Книга - Лютеція

Лютецiя
Юрiй Павлович Винничук


Роман «Лютецiя» – черговий постмодерний витвiр Юрiя Винничука з елементами мiстики, детективу, еротики, гумору i смутку. Автор зупиняеться, як колись Данте, «на пiвдорозi», щоб озирнутися назад i довiдатися, хто вiн насправдi, прагнучи звести порахунки зi своiм молодечим бунтом проти навколишньоi советськоi дiйсностi, розкопати щось бiльше про свою родину. І все це на тлi нестримних любовних пригод не тiльки автора, але й львiвського Дон Жуана 1840-х рокiв Івана Вагилевича.

Таемничу Лютецiю, дiвчину зi снiв, розшукують героi роману. На перепонi цих пошукiв стоiть не менш таемнича органiзацiя, члени якоi носять iмена карт. А десь поза цим свiтом тривае Велика Битва, звiстки про яку приносять цiною свого життя мужнi Листарi, до яких належить i Лютецiя.





Юрiй Павлович Винничук

Лютецiя





Вступ

Лютий 1988. Львiв. Винники


З вiкна мого будинку виднiе вдалинi широке розлоге пасовисько, на протилежному краю якого – темно-зелений плащ густелезного лiсу. Пасовисько вкрите снiгом i нагадуе чистий аркуш паперу, на якому аж кортить щось написати. Інколи ворони та галки i справдi вправляються в китайськiй калiграфii, але вiтер, знявши густу бiлу завiю, швидко вiдновлюе чистоту й незайманiсть снiговоi ковдри. Чорнi кiстлявi граби, якими переважно зарiс лiс, часто приковують мою увагу, я мiг досить довго вдивлятися в iхню чорноту, у iхнi покрученi стовбури, схожi на скелети з пiднятими сухотними руками, мовби сподiваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев i рушить навпростець через поле до мене. Там, за лiсом, пролягае дорога, сновигають авта й автобуси, i з одного такого автобуса, цiлком можливо, мiг би хтось вийти, хтось для мене цiкавий, кого я потребую в цей час, у час розпачу й самоти. І уява моя вимальовуе того таемничого когось, а точнiше, ту якусь, – ту, що ось зараз виходить з автобуса й запитуе, як пройти до мене. На неi очiкуе пiвгодинна хода проти вiтру, отож вона закутае обличчя шаликом i вперто долатиме снiги, можливо, не раз послизнеться i впаде, але тут, зоддалеки, ii манитимуть освiтленi вiкна мого дому. Я дивлюся на лiс, iнколи здаеться, що там i справдi вiдбуваеться рух, щось мiж дерев миготить, але менi жодного разу не вдаеться роздивитися, що це таке, бо тривае воно секунди, а все ж я продовжую вдивлятися, аж поки в очах не рябiе, а бiла бiлина снiгу починае поволi пiднiматися, мовби хтось, хто спав пiд цiею ковдрою, раптом прокинувся й зiбрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бiк i знову засинав.

Мене пронизувала самотнiсть, гнiтила i чавила всi вiдчуття, але я був сам на сам зi своiми книжками, вони спiвчутливо дивилися на мене й намагалися звабити, щоб я узяв котрусь iз них до рук i забувся, не думав про те, що мене гнiтить, i я брав котрусь, розгортав посерединi, прочитував кiлька речень, i гаряча хвиля неприемного болю затоплювала мене. Я вiдкладав книжку й сидiв, тупо вдивляючись у вiкно. Я не вмикав телевiзора, не отримував газет, я не знав, що вiдбуваеться довкола, i не бажав нiчого знати. Менi нiхто не телефонував, зрештою, я мало кому повiдомив свiй номер. Менi було сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив, було б важко сформулювати. Самотнiсть була бiля мене завжди, я звик до неi настiльки, що вона перетворилася на невiд’емну частину мого «Я», вона обдаровувала мене солодкими видiннями, я завдячував iй усiм, чого досяг. Не покидай мене, моя самотносте, не покидай, мое останне слово буде словом подяки тобi.

Інколи я ловив себе на дивному почуттi жалю i спiвчуття до самого себе, менi здавалося, що я знову маленький хлопчик, якого веде за ручку уявна бабуся, бо живоi давно вже нема. Я заплющую очi й вiдчуваю свою долоню в ii – теплiй i зашкарублiй. Мене пронизувала ненависть, я ненавидiв краiну, в якiй жив, але, не маючи змоги вирватися з ii клiтки, опинився у внутрiшнiй емiграцii. Бiльшiсть друзiв – лiтераторiв i художникiв, – якi творили тодiшню богему i з якими я любив спiлкуватися, роз’iхалися або померли, я опинився на безлюддi. Тепер я спiлкувався з людьми, з якими ранiше почував би себе нудно, а тут навпаки – я тягнувся до них, та тiльки для того, щоб знову вiдчути самоту, байдужiсть до всього i ненависть, тупу ненависть, яку неможливо було приглушити жодним вином. Моя самотнiсть нагадуе алкоголiзм, я п’ю ii зi смутком, але не без вдоволення, цей стан менi навiть до вподоби, я вiдчуваю, що бути самотнiм – це той дар, яким рiдко хто може похвалитися. І це водночас наче стан абстиненцii, коли тривалий час не п’еш i знаеш, що можеш за будь-якоi хвилини випити, але стримуеш себе. Отак i я – можу взяти й зателефонувати комусь, i того дня самотнiсть розвiеться бодай на один вечiр, але я не телефоную, я вдивляюся в чорноту лiсу, i те, що там мерехтить – щось строкате, заманливе, – приковуе все бiльшу мою увагу. Мигне то червоний, то бiлий колiр, мовби хтось причаiвся там i подае менi сигнали: бiле, червоне, бiле, червоне…

Можливо, цi сигнали й можна розшифрувати, i навiть, можливо, вони адресованi менi, але я не володiю здатнiстю розумiти iх, хоча певна закономiрнiсть у миготiннi цих барв мусить бути. Шкода, що не маю бiнокля, на такiй вiдстанi розгледiти щось неможливо. Урештi не витримую, взуваю чоботи, светра, кожуха й шапку та йду, прихопивши лiхтарика, через поле просто до лiсу. Мерехтiння то з’являеться, то зникае, а вiтер сiче в обличчя снiгом i жалить щоки, очi сльозяться, скидаю рукавицю й витираю iх долонею, але за мить вони продовжують сльозитися. Вiтер дме з усе дужчою силою, крутить снiговими вихорцями, пiднiмае цiлi вiтрила снiгу й кидае навперейми, iти стае все важче, ноги грузнуть по колiна, снiг забиваеться за халяви. Але тепер, коли я дивлюся в бiк лiсу, то вже не бачу того барвистого мерехтiння, бо снiг слiпить, не дозволяе придивитися.

Я вперто суну вперед, опустивши голову, бачу тiльки снiг i своi ноги, окуляри, залiпленi снiгом, я зняв, раптом до моiх вух долинають звуки, схожi на поскрипування, легеньке поскрипування хвiртки, хоча звiдки тут хвiртка в лiсi. Нарештi снiг перестае дошкуляти, я опиняюся помiж дерев i щойно тепер можу вiдсапатися, тут нема такого вiтру, дерева захищають вiд снiгу, я витираю окуляри хустинкою, накладаю i бачу, що змилився, збився з дороги. Коли увечерi зайти до лiсу i вдивлятися в його темряву, то здаеться, наче вдивляешся в причаену сутiнь своiх нутрощiв. Лячно стае ступити бодай один крок, бо дошкуляе думка, що хтось тут щойно побував, буквально за хвилину до тебе, i якщо затамувати подих i прислухатися, то можна почути ще його даленiючi кроки в скрипучому снiгу. Либонь, треба пройти трохи вбiк, та йти заснiженим лiсом непросто, бо тепер уже заважае хмиз, що причаiвся пiд кучугурами, гiлляччя хапае за ноги, цупкi мацаки облисiлоi ожини шарпають за штани, кiлька разiв довелося впасти й запорпатися обличчям у снiг. Аж ось мигнуло! Це воно – бiле, червоне, бiле, червоне… Ще кiлька крокiв, i те, що я бачу, викличе в мене жах, бажання кинутися тiкати. Яким божевiльним був мiй намiр вирушити до лiсу надвечiр, сутiнки саме почали гуснути, а ворони угорi мостилися на нiчлiг i голосно каркали, мов на цвинтарi. А перед моiми очима вигойдувалося оте – бiле, червоне – дiвчина на мотузцi. Жовтий снопик свiтла осяюе ii блiде потемнiле обличчя, воно дивиться вниз. На опущених уздовж тiла руках виднiють синцi й чорнi нiгтi. Густе довге волосся розкуйовджене, у ньому заплуталися дрiбнi сухi галузки, а на чолi видно воронячий послiд. Очi видзьобанi, вуста теж, крiзь мертвий оскал просвiчують бiлi зуби. Я позадкував, перехрестився, роззирнувся й кинувся тiкати, я бiг через пасовисько, а вiтер мене пiдганяв у спину, я бiг, а в очах менi стояв той усмiх.

Удома я зателефонував у мiлiцiю й повiдомив про знахiдку. І так моя самотнiсть того вечора розвiялася. Я знову сiв бiля вiкна, поклав перед собою стопку паперу i хотiв щось писати, але з голови не йшла повiшальниця, хоча свiтло в кiмнатi бiльше не дозволяло бачити лiс. Я пригасив його, у краевидi простовiч нiчого не змiнилося, але я раптом усвiдомив, що довкола запанувала мертва тиша – нi шуму вiтру, нi гавкоту собак, нi людських голосiв, якi хоч i дуже приглушено, та долинали до моiх вух, я примружив очi й побачив темну постать, що йшла через пасовисько, iшла дуже повiльно, заточуючись, грузнучи у снiг ледь не по пояс. Менi здалося, що то йде та дiвчина, iде до мене, мурашки побiгли менi по спинi, я вхопив дерев’яне розп’яття i приставив його до шиби. Так тривало, може, з годину, постать продовжувала рухатися в моему напрямку, але там пiд лiсом заблимали фари, й стало ясно, що приiхала мiлiцiя. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула дерево?




Роздiл перший

1987. Винники





1


Життя на околицi привабливе тим, що у вiдчиненi вiкна вливаеться свiже повiтря, просякле пахощами квiтiв, а увечерi обов’язково дiждешся несподiваних гостей. І нетлi – це просто невиннi лiтаючi пелюстки, якi водномить приклеюються до будь-якоi поверхнi й завмирають. А коли влiтае кажан, його завше чути, вiн, потрапивши в ненависне царство свiтла, починае намотувати нервовi кола, шугае зi страшною швидкiстю, вигнати його просто так неможливо. Вiдчиненого вiкна вiн уже не бачить. Але е сачок, я просто наставляю сачок на траекторiю його руху – i вiн влiтае, заплутуеться i завмирае. Далi виношу його на балкон i випускаю, витрушуючи з сачка, iнколи це тривае кiлька хвилин, бо помогти йому виплутатися я не наважуюсь – зуби у нього гострi, кiгтi теж.

Гiрша справа з пташками, коли залiтають вони – це завше стрес, бо залiтають вони тихенько i непомiтно, сiдають на книжки десь за спиною i сидять певний час без жодного звуку. Я в цей час щось пишу або читаю, перебуваючи весь у зовсiм iнших вимiрах, поза цим i паралельним свiтом, занурений у вечiрню тишу, а тут раптом: «Чiкккiрiкккк!» І я зриваюся, як опечений! Що це було? «Чiкккiрiкккк!» Гарячково роззираюся. А воно сiреньке, маленьке, нiкудишне, але не горобець, дзьобик надто довгий, очка стривоженi – не вiдразу й помiтиш. Воно видало единий даний Богом йому звук, iншого воно не знае, i налякати мене, щоб я скис, не хотiло. Тому дивиться на мене так само ошелешено, як i я на нього.

Продовжувати писати, коли за тобою сидить живе сотворiння, готове на новий несподiваний звук, якось незатишно. Але в сачок воно не потрапляе, пурхае по кiмнатi, б’еться у вiкна, вiдчинених дверей на балкон не бачить анi при свiтлi, анi без свiтла. Урештi вдаеться випровадити непрохану гостю за допомогою вiника. Однак менi здаеться, що та сама невiдома менi пташка вже не раз мене провiдувала, я починаю ii впiзнавати. А вона мене. «Чiкккiрiкккк!» Вона щось хоче менi повiдомити? Можливо, щось дуже важливе. І оте ii «Чiкккiрiкккк!» мае рiзнi модуляцii. Може, вона хоче менi сказати: «Перестань! Кинь цю писанину! Глянь довкола! Який чудовий вечiр! Як пахне матiола! Подивися, штурпаку, на зорi! Прислухайся до сюркоту коникiв i кумкання жаб! Нацiди собi вина, вийди на балкон i пий до зiрок!» І я нацiджую собi вина, виходжу на балкон, п’ю до зiрок, а над моею головою, уже на даху, лунае: «Чiкккiрiкккк!» – на здоров’я, мовляв.

А потiм я сиджу й дивлюся на хляпку гiвенця, що розповзлося. Якщо думаете, що це мое гiвенце, то помиляетеся, бо це не мое гiвенце. На свое гiвенце я б нiколи отак не дивився. Воно пташине. Ця вертихвiстка, коли я ii намагався вигнати, з несподiванки здурiла настiльки, що ледь не розбилася об шиби i, роблячи своi божевiльнi вiражi, ще встигла на прощання обiсрати мого стола. Але якби ж то тiльки стола – вона обiсрала мiй роман, оцей самий, що я зараз пишу. Бракувало зовсiм трiшки, аби вцiлила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я в обрисах того гiвенця вгадую профiль знайомого поета. Я невимовно тiшуся i кажу: «Привiт, Стефцю! А ти нiц не змiнився. Я тебе вiдразу впiзнав».

Червневий вечiр. Я п’ю вино i зi смутком дивлюся на папiр, який доведеться викинути, але перед тим переписати. Гiвенце мае кислий дух i лежить просто посеред тексту, розповзшись широкою плямою. Я вже не згадаю, якi вiщi слова сховалися пiд ним, я не вiдроджу iх, але продовжую писати, думки розлiтаються, натомiсть вигулькуе слово, яке мрiе лягти на папiр, слово, яким розпочинатися мае найкращий вiрш, i сумуе той вiрш за найпершим словом, i вислизае з вуст. Але слово те не впокорюеться, доки не з’являються наступнi слова, бо чому воно мусить бути першим, коли нема всiх наступних, а вони згурдилися десь у пiднебiннi, збилися в купу, я вiдчуваю iхнiй смак, але крiзь зуби вони не пролазять, застрягають, як шматочки м’яса, единий спосiб iх вигнати на свiт – виполокати вином. У кiмнатi темнiе, мiсяць приходить на допомогу й малюе на дзеркалi губною помадою своi версii слiв, заплутуючи мене остаточно, бо слiв цих насправдi не iснуе, це привиди слiв. А вiдтак я знову хляю й вiдчуваю, як менi стае себе шкода. Недавно я ще був свято переконаний, що мене любить Господь Бог. Просто так, з любовi до людства. Але сьогоднi ця вiра розвiялась.

У мене за хатою панують джунглi Бiрми. Попри паркан ростуть порiчки, малини й вишнi, а так – лопухи, лобода, кропива – одна жалива, друга нi, червонi й лiловi маки, незабудки рожевi й блакитнi, будяки, бузина i ще бозна-що. Але це все таке прекрасне – бувало, вийдеш у тi джунглi, кинеш на ту красу коцика й лежиш, мов на повiтрянiй подушцi, розквiтлi будяки п’янливо й медово пахнуть, комашки дзумлять, метелики мерехтять…

Таким був доволi темний перiод у моему життi, коли бабла не було. Цей перiод був не надто довгим, якихось два мiсяцi, бо я залiз iз головою в писанину й нiде не рипався, а для того, аби заробити копiйку, треба було витратити певний час – позичити в сусiдки грошi, поiхати на трасу, закупити в полякiв сорочки й джинси, здати iх в ресторанi офiцiантовi, повернути позичку сусiдцi й далi жити на заробленi кошти. Але вiдiрватися вiд писанини я не мiг, я знав – щойно перервуся, то втрачу нитку, яка мене веде за собою, розсiю той настрiй, який потiм доведеться мозольно вiдтворювати, а тому харчувався ягодами й топiнамбуром, що рiс у мене, як на цiлинi. Грошей вистачало лише на хлiб i молоко. Та час вiд часу траплялися дива. Одного разу я намагався зателефонувати з автомату, коли телефон менi вiдiмкнули через те, що лiньки було пиляти на пошту, але монета застрягла, я вдарив по автомату кулаком, i звiдти сипонули цiлi жменi копiйок, якi я гарячково почав визбирувати з землi. Потiм я гупнув ще раз – i вони знову посипалися, проте цього разу я вже наставив пазуху, щоб не летiли в порох. Свiдкiв цього грiха не було, i я щасливий повернувся додому, вмить забувши, що менi треба було кудись телефонувати. Копiйок назбиралося понад п’ятнадцять карбованцiв, цiлий скарб, якщо врахувати, що хлiб i молоко тодi коштували копiйки. Але я мiг ще собi дозволити й плавленi сирки, i картоплю за двадцять копiйок кiлограм, а до неi – ех, як гуляти, то гуляти! – двiстi грамiв масла за два карбованцi.

Та на цьому доля не припинила мене обдаровувати, бачачи, як я захланно працюю над романом про львiвського ката, який завершу значно пiзнiше. Час вiд часу я вiдривався вiд роботи, виходив у садок i прогулювався своiми джунглями. І от саме у тих джунглях я натрапив на старе вiдро, а у вiдрi було дванадцять яець. Вони лежали на купцi сiна й сухого листя, що насипалося з дерев. Ото, думаю, подбала за мене Бозя. Оцiнила, мабуть, усю вагомiсть моеi писанини. Я раптом опинився серед Господнiх улюбленцiв-равликiв, для яких Вiн будуе хати. І ось я теж улюбленець – менi Вiн присилае яйця. Що може бути природнiшим? Адже якби Вiн менi посилав ковбасу, це викликало б пiдозри, хтозна, чи я б ще наважився ii iсти, але яйця – це те, що в голоднiй уявi людини на безлюдному островi з’являеться поперед усього. А я ж i е на безлюдному островi, моя хата – безлюдний острiв серед безмежного зеленого лугу, яким е Свiт, де пасуться вiчно голоднi отари Смертi. Тут лише я, мiль, павуки i привид маленького котика, який то з’являеться на полицi з книжками або в шухлядi, то зникае, i тiльки чути iнколи його далекий несмiливий нявкiт.

Довго не роздумуючи, забрав я, що Бозя послала, до хати i згелемзав яечню з чотирьох яець, накришивши до неi кропиви i лободи. Наступного дня подумав: «Ну, то ж так не може бути, що лише одного дня Бог обдаровуе. Мусить бути система. Бо Господь – це i е найдосконалiша i найсистемнiша системна система. І коли Вiн бачить такого праведника, як я, то жодним чином не може обiйти мене боком. Бо що менi один день?» І пiшов я знову в тi джунглi, i розхилив трави похилi, i знайшов знову вiдро, а в ньому три яйця. Ого! Коли так пiде на спад, то недовго радiсть раювала! Але всi наступнi днi було й далi по три яйця. Видно, тих дванадцять яець назбиралося за кiлька днiв, а щодня Бозя менi посилае iно по три. Зрештою, це мене цiлковито задовольняло. Так минув мiсяць.

Коли ото сиджу я бiля вiдкритого вiкна, базграю маячню, на друк якоi ще рокiв двадцять треба чекати, i чую розмову двох сусiдок. «І в мене ся не несут! Як урвало. Двi курки!» – «У мене iдна! Але ж так неслася! Так неслася! Думаю, чи не зарiзати до хулери?» – «Та шо ви, панi Геню? Та шкода!» – «Та йой, панi Славцю, кому не шкода! Але шо буду дурно годувала, коли з неi користи нiц а нiц?» – «Я зачекаю, най мiй Влодко прийде з войска, тогди зарiжу». – «А коли вiн прийде?» – «Тагi би за два тижнi».

Мене мовби окропом облило – то це не Бозя мене ощасливлювала, а чужi кури в мене неслися? Я був просто вбитий. Я не знав, що маю робити. Признатися, що я жер iхнi яйця? І казати, що думав, буцiм то вiд Бозi? Вони й так мене мають за мiшiгiна.[1 - Мiшiгiн – дурень.] Ну, добре, я забрiв у тi хащi й забрав звiдти вiдро. Я подумав, що тепер совiсть моя буде чистою. Але на мою совiсть чекали новi випробування. Бо наступного дня я в тому бадиллi знайшов старий облуплений баняк, до якого теж натрусило листя, а зверху на листi красувалося три бiленьких яйця. Я пiдняв очi до неба й запитально глянув на хмари. Там щось блимнуло, щось затрiпотiло, й менi почулося: «З’iж iх!» Хiба я мiг ослухатися голосу з неба? Тут я вже сумнiвiв не мав: це Бозя скерувала сусiдських курей до мене. Я не мав права вiдмовлятися вiд такого дару.

Усi тi днi, минаючи сусiдок на вулицi, я потуплював очi, червонiв i впрiвав. Я ввiчливо вiтався з ними, а потiм спиною вiдчував iхнi осудливi погляди. «Нероба, – думали вони, – це ж бо вiн краде нашi яйця… Закрадаеться в курники й цупить… Нашi рiднi, дорогi нашому серцю яйця… Як таких ще земля на собi носить?» Шкарлупки з яець я збирав у стару газету й потiм нiс у смiтник на другiй вулицi. Бо хтозна, чи сусiдки не перевiряють смiтник на нашiй вулицi, у пошуках шкаралупок. Я мав таке вiдчуття, мовби пограбував банк, i за мною стежить сто пар очей. Смерть безневинних курей лягла на мою душу. Я не знав, яким чином спокутувати мiй грiх. Може, одружитися з донькою сусiдки? Вона доволi апетитна, схожа на юне поросятко – своiми маленькими очками, пухкими щiчками й червоним рильцем. За пазухою в неi гупають живi прохолоднi яблука i смокчуть гарячу кров, а внизу босi ноги цвiтуть i наливаються соком. Восьмикласниця. У суботу й недiлю вона вдягае рожевий пеньюар i ходить у ньому до магазину по хлiб i молоко. Їй здаеться, що це щось неймовiрно модне, бо нi в кого на вулицi такого пеньюару нема. Та й не дивно, адже пеньюар iй прислали родичi з Америки. «Який у тебе чудовий халатик!» – кажу я, зайшовши до них на подвiр’я буцiм позичити солi. Їi мама пiшла до церкви. Люся сама. Я обнiмаю ii за стан лiвою рукою й пригортаю до себе, а правою погладжую той неймовiрно м’якенький пеньюар. Вона не пручаеться, дивиться на мене iз подивом, я нахиляюся й цiлую ii в уста, але тепер уже моя рука гладить ii перса, потiм ковзае вниз i пестить сiдничку – випуклу й iдеально округлу. А коли рука нахабнiе далi, Люся вириваеться й тiкае в хату. Я залишаюся без солi.

Восьмикласниця, що з неi взяти. Замолода, щоб за мене вiддали. Але родичi в Америцi… це так спокусливо… може, навiть дужче за перса й сiднички. Мине ще два роки, заки вона не пручатиметься й пригостить мене всiма своiми привабами в моему саду на коцику серед лопухiв i бзикання комах. Але на ту пору я вже на нiй женитися передумаю. Я згадав про неi, маючи чистий i щирий намiр учинити добро сусiдцi, але розумiю, що нiхто мого пориву не сприйме саме так, бо я ж нероба, пройдисвiт, гультяй…

Я нацiджую з бутля вишневого вина i п’ю, а коли я п’ю, то можу розмовляти зi свiтом на рiвних. А коли зi мною починае говорити моя бабця, яка померла, коли менi було шiсть рокiв, я розумiю, що таки п’яний. Тому, що я вiрю бабцi. Вона мае на такi речi нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очi й бурмочу щось невиразне у свое виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюеться, вона супить брови й хитае докiрливо головою. Там, де вона зараз перебувае, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею нiколи не зустрiнемось. Усвiдомивши це, я починаю гiрко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слiв. Тодi хто? Невже стрийко Зеньо?… Стрийко Зеньо! Хто б говорив! Сам банячив так, що менi сховатися, а тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так нiби я вже весь обригався й облюрився. О нi, менi ще до цього далеко, найбiльше, що я можу – заплакати. Бо менi стае шкода себе. Менi нiкого так не шкода, як себе.




2


Я писав роман про Івана Вагилевича.[2 - Вагилевич Іван – (1811, с. Ясень бiля Рожнятова на Станiславiвщинi – 1866, Львiв) – поет, етнограф, громадський дiяч. Священиком УГКЦ був лише з 1846 до 1848, а вiдтак перейшов на лютеранство. Писав украiнською, польською та чеською. Велику вартiсть мають його етнографiчнi працi, досi не зiбранi.] Правда, цей роман, як i всi iншi, надпочатi у 70 – 80-тих роках, не призначався до друку, бо нiхто б його не опублiкував. Я ж не писав про наукову роботу Вагилевича, про подвижництво Руськоi Трiйцi чи про його стосунки з Шашкевичем i Головацьким,[3 - Головацький Якiв – (1814, с. Чепелi бiля Бродiв на Львiвщинi – 1888, Вiльно) – поет, мовознавець, етнограф, iсторик, священик УГКЦ, громадський дiяч. Автор цiкавих спогадiв та подорожнiх записок.] я навiть не згадував «Русалки Днiстровоi». Мене цiкавила лише одна загадкова iсторiя, пов’язана з таемничою кралею на iм’я Юлiя.

То був час, коли Вагилевич здружився з графом Юзефом Дунiним-Борковським (1809–1843), який був не лише графом, але й поетом-романтиком, героем безлiчi любасних пригод. Одного разу, коли вони з ученим вели товариську бесiду в книгозбiрнi графа, господар запитав:

– А чому б вам, пане Яне, не переселитися до мене? Я ж бачу, якими жадiбними поглядами ви обстежуете моi книжки. Тут для вас буде справжнiй рай. Я вам видiлю окреме помешкання, харчування, прислугу. Ваша справа – лише займатися й далi тим, що ви любите.

Вагилевич не довго думав i погодився. Три роки – з 1840 по 1843 – вiн прожив у графа, i хтозна, як повернулася б його доля пiзнiше, якби граф раптово не помер у тридцять три роки. Граф вiдразу звелiв пошити йому елегантне вбрання, запропонував перейти на «ти» й став водити до театру, на бали, на лiтературнi вечiрки, в аристократичнi товариства, рекомендував його вченим, як свого найближчого приятеля й чоловiка незвичайно талановитого. Незабаром учений став вiдчувати свою небувалу значущiсть, адже в його присутностi цiлком щиро дивувалися з його знань, хвалили його високi iдеi. З листiв Вагилевича до брата видно було, що граф йому остаточно замотиличив голову, переконавши несмiливого семiнариста, що вiн генiй, свiточ над свiточами, а в додатку красень iз красенiв, у якого закоханi всi аристократки. «Я бачу, – писав Вагилевич, – як вони дивляться на мене, як обожнюють i хвилюються, коли я наближаюся до цих зацних краль, аби перекинутися словом. Одна ледь не вмлiла, коли я цiлував iй руку».

Треба сказати, що Вагилевич i справдi був вродливим. В нього часто закохувалися. Зокрема, Марiя Зарицька, донька священика. Але граф зробив усе для того, аби роз’еднати iх задля своеi примхи. Власне, про це згадував Якiв Головацький: «Примхливий польський аристократ i нежонатий пестiй великого свiту, граф Юзеф Борковський, зiпсував i здеморалiзував невинну душу молодого чоловiка, дав йому закуштувати принадних пристрастей зiпсуття, пiдбив його зарозумiлiсть до неправдоподiбноi висоти, звiв його уяву на бруднi бездорiжжя, – одним словом, убив морально непорочного робiтника науки i зробив його забавкою своеi панськоi примхи. Даремно ми, старi приятелi, намагалися переконати його, що все те – ошуканство й знущання над його недосвiдченiстю та наiвнiстю. Борковський до тоi мiри опанував його душу, що одним словом розсiяв усi сумнiви Вагилевича. На нашi упiмнення вiн вiдповiдав: «Ви не маете поняття про те, що робиться в аристократичнiм свiтi. Ви вихованi в колах буржуазii або простолюддя». І нiчим не можна було переконати його».

Вiн «почав з того, – пише Я. Головацький, – що розбудив у Вагилевича славолюбнiсть: вiн величав нiбито красу його яскраво-блискучих чорних очей, його чудове чорне волосся. У всiх товариствах, певно, з намови Борковського, усi дами потверджували се з тисячами пiдлесних додаткiв. Поет почав вiрити, що вiн красень i може бути львiвським донжуаном. Цiлими годинами вiн пересиджував перед дзеркалом, робив рiзнi вигадливi причiпки i любувався своiми чорними очима».

Ізмаiл Срезневський, побувавши у Львовi в липнi 1842-го, писав у листi до матерi: «Вагилевич помешался на том, что в него влюбляются».

«Борковський, звiсно, жартував над самолюбством свого клiента i пiдсичував його пристрасть, – продовжував Я. Головацький. – У приятельських розмовах, вивiдавши, який у нього iдеал краси, Борковський налаштував Вагилевича писати вiршi, пiддаючи йому теми i мотиви. І той писав мрiйливi вiршики, декламував iх дамам, вони були нiбито в захватi, усе учене товариство не знаходило слiв похвали i величало Вагилевича, порiвнюючи з Петраркою, Байроном i Мiцкевичем».

Ідеалом його жiночоi краси була бiлявка з голубими очима…

Однiеi недiлi Борковський з Вагилевичем прогулювалися парком серед розквiтлих лип на Погулянцi, кидаючи позирки на панночок у бiлих кринолiнах, панночки вiдповiдали ледь тамованими усмiшками з-пiд бiлих парасольок. У парку було тлумно, грала оркестра, крутилися каруселi й вабили око кольоровi вогнi. З гойдалок i з човнiв на ставку лунали голоснi смiхи.

– Знаеш, Янку, – промовив граф, коли вони зупинилися бiля будки з трояндовою водою, – ти повинен знайти собi предмет любовi й так само, як усi великi поети, оспiвати його. Бо писання поезiй про абстрактну особу, яку читач не може собi уявити i повiрити в ii iснування – це терен графоманiв. Великий поет мусить мати свою Лауру чи свою Беатрiче.

І тут вiн почав перебирати усi iмена, якi гарно звучали. Поетовi понад усе сподобалося iм’я Юлiя. А вiдтак вiн уже писав вiршi, присвяченi таемничiй, нiколи не баченiй Юлii. Граф iх опублiкував у львiвському журналi «Dziennik Mоd Paryskich», де й сам друкувався.

Треба сказати, що до 1848 року у Львовi видавали тiльки два лiтературних журнали. При цьому тривалий час були лише однi «Rozmaitosci», аж поки один кравець не вирiшив видавати «Dziennik Mоd Paryskich», в якому знайшлися i лiтературнi сторiнки. Гонорарiв за того часу платити прийнято не було, але кравець для Вагилевича зробив виняток – заплатив йому вiдрiзом тканини на камiзельку. Тобто це був перший гонорар в iсторii Львова.

Усе графське товариство почало переконувати Вагилевича, що в нього поетичне, ясновидне прочуття, магнетизм серця, що вилився в несвiдомий потяг до незнайомоi особи, яка неодмiнно повинна вiдчути його непiдробну пристрасть, вiдчути це з його вiршiв, i теж покохати i марити ним. А згодом Вагилевич став пильно приглядатися до всiх краль шляхетного товариства, намагаючись розпiзнати свою Юлiю, вiн свято повiрив, що вона мусить iснувати насправдi, i вже снував солодкi мрii. Небавом граф звiрився йому, що омрiяна Юлiя, бiлявка з голубими очима, справдi iснуе, а походить вона зi шляхетськоi родини й закохана в чорнi очi й чорнi кучерi поета.

– Вона в’яне й терпить без надii, – розповiдав Борковський. – Однак зблизитися з нею поки що неможливо через лиху мачуху.

Вагилевич знову писав сонети, якi граф передавав через тiтусь i бабусь Юлii. Так зав’язався цiкавий фантазiйний роман розмрiяного коханця з мiтичною коханкою. Все товариство Борковського, особливо дами, з ентузiазмом пiдхопили свiжоспечену iнтригу, пiдтримуючи тривале листування. Вагилевич з хвилюванням отримував любовнi листи вiд Юлii i посилав iй пристраснi вiдповiдi вiршами й прозою. Та довго така таемничiсть тривати не могла, i мрiйника почали долати сумнiви, вiн нервував, йому баглося нарештi побачити предмет своеi любовi. І тодi граф урiзноманiтнив забаву, повiдомивши, що Юлiя з тiткою i завидющою мачухою будуть в езуiтськiм костелi на такiй-то лавочцi. Вагилевич пiшов до костелу i з-за рогу обережно пiдглядав, але зустрiтися з Юлiею очi в очi йому не вдалося, бо вона була в каптурi, з якого вибилося тiльки свiтле пасемце волосся.

Аж ось граф потiшив поета, що Юлiю вивезли за мiсто, до Кривчиць на вiллу. Там неподалiк е розлогий сад з екзотичними деревами, де закоханi й зможуть зустрiтися. Вагилевич iшов шiсть верст до Кривчиць, сповнений мрiй i пожадань, усю дорогу лише те й робив, що уявляв iхню першу зустрiч, у душi його буяла весна, вибухаючи пiвонiями й лiлiями. У саду теж було багато квiтiв, якi чудово гармонiювали з настроем поета. Вiн вийняв iз кишенi плескату плящинку медiвки й зробив великий ковток, хотiв, щоб на його вустах залишався присмак меду, коли буде цiлувати Юлiю. Далi походжав садом, бесiдував з деревами, погладжував долонею стовбури, вiдчуваючи, як енергiя саду вливаеться в нього й додае сили та вiри. Так минуло кiлька годин, коли терпець урвався, i вiн зважився наблизитися до вiлли. На кружганку сидiли молодi люди й гостилися. Чи була серед них Юлiя? Можливо. Бо кралi сидiли спиною до прибульця. Двое плямистих кудлатих сенбернарiв пiдняли голови й наставили вуха. Поет патетично вигукнув: «Gdzie jest ta Julia, co ja kocham nad zycie?» Здивованi вiдпочивальники почали смiятися. Кралi повернули голови. Хто з них Юлiя? Собаки загарчали й посунули до непроханого гостя. Довелося чимдуж зникати. «Юлiе! Юлiе!» – гукав Вагилевич квiтам i травам, вiдлуння котило його голос i глушило в кущах розквiтлого ясьмину.

Борковський, вислухавши дорiкання, не розгубився:

– Ясю, май терпiння. Ти ж бачиш, що та лиха мачуха пильнуе ii, як зiницю ока. Либонь, стара порхавка щось пронюхала. Але не втрачай надii. Я роблю все, аби ви нарештi зустрiлися.

Граф органiзовував здибанки то в театрi, то в парку, то в ресторацii, але завжди щось виникало на перешкодi. Кульмiнацiею цiеi авантури стала звiстка, що закохана Юлiя бажае обмiнятися перснями з коханим. За посередництвом рiзних тiтусь, бабусь, вiрних покоiвок Борковський передав перстень Вагилевича, а Юлiя передала свiй з емблемою троянди й пiдкови. Поетовi закрутили голову так, що, за словами Я. Головацького, кожен мiг вигадати нiсенiтницю, а Вагилевич вiрив усьому. Товариство графа укладало рiзнi проекти – тiкати обом закоханим до Францii, Англii, Америки. Юлiя нiбито згоджувалася на все. І Вагилевич снував мрii про райське життя в далеких краях з предметом своеi пристрасноi любовi, виливав своi мрii в листах до Юлii i отримував вiд неi такi самi любовнi листи; але бистре око мачухи розбивало всi плани.

Розпусна фантазiя Борковського придумала ще один жарт, що дав новий матерiал для фантастичних байок i плiток. Вiн обiцяв влаштувати для нiбито заручених Далiбора (так у листах пiдписувався Вагилевич) i Юлii шлюбну нiч, запевняючи, що такi iсторii – звична рiч в аристократичних колах. Вагилевич наiвно повiрив, що Юлiя згодилася задля нього пiти на такий смiливий крок. Одноi прегарноi ночi пiд час запустiв приiхала дама в масцi до помешкання графа. Борковський мовчки вказав iй покiй, де в альковi чекало наготовлене шлюбне лiжко з отороченими подушками пiд кармазиновим балдахiном. Свiтло падало лише вiд однiеi свiчки. Вiкна в покоi були щiльно зашторенi, жоден промiнчик мiсячного свiтла сюди не пробивався. Над лiжком висiло розп’яття, образ Матерi Божоi i вiнок, посвячений на свято Божого Тiла. Бiля лiжка на накаслику[4 - Накаслик – тумбочка.] стояли громниця[5 - Громниця – свiчка.] i карафка, мабуть, з наливкою, два келихи i мисочка з родзинками. Юлiя розiбралася й погасила свiчку. Поет iз завмиранням серця вслухався в сусiднiй кiмнатi до шелесту сукнi, до найменшого шереху. На звук дзвiнка Борковський впустив Вагилевича в самiй бiлизнi до зовсiм темноi кiмнати, повiдомивши, де лежить Юлiя, i взявши слово гонору, що той не промовить до неi жодного слова.

Вагилевич навпомацки наблизився до лiжка, вловлюючи п’янливий запах парфумiв, роздягнувся до решти й залiз пiд теплу ковдру. Там його чекало гаряче розпашiле тiло, яке без опору дозволило себе пригорнути. Поцiлунки були не менш гарячими, але й мовчазними. Руки поета гарячково обмацували омрiяний скарб, та коли ковзали по стегнах i намагалися проникнути мiж них, дiвчина iх стискала, тодi вiн сповз нижче, i вони розкрилися перед його вустами. Борковський задоволено пiдслуховував за дверима. З алькову любовi долинали тiльки приглушенi зiтхання, ритмiчний подих, порипування лiжка. Потiм запанувала мертва тиша, яку незабаром перервав дзенькiт скла – то Юлiя намацала карафку й розлила по келихах наливку. Вони випили, ще кiлька хвилин посидiли, притулившись одне до одного, а потiм коханець вислизнув з лiжка, поцiлував дiвчину, зодягся i вийшов. Тiеi самоi ночi безмовна маска вiд’iхала. Бiльше ii Вагилевич не бачив.




3


Історiя з Юлiею була доволi заплутана. Версiя Головацького, на думку Івана Франка, – це лише плiтки, якi кружляли в шляхетських колах, бо фантазiйна Юлiя iснувала насправдi. Але чи то була та сама Юлiя? Можливо, iх було двi? А то й три? Юлiя, з якою Вагилевич листувався, мала прiзвище Шенвальдер. Та була ще й iнша – Юлiя Б., яка стала для поета фатальною кралею.

На початках вiн надавав перевагу iншiй паннi – Сильвii, хоча й вагався, звiряючись Юлii: «Я не кажу, що я ii кохав, хоча був би кохав i то тiею любов’ю довгою, повiльною, яка кiнчаеться тiльки зi смертю». Юлii вiн залишив роль своеi Музи: «Ти не можеш осуджувати мене за те, що я хочу бачитися з панною Сильвiею С., особою освiченою, з дуже добрим серцем, поруч з якою я завжди вiдчуваю незвичайний душевний спокiй. Ти сама колись казала, що не тiльки не будеш менi перешкоджати, але навiть поможеш менi, якщо я буду шукати собi дружину. Власне, прийшла пора дотримати слова. Бо е лише одна Сильвiя, з якою я був би найщасливiшим з людей».

В iншому листi вiн пише: «Моя дорога Юльцю! Я хочу бути твоiм невiльником до смертi, належати тобi, як рiч. Поховати в тобi увесь свiт моiх чудовних марень, умерти для свiту й жити винятково для тебе. Для тебе единоi!» А далi уже звiряеться Юлii в тому, що закоханий у Марiю Зарицьку, якiй ще у 1838-му присвятив цикл любовних вiршiв, i переконаний, що вона його кохае, але нiчого з того кохання не вийшло, бо втрутилася вже не фантазiйна Юлiя, а реальна.




Роздiл другий

1987. Винники





1


Не знаю, може, хтось ставиться до цього нормально, як до чогось цiлком буденного, як до променiв сонця на свiтанку просто в обличчя або до раптового свiтанкового грому, коли сон iще такий солодкий, а ти розморений, замрiяний, i сниться тобi зворушлива пригода з дiвчиною, про яку ти думав, але доля тебе з нею не зводила. Бо й справдi – ну не будеш лаяти сонце чи грiм за те, що вони зворохобили твiй сон. Але тут iнша рiч. Тут менi йдеться про дзвiнок. І це вже нi в кут, нi в дверi, нi в ксьондзовi вiкна, це виводить iз рiвноваги, i, схопивши слухавку, я реву захриплим, ще сонним голосом:

– Альо! Якого дiдька!

– Сервус, Юрцю! – чую натомiсть цiлком спокiйний дружнiй голос Ромка. – Вибач, що я потривожив твiй сон, але тут така справа…

– У срацi я мав твоi справи! Якого лисого дзвониш менi в… в… – тут я хапаю годинника й починаю звiрiти: п’ята година ранку! – Якого милого дзвонити менi о п’ятiй ранку?! Я писав до другоi! Я невиспаний!

Але Ромко незворушний, як письмовий стiл.

– Юрцю, не злися, увiйди в мою ситуацiю. Нинi приiжджае та дiвчина, пам’ятаеш, про яку я тобi розповiдав, що я з нею зазнайомився в Чернiвцях. А я не можу ii зустрiти… я не можу ii зустрiти, бо до мене приiхала Вiрка. Розумiеш? І зараз вона в мене, а я вибiг на вулицю, щоб зателефонувати. А вона спить. Я ж не кину ii й не побiжу на вокзал. Виручай!

– Ти хочеш, аби я зустрiв ту твою…

Є люди, яких можна намовити до всього, яких можна намовити до чогось i тi, яких неможливо намовити нi до чого. Я, вочевидь, належав до перших, але ще вагався.

– Я знав, що ти не пiдведеш, – торохтiв Ромко. – Записуй… потяг номер… вагон…

– Чекай, я ще не погодився!

– Вона блондинка, довге волосся, личко кругленьке й вуста пелюсточками… Складенi так, нiби вона хотiла сказати «О», але передумала. Розумiеш? «О». Та ти ii вiдразу впiзнаеш, бо вона там на весь перон буде найвродливiша.

– Я не сказав, що…

– І не забудь iй повiдомити, що я мусив поiхати до Киева, а приiду завтра…

– То я мушу з нею цiлий день валандатися?

– Ти справжнiй друг.

– А де вона переночуе?

– Та в тебе ж, не в мене. Покажеш iй мiсто, Личакiвський цвинтар, архiтектуру. Вона таке любить. Можеш i в оперу завести. Вона, знаеш, iнтелектуалка.

– Чекай-чекай… ти менi про ночiвлю поясни.

– Та все нормально. Вона дiвчина з принципами. Я з нею не цюпцявся, якщо це тебе цiкавить. І тобi не вдасться за один день ii в цьому переконати. Так що я спокiйний.

– Я не збирався приймати гостей. У мене не прибрано. У мене в хатi чортзна-що, усе догори ногами. Книжки по пiдлозi, рукописи на пiдвiконнi.

– Прекрасно. Це якраз те, що треба. Вона любить талановитих людей. Я, мiж iншим, казав, що я художник, то ти не пiдведи.

– Ти – художник?

Я остаточно збаранiв, бо Ромко не був навiть малярем. Вiн був фарцiвником – купував у полякiв джинси i перепродував. Зрештою, як i я.

– Цiкаво, а що коли вона захоче ознайомитися з твоiми картинами?

– Не переживай. Я про це вже подумав. Позичу в Дема.

Дем був справжнiм художником, але бухарем. За пляшку мiг позичити не лише своi малюнки, а й чергову коханку.

Дзвiнок вiд Ромка мене вивiв з рiвноваги, я не мiг заснути, хоча до потяга було ще далеко. Але друг е друг. Хоча друзi подiляються на добрих i поганих. До перших належать тi, що не позичають у мене грошей, а до других тi, якi не позичають менi. Ромко нiколи не позичав у мене грошей, бо крутився набагато жвавiше, нiж я. Але мав фатальну особливiсть потрапляти з дiвчатами в неймовiрнi ситуацii, з яких потiм мусив виплутуватися з неабиякими пригодами. Коли вiн щойно приiхав до Львова i вступив до унiверу, то поселився в помешканнi на Личаковi в дуже доброi господинi, яка йому ще й снiданок готувала, прала, прасувала, ходила, як за рiдним. У господинi була дочка, дуже вродлива. Ромко вiдразу на неi запав. Правда, дочка саме перед тим впала з горiха й мусила лежати в лiжку з поламаними ногами. Але чи могли поламанi ноги стати перешкодою для двох молодих людей? Дуже швидко Ромко вже з нею кохався й навiть загорiвся женитися. Дiвчина не була проти, та й мама тiшилася, але Ромко вважав, що варто зачекати, поки кохана зможе встати й сама пiти з ним розписатися. Донька й мама мали iншу думку i вважали, що не так i зле буде розписатися на вiзку, бо то якось непорядно: живуть, як муж iз жоною, а не розписанi. Ну, до церкви на шлюб, то нехай – можна й зачекати.

Ромко погодився. Але час минав, мiсяцi спливали за мiсяцями, а дiвчина анi з лiжка, анi з вiзка не вставала. Тут в Ромковiй головi почала зароджуватися пiдозра, що його одурено, вiн влаштував скандал, i дiвчина призналася, що нiколи-нiколи бiльше не встане.

Того вечора Ромко нахлявся так, що додому не дiйшов, подався ночувати до колежанки. Розповiв iй свое горе, вона його втiшила, потiм втiшила ще раз, а наступного дня вiн закрався до хати, коли тестьовоi не було вдома, i пiд голоснi ридання й крики своеi дружини спакував валiзу. Бiльше вiн туди не з’являвся. Тестьова ще не раз приходила до унiверу, соромила його перед усiма, жалiлася ректоровi, плакала й кляла, але Ромко виявився непохитним.

А незабаром побачив тестьову знову в групi жiнок, якi шукали квартирантiв. Вона саме розмовляла з молодиком, який щойно поступив. Хлопець був високим, симпатичним. З усього було видно, що умови, запропонованi господинею, йому пiдiйшли. Ромко подумав, що, може, варто його попередити, але вирiшив, що не мае вiн права й надалi псувати життя бiднiй дiвчинi. Ану ж той якраз не втече? Коли вони минали Ромка, тестьова вдала, що його не впiзнае.

Пiсля його дзвiнка я з годину почитав, а потiм все ж таки заснув i прокинувся бiля полудня. Менi зовсiм не хотiлося iхати на вокзал, я збирався провести цей день вдома й продовжити писати. Але все свiдчило про те, що цей день так просто не закiнчиться.




2


У «Кентаврi» за столиками не було жодного вiльного мiсця, хоча до вечора ще було далеко, бiля стiйки бару всi крiселка теж були зайнятi, й на мене дивилися самi випнутi дупи, серед яких я безпомильно розпiзнав Лiлину й попростував до неi. Лiля належала до дiвчат, якi могли пiдтримати будь-яку бесiду з будь-ким, миттево вловлюючи тон розмови й момент, коли треба сказати «так-так!», «та ти що!», «ну вiн i козел!», «я так i знала» або «та не бери собi до голови», а при згадцi, скажiмо, про Ле Корбюзье – з невинним виразом запитати: «Це той славетний кутюр’е?» Якось пiсля однiеi великоi п’янки ми з Лiлею опинилися на однiй канапi i винятково задля здорового сну покохалися. Пiсля цього ми стали гарними друзями, якi можуть завиграшки одне одному звiряти своi таемницi. У ii торбинцi, окрiм косметики, завжди лежали чистi майточки, презервативи й зубна щiтка, бо вона часто не знала, у чиему лiжку переночуе, зубноi пасти не потребувала, що-що, а в кавалера вона мусила бути. Лiля спецiалiзувалася на туристах, чиi кишенi чистила неймовiрно талановито. Поки я йшов до неi, вона встигла витягнути з кишенi хлопця, який сидiв поруч, запальничку, прикурити цигарку й покласти запальничку на мiсце. Нiхто цього окрiм мене i бармена не помiтив, та й я це побачив лише тому, що не зводив з Лiлi очей, а бармен, наливаючи келихи, упiвока стежив за всiм, що вiдбуваеться довкола, але йому цi Лiлинi манiпуляцii були давно знайомi, вiн знав, що львiв’ян вона нiколи не чистить. А туристи – це таке, вони, зрештою, i приперлися сюди, щоб проциндрити грошi.

Нарештi пропхавшись до Лiлi, я обняв ii за талiю й поклав голову на ii плече, вона вдоволено замуркотiла: «Сервус!» – i посунулася, роблячи менi мiсце на стiльчику. Лiля цмулила через соломинку рiзнобарвний коктейль, який складався з м’ятного лiкеру, рому i шампанського.

– Що тебе так рано принесло? – запитала вона.

– Ти не повiриш. На свiтанку телефонуе Ромко й просить, щоб я зустрiв його дiвчину, яка приiде з Чернiвцiв пополуднi, бо вiн не може. У нього в гостях iнша.

– Це на нього схоже, – сказала вона й кивнула барменовi: – Налий йому шампана. – Потiм обернулася до мене й додала: – Нинi ставлю я.

– А що – був урожайний день?

– Вечiр. Учора, – i випростала, усмiхаючись, три пальцi, – це означало, що вона обчистила трьох туристiв.

Лiля мала надзвичайно спритнi пальчики, могла б грати на роялi, але не грае. Вона нiколи тiсно з туристами не спiлкуеться, навiть не сiдае до них за столика, iй досить попхатися в натовпi, який штурмуе ввечерi ресторан, чи висмикнути комусь гаманця з задньоi кишенi пiд час танцiв. Тому запiдозрити ii бувае важко. Тим бiльше, що Лiля мае хоч i симпатичне обличчя, але таке, що вiдразу забуваеться, от дивишся на нього, дивишся, i здаеться тобi, що ти вже його увiбрав у себе, а тiльки-но вiдвернешся, воно розпливаеться в уявi, як сон, бо насправдi нема в ньому жодноi виразноi риси, усе правильне й гладеньке, навiть гладко зачесане волосся такого кольору, що важко сказати – бiлявка вона чи шатенка.

– То ти повинен зустрiти дiвчину, якоi нiколи в життi не бачив?

– Уявляеш? Нафiга менi цей ровер?

– Дiвчина, яку ти нiколи не бачив i яка навiть не пiдозрюе про твое iснування… Тут вiдразу двi проблеми. Але, може, вона тобi сподобаеться. Усяке бувае. У тебе е зараз хтось?

– Повний штиль. Два мiсяцi тому Зiрка пiдловила мене з Нуською, дала менi по писку, назвала гiвном i зникла з мого овиду. Зiрка сказала, що я мушу нарештi визначитися: або ми одружуемося, або рвемо стосунки. У результатi я лишився сам. Але я за цi два мiсяцi багато чого написав, сидячи в хатi без жодного зв’язку зi свiтом. Зате менi Бозя посилала яйця.

Лiля з пiдозрою глипнула на мене й промовила:

– Зiрка – класна баба. Ти дурний, що не женився на нiй.

– Я безробiтний. Зарiбки в мене нерегулярнi, iх вистачае лише на харчi й посиденьки в барах. Сiм’ю я не зможу утримувати.

– І так усе життя?

– Чому усе життя? Колись це все змiниться. Якщо менi Господь посилав цiлий мiсяць яйця, то колись вiн менi пришле й грошi. Ще трiшки доведеться помучитися.

– Я тобi поясню одну рiч, – промовила повчальним тоном Лiля, поклавши менi руку на колiно. – Можливо, вона тобi допоможе в життi. Днями один мiй друг розповiдав про дiвулю, в яку втрiскався, i питае: «Порадь менi, як ii зацiкавити собою? Як зробити так, шоб моя персона вкарбувалася iй у саме серце?» І в момент, коли мiй мозок почав процес обдумування, розкрилися небеса, засяяло сонце, i я чiтко усвiдомила просту iстину, послану менi вищими силами. Вiдповiдь прийшла, як Господне послання, чиста й правдива, мов ранкова роса. І я кажу: «Треба бути мудаком!»

– Що?

– Що, що? МУДАКОМ треба бути! І вона твоя! Цiлком i повнiстю. Бо яка ж нормальна, красива жiнка закохаеться в доброго чоловiка? Тiльки хардкор! Тенденцiя украiнськоi жiнки проста, як дверi: щойно вона починае волати: «Вiн МУДАК!» Всьо! Це успiх! Вона закохана! Кому ж воно цiкаво: стосунки без стресiв? Я за свое життя бачила десятки пар, де вона – БОГИНЯ, а вiн – МУДАК. І все в них прекрасно! Бо iм файно й весело. Бо нiякого конфетно-букетного, а одразу пару гучних скандалiв i сковорiдкою по мордi. Неважливо, хто кому. І вона ходить з подружками на шампанське, набухуеться в хлам i скулить: «Вiн МУДАК! Я йому тридцять разiв дзвонила, а вiн не взяв слухавку! Я покину його! Завтра, блять!» А завтра вона тверезiла i зi сльозами на очах вибачалася перед ним, що приiхала додому п’яна. А вiн ще тиждень влаштовував iй заколуп мiзкiв, а потiм – вона йому, але нiхто нi вiд кого не йшов – бо це любов. А любов зла, шо мандець. У нормальних людей тiки так i бувае. Бо женщинам-богиням не властиво закохуватися в хороших мужчин, добрих i порядних, таких, шоб котiк-котiк. Їм скучно. Їм треба, шоб сльози в подушку, печаль i бiль, п’янi розборки, дати пару раз по мордi й обов’язково приревнувати до якоiсь левоi тьолочки, на яку вiн мав необережнiсть випадково подивитися, а потiм закотити iстерику. В цьому весь сiк стосункiв, я думаю. Ідеальний союз, який ледве чи розвалиться: вона – богиня, вiн – мудак. І все в них буде зашибись. Така от iсторiя.

– Ну, й до чого тут я? – запитав я цiлком невинно.

Лiля забрала свою руку з мого колiна й глянула так спiвчутливо, що не було сумнiву: iнтимний контакт мiж нами перервався, а мене урочисто посвятили в мудаки. Зрештою вона це пiдтвердила i словами:

– Не бiйся бути мудаком, i все в тебе в життi пiде як по маслу. Можливо, сьогоднi приiде твоя доля.

– Не жартуй. Це ж Ромкова дiвчина. Вона приiде до нього. Точнiше – вступати в унiвер. У мене iдея: пiдеш зi мною на вокзал?

– Якого дiдька?

– Зустрiчати ii. Знаеш… утрьох нам буде веселiше. Потiм попремося до якоiсь кнайпи.

– Не, не до якоiсь, а до «Львова».

Вона мала на увазi ресторан «Львiв», у якому завше човплося багато туристiв, а назагал публiка там була дуже строката: фарцiвники, перевдягненi менти i кагебiсти, проститутки, грузини, поляки i камандiровочние.

– То ти згодна?

– Та добре, – байдуже кивнула вона.

– Ти – справжнiй друг.

– Я вип’ю ще, – зiтхае вона. – Як гадаеш – можна менi ще? – Я плескаю ii пiдбадьорливо по спинi, вона замовляе нам шампанське i, глибоко затягнувшись, примружуе очi. – А знаеш чому?

– Нi.

– Якби з тобою сталося те, що зi мною, ти б i сам не п’янiв. Минулоi суботи я телефоную Юрковi… ну, тому зубному технiковi… Пам’ятаеш, ми з ним Новий рiк зустрiчали?

– У тебе з ним роман?

– Та який, блiн, роман? Всього тiльки близький контакт третього ступеню. Коротше, я в нього вже кiлька разiв була. Ми проводили час досить непогано. І от ми домовляемося, що я приiду до нього знову. Я приiхала, а там у нього курва! Ну, ти розумiеш, яке западло? Навiщо вiн це зробив? А тут ще така фiгня, що в мене якраз сестра замiж iшла, то я iй все бабло, яке мала, вiддала. Лишила буквально жменю копiйок – разом десь два краби. І я, iдiотка, беру таксi, бо вiн обiцяв зафундувати, iду до дiдька на роги, розраховуюся, а назад мушу добиратися тролейбусами, трамваями. Бо вiн мене, звичайно, не пускае до себе.

І тут я вiдкриваю рота, бо вся ця iсторiя стосуеться й мене. Переважна частина мого життя проминула без телефону. У першi днi, коли вiн у мене з’явився, я обдзвонив усiх знайомих, повiдомивши радiсну новину, а потiм уже майже не користувався. Телефон для мене завжди залишався чимось чужим, я не любив, та й досi не люблю надто довго спiлкуватися на вiдстанi, волiю живий балак. Минулоi суботи в слухавцi пролунав нiжний жiночий голос:

– Привiт. Як справи?

– Краще не бувае.

– Що робиш?

– М-м… нiчого…

Я не мав зеленого поняття, хто телефонуе, а запитувати незручно, надто, що голос такий приемний, що не хочеться його вiдпускати.

– Нiчого? От i я так подумала. І вирiшила заiхати до тебе.

– Правда? – Я ошелешено роззявив рота i не знав, що казати. Може, i справдi нехай приiжджае. Хоч i невiдомо хто, але це ще цiкавiше. Треба потягнути час. – А ти де?

– Вдома.

– А що робиш?

– Нiчого. Тому й подумала.

– Ну, так… давно не бачилися.

– Що ти мелеш? Усього лишень позавчора, як… ми…

І тут мене попустило – вона помилилася телефоном. Я увесь минулий тиждень не виходив з дому. Я ii не знаю, вона не знае мене. Але ми гарно поговорили. Мiй голос нагадував iй голос коханця. Їi голос менi не нагадував нiкого, хоча iнколи пробивалися окремi нотки, але були вони невиразнi, розмитi. Тепер я не знав, як завершити розмову. Я мав не надто погiдний настрiй, з одного боку, хотiлося пояснити, що вона помилилася, а з iншого – розмовляти далi. Навiщо? Не знаю.

– Для мене два днi – давно, – сказав я без зайвоi остороги.

– Жартуеш? Я викликаю таксi?

– Добре, – кажу я приречено.

Кудись вона та й приiде. Менi вже було байдуже.

– Але ти фундуеш.

– Звичайно, як завжди, – усмiхнувся я задоволено.

– Не тринди. Минулого разу я платила. Ти там вибiжи, щось купи.

– Наприклад?

Презерватив? Торт? Свiчки? Квiти?

– Вино, наприклад.

– Добре, па.

Я поклав слухавку й уявив собi, як вона iде до когось, з ким щойно домовилася. Як вона дзвонить у дверi i застае його з iншою. І як вони не можуть порозумiтися й скандалять, а та друга втручаеться, i вони уже скандалять утрьох, перебиваючи одне одного. І вона кричить йому: «Брехун! Ти це навмисне зробив», а вiн не знае, що казати, бо та друга з-за спини стае все агресивнiшою в оборонi своеi територii й намагаеться дотягнутися розчепiреними пазурами до непроханоi гостi. Сусiди траскають дверима: «Що там у вас таке?» Урештi вiн зачиняе дверi перед нею, i вона, шморгаючи носом, виходить на вулицю, на повнi груди ковтае холодне повiтря й каже: «Боже! Яка скотина! І я з ним… стiльки…» Заплативши за таксi, вона вже не мае грошей на дорогу назад. Доведеться добиратися автобусами. Вона бреде простовiч, очi сльозяться вiд блиску фар i мокрого асфальту, i коли чуе, що поруч зупинилося авто, i хтось пропонуе: «Девушка, вас падвезтi?», з насолодою i вiдвертою сатисфакцiею посилае його дуже-дуже далеко…

– Як я тебе розумiю, – зiтхаю, вiдчуваючи, як у менi прокидаеться щось схоже на совiсть, точнiше, хирлявий зародок совiстi, коли я усвiдомлюю, що вона розмовляла зi мною.

– Я не можу досi второпати, навiщо вiн це зробив, – зiтхае вона скрушно i глибоко затягуеться. – От навiщо було мене так принижувати?

А я починаю роздумувати, як так вийшло мiж нами? Можливо, тому, що вона ранiше нiколи менi не телефонувала, а я не навчився розпiзнавати ii голос iз телефону? Я колись повiдомив iй свiй номер, а вона похапцем записала двох Юркiв поруч. Може, не тiльки iмена, а й голоси однаковi. У мене була дiвчина, голос якоi я постiйно плутав з голосом ii мами. Вони цим тiшилися i не раз мене розiгрували. Чи можу я себе вважати винним? Я цмулю вино, а моя совiсть знову влягаеться спати, iй так найзручнiше – у такому станi тихомирноi дрiмоти. Я пiдливаю Лiлi вина, i вона зиркае на мене з вдячнiстю, радiючи, що в неi е я, справжнiй друг, такий, що нiколи не пiдведе, такий, якому не треба нiчого довго розжовувати, на якого завше можна покластися у вирiшальну хвилину. Кому ж, як не менi, можна довiрити всi своi проблеми, смутки i болi?

– Як добре, що ми з тобою не закрутили наш роман на довше, – каже вона. – Зараз ми б, можливо, уже й не вiтались.

– Так, звичайно, – з готовнiстю погоджуюсь я. – Принаймнi ти не зможеш нiколи сказати, що я розбив тобi серце.

– Серце… – вона гiрко всмiхаеться. – Мое серце розбите давно, i гiрше вже бути не може. І знаеш, що я тобi пораджу: нiколи не закохуйся. Нiколи-нiколи. Просто думай, що це кохання, але вiдразу пiддавай сумнiвам. Тодi значно легше буде розчаровуватися. Ти ж розчаровувався в життi? – Я кивнув. – Ну, от. Бо кохання – це лише пристрасть, порив душ i тiл, короткочасний вибух почуттiв. А пристрасть недовговiчна, вона вся в бiлому цвiтi, як весна, пiсля якоi настае щедре на тепло лiто, приходить призвичаення, розумiння з пiвслова чи хвилеве роздратування з пiвслова – не мае значення… головне, що двое тiл i душ пристосовуються, як двi детальки одного механiзму… хоча механiзми часто щось заклинюе… І оце ЩОСЬ – вiдiграе пiзнiше важливу роль… На нього спочатку нiхто не звертае уваги, але воно сидить у комусь iз них i муляе… воно мучить i робить усе, аби двое тiл i душ починали поступово вiддалятися… А потiм настае осiнь, i все осипаеться… усе марнiе, жовкне, скручуеться, стае таким буденним i одноманiтним… Усе байдужiе… А коли настае зима, то тiльки притрусить снiгом, i нiчого не залишаеться… навiть слiдiв тiеi пристрастi… Я вже пережила двi такi зими, i не певна, що подолаю третю. Розумiеш? Чоловiки здебiльшого дуже пiдлi. – Помiтивши мiй здивований погляд, додала: – М-м-м… жiнки – теж. Якщо це для тебе суттево. Але я про себе. Мое останне кохання – художник… ми зняли спiльне помешкання недалеко вiд центру. Я оплачувала все – оренду, газ, свiтло. Я готувала iсти, ходила на базар, купувала, прибирала. А вiн удавав митця i, валяючись на канапi, снував своi проекти. Інколи щось пробував малювати… не завершував… вiдкладав… А при цьому повчав мене, як жити. І нiчого не робив. Пальцем об палець!

– Добре. Але чому ти з таким одороблом жила?

– Чому? Я тобi признаюся чесно. У нього великий пензлик.

– І це все?

– Так. Усе.

– Уперше чую, що це саме те, задля чого можна терпiти таке чмо. Знаю багатьох з невеликим, чиi жiнки цiлком задоволенi.

Вона поглянула на мене, примруживши очi.

– Я ж не кажу, що це закон природи. Просто я така. Я вiд цього тягнуся. І заради цього я терпiла.

– Тепер перестала?

– Перестала, коли довiдалася, що вiн свого пензлика мачав не лише в мою палiтру… Повiр, це неймовiрно прикро, коли ти вiдкриваеш свою душу комусь, вiддаешся повнiстю до найменшого нiгтика, жертвуеш собою… без перебiльшення – жертвуеш, бо не придiляеш собi стiльки уваги, скiльки хотiлося б, а прагнеш тiльки одного – якомога бiльше вiддати йому всю себе до останку… а натомiсть отримуеш свинське ставлення… Тодi настае зневiра й насуваеться висновок: усi чоловiки пiдлi… Усi, кого любила, зникали з тими, кого ненавидiла. Хоча, звiсно ж, е й винятки. Але вони чомусь нам не трапляються. І я тобi вiдкрию одну iстину: головне – не перетворитися на старого пердуна, чиi днi минають у шкодуваннi за прогавленими можливостями.

– Або стару пердунку.

– О, нi, я не прогавлю нiчого. Я вийшла з берегiв. Мене вже нiщо не стримуе.

Коли пiдiйшов наш час, Лiля зробила за своiми плечима ледь помiтний рух рукою, i в ii пальцях з’явилася банкнота в десять крабiв, вона поклала ii на шинквас i пiдморгнула бармену, той забрав грошi й поклав на iхне мiсце решту, змовницьки усмiхаючись.

На потяг ми запiзнилися на цiлих десять хвилин, бо трамвай зiйшов на Городоцькiй з колii, i нам довелося плуганитися пiшки, а що Лiля шкутильгала на шпильках, то скидалася на чаплю, або нi – на фламiнго, бо була вся рожева. Хоча якщо подивитися скрупульознiше, то скидалася на блоху на довгих худих ногах в мiнi-спiдничцi, яку мусила час вiд часу обсмикувати, щоб не демонструвати перехожим своi польськi майточки в зелену смужку. Дорогою нарiкала:

– Ти уяви, блiн, нiхто мене не називае на iм’я. Ну, нiхто. Один казав менi то «сонечко», то «зiронько». Я спитала: ти що – астролог? І пiшла вiд нього. Другий: квiточко, фiалочко, мальвочко… Бля, ботанiкiв ще менi бракувало! Послала нафiг. Третiй: зайчику, кицю, горобчику, зозулько… Натуралiст сраний! Четвертий був дуже серйозний, дальнобiйник. Але коли сказав менi, що зараз прилаштуе менi пiд хвiст карданчик, я луснула йому по вiтровому склу капцем i втекла. Думала, п’ятий хоч буде нормальний. Так i попередила: щоб нiяких сонечок-кiшечок-карданчикiв. І нiби все було нормально. Аж одного ранку несе менi каву в лiжко i: ох ти ж моя палестинко! Я подумала – почулось, каву випила. А вiн: ану поверни тепер до мене свiй сектор Газа! Тут я не витримала й висипала йому на голову попiльничку. Але нарештi маю святий спокiй. Тепер у мене класний чувак. Вiдразу мене пiдкорив одним-единим словом. Жодних там горобчикiв. Обняв мене i каже: «Ну, ти й засранка! Як я тебе довго чекав!»

– Тобто ти знову не самотня?

– Та перестань, це ж суцiльна фiзiологiя. А так – я й далi самотня. Особливо в суботу й недiлю. Бо в нього сiм’я. А я балдiю коло телевiзора, обнявши подушки. – Раптом спохопилася: – Ти тiльки не подумай, що це натяк.

– На що?

– Та щоб ти до мене приперся розраджувати. Я просто не хочу тебе втрачати… – задумалась i уточнила: – Як друга.

Я обняв ii i цьомкнув у щiчку, вона вдячно усмiхнулася i тицьнула менi кулаком пiд ребра. І мала рацiю – секс i дружба несумiснi, в певний момент обриваеться або одне, або друге. Те, що мiж нами було, не залишило жодних романтичних спогадiв. Один раз перед сном i вдруге вранцi, вперше на п’яну голову, а вдруге з бодуна, коли нема кращого лiку на бодун вiд любощiв. Просто двое молодих тiл зустрiлися в одному лiжку. Хiба це не достатня пiдстава, щоб притулитися?

– А чого той чудик тебе палестинкою назвав? – запитав я.

– Не знаю. Може, тому, що я тодi була чорна i кучерява.

– На головi теж?

– Іди, дурбецало! – ляснула вона мене по спинi.

– Не пригадую тебе чорною i кучерявою.

– А що ти взагалi пригадуеш?

– Сектор Газа мов зараз бачу.

Вона розсмiялася i вiдмахнулась вiд мене.

На перонi людей було мало, ми пройшли уздовж перону в один бiк i жодноi дiвчини не помiтили, та, щойно повертаючись, побачили бiля кiоску дiвчину, що пила газ-бульку. З того боку, з якого ми йшли, ii видно не було. Бiля нiг ii стояла валiза.

– Вона? – спитала мене Лiля. – Як ii звати?

І лише тут я раптом второпав, що Ромко не назвав ii iменi. Ми пiдiйшли, i я поцiкавився, чи вона часом не Ромка чекае. Дiвчина саме робила останнiй ковток i вiд несподiванки закашлялася, вийняла хустинку i витерла вуста. Лiля пiдморгнула менi – мовляв, класна тьолка. Вона й справдi була гарна. Ромко мае смак.

– Ромко не змiг приiхати, – сказав я. – Попросив нас, аби ми вас зустрiли.

– Та-а-ак? – здивувалася вона й затрiпотiла своiми довгими вiями, а ii вуста вiдкрилися на буквi О. Я узяв ii валiзу, й ми рушили. – Куди ми йдем? – запитала вона.

– Поки що до мене. Ромко завтра приiде й забере вас.

– Куди?

– Ну, вам же ж треба десь жити пiд час вступних. Ви на який факультет вступаете?

– На романо-германську фiлологiю.

– Ну, нiчого собi! Не те що я, дурний, пiшов на украiнську. А то мiг би й дипломатом стати. Я забув вас познайомити: це Лiля. Я попросив ii дотримати менi компанii, а то з незнайомою дiвчиною часом може розмова й не дуже клеiтися.

– Не переживайте. Я люблю помовчати.

– Я теж. Правда, вашого iменi Ромко менi так i не сказав.

– Уляна.




Роздiл третiй

1987. Винники





1


Я завiв дiвчину в ii кiмнату, потiм розкоркував вино з порiчок i налив у келихи. Лiля закурила i увiмкнула магнiтофон, кiмнату заповнила музика. Уляна попросилася в душ, я показав, як i що вмикати, i вона зачинилася, а ми з Лiлею цмулили вино й мололи нi про що.

– У тебе тут, я бачу, нiчого не мiняеться. Суцiльне Макондо, – сказала вона, визирнувши у вiкно.

– На жаль, мое Макондо шалено забудовуеться. Колись там зайцi бiгали, курiпки спурхували з-пiд нiг, а зараз – сама бачиш.

– Та ну, все одно класно. Колись я приiду до тебе, i ти менi почитаеш, що ти там шкрябаеш, – вона кивнула на друкарську машинку.

– Та нi, я на машинцi лише статтi для заробiтку друкую та переклади. Пишу я вiд руки. Старим дiдiвським способом.

– Може, ще гусячим пером?

– Отут я пiшов далеко вперед. Авторучкою пишу. І пальцi бувають, як у школi, у чорнилi.

– Тут класно. Але я б так жити на вiдлюддi не змогла. Моя душа рвалася б у центр.

– Ну, звiсно, у тебе надто вузька спецiалiзацiя. Тут не розженешся.

– Тю! Ти думаеш, я все життя збираюся цим займатися? Нi, коли я вийду замiж за мрiю моiх дiвочих снiв, то стану добропорядною господинею. По суботах – порядки, по недiлях – пироги. Раз на два тижнi – солодкий пляцок. Раз на мiсяць – мiнет. – Вона затягнулася i окинула оком вiтальню. – Тут кiт не валявся триста рокiв. – Потiм пiдiйшла до шафи, вiдчинила й похитала головою. – У тебе лише один костюм? Один-единий?

– Я його й так не ношу.

Пiсля цього вона сiла на канапу й мрiйливо задивилася на стелю з червоною плямою.

– А це що за фiгня?

– Червоне шампанське невдало розкоркував.

– Ну ти даеш! І скiльки часу минуло?

– Та то вже з рiк.

– Капець. У цьому весь ти. Тягни сюди швабру.

– Та ти тiльки розгведзяеш.

– Не переживай, гiрше не буде. Налий у вiдро горня води i всип жменю прального порошку. Улясю, ти ще довго там?

– Не, уже виходжу.

– От i добре, бо нам лазничку треба.

Уляна випливла в халатi i з рушником на головi та зникла у своему покоi. Я зробив, як просила Лiля, а вона намочила швабру у вiдрi, вилiзла на журнальний столик й стала змивати пляму вiд вина. Я сидiв на канапi й дивився на ii дупцю в польських майточках.

– Я знаю, куди ти дивишся, – сказала вона, – але краще б ти дивився сюди. І постав вiдро бiля мене.

Вона ще кiлька разiв умочила швабру, потерла, i пляма з брудно-червоноi перетворилася на блiдо-рожеву, а коли я помiняв воду, то за хвилю пляма зникла, хоча те мiсце, де вона перед тим була, усе ще вирiзнялося. Лiля впала бiля мене на канапу й сказала:

– Пфу… Ну, в принципi, бiльшого я зробити не могла.

– Ти й так зробила багацько.

– То наливай. Чого сачкуеш?

Уляна приедналася до нас, i ми швидко докiнчили пляшку, я запропонував поiхати в ресторан. На мiй подив, Уляна анi разу не згадала про Ромка. Менi було по цимбалах, я його теж не згадував. Уляна вбралася в обтислi джинси й таку ж обтислу блузку, тут було на що подивитися i без багатозначних Лiлиних пiдморгувань. У ресторанi ми сiли за столик, замовили шампанське, i Лiля окинула своiм фаховим оком залу. Музика ще не грала, нiхто не танцював, але столики поволi заповнювалися. Лiля вийняла косметичку й пiдмалювала вуста. Уляна пильно за нею стежила. Я теж. Бо малювання вуст було тiльки вiдволiкаючим маневром, насправдi Лiля в люстерко обстежувала все надовкiл.

– Ви часто тут буваете? – запитала Уляна.

– Ну, ми, художники… – почав було я.

– Облиште, – обiрвала вона. – Я знаю вашi художества: купити-продати.

– Ага, то Ромковi не вдалося вас задурити?

– Ромчик не вмiе брехати.

– Чому? Вiн мене не раз дурив.

– То вас…

– А вас нi?

– Інколи я вдавала, що вiрю. Задля святого спокою.

– А я не казала? – втрутилась Лiля. – По-справжньому люблять лише мудакiв.

– Хто сказав, що я його люблю?

– Ти зiбралася жити в нього на весь перiод сесii без почуттiв? – зробив я квадратовi очi.

Дiвчата розсмiялися. Тим часом музика заграла, а Лiля допила шампанське, виструнчилася в крiслi й сказала:

– Ха! Ну, все – я готова.

– Для чого? – запитала Уляна.

– Для подвигiв. Замовляй, Юрасику, шампаньеро й закусон. Коли я повернуся, душа буде сповнена спраги i глибоких почуттiв.

– Звiдки ви маете повернутися? – запитала Уляна.

– З танцiв з притисканем, – Лiля знову зиркнула в люстерко, поцьмакала губами, поворушила бровами й сказала: – Зараз мене запросять. О, уже йде. Може, не мрiя всього мого життя, але зiйде й таке щастя.

І справдi, до неi прителiпав типовий бухгалтер iз зализаною кiлькома волосинками лисиною. Лiля попливла на всiх вiтрилах на танцювальний майданчик, де вже човплися iншi пари. Бухгалтер може бути спокiйний, вiн не постраждае, але хтось iз тих, хто мав необережнiсть надто близько зачепити Лiлю бортом, чогось позбудеться.

Я покликав офiцiанта й замовив двi пляшки шампанського i тарiлку м’ясива та квашенини.

– Вам таке життя до вподоби? – поцiкавилася Уляна.

– А що в ньому поганого?

– Тут нудно. Типи примiтивнi. Музика трухлява.

– Ну, якщо ви про Ромка уже все знаете, то мушу сказати, що ресторанне життя входить у сферу нашого способу заробляння грошей. Ми купуемо в полякiв джинси, здаемо знайомим барменам чи офiцiантам, а вони перепродують далi. За день можна заробити на тижневе прожиття. Для мене, як… – тут я затнувся перед тим як вжити визначення «лiтератор», бо я був нiким, i звати мене було нiяк. Тому завершив речення iнакше: – …як для людини, яка вивчае життя, ресторан – одна зi складових цiеi науки.

Повернулася Лiля з радiсною усмiшкою, кинувши на пiвдорозi свого пiдпилого бухгалтера, але не сiла за стiл, а попрямувала до кльозету, там вона випотрошить гаманець i позбудеться його.

– І Лiлi таке життя подобаеться? – провела ii поглядом Уляна.

– Лiля пливе за течiею.

– Вона теж вивчае життя?

– Звичайно. І вам раджу.

Я iй налив повний келих. Вона надпила й похитала головою.

– О нi, це не для мене. Якщо я поступлю, то Ромка покину, – сказала зi смутком.

– Навiщо ви менi це розповiдаете?

– О, ви, напевно, подумали, що я побачила в вас рiдну душу? Вибачаюсь… Це не так. Просто хотiлося це озвучити. Будь-кому… Без рiзницi.

– То ваша справа. Я Ромковi не передам.

– Про мене – можете й передати, – вона помiтно захмелiла. – Я хочу добитися чогось важливого в життi… а фарц… це так… це так низько…

Вона почала мене нудити. Лiля хляпнула за стiл, саме коли офiцiант принiс закуску.

– А що у вас на гаряче? – стрiпнула вона бадьоро головою.

Офiцiант вiдразу теж збадьорився i став перераховувати страви, Лiля, не питаючи нас, замовила вiдбивнi з картоплею й салати. Я потягнув Уляну танцювати, вона пiшла без особливого ентузiазму, але в танцi повiсилася на мене й лiниво гойдалася. Зазвичай я в танцi притуляюся якомога тiснiше, вустами торкаюся вушка, занурюю носа у волосся, але цього разу я вiв себе чемно.

У наш час, танцюючи з дiвчиною i поклавши iй руку на талiю, ви не вiдчуете пiд пальцями нiчого зайвого, окрiм самоi талii. Аби намацати край майточок чи колгот, доведеться опустити руку трохи нижче, ледь не на саму сiдничку. А за моеi молодостi на талii чiтко вiдбивалися контури пояса для панчiх i груба гумка майток. Майточки Уляни були нашi, совецькi. І як це Ромчик ще не обдарував ii iмпортними майтульками? А-а, вiн же ж вдае художника. Ба й справдi – звiдки в художника iмпортна бiлизна? Права рука намацала на спинi бюстгальтер. Та сама картина: савецкiй ширпотреб. Але пiд тим усiм пашiло молоде й гаряче тiло, i це було найважливiше, це було те, що вiдчуваеш уже на всю повноту свого органiзму, особливо коли тобi в груди втискаються пругкi перса. Я намагався упiймати ii погляд i прочитати щось, що менi пiдкаже моi наступнi дii, але вона вiдводила очi, вдаючи, що перебувае не тут, а десь далеко на хвилях музики, раптом вона стрепенулася i:

– Ось вiн!

– Хто?

– Ромчик!

Я озирнувся – помiж танцюючих пар крутився й Ромчик зi своею кралею.

– Брехун! – прошипiла Уляна i, з роздратуванням вивiльнившись iз моiх обiймiв, повернулася до нашого столу.

Ромчик нас не помiтив, вiн весь iз головою затопився в очах новоi-староi пасii, його нiщо не обходило. Тим часом Уляна раз за разом випила два келихи шампана. Я мовчки сiв поруч i налив собi. Що тут будеш говорити чи виправдовуватися? Так е, як е. Хтось мене ляснув по плечу: Мохо. Теж фарц, я пiдвiвся, ми потиснули граби, а Мохо пiдсiв до нас, гукнув офiцiанта й замовив ще двi пляшки шампана, а побачивши, що нам принесли iжу, i ii замовив. При цьому зацiкавлено стрiляв очима то на Лiлю, то на Уляну.

Мохо! Через кiлька рокiв вiн зi скромного фарца перетвориться на бандюка, буде кришувати крамницi, перукарнi, кнайпи. Йому будуть носити грошi пачками, а вiн iх нiколи не рахуватиме, бо йому це без потреби, у нього таке неймовiрне чуття в пальцях, що досить узяти пачку в руку, стиснути, i вiн уже знае, скiльки там. І так само намацально вiн визначатиме фальшивi купюри, ба бiльше – самими пальцями вгадуватиме, що то за валюта. Не мае значення – юань чи песо. Вiн i потiм, у тi дрiмучi 90-тi, полюблятиме триндiти зi мною на високi теми. «От ти сидиш у книжках, – скаже вiн менi. – Я теж люблю читати. Але книжка – це яблуко, яке взяв i з’iв. Це ж не яблуня. Ну, зжереш ти за життя сто тисяч яблук, i шо? Станеш яблунею? Нiхера. Ти будеш яблуковим пляцком, у кращому випадку. Розумiеш? Яблуковим пляцком! Ну, наливай…» Його монолог перерве стукiт у дверi, а вiдтак зайде його боець i покладе на стiл грошi. «І шо?… І шо то ти менi принiс? – Мохо вiзьме пачку i вiдразу кине назад на стiл. – Забери то… Занеси назад. І скажи, нехай подумае…» – «Вiн казав, шiсть тисяч». – «Та шо ти мене лiчиш?… Тут нема шiсть тисяч. Чао… – потiм повернеться до мене i зiтхне: – Ну, i видиш, Юрцю, з якими я iдiотами мушу працювати? Йому тицьнули i сказали «шiсть», а вiн пре до мене й каже «шiсть». Шо ти там записуеш? Якi нотатки? Ану покажи. – Намагатиметься щось розiбрати. – Ну, тут, бляха, хер хто розбере. Нотуй далi. Ти шо – стенографiст? Не? А яким хером пишеш?… Латинкою? Ану дай… – Знову спробуе щось второпати, а я латинкою призвичаiвся ще в армii писати, аби нiхто не мiг прочитати. – Та не, нiчого не шарю. Наливай. Зараз соски приiдуть. У саунi я тобi розповiм, як ми вивозили одного кента в лiсопосадку, а вiн нам в машинi всрався…» – «А чо зараз не розкажеш?» – «Бо не зараз… Шоб ти знав, я прочитав за життя двi книжки. Перша: Анрi Шар’ер «Метелик». Друга: «Дiви ночi». Але пам’ятай – перш нiж друкерити оту свою писанину, покажеш менi. Всьо, вiдкладай. У саунi допишеш. Там е стiл. Гарна компанiя. Зараз приiдуть Кривий, Додiк i Лiпа. Там почуеш ше не таке. Но я тебе предупредив: нiяких iмен. Поняв?… Руку не мiняем». Я наливаю.

І зараз я знову наливаю, а Мохо ще далеко не такий крутий, i на шиi нема ще в нього поважного золотого ланцюга, а на руках – жодного татуювання, бо з’явиться воно щойно за рiк, коли вiн загримить до цюпи. А потiм вiдкрие приватний громадський туалет i вручить менi «Почесний квиток постiйного клiента» з пiдписом «Мохо». На касi сидiтиме його тестьова й чемно запитуватиме кожного клiента: «Вам газетку чи журнальчик?»

А десь всерединi 90-х я побачу, як бiля входу до оперного театру зупиняеться такий типовий стрижений пiд нуль курдупель, убраний у дорогий костюм при краватцi. У театрi в цей час почалася урочистiсть. Вiн зупиняеться, його охоронцi теж. Йому тицяють великий букет. Вiн повинен вийти з ним на сцену, комусь вручити й виголосити привiтання. «Сделайте звйоздочку», – накаже вiн охоронцям. Один вийде вперед, за ним по краях ще двое. Бос посерединi. Ззаду знову двое охоронцiв. У такому порядку вони зайдуть у хол. І тут у його поле зору потраплю я. «Юрiк! Ти шо там? Ти шо не в зале?» Ну, як по-правдi, то менi те, що в залi, нафiг не потрiбне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борi про справжню причину своеi появи. «Та от, чекаю дiвчину, а вона запiзнюеться». – «Забей. Я тебя с другой пазнакомлю. Там шо – далеко до фiнала?» – «Та ще, мабуть, з годину». – «О, блiн. Ну, тада айда в буфет». І я теж потраплю в центр «звйоздочки». Так ото пiд конвоем зайдемо в буфет. Боря замовить коньяк – «самий дарагой». Найдорожчим виявиться вiрменський. Охоронцi стоятимуть збоку. Один iз них вiзьме пляшку коньяку в буфетi, розрахуеться й налле нам по келихах. «Ну, давай, братан, – скаже Боря, i ми цокнемося. – Слишал про Моха?» – «Не». – «Ти же с нiм переганял машину для Дiректара?» – «Ну». – «Сиграл в жмуркi твой Мохо». – «Та йди»?! – «Застрелiлi в Руминii». – «Шкода». – «Нiхера не шкада. Гавно он бил. У меня к тебе дело. Я тут антiкварний магазiнчiк решил аткрить. Ти там шота сечьош в iконах, картiнах?» – «Картини й iкони краденi?» – «Ну, яснае дела. Тока я iх виставлять не буду. В магазiне всьо будет чiкi-чiкi. Всьо нармал. А для асобенних клiентав есклю… екс… ета…» – «Ексклюзив?» – «Да, iменна. Ти понял? Кароче, Юрiк, – нахилиться до мене, – щяс я паздравлю, хуйо-майо… а патом паедем ка мне, я те’ пакажу, шо у меня есть». – «А фуршет!» – «Да похер той фуршет. Бляха, да я те’ такой фуршет устрою, шо ти все фуршети за всю сваю жизнь забудеш. Ото, блiн, загнул – фуршет! Калбаси не вiдел с памiдорамi? Я счяс арганiзую, нам прiвезут любе. Асетрiну, амарав, устрiц… марской стол будет». – «Та тут ще дiвчина повинна прийти…» – брехатиму я. – «І девачкi будут. Забей. – Кивне до одного з охоронцiв. – Ідi пасматрi, шо там. Долга анi будут гавно калатiть?… Вiдiш, Юрiк, прiходiтся вот так панти ганять. Ізображать крутого бiзнесмена. Так мала таво, я iшо п’ятсот баксав пажертвавал на ета мерапрiятiе. А помнiш – билi времена, када ми с табой бутилкi сдавалi? Помнiш?» Вiн обнiме мене за шию, притягне мою голову до своеi на товстiй жилавiй шиi й мiцно притисне, по моему обличчю стiкатиме його пiт. А могла б стiкати кров, якби я тримався його й далi. Я поплескаю його по спинi, i мене огорне гордiсть – я отак запанiбратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от п’ю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали.

І коли я його обнiматиму, то вiдчую пiд його лiвою пахвою тверду кобуру. Та мине час, i я й досi ще можу хильнути коньяку, а Боря давно вже здае пляшки на небесах, прошитий кулями в гульвiсних 90-тих. А поки що вiн живий i здоровий, i оно витанцьовуе, викручуеться, i кучерявi патли його злiтають догори… А не так давно, саме того року, коли пляшки подорожчали удвiчi – з 12-ти копiйок до 24-х, – це нас надихнуло на подвиг, ми повитягали пляшки звiдки лишень можна було, помили й потягнули до пункту склотари, що розмiстився у подвiр’i мiж двома будинками. Приймальник, довготелесий небритий бевзь, жвакуляючи в зубах цигарку, уважно обстежив кожну пляшку i двi забракував, бо мали щербинки, хоча всi знали, що вiн здае i пляшки зi щербинками та на них заробляе. Ми на це змовчали, але коли вiн не додав п’ятнадцять копiйок, Боря не змовчав i сказав, що тут бракуе п’ятнадцять копiйок. Бевзь буркнув: «Іди-iди, звiдки прийшов!» І це була його помилка. Борi це, звiсно, не сподобалося, вiн нахилив набiк свою велику голову i подивився на приймальника спiдлоба. Я знав цей погляд i мiг би попередити, що наближаеться небезпечна хвилина, але не попередив. А за мить кулак Борi влетiв у зуби нахаби, той брикнув догори ногами на ящики, ящики повалилися, пляшки посипалися i задзвенiли, розбиваючись на бетоннiй пiдлозi. Боря перехилився через стiл, вийняв з бляшанки п’ятнадцять копiйок, показав iх приймальнику, який все ще лежав i витирав iз губ кров, а вiдтак ми подалися до найближчого гастроному. Боря наполягав на «чорнилi», я на «сухому», але, на щастя, там був югославський вермут за чотири карбованцi й вiн нас швидко помирив. Двi пляшки вермуту, кiльце чайноi ковбаси й пiв хлiбини – таким був наш заробiток того дня.

Лiля штурхнула мене, вивiвши з задуми:

– Поясни свому колеговi, що я динамо.

– Мохо, вона динамо, – слухняно переказую я.

– Та я зрозумiв, – кивае Мохо i звертаеться до Уляни: – А можна з вами потанцювати?

Уляна не проти, i вони вiдчалюють. Цей чемний ввiчливий Мохо, який за вiдмову танцювати рокiв за шiсть вилле на дiвчину пляшку горiлки. І можна вважати, що iй ще пофортунить, бо iсторiя могла б завершитися не настiльки бадьоро. Тим часом Ромко помiтив i нас, i Уляну, i не знайшов нiчого кращого, як тихенько вшитися з ресторану.

– От мудак, – зiтхнула Лiля. – З ним хiба не завжди так?

– Завжди…

– Ну, от… – вона нахилилася до мене i заговорила якомога голоснiше, намагаючись пробитися крiзь агресивну музику: – А тепер що? Що будеш з нею робити?

Я стенув плечима. Вона засмiялася:

– А раптом це твоя доля?

– Ти вже це казала. Дай спокiй.

Мохо повернувся без Уляни, вона пiшла в туалет.

– І ця динамо, – зiтхнув Мохо. – Де ти iх понабирав? Пiду пошукаю щось путне…




2


Коли ми повертаемося додому, Уляна тримае мене пiд руку, ii трiшки заносить. Лiля пiшла додому сама. Я стелю Улянi в другiй кiмнатi, втомлено падаю на канапу й натягую ковдру на нiс. Вона хвилю вовтузиться, сопе, врештi шепоче: «Хочеш коло мене полежати?» Що за питання? Я вислизаю з-пiд ковдри, вмощуюся бiля неi, вона лежить боком, спиною до мене, i я притуляюсь до ii теплого тiла, з приемнiстю вiдчуваючи ii голi ноги своiми, а притулившись до ii сiдниць, я вже не можу контролювати себе i злегенька натискаю, вона не реагуе, але коли кладу руку на перса, вона ii вiдсмикуе.

– Перестань.

– Як то перестань? Сама ж покликала.

– Покликала полежати.

– По-ле-жа-ти?

Я встаю i йду до своеi канапи, мене зморюе сон, i лiньки сперечатися. За хвилю вона шепче:

– Я ще дiвчина.

– Ну, ми могли б…

– Могли б… – шепоче вона ледь чутно, i я ще якусь хвилю наслухаю.

– І що? – не витримую.

– Нiчого… – голос ii глухне. – Ти все зiпсував. Спи…

Такого дива я ще не здибав. Я знову занурююся пiд ковдру, i мене починае долати дрiмота, а потiм накочуеться той сон, той самий сон, який сниться хоч i не щоночi, але доволi часто, та, на жаль, раптово обриваеться, залишаючи по собi солодкий смуток незвiданого. Цей сон з’являеться в рiзних вiдтинках окремого сну, розбитого на рiзнi сюжети, вiн може бути на початку, а може – i в кiнцi. Але й вiн сам складаеться з кiлькох рiзних клаптикiв, якi я пiзнiше, прокинувшись, намагаюся зшити докупи, менi дуже хочеться довiдатися, що там далi, але сни розкриваються не повнiстю, вони переливаються з одного в другий, змiнюють течiю, плутаються, мовби намагаються приховати щось особливо важливе, щось, до чого я повинен дiстатися самотужки i зi значно бiльшими зусиллями, демонструючи менi при цьому лише окремi епiзоди.

Спочатку я бачу тихе нiчне мiсто, занурене в темряву з тремтливими клаптями туману, вiтер шумить у соснах, що ростуть довкола Ратушi, пiд ногами повно хвоi, вона щокроку похрумкуе, а то, пiдхоплена вiтром, пiднiмаеться широким вiялом i вiдлiтае кудись убiк, аби за хвилю повернутися назад. Лiхтарi гойдаються й кидають блiденькi снопики свiтла, якi не здатнi здолати темряву, у тих снопиках мерехтять комахи й нетлi, десь чути нявчання котiв i шурхiт шкуратяних крил – здаеться, що велетенський лилик пролiтае над дахами, та його не видно, лише велетенська тiнь сунеться угорi, та шурхiт долинае до вух i поступово розчиняеться в шумi сосен. Довкола пануе безлюддя й тиша, як на мене, тривожна, глуха й безпросвiтна, у такiй гнiтючiй тишi навiть умирати страшно було б, а не те що жити. З-пiд дверей одного з будинкiв на Ринку простелився жовтий язичок свiтла, який манить мене, притягуе й зневолюе, невiдь-чому я йду до цих дверей i не маю уяви, що сподiваюся там побачити, штовхаю iх i потрапляю в довгий коридор, освiтлений тьмяними жарiвками. Стiни облупленi, оздобленi написами, якi нiчого не означають, бо це лише набiр кривулястих лiтер, але хтось, вочевидь, намагався iх змити, попiд стiнами бруднi шмати, старе взуття, пляшки, одiрваний щурячий хвiст, чорний жук, надгризене яблуко. У кiнцi коридора бачу старi дерев’янi порепанi сходи, що ведуть униз, я спускаюся ними, а кожна сходинка немилосердно скрипить i пострiлюе, далi бачу дверi, з-за яких долинае дивна музика, далеко не мелодiйна, а мовби ритуальна, iз завиваннями й глухим бухканням. Я вагаюся, чи варто заходити, музика вiдлякуе, не вiщуе нiчого доброго. Раптом звiдкись iзбоку вигулькуе висока струнка панна з розпушеним вогняним волоссям, виразнi чорнi очi дивляться на мене з цiкавiстю, лiловi вуста розкриваються, оголюючи рiвненькi зубчики, i лагiдний теплий голос промовляе: «Я вас проведу». Не чекаючи на мою вiдповiдь, вона бере мене за руку й веде в те примiщення, де вже повно людей. Це щось схоже на бар, але нi – це не бар, а хутше шинок, величезний дубовий стiл у центрi вимощеноi кам’яними плитами зали й кiлька менших попiд стiнами, спалахи вогню в коминку танцюють на стiнах, вiдкидаючи потворнi тiнi, зi стелi звисае, прикрiплена ланцюгами до масивних сволокiв, велетенська люстра, погаслi жарiвки[6 - Жарiвка – лампа.] якоi похмуро вiдбивають язики полум’я, пiдсвiчники на стiнах, нахиленi до центру зали, розганяють зловiснi сутiнки по кутках. За шинквасом порядкуе худий китаець з пiдкрученими догори наваксованими вусиками. Тут пануе пiвтемрява, доволi людно, от лише всi вбранi доволi чудернацьки, надто строкато, представленi усi кольори веселки, обличчя пiдмальованi яскравими барвами, здавалося, нема нiкого, хто б мав натуральне волосся, а тому ця компанiя скидаеться бiльше на зграю папуг. Особливо вражали дiвчата, що мали сине, зелене, червоне, лiлове й перламутрове волосся. А може, то й були папуги, що на певний час перетворилися на людей? Панна, що вела мене за руку, кивала головою на привiтання й усмiхалася стуленими вустами. Ми сiли за вiльний столик. Я запитав, що це за компанiя. Вона усмiхнулася вже розтуленими вустами й поклала свою руку на мою. Їi нiгтi були помальованi на темно-синьо.

– Ти прийшов вчасно.

– Як то? Ви… ти знала, що я прийду?

– Звичайно. Тут усi про все знають. Що будеш пити? Пропоную наш пунш, – i, не чекаючи моеi згоди, гукнула до шинкаря: – Гей, Конфуцiю! Налий нам пуншу!

Терпiти не люблю пуншiв, але цього разу я не зважився перечити. Нам принесли два пуншi, над якими клубочився кольоровий дим, у келихах клекотiла рiдина, мовби закипала, але дiвчина без вагань пiднесла келих до вуст, i ii обличчя закуталося димом, я тiльки почув, як вона сьорбнула. Тодi i я пригубив, пунш був зимним, i здавалося, п’еш зимове повiтря.

– Я Лютецiя, – промовила вона. – Я буду супроводжувати тебе.

– Куди? – не зрозумiв я.

– Мiстом снiв.

– Чиiх снiв?

– Наших з тобою.

– У нас спiльнi сни?

– У нас у всiх спiльнi сни, – вона провела рукою. Їi рух помiтили присутнi й заусмiхалися до мене. Досi вони лише зиркали спiдлоба. – Реальнiсть насправдi iнакша, анiж та, за яку вона себе видае, – продовжила вона, – реальнiсть маскуеться, мiмiкруе, приховуе те, чого нам не варто бачити. На двiрець прибувають потяги з iншого свiту, зi свiту, що по той бiк веселки й грому, пасажири виходять на перон i розчиняються в дзеркалах разом зi своiми валiзами, потiм iз дзеркал добуваеться лише iхнiй приглушений плач. У небесах сполохано кричать журавлi, iм вiдома тайна-претайна, iм страшно за нас. Їхнi сльози скрапують на дзеркала, що оточують нас щокроку, дзеркала, якi з нас знущаються, викривляючи наш образ, роблячи потворними монстрами, хоч тi дзеркала й невидимi, а ми по них можемо навiть ходити, не помiчаючи цього. І якщо е видиме життя мiста, то е ще й невидиме, неприступне будь-якому людському оку – потойбiч дзеркал. Там, пiд землею, клекоче iнше життя, там плавлять руду, лупають вугiль, тягнуть золотi жили землi, спрямовують рiки в новi русла, там при сяйвi темного сонця дозрiвають ниви. Там народжуються для того, щоб померти, i вмирають для того, щоб народитися, там тривае Велика Битва…

«Що я тут роблю? – думалося менi. – Хто цi люди? Чому вони чекали на мене?» Я подивився в очi Лютецii й побачив у них безмежнi простори, екзотичнi краi, припливи i вiдпливи океанiв, вона все це носила в собi, переповнена видiннями й аромами ванiлi, кокосiв i кайеннського перцю. Менi баглося потонути в ii очах, пiдкоритися ii погляду, зневолити самого себе. Лютецiя… але ж це неможливо, бо я марив нею, а марення нiколи не здiйснюються, марення розвiються, як дим. Одним iз таких марень була панна, яка в рiзний час мала iнше iм’я. Вiдколи я прочитав Кнута Гамсуна, панна називалася Ілаялi, але це фантазiйне iм’я було надто ефемерним, невловимим, воно скидалося на туман, який розповзаеться при перших променях сонця, я катуляв його на язику, промовляв уголос, та це було тiльки iм’я, не втiлене в жоден живий образ. Вiдтак випiрнула з незбагненних потаемних глибин Лютецiя, зачинилася в менi, наче в замковiй вежi, i стала навiдувати в мареннях i снах, я мав у своiй уявi ii повний образ, я мiг до деталей описати всi риси ii обличчя, колiр очей, кутики вуст, ii запах… Дiвчина з полум’яним волоссям була на неi вражаюче схожа, але чи була нею? Голосу моеi Лютецii я нiколи не мiг упiймати, вiн розчинявся в рiзних згуках, був надто невиразним, мiнливим, звучав щоразу iнакше, вiн був то мерехтливим, то iмлистим, то зникомим, то зринаючим, прориваючись крiзь шелест листя, хлюпiт води i шум вiтру. Голос ii жив у менi, i я чув його нiжний шепiт, засинаючи, я чув його тепло.

Залою прокотився шепiт, у якому вгадувалося ii iм’я, кiлька музикантiв у кiнцi зали заграли щось меланхолiйне, Лютецiя пiдвелася й пiшла до сцени, а за хвилю пiдхопила своiм глибоким м’яким голосом мелодiю, що заворожувала слухачiв, змушувала iх завмерти i прижмурити очi. Менi здалося, що несуть мене хвилi до незвiданого острова з пальмами, i хотiлося, щоб це тривало якомога довше. Але воно завше тривало лише стiльки, скiльки тривало, а вiдтак уривалося, аби переслiдувати мене вдень, виринати з пам’ятi i муляти, бо сни про Лютецiю не покидали мене, вабили й приковували думки, спокушали дофантазовувати деталi, потiм, коли я став iх записувати, вони вже вирвалися з тiсних рамок сновидiнь, iм уже замало було того, що незмiнно повторювалося – Ринок, сосни, тьмяне свiтло… потiм поява Лютецii, намагання злитися з нею в одне цiле, ii солодкий шепiт… цi незрозумiлi люди в шинку… Хоча бували й винятки, коли снився невеликий затишний будиночок, весь у зеленi та мальвах, господарями якого було приемне лiтне подружжя, завше усмiхнене й гостинне. Там власне й жила Лютецiя, я приходив до неi, i ми гуляли в саду або порпалися разом у книгозбiрнi з безлiччю стародрукiв, вичитували щось цiкаве й тiшилися, мов дiти. Бо й були в душi дiтьми. Менi баглося зостатися в тому будиночку навiки, нiзащо не хотiлося його покидати, але закони снiв невмолимi, марення завше обриваються там, де цього найменше чекаеш. Сни – це вповзання людини в себе, i коли невiдома сила виштовхуе мене зi сну, я не можу з цим змиритися, я починаю додумувати продовження, лежу заплющившись i бачу те, що не вмiстилося увi снi. І таким чином сам потрапляю в пастку, бо тепер у моiй свiдомостi тiсно сплелося те, що снилося насправдi, з тим, що я доуявив. Ледь не щодня я думаю про той дивний свiт, який розкриваеться в снах менi лише частково, я хочу знати, що буде далi, я вiдчуваю й вiрю, що Лютецiя – i е тiею, кого прагнув усе життя, кого шукав i вимарював, хто нiколи не зрадить, бо уява нiколи не зраджуе. Я й не здогадувався, що продовження цих снiв знайду в когось iншого, у того, хто вже пройшов цей шлях, усе звiдав i описав.

А далi я жив уже тими снами. Життя довкола було гидким, жахливим i загрозливим, небезпека могла зачаiтися будь-де: то в образi мiлiцiянта, який накрие тебе з джинсами i з’ясуе, що ти нiде не працюеш, то в образi кагебiста, який давно й уважно стежить за тобою очима й вухами твоiх знайомих, а навiть i друзiв чи коханок, i тiльки сни залишаються поза межами iхньоi досяжностi, сни, у яких чуюся безпечно, можу бути таким, яким е. Інколи менi не хотiлося навiть прокидатися, кожне таке прокидання викликало в мене страх, бiль i розпач, я хотiв забутися, хотiв повернутися назад у сон, де менi було цiлком затишно, де мене не дiймали всi потворностi мого життя. Я жив у снах, i там менi було тепло, хоч i тривожно. Інколи я себе запитував: що я роблю тут? Я ж – там… я лише там справжнiй, цiлiсний, урiвноважений i щиро радiю життю, а тут – лише моя оболонка. Свiт, що мене оточував, був давно зруйнований, я ступав по румовищах, вдихав сморiд згару i чув, як трiщить пiд ногами чорна твердь, а пiд нею копошаться велетенськi слизькi тiла, i коли вони вдихають повiтря чи видихають, то я пiднiмаюся i опускаюся, i часом втрачаю рiвновагу.

Одна тiльки тривала й виснажлива битва за будинок, у котрому я живу, який купили моi батьки, занурювала мене в нестримну розпуку й зневiру в закон, я оглядав стелажi з книгами, тисячами книг, багато з них не читанi, я дивився на гори списаних паперiв i думав, що у випадку втрати цього будинку й подiлу його, я не буду мати куди з цим багатством подiтися, бо нема такого двокiмнатного помешкання, яке б усi цi скарби вмiстило, i менi здавалося, що цi книги осудливо дивляться на мене, бо я замiсть боротися опускаю руки, намагаюся не думати про лихе, але вони думати не перестають, вони супляться й перешiптуються, iнколи та чи iнша книжка падае менi на голову, щоб привести до тями, вони не хочуть здаватися без бою, хоч насправдi цi книжки – малi безпораднi кошенята, й усе, на що здатнi, – це чекати вiд мене рiшучого кроку. А не дочекавшись, починають тихо ненавидiти. Я шукаю перед ними виправдання, я розмовляю з ними, заспокоюю, обiцяю нiколи iх не позбуватися, не зрадити, але вони вже свою думку про мене склали, вони не вiрять менi. Я намагаюся сидiти до них плечима, але й плечима я вiдчуваю iхнi погляди й тривогу, особливо тих, що ще не прочитанi, тодi беру котрусь iз них i намагаюся зануритися в iнший свiт, але це неможливо, перебуваючи в цьому свiтi, я вгризаюся в текст, учитуюся в кожне слово, переселяю себе туди, де вiдбуваються всi цi чудовi подii, де проблеми неодмiнно вирiшуються, а зло покаране, але iншi думки набагато iнтенсивнiше атакують мiй мозок, думки, вiд яких я намагаюся затулитися книжкою. Нi, залишаеться тiльки сон, тiльки сон е надiйним захистом, незважаючи на те, що сон – це борня життя зi смертю, це репетицiя смертi, пiд час якоi нема страху заснути, а е страх не прокинутися. Нiч, зазвичай, навiюе подiбнi роздуми. Коли, живучи за мiстом, бачиш за вiкном лише непроникну темряву, то почуваешся, наче в космiчному кораблi у мiжзоряному просторi, самотнiм i всiма покинутим, як трiска на хвилях, нiщо на долонях ночi.

Щоб стати письменником, треба бути глибоко нещасним, i я був ним, це принаймнi едина й цiлковито певна ознака, що я таки письменник, хоч мене й не друкували, але моi страждання, бiди i трагедii пiднiмали мене понад натовпом, понад армiею графоманiв, укоронованих щастям, але водночас i безглуздим нудотним життям, позбавленим вiчностi. Страждання для мене вiдiгравали роль кiтви, котра стримуе корабель на одному мiсцi й не дозволяе йому вiддатися волi хвиль, вони змушували дивитися на довкiлля примруженими очима з ноткою недовiри, вчили мене бути пильним i не захлинатися надто емоцiями, хоча я часто й захлинався ними, аби потiм картати себе за слабiсть. Я нiс свою недолю, мов прапор, твердо вiрячи, що доб’юся свого. І туди, куди я прямую, мене супроводжуватиме тiльки самотнiсть, i чекатиме теж вона, бо на шляху до зiрок нiколи не знайдеш товариства. Я пишу не з приемностi, а з розпачу. Але для кого? Може, для птахiв, для тих, що спiвають i будуть спiвати вже пiсля нас, для тих, що щебечуть у садках дитинячих снiв. Там, удалинi, блимае тьмяне свiтло, що це за свiтло й що воно менi вiщуе, невiдомо, але я вперто рухаюся в тому напрямку. Цiлком можливо, що втраплю в якусь багнюку, але якщо не пiду, то все життя мене буде переслiдувати думка, що там моргала до мене моя зоря. А ще… ще в мене е розбите серце… десь я читав, що кожен письменник мусить мати розбите серце. І воно в мене теж е, розбите й не раз. Але я не шкодую, навпаки – вiдчуваю неймовiрну вдячнiсть тим, хто його розбивав, бо розбите серце – неймовiрний дар, який дае потужну наснагу, спонукае вилити своi смутки на папiр, компенсувати у творчостi всi життевi незгоди… Розбите серце – це Келих Грааля, який повертае сторицею влитi в нього кров i сльози, це скарбниця, з якоi можна черпати все життя, а серце без таемниць – порожня книжка. Тому плач, ридай, сумуй, страждай, а без цього все намарне, без болю нема саторi. І ось вони, розбивачки сердець, ось вони тут, передi мною в папцi, я iм дарую вiчнiсть iз вдячностi за iхнi вчинки, бо, заплющивши очi й уявивши собi, що мене чекало б, якби котрась iз них подарувала менi свое палке й вiрне кохання, я вiдчуваю глибоку полегкiсть. Доля мудро розставила все на моему шляху, навчила бути твердошкiрим i незворушним, делiкатно копаючи в дупу, коли я зволiкав, або стримуючи, коли надто кудись виривався. Бо кожна хвилина нашого життя мае своi особливi невiдкладнi потреби й бажання, якi приходять на змiну колишнiм, часто iх перекреслюють, змiтають, що й гадки по них не залишаеться, а ми простуемо далi, змагаючись з усе новими й новими бажаннями i потребами, щиро прагнемо здобути щось, а щойно, коли здобудемо, нарештi замислюемося, навiщо воно нам, i так без кiнця. І те, чого прагнув учора, уже не потребуеш сьогоднi, а завтра ще й дивуешся – як же я мiг цього прагнути? Навiщо воно менi?




3


Наступного ранку пiсля нашоi цнотливоi ночiвлi Ромко з’явився з великим букетом троянд, Уляна розтанула, вони помирилися, i вiн, на мою неприховану втiху, забрав ii до себе. Перед тим вивiв мене на подвiр’я i запитав, чи мiж нами щось було.

– А що могло бути? – запитав я.

– І то правда, – погодився вiн.

А що було б, якби було? Учора я ii прагнув, а сьогоднi з полегшенням цiлую в щiчку i кажу «Чао». Та iй, мабуть, теж легше вiд того, принаймнi вона всмiхнулася до мене й пiдморгнула, Ромко здивовано блиснув очима й злегка нахмурився. Потiм буде ii колупати, але то вже не моя справа.

– Тобi треба дiвку з хатою, – каже стрийко Зеньо, опускаючи мене з хмар на грiшну землю. – І тодi ти герой. Можеш усiх послати. Дiвка з хатою – це чудовий вихiд. Хо-хо! Я тобi пiдшукаю якусь партiю.

Женитися? Ще раз? Нi, нi, я хочу назад у той сон. Лютецiя кудись мене мала повести… я хочу туди… Я поглянув на стiну й стелю, яку розмалював хитросплетiнням зелених гiлок, а в гущавинi листя й бiлих квiтiв зашифрував iмена своiх дiвчат, котрi, якщо добре не приглянутися, скидаються на галузки чи павутину. Потiм, коли котрась приходить до мене, я показую ii iм’я, i вона обнiмае мене з вдячнiстю, вiрячи, що там лише вона, едина i найдорожча. Нiхто ще ii таким робом не увiчнював.




Роздiл четвертий

1987. Брюховичi – Львiв





1


Чесно кажучи, ще з раннього вiку я не любив працi. Праця нищить митця, вважав я i намагався якнайменше приносити iй у жертву свiй час, бо найголовнiше – творчiсть. А творчiсть не вибачае зради. Або ти iй вiддаешся повнiстю, пiрнаеш у неi з головою, або бавишся в цюцю-бабки, i тодi вона до тебе повертаеться задницею, а ти так i зостанешся вiчним невдахою. Я увесь час перебував на межi порожнечi i повноти, намагаючись не занадто вiдхилятися вiд цих крайнощiв, тому весь сенс мого iснування полягав у тому, аби нiзащо не стати серйозним членом суспiльства, не бути вiдмiнником, не отримати червоного диплома й не опинитися на дошцi пошани: «Ними пишаеться наше мiсто». Усе, як у листах Бруно Шульца: «Я не надаюся до жодноi чесноi працi… Я б хотiв байдикувати, нiчого не робити, валандатися – мати трохи втiхи вiд краевиду чи вiд небосхилу». Мое фарцування та писання лiтературних статей для журналiв дозволяли цiлком добре заробляти на прожиття, але я був лiнивим, я волiв писати те, що нiхто не буде друкувати, а коли починав писати, то для мене вже не iснував оточуючий свiт, i лише голод змушував нарештi вiдiрватися вiд писанини i вирушати на пошуки грошей.

Життя мое складалося зi здобуткiв i втрат, але якщо здобуте ми приймаемо легко i з розумiнням, що воно нам просто належиться, то приймати втрати ще треба учитися. І найбiльшою наукою тут е умiння приймати кожну втрату без болю, без розпачу, як неодмiнний закон природи й земного тяжiння. Я нiколи надовго не засмучувався, коли щось або когось втрачав. Я намагався вiдразу про це думати як про щось, на що я вiддавна сподiвався, я переконував себе в тому, що чудово знав, що саме так усе й станеться. Ну й добре, що воно нарештi сталося, зiтхав я, а тепер можна рухатися далi. Це не означае, що я все ж таки не вихлюпував своi емоцii, але вiдбувалося це лише на самотi, так, на самотi я вiдводив душу, поринав у глибiнь свого розпачу й розмовляв сам iз собою, найкращим психоаналiтиком, який менi трапився в життi. Звiсно, що при цьому в нас була пляшка, без пляшки поринути в себе й змусити себе ж на конструктивний дiалог – важко. Зате на ранок я з новими силами брався за роботу й вiдганяв лихi думки, наче мух.

Я готовий був утратити все, бо наперед усi цi втрати уявляв. Наприклад, уявляв свiй стан, якби хата згорiла з усiма моiми книжками й рукописами. Авжеж, я б шаленiв, але якби це сталося насправжки, то я вже був готовий до цього, бо всi кола свого пекла я пройшов подумки, i пекло мене бiльше не лякало. Я нiколи не сумнiвався, що я людина щаслива. Навiть у найрозпачливiшi хвилини мого життя. Бо вiрив, що завтра стане краще. Я нiколи нi з чим не квапився, керуючись мудрою настановою Скарлет О’Гари зi «Звiяних вiтром»: «Я не хочу думати про це сьогоднi. Я подумаю про це завтра» i не менш мудрою думкою Оскара Вайлда: «Нiколи не вiдкладаю на завтра того, що можу зробити пiслязавтра». Я був певен, що мною опiкуються вищi й мудрiшi сили, i все, що трапляеться в моему життi доброго чи прикрого – це все закономiрно, проти цього протестувати не варто, краще змиритися й розслабитися. Бути щасливим – це нiколи, нiколи, нiколи нiкому не звiрятися у своiх проблемах, якщо ваш спiврозмовник не належить до тих, хто проблему може вирiшити. Не нарiкати на особисте життя й життевi невдачi, не сповiдатися першому-лiпшому у своiх хворобах. Бо правдивий бiль – соромливий, кожен прагне жити, а не вмирати, i хоче бути з тими, хто живе, точнiше, з тими, хто всiм задоволений чи принаймнi всiм своiм виглядом демонструе задоволення життям. Вiра – один iз чинникiв людського суспiльства. Якщо я думаю, що зараз упаду, то впаду, якщо я думаю, що нiчого не зможу, то таки не зможу. Якщо я думаю, що моi сподiвання мене обманюють, то вони мене справдi обмануть. Хто остерiгаеться лиха, з тим лихо трапляеться. Демони карають за безпiдставнi пiдозри. Просто треба затямити: гарну погоду, як i грозу, я створюю передусiм у самому собi, довкола себе.

Я хапався за рiзнi халтури, одного разу навiть переконав голову колгоспу в Дiдиловi, що його новому корiвнику бракуе на стiнах мозаiки. Корiвник був показовим, у ньому все блищало i свiтилося. Пiдлога гладко вигемблювана й полакована. Там була навiть «Кiмната психологiчноi розгрузки». Одне слово – не корiвник, а цяця. Зрозумiло, що в таку красу корiв не заженеш, тому корови мiсили болото в загорожi за корiвником. У мозаiцi я петрав не бiльше, нiж тi корови, але знайшов кумплiв, якi петрали, i ми за два мiсяцi ту мозаiку таки виклали. Любо було поглянути – корови, телятка, доярки. Комiсiя з Киева задоволено кивала. Заробляв я також писанням рецензiй на рукописи для видавництв. І коли мене у видавництвi «Каменяр» запитали, чи не мав би я бажання допомогти працювати над мемуарами одному солiдному генераловi, я, звiсно, не вiдмовився. І ось таким чином я опинився в гостях у генерала.




2


Генеральська вiлла мiстилася в Брюховичах, давнiй вiдпочинковiй мiсцинi. Я сiв на ровера, поклав до наплiчника кiлька книжок i поiхав. Я з вiтерцем промчав попри сосновий лiс, а потiм уже повiльнiше крутив педалi тихими безлюдними вуличками i з цiкавiстю роззирався на довоеннi будинки-люкс та вiлли, у яких поселилася нова советська елiта, але за притаманною для цiеi елiти звичкою вона все, що можна було закапарити, – закапарила. Хтось влiпив неоковирний хлiвець, хтось гараж, а хтось теплицю. На городчиках росло тiльки те, що корисне, квiтiв було мало. Але той будинок, до якого я наблизився, не мав i городчика. Тобто вiн колись там був, а зараз усе заросло бур’яном, з якого прозирали хирлявi пiвонii й завiянi вiтром польовi маки. Хвiртка була вiдчинена, я увiйшов i натиснув дзвiнок на дверях.

Але вiдчинила менi молода дiвиця. Вона була в халатi, який роз’iжджався на ногах i на грудях, пiд халатиком вгадувалися боттiчеллiвськi стегна й перса, обличчя мала симпатичне, хоч дещо перегодоване. На головi в неi були папiльотки, дiвчина витрiщилася на мене, як на кролика з крильцями.

– Да-а-а… – протягла вона.

– Я до Василя Григоровича.

– А ево нет. А по какому поводу?

– Я з видавництва, – сказав я й подумав, що бажання заробити зайву копiйку в мене не настiльки сильне, як небажання спiлкуватися з цiею персоною.

– А-а, – зрадiла вона невiдь-чого й вiдразу перейшла на мову аборигенiв: – Ви будете помагати йому писати мемуари? – Я кивнув, вiдчуваючи, як мое ставлення до дiвчини теплiе. – Прекрасно, заходьте. Вiн пiшов прогулятися, зараз повернеться.

Вона провела мене до вiтальнi, у якiй панував типовий для гнилоi iнтелiгенцii безлад, i кинулася згрiбати з канапи своi труси й лiфчики. Коли нахилялася до мене спиною, то жоден рубчик не засвiдчив, що пiд халатом у неi е бiлизна. Мабуть, щойно виповзла з лазнички. За мить вона зникла, а вiдтак з’явилася в шортах i блюзцi. Сiла на канапi навпроти мене й улаштувала допит: хто я, що я, чим займаюся. Я, звiсно, розписав себе в неймовiрно привабливих барвах, хизуючись неабияким лiтературним досвiдом у написаннi мемуарiв, авжеж, военних також. Коли я говорив, вона уважно мене розглядала, хоч, може, слухала не настiльки уважно. Урештi встала й сказала, що приготуе каву.

Генерал, рухливий худорлявий чоловiк рокiв сiмдесяти, увiйшов бадьорим кроком до вiтальнi, потиснув менi руку й сказав, що дуже радий, що доведеться працювати з молодою людиною, бо перед тим йому прислали старого пердуна, який його неймовiрно дiставав своiми уточнюючими питаннями i не мав анi краплi фантазii у своiй пустопорожнiй головi. Згадка про фантазiю мене напружила, у мене виникла пiдозра, що мемуари мiститимуть вагому домiшку фiкцii.

Генерал запросив до свого кабiнету. Вiн розмовляв украiнською з елементами суржику i, мабуть, це була ще одна суттева причина найняти секретаря. Інша суттева причина – дати раду цiлiй купi книжок, що красувалися стопками на письмовому столi, а деякi лежали ще й на пiдлозi. Тут була iсторiя «великоi вiтчизняноi» в кiлькох томах, а також рiзноманiтнi мемуари iнших вiйськових. Генерал запропонував менi сiсти за стiл i пiдсунув кiлька аркушiв паперу, на яких було детально виписано план спогадiв, починаючи з дитячих лiт. Бiля кожного пункту вказано ту чи iншу книжку мемуарiв i сторiнки. Так от, як я буду працювати? Тупо цупити з iнших книжок? Я запитав, що я повинен робити з цiею лiтературою. Генерал пояснив, що писати ЙОГО спогади я буду за чужими спогадами, а вкiнцi, коли вже все буде написане, будемо разом правити. Головне – все це описувати своiми словами i якомога простiшим стилем.

– Ви Брежнева читали? – запитав несподiвано. Я кивнув. – Ось приблизно такий стиль. Простий, дiловий, деколи з гумором. Леонiд Ільiч же ж талановитий стилiст?

– Так-так, – погодився я з готовнiстю, помiтивши його допитливий погляд, – вiн дуже талановитий оповiдач. Шкода, що так скупо все описав. Мiг би й ширше.

– Це правда. Але ми все зробимо далеко не скупо, а ширше, глибше й вагомiше. Так?

– Як скажете.

– Тодi берiмося до роботи.

У цей час дiвчина принесла каву.

– Ви вже знайомi? – поцiкавився генерал. – Це моя онука Юлiя. – Вiн зачекав, коли вона вийде, i додав: – Зараз я вам надиктую про моiх батькiв, про мое дитинство, бо цього ви тут не знайдете, – вiн поплескав по стопцi книг. – Будете писати вiд руки. Потiм удома… ви маете друкарську машинку? Це добре. Я терпiти не можу цокання друкарськоi машинки. Отже, потiм удома будете передруковувати. Хоча можете й тут, коли мене не буде. Та-а-ак… з чого почнемо… Ага… мiй дiд походив з Полiсся…

Генерал неспiшно човгав у своiх теплих пантофлях з кутка в куток i диктував, а я старанно нотував усю ту каламуть, яку вiн молов засобами свого канцелярсько-штабного словникового запасу. Час вiд часу вiн зиркав у котрусь iз книжок, звiдки стирчало мiльйон закладок, i додавав чергову цитату до свого безсмертного тексту. Я з жахом усвiдомлював, скiльки на мене попереду чекае роботи, адже все це доведеться передруковувати, а тодi правити й знову передруковувати. А його ненависть до друкарських машинок, мабуть, цiлком зрозумiла – сидiв наш генерал цiлими днями в штабi, ото його тi машинки й задовбали. Не гуркiт гармат, не вибухи снарядiв, а машинки.

Тобто я займався тим, що позичав у iнших авторiв, мабуть, таких самих генералiв, iхнi глибокi роздуми, позиченi ще в когось. Генерал, щоправда, потiм перевiряв, чи не надто значнi збiги в текстах та чи дотримуюся я однакового стилю. Проте вiн менi не дуже докучав, приiжджаючи лише раз на тиждень i завозячи продукти, багато з яких були на ту пору дефiцитом. Значно частiше мене провiдувала його онука. Вона крутилася по хатi, вдаючи, що чимось зайнята, та час вiд часу цiкавилася, як посуваеться робота. Нарештi не витерпiла i запропонувала пiти на озеро. Я подумав, що невелика розривка не зашкодить, i погодився. Юля зiбрала щось перекусити й випити, спакувала те все у наплiчник i почепила менi на плечi. Сама несла скрученого коцика.

Озеро мiстилося серед лiсу, людей було мало. Ми розташувалися на пiщаному березi, купалися й засмагали. Але коли двое молодих тiл лежать поруч, то мимоволi iхнi руки розпочинають зближення, а вiдтак ми вже цiлувалися, хоч i дуже скромно. Коли пристрасть взяла гору, я запропонував пiти до лiсу. Ми згребли усi манатки, знайшли невелику галявину, постелилися й там уже, не криючись, кохалися пiд вiдкритим небом, вiдчуваючи, як сонце пестить нашi тiла. Потiм ми пили вино й реготали невiдомо з чого, а ввечерi, повернувшись додому, продовжили нашi любощi, якi вiдтодi уже тривали регулярно. Таким чином, проживання на генеральськiй вiллi стало не тiльки корисним, але й приемним. Надто, що в генерала була встановлена потужна антена, яка ловила не лише Польщу, а й Швецiю.

Юля навчалася в унiверситетi на юридичному i мала вiдповiдне товариство вищого лету, до якого менi було як до неба рачки. Вона чесно призналася, що зустрiчаеться з сином суддi, який уже працюе помiчником у судi, i збираеться за нього замiж. Але з ним не спить. Мене це здивувало, i я не повiрив. Але вона пояснила, що вiн ще дiвич, дуже соромливий, i вона не хоче його шокувати тим, наскiльки вона просунута в сексi. Водночас вона наперед смакуе, як буде його розбещувати, а поки що розважаеться зi мною. Я не мав нiчого проти, моiм завданням було тiльки вижити в цьому засраному свiтi, у цiй гноiвцi, у яку мене кинула доля. А щоб вижити, доводилося призвичаюватися до всього, що мене оточувало, мiмiкрувати, удавати сiреньку пташку, не рипатися й не шукати собi клопоту на бiдну голову.

Отак я плив i плив, плив без кiнця за течiею, i якщо хтось думае, що ми перебуваемо зараз на одному й тому самому мiсцi, то помиляеться. Ми нiколи не перебуваемо тут i зараз, ми весь час у русi, у вiчнiй плавбi небом води, у боротьбi з хвилями i припливами, дорогою багато хто з нас iде на дно, знесилiвши й утративши вiру, тисячi й тисячi позад нас розпачливо змахують руками, намагаючись ухопитися за промiнь сонця чи за пiр’iнки тривожних птахiв мовчання, i зникають у нуртах безмежного океану. І ми з тобою теж пливемо назустрiч великому невiдомому, яке ледь-ледь мрiе на обрii, але врештi-решт i нас чекае те саме – знесилення, змах рук, промiнь сонця у жменi i бульбашки на поверхнi води.

Там, на самому днi, руки наших пращурiв, перетворенi на зеленi водоростi, вигойдуються, тягнучись до поверхнi, iхнi тiла, замуленi в пiщане дно, творять неспокiйнi пагорби, якi увесь час пересипаються, мiняються мiсцями. Краще не дивитися в ту темну глибiнь, бо iхнi очi можуть загiпнотизувати й покликати скорiше, нiж тобi призначено. Я не зазирав у глибiнь, бо я боявся глибини i висоти, але засинаючи часто уявляв себе потопельцем, що мирно лежить на пухкому днi, оповитий барвистими пагонами, i дивиться вгору, туди, де просочуеться свiтло, мовби очiкуючи потаемноi звiстки вiд когось незнаного. І так менi було затишно в тих моiх мареннях, що я швидко засинав, а небавом переселявся в iншi мiсцини, з яких найдужче мене вабило те мiсто, затоплене в нiч, як на днi пiдземного моря, що нiколи не бачить свiтла сонця.

– Коли я з тобою кохаюся, – каже Юля млосним голосом, – на згадку спадае шокуюча правда, що людина на 85 вiдсоткiв складаеться з води. І тодi мене проймае страх: я боюся втопитися в тобi, влитися в тебе, наче струмок у рiчку, i щезнути. Коли ти виходиш iз берегiв, я захлинаюся…

У сутiнках ii тiло розквiтае, мов мак, голос дзюрчить, струменить, затихае, тихо так скрапуе мед iз налитих по вiнця вуст, що шукають однi одних.




3


Я звернув увагу, що в генеральському домi збереглися ще старi польськi меблi, посуд, килими й дорiжки, було кiлька альбомiв з фотокартками, але, вочевидь, не генеральськими, а довоенними. Сумнiву не було, що генерал заселився в дiм, який належав заможнiй родинi, вiдтак мене зацiкавив стрих. На старих стрихах можна знайти чимало цiкавого, але я сам туди потрапити не змiг, бо вiн був замкнений на масивний замок, а ключа я не знайшов. На щастя, Юля не мала нiчого проти, щоб я туди дiстався, й показала, де генерал ховав ключ – у супницi, що пишалася червоними маками в сервантi. Юля й сама нiколи не бувала на стриху, то ми полiзли драбиною нагору разом. Стрих був захаращений безлiччю ще старiших меблiв, анiж у покоях – креденси, шафки, накаслики, був навiть доволi громiздкий горiховий секретер з безлiччю менших i бiльших шухлядок. Кожну з тих шухлядок я обстежив, але окрiм старих квитанцiй, рахункiв, марок, сiрникових пуделок, конвертiв i стопки папiрчикiв для папiросiв нiчого не виявив. У кутку було звалище книжок та часописiв – переважно польських, але траплялися нiмецькi та украiнськi. Здебiльшого вони стосувалися медицини i технiки, тому я нiчого цiкавого для себе не знайшов, окрiм газет. За сволоком несподiвано я намацав шинку на лiкоть завдовжки у закiпченiй марлi. Вона апетитно пахла.

– Не думаю, що твiй дiдо вудив шинки, – сказав я.

– Нiколи такого не чула, – здивувалася Юля. – Що ти хочеш з нею зробити?

– Цiкаво, чи вона збереглася.

– Дурний? Та iй бозна скiльки рокiв! Мабуть, ще до вiйни повiсили.

– Вона вiчна, – сказав я.

Ми спустилися на кухню, я розгорнув марлю i врiзав шматочок шинки. Вона добряче всохлася, але на смак iй нiчого не бракувало. Юля дивилася на мене виряченими очима й навiдрiз вiдмовилася пробувати цей смаколик. Я з’iв ще шматочок i сховав шинку в заморозник. На язику в мене був смак 1930-тих рокiв – причастя львiвською Атлантидою.

Однак стрих не переставав мене манити, менi все ще здавалося, що я на щось там натраплю. Я знову почав переглядати альбоми, але тепер зазирав i на зворотний бiк карточки, де часто було щось написано. Хтось комусь пересилав iх i при цьому коментував чи вiтав. Пiд тими привiтаннями зазвичай були тiльки сухi iмена, але траплялися й прiзвища. Скидалося на те, що родина, яка тут мешкала, належала до мiшаного украiнсько-польського кола. А якщо так, то, може, не всi виiхали, i я зможу довiдатися щось бiльше. Альбомiв генерал не спалив, то, може, не спалив i старих паперiв, листiв. Недавно знайомий робив у себе ремонт i пiд пiдлогою знайшов щоденника колишнього власника помешкання, де були записанi всi його походеньки. А що як i тут мiг хтось заховати цiннi папери?

До кого б я мiг звернутися за порадою? І тут знову сплила менi на гадку панi Алiна, знайома моiм читачам за «Дiвами ночi». Чесно кажучи, я не бачив ii кiлька рокiв i не уявляв, як вона поживае, хоча трохи за сiмдесят – не такий уже й вiк, щоб переселятися до родинного гробiвця. А те, яку неймовiрну кiлькiсть людей вона знала з довоенного Львова, давало надiю, що когось вона зможе на тих свiтлинах упiзнати. Я зателефонував iй i з радiстю почув фонтан емоцiй та дорiкань, що я про неi забув i вiдцурався вiд ii Школи кохання. Того ж дня я опинився у неi в гостях. Будиночок на Кривчицях не змiнився, i привiтав мене той самий кудлатий Мопсьо, який любить усiх облизувати, i хвiртка так само сполохано зойкнула. Я натис на дзвiнок, дверi вiдчинила дiвчина з русявою косою. Я сказав, що мене чекае панi Алiна.

– Справдi? – чогось хихикнула дiвчина, змiрявши мене поглядом з голови до нiг. – А як менi вас вiдрекомендувати?

Менi не хотiлося нiчого зайвого про себе казати, тому бовкнув:

– Юрко з альбомом.

– Альбомом? Яким альбомом? – витрiщила вона своi чудовi оченята так, мовби я згадав не про альбом, а про дресированого гiпопотама.

– Мальованим.

– Пхи… Якi ми гоноровi! – Вона крутнулася на пiдборах i зникла, а за хвилю вернулася й без слiв провела мене до вiтальнi.

Панi Алiна виплила до покою, мов королева, у розкiшному бiлому халатi з золотим тисненням. Вона практично не змiнилася, була така сама вертка й балакуча. Я поцiкавився, як процвiтае ii Школа.

– Ох, Юрцю, ще тягну, хоч менi вже то трохи тяжко. А кинути не можу, бо такi люди в то всьо закрученi, що можуть бути клопоти. А ви як? Далi шукаете роботу?

– Та нi. Уже знайшов. Помагаю писати генераловi мемуари.

– І то все? А куди зникли вашi письменницькi амбiцii?

– Лишилися при менi. Пишу в шухляду.

– І знову все зашифровуете в метафори та асоцiяцii? Я iнколи думаю, що така лiтература колись буде мати навiть бiльшу цiннiсть, нiж та, що буде писатися в лоб. Хоча мiй досвiд пiдказуе, що для тирана поет, який оминае полiтичнi теми, рiвно ж небезпечний, як i той, хто вiдверто кличе до бою. Е, та не буду вам голову морочити. З чим прийшли? Бо не вiрю, що просто так, аби лише провiдати стару схоровану бабцю.

І тодi я показав iй альбоми з фотографiями, якi прихопив iз собою. Панi Алiна уважно iх розглянула, i я навiть не здивувався, коли вона сказала, що багатьох осiб з цiеi колекцii знала особисто й дуже близько.

– Я вам скажу, що то за родина – то родина графа Дунiна-Борковського. У тому роду були украiнцi й поляки, були там запорiзькi козаки, був полководець короля Карла П’ятого, був навiть один, як казали про нього, упир, були письменники i колекцiонери мистецьких рiчей, i був добрий мiй знайомий, львiвський воевода Петро Дунiн-Борковський. Петрусь… – Вона мрiйливо закотила очi, потiм додала: – Усi вони повиiжджали, а я, бiдна, не маю з ким згадати старi часи.

– Геть усi виiхали? – перепитав я. – Бо, власне, я хотiв це з’ясувати.

– А де ви цi альбоми взяли? – Я пояснив. – А-а, в Брюховичах? О, та то якраз вiлла пана графа. А той генерал, скурвий син, ii загарбав. І кажете, що там ще повно старих рiчей? А-а то злодiйня францувата! Знаете, що я вам скажу… е одна поважна панi, яка нiкуди не виiхала. Вона ще жие. Я, правда, з нею погнiвалася… точнiше, вона зi мною… i, як завше то бувае – через хлопа. Уже не згадаю, хто в кого вiдбив… вона в мене чи я в неi. Вона е на цих свiтлинах. О, прошу дуже.

І вона показала вродливу дiвчину в спортовому теплому костюмi на лижах.

– Рената… Реня… так ми ii кликали. Вона теж з роду Борковських, i, мiж iншим, часто бувала на тiй вiллi. Там вiдбувалися незлецькi бали з феерверками. Але нащо вам то всьо ворушити? Нащо вам тi всi люди?

– Менi здаеться, що вiлла мусить ховати в собi таемницю.

– Гадаете знайти скарб?

– Хотiлося б, але то марнi надii.

– Ну, то ось вам адреса Ренi. Скажете, що я ii вибачаю… – Вона замислилась. – Чи прошу вибачення?… Гм… Одне з двох. Але ви скажiть, а вона поправить. То така нендза,[7 - Нендза – бiда, злиднi.] що всьо пам’ятае.

– Вона, часом, не графиня?

– Ну як вам сказати… дочка графа. Але вийшла замiж за iнджiнера, родина вiд неi вiдмовилася. Помирилися лише перед вiйною. А чоловiка ii забрали до вiйська, i вiн згинув у Катинi. Мала двох синiв, обидва виiхали до Польщi не так давно, а звiдти – до Америки. Тепер жие сама.

Я не став зволiкати i, поцiлувавши руку панi Алiни, подався на Новий Львiв. Панi Реня мешкала в маленькiй старенькiй хатинi з невеликим садом. У саду копошилися кури. Худенька жвава лiтня жiночка сипала iм зерно й примовляла. Я зачекав, коли вона обернеться, i привiтався. Потiм передав вiтання вiд панi Алiни й сказав, що вона все вибачае.

– Вибачае! Вибачае? – аж захлинулася вiд обурення жiнка. – Вона мене вибачае? Та то вона в мене повинна просити вибачення!

– Ой, я все наплутав, – заторохтiв я, – вона, власне, й просила ii вибачити. Не казала, за що, то я й помилився.

Господиня перевела дух i запитала:

– І ви задля того мене навiдали?

– Нi. Хочу вам показати деякi свiтлини.

– Ага… – Вона хвильку роздумувала, вiдтак кивнула: – Тодi ходiмо до хати.

Я слухняно пiшов за нею. В хатi було чисто прибрано, на столi стояла стара ваза з квiтами. Ми сiли до столу, i я виклав перед нею альбоми. Панi Реня не могла натiшитися, вона виймала свiтлини, обертала iх другим боком, голосно зачитувала. Тут я подумав, що не попередив, що мушу iх забрати назад, а вона може подумати, що я хочу iй вiддати. Але, на щастя, вона все зрозумiла правильно, i коли переглянула, вiдсунула iх вiд себе.

– Свiт, який зник без слiду разом iз тими людьми, – у ii словах вчувалася гiркота, а в очах зблиснули сльози. – Я вас кавою пригощу. Ви менi таке свято зробили.

Вона пiшла до кухнi й хвильку бренькала начинням. Повернулася з двома горнятками, потiм принесла печиво i пляшку вишневого лiкеру, який сама й зготувала. Нарештi настала пора розпитати ii про вiллу. Вона була неабияк здивована, що я там зараз живу, i я навiть мусив поклястися, що я не генеральський син. Ба бiльше – я iй показав свiй паспорт, аби вона переконалася, що з таким прiзвищем генерали траплялися вкрай рiдко. Тодi вона розпружилася й розповiла, що справдi не раз бувала на вiллi, часом по кiлька днiв жила.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ur-y-pavlovich-vinnichuk/luteciya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Мiшiгiн – дурень.




2


Вагилевич Іван – (1811, с. Ясень бiля Рожнятова на Станiславiвщинi – 1866, Львiв) – поет, етнограф, громадський дiяч. Священиком УГКЦ був лише з 1846 до 1848, а вiдтак перейшов на лютеранство. Писав украiнською, польською та чеською. Велику вартiсть мають його етнографiчнi працi, досi не зiбранi.




3


Головацький Якiв – (1814, с. Чепелi бiля Бродiв на Львiвщинi – 1888, Вiльно) – поет, мовознавець, етнограф, iсторик, священик УГКЦ, громадський дiяч. Автор цiкавих спогадiв та подорожнiх записок.




4


Накаслик – тумбочка.




5


Громниця – свiчка.




6


Жарiвка – лампа.




7


Нендза – бiда, злиднi.