Книга - Дракон з Перкалабу

Дракон з Перкалабу
Марiанна Борисiвна Гончарова


Украiнська жiноча проза
«Дракон з Перкалабу» – перша повiсть Марiанни Гончаровоi з наскрiзним сюжетом. Це iсторiя життя молодоi прекрасноi жiнки, яка, незважаючи на всi складнощi й жорстокостi долi, вмiе радiти кожному дню, перетворюючи його на неповторне свято для своiх друзiв i близьких. При цьому всi перипетii ii життевого шляху проходять на тлi неповторних карпатських краевидiв, повних вiкових таемниць i чудес. І цi таемницi та дива описанi в книжцi так детально й переконливо, так безпосередньо i реально, що виникае чiтке та хвилююче вiдчуття: носiем усiх цих таемниць, вiщих знань, чарiвного чаклунства е сама авторка – карпатська чарiвниця Марiанна Гончарова.





Марiанна Гончарова

Дракон з Перкалабу



© М. Б. Гончарова, 2012

© М. Б. Гончарова, переклад украiнською, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016


* * *




Роздiл перший. Веретка


Дорогий читачу, безцiнний мiй читачу.

Скажу вам все вiдразу i чесно, щоб не iнтригувати i не заплутувати… Ця книжка – не детектив i не фантастика. Тим бiльш – не фентезi i не мiстичний трилер… Це, бачте, правда. Все тут написане, дорогий мiй читачу, – абсолютна правда. Авжеж. Гори – правда. Дракон – правда. Мольфари – правда. Владка та ii коротке стрiмке життя – чиста правда. Моя особиста пряма участь майже у всьому описаному нижче – теж правда. А вигадка в тому, що волею своеi уяви я все це вирiшила сплести в строкату веретку. Чи знаете, що таке веретка? Гарне звучне слово, так. Це домоткана дорiжка, такий килимок. Дбайливi гуцульськi господинi стелили ii на пiдлогу, на лави, зараз уже веретками й дивани накривають, i крiсла. Та куди завгодно зараз ii стелять. Вона нiколи не виходила з моди, оскiльки завжди була поза модою. І ось я зiткала таку довгу цупку веретку з рiзнокольорового яскравого барвистого прядива – одна смужка веселкова, друга – густо-чорна, журлива, далi – смужки iнакшi, поступово перетiкають з одного кольору в iнший, потiм знову пронизуватi барви – червона скажена, бiла нiжна боязка – i знову безрадiсна чорна… Словом, все як у життi, як днi i роки нашого перебування в цьому свiтi.

Колись через вперту мою допитливiсть i прагнення вмiти все я заходилася вчитися ткати на благенькому саморобному ткацькому верстатi. Найважче вдавались усiлякi вiзерунки – треба було забарно вплiтати одну нитку за iншою, суворо дотримуючись малюнка. І от сидиш, копирсаеш пальцями полотно. Припасовуеш нитку. Простромлюеш ii рiвномiрно мiж туго натягнутими на верстат мiцними шовковими нитками основи. А потiм притискаеш особливим гребiнцем цю нову яскраву ниточку, маленьку часточку майбутнього вiзерунка, щiльно притискаеш до вже вплетених ранiше. Плетеш неквапно, ретельно та терпляче, iнакше нитка не ляже в цiльне полотно, виткнеться або, навпаки, загубиться. Плетеш i думаеш про все i про всiх навколо. І потiм ось ця веретка навiть стае гарячою вiд моiх рук i цих думок. І знiмаеш готове плетиво з верстата, обробляеш край i вiдразу даруеш його маленькiй людинi – хлопчику чи дiвчинцi – це не суттево. Даруеш з тим, щоб дитинка, прокидаючись вранцi, ставала на цю веретку своiми мiцними теплими босими нiжками i щоб не змерзла.


* * *

Так. А тепер про iмена i географiчнi назви. Їх я навмисне змiнила. І якщо ви добре знаете мене, якщо ви добре знали мою подругу, про яку розповiдатиму, якщо ви добре знаете мiсця, де ми живемо, а також географiю Карпат i Прикарпаття, – не шукайте, будь ласка, збiгiв. Вони – випадковi.

Але ж, – запитаете ви i матимете рацiю, – якщо все це правда, якщо немае в нiй, у цiй книжцi, жодноi вигадки, якщо змальовуеш ти звичайне життя, яке – ось же воно, – вiдчиняй вiкно i дивись, не втомлюючи себе читанням, – навiщо ж ти взагалi ii написала, цю книжку? Для чого? Що ти хотiла сказати?


* * *

Ну от. Для чого? Що? Чому?

Кого не спитаеш, на кого не глянеш, на чолi кожноi звичайноi дорослоi, а подеколи й не дуже, людини е вiдбиток тяжких, непоправних втрат. Не про грошi я зараз, не про майно.

Я про людей. Про тих, хто пiшов. Нi, не вiд вас пiшов, не з вашого будинку в iнший, а взагалi – зi свiту. Із днiв i ночей. З осенi та весни. З часу вашого спiльного пiшов. Назавжди.

Таких втрат зазнала i я.

Одна моя дивакувата знайома каже, що боiться прощатися i проводжати людей, якi вiдходять в iнший свiт. Вона у своему доволi вже тривалому життi нi з ким нiколи не прощалась i нiкого не проводжала, хоча було ой як немало тих, кого слiд було б iй оплакувати. Лiда – ii iм’я. Лiда, або по-iншому… Вона, ця завжди чепурна Лiда, каже якось, ось iду прощатися з людиною i розумiю, що це й сама в чергу стаю, поступово посуваюся все ближче й ближче. Не хочу цього всього вiдчувати. І не буду. Я боюся. Боюся! І не кажiть при менi про це. Менi неприемно. Менi моторошно! Менi лячно! Так верещить – i тупоче ногою Лiда.

А менi не страшно.


* * *

Брешу.


* * *

Так. Брешу. Тут iнше. Я не боюся долати цей страх – так вiрнiше. Владка, моя подруга, весело переконувала мене, що про смерть можна i варто говорити й навiть жартувати, смiятися треба, бо це ж частина нашого життя. Нехай i остання. Але до чого це замовчування i скорботна шанобливiсть? Ще нiхто не був вiд цього застрахований. Так жартувала Владка. Ось так.

Резо Габрiадзе, як вiн каже про себе, дiдусь середнього вiку, в iнтерв’ю Радiо «Свобода» сказав:

«Іти назавжди – це серйозна справа. Ви молодi, в вас буруе життя, i моi вiдповiдi будуть вам незрозумiлi. Рокiв через п’ятдесят зрозумiете. Якби я вмiв роз’яснювати такi складнi питання… Прочитайте Ветхий Завiт i чотири Євангелiя».

Яка влучна i простосерда порада: «Прочитайте Ветхий Завiт i чотири Євангелiя», iншими словами, – живiть i думайте. Адже для того, щоб прочитати i, головне, зрозумiти Ветхий Завiт i чотири Євангелiя, потрiбнi зусилля i надрив розуму й душi усього нашого життя. А вже коли будемо йти, тодi все й утямимо. Я певна.

Так от. Благословеннi, шляхетнi люди вiдходили в iнший свiт. Залишали мене галактики – незамiннi, величнi, рiднi – йшли iз земного життя. Не з усiма тими, хто йшов, встигла я попрощатися. Не тому, що страшилася, як ошатна Лiда, а лишень через те, що не встигала я приiхати вчасно, аби провести до останнього осiдку дорогу? менi людину.

Пiшли моi Зiновiй i Полiна, дiдусь мiй та бабуся з Одеси. Їх належало вiдпустити в той же день, ну, так належало, так вони самi просили. Пiшла Наталя Хаткiна, моя мила дорогоцiнна подруга, письменниця i поет з Донецька. Померла мамина вчителька словесностi, найкраща товаришка, обожнювана Берточка. Ангел нашоi сiм’i – Берта Йосипiвна Гiнзбург. Благородна, iнтелiгентна, тоненька i красива, уважно прислухалася вона, злегка нахилившись усiм тiлом до спiврозмовника, з незмiнною сигаретиною в кутику вуст – такою вона залишилась у моiй пам’ятi назавжди, наша Берточка.

Просто на моiх руках помер Чак. Товариш мiй вiрний, безмежноi душi й шляхетностi лицар i захисник. І нехай тут, на Землi, вiн був собакою. Там зараз вiн несе свою звичну службу – ангелом. Не простим ангелом – ангелом-вiсником, ангелом-провiдником. І це доведено. Зовсiм недавно вночi вiн приходив до нас, тихенько дряпнув дверi i ввiчливо поскиглив. Це був точно вiн, наш Чак. Вiн завжди був вихований i тактовний, наш Чак. Його почув тiльки мiй тато, тодi вже зовсiм розгублений i хворий. Татусь насилу пiдвiвся i пiшов вiдчиняти. Мама прокинулася i запитала:

– Борю, ти куди?

І татко вiдповiв:

– Прийшов Чак. Треба впустити.

Батько незабаром пiшов услiд за Чаком.

Одна знахарка, добросерда лагiдна й свiтла жiнка Леся, якось повiдала менi, що не варто хвилюватися i вболiвати душею про те, що небiжчикам самотньо i боязко там, у тому самому тунелi.

– Нi, – сказала Леся, а вона знала, про що говорить, – нi, кожного, чуете, кож-но-го, i праведного, i грiшного зустрiчають там i не дають впасти духом рiднi i знайомi. Нiхто не йде на самотi – нiкого не слухайте, – заспокоювала Леся.

Я уявляю собi, як мiй тато йшов, боязко i невпевнено, та орiентиром йому служив привiтний пухнастий рудий хвiст мого собаки. Чак i тут, на Землi, нiколи й нiкого з нас не залишав у бiдi. Що вже говорити про iнший свiт. І вiн привiв мого тата до його рiдного брата, який на рiк ранiше пiшов у iнший свiт. Хоч мiж ними було пiвтора року рiзницi, але схожi вони були, як близнюки, – не розрiзнити. І друзями були – нерозлийвода. У дитинствi, зовсiм маленькими, iх називали Бузя i Вузя. Бузя – це мiй тато, Вузя – це мiй Вова, татiв брат. Двое братiв, авжеж. Тепер вони разом.

Пiшли Сливинськi, Тетяна та Юрiй, гарнi й щирi люди. Люди великих справ, тяжких страждань i приголомшливих вчинкiв. Ми з ними лишень познайомилися i просто не встигли стати вiрними друзями. А мали б стати, бо надто спiвпадали. Забракло у них часу, у Танi та Юрiя.

Не всiм я встигла сказати, якими дорогими вони були менi, цi великодушнi, праведнi, полум’янi, пiднесенi люди. Та взагалi – хто ж каже iншiй людинi так неприродно, нерозумно, по-кiношному, наприклад, за кавою або на прогулянцi: слухай, але ж ти менi такий дорогий, знаеш… Еге ж? Тато б мене добряче висмiяв. І Наталя. І всi iншi… І навiть Чак пхикнув би здивовано i вiдiйшов би вбiк…

Звичайно, вони б усi смiялися, мовляв, з якого це дива ти вдарилася в незвичну для нашого веселого гурту патетику: дiдусь, Полiна, тато, Вова, бабуся Олександра, Сливинськi, Берта Йосипiвна, Наталка, Чак… І Владка.


* * *

Першою в моему життi страшною безповоротною втратою була вона, моя подруга. Я шукала слова, епiтети, щоб пояснити, якою вона була, моя подруга: надiйною, доброю, розумною, пристрасною… Справедливою, натхненною. Слова-слова, порожнi слова… Та годi. Слова – лушпиння. Нi, вона була просто справжня. Справжня подруга. Ось так буде правильно i доречно.


* * *

У цiй книжцi я часто згадуватиму Вижницю, унiкальне мальовниче мiстечко бiля пiднiжжя Карпат, де закiнчуються рейки, цивiлiзацiя i починаються гори. Тут, у Вижницi, в училищi мистецтв, вона й вчилася, моя Владка. Зараз там живе i викладае в тому ж училищi наша спiльна подруга Свiтлана, i саме там вiдбувалися найважливiшi подii в нашому спiльному життi. Принаймнi, там вони починалися. Саме звiдти, з барвистоi й затишноi Вижницi, починалася найважча, остання дорога в ii, Владчиному, життi.



Ну все.

А то, як одного разу сказав Габрiадзе, боюся пафосу – бовкнеш що-небудь, а потiм усе життя буде соромно.

Будемо вважати цей роздiл присвятою всiм, хто вже знаходиться по той бiк життя. Усiм. І – Владцi.

Адже ця книжка – саме про неi. І про те, як вона йшла.

Про Владку, яка навчила мене дивитися i бачити.




Роздiл другий. Куди пливла бiла цурочка


У всi часи назустрiч Владцi йшли, бiгли, вискакували, простували, мчали i з’являлися вочевидь невипадковi i завжди вельми симпатичнi люди. Зустрiвшись з нею поглядом, вони негайно розвертались, хапали Владку за руку i вже йшли плiч-о-плiч, розповiдаючи iй щось свое, для Владки безумовно цiкаве. Менi здаеться, якщо зiбрати всiх ii друзiв, усiх, хто ii любив, усiх, хто за нею сумував, то вийшов би такий яскравий карнавал, таке свято, де всiх цих надзвичайно рiзних людей – живописцiв i листонош, вчителiв i музикантiв, пожежникiв i безробiтних, будiвельникiв i акторiв, авантюристiв i таемних агентiв, доярок i буфетниць, мiлiцiонерiв i циркових, чаклунiв i знатникiв, молодих i старих – усiх iх об’еднувало б одне: Владчина до них усiх жива дитяча цiкавiсть, душевна до них вiдкрита симпатiя i невдаване ними захоплення.

У дитинствi Павлiнська була генератором усяких iдей, не те щоб вона була якимось там заводiем, командиркою вулицi – нi. Але, по-перше, всi з нетерпiнням чекали, коли вона вийде, усi охоче дружно посмiхались, щойно вона мовила «привiт», i всi вмить оточували ii щiльним кiльцем, зачаровано ловили найменший ii порух, бо вона грала у своi дитячi iгри так талановито i самозабутньо, що коли, наприклад, пускала у весняний струмочок звичайну цурочку-деревинку й оголошувала всiм, що це бiлий пароплав i що пливе вiн у казкову краiну, де завжди весело, то всi у це свято вiрили.

– А там е помаранчi, газвода з сиропом i пiвники на паличках? – запитували ми.

– Нi, – вiдповiдала Владка, що сидiла навпочiпки, заклопотана своiм бiлим пароплавом. – Зате там е все, що, наприклад, задумав. І якщо воно гiдне, – продовжувала Владка спокiйно, пiдштовхуючи трiсочку у водi, – то воно збуваеться. І ще там е великi рожевi, кислi й водночас солодкi яблука з тонкою-тонкою шкiркою.

Владка з дитинства дуже любила гризти саме такi яблука. Вона любила iх нюхати, любила ними дихати, любила ними милуватися, тримати iх в руках i малювати iх теж любила. Понинi не знаю, що це за сорт i де вони ростуть насправдi. Може бути, й справдi, в тiй самiй краiнi, куди вона вiдправляла струмочком свою цурочку-лайнер.

І, дивлячись, як захоплено вона граеться, всi навколо включалися в ii гру i починали канючити в неi, випрошувати, пропонувати обмiняти на щось саме цю деревинку, щоб самим пограти досхочу, щоб похизуватися перед друзями, але ж не розумiли, що як тiльки вона, ця цурочка, перекочуе з Владчиних у чужi руки, вона перетвориться з бiлого пароплава на звичайний розкислий вiд води цурпалок.



У дитинствi Павлiнська була чистiсiнький Том Сойер – винахiдливий, веселий, доброзичливий шукач пригод.

– Павлiiiнськааа! Вихооодь! – кричали iй, нудьгуючи на вулицi, дiти. Кричали бiля хвiртки, далi йти боялися, у Павлiнських був лихий грiзний пес, повне iм’я – Аврiл Федорович. А коротке – Вусань. Владка його так назвала саме тому, що Аврiл Федорович, шкiльний вчитель бiологii, на честь якого була названа вiвчарка, був вусанем. Вiвчарка – нi, вiвчарка вусiв не носила. Павлiнська не волiла, не хотiла пояснювати, чому один вусатий, iнший нi, чому при абсолютнiй несхожостi, до того ж один – собака, iнший – вчитель, iмена були однаковi. Назвала, то й назвала. Все. Владка знайшла Вусаня маленьким, слiпим, ледь живим цуценям в якiйсь канавi. Павлiнськi, добрi люди, цуценя викохали, i тепер, як будь-яка порядна пiдiбрана нiмина, Аврiл Федорович Вусань як мiг вiдпрацьовував своiм милосердним господарям за такий карколомний кульбiт його псячоi долi. І всюди слiдував за молодшою своею господинею Владкою. Судячи зi зграi собак, яка зазвичай супроводжувала Владку i Вусаня всюди, Аврiл Федорович усiм розповiв про свое казкове спасiння i про те, що дiвчинка взагалi витрачае всi своi кишеньковi копiечки на гуманiтарну пiдтримку геть усiх зустрiчних-перестрiчних собак i котiв.

– Зараз вийде Павлiнська, – казали одне одному дiти, – i тодi вмить нам буде цiкаво i весело.

І Павлiнська виходила.



Владка змалечку любила малювати. До того ж малювати не тiльки пензлем чи олiвцем. Але й уявою. Дух захоплювало, коли вона переказувала прочитане або побачене.

Коли вона вимовляла, наприклад, слово «оленятко», ми тiеi ж митi бачили його тонку гнучку шийку, стрункi високi нiжки, оксамитовi вушка i полохливi вогкi оченята. Коли вона, побувавши з мамою в Москвi, описувала нам побачену в Третякiвцi картину, то через десятки рокiв, побачена багатьма з нас на власнi очi, – вона, та картина, виявилася дуже подiбною до тiеi, яку описувала дев’ятирiчна Владка. А можливо, це ми вже розглядали картину Владчиними очима. Коли вона розповiдала про Хотинську фортецю, куди iздила на екскурсiю з класом старшоi сестри, ми, немов в iсторичному кiнофiльмi, бачили ветхi зруйнованi стiни, iржавi горбистi кулi картечi, хиткi прогнилi сходи, зарослий рiв i мовчазний древнiй дубовий мiст, i те, як маленький боязкий струмочок по краплi просочуеться крiзь камiння, щоб хоч трохи втамувати спрагу оточених воiнiв, поранених стрiлами грiзних завойовникiв.

І мало хто тодi знав, що дрiмае в нiй, у цiй маленькiй тендiтнiй незграбнiй дитинi, яка вiдкрито й заразливо регоче вiд радощiв при зустрiчi з друзями, дивиться недовiрливо спiдлоба на чужинцiв, – що спить в нiй до часу великий талант, дивовижний хист малювальницi й особлива кебета – бачити незначнi для iнших, але найчарiвливiшi деталi життя, вiдчувати найтоншi його нюанси.



Одного разу Владка винайшла катамаран. Зимовий катамаран, розтлумачила б Владка. А як було. Вони з сестрою Ірою вiдвiдували музичну школу. Так хотiла мама Тамарапална. Вчителька молодших класiв. Зi свого скромного бюджету (в сiм’i було трое донечок) Тамарапална вiддавала чималу суму за уроки музики. Владка вчилася грати на акордеонi, Іра Павлiнська, Владчина сестра, – на скрипцi, а Лариса Павлiнська – старша i найслухнянiша дочка, грала на фортепiано. Мама дiвчат, Тамарапална, мрiяла, щоб у домi лунала музика, щоб дiвчата вечорами грали ансамблем, навiть уявляла собi це видовище, як майже дорослi доньки, стрункi, ошатнi, гладенько причесанi, в бiлих комiрцях i лакових туфельках, зають утрьох у вiтальнi, а сусiди Саркисяни пiдслуховують, ховаючись у саду за деревами, i заздрять:

– Cестри Павлiнськi музику грають. А ти, дармоiде, нi бiса не вмiеш! – i вiдважували б стусана своему барилкуватому опецькуватому чаду.

А тим часом, навiть i не вiдаючи, що за ними пiдглядають (або якраз навпаки – припускаючи, що це так), батьки дiвчаток та гостi, запрошенi на сiмейне свято, сидiли б у м’яких глибоких фотелях i слухали, як дiвчатка грають i спiвають з репертуару, наприклад, Георгiя Виноградова, улюбленого спiвака маминоi молодостi:

За-ачем смеяца,
если сээээрцу больно,
за-ачем встречаца
если ты грустишь саа мной,

зааачэм играть в любовь
и уууувлекаца,
когда ты день и ночь мечтаешь а другом!

Або нi, краще, ось це, улюблене батькове, з репертуару Леонiда Утьосова:

Товаришч, я вахты не в силу стоять, —
сказал качегар качегару.
Огни в моих топках совсем не горят,
В котлах не сдержать мне уж пару.

. . . . .
А волны бегут ат вин-ы-та за кормой…

Нi, краще все-таки ось це:

Шчаааастье мое, посмотри – наша юность цветет,
Сколько любви и веселья вокруг…
Радость моя, это молодость песни поет,
Мы с тобой неразлучны вдвоем, мой цветок,
мой друг!

І щоб потай обмiнюватись пiд музику виразними й нiжними поглядами, мовляв, ми ж то знаемо, про що вона нам нагадуе, ця пiсня.

І всi в кiмнатi похитують головами в такт, пiдспiвують – i про «раскинулось море» i про «зачем смеяться», а Саркисяни кусають лiктi i плачуть пiд вiкнами.



Так от, про «зимовий катамаран». Одного разу, хоча i не вперше, а, мабуть, вдесяте у Владчиному життi, прийшла-настала зима, випав снiг, залили у дворi сусiдньоi школи поряд з будинком Павлiнських ковзанку i спорудили снiгову гiрку з трамплiном. До речi, все влаштував мiй тато – вiн тодi викладав у цiй школi фiзкультуру. А в музичну школу дiвчатка повиннi були проходити якраз повз ковзанку та гiрку. Нi, Лариса, старша слухняна донька, мужньо проходила, борючись зi спокусою, намагаючись навiть не глипати у бiк нестримних зимових дитячих веселощiв. А Томсойер Владка трiшки затримувалася. Вона, насупивши чоло i пiдiбгавши губи, сумно спостерiгала за безтурботною дiтворою i кмiтувала, як би iй хоч раз з’iхати з гiрки, а вже стати на ковзани й побiгати – це було б щастям. Але руку вiдтягував важенний футляр з акордеоном.

– Саркисянчик, – одного разу покликала Владка сусiда свого, Павла Саркисяна, який, заповзято шморгаючи носом, розчервонiлий, у шапцi набакир, увесь в снiгу, з’iжджав з гiрки на новеньких, от тiльки тиждень тому куплених йому санчатах i поспiшав з ними, осяйними, новенькими, знову на вершечок: – Саркисянчик, будь друзякою, дай скотитись разочок, га?

– Не-моооо-жу, – вiдвернувшись вiд Владки, похмуро вiдказав Саркисян, хвацько струшуючи мокрою рукавичкою снiг iз санчат. – Менi тато не дозволяе нiкому нашi сани давати.

– Та не бреши, – обурилася Владка, – твiй тато на роботi взагалi!

– А вiн учора не дозволяв, – сварливо виставив щелепу Саркисян.

– Так то ж учора… – не втрачала надii Владка. – Ну дааай…

– Не дам! – Саркисян усiвся на сани i вiдвiв погляд кудись вбiк i вгору, навмисне, аби лишень не зустрiтись з благаючими Владчиними очима.

А коли обернувся на вiдчайдушний репет численноi дiтвори, що юрмилася бiля пiднiжжя гiрки, розкрив рота вiд заздрощiв i подиву: Владка iз сестрою Ірою вiдчайдушно й стрiмко з’iжджала з гiрки на дивовижнiй широкiй – на два мiсця – спорудi, яка згодом виявилася футляром вiд акордеона, який журно, як сирiтка, мерз на лавi.

Лише наприкiнцi лютого Тамарапална, розгледiвши побиту та подряпану дерматинову обшивку акордеонового футляра, вистежила одного разу своiх горе-музиканток i жахнулася. Обидвi були серйозно покаранi, але, на радiсть Владки та Ірини i на заздрiсть старшоi сестри, позбавленi музичноi принуки. Мрiя про лаковi мешти, гладенькi зачiски, маленький сiмейний оркестрик i хоровий спiв залишилася нездiйсненою.

Мало того – одного разу Владчин батько зловив усю компанiю вуличних друзiв Владки за курiнням… кукурудзяних рилець. А як було. Якось одного погожого лiтнього ранку, коли все було як завжди: гудiли-дзижчали надокучливi мухи, сонце просвiчувало крiзь листя, Вусань голосно позiхав i валявся догори пузом поруч зi своею будкою. І раптом стало не вельми цiкаво. А Владка починала непокоiтися, коли ставало нецiкаво. І вона сказала сестрi Ірi: а пiдемо до сусiдiв, на поле – там у кукурудзок е такi нитки, наче хвости, – iх можна вплiтати лялькам в коси. І ще багато чого можна з них робити. От хоча б лаштувати собi зачiски i навiть перуки! Отож, не вiдразу, нi, не вiдразу сталося грiхопадiння. Спочатку дiвчатка обдирали кукурудзу i робили з тих самих шовковистих кукурудзяних рилець шиньйони лялькам i собi. Потiм ламали кукурудзу i пекли ii на вогнищi. І ось тут, коли вони почали цупити кукурудзу, – так ii ж було цiле поле! – безкрае поле над Прутом, наповнене шурхотом i дзвоном, – Владка вже не могла насолоджуватися сама – вона покликала на iмпровiзований пiкнiк усiх друзiв з iхньоi маленькоi вулицi. Пекли кукурудзу, шматочки яблук, нанизанi на гiлки. І само прийшло, iдея лежала взагалi на поверхнi. Постае питання, що iз цими кукурудзяними рильцями ще робити, якщо вони спочатку нiжнi лискучi й маслянистi, а за хвильку – вже сухi, крихкi, ламкi – i трохи потреш – уже порохна. Правильно, це треба палити. Сестра Ірка мерщiй зганяла за журналом «Пiд прапором ленiнiзму», що його з якогось дива передплачували батьки. Вiн, цей невеликий журнал, видрукуваний на газетному паперi, був нецiкавий i без картинок. І, на вiдмiну вiд «Мурзилки» i «Барвiнка», приходив часто-часто, мало не щотижня. Усi дiти вiдiрвали собi по аркушевi, згорнули самокрутки. Саркисян продемонстрував, як вiн дiдусевi самокрутки з тютюном лагодив, спритно вправлявся. І всi дiти повагом розсiлися кружком й зайшлися смалити й бухикати. За цим заняттям i застукав усю превеселу громаду експериментаторiв Владчин батько.

Усi отримали по тих мiсцях, куди встигла влучити важка чоловiча рука, – хто по потилицi, хто по п’ятiй точцi. Окремо старша Владчина сестра Ірка дiстала по шиi за наругу над свiжим номером журналу «Пiд прапором ленiнiзму», за яким батько-комунiст вiдповiдально i серйозно готувався до полiтзанять у своiй органiзацii. А Владка вигулькнула з-пiд батькового лiктя i дременула в близенький лiсок, одразу за кукурудзяним полем, – нiжки були довгi, легкi, жвавi, розгнiваний батько було кинувся вслiд, але тiльки кулаком пригрозив.

Потiм, через якийсь час, вiн раптом помiтив, що Владка давно вдома i зосереджено пораеться по господарству: то волочить, перехилившись тоненьким тiльцем i пихкаючи вiд старанностi, величезне вiдро води з колонки на вулицi, то поливае огiрки в теплицi або квiти у дворi, то чистить кролячi клiтки. Власне, виконуе тi завдання, якi й були б данi iй у виглядi покарання. Владка була наймолодша, i батько, посмiюючись, приречено вiдмахнувся тодi: ну нехай, виросте – зрозумiе.

Тiльки одного разу не витримав батько i дiстала молодша його улюблена донька на горiхи – поскаржилися на неi сусiди. І, власне, бачив, що стала вона про щось замислюватися. І мама Владчина теж помiтила i наказувала, мовляв, Владо, займися чим-небудь. І не смiй робити те, що ти надумала. Інодi вони взагалi кричали iй, якщо наставала раптом тиша i не чути було ii дзвiнкого голосочку.

– Владко! Хоч я й не бачу тебе, – суворо кричала у вiкно або через паркан Тамарапална, – але не роби того, що ти зараз робиш!

І у вiдповiдь мама чула смiх i тупотiння жвавих Владчиних сандаликiв, яке вiддалялось усе далi й далi.

Так от, якось восени, коли вже запiтнiли сльозами вiкна й вечорами дмухало морозцем, i вiд того скиглили й пiдвивали собаки у дворах, вiдвиклi за довге спекотне лiто вiд холоду, який настиг усiх буквально за кiлька днiв, сталося ось що: вранцi раптом з’ясовувалося, що припнутi, посадженi на мiцний ланцюг собаки у всiх дворах iхньоi вулицi, опинялися на волi. І хтось iз сусiдiв вирiшив нiч перебути у засiдцi, але все ж таки довiдатись, хто ж це вiдпускае на ланцюгах собак. І все стало зрозумiлим опiвночi, коли з вiкна будинку Павлiнських вислизнула маленька, всiм на iхнiй вулицi знайома фiгурка i безстрашно полiзла до вовкодава в сусiднiй двiр. Владка! І ось тут татусь вже, звiсно, не стримався…

До речi, через багато рокiв, коли Владка вже була невилiковно хвора i лежала в батькiвському домi без сну, вона знову повернулася до свого дитячого – як вона казала – визвольного руху. Щоночi вона вислизала з дому – зупинити ii вже було нiкому, батька не було серед живих – вилинала, перебиралася через огорожу i знiмала ланцюг з виючого вiд жури i несвободи старого сусiдського собаки.

І ще, до слова, – коли Владка пiшла назовсiм, сталося дивне i, на думку обивателiв, незрозумiле. З двору Тамарипални, звiдки Владка йшла, за одну нiч зникли пригрiтi нею собаки i коти. Назавжди. Без вороття.


* * *

Останнього шкiльного лiта, виконавши всi Тамарипални доручення i принуки в хатi й на городi, Владка йшла на Прут, там засмагала на пляжi з подругами i замрiяно розглядала журнал мод «Силует». А вечорами щось порола, прала, прасувала i перекроювала. Першого вересня десятикласниця Павлiнська заявилася на святкову лiнiйку в елегантному костюмi, який вiддалено натякав на шкiльну форму, i, як потiм зiзналася Владка, пошитому з декiлькох старих осоружних коричневих суконь, i з коротесенькою стрижкою «пiд хлопчика». У Владки, високоi i надто тендiтноi, була довга шия i тонкi риси обличчя – стрижка iй напрочуд пасувала. І, звичайно, через день усi старшокласницi школи сушили мiзки i благали батькiв придбати замiсть форменоi страшноi коричневоi сукнi з фартухом, костюмчик як-у-Павлiнськоi. Матусi з нiг збилися, шукали, просили, обiцяли, але так i не знайшли – нi по знайомству, нi на торгових базах – нiде. А вже тi десятикласницi, хто змiг вiдбити атаку батькiв, усi прийшли постриженi – хто вдало, хто – жахливо, хто з вiдстовбурченими вухами, у когось вистромився замiсть нормальноi голови дуже-дуже маленький гарбузик на короткiй шиi i раптом вилiзли величезнi щоки, у когось проступила довга, як огiрок, потилиця. Але всi вважали справою честi вiдчикрижити своi коси. Стриженi ходили по школi страшенно якi зазнайкуватi, пихатi й щасливi. Нестриженим було соромно, що вони такi старомоднi копалини i дотепер носять архаiчнi коси. Це був масовий психоз, i вiн дуже швидко перекинувся й на молодшi класи – я пам’ятаю, як ми з сестрою молили маму вiдвести нас до чоловiчоi перукарнi, щоб нас теж обскубли пiд хлопчикiв. Вiрнiше, ми прохали пiдстригти нас так, як пiдстрижена Владка. Молодi вчительки не уникли модноi спокуси i теж постриглися. І потiм навiть була педрада, де iх заслухали, що буцiмто вони продали батькiвщину, i де було сказано, що не мiсце iм у школi, що з такими iноземними фризурами не сiють розумне, добре i вiчне. І Владчину улюблену вчительку, Нiну Миколаiвну, Нiночку, як називали ii старшокласники, подругу Нiночку, з якою разом Владка вчила польську, страх яку модну на той час мову, теж заслуховували – вона теж легковажно продала батькiвщину за модну зачiску i за платiвки закордонних патлатих спiвакiв та iмперiалiстичних вокально-iнструментальних ансамблiв.

А Нiночка, розмахуючи журналом «Екран», де були фотографii пiдстрижених акторок iз соцiалiстичноi НДР в компанii з прогресивним Дiном Рiдом, захищала всю касту стрижених i демонструвала за допомогою фотографiй, що коротка стрижка – iнтернацiональна i прогресивна. А завучка волала, що Нiночка – осоружна космополiтка i iй зовсiм не шкода батькiвщину та ii майбутне в особi ii учнiв. Владка тинялася бiля Ленiнськоi кiмнати, де вiдбувалася та iсторична педрада, хвилюючись за Нiночку, зазирала в шпарину й бачила i чула завуча Вуку Марiю Тимофiiвну, викладачку росiйськоi мови, яка на своiх уроках часто казала: «Хотiш – не хотiш, а нада». Вука кричала, що якi всi молодi вчительки ненадiйнi, стриженi чи не стриженi, все одно, тому що танцюють твiст, халi-галi i кричать «йе-йе!». Нi, нехай, гаразд, нехай уже танцюють, безсоромнi, але навiщо кричати закордонне, чуже, не властиве комсомолкам «йе-йе!»?! Адже на «iх» вся школа дивиться i з «iх» бере приклад. По закiнченнi наради Вука Марiя Тимофiiвна гордо, як гiгантський криголам «Ленiн», висунулася з дверей – на ii тiсно обтягнутому кримпленом бюстi можна було носити два стоси зошитiв для контрольних робiт – гаркнула мимохiть на Владку i понесла додому сумку, з якоi, сяк-так загорнутi в газету «Правда» з орденами Ленiна, стирчали жовтi курячi пазуристi ноги. І Владка, щоб насмiшити i втiшити вчительку Нiночку, сказала, що курка спочатку була жива, але сидiла-сидiла, слухала-слухала всю цю нiсенiтницю – i померла вiд сорому пiд час педради.

До директора школи почали бiгати батьки дiвчат з iншого району мiста, роздувався – як це бувае зазвичай – скандал. Бо ученицi iнших шкiл жили не за китайською стiною i теж хотiли виглядати неперевершено й стильно. Непопулярнi у прекрасноi половини людства чоловiчi майстриперукарi умлiвали, коли до них пiсля урокiв увалювався натовп дiвчат, дiвчаток-пiдлiткiв, а то й зовсiм маленьких, з вимогами негайно позбавити iх пишних шевелюр, довгих кiс i густих кiнських хвостiв. Із задоволенням, як солдати на Червонiй площi кидали штандарти i прапори ворожоi переможеноi краiни, дiвчата жбурляли в кут перукарнi атласнi стрiчки, капроновi бантики, гребiнцi, шпильки i невидимки. (Заколок на той час iще не було.) І всю цю революцiйну кашу заварила, звiсно, одна Владка.

Коли ii виставили на середину зали за порушення дисциплiни, як знову ж таки на той час було заведено на шкiльнiй лiнiйцi ганьби, вона стояла така гарненька й мила, що наступного дня пiдстриглися вже всi вчительки початкових класiв, двi лаборантки i навiть тiтка Дарина, лiтня буфетниця. А потiм за Владку вступилися i пiдтримали ii хлопчаки. І невдовзi, не протягом одного мiсяця, як було з дiвочими стрижками, а одного ранку всi хлопчики – однокласники Владки, iхнi друзi та знайомi з iнших класiв – прийшли з поголеними пiд нуль головами. Тодi завуч Вука забила в рейку, i були зiбранi термiновi загальношкiльнi батькiвськi збори за участю якихось чужих дядькiв у краватках i непохитних тiтоньок з неохайними облiзлими «дульками» на макiвках, в чесних, незаплямованих чужою iдеологiею, бувалих незламних плечистих пiджаках. Шкiльне начальство визнавало i карталось, що так, недогледiли – надзвичайна подiя. З iдеологiчним пiдтекстом, – глузливо додавали гостi. Всi стриженi й голенi отримали вдома по обголених довбешках, а особливо злiсним намилили iхнi беззахиснi, що вiдкрилися пiсля стрижки всiм вiтрам, голi шиi. І ще впродовж кiлькох мiсяцiв батьки пильно стежили за своiми нащадками, щоб тим не спало на думку що-небудь собi вiдстригти без дозволу. Владку ж – треба вiддати належне – ii мати – вчителька тiеi ж школи Тамарапална – захищала як могла. І головний аргумент був – зате живенько, акуратно, не кудлато i дуже гарно. Адже iй красиво? – Тамарапална цiлком щиро питала: – Ну що, не гарно хiба?

І спiврозмовники не могли не погодитися. Авжеж, Владцi все було красиво.

– Завiдують йiроди, – тiльки й мовив небагатослiвний суворий Владчин батько, лагiдно погладив дочку по стриженiй потилицi, та строго наказав: – Але коси рость назад! А то як пiсля тифу все одно…


* * *

Слухай, Владко Павлiнська. Зараз, коли я пишу про тебе i так часто повторюю твое iм’я, я гостро розумiю, як же менi тебе не вистачае. Як не вистачае. Ти пам’ятаеш бублики? Коли старшокласникiв запросили в Палац пiонерiв на молодiжний весняний бал, усi вони взялися вигадувати й планувати: як вбиратися? Ще б пак – весь квiт мiста, вiд шiстнадцяти до двадцяти двох: студенти-медики, студенти-фiзики, ровесникiв дiвчатка й до уваги не брали. І ти, Владко, прийшла на цей вечiр у запаморочливих сережках. Це були свiтлi величезнi кiльця з якимось египетським орнаментом. Дiвчата – у своему вбраннi з посилок i вiд спекулянток, або однакових сукнях, «викинутих» в унiвермазi, названому на честь мiста-побратима «Рязань». У сукнях, вiдвойованих у шалених чергах люблячими батьками. Так от, усi дiвчата в ту ж мить просто скисли – у всiх зiпсувався настрiй, така ти була чарiвлива i дивовижна в цих сережках i тунiцi з квадратним египетським вiзерунком. Запiзнилася, як Попелюшка, i пiшла ранiше. І всi хлопцi, якi були на вечорi, тоскно зiтхнули вслiд i заходились про тебе мрiяти. Ми взагалi називали це синдромом Попелюшки – з’явитися, справити враження, прослизнути, дихаючи маминими парфумами i туманами рiчки Прут, поблизу якоi стояв будинок Павлiнських, i втекти. Зникнути себто. І всi-всi: хто? Звiдки? Куди пiшла? Де шукати?

А вже дiвчата, обговорюючи цi ii величезнi сережки, чого тiльки не домислювали. І кожна таемно мрiяла про такi. І я – що грiха таiти – мрiяла до нестями. Хоча й було менi тодi рокiв дванадцять i ставилася ти тодi до мене, як до маленькоi. І нерiдко – ти гарно товаришувала з моею мамою, своею вчителькою, – ти залишалася зi мною посидiти ввечерi, коли моi батьки збiгали в кiно. Я теж мрiяла про такi фантастичнi прикраси. Просто бачила, як я виходжу у двiр грати в бадмiнтон або бiжу в музичну школу на хор, заходжу в зал, а на вухах у мене телiпаються тi самi великi круглi сережки з египетським орнаментом.

Я мрiяла тихо i тобi навiть словом про це не обмовилася.

Потiм, коли я звалилася з грипом, ти, Владко, менi принесла такi ж, але з iншим малюнком, iще кращим, – якiсь дрiбнi синi та рожевi польовi квiти вiнком по колу… А я засмутилася i шкодувала, мовляв, навiщо менi – адже у мене немае дiрочок у вухах. А ти сказала, нiчого, так поносиш. З’ясувалося, що ти всього-на-всього фiлiгранно розмалювала звичайнi чайнi бублики. І пiдвiсила iх собi на вушка на тонкi петельки з прозороi лiски… А крiзь досить вiдросле волосся, яке вже трiшки прикривало вуха, якраз лiски не було видно. Уже потiм, коли все вiдкрилося, коли ще хтось роздивився, що це за сережки, нiхто й не подумав смiятися. У мiстi були скупленi всi чайнi бублики. Але так красиво тонко розмалювати iх i оформити нi в кого не виходило. Велика вигадниця i витiвниця була ти, Владко Павлiнська.



У неi був винятковий вроджений талант – вона подобалася. Усiм. Владка притягувала погляди, на неi спецiально ходили дивитися, з нею хотiли розмовляти i дружити. І любити. Так.

Наприклад, грiзний голова облвиконкому, якому вона, коли вже працювала викладачем художньоi школи, якось оформляла вiтальну адресу, чоловiк насуплений, суворий, крикливий, прискiпливий i, як водиться, не дуже розумний, людина-знегода, яку боялися геть усi навколо, а його пiдлеглi без валiдолу на роботу не ходили, так от вiн при зустрiчi з Владкою вмить червонiв i бентежився. Вiн ховав очi у складки щiк, не знав, куди подiти руки, i нервово тупотiв короткою повною нiжкою. Та хiба вiн один? Де б вона не була i з ким би не говорила, поглядом, усмiшкою, жестом, словом вона блискавично ламала стiни, заслони, вирiвнювала площини, згладжувала кути. І iй починали поклонятися.

Та що там можновладцi – на неi миттево звертали увагу достоту всi, не буду повторюватися. Якось ми з нею вийшли з магазину, а було це перед днем народження ii чоловiка, i Павлiнська несла просто в руках пляшку дорогоi горiлки i пластикову коробку з сьомгою, прегарно викладеною напiвпрозорими скибочками. Зауважу, сумки у нас на той момент з собою не було, а упаковок чи либонь пакетiв тодi в магазинах ще не давали. Виходимо з крамницi, щоб одразу заскочити в машину, яка на нас чекала, Владка така гарна, шикарна просто – на пiдборах, у довгому пальтi, в зграбнiй хутрянiй шапочцi-боярочцi. І якийсь сидiв на сходах магазину пияк, котрий вмить остовпiв вiд побаченого, протираючи очi, скочив на ноги i захоплено заволав: «Бо-ги-ня! Глядiть усi! Сама красуня, а ще й в руках у iй горiлка! Ой, все! Женюся!..»

Вона обживалась чудесно, елегантно i затишно в будь-якому мiсцi – в кiмнатi гуртожитку художнього училища, в готельному номерi, в крихiтному кабiнетику художньоi школи, та де завгодно – i так швидко, що зараз-таки викликала заздрiсть оточуючих, i всiм кортiло саме на це, на ii мiсце. Як у дитинствi, коли всi хотiли погратись з ii бiлим пароплавом або покататися на ii снiговому катамаранi. Вона втинала собi сукню з клаптикiв i виглядала краще, нiж заможнi однокласницi, яких одягали з регулярних, омрiяних ними посилок з-за кордону. Вона завжди повторювала: головне у дiвчинi – постава i хода. І щоб у вбраннi було зручно. А все iнше – дурiсть.



Ох, Владко! Ти створювала навколо себе чудовий новий свiт, в якому радiсно жили симпатичнi тобi люди. Ти говорила, писала, малювала, лiпила або вишивала, куховарила або забавлялася з дiтьми так захоплено, так щиро, так чесно, що життя навколо справдi ставало багатобарвним i радiсним.

Ти несамовито прикрашала це життя, начебто передчуваючи свою тимчасову, таку коротку в ньому присутнiсть.

Взагалi, те, що з нею вiдбувалося, було якесь зовсiм не ii життя i не ii остання кирпа. І якщо свое життя вона все ж якось повертала i провертала у потрiбному iй напрямку, то мандра вже вiд неi не залежала. Я iй ще тодi казала: слухай, але ж ти обiцяла! Ти ж сказала, що три роки! Що е в нас час. Ну що ти наробила! Ну ти ж обiцяла! А ми ж усi звикли, що коли Владка давала слово – то все! Загине, а виконае. А тут взяла i померла. І не виконала. Я iй кричала: Павлiнська, ти ж казала, вчися, доки я жива! Але я ж iще не навчилася! – так кричала я iй. Ну, а що тепер… Владка покинула нас. Несподiвано навiть для себе, для всiх, хто ii любив, пiшла на злетi, така талановита, такий вiрний друг i такоi незрiвнянноi осяйноi краси жiнка. Ось так взяла i пiшла, навiть не озирнувшись. Тихо i мужньо. І ще тодi, вранцi 19 грудня 1996-го, коли ми всi прощалися з нею, з Владою, i раптом пiшов перший тiеi зими юний, невагомий, боязкий снiжок, який уже не танув на ii обличчi, коли ми з ii сестрами i чоловiком трохи надломлювали стебла квiтiв, коли несила було плакати вiд здивування, вiд несправедливостi, вiд пiдступностi долi, я ще тодi все придумала. Я пояснила сама собi, що це якийсь збiй програми або якась там, у свiтобудовi, помилка чи що – вже якщо i йти, вона повинна була пiти не так, зовсiм по-iншому. І нiяк не маючи сил змиритися, я i вигадала iй iншу останню мандру. Гiдну мандру. Ту, яку вона, напевно, вибрала б сама.

Я вимiркувала це. Вплела в ту ж таки веретку Владчиного життя вчинки i характери рiзних, симпатичних iй людей, рiзнокольоровi барви Карпат, пронизливi дисонанснi мотиви часу, невидимi простому оку природнi сили, нечутнi людському вуху кроки непiзнаного, смак i пахощi гiрких трав, жар гуцульськоi ватри, холод карпатських рiчок i свою любов, повагу i пам’ять. Вигадала. Написала. І сильно-пресильно у це повiрила.




Роздiл третiй. Погорда


Екстрасенси, ясновидцi… Я так розумiю, багато людей оголошують себе екстрасенсами, щоб не нудно було жити. Щоб вiдчувати себе значним i заповнити в собi якiсь потаемнi западини, не обтяженi освiтою, вихованням, iнтересами i захопленнями, ну i що там iще – любов’ю, пристрастю, серйозною роботою. Щоб звернути на себе увагу iнших людей. А вже потiм вони не чують пiд собою землi i цiею справою починають заробляти.

З чого це починаеться? Як правило, iх лупить блискавкою. Ба-бах! І вмить одкриваються всi три ока, починають бачити минуле i майбутне, а також здогадуватися, хто чим вранцi снiдав. І дарма, що, скажiмо, в той знаменний день, коли його, значить, по тiм’ячку торохнуло, не було на територii проживання новонаверненого екстрасенса нi дощу, нi грози. І от iще який феномен: чомусь це зазвичай трапляеться з тими, хто ледве-ледве закiнчив школу або технiкум, зрiдка – iнститут, заочне вiддiлення. З тими, хто нiяк не може вiдзначитися на роботi i в кого в особистому життi криза. І в струнких лавах новоствореноi профспiлки екстрасенсiв-престидижитаторiв немае чомусь нi видатних хiрургiв або, примiром, талановитих педагогiв, нi вчених-практикiв, нi фермерiв. Ось! Чому серед них немае фермерiв, наприклад?! Жодного! Людей, якi вирощують хлiб, або тваринникiв серед них немае, питаю я вас, чому?

Якось у пологовому будинку я познайомилася з однiею унiкальною жiнкою на iм’я Федя. Ну Федя i Федя – так звали ii. Напрочуд дивоглядна була жiнка! Вражаюче дрiмуча. І палко в усьому впевнена. В однiй мирнiй бесiдi пiд час годування наших дiтей, коли ми перекидалися нiсенiтними сонними фразами, вона раптом багатозначно промовила:

– Охо-хоо… Ось як розповзуться китайцi по всьому свiтi, i будуть усюди самi лише негри.

Я подумала, що недочула, i перепитала. І дiвчина ця, Федя, у своiй незборнiй переконаностi, як нетямущому дурню, по-материнськи лагiдно дивлячись менi просто в очi, щоб засвоiла я i запам’ятала назавжди, пояснила:

– Таж, дитинко, в Китаi ж однi ж негри ж i живуть!

Дух перехопило – двадцяте столiття вже йшло з двору, а небеса пiднесли менi такий приголомшливий подарунок у виглядi цiеi сусiдки моеi по палатi. Нiяково менi було питати ii, як вона уявляе собi планету, по якiй розповзуться ii афро-китайцi, може, вона передбачала, що i Земля наша пласка i стоiть вона на трьох китах. Шкодувала я про те, що не порозпитувала Федю про що-небудь iще, виписали ii швидко, а то б дiзналася вiд неi багато нового i корисного. Але у знайомства цього було продовження.

Працювала дiвчина Федя на той час на торговельнiй базi, закiнчивши торговельний же технiкум, сидiла на продуктових дефiцитах. А потiм, зловивши носом, куди вiтер дме, швидко переквалiфiкувалася, молодець. Я ii портрет у газетi побачила i подивувалась, вiдтепер вона – «матiнка Федосiя». Пiд портретом було рекламне оголошення та години прийому. «Матiнка Федосiя» ворожила на Перстi вказiвному, знiмала пристрiт та навроки, ретельно чистила карму i вiдновлювала чакри. Мила-мила-мила. Мене навiть послали iнтерв’ю у неi взяти одного разу, але вона мене впiзнала i до себе не допустила, – надто зайнятою була. І людей, якi до неi на прийом прийшли, називала не пацiентами, як прийнято в таких випадках, а клiентами. Що в ii уявленнi про життя – абсолютно логiчно i беззаперечно.

У нас з Владкою була знайома нотарiус Лiля. Ось вона як занудьгувала одного разу – жах. Дiти в таких випадках iдуть записуватися в який-небудь гурток, як-от м’якоi iграшки, плетiння, танцiв, боксу чи легкоi атлетики. А Лiля – куди iй, навiть курси крою та шиття – непiдйомна була для неi справа. Або ось вранцi побiгати, або що-небудь освоiти нове – розпис по склу, хрестиком вишивати, наприклад, або iще щось. О, нi. А вона що? Вона стала бiля дзеркала i кiлька ложок прилiпила одного разу до погруддя за чиiмось прикладом зi статтi в газетi «Труд» i раптом зрозумiла, що авжеж вони тримаються i не падають i що вона теж таке може, й одразу пiдбадьорилася i призначила себе екстрасенсом. І не простим, а екстрасенсом-цiлителем. Навiщо сiм рокiв у медiнститутi вчитися – ночi не спати i зубрити, потiм iще якiсь практики-iнтернатури проходити, роботи писати, коли можна виступати в жанрi альтернативноi медицини? Руками розмахувати, очi пiд лоба закочувати, дзвiночками якими-небудь бринькати i тягати за собою для залякування череп, нiбито як пращура свого. Вона, ця Лiля, заповзялася всiм про ложки розповiдати i цей цирк демонструвати бажаючим, i ще сон переказувати про високу жiнку в блакитному, мовляв, прийшла, поклала Лiлi руку на лоба i сказала: ну, Лiлю, ти тепер будеш екстрасенс. Так i сказала.

Ну, екстрасенс, i що? Їх же зараз – армiя, легiон. А Лiля, як з’ясувалося, дуже бажала, буквально жадала популярностi i визнання. Навiть до церкви ходила – туди якраз привезли iкону, що мироточила, прекрасну. І хто що просив – хто близьким здоров’я, хто дитинку, хто замiж мрiяв вийти, хто про батькiв нiтився… А Лiля, як дiзналася про iкону, помчала теж квилити, гепнулася на колiна i ридма, вiд усiеi душi:

– Матiнко, – проскиглила, – заступнице, дай менi… популярностi.

Ну, Матiнка, напевно, плечима подумки знизала, головою похитала – мовляв, от же бiднятко, дивне яке у неi бажання. Але Лiля того ж таки дня переглянула оголошення i записалася на рiчнi курси розширення свiдомостi. І позаяк Лiля внесла всю суму оплати за рiк, то була там кращою ученицею. І просто з першого дня всiм почала ставити дiагнози. Переважно остеохондроз i емоцiйне вигоряння. І люди вiрили. Ну, хто не повiрить, що у нього остеохондроз i хронiчна душевна втома. І що це не банальне ледарство або небажання працювати, а офiцiйний дiагноз складного захворювання.

А тут якраз ми з Владкою познайомилися з нею, з Лiлiею. Владка Павлiнська взагалi несамовито любила нових людей. Для неi знайомитися з новою людиною – наче нову планету вiдкривати. Вона запропонувала, пiдемо, каже, познайомимось. За двiстi рублiв. І ми пiшли. І, звичайно, Лiля спочатку показала, як ложки тримае на собi, потiм стала нас лапками м’якенькими, в подушечках i ямочках обмацувати, знайшла у гнучкоi, в’юнкоi Владки остеохондроз, якого в неi зроду-звiку не було, а менi – в той час мене з вiдомих причин постiйно нудило i я була зеленуватого кольору – менi Лiля нiжно-iнтимно прошепотiла:

– Е-е-е-е, матiнко, так у тебе невеликий гастритик…

Через п’ять мiсяцiв, коли цей «гастритик» народився i Владка стала ii, нашого «гастритика», хрещеною, Лiля вже була на пiку популярностi – пожадливий до одкровення народ вторував до ii оселi широченну стежину. І Лiля, котра все нiяк не могла повiрити в таку дурiсть всенародну i у свою вдачу, вже на широку ногу i вiд усiеi душi ставила всiм дiагнози. Менi шкода, що Владка не бачила, як Лiля брала участь у новiтньому телевiзiйному шоу «Битва екстрасенсiв». Ну чиста Солоха. Дебела, з декольте, довгими мерехтливими нiгтями, волохатими накладними вiями, нахабна, самовпевнена. І пустолоба. Їi прогнали просто з першоi ж програми, бо вона торочила таке, що нi пришити, нi прилатати. І взагалi, iз самого початку нiкому не дала й рота розкрити, всiх повчала i верховодила в прямому ефiрi, без угаву перебивала i шпетила учасникiв, дiстала всiх так, що ведучий, вiдомий актор, забився кудись у темний закапелок студii i висунув умову, що не вийде, що або вiн, або вона. Їi випхали, але вона страшенно сварилася просто в камеру, заiдалася зi всiма там дiвчатами – помiчниками й асистентами, псячилась з iншими такими ж неврiвноваженими фахiвцями з приклеювання столового приладдя на живiт, а там були дядьки i мiцнiшi, свердла «Бош» та шурупокрути «Макiта» собi на груди лiпили. Так Лiля погрожувала всiм i обiцяла повернутися. Наче Карлсон.

Що ж, i такi екстрасенси бувають.

А бувають – зовсiм навпаки.

Ось, дивiться – у нас в Карпатах е особливi старi люди – iх називають мольфари – вони хмари вмiють розганяти, худобу на ноги пiдiймати, людей лiкувати… Це не тi, так званi медiуми та знатницi, яскраво нафарбованi, вирядженi, насупленi всiлякi Лiлi в чорних летючих довгих шифонових строях на огрядних формах, або величнi хвалькуватi красномовнi дядьки з висiченими нiби сокирою фiзiями i маленькими шахраюватими оченятами, авантюристи, чиi фотографii ми часто бачимо в рекламних роздiлах газет i журналiв та в численних телешоу. Фокусники i престидижитатори, як та давня моя знайома Федя, чи то пак «матiнка Федосiя», просторiкують, у кришталевi кулi вдивляються i майбутне пророкують, скидаючи все i вся докупи – карму i чакри, поля й хвилi, зiлля i змови – артисти! – часто й не розумiючи, чого торкаються, з якими небезпечними силами змагаються, завдаючи шкоди й собi, i людям…

Нi. Мольфари якраз навпаки – пустельники. Їх дуже мало i з кожним роком залишаеться все менше. Справжнi мольфари – гречнi, неговiркi, самотнi. А з вигляду – звичайнi люди похилого вiку. Дiдусi. Старцi. Рiдше – бабцi. Без жодних зовнiшнiх атрибутiв. Хiба тiльки одяг носять свiй, традицiйний, без показноi яскравоi сучасноi стилiзацii – вони i не вiдають про таке. Носять нехитре вбрання з домотканого рядна, кептарi або овечi кожухи взимку, капелюхи старi в iншi пори року. Люльку курять. Немудру iжу споживають. Трави, корiння збирають. Є у них мольфи – предмети, якi тiльки iм належать, звичайнiй людинi незрозумiлi, особливi речi, намоленi, заговоренi, що лишень до iхнiх рук звикли. І з iхньою допомогою провадять мольфари служiння свое. Позаяк, окрiм усього iншого, вони – хранителi. Вони – мольфари – чутливi до фаз мiсяця i змiни напрямку вiтру, до звукiв лiсу та тремтливого мерехтiння води, до терпкого вiку лiкарського зела, до пiдземного гулу i до крокiв небажаних гостей, до рiзних ароматiв пiр року i запахiв диму, – усi вони охороняють одну велику таемницю. І цi люди – мовчазнi слухачi, все бачать, усе вiдають, не люблять гоноритися, тобто хвалитися або пишатися, але е у них те, що гуцули називають «погорда» – вiдчуття внутрiшньоi гiдностi, своеi обраностi i своеi мiсii, хоча, як зiзнавався один, дiдо Іва Алайба, ноша ця тяжка i, хоч ти лусни, ii не скинеш. Хочеш-не-хочеш, тягни.

Кебету свою, дар свiй, вони передають лише раз, однiй людинi. Самi обирають – зазвичай единокровного родича або родичку, зрiдка – чужинця, навчають тихо, потай, i так, що наступник i сам до пори не розумiе, що вже приймае особливу науку. Навчають довго, але коли вiдчувають свiй близький останнiй перехiд – вчать жорстко, виснажливо й наполегливо i, прямуючи в iнший свiт, наостанок подають руку. Ось воно – так передаеться головне. І учень, в страху i сумнiвах або твердо i впевнено простягае вмираючому мольфару руку, хоче чи не хоче, зобов’язаний тепер зректися свого минулого, облишити всю суету i стрiмкiсть новiтнього життя i благати-випрошувати завчасно щодня прощi у всього живого, позаяк пiде колись так само, як i вчитель, – без вiдспiвування, помани i посмертного доброго слова. Та що там руку, досить усього лише торкнутися мiзинця вмираючого мольфара, навмисно або, як думають, випадково, ненароком, помилково навiть, а насправдi доля його поруч стоiть, просто в плече або в лiкоть пiдштовхуе легенько, так – мiзинця достатньо – i в перший же повний мiсяць припаде неофiтовi виходити на грунь, кланятися i просити засвiдчити його, нового мольфара, знання його прийняти i вмiння на службу потаемну. І молить гори допомогти пiдпорядкувати йому стихii, вiдкрити проходи, звести знайомство з такими ж, як вiн, – вiдлюдними душами, звiрами лiсовими i свiйськими, птахами i сутностями, звичайними i непосвяченими людьми, якi в долинi живуть, з з невiдомими. І допомогти, якщо до того закликае час, подiя або благае душа особливоi i гiдноi людини.

Інодi, дуже рiдко, такi винятковi люди народжуються у звичайних сiм’ях. Але коли iм належить народитися, свiт завмирае – припиняють свiй довiчний бiг зiрки, вщухають на землi стихii, i всi живi, не усвiдомлюючи цього, раптом, як крiзь важку густу воду, спочатку рухаються, опустивши очi, у когось серце раптом зайвий раз вдарить, у когось, навпаки, удар пропустить, хтось здригнеться, хтось раптово прокинеться, а хтось i останнiй раз зiтхне. Птахи замовкають, звiрi забираються в лiгва. І багатьом тодi здаеться, що день трапився аж надто довгий. І ось саме в такi, майже непомiтнi у звичайному суетному життi митi i народжуються отi, з призначенням. А може бути й навпаки – коли вони народжуються, час на мить застигае i свiт затамовуе подих. Але тиша настае на свiтi така дзвiнка для того, щоби старi мольфари почули крик новонародженого i знали, з якого боку закликати потiм до себе в служiння свого послiдовника. Інодi й неприступна для зору довга вiйна точиться за таких – новообраних, молодих, витривалих, повних довершених сил i могутньоi творчоi енергii. За тих, кого належатиме навчати, кому мольфа дiстанеться i кому руку подавати в лиху свою годину.



Зовсiм недавно в Карпатах убили старого мольфара. Вiн, восьмидесятидвохлiтнiй Мiхай, умiв багато чого, люди до нього з усiеi Європи iхали лiкуватися, поради питати, долю виправити. Вiн усiм допомагав, але про нього самого майже нiхто нiчого не знав – звiдки з’явився, де ранiше жив, хто його родина, якщо була, куди подiлася. Знехотя говорив вiн про свою долю. Чим вiн щедро дiлився, так це грою на дримбi. Мiхай i сам грав, та й iнших вчив, казав, що дримба – iнструмент магiчний, що вiн багато чим допомогти може, коли в умiлих i добрих руках. Що поле навколо людини дримба чистить, налаштовуючись на вiбрацii людини, що звук дримби крiзь час ходить, центру свiту торкаеться, i чутно його тим, за ким сумуемо ми i журимося. Що викликае дримба духiв-помiчникiв, що змiнюе свiдомiсть мольфара, аби побачив той невидиме й усвiдомив туманне та незрозумiле. Що ущiльнюе вона на кiлька миттевостей хисткi тiнi з минулого, щоб осягнути розумом загадки i заспокоiти роз’ятрених. Вбили Мiхая, сонячного ведуна i знахаря, вбили жорстоко, встромили ножа в шию старцевi у найтемнiшу пору, перед свiтанком, у його ж хатi. І спадкоемця-послiдовника собi вiн так i не залишив. І мiсцевi, хто жив по сусiдству, кажуть, що вбив його чорний мольфар з лютоi помсти i заздрощiв i що, вiрогiдно, це жiнка була, вiдьма. Що увiйшла вона легко, нечутно ступаючи, нiж ввiткнула безжально i не вагаючись.

Вони, цi чорнi мольфарки, безстрашнi, рiшучi, вже якщо чого хочуть – зовсiм глузд втрачають, жити не можуть, доки справу свою темну не вчинять. Сталося це в повний мiсяць, а значить, сила бiлого мольфара перейшла на iнший, темний бiк, до чорноi чаклунки. Мiсцевi, кажуть, може, й бачили ii, жiнку цю, та мовчать – бояться ii, всесильну, хитру i пiдступну. Та й на вищi сили розраховують – там розберуться, там усе буде по справедливостi, якщо тiльки зможе стара сконати. А то он у Дзвончi чаклунка мiсцева Гутря разiв сiм пiднiмалася. Вже зовсiм не дихала, а раптом знову звивалася i ревiла, як звiр, i волала нетутешньою мовою, наче камiння в ротi перекочувала, та начебто в горлi водоспад гримiв i стугонiв, так благала, руки простягала, щоб хоч хтось допомiг, аби звiльнив ii, а нiхто-нiхто пiдiйти не наважився. Розбiглися всi, хто навколо був та мешкав неподалiк, навiть удома в ту кляту годину не жили, по родичах розiйшлися та роз’iхалися, щоб подалi бути, приходили маржину погодувати та обережно дiзнавалися раз у раз: померла чи ще мучиться-бiдуе. І тiльки мати тiеi ворожки Гутрi стара, а може, то взагалi була ii бабця, або тета – себто сестра бабчина, така вже давня та горбата, напiвслiпа й глуха зовсiм, не боялася, бо старша була в роду, нiчого iй не зашкодило б, пантрувала хвору скорботно, простирадлами до лiжницi бiдолашну припинала, щоб не скидалася, та травами ii гiркими сонними обпоювала.

І була у тоi мольфарки Гутрi донька, капосниця Авлентина – ii так дивно звали – втекла пiдлiтком у п’ятнадцять ще рокiв у мiсто, – то посудомийкою працювала в кнайпi для далекобiйникiв на трасi, то на вокзалi прибирала. Як кажуть старi мудрi – людина вона була без жереба й планети, тобто людина без долi, небажана в цьому свiтi, випадково народилася i нiкому не знадобилася. Жила, засмикана, ображена на гiркий талан свiй, на роду проклятому написаний, несамовито злоблива на всiх чоловiкiв i на жiнок щасливих та радiсних, гарних i розумних, ворогiв нажила, як водиться, i повернулася якраз, коли треба було… Брела стежкою до будинку, шалено зголоднiла, прикурювала сигарету вiд сигарети, спльовувала i злостилась оскаженiло заранне на матiр i на майбутне свое безпросвiтне життя, де змушуватимуть працювати з ранку до вечiрньоi зорi, а вечорами й поготiв хоч вiд нудьги голоси та вiшайся. Талапала вона, перекидаючи з плеча на плече сумку з нехитрими своiми пожитками. Увiйшла до хати, в каламутному старому дзеркалi злостивим своiм, незвично розфарбованим обличчям та яскравим, як пташине пiр’я, нездоровим, неживим клоччастим волоссям ледь вiдбилася. Грюкнула сердито дряхлими дверима. Увiйшла в кiмнату, не скинувши старих, сто разiв клеених-латаних кросiвок. Зупинилася розгнiвана, мовляв, чого кликали, – не те щоб хотiла цього, може, навiть, i не розумiла зовсiм, не розумiла, що вiдбуваеться, але в останнiй свiй подих дотягнулася-таки мати, звиваючись, прив’язана, дотяглася до руки блудноi своеi доньки Авлентини, схопила мiцно i притягнула з велетенською силою до себе, пригорнула всю до грудей i так, що Авлентина, не втримавшись, усiм тiлом звалилася на лiжницю до матерi. І осьде Гутря захрипiла, зiтхнула – i втихомирилась.

Ну, а потiм Авлентина i сама в гарячцi билася багато днiв – у безпам’ятствi лежала. Але нiчого – мамчина тета ii вiдпоiла. І на ноги вже пiднялася iнша, зовсiм iнша Авлентина. Рот пiдiбганий, постарiла, але сильна, сувора i начебто мету в життi усвiдомила. Головне – що з ii поверненням лиха в горах додалося. І самотнiсть ii, яка ранiше iй не заважала i давала iй свободу, тепер перетворилась на тягар.

Кажуть, поставила вона собi за мету – знайти скарби опришкiв. І не тiльки знайти саме ту печеру Довбуша, куди опришки золото й камiння заховали. Знайти – тiльки початок ii справи. А знайшовши, i закляття зняти, щоб увiйти в схованку i золото привласнити. Опришки цi були гуцульськими повстанцями, дехто говорив, що звичайнi грабiжники, якi не хотiли на панiв працювати, а хто розповiдав, що Довбуш i його загони по всiх горах Карпатських вiд Буковини до Закарпаття були покровителями i заступниками бiдних, тому що загарбане у польських панiв враз нужденним гуцулам i роздавали. Але, видко, i себе не кривдили, тому схованки своi зробили в печерах. А радник iхнiй, старий еврейський знахар i чаклун Бен Алiзер, що жив на Сокiльському хребтi, благий ребе, як усi його звали, закляття на таемнi печери Довбуша i наклав. Ну, так кажуть люди, а там, хто його зна – е вони, цi печери, чи нема.

Але ось Авлентина, Гутрина донька, бувало, на тиждень-два йшла в гори, шукала щось невiдступно, вночi – люди бачили – танцi голяка танцювала, курища розводила в рiзних кутах плаского i великого, як футбольне поле, каменю, навiть на Сокiльський хребет сама пiднiмалася i на Мертве озеро не збоялася – ради питати опiвночi. Як баби говорили – у господаря свого. Жага спопеляла ii могуча й незборима – хотiла золота, хотiла знати, де е потаемнi тi печери та як закляття з них зняти.

Ну то добре. Про неi, про цю доньку Гутрi-босорки, тобто вiдьми, про цю, як у нас називають, босорниню – пiзнiше. Навiщо зараз? Поки не треба. Тiльки от на вигляд вона – ця босорниня – ну нiчого загадкового, звичайна жiнка, яких багато. Звичайна така жiнка. Тiльки погляд вже дуже важкий – душу з тебе виймае i гнiтючу тугу наганяе.


* * *

Карпатськi мольфари. І бiлi, i чорнi.

Усi вони – дощенту справжнi: тi та iншi. І спiльне в них те, що без цього свого ремесла вони жити не можуть. Як без повiтря. І, зрештою, у кожного з них своя мiсiя, яку неухильно слiд виконати.


* * *

Якось ми з Владкою вiдпочивали у друзiв у горах i познайомилися з однiею ворожкою на iм’я Параска. Владка взагалi любила всяких таких бабусь, ворожiння аби на чому – на картах, на кавовiй гущi, на квасолi. Ми з нею потелiпалися в Чорногузи – це село таке пiд Вижницею – до тiеi самоi Параски. Вона така була кумедна бабця, моторна, гостроока, буфетницею в колибi працювала, сновигала туди-сюди, все встигала, здавалося, радiсна енергiя через край бризкае. Так ця Параска поцупила у своеi дочки нареченого i сама за нього замiж вийшла. І тепер донька Параски, слухняна Марiчка, повiльна, неповоротка, покiрна дебела дiвиця, цiлковита протилежнiсть своеi спритноi маленькоi мамцi, називае за вимогою сувороi своеi матерi колишнього власного судженого, всього на чотири роки за неi старшого, «тато» i на «ви».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/m-b-goncharova/drakon-z-perkalabu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.