Книга - Тартарен Тарасконський

Тартарен Тарасконський
Альфонс Доде


Трилогiя «Тартарен Тарасконський» вiдомого французького романiста i драматурга Альфонса Доде (1840–1897), що зажила великоi популярностi серед читачiв, об’еднуе три книги – «Незвичайнi пригоди Тартарена Тарасконського» (1872), «Тартарен в Альпах» (1885) i «Порт-Тараскон» (1890). Головний герой трилогii Тартарен, смiшний товстун iз невеликого провансальського мiстечка, мае риси i Дон Кiхота, i Санчо Панси: вiн жадае подвигiв та слави, хоча через власне боягузтво нiколи не виiжджав iз рiдного Тараскона. Проте неймовiрне марнославство та буйна фантазiя усе ж таки примушують його покинути затишний будиночок, садок iз баобабом i вирушити назустрiч небезпекам. Автор iз суто французьким гумором змальовуе свого героя – добродушного i безжурного, недалекого i самозакоханого хвалька Тартарена iз Тараскона, чие iм’я вже давно стало прозивним.





Альфонс Доде

Тартарен Тарасконський





Незвичайнi пригоди Тартарена Тарасконського








Моему друговi

Гонзагу Прiва.


У Францii всi трохи тарасконцi








Епiзод перший

У Тарасконi





І. Садок iз баобабом


Вiдтодi, як я вперше завiтав до Тартарена Тарасконського, минуло дванадцять-п’ятнадцять рокiв, проте менi здаеться, що це сталось учора: в пам’ятi моiй той день закарбувався на все життя. Безстрашний Тартарен жив тодi на околицi, в третьому будинку по лiвий бiк Авiньйонського шляху. Це була вiлла iз садком попереду i балконом позаду, iз слiпучо-бiлими стiнами й зеленими жалюзi; бiля хвiртки – зграйка малих савоярiв, якi гралися в класи або дрiмали на осоннi, поклавши голови на своi скриньки з ваксою.

Вiлла як вiлла… Дивлячись на неi, нiхто й не подумав би, що це – оселя героя. Проте всерединi… Боже милий! Скрiзь – вiд пiдвалу до горища, ба навiть у садку! – витав дух героiзму. Атож!..

О Тартаренiв садок! У всiй Європi такого не побачиш! Жодного французького дерева, жодноi французькоi квiтки! Самi лиш екзотичнi рослини: камеднi й калебасовi дерева, бавовник, кокосовi пальми, манго, банани, пальми, баобаб, iндiйськi смокiвницi, кактуси, берберiйськi фiги. Здавалося, що ви не в Тарасконi, а за десять тисяч миль вiд нього – у Центральнiй Африцi. Щоправда, все було завбiльшки не таке, яким створила його природа: кокосовi пальми – не вищi за буряки, а баобаб (дерево-велетень, arbos gigantea) розкошував у горщику з-пiд резеди. Ну то й що? Для Тараскона й те було добре, i тi високошановнi городяни, якi в недiлю з ласки Тартарена милувалися його баобабом, верталися додому щиро захопленi.

Тож уявiть собi, як я хвилювався, коли вперше опинився в цьому чарiвному садку! А коли мене запросили до кабiнету героя, то почуття моi й змалювати годi!

Тартаренiв кабiнет – одна з мiських пам’яток – виходив вiкнами в садок, i баобаб рiс якраз перед його заскленими дверима.

Це була простора кiмната, геть уся – вiд стелi аж до пiдлоги – завiшана зброею. Тут була зiбрана зброя всiх краiн свiту: карабiни, пищалi, мушкетони, корсиканськi й каталонськi ножi, ножi-револьвери, ножi-кинджали, малайськi крiси, караiбськi та кремiннi стрiли, залiзнi рукавицi, кастети, готтентотськi киi, мексиканськi ласо – чого тут тiльки не було…

На всiх цих крицевих лезах, на прикладах слiпучо вигравало сонце – мовби для того, щоб нагнати на вас iще бiльшого страху… Єдине, що трохи заспокоювало серед усiх цих знарядь убивства, – це добрий вигляд i охайнiсть. Усе стояло, висiло й лежало на своiх мiсцях; усе сяяло, виблискувало i все мало ярлики, наче в аптецi. То тут, то там висiли коротенькi турботливi написи-попередження:

«Стрiли отруенi, не торкатися!»

Або:

«Рушницi зарядженi, обережно!»

Якби не цi написи, я б не наважився сюди зайти.

Посеред кабiнету стояв круглий столик. На ньому – пляшка рому, турецький кисет, «Подорожi капiтана Кука», романи Купера, Густава Емара, мисливськi оповiдання – про полювання на ведмедiв, слонiв, про соколинi лови тощо. А за столиком сидiв рум’яний присадкуватий товстун рокiв сорока – сорока п’яти, у жилетцi й фланелевих кальсонах, з густою коротенькою борiдкою i блискучими очима. В однiй руцi вiн тримав книжку, а в другiй – довжелезну люльку iз залiзною накривкою i вимахував нею. Читаючи якесь жахливе оповiдання про мисливцiв за скальпами, вiн випинав нижню губу й корчив страшнi гримаси – його симпатичне обличчя дрiбного тарасконського рантье набирало виразу такоi ж добродушноi лютостi, яка панувала в усiй оселi.

Це й був Тартарен, Тартарен Тарасконський, безстрашний, великий, незрiвнянний Тартарен Тарасконський.




II. Кiлька слiв про славне мiсто Тараскон. Стрiльцi по кашкетах


За часiв, про якi я розповiдаю, Тартарен Тарасконський не був iще Тартареном, яким вiн е нинi – великим Тартареном Тарасконським, вiдомим у всiй пiвденнiй Францii. Але вже й тодi вiн був королем Тараскона.

За вiщо ж вiн удостоiвся королiвськоi шани?

Насамперед слiд вам знати, що всi жителi того краю – i старi, й молодi, i дорослi, й дiти – мисливцi. Полювання – найпалкiша пристрасть тарасконцiв ще вiд часiв непам’ятних, коли в навколишнiх болотах лютувала Тараска i тарасконцi влаштовували на неi облави. А це така давнина, що й не сказати!..

Щонедiлi вранцi геть усi тарасконцi, обвiшанi зброею, з торбами на спинах вирушають за мiсто пiд шалений гавкiт собак, виття тхорiв, звуки сурм та мисливських рогiв. Препишне видовище… Та, на лихо, дичини нема! Нема й слiду!

Звiрина, дарма що вона звiрина, кiнець кiнцем стала недовiрлива й обережна.

Усi лiгва порожнi, всi гнiзда покинутi на п’ять миль довкола Тараскона. Нi дрозда, нi перепiлки; жодного бодай малесенького кроля, жодноi бодай крихiтноi чикалки. А тим часом тарасконськi пагорки, пропахлi миртом, лавандою та розмарином, такi мальовничi й принаднi! І виноградники на похилих берегах Ропи, якi буяють гронами мускатного винограду – найдухмянiшого, найсоковитiшого, найсолодшого, – теж напрочуд манливi. Так-то воно так, проте далi лежить Тараскон, а в звiрячому та пташиному царствi вiн зажив лихоi слави. Перелiтнi птахи навiть позначили його великим хрестом на своiх маршрутах, i тiльки-но дикi качки, що видовженими трикутниками спускаються до Камарги, забачать мiськi дзвiницi, проводар щосили кряче: «Ось Тараскон! Ось Тараскон!» І зграя щосили накидае круга.

Отож тiльки i е дичини в тарасконських околицях, що один-единий старий зайчисько, який дивом урятувався вiд ловецьких потiх тарасконцiв i вперто не хоче перебиратися кудись-iнде. Цього зайця в Тарасконi знають геть усi. Вiн навiть прiзвисько мае – Швидкий. Усi знають, що лiгво його в маетку Бомпара, – до речi, цiна на його землю через це вдвiчi, коли не втричi побiльшала, – та вполювати Швидкого так нiкому й не пощастило.

За ним iще й досi ганяються кiлька навiженцiв. А решта, втративши надiю, збайдужiли, i Швидкого вже вiддавна вважають за мiсцевого привида, хоч тарасконцi зроду не вельми забобоннi i, бувае, ласують навiть рагу iз ластiвок.

«То що ж тодi роблять тарасконськi мисливцi щонедiлi? – спитаете ви. – Адже в Тарасконi немае дичини…»

Що роблять?

Ото клопiт! Вони вирушають у поле, милi за двi-три вiд Тараскона. Там збиваються в гурточки по п’ять-шiсть чоловiк, умощуються в холодку пiд цямриною якогось колодязя, муру чи розлогоi маслини, виймають iз ягдташiв шмат тушкованоi яловичини, цибулю, ковбасу, анчоуси, добре ронське вино, яке веселить душу, – i починаеться довгий-предовгий снiданок.

Понаiдавшись, вони встають, заряджають рушницi, пiдкликають собак – i починаеться полювання. Це означае, що кожен бере свiй кашкет, пiдкидае його вгору якнайвище i стрiляе в нього шротом другого, п’ятого чи шостого номера (про це вони домовляються заздалегiдь).

Того, кому вдалося поцiлити кашкет найбiльше разiв, проголошують королем полювання. Вiн повертаеться до Тараскона як переможець, пiд звуки сурми та собачий гавкiт, i несе на цiвцi рушницi продiрявлений кашкет.

Зайве й казати, що в мiстi йде жвава торгiвля мисливськими кашкетами. Деякi спритнi шапкарi продають навiть заздалегiдь простреленi й подертi кашкети – для мисливцiв-невдах. Та iх купуе тiльки аптекар Безюке. Бо ж то ганьба!

Тартарен Тарасконський був першорядний, незрiвнянний стрiлець по кашкетах. Щонедiлi вранцi вiн вирушав на полювання в новому кашкетi i ввечерi повертався в подiрявленому. Горище будиночка з баобабом було завалене цими почесними трофеями. Тим-то тарасконцi вважали Тартарена за свого ватажка; а що вiн чудово знався на мисливському статутi й перечитав геть усi науковi працi та посiбники з усiх видiв полювання – вiд стрiльби по кашкетах до ловiв бiрманського тигра, – то його вважали верховним суддею у всiх мисливських суперечках.

День у день вiд третьоi до четвертоi пополуднi у зброяра Костекальда можна було бачити статечного товстуна з люлькою в зубах. Вiн сидiв у зеленому крiслi, а навколо товпилися стрiльцi по кашкетах i час вiд часу кидали один одному сердите чи ущипливе слiвце. То творив суд i розправу Тартарен Тарасконський – Нiмрод i Соломон в однiй особi.




III. Не!.. Не!.. Не!.. Ще трохи про славне мiсто Тараскон


Полювання – не едине захоплення могутнього тарасконського племенi; воно кохаеться ще й у романсах. Хоч i невеличке мiстечко Тараскон, а романсiв спiвають у ньому силу-силенну. Рiзний сентиментальний мотлох скрiзь у нас уже давно жовкне в старезних папках, а в Тарасконi вiн буяе, квiтне й пахне. Вiн увесь тут, увесь. Кожна родина мае свiй улюблений романс, i всi тарасконцi це знають. Вiдомо, примiром, що аптекар Безюке полюбляе романс «Сiяй, блiда моя зiрнице…», зброяр Костекальд – романс «Чи прийдеш ти в той край хаток убогих?», податковий iнспектор – жартiвливу пiсеньку «Якби ж я був незримий, не бачили б мене!».

І так у всiх. Двiчi або тричi на тиждень тарасконцi ходять однi до одних у гостi i виспiвують там романси. Завважте – однi й тi самi романси! Жодному тарасконцевi нiколи не спадало на думку, нiколи не кортiло заспiвати щось нове. Це священна родинна спадщина, яку батько заповiдае синовi. Навiть бiльше: нiхто нi в кого романсiв не запозичуе. Не дай боже Костекальдовi заспiвати романс Безюке, а Безюке – романс Костекальда. І ви гадаете, що за сорок рокiв тi романси набридли? Анiтрохи! Кожне тримаеться свого романсу, i всi вдоволенi.

Тартарен i тут, як i в стрiльбi по кашкетах, держав першiсть. І знаете чому? Тому, що в нього не було свого романсу. Тому, що всi романси вiн уважав своiми.

Всi!

Проте й сам дiдько не домiгся б того, щоб Тартарен iх заспiвав. Пересичений успiхами, тарасконський герой волiв сидiти вдома за якоюсь книжкою на мисливський сюжет або проводити вечори в клубi, а не красуватися бiля нiмського фортепiано при свiтлi двох тарасконських свiчок. Брати участь у цих вечiрнiх концертах? Тартарен вважав, що це нижче його гiдностi. Однак траплялося, що вiн мовби випадком заходив до аптеки Безюке, коли там спiвали пiд фортепiано, i пiсля невiдступних благань згоджувався проспiвати iз старою панi Безюке вiдомий дует з «Роберта Диявола». О, хто цього не чув, той не чув нiчого! Принаймнi я, поки й вiку мого – нехай навiть я проживу сто рокiв! – не забуду, як великий Тартарен урочисто пiдступав до фортепiано, спирався на нього й корчив гримасу, силкуючись надати своему добродушному обличчю, осяяному зеленавим свiтлом скляних куль аптечноi вiтрини, сатанинського, жорстокого виразу Роберта Диявола… Усi гостi здригалися: зараз буде щось незвичайне…

На мить западала тиша, а потiм стара панi Безюке, приграючи сама собi, починала:

Я так тебе кохаю
І в тебе вiрю я,
Та страх мене сповня (двiчi), —
Себе не муч без краю
Й не муч мене щодня [1 - Вiршi переклав Михайло Литвинець.].

Проспiвавши це, вона казала пошепки: «Тепер ви, Тартарене», – i Тартарен Тарасконський, простягши руку, стиснувши пальцi в кулак i роздимаючи нiздрi, тричi промовляв своею тарасконською говiркою, i голос його вiдлунював громом у надрах фортепiано:

Не!.. Не!.. Не!..
Стара панi Безюке знову спiвала:
Себе не муч без краю
Й не муч мене щодня.

І Тартарен знову рикав:

Не!.. Не!.. Не!..

На цьому все кiнчалося.

Як бачите, дует був короткий, але в Тартарена це виходило так сильно, гарно, так по-диявольському, що всi слухачi здригалися вiд жаху, а тодi знову починали вмовляти Тартарена, i вiн нарештi iще кiлька разiв повторював:

Не!.. Не!.. Не!..

Пiсля цього вiн утирав змокрiле чоло, всмiхався до дам i пiдморгував чоловiкам.

Насолодившись успiхом, вiн iшов у клуб i там, розмовляючи з кимось, недбало кидав:

– Спiвав оце в Безюке дует з «Роберта Диявола»…

І вiн сам у це вiрив – ось що найдивнiше!




IV. Вони!


Завдяки своiм розмаiтим талантам Тартарен здобув у Тарасконi та його околицях глибоку повагу.

Хоч вiрте, хоч нi, але цей чолов’яга зумiв зачарувати геть усiх.

Армiя в Тарасконi була за Тартарена. Бравий командир Бравiда, вiдставний начальник полковоi швальнi, казав про нього: «Вiн у нас вiдчайдух!» А кому ж i знатися на вiдчайдухах, як не Бравiда – кого тiльки вiн свого часу не обмундировував!

Судовики теж горою стояли за Тартарена. Голова суду, старий Ладевез, не раз казав на засiданнях: «Оце-то вдача!»

Любив Тартарена i народ. Його могутня статура, велична хода, повадка бойового коня, який не боiться найстрашнiшоi стрiлянини, слава героя, що ii вiн зажив не знати де й чому, те, що вiн повсякчас роздавав то штурхани, то дрiбняки малим чистильникам взуття, якi вiд рання до смеркання сидiли пiд його хвiрткою, – усе це зробило з Тартарена такого собi мiсцевого лорда Сеймура, улюбленця тарасконських ринкiв. Коли в недiлю ввечерi Тартарен повертався з полювання – у туго пiдперезанiй фланелевiй куртцi, з подiрявленим кашкетом на цiвцi рушницi, – вантажники на пристанi шанобливо вклонялися i, моргаючи на його могутнi бiцепси, захоплено шепотiли:

– Оце силач! Вiн мае подвiйнi м’язи!

«Подвiйнi м’язи!» Таке почуеш тiльки в Тарасконi!

Та попри всi своi таланти, попри «подвiйнi м’язи», загальну любов i високу повагу бравого командира Бравiда, чи то пак вiдставного начальника полковоi швальнi, – повагу, яка звеселяла Тартаренове серце, – попри все те наш герой не був щасливий. Життя в маленькому мiстечку гнiтило його, вiн задихався… Великий тарасконець нудив свiтом у Тарасконi. Бо й справдi: що там та стрiльба по кашкетах, що там те судочинство у зброяра Костекальда для такоi героiчноi натури?! Для вiдчайдуха, який марив битвами, грандiозними ловами, смерчами та ураганами, який подумки гарцював у пампасах, мандрував безкрайнiми пустелями?! Абищиця!.. Бiдолашний великий муж! Так можна було геть iзнидiти, захирiти…

Задля того, щоб вирватися з цих тiсних лабет, щоб хоч на якийсь час забути про клуб, про Ринковий майдан, вiн садив баобаби та iншi африканськi рослини, завiшував кабiнет зброею, чiпляв один на один малайськi крiси, зачитувався романами, силкувався, мов той безсмертний Дон Кiхот, з допомогою уяви та мрii вирватись iз пазурiв невблаганноi дiйсностi… Марнi зусилля! Хоч би що робив Тартарен, намагаючись угамувати свою жадобу пригод, – усе тiльки роздмухувало ii. Коли вiн кидав погляд на свiй багатющий арсенал, у ньому спалахували гнiв та роздратування. Здавалося, й стрiли ласо волали: «На бiй! На бiй!» У вiттi баобаба шелестiв, мовби дражнячи його, вiтер мандрiв… А тут iще й Густав Емар та Фенiмор Купер…

Хiба раз бувало, що Тартарен, спекотного лiтнього дня сидячи самотою серед своiх мечiв над романом, раптом схоплювався на ноги, жбурляв книжку, кидався до стiни й, рикаючи, хапав зброю, яка трапляла пiд руку?…

Бiдолаха забував, що вiн у себе в Тарасконi, що на ньому фулярова хустка та кальсони. Усе, чого вiн начитався, вiн обертав на дiйснiсть… Вiн бiгав по кiмнатi, вимахуючи сокирою або томагавком, i репетував, чимраз дужче розпалюючись:

– Нехай лишень вони сюди поткнуться!..

Вони! Хто вони?

Тартарен i сам до пуття цього не знав. Вони – це все, що нападае, змагаеться, кусае, роздирае пазурами, знiмае скальпи, вие, реве… Вони – це iндiанець сiу, який витанцьовуе навколо стовпа, до якого прив’язаний бiлий мисливець. Це сiрий ведмiдь Скелястих гiр, який тупцяе на мiсцi, облизуючись скривавленим язиком. Це туарег, який кочуе пустелею; це малайський пiрат; це абруцський бандит… Одне слово, вони – це вони! Вони – це вiйна, мандри, пригоди, слава.

Та ба! Хоч як прикликав iх безстрашний тарасконець, хоч як загрожував i нахвалявся – вони не приходили. Та й що б вони, горопахи, робили в Тарасконi?

І все одно Тартарен чекав iх i готувався до зустрiчi з ними безнастанно, а надто ввечерi, коли йшов до клубу.




V. Тартарен вирушае до клубу


Рицар-тамплiер, що ладнаеться до вилазки в табiр невiрних, якi обложили його, китайський солдат, що пiд прапором тигра готуеться до битви, войовничий команч, що ступив на военну стежку, – все це нiщо перед Тартареном Тарасконським, коли вiн о дев’ятiй вечора, через годину по вечiрнiй зорi, збираючись до клубу, обвiшуе себе зброею з голови до нiг.

«До бою готуйсь!» – як кажуть моряки.

На лiву руку Тартарен надягав залiзну рукавицю iз шпичаками, в праву брав палицю-шпагу, в лiву кишеню клав кастет, у праву – револьвер. За пазуху, пiд жилетку, запихав малайський крiс. Що ж до отруених стрiл – боронь Боже! Тартарен нехтував ними – це, на його думку, була вiроломна зброя.

Перш нiж вийти, вiн якийсь час вправлявся у присмерку свого тихого кабiнету: фехтував, стрiляв у стiну, грав м’язами, а потiм брав ключ од хвiртки й повагом простував через сад. По-англiйськи, панове, по-англiйськи! Оце i е справжня мужнiсть!

Проминувши сад, вiн одчиняв важку залiзну хвiртку. Точнiше, не одчиняв, а штовхав ii так рвучко, що вона, розчахнувшись, вдарялася об огорожу… Якби пiд огорожею стояли вони, то вiд них лишилася б хiба що мокра пляма!.. Та, на превеликий жаль, вони не стояли пiд огорожею.

Тартарен виходив за хвiртку, зиркав праворуч, лiворуч, озирався, швидко повертав двiчi ключ – i гайда в дорогу!

На Авiньйонському шляху – анi душi живоi. Усi дверi замкненi, всi вiкна темнi. Навкруги – чорний морок. Тiльки де-не-де у ронському туманi блимав лiхтар…

Величний i грiзний, Тартарен Тарасконський iшов сягнистим кроком, викрешуючи iскри залiзним вiстрям палицi з кам’яноi брукiвки. Хоч би де простував – вулицею, бульваром чи завулком, – вiн завжди тримався середини. Це пiдказувала йому мудра обачнiсть: адже так можна наперед бачити небезпеку, а головне – уникнути того, що iнодi вихлюпують тарасконцi зi своiх вiкон. Не подумайте тiльки, що Тартаренова обачнiсть свiдчила про страх… Нi, вiн лише стерiгся!

Ось незаперечний доказ того, що Тартарен не боявся: вiн iшов до клубу не бульваром, а найдовшим i найтемнiшим шляхом, через увесь Тараскон, без кiнця петляючи паскудними, пiдозрiлими закапелками, в кiнцi яких зловiсно виблискувала Рона. Бiдолаха усе сподiвався, що на якомусь розi з мороку зненацька виринуть вони й кинуться на нього ззаду. Ото вже завдав би Тартарен iм гарту!.. Та примхлива доля мовби глузувала з нашого героя. Жодного, жоднiсiнького разу не пощастило йому наразитися на небезпечну зустрiч! Хоч би з собакою, хоч би з п’яницею! Нiколи!

Щоправда, сполох iнодi бував, але завжди фальшивий. Кроки, тихi голоси… «Увага!» – казав собi Тартарен, завмирав на мiсцi, вдивлявся в темряву, принюхувався, прикладав вухо до землi, як то роблять iндiанцi… Кроки ближчали… Голоси гучнiшали… О, безперечно, це вони! Вони наближаються!

Тартареновi очi спалахували полум’ям, груди надималися, вiн увесь напружувався, наче ягуар перед стрибком, i вже намiрявся з бойовим покликом кинутися вперед, – аж ось iз темряви лунало його iм’я.

– Ти диви! Це ж Тартарен! – чувся лагiдний i привiтний голос. – Добривечiр, Тартарене!

А бодай тобi! Це аптекар Безюке з родиною – вони вже проспiвали свiй романс у Костекальда.

– Добривечiр! Добривечiр! – цiдив крiзь зуби Тартарен, розлючений тим, що й цього разу надiя ошукала його, i, несамовито змахнувши палицею, зникав у темрявi.

Пiдiйшовши до клубу, безстрашний тарасконець якийсь час походжав туди й сюди бiля дверей: вiн усе ще чогось чекав… Нарештi це йому набридало, i, пересвiдчившись, що вони й цього разу не з’являться, Тартарен востанне пронизував темряву грiзним поглядом i гнiвно шепотiв:

– Нiкого!.. Нiкого!.. Нiколи – нiкого!..

Пiсля цього наш вiдчайдух сiдав грати в безик з вiдставним начальником полковоi швальнi.




VI. Два Тартарени


То як же в бiса могло статися, що Тартарен, схибнутий на небезпечних пригодах, Тартарен, одержимий жадобою мандрiв, Тартарен, що повсякчас мрiяв стрiмголов мчати верхи на гарячому конi, – усе свое життя сидьма просидiв у Тарасконi? А таки просидiв! Доживши до сорока п’яти рокiв, безстрашний тарасконець жодного разу не ночував за межами мiста. Вiн не вiдбув навiть знаменитоi подорожi в Марсель, а цiею подорожжю кожний порядний тарасконець вiдзначав свое повнолiття. Вiн iздив хiба що в Бокер – та вiд Тараскона до того Бокера палицею кинути: тiльки мiст перейти… Як на те, клятий мiст раз у раз зривало вiтром; до того ж вiн такий довжезний, такий хисткий, а Рона така широка, що… ну, та що вам казати: Тартарен Тарасконський волiв ходити по твердiй землi.

Вiдкрию вам таемницю: наш герой мав двi натури, анiтрохи не схожi одна на одну. «Я вiдчуваю у собi двi душi», – сказав хтось iз високих церковникiв. Отак i Тартарен. У ньому жила душа Дон Кiхота: такi самi шляхетнi поривання, такий самий iдеал героiзму, така сама нестримна жадоба всього великого й незвичайного, та, на лихо, вiн не мав тiла достославного iдальго – тiла худого й кощавого, власне, й не тiла, а лиш натяку на тiло, – який був байдужий до матерiального життя, мiг по двадцять днiв не скидати з себе обладунку, раз на два днi споживати жменьку рису… У Тартарена було зовсiм iнше тiло: вельми мiцне, вельми дебеле, вельми важке, вельми сите, вельми випещене, вельми примхливе, одне слово, тiло обивателя, черевате й коротконоге тiло безсмертного Санчо Панси…

Дон Кiхот i Санчо Панса в однiй особi! Уявiть собi, як важко було iм ужитися! День i нiч суперечки! День i нiч гризня! День i нiч розбрат!.. Ось один лиш дiалог мiж двома Тартаренами: Тартареном-Дон Кiхотом i Тартареном-Санчо Пансою. Як на мене, цей дiалог гiдний пера Лукiана або ж Сент-Евремона…

Тартарен-Дон Кiхот, начитавшись Густава Емара, збуджено гукае:

– Їду!

Тартарен-Санчо, заклопотаний своiм ревматизмом i нiчим бiльше, каже:

– А я лишаюся.



Тартарен-Дон Кiхот (у нестямному захватi). Вкрий себе славою, Тартарене!

Тартарен-Санчо (спокiйнiсiнько). Тартарене, вкрийся фланеллю!

Тартарен-Дон Кiхот (усе дужче розпалюючись). О двостволки!.. О кинджали, о ласо, о мокасини!

Тартарен-Санчо (iще спокiйнiше). О чудовi вовнянi жилети! О милi теплi наколiнники! О любi шапки з навушниками!

Тартарен-Дон Кiхот (нестямно). Сокиру! Мою сокиру!

Тартарен-Санчо (дзвонить покоiвцi). Жаннетт, мiй шоколад!


Жаннетт приносила пресмачний шоколад, гарячий, запашний, iз пiночкою, й пресмачнi анiсовi сухарики. І Тартарен-Санчо, побачивши шоколад, заходився смiхом, стримуючи покрики Тартарена-Дон Кiхота…

Тому-то Тартарен Тарасконський i сидiв у Тарасконi.




VII. Європейцi в Шанхаi. Мiжнародна торгiвля. Монголи. Чи був брехуном Тартарен Тарасконський? Самоомана


І все одно Тартарен якось мало не вирушив у далеку подорож.

Трое тарасконцiв, брати Гарсiо-Камюс, що перебралися в Шанхай, запросили Тартарена завiдувати однiею з iхнiх торговельних контор. Саме про таке життя Тартарен i мрiяв. Великi справи, цiла армiя пiдлеглих, зносини з Росiею, Персiею, Туреччиною – одне слово, мiжнародна торгiвля. Почули б ви, як урочисто лунали в Тартаренових вустах цi слова: «Мiжнародна торгiвля!..»

До всього, торговельний дiм Гарсiо-Камюс вабив iще й тим, що на нього час вiд часу нападали монголи. Усi дверi тодi враз замикалися, службовцi хапались за зброю, над конторою пiдiймався консульський прапор, i – пах-пах! – iз вiкон по монголах.

Зайве й казати, з якою радiстю прийняв цю пропозицiю Тартарен-Дон Кiхот. Та ба! В ту ж мить подав голос Тартарен-Санчо. А що вiн завжди брав гору, то нiчого з того не вийшло.

Усi тарасконцi без угаву судили-рядили: «Поiде?» – «Не поiде?» – «Закладаюся, що поiде!» – «Присягаюсь, що не поiде!» Це була для мiста визначна подiя… Тартарен так i не поiхав, але ця iсторiя iще вище пiднесла його славу. Мало не поiхати в Шанхай – для тарасконця однаково, що поiхати туди. Городяни стiльки торочили про цю подорож, що зрештою й самi майже повiрили, нiби Тартарен уже побував у Шанхаi й повернувся звiдти. Вечорами в клубi всi розпитували його про шанхайське життя, про тамтешнi звичаi, клiмат, опiум та мiжнародну торгiвлю.

Наш великий муж, незрiвнянний митець у таких справах, залюбки про все розповiдав. А згодом уже й сам повiрив, що побував у Шанхаi! І, вкотре вже розповiдаючи про напад монголiв, Тартарен хвалився:

– Тодi я роздаю зброю своiм службовцям, пiдiймаю консульський прапор i – пах-пах! – iз вiкон по напасниках!

Слухачi здригалися.

Ви скажете:

– Ну, то ваш Тартарен – несосвiтенний брехун!

А я на це заперечу:

– Нi! Аж нiяк нi! Тартарен – не брехун!..

– Але хто-хто, а вiн же знав, що не був у Шанхаi…

– Ясна рiч, знав! Однак…

Ось послухайте, що я вам скажу. Я певен, цiлком певен: коли пiвничани твердять, нiби всi пiвденцi – брехуни, то вони помиляються. Не вiрте iм! Їхня думка хибна. Нема на пiвднi брехунiв – нi в Марселi, нi в Нiмi, нi в Тулузi, нi в Тарасконi. Пiвденець не бреше – вiн помиляеться. Так, вiн не завжди каже правду, але завжди вiрить у те, що каже!.. Його брехня – це не брехня, це нiби якась самоомана.

Так, так, самоомана! Хочете переконатися? Поiдьте на пiвдень – i самi побачите… Ви побачите дивовижний край, у якому сонце геть усе змiнюе i геть усе збiльшуе. Провансальськi пагорки, не вищi вiд Монмартру, здадуться вам велетенськими; стародавнiй храм у Нiмi – цей iграшковий будиночок – собором Паризькоi Богоматерi. О, ви там побачите… Присягаюся: один-единий брехун на пiвднi – це сонце!.. Хоч би чого воно торкнулося – все збiльшуеться!.. Чим була Спарта за часiв свого розквiту? Звичайнiсiньким селищем. Що являли собою Афiни? Щонайбiльше – провiнцiйне мiстечко… Однак в iсторii вони ввижаються нам двома величезними мiстами. Ось як прислужилося iм сонце…

То чи ж дивно, що те саме сонце, обливаючи своiм промiнням Тараскон, здужало обернути вiдставного начальника полковоi швальнi на бравого командира Бравiда, рiпу – на баобаб, людину, яка тiльки збираеться до Шанхая, – на людину, яка вже повернулася звiдти!




VIII. Звiринець Мiтен. Атласький лев у Тарасконi. Урочиста й жахлива зустрiч


Ми змалювали життя Тартарена Тарасконського до того, як слава торкнулася його чола й увiнчала його вiчними лаврами, – змалювали життя цього героя у звичайних обставинах, розповiли про його радощi та печалi, мрii та сподiвання. А тепер перегорнiмо кiлька найславетнiших сторiнок його життепису. Зупинiмося хоч би на тiй, де розповiдаеться про незвичайну подiю – подiю, яка дала привiд чародiйцi долi вщедрити Тартарена своею найвищою ласкою.

Якось увечерi Тартарен Тарасконський, сидячи у зброяра Костекальда, заходився показувати охочим, як заряджати голчасту рушницю, – вона ще тiльки входила в ужиток. Зненацька грюкають дверi, i в крамницю вскакуе один iз стрiльцiв по кашкетах, до смертi переляканий.

– Лев! Лев! – репетуе вiн.

Усi вмить застигають, скутi розгубленiстю й жахом, а потiм починаеться шарварок. Тартарен бере рушницю напоготiв, Костекальд бiжить до дверей i замикае iх.

Усi обступають стрiльця по кашкетах, напосiдають на нього, один поперед одного сиплють запитаннями i врештi довiдуються, що в Тарасконi на кiлька днiв спинився, повертаючись з Бокерського ярмарку, звiринець Мiтен. Оце щойно вiн розташувався на Замковому майданi – з усiма своiми удавами, тюленями, крокодилами й чудовим атлаським левом…

Атласький лев у Тарасконi! Чи таке бачено, чи таке чувано?! О, яка пиха засвiтилася в очах усiх стрiльцiв по кашкетах, як засяяли iхнi мужнi обличчя, як мiцно потиснули вони один одному руки! Вiд хвилювання iм усiм вiдiбрало мову…

Навiть Тартареновi. Вiн стояв бiля прилавка, блiдий i збуджений, з рушницею в руках, в головi у нього роiлися думки. Атласький лев тут, близенько, за два кроки вiд крамницi Костекальда! Лев! Цар над звiрами, найхоробрiший з усiх, з усiх найлютiший… Вполювати лева – ось найзаповiтнiша Тартаренова мрiя! Лев… прем’ер у тiй фантастичнiй трупi, яка розiгрувала такi чудовi спектаклi в його уявi!..

Лев!.. Боже милий!..

Та ще й атласький! Це вже було понад усе, що Тартарен мiг витримати!..

Кров шибнула йому в голову.

Очi його спалахнули вогнем. Вiн рвучко скинув на плече рушницю й вигукнув, звертаючись до бравого командира, чи то пак вiдставного начальника полковоi швальнi Бравiда:

– Ходiмо, командире!

– Та… та… Е… е… А моя рушниця!.. Ви ж узяли мою рушницю! – боязко обiзвався обачливий Костекальд.

Але Тартарен уже вийшов на вулицю. За ним урочисто крокували всi стрiльцi по кашкетах.

У звiринцi, коли вони туди ввiйшли, було вже повно люду. Тарасконцi – героiчне плем’я – так скучили, так знудьгувалися за незвичайними видовищами, що взяли звiринець Мiтен приступом. Тiлиста панi Мiтен була щиро цим утiшена.

У кабiльському вбраннi, з голими по лiктi руками, з залiзними браслетами на ногах, ця статечна дама зустрiчала тарасконцiв дуже чемно й шанобливо. В однiй руцi вона тримала батiг, у другiй – живе, але вже обскубане курча. А ще вона мала «подвiйнi м’язи», i це викликало у тарасконцiв не менший захват, нiж ii плеканцi.

Аж ось до звiринця вступив Тартарен iз своею рушницею, i всi здригнулися. Воно й не дивно: коли нашi героiчнi тарасконцi, якi досi спокiйнiсiнько стояли або походжали беззбройнi бiля клiток, не думаючи нi про яку небезпеку, коли вони побачили свого великого Тартарена iз смертоносною зброею в руках, iх охопив страх. Значить, е чого боятися, якщо навiть вiн, герой… Тарасконцi враз сахнулися вiд клiток. Переляканi дiти здiйняли крик, жiнки поглядали на дверi. Аптекар Безюке чкурнув iз звiринця, сказавши, що йде по свою рушницю…

Та за якусь хвилину смiливцi, дивлячись на Тартарена, збадьорилися. Базстрашний тарасконець, високо пiдвiвши голову, повагом обiйшов увесь звiринець, проминув, не спинившись, басейн iз тюленем, зневажливо зиркнув на довгу скриню з висiвками, в якiй удав перетравлював живе курча, i дiйшов нарештi до клiтки з левом. Тут вiн став, нiби врiсши в землю.

Урочиста i жахлива зустрiч! Лев тарасконський i лев атласький вiч-на-вiч… Тартарен, що обома руками сперся на рушницю, виставивши вперед ногу, – по один бiк; величезний лев, що, розлiгшись на соломi, поклав здоровенну жовтогарячу голову на лапи й осоловiло клiпае очима, – по другий!

Якусь мить вони спокiйно дивилися один на одного.

А потiм… Лев, який споглядав тарасконцiв з королiвською погордою i позiхав iм просто в обличчя, раптом розлютився – може, його роздратувала Тартаренова рушниця, а може, вiн почув у ньому ворога всiеi лев’ячоi породи… Вiн пирхнув, глухо загарчав, випустив пазурi, потягнувся, тодi звiвся на лапи, пiдвiв голову, трусонув гривою, роззявив страхiтливу пащеку i грiзно рикнув на Тартарена.

У вiдповiдь – багатоголосий лемент. Тарасконцi, знетямленi, кинулися до дверей. Усi: жiнки, дiти, вантажники, стрiльцi по кашкетах, навiть бравий командир Бравiда… Не зрушив з мiсця один лише Тартарен… Вiн стояв перед клiткою, рiшучий i несхитний. Очi його метали блискавки, на обличчi – такий знайомий усiм тарасконцям лютий вираз…

Трохи згодом, коли стрiльцi по кашкетах, заспокоенi поведiнкою свого проводиря, а також мiцнiстю грат на клiтцi, пiдступились до Тартарена, вони почули, як той прошепотiв, уп’явшись у лева очима:

– Оце-от полювання!

Того дня Тартарен Тарасконський не мовив бiльше жодного слова.




IX. Незвичайна самоомана


Того дня Тартарен Тарасконський не мовив бiльше жодного слова; та, на свою бiду, вiн сказав уже забагато…

Наступного дня увесь Тараскон гомонiв про те, що Тартарен незабаром поiде до Алжиру полювати на левiв. Ви, любi читачi, так само як i я, можете засвiдчити, що вiн i словом про це не прохопився, але ж – самоомана!..

Отож у Тарасконi тiльки й було мови, що про його вiд’iзд.

На бульварах, у клубi, в Костекальда тарасконцi пiдбiгали одне до одного й схвильовано питали:

– Чи ви чули? Чи ви чули новину? Га?

– Про Тартаренiв вiд’iзд? Ще б пак не чути!

До слова мовити, всi тарасконцi починають своi фрази з «Чи ви», а закiнчують iх «Га?». Уявiть собi, як чудово це звучить тарасконською говiркою…

Отже, того дня «Чи ви» та «Га?» лунало на вулицях так, що аж шибки дзвенiли.



Найбiльше з усiх здивувався, почувши, що вiн вирушае до Алжиру, сам Тартарен. Однак що то значить марнославнiсть! Бiдолашний Тартарен, коли в нього вперше спитали про мандрiвку, замiсть сказати: вiн не мае намiру нiкуди iхати, вiн i в голову такого не покладав, – загадково промимрив:

– Гм… Гм… Може… Поки що нiчого певного не скажу…

Коли спитали про це вдруге, Тартарен вiдповiв:

– Дуже можливо…

Либонь, уже трохи призвичаiвся до цiеi думки…

Коли ж спитали втрете, вiн вiдрубав:

– Так!

І незабаром у клубi, а потiм у Костекальда Тартарен, зiгрiтий яечним пуншем, натхнений оплесками, яскравим свiтлом, зачарований захватом, з яким сприйняли земляки звiстку про його мандрiвку, врочисто прорiк: йому обридло стрiляти по кашкетах, i ближчим часом вiн вирушае полювати на величезних атлаських левiв…

Цю заяву зустрiли гучним «ура!». А потiм знову яечний пунш, потиски рук, обiйми – i до самiсiнькоi пiвночi серенади та палаючi смолоскипи пiд будиночком iз баобабом.

Невдоволений був тiльки Тартарен-Санчо! На саму лиш думку про мандрiвку до Африки i про полювання на левiв волосся ставало в нього дибом. Прийшовши додому, вiн здiйняв бучу, називав Тартарена-Дон Кiхота недоумком, мрiйником, шаленцем, тричi божевiльним, якнайдокладнiше змальовував усi лиха, якi чигають на нього: корабельна аварiя, ревматизм, тропiчна пропасниця, рiзачка, чума, слонова недуга, проказа тощо. І все це – пiд звуки серенад на честь героя, що досi лунали знадвору…

Тартарен-Дон Кiхот присягався й заклинався: вiн, мовляв, буде обачний i розсудливий, тепло вдягатиметься, вiзьме з собою все, що тiльки може знадобитися в дорозi, – проте Тартарен-Санчо нiчого не хотiв слухати. Йому, сердезi, вже ввижалося, що леви розiрвали його на шматки, що його засмоктали пiски, мов Камбiза… Другому Тартареновi ледве вдалося його заспокоiти, сказавши, що поiде вiн ще не зараз, що квапитись нема чого, що, кiнець кiнцем, вони ще й не вирушали…

І справдi: хто б це виряджався в отаку мандрiвку, не спорядившись як слiд? Хiба ж вiн не знае, куди iде? То чого б це вiн зiрвався отак, нi сiло нi впало?

Наш герой почав iз того, що обклався книжками всiх славетних мандрiвникiв по Африцi: Мунго Парка, Кайе, доктора Лiвiнгстона та Анрi Дювер’е.

У цих книжках вiн вичитав, що вiдважнi слiдопити, перш нiж вирушати у тривалi мандри, довгий час привчали себе терпiти голод i спрагу, виснажливi переходи, всiлякi злигоднi. Тартарен, iх наслiдуючи, й собi почав харчуватися самою «перевареною водичкою». «Перевареною водичкою» тарасконцi називають юшку з води та скибочок хлiба, голiвки часнику, кмину й лаврового листу. Сувора дiета, чи не так? Уявiть собi, як кривився над тарiлкою бiдолашний Санчо!..

Але Тартарен Тарасконський не обмежився «перевареною водичкою». Щоб привчити себе до тривалих переходiв, вiн кожного ранку сiм або й вiсiм разiв обходив усе мiсто – то швидким кроком, то гiмнастичним, притиснувши лiктi до бокiв, i, за звичаем стародавнiх грекiв, з двома бiлими камiнчиками в ротi.

Щоб загартувати себе й не боятися нiчноi прохолоди, роси, туману, вiн щовечора – до десятоi, а то й до одинадцятоi години – чатував з рушницею в саду бiля баобаба.

І нарештi, поки звiринець Мiтен залишався в Тарасконi, стрiльцi по кашкетах, повертаючись пiзно ввечерi вiд Костекальда, бачили на Замковому майданi таемничу постать, що походжала туди й сюди за звiринцем.

То Тартарен Тарасконський гартував волю – привчався слухати рикання лева в нiчнiй пiтьмi.




X. Перед вiд’iздом


Поки Тартарен гартував себе для геройських вчинкiв, увесь Тараскон не спускав його з ока, з язика i з думки. Стрiльцi по кашкетах занедбали своi недiльнi полювання, романси ледь животiли, фортепiано в аптецi Безюке нудилося пiд зеленим покривалом, на якому засихали, черевцем догори, шпанськi мухи… Тартаренова мандрiвка зупинила все.

О, якби ви бачили, як вiтали нашого тарасконця в гостях! Його видирали один в одного з рук, його позичали, за нього змагалися, його викрадали. Для дам не було бiльшого щастя, як прогулятися пiд руку з Тартареном до звiринця Мiтен i, ставши перед клiткою з левом, слухати його розповiдi про те, як треба полювати на цих хижакiв: куди цiлити, з якоi вiдстанi, як часто трапляються нещасливi випадки i т. д., i т. д…

Хоч би про що питали Тартарена – вiн на все давав вiдповiдi. Прочитавши Жуля Жерара, вiн пречудово знався на лев’ячих ловах, так наче сам полював кiлька рокiв поспiль. Тож розповiдi його захоплювали, заворожували.

Та особливо красномовним бував вiн увечерi, у голови суду Ладевеза або у бравого командира, чи то пак вiдставного начальника полковоi швальнi Бравiда; коли пiсля обiду подавали каву, всi гостi присувались до Тартарена й просили розповiсти, як вiн буде полювати на левiв, i наш герой починав… Зiпершись лiктями на стiл, присунувши до себе чашку, вiн розповiдав глухим од хвилювання голосом про небезпеки, що загрожують йому на чужинi. Вiн говорив, як подовгу доводиться чатувати на звiра темними ночами, говорив про малярiйнi багнища, про рiчки, отруенi олеандровим листям, про снiги, про палюче сонце, про скорпiонiв, про хмари сарани… Розповiдав вiн також про атлаських левiв, про те, якi вони дужi, як нападають, якi бувають лютi, коли паруються…

Кiнець кiнцем, натхнений власною мовою, Тартарен схоплювався iз стiльця й, вибiгши на середину iдальнi, рикав, як лев, кричав: «Пах-пах!», удаючи пострiл з карабiна, свистiв, як розривна куля, розмахував руками, перекидав стiльцi…

І господар, i гостi сидiли блiдi, мов полотно. Чоловiки перезиралися й хитали головами, жiнки заплющували очi й тихо повискували з жаху, старi дiди войовниче потрясали своiми довгими цiпками, а в сусiднiй кiмнатi хлоп’ята, яких давно вже повкладали спати, розбудженi риканням i пострiлами, здiймали лемент i просили засвiтити свiтло.

Проте час минав, а Тартарен усе нiяк не рушав у дорогу.




XI. Шпагами колiть, панове, шпагами, а не шпильками!


Та чи й справдi мав вiн намiр iхати?… Тартаренiв бiограф, мабуть, не спромiгся б вiдповiсти на це делiкатне запитання.

Минуло вже понад три мiсяцi, як звiринець Мiтен поiхав з Тараскона, а наш винищувач левiв i досi не рухався з мiсця… Може, простодушний тарасконець, заслiплений самооманою, гадав, що вiн уже побував в Алжирi? Може, розводячись про майбутнi лови, вiн сам себе переконав, що все це вже було, мабуть, уявляв це собi так само виразно, як i те, що пiднiмав у Шанхаi консульський прапор та стрiляв – пах-пах! – по монголах.

Однак якщо Тартарен Тарасконський знову став жертвою самоомани, то тарасконцi, на превеликий жаль, не стали. І коли по трьох мiсяцях чекання вони довiдались, що винищувач левiв не склав iще жодноi валiзи, то почали ремствувати й нарiкати.

– Буде так само, як i з Шанхаем! – посмiхаючись, казав Костекальд.

Тарасконцi пiдхопили цю фразу, бо жодне вже не вiрило у Тартарена.

Особливо безжальними були телепнi й страхополохи на взiрець аптекаря Безюке – тi, що й вiд блохи сахаються, а стрiляючи з рушницi, завжди заплющують очi. Хоч би куди пiшов бiдолашний Тартарен – чи в клуб, чи на еспланаду, – вони пiдходили до нього й глузливо питали:

– То ви iдете? Коли ж?…

У крамницi в Костекальда Тартарен уже не був найпочеснiшим гостем i найвищим суддею. Стрiльцi по кашкетах зреклися свого ватажка!

Потiм посипалися епiграми. Голова суду Ладевез, який, бувало, на дозвiллi залицявся до провансальськоi музи, склав пiсеньку, що дуже припала всiм до вподоби. В нiй мовилось – мiсцевою говiркою – про одного славетного мисливця на iм’я метр Жерве, який своею смертоносною зброею мусив би винищувати всiх африканських левiв – до останнього! Однак клята рушниця мала дивовижну властивiсть: хоч скiльки тисни на курок – а куля анi руш!

А куля – анi руш!

Додати нiчого – все ясно як бiлий день…

Незабаром пiсеньку спiвали всi тарасконцi, i досить було Тартареновi виткнути носа за хвiртку, як вантажники на пристанi й малi савояри-чистильники заводили хором:

Рушниця справна у Жерве,
Завжди заряджена вона.
Рушниця справна у Жерве,
Заряджена, але не б’е.

Щоправда, коли вiн пiдходив ближче, спiвуни замовкали – згадували про його «подвiйнi м’язи».

О тарасконська приязнь, яка ж бо ти зрадлива!..

Наш великий муж удавав, нiби нiчого не чуе й нiчого не бачить, але насправдi ця потайна вiйна, в якiй застосовували отруену зброю, завдавала йому пекучого болю. Вiн вiдчував, що Тараскон вiдвертаеться вiд нього, що тарасконцi вiддають свою любов iншим людям, – i невимовно страждав…

Любо сидiти бiля казана популярностi, але, боронь Боже, щоб вiн перекинувся! Так попечешся, що затямиш, поки й вiку твого!..

Однак Тартарен таiв свiй бiль: поводився так, нiби нiчого не сталося – лагiдно й привiтно, i завжди всмiхався.

Проте iнодi маска веселоi безтурботностi, якою вiн iз гордостi затуляв обличчя, зненацька спадала, – i тодi обурення й туга проганяли усмiшку…

Якось уранцi, коли паскудники савояри затягли пiд його вiкнами «Рушниця справна у Жерве» i iхнi голоси долинули до нашого великого безталанника, вiн розчахнув вiкно, як був – у нiчнiй сорочцi i з намиленою щокою (саме голився перед дзеркалом, бо в нього так швидко росла борода, що треба було невсипуще ii доглядати), висунувся з нього i, вимахуючи бритвою та мильницею, загукав:

– Шпагами колiть, панове, шпагами, а не шпильками!

І цi чудовi слова, гiднi того, щоб увiйти в iсторiю, з примхи долi зверненi були до шмаркачiв, не вищих, нiж iхнi скриньки з ваксою та щiтками, до рицарiв, що не знали, як i приступитись до шпаги!




XII. Розмова в будиночку з баобабом


І все ж таки вiд Тартарена вiдкинулись не всi: армiя лишилася йому вiрною.

Бравий командир Бравiда, чи то пак вiдставний начальник полковоi швальнi, виявляв до нього таку пошану, як i ранiше. «Вiн у нас вiдчайдух!» – в одно повторював Бравiда. І, як на мене, його думка про великого тарасконця важила куди бiльше, нiж слова аптекаря Безюке… Бравий командир i разу не натякнув Тартареновi про мандрiвку до Африки. Однак, бачачи, що невдоволення дедалi зростае, вiн вирiшив вiдверто поговорити з Тартареном.

Якось увечерi, коли бiдолаха думав свою сумну думу, до кабiнету урочистою ходою увiйшов командир Бравiда – в застебнутому на всi гудзики сюртуку i в чорних рукавичках.

– Тартарене! – поважно молив вiдставний начальник полковоi швальнi. – Тартарене, треба iхати!

Вiн стояв на порозi, величний i невблаганний, як сам обов’язок.

І Тартарен Тарасконський зрозумiв, що означають цi слова: «Тартарене, треба iхати!»

Зблiднувши, вiн устав, обвiв зворушеним поглядом свiй гарний, затишний, теплий, залитий м’яким свiтлом кабiнет, подивився на свое крiсло, глибоке й таке зручне, на книжки, килими, довгi бiлi завiси на вiкнах, за якими коливалися тонкi вiти дерев, а тодi пiдiйшов до бравого командира й мiцно потиснув йому руку.

– Я iду, Бравiда! – мовив вiн твердо, хоч у голосi його бринiли сльози.

І Тартарен додержав слова: поiхав. Та тiльки не вiдразу… Треба було спорядитися.

Насамперед вiн замовив Бомпаровi двi великi, окутi мiддю дорожнi скринi з двома пластинами, на яких було вигравiрувано:


ТАРТАРЕН ТАРАСКОНСЬКИЙ. ЗБРОЯ

На оковування й гравiрування пiшло чимало часу.

Вiн також замовив Таставеновi розкiшний альбом, щоб вести щоденник та робити подорожнi нотатки. Полювання – поважна справа, але ж у дорозi так гарно думаеться…

Потiм вiн виписав iз Марселя силу-силенну консервiв, пемiкан, похiдний намет найновiшого зразка, який можна було за хвилину напнути i згорнути, мисливськi чоботи, два парасолi, непромокальний плащ та синi окуляри, щоб захистити очi вiд сонця, пiску й куряви. Подбав вiн i про похiдну аптечку; цим поклопотався, звiсно, аптекар Безюке, щедро забезпечивши Тартарена й арнiкою, i камфорою, i пластиром, i оцтом для обтирання.

Бiдолашний Тартарен!.. не про себе вiн думав – цiею завбачливiстю i зворушливою увагою вiн сподiвався вмилосердити Тартарена-Санчо, що вiдтодi, як вiд’iзд було вирiшено, день i нiч допiкав йому, шпетив його й гриз.




XIII. Вiд’iзд


Нарештi урочистий, великий день настав.

Усi тарасконцi з раннього ранку товпились на Авiньйонському шляху та поблизу будиночка з баобабом.

Вони стояли пiд вiкнами, повилазили на дахи, повидиралися на дерева. Тут було все мiсто: ронськi човнярi, вантажники, чистильники, мiщани, ткалi, прядильницi, завсiдники клубу. З того берега поприходили бокерцi, з околиць поз’iжджалися у своiх критих брезентом вiзках городники, пригарцювали верхи на ставних мулах винарi; мули були прикрашенi стрiчками, бантиками, китицями, дзвiнкими бубонцями. Приiхало навiть кiлька гарненьких юних арлезiанок з пов’язаним блакитними стрiчками волоссям, – дiвчат попривозили на сiрих камарзьких кониках iхнi залицяльники.

Увесь цей люд роiвся бiля садиби Тартарена – того знаменитого пана Тартарена, який виряджався винищувати левiв до теркiв.

Для Тараскона Алжир, Африка, Грецiя, Персiя, Туреччина, Месопотамiя – це одна величезна, туманна, майже мiфiчна краiна. І все те зветься терки (тобто турки).

Невимовно гордi з трiумфу свого ватажка, в юрбi сновигали стрiльцi по кашкетах, полишаючи за собою, так би мовити, борозни слави.

Перед будиночком iз баобабом стоять два великих вiзки. Хвiртка раз у раз вiдчиняеться, i тодi видно, як по садку поважно походжають кiлька чоловiк. Слуги виносять скринi, ящики, спальнi мiшки i складають iх на вiзки.

Щоразу, коли виносять якийсь новий тюк, юрба хвилюеться. «Це намет… Консерви… Аптечка… Скринi iз зброею…» – голосно кажуть люди. Стрiльцi по кашкетах i собi докидають слiвце.

Близько десятоi години хвiртка розчинилася навстiж.

Юрба сколихнулась.

– Вiн! Це вiн! – залунало звiдусiль.

Так, то був вiн.

Побачивши його, всi здивовано загукали:

– Терок!

Вiн в окулярах!..

І справдi, Тартарен Тарасконський, виряджаючись до Алжиру, вважав за потрiбне вбратися як алжирець. Широченнi шаровари з бiлого полотна, куца куртка з металевими гудзиками, що щiльно облягала стан, червоний пояс футiв два завширшки. Шия вiдкрита, голова брита… На головi – височезна шешья (червона феска) з блакитною китицею завдовжки… годi й сказати, яка вона була завдовжки! На кожному плечi важка рушниця, за поясом великий мисливський нiж, на животi патронташ, при боцi револьвер у шкiрянiй кобурi. Оце й усе…

А втiм, даруйте! Я забув про окуляри, величезнi синi окуляри, якi, до речi, дуже личили нашому героевi: вони пом’якшували лютий вираз його обличчя…

– Хай живе Тартарен! Хай живе Тартарен! – знову заревла юрба.

Великий муж усмiхнувся, але не вклонився – йому заважали рушницi. До того ж вiн уже добре знав, чого варта людська любов; може, вiн подумки навiть проклинав своiх жорстоких землякiв: хiба ж не через них вiн мусив вирушати в мандрiвку, залишивши свiй будиночок – гарний, затишний, бiлий будиночок iз зеленими жалюзi?… Проте нi словом, анi порухом вiн цього не виявив.

Гордий, величний, хоч i трохи блiдий, вийшов Тартарен на шлях, пильно поглянув на своi вiзки i сягнистим кроком рушив до вокзалу, й разу не озирнувшись на будиночок iз баобабом. Слiдом за ним урочисто виступали бравий командир, чи то пак вiдставний начальник полковоi швальнi Бравiда, i голова суду Ладевез, за ними – зброяр Костекальд i всi стрiльцi по кашкетах; позаду iхали вiзки, а вже за ними сунула юрба.

На вокзалi Тартарена зустрiв сам начальник станцii, старий вояка, учасник африканськоi кампанii 1830 року. Вiн довго i гаряче тиснув руку нашому героевi.

Експрес Париж – Марсель iще не прибув. Тартарен, супроводжуваний своiм почтом, подався в зал для чекання. Начальник станцii наказав зачинити гратчастi дверi, якi вели до залу, щоб не товпились цiкавi.

Тартарен iз почтом хвилин п’ятнадцять походжав по залу. Розмовляли про мандрiвку, про лови. Тартарен присягнувся, що кожному стрiльцевi по кашкетах надiшле в подарунок лев’ячу шкуру. Вiн записував на шкури, як на кадриль.

Безстрашний тарасконець, спокiйний i лагiдний, мов Сократ, коли пив цикуту, до кожного всмiхався й обзивавсь приязним словом. З усiма вiн поводився просто й привiтно, так наче хотiв, вирушаючи в далеку дорогу, залишити по собi найкращi спогади, а також щирий жаль. Слухаючи свого ватажка, стрiльцi по кашкетах утирали сльози, а декого – наприклад, голову суду Ладевеза й аптекаря Безюке – гризло каяття.

Позабивавшись у кутки, схлипували залiзничнi службовцi. А знадвору до залу зазирали крiзь грати тарасконцi й вигукували:

– Хай живе Тартарен!

Нарештi вдарив дзвiн. Пiд склепiнням розлiгся глухий гуркiт i пронизливе свистiння.

– У вагони! У вагони!

– Прощавайте, Тартарене! Прощавайте!

– Прощавайте всi!.. – пробурмотiв великий муж i, пiдступившись до бравого командира Бравiда, в його особi розцiлував свiй любий Тараскон.

Потiм вiн пiднявся на приступку i ввiйшов у вагон, повний парижанок. Побачивши цього дивного чоловiка, обвiшаного карабiнами та револьверами, дами отерпли вiд жаху.




XIV. Марсельський порт. Вiдпливаемо! Вiдпливаемо!


Першого грудня 186… року, ясного, теплого полудня, зчудованi марсельцi побачили, як на вулицю Канеб’ер, залиту зимовим провансальським сонцем, вийшов терок, та ще й який терок! У Марселi, далебi, теркiв не бракуе, але такого вони ще не бачили!

Ви, звичайно, вже здогадалися, що цей терок – не хто iнший, як Тартарен, великий Тартарен Тарасконський! Разом зi своiми скринями зi зброею, з аптечкою, з консервами вiн сунув набережною до пристанi пароплавноi компанii «Туаш», де стояв пакетбот «Зуав», на якому наш герой мав плисти туди.

У Тартаренових вухах ще й досi лунали оплески тарасконцiв, його слiпило пiвденне сонце, п’янили пахощi моря, i вiн iшов, гордо пiдвiвши голову, зi своiми рушницями за плечима, й замилувано дивився на марсельський порт – вiн бачив цей чудовий порт уперше. Нашому тарасконцевi здавалося, що вiн марить. Йому ввижалося, що вiн – Сiндбад Мореплавець, який блукае казковим мiстом iз «Тисячi й однiеi ночi».

Куди не глянь – скрiзь густий лiс щогл i рей. Майорять прапори всiх держав: росiйськi, грецькi, шведськi, тунiськi, американськi… Вздовж усiеi набережноi – кораблi iз наставленими, наче багнети, бушпритами. Пiд бушпритами – наяди, богинi, дiви Марii та iншi дерев’янi розмальованi статуi; кожен корабель названо iменем якоiсь iз них. Усе це поточене, поiдене морською водою, все мокре, все заплiснявiле… Де-не-де помiж кораблiв виднiе клапоть моря – наче широка муарова стрiчка, закапана олiею… Хмари чайок, що крiзь плетиво рей здаються якимись химерними цятками на тлi блакитного неба… Всiма мовами перегукуються юнги.

На набережнiй, помiж ручаiв масноi темно-зеленоi води, насиченоi содою, – вони текли вiд миловарень, – рояться митники, комiсiонери, вiзники зi своiми двоколками, в якi запряженi корсиканськi коники.

Крамницi найрiзноманiтнiшого одягу, задимленi бараки, де матроси готують собi iжу, продавцi люльок, мавпочок, папуг, канатiв, полотна, чудернацького мотлоху, зваленого на купи, – в ньому можна знайти i старi кулеврини, i величезнi позолоченi лiхтарi, i старi талi, i старi поламанi якорi, i старi снастi, i старi блоки, i старi рупори, i пiдзорнi труби часiв Жана Варта та Дюге-Трюена. Продавщицi iстiвних слимакiв, якi сидять навпочiпки й верещать, навперебiй закликаючи покупцiв. Матроси, якi несуть мазницi з дьогтем, паруючi казани, величезнi кошi, повнi спрутiв – iх миють у каламутнiй водi фонтанiв.

Скрiзь навалено купами рiзнi товари: шовки, мiнерали, деревину, сукна, свинцевi болванки, цукор, стручки, рапс, лакрицю, цукрову тростину. Мiшанина Сходу iз Заходом. Гори голландського сиру, який генуезцi власноруч вифарбовують у червоний колiр.

Далi – хлiбна пристань; вантажники, стоячи на високих сходнях, висипають на берег зерно iз лантухiв. Золотим потоком тече воно в бiлiй курявi. Чоловiки у червоних фесках розмiреними рухами точать його на великих решетах iз ослячоi шкури, а потiм вантажать на хури; хури вiд’iздять, а за ними бiжить юрба жiнок та дiтлахiв iз вiничками й кошиками…

І ще – док. Величезнi кораблi перекинуто набiк – iх очищають вiд водоростей, обпалюючи вогнищами з хмизу. Зануренi у воду реi, дух смоли, оглушливий стукiт – це теслярi обшальовують дерев’янi борти великими мiдними листами.

Подекуди лiс щогл був не дуже густий, i тодi Тартарен бачив вхiд у порт, безупинний рух кораблiв: ось вiдчалюе англiйський фрегат, який попливе до Мальти, – чепурний, вишаруваний до блиску, всi офiцери в жовтих рукавичках; а ось пiд гучнi крики та лайку вiдпливае великий марсельський бриг – на кормi стоiть огрядний капiтан у сюртуку й шовковому капелюсi i вiддае команди провансальською говiркою. Іншi кораблi линуть у вiдкрите море, пiднявши всi вiтрила. А здалеку, мовби пливучи в повiтрi, у сяйвi сонця пiдходять до порту iншi кораблi.

Повсюди – безугавний гамiр: гуркiт вiзкiв, крики матросiв «Став вiтрила!», лайка, спiви, свистiння пароплавiв, гримотiння барабанiв та звуки сурм iз форту Св. Іоанна, з форту Св. Миколая, бамкання дзвонiв кафедрального собору, бамкання дзвонiв церкви Св. Вiктора. А над усiм цим – мiстраль. Вiн пiдхоплюе всi звуки, крутить ними, пiдкидае вгору, змiшуе iз власним ревiнням, i над портом лунае-розлягаеться дика, химерна, героiчна музика, схожа на звук величезноi сурми – сурми, що вабить i кличе в далеку незнану далеч: зiрватися, мчати, летiти на крилах!..

Пiд звуки цiеi чудовоi сурми Тартарен Тарасконський поплив до краiни левiв…




Епiзод другий

У теркiв





І. Плавання. П’ять положень шешьi. На третiй день. Рятуйте!


Хотiлося б менi, любi моi читачi, бути художником, i то не звичайним, а художником великим, щоб змалювати тут, яких положень прибирала шешья Тартарена Тарасконського упродовж триденного плавання на «Зуавi» iз Францii до Алжиру.

Спершу я змалював би ii, коли пакетбот вiдчалював вiд пристанi. Ось вона – велична, геройська – увiнчуе голову нашого тарасконця. Далi я змалював би ii, коли «Зуав» виходив iз порту i вже колихався на хвилях. Ось вона – тремтяча, приголомшена, начебто вже вiдчувае першi ознаки морськоi хвороби.

Потiм я змалював би Тартаренову шешью в Лiонськiй затоцi, коли «Зуан» усе бiльше вiддалявся од берега, а море починало супитись. Ось вона змагаеться з вiтром, ось, перелякана, стае сторчма на головi в нашого героя, а довга китиця з блакитноi вовни настовбурчуеться вiд туману й буревiю…

Четверте положення – о шостiй пополуднi, поблизу берегiв Корсики. Бiдолашна шешья нахиляеться над бортом i з нiмим запитанням та тугою озирае море…

І нарештi п’яте, останне положення: в тiснiй каютi, у вузькому, схожому на висунуту шухляду комода лiжку безсило качаеться по подушцi й розпачливо стогне щось зiм’яте, безформне… Та це ж шешья, та сама шешья, що так хвацько сидiла на Тартареновiй головi в годину вiдплиття. Тепер це вже не шешья, а жалюгiдний, насунений на самiсiнькi вуха нiчний ковпак, з-пiд якого визирае блiде скривлене обличчя…

Якби лиш тарасконцi бачили зараз свого великого Тартарена! Як вiн лежить у шухлядi вiд комода, в тьмяному, каламутному свiтлi, що сiеться з iлюмiнаторiв, як вiн дихае смородом кухнi та вогкого дерева – цим огидним духом пакетбота! Якби лиш вони чули, як Тартарен охкае при кожному поворотi гвинта, як раз у раз просить подати йому чаю i тоненьким дитячим голоском докоряе стюардовi!.. Тарасконцiв загризло б сумлiння – адже це вони присилували Тартарена податися в мандри!.. Присягаюся словом бiографа – жаль брав дивитися на нього! Зненацька попалений морською хворобою, бiдолашнийтерок не годен був нi розв’язати свiй алжирський пояс, нi скинути з себе амунiцiю. Груди йому муляв грубий держак мисливського ножа, в бiк впивалася кобура револьвера. І до всього – бурчання Тартарена-Санчо, який без угаву квилив i ремствував:

– Ох i бевзь же з тебе!.. Чи ж я тобi не казав!.. Бач, Африки йому забаглося… Ось тобi твоя Африка… Що, гарна?…

І вже справжньою мукою для бiдолашного Тартарена, прикутого до свого лiжка-шухляди, було чути, як пасажири в кают-компанii iдять, смiються, грають у карти, спiвають. Товариство на «Зуавi» зiбралося й велелюдне, i веселе. Офiцери, що поверталися до своiх полкiв, дами з марсельського «Алькасара», мандрiвнi актори, багатий мусульманин (вiн щороку вирушав на прощу до Мекки), чорногорський князь, жартун i витiвник, який наслiдував Равеля та Жiля Пере… Нiкого з них не мучила морська хвороба, всi вони пили шампанське з капiтаном «Зуава» – череватим марсельцем, який кохався у розвагах та бенкетах, мав двi сiм’i – одну в Марселi, другу в Алжирi – i веселе прiзвище Барбасу.

Тартарен Тарасконський ненавидiв усiх цих людцiв, iхня гульня додавала йому мук…

Нарештi третього дня по обiдi на пакетботi зчинився раптом страшенний шарварок, який вивiв нашого героя iз зацiпенiння. На носi «Зуава» забамкав дзвiн. На палубi загупали важкi матроськi чоботи.

– Переднiй хiд!.. Заднiй хiд!.. – хрипким голосом кричав капiтан Барбасу.

А трохи згодом:

– Стоп машина!..

Зупинка, сильний поштовх… Тиша… «Зуав» поволi хитався, мовби прив’язаний аеростат.

Несподiвана тиша вжахнула Тартарена.

– Рятуйте! Потопаемо! – зарепетував вiн на все горло i, надлюдським зусиллям зiрвавшись на ноги, в усiй своiй амунiцii метнувся на палубу.




II. До зброi!.. До зброi!


Вони не потопали – вони просто причалювали.

«Зуав» став на рейдi. Вода була глибока й чорна; рейд, гарний, але пустельний, – похмурий i мовчазний. На пагорбi бiлiв Алжир; його тьмяно-бiлi будиночки, лiплячись один до одного, спускалися до моря. Достоту виставка бiлизни на Медонському узвишшi! А над будиночками сяяло блакитне безкрае небо. О, яка блакить!..

Великий Тартарен, уже трохи оговтавшись, роззирався навколо й шанобливо слухав, як чорногорський князь, стоячи поряд, називав квартали мiста: Касба, Горiшне мiсто, Бабассунська вулиця.

Цей чорногорський князь був дуже чемний i вихований, до того ж вiй чудово знав Алжир i вiльно розмовляв арабською мовою. Тож Тартарен вирiшив продовжити з ним знайомство… Вiн стояв, прихилившись до борту пакетбота, коли раптом побачив ряд здоровезних чорних рук, якi вчепилися в борт з того боку. За мить вигулькнула кучерява голова негра, i не встиг наш герой i оком змигнути, як на палубу сипнули корсари: чорнi, жовтi, напiвголi, бридкi, страхiтливi… iх було не менше, нiж сто душ.

Тартарен упiзнав iх… То були вони, тi самi горезвiснi вони, зустрiчi з якими вiн так довго чекав ночами на вулицях Тараскона! Нарештi! Нарештi вони наважились постати перед ним!..

Заскочений зненацька, наш герой укляк на мiсцi. Та коли корсари пiдскочили до багажу, зiрвали з нього брезент, а потiм заходилися грабувати пакетбот, у Тартаренi пробудився герой: вiн вихопив мисливський нiж i, гукнувши пасажирам: «До зброi!.. До зброi!», перший кинувся на харцизяк.

– Що це з вами? Що сталося? Що ви робите? – спитав капiтан Барбасу, виходячи з рубки.

– А, це ви, капiтане! Мерщiй, мерщiй озброюйте екiпаж!

– Схаменiться! Навiщо?

– Хiба ж ви не бачите?…

– Чого?

– Та ось же вони… пiрати! Перед вами!..

Капiтан Барбасу витрiщив на Тартарена очi.

Тут повз них пробiг велетень-негр з аптечкою нашого героя на спинi.

– Стiй, розбiйнику! – заволав тарасконець i, змахнувши кинджалом, помчав за негром.

Барбасу кинувся за ним i схопив за пояс. Тартарен зупинився.

– Спокiйно, хай вам бiс! – гаркнув капiтан. – Це не пiрати! Пiратiв давно вже нема й слiду… Це носii.

– Носii?!

– Авжеж, носii! Вони переносять багаж пасажирiв на берег… Отож сховайте свiй нiж, дайте менi ваш квиток i йдiть слiдом он за тим негром… Вiн славний хлопець… І на берег вас доставить, i до готелю, коли схочете, проведе!..

Тартарен, знiяковiвши, вiддав квиток i слiдом за негром спустився по мотузяному трапу у великий човен, який витанцьовував на хвилях попiд бортом «Зуава». Весь його багаж – скринi, ящики зi зброею, консерви – лежав уже там. Багаж зайняв увесь човен, тож чекати iнших пасажирiв не було чого.

Негр, наче мавпа, видерся на купу речей i сiв навпочiпки, обхопивши руками колiна. Другий негр узявся за весла. Вони дивилися на Тартарена i всмiхалися, блискаючи своiми бiлими зубами.

Стоячи на кормi, великий тарасконець мiцно стискав у руках рукiв’я ножа, i на обличчi його був той лютий вираз, якого так боялися тарасконцi: хай там що каже Барбасу, а вiн, Тартарен, не дуже вiрить у добромиснiсть цих носiiв, чорних, як ебенове дерево, – адже вони й трохи не скидаються на мирних тарасконських вантажникiв…

Через кiлька хвилин човен пристав до берега, i Тартарен ступив па вузьку берберiйську набережну, де триста рокiв тому каторжник-iспанець на iм’я Мiгель Сервантес пiд киями алжирських наглядачiв подумки писав прегарний роман, якому згодом дав назву «Дон Кiхот».




III. Звернення до Сервантеса. Висадка. Де ж терки? Теркiв нема. Розчарування


О Мiгелю Сервантесе Сааведра! Кажуть, що там, де жили колись великi люди, довiку лине й ширяе в повiтрi часточка iхньоi душi. В такому разi те, що лишилося вiд тебе на берберiйському березi, певне, затремтiло вiд захвату, дивлячись, як висiдае на берег Тартарен Тарасконський, цей чудовий тип француза-пiвденця, Тартарен, у якому втiлилися обидва героi твого роману – Дон Кiхот i Санчо Панса…

День видався спекотний. На залитiй сонцем набережнiй – кiлька митникiв, алжирцi, що чекають новин iз Францii, маври, що сидять навпочiпки й попахкують своiми довгими люльками, матроси-мальтiйцi, що тягнуть величезнi сiтi, в яких мерехтять i сяють, наче срiбняки, тисячi сардинок…

Тiльки-но на цю набережну ступив Тартарен, уся вона завирувала. З каменюк посхоплювалися дикуни (iх була цiла зграя), ще огиднiшi, нiж корсари на «Зуавi», i кинулись до прибульця. Довготелесi араби в бiлих вовняних бурнусах, надiтих на голе тiло, низенькi маври в лахмiттi, негри, тунiсцi, маонцi, мзабiти, готельнi слуги в бiлих фартухах – усе це галасувало, репетувало, хапало Тартарена за поли, виривало одне в одного з рук його багаж. Цей тяг кудись його консерви, той аптечку… І всi вигукували й джерготiли якiсь химернi, нi на що не схожi назви готелiв, так що в Тартарена аж очi лiзли рогом.

Бiдолашний тарасконець, очманiлий вiд цього шарварку, метався то туди, то сюди, лаявся, сипав прокльонами, кидався навздогiн за своiм багажем… Вiн звертався до варварiв по-французькому й по-провансальському, навiть латиною – латиною Пурсоньяка: rosa, bonus, bona, bonum[2 - Роза, гарний, гарна, гарне (лат.).]. Це були единi слова, що застрягли в його пам’ятi… Марнi зусилля! Нiхто його не слухав… На щастя, якийсь низенький чоловiчок у мундирi з жовтим комiром втрутився в суперечку, наче гомерiвський бог, i палицею розiгнав увесь цей набрiд. То був алжирський полiцай. Вiн дуже люб’язно порадив Тартареновi оселитися в готелi «Європа», пiдкликав слуг цього готелю, i тi, повантаживши пожитки нашого героя на кiлька вiзкiв, повели його в готель.

Тартарен iшов i дивом дивувався. Вiн гадав, що Алжир – це казкове, дивовижне схiдне мiсто, щось середне мiж Константинополем i Занзiбаром… А опинився вiн у справжнiсiнькому Тарасконi!.. Кав’ярнi, ресторани, широкi вулицi, чотириповерховi будинки, невеличкий майдан з макадамовою брукiвкою, де духовий оркестр грав польки Оффенбаха, а за столиками сидiли чоловiки, пили пиво i iли пампушки, де гуляли дами, лоретки, офiцери, солдати, знову офiцери – леле, скiльки iх тут! – i жодного тобi терка… Єдиний терок – це вiн, Тартарен… Проминаючи майдан, наш тарасконець навiть знiяковiв – адже всi звернули на нього погляди. Оркестр замовк, i оффенбахiвська полька зависла в повiтрi.

З двома рушницями за плечима, з револьвером при боцi, суворий i величний, як Робiнзон Крузо, Тартарен простував повз увесь цей люд; проте коли вiн увiйшов у готель, сили покинули його. Голова йому запаморочилася; вiд’iзд iз Тараскона, марсельський порт, плавання, чорногорський князь, пiрати – усе змiшалося…

В номер його внесли на руках, зняли зброю, роздягли… Навiть хотiли послати по лiкаря, та герой наш, ледве торкнувшись головою подушки, захропiв так гучно й лунко, що господар готелю вирiшив не вдаватися до послуг медицини, i всi тихенько вийшли з кiмнати.




IV. Перша засiдка


Коли Тартарен прокинувся, годинник на мiськiй ратушi вибив третю годину. Вiн проспав вечiр, нiч, ранок i добру половину дня. Та що в тiм дивного: за три доби шешья його стiльки натерпiлася!..

«Я – у краiнi левiв!» – ось яка думка сяйнула Тартареновi, коли вiн розплющив очi. І – нiде правди дiти – згадавши, що леви так близько, буквально за кiлька крокiв, сказати б, пiд рукою, i що незабаром вiн зустрiнеться з ними вiч-на-вiч, – брр! – тарасконець зацокотiв зубами й смiливо пiрнув пiд ковдру.

Проте незабаром веселий вуличний гомiн, шовкова синява неба, сонячнi променi, що пестили кiмнату, смачне снiдання, подане в лiжко, розчинене вiкно, що виходило просто на море, – усе це, ще й скроплене пляшкою чудового критського вина, навернуло Тартарена на його звичайний героiчний дух.

Скинувши iз себе ковдру, вiн вигукнув: «На левiв! На левiв!» – i хутко вдягнувся.

Вiн надумав ось що: тихцем податися з мiста в пустелю, дочекатися ночi, сiсти в засiдку i – пах-пах! – у першого-лiпшого лева… А вранцi повернутися в готель, поснiдати, прийняти привiтання вiд алжирцiв i послати вiзок по вбитого звiра. Наш герой швиденько озброiвся, завдав собi на спину похiдний намет – довга жердина стримiла в нього над головою – i вийшов на вулицю, хоч-не-хоч випростаний, мовби проковтнувши кiлок. Не питаючи, кудою йти, щоб нiкого не втаемничувати у свiй план, вiн повернув праворуч, дiйшов до Бабассунських аркад, – алжирськi евреi-крамарi, що, мов павуки, сидiли по кутках своiх брудних крамничок, так i вп’ялися в нього очима, – перетнув Театральний майдан i, проминувши передмiстя, вийшов на Мустафський шлях.

На цьому шляху дiялося щось неймовiрне. Омнiбуси, фiакри, двоколки, хури, величезнi вози з сiном, запряженi волами, ескадрони африканських стрiльцiв, табуни малесеньких осликiв, негритянки, якi продавали коржi, повози з ельзаськими переселенцями, кiннотники в червоних плащах… Усе це, галасуючи, горлаючи, спiваючи, сурмлячи, сунуло в хмарах куряви помiж двома рядами халуп, бiля яких стояли, розчiсуючи коси, високi маонки, помiж шинками, повними солдатiв, помiж м’ясними крамницями й шкуродернями.

«Ото вже набалакали менi про той Схiд! – подумав великий Тартарен. – Та тут теркiв iще менше, нiж у Марселi».

Раптом вiн побачив чудового верблюда – довгоногого, надутого, мов iндик. Серце в Тартарена закалатало.

Ось i верблюди! Отже, й леви недалечко…

І справдi – незабаром вiн побачив цiлу юрбу мисливцiв на левiв, якi з рушницями за плечима крокували йому назустрiч.

«Боягузи! – розминаючися з ними, подумав наш герой. – Боягузи! Йти на левiв отакою зграею, та ще й з собаками!»

Вiн i в головi собi не покладав, що в Алжирi можна полювати на щось iнше, крiм левiв…

Проте цi мисливцi мали такий добродушний вигляд – вигляд торговцiв, що вже вiдiйшли вiд справ, – а в полюваннi на левiв iз псами на шворках та з ягдташами, якi висiли в мисливцiв на поясах, було щось таке патрiархальне, аж Тартарен не витримав i спитав з великою цiкавiстю:

– Ну що, друже, добре пополювали?

– А чого ж, – вiдповiв той, боязко позираючи на грiзний обладунок нашого героя.

– Багато вполювали?

– Чималенько! Дивiться!

Алжирський мисливець показав на свiй ягдташ, напхом напханий кролями та бекасами.

– Як?! У ягдташi?… Ви складаете iх у ягдташi?!

– А куди ж iх iще складати?

– То, виходить, вони зовсiм маленькi?

– Є малi, е й бiльшi, – вiдповiв мисливець.

Вiн квапився додому i, наддавши ходи, наздогнав своiх товаришiв.

Безстрашний Тартарен стояв посеред дороги, отетерiвши з невимовного дива. Тодi сказав собi: «Таж вони менi баки забивають, та й годi! Нiчого вони не вполювали!» – i знову рушив уперед.

Будинкiв на шляху чимдалi рiдшало, людей ставало чимдалi менше. День хилився до вечора, сутiнки густiшали. Тартарен Тарасконський iшов ще з пiвгодини. Нарештi вiн зупинився. Була вже глупа нiч. Безмiсячна нiч – тiльки ряснi зорi розсiювали пiтьму. На шляху – анi душi живоi. Однак наш герой утiшався думкою, що леви – це не дилiжанси, отже, битими шляхами вони не ходять… Вiн звернув у поле… Леле! Куди не ступиш – рiвчаки, чагарi, будяки… Але Тартареновi було до того байдуже. Вiн простував далi й далi… Аж раптом… «Я чую лев’ячий дух!» – сказав собi наш герой i, повернувшись праворуч, а тодi лiворуч, з силою вдихнув у себе повiтря.




V. Пах! Пах!


Довкола нього була пустеля – дика, поросла химерними рослинами, тими самими схiдними рослинами, що такi схожi на наiжачених звiрiв. При тьмяному свiтлi зiрок iхнi тiла здавалися iще довшими. Праворуч бовванiло громаддя гiр – може, це Атлас?… Лiворуч глухо гурчало невидиме море… Де ж i водитися хижакам, як не тут?

Тартарен став на колiно i, поклавши одну рушницю перед собою, а другу держачи в руках, застиг на мiсцi. Вiн чекав годину, чекав другу… Нiкогiсiнько! Аж тут вiн згадав, що знаменитi винищувачi левiв, вирушаючи на полювання, беруть iз собою козеня – про це вiн читав у книжках. Вони прив’язують те козеня, а самi сiдають у засiдку. Тодi смикають за мотузку – i козеня мекае… Козеняти в нашого тарасконця не було, тож вiн замекав сам: «Ме-е-е! Ме-е-е!» Вiн замекав тихенько й жалiбно, бо в глибинi душi все ж таки побоювався, що його почуе лев… Та згодом, пересвiдчившись, що нiкого нема, замекав голоснiше: «Ме-е-е!.. Ме-е-е-е!..» Знову нiкого! Знетерпеливлений Тартарен мекнув кiлька разiв поспiль так гучно, що це вже було скорiше ревiння бика, нiж мекання козеняти…

Зненацька за кiлька крокiв перед собою вiн помiтив при самiсiнькiй землi щось велике й темне. Тартарен затамував дух… Воно нахилилося, обнюхало землю, стрибнуло, завмерло, пустилося чвалом, вернулося назад i стало… Це лев!.. Безперечно!.. Тепер Тартарен ясно бачив його куцi лапи, могутню шию й двое очей – великих, блискучих… Цiлься! Стрiляй!..

Пах!.. Пах!..

Тартарен вiдскочив назад, вихопивши з-за пояса мисливський нiж. У ту ж мить розляглося страшне ревiння.

– Ага! – вигукнув безстрашний Тартарен i, мiцно впершися своiми дужими ногами в землю, приготувався до двобою iз звiром. Та лев явно не збирався нападати: вiн знову заревiв i кинувся прожогом тiкати.

Тартарен стояв так само непорушно. Вiн чекав на левицю… Точнiсiнько як у книжках…

На жаль, левиця не з’являлася… Тартарен чекав години зо три, аж поки зовсiм знемiгся. Було холодно, вогко, з гiр вiяв пронизливий вiтер.

«А що, як я посплю тут до свiтанку?» – раптом сяйнуло Тартареновi. Вiн вирiшив поставити намета: адже Тартарен-Санчо боявся ревматизму. Та де там у бiса! Намет був сконструйований так хитромудро, що розкласти його нiяк не вдавалося. Таке часом трапляеться i з парасолями: лине дощ – а вони, жартуни, не розгортаються… Кiнець кiнцем тарасконець швиргонув намета на землю й лiг на нього, лаючись, як справжнiй провансалець.

– Та, та! Ра, та! Та, ра, та!..

– Що це? – пiдскочивши, мов ужалений, вигукнув Тартарен.

То грали зорю африканськi стрiльцi в мустафських казармах… Винищувач левiв, не вiрячи власним очам, протер iх… Вiн був певен, що скрiзь навколо стелиться пустеля. А вiн спав – вгадайте де? На грядцi артишокiв, мiж грядками кучерявоi капусти i бурякiв.

В його Сахарi росте городина! А зовсiм близько зеленiе мальовничий схил горiшнього Мустафи, на якому вилискують вранiшньою росою бiлi алжирськi вiлли – достоту як будиночки й хатини в околицях Марселя!..

Дивлячись на цей мiщансько-городницький краевид, бiдолашний Тартарен зчудувався, а потiм розсердився.

«Вони зсунулися з глузду! – подумав тарасконець. – Вирощувати артишоки пiд самiсiньким носом у левiв!.. Адже менi не примарилося… Леви сюди забiгають… Ось же доказ…»

Доказом були кривавi плями, що iх лев, тiкаючи, залишив за собою.

Безстрашний Тартарен рушив по слiду. Стискаючи в руцi револьвер, вiн нахилявся, роззирався навсiбiч i, переходячи вiд артишока до артишока, нарештi вибрався на невеличкий лан, засiяний вiвсом. Потолочена трава, калюжа кровi… а в цiй калюжi лежав на боцi з пробитою головою… вгадайте хто?

«Та хто ж у бiса, як не лев?!»

Де там! Осел! Один iз тих малесеньких осликiв, яких так багато в Алжирi. Їх там називають вiслючками.




VI. Поява левицi. Страшна баталiя. «Зборисько вiдчайдухiв»


Коли Тартарен побачив свою бiдолашну жертву, його пойняла пекуча досада. Ще б пак: адже вiслючок – це зовсiм не те, що лев!.. Потiм йому стало дуже жаль вiслючка. Вiн був такий гарненький, з такою лагiдною мордочкою! Боки його, ще теплi, здiймалися й опадали, мов хвилi. Тартарен став навколiшки i кiнцем свого алжирського пояса спробував зупинити кров у нещасноi тварини. Великий муж упадае бiля малесенького вiслючка… Що може бути зворушливiше за це видовище?

Почувши нiжний дотик пояса, вiслючок, у якому ще жеврiла iскорка життя, розплющив велике сiре око й поворушив довгими вухами, мовби хотiв сказати: «Дякую! Дякую!» Потiм здригнувся востанне i застиг нерухомо…

– Чорнулю! Чорнулю! – раптом залунав схвильований голос.

Зашурхотiли кущi… Тартарен скочив на ноги й приготувався до захисту… Левиця!

Грiзна, ревуча, вона з’явилася в подобi староi ельзаски, у косинцi, рiжки якоi стирчали над чолом, з великим червоним парасолем. Вона кликала свого вiслючка так гучно, що вiдлунювало аж у горах. Тартареновi, либонь, краще було зiткнутися з розлюченою левицею, а не з цiею старою вiдьмою!.. Тарасконець намагався пояснити iй, як усе сталося: мовляв, вiн подумав на бiдолашного Чорнуля, що то лев, – та все було марно. Стара гадала, що Тартарен глузуе з неi. Несамовито гукнувши: «Ох ти ж триклятий негiдник!» – вона розмахнулася своiм червоним парасолем та й ну лупцювати нашого героя!.. Тартарен, хоч i розгубився, боронивсь як мiг: вiдбивався карабiном, сопiв, вiдхекувався, пiдстрибував, кричав: «Ласкава панi, стривайте!.. Ласкава панi!..» Куди там! «Ласкава панi» мовби й не чула його благань, i сила ii ударiв якнайкраще це доводила.

На щастя, на бойовиську з’явилася третя дiйова особа. Це був чоловiк ельзаски, теж ельзасець, корчмар, який до того ж чудово вмiв рахувати. Одразу побачивши, з ким мае справу, вiн зметикував, що вбивця вiдшкодуе йому всi збитки, вирвав зброю iз рук дружини i вже за хвилину порозумiвся з Тартареном.

Тартарен заплатив двiстi франкiв, хоч вiслючок коштував не дорожче десяти: це iхня звичайна цiна на арабських ринках. Потiм безталанного Чорнуля поховали пiд фiговим деревом, i корсар, звеселiвши вiд блиску тарасконських дуро, запросив Тартарена до своеi корчми, яка стояла зовсiм близько, край битого шляху. Алжирськi мисливцi щонедiлi приходили туди снiдати: вони полюбляли полювати в цiй долинi, за двi милi вiд мiста, – тут водилася сила-силенна кролiв.

– А леви? – спитав Тартарен.

Ельзасець глипнув на нього.

– Леви?

– Авжеж, леви… Ви iх тут бачили? – допитувався горопашний тарасконець, щоправда, вже не так упевнено.

– Таке скажете! – вiдповiв корчмар, зайшовшися реготом. – Леви!.. Ти ба!.. З якого б то дива?!

– Хiба в Алжирi iх немае?

– Я двадцять рокiв живу в цiй провiнцii, а ще не бачив жодного… Грiм мене побий, коли брешу! Щось таке я про них чув… Або в газетах читав… Та тiльки це десь далi… Куди далi… На пiвднi…

Тим часом вони пiдiйшли до корчми. Звичайнiсiнька собi корчма – таких чимало у Ванвi або в Пантенi; над дверима – засохла гiлка, на стiнi намальованi бiльярднi киi. А вивiска! «Зборисько вiдчайдухiв»!

«Зборисько вiдчайдухiв»! О Бравiда, якi це пробуджуе спогади!..




VII. Історiя з омнiбусом, мавританкою та жасминовими чотками


Ця перша нещаслива пригода хоч кого б вибила з колii, але люди Тартаренового гарту не так-то легко складають зброю.

«Леви на пiвднi? – думав наш герой. – То поiду на пiвдень!»

Вiн проковтнув останнiй шматок, устав, подякував корчмаревi, поцiлував, забувши про баталiю, стару ельзаску i зронив сльозу над могилою нещасливця Чорнуля.

Не гаяти анi хвилини! Мерщiй повернутись до Алжира, спакуватися й ще сьогоднi вирушити на пiвдень!..

На лихо, Мустафський шлях вiд учора неначе iще подовшав: спека, курява! Намет давить на плечi!.. Тартарен ледве волiк ноги, тож коли з ним порiвнявся омнiбус, тарасконець дав знак зупинитися й скочив на пiднiжку.

О бiдолашний Тартарен Тарасконський! І випало ж йому залiзти у цей злощасний ридван! Наскiльки краще було б i для слави його, i для доброго iменi, якби вiн плентався пiшки, хай навiть i впав би, зморений спекою, звалений важезним наметом i двостволками!

Але Тартарен влiз у омнiбус. Вiн був повний-повнiсiнький. У кутку, втупившись у молитовник, сидiв алжирський мулла з густою чорною бородою. Навпроти нього – молодий мавр-купець iз товстою цигаркою в зубах. Далi – матрос-мальтiець i кiлька мавританок, по самi очi закутаних у бiлi чадри. Цi жiнки iздили помолитися на кладовище Абд-ель-Кадер, проте сумнi вiдвiдини iх, видно, не засмутили. Кутаючись у чадри, вони теревенили, смiялися, хрумтiли печивом.

Тартареновi здалося, що вони поглядають на нього. Надто одна – вона сидiла якраз навпроти – просто-таки пасла його очима. Дарма що жiнка була пiд чадрою, ii пiдмальованi очi, чорнi, вогнистi, бистрi, гарна тендiтна рука, уся в золотих браслетах, що час вiд часу висувалася з-пiд чадри, грацiйний, майже дитинний поворот голiвки – усе це свiдчило про те, що пiд покривалом ховаеться юне, гарне, звабливе тiло… Бiдолашний Тартарен був уражений у самiсiньке серце. Мовчазний поклик цих чудових схiдних очей бентежив його, хвилював, завдавав смертельних мук. Його то обливало жаром, то обсипало морозом…

А тут iще вiн раптом вiдчув дотик жiночого черевичка! Цей малесенький черевичок, мов червона мишка, ковзав i бiгав по його мисливських чоботиськах… Що робити? Вiдповiсти на цей погляд, на цей доторк? А далi? Любовнi пригоди на Сходi – це щось жахливе!.. Нашому славному Тартареновi, з його палкою уявою пiвденця, уже ввижалося, що вiн попадае до рук евнухiв, що йому стинають голову, тiло зашивають у шкiряний мiшок i кидають у море iз вiдтятою головою…

А черевичок тим часом бiгав i бiгав по його чоботях, а очi, що дивилися на нього, розкривалися усе ширше й ширше, мов двi чорнi оксамитовi квiтки, i наче благали: «Зiрви нас!..»

Омнiбус зупинився на Театральному майданi – там, де починалася Бабассунська вулиця. Плутаючись у довгих шароварах i з вродженою грацiею затуляючись чадрами, мавританки одна за одною повилазили з омнiбуса. Тартаренова сусiдка пiдвелася останньою i, високо пiдвiвши голову, пройшла так близько, що вiн вiдчув на своему обличчi ii подих – букет юностi, жасмину, мускусу та печива.

Останнiй опiр тарасконця був зламаний. Сп’янiлий вiд кохання, ладний на все, вiн кинувся слiдом за мавританкою… Почувши за собою брязкiт його обладунку, жiнка озирнулася, приклала пальчик до чадри, мовби кажучи: «Тсс!» – i кинула йому вiльною рукою запашнi чотки з квiток жасмину. Наш герой нахилився за ними й випростався не вiдразу – був, нiвроку, тiлистий, до того ж геть обвiшаний зброею.

Коли ж Тартарен розiгнувся, притискаючи до серця жасминовi чотки, мавританки вже не було й слiду.




VIII. Спiть собi, леви Атласу!


Спiть собi, леви Атласу! Спiть спокiйно у своiх лiгвах, серед алое та диких кактусiв!.. Ще кiлька днiв Тартарен Тарасконський i не згадае про вас. Усе його вiйськове спорядження – скринi iз зброею, аптечка, похiдний намет, консерви, – усе це тим часом мирно спочивае у готелi «Європа», в кутку тридцять шостого номера.

Спiть собi й нiчого не бiйтеся, рудi велетнi леви! Тарасконець розшукуе мавританку. Пiсля зустрiчi в омнiбусi бiдолаху переслiдуе невiдступне вiдчуття, що по його нозi, здоровеннiй нозi трапера, бiгае червона мишка, а морський вiтер, що торкаеться його губiв, пахне знадливим духом печива й анiсу…

Йому потрiбна його мавританка!

Та спробуй-но ii знайти! В мiстi живе сто тисяч чоловiк. Знайти серед них особу, про яку ти нiчогiсiнько не знаеш, – тiльки пахощi, колiр черевичкiв та очей… Здатен на це лише тарасконець, та ще й нестямно закоханий.

Найгiрше те, що геть усi мавританки, загорненi у своi довгi бiлi чадри, схожi одна на одну; окрiм того, цi жiнки рiдко коли витикають носа з домiвок, i, щоб iх побачити, треба пiднятися в Горiшне мiсто – арабське мiсто, мiсто теркiв…

Це Горiшне мiсто – справжне розбiйницьке кишло! Бруднющi кривулястi вулички круто деруться вгору; обабiч тiсно туляться одна до одноi пiдозрiлi халупи, покрiвлi яких сходяться, утворюючи тунель. Низенькi дверi, загратованi вiконечка – слiпi, нiмi, похмурi. І по лiву руку, i по праву руку – темнi крамнички, в яких сидять страховиднi терки, схожi на корсарiв, i, блискаючи очима й зубами, пахкають довгими люльками та перешiптуються, наче змовляються про якесь лиходiйство…

Я б покривив душею, якби сказав, що Тартарен Тарасконський простував цим страшним мiстом спокiйно. Нi, вiн дуже хвилювався; наш хоробрий муж iшов вузенькими вуличками, у яких ледве вмiщалося його товсте черево, вельми обережно: безперестанку роздивлявся навсiбiч i не знiмав пальця з револьверного курка. Точнiсiнько як у Тарасконi, по дорозi до клубу! Вiн щомитi чекав, що на нього нападуть евнухи чи яничари, однак палке бажання побачити свою кохану давало йому просто-таки чудодiйнi сили й вiдвагу…

Безстрашний тарасконець тинявся по Горiшньому мiсту цiлий тиждень. Вiн годинами вистоював пiд мавританськими лазнями, дивлячись, як, мерзлякувато щулячись, звiдти виходили й розлiталися зграйками жiнки, од яких вiяло свiжiстю й чистотою. Іншим разом, упрiлий i захеканий, вiн сiдав бiля мечетi й стягав iз себе чоботиська, а тодi заходив до храму…

Бувало, вже надвечiр, коли тарасконець, знеможений до краю, не знайшовши своеi дами нi бiля лазень, нi в мечетi, проминав мавританськi будинки, вiн чув монотоннi спiви, тихий дзвiн гiтари, рокiт тамбурина, тихий жiночий смiх, – i серце його починало калатати.

«Може, вона там?» – думав вiн.

Якщо на вулицi не було людей, вiн пiдходив до будинку, брався за важкий молоток i несмiливо стукав у низенькi дверi. Спiви й смiх умить змовкали. За мурами чути було тiльки шурхотiння, наче в пташнику, коли кури вмощуються на сон…

«Готуйсь! – казав собi наш герой. – Зараз щось станеться!»

Проте найчастiше ставалося ось що: на голову йому виливали горщик холодноi води або ж висипали лушпайки вiд апельсинiв чи кiсточки вiд берберiйських фiг… Тiльки й усього!..

Спiть спокiйно, леви Атласу!




IX. Князь Григорiй Чорногорський


Два тижнi безталанний Тартарен марно шукав свою алжирську даму. Вiн, певне, шукав би ii й досi, якби доля, ласкава до всiх закоханих, не прийшла йому на допомогу в подобi чорногорського вельможi. Ось як це сталося.

Щосуботи взимку у найбiльшому театрi Алжира влаштовуються бали-маскаради – такi самi, як i в паризькiй Оперi. Це звичайнi собi провiнцiйнi бали, малолюднi й нуднi. У залi напiвпорожньо; гостi – покидьки з Бюлье та Казино, розгульнi дiвчата, що тягнуться слiдом за армiею, пiдтоптанi арлекiни, якiсь типи, схожi на волоцюг вантажникiв, кiлька праль-маонок, якi пустилися берега, але зберегли iще рештки колишнього доброчесного життя – дух часнику та шафрановоi пiдливи… Проте найцiкавiше видовище – це фойе, що зараз правлять за картярнi. Бiля довгих зелених столiв роем рояться люди. Кого тут тiльки нема! Тюркоси-вiдпускники, якi грають на позиченi грошi, крамарi-маври iз Горiшнього мiста, негри, мальтiйцi, колонiсти з далеких закуткiв, що проiхали сорок миль задля того, щоб поставити на карту грошi, за якi можна купити плуг або пару волiв. – Усi збудженi, блiдi, у всiх зцiпленi зуби, безтямнi очi, втупленi в одну й ту саму карту, а погляд косий, спiдлоба – погляд запеклого картяра…

Трохи осторонь – алжирськi евреi: вони приходять сюди цiлими родинами. Чоловiки вбранi по-схiдному, але в синiх панчохах i оксамитових кашкетах – просто-таки огидний несмак… Жiнки, огряднi, блiдi, ледве можуть звести дух i ворухнутись у своiх тiсних, жорстких корсетках, гаптованих золотом… Це плем’я товпиться бiля столiв, штовхаеться, галасуе, репетуе, радиться, рахуе на пальцях i робить невеличкi ставки. Щоправда, часом старий патрiарх з бородою, як у Саваофа, пiсля довгих нарад i суперечок з родиною, зважуеться ризикнути сiмейним дуро… І вже до кiнця гри в iудейських очах, що вп’ялися в стiл, не згасае гарячковий блиск, i вiд погляду цих страшних, мовби з чорного магнiту, очей золотi монети, здаеться, самi собою крутяться по зеленому сукну й кiнець кiнцем притягаються одна до одноi, наче хтось iх потихеньку смикае за мотузку…

Та ще сварки, бiйки, лайки, зiбранi з усiх краiн свiту, несамовитi вигуки всiма мовами, рiзанина, нестача грошей, поява полiцii!..

Великий Тартарен якось забрiв на цю вакханалiю трохи розважитись i забутися, щоб заспокоiти душу.

Наш герой проштовхався крiзь юрбу, думаючи про свою мавританку, коли раптом почув два збуджених голоси, що покривали i галас картярiв, i брязкiт золота:

– А я вам кажу, добродiю, що в мене немае двадцяти франкiв!..

– Добродiю!..

– Я вас слухаю, добродiю…

– А ви знаете, з ким розмовляете, добродiю?

– Коли ваша ласка, назвiть себе!..

– Щоб ви знали, добродiю, я – князь Григорiй Чорногорський!

Почувши це iм’я, Тартарен схвилювався i став пробиватися вперед, радий та гордий iз того, що зустрiв нарештi свого князя – чорногорського князя, з яким познайомився на «Зуавi».

На жаль, князiвський титул, такий чарiвливий для нашого простодушного тарасконця, не справив анiякiсiнького враження на офiцера стрiлецького полку, який сперечався iз князем.

– Я щасливий це чути! – глузливо кинув офiцер i повернувся до глядачiв: – Григорiй Чорногорський… Чи хто-небудь з вас його знае?… Нiхто!

Обурений Тартарен ступив крок уперед.

– Перепрошую! Я знаю князя! – твердо сказав вiн iз сильним тарасконським акцентом.

Офiцер змiряв його поглядом i знизав плечима.

– Он як? Чудово! В такому разi подiлiть мiж собою отi зниклi двадцять франкiв та й по всьому!

Вiн повернувся i зник у юрбi.

Запальний Тартарен хотiв був кинутись слiдом за ним, проте князь зупинив його.

– Облиште! Я сам iз ним поквитаюсь…

Вiн узяв Тартарена пiд руку й майже силомiць витяг iз зали.

Коли вони вийшли на майдан, князь Григорiй Чорногорський зняв капелюха, простяг нашому героевi руку i, силкуючись пригадати його прiзвище, затинаючись мовив:

– Пан… Пан Барбарен…

– Тартарен! – несмiливо поправив тарасконець.

– Тартарен, Барбарен – хiба не однаково? Тепер ми з вами друзi довiку!

І вельможний чорногорець, схопивши Тартаренову руку, став несамовито трясти й потискувати ii…

Зайве й казати, як запишався наш герой.

– Князю! Князю! – вигукував вiн у захватi.

За чверть години вони вже сидiли у затишному нiчному ресторанчику «Пiд платанами», на терасi, яка спускалася прямiсiнько до моря. Тут iхня дружба, присмачена пiкантним салатом «по-росiйськи» й скроплена добрим кiпрським вином, остаточно змiцнiла.

Годi собi уявити привабливiшу особу, нiж цей чорногорський князь. Стрункий, тонкий, iз завитим волоссям, iз чисто виголеним обличчям, iз бистрими очима, iз м’якими рухами, з кiлькома дивовижними орденами на грудях, вiн говорив iз ледь помiтним iталiйським акцентом i був трохи схожий на Мазарiнi, тiльки без вусiв. До того ж вiн раз у раз цитував – до речi й не до речi – Тацита, Горацiя й «Коментарi».

Князь сказав, що вiн iз дуже знатного роду, але ще десятирiчним хлопцем був покараний за своi лiберальнi думки: рiднi брати вигнали його з дому. Вiдтодi вiн, шляхетний фiлософ, спонукуваний жадобою до знання, а також охотою до розваг i втiх, блукае свiтами… І – дивовижний збiг обставин: вiн три роки прожив у Тарасконi!..

Почувши це, здивований Тартарен спитав, чому вiн жодного разу не бачив князя нi в клубi, нi на еспланадi. Його свiтлiсть на це ухильно вiдповiв: «Я рiдко виходив iз дому…» Делiкатний тарасконець розпитувати далi не зважився. Адже в життi вельможних осiб стiльки таемниць!..

Тартарен був у захватi вiд князя Григорiя. Попиваючи рожеве критське вино, той терпеливо слухав розповiдь нашого героя про мавританку. А що вiн знав усiх тутешнiх дам, то запропонував Тартареновi своi послуги – сказав, що незабаром ii розшукае.

Пили вони багато й довго. Пили за алжирських дам, за вiльну Чорногорiю…

А внизу, пiд самiсiнькою терасою, плюскотiло море; хвилi накочувались у пiтьмi на берег з таким звуком, наче хтось струшував мокрi простирадла. Повiтря було тепле, небо – всiяне зiрками.

У вiттi платанiв спiвав соловейко…

Заплатив за вечерю Тартарен.




X. Скажи менi, як звуть твого батька, i я скажу, як зветься ця квiтка…


Ох i мастаки ж оцi чорногорськi князi ловити перепiлок у сильце!

Рано-вранцi Григорiй уже стукав у дверi до Тартарена.

– Одягайтеся, мерщiй одягайтеся! Знайдено вашу мавританку. Їi звуть Байя… Двадцять рокiв, гарна, як ангел, i вже вдова…

– Вдова?! Та це ж чудово! – радiсно вигукнув Тартарен, який побоювався схiдних чоловiкiв.

– Вдова-то вдова, але ii пильнуе брат – нi вдень, нi вночi не спускае з неi ока…

– Отуди к лихiй годинi!

– Такий уже лютий мавр! Вiн торгуе люльками на Орлеанському базарi…

Тартарен – анi пари з вуст.

– Ну, та байдуже! – провадив князь. – Ви не з полохливих; що там для вас той брат!.. Зрештою, купимо в цього корсара кiлька люльок, i, я певен, вiн полагiднiшае… Ну, любий мiй плутяго, вдягайтеся! Мерщiй!

Тарасконець, блiдий, схвильований, палаючи коханням, скочив iз лiжка i, квапливо застiбаючи широкi фланелевi кальсони, спитав:

– Що ж я маю робити?

– Напишiть вашiй дамi! Просiть побачення – що ж iще?

– То вона знае французьку мову? – розчаровано вигукнув простодушний Тартарен: вiн мрiяв про Схiд без нiяких домiшок.

– Жодного слова не знае! – вiдповiв князь, не змигнувши й оком. – Ви будете менi диктувати, а я перекладатиму.

– О князю, який ви добрий!

І Тартарен став мовчки мiряти кiмнату сягнистими кроками – думав, що написати…

Ви, звiсно, розумiете, що алжирськiй мавританцi не напишеш так, як бокерськiй гризетцi. Та наш герой, на превелике щастя, чудово пам’ятав геть усе, що колись вичитав у книжках; отже, вiн спромiгся скласти листа не просто схiдного, а найсхiднiшого з усiх схiдних листiв, якi будь-коли писалися на свiтi, – там змiшалися пишномовнiсть апачiв Густава Емара й ламартiнiвськоi «Мандрiвки на Схiд», ще й додалися ремiнiсценцii з «Пiснi пiсень».

Починався лист так:

«Наче страус у пiщанiй пустелi…»

А закiнчувався:

«Скажи менi, як звуть твого батька, i я скажу тобi, як зветься ця квiтка…»

Романтичний Тартарен хотiв був, за схiдним звичаем, послати разом iз листом букет квiтiв «зi значенням», та князь Григорiй сказав, що краще купити в ii брата кiлька люльок: мовляв, цим вони до нього пiддобряться, та й дамi буде приемно – вона-бо вельми охоча до курiння…

– То ходiмо купувати люльки! – iз запалом вигукнув Тартарен.

– Нi, нi!.. Я пiду сам… Я куплю дешевше.

– Як?! Ви хочете самi?! О князю, князю!..

І паш вiдважний муж, схвильований до краю, простяг люб’язному чорногорцевi свiй гаманець i попросив, щоб той не шкодував грошей, аби лиш зробити приемнiсть дамi…

На жаль, справа, що мала такий добрий початок, посувалася, всупереч сподiванням, дуже повiльно. Мавританку неабияк зворушила красномовнiсть Тартарена, i вона, заздалегiдь майже на все згодна, залюбки з ним побачилася б, – але брат… брат стерiг ii невсипуще. Тож щоб краще приспати його пильнiсть, довелося купувати в нього десятки, сотнi, тисячi люльок…

«І що ото в дiдька робитиме Байя з усiма цими люльками?» – часом питав себе бiдолашний Тартарен, але щоразу щедро за все розплачувався.

Кiнець кiнцем, накупивши гори люльок i виливши рiки схiдноi поезii, наш герой був винагороджений – йому призначили побачення!

Не буду вам розповiдати, як калатало серце в тарасконця, коли вiн збирався на це побачення, як хапливо й водночас ретельно пiдстригав свою непокiрну бороду стрiльця по кашкетах, як завбачливо засунув у кишенi кастет iз залiзними шпичаками та два-три револьвери.

Люб’язний князь теж прийшов на перше побачення – вiн був за товмача. Дама мешкала в Горiшньому мiстi. Бiля дверей ii дому стояв, димлячи цигаркою, юний мавр рокiв тринадцяти-чотирнадцяти. То й був Алi – грiзний брат… Побачивши гостей, вiн двiчi постукав у дверi й делiкатно зник.

Дверi вiдчинилися. На порозi з’явилася негритянка. Вона мовчки провела гостей через внутрiшне подвiр’ячко до невеличкоi прохолодноi кiмнати, де на низькому диванi напiвлежала, чекаючи iх, дама… У першу мить тарасконцевi здалося, що вона менша на зрiст i повнiша, нiж мавританка з омнiбуса… А що, як це не вона? Проте сумнiв погас так само блискавично, як i спалахнув.

Дама була чарiвна: босi нiжки, пухкенькi пальчики, внизанi перснями, рожеве личко, стрункий стан, а пiд корсеткою iз золотоi парчi, пiд яскравою вiзерунчастою сукнею вгадувалося тiло – квiтуче, знадливе, розкiшне… У вустах дами курився бурштиновий мундштук наргiле, оповиваючи ii хмаркою бiлого диму.

Увiйшовши, тарасконець притиснув руку до серця i, поводячи банькатими очима, повними жаги, якнайвишуканiше вклонився дамi на мавританський манiр.

Якусь мить Байя мовчки дивилася на нього, а потiм упала навзнак, впустивши свiй бурштиновий мундштук, i затулила обличчя долонями. Їi снiжно-бiла шия здригалася вiд нестямного реготу – мовби перекочувалися в торбинцi перли.




XI. Сiдi Тарт’рi бен Тарт’рi


Якщо вам коли-небудь випаде зайти до якоiсь iз алжирських кав’ярень у Горiшньому мiстi, то ви почуете, як маври, пiдсмiюючись i переморгуючись, вгадують про Сiдi Тарт’рi бен Тарт’рi – шляхетного й багатого европейця, що кiлька рокiв тому жив iз тутешньою жiночкою на iм’я Байя у Горiшньому кварталi.

Ви, звичайно, здогадуетесь, що Сiдi Тарт’рi бен Тарт’рi, який залишив по собi такi веселi спомини у всiй Касбахськiй окрузi, – не хто iнший, як наш Тартарен…

Що тут удiеш! В життi святих i в життi героiв бувають хвилини заслiплення, запаморочення, шалу, нестями. Наш тарасконець – не виняток… Тим-то, геть забувши й про левiв, i про славу, вiн два мiсяцi впивався схiдним коханням i, як Ганнiбал у Капуi, тiшився розкошами бiлого Алжира.

Великий муж винайняв у самiсiнькому серцi арабського мiста гарненький будиночок схiдноi архiтектури – з внутрiшнiм подвiр’ячком, банановими деревами, прохолодними галереями й фонтанами. Вiн жив зi своею мавританкою в тишi й затишку i сам обернувся на мавра – вiд рання до смеркання курив наргiле i ласував варенням з мускусом.

Байя або лежала перед ним на диванi й мугикала якусь монотонну мелодiю, приграючи собi на гiтарi, або, щоб розважити свого володаря, танцювала танець живота, з люстерком у руцi, милуючись на своi бiленькi зубки, гримасуючи й манiжачись.

Тартарен не знав жодного арабського слова, а його дама – жодного французького, тому вони майже не розмовляли мiж собою; балакучого тарасконця, сказати б, спостигла кара за минулi теревенi й патякання в аптецi Безюке та в крамницi зброяра Костекальда.

Проте навiть у цiй карi був свiй чар: Тартарен весь день мовчав, охоплений солодкою млостю, i слухав булькотiння наргiле, бренькiт гiтари та ледве чутний плюскiт фонтана у розцяцькованому мозаiкою подвiр’ячку.

Наргiле, лазня та кохання вщерть заповнювали його життя. З дому Тартарен i його дама виходили дуже рiдко. Інодi Сiдi Тарт’рi бен Тарт’рi сiдав на доброго мула, Байя вмощувалася позаду нього, i вони iхали нарвати гранатiв у садок, який Тартарен купив недалеко вiд будиночка… Але жодного, жоднiсiнького разу не спускався вiн у европейську частину мiста! Алжир з його гульвiсами зуавами, алькасарами [3 - Тут: ресторани (iсп.).], де завжди товклися офiцери, з безугавним брязкотом шабель, що вiдлунював пiд аркадами, був йому осоружний, бридкий, мов кордергардiя на Заходi.

Тартарен почувався щасливим. Надто Тартарен-Санчо: йому страх як смакували турецькi ласощi; вiн був цiлком задоволений своiм новим життям. Що ж до Тартарена – Дон Кiхота, той, коли згадував про Тараскон i обiцянi лев’ячi шкури, вiдчував легенькi докори сумлiння. Та один погляд Байi, одна ложка смачнючого варення, запашного й дурманного, мов напiй Цiрцеi, – i смуток та гризота розвiювалися.

Увечерi iх навiдував князь Григорiй – поговорити про вiльну Чорногорiю… Цей люб’язний i послужливий вельможа був у них зa товмача, а часом, коли була в тому потреба, – i за економа; i все це – безкорисливо, собi на втiху… Крiм нього, до Тартарена заходили тiльки терки. При ближчому знайомствi виявилось, що всi цi розбiйники, лютi обличчя яких так лякали нашого героя, коли вiн проминав iхнi темнi крамнички, – мирнi, добродушнi крамарi: гаптувальники, торговцi прянощами, люлькарi; усi привiтнi, скромнi, небалакучi, але хитрюги й першоряднi картярi. Вони бували у Сiдi Тарт’рi чотири або й п’ять разiв на тиждень, грали в буйот, виграючи чималi грошi, ласували варенням, а рiвно о десятiй, склавши дяку пророковi, тихенько йшли геть.

Сiдi Тарт’рi та його вiрна подруга кiнчали вечiр на терасi – широкiй бiлiй терасi, що правила за дах будиночка й височiла над мiстом. Довкола безлiч iнших терас, таких самих бiлих, залитих срiбним сяйвом мiсяця, уступами спускалися до моря. Вiтер доносив звуки гiтар.

…Зненацька у високостi зринала чиста, мов букет зiрок, нiжна, зграйна мелодiя: на мiнарет ближчоi мечетi виходив красень муедзин. Постать його бiлiла проти темноi синяви ночi; вiн спiвав хвалу Аллаху, i чудовий голос його розлягався далеко навкруги.

Байя кидала гiтару i, втупивши своi великi очi в муедзина, здавалось, упивалася його молитвою. Вiн спiвав, а вона тремтiла вiд невимовного захвату, мов свята Тереса Сходу… Тартарен, зворушений до краю, дивився на неi й думав про те, що вiра, яка викликае такий екстаз, – наймiцнiша й найпрекраснiша з усiх вiр…

Тарасконе, затули обличчя! Твiй Тартарен замишляе вiровiдступництво…




XII. Нам пишуть з Тараскона


Одного чудового пообiддя Сiдi Тарт’рi верхи на мулi – цим разом без своеi подруги – повертався iз садочка; небо було ясне та чисте, з моря повiвав теплий легiт. Великий муж, розчепiривши ноги над бокатими кошами з лимонами та кавунами, склавши руки на черевi, погойдувався влад трюхиканню мула, заколисаний дзвоном величезних стремен, розiмлiлий вiд блаженства та спеки.

Вiн уже в’iхав у мiсто, коли зненацька його збудив гучний голос:

– Ти ба! Чи це не мара? Невже це ви, добродiю Тартарене?

Почувши свое iм’я й веселу пiвденну говiрку, тарасконець пiдвiв голову й побачив добродушне засмагле обличчя Барбасу, капiтана «Зуава» – той пив абсент i палив люльку на порозi маленькоi кав’ярнi.

– А, Барбасу, здоровi були! – вигукнув Тартарен, зупинивши мула.

Барбасу мовчки витрiщився на нього, а потiм зайшовся таким реготом, що Сiдi Тарт’рi, неабияк збентежений, закляк на своiх кавунах.

– О, який на вас тюрбан, любий мiй Тартарене!.. То ви таки й справдi обернулись на терка!.. А як маленька Байя? І досi виспiвуе «Красуню Марко»?

– «Красуню Марко»? – обурено вигукнув Тартарен. – Щоб ви знали, капiтане, особа, про яку ви оце говорите, – порядна мавританська дiвчина; до того ж вона не знае жодного слова по-французькому.

– Байя? Жодного слова по-французькому?… Та ви що, не при собi?

І добряга капiтан зареготав iще гучнiше.

Проте, помiтивши, як змiнився на виду бiдолашний Сiдi Тарт’рi, вiн ураз похопився:

– А втiм, може, це й не вона… Мабуть, я переплутав… Та все ж, добродiю Тартарене, послухайте моеi поради: стережiться алжирських мавританок i чорногорських князiв!

Тартарен звiвся на стременах: обличчя його стало лютим.

– Князь – мiй друг, капiтане!

– Гаразд, гаразд, не сердьтеся!.. Хочете абсенту? Нi? Що переказати вiд вас землякам? Нiчого? Тодi бувайте!.. До речi, вiдсипте собi мого тютюну – гарний французький тютюнець, iз насолодою викурите кiлька люльок… Та берiть-но, берiть! Вiн вам не завадить. Адже це клятий схiдний тютюн запаморочив вам голову!

Капiтан сьорбнув абсенту, а Тартарен потрюхикав своею дорогою, поринувши у глибоку задуму. Хоч шляхетна душа тарасконця й вiдмовлялася вiрити Барбасу, натяки капiтана його засмутили; до того ж вiд пiвденноi говiрки й провансальськоi лайки прокинулося його сумлiння.

Байi вдома не було – вона пiшла до лазнi… Негритянка видалася Тартареновi огидною, будиночок – сумним. Охоплений несподiваною тугою, вiн сiв бiля фонтана й заходився натоптувати люльку тютюном Барбасу. Тютюн був загорнений у клапоть «Семафора». Коли Тартарен розгорнув газету, йому впала в вiчi назва рiдного мiста.


НАМ ПИШУТЬ З ТАРАСКОНА

Усе мiсто стурбоване. Винищувач левiв Тартарен, що поiхав полювати на великих африканських хижакiв родини котячих, уже протягом кiлькох мiсяцiв не подае про себе звiсток. Що ж сталося iз нашим вiдважним земляком? Страшно ставити собi таке запитання тому, хто знав цього вiдчайдуха, цього невгамовного шукача пригод! Невже його, як i багатьох iнших, поглинули пiски пустелi? Невже його роздерли смертоноснi зуби якогось атласького страховиська, чию шкуру вiн обiцяв подарувати мiсту?… Жахлива невiдомiсть! Однак негри-купцi, що приiхали на Бокерський ярмарок, розказують, що вони здибали в пустелi европейця, схожого на Тартарена. Цей европеець iхав у Тiмбукту… Хай Господь береже нашого Тартарена!



Прочитавши цей допис, наш герой почервонiв, потiм зблiд i затремтiв. Перед його очима постав рiдний Тараскон: клуб, стрiльцi по кашкетах, зелене крiсло в Костекальда, а над усiм цим, наче розпростертi крила орла, маяли величезнi вуса бравого командира Бравiда…

І на думку про те, що вiн, слабкодухий, сидить отут на матi, пiдiбгавши ноги, тим часом як тарасконцi певнi, що вiн полюе на левiв, – на думку про це Тартарена Тарасконського обпiк сором, i вiн заплакав…

Зненацька вiн зiрвався на ноги, вигукнувши: «На левiв! На левiв!» – метнувся в комору, де лежали припалi пилом намет, аптечка, консерви, ящики зi зброею, i вмить витяг iх на подвiр’я.

Тартарена-Санчо не стало; лишився тiльки Тартарен-Дон Кiхот.

Переглянути обладунок!.. Озброiтись!.. Вдягтися!.. Взутись у високi чоботи!.. Написати коротенького листа князевi, доручити Байю його турботам i покласти в конверт кiлька блакитних банкнот, облитих слiзьми!.. І ось уже безстрашний тарасконець сидить у дилiжансi, i ось уже вiн котить Блiдахським шляхом… А негритянка сторопiло дивиться на наргiле, на тюрбан, на капцi – усе це мусульманське причандалля Сiдi Тарт’рi, як нiкчемний мотлох, валяеться пiд маленькими бiлими пальметами галереi…




Епiзод третiй

У левiв





І. Дилiжанс на засланнi


Це був старезний допотопний дилiжанс, оббитий, за давньою модою, товстим синiм вилинялим сукном з величезними вовняними помпонами, якi за кiлька годин дороги намулюють вам синцi на спинi. Тартаренове мiсце було позаду; вiн умостився якнайзручнiше i, чекаючи тiеi хвилини, коли на нього вiйне мускусом вiд великих африканських хижакiв iз родини котячих, тим часом з насолодою вдихав приемний дух старого дилiжанса, де змiшалося безлiч запахiв: чоловiчих, жiночих, кiнських, дух iжi, шкiри та прiлоi соломи.

Пасажири у задньому вiддiленнi зiбралися рiзнi: чернець-траппiст, кiлька купцiв-евреiв, двi повii, якi наздоганяли свою вiйськову частину – третiй гусарський полк, фотограф з Орлеанвiля… Та хоч товариство було приемне й розмаiте, Тартарен не мав охоти заходити з кимось у розмову: вiн сидiв, замислений, поставивши карабiн мiж колiн, з ременем через плече… Його раптовий вiд’iзд, чорнi очi Байi, небезпечнi лови, на якi вiн вирушав, – од усього цього голова в нього йшла обертом; до того ж европейський дилiжанс, якого Тартарен аж нiяк не сподiвався побачити в Африцi, – цей патрiархальний дилiжанс збудив у нашого героя цiлу плетеницю спогадiв про молодi лiта: поiздки в тарасконськi околицi, снiданки на березi Рони…

Тим часом звечорiло. Кондуктор засвiтив лiхтарi… Старезний дилiжанс пiдскакував на своiх рипучих ресорах, конi бiгли пiдтюпцем, бубонцi дзвенiли… Вряди-годи зверху, з-пiд брезенту iмперiала, долинав страхiтливий скрегiт залiза… Це бряжчало вiйськове спорядження тарасконця.

Тартарена змагав сон. Якусь хвилину вiн iще споглядав, як кумедно пiдстрибують пасажири, коли пiдкидае дилiжанс, – достоту танок химерних тiней, – а потiм повiки його склепилися, думки почали плутатись, i вже вiн тiльки невиразно чув, як пищать колеса та жалiбно крекче старий дилiжанс…

Раптом тарасконець почув якийсь голос – хрипкий, надтрiснутий, схожий на голос староi черницi:

– Пане Тартарене! Пане Тартарене!

– Хто це?

– Це я, пане Тартарене. Хiба ви не впiзнаете мене? Я – старий дилiжанс, що iздив двадцять рокiв тому з Тараскона в Нiм i назад… Я часто возив вас i ваших друзiв, коли ви вирушали стрiляти по кашкетах в Жонк’ер або в Бельгард… Спершу я вас не впiзнав – розповнiли, нiвроку, та й шапка на вас як на терковi… Однак тiльки-но ви захропли – ну й молодчага! – я вас одразу впiзнав!..

– Гаразд, гаразд! – пробурмотiв Тартарен, трохи ображений, але за мить уже лагiднiше спитав: – А ви як тут опинилися, приятелю?

– Запевняю вас, я опинився тут не з власноi волi, любий пане Тартарене!.. Тiльки-но побудували Бокерську залiзницю, як було вирiшено, що я вже нi до чого непридатний, i мене заслали до Африки… І не тiльки мене! Сюди заслано майже всi французькi дилiжанси. Ми, мовляв, занадто реакцiйнi… Отож i вiдбуваемо тут каторгу!.. У Францii нас називають «алжирськi залiзницi».

Старий дилiжанс важко зiтхнув i повiв далi:

– Ах, пане Тартарене, як я сумую за моiм любим Тарасконом! Чудовий був час – час моеi молодостi! Коли б ви бачили, як я вранцi виряджався в дорогу: вимитий до блиску, колеса змащенi i сяють, як новенькi, лiхтарi – наче два сонця, брезент добре просмолений! А як гарно ляскав батогом вiзничий – кiлька разiв поспiль – i наспiвував: «Цур тобi, Тараско, пек тобi, Тараско!» А кондуктор, з рiжком на перев’язi, у форменому кашкетi набакир, кидав на iмперiал свого завжди розлюченого песика, гукав: «Рушай! Рушай!» – i стрибав на козли. І моi конячки рушають, усi чотири враз… Дзвенять бубонцi, сурмить рiжок, валують собаки… Вiкна всього Тараскона вiдчиняються, люди дивляться й милуються, як кочу я битим шляхом.

О, пане Тартарене, який це чудовий шлях – широкий, впорядкований! Придорожнi стовпи, скрiзь – купки щебiнки, справа i злiва – чудовi оливковi гаi, виноградники… Що десять крокiв – заiзд, що п’ять хвилин – зупинка! А пасажири! Якi всi статечнi люди! Мери, кюре – хто iде в Нiм до префекта, хто до епископа, шовкопрядильники, що тихо-мирно повертаються додому iз Мазе, школярi, що iдуть на лiто до батькiв, селяни у вишиваних сорочках, чисто поголенi (видно, що голилися того ж таки ранку), а нагорi, на iмперiалi, – всi ви, шановнi стрiльцi по кашкетах, завжди в доброму гуморi, завжди веселi… Увечерi, повертаючись з полювання, кожен iз вас дивиться на зорi й спiвае свiй романс… Любо-мило слухати…

Ех, було й загуло, пане Тартарене… Кого вожу я тепер? Усiляких бусурманiв, од яких я набираюсь блiх, усiляких негрiв, бедуiнiв, солдатiв, авантурникiв, що iх понаiхало сюди з усього свiту, обiдранцiв колонiстiв, якi просмердiли мене своiм гидотним тютюном… І все це гелгоче такою мовою, що й сам Господь Бог нiчого не розбере… А догляд за мною!.. Погляньте лишень! Нiколи не чистять мене, не миють. Навiть мастила – колеса змастити – шкодують. Запрягають у мене не гарних, сумирних коней, а тутешнiх низькорослих конячок, у яких мовби чортяка сидить: хвицають, пiдстрибують на бiгу, як кози, кусаються, розбивають копитами голоблi… Ой-ой-ой!.. А шлях! Тут iще так-сяк, бо начальство близько, а далi – бездорiжжя! Плуганишся навмання через гори й долини, крiзь заростi карликових пальм та мастикових дерев… Кондуктор зупиняе мене там, де йому заманеться: бiля цiеi ферми, бiля тiеi.

Бувае, через цього шалапута я накидаю круга зо двi милi – йому, бачте, закортiло навiдати приятеля й хильнути з ним абсенту чи сидру… А потiм – поганяй, вiзничий, надолужуй згаяне!.. Сонце палить, гаряча курява всього тебе запорошуе… Та байдуже – поганяй! Зачепився, мало не перекинувся – поганяй! Через рiчку плавом – мокнеш, застуджуешся, потопаеш… Поганяй! Батож! Стьобай! А пiзно ввечерi тебе, мокрiсiнького, ставлять бiля караван-сарая, i ти, старий та немiчний, – адже в мене ревматизм! – мусиш спати просто неба, пiд холодним вiтром. Уночi шакали та гiени обнюхують мене, залазять усередину погрiтися… Ось до чого я дожився, любий пане Тартарене!.. І на таке життя приречений аж доти, поки одного лихого дня, попалений сонцем, згнилий вiд вогкостi, впаду, знесилений, на якомусь поворотi цього триклятого шляху, i араби зварять на моiх старечих кiстках собi кускус.

– Блiдах! Блiдах! – вигукнув форейтор, одчиняючи дверцята.




II. Заходить низенький чоловiчок


Крiзь запотiлi шибки Тартарен Тарасконський ледве розгледiв гарну будiвлю супрефектури, а перед нею – прямокутний майдан, обсаджений апельсиновими деревами та оточений аркадами; на майданi марширували солдати, якi в рожевiй ранковiй iмлi здавалися якимись несправжнiми, олов’яними. У кав’ярнях вiдчинялися жалюзi. На розi – базарчик, де торгували городиною… Видовище чарiвне, проте левами тут i не пахло.

– На пiвдень! Далi на пiвдень! – прошепотiв вiдважний Тартарен i знову забився в куток.

Аж тут дверцята вiдчинилися. Вiйнув струмiнь свiжого повiтря i разом iз пахощами апельсинового цвiту принiс на своiх крилах чоловiчка в коричневому сюртуку i в чорнiй шовковiй краватцi довжиною у п’ять пальцiв – пiдстаркуватого, низенького, сухенького, статечного, iз маленьким, мов кулачок, зморшкуватим личком; в руках – шкiряний портфель i парасолька; одне слово – типовий провiнцiйний нотарiус.

Чоловiчок сiв навпроти Тартарена, почав здивовано розглядати грiзну зброю, а тодi так пильно втупився в тарасконця, аж тому стало нiяково.

Тим часом перепрягли коней, i дилiжанс покотив далi.

Низенький чоловiчок не вiдривав погляду вiд Тартарена… Тарасконцевi нарештi урвався терпець.

– Це вас дивуе? – спитав вiн, i собi вп’явшись очима в низенького чоловiчка.

– Не дивуе, а заважае, – незворушно вiдповiв чоловiчок.

Справдi, похiдний намет, револьвер, двi рушницi в чохлах, мисливський нiж – усе це, разом iз огрядним Тартареном Тарасконським, займало надто багато мiсця.

Великий муж обурився.

– То що, менi полювати на левiв iз вашою парасолькою? – визивно спитав вiн.

Низенький чоловiчок поглянув на свою парасольку, лагiдно всмiхнувся й так само незворушно вiдповiв:

– То ви, добродiю…

– Тартарен Тарасконський, винищувач левiв!

Із цими словами безстрашний тарасконець струснув, наче гривою, китицею своеi шешьi.

Пасажири були помiтно приголомшенi.

Чернець-траппiст перехрестився, повii перелякано вереснули, а фотограф з Орлеанвiля присунувся ближче до винищувача левiв, уже мрiючи про високу честь – сфотографувати славетного мисливця.

Один тiльки низенький чоловiчок не збентежився i не схвилювався.

– І багато ви знищили левiв, добродiю Тартарене? – спокiйно спитав вiн.

О, Тартарен чекав цього запитання!

– Так, добродiю, я вбив багато левiв!.. Бажаю, щоб у вас було стiльки волосин у чупринi!

Пасажири зареготали – на голому черепi низенького чоловiчка стирчали три рудих волосини.

– Добродiю Тартарене, ви обрали собi небезпечне ремесло! – втрутився в розмову фотограф. – Якi жахливi пригоди трапляються! Примiром, отой бiдолашний Бомбонель…

– А, отой мисливець на пантер! – досить-таки зневажливо кинув Тартарен.

– А ви хiба його знаете? – спитав низенький чоловiчок.

– Ще б пак не знати!.. Полювали разом… Разiв iз двадцять, не менше.

Низенький чоловiчок усмiхнувся.

– То ви й на пантер полюете, добродiю Тартарене?

– Інодi… так собi… знiчев’я… – сердито буркнув тарасконець i, гордо пiдвiвши голову (тут серця обох повiй запалали), додав: – Пантера – це вам не лев!

– Власне, пантера – це всього-на-всього велика кицька, – наважився сказати орлеанвiльський фотограф.

– Атож, – кивнув головою Тартарен.

Чому б трiшечки не принизити Бомбонеля, надто перед дамами?…

Тут дилiжанс зупинився. Кондуктор одчинив дверцята й поштиво звернувся до низенького чоловiчка:

– Ваша зупинка, добродiю!

Низенький чоловiчок пiдвiвся. Та перш нiж зачинити за собою дверцята дилiжанса, вiн сказав:

– Добродiю Тартарене, з вашоi ласки, я дам вам одну пораду.

– Яку саме, добродiю?

– Ось послухайте… Ви менi сподобалися, тож хотiв би вас попередити… Добродiю Тартарене, мерщiй вертайтеся до Тараскона!.. Тут вам нема чого робити! Десь у нетрях у нас iще лишилося кiлька пантер – та що то для вас? Хiба це дичина? Так, абищиця… Що ж до левiв – в Алжирi iх бiльше немае. Мiй друг Шассен нещодавно вбив останнього. Отже, тут немае жодного лева!

Низенький чоловiчок уклонився, зачинив за собою дверцята i, смiючись, пiшов зi своiм портфелем та парасолькою.

– Кондукторе! – гукнув Тартарен, надавши своему обличчю звичноi лютостi. – Що вiн за один, оцей стариган?

– Як? Невже ви його не знаете? Це – пан Бомбонель!




III. Лев’ячий монастир


Тартарен Тарасконський зiйшов у Мiлiанаху, а дилiжанс поiхав далi на пiвдень.

Двi ночi немилосердноi тряски, двi ночi безсоння, очi, втупленi у вiкно, – чи не промайне десь у полi або на узбiччi величезна тiнь лева, – пiсля такого напруження, ясна рiч, треба вiдпочити бодай кiлька годин. До того ж, сказати по правдi, нашому чесному тарасконцевi, незважаючи на його амунiцiю, люту мiну та червону феску, пiсля фатальноi зустрiчi iз Бомбонелем було трохи нiяково перед орлеанвiльським фотографом та двома повiями з третього гусарського полку.

Шукаючи пiдходящого готелю, Тартарен простував широкими мiлiанахськими вулицями, не помiчаючи нi гарних дерев, нi фонтанiв: бiдолаха все думав про те, що сказав йому Бомбонель… Невже це правда? Невже в Алжирi таки немае левiв? Навiщо ж тодi вiн вирушив у цю виснажливу мандрiвку?…

Аж раптом на якомусь перехрестi наш герой побачив… вгадайте, кого? Чудового лева! Вiн сидiв у величнiй позi бiля дверей кав’ярнi, i його руда грива вилискувала в променях сонця.

Сахнувшись, Тартарен вигукнув:

– А менi сказали, що iх тут бiльше нема!

Почувши його вигук, лев нахилив голову i, взявши в пащеку дерев’яну миску, що стояла перед ним на тротуарi, смиренно простяг ii до Тартарена. Той так i прикипiв на мiсцi з великого дива. Повз них саме проходив араб; вiн кинув у миску два су. Лев закрутив хвостом… Тут тiльки Тартарен усе зрозумiв. Вiн побачив те, чого, схвильований, не помiтив одразу: людей, що юрмилися бiля прирученого лева-слiпця, i двох здорованiв негрiв з дубцями, що водили цього бiдолаху по вулицях, як савояри водять бабакiв.

Тарасконець ураз розшаленiв.

– Негiдники! – ревнув вiн. – Отак знущатися iз шляхетноi тварини!

Вiн метнувся до лева й видер з його царственоi пащi ганебну миску… Негри, подумавши, що це злодiй, змахнули своiми дубцями й кинулися на Тартарена… Зчинився несусвiтний шарварок. Негри гатили дубцями, жiнки верещали, дiтлахи реготалися. Старий еврей-чоботар гукав iз своеi крамнички: «До шуду його! До шуду!» Навiть лев, приречений на вiчну пiтьму, чи то загарчав, чи то рикнув, i горопашний Тартарен, переможений у нерiвному бою, гепнув просто на розкиданi монети та смiття.

Аж тут якийсь чоловiк, проштовхавшись крiзь юрбу, гримнув на негрiв так, що вони враз вiдступили, помахом руки вiдiгнав жiнок та дiтлахiв, пiдняв Тартарена, обтрусив, почистив i посадовив його, захеканого й упрiлого, на тумбу.

– Чи вiрити очам? Князю, це ви? – вигукнув наш герой, потираючи боки.

– Я, я, мiй хоробрий друже!.. Коли я прочитав вашого листа, то покинув Байю на брата, сiв у поштову карету, пролетiв п’ятдесят миль i, бачите, наспiв саме вчасно, щоб урятувати вас од рук цих тварюк… Та, на Бога, скажiть менi, як це ви вскочили в таку халепу?

– О князю, я не мiг на це спокiйно дивитися. Лев, бiдолашний лев iз мискою в зубах, зневажений, зганьблений, виставлений на посмiх перед оцим мусульманським набродом…

– О мiй шляхетний друже, ви помиляетесь! Цього лева вони шанують, схиляються перед ним. Це священний лев; вiн живе у великому лев’ячому монастирi, який триста рокiв тому заснував Мухаммед-бен-Ауд; монастир цей схожий на величезну обитель траппiстiв, тiльки вiн не мирний, а грiзний та ревучий, i там тхне хижаками. Ченцi цього незвичайного ордену плекають i приручають сотнi левiв, а потiм брати-збирачi водять iх по всiй пiвнiчнiй Африцi… Пожертвування, якi збирають брати, йдуть на утримання монастиря та його мечетi. Знаете, чому цi негри так оскаженiли? Вони певнi, що за кожне вкрадене чи загублене iз зiбраноi милостинi су лев iх розтерзае.

Тартарен Тарасконський слухав цю неймовiрну, проте цiлком правдиву розповiдь iз щирим захватом i аж сопiв носом од надмiру почуттiв.

– Головне для мене те, – сказав вiн, коли князь замовк, – що леви в Алжирi таки не перевелися! І хай той шановний Бомбонель хоч що собi патякае!

– Звичайно, леви е! – радiсно пiдтакнув князь Григорiй. – Завтра ми з вами вирушаемо на полювання в Шелiффську долину, i ви на власнi очi побачите!..

– О князю, невже ви теж збираетесь полювати на левiв?

– А ви як у бiса думали? Що я вiдпущу вас самого в африканськi нетрi, де живуть дикi племена, нi мови, нi звичаiв яких ви не знаете? Нi, нi, славетний Тартарене, я не покину вас! Куди ви – туди i я…

– О князю, князю!..

Тартарен, сяючи вiд щастя, пригорнув до своiх грудей вiдважного князя Григорiя i з гордiстю подумав про те, що i в нього, як i в Жуля Жерара, в Бомбонеля та в iнших великих винищувачiв левiв, буде на ловах вiрний товариш.




IV. Караван у дорозi


Рано-вранцi безстрашний Тартарен i не менш вiдважний князь Григорiй у супроводi кiлькох носiiв-негрiв вийшли з Мiлiанаха й почали спускатися в Шелiффську долину мальовничою крутою стежкою, затiненою густими кущами жасмину й туi, рiжковими деревами й дикими маслинами; обабiч зеленiли оточенi огорожами садки тубiльцiв i весело дзюркотiли незлiченнi струмочки, стрибаючи з прискалка на прискалок. Чарiвний лiванський краевид!

Князь Григорiй i собi, як великий Тартарен, обвiшався зброею; перевершуючи пишнотою тарасконця, вiн прикрасив свою голову розкiшним кепi з золотим галуном i вигаптуваним срiблом дубовим листям, – у цьому кепi його свiтлiсть скидався чи то на мексиканського генерала, чи то на начальника станцii з дунайських берегiв.

Це хвацьке кепi розбурхало Тартаренову цiкавiсть, i вiн зважився спитати князя, навiщо той його надiв.

– О, без цього головного убора не можна вирушати в подорож по Африцi! – поважно вiдповiв князь Григорiй.

І вiн, обтрушуючи з дашка кепi порох, повiдав своему довiрливому супутниковi, яку важливу роль вiдiграе кепi у наших зносинах з арабами: рiч у тiм, що жодна деталь вiйськовоi унiформи не наганяе на них такого страху, як кепi з галуном. Тож цивiльнi властi визнали за потрiбне вдягти всiх своiх службовцiв, вiд шляхового сторожа аж до податкового iнспектора, у кепi з золотим галуном. Одне слово, щоб порядкувати в Алжирi, не потрiбна нiяка мудра, ба навiть нiяка звичайнiсiнька голова. Потрiбне саме лише кепi, гарне кепi з галуном, яке виблискувало б, мов капелюх Геслера на жердинi.

Отак гомонячи й фiлософствуючи, нашi мандрiвники йшли вперед i вперед. Босi носii з мавпячим вереском стрибали по скелях. Брязкотiла зброя в ящиках. Сяяли рушницi. Тубiльцi, розминаючись iз ними, вклонялися до землi чародiйному кепi… Начальник управлiння у справах арабiв, що вийшов з дружиною на фортечний вал Мiлiанаха подихати свiжим повiтрям, почувши незвичайний гамiр i побачивши мiж дерев полиск рушничних дул, подумав, що на мiсто напали, i наказав опустити звiдний мiст, сурмити збiр i оголосити стан облоги…

Лев’ячi лови почалися чудово!

Проте далi справи повернули на гiрше. Один iз негрiв-носiiв наiвся липучого пластиру з Тартареновоi аптечки, i його вхопило за живiт. Другий добряче хильнув камфорного спирту i, п’яний мов чiп, упав край дороги. Третiй, який нiс дорожнiй альбом, спокусився блиском його визолочених застiбок i, гадаючи, що це один iз скарбiв Мекки, прожогом побiг з альбомом у пустелю… Треба було вживати заходiв… Мандрiвники спинились у тремтливому затiнку староi смокви й почали радити раду.

– Як на мене, – сказав князь, марно намагаючись розчинити м’ясну таблетку у вдосконаленiй каструлi з потрiйним дном, – нам слiд якнайшвидше спекатися цих бевзiв-негрiв… Отут недалечко е арабський ринок. Найкраще було б пiти й купити кiлька вiслючкiв…

– Нi, нi! Нiяких вiслючкiв!.. – вигукнув великий Тартарен, i вiд згадки про Чорнуля обличчя його взялося червоними плямами. – Хiба такi маленькi тваринки здужають потягти весь наш вантаж? – додав вiн лицемiрно.

Князь усмiхнувся.

– Ви помиляетесь, мiй славетний друже! Алжирський осел тiльки з вигляду хирлявий та кволий – спина в нього мiцнюща… Бо як би вiн витримав те, що доводиться витримувати? Ось побалакайте з арабами! Вони уявляють собi систему нашого колонiального управлiння так: на самому верху сидить, як вони кажуть, мусью губернатор i здоровенним дубцем лупцюе урядовцiв; урядовцi, щоб зiгнати серце, лупцюють солдатiв; солдати – колонiстiв; колонiсти – арабiв; араби – евреiв; а евреi лупцюють ослiв. Бiдолашному ословi вже нiкого лупцювати, i вiн випростовуе спину й терпить усе. Тож вiн любесенько потягне вашi скринi, запевняю вас.

– Нi! – стояв на своему Тартарен Тарасконський. – Гадаю, нашому каравановi осли не личать. Я волiв би придбати щось… ну, бiльш схiдне… Примiром, верблюда…

– Про мене! Верблюда – то й верблюда, – сказав його свiтлiсть.

Караван посунув до арабського ринку.

До нього було кiлька кiлометрiв ходу. На березi Шелiффа пiд палючим сонцем вирувало галасливе тлумище – тисяч шiсть обiдраних арабiв. Глинянi глеки з чорними маслинами, горщики з медом, мiшки з прянощами, в’язки сигар; вогнища, де смажаться цiлi барани, з яких так i тече лiй; рiзницi просто неба, де голi негри, стоячи по колiна в кровi, заюшеними кров’ю руками бiлують куцими ножами козенят, що висять на жердинах.

Тут – намет, увесь розцяцькований барвистими латками; в кутку схилився над грубою книгою мавр-нотарiус в окулярах… Там – натовп, над яким розлягаються лютi крики та зойки: кабiли грають у рулетку, рулетка – на мiрцi для зерна; гравцi раз у раз хапаються за ножi. Ген далi – знову юрба, весела, галаслива: дивляться, як у рiчцi борсаеться разом зi своiм мулом еврей-купець… А скiльки скорпiонiв, собак, вороння! А мушви, мушви!

Тiльки верблюдiв на ринку не було. Та все ж таки вони знайшли одного – мзабiти давно вже хотiли позбутися його. Це був справдешнiй верблюд, мешканець пустелi – верблюд класичний: шолудивий, сумний, з довгастою, мов у бедуiна, головою; горб його опав вiд тривалого посту й понуро звисав на один бiк.

Проте Тартареновi верблюд так сподобався, що вiн зажадав тут же навантажити на нього весь караван.

Верблюд став навколiшки: на нього нав’ючили скринi та ящики.

Князь всiвся у нього на карку. А Тартарен вилiз на самiсiнький горб i, вмостившися помiж двома ящиками, гордо пiдвiв голову. Вклонившись арабам, що повитрiщали очi, вiн хвацько змахнув рукою – мовляв, рушай!.. Сто чортiв! Якби лишень його зараз бачили тарасконцi!..

Верблюд випростав своi довгi вузлуватi ноги, звiвся – i враз помчав чвалом.

Леле! Кiлька стрибкiв – i Тартарен блiдне, як мрець; ще кiлька стрибкiв – i його героiчна шешья прибирае одне по одному всiх тих положень, яких прибирала пiд час плавби на «Зуавi». Клятий верблюд гойдався, мов фрегат на хвилях.

– Князю, князю! – вчепившись у сухе клоччя на верблюжому горбi, белькотiв сполотнiлий Тартарен. – Князю, давайте злiземо!.. Я вiдчуваю… Я вiдчуваю… Зараз я зганьблю Францiю!..

Та де там! Верблюд мчав навскач, навiть чарами його годi було б зупинити. А навздогiн бiгли тисячi з чотири босих арабiв, вимахуючи руками й регочучи; проти сонця блищали сотнi тисяч бiлих зубiв…

Великий тарасконський муж хоч-не-хоч скорився долi. Вiн сумно хитався на верблюжому горбi, i шешья гойдалася разом зi своiм господарем… І Францiю таки було зганьблено…




V. Нiчна засiдка в олеандровому гаi


Хоч яка гарна була ця верхова худобина, нашi винищувачi левiв з поваги до шешьi мусили з неi злiзти. Отже, далi рушили пiшки. Поволi, невеличкими переходами, караван посувався на пiвдень: тарасконець – в авангардi, чорногорець – в ар’ергардi, верблюд iз скринями зi зброею – посерединi.

Подорож тривала десь iз мiсяць.

Грiзний Тартарен, шукаючи невловимих левiв, простував неозорою Шелiффською долиною вiд дуара до дуара по страхiтливому i водночас потiшному французькому Алжиру, де пахощi стародавнього Сходу змiшувались iз мiцним духом абсенту та казарми, по французькому Алжиру, що являв собою сумiш Авраама й Зузу, поеднання феерii й бурлеску, так нiби якусь сторiнку Старого Завiту переклав сержант Ла Раме або бригадир Пiту… Цiкаве видовище для очей, якi вмiють не тiльки дивитися, а й бачити… Дикий i вже зiпсутий народ, який ми цивiлiзуемо, прищеплюючи йому нашi вади… Жорстока, нiчим не приборкана влада фантастичних башага, якi велично сякаються в широкi стрiчки орденiв Почесного легiону i нi за що нi про що наказують лупцювати тубiльцiв палицями по п’ятах… Неправедний суд кадiiв з окулярами на носi, цих тартюфiв вiд Корану й вiд закону, якi, сидячи пiд пальмами, тiльки й думають про П’ятнадцяте серпня та високi посади i продають своi вироки, як Ісав – свое первородство, за сочевичну юшку чи, точнiше, за солодкий кускус. Каiди, розпусники й п’яницi, колишнi денщики якогось там генерала Юсуфа, жлуктять шампанське iз маонськими пралями й набивають пельки баранячою печенею, а перед iхнiми наметами тубiльцi видирають у хортiв покидьки з панського бенкету i конають у голодних корчах.

А навколо, куди не глянь, – незасiянi поля, випалена сонцем трава, дикi кущi, заростi кактусiв та мастикових дерев… Ось вона, комора Францii!.. Та немае в цiй коморi зерна – в нiй кишать шакали й блощицi. Занедбанi, безлюднi дуари, знетямленi тубiльцi тiкають у безвiсть, рятуючись вiд голоду, i встеляють шляхи своiми тiлами. Де-не-де розкиданi французькi селища: ветхi будиночки, голi лани; сарана пожирае тут геть усе, навiть фiранки на вiкнах; а колонiсти сидять у кав’ярнях, попивають абсент i обговорюють проекти реформ та конституцii.

Ось що побачив би Тартарен, якби був хоч трохи спостережливий, та наш тарасконець мрiяв тiльки про левiв i йшов уперед, не дивлячись нi праворуч, нi лiворуч, втупивши застиглi очi в примарних страховиськ, яких вiн досi так i не бачив увiч.

Похiдний намет уперто не розгортався, м’яснi таблетки не розчинялися, тож караван мусив уранцi та ввечерi спинятися в тубiльних селищах. Завдяки кепi князя Григорiя наших мисливцiв скрiзь зустрiчали як найдорожчих гостей. Ага запрошували iх до своiх чудернацьких палацiв – просторих бiлих будинкiв без вiкон, де наргiле мирно сусiдили з комодами червоного дерева, смiрнськi килими – iз найновiтнiшими лампами, скриньки кедрового дерева, повнi турецьких цехiнiв, – з годинниками, оздобленими фiгурками в стилi Луi-Фiлiппа. Ага влаштовували на честь Тартарена бучнi свята – бенкети, джигiтовки. На його вшанування цiлiгуми, вилискуючи бiлими бурнусами, стрiляли з рушниць. А потiм люб’язний ага пiдходив до Тартарена i подавав рахунок… Отака арабська гостиннiсть!

Однак левiв – нi слiду, нi духу! Їх було тут не бiльше, нiж на Новому мосту!

Проте наш герой не втрачав надii. День у день просуваючись на пiвдень, вiн залазив у найгустiшi заростi, ворушив карабiном листя карликових пальм, кричав бiля кожного куща: «Кш! Кш!» А ввечерi, перед сном, просиджував двi-три години у засiдцi… Марна праця! Хоч би тобi один лев!

Аж ось якось близько шостоi пополуднi – караван саме продирався крiзь хащi лiлових мастикових дерев, i з-пiд нiг пурхали жирнi, обважнiлi вiд спеки перепiлки – вiтер донiс до Тартарена Тарасконського той чудовий звук, що його стiльки разiв, умлiваючи, чув вiн у Тарасконi бiля звiринця Мiтен. Лев’яче рикання!.. Тiльки ж далеке-далеке, тiльки ж ледь-ледь чутне, майже невловиме…

Наш герой подумав був, що це йому причулося… Вiн завмер, дослухаючись. Нi, рикання долинуло знову, хоч i вiддалене, та вже гучнiше, – i враз завалували собаки в дуарах, а у верблюда затремтiв од жаху горб, аж забряжчала зброя в скринях i загримотiли консерви…

Це лев! Безперечно, це лев!.. Мерщiй, мерщiй у засiдку! Не гаяти анi хвилини!

Неподалiк височiв марабут – стара гробниця святого пiд бiлою банею; над дверима, в нiшi, стояли величезнi жовтi капцi небiжчика, а на стiнах висiли найдивовижнiшi приносини: поли бурнусiв, золотi нитки, пасма рудого волосся… Залишивши князя з верблюдом бiля марабута, Тартарен Тарасконський подався шукати мiсця для засiдки. Князь Григорiй хотiв пiти разом iз ним, однак тарасконець не погодився: вiн збирався стати з левом на двобiй. Тартарен попросив князя, щоб той нiкуди не вiдлучався, i, обачний, як завжди, вiддав йому свiй гаман iз цiнними паперами та банкнотами: боявся, що лев роздере його своiми пазурами. Пiсля цього наш герой вирушив на вивiдки.

Крокiв за сто вiд марабута, на березi майже висохлоi рiчки, виднiв у присмерковому серпанку олеандровий гайок. Отут i влаштував Тартарен засiдку: став, як i належало, на колiно, устромив великий мисливський нiж у пiсок, а карабiн взяв у руки.

Западала нiч. Рожевий присмерк став лiловим, потiм синiм. На днi рiчки, помiж камiнням, блищала, наче люстерко, ясна калюжа. Сюди приходили на водопiй хижаки. На тому березi тьмяно бiлiла стежка, ii протоптали помiж мастикових дерев леви своiми величезними лапами. Тiльки глянеш на цю таемничу стежку – i вже мимоволi тебе проймае дрож. А до всього – невидиме життя африканськоi ночi: хрускiт гiлки, м’якi скрадливi кроки звiрiв, пронизливе виття шакалiв, а високо в небi – величезнi ключi журавлiв, iхне курликання, схоже на плач побитоi дитини. Як тут не схвилюешся!

Хвилювався й Тартарен. Дуже хвилювався. У нього, бiдолахи, навiть зуби цокотiли. Приклад карабiна стукотiв об рукiв’я мисливського ножа, як кастаньети… Що поробиш! Не завжди людина здатна опанувати себе; до того ж, якби героiв нiколи не охоплював страх, чого б ми вважали iх героями?…

Нiде правди дiти – Тартарен боявся, боявся увесь час. Та все ж, долаючи страх, чекав – годину, двi; проте героiзм, на жаль, теж мае межi… Раптом тарасконець чуе кроки: по висхлому рiчищi котяться пiд чиiмись ногами камiнцi. Охоплений жахом, Тартарен зриваеться на ноги, двiчi стрiляе в нiчну пiтьму i стрiмголов мчить до марабута, забувши про свiй нiж; вiн стримить у пiску, наче пам’ятник жаховi, найсильнiшому жаховi, який будь-коли опановував душу винищувача страховищ…

– Князю, сюди!.. Лев!..

Нi звуку.

– Князю, князю, ви тут?!

Князя там не було. Пiд марабутом стояв один лише добрий верблюд. На бiлу, залиту мiсячним сяйвом стiну падала химерна тiнь од його горба… Князь Григорiй накивав п’ятами, прихопивши Тартаренiв гаман iз банкнотами… Його свiтлiсть уже цiлий мiсяць чекав такоi нагоди.




VI. Нарештi!.


Рано-вранцi, коли наш герой, прокинувшись пiсля щедроi на пригоди й трагiчноi ночi, остаточно переконався, що князь дременув з його калиткою – щез без вороття, а вiн, Тартарен, залишився сам-самiсiнький у цiй маленькiй бiлiй гробницi, обдурений, обiкрадений, покинутий у диких алжирських нетрях з верблюдом i кiлькома дрiбняками в кишенi, – вiн уперше зневiрився. Зневiрився в Чорногорii, зневiрився в дружбi, зневiрився в славi, зневiрився навiть у левах… І, як Христос у Гефсиманському саду, великий муж залився гiркими сльозами.

Довго сидiв Тартарен бiля входу в марабут, поринувши в глибоку задуму, схиливши голову на руки, поставивши карабiн мiж колiн, а верблюд не вiдривав вiд нього очей… Аж раптом iз заростiв, крокiв за десять од нього, вийшов величезний лев! Високо пiдвiвши голову, лев пiдступав до Тартарена й рикав так страхiтливо, що стiни марабута, завiшанi всякою всячиною, двигтiли, а капцi святого, що стояли в нiшi, навiть пiдстрибували.

Проте наш тарасконець не здригнувся.

– Нарештi!.. – вигукнув вiн, пiдскочивши, i скинув карабiн на плече.

Пах! Пах! Ф’ють! Ф’ють!.. Кiнець!.. В головi у лева – двi розривнi кулi… У африканське пломенiюче небо страхiтливим феерверком шугнули шматочки мозку, краплi димучоi кровi, пасма рудоi шерстi. А потiм… потiм Тартарен побачив двох здоровенних розлючених негрiв, якi мчали до нього, вимахуючи пiднятими дубцями. Негрiв з Мiлiанаха!

О лихо! Тарасконськi кулi вразили прирученого лева, бiдолаху слiпця з Мухаммедового монастиря!

Присягаюсь Магометом, на цей раз Тартарен вiдбувся дешево. Негри-збирачi, цi знавiснiлi фанатики, безперечно, роздерли б його на шматки, та християнський Бог вчасно послав йому на помiч ангела-охоронця у подобi сiльського стражника Орлеанвiльськоi общини, який прибiг на бойовисько по зарослiй стежцi з шаблюкою пiд пахвою.

Побачивши мунiципальне кепi, негри вмить присмирнiли. Стражник, величний i незворушний, склав протокол, звелiв нав’ючити на верблюда лев’ячi останки i, наказавши позивачам та вiдповiдачевi йти за ним, попрямував до Орлеанвiля. Там справу було передано в суд.

Розпочалося довге, марудне розслiдування!

Пiсля племiнного Алжиру Тартарен Тарасконський хоч-не-хоч познайомився з iншим Алжиром, не менш дивовижним i не менш страхiтливим – Алжиром мiським, Алжиром судовикiв. Вiн спiзнався з пройдисвiтами-стряпчими, що оборудують своi бруднi справи в кав’ярнях, з розгульними суддями, бiлi краватки яких залитi дешевим шампанським, а папки з документами просякли духом абсенту, iз судовими виконавцями, повiреними, адвокатами – з усiею тiею ненажерливою сараною, що облiплюе гербовий папiр i пожирае колонiста з усiма тельбухами, обдирае його листок по листку, мовби кукурудзяний качан…

Насамперед належало з’ясувати, на чиiй територii було вбито лева: на цивiльнiй чи на вiйськовiй. У першому випадку справа пiдлягала розглядовi в цивiльному судi, в другому – Тартарен мав постати перед вiйськовим трибуналом. Коли вразливий тарасконець почув слово «трибунал», вiн тут же iз жахом уявив собi, як його розстрiлюють пiд фортечним муром або кидають у темне пiдземелля…

Найгiрше було те, що в Алжирi цi двi територii не досить чiтко розмежованi… Минув цiлий мiсяць бiганини, метушнi, клопотiв, вистоювання пiд розпеченим небом бiля дверей рiзних арабських установ, поки нарештi було встановлено, що хоча, з одного боку, лева було вбито на вiйськовiй територii, проте, з другого боку, Тартарен у ту мить, коли стрiляв, стояв на територii цивiльнiй. Отже, справа розглядалася в цивiльному судi, i, за його вироком, наш герой мав сплатити збитки в розмiрi двох з половиною тисяч франкiв, не рахуючи судових витрат.

Де взяти такi грошi? Кiлька пiастрiв, якi вцiлiли пiсля грабунку, вчиненого князем, давним-давно пiшли на сплату гербового збору i на абсент для судовикiв.

Безталанний винищувач левiв змушений був поспродати усю свою зброю: карабiн за карабiном, рушницю за рушницею, револьвер за револьвером. Вiн продав кинджали, малайськi крiси, кастети… Бакалiйник купив у нього консерви, аптекар – залишки липучого пластиру… Навiть високi мисливськi чоботи, i тi перейшли до тандитника, який поставив iх поруч iз усiлякими кохiнхiнськими дивовижами… А коли Тартарен сплатив усю суму, в нього залишилася тiльки лев’яча шкура та верблюд. Шкуру вiн дбайливо запакував i послав до Тараскона бравому командировi Бравiда. (Про долю цього незвичайного трофея ви дiзнаетеся згодом.) Що ж до верблюда, то великий муж хотiв з його допомогою дiстатися до Алжира – проте не верхи, а продавши його й купивши квиток на дилiжанс. Хiба це не найкращий спосiб подорожування на верблюдах? На жаль, продати верблюда нiяк не вдавалося – нiхто не давав за нього анi лiара.

Однак Тартарен намiрився будь-що добратися до Алжира. Вiн жадав чимшвидше побачити блакитну корсетку Байi, свiй будиночок, своi фонтани, вiдпочити пiд бiлими пальметами своеi галереi, поки з Францii надiйдуть грошi. І наш герой, знесилений, але мiцний духом, без жодного су в кишенi, вирiшив iти пiшки, невеличкими переходами.

Верблюд не залишив його в скрутi. Ця чудна тварина перейнялася невимовною нiжнiстю до свого хазяiна, i, коли вiн вирушив iз Орлеанвiля, рушила слiдом за ним, як прив’язана.

Спершу Тартарена розчулювала ця несхитна вiрнiсть, ця незрадлива вiдданiсть; до того ж верблюд був дуже невибагливий i харчувався абичим. Та вже по кiлькох днях тарасконцевi набрид понурий супутник, що йшов за ним назирцi, щомитi нагадуючи про всi поневiряння, яких йому довелося зазнати; його дратувала сумна морда верблюда, горб, гусяча хода.

Кiнець кiнцем Тартарен майже зненавидiв верблюда i тiльки й думав про те, як би його здихатися, однак верблюд нiяк не вiдставав… Тарасконець спробував був загубити верблюда – верблюд знайшов його, пробував утекти – верблюд бiгав швидше за нього… «Геть! Геть!» – кричав Тартарен i жбурляв у верблюда камiнням. Верблюд спинявся й сумно дивився на хазяiна, а за якусь мить знову рушав i швидко наздоганяв його. Тартарен мусив змиритися з цим.

Та коли пiсля восьми днiв виснажливоi дороги перед запорошеним, вимореним тарасконцем заблищали помiж зелених дерев бiлi тераси будинкiв на околицях Алжира, коли вiн вступив у передмiстя й пiшов по гамiрнiй Мустафськiй вулицi серед зуавiв, бiскарiйцiв, маонцiв, що збиралися юрмами й витрiщалися на нього i на верблюда, Тартареновi урвався терпець. «Нi! Нi! – сказав вiн собi подумки. – Це неможливо. Я не можу показатися в Алжирi з верблюдом!» Скориставшись iз скупчення вiзкiв, вiн звернув на узбiччя й сховався в рiвчаку…

За якусь хвилину Тартарен побачив, як шляхом навскач промчав верблюд, тривожно витягаючи шию.

Тiльки тодi наш герой, вiдiтхнувши з полегкiстю, вибрався iз свого сховку й, накинувши круга, стежкою, що йшла вздовж його садочка, попростував у мiсто.




VII. Катастрофа за катастрофою


Пiдiйшовши до свого мавританського будиночка, Тартарен здивовано зупинився. Уже вечорiло, вулиця була безлюдна. З низеньких стрiлчастих дверей, – певно, негритянка забула iх зачинити, – долинали регiт, дзенькiт келихiв, ляскання коркiв од шампанського, а увесь цей чарiвний гамiр покривав голос, веселий i дзвiнкий; жiнка спiвала:

Любиш ти, красуне Марко,
Серед квiтiв танцювать…

– Сто чортiв! – вигукнув зблiдлий тарасконець i метнувся в двiр.

Бiдолашний Тартарен! Що вiн побачив!.. На галереi, серед пляшок, печива, барвистих подушок, люльок, тамбуринiв та гiтар стояла Байя – без сукнi, без блакитноi корсетки, в сорочцi iз срiблястого серпанку, в широких блiдо-рожевих шароварах, в моряцькому кашкетi набакир i спiвала «Красуню Марко»… А бiля ii нiг сидiв на матi капiтан Барбасу, пiдступний капiтан Барбасу, переповнений коханням та варенням, слухав пiсню й заходився реготом.

Поява Тартарена – схудлого, змарнiлого, запорошеного, iз запалими очима, що палали вогнем, у шешьi, що ледь трималася на тiм’i, – враз увiрвала цю чарiвну турецько-марсельську оргiю. Байя вискнула, мов перелякана левретка, i шаснула в будинок. Однак Барбасу анiтрохи не збентежився, а тiльки засмiявся ще веселiше.

– Ну, пане Тартарене, що ви на це скажете? Самi бачите – вона таки знае французьку мову…

Розлючений Тартарен кинувся до нього:

– Капiтане!

– Не хвильюйся, любiй! – вигукнула мавританка, перехилившись через поруччя чарiвливо-задерикуватим рухом.

Наче громом уражений, бiдолаха Тартарен повалився просто на тамбурин. Його мавританка вмiла навiть говорити з марсельською вимовою!

– Я ж вам казав – стережiться алжирок! – повчально мовив капiтан Барбасу. – Так само, як i вашого чорногорського князя…

– Ви знаете, де князь? – пiдвiвши голову, спитав Тартарен.

– Авжеж! Вiн оселився на п’ять рокiв у затишнiй Мустафськiй в’язницi. Цього шахрая спiймали на гарячому… А втiм, сидiти за гратами – йому не первина. Його свiтлiсть вже вiдсидiв десь три роки… Стривайте, стривайте… чи не в Тарасконi? Здаеться, саме там.

– У Тарасконi?! – вигукнув Тартарен, якому наче полуда спала з очей. – Так ось чому вiн знае лише одну частину нашого мiста…

– Авжеж!.. Вiн знае тiльки те, що бачив з вiкна в’язницi. Ах, любий пане Тартарене! У цiй паскуднiй краiнi треба повсякчас пильнувати, а то вскочиш у таку халепу, що тобi й не снилося!.. От хоч би оця ваша приключка з муедзином…

– Яка приключка? З яким муедзином?

– Отакоi!.. З отим муедзином, що навпроти… з отим, що залицявся до Байi… Про це недавно писалося в «Акбарi»; весь Алжир ще й досi смiеться… Та i е з чого: муедзин, виспiвуючи молитви на своему мiнаретi, пiд самiсiньким вашим носом освiдчувався Байi в коханнi й викликав ii на побачення iменем Аллаха…

– Невже у цiй краiнi самi лиш пройдисвiти? – зойкнув сердешний тарасконець.

Барбасу по-фiлософськи розвiв руками:

– Любий мiй, ви ж розумiете, що новi краiни… Та, зрештою, байдуже! Послухайтесь моеi ради: мерщiй вертайтеся в Тараскон.

– «Вертайтеся!..» Легко сказати… А грошi? Хiба ви не знаете, як мене обчистили в пустелi?

– Великий клопiт! – знову засмiявся капiтан. – «Зуав» завтра вiдпливае… Друзяко, хочете, я довезу вас додому? Згода? От i чудово! А тепер… Дивiться, в нас iще е шампанське, добрий шмат пирога… Прошу, сiдайте! І забудьмо усе!

Тартарен для годиться трохи повагався, а тодi сiв i почаркувався з капiтаном. На дзенькiт келихiв вийшла Байя i доспiвала «Красуню Марко»; гулянка тривала далеко за пiвнiч.

Провiвши свого приятеля-капiтана, добряга Тартарен, з легкою головою i обважнiлими ногами, вертався додому; проминаючи мечеть, вiн мимоволi згадав шалапута муедзина. Це розвеселило його, i враз йому спав на думку чудовий план помсти. Дверi мечетi були вiдчиненi. Тартарен пройшов кiлькома довгими коридорами, встеленими матами, пiднявся нагору, потiм iще вище й нарештi опинився в невеличкiй турецькiй молiльнi; пiд стелею гойдався залiзний лiхтар, i по бiлих стiнах танцювали мерехтливi химернi тiнi.

Муедзин сидiв на диванi у своiй великiй чалмi та бiлому бурнусi й курив мостаганемську люльку, а перед ним стояла велика склянка холодного абсенту. Чекаючи тiеi години, коли йому належало закликати правовiрних до молитви, муедзин побожно прикладався до склянки…

Побачивши Тартарена, вiн з переляку впустив свою люльку.

– Мовчи, священику! – мовив тарасконець. – Скидай свою чалму та бурнус!

Турецький священик, тремтячи всiм тiлом, покiрно вiддав Тартареновi свою одежу. Наш герой одягнувся й урочисто зiйшов на мiнарет.

Удалинi блищало море. Бiлi покрiвлi поблискували в мiсячному сяйвi. Морський вiтер доносив тихi звуки гiтар – не всi ще спали… Тарасконський муедзин звiв догори руки й почав виспiвувати верескливим голоском:

– Лa алла iл алла!.. Магомет – старий блазень!.. Схiд, Коран, башага, леви, мавританки – все це не варте ламаного гроша!.. Всi терки перевелися!.. Лишилися самi шахраi… Хай живе Тараскон!..

На море, на мiсто, на долину, на гори – на всi чотири сторони сипав славетний Тартарен своi веселi тарасконськi прокльони, перемiшуючи арабськi й провансальськi слова в якусь дику говiрку, а муедзини, спершу з ближчих, а потiм i з далеких мiнаретiв, вiдгукувалися дзвiнкими та урочистими голосами, i правовiрнi, що мешкали на околицi Горiшнього мiста, побожно били себе в груди.




VIII. Тараскон! Тараскон!


Полудень. «Зуав» розводить пару, ось-ось вiдпливе. Офiцери наводять на нього пiдзорну трубу з балкона кав’ярнi «Валентин», а потiм, за старшинством, з полковником на чолi, пiдходять поглянути на щасливе суденце, яке попливе до Францii. Немае кращоi розваги для всього тутешнього штабу… Внизу блискотить рейд. Слiпуче сяють на сонцi старi турецькi гармати, вкопанi в землю уздовж набережноi. Метушаться пасажири. Бiскарiйцi та маонцi вантажать у човни багаж.

А у Тартарена Тарасконського багажу немае. Ось вiн спускаеться зi своiм приятелем Барбасу Морською вулицею, повз базарчик, завалений бананами та кавунами. Наш невдачливий герой залишив на мавританському березi не тiльки скринi зi зброею, а й усi своi iлюзii – тож до Тараскона вiдпливае порожнем… Тiльки-но вiн стрибнув у капiтанську шлюпку, як згори, з майдану, на набережну стрiмголов, вiдсапуючи, вибiгла якась тварина i помчала до шлюпки. Це верблюд, вiрний верблюд – вiн цiлий день i цiлу нiч шукав свого хазяiна по всьому Алжиру.

Тартарен мiниться на виду й удае, що це зовсiм не його верблюд, але верблюд рветься до нього. Вiн, як несамовитий, гасае по набережнiй. Вiн кличе свого друга, вiн дивиться на нього з благанням. «Вiзьми мене з собою! – мовби промовляють його сумнi очi. – Вiзьми мене з собою в човен i вiдвези далеко-далеко вiд цiеi Аравii з розмальованого картону, вiд цього чудернацького Сходу з локомотивами та дилiжансами, де менi, одногорбому вiдщепенцю, немае життя. Ти – останнiй турок, я – останнiй верблюд… Чому ж ми маемо розлучатися, о мiй Тартарене?…»

– Це не ваш верблюд? – питае капiтан.

– Нi, нi! – кричить Тартарен i здригаеться на саму лиш думку про те, як би вiн з’явився в Тарасконi з таким смiховинним почтом. І вiн одпихае шлюпку вiд алжирського берега: отак наш герой, не змигнувши оком, вiдцурався товариша своiх злигоднiв. Верблюд нюхае воду, витягае шию так, що суглоби хрускотять, з розгону кидаеться в море й пливе слiдом за шлюпкою до «Зуава». Горб його гойдаеться на хвилях, як гарбуз, а довга шия стирчить iз води, наче нiс триреми.

Шлюпка i верблюд пiдпливають до пакетбота разом.

– А менi жаль цього дромадера! – розчулено каже капiтан Барбасу. – Знаете що? Я вiзьму його з собою. Привезу в Марсель i подарую зоологiчному саду.

Верблюда, обважнiлого вiд морськоi води, з допомогою линв i блокiв насилу пiдняли на палубу, i «Зуав» вийшов у вiдкрите море.

Пливли вони двi доби, i Тартарен усi двi доби просидiв у каютi. Море було спокiйне, i шешьi не довелося зазнати страждань, але клятий верблюд, тiльки-но тарасконець витикав на палубу носа, просто нетямився з радостi й виказував ii в дуже кумедний спосiб… Не верблюд, а справжнiсiнька причепа!..

Тартарен, час вiд часу виглядаючи в iлюмiнатор, бачив, як блакитне алжирське небо стае чимраз блiдiшим. Нарештi – було це вранцi – вiн, на превелику свою радiсть, почув, як у срiблястому туманi дзвонили марсельськi дзвони… Приiхали! «Зуав» кинув якiр.

Багажу в нашого героя, як ми знаемо, не було, тож вiн, нiчого не сказавши капiтановi, зiйшов iз «Зуава» i квапливо подався марсельськими вулицями, безперестану озираючись, чи не бреде слiдом верблюд… І тiльки у вагонi третього класу тарасконського поiзда вiн вiдiтхнув з полегкiстю. Та ба – то була примарна безпека! Не проiхав поiзд i двох миль, як усi пасажири, здивовано галасуючи, поприлипали до вiкон. Тартарен i собi пiдiйшов – i що ж вiн побачив? Верблюда, невiдчепного верблюда: вiн мчав по рейках услiд за поiздом!.. Тартарен знеможено забився в куток i заплющив очi.

Наш герой сподiвався, що приiде в Тараскон iнкогнiто, – адже такою мандрiвкою не похвалишся… Та спробуй-но зберегти iнкогнiто, коли за тобою назирцi плентае чотиринога почвара! Оце так повернення, Боже милий! Без грошей, без левiв, без нiчого… І з верблюдом!

– Тараскон! Тараскон!

Треба виходити…

Сто чортiв! Тiльки-но у вагонних дверях показалася Тартаренова шешья, як пiд скляним склепiнням вокзалу гучно розляглося:

– Слава Тартареновi! Хай живе Тартарен! Слава винищувачевi левiв!

Наступноi митi заграла музика, заспiвав хор…

Тартарен ладен був провалитися крiзь землю – вiн подумав, що тарасконцi глузують з нього… Нi! Весь Тараскон вийшов його зустрiчати, всi пiдкидають догори капелюхи, очi всiх промiняться радiстю. Ось бравий командир Бравiда, зброяр Костекальд, голова суду, аптекар i, нарештi, весь безстрашний загiн стрiльцiв по кашкетах… Вони оточують свого ватажка i, пiднявши його на руки, несуть вокзальними сходами…

Самоомана!..

Шкура слiпого лева, яку Тартарен прислав командировi Бравiда, – ось причина цiеi катавасii. Цей скромний дарунок повiсили в клубi, i вiн вразив уяву всiх тарасконцiв, а потiм i всiеi пiвденноi Францii. Про Тартарена писали в «Семафорi». То була справжня епопея. Тартарен убив уже не одного, а десять, двадцять, хтозна-скiльки левiв! Тож наш герой, коли сходив на берег у Марселi, був уже славетним Тартареном, хоч i в гадцi цього не мав. Захоплена телеграма прибула в рiдний Тараскон за двi години до його приiзду.

І вже годi й змалювати радiсть та захват тарасконцiв, коли вони побачили, що слiдом за героем сходами, спотикаючись, спускаеться якась фантастична тварина, спiтнiла й запорошена. На мить iм здалося, що то знову з’явилася Тараска.

Проте Тартарен спустив своiх землякiв iз небес на землю.

– Це мiй верблюд, – сказав вiн.

І, пригрiтий тарасконським сонцем, чудодiйним сонцем, що змушуе брехати щиросердних людей, великий муж додав, погладжуючи дромадера по горбу:

– Шляхетна тварина! Усiх моiх левiв я вбив на ii очах.

Вiн по-дружньому взяв пiд руку командира Бравiда, розчервонiлого вiд щастя, i в супроводi верблюда та стрiльцiв по кашкетах, пiд привiтальнi крики тарасконцiв статечно попрямував до будиночка з баобабом i вже дорогою заходився розповiдати про своi мисливськi подвиги.

– Уявiть собi, – почав вiн, – якось увечерi в Сахарi…




Тартарен в Альпах




Новi подвиги тарасконського героя




І. Поява в «Рiгi-Кульм». Хто вiн? Розмови за столом, накритим на шiстсот персон. Рис i чорнослив. Імпровiзований бал. Невiдомий розписуеться в реестрацiйнiй книзi. П. К. А


10 серпня 1880 року, в годину казково прекрасного заходу сонця на Альпах, так красномовно описаних у путiвниках Жоанна та Бедекера, непроглядний жовтий туман та густий снiг, що повiльно вихорився бiлими спiралями, повивали вершину Рiгi (Regina montium[4 - Цариця гiр (лат.).]) i величезний готель, чужий i дивний серед цих диких гiрських пасом. То був славетний «Рiгi-Кульм», схожий безлiччю вiкон на обсерваторiю, збудований мiцно, як фортеця, – сюди на одну добу звiдусiль з’iжджаються туристи, щоб помилуватися сходом i заходом сонця.

Гостi цього велетенського розкiшного караван-сарая нудилися по своiх номерах, чекаючи другого дзвiнка на обiд, або, пригрiтi вогким теплом калориферiв, умостившись на канапах у бiблiотецi, понуро дивилися, як, замiсть пишнот, кружляють за вiкном бiлi мухи, як спалахують бiля пiд’iзду величезнi лiхтарi, порипуючи на вiтрi подвiйними дверцятами…

Заради цього iхати в таку далеч, вибиратися на височенну гору… О Бедекере!..

Зненацька з туману випливло щось велике i, брязкаючи залiзом, вайлуватою ходою, до чого спричинялося якесь химерне спорядження, посунуло до готелю.

Знудьгованi туристи, всi цi англiйськi мiс, кумедно пiдстриженi «пiд хлопчика», поприпадали до шибок i крiзь вiхолу розгледiли крокiв за двадцять од входу якусь iстоту; спершу вони подумали, що то заблукана корова, а потiм – що то лудильник, обвiшаний своiм причандаллям.

Пройшовши iще крокiв десять, iстота постала вже в iншiй подобi: за плечима в неi був арбалет, на головi – шолом з опущеним заборолом… Як? Середньовiчний лучник серед оцих верховин? Неймовiрно!.. Скорiше це корова чи лудильник…

Коли власник арбалета зупинився на ганку, щоб вiдхекатись i обтрусити снiг iз жовтих сукняних наколiнникiв, з кашкета такого самого кольору та з плетеного шолома, з-пiд якого виднiли тiльки пасма темноi сивуватоi бороди й величезнi зеленi окуляри, схожi на стереоскоп, то всi побачили: це звичайнiсiнький собi чоловiк, невисокий на зрiст, кремезний, мiцний. Льодоруб, альпеншток, скрутень линви через плече, мiшок на спинi та сталевi «кiгтi» при поясi, який стягував англiйську куртку з широкими хлястиками, доповнювали спорядження цього альпiнiста.

На диких верховинах Монблану або Фiнстерааргорну таке спорядження було б дуже доречним, але в «Рiгi-Кульм», за кiлька крокiв од залiзницi!..

Щоправда, альнiнiст з’явився з протилежного боку, i наколiнники його свiдчили про те, що вiн довго брiв по снiгу та багнюцi.

Якусь мить вiн зчудовано дивився на готель – певно, не сподiвався побачити тут, на висотi двох тисяч метрiв над рiвнем моря, таку величезну, розкiшну будiвлю: сiм поверхiв, безлiч широких вiкон, склянi галереi, колони, широкий ганок з двома рядами засвiчених лiхтарiв, завдяки яким ця гiрська верховина скидалася на площу Опери зимового надвечiр’я.

Та хоч як був незнайомець вражений – туристи були враженi ще дужче. Коли вiн вступив у просторий вестибюль, туди з усiх зал ринули цiкавi: чоловiки з бiльярдними киями та розгорненими газетами, дами з книжками чи рукодiллям. На верхню площадку сходiв теж повибiгали люди й, перехилившись через поручнi, видивлялися на нього мiж тросiв лiфта.

Невiдомий заговорив гучним голосом, який гримiв i рокотiв, мов цимбали, – справжнiсiньким «пiвденним басилом».

– Дiдько б узяв цю кляту погоду!..

Вiн раптом замовк i скинув окуляри.

Йому перехопило дух.

Яскравi вогнi, тепло, яким вiяло вiд газових рiжкiв та калориферiв, – i це пiсля мороку й холоднечi! – розкiшна обстава, високi стелi, швейцари в галунах i в адмiральських кашкетах, на яких сяяв золотом напис «Regina montium», бiлi краватки метрдотелiв, цiлий загiн дiвчат-швейцарок у нацiональному вбраннi, що збiглися на його дзвiнок, – усе це ошелешило невiдомого, правда, на одну лише мить.

Помiтивши, що всi погляди зверненi на нього, вiн пiдбадьорився, мов актор перед залою, повною глядачiв.

– Я до ваших послуг, добродiю, – недбало мовив чепуристий директор у смугастiй вiзитцi, з випещеними баками, iз кучерями, мов у дамського кравця.

Альпiнiст сказав, що йому потрiбен номер, «невеличкий, зручний i затишний», – сказав так невимушено й приязно, наче перед ним стояв не величний директор, а давнiй шкiльний товариш.

Вiн ледве стримався, коли до нього пiдiйшла iз свiчником у руцi покоiвка-бернка в золотiй корсетцi, яка щiльно облягала ii стан, iз збiрчастими серпанковими рукавами, i спитала, чи не хоче мосье скористатися лiфтом. Вiн був би менш обурений, якби вона запропонувала йому скоiти злочин.

– Я… Щоб я… лiфтом!.. – вигукнув вiн i так змахнув рукою, що забряжчав увесь його обладунок.

Та вже за мить злагiднiвши, вiн додав:

– Нi, кицюню, я пiду своiм ходом…

І подався слiдом за швейцаркою, не вiдриваючи очей вiд ii широкоi спини й усiх розштовхуючи, тим часом як туристи повторювали всiма мовами свiту:

– Що це за проява?

Аж тут задзвонили до обiду, i всi вмить забули про незвичайного гостя.

Такоi iдальнi, як у «Рiгi-Кульм», нiде бiльше не побачиш!

Величезний стiл, що вигинався пiдковою, був накритий на шiстсот персон. На ньому в ряд, уперемiш iз квiтучими рослинами, стояли компотницi, повнi рису та чорносливу, i в свiтлiй та темнiй пiдливi вiдбивалися застиглi вогники люстр та позолота лiпноi стелi.

Як i скрiзь за швейцарськими табльдотами, рис та чорнослив розмежовували iдцiв на два ворожi табори; визначити, до якого саме табору ви належите, можна було з того, якими очима дивилися ви на десерт – ненависними чи пожадливими. Рисники були худi та блiдi, чорносливники – повнi та рум’янi.

Того вечора чорносливникiв за табльдотом було бiльше, до того ж серед них були вельми поважнi особи, европейськi знаменитостi: видатний iсторик, член Французькоi академii Астье-Рею, старий австро-угорський дипломат барон фон Штольц, лорд Чiпiндейл (?), член Жокей-клубу зi своею племiнницею (гм-гм!), вiдомий професор Боннського унiверситету Шванталер та перуанський генерал з вiсьмома доньками.

А рисникiв представляли тiльки такi свiтила, як бельгiйський сенатор iз родиною, дружина професора Шванталера та iталiйський тенор, що повертався з Росii, – вiн хизувався своiми запонками завбiльшки з блюдечко.

Оскiльки за столом зiйшлися двi ворожi партii, всi почувалися напружено й нiяково. Бо чого б тодi всiм шестистам персонам мовчати, бундючитись, супитися i дивитися одна на одну з невимовним презирством? Випадковий спостерiгач вирiшив би, що до цього спричинилася безглузда англосаксонська чванькуватiсть, яку тепер так охоче демонструють тi, хто подорожуе свiтом.

Нi, нi! Істоти, якi мають людську подобу, не переймуться одна до одноi ненавистю з першого погляду, не будуть дерти носа, копилити губу й кидати одна на одну зневажливi погляди тiльки тому, що вони не знайомi мiж собою. Не в тiм рiч.

Кажу iще раз: рис i чорнослив! Тiльки в цьому причина похмуроi мовчанки, що зависла над обiднiм столом у «Рiгi-Кульм»; в iншому разi це величезне збiговисько гостей з усього свiту гомонiло б так голосно й жваво, нiби воно сiло обiдати пiд Вавилонською вежею.

Альпiнiст, увiйшовши в iдальню й побачивши цю нiмотну трапезу пiд яскравим свiтлом люстр, трохи розгубився. Вiн кiлька разiв голосно кашлянув, та нiхто не повернув голови в його бiк, – i вiн сiв край столу, в кiнцi iдальнi. Тепер, без свого спорядження, вiн видавався звичайнiсiньким туристом; проте в зовнiшностi цього чоловiка – череватого, лисого, з густою клинцюватою борiдкою, з великим носом i лагiдними, мов у дитини, очима, що дивилися з-пiд пухнастих сердитих брiв, – було щось надзвичайно принадне.

Хто вiн: рисник чи чорносливник? Поки що цього нiхто не знав.

Тiльки-но сiвши, вiн неспокiйно засовався на мiсцi, а потiм схопився на ноги.

– А бодай тобi!.. Протяг!.. – вигукнув вiн i побiг до вiльного стiльця.

Служниця, родом iз кантону Урi, в бiлому фартусi, вся обвiшана срiбними ланцюжками, зупинила його:

– Добродiю, це мiсце зайняте.

Але молода дiвчина, що сидiла поруч, з кучмою пухнастого бiлявого волосся й снiжно-бiлою шиею, не повертаючи голови, сказала з вiдчутним акцентом:

– Нi, мiсце вiльне… Мiй брат заслаб i сьогоднi до обiду не вийде.

– Заслаб? Заслаб? – спiвчутливо, майже стурбовано перепитав альпiнiст, сiдаючи поруч iз дiвчиною. – Сподiваюсь, нiчого небезпечного, ге?

Вiн вимовив не «га», а «ге». Цю частку вiн вставляв у всi своi фрази, пересипаючи iх ще й iнмими словами-паразитами: «що», «ану», «отакоi», «ти диви», «ви тiльки гляньте», «о-хо-хо», «все-таки»; вони ще виразнiше пiдкреслювали його пiвденну вимову, яка, видно, не сподобалася молодiй блондинцi, бо вона не вшанувала його вiдповiддю, а тiльки окинула крижаним поглядом глибоких темно-синiх очей.

Їi сусiд праворуч теж зустрiв його непривiтно; це був iталiйський тенор, низькочолий здоровань iз масними очицями й войовничо настовбурченими вусами, – вiн почав сердито iх пiдкручувати, коли альпiнiст втиснувся мiж ним i його гарненькою сусiдкою. Але добрий наш альпiнiст любив за обiдом потеревенити, гадаючи, що це корисно для здоров’я.

– Ти диви! Оце так запонки! – голосно мовив вiн сам до себе, кинувши оком на теноровi манжети. – На яшмi вирiзьблено ноти – ах, як прегарно!

Його густий бас пролунав у мертвiй тишi i не збудив анiякiсiнького вiдгомону.

– Ви, певно, спiвак? Ге?

– Non capisco[5 - Не розумiю (iт.).], – буркнув iталiець у вуса.

Альпiнiст посмутнiв i заходився мовчки iсти, але шматки застрягали у нього в горлi. І коли австро-угорський дипломат, що сидiв навпроти, простяг свою сухеньку, тремтячу вiд старостi руку в мiтенцi до гiрчичницi, альпiнiст послужливо присунув ii, мовивши:

– Прошу, бароне…

Вiн чув, що туристи зверталися до дипломата саме так. Та лихо в тiм, що бiдолашний фон Штольц, хоч i справляв враження великого розумника й бувалого дипломата, давно вже порозгублював усi слова й думки i мандрував тепер по горах, сподiваючись iх вiднайти. Вiн зупинив своi тьмянi очi на незнайомому обличчi, а тодi мовчки заплющив iх. Щоб скласти одну-едину фразу подяки, знадобився б щонайменше десяток дипломатiв, таких самих гострих на розум.

Пiсля цiеi невдачi альпiнiст грiзно насупився i так рвучко схопив пляшку, що, здавалося, вiн зараз жбурне ii в старого дипломата й провалить йому тупу голову. Аж нi! Вiн просто запропонував вина своiй сусiдцi. Однак дiвчина не почула, що вiн звертаеться до неi: вона впiвголоса, але жваво гомонiла незнайомою альпiнiстовi, м’якою й приемною на слух мовою з двома молодиками, якi сидiли обабiч неi. Дiвчина раз у раз нахилялася до своiх спiврозмовникiв. Над ii малесеньким прозорим рожевим вушком блищали в свiтлi люстр бiлявi кучерики… Хто ця дiвчина: полька, росiянка, норвежка?… Бо ж вона, безперечно, з пiвнiчних краiв… Тут йому мимоволi згадалася пiсенька його рiдного пiвдня, i вiн спокiйнiсiнько заспiвав:

Пiвночi зiрнице,
Хай, графине, знов
Снiг срiблом ясниться,
Золотом – любов.

Усi повернулися до нього: чи вiн, бува, не зсунувся з глузду? Вiн почервонiв i встромив очi у свою тарiлку, стрепенувшись лише на мить, щоб вiдштовхнути подану йому священну компотницю.

– Знову чорнослив!.. Та нi за що в свiтi!..

Це вже було занадто.

Усi засовали стiльцями. Академiк, лорд Чiпiндейл (?), боннський професор та iншi знаменитостi з табору чорносливникiв пiдвелися i на знак протесту вийшли з iдальнi.

А за мить покинули iдальню й рисники, бо альпiнiст так само рiшуче вiдсунув од себе компотницю з рисом.

Нi рис, нi чорнослив!.. Що ж тодi?…

Усi рушили до дверей, i було щось моторошне в цьому мовчазному походi задертих носiв та погордливо стиснутих вуст, а бiдолашний альпiнiст, який саме заходився краяти на скибочки хлiб, щоб умочати його в страву (звичай його краю), залишився сам-самiсiнький у величезнiй, залитiй свiтлом iдальнi, придавлений тягарем загальноi зневаги.



Друзi моi, не зневажайте нiкого! Зневага – це козир у руках вискочнiв, позерiв, бридiiв i дурнiв, личина, за якою ховаеться нiкчемнiсть, а часом i ницiсть, яка приховуе вiдсутнiсть розуму, власноi думки й доброти. Всi горбанi сповненi зневаги, всi кирпатi морщать i гнуть свою кирпу перед тими, хто мае рiвний нiс…

Добрий альпiнiст це знав. Йому вже перевалило за сорок, вiн уже переступив через «критичне роздорiжжя» i був тепер у тiй порi, коли людина пiдбирае i знаходить чарiвний ключ, що вiдмикае дверi життя до самiсiньких його глибин, дверi, за якими вiдслоняеться довга оманлива анфiлада; вiн знав собi цiну, знав поважнiсть свого покликання, свого великого iменi, тож анiтрохи не турбувався тим, що думають про нього цi люди. Адже досить йому себе назвати, крикнути: «Це я!» – i всi цi зневажливо вiдкопиленi губи враз розпливуться в шанобливих усмiшках. Проте iнкогнiто тiшило його.

Йому допiкало лиш те, що вiн не мiг розмовляти, галасувати, виливати душу, потискувати руки, по-панiбратському поплескувати спiврозмовникiв по плечу, називати iх на iм’я… Ось що гнiтило його в «Рiгi-Кульм».

Особливо гнiтила його мовчанка.

«Так, чого доброго, i язик поприщить», – думав бiдолаха, знiчев’я тиняючись по готелю.

Вiн забрiв у кав’ярню, простору й порожню, мов собор у будень, пiдкликав кельнера, назвавши його «друзяко», i замовив «каву, але без цукру. Ге?» І хоч кельнер не спитав його: «А чому без цукру?» – поквапився сказати: «Я призвичаiвся пити каву без цукру, коли полював в Алжирi».

Як йому кортiло розповiсти про своi чудовi лови! Проте кельнер, нечутно, мов привид, ступаючи у своiх м’яких черевиках, помчав до лорда Чiпiндейла – той, розсiвшись на канапi, мляво гукав: «Чiмпанського!.. Чiмпанського!..» Бахнув корок, потiм запала тиша, i було лише чути, як завивае вiтер у велетенському камiнi та шурхотить по шибках снiг.

У читальному залi теж панувала нудьга: всi повтуплювали очi в газети, схиливши голови над довгими зеленими столами, на яких стояли засвiченi лампи. Вряди-годи хтось позiхне, кахикне, зашелестить сторiнкою; i в тишi цiеi класноi кiмнати височiли, оберненi спинами до груби, застиглi постатi двох верховних жерцiв офiцiйноi iсторii, Шванталера та Астье-Рею, величних, однаково пропахлих цвiллю, – примхлива доля звела iх тут, на горi Рiгi, пiсля того, як тридцять рокiв поспiль вони виливали один на одного потоки лайки i в пояснювальних записках вдавалися до таких висловiв, як «Цей дурноверхий Шванталер» та «Vir ineptissimus[6 - Бовдур (лат.).] Астье-Рею».

Тож уявiть собi, як зустрiли вони товариського альпiнiста, коли той пiдсiв до них погомонiти бiля вогню й набратися розуму! Вiд цих двох карiатид на нього враз вiйнуло холодом, а вiн цього страх як не любив! Пiдвiвшись, вiн став походжати по бiблiотецi – не тiльки щоб приховати збентеженiсть, а й щоб зiгрiтися, – а потiм вiдчинив книжкову шафу. Кiлька англiйських романiв, грубезнi Бiблii та розрiзненi томи «Записок Швейцарського клубу альпiнiстiв» – усе вперемiш. Вiн витяг першу-лiпшу книжку i хотiв був узяти ii з собою – почитати в лiжку, але мусив поставити на мiсце: брати книжки в номери не дозволялося.

Вiн знову почав тинятися готелем i нарештi прочинив дверi бiльярдноi; там грав сам iз собою iталiйський тенор, вихиляючись усiм станом i виставляючи напоказ манжети, щоб привернути увагу своеi гарненькоi сусiдки по табльдоту: вона сидiла на канапi помiж двома молодиками й читала вголос якогось листа. Коли ввiйшов альпiнiст, дiвчина покинула читати, а один iз молодикiв, той, що був вищий на зрiст, пiдвiвся: справжнiсiнький мужлай, мужопес iз волохатими ручиськами, з довгими чорними патлами, брудними й лискучими, iз скуйовдженою бородою. Вiн ступив два кроки назустрiч альпiнiстовi i глипнув на нього так зухвало й люто, що той, не мовивши нi слова, вiдвернувся й статечно одiйшов.

– Ну й непривiтнi ж вони, цi пiвничани! – сказав вiн голосно й грюкнув дверима – мовляв, вiн анiтрохи не злякався того дикуна.

Вiн покладав останнi надii на салон. Увiйшов туди… Хай йому чорт!.. Та це ж трупарня, люди добрi, справжнiсiнька трупарня! Достоту Сен-Бернарський монастир, де ченцi виставляють замерзлих нещасливцiв, яких витягли з-пiд снiгу, виставляють у тих самих позах, у яких тi закоцюбли… Ось що таке салон у «Рiгi-Кульм»!

На канапах попiд стiнами, мовчазнi, зацiпенiлi, сидiли купками дами; деякi поодинцi вмостилися в крiслах. Усi мiс, неначе закрижанiлi, позастигали за круглими столиками пiд лампами, тримаючи в руках хто альбом, хто журнал, хто гаптування. Серед них були доньки перуанського генерала – вiсiм маленьких перуанок, якi вирiзнялися своiми жвавими личками шафранового кольору й барвистими стрiчками, що яскрiли помiж сiро-зелених, мов ящiрки, англiйських суконь. Цi бiдолашнi тепложительки! Так легко було уявити собi, як вони, смiючись i гримасуючи, стрибають по верхiвках кокосових пальм, i так жаль було дивитись на них тут – застиглих, занiмiлих… А у глибинi салону виднiв зловiсний силует старого дипломата – його маленькi безживнi руки в мiтенках лежали на клавiшах, що кидали на його обличчя жовтуватий вiдблиск…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/alfons-dode/tartaren-taraskonskiy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Вiршi переклав Михайло Литвинець.




2


Роза, гарний, гарна, гарне (лат.).




3


Тут: ресторани (iсп.).




4


Цариця гiр (лат.).




5


Не розумiю (iт.).




6


Бовдур (лат.).