Книга - Персеїди. Нічна повість

Персеiди. Нiчна повiсть
Марiанна Борисiвна Гончарова


Украiнська жiноча проза
Героiня повiстi Марiанни Гончаровоi вiрить у те, що падаючi зiрки можуть виконувати заповiтнi бажання. І в призначену Всесвiтом серпневу нiч вона забираеться на дах свого надiйного, теплого i доброзичливого дому, щоб зустрiти Персеiди i загадати iм бажання своiх друзiв i рiдних, якi старанно зiбрала напередоднi. Вона – мiкроскопiчна пiщинка величезного космосу – сидить посеред зоряного неба i терпляче чекае, коли з’являться цi всемогутнi вiсники Всесвiту. Чекае i не перестае дивуватися великому свiтопорядку, створеному за примхою когось дуже винахiдливого i мудрого. Вона обiймае любов’ю увесь цей чудовий свiт, в якому живе, i з завмиранням серця чекае, коли полетять Персеiди – якi знову i знов дають надiю великому чуду життя, що йому нiколи не буде кiнця.

Як завжди у письменницi, в ii новiй повiстi дивним чином поеднуеться серйозне, що iнколи навiть доходить до трагiзму, i тонкий гумор.





Марiанна Гончарова

Персеiди

Нiчна повiсть



©  М. Б. Гончарова, 2016

© О. О. Драчковська, переклад украiнською, 2016

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016




Замiсть передмови


Любий читачу!

Це вельми провiнцiйна iсторiя. Вона навiть у якомусь сенсi старомодна. Позаяк абсолютно проста.

Мене часто запитують, в якому жанрi ви пишете i про що.

Жанр у мене такий: як задумано кимось i десь, як прийдеться, як вимучать мене слова, сюжети, сни та думки, як мiй янгол надиктуе – так i пишу. Ось такий жанр. А про що – звiсно, про любов. Про що ж iще?

А що коли й справдi назвати цю мою нову книжку любовним романом? Або жiночим, дамським любовним романом? Хоча нi, забудьте…

Якось подруга моя, Іринка, медсестра, взяла книжку почитати. Але уточнила заздалегiдь: книга мае бути легкою, подекуди смiшною, або печальною, але – про любов. І щоб жодних там бандитiв, убивств та брутальноi лайки. Бажано – карколомнi пригоди, подорожi, цiкавi героi – нiжнi вишуканi жiнки та сильнi зухвалi чоловiки. Коротше – справжнiй любовний роман. Саме такого чтива треба, коли стирчиш на чергуваннi у вiддiленнi хiрургii. Щоби захоплювало тебе з першоi ж сторiнки, аж-аж, – каже подруга. – Бувають ночi бiльш-менш спокiйнi, тож нехай промайне – i не помiтиш. Моя книжка саме така: трiшки смiшного, трiшки сумного. Авантюри i подорожi. Звабливi жiнки i справжнi чоловiки. До того ж, гадаю, читання направду не обтяжливе, хоча за кожною постаттю чи картиною вгадуються рiднi, близькi менi люди: i сивочолi поважнi мудрецi, i вервечка молодших – юних, часом зухвалих студентiв, допитливих пiдлiткiв та щироi, життерадiсноi малечi. Я так собi подумала: кожен знайде тут щось свое.

З нетерпiнням я чекала подругу Іринку з чергування. І раптом:

– Що ти менi дала? Плювалася всю нiч! Я ж просила про любов!

– А там хiба не про любов?

– Та не про отаку любов!

– А про яку?

– Ну, я ж казала, щоби пристрастi вирували, сльози, туга, ревнощi! Але обов’язково – примирення. На Лазуровому березi, захiд сонця… – мрiйливо протягла Іринка.

– І титри на все небо, – засмiялась я. – Авжеж, я тебе засмутила.

– Ага, – трохи надула губи Іринка, зiтхнула i вихопила з моiх рук щойно повернуту книжку. – Хоча… Може, щось недогледiла. Вдома ще раз перечитаю…



Отож пишу я таки про любов, але назвати усе це любовним романом у дусi Іринки – навряд. Хоча в ньому е все, про що згадувала Іринка, авжеж е. Правда, отого сюжету – народився, закохався, одружився – не буде. Обману, зради та пiдступностi також. А якщо хтось iз моiх героiв щось прибреше чи схитруе – так чого не бувае в життi. Можна i пробачити.

Отак сюди незбагненним чином прокралися, просоталися – а я й не зауважила! – уже знайомi моiм читачам персонажi – моi дiти, чоловiк, мама, сестри, друзi, собака, улюблений мiй Чак та його братва. Кiшку Скрябiна взагалi можна вважати моiм спiвавтором. Тут мiй рiдний дiм, що повсякчас вiдiгрiвав мене родинним теплом та затишком вiд вуличного гомону, метушнi й непотрiбних зустрiчей. Моя оселя, моя фортеця, моя твердиня, мiй форт. Наче потужний корабель, пливе вiн у майбутне, пiдбираючи тих, кому по дорозi, тих, хто зазнав аварii та потребуе допомоги, або хто просто хоче посидiти з нами в кают-компанii, потеревенити i випити чаю. А ще тих, хто ладен iти з нами в моря незнанi, в космос таемничий, в свiти недослiдженi на пошуки нових пригод.




Роздiл перший

Золотi слiди


Чи буде смiшно? Не знаю. Не певна. До слова: я й ранiше нiколи не ставила перед собою такого завдання. Якесь дiвча на злодiйському сайтi скачало мою книжку оповiдань, прочитало абияк через пень-колоду i там же ображено вiдгукнулось: «Подекуди начебто смiшно, та я чомусь не смiюсь». Так от, мене зацiкавила ота дiвчина. Яка вона? Юна, струнка чи повненька? Модниця з яскравими нiгтями? От менi, примiром, завжди бракувало смiливостi зробити манiкюр з яскраво-червоними нiгтями. Зiзнаюсь: я страшенно провiнцiйна. Подруга каже про мене – «дика». Та хiба багрянi довгi й гострi нiгтi (знаете, такi агресивно-яскравi), наче дупа в павiана, вам подобаються? Менi здаеться, воно одразу впадае у вiчi – дурне, зухвале. А коли дурне – то й небезпечнiше в стократ. Чогось думалось про ту дiвчину. От що вона полюбляе? Ходити на лижах, смакувати пирiжки, курити кальян, тягнути через трубочку пiна-коладу або чпокати упаковку для хрустких товарiв, – знаете, таку об’емну, кульками? Та хто цього не любить? – не тiльки дiтлашня. Особливо коли хандра i меланхолiя? А ще – яку музику вона полюбляе? Якi книги iй подобаються? Як вона iсть? Плямкае? Нi? Стримано… Делiкатно. Чи глитае похапцем? Як розмовляе? Мозе, сепелявить або г’асируе? Або ма-анi-iрно розтягуе слова? І головне – чому вона зiзналася, що книгу вкрала? Поцупила з мережi? Знiчев’я, чи шукала цiлеспрямовано?

Отож, люба незнайома дiвчино… Так, саме ви: смiшно не буде. Тим бiльше – вголос реготати. Тут ви помилилися.

Нi, якщо чесно, насправдi я також спочатку мiркувала: оце б написати щось легке, кумедне. Так-так, веселе! Але сталося iнакше…

Щороку…

Тьху! Зараз обов’язково хтось пiдхопить: «ми з друзями ходимо в баню». Нi, я не про баню з друзями, а потiм Ленiнград, нi. Я ж казала, що смiшно не буде, ну?!

Щороку однiеi серпневоi ночi, або навiть кiлька ночей поспiль, я видряпуюся на дах. Ну а якщо нiч ясна та зоряна, то можу залишитися на терасi i не лiзти так високо. Просто сиджу на подвiр’i i дивлюся в небо. Хiба ви не дивились?

Падають зорi…

Яке диво – отi зорянi дощi! От би купити телескоп i спостерiгати зокрема цiлiсiнький рiк! Для мене це – таiна таiн. Астрономiю в школi ми знехтували. Наш викладач, бiдолашний старенький Гаррi Львович, усi уроки астрономii грав нам на домбрi або розповiдав, як прекрасно влаштувався в життi його син Шурик, лауреат премii Ленiнського комсомолу в галузi науки i технiки. Отож я мало що знаю про космос (окрiм iмен кiлькох вiдважних космонавтiв). Ну, звiсно, знайду Велику та Малу Ведмедицю, Венеру – вона першою з’являеться увечерi на небi (а отже, треба виходити на прогулянку iз собакою), ну ще Чумацький Шлях, що простягся просто над моiм будинком i його важко не зауважити.

А от зорянi дощi мене навчила спостерiгати моя бабуся. Якось у серпнi вона сказала, що коли загадати бажання, встигнути промовити його вголос, доки летюча зiрка не зникла з небосхилу, – твое бажання здiйсниться! А я своiй бабусi й досi вiрю. І так чекаю щоразу цих днiв! Як ото дiти чекають на Дiда Мороза чи Санта-Клауса. Правда, я дещо про зорянi дощi прочитала в мережi. Їх бувае досить багато, i падають вони часто. Просто люди нинi зовсiм розучилися дивитися на небо, прогулюватися вечорами та загадувати бажання, дивлячись на летючу зiрку. Дорослi повсякчас товчуть водно: дивись пiд ноги, дивись, куди ступаеш! І жоден не скаже, як моя бабуся: ану поглянь на небо швидше – оно зiрка падае, загадуй бажання!

Насправдi зiрка не падае, а тим паче – не гепаеться нам на голови. Звiсно, нi. Якось мiй чоловiк… Ой, я ж iще нiчого не розповiла про нього. Скiльки вже книг написано, а про нього мiй вiрний читач майже нiчого й не знае.

Чоловiк мiй, себто Кузьмич, – красень! Очi дикуватi, як у Мауглi. А чому? Бо вiн людина природи, такий собi першопроходець, справжнiй майстер виживання в диких екстремальних умовах, практично як Тарзан – друг степiв, лiсiв, полiв i рiк. А позаяк «у природи немае поганоi погоди», моя мама нещодавно подарувала йому теплi англiйськi термошкарпетки – «Прiнгл». Страшенно дорогi, практично за цiну непоганоi пари черевикiв. На однiй шкарпетцi – «right», на другiй – «left». Щоби ноги не плутати. І дрiбними буквочками позначено марку – «Прiнгл».

Кузьмич каже:

– Оце добре, мам! Буду iхати, наприклад, у потязi, а мене запитають iнтелiгентно моi попутники – за чаем абощо: шановний, а почитати у вас нiчого не знайдеться? А я iм – та ось! Термошкарпетки. Правда, якщо ви англiйською не петраете… Або прийду на пошту, – продовжуе вiн фантазувати, – а там – черга. Таке зачароване мiсце ота пошта – iще з дев’яностих рокiв минулого столiття… Отак стовбичиш, позiхаеш, тодi черевики скинув i гайда по шкарпетках англiйську згадувати.

– Авжеж, – докидае мама, – воно кому хоч не зайве…

Одне слово, сiмейка в нас iще та, з ними не занудьгуеш.

Отож про мого Кузьмича. Надягнув вiн отi термошкарпетки i поiхав по гриби. Припхав на собi два кошики опеньок, а на додачу – кiлька ошалiлих вiд голоду клiщiв. Ледве виколупали iх, всадовили в банку. Викинути на вулицю? Так там же собаки гуляють! А вбити – як? – неможливо. Звiсно, родина придуркiв. Ми будь-яким комахам даемо шанс виправитись. Мовляв, бiльше так не роби. Отож замiсть скручену газету вхопити, ми виганяемо за вiкно непроханих гостей – мух, комарiв, ос. Коли раптом до нас в оселю прокладають своi стежки мурахи, ми намiчаемо iм iншу стежку з пiдсолодженоi води, i вони органiзовано вирушають строем у протилежному напрямку. Авжеж. Отож того дня, крiм клiщiв, грибiв i смiття на одязi, в шапцi, в кишенях i в головi, Кузьмич принiс у гарячому своему кулацi… зiрку, що впала з неба! А насправдi, як я тепер розумiю, зовсiм не зiрку, i навiть не метеорит, а… шматок космiчного корабля прибульцiв! І не переконуйте мене в протилежному!

Ось як це було.

Ходив-ходив вiн, втомився, вирiшив чаю випити, зiбрав хмизу для вогнища, ну, хто бував у лiсi, той знае. І, копнувши глибше, раптом виявив шматочок якогось металу дивноi форми. А Кузьмич, треба сказати, тiльки зовнi – солiдний дядько з суворим поглядом i металом у голосi. А в душi вiн – чистий тобi пацан з допитливими очима й збитими колiнами. Отож, вiн одразу хапнув цей дивний уламок i вирушив на найближчу заставу – до прикордонникiв. А тi покидали кордон напризволяще, з’юрмилися i почали дослiджувати отой пiдозрiлий шматок (може, уламок незвiданоi планети або фрагмент космiчного корабля) металошукачем. Одне слово, пацани, дарма що форму та погони носять. Перевiряли сяк i так, тодi витягли iз сейфа металошукач японський, такий мудрагельський, що хiба тiльки каву не подае, навiть телефонувати з нього можна. (Начальству чи мамi, скажiмо. Або дiвчинi коханiй.) Отож, витягли ту сучасну машинерiю i – ага! – металошукач запищав, застрибав iстерично, заскрекотiв щось японське, на монiторi з’явились хiмiчнi формули, i за хвилину машина видала результат: невизначений сплав металiв, аналогiв i збiгiв на Землi немае! І тодi Кузьмич, уже пiд ранок, аби не наражати нiкого з нас на небезпеку, вiдвiз цей загадковий шматок ще й до санепiдемстанцii – перевiрити на радiацiю. Шматок лежав собi спокiйно, не фонив, але збiглися тут усi спiвробiтники, включно з лаборантами i допитливим завгоспом. Охкали, дивувались, колупали, нюхали, слинили, а допитливий завгосп навiть на зуб попробував. Коротше, науковий пiдхiд. А буквально через кiлька днiв, позаяк в санепiдемстанцii працюють здебiльшого жiночки балакучi, вранцi на ринку баба Домка, продавчиня зеленi, завзято присягалася (щоб у мене бiльше петрушка не проросла, коли брешу!), що iй достеменно розповiла знайома iз санепiдстанцii: «Їй-бо, отут-о у посадцi сiла лiтаюча тарiлка, а звiдтiль повилазили отi довгоносики, очi отакеннi…». Коротше кажучи, баба Домка в подробицях описала, якi вони, гуманоiди, iз здоровезними лемурячими очима. Та що вона – багато хто iх бачив! Он мущина один навiть притягнув на санепiдстанцiю шмат iхнього корабля (чи вiдламав, чи сам вiдвалився). Ага, принiс перевiрити на всяких там жукiв, бактерiiв чи шо. Нашо? Буде продавати його на аукцiйонi за чималi грошi! А мо’, й продав, здаеться, купили мериканцi. Сильно той мужик забагатiв. Накупив собi всього. І одьожi, й машину. Звiдкiля знаю? Так вiн же петрушку у мене купляв! А здачу не взяв. Гарна у мене петрушечка. Вiн завжди у мене купляе. І ви берiть! О, яка в мене петрушка!

Насправдi шматок так i лежить у нас у бiблiотецi, на полицi з улюбленими чоловiковими книжками, томами Кастанеди, чиiм вiдданим адептом вiн е (на вiдмiну вiд iнших, приземлених членiв нашоi родини). Вiн завше ширяе над марнотним i буденним. Що йому ота тяганина сумок з базару? Вiн мандруе в iнший вимiр, там люди пiдживлюють одне одного енергiею, дiляться вiчним. Або таемним способом зникають i з’являються чи роздвоюються. Як ото Кастанеда, що жменями споживав галюциногеннi гриби. Ну, мухоморiв наш тато, звiсно, ще не пробував, зате Кастанеду споживае понад усяку мiру.

А ми, як я вже казала, – люди простi, практичнi та непутящi. За браком магiчних здiбностей усе робимо самотужки, власноруч, не сподiваючись на чужопланетних лемурiв. Але iнколи, як ви вже зрозумiли, часом спозираемо чудеса свiтобудови, видряпуючись на дах в години зорепаду…

Ось i минулого лiта ми з дiтьми на початку серпня видерлися на дах i спостерiгали зоряний дощ. Саме летiли стрiмкi яскравi Персеiди. Кожну з них я зустрiчала, як знайому рiдну iстоту. Адже для мене то був привiт iз дитинства! Я знов була маленькою, щасливою i безтурботною спостерiгачкою Персеiд, як ото пiдказала моя люба, тодi ще молода бабуся Олександра. І здавалося, що все це було лише вчора. Коли дивишся у небо – час, нiч (скiльки б вона не тривала) непомiтно обтiкае тебе, ти не почуваешся молодою чи старою, нi дитиною, нi дорослою, матiр’ю, чи тим бiльше зареестрованою в райзагсi дружиною адепта Кастанеди, нi вiдповiдальним квартиронаймачем, нi клiентом, нi споживачем, нi пацiентом, нi пасажиром, нi громадянином, нi пароплавом. Навiть не почуваешся homo sapience, ба бiльше, homo publicus! Ти просто маленька, щаслива, трохи схиблена частинка цього великого i непiзнаного свiту. Я дивилася на зiрки, що падають, i казала дiтям: може, хтось, такий самий пiдвiяний i мрiйливий, саме зараз спостерiгае цей летючий стрiмкий потiк, як i сто, i тисячу рокiв тому… І точнiсiнько так само шепоче свое сокровенне бажання услiд миготливому вогнику. Адже про Персеiди писали iероглiфами iще тридцять шостого року до нашоi ери в китайському лiтописi! Хтось один, мудрий i завбачливий, звiдти, з глибини вiкiв, помахав привiтно людським нащадкам у певностi, що будуть i в майбутньому такi, хто не втикатиметься в землю носом, допитливо прозиратиме зоряне небо. Отой хтось подумав про нас – про мене i моiх дiтей – i передав нам листа, написаного тоненьким китайським пензликом, але не крiзь вiдстань, а крiзь час, немовби пiдказуючи: незабаром падатимуть Персеiди, обов’язково загадайте бажання, це ваш шанс.

Отак ми вiдтодi й пов’язанi – всi мрiйники й оптимiсти – з нашим минулим i майбутнiм i з отим нашим древнiм вiдчайдушним майстром пензлика й iероглiфiв на рисовому паперi – фантазером i життелюбом. Пов’язанi нашими таемними бажаннями та вiрою в благословенну мiсiю невтомних зоряних дощiв.

Отаке… Колись, багато рокiв тому, влiтку, як я вже нахвалялася, я видерлася на дах, пiймала поглядом потiк, що черкав небо, залишаючи тоненькi золотi слiди. А коли невдовзi (хоч i через якийсь, досить-таки тривалий час) здiйснилося все, що мною було загадане, я збагнула: треба термiново дiлитися цим iз друзями! Це ж диво, а дива не можуть належати однiй людинi, я ж не скупий лицар якийсь! І тодi, напередоднi серпневого зоряного дощу я написала оголошення i розмiстила його у себе на сторiнках у Живому Журналi та Фейсбуцi. Мовляв, звертайтеся до мене, друзi, смiливо, що бажаете, загадуйте – у мене здiйснюеться! Нумо веселитись! Це ж цiкаво: хтось загадае щось простеньке: нову сукню, цуценя чи пилосмок до Нового року, або якийсь там легкий заробiток. Причому я була певна, що там не буде побажань на кшталт «зеленого бабла» або «щоб моi вороги повиздихали до ноги», бо добре знаю своiх товаришiв по перу та клавiатурi. Друзi вiдгукнулись. І прочитавши оте, що вони написали, я упродовж кiлькох днiв не могла нi спати, нi iсти й пити. Натомiсть – уже без жартiв, хотiла цього чи нi, зобов’язана була лiзти на дах iз довжелезним списком найзаповiтнiших бажань моiх прекраснихi начебто таких благополучних друзiв. Побажань жартiвливих i вагомих, реальних чи фантастичних, кумедних i серйозних. Причому таких серйозних i заклинальних, немовби я, вмостившись на даху, як зв’язковий або посередник мiж землею i небом, отим всеосяжним таемничим небом, була останньою iхньою надiею. І я, звiсно лаючи себе за легковажнiсть, таки полiзла на дах i читала вголос цi побажання, промовляла iх, як закляття, пiдсвiчуючи роздрукований список друзiв та iхнiх прохань лiхтариком, та молила за них небо i зiрки. Я розмовляла iз зiрками, як iз живими. «Розумiете, – говорила я, – хлопчик не ходить. Чому так? Дитина народилася з абсолютною вiрою в добро i бачить, що всi дiти бiгають, граються, а вiн – нi. Хiба це справедливо?»

Або ось, слухай, невже тебе ось таке не розчулить:



«Щоби солдат Гiль, який служить нинi в iзраiльськiй армii, був смiливим, але розважливим i обережним, був чесним з друзями i вiрним своему народовi. І щоби повернувся додому живий i здоровий. Гiль – мiй син. Мiра».


Або таке… Нi, слухайте, слухайте, цi листи не менi, а тобi, любий Всесвiте! І якщо десь я ще могла вигадати чи дофантазувати в якiйсь книжцi, то листи цi – справжнi. Ось, послухайте:



«Хочу дитину. Всюди просила. Лiкувалася двадцять рокiв. І нiчого. А раптом зiрки допоможуть? Попросiть для мене, будь ласка, дитинку! А менi вже бiльше сорока рокiв. Карiне».




«Хочу, щоб лiкар Т. сказав менi 4 жовтня: ось вона у тебе не тiльки не росте, але i якось нiби зменшуеться, навiть зникае! Боря».




«А можна попросити про кошеня? Щоби кошеня пiдiбране вижило? Щоб одужало, i йому знайшлися хорошi добрi руки. (У нас трое котiв i двое собак.) Якщо нi, ми його залишимо собi, звичайно, тiльки нехай виживе. Тiльки нехай виживе. Ми вже чотири ночi спимо по черзi. Будь ласка! Гiджан».




«Здрастуй, дорога Марусю. Хочу знову дозволити собi кохати. І не боятися, що обмануть. Я не просто втомилася. У мене якийсь невроз. Щойно чоловiк називае свое iм’я, я вже починаю розглядати його як потенцiйного обманщика, розумiеш? А якщо вiн, примiром, каже: давай зустрiнемося о сьомiй i раптом приходить вчасно, я навiть розчаровуюсь. Тобто вiн обманув моi сподiвання, що вiн неодмiнно спiзниться чи взагалi не прийде. І я починаю пiдозрювати його iще бiльше. Така з цим усiм морока… Одне слово, скажеш так: Катi – довiри та кохання! Дякую. Ти як листоноша. Катя».


Авжеж, звiсно, найбiльше листiв – iз бажанням зустрiти оту едину людину. Звiсно, i про дiтей, i про батькiв, i про роботу. Але – всi просять любовi! Загалом багато всякого… Отож я, сидячи на даху, маю вдихнути глибоко, налаштуватися, набратися рiшучостi i промовити усе вголос.



«Свободи! Внутрiшньоi свободи… Втомилася все собi забороняти. Навiть усе розповiсти не можу. Забороняю собi: любити, подорожувати, щось купити. І пiти геть вiд цiеi страшноi людини забороняю. Шукаю причину – чому? Дiти? У мене iх немае. Грошi? Та я ж сама заробляю. А батько каже: „Що люди скажуть?“ Тут у нас, в глибинцi пiд Рязанню, такi язики злi, хоч Єсенiн тут i народився у нас. Плiток боюсь. От i забороняю собi все. Щоб iм’я мое не шарпали. Наташа».




«Хочу, щоб мама навчилася жити без тата i припинила щодня iздити на кладовище. Оля».


Ти, таемниче безкiнечне небо, i ти, летюча зiрко, чи розумiете ви, що люди повсякчас прагнуть дива? Саме таких див, якi тобi, стрiмка Персеiдо, до снаги, адже летиш через усе небо, через днi, роки, столiття, через ночi та через нашi долi. Вiдважна Персеiдо, тобi, як казала моя бабуся, все до снаги, чуеш?




Роздiл другий

На даху


Одне слово, я прихопила з собою наш новий, нещодавно придбаний цейсiвський бiнокль, як завжди сподiваючись, що небеса й цього разу мене почують. Власне, полiзла я туди передовсiм через те, що пообiцяла полегшити важкий тягар негараздiв моiх дорогих друзiв. Отож всiлася нагорi, закутавшись у стару ковдру, перечитуючи ще i ще раз список побажань.

До речi, бiнокль у життi – дуже важлива, практично необхiдна рiч. Коли ми з чоловiком ще тiльки збиралися побратись, вiн, тодi ще студент, зробив менi дивовижний подарунок – не вульгарний перстень або якусь там кофтинку, не букет квiтiв чи кулiнарну книгу, не набiр банякiв чи скатертину iз серветками. Вибрав те, що треба (справдi найкращий подарунок на землi), – невелику пiдзорну трубу. І ми з цiею трубою – Кузьмич i я – ходили до центрального парку пiдглядати за тим, що вiдбуваеться на танцмайданчику. Там товклась молодь з найближчих навчальних закладiв, бо вподобала це мiсце для своiх зустрiчей. Пiдзорна труба була справжнiм дивом для мене, короткозороi, – як гарно бачити обличчя, усмiшки, гримаси, грайливе кокетування, рiзнi кумеднi танцювальнi колiнця!

Щоправда, нас якось упiймали за нашим неблаговидним заняттям, i ми ледь устигли дременути звiдти. А згодом, шкода, i взагалi довелося продати нашу трубу, аби купити щось нiкчемне на кшталт сукнi для якоiсь урочистостi. Але потяг до такоi захопливоi для душi справи – дивитися в добротну оптику, i не лише на людей, але й на птахiв, звiрiв, хмари, зiрки, врештi-решт – у нас лишився. Та й не тiльки у нас. Виявилося, що це – вельми розповсюджене хобi.

Та ось хоч би й нещодавно. Ходили ми в гостi до друзiв. Вони – такi собi вiльнi творчi люди. Художники. Вона – просто неймовiрна красуня, закохана у свого чоловiка. Загалом – усе взаемно, прекрасна пара, Олена i Славко. Вiн каже: зараз повечеряемо, а тодi я вам щось покажу, хочете? Ми, звiсно, кивнули. Повечеряли нетерпляче, тодi Славко витягае бiнокль! Хороший, цейсiвський, i каже: дивiться о-он туди, на балкон отого особняка, на третьому поверсi, бачите? Тiльки так, щоб вас не примiтили.

Ми по черзi дивилися з-за штори. А там на балконi стоiть у пiжамi (синiй з бiлим комiрцем) дядько Вавка К.Т. (ми його впiзнали), себто генеральний директор однiеi серйозноi контори. Тобто шанована в мiстi (та що там у мiстi!), шанована в краiнi людина! Ну, не так щоб, щоб усiма шанована, бо, як i за що сьогоднi шанують, хiба не ясно? Коли були вибори в цiй установi, там за статутом умова була така: генеральний директор обираеться довiчно. І коли Вавку обрали, вiн бенкет влаштував. І хтось iз його пiдлеглих промовив тост i вiд хвилювання (чи вже пiд мухою) сказав, мовляв, вiн дуже пишаеться, що Вавку обрали генеральним директором… посмертно! Уявляете? Одне слово, дивимося i бачимо, що ця поважна особа стоiть на заскленому балконi i… пiдглядае! У бiнокль! Облизуеться, вовтузиться i зирить. І не за людьми на площi, не за хмарами чи собаками, а витрiщаеться в чужi вiкна багатоквартирного будинку навпроти! Отакоi!

Але тут – ох, я й дурепа! – висунулася з бiноклем у вiкно, i ми з Вавкою К.Т. зустрiлися поглядами. Себто окулярами, i той Вавка блискавично зник – наче пiдкошений. Рраз – i нема.

Але ж ми бувалi й терплячi. Вже не криючись, вийшли на балкон i стали в бiнокль видивлятись, коли ж вiн пiдведеться, щоб усередину зайти. Все ж таки осiнь, а вiн у пiжамi, холодно. А балкон здоровезний. Так i не дочекалися. Мабуть, пан Вавка, щоб не ускочити в якусь халепу – а раптом у них вiдеокамера – тихо щез. Спочатку лежав тихесенько, а потiм змерз i, метляючи дупою, заповз до кiмнати. Генеральний директор поважноi контори NNN, обраний посме… нi, довiчно!


* * *

Улiтку довгий день непомiтно перетiкае в нiч – коротку й безпечну. Лiтнiми ночами драматурги чи там романiсти пишуть не драми або трагедii, а мелодрами й комедii.

Отож лiтнiй теплий вечiр… Хтось дивиться телевiзор – ген у вiкнi мерехтять синьо-сiрi вiдблиски. Хтось iще пораеться, тiнь перебiгае вiд вiкна кудись у глиб кухнi. Схоже, це Люда, вона така дбайлива господиня, напевне, мiсить тiсто, щоби зранку спекти дiтям пирiжки. Люда так азартно, з натхненням господарюе, що всi навколо ii наслiдують: бiгають до неi по рецепти, поглядають на своi вiкна – чи такi ж чистi та сяючi, як у неi? Купують такi ж серветки на кухню та фiранки в спальню.

А ген на тому боцi рiчки, на подвiр’i лiкарнi, – Іванко Кривий з тачкою. Вiн, метикований, скрiзь дивиться, аби поцупити, що лежить без нагляду. Нещодавно припер здоровезну центрифугу з лiкарняноi пральнi. Їi аж семеро виносили надвiр, щоби завантажити вранцi на машину та вiдвезти на обласний склад i обмiняти на нову. Сiм чоловiкiв упрiвали! А Іванко Кривий – сам. Завантажив на свою тачку i потягнув, коли всi пiшли. Його таки застукали. Питають: дiдько з нею, з центрифугою, але як же ти подужав? А Іванко Кривий iм:

– Так то ж собi! Своя семиряжка – не тяжка…

І показав: отак уперся, легесенько нахилив оте одоробло, i воно якраз i вляглося в його тачку.

Центрифугу, певна рiч, вiдiбрали. Але Іванка Кривого заповажали. За ноу-хау.

Ото вiн i зараз сновигае, винюхуе, де що погано лежить.

– Іва-аане! Агов, Іва-аане?! Не ру-ууш чужо-оого! Не кради-ии! – пiдвиваю я у згорнуту руркою пачку аркушiв. А рiка легко й запопадливо переносить мiй голос на той берег.

Іванко аж пiдскочив з несподiванки, озирнувся, глянув навсiбiч – нiкого нiде, дрiбно перехрестився та й накивав п’ятами…

А оно сусiдчину Марiйку проводжае кавалер, Максим. І що ближче до дому, то повiльнiше. Нiяк не розiйдуться. Ой, цiлуються! Треба покахикати: – кхе! кхе! – Аби вони знали, що не самi на планетi.

Марiйка верещить, смiеться, дзвiнко цiлуе Максима в щоку i бiжить додому, де для неi в передпокоi завбачливо увiмкнено свiтло. Максим iще постояв-подивився на Марiйчинi вiкна, потiм тихо почвалав додому. Одразу видно, що музикант – хода неспортивна, проте ритмiчна. А що як погукати йому з даху? Я виспiвую йому чудернацьки протяжною квартою:

– Макси-ииме, не гооо-орбся…

І сховалася. І вiн як людина з чудовим слухом, тонка i чуйна, дослухаеться: хто воно?

– Хто це? – кидае вiн сторожко.

Довкола – анiтелень.

Але тепер вiн точно пам’ятатиме, що парубковi горбитися не слiд.



О, а це хто човгае? То Баба Галя. Де це вона вешталася? І чи знае про цi пiдозрiлi нiчнi прогулянки ii донька Лiда? Може, у баби Галi е залицяльник? А що? Як каже одна поважна панi: «На кожен товар е свiй покупець».

Як чудово сидiти отак – невидимо й нечутно! Нiч чепуриться, як розпещена примадонна: примiряе то одне намисто, то iнше. І чепуриться, здуваючи хмаринки з пуховки, як у кiнi. Оно небом простують легкi тiнi хмар. А панi Нiч хвилюеться перед виходом. Стiльки лiт, стiльки столiть, стiльки тисячолiть – вiчнiсть, а ти, Ноче, маеш бути завжди неповторною, непередбачуваною, мiнливою… Як уперше. Як у день Творiння.

Звуки долинають звiдусiль, ледь пом’якшенi нагрiтим вечiрнiм повiтрям, приглушенi деревами. Але виразно чутнi завдяки легкому туманцю над рiчкою.

Ллеться тепле свiтло з вiкон – з кухонь та веранд. Пiзня вечеря. Дзенькае посуд. Вiдтак осяялись маленькi вiкна – у ванних кiмнатах. Верещить або скиглить дiтлашня: треба вiдмити пiд душем бруднi колiнця, замазуренi пички, скуйовдженi чубки. І от iх – втомлених, загорнутих у м’якi рушники – несуть спати.

У кожнiй домiвцi – свiй всесвiт… У кожному домi – свое небо, свое божество i своя дата дня творiння… Он вони, свiдки – i рiзнi, такi рiзнi за кольором i розмiром сандалики бiля порога…



А хто це там нiяк не вгамуеться? А-а, то ж баба Надя. Онде вона бродить подвiр’ям, у моднячих, як на сусiдчину думку, штанях-трениках з бiлими смужками, у пластикових капцях – цонк-цонк, цонк-цонк, – дзвiнко клацають пiдошви по вiзерунковiй садовiй плитцi. Баба Надя зазирае в усi кутки i буркоче:

«А я iй кажу: де ж ти убрала, ти ж не убрала! А вона – убрала. А оно шо? А оце шо? Нiчьо не убрала, а каже минi, шо убрала».

У вiкнi лiтньоi кухнi маячить невдоволене личко Оксани, себто дружини улюбленого онука баби Надi. Оксана вiдводить очi i хитае головою: скiльки це може тривати?

Вiчно заклопотана усiм ця баба Надя… Я знаю ii бозна-вiдколи. І в курсi ii сповненого турбот життя. Так уже сталося, що пiсля отримання спадку вiд родичiв з Америки баба Надя розмахнулася на всю губу – купила онуку Женьковi будинок у нашому районi. І сама в цьому домi оселилась. Тепер керуе, командуе i, схоже, збираеться жити довго та пильнувати скрiзь порядку.

Оксана, дружина Женькова, часом бiгае до мене скаржитись. Примiром, вона щоранку стукае до баби Надi в кiмнату i лагiдно так:

– Бабусю, вам з базару принести, може, чогось дiетичного? (Бабi Надi вже вiсiмдесят з гаком.) Мо-же, сирку домашнього, чи там сметани, або меду, ягiд?

– А шо… – буркотливо вiдгукуеться баба Надя, – домашню ковбасу на базарi вже не продають?

– Так лiкар же вам не дозволяе, у вас же судини…

– Ага! – невдоволено бурчить баба Надя з-за дверей. – Значить, не продаю-уууть.

І Оксана чимчикуе на базар – купувати домашню ковбасу, запашну, з салом, з часником i прянощами, таку шкiдливу для судин баби Надi…

А коли у баби Надi пiдходящий настрiй, вона чепуриться (у нас заведено на ринок чепуритися, – провiнцiя, куди ще нове пальто з песцем одягнеш?), а тодi статечно прогулюеться базаром, придивляеться, прицiнюеться, куштуе, кривиться i довго торгуеться.

– Жiночко, шо ж ви все мацаете, а не берете? У такiм пальтi, а торгуеться за копiйку…

Усе. Головне баба Надя почула. Пальто зауважили. Воно ж iз Америки. Вдоволена, вона прямуе далi. Отож на ринку баби Надi остерiгаються.

Якось перед Новим роком вона, як сама розказувала, натрапила на оселедцi. У нашому мiстi оселедець особливо поцiнований – знаете, такий жирний, малосолоний, червоним сяючим оком мало не пiдморгуе – такий свiжий. В магазинi «У Нюми», де Клава торгуе. Ну, це довга iсторiя: Нюма поiхав, Клава залишилась, магазинчик людям давно знаний, вивiска залишилась колишня. А магазин «У Клави» також е, але там торгуе Света, невiстка Клави. Так i кажуть:

– Купила у Клави.

– У Клави, де Света, чи у Клави – «у Нюми»?

– У Клави – «у Нюми».

– А у Клави, де Света, що – нема?

– Ну, може, й е. Клава ж привозить усе гамузом. Але я брала у Клави «у Нюми».

На слух незнайомця – маячня цiлковита, а мiсцевi все чудово розумiють. Вони знають, де брати найсмачнiше, найсвiжiше, саме те, що в сусiдки в загашнику – м’ясо, риба, солiння, маслини, оливки, здоба, цукерки…

Якось узимку баба Надя купила у Клави (що «у Нюми») одну рибину – «попробувать». Вiднесла додому, сподобалось, повернулася на ринок. А в магазинчику, у вiддiлi тому, де оселедцi, вже зiбралися люди – базарний день, недiля, переддень новорiчних свят. У Клави (що «у Нюми») там усе особливе. Я ж кажу – у нас люди на цьому знаються. І гайда всi запитувати: звiдки оселедчик, хто солив, коли завезли? Тут до хору розпитувачiв долучаеться баба Надя iз сольною партiею: «Я брала! Гадость! Не берiть! Нафтою воняе. Бельзиною. І хiмiею. У рот узять нiззя».

Розчарованi споживачi пiд знiченим поглядом продавчинi Клави Ігрушкiноi розiйшлися. А баба Надя потупцялася i, дочекавшись, коли пiде останнiй, перегнулася через вiтрину-холодильник i прошепотiла:

– Клаво, ану бистро накидай минi усюда ув торбочку всю усельодовку, шо в тебе осталася. Давай хутенько!

Ось така в нас сусiдка. Вiдтодi ми називаемо оселедець «усельодовкою».

Оксана скаржиться, мовляв, баба Надя пхаеться щоранку до iхньоi з Женiком кiмнати без стуку i все товче: ось коли помру – тодi й будете хазяйнувати. Коли помру, тодi будете садити квiти, де вам хочеться… Або переробляти кiмнати. «Ось коли – тодi, коли… тодi…»

– І я не витримала! – сплюнула Оксана. – І запитала…

– Що? – скинулась я.

– Я спитала: «Коли?»



Я визираю Персеiд i в бiнокль бачу, як баба Надя тягае по подвiр’ю щось, складае на купку. І бачу, що цупить якесь важезне залiзяччя просто, з кутка в куток. Туди потягне, погримить, звiдти тягне знов, кладе залiзяку на попередне мiсце. Просто щоб знали, хто тут головний. От же ж невгамовна!..


* * *

Як iнодi випадкова начебто рiч може змiнити настрiй, поведiнку i навiть стиль життя людини! Сусiди неподалiк, на розi нашого кварталу, оселилися нещодавно, але якiсь дивнi. Дуже непривiтнi. Їм скажеш «доброго ранку», а вони анiтелень. А на обличчi: «Ти хто ваще? З якого района?!»

А нас iз Кузьмичем батьки добре виховали, вчили: вiтайтеся, мiсцем поступайтеся старшим у транспортi або в черзi, користуйтеся носовичком, тримайте в чистотi одяг, своi думки i намiри. Тож ми продовжуемо жваво вiтатися, чим викликаемо ще бiльше роздратування наших нових сусiдiв.

Загалом – ми люди провiнцiйнi й не метушливi. Живемо у своему часовому вимiрi. І як же важко менi, коли я потрапляю до Москви! Бiльшоi протилежностi моему спокiйному кварталу Сосновому Гаю годi вигадати.

Примiром, дома я виiжджаю на якусь зустрiч за п’ятнадцять хвилин i нiколи не спiзнююсь. У Москвi мене попереджають: якщо зустрiч об одинадцятiй, – машина заiде за мною о дев’ятiй. І нема гарантii, що ми не спiзнимося. Зазвичай я буваю в Москвi або пiзно восени, або взимку. Напевно, через це вона менi здаеться втомленою, передчасно постарiлою, як ото дама, в старому, пропахлому вихлопними газами важкому вологому пальтi, – сувора, нерадiсна, занепокоена чимось незрозумiлим, – може, нiчними погонями, тупотiнням, хрипким вiдчайдушним криком i пострiлами.

Я чесно намагалася полюбити Москву: знайомилася з милими, тепер уже дорогими моему серцю москвичами, ходила до маленьких сiмейних ресторанчикiв i там теревенила з офiцiантами про те-се, тинялася вулицями старого кварталу i якось, потрапивши пiд сильний дощ, опинилася в натовпi. Тобто менi довелося продиратися крiзь потiк людей, котрi поспiшали з виходу метро. Вибратися звiдти не було жодноi змоги, бо я ще була й iз парасолькою. Як скласти ii? Вона ж оберiгала мою зачiску, зроблену для зустрiчi з читачами! Як мене лише не називали i куди тiльки не посилали. А я продовжувала чинити так, як звикла, – перепрошувати.

– Пробачте, – вiдповiдала я на злу реплiку.

– Прошу вибачення…

Раптом хтось торкнувся мого плеча:

– Ви це спецiально? – запитав якийсь хлопчина – студент абощо.

– Себто?

– Крутитесь тут у натовпi i просите вибачення. Он вам уже парасольку зламали, за комiр вода ллеться, а ви все перепрошуете. Серйозно? Чи це флеш-моб? Ага, прихована камера, так? Ха-ха-ха! Як це я ранiше не здогадався, тут десь прихована камера! А для якого каналу знiмаете?

– Та нii! – у вiдчаi заволала я. – Менi в метро треба, але я не можу вибратися звiдси!

Хлопчина, все ще недовiрливо, потягнув мене за руку. У товкотнечi з мого пальта посипалися гудзики, зачiску було зiпсовано, зате я потрапила досередини.

– Ось так i моя мама, – сказав хлопчик прощаючись, – як приiде, то з усiма готова заговорити. Чомусь вона вважае, що всi будуть такi ж привiтнi, як вона, i захочуть зупинитись i тут же побалакати, примiром, як садити кущi агрусу, щоб ягода була велика i прозора…

Отож – про наших сусiдiв.

Не знаю, звiдки вони до нас приiхали, може, з отих мiсць, де всi кудись поспiшають i бiжать. Але вони нiколи не садять у себе на подвiр’i квiтiв, все у них заросло бур’янами. У них немае собаки, а бродячих котiв вони шпиняють так, що тi обходять iхнiй дiм десятою дорогою. Його звати Сiрожа. А ii iменi нiхто не знае. Ми всi мiркуемо: а як же ii звуть? У Сiрожi запитуемо: а як звати вашу дружину? А вiн буркне щось:

– Т-та! Мать ii…

Малого запитуемо iхнього, шестирiчного:

– Як тата звати?

– Ни наю…

– А маму?

А вiн:

– Мама…

– А бабусю?

Хлопчик розпливаеться беззубо:

– Таiсiя… Данилiвна. А дiдуся – Іван Прокопович.

Вiн, до речi, у бабусi й дiдуся живе, трохи далi, на паралельнiй до нашоi вулицi. Хорошi в нього бабуся i дiдусь. Вони – батьки отого Сiрожi. І дуже потерпають, що у них такий синок i така невiстка. Хлопчик – iхнiй промiнчик надii.

Прокидаються цi двое – Сiрожа та його половина – десь о п’ятiй ранку. А позаяк уся наша невелика вулиця Сосновий Гай стоiть над водою, то звуки чути добре, надто з вiдчинених вiкон. Ми вже всi навченi не галасувати, знаемо, де в кого дiти сплять. А нашi сусiди не церемоняться.

– Бубубу… – це його хрипкий голос.

– Вявявяяааа! – ii iстеричний.

– Бубубубу… мать… бубубу, – знову вiн досить благодушно.

– Вявявявяаааа!!! – злостиво вона.

Раптом дзенькiт скла, гуркiт, крики, стукiт якихось предметiв… Тиша.

– О! – його голос. – Догавкалась?

І спершу тихий, а потiм дедалi гучнiший смiх з усiх вiдчинених вiкон нашоi невеликоi вулицi Сосновий Гай. До слова, тут немае жодноi сосни. Слiд би посадити.

Хлопчику iхньому ми нещодавно подарували бумеранг. Оте мисливське знаряддя аборигенiв маорi навiщось надiслали моiм дiтям iз Австралii – гарний, яскравий, розмальований фiгурками людей, тварин, птахiв. Справжнiй i, як належить, вигнутий бумеранг. Але нам вiн навiщо? – ми проти полювання. Вiддали хлопчику. Причому цей бумеранг справжнiй, не сувенiрний. А Сiрожа – пияк i нероба – вiдiбрав його у сина. Погратися. А що iще чоловiковi робити – часу вiльного досхочу. Випив уранцi i, як каже Жванецький, весь день вiльний. А тут хоч якесь заняття – бумеранг жбурляти.

Два тижнi Сiрожа упевнювався в тому, що бумеранг, як заведений, – справдi повертаеться i при цьому гамселить його щосили куди трапиться. Повертаеться i повертаеться, куди не кинь, як не кинь: i по низу кидав, i по верху кидав. І ви подумайте: навiть утiкав вiд отого бумеранга (ну чисто тобi спецназ у джунглях!), однаково той наздоганяв i поцiляв точно в тiм’я! Сiрожа вже i петляв, i за дерева ховався, але щойно висовувався глянути, а бумеранг його наче пiдстерiгав – ось i я! – i методично вставляв у табло.

– Оце штукенцiя! – нахваляеться на вулицi весь у синцях i саднах Сiрожа. Навiть пити припинив, продовжуе тренуватись. Дружки заходять: що воно таке? Вельми азартна гра. Ми з вiкна часом бачимо, як вони граються – Сiрожа та бумеранг: важке сипле дихання, стрiмке тупотiння, легкий свист, м’який удар i досадливе:

– О-йоооо!!!

Ми, щиро кажучи, вболiваемо за бумеранг…



А ге-е-ен там, трохи далi – свiтяться вогники заводу. Дуже активно працюе завод, адже попит великий. Бо завод лiкеро-горiлчаний. І будиночок поблизу стоiть непримiтний – Михайла Мухи.

Коли Михайло Муха мав вiдлетiти лiтаком у якесь прекрасне далеке, вiн виставив на продаж свiй будинок. Ну така непоказна хатка – подвiр’я нема, садочка нема, лавицi i тiеi нема. А цiна – ого!

– Мухо, ти здурiв? Отака цiна за цей сарай? – питае хтось.

– То не купуй… – лiниво огризався Муха.

– Так я й не купую, – ображався котрийсь i йшов геть.

А якось Бардiяш, сусiда, прийшов. Гадав: я хитрий та пронирливий.

Михайло Муха йому й каже:

– Чого мнешся, Бардiяше, не пошкодуеш. Буду вiдлiтати, – пошепки додав Муха, – щось покажу. Ти купи-купи, Бардiяше, не будь дурнем!

І Бардiяш купив не думаючи. Бо таки був дурнем.

Ну я ж отого Бардiяша знаю. Вiн був моiм однокласником. І, оцiнюючи навiть не його знання, а його дивнi витiвки, наш математик Володимир Іванович казав:

– Мiж тобою, Бардiяше Василю, i здоровим глуздом – сто тисяч кiлометрiв шляху по бездорiжжю. Ви нiколи не зустрiнетесь.

А тут саме мати Бардiяша, яка подалася на заробiтки в Італiю, хотiла вкласти зароблене у нерухомiсть. Але обов’язково порадитися з нею. Само собою, Бардiяш i порадився. З Михайлом Мухою.

І останнього дня, коли таксi вже очiкувало Михайла, той повiв Бардiяша… до свого пiдвалу.

У темному сирому пiдземеллi зi стiни стирчала якась тоненька трубочка. А пiд трубочкою на старiй табуретцi – трилiтрова скляна банка. У банку повi-i-i-iльно так капало.

– Три краплi… – таемниче прошепотiв Муха. – Три краплi за хвилину. Боронь Боже, i не бiльше! Чуеш, Бардiяше? А то буде непереливки! Ти бачиш – трубочка заклеена, тут малесенька дiрочка. Натiкае трилiтрова банка за день. Цього тобi – досить. Якщо починае крапати бiльше… – Муха навiть злякано заплющив очi i притис долонi до щiк. – Отож заклей трубочку i рахуй. Тiльки три! За хвилину!

Бардiяш понюхав. Із банки виразно пахло чимось спокусливо-знайомим. Спиртом.

– То ти втямив, Бардiяше, – втовкмачував Михайло Муха, – подивись! Ти втямив? Глянь сюди!

Бардiяш подивився, та очi його вже десь мрiйливо гуляли.

– Питання е? – наостанок кинув Муха. – Тебе цiкавить – звiдки?

Бардiяш заперечно похитав головою.

Ех, Бардiяше, Бардiяше! Де був твiй здоровий глузд?.. Мав-таки рацiю Володимир Іванович, ох мав!..

– Заклинаю, а то буде погано! – голосно з вiкна таксi пригрозив Михайло Муха. – Заклина-а-а-а-а-а-аю-ю-ю-ю-ю-ю… Тiльки три-и-и-и-и-и!.. – Машина заревла i понесла його в прекрасне далеке…

А Бардiяш прожогом кинувся додому, зiбрав весь порожнiй посуд: банки, каструлi, навiть вази з серванту. Вiднiс усе до пiдвалу, дiстав складаного ножа i… продлубав у трубочцi бiльшу дiрку. Звiдти щедро полилося.

Десь за добу майстер цеху лiкеро-горiлчаного заводу «Буковинське свято» ошелешено виявив чималий витiк спирту. Дирекцiя викликала мiлiцiю. Слiдча група запросила двох робiтникiв, вони виколупали кiлька плиток у цеху, i слiдчi побачили непомiтну на перший погляд «лiву» тонку трубку, вона й привела iх до сусiднього, непоказного будиночка за хирлявим плотом. А далi вже – справа технiки. У пiдвалi будинку було виявлено п’янющого Бардiяша, i доки вiн проспався, отямився i протверезiв, Муха, що його напоумив, уже вiдлетiв. А бiдолашний захланний Бардiяш тепер сплачуе чималий штраф…


* * *

Знаете, який прекрасний хлопчина мешкае в сусiдньому будинку? Вiн-бо напевне спить уже. Вродливий, розумний, вихований, спокiйний Сашко.

Отой Саша днями освiдчився Дашi.

Даша вiдмовила, пояснила, що ще не готова.

Хлопчина дуже страждав. Три днi нiкуди не виходив, сидiв удома, шепотiв:

– Ох… Ця Даша… Нiколи й нiкого не полюблю бiльше!

Даша, звiсно, також переживала, навiть сльозу пустила, бо вiдмовляти такому хлопцевi – тяжко… А Саша – дуже хороший.

Щоби втiшити невдатливу наречену, Сашинi батьки подарували Дашi до ii колекцii Барбi нового поколiння. А Дашинi батьки подарували Сашi книжку. Вони-бо знали, що хлопчина у своi п’ять рокiв дуже любить читати…




Роздiл третiй

Поштовi iсторii


Час – категорiя вiдносна. Особливо коли сидиш сама, а навколо тебе хлюпочеться нiч. Хто знае нiчнi почування – зрозумiе. Хоч вчора, чи сто рокiв тому – однаково. Охайно складаеш пам’ять, як газети 1914 року з портретами вродливих сестер-жалiбниць та шляхетних офiцерiв царськоi армii зi староi скринi з округлою кришкою та металевими кутами. Як вирiзки з журналу «Огоньок» часiв перебудови з публiкацiями ще вчора опального, але улюбленого Довлатова.

Дев’яностi. Непевнi часи. Шахраi, авантюристи, усiлякi доморощенi цiлителi та екстрасенси. Часи вiялових вiдключень свiтла i нiчних жахiв, несподiваних i шокуючих новин.

Це тiльки згадати: вчителi отримували зарплатню… горiлкою! А старшокласники цi ящики з горiлкою розвантажували на шкiльному подвiр’i. Та бiдолашнi педагоги, принижено мотаючись мiстом у пошуках збуту отiеi «зарплатнi», все одно працювали на совiсть – iхнi вихованцi вступали до найкращих вишiв краiни. А люди вiрили в краще, бо хотiли чудес.

І чудеса не забарилися. Пiсля перебудови раптом потягнувся тоненький потiчок листiв з-за кордону. І нiде правди дiти – бувало, що й невеликий спадок хтось отримував. І що далi, то бiльше вiдкривалися горизонти. І з часом хлинули до нас потоки кореспонденцii – елегантнi конверти з логотипами рiзноманiтних адвокатських контор. Листи на гербовому паперi з печатками, а головне – з цифрами, цифрами… Мiсто наше в буремнi часи ще позаминулого столiття повсякчас хтось захоплював. То однi через мiсто бiжать, то другi скачуть, то третi йдуть. І влада змiнюеться й змiнюеться. Як не одна влада прийде, то друга приваландаеться. Мабуть, пiд п’яну руку якогось розпорядника наше мiсто на три райони подiлили. Людям це неабияк набридло – не життя, а хованки: ховайся сам, урожай ховай чи нажите-накопичене. Одне слово, почали виiжджати, хто куди емiгрувати.

А в дев’яностi заходилися розшукувати по свiтах своiх рiдних. Хто сам, а хто й через компанii та адвокатськi фiрми. І потяглися до моеi мами прохачi – перекладiть з англiйськоi чи на англiйську. (Тодi у нас ще не було бюро перекладiв, допомагали по-сусiдськи, безкоштовно. Мама – за «велике спасибi, мадам Гончарова, щоб ви були здоровi», а я – за «Дай Боже тобi, Марусенько, жениха щедрого i вродливого».)

Мiстом поповзли чутки, що родичi емiгрантiв отримують з-за кордону посилки з подарунками, грошi i навiть спадщину!



Отак уже знайома нам баба Надя опинилася першою в цьому списку, але далеко не останньою.

Скiльки вона попоходила до моеi мами – перекладати листи аж iз Канади! Чи писати зворотнi. Опасиста, iз цiпком (уже тодi – дуже похилого вiку) i завжди в супроводi маленького, такого ж старезного песика iз сивою мордочкою. Вони ледве пiдiймалися до нас на другий поверх, перевалюючись, як качечки. «Тут сиди…» – кидала собацi баба Надя i, хрипко дихаючи, довго роззувалася, знiмала чунi, залишаючись у великих грубих плетених шкарпетках. Проходила до кiмнати, зручно всiдалася. Переводила подих, мама приносила iй воду. Трохи вiдхекавшись, баба Надя лiзла до своiх численних, вдягнених одна на одну кофтин, дiставала елегантний блiдо-блакитний конверт. Мама розгортала лист, написаний на хрусткому напiвпрозорому паперi, i починала перекладати:

– «Дорогi тiтко Надю, дядько Іване, небожi Колю, Ромо, Женю, Мар’яно i Христино…»

– А чо моiй старенькiй мамi (дай iй Бох здоровiчка) не пишуть «здрастуйте, шановная двоюрiдна прабабусю Оляно»? – втручалась баба Надя.

Моя мама знизувала плечима.

– О! – обурювалась баба Надя. – Усiм «здрастуйте пожалуста», а мамi – не.

– «Ми отримали вiд вас хустки з квiтами, з орнаментом – червону i чорну, з китицями по краю, i навiть заплакали, якi вони гарнi…» – продовжуе перекладати мама.

– Дааа, – провадить баба Надя, – i я плакала, коли iх дiставала. Такi грошi вбехала!.. А вони мiне шапки якiсь прислали, самi, наверно, й в’язали. А ще – хрестики пластмасовi зеленi. От куда я хрестика того вчеплю зеленого? Батюшка наш спугаеться того зеленого хрестика…

– «Ви такi люб’язнi… – продовжуе моя мама (ii витримка просто вражае). – Запитуете, що нам надiслати? Ми би просили надiслати нам три низки коралiв на згадку про нашу украiнську юнiсть, якщо це буде вам не надто дорого».

– Буде! – грюкнула баба Надя. – Ще й як буде дорого! – Ти ба! А чо вони нiколи не спитаюцця, шо вам прислати, тьотю Надю? Щось, може, мериканське з iхнiм орнаментом i з китицями? Ану пиши давай, – баба Надя рiшуче тицяе спрацьованою важкою долонею в листа. – Напиши, шоб прислали Женiку джекси.

– Що-що?

– Ну штани такi. Джекси чи як воно.

– Джинси? – уточнюе мама.

– Мо’, й джинси… – вiдгукуеться згiдливо i стомлено баба Надя.

Мама розкладае аркушi для листа, дивиться на бабу Надю запитально. Обличчя бабине стае урочистим, напруженим i ледь розгубленим, немовби вона готуе промову на трибунi:

– «Драстуйте, дорогi родичi Ненсi, Доротi i твiй, Доротi, син, – мiй внучатий небiж Брендон, який робить у банку…» – вираз обличчя баби Надi стае звичним, i вона додае сварливо: – Шо, уже не може своiй мамi й коралiв купити? По всьому свiту мотаеться, а коралiв матерi не може привезти? – І додае замислено: – А мо’, й нема коралiв нiде… Тiки у нас i ростуть…

Мама намагаеться не заглиблюватись у технологiю добування та вирощування коралiв, а пише далi пiд диктовку:

– «А в огородi у нас е всьо. І цибуля, i часник, i морковка, i картошка, i кукурудза. І ще цибуля е…»

– Про цибулю згадували вже, – додае мама необережно.

– Де?! – витягуе шию баба Надя, суворо вирячившись на аркуш iз незнайомими iй англiйськими словами. – Нiчо не писали! Нiчо не згадували про цибулю!

Мама зiтхае i виводить на аркушi «…and onions again».

– Я ж отако грядки по порядку говорю! – нетямиться гостя. – Ану давай перевiряй: отут-о у мене морковка… Написала?

Мама слухняно кивае.

– Отут у мене картошка, отут-о – кукурудза, а он тамо, – баба Надя кивае в уявну далину, – за грушкою – цибуля i часник. Написала?

– Написала, – зiтхае мама.

– О! Я ж усе помню, де у мене й шо. Ти хоть би зайшла коли або своiх дiвчат прислала. Я тобi дала б яблучок, i таких, i таких. Ще й морковки дам. Ти ж усьо на базарi купляеш? О-оот. Цибулi дам, всьо равно ж пропадае цибуля, стiки посадила, i там, i там, де мiсце свободне було. І петрушки дам. У мене ж така кучерявенька, запашнаааа, ух, у борщ i добра! А борщ я варю знаеш як? Беру кугута…

– Може, листа допишемо? – перебивае мама.

Обличчя баби Надi спохмурнiло, вона вiдкашлялася i урочистим голосом продовжила:

– «Дорогi небоги, от ви питали, як дiд Петро себе чуствуе? Так у дiда Петра з ногами…»

Мама чекае продовження.

– Пиши, – командуе баба Надя, – но-ги.

– Що «ноги»? Болять? Мучиться з ногами?

– Та не то шоби болять, – знову виходить баба Надя з образу i вiдкидаеться на спинку стiльця, – так, на погоду колiна крутить. От знаеш, на погоду, крррутить, крррутить. І в мене крутить. У тебе крутить, не? Так ти ж молода. А у мене крррутить, хай йому бiс… Пиши: не болять ноги нi в кого. А то подумають, шо я жалуюся. «І пришлiть нам уже тi джекси для Женiка, а то вiн кожен день просить. Якшо, канешно… Канешно, якшо зможете…» – вона бухкае важкою долонею по столi: – А нiчо не захочуть! Нiчо не зможуть! Жаднi. От у мене, – баба Надя знову порпаеться в нетрях свого вбрання i витягуе складений аркушик з мiрками: ширина, довжина, зрiст – i раптом дратуеться: – От iще той Женiк, слухай! Оце треба менi так унiжатися, просити якiсь штани? Боооожечки. Ну, давай, читай, шо ми тут насочиняли з тобою.

Мама читае листа баби Надi ii небогам, перекладаючи з англiйськоi. «Здрастуйте, дорогi небоги Ненсi, Доротi i твiй, Доротi, син, мiй внучатий небiж Брендон…» Баба Надя кивае, iнодi пiдозрiливо дослухаеться, невдоволена – мовляв, не так вона казала. Тодi погоджуеться: от, як доладно мама написала про джинси! З ii благословення мама пiдписуе конверта, баба Надя слинить його i заклеюе. Потiм ховае в якiйсь потаемнiй кишенi, пiдводиться зi стiльця, переходить до передпокою, iз зусиллям взувае своi чунi на набряклi ноги, важко ступаючи, вибираеться з квартири, постукуючи цiпком. «Зi скрипом» встае ii старий сивий песик, i вони поволi спускаються удвох та йдуть геть – до наступного листа.

– Мам, а баба Надя тобi платить?

– Не-а, – нiяковiе мама i виправдовуеться: – Ну вона ж лише раз на мiсяць, а то й на два приходить.

– Але ж сидить по кiлька годин!

Мама зiтхае i розповiдае, як колись бабуся Олександра, тобто мамина свекруха, прийшла з базару i принесла вiдро дрiбних, з чорними цяточками абрикосiв. Мама навiть обурилась: кругом гiлля ломиться вiд соковитих солодких абрикосiв, а бабуся принесла щось таке, що тiльки викинути.

– Мамо! – вигукнула до неi. – Навiщо ви купили цю гидоту? Вони ж дрiбнi, червивi. Нехай хоч i дешевi.

Бабуся втомлено присiла за стiл пiд горiхом на подвiр’i.

– Дитинко… – так пояснюе мамi. – Вона така старенька, ота бабуся з ii абрикосами, що iй тi п’ять карбованцiв просто так треба було дати. Без абрикосiв.

І я розумiю, що мама згiдно iз настановами моеi бабусi витрачае дорогоцiнний свiй час на бабу Надю просто так. Бо та старенька, спрацьована, втомлена i хвора.



– Ну що? – запитала мама наступного разу. – Купили коралi своiм небогам?

– Та купила… – баба Надя похнюпилась, водить палицею по пiдлозi.

– Дорогi? – поцiкавилась мама.

– Та не.

– А скiльки?

– Та рубiль. Одна нитка – рубiль. У магазинi намисто було. Подивилась – красне, значить, коралi. Та й купила…

Отож баба Надя таки метикована виявилася, домоглася свого. І «джекси» Женiку надiслали «мериканськi», i Женiк потiм до Америки поiхав. І на роботу його там влаштували. І грошей вiн звiдти привiз, i машину купив. І свою частину спадку баба Надя отримала з Америки – будинок купила.

Отож зараз баба Надя ходить подвiр’ям i нiяк чомусь не вгамуеться – бурчить i бурчить. А я сиджу на даху i тiшуся, яка вона все ж таки дивовижна! Живе i жити не набридло, ще й чепуриться на базар. У своi дев’яносто. Оце б вона ще й правнукiв на колiнах поколисала! Хочеться гукнути:

«Агов, бабо Надю! А чи нема у вас ще коралiв?»

Та боюся налякати. Нарештi гримнули вхiднi дверi, свiтло у будинку згасло…


* * *

Якось пiзнього вечора до нас у вiкно постукали – обережно i чемно, проiгнорувавши дверний дзвiнок. Так ранiше стукали сусiдам у селi. Це зараз електричнi дзвiнки з музикою iз П’яццоли навiть на хвiртках, а в тi часи… ну, як я казала.

Отже, хтось тихенько постукав у вiкно. Я виглянула. Дiдусь, ветхий, гладенько поголений, у сорочцi, застебнутiй на всi гудзики просто пiд горло, видно, що готувався. Чепурний маленький сивий дiдусь iз бородою, присоромлено й знiяковiло простягнув менi елегантний конверт – брудний, зiжмаканий, поцяткований печатками i штампами. Конверт явно побував у багатьох руках, мандруючи рiзними краiнами. На ньому виднiвся якийсь логотип, майже заклеений марками, та iм’я адресата: мiстер Щербанюк Микола, що мешкае в селi Синжер Чернiвецькоi областi. А позаяк село Синжер 1949 року перейменували на Жилiвку, то лист, не знайшовши адресата, вирушив назад до Канади, а звiдти наполегливо, наклеiвши нову марку, його вiдiслали знов у Синжер. Доки комусь iз поштарiв не спало на думку заглянути в старi довiдники i докопатися, що Синжер – це Жилiвка. І що адресат Щербанюк мешкае в тому ж таки будинку i на тiй самiй вулицi, як указано на конвертi. Маленький дiдусь (як невдовзi з’ясувалось, той-таки мiстер Щербанюк) пошепки, озираючись боязко, попрохав: «Перекладiть листа з Канади, але нiкому не кажiть, бо ще заберуть… Як космополiта, по статтi. Десять рокiв без права листування…»

– Я, щиро кажучи, навмисно приiхав до вас пiд покровом ночi, – прошепотiв дiдусь, себто мiстер Щербанюк. – А то дивлюся – лист по-iноземному написаний. Хто зна, раптом шпигунство пришиють абощо. Страшно злякався.

Дiдусь обережно присiв на краечок стiльця i аж хитнувся, ледь не звалившись набiк, коли я нахилилася над ним iз маленькою тацею з чаем з пирiжками.

– Ой, нi-нi-нi! – злякано вiдмахнувся дiдусь. – Ви менi перекладiть оту-то-о, i я побiжу.

Я розгорнула листа i почала читати вголос:



«Шановний мiстере Щербанюк!

Я, Джон Леман, адвокат страховоi контори „Леман i сини“, змушений iз сумом сповiстити, що ваш родич Дмитрiй М. Щербанюк упокоiвся з миром у вiцi 97 рокiв i похований у мiстi Ванкуверi на кладовищi „Mountain View“.

У 1938 роцi мiстер Дмитрiй М. Щербанюк оформив у нас в конторi „Леман i сини“ страховий полiс на суму один долар Канади. За час дii страхового полiсу мiстер Дмитрiй М. Щербанюк полiсом не скористався i упокоiвся з миром, а сума страхування – 238 доларiв мала бути виплачена вказанiй у полiсi сестрi мiстера Щербанюка, Даринi М. Щербанюк, або ii спадкоемцевi Миколi Щербанюку, якщо такий е».


На цьому мiсцi лякливого мiстера Щербанюка здолала гикавка i вже не попустила до кiнця вiзиту.

«Джон Леман, – продовжила я читати, – адвокат „Leman and sons“, розшукуе мiсiс Дарину М. Щербанюк або ii спадкоемцiв для надсилання iм суми в 238 доларiв Канади за страховим полiсом мiстера Дмитрiя М. Щербанюка».

– Гик! Аааа… – чи то охнув, чи то зiтхнув дiдусь Щербанюк i раптом рiзко схопився й пiдбiг до вiкна. Склав долоньку козирком до чола i пильно подивився в завiконну темiнь – чи не стежать за ним невсипущi «лицарi щита i меча»?

– Он воно як. Гик! Он же ж воно як! Долари. Гик! Канада! Пов’яжуть! Авжеж, пов’яжуть мене! Гик! Гик! – у вiдчаi бурмотiв вiн, нервово здригаючись.

Вiдтак присiв на краечок стiльця, слiпо водячи руками по колiнах, повторюючи:

– Он воно як. Гик! Он воно як!..

«Якщо ви, – продовжила я перекладати, – пiдтвердите копiями своiх документiв, що ви е Дарина М. Щербанюк або е прямим родичем Дарини М. Щербанюк, Миколою Щербанюком, нам буде приемно (саме так i було написано) перерахувати цю суму у валютi Канади або у валютi вашоi держави (враховуючи конвертацiю та банкiвськi видатки) на ваш банкiвський рахунок або на вказану вами поштову адресу.

„Леман i сини“ висловлюють своi спiвчуття родинi покiйного. Rest in peace».

– Гик-гик-гик! Божечку! Гик!!! – заволав новоспечений мiстер Щербанюк. – Шо ж це дiеться! – вiн раптом рясно спiтнiв i заходився обмахуватися великим картатим носовичком. – Який iще рахунок? Ой, Боже, навiщо воно менi? – ще бiльше злякався мiстер Щербанюк, уявляючи, що йому доведеться посвячувати у свою «шпигунську дiяльнiсть» не лише нас пiд покровом ночi, але й, можливо, пошту та всю банкiвську систему краiни!

Вiн схоплювався, завзято хрестячись на портрет Сергiя Рахманiнова над роялем, червонiв, блiд… Я вже потерпала, що вiн зараз гепнеться тут у мене у вiтальнi, подумки примiрялася, де його вкласти, щоби вiн отямився i вiдлежався до приiзду швидкоi.

Утiм, треба визнати, дiдусь виявився кмiтливий (ще довоенного гарту). Трохи помiркувавши, вiн одразу ж вигадав обхiдний шпигунський маневр:

– Доню! – жалiсно витрiщився вiн на мене почервонiлими очима. – А напиши iм, щоб вони грошi надiслали… тобi, га? А я прийду отак само. Пiд покровом ночi. Та й заберу. Ти не думай… – дiдусь притис свiй зiжмаканий картатий носовичок до серця, запобiгаючи моiй вiдмовi i передбачаючи доводи, якi я можу навести. – Я тобi, як чесному громадянину, як комсомолцi, ти ж комсомолка? Я тобi дуже довiряю. Обличчя у тебе чесне. І чоловiк твiй точно ж не краде. Ти ж не крадеш? – запитав мiстер Щербанюк у чоловiка мого, що нагодився. Той швидко й заперечно захитав головою: мовляв, не-не-не, не краду я, дядьку! – І знаеш що? Я дам тобi скiлькись отих доларiв, подiлюсь! – мiстер Щербанюк заусмiхався радiсно-обнадiйливо.

На заперечення, що грошi можна отримати тiльки на свiй паспорт, дiдусь зажурився, припинив схоплюватись i хреститись, а, навпаки, мiцно вилаявся, вочевидь уявляючи, як вiн, такий старенький вже, йде по етапу. На нашi запевнення, що нинi – iншi часи i нiхто його нiкуди нi за що не потягне, вiн вiдмахувався. Мiстера Щербанюка, здавалося, закинула до нас машина часу iз тридцятих або сорокових рокiв. Ми навiть занепокоiлися: чи знае вiн, що Друга свiтова вже скiнчилася, що Сталiна, Хрущова та Брежнева вже давно немае на свiтi. Коли вiн таки погодився випити чаю i зайшла мова про Європу, ми повiдомили, що Берлiнську стiну розвалили. У нього був такий шок, що його ледь трясця не вхопила! Вiн сплескував долонями, не випускаючи з рук свiй рятiвний картатий носовичок, i все повторював: «Он воно як! Он же ж воно як!»

Коли вiн зник, як тать уночi, так само тихо, як i з’явився, син Данило, дивлячись йому вслiд, замислено запитав сам до себе:

– Цiкаво, а вiн узагалi в курсi, що Гагарiн у космос полетiв? А якби вiн дiзнався, що американцi були на Мiсяцi, що б iз ним було, га?

Десь через рiк я зiштовхнулася з ним нiс до носа в полiклiнiцi. Привiталася. Проте мiстер Щербанюк на привiтання не вiдповiв, удав, що бачить мене вперше. Посидiв iз вiдсутнiм виглядом, пововтузився, поколупав оббивку стiльчика, дiстав звiдкись картатий носовичок – витерти спiтнiлого лоба, потiм раптово пiдхопився i накивав п’ятами.

Так я й не знаю – отримав вiн свою спадщину, чи вiдповiдальнi адвокати «Leman and sons» i досi розшукують спадкоемцiв мiстера Дмитрiя М. Щербанюка. Утiм… Я певна, що не вiдповiв, не отримав. Інакше знову прийшов би до мене – папери оформити.


* * *

І ось iще…

Якось задзвонив мiй телефон. Чую тоненьке старече, iз деренчанням у голосi:

– Емм… Це хто?

Зiтхаю приречено, називаю iм’я. Я ii завжди впiзнаю. Ну що чекати вiд бабусi, котра гадки не мае про правила розмови по телефону? Вона, шанована вчителька зi стажем у сорок п’ять рокiв, коли телефонуе кудись, спочатку суворо запитуе: «Хто це?» І всi (включно з начальником мiлiцii та головою виконкому) нiяковiють, наче школярi, i сором’язливо та розгублено називають свое прiзвище. Лише я, до речi, зi всiеi цiеi компанii притьмом кидаю слухавку.

– Емм… Це Василiса Семенна. Знаеш? Добре. Лист… тут прийшов… Перекладеш?

– Як же я його перекладу? Вiн же у вас – а я вдома.

– Я погано ходжу, приходь краще ти до мене.

– Зараз я не маю часу. Може, коли гулятиму з дитиною увечерi…

– Давай я тобi прочитаю? Я ж учителька зi стажем сорок п’ять рокiв, – продовжувала слухавка, що не терпiла заперечень. – Тут дивись, що тут написано: бузiнес… неус… оф…

– Щось я не впiзнаю англiйськоi. Може, це iнша мова?

– Ну як то? Я ж бачу, що англiйська. Усе надруковано красиво, на блакитному гладенькому паперi.

– Ну, не знаю. Якщо надруковано. Може, це спадщина якась вам надiйшла… – необачно бовкнула я.

– Я-як-як ти сказала?! – голос Василiси Семенiвни змiцнiв.

– Нi-нi, це лише припущення… – позадкувала я. – Просто iнколи у нас тут трапляеться, що отримують офiцiйнi папери, а там…

Слухавку на тому кiнцi кинули. Через кiлька хвилин, розвiшуючи на сушарцi дитячi речi, я почула iстеричний гавкiт собак, а тодi побачила у вiкно, як щось стрiмке i велике у хмарах пилу завертае до нашоi спокiйноi затишноi оселi.

Баба Надя, виглянувши з тераси, приклала долоню до чола i прокоментувала:

– Шось суне…

Справдi «шось» квапливо сунуло. Просто до мене.

Захекана Василiса Семенiвна iз дулькою-пучком на потилицi, в блакитному халатi, у криво застебнутiй кофтi та домашнiх капцях, стояла на порозi, тримаючись рукою за горло (iй явно бракувало повiтря). А другою простягувала менi пiд нiс блакитного конверта.

Всадовивши настирну гостю, я прочитала листа пiд ii нетерплячим поглядом i реплiками: «Ну що там, га? Скiльки, га?» Лишенько, як же менi було ii жаль! Вона стрiмголов мчала до мене, вважаючи, що коли Федоренки отримали спадщину i Гульпаки отримують допомогу вiд iхньоi багатоi конфесii, то раптом i iй щастя привалило? І вже десь на краю ii планiв i мрiй вона прикинула, як розподiлити грошi. Якщо буде стiльки-то – половину синовi. Або й не вiддасть, бо невiстка така жаднюча, усе iй мало, все’дно розтринькае на всякий непотрiб. Нi, вона сама. Купить синовi машину – разом поiдуть i виберуть…

– Цей лист, Василiсо Семенiвно, – ласкаво, наче до хвороi, звернулась я, – потрапив до вас помилково. Це просто рекламний буклет про новинки в мережi товарiв – з сухих кормiв та консервiв для собак, котiв, кроликiв, морських свинок, папуг i щурiв.

– Щурiв?! Щурiв?! – Василiса Семенiвна втупила в мене недовiрливий погляд. – Навiщо – для щурiв?!

– Ну, iснують такi домашнi щури – досить симпатичнi. Бувають бiленькi. Або руденькi. У них такi лапки, як рученята людськi… – навiщось почала пояснювати я.

Недооцiнила я бiйцiвський характер Василiси Семенiвни! Вона, нiчого не кажучи, пiдхопилась, вирвала з моiх рук конверт i, дивлячись на мене, як ото у фiльмах на зрадникiв або фашистiв, взяла високий старт i щезла. Утiм недалеко. До сусiднього кварталу, себто до моеi мами. Перевiрити свiдчення. А раптом я збрехала i якимись хитромудрими шляхами хочу вiдiбрати ii законну спадщину.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/m-b-goncharova/perse-di-n-chna-pov-st/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.