Книга - Казки

Казки
Олексiй Полосiн


Збiрка казок для дiтей дошкiльного и молодшого шкiльного вiку.





Олексiй Полосiн

Казки





Бурулька


Весна. Хоч вночi ще мороз господарюе навколо, але зранку виходить сонечко i прогрiвае землю, а вдень так грiе на снiг, який покрив дахи будинкiв, що вiн починае стiкати вниз. Краплi снiговоi води бажають стекти на землю, але мороз хапае iх i робить з них крижинки. І таке трапляеться, що крижинки злипаються, а з них витворюються звисаючi з дахiв крижанi стовпчики, якi ростуть не вгору, а вниз. Такi стовпчики називають бурульками. Про одну з них я тобi i розповiм.

Якось вранцi снiг почав стiкати з даху, а мороз перетворював краплинки у кригу – з’явилася нова бурулька. Сонечко освiтлювало ii своiми ранiшнiми промiнчиками i вона виблискувала рiзними кольорами веселки. Це тiшило бурульку.

– Дивiться, яка я гарна! – захоплено вигукувала вона. – Я товстенька i прозора, бо моя водичка з чистого снiгу.

– Не поспiшай, маленьке хвалько, – казала стара, товста буруля, що висiла поруч. – Почуемо що ти скажеш пiсля обiду.

А маленька бурулька нiчого не чула i захоплено хвалилася, пишалася собою.

Час iшов. Вже минув ранок, полудень. З обiду почало припiкати сонечко.

– Ой, що це? – забiдкалася бурулька. – Менi вже парко, я не втримаюсь i почну танути!..

І дiйсно, через деякий час вона почала стiкати краплями. Так бурулька почала плакати i нарештi зрозумiла слова бурулi – сусiдки, якi та казала вранцi.

– Пробачте, будь ласка, тiтонько! – Звернулася бурулька до сусiдки. – Я була неправа, бо загордувала. Менi соромно. Але ж яка я була гарненька вранцi. А зараз, – дивiться! – стала зовсiм тонкою i такою, що й малий вiтерець може мене зламати i скинути на землю.

– Не засмучуйся, дитинко, – сказала мудра буруля. – За нiч та зранку завтрашнього дня ти знову потовстiшаеш i станеш подiбною до мене. Така у нас робота – товстiти та худнути, а одного разу зовсiм зникнути, але не безслiдно, як ось ти зараз. Подивися вниз. Крапля з тебе впала на землю, за нею друга, третя. Створилося маленьке озерце з чистоi водички. З нього залюбки нап’ються горобчик, ворона i кицька, песик та iншi. Цiеi води iм вистачить, щоби вгамувати спрагу. Господь, який створив свiт i все в ньому, через тебе зробив вкрай важливу для них справу – допомiг iм напитись.

– Дякую, добра буруля, – вiдповiла бурулька. – І вже по iншому почала сприймати свiт навколо себе.



Надiйшла нiч. Бурулька почала товстiшати, бо стала мерзнути.

– Що ж, моя дитинко, – промовила матуся – бурульку нiкому прикрити теплою ковдрою. А ти, золотце, заплющ оченята, зiгрiвайся i засинай. Я тобi заспiваю колисковоi…Спи спокiйно! Господь i моя любов тебе оберiгае!..




Ведмедик


– Засинай, мое золотце! – сказала мама Катрусi. – Всi маленькi дiтки вже сплять!

– Матусю! – попросила доня. – А розкажи менi, будь ласка, якусь казку. Менi це подобаеться, i я швидко засинаю.

– Та, я тобi наче розповiла всi тi, що знаю!

– А ти придумай щось цiкаве.

– Тодi, доню, вмощуйся зручнiше i слухай!

Катруся лягла на бочок i почала уважно слухати.

– У великому лiсi були собi ведмiдь з ведмедицею та маленьким синочком Мишком. Добрий був ведмедик, лагiдний, але надто захоплений: iнколи як зацiкавиться чимось, то про все забувае i тому потрапляе у рiзнi неприемностi. Так було i цього разу. Гуляв ведмедик бiля своеi барлоги i раптом вiдчув, що запахло медом. Що таке мед, вiн вже знав. Знав також, що мед виробляють дикi бджоли i живуть вони високо у дуплах дерев. Не раз батько приносив мед. Як вiн його брав у бджiл, Мишку не розповiдав, а йому строго наказав, щоби й не думав лiзти за медом сам. Коли виросте Мишко, батько обiцяв навчити добувати мед.

Мишко пам’ятав татову заборону, але ж меду вдома так давно не було! А тут так смачно пахне!

– Пiду хоч подивлюсь, звiдки пахне, – подумав Мишко i побiг помiж деревами.

Раптом пахощi зникли. Мишко зрозумiв, шо пробiг повз те мiсце, де е мед, i повернувся трохи назад. А ось на деревi вiн побачив дупло, звiдки й пахло медом. Дупло було, як показалося Мишковi, не так вже й високо. Ведмедик думав, що ж йому робити: лiзти за медом, порушуючи татову заборону, чи повернутися нi з чим до своеi барлоги?

– А я не признаюся татовi, що лазив до бджiл! А якщо я не розкажу, то звiдки вiн та мама дiзнаються? – вирiшив ведмедик i полiз на дерево. Добравшись до дупла, Мишко засунув туди лапу, аби дiстати мед. Але ж вiн не знав, як це треба робити, тому тiльки розiзлив бджiл. Мишко зачепив десь у дуплi лапою меду та покуштувати не встиг: цiлий рiй бджiл вилетiв з дупла i давай дзижчати бiля вух, кусати за нiс та iншi мiсцi, де могли дiстати. Ведмедик вiдбивався вiд бджiл, як мiг, через що не втримався на деревi i гепнувся вниз. Трохи вiдбiгши вiд дерева, коли бджоли перестали його переслiдувати, Мишко сiв на пеньок i заплакав вiд болю i вiд того, що так i не поiв меду.

– А чого ж ти, синку, сидиш тут i плачеш? – почувся голос тата-ведмедя.

– Та ось бiг, впав i забився – збрехав Мишко. Вiн все ще гадав, що тато не взнае про його невдале полювання на мед.

– Ото ж я йду i бачу маленькi ведмежi слiди вiд дерева у якому живуть бджоли. І подумав, що це твоi слiди, бо поблизу, крiм тебе ведмежат немае.

Мишко хотiв ще раз збрехати, але знаючи татову суворiсть вирiшив признатися:

– Пробач, тату, Я лазив на дерево, але нiчого не змiг зробити, тiльки й того, що вимазав лапу медом.

– Саме по твоiх слiдах, синку, – суворо проказав тато. – По тому, що пахли медом, я з догадався, що ти лазив до бджiл. Ти порушив мiй наказ i хотiв утаiти це. Але знай, що нiякий поганий вчинок не можна сховати вiд нас з мамою. Ти залишиш слiди, i рано чи пiзно будеш викритий у поганому та покараним. Але за те, що маеш мужнiсть признатися, я тебе прощаю. Ти забився, то сiдай менi на спину i я довезу тебе до дому.

Ведмедик всiвся на широкiй татовiй спинi i, наче на конi, доiхав до барлоги, а там на нього i тата чекала мама, Вона стривожилась, побачивши, що Мишко кульгае, але швидко заспокоiлась. Бо хiба бувають дiти, якi не бiгають i не замурзуються чи не забиваються? Щоби не турбувати маму, тато промовчав про Мишкову пригоду.

Скоро мама запросила тата i Мишка вечеряти. І якi були здивування i радiсть ведмедика, коли вiн побачив на столi мед! Виявляеться, що тато принiс мед, а лише потiм пiшов шукати зниклого сина.

…Катруся уявила собi ведмедика облiпленого бджолами, падаючого з дерева, i iй було шкода Мишка. Але вона пам’ятала i маминi розмови про те, що той, хто зробив шкоду, обов’язково залишае якiсь слiди, i по них буде безперечно викритий. Інакше не бувае, тому краще зразу признаватись. Тато та мама завжди вiтають щирiсть.

А коли зробиш комусь добро, то теж залишаеш слiд у пам’ятi того, кому допомiг. Про це можна i промовчати. Люди самi розкажуть батькам, а тi будуть пишатись нею…

Катруся тихо засопла, засинаючи. Мама всмiхнулася, ласкаво погладила доньку по голiвцi i сказала:

– Рости, моя пташко! Спи спокiйно, хай тебе нiчого не тривожить! Я помолюсь перед Ісусом. Вiн любить тебе i нас з татом. Слава Богу!

Мама ще казала молитву, а Катрусi вже снилися веселi i красивi сни…




Кольоровий горобчик


Одного лiтнього дня горобчик пролiтав повз балкон, де художник малював натюрморт. Раптом з його рук вислизнула палiтра – дощечка, на якiй художник розмiшував фарби, i впала на горобчика. Вона не прибила його, а тiльки замастила фарбою крила.

Горобчик хотiв гратися з iншими горобчиками, але тi проганяли його i глузували з його незвичного вигляду. Йому було самотньо, до того ж, настав грудень – перший iз зимових холодних мiсяцiв. Горобчик ще не знав про морози, але чув вiд дорослих, що морози – це не тiльки холодно, а й голодно i небезпечно для життя. Раптом на дзьобик горобчика впало щось схоже на тополиний пух, але бiльш важке i холодне. Не встиг вiн це скинути, як воно перетворилось на краплинку води i стекло донизу. Так горобчик вперше зустрiвся зi снiжинкою.

За мить на горобчика впала друга снiжинка, третя, п’ята i т. д. Вiн увесь покрився снiгом.

– Ой, ой! Як холодно i сиро! – раптом почув горобчик тоненький писк. Вiн повернув голову i застиг вiд здивування: на камiнцi був метелик. Горобчик згадав початок весни та лiто, коли найцiкавiшим для нього було полювання на метеликiв. Вiн скльовував iх з листочкiв та квiтiв. Але найбiльшу насолоду горобчик отримував тодi, коли влучно хапав iх у польотi.Призвичаiтися i збити метелика на льоту – вищий пiлотаж для птаха. Тiеi пори горобчик вiддав би десяток жирних хробакiв за одного лiтаючого метелика.

О-о, диво! Поруч сидiв справжнiй метелик. В цю пору року? Неймовiрно!

– Ти хто такий? – запитав горобчик.– І звiдки взявся на початку зими? Твоi ж друзi давно сплять пiд листочками чи пiд корою дерева.

– Я – Махаон! Дуже рiдкий i красивий метелик, – гордо вiдповiв той.

– Дiвчинка, моя господиня, виростила мене i тримае у спецiальному прозорому будиночку. Там завжди тепло i свiтло, вдосталь iжi. Інколи мене випускають полiтати по кiмнатi. Але цього разу я вилетiв крiзь кватирку на вулицю. Хiба ж я знав, що тут холодно iсиро? Хочу повернутись у свiй будиночок, але не можу й поворухнутися. До того ж крильця змокли, i я вже не злечу. Пожалiв горобчик метелика. Вiн навiть забув, що це здобич, бо у нього виникло невiдоме до цього часу бажання захистити слабшого. Краем ока вiн побачив, що кольори на його крилах подiбнi до кольорiв на крильцях метелика. Наче один художник розмальовував метелика i птаха. Горобчику стало дуже приемно. Вiн скакнув ближче до метелика i прикрив його крилом. А снiг падав i падав… І горобчик перетворився на снiгову кульку. Та все ж iз задоволенням слухав метелика.

– Не переймайся тим, що ти не такий, як всi, що ти кольоровий, – сказав метелик. – Моi крильця теж кольоровi. Хлопчики-горобчики виростуть разом з тобою i забудуть, що ти був колись кольоровим. Спливе час, i фарба на твоiх крилах потьмянiе та змиеться. Але залишиться найважливiше, що е у тебе, – твое добре серце. Горобчики, якi зараз смiються над тобою, змiнять свою думку i стануть твоiми справжнiми друзями. Я поважаю тебе i вiрю, що ти допоможеш менi повернутися до мого будиночка. Горобчик подивився на вiкна будинку i побачив, що кватирка вiдчинена тiльки на другому поверсi. Ймовiрно, що саме з цього вiкна i вилетiв метелик.

– Лiзь пiд мое крило, мiцно тримайся за пiр’я, я понесу тебе, – сказав горобчик.

За мить вiн влетiв крiзь кватирку в кiмнату, де сидiла дiвчинка i плакала. Побачивши горобчика, вона булла вкрай здивована.

– Привiт, дiвчинко! – зацвiрiнькав вiн. – Чого так гiрко плачеш?

– Як же на плакати, коли я не вгледiла i втратила найцiннiший скарб – метелика Махаона. Інколи я випускаю його з будиночка, де вiн живе, аби полiтав по квартирi, але перед цим закриваю всi кватирки. А зараз не помiтила, що одна з них вiдчинена, i вiн вилетiв на двiр. У таку лиху погоду бiдний метелик неодмiнно загине.

І дiвчинка знову заплакала. Та з-пiд крила горобчика вилетiв метелик i сiв на нiс дiвчинки. Та завмерла вiд несподiванки. Їi радостi не було меж!

…Минув час. Настали голоднi холоднi днi. Але на вiкнi дiвчинки завжди була повна годiвничка для нашого горобчика. А коли вiн замерзав, то пiдлiтав до кватирки i вiдiгрiвався теплим повiтрям, яке вiяло з квартири крiзь прочинену кватирку. З того дня кватирка нiколи не зачинялась, окрiм тих хвилин, коли дiвчинка випускала полiтати Махаона. Тодi метелик сiдав на скло вiкна, а горобчик на пiдвiконня. Вони радiли один одному i перемовлялись.




Кульбабка


Довго лежало зернятко в землi. Може тiльки з осенi до весни. Але йому казалося, що занадто довго, бо не знало що е рiк i пори року: весна, лiто, осiнь та зима. Але одного разу зернятко вiдчуло, що земля стала теплою. Воно знало, що лежить тут аби рости i почало пускати паросток вгору, бо чекало на щось iнше нiж тiльки земля навкруги.

І дiйсно. Коли паросток вийшов з землi i трохи пiдрiс, то пересвiдчився, що тут набагато краще нiж було ранiше. Воно побачило сонечко, вiдчуло на собi вiтерець.

Поруч паростка були такi ж зеленi паростки але рiзнi: i зовсiм тоненькi, якi прогиналися пiл вiтром мало не до землi, трохи товстi i пружнi, але з таким круглим стебельцем як вiн поруч не було нiкого.

Сусiди виявилися паростками рiзних трав чи навiть кущiв та дерев. Всi вони вийшли з землi перший раз i нiхто не мiг сказати паростку з зернятка якоi рослини вiн росте. Паросток вирiшив чекати слушного часу, аби у когось розпитати про себе.

Минуло небагато днiв. Травички, кущi укрiпилися. Вже не так прогиналися пiд вiтром. Певнiше почав вiдчувати себе i пагiнець. На верхнiй частинi паростка виросла кулька. Потiм вона розкрилася i всi побачили квiтку з яскраво жовтими багато численними м’якими пелюстками.

– Ой, яка ви гарна! – шанобливо казали пагiнцi трав, шо росли поруч – Ви – окраса нашоi галявинки!

Паростку було приемно це чути i вiн гордо витягнувся назустрiч ранiшньому сонечку.

– Оце вже дiйсно настала весна! Кре-ке-ке! – пострекотала сорока, яка присiла вiдпочити на гiлячку дерева, що росло поруч. – Кульбабко, доброго ранку!

Паросток спочатку не зрозумiв, що звертаються саме до нього, але коли до цього привiтання приедналися iншi травички, то зрозумiв, що звати його кульбабкою i у нього е право бути пошанованим через жовтогарячу корону на головi. Так! Вiн – кульбабка, якщо так думають iншi. Адже приемно бути у центрi уваги, якщо ти такий один!

Цiлий день тiшилася кульбабка своею значимiстю i неповторнiстю, бо не бачила навколо себе подiбних.

Та сталося не так, як бажалося! Наступного дня тi паростки, яких кульбабка вважала за травички, розкрили своi кульки i вся галявина засiяла безлiччю кульбабок. З зеленоi вона стала жовтою. Тепер травички шанували не тiльки нашу кульбабку, але i iнших.

Налетiли джмелi i починали пити солодкий нектар з цих квiтiв. З’явились дiвчатка, якi почали зривати кульбабки i плести, а потiм надiвати собi на голову вiночки з кульбабок. Та Бог зберiг нашу кульбабку i вона залишилася далi рости i дозрiвати на рiднiй iй галявинцi.

– Я ще раз вiтаю тебе, кульбабко! Кре-ке-ке! – знову пострекотала сорока – яка пролiтала над галявиною – у тебе сьогоднi справжня королiвська корона!

Кульбабка ще не знала, що замiсть жовтогарячоi корони, вже мала бiлий пух з дрiбними зернятками на кiнцi кожноi пушинки. Але вона була вдячна за увагу до неi такоi вiдомоi пташки, як сорока.

Недовго гордувала кульбабка новою короною. Одного разу подув сильний вiтер i кульбабка побачила, як з ii голови по однiй зриваються пушинки i розлiтаються урiзнобiч.

– Ой. Що це таке! – злякано промовила кульбабка. – я мала такий пишний i гарний головний убiр, а ось-ось зовсiм стану лисою! Що ж це за нещастя? За що менi таке?

– Радiй, а не плач з того! – вiдповiв горобчик. Який шукав щось поклювати серед трави – Ти дала життя багатьом кульбабкам, як колись це зробила для тебе iнша. Так, як i ти, зернятка впадуть на землю, засипляться пилом. Пролежать зиму, проростуть i у тебе з’явиться набагато бiльше таких як ти чудесних весняних квiток.

– Горобчик цвiрiнькнув i полетiв далi.

Кульбабка була вдячна горобчику за його пораду i продовжувала жити серед таких як вона.



…В хатi все затихло, прийшов час укладатись спати. Всi маленькi дiти налаштувалися дивитись чудовi сни.

Спи! Бог i моя любов тебе оберiгають!




Маленький мандрiвник


Мiж кущами смородини у затiнку лежало зо два десятки курячих яець. Курка вiдклала iх потай вiд своiх господарiв i ось вже два тижнi, як вигрiвала iх своiм тiлом, дбайливо перегортаючи дзьобом, уважно прислуховуючись до них. Вона не пила, не iла i геть знесилилась. Інколи курка вiдходила на хвилинку, аби ковтнути водички чи знайти якiсь зернятка. Ось i зараз вона тiльки-но вiдiйшла вiд яець.

Трiсь – трiсь, почулося серед яець. Одно з них розломилося навпiл i звiдти виповзло мокре курчатко. За декiлька хвилин воно висохло, стало схоже на клубочок з жовтогарячого пуху. Перш за все його вразило слiпуче сонячне свiтло. Курча прикрило крильцями очки, а коли вiдкрило то побачило, що сидить на купi таких же яець, з якого щойно вилiзло.

«Пi-пi! Пi-пi!» – запищало курча, гукаючи маму, але у вiдповiдь була тiльки тиша.

Мабуть воно народилося таким цiкавим до всього, бо, ще не вмiючи ходити, вилiзло з купи яець i почало мандрувати. Курча захотiло перш за все побачити свою маму. Не знаючи, де шукати, воно пiшло куди – не будь. Перед собою курчатко побачило травичку i багато голубих маленьких квiточок. Але одна квiтка чомусь була такого кольору, як i вiн, тiльки з червоними смужечками. Воно хотiло роздивиться цю квiточку i пiдiйшло ближче, але квiтка раптом ожила. Курча вперше побачило таке диво.

– Хто ви така? – спитало воно – Ви моя мама?

– Нi! – вiдповiла та – Ти – курчатко. Твоя мама – курка, а я – метелик.

– А яка вона i де ii шукати?

– Ти бачиш скiльки у мене нiжок, а у тебе тiльки двi, як у твоеi мами. Ти бiльший за мене, а вона дуже велика. Була тут, але тiльки – но кудись пiшла. Зачекай ii тут, а я полечу i коли побачу ii, то скажу iй про тебе.

Метелик замахав крильцями i полетiв. Курча трохи посидiло на мiсцi, i йому стало сумно без мами. Курчатко – хлопчик вже зроду було хоробрим, але неслухняним. Тому не послухало поради метелика i все ж пiшло само шукати маму. Курчатко вийшло на широку стежку, по якiй господарi ходили на город. Не ступивши i кiлька крокiв, воно раптом побачило, як щось темне почало швидко наближатись до нього. Курчатко не знало, що це була тiнь вiд сороки, яка хотiла спiймати його. На всяк випадок, курча заскочило пiд куш i заховалося мiж гiлками агрусу. Звiдки йому було знати, що у колючi хащi сорока не полiзе?

– Стре- ке-ке! – невдоволено прострекотала сорока – таке маленьке, смачненьке було – i щезло!

– Хто ви така? – спитало курча- Ви – моя мама? Адже менi сказав метелик, що у моеi мами, як i у мене, двi нiжки. Ви- велика i у вас теж двi нiжки.

– Скре- ке – ке! – вiдповiла сорока – вилiзь з-пiд куща, а то я тебе погано бачу i погано чую.

Курча подивилося на сороку i подумало, що у мами не може бути такого великого i гострого дзьоба i такого скрипучого та неприемного голосу.

– Нi, Ви не моя мама! – твердо сказало курча. – Ви недобра i небезпечна. Я Вас боюсь!

– Розумнику – вiдповiла сорока – твоя мама – курка, а я – сорока. Стережись, бо не всi, хто мае двi нiжки – твоя мама. Ти метикувате i менi сподобалось. Я полiтаю, роздивлюсь навкруги i коли побачу твою маму, то направлю ii сюди. А ти будь слухняним i чекай тут на неi. Не йди нiкуди!

Коли сорока вiдлетiла, курчатко заспокоiлося, посидiло пару хвилин. Сумно стало сидiти на мiсцi, коли навколо все таке цiкаве. Воно пiшло далi. Може б i повернулось до мами, але заблукало i не знало де тi яйця з-пiд яких воно вибралось. Вирiшило iти далi навмання.

– Няв! – почуло курча позад себе.

Щось велике бiле з голубими великими очима та рожевим носиком лежало на стежцi.

– Яке маленьке i, мабуть, смачненьке курча! – пронявкало воно – Жаль, що господар поб’е мене, якщо я насмiлюсь з’iсти тебе. Менi заказано iсти курчат. Та нiчого, у коморi менi вистачить сiреньких мишей, та маленьких щурят. Ти чого тут ходиш один?

– Пробачте, я спочатку подумав, що ви – моя мама – курка, але у Вас бiльше нiжок нiж у мене. А метелик сказав, що у мами стiльки ж нiжок, як i у мене.

– Так, малий розумнику. У твоеi мами, як i у тебе двi нiжки, а у мене чотири, але не нiжки а лапки, та ще й кiгтями. Я – кицька, i моi дiтки не курчатка, а кошенята. У них теж по чотири лапки, як i у мене, та великi пухнастi хвостики.

Кiт розвернувся, аби показати хвiст, та мало не збив ним з нiг курчатка.

– Ходи здоровим, – проказав кiт – ти такий милий, що я хочу тобi допомогти. Я побiгаю по саду, знайду твою маму, бо твоя мама – моя знайома зозуляста курка. Не йди звiдси i чекай!

Як i ранiше, курча не встояло i двi хвилини, як зiрвалось з мiсця i побiгло. Воно дуже бажало знайти свою маму. Яке тут чекання!

Розiгнавшись, воно врiзалось у щось велике i волохате, а вiрнiше у бiк собаки Рябка, який лежав у затiнку своеi буди. Вiд несподiванки Рябко аж гавкнув, але, оговтавшись, побачив поруч себе курчатко i здивувався.

– Гав! А чого ж це ти один ходиш? Де твоя мама, братики та сестрички?

– Пробачте – сумно проказало курча – Я спочатку зрадiв, думаючи, що Ви – моя мама, але ж у вас, як i у кицi, багато лапок, тож Ви – не моя мама. Я вилiз iз яйця, мами не було, засумував, пiшов ii шукати та й заблукав.

– Я не курка, а пес, тому не твоя мама. Моi дiтки – щенята, у них теж не по двi, по а чотири лапки i хвiст, майже такий, який ти бачив у кицi. Друже! Але ж слухнянi дiтки чекають на мам, якщо вони i вiдiйшли кудись. Чому ти не дочекався?

– Я чекав, але так засумував, що не мiг дочекатися i пiшов шукати сам. Правда, метелик, сорока, котик обiцяли привести маму, але я не мiг довго стояти на одному мiсцi i вiдходив. Мабуть, мамi вже повiдомили про мене i вона мене розшукуе.

– О, я знаю всiх iх. Вони вже як сказали, то не пiдведуть. Давай зробимо ось що: ти присунься до мого животика, я прикрию лапою, i вiдпочинь трохи. Далi я не раджу йти самому. Я придумаю як сповiстити твоiй мамi, що ти тут у мене.

Рябко обдивився, побачив, що з курника виходить пiвень i покликав його:

– Гей, курячий Володарю, а йди-но сюди!

Пiвень з острахом пiдiйшов до Рябка.

– Подивись, до мене приблукало курчатко. Воно прийшло з саду. Чи не пропадала у тебе якась курка?

– Так! Десь зо два тижнi тому пропала зозуляста, лапата курка. Ми журилися, бо думали, що ii вполював лис. А я картав себе за те, що не догледiв ii. Мабуть, вона нанесла яйця десь у саду, i це одне – з числа вилуплених курчат.

– Кре – ке-ке! – почулося iз даху хати. А про що це ви розмовляете, пiвнику та песику? Розкажiть i менi, бо я до всього цiкава.

– Не тiльки цiкава, але й любиш розносити звiстки по всьому свiту. – сказав Рябко – Тут до мене приблудилось курча, яке шукае свою маму.

– То ось де воно! – проскрекотала сорока. – Я ж цьому курчатку наказала чекати маму, а коли привела зозулясту курку, то його вже на мiсцi не було. Бiдна курка побiгла до iнших, бо всi вже вилупились…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleks-y-polos-n/kazki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.