Книга - Сонячне коло

Сонячне коло
Марина та Сергiй Дяченко


Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв
Марина та Сергiй Дяченки – це не просто сiмейний i письменницький дует, це особливе явище в сучасному свiтi фантастики й фентезi. Автори десяткiв повiстей i оповiдань та 29 романiв, свiй жанр вони визначають як «магiчний реалiзм». Лауреати понад 100 лiтературних премiй; зокрема на загальноевропейськiй конференцii фантастiв «Єврокон-2005» у Глазго Дяченки отримали звання «кращих письменникiв-фантастiв» Європи. Їхнi твори перекладено англiйською, нiмецькою, французькою, китайською та iншими мовами. У новiй серii «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв», започаткованiй видавництвом «Фолiо», будуть опублiкованi майже всi твори (понад 20 томiв) письменникiв, перекладенi украiнською i чудово iлюстрованi. «Сонячне коло» – унiкальна за задумом збiрка Марини та Сергiя Дяченкiв. Вона присвячена пам’ятi Бориса Стругацького. До збiрки увiйшли як повiстi й оповiдання, що отримали особисту премiю Стругацького «Бронзовий равлик», так i двi новi повiстi, «Пори року» та «Сонячне коло», написанi за заповiтами «реалiстичноi фантастики» братiв Стругацьких.





Марина и Сергей Дяченко

Сонячне коло



© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Ю. Є. Нiкiтiн, iлюстрацii, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017




Передмова


Там нiчого немае, окрiм любовi, тiльки свiтло, яке тебе обiймае…

    Із повiстi «Сонячне коло»

Ми виросли на книгах Аркадiя i Бориса Стругацьких, як i багато наших друзiв, як цiлi поколiння читачiв. На жаль, iз Аркадiем Натановичем ми не встигли познайомитись, але зустрiчi та творча дружба з Борисом Натановичем Стругацьким залишили в нашому життi незабутнiй чудовий слiд. Ми зустрiчалися рiдко, нiколи не були учасниками його знаменитого Семiнару, але з першоi ж особистоi зустрiчi пiдпали пiд його чарiвнiсть, а вiн, як тепер хочеться вiрити, теж вiдчував до нас i до наших текстiв деяку симпатiю.

Незаперечний авторитет, мудрий i принциповий, вiн нiколи не впадав у гординю, не повчав, а завжди умiв слухати, чути, пiдтримувати. У фантастичних текстах вiн цiнував не те, що зараз називаеться спецефектами, – а Достовiрнiсть, «зчеплення з реальнiстю». Правду характерiв, правду життя, перш за все нашого, часто гiркого i трагiчного, але зi свiтлом наприкiнцi тунелю.

Чи треба казати, якою важливою була для нас його оцiнка? Просто усвiдомлення того факту, що Стругацький прочитае нашi тексти, свого часу нас приголомшило – як полiт на Марс, як небувалий подарунок. Чи треба казати, наскiльки цiнною для нас була премiя «Бронзовий равлик», яку Борис Натанович одноосiбно присуджував, а потiм вручав зi сцени на конвентi фантастiв «Інтерпрескон» пiд Петербургом?

«Бронзовий равлик» присуджувався з 1992-го по 2012 рiк – рiк, коли не стало Бориса Натановича. Маленький равлик, що повзе вертикальним схилом, – образ iз епiграфа до роману братiв Стругацьких «Равлик на схилi»:

«Тихо, тихо повзи,
Равлику, по схилу Фудзi,
Вгору, до самих висот!»

Ця бронзова статуетка була для нас дорожчою за «Оскар». Усього БНС присуджував нам «Равлика» п’ять разiв: за романи «Армагед-дом», «Долина совiстi», повiсть «Останнiй Дон Кiхот», оповiдання «Баскетбол» та «Імператор». До останнього оповiдання ми написали продовження – «Вiзит до iмператора». Оповiдання було опублiковано влiтку 2012 року, коли Борис Натанович уже тяжко хворiв i незабаром його не стало.

До цiеi збiрки ми включили повiстi й оповiдання, якi вибрав Борис Натанович, i двi новi повiстi, ранiше нiде не опублiкованi: «Пори року» i «Сонячне коло». Що об’еднуе цi тексти? Можливо, традицii «реалiстичноi фантастики», якi вiдстоював БНС.

Спасибi Борису Натановичу. Ми завжди пам’ятатимемо те сонячне свiтло, яке навiть у похмурi пiтерськi днi вiн нiс iз собою.



    Марина та Сергiй Дяченки




Пори року







Пароплав мав причалити о шостiй ранку – у Час Пiвня. Затримавшись у трьох портах, пропахлий димом, кiптявою, гнилими фруктами, дорогими парфумами, тютюном i несвiжою рибою, вiн прихилився до причальних мiшкiв у порту Кам’яного Лiсу о п’ятiй годинi пополуднi. У Час Свинi.

Ірiс мрiяла пройти легендарним мiстом на свiтанку, бiлими вузькими вулицями серед мармуру та бiрюзи, торкаючись iще холодних, але вже освiтлених каменiв, дивлячись на протоку й на море… Але задуха i хитавиця. І запiзнення на одинадцять годин. Спускаючись по трапу, вона ледве переставляла ноги.

– Панi Айрiс!

Вона здригнулася, хоча голос був доброзичливий i навiть вкрадливий. Акуратний усмiхнений товстун простягнув iй руку в тонкiй рукавичцi:

– Ласкаво просимо! Я Алекс, iз цiеi хвилини ваш слуга i помiчник. Де ваш багаж? Порахуйте, перевiрте, у такiй метушнi легко забути, прогавити, згубити…

Вiн пiдхопив важку сумку, в якiй лежали черепашки, а футляр iз сопiлкою вона не вiддала – не хотiла випускати з рук. Їi валiзи вже стояли бiля вантажного трапа. Ірiс здавалося, що причал пiд ногами розгойдуеться.

– Це вашi валiзи? – ледь дочекавшись вiдповiдi, Алекс махнув рукою носiевi. – Пройдiмо, панi Айрiс, усе готово, ми вас дуже чекали!

Колишнi супутники-пасажири з багажем, дiтьми i втомою стояли довгою чергою до чиновника, що перевiряв документи, шльопав печатi, повiльно, повiльно. Ірiс забарилась, та Алекс пiдхопив ii пiд руку i потягнув уперед:

– Нi, панi Айрiс, ви не мусите проходити загальний контроль. Ви прибули на особисте запрошення лорда-регента, прошу вас…

Перед ними розступилася портова варта, Ірiс не встигла й слова мовити.

– Я так мрiяв показати вам мiсто одразу пiсля прибуття, – торохтiв на ходу Алекс. – Вiдроджена iмперська столиця, я клянусь, вона пiдкорить ваше серце! На жаль, сьогоднi немае часу для екскурсiй… А ось i наш екiпаж! Гей хутко вантажте валiзи!

Кiлька секунд – й Ірiс виявила себе у глибинi прохолодного просторого екiпажа. Алекс сiв навпроти, всмiхаючись i бурмочучи водночас:

– Пароплав запiзнився на одинадцять годин, це неподобство! Капiтана чекае розгляд, можливо, це i зовсiм був його останнiй рейс! Ви втомилися…

– Капiтан не винен, – сказала Ірiс. – Нас затримували при входi в порти.

– Ах, зрозумiло, пароплави, приписанi до Кам’яного Лiсу, вiчно дратують континентальних щурiв, – Алекс усмiхнувся ширше. – На континентi волiли б, аби iмперiя впала, а ми здичавiли. Вони хотiли б, аби на мiсцi нашоi столицi залишилася купа камiння, а тим часом… подивiться!

Вiн вiдсмикнув штору. Екiпаж iхав вузькою вулицею, як дном ущелини. Будинки з рiзьбленого каменю дiставали до неба – бiлi, палевi, зелено-бежевi. Пахло морем i лiсом. Стовбури величезних сосон виступали просто з каменю, палiсадники зеленiли на балконах i галереях, струмки текли мармуровими й мiдними жолобами.

Ірiс на секунду забула, що у неi болить голова.

– Цьому мiсту тисячi рокiв! – урочисто проголосив Алекс. – І воно простоiть iще стiльки ж! Нiякий бунт, нiяка вiйна не завадить нашому процвiтанню. Темнi роки закiнчились. Імперiя вiдроджуеться, едина i могутня як нiколи!

Екiпаж звернув на iншу вулицю, ширшу, торгову. За склом вiтрин блищало дорогоцiнне камiння. На гранях дробилося свiтло. Найяскравiшi iскри змусили Ірiс примружитись.

– Легендарний ювелiрний квартал, – натхненно вiв далi Алекс. – Дивiться i розкажiть потiм на континентi. Камiнь, оброблений нашими майстрами, не сплутати нi з яким iншим. Єдиний погляд, i ви скажете: так, це дiаманти з Кам’яного Лiсу… Яким прикрасам ви вiддаете перевагу?

– Я не ношу прикрас.

– Ох нi, – вiн злякано замахав руками. – Ви просто не примiряли справжнiх камiнчикiв. Один погляд, i ви не захочете звiдси йти, я обiцяю!

Екiпаж знову звернув. Стук колiс змiнився, став тихiшим на широкiй площi з помостом. Повз вiкна проплив закопчений мiдний казан в людський зрiст заввишки. Алекс iз усмiшкою засунув штору.

– Тут уже курно, – сказав вибачливо. – На площi правосуддя в буднi торгують рибою – ринок для бiднякiв. Але навiть бiдняки в Кам’яному Лiсi… Що з вами?

– Це i е казан для страт?

Вона закашлялася, намагаючись очистити горло. Алекс пiднiс руки, нiби вiдгороджуючись од ii слiв:

– Усього лише традицiя! Ця штука просто тут стоiть, ii давно не застосовують! Але навiть у найтемнiшi часи, знаете, тiльки найстрашнiший злочин… державна зрада, замах на життя iмператора… Ох, що ж я, я ж мав передати вам…

Вiн вийняв iз кишенi й простягнув iй бiлий конверт iз золотим тисненням. Ірiс кiлька секунд дивилася на конверт, намагаючись зрозумiти, що з ним робити, поки Алекс не допомiг iй i не зламав печатку. Всерединi було запрошення, виписане iдеальним писарським почерком: панi Ірiс Май бажали бачити на прийомi лорда-регента в його особистiй резиденцii сьогоднi о сьомiй вечора. Час Кота.

– Зараз ми поселимо вас в апартаменти – просто в палацi, з краевидом на море, – торохтiв Алекс. – У вас буде пiвгодини, щоб опорядитися пiсля дороги… Будь ласка, звернiть увагу: на прийомах лорда-регента завжди бувае тепло, навiть жарко. Вдягайтеся легко, як на прогулянку в лiтнiй полудень. Допускаються вiдкритi плечi. Ще одне прохання – не використовуйте парфуми. На прийомах це не прийнято.

Ірiс торкнулася долонею скронi:

– Пане… Алексе. По правдi сказати, я почуваюся розбитою i зовсiм хворою.

– Вам не доведеться виступати, це не концерт! Це прийом! Ви вiдпочиватимете, розважатиметеся i…

– …І мрiю тiльки про лiжко. Можливо, лорд-регент прийме моi вибачення…

Вона замовкла, побачивши, як невловно змiнилось обличчя ii провiдника.

– Панi Айрiс, – сказав вiн м’яко. – Це Кам’яний Лiс. Вiд запрошень лорда-регента не вiдмовляються. Якщо ви хворi, я пришлю лiкаря. Але рiвно о пiв на сьому ви мусите бути готовi, я прийду за вами й особисто супроводжу до резиденцii.

За вiкном пливла назустрiч нова вулиця – кам’янi фасади з бiлого i червоного мармуру, дерева та квiти, трiскучi водоспади, струмки, що бiжали кам’яними руслами. Це Кам’яний Лiс, вiдсторонено подумала Ірiс. Ти мала рацiю, сестричко, вiдраджуючи мене вiд цiеi поiздки.


* * *

Два днi тому, пiд час останньоi стоянки, вона розминала ноги, походжаючи уздовж палуби, чекаючи, поки пароплав нарештi вiдчалить. Непримiтний молодик в одязi портового службовця з’явився, здаеться, нiзвiдки:

– Вам лист, панi Ірiс…

Вона не чекала листiв, i тим бiльше на борту пароплава. Вона була вражена, звiдки службовцю вiдоме ii iм’я, але самовпевнено вирiшила, що це слава. Розгорнувши папiрець, вона впiзнала почерк Лори.

«У нас усе добре, – писала сестра. – Ми переiхали. Людина, яка передасть тобi лист, бажае нам добра. Ми з дiтьми любимо тебе, Ірiс».

– Що це означае? – запитала вона у посильного. – Що таке – «переiхали»? Куди?!

– У безпечне мiсце, – вiдповiв той майже весело. – Тобто воно залишиться безпечним, якщо ви, панi Ірiс, будете цяцiнькою i провернете сяку-таку просту справу в Кам’яному Лiсi. А яку – вам повiдомлять пiсля прибуття.

Пароплав вiдшвартувався. Працювали машини, пахло димом i рибою. Мiж бортом i причалом розширювалася смужка води.

– Хто ви такий?!

Хлопець вирвав у неi з рук листа, перескочив через борт i стрибнув на причальну тумбу. Помахав Ірiс рукою:

– Не здумайте тiкати, не виконавши доручення! Адже ви любите свою сестру i племiнникiв, еге ж?

Ірiс захотiлося зiстрибнути за ним, зiскочити з корабля, що вiдвозив ii до краiни, де за зраду варять у казанах. Але пароплав уже далеко вiдiйшов вiд причалу.


* * *

В апартаментах ii чекала готова тепла ванна. З вiкна вiдкривався краевид на балюстраду, за якою лежало море, пiдсвiчене низьким сонцем.

Лiкар виявився небагатослiвним i ненастирливим. Пiгулка, яку Ірiс спершу не хотiла у нього брати, подiяла майже миттево, i головний бiль вiдступив. Стоячи бiля вiкна, вдихаючи теплий вiтер, Ірiс вiдчула себе набагато краще. Можливо, думала вона, тi люди – звичайнi контрабандисти. Можливо, вони зрозумiють, що я не можу бути iм корисною. Та й що такого жахливого вони менi можуть доручити?

У дверi постукали рiвно о пiв на сьому. Сонце вже висiло над самiсiньким горизонтом, а Ірiс закладала останню шпильку у волосся.

Як i ранiше всмiхаючись, Алекс оглянув ii з голови до нiг i залишився задоволений:

– Ви чудово виглядаете. Вас чекае чудовий вечiр – легкi закуски, напоi, спiлкування з приемними людьми…

Вiн провiв ii по коридору до дверей, бiля яких височiли стражники у темних мундирах, iз пiками в руках. Ірiс внутрiшньо пiдiбралась; Алекс, не звертаючи на стражникiв уваги, вiдiмкнув дверi й вивiв ii на балкон.

Сонце торкнулось обрiю. Алекс смикнув шовковий шнур, балкон хитнувся i плавно пiшов угору. Ірiс мимоволi вхопилася за бортик.

– Цей замок сповнений чудес i секретiв, – iз самовдоволеною усмiшкою сказав Алекс. – Вам сподобаеться тут, панi Айрiс. Нiчого не бiйтесь, поводьтеся так, як звикли. Будьте собою.


* * *

– Панi Айрiс Май! – оголосив церемонiймейстер.

Усi голови повернулися до неi; у просторiй залi горiли камiни, хоча зовнi було зовсiм тепло. Блищали очi, блищало дорогоцiнне камiння в мочках вух i на алебастрових шиях; чоловiки i жiнки, одягненi зi стриманою розкiшшю, дивилися на Ірiс iз iнтересом: вони знали, хто вона така.

Що, коли хтось iз них зараз передасть iй послання?!

– Ласкаво просимо, панi Айрiс, – лiтня дама простягнула iй м’яку руку. – Ласкаво просимо до Кам’яного Лiсу.

У неi були неочiкувано сильнi холоднi пальцi. У волоссi виблискували дiаманти.

– Ваш вiзит – висока честь, – плечистий чоловiк у вiйськовому мундирi дочекався, поки Ірiс подасть руку сама. – Почувайтесь як удома! Лорд-регент прибуде з хвилини на хвилину.

Вони називали своi iмена, вона кивала, потискувала руки i тут же забувала, як кого звуть. Вони побiжно згадували свое становище – урядовцi Кам’яного Лiсу, державнi радники, чиновники з мiськоi управи, аристократи; в кутку пив вино капiтан пароплава, на якому приiхала Ірiс.

Вона не повiрила своiм очам. Капiтан тримався осiбно, був пригнiчений, по обличчю градом котився пiт. Може, саме вiн мае «повiдомити пiсля прибуття», чого хочуть вiд неi шантажисти?

Ірiс зробила крок уперед, натрапила на його погляд i позадкувала. Нi, вiн не шукав iз нею зустрiчi. Вiн за щось ненавидiв ii. Ірiс згадала слова Алекса: «Капiтана чекае розгляд» – через те, що Ірiс Май прибула iз запiзненням…

Слуга пiднiс келих. Ірiс похитала головою. Подивилась у пошуках простоi води; гостi неголосно розмовляли, розбившись на невеликi групи, здаеться, втративши до неi iнтерес. В iхнiх усмiшках Ірiс бачила тепер вимушенiсть, навiть нервознiсть; або iй так здавалося через те, що сама вона хвилювалася дедалi бiльше?

– Ви втомилися з дороги, – сказала висока жiнка рокiв сорока, з волоссям кольору слоновоi кiстки, гладеньким i ретельно укладеним. Кiлька хвилин тому вона назвала Ірiс свое iм’я.

– Але пароплав запiзнився не з вини капiтана, – сказала Ірiс перше, що спало iй на думку.

– Можливо, – жiнка кивнула. – Ви забули, як мене звуть? Тереза, член iмператорськоi ради. Розумiю, вам зараз не по собi. Не треба нiчого боятися. Всi ми знаемо, що розповiдають на континентi про Кам’яний Лiс…

Вона трохи зсунула брови, ii обличчя стало жорстким:

– Коли ми задихалися у кривавiй кашi… i прохали про допомогу, на континентi вдали, що оглухли й ослiпли. Мало того – вони таемно пiдтримували змовникiв! Бунт готувався задовго, з першого дня хвороби старого iмператора. Коли почалася рiзанина на вулицях, принц Мiло зважився на переговори з бунтiвниками… на переговори! Ми вважаемо за краще називати це «помилкою» – з поваги до загиблого, хоча це була, звичайно, зрада. І ось, коли здавалося, що все скiнчено, все валиться, на вулицях трупи, на площi страти… Бунтiвники першими запустили казан i почали варити в ньому незгодних. Уперше за двi сотнi рокiв! І знаете, що ми змогли протиставити варварству i насильству?

– Е-е… Справедливiсть?

– Ще бiльше насильство, – вiдгукнулася вона з м’якою усмiшкою. – Чому лорда-регента вважають чудовиськом? Бо вiн чудовисько. Вiн став таким, рятуючи iмперiю. Рятуючи нинiшнього iмператора, Ференца. Єдина людина змогла збожеволiти настiльки, щоб зупинити безумство, i це був…

– Лорд-регент! – проголосив вiд дверей церемонiймейстер.

Стихли всi розмови. Вiдчинилися стулки дверей – на галереi, на другому поверсi. Ввiйшов чоловiк у чорному вiльному костюмi, з широкою пов’язкою на обличчi, що повнiстю закривала очi.

Тереза, а з нею всi в залi, схилились у поклонi. Ірiс, яка не звикла кланятися, просто опустила голову.

– Добрий вечiр, панове, – сказав чоловiк на галереi. – Сьогоднi ми зустрiчаемо дорогу гостю, Ірiс Май, я сподiваюся, ви вже встигли познайомитись.

Вiн единий виголосив ii iм’я так, як воно звучало на континентi, а не так, як жителям Кам’яного Лiсу було зручно його вимовляти.

Вiн рушив униз крутими сходинками. Ірiс здалося, що зараз вiн неодмiнно оступиться й упаде, але вiн крокував легко, як зрячий. Гостi вишикувалися нерiвною шеренгою, лорд-регент iшов повз цей iмпровiзований стрiй, потискуючи руку кожному, напiвголосом кажучи кiлька слiв, вислуховуючи вiтання. Пов’язка закривала його лоб, очi й вилицi. Усi трималися так, нiби це була природна рiч.

Ірiс пошукала очима Терезу – i побачила ii серед iнших. Лорд-регент якраз пiдiйшов до неi, i Тереза по-дружньому простягнула руку. Вiн про щось запитав, й Ірiс моментально зрозумiла, що мова йде про неi; Тереза всмiхнулась i вiдповiла:

– Ти мав рацiю, Ерно.

Лорд-регент повернув голову, Ірiс вiдчула, що ii розглядають. Чим вiн дивиться, подумала вона, вiдчуваючи, як у скронi починае пульсувати новий бiль.

Тепер вiн iшов просто до неi – через залу, повз гостей, якi шанобливо розступилися.

– Із прибуттям, – вiн простягнув руку без рукавички. Ірiс нiчого не залишалося, як торкнутися його долонi, сухоi та прохолодноi.

– Чого ви боiтеся? – запитав вiн наступноi митi, не випускаючи ii руки.

– Чудове мiсто, – не до ладу вiдповiла Ірiс. – Дякую… Нi, я нiчого не боюся, мене прекрасно зустрiли…

Куточки його губ опустилися донизу:

– У вас болить голова? Запросити лiкаря?

– Доктор… уже… дав менi лiки, – Ірiс захотiлося висмикнути долоню, вона насилу втрималася.

– Ви втомилися, – сказав вiн повiльно. – І вас щось турбуе. Сподiваюся, це не я вас налякав?

– Усе так незвично, – Ірiс нервово засмiялася. – Менi доводилося бувати… на прийомах, але нiколи – в iмператорському палацi. Вибачте мое хвилювання.

Вiн випустив ii руку:

– Вiдпочивайте.

Ірiс раптом поспiшила:

– Я хотiла ще сказати…

Уже вiдходячи, вiн обернувся:

– Що?

– Капiтан не винен у тому, що судно запiзнилося, – твердо сказала Ірiс.

– Дякую, – вiдповiв вiн пiсля паузи.

Натягнуто посмiхаючись, Ірiс дивилась, як регент iде до капiтана в кутку i, не простягнувши руки, щось запитуе. Капiтан довго вiдповiдае, i пiт блищить у нього на лобi. Пауза; регент кивае, щось говорить i вiдходить; капiтан стоiть очманiлий, i на обличчi у нього написане колосальне полегшення; вiн хапае келих iз тацi слуги, що пробiгае мимо, i випивае залпом, утирае пiт…

– На прийомах бувають рiзнi люди, – сказала Тереза, що несподiвано опинилася поруч.

– Це я сказала лорду-регенту, що капiтан не винен, – Ірiс усмiхнулася ширше, вiдчуваючи, як натягуеться шкiра на обвiтрених губах. – І вiн менi повiрив.

– Ви благородна людина, – Тереза пригубила вiд свого келиха. – Але лорд-регент нiкому не вiрить, вiн усе перевiряе сам… До речi, нiколи не намагайтеся йому брехати, може вийти недобре.

Регент стояв тепер у натовпi гостей, розмовляв, усмiхався – не знiмаючи пов’язки.

– Вiн здатний вiдчути зраду до того, як вона дозрiе i принесе отруйнi плоди, – неголосно сказала Тереза. – Тому регулярнi прийоми, тому на них запрошують рiзних людей, впливових i не дуже, тому так жарко… Регент пiдозрюе всiх, щомитi чекае зради – й небезпiдставно. Минулого мiсяця стратили трьох шпигунiв…

– Їх зварили на площi?!

– Не вважайте нас варварами, – Тереза скривилася. – Вiдтодi, як було придушено бунт, казан стоiть порожнiй i холодний. Як на мене, досить було вислати цих людей, але… Лорда-регента вже не переробити. Який час, такий правитель.

Вона зробила паузу, оцiнила обличчя Ірiс i заговорила в iншому тонi:

– …Але часи змiнюються! Імператор – чудова дитина, ви побачите, розважлива, вiдповiдальна не по роках. Через п’ять рокiв ми отримаемо на тронi iдеального государя, мудрого i доброго… Чому ж ви нiчого не iсте? Розкiшнi фрукти, витончений сир, вино дуже легке, скуштуйте.

Ірiс похитала головою, сподiваючись, що ii гарячковий рум’янець спишуть на спеку.

Нiби вiдчувши ii погляд, регент повернув голову. Покрокував через усю залу, на ходу взяв келих у слуги з тацi. Пiдiйшов до Ірiс i Терези, пригубив шампанського i зняв пов’язку. У нього були сiрi очi, з тих, що змiнюють колiр залежно вiд освiтлення. І, звичайно ж, вiн не був слiпим.

– Панi Ірiс, – вiн сховав пов’язку до внутрiшньоi кишенi вiльного пiджака, – ви не хотiли б вийти на балкон, подихати свiжим повiтрям, помилуватися нiчним мiстом?


* * *

На балкон вели дверi просто iз зали прийомiв, i звiдти справдi вiдкривався прекрасний краевид на вогнi мiста, але вiяв такий пронизливий вiтер, що Ірiс одразу заклякла. І це було до речi: не довелося пояснювати, чому вона так тремтить i цокотить зубами.

Лорд-регент запропонував iй руку, i вона не змогла вiдмовитися. Спираючись задерев’янiлою долонею на його лiкоть, проiхала вниз по сходах до внутрiшнього двору, де вiд вiтру затуляли стiни. Тут було тепло i тихо, у напiвтемрявi ледь чутно шелестiла вода.

– Спасибi, що ви погодилися приiхати. Імператор закоханий у вашу музику. Уроки сопiлки – те, про що вiн давно мрiе, тим бiльше вiд вас, адже ви його кумир… Вiн страшно самотнiй у своi дванадцять рокiв, вiн приречений на владу – i самотнiсть. Ви все ще тремтите?

– Я майже зiгрiлась.

– Ви вагались, отримавши запрошення. Вас напевно вiдраджували вiд поiздки. Що допомогло вам зважитися?

– Я…

Вона зрозумiла, що не знае, що сказати. Мрiяла побачити Кам’яний Лiс? Слабка вiдповiдь, мотивацiя роззяви, вiн може навiть образитися. Мрiяла вчити iмператора музики? Солодкава й нещира вiдповiдь. Хотiла потiшити свое марнославство? Єдина правдива вiдповiдь, але вимовляти ii вголос – безумство.

– Менi приемно, коли людям цiкава моя музика. Інтерес молодого iмператора… пiдкупив мене.

Вiн подивився на неi з повагою:

– Ви вмiете бути чесною, я дуже це цiную.

Акуратно вийняв пов’язку з внутрiшньоi кишенi, зав’язав собi очi, повернув до Ірiс слiпе обличчя:

– Ще раз: що вас турбуе? Чого ви боiтеся… за кого ви боiтеся?

– Я… нi. Я просто…

Наступноi митi Ірiс жбурнули на пiдлогу – на гладенький полiрований камiнь, рiзко, грубо, вона придушено охнула, завмерла, скорчившись, iнстинктивно прикриваючи голову. Їi смикнули вгору, як ватяну ляльку, наступноi митi вона виявила себе в нiшi стiни, за колючим стовбуром присадкуватоi пальми.

– Усе добре, – прошепотiв лорд-регент iй на вухо. – Це замах. Не рухайтеся.

Із дерев’яноi рiзьбленоi балки стирчала стрiла з курчачо-жовтим оперенням.


* * *

Прийом тривав, хоча людей стало наполовину менше. Офiцiанти так само розносили напоi та закуски. Капiтан корабля, на якому прибула Ірiс, був такий щасливий i п’яний, що не мiг пiдвестися з оксамитовоi лави бiля стiни.

Тереза зустрiла Ірiс чiпким поглядом:

– На вас лиця немае. Ви мене лякаете… що сталося?!

Із бiчних дверей виринув Алекс:

– Панi Терезо, лорд-регент просить вас пiднятися до нього в кабiнет просто зараз… Панi Айрiс, я негайно проведу вас у вашi апартаменти.


* * *

У кiмнатi Ірiс виявила, що футляр iз сопiлкою пропав.

Вона занервувала. Облилася холодним потом. Викликала покоiвку. Та показала iй футляр – у шафi на полицi, на почесному мiсцi; покоiвка вирiшила навести лад, поки Ірiс була на прийомi.

Ірiс накричала на неi – негiдно, грубо, верескливо. Покоiвка почервонiла i пiшла. Ірiс переконалася, що сопiлка абсолютно цiла i черепашки з записами теж на мiсцi. Треба було повернути покоiвку i вибачитися, натомiсть Ірiс сiла на край лiжка й опустила руки.

Ще секунда, i замах обернувся б убивством при единому свiдку. Той, що стрiляв у лорда-регента, – як вiн пов’язаний iз людьми, якi тримають у заручниках Лору з хлопчаками?

Чи вiн стрiляв зовсiм не в лорда-регента?!

Думки ставали абсурднiшими з кожною секундою, найкращим виходом було перестати думати взагалi. Ірiс обняла футляр iз сопiлкою i застигла, скорчившись, на лiжку.


* * *

У дверi загрюкали кулаками о другiй годинi ночi – час Кажана. Господар, у якого Ольвiн винаймав кiмнату, вискочив у самiй сорочцi, заздалегiдь до смертi наляканий: вiн пережив бунт тут, у мiстi, i такий ось стукiт у дверi означав для нього занадто багато.

На порозi стояли стражники в чорних мундирах палацовоi охорони. Господар повiльно сповз по стiнi: безлiч разiв вiн бачив це в нiчних кошмарах.








– Майстер Ольвiн тут живе?

Ольвiн маячив на сходах поверхом вище. Господар, не в змозi видати нi звуку, пiднiс руку i ткнув пальцем: здав, не чинячи опору. Стражник подивився на Ольвiна знизу вгору: вони були ровесниками. Обидва провiнцiали. Стражник iще не знав, як тягти людину в казан, Ольвiн уявлення не мав, що означае стукiт серед ночi.

– Поiдете з нами, – сказав стражник. – З усiма своiми штучками… з цими… з речами!

– У чому його звинувачують?! – придушено пискнув господар. Не розраховуючи на вiдповiдь, так, iз доброти душевноi. Вiн по-своему любив постояльця i дбав про нього, як про рiдного сина.


* * *

– Це ти, значить, фаршируеш черепашки музикою, як пироги сиром?

– Так, – сказав Ольвiн.

Чотири мiсяцi тому його вже викликали до палацу, щоправда, не посеред ночi. Не цей офiцер, а iнший, але в такiй же тiснiй канцелярськiй кiмнатi вимагав вiд нього «таемницi» – як помiщати музику всередину порожнiх черепашок. Ольвiн чесно все показав i розповiв. Той офiцер нiчого не зрозумiв – i не дивно: ремесла5 навчаються роками, якщо е талант. Офiцер пригрозив в’язницею, конфiскував резонатор – вартiстю, як вулиця у провiнцii Рудi Пагорби, i рiдкiстю, як величезний алмаз. Конфiскував розчини, спiвучу сiль, черепашки, срiбний камертон. Майже мiсяць Ольвiн жив надголодь, тягаючи на ринку мiшки з рибою. Потiм йому несподiвано повернули все цiлим i неушкодженим, а за двi черепашки запропонували грошi, хорошу цiну. Черепашки були – колекцiйнi записи Ірiс Май, «Пори року». Ольвiн не хотiв би iх продавати, але, з огляду на обставини, сперечатися не було про що.

І ось тепер перед ним стояв iнший офiцер, раз у раз витираючи блiдий спiтнiлий лоб:

– Ти можеш вкласти туди будь-якi звуки? Крики чайок? Собачий гавкiт?

– Так.

– Людське мовлення?

– Так, – Ольвiн здивувався, навiщо б так бездарно використовувати таку красиву i складну оболонку. Слова, на вiдмiну вiд музики, легко записати на паперi.

– Тодi швидко, швидко… готуй своi каганцi!

Ольвiн не сперечався. Розбуди його посеред ночi, як, власне, i сталося, – вiн завжди готовий приготувати розчин, встановити резонатор, триногу, пальник…

– Ти пояснюй, що робиш! Не удавай iз себе розумника, обдурити мене не вдасться!

Велика неприемнiсть у палацi, подумав Ольвiн, ця людина налякана i зла. Добре б усе скiнчилось, як минулого разу, хоч би менi дозволили пiти по-доброму.

– Ось посудина iдеальноi форми, я називаю ii резонатор, стiнки влаштованi так, щоб ловити звук i передавати коливання розчину спiвучоi солi. Ось зародок кристала, поки вiн росте – звук зберiгаеться в його гранях. Тепер я розiгрiваю розчин i додаю солi: щоб кристал рiс, насичений розчин мае остигати. Вмiщую розiгрiтий розчин у посудину, обережно… а всередину, на тонкiй нитцi, вмiщую зародок. Що ви хочете, щоб я записав?

– Мовлення. Я буду говорити, а ти…

Ольвiн кивнув:

– Все готово. Один, два…

– Не командуй! – у розпачi гаркнув офiцер. – Тут я рахую! Один, два, почали!

Ольвiн дзвякнув камертоном, у канцелярському примiщеннi поплив срiбний дзвiн. Офiцер роззявив рота. По його очах було ясно, що бiдоласi на думку не спадае жодного слова, жодного рядка, жодного судження.

– Хай славиться у вiках Кам’яний Лiс! – гаркнув офiцер. – Хай свiтить сонце над десятьма провiнцiями та столицею! Хай буде iмператор на тронi, як сонце в чистому небi, хай не закриють хмари гнiву свiтлий лик його! Хай згинуть клятi бунтiвники, чиi iмена забуто, а дiяння проклято!

Його голос гучно лунав у напiвпорожнiй канцелярськiй кiмнатi. Поверхня соляного розчину в резонаторi ледь помiтно вiбрувала. Там, усерединi, рiс кристал спiвучоi солi, його найтоншi гранi повторювали i записували хрипке горлання, несамовитi заклинання, прокляття i славослiв’я, що не мали сили. Велике диво – записувати звук, думав Ольвiн iз гiркотою.

Офiцер виснажився. Махнув рукою – все, мовляв. Ольвiн дзвякнув камертоном, завершуючи запис. Потiм витягнув нитку з розчину – кристал вийшов зовсiм маленький.

– Це можна слухати?!

– Нi, – сказав Ольвiн. – Поки що нi.

Вiдповiдних черепашок залишилося всього три, йому страшенно не хотiлося вiддавати iх злим i нещасним людям – палацовим стражникам. Згнiтивши серце, вiн узяв зi столу черепашку; момент заселення кристала – найскладнiший, треба вiдчувати оболонку зсередини, розумiти ii душу, сполучати з душею записаноi музики. Але музики ж немае – тiльки вiдчайдушний злiсний крик. Як пояснити мушлi, що це i е ii доля?

Якщо я зараз зiпсую запис, подумав Ольвiн, мене вб’ють на мiсцi.

Потрапивши в самiсiнький центр завитка, кристал стае серцем черепашки. Вийняти його i вмiстити новий уже неможливо. За роки учнiвства Ольвiн погубив сотнi кристалiв, намагаючись вкласти iх у мушлю, навiть майстер може помилитись, а руки, як на зло, тремтять…

Вiн видихнув крiзь зцiпленi зуби. Доклав черепашку до вуха: спiв моря, далекий вiтер, срiбний дзвiн камертона…

– Хай славиться у вiках Кам’яний Лiс! – гаркнула черепашка. Треба ж, яким точним вийшов запис. А з музикою, бувае, б’ешся-б’ешся, а виходить плаский, рiзкий, а то й фальшивий звук.

– Все, – Ольвiн вiддав черепашку офiцеровi. – Я можу бути вiльним?


* * *

Вiн приготувався чекати в канцелярii до ранку, але вiдповiдь прийшла набагато ранiше. За десять хвилин офiцер повернувся з п’ятьма стражниками:

– Берiть оце. Оце все! Палицi, пляшки, пальник, триногу… Склянка якщо поб’еться, вiдповiдаеш головою! І оцю скриньку бери…

Стражники в десять рук схопили майно Ольвiна i, мало не стикаючись у дверях, миттю винесли з кiмнати. Ольвiн стиснув кулаки: вiд несправедливостi хотiлося битись.

– Це моi речi!

– А ти теж iди, геть, геть, швидко!

Ольвiн остаточно перестав розумiти, що вiдбуваеться.

Стояла глупа нiч, до свiтанку було далеко, але по всьому замку металися вогнi. Чужi руки в рукавичках стискали посуд, що до нього Ольвiн боявся зайвий раз доторкнутися, такий вiн був крихкий. Офiцер замикав процесiю, гнав Ольвiна перед собою, пiдштовхував у спину – повз пости, повз примiщення варти, крiзь переляканий шепiт слуг. Завилися нескiнченнi сходи – вниз. Стражники гуркотiли чобiтьми та лаялися тихо i брудно. Ольвiн щомитi чекав, що пролунае дзвiн битого скла, але жоден зi змилених носiiв так нiчого i не впустив на крутих сходинках.

Шлях закiнчивсь у кiмнатi з гратчастими вiкнами. Це була, без сумнiву, тюремна камера, причому з найгiрших, з вмурованими у стiну сталевими кiльцями та ланцюгами, з ледь помiтними у темрявi огидними пристосуваннями. Прикутий за розкинутi руки, бiля стiни сопiв стражник. Чи чоловiк в одязi стражника. Мундир на ньому був розiрваний, обличчя закривавлене. Ольвiн глянув на нього, вiдвiв очi й вирiшив бiльше не дивитися.

Стражники, квапливо уклонившись комусь у темному кутку, розставляли речi Ольвiна – як попало. Ольвiн не поспiшав iх поправляти. В його становищi чим менше вдiеш – тим менше зробиш помилок.

Один жест людини в темному кутку – i в камерi залишилися тiльки прикутий стражник, Ольвiн i той, хто вiддавав накази. Ольвiн клiпнув; обличчя людини в тiнi було майже повнiстю закрите чорною пов’язкою, вiльними залишалися тiльки пiдборiддя та губи:

– Я хочу зберегти допит, так щоб його можна було почути заново у будь-який момент.

Ольвiн кивнув. Поправив триногу, пiдготував пальник, дбайливо встановив посудину. Витягнув iз найтоншого конверта зародок кристала на нитцi. Людина з кутка спостерiгала за ним – не очима. Вiд цього слiпого погляду хотiлося сховатись, як вiд крижаного протягу.

– Спотворення реальностi, – пробурмотiв чоловiк у кутку, звертаючись сам до себе. – Побутова магiя. Немае законiв природи, щоб вкладати звук у черепашки.

– Музику, – сказав Ольвiн.

– Що?

– Музику, а не звук! – Ольвiн випростав спину. – Закони природи – закони гармонii. Музика – гармонiя у чистому виглядi. Повiтря тремтить, сповнене гармонii. Кристал росте, народжуючи новий всесвiт. Немае спотворення реальностi! Це природа… це природнiше, нормальнiше, нiж…

Вiн затнувся. Чоловiк iз зав’язаними очима уважно його слухав:

– Нiж що?

– Нiж вашi допити, – сказав Ольвiн хрипко. – Нiж усе це… чим займаються люди.

Знову стало тихо. Хрипко дихав бранець пiд стiною.

– Ти провiнцiал, i я знаю, звiдки, – сказав чоловiк iз зав’язаними очима. – Рудi Пагорби, чи не так? У вашiй провiнцii не було нi рiзанини, нi страт. Ти, звiсно, можеш розповiдати менi про гармонiю…

Вiн зняв пов’язку з обличчя. Ольвiн упiзнав його, i йому стало зле. Вiн нагрубив лорду-регенту, який до того ж не гребуе спускатися у пiдвали для тортур.

– Якщо соляний кристал покласти у порожню черепашку, вiн не спiватиме – вiн випаде назовнi, – сухо сказав регент. – Подивися на себе: ти маг, а не хiмiк.

Розумнiше було б промовчати у вiдповiдь. Але Ольвiн вже не мiг зупинитися:

– У рiзних розчинiв рiзнi властивостi, щоб зрозумiти це, не обов’язково бути хiмiком. Спiвуча сiль називаеться так, тому що…

Бранець гучно випорожнився собi в штани. Поверх застарiлих запахiв кiмната наповнилася новим смородом. У Ольвiна слова застрягли в горлi. Вiн силкувався i не мiг зрозумiти, як в однiй i тiй же реальностi можуть iснувати «Пори року» Ірiс Май i обгиджена людина в очiкуваннi тортур.

– Гармонiя свiту, – сказав лорд-регент iз кривою посмiшкою.

Вiн встав, двома кроками наблизився до Ольвiна, взяв п’ятiрнею за потилицю i примусив подивитися на прикутого:

– Що ти бачиш? Мiшок iз лайном? А от i нi, це гiдна людина… славний воiн. Хоробро бився пiд час бунту, захищав iмператора. Ветеран битви на Палаючому Пiку. А потiм продався ворогам i став зрадником. Ось обличчя твоеi гармонii. Вiдчуваеш, як вона пахне?

Ольвiна знудило на кам’яну пiдлогу.

– Та ти романтик, – лорд-регент обтрусився вiд бризок. – Почнемо!


* * *

Натикаючись на одвiрки, вiн ледве знайшов вихiд iз камери. Стражники у коридорi подивилися на Ольвiна – i чомусь запропонували йому води.

Скiльки тривав допит? Стiльки ж приблизно звучать двi першi частини «Пiр року». Хоча вiд такого порiвняння Ольвiн вiдчував фiзичний бiль.

Вiн повернувся до камери, коли його покликали, – увiйшов, дихаючи ротом. Чоловiк бiля стiни висiв нерухомо на своiх ланцюгах. Крiзь тонкi стiнки посудини було видно кристал у прозорому розчинi – найнiжнiшого опалового кольору, то як небо, а то як мед.

Нi про що не думаючи, вiн витягнув запис допиту i перемiстив його в кращу черепашку – велику, з бiлим гирлом i рельефною спiраллю. Колись Ольвiн мрiяв, як поiде на континент, знайде там Ірiс Май i вкладе ii пiсню ось у цю черепашку.

Потiм його вiдвезли додому. Ольвiн вимився холодною водою, не чекаючи, поки господар нагрiе ванну. Впав у лiжко i проспав до вечора.

Увечерi господар, радiючи, показав йому доставленi з палацу речi: все повернули! Сiль, склянки для розчинiв, триногу, пальник, камертон – i резонуючу посудину, порожню, суху i чисту.

Ольвiн криво посмiхнувся, пiднявся сходами до своеi кiмнати, пiд самiсiнький дах. Поставив на пiдлогу посеред кiмнати резонатор, отриманий у спадок вiд учителя, вартiстю, як вулиця в рiднiй провiнцii, i рiдкiстю, як величезний алмаз.

Взяв молоток iз коробки з iнструментами. Примiрявся.

Резонатор не винен. Але пiсля того, що прозвучало у пiдземнiй камерi, тут не може бути музики.

Нiколи.


* * *

За снiданком Ірiс принесли лист у конвертi з уже знайомою печаткою. Цього разу почерк був не калiграфiчний, не писарський, але великий i цiлком розбiрливий.

«Приймiть iще раз моi вибачення, – писав лорд-регент. – Турбуватися нема про що, стрiльця знешкоджено. Я не нагадую, що обговорювати тему замаху не слiд нi з ким, особливо з iмператором, – не нагадую, бо впевнений у вашiй розсудливостi».

За кiлька секунд текст на паперi став танути, поки не зник зовсiм.


* * *

Кiмната була наповнена свiтлом: одинадцята ранку, час Коня, ясний сонячний день. За вiкнами стояло море, внизу котилися бiлi вали, беззвучно, далеко. Бiля стiни височiв стелаж iз черепашками; нiде, нi в кого Ірiс не бачила такоi колекцii. У неi самоi нiколи не було стiльки музичних записiв.

Вона обережно взяла одну, найбiльшу. Доклала черепашку до вуха. Звук моря. Тихий дзвiн… І могутнiй вступ: тема весни i радостi з «Пiр року». Ірiс вiдчула, як розпливаються в усмiшцi сухi губи.

Де i коли було зроблено запис? Вона не могла згадати, ii виступи записували багато разiв. Але, судячи зi звучання, вона була щаслива того дня. Це щастя тепер лилось iй у вухо.

У сусiднiй кiмнатi кашлянув стражник, й Ірiс стямилася. Повернула черепашку на мiсце. Мигцем глянувши на дверi, приклала до вуха другу, потiм третю, четверту; всерединi звучали струни та мiдь i багатоголосий величезний хор. Тут зiбрано колекцiю музики, можливо, найкращу в свiтi, але iмператор побажав учитися на морськiй сопiлцi, а не на флейтi й не на лютнi, та захотiв, аби його вчила Ірiс Май.

У хлопчика хороший смак; вона аж почервонiла вiд самовдоволення, осмикнула себе, перевела подих i вiдкрила футляр iз iнструментом.

Морська сопiлка важка в навчаннi, але в неi прекрасний голос. Походить iз моря, як усi цi черепашки на стелажi, але цi, маленькi, зберiгають музику. А сопiлка, теж черепашка, тiльки величезна, – сопiлка здатна ii створювати.

Химерна спiраль, зсередини пiщано-бiла, зовнi кармiнова iз сiрими та сизими вкрапленнями. Кiстяний мундштук. Ряд отворiв уздовж завитка – великих i малих. Щоразу, коли Ірiс дивилася на це чудо, ii обличчя ставало на мить дурнувато-мрiйливим. Щоразу вона запитувала себе: хто з нас справжнiй музикант – я чи моя сопiлка?

У ту ж секунду вона згадала про Лору з дiтьми i перестала всмiхатися. Чи добре з ними поводяться, чи не погрожують, чи не залякують? І найголовнiше – як я зможу iм допомогти?!

Вона торкнулася губами кiстяного мундштука, пальцi лягли на отвори. Сопiлка зазвучала; це не був iдеальний звук, у ньому чулося нерiвне дихання, напруження та страх, але це була ii музика. І, як завжди, музика надала iй сил. Можливо, не всi шляхи до порятунку закритi.

Регент пише, що стрiльця «знешкоджено». Убито? Значить, варта не дала йому втекти… Але подумайте, вбивця в самому серцi палацу, поряд iз покоями iмператора – це, мабуть, i е та сама зрада, якоi лорд-регент весь час боiться. Ще б якась частка секунди…

Вона опустилася на октаву нижче. Частка секунди там, на балконi, й Ірiс усе б виклала регенту, зiзналася, що вона шпигун мимоволi, що вона на гачку. Доля ii пiсля такого визнання була б незавидна, але головне – Лора з дiтьми напевно загинули б. Можливо, стрiлець, з’явившись так вчасно, мимоволi врятував iх усiх?

Чи надовго цей порятунок?

Я мушу придумати план, аби негайно покинути Кам’яний Лiс, розмiрковувала Ірiс. Сiсти на пароплав i…

І це погубить сестру.

У сусiднiй кiмнатi гримнули алебардою по пiдлозi, Ірiс перервала гру на серединi такту. Вiдчинилися рiзьбленi дверi. Імператор ступив до кiмнати – за його спиною маячили стражники. Слiдом за iмператором увiйшов лорд-регент, без пов’язки на обличчi, й безшумно зачинив за собою дверi.

Вона чекала побачити маленького хлопчика, «чудесну дитину», закохану в музику. Перед нею стояв пiдлiток, який мав вигляд п’ятнадцятирiчного, блiдий, iз коротким чорним волоссям, iз великим ротом i важким поглядом дуже темних очей. Обличчя його було помiтно асиметричним – i вiд того страшливим.

Ірiс, забарившись, низько опустила голову, зображуючи уклiн. Невiдомо, чи помiтив iмператор ii замiшання, але лорд-регент зауважив напевно.

Ірiс не пiдводила очей, забувши настанови мiсцевого етикету, не знаючи, що говорити, куди дивитися, чи слiд iй першою вiтати iмператора, чи, навпаки, не розкривати рота, поки до неi не звернуться. Пауза затягувалася, ставала непристойною, i…

– Це ваша сопiлка?

У нього змiнився голос. Несподiвано тонкi ноти видали хвилювання. Вiн дивився на iнструмент у руках Ірiс, i його блiде обличчя перетворилося: загорiлись очi. Асиметричнi губи розтягнулися у невпевненiй усмiшцi. Ірiс зрозумiла: вiн маленький. Дитинячий навiть для своiх дванадцяти – в тiлi майже дорослого юнака.

– Це сопiлка, на якiй ви граете «Пори року»?!

– Так, ось вона, – Ірiс раптом вiдчула себе абсолютно природно. – Можете потримати. Тiльки обережно.

Імператор узяв iнструмент, як батько приймае первiстка. Завмер, розглядаючи, обмацуючи, нiчого навколо не помiчаючи, нiби впавши у транс.

Ірiс пiдвела очi – й зустрiлася з поглядом лорда-регента. Той усмiхався.


* * *

– Тут найкраща музика з усього свiту! Я думав, що чув усе на свiтi, але три мiсяцi тому Ерно, тобто лорд-регент, роздобув для мене «Пори року», всi п’ять частин!

– Вражаюча якiсть запису, – сказала вона щиро. – Як вам удалося зiбрати таку колекцiю?

– Ерно купуе для мене у торговцiв – через посередникiв, на континентi, вони й гадки не мають, кому продають, – вiн розсмiявся. – От би здивувались, якби дiзналися! Вони ж вважають нас людоiдами, всерйоз пишуть, що лорд-регент садист i вбивця, яка вже тут музика… Нiчого, через кiлька рокiв налагодиться зовнiшня полiтика, тодi я зможу поiхати з вiзитом на континент i зайти у «Грот», це знаменитий магазин. У них е все – майстри, майстернi, лабораторii, у них кращi записи, справжнi…

Вiн раптом нагадав Ірiс старшого племiнника. Подiбнiсть була миттевою, але такою сильною, що Ірiс захотiлося обiйняти хлопця i розтрiпати на макiвцi волосся. І тут же вона згадала, що той хлопчик у бiдi, а цей на порозi величезноi влади.

Імператор вiдволiкся вiд мрiй, заговорив знову, швидко, азартно:

– …А в нас у Кам’яному Лiсi е один… чоловiк, вiн умiе вирощувати спiвучi кристали. Божевiльний хлопець, навiть не розумiе, як у нього убого все виходить, i продае своi записи таким же простакам… У мене е… де ж? А, ось, е його черепашка, саморобка. Дурниця, звичайно, але для колекцii треба. Хочете послухати?

Вона доклала до вуха гладку коричневу черепашку. Шум моря, удар камертона…

Народна мелодiя, «Колискова в час Кота». Ксилофон i дзвiночки. Запис не iдеальний. Виконання аматорське, але щире i дуже незвичайне. Ірiс не втрималась i дослухала до кiнця, а iмператор не перебивав ii – терпляче чекав.

– Здорово, – сказала Ірiс. – Можна… менi взяти це з собою, щоб прослухати ще раз, пiзнiше?

– Звiсно, берiть! А ось iще записи, а ось iще… Берiть скiльки хочете! А то, окрiм мене, це нiхто не слухае, Ерно плювати на музику…

Вiн замовк, i в його очах щось миттево змiнилося:

– Мiй батько грав на арфi. Чесно кажучи… це вiн почав збирати колекцiю, коли був трохи старший, нiж я тепер. Іще вiн грав на лютнi, на ксилофонi…

Стало тихо.

– Спiвчуваю, – сказала Ірiс. – Я знаю, що вiн загинув пiд час бунту.

Імператор задумливо кивнув:

– Так, i мама теж. Вона прекрасно спiвала. Якби хтось здогадався… змiг… помiстити ii голос у черепашку, ми могли б i зараз ii слухати.

Вiн знову замовк. Не знаючи, що сказати, Ірiс узяла сопiлку, i в кiмнатi зазвучала тема зими – тема тепла i спiвчуття.


* * *

Черепашка горлала хрипким людським голосом, крик не припинявся, поки Тереза не вiдняла черепашку вiд вуха:

– Чому я мушу це слухати?

– Даремно ти перервалася, – сказав вiн сухо. – Доведеться починати спочатку i витрачати час.

Із кам’яним обличчям вона знову приклала черепашку до вуха. Шум моря, звук срiбного камертона… пауза… крик.

Вона мигцем подивилася на Ерно, той стежив за ii реакцiею. Інодi, коли вiн дивився на неi, ось як зараз, крiзь його безпристрасне хиже обличчя проступало iнше, обличчя хлопчака, з яким вона цiлувалася пiд гуркiт водоспаду – страшенно давно. Вiчнiсть тому. І дуже недоречний, зайвий спогад.

Крик обiрвався. Черепашка захрипiла й заговорила, швидко i ледь розбiрливо:

– Я промахнувся, але iншi тебе вб’ють. Ти здохнеш за те, що зробив iз моею провiнцiею… Адже вони вже здалися! Вони здались, а ти що з ними зробив?! Тепер iхнi дiти ростуть нiмi, вони онiмiли вiд жаху! Тобi кiнець. Це змова, велика, це павутина, в якiй ти муха. Але якщо вiзьмеш когось живим, як мене, – вiн не знатиме нiчого! Нiчого, нiчого! Нiчого!

Знову крик. Пауза. Звук срiбного камертона. Далекий шум моря.

– Менi важливо, що ти про це думаеш, – сказав Ерно.

– Це маячня, – коли iй було страшно, робилися холодними руки, а права долоня ставала i зовсiм як лiд. – Такiй величезнiй змовi нiзвiдки взятися. Немае… опори, ти ж усе вичистив. Усiх. Поруч тiльки вiрнi. Цей чоловiк, можливо, i не брехав, але вiн сам обманювався.

– Як ти вважаеш, – запитав вiн задумливо, – каральний похiд на Щасливий Острiв був непотрiбним звiрством – чи стратегiчно виправданим актом залякування, який у результатi врятував багато життiв?

Вона мовчки порадiла, що вiн дивиться на неi без пов’язки на очах.

– Вiн був виправданим звiрством… Ерно… Навiщо ти записав допит?

– Щоб ти його потiм почула.

– Навiщо?!

– Бо менi важливо, чи дiйдеш ти того ж висновку, що i я.

Вона пiдiбралася; його манера всiх навколо випробовувати i перевiряти дратувала багатьох, але вже ii вiн мiг би позбавити цих екзаменiв.

– Цей чоловiк… не мав шансiв тебе вбити. Стрiла летить занадто довго. Або змовники тебе зовсiм не знають… а це навряд. Або тебе не збиралися вбивати.

– Тодi чого вони хотiли? – вiн усмiхнувся краечками губ. У неi заболiло серце: ця усмiшка будила забороненi спогади. І знову недоречно.

– Вiдвернути увагу, – просто сказала Тереза. – Я не розумiю, вiд чого, i це мене турбуе.

– Не «вiд чого», – пробурмотiв вiн. – Вiд кого… Дякую, Терезо. Ти менi дуже допомогла.


* * *

Пiсля обiду Алекс повiз ii на екскурсiю по мiсту, з обов’язковим вiзитом в ювелiрний квартал. Хоч як намагалась Ірiс вiдкрутитися, м’яка наполегливiсть Алекса не залишала iй шансiв. Простiше було б домовитися з припливом на океанському узбережжi:

– Це справа нашоi честi, панi Айрiс. Варто вам побачити усi цi камiнцi зблизька – i ви тут же забудете, що не носите прикрас!

Я нi на секунду не вiдiйду вiд провiдника, – твердо сказала собi Ірiс. У тих людей, хоч ким би вони були, не буде шансу ще раз зi мною зв’язатися.

– …Звернiть увагу, це справжнiй музей! Голубчику, вiдкрий-но для нас iще оту вiтрину…

У величезному магазинi, окрiм прикажчика, Алекса, Ірiс i стражника бiля дверей, нiкого не було. Спалахували камiнцi, текли застиглими струмочками золото i срiбло, Алекс майже силою змушував Ірiс примiряти то один набiр, то другий, то третiй. Щоразу iз дзеркала на Ірiс дивилася нова жiнка; врештi-решт вона захопилася цiею грою, навiть виявила слабку iнiцiативу, вказавши на намисто, яке iй чимось сподобалося. Не минуло й секунди, як намисто було упаковано в рiзьблену шкатулку:

– Не здумайте сперечатися, панi Айрiс! Лорд-регент знiме з мене голову, якщо ви не приймете подарунка! До речi, на завтрашнiй музичний вечiр, де ви гратимете, – ви ж не вiдмовитеся надiти обновку? Вона приголомшливо личить вам!

Нi про який музичний вечiр ii нiхто не попереджав. Дiзнавшись про це, Алекс зробив великi очi:

– Це формене неподобство, вам мусили надiслати запрошення! У нас е ще кiлька годин до часу Свинi, що б ви хотiли побачити в мiстi?

Вiн набрид iй зi своею безцеремоннiстю i нав’язливою опiкою.

– Я хочу побачити чоловiка, який наповнюе черепашки музикою. Вiн iще тримае магазин, як я зрозумiла.

– Черепашки? – Алекс на мить забарився. – Гм… Це не магазин, це крамничка на нижньому базарi, не надто вдале мiсце. Там повно смiття i голодранцiв.

– Їдьмо, – сказала Ірiс.


* * *

Не так уже й багато смiття, у будь-якому порту бiльше буде. А людей справдi багато, хоча торговий день вже закiнчувався, багато крамничок зачинялись. Ірiс насторожено озиралася – вона вже пошкодувала про свое рiшення. У цiй штовханинi може ховатися хто завгодно, за нею можуть стежити, це простiше простого – вона вирiзняеться серед натовпу. Добре, що е супроводжуючi – Алекс, кучер, охоронець. Ірiс намагалася не вiдставати вiд них нi на крок, та вони й самi не дозволили б.

– Де ж? Десь тут, – бурмотiв собi пiд нiс Алекс. – Ця крамничка куди подiлася? А, ось… ось, панi!

Ірiс побачила акуратну маленьку крамничку. На дерев’янiй дошцi над входом була намальована морська черепашка, i нижче криво приклеено рукописне оголошення: «Розпродую крамницю. Все по двадцять монет». Жiнка-городянка i дiвчинка рокiв п’ятнадцяти пошепки сперечалися бiля входу:

– …у тебе вже е спiвуча черепашка!

– Але менi ж мало однiеi! Ну давай же зайдемо, там е «Танцi восьминога»…

– Не здумай слухати цю погань! Будь-яка музика – трата часу, грошей, розпуста, безсоромнiсть, що вона дае поряднiй жiнцi?! Нi-нi, ходiмо, й не проси…

Вона потягла дiвчинку геть вiд прилавка. Ірiс, провiвши iх поглядом, зробила крок, другий до входу…

Вiдтiснивши ii i навiть не помiтивши цього, до крамницi увiйшли двое чоловiкiв. Алекс подивився на Ірiс iз тривогою: хiба вона не бачить, що мiсце невiдповiдне? Залишатися тут – значить наражатися на образи, i що накажете робити?! Ірiс заспокоiла його поглядом i ввiйшла слiдом за безцеремонними вiзитерами.

– Ольвiне! – з порога крикнув перший, високий i неосяжний. – Я знайшов покупця, вiзьме все оптом.

– Сто монет, – сказав другий, щуплий i швидкий як батiг. – Просто зараз.

– Твое, – сказав крамар. – Забирай.

Високий, блiдий, дуже молодий, але з погаслими очима, вiн стояв над столом, на якому горою лежали черепашки, – тут не менше пiвсотнi, подумала Ірiс. За найнижчою цiною – не менш як тисячу монет.

– Нi, я це куплю, – вона не впiзнала свого голосу.

Зробилося тихо. У тiснiй крамничцi на неi дивилися четверо чоловiкiв: Алекс, що проковтнув язика. Обидва покупцi – як на говорячу вошу. І крамар – поглядом людини, яка щойно отямилася вiд важкого кошмару.

– Я купую всi записи, – сказала вона, iнтонацiею нагадавши всiм i собi, що вона – вiльна мешканка континенту, якiй нiхто не смiе наказувати. – Двi тисячi за все. Пане Алексе…

Вона обернулася до провiдника, той витрiщив очi:

– Але…

– Ви хотiли зробити менi подарунок? Оце вiн i е. Видайте грошi господаревi, а менi, будь ласка, упакуйте черепашки…

Вона знову подивилася на крамаря. Той стояв i дивився, вона не змогла витлумачити цей погляд i розгубилася.

Чуже життя, чужi звичаi. Вона втрутилася в хiд подiй, нiчого до пуття не розумiючи, навiщо вона це зробила? Навiщо нарештi iй купа кустарних черепашок iз народними пiснями?!

– Що ти менi голову морочиш, – сказав щуплий покупець, розвернувся i вийшов. Другий поспiшив за ним усiею своею тiлесною масою i мало не вибив одвiрок:

– Та зажди… Це казна-що… Ми так не домовлялися…

Крамар стояв нерухомо i зачудовано дивився на Ірiс.

– Так пакуйте ж черепашки, – вона починала нервуватися. – Пане Алексе, оплата готова?

– Для вас безкоштовно, – хрипко сказав крамар. – Панi Ірiс Май.


* * *

Ірiс Май, жива, непристойно юна, сидiла в його крамницi, одну за одною прикладала черепашки до вух, ставила Ольвiну запитання i сяяла очима, слухаючи i дивуючись.

Звичайно, вiн пам’ятав походження кожноi черепашки: щось купував i вимiнював, щось записував сам. Вiн розповiдав iй, як цiлодобово чекав у порту i хвилювався, що посередник купив не те, розбив товар при вантаженнi або втiк iз грошима. Як розшукував музикантiв i платив iм: хтось грав на свищику посеред базару, хтось на арфi в салонi для знатi. Вiн показав iй особливий трюк: двi черепашки з однiею мелодiею; якщо прикласти iх одночасно до вух, буде чутно об’емний звук.

Вона слухала. Вiн дивився на неi, i йому здавалося, що вiн бачить дивний, небувалий, прекрасний сон.

Їi супутники були незадоволенi, особливо товстун в оксамитовiй куртцi. Той кiлька разiв заглядав до крамницi, все наполегливiше даючи зрозумiти, що вiзит затягнувся. Ірiс не звертала на товстуна нiякоi уваги.

– …Ксилофон i дзвiночки? Я вже чула схожий запис. Хто виконавець?

– Я.

– Ви музикант?!

Вiн мало не провалився пiд землю. Ірiс Май поглядала на нього, здивована й зрадiла, i питала у нього, ремiсника, простака i крамаря: «Ви музикант?»

– Я аматор, – Ольвiн прочистив горло. – Розумiете… Музики на свiтi набагато менше, нiж порожнiх черепашок. Коли це усвiдомлюеш… нiчого iншого не залишаеться, як заново ii створювати… музику, я маю на увазi. Вже як вийде, з чого вмiеш.

– Менi дуже подобаеться ваше виконання, – вона дивилася чесними бузковими очима, вiн був вражений, який же у них незвичайний колiр. – Інструменти простi, мелодiя теж, але ви музикант. Це чутно з декiлькох тактiв, i не сперечайтеся, я професiонал.

Вона забрала черепашку вiд вуха, простягнула Ольвiну, нiби запрошуючи його в свiдки. Черепашка була тепла, вона зберiгала тепло шкiри Ірiс Май i ii запах.

– Що з вами? – вона всмiхалася.

Обережно i повiльно, нiби боячись, що мана зникне, Ольвiн притиснув черепашку до вуха. Нiколи знайома мелодiя не звучала для нього з такою силою; в пiснi, яку вiн колись вигадав i зiграв, тепер вiдкрився щемливий смуток i така нiжнiсть, що Ольвiн тремтiв усе дужче.

Ірiс Май дивилася на нього вже без усмiшки. В ii очах було здивування.

– У нашiй провiнцii, – сказав вiн ледь чутно, – квiти на пагорбах розпускаються один раз, навеснi. У них бiлi, синi, бузковi пелюстки та пухнасте жовте серце. Вони цвiтуть, i закоханi гуляють на пагорбах ночами, нiчого не помiчаючи, окрiм зiрок i квiтiв. Усього через кiлька днiв сонце випалюе землю до попелу, до бурого пилу. Я хотiв зберегти… спробувати… зробити хоч щось для цих квiтiв. Зiграти iх.

Тепер в ii очах з’явилися сльози. Ольвiн похолов:

– Я вас образив?!

– А ви… можете замкнути дверi? – запитала вона тремтячим голосом.

Натикаючись на стiльцi, вiн пройшов до дверей, вiдсунув фiранку. З зусиллям пiднявши дерев’яну стулку, поставив в отвiр, засунув засув:

– Так?

Вона кивнула:

– Я просто не хотiла… щоб Алекс знову сюди з’явився i нас перервав.

– Чому ви плачете?

– Не знаю, – вона всмiхнулася крiзь сльози. – Дайте менi ще що-небудь послухати з вашого. Тiльки ксилофон, чи е щось iще?

– Є дерев’яна дудка. Зараз…

Вiн наспiх приклав до вуха черепашку, аби переконатися, що не помилився. Так, це була мелодiя, яку вiн придумав колись у корчмi й пам’ятав, як веселилася публiка. Йому аплодували, корчмар намагався найняти його музикантом на кожен вечiр…

Ірiс слухала. Ольвiн дивився, затамувавши подих, як рожевiють ii губи. Як у такт пiснi здiймаються й опадають груди. Там, у завитку черепашки, спiвала, повискувала, заливалася дудка – зухвала, метка, бiгла по краю фальшi, нiколи не скочуючись за грань. Життя, веселощi, смак жiночих губ, солодкiсть, гiркота – все змiшалося…

Вiн встав. Перетнув кiмнату. Тепер його й Ірiс Май роздiляли кiлька крокiв, а вона слухала дудку, щоки розчервонiлися…

– Вiдiйдiть!

Ольвiн вiдсахнувся. Вона дивилася на нього люто, щоки горiли. Черепашка недбало лягла на стiл до решти:

– Це не музика. Це цирк на потiху юрбi.

Вона мигцем подивилася на замкненi дверi; у цьому поглядi виявилося щось, вiд чого в Ольвiна зробилося кисло в ротi. Вiн задкував доти, поки не наткнувся спиною на стiну:

– Але… це такий жанр…

Вона мовчала. Ольвiн прокляв власну дурiсть.

– Такий жанр, – повторив вiн безнадiйно. – Вибачте, це було нетактовно з мого боку.

У замкненi дверi забарабанили:

– Панi Айрiс?!

Ольвiн заплющив очi. Зараз вона холодно попрощаеться й пiде. От i все.

– Зачекайте трохи, – пiдвищивши голос, вiдповiла вона.

– Але…

– Зачекайте! – повторила вона владно.

Ольвiн знову подивився на неi. Ірiс Май думала про свое, розглядала щiлинисту дерев’яну стелю i черепашки на столi. Пауза затягувалася.

– З духовими у вас не виходить, – сказала вона задумливо. – При тому, що технiка майстерна. Ви не пробували струннi?

– У мене дуже короткi пальцi.

Вона встала, перетнула кiмнату, зупинилася навпроти:

– Покажiть.

Вiн розчепiрив п’ятiрню.

– Звичайнi пальцi. Вам пiшла б мандолiна. Навчiться грати тремоло, це цiлком у вашому характерi…

Здаеться, вона iронiзувала.

– Я пробував, у мене не вийшло, – сказав вiн iз важким серцем.

– Пробували? – ii бузковi очi трохи потемнiли. – Можливо, залишилися записи?

– Нi, – вiдповiв вiн твердо.

Вона зсунула брови:

– Просто не хочете менi показувати, чи не так?

– Не хочу.

– Не довiряете?

Вiн мовчав.

– Ну гаразд, – вона зiщулилася, нiби вiд холоду. – Давайте тодi, напевно… Упаковувати покупки, а то мiй супровiдник – вiн же збожеволiе. Одiмкнiть, будь ласка, дверi…

Вiн ступив до виходу й обернувся через плече:

– Це довгий запис.

– Ви ж продали менi всi своi черепашки, – сказала вона прохолодно. – Я послухаю на дозвiллi.

– А цей не продав.

– Он як?

Вiн зцiпив зуби. Пiдчепив лезом ножа дошку в кутку, вийняв зi схованки черепашку, тьмяну зовнi, з чорним глянцевим гирлом:

– Не продаеться. Даю послухати один раз.

Вона глузливо посмiхнулась – i прийняла черепашку з його рук.


* * *

Коли пролунали першi такти, iй захотiлося забрати черепашку вiд вуха i висмiяти його… Або дати ляпаса. Нiхто не смiе перегравати «Пори року» Ірiс Май!

Але вона слухала далi. Й далi. І ще. Вiн вiдкривав для неi те, що вона побачила колись i забула. Захопившись, вiв мелодiю вбiк, можливо, в пагорби, залитi квiтами, але щоразу дбайливо повертав на мiсце.

Десь тарабанили в дверi, Алекс благав вiдiмкнути, вона кричала, не вiднiмаючи черепашки вiд вуха, щоб ii чекали. Чекали. Чекали.

Пiр року, як вiдомо, п’ять. Зима, весна, лiто, осiнь i тлiн – час мiж осiнню та зимою, коли старе життя закiнчено, а нове ще не настало. Ірiс слухала музику тепла i спiвчуття, надii й радостi, задоволення i спокою, музику невиразноi тривоги – i музику смертi з надiею на воскресiння. Вона слухала iз заплющеними очима. Слухала, кусаючи губи. Слухала, дивлячись на Ольвiна: той сидiв навпроти, блiдий i нерухомий, як шматок мармуру.


* * *

Вона забрала вiд вуха черепашку. На шкiрi залишився червонуватий вiдбиток.

Ольвiн укотре прокляв себе: не треба було дозволяти iй це почути. Простiше розпороти собi живiт i викласти кишки на загальний огляд.

– Ольвiне, – сказала вона. – Я хотiла б зiграти з вами дуетом.

– Що?!

Йому захотiлося зловити цю хвилину в резонатор, виростити кристал, вкласти в черепашку i зберегти назавжди.

– Ви не просто музикант. Ви… я схиляюся.

Вона встала, i вiн пiдхопився теж. Вона зробила крок до нього:

– Де вашi iнструменти? Резонатор, розчин, кристали? Давайте зiграемо дует i запишемо його… скажiмо, завтра? Я привезу сопiлку, а ви приготуйте все для запису. Еге ж? Що з вами?!

– Я не можу, – сказав Ольвiн.

Йому здалося, що з найвищоi вершини вiн летить у найглибшу холодну яму.

– Вибачте, але… я бiльше не можу записувати музику.

Вона розглядала його, тривожно, зi спiвчуттям:

– У вас щось трапилось? Чому ви розпродали крамницю? Вибачте, що я не здогадалася спитати одразу.

– Нi, нiчого, – вiн силувано всмiхнувся. – Резонатор… вiн розбивсь, а новий я вже не дiстану. Значить, прийшов час щось змiнити в життi… Вибачте, але я теж не здогадався запитати одразу: а як ви взагалi опинилися в Кам’яному Лiсi?! До нас зазвичай нiхто не iздить…

Вона забарилася на частку секунди:

– Делiкатне запитання, але, ймовiрно, це не таемниця: iмператор захотiв, щоб я дала йому кiлька урокiв. Я приiхала на запрошення лорда-регента.


* * *

У нього застигло обличчя. Просто-таки за кiлька секунд перетворилося на дерев’яну маску. Ірiс злякалася:

– Вам зле?!

– Нiчого, – сказав вiн хрипко. – Значить, цi люди з вами – слуги лорда-регента?

Вона кивнула, вже розумiючи, що в чомусь помилилась, i болiсно намагаючись зрозумiти, чи можна щось виправити.

– Вам краще пiти, – сказав вiн глухо. – Я зараз спакую черепашки.

Вiн вiдiмкнув дверi, вiдсунув фiранку. Рухаючись повiльно, як у товщi води, поставив ящик на стiл посеред кiмнати: ящик був повний пакувальноi стружки.

– Ольвiне, – вона все ще шукала вихiд. – Пояснiть. Ви так ненавидите лорда-регента?! Але я ж не служу йому, я викладаю музику дитинi!

– Ви… належите iншому свiту, – вiн болiсно пiдбирав слова. – Тут Кам’яний Лiс. Ви приiхали – i поiдете…

Напевно, у неi теж змiнилось обличчя, позаяк вiн оцiнив ii реакцiю i заговорив швидше:

– Я вам дуже вдячний, панi Ірiс. За те, що ви слухали… i назвали мене музикантом. І запропонували зiграти дуетом. Але… Знаете, в наших краях у рибалок е байка про величезну медузу, здатну прибирати подобу дiвчини i заманювати хлопцiв – у прибоi бiля порожнiх берегiв. Хлопцi тягнуться обiймати ii, а вона кричить iм у вухо одне тiльки слово. Тодi вони проживають сто рокiв мук за одну секунду i вмирають.

– Яка… моторошна i мерзенна легенда.

– Дехто вважае, що це правда. Але… Розумiете, я не можу ненавидiти лорда-регента. Вiн для мене – неможлива в нашому свiтi рiч, нiби як… крик медузи. Тому я обманюю себе, я переконую себе, що його немае… або вiн далеко. Якщо ви приiхали на його запрошення – i вас теж немае. Я вас не бачу. Я вас не слухав. Я вас не зустрiчав.

Вiн говорив, а руки його рухались, упаковуючи черепашки в ящик серед полотна i стружок. Алекс знову з’явився в дверях i був цього разу налаштований рiшуче:

– Панi Айрiс, сутенiе, ми мусимо iхати негайно!

– Можна вантажити, – вона вказала на ящик.

Кучер i стражник удвох винесли важкий вантаж. Алекс чекав ii, вона махнула рукою:

– Я буду за хвилину! Дочекайтеся бiля екiпажа!

– Я зобов’язаний супроводжувати вас.

– Може, ви надiнете на мене повiдець?!

Вона нервувалась i не вибирала виразiв. Алекс вийшов – вiн теж хвилювавсь i злився на неi.

Ольвiн стояв серед порожньоi крамницi. Пiдлога була всипана пакувальною стружкою, на столi лежав гаманець iз грошима – з моменту, коли Алекс iз дзвоном опустив його на стiльницю, Ольвiн до нього так i не доторкнувся.

– Вiзьмiть цi грошi, – сказала Ірiс. – Купiть собi новий резонатор. Ви маете рацiю: музики набагато менше, нiж порожнiх черепашок.

Вона вийшла, вiдсмикнувши портьеру, i була вражена, як змiнилося повiтря: стало холодно. Вiд моря наповзав туман. Екiпаж чекав за сто крокiв, кучер i стражник, ледь помiтнi в серпанку, вантажили покупку в багажне вiддiлення. Алекс роздратовано крокував помiтно спорожнiлим ринком, Ірiс майже не бачила його, тiльки чула гуркiт черевикiв по брукiвцi.

За ii спиною мовчала колишня крамниця спiвучих черепашок. У Ірiс було вiдчуття, нiби вона залишае палаючi руiни рiдного дому. Дивно, зважаючи на те, що ще сьогоднi вдень вона й гадки не мала про iснування цiеi крамницi.

Вона зупинилася. Майже зробила крок, аби повернутися. Туман згустився так, що Ірiс здалося, нiби в обличчя iй тицяють мокрою ватою. Алекс вже добрався до екiпажа i лаяв за щось кучера, не добираючи слiв, – зривав злiсть…

Їй затиснули рот iззаду – широкою долонею в рукавичцi. Ірiс забилась, ii здавили мiцнiше, знерухомивши, майже повнiстю перекривши повiтря:

– Тихо! Все в порядку, сестра i племiнники здоровi… Кричатимете?

Вона похитала головою, наскiльки дозволяв захват. Їi вiдпустили. Навколо стояла стiна туману – лiхтарi на екiпажi були ледь помiтнi. Вона обернулась i мигцем побачила обличчя пiд насунутим капелюхом, наполовину закрите високим комiром:

– Ми патрiоти Кам’яного Лiсу, нам усього лиш i потрiбно, щоб iмператор почув нас.

У неi перед очима з’явилася рука в рукавичцi зi свiтло-бежевою черепашкою на долонi:

– Покладiть на полицю з iншими записами, нехай iмператор знайде. Не намагайтеся прослухати самi, якщо спробуете, ми обов’язково дiзнаемося. Треба говорити, що ми тодi зробимо з вашою сестрою i племiнниками? Нi?

Черепашка була рельефна, колюча, дуже холодна.

– Вам нiчого не загрожуе, – ледь чутно сказав чоловiк iз туману. – Нiхто не запiдозрить. Лорд-регент – чудовисько, але iмператор – невинна дитина. Дайте йому шанс! Зробiть це – допоможiть собi, сестрi, Кам’яному Лiсу… всiм! Врятуйте нас, панi Айрiс!

…Тiльки в апартаментах, залишившись на самотi, вона розтулила долоню. Черепашка нагрiлася в ii руцi; на шкiрi залишилися синюватi вм’ятини вiд «рiжкiв» уздовж завитка.


* * *

– Мiй лорде, панi Айрiс Май побажала вiдвiдати крамницю, де торгують черепашками. Вона знала про цю крамницю заздалегiдь. І таке враження, що вона знае i крамаря! Вони розмовляли, як рiднi…

– Дуже добре, Алексе. Нехай за цим крамарем приглядають. Але тихо, щоб не злякати.

– Буде зроблено, мiй лорде.


* * *

Тепер у нього був власний iнструмент, який трохи поступався сопiлцi самоi Ірiс. Правду кажучи, ця морська сопiлка була навiть занадто хороша для учнiвства: широке гирло, чудовий об’емний звук. Природно, звук витягувала Ірiс: у iмператора, незважаючи на всi його старання, сопiлка хрипiла i похрокувала в руках.

Вiн сiв на пiдвiконня, дивлячись на море, колисаючи сопiлку в натруджених руках. Це був чудовий момент, аби непомiтно пiдкинути на полицю чужу черепашку, але Ірiс прогавила його.

– Не засмучуйтеся. Щоб добре зiграти просту гаму, треба тренуватися кiлька мiсяцiв.

Вiн сумно дивився на неi, в його поглядi був сумнiв i щось iще, чого вона не могла зрозумiти.

– Скажiть, – почав вiн, – адже у мене вийде коли-небудь… Не так, як ви, але хоча б… щоб вийшла справжня музика?

– Звичайно, – сказала вона палко. – Обов’язково. Якщо тiльки ви не закинете заняття…

– Нiколи не закину! – вiн дивився iз вдячнiстю, нiби Ірiс зняла з його душi величезний тягар. – Я клянусь, нiколи не закину… але… може, ви залишитесь у нас… надовше?

Ірiс обережно всмiхнулася. Хiд розмови перестав iй подобатися.

– Нi, я не можу залишитися, – сказала вона якомога м’якше. – Але я обов’язково повернуся… скоро. Чотири днi на пароплавi – не такий уже й довгий шлях.

У дверi просунулася суха мордочка камердинера, за його спиною маячила варта:

– Ваша величносте, дозвольте нагадати, що час уроку…

Імператор рiзко обернувся:

– Тут я вирiшую, коли минув час!

Камердинер, здаеться, розчинився в повiтрi. Ірiс опустила очi.

– Ой, вибачте, – сказав вiн зовсiм iншим голосом. – Ви ж не втомилися? Просто скажiть, коли стомитесь, i ми закiнчимо. Ненавиджу камердинера, вiн такий настирливий…

Ірiс кивнула, намагаючись не дивитися на нього.

– Я б не хотiв, щоб ви iхали, – сказав вiн i прокашлявся. – Але у мене i в думках не було… вас затримувати. Я розумiю. У вас, напевно, е сiм’я… на континентi?

Ірiс подивилася йому у вiчi. Імператор мав пригнiчений вигляд, але жодноi задньоi думки в його запитаннi не було. Ірiс закусила губу:

– У мене е сестра… старша. Їi звуть Лора. У неi два сини.

– А… чоловiк? Вас багато хто мае любити, домагатися…

– Немае.

– Це сумно, – сказав вiн пiсля паузи.

– Але чому?! У мене е музика…

Вiн про щось глибоко замислився:

– Ви вчите племiнникiв грати на сопiлцi?

– Нi, вони не хочуть. Їм бiльше подобаеться кататися в човнi та рибалити.

– Дiти, – сказав вiн iз дивним виразом, – рiдко розумiють, що насправдi цiнне.

Вiн знову видивився на море. Ірiс прогавила ще один чудовий шанс непомiтно пiдкинути черепашку.

– Якби у мене був брат, – сказав iмператор, дивлячись на бiлi гребiнцi внизу. – Або сестра. Все було б iнакше. Ми б грали разом, гуляли по галереi, ходили на шлюпцi…

– Чому б вам не знайти друзiв? – сказала вона, не встигнувши подумати, пiддавшись спiвчуттю. – У членiв iмператорськоi ради напевно е дiти, та й просто… можливо… дiти добропорядних городян?

Вiн подивився на неi засмучено: звiсно, вона нiчого не розумiла у тутешнiх реалiях.

– На жаль, нi, – сказав вiн дорослим голосом. – Мене хочуть убити. Хлопчик, дiвчинка, дорослий, друг… Будь-кого можна шантажувати. Будь-кого можна залякати, i вiн пiдкине отруту в мою склянку… Тому я сиджу пiд замком.

Ірiс нiби ненароком взяла хустку i заходилася протирати сопiлку – щоб захопити себе дiею, щоб руки не тремтiли.

– Ви гадаете, я фантазую, – сказав вiн докiрливо. – Але це правда. Йдеться не просто про майбутне… про саме iснування Кам’яного Лiсу.

Вiн встав i пройшовся кiмнатою, змахнув рукою, розрiзаючи повiтря, нiби щось комусь забороняючи.

– Так, – вiн зупинився, зцiпив зуби, на блiдих щоках заграли жовна. – А ви з сестрою – ви дружите? Ви близькi люди?

– Дуже, – сказала Ірiс, вдячна йому за змiну теми. – Вона мене виростила… майже як мати. Ми рано осиротiли.

– Розумiю, – сказав вiн пошепки. – Я теж… я знаю.

Тодi Ірiс не витримала й обняла його – зворушливу дитину, самотнього сироту. Вiн у першу секунду зiщулився, нiби його нiхто не торкався ранiше, а потiм раптом обiйняв ii у вiдповiдь, але зовсiм не по-дитячому, не синiвськими обiймами.

Вона нарештi витлумачила вираз, iз яким вiн ранiше на неi дививсь, i iй стало страшно. Вивiльняючись, вона вiдштовхнула його, неделiкатно, майже грубо.

Серце гуркотiло у вухах. Щоки горiли. Вона була iдiоткою, слiпою дурепою, вона помилилась i не уявляла навiть цiну цiеi помилки. Перший ii погляд був – на дверi.

– Не йдiть, – сказав вiн благально. – Я все розумiю, я ж не божевiльний. Не бiйтеся, будь ласка, я знаю, як поводитися. Просто це все музика…

Вона не знаходила слiв.

– Не йдiть, – повторив вiн. – Розкажiть… що-небудь. Як вам сподобалося наше мiсто?

– Воно прекрасне, – Ірiс вiдiйшла до протилежноi стiни, намагаючись дихати рiвно й глибоко, всiм своiм виглядом показуючи, що нiчого не сталось. – Я бачила… вулицi, площi, ювелiрний квартал… Я зустрiла чоловiка на базарi, у нього крамниця, черепашки, народнi пiснi. Але виявляеться, вiн i сам грае! Ксилофон i дзвiночки, пам’ятаете? Його звуть Ольвiн. Якщо десь у Кам’яному Лiсi i е справжнiй музикант…

Вона перервала себе. Імператор дивився спiдлоба, куточок його рота поiхав донизу:

– Ксилофон i дзвiночки…

Вiн пiдiйшов до стелажа, безпомилково вибрав черепашку Ольвiна, широко вiдчинив вiкно, впускаючи в кiмнату вiтер i гул шторму, i, розмахнувшись, кинув черепашку в хвилi.


* * *

Увечерi вона грала в приймальнi для гостей, чиi iмена й особи згадувались iй дуже смутно. Нове дiамантове колье здавалося страшенно холодним, важким, давило на шию.

Лорда-регента не було серед слухачiв. Ірiс напружено чекала, що вiн з’явиться, але час iшов, звучала одна мелодiя за одною, а лорд-регент барився, вiдвернений, можливо, державними справами. У залi було багато варти – майже непомiтноi на галереях i, навпаки, пiдкреслено-надiйноi, з алебардами, бiля дверей. Тут два днi тому стався замах на головного державного сановника, думала Ірiс. Чому цi люди тримаються так, нiби нiчого про це не знають?

Слухачi були прихильно-байдужi, перемовлялися, пили вино, виходили з зали й поверталися; хтось аплодував iз бiльшою ретельнiстю, хтось лiниво склеював долонi на секунду, щоб тут же розняти iх i продовжити перервану бесiду. Ірiс змусила себе зосередитися на музицi, ввiйти в сопiлку, сховатися в сопiлцi; кращi спогади ii дитинства, прогулянки з сестрою свiтлим лiсом, зеленi схили, з яких вони скочувалися стрiмголов по черзi, всi цi днi були розчиненi в мелодiях, i вона вiдтворювала iх нота за нотою.

Потiм Тереза, яка сидiла у першому ряду, попросила ii зiграти «Пори року». Пiсля перших же тактiв Ірiс упiзнала в своiй музицi виконання Ольвiна. Вона повiрила голосу, нечутному для iнших, пiдкорилася його волi й зламала колишню тему, вибудовуючи мелодiю заново. У залi стихли розмови – цi люди розбиралися в гармонii, як риба у феерверках, але не могли не вiдчути сили, яка струмувала цiеi митi вiд Ірiс i вiд ii сопiлки.

Вона закiнчила фрагмент, перевела подих – i побачила iмператора на галереi, у щiльному кiльцi охоронцiв. Вiн дивився на Ірiс, в його поглядi був той самий вираз, який тепер до смертi ii лякав.

У перервi вона стала свiдком сцени, для ii вух не призначеноi. Тереза крижаним тоном порекомендувала iмператору покинути залу, той спокiйно i владно нагадав iй, що вона – всього лише слуга трону. Тереза пiшла, не глянувши на Ірiс. Стражники продовжували тримати iмператора в кiльцi.

– Я прийшов вас послухати, – вiн силувано всмiхнувся Ірiс. – Ви грали «Пори року» не так, як ранiше. Чому?

– У вас… чудовий слух, – сказала вона сухими губами. – Я рада, що ви прийшли на концерт.

– Дехто намагався мене утримати, – вiн недобре оглянув обличчя стражникiв iз витрiщеними очима. – Менi не можна вiльно ходити по власному палацу… Ідiть геть! Це наказ iмператора!

Стражники вагалися частку секунди. Потiм один iз них, слабка ланка, вiдступив, i за ним позадкували iншi. Ірiс i iмператор залишилися самi на широкiй галереi – знизу долинали голоси iз зали. Навпроти тягнулася глуха цегляна стiна. Ірiс озирнулася, вiдразу згадавши стрiлу з курчачо-жовтим оперенням.

– Це може бути небезпечно, государю. Бунтiвники…

– Не пролiзуть же вони прямо до палацу!

– Можливо, – вона говорила з навiяння, нiби ступаючи по тонкому льоду, – цi люди намагалися коли-небудь… зв’язатися з вами…

Вiн глянув здивовано:

– З якого дива? П’ять рокiв тому вони хотiли використати мене як марiонетку на тронi. Тепер я iм потрiбен тiльки мертвий.

І все це ти знаеш вiд лорда-регента, подумала Ірiс.

– Але, можливо, вони ще спробують щось до вас донести… Подати свою точку зору…

– Точку зору?! – вiн глянув так, що iй стало по-справжньому страшно. – Бунтiвники хочуть вiдмовитися вiд двох провiнцiй! Це не точка зору, це зрада, за яку слiд варити живцем! Ви… так ви просто…

Вiн хотiв сказати «дурепа» або навiть «зрадниця».

– …Ви нiчого не знаете про наш свiт!

У кiнцi галереi зазвучали кроки. Через плече iмператора Ірiс побачила лорда-регента, за його спиною штовхалися стражники.


* * *

Вiдступати iй нiкуди. Завтра пiд час уроку вона залишить непримiтну черепашку на стелажi в кiмнатi для занять. Імператор обов’язково знайде ii й захоче прослухати незнайомий запис. Що вiн зробить потiм?

Вiн пiде до лорда-регента. Тодi Ірiс викриють, схоплять i звинуватять… у чому, в шпигунствi? Вона, звичайно ж, розповiсть усе як е, але до цього часу Лора з дiтьми буде в безпецi… напевно.

Обличчя iмператора, коли вiн вимовив слово «зрада», стояло у неi перед очима. Бунтiвники даремно сподiваються, що вiн здатний прислухатися до якихось iхнiх доводiв. Імператор повнiстю пiд впливом лорда-регента… Навiщо Ірiс знати iсторiю бунту, навiщо заглиблюватись, адже вона завжди уникала полiтики?!

«Вiдмовитися вiд двох провiнцiй». Для Ірiс це нiчого не означае. Але заради своеi правди люди готовi варити супротивникiв у казанах – i бути звареними.

Їi пальцi бiгали по завитку сопiлки. На страшеннiй глибинi, куди не дотягнеться жоден нирець, жив равлик i сто рокiв рiс разом зi своею черепашкою, а потiм помер. І порожню черепашку пiдняли на свiтло, випалили кислотою поверхню, вiдполiрували гирло i прорiзали клапани на мiсцi хiтинових голок. Смерть равлика набула нового змiсту – вона звучить.

Що буде з моею сопiлкою, подумала Ірiс iз раптовим страхом. Коли мене стратять… Чи зможуть цi люди зрозумiти, наскiльки дорогоцiнна саме ця черепашка i наскiльки вона тендiтна? Раз жбурнути в роздратуваннi об стiну – i звуку немае. Однiеi трiщини досить.

Можливо, змовники пiдiбрали вiрний пiдхiд до юного iмператора? Вони далеко не дурнi… знайшли ж вони слова для Ірiс, ту ниточку, яка обов’язково спрацюе, якщо за неi смикнути. Чи е у хлопчика така ниточка? Пам’ять про батькiв? Іще щось?

Тодi вiн не побiжить до лорда-регента. Той не влаштуе розслiдування. Ірiс залишиться гостею, а не полонянкою в цьому палацi, i через мiсяць, як домовлено, виiде додому, зустрiнеться з Лорою i обiйме племiнникiв…

Завтра, сказала собi Ірiс. Я залишу черепашку iз записом на полицi в кiмнатi для занять. Лора б зробила для мене те ж саме.


* * *

Вiн зiграв гаму вiд початку й до кiнця, без фальшi. Пальцi тремтiли, в рухах не було плавностi, але… Що ж вiн, тренувався без вiдпочинку – вчора, позавчора, ночами?!

– Просто не розумiю, як це можливо, – сказала вона чесно. – Навчитися грати гаму за два днi – не в людських силах.

– Ви менi лестите, – сказав вiн сухо.

Трутизна мiж ними нiкуди не подiлась, але вона бачила, що ii оцiнка йому приемна.

– Я, щоправда, нiчого не знаю про ваш свiт, – сказала вона пiсля паузи. – Прошу пробачити менi, якщо чимось ненароком вас образила, государю.

– Мене звуть Ференц.

– Я знаю.

– Ну так i називайте мене Ференц… Ви не можете мене образити. Я… справдi багато займався цi днi. І ночi. Щоб камердинер не донiс Ерно, я тренувався без звуку… перебирав пальцями, затримавши подих, дотик. Я хочу навчитися грати… до того, як ви поiдете.

– Квапливiсть шкодить мистецтву, – сказала вона занадто сухо i повчально. І, щоб виправити враження, всмiхнулася: – Коли-небудь ми зiграемо разом.

– Коли-небудь, – сказав вiн майже по-старечому, з глибокою гiркотою. – Я розповiм вам про наш свiт… щоб ви зрозумiли. Ви пам’ятаете, що моi батьки загинули пiд час бунту?

– Як я можу забути!

– Але ви не знаете, чому вони загинули. Батько погодився ввести бунтiвникiв в уряд, скликати так зване народне зiбрання, дати двом провiнцiям автономiю – Кременю i Щасливому Острову. Вiн зрадив iмперiю, поставив нашу батькiвщину на грань катастрофи.

– Але бунтiвники, – мовила Ірiс, – не повiрили йому i тому вбили?

– Хто сказав, що його вбили бунтiвники?! Його вбив Ерно, своiми руками, щоб не ганьбити його дотиком ката.

Ірiс мовчала. В ii вухах наростав дзвiн, як вiд далекого камертона. Імператор дивився на неi, граючи жовнами, i вона не могла вiдвести погляду.

– А вiн знае, що ви знаете? – хрипко спитала Ірiс.

– Вiн сам менi сказав. Коли я пiдрiс трохи.

– І…

– Вiн убив мого батька, рятуючи його честь i батькiвщину. Інший вихiд означав би ганьбу i загибель Кам’яного Лiсу. Такий був час. Зараз усе змiнилося – менi можна бути добрим, бо Ерно врятував краiну. Менi можна бути милосердним, бо Ерно нiкого не жалiе, вiн i мене вбив би, якби я став зрадником… Тепер давайте розбирати нову вправу.

…Поки iмператор, заплющивши очi, намагався витягти iз сопiлки чистий, не сиплий, не рiзкий, не тремтячий звук, Ірiс потихеньку вийняла черепашку з сумки i поклала на полицю до iншоi колекцii.

Черепашка вляглася там на перший погляд непомiтно – але, кинувши на неi другий погляд, iмператор обов’язково зацiкавиться. А якщо й нi – це вже не турбота Ірiс. Вона виконала те, що iй велiли.

– Завтра я зiграю гаму вперед i назад iз заплющеними очима, – пообiцяв iмператор.

І не дотримав слова.


* * *

– Панi Айрiс, сьогоднi уроку не буде.

Алекс зупинився на порозi кiмнати, i був вiн незвично похмурий.

– Але чому? – вирвалось у Ірiс.

– Імператор погано почуваеться.

– Що з ним? Вiн хворий?!

– Уроку не буде, – повторив Алекс. – Будь ласка, залишайтеся у своiй кiмнатi. Лорд-регент, можливо, захоче поставити вам кiлька запитань.

– Про що?!

Алекс пiшов.

Вона захотiла вийти на балкон, але дверi виявилися замкненими на ключ. Хто iх замкнув, покоiвка?! Ірiс пройшлася кiмнатою; що з iмператором, що з ним могло статися? Не вiд того ж, що вiн прослухав цю черепашку?!

Вхiднi дверi знову вiдчинилися – без стуку, чого нiколи не бувало ранiше. Якщо до того Алекс був похмурий – тепер вiн був вражений i не мiг опанувати себе.

– Панi Айрiс, ходiмо… Я дiстав розпорядження щодо вас. Будь ласка, вiзьмiть сопiлку i всi вашi черепашки…

– Урок усе-таки вiдбудеться?

– Нi.

У мовчаннi вони пройшли коридором. Правоохоронцiв було вдвiчi бiльше, нiж зазвичай. Лiфт опустив iх на десять поверхiв униз, далi Алекс повiв ii незнайомою частиною палацу – похмурою, чорною, з безлiччю гратчастих дверей i вiкон-щiлин.

Ще один лiфт, теж униз. Алекс кiлька разiв намагався заговорити й обривав себе – у нього дерло в горлi.

– Я, правду кажучи, сам не розумiю… Ймовiрно, лорд-регент хоче вам щось показати… або когось показати… ранiше такого нiколи не було. Я не чекав такого наказу…

– Якого наказу?!

– Зараз ви про все дiзнаетесь…

Стражники бiля кожного повороту. Важкi дверi вiдчинились i зачинились. У нiс ударив огидний запах – вогкiсть, пiт i ще щось, вiд чого волосся ворушиться на головi. Ірiс захотiлося негайно бiгти з цього мiсця – бiгти стрiмголов.

– Сюди, будь ласка…

Вона пригнулась, аби увiйти в низькi дверi з кам’яним склепiнням. Тут не було вiкон, тiльки свiчки та факели. Бiля стiни, прикутий за руки, стояв Ольвiн – чоловiк, який показав iй «Пори року».

– Та що ж ви творите?!

Вона кинулася до прикутого, стражники перехопили ii за лiктi обабiч.

– Цей чоловiк узагалi нi в чому не винен! Нi при чому! Ви, шкуродери, кати, вiдпустiть його негайно!

– Тихiше, панi Ірiс, – сказали у неi за спиною.

Вона обернулася. Лорд-регент, iз пов’язкою на очах, стояв, спершись об спинку залiзного крiсла:

– Тихiше. Не треба кричати завчасно.

Вона спробувала опанувати себе:

– Цей чоловiк нi в чому не винен.

– Що це?

Регент простягнув руку – на долонi лежала черепашка, навколо завитка вилися гострi шипи.

Ірiс опустила плечi.

– Звiдки черепашка? – тихо запитав регент. – Їi передав вам цей чоловiк, майстер на iм’я Ольвiн?

– Я купила у нього цiлу партiю! Тому що вiн розпродавав крамницю, бо…

– І ви залишили ii на стелажi в кiмнатi для музичних занять?

Вiд звуку його голосу в неi вiднiмалися ноги. Пiт струменiв по спинi пiд шовковою блузою. Вона пошкодувала, що не стрибнула з балкона в море ще сьогоднi вранцi.

– Що ж ви мовчите?

Вона не могла говорити через спазм у горлi. Не могла видати нi звуку. Минула довга хвилина.

– Я можу все пояснити, – сказала Ірiс. – Це не те, що ви думаете… Усе не зовсiм так. Вони взяли в заручники мою сестру i племiнникiв…

Лорд-регент дивився на неi, не очима:

– І заради сестри та племiнникiв ви пiдкинули цю рiч iмператору. Подивимося…

Вiн пiдiйшов до прикутого Ольвiна. Той мовчав i, не вiдриваючись, дивився на Ірiс. Лорд-регент приклав черепашку до його вуха.

Спливали секунди. Ольвiн спершу часто задихав, потiм трохи розслабився, глибоко вдихнув, облизав губи:

– Варiацii для флейти i барабана.

Лорд-регент ривком вiдняв черепашку. Секунду повагавшись, почав слухати сам. Обличчя його пiд пов’язкою не мало виразу.


* * *

– Це не та черепашка, яку менi велiли пiдкинути! Зовнi вона схожа, але всерединi флейта i барабан. Це дiйсно одна з тих, що я купила у Ольвiна. А ще одну черепашку менi передав чоловiк на вулицi…

В ii кiмнатi панував розгром. Ірiс говорила i нишпорила руками серед стружок у ящику.

– …Я подумала: якщо всерединi замку е пiдглядач… покоiвка, прислуга… На око нiхто не вiдрiзнить ту черепашку вiд цiеi. Вони люди, переконаються, що я виконала iхне доручення, звiльнять сестру i племiнникiв… Ось вона.

Лорд-регент узяв черепашку. Потримав на долонi. Зняв пов’язку з обличчя; у нього були запаленi нездоровi очi:

– І що там, по-вашому?

– Звернення до iмператора. Вони хочуть перетягнути його на свiй бiк.

І нагадати, хто вбив його батька, додала вона беззвучно.

– Тодi навiщо такi складнощi? – лорд-регент дивився на неi. – Чому ви просто не зробили, як вони наказали, i не пiдкинули iмператору цю черепашку?

Ірiс мовчала.

– Вам розв’язати язика?

– Я пожалiла… Ференца. Вiн дитина. Вiн перенiс таке… i продовжуе з цим жити. Я не хотiла, щоб вiн… знову через це проходив. Робив якийсь… жахливий вибiр.

Лорд-регент пiдкинув рогату черепашку на долонi – i зловив:

– Йому доведеться зробити жахливий вибiр, не раз i не двiчi… Тому що вiн iмператор, i це його обов’язок. А я сподiвався…

Вiн на мить замовк. Саркастично скривився:

– Я сподiвався, що темнi часи минули назавжди i хлопчик тепер може грати на сопiлцi.

– Вiн здоровий? – у Ірiс дедалi сильнiше паморочилось у головi. – Просто скажiть, так чи нi!

– Вiн здоровий, – лорд-регент посмiхнувся. – Але дуже злий, бо я його замкнув. А вiн хоче займатися музикою… i вiн любить вас.

Їй не сподобалася його iнтонацiя.

– Я був такий радий, – сказав вiн повiльно, – коли ви погодилися приiхати. Я бачив, який вiн був щасливий цi днi. Ви дуже багато йому дали, чого я дати нiколи не зможу. Я хотiв би, щоб вiн був iншою людиною – не такою, як я. Для процвiтаючоi, мирноi, доброi iмперii потрiбен мудрий i милосердний правитель, покровитель мистецтв. У мене зовсiм немае музичного слуху… А музика ж вчить милосердя?

Ірiс мовчала.

– По мiсту повзуть чутки, – сказав вiн з кривою посмiшкою. – У палацi сум’яття. Базiкають, що iмператор чи то мертвий, чи то помирае. Бунтiвники повiрили, що iхнiй план спрацював, i пiднiмають повстання. А менi тiльки того й треба.

– Який план?

– Ви хочете це послухати? – вiн простягнув iй черепашку на долонi. Ірiс потягнулася до мушлi, не замислюючись, адже втрачати було нiчого…

Лорд-регент вiдступив, вiдводячи руку:

– Дурепа! Там усерединi болiсна смерть, яку вони передали iмператору вашими руками, ви – державна злочинниця, панi Ірiс Май, винна у замаху на життя iмператора. Варта!

Загуркотiли чоботи.


* * *

– Панове, я розкрив змову. На жаль, масштабну. На превеликий жаль…

У залi iмператорськоi ради зiбралися всi, кого Тереза давно знала: зневажала, цiнувала, поважала, використовувала. Вiсiм чоловiкiв i чотири жiнки сидiли за круглим столом-пiдковою: у кожного було постiйне мiсце. Коли вони увiйшли до зали, на столi перед кожним крiслом уже стояв келих iз бiлим вином, а Ерно, теж iз келихом, у невимушенiй позi стояв бiля порожнього трону.

– Я мушу назвати iм’я зрадника. Призначити iмператорський суд i кару – на площi, в казанi, за традицiею. Але сьогоднiшнiй зрадник зробив для iмператора i для краiни занадто багато. П’ять рокiв тому, пiд час бунту, вiн був одним iз тих, хто врятував iмперiю.

Навiть на днi океану нiколи не бувае так тихо.

– З поваги до колишнiх заслуг цю людину я не ганьбитиму судом i стратою. Перед кожним iз вас стоiть келих… зараз ми вип’емо разом. У келиху зрадника швидка отрута. Це легка смерть. Мiй подарунок.

Знову непритомна тиша.

– Але, Ерно, – сказала Рея, найстарiший член ради, сива й округла, як морська черепаха. – Змова – це занадто серйозно! Особисто я хотiла б почути, у чому полягають звинувачення, який вигляд мають докази… врештi-решт, вислухати цю людину!

Вiн зняв пов’язку. Обвiв спiврозмовникiв червоними безсонними очима:

– Той, кого я маю на увазi, може зараз встати, зiзнатись, i ви його вислухаете. Отже?

Тиша. Вальтер, беззмiнний военачальник i командувач флоту, поклав важкi долонi обабiч свого келиха:

– Я сподiваюсь, Ерно, що ти не збожеволiв.

– Нi. Пiсля того як… зрадник нас покине, я надам вам i свiдчення, i докази.

– А якщо ти помилився?! – знову подала голос Рея. – Чи не занадто пiзно подавати докази – пiсля смертi обвинуваченого?!

Тiльки цi двое не бояться говорити з ним, подумала Тереза. Решта мовчать, як ошпаренi мишi, й судорожно питають себе: а раптом це я винен? А раптом я завинив i сам того не знаю?!

– Нiкчеми, – сказала вона вголос.

Усi погляди звернулися на неi. Вона встала, стискаючи в руцi келих:

– Яка ж дорога вам шкура, статус, блага… але не ваша краiна. Яку веде у прiрву божевiльний узурпатор!

– Тереза?! – видихнули одразу кiлька осiб.

– Все, за що ми боролися п’ять рокiв тому, за що загинув принц Мiло i десятки тисяч людей, – усе це спущено у вигрiбну яму! Я зрадник? Нi, ось зрадник, – вона подивилася лорду-регенту просто у вiчi, на це потрiбна була вся ii смiливiсть, але боягузкою вона нiколи не була. – П’ять рокiв тому в нас був шанс. Ви пам’ятаете, якою цiною далася нам перемога? Громадянська вiйна, розруха, епiдемiя, голод… Ми перемогли бунтiвникiв! Ми поклялися, що з руiн iмперii постане нова могутня краiна – республiка! Ми домовилися, що подiлимо владу, ми, сильний уряд, при якому iмператор – красива ширма… Чи не так?! Озирнiться навколо. Де сильна республiка? Де наш уряд?!

У неi дерло в горлi, але вона вiдчувала натхнення. Щось схоже, напевно, вiдчувае Айрiс Май, коли стоiть на сценi зi своею сопiлкою.

– Вiн диктатор! – вона пiдвищила голос. – Хто загрожував його владi – того вiн звинувачував у змовi з бунтiвниками i вiдправляв у казан! Вiн – iмператор, а ви нiкчеми! Члени iмператорськоi ради?! Боязкi марiонетки!

Їi рука здригнулася, вона мало не розхлюпала вино:

– Повернiть гiднiсть, убийте його хто-небудь, заради своеi краiни… Я поаплодую з того свiту!

Вона притиснула келих до губ. Вино наповнило рот, холодне, солодкувате. Вона пила жадiбно, сподiваючись, що кожен ковток буде останнiм, побоюючись, що горло зведе судомою…

Ерно дивився на неi. Нiколи ранiше вона не бачила в його очах стiльки гiркоти.

Тереза впустила спорожнiлий келих, вiн розлетiвся на друзки, i знову зробилося тихо. Тереза тупо дивилася на осколки – i не вiдчувала нiчого, окрiм пiдступаючого остраху.

У цiй тишi Ерно зробив ковток зi свого келиха:

– Пийте, панове. Вино гарне.

– Навiщо? – пiсля паузи запитав Вальтер.








– Щоб ви почули ii зiзнання. Рее, у вас були запитання? Запитуйте.

– Ти обiцяв iй легку смерть, – повiльно сказала Рея.

– А я обдурив, – вiн знизав плечима. Вийняв iз кишенi й поклав перед собою маленьку морську черепашку: – Тут дар, який Тереза, руками своiх пiдручних, послала iмператору. Терезо, ти розумiла, що мене вбити не вдасться, й вирiшила вбити дитину?

– Це не дитина, – сказала вона хрипко. – Це джерело твоеi влади. Це перешкода мiж проклятою, злиденною, жорстокою краiною i нашою справжньою батькiвщиною.

Вони дивилися на неi, нiби вперше бачили.

– Але гинуть же сотнi дiтей, – сказала вона, вдивляючись в iхнi обличчя. – Просто сьогоднi, вiд голоду, побоiв, вiд злиднiв. Хто мае захистити iх? Хто, якщо не ми?! Зрозумiйте, це закон iсторii – той, хто стае у неi на шляху, помирае. Хто вбив свого кращого друга?! – вона знову подивилась Ерно у вiчi й, здаеться, вiдчула слабину. – Ага, принц Мiло був поганим володарем! І ти прибрав його, рятуючи iмперiю! А тепер заради порятунку батькiвщини iмператор мусить зникнути! Вiн останнiй у роду, на ньому перерветься династiя! Кiнець iмператора – кiнець регентства, кiнець регента i його диктатури!

Вони вiдводили погляд. Нiчого, подумала вона з раптовою надiею. Я зародила в них сумнiви. Я пiдштовхнула до дii, i моя справа не пропаде. Чим яскравiшою буде моя кара, тим краще.

– Я готова йти в казан, Ерно Безокий, – вона вимовила вголос кличку, яку вiн ненавидiв.

– Тодi бери, – вiн простягнув iй черепашку на долонi.

Вони зустрiлись очима.

Давним-давно, багато життiв тому, вона цiлувала недосвiдченого хлопчиська, а вiн не знав, як правильно цiлуватися.


* * *

– Знаете, Ольвiне… крик медузи не легенда, вiн iснуе насправдi.

Грати iхнiх камер були роздiленi вузьким коридором. Якби не Ольвiн – Ірiс би тут збожеволiла.

– Технiчно це неможливо.

– Що неможливо технiчно? Величезнiй медузi перетворитися на дiвчину?!

– Записати у черепашку цей крик. Уявiть, ви налагоджуете резонатор, нагрiваете розчин, додаете солi… Даете початок запису, камертоном. Медуза кричить, i… пояснiть: хто потiм помiстить кристал у черепашку? Якщо ви вже померли?

– Не знаю, – зiзналась Ірiс.

Вони втратили лiк дня i ночi. Їсти iм давали часто, багато, приносили сир, хлiб, масло, овочi, але у Ірiс зовсiм пропав апетит. Ольвiн iв: життя, схоже, не балувало його рiзносолами.

– Ольвiне?!

– Я тут…

Вона пiднялася навшпиньки i простягнула руки крiзь грати. Вiн зробив те ж саме. У центрi коридора, над кам’яним жолобом, над смердючими калюжами iхнi руки торкнулися, дотяглися, вчепились одна в одну.

– Вони вас випустять, – сказала Ірiс. – Усiм зрозумiло, що ви нi при чому. Я… доб’юсь, я вимагатиму, щоб вас випустили!

Грати впивалися в плечi та груди.

– Дякую, – сказав Ольвiн. – Але й так усе… непогано виходить. Сонце спалюе квiти, але вони мали мужнiсть пробитися. Вони пам’ятають, як цвiсти. Я пам’ятаю, як уперше вас побачив… Менi не страшна будь-яка страта. А ви – ви не бiйтеся! Вас вони, звичайно, вiдпустять, ви ж iз континенту, за вас заступляться. Вони не зважаться вас зачепити.

– Тодi, – сказала Ірiс, – вони просто зобов’язанi випустити нас обох. Ми поiдемо… тут вам робити нiчого. Я познайомлю вас iз сестрою… i з племiнниками. Ми зiграемо дуетом, зробимо запис…

Його крижанi пальцi почали зiгрiватися в ii руках.

Вона хотiла iще щось сказати, але цiеi митi в кiнцi коридора загуркотiли кроки.


* * *

– Панi Ірiс Май. Чи вiрно, що, пiддавшись шантажу, ви прийняли з рук якоiсь людини черепашку iз записом з наказом пiдкинути ii iмператору?

– Так.

– Чи усвiдомлюете ви, що взяли участь у змовi, спрямованiй проти iмператора, i в замаху на його життя?

Судова процедура проходила дивно – у порожнiй залi або скорiше кiмнатi. Чоловiк, якого Ірiс бачила вперше, ставив iй запитання, лорд-регент стояв бiля вiкна, спиною до допитувача й до Ірiс, але тут же, бiля дальньоi стiни, на високому стiльцi сидiв iмператор i, здаеться, зовсiм не заглиблювався у те, що вiдбуваеться.

– Все не так, – сказала Ірiс i змусила себе всмiхнутися. – Так, мене намагалися втягнути у змову. Але я знайшла вихiд, я обдурила шантажистiв. Імператор… талановитий, вiн обов’язково навчиться грати на сопiлцi. Я б мрiяла продовжувати уроки… якщо це можливо. Ференце, менi треба було все розповiсти iз самого початку, але я боялася за життя сестри та племiнникiв. Я знайшла вихiд! Я пiдмiнила черепашку! Я приiду додому, побачу сестру живою та неушкодженою й тодi повернуся, ми знову почнемо займатися, попереду багато роботи…

– Імператор прийме рiшення, – сказав допитувач. Лорд-регент дививсь у вiкно i навiть не обернувся.

– Послухайте, – Ірiс злякалася, що втратить голос i не встигне сказати головного. – У в’язницi сидить Ольвiн, який не мае до всього цього нiякого вiдношення. Вiн не винен! Ту черепашку менi передав зовсiм iнший чоловiк! Ви мене чуете чи нi?!

Хлопчик щось написав на аркушi паперу i вiддав допитувачу. Той запитально подивився на лорда-регента: з таким же успiхом можна було питати поради у кам’яноi статуi.

– Е, – допитувач пiднiс папiрець до очей i тут же вiдсунув подалi. – Імператор виносить вирок… стратити як державну зрадницю.

Цiеi митi лорд-регент нарештi обернувся, але на обличчi в нього була пов’язка, i прочитати його вираз було неможливо.


* * *

– Ольвiне?!

Камера навпроти була порожня.

– Куди ви його повели? Ви його випустили, так?!

Стражники пiшли. Їi голос лунав тюремним коридором, нiхто не вiдповiдав. Ірiс металася вiд стiни до стiни, силомiць змушуючи себе сподiватися: випустили. Випустили на свободу.

Потiм надiя померла, а Ірiс вибилася з сил, опустилася на солом’яну пiдстилку i закрила обличчя руками.

У далекiй темрявi замерехтiли смолоскипи та застукали кроки. В Ірiс волосся стало дибки: людей було багато. Значить, конвой, кати, вона не чекала, що страту призначать так швидко.

Люди зупинилися. Першим, бiля самих грат, стояв iмператор – кут його рота тягнувся донизу, очi запали, сховались, як пiд опущеним забралом. І вiн здавався дуже дорослим цiеi митi, рокiв вiсiмнадцять, не менше.

Ірiс насилу пiдвелася.

– Ідiть геть, – сказав iмператор, i тi, хто стояв за його спиною – стражники i камердинер, – зникли в темрявi коридора.

– Імперiя. Дорожча. За батька, – вiн стояв за гратами i дивився iй у вiчi. – Честь дорожча за життя. Ось чого навчив мене Ерно. Я б краще руку собi вiдрубав… нiж тебе засуджувати. Але заради iмперii, згiдно iз законом, тебе треба стратити.

– Вiн тебе замучить, – сказала Ірiс. – Вiн погана людина, жорстока… страшна. Як можна вiрити тому, хто вбив твоiх батькiв?!

– Вiн людина честi, – сказав iмператор. – А ти з iншого свiту. Я не зможу тобi пояснити.


* * *

Вона заснула на соломi, в уривчастiм снi iй бачилася Лора i племiнники. Вони гуляли зеленими схилами, i поруч був Ольвiн – Ірiс чула його голос, але нiяк не могла побачити, скiльки не вертiла увi снi головою.

Коли з двох ворогуючих сторiн обираеш середину – будь готовий дiстати подвiйний удар у вiдповiдь. Я не врятувала iх, думала Ірiс. Я не врятувала себе. Я погубила Ольвiна просто тому, що опинилася поруч. По заслузi ж менi.

Минуло сто рокiв, а може, день. Знову з’явилися стражники – i цього разу точно за нею. Вона голосно й твердо попросила дати iй можливiсть причепуритися перед стратою: укласти волосся, вмитися, перевдягнутися.

– Не було наказу, – вiдгукнувся начальник варти.

Їi повели довгим коридором, угору, у вузький двiр, закритий з усiх бокiв. Небо вже свiтилось. Ірiс схопила ковток повiтря, що пахло морем. Колись вона мрiяла пройти легендарним мiстом на свiтанку, бiлими вузькими вулицями серед мармуру та бiрюзи, торкаючись iще холодних, але вже освiтлених каменiв…

Перед нею опустили пiднiжку тюремноi карети. Екiпаж рушив. Вiкна були наглухо закритi. Ірiс намагалася згадати, скiльки часу котиться карета вiд палацу до площi Правосуддя. П’ятнадцять хвилин, двадцять? Стiльки ж часу звучить тема весни з «Пiр року»…

Вона принюхалася: крiзь щiлини проникав запах багаття, дим вiд сирих дров. Неподалiк збирався натовп – вона слухала голоси, тупiт нiг i колiс, дзвiн. Ірiс двома руками, як могла, пригладила волосся.

Карета повернула i прискорила хiд. Це що ж, вони возитимуть ii колами, поки кат як слiд закип’ятить казан?!

– Та швидше вже! – вона вдарила кулаками в стiнку. – Скiльки можна?!

Карета котила щодуху. Скрипiли ресори. Гуркiт каменiв пiд колесами змiнився шурхотом пiску. Ще через вiчнiсть карета уповiльнила хiд: Ірiс осiла на пiдлогу.

Вiдчинилися дверцята. Зовнi не було нi площi, нi натовпу, а тiльки маленька бухта серед скель. Дув вiтер iз моря, шелестiли хвилi, було зовсiм свiтло. Бiля причалу стояв човен.

На кормi горою височiв багаж. Поруч сидiв Ольвiн – Ірiс протерла очi. Так, це був вiн. Ірiс завмерла, раптом злякавшись, що все навколо – передсмертне видiння.

Човен небезпечно захитався – Ольвiн схопився, побачивши Ірiс. Ймовiрно, думка про передсмертне видiння прийшла йому теж. Вiн рвонувся до неi, але човняр, масивний i кремезний, опустив йому руку на плече й змусив сiсти.

Тюремна карета викотилася з бухти, за нею пiшли стражники. Залишилися вражений Ольвiн у човнi, Ірiс, незворушний човняр i лорд-регент – вiн стояв на краю причалу, дивлячись на морський горизонт. Його обличчя було вiльним вiд пов’язки:

– Ваша сестра та ii дiти здоровi. Повернулися додому.

Ірiс заплющила очi. Хвилi розбивались об палi причалу. Раз, два, три…

– Вас iз Ольвiном вiдвезуть у порт i посадять на корабель. У човнi багаж. У гаманцi плата за уроки. В ящику черепашки, у футлярi сопiлка. Що-небудь iще?

Вона мовчала.

– Ірiс, ви мене чуете?

– Дивно, – сказала вона. – Ви вимовляете мое iм’я… правильно. Тiльки ви… i Ольвiн.

– Чесно кажучи, – сказав вiн, помовчавши, – я волiв би зустрiтися з вами за iнших обставин. В iншiй… реальностi. Шкода.

Вiн кивнув, вказуючи на човен:

– Вже час.

– Будь ласка, скажiть Ференцу, що я не померла.

– Навпаки. Нехай знае, що вас стратили.

– Це… немилосердно.

– Звiсно. Музика нiкого не робить милосердним, я помилявсь, i це на краще. Імперii потрiбен такий правитель – саме такий. Заради нашоi батькiвщини, заради Кам’яного Лiсу; вiн же у вас закохався, Ірiс. І вiн вами пожертвував. Я пишаюся собою як вихователем.

– Та щоб ти здох.

– Прийнято. Але не завтра. Вiн дуже молодий, його треба багато чого навчити.

Вона зробила крок i оступилася. Вiн моментально опинився поруч. Зловив i не дозволив упасти. Пiдтримав i повiв до човна:

– Із руiн постануть новi мiста. На вулицi вийдуть гiднi щасливi люди. Кам’яний Лiс процвiтатиме, тому що для iмператора обов’язок вищий за кохання. Я хотiв для нього iншоi долi… але обов’язок вищий.

– Не вийдуть гiднi й щасливi, – сказала Ірiс. – Не буде нi гiдностi, нi щастя, поки у вас у центрi мiста прокопчений казан!

– А це ми подивимося, – сказав вiн майже безтурботно.

Човен розгойдувавсь. Ольвiн стояв, балансуючи, пiднiсши руки, готовий зловити Ірiс.

Вона повисла на лiктi лорда-регента:

– Звiдки ви знаете, що сестра i дiти…

– Повiрте, iм бiльше нiчого не загрожуе, – вiн допомiг iй спуститись у човен. Ольвiн, iз розгубленим винуватим обличчям, пiдхопив Ірiс i обiйняв, допомiг сiсти, накинув на плечi ковдру.

– Ерно, – сказала вона й нарештi заплакала. – Будьте проклятi. Я не хочу жити у свiтi, де iснуе крик медузи.

– Іншого свiту не iснуе, – сказав вiн глухо. – Щасливоi дороги.




Сонячне коло










Пролог


Дiвчина танцювала в сонячному колi. Платани на бульварах, брукiвка на площi, будiвля унiверситету i машини на повiтряних трасах були свiдками цього танцю. Щойно пройшов дощ, калюжi виблискували пiд новим небом, боса дiвчина в легкiй сукнi танцювала свободу й канiкули, нiжнiсть i безстрашнiсть, вона танцювала себе i любов, i iй було начхати на чужi погляди.

Навколо зупинялися люди, прояснювались очi, свiтлiшали заклопотанi обличчя. Зiбралася невелика юрба, i нiхто не дивився осудливо.

Молодий скульптор стояв серед iнших, затримавши подих, уже знаючи, що для нього настав момент iстини. А коли танець закiнчився, вiн вибрався з натовпу i пiшов до себе в майстерню. Без ескiзiв, без чорнових злiпкiв, без вiдпочинку та iжi вiн працював багато днiв, i дiвчина з’явилася на свiт заново.

Старий художник, наставник скульптора, довго дивився на неi. Потiм поклав руку на плече молодого: «Тепер ти один iз нас».

Дiвчина танцювала на постаментi, залишаючись нерухомою, i здавалося, вiд неi струмуе видиме свiтло.

У лiсi пахло залiзом, туманом i гниллю. Дерева стояли, пригнувшись, розчепiривши гiлки, нiби готовi зчепитися в бiйцi й увiгнати одне одному сокиру пiд корiнь. Небо трiщало розрядами: поруч висiла аномалiя, глушила сигнал. Стрiлка компаса крутилась, як шпигун на допитi, раз у раз змiнюючи показання.

Вiдчувши запах диму, Кайра пiшла за ним, як шукач, i скоро вийшла на галявину. Зовсiм поруч, нижче по схилу, димiло печами живе селище: руiн мало, городи доглянутi, громовiдводи в робочому станi. Люди примудряються виживати у будь-якiй дiрi, у будь-якiй щiлинi, за декiлька кiлометрiв вiд фронту; втiм, якi ж це люди. Це напевно гiени. Мирнi, цивiльнi… гiени.

Кайра подумки оглянула себе: фенотипiчно чи то мешканка пiвночi, чи то мешканка пiвдня, важлива перевага при ii професii. Волосся в’еться, як i в усiх одноплемiнникiв, але на головi щiльна бандана. Шкiра помiрно-смаглява, одяг цивiльний. Говiр пiвденцiв вона чудово вмiе iмiтувати. Легенда? Їздила до вiйськовоi частини провiдати брата. Зламався всюдихiд. Переконливо?

Блискавка вдарила у дерево на узлiссi, за десять крокiв вiд Кайри. Завив вогонь, полетiли навсiбiч палаючi гiлки, засичала трава, i Кайра прийняла рiшення. У свiтлi палаючоi сосни вона сховала пiд камiнь сумку з документами й особистою зброею. Подивилась, запам’ятовуючи прикмети. У глибоких калюжах вiдбивалося злiсне, в сiтцi розрядiв небо.


* * *

Донiс господар будинку, або сусiдка, або обое разом. Кайра недооцiнила iх, метушливих, гостинних. Вони навперемiн скаржаться на аномалii, дороги та негiдний асортимент автокрамницi. Видав ii акцент, чи вперте небажання знiмати бандану, чи ii розповiдi не повiрили, але коли Кайра розплющила очi, над нею стояли двое – порослi щетиною, з червоними злими очима, з автоматами, недбало перекинутими через плече:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/marina-i-sergey-dyachenko/sonyachne-kolo/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.