Книга - Свята Марійка

Свята Марiйка
Зiнаiда Валентинiвна Луценко


Украiнська жiноча проза
Скiльки б не писали – та кожна жiноча доля неповторна. Хтось, як та Марiйка, покiрно терпить знущання чоловiка, бо так само терпiла мама. Надежда не мириться iз роллю жертви – i виростае над собою. Параска доводить, що не iм’я красить людину, а навпаки. Христi довелося пережити найстрашнiшу зраду, але вона знайшла в собi сили вiдродитися i стати щасливою…

Історii, списанi iз реального життя…





Зiна Луценко

Свята Марiйка

Оповiдання, роман у новелах





Замiсть Передмови




Скiльки б не писали, та кожна жiноча доля неповторна.

Хтось, як та Марiйка, покiрно терпить знущання чоловiка, бо так само терпiла мама.

Надежда не мириться з роллю жертви – i виростае над собою.

Параска доводить, що не iм’я красить людину, а навпаки.

Христi довелося пережити найстрашнiшу зраду, але вона знайшла в собi сили вiдродитися i стати щасливою.

Оленка гiрко розчаровуеться у коханому, проте це лишень перше ii кохання.

Маланка ще в дитинствi намрiяла собi червоне плаття – i попри все його здобула.

Неля Трохимiвна вiддала всю себе роботi, та сiм’ю не вберегла.

Лiда Якiвна до сiмдесяти лiт працювала в школi, тому що вдома ii нiхто не чекав.

Варвара теж вирiшила вiкувати самотою, але доля iй подарувала сина.

Наталка могла б зламатись, проте… Недарма ж ii колись покохав Андрiйчик!



Історii, списанi з реального життя.

    Автор




Христя у намистi

Оповiдання





Христя у намистi


У кожного в життi бувають такi помилки, яких уже нiколи i нiчим не можна виправити.

    Стефан Цвейг. «Марiя Стюарт»

А як же Христя любила маму! Нiкого в свiтi так вона не любила, як ii.

Ще була маленькою…

Вранцi мама встане, щоб збиратись на роботу, а Христя варить каву.

– Мамусенько, йди-но iсти! – i виставляе на стiл картопельку, що вже й готова, крае хлiбець, сипле цукор.

Мама розчiсуе у ваннiй довге волосся, малюе губи, i Христя тут – обiйме, поцiлуе, радiе мамi.

Разом з мамою iдуть iз дому, разом повертаються назад, i навiть сплять в одному лiжку!

Мама у Христi працюе в школi – веде гурток малювання, музику i танцi. То Христя увесь час iз нею. На кожну перерву прийде, пощебечуть.

На танцях Христя краще за всiх танцюе, усiм за приклад, i хоч вона найменша в групi, зате ж, мов зайчик скаче, крутить колесо, вальсуе, сiдае на шпагат.

– Моя ти красунечко, моя принцесо, – часом каже мама, тiшачись тим, яка талановита у неi росте дитина.

Та й мама ж гарна! Висока, ставна, кучерява, аж дивно Христi, що вона працюе у школi простою вчителькою, могла б знiматися у кiно або хоча б виступати на сценi; дивно.



Дуже красива у Христi мама, всiм на заздрiсть, тiльки ж… нiяк вона не може вийти замiж – немае в Христi тата. А як би Христя хотiла, аби ii мама була щасливою! Так що ж… То один чоловiк до них поселиться, поживе-поживе трохи, та й iде геть; мама плаче. Потiм iнший… Минае якийсь час, у них на столi у вiтальнi з’являються пишнi букети квiтiв, мама купуе нове плаття, просить Христю заночувати у сусiдки. Христя чекае, надiеться i радiе за маму, бо та стае веселою. Аж якогось дня застае маму в сльозах.

За одного чоловiка мама майже вийшла замiж, уже й на море з ним iздила. Правда, Христю не брали iз собою, вiдправили у табiр, на все лiто. Як же Христя там за мамою сумувала, бо ще нiколи i нiде не була без неi! Першi днi то тiльки й думки було – що про маму. А настане вечiр лягати спати, Христя ставить хрестик, що iще один день минув, уже менше чекати. Це спочатку – i сон не йшов, i плакала в подушку, i листи матiнцi щодня по три рази на день писала. А далi й звикла, знайшла собi гарних подружок. Мама теж: увесь час Христi телефонуе i розповiдае, як же гарно воно буде, коли вони усi разом зустрiнуться та й заживуть iз новим татком, який вiн добрий i турботливий, який щедрий i веселий.

У кiнцi серпня Христя повернулася додому, познайомилася з майбутнiм маминим чоловiком.

У середу вже мали йти й розписуватись, аж тут знов – одне й те саме: i цей покинув!

Цього разу мама плакала найдужче, ридала i била посуд – той, що подарував iй новий чоловiк, а ще говорила й говорила, мов сама до себе, але ж Христя усе те чула. І зрозумiла Христя: найтяжча мамина бiда, що не може вона бiльше мати дiтей, одна Христя, й досить.

– Через те ти й сама? – спитала Христя, як мама, уже заспокоiвшись, мовчки сидiла бiля вiкна й курила цигарку за цигаркою – навчилась iз новим кавалером.

– Через те й сама. Бачиш, доню, тодi так сталося, як народжувала я тебе, трапилась зi мною бiда… Я тобi не можу всього розказати.

– Чому ж, матусю?

– Ти ще мала i все одно не зрозумiеш.

– Але я любитиму тебе за всiх дiтей на свiтi! – пообiцяла тодi Христя.

– Моя ти доня золота, – поцiлувала Христю мама.

– Мамочко, рiднесенька моя, я все-усе для тебе зроблю, ти тiльки попроси.

– Геть усе-все?

– Геть усе!

– Тож не забудь…



Минуло й це, i зажили Христя з мамою, як звичайно. Разом ходили в школу, гуляли увечерi мiстом, пекли пирiжки i дивились телевiзор. Мама час вiд часу з кимось зустрiчалася, ходила на побачення, iнколи приносила додому цукерки, бувало, й плакала, але нiколи вже не заводила вона мову про замiжжя. Христя й звикла, як потрiбно було, залишалася удома й чекала маму, часом i ночувала сама. Але вона уже була доросла i все розумiла: що мама молода i гарна жiнка, i що iй потрiбна чоловiча увага.

Аж якось мама повернулася iз чергового побачення дуже схвильована, зайшла в квартиру i вiдразу ж кинулась до дзеркала, стала пильно на себе роздивлятись. Потiм вона увiмкнула гучно музику i затанцювала; волосся на головi розтрiпалось, щоки пашiли рум’янцями, очi незвично горiли. І коли Христя пiдiйшла до мами, то ледве упiзнала в нiй ту ж саму жiнку, яку вона бачила сьогоднi вранцi.

– Мамочко, що з тобою? У тебе все гаразд? – стривожено спитала Христя. Вона вже була зростом в маму, дарма що тiльки-тiльки виповнилося тринадцять рокiв, худенька i цибата.

– Ет, доню… – мама зненацька знiтилася i по-дурному захихотiла, мов дiвчинка-пiдлiток.

– Я тут вечерю зготувала, сиджу, чекаю, а тебе все немае та й немае.

– Не хочу я iсти, хочу танцювати! – мама раптом вхопила Христю за плечi й мiцно притиснула до себе. – Донечко моя, яка ж я щаслива!

У мами почався бурхливий роман, i Христя боялася тiльки того, аби i цей чоловiк не повiвся так, як iншi. Вона зi страхом чекала того дня, коли мама скаже, що вона от-от виходить замiж i що з ними хтось буде жити… А потiм будуть сльози, утопленi у келихах iз коньяком, нарiкання на нещасливу долю та повна квартира диму вiд сигарет.

Але Христя помилилась, цього разу усе було по-iншому. Вже за тиждень мамин новий чоловiк переiхав жити до них у квартиру, привiз iз собою речi. Наступного ж дня вiн взявся за капiтальний ремонт, потiм закупив новi меблi…

Мама розквiтала на очах. Тепер вона чи не щодня одягала до школи нову блузку; сукнi, чобiтки, пальта, бiлизна, косметика – усе нове й найкраще: вiтчим Христi був заможною людиною. І Христя теж мала багато обновок. Хоча й ранiше вони з мамою жили не бiдно, але вiдтодi, як iз ними оселився дядько Славко, життя стало просто казковим! Мама бiльше не вела урокiв, вона залишила собi тiльки години танцiв i ходила в школу не для заробiтку, а бiльше – для розваги.

І раптом…

– Христю, я маю iз тобою серйозно поговорити, – мама була чимось дуже стурбована.

– Слухаю, мамусю. – «Хоч би не сталося того ж, що й ранiше», – подумалось.

– Розумiеш… Ти вже велика дiвчинка, Христю… Я хочу про щось у тебе попросити, про щось дуже-дуже важливе, послухай мене уважно.

– Мамо, я все розумiю, i що б не сталося, я все для тебе зроблю.

– Христю, тобi уже майже чотирнадцять рокiв, – мама чомусь погляд вiдводила убiк i мiцно-мiцно стискала руки, яскраво-червоним манiкюром аж рiзала собi долонi.

– Слухаю. Не хвилюйся, мамо, я тебе дуже люблю, кажи.

– Любиш?

– Люблю, – повторила Христя.

– Ти скоро станеш геть дорослою, i тодi я залишуся сама…

– А дядько Славко?

– Вiн мене покине, як i всi iншi, щойно дiзнаеться, що я не зможу народити йому дитину.

– Тодi… Я тебе нiколи не покину, мамо!

– А я дядьковi Славковi пообiцяла, що народжу, – мовби не чула Христi мама. – Але ти ж знаеш, що я не можу.

– Ти не переймайся, – Христя хотiла обiйняти маму, як вона це робила безлiч разiв, погладити рукою по волоссю, поцiлувати, заспокоiти. Але мама цього разу вiдсторонилась, вона подивилася на Христю неначе чужа жiнка, Христя аж сахнулась.

– Пам’ятаеш, ти колись казала, що все-все для мене зробиш? Та й, власне, це через тебе я не можу бiльше мати дiтей, бо коли тебе родила… – i мама заплакала.

Христя стояла поряд i не знала, що iй тепер робити, а ще – почувала на собi за щось велику провину.

– Мамо, як я можу зарадити? Хiба я чимось можу?…

– Можеш… – i мама вiдвела погляд убiк. – Я пообiцяла дядьковi Славковi, що народжу йому дитину, а тодi вiн зi мною одружиться. Тiльки тодi, як у нас буде дитина, вiн так сказав. А я йому пообiцяла! Але… Просто знаеш, доню, дядько Славко уже був одружений, i в тому шлюбi дружина була безплiдна, i тепер вiн хоче бути впевнений. А я не можу…

– Що ж робити, – зiтхнула Христя.

– Я думала i от що вирiшила: ти народиш менi дитину – вiд дядька Славка.

– Я?…

– Ти, – мама пильно поглянула на Христю, – я все обдумала: дядьковi Славковi треба дитину, i йому байдуже, хто ii народить, аби тiльки дитина була його, вiд нього, – уточнила мама. – А ти вже можеш народити, ти здорова й зрiла дiвчинка. Ми нiкому не скажемо, вiд кого ця дитина. Оскiлькi ти неповнолiтня, то вiдразу ж пiсля пологiв напишеш вiдмову вiд дитини, а ми з дядьком Славком ii вдочеримо, добре, доню? Ти вiддаси нам дитину, i все у тебе буде, як i ранiше, закiнчиш школу… І я теж буду щаслива, ми з дядьком Славком одружимося.

Христя мовчала.

– Ти народиш для мене дитину?

– Мамо, нi!

– Але ж ти колись менi обiцяла, що все-все для мене зробиш, Христю?! Подумай сама, – мама переходила на крик, у ii очах з’явились сльози. – Подумай сама: ти колись поiдеш вiд мене, вийдеш замiж, у тебе з’явиться своя сiм’я, дiти. А я залишуся тут, стара, геть самотня, нiкому не потрiбна. Я й так уже пiвжиття на тебе поклала, тiльки на тебе одну!!! І тепер менi за те така дяка?! Оце така твоя любов до мене?!

– Менi страшно…

– Тобi страшно?! А яким буде мое життя, подумала?! Я тебе прошу, доню, народи менi дитинку! Тiльки ти можеш зарадити моiй бiдi, допоможи менi, благаю!..

– А дядько Славко про це знае? Вiн згоден? – раптом тихо спитала Христя.

– Я сьогоднi з ним поговорю, – мама тремтячими пальцями дiстала з пачки сигарету, черкнула запальничкою, затягнулася. – Коли у тебе були останнi мiсячнi?



А за тиждень усе сталося… Мама вирахувала потрiбний день i час, щоб усе пройшло як слiд, щоб усе вдалося з першого ж разу.

Дядько Славко був геть не проти, вiн тiльки трiшки перед тим висварив маму, що вона вiдразу про все йому не розповiла, що збрехала. А мама попередила дядька Славка, що ОЦЕ буде вперше i востанне.

– Пам’ятай: це тiльки заради народження нашоi дитини, i не бiльше! Аби ти нiчого такого собi не думав.

А до Христi:

– Слухай дядька Славка, вiн скаже, що i як.

– Я уже про все знаю! – сказала Христя, i це були ii останнi слова, промовленi до мами.

Вона мiцно причинила за собою дверi, коли вони увiходили з дядьком Славком до спальнi, i ще мiцнiше закрила серце – од усiх дорослих.

Їi однокласницi вже мали кавалерiв, дехто навiть зустрiчався по-серйозному, а Христя просто кохала Сергiйка, свого сусiда по партi, i вiн ще навiть про те не знав. Вона була чистою дiвчинкою, яка любила читати про кохання, гарно танцювала i потай складала вiршi. І ось тепер, пiсля тiеi зустрiчi з дядьком Славком, у спальнi, свiт для Христi утратив барви. Вона вiдразу ж, наступного дня, пiшла до перукарнi i вiдрiзала волосся, попросила, аби зробили короткого iжачка, по дорозi додому придбала чорний лак для нiгтiв, туш для вiй i яскраво-червону помаду.

– Ти на кого стала схожа?!! – кричала на кухнi на Христю мама. – Що ти iз собою таке зробила? Як тепер пiдеш до школи? Та тебе ж iз першого уроку виженуть!

Христя iла цукерку за цукеркою, дивилася кудись повз маму i мовчала, обличчя у неi мов скам’янiло, тiльки губи, що дрiбно дрижали, видавали Христине хвилювання.

– Ну гаразд, але пам’ятай про дитину, нам треба, аби вона народилася здорова, тож покинь цi дурощi й заспокойся!

Усi дев’ять мiсяцiв тривав бойкот. Христя майже до останнього ходила в школу. Але коли стало вiдомо про ii стан, однокласники вiд Христi вiдвернулись. Тiльки це не надто засмутило майбутню маму, вона й так сторонилася свiту. Сидiла у своiй кiмнатi при зашторених вiкнах, i навiть удень там панували сутiнки. Христя багато читала, щось писала в особистому щоденнику, до матерi й вiтчима не говорила.

– Це мов не моя дочка стала, не Христя, – казала мама до дядька Славка, коли вiн зауважував про вiдчужену поведiнку падчерки.

– Дивись, бо ще щось дурне надумае. Ти цю справу заколотила, тож будь уважна, аби ми не втрапили у халепу, якось розрулюй ситуацiю.

– Ось народить дитину Христя, то ii й попустить, усi вагiтнi нервовi, я теж така була…



Пологи минули на диво легко. І хоч Христя була ще дуже юна, тонесенька й худенька, вона не плакала й не кричала, як iншi породiллi, а коли дитина з’явилася на свiт, зiтхнула з полегшенням й заплющила очi.

– У вас народився хлопчик! – лiкар вийшов у коридор привiтати Христиних батькiв.

– Яке щастя! – сказала мама. – Але ж ви пам’ятаете, про що ми з вами говорили? Уколiть дочцi який там треба препарат, аби у неi не було молока.

– Зараз медсестра перев’яже iй груди.

– І обов’язково зробiть укол! Ми хочемо бути певнi. Бо наша дiвчинка ще неповнолiтня, це для неi й так було великим стресом, годувати дитя вона не буде, ми заберемо дитину i будемо ростити як свого сина.

– Гаразд, як скажете, – утомлений лiкар рушив коридором, а Христина мама затулила обличчя руками i засмiялася вiд щастя: – Нарештi у мене е син, мiй син! Наш хлопчик, Славку, чуеш?!

Про Христю вже не думала. Хiба… Як забирали з пологового будинку, дядько Славко намагався вручити падчерцi букет iз квiтами, а мама – таки наважилась, пiдiйшла i одягнула на шию дочцi розкiшне намисто iз бурштину, iз золотою застiбкою. Христя подарунка не вiдкинула, уперше подивилася на маму i посмiхнулась:

– Тепер я бiльше тобi нiчого не винна? Одного сина досить?

– Дякую, Христе, дякую тобi, моя рiдненька!

Їхали додому на машинi, мама на задньому сидiннi тримала згорточок iз немовлям, дядько Славко кермував, а бiля нього, на передньому сидiннi, – сидiла Христя у намистi…



Був кiнець червня, однокласники святкували закiнчення дев’ятого класу, деякi готувалися вступати до училищ. Христина мама теж вирiшила, що досить доньцi ходити в школу.

– Та ще й у нашiй ситуацii, я гадаю, буде краще, коли Христя поiде до iншого мiста i вступить там до художнього училища. Дiвчинка розумна, обдарована, закiнчила музичну школу, вмiе танцювати, навiщо ще два роки марно сидiти за партою. А так – покаже себе, розвиватиме талант, вчитиметься спецiальностi. Там тебе, Христе, нiхто не знатиме, то й не будуть говорити.

– Я теж так думаю, – згодився дядько Славко, – а ти як, Христе?

– Я тiльки за!

Маленький Ігорок не турбував ночами Христю, вона не мусила на нього навiть дивитися – усе робила мама, бо це була ЇЇ дитина. Пiсля того як позбулась живота, Христя й справдi трохи заспокоiлась i навiть чомусь ставилася до свого синочка, як до молодшого брата, ii мама все робила, аби так було.

А якось уночi Христя прокинулася, йшла коридором до туалету й почула розмову – мама курила на кухнi i не причинила дверi:

– Хай би вона вже звiдси iхала скорiше, – казала мама, – а то я почуваюся недобре.

– Ну, звiсно! Це все ж таки Христина дитина, менi аж дивно, що вона така байдужа.

– А ти б хотiв, аби вона увивалася навколо малого? Аби няньчилася з ним?! Або, ще, може, заявила б своi права?!

– Та не сердься, що я такого сказав? Це твiй син, i крапка.

– Так i е! Тiльки мiй, наш! Але, знаеш, поки вона поряд, у мене серце не на мiсцi, тривожуся я. От малий заплаче, а вона, бачу, кидае погляд, i менi мов нiж у серце.

– Таж ти навiть до рук Христi не даеш дитини, може, ти ревнуеш?

– Може, i ревную! – i мама заплакала, сльози закапали у келих iз коньяком, вона голосно шморгала носом i терла очi – чи то ii пекло вiд слiз, чи, може, лоскотав дим вiд сигарети. – Я б ii вже й сьогоднi десь вiдвезла, там же е якась практика, чи що? А то ходить, ходить! Сусiди мене питають, чому це Христя не вивозить малого на прогулянку. Що я iм буду пояснювати, що тепер це моя дитина, буду кожному казати, що Христя написала на малого вiдмову i тепер мати я?

– Заспокойся…

– Та й була б кiмната вiльна, зробили б Ігорку дитячу.

– Вона скоро вже поiде, i буде все, як ти хочеш.

Христя стояла пiд дверима й слухала, i поки мама з вiтчимом говорили, заплакав синочок-братик. Христя кинулась було на той крик, та пригадала маминi слова й сахнулась:

– Нi, не мiй, то й не мiй… – прошепотiла тихо; скрадаючись, на самих пальчиках, швиденько пiшла до туалету, а звiдти – повернулася у свою кiмнату, лягла, вкрилася ковдрою, та не змогла вiдразу ж заснути.

«А й справдi, – думала Христя, – це ж мiй син, моя дитина, чому б менi хоч раз на нього не глянути? Чому я вiдводжу погляд?»

І Христя встала, навшпиньки прокралася до материноi кiмнати, хлопчик вже втишився i спав. Мама з дядьком Славком i далi пили чай на кухнi, вони голосно брязкали посудом i розмовляли. Тому Христя низько зiгнулася над дитячим лiжечком, обережно просунула долонi пiд тiльце дитини, вийняла малого i притулила його до себе. Пiдiйшла iз сином на руках до вiкна, пiдставила до свiтла. Мiсяць гарно освiтив маленьке личко. Христя дивилась на дитину, але нiчого не вiдчувала, вона мов ляльку тримала на руках. Та нi! Лялькою б вона принаймнi тiшилась, а це…

І раптом Христi згадалося дитинство, так гостро, аж не стало дихати, як вони гарно жили з мамою, як мама ii любила, як тiшилася ii успiхами, обiймала. А тепер? Тепер вона хоче випхати ii з дому, i все через що? Через кого? Через оцю дитину? Але ж i вона мамина дитина!!!

– А! То це ти мене на нього промiняла?! – як скрикне раптом Христя, а тодi як брязне малим об лiжко, та й схопилася руками за голову, та заплакала-заридала!

До кiмнати убiгли дядько Славко i мама, увiмкнули свiтло, а тут таке.

– Що це ти тут витворяеш?! Що ти собi надумала, зiзнавайся!!! – замiсть заспокоiти доньку, кинулася до неi з кулаками мама. – Ти чого лiзла до дитини? Що ти з ним робила? Покажи груди!!!



Дядько Славко ледве-ледве вiдтягнув маму вiд Христi, а то б побила. Цiлу нiч Христя сидiла малопритомна у своiй кiмнатi, руки у волосся, i думала, думала. А вранцi зiбрала речi, i дядько Славко повiз ii здавати документи до музичного училища i там же зняв для Христi квартиру.

– Поживеш поки що тут, ось тобi грошi на перший час, буде ще треба, то дзвони.

– Дякую…

Із того мiста Христя додому бiльше не повернулась. Пiвроку вона сумлiнно вчилася, а потiм – улаштувалася танцiвницею у нiчний клуб, почала отримувати чималi i легкi грошi та й покинула навчання.

Була красунею, у вiсiмнадцять таки вийшла замiж. Народила аж п’ятеро дiтей. І нiколи нiкому не розказувала про маму. Коли питали, то вiдповiдала, що сирота. Аж коли була вагiтна шостою дитиною, зiзналась подрузi, що мае сина.

– Тiльки я його давно не бачила, народила ще дитиною.

– Чому ж тепер не поiдеш? Невже не сумуеш? Невже не цiкаво подивитися, яким вiн вирiс?

– Ось маю за нього вiд мами намисто, – сказала Христя i дивно посмiхнулась.




Таемниця


Щастя не мае iсторii, i митцi будь-якоi краiни так добре про це знають, що кожну любовну пригоду закiнчують словами: «Вони були щасливi!»

    Оноре де Бальзак. «Розкiш та убозтво куртизанок»

Та ще й назвали ii – Параска!

І хоч не в iменi щастя, та все ж…

Таке iм’я було у батьковоi матерi, ото й назвали доньку – на честь неi. І поки Парася була маленька, то й не задумувалась, як ii назвали. І всi довкола.

Аж поки… Якось дiти гралися на купi пiску, й одна дiвчинка, аби iз чогось посмiятися, знаете ж, як воно бува в дитинствi, вигукнула Парасi в обличчя:

– Параска-праска! Параска-драска! Параска!..

– Замовкни! Не дражнись!

– Ото вже у тебе iм’я, як баба Параска i баба Палажка! – докинув ще й старший хлопчик, що любив читати.

– Бе-бе-бе, баба Параска! – пiдхопили iншi.

– Баба Параска!

Всi смiялися.

А вона…

Одно смiеться, а iнше вiд слiз трясеться – це про неi.

– Не кажiть так! – стиснула кулачки.

А вдома розлилалася слiзьми:

– Чому мене так назвали?!!! – кричала до мами з татом.

– У тебе дуже гарне iм’я, – пробували угамувати.

Та де там!



Якби ж то воно тiльки тим та й окошилося, а то…

Вийшла Параска знову – на вулицю, до дiтей – а вони немов позмовлялися: баба Параска та баба Параска! Хоч плач.

Параска й справдi плаче.

– То й не йди до них гуляти, ну iх, тих дiтей, лихi, – обняла мама. – Ось я краще тобi олiвцi куплю, сиди собi й малюй, i бiльше втiхи.

Так i зробила. Поiхали у район – бо жили в селi – вибрали аж два альбоми, коробку олiвцiв, ще й фарби, пензлика: Параска дуже хотiла малювати, але батькам ранiше усе було не до того. А тепер – саме час!

А у дворi зацвiли мальви, маленькi попiд тином чорнобривцi аж вбирають очi, а ще – матiоли увечерi, сальвiя, майори, раннi флокси, крученi паничi поплелися аж на вишню, скрiзь у травi – нагiдки, настурцii, гвоздики!.. День запалюеться у вiкнi – Параска бiжить у двiр, малюе. На вулицю не йде.



А сiльськi дiти – от цiкавi ж! – по одному, по одному – та й зазирають через тин. А далi – вже й лiзуть у двiр:

– Параско! А ти що тут робиш? Чом до нас на вулицю не виходиш?

Вона ж – мовчить, сопе сердито.

– Параско? Ти не чуеш? А ми думаемо, десь тебе немае, а ти тут!

– Он стаемо в цурки-палки грати, Мишковi нема пари, то виходь.

Параска ще мовчить: кривда точить. Але самотньому ж i в райському саду погано. Зiтхнула, пiдвела вiд альбому очi:

– А чому ви мене дражните?

– Бiльше не будемо, не сердься!

– Правда, не будете?

– А що то у тебе в альбомi? Можна подивитись? – та й обступили.

А там i справдi, як у Катерини Бiлокур – квiти живуть i дишуть. Хоч i намальованi на звичайному паперi, олiвцями, а подекуди, правда, й фарбами, проте ж так майстерно, що от бери i знiмай собi на букети.

– Як же гарно, Парасю! Невже це ти сама так малювала?

– А то хто ж!

От Парасцi й вiдлягло вiд серця: дiти довго образ не пам’ятають.



І так рiк за роком.

От уже й дванадцять. І нiкому бiльше вже не рiже вухо ii iм’я, нiхто й не думае, що воно погане. Бо Параска виросла нiвроку – ще дитина, а висока та гнучка, немов тополька, оченята зеленi-зеленi, вii довгi й чорнi, i на личку – мов лялька з порцеляни! Вона ще в п’ятiм класi, а як iде – то хлопцi аж кусають губи. І не однолiтки, нi – бо тi ще дiти, не розумiють, що й до чого, – а старшi од неi, навiть парубки пiсля школи. От яка Параска стала дiвка!

А що така iз себе видна, то й iм’я ii тепер у всiх на вустах, уже воно аж наче й модне стало – бо людина собою красить iм’я, а не навпаки. Ось так i тут.

Йде Параска, бува, дорогою, а напроти дiвчата старшi – низенькi, чеверногi, засмаленi обличчя, i поряд – хлопцi! То кавалери, звiсно, – на Параску витрiщаються, i дiвчата – теж, аж пихкотять iз досади.

– І куди воно ото вирядилась ота малолiтка! – докине одна другiй, i так, щоб хлопцi чули.

– Ага! Йде, ще само зашмаркане, а вже губи малиновим наквацяла, i вii, бачили, туш наклала?

– А бачили, яке плаття? У клуб, чи що, зiбралась?

Бо то ж – заздрять!

Тiльки даремно таке говорять про Параску – бо то ii так життя скрасило. І платтячко на нiй звичайнiсiньке, буденне – ситцеве, сивеньке в квiточки, таке, що вдома ходять. Але якось так воно дiвчинi до лиця, так ловко облягае, що здаеться – празникове.

Гарна вийшла дiвка ота Параска!



І молодичкою стала теж нiвроку. Бо з такою красою довго в дiвках не засидишся. Поiхала Параска вчитися в мiсто, та там i зосталась: вийшла замiж ще на першому курсi iнституту, на другому вже й дитину мала. Але таки довчилась.

Усе в неi добре: i чоловiк хороший, i своя квартира, робота. Хоч i мало отримуе, але серед людей у повазi – Параска вчителька, i чоловiк ii теж учитель.



Минають роки.

От Парасцi ще два роки – й сорок. Та вона уже не просто Параска, а Параска Омелянiвна. Це так для людей чужих. Але для своiх вона усе одно Параска чи Парася – як хто назве.

Чоловiк ii дуже любить i шануе. Дiтки уже давно повиростали – синок ще, правда, вчиться в школi, а старша дiвчина – вже й замiж вийшла, переiхала жити до новоi рiднi – аж у Польщу! Та Параска за донькою не побиваеться, бо е ще й син…

Хоча…

– Син – це чужа людина, – час вiд часу нагадуе Парасцi мати, коли та приiде до неi на гостину. – Сумуеш за дочкою? От не було б тебе поряд, то я б пропала. Бо кому розповiла б про те, що у мене на душi, зi здоров’ям? Нiхто так матiр не пожалiе й не розрадить, як рiдна дочка.

То Параска й собi – повернеться вiд матерi, сяде i заплаче часом за дочкою, ось так iй дуже розвередиться серце.

Та то недовго, бо – дверi тiльки хрясь! – i на порозi Мiрка, найкраща Парасчина подруга i сусiдка.



Мiрабелла на дванадцять рокiв за Параску молодша, але то не завада для iхньоi дружби, навпаки! Бо у Параски – вже великi дiти, а у Мiрки одно по одному – маленькi, от вона й бiжить – до подруги. А та iй що порадить, що покаже – як робити, або стане сама та усе й гарно зробить. І про погоду, про мiськi новини, про те, як доглядати квiти i правильно прасувати шовкову бiлизну – про все на свiтi! – сидять Параска iз Мiрою i говорять. Аж часом чоловiк прийде чи за одною, чи за другою – це де собi вмостились на розмову, у чиiй квартирi. Одне слово, подруги щирi!



І так уже чи не десять рокiв мiж ними тривала дружба, вiдколи молодi сусiди поселилися поверхом вище – от так, над головою!

У Мiрки з Вiктором – власний бiзнес: своя невеличка кав’ярня на першому поверсi – подарунок вiд батькiв на весiлля. Хоч там не знати якi статки, але жили молодi краще, нiж учителi. Тiльки ж у справжнiй дружбi то нiколи не е завадою, бо сказано: не шукай рiвного по зросту, шукай рiвного до серця. Так i мiж ними було.

Що кожного дня – то звичайно, а ще й на усi свята, на днi народження, разом i на море iздили.



Та якось…

Нiколи, нi разу Параска не вiдчувала за собою свого вiку, не приглядалася пильно в люстро. Ну так, волосся трiшки посивiло, з роками тiло стало неповороткiшим, погрубшали ноги i живiт, груди впали, поблякли брови…

І що поробиш? Такий у жiночоi краси нетривкий час, немов у троянди – то вона цвiте й гарно пахкотить, милуе око, а то вмить – зiв’яла, обсипались пелюстки.

Ось так i з Параскою раптом сталось. Ще й почала вона хворiти – то голова нi з того нi з сього заболить, то в жар ii кидае, тиск вiд перевтоми почав стрибати, попiд очима узялися синi кола, заболiли ноги.

– Де старiсть, там i слабiсть, – сказала мати.

– Хiба ж у сорок старiсть настае? – дивуеться Параска.

– Та звiсно, що не в сорок, але – ти жiнка. Воно у кожноi по-рiзному виходить, а в тебе сталося так, почнеш тепер що рiк, то усе бiльше марнiти. Бережи, доню, свое здоров’я.

Параска ж, – а хто б учинив не так? – звiсно ж, приiхала вiд мами та й кинулася iз жалощами до подружки.

– Мiрочко, зi мною така бiда! Менi от навiть мама каже…

– Яка бiда?

– Я старiю…

– Та що ти таке верзеш дурне, Параско? Не говори бiльше менi про старiсть, не хочу й чути! Ти молода i гарна!

– Справдi?

– І не думай! – а сама пильнiше придивилася, ледь-ледь скривила губи.



От Параска трохи й втiшилася. Пiшла в лiкарню, порадилася з терапевтом, той виписав вiд тиску лiки, вiтамiни якiсь, краплi для гарного сну.

Стало легше.

Але… Ще було страшно Парасцi за чоловiка, а що як вiн ii таку розлюбить? Що як вiдвернеться вiд неi або знайде собi молодшу, кращу?

Хоча це Параска аж он куди загнула! Бо ii Андрiй дивився i бачив усе життя тiльки ii, любив повсякчас тихою i вiрною любов’ю.

То й заспокоiлась. Хiба почала частiше зазирати на себе в люстро, бiльш прискiпливо вибирати одяг, перестала носити взуття на високих пiдборах. Обстригла довге волосся…

– Буде менше видно сивину, – пояснила причину чоловiковi, коли вiн обурився:

– Я так любив твоi кучерi! Для чого ж ти iх вiдрiзала?

Минуло ще кiлька рокiв. Параска вже молодиця, як копиця. Товстенькi литки уже ховае в штанях, невеличкi кучерики на головi фарбуе в чорне.

А от Мiра – довгонога, струнка бiлявка, що саме увiйшла в свою найкращу пору.

Парасцi б схаменутись, роззирнутися як слiд. Та все у них, як i завжди – спiльнi вечерi й танцi, позичання солi-перцю й обговорення цiни на бiлизну.

– От я собi купила сьогоднi нiчну сорочку, хочеш, покажу? – хвалиться подружцi Мiра i вискакуе зi спальнi у чорному шовку на бретельках, золоте мереживо на диво пишних грудях. – Ну як?

– Ти б Андрiя хоч посоромилась! – спиняе дружину Вiктор.

– От iще! – Мiрка пускае бiсики очима, манiрно водить станом туди-сюди, сорочка гарно облягае ii тоненьку талiю. – Хiба це хтось тут чужий, щоб я соромилась!

– Як тобi ловко, з такими тоненькими нiжками, – зiтхае Параска. – А у мене варикоз, пече… – та й прикусила губи. Вперше…

Бо вловила Параска якийсь дивний погляд свого чоловiка, миттево кинутий на подружку…



Якось Параска поверталася зi школи, ударив грiм, дощ полляв, мов iз вiдра. Прибiгла пiд своi дверi уже мокра, – аж вони зачиненi. Засунула руку до сумки – ключiв нема! Параска набрала номер чоловiка:

– Ти де?

– У нас сьогоднi змагання з волейболу, хiба забула?! – перекрикуе гвалт у спортзалi Андрiй. – Я буду пiзно! І Сашко зi мною! Щось трапилось?

– Я ключi забула!

– Ну, тодi… Приходь до нас!

– Нi, я краще почекаю у Мiрки, – Параска не захотiла повертатися у дощ до школи.

У Мiрчинiй квартирi пахло львiвською кавою, чувся веселий жiночий смiх.

– Привiт, ти не сама? – Параска нiяково провела долонею по мокрому волоссю. – А я от… пiд дощ потрапила.

– Проходь! Знайомся, це – Кетi, моя подруга, колишня спiвмешканка по гуртожитку. Ми десять рокiв не бачились! Кетi щойно повернулася з Америки, на пе-ем-же! Тепер вона буде жити у нашому мiстi, уявляеш?!

– Ти нас iще не познайомила… зi своею мамою, – яскраво-руда американка манiрно, наче кiшка, пiдвелася зi стiльця. – А уже торохтиш i торохтиш, немов сорока, пiзнаю колишню Белочку, еге ж? Як вас звуть? – подала руку.

– Та iз якою мамою?… – раптом знiяковiла Мiрка. – Це моя сусiдка, моя найкраща подруга Па… Памела, – пiдморгнула раптом Парасцi, але так, аби було непомiтно для Кетi.

Посоромилась?…

– Памела? Гарне iм’я, але вам… чи то – тобi, якось не личить.

Параску раптом кинуло у жар.

– Та то Мiрка пожартувала, нiяка я не Памела, я – Параска, – видихнула.

– Аж так? Креативненько! Крейзi, як у нас в Америцi сказали б.

– Як е…

– А я от теж звалася колись… Катерина. Але то дуже не комiльфо, тож я тепер Кетi!



Розмова мiж ними вiд самого початку не склалася.

Бiльше говорила Кетi, повiльно вiдпиваючи зi склянки вiскi. Вона розповiдала про життя у Штатах, про новi тенденцii на ринку моди, про ботокс i лiпосакцiю. Мiрка теж пила. Параска вiдмовилась, сказала, що голова болить, – i пила каву.

– Ось погляньте на мене, – час вiд часу зiтхала Мiрка. – Зморшки пiд очима. Я мажу, мажу iх кремом, уже й посмiхатися перестала… Ех!..

– Дiйсно, трохи е, – погоджувалась iз нею Кетi i, не звертаючи уваги на Параску, що почала вiдверто нудитись, називала i називала бренди та невiдомi гучнi iмена.

– Яка мода? – зiтхала Мiрка. – Менi вже скоро тридцять…

– О, так, пiсля тридцяти жiнка з кожним роком все бiльше стае бабою! Якщо не почне за собою стежити! – i вiйнула вiями в бiк Параски.



Але вона стерпiла. Мов на голках сидiла i поглядала на годинник.

Нарештi Андрiй подзвонив, що вони iз сином сiли на автобус та вже iдуть додому.

– Що ж, я буду йти, – пiдвелася Параска i з радiсним полегшенням закрила за собою дверi.



А за п’ять хвилин мусила-таки повертатися: забула парасольку!



Параска пам’ятала, що залишила ii, мокру, просто пiд порогом, тому тихесенько прочинила дверi. І раптом…

– Блiн, Белло, що у тебе за подруга? – говорила Кетi.

– А що?

– Та вона ж уже стара кляча, ця Параска! Що мiж вами спiльного? Про що ти з нею можеш говорити? Сидить тут, надулась, мов iндик.

– Ну чому ти так? – вiдмовляла Мiрка. – Параска вчителька, просто вона тебе не знае…

– З таким дурним iм’ям, та до всього – ще й вчителька?! Із ким ти дружиш?!

– Вона моя гарна подруга, ми давно… – стала виправдовуватись Мiрка.

– Ти дружиш iз бабою Параскою, от що! – зненацька розреготалась Кетi.

І Мiрра спочатку несмiливо, а потiм голоснiше й голоснiше – i собi за нею розсмiялась.

– Баба Параска! Ой, не можу-у-у-у!!! Я сиджу, а тут: мене звуть Параска! Оце бренд!

– Я ще й не те тобi скажу, Кетi! – либонь, хильнувши зайвого, Мiрка плутала язиком. – У цiеi, як ти кажеш, баби Параски, е чоловiк, учитель фiзкультури, до речi! Вiн – як античний бог Аполлон! Такий красивий! Високий, стрункий, чорнявий! А м’язи якi… Аж грають пiд сорочкою!

– Та ти що?! Можна вмерти!

– І щоб ти знала… мабуть, цей бог накинув на мене оком!

– Воно й не дивно!

– Тiльки ж ти нi-нi, нiкому, гаразд? Бо Параска як дiзнаеться, почне ще ревнувати…

– А ти часом не той? Із ним…

– Та де! Мое руде опудало такого не допустить. Хоча… деякi плани е.

– Як ти про свого Вiтьку!

– Бо вiн рудий! А я рудих не люблю!

– То чому замiж за нього йшла?

– А за кого, Кетi? За кого було йти, га?

– Та не випендрюйся, Белло, ти ж у свого Вiтьку по вуха закохана була!

– Була! Так, була! А тепер добре роздивилася i…

– Перебирати стала? Тепер тобi Аполлона подавай?



Жiнки почали голосно та п’яно реготати.



Баба Параска…

У власнiй квартирi вона довго не могла знайти для себе мiсця. Заходила до ванноi, потiм – з невидющим поглядом брела на кухню. Аж поки Андрiй не ухопив Параску в обiйми:

– Ти чуеш?! Наша команда перемогла! Їдемо на всеукраiнськi змагання, Парасю, моя люба!

І iй вiдлягло.



За два днi у Вiктора мав бути день народження, зазвичай вони вiдзначали це свято разом. Закривши кав’ярню для вiдвiдувачiв на вечiр – танцювали там до самого ранку. Так мало бути й цього разу.

Як Параска не намагалася, але заспокоiтися iй не вдавалось – iз Мiркою вони не бачились, але слова подруги кожноi хвилини дзвенiли у вухах.

І от у визначений час iз букетом у руках – Параска й Андрiй зайшли до зали. За накритим столом сидiли гостi – Мiрчинi та Вiкторовi батьки, сестри, куми – пили за здоров’я.

Як Параска не намагалась, але видушити iз себе посмiшку не змогла. Так, понуро, й сидiла бiля Мiрки. Нiкого бачити не хотiла.

Як же вона любила ранiше танцювати!

А тепер…

Гостi уже стрибали пiд гучну музику, а вона все товкла в головi: я стара, стара, стара! І порiвнювала себе iз Мiркою: не рiвня…

– Ну що ти, Параско, ходiмо? – тягнув ii Андрiй за руку.

– Ти йди, менi щось трохи недобре, – вiдмовилась Параска.

А коли чоловiк танцював, рвала серце: вiн дiйсно був надто красивий… як для неi. І увесь час увивався бiля Мiрки, дивився на молоду подругу телячими очима! І вона перед ним трясла грудьми…

Дiйсно…

А потiм ще й прийшла Кетi, припiзнилась.



Наступного дня Параска пiшла в лiкарню – дуже болiла голова, тиснуло серце. Вирiшила взяти лiкарняний i вiдпочити, не до учнiв iй було, не до зошитiв, не до урокiв. Тут би iз собою розiбратись…

Думала казати одне, а зайшла до кабiнету, i – з ходу! – мов на сповiдi, почала про свое нещастя, про важкiсть у тiлi, про образу: у сорок два ii назвали бабою!

– Я розумiю, що у мене такий вiк, але вона, як вона посмiла!.. І чоловiк мiй увесь час увивався…

– Який там вiк? Яка iще старiсть? – зупинив Параску лiкар. – Менi от шiстдесят, а моiй дружинi – сiмдесят рокiв, i нехай iй тiльки хтось натякнув би, що вона стара!

– ?! – уперше посмiхнулася Параска.

– Та то у вас усе вiд перевтоми! Чим займаетесь, заробляете на життя?

– Працюю в школi вчителькою.

– Хiба ж то так аж дуже важко?

– Я на двi ставки працюю i ще – пiдробляю репетиторством i…

– І воно того вартуе, щоб аж до такого себе довести? Коли востанне вiдпочивали? Ну, iздили десь?

– Розумiете, i я, i чоловiк… Ми учителi, а тепер такi часи… Скрутно…

– От що я вам на те скажу, Параско Омелянiвно, що усiх грошей ви все одно нiколи не заробите, та й не в грошах щастя.

– Я вiдчуваю, як старiю…

– Дорогенька моя, затямте: молодiсть вiд нас вiдвертаеться тодi, коли ми починаемо казати, що старiемо!

– Але моя подруга сказала…

– Та припинiть зараз же говорити менi, шiстдесятирiчному, про старiсть у вашi сорок рокiв! Не хочу чути! Та люди вiд раку помирають, вiд калiцтв, а ви тут бозна-що менi верзете! Вiзьмiть себе в руки, вiдпочиньте, почнiть малювати, вишивати хрестиком або пiрнати з аквалангом… Бо, зрештою, усi вашi проблеми просто в головi! Хто там наступний? – закiнчив перемовини з Параскою.



І вона пригадала свое дитинство. По дорозi iз лiкарнi зайшла до магазину, купила що там треба.

На цiлий тиждень занурилась Параска в малювання. Спочатку це були чудернацькi створiння, потiм пейзажi, квiти, люди, птахи… Малюнки один за одним лягали на стiл, стелилися по дивану, опускалися, мов яскравi метелики, на телевiзор, по пiдвiконнях. Найкращi Андрiй навiть заправив у рамки i почепив на стiни.

– Яка ж ти у мене талановита! – цiлував Парасцi руки.

А вона, мов у мареннi, малювала, малювала.



– Я хочу поiхати на вiдпочинок, у гори, – сказала за два тижнi.

– Але ж менi тепер нiяк не можна… Не вiдпустить директор… – почав Андрiй.

– Я сама хочу поiхати!

Зiбрала речi, написала заяву на вiдпустку за власний кошт, подала Андрiевi до рук i викликала таксi.

Що там робила Параска у тих Карпатах, у яких джерелах купалася, яку воду пила, яким повiтрям дихала – тiльки коли за мiсяць повернулася – ii було не впiзнати.

Розрiвнялася в Параски спина, хоч i рiденькими пасемцями, проте уже покрило шию м’яке волосся – нi, не штучно-чорне, а русяве, хоч i зрiдка iз сивиною. Брови й вii зачорнилися – то фарба, але як накладена майстерно! І рум’янець заграв на щiчках, де й подiлися тi глибокi синцi пiд очима.

– А очi якi зеленi!!! Десь ти там, у тих горах, усi трави в себе всотала! – ляснула в долонi Мiрка.

А Параска… Записалася на йогу, купила собi мольберт, полотно, фарби – i далi малювала. Закинула роботу, кухню, дружбу з Мiркою.

За пiвроку вона мала першу виставку, i вiдразу ж найкращу Парасчину роботу – квiти, квiти, квiти… – купили iноземцi.

– Аж у Японiю поiхала твоя картина, оце удача! – радiв Андрiй.



На святкування з нагоди котроiсь там виставки Параска одягла коротку сукню до колiн, усю в квiтках, iз шифону, вiдкинула довге волосся на плечi, на тонкi кистi одягла браслети в бохо-стилi, пiдмалювала губи.

І як вона ходила, як тримала голову, дивилась! Якiсь такi погляди сiяла Параска довкола себе, що чоловiки, мов колись ще, у дитинствi, як була вона ще дiвчинкою-пiдлiтком, не могли спокiйно дихати бiля неi.

А надто Параска опiкувалась Мiрчиним рудим Вiктором. І аби хто спитав – навiщо то iй треба? – не сказала б.

Але те сталось…

Тiльки одна, мабуть, була причина: ревнивiсть жiнки у зрiлому вiцi страшна!

Мiрка е Мiрка – говiрка, весела, а надто ж як хильне зайвого. То до одного вона пiдсяде, то iншому про щось торочить. На Вiктора не мае часу. А як пiдiйде i щось спитае, то ще й пiдкусить його – при людях. Мовляв: он дивiться, який вiн у мене – на короткому повiдку тримаю!

Мiрка вкусить, вiдмахнеться, як вiд набридливоi мухи, а Параска тут як тут. І це вже не вона! Де той погляд зацькований? Де важкi ноги й тiсно стиснутi вуста?

Нi! Це – та Параска, якiй колись дiвчата ставили в провину зарано наквацянi вуста i вii, i гарне плаття… Тiльки тепер направду наквацянi. Але ж майстерно!

Параска ходить вiд картини й до картини – розвiшала iх тут спецiально: хiба iй шкода? Колеги, друзi, куми, донька з Польщi приiхала, син з iнституту вiдпросився – усi в Параски на гостинах.

А вона найдужче увиваеться – за Вiктором.

От вiн i келих iй уже пiдносить.

Ось запрошуе на танець.

Проводжае, обережно тримаючи рукою за стан.

Шукае ii очима.

Снить…



Спливае час…

Парасцi скоро сорок п’ять – вiк критичний для кожноi жiнки. У паспортi мiняють фото.

– Знаеш, Андрiйку, я, мабуть, вагiтна, – тендiтною ручкою iз довгим яскраво-червоним манiкюром Параска тримае чашку iз кавою.

– Чому так думаеш?

– Ну, у нас, жiнок, своi прикмети…

– Тодi я… Я дуже радий, Парасочко! – i пiдхоплюе ii на руки – розвеселену, легку. Тонесеньке шовкове плаття iз японською сакурою по синьому тлi далеко розкидае поли.



Минае час…

Параска з Андрiем хрестять сина.

– І в кого вiн такий удався? – дивуються знайомi. – Вона – русява, чоловiк – чорнявий, а мале руде-руде, аж червоне.

– Та то у них сусiд рудий, – жартують необачнi.

А правда ж – недалечко!

І тiльки Мiрка з Вiктором знають причину.

Але iх не запрошено на гостини.

Перше – живуть тепер вiд них далеко.

А друге – це так Параска… помстилася.




Квiти для коханки


Чоловiки не вартують того, щоб побиватися за ними. Навiть коли вiн любив так, що готовий був померти за тебе. Але мине час, i вiн аж так зненавидить тебе, що згодний буде краще вмерти, нiж бачити тебе. Рiзницi в тому немае – вийдеш ти замiж за того, кого кохаеш, чи за того, кого не любиш. В будь-якiм разi коханню настае край. Тiльки й рiзницi, що розчаровуватися в коханiй людинi бiльш гiрко.

    Ж. Морiц

Надежда вийшла замiж молоденькою, вiдразу ж пiсля школи. Нiде вона й не вчилася i свiту ще не бачила.

Зате ж чоловiк у Надежди був не простий собi парубок – закiнчив вище вiйськове училище й отримав направлення на службу. Молодiй сiм’i видiлили службову квартиру.

Спочатку мiж молодим подружжям наче все було гаразд.

Чоловiк iз дому, Надежда готуе iсти, прибирае, а як час повертатися – фарбуе губи, крутить кучерi i виглядае iз вiкна.

Хоча нiде й не ходять, та скiльки молодим для щастя треба? Сядуть удвох на старому диванi, цiлуються, а пiсля вечерi – п’ють чай iз цукерками, розмовляють.

Бiльше говорив Вiталька, Надежда слухала: вона ж усе сама й сама в квартирi, нi з ким чужим знатись не хотiла, от хiба що по телевiзору щось побачить – та й усi новини.

– Зажди, – казав Вiталька, – як отримаю вiдпустку, поiдемо вiдпочивати удвох на море, у Крим чи в Одесу. Ми ж офiцерська сiм’я, побачимо з тобою свiту.

– Я б хотiла поiхати кудись за кордон, – мрiяла Надежда. – Я ж народилася в Германii, татко мiй шiсть рокiв прослужив на прикордоннi, у мене й фото е. Як там гарно! Стiльки квiтiв, магазинiв!

– А чому повернувся?

– Мама скучила за рiдними, дуже просилася додому, от тато i пожалiв ii, попросив переведення, а потiм вони увесь час згадували тi шiсть рокiв, як найщасливiшi у життi. Батьки дуже шкодували, але назад не було вороття. Я б так мрiяла Париж побачити, Ейфелеву вежу…

– Твоему батьковi ще повезло, – зiтхав Вiталька. – А мiй усе життя прокрутив гайки, мати – дояркою в колгоспi; вони тiльки й свiту бачили, що дiм i робота. Я тобi, Надю, закордону не обiцяю, ну, щоб там жити, але думаю, що колись-таки ми туди поiдемо… iз дiтьми…



Кожен вечiр закiнчувався обiймами, а ранок починався з поцiлункiв.

Часом Вiталька забiгав додому й пообiдати, приносив тодi Надеждi букетик квiтiв. Із мiста привозив цукерки, апельсини, закуповував харчi й усе, що потрiбно було для дому.

– Я живу, мов принцеса! – хвалилася Надежда подружкам, як приiхали вони з Вiталiком уперше додому на Рiздво.

– Поталанило ж тобi…

– Тiльки що вiд дому далеко. Але купимо машину та й будемо навiдуватись частiше!



Надеждi подружки заздрили – дiвчата ще вчилися, а iй не треба здавати залiки, екзамени, та й роботи потiм шукати; поряд законний чоловiк, е свое житло.



Батьки теж радiли.

Теща гордилась зятем:

– Моя дочка така щаслива!

– От побачите, Вiталька наш колись дослужиться й до генерала! – казала Надеждина свекруха.

– Нехай Бог помагае, як буде старатися та матиме удачу, так i буде!



Але потiм… Розвалився Радянський Союз, часи настали непевнi.

Яка там служба?

Вiталька щоранку вставав, iшов до своеi частини. Як i в краiнi, так i тут був повний хаос. Та що поробиш, вiдсиджував як-небудь день. Займатися на службi не було чим, то Вiталька здебiльшого грав iз хлопцями в карти. Або виiжджав до мiста, заходив до крамницi, неначе йому було щось там треба (але нiчого не купував, грошей не було), та й iхав назад до лiсу. Одним словом, нудитись почав чоловiк на роботi.



Надежда ж залишалась на цiлий день сама вдома, никала туди-сюди, дивилась телевiзор, часом спала аж до вечора. Одна iй була турбота – прибратися й чекати чоловiка. Але вона його любила, то й час спливав непомiтно.

Часом Надежда подзвонить мамi та й теревенять по годинi.

– Як там Вiталька? – мiж iншим питае мати.

– Та… на роботi пропадае цiлими днями.

– Вiн хоч тебе не ображае?

– Нi, – дивуеться Надежда, – за що мае ображати?

– То й ти його шануй, але будь пильна: чоловiк у тебе показний, усяке може статись.

– Пуста балачка! – пхикне Надежда в трубку; говорить iз матiр’ю, а сама тим часом розглядае себе у люстро – чи не з’явилась, бува, зморшка, чи гарно локони лежать, як блискотять камiнцi в сережках, чи личить до очей колiр халатика.



– От iще! – буркне сама до себе, як покладе трубку. – Вiталька – красень? А я що хiба, потвора?

Та й посмiхаеться своему вiдображенню.



А сам iз себе Вiталька i справдi мужчина показний – високий зростом, очi синi. Умiв вiн правильно заговорити, мiж людьми повестися, як слiд. Хiба мав один гандж – був трохи клаповухий.



От народилося в молодят одно по одному двое дiвчат. Та так якось хутко: за першим дитям Надежда ще не встигла вiдiйти, аж тут на тобi – вже й друге в колисцi плаче! І так бiдолашну молодичку пiсля пологiв рознесло! То була струнка, тендiтна, як берiзка, а це стала не жiнка, а гора. Ходить Надежда по квартирi туди-сюди, човгае ногами, важко дихае. А Вiталька ж брав ii, бо красуня!

– Де воно й начiплялося до мене тих дев’яносто п’ять кiлограм… – журилася Надежда.

– Ти й сама на себе тепер не схожа, – жартував Вiталька. – Коли б оце знав, що ти такою станеш…

– Не подобаюся – не дивись! – перебивала його Надежда. – Сам он клаповухий!

– Треба тобi якусь гiмнастику, чи що, робити, або на дiету сiсти, бiгати вранцi, – наче не чув роздратування й кпинiв, – трiшки схуднеш.

– Тодi буду худнути, як ти собi вуха вкоротиш!



А жили ж молодi у вiйськовому мiстечку серед лiсу, до мiста далеченько, розваг – катма, а квартира iхня в гуртожитку маленька, однокiмнатна; ще й Вiтальцi раптом перестали видавати платню.

От Надежда й збунтувалася.

Чоловiк прийде з роботи, просить повечеряти, а вона:

– Коли я маю час готувати? Та й iз чого?! Ти грошi принiс?!

Надежда кричить, сердито вимахуе руками, дiти вiд того плачуть.

Вiталька пiдiйде, хоче ii обiйняти, заспокоiти, а вона – нi приступу, вiдпихае його вiд себе, а сама зла така, аж труситься.

Отак Надежда день при днi тiльки й злиться, вогнем аж дише, i шукае, шукае, до чого б ще причепитися та й вимiстити на чоловiковi свою гiрку досаду.



А далi Надежда i взагалi махнула на все рукою – не пере, не прибирае, в квартирi страшенний безлад, сама увесь день ходить нечесана, невмита i неприбрана.

Оце так повелося: як устала Надежда з лiжка, сорочка на нiй аж сiра, в плямах – бо ж i бiля плити у нiй, i малих годуе, – так i проходить увесь день i лягае у тiй же сорочцi спати.

– А хiба менi е час за дiтьми? – вiдгризнеться, як чоловiк скаже, що хоч би постiль помiняла.

Вранцi Вiталька сiдае снiдати, Надежда йому по столi сердито мисками совгае, гримить каструлями, сопе.

– Ти чайку менi запарила? – намагаеться пiддобритися Вiталька.

– Що?! Чайку йому! – кричить Надежда. – Для чайку треба цукру, заварки треба, ти купив?

– Скажи, якого треба чаю, куплю…

– Менi, крiм чаю, ще багато чого треба!

– Що саме?

– Дивана нового, штори, туфлi, увесь одяг треба помiняти, дiти нашi теж, мов старцi, колготки на них геть порванi, машину пральну, щоб я рук не випарювала у порошках i вiдбiлювачах, телевiзора…

– Дякую за снiданок!!!

Вiталька бiжить у дверi, а Надежда йому услiд ридае. Вiн уже на вулицi, i звiдти чуе, як кричить Надежда.



От i почав Вiталька шукати всiляких приводiв, аби ранiше з дому на роботу втекти та довше звiдти не повертатись.

Молода жiнка через це ще бiльше лютуе.

Та й спробуй тут не лютуй: Надеждi двадцять рокiв, ще i погуляти хочеться, i свiту побачити, розважитись, мiж людьми побути. А вона цiлими днями товчеться сама й сама, iз двома малими дiтьми в чотирьох стiнах…

А воно ж як – у тiеi дитинки зуби рiжуться, а те просто хоче до мами на руки; у квартирi увесь день тiльки крик i вереск стоiть, плач i голосiння – нема нi вiд кого нi допомоги нiякоi Надеждi, нi розради.



Як уже дiвчатка почали самi ходити, стала Надежда вивозити iх гуляти. А там, у вiйськовому мiстечку, були ж iще й iншi жiнки – дружини офiцерiв. Помалу-помалу Надежда з ними й обзнайомилась, стало iй веселiше – мала iз ким поговорити, вiдвести душу, уже й самiй не нудно.

– Аж розвиднилося менi неначе! – дзвонила вона своiй мамi. – А то думала, що зiйду з глузду. Нiч була, мамо, темна нiч!

Потроху життя налагоджувалося. Надежда навчилася сама пекти хлiб, взялася вишивати – зробилась спокiйнiша.



Аж тут почали жiнки Надеждi доносити то одна, то друга, що ii Вiталька пустився берега.

– Он як почав гоголем ходити, лисину пiд чуб ховае, ти не помiчаеш?

– Либонь, завiв собi коханку та й розважаеться на сторонi… – казали прямо в вiчi.



І раптом…

– Бачила, як iз букетом троянд iшов!

– Менi вiн букетiв уже давно не носить, – зiтхала на те Надежда.

– Та комусь же несе?



А далi ще й таке…

– Бачила твого Вiталiка сьогоднi у мiстi, стояв бiля парку з якоюсь красунею, напевно про зустрiч домовлялися.

– Може так, знайома… – не вiрить вухам Надежда.

– Та вона йому бiсики пускала, а Вiталiк – тiльки ж ти не здавай мене! – тримав ii за руку, от!

– Ти, Надеждо, придивись пильнiше, чим твiй чоловiк пiсля роботи займаеться, спитай його, куди вiн ходить.



Надежда й придивилася, i спитала…



Якось увечерi, тiльки-тiльки переступив порiг, а вона й накрила мокрим рядном:

– То це так?! – кричить. – Я тут сама з дiтьми воловоджуся, а ти волочишся за молодицями?!

– Це хто тобi таке сказав?!

Надежда не хотiла видавати, хто, то й перемовчала. А Вiталька тодi:

– То це ти не маеш доказiв, а причепилась? Мабуть, тiльки вишукуеш причин, щоб мене позбутись?! Чого ти, курко дурна, добиваешся? Розлучення хочеш?! То буде тобi розлучення!



Пожалiлася тодi Надежда на чоловiка своiй матерi, виплакалася iй у слухавку й поради запитала. А та:

– Я тебе замiж йти не силувала, – каже, – треба було пiсля школи в iнститут вступати та для початку вивчитися, знайти гарну роботу; ми ж тобi з батьком про те казали. Але… Як ти нас тодi не слухалася, вчинила по-своему, вийшла замiж – то тепер терпи! Кому, як не менi, знати… – щось недоказала.

– У Вiталiка е iнша жiнка, я його покину! – кричить Надежда, думае, що матiр тим розжалобить. – Можна, мамо, я до вас повернуся?

– Коли б ти ще була сама, то й мови немае, приiхала б, забрали. А тепер у тебе, Надеждо, ще е двое малесеньких дiтей, хто iх одягатиме й годуватиме? На нас iз батьком не надiйся, нам аби пенсii на лiки вистачило, де ще трое людей на собi тягнути?

– Я пiду працювати, – хапаеться Надежда за соломинку.

– А мое хворе серце? – каже мати. – Менi потрiбен спокiй, тиша в домi, дiти ж будуть бiгати, галасувати. Та й не закiнчиться те ваше розлучення одним днем, ми з батьком не витерпимо тяганини.



От Надежда i притихла. Бо куди iй було дiватися? За що б вона жила? Куди в чужому мiстi пiшла б на роботу? Хiба прибиральницею, та й то якi часи! – нехай би знайшла ще де роботи! А коли б i знайшла, то як подiлити на себе й на дiтей ту дрiбну зарплату; квартиру знайти, дiвчаток на когось залишити?



Обдумалась Надежда…

І вiдтодi й голову схилила, ходить, мов вiвця, покiрна й тиха.

А Вiталька з того радий! Як побачив, що вона з усiм змирилася, то й зовсiм сором втратив, уже й не крився, що мае полюбовницю.

Вже й друзям похвалився. А тi вдома – своiм жiнкам. Жiнки Надеждi й донесли:

– Твiй чоловiк…

– А що я можу зробити?!! – кричить Надежда. – Ви мене до себе, може, заберете?

– Та нi… Тiльки ж так геть неподобно, на що це схоже!

– Нашi чоловiки ще з твого приклад братимуть, треба припинити!

– Ти йому пригрози розлученням.

– Уже грозила, – журиться Надежда.

– То не допускай до лiжка.

– Давно вже разом не спимо…

– Викинь його речi на вулицю! Ось так, усi, як е, збери у велику сумку й викинь, i скажи, що пожалiешся начальству!

– Нi, це ж буде страшний сором! Та й… а що як Вiталька забере речi i насправдi пiде? Може, та полюбовниця тiльки цього й чекае.

– І що ж твiй чоловiк думае, де його совiсть?

– А ще та жiнка? Хто вона така, як iй не грiх розбивати сiм’ю, забирати батька у малесеньких дiтей?!

– Ти ж узнай, Надеждо, та пiди до тiеi безсоромноi та хоч патли iй потрiпай або – плюнь у вiчi!

– Звiдки ж я дiзнаюся, хто вона, – прислухаеться до порад Надежда.

– Шила у мiшку не втаiш, – кажуть iй подруги. – Рано чи пiзно, але про все дiзнаемось.

– Бiдна ти, бiдна, така ще молодесенька, а вже безталанна.



Так усiм гуртом Надежду пожалiють, вона поплаче, побiдкаеться, та й тягне дiтей додому.



Вiталька ж прийде, було, пiсля роботи додому, нi на дiтей, нi на жiнку геть не гляне; вимиеться, причепуриться, дорогим одеколоном обiллеться увесь та й iде кудись, ще й насвистуе – чисто тобi парубок!

Пробувала Надежда чоловiка всовiстити – тiльки посмiхнувся. А як пiдняла голос… То вiн як шпурнув ii у груди, тiльки ноги зблиснули.

Надежда упала навзнак, головою ударилась об дверi, скрикнула, розпласталася на весь зрiст. А Вiталька переступив ii та й пiшов собi, i не оглянувся – жива вона, чи, може, вбилась.



І не часто, але почав Вiталька Надежду бити, чи казала вона йому що гостре, чи тiльки мовчки – але «не так» дивилась.



Потому перестав чоловiк додому на нiч приходити.

То удень перебуде на роботi, увечерi не повернеться, переночуе десь i аж надвечiр другого дня прийде.

А далi й по три днi на квартирi не з’являвся.

Мусила сховати Надежда гордiсть у кулак та й iти до чоловiка на роботу, щоб хоч там його застати.

– Вiталю, у нас нема що iсти, дай хоч трохи грошей… – просить.

А вiн:

– Нема грошей i у мене, – каже, – ти ж повинна вiд подруг своiх знати: нам ще зарплатнi у цьому мiсяцi не давали.

Надежда запитуе у жiнок, а тi кажуть: та нi, була зарплата, невелика, але ж була.



От Надежда знов – до матерi.

– Мамо, – просить, – порадь менi, що робити? Хiба йти й просити у чужих людей, бо немае вдома нi копiйки, дiти хочуть iсти, а чоловiк мене майже кинув.

А та порадила:

– Йди, – каже, – Надеждо, в касу й гарно проси касирку, щоб як будуть Вiтальцi видавати грошi, то нехай перед тим тебе попередить.



Так вона й зробила. В день зарплати пiшла Надежда – ще й не сама, а з дiтьми! – до каси, сiла бiля дверей на стiльчику та й сидить.

От приходять офiцери за платнею, дивляться на бiдну жiнку, головами хитають, вiтаються. А Вiтальки нема й нема. Дiти почали вередувати, касирка боком зирить. То Надежда, щоб зайняти чимось дiтей, носить iх по коридору, показуе на стiни, а тодi почала гратися у «тосi-тосi»; хтось дав дiтям по цукерцi.

Аж тут – iде Надеждин чоловiк… Як побачив свою сiм’ю, зрозумiв усе (або йому колеги розказали) та аж озвiрiв! Мовчки вхопив жiнку попiд руки й витурив за дверi, а там вхопив за комiр та й поволiк додому; дiтки плачуть, дрiботять слiдом, вiн i на них горлае; тягне.

А вдома так змiсив, що Надежда тиждень боялася через синцi на вулицю вийти…

Але вiд того разу грошi Вiталька, хоч i небагато, мусив-таки давати, бо з нього у частинi почали глузувати.



Ох i вiдливалося Надеждi за тi насмiшки!

Вiталька прийде сердитий, Надежда сипле iсти, а вiн:

– Ти знаеш, що менi було?! Сьогоднi той i той мене пiдкушував! Я свое життя у тих казармах трачу, я вислужуюся як можу, думав, колись менi звання пiдвищать. А все через тебе! Ти ж мене осоромила, принизила мене, цього менi нiколи не забудуть!

– Ти сам у тому винен…

– То це я винен у тому, що менi не платять? Я вчився! Я у школi був вiдмiнником, училище закiнчив iз вiдзнакою! Моi батьки на мене покладали надiю, вони копiйку до копiйки вiдкладали, щоб я в люди вийшов, вони б мали мною гордитися! І гордилися б, я б дослужився! Аби не ти… Ти менi неначе кiстка поперек горла стала! Ти наче горб тяжкий на моiй спинi! Бачити тебе не хочу!!!

– Тепер не хочеш бачити? А колись казав, що любиш! Я двое дiтей тобi народила, якби я знала…

– Що?! Як ти смiеш дiтьми дорiкати?! Ти, корова, ледащо, курка ти безмозка! Чого ти без мене варта? Ось так би й витурив за дверi в шию, коли б не дiти. Тiльки заради дiтей терплю таку болячку! Але ти мене колись виведеш, що й дiти не допоможуть! Геть з очей!



Такi розмови були мiж Надеждою i ii чоловiком дуже часто. Або вони просто мовчали, як мали бути разом.



А жила в частинi Соня Львiвна, офiцерська вдова, вже немолода й одинока. Дiтей у неi не було, от i горнулася до чужих. Жiнки iз вiйськовоi частини дуже шанували Соню Львiвну, i хоч iй щойно виповнилося п’ятдесят, любовно називали «наша бабуся».

Часто ввечерi зберуться мамцi на лавочках, дiти гуляють, а вони про те й про се говорять. Соня Львiвна тим часом винесе пирiжки та й пригощае геть усiх.



Але ж нiяка людина не самотня. «Бабуся» у цих краях таки мала одну родичку, яка жила у мiстi, – куму Наталку. А у тiеi була доросла донька Свiтлана, похресниця Сонi Львiвни, – i красуня, i розумниця, тiльки ж – нещасливо одружена. Чоловiк Свiтлани давно сидiв у тюрмi, листiв iй не писав. Соня Львiвна кожного разу вислуховувала бiдкання Наталки про долю своеi дитини, а потiм iшла в частину i дiлилася почутим iз офiцерськими жiнками. Усi разом вони журилися за Свiтлану.

– Як воно у свiтi, – казала Соня Львiвна, – у кожного своя бiда. От у моеi куми, наприклад, усе у неi е. Хоч Наталка i вдова, але багата: чоловiк ii був дуже розумний, очолював усiх комунiстiв у районi. Грошi пiсля розпаду Радянського Союзу, як у мене, на книжцi не пропали, кум iх уклав у бiзнес, директором поставив рiдного брата, а сам тiльки й iздив по закордонах, возив дочку i жiнку. І де вони тiльки не побували! От хтось iз вас точно знае, де знаходиться Єгипет? От! А Наталка зi Свiтланою фотографувалися бiля пiрамiд! Купили трикiмнатну квартиру, дороге авто, почали будувати дачу… І тут – iнфаркт. Кум помер, Свiтланка невдало вийшла замiж. Хоч Наталка з дочкою тепер i живуть, мов вареники у маслi купаються, грошi у них е i будуть, нiчого нiколи не потребуватимуть, але одна тепер – справжня вдова, а iнша, не знаю, як i сказати, – солом’яна?



І от «бабуся» дiзналася, що ii похресниця розлучилась.

– Нарештi, – казала Соня Львiвна. – Бо що ж це за замiжжя? Поки вiн там серед усiляких злодюг i волоцюг дурного набиратиметься, вона тут буде помалу старiти? А потiм той бандит повернеться, грошi собi до рук прибере, та й скаже Свiтланцi: ти вже менi така не треба. Бо хiба таке не раз бувало? Он хоч би й наша Надежда – хоч молода i гарна, та й то… І взагалi, дiвчатка, навiщо хорошiй жiнцi чоловiк-тюремщик? Яке з ним буде життя? А так – поки красива i багата, знайде йому замiну!



Вже й швидко пiсля того знайома похвалилася Сонi Львiвнi новою радiстю.

– Я тобi не хотiла всiеi правди вiдразу казати: не просто так Свiтланка розлучилася, вона буде у парi.

– Он як!

– Тепер моiй донечцi посмiхнулося справжне щастя! Ходить до неi гарний хлопець, iнодi залишаеться й на нiч. А що такого? Свiтланка – вже не дiвчина, ти, Соню, знаеш, яка у неi важка доля. А я своiй дитинi хочу добра.

– Може, не треба було б спiшити залишати хлопця на нiч до весiлля, ще хто його знае, як складеться.

– Я Свiтланцi повнiстю довiряю, та й нема нiякоi причини сумнiватися у парубковi: вiн i гарний, i забезпечений, стриманий, делiкатний. А який працьовитий! Усю роботу чоловiчу нам у квартирi переробив; настане весна, то вiзьмемося й до дачi; матиму собi нормального зятя!

– Ну й добре! – радiе хрещена мама. – Я дуже за Свiтланку рада! А хто ж такий? Як звуть? Звiдки?

– Родом з-пiд Одещини, у батькiв – один син, тепер служить в армii, офiцер.

– Де ж вiн саме служить?

– У нашiй вiйськовiй частинi!

– А який iз себе?

– Красень! – хвалилась майбутня щаслива теща, – високий, очi блакитнi, трохи, правда, лисуватий, але то нiчого, кажуть, що лисi дуже розумнi.

– Так i е, мiй покiйний чоловiк теж зарання полисiв, – згадувала свое «бабуся».

– І приходить кожного разу такий доглянутий, гарно дивиться за собою, приносить Свiтланцi квiти, а онучцi купуе дорогi цукерки, даруе iграшки! Із таким моя дочка буде щаслива, матиме нормального чоловiка, а я нарештi спокiй. І ще: я йому кажу, щоб переiздив уже до нас, та й житимемо всi разом, квартира в мене простора, трикiмнатна, мiсця на всiх стане. А вiн: «Треба ще трохи почекати, я ж таки мужчина!» Каже: «Не хочу сiдати вам на шию, вже скоро зароблю на свою квартиру, а потiм ми переiдемо туди iз Свiтланкою, а до вас, Наталю Павлiвно, каже, будемо приходити в гостi». От яка людина! Справжнiй чоловiк! Де тепер такi ще е?

– Що правда, то правда, кумо, таких немае…

– Бач, мае службове житло, а не хоче мою Свiтланку до гуртожитку вести, та й у нього ж там тiльки одна кiмнатка.

– Ти от говориш, говориш, – каже Соня Львiвна, – а не зiзнаешся, як твого майбутнього зятя звуть, чи це секрет? Боiшся, що я його собi вiдберу?

– Чому боюся? Звуть його Вiталiй!

– А вiн, бува, не клаповухий трохи? – раптом здогадалася Соня Львiвна, про кого мова.

– Ти що, знаеш його?…

«Та який же з цього Вiталiя гарний чоловiк для Свiтланки?! Коли е у нього вже сiм’я – жiнка, ще й двое дiтей! Знаю я цього пройдисвiта, дуже добре знаю, бо ми живемо поряд!» – подумала Соня Львiвна, але вирiшила всiеi правди поки не казати, промовчати. Не хотiла стара жiнка «кидатись на амбразуру», ставати свiдком у такiй делiкатнiй справi. Бо ж вiдомо: хто на таемних коханцiв доносить, пiсля примирення сторiн стае найпершим – при тому ж для обох сторiн – ворогом.

От Соня Львiвна й викрутилася:

– Я живу у вiйськовому мiстечку, – каже, – але може, це той, про кого думаю, а може, й хтось iнший.



Ось так несподiвано й дiзналася Надежда, куди саме ii чоловiк ходив.



«Он воно що, – думае Надежда, – знайшов багату жiнку iз квартирою, уже й обживаеться в сiм’i, звикае; ще трохи потягне кота за хвiст, а там наважиться, та й шукай вiтра в полi! Треба менi iз цим усiм щось робити».



І вирiшила Надежда для початку за Вiталiем прослiдкувати. Але ж двое дiтей на кого зоставити? Та й клопотiв по дому вистачае.

День, два збиралася Надежда, а потiм таки намiрилася вийти в мiсто, щоб хоч подивитися на той будинок, де живе ii розлучниця. Що мала би з тим робити, ще не знала.

Третього дня пiсля того, як дiзналася всю правду, таки одягнулася Надежда в новiше плаття, взяла дiтей за руки…

Аж тут – чоловiк iде додому, мов щось вiдчув.

– Куди це ти збираешся? – питае.

– Та хотiла до перукарнi пiти, учора домовилася iз Сонею Львiвною, щоб за дiтьми подивилась.

– Я знаю, менi Орися сказала, що ти на бабусю iз сестрою iх маеш залишити. Але я тобi дiтей кидати не дозволяю! Щоб iз дому нiкуди нi ногою, чула?! А то…

Мабуть, слiдкував за нею.

Похнюпилася Надежда, перевдягнулася в старий заштопаний халат, зосталась удома.

І Вiталiк цiеi ночi вдома був; а потiм цiлий тиждень до мiста не виходив.

– Мабуть, щось мiж ними сталося, – казала подружкам Надежда.

– А раптом усе само собою розсмокчеться?

Вона вже й рада…



Аж ось пiсля обiду в недiлю зiбралися жiнки на посиденьки, а тут i Соня Львiвна вийшла, гукае до Надежди:

– Була я вчора в мiстi, заночувала у куми, оце тiльки вранцi й повернулась, хочу тобi новину сказати.

– Як щось гарне, то кажiть!

– Слухай: мiж твоiм чоловiком i Свiтланкою пробiгла чорна кiшка.

– Мабуть, таки точно покаявся, – кажуть жiнки. – Одумався нарештi!

– Не в тiм справа! Слухайте: Свiтланка (я ж i порадила) поставила жениху ультиматум: або вони до кiнця мiсяця розпишуться i почнуть жити разом у квартирi ii мами, або вона шукатиме собi когось iншого. Вiн, звичайно ж, почав вiдмовлятися, мовляв, каже, треба ще трохи часу. А вона тодi: даю тобi тiльки тиждень на роздуми, у недiлю буду чекати на остаточну вiдповiдь, i як нi, то й нi!

– Ах он воно що! – аж задихнулася Надежда. – То це мiй Вiталiк розмiрковуе? А я вже думала… Ми ж iз ним знову почали разом спати!

– Ти зарання не тривожся, – кажуть жiнки. – Якщо спить iз тобою – це гарний знак. Мабуть, не пiде бiльше до Свiтлани. Ти, Надеждо, сама подумай: щоб iз нею одружитися, спочатку треба iз тобою розлучитися. А хто ж вас без твоеi згоди розлучить?

– Та й чи буде моя кума Наталка згодна взяти до себе такого зятя, коли про все дiзнаеться, вiн же iх безсовiсно обманював…

– І на квартиру у нього грошей немае!

– Сьогоднi побачимо, – каже Соня Львiвна. – Кума казала, що Свiтлана дуже чекае на Вiталiя, зранку мае йти до перукарнi, i якщо вони таки помиряться, то увечерi йтимуть до ресторану, вiдзначатимуть заручини.

– Он воно як… – шепоче Надежда. – Вже й заручини будуть вiдзначати…



От цього дня прийшов Вiталiк iз чергування, а Надежда дивиться за ним, спостерiгае, сама не своя вiд страху: що мае робити? А вiн перевдягнувся в чисту сорочку, обiллявся одеколоном, та й каже:

– Пiду я, Надю, в мiсто, треба нам щось до столу солодкого купити.

А Надежда:

– Нiчого не треба! Я ось вечерю зготувала, макiвника спекла, усе ж е, сядь та й поiж.

– Вечеряйте без мене.

А дiвчатка, Надежда понавчала, й собi кинулися до батька, просяться на руки:

– Татку, татку, вiзьми мене, погойдай!

– Ми без тебе не будемо сiдати, – каже Надежда, – дiти увесь день чекали.

– Гаразд, я обiцяю, що швидко буду, повечеряемо! А тодi у мене ще можуть бути справи, – кинув роздратовано.

– Не йди…



Але Вiталька ii вже не слухав, узяв грошi та й вискочив iз дому.

А Надежда, коли вже знала, що чоловiк вирушив до полюбовницi, то й кинула усе, як е, i в халатi й капцях назирцi за ним побiгла.

До мiста треба було через лiс iти. Вiталька пiшов уперед, а вона скрадаеться слiдом, ховаеться в тiнь, перебiгае вiд дерева до дерева, боiться якось видати себе.



Коли ж вони так вийшли уже i в мiсто, чоловiк завернув до першого квiткового магазину, купив великого букета – малиновi троянди. Трохи iз Надеждою лице в лице не здибались, вона й не заховалась, коли б трохи вiдхилив голову убiк, помiтив би свою жiнку, а так Надежда стоiть посеред вулицi, нi жива нi мертва, нiгтями долонi до кровi здерла, а вiн i не озирнувся, упевнено пiшов вперед.

Надежда перевела подих, побiгла далi. Ще трохи попетляли вони вуличками, перейшли через найбiльшу площу, Вiталiк знову зайшов до магазину i вийшов звiдти iз невеличким пакетом. «Мабуть, цукерки», – думае Надежда.



Аж ось пiдiйшли вони до красивого чотириповерхового будинку. Зайшов Вiталька у пiд’iзд, а Надежда перейшла через дорогу, чекае i роздивляеться. Будинок гарний, хоч i не на одну сiм’ю, дах покритий черепицею, на балконах кованi перила, довкола огорожа, невеличкi обрiзанi дерева, бiля пiд’iзду припаркованi дорогi автомобiлi…



Надежда обмацала очима кожне вiкно, роздивилася на кожну штору; як дiзнатись, де ховаеться ii розлучниця?

Подивилася на годинник – минуло тiльки п’ять хвилин, а Надеждi здалося, що цiла вiчнiсть, вона вже хотiла йти й собi за чоловiком, щоб застати на гарячому, подивитися обом у вiчi. Вже й зробила крок, як тут – щасливий Вiталька вийшов iз дверей i попрямував геть.



Надежда трiшки почекала, доки чоловiк вiдiйшов подалi вiд будинку, – i швидесенько забiгла у пiд’iзд. Йде Надежда схiдцями нагору, прислухаеться… «І як я дiзнаюся, де живе ота Свiтлана?»

Аж раптом бачить – на одних дверях, застромлений за ручку, висить Вiталiкiв букет, а пiд порогом – стоiть пакунок! Надежда довго не думала, пакунка ногами потоптала, а троянди схопила в оберемок – та й ну мерщiй бiгти.

Бiжить Надежда через мiсто, аж вiтер iй у вухах свище; вскочила до лiсу, не дивиться на стежки, вибирае найближчий шлях, чеше через кущi й бур’яни навпростець.

Швидко була й вдома.



Доки чоловiк повернувся, Надежда встигла вечерю на стiл накрити. Застелила навiть нову скатерть, дiстала iз шафи красиву вазу, ту, що батьки iм на весiлля подарували, налляла по вiнця води i встромила зверху букета. Дiтей за стiл всадовила i сама сiла, переможно посмiхаеться.

Недовго i чекала…

Чуе Надежда, хтось iде по дорiжцi, грюкае дверима, – заходить Вiталька до коридору, роздягаеться, мугикае щось собi пiд нiс, щасливий.

– Я вже е! – гукае звiдти. – Купив вiвсяне печиво, ось, берiть!

Так iз простягнутою рукою й зайшов вiн до кухнi, аж глядь на стiл – а той букет, що вiн купив коханцi, стоiть на видному мiсцi! І Надежда сидить, розпатлана, упрiла, iз складеними пiд грудьми руками…

– Це що?… – показуе Вiталька на стiл.

– А ти не впiзнаеш?

– Як ти?… Ах ти ж…

– То це так, Вiталiку, ти купив нашим дiтям солодкого? Чи тобi краще на хвойд i iхнiх байстрюкiв витрачати грошi? Їм букета, цукерки шоколаднi, а нам жменьку дешевих пряникiв у целофанi? Тобi перед дiтьми не соромно? От я батькам подзвоню i розкажу, як ти тут вислужуешся! Я до командира частини пiду! Що?! Заткнуло тобi пельку? Не знаеш, що й сказати? Ах ти ж волоцюга!



Як озвiрiв же пiсля цих слiв Вiталька, та як кинеться на жiнку з кулаками!

– То ти за мною стежила! – кричить. – Забрала навiть квiти! Як ти посмiла, свинюка пiдла!

І вiдлупцював Надежду так, що потрапила вона в лiкарню зi струсом мозку.

Вiталiк швидку допомогу сам i викликав, як побачив, що жiнка не може прийти до тями. Тiльки ж як пiд’iхала машина до будинку, вхопив Надежду за руку й просить:

– Надiнько, ти ж нiкому нiчого не кажи, чула? Не зiзнавайся, що… що ми iз тобою посварились. Бо мене посадять у тюрму, почнеться суд, усiм тодi будуть непереливки.

Надежда мовчить, а вiн ii ще й по головi гладить, цiлуе руки.

– Я сам не знаю, що на мене найшло, – каже. – Якась мана менi закрила очi, я дуже каюсь, коли б усе назад вернути… Ось уже лiкар iде, Надю, то ти утямила?



Так Надежда й не зiзналася, сказала, що перечепилася за порiг i ударилась об ванну.

Лiкар тiльки головою похитав, але записав усе так, як йому сказали.

Вiдвезли Надежду до лiкарнi, а Вiталiк вiдпросився iз роботи та й чкурнув разом iз дiтьми до своiх батькiв. Дiвчаткам накупив цукерок, iграшок i пообiцяв, що вiдведе до цирку, тiльки щоб вони нiкому-нiкому не казали, чому мама впала.



Тим часом Надежда нi матерi своiй, нi батьковi не подзвонила, i чоловiковi теж заборонила про те, що iз нею сталося, казати.

То Вiталiку – як гора з плечей. Його батьки зустрiчають гостей, дивуються, чому ж Надежда не приiхала!

– Як це так?! – вже за столом каже Надеждина свекруха. – Де це видано? Що вона за мати, що маленьких дiтей самих вiдпровадила!

– Надежда прихворiла, – пояснюе Вiталiк.

– Знаемо ми тi хвороби, видно, хоче сама в хатi вилежатися! Де iй до села iхати, городськiй красунi, ще манiкюри тут на городi поламае!

– Та нi, мамо, – захищае жiнку Вiталiк. – Вона справдi хвора.

– Маму лiкарняна машина забрала, – каже тут одна з дiвчаток. – У неi дуже голова болiла!

– Як?! Чому в лiкарню?!

– Тато дуже просив, щоб ми не казали, – лепече дитина. – І як ми не скажемо, що це вiн маму попхнув, то пiдемо скоро до цирку!

Вiталiкова мати й за голову вхопилась.

– Ах ти ж негiдник! Ти пiдняв руку на свою жiнку? Із свого батька береш приклад? І що на це свати скажуть? Вони тобi не подарують того, що ти Надежду скривдив!

– Нiхто, мамо, не дiзнаеться, – похнюпився Вiталiй. – Дiти скоро забудуть, а Надежда вийде з лiкарнi, то я ii перепрошу.



От Вiталiй у селi копае картоплю, а його жiнка тим часом вiдновлюе здоров’я.

Лежить Надежда в травматологii, у загальнiй палатi. А поряд жiночка – маленька, чорнява, волосся довге-довге, звали ii Нiна. До Надежди нiхто не ходить, а до тiеi – зранку дiти, удень чоловiк, а увечерi усi разом. Понаносять Нiнi всього – i яблук, i пирiжкiв, цукерок, ковбаси, вона не може всього з’iсти, то й роздае сусiдкам, i Надежду пригощае. А в тоi i апетит пропав, не хоче нi iсти, нi пити нiчого; нiкого бачити не хоче Надежда, тiльки лежить на лiжку й плаче.



Добре, що хоч Нiнi чоловiк принiс до лiкарнi телевiзора, то яка-не-яка розрада – то кiно подивляться, то новини, якусь цiкаву передачу, разом i обсудять. Надежда в розмовах участi не бере, лежить, мовчки дивиться, коли не плаче.



– Ти, мабуть, приiжджа? – якось питають жiнки.

– Та нi… – зiтхае Надежда. – Тут живу, у вiйськовому мiстечку.

– Сiм’я у тебе е, чи, може…

– Є i чоловiк, i двое дiток.

– Зрозумiло.

– Чого ж вони не приходять до тебе? – пiдсiла Нiна на лiжко. – Може, що сталося? Ти ж така ще молода!

– Як я вам заздрю… – i Надежда розвернулася до стiни плакати.

– Не треба менi заздрити, – Нiна зiгнулася над Надеждою, погладила по волоссю. – Бачу, ти вся у синцях, це чоловiк тебе побив?

– Вiн…

– А за що?

– Бо мае коханку, а я його вистежила.

– О-о-о-о, бiдна ти, бiдна, та ще й немудра, – похитала Нiна головою. – Для чого тобi було чоловiка вистежувати, що це дасть?… Мiй чоловiк, як був молодий…

Надежда розвернулася.

– Знаеш, – зiтхнула Нiна. – Я тобi колись розкажу про свого чоловiка, потiм. А спочатку хочу, аби ти подумала… про дiтей. От ви чубитеся мiж собою, а що терплять вашi дiти?

– Що ж менi робити? Покинути його?

– Твоiм дiтям потрiбен батько, рiдний. Тому найперше тобi треба заспокоiтися, згадати, що ти вже не дiвчинка, а жiнка, мати. Треба набратись мудростi…

– Де ж менi ii набратись?

– Затям, не я сказала: саме жiнка робить свого чоловiка або дурнем, або господарем. І в тому, що мiж вами, е й твоя провина.

– Що ж робити?

– Коли повернешся iз лiкарнi, – повчае Нiна, – забудь усе, що мiж тобою i чоловiком до цього дня було поганого. І нiколи бiльше про те не згадуй i не дорiкай йому. Вiн нехай чинить так, як знае. А ти почни вiд того дня, коли ви ще були щасливi. Якщо буде понурий – не зважай, краще займися собою, домом, дiтьми. Живи i радiй життю, шукай свiй iнтерес, якесь заняття до душi…

– А Вiталiк?

– Май терпiння, якщо ти i справдi хочеш далi iз цим чоловiком жити. І якщо ти готова пробачити – то живи, а нi…

– А може, пiти менi до якоiсь знахарки чи ворожки?

– І ворожки бувають рiзнi. Але… коли тобi буде вiд того легше, йди.



Так говорили Надежда з Нiною день при днi.

А коли час було збиратися додому, Надежда попросила:

– Можна я буду вам час вiд часу телефонувати?

– Можеш.

Вийшла Надежда з лiкарнi зовсiм iншою людиною. Записалася до бiблiотеки, цiлi днi сидить, читае.

А тодi ще й вирiшила звернутися до бабок i ворожок. Напитала по людях адреси, почала ходити.

Усе робить Надежда, що iй радять. Одна знахарка каже Надеждi сипати чоловiковi на слiди сiль, iнша навчае, що у чай доливати.

Виливали на вiск.

Навiть носила Надежда до ворожок Вiталiкову сорочку, фотографiю весiльну.

Купувала рiзнi трави й амулети.

А вiн – хоч i не б’е бiльше Надежди, але й не кидае коханки.

Уже й Свiтлана дiзналася про те, що кавалер ii жонатий, тiльки ж, мабуть, полюбила його до того часу i вичiкувала, що вiн вирiшить.



Надежда як у вогнi жила i таки насмiлилась – пожалiлася на чоловiка батьковi, бо знала, що в того залишилися серед вiйськового начальства знайомi в керiвництвi…

– Тату! Зроби так, щоб Вiталiку виписали якусь догану, щоб його налякали, що виженуть зi служби!

– Дочко-дочко, про що ти просиш, схаменися!

– А що ж менi робити?!

– Та ти ж жiнка, будь мудрою, хiба менi тебе вчити?



А потiм Надежда ще й дiзналася правду, через що ii батьки покинули колись Германiю.

– Надiнько, – казала мати, – не хотiла я виносити брудну бiлизну, та ще й перед свою дитину, але так уже виходить. Хочу, аби ти знала, що й наш батько мав колись коханку! Як ми були в Германii, то вiн зв’язався з якоюсь фрау. На мое щастя, тодi були такi часи, що я швидко знайшла управу, пригрозила скандалом. І щоб не вигнали з вiйська, батько сам подав рапорт на переведення назад до Радянського Союзу, бо коли б пiшов розголос, то одним переведенням не обiйшлося б!

– І ти батьковi пробачила?

– Ти теж пробачиш, Надю, тiльки дивись, не будь дурною, не перегни палицю i не зостанься сама з дiтьми. То все через молодiсть, отi Вiталiковi дурощi, повiр моiм словам, пройде час, i вiн заспокоiться, вгомониться, буде сидiти вдома! Ти ж його тим часом не провокуй.



Почувши таке, Надежда бiльше в батька допомоги не просила, але до ворожок бiгала часто – то пожалiтися, то на картах погадати.



І не знати, чи то бабки допомогли Надеждi, чи, може, таки постарався батько, але прийшло раптом Вiтальцi направлення – переiжджати на службу в iнше мiсце.



Дзвонить Надежда Нiнi, така рада!

– Дали нам у мiстi квартиру двокiмнатну, i зарплата у Вiтальки буде вища! – радiе. – Тiльки не знаю, чи iхати менi разом iз ним тепер, чи, може, ще трохи почекати, пожити з дiтьми тут, поки вiн у новiй квартирi ремонт зробить?

– Ти що, Надеждо? Тебе ще життя нiчому досi не навчило? Мерщiй кидай усе, як е, та iдь за чоловiком i не залишай його там самого нi на день, нi на годину, ходи за ним, мов тiнь! – радить Нiна. – Почекай… А твiй чоловiк ще в частинi, бiля тебе?

– Нi, – каже Надежда, – вже два днi, як поiхав.

– То швидко бери ноги в руки й лети за ним! Сьогоднi ж! Чи ти хочеш сама з двома дiтьми залишитися?

– Ото я дурна! – Надежда злякалася. – Уже iду! Бiжу складати речi! Спасибi вам за пораду.



Переiхали Надежда iз Вiталiком на нове мiсце.

Вiдразу ж по приiздi вiдвели дiтей до дитячого садочка, Надежда обклалася книжками i стала готуватися до екзаменiв. Ще записалася на плавання в басейн, замiсть м’яса iла рибу…

Навеснi Надежда почала бiгати до iнституту, а в кiнцi лiта прийшло повiдомлення, що вона вступила на заочне вiддiлення.

– Все! Я тепер уже бiльше не дурна курка! – кричала до Нiни в слухавку Надежда. – От побачите, закiнчу iнститут сама!

– Ну, старайся! Тiльки як же ти встигатимеш усе – квартира, чоловiк, дiти, басейн, навчання?

– Який басейн? Я на роботу пiду; спочатку нянею до дитячого садочка, там якраз звiльнилося мiсце, жiнка в декрет пiшла. І бiля своiх дiтей буду, зароблю грошi, та й стаж зараховуватиметься.

– Молодець! – Нiна подивувалася такiй перемiнi.

– А хто в мене е, крiм мене? – каже Надежда. – На кого менi ще надiятись? У матерi з батьком одна вiдмовка: ти вийшла замiж. Чоловiк? Де гарантiя, що мiй Вiталiк знов не заведе собi коханки? Досить менi принижуватись? Нi! Усiм докажу, що я теж чогось варта!



Ось так i завертiлося.

Надежда усе встигала: зранку на роботi, потiм порядкуе вдома, у вiльний час читае, вчиться. Добре, що iнститут був у тому ж мiстi, де вони жили.

Та й Вiталiк, на щастя, на новiй роботi мусив цiлий день бути на територii, вiльного часу не мав i не мiг вештатися без пуття. І як був зайнятий, то й дурощi йому в голову не лiзли, щовечора повертався додому, до сiм’i.



Почалося i в краiнi прояснення. Вiталiк iз Надеждою заробили грошей, самотужки зробили в новiй квартирi ремонт, почали на машину вiдкладати.

А Надежда на роботi так старалася, що вже наступного року перевели ii працювати вихователькою.

Інститут вона таки закiнчила, ще й з вiдзнакою! Аж тут – ставлять ii завiдуючою дитсадочка…

– Це ж така вiдповiдальнiсть! – дивуеться Нiна.

– Ви б бачили очi Вiталiка, коли вiн про мое пiдвищення почув! – регоче Надежда в слухавку. – А що? Не чекав, що я подужаю! Нехай тепер хоч i покине – менi не страшно.

– І що, ти…

– Та нi, нiчого такого не думайте, важкi часи в минулому, колишнього уже не буде! Знаете, якось я замислилась i зрозумiла: в тому, що мiй чоловiк загуляв, я таки й справдi була трохи винна. Ми з колегами на роботi говорили… Мiй Вiталька не найгiрший. І батько дiтям. Ви знаете, а вiдколи ми тут живемо, його як пiдмiнили: усе додому несе, iз дiвчатками щовечора гуляе, купуе менi квiти.

– То ти Вiталiка зовсiм-зовсiм пробачила?

– Пробачила i геть усе чисто забула!

– Я за тебе дуже рада!



І все в Надежди i Вiталiка тепер дуже добре. Дiвчат своiх вони повiддавали замiж, у цьому роцi вже й дiждалися онучка.

Живуть i радiють життю. А про те, що було помiж ними колись у молодостi, не згадують.




Червоне плаття


Немае таких умов, до яких людина не змогла б звикнути, особливо ж коли вона бачить, що всi iншi живуть так само.

    Лев Толстой. «Анна Каренiна»

Ще маленькою Маланка якось намрiяла собi червоне й довге плаття, усе по подолу вишите квiтками, iз золотим намистом: десь почула казку про королеву та й схотiла.

– Куди в селi тобi те плаття? – журилась ii мати. – Чи до городу в ньому пiдеш? Може, до корiв одягнеш?

– Ну купiть… Купiть менi! – канючить.

– Таке нiде й не продаеться, от хiба як виростеш, сама пошиеш та вишиеш, то будеш мати.

– Отаке вигадала! – так само й батько.

Тiльки старший брат утiшив малу Маланку:

– Я колись тобi куплю те плаття!

Та й забулося.

Пiдросла.

Оце ж нiчого так не любила, як шити! А вишивати прошви, сорочки, а рушники, серветки! Робити квiти з паперу, голубкiв iз соломи, лялечок iз клоччя, з гiлок кружечкiв i вiночкiв iз сухоi трави та колоскiв плести – мамо рiдна!

Як прибирають, було, молодицi, хату до Великодня чи до Рiздва, чи на яке iнше свято – а хоч i весiлля! – то непримiнно йдуть i бiжать до Маланки.

– Маланочко, голубко, на ось тобi такi й отакi кольори, вирiж менi на гiльце чотири квiтки.

– Голубкiв до образiв, будь ласка, доню, нехай я хоч у останнiй свiй Великдень намилуюсь!

– Сорочечку хрестильну для мого синочка виший, подруженько? А я тобi на увесь вiк вдячна буду.

І Маланка сидить, i вишивае, i рiже папiр на квiти до гiльця, мотае житнi колосочки до середини букета, щоб було гарно, i спiвае молитов або пiсень весiльних.

– Ось, маете! – вiддае нареченiй.

– Яка ж краса! Очей не можна вiдiрвати.

– Щоб щасливi були у парi…

– Ой, дякуемо!

– Зажди! – переб’е Маланка. – Я туди i любистку гiлочку поклала, i молодого дубового листя, i пучечок калини, жита для довгих лiт!

Ось така була Маланка! Інша б уже, аби жила у мiстi, мала б такi статки, що й не думала б i не гадала б нi про яку iншу роботу, як тiльки сиди й вишивай на здоров’я, або ще б мала грошi добрi, та й купила б собi усе, що хотiла, хоч би i те червоне плаття iз золотим намистом. Але Маланка про нього й геть забула!

Рукодiлля Маланцi в радiсть. Якась дiвка i десять рокiв сидить, плутае голкою, рве нитки, ще й мама iй допомагае, та все не встигне вишити хоч однiсiнького рушника собi на весiлля! А Маланка, хоч i робить усе на городi й у хатi, та уже пiвсела обшила, аж дивно якось!

– От уже горить у вашоi дiвчини в руках робота, – переказують Маланчинiй мамi люди.

– Та я й сама не знаю, у кого воно таке…

А Маланка не тiльки рiже й шие, вона уже й школу закiнчила та й вхопила до рук сапу – i гайда сапати буряки, пiшла у ланку.

– Що нi, то нi! – якогось дня приiхав iз мiста Маланчин старший брат i подивувався, що сестра так швидко виросла; видер iз рук сапу.

– Поiдеш учитися! – каже.

– Та нiзащо!!! – звереснула Маланка. – Я нi ногою iз села!

– Тобi ось-ось – та й двадцять рокiв, що собi думаеш?! – кричить на неi брат. – Усе життя хочеш бродити полями i длубатися у землi, iз твоiми золотими руками та свiтлою головою?

– І не кажи, не поiду!

– Мамо, батьку? – розвiв руками брат. – Я п’ять рокiв вчився, вдома не був, сестра виросла, чому ви не заставили ii учитися?

– А що я скажу? – знизуе плечима мати. – І я не вчилась, он i писати не вмiю, та живу, як усi люди.

– Так не буде! – брат рубонув рукою перед себе. – Ось буде оголошення в газетi, поiдемо, Маланко, удвох, я тебе в технiкум влаштую.

Та й поiхав…

А саме весна, у берегах заспiвали солов’i, полопались на вербах бруньки, порозцвiтав ряст, барвiнок. Потеплiло раптово i якось так, що не можна було втриматись у хатi. А особливо ввечерi. Тiльки смеркне, забовкае на ставку бугай, зiрки сипонуть на небi, от Маланка й накидае на плечi хустку.

– Ти куди це на нiч? – питае мати.

– Пiду трохи до дiвчат.

– Ото вже, дня немае? – бурчить батько.

– Коли, тату, вдень гуляти, ви що це? Я он наробилась, що й рук не чую!

– Як наробилась, то лягай спати!

– Нiч довга, висплюсь!

І бiжить Маланка геть iз дому. Закинула навiть вишивання, уже не в’яже та не плете квiток. Їй аби сонце з неба – а вона у верби.

Аж тут приiздить брат.

– То що, сестричко, iдемо до мiста, збирайся!

– Куди?… Не хочу я вчитися…

– А це ж чому?

– Бо я… бо я скоро пiду замiж.

Мати з батьком були радi. А що iм? Самi усе життя землероби, трудяги, темнi колгоспники, то хiба й дiтям iншого треба? Для чого дитину кудись вiд себе вiдсилати? Та ще й дочку! Хiба ж не на те ii плекали i ростили, щоб була бiля них – i розрада, й допомога. Щоб робила, як усi люди, бо там, у мiстi, без батькiвського ока, гляди, ще розледащiе, а тодi сором i обмова. Нi, таки вийшло на добре для батькiв, що донька – та ще й така! – буде тепер жити близько бiля них.

– Слава Богу! – радiе мати.

Але брат iншоi думки, аж на виду потемнiв, зробився хмурий.

– Хто вiн?! Кажи, як його звати! – приступае до Маланки, боiться, мабуть, що обманути може хлопець. – Чому ще iз сватами у хатi не був, а ти вже кажеш про весiлля?

– Та це… Це ж Павло, ти знаеш, вiн трактористом у сусiдньому селi робить.

– І оце ти хочеш йти замiж за тракториста?! Тьху! Не буде нiякого весiлля!

– Сину… – спиняе мати.

– Не буде! Я сестри тут не залишу, вона в мене одна, та ще й розумниця, красуня, i пiде за тракториста замiж?! Нi, нiзащо!

– Та яке там добро, у тому мiстi? – ще хоче збити батько.

– О, тату, не кажiть, як ви не були й самi не бачили! Люди у мiстi живуть, а у селi – тiльки животiють. Немае нiякого в селi добра, тiльки робота й робота, i бiльш нiчого. А Маланка мае талант, не дам iй життя занапастити!

Син дорослий – батьки тiльки зiтхають. Зате ж Маланка, Боже милий! Як кинеться у сльози, та як зiрве iз себе хустку, пхае до рота, щоб не ридати, та труситься уся i стогне.

– Як хоч, то й плач тепер, але назавтра збирайсь у мiсто!

– Не поiду, хоч рiжте мене… я важка, у мене буде дитина…

– Он як?!

І так-таки зосталася Маланка бiля батькiв, у селi, вийшла замiж. А що мав брат вдiяти, як дитина? Та тiльки народилася маленька Настя, минуло ледве два мiсяцi, й Маланка мусила виходити на роботу, вiн нагадав про свое:

– Вступатимеш хоч до педагогiчного, на заочне! – навiдався весною. – Бери атестата, та й поiдемо.

– Ой, не можу, мене чоловiк не вiдпустить, – вiдмахуеться Маланка.

– Оце так?! Ну, як знаеш, силувати не буду, можеш, коли хоч, в колгоспi ще трохи попрацювати, але скоро сама будеш звiдти проситися.

Так i сталося! Чомусь усi бiди i вся робота упала на Маланчинi плечi вiдразу ж по вiд’iздi брата. Усi напастi i знущання, якi тiльки можна було стерпiти у колгоспi, Маланка терпiла. Якось так повелося вiд того дня: у полудень дiвчата i жiнки обiдають, а Маланцi бригадир дае додаткову роботу, та ще й найтяжчу. Уже всi пiсля роботи йдуть додому, а iй аби ще одна година, та й то б не встигла.

– Що це за робiтниця?! – щомитi стоiть над головою i соромить ii начальник, пiдганяе. – Як так будеш працювати, то пiднiматимемо питання на зборах колгоспу! Ану хутчiй!

Іде Маланка з роботи, ледве дише. Переступила через хвiртку, а там – починай нову змiну! І за мiсяць так виробилась, що почала падати на ходу, хоч бери i лягай в лiкарню, не жiнка, одна тiнь стала.

– Та що ж це таке зi мною? – жалiеться вона чоловiку i плаче. – Я ж як усi працюю, а виходить, що ледащо?

– Ну… Будь моторнiша, чи що…

– Куди вже бути моторнiшою? Я й так нi хвилини нiколи не сиджу, просто менi дають забагато роботи, та ще й знущаються, вже не можу, заступись хоч ти за мене…

– А що я вдiю? Що менi, йти i сваритися, бо моя жiнка не може гарно працювати?

– То неправда!

– Ну, знаеш!

А сталося от що: перед тим як iхати до мiста, пiшов Маланчин брат до бригадира i виставив йому гарного могоричу.

– Прошу тебе, друзяко, про таке: зроби так, аби моя сестра падала вiд утоми, допечи iй так, завантаж найтяжчою роботою, щоб вона плакала i молила мене, аби я допомiг iй iз того пекла вирватись.

– Зроблю! – пообiцяв бригадир. От i почалось…

Як приiхав за мiсяць брат, Маланка мало до нiг йому не впала.

– Братику рiднесенький, коли можеш, допоможи менi, бо накладу на себе руки!

– А що я казав?

Маланка вже й не думала сперечатись, завезла документи; у школi вiдразу ж знайшлося для неi мiсце – вчительки трудового навчання.

Неначе у рай потрапила Маланка пiсля свого колгоспу. Бiгае вона помiж дiтьми, щебече, а ще – читае, пише, iздить на сесii. А Павло робить iй дiти; це ще добре, що поряд мати з батьком, е на кого залишити, щоб глядiли.

Ледве-ледве закiнчила Маланка iнститут, та й то! Із останнього екзамену швидка вiдвезла ii до пологового будинку.

– Вродила хлопця! – телефонуе вона до сусiдiв iз мiста. – Перекажiть чоловiковi, щоб приiжджав за мною через тиждень, бо ранiше не випишуть!

Та повернулася Маланка сама, iз дипломом, на руках – згорточок iз немовлятком. Тiльки увiйшла до хати, а тут i батько з матiр’ю, ведуть дiтей – аж трое!

– Господи! І коли ж я усе встигатиму? – журиться Маланка. – А де ж Павло? Чому не виiхав за мною?

– Павло… Вiн скоро повернеться, то й спитаеш.

Маланка iз дороги втомлена, ще хвора вiд пологiв, та де дiнешся? Четверо дiтей, у хлiвi кричать свинi, та й чоловiка треба стрiчати.

Павло повернувся пiзно ввечерi, темний i чорний.

– Вже приiхала? – кричить iз порога. – Давай щось на стiл, я дуже хочу iсти.

А Маланка така замучена, вже й сама б щось з’iла, прилягла б, та не мае часу й на те, щоб сiсти. Чоловiк суне до столу, за ним слiдом шлейф iз запахiв мазуту й диму. Не обiйняв, не поцiлував вiн Маланки, не подивився навiть у той бiк, де спала малесенька дитина.

– Добре, що ти вже вдома, – тiльки й сказав приемного, а тодi: – Налий-но менi чарку горiлки, щось я виморився дуже.

Маланка мовчки налляла…

– От тепер ти вiд мене нiкуди й не дiнешся, – сказав Павло, як одягала вона до сну сорочку, вишиту i вимережану колись, ще в дiвоцтвi. – Диплом у тебе в руках, дiти в лiжках, то… знаеш що, Маланко, я ляжу окремо вiд тебе, не можу бiльше iз тобою спати, розлюбив як жiнку, постели-но менi на диванi.

А Маланка й не пручалась, iй i самiй було не до любовi. Мовчки постелила, сама лягла на лiжку, та й заснула, як убита.

Пройшло п’ять рокiв, Маланка вже знана в селi вчителька, а ще – шие й вишивае. Знову бiжать до неi люди: як не квiток просять, то щось пошити, а ще – жалiють молодицю.

– Ото бiдолашна, той тракторист ii п’е, гуляе, волочиться за кожною спiдницею…

– Ну то й що поробиш? Купа дiтей, куди з ними пiде?

– Наробив, щоб до себе прив’язати, бо хiба Маланка Павловi пара?

А Павло й не криеться, на увесь голос хвалиться перед чоловiками:

– Менi моя жiнка потрiбна для господи, аби у дворi був порядок та свинi нагодованi, та iсти зварено, вона ж iще менi й грошi заробляе! А для любощiв я знайду коханку.

– А як кине тебе?

– Мене?! Та я iй тодi! Я вiдразу ж сказав, що коли що почую дурне, голову вiдiрву!

Маланцi люди переказують, вона всмiхнеться сумно, нiчого не вiдповiсть, нагне низенько голову та й iде геть. То й не займали.

Маланка вже геть змирилась iз таким життям, терпiла чоловiка, а вiн потроху-потроху, та й почав пiднiмати на неi руку. Почула про те мати Маланчина, сказала синовi.

Аж тут, мов грiм iз неба! – втекла Маланка! Розлучилась iз чоловiком, взяла дiтей i повiялася кудись iз села. Куди – нiхто й не знае…

– І ти ж подивись – не злякалася, що четверо дiтей бере на себе!

– А то вони не на нiй були!

– Павло який-не-який, таки батько.

– Ото тiльки й назва була, що батько.

– Як такий батько… – казали люди.

І як то сталося?

Було iй уже за тридцять, приiхав якось брат до села та й привiз iз собою друга, привiв до Маланки в гостi. Сидять вони, розмовляють. Гiсть розказуе, що вiн вдiвець, був на вiйнi, а тепер мае свое житло в столицi, купив ось машину, що вiн художник, готуе виставку, продае картини, а ще – скоро iде за кордон, i дивиться на Маланку, на стiни в рушниках, на вишитi картини, голубiв.

– Це ви все вишивали? – питае у Маланки.

– Я…

– У твоеi сестри надзвичайний талант! – каже до брата гiсть, а тодi до Маланки: – А можна я поцiлую вашi руки?

Павло, як завжди, на роботi, прийшов за пiвнiч. Вiн i не побачив, що в хатi були гостi, Маланка не сказала – хiба цiкаво? Лежала й боялася ворухнутись, аби не слухати п’яного варнякання й дурних погроз.

А брат iз гостем прийшли й наступного дня…

І сталась перемiна!

Маланка, дарма що мати чотирьох дiтей, за сiльськими мiрками не дуже й молода, якось враз стрепенулася, розрiвняла плечi та й заходилася вишивати собi червоне плаття.

– І куди тобi такий колiр? – то нiколи не звертав уваги на те, що вона там мудруе, а то враз став уважним Павло. – Краще б пошила собi сiреньке або чорне чи зелене. А то одягнешся, як дiвка, де вже тобi, он на продiлi волосся сиве.

– Я матерiю порiзала… – каже йому Маланка.

– Ну, як порiзала, то шкода викинутих грошей, ший. Тiльки ж будеш посмiховиськом ходити.

А Маланка наступного дня поiхала iз братом до мiста, постриглась, гарно завила волосся.

– Давай я накрашу тобi ще й нiгтi? – каже братова жiнка.

– То й накрась.

Приiхала Маланка вiд брата, увiйшла до хати, i якась така вона стала, що Павло уперше пильно придивився.

– Ти дивись менi, часом не той… – пригрозив.

А Маланка вишивае. Спочатку увесь подiл розшила синiми квiтками, потiм подумала i подобавляла помiж пелюсток жовтих прутикiв, помережила рукава. Як пiшла на останнiй дзвоник у тому червоному платтi до школи, усе село зглядалось.

– А хто то такий? – перепитували одна в одноi старi баби, бо недобачали.

– Диви, по нашiй дорозi i цокае пiдборами!



За тиждень Маланка зiбрала речi, поiхала iз села i бiльше не вернулась.

– Це… Павле, той… Написала твоя жiнка заяву на розрахунок, але дуже просила не казати… – виправдовувався директор школи.

– Як я ii, сучку, знайду, розiрву навпiл!!! – чоловiк рвав на собi волосся.



Минуло чимало часу.

Впiзнали Маланку по рушниках, а ще по тому червоному платтi, вишитому синiми квiтками.

– Бачила ii, як ось тебе, – розказувала одна жiнка iз села, що iздила аж до Москви по придане своiй доньцi на весiлля. – Волосся геть коротке, завите баранцями. Я йду, а вона стоiть у магазинi! Правда, то й не магазин, а така собi якась велика зала, виставка якась. І наша Маланка у тому платтi! Я трохи ближче пiдiйшла, а вона ще й гергоче не по-нашому, от як! Я ледве саму Маланку упiзнала! Роки й роки пройшли, вона дуже змiнилась.

– То, може, то й не Маланка була, може, ти обiзналась?

– Нi, не обiзналась: уся кiмната в ii рушниках, у квiтках Маланчиних, хiба я не впiзнаю? А зi стелi – пара голубiв звисае, тiльки вона таких вмiла вирiзати! А ще – те червоне плаття на нiй, а на шиi – золоте намисто!

– То чого ж ти не пiдiйшла до нашоi Маланки, не поздоровкалась, нiчого не спитала?

– А хiба б я посмiла? – зiтхнула жiнка, Маланчина колись подруга. – Там усi так гарно вдягнутi, чоловiки у костюмах, а я… – показала на шкарбани, – ось у це була взута, на плечах кухвайка. А вона там – у тому платтi!




Горiлка з медом


Всi закоханi й вiдданi жiнки марять про утаемничену самотнiсть, про життя перлини на морському днi…

    Оноре де Бальзак. «Розкiш та убогiсть куртизанок»

Оленка таки була замрiяна. Як надумала в дитинствi, що стане вчителькою, то так i вийшло.

У школi вчилась – так старалась!

По закiнченнi сама поiхала до мiста i там вступила до iнституту.

Батьки в Оленки не багатi, але й не бiднi – як усi в селi. Садили город, тримали корову, качки i свинi. То Оленка з дитинства до працi звикла. І вирiшила, що пiсля навчання в село вернеться та й буде жити.

До iнституту Оленка нiкого не кохала, бо все не мала часу. У клуб на танцi не ходила, на гульки теж – постiйно вчилась. Та ще й така була собi – недоторкана й строга. У школi як однокласник зачепить Оленку – вщипне за щiчку або розв’яже бантик, то того крику! Ото й боялись зачiпати.

А в iнститутi… Хоч i пора iй прийшла на дiвування, але вона все, знай, учиться.

А жила Оленка в гуртожитку. Дiвчат багато, це ж майбутнi вчительки були, а хлопцiв жменька. На спiльнiй кухнi варять студентки iсти, пахощi по поверху розлетiлись – а хлопцi тут як тут. Дiвчата iх пожалiють, запрошують до кiмнати, вгощають, дiляться харчами. І хлопцi вiльно почувались, зачiпалили дiвчат, жартували, лiзли цiлуватись, то одну, то другу обирали. Такi тодi були порядки, такi i досi.

Але Оленцi до того геть було байдуже, iй одна наука в головi.

– Та ти геть якась сiльська й забита, – якось кажуть iй дiвчата. – Чого ти ото зиркаеш так сердито, не посмiхнешся нiколи, як хлопцi у нас гостюють? Ти знаеш, що вони на тебе кажуть «недоторка»?

– Нехай собi, – зiтхне Оленка. – І що в тiм поганого? Не дуже менi iх торкання й треба!

Але минув рiк, минув другий…

Якось у коридорi Оленка зустрiла хлопця, Москалюка Івана. Була осiнь, студенти тiльки-тiльки повернулися iз канiкул на навчання. Нiколи ранiше Оленка не звертала на того Івана уваги. А це придивилась – i не впiзнала! Чи то вiн так за лiто вирiс i змужнiв, чи то вона сама здрiбнiла. Напроти Оленки йшов високий ставний хлопець, i тiльки по зачiсцi та жестах змогла вона у тому красенi впiзнати свого однокурсника.

– Привiт, Оленко! – вiн ще й посмiхнувся.

– Привiт… – Оленка не стрималася й озирнулась.

І вiн озирнувся теж! Пiдморгнув Оленцi, махнув рукою, пiшов.

Повернулася Оленка того дня пiсля занять до кiмнати сама не своя, збентежена.

То ранiше зготуе щось iсти та й сiдае за книги. А це… Уже й дiвчата з пар прибiгли, щебечуть, переповiдають новини. А Оленка все сидить i сидить, дивиться у вiкно.

– Ти будеш iз нами iсти? – уже як гукнула котрась, тодi аж Оленка схаменулась.

– О, а ви вже вдома? – сидiла, мов у снi.

– Та вже давно! Ти що це, не захворiла, бува?

– Та нi…

І сон у той день не йшов Оленцi. Встала дуже рано, бо ж iзвечора знання нiяк у голову не лiзли. Увiмкнула Оленка лампу, вiдкрила книжку, дивиться на букви, аж там – Іванове обличчя iй ввижаеться, та й усе.

Дуже сподобався Іван Оленцi. Почала вона вiд того дня слiдкувати за ним очима. Де вiн iде – то аж наче свiтлiшае у тому мiсцi, iй так здаеться. І мучилась Оленка тяжко, аж трохи схудла i змарнiла. Але нiкому не зiзнавалася, тримала себе в руках: давалося взнаки виховання, батьковi слова про те, що дiвчина повинна берегти свою честь аж до весiлля, а якщо i зустрiчатися з кимось, то тiльки з майбутнiм чоловiком.

А що вона знала про Івана? І чи подобалась йому? Оленка часто помiчала, як Іван жартував iз дiвчатами, як займав котрусь iз них. До неi, здавалося, був байдужий.

Вона вже добре розумiла, що закохалась. І ночами Оленка марила про те, як би було добре, аби й Іван звернув на неi увагу.

І от одного разу…

Весна в тому роцi прийшла рано. Тепла погода уже стояла зо два тижнi. Хоч i березень, а в лiсi, казали, з-пiд трави пробивалися пролiски й пiдснiжники.

Оленка на вихiднi зiбралася додому. Ще звечора склала сумку, бо автобус до села iхав дуже рано. Але на той рейс проспала.

– Та нiчого, – сказала вона дiвчатам, – поiду в обiд! Удома нiякоi роботи ще немае, то яка там рiзниця, коли я доберуся, аби лиш завидна!

За годину до вiдправлення Оленка стояла на автобуснiй станцii. Людей було багато, тож вона вийшла на вулицю i милувалась погожим днем. Аж раптом помiтила Івана!

– Привiт, Оленко, – вiн пiдiйшов, посмiхнувся. – Додому iдеш?

– Так… А ти?

– Я теж! Але менi ще цiлу годину тут чекати!

– І менi…

– Ну чому я так рано приперся на автостанцiю сьогоднi, сам не знаю, – Іван був роздратований.

– Зате не запiзнишся, як я, – зiтхнула Оленка. – Мала б уже бути вдома, а так… Ось, думаю, краще почекаю.

– Слухай, а для чого марно витрачати час? – враз стрепенувся Іван. – Он стоiть автобус по мiсту, кiнцева його зупинка бiля лiсу. Знаеш що, Оленко, а давай разом iз тобою гайнемо в лiс? Нарвемо там пiдснiжникiв, прогуляемось?

– Нi, я боюся, щоб знову не запiзнитись на автобус, – завагалася Оленка, але в глибинi душi вона дуже хотiла, щоб Іван ще раз попросив, i вона б уже не вiдмовила.

– Давай сюди свою сумку, – наче почув ii думки Іван, – я вiднесу до камери сховку, не будемо ж ми iз сумками бродити лiсом? А на автобус ти не спiзнишся, у мене е годинник. Їхати до лiсу хвилин десять, i назад так само, а там пiвгодини проведемо. Зате ж нарвемо пiдснiжникiв!

І не чекаючи вiд неi згоди, узяв Оленчину сумку та й понiс.

Коли Іван в автобусi сiв поряд, Оленка мало не зомлiла вiд щастя. Та й взагалi: хiба не чудом було це ii спiзнення, майбутня прогулянка!

Лiс обвiяв iх пахощами прiлого листя, пiд ногами розстелявся м’який i вологий килим iз торiшньоi трави i тендiтних квiтiв.

– Ось, це тобi! – Іван швидесенько насмикав бiлоголових пiдснiжникiв просто бiля стежки i простягнув iх Оленцi.

– Дякую… – вона аж зашарiлась.

Коли вони вiдiйшли у лiс настiльки, що вже не було чути гуркоту машин, Іван пiдiйшов до Оленки впритул i взяв ii за руку.

– Слухай, – хрипким голосом сказав вiн, – знаеш, що ти менi подобаешся? Я вже давно до тебе придивлявся, хотiв запропонувати, аби ми якось зустрiлися, тiльки ж ти така неприступна завжди. То як, ти згодна бути моею дiвчиною?

Для Оленки це був як грiм серед ясного неба. Надто багато емоцiй, нових вiдчуттiв. Вона тiльки зiбралася на дусi, щоб вiдповiсти Івановi. Але не встигла сказати й слова, як вiн згрiб ii в обiйми i поволiк у бiк галявини. Там хутенько скинув iз себе курточку, кинув на траву i, вхопивши Оленку за плечi, зiгнув додолу.

– Нi! Нi! – запручалася Оленка. – Що ти робиш?! Не треба, Іване!

– Дурна… Дурненька, – хвилювався Іван.

Оленка таки не витримала натиску мiцного хлопця i впала на розстелену куртку, тепер Іван похапцем здирав iз неi одяг.

– Прошу тебе, не треба! Будь ласка! Не треба так!.. – плакала Оленка. Але Іван ii не чув. Вiн розстебнув на нiй пальто, задер спiдницю, заборсався в колготках…

А коли на мить вiдпустив, щоб розщебнути собi штани, Оленка скористалася цим i, з усiеi сили вiдштовхнувши хлопця, таки вирвалася з його обiймiв.

Шапка так i залишилась лежати на тiй галявинi, десь загубився пояс, а Оленка мчала i мчала через лiс, не розбираючи дороги. Волосся iй закудлалось, обличчя обдерла об гiлки. Аж поночi вибралась вона на дорогу i пiшки дiйшла до мiста. Зайшла Оленка в гуртожиток.

– Що це з тобою? – дивуються дiвчата. – Ти ж мала додому iхати?

– Я запiзнилась на автобус, – каже Оленка.

– Як? Ти ж пiшла в обiдню пору! І де твоя сумка?

– Сумка у камерi схову… зосталася.

Не розповiла тодi Оленка дiвчатам про свою пригоду з Іваном: одне – соромилась, а друге, боялася, аби подружки не нафантазували та ще й не ославили ii.

Другого дня вони зустрiлися з Іваном в коридорi iнституту. Вiн поводив себе, як звичайно. Усмiхнувся, привiтався, коли проходив мимо.

– І яким же красенем став Іван! – не знаючи правди, одна з дiвчат штурхнула Оленку лiктем. – От би за такого вийти замiж, га?

– Ну, не знаю…

Хоч i сталося там мiж ними таке у лiсi, але Оленка до хлопця геть не охолола. Вона думала, що, можливо, сама якось не так поводилась i дала привiд Івановi думати, що вона йому доступна. Отож почала себе дiвчина картати.

Так пройшло ще й це лiто. Бiль у серцi Оленки потроху став стихати.

Коли ж вона побачила Івана пiсля канiкул, то здалося, що вiн уже дивиться на неi якось по-особливому.

«А що як i вiн мене покохав?» – надiялась Оленка. Але Іван був красень, i всi дiвчата за ним упадали, вiн мiг обирати будь-яку. Оленка ж низенька, непримiтна, тиха й скромна.

Якось у них в кiмнатi була гулянка: Оленчина подруга святкувала iменини. Запросили хлопцiв, Івана теж. І от у розпал танцiв вiн зненацька ухопив Оленку за руку i потягнув за собою в коридор. Вона не видиралась.

– Ти б хотiла, аби я для тебе заспiвав? – промовив Іван, дивлячись Оленцi просто в очi. – Пiдемо у мою кiмнату? Там тепер нiкого немае, i я гратиму для тебе на гiтарi!

– Ну… не знаю…

– Але ж я тобi подобаюся? Невже нi? – вiн вперся руками у стiну i навис над Оленчиною зiщуленою постаттю.

– Подобаешся, – зiзналася Оленка.

– Ти менi теж, дуже…

І Оленка покiрно пiшла поряд з Іваном до його кiмнати. Там вiн увiмкнув нiчну лампу, взяв до рук гiтару i почав спiвати. Голос справдi мав чудовий. Оленка була у захватi i вiд Іванового спiву, i вiд тих пристрасних поглядiв, якi вiн на неi кидав.

– Я хочу тебе чимось пригостити, – наспiвавшись досхочу, Іван почав нишпорити по шафках. Але там не було нiчого, крiм меду i горiлки.

– Ось! – поставив вiн на стiл пляшку, двi чарки, банку з медом i двi ложки. – Невже не гарно? Давай я тобi наллю, тримай!

– Я ще нiколи не пила горiлки, – знiяковiла Оленка, але чарку з Іванових рук взяла.

– І справдi? – щиро здивувався Іван. – Але то пусте! Колись же треба починати? Чому б не зараз? Адже я тебе люблю, i тому…

Оленка випила ту першу чарку до дна, заiла медом.

– От i гарно! – втiшився Іван. – Невже тобi не жарко? Цiлий день у кiмнату свiтило сонце, тепер тут немае чим дихати, знiмай iз себе кофту!

Оленка зняла, бо iй i справдi стало жарко. Вона сидiла на лiжку у легкiй блузцi i спiдницi. Іван пiдсiв до неi ближче, налляв ще один келишок. Але Оленка пити вiдмовлялась. Тодi вiн випив сам i обняв Оленку за плечi, нагнувся, поцiлував у волосся.

– Якi ж у тебе гарнi очi! А яке довге волосся! – почав сипати комплiменти. – А ти б, Оленко, вийшла за мене замiж? Ти завжди менi подобалась, ще вiд першого курсу, ти знаеш?

– Нi… – знiчено прошепотiла Оленка.

– Тi усi дiвчата, – Івана трiшки розвезло вiд випитоi горiлки, i язик його почав заплiтатись, – усi, з якими я зустрiчався ранiше, вони… вони усi такi доступнi, вже менi набридли! Чiпляються зi своiми любощами! А ти не така, ти iнша. Ти особлива, Оленко, i тому я тебе люблю. Випий зi мною трiшки, i тодi ти не будеш така скута. Не можна бути такою скутою, Оленко, бо… Бо з тобою важко. Ну невже ти менi не довiряеш?

Іван говорив i говорив. Для Оленки його слова текли, як рiчка.

Вона таки пiддалась на вмовляння i випила ще й другу чарку, знову заiла медом.

Опам’яталася тiльки тодi, коли уже лежала на лiжку гола, а Іван нависав над нею, намагаючись зняти iз себе штани.

– Що це?… Чому так?… – запручалася Оленка.

– Е, нi, тепер ти вiд мене не втечеш, – п’яно засмiявся Іван. – Я все врахував: дверi на замку, ключ надiйно схований, i ми з тобою на п’ятому поверсi!

– Ах, так! – Оленка вмить протверезiла. Вона без зусиль вiдiпхнула вiд себе п’яного Івана й кинулася бiгти до вiкна. Вiн ще не встиг пiдвестися, а вона уже вистрибнула на пiдвiконня, вхопилася руками за ручку, навстiж вiдкрила вiконнi рами…

– Що ти робиш? Спинись, ти, навiжена! – став пiдводитись Іван.

– Якщо ти хоч крок зробиш у мiй бiк, то я викинусь iз вiкна! І моя смерть буде на твоiй совiстi! – закричала Оленка.

– Оце так? – Іван округлив очi. – Нiколи б не подумав, що можна бути такою ненормальною! Стрибати з п’ятого поверху, щоб убитись! Через що?!

– Не вiриш? А я стрибну! – Оленка босими ногами стояла на пiдвiконнi. – Слухай мене: ти зараз устанеш i вiдiмкнеш дверi, а тодi кинеш у мiй бiк одяг, а сам ляжеш на лiжко й укриешся iз головою, а я пiду, ти чув? Бо iнакше…

– Та добре, добре, – усмiхнувся Іван. – Оце ще менi актриса! Та не потрiбна ти менi, як хочеш, забирайся геть! Таких, як ти, тут знаеш скiльки?

Оленка вибiгла з кiмнати, захлинаючись слiзьми. Вона ще проплакала потiм всю нiч i день, а разом зi слiзьми й виплакала, мабуть, свое кохання до Івана.

Тепер боялася потрапити йому на очi, при зустрiчi обминала стороною.

Пройшов час, все забулось. Оленка закiнчила iнститут, поiхала на роботу. Правда, направили ii працювати не в свое село, а в чуже. Але зустрiла вона там гарного хлопця собi до пари, вийшла замiж, народила дiтей.

Про Івана не згадувала. Хоча й чула, що вiн теж одружений, ще живе й працюе у сусiдньому селi.

Аж якось раптом зустрiла його на автобуснiй зупинцi. Вони разом чекали на автобус, поряд нiкого не було, то й мусили поговорити.

– Як живеш, Оленко? – першим спитав Іван. А сам такий же гарний, як i двадцять рокiв тому. Хiба трiшки сивини у волоссi, але то тiльки додавало йому шарму.

– У мене все гаразд, а ти як? – вiдповiла банальнiстю на стандартне запитання. І у ii душi нiчого не сколихнулось – там навiть слiду не зосталося вiд першого кохання.

– Це ж твое село? Маеш тут дiм?

– Та я он поряд живу, бiля школи, – Оленка ще й показала рукою на свою хату. Вiн уважно подивився.

– Ти ж пам’ятаеш той вечiр i мед з горiлкою?

– Пам’ятаю, – посмiхнулась.

– А я… Я взагалi-то нiкуди не спiшу, – враз пожвавiшав Іван. – Може, запросиш мене на чай? Погомонимо собi, згадаемо минуле. Бо ж ми так давно не бачились. А ти… Ти ж знаеш, що завжди менi подобалась? Ще й досi…

– Ну, взагалi-то я планую поiхати до району.

– Невже iще боiшся залишатись зi мною наодинцi? Ми ж дорослi люди!

– Та нi, Іване, – усмiхнулася Оленка. – Рiч у тiм, що так уже виходить: у мене вдома немае чаю, а е хiба що мед, горiлка. Але то небезпечне пригощання.

– Пам’ятаю, – посмiхнувся Іван. – Пройшли роки, а ти все така ж.

– І ти, я бачу, не змiнився.

В цей час пiдiйшов автобус, вiдчинились дверi. Іван скочив на пiднiжку, розвернувся, щоб подати Оленцi руку, але жiнка швидкою ходою йшла вiд зупинки геть.




А вона те заслужила?


У самому термiнi «виховання дiтей» закладено якийсь обман. Виховувати можна лише власним прикладом. Іншого способу немае.

    Дмитро Потапенко. Журнал «Краiна»

Неля Трохимiвна замолоду була красуня! Не один парубок погубив очi на стежцi бiля ii хати. А ще – принципова, розумна, працьовита, чесна. Коли закiнчувала школу, матерi дорослих синiв мрiяли про неi як невiстку.

І, може, таки якомусь i дiсталася б. Бо не пiшла Неля Трохимiвна вiдразу ж пiсля школи вчитися, хоч i була круглою вiдмiнницею, вирiшила, як мама, стати дояркою. А про те, що ця робота якраз для неi, навiть не сумнiвалася. Бо ж колись, в Радянському Союзi, нi дня не минало без «трудовоi пропаганди», а Неля добре вчилася, ловила кожне слово своiх учителiв i вiрила iм так, як вiрять у Бога. Навiть матерi так не довiряла Неля Трохимiвна, як школi. Мати ii була маленька хвороблива жiнка, батько загинув десь на фронтi, то все господарство було лиш на жiночих плечах.

– Мамо, – було, утiшае матiр Неля. – Ви не журiться, я вiд вас нiкуди не поiду, буду тiльки поряд.

– Не говори так, тобi треба вчитися, – вiдмовляе мати.

– То й вивчуся.

– А що iз своiм учiнням будеш в селi робити?

– Як це що? Пiду в колгосп, як i ви.

– В колгосп? На таку каторгу? Нiзащо! Не для того я тебе ростила.

– Мамо, що ви таке кажете? – дивуеться Неля i додае слова своеi вчительки: – Усяка праця почесна, i в колгоспi теж треба комусь працювати, виконувати п’ятирiчку, вiдбудовувати соцiалiстичне господарство.

– Ой, дитино, – стогне мати. – Не треба менi твоеi помочi та ще й такою цiною. Я буду щаслива, коли ти поiдеш у мiсто.

– Це ж у яке?

– Та хоч би i в саму столицю, ти достойна.

Але Неля не чуе матерi. Вона зранку попорае худобу, заплете довгу, нижче колiн, косу, перекине ii через плече та й бiжить до школи. Звiдти – до матерi на роботу; варить iсти, пере, мете, шие – мати нездужае, насилу човгае хворими ногами, заробляе бiля корiв сяку-таку пенсiю.

Пiсля випускного вечора пiвкласу повезли до мiста документи – поступати. А Неля – i що iй тiльки не робила мати! – сидить удома. Сховала золоту медаль i атестат за образи, зi шкiльноi форми пошила фартуха та й заходилася мастити хату.

Мати ж плаче, трохи не рве на собi коси – дочка свое знае.

– Я тебе Богом заклинаю, – просить мати, – здай документи.

– Немае нiякого Бога, – смiеться Неля. – От уже вигадали що.

– Грiх таке казати! Задурили тобi голову, ти ж нiчого не знаеш, доню, брехням вiриш.

І таки пiшла Неля до колгоспноi контори, записалася на працю.

– Але ж яка дiвчина! – Коли Неля стояла бiля столу i писала заяву, зайшов голова колгоспу i аж руками сплеснув.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zinaida-lucenko/svyata-mar-yka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.