем на рiвних боровся, а той йому шаблю видер, як дитинi. Не може iнакше бути, вiн його заворожив, а те, що я бачив, як потiм на Вiтковського кинувся, то на очах вирiс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.

– Тепер втiшайся, що на нього не кинувся.

– А що я мав робити, пане вахмiстре? Я думав так: сидить на кращому конi, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерникiв нелюдська сила. На очах тобi зникне або димом закуриться.

– Це правда, – погодився Сорока, – бо коли я в нього стрiляв, то його наче туманом заслонило i я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зi землi, то менi вже рокiв iз десять такого не траплялося.

– Та що тут балакати, – промовив Бiлоус, – краще полiчити: Любенець, Вiтковський, Завратинський, наш полковник – i всiх один чоловiк здолав, i то беззбройний, таких людей, iз котрих кожен iз чотирма не раз собi раду давав. Без бiсiвськоi допомоги не мiг би вiн цього досягти.

– Довiримо душi Боговi, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий i тут дорогу покаже.

– І без нього вiн довгi мае руки, це такий пан…

– Цить! – обiрвав його Сорока. – Щось тут листя шелестить.

Жовнiри замовкли та нашорошили вуха. Неподалiк чiтко чулися якiсь важкi кроки, пiд якими опале листя шелестiло дуже голосно.

– Коней чути, – шепнув Сорока.

Але кроки стали вiддалятися вiд хати, аж тут пролунало грiзне ревiння оленя.

– Це оленi! Оленицю закликають або один одного лякають.

– В усьому лiсi свято, наче Сатана шлюб бере.

Люди знову замовкли й уже задрiмали, лише вахмiстр пiдiймав часом голову та прислухався якусь хвильку, пiсля чого голова падала чоловiковi на груди. Так минула година i друга, аж урештi найближчi сосни з чорних зробилися сiрими, i верхiвки бiлiли щораз бiльше, наче iх хтось розтопленим срiблом намастив. Оленячi рики замовкли i цiлковита тиша запанувала в лiсовiй гущавинi. Повiльно сутiнки почали переходити у свiтанок, бiле свiтило взялося одягатися в рожевi та золотi шати, аж нарештi настав справжнiй день i освiтив потомленi обличчя жовнiрiв, котрi спали мiцним сном пiд хатою.

Раптом дверi розчахнулися, пан Кмiциц з’явився на порозi й загукав:

– Сороко! Вставай!

Вояки схопилися на рiвнi ноги.

– Заради Бога, чого ваша милiсть уже на ногах? – здивувався Сорока.

– А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати i за городи повикидати, хоч би один прокинувся.

– Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише бiлого дня.

Молодик оглядiвся навколо.

– Де ми?

– В лiсi, пане полковнику.

– Це я бачу. Але що це за халупа?

– Цього й самi не знаемо.

– Ходiмо за мною! – наказав пан Анджей.

І вiдступив усередину хати. Сорока подався за ним.

– Слухай, – звернувся пан Кмiциц, сiвши на тапчан, – то це князь в мене стрельнув?

– Саме так.

– А що з ним сталося?

– Втiк.

Помовчали.

– Кепсько, – зiтхнув пан Анджей, – дуже погано! Краще було б його вкласти, нiж живого вiдпускати.

– Ми це й хотiли, але…

– Але що?

Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кмiциц слухав розповiдь на подив спокiйно, лише його очi виблискували, а наприкiнцi сказав:

– То вiн горою, але ми ще здибаемося. Чому ти з’iхав з дороги?

– Боявся погонi.

– Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутностi Богуслава, до дiдька дуже мало!.. Тепер вiн у Пруссiю вирушив, там ми не зможемо його дiстати, доведеться зачекати.

Сорока зiтхнув iз полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настiльки сильно князя Богуслава, бо бiльше про погоню не згадував. Ця впевненiсть передалася вiдразу ж старому жовнiровi, котрий звик думати головою свого полковника i вiдчував його серцем.

Тим часом пан Анджей глибоко замислився, та враз отямився i став шукати щось на собi руками.

– А де моi листи? – спитав вiн.

– Якi листи?

– Якi я мав при собi. У поясi були захованi, де пояс? – спитав гарячково пан Кмiциц.

– Пояс я сам зняв iз вашоi милостi, щоб вашiй милостi краще було дихати. Он вiн там лежить.

– Давай сюди!

Сорока подав шкiряний пас, пiдшитий замшею, в якiй були затягнутi мотузкою кишенi. Молодик розтягнув iх i витягнув звiдти квапливо папери.

– Це охороннi грамоти до шведських комендантiв, а де листи? – промовив шляхтич сповненим неспокою голосом.

– Якi листи? – повторив Сорока.

– Грiм i блискавка! Листи гетьмана до шведського короля, до пана Любомирського й усi тi, якi я мав.

– Якщо в поясi iх немае, то й нiде немае. Мусили згинути пiд час iзди.

– На коней i шукати! – крикнув жахливим голосом пан Кмiциц.

І перш нiж здивований Сорока змiг залишити примiщення, пан Анджей заточився на тапчан, немов йому сил забракло, i схопившись руками за голову, узявся повторювати зi стогоном:

– Ох!.. Моi листи, моi листи!..

Тим часом жовнiри поiхали, всi, крiм одного, котрому Сорока наказав чатувати бiля халупи. Пан Кмiциц залишився сам у кiмнатi й узявся мiркувати над власним становищем, якому позаздрити було важко. Богуслав утiк. Над паном Анджеем зависла жахлива i невiдворотна помста могутнiх Радзивiллiв. І не лише над ним, а й над усiма, кого вiн кохав, точнiше, над Олюнькою. Знав пан Кмiциц, що князь Януш не завагаеться вдарити його туди, де зможе поранити найболючiше, тобто поквитатися з Бiлевичiвною. Адже Олюнька була в Кейданaх, на милостi чи немилостi жахливого магната, серце котрого не знало милосердя. Чим бiльше пан Кмiциц мiркував над своiм становищем, тим чiткiше доходив висновку, що було воно неймовiрно жахливе. Пiсля викрадення Богуслава Радзивiлли будуть вважати його зрадником. Однодумцi Янa-Казимирa, люди Сапеги та конфедерати, бунтiвники на Пiдляшшi, всi мають його за зрадника, за окаянну душу радзивiллiвську. Помiж численних таборiв, повстанцiв i чужих вiйськ, що запрудили зараз поля Речi Посполитоi, не було жодного табору, жодноi партii, нiякого вiйська, якi б не визнавали його найбiльшим i найзатятiшим ворогом. А ще ж iснуе нагорода, призначена Хованським за його голову, тепер свою призначать i Радзивiлли, шведи, i хто зна, чи вже не призначили й однодумцi нещасного Янa-Казимирa. «Оце я пива наварив, а тепер пити його мушу»! – думав пан Анджей. Викрадаючи князя Богуслава, захопив його для того, щоб кинути пiд ноги конфедератам, переконати iх беззаперечно, що з Радзивiллaми поривае, i таким чином влитися помiж них, здобути собi право воювати за короля та вiтчизну. З iншого боку, Богуслав у його руках був заручником безпеки Олюньки. Але тепер, коли Богуслав перехитрив пана Кмiцицa й утiк, розвiялася не лише безпека Олюньки, а й доказ того, що пан Кмiциц щиро покинув службу в Радзивiлла. Йому тепер одна дорога – до конфедератiв, але якщо вiн натрапить на загiн Володийовськогo та його приятелiв полковникiв, може, й дарують йому життя, але чи за товариша приймуть, чи йому повiрять, чи не подумають, що вiн прибув шпигувати або для того, щоб дух ослабити i людей до Радзивiлла перетягнути? Тут парубок згадав, що тяжiе на ньому кров конфедератська, згадав, що вiн перший розбив бунтiвних угорцiв i драгунiв у Кейданaх, що винищував бунтiвнi хоругви або змушував iх здатися, що розстрiлював упертих офiцерiв i рiзав жовнiрiв, що шанцями оточив i змiцнив Кейдани, i таким чином Радзивiллу трiумф у Жемайтii забезпечив. «Як же менi туди йти? – подумав собi шляхтич. – Tа iм би зараза милiшим була гостем, нiж моя особа!.. З Богуславом на арканi при сiдлi можна було б, але одним словом i голими руками…»

Якби вiн мав хоча б тi листи, то мав би з чим до конфедератiв iти, мав би принаймнi ними князя Януша в п’ястуцi, бо тi листи могли пiдiрвати довiру гетьмана навiть у шведiв. Та й iхньою цiною можна б було Олюньку врятувати.

Але злий дух якийсь спричинився, що i листи згинули.

Пан Кмiциц, коли все думкою охопив, удруге вхопився за голову.

– Зрадник для Радзивiллiв, зрадник для Олюньки, зрадник для конфедератiв, зрадник для короля!.. Я втратив славу, пошану, себе, Олюньку!..

Рана на обличчi його ще пекла, але в душi палив молодика жар стократ болiснiший. Бо на додаток до всього, страждало i його лицарське самолюбство. Богуслав побив його ганебно. Нiчим були йому тi побоi, якi йому в Любичi спричинив пан Володийовський. Там здолав його озброений чоловiк, котрого на дуель викликав, а тут беззахисний вiйськовополонений, котрого мав у руках.

З кожною хвилиною мiцнiло в пану Кмiцицу усвiдомлення, в якi страшнi та ганебнi вiн втрапив тарапати. Чим довше мiркував, тим яснiше iхню моторошнiсть бачив i щораз новi чорнi кути помiчав, з яких виглядали ганьба, сором, згуба для нього самого, для Олюньки, кривда для батькiвщини. Аж врештi охопив його переляк i подив.

«То це все я зробив?» – питав вояк сам у себе.

І волосся ворушилося йому на головi.

– Не може бути! Мабуть, мене ще febris[2 - Febris (лат.) – лихоманка.] трясе! – зойкнув парубок. – Матiнко Божа, такого не може бути!..

«Слiпий! Дурний баламут! – зауважила його совiсть. – Чи не було краще за короля та вiтчизну стати, чому не послухався Олюньку!»

І захопив його жаль, як вихор. Гей! Якби ж то мiг собi сказати: шведи проти батькiвщини, тому я проти них. Радзивiлл проти короля – я проти нього! Тодi б йому в душi прояснилося i стало прозоро! Тодi би зiбрав зграю зарiзяк з-пiд темноi зiрки та гасав iз ними, як циган на ярмарку, i шарпав би шведiв, i по животах iхнiх проiздив iз чистим серцем, iз чистою совiстю, купався би в славi, як у сонцi, став колись перед Олюнькою i промовив: «Вже я не бандит, а defensor patriae[3 - Захисник краiни (лат.).], кохай мене, як я тебе кохаю!» А тепер що?

Але горда душа, що звикла собi давати волю, не хотiла враз i цiлком визнати власну провину – то Радзивiлли його поплутали, Радзивiлли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честi та кохання.

Скреготнув пан Кмiциц зубами, простяг руки до Жемайтii, на якiй гетьман Януш сидiв, як вовк на трупi, – i заволав глухим вiд нестями голосом:

– Помсти! Помсти!

Вiн упав у вiдчаi на колiна посеред свiтлицi та заговорив:

– Присягаюся Тобi, Ісусе Христе, цих зрадникiв гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем i мечем переслiдувати, поки маю пару в ротi, дихання в горлянцi та життя на свiтi! В цьому менi, Царю Юдейський, допоможи! Амiнь!

Аж тут йому якийсь внутрiшнiй голос зауважив:

– Вiтчизнi служи, помсту залиш на потiм!..

Очi пана Анджея палали гарячкою, губи мав спеченi i тремтiв увесь, як у лихоманцi. Руками махав i говорив сам собi вголос, ходив, навiть бiгав по кiмнатi, копав ногами тапчани, аж врештi впав iще раз на колiна.

– Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволiти!

Тут долинув до нього гуркiт пострiлу, який лiсова луна вiдбивала вiд сосни до сосни, аж докотився, наче грiм, до хати.

Пан Кмiциц зiрвався, вхопив шаблю та вибiг у сiни.

– Що там? – спитав жовнiра, котрий стояв на порозi.

– Пострiл, пане полковнику!

– Де Сорока?

– Поiхав листи шукати.

– З якого боку стрельнули?

Жовнiр вказав на схiдну частину лiсу, зарослу густими хащами.

– Звiдти!

У цю мить почувся тупiт невидимих ще коней.

– Пильнуй! – наказав пан Кмiциц.

Але зi заростiв з’явився Сорока, зiстрибнув iз коня, що мчав на повному ходу, а за ним випiрнув i другий жовнiр.

Обое побiгли до хати, ховаючись за коней, немовби за шанцi, спрямувавши мушкети в бiк чагарникiв.

– Що там? – спитав пан Кмiциц.

– Купа люду йде! – вiдповiв Сорока.




Роздiл II


Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашарудiло, наче кабани йшли, проте хрускiт той що ближчим ставав, то повiльнiшим. Потiм знову стало тихо.

– Скiльки iх там е? – уточнив пан Кмiциц.

– Десь шестеро, може, восьмеро, бо не мiг iх добре полiчити, – вiдрапортував Сорока.

– Для нас це добре! Вони нас не здолають!

– Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.

– Ще буде на це час. Пильнуй!

Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга бiлого диму випливла зi заростей, i мовби птаство зашумiло в ближнiй травi, за якихось тридцять крокiв вiд хати.

– Із гарлача стрельнули! – припустив пан Кмiциц. – Якщо мушкетiв не мають, то нiчого нам не зроблять, бо з гарлача з хащi нас не дiстануть.

Сорока, тримаючи однiею рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою бiля рота i зарепетував:

– А покажiться хтось iз хащi, то скоро тут ногами беркицьнете!

Тишу в хащах порушив грiзний голос:

– Ви хто такi?

– Кращi за тих, хто по трактах нишпорить.

– Яким правом зайняли наше мiсце?

– Розбiйник про право питае! Навчить вас кат права, то й iдiть до ката!

– Ми викуримо вас звiдси, як борсукiв!

– То ходiть! Дивiться лише, щоб цим димом самi не подушилися!

Голос у хащах замовк, iмовiрно, нападники стали радитись, тим часом Сорока шепнув пану Кмiцицу:

– Варто було б котрогось заманити i зв’язати, будемо мати i заручника, i провiдника.

– Ти бa! – зронив полковник. – Якщо хтось прийде, то лише на пароль.

– З розбiйниками годяться будь-якi хитрощi.

– Краще не треба! – застерiг пан Анджей.

Раптом новi запитання долинули з боку заростiв:

– Чого ж ви хочете?

Тут уже сам пан Кмiциц узяв голос:

– Як приiхали, так би ми й поiхали, якби ви етикет знали, телепнi, i з гарлачa не починали.

– Ви не втримаетесь, увечерi прийде до нас сотня коней!

– До вечора сюди прибудуть двiстi драгунiв, i багна вас не захистять. Бо е там такi, що проiдуть, як i ми проiхали.

– То ви жовнiри?

– Та, певна рiч, не розбишаки.

– А з-пiд якого прапора?

– А ви там що, гетьман? Не вам маю звiтувати.

– У старi часи вас би вовки тут позагризали.

– А вас ворони задзьобали.

– Кажiть, чого хочете, достобiса! Навiщо в нашу хату залiзли?

– А ходiть-но сюди! Не треба буде з хащi горло дерти. Ближче! Ближче!

– Пароль?

– Пароль для лицарства, а не для розбiйникiв. Хочете – вiрте, не хочете – ваша справа!

– А удвох можна?

– Можна!

За мить iз гущавини, вiддаленоi на сто крокiв, виринуло двiйко високих людей i плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в лiтах, другий iшов прямо, лише шию витягав iз цiкавiстю до хати. Обое мали на собi пiвкожушки, обшитi сiрим сукном, якi носила дрiбна шляхта, високi яловi чоботи та хутрянi шапки, насуненi на очi.

– Що за дiдько! – буркнув пан Кмiциц, придивляючись пильно до двох чоловiкiв.

– Пане полковнику, – покликав Сорока, – дуже дивно, але це нашi люди!

Тi тим часом наблизилися на кiлька крокiв, але не могли розпiзнати тих, що стояли бiля хати, бо iх затуляли конi.

Пан Анджей висунувся вперед.

Прибульцi все одно його не впiзнали, бо обличчя воiна було обв’язане. Проте вони зупинилися й узялися мiряти його цiкаво та неспокiйно очима.

– А де другий син, пане Кемлич? – спитав пан Анджей. – Чи вiн часом не полiг?

– Хто це? В чому рiч? Що? Хто промовляе? Що? – заметушився дiдуган iз дивним, немов переляканим голосом.

Вiн застиг нерухомо, роззявивши рота i вирячивши очi. Раптом його син, котрий як молодший, мав зiр гострiший, ураз зiрвав шапку з голови.

– Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! – залементував вiн.

– Ісусе! О, солодкий Ісусе! – i собi заголосив стариган. – Та це пан Кмiциц!!!

Й обое стали, як укопанi, в позi, якою пiдлеглi вiтають своiх господарiв, а на iхнiх обличчях малювалися одночасно переляк i здивування.

– Га! Такi з вас сини! – зронив, усмiхаючись, пан Анджей. – То ви з гарлачa мене вiтаете?

Тут дiдуган схопився i став репетувати:

– А щоб вас усiх! Аби вам добре було!

Зi заростiв вигулькнуло ще кiлька людей, мiж ними й другий син старигана та смолокур. Усi бiгли, мало карк собi не скрутили, зi зброею напоготовi, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав:

– На колiна, шельми! На колiна! Це пан Кмiциц! Який там халамидник стрельнув? Давай його сюди!

– Та це батько i стрельнув, – розгубився молодий Кемлич.

– Брешеш! Брешеш, як собака! Пане полковнику, хто ж мiг знати, що то ваша милiсть засiла в нашiй садибi! Заради Бога, очам своiм не вiрю!

– Це я, власною персоною! – засмiявся пан Анджей, простягаючи назустрiч йому руку.

– О, Ісусе! – сахнувся старий. – Такий гiсть у бору! Очам не вiрю! Чим ми тут вашу милiсть приймемо? Якби ж ми сподiвалися, якби ж ми знали!..

Тут чоловiк звернувся до синiв:

– Пiдiть хтось iз вас, вiтрогонiв, у льох, меду принесiть!

– Дайте, батьку, ключа вiд колодки! – сказав один iз синiв.

Дiдуган узявся шукати на поясi, але водночас пiдозрiло споглядав на сина.

– Ключ вiд колодки? Ще чого! Знаю я тебе, цигане. Бiльше сам вип’еш, нiж сюди принесеш. Нi? Краще я сам пiду. Ключа вiд колодки вiн хоче! Йдiть лише колоди вiдвалити, а я вiдчиню i винесу сам!

– То, бачу, льох пiд колодами маете таемний, пане Кемлич? – здивувався пан Кмiциц.

– А як iнакше можна щось втримати з такими шалапутами! – вiдповiв старий, вказуючи на синiв. – Батька би зжерли. Ви ще тут?! Гайда пнi вiдвалювати. Так ви слухаете того, котрий вас сплодив?

Молодi рвонули жваво за хату, до купи навалених пнiв.

– Як i ранiше, бачу, ви з синами в незгодi? – спитав пан Анджей.

– А хто б iз ними був у згодi. Битися вмiють, здобич брати вмiють, але як доведеться з батьком дiлитися, то з горла iм мушу свою частку видирати. Така менi втiха! А хлопи, як тури! Прошу вашу милiсть в оселю, бо тут холод кусае. Боже милосердний! Такий гiсть, такий гiсть! Tа ми пiд орудою вашоi милостi бiльше здобичi взяли, нiж упродовж цього цiлого року. Лихо тепер! Бiднота! Кепськi часи i щораз гiршi, та й старiсть не в радiсть!.. Прошу до хати, на низькi пороги. Боже милий! Хто б тут вашу милiсть сподiвався…

Старий Кемлич теревенив на диво швидко, а нарiкаючи, кидав швидкi та неспокiйнi погляди навсiбiч. Це був кiстлявий i величавий стариган, iз обличчям, вiчно скривленим i марудним. Вiн був косоокий, як i двое його синiв, кущуватi брови i такi ж вуса, пiд якими стирчала безмiрно висунена вперед нижня губа, яка, коли говорив, сягала йому аж пiд нiс, як у людей, котрi не мають зубiв. Дряхле його обличчя дивно контрастувало зi жвавiстю його постатi, що зраджувала незвичайну силу та бадьорiсть. Рухи дiдуган мав швидкi, немовби його пружина штовхала. Головою без угаву вертiв, намагаючись охопити поглядом усе, що його оточувало, як людей, так i речi. Для пана Кмiцицa з кожною миттю ставав усе запобiгливiшим, у мiру того, як вiдгукувалися в ньому покiрнiсть давньому вождю, страх, можливо, захоплення, або й прив’язанiсть.

Пан Кмiциц знав Кемличiв добре, тому що батько i два сини служили в його хоругвi ще в тi часи, коли в Бiлiй Русi вiн на власну руку вiв вiйну з Хованським. Це були мужнi воiни й не менш жорстокi, нiж вiдважнi. Син Koсмa носив якийсь час прапор у загонi пана Анджея, але незабаром вiдмовився вiд цiеi честi, бо йому це перешкоджало здобич брати. Мiж гультяями та гульвiсами, з котрих складалася партiя пана Кмiцица, котрi вдень пропивали i витрачали те, що вночi здобували кров’ю у ворога, Кемличi вiдзначалися неймовiрною жадiбнiстю. Збирали старанно здобич i ховалися по лiсах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пiзнiше по садибах i мiстечках. Батько бився не гiрше за своiх синiв-близнюкiв, але пiсля кожноi битви видирав у них кращу частину здобичi, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарiкаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуватi вiд природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битвi ставали один за одного вiдчайдушно, не щадивши кровi. Товаришi не любили iх, але боялися повсюдно, бо в лютi тi бували страшними. Навiть офiцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумiлий страх, а пiсля пана Кмiцица ще пан Раницький, котрому в гнiвi обличчя вкривалося плямами, тодi тремтiли перед ним. Шанували також в обох родовитiсть, бо Кмiцици здавна правили в Oршi, а в пановi Раницькому текла сенаторська кров.

У загонi подейкували, що вони зiбрали великi скарби, але нiхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав iх пан Анджей iз кiлькома челядниками i табуном коней здобичi. Вiдтодi й зникли. Пан Кмiциц припустив, що вони полягли, але жовнiри казали, що втекли з кiньми, тому що це була завелика для iхнiх сердець спокуса. Тепер, коли iх пан Анджей побачив здорових, коли в шопi пiд хатою iржали якiсь конi, а радiсть i запобiгання старого мiшалися з неспокоем, подумав полковник, що жовнiри тодi мали слушнiсть.

Тому коли зайшли до хати, вiн сiв на тапчанi й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очi дiдугановi, вiдтак спитав:

– Пане Кемлич! А де моi конi?

– О, Ісусе! О, мiй солодкий Ісусе! – застогнав стариган. – Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсiяли, гнали шiстнадцять миль, заледве вiд них утекли. О, Матiр Божа! Ми нi вашоi милостi, нi партii вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в цi бори, на траву та голод, до цiеi халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милiсть живi та здоровi, хоч i бачу, що пораненi. Може б, перев’язати, цiлющого зiлля прикласти. А тi моi сини пiшли пнi вiдвалити i згинули. Що тi шельми там роблять? Готовi дверi вивалити, щоб до меду дiстатися. Голод тут i холод – бiльше нiчого! Грибами живемо, але для вашоi милостi знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам вiдiбрали, захопили. Немае про що говорити! І нас служби у вашоi милостi позбавили. Кусня хлiба на старостi немае, хiба нас ваша милiсть притулить i знову на службу прийме.

– Може й таке трапитися, – погодився пан Кмiциц.

Аж тут увiйшли два сини старого: Кoсмa та Дам’ян, близнюки, великi чолов’яги, незграбнi, з величезними головами, порослими цiлком безмiрно густим i твердим, як щетина, волоссям, нерiвним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичнi чуби на черепах. Увiйшовши, зупинилися бiля дверей, бо у присутностi пана Анджея сiсти не смiли.

– Льох вiдвалили, – повiдомив Дам’ян.

– Гаразд, – втiшився старий Кемлич, – пiду принесу меду.

Тут вiн багатозначно глянув на синiв.

– А тих коней люди Золотаренка забрали, – зауважив вiн iз натиском i вийшов iз примiщення.

Пан Кмiциц дивився на двох гультiпак, котрi стояли пiд дверима, наче сокирою з товстих пнiв витесанi, й ураз спитав iх:

– Що ви тепер робите?

– Конi беремо! – сказали хором близнюки.

– У кого?

– У кого доведеться.

– А найбiльше?

– В Золотаренка.

– Це добре, у ворогiв можна брати, але якщо i в своiх берете, то ви пройдисвiти, а не шляхта. Що з цими кiньми робите?

– Батько в Пруссii продае.

– А у шведiв траплялося вiдбирати? Це ж тут десь недалеко шведськi команди стоять? Бачили шведiв?

– Бачили.

– На самотнiх нападали чи на малi зграi? А коли захищалися, що ви тодi?

– Били.

– Ага! Ви били! Отже, маете свiй рахунок i в Золотаренка, i в шведiв, я впевнений, що з рук не зiйшло б, якби ви iм у руки втрапили?

Кoсмa та Дам’ян мовчали.

– Небезпечний ведете промисел, що бiльше гультяям, нiж шляхтi, пасуе. Не без того також мусить бути, щоб над вами якiсь вироки з давнiх часiв не тяжiли?

– Та вже так! – пiдтвердили Кoсмa та Дам’ян.

– Так i я думав. З яких ви сторiн?

– Ми тутешнi.

– Де батько ранiше жив?

– У Боровичку.

– Це його було село?

– У спiльнiй власностi з паном Копистинським.

– А що з ним сталося?

– Зарубали.

– І ви мусили втiкати вiд закону. Куцо з вами, Кемличами, на гiлляках закiнчите! Кат вам посвiтить, не може бути iнакше!

Тут дверi до свiтлицi рипнули й увiйшов старий, котрий нiс глечик меду i двi склянки. Увiйшовши, глянув неспокiйно на синiв i на пана Кмiцицa, вiдтак наказав:

– Ідiть льох завалити.

Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очiкуваннi, чи йому пан Анджей пити зi собою дозволить.

Але пан Кмiциц i сам пити не мiг, бо навiть розмовляв зi зусиллям, так йому рана болiла. Побачивши це, дiдуган озвався:

– Не йде мед на рану, хiба саму залити, щоб швидше згорiла. Ваша милiсть дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гiрше за цирульника знаюся на цьому.

Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.

– Шкiра здерта, це нiчого! Куля по дотичнiй пройшла, але там напухло.

– Тому й болiтиме…

– Бо не бiльше двох днiв минуло. Матiнко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милiсть стрельнути.

– З чого робите такий висновок?

– Бо весь порох не встиг згорiти i зернята, як чорнушка, пiд шкiрою сидять. То вашiй милостi вже залишиться. Тепер хiба хлiба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милiсть не вбив!

– Не настав ще мiй час. Приготуйте хлiба з павутиною, пане Кемлич, i прикладiть якнайшвидше, бо я маю з вами побесiдувати, а щелепи ниють.

Стариган пiдозрiло зиркнув на полковника, бо в його серцi зачаiлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно вiдiбраних козаками, проте все одно заклопотався. Замiсив завчасу зволожений хлiб, а що павутини в хатi не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кмiцицa.

– Так краще, – визнав пан Анджей, – сiдайте, пане Кемлич.

– Як накаже пан полковник, – рапортував старий, сiдаючи на краечку лави та схиляючи неспокiйно свою сиву, розпатлану голову до пана Кмiцица.

Але пан Анджей, замiсть питати чи балакати, охопив голову руками i глибоко замислився. Пiсля цього пiднявся i став ходити по кiмнатi. Часом вiн зупинявся перед паном Кемличeм i споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь iз пiвгодини. Дiдуган совався неспокiйно.

Раптом пан Кмiциц зупинився перед ним.

– Пане Кемлич, – сказав вiн, – де тут найближче стоять тi хоругви, якi проти князя вiленського воеводи збунтувалися?

Стариган заморгав пiдозрiло очима.

– Чи ваша милiсть хоче до них iхати?

– Я б попросив, щоб ви не питали, а вiдповiдали.

– Подейкують, що в Щучинi одна хоругва стоiть на квартирах, та, яка останнiм часом туди з Жемайтii перейшла.

– Хто так каже?

– Самi ж люди з хоругви.

– Хто там верховодить?

– Пан Володийовський.

– Це добре. Закличте до мене Сороку!

Старий вийшов i за мить повернувся з вахмiстром.

– Листи знайшлися? – спитав пан Кмiциц.

– Нi, пане полковнику, – вiдповiв Сорока.

Пан Анджей клацнув пальцями.

– Ех, бiда, бiда! Можеш iти, Сороко. За цi листи, що ви погубили, мали б висiти. Можеш iти. Пане Кемлич, маете тут на чому писати?

– Щось та й знайдеться, – роззирнувся навколо дiдуган.

– Хоч би два аркушi та пера.

Старий зник за дверима комори, яка була таким собi складом всiлякого краму, але шукав довго. Пан Кмiциц тим часом походжав по кiмнатi та розмовляв сам зi собою.

– Чи листи е, чи iх немае, – гомонiв вiн, – гетьман не знае, що вони втраченi, i боятиметься, щоб iх не оприлюднив. Тож маю його в п’ястуцi. Хитрiсть на хитрiсть! Я погрожуватиму йому, що воеводi вiтебському iх пошлю. Це воно! На Бога надiя, що вiн цього налякаеться.

Подальшi його роздуми обiрвав старий Кемлич, котрий вийшов iз комори та повiдомив:

– Аркушiв е три, але немае пер i чорнила.

– Немае пер? А птаства жодного немае в лiсi? Хоч би з мушкета пiдстрелити.

– Є яструб, прибитий над шопою.

– Давай крило, хутко!

Пан Кемлич не став баритися, бо в голосi пана Кмiцицa чулася нетерплячка i наче гарячка. За хвилину чоловiк повернувся з яструбиним крилом. Пан Анджей вхопив його, висмикнув перо i взявся заточувати власним пугiналом[4 - Пугiнал – один iз найстарiших рiзновидiв холодноi зброi, мiнiатюрний меч, його ще називають стилетом.].

– Гарна рiч! – сказав вiн, дивлячись на свiтло. – Але легше голови людям рiзати, нiж пера! А тепер потрiбне чорнило.

Сказавши це, вiдкотив рукав, уколов, натиснув сильно на руку й умочив перо в кровi.

– Можете йти, пане Кемлич, – дозволив полковник, – залиште мене.

Стариган вийшов iз свiтлицi, а пан Анджей узявся писати.



«Залишаю службу у Вашоi свiтлостi, бо зрадникам i запроданцям не хочу бiльше служити. А що я присягнув на розп’яттi, що Вашу свiтлiсть не покину, то менi Бог за це вiдпустить грiхи. А якщо й осудить, то жадаю за краще горiти за своi грiхи, нiж за явну та намiрену зраду вiтчизни та короля. Ваша свiтлiсть вивела мене на манiвцi, я був слiпим мечем у Вашiй руцi, до проливання братньоi кровi охочий. Тому на Божий суд Вашу свiтлiсть викликаю, щоб нас розсудили, на чиему боцi була зрада, а на чиему чистi намiри. Якщо ми зустрiнемося колись, хоч ви й могутнi i не лише окрему людину, а й всю Рiч Посполиту до смертi вкусити можете, а в мене лише шабля в руцi, я все ж свое зроблю застереження i переслiдувати Вашу свiтлiсть буду, скiльки менi сил та енергii вистачить. А Ваша свiтлiсть знае, що я з тих, хто i без надвiрних хоругв, без замкiв i гармат нашкодити можу. Поки дихатиму, буду мститися Вам, що нi дня, нi години не зможете залишитись у спокоi. І це буде справдi так, як це моя власна кров, якою пишу. Листи Вашоi свiтлостi я маю, якi не лише польського короля, але i шведiв збурити можуть, бо в них зрада Речi Посполитоi явна, як i те, що й вiд шведiв Ви також готовi вiдступитися, як тiльки вони посковзнуться. Навiть якби Ви були вдвiчi могутнiшi, Ваша погибель у моiх руках, бо пiдписам i печаткам будь-хто повiрить. Тому, Ваша свiтлосте, пропоную таке: якщо хоч волосина впаде з тих голiв, на яких менi залежить i якi в Кейданaх залишилися, тi листи i документи я пановi Сапезi вiдiшлю, а копii накажу по всiй краiнi розповсюдити. Ось Вам вiз i перевiз: або пiсля вiйни, коли спокiй у Речi Посполитiй настане, Ви вiддасте менi Бiлевичiв, а я Вашiй свiтлостi листи, або якщо лиху новину вчую, то зараз же пан Сапега покаже кореспонденцiю Понтусу. Хочеться Вашiй свiтлостi корони, та не знаю, чи тодi буде ii на що вкласти, коли голова вiд польськоi чи шведськоi сокири впаде. Краще, бачиться менi, замiну зробити, бо хоч я помсти i не занехаю, але це питання можемо й приватно вирiшити. Боговi Ваша свiтлiсть довiрилася б, якщо б не те, що бiсiвський auxilia[5 - Пiдкрiплення (лат.).] над Божим вище не поставили.

    Кмiциц.



P. S. Конфедератiв Вашiй свiтлостi не вдасться отруiти, бо знайдуться такi, хто йдучи з бiсiвськоi служби на Божу, застережуть iх, щоб нi в Орлi, нi в Заблудoвi пива не пили».


Тут пiдхопився пан Анджей i став мiряти кроками кiмнату. Обличчя його пашiло, бо його власний лист, як вогонь, розпалив. Цей лист був наче манiфест оголошення вiйни з Радзивiллaми, i пан Кмiциц вiдчував у собi якусь надзвичайну силу i готовий був навiть уже сам-один виступити проти могутнього роду, який володiв цiлою краiною. Вiн, простий шляхтич, простий лицар, вигнанець, правом переслiдуваний, вiн, котрий нiзвiдки не сподiвався допомоги, наразився проти всiх так, що всюди його ворогом вважають. Вiн, не так давно переможений, вiдчував у собi тепер таку силу, що бачив уже немов пророцьким оком приниження князiв Янушa та Богуслава, i свою звитягу. Як поведе вiйну, де знайде союзникiв, в який спосiб переможе, не знав, бiльше того, навiть не думав про це. Вiрив лише глибоко, що робить те, що мусить зробити, що мае слушнiсть i справедливiсть, тому i Бог буде з ним. Це наповнювало його довiрливiстю без мiри i без меж. Зробилося йому на душi значно легше. Розкривалися перед ним наче якiсь зовсiм новi краiни. Сiсти тiльки на коня й iхати туди, i домчить вiн до пошани, слави i до Олюньки.

– Тепер навiть волосина з ii голови не впаде, – повторював парубок собi гарячково й якось радiсно, – листи ii захистять. Буде ii гетьман берегти, як зiницю ока, як я сам! У цьому я собi зарадив! Хробак я поганий, але вiд мого жала не сховаетесь.

Раптом йому спала на гадку iнша думка: «А чи й до неi не написати? Посланець, котрий повезе лист до гетьмана, може i iй вручити таемно звiсточку. Як же не сповiстити iй, що я з Радзивiллaми порвав i що iншоi йду шукати служби?»

Ця думка вцiлила в саме його серце. Вiн ще раз стиснув руку, вмочив перо i став писати: «Олюнько, я бiльше не належу Радзивiллу, бо врештi переглянув…» Але враз зупинився, помiркував хвильку, а потiм сказав сам собi:

– Нехай краще вчинки, а не слова свiдчать вiдтепер за мене. Я не писатиму!

І порвав папiр.

Натомiсть написав на третьому аркушi короткий лист до пана Володийовського такими словами:



«Пане полковнику! Я, хто нижче пiдписався, приятель Ваш, застерiгаю, щоб ви були уважнi, i Ви сам, й iншi полковники. Були гетьманськi листи до князя Богуслава та пана Гарасимовичa, щоб вас отруiти, а селянам на квартирах наказали вас помордувати. Гарасимовичa немае, бо з князем Богуславом подався до Пруссii, до Тiльзiта виiхав, але схожi накази можуть бути i до iнших економiв. Тому будьте обачнi, нiчого вiд них не приймайте i по ночах без охорони не спiть. Я також точно знаю, що пан гетьман потягнеться незабаром iз вiйськом проти вас, чекае тiльки кiнноти, яку йому з пiвтори тисячi вершникiв мае генерал Делагардi надiслати. Тому зважайте, щоб вас не застав зненацька i поодинцi не перебив. А найкраще пошлiть довiрених людей до пана воеводи вiтебського, щоб особисто якнайшвидше приiхав i командування над усiма прийняв. Щиро це раджу, вiрте цьому! Тим часом купи тримайтеся, вiд хоругви до хоругви квартири неподалiк вибираючи, щоб ви однi одному на допомогу прийти могли. Гетьман мае мало кiнноти, лише трохи драгунiв i людей пана Кмiцица, але в них не впевнений. Пана Кмiцицa самого немае, йому гетьман якусь iншу мiсiю загадав, бо, мабуть, уже йому не довiряе. Вiн не такий уже й зрадник, як кажуть, лише спокушений. У Божi руки вас вручаю.

    Бабинич».

Пан Анджей не хотiв пiдписуватися особисто, бо вирiшив, що його iм’я у кожному мусить викликати огиду, й особливо недовiру. «Якщо розумiють, – мiркував вiн собi, – що краще iм буде вислизнути вiд гетьмана, нiж гуртом йому заступити дорогу, але побачивши мое прiзвище, можуть запiдозрити, що я навмисно хочу iх гуртом зiбрати, щоб гетьман одним ударом мiг iз ними покiнчити. Подумають, що це якась хитрiсть, а вiд якогось там Бабиничa швидше приймуть застереження».

Бабиничeм назвався пан Анджей вiд мiстечка Бабиничi, що лежало неподалiк вiд Oршi, яке з давнiх часiв Кмiцицам належало.

Написавши цього листа, наприкiнцi якого помiстив кiлька несмiливих слiв на власний захист, зазнав новоi в серцi втiхи вiд думки, що ось уже цим листом першу надае послугу не лише пановi Володийовському та його приятелям, а й усiм полковникам, котрi батькiвщину задля Радзивiллa не захотiли залишити. Вiдчував при цьому, що ця нитка тягнутиметься й далi. Обставини, в якi вiн потрапив, були напрочуд важкi, майже вiдчайдушнi, але мае бути цьому якась рада, якийсь вихiд, якась вузька стежина, яка могла б на дорогу випровадити.

Але тепер, коли з високою вiрогiднiстю Олюнька була забезпечена вiд помсти князя воеводи, а конфедерати – вiд несподiваного нападу, поставив собi пан Анджей запитання, що вiн сам робитиме. Порвав зi зрадниками, спалив за собою мости, хотiв тепер служити вiтчизнi, принести iй у жертву силу, здоров’я, життя. Але як це зробити? Як почати? До чого прикласти руку? І знову спало йому на гадку: «Треба йти до конфедератiв». Але якщо вони не приймуть, якщо зрадником оголосять i вб’ють, або що гiрше, ганебно виженуть?

– Краще б убили! – крикнув пан Анджей i мало не згорiв вiд сорому i вiдчуття власноi ганьби. – Мабуть, легше рятувати Олюньку, i навiть конфедератiв, нiж власну честь.

Тут саме й починалися справжнi ознаки вiдчаю. І знову юнацька душа стала закипати.

«Чи я не зможу робити так, як проти Хованського дiяв? – сказав вiн сам собi. – Ватагу зберу, буду шведiв термосити, палити, рiзати. Не в новину менi це! Нiхто iм не опирався, а я опиратимусь, аж прийде час, що як Литва питала, так i цiла Рiч Посполита спитае: хто той юнак, котрий сам-один смiе левовi в пащу влазити? Тодi шапку знiму i скажу: “Дивiться, це я, Кмiциц!”»

І така охопила його жага, пекуча до цiеi кровопролитноi роботи, що вже хотiв вихопитися з кiмнати, наказати на коней сiдати Кемличам, iхнiй челядi, своiм i вирушати.

Але не встиг дiйти до дверей, як вiдчув ураз, наче його щось вдарило в груди i вiдштовхнуло вiд порога. Зупинився посеред свiтлицi та глипнув перед себе здивовано.

– Як же це я? Цим вини не змию.

І прислухався до власноi совiстi.

«А де покута за провини? – питало сумлiння. – Тут потрiбне щось iнше!»

«Що?» – спитав тодi пан Кмiциц.

«Чим же можна спокутувати провину, якщо не службою важкою та незмiримою, чесною та чистою, як сльоза?.. Чи це така служба – зiбрати купу гультiпак i носитися з ними, як вихор, по полю та пущi? Чи не тому такого прагнеш, що тобi пахнуть розбоi, як псовi печiнка? Taка забава – це не служба, набiги – не вiйна, а розбiй – не вiтчизни захист! Вже чинив так проти Хованського i що з того вийшло? Шибеники, котрi по лiсах нишпорять, також готовi нападати на шведськi загони, а ти звiдки вiзьмеш iнших людей? Шведам допечеш, але й мирному люду допечеш, помсту на них накличеш i чого доб’ешся? Сiном, телепню, хочеш вiдвертiтися вiд роботи та покути!»

Так промовляла в пановi Кмiцицу совiсть, i пан Анджей бачив, що вона мае слушнiсть, i злiсть його брала, i жаль якийсь до власного сумлiння, що таку гiрку правду говорило.

– Що ж менi робити? – промовив вiн нарештi. – Хто менi порадить, хто мене врятуе?

Тут ноги стали пiдгинатися мимоволi пiд паном Анджеем, аж врештi став вiн на колiна бiля тапчана й узявся молитися вголос, i просити вiд усiеi душi та серця:

– Ісусе Христе, любий Боже, – промовляв парубок, – колись на хрестi над негiдником Ти змилувався, так змилуйся i надi мною. Ось я прагну омитися вiд грiхiв своiх, нове життя розпочати та батькiвщинi чесно служити, та не знаю як, бо дурний. І служив тим зрадникам, Господи, не зi злостi, а саме з дуростi. Просвiти мене, надихни, утiш у вiдчаi моему та врятуй у милосердi своему, бо загину.

Тут голос полковника затремтiв, вiн став битися в широкi груди, аж загудiло в кiмнатi, i повторювати:

– Боже, будь милостивий до мене, грiшного! Будь милостивий до мене, грiшного! Будь милостивий до мене, грiшного!

Пiсля цього склав руки, простягнув iх угору i продовжив:

– А Ти, найсвятiша Матiр Божа, еретиками у цiй вiтчизнi зневажена, заступися за мене перед Сином своiм, зглянься на мiй порятунок, не залишай мене в смутку та бiдностi моiй, щоб я мiг Тобi служити, за образи Твоi поквитатися i в годину скону мати Тебе за заступницю душi моеi!

А коли так благав пан Кмiциц, то сльози стали, як горох, литися з його очей, на завершення парубок поклав голову на тапчан i замовк, немовби чекаючи вiдповiдi на свою палку молитву. Настала тиша в кiмнатi i лише голосний шум вiд ближнiх сосен долинав ззовнi.

Аж тут зашурхотiла тирса пiд важкими кроками за вiкном i почулися два голоси:

– А що ви думаете, пане вахмiстре, куди звiдси поiдемо?

– Чи я знаю?! – засумнiвався Сорока. – Поiдемо, та й усе! Може ген туди, до короля, котрий пiд шведською рукою стогне.

– А це правда, що його всi покинули?

– Але його Господь Бог не покинув.

Пан Кмiциц рвiйно схопився з тапчану, його обличчя було свiтле та спокiйне. Вiн пiшов на вихiд i, розчахнувши дверi вiд сiней, наказав жовнiрам:

– Коней мати напоготовi, в дорогу час!




Роздiл III


Одразу ж рух зробився мiж жовнiрами, котрi радi були вже виiхати з лiсу в далекий свiт, тим бiльше, що боялися ще погонi з боку Богуслава Радзивiллa. Старий Кемлич пiшов до хати, зметикувавши, що пан Кмiциц буде в ньому мати потребу.

– Ваша милiсть хоче iхати? – спитав iдучи.

– Саме так. Ви виведете мене з лiсу. Знаете тут усi мiсцини?

– Знаю, я тутешнiй. А куди ваша милiсть хоче iхати?

– До людей короля.

Дiдуган вiдступив здивовано.

– Матiнко Божа! – зойкнув вiн. – А до котрого короля, ваша милосте?

– Та не до шведського ж.

Пан Кемлич не лише не заспокоiвся, а й почав хреститися.

– То ваша милiсть, мабуть, не знае, що люди кажуть, що король у Сiлезii сховався, бо його всi покинули. Навiть Кракiв в облозi.

– Поiдемо у Сiлезiю.

– Але як через шведiв пробратися?

– Чи по-шляхетському, чи по-хлопському, чи на кульбацi, чи пiшки, байдуже, лише б пробратися!

– Та це купу часу забере.

– Часу маемо досить. Але радий би був, щоб якнайшвидше.

Пан Кемлич покинув дивуватися. Старий був занадто хитрий, аби не здогадатися, що е якась особлива i таемнича причина цього намiру пана Анджея, й одразу ж тисячi припущень зароiлося в його головi. А що жовнiри пана Кмiцица, котрим пан Анджей мовчати наказав, нiчого не сказали нi старому, нi його синам про викрадення князя Богуслава, то найвiрогiднiшим здалося йому припущення, що, мабуть, князь вiленський воевода висилае молодого полковника з якоюсь мiсiею до короля. Переконувало його в цiй версii особливо те, що вiн визнавав пана Кмiцицa найгарячiшим однодумцем гетьмана i про його заслуги перед князем знав, адже хоругви конфедератiв рознесли про це звiстку по всьому Пiдляському воеводствi, створюючи пановi Анджею славу недолюдка та зрадника.

«Гетьман посилае довiрену особу до короля, – мiркував дiдуган, – бо з ним примиритися хоче i шведiв покинути. Мали б йому вже набриднути iхнi накази. Для чого б iншого його посилав?»

Старий Кемлич недовго мiзкував над вирiшенням цього питання, бо йшлося йому зовсiм про що iнше, а саме про те, яку б вигоду мiг для себе з таких обставин витягнути. Тож якщо вiн слугуватиме пану Кмiцицу, то слугуватиме водночас i гетьману, i королевi, тому не залишиться без щедроi винагороди. Милiсть таких панiв придасться також, якщо б довелося за старi грiхи вiдповiдати. До всього цього таки буде вiйна, краiна повстане, а тодi здобич сама втрапить у руки. Це все всмiхнулося старигану, котрий i без того звик слухатись свого пана, i не припиняв його боятися, як вогню, вiдчуваючи якийсь гiпнотичний вплив, який пан Анджей умiв справляти на всiх своiх пiдлеглих.

– Ваша милiсть, – зауважив вiн, – буде змушена всю Рiч Посполиту проiхати, щоб до людей короля дiстатися. Шведськi гарнiзони це нiщо, бо мiста можна оминати i лiсами iхати. Але гiрше те, що i по лiсах, як зазвичай трапляеться в неспокiйнi часи, е повно свавiльних зграй, котрi мандрiвникiв обчистять, а ваша милiсть людей мае мало.

– Поiдете зi мною, пане Кемлич, разом iз синами i тими людьми, котрих маете, тодi буде нас бiльше.

– Якщо ваша милiсть накаже, то я, звiсно, поiду, але я убогий чоловiк. Однi лиш злиднi у нас, бiльше нiчого. Як же менi без худоби та даху над головою залишитись?

– Що зробите, те вам окупиться, та й для вас краще голови звiдси забрати, поки ще вони на шиях сидять.

– Заради всiх святих!.. Що ваша милiсть таке каже?.. Що?.. Як це?.. Що менi, невинному, тут загрожуе? Кому ми дорогу перейшли?..

На це пан Анджей зауважив:

– Знають вас тут, гультiпак! Ви мали проблеми з паном Копистинським i його позбулися, потiм утiкали вiд судiв i служили в мене. До всього ж украли мою здобич, табун коней.

– Та що ж ви так! Матiнко Божа! – заквоктав старий.

– Замовкнiть i слухайте! Потiм ви повернулися до старого лiгва й узялися нишпорити в околицi, як розбiйники, конi та здобич звiдусiль хапаючи. Не вiдпирайтесь, бо я не ваш суддя, i самi найкраще знаете, що правду кажу. Ви забираете коней у Золотаренка, це добре, забираете у шведiв, це також добре. Але якщо вас упiймають, то шкури здеруть, i матимуть рацiю.

– Правду кажете, бо лише у ворогiв вiдбираемо, – спробував вiдвертiтися старий.

– Брешете, бо i на своiх нападаете, менi вже вашi сини зiзналися, а це вже просто розбiй i шляхетному iменi ганьба. Сором вам, гультяi!.. Хлопами вам бути, а не шляхтою!

Став раки пекти вiд цих слiв тертий калач i сказав:

– Ваша милiсть нас кривдить, бо ми, пам’ятаючи наше становище, хлопським промислом не бавимося. Ми коней уночi з нiчиiх стаень не виводимо. Що iншого з лугiв табун захопити або здобути. Це дозволено i немае в цьому жодноi кривди у военнi часи для шляхтича. Але кiнь у стайнi свята рiч, i хiба циган, еврей чи селянин його вкраде, але не шляхтич! Ми такого, ваша милосте, не чинимо. Але що вiйна, то вiйна!

– Хоч би i десять воен було, в битвi лише можете здобич брати, а якщо його на дорозi шукаете, то це розбiй!

– Бог е свiдком нашоi невинностi.

– Але ж ви вже тут i кашу заварили. Коротко кажучи, краще вам звiдси втiкати, бо ранiше, чи пiзнiше, але зашморг вас не омине. Якщо ж поiдете зi мною, то вiрною службою змиете своi провини та пошану повернете. Я беру вас на службу, а вже там i вигода буде краща, нiж вiд тих коней.

– Поiдемо з вашою милiстю куди завгодно, проведемо через шведiв i через гультiпак, бо правду ваша милiсть каже, що нас тут лихi люди прикро переслiдують, а за що? За що?.. За нашу бiднiсть, ось що! Лише за бiднiсть. Може, також Господь Бог змилуеться над нами i виручить нас у смутку!

Тут старий Кемлич мимоволi потер руки i блиснув очима. «Вiд цих дiй, – подумав вiн собi, – закипить у краiнi, як у казанi, грiх цим не скористатися».

Аж тут пан Кмiциц глянув на нього прискiпливо.

– Тiльки спробуйте мене зрадити! – промовив вiн лиховiсно. – Бо не втечете, i лише Божа рука зможе вас тодi врятувати!

– Таке не про нас, – понурився пан Кемлич, – i хай мене Бог осудить, якщо менi така хоч гадка в головi промайнула.

– Вiрю, – продовжив помовчавши пан Анджей, – бо зрада це щось iнше, нiж гультяйство, i жоден гультiпака такого не вчинить.

– Що ваша милiсть тепер накаже? – поцiкавився пан Кемлич.

– Насамперед е два листи, якi треба негайно вiдправити. Маете розсудливих людей?

– Куди треба iхати?

– Один хай iде до князя воеводи, але немае потреби його особисто бачити. Лише послання передати в першiй же княжiй хоругвi i повертатися, не чекаючи вiдповiдi.

– Смолокур поiде, вiн метикуватий i досвiдчений чоловiк.

– Гаразд. Другий лист треба вiдвезти на Пiдляшшя. Спитати ляуданську хоругву пана Володийовськогo й особисто полковниковi в руки вiддати.

Стариган заморгав хитро i подумав: «То бачу, що робота йде на всi боки, коли вже навiть iз конфедератами нюхаються. Буде окрiп! Буде!». Пiсля чого вимовив уголос:

– Ваша милосте! Якщо це не такий термiновий лист, то може б, виiхавши з лiсiв, комусь по дорозi вiддати. Тут багато шляхти конфедератам сприяе i кожен охоче вiдвезе, а нам на одну людину бiльше залишиться.

– Це ви добре вигадали, – погодився пан Кмiциц, – бо буде краще, щоб той, хто повезе лист, не знав, вiд кого вiн. А чи швидко виберемося з лiсiв?

– Як ваша милiсть захоче. Можемо iхати i два тижнi, а можемо й завтра виiхати.

– Потiм побалакаемо, а тепер слухайте мене уважно, пане Кемлич!

– Я весь в увазi, ваша милосте.

– Мене оголосили, – правив свое пан Кмiциц, – в усiй Речi Посполитiй недолюдком i гетьманським запроданцем, або й навiть шведським. Якби король знав, хто я насправдi, то мiг би менi не довiряти i намiрами моiми погордувати, якi якщо нещирi, то Бог бачить! Обережно, пане Кемлич!

– Буду обачним, ваша милосте.

– Тепер мене називайте не пан Кмiциц, а пан Бабинич, втямили? Нiхто не мае мого справжнього iменi знати. Анi пельку не розтуляйте, анi пари з вуст не пускайте. Якщо питатимуть, звiдки я, скажете, що дорогою мене пiдiбрали i мене не знаете. Натомiсть скажiть: якщо цiкаво, то його самого питайте.

– Розумiю, ваша милосте.

– Синам закажiть, слугам також. Хоч би з них паси дерли, мене зовуть Бабинич. Горлом менi за це вiдповiдаете!

– Слухаюсь, ваша милосте. Пiду синам оголосити, бо цим шельмам потрiбно лопатою в голову вкладати. Така менi з них утiха. Бог покарав за давнi грiхи. Але ось що. Чи дозволить ваша милiсть слово сказати?

– Нiчого не бiйтесь.

– Бачиться менi, що краще буде, якщо ми не скажемо нi жовнiрам, нi челядi, куди iдемо.

– Слушна думка.

– Достатньо буде, коли вони знатимуть, що це пан Бабинич, а не пан Кмiциц iде. Ще одне: вирушаючи в таку дорогу, краще б приховати походження вашоi милостi.

– Тобто?

– Бо шведи охороннi грамоти вiдомим людям видають, а хто не мае охоронноi грамоти, цього до коменданта ведуть.

– Я охороннi грамоти для шведських гарнiзонiв маю!

Здивування блиснуло в хитрих очах пана Кемличa, але подумавши хвильку, вiн попросив:

– Ваша милiсть дозволить ще сказати, що я мiркую?

– Тiльки б добре радили, а не марудили, то кажiть, бо бачу, що з вас добрий спритник.

– Якщо охороннi грамоти е, то це добре, бо можна у винятковiй ситуацii iх показати, але якщо ваша милiсть iз таким завданням iде, яке в таемницi треба тримати, то краще охороннi грамоти сховати. Не знаю, чи вони виданi на iм’я пана Бабиничa, чи пана Кмiцицa, але якщо показати, то слiд залишиться i легше погонi буде.

– У саме яблучко трафили! – вигукнув пан Кмiциц. – Охороннi грамоти краще зберегти на iнший час, якщо можна iнакше пробратися!

– Можна, ваша милосте, але в селянськiй одежi або пахолком, що буде легше, бо в мене тут е трохи всього – шапок i сiрих кожухiв, саме таких, якi дрiбна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поiхати з ними нiби по ярмарках i пробиратися щораз глибше, ген аж пiд Лович i Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокiйнi часи робив, i тi дороги знаю. Якраз пiд цю пору припадае ярмарок у Суботi, на який здалеку з’iжджаються. У Суботi дiзнаемося й про iншi мiста, де буде ярмарок – i все далi! Лише б далi!.. Шведи також менше на пахолкiв задивляються, бо мурашня ця по всiх ярмарках сновигае. А спитае нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечнiше; коли ж меншi групи перестрiнемо, то, якщо Всевишнiй i Матiнка Божа дозволять, можна iм по животах проiхатись.

– А якщо в нас конi вiдберуть? Бо реквiзицii пiд час вiйни – буденна рiч.

– Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далi без коней, нiби за кiньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здiймемо лемент i зi скаргою поiдемо аж у Варшаву та Кракiв.

– Хитрий маете розум, – зазначив пан Кмiциц, – i бачу, що менi станете в пригодi. Хоч би навiть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.

– Все одно я мав до Eлка, в Пруссiю, з ними iхати, та добре складаеться, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потiм подамося на Остроленку, а звiдти пустимося аж пiд Пултуськ i Варшаву.

– А де е та Субота?

– Неподалiк вiд П’ятницi, ваша милосте.

– Кепкуете, пане Кемлич?

– Я б не посмiв, – дiдуган схрестив руки на грудях i схилив голову. – Просто там так дивно мiстечка називають. Це за Ловичем, ваша милосте, туди ще кавалок дороги.

– І великi ярмарки в тiй Суботi?

– Не такi великi, як у Ловичi, але е одна в цiй порi, на яку навiть iз Пруссii коней приганяють, i люду сила-силенна з’iжджаеться. Упевнений, що цього року не буде гiрше, бо там спокiйно, шведи всюди панують i по мiстах залоги тримають. Хоч би хтось хотiв щось накоiти, то не зможе.

– Я приймаю ваш спосiб!.. Поiдемо з кiньми, за яких я наперед заплачу, щоб ви шкоди не зазнали.

– Дякую вашiй милостi за розумiння.

– Пiдготуйте лише кожухи, чепраки та простi шаблi, бо вирушаемо негайно. І накажiть синам i слугам, хто там е, як мене звати i що я з кiньми iду, а ви найнялися допомогти. Ідiть!

А вже коли стариган обернувся до дверей, пан Анджей сказав ще й таке:

– І не буде мене нiхто не називати нi милiстю, нi комендантом, нi полковником, лише паном Бабиничeм!

Пан Кемлич вийшов i вже через годину сидiли всi на конях, готовi вирушати в далеку путь.

Пана Кмiцица, одягненого в сiру свитку пахолка, в таку ж потерту баранячу шапку i з перев’язаним обличчям, немов пiсля якоiсь бiйки в корчмi, важко було впiзнати, вiн був подiбний на дрiбного шляхтича, котрий вештаеться з ярмарку на ярмарок. Оточували його люди подiбного штибу, озброенi простими шаблями та довгими батогами для пiдганяння коней, а також арканами, щоб хапати тих, що розбiглися.

Жовнiри здивовано зиркали на свого полковника, роблячи нишком рiзнi про нього зауваження. Дивно iм було, що це вже пан Бабинич, а не пан Кмiциц, що його мають лише паном називати, а найбiльше стенав вiд цього плечима i вусами ворушив старий Сорока, котрий, споглядаючи, як на веселку, на грiзного полковника, бурчав Бiлоусовi:

– Менi це «пане» через горлянку не пройде. Хай мене вб’е, а я таки по-старому називатиму, як йому належиться!

– Якщо наказ, то наказ! – не погодився Бiлоус. – Але полковник змiнився неабияк.

Не знали жовнiри, що i душа в пановi Анджею змiнилася так само, як i зовнiшнiй вигляд.

– У дорогу! – гучно наказав пан Бабинич.

Заляскотiли батоги, вершники оточили табун коней, якi збилися в купу, i вирушили.




Роздiл IV


Ідучи по самому кордону мiж Троцьким воеводством i Пруссiею, подорожнi проходили обширними лiсами та бездорiжжям, лише Кемличам знайомими, аж зайшли в Пруссiю та дiсталися Ленга, або, як його старий Кемлич називав, до Eлка, де дiзналися новини про публiчнi справи шляхти, що там перебувала, й яка вiд шведiв пiд захист електора сховалася разом iз дружинами, дiтьми та майном.

Ленг був схожий на табiр, можна навiть сказати, що якийсь сеймик там проводять. Шляхта хляла без угаву прусське пиво i патякала, щоразу хтось якiсь новини привозив. Не питаючи нi про що i лише нашорошуючи пильно вуха, дiзнався пан Бабинич, що Королiвська Пруссiя i впливовi ii мiста рiшуче виступили на боцi Янa-Казимирa й уже угоду з електором уклали, щоб спiльно проти будь-якого ворога захищатися. Подейкували, однак, що попри цю угоду мiста не хотiли прийняти електорських гарнiзонiв, остерiгаючись, аби цей хитрий князь, раз засiвши в них збройною рукою, не захотiв потiм назавжди iх захопити, або щоб у вирiшальний момент iз шведами не об’еднався, до чого вроджена хитрiсть могла його схилити.

Шляхта нарiкала на цю недовiру мiщан, але пан Анджей, знаючи про зносини Радзивiлла з електором, кусав себе за язик, щоб не розповiсти всього, що йому було вiдоме. Стримувала полковника вiд цього думка, що небезпечно було в Пруссii eлeктора вголос чехвостити самого курфюрста, до того ж, сiромасi, котрий на торг iз кiньми приiхав, не випадало вдаватися в заплутанi полiтичнi сфери, над якими навiть найвидатнiшi державнi дiячi даремно мiзки собi ламали.

Продавши кiлькох коней i докупивши замiсть них нових, мандрiвники iхали далi вздовж прусського кордону, але вже трактом, що веде iз Ленга до Щучинa, що лежав у самому кутку Мазовецького воеводства, мiж Пруссiею з одного i Пiдляським воеводством з iншого боку. До самого Щучина не хотiв, однак, пан Анджей iхати, бо дiзнався, що в мiстi стоiть одна хоругва конфедератiв, полковником у якiй власне й був пан Володийовський.

Вочевидь, пан Мiхал був змушений iти бiльш-менш тiею ж самою дорогою, якою iхав тепер пан Кмiциц, i зупинився в Щучинi для короткого перепочинку пiд самим пiдляським кордоном, на тимчасових квартирах, в яких легше було подбати про провiант для людей i фураж для коней, нiж у досить уже спустошеному Пiдляшшi.

Але пан Анджей не хотiв тепер здибати вiдомого полковника, адже вважав, що, не маючи iнших доказiв, нiж своi слова, не зможе його переконати в своему наверненнi та щиростi намiрiв. Тож за двi милi вiд Щучинa наказав звернути у бiк Вонсошi, на захiд. Щодо листа, який мав для пана Володийовськогo, то вирiшив послати його за першоi ж лiпшоi нагоди.

Тим часом, не пiд’iжджаючи до Вонсошi, мандрiвники зупинилися в придорожнiй корчмi, що «Поклик» називалася, i розмiстилися на нiчлiг, який обiцявся бути зручним, бо в шинку, крiм корчмаря-пруссака, не було нiкого з гостей.

Але заледве пан Кмiциц iз трьома Кемличaми та Сорокою зiбралися до вечерi, як ззовнi почувся гуркiт колiс i тупiт коней.

Ще сонце добре не зайшло, як пан Анджей вийшов iз корчми поглянути, хто там приiжджае, бо був цiкавий, чи це часом не якийсь шведський роз’iзд, але замiсть шведiв побачив бричку, а за нею двi пiдводи й озброених людей бiля них.

На перший погляд легко було збагнути, що то якась важлива персона пiд’iжджае. Бричка була запряжена чотирма кiньми, добрими, прусськими, з грубими кiстками i пружними хребтами, форейтор сидiв на одному зi запряжних, тримаючи двох чудових собак на повiдках. На козлах примостився вiзник, а бiля нього гайдучок-угорець, на задньому ж сидiннi сам пан сидiв, пiдпертий пiд боки, в жупанi без рукавiв, рясно сколеному позолоченими шпильками. Позаду рухалися двi фiри, досить мiсткi, а при кожнiй було по четверо озброених шаблями та бандолетами слуг. Сам пан був чоловiк ще дуже молодий, хоч i гоноровий, рокiв заледве двадцяти кiлькох. Обличчя мав товстощоке, багряне, але i по всiй поставi можна було второпати, що в iжi собi не вiдмовляв. Коли бричка зупинилася, гайдучок пiдбiг руку подати, а вельможа, помiтивши пана Кмiцицa, котрий стояв на порозi, кивнув рукавицею та покликав:

– А послухай-но, друже!

Пан Анджей замiсть того, щоб пiдiйти, вiдступив у глиб корчми, бо його враз злiсть взяла. Не звик чоловiк ще нi до сiроi свитки, нi до того, щоб на нього кивали рукавицею. Тому повернувся, сiв за стiл i взявся знову до iжi. Незнайомий пан увiйшов услiд за ним.

Вiн примружив очi, бо в кiмнатi було похмуро, тiльки догоряв невеликий вогонь у грубцi.

– А чому нiхто не виходить мене зустрiчати? – промовив незнайомий пан.

– Бо корчмар пiшов до комори, – вiдбрив пан Кмiциц, – а ми мандрiвники, як i ваша вельможнiсть.

– Дякую за чин. А що ви за однi?

– Шляхтич iз кiньми iде.

– А компанiя також шляхта?

– Дрiбна, але шляхта.

– Ну, що ж, вiтаю, панове. Куди Бог провадить?

– З ярмарку на ярмарок, лише б тiльки табун збути.

– Якщо ви тут ночуете, то завтра за дня я огляну, може, щось i собi виберу. А тим часом дозвольте, панове, присiсти до столу.

Незнайомий пан, щоправда, питав, чи йому присiсти дозволять, таким тоном, немовби був у цьому цiлком певний, i не помилився, бо молодий конюх ввiчливо запропонував:

– Просимо вашу вельможнiсть, хоч ми i не повиннi про щось просити, бо лише горохом iз ковбасою можемо пригостити.

– Я маю в скринях кращi за цi делiкатеси, – не без певноi пихи зронив молодий панок, – але в мене жовнiрський шлунок, тому горох iз ковбасою, тiльки б зi смачною пiдливою, над усе шаную.

Сказавши це, а промовляв вiн дуже повiльно, хоч i погляд його очей був розумний i меткий, сiв на лавку, коли ж пан Кмiциц посунувся вiд нього так, аби зробити зручне мiсце, додав ласкаво:

– Будь ласка, прошу, не турбуйтеся, пане. У дорозi на гiднiсть не зважають, i навiть якщо мене також лiктем штурхнете, то менi корона з голови не злетить.

Пан Анджей, котрий саме пiдсував незнайомцевi миску з горохом, i, як то кажуть, не звик ще до такого поводження, охоче розбив би ii на головi бундючного молодика, коли б не те, що було щось у цiй пихатостi, що забавляло полковника. Тому не лише внутрiшнiй вибух вiн угамував, а й усмiхнувся та промовив:

– Такi тепер часи, ваша вельможносте, що й iз найвищих голiв корони падають: exemplum[6 - Exemplum (лат.) – наприклад.] наш король Ян-Казимир, котрий згiдно з правом двi мав би носити, а не мае жодноi, хiба що одну тернову…

На це незнайомець кинув на пана Кмiцицa швидкий погляд, пiсля цього зiтхнув:

– Такi тепер часи, що краще про це не балакати, хiба з дуже близькими людьми.

Але за мить додав:

– Гарно це ви, пане, сказали. Мусили б десь по садибах при високих людях служити, бо мова ваша вишуканiша, нiж ваш вигляд.

– Терся мiж людьми, чув те й iнше, aлe не служив.

– Звiдки ж ви родом, якщо не секрет?

– З провiнцii, з Троцького воеводства.

– Нiчого, що з провiнцii, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литвi?

– Все по-старому, зрадникiв достатньо.

– Зрадникiв? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таемниця?

– Тi, хто вiд короля i Речi Посполитоi вiдступилися.

– А як там маеться князь вiленський воевода?

– Хворий, кажуть: дихання йому затикае.

– Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний вiн пан!

– Для шведiв чесний, бо ворота iм навстiж вiдчинив.

– А ви, пане, часом не його партизан?

Пан Анджей помiтив, що незнайомець, весь час нiби безтурботно розпитуючи, дослiджуе його.

– Що менi до цього! – вiдрубав вiн. – Хай про це iншi думають. Я боюся, щоб менi шведи коней у реквiзицiю не забрали.

– Тодi потрiбно було iх на мiсцi збути. Ось, i на Пiдляшшi стоять, мабуть, тi хоругви, якi проти гетьмана збунтувалися, й якi навряд чи мають коней скiльки треба.

– Цього я не знаю, бо мiж ними не бував, хоча котрийсь проiжджий пан дав менi лист до одного з iхнiх полковникiв, аби його принагiдно передав.

– Як же той проiжджий пан мiг дати вам лист, якщо ви на Пiдляшшя не iдете?

– Бо в Щучинi стоiть одна хоругва конфедератiв, тому той чоловiк сказав менi так: або сам вiддаси, або оказiю знайдеш, повз Щучин проiжджаючи.

– А то добре складаеться, бо я саме до Щучинa iду.

– Ваша вельможнiсть також вiд шведiв утiкае?

Незнайомець замiсть вiдповiсти, глипнув на пан Кмiцицa та нiби байдуже спитав:

– Чому ви сказали «також», а самi не лише не втiкаете, а помiж них iдете i конi iм продаватимете, якщо iх силою у вас не вiдберуть?

На це пан Анджей стенув плечима.

– Я сказав «також», бо в Ленгу бачив багато шляхтичiв, котрi вiд них ховалися, а щодо мене, хай би iм усi так служили, скiльки я маю бажання iм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго мiсця собi не нагрiли.

– І не боiтеся таке казати? – поцiкавився незнайомець.

– Не боюся, бо я неполохливий, а крiм цього, людина до Щучинa iде, а там усi вголос кажуть, що думають, дай же, Господи, щоб якнайшвидше вiд балаканини до дiла дiйшло.

– Бачу, що ви швидкi на язик i дiю! – зауважив незнайомець. – Але якщо так шведiв не любите, то чому вiд тих хоругв, якi проти гетьмана збунтувалися, iдете? Адже вони збунтувалися не через затримку платнi чи сваволю? Нi! Лише тому, що гетьмановi та шведам не хотiли служити. Краще було б тим жовнiрам, небожам, пiд гетьманом залишатися, вони ж зажадали роль бунтiвникiв перейняти, голод, незручностi та присуди, нiж проти короля виступити. Якщо дiйде мiж ними та шведами до вiйни, тодi безперечно, а може, уже б дiйшло, якби не те, що шведи ще до цього закутка не дiсталися. Будьте певнi, дiстануться, втраплять сюди, тодi й побачите!

– І я мiркую, що тут найшвидше вiйна розпочнеться! – зауважив пан Кмiциц.

– Якщо ви так мiркуете, i маете щиру до шведiв огиду (в очах це можна прочитати, що правду кажете, бо я на цьому знаюся), то чому ж до цих чесних жовнiрiв не пристанете? Чи ще час не настав, чи iм не потрiбнi руки та шаблi? Чимало там чесних служить, хто волiе свого пана, а не чужого, i щораз iх бiльше буде. Ви iдете з тих краiв, де шведи ще зовсiм не запанували, а тi, хто iх пiзнав, гiркими сльозами плачуть. У Великiй Польщi, яка хоч i добровiльно здалася, вже пальцi шляхтi в курок вiд мушкетiв вкручують, i грабують, i реквiзицii роблять, що тiльки можуть, забирають. У тутешньому воеводствi не кращий iхнiй промисел. Генерал Штейнбок видав манiфест, аби кожен тихо вдома сидiв, то до нього поставляться з повагою i до його добра. Але де там! Генерал свое, а тамтешнi коменданти свое, тому нiхто певного майбутнього не мае, на долю лише розраховуе. Кожному хочеться втiшатися тим, що мав, щоб у спокоi проживав i щоб йому добре було. А тут приiде перша-лiпша приблуда, i «дай»! Не даси, то тобi провину вигадають, щоб маетку тебе позбавити, або й провини не шукаючи, голову вiдсiчуть. Не один уже кривавими сльозами втираеться, давнього пана згадуючи, а всi в надii безперервно на конфедератiв дивляться, чи часом вiд них якийсь порятунок для вiтчизни та громадян не прийде.

– Ваша вельможносте, – зауважив пан Кмiциц, – бачу, що ви не кращого, нiж я, шведам бажаете?

Незнайомий пан озирнувся немовби з певним острахом навколо, але вiдразу ж заспокоiвся i продовжив:

– Жадаю iм, щоб iх мор вибив, i цього перед вами не приховую, бо бачиться менi, що ви порядний, i навiть якби й не був порядний, то мене не зв’яжете i шведам не вiдвезете, та й я не дамся, маючи озброену челядь i шаблю при боцi.

– Можете, ваша вельможносте, бути впевненi, що я цього не зроблю. Бiльше того, до серця менi вашi слова. Вже хоча б те менi подобаеться, що ви не завагалися маетки залишити, яким ворог мститися не забуде. Похвали гiдна така позицiя щодо батькiвщини.

Пан Анджей мимоволi став промовляти протекцiйним тоном, як начальник до пiдлеглого, не подумавши, що такi слова могли б дивно звучати з вуст шляхтича-конюха, але, либонь, i молодий пан не звернув на це увагу, бо лише хитро заморгав очима:

– Чи я дурний? У мене перше правило, щоб мое не пропало, бо що Господь Бог дав, те треба поважати. Я сидiв тихо до жнив та обмолотiв. А тепер, коли все цiнне в Пруссiю продав – i реманент, й усiляке майно, то подумав собi: час у дорогу! Тепер можуть менi мстити, хай собi забирають, що iм до смаку припаде.

– Але ж ваша вельможнiсть залишила землю та будiвлi.

– Бa, коли я Вонсошське староство орендую вiд мазовецького воеводи, а саме зараз мiй контракт закiнчився. Останнiй внесок я ще не заплатив i не заплачу, бо, як я чув, пан мазовецький воевода зi шведом знюхався. То нехай йому за це внесок пропаде, а менi готовий грiш додасться.

Пан Кмiциц усмiхнувся.

– Дай Вам, Боже, здоров’я! Бо бачу, що ви не лише мужнiй кавалер, а й розсудливий!

– Як же без цього? – пiдтримав незнайомець. – Розсудливiсть – це основа! Але не розсудливо я з вами розмовляв. Чому ж, вiдчуваючи кривди вiтчизни та нашого короля, ви не пiдете до тих чесних воякiв на Пiдляшшя i в iхнi ряди не станете? І Боговi слугуватимете, i самому може пощастити, бо то вже не одному сталося, що з бiдного прислужника паном iз вiйни вийшов. Видно по вас, що ви смiливий i рiшучий, а якщо вам походження не стае на завадi, то можете хутко до якоiсь такоi фортуни дiйти, якщо Бог здобичi додасть. Тiльки б не марнувати те, що тут i там у руки втрапить, то i пухир наллеться. Не знаю, чи ви маете якийсь маеток, а якщо не маете, то могли б мати: з пухирем i з орендою неважко, а з оренди, за Божоi помочi, i до спадку недалеко. А так, почавши вiд прислужника, можна i товаришем померти, або на якiйсь високiй посадi, аби до роботи не лiнуватися, бо хто вранцi встае, тому Бог дае.

Пан Кмiциц гриз вуса, бо його безугавний смiх брав. Все його обличчя аж тремтiло, вiн одночасно i морщився, бо час вiд часу болiла рана, що встигла вже присохнути.

Незнайомець же не вгавав:

– Прийняти вас там приймуть, бо в людях мають потребу, врештi ви менi приглянулися й я беру вас пiд свою опiку, а за такоi пiдтримки можете багато досягнути.

Тут молодик пiдняв гордовито свое товстощоке обличчя й узявся рукою по вусах себе гладити. Нарештi вiн сказав:

– Хочете бути моею довiреною особою? Шаблю за мною носитимете i за челяддю наглядати.

Пан Кмiциц не витримав i зареготав щирим i веселим смiхом, аж йому всi зуби заблистiли.

– Чого ж ви регочете? – спохмурнiв незнайомець i насупив брови.

– Це вiд бажання отримати таку службу.

Але панок зовсiм уже образився, тому зауважив:

– Бовдур той, хто вас цих манер навчив, i зважайте, з ким спiлкуетесь, щоб кутi меду не передати.

– Нехай ваша вельможнiсть вибачить, – промовив весело пан Анджей, – бо я справдi не знаю, перед ким стою.

Молодий пан узявся в боки:

– Я пан Рендзян iз Вонсошi, – промовив iз гордiстю.

Пан Кмiциц уже вiдкривав рота, щоб назвати свое вигадане прiзвище, але Бiлоус квапливо зайшов до свiтлицi.

– Пане комен…

Жовнiр тут же замовк пiд грiзним поглядом пана Анджея, сторопiв, глибоко вдихнув i врештi випалив напружено:

– Прошу пана, там якiсь люди iдуть.

– Звiдки?

– Зi Щучинa.

Тепер пан Кмiциц трохи збентежився, але хутко повернув собi самовладання, i звелiв:

– Треба бути уважним. А багато людей iде?

– Буде з десятеро коней.

– Бандолети майте напоготовi. Можете йти!

Як тiльки жовнiр вийшов, вiн звернувся до пана Рендзянa з Вонсошi та зауважив:

– Аби не шведи…

– Але ж ви до них iдете, – здивувався пан Рендзян, котрий уже якийсь час здивовано зиркав на молодого шляхтича, – тому рано чи пiзно, але доведеться iх зустрiти.

– Я б також волiв шведiв, нiж якихось розбишак, яких всюди повно. Хто iде з кiньми, мусить мати зброю i бути обачним, бо це дуже ласий шматок.

– Якщо правда, що в Щучинi стоiть пан Володийовський, – зронив пан Рендзян, – то це, мабуть, його роз’iзд. Перш нiж розквартируються, хочуть переконатися, чи безпечна ця околиця, бо зi шведами пiд боком важко спокiйно всидiти.

Почувши це, пан Анджей завертiвся по кiмнатi i сiв у найтемнiшому ii кутку, де навiс димаря кидав густу тiнь на рiг столу. Тим часом зi сiней почувся тупiт i фиркання коней i за хвильку кiлька людей зайшли в примiщення.

Той, хто йшов на чолi, був велетенський чоловiк, вiн стукав дерев’яною ногою в незакрiпленi дошки, якими свiтлиця була встелена. Пан Кмiциц глянув на нього i серце мало не вистрибнуло йому з грудей. Бо це був Юзва Бутрим, котрого звали Безногим.

– А де господар? – спитав вiн, зупинившись посеред кiмнати.

– Я тут! – озвався корчмар. – До послуг вашоi милостi.

– Для коней корму!

– Немае в мене фуражу, хiба пани подiляться.

Сказавши це, шинкар вказав на пана Рендзянa i конюхiв. – Чиi ви люди? – спитав пан Рендзян.

– А хто ви сам?

– Староста з Вонсошi.

Пана Рендзянa, як орендаря посади старости, називали зазвичай його власнi люди старостою, i вiн сам себе так називав у важливiших оказiях.

Але Юзва Бутрим остовпiв, побачивши, з якою високою особою мае справу, тому скинув шапку i промовив лагiдним голосом:

– Вiтаю, ясновельможний пане. У темрявi не можна гiднiсть розпiзнати.

– Чиi ви люди? – повторив пан Рендзян, беручись у боки.

– Ляуданцi, з хоругви давнiшоi бiлевичiвськоi, а тепер пана Володийовськогo.

– Заради Бога! То пан Володийовський зараз у Щучинi?

– Власною персоною i з iншими полковниками, котрi з Жемайтii прибули.

– Хвала Всевишньому, хвала Всевишньому! – повторив утiшений пан староста. – І якi ж це полковники е з паном Володийовським?

– Був пан Мирський, – перелiчив пан Бутрим, – але його паралiч дорогою розбив, е пан Оскеркo, пан Ковальський, два пани Скшетуськi.

– Якi Скшетуськi? – зупинив його пан Рендзян. – Часом один iз них не пан Скшетуський iз Бурця?

– Не знаю, звiдки вiн, – вiдрубав пан Бутрим, – лише знаю, що пан Скшетуський – збаражчик.

– Ой лишенько! Та це мiй пан!

Тут помiтив пан Рендзян, як дивно прозвучав цей вигук iз вуст пана старости, тому додав:

– Мiй пан кум, я хотiв сказати.

Кажучи це, не вигадував пан староста, бо справдi першого сина пана Скшетуськогo, Яремка, до хреста тримав якось.

Тим часом у пановi Кмiцицу, котрий сидiв у темному кутку примiщення, думки одна за другою заметушилися в головi. Спочатку схвилювалася в ньому душа на вигляд грiзного чолов’яги i рука мимоволi хапнула по шаблю. Знав бо пан Анджей, що саме Юзва спричинився до погрому його компанiйцiв, а його самого особистим був ворогом. Давнiй пан Кмiциц наказав би його в цю мить схопити i кiньми волочити, але теперiшнiй пан Бабинич перемiг. Тому неспокiй його охопив вiд думки, що якщо шляхта його впiзнае, можуть звiдси виплисти розмаiтi для подальшоi подорожi й усiеi мiсii неприемностi. Вiдтак вирiшив не датися впiзнати i щораз глибше засувався в тiнь. Врештi оперся лiктями об стiл i охопив голову руками, i став вдавати, що дрiмае.

Водночас шепнув Сороцi, котрий сидiв поруч:

– Іди до стайнi, нехай конi будуть напоготовi. Ми iдемо на нiч!

Сорока встав i вийшов.

Пан Анджей вдавав далi, що дрiмае. Рiзноманiтнi спогади почали йому лiзти в голову. Цi люди нагадали йому Ляуду, Водокти й усе нещодавне минуле, яке, як сон, звiялося. Коли хвилину тому Юзва сказав, що належать до хоругви колишньоi бiлевичiвськоi, то пановi Анджею аж серце защемiло в грудях вiд однiеi назви. І спало йому на гадку, що точно такий самий був вечiр, так само в грубцi догоряв вогонь, коли вiн, як снiг на голову, звалився несподiвано у Водокти й уперше побачив у челяднiй Олюньку мiж ткалями.

Бачив тепер крiзь заплющенi повiки, як наяву, цю свiтлу панну, спокiйну, згадував усе, що сталося, як вона хотiла йому бути янголом-хоронителем, у добрi його змiцнити, вiд лихого захистити, пряму, чесну дорогу вказати. Якби ii слухав, якби ii тiльки слухав!.. Tа ж вона знала, що робити, по який бiк стати. Знала, де гiднiсть, чеснiсть, обов’язок – i просто взяла б його за руку i провела, якби захотiв ii слухати.

Тут кохання, збуджене роздумами, здiйнялося в серцi парубка так, що вiн був би готовий усю кров пролити, тiльки б до нiг цiй панночцi впасти, i в цю мить був готовий схопити за плечi навiть цього ведмедя ляуданськогo, котрий його компанiйцiв вигубив, лише тому, що вiн був iз тих сторiн, що Бiлевичi згадав, що Олюньку бачив.

Зi задуми вивело його лише його власне прiзвище, повторене кiлька разiв Юзвою Бутримом. Орендар iз Вонсошi розпитував про знайомих, а Юзва розповiдав йому, що вiдбулося в Кейданaх iз часу пам’ятноi угоди гетьмана зi шведами. Розповiв про опозицiю вiйська, про ув’язнення полковникiв, про заслання iх до Бiрж i щасливий порятунок. Прiзвище пана Кмiцицa повторювалося в цих оповiдках, вкрите суцiльним жахом зради та жорстокостi. Про те, що пан Володийовський, пани Скшетуськi та пан Заглоба життям завдячували пану Анджею, Юзва не знав, натомiсть розповiдав те, що сталося в Бiлевичaх:

– Схопив наш полковник цього зрадника в Бiлевичaх, як лисицю в ямi, й одразу ж наказав його на смерть провадити. Я вiв його сам iз великою радiстю, що його Божа рука досягла, i щоразу йому лiхтарем в очi свiтив, щоб побачити, чи там розкаяння не з’явиться. Але ж нi! Йшов смiливо, не зважаючи, що перед судом Божим постане. Така вже його закоренiла природа. А коли йому нарадив, аби хоча б перехрестився, то менi сказав: «Стули пельку, пахолку, не твоя справа!» Ми поставили його за селом, пiд грушею, й я уже вимовляв команду, коли пан Заглоба, котрий iшов iз нами, наказав виродка обшукати, чи якихось паперiв при собi не мае. І там виявили лист. Пан Заглоба попросив: «Посвiтiть» й узявся до читання. Заледве почав читати, й як схопиться за голову: «Ісусе, Марiе! Давайте його знову до двору!» Сам скочив на коня i помчав, а ми його вiдвели сподiваючись, що його накажуть ще припекти перед смертю, щоб язика розв’язати. Але де там! Вiдпустили зрадника на волю. Не мiй розум дiзнаватися, що вони там вичитали, але я б його не вiдпустив.

– А що ж у цьому листi було? – зацiкавився орендар iз Вонсошi.

– Не знаю, що там було. Але видаеться менi, що мусили бути ще рiзнi офiцери в руках князя воеводи, котрих вiдразу наказав би розстрiляти, якби йому пана Кмiцицa стратили. До того ж, може, наш полковник i слiз панни Бiлевичiвни пожалiв, бо вона знепритомнiла, що заледве змогли ii до тями привести. У будь-якому разi, не смiю я казати, але погано сталося, бо цей чоловiк чимало лихого накоiв, чого б навiть сам Люципер не посоромився. Вся Литва вiд нього плаче, а скiльки вдiв, скiльки сирiт, скiльки бiдноти на нього нарiкае, лише Боговi вiдомо! Хто його вб’е, матиме заслугу на небi i перед людьми, нiби скаженого собаку вбив!

Тут розмова знову перейшла на пана Володийовськогo, на панiв Скшетуських i на хоругви, що стоять на Пiдляшшi.

– З провiантом важко, – розповiдав пан Бутрим, – бо маетки князя гетьмана вщент уже розiбрали, нi людинi, нi коневi навiть на зуб у них нiчого не знайти, а що е шляхта, то вона убога, по закутках, як у нас у Жемайтii, сидить. Тож вирiшили полковники, щоб по сто коней роздiлитися, i за милю або двi один вiд одного стояти. Але як прийде зима, не знаю, що буде.

Пан Анджей, котрий слухав досi терпляче, поки про нього була мова, заворушився тепер i вже рота було вiдкрив, щоб зi свого темного кута сказати: «То вас гетьман таких подiлених поодинцi рукою повибирае, як ракiв зi сака».

Але в цю мить дверi вiдчинилися i в них постав Сорока, котрого пан Кмiциц послав, аби коней у дорогу приготували. Свiтло з грубки падало на вiдверто суворе обличчя вахмiстра. Юзва Бутрим глянув на нього, дивився довгу хвилину, пiсля цього звернувся до пана Рендзянa:

– Чи це вашоi вельможностi чоловiк?.. Я його звiдкiлясь знаю!

– Нi, – заперечив пан Рендзян, – це шляхта, яка з кiньми на ярмарок iде.

– А куди ви iдете? – спитав Юзва.

– В Суботу, – пояснив старий Кемлич.

– А де це?

– Бiля П’ятницi.

Юзва також, як ранiше пан Кмiциц, визнав невчасним жартом цю вiдповiдь i насупив брови:

– Вiдповiдайте, коли питають!

– Яким правом питаете?

– Можу вам його довести: бо мене на роз’iзд послали, щоб роздивився, чи немае пiдозрiлих людей в околицi. І бачиться менi, що е, якщо не хочуть сказати, куди iдуть!

Пан Анджей, остерiгаючись, щоб якась сварка з цiеi балачки не виникла, промовив, не висуваючись iз темного закутка:

– Не сердiться, пане жовнiре, бо П’ятниця i Субота такi ж мiста, як i iншi, в яких на осiннiх ярмарках коней продають. Якщо не вiрите, то пана старосту спитайте, вiн мусить про це знати.

– Справдi! – пiдтвердив пан Рендзян.

На це пан Бутрим зауважив:

– Якщо так, то це зовсiм iнша рiч. Але навiщо вам у цi мiста iхати? Ви можете i в Щучинi коней збути, бо нам iх дуже бракуе, а тi, що ми в Пiльвiшкaх захопили, нi до чого не придатнi, бо всi заiждженi.

– Кожен iде туди, де йому краще, а ми свою дорогу знаемо, – вiдповiв пан Кмiциц.

– Не знаю, де вам краще, але нам не краще, щоб шведам коней приводити i з язиком до них iздити.

– Дивно менi все це, – зауважив орендар iз Вонсошi. – Цi люди на шведiв намовляють, а тим часом дуже вже iм кортить до них потрапити.

Тут вiн звернувся до пана Анджея:

– І ви також не дуже-то схожi на конюха, бо i коштовний перстень на руцi я зауважив, якого б жоден пан не посоромився.

– Якщо вiн вам так приглянувся, можете його в мене вiдкупити, бо я два орти[7 - Орт – дрiбна срiбна монета, у XVII ст. ходила в багатьох европейських краiнах, у тому числi в Польщi.] за нього в Ленгу заплатив, – запропонував пан Кмiциц.

– Два oрти?.. Тодi вiн навряд чи щирий, але вдала iмiтацiя. Покажiть, будь ласка!

– Вiзьмiть, ваша вельможносте!

– А самi не можете пiдiйти?.. То я маю пiдходити?

– Я дуже стомився.

– Гей, братику! Щось менi здаеться, що ви обличчя свое хочете затаiти!

Почувши це, Юзва не сказав нi слова, лише пiдiйшов до грубки, витягнув палаючу головешку i, тримаючи ii високо над головою, пiшов прямо до пана Кмiцицa й освiтив його обличчя.

Пан Анджей звiвся в одну мить на весь зрiст i якийсь час вони дивилися один одному у вiчi. Враз головешка випала з рук Юзви, розсипаючи тисячi iскринок по дорозi.

– Ісусе, Марiе! – вигукнув пан Бутрим – Це ж пан Кмiциц!..

– Так, це я! – пiдтвердив пан Анджей, збагнувши, що бiльше не вдасться критися.

Але Юзва гукнув жовнiрiв, котрi залишилися перед сiньми:

– Сюди! Хапай! Тримай!

Пiсля чого обернувся до пана Анджея:

– Таки попався, шибенику, зраднику! Саме втiлення диявола! Раз вислизнув iз моiх рук, а тепер до шведiв переодягнений прямуеш? Ось такий Юда, кат чоловiкiв i жiнок? Я вас маю!

Сказавши це, вхопив за карк пана Анджея, а той хапнув його. Але до цього вже два молодi Кемличi, Кoсмa та Дам’ян, схопилися з лавки, сягаючи розпатланими головами аж до стелi, i Кoсмa спитав:

– Батьку, битися?

– Битися! – наказав старий Кемлич, виймаючи шаблю. Нараз дверi розчахнулися i жовнiри Юзви ввалилися в примiщення. Але тут же за ними, майже на iхнiх потилицях, звалилася челядь Кемличiв.

Юзва хапнув за потилицю лiвою рукою пана Анджея, а в правiй тримав уже голу рапiру, вчиняючи нею навколо себе вихор i блискавицi. Але пан Кмiциц, хоч такоi нелюдськоi сили не мав, вхопив його також немовби клiщами за горло. Очi Юзви викотилися з орбiт, вiн намагався ефесом своеi рапiри розбити руку суперника, але не встиг, бо його першим пан Кмiциц рукiв’ям своеi шаблi оглушив. Пальцi Юзви, що тримали потилицю супротивника, вiдразу ж ослабли, сам вiн захитався i назад завалився вiд удару. Пан Анджей його ще пiдштовхнув, щоб мати поле для маневру, i з усього розмаху в обличчя шаблею огрiв. Юзва упав навзнак, як дуб, черепом ударившись об пiдлогу.

– Бий! – скомандував пан Кмiциц, в якому вiдразу прокинувся давнiй забiяка.

Але не було потреби заохочувати, бо в кiмнатi вже кипiло, як у горщику. Два молодi Кемличi сiкли шаблями, а часом буцали головами, як два бики, кладучи за кожним ударом по людинi на землю. Тут же за ними наступав дiдуган, присiдаючи щомитi аж до землi, примружуючи очi та висуваючи щохвилини шаблюку з-за плечей синiв.

А Сорока, котрий найбiльше звик до бiйок по корчмах i в тiснотi, завдавав найбiльших втрат. Вiн так зблизька напирав на супротивникiв, що вiстрям не могли його досягти, стрiльнувши в юрбу з пiстолiв, тепер товк по головах iхнiми ж рукiв’ями, розчавлюючи носи, вибиваючи зуби й очi. Челядь пана Кемлича i два жовнiри пана Кмiцица поспiшили на допомогу своiм панам.

Вир бiйки перекинувся вiд столу в iнший кiнець свiтлицi. Ляуданцi захищалися запекло, але вiдколи пан Кмiциц, скинувши Юзву, стрибнув у гущину i зараз же розпластав другого пана Бутримa, перемога стала схилятися на його бiк.

Слуги пана Рендзянa також приперлися у примiщення зi шаблями та штурмакaми[8 - Штурмак – вiдкритий, часом напiввiдкритий або навiть i закритий шолом часiв епохи Вiдродження, що наслiдуе певнi античнi форми.]. І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливостi супротивникiв розпiзнати, бо ляуданцi не носили жодних одностроiв. Тому в метушнi дiставалося хлопцям старости i вiд одних, i вiд других.

Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпiзнати пана Кмiцицa i вказати його для пострiлу, але при слабкому освiтленнi скiпки пан Анджей постiйно зникав йому з очей. То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темрявi.

Опiр iз боку ляуданцiв слабнув кожноi митi, так пригнiтило iх падiння Юзви i жахливе iм’я пана Кмiцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемiстився позаду бiйцiв iз цебром води у руцi та хлюпнув у вогонь. У примiщеннi запанувала суцiльна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тiсну, що лише п’ястуками могли колошматитись. За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання i безладний тупiт чобiт. Вiдтак через вибитi дверi вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданцi, а ще за ними – пана Кмiцица.

Розпочалася метушня в сiнях, у дворi та шопi. Пролунало кiлька пострiлiв, потiм вереск та iржання коней. Закипiла битва вже бiля пiдвод пана Рендзяна, пiд якi його челядь поховалася, ляуданцi також шукали пiд ними схрону, i тодi тi, що вже там затаiлися, прийнявши iх за нападникiв, дали по них залп.

– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вiстря своеi шаблi мiж спицi вoзу i колючи наослiп людей, котрi ховалися пiд ним.

– Стiйте! Здаемося! – заверещало кiлька голосiв.

І челядь iз Вонсошi взялася викидати з-пiд фiри шаблi та штурмаки, потiм i iх самих повитягали за голови молодi Кемличi, аж старий гукнув:

– До пiдвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возiв!

Молодi не стали третього наказу чекати, кинулися вiдстiбати попону, з-пiд якоi випиналися опуклi боки скринь. Вже почали i скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кмiцицa:

– Анi руш!

І пан Анджей, пiдсилюючи рукою наказ, почав iх бити пласким боком закривавленоi шаблi. Кoсмa i Дам’ян поспiшно вiдскочили вбiк.

– Ваша милосте! Хiба не можна? – спитав покiрно старий.

– Геть! – крикнув пан Кмiциц. – Шукайте старосту!

Кoсмa i Дам’ян поштовхалися якусь мить, а за ними батько, i за чверть години з’явилися знову, ведучи пана Рендзянa, котрий, вздрiвши пана Анджея, схилився низько i промовив:

– Даруйте, ваша милосте, кривда менi тут чиниться, бо я з нiким вiйни не шукав, а що знайомих iду навiдати, то це дозволено кожному.

Пан Кмiциц, спершись на шаблю, сапав важко i мовчав, тому пан Рендзян продовжив:

– Я нi шведам, нi князевi гетьмановi жодноi кривди не вчинив, лише до пана Володийовськогo iхав, бо вiн мiй старий знайомий i в Украiнi ми разом воювали. І навiщо мене гудзa шукати?! Мене не було в Кейданaх i менi байдуже, що там було. Я дивлюся, щоб шкуру цiлу вивезти i щоб те, ще менi Бог дав, не пропало… Цього я також не вкрав, а в потi чола заробив. Я не маю стосунку до всiеi цiеi справи! Хай менi ваша милiсть дозволить вiльно iхати.

Пан Кмiциц дихав важко, споглядаючи весь час немовби неуважно на пана Рендзянa.

– Прошу покiрно вашу милiсть! – почав було знову староста. – Ваша милiсть бачила, що я цих людей не знав i приятелем iм не був. Напали на вашу милiсть, то отримали свое, але чому я маю терпiти, за що мое мае пропадати? Що я завинив? Якщо не може бути iнакше, то я жовнiрам вашоi милостi викуп готовий заплатити, хоч менi, убогiй людинi, багато не залишилося. По таляру iм дам, щоб iхнiй неспокiй даремно не обiйшовся. Я дам i по два, i ваша милiсть прийме також вiд мене…

– Закрити цi пiдводи! – наказав пан Кмiциц. – А ви забирайте своiх поранених i iдьте до дiдька!

– Дякую покiрно за людей, – заторохкотiв пан орендар iз Вонсошi.

Аж тут пiдiйшов старий Кемлич, вiдкопилюючи вперед нижню губу з рештками зубiв, i застогнав:

– Ваша милосте. Це наше. Дзеркало справедливостi. Це наше.

Але пан Кмiциц глянув на нього так, що стариган скорчився аж до землi i не смiв вимовити бiльше анi слова.

Челядь пана Рендзянa кинулася до коней, щодуху фiри закладати, але пан Кмiциц знову звернувся до пана старости:

– Забирайте всiх цих поранених й убитих, котрi тут опинилися, вiдвезiть iх пановi Володийовському i скажiть йому вiд мене, що я йому не ворог, а може, навiть i кращий приятель, нiж вiн думае. Його хотiв оминути, бо ще не час, щоб ми здибалися. Може, пiзнiше прийде ще нагода, але зараз нi вiн би не повiрив, нi я не мав би його чим переконати. Можливо, пiзнiше. Будьте обачнi, пане! Скажiть йому, що цi люди на мене напали i я був змушений боронитися.

– По правдi так i було, – погодився пан Рендзян.

– Чекайте. Скажiть iще пановi Володийовському, щоб купи трималися, бо Радзивiлл, як тiльки кiнноти вiд Понтусa дочекаеться, то вiдразу вирушить на них. Може, вони вже навiть у дорозi. Обое з князем конюшим та електором змовилися, i близько кордону небезпечно стояти. Але насамперед нехай купи тримаються, бо згинуть намарно. Воевода вiтебський хоче на Пiдляшшя потрапити. Нехай iдуть йому назустрiч, щоб у разi перешкоди надати допомогу.

– Все скажу, наче менi за це заплатили.

– Хоч це й пан Кмiциц сказав, хоча й пан Кмiциц застерiгае, але йому можна вiрити, нехай порадяться з iншими полковниками i збагнуть, що разом будуть сильнiшi. Повторюю, що гетьман вже в дорозi, а я пановi Володийовському – не ворог.

– Якби я це мав якийсь знак вiд вашоi милостi, то б iще краще було, – зауважив пан Рендзян.

– Навiщо вам якийсь знак?

– Бо i пан Володийовський зараз би краще в щирiсть слiв вашоi милостi повiрив i так би подумав, що мусить бути щось у цьому, якщо знак присилае.

– То маете цей перстень, – промовив пан Анджей, – хоч знакiв пiсля мене е достатньо на головах цих людей, котрих пановi Володийовському вiдвезете.

Сказавши це, зняв перстень iз пальця. Пан Рендзян прийняв його похапцем i сказав:

– Дякую вам покiрно.

Годиною пiзнiше пан Рендзян разом зi своiми пiдводами, челяддю, дещо пошарпаною, iхав спокiйно в Щучин, везучи трьох убитих i решту поранених, мiж котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям i розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, камiння якого дивовижно виблискувало при мiсяцi, i мiркував про цього дивного та страшного чоловiка, котрий, стiльки поганого вчинивши конфедератам, а стiльки доброго шведам i Радзивiллoвi, видно хотiв, однак, врятувати конфедератiв вiд згуби останнього.

– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собi пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерiгае? Хiба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Бiлевичaх дарував. Мабуть, iз поваги! Бa, але ж князевi гетьмановi на зле може вийти ця повага. Дивовижний це чоловiк. Радзивiллoвi служить, а нашим людям допомагае. І до шведiв iде. Цього я не розумiю.

Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.

Так само важко й так само безрезультатно, як i пан Рендзян, ламав собi голову i старий Кемлич, прагнучи знайти вiдповiдь на запитання: кому ж пан Кмiциц служить? «До короля iде, i конфедератiв б’е, котрi саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довiряе, бо криеться. Що ж iз нами буде?»

Так i не спромiгшись дiйти якогось висновку, звернувся зi злiстю до синiв:

– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?

– Ми боялися! – вiдповiли Кoсмa та Дам’ян.

Тiльки Сорока був задоволений i весело слiдував за своiм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав вiн, – якщо ми тих побили. Цiкаво, кого тепер будемо бити?»

Але було йому все одно, як i те, куди iхати.

До пана Анджея нiхто не смiв приступити, нi спитати його про щось, бо молодий полковник iхав чорний, як нiч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лавi якнайшвидше стояти. Але якби навiть здався i дозволив вiдвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Мiхал, якби дiзнався, що спiймали його переодягненого, котрий пробирався до шведiв i з охоронними грамотами до шведських комендантiв.

«Старi грiхи мене наздоганяють i переслiдують, – казав сам собi пан Кмiциц. – Утечу подалi, а Ти, Господи, мене провадь».

І став молитися палко та проганяти сумлiння, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, i не шведськi».

«Боже, будь милостивий до мене грiшного! – благав пан Кмiциц. – Я iду до пана мого, там моя служба розпочнеться».




Роздiл V


Пан Рендзян не мав намiру залишатися на нiч у «Поклику», бо з Вонсошi до Щучинa було вже недалеко. Вiн прагнув одного – лише дати перепочинок коням, особливо тим, що навантаженi пiдводи тягнули. Коли ж пан Кмiциц дозволив йому iхати далi, не гаяв пан Рендзян надаремно часу i годиною пiзнiше вже в’iжджав у Щучин, i доповiвши про себе вартi, розмiстився на ринку, бо будинки були жовнiрами зайнятi, але й там не всi змогли помiститися. Щучин вважався мiстом, але не був ним насправдi, бо не мав ще нi валiв, нi ратушi, нi судiв, нi колегii пiярiв[9 - Пiяри – назва походить вiд латинського слова pius, що означае «побожний», з’явилася в латинськiй назвi Scholae Piae, тобто «Побожнi школи». 1642 року пiяри з’явилися в Польщi. Цей орден зробив великий внесок у розвиток шкiльництва в Речi Посполитiй.], яка лише в часи короля Янa III постала, а було бiльше хитких хатинок i халуп, нiж будинкiв, якi тому тiльки мiстом звалися, що в квадрат були забудованi, творячи ринок, зрештою болотистий майже так само, як став, над яким мiстечко лежало.

Проспавши пiд теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радiсно та миттю провiв до квартири панiв Скшетуських i пана Заглоби.

Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому вiн стiльки рокiв вiрно служив, стiльки пригод разом iз ним пережив i врештi-решт статкiв нажив. Не соромлячись своеi давньоi служби, став у руки пана Янa цiлувати та повторювати розчулено:

– Мiй пане… Мiй пане… У якi часи довелося знову зустрiтися!

Взялися присутнi на важкi часи нарiкати, аж урештi пан Заглоба не витримав:

– Але ви, пане Рендзян, завжди у фортуни за пазухою сидите й, як я бачу, в пани вийшли. Пам’ятаете, як я вам пророкував, що якщо вас не повiсять, то будуть iз вас люди! Як тепер вашi справи?

– Ваша шляхетносте, за що ж мене мали вiшати, якщо я нi проти Бога, нi проти права нiчого не вчинив. Служив вiрно, а якщо когось i зрадив, то хiба ворогiв, що собi ще й за заслугу визнаю. А що тут i там котрогось волоцюгу фортелем стер, так це бунтiвника чи вiдьму, пам’ятаете? Це також не грiх, а хоч би й був грiх, то ваш, а не мiй, бо я саме вiд вас фортелiв навчився.

– Не може бути!.. Тiльки погляньте на нього! – зареготав пан Заглоба. – Якщо хочете, щоб я за вашi грiхи пiсля смертi вив, то менi за життя мою частку вiддайте. Бо ви лиш самi користаете з усiх тих багатств, якi мiж козаками назбирали, i за що в пеклi вас на шкварки перетоплять!

– Бог ласкавий, ваша шляхетносте, хоч це й неправда, що сам-один користав, бо я спочатку лихих сусiдiв позбувся i родину забезпечив, яка тепер спокiйно в Рендзянaх сидить, жодноi нестачi вже не маючи, бо Яворськi з торбами пiшли, а я збоку наживаюся, як можу.

– То ви бiльше не живете у Рендзянaх? – спитав Ян Скшетуський.

– У Рендзянaх батьки здавна засiли, а я мешкаю у Вонсошi i не маю на що скаржитися, бо Бог мене благословляв. Але коли почув, що вашi милостi у Щучинi, то не змiг всидiти, бо собi подумав: мабуть, час знову в дорогу! Мае бути вiйна, ну, то хай i буде!

– Пiдозрюю, – зауважив пан Заглоба, – що вас шведи у Вонсошi налякали.

– Шведiв ще в землi Вiзненськiй немае, хiба малi загони нишпорять, та й то обережно, бо селянство на них дуже люте.

– Добру менi новину приносите, – додав пан Володийовський, – бо я вчора навмисно роз’iзд послав, аби язика в шведiв прихопити, бо не знав, чи можна безпечно в Щучинi залишатися. Упевнений, що вас цей роз’iзд сюди привiв.

– Цей роз’iзд? Мене? Та то я його привiв, точнiше привiз, бо там навiть одного чоловiка немае, хто б мiг самотужки на конi всидiти!

– Нiчого не розумiю?.. Що ви таке торочите?.. Що сталося? – заметушився пан Володийовський.

– Бо iх сильно побили, – пояснив пан Рендзян.

– Хто ж iх побив?

– Пан Кмiциц.

Пани Скшетуськi та пан Заглоба аж схопилися з лав, питаючи наперебiй:

– Пан Кмiциц? А що ж вiн там робив?.. Може, вже сам князь гетьман сюди приперся? Нумо! Кажiть негайно, що сталося?

Але пан Володийовський вийшов тихцем iз кiмнати, бажаючи, либонь, наочно оцiнити розмiри поразки та людей оглянути. Тим часом пан Рендзян правив далi:

– А що тут розповiдати, краще зачекати, аж пан Володийовський повернеться, бо це найбiльше його справа, i шкода менi рота двiчi одне й те ж повторювати.

– Ви бачили пана Кмiцицa особисто? – спитав пан Заглоба.

– Як вас бачу.

– І балакали з ним?

– Як же було не балакати, якщо ми в «Поклику», недалеко звiдси, здибалися, я – щоб коням дати перепочинок, а вiн на нiчлiг став. Бiльше години бесiдували, бо не було чого iншого робити. Я нарiкав на шведiв, i вiн нарiкав.

– На шведiв? Вiн також нарiкав? – перепитав пан Скшетуський.

– Як на бiсiв, хоч i до них iхав.

– Багато було вiйська з ним?

– Жодного з ним вiйська не було, лише кiлька челядникiв, правда, озброених i з такими пиками, що навiть тi, що святих немовлят за наказом Ірода вирiзали, гидкiших i вiдразливiших не мали. Назвався менi дрiбним шляхтичем i брехав, що з кiньми на ярмарок iде. Але хоч коней мали кiльканадцятьох у табунi, я вiдразу ж збагнув, що це хтось iнший, бо не так конюхи балакають, i дорогий перстень на його руцi помiтив. Ось цей.

Тут блиснув пан Рендзян в очi слухачам коштовним каменем, а пан Заглоба ударив себе об поли i зарепетував:

– То ви його в нього вициганили! Лише цього досить, щоб я впiзнав вас, пане Рендзян, навiть на краю свiту!

– Даруйте, ваша шляхетносте, але я не вициганював, бо й я шляхтич, рiвний iншим, а не циган, хоч орендою промишляю, поки Всевишнiй не дасть осiсти на своему. А цей перстень дав менi пан Кмiциц на знак того, що все сказане ним правда, а я зараз вам його слова точнiсiнько перекажу, бо бачиться менi, що тут про шкури нашi йдеться.

– Тобто? – не повiрив пан Заглоба.

Але тут увiйшов пан Володийовський, дуже схвильований i вiд гнiву блiдий, шапку на стiл швиргонув i вигукнув:

– Це переходить усi межi! Трое убитих, Юзва Бутрим поранений, ледве дихае!

– Юзва Бутрим?.. Tа ж у нього ведмежа сила! – здивувався пан Заглоба.

– Його на моiх очах сам пан Кмiциц огрiв, – не змовчав пан Рендзян.

– З мене досить того пана Кмiцицa! – нервував пан Володийовський. – Де вiн тiльки не з’явиться, трупи за собою, як мор, залишае. Годi вже! Квит за квит, горло за горло. Але тепер новий рахунок. Людей менi побив, на добрих пахолкiв напав. Це йому до першого побачення закарбуеться.

– Правду кажучи, це не вiн на них напав, а вони на нього, бо вiн у найтемнiший кут заховався, щоб його не впiзнали, – зронив пан Рендзян.

– А ви, замiсть того, щоб iм допомагати, ще на його користь свiдчите! – розгнiвався пан Володийовський.

– Я за справедливiсть. А щодо допомоги, то хотiли моi допомогти, лише незручно iм було, бо в сум’яттi не знали, кого лупцювати, а кого берегти, та й самим через те дiсталося. Я з душею i скарбом утiк, i то лише через пана Кмiцицa поблажливiсть, бо послухайте, панове, як усе вiдбулося.

Тут пан Рендзян ретельно описав бiйку в «Поклику», нiчого не опустив, а коли врештi-решт сказав i те, що йому пан Анджей наказав, дуже здивувалися товаришi.

– То вiн так сказав? – перепитав пан Заглоба.

– Саме так, – пiдтвердив пан Рендзян. – «Я, каже, нi пановi Володийовському, нi конфедератам не ворог, хоча вони й iнакше думають. Пiзнiше все з’ясуеться, а тим часом хай гурту тримаються, як Бог милий, бо iх вiленський воевода, як ракiв iз сака вибере».

– І сказав, що воевода вже в походi? – уточнив Ян Скшетуський.

– Говорив лише, що тiльки на шведську кiнноту чекае i що зараз же на Пiдляшшя вирушить.

– Що, панове, про це все думаете? – поцiкавився пан Володийовський, споглядаючи на товаришiв.

– Дивовижна рiч! – промовив пан Заглоба. – Або цей чоловiк Радзивiллa зраджуе, або нам якусь засiдку готуе. Але яку? Радить купи триматися, яка шкода може звiдси для нас виникнути?

– Що вiд голоду здохнемо, – пояснив пан Володийовський. – Сам я маю повiдомлення, що пан Жеромський, пан Котовський i пан Липницький мають намiр роздiлити хоругви по кiлькадесят коней i по всьому воеводству розсiятися, бо разом не зможуть прогодуватися.

– А якщо Радзивiлл справдi пiдiйде? – спитав Станiслав Скшетуський. – То хто ж тодi йому протистоятиме?

Нiхто не зумiв вiдповiсти на це запитання, бо справдi було ясно, як сонце, що якби великий гетьман литовський пiдiйшов i застав сили конфедератiв розпорошеними, то легко iх би поодинцi порозбивав.

– Дивовижна рiч! – повторив пан Заглоба.

І помовчавши за мить продовжив:

– Пан Кмiциц якось пiдтвердив, що вiн до нас щиро доброзичливий. Я подумав би, що, може, Радзивiллa покинув. Але тодi б не нишпорив переодягненим, та i то куди? До шведiв?

Тут вiн звернувся до пана Рендзянa:

– Вiн вам сказав, що на Варшаву iде?

– Еге ж! – пiдтвердив пан Рендзян.

– Але там уже шведська влада.

– Бa! Вже о цiй годинi мусив би шведiв зустрiти, якщо всю нiч iхав, – припустив пан Рендзян.

– Чи ви бачили коли таку людину? – спитав пан Заглоба, глипаючи на товаришiв.

– У ньому зло з добром перемiшанi, як полова зi зерном, це точно, – зауважив Ян Скшетуський, – але щоб у тiй порадi, яку нам тепер дае, була якась зрада, то не повiрю. Не знаю, куди вiн iде, чому переодягнений, i даремна рiч голову над цим ламати, бо тут е якась таемниця. Але вiн радить добре, застерiгае щиро, можу присягнутися, як також i те, що единий для нас порятунок цiеi поради послухатися. Хто зна, чи йому знову здоров’ям i життям не завдячуемо.

– Заради Бога! – вигукнув пан Володийовський. – Як же Радзивiлл плануе сюди припхатися, коли йому на дорозi стоять Золотаренко та пiхота Хованськогo. Що iншого ми! Одна хоругва вислизне, та й то в Пiльвiшкaх мусили собi шаблями дорогу прокладати. Що iншого пан Кмiциц, котрий iз кiлькома людьми подорожуе, але князь гетьман яким трибом пройде з усiм вiйськом? Хiба iх спершу розiб’е.

Ще не встиг договорити пан Володийовський, як дверi розчинилися й увiйшов стременний.

– Посланець iз листом для пана полковника, – оголосив вiн.

– Давай його сюди! – наказав пан Володийовський.

Пахолок вийшов i за мить повернувся з листом. Пан Мiхал мерщiй зламав печатку i став читати:



«Чого я вчора не договорив орендаревi з Вонсошi, то сьогоднi дописую. Гетьман i сам вiйська проти вас мае досить, але навмисно на шведську кiнноту чекае, щоб пiд авторитетом шведського короля на вас iти. Бо якби його септентрони[10 - Септентрони (вiд латинського septentrio – пiвнiч) – пiвнiчани, так поляки називали московитiв.] тодi зачепили, то мусили б i на шведiв вдарити, а це означало б вiйну зi шведським королем. А цього вони б не посмiли зробити, не маючи вiдповiдного наказу, бо шведiв бояться i вiдповiдальнiсть за початок вiйни на себе не вiзьмуть. Вони втямили, що Радзивiлл навмисно шведiв хоче iм пiдставляти. Нехай би хоча б одного пiдстрелили або зарубали, зараз же вiйна була б. Септентрони тепер не знають, що робити, якщо Литва – пiддана шведiв. Тому стоять на мiсцi, чекаючи, що буде далi, не воюючи. Саме тому Радзивiллa не чiпатимуть i кривди йому не зроблять, а вiн прямо на вас пiде i по черзi розбиватиме, якщо ви не згуртуетесь. Богом молю! Зробiть це i воеводу вiтебського кличте, бо i йому тепер до вас через септентронiв буде легше дiстатися, поки вони одурiлi стоять. Я хотiв вас застерегти пiд iншим прiзвищем, щоб ви легше повiрили, але не вийшло, тому своiм пiдписуюсь. Буде бiда, якщо ви не повiрите, бо й я вже не той, ким був, а дасть Бог, щось зовсiм iнше ще про мене почуете.

    Кмiциц».

– Ви хотiли знати, як Радзивiлл прийде до нас, ось, маете й вiдповiдь! – озвався Ян Скшетуський.

– Це правда. Хорошi аргументи! – погодився пан Володийовський.

– Хорошi? Та то святi аргументи! – вигукнув пан Заглоба. – Тут не може бути сумнiвiв. Я перший цього чоловiка розкусив i хоч немае прокляття, якого б на його голову не проголошували, скажу вам, що ще його будемо благословляти. Менi досить на людину глянути, щоб знати, чого вона вартуе. Пам’ятаете, як вiн менi до серця припав у Кейданaх? Сам вiн нас також шануе, як лицарiв, а коли мое прiзвище вперше почув, то мене мало не задушив вiд поваги i через мене вас усiх урятував.

– Ваша шляхетнiсть зовсiм не змiнилася, – зауважив пан Рендзян, – з якого б це дива пан Кмiциц мав бiльше поваги до вас, нiж до мого пана, чи до пана Володийовського?

– Телепню! – вiдповiв пан Заглоба. – Вас вiн одразу розкусив i якщо вас кличе орендарем, то кпини береже щодо Вонсошi лише через полiтику!

– А може, i вас через полiтику поважае? – вiдбрив пан Рендзян.

– Та це ясно, як бiлий день. Одружiться, пане орендарю, то ще краще будете буцати. Я вже в цьому!

– Все це добре, – гмикнув пан Володийовський, – але якщо вiн так щиро нам добра бажае, то чому сам до нас не приiхав, замiсть того, щоб, як вовк, повз нас утiкати i людей наших кусати?

– То не ваша проблема, пане Мiхале, – вiдповiв пан Заглоба. – Що ми ухвалимо, те й робiть i не помилитесь. Якби вашi жарти були вартi вашоi шаблi, то ви б уже великим гетьманом замiсть пана Ревери Потоцькогo були. А з якого це дива пан Кмiциц мав би сюди приiжджати?.. Чи не для того, щоб ми йому так само не вiрили, як посланню його не вiрите, з чого б зараз i до великоi сварки дiйти могло, бо вiн задерикуватий кавалер? Уявiмо, що ви повiрили б, а що сказали б iншi полковники – пани Котовський, Жеромський або Липницький?.. Що б сказали вашi ляуданцi? Чи не зарубали б його, коли б ви лишень вiдвернулися?

– Батько мае рацiю, – погодився Ян Скшетуський, – вiн не мiг сюди приiхати.

– То навiщо до шведiв iде? – повторив упертий пан Мiхал.

– Дiдько його знае, чи справдi до шведiв, лихий знае, що в цю бiснувату довбешку могло стрельнути! Та що нам до того, краще його застереженням скористаймося, якщо голови хочемо зберегти на плечах.

– Тут немае про що думати, – резюмував Станiслав Скшетуський.

– Треба хутко сповiстити панiв Котовськогo, Жеромськогo, Липницькогo i того другого пана Кмiцицa, – запропонував Ян Скшетуський. – Вишлiть до них, пане Мiхале, якнайшвидше повiдомлення, але не пишiть iм, хто застерiгае, бо тодi точно не повiрять.

– Лише ми знатимемо, чия то заслуга, i свого часу не забудемо за неi вiдплатити! – додав пан Заглоба. – Далi, хутко, пане Мiхале!

– А самi пiд Бiлосток подамося, всiм там збiр призначивши. Дав би Бог воеводу вiтебського якнайскорiше! – зiтхнув пан Ян.

– З Бiлостока треба буде до нього делегатiв вiд вiйська вислати. Дасть Бог, станемо перед очi пана гетьмана литовського, – сказав пан Заглоба, – з рiвною, а то й кращою силою. Нам iз ним не тягатися, але пан воевода вiтебський – то що iншого. Видатний вiн воiн! І чесний! Немае такого другого в Речi Посполитiй!

– А ви знаете пана Сапегу? – спитав Станiслав Скшетуський.

– Чи я його знаю? Я знав його пiдлiтком, не бiльшим за мою шаблю. Вiн тодi був, як янгол.

– Вiн зараз не лише скарби, не тiльки срiбло та коштовностi, але навiть начиння та панцери срiбнi на грошi переплавив, тiльки б якнайбiльше вiйська проти ворогiв вiтчизни зiбрати, – зауважив пан Володийовський.

– Дяка Боговi, що хоч один такий е, – кивнув пан Станiслав, – бо ви ж пам’ятаете, як ми Радзивiллoвi довiряли?

– Не блюзнiрствуйте, пане! – вигукнув пан Заглоба. – Воевода вiтебський! Бa! Бa! Хай живе воевода вiтебський!.. А ви, пане Мiхале, готуйте експедицiю! Час дiяти! Нехай тут пiчкурi в цiй грязюцi щучинськiй залишаються, а ми пiдемо до Бiлостока, де, може, й iншу рибу спiймаемо. Хали там також багато евреi на шабаш напекли. Ну, принаймнi вiйна розпочнеться. Бо менi вже тужливо. А коли з Радзивiллом розберемося, то й за шведiв вiзьмемося. Ми показали iм уже, що вмiемо!.. В експедицiю, пане Мiхале, бо periculum in mora[11 - Periculum in mora (лат.) – зволiкання смертi подiбне.].

– Пiду я пiдiймати на ноги хоругву! – повiдомив пан Ян. Годиною пiзнiше кiльканадцятеро посланцiв вилетiло, як тiльки кiнь змiг, до Пiдляшшя, а за ними незабаром вирушила й уся хоругва ляудaнськa. Старшина iхала попереду, радячись i дискутуючи, а жовнiрiв вiв пан Рoх Ковальський, намiсник. Вони йшли на Осовець i Гоньондз, торуючи собi дорогу до Бiлостока, де iншi хоругви конфедератiв сподiвалися здибати.




Роздiл VI


Листи пана Володийовськогo, що доносили про похiд Радзивiллa, знайшли пiдтримку у всiх полковникiв, розкиданих по всьому Пiдляському воеводству. Дехто вже встиг пороздiляти хоругви на меншi загони, щоб легше перезимувати, iншi дозволили роз’iхатися товариству по приватних оселях, так що пiд прапором залишалося заледве по кiльканадцятеро товаришiв i по кiлькадесятеро поштових. Полковники дозволили собi це через страх перед голодом, а частково через труднощi утримання в належнiй дисциплiнi воякiв, котрi щораз бiльше непокори владi проявляли, схильнi тепер були до бунту та шукали лише приводу для нього. Якби там опинився командувач iз належним авторитетом та вiдразу ж повiв би вiйсько на бiй проти будь-кого з двох ворогiв, або й навiть проти Радзивiлла, то дисциплiна належно поправилася б. Але вiйсько зiпсувалося в байдикуваннi на Пiдляшшi, де гаяли час у рiдких обстрiлах невеличких замкiв Радзивiлла, в грабунках майна князя воеводи та перемовах iз князем Богуславом. У таких умовах жовнiр привчався лише до сваволi й утискiв щодо мирних мешканцiв воеводства. Декотрi вояки, особливо поштовi та челядь, втiкаючи з-пiд прапора, утворювали свавiльнi групи та розбишакували на дорогах. Таким чином, вiйсько, яке не пристало до жодного ворога i було единою надiею короля та патрiотiв, марнiло з кожним днем. Роздiлення хоругви на дрiбнi загони лише доповнило розлад. Правда, що гуртом важко було прогодуватися, але вони, можливо, i навмисно перебiльшували небезпеку голоду, бо була ще осiнь, i врожай видався щедрий, особливо тому, що нiякий ворог не нищив вогнем i мечем воеводство. Нищили його бiльше грабунки жовнiрiв-конфедератiв, бо самих воякiв нищила бездiяльнiсть.

Обставини склалися настiльки дивно, що ворог залишив у спокоi цi хоругви. Шведи, заливаючи краiну вiд заходу i тягнучись на пiвдень, не дiйшли ще до цього закутка, який мiж Мазовецьким воеводством i Литвою творило Пiдляшшя. З iншого боку загони Хованськогo, Трубецького та Срiбного стояли в позайманих ними околицях бездiяльно, вагаючись, а можливо, i самi не знаючи, до чого вдатися. В Украiнi Бутурлiн iз Хмельницьким розпускали по-давньому загороди i саме в цей час вдарили пiд Городком на жменьку вiйська, яке провадив великий коронний гетьман, пан Потоцький. Але Литва перебувала пiд шведським протекторатом. Пустошити та займати ii далi означало те саме, як правильно зауважив у своему листi пан Кмiциц, що оголошувати вiйну жахливим i лихоi слави у свiтi шведам. Отже, настала мить перепочинку для септентронiв, а декотрi досвiдченi люди навiть передрiкали, що незабаром вони повернуть як союзники Янa-Казимирa та Речi Посполитоi проти шведського короля, могутнiсть котрого, якби господарем усiеi Речi Посполитоi став, не мала б собi рiвноi в Європi.

Тому не чiпав Хованський нi Пiдляшшя, нi хоругви конфедератiв. А вони навзаем, позбавленi вождя, розпорошенi, його не зачiпали i не були спроможнi зачепити хоча б когось або почати щось важливiше, нiж грабунки майна Радзивiлла. Так вони й марнiли. Проте листи пана Володийовськогo про загрозу походу Радзивiллa пробудили полковникiв зi сплячки та бездiяльностi. Взялися вони збирати хоругви, розписувати авiзи, закликати розкиданих жовнiрiв пiд прапори та погрожувати покаранням тим, хто посмiв би не з’явитися. Спочатку пан Жеромський, найавторитетнiший серед полковникiв, хоругва котрого в найкращому станi була, вирушив пiд Бiлосток. За ним прибув по тижнi Якуб Кмiциц, щоправда, з ним було лише сто двадцять людей. Вiдтак стали пiдтягуватися жовнiри панiв Котовськогo та Липницькогo, то поодинцi, то купками. Прибували також добровольцi та дрiбна шляхта з навколишнiх закуткiв – Зенцiнки, Свiдерськi, Яворськi, Рендзяни, Мазовецькi. Прибували волонтери навiть iз Люблiнського воеводства – Карвовськi та Тури, час вiд часу з’являвся i заможнiший шляхтич iз таким-сяким почтом слуг, добре озброених. Послали також делегатiв вiд хоругви для екзакцiй[12 - Екзакцii – примусове вилучення з боку держави продуктiв харчування та грошей.], аби грошi та провiант за квитанцii збирали. Словом, рух запанував повсюдно, закипiла военна пiдготовка i коли пан Володийовський зi своею ляудaнською хоругвою пiдiйшов, там уже стояло кiлька тисяч людей зi зброею, котрим лише ватажка бракувало.

Все чинилося доволi безладно i досить недисциплiновано, але не так безладно i не так недисциплiновано, як та великопольська шляхта, яка кiлька мiсяцiв тому мала пiд Устям вiд шведiв переправи захищати. Тому що в Пiдляшшi, Люблiнщинi та Литвi жили люди, до вiйни звиклi, i не було мiж цими добровольцями жодного, крiм пiдлiткiв, хто би пороху не нюхав i з табакерки Сiрка не куштував. Кожен у своему життi воював або проти козакiв, або проти туркiв, або проти татар. Були й такi, котрi ще шведськi вiйни пам’ятали. Та серед усiх вирiзнявся военним досвiдом i повагою пан Заглоба, що з радiстю опинився в цьому збiговиську жовнiрському, в якому при сухому горлi не радилися.

Вiн переважав своiм авторитетом навiть найшанованiших полковникiв. Ляудaнцi розповiдали, що якби не вiн, то пани Володийовський, Скшетуськi, Мирський та Оскеркo загинули б вiд руки Радзивiлла, бо вже iх на страту до Бiрж везли. Вiн сам заслуг своiх не приховував i справедливiсть своеi слави визнавав, аби всi знали, хто стоiть перед ними.

– Не люблю хизуватися, – торочив дiдуган, – нi балакати про те, чого не було, бо в мене правда головне, що може i мiй небiж засвiдчити.

Тут вiн звертався до пана Рoхa Ковальського, котрий виступав тодi з-за спини пана Заглоби i промовляв чiтким та оглушливим голосом:

– Дядько… не… бреше!..

Вiн пихтiв, лупав очима на присутнiх, немовби шукаючи смiливця, котрий посмiв би щось заперечити. Але нiхто нiколи не перечив, тому пан Заглоба продовжував теревенити про своi давнi пригоди: як ще за життя пана Конецпольськогo двiчi доклався до перемоги над Густавом-Aдольфом, як потiм Хмельницького пiдманув, що пiд Збаражем сваволив, як князь Ярема на його поради в усьому покладався й як йому командувати вилазками доручав.

– А пiсля кожноi вилазки, – патякав шляхтич, – коли ми п’ять або й десять тисяч гультяiв перепаскудили, то Хмельницький аж головою з вiдчаю об стiну бився й усе повторював: «Нiхто iнший цього не зробив, тiльки той чортяка Заглоба!» А коли вже до зборiвських пактiв дiйшло, то сам хан, як диво, мене оглядав, у друзi набивався i мiй портрет просив, бо хотiв своему султановi подарунок зробити.

– Таких нам зараз треба, бiльше нiж будь-коли! – кивали головами слухачi.

А коли багато i без того про надзвичайнi вчинки пана Заглоби чули, про що легенди по всiй Речi Посполитiй ходили, коли i про свiжi випадки в Кейданaх, як-от звiльнення полковникiв i Клеванська битва зi шведами, пiдтверджували оповiдки чоловiка, слава його зростала щораз бiльше, i купався в нiй пан Заглоба, як у сонячному промiннi, в усiх на очах, серед iнших променистiший i яскравiший.

– Якби таких тисяча було в Речi Посполитiй, не дiйшло б до того, що сталося! – повторювали в таборi.

– Дяка Боговi, що хоч одного маемо мiж собою!

– Вiн перший Радзивiллa зрадником назвав.

– І чесних людей iз його рук видряпав, i дорогою шведам пiд Клеванами так пiд хвоста дав, що навiть свiдок звiдти не втiк.

– Першу перемогу саме вiн здобув!

– Дасть Бог, не останню!

Полковники Жеромський, Котовський, Якуб Кмiциц i Липницький споглядали також на пана Заглобу з великою повагою. Видирали його з рук у руки i питали його поради в усьому, захоплюючись його винятковою розсудливiстю та мужнiстю.

Самi ж радилися тепер про важливу справу. Вони, щоправда, послали делегатiв до воеводи вiтебського, щоб приiжджав прийняти командування, але оскiльки нiхто добре не знав, де зараз пан воевода перебувае, то гiнцi поiхали, i немов у воду канули. Були звiстки, що iх роз’iзди Золотаренка схопили, якi тинялися пiд Волковиськом, грабуючи на власну руку.

Вирiшили тодi полковники бiля Бiлостока вибрати тимчасово регiментаря[13 - Регiментар – заступник гетьмана або призначений королем чи сеймом командувач окремоi групи вiйськ у Речi Посполитiй XVII—XVIII ст., котрий чiтко виконував поставленi перед ним завдання. У XVII ст. регiментарем також називали очiльника посполитого рушення, зазвичай, каштеляна чи воеводу.], котрий би аж до приiзду пана Сапеги обов’язки командувача над усiма виконував. Зайве казати, що, за винятком пана Володийовськогo, кожен полковник себе мав на увазi.

Розпочалися процедури та вербування. Вiйсько оголосило, що хоче брати участь у виборах, i то не через депутатiв, а загальним голосуванням, яке з цiею метою i було влаштовано.

Пан Володийовський, пiсля наради зi своiми товаришами, запропонував кандидатуру пана Жеромськогo, котрий був доброчесною людиною, серйозною, i при цьому iмпонував вiйськам своею красою та сенаторською бородою до пояса. Жовнiр вiн був управний i досвiдчений. Сам вiн iз вдячностi пiдтримував кандидатуру пана Володийовськогo, але пани Котовський, Липницький та Якуб Кмiциц на таке не хотiли пристати, стверджуючи, що не можна наймолодшого вiком вибирати, бо регiментар мае i перед громадянами найбiльший репрезентувати авторитет.

– А хто ж тодi найстарший? – цiкавилися численнi голоси.

– Найстарший дядько! – зарепетував раптом пан Рoх Ковальський таким гучним голосом, що аж усi обернули голови в його бiк.

– Шкода тiльки, що хоругви не мае, – зiтхнув пан Яхович, намiсник пана Жеромськогo.

Але iншi стали гукати:

– То i що з того?! Чи то нам обов’язково полковника треба обирати?.. Чи це не в нашiй компетенцii? Чи це не in liberis sufragiis[14 - In liberis sufragiis (лат.) – вiльнi вибори.]? Навiть королем дозволено будь-якого шляхтича обрати, не те що регiментарем.

Аж тут пан Липницький, котрий не схвалював кандидатури пана Жеромського i намагався будь-яким способом його вибору не допустити, узяв слово:

– Правду кажете! Дозволено вам голосувати, як подобаеться! А якщо не оберете полковника, то на краще вийде, бо не буде нiкому нi кривди, нi invidio[15 - Invidio (лат.) – заздрiсть.].

Тодi вчинився страшезний галас. Численнi голоси закликали: «Голосувати! Голосувати!» Іншi ж додавали: «А хто тут за пана Заглобy славетнiший? Хто бiльший лицар? Хто досвiдченiший жовнiр? Пана Заглобу просимо. Хай живе пан Заглоба! Хай живе регiментар!»

– Хай живе! Хай живе! – верещало щораз бiльше горлянок.

– На шаблi упертих! – лементували гарячi голови.

– Немае упертих! Unanimitate![16 - Unanimitate (лат.) – одностайно.] – вiдповiдав натовп.

– Хай живе! Вiн Густавa-Адольфa здолав! Вiн Хмельницькому сала за шкуру залив!

– І полковникiв урятував!

– І шведiв пiд Клеванами розбив!

– Vivat! Vivat! Заглоба наш dux![17 - Dux (лат.) – лiдер.] Vivat! Vivat!

І юрба взялася пiдкидати шапки, бiгати по табору та шукати пана Заглобy.

Той здивувався i розгубився першоi митi, бо посади не домагався, хотiв ii для пана Скшетуськогo i на такий перебiг подiй не сподiвався.

Тому коли кiлькатисячний натовп став вигукувати його прiзвище, дихання йому перехопило, i чолов’яга розчервонiвся, як буряк. Тут обступили його товаришi, але в пiднесеннi тлумачили собi все зовсiм iнакше, бо побачивши знiяковiння чоловiка, закричали:

– Дивiться! Як панночка зашарiвся! Його скромнiсть не менша, нiж мужнiсть! Хай живе i хай нас до вiкторii веде!

Тим часом пiдiйшли i полковники, радi не радi, вiтаючи обранця, а дехто, може, навiть радий був, що суперникiв не вибрали. Пан Володийовський тiльки вусами ворушив, не менше за пана Заглобу здивований, а пан Рендзян, вирячивши очi та розтуливши рота, дивився з недовiрою, але й повагою на пана Заглобу, котрий повiльно до тями повертався, а за мить узявся в боки i голову догори задер, приймаючи з вiдповiдною гiднiстю поважнi привiтання.

Першим вiтав його пан Жеромський вiд полковникiв, а потiм вiд вiйська виголосив дуже розлогу промову пан Жимирський, товариш iз хоругви пана Котовськогo, цитуючи сентенцii рiзних мудрецiв.

Пан Заглоба слухав i головою кивав. Коли ж нарештi оратор закiнчив, пан регiментар виголосив свою промову такими словами:

– Шановне панство! Якби хтось колись захотiв втопити справжню заслугу в безмежному океанi або дуже високо закинути ii в Карпати, то вона, наче олiя, нагору випливе, з-пiд землi витягнеться, щоб у людськi очi сказати: «Я та, що свiтлом не гордуе, суду не лякаеться, нагороди не чекае». Але як самоцвiт у золото, так i чеснота в скромнiсть мае бути одягнена, тому питаю вас, шановне панство, стоячи тут перед вами: чи я зi своiми заслугами не крився? Чи перед вами вихвалявся? Чи цiеi честi, якою ви мене вшанували, добивався? Ви самi заслуги моi побачили, бо я i тепер усе заперечувати готовий i сказати вам: тут е кращi за мене – пан Жеромський, пан Котовський, пан Липницький, пан Кмiциц, пан Оскеркo, пан Скшетуський, пан Володийовський, такi великi кавалери, котрими навiть стародавнiсть пишатися могла б. То ви мене, а не когось iз них обрали своiм вождем? Ще е час. Знiмiть менi цю гiднiсть iз плечей i когось чеснiшого у цей плащ одягнiть!

– Не бути цьому! Не бути цьому! – заревiли сотнi i тисячi голосiв.

– Не бути цьому! – повторили полковники, втiшенi публiчною похвалою, i водночас прагнучи перед вiйськом свою скромнiсть задекларувати.

– Бачу й я, що не може бути iнакше! – погодився пан Заглоба. – Нехай тодi ваша воля здiйсниться. Дякую вiд щирого серця, панове браття, i вважаю, що дасть Бог, ви не розчаруетесь у своему виборi, обов’язок на мене поклавши. Як ви при менi, так i я до смертi стояти за вас обiцяю, i вiкторiя, тобто краща fata[18 - Fata (лат.) – доля.] нас чекае, сама смерть нас не розлучить, бо i пiсля смертi славою дiлитися будемо!

Бурхливе пiднесення запанувало на зiбраннi. Однi до шабель бралися, iншi сльози стали пускати, пановi Заглобi пiт краплями осiв на лисинi, але запал у ньому наростав.

– За нашого законного короля, знову обраного, i за улюблену землю нашу стояти будемо! – вигукнув вiн. – І для них жити! За них вмирати! Шановне панство! Вiдколи ця вiтчизна е нашою батькiвщиною, нiколи аж такоi поразки вона не зазнала. Зрадники вiдчинили ворота i немае вже навiть п’ядi землi, крiм цього воеводства, де б не нишпорив ворог. На вас вiтчизна надiеться, а я на вас, на вас i на мене вся Рiч Посполита сподiваеться! Покажемо ж iй, що недаремно руки до нас простягае. Як ви вiд мене мужностi та вiри, так i я вiд вас слухняностi вимагаю та покори, а коли ми будемо в злагодi, коли прикладом нашим розплющимо очi тим, кого ворог спокусив, то й половина Речi Посполитоi до нас долучиться! Хто мае Бога та вiру в серцi, той iз нами повстане, сили небеснi нас пiдтримають, i хто ж iз нами тодi впораеться?!

– Так буде! З Божою помiччю, так буде! Соломон промовляе!.. Бити iх! Бити! – репетували гучнi голоси.

А пан Заглоба руки в бiк пiвночi простягнув i залементував:

– Приходь тепер, Радзивiллe! Приходь, пане гетьмане! Пане еретику! Воеводо Люципера! Чекаемо тебе не поодинцi, а разом, не в сварцi, а в злагодi, не з паперами, пактами, а з мечами в руках! Чекае тебе тут доброчесне вiйсько i я, його регiментар. Давай! Виходь! Дай Заглобi поле! Клич чортiв на допомогу i помiряемося силою!.. Виходь!

Тут ватажок звернувся знову до вiйська й закричав так, що аж у цiлому таборi розляглося:

– З Божою помiччю, шановне панство! Пророцтва мене пiдтримують! Якщо буде злагода, то поб’емо цих шельм, плюгавцiв, панчiшникiв, рибоiдiв та iнших вошивцiв, зайд, кожушникiв, що влiтку саньми iздять!.. Дамо iм перцю, аж п’яти погублять, утiкаючи. Биймо ж тих песиголовцiв, хто живий! Биймо, хто в Бога вiруе, кому честь i батькiвщина милi!

Кiлька тисяч шабель блиснуло водночас. Юрба оточила пана Заглобу, тiснилися, топталися, штовхалися i репетували:

– Веди! Веди!

– Завтра ж i поведу! Будьте напоготовi! – крикнув у запалi пан Заглоба.

Вибори вiдбулися вранцi, а вже пiсля полудня пройшов огляд вiйськ. Стояли хоругви на Хорощанськiй оболонi, одна бiля одноi вишикуванi, з полковниками та хорунжими на чолi, а перед полками iздив регiментар, пiд бунчуком, iз позолоченою булавою в руцi та чаплиним пером у шапцi. Хтось сказав би: вроджений гетьман! І так оглядав вiн по черзi хоругви, як пастир переглядае паству, i жовнiрам серця радiстю наливалися на вигляд цiеi прекрасноi постатi. Кожен полковник виiжджав по черзi до нього, а ватажок iз кожним балакав, щось похвалив, щось осудив, i навiть тi зi старшин, хто спочатку не радий був iз цього вибору, мусили визнати в душi, що новий регiментар – жовнiр дуже фаховий, для котрого лiдерство не новина.

Один лише пан Володийовський дивно якось вусами ворушив, коли новий регiментар поплескав його на плечу перед iншими полковниками i промовив:

– Пане Мiхале, я задоволений вами, бо хоругва ваша така хвацька, як нiяка iнша. Тримайте так далi, i можете бути впевненi, що я вас не забуду!

– Далебi, – шепнув пан Володийовський пановi Скшетуському, повертаючись iз огляду, – чи мiг менi чого iншого справжнiй гетьман сказати?

Того самого дня розiслав пан Заглоба роз’iзди в рiзнi боки, в якi треба було, i в тi, куди не було потреби. Коли повернулися наступного дня вранцi, вiн вислухав уважно всi реляцii, пiсля чого подався на квартиру до пана Володийовського, котрий мешкав разом iз панами Скшетуськими.

– Перед вiйськом мушу дистанцiю зберiгати, – сказав ласкаво ватажок, – але коли ми самi, то можемо, як i ранiше, поводитися. Бо я приятель, а не командир! Ваших порад також не зневажу, хоч i власний розум маю, адже знаю, що таких досвiдчених людей i жовнiрiв мало е в усiй Речi Посполитiй.

Гостя привiтали по-давньому i дружня атмосфера запанувала в примiщеннi, лише пан Рендзян не насмiлювався поводитися, як у давнi часи, i на самому краечку лавки сидiв.

– Що, батьку, гадаете робити? – поцiкавився Ян Скшетуський.

– Насамперед порядок i дисциплiну втримати i жовнiрiв чимось зайняти, щоб вiд байдикування не в’янули. Бачив я добре, пане Мiхале, як ви бурмотiли, що даремно я роз’iзди на всi чотири сторони свiту висилав, але я мусив це зробити, щоб людей до служби привчити, бо дуже вони вже рознiжились. Це по-перше, а по-друге: чого нам бракуе? Не людей, бо налiзло i налiзе iх досить. Та шляхта, що до Пруссii втекла вiд шведiв iз Мазовецькогo воеводства, також сюди припреться. Люду та шабель буде досить, однак провiанту забракне, а без запасiв жодне вiйсько у свiтi в полi не витримае. Тому маю таку думку, щоб роз’iздам наказати приводити все, що лиш iм у руки потрапить: худоба, вiвцi, свинi, збiжжя, сiно, i з цього воеводства, i зi сусiдньоi землi Мазовецькоi, яка також ще не бачила ворога i всього мае надмiру.

– Але ж шляхта на повний голос кричатиме, – зауважив пан Скшетуський, – якщо iм урожай i майно заберуть.

– Бiльше менi залежить на вiйську, нiж на шляхтi. Хай кричать! Врештi, задарма не будемо брати, бо я накажу квитанцii видавати, яких стiльки вже наготував минулоi ночi, що пiв Речi Посполитоi можна за них реквiзувати. Грошей я не маю, але пiсля вiйни i пiсля вигнання шведiв Рiч Посполита заплатить. І що ви там балакаете! Шляхтi ж гiрше, коли зголоднiле вiйсько заiжджае та грабуе. Маю також думку лiси звiдувати, бо знаю, що там купа селянства з майном ховаеться. Нехай краще вiйсько Духу Святому дякуе, що його надихнув обрати мене регiментарем, бо нiхто iнший собi тут ради не дав би.

– У вашоi вельможностi розум сенатора, це точно! – зауважив пан Рендзян.

– Що? Га? – пана Заглобу втiшили лестощi. – І вас, шельмо, не в тiм’я бито. Дивись, я ще намiсником вас зроблю, нехай лише вакансiя з’явиться.

– Дякую покiрно вашiй вельможностi, – зрадiв пан Рендзян.

– Ось вам моя думка! – провадив далi пан Заглоба. – Спочатку провiанту треба стiльки зiбрати, щоб ми могли облогу витримати, потiм укрiплений табiр спорудимо, а тодi нехай приходить Радзивiлл зi шведами чи з дiдьками. Шельмою буду, якщо тут другий Збараж не влаштую!

– Як менi Бог милий, це слушна думка, – погодився пан Володийовський, – але як його озброiмо?

– Пан Котовський мае двi гаубицi, а пан Кмiциц – одну вiватiвку, в Бiлостоку е чотири октави, якi до Тикоцинського замку мали вивезти. Ви, мабуть, не знаете, що Бiлосток перебувае на утриманнi Тикоцинського замку, на пана Веселовськогo записаного, i цi гармати ще торiк iз чиншiв закупили, про що менi пан Стемпальський, тутешнiй управитель, казав. Повiдомив вiн також, що i пороху е на сто пострiлiв до кожноi. Ми дамо собi раду, шановне панство, лише пiдтримайте мене вiд душi, але й про тiло не забувайте, яке б раде випити чогось, бо вже i час на те.

Пан Володийовський звелiв принести питво, i далi балакали при келихах.

– Ви думали, що матимете мальованого регiментаря, – правив далi пан Заглоба, цмулячи витриманий мед. – Nunquam![19 - Nunquam (лат.) – нiколи.] Не просив я цiеi честi, але коли мене нею ви вшанували, то i послух, i лад мае бути. Знаю я, що кожна посада означае, побачите, що я ще до неi доросту. Другий Збараж тут улаштую, нiчого iншого, як другий Збараж! Удавиться тут Радзивiлл, вдавляться й шведи, перш нiж мене проковтнуть.

Я б навiть хотiв, аби й Хованський нами спокусився, поховав би його так, аби його i на Страшному судi не надибали. Недалеко стоять, хай приходять! Нехай спробують! Меду, пане Мiхале!

Пан Володийовський налив, а пан Заглоба випив залпом, насупив брови i, немовби собi щось пригадуючи, сказав:

– Про що це я торочив? Чого ж хотiв?.. Ага! меду, пане Мiхале!

Пан Володийовський налив знову.

– Подейкують, – не вгавав пан Заглоба, – що i пан Сапегa любить у добрiй компанii хильнути. Не дивуйтеся! Кожен чесний чоловiк це любить. Зрадники лише, котрi нещирi думки щодо вiтчизни плекають, бояться вина, щоб на п’яну голову щось не розбовкати. Радзивiлл березовий сiк п’е, а пiсля смертi буде смолу пити. В цьому менi Господь Бог допоможе! Я згадав про цю учту, бо ми з паном Сапегою знаемося, схожi один на одного, як одне кiнське вухо на iнше, або як пара чобiт. При цьому вiн один регiментар, а я другий, але вже так тут усi справи облаштую, щоб коли вiн приiде, то все було готове. Купу речей маю на головi, але що вдiеш! Нема кому про вiтчизну думати, то ти думай, старий Заглобo, поки маеш повiтря в легенях. Найгiрше те, що я канцелярii не маю.

– А навiщо, батьку, вам канцелярiя? – спитав пан Скшетуський.

– А навiщо король мае свого канцлера? А навiщо при вiйську мусить бути вiйськовий писар? Треба буде послати до якогось мiста, щоб менi печатку зробили.

– Печатку? – повторив захоплено пан Рендзян, споглядаючи зi щораз бiльшою повагою на пана Заглобу.

– А до чого будете прикладати печатку? – поцiкавився пан Володийовський.

– В такому вузькому колi можете не церемонитись, пане Мiхале. Не я прикладатиму печатку, а мiй канцлер. То собi завчасу занотуйте!

Тут пан Заглоба глянув iз гордiстю й авторитетом по присутнiх, аж пан Рендзян схопився з лавки, а пан Станiслав Скшетуський буркнув:

– Honores mutant mores![20 - Honores mutant mores – латинський крилатий вислiв, який можна перекласти: залiз у багатство – забув про братство.]

– Навiщо менi канцелярiя, питаете? Ось послухайте, – продовжував пан Заглоба. – Спочатку визнайте, що всi лиха, якi на батькiвщину нашу впали, вважаю, нi з якоi iншоi причини не прийшли, як вiд розпусти, сваволi та розкошiв… Меду, пане Мiхале… Вiд розкошiв, кажу, якi, як зараза, нас точать. Але передусiм через еретикiв, котрi все смiливiше вiд справжньоi вiри вiдступають, блюзнiрствують, кривдячи Матiр Бога нашого, котра вiд таких неподобств у справжню тугу впасти могла б.

– Правду кажете, – хором озвалися лицарi, – дисиденти першими пристали до ворогiв, i хто зна, чи не самi iх привели?!

– Exemplum великий литовський гетьман!

– Але що в цьому воеводствi, де я е регiментарем, також еретикiв достатньо, як у Тикоцинi, так i в iнших мiстах, тому для набуття на початок Божого благословення для нашоi мiсii треба видати унiверсал, аби хто в помилках живе, мае три днi, щоб навернутися, а в тих, хто цього не зробить, маетки конфiскувати на користь скарбу вiйськового.

Лицарi здивовано перезирнулися. Знали, що не бракуе пановi Заглобi клепки в головi i знаеться вiн на фортелях, але не припускали, щоб пан Заглоба був таким дiячем i так досконало вмiв публiчнi справи чинити.

– І ви ще питаете, – промовив трiумфуючи пан Заглоба, – звiдки я вiзьму грошей на вiйсько?.. А конфiскацii? А всi багатства Радзивiлла, якi таким чином перейдуть у власнiсть вiйська?

– Та чи буде закон по нашому боцi? – засумнiвався пан Володийовський.

– Зараз такi часи, що хто мае шаблю, той i закон! А яке право мають шведи й усi цi вороги, якi на теренах Речi Посполитоi нишпорять?

– І то правда! – погодився пан Мiхал.

– І цього не досить! – розпалився пан Заглоба. – Другий унiверсал буде стосуватися шляхти Пiдляськогo воеводства i цих земель у сусiднiх воеводствах, якi ще не окупованi, щоб до посполитого рушення ставали. Шляхта мае челядь озброiти, щоб нам пiхоти не бракувало. Знаю, що не один би радий пiти, але за якимось указом i за якимось урядом роззираеться. Тож будуть мати й уряд, i унiверсали.

– У вас i справдi стiльки ж розуму, скiльки у великого коронного канцлера! – вигукнув пан Володийовський.

– Меду, пане Мiхале!.. Трете послання вишлю до Хованськогo, щоб забирався пiд три чорти, бо його з усiх мiст i замкiв викуримо. Щоправда, вони тепер стоять у Литвi спокiйно i замкiв не чiпають, але козаки Золотаренка грабують, загонами по тисячi i двi iздять. Нехай iх вгамуе, бо iнакше ми ними займемося.

– Звiсно ж, ми могли б це зробити, – погодився Ян Скшетуський, – та й вiйсько не буде застоюватися.

– Мiркую я над цим i тому до Волковиська сьогоднi новi роз’iзди пошлю, але et haec facienda, et haec non omittenda[21 - Et haec facienda, et haec non omittenda (лат.) – це зробити треба, а про iнше й не згадувати.]. Четверте послання хочу надiслати нашому королевi, гiдному пановi, щоб його в смутку втiшити, що е ще такi, хто його не покинув, що е серця i шаблi, готовi на його поклик. Нехай на чужинi мае хоч таку втiху наш батько, наш улюблений пан, наша кров ягеллонськa, що поневiрятися мусить. Ось так.

Тут пан Заглоба поперхнувся, бо вже добряче хильнув, i врештi заридав жалiсливо над королiвською долею, а пан Мiхал зараз же взявся йому вторити, дещо тонше, а пан Рендзян шморгав носом або вдавав, що ридае. Оперли пани Скшетуськi голови на своi руки i сидiли мовчки.

Тиша тривала якийсь час, аж ураз пан Заглоба розiзлився.

– Що менi там електор! – крикнув вiн. – Якщо уклав пакт iз прусськими мiстами, то нехай i виступае в поле проти шведiв, хай не працюе на обидвi сторони, хай зробить те, що вiрний ленник мае робити, i на захист свого сюзерена та добродiйника виступити.

– Та хто там зна, чи вiн ще за шведiв не виступить? – припустив Станiслав Скшетуський.

– Зi шведами змовиться? То я йому скажу! Прусський кордон недалеко, а в мене е кiлька тисяч шабель на поклик. Заглобy в поле не виведе! Як мене тут бачите, доки я регiментар над цим чесним вiйськом, доти його вогнем i мечем хреститиму. Немае провiанту, гаразд! Знайдемо його досить у прусських поселеннях!

– Матiнко Божа! – верескнув пан Рендзян. – Ваша вельможнiсть навiть коронованим головам рiвна.

– Зараз же до нього я напишу: «Милостивий електоре! Досить кота за хвiст тягнути! Досить викрутасiв i марудства! Виходьте проти шведiв, а нi, то я з вiдвiдинами до Пруссii приiду. Не може бути iнакше». Чорнила сюди, пер, паперу! Рендзяне, поiдете посланцем!

– Поiду! – погодився орендар iз Вонсошi, втiшений такою довiрою.

Але поки пiдготували для пана Заглоби чорнило, пера та папiр, гамiр вчинився перед оселею й юрба жовнiрiв заполонила простiр перед вiкнами. Однi кричали Vivat, iншi галасували по-татарськи. Пан Заглоба з товаришами вийшов побачити, що дiеться.

З’ясувалося, що це привезли тi октави, про якi пан Заглоба згадував, вiд самого вигляду яких втiшилися тепер жовнiрськi серця.

Пан Стемпальський, управитель Бiлостока, пiдiйшов до пана Заглоби та виголосив цiлу промову:

– Ясновельможний пане регiментарю! З того часу, як безсмертноi пам’ятi пан маршал Великого князiвства Литовського приписав бiлостоцьке майно на утримання Тикоцинського замку, я, будучи того маетку управителем, вiрно i чесно весь чинш на користь того ж таки замку збирав, що реестрами можу перед усiею Рiччю Посполитою довести. Так понад двадцять рокiв працюючи, я забезпечував замок порохом, гарматами та провiантом, маючи це за священний свiй обов’язок, аби кожен грiш там iшов, куди ясновельможний маршал Великого князiвства Литовського йти йому наказав. Але коли у важкi часи Тикоцинський замок залишився ворогiв вiтчизни найбiльшою в цьому воеводствi пiдпорою, то я спитав у Бога й у власноi совiстi, чи повинен йому i далi служити, чи не краще буде цi достатки та вiйськове спорядження, з цьогорiчного чиншу накопичених, у руки вашоi вельможностi вiддати?

– Краще… – обiрвав його серйозно пан Заглоба.

– Про одне лиш прошу, щоб ваша вельможнiсть перед усiм вiйськом засвiдчила i письмово менi дала розписку, що нiчого з того майна я на власну користь не обернув i все в руки Речi Посполитоi, яку тут ясновельможний регiментар репрезентуе, я здав.

Пан Заглоба кивнув головою на знак згоди i зараз же взявся переглядати реестр.

Виявилося, що, крiм октав, на горищах амбарiв захованих, е ще й триста нiмецьких мушкетiв дуже порядних, двiстi московських бердишiв для пiхоти, для захисту мурiв i валiв, i шiсть тисяч злотих готiвкою.

– Грошi мiж воякiв роздiлiть, – наказав пан Заглоба, – а щодо мушкетiв i бердишiв…

Тут вiн роззирнувся навколо.

– Пане Оскерку, – запропонував ватажок, – вiзьмiть iх i пiшу хоругву сформуйте. Є тут трохи пiхоти, що вiд Радзивiлла втекла, а скiлькох бракуе, стiлькох iз простолюду доберете.

Пiсля цього вiн звернувся до всiх присутнiх:

– Шановне панство! Є грошi, е гармати, буде пiхота i провiант. Ось таке мое командування на початок!

– Vivat! – гукнуло вiйсько.

– А тепер, шановне панство, всi пахолки нехай iдуть у села по заступи, лопати та мотики. Укрiплений табiр будемо будувати, другий Збараж! І не мае значення, товариш не товариш, не треба соромитись лопати i до роботи братися!

Сказавши це, пан регiментар повернувся до своеi квартири, а його провели вигуками вояки.

– Далебi, цей чоловiк мае голову на плечах, – сказав Яну Скшетуськoму пан Володийовський, – i все налагоджуеться.

– Тiльки б Радзивiлл не зараз надiйшов, – зауважив Станiслав Скшетуський, – бо вiн вождь, другого якого немае в Речi Посполитiй, а наш пан Заглоба добрий до забезпечення табору продовольством, але не йому рiвнятися з таким воiном.

– Це правда! – погодився пан Ян. – Коли до цього дiйде, будемо йому порадами допомагати, бо на вiйнi вiн менше розумiеться. Врештi, закiнчиться його командування, як тiльки пан Сапегa пiдiйде.

– Але до цього багато доброго ще може зробити, – додав пан Володийовський.

Вiйсько мало суттеву потребу хоча б у якомусь командирi, навiть пан Заглоба для цього годився, бо з дня виборiв кращий лад запанував у таборi. Наступного дня взялися насипати вали над бiлостоцькими ставами. Пан Оскеркo, котрий у чужоземних вiйськах служив i на мистецтвi насипання оборонних споруд знався, керував усiею роботою. Вiн за три днi спорудив вельми потужнi шанцi, справдi трохи подiбнi на збаразькi, бо фланги i тил iхнiй захищали болотистi ставки. Вигляд споруди змiцнив серця жовнiрiв. Все вiйсько вiдчуло, що мае якийсь грунт пiд ногами. Але ще бiльше збадьорився дух на вигляд припасiв продовольства, якi везли цiлими валками. Щодня гнали до шанцiв воли, вiвцi, свинi, щодня приiжджали фiри, що везли всiляке зерно та сiно. Дехто приходив аж iз Луковськоi землi, ще дехто – аж iз Вiзненськоi. Прибувало також щораз бiльше дрiбноi та бiльшоi шляхти, бо коли звiстка розiйшлася, що вже е уряд, вiйсько та регiментар, то бiльше з’явилося в людях довiри. Мешканцям важко було годувати «цiлу дивiзiю», але, по-перше, пан Заглоба про це не питав, а по-друге, краще було вiддати вiйську половину, а залишки у спокоi споживати, нiж бути в небезпецi щомитi втратити все вiд свавiльних зграй, якi плодилися рясно та нишпорили, як татари, та яких пан Заглоба наказав роз’iздам переслiдувати i винищувати.

– Якщо вiн таким самим виявиться гетьманом, як i господарником, – подейкували про нового регiментаря в таборi, – то Рiч Посполита ще не знае, якого великого мае чоловiка.

Сам же пан Заглоба згадував iз певним неспокоем про прихiд Янушa Радзивiллa. Пригадував собi всi перемоги воеводи, i тодi постать гетьманська набувала потворного вигляду в уявi нового регiментаря, i вiн подумки собi казав: «Ой, чи хтось зможе цьому змiевi протистояти!.. Я казав, що нехай лиш менi попадеться, але вiн мене, як сом качку, проковтне».

Й обiцяв собi пiд присягою не давати генеральноi битви Радзивiллoвi. «Буде облога, – думав вiн, – а це завжди довго тривае. Можна також буде i трактатiв наштампувати, а за цей час пан Сапегa пiдiйде».

На випадок, якщо б не пiдiйшов, вирiшив собi пан Заглоба слухатись у всьому Янa Скшетуськогo, тому що пам’ятав, як високо князь Ярема цiнував цього офiцера та його вiйськовi здiбностi.

– Ви, пане Мiхале, – промовляв пан Заглоба до пана Володийовськогo, – саме для атаки створенi, то й iз роз’iздом, навiть значним, можна вас засилати, бо ви, як вовк на овець, на ворога вмiете налягти. Але якби вам над усiм вiйськом гетьманувати доручили, хто зна! Хто зна! Розуму в голову не запхаеш, бо його на продаж немае, а пан Ян – це регiментарська голова i, якби мене не стало, вiн один мiг би мене замiнити.

Тим часом долинали рiзнi звiстки. То доносили, що Радзивiлл вже йде через Пруссiю електора, iншого разу, що, побивши вiйсько Хованськогo, зайняв Гродно i звiдти прибуде з великою потугою. Але були i такi, хто стверджував, що це не Радзивiлл, а Сапегa розбив Хованськогo з допомогою князя Мiхала Радзивiллa. Роз’iзди, однак, не привозили жодних певних звiсток, крiм тих, що пiд Волковиськом зiбралася купа людей Золотаренка, у складi близько двох тисяч воiнiв, i мiсту загрожуе. Вся околиця палала вже вогнем.

Через день пiсля роз’iздiв стали з’являтися й утiкачi, котрi пiдтвердили цю звiстку, додаючи при цьому, що мiщани вислали делегатiв до Хованськогo та Золотаренка з проханням змилостивитися над мiстом, на що отримали вiд Хованськогo вiдповiдь, що це розбiйницька ватага, яка не мае з його вiйськом нiчого спiльного. А щодо Золотаренка, той дав мiщанам пораду, щоб вiдкупилися, але вони, як убогi люди, пiсля нещодавньоi пожежi i кiльканадцятьох грабежiв, не мали чим.

Благали тому про милосердя пана регiментаря, щоб iм на виручку поквапився, поки перемови про викуп ведуть, бо пiзнiше не буде вже часу. Пан Заглоба вибрав пiвтори тисячi добрих воякiв, мiж ними й ляудaнську хоругву, i, покликавши пана Володийовського, наказав йому:

– Ну, пане Мiхале, час показати, що ви вмiете! Пiдете пiд Волковиськ i зiтрете з лиця землi тих гультiпак, якi беззахисному мiсту погрожують. Не в новину вам така експедицiя, тому гадаю, що честю вважатимете, що вам цю мiсiю доручаю.

Тут вiн звернувся до iнших полковникiв:

– Сам я мушу в таборi залишитись, бо вся вiдповiдальнiсть лежить на менi, це по-перше! А по-друге, не гоже моiй гiдностi на розбiйникiв експедицii влаштовувати. Хай краще Радзивiлл надiйде, то вже у великiй вiйнi покажеться, хто кращий – пан гетьман чи пан регiментар.

Пан Володийовський вирушив охоче, бо нудився в таборi i сумував за бойовими дiями. Особовий склад хоругви також виходив охоче, зi спiвами, а регiментар стояв кiнно на валу, благословляв iх i хрестив на дорогу. Були навiть такi, хто дивувався, що пан Заглоба так урочисто той роз’iзд проводжае, але вiн пам’ятав, що i Жолкевський та iншi гетьмани мали звичай перехрестити хоругви, що йдуть до бою. Врештi-решт, вiн усе любив робити урочисто, бо це його авторитет в очах жовнiрiв пiдiймало.

Однак як тiльки хоругви зникли вдалинi, вiдразу ж став за них непокоiтись.

– Яне! – закликав вiн. – А може, посилити б iще пана Володийовського людьми?

– Дайте, батьку, спокiй, – замахав руками пан Скшетуський. – Пановi Володийовському в таку експедицiю вирушати – те саме, що яечню з’iсти. Бoжe милий, та вiн усе свое життя нiчого iншого й не робив.

– Бa! А якщо його завелика сила обступить?.. Nec Hercules contra plures.

– Та що тут про такого жовнiра балакати. Вiн усе добре пiдготуе, перш нiж ударить, а якщо там сила завелика, то вiдхопить, що вдасться, i повернеться, або сам пришле по допомогу. Може батько спати спокiйно.

– Ага! Я знав, кого посилати, але кажу ж вам, що мусив менi цей пан Мiхал щось зробити, таку маю до нього слабкiсть. Крiм небiжчика пана Пiдбийп’яти, до нiкого я так не прихилявся. Не може бути iнакше, щось менi той молодик поробив.

Так спливло три днi.

До табору безперервно звозили провiант, добровольцi також приходили, але про пана Мiхала не було нi слуху нi духу. Неспокiй пана Заглоби наростав i, незважаючи на заспокоення пана Скшетуськогo, що так рано не мiг ще пан Володийовський з-пiд Волковиськa повернутися, вислав пан Заглоба сотню петигорцiв пана Кмiцицa на розвiдку.

Але роз’iзд канув у безвiсть i знову спливло два днi без вiстей.

Аж сьомого дня лише з сiрими, туманними сутiнками пахолки, вiдправленi за отавою в Бобровники, повернулися похапцем знову до табору з iнформацiею, що бачили якесь вiйсько, що виходило з лiсiв за Бобровниками.

– Пан Мiхал! – зрадiв пан Заглоба.

Але пахолки заперечили. Не поiхали назустрiч iм саме тому, що бачили якiсь чужi знаки, яких у вiйська пана Володийовськогo не було. При цьому сила йшла велика. Пахолки е пахолки, не вмiли навiть точно полiчити. Однi казали, що зо три тисячi, iншi – що п’ять, а то й бiльше.

– Я вiзьму двадцятьох коней i поiду назустрiч, – запропонував пан ротмiстр Липницький.

Поiхав. Минула година, друга, аж врештi дали знати, що наближаеться не роз’iзд, а велике вiйсько. І невiдомо чому, аж прогримiло враз по табору:

– Радзивiлл iде!

Звiстка ця, немов вогняна iскра, вибухнула i стрясла весь табiр. Жовнiри висипали на вали, на деяких обличчях з’явився переляк. Не шикувалися в належному порядку. Лише пiхота пана Оскерка зайняла вказанi мiсця. Натомiсть мiж добровольцями посiявся переполох. З вуст в уста передавали найрозмаiтiшi звiстки: «Радзивiлл повнiстю знищив пана Володийовського i роз’iзд пана Кмiцица, який вирушив йому на допомогу», – подейкували однi. «Жоден свiдок цiеi поразки не втiк», – казали iншi. «А тепер i пан Липницький наче крiзь землю провалився». «Де регiментар? Де регiментар?»

Узялися пани полковники лад наводити, а що крiм небагатьох волонтерiв зрештою лише старий жовнiр був у таборi, то скоро iм це вдалося, i чекали, що далi буде.

Пан Заглоба, коли до нього дiйшов поголос «Радзивiлл iде», сторопiв дуже, але в першу мить вiрити цьому не хотiв. Що ж сталося з паном Володийовським? Чи вiн дався б так себе здолати, щоб жодна людина не пробилася зi застереженням? А той другий роз’iзд? І пан Липницький?

«Не може цього бути! – повторював собi пан Заглоба, обтираючи чоло, яке рясно пiтнiло. – Цей змiй, цей душогубець, цей Люципер мав би вже з Кейдан встигнути? Невже остання година наближаеться?!»

Тим часом з усiх бокiв щораз численнiшi голоси репетували: «Радзивiлл! Радзивiлл!» Пан Заглоба покинув сумнiватися. Вiн схопився i побiг на квартиру до пана Скшетуськогo.

– Яне, рятуй! Час уже!

– Що сталося? – поцiкавився пан Скшетуський.

– Радзивiлл iде! На вас вiдповiдальнiсть перекладаю, бо про вас князь Ярема казав, що ви природжений вождь. Сам я наглядатиму, але ви радьте i провадьте!

– Це не може бути Радзивiлл, – заперечив пан Скшетуський. – Звiдки ж вiйсько надходить?

– З боку Волковиська. Подейкують, що схопили пана Володийовського i той другий роз’iзд, який я за ним послав.

– І пан Володийовський дав би себе скрутити? То батько його не знае. Це вiн сам повертаеться, нiхто iнший.

– Але ж кажуть, що людей забагато.

– Хвала Боговi! Це, мабуть, пан Сапегa надiйшов.

– Заради Бога! Що ви таке торочите? Та нам би дали знати. Пан Липницький же поiхав назустрiч.

– Саме це i е доказом того, що йде не Радзивiлл. Упiзнали iх, приедналися i разом повертаються. Ходiмо! Гайда!

– І я так казав! – прояснiв пан Заглоба. – Хоч тут усi збентежилися, але я подумав: не може бути! Так i подумав! Ходiмо! Хутко, Яне! Рухайся! А тi вже запанiкували. Га!

Обое вийшли квапливо та пiднялися на вали, на яких уже вiйсько розташувалося, пройшлися вздовж. Але обличчя пана Заглоби аж сiяло, вiн зупинявся щомитi i гукав, щоб його всi чули:

– Шановне панство! Гостей маемо! Немае чого пудитись! Якщо це Радзивiлл, то я йому дорогу на Кейдани покажу!

– Ми йому покажемо! – закричали воiни.

– Багаття на валах розпалити! Не будемо ховатися, хай нас бачать, що ми готовi! Запалюй!

Принесли дрова i за чверть години спалахнув увесь табiр, аж небо зачервонiлося, наче вiд зорi. Жовнiри, вiдвертаючись вiд свiтла, зиркали в темряву, у бiк Бобровникiв. Дехто переконував, що чують уже хрускiт i тупiт.

Раптом у темрявi пролунали здалеку пострiли мушкетiв. Пан Заглоба схопив за поли пана Скшетуськогo.

– Вогонь вiдкрили! – забелькотiв вiн неспокiйно.

– Це привiтання, – заспокоiв його пан Скшетуський.

Пiсля пострiлiв пролунали радiснi вигуки. Не залишилося сумнiвiв: уже через хвилину прискакали на спiнених конях кiльканадцятеро вершникiв з вигуками:

– Пан Сапегa! Пан воевода вiтебський!

Як тiльки вчули це жовнiри, то, як збурена рiка, спливали з валiв i бiгли назустрiч, верещали так, що хтось, що почув би здаля цi голоси, мiг би вважати, що iх на смерть рiжуть.

Пан Заглоба, сiвши на коня, виiхав також на чолi полковникiв на вали, супроводжуваний усiма ознаками власноi гiдностi: пiд бунчуком, з булавою i пером чаплi в шапцi.

За мить i пан воевода вiтебський в’iхав у коло свiтла на чолi своiх офiцерiв, маючи i пана Володийовського бiля себе. Був це чоловiк уже поважного вiку, середньоi статури, з негарним обличчям, але розумним i привiтним. Вуса мав уже сивi, рiвно над верхньою губою пiдстриженi, i таку ж невелику борiдку, що робило його схожим на чужоземця, хоч вiн i по-польськи одягався. Хоча багатьма военними справами жовнiр був прославлений, вiн був бiльше схожий на державного дiяча, нiж на воiна. Тi, хто його ближче знав, подейкували також, що в обличчi пана воеводи Мiнерва над Марсом перемагае. Але, крiм Мiнерви та Марса, була в цьому обличчi рiдкiсна в тi часи окраса – чеснiсть, яка вiд душi надходила, вiдбивалася в очах, як свiтло сонця у водi. Навiть на перший погляд було зрозумiло, що це був чесний i справедливий чоловiк.

– Ми так чекали на вас, як на батька! – лементували жовнiри.

– І таки прийшов наш вождь! – повторювали розчулено iншi.

– Vivat! Vivat!

Пан Заглоба пiд’iхав до нього на чолi своiх полковникiв, коня спинив i вклонився.

– Ясновельможний пане воеводо! – розпочав свою промову пан Заглоба. – Навiть якби я володiв мовою стародавнiх римлян, навiть самого Цицерона або, сягаючи давнiших часiв, славетного Демосфена Афiнського, то не зумiв би краще своiх радощiв висловити, як зворушилися серця нашi на появу вашоi ясновельможноi особи. Радiе у наших серцях уся Рiч Посполита, наймудрiшого вiтаючи сенатора та найкращого свого сина, i тим бiльшою стае наша радiсть, що несподiвана. Ми стояли на цих шанцях зi зброею не вiтати, а воювати готовi. Не радiсних слухати вигукiв, а гарматних громiв. Не сльози проливати, а кров нашу!.. Коли ж тутешня чутка поширилася, що це захисник вiтчизни, а не зрадник, надходить, воевода вiтебський, а не великий гетьман литовський, Сапегa, а не Радзивiлл…

Але пановi Сапезi було не до розлогих промов, бо вiн нетерпляче махнув рукою, iз добродушною, хоч i королiвською недбалiстю зронив:

– Радзивiлл iде. Через два днi буде тут!

Пан Заглоба розгубився, наче раптово хтось йому язика втяв, бо звiстка про наближення Радзивiлла на нього справила гнiтюче враження. Тому стояв якусь мить перед паном Сапегою, не знаючи, що далi й казати. Але все ж схаменувся i, витягнувши квапливо булаву з-за пояса, промовив урочисто, пригадуючи собi, як це було пiд Збаражем:

– Мене вiйсько вождем своiм обрало, але я в гiднiшi руки цей знак вiддаю, щоб молодшим подати приклад, як pro publico bono[22 - Pro publico bono (лат.) – для загального добра.] вiд найбiльшоi честi вiдмовлятися потрiбно.

Жовнiри почали вигукувати, але пан Сапегa усмiхнувся лише i промовив:

– Панiбрате! Щоб вас тiльки Радзивiлл не запiдозрив, що зi страху перед ним булаву вiддаете. Був би радий!

– Вже вiн мене знае, – вiдрiзав пан Заглоба, – i в страху не запiдозрить, бо я його перший у Кейданaх присоромив й iншим приклад подав.

– Якщо так, то ведiть до табору, – запропонував пан Сапегa. – Розповiдав менi дорогою пан Володийовський, що ви добрий господарник i що е у вас чим пiдживитися, бо ми дуже стомленi та голоднi.

Сказавши це, воевода спонукав коня, за ним рушили й iншi i в’iхали всi в табiр в атмосферi незмiримоi радостi. Пан Заглоба пригадав собi, що про пана Сапегу розповiдали, що вiн у бенкетах i келихах кохаеться, тому вирiшив гiдно вiдсвяткувати день його прибуття. Та й виступив iз бенкетом, таким чудовим, якого доти в таборi ще не було. Їли всi i пили. За келихом розповiдав пан Володийовський, що пiд Волковиськом сталося, як оточили його значно бiльшi сили, якi зрадник Золотаренко на допомогу прислав, як уже важко було, аж тут прибуття пана Сапеги змiнило розпачливий захист на блискучу перемогу.

– Ми залишили iм такий про себе спогад, – смiявся пан Мiхал, – що тепер навiть носа з табору не висунуть.

Пiсля цього бесiда перейшла на Радзивiллa. Пан воевода вiтебський мав дуже свiжi вiстi i знав вiд довiрених осiб про все, що в Кейданaх вiдбувалося. Вiн розповiв, що вислав гетьман литовський такого собi пана Кмiцицa з листом до шведського короля i з проханням, аби з двох бокiв разом ударити на Пiдляшшя.

– Диво з див! – вигукнув пан Заглоба. – Бо коли б не той пан Кмiциц, то ми б так i не зiбралися воедино i мiг нас з’iсти Радзивiлл, якби надiйшов, одного за одним, як седлецькi бублики.

– Розказував менi пан Володийовський про це все, – вiдповiв пан Сапегa, – бо менi здаеться, що вiн мае до вас особисту прихильнiсть. Шкода, що до батькiвщини ii не мае. Але такi люди, котрi нiкого, крiм себе, не бачать, нiкому добре не служать i кожного зрадити готовi, як у цьому разi пан Кмiциц Радзивiллa.

– Лише мiж нами немае зрадникiв i ми всi до смертi при ясновельможному воеводi стояти готовi! – зауважив пан Жеромський.

– Вiрю, що тут е лише чеснi жовнiри, – пiдтримав пан воевода, – i навiть не сподiвався, що тут такий лад i достаток застану, за що пановi Заглобi мушу бути вдячний.

Пан Заглоба аж раки пiк вiд задоволення, бо йому доти здавалося, що хоча воевода вiтебський i трактуе його ласкаво, але не з таким визнанням та авторитетом, якого собi пан колишнiй регiментар бажав би. І вiн узявся розповiдати, як правив, що зробив, якi запаси зiбрав, до яких дiй удався, гармати спровадив, пiхоту сформував, врештi-решт яку обширну мусив провадити кореспонденцiю.

Не без гордощiв згадав i про листи, надiсланi до короля у вигнаннi, i до Хованськогo, i до електора.

– Згiдно з моiм листом мав би пан електор чiтко визначитися, вiн за нас чи проти нас, – випалив дiдуган iз гордiстю.

Але воевода вiтебський був веселий чоловiк, може, вже й захмелiв трiшки, тому погладив вуса, усмiхнувся злостиво та зронив:

– Панiбрате, а до нiмецького iмператора ви часом не писали?

– Нi! – здивувався пан Заглоба.

– Шкода! – зiтхнув воевода. – Бо то була б розмова рiвного з рiвним.

Полковники вибухнули гучним реготом, а пан Заглоба вiдразу ж дотумкав, що якби б пан воевода хотiв бути косою, то в ньому потрапив на камiнь.

– Ясновельможний пане! – сказав вiн. – До електора можу писати, бо вiн шляхтич, як i я, i не так давно вiддавав голос за Яна-Казимира.

– Це ви добре сказали! – пiдтримав воевода вiтебський.

– Але з таким магнатом, як iмператор, я не листуюсь, – провадив далi пан Заглоба, – щоб не сталося, як у тому прислiв’i, яке я в Литвi чув.

– Що ж це за прислiв’я?

– «Якась голова кепська – мусить бути з Вiтебськa»! – зронив незворушно пан Заглоба.

Почувши це, полковники злякалися, але воевода вiтебський вiдкинувся назад й аж узялася в боки вiд смiху.

– Але ж мене вiдбрив!.. Хай йому грець!.. Якщо захочу бороду зголити, то язика у вас позичу!

Бенкет затягнувся допiзна, аж до ночi. Припинило його лише прибуття кiлькох шляхтичiв з-пiд Тикоцинa, котрi привезли звiстку, що бачили вже роз’iзди Радзивiлла бiля цього мiста.




Роздiл VII


Радзивiлл уже давно був би на Пiдляшшi, якби не те, що рiзноманiтнi причини затримували його в Кейданaх. Спочатку вiн чекав шведську кiнноту, з надсиланням якоi Понтус Делагардi зумисне зволiкав. Хоча шведського генерала й поеднували пута спорiдненостi зi самим королем, вiн нi стародавнiстю роду, нi впливовiстю, нi обширними кровними зв’язками не мiг рiвнятися з цим литовським магнатом, а щодо маеткiв, то хоча зараз у скарбницi Радзивiлла й не було готiвки, однак половиною княжого майна можна було б надiлити всiх шведських генералiв i iх би вважали заможними. Коли ж випало Радзивiлловi потрапити в залежнiсть вiд Понтусa, не вiдмовив собi генерал у задоволеннi, щоб втерти носа тому пановi та змусити його позбутися вiдчуття власноi переваги.

Насправдi Радзивiллу не була потрiбна пiдмога, щоб здолати конфедератiв, йому й власних сил вистачало, але шведи були йому потрiбнi з iншоi причини, про яку згадував пан Кмiциц у листi до пана Володийовськогo. Пiдляшшя заступали Радзивiллу загони Хованськогo, якi могли перекрити йому дорогу. А якщо Радзивiлл виступить зi шведським вiйськом i пiд егiдою шведського короля, тодi будь-який недружнiй крок iз боку Хованськогo вважатиметься викликом для Карла-Густавa. Радзивiлл подумки прагнув цього, тому нетерпляче очiкував прибуття хоч би однiеi шведськоi хоругви та лаючи Понтусa на чому свiт стоiть при своiх придворних:

– Кiлька рокiв тому вiн би великою честю вважав, якби вiд мене листа отримав, i нащадкам би його в спадок передав, а тепер начальника зi себе корчить!

На що один шляхтич, вiдомий на всю околицю дотепник, якось дозволив собi зауважити:

– Як то кажуть, ваша свiтлосте, як постелиш, так i виспишся.

Радзивiлл вибухнув гнiвом й у вежi його замкнути наказав, але наступного дня випустив i золотистою застiбкою надiлив, бо про шляхтича казали, що вiн проблем iз грiшми не мае, а князь хотiв у нього трохи позичити. Шляхтич застiбку прийняв, але грошей не дав.

Шведська пiдмога надiйшла врештi в кiлькостi восьмисот коней, важких рейтарiв, трьохсот пiхотинцiв i сотнi легкоi кавалерii, яких Понтус вiдкомандирував аж до Тикоцинського замку, жадаючи про всяк випадок мати в ньому власну залогу.

Вiйсько Хованськогo пропустило експедицiю, не чинячи людям жодноi шкоди, тому об’еднанi сили дiсталися щасливо Тикоцина, i це дiялося ще тодi, коли хоругви конфедератiв були розкиданi по всьому Пiдляшшi i були зосередженi на грабуваннi майна Радзивiлла.

Усi сподiвалися, що князь, дочекавшись довгожданоi пiдмоги, вирушить не гаючись, але вiн чомусь не квапився. Приводом до цього були звiстки з Пiдляшшя про безлад, що панував у цьому воеводствi, про брак едностi мiж конфедератами та непорозумiннями, що виникли мiж панами Котовським, Липницьким та Якубом Кмiцицем.

– Треба дати iм час, – казав князь, – щоб за чуби один одного взялися. Перегризуться самi мiж собою i без вiйни, а ми тим часом на Хованськогo вдаримо.

Та раптом стали надходити зовсiм iншi повiдомлення: полковники не лише не побилися мiж собою, а й об’едналися в одне вiйсько пiд Бiлостоком. Князь голову ламав, що могло стати причиною таких змiн. Нарештi прiзвище Заглоби як регiментаря дiйшло до княжих вух. Повiдомили також про закладання укрiпленого табору, про забезпечення вiйська провiантом, про гармати, добутi у Бiлостоцi паном Заглобою, про змiцнення сил конфедератiв i про добровольцiв, котрi втiкали до них. Князь Януш розгнiвався так пекельно, що Ганхов, солдат безстрашний, не смiв цiлу добу до нього приступити.

Нарештi надiйшов наказ хоругвам, аби готувалися в дорогу. В один день уся дивiзiя була готова. Один регiмент нiмецькоi пiхоти, два шотландськоi, один литовськоi. Корф вiв артилерiю, Ганхов прийняв командування кавалерiею. Крiм драгунiв Харлампiя та шведських рейтарiв, був ще загiн легкоi кавалерii пана Нев’яровського i добiрна особиста княжа хоругва, якою командував Слизень. Це було загартоване i випробуване вiйсько, що складалося зi самих ветеранiв. Не бiльше сил знадобилося князю в час перших воен iз Хмельницьким, аби перемогти, щоб iм’я його безсмертною овiяло славою. Не бiльше сил вiн мав, коли розбив Пiвмiсяця, Небабу, розгромив ущент пiд Лоевим кiлькадесяттисячну ватагу славетного пана Кречовськогo, зруйнував Мозир, Турiв, узяв штурмом Киiв i так притиснув у степу Хмельницького, що той в угодах був змушений шукати порятунку.

Але зiрка цього могутнього воiна вже, мабуть, заходила, i вiн сам уже не мав добрих передчуттiв. Пробував зазирати в майбутне i не бачив там нiчого чiтко. Ну, пiде вiн на Пiдляшшя, розтопче кiнськими копитами бунтiвникiв, накаже спустити шкуру з ненависного пана Заглоби – i що з того? Що далi? Яка доля чекае його далi? Чи тодi вдарить на Хованськогo, поквитаеться за цибiхiвську поразку i новим лавром голову оздобить? Князь казав так, але сумнiвався, бо саме почали вже добiгати до його вух чутки про те, що пiвнiчнi загони, остерiгаючись наростання шведськоi могутностi, припиняють воювати i, може, навiть увiйдуть у союз iз Яном-Казимиром. Сапегa вiдволiкав також московитiв i громив, як мiг, але водночас i змовлявся з ними. Мав такi самi плани i пан Госевський.

Тож у разi поступки Хованськогo поле для маневру зникне для Радзивiллa, як i остання можливiсть проявити свою силу. Якби ж то Ян-Казимир змiг укласти союз iз московитами i штовхнути на шведiв його дотеперiшнiх ворогiв, то щастя могло б схилитися на його бiк проти шведiв, а вiдтак i проти Радзивiлла.

З Корони доходили, щоправда, до князя найсприятливiшi чутки. Успiх шведiв перекрив усi сподiвання. Воеводства здавалися одне за одним. У Великiй Польщi iнтервенти поводилися, як у Швецii, у Варшавi правив пан Радзейовський. Мала Польща опору не чинила. Кракiв мiг упасти будь-якоi митi. Король, котрого покинуло вiйсько та шляхта, з тугою в серцi через недовiру до свого народу, втiк у Сiлезiю, навiть сам Карл-Густав дивувався легкостi, з якою змiг розтрощити ту могутнiсть, яка ранiше завжди в боротьбi зi шведами перемагала.

Але саме в цiй легкостi i бачив Радзивiлл небезпеку для себе, бо передчував, що заслiпленi успiхами шведи з ним не будуть рахуватися, не зважатимуть на нього, особливо, що не виявився вiн таким уже могутнiм i впливовим у Литвi, як усi, в тому числi i вiн сам, вважали.

І чи вiддасть шведський король йому Литву або хоча б Бiлу Русь?! Чи не забажае якимось схiдним огризком Речi Посполитоi задовольнити вiчно голодного сусiду, щоб мати руки розв’язаними нарештi в Польщi?

Це були запитання, якi постiйно мучили душу князя Янушa. Днi i ночi проводив вiн у неспокоi. Розумiв, що i Понтус Делагардi не посмiв би його трактувати так зверхньо, майже зневажливо, якби не сподiвався, що король схвалить таку поведiнку, або ще гiрше – якби не мав готових на цей випадок iнструкцiй.

«Поки я стою на чолi кiлькох тисяч людей, – мiркував Радзивiлл, – доти ще на мене озиратимуться, але коли забракне менi грошей i коли найманi полки розбiжаться – що буде»?

Водночас прибутки вiд велетенського майна не надходили, iхня бiльша частина була розкидана по всiй Литвi аж до киiвського Полiсся i лежала в руiнi. Пiдляськi маетки вщент сплюндрували конфедерати.

Часом здавалося князевi, що вiн стоiть на краю прiрви. Вiд усiх його дiй i вчинкiв залишалося лише тавро зрадника – нiчого бiльше.

Лякала його також i iнша перспектива – примара смертi. Майже щоночi з’являлася вона перед балдахiном його ложа i махала до нього рукою, немов промовляючи: «Ходiмо в темряву, на той бiк невiдомоi рiчки».

Якби вiн опинився на вершинi слави, якби таку бажану корону мiг одягнути хоча б раз, хоч годинку поносив би на головi, то прийняв би цю страшну, мовчазну почвару, не змигнувши й оком. Але померти i залишити пiсля себе неславу та людське презирство – здавалося цьому вельможi сатанинським i пекельним вiнцем життя.

Не раз також, коли був сам або лише зi своiм астрологом, котрому без мiри довiряв, хапався князь за скронi та повторював пригнiченим голосом:

– Я палаю! Я палаю! Я палаю!

У такому станi вiн збирався в похiд на Пiдляшшя, коли йому за день до виступу дали знати, що князь Богуслав виiхав iз Таурогiв.

Уже на саму звiстку про це князь Януш, ще навiть брата не вздрiвши, наче ожив, бо Богуслав вiз зi собою молодiсть i слiпу вiру в майбутне. У ньому мала вiдродитися бiржанськa гiлка, лише для нього одного князь Януш працював.

Дiзнавшись, що брат наближаеться, хотiв князь одразу ж iхати назустрiч, але етикет не дозволяв для зустрiчi молодшого виiжджати, тому послав по нього позолочений екiпаж i цiлу хоругву пана Нев’яровськогo для супроводу, а зi шанцiв, насипаних паном Кмiцицем, i зi самого замку наказав стрiляти з гармат, так, немов приiзд самого короля вiтали.

Коли брати пiсля церемонного привiтання залишилися нарештi наодинцi, Януш схопив Богуслава в обiйми й усе повторював зворушеним голосом:

– Одразу моя молодiсть повернулася! Одразу й здоров’я оновилося!

Але князь Богуслав поглянув на нього пильно i спитав:

– Що з вашою свiтлiстю?

– Не потрiбнi титули, адже нас нiхто не чуе. Що зi мною? Хвороба менi докучае, мало не звалюся, як трухляве дерево. Але менше з тим! Як дружина моя маеться i Мариська?

– Виiхали з Таурогiв до Тiльзiтy. Здоровi обидвi, а Марi, як бутон троянди, буде просто розкiшна, коли розквiтне.

Ma foi! Прекраснiшоi нiжки у свiтi нiхто не мае, а коси до самоi землi iй лягають…

– Такою вона тобi здалася вродливою? То i добре, Бог тебе надихнув, що ти сюди прибув. Краще менi на душi, коли тебе бачу!.. Але що менi dе publicis сюди привозиш?.. Що там електор?

– Ти ж знаеш, що вiн уклав союз iз прусськими мiстами?

– Знаю.

– Та йому не дуже довiряють. Гданськ не захотiв прийняти його гарнiзон. І Нiмеччина мае добрий нiс.

– І це я знаю. А ти не писав до нього? Що про нас думае?

– Про нас?.. – повторив неуважно князь Богуслав.

І став глипати по покою, тодi пiднявся. Князь Януш думав, що вiн чогось шукае, але той пiдiйшов до дзеркала, що стояло в кутку, i, нахиливши його вiдповiдно, узявся мацати пальцями правоi руки по всьому обличчю, нарештi сказав:

– Шкiра моя трохи через дорогу обвiтрилася, але гадаю, що це минеться. Що електор про нас думае? А нiчого. Писав менi, що про нас не забуде.

– Як це не забуде?

– Маю листа зi собою, то його тобi покажу. Вiн пише, що б не сталося, вiн про нас не забуде. І я йому вiрю, бо його вигода так йому наказуе. Електор стiльки з Речi Посполитоi користае, скiльки я вiд староi перуки, й охоче б ii шведам вiддав, тiльки б змiг Пруссiю захапати. Але шведська могутнiсть починае його непокоiти, тому радий би на майбутне мати готового союзника, i буде його мати, якщо ти сядеш на литовському престолi.

– Лише б так сталося!.. Не для себе я цей трон хочу!

– Усiеi Литви не вдасться, можливо, спочатку виторгувати, але хоч добрий шматок iз Бiлою Руссю та Жемайтiею вдасться.

– А шведи?

– Шведи також будуть радi нами вiд сходу вiдгородитися.

– Бальзам ти менi ллеш на душу.

– Бальзам! Ага!.. Якийсь чорнокнижник у Таурогах хотiв менi продати бальзам, про який розповiдав, що хто ним вимаститься, буде вiд шаблi, шпаги та списа заворожений. Я наказав його ним намазати, а драбантовi проколоти його списом. Уяви собi, навилiт пройшов!..

Тут князь Богуслав зареготав, показуючи водночас бiлi, як слонова кiстка, зуби. Але Янушу не до шмиги прийшлася ця розмова, тому вiн знову звернув до dе publicis.

– Я послав листи до шведського короля i до багатьох iнших наших сановникiв, – повiдомив вiн. – Ти мав би отримати мого листа через пана Кмiцицa.

– Овва! Tа я саме у цiй справi й приiхав. Що ти про пана Кмiцица думаеш?

– Гаряча, шалена голова, небезпечний чоловiк i вудила носити не вмiе, але вiн один iз тих рiдкiсних людей, котрi з доброю вiрою нам служать.

– Так вважаеш? – гмикнув Богуслав. – А мене мало до небесного королiвства не вiдправив.

– Тобто? – питав iз неспокоем Януш.

– Кажуть, братику, що тiльки тобi жовч порушити, зараз же тебе душити починае. Пообiцяй менi, що слухатимеш терпляче та спокiйно, тодi я тобi розповiм щось про твого пана Кмiцица, i зможеш пiзнати його краще, нiж ранiше.

– Гаразд! Я буду терплячий, але не муч мене.

– Диво Боже мене з рук цього втiлення диявола вибавило, – зронив князь Богуслав.

І став розповiдати про все, що з ним у Пiльвiшкaх сталося. Не меншим дивом було, що на князя Януша приступ астми не напав, натомiсть можна було вирiшити, що його апоплексичний удар розiб’е. Бо весь трясся, зубами скреготав, пальцями очi затикав, а наприкiнцi узявся верещати охриплим голосом:

– Так?!.. Гаразд!.. Лише забув вiн, що його кокотка в моiх руках.

– Угамуйся, на Бога, i слухай далi, – зупинив його Богуслав. – Я повiвся з ним досить шляхетно, про цю пригоду в щоденнику не напишу i нею хвалитися не буду, бо менi соромно, що цьому грубiяновi дався так пiдiйти, як дитина, я, про котрого сам Мазарiнi казав, що в iнтригах i хитрощах не маю собi рiвного в усiй французькiй державi. Але менше з тим. Я спочатку вважав, що твого пана Кмiцицa вбив, але тепер маю докази, що вiн видряпався.

– Дурницi! Знайдемо його! Викопаемо! Витягнемо навiть з-пiд землi!.. А тим часом я йому тут болючiший удар завдам, нiж якби йому наказав iз шкiри паси дерти.

– Жодного удару йому ти не завдаси, лише власному здоров’ю нашкодиш. Слухай-но! Їдучи сюди, я виявив якогось простака на рябому конi, котрий неухильно тримався неподалiк вiд мого екiпажу. А зауважив саме тому, що кiнь був рябий, тому наказав його врештi закликати. «Куди iдеш?» «У Кейдани». «Що везеш?» «Листа до князя воеводи». Я наказав йому цей лист вiддати, а що таемниць мiж нами немае, то його прочитав. Ось вiн!

Сказавши це, вiн подав князевi Янушу лист пана Кмiцицa, написаний у лiсi тодi, коли той iз Кемличaми в дорогу готувався. Князь пробiг послання очима, зiм’яв у нестямi, i заверещав:

– Правда! Як Бог милий, правда! Вiн мае моi листи, а там е речi, за якi шведський король не лише пiдозру, а й смертельну образу затамувати може.

Тут напала на нього гикавка й очiкуваний напад астми пiдiйшов. Рот роззявився йому широко, i чоловiк хапав уривчасто повiтря, руки рвали комiр на горлi. Князь Богуслав, убачивши це, ляснув у долонi, i коли слуги прибiгли, наказав:

– Рятуйте пана князя, а коли йому дихання повернеться, просiть його, щоб прийшов у мою кiмнату, бо тим часом спочину трохи.

І вийшов.

Двома годинами пiзнiше князь Януш, з очима, ще налитими кров’ю, з напухлими повiками i сизим обличчям, постукав у покiй Богуслава. Той прийняв гостя, лежачи на ложi з обличчям, намащеним мигдалевим молоком, яке мало надавати шкiрi м’якостi та блиску. Без перуки на головi, без мальовидла на обличчi i з кошлатими бровами вiн видавався набагато старшим, нiж повнiстю одягнений, але князь Януш не звернув на це жодноi уваги.

– Я все обмiркував, – повiдомив старший брат. – Пан Кмiциц не може цих листiв оприлюднити, бо якби це зробив, то на смерть цю панночку прирiк би. Збагнув вiн добре, що лише в такий спосiб матиме мене в руках, але й я не зможу поквитатися, i це мене гризе, наче собаку в грудях ношу.

– Цi листи треба буде обов’язково повернути! – зауважив Богуслав.

– Aлe quo modo?[23 - Quo modo (лат.) – яким чином.]

– Треба послати до нього довiрену людину. Хай iде, хай iз ним дружбу водить i за слушноi нагоди листи викраде, а самому ножа йому встромить. Потрiбно велику нагороду пообiцяти.

– Хто ж тут за таке вiзьметься?

– Якби це було в Парижi чи хоча б у Нiмеччинi, я за день знайшов би тобi сотню добровольцiв, але в цiй краiнi такого товару не отримаеш.

– А потрiбна своя людина, бо чужоземця вiн буде стерегтися.

– Залиш це менi, може когось у Пруссii знайду.

– Ех, якби його живцем було можна спiймати, а менi в руки доправити! Я заплатив би йому за все вiдразу. Скажу тобi, що зухвалостi цього чоловiка переходили будь-яку мiру. Тому я його й вiдправив, бо мною самим вертiв, бо менi мало очi, як кiт, не видряпав, бо свою волю менi тут у всьому накидав. Мало не сто разiв уже я мав на язицi наказ, аби його розстрiляти. Але не мiг, я не мiг.

– Скажи менi, вiн справдi нам родич?..

– Кишкам справдi родич, а через Кишок i наш.

– Своею дорогою цей чортяка йде. Вiн небезпечнiший за цiлу роту супротивникiв!

– Вiн? Можеш йому загадати в Царгород iхати i султана з трону стягнути або шведському королевi бороду обстригти i в Кейдани ii привезти! Що вiн тут пiд час вiйни витворяв!

– А тепер поглянь. Вiн пообiцяв нам помсту до останнього подиху. Щастя, що одержав вiд мене науку, що з нами не буде легко. Визнай, що я по-радзивiллiвськи з ним обiйшовся, й якби якийсь французький кавалер мiг би схожим вчинком похвалитися, то б про нього брехав цiлими днями, за винятком годин сну, обiду та поцiлункiв. Бо вони, як зiйдуться, то брешуть навперебiй так, що аж сонцю соромно свiтити.

– Це правда, що його ти притиснув, та жадав би я однак, щоб цього не сталося.

– А я бажав би, щоб ти собi кращих повiрених вибирав, котрi мають бiльше поваги до радзивiллiвськоi кiстки.

– Але цi листи! Цi листи!..

Брати замовкли на мить, пiсля чого Богуслав першим озвався:

– А що це за панночка?

– Бiлевичiвнa.

– Бiлевичiвнa чи Мелешкiвна, одна однiй рiвня. Бачиш, що менi риму знайти так легко, як комусь плюнути. Але я не про ii прiзвище питаю, а лише чи вродлива?

– Я на такi речi не дивлюся, але впевнений, що навiть польська королева могла б не посоромитися такоi вроди.

– Польська королева? Марiя-Людовика? В часи Сен-Мара[24 - Анрi Куафф’е де Рюзе, маркiз де Сен-Мар (1620—1642) – мiньйон Людовiка XIII. Син маркiза Еффiа, маршала Францii, близького приятеля кардинала Ришелье. Органiзував заколот проти короля, але зазнав невдачi i був страчений.], може, була б гожа, а тепер собаки вiд вигляду баби виють. Якщо така твоя Бiлевичiвнa, то ii собi збережи. Але якщо справдi дивовижна, то менi ii в Тауроги вiддай, а вже про помсту iй разом iз паном Кмiцицем я подумаю.

Януш замислився на хвильку.

– Не вiддам я тобi ii, – сказав вiн нарештi, – бо ти ii силою вiзьмеш, i тодi пан Кмiциц листи оприлюднить.

– Чи менi треба силу використовувати проти якоiсь юнки?.. Не буду хвалитися, але я i не з такими мав справу, i не неволив жодну. Раз лише, але то було у Фландрii. Бо була дурна. Донька срiбляра. Їi потiм iспанськi пiхотинцi згвалтували i на iхнiй рахунок це пiшло.

– Ти цiеi панночки не знаеш. Вона з порядноi родини, сама чеснiсть, навiть можна сказати черниця.

– Мав я справи i з черницями.

– При цьому нас вона ненавидить, бо це hic mulier[25 - Hic mulier (лат.) – грiм-баба.], патрiотка. Це вона пана Кмiцицa збаламутила. Немае таких багато мiж нашими жiнками. Розум мае зовсiм чоловiчий. І Янa-Казимирa найзапеклiша шанувальниця.

– То йому лаву захисникiв укоротимо.

– Нiяк не можна, бо пан Кмiциц листи оприлюднить. Мушу ii стерегти, як зiницю ока. До часу. Потiм вiддам ii тобi або твоiм драгунам, менi начхати!

– Даю тобi свое шляхетне слово, що не буду ii силою неволити, а слiв, якi особисто даю, завжди дотримуюсь. У полiтицi що iнше. Сором було б менi навiть, якби я сам не зумiв нiчого домогтися.

– І не намагайся.

– Тодi в найгiршому разi отримаю ляпаса, а вiд жiнки це не образа. Ти йдеш на Пiдляшшя, то що з нею робитимеш? Зi собою ii не вiзьмеш, тут не залишиш, бо сюди прийдуть шведи, а необхiдно, щоб comme otage[26 - Comme otage (фр.) – заручниця.] панночка залишалася завжди в наших руках. Чи не краще буде, якщо ii в Тауроги заберу, а до пана Кмiцицa пошлю не розбiйника, а посильного з листом, в якому напишу: вiддай листи, а я вiддам тобi панночку.

– Правду кажеш! – погодився князь Януш. – Це хороша iдея.

– А якщо, – провадив далi Богуслав, – поверну йому ii не зовсiм таку, яку взяв, то це й буде помсти початок.

– Але ти дав слово, що до насильства не вдасися?

– Дав i повторюю ще раз, що сором би менi був.

– То мусиш взяти також ii дядька, мечника расейняйського, котрий за нею наглядае.

– Не хочу. Цей шляхтич точно за вашим звичаем вiхтя в чоботях носить, а я цього знести не можу.

– Сама вона iхати не захоче.

– А це ми ще побачимо. Запроси iх сьогоднi на вечерю, щоб ii оглянув i визнав, чи варто ii на зуб куштувати, а я тим часом, як iз нею повестися, вигадаю. Лише заради Бога, не кажи iй про вчинок пана Кмiцица, бо це його в ii очах пiдвищить i у вiрностi йому змiцнить. А за вечерею не зупиняй мене нi в чому, що б я не казав. Побачиш моi методи i власнi молодi лiта згадаеш.

Князь Януш махнув рукою i вийшов, а князь Богуслав заклав обидвi руки за потилицю i став про стратегiю мiркувати.




Роздiл VIII


На вечерю, крiм расейняйськогo мечника з Олюнькою, запросили також визначнiших кейданських офiцерiв i кiлькох придворних князя Богуслава. Вiн сам прийшов такий чепурний i прекрасний, що ока було не вiдвести. Перука його позавивана була майстерно хвилястими пасмами. Обличчя делiкатнiстю кольору нагадувало молоко i троянди. Вуса були наче шовковi, а очi – наче зiрки. Одягнений був у чорне, в жупан, зшитий зi смуг оксамиту та iншоi матерii, рукави якого, що розтиналися, сколювалися вздовж руки. Довкола шиi чоловiк мав викладений широкий комiр iз дивовижного брабантського мережива, цiни неймовiрноi, i такi ж манжети на зап’ястках. Золотий ланцюг спадав йому на груди, а через праве плече, уздовж усього жупана, тягнулася аж до лiвого стегна портупея вiд шпаги з голландськоi шкiри, але так щедро усiяна дiамантами, що видавалася, смугою свiтла, яка мiнилася. Так само виблискував вiд дiамантiв i ефес його шпаги, а в кокардах його черевикiв свiтилися два найбiльшi, величиною з горiх. Уся постать магната здавалася величавою, однаково i шляхетною, i прекрасною.

В однiй руцi князь тримав мереживну хустинку, другою пiдтримував завiшений за тодiшньою модою на ефесi капелюх, оздоблений майстерно укладеним чорним страусовим пiр’ям, надзвичайно довгим.

Усi, в тому числi й князь Януш, задивилися на нього з подивом i захопленням. Князевi воеводi пригадалися його молодi лiта, коли вiн так само вражав усiх при французькому дворi красою та багатством. Лiта цi були вже далеко, але тепер здавалося гетьмановi, що вiн ожив у цьому чудовому кавалеровi, котрий те саме носив прiзвище.

Розчулений князь Януш, проходячи повз нього, торкнувся вказiвним пальцем грудей брата.

– Свiтло вiд тебе променiе, немов вiд мiсяця, – сказав вiн. – Чи не задля Бiлевичiвни так вирядився?

– Мiсяцю всюди легко протиснутись, – вiдповiв хвалькувато Богуслав.

І вiн став балакати з Ганховом, бiля якого, можливо, навмисно став, аби кращим здаватися, бо Ганхов був чоловiк на диво плюгавий: обличчя мав темне i вiспою пооране, нiс картоплиною i задертi вгору вуса. Був наче демон темряви, а Богуслав бiля нього – наче янгол свiтла.

Тут увiйшли дами: панi Корф та Олюнька. Богуслав кинув на неi швидкий погляд i поспiшно вклонився панi Корф, i вже було пiдняв пальцi до вуст, щоб Бiлевичiвнi послати, за парубоцькою модою, повiтряний поцiлунок, та помiтивши ii витончену, горду та вражаючу вроду, в одну мить змiнив тактику. Правою рукою вхопив капелюх, пiдiйшов до панночки i схилився так низько, що майже зiгнувся вдвое, пасма перуки впали йому з обох бокiв на плечi, шпага прийняла горизонтальне положення, а вiн стояв так, зумисне помахуючи капелюхом i пiдмiтаючи пiр’ям на знак пошани паркет перед Олюнькою. Вишуканiшого великосвiтського поклону не мiг би вiддати навiть французькiй королевi. Бiлевичiвнa, котра знала про його приiзд, одразу ж здогадалася, хто перед нею стоiть, тому взялася кiнчиками пальцiв за сукню i повернула йому глибокий реверанс.

Присутнi захоплювалися красою обох i витонченiстю манер, якi можна було побачити вже зi самого привiтання, не дуже знаного в Кейданaх, бо дружина князя Янушa, як волошкa, бiльше кохалася в схiднiй розкошi, нiж в етикетi, а княжна була ще малою дiвчинкою.

Аж тут Богуслав пiдняв голову, струсив пасма перуки на спину i, човгаючи грунтовно ногами, пiдсунувся впритул до Олюньки. Водночас кинув пажевi свiй капелюх, а iй подав руку.

– Очам не вiрю. Хiба менi сниться те, що бачу, – промовляв, провадячи дiвчину до столу, – але скажiть менi, прекрасна богине, яким дивом ви зiйшли з Олiмпу до Кейдан?

– Хоч я й шляхтянка, а не богиня, – вiдрубала Олюнька, – але й не така простачка, щоб чимось iншим, нiж галантнiсть, слова вашоi свiтлостi вважати.

– Навiть якби я хотiв бути ще галантнiшим, то дзеркало скаже вам бiльше за мене.

– Скаже не бiльше, а щирiше, – зауважила юнка, стуливши, як було заведено, уста.

– Якби в цiй кiмнатi було б хоч одне, я вiдразу б вас до нього пiдвiв. Тож залишаеться лише подивитися в моi очi, i ви збагнете, чи iхне здивування було нещирим!

Тут Богуслав схилив голову i перед Олюнькою блиснули його очi, великi та чорнi, як агати, солодкi, проникливi i водночас палючi. Пiд впливом iхнього жару обличчя дiвчини запашiло пурпурним рум’янцем, вона опустила повiки i вiдсунулася трохи, бо вiдчула, що Богуслав лiктем притиснув легко до свого боку ii руку.

Так дiйшли до столу. Кавалер сiв бiля юнки i було помiтно, що ii врода справдi надзвичайне на нього справила враження. Вiн сподiвався, мабуть, побачити шляхтянку, розквiтлу, як лань, котра смiеться i верещить, як сoйкa, i червону, як квiтка маку. А тим часом знайшов горду панночку, в чорних бровах котроi засiла непохитна воля, в очах – розум i авторитет, в усьому обличчi – свiтлий дитячий спокiй, при цьому шляхетну в поставi, таку чарiвну та дивовижну, що при будь-якому королiвському дворi могла б стати метою поклонiння i залицянь перших у краiнi кавалерiв.

Краса ii невимовна будила подив i жагу, але була в нiй водночас i якась велич, що накладала межу, так що мимоволi подумав Богуслав: «Зарано я притиснув ii руку. З такою потрiбно дипломатично, а не нахрапом!»

Але вiн твердо вирiшив полонити ii серце i вiдчував дику радiсть вiд думки, що прийде час, коли ця дiвоча велич i чиста врода вiддасться на його милiсть i немилiсть. Грiзне обличчя пана Кмiцицa поставало на шляху цих мрiй, але для зухвалого парубка це була лише ще одна спонука. Пiд впливом цих почуттiв князь розпалився весь, кров у ньому заграла, як у схiдного жеребця, всi його фiбри стрепенулися незвичайно, i свiтло так било вiд усiеi його постатi, як вiд його дiамантiв.

Розмова за столом точилася на загальнi теми, але врештi перейшла в единий хор похвал i лестощiв князевi Богуславовi, якi вельможний кавалер слухав з усмiшкою, але без зайвого задоволення, як звичайнi та буденнi речi. Згадували про його военнi дii та поединки. Прiзвища переможених князiв, маркграфiв, баронiв сипалися, як iз рукава. Сам вiн ще час вiд часу докидав недбало одне та друге. Слухачi дивувалися, князь Януш гладив своi довгi вуса вiд задоволення, а наприкiнцi Ганхов промовив:

– Хоч би фортуна i родовитiсть не ставали на перешкодi, не хотiв би я вашiй свiтлостi дорогу перейти i лише те мене дивуе, що ще такi смiливцi знаходяться.

– Що ж ви хочете, оберсте Ганхов! – сказав на це князь. – Є люди з дубовим обличчям i бичачим поглядом, сам вигляд яких лякае, але мене Бог вiд цього милував. Мого обличчя не злякаеться навiть панночка.

– Як нiчний метелик не боiться смолоскипа, – зауважила, кокетуючи манiрно панi Корф, – поки в ньому не згорить.

Князь Богуслав засмiявся, а панi Корф продовжувала, не перестаючи манiритись:

– Панiв жовнiрiв бiльше поединки цiкавлять, а ми, жiнки, радi б також щось i про амури вашоi свiтлостi почути, що про них звiстки аж до нас доходили.

– Неправдивi, панi добродiйко, неправдивi. Все дорогою наросло. Сватали мене, це правда. Французька королева була така ласкава.

– З принцесою де Роан, – докинув князь Януш.

– Або з панною де ля Форс, – додав Богуслав, – але що моему серцю навiть сам король не мiг кохати наказати, а статкiв, дяка Боговi, не маю потреби у Францii шукати, то не могло бути паляницi з цього борошна. Гiднi це були панночки, це правда, на обличчя вродливi, але в нас е ще гарнiшi. І менi не було б потреби з цiеi кiмнати виходити, щоб таку знайти.

Тут вiн кинув тягучий погляд на Олюньку, котра вдала, що не чуе, i щось торочила пановi расейняйському мечнику, а панi Корф знову взяла слово:

– Достатньо i тут гожих, але немае таких, якi б iз вашою свiтлiстю заможнiстю i походженням зрiвнятися могли б.

– Дозвольте, панi добродiйко, заперечити, – пожвавiшав Богуслав. – Бо не думаю, щоб польська шляхтянка була чимось гiрша за панну Роан, чи панну Форс. Та й не в новину Радзивiллам зi шляхтянками одружуватися, адже iсторiя подае цьому численнi приклади. Запевняю також панi добродiйку, що ця шляхтянка, котра стане Радзивiлловою, навiть при французькому дворi перед тамтешнiми дворянками гору вiзьме.

– Меткий пан!.. – шепнув Олюньцi расейняйський мечник.

– Це я завжди знав, – правив далi князь, – хоч не раз було соромно менi за польську шляхту, коли ii зi закордонною порiвнював, бо нiколи б там не трапилося такого, що тут трапилося, що всi сюзерена свого покинули, навiть бiльше, зазiхати на його здоров’я готовi. Французький шляхтич навiть на гiрший вчинок здатний, але монарха свого не зрадить.

Присутнi переглядалися мiж собою i на князя зиркали. Князь Януш спохмурнiв i насупився, а Олюнька втупила своi блакитнi очi з виразом подиву й удячностi в обличчя Богуслава.

– Даруйте, ваша свiтлосте, – промовив князь, звертаючись до Янушa, котрий ще не встиг охолонути, – я знаю, що ви не могли iнакше вчинити, що вся Литва загинула б, якби ви моеi поради послухали. Але вас шаную, як старшого й улюбленого брата, тому не перестану з вами про Янa-Казимирa сперечатися. Ми ж мiж своiми, тому скажу, що думаю: неоплаканий пан, добрий, прихильний, побожний, а менi подвiйно дорогий! Toму я його першим iз полякiв супроводжував, коли його з французькоi випустили в’язницi. Майже дитиною був я на той час, але тим бiльше нiколи цього не забуду й охоче кров свою вiддав би, щоб його принаймнi вiд тих вберегти, хто проти святоi його особи повстае.

Янушу, хоч вiн i розкусив уже гру Богуслава, все одно вона здавалася занадто смiливою та занадто азартною для такоi незначноi мети, тому, не приховуючи свого невдоволення, вiн сказав:

– Заради Бога! Про якi пiдступи проти здоров’я нашого колишнього короля ваша свiтлiсть торочить? Хто таке зробить? Де ж такий монстр у польському народi знайдеться?.. Такого нiколи, в усiй iсторii Речi Посполитоi не ставалося!

Богуслав схилив голову.

– Та не давнiше, як мiсяць тому, – зронив парубок зi смутком у голосi, – коли з Пiдляшшя в Пруссiю електора, в Тауроги я iхав, прибув до мене один шляхтич. З порядного дому. Шляхтич той, не знаючи, iмовiрно, моiх справжнiх почуттiв до нашого милостивого пана, гадав, що я йому ворог, як iншi. Тож за солiдну винагороду вiн пропонував менi поiхати в Сiлезiю, захопити Янa-Казимирa i живого або мертвого шведам видати.

Всi занiмiли вiд жаху.

– А коли я гнiвно i беззаперечно таку пропозицiю вiдкинув, – резюмував Богуслав, – то той чоловiк iз мiдним чолом кинув менi: «Тодi я поiду до пана Радзейовськогo, той купить i фунт золота менi заплатить».

– Я не е прихильником короля, – зауважив Януш, – але якби менi хтось схожу пропозицiю зробив, я наказав би його без суду пiд мур поставити, i шiсть мушкетерiв навпроти.

– Першоi митi я й хотiв так вчинити, – пiдтримав брата Богуслав, – але розмова була вiч-на-вiч i всi б кричали про тиранiю, про сваволю Радзивiллiв! Я лише налякав його, що i пан Радзейовський, i шведський король, бa, навiть сам Хмельницький, точно його б за таке на горло скарали. Словом, я довiв того злочинця до того, що вiн вiд свого задуму вiдмовився.

– Даремно, не треба було його живим вiдпускати, бо щонайменше на палю вiн заслужив! – пiдсумував Корф.

Тодi Богуслав звернувся до брата:

– Маю також надiю, що його кара не мине, i першим же подбаю, щоб вiн звичайною смертю не загинув, але лише ваша свiтлiсть може його покарати, бо це ваш придворний i ваш полковник.

– Заради Бога! Мiй придворний?.. Мiй полковник? Що ж це за один?! Хто?.. Кажiть, ваша свiтлосте!

– Його iм’я пан Кмiциц! – оголосив Богуслав.

– Кмiциц?!.. – повторили всi нажахано.

– Це неправда! – скрикнула враз Бiлевичiвнa, зiрвавшись iз крiсла. Очi ii палали, а груди високо здiймалися.

Запанувала глуха мовчанка. Однi ще перетравлювали страшну новину Богуслава, iншi ж дивувалися зухвалостi цiеi панни, котра посмiла молодого князя у брехнi звинуватити. Мечник расейняйський став белькотiти: «Олюнько! Олюнько!» А Богуслав напустив на обличчя смуток i зронив без гнiву:

– Якщо це ваш родич чи наречений, то менi шкода, що я цю новину повiдомив, але викиньте його з серця, бо негiдний вiн вас, панно.

Дiвчина стояла ще якусь мить у болi, полум’i та жаху. Але повiльно обличчя ii вистигало, аж стало холодним i блiдим. Юнка знову опустилася в крiсло i промовила:

– Даруйте, ваша свiтлосте. Даремно я перечила. На цього чоловiка це схоже.

– Нехай мене Господь Бог покарае, якщо я щось iнше вiдчуваю, крiм жалю, – вiдповiв м’яко князь Богуслав.

– Це був наречений цiеi панни, – зауважив князь Януш, – я сам iх сватав. Юнак молодий, гарячий, напустував добряче. Я рятував його вiд закону, бо вiн добрий жовнiр. Я знав, що вiн баламут i таким залишиться. Але щоб шляхтич до такого неподобства був схильний, такого навiть вiд нього не сподiвався.

– Лихий вiн чоловiк, давно я це знав! – вставив i свiй грiш Ганхов.

– І не застерегли мене? Чому ж? – спитав iз докором князь Януш.

– Бо боявся, що ваша свiтлiсть у зрадi мене запiдозрить, адже вiн тодi мав бiльшу довiру, нiж я.

– Horribile dictu et auditu[27 - Horribile dictu et auditu (лат.) – страшно й сказати вголос.], – наголосив Корф.

– Шановне панство, – сказав Богуслав, – даймо ж цьому спокiй! Якщо вже вам важко це слухати, то що ж залишаеться паннi Бiлевичiвнi.

– Ваша свiтлiсть не повинна зважати на мене, – озвалася Олюнька, – я можу все вже вислухати.

Але вечеря пiдходила до кiнця, подали воду для миття рук, пiсля чого князь Януш пiднявся першим i подав руку панi Корф, а князь Богуслав – Олюньцi.

– Зрадника вже Бог скарав, – шепнув молодик дiвчинi, – бо хто вас втратив, той небо втратив. Ще не минуло й двох годин, як я з вами познайомився, чарiвна панянко, а хотiв би вас бачити вiчно, не в болi чи в сльозах, а в насолодах i щастi.

– Дякую вашiй свiтлостi, – вiдповiла Олюнька.

Пiсля того, як дами пiшли, чоловiки повернулися ще за стiл шукати радощiв у келихах, яких наставили густо. Князь Богуслав пив запоем, бо був задоволений собою. Князь Януш бесiдував iз паном расейняйським мечником.

– Я завтра iду з вiйськом на Пiдляшшя, – повiдомив вельможа. – У Кейдани зайде шведський гарнiзон. Бог зна, коли я повернуся. Ви не можете тут iз дiвчиною залишатися, бо iй бути помiж солдатнi непристойно. Ви поiдете обое з князем Богуславом у Тауроги, де панночка при дружинi моiй може собi знайти затишний притулок.

– Ваша свiтлосте, – казав на те расейняйський мечник, – Бог нам дав своi власнi закутки, то навiщо ж нам у чужi краi iздити. Велика то милiсть вашоi свiтлостi, що про нас пам’ятаете. Але не бажаючи прихильнiстю зловживати, ми жадали б пiд власну стрiху повернутися.

Князь не мiг пояснити пановi мечнику всiх причин, через якi за жодну цiну не хотiв випускати з рук Олюньку, але про одну сказав iз усiею жорсткою вiдкритiстю магната:

– Якщо не хочете прийняти моеi прихильностi, ваша справа. Але я вам скажу, що це дуже необачно. Ви там станете заручником. І тодi менi за всiх Бiлевичiв вiдповiсте, котрi, я знаю це добре, не входять у число моiх приятелiв i готовi збурити Жемайтiю, коли я вiдбуду. Варто було б iм порадити, щоб тут сидiли спокiйно i проти шведiв нiчого не затiвали, бо голова ваша i ваша небога за це вiдповiсть.

Мечникoвi, очевидно, забракло терпiння, бо вiн енергiйно промовив:

– Даремно менi на своi шляхетськi права посилатися. Сила на боцi вашоi свiтлостi, i менi байдуже, де у в’язницi сидiти. Можу бiльше навiть там, нiж тут!

– Годi! – обiрвав його рiзко князь.

– Годi, то й годi! – погодився мечник. – Бог також дасть, що насильства закiнчаться i закон знову запануе. Коротко кажучи, нехай ваша свiтлiсть менi не погрожуе, бо я не боюся.

Богуслав побачив справжнi блискавки гнiву, що замиготiли на обличчi Януша, бо дуже швидко пiдiйшов.

– Про що мова? – поцiкавився вiн, стаючи мiж спiвбесiдниками.

– Я сказав пановi гетьмановi, – пояснив роздратовано мечник, – що волiю в’язницю в Таурогах, нiж у Кейданaх.

– У Таурогах немае в’язницi, лише мiй дiм, в якому ви будете, як у себе вдома. Знаю, що гетьман хоче бачити вас як заручника, а я бачу лише милого гостя.

– Дякую вашiй свiтлостi, – вклонився мечник.

– Це я вам дякую. Випиймо разом, бо кажуть, що дружбу потрiбно вiдразу ж запити, щоб не зiв’яла у зародку.

Сказавши це, Богуслав пiдвiв пана мечника до столу, i вони взялися за келихи.

Годиною пiзнiше мечник повертався хитаючись до своеi кiмнати i повторюючи впiвголоса:

– Хороший пан! Чесний пан! Поряднiшого навiть удень iз лiхтарем не знайти. Золото! Щире золото. Охоче кров за нього я пролив би.

Тим часом брати залишилися сам на сам. Мали ще мiж собою про що порадитись, до того ж i листи прийшли, за якими послали пажа, щоб iх вiд Ганховa принiс.

– Либонь, – сказав Януш, – немае у тому i слова правди, що ти про пана Кмiцица казав?

– Звiсно. Ти й сам це знаеш чудово. Але визнай, чи не мав Мазарiнi рацii? Одним махом поквитався жорстоко з ворогом i вчинив пролом у тiй вродливiй фортецi. Що? Хто так зумiе?.. Це називаеться iнтрига, гiдна першого на свiтi двору! А та Бiлевичiвнa така ж чарiвна, як i прекрасна, i, Матiнко Божа, наче королiвськоi кровi! Я гадав, що зi шкiри вистрибну!

– Пам’ятай, що ти дав слово. Пам’ятай, що згубиш нас, якщо той листи оприлюднить.

– Якi брови! Який королiвський погляд, аж повагу викликае. Звiдки в такiй панночцi така майже королiвська велич?.. Я бачив якось в Антверпенi Дiану, що на гобеленi майстерно вишита, собак на цiкавого Aктеонa нацьковуе. Один в один вона!

– Гляди, аби пан Кмiциц листiв не оприлюднив, бо тодi нас собаки до смертi загризуть.

– Неправда! Це я пана Кмiцицa на Aктеона перетворю i на смерть засуджу. На двох полях вже його розбив, i дiйде мiж нами ще до сутички!

Подальшу розмову перервав прихiд пажа з посланням.

Вiленський воевода взяв лист у руки i перехрестив. Завжди так робив, щоб вiд поганих новин убезпечитись. Потiм, замiсть того, щоб вiдкрити, взявся його оглядати уважно. Враз змiнився на обличчi.

– Герб Сапегiв на печатцi! – верескнув князь. – Це вiд воеводи вiтебського.

– Вiдкривай швидше! – нетерплячився Богуслав.

Гетьман зламав печатку i став читати, час вiд часу вигукуючи:

– Вiн iде на Пiдляшшя!.. Питае, чи не маю я доручень у Тикоцин!.. Дорiкае менi!.. Навiть гiрше, послухай, що вiн тут пише:



«Хоче Ваша свiтлiсть громадянськоi вiйни, хоче ще один меч у лоно матерi встромити? Тодi приходьте на Пiдляшшя, я чекатиму i довiрюся Всевишньому, що пиху Вашу моiми руками покарае. Але якщо маете милосердя до вiтчизни, якщо совiсть Ваша озвалася, якщо Ваша свiтлiсть жалiе за своi давнi вчинки i виправити iх жадае, то для цього е поле для дiяльностi. Замiсть того, щоб громадянську вiйну починати, скличте посполите рушення, пiдiймiть селянство i вдарте на шведiв, поки безпечний Понтус нiчого не сподiваеться i жодноi пильностi не проявляе. Вiд Хованського перешкод у цьому мати Ваша свiтлiсть не буде, бо чутки до мене з Москви доходять, що вони й самi над експедицiею в Інфлянту мiркують, хоч i тримають це в таемницi. Врештi, якби Хованський захотiв щось затiяти, то я стримаю його за вiжки, й якщо б щиро мiг довiритись, то впевнений, що з усiх сил у порятунку батькiвщини Вашiй свiтлостi допомагати буду. Все вiд Вашоi свiтлостi залежить, бо ще е час повернути з дороги та провини змити. Тодi виявиться, що Ваша свiтлiсть не для особистоi вигоди, а для вiдвернення останньоi поразки вiддала Литву пiд шведську протекцiю. Нехай же Вашу свiтлiсть Бог так надихне, про що щоденно Його прошу, хоч мене Ваша свiтлiсть в особистiй вигодi звинувачуе несправедливо.

P. S. Я вчув, що облогу з Несвiжа зняли i що князь Мiхал iз нами хоче об’еднатися, як тiльки шкоду поправить. Дивiться, Ваша свiтлосте, як чеснi представники Вашоi родини чинять, i на iхнiй приклад задивляйтесь, i в будь-якому разi маете тепер вiз i перевiз».


– Ти таке чув? – закiнчив читати князь Ян.

– Чув. І що? – Богуслав дивився на брата.

– Треба було б вiд усього вiдмовитися, стiльки занехаяти, власну роботу своiми руками знищити.

– І з могутнiм Карлом-Густавом стятися, i вигнанця Яна-Казимирa за халяви хапати, щоб змилостивився, пробачив i на службу знову прийняв. Та й у пана Сапеги помилування просити.

Обличчя Янушa налилося кров’ю.

– Зверни увагу, що вiн пише: «Покайтесь, i я дарую Вам» – немовби сюзерен васалу!

– Інше писав би, якби йому шiсть тисяч шабель над карком висiло.

– І все ж… – замислився пригнiчено князь Януш.

– І все ж що?

– Вiтчизнi був би, може, порятунок так зробити, як Сапегa радить?

– А для тебе? Для мене? Для Радзивiллiв?..

Януш не вiдповiв, лише оперся головою на складенi п’ястуки i думав.

– Хай буде так! – сказав вiн нарештi. – Хай здiйсниться.

– Що ти вирiшив?

– Завтра вирушаю на Пiдляшшя, а через тиждень вдарю на Сапегу.

– Оце Радзивiлл! – втiшився Богуслав.

І вони подали один одному руки.

За мить Богуслав подався на вiдпочинок. Януш залишився сам. Раз за разом мiряв вiн важким кроком усю свiтлицю, i врештi ляснув у долонi. Особистий паж зайшов до покою.

– Хай астролог за годину прийде до мене з готовою фiгурою, – наказав магнат.

Паж вийшов, а князь знову взявся ходити та вiдмовляти своi кальвiнiстськi молитви. Пiсля чого заспiвав упiвголоса псалом, уриваючи часто, бо йому дихання бракувало, i споглядав час вiд часу через вiкно на зорi, що мерехтiли на небеснiй сферi.

Повiльно свiтла згасали в замку, але, крiм астролога i князя, ще одна iстота не спала у своiй кiмнатцi. Це була Олюнька Бiлевичiвнa. Стоячи навколiшки перед своiм лiжком, дiвчина обхопила голову руками та шепотiла зi заплющеними очима:

– Змилуйся над нами. Змилуйся над нами!

Вперше з часу вiд’iзду пана Кмiцицa юнка не хотiла, не могла молитися за нього.




Роздiл IX


Пан Кмiциц хоча й мав охороннi грамоти Радзивiлла до всiх капiтанiв, комендантiв i шведських губернаторiв, аби йому повсюдно вiльний проiзд забезпечували i кривди не чинили, але не наважувався ними скористатися. Вiн остерiгався, що князь Богуслав одразу ж iз Пiльвiшкiв розiслав на всi боки посильних зi застереженням до шведiв про те, що сталося, i наказом заарештувати пана Кмiцицa. Тому пан Анджей i чуже прiзвище прибрав, i навiть стан свiй змiнив. Оминаючи Ломжу й Остроленку, до яких першими звiстки дiйти могли, мчав своiми кiньми разом iз компанiею до Пшасниша, а звiдки через Пултуськ прагнув дiстатися Варшави.

Але перш, нiж вiн до Пшасниша дiйшов, зробив гак повз прусський кордон на Вонсошу, Кольно та Мишинець, адже Кемличi, добре знаючи тамтешнi пущi, могли непомiтно пройти повз псарiв, а до того ж мали ще й дружнi взаемини з курпами[28 - Курпи – польська етнографiчна група, що проживала на територiях двох мазовецьких пущ.], вiд котрих за потреби могли допомогу отримати.

Прикордонний край був уже майже повнiстю зайнятий шведами, котрi, однак, обмежуючись окупацiею значнiших мiст, не дуже важилися заходити в дрiмучi та безкраi лiси, заселенi озброеним людом, мисливцями, котрi нiколи з лiсiв не витикаються, i такими дикими, що ще рiк тому королева Марiя-Людовика наказала поставити каплицю в Мишинцi, посадила в нiй езуiтiв, котрi мали навчати вiри та пом’якшувати звичаi люду пущi.

– Чим довше не здибаемо шведiв, – промовляв старий Кемлич, – тим для нас краще.

– Але мусимо ж iх колись зустрiти, – вiдповiдав на це пан Анджей.

– Хто iх зустрiне в бiльшому мiстi, йому зазвичай бояться кривду вчинити, бо у кожному мiстi е якийсь уряд i якийсь старший комендант, до якого можна подати скаргу. Вже я про це людей розпитав i знаю, що iснують накази вiд шведського короля, якi забороняють сваволю та здирництво. Але меншi роз’iзди, якi далеко вiд очей комендантiв опиняються, на цi накази не зважають i мирних людей грабують.

Тому мандрiвники йшли лiсами, нiде дорогою шведiв не зустрiчаючи, ночували по смолокурнях i лiсових поселеннях. Мiж курпами, хоч майже нiхто з них досi не бачив шведiв, ширилися найрозмаiтiшi чутки про стан справ у краiнi.

Подейкували, що прибув люд iз-за моря, який людськоi мови не розумiе, нi в Ісуса Христа не вiрить, нi в Матiр Божу, нi у всiх святих i дивовижно хижий. Іншi казали про надзвичайну жадiбнiсть цих ворогiв до худоби, шкiри, горiхiв, меду та сушених грибiв. І якщо iм у них вiдмовляють, то пiдпалюють пущу. Дехто навiть стверджував, що це народ вовкулак, ласих на людське м’ясо, i лише м’ясом незайманок годуються.

Пiд впливом цих страхiтливих звiсток, якi в найбiльшi глибини пущанськi долетiли, стали курпи прислухатися i скликатися по лiсах. Тi, хто варив поташ i смолу, i тi, хто збором хмелю промишляв, i дроворуби, i рибалки, котрi розставляли вершi по зарослому узбережжю Росоги, i винники, i мисливцi, i бортники, i бобровники збиралися тепер по бiльших поселеннях, слухаючи чуток, передаючи один одному новини та радячись, як ворога, якби в пущi з’явився, виганяти.

Пан Кмiциц, iдучи зi своiм кортежем, неодноразово зустрiчав бiльшi та меншi гурти цього люду, одягненого в коноплянi сорочки та вовчi, лисячi або ведмежi шкури. Не раз також зупиняли його на переходах i галявинах, питаючи:

– Ти хто такий? Часом не швед?

– Нi! – вiдповiдав пан Анджей.

– Хай тебе Бог захищае!

Полковник iз цiкавiстю приглядався до цих людей, котрi жили в лiсових сутiнках, й обличчя котрих нiколи не засмагали пiд вiдкритим сонцем. Захоплювався iхнiм зростом, смiливiстю поглядiв, щирiстю мови та зовсiм неселянською вiдвагою.

Кемличi, котрi iх знали, запевняли пана Анджея, що немае кращих вiд них стрiльцiв у всiй Речi Посполитiй. Також молодик зауважив, що всi мали добрi нiмецькi мушкети, якi в Пруссii за шкури вимiнювали. Просив iх також свiй хист у стрiльбi показати i дивувався вправнiстю, а в душi мiркував: «Якби менi довелося загiн збирати, тут би його знайшов».

У самому Мишинцi здибав шляхтич велику громаду. Понад сотню стрiльцiв тримали кругову оборону мiсii, бо остерiгалися, що шведи сюди насамперед поткнуться, тим бiльше, що остроленкiвський староста наказав прорубати дорогу в лiсах, аби священикам, котрi в мiсii жили, дати «до свiту доступ».

Хмелярi, котрi свiй товар постачали аж уславленим пивоварам Пшасниша i тому вважалися досвiдченими людьми, розповiдали, що в Ломжi, Остроленцi та в самому Пшаснишi аж роiться вiд шведiв, котрi там уже господарюють, як у себе вдома, i податки збирають.

Пан Кмiциц узявся намовляти курпiв, аби не чекали шведiв у пущi, а самi вдарили на Остроленку та вiйну затiяли, i сам викликався iх повести. Велику серед них знайшов охоту, але два священики вiдмовили iх вiд такого божевiльного вчинку, переконуючи дочекатися, аж весь край пiдiйметься, i передчасним виступом не накликати на себе жорстоку помсту ворога.

Пан Анджей вiд’iхав, але шкодував про втрачену можливiсть.

Тiльки йому й утiхи залишилось, що переконався, нехай лише хоча б десь займеться, то нi Речi Посполитiй, нi королевi не забракне в цих мiсцях захисникiв. «Якщо так само е й деiнде, то можна було б починати», – гадав парубок.

І гаряча його вдача рвалася до рiшучих дiй, але розум зупиняв: «Курпи самi шведiв не здолають. Проiдеш ще шмат краiни, оглядайся, придивляйся, а потiм послухай королiвський наказ».

Тому iхав далi. Вибравшись iз глибоких пущ на лiсовi рубежi, в околицю, густiше заселену, помiтив парубок по всiх селах незвичайний рух. По всiх шляхах повно було шляхти, що пересувалася в бричках, тарантасах, екiпажах або верхи. Все це рухалося до найближчих мiст i мiстечок, щоб особисто шведським комендантам складати присягу на вiрнiсть новому королю. Видавали iм за це свiдоцтва, якi мали iхнi маетки та звання боронити. У столицях земель i повiтiв проголошували «капiтуляцii», що пiдтверджували визнання вольностей i привiлеiв шляхетського стану.

Шляхта поспiшала скласти присягу не так через бажання, як iз примусу, бо впертим загрожувало покарання, що полягало в конфiскацii та грабунках. Торочили, що тут i там узялися вже шведи, так само, як у Великiй Польщi, вкручувати пiдозрюваним пальцi в курок мушкета. Повторювали також iз тривогою, що на багатших навмисно кидали пiдозри, щоб iх обдерти, як липку.

Так що небезпечно було залишатися на селi. Тому заможнiшi прагнули сховатися по мiстах, щоб, перебуваючи пiд безпосереднiм наглядом шведських комендантiв, уникнути пiдозри в пiдступах проти шведського короля.

Пан Анджей нашорошував вуха на те, що теревенила шляхта, хоча тi не дуже хотiли з ним балакати, як iз простим пахолком, однак молодик второпав, що навiть найближчi сусiди, знайомi, бiльше того – приятелi – не згадують мiж собою шведiв i нове панування щиро. Нарiкають, щоправда, голосно на «реквiзицii», та й справдi було на що, бо до кожного села, кожного мiстечка приходили листи комендантiв iз наказом постачання великих кiлькостей збiжжя, хлiба, солi, худоби, грошей, i часто тi накази переходили межу, особливо коли щойно вичерпали всi запаси, а вже вимагають нових. Якщо ж хтось не платив, йому присилали екзекуцiю, яка потрiйно забирала.

Минулися давнi часи! Кожен тягнувся, як мiг, собi вiд рота вiдривав i давав, i платив, нарiкаючи та стогнучи, а в душi мiркуючи, що давнiше було по-iншому. Та в очi втiшаються, що коли военнi часи минуться, скiнчаться й тi реквiзицii. Обiцяли це i самi шведи, кажучи, що як тiльки король усю краiну опануе, зараз же по-батькiвськи правити почне.

Шляхтi, яка вiдступилася вiд власного монарха та вiтчизни, яка ранiше, ще зовсiм недавно, називала тираном доброго Янa-Казимирa, пiдозрюючи його, що до absolutum dominium[29 - Повноправне володiння (лат.).] прагне, яка протестувала проти нього в усьому, галасуючи на сеймиках i сеймах, а в жаданнi новин i змiн дiйшла навiть до того, що майже без опору визнала сюзереном загарбника, тiльки б мати якiсь змiни, – сором було тепер навiть нарiкати. Бо ж Карл-Густав звiльнив iх вiд тирана, бо ж вони добровiльно покинули законного монарха, а тепер мають тi змiни, яких так сильно жадали.

Тому тепер навiть найдовiрливiшi не розмовляли щиро один з одним, що про тi змiни думають, охоче схиляючи вуха до тих, хто стверджував, що i набiги, i реквiзицii, i грабежi, i конфiскацii тiльки тимчасовi i необхiднi до часу, i скоро минуться, як тiльки Карл-Густав на польський трон сяде.

– Важко, панове браття, важко, – зауважував часом один шляхтич iншому, – але маемо тiшитися новим королем. Магнат вiн i великий воiн, приборкае козакiв, туркiв вгамуе i септентронiв вiд кордонiв вiджене, а ми зi Швецiею в спiлцi розквiтнемо.

– Хоч би ми i навiть не радi були, – вiдповiдав той, – що вдiеш проти такоi могутностi? З мотикою на сонце не пiдеш.

Інколи iх кликали на свiжу присягу. Пан Кмiциц хвилювався, слухаючи такi балачки та мiркування, а якось, коли котрийсь шляхтич ляпав язиком при ньому в заiздi, що мусить бути вiрний тому, кому присягнув, пан Анджей не витримав i сказав йому:

– Мабуть, маеш, пане, два язики, один для справжнiх, а другий для фальшивих присяг, бо ж i Яновi-Казимиру присягав!

Було при цьому багато й iншоi шляхти, бо це трапилося вже недалеко вiд Пшаснишa. Почувши такi слова пана Кмiцицa, всi заворушилися. На обличчях одних було помiтно подив вiд смiливостi пана Анджея, iншi зашарiлися, аж нарештi найповажнiший промовив:

– Нiхто тут присягу давньому королевi не ламав. Сам вiн нас звiльнив вiд неi, коли з краiни втiк, не почуваючи себе вiдповiдальним за ii захист.

– Бодай би вас побили! – вигукнув пан Кмiциц. – А король Локетек[30 - Владислав I Локетек (1260—1333) – польський король iз династii П’ястiв.] скiльки разiв мусив iз краiни втiкати, i щоразу повертався, а його народ не зрадив, тому що страх Божий ще в серцях був! Не Ян-Казимир утiк, зрадники вiд нього вiдступилися i тепер його кусають, аби власнi провини перед Богом i людьми вiдбiлювати!

– Занадто смiливо патякаеш, хлопче. Звiдки ти такий узявся, що тутешнiх людей хочеш Божого страху навчати? Дивися, щоб тебе шведи не почули!

– Якщо ви такi цiкавi, то можу сказати, що я з Княжоi Пруссii й електоровi належу. Але вiд кровi сарматськоi походжу, i пошану до батькiвщини вiдчуваю, тому соромно менi за байдужiсть цього народу.

Тут шляхта, забувши про свiй гнiв, оточила незнайомця колом i стала випитувати з цiкавiстю й нетерплячiстю:

– То ви з Княжоi Пруссii?.. То розказуйте, що знаете! Що там електор? Не думае нас рятувати з тарапатiв?

– З який тарапатiв?.. Ви присягнули новому королевi, тому не балакайте про тарапати. Як ви собi постелили, так i спiть.

– Присягнули, бо не могли iнакше. З мечами нам над карком стоять. Але ви кажiть так, немовби ми цього не робили.

– Дайте йому чогось випити, нехай йому язик розв’яжеться. Кажiть смiливо, немае тут зрадникiв мiж нами.

– Ви всi зрадники! – обурився пан Анджей. – Тому не хочу з вами пити! Шведськi наймити!

Сказавши це, вiн вийшов iз примiщення ще й дверима грюкнув, а тi залишилися присоромленi та здивованi. Нiхто не вхопився за шаблю, нiхто не подався за паном Кмiцицем, аби поквитатися за образу.

А тим часом вiн подався до Пшаснишa. За кiльканадцять стай до мiста перехопив його шведський патруль i повiв до командування. Рейтарiв було в тому патрулi тiльки шестеро i сьомий унтер-офiцер, тому Сорока i три Кемличi споглядали на них ласо, як вовки на овець, i лише питали очима Кмiцицa, чи не час за них узятися.

Пан Анджей також вiдчував неабияку спокусу, тим бiльшу, що близько текла Угорка з порослими очеретом берегами. Але вiн стримався i дозволив спокiйно вiдвести себе до коменданта.

Там доповiв, хто вiн такий, що з краiни електора прибув i щороку до Суботи з кiньми iздить. Кемличi мали вiдповiднi свiдоцтва, якими добрi знайомi у мiстi iх забезпечили. Тому комендант, i сам прусський нiмець, не став чинити iм перешкод, лише випитував ретельно, яких коней мають, i прагнув iх побачити.

А коли челядь пана Кмiцицa на його вимогу табун пригнала, оглянув його старанно i зауважив:

– Я iх куплю. Іншому вiдiбрав би задарма, але ви з Пруссii, то вас не скривджу.

Пан Кмiциц дещо розгубився. Бо якщо дiйде до продажу, то вiдпаде потреба iхати далi i довелося б йому повернути до Пруссii. Тому назвав таку високу цiну, що була майже вдвiчi вища за реальну вартiсть коней. Несподiвано офiцер не проявив обурення i не став торгуватися.

– Гаразд, – погодився вiн. – Заганяйте коней у стайнi, а я вам плату зараз винесу.

Кемличi зрадiли подумки, але пан Анджей упав у шал i став лаятись.

Не було, однак, iншоi ради, як загнати коней. Інакше впала б одразу пiдозра на продавцiв, що лише про людське око торгують.

Тим часом повернувся офiцер i подав пану Кмiцицу клаптик паперу з написом.

– Що це таке? – зачудувався пан Анджей.

– Грошi, або те саме, що грошi, бо це квитанцiя.

– А де менi заплатять?

– У головнiй ставцi.

– А де головна ставка?

– У Варшавi, – вiдрубав офiцер, посмiхаючись злостиво.

– Ми лише за готiвку торгуемо. Як же це так? Що це таке?.. – застогнав старий Кемлич. – Сили небеснi!

Але пан Кмiциц обернувся до нього, зиркнув загрозливо i сказав:

– Для мене слово пана коменданта те саме, що й готiвка, а до Варшави охоче поiдемо, бо там у вiрменiв годящий товар одержати можна, за який у Пруссii добре заплатять.

Потiм, коли офiцер пiшов, зауважив пан Анджей на втiху пану Кемличу:

– Цить, шельмо. Цi квитанцii – найкращi охороннi грамоти, бо навiть до Кракова заiдемо з ними, зi скаргами, що нам платити не хочуть. Легше з камiння сир вичавити, нiж грошi зi шведiв. Але це нам на руку. Плюгавець думае, що вивiв нас у поле, а тим часом навiть не знае, яку послугу нам надав. Вам я сам за коней заплачу, щоб ви збиткiв не зазнали.

Старий зiтхнув i вже лише за звичкою не припиняв нарiкати якийсь час:

– Обдерли, знищили, до злиднiв привели!

Але пан Анджей дуже зрадiв, побачивши вiдкритий шлях перед собою, бо вже наперед передбачав, що й у Варшавi йому не заплатять, i ймовiрно нiде. Тому буде мати можливiсть iхати щораз далi, нiби шукаючи вiдшкодування кривди, хоч би й до шведського короля, котрий пiд Краковом перебував, зайнятий облогою давньоi столицi.

Тим часом вирiшив пан Анджей залишитися на нiч у Пшаснишi, дати коням вiдпочити i, не змiнюючи свого прибраного прiзвища, покинути нарештi чужу личину пахолка. Зауважив бо, що убогого конюха зневажають усi i швидше хтось нападе, менше вiдповiдальностi за покривдження ницого вiдчуваючи. Важче йому також було в цiй личинi i до заможнiшоi шляхти доступитися, то й важче втямити, що хто думав.

Тому одягнув шати, вiдповiднi для свого походження, i пiшов у шинок iз усiею братiею побалакати. Але не втiшило його те, що почув. По заiздах i корчмах шляхта пила за здоров’я шведського короля i за щастя протектора цокалася келихами зi шведською старшиною, реготала з насмiшок, якi офiцери дозволяли собi щодо короля Янa-Казимирa та пана Чарнецькогo.

Так страх за власну шкуру i майно опустив людей, що вони загравали зi загарбниками, охоче пiдтримуючи iхнiй хороший настрiй. Проте i така пiдлiсть мала своi межi. Шляхта дозволяла насмiхатися зi себе, з короля, з гетьманiв, з пана Чарнецькогo, але не з релiгii, i коли якийсь шведський капiтан оголосив, що лютеранська вiра така ж добра, як i католицька, молодий пан Грабковський, сидячи збоку, не змiг знести блюзнiрства, i вперiщив промовцю в скроню обушком, вiдтак, скориставшись сум’яттям, вислизнув iз шинку та зник у натовпi.

Узялися його шукати, але прийшли звiстки, якi повернули увагу в iнший бiк. Кур’ери прибули з депешами, що Кракiв здався, пан Чарнецький у полонi й остання завада шведському пануванню впала.

Шляхта першоi митi занiмiла, але шведи стали веселитися та вiтати один одного. У костелi Святого Духа, в костелi бернардинiв i в нещодавно спорудженому за наказом панi Мостовськоi монастирi бернардинок звелiли бити в дзвони. Пiхота i рейтари вийшли на ринок iз броварiв та цирулень, вишикувалися в бойовому порядку i почали гаратати з гармат i мушкетiв. Потiм викотили дiжки з горiлкою, медом i пивом для вiйська i мiщан, позапалювали бочки зi смолою i бенкетували до пiзньоi ночi. Шведи повитягали мiщанок iз подвiр’iв, аби танцювати з ними, веселитися та бешкетувати. А в натовпi солдатiв, що розгулявся не на жарт, вешталися зграйки шляхтичiв, котрi пиячили разом iз рейтарами i були змушенi вдавати радiсть вiд падiння Кракова та поразки пана Чарнецькогo.

Пана Кмiцицa така огида охопила, що вiн рано сховався на свою квартиру в передмiстi, але заснути не мiг. Мучила його гарячка i сумнiви обсiли його душу, чи не запiзно вiн завернув iз лихоi дороги, коли вже вся краiна була пiд шведським чоботом. Спадало йому на гадку, що вже все пропало i Рiч Посполита нiколи не оговтаеться вiд занепаду.

«Це вже не нещасна вiйна, – мiркував вiн собi, – яка втратою якоiсь провiнцii закiнчитися може, це тотальна згуба, це вже вся Рiч Посполита шведською провiнцiею стае. Самi ми до цього спричинилися, а я бiльше за будь-кого iншого!»

Ця думка палила його, а совiсть гризла. Сон вiд нього втiкав. Сам не знав, що мае робити: iхати далi, залишитися на мiсцi чи повертатися?.. Хоч би яку ватагу зiбрав i шведiв узявся бити, його переслiдуватимуть, як розбiйника, а не як жовнiра. Врештi вiн у чужiй околицi, де його нiхто не знае. Хто до нього пристане? Злiталися до нього безстрашнi люди в Литвi, коли iх ранiше кликав, але тут, якщо хтось i чув про пана Кмiцица, то мав його за зрадника та шведського посiпаку. Зате нiхто нiчого не чув про пана Бабинича.

Нi до чого це, немае сенсу до короля тепер iхати, бо вже запiзно. Немае потреби й на Пiдляшшя iхати, бо його конфедерати зрадником вважають, i в Литву даремно повертатися, бо там Радзивiлл урядуе, та й тут нiчого залишатися, бо роботи немае жодноi. Найкраще було б дух спустити, щоб на цей свiт не дивитися i вiд смутку втекти!

Але чи на тамтому свiтi буде краще тим, хто, нагрiшивши, нiчим своiх провин не загладив i з усiею iхньою вагою на суд стане? Пан Кмiциц кидався на своему лiжку, немов на ложi тортур лежав. Такоi пекельноi муки вiн не зазнав навiть у лiсовiй хатинцi Кемличiв.

Почувався сильним, здоровим, запальним, душа рвалася в ньому до того, щоб щось робити, щоб дiяти, а тут усi дороги були заказанi, хоч бийся головою об стiну, немае виходу, немае порятунку i немае надii!

Перемучившись усю нiч на лiжку, схопився вдосвiта, побудив людей i рушив iз ними вперед. Їхав до Варшави, але й сам не знав, навiщо i для чого? Був би на Сiч утiк iз вiдчаю, якби б не те, що часи змiнилися i що Хмельницький разом iз Бутурлiним притиснули самого великого коронного гетьмана пiд Городком, розносячи при цьому вогонь i меч на пiвденно-схiднi околицi Речi Посполитоi та запускаючи аж пiд Люблiн своi хижi кiгтi.

Дорогою до Пултуськa зустрiчав пан Анджей шведськi загони, що ескортували пiдводи з продовольством, збiжжям, хлiбами, пивом i стадами всiлякоi худоби. При стадах i фiрах iшли громади селян або дрiбноi шляхти, що плакали i стогнали, бо iх за пiдводами по кiльканадцять миль тягли. Щасливий був той, кому з возом додому повернутися дозволили, бо таке не завжди траплялося, адже пiсля доставки припасiв змушували селян i товариство до iнших робiт – вiдбудови замкiв, спорудження шоп i складiв.

Бачив також пан Кмiциц, що поблизу Пултуськa суворiше обходилися шведи з людьми, нiж у Пшаснишi, i не мiг до пуття збагнути, випитував про все шляхту, що зустрiчалася дорогою.

– Чим ближче до Варшави поiдете, – розповiдав один подорожнiй, – то гiршими гнобителями стають. Де свiжо прийдуть i ще не убезпечаться, там ще ласкавi, королiвськi укази проти свавiлля шанують i капiтуляцiю проголошують. Але де вже почуваються впевнено i де грунтовно замки мiсцевi заселили, там вiдразу ж усi обiцянки ламають, не церемоняться, кривдять, обдирають, грабують, на костели, священикiв i навiть на черниць руки пiдiймають. Тут iще нiчого, а в самiй Великiй Польщi таке робиться, що й слiв описати бракуе.

Тут узявся розповiдати шляхтич, що ж робилося у Великiй Польщi, яких шкуродерств, насильств i вбивств припускався жорстокий ворог, як пальцi в курки вкручували, муками морили, щоб грошима розжитися, як провiнцiйного владику Бранецького у самiй Познанi вбили, а з простим людом поводилися так жахливо, що волосся вiд самоi згадки на головi ворушилося.

– Дiйде до такого й усюди, – правив далi шляхтич. – Божа кара. Останнiй суд наближаеться. Щораз гiрше i гiрше, а порятунку нiзвiдки взятися!..

– Дивно менi це, – зауважив пан Кмiциц, – бо я нетутешнiй i людських настроiв у цих краях не знаю, чому ж ви зносите терпляче такi утиски, самi шляхтою та лицарями будучи?

– А з чим нам повставати? – вiдповiв шляхтич. – З чим?.. У iхнiх руках замки, фортецi, гармати, порох, мушкети, а в нас навiть пташницi[31 - Пташниця – малокалiберна мисливська рушниця для полювання на птахiв.] повiдбирали. Була ще надiя на пана Чарнецького, але коли вiн у полонi, а король у Сiлезii, хто про опiр подбае?.. Руки е, лише немае нiчого в руках i голови немае.

– І надii немае! – глухо додав пан Кмiциц.

Тут обiрвали вони розмову, бо прибув шведський загiн, що охороняе пiдводи, дрiбну шляхту та «реквiзицii». Дивний вони мали вигляд. Вусатi та бородатi рейтари сидiли на гладких, як бики, конях. Кожен впирався в бiк правою рукою, з капелюхом набакир, iз десятками гусок i курей патраних при кульбацi, iхав помiж туману пiр’я. Дивлячись на iхнi войовничi та гордi обличчя, легко було збагнути, як iм було привiльно, весело та безпечно. А брати меншi йшли пiшки бiля возiв, дехто босонiж, iз головами, опущеними на груди, затюканi, боязкi, часто батогами до поспiху спонукуванi.

Пановi Кмiцицу, коли вiн це побачив, губи стали трястися, як у лихоманцi, i вiн почав повторювати до того шляхтича, з котрим iхав:

– Ох! Аж руки сверблять, руки сверблять, руки сверблять!

– Тихо будьте, на милiсть Божу! – цитьнув шляхтич. – Себе згубите, мене i дiточок моiх!

Не раз доводилося бачити пановi Анджею навiть дивовижнiшi подii. Часом мiж загонами рейтарiв вiн помiчав меншi чи бiльшi купки польськоi шляхти, що йшли з ними, з озброеною челяддю, веселi, зi спiвами, захмелiлi, i зi шведами та нiмцями запанiбрата.

«Як же це так? – питав себе пан Кмiциц. – Одну шляхту переслiдують i гноблять, а з iншою дружнi взаемини заводять? Мусять то бути хiба дуже палкi запроданцi, котрих мiж жовнiрами бачу?»

– Не лише палкi запроданцi, а гiрше, бо це еретики, – пояснив шляхтич. – Ближчi вони шведам, нiж ми, католики. Це вони найбiльше грабують, садиби палять, панночок викрадають, особистих образ завдають. Вся краiна вiд них у тривозi, бо цiлком безкарно iм усе з рук сходить, i легше в шведських комендантiв на шведа знайти справедливiсть, нiж на свого еретика. Кожен комендант, як лише слово писнеш, зараз же вiдповiсть: «Не маю я права його переслiдувати, бо це не моя людина. Йдiть до ваших трибуналiв». А якi там тепер трибунали, яка екзекуцiя, коли все в руках шведiв? Куди швед не потрапить, там еретики його заведуть, а на костели та священикiв головнi вони excitant[32 - Excitant (фр.) – захопник.]. Так мстять вiтчизнi-матерi за те, що коли в iнших християнських краiнах iх за справляння власних обрядiв переслiдували, вона iм притулок забезпечила i свободу iхньоi блюзнiрськоi вiри.

Тут шляхтич замовк i глипнув неспокiйно на пана Кмiцицa.

– Але ви ж казали, що з Княжоi Пруссii, то, може, й ви лютеранин?

– Хай мене Бог вiд цього боронить, – спростував пан Анджей. – З Пруссii я прибув, але роду здавна католицького, бо ми в Пруссiю з Литви прийшли.

– Хвала Всевишньому, бо я вже злякався. Шановний пане, attinet quod[33 - Attinet quod (лат.) – що стосуеться.] Литви, то й там дисидентiв достатньо, i вождя свого могутнього в Радзвилiллi мають, котрий таким великим зрадником виявився, що хiба з одним паном Радзейовським рiвнятися може.

– Щоб йому чорти душу з горла витягнули, перш нiж новий рiк настане! – вигукнув злiсно пан Кмiциц.

– Амiнь! – пiдсумував шляхтич. – А також його слугам i помiчникам, його катам, про котрих аж сюди до нас звiстки дiйшли, а без них вiн не зважився б на згубу вiтчизни.

Пан Кмiциц зблiд i не сказав нi слова. Не питав також, не смiв питати, про котрих це помiчникiв, слуг i катiв той шляхтич торочить.

Їдучи повiльно, доiхали пiзно ввечерi до Пултуськa. Там пана Кмiцицa викликали до епископського палацу, alias[34 - Alias (лат.) – iнший, ще один.] замку, щоб комендантовi представився.

– Я постачаю коней вiйськам його шведськоi величностi, – рапортував пан Анджей, – i я маю квитанцii, з якими до Варшави по грошi iду.

Полковник Ізраель (таким було прiзвище цього коменданта) усмiхнувся у вуса i промовив:

– То покваптесь, пане, поспiшiть, i вiзьмiть назад пiдводу, щоб мати на чому тi грошi везти.

– Дякую за пораду, – вклонився пан Анджей. – Я так розумiю, що ваша милiсть насмiхаеться собi з мене. Але я по свое поiду, хоч би менi до самого короля iхати довелося!

– Їдьте, свого не даруйте! – сказав швед. – Адекватне вiдшкодування вам належиться.

– Прийде такий час, що менi заплатять! – вiдрубав пан Кмiциц i вийшов.

У самому мiстi вiн знову втрапив на урочистостi, бо свято з причини, що взяли Кракiв, три днi тривати мало. Дiзнався парубок, однак, що в Пшаснишi, можливо, трохи перебiльшили шведський трiумф. Пан каштелян киiвський не лише не потрапив у неволю, а й навiть отримав право вийти з вiйськом, зброею та запаленими гнотами при гарматах iз мiста. Подейкують, що вiн подався на Сiлезiю. Хоч i невелика це була втiха, та все ж утiха.

У Пултуську зосередилися значнi сили, якi звiдти пiд проводом Ізраеля мали вирушати пiд прусський кордон, аби налякати електора, тому нi мiсто, нi замок, хоча й дуже обширний, нi передмiстя, не могли розмiстити жовнiрiв. Тут уперше побачив також пан Кмiциц вiйсько, що в костелi стояло. У прекрасному готичному соборi, подарованому понад двiстi рокiв тому епископом Гiжицьким, зупинилася наймана нiмецька пiхота. Примiщення святинi було освiтлене, як пiд час урочистоi меси, бо на кам’янiй пiдлозi порозкладали ватри. Казани димiли на вогнищах. Навколо дiжок iз пивом скупчилися чужi жовнiри, в основному старi грабiжники, котрi всю католицьку Нiмеччину сплюндрували i котрим, мабуть, не вперше було в костелi ночувати. Усерединi лунали гомiн i вигуки. Охриплi голоси горлали табiрних пiсень, чулися радiснi верески жiнок, котрi в тi часи волочилися зазвичай за вiйськом.

Пан Кмiциц зупинився у вiдчинених дверях. Через дим вiд червоного полум’я побачив червонi, розпаленi напоями, вусатi пики солдатiв, котрi сидiли на дiжках i пили пиво. Іншi кидали костi або грали в карти. Ще iншi продавали ризи, а дехто мацав повiтруль, одягнених у яскравi сукнi. Вереск, смiх, дзеленчання кухлiв i затворiв мушкетiв, луна, що гримiла в склепiннях, оглушили його. У головi чоловiковi затьмарилося, очi не хотiли вiрити тому, на що споглядали, подих завмер йому в грудях. Пекло не здалося б йому страшнiшим.

Врештi схопився молодик за чуба i вибiг, повторюючи, як шаленець:

– Господи, поможи! Господи, покарай! Господи, рятуй!




Роздiл X


У Варшавi шведи вже давно хазяйнували. Позаяк Вiттемберг, справжнiй правитель мiста i командувач гарнiзону, перебував у той час у Краковi, то його заступав пан Радзейовський. Не менше нiж двi тисячi солдатiв стояло у цьому мiстi, оточеному валами i прилеглими до них юридиками[35 - Юридик – власнiсть шляхти або церкви, що не пiдлягала мiському праву.] з пишними церковними та свiтськими спорудами. Замок i мiсто не були знищенi, бо пан Вессель, староста маковський, здав його без бою, а сам разом iз залогою утiк поспiшно, побоюючись помсти свого особистого ворога, пана Радзейовськогo.

Аж коли пан Кмiциц став приглядатися ближче i краще, то побачив на багатьох будинках слiди хижих рук. Це були оселi тих мешканцiв, котрi повтiкали з мiста, не бажаючи терпiти чужого панування, або чинили опiр у той час, коли шведи дерлися на вали.

З панських палацiв, що височiли за юридиками, лише тi зберегли давню розкiш, власники яких душею i тiлом стали служити шведам. Стояв, отже, в повнiй величi палац Казановських, бо пан Радзейовський його захищав, i його власний, i пана коронного хорунжого Конецпольськогo, i той, який Владислав IV поставив, його потiм Казимирiвським назвали, але шляхетськi будiвлi були поруйнованi дуже помiтно. Палац Денхова був наполовину зруйнований, а канцлерський, так званий Оссолiнських, на Реформаторськiй вулицi, був розграбований вщент. З вiкон визирали нiмецькi найманцi, а те дороге начиння, яке небiжчик канцлер безпосередньо з Італii привiз, тi шкiри флорентiйськi, голландськi гобелени, майстерно зробленi секретери, перлами оздобленi, картини, бронзовi та мармуровi скульптури, годинники венецiйськi та гданськi, витонченi дзеркала – або лежали ще безладними купами на подвiр’i, або вже запакованi чекали, щоб iх, коли трапиться нагода, вiдiслали Вiслою до Швецii. Охороняли цi коштовностi вартовi, а тим часом нищили iх просто неба дощi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genrik-senkevich/potop-tom-ii/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Dictum (лат.) – заява.




2


Febris (лат.) – лихоманка.




3


Захисник краiни (лат.).




4


Пугiнал – один iз найстарiших рiзновидiв холодноi зброi, мiнiатюрний меч, його ще називають стилетом.




5


Пiдкрiплення (лат.).




6


Exemplum (лат.) – наприклад.




7


Орт – дрiбна срiбна монета, у XVII ст. ходила в багатьох европейських краiнах, у тому числi в Польщi.




8


Штурмак – вiдкритий, часом напiввiдкритий або навiть i закритий шолом часiв епохи Вiдродження, що наслiдуе певнi античнi форми.




9


Пiяри – назва походить вiд латинського слова pius, що означае «побожний», з’явилася в латинськiй назвi Scholae Piae, тобто «Побожнi школи». 1642 року пiяри з’явилися в Польщi. Цей орден зробив великий внесок у розвиток шкiльництва в Речi Посполитiй.




10


Септентрони (вiд латинського septentrio – пiвнiч) – пiвнiчани, так поляки називали московитiв.




11


Periculum in mora (лат.) – зволiкання смертi подiбне.




12


Екзакцii – примусове вилучення з боку держави продуктiв харчування та грошей.




13


Регiментар – заступник гетьмана або призначений королем чи сеймом командувач окремоi групи вiйськ у Речi Посполитiй XVII—XVIII ст., котрий чiтко виконував поставленi перед ним завдання. У XVII ст. регiментарем також називали очiльника посполитого рушення, зазвичай, каштеляна чи воеводу.




14


In liberis sufragiis (лат.) – вiльнi вибори.




15


Invidio (лат.) – заздрiсть.




16


Unanimitate (лат.) – одностайно.




17


Dux (лат.) – лiдер.




18


Fata (лат.) – доля.




19


Nunquam (лат.) – нiколи.




20


Honores mutant mores – латинський крилатий вислiв, який можна перекласти: залiз у багатство – забув про братство.




21


Et haec facienda, et haec non omittenda (лат.) – це зробити треба, а про iнше й не згадувати.




22


Pro publico bono (лат.) – для загального добра.




23


Quo modo (лат.) – яким чином.




24


Анрi Куафф’е де Рюзе, маркiз де Сен-Мар (1620—1642) – мiньйон Людовiка XIII. Син маркiза Еффiа, маршала Францii, близького приятеля кардинала Ришелье. Органiзував заколот проти короля, але зазнав невдачi i був страчений.




25


Hic mulier (лат.) – грiм-баба.




26


Comme otage (фр.) – заручниця.




27


Horribile dictu et auditu (лат.) – страшно й сказати вголос.




28


Курпи – польська етнографiчна група, що проживала на територiях двох мазовецьких пущ.




29


Повноправне володiння (лат.).




30


Владислав I Локетек (1260—1333) – польський король iз династii П’ястiв.




31


Пташниця – малокалiберна мисливська рушниця для полювання на птахiв.




32


Excitant (фр.) – захопник.




33


Attinet quod (лат.) – що стосуеться.




34


Alias (лат.) – iнший, ще один.




35


Юридик – власнiсть шляхти або церкви, що не пiдлягала мiському праву.