Книга - Потоп. Том I

Потоп. Том I
Генрик Сенкевич


«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660).

Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв.

У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку шведського «потопу» прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич…





Генрик Сенкевич

Потоп

Том 1





Вступ


Був у Жемайтii[1 - Жемайтiя – князiвство, що виникло на землях литовськоi народностi жемайтiв (жмудiв) у XII ст. Тепер – регiон на пiвнiчному заходi Литовськоi Республiки.] один могутнiй рiд Бiлевичiв, що вiд Мендогiв походив, дуже розгалужений i в усьому Расейняi найбiльш поважаний. Високих посад Бiлевичi нiколи не займали, щонайвище очолювали повiт, але на полях Марса добряче прислужилися краiнi, за що були щедро нагородженi в рiзнi часи. Їхне родове гнiздо, що й досi iснуе, називалося Бiлевичi, але, крiм них, родина мала й iншi маетки в околицi Расейняя, i далi в Кракiновi, бiля Ляуди, Шоi, Нев’язiв – i так аж до Паневежиса. Згодом вони роздiлилися на кiлька родiв, члени яких втратили зв’язок один з одним. З’iжджалися разом тiльки тодi, коли в Расейняi, на рiвнинi, що називалася Стани, вiдбувався показ посполитого рушення[2 - Посполите рушення – загальне шляхетське ополчення спершу у Польському королiвствi, а потiм – у Речi Посполитiй, яке оголошували за наказом короля.] Жемайтii. Часом вони також зустрiчалися пiд прапорами литовського компуту[3 - Компут – перепис, чисельний стан, або поiменнi реестри козацького вiйська.] i на сеймиках. А що вони були заможними, впливовими, то зважати на них мусили навiть всесильнi в Литвi та Жемайтii Радзивiлли.

Пiд час правлiння Яна-Казимира патрiархом усiх Бiлевичiв був такий собi Іраклiй Бiлевич, полковник легкоi кавалерii, упiтський пiдкоморний. Вiн не мешкав у родинному гнiздi, яке тримав у той час Томаш, расейняйський мечник. Натомiсть Іраклiю належали Водокти, Любич i Мiтруни, що розкинулись неподалiк вiд Ляуди, наче морем, дрiбною знаттю облитоi.

Крiм Бiлевичiв, ще кiлька вiдомих родiв жили в цих краях – Сологуби, Монтвiлли, Шиллiнги, Коризни, Сiцинськi (хоча й дрiбнiшоi шляхти там не бракувало), зрештою, все узбережжя Ляуди було усiяне дуже густо так званими околицями, або, iнакше кажучи, закутками – поселеннями славетноi та вiдомоi своею дiяльнiстю в Жемайтii ляуданськоi шляхти.

В iнших частинах краiни роди отримували своi iмена вiд мiсцин або закуткiв, як це було заведено на Пiдляшшi. Однак у ляуданських маетках склалося iнакше. Там у Морезах жили Стак’яни, котрих свого часу Баторiй винагородив за вiдвагу, проявлену пiд Псковом. У Волмонтовичах на доброму грунтi оселилися Бутрими, найвищi чоловiки з цiлоi Ляуди, неговiркi, але важкi на руку, котрi пiд час сеймикiв, з’iздiв або воен мовчазним муром стояли. Землями в Дрожейканах i Мозгах володiли Домашевичi, вiдомi мисливцi. Вони ходили на лови в зелену пущу аж до Вiлкомера, вистежуючи ведмедя. Гаштовти сидiли в Пацунелях. Їхнi жiнки славилися своею вродою, тож усiх гожих панянок навколо Кракiнова, Паневежиса й Упiти врештi-решт стали називати пацунельками. Малi Сологуби були багатi кiньми та великою рогатою худобою, яку годували на численних пасовиськах. А от Гостевичi в Гощунах гнали смолу в лiсi, i тому iх часом називали Чорними або Задимленими Гостевичами.

Були ще й iншi закутки, було й бiльше родiв. Багато з цих родин i досi живуть, але здебiльшого i закутки вже не лежать так, як ранiше, i люди там мають уже iншi iмена. Вiйни, лиха, пожежi спричинилися до великих перебудов на давнiх згарищах. Словом, багато що змiнилося. Але з часу свого розквiту стара Ляуда в первiсному станi та ляуданська шляхта набрали найдужчоi сили, адже лише кiлька рокiв тому, вчинивши запеклий опiр пiд Лоевом бунтiвному козацтву, неабияк прославилися пiд проводом Яна Радзивiлла.

Всi ляуданцi служили в хоругвi старого Іраклiя Бiлевича. Заможнiшi – як товаришi на двох конях, бiднiшi – на одному, а найбiднiшi – на поштових. Загалом шляхта була вiйськова i в лицарський фах просто закохана. Натомiсть на справах, якi зазвичай вирiшувалися на сеймиках, вони розумiлися менше. Знали тiльки, що король перебувае у Варшавi, Радзивiлл i пан староста Глебович – у Жемайтii, а пан Бiлевич – у Водоктах на Ляудi. Цього iм було досить i вони голосували так, як iм радив iхнiй господар Бiлевич, у надii, що вiн хоче те, що й пан Глебович, котрий був у спiлцi з Радзивiллом, Радзивiлл – рука короля в Литвi та Жемайтii, а король – чоловiк Речi Посполитоi та батько всiх шляхтичiв.

Пан Бiлевич врештi був бiльше приятелем, нiж васалом впливових феодалiв у Бiржаi, i його дуже цiнували, бо на кожен заклик вiн виставляв тисячу голосiв i тисячу ляуданських шабель, i шаблi цi були в руках Стак’янiв, Бутримiв, Домашевичiв чи Гаштовтiв, котрих не став би недооцiнювати в тi часи нiхто на свiтi. Однак пiзнiше все змiнилося, i сталося це тодi, коли помер Іраклiй Бiлевич.

Тож не стало i батька, i благодiйника шляхти ляуданськоi 1654 року. В той час вибухнула вздовж усього схiдного кордону Речi Посполитоi страшна вiйна. Пан Бiлевич уже на неi не пiшов, тому що не дозволили йому цього вiк i глухота, але ляуданцi пiшли. Тому, коли прийшла звiстка, що Радзивiлла розбили на рiчцi Шкловцi, а ляуданську хоругву пiд час атаки на французьку найману пiхоту вирiзали майже до ноги, у старого полковника не витримало серце, i вiн вiддав Боговi душу.

Звiстку про це привiз пан Мiхал Володийовський, молодий, але вже прославлений вояк, котрий замiсть пана Іраклiя очолив ляуданцiв пiд проводом Радзивiлла. Їхнi залишки допленталися аж до рiдного краю, вимученi, пригнiченi, виголоднiлi й услiд усьому вiйську коронного гетьмана нарiкали, що впевнений у грiзностi власного iменi, в удачу переможця, той кинувся з невеличким загоном проти вдесятеро численнiшоi сили, покинувши напризволяще й усю армiю, i краiну.

Але серед суцiльних скарг не було чутно жодного голосу проти молодого полковника, пана Єжи-Мiхала Володийовського. Навпаки, тi, хто врятувався, пiдносили його до небес, розповiдаючи дива про його вiйськовий досвiд i вчинки. І це було единою розрадою для ляуданських недобиткiв, котрi згадували про вдалi дii, якi стали можливими пiд орудою пана Володийовського: як в атацi змогли пробитися, наче крiзь димову завiсу, на першi позицii до останнього жовнiра. Коли ж пiсля цього натрапили на французьких найманцiв, котрi весь полк шаблями порубали, то Володийовський власноруч стяв голову командировi того загону. А наприкiнцi, оточенi чотирма кiльцями нападникiв, скористалися замiшанням ворога, поклали трупом купу нападникiв, пробиваючись крiзь iхнi ряди.

Цих розповiдей слухали з жалем, але i з гордiстю ляуданцi, котрi в литовському компутi не служать, а зобов’язанi були в посполитому рушеннi стояти. Крiм цього, очiкувалося, що посполите рушення, останню надiю держави, незабаром будуть скликати. Було вже заздалегiдь домовлено, що в такому випадку пан Володийовський стане ляуданським ротмiстром, i хоча вiн не був мiсцевим громадянином, не було нiкого за нього славетнiшого серед мiсцевого люду. Недобитки казали ще й те, що вiн самого гетьмана з пекла витягнув. Тож уся Ляуда його мало не на руках носила, а кожна околиця намагалася видерти його для себе в iншоi. Особливо сперечалися мiж собою Бутрими, Домашевичi та Гаштовти, котрi запрошували героя на гостину. А той собi настiльки тутешню шляхту вподобав, що коли залишки вiйська Радзивiлла прибилися до Бiржая, щоб там перегрупуватися, вiн не залишив iх, а iздив вiд заплави до заплави, в Пацунелях у Гаштовтiв заклав власну садибу, по сусiдству з Пакошем Гаштовтом, зверхником усього мiсцевого люду пацунельського.

Щоправда, нiяк не мiг би пан Володийовський потрапити до Бiржая, бо вiн серйозно занедужав: спершу найшла на нього погана лихоманка, вiдтак нагадала про себе контузiя, якоi зазнав пiд Цибиховом, аж йому праву руку вiдняло. Три панни Пакошiвни, вiдомi своею вродою пацунельки, оточили його нiжною турботою та пообiцяли повернути такому знаменитому кавалеровi його здоров’я. Своею чергою, шляхта, хто живим залишився, взяла на себе похорон свого колишнього вождя, пана Іраклiя Бiлевичa.

Пiсля похорону вiдкрили заповiт покiйного, з якого з’ясувалося, що старий полковник заповiв усi своi статки, за винятком села Любича, своiй онуцi Олександрi Бiлевич, доньцi упiтського лiсничого, а опiкуватися нею, поки не вийде замiж, довiрив усiй ляуданськiй шляхтi.



«А тi, хто були прихильнi до мене, – писалося в заповiтi, – i любов’ю за любов платили, нехай i до сироти такими будуть у цi зiпсутi та нестабiльнi часи, коли вiд свавiлля i гнiву людського нiхто не забезпечений, тому щоб вона страху не зазнала, нехай сироту на мою пам’ять вiд лиха бережуть.

Також заповiдаю, щоб опiка ця стосувалася всього маетку, крiм села Любича, яке вiдходить пановi Кмiцицу, молодому оршанському хорунжому, котрому його вiддаю, дарую та вiдписую, i прошу в цьому йому жодних завад не чинити. Якщо хтось здивуеться моiй прихильностi до вже згаданого Анджея Кмiцица, або скривдить мою улюблену внучку Олександру, то вiн мае знати, що той е сином Єнджея Кмiцица, з котрим мене з молодих рокiв аж до самоi смертi поеднували побратимськi почуття. З ним я воював i вiн багато разiв рятував менi життя, й якщо гнiв i заздрiсть панiв Сiцинських спонукають iх вiдiбрати собi цей маеток, то прошу iй допомогти. Тодi я, Іраклiй Бiлевич, упiтський пiдкоморний, i водночас останнiй грiшник, котрий зараз стоiть перед суворим судом Божим, чотири роки тому (живий ще й ногами земельку мiряючи) звернувся до пана Кмiцица-батька, оршанського мечника, щоб виказати йому щиру подяку свою та дати шлюбнi обiцянки. Тодi ми й вирiшили, за спiльною згодою, дотримуючись шляхетських i християнських звичаiв, що нашi дiти, а саме його син Анджей i моя внучка Олександра, донька лiсничого, мають закласти родинне гнiздо, щоб мати потомство на славу Божу та на добро Речi Посполитоi. І чого я найбiльше прагну, i моiй внучцi Олександрi бажаю, то це скоритися шлюбнiй обiцянцi, написанiй тут зобов’язуючою силою волi, хiба би пан оршанський хорунжий (не дай боже) негiдними вчинками заплямував славу свою i про це стало б вiдомо. Якщо ж вiн втратить довiру своеi сiм’i, яка живе по той бiк Оршi, а таке може статися, то вона все одно з Божоi ласки мае взяти його собi за чоловiка, навiть якщо вiн покине Любич, i нiяк на це не зважати.

Якщо ж iз особливоi милостi Божоi моя внучка захоче пожертвувати свою чистоту Всевишньому та прийняти чернечi обiтницi, то iй дозволено так вчинити, бо слава Божа мае бути важливiшою за людську».


Таким був заповiт онучцi пана Іраклiя Бiлевича, який нiкого не здивував. Панна Олександра вже довгий час знала, що ii чекае, а шляхта давно про дружбу мiж Бiлевичем i Кмiцицами чула. Врештi думки iхнi в часи руiни були зайнятi чимось iншим, тому про заповiт бiльше й не згадували.

Тiльки й про Кмiцицiв постiйно теревенили при дворi у Водоктах, точнiше про пана Анджея, бо старий мечник на той час уже залишив цей свiт. Молодший виступив на рiчку Шкловку зi своею власною хоругвою й оршанськими добровольцями. Потiм вiн зник iз поля зору, але нiхто навiть не припускав, що вiн загинув, адже смерть настiльки значного кавалера, ймовiрно, не пройшла б непомiченою. Їхнi родичi жили в оршанському маетку Кмiцицiв, були дуже шанованi, але тi мiсця знищило полум’я вiйни. Повiти й уся земля перетворилися на глухе поле, руйнувалися маетки, гинули люди. Пiсля поразки Радзивiлла нiхто вже помiтного опору не чинив. Госевський, гетьман польний, сил не мав. Коронний же гетьман iз рештками свого вiйська бився в Украiнi i нiкому допомогти не мiг, як i Рiч Посполита, козацькими вiйнами виснажена. Хвиля заливала краiну щораз далi, лише де-не-де укрiпленi стiни оминаючи, але й мури падали один за одним, як це сталося в Смоленську. Смоленське воеводство, в якому мiстився маеток Кмiцицiв, вважалося втраченим. У загальнiй метушнi, у тотальнiй тривозi люди розпорошувалися, як листя, вiтром гнане, i нiхто не знав, що сталося з молодим оршанським хорунжим.

Позаяк староства Жемайтiйського вiйна ще не дiсталася, то й ляуданська шляхта дещо охолола пiсля поразки на рiцi Шкловцi. Околицi почали з’iжджатися, i радилися не стiльки про державнi справи, скiльки про приватнi. Бутрими, найхуткiшi до бiйки, балакали, що годилося б на з’iзд посполитого рушення до Расейняя iхати. А потiм до Госевського, щоб помститися за шкловську ганьбу. Мисливцi Домашевичi стали з’являтися в лiсах, у Пущi Роговськiй, аж до сторожi супротивника, новини звiдти привозячи. Задимленi Гостевичi вудили м’ясо для майбутнього походу. Для цього завдання вирiшили вiдправити бувалих i досвiдчених людей, котрi змогли б знайти пана Анджея Кмiцица.

У загiн увiйшли старшi ляуданцi пiд орудою Пакоша Гаштовтa i Касiяна Бутрима, двiйко мiсцевих патрiархiв, а також шляхта, яка довiри, висловленоi покiйним паном Бiлевичем, зрадити не могла i присягнула сумлiнно дотримувати заповiту i паннi Олександрi майже батькiвську опiку забезпечити. У час вiйни, навiть у тих краях, куди вiйна ще не дiсталася, вже вiдчувалися незгоди та збурення, однак на березi Ляуди все залишалося спокiйним. Жодних хвиль не пiдiймали, нiхто не порушував меж маетку молодоi спадкоемицi. Не руйнували курганiв, не рубали столiтнiх сосон у лiсi, не плюндрували пасовиськ. Навпаки, вся околиця допомагала спадкоемицi, чим тiльки могла. Стак’яни надсилали солену рибу з Волмонтовичiв, вiд мовчазних Бутримiв надходило зерно, сiно вiд Гаштовтiв, звiрина вiд мисливцiв Домашевичiв, а смола та дьоготь – вiд Задимлених Гостевичiв. Про панну Олександру нiхто в заплавах не говорив iнакше, як «наша панна», а вродливi пацунельки виглядали пана Кмiцица з Божоi ласки так само нетерпляче, як i вона.

Тим часом надiйшли укази, що скликали шляхту – так розпочався рух на Ляудi. Хто з пiдлiтка вже став чоловiком, кого ще не зiгнули роки, мав сiдати на коня. Ян-Казимир прибув у Гродно i там призначив мiсце збору. Туди всi й стiкалися. Мовчки вирушили першими Бутрими, за ними й iншi, а Гаштовти наостанок, як завжди робили, бо iм вiд пацунельок важко було вiдiрватися. Прибувала шляхта й з iнших частин краiни, правда в невеликiй кiлькостi. І краiна залишилася без захисту, але побожна Ляуда залишалася цiлою.

Пан Володийовський нiкуди не пiшов, вiн навiть не мiг ворухнути правою рукою, тому й з пацунельками залишився. Спорожнiли околицi, й лише старi пеньки доброчинно сидiли вечорами бiля багать. Тихо було в Паневежисi й Упiтi – всюди чекали новин.

Панна Олександра також замкнулась у Водоктах, нi з ким, крiм слуг та ii ляуданських опiкунiв, не спiлкуючись.




Роздiл I


Настав новий 1655 рiк. Сiчень був холодний, але сухий. Зима щiльно накрила землю Жемайтii товстим на лiкоть бiлим кожухом. Лiси гнулися та ламалися пiд рясним килимом, снiг слiпив очi вдень вiдблисками сонця, а вночi при мiсяцi наче iскри мерехтiли, зникаючи на скутiй морозом поверхнi. Звiрина наближалася до людських осель, а бiднi сiрi птахи дзьобами стукали у вiконця садиб, снiговими квiтами розмальованих.

Одного вечора панна Олександра сидiла в челяднiй, разом iз дворовими дiвчатами. Це був давнiй звичай Бiлевичiв – коли гостi не навiдувалися, гаяти вечори зi слугами, спiваючи побожних пiсень i показуючи приклад для наслiдування. Так само робила й панна Олександра, тим бiльше, що ii дворовi дiвчата всi були шляхтянками, хоча й дуже бiдними сиротами. Вони виконували розмаiту роботу, навiть найважчу, вiдбували обов’язки при панночцi, за це з ними обходилися краще, нiж iз простолюдинками. Однак були мiж ними i селянки, котрi вирiзнялися хiба що мовою, адже багато з них польськоi не знали.

Панна Олександра зi своею родичкою панною Кульвецiвною сидiла посерединi, а дiвчата на лавках обiч. Усi пряли. У велетенському камiнi з навiшеним дашком палали сосновi колоди та пнi, то пригасаючи, то знову вибухаючи яскравим, великим полум’ям або iскрами, в мiру того, як решiтка камiна поповнювалася дрiбним березняком i дровами. Коли полум’я спалахувало яскравiше, можна було побачити темнi дерев’янi стiни великоi кiмнати i дуже низьку стелю з дерев’яними балками. На кроквах висiли рiзнокольоровi мережива зiрок, виготовлених iз вафель, що оберталися вiд тепла. А з-за балок визирали мотки чесаного льону, що висiли по обидва боки, схожi на турецькi бунчуки. Майже вся стеля була ними обкладена. По темних стiнах виблискували, як зiрки, олов’янi кораблики, бiльшi та меншi, якi стояли або спиралися на довгi дубовi полицi.

У глибинi, бiля дверей, косматий жемайтiець раптом загурчав жорнами, бурмочучи собi пiд нiс монотонну пiсеньку, панна Олександра мовчки перебирала вервицю, прядильницi пряли, нiчого одна однiй не кажучи.

Свiтло полум’я вiдсвiчувало на iхнi молодi, рум’янi обличчя, i вони з пiднятими до куделi руками, лiвою пощипуючи м’який льон, а правою обертаючи веретено, старанно плели, нiби змагаючись, пiдбурюванi суворими поглядами панни Кульвецiвни. Інодi вони зиркали одна на одну швидкими очима, а часом i на панну Олександру, нiби в очiкуваннi, чи скоро вже жемайтiець скiнчить свою працю i можна буде спiвати пiсень. Проте робота не припинялася i вони пряли далi. Нитки вилися, веретена бурчали, мигтiли спицi в руках панни Кульвецiвни, а кудлач торохтiв жорнами.

Часом, однак, вiн зупиняв свою роботу, вочевидь, щось у жорнах псувалося, бо тодi лунав його сердитий голос:

– От тобi й на!

Панна Олександра пiдiймала голову, немов ii будила тиша, що западала пiсля зойкiв жемайтiйця. У цей час полум’я освiтлювало ii бiле обличчя i серйознi, блакитнi очi, що позирали з-пiд чорних брiв.

Це була вродлива панночка з волоссям кольору льону, бiлоснiжною шкiрою та тонкими рисами обличчя. У неi була врода бiлоi квiтки. Жалобна сукня додавала iй серйозностi. Сидячи тут, бiля грубки, вона занурилася у своi думки, як у сон. Либонь, вона задумалася над своею власною долею, яка залишалася дуже невизначеною.

Заповiт призначив iй стати дружиною чоловiка, котрого вона не бачила з десяти рокiв. А тепер iй виповнювалося двадцять, тому панночцi залишився лише нечiткий спогад про якогось дитячого переростка, котрий пiд час свого перебування з батьком у Водоктах бiльше волочився з рушницею по болотах, нiж на неi споглядав.

«Де вiн, який вiн тепер?» – ось якi запитання снувалися в головi серйозноi юнки.

Вона знала його ще з оповiдок покiйного пiдкоморного, котрий за чотири роки до своеi смертi подався в довгу та важку мандрiвку до Оршi. Тож, згiдно з цими оповiдками, вiн мав би бути кавалером iз неабиякою фантазiею, хоча й лихоманкою зборений. За цiею угодою щодо шлюбу дiтей, укладе-ною мiж старим Бiлевичeм i Кмiцицом-батьком, цей парубок мав якнайшвидше приiхати до Водоктiв, вiдрекомендуватися нареченiй. А тут вибухнула велика вiйна, i наречений замiсть бiля панни опинився на полях Берестечка. Там пiдстрелений, лiкувався в домашнiх умовах. А потiм свого батька хворого i при смертi пильнував. Потiм знову була вiйна – i так усi цi останнi чотири лiта. Тепер вiд смертi старого полковника збiгло море часу, а про пана Кмiцица навiть чуток не було.

Мала про що помiркувати панна Олександра, а може, вона тужила за невiдомим. У серцi чистому, саме тому, що воно не зазнало любовi, носила велику готовнiсть кохати. Бракувало тiльки iскри, щоб на цьому вогнищi розпалити полум’я спокiйне, але яскраве, рiвне, сильне i, як свiчка литовська, невгасиме.

Тож тривога охопила ii, iнодi приемна, а iнодi прикра, й душа ii постiйно ставила собi запитання, на яке не було жодноi вiдповiдi, бо могла вона прийти лише з далеких полiв. Отже, перше запитання було: чи вiн одружуеться з нею з доброi волi i готовий вiдповiсти коханням на ii почуття? У той час батькiвськi домовленостi про шлюб дiтей були звичною рiччю, i дiти, навiть пiсля смертi своiх батькiв, пов’язанi були благословенням дотримуватися цих угод. В укладаннi такоi угоди панночка не бачила нiчого надзвичайного, але ж добра воля не завжди йде поряд з обов’язком, тому i цей клопiт займав думки панночки. «Чи покохае вiн мене?» Пiсля цього цiлий табун думок нападав на дiвчину, як зграя птахiв обсiдала самотне дерево, що стояло вiддалiк. «Хто ж ти такий? Який ти? Чи ще живий, ходиш по цьому свiтi? Чи, може, вже десь голову поклав?.. А ти далеко? Чи близько?» Вiдкрите серце панночки, як вiдчиненi дверi, щоб привiтати хорошого гостя, мимоволi волало до далеких сторiн, до лiсiв i заснiжених полiв, нiччю вкритих. «Бувай, юначе! Бо немае у свiтi нiчого гiршого за очiкування!»

Раптом, нiби у вiдповiдь на заклик, десь знадвору, саме з цих заснiжених далечiней ночi, долинув звук дзвоника.

Панночка здригнулась, але, опам’ятавшись, пригадала, що з Пацунелiв присилали мало не щовечора до аптечки по лiки для молодого полковника. Цей здогад пiдтвердила панна Кульвецiвна:

– Це вiд Гаштовтiв по скабiозу[4 - Скабiоза – рiд рослин iз родини черсакуватих, що мае лiкувальнi властивостi.].

Нерiвномiрний звук дзвоника, що хилитався на дишлi, зазвучав чiткiше. Раптом вiн ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.

– Поглянь, хто приiхав, – наказала панна Кульвецiвна жемайтiйцевi, що обертав жорна.

Той вийшов iз челядноi, однак уже за мить повернувся i, взявшись за ручку жорна, флегматично повiдомив:

– Панас Кмiтас[5 - У жемайтськiй i литовськiй мовах характерне додавання до iменникiв закiнчення -ас.].

– І слово сталося тiлом[6 - Євангелiе вiд Івана 1:14. Переклад Івана Огiенка.], – вигукнула панна Кульвецiвна.

Прядильницi схопилися на рiвнi ноги, а куделя та веретена посипалися на пiдлогу.

Панна Олександра i собi встала. Їi серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але вiдразу зблiдло. Дiвчина навмисно вiдвернулася вiд камiна, щоб не показати, наскiльки вона схвильована.

Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубi та хутрянiй шапцi. Молодий чоловiк вийшов на середину кiмнати, i побачивши, що опинився в челяднiй, спитав дзвiнким голосом, не знiмаючи головного убору:

– Агов, а де ж та ваша панна?

– Я тут, – вiдповiла досить впевненим голосом Бiлевичiвнa.

Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув ii на пiдлогу i вклонився:

– А я – Анджей Кмiциц.

Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потiм знову втупився в землю. Та навiть цього часу вистачило, щоб панночка помiтила високо пiдголену чуприну кольору жита, сiрi очi, що пильно на неi дивилися, темнi вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе i юнацьке.

Прибулець уперся в бiк лiвою рукою, а правою пiдкрутив вус, вiдтак сказав:

– Я ще навiть у Любичi не був, так сюди птахою поспiшав до нiг панни лiсничiвни вклонитися. Прямо з табору вiтер мене сюди привiяв, дай Боже, щасливий.

– То ви, пане, знали про смерть дiдуся пiдкоморного? – спитала панночка.

– Я не знав, але оплакував його гiркими сльозами, мого благодiйника, коли про його смерть вiд тих сарак дiзнався, котрi з цих мiсцин до мене прибилися. Вiн був щирим приятелем, майже братом моему померлому батьковi. Мабуть, вам добре вiдомо, що чотири роки тому пiд Оршу вiн прибув до нас. Тодi й менi вашу милiсть пообiцяв i пiдтверджуючий документ показав, через який я по ночах не мiг спати. Я би приiхав сюди ранiше, але вiйна не матiр: лише зi смертю людей сватае.

Дiвчину збентежила ця зухвала промова, тому, бажаючи змiнити тему, вона запитала:

– То ви ще навiть свого Любича не бачили?

– Для цього ще буде час. Спочатку служба i коштовний спадок, який я хотiв би успадкувати насамперед. Але ви так вiдвертаетесь вiд грубки, що я досi не можу вас розгледiти. О, так! Обернiться нарештi, а я з iншого боку пiдiйду! О, так!

Сказавши це, смiливий вояк схопив за руку дiвчину, що не сподiвалася такого раптового вчинку, й обернув до вогню, закрутивши нею, як дзигою.

Панночка розгубилася ще бiльше i, прикривши очi довгими вiями, стояла яскравим свiтлом i власною вродою засоромлена. Пан Кмiциц нарештi вiдпустив дiвчину i вдарив себе об поли.

– Бог таки любить мене, який скарб! Та я дам на сто мес за свого благодiйника, що менi вас заповiв. Коли ж весiлля?

– Не так хутко, бо я ще не ваша, – застерегла Олюнька.

– Але будете, навiть якщо доведеться спалити цю оселю! Заради Бога! Я мiркував, що угода укладена, але бачу, що художник високо мiряв, але схибив. Хай йому грець i хiба печi малювати, бо не все золото, що блищить. Гарно ж мене нагрiли, щоб мене куля вцiлила!

– Покiйний дiдусь розповiдав менi, якi ви гарячi.

– А в нас усi такi у Смоленську, не те, що вашi жемайти. Раз-два – i мае бути так, як ми хочемо, а як нi, то смерть!

Олюнька всмiхнулась, i ii голос став твердiшим, коли звела на залицяльника очi:

– Гей! То, може, й татарин живе у вас?

– Байдуже! А ви моя з волi батька та серця.

– Стосовно серця я ще не впевнена.

– Якби це не було так, то я проштрикнув би ножем свое серце!

– Смiшно ви якось промовляете… Але ми все ще в людськiй… Будь ласка, заходьте в покоi. Пiсля довгоi дороги i вечеря зайвою не буде. Прошу!

Тут Олюнька звернулася до панни Кульвецiвни:

– Тiтонькa пiде з нами?

Молодий хорунжий рiзко пiдняв голову:

– Тiтонькa? – поцiкавився вiн. – Яка ще тiтонькa?

– Моя, панна Кульвецiвна.

– То вона й моя, – сказав вiн i взяв руку для поцiлунку. – Заради Бога! Бо я маю товариша в хоругвi, iм’я котрого Кульвець-Гiпокентавр. То часом не ваш родич?

– Авжеж, вiн iз наших! – пiдтвердила стара панна.

– Хороший чоловiк, але вiтрогон, як i я! – додав пан Кмiциц.

Тим часом з’явився парубок зi свiтлом, вiдтак перейшли у сiни, де пан Анджей самотужки скинув iз себе шубу, пiсля чого подалися в iнший бiк, до покоiв для гостей.

Як тiльки вони пiшли, прядильницi збилися щiльнiше до гурту i взялися плiткувати мiж собою, кожна зi своiми зауваженнями. Стрункий юнак iм дуже сподобався, тож не шкодували слiв для його оцiнки, розсипаючись похвалами одна перед одною.

– Вiд нього наче свiтло ллеться, – казала одна. – Коли увiйшов, я подумала, що це королевич.

– А очi його, як у рисi, мало не кусае ними, – торочила iнша. – Такому опиратися не вдасться!

– Та й не треба опиратися! – пiдтримала третя.

– Господиню нашу, немов веретеном, обкрутив! Одразу видно, що вона йому в око впала, та й кому б iще мала сподобатися?

– Але й вiн не гiрший, не бiйтеся! Якби про тебе йшлося, то пiшла б навiть до Оршi, хоча, кажуть, що це на краю свiту.

– Щаслива панночка!

– Заможним завжди ведеться краще у свiтi. Ах, вiн золото, а не лицар!

– Казали пацунельки, що i той ротмiстр, котрий зупинився у Пацунелях у старого Пакошa, дуже гарний кавалер.

– Я його не бачила, але де там йому до пана Кмiцицa! Бо такого другого, мабуть, i на свiтi немае!

– Холера! – вигукнув раптом жемайтiець, котрому знову щось у жорнах поламалося.

– Чи не пiшов би ти, кудлатий, зi своiми витребеньками! Вгамуйся, бо нiчого не чути!.. О, так! Важко кращого за пана Кмiцица i по всьому свiтi знайти! Певна рiч, що i в Kейданах такого немае!

– Хiба присниться такий!

– Та хоч би приснився…

Ось так перемовлялися мiж собою шляхтянки в челяднiй. Тим часом в iдальнi метушливо накривали на стiл, i у вiтальнi сидiла панна Олександра сам на сам iз паном Кмiцицом, бо тiтка Кульвецiвна пiшла пригледiти за вечерею.

Пан Анджей не вiдводив погляду вiд Олюньки, i його очi виблискували щораз бiльше i бiльше, врештi-решт вiн не втерпiв:

– Є люди, котрим багатство дорожче за все, iншi полюють за здобиччю на вiйнi, ще iншi в конях кохаються, але я би вас за жоднi скарби не вiддав! Чесно скажу, що чим бiльше дивлюся, тим бiльше бажання маю одружитися, хоч би й завтра! А своi брови ви вуглинками пiдфарбовуете?

– Чула, що так вертихвiстки роблять, але я не така.

– А очi нiби з неба зiтканi! Менi слiв бракуе описати iх.

– Нiчого вам не бракуе, якщо так мене сiтями обплiтаете, аж менi моторошно.

– Це також наш звичай, смоленський: за наречених навiть у вогонь смiливо йти. Доведеться, королево, звикати до нього, бо так тепер завжди буде.

– Доведеться, пане, вам вiдвикати, бо так бути не може.

– Може, й скорюся, мене це не бентежить! Але вiрте, панно, чи не вiрте, а я готовий вам зiрку з неба зняти. Заради вас я готовий навчитися й iнших звичаiв, бо знаю про себе, що я простий вояк i в таборi буваю частiше, нiж у палацових покоях.

– Та це не мае значення, бо й мiй дiдусь був вояком, але дякую за застереження! – вiдказала Олюнька, так солодко глянувши на пана Анджея, що його серце, як вiск, розтопилося, тому вiн сказав:

– Ви з мене нитки сукати можете!

– О, ви не подiбнi на тих, з кого нитки сукати можна! З норовливими завжди найважче.

Пан Кмiциц показав бiлi, наче вовчi, зуби в усмiшцi.

– Тобто? – поцiкавився вiн. – Хiба не достатньо чiткими були домовленостi наших батькiв, щоб я спокiйно спадок отримав i рiзнi приемностi разом iз ним?

– А якоi б вам хотiлося найбiльше?

– Якщо кохаеш, то падай до нiг – ось якоi!

Сказавши це, пан Кмiциц кинувся на колiна, а панночка зойкнула, ховаючи ноги пiд крiсло:

– Заради Бога! Про таке в угодi не згадувалося! Дайте менi спокiй, бо я розгнiваюсь… Тiтка може зараз надiйти…

Та хлопець залишився на колiнах, пiдняв голову i задивився в очi коханоi.

– Та нехай хоч цiла хоругва тiток надiйде, я вiд свого не вiдступлюся!

– Встаньте, пане.

– Вже встаю.

– Сiдайте, пане.

– Вже сiдаю.

– Ох i гульвiса, якийсь Юда з вас!

– Неправда, бо якщо я цiлую, то щиро… Хочете дiзнатися?

– Спробуйте тiльки наважитись!

Проте панна Олександра смiялася, а вiд нього аж слiпило молодiстю та веселощами. Його нiздрi роздувалися, як у молодого лошака благородноi кровi.

– Ой! Ой! – застогнав вiн. – Якi ж у вас очi, а якi щiчки! Рятуйте мене всi святi, бо не стримаюсь!

– Не треба кликати всiх святих. Ви вiялися десь чотири роки, навiть сюди не зазирали, то вiйтеся собi далi!

– Ба! Я знав лише пiдробку. Покараю цього художника смолою, а потiм у пiр’я викаляти i на ринку в Упiтi батогом перiщити. І скажу щиро: якщо хочете, панночко, то можете його пробачити! А якщо нi, то вiн голови позбудеться! Я так собi подумав, споглядаючи на цю пiдробку: гадина гладка, бо вона така, але гладеньких не бракуе у свiтi, я маю час! Покiйний батько наполягав, щоб iхати, а я йому завжди те саме: маю час! Зненацька не зникне! Панночки на вiйни не ходять i не гинуть. Я не противився волi батька, Бог свiдок, але спочатку хотiв пiзнати вiйну, i на власнiй шкурi ii вiдчув. Тепер визнаю, що був дурний, бо я мiг i одруженим iти на вiйну, а тут на мене б ласощi чекали. Слава Богу, що мене не всього усiкли. Дозвольте, панно, ручку поцiлувати.

– Краще не треба.

– Тодi не проситиму. У нас в Оршi кажуть: «Просiть, а якщо не дають, то самi берiть!»

Тут пан Анджей допався руки дiвчини i почав ii цiлувати, але панночка й не дуже пручалася, щоб не проявити неприязнi.

Потiм зайшла панна Кульвецiвна i, побачивши, що вiдбуваеться, звела очi догори. Таке ухиляння iй не вдалося, однак вона не смiла комусь докоряти, i запросила на вечерю.

Обое подалися, взявшись за руки, як брат i сестра, в iдальню, де був накритий стiл, а на ньому все рясно iжею заставлено, особливо м’ясом, була й пляшка вина в павутинi, що сил додае. Гарно велося молодятам, радiсно та весело. Панночка вже повечеряла, лишень тiльки пан Кмiциц сидiв i iв iз такою самою жвавiстю, з якою вiн промовляв ранiше.

Олюнька поглядала на нього збоку, рада, що вiн iсть i п’е, а пiзнiше, коли перший голод був погамований, знову почала розпитувати:

– То ви не з-пiд Оршi iдете?

– Чи я знаю звiдки?! Був сьогоднi тут, а завтра – там! Так на ворога ходив, як вовк на вiвцi, i що можна було урвати, те й уривав.

– А як вам вдалося такоi сили набути, що навiть сам гетьман був змушений вам поступитися?

– Як вдалося? Та тому, що я готовий на все, такий вже в мене характер!

– Менi покiйний дiдусь розповiдав… Добре, що вас не вбили.

– Гей! Мене закривали там шапкою i рукою, як птаха в гнiздi, i те, що накрили, я врятував, а в iнших мiсцях мене покусали. Так натерпiвся, нiби виставили цiну на мою голову… Ще й поголос пустили!

– В iм’я Отця i Сина! – зойкнула з неудаваним страхом Олюнька, позираючи захоплено на молодика, котрий одночасно повiдомляв про цiну на свою голову i про поголос.

– А вам знадобилося багато захисникiв?

– У мене було двiстi своiх драгунiв, дуже гiдних, але iх упродовж мiсяця порубали. Потiм я ходив iз добровольцями, котрих позбирав, де тiльки мiг, не перебираючи. Хорошi хлопи до бою, але негiдники з негiдникiв! Тi, хто не загинув, рано чи пiзно зiйдуть на пси…

Пан Анджей знову засмiявся, випив келих вина i додав:

– Таких вiдчайдухiв, панно, ви щe нiколи не бачили. Хай iм грець! Офiцери – всi шляхта з наших сторiн, родичi, гiднi люди, але майже на кожному висить кондемнат[7 - Кондемнат – у стародавньому польському правi: вирок, винесений заочно.]. Сидять тепер у Любичi, бо що я ще мав iз ними робити?

– То ви хочете всю хоругву до нас притягти?..

– Саме так. Ворог зачинився в мiстах, бо зима люта! Моi люди також позносилися, як мiтли вiд постiйного пiдмiтання, тому менi князь воевода зимовi квартири в Паневежисi видiлив. Бог свiдок, що ми заслужили цей вiдпочинок!

– Тодi iдьте, прошу вас.

– Задля вас, панно, я б навiть отруту проковтнув… Я залишив частину своеi голоти в Паневежисi, частину в Упiтi, а гiднiших компанiйцiв до Любича на гостину запросив… Вони приiдуть вклонитися панночцi.

– A де вам вдалося ляуданських людей знайти?

– Та це вони мене знайшли, коли я вже до Паневежиса на зимовi квартири рухався. Я й без них сюди б приперся.

– Може, вже не пийте…

– Задля вас, панно, я б навiть отруту випив…

– Але про смерть дiдуся i про заповiт це вже ляуданцi вам розповiли?

– Про смерть – вони. Упокiй душу мого благодiйника, Господи! То це ви послали до мене цих людей?

– Теж менi вигадали. Я про жалобу думала i про молитви, бiльше нiчого…

– Вони те саме казали… Ех! Гордi якiсь тi сараки!.. Я хотiв iх нагородити за допомогу, то вони ще на мене накинулися i давай докоряти, що, можливо, оршанська шляхта i бере хабарi, а ляуданська нi! Добре мене вишпетили! Я це все вислухав i мiркую: не хочете грошей, то накажу дати вам сто батогiв.

На таке панна Олександра схопилася за голову.

– Ісусе, Марiе! І ви це зробили?

Пан Кмiциц здивовано глянув на неi.

– Не бiйтеся, панно… Не зробив, але мене завжди з такими шляхетними вибриками аж iз душi верне, коли рiвними нам хтось себе називае. Але я так подумав: ще оголосять мене, невинного, по всiй околицi, гвалтiвником i перед вами обмовлять.

– Яке щастя! – глибоко зiтхнула Олюнька. – Інакше навiть дивитися на вас не змогла би.

– А це чому?

– Дрiбна ця шляхта, але давня та славетна. Покiйний дiдусь завжди iх любив i на вiйну з ними ходив. Вiкував iз ними разом, а в мирний час у себе вдома приймав. Це стара дружба нашого дому, яку вам доведеться поважати. У вас е серце, тому не зiпсуете цю святу угоду, з якою ми жили досi!

– Але я нiчого про це не знав! Хай менi голову вiдрубають, якщо знав! Визнаю, що ця босонога шляхтина якось менi й на гадку не спала. Бо в нас хто чоловiк, той чоловiк, а шляхта – всi родичi, котрi по двое на однiй кобилi не сидять… Дякувати Богу, що такi гультяi не мають нiчого спiльного нi з Кмiцицами, нi з Бiлевичами, як пiчкурi не мають нiчого спiльного зi щуками, хоча i те, i те – риба.

– Дiдусь розповiдав, що честь не що iнше, як кров i пошана, а вони шанованi люди, iнакше дiдусь iх моiми опiкунами не зробив би.

Пан Анджей здивовано витрiщив очi.

– Їх? Зробив дiдусь вашими опiкунами? Всю ляуданську шляхту?!

– Саме так. Прошу не кривитися, бо воля покiйного – свята. Дивуюся, що посланцi про це вам не розповiли…

– Я б iх… Але це неможливо! Тут, мабуть, е кiльканадцять закуткiв… І вони всi вами опiкуються? І мною також будуть керувати, що й як маю робити?.. Гей! Без жартiв, панно, бо моя кров нуртуе!

– Пане Анджею, я не жартую… Святу i щиру кажу правду. Вони не будуть вами керувати. Але це якщо, як i дiдусь, iм батьком станете, якщо не будете iх цуратися, не виказуватимете власну пиху, то не тiльки iхнi, а й мое серце завоюете. Буду разом iз ними вам дякувати все життя… Все життя, пане Анджею…

Їi голос звучав скромно, благально, та гiсть навiть не повiв бровою i далi супився. Гнiвом проте не вибухнув, хоча емоцii блискавично змiнювалися на його обличчi, однак чоловiк вiдповiв пихато:

– Я такого не сподiвався! Поважаю волю покiйного i гадаю, що пан пiдкоморний мiг цю шляхетну дрiбноту до часу мого прибуття опiкунами вашими зробити, але коли вже я сюди вступлю, то нiхто iнший, крiм мене, опiкуном бiльше не буде. Не тiльки тi сараки, а й навiть бiржайськi Радзивiлли нiкого тут опiкувати не будуть!

Панна Олександра спохмурнiла i сказала пiсля недовгоi мовчанки:

– Погано ви чините, що з гонором своiм носитесь. Заповiт покiйного дiдуся треба або прийняти цiлком, або повнiстю вiдхилити. Не бачу нiякоi iншоi на це ради. Ляуданцi не будуть ворохобитись або нав’язуватися, бо це гiднi люди та спокiйнi. Що б ви там собi не думали, але вони тягарем не стануть. Якби тут виникли якiсь розбiжностi, тодi б вони могли свое слово мовити, але вважаю, що все пройде тихо й мирно, а потiм це буде така опiка, нiби ii й не було…

Вiн помовчав трохи, потiм махнув рукою, зауваживши: – Це правда, весiлля усьому покладе край. Тому немае необхiдностi пручатися, нехай собi сидять тихо i не заважають менi, бо Бог свiдок, я не дам собi у вуса дмухати. Але годi про них! Дозвольте, панно, з весiллям не баритися, це буде найкраще!

– Не личить зараз говорити про таке пiд час жалоби…

– Ой! І довго менi доведеться чекати?

– Сам дiдусь написав, що не бiльше нiж пiвроку.

– Та я висохну до того часу, як трiска. Але вже не сердiться. Бо ви, панно, вже так стали на мене строго глипати, як на винуватця. Дай, Боже, моя королево золота! Чи я завинив, що такий характер маю? Коли мiй гнiв на когось впаде, то я готовий його роздерти, а коли вiдпустить, то готовий зшити!

– Страшно з таким жити, – уже веселiше додала Олюнька.

– Ну! За ваше здоров’я! Хороше вино. А для мене шабля та вино – головнi. І чому страшно зi мною жити? Та ви мене ув’язнили своiми очима i в невiльника обернули, мене, хто нiкого над собою не хотiв терпiти. Ось зараз! Я вважав за краще з хоругвою на власний розсуд ходити, нiж панам гетьманам кланятися… Моя королево золота! Якщо вам у менi щось не сподобалося, то вже даруйте, бо хороших манер бiля гармат я не навчився, i не в дамських покоях, а в жовнiрському наметi, а не при лютнi. У нас там е неспокiйно, шаблi з рук не випускаемо. Тому, хоча там i кондемнат на комусь висить, хоча i вироки переслiдують – байдуже! Люди його поважають, аби фантазiю мав парубочу. До прикладу, моi компанiйцi, котрi деiнде вже довгий час по вежах сидiли б… А вони – гiднi кавалери! Навiть сивочолий у нас у чоботях i з шаблею ходить. І коли один гетьманську наречену, таку собi панну Кокосiнську, стрийну мого поручника, попорав, вiдтак на смерть собi заслужив, то племiнник пiд моею командою за неi помстився, хоча ii за життя не любив. Де нам, гультяям, вчитися, навiть родовитим? Але ми розумiемо: вiйна – стояти, сеймик – галасувати, а замало мови – то ще е шабля! Ось що це таке! Таким мене покiйний пiдкоморний зустрiв i такого для вас вибрав!

– Я завжди охоче виконувала волю дiдуся, – пiдтвердила дiвчина, опустивши очi.

– Дайте вас ще раз поцiлувати, моя солодка дiвчино! Бог свiдок, мiцно в мое серце ви запали. Так мене сентименти розiбрали, що навiть не знаю, як я до того Любича доберуся, я ж його нiколи не бачив.

– Я вам дам провiдника.

– Та нi, обiйдуся. Я вже звик волочитися по ночах. Маю слугу з Паневежиса, котрий мае знати шлях. А там вже мене Кокосiнський iз товаришами чекають… Велика родина Кокосiнських, котрi Пипкою[8 - Пипка – стародавнiй шляхетський герб, на якому зображений архангел Гавриiл.] запечатують… Невинно та люб’язно проголосили про те, що пановi Орпiшевському будинок спалили, дiвчину викрали, а людей вирiзали… Гiдний товариш!.. Ще до чогось надаеться. Але вже бачу, що час iти!

Утiм повiльно почало бити пiвнiч на великому гданському годиннику, що стояв у iдальнi.

– Боже милий! Час! Вже час! – зарепетував пан Кмiциц. – Нiчого вже тут не вдiеш! Приголубте мене, хоча б на мiзинчик?

– Іншого разу. Адже ви мене ще навiдаете, пане?

– Та хоч щодня! Хiба би земля пiдi мною завалилася. Щоб я здох!..

Сказавши це, пан Кмiциц устав i обое вийшли в сiни. Санчата вже чекали бiля ганку, тому гiсть одягнувся в людськiй i став прощатися з господинею, благаючи, щоб поверталась у покоi, бо з ганку холодом тягнуло.

– На добранiч, моя королево, – сказав вiн, – солодких снiв, бо я, мабуть, навiть повiки не склеплю, згадуючи вашу вроду!

– Щоб ви, пане, там чогось забороненого не побачили. Я краще таки дам вам чоловiка з каганцем, бо у нас i вовкiв пiд Волмонтовичами не бракуе.

– А я що коза, щоб вовкiв боятися? Вовк жовнiровi приятель, бо часто з його рук iв. Та й бандолетик[9 - Бандолет – легка вогнепальна зброя, рушниця з укороченою люфою, яку використовували при iздi.] е в санчатах. На добранiч, люба моя, на добранiч!

– З Богом!

Сказавши це, Олюнька вiдступила назад, а пан Кмiциц рушив до ганку. Але дорогою, в шпарину вiдчинених дверей у челядну, вiн уздрiв кiлька пар дiвочих очей, – панянки не лягали спати, щоб його знову побачити. Їм пан Анджей послав за вояцькою традицiею поцiлунок рукою вiд вуст i вийшов. Через якийсь час задзеленчав дзвiночок, спочатку голосно, а потiм усе тихiше i тихiше i, нарештi, зник.

Тихо стало у Водоктaх, аж ця тиша здивувала панну Олександру. В ii вухах все ще лунали слова пана Анджея, чувся його щирий i веселий смiх, в очах стояла кремезна постать, а вiдтак пiсля цiеi бурi слiв, смiху та веселощiв запала дивна мовчанка. Панночка нашорошила вуха, чи не почуе ще той дзвiночок вiд санчат. Але ж нi! Вже дзеленькоче десь там у лiсах, пiд Волмонтовичами. І сильна туга охопила дiвчину, нiколи вона ще не почувалася такою самотньою у свiтi.

Повiльно взяла свiчку, увiйшла в спальню i стала на колiна для молитви. Вона починала ii п’ять разiв, аж поки все належно не вiдмовила. Але тодi ii думки, немов на крилах, помчали до тих санчат i людей, котрi в них сидiли… Бiр з одного боку, бiр з iншого, посерединi широка дорога, а вiн собi iде… Пане Анджею! Тут Олюньцi здалося, що вона бачить, як наяву, розбурхану чуприну, сiрi очi та повний смiху рот, в якому бiлiли, як у молодого цуцика, зуби. Важке завдання постало перед серйозною панночкою, що iй пекельно сподобався цей галасливий парубок. Стурбував ii трохи, трохи налякав, але водночас розбурхав ii фантазiю, своею веселою розкутiстю та щирiстю. Аж соромно стало, що вiн iй сподобався, навiть iз його пихою, коли про ii опiкунiв вiдгукувався, нiби турецького скакуна приборкував, коли казав: «…навiть бiржайськi Радзивiлли нiкого тут опiкувати не будуть!» «Це не мамин синочок, це справжнiй чоловiк! – сказала собi дiвчина. – Воiн, котрих дiдусь любив найбiльше… Бо вони того вартi!»

Так собi мiркувала панночка, вiдчуваючи блаженство, з нiчим не зрiвнянне, i водночас неспокiй, але тривога була приемною. Вона вже почала роздягатися, коли рипнули дверi й увiйшла тiтка Кульвецiвна зi свiчкою у руцi.

– Дуже довго сидiли! – сказала вона. – Не хотiла молодим заважати, щоб ви самi першого разу набалакалися. Пристойний iз нього кавалер, здаеться. А як вiн тобi?

Панна Олександра спочатку нiчого не вiдказала, лише, вже боса, пiдбiгла до тiтки, обняла ii за шию i, поклавши свою свiтлу голову на груди жiнки, нiжно вимовила:

– Тiтонько, ох, тiтонько!

– Ого! – буркнула стара панна, здiйнявши догори очi та свiчку.




Роздiл II


При дворi в Любичi, куди напередоднi пан Анджей заiхав, вiкна сяяли, а гамiр лунав аж на подвiр’i. Слуги, почувши дзвiночок, висипали iз сiней, аби привiтати господаря, бо знали про його приiзд вiд компанiйцiв. Вiтали пана покiрно, цiлуючи руки й уклоняючись до нiг. Старий бурмiстр Знiкiс стояв у коридорi з хлiбом-сiллю i бив чолом поклони. Всi поглядали з неспокоем i цiкавiстю, який цей iхнiй майбутнiй пан. Вiн, своею чергою, гаманець iз талярами на тацю кинув, про товаришiв спитав, подивований, що нiхто до його вельможностi не вийшов.

Але вони не могли вийти, бо вже три години сидiли за столом, забавляючись келихами, i, можливо, навiть не помiтили дзеленчання за вiкном. Але коли прибулець увiйшов у залу, з грудей усiх присутнiх вирвався гучний вигук: «Переможець! Звитяжець приiхав!» І всi компанiйцi посхоплювалися зi своiх мiсць i стали пiдходити до нього з келихами. Пан Анджей узяв боки в руки i засмiявся, побачивши, як гостi радять собi в його оселi i повпивалися ще до його приiзду. Вiн смiявся все гучнiше, бачачи, що гостi спотикаються об крiсла на своему шляху, i концентруючись, рухаються зi серйознiстю п’янички. Попереду iнших виступав велетень пан Яромир Кокосiнський, котрий Пипкою запечатуе, вояк дуже знаменитий, iз жахливим шрамом через чоло, око та щоку, з одним вусом коротшим, а другим довшим, поручник i приятель пана Кмiцицa, «гiдний компанiець», засуджений до втрати гiдностi i на горло в Смоленську за викрадення панночки, вбивство та пiдпал. Тепер його захищала вiд покарання вiйна i протекцiя пана Анджея, котрий був його ровесником, i iхнi маетки в Оршi, поки пан свого не пропив, купалися в медi. Ступав вiн туди, тепер тримаючи двома руками дiжку, заповнену дубняком. Слiдом за ним iшов пан Раницький, гербом котрого був Сухекомнат[10 - Сухекомнат – родовитий польський герб: на червоному тлi чорний мисливський рiг i золотий хрест, а нагорi – корона з трьома страусиними пiр’iнами.], родом iз Мстиславського воеводства, де був оголошений поза законом за вбивство двох протестантських шляхтичiв. Одного в поединку зарубав, а другого без бою з рушницi застрелив. Іменi собi не заробив, хоча величенький клапоть землi успадкував вiд своiх батькiв. Вiйна також його вiд ката захищае. Забiяка вiн був, у двобоi не знав собi рiвних. Третiм виступав Рекуць-Лелiва, в котрому голубоi кровi не було, хiба ворогiв. Та свою долю вiн i програв, i пропив. Уже три роки за паном Кмiцицом волочився. За ними йшов четвертий, пан Углiк, також смоленчанин, за вироком трибуналу мав бути вже давно страчений. Пан Анджей його захищав, бо той чудово грав на чеканi[11 - Чекан – старовинний народний дерев’яний духовий iнструмент, видозмiна флейти.]. Крiм них, ще був пан Кульвець-Гiпокентавр, такий самий на зрiст, як i пан Кокосiнський, а силою, може, навiть i перевершував його. І Зенд, кавалькатор[12 - Кавалькатор – професiйний тренер коней для верховоi iзди.], котрий звiрiв й усiляке птаство приборкувати вмiв, чоловiк темного походження, хоча й шляхтичем курляндським себе називав. Не маючи маетку, об’iжджав пановi Кмiцицу коней, з того й жив.

Усi вони оточили усмiхненого пана Анджея. Пан Кокосiнський пiдняв келих i заспiвав:

Випий з нами, господарю милий!
Господарю милий!
Щоб мiг пити з нами до могили,
З нами до могили!

Іншi повторили це хором, пiсля цього пан Кокосiнський вручив пановi Кмiцицу келих, а йому самому iнший кухоль вiдразу ж подав Зенд.

Пан Анджей i собi пiдняв кухоль i вигукнув:

– За здоров’я моеi дiвчини!

– Слава! Слава! – вiдiзвалися всi голоси, аж вiкна затремтiли в свинцевих рамах.

– Слава! Мине траур, буде весiлля!

Питання посипалися, як горох:

– А яка вона iз себе? Гей, Яндрусю! Дуже гарна? Чи така, як ви собi уявляли? Знайдеться ще одна така ж в Оршi?

– В Оршi? – залементував пан Кмiциц. – Димарi порiвняно з нею нашими оршанськими панночками затикати… Достобiса! Та другоi такоi немае в усьому свiтi!

– Саме такоi для вас ми й хотiли! – зауважив пан Раницький. – Ну, й коли весiлля?

– Як тiльки скiнчиться траур.

– А щоб його з тим трауром! Дiти не народжуються чорними, лише бiлими!

– Якщо буде весiлля, то й трауру настане кiнець. Рiзко, Яндрусю!

– Рiзко, Яндрусю! – пiдтримали.

– Уже там хорунжата оршанськi затужили з неба на землю! – крикнув пан Кокосiнський.

– Не можна змушувати чекати небожат!

– Шановнi панове, – сказав тоненьким голосочком пан Рекуць-Лелiва, – я на тому весiллi всiх переп’ю!

– Моi любi друзi, – вiдповiв iм пан Анджей, – дайте менi спокiй, або краще сказати: йдiть пiд сто чортiв, дайте ж менi по своему будинку роздивитися!

– Це даремно! – пояснив пан Углiк. – Завтра зробите оглядини, а зараз час до столу. Бо там ще кiлька карафок iз повними животами стоiть.

– Ми тут замiсть вас оглядини справили. Золоте яблуко цей Любич! – зронив пан Раницький.

– Стайня добра! – вигукнув Зенд. – Є два бахмати, двi гусарськi переднi, пара жемайтiйцiв i пара калмикiв, i всього по парi, як i очей в головi. Стаднину[13 - Стаднина – осередок, де вирощують або розводять коней, який мiститься при стайнi й е частиною господарки.] завтра оглянемо.

Тут Зенд заiржав, як кiнь, усi дивувалися, що вiн так добре вмiе iмiтувати, зареготали.

– То ось якi тут порядки? – спитав утiшений пан Кмiциц.

– І пивничка мае пристойний вигляд, – пропищав пан Рекуць, – густi наливки та пляшки заплiснявiлi, як хоругви в шеренгу вишикувалися.

– Дякувати Богу! Що ж, сiдаймо до столу!

– До столу! До столу!

Але тiльки-но сiли та поналивали в чашi, як тут пан Раницький знову схопився.

– За здоров’я пана пiдкоморного Бiлевичa!

– Дурню! – обурився пан Анджей. – Як це? За здоров’я мерця пити?

– Дурню! – повторили iншi. – За здоров’я господаря!

– Ваше здоров’я!..

– Щоб нам у цих покоях добре справувалося!

Пан Кмiциц мимоволi окинув поглядом залу i побачив на почорнiлiй вiд вiку модриновiй стiнi ряд суворих очей, що в нього втупилися. Цi очi дивилися зi старих портретiв представникiв роду Бiлевичiв, що висiли низько, за два лiктi вiд землi, бо стiна була низькою. Над портретами довгою, стрункою шеренгою висiли черепи зубрiв, оленiв, лосiв, iз коронами рогiв, деякi з них уже почорнiли, мабуть, були дуже старi, iншi виблискували бiлизною. Всi чотири стiни були ними прикрашенi.

– Лови тут мають бути неабиякi, бо бачу, що звiра тут досить! – зауважив господар.

– Завтра на них i подамося, або пiслязавтра. Треба й околицi оглянути, – припустив пан Кокосiнський. – Ох, i щасливi ж ви, Яндрусю, що маете де голову прихилити!

– Не те, що ми! – гикнув пан Раницький.

– Вип’емо для втiхи! – запропонував пан Рекуць.

– Нi! Не для втiхи! – заперечив пан Кульвець-Гiпокентавр, – краще ще раз за здоров’я Яндруся, нашого коханого ротмiстра! Саме вiн, любi панове, й пригрiв нас тут, у своему Любичi, нас, бiдних вигнанцiв, без даху над головою.

– Справедливо! – закричало кiлька голосiв. – Не такий дурний той Кульвець, як здаеться.

– Важка наша доля! – ремствував пан Рекуць. – На вас уся надiя, що нас за ворота, сирiток бiдних, не виженете.

– Облиште! – замахав на нього пан Кмiциц, – що мое, те й ваше!

На це всi посхоплювалися зi своiх мiсць i почали обiйматися. Сльози розчулення котилися по цих суворих i п’яних обличчях.

– На вас уся надiя, Яндрусю! – репетував пан Кокосiнський. – Хоч на горосi дозвольте менi спати, не виганяйте!

– Годi! – повторив пан Анджей.

– Не виганяйте! І так нас повиганяли, нас, родовитих шляхтичiв! – жалiбно голосив пан Углiк.

– Чорт зна що! Хто вас виганяе? Їжте, пийте, спiть, чого в дiдька ще хочете?

– Не сперечайтеся, Яндрусю, – сказав пан Раницький, на обличчi котрого виступили плями, як шкiра рисi, – не сперечайтеся, Яндрусю, бо ми зовсiм пропали…

Тут вiн затнувся, приклав палець до чола, нiби напружуючи мiзки, i раптом сказав, споглядаючи баранячими очима на присутнiх:

– Хiба б ситуацiя змiнилася! А всi вкупi закричали хором:

– А що б могло змiнитися?

– Ми ще за свое заплатимо.

– І фортуну за кучму вхопимо.

– А славу здобудемо!

– Бог невинних благословить. Ще буде нам добре, панове!

– За ваше здоров’я! – гукнув пан Кмiциц.

– Святi слова, Яндрусю! – погодився пан Кокосiнський, пiдставивши йому своi пухкi щiчки. – Дай, Боже, нам кращих часiв!

Здоров’я почали поправляти, а чуби куритися. Всi белькотiли один до одного, але кожен слухав лише себе, за винятком пана Рекуця, бо той схилив голову на груди i дрiмав. За мить пан Кокосiнський почав спiвати «Льон тiпали у тiпальнi». Вiдтак пан Углiк витягнув звiдкiлясь чекан i взявся акомпанувати, а пан Раницький, чудовий фехтувальник, схрестив уявну шаблю з невидимим супротивником, повторюючи упiвголоса:

– Якщо ти так, то я так! Ти рубаеш, я махаю! Раз! Два! Три! Шах!

Велетень Кульвець-Гiпокентавр, вибалушивши очi, пильно дивився якийсь час на пана Раницького, врештi, махнув рукою:

– Дiдько з тобою! Махай собi на здоров’я, все одно проти пана Кмiцица шаблю не втримаеш.

– Нiхто не втримае, але можете спробувати!

– А в мене на пiстолях не виграеш.

– Ставлю дукат за пострiл!

– Дукат? А де, i в що?

Пан Раницький озирнувся навколо i вигукнув, показуючи на черепи:

– Мiж роги! Дукат на кону!

– Куди?! – не второпав пан Анджей.

– Мiж роги! Ставлю два дукати! Нi, три! Несiть пiстолi!

– Гаразд! – погодився пан Анджей. – Хай буде три. Зенде! За пiстолями!

Вони почали галасувати все гучнiше i торгуватися мiж собою. Тим часом Зенд вийшов у сiни i через якусь мить повернувся з пiстолями, кулями та порохом.

Пан Раницький схопився за пiстоль.

– Заряджений? – поцiкавився вiн.

– Заряджений!

– За три! Чотири! П’ять дукатiв! – верещав захмелiлий пан Кмiциц.

– Цить! Схибить, вiн схибить!

– Вцiлить, дивiться!.. Ген! Тому черепу мiж роги… Один, два!..

Всi звернули увагу на масивний череп лося, що висiв прямо перед паном Раницьким. Той витягнув руку. Пiстоль тремтiв у його руцi.

– Три! – скомандував пан Анджей.

Гримнув пострiл i зала заповнилася пороховим димом.

– Вiн схибив, схибив! Он де дiрка! – закричав пан Анджей, вказуючи рукою на темну стiну, на якiй куля залишила свiтлий слiд.

– Перший раз не рахуеться!

– Нi!.. Дай менi! – репетував пан Кульвець.

Тiеi митi на звук пострiлу прибiгли переляканi слуги.

– Геть! Геть! – волав господар. – Раз! Два! Три!..

Знову пролунав пострiл, i цього разу трiски посипалися з кiстки.

– Дайте i нам пiстолi! – закричали всi одночасно.

І схопившись, почали пiдганяти п’ястуками по шиях пахолкiв, аби поквапилися. Менш нiж через чверть години всю залу заполонили пострiли. Дим затьмарив свiтло свiчок i постатi стрiльцiв. Гуркiт пострiлiв супроводжував голос Зендa, котрий каркав, як крук, скиглив, як сокiл, вив, як вовк, i ревiв, як тур. Щомитi його обривав свист куль. Трiски летiли з черепiв, дiрявилися стiни i портрети в рамках. У метушнi пострiляли навiть Бiлевичiв, а пан Раницький, упавши в шал, рубав iх шаблею.

Переляканi слуги стояли, нiби зацiпенiли, витрiщаючи очi на забаву, що на атаку татарiв була подiбна. Собаки завили та загавкали. Весь будинок був на ногах. На подвiр’i купчилися люди. Дворовi дiвулi пiдбiгали до вiкон i притискали обличчя до шиб, розплющуючи носи та видивляючись, що вiдбуваеться всерединi.

Врештi iх помiтив Зенд, вiн свиснув так голосно, що аж у вухах усiм задзвенiло, i заверещав:

– Шановне панство! Пташечки пiд вiкнами! Пташечки!

– Синички! Синички!

– Нумо до танцю! – чулися неслухнянi голоси.

П’яний натовп вилився через сiни на ганок. Мороз не витверезив захмелiлих голiв. Дiвчата кричали, нiби iх рiзали, й тiкали по всьому подвiр’i. Їх доганяли, хапали й тягнули в покоi. Через якийсь час почалися танцi в диму, на уламках кiсток, вiдколених трiсках, навколо столу, на якому розлите вино утворило вже цiлi озера.

Ось так розважалися в Любичi пан Кмiциц i його дика компанiя.




Роздiл III


Упродовж наступних кiлькох днiв пан Анджей щодня вiдвiдував Водокти i щодня повертався ще бiльше закоханим. І все бiльше захоплювався своею Олюнькою. Перед компанiйцями також свою наречену вихваляв, поки одного дня не сказав iм:

– Моi любi овечки, iдете сьогоднi чолом бити, бо ми домовилися з дiвчиною, що в Мiтруни всi вирушаемо на санках у лiсi кататися i в третiй маеток завiтати. Вона у вiдповiдь буде нас гостити, а ви щоб пристойно поводилися, бо на капусту посiчу того, хто iй чимось не вгодить…

Парубки охоче пiдхопилися i гайда одягатися, а незабаром вже чотири пари саней везли нетерплячу молодь у Водокти. Пан Кмiциц сидiв у перших, гарно прибраних, що нагадували срiбного ведмедя. Їх тягнули три калмики в святковiй упряжi, прикрашенiй стрiчками та пiр’ям павича, за тодiшньою смоленською модою, яку вiд дальших смоленських сусiдiв перейняли й собi. На козлах сидiв пахолок, наче на шиi ведмежiй. Пан Анджей, одягнений у зелену оксамитову бекешу[14 - Бекеша – старовинний козацький жупан.], застiбнуту на золотi петлi та пiдбиту соболями, i в соболину шапку з пером чаплi, був веселий, збуджений i так промовляв до пана Кокосiнського, котрий сидiв поруч:

– Слухай, Кокошку! Ми трохи перебрали мiри того вечора, самого першого, коли черепам i портретам дiсталося. Ба, дiвчата були ще гiршi. Завжди нечистий Зенд пiдмовить, а потiм кому вiдповiдати? Менi! Боюся, щоб люди не теревенили, бо ж iдеться про мою репутацiю.

– Нiчого вашiй репутацii не станеться, бо вона нi до чого не придатна, як i наша.

– А хто в цьому винен, якщо не ви? Пам’ятай, Кокошку, що й в Оршi мене мали через вас за гультiпаку i язики на мене так гострили, як ножi на бруску.

– А хто пана Тумграта на морозi бiля коня вiв? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Оршi вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панiв Визинських, батька та сина, обiбрав? Хто останнiй сеймик розiгнав?

– Сеймик був в Оршi, а не деiнде, це домашнi справи. Пан Тумграт, умираючи, вибачив менi, а про решту нема навiть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навiть невинним.

– Я ще не все згадав, про вiйськовий трибунал також не згадую, що вас у таборi чекае.

– Не мене, а вас, бо я тiльки тим завинив, що вам, вiтрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, i нiчого не кажи Олюньцi, нi про поединки, нi особливо про ту стрiлянину по портретах i про дiвок. Якщо дiзнаеться, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав i дiвулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.

– Звелiть пiдкуватися, Яндрусю, якщо вже так дiвчини боiтеся. Іншим ви були в Оршi. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на прив’язi ходити, а це нiщо! Один давнiй фiлософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсiм дозволили себе оплутати.

– Бовдур ти, Кокошку! А що стосуеться Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли ii побачиш, бо з такими гречними думками другоi такоi не знайдеш. Що хороше, вона вiдразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юнiсть, мае свою думку i готове рiшення. Так уже ii небiжчик пiдкоморний виховав. Захочеш перед нею фантазii парубоцькi показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо вiдразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батькiвщини… Так вона скаже, i тобi наче хтось в пику заiхав, i сам дивуешся, що ранiше того не втямив… Тьху! Ганьба! Ми поводилися негiдно, то тепер маемо перед чеснотами та невиннiстю очима свiтити… Найгiршими були тi дiвчата!..

– Не були вони найгiршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров iз молоком, i, кажуть, зовсiм безвiдмовнi.

– Хто тобi таке казав? – пожвавився пан Кмiциц.

– Хто сказав? Та хто ж iще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Вiн iздив у Волмонтовичi однiею дорогою i повiдомив, що бачив море синичок, котрi з всеношноi поверталися. «Я думав, – розповiдав вiн, – що з коня впаду, бо дiвки були на будь-який смак – i худi, i гладкi». І коли на котру поглянув, то йому вiдразу ж усi своi зуби показала. І це не дивно! Бо всi найкращi хлопи серед шляхти пiд Расейняй подалися, а синички нудяться самi.

Пан Анджей штовхнув лiктем у бiк товариша:

– Поiдемо, Кокошку, якогось вечора, нiби заблудивши, еге ж?

– А як щодо вашоi репутацii?

– А, до дiдька! Припни язика! Їжте самi, якщо так, або краще занехай i вий! Не обiйшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо iх опiкунами Олюньки покiйний пiдкоморний призначив.

– Ви це казали, але я не хотiв вiрити. Звiдки ж така честь для сарак?

– Бо на вiйну з ними ходив, i я чув це ще в Оршi, як вiн торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я вiдразу ж здивувався, бо це так, нiби iх наглядачами надi мною поставив.

– Будете змушенi з ними рахуватися i в ноги кланятися.

– Ще до того дух iз них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть менi вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.

– Уже хтось iнший буде тiею хоругвою командувати. Зенд каже, що е якийсь полковник серед них… Забув його прiзвище… Володийовський, чи якось так. Вiн пiд Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а iх там добряче причесали!

– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти виднiються.

– Ех, добре людям живеться в цiй Жемайтii, бо всюди огиднi порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двiр, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.

– Гадаю, що про ту сваволю в Любичi вона ще не могла дiзнатися, – сказав нiби сам собi пан Кмiциц.

Пiсля цього вiн обернувся до свого супутника:

– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз рештi, що мусите тут пристойно поводитись, i нехай собi тiльки хтось щось дозволить, як на милiсть Божу, на сiчку порубаю.

– Ого! Але ж вас осiдлали!

– Осiдлали, не осiдлали, тобi до того зась!

– Не дивiться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосiнський.

– Стьобни батогом! – гукнув кучеровi Кмiциц.

Пахолок, котрий сидiв на шиi срiбного ведмедя, замахнувся батогом i цьвохнув дуже справно, iншi возii взяли з нього приклад, i поiхали гамiрно, бадьоро, весело, як поiздом.

Вивалилися iз саней, увiйшли спочатку в сiни, величезнi, як комора, не бiленi, а звiдти повiв iх пан Анджей у iдальню, прикрашену, як i в Любичi, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно i з цiкавiстю на дверi в сусiдню кiмнату, з яких мала вийти панна Олександра. Тим часом, добре пам’ятаючи застереження пана Кмiцицa, балакали один iз одним так тихо, як у костелi.

– Ось ти за словом у кишеню не лiзеш, – шепотiв пан Углiк пановi Кокосiнськoму, – то привiтаеш вiд нас усiх.

– Я складав промову всю дорогу, – вiдказав пан Кокосiнський, – але не знаю, чи пiде достатньо гладко, бо мене Яндрусь дуже сильно обмежив.

– Що-небудь, аби з фантазiею! Що мае статися, нехай станеться! О, вже йде!..

Панна Олександра дiйсно увiйшла та стала на порозi, нiби здивована такою численною компанiею, а пан Анджей застиг на мить, як укопаний, захоплений ii вродою, бо дiвчину бачив лише вечорами, i при свiтлi дня вона здавалася ще прекраснiшою. Очi панночки були кольору волошок, чорнi брови над ними огортали бiле чоло, немов чорним деревом, а льняне волосся виблискувало, наче корона на головi королеви. І дивилася вона вперед вiдважно, не вiдводячи погляду, як господиня в своему обiйстi, котра гостей приймае, зi свiтлим обличчям, ще свiтлiшим на фонi чорноi шубки, отороченоi горностаями. Такоi серйозноi та гоноровоi панночки цi шалапути, звиклi до iншого кшталту жiнок, ще не бачили. Тому стояли струнко, нiби на оглядi хоругви, i клацаючи закаблуками, вклонялися один за одним, а пан Кмiциц стояв попереду та, поцiлувавши руку панянки кiлька разiв, сказав:

– Оце привiз вам, мiй скарбе, своiх товаришiв, iз котрими на останнiй вiйнi воював.

– Це для мене неабияка честь, – зронила панна Бiлевичiвнa, – приймати в своiй оселi таких гiдних кавалерiв, про гiднiсть i вiдвагу котрих менi пан хорунжий розповiдав.

Сказавши це, вона взялася кiнчиками пальцiв за сукню, пiдняла ii злегка, кивнула з надзвичайною повагою, а пан Анджей губу прикусив, але водночас аж зашарiвся, що його дiвчина таке сказала.

Гiднi кавалери зашургали ногами, випихаючи наперед пана Кокосiнського.

– Гайда! Виступай!

Пан Кокосiнський ступив крок уперед, кашлянув i почав:

– Ясновельможна панно пiдкоморянка…

– Лiсничiвна, – виправив його пан Анджей.

– Ясновельможна панно лiсничiвна, а для нас – усемилостива добродiйко! – повторив знiчений пан Яромир. – Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул…

– Це незначна помилка, – зауважила панна Олександра, – i прикрощiв настiльки красномовному кавалеровi не завдасть…

– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйко, а для нас усiх милостива панi… Не знаю, що краще вiд iменi всiеi Оршi вiдзначити: вашу вроду, доброчеснiсть, чи море щастя ротмiстра та командира нашого, пана Кмiцицa, котрий хоч i досяг небес, навiть хмар… Самих, кажу, хмар…

– Та злiзь уже нарештi з тих хмар! – гримнув на нього пан Анджей.

На цi слова гостi вибухнули одним гучним реготом i раптом, згадавши накази пана Кмiцицa, схопилися руками за вуса.

Пан Кокосiнськiй готовий був крiзь землю провалитися, стояв весь червоний i вичавив iз себе:

– Вiтайте самi, погани, якщо мене збиваете з пантелику! Панна Олександра знову взялася кiнчиками своiх пальцiв за сукню.

– Я й не сподiвалася вiд вас пишних промов, – зронила вона, – але знаю, що я недостойна цiеi честi, яку ви вiд iменi всiеi Oршi менi складаете.

І вона знову присiла з надзвичайною серйознiстю, й оршанським вiтрогонам якось дуже незатишно стало в присутностi такоi витонченоi дами. Гостi намагалися продемонструвати, що вони люди ввiчливi, але iм це погано вдавалося. Тому почали смикати себе за вуса, бурчати, класти руки на шаблi, аж пан Кмiциц не витримав:

– Ми приiхали сюди цiлим поiздом iз такою думкою, щоб забрати панну до Мiтрунiв, через лiс проiжджаючи, як учора було домовлено. Санна дорога прокладена, а погоду нам Господь спорядив морозну.

– Я вже тiтку Кульвецiвну в Мiтруни вiдiслала, щоб нам обiд приготувала. А тепер прошу трiшечки зачекати, щоб я могла дещо теплiше одягнутися.

Сказавши це, господиня обернулася i вийшла, а пан Анджей пiдбiг до своiх товаришiв.

– Ну, як, моi милi овечки? Не принцеса?.. Що, Кокошку? Кажеш, що мене осiдлали, то чому як чiп перед нею стояв?.. Десь бачив ще таку?

– Не треба було менi в рот дмухати, хоча й не заперечую, що до такоi особи промовляти не сподiвався.

– Покiйний пiдкоморний, – зауважив пан Кмiциц, – бiльше з нею в Кейданах при дворi князя воеводи або в панiв Глебовичiв сидiв, нiж у себе вдома, i там вона цих вишуканих манер нахапалася. А врода як?.. Нi пари з вуст не спромоглися сьогоднi випустити!

– Ми показали себе йолопами! – сердито сказав пан Раницький. – А найбiльший бевзь – Кокосiнський!

– Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене лiктем штовхав, треба була самому з твоiм язиком брехливим виступати!

– Не сварiться, овечки, не треба! – спробував примирити iх пан Анджей. – Дивуватися можна, але не чубитися.

– Я б за нею й у вогонь стрибнув! – пообiцяв пан Рекуць. – Рiжте мене, Яндрусю, але я своiх слiв назад не заберу!

Але пан Анджей навiть не думав за шаблю хапатися, бiльше того, вiн був задоволений, крутив вуса i трiумфально на товаришiв споглядав. Тим часом увiйшла панна Олександра, одягнена вже в зграбний жупанець, на тлi якого ii яскраве обличчя здавалося ще яскравiшим. Вони вийшли на ганок.

– Цими саньми поiдемо? – спитала панночка, показуючи на срiбного ведмедя. – Я ще дивовижнiшого транспорту в життi не бачила.

– Не знаю, хто ними ранiше iздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двое iздити, i може статися, що в мiй маеток панна на ведмедi в’iде. Є ще й iншi Кмiцици, котрi Хоругвою[15 - Хоругва – старовинний польський шляхетний герб, який, зокрема, був i гербом Папи Римського Івана Павла ІІ. Також хоругвами в Польщi називали вiйськовi пiдроздiли.] запечатують, вони походять вiд Фiлона Кмiта Чорнобильського[16 - Фiлон Семенович Кмiта (1530—1587) – визначний руський полководець та урядник Великого князiвства Литовського. 1562 року – остерський урядник, 1565-го – чорнобильський урядник, 1566-го – оршанський староста, а 1579 року став смоленським воеводою.], а той, своею чергою, не був того роду, з якого нашi Кмiцици пiшли.

– А цей ведмедик як у вашi руки потрапив?

– А то вже на цiй вiйнi. Ми бiднi вигнанцi, вiд примх долi залежнi, лише маемо те, що нам вiйна дасть. А позаяк я тiй панi вiрно служив, то вона мене й винагородила.

– Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджуе, а з усiеi вiтчизни сльози вичавлюе.

– Бог це змiнить i гетьмани.

Кажучи це, пан Анджей огорнув дiвчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з бiлоi тканини i бiлими вовками пiдшитою. Вiдтак сам сiв i крикнув возiевi «Рушай!» – i конi зiрвалися з мiсця.

Повiтря холодним поривом вдарило iх в обличчя, що тi аж занiмiли, i було чутно лише скрипiння замерзлого снiгу пiд полозами, пирхання коней, брязкiт i вигуки вiзника.

Нарештi пан Анджей схилився до Олюньки:

– Вам добре, панно?

– Добре, – вiдказала вона, пiдiймаючи нарукавник i затуляючи ним рота, щоб холодного повiтря не наковтатися.

Сани мчали, як вiтер. День був ясний, морозний. Снiг мерехтiв, наче хтось його iскрами всипав. З бiлих дахiв хатин, якi були подiбнi на снiжнi купини, стрiляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграi ворон летiли перед санями на тлi голих дерев при дорозi з гучним карканням.

Через двi стаi[17 - Стая – старопольська мiра вiдстанi, яку визначали як вiдстань, що проходять конi мiж двома вiдпочинками. Стая була рiзноi довжини: статутна стая дорiвнювала 84-м лiктям; старопольська – бл. 134 м; мiловська – бл. 893 м; новопольська – бл. 1066,8 м.] за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бiр, що стояв глухий, старий i тихий, наче спав пiд щедрим покровом. Дерева, що миготiли в очах, здавалося, втiкали кудись назад за сани, вони летiли все швидше i швидше, нiби коням крила виросли. Вiд такоi iзди в головi паморочилося i сп’янiння насувалося, воно захопило i панну Олександру. Вiдкинувшись назад, дiвчина заплющила очi, повнiстю вiддавшись iмпульсу. Вона вiдчула якусь солодку немiч i iй здалося, що той оршанський боярин викрав ii й несе, мов вихор, а панночка млiе, iй бракуе сил опиратися, навiть зойкнути… Вони летять, летять хутчiше i хутчiше… Олюнька вiдчувае, що ii обiймають якiсь руки… Вiдчувае, нарештi, на вустах нiби печать розпашiлу i пекучу… Повiки юнки не хочуть розклепитися, нiби увi снi. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:

– Я тобi милий?

Юнка розплющила очi:

– Як моя душа!

– А менi бiльше за життя та смерть!

Знову соболина шапка Кмiцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що ii розпалюе бiльше: поцiлунки чи зачарована iзда?

Вони летiли далi, i далi, бором, бором! Дерева втiкали назад цiлими полками. Снiг шарудiв, пирхали конi, а закоханi були щасливими.

– Я б до кiнця свiту так хотiв iхати! – скрикнув пан Анджей.

– Що ми робимо? Це ж грiх! – шепотiла Олюнька.

– Та який там грiх! Ми ще тiльки будемо грiшити.

– Вже не можна. Мiтруни вже близько.

– Далеко чи близько – байдуже!

І пан Кмiциц зiп’явся у санях, пiдняв руки догори i став репетувати, нiби повнi груди радощiв його розпирали:

– Гей-га! Гей-га!

– Гей-гоп! Гоп! Га! – вiдгукнулися його побратими з заднiх саней.

– Що ж ви так репетуете? – поцiкавилася панночка.

– Та то так! З радощiв! Покричiть i собi, панно!

– Гей-га! – почувся дзвiнкий, тоненький голосочок.

– Моя ж ви королево! До нiг ваших припадаю!

– Вашi друзi будуть смiятися.

Пiсля захвату огорнули iх гамiрнi веселощi, шаленi, як i сама божевiльна iзда. Пан Анджей узявся спiвати:

Дивиться дiвчина, дивиться з двору,
На пишне поле!
«Мамусю! Лицарi iдуть iз бору,
Ой, моя доле!»

«Доню, стривай, ручками очi
Прикрий бiлими,
Бо серце в грудях, як пташка пурхоче
На вiйну з ними!»

– Хто вас навчив такоi гарноi пiснi? – спитала панна Олександра.

– Вiйна, Олюнько. У таборi ми нудилися i спiвали.

Подальшу розмову обiрвав раптовий крик iз заднiх саней:

– Стiй! Стiй! Гей ви там – стiй!

Пан Анджей обернувся сердитий i здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати iм i стримувати, як за кiлька десяткiв крокiв позаду саней побачив вершника, кiнь котрого мало не падав iз нiг.

– Заради Бога! Це мiй вахмiстр Сорока. Щось iз ним мало статися там! – повiдомив пан Анджей.

Водночас вахмiстр наблизився, осадив коня так, що той аж присiв назад, i став говорити задихаючись:

– Пане ротмiстре!..

– Що там, Сороко?

– Упiта горить, б’ються!

– Ісусе, Марiе! – скрикнула Олюнька.

– Не бiйтеся, панно… А хто б’еться?

– Жовнiри з городянами. Ринок у вогнi! Городяни затялися i пiсля президii до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашiй милостi повiдомити. Ледь можу подих перехопити…

На той час над’iхали заднi сани – Кокосiнський, Раницький, Кульвець-Гiпокентавр, Углiк, Рекуць i Зенд пострибали на снiг i колом оточили спiврозмовникiв.

– А в чому рiч? – спитав пан Кмiциц.

– Городяни вiдмовилися давати без грошей оброк нi коням, нi людям. І жовнiри почали насильно його брати. Ми взяли в облогу бурмiстра i тих, хто на ринку забарикадувалися. Вони запалили вогонь i пiдпалили два будинки. Тепер там стоiть неймовiрний гвалт i дзвони б’ють…

Очi пана Анджея спалахнули вiд гнiву.

– То треба iх рятувати! – запропонував пан Кокосiнський.

– Вiйсько личаки б’ють! – репетував пан Раницький, все обличчя котрого вкрилося червоними, бiлими та темними плямами. – Шах, шах, панове!

Зенд смiявся зовсiм так само, як смiеться пугач, аж конi напудилися, а пан Рекуць пiдняв очi догори i запищав:

– Б’ють! Та хто в Бога повiрить! У дим личакiв!

– Мовчати! – наказав пан Анджей, аж лiс загудiв, а Зенд, котрий стояв найближче, захитався, як п’яний. – Нiчого там для вас! Не потрiбна нам там рiзня!.. Сiдайте всi в двое саней, менi однi залишiть i гайда в Любич! Там чекати, хiба б я послав по допомогу.

– Тобто? – сторопiв пан Раницький.

Але пан Анджей поклав свою руку пiд шию, й очима ще страшнiше блиснув.

– Нi пари з вуст! – грiзно сказав вiн.

Усi замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамiльярно.

– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктiв, – попросив пан Кмiциц, – або iдьте за тiткою Кульвецiвною до Мiтрунiв. Oх! Не вдалося нам свято. Я знав, що вони там спокiйно не сидiтимуть… Але тепер там буде спокiйнiше, лише кiлька голiв злетить. Будьте, панно, здорова та спокiйна, я повернуся, як тiльки зможу…

Сказавши це, вiн поцiлував нареченiй руку i загорнув у ковдру. Потiм сiв в iншi сани i гукнув возiю:

– В Упiту!




Роздiл IV


Минуло кiлька днiв, а пан Кмiциц не повертався, зате до Водоктiв приiхали трое ляуданських шляхтичiв на розвiдку до панночки. Це приiхав Пакош Гаштовт iз Пацунелiв, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патрiарх опору, вiдомий своiми статками та шiстьма доньками. З них три були замiжнi за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярiв посагу, крiм iнших маетностей. Другим приiхав Касiян Бутрим, найстарiший чоловiк у Ляудi, котрий добре пам’ятав ще Баторiя, iз зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч i був у самому розквiтi сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приеднався, бо в козацьких вiйнах гарматне ядро йому стопу вiдiрвало. З цього приводу чоловiка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхiтливий шляхтич, iз силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергiйний, про людей рiзко вiдгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловiк не вмiв пробачати нi собi, нi iншим. Вiн мiг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рiдко.

Вони й приiхали до панночки, котра прийняла гостей з удячнiстю, хоча вiдразу зметикувала, що вони рознюхувати припхалися i почути щось про пана Кмiцица прагнуть.

– Ми б хотiли поiхати до нього з поклоном, але вiн ще з Упiти не повернувся, – пояснив пан Пакош, – тому до вас прибули, щоб поштиво спитати, коли можна буде?

– Можу сказати лише те, що його ще немае, – вiдповiла дiвчина. – Вiн буде радий вам, опiкунам, вiд усiеi душi, бо багато доброго чув про вас i ранiше – вiд дiдуся, а тепер i вiд мене.

– Аби лишень не захотiв прийняти нас так, як Домашевичiв прийняв, коли тi до нього зi звiсткою про смерть полковника прибули! – пробурмотiв понуро Юзва.

Панночка лише це почула, вiдразу ж вiдрубала:

– Не треба говорити про те, чого не знаете. Можливо, вiн не надто дипломатично iх прийняв, але свою помилку визнав. Варто також пам’ятати, що вiн повертався з вiйни, на якiй стiльки труднощiв i лиха зазнав! Жовнiровi нiхто не дивуеться, якщо й на когось крикне, бо гумор iхнiй, як шабля гостра.

Пакош Гаштовт, котрий завжди й усюди хотiв жити мирно, замахав руками:

– Ми також не дивувалися! Кабан вепровi iкло в бiк встромить, якщо його раптом побачить, чому б вояк iз вояком мали б жити в злагодi! Ми поiдемо по-старосвiтськи до Любича вклонитися пановi Кмiцицу, щоб iз нами жив, на вiйну i в хащi ходив, як i покiйний пан пiдкоморний.

– То ви вже скажiть, любонько: сподобався вiн вам чи нi? – поцiкавився Касiян Бутрим. – Про це питати е нашим обов’язком!..

– Бог винагородить вас за турботу. Гiдним кавалером е пан Анджей, i навiть якщо б я щось не те зауважила, то не годилося б менi казати про це.

– Але нiчого не зауважили, найяснiша наша панно?

– Нiчого! Врештi, нiхто тут не мае права його судити i, боронь Боже, недовiру показати! Краще Господу дякуйте!

– Чого ж заздалегiдь дякувати?! Якщо буде за що, подякуемо, а якщо нi, то й нi, – сказав насуплений Юзва, котрий, як справжнiй жемайтiець, був дуже обережний i завбачливий.

– А про весiлля вже говорили? – перепитав Касiян.

Олюнька опустила очi.

– Пан Кмiциц хоче якомога швидше…

– О, так! Ще б вiн не хотiв, – пробурчав Юзва. – Хiба б зовсiм дурний був! Який же ведмiдь не хоче меду з вулика? Але навiщо так поспiшати? Чи не краще буде побачити, що вiн за чоловiк? Татку Касiяне, та вже скажiть, що у вас на язицi, не дрiмайте, як заець пополуднi пiд скибою!

– Я не дрiмаю, лишень собi мiркую, що б такого сказати, – вiдповiв стариган. – Ісус сказав таке: як Куба Боговi, так Бог Кубi! Ми також пану Кмiцицу зла не бажаемо, лише б вiн нам не бажав, дай, Боже, амiнь!

– І щоб по-нашому думав! – додав Юзва.

Бiлевичiвнa насупила своi соболинi брови та зауважила з певною зарозумiлiстю:

– Пам’ятайте, шановнi, що не слугу приймаете. Вiн тут буде господарем, i це його воля мае панувати, а не ваша. Вiн i опiку вашу на себе мае перейняти.

– Чи означае це, що нам не можна буде бiльше втручатися? – не повiрив Юзва.

– Це означае, що ви можете бути йому друзями, якщо й вiн захоче стати вам приятелем. Проте тут вiн охоронятиме свое власне добро, яким кожен на власний розсуд керуе. Чи не так, татку Пакоше?

– Свята правда! – пiдтвердив пацунельський дiдуган.

Юзва ж знову звернувся до старого пана Бутримa:

– Не спiть, татку Касiяне!

– Я й не сплю, тiльки собi розважую.

– То кажiть, як е.

– Як е? Що я бачу… Родовитий той пан Кмiциц, блакитноi кровi, а ми дрiбнi пахолки! Вiн вояк вiдомий. Сам один протистояв ворогу, коли всi руки опустили. Дай, Боже, таких побiльше. Але компанiя у нього – нiкудишня!.. Сусiди пана Пакоша, знаете, що вiд Домашевичiв чули? Що це все босота, над якими i ганебнi кондемнати висять, i протести, й iнквiзицiя. Кат за ними ридае! Важко було з ними ворогам, але й громадi важко. Вони палили, грабували, гвалт чинили! Ось хто вони такi! Щоб так когось зарубали чи побили, будь-кому може трапитися, але вони, як iз промислу татарського довгий час жили, й iм давно по вежах довелося б гнити, якби не заступництво пана Кмiцицa, вплив котрого незаперечний! Вiн iх любить i захищае, i до нього горнуться, як лошак до кобили. А тепер вони iдуть сюди, i всi все про них знають, хто вони такi. Чому першого ж дня в Любичi з бандолетiв стрiляли? І в що? В портрети мертвих Бiлевичiв, чого пан Анджей не мав би дозволяти, бо вони – його добродii.

Oлюнькa затулила очi руками.

– Цього не може бути! Цього не може бути!

– Може бути, бо було! Добродiй дозволив пострiляти в тих, кому мав би бути вдячний! А потiм дiвуль знадвору позатягали в покоi для розпусти!.. Тьху! Бога не бояться! Такого в нас ще не було!.. Перший же день розпочали зi стрiлянини та розпусти! Перший же день!..

Тут старий пан Касiян розсердився i почав стукати кием об пiдлогу. На обличчi Олюньки пашiли темнi рум’янцi, а Юзва пiдкинув дров:

– А те вiйсько пана Кмiцица, що в Упiтi залишилося, нiчим не краще. Якi офiцери, така й армiя! Пановi Сологубовi худобу вiдiбрали якiсь люди, кажуть, що пана Кмiцицa. Мейшагольських селян, котрi дьоготь везли, на дорозi побили. Хто? Також вони. Пан Сологуб подався до пана Глебовичa по справедливiсть, а тепер знову в Упiтi гвалт! Все проти Бога! Ранiше тут спокiйно було, а тепер хоч рушницю на нiч набивай i стережи. А все чому? Бо пан Анджей iз компанiею прибув!

– Татку Юзво! Не кажiть так! Не кажiть, – заридала Олюнька.

– А як я маю казати? Якщо пан Кмiциц не винен, то навiщо людей тримае, навiщо з такими живе? Вельможна панна мае сказати йому, щоб iх вигнав або катовi вiддав, бо iнакше тут спокою не буде. Де це чувано, щоб у портрети стрiляти та розпусту плодити? Та вся околиця лише про це й плiткуе!

– І що менi робити? – розгубилася Олюнька. – Може, це й поганi люди, але вiн iз ними вiйну пройшов. І мае витурити iх на мое прохання?

– Якщо не витурить, – буркнув Юзва м’яко, – то вiн i сам такий!

Тодi в дiвчинi стала закипати кров проти тих товаришiв, забiяк i гультяiв.

– Ну, що ж, хай буде так! Вiн мусить iх витурити! Нехай вибирае: або я, або вони! Якщо правда те, що ви повiдомили, а я вже сьогоднi дiзнаюся, чи це справдi так, то iм не подарую нi стрiлянини, нi розпусти. Я зовсiм сама i бiдна сирота, а iх купа озброених, але я не вiдступлю…

– Ми вам допоможемо! – пообiцяв Юзва.

– Заради Бога! – сказала Олюнька, ще бiльше розпаляючись. – Нехай роблять, що хочуть, але не тут, у Любичi… Нехай будуть такими, як iм заманеться, це iхня справа, iхнi шиi вiдповiдатимуть, але нехай пана Кмiцицa не намовляють… до розпусти… Сором! Ганьба!.. Я гадала, що це незграбнi жовнiри, а бачу купу негiдникiв, котрi i себе, i його плямують. Так i буде! Погано я в iхнi очi дивилася, i якою ж була дурепою, що не розпiзнала це. Гаразд! Спасибi вам, батечки, що мене очi на юд вiдкрили… Знаю вже, що менi робити.

– Це! Це! Це! – зрадiв старий Касiян. – Гiднiсть у вас промовляе, а ми вам допоможемо.

– Ви пана Кмiцицa не винуватьте, бо навiть якщо вiн щось i не те зробив, то це через юний вiк, а вони його спокушають, пiдбурюють, до розпусти власним прикладом заохочують i ганьбу на його iм’я наганяють! Так е! Поки живу, не буде це довго!

Гнiв наростав усе бiльше i бiльше в самому серцi Олюньки i завзятiсть проти товариства пана Кмiцицa змiцнювалася так, як посилюеться бiль у свiжiй ранi. Бо рана ця жорстоко травмувала й ii жiночу гiднiсть, i ту довiру, з якою свое чисте почуття вiддала пану Анджею. Соромно було i за нього, i за себе, i той гнiв, i внутрiшнiй сором шукали передусiм винних.

Шляхта, вiдтак, втiшилася, побачивши дочку свого полковника такою грiзною i до вiйни з оршанськими бешкетниками готовою. Вона ж продовжувала промовляти з пониклим поглядом:

– Так тому й бути! Вони виннi i мають пiти геть, не лише з Любича, а й з усього тутешнього краю.

– Ми також пана Кмiцицa не звинувачуемо, серденько наше, – зауважив старий Касiян. – Бо знаемо, що це вони спокусили його. Не зi злостi отруйноi ми сюди приiхали, а лише з жалю, що вiн гультiпак бiля себе тримае. Всi знають, що молодий, зазвичай, дурний. Якi пан староста Глебович замолоду фортелi викидав, а тепер всiма нами керуе.

– А пес? – сказав зворушеним голосом лагiдний пацунельський дiдок. – Пiдете з молодим у поле, а вiн, дурний, замiсть того, щоб на звiра йти, бiля нiг ластиться, сволота, граеться i за поли тягне.

Олюнька хотiла ще щось сказати, аж раптом залилася сльозами.

– Не плач! – заспокоiв ii Юзва Бутрим.

– Не плач, не плач!.. – повторювали два дiдугани.

І так вони втiшали ii, але не могли заспокоiти. Пiсля iхнього вiд’iзду залишився сум, неспокiй, тривога й образа, i на них, i на пана Анджея. Гонорову панночку болiло все бiльше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанiя! Маленькi рученята дiвчини стискалися вiд думки про них. Перед ii очима поставали, як наяву, обличчя Кокосiнськогo, Углiкa, Зендa, Кульвеця-Гiпокентавра й iнших – i побачила в них те, чого не бачила ранiше: це були нахабнi пики, на яких блазнювання, розпуста i кримiнал витиснули разом своi печатi. Чуже Олюнцi почуття ненавистi охопило ii, як пекучий вогонь.

Але в цьому подивi наростала водночас щомитi й вiдраза до пана Кмiцицa.

– Сором! Ганьба! – шепотiла дiвчина блiдими вустами. – Щовечора вiн повертався вiд мене до повiтруль…

Вона почувалася розбитою. Непосильна ноша тамувала дихання в грудях.

Надворi моросило. Панна Олександра мiряла кiмнату швидкими кроками, а в ii душi закипала буря. Юнка не була вiд природи здатна витримувати удари долi, не захищаючись вiд них. Лицарська кров текла в жилах цiеi дiвчини. Вона прагнула негайно розпочати боротьбу проти цiеi зграi злих духiв, негайно! А що iй залишаеться!.. Нiчого! Самi сльози та благання, щоб пан Анджей розiгнав на чотири вiтри своiх ганебних товаришiв. А якщо вiн не захоче це зробити?..

– Якщо не захоче…

Навiть не смiла думати про це.

Роздуми господинi перервав пахолок, котрий внiс у покiй ялiвцевi дрова для камiна i, покидавши iх валком, почав вигортати залишки вiд старого попелу. Раптове рiшення спало на гадку Олюньцi.

– Костику, – наказала вона, – негайно стрибай на коня i гайда до Любича. Якщо пан уже повернувся, попроси, щоб сюди приiхав, а якщо його немае, то нехай бурмiстр, старий Знiкiс, сiдае з тобою i до мене iде. І хутко!

Хлопець пiдкинув шуфлею смоляного вугiлля, присипав його трухою сухого ялiвцю та поквапився до дверей.

Яскравi язики полум’я загудiли, в грубцi затрiскотiло. Олюньцi стало трохи легше на душi.

«Може, Господь Бог ще все змiнить! – мiркувала вона про себе. – А може, все було не так погано, як опiкуни розповiдали… Побачимо!»

За якийсь час вона пiшла в челядну посидiти за звичаем Бiлевичiв зi слугами, щоб за порядком постежити, пiсень, щоб вiдволiктися, поспiвати.

Через двi години повернувся змерзлий Костик.

– Знiкiс у сiнях! – повiдомив вiн. – А пана в Любичi ще немае.

Господиня рвучко схопилася. Бурмiстр у сiнях вклонився iй до нiг.

– Як ваше здоров’я, ясновельможна панно?.. Боже вам допоможи?!

Вони перейшли у iдальню. Знiкiс застиг у дверях.

– Що у вас чувати? – свою чергою, спитала панночка. Чоловiк махнув рукою.

– Та що там! Пана немае…

– Я знаю, що вiн в Упiтi. Але вдома що вiдбуваеться?

– Гм…

– Слухайте, Знiкiсе, кажiть смiло, волос вам з голови не спаде. Кажуть, що пан хороший, лише його компанiя свавiльна?

– Якби лише, ясновельможна панно, свавiльна!

– Кажiть чесно.

– Якби, панно, я тiльки мiг… Але боюся… Менi заборонили.

– Хто заборонив?

– Пан…

– Справдi?! – здивувалася юнка.

Настала хвилина мовчання. Вона ходила туди-сюди по кiмнатi, з мiцно стиснутими губами та насупленими бровами, вiн стежив за нею очима.

Раптом дiвчина зупинилася перед вiдвiдувачем.

– Чий ти е?

– Бiлевичiв. Я ж iз Водоктiв, а не з Любича.

– Бiльше не повертайтеся до Любича… Залишайтеся тут. Тепер наказую тобi розповiдати все, що знаеш!

Чоловiк, як стояв на порозi, так i впав на колiна.

– Панно моя люба, я й не хочу туди повертатися, бо там судний день… Це, господине, розбiйники та гультяi, там нi день, нi година не можуть бути певними.

Бiлевичiвнa завертiлася на мiсцi, нiби в неi стрiла влучила. Вона дуже зблiдла, але спитала спокiйно:

– Чи правда те, що вони стрiляли в залi в портрети?

– Як не стрiляли! І дiвок тягали по покоях, i щодня одна i та ж розпуста. У селi плач, на вулицi Содом i Гоморра! Воли iдуть на стiл, барани на стiл!.. Люди наляканi… Стаенного вчора невинно розчленили.

– Стаенного розчленили?..

– Аякже! А найгiршу дiвчатам кривду чинять. Вже iм дворових бракуе, то по селi хапають…

Знову запанувала тиша. Гарячий рум’янець виступив на обличчi панночки i не зникав бiльше.

– Коли вони очiкують вас назад?..

– Вони, панно, не знають, я лише чув, як вони балакали мiж собою, що завтра всiй компанii треба в Упiту вирушати. Наказали, щоб конi були готовi. Вони планують сюди заiхати, щоб людей просити i пороху, бо може там знадобитися.

– Планують сюди заiхати?.. Це добре. А тепер iди, Знiкiсе, на кухню. Ти до Любича не повертаешся.

– Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..

Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.

Наступного дня була недiля. Вранцi, ще до того, як жiнки з Водоктiв подалися до костелу, прибули панове Кокосiнський, Углiк, Кульвець-Гiпокентавр, Раницький, Рекуць i Зенд, а за ними лубицька челядь, озброена i на конях, вони вирiшили iти на допомогу пану Кмiцицу в Упiту.

Господиня вийшла до них спокiйна й урiвноважена, зовсiм iнша, нiж та, котра зустрiла гостей минулого разу, кiлька днiв тому. Ледь помiтно кивнула головою у вiдповiдь на поклони прибульцiв, але вони думали, що це через вiдсутнiсть пана Кмiцицa панночка так поводиться обережно, i тому нiчого не зауважили.

Уперед виступив пан Яромир Кокосiнський, смiливiший, нiж того разу, i сказав:

– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйкo! Ми тут дорогою до Упiти вступили, щоб паннi добродiйцi до нiг упасти та милостi просити: пороху, рушниць i щоб людей трохи своiх на конях дати i з нами вiдпустити. Ми вiзьмемо приступом Упiту i личакам трохи крiвцi пустимо.

– Я здивована, – сказала на те Бiлевичiвнa, – що ви в Упiту подалися, коли я своiми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидiти тихо в Любичi. Менi здавалося, що вiн мае наказувати, а ви, панове, слухатися.

Кавалери, почувши цi слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, нiби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосiнський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.

– От тобi й на! – зронив вiн. – Хтось мiг би подумати, що ви до воякiв пана Кмiцицa промовляете. Це правда, що ми мали сидiти вдома, але вже четвертий день пiшов, i Яндруся немае, тому ми дiйшли такоi думки, що там щось недобре мало статися, де i нашi шаблi в пригодi стануть.

– Пан Анджей не на бiй вирушив, а лише свавiльних жовнiрiв покарати, що легко статися i з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство i рiзня пiсля вашого прибуття швидше б трапилися.

– Важко нам iз вами сперечатися. Просимо лише дати порох i людей.

– Людей i пороху не дам, затямте собi це!

– Чи я правильно почув? – сторопiв пан Кокосiнський. – Як це ви не дасте? Пану Кмiцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волiете, щоб його щось погане спiткало?

– Гiршого, нiж ваша компанiя, його спiткати не може! Тут дiвочi очi стали метати блискавки, i з пiднятим пiдборiддям вона ступила кiлька крокiв до забiяк, а тi вiдступили перед нею ошелешенi.

– Гультяi! – закричала вона. – Та ви йому, як злi духи, що намовляють до грiха, ви його спокушаете! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, вашi мерзеннi справи. Закон вас переслiдуе, люди вiд вас сахаються, а огида на кого падае? На нього. Через вас, безчесних розбiйникiв!

– Гей! Рани Божi, товаришi! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосiнський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзi?

Бiлевичiвнa зробила ще один крок i вказала рукою на дверi:

– Забирайтеся геть! – наказала вона.

Прибульцi зблiдли, як трупи, але жоден iз них не спромiгся й слова iз себе вичавити. Лише зубами заскреготiли, руки iхнi затремтiли, а очi блискавки метали. Але вже за мить душi iхнi сховалися в п’ятах. Бо цей будинок перебував пiд захистом могутнього пана Кмiцицa, а ця зухвала панночка була його нареченою. Тому мовчки погамували гнiв, а дiвчина все стояла, сиплячи iскри з очей i вказуючи пальцем на дверi.

Врештi пан Кокосiнський зронив голосом, що тремтiв вiд лютi:

– Якщо нас тут так витончено прийняли… то… нам не залишаеться нiчого iншого… як вклонитися… чемно господинi та вiдбути… дякуючи за гостину…

Сказавши це, вiн опустив свого капелюха з показною смиреннiстю аж до землi, а за ним вклонилися всi iншi й один за одним вийшли. Коли дверi зачинилися за останнiм iз них, Олюнька впала виснажена в крiсло, важко дихаючи, тому що не мала стiльки ж сил, скiльки мужностi.

А гостi натомiсть зiбралися на раду перед ганком, навколо коней, але нiхто не хотiв промовляти першим.

Нарештi наважився пан Кокосiнський:

– Ну що, моi овечки?

– А що?

– Добре вам?

– А вам добре?

– Ех, якби не пан Кмiциц! Якби не пан Анджей, – бiдкався пан Раницький, потираючи конвульсивно руки, – ми тут iз панянкою побалакали б по-нашому…

– Йди задерися з паном Кмiцицом! – пропищав пан Рекуць. – Стань проти нього!

Обличчя пана Раницькогo, як шкура рисi, все вкрилося плямами.

– І проти нього стану, i проти тебе, лобуряко, де схочеш!

– То й добре! – погодився пан Рекуць.

Обое сягнули по шаблюки, але велетень Кульвець-Гiпокентавр втрутився мiж ними.

– Ось мiй п’ястук! – сказав вiн, трясучи ним, як буханкою хлiба. – Ось мiй п’ястук! – повторив вiн. – Першому, хто витягне шаблю, заiду в чоло!

Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, нiби питаючи знiчев’я, хто перший хоче спробувати. Але тi враз заспокоiлися.

– Кульвець мае рацiю! – погодився пан Кокосiнський. – Моi милi овечки, нам зараз згода потрiбна бiльше, нiж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кмiцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортiв. Добре, що жоден iз нас iй нiчого кривого не сказав, хоча менi самому свербiли руки та язик… Рушаймо до пана Кмiцицa. Мае вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуемо. Не дай Боже, щоб вiн нас покинув. Бо вiдразу на нас облаву влаштують, як на вовкiв.

– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нiчого вони нам не зроблять. Зараз вiйна, чи мало люду по всьому свiту без даху та хлiба волочиться? Зберемо собi компанiю, любi друзi, i нехай за нами хоч усi трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!

– Я б вам вуха вiдтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спiльний конфуз нас спiткав.

– Вигнати таких справних лицарiв! – не вгавав пан Кокосiнський.

– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.

– Людей гiдних! Родовитих!

– Заслужених ветеранiв!

– І вигнанцiв!

– Сирiт безневинних!

– Моi чоботи хутром пiдшитi, але моi ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець. – Що ж ми будемо, як злиднi пiд цим будинком топтатися, нам гальбу пива звiдси не винесуть! Нема чого тут робити! Сiдаймо i рушаймо. Слуг краще вiдiслати, бо з них жодноi користi без рушниць i зброi, самi поiдемо.

– В Упiту!

– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.

– Мало його не втратили.

– По конях, товаришi! По конях!

Вони стрибнули на коней i погнали ступом, гнiв i сором ковтаючи. За воротами пан Раницький, котрого гнiв усе ще тримав за горло, обернувся i погрозив п’ястуком садибi.

– Гей, моя крiвця! Ще вам покажу!

– Нехай тiльки iз паном Кмiцицом посвариться! – зловiсно зронив пан Кокосiнський. – Ми б сюди ще раз навiдалися.

– Може, й станеться таке.

– Боже, помагай! – додав пан Углiк.

– Поганська донька, тетеря вперта…

Так лаючись i проклинаючи панночку, а iнодi i самi себе, вершники досягли лiсу. Заледве минули першi дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над iхнiми головами. Зенд вiдразу поспiшив жахливо каркати. Тисячi голосiв вiдповiдали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж конi перелякалися вiд шуму крил.

– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще бiду накличеш! Каркають над нами цi ворони, як над стервом…

Але iншi смiялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, i вершники просувалися серед бурi. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.

За лiсом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультiпаки перейшли на клус, бо мороз лютiшав i чоловiки померзли, а до Упiти ще був чималий шлях. Але в самому селi мусили сповiльнитися. На широкiй дорозi околицi було повно люду, як зазвичай бувае в недiлю. Бутрими та Бутримiвни поверталися пiшки i саньми з Мiтрунiв пiсля служби Божоi. Шляхта з цiкавiстю роздивлялася невiдомих вершникiв, лише здогадуючись, хто це такi. Молодi шляхтянки вже чули про розпусту в Любичi i про знаменитих грiшникiв, котрих пан Кмiциц привiв iз собою, тому позирали на них ще з бiльшою цiкавiстю. А тi собi iхали гордо, демонструючи вiйськову виправку, у чудових оксамитових жупанах, лицарських капелюхах i на добротних конях. Було помiтно, що жовнiри цi рекрутованi: мордяки породистi, права рука вперлась у бiк, пiдборiддя догори. Не поступалися дорогою нiкому, iхали шеренгою, час вiд часу покрикуючи: «З дороги!» Один iз Бутримiв глянув похмуро з-пiд лоба, але поступився. Прибульцi ж теревенили мiж собою про околицю.

– Зауважте, панове, – смiявся пан Кокосiнський, – якi тут рослi хлопи. Один в один, як тури, i кожен вовком дивиться.

– Якби не той зрiст й якби не шаблi, можна було б прийняти iх за хамiв, – пiдтримав пан Углiк.

– Погляньте на тi шаблюки! Цiкаво, чи вони гострi, як Бог милуе! – зазначив пан Раницький. – Я б хотiв котрусь випробувати!

Тут пан Ранiцький став махати голою рукою.

– Вiн би так, а я йому так! Вiн би так, а я йому так. І шах!

– Це легко можна було б влаштувати, – зауважив пан Рекуць. – З ними багато не треба.

– А я волiв би краще з тими дiвчатками погомонiти! – раптом сказав Зенд.

– Свiчки, а не панночки! – вигукнув запальний пан Рекуць.

– Як ти сказав: свiчки? Сосни! А пика в кожноi нiби шафраном натерта.

– Важко в сiдлi всидiти вiд такоi краси!

Так теревенячи, вони покинули селище i знову перейшли на клус. Через пiвгодини дороги прибули до корчми, яку називали Низом, i лежала вона на пiвдорозi мiж Волмонтовичами i Мiтрунами. Бутрими та Бутримiвни частенько зупинялися в нiй, iдучи i повертаючись iз костелу, щоб вiдпочити i погрiтися в негоду. Тут же перед заiздом вершники побачили кiльканадцять саней, застелених шкурами, i стiльки ж осiдланих коней.

– Вип’емо горiлки, бо зимно! – запропонував пан Кокосiнський.

– Не завадить! – пiдтримав його одноголосний хор.

Вершники спiшилися, прив’язали коней до стовпiв, i самi увiйшли в шинок, великий i темний. Знайшли тут силу-силенну людей. Шляхта сидiла на лавках, або стояла гуртками бiля шинквасу, потягуючи пiдiгрiте пиво, декотрi крупник[18 - Крупник – нацiональна польська страва, юшка з курки з овочами.] сьорбали, варений iз маслом, медом, горiлкою та корiнчиками. Там були лише Бутрими, чоловiки дужi, похмурi та такi мовчазнi, що у примiщеннi майже не було чутно говiрки. Всi були одягненi в сiрi плащi з домотканого або расейняйського сукна, пiдбитi овечими хутрами, зi шкiряними ременями, зi шаблями в чорних, окутих залiзом пiхвах. Через однорiднiсть одягу вони справляли враження вiйськових. Але це були переважно люди старшi за шiстдесят рокiв або пiдлiтки, до двадцяти. Тi, що через зимовi морози вдома залишилися. Решта чоловiкiв, у розквiтi сил, подалися в Расейняй.

Побачивши оршанських приблуд, вони трохи вiдсунулися вiд шинквасу i стали до них придивлятися. Гарнi вояцькi обладунки сподобалися цiй войовничiй шляхтi. Інодi хтось слово пускав: «Вони з Любича?» – «Так, iз пана Кмiцицa компанii!» – «Тi самi?» – «Атож!»

Парубки пили горiлку, але крупник iм дуже запахнув. Пан Кокосiнський його першим занюхав i наказав подати. Вони пересiли за стiл, а коли принесли паруючу страву, став сьорбати, озираючи шинок, шляхту, примруживши очi, бо в примiщеннi було тьмяно. Вiкна позатуляв снiг, а довга, низька грубка, де палав вогонь, вiдкидала тiнь якихось силуетiв, повернених до iнших спинами.

Коли крупник розiгрiв жили вiдчайдухiв, розливаючи по iхнiх тiлах приемне тепло, вони ожили, пригнiчений настрiй пiсля прийняття у Водоктaх полiпшився, i Зенд раптом почав каркати, як ворона, так подiбно, що всi обличчя обернулися до нього.

Розбишаки зареготали, шляхта стала наближатися, звеселiла, особливо молодь, мiцнi юнаки, широкоплечi, з пухкими щiчками. Тi, що сидiли бiля грубки, грiючись вiд вогню, повернулися до гостей, i пан Рекуць першим помiтив, що це жiнки.

Зенд заплющив очi, каркав i каркав. Раптом вiн припинив, i вже за мить присутнi почули голос зайця, якого душили хорти. Заець верещав в останнiй агонii, ставав щораз слабшим, тихiшим, потiм верескнув вiдчайдушно i замовк назавжди. А на його мiсцi олень озвався потужно, як на узлiссi.

Бутрими стояли ошелешенi, хоча Зенд уже стих. Вони очiкували почути щось ще, але почули лише пронизливий голос пана Рекуця:

– Синички уже сидять бiля грубки!

– І правда! – зауважив пан Кокосiнський, прикриваючи очi рукою.

– Воiстину! – прицмокнув пан Углiк. – Бо тут так темно, що я нiчого не змiг розiбрати.

– Цiкаво, що вони тут роблять?

– Може, на танцi приходять.

– Зачекайте, я спитаю! – застерiг пан Кокосiнський.

І, вже голоснiше, запитав:

– Гожi жiночки, а що ви там зачаiлися бiля грубки?

– Ноги грiемо! – вiдповiли тоненькi голосочки.

Тож гульвiси повставали та пiдiйшли до вогню. Там сидiли на довгiй лавi з десяток жiночок, молодих i старих, котрi тримали босi ноги на колодi, що лежала ближче до вогню. З iншого боку колоди сушилося намокле вiд снiгу взуття.

– Що, молодички, ноги грiете? – поцiкавився пан Кокосiнський.

– Бо змерзли.

– Дуже зграбнi нiжки! – пропищав пан Рекуць, нахиляючись до колоди.

– Гей! Вiдчепiться вiд нас! – гукнула одна зi шляхтянок.

– Я був би радий причепитися, а не вiдчепитися, бо я знаю один спосiб, кращий, нiж багаття, щоб погрiти замерзлi нiжки. І цей спосiб полягае ось у чому: треба потанцювати завзято i мороз пiде геть!

– Якщо танцювати, то танцювати! – оголосив пан Углiк. – Не треба нам скрипки, чи басетлi[19 - Басетля – польський народний струнний iнструмент iз низьким звуком, що формою нагадуе вiолончель. Щось середне мiж вiолончеллю та контрабасом.], бо я буду грати на чеканi.

І вiн витягнув iз шкiряного чохла, що висiв бiля шаблi, свiй неодмiнний iнструмент, i взявся грати, а парубки посунули грайливо до дiвчат i давай iх стягувати з лави. Тi пробували боронитися, але бiльше криками, нiж руками, бо насправдi не дуже були й проти. Може, й шляхта розiйшлася б, своею чергою, бо проти танцiв у недiлю, пiсля меси i причастя нiхто б насправдi не протестував, але репутацiя «компанii» була вже занадто добре вiдома у Волмонтовичах, тому гiгант Юзва Бутрим, той, котрий не мав однiеi ноги, перший зiп’явся з лавки i пiдiйшов до пана Кульвеця-Гiпокентавра, схопив його за груди, зупинив i сказав похмуро:

– Якщо вже так захотiлося потанцювати, то, може, зi мною?

Очi пана Кульвеця-Гiпокентавра звузилися, а вуса грiзно заворушилися.

– Я вiддаю перевагу дiвчатам, – вiдрубав вiн, – а з вами хiба пiзнiше…

Вiдтак до них пiдбiг пан Раницький, з обличчям, поцяткованим плямами, бо вже вiдчув бiйку.

– А це ще хто такий? – спитав вiн, хапаючись за шаблю. Пан Углiк перестав грати, а пан Кокосiнський зарепетував:

– Гей, товаришi! Всi разом! Разом!

Але за Юзвою кинулися Бутрими, кремезнi дiдугани i юнаки велетенськi. Вони також стали гуртуватися, бурмочучи собi, як ведмедi.

– Чого хочете? Пригод шукаете? – поцiкавився пан Кокосiнський.

– Ат! Про що говорити! Пiшли геть! – зронив флегматично Юзва.

На це пан Ранiцький, котрому кортiло не гаяти час без бiйки, вдарив Юзву рукiв’ям у груди, аж луна пройшла по всiй кiмнатi, i гукнув:

– Бий!

Шаблi замерехтiли, жiночки залементували, дзвiн шабель, гамiр i плутанина. Аж тут гiгант Юзва вибрався зi сутички, вхопив велетенську тесану лавку, що стояла бiля стола, пiдхопив ii, як легеньку дощечку, i закричав:

– Ану! Ану!

Курява здiйнялася з пiдлоги i накрила бiйцiв, а в юрбi лише стогони й було чутно…




Роздiл V


Того ж самого дня увечерi приiхав до Водоктiв пан Кмiциц на чолi ста кiльканадцятьох людей, котрих iз собою з Упiти привiв, щоб iх у Кейдани коронному гетьмановi вiдiслати. Бо сам визнав, що в такому малому мiстечку стiльки люду не розмiстити. А через мельдунки мiщан ще й змушених застерiгати воякiв вiд насильств, особливо таких, кого лише страхом перед покаранням стримати можна. Досить було глянути на рекрутiв пана Анджея, щоб переконатися, що гiршого гатунку людей важко було в цiлiй Речi Посполитiй знайти. Але пан Кмiциц i не мiг набрати iнших. Пiсля поразки великого гетьмана ворог запрудив усю краiну. Рештки регулярних вiйськ литовського компуту тимчасово вiдступили до Бiржая та Кейдан, аби там перегрупуватися. Смоленськi, вiтебськi, полоцькi, мстиславськi та мiнськi шляхтичi або потягнулися за вiйськом, або захищалися у власних воеводствах, ще не окупованих. Шляхетнi люди сильнiшого духу збиралися в Гроднi, до пана пiдскарбiя Госевського, бо там королiвським унiверсалом призначили збiрний пункт посполитого рушення. Та де там! Мало було таких, що прислухалися до унiверсалiв, але навiть тi, котрi пiшли за покликом обов’язку, з’iжджалися так повiльно, що в той час реального опору нiхто не чинив, крiм пана Кмiцицa, котрий дiяв на власну руку, спонукуваний бiльше лицарською фантазiею, нiж патрiотизмом. Легко, однак, збагнути, що через нестачу регулярних вiйськ i шляхти ватажок був змушений приймати всiх, кого тiльки мiг знайти. Тобто тих, кого обов’язок до гетьманiв не дуже тягнув i котрим нiчого було втрачати. Тож насунуло до нього всiлякого наброду без роду та племенi, людей низького стану, селян, котрi втекли з вiйська, здичавiлих лiсовикiв, мiських пахолкiв або пройдисвiтiв, переслiдуваних законом. Вони пiд панським прапором сподiвалися знайти притулок, та ще й здобиччю поживитися. У залiзних руках пана Кмiцица зробилися з них смiливi жовнiри, вiдважнi аж до безумства, i якби сам пан Анджей був статечною людиною, могли Речi Посполитiй ще добряче прислужитися. Але пан Кмiциц був схильний до сваволi, душа в ньому кипiла безперервно. Врештi, звiдки ж вiн мав брати провiант, зброю i коней, якщо як доброволець, навiть без вiдповiдних грамот, не мiг вiд державного скарбу жодноi допомоги сподiватися. Тому брав усе силомiць, як у ворога, так i в своiх. Опору не терпiв i навiть за найменше карав суворо.

У постiйних переiздах, бiйках i нападах пан Анджей здичавiв, призвичаiвся проливати кров так, що нiщо не могло зворушити його загалом добре серце. Вiн полюбив людей, готових на все i невгамовних. Його iм’я незабаром стало зловiсно вiдомим. Меншi ворожi загони не наважувалися висовуватися з мiст i таборiв у тих мiсцях, в яких цей страхiтливий партизан нишпорив. Але i мiсцевi громадяни, постраждалi вiд вiйни, боялися його людей не набагато менше, нiж супостата. Особливо, якщо око пана Кмiцицa особисто не спочивало на них, де командували його офiцери Кокосiнський, Углiк, Кульвець, Зенд, а ще гiрше найдикiший i найжорстокiший, високого походження пан Раницький. Там важко було з’ясувати: захисники вони чи нападники? Пан Анджей карав часом i своiх людей, коли йому не до шмиги прийшлися, немилосердно. Але частiше ставав на iхнiй бiк, не турбуючись нi про закон, нi про сльози, нi про людськi життя.

Таким було вiйсько пана Кмiцица.

Компанiйцi, крiм пана Рекуця, на котрому невинноi кровi не було, пiдбурювали свого молодого ватажка, аби щораз бiльше волi своiй буйнiй природi давав.

Тепер саме забрав вiн свою голоту з Упiти, щоб ii в Кейдани вiдiслати. Коли ж вони затрималися перед садибою у Водоктaх, панна Олександра доброго страху набралася, побачивши юрбу через вiкно, на гайдамак схожу. Кожен був iнакше озброений: однi в шоломах, здобутих у ворога, другi в козацьких шапках, у папахах, капелюхах, третi у вицвiлих ферейзах[20 - Ферейза – широкий чоловiчий плащ, який одягали на жупан.], четвертi в кожухах, з мушкетами, списами, луками та бердишами, на худих, почорнiлих конях, одягненi у польськi жупани, московський, турецький одяг. Заспокоiлася Олюнька лише тодi, коли пан Анджей, весь квiтучий i веселий, як завжди, зайшов у кiмнату й одразу з непомiрною жвавiстю до рук ii припав.

Дiвчина, хоча попередньо й вирiшила прийняти його серйозно i холодно, однак не могла перебороти радiсть, яку спричинило прибуття нареченого. Можливо, й хитрiсть панночки вiдiграла в цьому певну роль, бо треба було розповiсти пановi Анджею про вигнання за дверi його компанii, тож хотiла його спочатку чарами дiвочими узяти. А що прибулець вiтав господиню щиро, проявляючи таке палке кохання, то рештки образи розтанули, як снiг вiд вогню.

«Вiн кохае мене! Немае жодних сумнiвiв!» – думала юнка.

А вiн промовляв:

– Як я скучив за вами, що мало Упiту не спалив, тiльки б до вас якнайскорiше прилинути. Щоб iх там мороз скував, тих личакiв!

– І я також була неспокiйна, щоб там до справжньоi битви не дiйшло. Дяка Боговi, ви таки приiхали.

– Та яка там битва! Жовнiри почали трохи личакiв термосити…

– Aле ви iх уже заспокоiли?

– Зараз вам розкажу все, що трапилося, мiй скарбе, лишень собi сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловiк довiку тут сидiти й у вашi чарiвнi очi дивитися, i нiкуди не виiжджати. Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворi мороз пекельний.

– Зараз накажу вам вина з яйцями пiдiгрiти, я сама принесу.

– І дайте моiм халамидникам яке барильце горiлки i дозвольте iх до обори пустити, щоб мiж худоби собi розмiстилися. Кожухи мають вiтром пiдшитi, тож зовсiм померзли.

– Нiчого iм я не пожалiю, бо то вашi воiни.

Сказавши це, панночка усмiхнулася так, що пановi Кмiцицу аж в очах посвiтлiло, i господиня вислизнула тихо, як кiшка, щоб у челяднiй накази вiддати.

Пан Анджей мiряв кроками кiмнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, i все метикував, як iй розповiсти про те, що в Упiтi сталося.

– Треба щиру правду розповiсти, – бурчав собi пiд носом, – немае ради, хоч би товаришi потiм смiялися, що мене тут на повiдку водять…

І знову походжав, i знову чуприну на чоло нагортав, врештi втратив терпець, що дiвчина довго не повертаеться.

Тим часом пахолок принiс свiтла, вклонився до пояса i вийшов, а пiсля нього зараз же увiйшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу олов’яну тацю, а на нiй горщик, з якого парувало запашне нагрiте угорське вино, i рiзьблений скляний келих, iз гербом Кмiцицiв. Старий Бiлевич одержав його свого часу вiд батька пана Анджея, коли в нього на гостинi забавлявся.

Пан Кмiциц, побачивши господиню, пiдбiг до неi.

– Ого! – крикнув вiн. – Обидвi руки зайнятi, тепер уже вiд мене не вислизнете!

Парубок нахилився через тацю, а юнка вiдхилила свою свiтлу голiвку, боронячись хiба лише парою, що пашiла з горщика.

– Але ж ви й вiтрогон! Дайте менi спокiй, бо впущу горщик. Але вiн погроз не злякався, а лише зарепетував:

– Як Бог на небi, вiд таких смаколикiв розум може потьмаритися!

– У вас уже давно потьмарився… Сiдайте, сiдайте!

Гiсть слухняно сiв, а господиня наповнила його келих.

– Кажiть уже, як в Упiтi винних судили?

– В Упiтi? Як Соломон!

– Ну, i слава Богу!.. Бо менi серце потерпае, щоб усi в околицi вважали вас статечним i справедливим чоловiком. То як же все ж там було?

Пан Анджей зробив чималий ковток, зiтхнув i сказав:

– Мушу розказати все спочатку. А було так: личаки звернулися до бургомiстра по грошi на провiант вiд великого гетьмана або вiд пана пiдскарбiя. «Шановне панство, – казали вони жовнiрам, – ви добровольцi, тому експропрiацiю проводити не можете. Квартири вам видiлили з милостi, а провiант дамо аж тодi, коли матимемо певнiсть, що нам заплатять».

– То вони мали рацiю, чи нi?

– За законом, звiсно, мали, але жовнiри мали шаблi, а за старими звичаями, у кого шабля, того й рацiя. Тому й сказали личакам: «Зараз ми тут на вашiй шкiрi випишемо зобов’язання!» І стався рейвах. Бурмiстр iз личаками забарикадувалися на вулицi, а моi iх намагалися звiдти вибити. Не обiйшлося й без стрiлянини. Завзятi вояки для страху пiдпалили кiлька стодол, кiлькох личакiв також заспокоiли…

– Як це заспокоiли?

– Хто отримае шаблею в чоло, вiдразу спокiйний стане.

– Заради Бога! Tа це ж убивство!

– Саме на той час я над’iхав. Жовнiри зараз кинулися до мене з нарiканням та скаргами на утиски, в яких мусять жити, що iх безневинно переслiдують. «Животи нашi порожнi, – бiдкалися сiроми, – що ж нам робити?» Я наказав бурмiстровi до мене з’явитися. Вiн довго думав, але врештi-решт прийшов iз трьома iншими. І почали скиглити: «Хай би вже грошей не давали, гаразд, але навiщо бити, навiщо мiсто палити? Ми б iх нагодували та напоiли за добре слово, але вони захотiли солонини, медiв, делiкатесiв, а ми самi, убогi, такого не маемо. Законом будемо захищатися, а ваша ясновельможнiсть перед судом за своiх воякiв вiдповiсть».

– Бог вас благословить, – заволала Олюнька, – якщо ви по-справедливому вчинили!

– Якщо вчинив?..

Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий мае провину визнати, i чуприну почав рукою на чоло нагортати.

– Моя королево! – озвався вiн врештi жалiсно. – Мiй скарбе!.. Не гнiвайтеся на мене…

– То що ж ви такого накоiли? – занепокоiлась Олюнька.

– Я наказав дати по сто батогiв бурмiстровi i райцям! – видихнув пан Анджей.

Олюнька не сказала нiчого, лише руки поклала на колiна, голову опустила на груди i поринула в мовчанку.

– Голову зiтнiть, – заволав пан Кмiциц, – але не гнiвайтесь!.. Я ще не все розповiв.

– Ще не все? – застогнала панночка.

– Вони потiм послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолкiв з офiцерами. Їх поклали, а офiцерiв… Заради Бога, не гнiвайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снiгу, так, як колись iз паном Тумгратoм в Оршi вчинив.

Бiлевичiвнa пiдняла голову. Суворi ii очi палали гнiвом, а пурпур залив iй щоки.

– У вас немае нi сорому, нi совiстi! – промовила дiвчина.

Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, пiсля чого спитав змiненим голосом:

– Ви серйозно, чи лише прикидаетесь?

– Правда така, що лише гайдамаки гiдний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, менi ваша репутацiя серце крае, бо менi соромно, що ви лише приiхали, а вже вся громада вважае вас гвалтiвником i пальцями тикае!

– Що менi до вашоi громади! Десять халуп один собака стереже i ще небагато мае роботи.

– Не маете права ганьбити цих простих людей i не маете права ганьбити iхнi iмена. Нiкого тут суди не переслiдуватимуть, крiм вас!

– Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собi пан в нашiй Речi Посполитiй, хто мае шаблю в руцi й якусь зграю зiбрати зумiе. Що менi зроблять? Кого менi тут боятися?

– Якщо вам нiкого боятися, то знайте, що я боюся Божого гнiву… i людських слiз боюся, i кривд! А ганьбу з нiким дiлити не бажаю. Хоч я й слабка жiнка, однак що таке честь, знаю бiльше, нiж будь-хто, хто кавалером називаеться.

– Боже милий! Не погрожуйте менi, бо ви мене ще не знаете.

– О, тепер розумiю, що i мiй дiдусь вас не знав!

З очей пана Кмiцицa iскри посипалися, але i в нiй зануртувала кров Бiлевичiв.

– Кидайтеся ж, пане, скрегочiть зубами! – правила свое панночка смiливо. – Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маете цiлу хоругву розбiйникiв пiд собою. Невиннiсть моя мене захищае!.. Гадаете, що я не знаю, як у Любичi ви по портретах стрiляли i дiвчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаете, якщо гадаете, що я мовчатиму покiрно. Я вимагаю поваги вiд вас i цього менi жоден заповiт не заборонить. Бiльше того, воля мого дiда така, що я лише порядному чоловiковi дружиною можу стати…

Пан Анджей явно засоромився цих витiвок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихiше:

– Хто ж вам про ту стрiлянину розповiв?

– Вся шляхта в околицi лише про те й гуде.

– Ох, i заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообiцяв пригнiчений пан Кмiциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанii. Бо ж вояки вгамувати свою хiть не вмiють. А щодо дiвчат, то я iх не тягав.

– Знаю, що це самi цi соромiтники, цi розбишаки до всього вас намовляють.

– Вони не розбишаки, а моi офiцери.

– Я тим вашим офiцерам наказала забиратися геть iз мого дому!

Олюнька чекала на вибух, натомiсть iз великим здивуванням помiтила, що звiстка про вигнання компанiйцiв жодного враження на пана Кмiцица не справила, навiть навпаки, полiпшила йому настрiй.

– Ви наказали iм забиратися геть? – спитав пан Анджей.

– Саме так.

– І вони забралися?

– Ще й як.

– Дяка Боговi, войовничу маете фантазiю! Менi це дуже подобаеться, бо дуже небезпечно з такими людьми задиратися. Не один життям за таке заплатив. Але i вони знають дисциплiну перед Кмiцицом!.. Бачите! Все знесли покiрно, як вiвцi, бачите? А чому? Бо мене бояться!

Тут пан Анджей поглянув зарозумiло на Олюньку i вуса почав крутити. Вона натомiсть розсердилася не на жарт через цю змiну настрою i цю невчасну зухвалiсть, тому промовила гордо i з натиском:

– Вам доведеться вибирати мiж мною i ними, iнакше бути не може!

Пан Кмiциц, здавалося, не помiтив тiеi рiшучостi, з якою Олюнька промовляла, тому вiдповiв недбайливо, майже весело:

– Навiщо ж менi вибирати, коли я i вас маю, й iх! Ви можете собi у Водоктaх робити все, що вам заманеться. Але якщо моi компанiйцi жодноi тут кривди чи сваволi не вчинили, то за що ж я маю iх зрiкатися? Вам того не второпати, що таке служити пiд одним прапором i вiйну разом вiдбувати. Жодна родина так не зв’язуе, як спiльна служба. Знайте, що вони чи не тисячу разiв рятували менi життя, i я iм також. А що тепер вони опинилися без даху над головою, що iх закон переслiдуе, то тим бiльше мушу дати iм притулок. Це все родовита шляхта, за винятком Зендa, походження котрого непевне. Але такого вiдчайдуха не знайти в цiлiй Речi Посполитiй. Крiм цього, якщо б ви тiльки почули, як вiн звiра чи птаство наслiдуе, то самi б його полюбили.

Тут пан Анджей зареготав, немовби нiякий гнiв, жодного непорозумiння не мало нiколи мiсця помiж ними, а дiвчина аж заламала руки, побачивши, як iз рук ii вислизае той вiтрогон. Усе те, що казала йому про людську думку, про потребу вгомонитися, про лиху славу, ковзнуло по ньому, як тупе лезо по панцерi. Нерозбуджене сумлiння цього вояка не могло вiдчути ii обурення такою несправедливiстю, таким безчесним свавiллям. Як же тут до нього достукатися, як iз ним говорити?

– Нехай дiеться воля Божа! – вимовила нарештi панночка. – Оскiльки ви мене зрiкаетесь, то йдiть собi своею дорогою! Бог залишиться iз сиротою!

– Я вас зрiкаюся? – неабияк здивувався пан Кмiциц.

– Атож! Якщо не словами, то вчинками. Якщо не ви мене, то я вас. Бо не пiду за чоловiка, на котрому тяжiють людськi сльози i людська кров, у котрого пальцями тикають, бандитом, розбiйником називають i зрадником вважають!

– Яким таким зрадником?.. Не доводьте мене до шалу, щоб я чогось не наробив такого, про що потiм буду жалкувати. Нехай мене грiм зараз поб’е, нехай мене зараз чорти вхоплять, якщо я зрадник, я, котрий на захист вiтчизни став, коли всi руки опустили!

– Ви на ii захист стали, а чините те саме, що i ворог, бо ii топчете, людей у нiй катуете, бо на Божi та людськi закони начхали. Нi! Хоч би й серце розiрвалося, я такого тебе мати не хочу, не хочу!..

– Не кажiть менi про вiдмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровiльно, то я вас i так вiзьму, хоч би тут уся голота iз закуткiв, хоч би й самi Радзивiлли, сам король i вся нечиста сила рогами пiдступи захищали, хоч би я мав душу чортовi продати…

– Не накликайте злих духiв, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.

– Чого ж ви вiд мене хочете?

– Бути порядним!..

Замовкли обое та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останнi слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совiсть. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кiмнатi. Юнка ж сидiла непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений бiль i печаль. І так iм було разом важко, i довга мовчанка ставала щораз нестерпнiшою.

– Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кмiциц.

– Їдьте, пане, i хай вас Бог напоумить на що iнакше! – i собi сказала Олюнька.

– Я поiду! Гiркий менi був ваш трунок, гiркий хлiб! Жовчю й оцтом мене тут напоiли!

– А ви вважаете, що мене напоiли солодким? – зронила панночка голосом, в якому тремтiли сльози.

– Будьте здорова!

– Будьте здоровий…

Пан Анджей пiдiйшов до дверей, несподiвано обернувся i пiдбiг до господинi, схопив ii за обидвi руки:

– Рани Христовi! То ви хочете, щоб я трупом у дорозi з коня впав?

Тодi Олюнька вибухнула плачем. Парубок обiйняв ii i довго тримав в обiймах, повторюючи крiзь зцiпленi зуби:

– Бийте мене, хто в Бога вiрить! Бийте, не жалiйте!

Наприкiнцi гiсть таки вибухнув:

– Не плачте, Олюнько! Заради Бога, не плачте! У чому я завинив? Зроблю все, що забажаете. Цих я повиганяю. В Упiтi все залагоджу. Буду жити iнакше. Бо вас кохаю. Заради Бога! Серце мое розiб’еться. Зроблю все, тiльки не плачте. І кохайте мене хоч трiшечки.

Так вiн ii заспокоював i пестив. Вона нарештi виплакалася i сказала:

– Їдьте вже, пане. Бог згоду мiж нами зробить. Я не маю образи, один лише бiль у серцi.

Мiсяць викотився вже високо над бiлими полями, коли пан Кмiциц рушив назад до Любичa, а за ним подалися й жовнiри, розтягнувшись вужем на широкiй дорозi. Їхали не через Волмонтовичi, а коротшою дорогою, бо скував мороз болота i можна було ними проiздити безпечно.

Вахмiстр Сорока наблизився до пана Анджея.

– Пане ротмiстре, – поцiкавився вiн, – а де нам зупинитися в Любичi?

– Вiдiйди вiд мене! – вiдрубав пан Кмiциц.

Вiн iхав попереду, нiчого нiкому не кажучи. У серцi молодика нуртувала печаль, часом гнiв, але насамперед злiсть на самого себе. Це була перша нiч у його життi, в якiй робив iспит совiстi i ця iнформацiя його обтяжувала гiрше за найважчий панцер. Ось приiхав у цей край зi заплямованою репутацiею i що зробив, щоб ii поправити? Першого ж дня дозволив стрiлянину та розпусту в Любичi i набрехав, що в нiй участi не брав, але ж брав. І дозволяв таке щодня. Далi: жовнiри кривдили мiщан, а вiн цю кривду лише доповнив. Гiрше! Кинувся на мiсцеву делегацiю, побив людей, пустив голих офiцерiв на снiги. Якщо йому влаштують процес, вiн програе. Засудять, вiдберуть у нього майно, шляхетнiсть, може, й життя. І вже не зможе вiн, як у давнi часи, зiбравши загiн озброеноi голоти, насмiхатися над законом, бо задумав одружитися, осiсти у Водоктaх, дiяти не на власну руку, а в компутi. Там його закон знайде i досягне. Крiм цього, якщо йому й минеться безкарно, все ж е щось бридкого в цих вчинках, щось негiдне лицаря. Може, сваволю й вдасться десь пом’якшити, але ж пам’ять про неi залишиться i в людських серцях, i в його власнiй совiстi, i в серцi Олюньки. Тут, коли згадав, що вона все ще не вiдштовхнула його, коли вiд’iжджав, читав в ii очах пробачення, наречена здалася йому такою доброю, як янгол небесний. І ось тобi маеш! Вiдчув бажання повернутися не завтра, але вже, повернутися, як кiнь довезе, й упасти iй до нiг, i просити забути, i цiлувати цi солодкi очi, якi сльозами оросили сьогоднi його обличчя.

Хотiлося йому самому заридати, i здавалося, що так кохае цю дiвчину, як нiколи iншого в життi не любив. «Матiнко Божа! – думав парубок про себе, – я зроблю, що вона хоче. Повиганяю тих друзiв геть, хоч би й на край свiту. Бо правда така, що це вони мене на лихе намовляють».

Тут вершнику спало на гадку, що прибувши до Любичa, застане iх найпевнiше п’яних або з дiвчатами, i напала на нього така злiсть, що хотiлося йому шаблею рубанути когось, хоч би й цих жовнiрiв, котрих провадив, i сiкти iх немилосердно.

– Вони в мене отримають! – бурчав, шарпаючи вус. – Ще мене таким не бачили, як побачать.

Тут вершник почав коня гостро пришпорювати i за вуздечку тягнути i шарпати, аж кiнь занервував, а Сорока, побачивши таке, зауважив жовнiрам:

– Ротмiстр збiсився. Не дай Боже йому пiд руку потрапити.

Пан Анджей i справдi шаленiв. Навколо панував великий спокiй. Мiсяць свiтив погоже, небо iскрилося тисячами зiрок, навiть найменший вiтерець не ворушив гiлки на деревах, лише в серцi лицаря закипала буря. Дорога до Любича здалася йому такою довгою, як нiколи. Якась невiдома доти тривога почала на нього насувати iз сутiнкiв, з лiсових глибин i з полiв, залитих зеленим свiтлом мiсяця. Врештi-решт стома охопила пана Анджея, бо ми ж знаемо, що всю минулу нiч вiн провiв в Упiтi в пиятицi та гулянцi. Але хотiв утому здолати, вiдганяючи ii швидкою iздою, вiдтак повернувся до воякiв i наказав:

– По конях!..

Помчав, як стрiла, а за ним весь загiн. І в цих лiсах, i на пустих полях летiли, як кортеж пекельних тевтонських лицарiв, про яких люд жемайтiйський досi пам’ятае, як iнколи ясними мiсячними ночами з’являлися i мчали роздираючи повiтря, сповiщаючи про вiйну та вражаючi поразки. Тупiт летiв поперед них i за ними. З коней почала бухати пара i лише коли снiгом вкритi дахи любицькi з’явилися пiсля закруту, звiльнили бiг.

Ворота застали широко вiдчиненими. Пана Кмiцицa здивувало, що коли подвiр’я заповнилося людьми та кiньми, нiхто не вийшов нi поглянути, нi спитати, хто це прибув. Ротмiстр сподiвався застати вiкна, що палали вiд свiтла, почути голос чекана пана Углiкa, скрипалiв або веселий гамiр бенкету. А тим часом лише в двох вiкнах iдальнi мерехтiв непевний вогник, в iнших було темно, тихо та глухо. Вахмiстр Сорока зiскочив першим з коня, щоб пiдтримати стремено командировi.

– Всiм спати! – наказав пан Анджей. – Хто помiститься в челяднiй, хай спить там, а всi iншi в стайнях. Коней поставити в обори i принести iм сiна зi стодоли.

– Слухаюсь! – вiдповiв вахмiстр.

Пан Кмiциц злiз iз коня. Дверi у сiни були розчахнутi навстiж, там панував холод.

– Гей там, е там хто? – гукнув пан Анджей.

Нiхто не озвався.

– Гей там! – повторив гучнiше.

Мовчанка.

– Повпивалися, – буркнув пан Анджей.

Й охопила його така злiсть, що аж зубами заскреготiв. Коли iхав, його аж трясло вiд гнiву на згадку, що застане пиятику та розпусту, а ця тиша зараз дражнила його ще бiльше.

Зайшов до iдальнi. На величезному столi догорала сальна лампадка червоним, димним свiтлом. Подув повiтря, що прийшло iз сiней, хитнув вогником так, що цiлу хвилину пан Анджей не мiг нiчого побачити. Лише коли миготiння заспокоiлося, побачив тiла, що лежали в рядочок пiд стiною.

– До смертi повпивалися, чи що? – занепокоiвся прибулець.

Потiм нетерпляче наблизився до першоi постатi скраю. Обличчя не мiг побачити, бо було занурене в тiнi, але по бiлому шкiряному поясi i по бiлому чохлу чекана впiзнав пана Углiкa i почав безцеремонно штурхати лежачого ногою.

– Вставайте, сучi дiти! Вставайте!..

Але пан Углiк лежав нерухомо, з руками, що безвладно опали вздовж тiла, а за ним лежали й iншi. Нiхто не позiхнув, не затремтiв, не прокинувся, не хропiв. Тут пан Кмiциц помiтив, що всi лежать горiлиць, в однакових позах i якесь страшне передчуття вхопило його за серце.

Пан Анджей пiдбiг до столу, вхопив тремтячою рукою каганець i пiднiс його до облич товаришiв.

Волосся заворушилося в нього на головi, таке страшне видовище постало йому перед очима. Пана Углiкa мiг упiзнати виключно по бiлому поясi, бо обличчя та голова перетворилися в одну безформну масу, залиту кров’ю, огидну, без очей, носа та рота – тiльки величезнi вуса стирчали з цiеi жахливоi калюжi. Пан Кмiциц свiтив далi. Другий за чергою лежав Зенд iз вискаленими зубами та вибалушеними очима, в яких засклiв передсмертний жах. Третiй у рядi був пан Раницький, повiки мав прикритi, а по цiлому обличчю розлилися бiлi, кров’янi та темнi цятки. Пан Анджей свiтив далi. Четвертим лежав пан Кокосiнський, котрого пан Кмiциц любив найбiльше серед усiх товаришiв, бо це був давнiй близький його сусiда. Цей волiв спати спокiйно, лише збоку, в шиi зяяла велетенська рана, мабуть, стилетом завдана. П’ятим у черзi лежав велетенський пан Кульвець-Гiпокентавр iз жупаном, подертим на грудях, i посiченим густими ранами обличчям. Пан Анджей наближав лампадку до кожного обличчя, а коли врештi засвiтив у вiчi шостому, пановi Рекуцю, здалося йому, що повiки нещасного легко затремтiли вiд свiтла.

Прибулець поставив на пiдлогу каганець i почав легко трусити пораненого.

– Рекуць, Рекуць, – кликав ротмiстр, – це я, Кмiциц!.. За повiками стало тремтiти й обличчя, очi та рот розтулялися та затулялися позмiнно.

– Це я! – продовжував пан Анджей.

Очi пана Рекуця розплющилися на мить повнiстю, вiн упiзнав обличчя свого приятеля i тихо застогнав:

– Яндрусю, священика!..

– Хто вас побив?! – закричав пан Кмiциц, хапаючись за чуба.

– Бутри-ми, – озвався голос такий тихий, що заледве його можна було почути.

Пiсля цього пан Рекуць напружився, застиг, виряченi очi втупилися в стелю, i вiн сконав.

Поручник мовчки пiдiйшов до стола, поставив на нього каганець, сам сiв на крiсло й узявся руками терти по обличчю, як людина, котра щойно зi сну прокинулася, й сама не знае, чи вже пробудилася, чи ще бачить картини сну перед очима.

Молодик ще раз кинув погляд на тiла, що лежали пiд стiною. Холодний пiт виступив йому на чолi, волосся наiжачилося на головi i легiнь заверещав, аж шиби задеренчали на вiкнах:

– Ставай, хто живий! Ставай!

Жовнiри, котрi розмiстилися в челяднiй, почули той зойк, i ввалились у покiй. Пан Кмiциц показав iм рукою на тiла, що лежали пiд стiною.

– Побили! Побили! – повторював вiн хрипким голосом. Тi кинулися дивитися, дехто пiдбiг iз свiчками, i стали в очi небiжчикам свiтити. Пiсля першоi митi здивування вчинився гомiн i метушня. Припхалися i тi, хто вже повкладалися в стайнях та оборах. Всю оселю залило свiтлом, заповнило людьми, а помiж цього замiшання, крикiв, запитань однi лише побитi лежали пiд стiною рiвно i тихо, байдужi до всього i, проти своеi природи, спокiйнi. Душi з них уже вийшли, а тiл не могли розбудити нi сурми до бою, анi дзенькiт келихiв до бенкету.

Тим часом у вояцькому гомонi щораз бiльш домiнували вигуки погроз i нестями. Пан Анджей, котрий доти поводився, як непритомний, схопився враз i закричав:

– По конях!..

Усе живе рушило до дверей. Не минуло й пiвгодини, як уже бiльше сотнi вершникiв летiли стрiмголов широкою, снiжною дорогою, а на iх чолi летiв пан Кмiциц, немов його злий дух опанував, без шапки, з голою шаблею у руцi. Нiчну тишу роздирали дикi вигуки:

– Бий! Убивай!..

Мiсяць досяг свого апогею на своiй небеснiй дорозi, коли раптом його вiдблиск почався мiшатися i зливатися з рожевим свiтлом, що виходило, немов з-пiд землi. Поступово небо червонiло щораз бiльше, нiби вiд зорi, що встае, аж врештi кривава червона заграва залила всю околицю. Широке море вогню шаленiло над велетенським закутом Бутримiв, а дикi вояки Кмiцица, посеред диму, пожежi й iскор, що бухали стовпами вгору, рубали до смертi наляканий i заслiплений жахом люд…

Схопилися зi сну мешканцi ближнiх закуткiв. Бiльшi та меншi громади Задимлених Гостевичiв, Стак’янiв, Гаштовтiв i Домашевичiв збиралися на дорогах, перед будинками i, споглядаючи у бiк пожежi, передавали з уст в уста боязкi звiстки: «Мабуть, ворог вторгся i палить Бутримiв. Це незвичайна пожежа!»

Вiдгомiн пострiлiв, що долинав час вiд часу здалеку, пiдтвердив цей здогад.

– Гайда на допомогу! – закликали смiливiшi. – Не дамо братам загинути.

А коли так казали старшi, то молодшi, котрi на зимовий збiр у Расейняй не пiшли, сiдали на коней. У Кракiновi й Упiтi стали бити в дзвони по костелах.

У Водоктaх тихий стукiт у дверi розбудив панну Олександру.

– Олюнькo! Вставай! – кликала панна Франциска Кульвецiвна.

– Тiтонько, заходьте! Що там дiеться?

– Волмонтовичi горять!

– В iм’я Отця, Сина та Святого Духа!

– Пострiли аж сюди чути, там битва! Господи, змилуйся над нами!

Олюнька страхiтливо закричала, пiсля чого вискочила з лiжка i почала квапливо одяг накидати. Тiло ii тремтiло, як у лихоманцi. Лише вона здогадалася вiдразу, що то за ворог напав на нещасних Бутримiв.

За мить набiгли розбудженi жiнки з усього дому з плачем i риданнями. Олюнька кинулася на колiна перед iконою, вони послiдували ii прикладу й усi стали молитися вголос – лiтанiю[21 - Лiтанiя – урочиста церковна служба або молитва, в якiй заклики до Бога чи Святого доповнюються проханнями, що регулярно повторюються.] за вмираючих.

Були заледве на половинi, коли раптовий грюкiт потряс дверима вiд сiней. Жiнки схопилися на рiвнi ноги, тривожний зойк вирвався з iхнiх грудей:

– Не вiдчиняйте! Не вiдчиняйте!

Однак грюкiт почувся з подвiйною силою, можна сказати, що мало дверi з завiс не знiс. Тим часом помiж зворохоблених жiнок озвався пахолок Костик.

– Панночко, – гукнув вiн, – хтось там дуже грюкае. Вiдчиняти чи нi?

– А вiн один?

– Один.

– Тодi вiдчини!

Служка побiг, а вона, своею чергою, хапнула свiчку, пройшла до iдальнi, а за нею панна Франциска й усi дiвчата-прядильницi.

Заледве встигла поставити свiчку на столi, коли в сiнях почувся брязкiт залiза, рипiння дверей, i перед очима жiнок з’явився пан Кмiциц, страшний, чорний вiд диму, закривавлений, засапаний i з божевiльними очиськами.

– Кiнь менi пiд лiсом упав! – крикнув прибулець. – Мене переслiдують!..

Панна Олександра втупила в нього очi:

– То це ви спалили Волмонтовичi?

– Я!.. Я!..

Вiн ще хотiв щось сказати, коли нараз вiд дороги та лiсу долинули вигуки i тупiт коней, який наближався з надзвичайною швидкiстю.

– Чорти по мою душу!.. Гаразд! – вигукував, мов у гарячцi, пан Анджей.

Панна Олександра тiеi ж митi звернулася до прядильниць:

– Якщо питатимуть, скажiть, що тут нiкого немае, а тепер у челядну i зi свiтлом сюди повертайтеся!..

Пiсля цього звернулася до пана Анджея:

– Он туди! – вказала дiвчина на прилеглу кiмнату.

І майже насильно випхала його у вiдчиненi дверi, якi негайно ж зачинила.

Тим часом озброенi люди заполонили подвiр’я i в одну мить Бутрими, Гостевичi, Домашевичi й iншi ввалилися в оселю. Побачивши панночку, зупинилися в iдальнi, вона ж стояла зi свiчкою у руцi, затуляючи собою дорогу до дальших дверей.

– Люди! Що дiеться? Чого ви тут хочете? – спитала, не вiдводячи очей перед грiзними поглядами та зловiсним блиском оголених шабель.

– Кмiциц спалив Волмонтовичi! – крикнула шляхта хором. – Повбивав чоловiкiв, жiнок, дiтей! Кмiциц це зробив!..

– Ми його людей здолали! – почувся голос Юзви Бутримa. – А тепер його голови хочемо!..

– Його голови! Кровi! Зарубати вбивцю!

– Ловiть його! – стенула плечима панна. – Чого ж тут стоiте? Ловiть!

– А вiн не тут сховався? Ми коня пiд лiсом знайшли.

– Не тут! Дiм був зачинений! Шукайте в стайнях та оборах.

– У лiс утiк! – припустив якийсь шляхтич. – Гей же, пановe браття!

– Цить! – крикнув гучним голосом Юзва Бутрим. Пiсля цього пiдiйшов до господинi.

– Паннo! – попросив вiн. – Не ховайте його!.. Вiн проклятий!

Олюнька звела обидвi руки над головою.

– Проклинаю його разом iз вами!..

– Амiнь! – крикнула шляхта. – До забудов i в лiс! Знайдемо його! Гайда за бандюгою!

– Гайда! Гайда!

Брязкiт шабель i хода вiддалилися. Шляхта висипала на ганок i хутко посiдала на коней. Частина мисливцiв шукали ще якийсь час у забудовах, у стайнях, оборах, стодолi. Потiм голоси стали вiддалятися у бiк лiсу.

Панна Олександра прислухалася, доки гамiр зовсiм не зник, пiсля чого гарячково постукала у дверi покою, в якому зачинила пана Анджея.

– Немае бiльше нiкого! Виходьте!

Пан Кмiциц вивалився з кiмнати, як п’яний.

– Олюнько!.. – почав було вiн.

А дiвчина труснула розпущеним волоссям, яке вкривало ii спину, нiби плащем.

– Не хочу вас бачити, знати! Берiть коня й утiкайте звiдси!..

– Олюнько! – застогнав пан Анджей, простягаючи руки.

– Кров на ваших руках, як на каiнових! – скрикнула юнка, сахаючись, немов вiд гадюки. – Геть навiк!..




Роздiл VI


День устав блiдий i освiтив купу згарища у Волмонтовичах, погорiлi будинки, господарськi будiвлi, спаленi або порубанi шаблями тiла людей i коней. У попелi, помiж гаснучого вугiлля, купки блiдих людей шукали тiла небiжчикiв або залишки майна. Це був день жалоби та поразки для всiеi Ляуди. Численна шляхта, щоправда, перемогла загiн пана Кмiцицa, але у важкiй i кровопролитнiй битвi. Крiм Бутримiв, котрих загинуло найбiльше, не було закутка, в якому би вдови не оплакували своiх чоловiкiв, батьки синiв або дiти батькiв. Тим важче було ляуданцям здолати нападникiв, бо всi тутешнi чоловiки були вiдсутнi, лише люди похилого вiку або зелена молодь брали участь у протистояннi. Проте з Кмiцицoвих людей не врятувався нiхто. Однi дали дуба у Волмонтовичах, захищаючись так вiдчайдушно, що навiть пораненi ще билися, iнших переловили наступного дня по лiсах i порубали без жалю. Сам пан Анджей як у воду канув. Губились у припущеннях, що з ним сталося. Дехто стверджував, що його бачили в Любичi, але вiдразу ж це спростували. Тому вирiшили, що вiн дiстався до пущi Зеленки, а звiдти до Роговськоi, де хiба лише Домашевичi могли його вистежити. Багато хто переконував також, що до Хованського втече i ворогiв наведе, але то були щонайменше передчаснi побоювання.

Тим часом залишки Бутримiв потягнулися до Водоктiв i стали там наче табором. Оселя наповнилася жiнками та дiтьми. Хто не вмiстився, пiшли у Мiтруни, якi панна Олександра повнiстю погорiльцям вiддала. Також близько сотнi озброених людей, котрих мiняли по черзi, стали у Водоктaх для захисту. Бо остерiгалися, що пан Кмiциц не подаруе поразки i будь-якоi митi може озброений по панну повернутися. Прислали своiх надвiрних козачкiв i гайдукiв i вiдомiшi в околицi родини, такi, як Шиллiнги, Сологуби й iншi. Водокти нагадували мiсто, що готувалося до облоги. А мiж озброеними людьми, мiж шляхтою, мiж гуртками жiнок ходила в жалобi панна Олександра, блiда, зболена, слухаючи людський плач i людськi прокляття на пана Кмiцицa, що наче мечами прошивали ii серце, адже вона була опосередкованою причиною всiх цих нещасть. До неi ж прибув у цi краi той бiснуватий чоловiк, котрий зворохобив iхнiй спокiй i криваву пам’ять по собi залишив, права потоптав, людей побив, села, як бусурманин, знищив вогнем i мечем. Аж дивно було, що одна людина могла стiльки лиха упродовж такого короткого промiжку часу накоiти, хоча цей чоловiк не був нi зовсiм поганий, нi безнадiйно зiпсутий. Хто-хто, а Олюнька, котра найближче його пiзнала, знала про це найкраще. Існувала велика прiрва мiж самим паном Кмiцицом i його вчинками. Але саме тому великого болю завдавала паннi Олександрi думка, що цей чоловiк, котрого вона покохала всiм своiм молодим серцем, мiг бути iншим. Вiн мав у собi такi чесноти, якi могли б його зробити взiрцевим лицарем, кавалером, сусiдою. Вiн мiг здобути замiсть презирства – подив i людську любов, а замiсть проклять – благословення.

Часом панночцi здавалося, що це якесь нещастя, якась велика та нечиста сила пiдштовхнула ii тепер уже колишнього нареченого до цих всiх насильств, якi вiн вчинив, а тодi дiвчину охоплював сум, справдi незмiрний, за цим нещасливцем i ще не вмерле кохання знову нуртувало в серцi, що пiдкрiплювалося свiжими спогадами про його лицарську поставу, слова клятв i кохання.

Тим часом майже сто позовiв було подано проти нього в мiстi, сто процесiв йому загрожувало, а пан староста Глебович вислав пахолкiв, аби схопити злочинця.

Закон мав його судити.

Проте вiд вирокiв до iх виконання було ще дуже далеко, бо безлад щораз бiльше посилювався у Речi Посполитiй. Жахлива вiйна нависла над краiною i кривавими кроками наближалася до Жемайтii. Могутнiй бiржайський Радзивiлл, котрий сам один мiг закон збройною рукою пiдтримати, над-то публiчними справами переймався, а ще бiльше був занурений у великi проекти свого власного роду, вплив якого хотiв поширити на всi iншi територii в краiнi, навiть за рахунок загального добра. Іншi магнати також бiльше про себе, нiж про державу, турбувалися. Трiщали вже з часiв козацькоi вiйни всi цеглини в потужнiй спорудi цiеi Речi Посполитоi.

Людна краiна, багата, сповнена вiдважного лицарства ставала здобиччю зайд, а натомiсть самочин i сваволя здiймали щораз бiльше голову i могли опиратися закону – тiльки б силу вiдчули за собою.

Утисненi проти утискувачiв найкращий i майже единий у власних шаблях могли знайти захист. Тож i вся Ляуда, протестуючи проти пана Кмiцица в мiстах, довго ще не злiзала з коней, готова зло злом подолати.

Але минув мiсяць, а про пана Анджея не було й звiстки. Люди стали легше дихати. Заможнiша шляхта вiдкликала озброену челядь, яку для оборони Водоктiв посилала. Дрiбнiшi брати тужили за роботою i вiдпочинком по закутках, тому й собi стали помалу роз’iзжджатися. А коли военнi настроi заспокоiлися в мiру, як час збiгав, щораз бiльше хотiлося цiй убогiй шляхтi правом вiдсутнього турбувати i в трибуналах своiх покарання за кривду шукати. Бо хоч самого пана Кмiцицa не могли нiяк дiстати, залишився ще Любич, великий i прекрасний маеток, готова за завдану шкоду нагорода та плата. Бажання судитися пiдтримувала при цьому в ляуданськiй братii сама панна Олександра. Двiчi з’iжджалися до неi на наради ляуданськi старiйшини, а вона в тих нарадах не тiльки брала участь, а й головувала на них, дивуючи всiх зовсiм не жiночим розумом i розсудливiстю, такими влучними, що iй мiг не один учений позаздрити. Хотiли тодi ляуданськi старiйшини силою Любич зайняти i Бутримам його вiддати, але панночка iх рiшуче вiдраджувала.

– Не платiть злом за зло, – пояснювала вона, – бо тодi з вашоi справи нiчого путнього не вийде. Нехай уся невиннiсть стане на ваш бiк. Вiн чоловiк впливовий i родовитий, знайде i по судах собi поплiчникiв, а коли хоч найменший привiд дасте, то можете новоi кривди зазнати. Нехай ваше право буде таким певним, що кожен суд, хоч би навiть iз братiв складений, не мiг нiчого проти вас присудити. Скажiть Бутримам, аби нiякого маетку, нi худоби не брали i Любич повнiстю у спокоi залишили. Що iм треба, я iм iз Мiтрунiв дам, де бiльше е всiлякого добра, нiж будь-де у Волмонтовичaх. А якби пан Кмiциц знову тут з’явився, то нехай i його залишать у спокоi, поки вироку не буде, i нехай на його здоров’я не посягають. Пам’ятайте, що тiльки доти, доки вiн живий, ви маете вiд кого вiдшкодування кривд ваших шукати.

Так промовляла мудра панночка зi зрiлим розумом, а вони славили ii розважливiсть, не зважаючи на те, що тяганина може вийти також i на користь пану Анджеевi, принаймнi його життю нiчого не буде загрожувати. Може, власне i хотiла Олюнька це невдале життя вiд раптовоi бiди врятувати? Але шляхта послухалася ii, бо ж звикла з давнiх-прадавнiх часiв усе, що виходить iз вуст Бiлевичiв, за Євангелiе вважати. Тому Любич залишився неторканим, i пан Анджей, якби його виявили, мiг би до часу спокiйно в Любичi осiсти.

Та вiн так i не об’явився. Натомiсть через пiвтора мiсяця прийшов до панночки посланець iз листом, якийсь чужий чоловiк, нiкому невiдомий. Лист був вiд пана Кмiцицa, де були написанi такi слова:



«Серце мое, кохана, найдорожча, незабутня Олюнькo! Будь-якому творiнню природи, а особливо людинi, хоч навiть i найгiршiй, що за кривду свою мусила помститися, нiхто б нiчого поганого не вчинив, отже, вiн тим самим змушений платити. А що я порубав ту пихату шляхту, Бог менi свiдок, що не сталося це через якусь жорстокiсть, а лише тому, що товаришiв моiх – усупереч законам Божим i людським – незважаючи на iхню молодiсть i високе походження такою безжальною смертю повбивали, яка б iх нiде, навiть у козакiв чи татарiв, чекати не могла. Не можу також заперечувати, що гнiв мене майже надлюдський опанував, але хто ж дивуватиметься лютi, яка у приятельськiй пролитiй кровi початок бере? Душi покiйних панiв Кокосiнськогo, Раницькогo, Углiкa, Рекуця, Кульвеця i Зендa, в розквiтi лiт i слави невинно порубаних, озброiли моi руки саме тодi, коли – як перед Богом свiдчу! – я знайти злагоду та дружбу з усiею ляуданською шляхтою замислив, бажаючи життя свое змiнити, прислухаючись до солодких порад ваших. Слухаючи звинувачення проти мене, не вiдкидайте i мого захисту, i судiть справедливо. Шкода менi тепер цих людей у закутках, бо, може, й невинним дiсталося, але воiн, котрий мститься за кров братiв, невинних вiд винних вiдрiзнити не зумiе i на нiкого не зважае. Бодай би не сталося те, що менi в ваших очах зашкодити могло. За чужi грiхи та провини, за справедливий гнiв найважчоi для мене покути, бо втративши вас, у вiдчаi я сплю й у вiдчаi прокидаюся, не в змозi нi вас, нi кохання твое забути. Нехай же мене нещасного тi трибунали засудять, нехай сейми вироки пiдтвердять, нехай посадять мене до в’язницi, покладуть у труну, нехай земля розверзеться у мене пiд ногами – все знесу, все перетерплю, лише, заради Бога, не викидайте мене з серця. Я зроблю все, що захочуть, вiддам Любич, вiддам пiсля вигнання ворога й оршанськi маетки. Я маю рублi здобутi, в лiсах закопанi, нехай i iх забирають, тiльки б менi ви пообiцяли, що вiрностi дотримаете, як вам небiжчик дiд iз того свiту наказуе. Ви врятували менi життя, врятуйте ж i душу мою, дайте кривду виправити, дозвольте життя на краще змiнити, бо вже бачу, що якщо ви мене покинете, то мене й Господь Бог покине i вiдчай штовхне мене до ще гiрших учинкiв».


Скiльки там голосiв жалiсливих озвалося в душi Олюньки на захист пана Анджея, нiхто не вгадае, нiхто описати не зумiе! Кохання, як лiсова насiнина, з вiтром швидко летить, але коли деревом у серцi виросте, то хiба разом iз серцем висмикнути його можна. Бiлевичiвнa була з тих, хто чесним серцем мiцно кохае, тож сльозами облила цей лист пана Кмiцица. Але не могла вiдразу пiсля першоi ж звiстки все забути, все пробачити. Розкаяння пана Анджея було, мабуть, щирим, але душа його залишилася дикою i характер невгамовний також не змiнився настiльки через тi випадки, щоб про майбутне можна було думати без тривоги. Не слова, а вчинки могли б змiнити майбутне пана Анджея. Врештi, як могла би сказати людинi, котра утопила у кровi всю околицю, iменi котроi нiхто по обидва береги Ляуди не вимовляв без проклять: «Приiжджай, за трупи, пожежi, кров i людськi сльози вiддаю тобi свое кохання i свою руку».

Тому вiдписала йому iнше:



«Як я вам i казала, не хочу вас знати i бачити, й буду непохитна у цьому, хоч би менi серце мало розiрватися. Таких кривд, якi ви людям тут заподiяли, не оплачують нi маетками, нi грiшми, бо померлих воскресити не можна. Не заможнiсть ви втратили, а добре iм’я. Нехай вам та шляхта, яку ви спалили та повбивали, вибачае, то й я пробачу. Нехай вона вас прийме, то й я прийму. Нехай вона перша за вас заступиться, то й я ii аргументи вислухаю. А якщо таке нiколи не станеться, то й ви собi шукайте щастя деiнде, насамперед Божого, а не людського, пробачення, бо Божа милiсть потрiбнiша».


Панна Олександра полила сльозами кожне слово свого листа, потiм запечатала його перснем Бiлевичiв i сама винесла його посланцевi.

– Звiдки ти прибув? – спитала, окидаючи зором цю дивну постать напiвселянина-напiвслуги.

– З лiсу, панянко.

– А де твiй пан?

– Цього менi не можна казати. Але вiн звiдси далеко. Я п’ять днiв iхав, аж коня втратив.

– Ось тобi таляр! – подала Олюнька. – А чи твiй пан здоровий?

– Здоровий вiн юнак, як тур.

– А чи не голодуе? Не в бiдностi?

– Вiн заможний пан.

– Іди з Богом.

– Кланяюсь до нiг.

– Скажи пановi… зачекай… скажи йому… нехай йому Бог помагае.

Чоловiк пiшов – i знову пливли днi, тижнi без звiстки вiд пана Кмiцица. Минали якось буденно, день вiд дня гiрший. Московське вiйсько Хованськогo щораз бiльше запруднювало Рiч Посполиту. Не враховуючи украiнських земель, найбiльшi в королiвствi воеводства: Полоцьке, Смоленське, Вiтебське, Мстиславське, Мiнське та Новомiське – вже були зайнятi. Лише частина Вiленського, Брест-Литовського, Трокайського та Жемайтiйське староство дихали ще вiльними грудьми, але й вони з дня на день сподiвалися гостей.

Останнього щабля немочi, мабуть, досягла Рiч Посполита, що не могла вже чинити опiр саме тим силам, якими ранiше легковажила i з якими завжди розправлялася переможно. Правда, сили цi пiдтримував ще триваючий бунт Хмельницького, справжня стоголова гiдра. Та попри бунт, попри виснаження сил у попереднiх вiйнах i дiячi, i воiни запевняли, що саме лише Велике Князiвство могло i було в станi не тiльки навалу вiдбити, але ще й стяги своi звитяжнi поза власнi кордони занести. На нещастя, внутрiшня незгода ставала тiй силi на перешкодi, паралiзуючи намагання навiть тих громадян, котрi життя та майно пожертвувати були готовi.

Тим часом у землях, ще не окупованих, захищалися тисячi бiженцiв, як зi шляхти, так iз простого люду. Мiста, мiстечка i села в Жемайтii повнилися людьми, яких поразки вiйни загнали у злиднi та розпач. Мiсцеве населення не могло нi розмiстити всiх, нi дати iм достатньо iжi. Тому там повально вмирали з голоду саме люди низького стану. Неодноразово силою брали те, в чому iм вiдмовляли, звiдси й заворушення, бiйки та розбоi ставали щораз частiшими.

Зима була надзвичайна у своiй суворостi. Настав нарештi квiтень, а снiги лежали глибокi не лише в лiсах, але навiть на полях. Коли минулорiчнi запаси вичерпалися, а нових ще не було, почав насiдати голод, брат вiйни, i простягав свое панування щораз ширше. Виiхавши з дому, неважко було зустрiти трупи людей, що лежали на полях, при дорогах, закостенiлi, обгризенi вовками, якi плодилися надзвичайно, цiлими ватагами пiдходили пiд села та закутки. Їхне виття змiшувалося з людськими зойками жахiття. По лiсах, на полях i поблизу численних сiл палахкотiли ночами багаття, при яких бiднота грiла змерзлi кiнцiвки, а коли хтось проiжджав, то бiгли за ним, просячи хоч грiш, хлiб, милостиню, стогнучи, проклинаючи та погрожуючи одночасно. Забобонний страх опанував людський розум. Багато хто казав, що цi вiйни, такi несприятливi, i нещастя, доти нечуванi, з королiвським iменем пов’язанi. Охоче тлумачили, що лiтери: J. C. R., викарбуванi на грошах, означають не лише Joannes Casimirus Rex[22 - Joannes Casimirus Rex (лат.) – Ян-Казимир король.], а й Initium Calamitatis Regni[23 - Initium Calamitatis Regni (лат.) – початок лиха королiвства.]. А якщо в провiнцiях, ще вiйною не охоплених, виникав такий переляк i безлад, то легко здогадатися, що робилося в тих, якi вже топтала вогняна нога Молоха. Вся держава була розпорошена, пошарпана партiями, хвора i в гарячцi, як людина перед смертю. Пророкували також новi зовнiшнi та внутрiшнi вiйни. Причин для них не бракувало. Рiзнi впливовi в Речi Посполитiй роди, охопленi вихором незгоди, зиркали один на одного, як ворожi держави, а за ними цiлi землi i повiти творили протилежнi табори. Так само було i в Литвi, де настав розбрат мiж Янушем Радзивiллом, великим гетьманом, i Госевським, гетьманом польним, i водночас пiдскарбiем Великого князiвства Литовського, що перейшов майже у вiдкриту вiйну. На бiк пiдскарбiя стали впливовi Сапеги, котрим здавна була сiллю в оцi могутнiсть дому Радзивiллiв. Їхнi прихильники обтяжували великого гетьмана звинуваченнями: що, прагнучи лише слави для себе, вiйсько на рiчцi Шкловцi втратив i краiну на грабунок вiддав, що бiльше, нiж добробуту Речi Посполитоi, жадав для свого дому права засiдати в сеймах Нiмецькоi iмперii, що навiть про удiльну корону замислився, що католикiв переслiдував…

І не раз уже доходило до зiткнень мiж партизанами з обох сторiн, нiби без вiдома керiвництва, ватажки, своею чергою, скаржилися до Варшави, розбрат iхнiй проявлявся i на сеймах. На мiсцях же панувала сваволя та безкарнiсть, бо такий Кмiциц мiг бути впевнений в опiцi одного з цих магнатiв, лише б вiн на його бiк проти iншого став.

А тим часом ворог просувався вперед, подекуди тiльки об замки спотикаючись, а загалом вiльно i без опору.

У таких обставинах всi в землi Ляуданськiй мусили жити настороженi й озброенi, особливо тому, що гетьманiв не було й близько, бо обидва розбиралися з ворожими вiйськами. Небагато, щоправда, вони домогтися змогли, але принаймнi наiздами iх шарпали i доступ до ще вiльних воеводств гальмували. Окремо i Павел Сапега вiдсiч давав i славу собi здобував. Ян Радзивiлл, славетний воiн, саме iм’я котрого страх наганяло на ворога аж до програноi битви пiд Шкловом, отримав вiд цього навiть певну вигоду. Госевський то бився, то угодами пробував навалу зупиняти. Обидва вождi набирали вiйська iз зимових квартир i звiдки тiльки могли, знаючи, що з весною вiйна розпалиться заново. Але вiйськ було мало, скарбниця порожня, а посполите рушення з окупованих воеводств було марне, бо його ворог розiгнав. «Треба було про це перед шкловською кампанiею подумати, – гомонiли госiвчани, – тепер уже запiзно». І таки було запiзно. Короннi вiйська прийти з допомогою не могли, бо всi опинилися в Украiнi у ще важчiй ситуацii проти Хмельницького, Шеремета i Бутурлiна.

Лише звiстки про доблесну боротьбу, що добiгали з Украiни, про здобутi мiста, про походи нечуванi, дещо бадьорили упалi серця та до захисту заохочували. Звучали також голосною славою iмена коронних гетьманiв, а бiля них iм’я пана Стефана Чарнецького щораз частiше на людських устах з’являлося, але слава нi вiйська, нi допомоги додати не могла. А литовськi гетьмани виступали повiльно, безперестанку сварячись мiж собою в дорозi.

Нарештi Радзивiлл став у Жемайтii. Разом iз ним повернувся короткочасний спокiй у землi Ляуданськi. Лише кальвiнiсти, осмiлiлi вiд близькостi свого отамана, пiдiймали по мiстах голови, кривди роблячи i на костели нападаючи, зате ватажки розмаiтих волонтерських зграй i партiй, невiдомо чиiх, якi пiд прапорами Радзивiллa, Госевськогo чи Сапеги краiну нищили, поховалися в лiси, розпустили своiх бандюг – i спокiйнi люди якось легше зiтхнули.

А позаяк вiд полегшення легко перейти до надii, то й набагато кращий настрiй запанував на Ляудi. Панна Олександра сидiла спокiйнiсiнько у Водоктaх. Пан Володийовський, котрий весь час мешкав у Пацунелях, а тепер уже помалу до здоров’я став повертатися, розпускав чутки, що король навеснi прийде з найманими хоругвами, пiсля чого вся вiйна набуде зовсiм iншого вигляду. Шляхта впевненiше стала виходити з плугами в поля. Снiги також танули i на березняку з’явилися першi паростки. Ляуда розлилася широко. Розпогоджене небо сяяло над околицею. Люди вже не так занепадали духом.

Утiм, стався випадок, який знову порушив ляуданську тишу, руки вiдiрвав вiд лемешiв i не дозволив шаблям укритися червоною iржею.




Роздiл VII


Пан Володийовський, славетний i старий вояк, хоч i молодий iще чоловiк, сидiв, як то кажуть, у Пацунелях у Пакошa Гаштовтa, патрiарха пацунельськогo, котрий мав репутацiю найзаможнiшого шляхтича серед усiеi дрiбноi братii Ляуданськоi. Його три доньки, котрi були замiжнi за Бутримaми, отримали в щедрому посагу добре срiбло, кожна по сто талярiв, крiм усiлякого iншого добра, так що й жодна родовитiша шляхтянка бiльше не мала. Ще три доньки залишалися вдома паннами i вони пильнували пана Володийовськогo, рука котрого то гоiлася, то мертвiла знову, коли траплялася сльота на дворi. Всi ляуданцi переймалися цiею рукою, бо ii бачили при роботi на рiчцi Шкловцi i пiд Сепеловом, i панувала думка, що кращу важко було знайти в усiй Литвi. Оточили також молодого полковника в усiй околицi надзвичайною шаною. Гаштовти, Домашевичi, Гостевичi та Стак’яни, а за ними й iншi присилали в Пацунелi достатньо риби, грибiв i звiрини, сiна для коней i дьогтю для ресор, щоб лицаревi та його челядi нiчого не бракувало. А якщо панич почувався слабкiшим, то наввипередки iздили за цирульником до Паневежиса – словом, усi намагалися прислужитися.

Пану Володийовському так було добре, бо хоч у Кейданах йому було б зручнiше, i медик мiсцевий був дуже фаховий, вiн усе одно сидiв у Пацунелях, a старий Гаштовт радo приймав гостя i мало пушинки з нього не здував, бо це дуже пiдiймало його авторитет в усiй Ляудi, що такого знаменитого мае постояльця, котрий iз самим Радзивiллoм мiг би заслугами посперечатися.

Пiсля побиття та вигнання пана Кмiцицa пiшов поголос серед захопленоi паном Володийовським шляхти, що добре було б одружити його з панною Олександрою. «Чи можна для неi кращого чоловiка по свiту шукати? – торочили старигани на спецiальних зборах, де цю справу розглядали. – Якщо той зрадник безчесними вчинками свою репутацiю заплямував, й якщо вiн ще живий, то все одно у руки ката потрапить, то панночка мала б його вже давно iз серця викинути, бо так було сказано i в заповiтi, окремим абзацом передбачено. Тому нехай пан Володийовський з нею й одружиться. Як опiкуни можемо це дозволити, таким чином i вона отримае чесного кавалера, i ми сусiду та вождя для себе».

Коли ця думка була одноголосно пiдтримана, поiхали старiйшини спочатку до пана Володийовськогo, котрий не довго думаючи на все погодився, а потiм i до панночки, котра, не довше думаючи, рiшуче таке заперечила. «Любичeм, – пояснила вона, – лише один небiжчик мав право правити, а маеток у пана Кмiцица можна буде вiдiбрати не ранiше, нiж його суди до страти засудять. Що ж стосуеться мого замiжжя, то навiть про це й не згадуйте. Надто багато я пережила болю, щоб про щось таке могла думати. Того з серця я викинула, а цього, хоч би був найкращий, не привозьте, бо я зовсiм до нього не вийду».

Не було що й сказати на таку рiшучу вiдмову i шляхта повернулася додому дуже стурбована: менше журився пан Володийовський, а найменше – молодi Гаштовтiвни: Терка, Мариськa i Зоня. Рослi були це дiвчата та рум’янi, мали волосся, як льон, очi, як незабудки, i широкi спини. Пацунельки взагалi славилися своею вродою. Коли йшли гуртом до костелу, можна було б описати: квiти на лузi! А цi три були найпрекраснiшими мiж пацунелькaми. До того старий Гаштовт i на освiту грошей не пожалiв. Органiст iз Мiтрунiв навчив iх мистецтва читання, церковних гiмнiв, а найстаршу Терку – ще й гри на лютнi. Маючи добрi серця, ретельно опiкувалися паном Володийовським, одна намагаючись затьмарити iншу в чуйностi та пiклуваннi. Про Марисю казали, що закохана в молодого лицаря. У цiй балаканинi не було всiеi правди, бо всi три, а не лише вона одна, були закоханi до нестями. Молодик також любив iх без мiри, особливо Мариську та Зоню, бо Терка мала звичку надто на чоловiчу зрадливiсть нарiкати.

Не раз бувало довгими зимовими вечорами, що старий Гаштовт, повечерявши, спати йшов, а вони з паном Володийовським сидiли бiля груби. Недовiрлива Терка куделю пряла, солодка Марися пiр’я дерла задля розваги, а Зоня нитки з веретен на мотки намотувала. Але коли пан Володийовський починав розповiдати про вiйни, на яких побував, або про дива, якi бачив у рiзних магнатських садибах, то робота припинялася, дiвчата на парубка, як на веселку задивлялися, i щоразу котрась вигукувала вiд подиву: «Ах! Я не жила ще на свiтi! Любий ви наш!» – а iнша вторила: «Всю нiч ока тепер не заплющу».

Натомiсть пан Володийовський, у мiру, як здоров’я його поверталося i шаблею вже майже цiлком вiльно мiг володiти, щораз ставав веселiшим i щораз охочiше про все розповiдав. Одного вечора сидiли собi, як зазвичай пiсля вечерi, перед камiном, з якого жвавi вогники вiдсвiтлювали на всю темну кiмнату. Присутнi почали жартома сперечатися. Дiвчата хотiли оповiдок, а пан Володийовський просив Терку, щоб йому щось заспiвала пiд лютню.

– Самi спiвайте! – пхикнула панночка, вiдштовхуючи iнструмент, який iй пан Володийовський подавав. – Я маю роботу. Бували по свiтах, то мали б рiзних пiсень навчитися.

– Звiсно, я навчився. Але сьогоднi нехай уже так буде: я заспiваю першим, а ви пiсля мене. Робота не втече. Якби якась бiлоголова[24 - В описуванi часи польки переважно були бiлявками.] попросила, то не стала б iй опиратися, а до чоловiкiв ви завжди вперта.

– Так i треба.

– То й я на таке заслуговую?

– Та де там! Спiвайте вже, паночку.

Пан Володийовський забренькав на лютнi, зробив кумедне обличчя i заспiвав фальшивим голосом:

Я приiхав в таке мiсце охоче,
Де мене жодна панна не хоче.

– О, це несправедливо! – зупинила молодика Марися, зашарiвшись, як малина.

– Це жовнiрська пiсня, – пояснив пан Володийовський, – яку ми спiвали на зимових квартирах, прагнучи, щоб яка добра душа над нами зглянулася.

– Я б першою зглянулася…

– Дякую, панно. Якщо так, то не маю бiльше про що спiвати i лютню в гiднiшi руки вiддаю.

Терка цього разу iнструменту не вiдштовхнула, бо ii зворушила пiсня пана Володийовськогo, в якiй було набагато бiльше хитрощiв, нiж правди. Тож вдарила разом по струнах i, склавши губи «бантиком», заспiвала:

Не ходи до лiсу по гiлляцi,
Не вiр хлопцевi, як собацi!
Бо кожен хлопець отруту мае,
Скажи йому, стiй, якщо покохае.

Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радiсно i залементував:

– То всi хлопцi зрадники? А вiйськовi, моя добродiйко? Панна Терка сильнiше стулила вуста i заспiвала з подвiйною енергiею:

Часом гiршi за собаку, i ще гiршi за собаку!

– Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! – сказала Марися.

– Як же менi не зважати? – здивувався пан Володийовський. – Якщо всьому вiйськовому стану так дошкульно дорiкають, я вiд сорому не знаю, куди очi сховати.

– Самi хочете, щоб я спiвала, а потiм мене на глум берете, – надулася Терка.

– Я критикую не спiв, а лише захищаю репутацiю вiйськових, – вiдказав на те лицар. – Щодо спiву, мушу визнати, що навiть у Варшавi такого вiдбiрного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки[25 - Плудерки – широкi штани непольського крою, тому ця назва мала презирливе значення.] одягти, то могли б навiть у Святого Яна спiвати, котрого катедральний костел i королiвство дуже шанують.

– А навiщо ii в плудерки одягати? – не збагнула наймолодша Зоня, котру зацiкавила згадка про Варшаву та королiвство.

– Бо там у хорi бiлоголовi не спiвають, а лише чоловiки та молодi хлопцi: однi товстими голосами, як жоден тур не зареве; iншi тонко, що i на скрипках тоншого не добудеш. Я чув iх багато разiв, коли з нашим великим i незабутнiм руським воеводою на вибори теперiшнього короля нашого iздили. Вони справдi дивовижнi, аж душа з людини втiкае! Багацько там музикантiв: е Форстер, котрий славиться делiкатними руладами, i Капула, i Джан Батист, i Клерт, майстер до лютнi, i Марек, i Мiльчевський ввiчливо акомпонують. Вони всi, коли разом у костелi гукнуть, то нiби хор серафимiв наяву почув.

– Це вже точно! Як на живо? – склала руки Марися.

– А короля ви багато разiв бачили? – не вгавала Зоня.

– Так iз ним балакав, як iз вами. Пiсля берестейськоi баталii за голову мене обiймав. Мужнiй вiн чоловiк i такий милостивий, що хто його хоча б раз побачить, обов’язково мусить полюбити.

– Ми його навiть не бачивши любимо!.. А корону вiн постiйно носить на головi?

– Якби ж то щодня в коронi ходити! Залiзна була б тодi потрiбна голова. Корона собi в костелi лежить, вiд чого й авторитет ii зростае, а його величнiсть на головi чорний капелюх носить, дiамантами прикрашений, вiд яких сяйво на весь замок вiдсвiчуе.

– Кажуть, що королiвський замок гарнiший навiть, нiж у Кейданах?

– Нiж у Кейданах? Та вiн зi столичним навiть рiвнятися не може! Це строга будiвля, вся мурована, що дерева навiть не побачиш. Навколо е два ряди покоiв, один вiд одного гарнiший. У них там можна побачити розмаiтi вiйни та звитяги, пензлем на стiнах увiковiченi, наприклад, дii Зигмунтa III та Владиславa. Надивитися на таке неможливо, бо все, наче живе. Дивно, що не рухаються тi, хто б’ються, i не лементують. Але вже цього нiхто передати не зумiе, навiть найкращий маляр. Деякi покоi повнiстю зробленi з золота; крiсла та лавки бiсером або парчею оздобленi, столи з мармуру й алебастру, а що шкатулок, пудрениць, годинникiв, що вдень i вночi час показують, цього б i на пергамент не переписати. Винятково король iз королевою по тих покоях ходять i достатку радiють. А ввечерi дивляться театр, задля бiльшоi розваги…

– А що таке театр?

– Як би це вам пояснити. Це таке мiсце, де грають комедii й iталiйськi майстернi пiруети демонструють. Примiщення для нього таке велике, як цiлий костел, повнiстю у масивних колонах. По один бiк сидять тi, хто хоче дивитися, а по iнший – майстерно зробленi декорацii. Однi пiдiймаються i опускаються; iншi на шурупах в рiзнi боки обертаються. Часом показують темряву з хмарами, а потiм приемне свiтло. Нагорi небо з сонцем або з зорями, а внизу можна побачити часом жахливе пекло…

– Ісусе! – зойкнули пацунельки.

– …З чортяками. Часом море безкрайне, на ньому кораблi та сирени. Однi особи спускаються з неба, iншi виходять з-пiд землi.

– Я би пекла бачити не хотiла! – вигукнула Зоня. – Дивно, що люди вiд такого жахливого видовища не втiкають.

– Не тiльки не втiкають, а й плескають вiд захоплення, – продовжував пан Володийовський, – бо це все iмiтацiя, не справжне, й якщо перехрестити, не зникне. Немае в цьому жодного злого духа, лише людська фантазiя. Навiть епископи туди з почтом ходять, i рiзнi сановники, котрi потiм разом iз королем перед сном до бенкету сiдають.

– А вранцi й удень що вони роблять?

– Це залежить вiд настрою. Вранцi встають i ванну приймають. Є там така кiмната, в якiй немае пiдлоги, а лише олов’яна нiша, як срiбло виблискуе, а в нiй вода налита.

– Вода в кiмнатi. Ви таке чули?

– Так i е. Вода прибувае або витiкае, як заманеться. Може вона бути теплою або зовсiм холодною, бо там е труби з краниками, з яких така i така ллеться. Покрутите краником, аж iз нього тече, що i плавати можна в кiмнатi, як в озерi. Жоден король не мае такого замку, як наш милостивий володар, це вiдома рiч, i закордоннi депутати те саме розповiдають. Жоден також над таким чесним народом не пануе, бо хоч е рiзнi ввiчливi нацii у свiтi, лише нашу Господь Бог особливим милосердям своiм обрадував.

– Щасливий наш король! – зiтхнула Терка.

– Звiсно, що був би вiн щасливий, якби не громадянськi справи, якби не вiйни невдалi, якi Рiч Посполиту руйнують за грiхи та незгоди нашi. Все це на плечах королiвських, а йому ще й у провину на наших сеймах це ставлять. А чи вiн винен, що його слухати не хочуть?.. Важкi часи настали в нашiй вiтчизнi, таких важких ще не бувало. Найтихiший ворог уже нами легковажить, нами, що з турецьким султаном донедавна успiшно воювали. Так от Бог за гонор карае. Дяка Йому, що моя рука добре гоiться пiд вашим наглядом… Бо час, великий час, за милу вiтчизну згадати i в поле рушати. Грiх у такi часи байдикувати.

– Тiльки про виiзд навiть не згадуйте.

– Не може бути iнакше. Добре менi тут у вас, але наскiльки менi краще, настiльки гiрше. Нехай там мудрагелi на сеймах сперечаються, а жовнiр сумуе за полем. Скiльки життя, стiльки й служби. Пiсля смертi – Бог, котрий у серця зазирае, найкраще таких винагородить, не заради слави, а задля користi для вiтчизни служать. Та, мабуть, усе менше таких i тому найшла на нас чорна година.

Очi Maрисi зволожилися, аж наприкiнцi сльозами вибухнули i полили рум’янi щiчки.

– Ви поiдете i нас забудете, а ми тут уже хiба всi засохнемо. Хто ж нас тут боронитиме вiд нападникiв?

– Я поiду, але вдячнiсть збережу. Рiдко можна знайти таких чесних людей, як у Пацунелях!.. Ви досi того пана Кмiцицa боiтеся?

– Певна рiч, боiмося. Дiтей ним тут матерi лякають, як вовкулакою.

– Не повернеться вiн, а хоч би й приблудився, не буде вже з ним тих гультяiв, котрi, висновуючи з того, що люди кажуть, ще гiршими були за нього. Найбiльше шкода, що такий добрий вояк так занапастив iм’я та славу, i маеток втратив.

– І панночку.

– І панночку. Багато про неi доброго розповiдають.

– Цiлими днями вона, небога, тепер лише плаче i плаче.

– Гм, – буркнув пан Володийовський, – але ж не за Кмiцицом вона побиваеться?

– Хто його зна! – засумнiвалася Марися.

– Тим гiрше для неi, бо вiн уже не повернеться. Пан гетьман вiдiслав частину ляуданцiв додому, то й сила тепер е. Без суду його б зараз посiкли. Мусить вiн знати, що ляуданцi повернулися, тому навiть носа не висуне.

– Подейкують, що нашi знову мають вирушати, – зауважила Терка, – бо лише на короткий час одержали вiдпустку.

– Ох, – повiдомив пан Мiхал, – гетьман розпустив iх, бо грошей у скарбницi не мае. Справжнiй вiдчай! Коли люди найбiльше потрiбнi, то мусить iх вiдсилати. Але вже на добранiч, панночки, час уже спати. І щоб вам якийсь пан Кмiциц iз вогняним мечем не приснився…

Сказавши це, пан Володийовський пiднявся з лави й уже намiрився iти, але заледве зробив крок до дверей, коли враз зчинився галас у сiнях i якийсь пронизливий голос зарепетував за дверима:

– Гей там! На милiсть Божу! Вiдчиняйте швидше, хутко!.. Дiвчата перелякалися не на жарт. Пан Мiхал кинувся до шаблi, що висiла на одвiрку, але не встиг ще з нею повернутися, як Терка вiдсунулася й у кiмнату ступив невiдомий чоловiк, котрий упав до нiг лицаря.

– Рятуйте, пане полковнику!.. Панночку викрали!..

– Яку панночку?

– У Водоктaх.

– Кмiциц! – вдарив у поли пан Володийовський.

– Кмiциц! – заверещали дiвчата.

– Кмiциц! – повторив посланець.

– А хто ти такий? – спитав пан Мiхал.

– Я бурмiстр iз Водоктiв.

– Ми його знаемо! – вимовила Терка. – Вiн дьоготь для вашоi милостi возив.

З-за печi вилiз старий заспаний Гаштовт, а в дверях з’явилися двое помiчникiв пана Володийовськогo, котрих галас заманив до покою.

– Сiдлайте коней! – наказав пан Мiхал. – Один хай до Бутримiв вирушае, а другий коня менi подае!

– У Бутримiв я вже був, – застерiг бурмiстр, – бо до них найближче. Це вони мене до вашоi милостi послали.

– Коли панночку викрали? – спитав полковник.

– Щойно. Там ще челядь рiжуть. Я ледь до коня добiг. Старий Гаштовт протер очi. – Що? Панночку викрали?

– Саме так. Кмiциц ii захопив! – пiдтвердив пан Володийовський. – Я вирушаю на пiдмогу!

Сказавши це, парубок звернувся до посланця:

– Рушай до Домашевичiв, – наказав вiн, – хай iз мушкетами iдуть!

– А ви, кози! – гримнув раптом дiдуган на доньок. – Ану, кози! Всi на село, будити шляхту, хай шаблi хапають! Панночку викрав пан Кмiциц. Що ж це таке?.. Боже, рятуй! Розбiйник, баламут. Що ж це таке?

– Гайда всiх будити, – нагадав пан Мiхал, – буде швидше. Ходiть уже! Конi, чую, вже е.

Вже за хвилину вiн сидiв на конi, а з ним двое помiчникiв: Огарок i Сируць. Усi пустилися дорогою помiж хатами, гримаючи у дверi, у вiкна та репетуючи що е сили:

– До шабель! До шабель! Панночку у Водоктaх викрали! Кмiциц уже недалеко!

Учувши цi крики, люд висипав iз хат подивитися, що дiеться, а збагнувши, про що мова, i собi взялися репетувати: «Кмiциц недалеко! Панночку вкрав!» – i з цим вереском стрiмголов стрибали на шиi своiм коням або в оселi кидалися шаблi по стiнах у темрявi намацувати. Щораз бiльше голосiв повторювало: «Кмiциц недалеко!» Рейвах учинився на закутку, свiтло спалахнуло, почувся плач жiночий i гавкiт собачий. Нарештi шляхта висипала на дорогу, хто кiнно, а хто пiшо. Над громадою людських голiв поблискували в тiнi шаблi, пiки, рогатини i навiть залiзнi вила.

Пан Володийовський окинув поглядом загiн, послав кiльканадцятьох у рiзнi боки, а сам iз рештою рушив уперед.

Вершники рухалися на чолi, пiшi йшли за ними, i потягнулися до Волмонтовичiв, щоб iз Бутримaми з’еднатися. Була десята година вечора, нiч ясна, хоч мiсяць ще не зiйшов. Тi шляхтичi, котрих тiльки-но з вiйни великий гетьман вiдiслав, зараз же зiмкнулися в ряди. Іншi, переважно пiшi, йшли не так чiтко, брязкаючи зброею, теревенячи та голосно позiхаючи. Часом проклинали вражого пана Кмiцицa, котрий iх солодкого сну позбавив. Так дiйшли аж пiд Волмонтовичi, перед якими висунувся до них збройний вiддiл.

– Стiй! Хто iде? – почулися голоси з того загону.

– Гаштовти!

– Mи Бутрими, Домашевичi вже е.

– Хто у вас командуе? – спитав пан Мiхал.

– Юзва Безногий, до послуг пана полковника.

– Маете якусь звiстку?

– До Любичa ii повiз. Перебралися через болото, щоб через Волмонтовичi не йти.

– До Любичa? – здивувався пан Володийовський. – Як вiн там думае захищати? Адже Любич не фортеця?

– Силi, мабуть, довiряе. Людей при ньому з двiстi осiб! Імовiрно, хоче статки своi з Любичa забрати. У них е фiри i коней тяглових чимало. Мабуть, не знав про повернення наших iз вiйська, бо дуже вже вiльно вiн поводиться.

– Це добре! – зауважив пан Мiхал. – Тодi вiд нас не втече. Скiльки маете рушниць?

– У нас, Бутримiв, е з тридцять, а в Домашевичiв – удвiчi бiльше.

– Гаразд. Нехай п’ятдесят людей iз рушницями вирушить пiд вашою орудою захищати переправу на болотi – хутко! Іншi пiдуть зi мною. Про сокири не забувайте!

– Як накажете!

Зробився великий рух. Малий загiн подався пiдтюпцем до болота пiд командою Безногого.

Тим часом приiхало кiльканадцять Бутримiв, котрих ранiше послали за iншою шляхтою.

– Гостевичiв не видно? – спитав пан Володийовський.

– А, то це ви, пане полковнику!.. Дяка Боговi! – зрадiли прибульцi. – Гостевичi iдуть уже. Чути iх через лiс. Чи знаете ви, що до Любичa панночку потягнув?

– Знаю. Недалеко з нею заiде.

Пан Анджей i справдi не розрахував небезпеку своеi зухвалоi експедицii. Вiн не здогадувався, що значнi сили шляхти саме повернулися додому. Вважав, що закутки порожнi, як було в часи його першого перебування в Любичi. Натомiсть тепер, включно з Гостевичaми, навiть без Стак’янiв, котрi не встигали прибути вчасно, пан Мiхал мiг виставити проти нього близько трьохсот шабель. І це були люди, звиклi до бою та навченi.

Щораз бiльше шляхти надходило до Волмонтовичiв. З’явилися нарештi i Гостевичi, котрих усi доти виглядали. Пан Володийовський оглянув загiн i його серце заспокоiлося на вигляд вправностi та легкостi, з якою бiйцi стояли в шерензi. На перший погляд розпiзнати було можна, що це жовнiри, а не звичайна неслухняна шляхта. Пан Мiхал зрадiв ще i тому, що уявив собi, як незабаром знову воякiв поведе.

Поскакали, вiдтак, клусом до Любича через бiр, яким пан Кмiциц давнiше щодня ганяв. Було вже добре по пiвночi. Мiсяць нарештi виплив на небо й освiчував лiс, дорогу та воiнiв, котрi тягнулися, ламав блiдi променi на вiстрях пiк, вiдбивався у лезах шабель. Шляхта гомонiла тихо про надзвичайну подiю, що висмикнула iх iз лiжок.

– Волочилися тут якiсь люди, – розповiдав один iз Домашевичiв. – Ми гадали, що то втiкачi, а це, мабуть, були його шпигуни.

– Аякже. Щодня якiсь чужi зайди зазирали у Водокти, нiби за милостинею, – додав iнший.

– А що це за вояки з паном Кмiцицом?

– Челядь iз Водоктiв каже, що козаки. Мабуть, вiн iз Хованським або з Золотаренком знюхався. Дотепер був просто бандитом, а тепер зрадником став, це вже точно.

– Як же вiн мiг козакiв аж сюди привести?

– З такою великою ватагою нелегко пройти непомiченим. Перша лiпша хоругва зупинила б iх на дорозi.

– По-перше, вони могли лiсами йти, а по-друге, чи мало панiв iз придворними козаками тут вiеться? Хто ж iх там вiдрiзнить вiд ворогiв! Якщо iх питають, то надвiрними семенами називаються.

– Вiн буде захищатися, – прогнозував один iз Гостевичiв, – бо чоловiк мужнiй i рiшучий, але наш полковник дасть собi з ним раду.

– Бутрими також заприсяглися, що хоч би мали до останнього впасти, але вiн не вибереться звiдти живим. Вони на нього найбiльший зуб мають.

– Бa! Я його як рубану, то хутко всi своi кривди пригадае. Краще було б живцем зрадника впiймати i пiд справедливий суд вiддати.

– Де там про суди думати, коли всi голови повтрачали! Чи ви знаете, що люди торочать? Що i вiд шведiв може прийти вiйна?

– Хай Бог милуе!.. Московська орда i Хмельницький! Ще тiльки шведiв нам бракувало, то вже б остання година настала для Речi Посполитоi.

Раптом пан Володийовський, котрий iхав попереду, обернувся i прикрикнув:

– Тихо там, панове!

Шляхта позамовкала, бо вже Любич було видно. Через чверть години дороги залишалася неповна стая до садиби. Всi вiкна були освiченi, сяяло аж надвiр, в якому повно було озброених людей i коней. Нiде нiякоi охорони, жодноi обережностi. Либонь, пан Кмiциц аж занадто вiрив у своi сили. Наблизившись ще бiльше, пан Мiхал одним поглядом упiзнав козакiв, iз котрими стiльки навоювався ще за життя великого Яреми, а пiзнiше пiд командою Радзивiлла, пробурчав тихо сам собi:

– Якщо цей гультяй привiв чужих козакiв, то вiн перебрав мiри!

І продовжував роззиратися, стримуючи весь загiн. У дворi метушня була шалена. Однi козаки свiтили смолоскипами, iншi бiгали хто куди, виходили з дому та входили знову, виносили речi, закидали лантухи на фiри. Іншi виводили коней iз стаень, худобу з обор. Галас, вигуки та накази лунали на всi боки. Вогонь смолоскипiв освiчував наче святоянський[26 - Святоянська нiч – нiч проти 24 червня перед святом Яна Хрестителя, спроба асимiляцii через християнство язичницьких обрядiв, пов’язаних iз лiтнiм сонцестоянням.] переiзд урядника до нового маетку.

Кшиштоф Домашевич, найстарший iз Домашевичiв, пiдсунувся до пана Володийовськогo.

– Ваша милосте, – сказав вiн, – весь Любич хочуть запакувати на пiдводи.

– Не вивезуть, – заспокоiв його пан Володийовський, – не лише Любич, а й навiть власнi шкури. Не бачу, однак, пана Кмiцицa, а вiн досвiдчений воiн. І нiякоi охорони!

– Бо силу свою вiдчувае. Я так бачу, що в нас бiльше як триста людей. Якби ми з вiйська не повернулися, то мiг би серед бiлого дня пройти з возами через всi закутки.

– Гаразд! – пiдвiв риску пан Володийовський. – До цiеi садиби лише та одна дорога веде?

– Вона едина, бо позаду i з бокiв самi болота.

– Це добре. По конях, панове!

Слухняна до наказiв шляхта швидко пострибала в сiдла. За ними зiмкнулися в довгу лiнiю пiшi ряди й узялися оточувати обiйстя разом iз забудовами.

Пан Мiхал iз головним загоном наблизився прямо до коловертi.

– Чекати наказу! – зронив вiн тихо. – Без команди не стрiляти!

Заледве кiлькадесят крокiв вiддiляло шляхту вiд коловертi, коли iх нарештi помiтили з подвiр’я. Кiльканадцятеро людей пiдбiгли разом до плоту i перехилилися через нього, пильно вдивляючись у темряву, а грiзнi голоси загукали:

– Гей, а це що за люди?

– Альт! – скомандував пан Володийовський. – Вогонь! Пострiли з усiх мушкетiв, якi мала шляхта, гримнули одночасно. Але ще луна iхня не вiдбилася вiд споруд, як знову пролунав голос пана Мiхала:

– Бiгом!

– Бий, убивай! – вiдгукнулися ляуданцi, кидаючись уперед, як потiк.

Козаки вiдповiли пострiлами, але не мали вже часу набивати зброю повторно. Гурт шляхти навалився на коловерть, яка скоро обвалилася пiд натиском озброених чоловiкiв. Боротьба закипiла вже у дворi, помiж фiр, коней, лантухiв. Уперед виступили муром кремезнi Бутрими, найвправнiшi у рукопашному зiткненнi та найзапеклiшi вороги пана Кмiцица. Рухалися, як лава ординцiв, що йде через молодий лiсок, ламаючи, топчучи, нiвечачи i рiжучи все на своему шляху. За ними рубалися Домашевичi та Гостевичi.

Люди пана Анджея захищалися мужньо з-за возiв i скринь. Почали також стрiляти з усiх вiкон будинку i з даху, але рiдко, неорганiзовано, в рiзнобiй, бо в темрявi важко було своiх вiд ворогiв вiдрiзнити. За мить посипалося козацтво з подвiр’я в будинок i стайнi. Лунали зойки змилуватися. Шляхта трiумфувала.

А вже коли залишилася сама у дворi, оживився вогонь iз дому. Всi вiкна наiжачилися люфами мушкетiв i град куль посипався на подвiр’я. Найбiльша група козакiв сховалася в будинку.

– Пiд садибу! До дверей! – командував пан Володийовський.

Звiсно, пiд самими стiнами пострiли нашкодити не могли нi з вiкон, нi з даху. Становище атакувальникiв однак залишалося складним. Про штурм вiкон, схоже, нiхто навiть не думав, бо там привiтав би iх вогонь просто в обличчя. Тому полковник наказав рубати дверi.

Але й це було не так легко здiйснити, були це бiльше ворота, нiж дверi, збудованi з дубових колод, усiяних раз по раз велетенськими цвяхами, об головки яких щербилися сокири, не маючи змоги дерево вразити. Найдужчi хлопи пiдпирали час вiд часу плечима, але це не допомагало! Дверi тримали позаду залiзнi прути, а до того ж пiдперли iх зсередини дрючками. Бутрими проте рубали до нестями. Кухоннi дверi, що вели зi скарбницi, штурмували Домашевичi та Гостевичi.

Пiсля години порожнiх намагань змiнилися люди при сокирах. Декотрi родичi випали, але на iхне мiсце постали люфи мушкетiв. Знову загуркотiли пострiли. Двое Бутримiв упали на землю з простреленими грудьми. Іншi, не те що не сторопiли, а рубалися ще запеклiше.

За наказом пана Володийовськогo позатикали отвори клубами, зробленими з балахонiв. Водночас новi вигуки почулися вiд дороги. Це Стак’яни прибували на допомогу своiм братам, а за ними озброенi селяни з Водоктiв.

Прибуття пiдмоги, вочевидь, вразило обложених, бо скоро якийсь голос гучно озвався за дверима:

– Стiйте там! Не рубайте! Слухайте. Стiйте, до дiдька!.. Погомонiмо.

Пан Володийовський наказав зупинити роботу i спитав:

– Хто промовляе?

– Оршанський хорунжий Кмiциц! – прозвучала вiдповiдь. – А з ким я балакаю?

– Полковник Єжи-Мiхал Володийовський.

– Вiтаю! – почувся голос з-за дверей.

– Не час на привiтання. Чого ви хочете?

– Менi б першому поцiкавитися: чого ви хочете? Ви не знаете мене, я вас. То чому ви на мене нападаете?

– Зрадник! – втрачав терпець пан Мiхал. – Зi мною е ляуданцi, котрi з вiйни повернулися, i вони хочуть виставити вам рахунки за розбоi та за кров, невинно пролиту, i за цю панночку, котру ви зараз викрали! Ви знаете, що таке raptus puellae[27 - Raptus puellae (лат.) – згвалтування дiвчини.]? Мусите негайно пiддатися!

На хвилину запало мовчання.

– Ви б не назвали мене другий раз зрадником, – сказав знову пан Кмiциц, – коли б не цi дверi, якi нас роздiляють.

– То вiдчинiть iх. Я цього не забороняю!

– Спершу ще не один ляуданський кундель ногами беркицьне. Ви не вiзьмете мене живим!

– То вас здохлого за чуба виволочу. Нам байдуже!

– Слухайте добре i затямте те, що скажу. Якщо вiд нас не вiдчепитись, я маю тут барильце пороху i гнiт уже тлiе. Дiм я висаджу, всiх, хто тут е, i себе самого. Боже менi в цьому помагай! А тепер пiдходьте мене брати!

Цього разу хвилина мовчання була ще довша. Пан Володийовський даремно шукав вiдповiдi. Шляхта почала злякано перезиратися. Стiльки було дикоi енергii в словах пана Анджея, що в погрозу повiрили всi. Вся перемога могла бути однiею iскрою в порох розвiяна i Бiлевичiвнa пропала б на вiки.

– Заради Бога, – буркнув котрийсь iз Бутримiв, – то бiснуватий чоловiк! Вiн це готовий зробити.

Раптом пановi Мiхалу спала на гадку щаслива, як йому здавалося, думка.

– Є iнший спосiб! – крикнув вiн. – Виходьте зi мною, зраднику, битися на шаблях! Якщо покладете мене, то вiд’iдете вiльно!

Довгий час не було жодноi вiдповiдi. Серця ляуданськi билися неспокiйно.

– На шаблях? – уточнив нарештi пан Кмiциц. – Це можна!

– Якщо ви не боягуз, то так i буде!

– Слово честi, що я вiд’iду вiльно?

– Слово.

– Не може бути! – озвалося кiлька голосiв серед Бутримiв.

– Тихо, пановe, хай вам грець! – гукнув пан Володийовський. – Бо iнакше вiн i себе, i вас порохом висадить.

Бутрими замовкли, а за мить один iз них промовив:

– Буде так, як ваша милiсть хоче.

– То що там? – спитав задерикувато пана Анджей. – Сараки погоджуються?

– І присягнуть на мечах, якщо ви захочете.

– Хай присягають!

– До гурту, панове, до гурту! – покликав пан Мiхал шляхту, що стояла пiд стiнами й оточила весь будинок.

За мить усi зiбралися пiд головними дверима i скоро звiстка, що пан Кмiциц хоче порохом усе пiдiрвати, розлетiлася на всi боки. Тому стояли, як iз каменя висiченi, вiд жаху. Тим часом пан Володийовський пiдвищив голос i промовив у замогильнiй тишi:

– Всiх тут присутнiх панiв беру у свiдки, що пана Кмiцицa, оршанського хорунжого, викликаю на поединок особисто й обiцяю, що якщо вiн мене здолае, вiд’iде вiльно, i нiхто з панства йому не перешкоджатиме. І в цьому на зброi йому присягнути мусите заради Господа Бога та хреста святого.

– Зачекайте! – перепитав пан Анджей. – Я вiльно з усiма людьми вiд’iду i панночку з собою заберу?

– Панночка тут залишиться, – вiдрубав пан Володийовський, – а люди в ясир до шляхти пiдуть.

– Так не пiде!

– Тодi пiдпалюйте свiй порох! Вже ми якось змиримося з втратою, а щодо людей, то краще iх спитайте, чого вони бажають.

Знову запанувала тиша.

– Хай буде так, – погодився все ж пан Кмiциц. – Не сьогоднi я ii вкраду, то за мiсяць. Не сховаете ii навiть пiд землею! Присягайте!

– Присягайте! – повторив пан Мiхал.

– Ми присягаемо Господу Богу i хресту святому. Амiнь!

– Ну, виходьте, виходьте вже! – нетерплячився пан Мiхал.

– Дуже поспiшаете на той свiт?

– Гаразд, гаразд! Лише швидше.

Залiзнi прути, що пiдпирали дверi зсередини, заскрипiли. Пан Володийовський трохи вiдiйшов, а за ним шляхта, щоб мiсце зробити. Незабаром дверi вiдчинилися i в них з’явився пан Анджей, високий, стрункий, як тополя. Свiтанок уже був на пiдходi i першi блiдi вогники дня впали на його горде, лицарське та молоде обличчя. Ставши у дверях, глянув вiн смiливо на натовп шляхти i промовив:

– Я вам довiрився. Один Бог знае, чи добре я зробив, але менше з цим!.. Хто тут пан Володийовський?

Низькорослий полковник вийшов уперед.

– Це я, – сказав вiн.

– Огo! Велетнем вас назвати важко, – гмикнув пан Кмiциц, кепкуючи зi зросту лицаря. – Я сподiвався мiцнiшого вояка зустрiти, хоча мушу визнати, що вiдразу видно досвiдченого жовнiра.

– Не можу цього й про вас сказати, бо ви про чатових не потурбувалися. Якщо ви до шаблi такий, як i до команди, то я не матиму багато роботи.

– Де ми станемо? – спитав жваво пан Анджей.

– Тут. Рiвне подвiр’я, як стiл.

– Згоден! Готуйтеся померти!

– Ви такi впевненi?

– Вiдразу видно, що ви в Oршi не бували, якщо в менi сумнiваетесь. Я не лише впевнений, але й жаль менi вас, бо багато про вас хорошого чув. Тому востанне пропоную: дайте менi спокiй! Ми не знайомi. То навiщо маемо дорогу один одному переходити? Що я вам особисто зробив? Дiвчина за заповiтом менi належить, як i цей маеток, i Бог свiдок, я тiльки свое отримати хочу. Це правда, що я шляхту у Волмонтовичaх порубав, але це вже нехай Бог судить, кого першого тут скривдили. Свавiльниками були моi офiцери, чи нi, вже не мае значення, досить того, що тут нiкому зла не вчинили, а вирiзали iх до ноги, як скажених собак, за те, що з дiвчатами в корчмi хотiли потанцювати. Хай буде кров за кров! Потiм i жовнiрiв моiх знищили. На Божi рани, прийму присягу, що я без жодних лихих намiрiв у цей край приiхав, а як мене тут прийняли?.. Але хай буде кривда за кривду. Ще свое отримаю, а прикрощi винагороджу… по-сусiдськи. Краще бажаю так, а не iнак…

– А якi ж то люди сюди з вами тепер прибули? Звiдки ж узяли цих помiчникiв? – спитав пан Володийовський.

– Звiдки взяв, звiдти й узяв. Не проти вiтчизни iх сюди привiв, а щоб статки своi повернути.

– Tо це так?.. Отже, за свое ви з ворогом об’едналися? А чим же iм за iхнi послуги будете платити, якщо не зрадою?.. Нi, братику, не перешкоджав би я вам тягатися з цiею шляхтою, але кликати ворога на допомогу – зовсiм iнша рiч. Вам тут не викрутитися. А тепер ставайте, ставайте вже, бо знаю, що перед собою страхопуда бачу, котрий себе за оршанського майстра видае.

– Самi напросилися! – кинув пан Кмiциц, стаючи в позицiю.

Але пан Володийовський не квапився i шаблю ще не витягав, озирнувся навколо по небу. Свiтало вже. На сходi зайнялося перше золото i блакитна стрiчка розтягнулася свiтлим пасмом, надворi однак було ще досить темно, особливо перед будинком, сутiнки тут ще панували повнiстю.

– Добре день починаеться, – зауважив пан Мiхал, – але сонце ще не скоро вийде. Може, ви бажаете, щоб нам посвiтили?

– Менi байдуже.

– Скажiть, панове! – закликав пан Володийовський, звертаючись до шляхти. – Чи не принести якого лiхтаря чи лучини, буде нам свiтлiше в цьому оршанському танцi.

Шляхта, якiй жартiвливий тон молодого полковника дивно додавав духу, поштовхався жваво до кухнi. Дехто став збирати потоптанi пiд час битви факели i вже за якийсь час близько п’ятдесяти червоних язикiв полум’я замиготiло в блiдих вранiшнiх сутiнках. Пан Мiхал вказав на них шаблею пану Анджею.

– Погляньте, справжня похоронна процесiя!

Той вiдреагував моментально:

– Полковника ховають, тому й потрiбнi урочистостi!

– Справжнiй змiй iз вас!..

Тим часом шляхта заточилася мовчки навколо лицарiв. Всi здiйняли запаленi факели вгору, за ними тiснилися iншi, цiкавi та неспокiйнi. Всерединi супротивники мiрялися поглядами. Тиша стала жахливою, лише обгорiлi вуглинки сповзали з шелестом на землю. Пан Володийовський був веселий, як щиголь погожого ранку.

– Ви будете починати? – заохотив пан Кмiциц.

Перший брязкiт вiдiзвався луною в серцях усiх, хто дивився. Пан Мiхал пiдрiзав немов неохоче, пан Анджей вiдбив i пiдрiзав у вiдповiдь, полковник знову вiдбив. Сухий брязкiт ставав щораз енергiйнiшим. Усi затамували подих. Пан Кмiциц стрiмко атакував, а пан Володийовський лише лiву руку за спину заклав i стояв спокiйно, роблячи недбайливi рухи, дуже малi, майже незначнi. Здавалося, що вiн хотiв себе лише затулити, й одночасно поберегти супротивника. Часом вiдступав малий крок назад, часом наступав уперед, либонь, дослiджував майстернiсть вiзавi. Хорунжий розпашiв, його опонент був холодний, як майстер, котрий iспитуе учня i ставав щораз спокiйнiшим. Врештi-решт, на великий подив шляхти, полковник виголосив промову:

– Побалакаймо, – сказав вiн, – бо iншоi такоi нагоди вже не буде. Ага! То це такий оршанський стиль?.. Мабуть, ви там самi були змушенi горох молотити, бо махаете шаблею, як цiпом. Добре ж ви вже втомилися. А ви справдi найкращий в Oршi?.. Такий удар дуже популярний серед трибульських слуг. А це курляндський. Добре ним вiд собак вiдбиватися. Стережiться кiнчика шаблi. Не вигинайте так долонi, бо дивiться, що станеться. Пiдiймiть!..

Останне слово пан Володийовський промовив чiтко, водночас описав пiвколо, долоню та шаблю потягнув до себе й усi глядачi втямили, що вiн мав на увазi пiд словом «Пiдiймiть!» Шабля пана Кмiцицa, як голка, витягнута з нитки, засвистiла над головою полковника й упала в нього за спиною. Вiн пояснив:

– Це називаеться: вилущувати шаблю.

Пан Анджей стояв блiдий, iз божевiльними очима, хитався, здивований не менше за шляхту ляуданську. Тендiтний полковник вiдсунувся вбiк, вказав на шаблю, що лежала на землi, й удруге повторив:

– Пiдiймiть!

В якусь мить здавалося, що пан Кмiциц кинеться на нього з голими руками. Вiн уже був готовий до стрибка, коли пан Володийовський, притиснувши рукiв’я до грудей, пiдставив вiстря, але пан Анджей кинувся на шаблю й упав iз нею знову на страшного супротивника.

Голосний гомiн пронiсся в колi тих, хто стежив за поединком i коло звужувалося щораз бiльше, а за ним сформувалося друге, трете. Козаки пана Кмiцица пропихали голови мiж плечима шляхтичiв, немов усе життя в найкращiй з ними жили злагодi. Мимовiльнi вигуки виривалися з вуст глядачiв. Інколи лунав вибух невгамовного, нервового смiху, всi побачили майстра над майстрами.

А той жорстоко розважався, як кiт iз мишею – i показово щоразу недбалiше махав шаблею. Лiву руку висунув з-за спини i засунув у кишеню рейтуз. Пан Анджей казився, хрипiв, на завершення булькотливi звуки вирвалися з його горла крiзь стиснутi зуби:

– Закiнчуйте вже!.. Годi вже сорому!..

– Гаразд! – погодився пан Володийовський.

Почувся короткий свист, страхiтливий, потiм здавлений зойк. Водночас пан Кмiциц розвiв руки, його шабля випала з них на землю. І вiн завалився обличчям до нiг полковника.

– Живий, – оголосив пан Мiхал, – не впав долiлиць! І вiдкотивши полу жупана пана Анджея, почав витирати об неi шаблю.

Загомонiла шляхта в один голос, але в цих вигуках звучало щораз виразнiше:

– Добити зрадника… Добити!.. Зарубати!

І кiлькох Бутримiв уже бiгло з шаблями наголо. Враз сталося щось дивне. Можна було б сказати, що невисокий пан Володийовський вирiс на очах. Шабля найближчого Бутримa вилетiла йому з руки слiдом за Кмiцицoвою, немовби ii вихор пiдхопив. Пан Мiхал натомiсть крикнув iз очима, що аж iскрили:

– Охолоньте! Геть!.. Це моя здобич, а не ваша!.. Вiдiйдiть!..

Усi замовкли, остерiгаючись гнiву чоловiка, вiдтак той сказав:

– Не потрiбна менi тут скотобiйня!.. Ви, будучи шляхтою, мали б знати звичай честi, що пораненого не добивають. Навiть iз ворогом такого не роблять, а що вже казати про супротивника, в поединку переможеного.

– Вiн зрадник! – обурився котрийсь iз Бутримiв. – Такого годиться вбити.

– Якщо вiн зрадник, тодi пановi гетьмановi його треба передати, щоб покарання призначив i послужив прикладом для iнших. Врештi, як я вам сказав: вiн тепер мiй, а не ваш. Якщо виживе, то зможете вiдшкодування своеi кривди в судi шукати i з живого кращу будете мати сатисфакцiю, нiж iз мертвого. А хто тут вмiе рани перев’язувати?

– Кшись Домашевич. Вiн здавна всiх на Ляудi перев’язуе.

– Нехай його зараз перев’яже, потiм на ложе його перенесiть, а я пiду цю нещасну панночку втiшити.

Сказавши це, пан Володийовський засунув шаблю у пiхви й увiйшов крiзь порубанi дверi в будинок. Шляхта взялася хапати та в’язати мотузками людей пана Кмiцица, котрi вiдтепер мали орати поля в закутках. Вони здавалися також без опору. Лише кiльканадцятеро пострибали у заднi вiкна будинку, але втрапили до рук очiкуючих Стак’янiв. Водночас шляхта взялася до грабунку фiр, на яких здобич лежала дуже щедра. Дехто радив пограбувати й обiйстя, але боялися пана Володийовськогo, а може, присутнiсть в оселi Бiлевичiвни тамувала iхне зухвальство. Своiх полеглих, мiж котрими було трое Бутримiв i двое Домашевичiв, поклала шляхта на вози, щоб iх похристиянськи похоронити, для убитих прислужникiв пана Кмiцица наказали селянам копати рiв за садом.

Пан Володийовський тим часом, шукаючи панночку, перетряс весь будинок i знайшов ii лише в скарбницi, що тiснилася на розi, до якоi провадили маленькi та важкi дверi зi спальноi кiмнати. Була то маленька кiмнатка з вузькими вiкнами, на яких були встановленi масивнi грати, побудована квадратом iз мурiв, таких мiцних, що пан Мiхал визнав негайно, що навiть якби пан Кмiциц i висадив дiм порохом, то ця кiмната, ймовiрно, уцiлiла б. Це дозволило йому змiнити на краще думку про пана Анджея. Дiвчина сидiла на скринi недалеко вiд дверей, з опущеною головою, з обличчям, майже повнiстю затуленим волоссям, i навiть не пiдняла його, почувши лицаря, котрий входив. Мабуть, гадала, що це сам пан Кмiциц, або хтось iз його людей. Пан Володийовський став у дверях, стягнув шапку, вiдкашлявся раз i ще раз, але побачивши, що це не допомагае, нарештi озвався:

– Шановна панно, ви вiльна!..

Тодi з-пiд накинутого волосся поглянули на лицаря блакитнi очi, а потiм показалося за ними чарiвне обличчя, хоча блiде i немов непритомне. Пан Мiхал сподiвався вдячностi, вибуху радощiв, однак полонянка сидiла нерухома i лише дивилася на нього безтямно. Тому лицар сказав удруге:

– Приходьте, панно, до тями, Бог зглянувся на вашу невиннiсть. Ви вiльна i можете повертатися у Водокти.

Цього разу в поглядi Бiлевичiвни було бiльше притомностi. Вона пiднялася зi скринi, струснула назад волосся та спитала:

– Хто ви такий?

– Мiхал Володийовський, драгунський полковник вiленського воеводи.

– Я чула битву… пострiли?.. Розповiдайте.

– Та що там розказувати. Ми прийшли вас урятувати. Бiлевичiвнa вже цiлком схаменулася.

– Дякую вашiй милостi! – вимовила вона поспiшно тихим голосом, в якому пробивався смертельний неспокiй. – А з тим що сталося?..

– З паном Кмiцицом? Не бiйтеся, панно: вiн лежить без тями надворi. І це я, не буду хвалитися, зробив це.

Пан Мiхал сказав це з певною метою, але якщо вiн сподiвався подиву, то марно. Бiлевичiвна не зронилa нi слова, натомiсть хиталася на ногах i руками почала шукати опору за собою, вiдтак опустилася важко на ту саму скриню, з якоi хвилину тому пiдвелася.

Лицар пiдбiг до неi жваво.

– Як ви почуваетесь?

– Нiчого… нiчого… Зачекайте, будь ласка… То пан Кмiциц убитий?..

– Що менi той пан Кмiциц! – зупинив ii пан Володийовський. – Тут про вас iдеться!

Раптом сили до юнки враз повернулися, бо вона пiдвелася знову та, глянувши йому вiдверто в очi, крикнула з гнiвом, нетерплячiстю та розпачем:

– Як Бог живий, вiдповiдайте! Вбили?..

– Пан Кмiциц поранений, – вiдповiв здивований пан Мiхал.

– Живий?..

– Живий.

– Гаразд! Дякую вам.

І ще непевним кроком попрямувала до дверей. Полковник стояв iз хвилину, скубаючи своi вуса та хитаючи головою. Потiм буркнув сам собi:

– Цiкаво, вона менi дякуе за те, що пан Кмiциц поранений, чи за те, що живий?

І вийшов за панночкою. Застав ii в прилеглiй спальнiй кiмнатi, стояла посерединi, немов скам’янiла. Чотири шляхтичi саме вносили пана Анджея. Двое перших, обернувшись боком, з’явилися у дверях, а з iхнiх рук звiшувалася до землi блiда голова пана Анджея, зi заплющеними очима та згустками чорноi кровi у волоссi.

– Притримайте там! – наказував Кшись Домашевич, котрий iшов за ними. – Спокiйно через порiг. Хай йому там хтось голову пiдтримае. Добре!..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genrik-senkevich/potop-tom-i/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Жемайтiя – князiвство, що виникло на землях литовськоi народностi жемайтiв (жмудiв) у XII ст. Тепер – регiон на пiвнiчному заходi Литовськоi Республiки.




2


Посполите рушення – загальне шляхетське ополчення спершу у Польському королiвствi, а потiм – у Речi Посполитiй, яке оголошували за наказом короля.




3


Компут – перепис, чисельний стан, або поiменнi реестри козацького вiйська.




4


Скабiоза – рiд рослин iз родини черсакуватих, що мае лiкувальнi властивостi.




5


У жемайтськiй i литовськiй мовах характерне додавання до iменникiв закiнчення -ас.




6


Євангелiе вiд Івана 1:14. Переклад Івана Огiенка.




7


Кондемнат – у стародавньому польському правi: вирок, винесений заочно.




8


Пипка – стародавнiй шляхетський герб, на якому зображений архангел Гавриiл.




9


Бандолет – легка вогнепальна зброя, рушниця з укороченою люфою, яку використовували при iздi.




10


Сухекомнат – родовитий польський герб: на червоному тлi чорний мисливський рiг i золотий хрест, а нагорi – корона з трьома страусиними пiр’iнами.




11


Чекан – старовинний народний дерев’яний духовий iнструмент, видозмiна флейти.




12


Кавалькатор – професiйний тренер коней для верховоi iзди.




13


Стаднина – осередок, де вирощують або розводять коней, який мiститься при стайнi й е частиною господарки.




14


Бекеша – старовинний козацький жупан.




15


Хоругва – старовинний польський шляхетний герб, який, зокрема, був i гербом Папи Римського Івана Павла ІІ. Також хоругвами в Польщi називали вiйськовi пiдроздiли.




16


Фiлон Семенович Кмiта (1530—1587) – визначний руський полководець та урядник Великого князiвства Литовського. 1562 року – остерський урядник, 1565-го – чорнобильський урядник, 1566-го – оршанський староста, а 1579 року став смоленським воеводою.




17


Стая – старопольська мiра вiдстанi, яку визначали як вiдстань, що проходять конi мiж двома вiдпочинками. Стая була рiзноi довжини: статутна стая дорiвнювала 84-м лiктям; старопольська – бл. 134 м; мiловська – бл. 893 м; новопольська – бл. 1066,8 м.




18


Крупник – нацiональна польська страва, юшка з курки з овочами.




19


Басетля – польський народний струнний iнструмент iз низьким звуком, що формою нагадуе вiолончель. Щось середне мiж вiолончеллю та контрабасом.




20


Ферейза – широкий чоловiчий плащ, який одягали на жупан.




21


Лiтанiя – урочиста церковна служба або молитва, в якiй заклики до Бога чи Святого доповнюються проханнями, що регулярно повторюються.




22


Joannes Casimirus Rex (лат.) – Ян-Казимир король.




23


Initium Calamitatis Regni (лат.) – початок лиха королiвства.




24


В описуванi часи польки переважно були бiлявками.




25


Плудерки – широкi штани непольського крою, тому ця назва мала презирливе значення.




26


Святоянська нiч – нiч проти 24 червня перед святом Яна Хрестителя, спроба асимiляцii через християнство язичницьких обрядiв, пов’язаних iз лiтнiм сонцестоянням.




27


Raptus puellae (лат.) – згвалтування дiвчини.