Книга - Повія

Повiя
Панас Мирний


В iсторiю украiнськоi лiтератури Панас Мирний увiйшов як майстер психологiчноi прози. Одним з кращих його творiв вважаеться роман «Повiя» про трагiчну долю бiдноi селянськоi дiвчини Христi. Нужда та переслiдування мiсцевих багатiiв женуть Христю з рiдного села на заробiтки в мiсто. Але й там вона не знаходить щастя – знов насильство, пiдлiсть, брехня, що завдають iй болю i страждань, штовхають у прiрву…





Панас Мирний

Повiя

(збiрник)





Лихi люди

Повiсть


І день iде, i нiч iде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуешся, чому не йде

Апостол правди i науки?

    Т. Шевченко

Пiсля похмуроi темноi ночi, в котру не переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великi рiчки-озера по землi, починало свiтати. Крайнеба жеврiло рожевим огнем; горiло i миготiло ясним полум’ям. Серед того зарева стовпом стояла кривава попруга i переписувала його надвое. Повiтря нi ворухнеться: стоiть i млiе; усюди тихо, нiмо, – здаеться, немов свiт, затаiвши в собi дух, дожида чогось… Аж ось пройшла хвилина… друга… З-за землi, на кривавiй попрузi неба скочила невеличка iскорка; довга промiняста стяга протяглася вiд неi над землею; далi викотивсь серп огненного кiльця i – пучок свiту поливсь, розливаючись по горах, лiсах, по високих будiвлях. Далi все бiльше та бiльше випливае з-за землi широкий серп, мов хто невiдомий пiдсував з того боку гаряче iскристе коло. Ось i все воно випливло – чисте та ясне, граючи своiм свiтом. Застрибали його промiнястi голки по землi; заграли яснi iскорки по росi; розстилались-лягали рiзнi кольори по водi. Свiт зрадiв, празникуючи свое величне свято… Сине, глибоке небо розгортало свое безкрае поле, немов казало: котись по менi куди хоч i як хоч, – я буду розстилатись, розрiвнюватись перед тобою, щоб не було тобi нi впину, нi перегороди! І справдi, на йому не було нi плямочки, нi смужечки – чисте, високе, глибоке!.. На другому кiнцi стояв тiлько мiсяць – блiдий, похмурий; мов старий лисий злодюга, вiн тупцювавсь на одному мiсцi, боязко блимаючи своiми темними плямами на сонячне ясне обличчя, i дедалi все блiднiв та зникав, мов розтавав вiд гарячого лизання довгих промiнястих язикiв…

Вiтер, скотившись з гiр у долини, ховався по темних ярах i щось глухо бубонiв високим скелям та глибоким ровам… І – здавалось – вони дослухались до того таемного гомону: скелi грiзно висовували своi гострi голови, а рови густiше засновували в сизий туман своi поритi боки та чорне слизьке дно… Повiтря було чисте, прозоре. По йому, знай, то сюди, то туди лiтали iскорки сонячного свiту: то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна поверх одноi, як снiг у завiрюху… А земля? Земля, як хороша молода дiвчина, сором’язливо спускала з свого тiла димчату сорочку ночi i вiдкривала свое пишне лоно. Сонце обливало його рожевим свiтом; цiлувало тисячами своiх гарячих iскорок; грiло-пестило теплом свого промiння… Прокинулось усе. Обiзвалась трава голосами тисячi своiх жильцiв: коникiв, метеликiв, жукiв; окликнулись луки сотнями перепелiв; луги, струшуючи срiбну росу, розлягалися спiвами своiх соловейкiв, голосним кукуванням сивих зозуль, журливим туркотанням горлиць, – тодi як в повiтрi бринiла дзвiнка жайворонкова пiсня… Крикнув бугай у болотi – i замовк; сумно роздався його голосний поклик на всю околицю – i затих. Заревли корови по дворах; закричали гуси на плавах; протягли свое «ку-ку-рiку!» горлатi пiвнi… Усе рушилось. Прокинулися i люди; протираючи очi, заговорили… Пiшов iх глухий гомiн вiд краю землi i до краю, з одного боку на другий, стрiнувся з свiтовим клекотом – i все злилося в одну пiсню життя. Все зрадiло, стрiваючи день; i день зрадiв, розцвiтаючи, ясний теплий, погожий…

І мiсто П. зрадiло ясному свiтовi: усе кругом заворушилося. З дальнiх кiнцiв його вулицями потяглися вози, риплячи своiми ярмами. На возах була всяка всячина, що тiлько родила i носила на собi сира земля: тут було, великою працею добуте, зерно, годованi свинi, кури, качки, гуси; тут була овощ огородня, садова й польова. Все це везлося на базар, – кому нужно, збути; що потрiбно – купити. Коло возiв, нарiвнi з волами, пленталися похмурi хазяi того добра – в одних сорочках, босi, з пiдсуканими по колiна штанами. Ноги у iх були чорнi, в калу, як i ноги iх скотини. На декотрих возах сидiли або, обпершись, лежали iх жiнки, дочки, першi – в свитках, другi – в керсетках або й так у вишиваних сорочках, з червоною стрiчкою у косах. Ще далеко до базару стрiвали iх в кальних улицях швидкi заялозанi перекупки, довгополi бородатi евреi. І тi, i другi питалися, що везеться; ставали, торгувалися, лаялися. Вiд крику та гуку, що пiднiмався по вулицях, прокидалися жильцi. Там, у однiм вiкнi, грюкнув прогонич – i розчинилася вiконниця: у вiкнi показалася чоловiча постать у розхристанiй сорочцi – заспана, з задутими очима, виткнулась, глянула – i сховалася. Коло другого дому лазила по драбинцi дiвчина, вiдкривала вiконницi; коло третього те саме робив чоловiк. По вулицях, попiд хатами втоптаними стежками, потяглися пани, панii з горничними, кухарями й куховарками, котрi несли позаду iх корзини, кошики, а там i сама яка господиня, мiщанка або козачка, поспiшала з саковками, щоб набити iх заранi всякою овощю, яку навезли на базар: бо треба скупитись, заранi витопити, ще й обiд чоловiковi однести у поле. На базарi стояв крик, лемент. Там везли те, там друге; той бiг до того воза, той до другого. Люди, як хвилi, носилися, мчались, торгувались, кричали. Їх крик зливався в один довгий гук, котрий почався з свiтом, а кiнчиться хiба пiзньоi ночi. Тепер його саме прорвало… Усе мiсто клекотiло одним клекотом, гуком, що зливався з тисячi голосiв, з рiзних мов в один голос, в один гомiн… А над розбурканим мiстом високо пiднiмалося веселе сонечко i радiсно обдавало усiх своiм теплим свiтом. Усе йому радiло; усе його з гомоном стрiвало радiючи. Не тiлько люди, – хати, будинки… i тi ясно виходили з-за тiнi i усмiхалися своiми бiлими стiнами.

Одна тiлько тюрма не радiла тому ранковi. Небiлена спочатку, почорнiла вiд негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залiзнi штаби, вiкнами, обведена високою кам’яною стiною, наче мара яка, стояла вона над горою i понуро дивилася у крутий яр. Про неi байдуже, що небо було ясне, що сонце свiте любо, що люди гомонять так дуже… Нiма i мовчазна, вiд неба вона крилася чорною залiзною покрiвлею, з червоними вiд iржi, мов вирванi зуби, верхами; вiд свiту куталась у свiй бурий цвiт та померки вузького двору, – не видно було, щоб i сонце на неi свiтило; вiд гомону затулялася високою огорожею, – товстою кам'яною стiною. Все кругом неi було тихе, мертве. Людей не видко. Один тiлько часовий ходив коло залiзноi брами i з нудьги лiчив своi ступнi. А з другого боку чорнiв яр, з яру пiднiмався сизий душний туман… Зокола нiщо не нагадувало, щоб там жили люди. І справдi, там не жили люди, – там мучилися та скнiли тисячi злодiiв, душогубiв, – там кам'янiв, омлiваючи серцем, жаль, – тисячами замирали почуття, – тисячi розумiв нiмiли, мiшалися… Темне, як i сама будiвля, зло царювало у тiй страшеннiй схованцi…

Туди попав i Петро Федорович Телепень.



Ще вчора, пiд ту негоду, що з вечiрнiми померками насунула над землю i полила лапастий дощ, вiн сидiв у своiй невеличкiй кватирi, на кiнцi мiста, i писав. По зблiдлому сухому обличчю, котре не казало про розкошi та достачi, пробiгали похмурi смуги; по високому й чистому лобу видко було, що там засiла невесела думка; блискучi очi говорили, що вже не одну нiч не давала вона йому спати, а скрипуче перо казало, з якою болiстю виливалась вона на бiлiм паперi… Свiчка нагорiла; велика жужелиця на гнотi задержувала свiт; нерiвними хвилями то пiднiмався вiн угору – i освiчував хату, то згасав, тремтячи синьою горошиною на кiнцi гнота. Не потураючи на те, Телепень сидiв – i писав. Дощ хлюскав у вiконницю; вiтер жалiбно вив у димарi i свистав у невеличку щiлину в вiкнi. Пройшла година… друга… третя… Петро Федорович сидiв, зiгнувшись над вiкном, i тiлько рука його ще швидше бiгала по паперi, буцiм поспiшала передати, що носила в собi велика, кустрата голова. Ось i пiвнiч, прокричали пiвнi. Вiн сидiв – i писав. Спина заболiла; рука утомилася. Положивши перо, одкинувшись на спинку стульця i схрестивши на грудях руки, вiн став перепочивати. По всьому видко було – велика утома обняла його. Вiн сидiв i якось чудно уставився очима на одну плямочку у вiкнi: видко було, що вiн збирався з думками. Коли це зразу – щось загуло коло двору i стихло. Поза спиною у Петра Федоровича пробiг мороз. Вiн струснувся i став дослухатись… Вiконниця одхилилася, щось за очi показалися з-за шибки.

– Хто там? – обiзвався Петро Федорович.

За вiкном почувся гомiн.

– Одчинiть, – донеслося знадвору.

Петро Федорович вийшов, одсунув. Цiла зграя людей увалила в сiни, брязкаючи шаблями, цокаючи шпорами… Сумно той брязкiт i цокання обiзвались у його в серцi… Вiн догадавсь…

Годину… другу швидко шукали, перекидали, порались чужi люди у його добрi… Вiн дивився стомленими очима, як ув'язували його папери. Нiчого не кинули: усе взяли – i його повезли з собою…

Другого ранку зачиненi вiконницi у його кватирi давали ознаку на всю вулицю, що iх жилець перебрався кудись iнде, – бо з свiтом сонця вони завжди одчинялися… Глуха чутка ходила по базару, що спiймано великого ворога темних людей, котрий виробляв фальшивi грошi…

Темноi ночi переведено його в темний покiй. Аж на третьому ярусi тii страшноi схованки, що широким коридором перенизувалась на двi половини, по обидва боки поробленi були невеличкi комiрки. В одну з них упустили Петра Федоровича. Коли вiдчинилися дверi, то звiдти сирий холод i густi померки вiйнули на освiчений коридор. Як у пiдземну нору, уступив вiн у свою нову кватирю. Принесли свiтло i поставили на невеличкому столику, в одному кутку хати; у другому, коло стiни, примостилася залiзна кровать, з матрацем. Тiлько й добра було на новому господарствi. Коли зачинилися дверi – увесь свiт зачинився вiд його. Серце його мов хто у жменi здавив; поза спиною сипнуло морозом; у душi вiйнуло холодом… Блiдий, вiн ще дужче поблiд i опустив на груди свою важку голову. То не чоловiк стояв, то сама мука понурилася серед хати! Свiт вiд лойовоi свiчки падав на його i обдавав сизо-сiрим кольором. Легка тiнь непримiтно упала на долiвку, досягаючи головою стiни. Стiни були сiрi. На однiй з них, мов страшна причуда, колихалася закустрана тiнь його голови. Пройшло п'ять хвилин, поки вiн пiдняв ii i померклим поглядом обвiв хату. У стiнi, насупроти дверей, аж коло самоi стелi чорнiло, мов рот якого звiра, вiкно, виставивши замiсть зубiв iржавi штаби залiза; у дверях теж була шибка, замазана, заяложена; з неi лився мутний жовтий свiт.

Обдивившись хату, Петро Федорович пiдiйшов до столика, дмухнув на свiтло… Нiч, темна, непрозора нiч разом устала кругом його. У тiй непрогляднiй темнотi почулося тихе ступання, рип кроватi. То Петро Федорович зiбрався лягати. Ось i лiг. Укриваючись, черкнувся рукою стiни… щось слизьке та холодне вразило ii. Вiн спрожогом порвав руку, накриваючи другою, щоб одiгрiти. Далi повернувся на спину, зложив на грудях руки, як складають помершому. Очi його були вiдкритi, – тiлько вiн не бачив нiчого кругом себе… Не його слабим очам продивитися ту густу темноту, яка зразу обняла хату!.. Хвилину-другу прикро удивлявся вiн – i перед його очима заходили рiзнi кружала: то червонi з жовтим, то огненно-зеленi, то бiлуватi, попротиканi чорними дiрочками… Ще пройшла хвилина, ще… Темнота порiдшала, серед неi виразно виставилась жовта пляма: то свiтило вiконечко з коридору. Вiн уп'ялив у його своi очi… Щось темнувате i легке, як тiнь, заходило по йому, забiгало; то гострим рогом урiзувалося в жовте поле, то кривульками переписувало його… Покрутиться хвилину-другу, похитаеться-похитаеться – i пропаде. І знову одна жовта пляма виднiеться; i знову збоку висуваеться рiг, бiгають кривульки… Сумно, нудно. Щось важке упало, стукнуло – роздалася луна навкруги… Щось позiхнуло; почувся гомiн… якесь глухе буботання, а слiв не розбереш. Петро Федорович закрив очi; пляма не сходила. Вiн повернувся на бiк – i пляма перейшла за його поворотом. «Що се?» – подумав вiн… Разом випливло ще три-чотири плями; крутяться кругом жовтоi… Вiн попустив вii – одна жовта зосталася. «Хiба моi очi розкритi, що я ii бачу?» – подумав вiн, наставляючи руку над закритими очима. Руки не було видно, а пляма все-таки стояла. «Це я вдивився у те трекляте вiкно, i мана вiд його морочить мене». Вiн лiг боком i лежав тихо, дожидаючи, поки мана зникне.

Мана не сходила; пляма ще мов побiльшала; поширшала – роздалася навкруги. Вiн розкрив очi. Тiнi прошлого, давнього захиталися на iй… Серце у його стало, дух замер…

Ось перед ним невеличка хатка, чиста, ясна. Сонце якраз уступило в вiкно, i свiт вiд його упав на долiвку, зачепив невеличку кроватку, на котрiй лежав невеличкий хлопчик. Хлопчик пiдвiвся; протер очицi. Чорнява його головонька була закустрана, очi заспанi; зате молоде личенько пашiло здоров'ям, грало краскою… Ось дверi розчинилися – висунулася жiноча голова. Лице у жiнки було сухе, погляд наче зляканий.

– Ти вже встав, проснувся? – спитала вона таким любим голосом, що у хлопчика очицi заграли i личенько усмiхнулося.

– Уже, мамо, – одказав хлопчик, показуючи два рядки своiх дрiбних бiлих зубкiв.

Мати увiйшла в хату, пiдiйшла до кроватi i поцiлувала дитину. Хлопчик обвив материну шию руками, пригорнувся своiм гарячим личеньком до ii засушеного виду…

«Що за диво? – подумав Петро Федорович. – І лице матерi, i лице дитини такi знайомi?… Це ж я!., це ж мати моя!» – трохи не скрикнув вiн i ще дужче впився очима в причуду.

– Годi, годi, Петрусю. Буде бавитись. Ну, я тебе одягну. Батько вже давно дожидаеться тебе.

– Папочка поведе мене у школу? – усмiхаючись запитав хлопчик.

– Поведе, Петрусю. – І мати почала гладити його головоньку.

– А там, у школi, е учитель; учити буде?

– Буде, моя дитино, аби учився.

Хлопчик задумався; рученята його упали на колiна.

– Я буду учитись, мамо… Та вивчусь, великий буду, а папа вiддасть мене на службу… Я буду ходити разом з папою, йому помагати. – І оченята його заблищали.

– Будеш, дитино, будеш, мiй голубе!.. Тiлько вчися, мiй сину, не так, як Попенко, що по городу собак ганяе.

Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко – сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяе по городу. Батько-мати пошлють його у школу, а вiн за книжки – поховае iх на току у стогах, а сам пiшов блукати по вулицях.

– Нi, я не буду так робити, мамо… Я буду учитися.

– Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаеш мене – будеш учитися.

– Буду, буду! Менi, мамо, пошие папа жупанок з червоним комiром; я одягнуся, вiзьму книжки пiд руку – i гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не пiду за ним, а прямо – у школу. Там буду тихо сидiти, учителя буду слухати.

– Добре, добре, Петрусю. Ти в мене розумний хлопчик, ти – моя дитина! – І мати припала до червоненького личенька хлопця, цiлувала у повнi щiчки, у блискучi очицi. – Ну, годi ж тобi лежати. Годi. Уставай, будемо удягатися.

За матерньою помiччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощi рознеслися по хатi, i хлопчик бавився ними, нюхав.

– А-ах! пахне! – мовив вiн, прищурюючи очицi, – усю школу запахаю!

Мати усмiхнулася.

– Запахаеш, сину.

– Буде вже вам чепуритися! – пробiг густий голос по хатi.

І мати, i хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловiк, з лисиною на головi, з круглим, гладко виголеним лицем – сказав би жiночим, коли б довгi брови так не насупилися над його запалими очима.

– Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне! – мовив усмiхаючись хлопчик, пiдбiг до батька i задрав до його свою головоньку.

Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.

– Фу-у. у! аж у нiс б'е!.. Хто ж це тебе так наялозив?

Свiжим дитячим личком усмiхнувся хлопчик i показав очима на матiр.

– Мама! А що?

– Балуе тебе мати, балуе! – гладячи рукою по головi, казав батько.

– Нi, мама мене не балуе; вона мене любить, i я ii люблю. І буду я, папо, учитись; вивчусь, виросту великий, на службу поступлю… Ви i мама будете старi, а я – молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!

– О-о! ти в мене старий! – смiючись одказав батько.

– Нi, я, папо, не старий; а буду колись старий.

– Ну, добре ж, добре. Ходiмо ж чаю пити та i в школу пiдемо.

Батько узяв хлопчика за руку i став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матерi, кликав ii за собою очима.

– Мамо! Мамо! iдiть за нами! – крикнув вiн, виглянувши з-за дверей.

– Ідiть, iдiть… я зараз.

Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати i почала перестилати маленьку постiлоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила двi головнi подушечки зверху i напрямилася з хати. Вона пройшла кухню, де куховарка кришила зiлля на страву, i одчинила другi дверi, що вели у столову.

Там за столом сидiли уже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попiд столом ногами, колотив у стаканi ложечкою. Серед столу, на мiдяному пiдносi, стояв блискучий самовар i мугикав стиха якусь журливу пiсеньку. Сумно у хатi роздавалася та пiсня.

– Чому ти не п'еш чаю? – спитав батько сина.

– Гарячий, – вiдказав той i звiв очi на дверi.

Якраз вони вiдхилилися – i хлопчик побачив добре знайоме йому лице матерi; очi його заграли, заiскрили радiстю.

– Ось i мама йдуть! – радо промовив вiн.

З приходом ii усе зразу повеселiло: i хата мов прояснилася, наче вступило в неi сонце, i самовар дужче заблищав, переводячи свое журливе мугикання на дрiбну веселу пiсеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синовi треба: сiла коло його на стулi i налила чаю з стакана у блюдце. Син узяв шматок хлiба i почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз.

– Збирайся, сину, ходiмо.

Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батьковi-матерi за чай i побiг у свою хату. Швидко побiг, швидко i вернувся з картузом у руках.

– Прощайте, мамо, – пiдбiгаючи до матерi, мовив вiн своiм дзвiнким голосом, у котрому почувалася дитяча радiсть i разом тихая туга.

Син припав до матерньоi руки, а мати – до синовоi голови. Потiм вiн мiцно обхопив ii шию руками i згаряча поцiлував у запалу щоку.

– Я буду вчитися, мамо… – тихо прошептав, одскочив вiд матерi, пiдбiг до батька, ухопив його за руку – i разом з ним вийшов з хати…

Тiнь – не тiнь, щось темне, невiдоме закрило рiдне дворище перед очима!.. Жовта пляма затремтiла, потемнiла. По непривiтнiй хатi розлився рожевий свiт; сiрi стiни загорiлися, дверi зажовтiли. Мана, наче легенька тiнь, тремтiла, тiкала, поти, як дим, не зникла. Петро Федорович повернув голову.

У невеличке надвiрне вiконечко заглядав свiт рожевим поглядом. Крiзь його шибки, через залiзнi штаби, лився вiн довгою стягою, розсiваючись по стiнах, по дверях, по долiвцi. У Петра Федоровича зарiзало в очах, мов хто у iх пiску насипав. Вiн одвернув голову до стiни – i задумався.

«І нащо сей свiт розбив дорогу мою ману? Де вона дiлася, куди втекла?…» Шкода йому стало того давнього, на котрому вiн серцем одпочивав; шкода стало дитячих лiт, що в такiй любiй та милiй споминцi виступили тепереньки перед ним. «Чому я довiку, довiку не зостався тим малим хлопчиком, тiею невеличкою дитиною, котру так пестили материнi руки i доглядав ii добрий погляд? Тепер iнша доля – холодна i хмура, заступила матiр; своiми холодними руками обгортае мою шию… Трудно менi дихати од ii обiймiв. Своiм темним i злим поглядом заглядае у вiчi – i стигне, холоне кров у моему серцi!.. Дiло, дороге мое дiло, зразу перервалося; чужi ворожi руки перервали його!» Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухi очi набiгли сльози.

Коло дверей стукнув засов – i злякав Петра Федоровича. Вiн мерщiй схопився i боязко глянув на дверi. Вони розчинилися, мов рот лютого звiра, i в темнiй прорiсi заметушилася постать чоловiка. Незабаром старий, кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стiлець.

– Устали, ваше благородiе? – скрикнув вiн глухим голосом i знову злякав Петра Федоровича.

Вiн мовчав. «Благородiе! благородiе!» – дзвонило в ухах у його i тодi, коли сторож пiшов i коли знову вернувся, несучи миску i глек води.

– Умиватися будемо, ваше благородiе! – знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакае «його благородiе». «Його благородiе» не забалакало: воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у ротi, не повертався, – очi тiлько божевiльно упилися в сторожа. Сторож постояв i, не добившись слова вiд «його благородiя», вийшов, зачиняючи дверi за собою.

«Благородiе! благородiе!» – стрибало перед очима i гуло в головi Петра Федоровича. «Благородiе! благородiе!» – вимовляли стiни, дверi, помiст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевiльний регiт. «От тобi i рiвноправность! – подумав вiн, махнувши рукою. – Умиймося краще!»

Петро Федорович устав; кров ударила в голову; потемнiло в очах. Нетвердою ступою добрався вiн до миски, налив в неi води i почав хлюпостатися, примочуючи найбiльше голову. Чим довше вiн ii мочив, тим бiльше вона розгорялася; лице почервонiло; на висках налилися жили кров'ю, набрякли; у головi – наче горiло що, аж пекло йому в очi, мов хто пiском засипав iх, – рiзало; обличчя – парувало.

Довго вiн хлюпостався, довго мочив голову – не помагало. Ось вiн ще раз линув води на голову, пiдвiвся, узяв рушник i почав утиратись. Сухе тiло його ще дужче розгорялося; очi застилало заволокою; у висках – сiпало; у грудях – болiло-хрипiло. Безсонна нiч давала себе почувати: не тiльки груди, – руки, ноги, голова болiли, мов хто здавлював iх у лещатах. Йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся вiн по хатi раз, удруге. Голова упала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставленi; вiн iх не мiг пiдняти угору. Доплутавши до постелi, вiн лiг. Очi вiд утоми закрилися; рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стiни, стеля, долiвка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутив iх перед його закритими очима. А це зразу – все стало, покрилося темнотою: забуття насунуло; трудний сон налiг.

Ненадовго вiн упокоiвся. Мучена голова робила свое; мученi думки i в снi його не покидали: страшними причудами вони трясли його душу. Очевидячки днi зливалися з сонними марами ночi – i лякали його. Сторож, несучи снiдання, стукнув дверима: йому здалося щось страшне, темне, без образа, без обличчя, звiдкiльсь уставало, росло, все ламало по своему шляху i наступало на його… Вiн кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хатi. Сторож здався йому страховищем – височезним, широчезним, немилосердним. Задуте з похмiлля лице його здавалося колесом; очi – ямами, в котрих жеврiли iскри якогось злого огню, пекучого i уразливого; рот – прогалиною, з котроi виглядали чорнi зуби, як спицi обода; нiс – трубою, котра пихтiла та димiла, колишучи синьо-червоними боками… Страх, як трясця, затряс усе тiло Петра Федоровича. Вiн зложив руки на грудях, притис iх до серця i замолився очима… «Я ж нiкого не займав, нiкому нiчого не зробив лихого», – казав його зляканий погляд, тривожно бiгаючи i шукаючи спокою.

– Заснули, ваше благородiе? Снiдати принiс, – доводив сторож; а йому вчулася лайка, докори.

Вiн опустив голову на груди. Сторож подивився-по-дивився, поставив снiдання на стiл; узяв миску i глек з водою, ще раз обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою – i вийшов, зачиняючи дверi.

– Ну, цьому недовго ряст топтати! – почувся з-за дверей його голос.

– Как так? – почувся i другий, незнайомий.

– А так, – на ладан дише!.. І що вони, моя матiнко, роблять таке, що ними, мов мишами, набивають оцi печери?

– Не нашего, брат, ума дело… Начальство про то ведает, – одказав невiдомий голос.

Далi залiзо загарчало, засов стукнув. І знову тихо, тiлько ступнi чийогось важкого чобота роздаються в коридорi… Петро Федорович знемiг, повалився на лiжко – i знову заснув…



І сняться йому давнi привиденьки. Сниться йому улиця, запружена народом, що вертався з базару; сниться базар, котрий переходять вони удвох з батьком, iдучи до школи. Батько iде помалу, веде його за руку. Стрiвають iх знайомi, становляться, розпитують. Хрещена мати, котру вiн поцiлував у руку, погладила його по головцi i наказала учитись. Се було бiля бублейниць. Тiлько що мати одiйшла, як цiла купа бублейниць кинулась на iх i трохи не збила з нiг: помiж народом, наче в'юн, звивався щось за хлопець.

– Лови! лови! – гукали бублейницi i мчалися, мов вiтер.

Вiн озирнувся, пiзнав Попенка, що тiкав з в'язкою бубликiв.

– Що то? Кого лови? – спитав батько.

Товста бублейниця з масним лицем, масним очiпком та не кращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликiв: як та миша – пiдкрадеться, ухопить в'язку – i драла!

– То, папо, Гриша, – казав вiн батьковi.

– Який Гриша?

– Попiв.

Батько засмiявся i повiв його далi. Усю дорогу не сходила з ума його думка про Гришу, що крав бублики. На всi лади розказував вiн батьковi про того Гришу всяку всячину: що вiн i не учиться; що вiн i в школу не хоче ходити; що вiн ото уже й бублики краде!

– Ти не бери з його примiру. Бач, вiн який, – сказав батько.

– Нi, я не буду його слухати.

Ось i школа; i учитель – зажовклий та замлiлий чоловiк, в бакенбардах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить по головi i питае, чи буде вiн учитися? – Буду, – одказуе вiн тихо. Ось ще щось спитав його; вiн одказав; учитель погладив по головi, засмiявся i… повiв його у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сидiло багато всяких хлопцiв i, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас вiд iх крику окривав усю хату. Як тiлько показався учитель – все зразу утихло, i всi, як тi москалi, посхоплювалися, стали.

– Сiдайте, – сказав учитель.

Мов що глухо ламалося-опускалося: то школярi сiдали.

– А ось i твое мiсце, – сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву.

Вiн пiшов i сiв.

– Учiться ж, – мовив учитель, виходячи разом з батьком iз школи.

Тiлько що учитель за порiг, як знову несамовитий крик та галас пiднялися з усiх бокiв… «Бе, а – ба; ве, а – ва», «І очисти мя од всякiя скверни…» – роздавалося то там, то там. «Посунься!» – крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. «Не лiзь!» – «Лисичка, лисичка!.. Зайчик! Вовцюга!»… І пiшов викрик по всьому класу: перекидалися прозвищами з усiх бокiв. Петрусь сидiв i, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.

– Хто се? – роздалося коло його уха.

Петрусь оглянувся: два хлопчики його лiт сидiли на однiй з ним лавi – один чорноголовий, другий бiлоголовий – i перешiптувалися мiж собою.

– Не знаю, – одказав чорноголовий.

– Новичок? – знову запитав бiлоголовий.

– Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.

– Хто ти такий? – запитав Петруся бiлоголовий.

Петрусь злякався i посунувсь вiд iх.

– Не займай, – раяв чорноголовий. – Ще розквисне, учителевi пожалiеться.

– Хто?! – крикнув бiлоголовий, i зеленi його очi уп'ялися в Петруся. – Ти тiлько менi будеш що казати учителевi, то – дивись! – І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик i влип у його спину! Петрусь поспiшив одскочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хатi.

– Тю-у-у! – скрикнув хтось.

– Новичок упав! Новичок упав! – І всi кинулися до Петруся, обступили його, пiдвели.

– Чого ти упав? – спитав його високий мордатий хлопець з чорним лицем.

Петрусь трусивсь, а не плакав. Вiн глянув кругом: мiж школярами не видно було бiлоголового з зеленими очима.

– Хотiв бити мене… – одказав Петрусь мордатому.

– Хто?

Зеленi очi заiскрили мiж школярами.

– Оттой, – указав Петрусь.

Як звiрюка, кинувся мордатий на бiлоголового. Бiлоголовий тремтiв, одступався.

– Я його не бив… iй-богу, не бив. Вiн бреше.

– О-о, жаб'ячi очi! – гукнув мордатий. – А гусочки хоч? Кажи, дати?

– Їй-богу, я його не бив, – прохався той.

Миттю рука мордатого опинилася на бiлiй головi… хрусь! – i вiдлясок пiшов по хатi.

– Ай! – скрикнув бiлоголовий, i його зеленi очi залилися слiзьми.

– За що ти б'ешся, бiсова ведмеда! я буду учителевi жалiтись, – плакав бiлоголовий.

Петрусевi жаль його стало.

– Нi, вiн мене не бив. Вiн тiлько намiрявся мене вдарити, та я одсунувся.

Бiлоголовий пiшов за дошку, що стояла в кiнцi хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.

– Як тебе зовуть? – спитав.

– Петро.

– А прозивають?

– Телепень.

– Слухай же, Телепень: тiлько хто буде тебе займати, зараз менi кажи. Я йому дам! Учителевi тiлько не хвалися.

– Нi, я учителевi не буду казати. – То-то ж, гляди. А грошi у тебе е?

– Нi, немае.

– Ф'ю-у!.. – мордатий свиснув. – Тут немае, а може, дома е?

– Дома е.

– Принеси завтра, я подивлюся якi.

Петрусь не знав, що одказати.

– Так при…

Тут саме показався на порозi учитель. Усi пороснули по мiсцях. Мордатий мов крiзь землю провалився.

Коли сiв Петрусь на свое мiсце, то бiля його сидiв уже бiлоголовий i весело дивився своiми зеленими очима на учителя. У хатi стало так тихо, що чуть, коли i муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярiв.

– Бiлобров! урок! – сказав учитель.

Школяр з зеленими очима пiдвiвся i почав казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав вiн його, затинаючись то на тому, то на другому мiсцi. Так пiдслiпий дяк читае панахиду, хмурячись i розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регiт.

– Хто то? – грiзно спитався учитель.

Один з школярiв пiдвiвся i сказав, що то Гудзь заснув i, сонний, посунувся з лави.

– Гудзь! – обiзвав учитель. – Сюди!

Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув – i вказав пальцем на долiвку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвiздком.

– Накарачки, скотино! – гукнув учитель.

Гудзь упав навколюшки… І знову тихо, i знову урок…

– А-а-а-а! – позiхнув хтось.

– Хто то? – знову гукнув учитель.

Усi оглянулись, шукаючи винуватого.

– Хто то?! – ще грiзнiше гукнув учитель.

Як у рот води набрали.

– Жук! – кликнув учитель.

Високий мордатий школяр пiднявся з-за послiдньоi лави.

– Ти? – визвiривсь учитель.

– Що таке? – спитав Жук.

– Ти не чув! Не чув?! – мов ужалений, скрикнув учитель. – Телепень!

Петрусь пiдвiвся.

– На лiнiйку, дай тому великантюзi напалькiв i скажи йому, чого вiн не чув.

Очi усiх уп'ялися у Петруся, а вiн стояв i не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крiзь землю.

– Чого ти стоiш? На! – сказав учитель.

Петрусь поблiд, скривився.

– Чого ти кривишся? На, кажу!

Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?

– Дурний! – сказав учитель. – Сiдай. Шестiрний! Невеличкий i юркий, як миша, хлопчик пiрнув пiд лаву

i миттю опинивсь бiля учителя.

– Гарячих, Костянтин Іванович? – спитав вiн, беручи вiд учителя лiнiйку.

Регiт, як гадячий клекiт, зiрвався.

– Гарячих… Тихше!

Шестiрний побiг до Жука.

– Я не винуватий, Костянтин Іванович! – басив Жук, – я нiчого не чув…

– Держи руку! – скрикнув Шестiрний, i хижа радiсть загорiлася в очах малого.

Жук наставив руку, Шестiрний замахнувся; Жук одхопив руку – лiнiйка ударилась об лаву i зазизчала. Усi засмiялися. Зло невдачi скривило личко малого: щоки почервонiли, нiс роздався, очi – насупились-позеленiли.

– Держи! – гукнув вiн i вхопив Жука за пальцi.

Трiсь-лясь!..

– Ай!..

Петро Федорович кинувся, схопивсь. У головi в його ще снував сон своi вiзерунки, перед очима ще манячила мана: вiн бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинiлу руку; сльози на очах його тремтiли, тодi як радiсть свiтила в очах Шестiрного. Йому жаль стало Жука – здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли вiн глянув на Шестiрного – малого, злого. Вiн злякався його – i затремтiв. Сон, як дим, знявся, зник.

І знову вiн один у сирiй сiрiй хатi; лiжко пiд ним; у кутку столик, на котрому лежав хлiб i ще щось з iжi; а вгорi вiкно, перевите залiзними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звiра з гострими iржавими зубами.

Петро Федорович пiзнав, де вiн, – i холод пробiг по його гарячих жилах.



День промчався над землею, – хороший, ясний, лiтнiй день пробiг, як тiнь, над нею; запало сонце; нiч пiдняла свое темне крило – i прикрила ним свiт. Заблищали зорi у небi, як очi у добрих дiток; зароiлися-заворушилися вони, мов живi; одна з iх зiрвалася – i огненний слiд переписав небо; загорiлося зарево за горою, де сходив мiсяць; ось i вiн виткнувсь – здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкi тiнi понад землею, мов душi померлих або соннi причуди. Мир утихав пiсля денноi працi: згорталися його натрудженi руки – одпочивали; нiмiли важкi болi у серцi – затихали; закривалися натомленi очi – засипали. Сон, як добра мати, чарував усе чарiвничим спокоем, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло пiд його добрим поглядом; заснуло, щоб назавтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окрiплими силами, i знову оголосити свiт своiм гуком, своiми слiзьми i радiстю, котрi, як i кожен день, зiллються у один гомiн, у один голос, i понесуться над розбудженою землею. Не спали тiлько записнi гуляки; не спали калiченi дiвчата; не спали матерi, доглядаючи недужих дiтей; не спали голоднi й холоднi, котрим денний заробiток не принiс нi шматка хлiба – загасити голодну згагу, нi ганчiрки – прикрити голе тiло… Вони тiлько дрiмали – i страшна була та дрiмота! З ними дрiмала земля, i колихали ту дрiмоту спiвучi соловейки, а доглядав мiсяць своiм блiдим поглядом…

І все се бачили, кому хотiлося бачить; все се знали – кому хотiлося знати… Нiхто тiлько сього не бачив i не знав з тих безталанних жильцiв темного непривiтного дому, що стояв над горою i дивився з провалля своiм похмурим поглядом… Не бачив сього нiчого нiхто з тих, кого лиха доля завела у ту господу нiмоти, мороку, душноi i тихоi смертi. Ясний ранок розцвiтав над темною землею, – для iх було все рiвно: темно та сиро; жаркий день змiнив свiжий ранок, – а в iх сiро та вогко; вечiр зогнав день, – нiмо та нудно; нiч наряджена вийшла, – а в iх похмурих келiях засвiтилися мутнi очi непроглядних дверей… І здавалося – заглядали вони глибоко в душу; нiгде було сховатися вiд iх мутного погляду, вiд iх холодного дозору. І мучилися безсонними нiмими муками страшнi отi жильцi! Краще б зарево пожежi свiтнуло на iх; краще б воно обняло iх в огненному вихровi свiта, обернуло у попiл, – нiж невеличка частина його, що лукавий чоловiк повернув на потребу собi, загнавши в гнiт лойовоi свiчки, – темними муками добивала кожну душу! Муки були такi тихi, i такi довгi, що мов i не ворушилися, i все, здаеться, так застигало, хололо, костенiло. То був страшний сон з видющими очима; живий сон з сонною душею… Пiд ним тлiли i догоряли живi душi.

Петро Федорович не спав, як i вчора. Перед його розкритими очима носилася знайома жовта пляма, а серед неi метушилися тiнi прошлого.

Знову перед ним хата, тiлько не та невеличка хатка у невеличкому мiстi, де доглядав його добрий материн погляд, – у великому мiстi, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першiй; не чутно того тепла, що грiло його там, – широка, висока, з сiрими вогкими стiнами. Серед хати – стiл; попiд стiнами – кроватi. Ранок. За столом сидить Шестiрний i товче якусь книжку, його очi застряли в iй, як гостра стрiла; його зуби переминали якiсь невнятнi слова; лице грало краскою, одрадою… Щось, видно, хороше твердив Шестiрний! На однiй кроватi лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний; по щоках його смуглого виду поп'ялося пухке волоссячко; пiд носом висипався чорний пух. Вiн лежить i, здаеться, не вiдае де, – бо глибока думка на його чолi, якась боляча утома на його очах. Об чiм вiн думае? про що гадае? Вiн думае про рiдну сторону, про село, де вiн зрiс, про степ, де вiн вигулювався. Кругом його сумно та нудно; чутно шептання Шестiрного, тихе, важке шептання; так вiтер восени шепочеться з пожовклим листом. Недаром у Жука утома на очах, недаром сумний вид! І Жук, i Шестiрний одягненi в синi каптанки, уквiтчанi бiлими гудзиками, з срiбним позументом коло невеличкого стоячого комiра. На другiй кроватi, якраз за Жуковою, загорнувшись у коц, лежить хлопчик. Личко його блiде, гостре, недужне; очi чорнi, виразнi. Петро Федорович зразу пiзнав, хто то, i одвiв очi до четвертого хлопця, у сiрому демикотонному каптанцi, з дiрявими локтями. Лице у його довге, у жовтих плямах; очi i зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав вiн в однiй руцi i рвав, наче собака, своiми гострими та довгими зубами; пучку другоi руки вiн смачно присмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тiлько лиснiла ним.

– Коли ти, Попенко, наiсися? – спитав його Шестiрний, закриваючи книжку.

Попенко, запихаючись булкою на увесь рот, так що за обома щоками його наче два кулаки стримiло, усмiхнувся очима. Потiм ковтнув, як горобець черв'яка, i мовив:

– Тодi, коли ти свого Цiцерона витовчеш.

– Я вже вивчив.

– Ну, а я кiнчаю, – кидаючи останнiй шматок у рот, одказав Попенко. Ковтнув i той; змiв крихотки з столу; укинув у рот; ухопив картуз i одну книжку, i мерщiй – з хати!

– Куди? в семiнарiю? – спитав Шестiрний. Попенко мотнув головою – i скрився.

Шестiрний устав, зложив книжки, пiдiйшов до дзеркала, причесав уже трохи не вдесяте свiй вихор, побачив пiр'iнку на каптанцi, скинув його, обмiв, знову надiв, застебнувся i пiдiйшов до тарiлки з хлiбом та салом. На iй лежало два шматочки того i другого.

– Бач, проклятий бурсак! – скрикнув.

– А що? – спитав Жук.

– Уклав за двох, та мерщiй i навтiки! Кому ж тепер не достане? Се моя часть, – беручи шматок булки i сала, казав Шестiрний, – а ви удвох, як знаете, дiлiться. Воно, як Телепень не йде в гiмназiю, то йому б i не треба, – додав, ламаючи невеличкими шматочками булку.

– То що, що не йде? Вiн же недужий! – устаючи, мовив Жук.

– То вiн тiлько видае себе недужим, йому вже давно можна б ходити.

Телепень болiзно повернувся, скрививсь. У його чорних очах загорiвся гнiв; блiдi запалi щоки запалали краскою. Вiн порвався устати; пiдвiвся – i впав.

– Коли б ти, бiсова Шестiрня, хоч раз занедужала, то, може б, поняла вiри! – скрикнув Жук.

– Ет, кажи! – І Шестiрний мотнув головою, укидаючи невеличкi шматочки хлiба у рот.

Жук призро глянув на його.

– От же ти й не iси, а тiлько балуеш… Узяв би четверту часть оддiлив, та я четверту, – от i було б Телепневi.

– Як же! чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидiти.

– Ну, стiй же ти, шолудивий бурсаче! – трясучи кулаком, промовив Жук. – Не попадайся менi на увесь день на очi, а то я тобi полiчу твоi поганi ребра! – Очi в Жука горiли гнiвом.

– Та чого ви змагаетесь? Я не хочу iсти. Берiть усе, – стогнучи, мовив Петрусь.

– От бач, вiн i сам не хоче. Недужий i iсти, – зло скалячи зуби, казав Шестiрний. – Чого ж ти похваляешся на Попенка?

– Кажу: хай не попадаеться! – грiзно крикнув Жук.

Почувся дзвонок. Шестiрний, як опечений, схопився; кинув хлiб i сало; мерщiй за книжки – i чимдуж побiг.

– Чортiв лизун! – промовив йому услiд Жук; доiв своеi частi; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.

– Ти спиш, Петре?

Петрусь повернув до його свое мокре лице.

– Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скорiше; гулять пiдемо до рiчки, а то i я вже занудився, сидячи в хатi. Прощай!

І повагом потяг собi. Зостався Петрусь сам, з своiм ураженим серцем, з своiм болем, з своiм горем. Гiрко йому на душi, важким каменем давили слова Шестiрного, та нiкому i розважити, нiкому одвести думки вiд глибокоi образи. Петрусь припав до подушки – i не словами, а сльозами виливав iй свое лихо; молився, щоб скорiше йому одужати, звестися, пiти у гiмназiю. Нiхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тiлько сiрi стiни – та мовчали; бачила i чула рябенька подушечка – та й та ще бiльше рябiла вiд його кревних слiз.

Увiйшла низька, кирпата молодиця – служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимiтала i пiшла, не сказавши нi одного слова, – буцiм вона була глуха, як та подушка, нiма, як та стiна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, i… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. Йому приснилася мати, своя хата – чиста, ясна… Глибокi виразки у серцi перестали нити-болiти.

Несподiваний грюк i гук збудив його. Вiн пiдвiв голову. На дверях стояв Попенко i змагався з хазяйкою, щоб давала iсти.

– Ти вже прийшов з семiнарii? – спитав Петрусь.

– Який чорт прийшов! Вирвався… iсти так захотiлося – аж шкура болить, – казав вiн, рвучи недоiдений Шестiрним шматок булки i смокчучи сало.

Ось i вiн побiг. Знову одинокi думки; знову сон…

Гвалт спершу надворi, потiм коло хати, а далi i в самiй хатi сказав йому, що поприходило товариство. Попенко убiг перший; за ним, поскрипуючи чобiтьми, уплив Шестiрний; далi улiз, наче ведмеда, Жук. Шестiрний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, здимати пух з одежi. Попенковi очi заходили по хатi, по столi, – вiн шукав чого-небудь з iжi. Жук улiз, шпурнув книжки на кровать i, кинувшись на Попенка, ухопив його за в'язи.

– Ти нащо з'iв мое снiдання, шолудивий бурсаче! – гукнув Жук, придавивши Попенка так, що у того аж у очах потемнiло.

Попенко почав виправлятись; клявся-божився, що вiн i не бачив, що вiн i не знае, що три частi тiльки й було положено.

– Хай мене грiм поб’е! Хай мене свята блискавка запалить! хай я удавлюся, хай я провалюся! хай мене сира земля проглине, коли я iв чию часть, окроме своеi! – клявся Попенко.

– Побачимо, – сказав Жук i пустив Попенка.

Попенко, вирвавшись, як заець, дременув до порога, почав кривитись, дражнитись:

По дорозi жук, жук,
По дорозi чорний!..

– Ну-ну, ось унесуть обiд. Дознаюся я, що ти з’iв!

– Що ж ти менi зробиш? Ну – з’iв! Їй-богу – з’iв! Хай мене хрест поб’е – з’iв! хай мене свята блискавка запалить, коли не з’iв! Ну, так що? Що ти менi зробиш?

– Тодi побачимо.

Попенко так кивнув на Жука, буцiм йому i за вухом не свербiла його похвальба. Оже тiлько Жук глянув на його, – Попенко, наче дим, щез за дверима.

– І охота тобi з тим бурсаком воловодитись? – сказав йому, скривившись, наче пiсля чого кислого, Шестiрний.

– Не твое дiло. Зась!

Шестiрний призро глянув на Жука i, посунувши руки в кишенi, заходив по хатi. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увiйшла, розставила стiл серед хати; накрила, настановила тарiлок i знову вийшла. Незабаром пахощi страви рознеслися по хатi. Шестiрний i Жук сiли.

– Тобi подать, Петре? – спитав Жук.

– Нi, я сам устану, – одказав Телепень зводячись.

– До обiду то i встану, а в гiмназiю так i недужий, – промовив Шестiрний.

– А тобi яке дiло? – грiзно спитався Жук.

– Того, що сьогоднi питали: чого так довго болiе.

– Знаемо ми, як питали. По вашiй милостi сьогоднi треба ждати надзирателя. Знаемо! – бубонiв Жук.

– Чого ж по моiй милостi?

– Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже поспiшили сказати, кому що треба.

Шестiрний перемiнився в лицi – поблiд, задрижав i, одвернувшись вiд Жука, почав тихо сьорбати борщ. Петрусь устав i сiв за стiл. Попенко лукаво визирав з-за дверей.

– Тимофiю-брате! прости мене! – замоливсь вiн до Жука, – я бiльше не буду. iй-богу, не буду!.. Не будеш битися?

І, се кажучи, почав крастись до столу. Жук тiлько грiзно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом.

Усi iли мовчки. Шестiрний цiдив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, крiп. Жук iв, як робочий чоловiк, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, запихався, розглядаючи на всi боки, наче злодiй. Тихо; однi ложки, мов коси, знай ходять од тарiлок до ротiв, од ротiв до тарiлок; бряжчать виделки, стукають ножi… Ось i обiд скiнчився.

Пiсля обiду Шестiрний трохи походив по хатi i взявся за книжку. Жук вивернувся на постелi i копирсав у зубах. Лiг i Петрусь. Попенко блудив по хатi очима…

– Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! – замовив вiн, перериваючи сумну тишу: – У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а у нас нiколи його i в вiчi не побачиш…

– Де ж се у других? – спитав Жук.

– Та он, нашi хваляться.

– То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках та й хваляться! – неласкаво одказав Жук.

– А мене сьогоднi один пiдмовляв ягiд iсти, – весело замовив Попенко.

– Ну, то й чого сидиш?

– Ще рано.

– А коли ж, уночi?

– Еге…

– Красти?

– Чого красти? Бог на всякого долю родить!.. Та, мабуть, пiду, бо поки дiйду, то й сонце навзаходi буде. Принести i вам, братця?

Усi мовчали.

– Подавись ними! – процiдив крiзь зуби Жук. – Ти хоч би нашого не крав; а то щоб вiн ягiд принiс.

– Чого ти? iй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!

Жук мовчав. Попенко юркнув з хати.

Пiшов Попенко – i за цiлий день нiхто не проронив i слова. Шестiрний уп'явся, як кiт у сало, у свою книжку; Жук засмалив люльку, кадив на всю хату i плював немилосердно; потiм повернувся i заснув. Петрусь лежав – i дивився на хмари диму, що носилися по хатi. Вiн слiдив за ними, як вони згорталися у клубки, як розгорталися, розстелялися довгими поясами; знову як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ускочило у вiкна – i його ясне промiння золотило тi сизi клубки диму, переливалося у його довгих поясах рiзними цвiтами, рiзними кольорами. Ту затiйливу iгру свiта з димом довго слiдили Петрусевi очi, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрiмота. І в тiй легкiй дрiмотi учуваеться Петрусевi i привиджуеться… Чуеться, як рипнули чоботи Шестiрного; привиджуеться: ось вiн устав, подивився, чи спить Петро; потiм пiдiйшов до постелi Жуковоi. Кулаки його заходили над чорним Жуковим обличчям; совав вiн iх i пiд нiс йому, i в зуби; примiрявся, як би дужче вдарити, – та, видно, боявся збудити i зо зла скреготав своiми гострими бiлими зубами… Се далi – очi його загорiлися-заграли… Тихо засунув вiн руку у Жукову кишеню, витяг звiдти люльку i положив на вiкнi; потiм витяг тютюн, посипав трохи на постелi, а останнiй зложив коло люльки.

– А що се ви робите? Курити збираетесь? – пронiсся чийсь пискливий голос повз вуха Петрусевi.

Петрусь розкрив очi – i здивувався… Серед хати стояв надзиратель – невеличкий на зрiст, мишастий на цвiт i схожий на мишу. Шестiрний був нi в сих нi в тих.

– Курити збираетесь? А кете сюди люлечку.

Шестiрний подав.

– Славна люлечка! славна!.. Оце добре. Хай же я ii подарую iнспекторовi.

– Це не моя, Петро Петрович; iй-богу, не моя!.. Се – ось… – i вказав на Жука.

– Нiчого, нiчого… Там ми розберемо чия.

– Я нiколи не курив i не курю! – виправлявся Шестiрний.

– Нiчого! нiчого!.. А ви чого, паничу, розтяглися, як кiт на печi? Уставайте лиш, покуримо.

Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав i повернувся на другий бiк.

– Паничу! паничу! устаньте, ради бога!

– Га? – крiзь сон спитав Жук.

– Дайте сiрничка, закурити люлечку.

– Геть к бiсу, не лiзь! – одказав Жук i закрив голову подушкою.

– Та не к бiсу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, покуримо!

Петро Петрович вiдкрив лице Жукове. Жук бликнув – i схопивсь. Голова його була закустрана; очi задутi; лице заспане.

– Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка – чудо яка! Нуте, покуримо! А ось i тютюнець… Давайте лиш його сюди!

Петро Петрович простяг руку за тютюном.

– Я не курю, – понуро одказав Жук.

– А се ж чия люлечка? чий тютюнець?

– Не знаю. З нами стоiть семiнарист. Може, його.

– Де ж той семiнарист?

– Пiшов кудись; видно, до товариства.

– Ну, хай же ми розберемо. – І Петро Петрович послав у свою кишеню i люлечку, i тютюнець.

– А ви, паничу, ще довго будете болiти? – спитав вiн Петруся, що, пiдвiвшись, сидiв на постелi. Прикро подивився на його болiзний вид, на чорнi очi.

– Нельзя так довго болiти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато урокiв утеряете, у вищий клас не перейдете.

– Я ж не винуватий, – одказав Петрусь.

– Як не винуватi? Нi, винуватi. Бiгали, видно, не одягшись, або, запотiлий, холодноi води напилися. От i простудились. Видужуйте, нельзя так.

– Та менi трохи лучче. Як тiлько зведуся, зараз прийду в гiмназiю.

– Хорошо, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку i тютюнець завтра у iнспектора побалакаемо.

Петро Петрович пiшов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестiрний кинувся, наче слуга, розчиняти дверi Петровi Петровичевi.

– Ти витяг люльку i тютюн з кишенi? – грiзно запитав Жук Шестiрного, коли той вернувся у хату.

– Що? – мов не чув, спитав Шестiрний.

– Собако! блюдолизу! iезуiте поганий! – мов корчами, сипав Жук докорами на Шестiрного.

– Пойди вон, дурак! – зарусив Шестiрний. – Какой чорт курит, а мне достанется!

– Достанеться? Погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше i примовився.

– Я с тобой не говорю! – крикнув Шестiрний.

– Пiдожди! Ти зо мною не так побалакаеш! – І, плюнувши, Жук знову лiг, пiдложивши руки пiд голову.

– Петре! – через скiлько часу попитав вiн, – ти не бачив, хто у мене витяг люльку?

– Я спав, – одказав Петрусь.

Жук устав; витяг скриньку з-пiд кроватi; вийняв запасний тютюн.

– Ну, з чого ж я тепер покурю?… – безнадiйно спитав сам себе. – От проклятi!

Вирвав шматочок паперу з книжки; обiрвав рiвненько; скрутив папiроску i, запаливши, знову лiг на лiжко.

Сонце сiдало; стiни потемнiли; тiлько на сволоцi бiгали та стрибали паростi захiднього сонця; по кутках зовсiм стемнiло. Шестiрний сидiв i дивився у вiкно на вулицю. Петрусь i Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папiроску, що вона аж шкварчала, а огонь освiчував його хмурий вид; великi жмутки слини раз по раз вилiтали з його рота i грузько падали на долiвку. Петрусь слухав того шкварчання, лiчив сам собi, скiлько раз плюне Жук. Ось у хатi зразу почервонiло; яснi коники на сволоцi обернулися в рожевi здоровi плями i дедалi блiднiли та блiднiли; хату окрили рожевi померки. Цвiт iх помалу гас, крився темнотою; тiнi бiгали по хатi, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися – зступились, – чорна темрява окрила хату. Постать Шестiрного ворушилася проти вiкна – чорна i непривiтна, як тiнь павука-тарантула. Петруся зовсiм не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папiроса i освiчувала його гострi очi.

– Чи в хатi е хто, чи чорт мае? – крикнув Попенко, убiгаючи в дверi. – Чого ви сидите поночi? Ану, братця, до ягiд!

Вiн черкнув сiрничком – i свiт осiяв хату, зганяючи померки у глухi кутки, пiд стiл, стульцi, кроватi.

– Чого ви зажурилися, носи повiшали? Ну, кажу, до ягiд! Баришня, братця, дала, – з своiх рук бiлих так i всипала аж двi пригорщi! Ще казала, щоб приходив iсти, скiлько схочу.

– Та тут, брат, бiда! – чухаючи потилицю, похвалився Жук.

– Яка бiда?

– Надзиратель був.

– Ну?

– Узяв люльку i тютюн.

– Як же вiн дознався, що е? Хiба на виднотi лежали?

– То ж то й е, коли б на виднотi клав – жалю не було. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й лiг спати. Прокидаюсь – люлька вже в руках у надзирателя.

– Що ж ти сказав?

– Що сказав? збрехав! Сказав: не курю; а в нас, кажу, е семiнарист, – може, його…

– Нащо ж ти мене вплутав?

– То ж то й е! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правдi казати.

– То завтра скажеш, чого ж?

– Та завтра скажу; а сьогоднi мучить…

Задумався.

– І кому яке дiло було виймати люльку з кишенi?! – знову вiн скрикнув гiрко.

– Та ну! Годi! Іди до ягiд, – казав Попенко, глитаючи ягоди, як iндик зерно.

Жук пiдiйшов. Узяв трохи в жменю i почав жувати.

– А тобi дати? – повертаючись до Петра, спитав Попенко. – На! ягоди добрi. – І вiн кинув пiвжменi на постелю. – А ти, Шестiрний? Іди й ти, проквасиш душу.

Шестiрний мов не чув; сидiв i дивився в вiкно.

– Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високо щось, певне, думае! – І Жук плюнув.

– Уже ж не про крадiжку ягiд, – процiдив Шестiрний.

– Не про ягоди, то про люльки, – уколов Жук.

Стихло. Трохи згодом постать Шестiрного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалi все дужчав-пiднiмався.

– Я не знаю, чого ти на мене наскiпався, – крiзь сльози мовив Шестiрний: – я буду iнспекторовi жалiтися, iй-богу, буду! У його узяли люльку, а вiн звертае, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з кватирi…

– І жалiйся, i проси… Чого ж? Доводь уже до краю! – грiзно скрикнув Жук.

– Сами нiчого не роблять – тiлько сплять та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, – такий гармидер та колотнечу зведуть… Боже мiй! Боже мiй! – розлягався Шестiрний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хатi.

Його нiхто не втiшав; тепле слово привiту не виривалося з уст його товариства. Жук якось глухо процiдив: «Бач, як невинуватi розлягаються!» І глухе те слово задавило жаль у кожному серцi… Нiч своiми чорними очима заглядала у вiкно освiченоi хати i кожному нашiптувала чорнi думки.

Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривiтнi тiнi. Вони задрижали, зникли… Знову свiт… знову день… i пусто, i холодно у сiрiй хатi! Петрусь лежить на постелi, дожидае обiдати товариства… Убiг Попенко; уплив гордо Шестiрний; не чутно було тiлько важкоi ходи Жуковоi. Жук аж надвечiр вернувся. Нiхто його не спитав – де вiн був; нiкому i вiн не казав про се. Каптанок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому мiсцi.

– Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? – не витерпiв Попенко.

Жук грiзно глянув через плече на спину каптана.

– Проклятий карцер! – промовив глухо i сiв iсти.

Усi похилилися, похмурилися; однi бiлi зуби Шестiрного, вискаряючись, блищали, як снiг, з темного кутка хати… Заболiло у Петруся пiд серцем; здавило щось за горло; вiн опустивсь на постелю…

На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нiчнi померки розлилися кругом.



Нешвидко Петро Федорович розкрив очi…

І знову рожевим свiтом глянуло на його перевите залiзними штабами вiкно. Надворi розцвiтав ранок. Знову кривоногий сторож унiс миску i кухоль з водою. Знову умивання, снiдання, до котрого не доторкалася Телепнева рука… То був сухий i блiдний Петро Федорович, а то аж почорнiв. Гаряча згага попалила його уста, – вони були чорнi; огонь тривоги вилизав глибокi западини в щоках, – аж усмокталися вони всередину; скули i щелепи гостро повиставлялися з-пiд сухоi жовтоi шкури; однi очi горiли болiзним свiтом; бiлки iх були мутнi, жовтi, перевитi, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тлiли, як згасаюче угiлля. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Вiн ледве-ледве на ногах держався. То не чоловiк, а тiнь чоловiча слонялася по хатi: iй не було покою на сьому свiтi, i не приймала ii сира земля!

Поснувавши по хатi, та тiнь знову лягла – i в рожевому ранiшньому свiтi знялися ii чорнi думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони по хатi; як снiг у завiрюху, заграли свого веремiя.

І знову йому привиджуеться знайома хата у великому мiстi. І знову вiн з своiми давнiми товаришами. Все те перемiнилося – пiдросло. Шестiрний дивився уже паничем, тендiтним, чистим паничем; на йому сорочка – як снiг; каптанок – як з голочки; усе на йому чисте-гладеньке, як i лице Шестiрного – бiле-рум'яне; однi тiлько очi та зуби давнi: очi – з зеленим виблиском, зуби – дрiбнi та бiлi, як перли. Зовсiм навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний бiля себе, як i давно! Каптан у пiр'i, в пилу; сорочка чорна, пом'ята; обличчя, правда, подовшало трохи, та очi ще бiльше позападали всередину, зробилися хмурi-непривiтнi. Попенко – у червонуватому сертуцi, у рябiй жилетцi, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомаджений, надушений… І Петро – геть пiдрiс. Вiн уже у п'ятому класi; Шестiрний та Жук – у сьомому; а Попенко – в богословii.

Нiч надворi; холодна зимня нiч у суботу проти недiлi. Такi ночi завжди зганяють людей у теплу хату, до ясного свiтла, до блискучого самовара. І, коли надворi вiтер вие, розносячи снiговi замети, обдаючи пiзнього прохожого холодними поцiлунками, – там, у хатi, у теплому затишку, iде тепла розмова… Очi любо грають, з уст не сходе весела балакуча усмiшка – i всi запивають ii теплим та пахучим чаем. Такi вечори часто проводив Петро у своiй рiднiй хатi. Тепер не те. Кругом померки; свiтла немае; червоне зарево полум'я гоготить у пузатiй порепанiй грубi, свiтить на всю хату, окрашуючи усе в червоний колiр: стiни, долiвка, шибки – все миготить, мов розтоплене золото… Товариство сидить коло груби i дивиться на огонь, на його огненнi язики, що, сплiтаючись, лижуть з усiх бокiв сухi дрова. Дрова трiскотять вiд того гарячого лизання, лопотять огняними iскорками, зливаються в одну хвилю огню… Тремтить та хвиля, – то здiймаючись високо угору, то склоняючись набiк, – i разом з нею тремтить по хатi червоний свiт, а в свiтовi колишуться i бiгають довгi тiнi… Тiнь Жукова, як i хазяiн ii, лежить серед хати на ряднi – труситься, мов од холоду; Шестiрного – сидить на стульцi i, схиливши голову, переходить то на той, то на другий бiк, куди повiйне огняне зарево. Петрову тiнь мов хто укопав серед хати, – стоiть вона, то пiдскакуе вгору, то опускаеться униз; а тiнь Попенкова нi всидить, нi встоiть, нi влежить. То вона опиниться коло тiнi Жуковоi, задравши догори одну ногу; то сяде i колишеться нарiвнi з тiнню Петровою; то склониться до тiнi Шестiрного, мов хоче поцiлуватися з нею; то заскаче-застрибае по всiй хатi, по всiх кутках… Коли тiнi стрибають, бiгають, трусяться, товариство, не помiчаючи того, веде мирну розмову. Попенко розказуе про своiх знайомих бурсакiв; про iх завзяття, про п'яницькi бенкети, про розбоi цiлоi валки обходу, про попiвен, попiв, матушок…

– Попенку! – обiзвав його Жук: – Оце ти розказуеш нам про свою братiю, – смiешся, глузуеш з неi. А що ти думаеш за себе? Куди себе приткнеш, де подiсися? Мабуть, як i дiд, прадiд та батько, поюртуешся, покрутишся, поки молодий, а там – i собi протертою ними стежкою пiдеш… Вiзьмеш за руку яку попiвну, поведеш ii в церкву, наречеш своею жiнкою, станеш попом, зiв'еш свое кубло та й будеш Божу службу правити, народженних хрестити, померших ховати, молодих вiнчати?… Чи як?

– Атож! – одказав Попенко: – Учись, учись у сiй проклятiй бурсi та й покинь хiба на самому кiнцi? Себто пливи-пливи та на березi i втопися?… Нi, може, i погуляю який там рiк або два, поки вишукаю багатшу попiвну та кращу парафiю; а там – пострижуся… Нам один шлях!

– Чого один? А далi вчитись? – пита Жук.

– В академiю? Ну ii, ще в ченцi пострижуть.

– А в унiверситет? Тепер же i вам можна…

– Чого я туди пiду? чого я там не бачив? Хiба менi унiверситет хлiба дасть? Тут уже певне знаеш, що хлiб буде; а там – попошукай його! Багато доводилось бачити студентiв, що в драних штанях ходять…

– Та-а-к! – одказав Жук i замовк, задумався. – Та воно, i попом бувши, можна людям добро робити, – трохи згодом мовив. – Та ще, дивись, чи не бiльше, нiж кому другому, бо пiп так близько стоiть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От i будь iм за батька, Грицьку! Заведи школу – учитися; у свята – народнi бесiди, поучай уму-розуму… Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася поповi.

– Ту-у-ди! – розтягаючи одказав Попенко. – Ради чого я це все буду робити? Що воно менi, хлiба дасть? грошей дасть?… Мужик поки ще темний, то i в Бога вiруе; а вивчиться – вiн i церкву забуде, а про батюшку – поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися: та ще й з поученiй твоiх вiн наглумиться…

– Зовсiм не так, Грицьку… Зовсiм не те… Народ нiколи не забувае того добра, що йому зробиш… Тiлько роби справжне добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неi не писарi-п'явки, а грамотнi люди.

– Та ради чого я це буду робити? – скрикнув Попенко. – У мене, може, будуть своi дiти, котрих треба до розуму довести! Синам – воспитанiе дати, дочкам – придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж менi усе це дасть? Твоя школа, твiй мир?

– То вiн, бач, дума, – усмiхаючись мовив Шестiрний, – що громада сама своiми силами виб'еться в люди?

– Атож. Вiд кого ж iй помочi ждати?

Шестiрний зареготався.

– Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаеш.

– Я? – спитав Шестiрний. – Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобi на горiхи… Гулятимеш там, де Сидiр козам роги править!

– Чого? що ж я кажу таке?

– Як що? Хiба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе знае… iй не треба нi старших, нi…

– Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усi були рiвнi, – почав Жук. – Отже, коли цього ще немае, то я його i не чiпаю. Я кажу тiлько, що громадi нiчого вiд теперiшнiх своiх старшин добра ждати. Коли сама вона не придбае, то даремнi ii надii!

– Як же вона сама придбае?

– А ось як… По-моему, усяк, хто хоч трохи вище став вiд сiроi маси народу, – не лiзь у пани, не висисай з народу кровi, а вiддай народовi все те, що через його придбав. – Се кажучи, Жук устав – i погляд його свiтив на всю хату.

– Що ж я через народ придбав? – допитувався Шестiрний: – Науку дав менi твiй народ?

– Дав! – з запалом вiдказав Жук. – Вiн грошi дав, щоб тебе навчали!

– А вiддай йому назад тi грошi, то думаеш – науку заведе вiн на них? У шинку проп'е!

– Що ти сим хочеш сказати?

– Що без правителiв твiй народ нi к бiсу не годиться!

– Хто ж про се спорить? Ти мене не розумiеш… Нащо i правителi, як не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тiлько ж знай i те, що правитель твiй нiколи не вiддасть усього своему народовi. Вiн нiколи не зречеться нi свого права, нi своеi властi, – нi тодi навiть, коли власть його зовсiм не потрiбна буде!

– Такого часу нiколи не буде! – одказав Шестiрний. – Завжди будуть помiж людьми викидатись i розумнiшi вiд других, i удатнiшi. Вони-то i будуть правити громадою.

– Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро, без твого правежу?

– Тож – i добро пильнувати…

Жук, мов опарений, скинув на Шестiрного грiзний погляд.

– Ти, певно, в управителi полiзеш? – якось глухо запитав вiн.

– Атож! Ширша постать – бiльше нажнеш.

Огонь у печi потухав; перегорiле угiлля тлiло, та вже не давало того свiту. Ще спереду виднiлись червонуватi постатi товариства; зате за стiною стояла нiч i заливала все темнотою. При останнiх словах Шестiрного у печi звiдкись невiдомо схопився тоненький струмочок огню, – видко, знайшовся десь неперегорiлий прутик, – i огонь освiтив усю хату. Обличчя Шестiрного виступило ясне, моложаве, з бiлими вищиреними зубами, наче збиралося уп'ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очi кидали гнiвний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко, з заложеними в кишенi руками; а Петро сидiв рядом з Жуком i добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: «Годi, перестань! тут не знайти тобi теплого привiту своiм одиноким думкам… Бач, яким холодом навкруги дише!» – То було на хвилину. Прутик, гнучись у три погибелi, не забарився згорiти – i свiт потух; бiлий попiл прикрив зверху червоне угiлля… Повiяло справдi холодом; обдало темнотою, забуттям…

Петро Федорович закрив очi. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон, – бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Вiн хотiв щось сказати, та язик не повертався у ротi – задубiв; важке зiтхання сперлося в грудях. Вiн похлинувся ним, як похлинаеться чоловiк водою; а перед очима стояла вже нова мана…

Стояв цiлий збiр ученикiв, учителiв, iнспектор, директор… На столi лежала книжка у жовтiй палiтурцi – та сама книжка, котру не раз читав Петровi Жук i котру витрусив у його надзиратель. Як вiн про неi дознався i як вона перейшла з самого споду скриньки до божницi, – про те нiхто не знав. Знав тiльки Петро, що звечора Жук з Шестiрним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель i полiз до божницi…

У зборi усi були похмурi; усi ждали чогось страшного, – наче усi були на кару виведенi… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому щось у руки… Цiлий збор заколихався – i Жук вийшов з гiмназii.

Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже своi пожитки. Вiн був якось разом i хмурий, i ясний, i тривожно бубонiв: «Петре! тепер моi руки розв'язалися… Сiм рiк вони були спутанi, – сiм рiк в мою голову заганяли цвяшки гiмназичноi науки… Як вона досi не трiснула вiд неi?! А коли зосталася цiла, то нiчого про се й згадувати».

– Як же ти тепер думаеш бути? – питав його Петрусь.

– Так, як i всi люди… Що ж? доступу менi в унiверситет немае… Подякуй за се вiд мене Шестiрному: скажи йому, що вiн не забариться високо пiти угору! Це не послiдне наше розставання… ми з ним повиннi стрiнутись знову – може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося так… Одначе хоч i не кажи; вiн сам добре знае! А сам ти, Петре, бережи себе, своеi душi, свого серця… Може, тобi коли прийдеться круто на сьому широкому свiтi, – знай: оця рука, наскiлько зможе, запоможе тобi!

Жук подав Петровi руку – свою велику, чорну, гарячу руку… Петро плакав. Обнялись – поцiлувались. Жук зложив своi пожитки на вiз, сiв – i поiхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка скрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч'i облили його лице… Вiн упав на постелю – i довго плакав, важко плакав… аж поти не спустилося сонце за гору, не обгорнула нiч землю; аж поти не прийшов Шестiрний з гостей, червоний-веселий. Вiд його страшенно несло хмелем… За ним незабаром убiг Попенко. Вiн десь цiлий день крився. Ускочивши у хату, вiн мав щось сказати Жуковi – i великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немае i не буде.

– Таки здобувся свого… А й огнем же грав! – вимовив вiн зiтхнувши.



Сiдало сонечко в сизо-червонi хмари; мов шматки розiрваноi ганчiрки, висiли вони над горою, а зверху iх гоготiло червоне зарево. Коли зарево блiднiло-зменшалося, хмари, мов живi страховища, роздималися-пiднiмалися – i щось страшне бубонiли, блимаючи огненними очима. Нiч чорною марою налягла на землю – i зорi не хотiли ii звеселити. Темно, душно, парно, як бувае душно i парно лiтньоi ночi перед дощем. Ось i вiн не забарився… Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, i опустилася стрiлою у яр; гогонула земля, тiпаючи на своiх широких грудях, як пiр'iну, здоровеннi палати, височеннi церкви i невеличкi хати; зацокотали шибки у вiкнах; струснулися пiдвалини; загуло-зашумiло в повiтрi… Дощ, як з вiдра, линув на землю – i зразу покрив ii калюжами. Побiгли швидко, мов ящiрки, патьоки з гiр, стрибаючи на переступах, в'ючись гадюками по ровах, щось глухо булькочучи, грiзно пiнячи; зашумiла вода на низинi, шукаючи виходу, i, не знаходячи, щось булькотала своiм бульбашковим язиком, наче сердилася… Моргала моргавка з усiх бокiв; переписувала темряву покрученими стрiлами блискавиця; а грiм гукав-торохтав на увесь свiт своiм страшним гуком…

Усе те слухали люди з великим страхом у душi i молилися, щоб Господь iх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те i тюремщики – i якiсь лихi почуття закрадалися у потайники iх серця; вони i собi молилися, – молилися, щоб грiзний грiм розбив iх домiвку, а блискавиця обернула ii у попiл… Злi, лихi люди! iм i трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хлiба… Злi, лихi люди!

Помчалися темнii хмари далi, зоставляючи по своему слiду воду, понеслися вони на другий край, гудючи та блимаючи: край чистого неба усмiхнувся своiм голубим личком, з блискучими зiрочками-очима. Повiяв легенький вiтрець, струшуючи з листу неопалi краплi, блиснув мiсяць – i усмiхнулась до його земля. Заходив вiн, мов дозорчий, по горах, по долинах, по людських оселях; заглядае у темнi шибки вiкон довiдатись, чи впокоiлися люди; прокрався крiзь цямрину в криницю; пiрнув на саме дно невеличкою iскоркою, – вискочив – i пiшов никати по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.

Люди, зрадiвши, що минула лиха година, слалися спати. Розбишаки безнадiйно махнули рукою, зо зла сплюнули – i собi простяглися, мов собаки, на своiх нарах… Сказано: злi, лихi люди!

Петро Федорович не спав. Вiн слухав, як достукувався дощ у його вiкно; як гула хата, коли розкочувалися страшнi грюканини грому; додивлявся, якi кривульки чертили блискавицi… Коли ж усе затихло, як занiмiв надвiрний гомiн, – знову стала над його очима знайома пляма; знову заходили по iй знайомi тiнi…

Ось вiн мчиться додому – вiльний, скiнчивши гiмназiю. У його пилом припалiй головi зароiлися усякi думки. Сонце стоiть серед неба – i свiт його розстилаеться по полю: то половiе на жовтих нив'ях жита, то зеленим огнем горить-миготить на яринi, то червонiе на лапастiй гречцi… навздогiн йому понеслися його думки.

– Чие се поле? – пита вiн у машталiра.

– Трапове, – понуро одказуе той.

– А де ж людське?

– Се все грапове: верстов на тридцять вподовж i на двадцять ушир.

І думае вiн молодою головою: чи грап-то його оброблюе; чи копаються його бiлi руки у сiй чорнiй землi? А серце йому шепче: нi, грап у столицi гуляе; тепло йому i затишно; весело i розкiшно; не знае вiн нi в чому недостачi, – бо не знае i краю у своему добрi… Тут, замiсть його, нiмець заправляе: чужими руками землю оре, чужою працею орудуе; а еврей за те грошi носе… Тепло нiмцевi, тепло i евреевi. Куплене добро, добуте чужою працею, склали на мужичi хури; без краю потяглися вони степом до залiзницi; а там – залiзний кiнь помчить iх до моря, а море пiдхопить на своi чорнi ребра – i понесе по всьому великому свiту, по всiй широкiй землi, кинувши дома стiлько, скiлько треба, щоб не поздихали з голоду робочi руки… Добро пiшло по свiту, а грошi до пана… І гудуть його палати серед столицi бенкетами, грають огнями, блищать золотом… А тут, серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пiсню… Стелеться вона вiтром на змочених його потом ланах; а сонце iх золотить своiм ясним свiтом… Що йому до того, хто плаче, хто скаче? Воно всiм однаково свiтить, усiм однаково грiе…

І темнiе свiт у Петрових очах, – застилае його важка туга.

Ось бовванiе завод. Височенний димар викидае клубки чорного диму.

– Що то? – пита Петро.

– Винниця.

– Чия?

– Грапова. Єврей куре.

– А то чий палац?

– Грапiв. Нiмець живе…

«А то на пригiрку чиi чорнiють хати з кривими верхами, дiрчавими оселями, оббитi дощем, обшпугованi негодою?» – думае сам собi Петро.

– Торкай, торкай коней! – каже вiн, одвертаючи свое лице вiд того…

Конi помчались; дзвоник залiзним язиком вибива йому зичну, голодну пiсню… І гуде та пiсня увесь шлях, усю велику дорогу, аж до рiдного дому. Там стрiвають його рiдний батько i мати. Постарiли обое, згорбилися. Не старiе тiлько радiсть у iх серцi: батько радiе своiм сином; мати не надивиться на свого сокола.

– А куди, сину, тепер?

– Туди, куди й усi. До унiверситету, у Киiв.

– Тепер, сину, небезпешно по тих неверситетах, – каже мати: – ганяють вашого брата; кажуть: з учених все лихо встае…

– Петро не той, стара, – перебивае батько: – вiн не стане з такими якшатися!

У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рiдного батька й матерi, що зросли у iнших установах, викохалися на iнших звичаях… «Что мне и тебе, жено?» – вчуваеться йому – i носиться перед його очима святий образ святого чоловiка.

– Чи знаеш, сину, Шестiрного? – пита мати. – Ви з ним хоч i не разом iшли, та ти б повинен його пам'ятати.

– А що вiн?

– У столицi вчиться. Через рiк, кажуть, великим паном буде…

– А Жук де? – пита Петро.

– То – пропащий, сину! – безнадiйно вiдказала мати.

– Як саме?

– Так. Змандрував кудись. На заробiтки пiшов, чи що; тiльки як пiшов – то й слух за його запав… Бiдна мати часом до нас прийде; розпитуе за тебе – i плаче-плаче, розказуючи за свого… «Чи йому недобре дома жилося? чи вiн у чому недостачу терпiв?… Нiт же, узяв у голову: на заробiтки пiду! І пiшов, i скрився, мiй сокiл, i нема вiд його нi вiстки, нi чутки!..» Та так плаче, так плаче, сердешна мати!..

Канiкули не забарилися пробiгти. Петро знову в дорозi. Виряджав його батько, наставляючи; виряджала мати, наказуючи, щоб стерiг себе, не давався у руки лихим людям, котрих тепер стiлько розвелося, що хотять в достачах усiх порiвняти, – зрiкаються свого добра, свого роду i йдуть на неминучу погибель… «То – лихi люди!» – каже мати. А серце Петрове болить разом з матернiм серцем… Йому вчуваеться пiсня голодного люду; йому ввижаються iх недостачi, чорнi корявi руки, попечене обличчя, iх нечесанi кустратi голови… Ось цiла вервечка iх, з засуканими по лiкоть руками, з перегнутими спинами, ворушаться по жовтiй нивi… Як крюк журавлiв, тихо-помалу сунуть вони уперед та вперед, колишучись-хитаючись; поперед iх – стiна жита; позаду – як побите вiйсько, снопи лежать рядами… Кланяються довгi стеблi додолу, – лягають пiд iх зубчастими серпами… Сонце стоiть над головою; пече, а не грiе. Бiжить пiт з женцiв, заливае очi, капае з носа, мов з лiйки. А вони все колишуться, все посуваються далi та далi… Ось пiдвелася одна молодиця у чорнiй дерзi, пiдперезана червоною крайкою. Ухопилася вона вiд нестямки руками за спину i, охаючи, розгинаеться.

– Боже поможи! – обiзвався Петро з воза.

– Спасибi.

– Свое жнете?

– Нi, панське.

– А з якого?

– З десятого…

Машталiр зупинив коней, даючи волю паничевi побалакати.

– Поганяй! поганяй швидше! – каже Петро.

Конi рвонули; курява знялася – i видно тiлько було, що молодиця знову схилилась, – i знову заколихалася ? постать. Далi курява усе закрила. «Лихi, лихi люди!» – думаеться Петровi, а серце його щемить-болiе. Окривае його важка туга; обгортають голову чорнi думки; а перед очима – з одного боку мати шепче: «Лихi люди!», – а з другого – вони, лихi, i вказують йому на тiлько що минуле поле. «Дивись! дивись!» – мов кажуть iх понурi очi… Петро i без того бачить… «Ой мати, мати! ти ж учиш любити!» – шепче Петро… Вириваеться з його душi крик журби, лемент горя i росте, росте у його серцi, окривае думками голову, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…

– Скiльки раз по зеленiй веснi
Бачиш вас по долинах розлогих?
Чуеш вашi тяжкii пiснi,
Ту голодну молитву до Бога? —

шепчуть гарячi уста Петровi…

І тепер, тiлько вийди на шлях,
Ховрашки мов, розкинулись люди
По безкраiх розлогих степах,
І iх пiсня тугу мою буде
Та туга з iх сльозами зросла,
У нуждi та неволi кохалась,
Через те i важкая безмiрно така,
І, як степ той, – широка – без края.

Далi… далi… Степи широкi; могили високi; села з дрiбною дiтворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяе по вулицях, босими ногами слiд пише, малими руками пiдкидае пил угору i крие себе, мов запоною, вiд цiкавих очей… Нiмi хутори мiж горами, покiй котрих сторожать зеленi верби, посхилявши своi вiти над ставами… Городи курнi, нечистi, з тиском крамарiв, що, як черва та, кишить серед базару, серед мiста, виглядаючи з крамниць, з шинкiв… І знову поле, i знову перегнутi люди, могили, хутори, села, городи i нудна та курна дорога… Далi… далi… Ось засинiла на небосклонi попруга. Чи лiс то, чи гори? Ось блиснула золота баня церкви; зазеленiла ii покрiвля; забiлiли боки… Цiлий ряд палат, будинкiв, мов низка бiлих зубiв, виставилися на горi… Киiв! Киiв!.. Тихий, мов пiдземний, гомiн разом з забоями дзвонiв доноситься до його вуха… Де ж Днiпро? Ось i вiн – синiй, аж чорний, мов шкура велетця-змiя, пiднiмае свою гребенясту спину, роздимае покрученi боки i з ревом та гуком стрибае на глинястий берег; думка-то збити з нiг нiму величезну гору!.. І сердитий! лютуючи вiд невдачi, котить назад свою пiняву хвилю… Далi… швидше!., кватиря на кiнцi Киева… унiверситет… товариство… Скiльки-то його? З рiзних кiнцiв, з рiзних сторiн назлiталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова… І всi молодi, як перемитi, i всi хоч часом прикритi i латами, пригнiченi нуждою, – а з гарячим завзяттям у серцi боротися з нею, – з дужими руками помiрятися з життям, – з молодою головою, повною надiй широких, шукання правди… І все те тiлько i дивиться уперед, тiлько й знаходе там свою утiху, свою радiсть, свое добро. Теперiшне, що колесить кругом його, таке непривiтне, таке темне, безрадiсне!.. Там тiлько, у туманному просторi грядущого, горить-сяе ясне сонечко правди! До його, до того кращого стану, де не чутно слiз та горя, де не видно нужди та недостачi, де воля усмiхаеться своiм теплим смiхом, – до того тiлько й назброiлися оцi молодi сили! Кожен тiлько тим живе i дише, кожному воно сниться i ввижаеться. А тут? перед очима? Се треба розвiяти, як пил; змести – як нечистоту; вирвати з корiнням – як жалку кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молодi очi; холодним смiхом обдають його гарячi уста… Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свiй голос i Петро: до його надiй приклонив вiн i свою душу: до його сили приложив i своi руки – i… помчався по тiй широкiй рiчцi розумового життя, яку котять унiверситети.

Вiн, такий чулий до слiз та болю, уразливий до безталання та нужди, – вiн узявся тi сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, вiн вирiзував-обчiрчував тяжкi вiзерунки нужди: в страшних постановах безнадiйностi та горя малював вiн ii гiркi затii. Перед очима вiн ставив живих людей, з живими муками, з своiми невеличкими надiями: тiлько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, – i того немае!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи своi живi сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привiтало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великi надii на його; помагало йому у його працi – то добрим словом, то розумною порадою.

– Знаеш, Петре, що тобi бракуе? – раз опитав його один з товаришiв, прослухавши сумну Петрову приповiстку, як крамар обдурюе хлiбороба.

– А що? Кажи.

– Ти мало бачив людей. Ти все малюеш нам тiлько своiх хлiборобiв та орачiв. Правда, добре малюеш; та хiба ж тiлько все хлiбороби та хлiбороби? Є багато й майстрових, усяких ремiсникiв. Ти нiгде iх нам не виводив, не показував, – буцiм iх i немае, i нiхто iх не бачив нiколи… Чого краще? Щоб недалеко ходити, – ти бачив наших рибалок?

– Нi.

– Ге-е! Завтра, братця, ходiмо на рибалки. Чуете? Завтра, чуть зоря – туди. Там можна i страви зварити, хлiба тiлько вiзьмемо з собою.

– Добре! добре!

Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати своi огненнi очi, коли киiвськi гори курилися туманом, а Днiпро, запнувшись своею димчатою запоною, ховався вiд людських очей, – по зеленiй оболонi метушилися в туманi щось за тiнi. То – Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав iх своею холодною парою; осiдав на iх одежi дощовими краплями; велика роса мочила iх ноги. Вони, не потураючи на те, iшли собi, – молодi, жвавi, веселi. Вели жартовливу розмову; спiвали пiсень; ганялися один за одним. Ось крiзь сiрий туман щось зачорнiло; пляма дедалi все висовувалась, виразнiше витикалася.

– Що то – сiно? – спитав хтось.

– Та то ж курiнь.

Пiдiйшли. Кругом куреня не видно нiкого, тiлько поверх його лежали сiтки та геть осторонь на вбитих у землю кiлках дебелiв невiд.

– Чи тут е хто? – вiдхиляючи дверi в курiнь, спитався один з товариства.

Звiдти не окликався нiхто. Декотрi порвалися увiйти в курiнь.

– Не ходи туди. Там немае нiкого.

– Та нi, он щось чорнiе, – сказав один i, нагнувши голову, полiз. За ним – другi.

В куренi було вогко; трюхла солома жовтiла на долiвцi; по боках стояли казанки, лежали торби; в однiй мисцi жебрiла мiлька, у другiй – жовтiло пшоно. Ген – аж у самому кутку на розiсланому сiряку лежав чоловiк. Голова його закустрана: борода висипала, як щiтка; обличчя – однi кiстки, обмотанi блiдою шкурою; очi великi горiли якимсь болiзним огнем. Чоловiк лежав i, не обзиваючись, дивився на iх своiми гарячими очима.

– Здоровi були! – привiтало його товариство.

Чоловiк скривився i ледве чутно вимовив:

– Здоровi.

– Що це ви, дядьку, недужi?

– О-ох!.. бодай не казати! – І безнадiйно махнув рукою.

– Що ж у вас болить?

– Та все болить… – Чоловiк став пiдводитись, i чутно було, як хрущали його кiстки. – А найбiльше руки, – передихаючи, вимовив вiн. – Ще хоч би не сi виразки. – І показав своi чорнi порiзанi пальцi. Широкi шрами, уже пiджившi, перетиналися недавнiми, що мов серпом були порiзанi, червонiли i ятрилися. – Сказано, не можна нi до чого i доторкнутись… аж пече – так болить! Пальцiв не можна зiгнути… О-ох! – Вiн узявсь за голову рукою i промочив смажнi уста язиком.

Товариство з жалем дивилося на його.

– А де ж вашi?

– Та ще не вернулися. Вони надходять тодi, як сонце геть пiдiб'еться… А ви що за люди?

– Та ми з города… Вийшли погуляти та й завернули. Чи не можна б у вас риби добути?

– Пiдождiть, нашi прийдуть. Може, i можна буде. Не ловиться щось i риба тепер. Чи ii вже виловлено, чи такi вже лiта настали, – Господь його знае!.. Колись було закинеш раз невiд – насилу витягнеш; а тепер бовтаешся-бовтаешся цiлу нiч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? i на базар соромно поткнутись!.. А треба ж то i за воду заплатити, i на невiд вiддiлити… Б'ешся-б'ешся, як та риба об лiд; а що того заробiтку? Що заробив – те i вiддав; а собi знову позичай… Трудне наше життя! Ще хоч би здоровий був, а то – от валяешся, як я тепер… то вже краще з човна в Днiпро головою!.. Учора жiнка приходила… iсти, каже, нiчого… Думка-то – чоловiк заробив… А чоловiк – дохлий валяеться… Посидiла-посидiла, пожурилася-поплакала та з тим i додому пiшла. – Знову чоловiк провiв по лобовi рукою, знову промочив язиком смаженi уста.

Товариство заметушилося, почало шептатись… Декiлька срiблякiв упало коло чоловiка на сiряк.

– Нащо се? – спитався той.

– Вiзьмiть, дядьку; на лiки буде.

– Спасибi вам!

Сонце почало пробиватися крiзь густе курище туману, здавалося – мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рiдшати, пiднiматись угору. До куреня доносився глухий людський гомiн i томлене чавкання чобiт.

– От i нашi iдуть, – сказав чоловiк.

Гомiн наближувався: стали виразно доноситись слова. Чогось затiпалось серце Петрове, коли вiн зачув той голос. Щось за рiдний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрi порались то коло снастi, то коло свого убогого добутку. Тi знiмали сухий невiд, навiшували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловiк, як ведмiдь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою i з натугою понiс ii у курiнь.

– Що, Пилипе, не краще тобi? – спитав вiн недужого.

Ще знайомiше здався той голос Петровi: вiн чув десь його, та не пригадае де.

Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловiк якраз виходив з дверей; очi iх стрiлися.

– Жук! – скрикнув Петро.

– Петре! – придавив Жук, – i кинулися один одного обнiмати, цiлувати.

Рибалки, витрiщившись, дивувались, що панич так обнiмаеться та вицiловуеться з iх чорним товаришем.

– Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! – казав Петро.

– Отак, як бач. Рибу ловимо.

– Братця! – гукнув Петро до своiх. – Мiй давнiй товариш – Жук.

Товариство пiдходило, знайомилось. Жук познайомив i iх з своiм товариством.

Незабаром заблищало огнище коло куреня; захитався казан на тринiжку: варилося снiдання. Рибалки i студенти, як рiднi брати, перемiшалися мiж собою, – посiдали кружком недалеко вiд багаття – i почали балакати. Деякi розпитували рибалок про iх працю, про влови, про снасть; тi одказували i розказували. Жук з Петром одрiзнились геть одсторонь i вели мiж собою розмову.

– Так се ти приiхав у Киiв премудростi набиратись? – питае Жук Петра.

– Як i всi. – А ти ж?

– Як бач. Шукаемо премудростi у Днiпрi…

– Коли був я дома, то твоя мати скiлько разiв була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала… – вiдповiдав Петро.

– Не вона одна плаче на сьому свiтi, – журливо одказав Жук. – Ще ii доля i нiчого. Другим iсти нiчого, у чужiй холоднiй хатi колiють. Що ж будемо робити?

– То ти хоч би написав до неi, що живий, мов, здоровий.

– Нащо? Щоб приiхала сюди довiдатись? Не треба!

Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.

– Не так, Петре, – почав знову Жук журливим голосом, – не так наше життя порiзнилося, щоб ждав я вiд моеi матерi собi помочi… Вона, вигадувана ще за часiв крiпацтва, виношена крiпацькими руками, вихолена у панськiй сiм'i, не буде чистити тii риби, що син ii наловив своiми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоiти болячi виразки та порiзи; не допоможе бiднiй сiм'i безталанного рибалки, коли заробiтку немае, i вона, холодна й голодна, клене свое тяжке життя у чужiй хатi… Чого ж нам сходитись? навiщо стрiчатись? Щоб вилити каплю панських слiз на якесь безталання свого сина?… Господь з ними! Хай дожива вона вiку на своему добрi, а я… Я, як бач: знайшов собi захист i роботу! Коли б ти знав, що за добру душу та серце мае оцей темний та необтесаний мужик, як його усi величають, йому просвiти бракуе – правда! Та де ж йому ii узяти, коли йому i хлiба не стае?! А що до душi та до серця, – то хай нашi просвiтителi поповчаться у його i добро так любити, i лихе прощати… Я, Петре, з сим сiрим мужиком косив по Катеринославських степах; тягав чуже добро з барок i нагружав судна на Днiпрянському лиманi; був по всяких заводах… І всюди вiн однаковий! Все вiн теплий, привiтний… Тепер от – рибалкую…

– Що ж тебе сюди привело?

– Сюди?… От ви i в Киевi живете, i людьми освiченими зоветесь! Здаеться б, повиннi повернути очi на громадськi справи… Кому ж то бiльше, як не вам?… Коли бачу – кий бiс! Вас горне до себе наука, просвiта, розумовi замахи, а до життя, до громадських справ – вам немае дiла! А коли б ви знали, скiлько слiз та горя веде за собою яка-небудь одна справа, одна установа, що, сидячи в теплих хатах, вигадують вашi ж просвiтителi! Вам байдуже, що зробив з рибалками хоч би один тiльки закон про оренду озер та затокiв?! Удавила б Киiв тая тисяча-друга рублiв, що наймае вiн своi рибнi лови?… А, подавився б ти! Скiлько-то рук зосталося без роботи, скiлько голодних ротiв швендяе по городу?! Подивився б ти, яка драма, нiма драма, iшла i ще йде он по тих обiдраних, облупаних хатках? Там з голоду люди здихають! А яка шкода, яка велика утрата в тому, що зовуть вони «духом предприимчивости», коли б вона заснувалась не на кулацькому правi, не на грошах орендарiв, а на працi намозолених рук робочого люду? Спершу всi цi рибалки дiлились на невеличкi гурти; кожен гурт мав свiй громадський невiд, своi сiтки, своi снастi; чоловiки ловили рибу; жiнки iх перепродували – i заробiтком дiлилися порiвну. Потiм сказали: «Плати за воду!» Чув: за воду? Хай так… Склалися гурти собi – платили. Чого б, здаеться, бiльше? Нi, знайшлись такi, що заздро подивились i на сей заробiток. Замулила iм очi та щербата копiйка, що лежить в кишенi бiдного чоловiка… Заздро стало, що в рибалки в кошику трiпаеться деколи жива осятрина або стерлядь… Вони думають, що вiн ii уминае з борщем або з юшкою… А того й не бачать, що той осятер або тая стерлядь тiлько й боронить його вiд голодноi смертi! А скiлько вона стоiла порiзаних пальцiв, безсонних нiчок, тривоги сiм'i! – чи не сталося там чого з чоловiкам або батьком? чи не ковтнула його чорна Днiпрова хвиля?… Того нiхто не чув i не бачив… Бачить осятрину або стерлядь – йому i заздро стае! Щоб лопнули тi ненажерливi очi!.. От i пiшов вiн у Думу i наддав тисячею бiльше вiд рибалок… А нашi просвiтителi i тому радi, – може, що i iм перепаде з тii тисячi!.. Завiв орендар свiй невiд, сiтки, снастi; понаймав робочих i не пускае нiкого на своiй частi ловити… Приходиться другим з голоду здихати… Що йому за дiло? Вiн купив право на улов; а ти хоч i здихай! Коли в тебе е грошi, – iди помiряйся з ним; а немае – здихай!.. От яким побитом погибли нашi рибальськi громади! Оце одну якось настягав я: держу, пiдучую боротись, – та не знаю, що з цього вийде… Поки що – все гаразд… Так отаке мое життя, Петре! А ти ж як думаеш за себе? Куди приткнешся?

– Я? Я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей i iх життя, – думка колись виводити.

– Писателем хочеш стати?

– Еге ж. А ти як думаеш про се?

Жук скривився, почухався.

– Ти не згоджуешся? – спитав Петро.

– Любов висшвувати? – бевкнув Жук.

Наче холодною водою обдали тi слова Петра; зневага i ураза пройняли його серце. Жук помiтив.

– Вибач, Петре, – замовив вiн далi. – Я, коли хоч, не бачу справжнього дiла з писательства… Що се за дiло? Так, з жиру багатi люди, не знаючи нужди, забавляються.

– Он куди ти ухопив! – сказав Петро. – Довго ж ти таки возився з темним людом, – додав, подумавши.

– Та й сам iх миром помазався?

– Нi, гiрше… І у простого народу е пiсня, казка…

– Що ж, вiн нею живе?

– Живе у часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа i серце просять роботи.

– Хай i так… Тiлько се не дае йому iсти.

– Не дае. Ти вчиш його найлегше хлiба добути, а я звертаю людську увагу на страшнi картини нужди та горя, буджу жаль у серцi…

Жук зареготався.

– Вибач менi, Петре! Здiлай милость, вибач за мiй регiт! О-ох! не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаеш на дiла миру сього… Хiба золото мае серце? Хiба метал проймеш словом? О Петре! О голубе мiй! Не тут би тобi жити; не з цими закам'янiлими душами…

– Коли вода камiнь пробивае, а то б живе слово не дiйшло до душi, – одказав Петро.

– А через скiлько лiт ти повернеш людськi голови на цей шлях? – спитав Жук. – Дай Боже, щоб через вiк спiзнали тебе люди i почали так благо думати, як ти думаеш!.. Вiзьми великих учителiв, – глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу… сьогоднi живу – i сьогоднi нема менi чого iсти, нема хлiба сьогоднi… Що ж менi з того, що через вiк буде, коли я сьогоднi з голоду здихаю?

– Не можна ж усього зразу узяти.

– Брехня! – скрикнув Жук. – Не можна усього – бери частину!.. Я довго, Петре, думав над цим i додумався ось до чого: не можна просьбою – бери силою! Бийся! борися, – а бери, добувай!

Петро мав був перечити.

– Стiй! не переч! Ми нiчого не виспоримо… Ходiмо краще iсти… Ми розумiемо добре один одного, – сказав, задумавшись, Жук. – Я тiлько бачу, що шляхи нашi рiзнi, а становище iх, Петре, однакове… Де воно буде – чи на шибеницi, чи у Днiпрi… Все одно, де б не було!

Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками узявся за його горло вiд тих слiв. Темне i непривiтне грядуще пiдняло свою запону i глянуло холодними очима…

Петро скрикнув i прокинувся.

Свiт борюкався з темнотою; у вiкно заглядав вiн мутними очима; а по кутках, мов трясця, тiпалися померки. Петро пiдвiвся, сiв. Серце його страшно билося; голова горiла. Сон, як живi очевидячки, стояв перед очима… думки його потягли далi.

Далi вiн бачить, як усi прийнялися снiдати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потiм рибалки повкладалися спати; один Жук не лягав. Вiн водив Петра усюди; показував рибальськi снастi, розказував, куди, що i як. Далi обiд… сон…

Сонце спускалося надвечiр, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.

– А знаеш, де Шестiрний? – спитав Петро Жука.

– А де?

– Правовiдом…

– О, я так i знав! От, як живi будемо, то побачимо – як вiн високо пiде угору, – сказав на прощання Жук.

Товариство повернуло на Киiв, а рибалки – до човнiв.

Часто пiсля того Петро i з товариством, i сам ходив до Жука у гостi. Приходив i Жук до його. Петро дiлився з ним своею працею. Жук iнодi скидав на неi i свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний же був за те Петро Жуковi! То було слово самого життя; слово чоловiка, котрий не тiлько бачив лихо, а й на своiй шкурi звiдав його.

Далi… далi… Минали днi за днями… Петро все глибше заривався у свою працю, зживався з своею роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столi. Живi люди, живi iх муки заставили i самого Жука здивуватись неабиякому талановi Петровому. Захотiлося Петровi далi йти; захотiлося самому повiтати у других обставинах життя. Забажалося йому побути мiж «халамидниками» – тими калiками-злодюгами, що оселяють кiнцi великих мiст. Захотiлося йому побачити iх долю, iх горе: чим живе i чим дише сей люд. І… поiхав Петро на послiднi своi канiкули не до батька-матерi, – поiхав у мiсто П…

Темна дощова нiч; холодна i непривiтна хата; нiмi, мовчазнi стiни; вiкно угорi, перевите залiзними штабами, домалювали йому картину життя…

«Хiба се воно? Хiба так можна жити?» Вiн знемiгся; упав на постелю… Мороз пробiг поза спиною; жаль здавив серце… «Що я зробив кому? в чiм провинився?» – шептав вiн гарячими устами, не знаючи сам, що i кому.



З грюком i зиком розчинилися дверi. Чиясь проворна рука розчинила iх, i не одну тiлько половинку, а разом обидвi.

Почувся брязкiт шпор, рип чобiт. У хату вступило разом два чоловiки. Один военний, у синiй одежi, з бiлими викрутасами над рукою. Петро його пiзнав зразу; вiн познайомився з ним тii безталанноi ночi… Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими гудзиками i з темно-зеленим, гаптованим золотом комiром; через незастебнутi поли бiлiла бiла, як папiр, сорочка; на жилетцi бовтався золотий ланцюжок. Сам – невеличкого росту; рум'яний на виду; очi – жовто-зеленi; зуби – бiлi, тонкi та довгi, мов голочки. Петро скочив з постелi.

– А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! – усмiхаючись зеленими очима i вискаряючи бiлi зуби, привiтався вiн.

Петро уп'ялив у його своi здивованi очi… Чи сон то, чи приява?… Перед ним стояв Шестiрний!

– Ми с вами еще с детства знакомы… Дайте стульев! – крикнув вiн, повертаючись назад.

Миттю два москалi умчали два стульцi, на котрих i посiдали Петровi несподiванi гостi.

– Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?… Жук, что ли… – вiв далi рiч Шестiрний: – Вы еще с тех лет отличались… исключительным образом мыслей. Помните желтую книгу, из которой вы черпали идеи о лучшем устройстве общества и справедливейшем распределении благ?…

Петро стояв i не зводив з Шестiрного своiх здивованих очей.

– Садитесь… Чего вы стоите? – солодко вимовив Шестiрний. – Садитесь… расскажите нам все, что вы знаете по этому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться. – Очi у Шестiрного горiли; зуби виблискували.

Петро мовчав – i все дивився на Шестiрного. Отже погляд його тепер не свiтив дивуванням; а якийсь огонь займався у йому; краска облила все обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнiв опанував його серцем?

– Что же вы молчите? Садитесь, пожалуйста, и рассказывайте.

Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать – i мовчки лiг. Зуби Шестiрного потемнiли, покрилися губами.

– Вы забываете долг приличия, – здвигаючи брови, мовив офiцер.

– Пусть уж мы с вами были товарищи, – мовив Шестiрний, – и теперь вот желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот их… – І вiн указав на офiцера.

Той вискалив чорнi зашмаленi тютюном зуби. Петро мовчав.

– Пусть так! – знову почав Шестiрний, i очi його загорiлися хижим огнем. – Вы, как видно, долгой практикой выработали для своего корпуса два возможных положения: стоячее и лежачее… Пусть так!.. Рассказывайте же нам, хотя лежа, что вы знаете?

Петро шпарко повернувся на бiк. Грiзний його погляд упав на офiцера.

– Ви взяли моi бумаги? – скрикнув вiн. – Покажiть iх прокуроровi, – хай вiн мене винуватить по них, а не пригадуе, що колись було у гiмназii! – І знову Петро лiг на спину.

Шестiрний цмокнув, скривився.

– Хорошо… Вы отказываетесь от чистосердечного сознания? Вы отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?

– Я нiчого не скажу! – крикнув Петро. – Менi нi в кого i нiчого прохати.

– Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, – промовив Шестiрний до офiцера.

Обидва знялися; порипiли чобiтьми – i вийшли. Москалi забрали стульцi, i – знову зачинилися перед Петровими очима дверi.

Гнiв i жаль, огонь i холод, несамовита радiсть i гiрка туга разом обхопили Петрове серце. Воно трiпалось, як пташка у клiтцi; виски сiпало; голова i очi горiли, наче в огнi. Миттю вiн скочив з постелi, ухопився за гарячу голову своiми холодними руками – i, мов навiсний, забiгав по хатi… Одiймаючи руки вiд голови i стулюючи iх у кулаки, вiн затiпався, мов перед смертю, i заскреготав зубами… «О, чом я, чом я не вп'явся йому у тi зеленi очi?!» – сичав його голос по хатi. Петро знову ухопився руками за голову; знову забiгав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бiгае – метушиться: никне туди; кинеться у другий бiк; поверне назад, – нема виходу, немае волi! Залiзнi пруття кругом оповили ii; а над головою стоiть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бiгае миша по мишоловцi, – ганяе своiми тонкими нiжками по дерев'янiй долiвцi; учепиться зубами в залiзний прут, – гризь! Не видержав тонкий зубок – перепався надвое… Навiщо вiн тепер? Швидко нi один з iх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидаеться убiк, – знову ганяе по мишоловцi.



Над чорною землею прокинувся свiт. Не ясним сонячним оком глянув вiн на неi пiсля похмуроi дощовоi ночi, а повiяв туманом, дихнув важкою парою. Закурiлася земля, задимiла; пiшов дощ, дрiбний та тихий, мов крiзь сито засiяв; стрепенулися темнi лiси i, розправляючи, пiдставляли свое загорiле листя пiд дрiбнi дощовi краплi; зрадiла зелена трава i пiдняла своi гострi листочки угору; засумували пил та курево – чорною калюкою укрили всi широкi дороги.

Добиралося до полудня. Кальною улицею мiста П. проiжджав невеличкий вiзок парою коненят, котрi аж перепалися. На вiзку сидiла, прикрита рядном, стара згорблена жiнка – i знай молила свого машталiра поганяти скорiше.

– Ради Господа Бога, ради самого Христа святого, коли ти вiруеш у його, – поганяй, Іване! – молила вона своiм журливим голосом. – Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку – та й годi! І коням скорiше спочинок буде… Швидше, Іване!

– Та воно ви, панi, цiлу дорогу – все швидше та швидше! – одказав машталiр: – то он до того лiска, то он до того села, то до тii хати… Воно-то нам сидiти добре, а конi, гляньте, – аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цiлу нiч дощ прав, ще й тепер присипае. Ще добрi конi, що не пристали.

– Я ж прошу тебе, Іване, – молила жiнка.

Іван не сказав нiчого: шморгнув тiлько батогом по конях, сiпнув вiжками – i конi пiдтюпцем побiгли до тюрми. Недалеко вiд залiзноi брами зупинив iх Іван. Жiнка скинула з себе рядно i показала на свiт свое сухе, жовте, пописане зморшками лице. На головi у неi був чорний платок, на плечах чорна юпочка, з-пiд котроi вибивалося чорне плаття; на обличчi i очах лежала чорна туга. Трясучись, тiлько не вiд холоду, видно, злiзла стара з вiзка i не пiшла – побiгла до брами.

– Чи можна бачити смотрителя? – спитала вона часового.

Той гукнув у вiконечко; перегук почувся з двору, – швиденько забряжчали ключi, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару – i знову зачинилася.

– Ви чого? – спитав ii неласково худий, шолудивий смотритель.

– Побачитись з сином.

– Опiзнилися, матушка!

У староi щось покотилося по щоцi… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?… Смотрителевi було байдуже до того. Та й кому ж до того дiло?!

– Опiзнилися, кажу, – знову мовив смотритель i одвернувся.

– Боже ж мiй! Коли ж менi прийти?

– Прийом до обiду тiлько бувае.

– Я ж здалека приiхала… за сотню верст забилася. Змилосердiться надо мною, – кланяючись прохала стара.

Смотритель мугикнув, щось процiдив крiзь зуби i сплюнув.

– З ким ви хочете бачитись? – спитав помовчавши.

– З сином… з Петром Телепнем.

– З Телепнем? – спитав смотритель таким голосом, що аж у серцi похолонуло.

– Еге… з Петрусем; з моiм единим сином.

– З ним не можна!

– Зовсiм не можна? – ледве вимовила стара.

– Сьогоднi не можна; а завтра, як вихлопочете разрiшенiе, то до обiду можна.

– У кого ж те разрiшенiе брати?

– У полковника… – І смотритель сказав прiзвище.

– Боже ж мiй! Я ж не знаю, де вiн живе: я приiжджа людина… у мене немае нiкого знайомого, хто б указав.

– Язик, матушка, до Киева доводить!

Знову щось за вода змила обличчя староi. Постояла вона, постояла – i, хитаючись, пiшла назад.

– Треба, Іване, ще до полковника iхати. Так не пускають… – ридаючи казала вона своему непривiтному машталiровi.

– Я так i знав! – гукнув той. – Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи Боже мiй! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись.

– Хiба я сама, Іване, не раднiша скорiше спочити? Я б раднiша була навiки спочити, щоб не чути сього i не бачити…

– Сiдайте хоч скорiш! – змилосердився Іван.

Стара ледве злiзла на вiз. Іван повернув коней – i не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…

Чи ти чуеш, Петре, хто тебе питае? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихiй годинi, примчався до тебе, не спавши i не прилягавши й на часину, не з'iвши крихти хлiба з того безталанного часу, як тяжка звiстка дiйшла до ii вуха?

Не чуе Петро i не бачить нiчого в своiй мишоловцi. Ноги в його вiд бiготнi заболiли, заболiли руки, голова i груди. Виморений, мов пiсля тяжкоi роботи, як снiп, звалився вiн на лiжко… Спати? Нi, сон тiкав вiд його, як вiд напастi: вiн щасливим закривае важкi вii, покiйним застилае натомленi очi! А Петро не знав нi щастя, нi спокою. На його душу, наче кам'яна гора, навернули чорнi думки, – мов гарячою сiркою пекли його серце, – залiзними пальцями давили i переминали мозок. Очi налилися крiв'ю, покосилися; лице пожовкло-почорнiло, наче земля; вiд його i несло нею, холодною та непривiтною, як бувае пiд осiнь. Волосся на головi дибом стало, а уста страшно та грiзно кривилися. Що думав у той час Петро? Нiчого не думав – i все думав! Вiн вiддався на волю своiм думкам, котрi, як голоднi звiрi, метали його на всi боки.

Вечiр спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала i мала була iти до брами, та часовий не пустив.

– Атваливай! атваливай, матушка! – крикнув вiн.

– Я до сина, – простогнала стара. – Ось бумага, що можна з ним бачитись.

– Сегодня поздно. Завтра, матушка.

I заходив москаль, як та машина, коло ворiт… раз-два! раз-два!

«Не пiду ж я вiд тебе, лихе мiсце, що скрило мого сина… Буду я тут цiлу нiч бiлого свiта виглядати, того щасливого часу дожидати, коли побачу тебе, мiй сину, моя едина дитино!» – не словами – сльозами промовила сама собi мати i пiшла до вiзка.

Нiч далi та далi насувала; туман густiшав та темнiшав. Свiтилися огнi по хатах, вiддаючи крiзь туман жовтими кружалами. Заблищали вiкна у тюрмi, мов окате страховище сотню очей визвiрило.

– Коли б я знала, моя дитино, котре то твое вiконечко, я б з його цiлу нiч очей не спускала! – мовила стара, глянувши на тюрму.

Не чув i не бачив нiчого того Петро Федорович. Вiн тепер навiть не бачив i жовтоi плями, що кожну нiч стояла перед його очима; нi постелi, на котрiй лежав; нi стiн, котрi, як вороги, обступили його. Серед темноi хмари чорних думок почувався йому крик i лемент голодних та холодних людей; доносилася iх важка хрипотнява, iх гiрке бiдкання… Що то так страшно стогне, мов з-пiд землi подае голос, мов важка гора налягла на груди i не дае вiльно дихати?… Щось скрегоче, молиться, голосе… «Боже наш! Боже!.. Голубко моя! дiточки моi! дрiбнii моi!.. Хто вас тепер годувати буде?…» Петро задумався i пригадав, як йому довелося раз восени проiздити шляхом, де строiлася залiзниця. Цiла купа обiрваного люду валялася попiдтинню убогого села. Голодний, холодний i недужий перелазив з мiсця на мiсце, вiд одного тину до другого; цокотав вiд лихоi трясцi зубами, прохав у кожного палючими очима помочi – i, не дiждавшись, зцiпивши зуби, страшно стогнав, молився i востанне викрикував найрiднiшi, наймилiшi слова… Петровi – мов хто шилом шпигонув у серце, – так воно у його болiзно повернулося, защемiло, занило… Вiн схопився за груди рукою – i перекинувся вiд нестямки на другий бiк.

І вчуваеться йому знову голосiння – тонке, тягуче: мов хто тоненьку пилочку угородив у серце i зачав пиляти, то сюди, то туди повертаючи, – такщось безутiшно голосило… Петро знову задумався – i пригадалася йому жiнка, котру вiн колись давно, ще невеличким хлопчиком, всього один раз бачив на вiку… Молода, з висушеним нуждою та горем лицем, з глибоко запалими очима, в котрих недоля звила свое лихе гнiздо, – стояла молодиця серед двору, ламала кiстлявi руки – i тужила, безперестанку тужила… Коло неi двое малих дiток божевiльно заводили тонким плакучим заводом… За двором стояв чоловiк – i, мов винуватий, похнюпившись, дивився у землю. То був староста. Вiн принiс молодицi звiстку за чоловiка. Десять рокiв, як його оддали в москалi; десять рокiв – довгих-предовгих – вона його дожидала, виглядала, – поки староста не принiс звiстки, що ii Якова за вiщось розстрiляно!.. А дома ж вiн був такий тихий та обхiдчастий!! Молодиця голосила; дiти лементували… У Петра в головi намутилося; пiд саме тiм'я мов хто гарячого жару насипав, пекло-палило… Вiн безтямки засовався на лiжку, зiтхнув, заскреготав зубами… Димом i темнотою заслало йому очi; в ухах загуло-задзенчало… І довго-довго вчувався Петровi здалека гук-крик, убачалося темне курище, пекуче огнище… А це зразу – мов з-за хмари виткнулось сонце – i осiяло темнее поле. По йому вздовж i впоперек бiгали конi; переходили люди; палили з гармат; стрiляли з рушниць… Ось – несамовито знялася на диби скалiчена тринога коняка, захропла, гепнула набiк i налитими кров'ю очима глянула на людей, що повз неi неслися… Он – один чоловiк захитався i стовбула з землею поздоровкався, – тремтить, пiдпливаючи крiв'ю. Он – другий бiля його, задравши голову вгору, падае навзнич, – все дедалi синiе та синiе, закриваючи очi… Он – третiй, вхопившись рукою за груди, щось шепче, припавши ниць до землi… Чи то поклони б'е? а чи прокльони шле?., чи прощаеться з бiлим свiтом?… Злякана коняка, згубивши хазяiна, несамовито скаче полем; з усього розгону наскочила копитом на його голову, – голова, мов горiхова лушпина, трiснула – шепотання затихло, – коняка промчалася далi… А ось – сунуть люди рiвними лавами… Іде лава на лаву, посилаючи одна другiй олив'янi гостинцi, дишучи огнем та димом. А позаду – наче пекло клекоче; ревуть гармати… гуде та стогне земля… Що се?… Вiйна? вiйна?… За яке добро так зчепилися люди?., за якi вигоди сипнула одна на другу ся сила людей? За що б'ються?., кого б'ють?… Не помирилися царi за царства, вельможнi за панства, пани за пiдпанства – i давай мiрятись силою: хто бiльше згубить безневинних душ, хто розiлле бiльше людськоi неповинноi кровi… Немае серця – немае й жалю! Що iм до того, що в тiй i другiй сторонi, по городах, селах, хуторах снують, мов тiнi, старi батьки, матерi, молодi жiнки, малi дiти, – ламають руки, побиваються, плачуть?! В того не стане сина; в тii – чоловiка, у тих – батька…

Омлiло серце Петрове; уста шепчуть молитви i прокльони, прокльони й молитви. Пiна не пiна – кривава смага крие запеченi уста його; немов хто здавив за горло – захарчав вiн, застогнав… У головi все переплуталося, пiшло колесом, наче пiсля чаду та диму… Серце – як не вискочить – тiпаеться, шпарко ганяе гарячу кров по жилах: б'е вона йому у виски, гамселить у тiм'я… Петро Федорович зiтхнув; лiг навзнич; притих, мов скаменiв.

І знову йому сниться не сниться, – чуе вiн i бачить: на краю великого мiста у кривобокiй хатинi сидять трое. Погляд у них сумний; лице замлiле-заросле; одежа – убога, – тiлько-но очi й додають краси – виблискують, як зiрки зимньоi ночi… Не ведуть вони розмови – веселоi, довгоi, гарячоi; коли-не-коли вирветься, наче з-пiд землi, одрубне слово: «Не можна так… то не життя!., це гiрше каторги!..» Вирветься – роздасться по хатi – i затихне… Здаеться: цi люди усе вже перебалакали; до всього дiйшли; на все поедналися… Посумувавши отак – пiднялися, спершу один, потiм другий, третiй, – вийшли з хати мовчки, на перехрестi стали. Глянули в вiчi один одному; мовчки подали один одному руки – i розiйшлися в рiзнi сторони…

Петро ще дужче притих, затаiв у собi спертий дух, наче дослухався до чогось… «Це не життя!., нi!., яке наше життя?., що це за життя?» – доноситься до його людський гук, наче реве люте море… Почули той гук високi палати, розкiшнi будинки – i затiпались вiд страху… Летить погоня за погонею з одного краю моря до другого; шукае бунтовикiв, що сполохнули замлiлi та закльованi людськi душi… Куди ховатись? Навiщо ховатись? з чим ховатись? – Похапали, як курчат шулiка… Неприступнi мури, чорнi кам'яницi прийняли «бродяг» у свiй захист… Чорне страховище, як крюк, закрутилося над iх головами… Де вони тепер? Куди iх задiли?… Нiхто не скаже. – Пропали паростi, та не пропав корiнь. Настане час – виростуть новi паростi; виростуть – i уразять!

Прудка Петрова думка забiгае вперед…

Чи то садок виднiе, чи город, чи поле?… Високо поросло розкiшне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю, на котрiй, чiпляючись колосками за гiлки, буяе розкiшна рослина… На високих мiсцях серед зеленого гаю виглядають, наче з-за хмари сонечко, будиночки – бiлi, чистi та яснi… Кругом iх по садочках бiгають дiтки, бавляться веселими iграшками. Старi, дивлячись на дiтей, собi радiють; а голоси веселих пiсень молоднечi, мов щебетання весняних пташок, разом з садовими пахощами, проймають усе повiтря… Чиi ж то садки розкiшнi? чие поле родюче? будинки веселi? чиi?… А сонце чие? чия земля?… Хiба воно не всiм рiвно свiтить i грiе? Хiба вона не для всiх однаково родить?… Хiба не кожному треба заховатись вiд холоду, вiд лихоi негоди?…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/panas-mirniy/pov-ya-6527976/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.