Книга - Перевтілення

Перевтiлення
Франц Кафка


Франц Кафка – вiдомий австрiйський письменник. Його твори, просякнутi абсурдом i страхом перед зовнiшнiм свiтом та вищим авторитетом, здатнi пробуджувати в читачевi вiдповiднi почуття тривоги, i це – унiкальне явище у свiтовiй лiтературi. Героем повiстi «Перевтiлення» е Грегор Замза. Одного дня вiн прокидаеться… перевтiлений на велику комаху. Грегор втрачае роботу, родина замикае його в кiмнатi. Змiна, яка повнiстю iзолювала Грегора вiд свiту, призводить у кiнцi до його смертi, що насправдi е полегшенням для родини, якiй вiн набрид. У символiчному планi iсторiя поступового виштовху-вання героя з кола близьких людей прочитуеться як про-цес безжалiсного вiдторгнення благополучним байдужим суспiльством «хвороi» на свое нещастя людини. І на жаль, сам Кафка вповнi це вiдчував.





Франц Кафка

ПЕРЕВТІЛЕННЯ





1


Одного ранку, прокинувшись пiсля неспокiйного сну, Грегор Замза побачив, що перетворився на страшну комаху. Вiн лежав на твердiй, схожiй на панцир, спинi i, лиш тiльки пiдводив голову, як бачив свiй коричневий, опуклий, подiлений лусочками на дуги живiт, на якому ще ледь трималась ковдра, готова будь-якоi митi сповзти. Його численнi, мiзерно тонкi супроти усього тiла нiжки безпорадно метлялися перед очима.

«Що зi мною сталося?» – подумав вiн. Це був не сон. Його кiмната, справжня, хiба що занадто маленька, проте звичайна кiмната, мирно покоiлася в своiх чотирьох добре знайомих стiнах. Над столом, де було розкладено розпакованi зразки сукна – Замза був комiвояжером, – висiв портрет, який вiн недавно вирiзав з iлюстрованого журналу та вставив у красиву позолочену рамку. На малюнку було зображено даму в хутряному капелюшку та боа, вона сидiла прямо й виставляла напоказ глядачевi важку хутряну муфту, в якiй повнiстю щезала ii рука.

Згодом Грегор перевiв погляд на вiкно, i через похмуру погоду – було чути, як тарабанять краплi дощу по жерстяному пiдвiконню – йому стало зовсiм сумно. «Було б добре ще трохи поспати та забути про всi нiсенiтницi», – подумав вiн, але це було неможливо, адже маючи звичку спати на правому боцi, йому нiяк не вдавалось змiнити свого положення. Хоч би як не намагався вiн повернутися на правий бiк, все одно перекочувався на спину. Заплющивши очi, щоб не бачити борсання своiх нiг, вiн повторював це добру сотню разiв i вiдмовився вiд цих спроб лише тодi, коли вiдчув у боцi незнаний, тупий та легкий бiль.

«О, Господи, – подумав вiн, – яку ж я обрав клопiтку професiю! День у день в роз’iздах. Дiлових турбот куди бiльше, нiж на мiсцi, в торговому домi, крiм того, терпи тяготи дороги, думай про розклад поiздiв, мирись з поганим, нерегулярним харчуванням, зав’язуй усе з новими та новими людьми недовгi вiдносини, якi нiколи не бувають щирими. Чорти б побрали усе це!» Вiн вiдчув вгорi живота легкий свербiж; повiльно пiдсунувся до прутiв лiжка, щоб зручнiше було пiдняти голову; знайшов свербляче мiсце i виявив, що воно вкрилося незрозумiлими бiлими цятками; хотiв торкнутися цього мiсця однiею з нiжок, але одразу вiдсмикнув ii, адже вiд будь-якого дотику у Грегора по шкiрi йшов мороз.

Вiн сповз у те саме положення, в якому знаходився спочатку. «Вiд такого ранiшнього пiдйому, – подумав вiн, – можна зовсiм збожеволiти. Людина мае висипатися. Іншi комiвояжери живуть, наче одалiски. Коли я, наприклад, у полудень повертаюсь до готелю, щоб переписати отриманi замовлення, цi панове тiльки снiдають. А якби я насмiлився поводится так, мiй шеф одразу б мене вигнав. Втiм, хто знае, можливо, це було б краще для мене. Якби я не стримувався заради батькiв, то давно заявив би про звiльнення: пiдiйшов би до свого шефа i виклав би йому все, що про нього думаю. Вiн, мабуть, впав би зi своеi конторки! Дивна в нього манера – сiсти на конторку i з ii висоти говорити до свого службовця. А той змушений впритул наблизитися, тому що шеф недочувае. Однак надiю ще не зовсiм втрачено: як тiльки менi вдасться назбирати грошей, щоб виплатити борг моiх батькiв – на це ще пiде рокiв п’ять-шiсть,– то так i вчиню. І тут ми й попрощаемося раз i назавжди. А поки потрiбно вставати – мiй поiзд вiдходить о п’ятiй».

І вiн глянув на будильник, який цокав на скринi. «Святий Боже!» – подумав вiн. Вже пiв на сьому, i стрiлки годинника спокiйно рухалися далi, було вже навiть бiльше половини, мало не три чвертi. Невже будильник не дзвонив? З лiжка було видно, що його виставили правильно, на четверту ранку,i вiн, без сумнiву, дзвонив. Але як можна було спокiйно спати пiд дзвiн, що стрясае меблi? Отже спав вiн хоча i неспокiйно, але, видно, мiцно. І що тепер робити? Наступний поiзд рушае о сьомiй, i щоб встигнути на нього, вiн мае стрiмголов мчатися, але набiр зразкiв ще не запаковано, та й сам вiн анiтрохи не почуваеться свiжим та моторним. І навiть якби вiн устиг на поiзд, прочуханки вiд шефа йому не уникнути, адже кур’ер торгового дому чергував бiля п’ятигодинного поiзда i давно доповiв про Грегорове запiзнення. Кур’ер, людина безхарактерна й нерозумна, був ставлеником шефа. А чи не прикинутися хворим? Але це вкрай неприемно i може видатися пiдозрiлим, тому що за свою п’ятирiчну службу Грегор жодного разу не хворiв. Шеф, звiсно, привiв би лiкаря з лiкарняноi каси, почав би дорiкати батькам сином-ледарем, вiдхиляючи усякi заперечення посиланням на цього лiкаря, на думку якого всi люди у свiтi абсолютно здоровi i тiльки не люблять працювати. Та хiба в такому разi вiн би був неправим? Якщо не брати до уваги сонливостi, Грегор насправдi почувався пречудово та навiть неймовiрно зголоднiв.

Допоки вiн усе це поспiхом обмiрковував, не наважуючись покинути лiжка, – будильник як раз пробив за чверть сьому, – у дверi бiля його узголiв’я обережно постукали.

– Грегоре, – почулося (це була його мати), – уже за чверть сьома. Невже ти не збирався поiхати?

Цей лагiдний голос! Грегор злякався, почувши свое вiдлуння: до його колишнього голосу домiшувався якийсь побiчний, схожий на хворобливе пищання. Через те слова звучали чiтко тiльки першоi митi, а потiм спотворювались вiдгомоном настiльки, що неможливо було впевнено сказати, чи не почулося усе це. Грегор хотiв докладно вiдповiсти та все пояснити, але враховуючи обставини сказав лише:

– Так, так, дякую, мам, я вже встаю.

Мабуть, завдячуючи дерев’яним дверям, змiни в його голосi були непомiтними ззовнi, тому що пiсля цих слiв мати заспокоiлась та почовгала геть. Але ця коротка розмова привернула увагу iнших членiв родини на те, що Грегор всупереч очiкуванням все ще знаходився вдома, и ось вже в бiчнi дверi стукав батько – тихо, але кулаком.

– Грегоре! Грегоре! – кричав вiн. – Що сталося? Та за мить позвав ще раз, понизивши голос:

– Грегоре! Грегоре!

А за iншими бiчними дверима тихо та жалiсно говорила сестра:

– Грегоре! Як ти себе почуваеш? Тобi потрiбна допомога?

Вiдповiдаючи усiм разом: «Я вже готовий», – Грегор намагався правильною вимовою та довгими паузами мiж словами очистити свiй голос вiд дивного звучання. Батько насправдi повернувся до свого снiданку, але сестра продовжувала шепотiти:

– Грегоре, вiдчини, благаю тебе.

Однак Грегор i не думав вiдчиняти, вiн благословляв набуту в поiздках звичку усюди, навiть вдома, зачиняти на нiч дверi.

Спочатку вiн хотiв спокiйно та безперешкодно встати, одягнутися та поснiдати, а вже потiм обмiркувати, що робити далi, адже вiн зрозумiв, що у лiжку вiн нi до чого путнього не додумаеться. Вiн згадав, що у лiжку вже не раз вiдчував якийсь легкий, викликаний, можливо, незручною позою бiль, що виявлявся чистою грою уяви, лиш тiльки вiн вставав. І йому було цiкаво, коли розсiеться сьогоднiшнiй морок. Вiн не мав жодного сумнiву, що змiна голосу – усього лиш передвiстя професiйного захворювання комiвояжерiв – важкоi застуди.

Скинути ковдру виявилось просто: достатньо було трохи надути живiт, i вона впала сама. Але далi справа пiшла гiрше, головне тому, що вiн був такий широкий.

Грегору потрiбнi були руки, щоб пiднятися, а замiсть цього у нього було багато маленьких нiжок, якi безперестанку хаотично рухалися i з якими нiяк не вдавалося упоратися. Коли вiн хотiв одну з нiжок зiгнути, вона насамперед випростовувалась; а коли йому нарештi вдавалось виконати цiею ногою те, що вiн задумав, то iншi тим часом, неначе вирвавшись на волю, перебували у болiснiй напрузi. «Тiльки не затримуватися марно в лiжку», – наказав собi Грегор.

Спершу вiн хотiв вибратися з лiжка нижньою частиною свого тiла, але ця нижня частина, якоi вiн, до речi, ще не бачив, та й не мiг навiть уявити, виявилась малорухомою; справа йшла повiльно; а коли Грегор нарештi розлютився i вiдчайдушно рвонув уперед, при цьому вибравши невiрний напрям, то сильно вдарився об прути лiжка. Рiзкий бiль переконав його, що нижня частина його тулуба, вiрогiдно, зараз найчутливiша.

Тому вiн спробував вибратися спочатку верхньою частиною тулуба i став обережно повертати голову до краю лiжка. Це йому легко вдалося, i, незважаючи на ширину i вагу свого тiла, Грегор нарештi повiльно посунувся за головою. Проте коли голова перевалилась вже за край лiжка i повисла, йому стало страшно так само рухатися далi. Адже якби вiн все ж таки впав, то тiльки дивом не пошкодив би голови. А втрачати свiдомiсть тiеi митi було не можна нi в якому разi; краще б залишитися в лiжку.

Однак трохи вiдпочивши вiд такого напруження, вiн зайняв попередне положення i побачив своi лапки, якi метлялися ще несамовитiше, та не змiгши впоратися iз таким безладом, знову наказав собi нi в якому разi не залишатися в постелi, оскiльки найкраще рiшення – ризикнути усiм заради найменшоi надii на звiльнення вiд лiжка. Водночас вiн не забував нагадувати собi, що вiд спокiйних роздумiв користi набагато бiльше, нiж вiд запального вiдчаю. У такi хвилини вiн пильно вдивлявся у вiкно, але у спогляданнi вранiшнього туману, який приховував навiть протилежний бiк вулицi, на жаль, неможливо було позичити анiтрохи бадьоростi та впевненостi. «Вже сьома година, – сказав вiн собi, коли знову почувся бiй будильника, – вже сьома година, а й досi такий туман». Ще кiлька хвилин Грегор полежав спокiйно, ледве дихаючи, неначе чекаючи вiд настання повноi тишi повернення реальних та звичних обставин.

Тож потiм вiн сказав собi: «Перш нiж вдарить чверть на восьму, я мушу обов’язково й остаточно встати з лiжка. Втiм, до того часу з офiсу вже прийдуть довiдатись про мене, адже контора вiдчиняеться ранiше сьомоi». І вiн заходився виштовхувати себе з лiжка, рiвномiрно розгойдуючись всiм тiлом. Аби вiн таки впав, то, скорiше за все, не пошкодив би голови, рiзко пiднявши ii. Спина ж начебто була досить твердою; при падiннi на килим з нею, певно, що нiчого б не сталося. Бiльше за все вiн переймався думками про гуркiт вiд падiння його тiла, тому що це могло спричинить за дверима якщо не вiдчуття жаху, то хвилювання. Та все ж треба було на щось наважуватись.

Коли Грегор вже наполовину завис над краем лiжка – новий спосiб був схожий скорiше на гру, нiж на втомлюючу роботу, потрiбно було тiльки ривками розгойдуватися, – вiн подумав, що було б набагато легше, аби йому допомогли. Двох сильних людей – вiн мав на увазi батька та служницю – цiлком вистачило б; iм довелося б лише засунути руки пiд його випуклу спину, зняти з лiжка, а потiм нагнутися i почекати, допоки вiн обережно перевернеться на пiдлозi, де його маленькi нiжки мали якесь значення. Та навiть якби дверi не були б зачиненими, невже вiн насправдi покликав би когось на допомогу? Не зважаючи на свою бiду, вiн не втримався i посмiхнувся вiд такоi думки.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64074462) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.