Книга - Арканум

Арканум
Юрiй Павлович Винничук


«В дрiмучу епоху Брежнева я пiшов у внутрiшню емiграцiю. Я писав своi твори, зашифровуючи iх за переклади з арканумськоi. Я вигадав краiну Арканум, вигадав авторiв, якi там начебто жили й творили.

А поволi Арканум став пробиватися у моi сни. Я жив в Арканумi, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночi, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.

Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гiнцiв на конях i стукали менi у вiкно. Стукали перснями на пальцях, рукiв’ями мечiв, стукали гiлками i вiтром, стукали пташками i хрущами, кликали всiма мовами i голосами.

Я пiдводився i йшов до вiкна. Воно розчахувалося, i Арканум мене втягував у себе, засмоктував i впорядковував мое життя.

Арканумська мова пробивалася крiзь мою, наче стебла трав крiзь пiсок, проламувала пам’ять, зливалася з моею. Я переставав розрiзняти, де моя мова, а де арканумська.

В Арканумi я чувся безпечно».





Юрий Винничук

Арканум



© Ю. П. Винничук, 2019

© Ю. П. Винничук, iлюстрацii, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019




Заспiв





Уже починаючи писати, ще школярем, я усвiдомлював, що треба окремi тексти зашифровувати, бо iнакше можуть бути проблеми. Однак я був усе ж таки не надто обережним i читав декому з друзiв. Декому з тих, кого вважав другом. А друзi виявилися не друзями, а стукачами.

І коли настав той день 4 квiтня 1974 року, коли до мене в Станiславовi о восьмiй ранку ввалилося трое кагебiстiв i двое «понятих» робити обшук, я подумав, що таки мав рацiю, зашифровуючи деякi вiршi.

Шифр насправдi був простий: я пiдписував iх перекладами з чеськоi, вигадуючи неiснуючих поетiв. У вiршi про Бандеру фiгурував Вазера, бо то була рима. Кагебiсти уважно в цi вiршi вчитувалися, але все ж не забрали iх. Забрали iншi.

Пiсля того я став писати ще обережнiше. Я вигадав цiлу цивiлiзацiю, яка начебто iснувала в Пiвнiчному Причорномор’i й називалася Арканум, вигадав арканумську лiтературу й писав вiд iменi арканумських авторiв. Так, Ярош у «Танго смертi» – це я.

У 1970–1980-х роках, коли писалися цi твори, мене проймав неймовiрний розпач i бiль за наш народ, за мову, за Украiну. Довкола була пустеля i страх. Я виливав свiй розпач в долю Аркануму, який поволi загибав, втрачав мову, розпадався на румовища, завойований жорстоким ворогом. Так, Люцилiй – це я.

У 1980-х я навiть набрався такого нахабства, що запропонував окремим часописам цi «переклади». На жаль, афера не вдалася. Їх не надрукували. Обережнi редактори вловлювали пiдтекст, крутили носом, шукали «Арканум» в «Бальшой Саветскай енциклапедii» i дивувалися, що нема його там. «Але ж там i Бандери нема», – боронився я.

Так i залишилася ця книжка в рукописах, бiльша частина яких була й писана вiд руки.

Щойно у 1989-му i пiзнiше окремi «Арканумськi оповiдi» й «Видива» були опублiкованi в журналах.




Арканум моiх снiв





Арканум пробивався у моi сни. Я жив в Арканумi, то була моя внутрiшня емiграцiя, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночi, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.

Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гiнцiв на конях i стукали менi у вiкно. Стукали перснями на пальцях, рукiв’ями мечiв, стукали гiлками i вiтром, стукали пташками i хрущами, кликали всiма мовами i голосами.

Я пiдводився i йшов до вiкна. Воно розчахувалося, i Арканум мене втягував у себе, засмоктував i впорядковував мое життя.

Арканумська мова пробивалася крiзь мою, наче стебла трав крiзь пiсок, проламувала пам’ять, зливалася з моею. Я переставав розрiзняти, де моя мова, а де арканумська.

В Арканумi я чувся безпечно.




Частина перша








Роздiл перший. Оповiдi зi старих арканумських лiтописiв та хронiк








Похiд крiзь осiнь





Наступали ми осiннiм шляхом. Якби хтось подивився на нас iз пагорба, то побачив би наiжене списами вiйсько в червоних плащах, що знагла з’являеться i так само зникае в червоному листi.

Часто припадалисьмо до землi й злизували дощовi краплi, вловлюючи тонкi аромати ялiвцю та погасаючоi рожi. Зоддалеки йшли тумани i приставали до наших шерег, а ми iх не одганяли i не цуралися.

Осiнь була сиза й холодна.

Час од часу то у небi, то десь у яру, або у лiсi за яром щось пронизливо скрикувало, i тодi отой окрик вiдлунював у грудях кожного з нас, i ми кашляли й спльовували в затвердлу дорогу свое безсоння.

Ще дiймав голод, i ми не обминали жодного куща чи то з калиною, чи з глодом, чи з тереном, iли усе, що бачили, стрiляли з лукiв у перелiтних птахiв i сумно дивились, як пiдбита птаха падае кудись на кiльканадцять крокiв далi в чиiсь розчепiренi хижо пальцi, в трiюмфуючий скрик, i щезае там розшматована. Потiм бачилисьмо пiд ногами ii пiр’я, краплi крови, кiгтi, дзьоб, червонi шнурiвки кишок.

Якби був ворог, ми змогли б вiдвести душу, зiгрiтися боем серед цеi осенi. Але ворога нема. Командири нашi вiдмовчуються, нiхто нiчого не знае, анi куди йдемо, анi пощо. Не знаемо навiть проти якого ворога послано нас. Хто вiн? Чим розгнiвив наших володарiв? Як виглядае? Якою мовою розмовляе? Чи се такi самi люди, як i ми, чи iнакшi? Ми питаемо одне одного, шукаючи в тих питаннях заспокоення, але не знаходимо, а навпаки роз’ятрюемо душу, i тодi хтось iз нас несамохiть зненацька вирячить очi й закричить так жахно, мовби щось iзлякало його, заболiло так, що вже й стерпiти не годен, i ось вiн уже вириваеться з шеренги i жене навмання простовiч, рвучи свого червоного плаща на тернах, гублячи списа. Гiлки зiб’ють йому шолома з голови, а вiн летить кудись у яр, невлад розмахуючи руками, закидаючи й плутаючи ноги, доки не спiткнеться й не шубовсьне у хащi сторчака i не затихне там…

Отi втiкачi потiм рiдко назад повертаються, здебiльша щезають безслiдно. А як котрийсь прийде назад, то схожий бiльше на жебрака з-пiд церкви, анiж на вояка славного Аркануму. Нiхто не розпитуе, що йому було, та й вiн мовчить, мовби й не казився. Проте не довго йому мовчати, з’являеться чорна сторожа iз полку безсмертних, бере юродивця попiд руки й, завiвши куди подалi з дороги, стинае йому голову. Щоб не розпалював ув iнших туги, не навiював розпачу.

А дорозi нема нi кiнця, нi краю, веде вона кудись в невiдомiсть, i марно ми навшпиньки спинаемось, чи на камiнь вистрибуемо, щоб зазирнути поверх голiв i шоломiв – а що там на обрii?

А нiчого. Чистий обрiй. Сiре небо. Пагорби й падоли. Нема нiчого. Марно ми надiемось, що десь там вигулькне вороже вiйсько, замають нашi прапори i хоругви, засурмлять сурми i залунае команда: «Позiр! До бою готуйсь!»

Нiчого нема. Тi, що послали нас оцим шляхом, чекають коли повернемось овiянi славою, з багатою здобиччю та з тисячами полонених.

А ми переходимо з осенi в осiнь i шлях наш не легшае.

Вночi розпалюемо вогнища, грiемо руки i мовчимо. Потiм падаемо знесилено поруч i засинаемо кам’яним сном.

Вже нiхто з воеводiв не виставляе чати. Спимо покотом усi, мов порубанi. Якби в таку нiч об’явився ворог, то ледве чи хоч десяток на ранок прокинулось.

Осiнь розчахнула своi дверi, вже скоро туди прослизне зима, i ввiйдемо ми тодi у бiлий свiт ii. Замете нас снiгами, завiе, захурделить. Полягаемо в снiг i заплющимо очi. Доти, доки не почуемо, як у вухо прогрiвае сонце i дзюркотить танучий снiг. Отодi ми встанемо i знову рушимо в похiд.




Фiранка


Чоловiки нашi подалися на вiйну. Що то за вiйна – Бог його знае.

Ми пiшли до нашого короля i впали на колiна:

– Королю наш найяснiший! Пане наш! Поверни нам чоловiкiв наших, бо занепали вже господарства i сини виростають сиротами!

Ми стояли перед королiвським палацом на мармурових сходах i чекали, що хтось таки з’явиться i змилосердиться над нами. Але марно.

Тiльки високо угорi так, нiби здригнулася фiранка на вiкнi. Може, то вiн, наш король, таемно слухав наших скарг?

Але нам не повернули чоловiкiв.

Минуло вже десять лiт, а потiм ще десять. Всi ми потроху постарiли без них, зберiгаючи вiрнiсть. Дiти повиростали. І от уже наших синiв одiслали на вiйну. Правда, дозволили iм перед тим одружитися i заплiднити своiх дружин. Аби вiйсько не перевелося.

Ми ще не раз ходили до королiвського палацу, падали на колiна i просили милосердя. Але жодного разу король не об’явився перед нами. Тiльки високо у горi тремтiла фiранка.

І тодi ми, глупi жiнки, порох його нiг, засумнiвалися – а може, короля… i немае? Може, його вигадали, аби нас, дуреп, круг пальця водити, аби мали ми кого прославляти?

Жiнка – матiр сумнiву. Тая думка уже не покидала нас i переслiдувала так настирливо, що якось, не витримавши, подалися ми до палацу й почали вимагати, аби король об’явився перед нами. Ми кричали, кляли й заклинали, а похмура сторожа тупо дивилася на нас i не рухалася з мiсця.

Тiльки високо угорi затремтiла фiранка.

Ми кричали до глухого муру. Нiхто не вийшов з палацу, аби нас втихомирити.

І тодi одна з нас в розпачi кинулася на вояка i висмикнула з його рук галябарду. Ми всi так i заклякли – Боже, що вона вчинила?! Зараз ii зарубае!

А вiн стояв i не рухався з мiсця. Жоден м’яз на обличчi анi не здригнувся! А та жiнка розiйшлася аж страх – як не штовхне його з усiеi сили! Вояк повалився на сходи i покотився униз. Вiн котився так безпорадно, що ми одразу збагнули – це ж звичайне опудало, а не жива людина!

Опудало! Опудало нас стiльки лiт слухало, стiльки лiт – нашi молитви i скиглiння, звичайне опудало стерегло палац короля i не пускало нас усередину! Опудало… опудало… опудало…

І тодi ми кинулися юрбою до палацу. Усi дверi розчинялися без жодноi перепони – але всюди було порожньо. Всюди висiло павутиння i клубочився порох. Пахло цвiллю, мокротою, що пороз’iдала стiни i змусила iх пучнявiти й облазити, тиньк опадав пластами, наче тiло пранцюватого. Пiдлога повигиналася i потрiскала, де-не-де навiть повиростали якiсь блiдi гидкi гриби, i повзали чорнi жуки.

В палацi не було анi слiду живоi душi. Луна наших крокiв i голосiв котилася i накочувалася, вгортаючи нас, пеленаючи i наповнюючи жахом.

– Але ж та фiранка! – скрикнула я. – Там хтось мусить бути!

І побiгли ми нагору. Кiмната, на вiкнах якоi гойдалася блакитна фiранка, була так само порожня. Стривожено завищали кажани попiд стелею. Це вони, пролiтаючи, гойдали фiранку. Звичайнi собi кажани. І бiльше нiчого.

І тодi ми гiрко-гiрко заплакали. Кому ж ми оце поклонялися стiльки лiт? Кого прославляли у пiснях i молитвах? До чиiх парсун припадали гарячими вустами? Кому вiддавали своiх чоловiкiв та синiв?

Ми покинули палац. Дiти уже стягли й друге опудало вояка i волочили з галасом по брукiвцi.

Десь далеко-далеко, за синiм обрiем точилася жорстока вiйна, спливала кров наших рiдних. Вони вмирали там зi словами: «Слава королю! Слава Аркануму!» І не знали, що нема вже анi короля, анi такоi держави Арканум. Це просто бабське царство, яке плодить хлопiв, а потiм само споряджае iх на вiйну i виглядае щоднини.




Роздiл другий. Теренцiус (VIII сторiччя до н. е.)




Арканумський письменник.







З книжки «Мандри Арканумом»





Манне озеро


Миль на п’ятдесят вiд Арканума височать Танцюючi Скелi, прозванi так через те, що ними частенько стрясае вулкан. Ото бiля тих скель i розляглося велике густе озеро справжнiсiнькоi манноi кашi.

Зверху воно покрите мiцною плiвкою, зовсiм як манка, що вистигла, i дуже густе, але далi вглиб рiдшае, а на днi й зовсiм рiдке.

Вози з кiньми заiжджають на середину озера, i дядьки, озброiвшись лопатами й вилами, вантажать бiлi драглистi брили та везуть на продаж у мiсто.

Побiля озера вiчно товчуться жебраки, приблуди й волоцюги, котрi не мають жодного бажання заробляти насущний, а вдовольняються самою лише манкою. Дехто, бувало, так переiсть нею, що спухне i вiддасть Боговi духу.

Кiлька разiв те озеро виступало з берегiв. Це траплялося, коли у скелях прокидався вулкан, i з нього витiкала бiла манна лава, гаряча, як саме пекло, вiд одних клубiв ii пари гинуло птаство й падало в озеро, гублячи в останньому летi випарене пiр’я. Озеро в такий час починае скипати, булькотiти й пухиритися, густелезнi хвилi вихлюпували на берег i поглинали усе живе.

Люди, що селилися довкола озера, не були певнi завтрашнього дня. А все ж уперто селилися на узбережжi, бо це заповняло iм завше постiйний зарiбок, який мусили сплачувати вiзники, минаючи iхнi обiйстя.

Але озеро невмолимо брало свое, i, ставши на березi, можна побачити безлiч коминiв, зчорнiлих безлистих стовбурiв, що стирчать з бiлого плеса i справляють гнiтюче враження.

Я ступаю поверхнею озера, намагаючись не потрапити на надто м’якi мiсцини, котрi хоч i легко розпiзнати, бо скидаються на кратери, а все ж дуже небезпечнi через те, що здатнi пересуватися з мiсця на мiсце, а то й виникати зненацька пiд ногою.

– Наше життя важке… – каже менi старий, що саме потрапив ногами в такий кратер, тепер його засмоктуе кашана пухка маса, а вiн покiрно звiсивши руки, дозволяе себе заковтувати. – Нi-нi, – спиняе мене, коли я хочу йому допомогти. – Не можна. Інакше воно розлютиться.

Воно – це озеро. І старий дивиться на нього з неприхованою повагою, як дивляться пiдданi на султана. А воно втягуе його так розважливо i повiльно, наче хоче дати йому змогу востанне насолодитися окрушинами дня. Скрасити останнi хвилини нещасного пробують i мешканцi села – упродовж усього часу, поки жертва загрузае, вони грають i спiвають.

– Далебi про таку смерть можна хiба мрiяти, – пробуе вiн усмiхнутися менi, можливо, щоб викликати заздрiсть, але робить це якось так силувано, що менi лише шкода його.

Коли я повертаюся з прогулянки, то з кашi стирчить уже тiльки голова старого.

– Коли-небудь воно ще поверне мене, i тодi мене поховають.

Виявляеться, озеро й справдi з часом повертае своi жертви, в цiлком пристойному виглядi, наче щойно померлих. Коли з’являються з його глибин цитриновi тiла топельцiв, селяни тiшаться i дякують озеру.




Солоне вино


Прогулюючись берегом моря, я побачив, що вода в затоцi стала червоною, а з тiеi червоноi води виходить чоловiк i пильно роззираеться. Помiтивши мене, вiн загукав:

– Що це за мiсце? Куди я потрапив?

– Це Арканум.

– Арканум? Вiн що, i справдi iснуе?

– Як бачите.

– Неймовiрно. Я думав, це вигадка, народна уява.

– А ви звiдки?

– О, не повiрите. Я пережив неабияку пригоду.

– Я готовий ii вислухати.

Ми сiли на зруб дерева i незнайомець почав:

– Я вiдрив бочiвку вина, воно запiнилося i потекло на пiдлогу. Менi цiкаво було спостерiгати, як витiкае пiна, i я не заважав iй поводитися так, як вона звикла. А вона текла i текла i не було iй кiнця, скоро уся пiдлога була нею залита, аж намокли моi капцi. Проте це мене не особливо хвилювало, адже я добре знав, що колись бочiвка спорожниться, i терпляче чекав, щось мугикаючи.

Надворi моросив дощ, i нудно торохтiла ринва. Бочiвка не торохтiла i вела себе дуже спокiйно, тому я хутко пройнявся до неi симпатiею. Я поставив ii на стiл, а сам усiвся поруч, бо пiна вже пiднялася вище колiн. В пiнi плавали мешти й капцi. А коли виплив ще й мертвий щур, якого я отруiв учора вночi, я засумував. Цей щур завдав менi багацько клопоту. Вчора я сипнув отрути в певнi мiсця, але забув попередити про це дружину.

Просто напередоднi ми посварилися i не розмовляли. Тому, коли вона отруiлася, я був як не свiй, бо якраз збирався попросити пробачення за тi кiлька несправедливих слiв, якi завершили нашу дискусiю.

В льосi у нас пiдлога земляна, ii легко було копати, щоправда, лише углиб в одному мiсцi, а вшир дiло не йшло, тож я змушений був ii скласти удвое, коли ховав. З кишенi ii сукнi випала пляшечка, набита п’янким зiллям, яке я любив собi вдихати, воно вiдправляло мене у краiну мрiй. Я вилаявся, адже то була саме та пляшечка, яку вона вiд мене ховала, аби я не вирушав у своi маревнi мандри. Власне через це й спалахнула мiж нами сварка. А якби вона вiддала ii менi одразу, то i сварки б не було, i щур був би живий.

Ось ця пляшечка, чудова пляшечка, я вдихаю нiжний аромат, i менi стае легко-легко.

Щодо щура, то я й не думав, що вiн зжере отруту. Я ловив його дуже довго, розставляючи всюди, де тiльки можна, полапки, але вiн iх елегантно обходив. Бо це був хитрий щур. Вiн жив у мене цiлих пiв року, i я навiть звик до нього i до його бешкетiв, що вiдверто переживав, аби вiн, бiдолаха, часом таки не потрапив у полапку. Вiн, мабуть, теж вiдчував до мене симпатiю, бо полюбляв бавитися зi мною таким чином, що бив лапою по полапцi, спритно вiдскакував i встигав навiть поцупити шматочок ковбаси, що була приманкою. Полапка ляскала, я притьма влiтав на кухню, та бачив лише його вуса зi щiлини пiд пiдлогою. Однак я тi полапки справно нарихтовував i мiняв на них приманки, та ще й неабиякi, а смачнючi, такi, що сам я рiдко iв.

Одне слово, дбав я про нього, як про рiдного. Чому як? Я таки зрiднився з ним, навiть знайомi вже помiтили, а дехто й смiявся, що й сам я став подiбним на щура. Спочатку це стосувалося мого порпання у паперах, а далi й зовнiшнього вигляду. Наприклад, у мене з’явилася манiя гризти усе пiдряд. Почалося з гусячого пера, потiм я гриз ложки i миски, а одного разу навiть вiдгриз коханцi великого пальця на лiвiй нозi. Правда, вона й так цього не помiтила.

Так ото ми й жили собi зi щуриком. Але пiсля того, як менi до печiнок допекла жiнка, я роздобув отруту на щурiв i сипонув ii в певнi мiсця. Я нiколи не думав, що вiн настiльки здурiе. А вiн, видно, тiеi ночi втратив пильнiсть. Може, був чимось стурбований, а може, теж посварився з жiнкою.

Дивною була його поява у моiй хатi. Вiднедавна долинав до мене плюскiт води з вiдхожого мiсця, пiд яким протiкав ручай. Спочатку я гадав, що ручай сам отако плюскоче, але ручай завше тiк тихо й повiльно i нiколи не плюскотiв. Якось я, зачувши плюскiт, мерщiй кинувся туди i зазирнув у дiру та побачив кола на скаламученiй водi, наче вiд удару чийогось хвоста. Уява чомусь вималювала хвiст русалки. Протягом тижня я думав про русалку, яка живе у потоцi i мрiяв ii побачити. Однак вона була надто прудкою, i менi вдавалося лише за кожним разом застати схвильовану воду, наче вiд удару хвостом.

Проминув тиждень, i я, увiйшовши до хати, застав щура, який любенько грiвся собi бiля грубки, вiн миттю дременув i вскочив до потiчка. Хай йому бiс iз такою русалкою. Кiлька разiв я намагався його ошпарити окропом з виварки, але намарно. А щур знахабнiв настiльки, що переселився уже пiд пiдлогу i немилосердно шкрiбся. А тепер вiн плавае на поверхнi пiни, жалюгiдний i нещасний.

Вино продовжувало витiкати, i скоро мiй менший брат вигойдувався менi бiля грудей. Я вiдштовхнув його, а сам поплив до покою. Всюди плавали моi папери, сувоi папiрусiв, лахи. Канапа, на жаль, зосталася на днi й не сплила. Тодi я пiдплив до шафи й розчахнув ii, вино увiрвалося всередину i проковтнуло мое вбрання. Речi коханоi я вже звiдси повиймав i спалив на городi. Я виламав з шафи дверi i лiг на них вiдпочити. Лiг я долiлиць i таким чином мiг навiть випити вина – було свiже й смачне.

Тим часом у мене прокинувся голод, я пiдгрiб до креденса й пiрнув, намагаючись намацати його дверцята, але намацав лише порожнечу. Було таке враження, наче креденс опинився глибоко на днi, тодi як вино пiднялося не бiльше, як на пiвтора метра. Я пiрнув знову з розплющеними очима, але бачив унизу лише каламутну темiнь, не розрiзнив жодноi речi. Мене охопив страх, мовби я опинився в океанi. І тут, коли я почав спливати, повз мене проплила велика темна маса, коли вона обернулася i проплила ще раз, я упiзнав акулу. Аж тепер я побачив, якi подiбнi акули до щурiв своiми мордами. Я затрiпав руками й ногами i вилетiв на поверхню, наче корок, миттю вибрався на дверi i важко дихав. Нi, менi не привидiлося – сизий плавник акули черкнув край дверей i поплив далi. Я злякався.

Роззирнувшись, я отетерiв, бо побачив, як стiни розступилися й пiднялися разом з одвiрками i вiкнами, тепер я плавав у величезному критому басейнi, у якому не було дна. Будинок мовби роздiлився на двi половини, верхня його частина виросла i продовжувала рости, а нижня запала на незнану глибину з усiм, що у ньому було. Я опинився в безвихiдному становищi, бо небавом i вiкна зникли десь у непровидних глибинах.

Раптом ударився менi в очi слiпучий промiнь – просто з вина випiрнуло сонце i яскраво осяяло все довкола. Сонце освiтило голубi хмари пiд самою стелею, котра пiднялася уже на добрих пiв сотнi метрiв. Сказитися можна. Особливо, якщо взяти до уваги, що все це начудила одна-едина бочiвка вина.

Знову з’явився акулячий плавник, зробив коло i пiрнув. Я запiдозрив, що це не акула, а щур, який у неi перетворився. Нiчого доброго вiд нього чекати не варто.

Тим часом мене дiймав голод. Якщо тут завелася акула, то, може, е й iнша риба. Тiльки чим ii ловити? Якраз, коли я ламав голову над цiею проблемою, з сусiдньоi кiмнати виплив чоловiк верхи на моему столi. Це вже було занадто. Тим бiльше, що сидiв вiн на столi геть голий.

– Гей, – гукнув я, – де ви тут в дiдька лисого взялися?

– Як то де? Я мирно собi спав, як тут чую – мене щось затоплюе. От я й виплив.

– А як ви потрапили до моеi хати?

– Мене запросила господиня. Мабуть, ваша жiнка, ге?

– Вона вас запросила голого?

– Нi, що ви! Я прийшов, як належиться, у святковому убраннi, у бiлiй сорочцi.

– А я де був?

– В тому то й справа, що, коли ви з’явилися, я вже зостався без одягу, i самi розумiете, мусив ховатися.

– І де ж ви ховалися?

– Як завжди – пiд канапою.

– Як завжди? То ви тут не вперше?

– Точнiше кажучи, це ви нас не вперше сполохали.

– Ага! То ви коханець моеi жiнки! Давно з вами прагнув познайомитися. Ану пiдпливайте ближче, зараз побалакаемо.

– Ну-ну, ви не дуже. Я теж хлоп нiвроку, – i для певностi вiн витягнув зi столу шухляду та озброiвся нею, звiсно ж, висипавши у воду моi папери.

– Що ви робите? – обурився я. – Це ж моi вiршi!

– Перепрошую! Я думав, що це моi вiршi.

– Як то вашi? Звiдки б iм тут узятися?

– Нормально. Я складав iх у цю шухляду.

– Але ж то моя шухляда. І я теж туди складав вiршi.

– Нiчого подiбного. Це моя шухляда. А ваша осьде, – вiн постукав по сусiднiй шухлядi. – Ви складали вiршi туди, а я сюди.

– Ага, то ви мало, що гралисьте мою жiнку, ще й своi недолугi вiршики зберiгали у моему столi?

– Не ображайте моi вiршi. Тепер вони належать свiтовi. Їх хвилi океану понесуть до незнаних берегiв. Але послухайте, нам не варто сваритися, – вiн вiдклав шухляду набiк, – в глибинi душi я вiдчуваю до вас певну повагу. Адже ми тепер товаришi у нещастi. Мусимо разом якось давати раду.

Вiн мав рацiю. Що там уже зводити порахунки, адже моя жiнка врештi поплатилася за свою поведiнку. А цей жевжик просидiв пiд канапою цiлий учорашнiй вечiр i нiч. Цiкаво, чи вiдомо йому, яке лихо спiткало мою жiнку.

– А чи знаете, що трапилося з моею дружиною? Вчора увечерi бiдолашна з’iла отруту, призначену для щура.

– Для того самого?

– А-а, то ви i про нього знаете?

– Ще б не знати. Цей чортяка ховався разом зi мною i погриз моi чудовi чоботи.

– Вiн уже здох. Нинi вранцi виплив. Маю пiдозру, що ця акула, яка тут шастае, не що iнше, як покiйний щур.

– Еге ж, здорова бестiя… А де ви поховали нашу… егм… палку любов?

– У льосi.

– Шкода, що мене не розбудили, – зiтхнув вiн. – Я б вам охоче допомiг. А ви впевненi, що то щур перетворився на акулу, а не ваша дружина? Вона, знаете, мала щось у собi таке…

– Цього не може бути, – заперечив я. – Знаете, вона вже давно б мене зжерла, коли я пiрнав.

– Треба гарпуна, щоб ii укоськати.

– Ех, гарпуна! Тут навiть виделки нема пiд рукою.

– Їсти хочеться, – з тугою промовив вiн. – У вас нiчого нема перекусити?

– Усе на днi зосталося.

– Хiба аж так глибоко?

– Я пiрнав i не мiг досягнути нiчого.

– Ото халепа! – перелякався вiн.

– Халепа не тiльки в цьому, а й у тому, що насправдi невiдомо, чи це моя хата розростаеться на всi боки, а чи то ми малiемо. Треба плисти геть.

І ми поплили куди очi бачать, стiни розступалися перед нами, але коханець моеi дружини не встигав за мною – не так легко плисти на письмовому столi. Я вирiшив не чекати на нього, надто що на обрii вимальовувався привабливий берег з пальмами i оливковими гаями. Незабаром я почув за спиною розпачливий крик. Озирнувшись, я побачив його в пащi акули. Я став гребти сильнiше i ось опинився тут.

– То ви поет? – здивувався я. – І так легко позбулися своiх вiршiв?

– Пусте. Вони всi в моiй головi.

Я показав незнайомцевi дорогу до мiста, а сам продовжив свою прогулянку. Повертаючись назад, не стримався i набрав у долоню червоноi води та спробував на смак. Вино виявилося солоним.




З книжки «Арканумськi притчi»





Гiлка


Один арканумець рубае гiлку, на якiй сидить. Другий арканумець пiдходить i дивуеться.

– Хiба йолоп рубае гiлку, на якiй сидить!

– Маеш рацiю. Але я нiколи не рубаю гiлки, на якiй сиджу, а тiльки ту, на якiй сидiв.

По цих словах вiн перебираеться на гiлку вище i, дорубавши ту, на якiй сидiв, починае рубати ту, на якiй сидить.

– Але ж ти знову рубаеш гiлку, на якiй сидиш!

– Нiчого подiбного. Я вже на нiй не сиджу.

І вiн лiзе вище, дорубуе гiлку, на якiй щойно сидiв i береться за ту, на якiй сидить.

– А чим тобi заважають гiлки, на яких ти сидiв?

– Менi вони зовсiм не заважають. Але якщо я iх не обрубаю, то по них може пiднятись на дерево хтось iще. А звiдки я знаю, чи вистачить у нього розуму не рубати гiлку, на якiй сидить?




Гвалт


Король Кендюх Третiй раптом пополуднi зажадав вина. Принесли йому повний глечик, i вiн, замкнувшись у покоi, цмулив тее вино, прислухаючись до запаху осенi i голосiв нiкому невiдомих людей.

П’яний мандрiвний оповiдач казок брiв узвозом повз королiвський замок i галайкав безглузду пiсеньку про товариство, котре нiколи за все життя не могло зiбратися за одним столом, бо в кожного, як не тодi, то тодi з’являлися поважнi причини, зате вже як померли, мимохiть зiйшлися докупи, а що не було питва, то кожен з них пошкодував за недопитi днi.

Королю цяя пiсенька сподобалась. Та так, що вiн кинувся, було, до вiкна, щоб гукнути отого мандрiвця й запросити його на чарку. Але той зник за осокорами, i король тiльки махнув рукою. Можна було б когось i послати за ним. Чомусь королю захотiлося саме зараз до компанii отакого шибайголову. Та як зненацька захотiлося, так зненацька i розхотiлося. Король на самотi нахлявся вина i, добряче сп’янiвши, бебехнувся в лiжко.

Вранцi розбудив його мiнiстр i пiдсунув папiр для пiдпису.

– Що воно таке? – спитав король, ще не гаразд очунявши спросоння.

– Та це вчора ввечерi згвалтовано було молодичку.

– Ну!

– Треба ж хлопа повiсити за таке дiло. Самi знаете…

Король позiхнув, черкнув по паперi непевною рукою i почалапав вмиватися. Чортзна з чого й день почався.

Далi був снiданок, i знову папери, вiзити, словом, нудьга. Перед обiдом король вийшов на балькон. На майданi височiла шибениця, а на шибеницi гойдався гвалтiвник. Король примружився i гукнув до сторожi:

– Це часом не той мандрiвник, що вчора ото галайкав, як недорiзаний?

– Еге ж, той!

– Ну-ну. Догалайкався.

І коли вiн зайшов до покою i погляд його впав на недопитий глечик вина, то стало йому якось кисло на душi. Згадав, що хотiв того пиворiза запросити на вино. Але з якоi причини?.. Здаеться, через тоту пiсню. Цiкаво – якби запросив, то вони б просидiли всю нiч i гвалту не було б. Гм… Як там спiвалося… Х-хе…




З книжки «Житiя святих»





Святий Авлохiй


Досi ще в Арканумi живуть легенди про святого Авлохiя. Історiя дiйсно свiдчить про iснування такоi особи у Х ст. до н. е. Це був один з евнухiв короля Бенькарта ІІ. Але це все, що повiдомляе iсторiя. Легенда натомiсть вiдводить Авлохiю набагато бiльше мiсця.

Виявляеться, будучи евнухом, вiн не цурався тiлесних утiх i порався бiля панночок, яких король навизбирував по всiх усюдах, а що його величнiсть здебiльшого перебувала за межами палацу через частi вiйни, то Авлохiй мусив виконувати чужу повиннiсть, а це було не так легко, бо дiвок у гаремi було пiв тисячi i всi палали невтоленою жагою, а декотрi – цнотливi – хоча ще й не палали, проте виявляли неабияку знервованiсть, що для держави завше складало небезпеку. Знервована жiнка здатна перевернути усе догори ногами. І от тiльки завдяки Авлохiю Арканум стояв мiцно на ногах.

Король був неймовiрно вдячний Авлохiю, адже той у вiдсутнiсть самодержця пiдтримував спокiй. Як вдавалося йому задовiльнити i таким чином укоськати аж таку силу-силенну бабiв, легенди мовчать. Житiя твердо стоять на тiм, що Авлохiй був святим, бо звичайна людина нiколи не спромоглася б утриматися на такiй вiдповiдальнiй посадi.

По його смерти святому поставили пам’ятника i звiдтодi усi молодята несуть сюди квiти, а чоловiки цiлують його i промовляють заклинання, котре мае надiлити iх снагою Авлохiя, адже задовiльнити власну жiнку куди важче, нiж пiв тисячi чужих.




Святий Дезидерiй


Вiн увiйшов в iсторiю тим, що проголосив дивовижну iстину: «Алкогiль до добра не доведе».

Наслiдки такоi сентенцii не забарилися i справдi до добра не довели. Арканумцi перестали споживати вино i пиво, а що це становило добру половину державного прибутку, то небавом настала криза. Королiвська скарбниця почала на очах малiти.

Завдяки суцiльнiй тверезостi рiзко впала кiлькiсть злочинiв. Королiвська варта, налякавшись, що потреба в ii утриманнi вiдпаде, сама стала чинити злочини, але шило з мiшка дуже хутко вилiзло, i варту розiгнали.

Колишнi вартовi, зоставшись без роботи, запили. Хоча це, звiсно, не могло пiдняти добробут держави навiть тодi, коли запили i iхнi дружини.

В корчмах торгували лише чаем, i корчми зачинилися, бо не було навiть чим прибиральницi заплатити. Замкнули й театр, бо перестав працювати буфет.

Словом, пiшло усе шкереберть, i, щоб не довести Арканум до повноi руiни, Дезидерiя арештували i розiп’яли.

Вiн вмирав цiлий тиждень, i впродовж цього часу прочани з усiх кiнцiв держави сунули до мiсця страти. Вони стелили на морiжку рядна, ставили кошики з наiдками i влаштовували посиденьки. В першi днi натверезо, але, коли Дезидерiй став стогнати: «Пити… пити…», прочани роздобули вино i пили за його здоров’я.

А того дня, коли святий нарештi сконав, арканумцi влаштували по всiй краiнi грандiознi поминки, завдяки яким рiвень добробуту миттево вирiс, а королiвська скарбниця наповнилася до краiв.




Святий Кобиздох


Наш Арканум не раз приманював до себе доволi дивовижних особистостей. Звiдки приплiвся до нас святий Кобиздох, невiдомо, але його вчення раптом стало популярним, хоча зводилося до однiеi думки: «Всi люди звiрi, живiмо, як звiрi».

На диво, ця проста й сумнiвна думка припала до душi арканумцям, i вони стали поводити себе i справдi, як звiрi. Для них перестали iснувати будь-якi перепони.

Перше, що вони вчинили, це пороздягалися на голяса i в такому сатанинському виглядi почали з’являтися на люди. Мало того – хто з ким хотiв, той з тим злягався. Доходило до фактiв iнцесту.

Король Абиух наказав затримувати цих пранудистiв i садити до буцегарнi, але буцегарень не вистачало. Крiм того зросла кiлькiсть злочинiв, запанував розгардiяш i панiка. Король не витримав i вирушив до Кобиздоха. Той жив собi на околицi мiста i якраз порався на городi, коли до нього завiтав король. Вигляд Кобиздоха його розгнiвив не на жарт

– Ага! То он як виглядае той, хто довiв краiну до ручки! Вашi прихильники свiтять голими дупами, а ви – iхнiй учитель i пророк – чомусь у штанах!

– Е, бачите, пророк мусить бути в штанах незалежно вiд iдей, якi вiн проголошуе. Адже кожна iдея мае своi межi i, якщо мати на увазi саме мою iдею, то власне штани ii й обмежують. А крiм того, де ви чули, щоб пророк дотримувався засад, ним же проголошених? Це було б просто не цiкаво. Я свое дiло зробив, а ви й розхльобуйте.

– Е нi, так не пiде. Ви негайно повиннi вiдректися вiд своiх облудних iдей. Ви повиннi гнiвно затаврувати свое злочинне минуле i навернути арканумцiв до попереднiх звичаiв. Інакше я звелю лiтописцям викреслити вас iз усiх хронiк. По вас не залишиться й згадки. Ви розчинитесь у просторi й часi.

Кобиздох насторожився.

– Ну, такоi пiдступностi я вiд вас не чекав.

– А ви що собi гадали? І будьте певнi – анi я, анi моi наступники думки не змiнять. Ви ще по своiй смертi поживете кiлька рокiв в анекдотах i на тiм кiнець. Але нашi нащадки вивчатимуть iсторiю по писаних джерелах, а не по анекдотах.

Кобиздох зблiд, i пiт проступив на його мудрому чолi. Вiн зiтхнув i промовив з покорою:

– Гаразд, вiднинi я проповiдуватиму новi iдеi. «Штани – основа порядку. Істина – в штанах. Життя коротке, а штани довгi».

На цьому король i Кобиздох потиснули одне одному руки. Король повернувся до свого палацу, замкнувся у спальнi, роздягнувся догола i востанне продефiлював перед дзеркалом.




З книжки «Арканумський бестiярiй»





Трабакан


Це щось схоже на великого ящура. У висоту ця тварина сягае вам до пояса, а в довжину яких три метри. Трабакан зелений i пухирчатий. В його пухирцях полюбляють проростати польовi квiти, особливо незабудки, тому йому дуже легко злитися з лугом, де вiн, власне, й живе.

Голос у нього пронизливий, схожий на свист батога. Коли вiн кричить, усi жаби замовкають i насторожено слухають, або не слухають, бо його крик паралiзуе iх. Тепер Трабакановi нiчого не залишаеться, як споживати iх у неймовiрнiй кiлькостi. Але на загальнiй фаунi це не вiдображаеться, бо жаби в Арканумi розмножуються iз шаленою швидкiстю. Бувае, правда, що коли-небудь жаб забракне, i тодi Трабакан починае жерти усе пiдряд – траву, намул, кущi, навiть камiння. В цей час на очi йому краще не потрапляти – зжере й не моргне.

Один дядько, що косив траву, побачив Трабакана саме в такий момент, коли той був голодний. Трабакан пiдповз до дядька i розкрив пащеку. Але дядько був не в тiм’я битий i застромив йому туди косу. Яке ж було його здивування, коли Трабакан з насолодою тую косу схрумав. Дядько кинувся навтьоки. Але Трабакан був прудкiший.

Полювання на Трабаканiв заборонено. Правда, нiхто на них i не полюе, бо вони нi на що не годящi. М’ясо iхне не iстiвне, в’язке й гiрке, а шкура дуже хутко розм’якае i розлазиться. Зрештою, я й не чув, щоб коли комусь вдалося вполювати Трабакана. Це просто неможливо. Стрiли вiн ловить ротом i ковтае. Ну, а мечi i списи тут i взагалi нi до чого. Але полювання заборонено. Мабуть, для порядку. А порядок арканумцi цiнують над усе. Так само, як i Трабакани.




Плюнц


Ця дивовижна тварина схожа на птаху, але без крил. Отже це нелiтаюча птаха. Нема у неi також нiг i нiколи навiть потреба у них не виникала. Якщо придивитися до Плюнца уважнiше, то можна помiтити також вiдсутнiсть голови. Тому то мiсцевi мешканцi люблять жартувати:

– Якщо в кого з головою в порядку, то тiльки у Плюнца.

Ясна рiч, коли нема голови, то нема й шиi. Таким чином Плюнц являе собою iдеально кругле сотворiння, яке весело мчить лугами i пагорбами, стрибае з каменя на камiнь, котиться хвилями рiки i при цьому бадьоро спiвае. Так спiвае, аж заливаеться.

Саме завдяки цьому чарiвному спiву Плюнца вiдносять до птахiв, а не до плазунiв чи комах.

Та е ще одна суттева ознака, що маемо справу з птахом, адже Плюнц розмножуеться з яець. Цiкаво, що тi яйця не вилежуються у гнiздi, а мандрують услiд за мамуською, репетуючи при цьому, як звар’йованi.




Шурх


Вiн не мае сталого вигляду, а тому перетiкае з одноi форми в iншу. Може стати деревом i шелестiти при дорозi, а може розсипатися на дрiбне камiння, аби вiдтак знову збiгтися докупи i вже мчати лугами, наслiдуючи сарну.

Цiкаво, що вiн може роздiлятися на сарну i стрiлу водночас.

Так ото вони й летять зi швидкiстю вiтру – сарна i ii стрiла, та нiколи сарна не втече вiд стрiли i нiколи стрiла не дожене сарни.




Попельник


Уже судячи з назви, можна здогадатися, що ця потвора формуеться з попелу. Пiд дiею вiтру вона пiднiмаеться вгору, закручуеться у вихор i незабаром – це вже чудисько з багатьма ногами й руками, яке суне дорогою в пошуках жертви.

Якщо йому вдасться когось упiймати, воно обволiкае бiдолаху густим попелом i душить, а потiм всотуе в себе, в свою сизу порожнечу, в нiщо.

Коли його вiтер розвiе, не залишаеться жодних слiдiв вiд жертви. Лише купа попелу.




Трафердоклi





1


Кругленькi, гладенькi, з тоненькими вусиками, що правлять iм за антени, вони перебувають в постiйному русi, котяться в рiзнi боки, стрибають i при цьому попискують.

Та головне, що вони iстiвнi. Правда, готують iх лише на великi свята, бо часу на iхне приготування завше потрiбно бiльше, анiж достатньо. Ця причина, мабуть, i викликала значне розмноження трафердоклiв.

Дехто, щоправда, готуе iх, i не чекаючи свят, але це груба помилка, бо тодi щоразу доводиться споживати напiвсирий трафердокль, а це може викликати масу непередбачених наслiдкiв. Зокрема потяг до революцiйних змiн, бунтiв, тощо.

За день до великого свята треба наловити трафердоклiв стiльки, скiльки будете вважати достатньо, i замочити у прохолоднiй водi. В жодному випадку – не в теплiй чи гарячiй.

Це досить копiтка справа, бо жоден трафердокль не буде вам сидiти у водi й спокiйно мокнути. Тому хтось повинен залiзти у воду разом iз ними й теж мокнути. Це можуть бути бабуня або дiдуньо, яким i так нема що робити. Аби вони не перемерзли, вгощаете iх горiлкою.

Наступного дня вимоклi трафердоклi, увiбравши в себе багато води, вже стають не такi повороткi, а хутше вайлуватi. Вони не будуть боронитися i вислизати з рук, коли ви почнете iх краяти на плястерка i кидати на пательню. Однак вони будуть голосно пищати i ридма ридати. Тому треба в обидва вуха запхати петрушку.

Багато хто, чуючи ридання трафердоклiв, зазнае почуття жалю i милосердя та випускае iх на волю. І це велика дурiсть, бо вимоченi трафердоклi вже не здатнi виживати в дикiй природi. Вони гинуть у ще жахливiших муках, анiж на вогнi.




2


Існуе, щоправда, ще один перепис на смаженi трафердоклi. Кидаете iх живцем на пательню без додавання жодного з вiдомих вам тлущiв, бо коли на пательню потрапить хоча б крапля олii чи крихта масла, ваш трафердокль перетвориться на трафердокль для розманiжених пань, у яких кулiнарна фантазiя рiзко притлумлена ще в той перiод, коли iхнi матусi навчали iх варити борщi.

Щойно трафердоклi пригорять з одного боку i почнуть злегка димiти, перекидаемо iх на другий. При цьому не можна вiд пательнi вiдлучатися, бо трафердоклi тодi обов’язково вчудять якусь капость.

Одному знайомому трафердоклi пропекли пательню наскрiзь, випали на плиту, пропекли ii, а потiм опинилися на пiдлозi й теж ii стали пропiкати. А пропiкши пiдлогу, пропекли й стелю нижнього поверху якраз над лiжком, в якому в цей час вiдбувалося дуже цiкаве дiйство. А саме: там на тiм лiжку в помешканнi сусiда кохалася пара, яка мала дуже прямий стосунок до мого знайомого, бо з сусiдом якраз борикалася дружина знайомого.

Звiсно скандал, звiсно горе. Але слухайте далi: трафердоклi впали зi стелi саме в той момент, як жiнка лежала на коханцевi догори гепою.

І уявiть собi картину: тривае процес любощiв, кров шугае в екстазi, а тут на голу, iдеально круглу дупцю хляпають чотири розпеченi, як жар, трафердоклi.

Можете собi уявити той вереск. Жiночка отримала аж чотири чорнi плями, а потiм скiльки вона не ламала голову, та все нiяк не могла вигадати щось вiрогiдне, щоб пояснити своему чоловiковi iхне походження.

На щастя, в ii чоловiка тi плями якраз викликали особливий iнтерес, вони його збуджували i збочували, що виражалося в рiзних знаках уваги. Може, своiм виглядом нагадували йому трафердоклi. Хтозна.

А що ж було далi з тими трафердоклями? Сусiд iх загорнув у простирадло i викинув через вiкно. А знайомий залишився без обiду.

Та не бiда. Зате в нього тепер була можливiсть спостерiгати за тим, як скачуть чорнi плями в обрисах трафердоклiв на сiдницi його дружини. Вiн мiг за цим спостерiгати безмежно довго. А це так сподобалося його дружинi, що вона покинула коханця.




Роздiл третiй. Курцiус (ІV сторiччя до н. е.)



Автор «Книги чудернацьких iсторiй». Взяв участь в повстаннi проти короля, за що був страчений, проживши 28 рокiв.









Історiя страченоi чернички





1


Оповiдь наша починаеться з третього дня подорожi Мадея з Аркануму в Салагiр. Темна нiч прихопила його в дорозi i змусила шукати нiчлiгу пiд мурами зруйнованого монастиря.

Мадей стриножив коня та, вибравши собi мiсцинку серед густоi трави, лiг на спочинок. Сюркiт коникiв, далеке кумкання жаб i запах лугових квiтiв хутко навiяли дрiмоту. Вже було й сновидiння першi з’явилися, аж тут неясний шурхiт насторожив його i сон сполохано чкурнув. Мадей, звiвшись на лiктi, прислухався. Шурхiт розтанув, а натомiсть потекли чарiвлива мелодiя сопiлки.

– Гей, хто там?! – гукнув у темряву.

– Це я, – вiдповiв приемний жiночий голосок.

– Хто ти i що там робиш?! Покажись менi!

– Не можу. На бiду менi вiдтяли голову, i я нiяк не можу з’явитися перед вами в такому непривабливому виглядi. Я нещасна черниця страчена салагiрцями.

– Я все ж таки хочу, щоб ти з’явилася!

– Ну що ж, воля ваша, – покiрно вiдмовив голос, i з широкоi щiлини в кам’янiй стiнi з’явилося оголене жiноче тiло. Мiсяць свiтив так ясно, що Мадей не мiг не помiтити вроди вiдтятоi голови, яку черничка тримала пiд пахвою. Довге свiтле волосся стелилося до землi.

– За що ж тебе стратили? – запитав Мадей.

– За розпусту, – скромно вiдповiла черничка.

– Ну, це й не дивно, маючи таке тiло, – погодився Мадей. – Це… це ти грала на сопiлцi?

– Я. А ти вмiеш грати?

– Трошки.

– Заграй менi, будь ласка. Я так люблю слухати.

Голос чернички був такий сумний, очi ii дивилися на Мадея з такою довiрою, що страх, який уже почав було вити гнiздо в його душi поволi, мов нехотячи, розправив жовтi крила i вiдлинув. Мадей узяв з ii рук сопiлку, але очi його, жагою виблискуючи, жадiбно блукали цим запаморочливим тiлом i на диво свое вiн зовсiм не сприймав цю жiнку як неживу iстоту. Вiдклав сопiлку й мовив сухим голосом:

– Слухай, я тебе зшию. Я тебе зшию так, що й не буде помiтно.

Не чекаючи на ii згоду, витяг з кишенi навощену дратву та заходився снувати циганською голкою по горлу чернички. А це в нього виходило дуже вправно, бо колись вiн був шевцем – шив чоботи вiйську. Згодом, коли став гiнцем, у вiльнi години продовжував вишивати i завше возив iз собою набiр голок, ниток та рiзноманiтних дратв. Було, що вiн пришивав крила птахам, хвости котам, а деревам обламанi блискавицею гiлки.

Раптом помiтив, що дратви зостався вже невеличкий кусник, а голова пришита лише спереду.

– Леле! Що ж менi тепера чинити? – забiдкався Мадей.

– А що?

– Та що – дратва скiнчилася.

– Оце лихо!

– Мабуть, я зчеплю цим кусником де-не-де, а як у город приiдемо, то докiнчу дiло. Чи поiдеш зi мною до Салагiру?

– Чом би й нi? Поiду. Бо й так нiчого робити. Тiльки ж я гола-голiсiнька.

– Не бiда. Закутаешся у мiй плащ.

Скiнчивши з шиттям, вiн уже не мав нi сил, нi бажання далi себе стримувати. Нахилився над напiврозтуленими вустами чернички i вiдчув, як на нього вiйнуло з тих вуст могильним холодом, наче це були не вуста, а заглибина в каменi, видовбана краплями спадаючоi води. Цей холод пронизав його до кiсток, i йому здалось, що його починае трусити лихоманка. Вiн хотiв уже зiрватися на ноги й тiкати свiт за очi, але тонкi руки тримали його, i де там було взяти вiдваги скинути iх зi своеi шиi. Враз вiн помiтив, як од його цiлунку тепло розливаеться по тiлу чернички, i вiд вуст ii вже не холодом вiяло, а спрагою, i це вже не був камiнь холодний, а пекло, i зяяло воно вогнем, i Мадей самоспалювався на тiм полум’i, i було йому добре.

А коли язики свiтанку до краплi злизали сумерк, вiн посадив прекрасну бiлявку на коня перед себе i помчав з копита на пiвнiч.




2


До Салагiра прибули опiвднi. Мадей хутко напитав гостинницю, i вони спинилися «Пiд обскубаним лебедем». Шинкар Лейба провiв iх нагору у вiльну кiмнату. Мадей перевдягся в чисту одiж, випуцував до блиску чоботи, обтрусив капелюха i перед вiдходом сказав черничцi:

– Пiду занесу листа короля, а ти зажди й нiкуди не виходь.

– Гаразд. Тiльки ж ти не барись.

– Я скоро.

В королiвському палацi було безлiч коридорiв, а ще бiльше дверей i нi душi довкола, так що довелось бiдному посланцю сновигати сюди й туди безконечними лабiринтами. Ледве-ледве натрапив на дверi з написом «Король. Вхiд стороннiм суворо заборонено».

Мадей легенько постукав.

– Хто? – озвався хриплий старечий голос.

– Посол короля Арканума!

– Заходь!

Мадей прохилив дверi i не встиг ще й кроку зробити, як король, що сидiв, як i належиться, на тронi й парив у мидницi закасанi до колiн безкровнi ноги, спинив його вигуком:

– Гей, не дуже розбiгайся! Оно шмата пiд дверима – витри своi чоботи. Нема чого тут болото розносити… Ось так… А тепер пiдiйди до мене. Давай сюди свого листа.

Мадей подав. Король розламав сургуч i розгорнув папiр.

– Ет, нiчого не бачу без окулярiв. Ти той, на словах скажи менi, що там до чого. Грошi привiз?

– Е-е… бачите… Тут таке дiло…

– Не привiз!

– Король Арканума шле вам своi палкi вiтання…

– Привiз!

– …цiкавиться вашим дорогоцiнним здоров’ячком i е-е…

– Не привiз!

– Бо скарбниця королiвська пуста, як шлунок новонародженого.

– Тьху, туди к бiсу! Оно глечик з окропом – влий у мидницю. Та не дуже, не дуже, а то ноги ошпариш! Досить, досить… Ага, отже, грошей катма. А якого ж тодi (далi пiшли салагiрськi прокльони i лайки, якi не мають своiх вiдповiдникiв у арканумськiй мовi)… ти оце менi торочиш всячину про здоров’ячко, га?! Тебе чого послали?

– Мiй король вимагае повернення захопленоi територii i тамтих двох тисяч, висланих позаторiк.

– Що?! Та як ти смiеш?!

Король так тупнув ногою, що вода з миски розбризкалася на всi боки.

– Що собi думае той ваш цiлий Кендюх зi скислим лайном? А ти жовтодзьобий нахабо, насмiлився до мене з таким ось, вибачайте, посланiем перед очi явитися?

І вiн зi злiстю пошматував листа й шпурнув його Мадейовi в обличчя.

– Дозвольте… дозвольте, – випнув груди ображений Мадей. – Я все ж таки посол!

– Вiдставноi ти кози барабанщик – ось, а не посол! Сторожа! Гей, сторожа! А чорти б вас забрали! Знову в карти рiжуться. Ану гайни – одна нога тут, друга там, та поклич сюди!

Мадей вийшов з зали i, роззирнувшись, помiтив за колонами чотирьох воякiв, що, сидячи на пiдлозi по-турецьки, грали в карти. Високi галябарди спиралися на стiну.

– Гей, ви! Король кличе!

– А ти що, сам не можеш йому окропу в миску хлюпнути?

– Та вiн вас кличе в iншiй справi.

– Може, щоб тобi голову стяти?

– Ще чого! Я ж посол!

– Пхе, чи одному вже послу вийшло гнити на колу!

– Я недоторканна особа!

– Велика цяця! Ось дам тобi в зуби – побачимо, яка ти особа!

Сторожа покинула карти i разом з Мадеем ввалилася до зали.

– Кликали, чи що? – спитав старший.

– Вас докличешся! Хоч би перед iноземцями не ганьбили. Ну, що це за сторожа така? Та тут мене й зарiзати можуть i чоботи з-пiд носа поцупити, а ви нi мур-мур!

– Бiльше не будемо.

– Отож то. А покликав я вас тому, що оцей ось молодець замiсть того, щоб грошi привезти, – привiз менi свиток бамаги. Мало того: його король вимагае, щоб ми йому назад повернули приеднану територiю разом з позаторiшнiм податком. Ну, що ви на це?

– Гм… Чим же ви нам платитимете?

– А боги його знають…

– Уже й так затягнули… – шморгнув носом старший. – Нема за що i в шинку погуляти, не те що. Так i здичавiти недовго.

Король розвiв руками.

– Чи ж я тому винен? Ця свиня Кендюх щось там мудруе. Ну, домудруеться вiн менi! Ох домудруеться!

– М-м… Дiло швах… Ма’ть пiдемо iншому королю служити. Нема що: грошей не дають, в карти грати не дають… Не, таке життя нам нi до чого.

– Та заспокойтеся, – замахав руками король, наче вiтряк. – Заспокойтеся. Ось я зберу вiйсько та як рушу на цей смердючий Арканум, та як вдарю, та я-а-ак розгаратаю його, то той Кендюх i капцiв не позбирае!

– О-о, знову вiйна, – скривився найтлустiший вояк. – Тiльки ото сальцем почав запливати, тiльки оце надумав з войська пiти, а тут вiйна. І певно ж загальна мобiлiзацiя, не?

– А ти ж як думав, – вiдповiв король.

– Ну от, маеш тобi… А я ж усе життя мрiяв собi пасiку завести… Льон та коноплi сiяти…

– Йолоп! – перебив його старший. – Вiйна – це прекрасно! Вiйна – як розвернешся: ге-ге! Рiж, грабуй, скiльки душi завгодно. Хочеш – бабiв гвалтуй, а хочеш – не гвалтуй, хочеш – крамницi трощ, а хочеш – не трощ, хочеш – пам’ятники там, монументи рiзнi вали, а хочеш – не вали, а пiдiйди, штани спусти i цюняй на всю iхню велич iсторичну. Ну, не?

– Вiн правий, – закивали головами решта охоронцiв. – Вiйна – те, що треба. Даеш Арканум!

Король радiсно потер долонями.

– Я в вас завше вiрив, хлопчики ви моi. А тепер берiть цього приблуду та в буцегарню на хлiб i воду.

Вмить Мадея схопили i скрутили руки за спиною.

– Не смiйте! – виривався вiн. – Я посол!

– Який ти вже посол, – нiжним голосом проворкував майбутнiй пасiчник. – Ти вже без п’яти хвилин небiжчик. Вiд тебе ось уже й могилкою попахуе, – i вiн удавано, пiд регiт товаришiв, затулив носа.




3


Вже смерклося, i черничка почала нервувати. Вона встигла дбайливо розчесати волосся, намастити сажею з коминка брови, пообiдати, полежати, i врештi ii здолала нудьга. Час од часу пiдходила до вiкна i з тугою вдивлялася в гостинець, що вiв до королiвського замку. Ось долинув перестук копит коня-винохода. Черничка з надiею розчинила навстiж вiкно i вихилилася, щоб краще бачити, але тут ii нещасна голiвонька не втрималася на в’язах та й полетiла додолу. Полетiла й упала просто в кущi троянд.

«Оце халепа, – подумала голова. – Як же я тепера виберуся звiдси? Тiло ж мое ще таке дурне, нiчого не тямить. Де вже йому здогадатися, що мае чинити!» – вона гiрко заплакала.

Гусениця, яка саме проповзала бiля неi, прискалила одне око i невдоволено буркнула:

– О, ще ii тут бракувало! Може, й ти збираешся пелюстками ласувати?

– Та нi! В життi нiчого подiбного до рота не брала, – скривила губи голова чернички.

– Ну-ну, – заспокоiлася гусениця. – А то гляди менi. Нас тут багато. Онде ще й тля пасеться. Ми тебе скоро тут хе-хе… Але якщо будеш себе чемно поводити, ми залишимось друзями.

І вона поповзла далi.

Тiло ж, втративши голову, навпомацки добралося до лiжка i вляглося собi непорушно. Мислити воно не звикло, а, зрештою, й не було чим. Ото воно собi лежало й чекало, що ж то далi буде.

А було ось що. Лейба, якому Мадей заплатив наперед, зрихтував вечерю i послав слугу занести ii «тiй бiлявцi». Прислужник цьому вельми зрадiв, бо черничка припала йому до смаку, а що жевжика ii не було на той час, то вiн i вирiшив собi до неi халявки смалити, а як удасться, то й дечим поласувати. Узяв тацю, притьмом вибiг нагору i запукав до покою, але нiхто не озвався. Тодi вiн плечем натиснув дверi й просунув несмiливо голову.

Було темно, але голе жiноче тiло виразно бiлiло на постелi. Прислужник нервово облизав сухi губи i, тихо переставляючи ноги, увiйшов досередини. Тацю обережно поклав на столi й пiдкрався до дiжка. Йому так захотiлося поцiлувати панну, що вiн, не вагаючись, нахилився над нею, але вуста його не знайшли жiночих вуст, а йно прохолоду подушки.

Вмить руками ковзнув по тiлу – над раменами була порожнеча. Хотiв скрикнути, але крик застряг десь напiвдорозi i перетворився на глухе хрипiння, начеб його душили. Той крик зумiв урештi вирватися з його горлянки лише тодi, коли вiн, мов очманiлий, скотився сходами i вже тут видобув iз себе:

– Рятуйте!!!

Його обступили з усiх сторiн i почали розпитувати, що i як, але вiн не був у станi щось пояснити, а лише безтямно гикав, показуючи руками нагору. Лейба хутко зметикував, що трапилася пригода, i погнав щодуху, а за ним i решта зацiкавлених осiб.

Щойно в кiмнатi засвiтили, i всi побачили безголове тiло, то були цим страшенно приголомшенi, бо такого дива ще iм видiти не доводилось. Лейба не на жарт запереживав. Тим часом хтось уже послав за цiпаками, якi пильнували порядку. Цiпаки в Салагiрi не дуже квапилися займатися справами, з яких не можна було б урвати дещицi в кишеню, а бiльше ганялися за пачкарями та перемитниками, але що ця пригода трапилася в гостинницi, то вона iм припала до смаку.

Отож головний цiпак Кельбас у супроводi лiкаря i двох цiпакiв цього разу не забарилися. Вони хутко очистили кiмнату вiд стороннiх i взялися до дiла. Пан Кельбас витяг з маринарки велетенську лупу, якою можна було й теля вбити, i зачав колiнькувати уздовж i впоперек, визбируючи всячину там i тут, не минаючи жодноi обгорiлоi лучини чи вичесаного волосся, та все те дбайливо ховаючи до кишенi. Правда, серед тих речових доказiв не було анi одiрваного гудзика, анi якоi петельки.

Лiкар оглянув тiло там, де йому хотiлося, i безпорадно розвiв волохатими руками.

– Нiчого не розумiю. Тiло без голови, але не зимне, а тепле. Ба бiльше – чути серце пiд долонею б’еться, i пульс е, пиптики на персах червонi, мов жар…

Сухi цiпакiвськi жердини стовбичили бiля дверей i не зводили вибалушених очей з вiдомих частин жiночоi фiгури.

З’явився мiський вiйт. Ця особа була надмiрно товста, щоб займатися розслiдуванням, i тому, зручно прилипнувши до стiни, тiльки гучно сопiла.

Пан Кельбас випростався i промовив:

– Панове, ся справа надто загадкова. Гадаю, нам варто спуститися i там спокiйно все обговорити. А ви, – звернувся до цiпакiв, – станьте на дверях i щоб жива душа сюди не проникла. Навiть муха!

Три грубi риби – Кельбас, лiкар i вiйт – сiли в залi за стiл i покликали шинкаря.

– Лейбо, – сказав пан вiйт, – вточи нам хутенько пива та не з тiеi дiжки, що приправлена дощiвкою, а з тiеi, що в коморi. Та принеси сушеноi риби i ще там чого.

– Ой, скажете таке – дощiвкою! Ну, й штукар з вас, пане вiйт! Вже несу!

Вiн метнувся в комору i з’явився, несучи барильце пива та в’язанку таранi.

– Ццц! Антик, а не риба! Давно не мав такого добра. Ой-йой! Аж свiтиться! Справжнiй балик! Та що балик – тьху! Що вiн проти цii таранi? А пиво? Цимес! Із арканумських пiдвалiв. Бо, бачте, наше салагiрське, як з-пiд бика тее…

– Що? – визвiрився вiйт. – Ти ведеш антидержавну пропаганду? Ану ще одне барильце на стiл, а то загримиш за грати!

Переляканий Лейба миттю зник. Лiкар розлив пиво i сказав:

– Найбiльше мене, панове, дивуе, що нема на лiжку кровi. Жодноi краплi. Наче жива…

– Гм, це дiйсно дивно, – промовив Кельбас. – Я теж нiде на пiдлозi не помiтив кровi. А iй же ж голову хтось вiдчикрижив! Кров мусить бути. Коли моя тестьова на свята кабанчика колола, то нацiдила тоi кровi цiле вiдро.

Коли Лейба принiс друге барильце, Кельбас запитав його:

– А розкажи нам, звiдки ця панна тут взялася.

– Приiхала вона опiвднi з королiвським гiнцем iз Аркануму, вашмосць. Голова була з нею. Гонець подався з посланням до нашого короля, нехай йому легко гикнеться. А панна зосталася i з покою не виходила. Нiхто до неi не заходив. Вже б той гонець мусив до сих пiр повернутися. Але, може, вiн не простий собi посол, може, то який пуриць, та й наш король його там чимось вгощають…

– Це найзагадковiша кримiнальна загадка з усiх, якi менi довелося розгадувати, – повiдомив Кельбас, а при цiй мовi почав виймати з кишень речовi докази й розкладати на столi.

– І на ‘кий бiс оце вам здалося? – здивувався вiйт. – Такого смiття всюди досить. Чи ти ба – велике диво: обгорiлi скалки, вичесане волосся, кавальчик нитки, роздушена муха…

– Хе! А ви ж погляньте на це волосся. Якого воно кольору?

– Свiтлого.

– Лейбо! Яке волосся було в тiеi панни?

– Вона була бiлявкою, пане.

– О, бачите, панове, – бiлявка! – пiдняв догори вказiвного пальця Кельбас. – Отже, це ii волосся.

– Де ж подiлася голова? – спитав вiйт.

– Оце нам i тра з’ясувати. А того жевжика на спити взяти й довiдатися, що й до чого. Бо, може, то вiн iй голiвоньку зiстругав. Га?

– Все можливо, – погодився лiкар, – тiльки дивно, що вона хоч i безголова, але жива.

– Мо’, порода така? – хитав головою вiйт. – То ж то, бачте, не наша братiя. То арканумцi, бiсовi дiти. Вiд них усього чекай…

– Еге-еге, – пiдтакнув Кельбас. – Колись мiй дiд, як попав до них у полон, то ледь не здурiв, бо каже: тi арканумцi не п’ють, як ми. Чи весiлля яке, чи так гулянка – на десятьох одна карафка i цiдять вони ii малесенькими наперстками увесь вечiр. То дiд, якби не крав тайкома того зiлля, то й ноги б вiдкинув – куди ж пак отаке пиття. Я було, як часом вдома наллю в миску горiлки та хлiба накришу та зачерпну ложкою – ото обiд!

– Егеж, це ви правильно кажете, – погодився вiйт. – Це ви, як той казав, iстину глаголите. Усi тi арканумцi хирявi та дойшлi. Чи не мiг вiн iй ножаку пiд цицьку загнати чи подушкою задушити? А то голову вiдбатував та з собою прихопив.

– Вони й воювати нiколи не вмiли, – кивнув лiкар. – Пам’ятаете битву на Волошковiй оболонi? Як вони, вибираючи мiсце, де мали б зустрiти наше вiйсько, натрапили на зграю журавлiв, що саме, паруючись, танцювали. Тодi вони, щоб не колошкати птахiв, одiйшли далi та потрапили на багна. От битву й програли.

– А що ж нам iз тим тiлом робити? – запитав вiйт.

– Гадаю, що мав би я його забрати до себе, розiтнути, як належиться, й дослiдити, що й до чого.

– Як то розiтнути? – здивувався вiйт. – Щоб ото по живому?

– А де ви бачили щось живе без голови?

– Пiвнi без голови, бува, певний час лiтають.

– Власне – певний час! А тут бозна скiльки вона вже лежить i навiть не охолола.




4


Пiзно ввечерi, як уже добре посутенiло, королевич вистрибнув у вiкно i чкурнув з палацу, а вiдтак таемною хвiрткою вислизнув iз замку. Так вiн чинив доволi часто. Неподалiк «Облiзлого лебедя» був будинок розпусти, куди й прямував наш королевич.

Крадучись садом, що розкинувся мiж тим будинком i шинком, королевич раптом скам’янiв на мiсцi: з кущiв троянд на нього дивилася великими красивими очима неймовiрноi вроди панна, вiд сяйва мiсяця i свiтла з вiкон ii волосся здавалося золотим.

«Що вона робить у кущах?» – здивувався королевич.

– Вiд кого ви ховаетеся? – запитав вiн.

– Ах, якби ви знали, яка бiда зi мною трапилася! – пролебедiла панна нiжним голосочком.

– А що ж таке? – заметушився королевич. – Якщо вас хтось образив, я готовий служити вам своiм мечем.

– Нi-нi, нiхто мене не образив. Сталася бiда – я втратила свое тiло.

Королевичу здалося, що вiн щось не те почув i перепитав, але панна пiдтвердила своi слова. Тодi вiн обережно простягнув до неi руки i з жахом не намацав шиi. Спочатку це викликало страх, але поступово вiн усвiдомив, що саме цього й чекав, бо не читаючи нiчого окрiм казок, вiн все життя мрiяв визволити зачаровану королiвну або ж викрадену лихим чарiвником чи драконом, а тут якраз омрiяний трафунок.

– О! – скрикнув радiсно вiн. – Я врятую вас! Я розчаклую вас! Я занесу вас у свiй палац i буду годувати з золотоi ложечки. А там ви менi докладно розповiсте, що з вами трапилося.

І вiн уже було хотiв голову взяти на руки, коли та попросилася:

– Ой, нi-нi! Не треба. Стривайте. Спочатку залiзьте на он ту черешню та зазирнiть у вiкно й розкажiть менi, що ви там побачите.

Королевич, дряпаючи колiна, вилiз на черешню i зазирнув у вiкно. Потiм злiз i повiдомив, що нiчого цiкавого не побачив.

– Як? – здивувалася голова. – Там не було мого тiла? Воно ж лежало на лiжку!

– Нi, там нiчого такого не було.

– Що ж, – зiтхнула голова, – така моя гiрка доля! Несiть мене у палац.




5


Тим часом сталося ось що: лiкар таки забрав тiло чернички i звелiв занести його до холодного льоху, щоб воно завчасу не зiпсувалося. Тiло загорнуте в плащ, якого залишив був Мадей, поклали в льосi на кам’яний стiл. Лiкар зостався сам на сам iз тiлом i став його уважно обстежувати.

Йому дуже сподобалися перса – великi й пружнi, вiн став iх гладити, вiд чого пиптики настовбурчилися, а лiкар задоволено гигикнув.

Однак тiловi на зимному каменi лежалося не надто затишно, а тут ще чиiсь долонi почали його обмацувати. Воно якусь хвилю терпiло, а потiм спритно скинуло руки догори i вхопило лiкаря за шию. Нiхто б не сподiвався такоi сили вiд панни, котра була страченою черничкою, лiкар став задихатися i ловити ротом повiтря, його руки намагалися вiдiрвати вiд горла руки панни, але безуспiшно. Незабаром вiн забився в конвульсiях i звалився на долiвку.

Тiло чернички пiднялося з холодного ложа, стягнуло з лiкаря чоботи i, взувши iх, навпомацки шукало дорогу з непривiтного льоху. Воно прочинило дверi i вийшло на двiр, кутаючись в плащ. Довкола панувала темрява, але тiло про це не знало. Воно просто ступало, куди ноги вели.




6


В центрi Салагiра пiд пам’ятником генераловi Пiскозубу сидiв Пiпа i продавав солонi пляцки. Пiпа був арканумець. Кiлька рокiв тому вiн попав у полон до салагiрцiв разом з iще вiсьмома вояками. Тих родичi викупили, а Пiпа, чоловiк без роду-племенi, зостався на державному забезпеченнi ворожоi краiни. Протримавши його у в’язницi пiв року, король порахував усi витрати i дiйшов висновку, що коли Пiпа й далi сидiтиме на шиi в Салагiра, то державна скарбниця зазнае неабиякоi скрути, бо Пiпа iв за трьох.

Отож його випустили на волю, але в Арканум повернутися заборонили. Знайшли йому на околицi мiста закинуту халупу i сказали: живи, як хочеш. Пiпа халупу сяк-так пiдлатав, а що при нiй був городець, то посадив усiляку городину, а зокрема й гарбузи.

З тих пiр вiн щодня на свiтанку тер гарбузянi пляцки i виносив iх продавати у мiсто. Гарбузянi пляцки були улюбленою стравою арканумцiв, але салагiрцi iх iгнорували. Нiхто в Пiпи тих пляцкiв не купував. Вiн терпляче просиджував до полудня, збирав своi пляцки i йшов похнюплений додому, де сам iх i з’iдав на пару з песиком.

Спочатку з нього кепкували, насмiхалися, та потiм звикли i вже не звертали уваги. Отож, можете собi уявити його велике здивування, коли до нього пiдiйшло двое чоловiкiв i запитали:

– Що просиш за своi пляцки?

Спочатку Пiпа подумав, що це йому сниться i вщипнув себе за вухо, потiм подумав, що це черговий жарт i, насупившись, вiдвернув голову набiк. Але незнайомцi перепитали:

– То що просиш за пляцки?

Пiпа ковтнув повiтря i назвав цiну. Йому простягнули грошi i сказали:

– Дай десяток.

Не вiрячи власним вухам i очам, Пiпа узяв тремтячими руками грошi, наклав на листя румбарбару по шiсть пляцкiв i подав першим у своему життя клiентам. Тi подякували i, всiвшись неподалiк, почали наминати з неабияким апетитом. Пiпа дивився на них, вирячивши ошелешенi очi, i щоразу, коли хтось iз них вiдкушував гарбузяника, теж роззявляв рота, перебирав зубами, плямкав i ковтав.

Коли ж вони попоiли, один з незнайомцiв обернувся до Пiпи i чистiсiнькою арканумською промовив:

– Дай тобi Боже здоров’я, Пiпа. Давно таких смачних пляцкiв не iлисьмо.

Пiпу, мов крижаною водою облили, зiрвався на ноги, кинувся до землякiв та й ну iх обнiмати, руки тиснути, а в самого сльози градом – i плаче, i смiеться, лепече щось, розпитуе: звiдки, як, чого…

– Е, нi, Пiпа, тут не мiсце для розмови, – сказали арканумцi. – Ходiмо до тебе, там i поговоримо.

Пiпа закинув кошика з пляцками на плечi, i всi трое подалися за мiсто.

За якийсь час вони вже сидiли в Пiпи за столом, пили вино, яке Пiпа зробив з винограду, iли пляцки й бесiдували на рiзнi теми.

– Як же менi поталанило! – тiшився господар. – Я вже й надiю загубив, що колись по-арканумському забалакаю. Аж тут землячки!

– До речi, Пiпа, що ми арканумцi, нiхто й знати не повинен.

– Таемниця?

– Так, ми виконуемо завдання державноi ваги. Сам король послав нас до Салагiра на розвiдини та щоб зв’язатися з тобою як з единим арканумцем в осиному гнiздi ворога.

– То про мене пам’ятають? – блиснув засльозеними очима Пiпа.

– Аякже!

Та вiдразу ж i набурмосився:

– Та чого ж тодi не викупили?

– Ех, Пiпа, не розумiеш ти полiтики. Тебе ж навмисне залишили саме для цiеi нагоди. Бо i в пеклi треба свого мати, а не те, що в цьому смердючому Салагiрi, щоб вiн запався навiки вiкiв.

– О, то це ж менi й орден мае бути, не? – випнув Пiпа груди.

– Вже е. Лежить в королiвськiй канцелярii. А буде ще й другий, як поможеш нам одне дiло зробити.

Вiд тих слiв Пiпине серце забилося, як курка пiд когутом, радiсно, радiсно. Та притаманна всiм арканумцям недовiрливiсть далася взнаки.

– А ви той… не жартуете?

Обое арканумцiв зиркнули на нього таким суворим поглядом, що вiн вiдразу знiтився, зм’як i вiдчув себе маленьким грубеньким хлопчиком – в руцi лозина, довкола луг, на лузi гуси, потiчок дзюрчить, а через потiчок кладка, на кладцi мама пере рушники: «А куди ж ти, йолопе, дивишся, га? Не бачиш, що гуси в горох забрели? Ось я тобi зараз дам!»

– Отже, слухай, Пiпа, – промовив один з гостей. – Ми звичайнi собi пачкарi або ж перемитники. Ми тiльки тим i займалися, що шниряли туди й сюди – то з Арканума в Салагiр, то з Салагiра в Арканум i перепродували всiляке i рiзне. Але сидимо якось в шинку «Пiд копитом», а тут приходить посланець вiд короля i пропонуе нам зробити нарештi щось i для держави, а не для себе.

– І що ж ви таке повиннi зробити?

– Визволити нашого посла з в’язницi. Ти щось чув про нього?

– Та вже ж бо, що чув! Тут же ж iсторiя яка: приiхав вiн з панночкою, лишив ii в гостинницi, а сам до короля подався. Тим часом слуга понiс панночцi вечерю. Приносить – а вона без голови.

– Та йди!

– Ага. Без голови та ще й гола-голiсiнька. Ну, й завезли ii до трупарнi.

– А наш посол за гратами?

– За гратами, – кивнув Пiпа.

– Тодi, як звечорiе, поведеш нас туди.




7


Мадей опинився в такiй самiй ситуацii, що й бiдолашне тiло чернички: його замкнули в холодному льосi, де стiни поросли слизьким мохом, а зi стелi скрапувала вода. У нього забрали меча, але кинджал, з яким вiн не розлучався, був захований у халявi. Вiн його вийняв i став штрикати в шпари помiж брилами. Стiни роз’iдав грибок, i в деяких мiсцях розчин скидався на кашу.

Мадейовi вдалося прорiзати шпарини довкола однiеi великоi брили, але випхати ii назовнi не вдавалося. Вiн впирався i ногами, i плечима, та все намарне. Коли раптом почув, що хтось його кличе. Пiзнав арканумську мову i втiшився.

– Пхайте оцю брилу, – попрохав i постукав по нiй рукiв’ям кинджала.

З того боку завовтузилися, закректали, i брила зрушилася. Мадей вiдступив, щоб не звалилася йому на ноги, i чекав. За хвилю вона, глухо гупнувши, впала. Мадей без особливих зусиль вилiз iз льоху й обняв своiх рятiвникiв.

– Ходiть за нами, – сказали арканумцi.

Темрява надiйно приховувала всi iхнi рухи. Незабаром вони вийшли на дорогу. Та не далеко й зайшли, як побачили, що попереду хтось наближаеться. Виразно вчувалися два голоси – чоловiчий i жiночий. В жiночому Мадей упiзнав голос панни.

– Ото зрадливиця! – обурився вiн. – Вже з кимось iншим жартуе.

Арканумцi зачаiлися за деревами. Але що бiльше Мадей вдивлявся, то зрозумiв, що самоi панни нема, а хтось несе ii голову. Це ще бiльше його розгнiвало. Вiн намацав на землi палицю, пiдпустив невiдомого крадiя ближче i луснув з усiеi сили по головi. Королевич лише пiкнув i звалився, а голову панни Мадей спритно пiдхопив на руки.

– Ой! – втiшилася голова. – Ти мене врятував! А то я вже думала, що вiн мене згвалтуе.

– Що сталося? – запитав Мадей, нiжно пригортаючи голову до своiх грудей.

– Та сталося таке, що я, виглядаючи тебе з вiкна, ненароком так нахилилася, що голова моя вiдвалилася i впала на кущi внизу. Отам i знайшов мене той королевич.

– То це королевич?

– А що ж ти думав? Що я приблудi дозволила себе на руки взяти?

– А що б ти зробила, якби тебе приблуда знайшов?

– А покусала б! – i вона грiзно клацнула зубами.

Мадей здригнувся.

– А де ж тодi тiло?

– Було в кiмнатi. Та потiм кудись зникло. Мусимо його знайти.

– Та вже ж бо!

– А хто це з тобою? – стривожилася голова.

– Моi рятiвники.

Голова уважно обстежила iх i заспокоiлася.

– Мусимо пiти до шинку, – сказав Мадей, – щоб забрати ii тiло.

– Це небезпечно, – заперечили в один голос арканумцi. – Мусимо негайно тiкати.

– Без неi я нiкуди не поiду, – вперся Мадей.

– Ой, що я бачу! – зойкнула голова.

– Де?

– Он там! Просто перед нами.

– І що ж ти таке бачиш?

– Та оно! Бiля яворiв! Щось iде, заточуючись, наче п’яне? Чи це не я?!

Мадей пройшов ще кiлька крокiв i побачив тiло без голови, яке невпевнено брело наослiп.

– Я врятована! – зрадiла голова.

Але ж Мадей не мав при собi свого швацького причандалля, тому взяв за руку ii тiло, й подалися вони усiею компанiею до шинку. Там вiн залишив iх у саду, а сам вилiз по черешнi до вiкна, проник у покiй, забрав свою торбу i спустився.

Та от халепа! Дратва йому вже ранiше скiнчилася. Але черничка знайшла спосiб i дозволила скористатися ii ж таки волоссям. Ото вiн пришив голову до тiла волоссям чернички, мiцно поцiлував ii у вуста, посадив перед себе на коня i помчав разом зi своiми визволителями до Арканума. Вiн дуже квапився, щоб попередити короля про те, що король Салагiру не збираеться повертати захопленi територii i найпевнiше пiде вiйною.




Королiвна жаба


Король Кендюх ІV був чоловiком статечним i поважав звичаi, тому, коли його трьом синам приспiла пора женитися, вiн iх скликав до себе i сказав:

– Ну, хлопцi, повиростали ви, як дуби. Пора вам вже й жiнками обзавестися. Коли ви читали хронiку нашого королiвського роду, звичайно, в тому випадку, якщо ви взагалi що-небудь читали, то, мабуть, натрапили в частинi першiй, роздiл третiй, сторiнка сто шiстнадцята, на опис женячки королевича, нашого прапрапрадiда… Отже, королевич зiйшов на гору i стрiлив з лука. Як виявилося, стрiла попала у вiкно князiвського замку i збила вiночок з голови князiвни. Цей милий жарт мiг закiнчитися дуже сумно. А проте вони поженилися. Пiсля того не раз i не два нашi пращури таким самiсiньким робом добували собi дружин. От i я вирiшив – чи не спробувати й вам щастя? Що ви на це?

Королевичi, звiсно, були не в захватi вiд цiеi затii, бо вже мали собi на прикметi дiвчат згiдно зi своiми смаками i стрiляння з лука якось iх не дуже втiшило. Але, перезирнувшись, вирiшили, що не варто сперечатися з батьком, бо той ще чого доброго вiзьме та й обдiлить спадком.

Отож повiв iх король до гори, яка височiла неподалiк, i сказав старшому:

– Почнемо з тебе.

Старший був не в тiм’я битий i нишком прихопив iз собою карту. На горi ii розгорнув, вирахував де i що та й тодi вистрiлив. Як i сподiвався, стрiла залетiла в покiй доньки мiнiстра оборони, а що тая панна вiд самого рання уже чипiла бiля вiкна, бо була своiм коханим попереджена, то застрибала од радощiв i з голосним вереском помчала до свого любого татуся, щоб роздiлити з ним свое щастя.

Середульшiй брат так само усе наперед обрахував i поцiлив у вiкно доньки мiнiстра фiнансiв. Якщо взяти до уваги, що цiлився вiн у вiкно будинку мiнiстра юстицii, то можна було б вважати, що його спiткала невдача, але, як виявилось, наречена була не гiрша. Так що невдача спiткала хутше доньку мiнiстра юстицii.

Молодший син, улюбленець короля, ще собi й до голови не брав женячки, але подумав, що смаку брата можна довiряти i вистрiлив у вiкно доньки мiнiстра юстицii. Як на те, звiявся сильний вiтер, збив стрiлу з дороги i занiс ii на болото. Королевич хотiв було вистрiлити вдруге, але король не дозволив.

– Це вже буде проти приписiв. Гайни на те болото i принеси стрiлу. Хтозна, може вона попала в руки якоi, хе-хе, русалки.

Королевич почiхав потилицю й подався на болото, дорогою уявляючи жiнку-русалку – мокра, слизька, а ще той хвостяра! Бр-р-р! Хай вона сказиться!

Пошвендяв туди-сюди по болоту, затраскався по вуха, а як знайшов стрiлу, то дуже пошкодував за русалкою, бо на стрiлi сидiла зелена пульката жаба й дивилася на нього так мило, так мило, що королевич з великим задоволенням копнув би ii подалi. Але не мiг того зробити, бо король стежив у далекогляд за кожним його кроком. Проклинаючи вiтряну погоду, татуся-короля i його затiю, поплiвся королевич назад, несучи в шапцi свою наречену, котра очевидячки теж перебувала не на сьомому небi вiд щастя, що ii з болота витягли.

Брати, побачивши оце чудо, почали реготати, але король тупнув ногою i сказав:

– Цитьте! Тут дiло серйозне. Якби ви хоч коли-небудь до книжок зазирали, то знали б, що iсторii вже вiдомий подiбний випадок. Так самiсiнько, як i оце зараз, стрiла молодшого королевича потрапила до жаби, але потiм та жаба перетворилася на писану красуню, бо це була зачарована королiвна. Ось так. І надалi попрошу без жартiв. За тиждень весiлля.

Молодий королевич принiс жабу в замок i, маючи теж надiю, що з цiеi жаби ще будуть люди, повiвся з нею дуже гречно. Звелiв приволокти велику балiю з багном, насадив зеленi i таким чином створив маленьке кiмнатне болiтце. Поява жаби змусила його також зацiкавитися спецiальною лiтературою, щоб знати, чим ii годувати. Рацiон заклятоi королiвни виявився не таким уже й простим, як могло видаватися. Особливо жениха дiймала бiганина за комарами.

Весiлля гуляли дуже пишне. Для всiх трьох братiв одразу, щоб менше було витрат. Гостi не скупилися на дарунки. Дочка мiнiстра юстицii подарувала навiть цiлий мiшечок комарiв, чим дуже розчулила королевича, хоча в дiйсностi не це мала на метi.

Старшi брати заздрiсним оком зиркали у бiк молодшого – вони ще з дитинства пам’ятали казку про королiвну-жабу. Гостi теж не забули висловити щасливому подружжю свое захоплення, i королевич поволi пройнявся пошаною до подруги життя, адже доля йому подарувала не якусь там мiнiстрiвну, а королiвну. Хоч, правда, тимчасово закляту. У тiй давнiй iсторii його особливу увагу привертав факт, що вночi жаба скидала шкуру й перетворювалася на красуню. Це мало тривати лише дванадцять днiв, пiсля чого шкура щезала навiки, головне тiльки набратися терпiння i не прискорювати подiй, як це зробив його попередник.

За столом королевич навiть запропонував жабi шампанського, але вона жодним рухом не зреагувала на заморський напiй, тодi вiн запхав ii до келиха i дав можливiсть поталяпатися в шампанському. Жаба сказала «бре-ке-ке!», а гостi заплескали в долонi. Насолоджуючись мрiями про шлюбну нiч, королевич пив зовсiм мало, щоб чого доброго не осоромитися. Ось заграли музики, молодий узяв жабу на долоню i не пропустив з нею жодного танцю. Гостi стали кричати «Гiрко!», i коли цiлувалися старшi брати, гамiр не вщух анi на хвилю, проте, коли настала черга цiлувати жабу, гамiр ущух. Гостi, затамувавши подих, з шанобою дивилися, як виконуеться цей анiмалiстичний поцiлунок, i всi одностайно вирiшили, що жа… е-е… заклята королiвна надзвичайно грацiйна.

Король штурхав обох мiнiстрiв-сватiв попiд боки i казав:

– Ну як? Хе-хе! Королiвну вiдхопили! Цiкаво, де це ii королiвство розташоване. Чи не дуже далеко вiд нашого, щоб можна було легко приеднати.

Тут заграли сурми, i до зали внесли печених чапель та журавлiв, начинених перепiлками та прикрашених натуральним пiр’ям. Королевич, виголоднiвши, рiшуче вiдтяв журавлину ногу та, коли поклав ii на тарiлку, раптом помiтив, що молода щезла. Зчинилася метушня, всi кинулися шукати ii. Король кричав:

– Обережно! Не наздобчiть королiвни!

Ледве ii знайшли пiд стiною за шторою. Тут усi збагнули, що причиною втечi молодоi були саме чаплi з журавлями, котрi виглядали, мов живi. Король звелiв негайно прибрати зi столiв цих нешляхетних птиць, якi не розбираються, де справжня жаба, а де королiвна.

За якийсь час король пiдвiвся i вигукнув:

– А тепер, молодята, прошу по покоях! Люлi-люлi! Хе-хе!

Королевич посадив свою любу дружину на золоту тацю i, пiдбадьорений не зовсiм скромними, але доброзичливими побажаннями, виплив на вiтрилах кохання iз зали.

Вiн лежав у лiжку, заклавши руки пiд голову i терпляче чекав. Молода сидiла в балii i, либонь, теж чекала, коли сповзе з неi шкура i можна буде одне одному кинутися в обiйми. Отак вони обое чекали, а час iшов i нiчого не вiдбувалося. Королевич подумав, що королiвна, скинувши шкуру, буде гола-голiсiнька i ледве чи наважиться в такому виглядi з’явитися перед ним. Вiн встав i повiсив бiля балii свого халата й лiг знову, заклавши руки за голову та поринувши у щасливi мрii. Рiзне йому йшло на думку. Зокрема i про те, що сам вiн далеко не красень – малого зросту, нiс картоплею, вуса рiденькi та ще й клаповухий. Стривай, чи не це причина, що вона зволiкае? Королевич пiдвiвся на лiктях i запитав:

– Гей, скажи-но, я тобi до вподоби?

Але вiдповiдi не було. Мабуть, соромиться. Та й чого б вона, зрештою, мала отак нi сiло нi впало висловлюватися про його вроду? Інша обов’язково б збрехала. А ця делiкатна. Може, навiть по парижах училася.

– Слухай, а ти часом не в Парижi училася?

Тьху! Ото йолоп! Якщо вчилась – не вiдповiсть зi скромностi, а якщо не вчилась – то з сорому. А проте, якось розмову треба зав’язати. Щоб ii ще такого запитати? Може, помогти iй зняти шкуру. Але чи це буде ввiчливо? Все ж таки панна. Раптом серце його защемiло: а що як не панна? І таке можливе. Хтозна скiльки вона там по болотах волочилася. Там теж женихiв море. Оно аж сюди чути, як кумкають. Гляди, котрийсь i той… Звiдки ж йому було знати, що перед ним… чи то пак пiд ним заклята королiвна? Бачить – жаба, ну i… Ех! Не дай Господи, якщо це правда, завтра з того болота сухий пляцок зроблю.

Раптом у балii щось заворушилося, захлюпало, i повiльно- повiльно стала пiдводитися темна постать, ось вона накинула на себе халата i, обережно ступаючи, мовби роблячи першi кроки пiсля тривалоi хвороби, попростувала до лiжка. Серце королевича затрiпотiло вiд збудження. Постать наближалася, i вiн тепер ясно бачив, що вона зовсiм невисока, а скорiше низька, хоча обличчя у темрявi роздивитися було неможливо. Ну й добре, дуже добре, а то при високiй дружинi чувся б незручно. І щойно коли постать опинилася бiля самого лiжка, королевич вловив неприемний запах, то був запах цвiлi i трухлявини, запах розкладу i гнилi, а за мить вiн з жахом побачив перед собою старезну згорблену бабу, висохлу на кiсть, з розпущеним сивим волоссям, збитим у куделю, глибоко запалими очима. Сухий деренчливий голос прошамкав:

– Пошуньшя, шерденько, нехай i я шобi ляжу та погрiю штарi кошьтi. А то у тiй твоiй балii жимно, аж штрах.

Королевич вiд несподiванки втратив дар мови i хутенько вiдсунувся, гарячково намацуючи рукою штани, щоб чкурнути подалi вiд цiеi прояви. Бабуся, покректуючи та постогнуючи, вмостилася на лiжку i попрохала:

– А чи не потер би ти, мурчику, менi крижi? Клятий гоштечь вшi коштi ломе.

– Що? – обурився королевич, силкуючись ногами пiд ковдрою потрапити у штани. – Та як ви смiете? Хто ви така?

– Та хто ж, як не твоя жаконна жiнка?

– Хiба ви i е заклята королiвна?

– Ще й яка заклята, шиночку! Нехай йому гречь з таким життям.

– Але чого ж ви така стара?

– Ох-ох-ох! Ще б не бути штарою! Як закляв мене чаклун ще юнкою, то й жила я шобi у болотi мiж жабами. Вше чекала й чекала, коли ж то мiй шуджений ж бiди порятуе. А роки минали та минали. Я, щоправда, дещо i вiд жаб’ячого життя урвала – жаки молода була, нiкому не вiдмовляла. Але ж тiеi маленькоi шлабоштi ти менi не штанеш випоминати, правда? Бо ошь менi уже й вiшiмдешятка гримнула i щойно тепер доля ушмiхнулашя. Ну ж бо, притулишя до мене, горобчику, нехай я тебе почiлую!




Арканумськi шницлi


Треба було бачити цей королiвський баль, де кишiло розкiшними панянками, до запаморочення тхнуло кольонською водою, а цицьки всiх можливих гатункiв буйно розквiтали в танцi, мало не вилiтаючи з корсетiв. Кавалери, схожi на стриконикiв, гарцювали серед цiеi пишноти тiлес, кривляючись в усмiшках i дотепах.

Око легко могло виловити з-помiж них королiвського сина Бонiфатiя, високого i дуже худого молодика, який розважався тим, що спритно кидав гусениць паням за корсет. Панii верещали, кавалери, заходячись вiд повноти щастя, пiрнали руками в пухкi перса i добували жовто-зелену кашу, яка iм розлазилася межи пальцями. Панii млiли. Одна навiть вцюнялася, але помiтила це лише тодi, коли з-пiд ii крiсла витiк грайливий веселий струмок, а всi присутнi мало не пукали з реготу. Панi подумала спочатку, що в таких випадках найкращий вихiд беркицьнути на пiдлогу, але вчасно зорiентувалася, що може потрапити в баюру. У цю драматичну хвилину пiдлетiв ii чоловiк, генерал Ковбасюк i, скинувши маринарку, елегантно витер паркет. Гостi його вiдчайдушний вчинок зустрiли бурхливими оплесками, ще бурхливiшi оплески генерал здобув, коли мокру маринарку знову зодяг на себе.

– Браво! Браво! – загукав королевич i пришпилив генераловi до комiра найтлустiшу гусеницю.

Кiлькоро кавалерiв упало на колiна перед своiми кралями серця i зi сльозами на очах благали iх теж цюркнути на пiдлогу, але панii чомусь не зважили на iхнi прохання.

Баль продовжувався. Панi генералова виплила з зали, щоб помiняти панталони. Мокрий генерал пурхав, наче сухий метелик, щедро роздаровуючи запах своеi дружини.

Тим часом королевич iшов на штурм ще не здобутоi ним фортецi, намовляючи панi К. на нiчну зустрiч. Панi К. була вдовицею на виданнi. На сторожi ii цноти стояв брат – мордатий бузувiр з параноiдальною психiкою. Вдова червонiла, закочувала очi, закушувала пухкi вуста i видiляла густий пiт, але вiдповiдi не давала.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48670356) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.