Книга - Господар колодязів

Господар колодязiв
Марина та Сергiй Дяченко


Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв
До нашоi книжки увiйшли три повiстi Марини та Сергiя Дяченкiв: «Господар колодязiв», «Зелена карта», «Земля веснарiв». Вони дiйсно являють нам рiзнi «свiти Дяченкiв».

«Зелена карта» – розповiдь про наш сучасний свiт, Киiв 1990-х з його труднощами i розгубленiстю людей, а «Господар колодязiв» – це вже свiт фентезi – з його магiею, дивовижними створiннями: ельфушами, королевою верхiвцiв i майже середньовiчним буттям князiвств, що ворогують мiж собою. «Земля веснарiв», на перший погляд, це детективна iсторiя пошуку вбивцi, яка перетворюеться на розповiдь про зiткнення рiзних цивiлiзацiйних моделей, коли люди стикаються з чимось iм незрозумiлим i, як iм здаеться, огидним i небезпечним. І тому представники цих свiтiв, як би iм не хотiлося спiвпрацювати мирно одне з одним, не можуть знайти спiльноi мови. І тiльки бажання знайти вбивцю (хоча i з рiзними наслiдками для нього), щоб не карали безвинних, веде до виникнення хоч якогось розумiння iншого свiту.

Але головним у всiх повiстях е не зовнiшня, так би мовити, сюжетна лiнiя, а глибоке проникнення у сутнiсть людськоi душi, у те, чого не можна побачити, але так потрiбно зрозумiти, щоб цi такi рiзнi, однак такi подiбнi за людськими переживаннями свiти збереглися, а не розсипалися на порох…





Марина та Сергiй Дяченки

Господар колодязiв



Серiя «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв» заснована у 2017 роцi



Переклад з росiйськоi В. Бойка



Художник-iлюстратор Ю. Нiкiтiн

Художник-оформлювач І. Дубровський



© В. Бойко, переклад украiнською, 2019

© Ю. Нiкiтiн, iлюстрацii, 2019

© І. Дубровський, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017




Господар колодязiв[1 - © Марина та Сергiй Дяченки, 2001]





Частина перша


У перший день лiта Юстин знайшов п’ять мертвих воронiв. Усi трупи мали однаковий вигляд: дзьоб роззявлений, пiр’я на боках злиплось, а на cпинi випали, утворивши круглу криваву прогалину.

– Верхiвцi, – сказав дiд, коли Юстин розповiв йому про знахiдку. – Вчора ось тiльки подумалось… – i спохмурнiв. Наступного дня Юстин знайшов щура. На боках у нього виразно виднiлися слiди маленьких шпор, спина, збита сiдлом, кровоточила; проте щур не поспiшав здихати i, побачивши Юстина, поповз пiд порiг.

Дiд усю нiч просидiв, зачинившись у своiй комiрчинi, i до ранку будинок просмердiв iдким i кислим. На свiтанку Юстин отримав пригорщу жаб’ячих кiсток, моток шовковоi нитки, один дерев’яний гребiнь, один залiзний – i пояснення, як усiм цим користуватися. Поки Юстин ходив по саду, розмотуючи нитку, виламуючи зуби з дерев’яного гребеня й закопуючи жаб’ячi кiстки, дiд порався з домашньою живнiстю – мiтив спини качкам, курям, козам, поросятi й кiшкам.

– Вогника я теж про всяк випадок позначив, – сказав дiд, коли втомлений Юстин мив руки у дворi.

Вогник був вовкодавом, i коли його переднi лапи лягали Юстину на плечi, пес дивився на людину згори вниз. Змиваючи мило з твердих широких долонь, Юстин думав, який же мае бути верхiвець, щоб заiздити Вогника.

– Дiду… А людину вони можуть заiздити?

– Людину не можуть, – сказав дiд пiсля паузи. – Свиню, бувало, заiжджували. Теля… А людину – нi. Хiба що Королева… Королева верхiвцiв. Та – може…

Юстин усмiхнувся, даючи зрозумiти, що оцiнив жарт.

Чотири ночi нiчого не вiдбувалося; на п’яту Юстин прокинувся чи то вiд звуку, чи то вiд дотику, чи то вiд кепського сну.

А може, вiд ледь чутного дзвону натягнутоi шовковоi нитки.

– Стiй! – гаркнув дiд. – Сам не ходи… Разом…

Шаленiв на ланцюгу Вогник.

Вони вискочили в сад озброенi – Юстин косою, а дiд вилами. Просто бiля порога щось пирснуло з-пiд нiг; Юстин вiдсахнувся i ледь не настромився на вила, тодi дiд на пiвсловi обiрвав закляття-оберiг, вилаявся i забурмотiв знову. Слова його вплiталися в шелест вiтру, вiд слiв гойдалася трава i стрибало на стовбурах свiтло лiхтаря. Юстину здалося, що хтось дивиться з-за дерев, що свiтло вiдбиваеться в маленьких байдужих очах; просто над головами майнули три чи чотири кажани, вiтер стих, мана зникла.

Дiд вiдкинув вила i взяв у Юстина лiхтар. Пiдняв вище; за декiлька крокiв валявся дохлий щур, снiжно-бiлий посеред витоптаноi трави, iз джгутом переплутаних ниток на шиi.

– Сказано – на чиiй землi верхiвець коня перемiнить, тому щастя сiм рокiв не буде, – повiдомив дiд похмуро. – У нас вони вже на сiм семилiть змiнювалися, не менш… Щоб iм провалитися, сволотi!

– А може, обiйдеться? – запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вiстря коси.

– «Обiйдеться», – безнадiйно буркнув дiд. – За верхiвцями сарана йде, ось згадаеш мое слово… Лиховiсники вони. Ненавиджу.

Дiд пiдiйшов до щура. Пiдняв за шовковий джгут, оглянув дiри вiд шпор на боках, вiдкинув пiд кущ смородини:

– Навинувся наш сторожок… Слухай, Юстине, не в службу, а в дружбу. Треба вартувати, нiчого не поробиш, не можна, щоб вони тут, як у себе вдома… Посидь до ранку. Я тобi куфайку принесу.


* * *

Удосвiта Юстин прокинувся вiд сирого холоду. Багаття перетворилося на купу попелу; Юстин щiльнiше загорнувся в дiдову куфайку, став спершу рачки, потiм, потираючи затерплу спину, пiдвiвся на повний зрiст. Навколо стояла тиша, не смiла пискнути жодна пташка, i Юстину пригадалися дiдовi слова: лиховiсники… За верхiвцями завжди сарана йде, згадаеш мое слово…

Вiн згадав, як напередоднi кози вiдмовлялися йти на луг, тулилися одна до одноi й нестямно мекали. Не виходили з дому гуляки-кiшки, а кури, що спокiйно бродили двором, нi з того нi з сього раптом улаштували такий гамiр, нiби вони були вже в зубах у тхора. Так, незавидна доля – шпори в боки i бiг до смертi…

Юстин ривком оглянувся. Йому здалося – ось-ось на шию звалиться з гiлки нещадний любитель швидкоi iзди, розiрве рот вудилами, що казна-звiдки взялися…

Гiлки погойдувалися, нiби заспокоюючи. Серед листя виднiлися маленькi яблука, що ледь почали визрiвати.

Юстин закинув косу на плече – i поволi рушив в обхiд величезного саду, iхнього з дiдом единого надбання, iхньоi гордостi й годувальника, вiчноi турботи, iхнього саду, коротше кажучи…

Вiн iшов i думав про верхiвцiв. Про те, що все iхне коротке життя – забава. Що вони заради забави ганяють на птахах i щурах, на собаках, вовченятах i кажанах. І скорiше за все у них немае нiякоi Королеви. Навiщо iм Королева? Кожен iз них сам собi король…

З iншого боку… Не бувае диму без вогню, вiрно? Нехай усi, хто нiбито бачив Королеву, брешуть… Але ж люди, трапляеться, пропадають казна-куди, був – i нема… Може, тi, що зникли, i бачили Королеву насправдi? Просто нiкому не встигли розповiсти?

Над його головою захиталася гiлка, сiпнулась, обрушуючи на Юстина рiдкий дощик роси. Вiн пiдвiв голову; у кронi староi черешнi, як у зеленiй кулi, сидiла дiвчина.

Обличчя ii було бiле i кругле, занадто велике для верхiвця. Шия, плечi, тонкi руки, подiл свiтлоi сукнi; Юстин напружено шукав поглядом перетинчастi крила. Якщо тiльки за спиною ховаються складки, то…

Дiвчина похитнулася, утрачаючи рiвновагу. Вперлася в гiлку босими ногами; Юстин розгледiв дуже тонкi, нiжнi ступнi, круглi п’яти, два ряди круглих пальчикiв – нiби чотки.

Вона сидiла, насупившись; iз кожною секундою небо ставало все свiтлiшим i свiтлiшим, i Юстин уже мiг бачити, що незнайомка не така блiда, як здалося спочатку. Що щоки ii – рум’янi, кiнчик носа – рожевий, а волосся – каштанове. І ще вiн бачив, що iй нiяково – i тому вона злиться.

– Ти косар? – запитала вона нарештi. – Йшов траву косити? От i йди собi…

Голос у неi був нiбито застуджений – низький i хриплуватий.

– Я господар цього саду, – сказав Юстин. – І цього дерева.

– Значить, це твою черешню я iм, – спокiйно пiдсумувала дiвчина. – Будь ласка, йди своею дорогою. Я зараз злiзу.

Гiлка хитнулася; дiвчина втратила рiвновагу, намагаючись прикрити подолом кругле колiно:

– Ну, що втупився? Йди звiдси!

– Черешня у нас iще не дозрiла, – сказав Юстин.

– Це внизу не дозрiла… А тут, на верхiвцi, цiлком уже гарненька… Ай!

Юстин вiдкинув косу i кинувся iй на допомогу – проте в останню мить злодiйка примудрилась не впасти. Знову пiднялася на гiлку, залiзла ще вище; з висоти глузливо глянула на Юстина:

– Зловив?

– Нарiкай на себе, – сказав Юстин. – У нас зi злодiями знаеш як? Гола додому пiдеш. У смолi та в пiр’i.

Круглоп’ята дiвчина засмiялася – хриплувато i низько, точнiсiнько Королева верхiвцiв:

– Спершу злови.

– А я почекаю, – Юстин сiв на траву. – Куди менi поспiшати…

Дiвчина в гiлках притихла.

– Поспiшати нiкуди, – Юстин простягся, пiдклавши пiд голову долоню. – Скоро дiд мiй прийде, собаку приведе… Собачка до вечора посторожуе. А ввечерi сама, як груша, впадеш.

– Ану-ну, – сказала дiвчина, без особливоi, втiм, упевненостi в голосi. І чомусь подивилася на свiтле небо, вкрите пiр’ям хмар.

Юстин замислено вивчав ii круглi п’яти; нi, цi п’яти не знають, що таке гаряча дорога, гострi камiнчики, що таке стерня. І якщо гарненько пошукати пiд деревом…








Довго шукати не довелося. Пара туфельок, шкiряних, не дуже маленьких, але дуже добре зшитих, недбало валялась у травi пiд кущем.

– Дорогi, – сказав Юстин, розглядаючи знахiдку.

– Не твоi, – вiдрiзала круглоп’ята.

– Конфiскую за потраву, – сказав Юстин. – Тобi нi до чого, все одно гола додому пiдеш…

– Ну i дурень, – сказала дiвчина. В низькому ii голосi несподiвано прорiзалися високi нотки, нервовi такi пiвники.

І знову запанувала мовчанка. Юстин сiв на траву, а потiм i простягся, закинувши руки за голову.

– Тебе як звуть? – запитала круглоп’ята дiвчина.

– Юстин.

– А мене Анiта…

Вона замовкла, чекаючи продовження дiалогу; Юстин жував травинку. Йому було цiкаво, як круглоп’ята викручуватиметься далi.

– А я верхiвця бачила, – сказала дiвчина. – Просто сьогоднi. От близько, просто як тебе.

Юстин насупився:

– Де?

Дiвчина невизначено махнула рукою – захиталися гiлки:

– Там… На березi. Маленький, менi по колiно. У шкiряному ковпаку. Очi зеленi. Рот здоровий, як у жаби. Золотi шпори. Скочив на ворону i – ф’ють…

– Брешеш, – розчаровано сказав Юстин. – Не могла ти його так розгледiти. «Золотi шпори»… Про золотi шпори i так усi знають.

– Не брешу, – образилася дiвчина. – Утiм, не хочеш вiрити – так i не вiр…

– Шкода, що ти не Королева наiзникiв, – несподiвано для себе сказав Юстин.

Дiвчина похитнулася на своему ненадiйному сiдалi:

– Що?

Юстин зрозумiв, що не пам’ятае, як ii звуть. Треба ж, адже вона хвилину тому назвала свое iм’я! А через отих клятих верхiвцiв усе забув…

– Е-е-е, де ж сонце? – стурбовано пробурмотiла дiвчина, дивлячись угору.

– А тобi навiщо?

– Погрiтися хочу, – буркнула дiвчина.

– Замерзла? Стривай, ще не те буде. Може, i дощик до обiду збереться…

– Слухай, чого ти до мене причепився? Задушити готовий за кiлька ягiдок? Усi ви, селяни, такi жадiбнi…

– Я не селянин, – сказав Юстин.

– А хто?

– Садiвник.

– Чи не все одно? Садiвники теж жадiбнi…

Юстин розглядав пiдошви ii туфель. Нi, в цьому вона не могла прийти здалеку.

– Звiдки ти взялася?

– Нiзвiдки. З неба впала.

Юстин озирнувся. Нiякоi коняки – i навiть слiдiв ii перебування – поблизу не було.

– Ти сама? – запитав Юстин чомусь iз занепокоенням.

– Сама, – помовчавши, сказала дiвчина. – І заступитися за мене нiкому. Так що знущайся як хочеш.

– А як ти приiхала? Ти по дорозi не йшла, у тебе туфлi чистi й пiдошви тоненькi… Морем?

– Морем, – погодилася дiвчина, але знову пiсля крихiтноi паузи, i ця затримка не сподобалась Юстину.

– Знаеш що? Добром злазь.

Дiвчина демонстративно подригала ногами:

– Менi й тут непогано.

– Погано, – сказав Юстин iз натиском. – А буде гiрше… Ти, сподiваюся, не русалка?

– Королева верхiвцiв, – фиркнула круглоп’ята. – Та хоч вiдьма. Як собi хочеш.

Вона дивилася на небо, i Юстин дивився теж. Чомусь уявився ворон розмiром з бика, верхова пташка, що каменем падае з пiднебесся…

– Що ти там забула? На небi?

– Нiчо…

Ймовiрно, кругла п’ята все-таки зiсковзнула з тонкоi гiлки. Дiвчина на вигляд була витонченою та легкою – одначе, падаючи, перекинула Юстина, нiби дерев’яну плашку. Замiсть того щоб зловити предмет, який летить i волае, Юстин послугував йому периною при падiннi.

Було боляче. Дiвчина не навмисне заiхала йому колiном у живiт i лiктем у зуби, i вiн був дуже радий, коли вона злiзла з нього i швидко вiдскочила вбiк.

– Королева верхiвцiв, – пробурмотiв вiн, насилу пiдводячись.

– Вибач, – сказала вона i вiдступила на два кроки. Туфлi ii валялися саме там, де Юстин iх упустив. Тепер вiн пiдняв iх, склав пiдошву до пiдошви i сунув пiд пахву.

– Вiддай, – сказала круглоп’ята, переминаючись з однiеi босоi ноги на другу.

– Зараз, – гмикнув Юстин.

Дiвчина простягнула руку:

– Дай.

– Не дам. Босонiж не втечеш.

Дiвчина глянула на небо – хмари тим часом згустилися, сонце не проглядало.

– А я i так не втечу, – сказала вона майже пошепки. – Давай, маж мене дьогтем… Чого вже там. Уперед.

Юстин насупився. Помовчав, дивлячись круглоп’ятiй у вiчi; кинув iй туфлi тим миттевим плавним рухом, яким дiд учив його метати ножi:

– На!

Вона зловила. Проковтнула слину; взулася, навмисно не дивлячись на Юстина. Випросталася, випнула пiдборiддя; Юстин зроду не бачив благородноi дами, але подумав у цю хвилину, що саме такий, iмовiрно, шляхетнi дами i мають вигляд…

– Прощавай, – сказала дiвчина так гордовито i таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила.

– Прощавай…

Вона повернулась i пiшла геть. Не йшла – виступала, нiби по килимовiй дорiжцi; на десятому кроцi спiткнулась об корiнь i мало не впала. Засичала вiд болю.

Обернулася.

Юстин стояв, не рухаючись з мiсця.


* * *

– У тебе попоiсти знайдеться?

– А що, черешнi не ситнi?

– Далися менi твоi черешнi… У мене ноги геть усi подряпанi. І колiно болить.

Юстин зупинився:

– Слухай, звiдки ти взялася? Серед ночi, вдосвiта? Сама? Звiдси до найближчого хутора цiлий день тюпати, якщо пiшки… А до мiста всi два днi… Де твiй екiпаж? Де твiй човен?

– Човен?

– Але ти ж сказала, що морем дiсталася?

Дiвчина деякий час намагалася придумати переконливу брехню. Не придумала. Скривилася:

– Давай сядемо.

І вона сiла просто на траву, вимогливо втупилася в Юстина вiд низу до верху, i вiн змушений був наслiдувати ii приклад. Дiвчина подивилася, насупившись, Юстину у вiчi, витягла звiдкись iз-за пояса маленький ножик i, розтинаючи траву та землю, окреслила навколо себе i Юстина широке коло.

Настала тривала пауза.

– Це навiщо? – запитав нарештi Юстин.

– Це у мене звичка така, – серйозно вiдповiла дiвчина. – Так ось, що ж я хотiла тобi сказати… У тебе попоiсти знайдеться?

– Хлiб, – повiльно сказав Юстин. – Сир… Але це все в хатi, а там дiд… Дiдовi про тебе говорити чи як?

Дiвчина опустила очi:

– Нi, дiдовi про мене краще не говорити… А у вас у хатi немае такоi штуки, щоб погоду пророкувати?

– Є павук заговорений… На сьогоднi дощ обiцяв.

Дiвчина застогнала. Похитала опущеною головою, так що коротко – до плечей – острижене волосся загойдалося свiтлим шатром:

– У-у-у… А на завтра?

– Вiн дешевий, – сказав Юстин. – Тiльки на один день передбачае.

Помовчали.

– Ти забув, як мене звуть, – сказала дiвчина.

– Ага, – зiзнався Юстин.

– Анiта.

– Ось тепер точно не забуду.

– Це добре, що я тебе зустрiла, а не дiда, – серйозно сказала Анiта.

– Дiд теж добрий, – нерiшуче заперечив Юстин.

Анiта гмикнула. Деякий час було дуже тихо.

– Птахiв не чути, – сказав Юстин. – Погано.

– Верхiвцi, – сказала Анiта. – Я… Слухай, уночi страшно було. Їх у саду вашому ганяло штук шiсть.

– Ага, – сказав Юстин. – Менi дiд велiв сторожок налагодити, так вони сторожок зiрвали…

І знову стало тихо.

– А ось чому люди верхiвцiв бояться? – запитала Анiта. – Ну гаразд, вони можуть загнати курку, порося там… якщо не намазати заговореною смолою. Ну, ворон заганяють… Щурiв… А люди чому бояться?

– Лиховiсники, – коротко вiдповiв Юстин. – І потiм… Птахiв немае, сарана приходить. Яблука дозрiти не встигнуть, про вишню я вже мовчу… А навiщо ти коло намалювала?

– Це такий символ довiри, – сказала Анiта. – Ти менi за черешнi своi пробачив… Ну i я тобi вдячна. Так, узагалi.

– А звiдки ти взялася?

Анiта зiтхнула:

– Слухай… Будь другом. Принеси менi попоiсти, а заодно подивися, що там твiй заговорений павук показуе. А я тебе тут почекаю. Добре?

Юстин помовчав, потiм без слiв пiдвiвся й пiшов до хати. Дiд був у сараi; не окликаючи його, Юстин потихеньку ввiйшов у хату, вiдрiзав хлiба, сиру, шматочок ковбаси, налив у невеликий глечик молока i, пiдморгнувши Вогнику, вирушив назад.

На пiвдорозi згадав, що забув подивитися на павука. Повертатися не захотiв; хмари, проти очiкування, перестали збиратись i навiть злегка розiйшлися, так що в блакитне вiконце бризнув на якусь мить промiнь сонця…

Потiм сiре пiр’я зiмкнулося знову.

Коли Юстин зi згортком i глечиком, дiстався мiсця, де залишив Анiту, – там уже нiкого не було. Тiльки порожне коло, накреслене ножем.


* * *

– Дiду… А коли коло рисують на землi – це навiщо?

Дiд скосив на Юстина здорове око:

– Та рiзнi закляття бувають… Вiд чужого вуха, або вiд чужого ока, або вiд поганого помислу. А тобi навiщо?

– Та так, – сказав Юстин, i дiд не розпитував. Зiтхнув тiльки i повернувся до своеi роботи – сорочку штопав.

– Та так, – повторив Юстин винувато. – Дiвчина тут була…

Дiд звiв брову.

– Так, – Юстин посовався. – І головне, незрозумiло, звiдки взялася. Ноги нiжнi, туфлi панськi, новенькi. Нi екiпажа, нi коня, сукня така, нiби щойно з дому. На березi слiдiв немае… Я спецiально на берег ходив. Пiсок незайманий од минулого дощу…

– Лиховiсники, – сказав дiд, ховаючи обличчя глибоко в бороду. – Так я i знав.

– Так немае ж нiякого горя…

– Дiвчина нiзвiдки – це не радiсть, синку. Радiсть – це коли дiвчина справжня, здорова, втомлена, потом пахне; коли ти знаеш, чия вона i звiдки прийшла… А це не дiвчина, синку, це мара, або русалка, або ще якась гидота, ти от що… Давай-но оберiг тобi складу якийсь.

– Вона жива, – розгублено заперечив Юстин. – Ноги роздряпала… І важка така…

Дiдова брова звелася ще вище.

– Вона на мене з дерева впала, – винувато пояснив Юстин.

Здорове дiдове око дивилося пильно, слiпе – вiдчужено.


* * *

Весь наступний тиждень iшов, iнодi припиняючись, дощ. Трава в саду пiднялася по пояс; павук-провiсник уперто сидiв у лiвому нижньому кутку павутини, що в усi часи означало хмарнiсть, дощi та негоду.

Дiд усе-таки поiхав на ярмарок. Угнiздився у возi, прикрившись вiд непривiтного неба клаптем рогожки, i Юстин на кiлька днiв залишився вiдповiдальним за все господарство i всю худобу.

Пiзно ввечерi, закiнчивши нарештi всi справи i забравшись на холодну пiч – вони з дiдом нiколи не топили влiтку, – Юстин довго мерз, кутався у вiдвологлу ковдру, цокотiв зубами i, згадуючи Анiту, стискав у кулацi виготовлений дiдом оберiг – смолисту кульку з пiр’ям, яке стирчить iз нього.

Наступного дня небо було чисте, ясне, i перш нiж павук-провiсник устиг перебратися з лiвого нижнього кутка в правий верхнiй, увесь двiр i весь свiт виявилися залитими сонцем.

– Стiй!

Дiвчина здригнулась i зупинилася. Сукня на нiй була вже iнша – зеленувата, з високими пишними рукавами.

– Не ходи сюди, – сказав Юстин. – Звiдки ти знову взялася? З неба?

– Вибач, – сказала дiвчина, трохи помовчавши. – Я думала… Ну, якщо я так тебе обурюю самим своiм виглядом – я вже йду геть.

– Стривай, – сказав Юстин у замiшаннi. – Я тiльки хотiв… Ти нечиста сила?

– Що? Знову?! Королева верхiвцiв я, ти сам сказав… Прощавай.

– Та зажди ти! – розсердився Юстин. – Я по-людськи з тобою… Я тобi ковбаси принiс. Я ii сам нечасто iм. А тобi принiс – хлiба, сиру, молока… ковбаси… А ти куди подiлась? І як пiсля цього повiрити, що ти не нечиста сила?

– А, – Анiта запнулась. – Я справдi… Ти вибач. Менi треба було швидко пiти… – i вона опустилася на траву, просто де стояла, i, припрохуючи, поплескала по землi поруч iз собою.

Юстин помацав оберiг на шиi – i сiв. Анiта зразу ж витягла свiй ножик i вмiстила iх обох у коло.

– Менi треба було пiти, – повторила Анiта. – Розумiеш… Я людина, така ж, як i ти. Можеш мою руку помацати – тепла… Це що в тебе, оберiг? Я його хоч на себе надiти можу, i менi нiчого не зробиться. Тому що я людина.

– А куди ти подiлася? – похмуро запитав Юстин.

Анiта зiтхнула:

– Ну, е у мене один… спосiб… Я на сонце дивлюся.

Юстин мимоволi пiдвiв очi до ясного неба. Зажмурився:

– Я теж iнодi дивлюся… Крiзь скельце. Ну i що?

Анiта кивнула, нiби зрадiвши:

– От-от… Крiзь скельце. І я…

Вона торкнулася ланцюжка на шиi – на ланцюжку телiпалося закiптявлене скельце, дуже темне, кругле, з вiдшлiфованими краями.

– Я дивлюся крiзь нього на сонце, i воно переносить мене додому, – пошепки пояснила Анiта. – А якщо сонця немае… Я тодi, пам’ятаеш, коли верхiвцi… Я на заходi сонця не зникла, хотiла ближче на них подивитись. А вранцi були хмари… А якщо хмари, я не можу потрапити додому. І якби я тодi, у той просвiт, сонце не спiймала – тиждень менi тут сидiти, а батько… Вiн, загалом, не зрозумiв би.

Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце.

– Це замовляння? – запитав нарештi.

Анiта всмiхнулася:

– Скажеш таке… Це не замовляння. Це магiя.

– Так? – Юстин повiв лопатками, нiби вiд холоду.

– Нiчого особливого, – з удаваною байдужiстю сказала Анiта. – Подивишся – i вдома…

– А можна менi подивитися?

Анiта вiдсахнулася. Швидко сховала скельце за вирiзом сукнi:

– Ти що, хочеш опинитися у мене вдома?

У ii голосi був такий жах, що Юстин спохмурнiв:

– А що?

– Нiчого, – сказала Анiта. – Просто… нi до чого це.

– А воно тiльки до тебе додому переносить?

– Звiдси – так, – кивнула Анiта. – З дому – в будь-яке… мiсце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але в багато яких мiсць. Треба захотiти. Якщо старе мiсце – то згадати. Якщо нове – уявити.

– Значить, – сказав Юстин, – значить, сьогоднi ти захотiла повернутися сюди?

Анiта вiдвернулася:

– Так… Що тут особливого?

– А навiщо? За черешнями? Сподобалися?

Вона глянула на нього майже неприязно:

– Знаеш, якщо весь час жартувати однаково, то жарт стае чимось зовсiм iншим, тобi не здаеться?

– Ну вибач, – сказав Юстин, вiдчуваючи себе дурнем.

– Менi тут сподобалося, – сказала Анiта просто.

І в повнiй тишi цього ранку вони замовкли. Надовго.

Анiта сидiла впiвоберта до Юстина. Русяве волосся було розпущене, як у минулу зустрiч, але акуратно пiдiбране гребенями. У мочцi рожевого вуха виблискувала зелена iскорка-сережка. Анiта дивилася повз Юстинiв погляд – удалину.

– Знаеш, – сказав Юстин, – напевно, тобi не слiд було ось так, одразу, розкривати свою таемницю аби кому. Інша людина могла б… образити тебе. Вiдiбрала б скельце, розбила…

Анiта здивовано на нього глянула:

– Ти думаеш, я дурепа? Я ж бачу, з ким говорю… Ти ж менi ковбасу принiс, ось якого дiдька ти тягнув ковбасу незнайомiй злодiйцi? Га?

– Напевно, твоя правда, – знiяковiло погодився Юстин. – Напевно…

Знову замовкли.

– А я сам залишився, – сказав Юстин. – Дiд поiхав на ярмарок… Ранiше завтрашнього вечора i чекати нiчого.

– Слухай, – пiсля паузи сказала Анiта, i голос у неi був майже урочистий. – Покажи менi, як ви живете, га?


* * *

Юстин побоювався, що Вогник не прийме неочiкувану гостю – але той, хоч i не радiв особливо, команди послухався i забрався пiд порiг, брязкаючи ланцюгом.

Анiта, як виявилося, зовсiм не боялася собак.

Вона захоплювалася козами, курми, вона заглядала в пiч, iз захопленням брала в руки грубi тарiлки та миски, залазила на лавку, щоб понюхати пучок сушених трав пiд стелею:

– Здорово!

Юстин соромився iхньоi з дiдом хати – убогоi, не дуже чистоi, сироi та темноi. Юстин не розумiв, де мала вирости дiвчина, що з таким iнтересом роздивляеться пiчний рогач. Проти Юстинового побоювання дiдовi «штучки» (заготовки для оберегiв, жаб’ячi кiстки, пiр’я дивовижних птахiв, клубки кольорових ниток i заговорений вiск) нiтрохи Анiту не зацiкавили. Розмальованi дерев’янi ложки захопили ii куди бiльше; щоправда, за весь час, поки Анiта вивчала хату, двiр i сарай, мiж нею i Юстином не було сказано i двох слiв – Анiта щоразу зупиняла Юстина, коли той намагався щось пояснити:

– Потiм…

Потiм вони вийшли на подвiр’я, Анiта виявила бажання сiсти на землю, i Юстин пiдстелив iй рогожку. Анiта дочекалася, поки поруч сяде Юстин, i витягла свiй ножик.

Юстин дивився, як вона вирiзае коло. Краем свiдомостi пройшла думка, що до дiдового повернення треба буде затерти слiд ножа на землi.

– Дякую, – сказала Анiта. – Шкода, що грубку розтопити не можна. Менi хотiлося б подивитись, як туди дрова кидають.

– А у тебе вдома, – обережно запитав Юстин, – грубку топлять чим?

Анiта перестала всмiхатися. Подумала, поторкала кiнчик носа:

– У мене вдома грубки взагалi немае. Про мiй дiм давай не говорити, добре?

– Це трошки нечесно, – сказав Юстин. – Я ж тобi все показав… Усе, що у мене е.

– Авжеж, – Анiта нервово зiм’яла подiл. – Звичайно, це не дуже чесно… але тiльки що поробиш? Є таке слово – «не можна». Чув коли-небудь?

– Але ж ми в колi, – нагадав Юстин.

Дiвчина насторожилася:

– А що ти знаеш про коло?

– А що менi треба знати?

Анiта вiдвернулася:

– Нiчого не треба знати. Не твое це дiло. Просто менi захотiлося сьогоднi прийти… Сюди. Я i прийшла. Скоро пiду.

Повз них пройшла руда курка. Мимохiдь склюнула якогось жучка. На курячiй спинi потворною чорною плямою лежала заговорена дiдом смола.

– У тебе батько суворий? – припустив Юстин.

– Так, – неохоче вiдповiла Анiта.

– А мама е?

– Нема… Слухай, менi справдi скоро пора.

– А я не буду тебе розпитувати. Сиди спокiйно.

Анiта раптом усмiхнулася:

– Та нi, питай, я не боюсь. Якщо не зможу вiдповiсти, так i скажу.

Юстин зрозумiв, що хвилюеться.

– Твiй дiм далеко? – почав вiн обережно.

Анiта кивнула: – Так. Мабуть. А можливо, не дуже.

Юстин помовчав, вибираючи питання.

– Твiй дiм… там завжди свiтить сонце?

Анiта подивилася здивовано:

– Нi. Там узагалi немае…

І вона затиснула собi рот рукою.

– А як же ти тодi дивишся крiзь скельце? – запитав Юстин, вiдчуваючи неприемний важкий холод у грудях.

– А я там не на сонце дивлюся, – сказала Анiта глухо.

– Це пiд землею? – запитав Юстин.

– Можливо, – зiтхнула Анiта.

– Твiй батько…

Анiта рiзко пiдвела голову, глянула на сонце, заплющила очi:

– Менi пора, Юстине. Минулого разу, коли я запiзнилася, менi таке було… Краще зараз пiти, а то он хмара повзе, дивись!

І Юстин пiддався на дитячу хитрiсть. Глянув туди, куди вказувала Анiта, а коли обернувся знову – поруч iз ним уже нiкого не було.

Узагалi нiкого. Тiльки кури.

На ланцюгу скиглив Вогник.


* * *

Дiд повернувся наступного дня. Ледь глянувши в його здорове око, Юстин зрозумiв, що новини поганi.

– Кепсько з торгiвлею?

– Яка вже торгiвля! – Дiд стояв, прихилившись до стiни, i байдуже дивився, як Юстин розпрягае коня. – Прийшли верхiвцi – бути бiдi, пам’ятаеш моi слова?

– Що ж сталося? – Юстин намагався говорити якомога недбалiше, тодi як руки чомусь починали тремтiти. Кiнь, якого дiд зазвичай берiг, тепер почувався погано: мокрий, заморений, зi слiдами батога на спинi.

Його немилосердно поганяли.

– Наш ось вiйну затiяв, – мовив дiд глухо.

Юстин не захотiв перепитувати. «Наш» – означало «князь».

– Вiйну, – продовжував дiд iз огидою. – Жди рекрутського набору!

У голосi його звучав жах, який не вдавалося приховати.


* * *

– Що ти робиш? – запитала Анiта.

Юстин насилу розiгнув спину. Подивився вгору; побачив франтiвськi шкiрянi туфлi, ноги, що стоять у травi бiля свiжовикопаноi ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-рудi грудки.

– Що ти робиш? – повторила Анiта стурбовано. – Це що, могила? Хтось помер?

– Це моя могила, – сказав Юстин знехотя.

– Що?!

Перш нiж вiн устиг заперечити, вона легко зiстрибнула до нього, на дно ями, в глину.

– Що? Ти що, Юстине?

Йому захотiлося заспокоiти ii. Тому що вона справдi злякалася не на жарт.

– Рекрутський набiр, – пояснив вiн м’яко. – Приiдуть вербувальники, а дiд iм мою могилу покаже. Нi, – вiн усмiхнувся, – порожню. Але могилу треба спорудити за всiма правилами, щоб вербувальники повiрили.

Анiта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; пiдвела погляд:

– Рекрутський…

– Рекрутський набiр, – зiтхнувши, повторив Юстин.

Анiта без слiв спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася пiд носками туфель, i ноги зiсковзували, залишаючи борозни на стiнi Юстиновой могили. Вiн допомiг iй; пiд свiтлим одягом, зшитим iз дуже тонкоi, дуже м’якоi тканини, напружувалося тепле туге тiло, i коли Анiта вибралася нарештi нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закiнчився.

Потiм вiн побачив, що на свiтлiй сукнi залишився слiд його брудних долонь. Йому зробилося нiяково.

– Я тебе забруднив…

– Дурниця, – Анiта сiла на траву.

Юстин вибрався слiдом – замурзаний, спiтнiлий, збентежений. Мовчки сiв поруч; Анiта обвела на землi коло – i вiдразу ж заговорила:

– Рекрутський набiр – це в солдати?

– Так. Наш затiяв вiйну… Знову. Наш князь.

Анiта звела брови. Випнула нижню губу:

– Щось я чула… Ти думаеш, вербувальники повiрять?

Юстин знизав плечима:

– Сподiваюся… Ось жили б ми з дiдом у селищi або на хуторi – тодi не було б куди подiтися, тiльки в лiси йти… А так – може, i повiрять. Ти ж iм не скажеш? – схаменувся вiн раптом.

Анiта образилась. Юстин знiяковiв знову:

– Ти… це…

Вона сидiла поруч, i на ii сукнi ясно виднiлися слiди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долонi пам’ятали дотик i не хотiли забувати. Розлютившись, вiн кiлька разiв голосно плеснув у долонi – щоб хоч болем прогнати спогад.

– Ти кому плескаеш? – усмiхнулась Анiта, i Юстин зрозумiв, що вона не сердиться.

– Я дурiсть бовкнув, – зiзнався вiн чесно. – Тобi сукню… замазав. Удома лаятися не будуть?

Анiта похитала головою:

– Не помiтять. Я ж iнодi, якщо з дому переношусь i мiсце переплутаю, так у струмок падаю або в болото… І така додому повертаюся – ну, просто хоч до лiсовика в дупло!

– «Переношусь» – це коли в скельце дивишся?

– Ага…

– А як ти до нас у сад потрапила? Уперше?

Анiта знiяковiла:

– Ну… Менi тодi черешень захотiлось. І я загадала таке мiсце, де вже дозрiли черешнi…

Юстин засмiявся, а Анiта глянула на небо. Сонце то ховалося за неширокi стрiчки хмар, то виринало знову, проте Анiта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на iншi хмари, окреслилася на сходi й швидко наближалася, захоплюючи все небо i розтягуючись частою сiткою.

Ворони.

Юстин роззявив рот. Із того самого дня, як у саду побували верхiвцi, вiн не бачив жодного птаха; тепер ворони летiли тисячами, нiби на чийсь поклик, закрили собою все небо – нi краю, нi кiнця мовчазнiй зграi не було i не передбачалося.

– Ось воно, – тихо сказала Анiта. – Бути вiйнi.

Юстин обхопив плечi забрудненими в землi руками:

– Здобич чують…

Дiд розповiдав, як його самого колись забрали в рекрути – ще при батьковi нинiшнього князя. Трохи, втiм, розповiдав; бiльше говорили слiпе око, шрами на обличчi та слiди кия на спинi.

І ненависть до воронiв.

– Чують, – похмуро пiдтвердила Анiта.

І обое подивилися на майже повнiстю готову могилу.

– Вашого князя Червонобровим звуть?

Ворони все летiли й летiли.

– Так… – не зводячи очей iз могили, пробурмотiв Юстин.

– «Червонобровому вiчно тiсно в батькових кордонах», – повiдомила Анiта, нiби повторюючи чиiсь слова. – «Але цього разу колотнеча закiнчиться не так, як йому хотiлося б».

– Що? – здивувався Юстин.

Ворони все летiли й летiли.

– Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бiк рушать? – просто запитала Анiта.

Юстин захлинувся:

– А ти… Ти можеш?

– Спробую, – Анiта насупилася. – Слухай, небо затягуе: менi пора. Вiдвернися.

– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?

– Спробую скорiше, – дiловито пообiцяла Анiта. – Ну, вiдвернися, ну!

І Юстин покiрно вiдвiв очi – наче Анiта зiбралась купатися.

Ворони все летiли, але дiвчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землi коло.


* * *

– Непроста у тебе подружка, – сказав дiд.

Юстин спохмурнiв.

– Але вона – не нечисть, – продовжував дiд серйозно. – Я ii слiди вовчим порошком посипав – i хоч би що. Людина, значить.

– Ну звичайно, людина, – сказав Юстин трохи роздратовано.

– Я за тобою не шпигував, – пробурчав дiд. – Це ти вiд мене чогось ховатися надумав. А даремно.

– Вона обiцяла попередити, коли вербувальники в наш бiк повернуть, – сказав Юстин.

Здорове дiдове око моргнуло:

– А звiдки iй знати щось?

– Я ось що думаю, – сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хлiба. – Я думаю, батько у неi – чаклун. Хороший такий чаклун. І нетутешнiй.

– Ясно, що нетутешнiй, – пробурмотiв дiд. – В окрузi таких немае. Я не знаю.

– І ось iще, – продовжував Юстин, – вона сказала – «ваш князь». А не «наш князь».

– Чаклунам князi так i так не указ, – зiтхнув дiд.

– І ще, – Юстин зовсiм розхвилювався, – вона казала, нiби чула десь, а менi повторювала. Що Червонобровому вiчно тiсно в батькових кордонах. Що цього разу вiн не переможе.

Дiд довго розглядав дно спорожнiлоi миски.

– Так, – мовив вiн нарештi. – Батько ii – той iще чаклун… Але ти не тушуйся. Чаклуновi дочки – вони i за простих замiж виходять, i за благородних, i за багатих, i за жебракiв… Їм на все начхати, розумiеш. Вiльнi вони у своему виборi… Так що не бiйся.

Перевертаючись на холоднiй печi, Юстин згадував дiдовi слова та мовчки дивувавсь: як дiдовi спало на думку, що вiн, Юстин, зможе одружитися з Анiтою?

А потiм не витримав – i повiрив сам. І розмрiявся.

Ох, як вiн мрiяв! Яка довга, яка безсонна, яка щаслива видалася нiч!

Наступного ранку не було сонця.


* * *

Могила вийшла на славу; Юстину навiть зробилося трошки страшно. Дiд ходив навколо косого каменя з вибитим на ньому Юстиновим iм’ям, бурмотiв замовляння, посипав насiнням трав – i вже через два днi могильний горбок мав такий вигляд, нiби споруджений був ранньоi весни, кiлька мiсяцiв тому.

– З весни тебе нiхто з чужих не бачив, – роздумував дiд. – Повiрять, куди подiнуться… Їжi собi збери, мiшок приготуй, щоб завжди пiд рукою. На берег пiдеш – на пiсок не ступай, лише на камiння… Навколо будинку я траву-вiдбивайку насадив, вона будь-який запах вiдбивае, якщо собаку пустять – якраз до каменя доведе… Чого дивишся, Юстинку? Злякався? Не бiйся, сто рокiв проживеш. Якщо кому за життя могилу спорудили – сто рокiв проживе, це вже точно!

Юстин мовчав. Ось уже кiлька днiв сонце проглядало хоч зрiдка, але все ж проглядало, а Анiти не було i слiду, i у Юстина пошкрябувало на душi. Вигляд власноi могили не додавав радостi.

Уночi вiн довго не мiг заснути, але не мрii долали його страх. Як тiльки темна кiмната i дiдове сопiння провалилися в нiкуди – звiдти ж, iз нiзвiдки, виринула Анiта: «Вставай же! Скiльки можна тебе гукати! Вербувальники йдуть, уже йдуть, уставай же, уставай! Вони вже близько! Уставай, уставай, уставай!»


* * *

Дiд стояв бiля колодязя, спершись на зруб, похитуючись. Бiля нього стояло порожне вiдро. Нi курей, нi кiз, нi поросяти, нi коня не було нi чутно, нi видно. Перед ганком лежав Вогник, над ним вилися мухи.

– Дiду?!

Дiд озирнувся – сорочка на ньому була розiрвана в багатьох мiсцях, крiзь величезну дiру на спинi видно було свiжi червонi мiтки – поверх старих кийових шрамiв.

– Злилися, – насилу вимовив дiд. Здорове око його запливло, дiд дивився на Юстина крiзь шпаринку. – Сильно злились, Юстинку. Вогника пристрелили… Хотiли могилу розкопати, та передумали. Худобу зi злостi забрали. Трохи хату не пiдпалили… Злилися, загалом. Вiдчували, що ми iх дуримо.

Юстин допомiг дiдовi сiсти на лавку бiля колодязя. Швидко витягнув води, дав напитися; дiд довго вмивався, опускаючи розбите обличчя глибоко в крижану воду. Утерся залишками сорочки, всмiхнувся, оголюючи рiдкi зуби:

– Молодцi ми, Юстинку. Зберегли тебе.


* * *

Друга половина лiта була сонячною. Час вiд часу з заходу на схiд пролiтали численнi зграi ворон – десь iшли боi, постачали воронам здобич.

Верхiвцi бiльше не показувалися.

Дiд вiдлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Дiда вiчно морозило; молока не було, яець не стало – Юстин ловив рибу i годував дiда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени i взимку. Голод?

Анiта приходила щодня.

– Я тобi попоiсти принесла, – сказала вона одного разу.

Юстин поперхнувся:

– Навiщо? Я ж не жебрак…

– Ну, ти ж менi ковбасу пропонував, – нiтрохи не збентежившись, заперечила Анiта. – Я тобi не як жебраковi, я як другу… І дiда погодуй.

У неi у вузлику було копчене м’ясо, нарiзане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин нiколи не пробував. Бiлий хлiб, такий нiжний, що танув у ротi. Жовте запашне масло…

– Звiдки буде? – запитав дiд.

– Вiд верблюда, – сказав задоволений Юстин.

Верблюда вiн бачив один раз у дитинствi – на ярмарку.


* * *

Вони сидiли в межах кола, накресленого на землi, й Анiта розповiдала, що вiйсько Червонобрового повнiстю розбите в битвi при рiчцi Бiлiй, що армiя його супротивника, Вухатого Звора, переслiдуе князя i скоро наздожене його i що чекають великi змiни й потрясiння…

– Де вже бiльшi, – похмуро вiдповiв Юстин.

Дiд потроху одужував – але все-таки дуже повiльно.

– Напевно, ти маеш рацiю, – подумавши, сказала Анiта. – Усiм, хто живе в глушинi, все одно, хто там сидить на тронi – Червонобровий чи Вухатий Звор.

– Не все одно, – заперечив Юстин. – Якщо Червонобровий залишиться – вiн через кiлька рокiв захоче бiйки у вiдповiдь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скiльки-небудь пiдрiс. Он дiда забрали в рекрути, коли йому було п’ятнадцять.

– А скiльки йому тепер? – запитала Анiта, помовчавши.

– Та вже за сорок.

– Так? – чомусь здивувалася Анiта. – Я думала…

І замовкла.

– Слухай, – сказав Юстин. – А про все це… Про цi битви, про рiчку Бiлу, я навiть не знаю, де вона… Про все це ти вiд батька чула?

– Ну, взагалi-то так, – неохоче зiзналась Анiта.

– У нього е чарiвне дзеркало?

Анiта скривилася:

– Немае в нього нiякого дзеркала. Йому не треба.

– Ого, – шанобливо простягнув Юстин.

– Ти ось що, – думаючи про свое, вела далi Анiта, – ти своему дiдовi – внук?

– Ну, взагалi-то, – тепер скривився Юстин. – Узагалi-то я йому годованець.

– А батьки твоi…

– Нема, – сказав Юстин. – І не було.

– Гаразд, – Анiта не захотiла далi розпитувати. Опустила вii, роздумуючи; Юстину страшенно захотiлося помацати ii щоку. Доторкнутися до м’якого куточка трохи пiдiбганих губ.

– Скажи, – мовив вiн поспiшно, проганяючи геть недозволенi думки, – скажи, а чому цього Звора Вухатим звуть? Це ж нiби як насмiшка. Наш би Червонобровий нiзащо не попустив…

– Ось тому ваш Червонобровий розбитий, а Вухатий за ним женеться, – з поблажливою усмiшкою пояснила Анiта. – Вухатий – вiн розумний. У нього вуха великi, так вiн на шоломi собi звелiв викувати залiзнi вуха – ще бiльшi. Щоб у бою його завжди впiзнавали… І вiн нiколи не збирае по селах хлопчакiв на забiй. У нього своя армiя, справжня. Вiн красивий.

У Юстина неприемно дряпнуло всерединi.

– Ти його бачила? – запитав вiн.

– Авжеж, – зiзналась Анiта. – Я ранiше… Ще до того, як iз тобою познайомилася, ходила через скельце до Звора в парк. Один раз iз ним говорила… У нього справдi великi вуха. Але вiн усе одно красивий.

– Чому ж ти не залишилася? – похмуро запитав Юстин. – Із Вухатим своiм?

Анiта раптом розсмiялася:

– Так здорово дивитись, як ти ревнуеш… Вухатий – ровесник твоему дiдовi, йому теж за сорок. Тiльки вигляд мае вiн, звичайно, куди як молодший…

Юстину раптом стало дуже, дуже сумно. Так сумно, що навiть опустилися плечi; вiн утiк вiд рекрутського набору, боягузливо втiк, пiдставивши дiда пiд знущання та побоi. Вiн нiколи не побачить поля битви. Не того, де бенкетують ворони, а справжнього, де сходяться вiйська, де виблискуе на сонцi сталь i вiдразу ясно, хто герой, а хто слимак. Де трiщать пiд кiнськими копитами кiстки – але повалений знову встае, тому що так треба.

І, звичайно, вiн нiколи не побачить шатра, в якому зiбралися полководцi. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломi, не побачить, як вiн проноситься перед своею армiею – не стадом шмаркатих хлопчакiв, а справжньою армiею! – i вигукуе слова, дзвiнкi та гарячi, слова, вiд яких мурашки бiжать по шкiрi, вiд яких кожен солдат вiдчувае себе безсмертним…

Вiн проковтнув слину.

Усе життя вiн голодуватиме i ховатиметься, порпатиметься в землi, удобрюватиме плодовi дерева, продаватиме яблука i вишнi.

Може, власноруч викопавши собi могилу, вiн безповоротно зламав щось у своiй долi? Поховав себе заживо? Може, варто було бути чоловiком – i з’явитися на заклик Червонобрового, щоб хоч здалеку, хоч через лiси списiв подивитися на Вухатого Звора?

– За чим ти зажурився? – запитала Анiта.

– Скажи, – повiльно почав Юстин, – а твое скельце… Чи немае iншого такого, тiльки щоб переноситися – звiдси? Куди захочеш?

– А куди б ти хотiв?

Юстин мовчав.

– Такого скельця немае, – задумливо сказала Анiта. – Поки що – немае… Але ти не сумуй!


* * *

Перед свiтанком вони пiшли в поле, i Юстин навчив ii приманювати ельфушiв.

У травнi, в пору цвiтiння, ельфушi запилюють плодовi дерева краще за бджiл i джмелiв. На деревi, де по веснi пустували ельфушi, виростають яблука завбiльшки з диню та вишнi розмiром iз яблуко; якщо садiвник умiлий i не ледачий, якщо вчасно пiдiпре гiлки рогатками – за урожай з одного тiльки дерева можна буде накупити хлiба на цiлий мiсяць. Багатi городянки просто божеволiють, варто iм побачити плоди з обпиленого ельфушами дерева; кажуть, що гiгантськi цi фрукти допомагають вiд жiночого безплiддя.

Улiтку ельфушi в саду небажанi. Ламають гiлки, псують яблука, вигризаючи на зеленiй шкiрцi великi й маленькi сердечка. Ловити ельфушiв – собi дорожче: вони братолюбнi й мстивi й за одного зловленого одноплемiнника можуть пiдпалити сарай, а то i хату. Значить, завдання розумного садiвника – вiдвадити лiтунiв вiд саду, заманюючи в iнше мiсце, наприклад, на квiтучу липу, або на ромашкове поле, або ще кудись, де е чому тiшити око.








Для приманювання ельфушiв, пояснював Юстин Анiтi, найкраще годиться дитина рокiв до шести-семи. Вiдчувши в полi малюка, ельфушi злiтаються, як на мед: розсiдаються навколо малюка на квiти i на гiлки, складають прозорi крильця – i заводять начебто бесiди, тобто дорослому здаеться, що це просто низка мелодiйних звукiв, вiддалено схожих на людську мову, але Юстин чудово пам’ятав, що, коли вiн був маленький i сидiв отак у колi тендiтних рiзнокольорових створiнь, мова ельфушiв здавалася йому цiлком осмисленою, хоча й одноманiтною. Вони нескiнченно повторювали щось на кшталт: «Гар-рно… Хлоп-чик… Бути гар-рним хлопчиком – гар-рно…», повторювали то хором, то поодинцi, на рiзнi голоси i з такими рiзними iнтонацiями, що маленький Юстин готовий був слухати iх годинами…

Коли йому виповнилося вiсiм, ельфушi втратили до нього iнтерес, але дiд скорiше зрадiв, нiж засмутився. Вiн сказав: ти зовсiм великий… І навчив виманювати ельфушiв iз лiтнього саду манком.

І ось, коли небо вже почало сiрiти, Юстин i Анiта залягли у високу траву серед сплячих ромашок, поставили поруч лiхтар iз кольоровими скельцями, i Юстин простягнув Анiтi манок – тендiтну сопiлку з крутiлкою. Запах вологих трав здiймався до неба; Анiта облизнула губи – серце у Юстина пiдстрибнуло – i подула; сопiлка нiжно заскиглила, крутiлка закрутилася, видаючи неповторний ельфушачий звук, тому що в кожнiй сопiлцi був особливий прорiз, i повiтря, пробиваючись крiзь нього, по-особливому свистiло…

Анiта манила i манила, i скоро до звичайного шелесту ранкового вiтру додався незвичайний – шелест прозорих крил. Ельфушiв було багато, штук десять; вони кружляли над лiхтарем, над завмерлими в травi людьми, iнодi зiштовхувалися крилами i мало не падали, але вирiвнювалися знову. Юстин чекав, що вони, як зазвичай, покружляють-покружляють, та й пiдуть танцювати на квiтах, збиваючи росу; трапилось iнакше. Ельфушi, що злетiлися на манок, уперше в життi Юстина – вiрнiше, вперше вiдтодi, як йому виповнилося вiсiм, – зацiкавилися людьми.

Небо свiтилось. Один великий смарагдово-зелений ельфуш опустився Юстину на груди. Юстин завмер – в ельфуша майже не було ваги, але чобiтки з пiдкiвками лоскотали i дряпали груди. На головi у зеленого ельфуша був жовтий обруч, нiби кiльце з голочками, а праворуч i лiворуч вiд кiльця гострими листочками настовбурчувалися вуха. В ельфуша було блiде обличчя, майже людське, з довгими темними очима, гострим носом i маленьким рожевим ротом. Юстин зустрiвся з ельфушем поглядом – i мимоволi перестав дихати; смарагдова iстота знялася над ним, розчепiривши руки та ноги, нiби обхопивши невидиму мильну бульбашку, i Юстин почув нiби здалеку, нiби з дитинства:

– Тiлi-тiлi… Гар-рний. Тiлi-тiлi… Тiсто – гар-рно…

Вiдразу два ельфушi, нiжно воркуючи «тiлi-тiлi», опустилися Юстину один на груди, другий на живiт. Юстин мало не скрикнув, спробував пiднятись, але три iншi лiтуни вилися бiля його обличчя, оголюючи в усмiшцi маленькi гострi зуби; нiжно-рожевий ельфуш вже перекушував нитки, на яких трималися Юстиновi гудзики, а хтось iще перегризав зав’язки штанiв.

– Тiлi-тiлi… – заклинанням слалося над травою. – Тiлi-тiлi-тiлi… Тiссто, тiссто…

Манок давно вже мовчав. Ельфушi кружляли над Анiтою, вивiльняючи ii з одягу, а вона не опиралася, заворожено всмiхалась. Їi сукня, розiбрана по частинах, вже лежала поруч свiтлою калюжкою, вiдразу п’ять спiвучих ельфушiв пiдхопили подiл ii сорочки i з натугою потягли вгору, а пiд сорочкою не було взагалi нiчого, крiм самоi Анiти.

– Тiлi-тiлi-тiлi… Тiссто, тiссто…

Вiд ельфушиного спiву каламутилося в головi i бiгли мурашки по голiй спинi, голiй до самих п’ят.

Лiхтарик iз кольоровими скельцями перекинувся набiк i погас.


* * *

– Ти знав? Про ельфушiв?

– Не знав…

Анiта смiялася:

– Зна-ав… Усе знав…

Юстин обiмлiв:

– А ти… знала?

– Усi знають, – смiялась Анiта, – що ельфушi клюють на дiтей i на закоханих… Я ж бо вiдразу все зрозумiла, коли ти менi манок показав.

Юстин почувався дуже червоним, дуже щасливим i дуже дурним. Вони лежали в сiнi, пiд навiсом, i Анiтi пора було йти, але вона не могла, бо небо затягло хмарами i збирався дощик.

– Твоя правда, – сказав Юстин, заплющуючи очi. – Тебе не обдуриш… Звичайно, я знав.

…Вiн вiдчував, як виступають на очах сльози. Не вiд горя; Анiтинi губи були осередком усiеi на свiтi нiжностi, у Юстина нiби гаряче сонце вибухнуло всерединi, вiн плив, як у топленому молоцi, i нiчого, крiм Анiтиних зволожених очей, не бачив.

– Тiлi-тiлi… – ледь чутно спiвали у вухах зниклi голоси.

По навiсу стукали краплi, Юстин плавився в своему щастi, перебував у своему щастi, в iхньому спiльному, взаемному, помаранчевому i синьому, яскравому сонячному щастi. Потiм вони довго лежали, заколисуючи одне одного, не було холодно, нi про що не треба було турбуватись, i закопчене Анiтине скельце з вiдшлiфованими краями лежало у Юстина на голому плечi.

Потiм вiн заснув.


* * *

Тiльки через мiсяць пiсля вiзиту вербувальникiв дiд вiдчув у собi досить сил, щоб вийти «в свiт». Юстин вiдмовляв його, але дiд був непохитний: вистругав собi палицю, обмотав ноги ганчiрками i пiшов – до найближчого хутора, за новинами.

Повернувся наступного дня – накульгуючи, але задоволений.

Новин i справдi виявилося вище даху. Червонобрового скинули; кажуть, сам вiн згинув десь у горах, зiрвався з кручi, утiкаючи вiд погонi. Вухатий Звор увiйшов до княжоi столицi, одним указом позбавив влади всiх княжих радникiв, намiсникiв i начальникiв, а iншим указом призначив своiх – i вони роз’iхалися по мiстах i селищах, потрясаючи зброею та вiрчими грамотами, супроводжуванi численною похмурою вартою. Цiни на хлiб пiдскочили втричi; народ про всяк випадок зачаiвся, припинив усяку торгiвлю, сховав усе, що можна було вберегти – до з’ясування обставин, поки не стане зрозумiло, чого вiд новоi влади чекати.

– Тепер вiльно можеш ходити, Юсе, – говорив дiд, чухаючи бороду. – Ти тепер не дезертир. Ти тепер можеш хоч куди найнятися, хоч де оселитися, нам-бо з тобою кiнець Червонобрового – на радiсть, ну його, кровопивця…

Юстин вiдмовчувався. Розумом тямив, що дiд говорить про важливе, але нiяк не мiг змусити себе стурбуватися поваленням Червонобрового, подорожчанням хлiба й новими намiсниками. Йому було навiть образливо, що дiд настiльки поглинений страшними й радiсними новинами; йому навiть страшнувато було вiд того, що його власнi думки зiставлялися з дiдовою розповiддю, як небеснi хмари – iз псовим полюванням у далекому лiсi. Лякаюче, шумно, криваво – але далеко внизу, вкрите серпанком, байдуже…

Усе, що вiдбувалося в цi днi з ним i Анiтою, здавалося йому настiльки ж значним, як сонце i мiсяць. Як небо i яблука. Як жнива.


* * *

Вони купалися на мiлинi далеко вiд берега. Разом грiлися на плоскому бородатому каменi – голяка; це було прекрасно i болiсно. Дрiбнi черепашки впивалися в боки; Анiтине волосся вплiталось у морську траву.

– Яка безсоромнiсть, – блаженно шепотiла Анiта, дивлячись у небо.

Нiде-нiде на свiтi не було нi душi.

Днi минали один за одним, як намисто з бiлих черешень; днi були сонячнi, ночi – короткi, ввечерi Анiта йшла, щоб повернутися вранцi.

– Юсе… – сказав одного разу дiд, коли зоряним вечором вони вляглися спати у дворi, пiд небом, дiд на возi, а Юстин пiд возом. – Ти вже знаеш, хто вона?

– Нi, – сказав Юстин, iз якого миттю злетiв увесь сон.

Дiд посопiв; за цим сопiнням стояли довгi днi, коли Юстин iшов на свiтанку i повертався в сутiнках; вечори, коли дiд зиркав на Юстина, бажаючи i не наважуючись про щось запитати, але Юстин не помiчав цих поглядiв i щасливо засинав на соломi, йому снився ранок…

– Юсе, – сказав дiд, i крiзь щiлини у возi на Юстина впало кiлька соломинок, – я ж чекаю все, чекаю. Думаю, Юс мiй одружиться, дружину приведе, будуть дiти… Ти ж не дезертир тепер. Можеш одружитися, з ким хочеш. Хлопець ти видний: красивий, здоровий, розумний… А я хворий вже i старий, Юсе. Скiльки проживу – невiдомо. Ти б запитав у неi – пiде вона за тебе замiж? Якщо вона, звичайно, людина?


* * *

«Пiдеш за мене замiж?»

Скiльки разiв вiн ставив iй це запитання. То грiзно, то м’яко, то благально, то недбало. Скiльки разiв вiн питав ii – у мрiях.

Скiльки разiв, розкривши рот, вiн закривав його знову. Вона питала – що? І вiн вiдгукувався – нi, нiчого…

А потiм зарядили дощi на цiлий тиждень.

А потiм…


* * *

– Юстине! Юсе! Вставай… Будь ласка…

Вiн протер очi. Була нiч; вiн здригнувся, згадавши, як вона снилася йому напередоднi вiзиту вербувальникiв. Що, невже знову бiда?!

Але вона не снилася. Вона стояла поруч i трясла його за плече. Уночi! В хатi!

– Що? – запитав вiн, перехоплюючи ii руку.

– Батько все знае, – сказала Анiта в темрявi. – Юстине… Тепер або ми тiкаемо – або ти мене бiльше нiколи не побачиш.

– Ми тiкаемо, – легко погодився вiн.

Хоч як тихо шепотiлися вони – сопiння дiда на лавцi припинилося.

– Ми тiкаемо, – повторив Юстин уже не так упевнено. – А куди?

– Я здобула iнше скельце, – сказала Анiта. – Двi його половинки. Я знаю мiсце, куди воно веде. Це дуже далеко. Навiть батько, можливо, не знайде нас… Тiльки дивитися треба не на сонце, а на мiсяць.

Юстин глянув у той бiк темряви, де мало бути вiкно. Нiчого не побачив.

– Сьогоднi повня, – сказала Анiта. – Удосвiта вiтер розвiе хмари… Тiльки я тобi спочатку мушу сказати, хто мiй батько. Інакше це буде нечесно.

Юстин не слухав, думав про дiда. Про те, що дiд ледве життя не позбувся, рятуючи його, Юстина. Про те, що, крiм Юстина, у дiда немае жодноi живоi душi. Про те, що скоро осiнь, а худобу забрали. Про те, що дiд хворий – з його, Юстина, милостi.

– Стривай, – сказав вiн пошепки. – Стривай…

– Ти боiшся?

– Нi! Але я подумав… А як же дiд? Чи можемо ми його взяти з собою?

Заскрипiла лавка. Дiд поворухнувся. Юстин прекрасно розумiв, що вiн не спить. Слухае.

– Але у скельця тiльки двi половинки! – сказала Анiта вже в повний голос. – Тiльки двi… Ми пiдемо сьогоднi – або я тебе бiльше нiколи не побачу!

Юстин мовчав.

– Хто твiй батько, дiвонько? – тихо запитали з лавки.

– Яка рiзниця, – пошепки сказав Юстин.

– Велика рiзниця, – з гiркотою вiдгукнулася Анiта. – Мiй батько… Мiй батько – Ос, Господар Колодязiв.

Тихенько заспiвав вiтер у коминi. Значить, справдi – скоро небо очиститься, вийде мiсяць.

– Цього не може бути, – сказав Юстин. – Так не бувае. Анiто, так не може бути!

– Так е, – глухо сказала Анiта. – Я його люблю… Але вiн – такий, який вiн е, й iншим бути не може.

Темрява тихо застогнала. Рипнула пiд дiдом лава.

– Я б могла не говорити, – сказала Анiта, нiби виправдовуючись. – Але це було б нечесно. Адже вiн шукатиме мене i, можливо, знайде – навiть там. І тодi… розумiеш?

– Вiн не дозволяе нам зустрiчатися? – нерозумно запитав Юстин.

– Вiн вважае, що я маю робити те, чого хоче вiн, – тихо сказала Анiта. – Вiн iнакше не вмiе. Вiн же Господар Колодязiв.

– Не повторюй! – тихенько скрикнув дiд. – Не повторюй… Накликаеш…

Вiтер у димарi завив сильнiше.

– Значить, ти не пiдеш зi мною, Юстине? – тихо запитала Анiта. – Значить… ми можемо попрощатися?

– Іди, – благала темрява. – Навiщо ти прийшла, дiвонько… Навiщо ти закохала його в себе… Ти ж знала, чим це може скiнчитися – для нього… Навiщо ж ти?

Вiтер у димарi вив сильнiше, вив, нiби дикий пес посеред кладовища. Уi-i-i…

– Так, – тихо сказала Анiта. – Ви маете рацiю. Звичайно.

Повiтря заколихалося; в прочиненi дверi вiйнуло протягом. Юстин зiсковзнув iз печi, перекинув у темрявi табурет, метнувся повз лавки – до дверей.

– Ю-усе! – лунало йому вслiд.

На вулицi було свiтлiше. На небi, в тому мiсцi, де був мiсяць, хмари вже свiтилися бiлим.

– Стiй! – вiн наздогнав ii бiля ворiт. – Стiй… Послухай. Невже ми нiяк не можемо взяти дiда з собою?

– Так ти готовий iти зi мною?!

– Пiду, – сказав Юстин, цокотячи зубами, ймовiрно, вiд холоду. – Я вже втiк один раз – вiд вербувальникiв… Як боягуз.

– І правильно зробив, – заперечила Анiта. – Тебе ж вели не на вiйну, а на бiйню.

– Тепер неважливо, – сказав Юстин. – Слухай… Я з тобою. Куди хочеш. Якби дiда не було – я б узагалi не думав, пiшов би за тобою – i все.

– А якщо батько нас зловить?!

– Не зловить, – Юстин махнув рукою.

– А якщо зловить?

– Не зловить! – гаркнув Юстин. – Що менi з дiдом робити, га? Як вiн буде без мене?

Анiта на хвилину замовкла. Потiм раптом зчепила пальцi:

– Ну ось що… Я знаю спосiб, щоб ти мiг час вiд часу до дiда навiдуватися. Допомагати йому. Грошима… Худобу можна буде купити нову, хату полагодити…

– Вiдвiдувати? – перепитав Юстин. – Тут?

– Авжеж, – Анiта труснула волоссям. – Раз на тиждень… Приблизно.

– Так про що ж ми розмiрковуемо? – здивувався Юстин. – Стривай, я скажу йому, що скоро повернуся…

– Не треба, – Анiта втримала його за руку. – Зараз мiсяць вийде… може, на одну секундочку. Якщо ти йдеш зi мною – то просто зараз!

– Я йду, – сказав Юстин.

Хмара вiдсмикнулася вбiк, нiби рвана фiранка. Вивiльнила мiсяць; Анiта вiдiрвала нарештi своi губи вiд Юстинових – i простягнула йому половинку закiптявленого скельця.

Юстин пiднiс скло до очей. Рука його йшла все повiльнiше, але все-таки не встигла зупинитися, не встигла повнiстю опинитися у владi страху; йому здалося, що вiн побачив кiльце на бiлiй поверхнi мiсяця, обручку…

Вiдчуття було таке, нiби падаеш у неглибоку яму. Мiсяць блимнув i пропав; колiна пiдiгнулися, пiд босими ногами була вже не трава, а кам’янi плити. В його руцi, як i ранiше, жили тонкi Анiтинi пальцi, холоднi, як мiсяць…

Вiн чув, як Анiта тонко, болiсно скрикнула.

Їi пальцi вислизнули з його руки – i тодi вiн розкрив очi.


* * *

Тут було трохи свiтлiше, нiж на залитому мiсяцем дворi. Праворуч i лiворуч угадувалися кам’янi стiни; повiтря було не те щоб сперте, але якесь дуже густе, з ледь вiдчутним неприемним запахом, i Юстин, який звик до свiжого повiтря саду i поля, закашлявся. Погано, якщо це i е те саме мiсце, куди вони з Анiтою втекли, де iм тепер доведеться жити…

Анiта стояла поруч – трохи зiгнувши колiна i розвiвши руки в сторони, немов загороджуючи Юстина вiд чогось, нiби вiн, Юстин, був маленьким, як ельфуш, i мiг сховатися за вузькою Анiтиною спиною.

А перед Анiтою, за три кроки, стояв iще хтось, i навколо нього напiвтемрява згущувалася, перетворюючись на темряву.

Юстин здригнувся. Зробив рух, щоб загородити собою Анiту – але вона несподiвано сильно вiдштовхнула його.

Безлика фiгура, що стояла перед ними, випромiнювала темряву точно так, як свiтлячок випромiнюе свiтло; через мить виявилося, що й обличчя у того, хто стояв, було. Юстин заглянув у нього – i вкрився холодним потом.

– Якщо ти його торкнешся, я повiшуся! – незвично тонким голосом пообiцяла Анiта.

Фiгура, яка випромiнюе темряву, мовчала.

– Я маю право! – майже зойкнула Анiта. – А ти шпигуеш! Ти не маеш права! У мене свое життя! Я людина! Я жiнка!

У Юстина пiдкосилися ноги. Вiн зрозумiв раптом, куди вони потрапили i хто перед ним стоiть.

– Вiдпусти його, – дуже тихо, жалiбно попросила Анiта.

Юстин, стримуючи тремтiння, обняв ii за плечi:

– Не…

Вiн хотiв сказати «Не плач», або «не турбуйся», або «не треба», вiн сам iще не вирiшив. Але нiчого не вийшло – голосу не було, а пищати не хотiлося.

– Іди до себе, – повiльно сказав той, хто стояв перед ними.

– Нi! – крикнула Анiта.

– Іди до себе, – байдуже повторив той, хто стояв перед ними. – Іди.

Анiта втягнула голову в плечi:

– Якщо ти його торкнешся… Якщо ти тiльки його торкнешся…

– Ти заслужила серйозне покарання, – сказав той, хто стояв. – А вiн… Ти ж збрехала йому i не сказала, що його чекае в разi невдачi.

– Я сказала, – прошепотiла Анiта.

Їi батько, що видiляв темряву, пiдвiв очi й подивився просто на Юстина; Юстин ледь утримався, щоб не впасти на колiна – вiд раптовоi слабкостi й ще тому, що на нього накотилася раптом хвиля каламутноi запаморочливоi покiрностi.

– Правда? – запитав Ос, не зводячи погляду. – Вона сказала тобi, чия вона дочка?

Юстин кивнув, i крапля поту лоскотно прокотилася вiд скронi до пiдборiддя.

– Але я ж чую мiж вами якусь брехню, – сказав Ос, Господар Колодязiв, i перевiв погляд на Анiту. – Що ти збрехала йому?

Анiта здригнулася. Повiльно обернулася до Юстина – блiда, з двома мокрими борозенками уздовж щiк:

– Я збрехала тобi про дiда. Ти б не змiг… провiдувати його. Ти б пiшов назавжди. Я збрехала, щоб ти не вiдчував себе зрадником…

Юстин розкрив рота, як риба. Знову закрив. Захотiв прокинутися, прокинутися ще раз, на свiтанку, прокинутися на цей раз по-справжньому.

– Тепер iди до себе, – жорстко сказав Господар Анiтi. – Іди.

Вона згорбилася, притиснула долонi до живота i, тягнучи ноги, побрела кудись геть, у темряву, вгору ледь помiтними гвинтовими сходами. Юстин уражено дивився iй услiд.

Анiта збрехала йому!

«Щоб ти не вiдчував себе зрадником…» Але ж вiн був би зрадником!

Вiн уже зрадник. Бо дiд залишився сам… Тепер на вiки вiчнi – сам.

Господар Колодязiв ступив уперед. Юстину здалося, що вiн рухаеться, мов кругла крапля олii на поверхнi води. Що простiр поряд iз ним м’яко вигинаеться.

І вiн заплющив очi, бо йому не хотiлося бачити власну смерть. А Господар Колодязiв усе стояв i дивився, i нова хвиля покiрностi в Юстиновiй душi пiднiмалась усе вище, готова захлюпнути його з головою…

– Так ти знав, проти чиеi волi йдеш? – запитав Господар Колодязiв.

Юстин облизнув губи. У ротi наростав залiзний присмак – нiби вiн, Юстин, був запряжений i гриз вудила.

– Так.

Господар Колодязiв дивився.

– Я не розумiю, чому це… проти волi, – iз зусиллям продовжував Юстин. – Я не розумiю, чому така воля… Чому вона не може… обрати мене?

Господар Колодязiв не вiдводив погляд – нiби поклав холодну долоню на обличчя.

– Вона людина, – в розпачi продовжував Юстин. – Якщо iй у слiд вовчого порошку насипати, то нiчого не буде. Значить, вона людина.

Той, що стояв перед ним, мовчки схилив важку голову на плече.

– Вона любить мене, – голоснiше сказав Юстин. – Я кохаю ii. Чому не можна? Чому не можна ii любити? Адже вона людина! Вона… вiльна! Ну скажiть, навiщо вам принц?! Тобто навiщо iй принц… Вам же не треба нi влади, нi багатства, у вас i так усе е… Так чому – не можна? Я по-чесному… я хочу з нею одружитись. Я не те щоб там… Я ж по-чесному!

– А ти ii не знаеш, – несподiвано м’яко сказав Господар Колодязiв. – Вона зовсiм не така проста, як тобi здаеться… Вона збрехала тобi вперше, але не востанне.

– Не кажiть так про неi, – попросив Юстин.

– …І вона знала, що провести тебе туди, куди iй хотiлося – через мiсяць, – iй скорiше за все не вдасться. І вона знала, як я з тобою вчиню.

– Це неправда, – сказав Юстин.

– Що неправда?

Юстин мовчав.

– Не бiйся, – мовив Господар Колодязiв. – Ти помреш миттево i безболiсно.


* * *

Навколо, наскiльки вистачало очей, була темна глибина. Юстин сидiв на круглому стовпi, верхiвка його була нiби кам’яний острiв у морi порожнечi. Юстин сидiв у самому центрi маленькоi твердi, скорчившись, пiдтягнувши колiна до живота. Сидiв i думав над словами Оса, Господаря Колодязiв.








Анiта знала, що веде Юстина на смерть? Не може бути. Невже вона переоцiнила можливостi свого скельця…

«Ти заслужила на серйозне покарання»… Що вiн iз нею зробить? Вiдшмагае? Юстин криво посмiхнувся. Вбивати ж вiн ii точно не буде, вона не ризикувала життям, дивлячись на мiсяць через осколок скла…

Але вона ж попереджала! А Юстин у вiдповiдь сказав: «Я пiшов би з тобою на край свiту». Тодi вона збрехала, що вiн зможе провiдувати дiда…

Ос, Господар Колодязiв, теж збрехав. Анiта не могла вести Юстина на смерть. Це отрута, вкладена в словах – сказанi, вони руйнують довiру зсередини.

Юстин мiцнiше обхопив колiна. Про що вiн шкодував найсильнiше? Про життя? Дурниця! Було шкода дiда, який залишився зовсiм сам, i шкода, що нiколи бiльше не доведеться поцiлувати Анiту.

Інодi вiн питав себе – а може, вiн уже помер? Може, пiсля смертi кожна людина виявляеться ось так, на самотi, на вершинi кам’яного стовпа? Наодинцi зi своiми спогадами?

Вiн згадував кольорових ельфушiв. Дотик ажурних крилець. «Тiлi-тiлi». Запах трав. Запах Анiти.

Вiн заплющував очi й намагався заснути – але хiба можна спати на вершинi велетенськоi колони? Так, гляди, й скотишся вниз i летiтимеш, не знаходячи опори й смертi, багато сотень рокiв…

А потiм темрява бiля нього загусла, i з нiзвiдки з’явилася фiгура, що пливе через простiр, нiби крапелька олii по водi. І Юстин зрозумiв, що вiн усе-таки ще живий i що це – ненадовго.

– Я покарав свою дочку, – сказав Ос, Господар Колодязiв. – Але пiд час покарання з’ясувалися новi обставини. Ходи-но сюди… Юстине.

Юстин здригнувся вiд звуку свого iменi; кам’яний стовп зник. Тепер вiн стояв посеред круглоi зали, можна було бiгти праворуч i бiгти лiворуч без остраху впасти в темряву – але Юстин залишився на мiсцi. Тiльки з деяким запiзненням розкинув руки, балансуючи посеред виниклоi – i зниклоi – безоднi.

– Вона в тебе не на жарт закохана, – сказав Господар гидливо.

– Так, – погодився Юстин. – І я теж люблю ii. Я… дозвольте попросити руки вашоi дочки.

Ос довго дивився на Юстина, а потiм зареготав. Це було страшне i вiдразливе видовище; Юстин утягнув голову в плечi. Невже Анiта справдi – його дочка?!

– А хто була мати Анiти? – запитав Юстин пошепки, сподiваючись, що смiх Господаря заглушить його слова. – Ви люби-ли ii?

Господар обiрвав свiй смiх. Пiд поглядом його Юстину захотiлося стати плоским, як малюнок на стiнi. Погляд розмазував i сплющував; негайно треба було щось придумати, якусь хитрiсть, щоб той, хто стояв перед ним, хоч на секунду замислився, хоч на мить вiдвiв очi…

– Ви можете заглянути в майбутне? – майже вигукнув Юстин. – Ви можете? Ну, подивiться туди – i побачите, що буде, якщо ви мене не вб’ете, а дозволите одружитися з Анiтою!

Господар посмiхнувся. Юстин чекав, обливаючись холодним потом.

Ос повiльно рушив крiзь простiр, огинаючи Юстина, i пiтьма рухалася за ним коротким шлейфом. Там, де пройшов Господар Колодязiв, на кам’яних плитах пiдлоги виступав iнiй.

– Майбутнього не iснуе, – сказав Хазяiн якось навiть сумно. – Усi цi ворожки, чаклунки, що заглядають у майбутне… Його немае. Воно створюеться кожноi хвилини, секунди, зараз. Показати, як це бувае?

Юстин мовчав.

– У тебе е монетка? – м’яко запитав Господар.

Юстин полiз у кишеню штанiв. Негнучкими пальцями витягнув едину монетку. Мiдний грiш.

– А ти не бiйся, – все так само м’яко вiв далi Господар. – Дай ii менi.

Юстин пiднiс руку – i впустив мiдяк у простягнуту темну долоню.

– З одного боку тут одиниця, з другого – профiль Червонобрового. Усього лише двi сторони. Я кидаю монетку, i нiхто не знае напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь, я вб’ю тебе, як обiцяв. Якщо випаде одиниця – я поверну тебе в те саме мiсце, звiдки Анiта тебе висмикнула.

– І дозволите з нею одружитися? – швидко запитав Юстин.

Господар посмiхнувся:

– А ось це трапиться, якщо монетка стане на ребро.

Юстин опустив голову.

– Зараз майбутнього немае, – продовжував Господар. – Його не буде зовсiм, якщо випаде орел. Якщо решка – ниточка твого життя продовжиться, але якесь дивне «майбутне», про яке ти говориш, вiд цього не з’явиться. Сам будуватимеш свое «сьогоднi» та згадуватимеш свое «вчора»… Майбутнього немае. Зрозумiв?

Юстин мовчав.

– Я кидаю, – сказав Господар.

Мiдна монета летiла метушливо, занадто швидко, без належноi урочистостi. Тьмяно брязнула об кам’яну пiдлогу, пiдстрибнула, впала знову, затанцювала, заспокоiлася.

– Тепер подивись, що там випало.

Юстин стояв, не рухаючись.

– Глянь, – сказав Господар. – Не нахилятися ж менi… Через таку мализну.

Юстин пiдiйшов до мiсця, де лежала монетка, замружився; накрив мiдяк долонею.

– Майбутнього все ще немае, – сказав за його спиною Господар. – Але долю твою вже вирiшено… Отже?

Юстин прибрав долоню, заздалегiдь знаючи, що побачить гордовитий профiль iз кривим, як у вiдьми, носом – профiль мертвого тепер Червонобрового.

Вiн помилився. Монета впала одиничкою догори.




Частина друга


На возi жовто-рожевою гiркою лежали яблука. Окремо – гiгантськi, з тих яблунь, де танцювали по веснi ельфушi. Окремо – звичайнi, але теж дуже великi, чистi, без единоi червивинки. Свiтало; Юстин виiхав затемна, щоб устигнути до початку базарного дня.

Наближалася осiнь. Шкапа, позичена у сусiдiв iз хутора, прекрасно розумiла, що Юстин iй не господар i поганяти батогом не мае права, а тому йшла непоквапно – Юстин нiколи не бачив, як гуляють городянки по бульвару, але, ймовiрно, якраз таким прогулянковим кроком вони i походжають…

На передку воза погойдувався лiхтар. Жовте свiтло його вплiталось у сiрi сутiнки дня, що наближався.

Перед в’iздом до мiста Юстин зупинився бiля колодязя. Умився; мозолястi долонi майже не вiдчували дотику багатоденноi жорсткоi щетини.

…Попервах вiн усе коптив скельця, накладав саморобнi замовляння й дивився на сонце. І щоразу бачив рiвний бiлий круг, i щоразу залишався на тому самому мiсцi, тiльки одного разу, зопалу виклавши всi вiдомi йому заклинання, при поглядi на сонце вiдчув нiби удар по потилицi, впав i не вiдразу пiдвiвся.

Дiд спершу вмовляв його i втiшав. Потiм мовчав, удаючи, що нiчого не сталося. Потiм – це сталося пiсля черговоi спроби Юстина подивитися на сонце крiзь заговорене скло – дiд раптом збожеволiв. Вiн, хто нi разу в життi не пiдвищив на вихованця голос, тепер кричав, лаявся, плювався i навiть замахувався на Юстина.

Юстин став цiлодобово пропадати на березi, у полi або в саду. Засинав на голiй землi, пiдхоплювався вiд дотику до плеча – але дотик щоразу виявлявся сном. Вiн виходив у поле, намагався приманювати ельфушiв; тi злiталися, зачувши манок – та, ледве угледiвши Юстина, кидалися врозтiч.

Дiд затих. Перестав сварити Юстина, узагалi перестав iз ним розмовляти. Сильнiше згорбився, знову почав кашляти. Наближалась осiнь…

Юстин важко вилiз на вiз, погасив лiхтар. Було вже зовсiм свiтло, слiд було поспiшати – але Юстин раптом вiдкинувся назад, лiг, закинувши руки за голову, просто на яблука.

Бiлi яблука були холоднi, нiби з льоду. У крапельках роси.

Рожевi яблука здавалися теплими, iхнiй дотик був – як дотик живоi шкiри.

Юстин лежав на яблуках i дивився в небо. Мав бути базарний день, а Юстин завжди задихався на базарi, завжди здригався вiд окрикiв, ненавидiв суету, натовп, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачiв податей, гарненьких служниць, чие настирливе кокетство було настiльки ж витонченим, як колода для рубання дров: «Гей, красунчику, почому нинi яблучка?» І витягнутi вперед губи, маснi та червонi, якi щойно цiлувалися з мащеною пампушкою…

Юстин знав, що мине рiк, два – i Анiта стане примарою, i згадувати ii можна буде без гiркоти, а можна буде взагалi не згадувати…

Юстин знав, що нiколи бiльше не буде всмiхатися.


* * *

Ярмарки змiнювали один одного; пора стояла гаряча, тiльки встигай. Юстину щастило – вiн продавав дорого, купував дешево, скоро у дiда у дворi знову завелися двi кози й два десятки курчат, а найголовнiше – вдалося купити коняку, не стару ще, хоча, звичайно, i не молоду. На сусiдньому хуторi сучка навела цуценят, Юстин вибрав найзлiше, принiс додому i назвав Вогником. Дiд ночами безперервно варив зiлля в казанi – ворожив; Юстин хотiв сказати йому, що майбутнього не iснуе i передбачати його – тiльки час утрачати.

Але не сказав.

Одного разу вночi Юстин прокинувся вiд того, що дiд стояв над ним зi свiчкою. Юстин розлютився i мало не образив дiда грубим словом, але втримався.

– Юстинку, – сказав дiд, i свiчка в його руцi здригнулася, проливаючи вiск на пальцi. – Ну, повiр ти старому…

– Що? – запитав Юстин, злякавшись, що дiд збожеволiв од переживань.

– Будь вiн проклятий! – тонко скрикнув дiд. – Чаклуни ж, хоч якi могутнi – iз людей усе-таки, i ясно, чого вiд них чекати… А цей – ти знаеш, яких колодязiв вiн Господар? Не знаеш, Юстинку… Не тих, де воду беруть. Інших колодязiв… Ох, глибоких, Юстинку. Не треба нам бiди, заклинаю, забудь ii, забудь, пояснити не можу – так хоч повiр старому, повiр, га?

Із здорового дiлового ока скотилася сльоза. Юстин злякався.

На його пам’ятi дiд не плакав нiколи.


* * *

Того, що сталося в самiй серединi осенi, нiяке дiдове ворожiння передбачити не змогло. Напевно, не збрехав Господар Колодязiв – майбутнього немае…

Юстин був удома – розвантажував вiз дров, який удалося напередоднi вимiняти на десять кошикiв «ельфушачих» яблук. Носив дрова пiд навiс, сортував, складав; перестук багатьох копит почув тiльки тодi, коли вершники були вже зовсiм близько.

П’ятеро. На високих ситих конях, таких величезних, що Юстинова шкапа була поряд iз ними, як жаба перед куркою. Бородатi. Добре одягненi. Засмаглi. Похмурi.

У кожного на поясi була шабля.

Юстин як стояв перед стосом дров – так i опустив руки, i дрова викотилися на землю з дзвiнким, якимось навiть музичним стуком.

– Вiдчини ворота, – звелiв старший вершник, дивлячись на Юстина поверх хисткого похиленого паркану.

Юстин пiдкорився. Два вершники в’iхали на подвiр’я i спiшилися; трое залишилися зовнi.

Старший витягнув iз-за пояса жовтий, згорнутий рурочкою папiр. Розгорнув, провiв по написаному товстим, як молода яблуня, пальцем:

– Як звати?

– Мене? – з жахом запитав Юстин.

Стражник пiдвiв на нього свiтло-блакитнi каламутнi очi:

– Мене я знаю, як звати… Тебе, ховраше!

– Юстин…

Стражник знову зазирнув у свiй папiр,

– Ага, – сказав задоволено. – Недарма, значить, у таку далечiнь перлися…

З хати вийшов дiд. Вийшов – i нiби врiс у порiг.

– Рокiв тобi скiльки? – вiв далi допит стражник, не дивлячись на дiда.

– Вiсiмнадцять…

– Ага! – повторив стражник ще бiльш задоволено.

– В армiю? – слабо запитав дiд, притримуючись рукою за одвiрок.

Володар паперу нарештi помiтив його. Поманив негнучким пальцем:

– Іди сюди, старий…

Дiд мало не впав, спускаючись iз порога. Юстин кинувся до нього, пiдхопив пiд руку.

– Родич вiн тобi? – запитав стражник, коли дiд i Юстин, що пiдтримував його, зупинилися просто перед ним.

– Нi, – сказав дiд, не опускаючи очей. – Приймак.

– Це молодець, що не брешеш, – похвалив стражник. – Де взяв? Як звали бабу, яка тобi його принесла?

– Фрина-гусятниця, – насилу вимовив дiд. – Пане мiй, помру без нього. Не забирайте.

Стражник не звернув на його слова нiякоi уваги.

– А ця Фрина була мати йому?

– Нi. Мати його померла.

– А батько?

– А батька не знаю.

– Скiльки йому було, коли ти його взяв?

– Рiк йому був… Пане, не забирайте! Вiн хворий…

– А ось тепер брешеш, – розчаровано сказав стражник. – Вiн здоровiший за нас усiх, он який рум’яний…

І перевiв погляд на Юстина – а у того тим часом уся кров пiшла кудись у живiт, i щоки стали, напевно, бiлi-бiлi – в усякому разi стражник гмикнув:

– Ну, тепер вiн злякався… А то червоний був, як дiвка.

Юстин мовчав.

Ось так, значить. Вiд тих вербувальникiв вiн у могилу сховався… Даремно, виходить, старався. Даремно Вогника прикiнчили, марно дiда ледве не забили до смертi… Тому що все одно – ось вона, доля. Господар Колодязiв каже – немае майбутнього, а народна мудрiсть не погоджуеться – чому бути, мовляв, того не минути…

– Я не боюся, – через силу мовив Юстин.

– І славненько, – схвалив стражник. – Он до того худого в сiдло сядеш. За спину. Зрозумiв?

– Куди? – ледь чутно закричав дiд. – Не пущу!

– Ти, старий ховраше, пiд копита не лiзь, – розважливо порадив стражник. – Пустиш ти чи не пустиш – тебе не питають…

І обернувся до Юстина:

– Що став?

…Вiн опинився за чиеюсь пiтною спиною. Босi ноги бовтались у повiтрi; кричав услiд дiд, i Юстин кричав у вiдповiдь, що не хвилюйся, мовляв, скоро повернуся…

А кiнь пустився риссю – i скоро не стало видно нi хати, нi паркану, а тiльки спина, перетягнута шкiряним ременем, спина – i трошки неба.


* * *

Вiдстань, на яку Юстиновiй шкапi потрiбно багато годин, ситi конi стражникiв здолали граючись. Один раз зупинилися бiля колодязя – умитися, напоiти коней, перекусити; бранцю дали кусень м’якого чорного хлiба, вiн вiдкусив раз – i не змiг бiльше iсти.

– Гей, хлопче, – сказав йому стражник, за чиею спиною вiн iхав, – а що ти накоiв?

– Накоiв? – тупо перепитав Юстин. – Я… а хiба мене – не в солдати?

– Нi-i, брате, – гмикнув старший, той самий, що привiз за поясом згорнутий у рурочку папiр. – Тебе за спецiальним наказом велено приставити, так що ти у нас важлива птиця! Може, язиком плескав у тавернi?

– Зроду не бував я в тавернах, – пробелькотiв Юстин.

– Ну, та розберуться, – кинув той, у кого Юстин iхав за спиною.

– Наша справа доставити… Ну що, рушаемо?

І вони знову поскакали, i Юстин усе намагався збагнути, звiдки на нього могла впасти бiда – але його пiдкидало на кiнському крупi, i думки збивалися, нiби масло в масничцi.

Було вже темно, коли в’iхали в мiсто.


* * *

Над великою кiмнатою нависала низька, чорна вiд кiптяви стеля. Юстин ступив через порiг – i зупинився; кiмната була повна народу, i всi обличчя обернулися до прибульця.

За його спиною скреготнув засув.

– Іще один, – сказав хтось.

– Хлопче, ти чий?

– Юстин я, – хрипко сказав Юстин. І переступив з ноги на ногу.

– Ну, так заходь, – сказав смаглявий хлопець, на вигляд рокiв двадцяти. – Всi ми тут… такi. Не бiйся, заходь.

Уздовж стiн кiмнати тяглися лавки. Дехто лежав, закинувши ногу на ногу, хтось сидiв на пiдлозi, на купi соломи. Смаглявий хлопець поплескав долонею по вiльному мiсцю на лавцi бiля себе:

– Іди, сядь…

З-пiд долонi його вискочив багатоногий домохранець, обурено пискнув, погрозив тонким кулачком. Смаглявий хлопець байдуже нiгтем скинув пискуна в щiлину; Юстин здригнувся – вiн терпiти не мiг домохранцiв. Гидував.

– Мене Акiром звуть, – сказав смаглявий хлопець. – Я сiльський, але в мiстi найнявся водовозом… Так мене просто з вулицi заграбастали. Сьогоднi вранцi.

– А за що? – запитав Юстин, озираючись. Обличчя навколо були молодi й не дуже, наляканi й байдужi, похмурi й вiдчуженi. Один хлопчик рокiв тринадцяти сидiв, забившись у куток, i тер кулаками очi.

Акiр пирхнув:

– За що, за що… В армiю коли беруть – хiба питають за що?

– А нас хiба в армiю? – обережно запитав бородатий чоловiк iз лавки навпроти.

– А куди? – поблажливо гмикнув Акiр.

– Я чув, – сказав Юстин, – що мене за спецiальним наказом…

– Багато в голову про себе забрав, – пирхнув огрядний юнак iз дуже блiдим обличчям, яке не знае засмаги. – Просто зараз! Будуть на всякого селюка спецiальний наказ складати…

В’язнi загомонiли:

– А що…

– Сам селюк…

– В армiю, це точно… Князь закликае…

– Не в армiю! Який князь, ти з дуба впав?! Скинули князя, намiсник е…

– А я хiба кажу, що Червонобровий?

– Червонобровий…

– Червонобровий об’явився! – вагомо заявив Акiр. І додав, задоволено оглядаючи принишклих спiврозмовникiв: – Червонобровий не помер, виявляеться. Усе брехня… нам шаблi дадуть, самострiли, кожному – коня хорошого…

– Розiгнався, – похмуро сказали з кутка. – Пiшки потупаеш, гарматне м’ясо.

– Ти, може, i гарматне м’ясо, – образився Акiр, – а у мене батько мисливець… Я такий стрiлець, що мене у вiйську на вагу золота…

– А мене взагалi скоро заберуть звiдси, – сказав огрядний юнак. – Я тут випадково.

– Стривай, – перебив його жилавий свiтловолосий хлопець iз олов’яною сережкою у вусi. Обернувся до Акiра: – Кого, ти кажеш, ми воювати пiдемо? Червонобрового? Чи, навпаки, пiд Червонобрового прапори? Хто рекрутуе?

– Мене заберуть, – уперто повторив огрядний, i його штовхнули в бiк.

– Я чув… – знову почав Юстин, хоча голос його тонув у загальному галасi. – Я чув, що не в армiю, не у вiйсько!

На його слова не звернули уваги. Усi говорили разом, нiхто нiкого не слухав, усiм було страшно i тоскно, усiх невiдомо навiщо висмикнули з повсякденного життя, усi боялися майбутнього, усi хотiли виговоритися… Зрештою Юстин заснув, згорнувшись калачиком. Увi снi до нього прийшли ельфушi, що вигризали сердечка на круглих рожевих яблучних боках; Юстин кричав, аби перестали псувати товар – але ельфушi тiльки знущально шкiрили зуби…

А вдосвiта Юстин прокинувся вiд того, що якийсь домохранець улiз йому за комiр. Юстин завив од вiдрази, виттям розбудив сусiдiв i дiстав стусана вiд бородатого. Повiтря в кiмнатi стало за нiч таким щiльним, що з нього можна було, напевно, вiдливати свiчки.

Було вже свiтло, коли в’язнiв пiдняли, вервечкою вивели у двiр i звелiли вмитися. Холодна вода повернула отупiлому Юстину здатнiсть мiркувати; вiдiйшовши вбiк, вiн порахував товаришiв по нещастю – разом iз Юстином iх виявилося сорок дев’ять! Занадто багато, щоб знаходитися в однiй кiмнатi з низькою стелею, але явно недостатньо, щоб поповнити армiю.

Дiд розповiдав – у той рiк, коли його забрали вербувальники, рекрутiв рахували тисячами. Годували по двадцятеро з одного казана, утримували в чистому полi, в загородi, нiби худобу. Нi, сорок дев’ять – занадто мало для рекрутського набору…

Що тепер iз дiдом буде? Як вiн зараз? Мучиться, не знаючи нiчого про Юстинову долю…

Тим часом на середину двору викотили казан, i парубiйко в бiлому фартуху взявся наповнювати кашею глинянi миски. Мисок теж було сорок дев’ять; огрядний юнак не наiвся, а плечистий хлопець iз неприемними чорними очима спробував вiдiбрати порцiю у хлопчика, проте зустрiвся поглядом iз нудьгуючим стражником у кутку двору – i передумав. Попоiвши, Юстин пiдбадьорився; в’язням дали можливiсть справити потреби i привести себе до ладу, а потiм вишикували вервечкою i повели кудись, i незабаром Юстин та iншi опинились у високiй просторiй залi, прохолоднiй i зовсiм не задушливiй.

Сорок дев’ять чоловiкiв вишикували вздовж стiни. Праворуч i лiворуч стояли, бавлячись батогами, байдужi воiни в шовкових плащах поверх кольчуг. Юстин опинився на лiвому боцi нерiвноi шеренги – поруч з Акiром i хлопчиком.

Звiдкись iз бiчних дверей з’явився багато i неохайно вдягнений чоловiк без головного убору, з вiдблисками на лисинi. Зупинився посеред зали, окинув поглядом сторопiлих в’язнiв; кивнув комусь, невидимому в отворi:

– Можна.

Загуркотiли по пiдлозi важкi колеса; Юстин роззявив рот. Двое стражникiв викотили й обережно встановили бiля протилежноi стiни вiзок. На вiзку мiстилася срiбна таця, а на тацi лежала, пiдводячи й опускаючи боки, незбагненних розмiрiв сiра жаба.

Хлопчик, який стояв лiворуч вiд Юстина, не витримав i вигукнув, на мить випередивши загальне зiтхання подиву та жаху.

Юстин бачив, звичайно, великих жаб, але та, яку привезли на срiбному блюдi, була розмiром з доброго собаку. Боки ii – Юстин розгледiв – вкривала жорстка сива шерсть, волога спина блищала, ця обставина чомусь рiднила гiгантську жабу i лисого чоловiка.

Один iз охоронцiв з поклоном передав лисому простий глиняний глечик iз широкою шийкою. Звiдкись узявся лiкар у чорному вбраннi й чорному ж ковпаку, поставив на пiдлогу об’емистий саквояж, запитально подивився на лисого.

– Почнемо, – сказав лисий надтрiснутим нудним голосом. Витягнув iз-за вуха чорне перо нiжно полоскотав жаб’ячу морду.

Сонна рептилiя розкрила помаранчевi очi. Вискочив, як на пружинi, i затремтiв у повiтрi довгий клейкий язик.

– Пiдходити по одному, – звелiв стражник, який стояв праворуч.

І, пiдхопивши пiд руку, потяг назустрiч жабi того найогряднiшого юнака, який iз блiдого зробився тепер синiм.

Лiкар ступив уперед, швидко закотив гладкому юнаковi рукав – i блиснув ланцетом. Юнак зойкнув; у пiдставлений кимось тазик дзвiнко закапали краплi. Юстин стояв збоку – i тому добре бачив усе.

Жаба зловила краплю кровi на кiнчик язика – i язик сховався. Лiкар тут же перехопив руку юнака широкою стрiчкою пластиру; жаба зовсiм по-людськи поплямкала, потiм широка паща розкрилась, i всi – лисий, стражники, лiкар, Юстин – почули глухе утробне:

– Так.

Огрядний юнак м’яко зомлiв. Два стражники пiдхопили його i вiдтягли у дверi праворуч, тодi як лисий витягнув зi свого глечика щось невелике, в’юнке i поклав на вимогливо витягнутий жаб’ячий язик. Перш нiж жаба проковтнула, Юстин устиг здогадатися: годували ii звичайним домохранцем.

Назустрiч жабi вже вели наступного – бородатого, який вiдважив Юстину ляпаса. Лiкар закотив йому рукав, полоснув ланцетом – бородатий не здригнувся; закапала кров, жаба злизала краплю, подумала i прорекла:

– Нi.

Бородатого повели в дверi лiворуч. Лисий запропонував жабi домохранця, а стражники вели вже наступного Юстинового товариша, на ходу пiдсмикуючи тому рукав…

Нерiвна шеренга хвилювалася. Когось, заспокоюючи, огрiли батогом; Юстин стояв, розглядаючи жабу, намагаючись зрозумiти, страшно йому чи нi.

Страшило всiх одне – незрозумiло, що вiдбуваеться. «Так» – «нi». Як тодi, коли Господар Колодязiв кидав монетку. Майбутне виникае щомитi…

– Я боюся, – скиглив хлопчик.

Акiр мовчав.

Усе вiдбувалося дуже швидко. Шеренга бiля стiни танула; жаба видавала вирок то негайно, щойно отримавши краплю чиеiсь кровi, або ж замислювалася на хвилину, i тодi лисий дiставав iз глечика чергового домохранця й починав спокусливо крутити у жаби перед очима. Пройшли дивне випробування першi десятеро; три було «так», сiм – «нi». Пройшли випробування двадцять; вiсiм було «так», дванадцять – «нi». Юстин вiдчував, як наростае хвилювання; вiн стояв сорок восьмим, перед ним до жаби вирушив Акiр, i, скуштувавши його кров, жаба вiдразу ж повiдомила:

– Так.

Акiр був сiмнадцятим iз тих, хто вирушив праворуч.

Юстин вирушив до лiкаря сам – стражник просто йшов поруч. Юстин простягнув руку з уже пiдсмикнутим рукавом; лiкар, добряче вже втомлений, полоснув ланцетом, але Юстин не вiдчув болю. Липкий жаб’ячий язик був зовсiм близько; Юстинова кров, рубiново-червона, закапала в таз, бризки полетiли на штани – жаба не вiдразу знайшла язиком краплю, що летить. Нарештi прийняла кров i проковтнула; Юстин чекав. У залi залишалися тiльки вiн – i наляканий хлопчик за його спиною (не беручи до уваги, зрозумiло, лисого, лiкаря, стражникiв i жаби).








Лiкар залiпив Юстинову руку пластирем.

Жаба мовчала. Навколо було дуже тихо. Навiть хлопчик не схлипував.

Жаба мовчала. Юстину вперше стало страшно в цiй залi – страшно по-справжньому.

Лисий – вiд нього пахло солодкувато i неприемно – витягнув iз майже порожнього глечика напiвздохлого придавленого домохранця. Юстин гидливо вiдсторонився; домохранець був непритомний, шiсть його нiжок безсило телiпалися, коли лисий тряс приманкою перед напiвприкритими очима жаби.

– Нажерлася, – пошепки сказав хтось iз охоронцiв.

Лисий кинув непритомного домохранця назад у глечик. Витягнув iншого – теж прим’ятого, але вiн iще подавав ознаки життя. Юстин був уражений – як вiн бере таку гидоту руками?!

Новий домохранець мляво пискнув. Жаба розплющила очi.

– Так, – глухо сказав довгий рот.

І Юстина пiдхопили за плечi i пiдштовхнули до отвору дверей праворуч.


* * *

Їх набралося дев’ятнадцятеро – тих, смак чиеi кровi оцiнений був жабою як «так». Серед нещасних – чи щасливчикiв? – опинились i Акiр, i огрядний юнак, який пiд час випробування знепритомнiв, i хлопчик, допроваджений до тварюки останнiм.

Тепер iз ними поводились якщо не шанобливо, то принаймнi чемно. Повели до лазнi, потiм нагодували ситно i смачно; коли Юстин отримав назад свою одiж, вона виявилася випраною й висушеною. Одягненi в усе чисте, зi свiжими пластирами на руках, вiдiбранi жабою щасливчики – чи все-таки нещаснi? – виявилися замкненими в просторiй, багато прибранiй кiмнатi, де пiдлогу замiсть соломи встеляли килими, а вздовж стiн замiсть лавок височiли перини з подушками.

Нiхто нi про що не говорив – не вистачало сил. Товаришi по нещастю – чи по удачi? – повалилися на перини i довго лежали мовчки, дивлячись у пiдлогу i в стелю, за пiвгодини не було сказано нi слова – однак нiхто не спав.

Нарештi мовчання порушив огрядний юнак зi слабкими нервами.

– Мене скоро заберуть звiдси, – сказав вiн, нiби продовжуючи давно розпочату розмову.

Нiхто не вiдповiв. Мовчали ще хвилин п’ять. Юстин сидiв, прихилившись спиною до стiни, i розглядав мимовiльних своiх товаришiв. Найстаршому було рокiв двадцять вiсiм-тридцять, молодшому, хлопчику, виявилося при найближчому розглядi рокiв чотирнадцять-п’ятнадцять, щоправда, страх i вiдчайдушна жалiсть до себе робили його молодшим. Чим довше Юстин дивився, тим бiльше вловлював схожiсть мiж пiдлiтком i Акiром – немов два брати. Це здавалося тим бiльш дивним, що вони явно не були знайомi ранiше.

– Я тут випадково, – знову повiдомив огрядний.

Акiр помацав пластир на руцi. Скривився.

– Не до вiйська нас забрали, – задумливо сказав жилавий хлопець iз олов’яною сережкою, – ох, не до вiйська…

І обернувся до Юстина:

– Ну, ти… що ти там казав? Про спецiальний наказ? Що знаеш?

– Нiчого не знаю, – сказав Юстин, якому стало незатишно пiд вiсiмнадцятьма вимогливими поглядами. – Чув… тi, що везли мене, запитували, чи не накоiв чого, чи не базiкав у тавернах…

Вiсiмнадцять облич спохмурнiли. Кожен, мабуть, намагався згадати за собою бiльш-менш вагому провину; загальний роздум обiрвав Акiр.

– Брехня, – сказав вiн без особливоi, втiм, упевненостi. – Якщо по кровi судили… По кровi! Значить, ми особливi. Перини постелили, килими, стiл накрили, як благородним – значить, буде честь.

– Поросят теж вiдгодовують, перш нiж на нiж насадити, – похмуро нагадав тонкогубий i тонколиций ровесник Юстина, той самий, що вчора обiзвав Акiра гарматним м’ясом.

Усi притихли.

– Гей ти! – обернувся до Акiра жилавий володар сережки. – Що ти там казав про те, що Червонобровий живий?

На Акiровому обличчi позначилася внутрiшня боротьба. Напевно, йому дуже хотiлося похвастатися, похизуватися, дати зрозумiти, що вiн знае бiльше за iнших.

– Та так, – промимрив вiн нарештi. – Чув.

– Вiд кого чув?

Акiр зовсiм скис:

– Та так… Вiд людей якихось.

– Базiкало, – презирливо процiдив тонкогубий.

Акiр навiть не глянув у його бiк.

– Це ось що, – стурбовано почав жилавий. – Ось що… Кров. Когось серед вас двоголовий змiй кусав коли-небудь?

– Іди ти, – розлютився чомусь Акiр. – Тiпун тобi на язик!

– А мене кусав, – повiдомив жилавий iз похмурою гордiстю. – Я ось подумав… Кажуть, кого двоголовий змiй з обох голiв кусне – у того кров змiнюеться.

Юстин спробував пригадати, чи кусав його коли-небудь двоголовий змiй. Якщо i кусав, то в ранньому дитинствi – тому що iнакше настiльки значна подiя не могла б забутися.

– Може, наврочення якесь? – невпевнено сказав хтось. – Або зараза?

– Я тут нi при чому! – вигукнув огрядний юнак. – І змiй мене не кусав, i наврочення немае нiякого, i я не заразний! У мене ось що… У мене батько – Червонобровий, це точно, моя мати у нього в покоях служила, так що я наполовину князь!

Юнак замовк. Безпорадно озирнувся – на нього спрямовано було вiсiмнадцять важких поглядiв, i жоден не обiцяв розради.

– Це правда, – тихо сказав юнак. – Я Червонобрового навiть бачив одного разу, ось як тебе! – i чомусь тицьнув пальцем Юстину в груди.

Зробилося тихо. Хтось здивовано крутив головою, хтось сидiв, витрiщивши очi, нiби побачивши на стiнi перед собою Королеву верхiвцiв.

– Моя мати теж у покоях служила, – сказав жилавий хлопець пiсля довгого, дуже довгого мовчання.

Усi втупилися в нього, як нiби вiн зiзнався у пристрастi до людського м’яса.

– І у мене, – несподiвано зiзнався хлопчик. – А коли я народився, ii вигнали.

Усi погляди перекинулися на хлопчика.

Юстин зрозумiв, що йому холодно. Що мороз дере по шкiрi, нiби дерев’яна терка. Вони сидiли кружком – дев’ятнадцять молодих чоловiкiв, – мовчали i дивилися. Передавали один одному погляди, як передають вiдра на пожежi.

Хтось беззвучно питав i сподiвався отримати вiдповiдь. Хтось поглядом шукав пiдтримки. Хтось оцiнював, хтось примiрявся.

Хтось нiчого не розумiв, але таких була меншiсть.

– У мене, мiж iншим, теж Червонобровий – батько, – повiльно сказав тонколиций хлопець, провiсник нещасть.

Жилавий володар сережки люто задер голову:

– Ану, в кого мати в покоях служила, – пiднесiть руки!

Хлопчик пiднiс руку вiдразу. І огрядний юнак – теж; iншi дивилися на жилавого, напружено вирiшуючи для себе, а чи варто визнавати за ним право розпоряджатися.

Нарештi тонкогубий гмикнув i пiднiс руку. І вiдразу пiшли вгору, одна за одною, ще вiсiм чи дев’ять рук; жилавий перерахував. Усього рук виявилося дванадцять.

– А ти? – жилавий обернувся до Акiра.

– А у мене мати нiколи з дому не виiжджала, – сказав Акiр самими губами, i смагляве обличчя його зробилося жовтим. – А батько мiй – мисливець… Бiлку в око б’е.

Жилавий недобре посмiхнувся. Глянув на Юстина:

– А ти? Де твоя матiнка Червонобрового зустрiла?

– Брехня! – вигукнув Акiр, але жилавий не звернув на нього уваги.

– Моя мати померла, – сказав Юстин. – Давно.

– А ти? – жилавий обернувся до хлопця, який сидiв навпроти i теж не пiднiс руки, а потiм до наступного; якось непомiтно змирившись iз тим, що жилавий мае право ставити запитання, йому вiдповiдали. Трое, як Юстин, не пригадували своiх матерiв, в одного мати була маркiтантка в обозi, а ще в одного мати була селянка, що народила чоловiковi одинадцять дiтей, i всi, оминай нас нещастя, живi-здоровi…

– Братики, – з поганим смiшком сказав тонкогубий вiсник нещастя. – Ну i пики, покусай мене ельфуш. Що, i цей, – вiн кивнув у бiк огрядного юнака, – i цей теж – мiй брат?

І клацнув пальцями, нiби скидаючи зi столу домохранця – жест, що означае крайне презирство.

– У мене батько мисливець, – тихо сказав Акiр.

– Ага, – гмикнув тонкогубий. – Розкажи це тiй жирнiй жабi.

Юстин стиснув скронi долонями, та легше не стало. Вiн зрозумiв, давно зрозумiв, про що говорили жилавий i тонкогубий. Вiн зрозумiв – i навiть повiрив.

Рекрутчина, ворони, страх. Ось що згадуеться при словi «Червонобровий».

«…Я кину монетку, i нiхто не знае напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь…»

Дiд – знав? Навряд.

– Розумiеш, – сказав Акiр жилавому, дуже серйозно сказав, без тiнi хизування. – Я краще вiритиму своiй матерi, нiж якiйсь жабi. Може, ти вчинив би по-iншому – твое право…

Юстин зрозумiв, що непомiтно для себе смикае пластир на руцi i вже третину його розсмикав.

– Та скiльки хочеш, – байдуже вiдгукнувся жилавий. – Вiр… Тiльки питання все ж не в тому. Питання, братики, ось у чому – на кий бiс нас зiбрали? У лазнi попарити?

– Прикiнчити, – з незрозумiлим задоволенням сказав тонкогубий. – Так завжди робиться. Коли скидають князя, то i дiточок усiх пiд нiж – щоб, значить, диначтiю змiнити начисто.

– Династiю, а не диначтiю, – пошепки сказав Юстин.

– Що? – тонкогубий примружився.

– Династiю, – сказав Юстин. – А не диначтiю.

– А ти звiдки знаеш, ублюдку?

– Вiд ублюдка чую, – Юстин навiть трохи посмiхнувся. – Кажуть: «Золотар сажотруса плямою дорiкае».

– Ти, може, навiть грамотний? – пiсля паузи поцiкавився тонкогубий.

– Може, – сказав Юстин.

– А-а, – тонкогубий вiдвернувся, нiби втративши до Юстина iнтерес.

– Хлопцi, – сказав Акiр, який остаточно розгубив усю свою браваду. – Хлопцi… Ну, не може так бути. Не бастард я. І ти, – вiн тицьнув пальцем у того хлопця, чия мати була селянкою й виростила одинадцять здорових дiтей, – ти теж… І ти, – Акiр обернувся до Юстина. – Що ж ти вiриш так легко, що твоя мати…

І Акiр запнувся. Смагляве обличчя його зробилося мiдним через приплив кровi.

– А то ти не знаеш, як це бувае, – сказав у тишi веснянкуватий хлопець рокiв двадцяти. – До нас на хутiр Червонобровий iздив, як до себе додому. Хто з дiвчат сподобаеться – готово, батькiв не питае i обручок не даруе, тут-таки й весiлля на один день…

Акiр захитав головою:

– Нi. Моя мати з дому не виiжджала навiть… Мiй батько полював!

– Полював, – гмикнув тонкогубий. – Добряче полював на баб.

Акiр схопився i кинувся на тонкогубого; хтось метнувся розбороняти, але з лихоi нагоди дiстав у нiс, розлютився i включився в бiйку на правах учасника. Пролилася перша кров; Юстин вiдiйшов убiк, узяв вiдро з водою, що стояло бiля порога, i перекинув на забiяк.

На нього визвiрились:

– Дурень! Домохранець смердючий!

Бiйка змiнилася лайкою. Юстин дивився, як Акiр витирае розбитий нiс, як у веснянкуватого стрiмко запливае око, як жилавий, лаючись по-чорному, намагаеться викрутити поли мокроi сорочки – а перед очима у нього стояли яблука, повiльно падаючи у високу траву одне за одним.

І як трава погойдуеться, змикаючись.

Тепер усi дивилися на нього.

– Я не хочу вмирати, – жорстко сказав Юстин. – Це ви, домохранчий корм, можете один одному носи розбивати. Давайте, лупiть один одного… Брати-бастарди, вас же вiдiбрали, вимили, нагодували i в чисте переодягли. Сказати, кого в чисте переодягають? І що з ним потiм роблять? Чи самi знаете?

– Сядь, хлопчику, – неголосно сказав жилавий iз сережкою. – Адже ти не батько родини, щоб перед вечерею добру вчити.

– Ти теж не батько родини, – кинув Юстин. – І вiн, – кивнув на тонкогубого, що стрiмко втрачав цю свою ознаку через розбиту губу, яка швидко розпухала. – Тут не сперечатися, хто головний, тут вибиратися треба, нас тут дев’ятнадцять здорових лобуряк…

Зробилося тихо. Жилавий повiльно обводив поглядом братiв-бастардiв – Юстин бачив, як вiн мовчки вербуе собi прихильникiв.

– У них шаблi, – тихенько припустив веснянкуватий, той самий, на чий хутiр Червонобровий iздив, як до себе додому. – І потiм дверi не виламати…

– Тебе як звуть? – запитав Юстин у жилавого.

Той чомусь здригнувся. Скривив губи:

– Ну, Арунасом…

– Ти, Арунасе, не коваль часом?

– Ну, коваль, – сказав жилавий пiсля паузи. – А ти звiдки знаеш?

– А сильний ти, – Юстин дивився жилавому у вiчi, лестощi його були невигадливi, як колода. – Подивися, брате, мiг би ти цi дверi зламати?

Арунас вiдповiв поглядом на погляд, гмикнув:

– Дешево ж ти мене купуеш, брате-бастарде.


* * *

Вони згадували розташування коридорiв, загинали пальцi, рахуючи стражникiв, пропонували, вiдкидали i погоджувалися, доводили, сперечались, але не билися бiльше. Над усiма висiла одна сокира; Юстин скоро знав усiх на iм’я, знав, хто чим слабкий i в чому сильний. Розпоряджався, як i ранiше, Арунас – Юстин був при ньому головним порадником. Тонколицього вiсника нещастя звали Уляном, спершу вiн вiдмовчувався, сидячи в кутку, але тiнь сокири й гарячкова жадоба порятунку врештi-решт i його штовхнули назустрiч братикам-бастардам.

Юстин, який нiколи не мав справжнiх друзiв, протягом пiвгодини знайшов вiсiмнадцять майже рiдних душ. Арунас на перевiрку виявився не тiльки марнославним i сильним, але i розумним, вiдважним хлопцем. Огрядного звали Флором, у нього виявилася незвичайна пам’ять – вiн до останньоi дрiбницi пам’ятав, хто iз охоронцiв де стояв, чим був озброений i куди дивився.

Цей довгий день видавався Юстину одним iз найстрашнiших – i найкращих у його життi. Адже, незважаючи на страх смертi, незважаючи на все, що довелося пережити, а можливо, завдяки цьому – вони любили один одного, як тiльки можуть любити справжнi брати. Майже в усiх були нареченi та дружини, у деяких – дiти, у деяких – старi матерi; усi знали, для чого жити, всiм потрiбно було вижити, i Юстин, як мiг, переконував iх у тому, що порятунок – можливий.








В Арунаса був однорiчний син, i Юстин поклявся братовi, що коли пiд час утечi Юстин урятуеться, а Арунас нi – то Юстин обов’язково добереться до селища Липи й розповiсть усе Арунасовiй дружинi, й передасть, що грошi закопанi в просмоленому мiшку пiд ялинкою i що чекати вона мусить рiк, а потiм виходити замiж, щоб малий Ронько без чоловiчоi руки не рiс…

Однак чим далi готувалася втеча, тим яснiше ставало, що Арунасу сина не бачити. Залiзнi дверi не здатнi були зняти з завiс i сорок ковалiв, а не те що один. А якби i вдалося якось вибратись iз в’язницi – у вузьких коридорах дев’ятнадцять беззбройних хлопцiв не мали нiякоi переваги перед двома-трьома збройними i навченими стражниками.

Гарячкове збудження змiнювалося зневiрою i готове було перейти в тугу – коли за дверима почулися кроки, скреготнув засув i на порозi став хтось у чорному, одягом схожий на лiкаря, але з шаблею при боцi. Прибулець був гладенько поголений, блакитноокий, посмiхався широко i жорстоко; дев’ятнадцять братiв-бастардiв позадкували, хто сидiв – схопився, хто стояв – вiдсахнувся.

– Здрастуйте, хлопчики, – весело сказав прибулець.

У нього було довге свiтле волосся, зачесане назад i зiбране кiскою. І ще у нього були великi вуха, що не прилягали до голови.

– Сподiваюся, вас нiхто тут не образив? – поцiкавився незнайомець усе так само весело; знайомi слова в його вустах звучали незвично, хоча i цiлком розбiрливо.

Бастарди мовчали, переглядалися; за спиною у незнайомця стiною стояла варта.

– Ви вже здогадалися, навiщо ви тут? – запитав довговолосий.

Юстин iз тугою дивився через його плече. Стражникiв зiбралося з десятеро, а може, й бiльше. Спроба втечi була приречена.

– Що ти там побачив?

Юстин не вiдразу зрозумiв, що запитання звернене до нього. Вiдступив на крок; веселi – i дуже холоднi – очi незнайомця дивилися йому в перенiсся.

– Я не полюбляю, хлопчику, коли зазирають менi за спину, – з усмiшкою вiв далi довговолосий. – Мое iм’я – Звор… Вухатий Звор, якщо хто-небудь iз вас чув.


* * *

– Червонобровий князь помер. В усiх у вас у жилах тече кров Червонобрового. Кожен iз вас може стати його спадкоемцем…

Ймовiрно, зараз пiде вирок; Юстин сидiв, не пiдводячи голови.

– …Я хочу, щоб на трон зiйшов чоловiк, у чиiх жилах тече кров династii Червонобрових. Така традицiя; нiхто, навiть найрозумнiший ворог, не зможе назвати нового володаря самозванцем. Законних дiтей у князя не було, зате, на щастя, вiн багато залишив бастардiв, здорових i мiцних, осудних i розумних, i одному з них визначено стати володарем… Ви чуете мене, хлопчики? Це може бути будь-хто iз вас: ти, – Звор кивнув гладкому Флору, – або ти, – тонкий палець майже уткнувся в груди Арунаса, – або ти, – вiн м’яко всмiхнувся пiдлiтку.

Зробилося тихо.

Вони сидiли вздовж стiн, Вухатий м’яко ступав, ходячи туди й сюди, час вiд часу його погляд зупинявся на чиемусь обличчi – й тодi той, хто удостоiвся Зворовоi уваги, червонiв, блiднув i вiдводив очi.

Їм потрiбен час, аби усвiдомити. Занадто багато ударiв долi обрушилося на кожного з них за минулi два днi; потрапити в рекрути, виявитися бастардом, пережити страх смертi й одразу пiсля цього виявитися наслiдним принцом – навiть Арунас, чиему самовладанню Юстин заздрив, сидiв тепер блiдiший за непропечений млинець i часто глитав, смикаючи шиею.

– Отже, – Звор зупинився. – Отже, хто з вас не хоче бути князем? Хто не хоче доводити свое право на трон? Пiдведiться!

У Юстина затремтiли колiна.

«Вiдпустiть, мене чекае дiд, ярмарки ще не скiнчилися, менi потрiбно додому…»

Усi цi слова мали бути сказанi саме тепер, Юстин мусив устати – i голосно сказати iх в обличчя полководцю, якiй наказав викувати на своему шоломi сталевi вуха, щоб будь-який солдат у бою мiг бачити його i рушати за ним…

Рипнула лава.

Але нiхто не пiдвiвся.


* * *

«Вiн гарний», – сказала Анiта далеко-далеко, давним-давно.

Падали яблука в траву. Погойдувалися кетяги черешнi; мелькали в гiлках круглi п’яти.

«Я ходила через скельце до Звора в парк. Один раз iз ним говорила… У нього справдi великi вуха. Але вiн усе одно красивий…»

Юстин лежав без сну, закусивши зубами подушку.

Коли вкладалися на нiч, Арунас сказав йому нiби ненароком:

– Ти один тепер знаеш, де я грошi зарив. Так що коли недорахуюся…

Юстин не зрозумiв:

– Що?

– Грошi пiд ялинкою, – жорстко сказав Арунас. – У мене вдома, в селищi. Так ти врахуй – лише ти знаеш…

Юстин довго дивився на нього. Потiм вiдвiв очi; не знайшов навiть, що сказати. «Подавися ти своiми грошима»? Принизливо.

Юстин знав, що Арунас хоче бути князем бiльше за всiх. І огрядний Фрол хоче бути князем бiльше за всiх, i кожен iз них хоче бути князем, а на шляху до трону стоять нi багато нi мало – вiсiмнадцять iнших претендентiв, вiсiмнадцять братiв…

Юстин лежав, закусивши подушку, i думав про Анiту.

Це була нiби ниточка мiж ним – i Звором. Вухатий теж бачив Анiту, нехай i одного разу. Може, вiн ii пам’ятае…

Може, ставши князем, Юстин поверне Анiту?

Його кинуло в пiт. Вiд частих ударiв серця пiдстрибувало простирадло, яким вiн був укритий. Вiн подякував долi за те, що в нього вистачило розуму не вiдмовитися вiд боротьби за трон – спонукання це було слабкiстю, боягузтвом.

Що таке князь? У своему князiвствi князь може все. Може, наприклад, розшукати чаклуна, вимагати вiд нього, щоб знайшов Анiту… Та якщо Юстин стане князем – iз якого дива Господарю Колодязiв вiдмовляти йому?!

Юстин розтиснув зуби, випускаючи край подушки. У ротi стояв смак полотна i пiр’я; Юстин подумав, що на шляху його до трону – i до Анiти – стоять вiсiмнадцятеро.


* * *

– …Ну ж бо! Іди! Іди, скотино, вперед!

Це було останне випробування. У критому возi iх привезли на велике поле, обнесене свiжим парканом. У центрi стояло на пiдвищеннi самотне крiсло для Звора. Бiля ворiт була конов’язь, до неi були прив’язанi двi шкапи – старi, худi, з розбитими копитами, але пiд хорошими бойовими сiдлами.

– Уперед!

Свист батога. Іржання – нiби стогiн.

– Ну от, хлопцi, – почав Звор, зупиняючись перед останнiми з братiв-бастардiв. – Ви у нас обидва вiдважнi та розумнi, володарi багатьох безцiнних якостей… Бачите це поле i цих коней? Вам належить проiхати кожному по десять кiл. Хто прийде першим – буде княжити.

Юстинова шкапа виривалася вперед тiльки тодi, коли вiн пiддавав iй шпорами. Та сусiдська корова, на якiй Юстин один час возив на базар яблука, була ще нiчого порiвняно з цiею нещасною старою; вiн подумки поклявся, що коли переможе i якщо шкапа виживе – залишок днiв ii пройде у спокоi, пещеннi й ситостi.

І вiн шпорив знову i знову. І бив по боках батогом, i всякий раз коняка здригалась – i наддавала ходи.

Вiн чув, як люто кричить на свою шкапу Арунас.

З дев’ятнадцяти iх залишилося двое. Випробування зайняли тиждень, який здався Юстину роком; iм задавали мудрованi задачки i каверзнi запитання, iх до нестями поiли якимось зiллям, iз ними довго розмовляв той самий лисий, що годував жабу домохранцями – i завжди пiд час розмов десь поблизу перебував Вухатий. Їм велiли по багато разiв вибирати мiж двома абсолютно однаковими статуетками, iм показували голих спокусливих товстух, iх лякали до смертi й потiм рахували удари серця – i пiсля кожного випробування претендентiв ставало все менше, i ось нарештi залишилися тiльки Юстин i Арунас.

П’ять кiл пройдено; шкапи ледве ворушили ногами, проте пiвдороги вже залишилося позаду.

– Іди! – кричав Арунас i лаявся.

– Іди! – кричав Юстин i лаявся теж.

Вiдчуття, що саме вiн буде все ж князем, не покидало Юстина з учорашнього дня. Це було не просто вiдчуття – упевненiсть; Юстин не тiшився цим i не дивувався. Вiн просто знав.

Мабуть, напередоднi останнього випробування Арунас вiдчував його впевненiсть – i тому був налаштований, як кулачний боець перед сутичкою. Напевно, з Арунаса вийшов би хороший князь – азарт i натхнення майбутньоi боротьби робили його простацьке обличчя величним i майже красивим.

– Іди!

Юстин пришпорив. Шкапа не рвонула вперед – тiльки здригнулась i застогнала.

Розбитi копита ii ступали все повiльнiше. Чому, вкотре подумав Юстин, чому для цього останнього змагання iм не дали хороших коней? Що, у вiйську Вухатого перевелися конi?

Нi, не перевелись. Але для змагання спецiально вибрали найстарiших i немiчних. Чи не для того, аби принизити претендентiв? Щоб про майбутнього князя говорили – вiн виграв скачку на напiвдохлiм конi?

– Іди, – сказав Юстин благально. – Ну будь ласка, давай, залишилося небагато…

Арунас випередив його вже на чверть кола. Юстин змахнув новим шкiряним батогом – але не вдарив.

Шкапа тремтiла великим тремтiнням. Капала в пил тягуча слина. Мокрi боки здiймались i опадали. На шкурi видно було смуги вiд попереднiх дотикiв батога.

Арунас випередив Юстина вже на пiвкола! Юстинова впевненiсть, що саме вiн стане князем, раптом потьмянiла i зморщилась, як проколотий бичачий мiхур.

– Ну ж бо!

Коняка ледве тяглась. Юстину нi з того нi з сього згадався мертвий Вогник бiля порога, i як дихав дiд, коли його побили вербувальники…

Ззаду налетiв Арунас. Молодецьки присвиснув; безперервно шпорячи свою шкапу i невтомно нахльостуючи ii, вiн випередив Юстина вже на цiле коло.

Юстин зрозумiв, що програв.

Чому iм велiли скакати на шкапах? Нi, не для того, щоб принизити. Кожне попередне випробування мало свiй змiст – нехай Юстину не завжди вдавалося розгадати його, але вiн був. Звор нiчого не робить без змiсту; ймовiрно, за його задумом майбутнiй князь мусив домагатися мети будь-якою цiною, i якщо пiд час скачки доведеться до смертi загнати коня – так тому i бути…

Арунасу залишалося проiхати два кола. Юстину – чотири. Вiн не скакав – тягнувся, не наважуючись торкнутися шпорами запалих закривавлених бокiв, не наважуючись ударити, та й навiщо, все одно Арунаса вже не наздогнати…

Коли Арунас перетнув межу вдесяте, Юстин одразу ж злiз iз коняки. Вона стояла, опустивши голову, дивлячись на нього каламутними старечими очима; у цих очах не було подяки, тiльки докiр.

Арунас кинув повiд, скинув руки, нiби маючи намiр схопити в долонi сонце. Кiнь пiд ним захитався i впав, i забився в конвульсiях – Арунас вибрався з-пiд важкого тiла, накульгуючи, рушив до пiдвищення, на якому стояло крiсло Звора; в мiру того, як вiн iшов, груди його все бiльше видавалися вперед, пiдборiддя випиналося вище, це крокував не коваль i не бастард, а молодий князь, i стражники, помiтивши цю змiну, розступилися шанобливо i, здавалося, подумували, а чи не вклонитися?

Юстин пiдiйшов i зупинився в сторонi. Арунасiв кiнь перестав сiпатися, остаточно перетворившись на дохлятину.

– Молодець, – сказав Звор Арунасу, – ти перемiг, значить… що ж. Тепер вiдпочивай, готуйсь… Я розпорядився – тебе вiдвезуть до палацу.

Ймовiрно, Арунас чекав поздоровлень, якихось теплiших i поважнiших слiв. Вiн забарився, а потiм, вирiшивши, мабуть, що його князювання тiльки починаеться i розгулятися вiн iще встигне – все тiею ж величною ходою пiшов за приставленим до нього стражником.

Юстину здалося, що про нього всi забули. Вiн уже подумував, чи не втекти пiд шумок – коли Звор пiднявся з крiсла, i блакитнi очi його зупинилися на Юстиновiм перенiссi.

– Іди сюди, – Юстин скорiше прочитав цi слова по губах, нiж почув iх.

Тiкати було нiкуди. З неприемним передчуттям Юстин пiдiйшов i зупинився за два кроки вiд Звора.

Очi Вухатого були такими свiтлими, що здавалися шматочками дзеркала, яке вiдображало небо, Юстин подумав, що цей ось красивий чоловiк iз великими, як лопухи, вухами вiв в атаку вiйська, вигравав битви i збирав генералiв до себе в намет, i що вiн, Юстин, мрiяв побачити його хоча б раз у життi, перед боем, хоча б над верхiвками списiв.

І що у нього був шанс стати з ним урiвень. Стати князем. Як дивно; хто б йому сказав вiсiм днiв тому, що вiн шкодуватиме за княжим вiнцем, який вiдплив просто з рук…

– Чому ти не боровся за перемогу? – запитав Звор.

Юстин не знав, що вiдповiсти. Вiн уперше в життi розмовляв iз Вухатим ось так, вiч-на-вiч.

– Чи не коняку ти пожалiв? – Звор ледь помiтно посмiхнувся.

– Нi, – швидко сказав Юстин. – Звичайно, нi.

– А чому, як ти думаеш, хороший князь не мусить жалiти коней?

– Я не знаю, – сказав Юстин безпорадно.

Звор якийсь час розглядав його. Потiм кивнув:

– Ходiмо…

І попрямував до своеi карети. Юстин тягнувся слiдом, не знаючи, куди себе подiти, i, мигцем озираючись, шукав шляхи до вiдступу, однак тiкати, як i ранiше, було нiкуди.

Звор увiйшов у карету (дверi вiдчинив i опустив сходинку служник). Юстин забарився.

– Сюди, – сказали з оксамитовоi напiвтемряви. – Іди сюди, невдахо, я тобi щось скажу…

І Юстин уперше в життi влiз у карету. Опустився на м’яке сидiння. Карета рушила, але так легко, що Юстин майже не вiдчув поштовху.

Звор сидiв навпроти. Вiтер iз вiдчиненого вiкна смикав шовкову фiранку з гербом Червонобрового.

– Так чому хороший князь не мусить жалiти коней? – знову запитав Вухатий.

– А навiщо iх жалiти? – похмуро запитав Юстин.

– От i невiрно, – Звор помацав мочку свого величезного вуха. – Хороший князь, як i полководець, обов’язково мусить жалiти коней… Обов’язково. Людей iще так-сяк, але коней – обов’язково. Зрозумiв?


* * *

На терасi бив фонтан, у чашi його кольоровими пелюстками плавали червонi й жовтi рибки. Герб Червонобрового, вишитий шовком на темнiй важкiй скатертинi, був у багатьох мiсцях закритий денцями тарiлок, пляшок i страв.

– Завтра приймеш князювання, – неквапливо говорив Вухатий. – Справи моi тут закiнченi… Людей тобi залишу. І порадять, i навчать. Пий. Вiдпочивай.

– Менi треба дiдовi звiсточку передати, – сказав Юстин. Срiбна виделка в його руках була химерно вигнута, i Юстин продовжував згинати й розгинати ii, сам того не помiчаючи. – Менi треба дiдовi дати знати, що я живий… І що я князь.

– Ти ще не князь, – Вухатий сьорбнув iз кубка. – Ти завтра будеш князь. Ось тодi хоч наказ пiдписуй, щоб дiда твого розшукали i з почестями приставили, хоч сам до нього iдь… Виделку залиш. А втiм – гни, твое право, хоч усi виделки переламай тут, твое добро, не мое…

І Вухатий усмiхнувся. І Юстин зрозумiв, що коли зараз не опануе себе – знепритомнiе, як товстун Флор перед жабою.

Вiн пiдвiвся. Похитуючись, пiдiйшов до фонтана. Перехилився через борт i засунув голову до рибок. У водi розкрив очi; дно фонтана було мозаiчним, i на ньому зображено було сцену купання товстом’ясих бiлошкiрих дiвчат.

Юстин випростався – крапельки холодноi води приемно лоскотали шию, стiкали за комiр новоi шовковоi сорочки. Вiн винувато озирнувся на Звора, однак Вухатий зовсiм не був засмучений Юстиновою вiльнiстю – навпаки, усмiхався.

– Зроби так, – Звор клацнув пальцями.

Юстин повторив його жест. Звiдки не вiзьмись вискочив служник – i з поклоном простягнув Юстину рушник.

Юстин вiдчув себе людиною, що проковтнула сонце. Неначе свiтило м’яко розпирае його ребра, тепла куля зсередини штовхаеться в груди, маючи намiр злетiти хай там що i пiдняти з собою Юстина. Сховавши обличчя в нiжний ворс княжого рушника, вiн тiльки зараз – через декiлька годин – повнiстю усвiдомив, що сталося з ним i що за життя чекае його, починаючи з завтрашнього дня.

Вiн забере до палацу дiда. І, звичайно, вiн розшукае Анiту – i зробить ii княгинею.

Вiн зрiвнявся з Вухатим Звором, на якого мрiяв колись подивитися хоч мигцем.

Щоправда, Звор тримае свою долю у власних руках, а вiн, Юстин, поки що просто ставленик, щасливчик, якому поталанило бiльше за iнших…

Вiн проковтнув слину, нiби намагаючись угамувати внутрiшне сонце, загнати його нижче, в шлунок. Повернувся до столу; кубок його був повний. Юстин сьорбнув i закашлявся.

– Можна… спитати?

– Авжеж, – кивнув Звор.

– Цi… люди, – почав Юстин. – Бастарди… Арунас… Акiр… Флор… Де вони зараз?

Йому здалося, що величезнi вуха його спiврозмовника трохи ворухнулися.

– А ти як думаеш? – поцiкавився Звор.

Юстин мовчав. Йому стало страшно. Внутрiшне сонце стислося в цятку i потемнiло, як жаринка.

– Я не знаю, – мовив вiн повiльно.

– Ну ось ти – без п’яти хвилин князь… Де, по-твоему, вони мусять бути? Якщо мудро, по-княжому, розсудити? Як краще для майбутнього, для краiни?

– Мудро, – Юстин опустив голову. – Якщо мудро… то звичайно. Для майбутнього… Щоб усобиць не було. Так. Але розумiете, – вiн скинув на Звора благальнi очi, – адже вони ж нi в чому не виннi! Хiба може князь стратити безневинних?!

Звор усмiхнувся. Блакитнi його очi стали трохи темнiшими; Юстину здалося, що вiн зараз пiдморгне.

– Звiсно, нi, – м’яко сказав Вухатий. – Звiсно, стратити безневинних – не дiло… Я не помилився в тобi, Юстине, iди вiдпочивати, завтра важкий день… Іди.


* * *

Вiн ночував у князiвськiй спальнi. І, певна рiч, не мiг зiмкнути очей.

Велично спадали портьери. Мерехтiли нiчнi свiтильники. Пахло трояндовою олiею, але не нудотно i душно, а так – ледь-ледь.

Юстин лежав на високiм лiжку, пiд шовковими простирадлами, на пухових подушках, нiби на хмарi.

Думки його були не думки, а картинки. Вiн бачив обличчя Арунаса – як вiн тепер? Що вiдчувае, дiзнавшись, що удача в останню мить вiдвернулася?

Треба буде розшукати його i взяти до себе… радником? Багато ж коваль нарадить. Полководцем? Але ж вiн, крiм дубини, i зброi в руках не тримав… Вiн злиться на Юстина, вiн заздрить Юстину, не треба його розшукувати, нехай собi працюе у своiй кузнi…

Пiд зiмкнутими Юстиновими повiками висвiчувались i знову губились у темрявi фонтан iз золотими рибками, обличчя дiда, коли дiд дiзнаеться, що Юстин князь, обличчя Анiти, коли ось тут, у цiй кiмнатi, вiн обiйме ii на цих ось перинах…

І вiн обiймав пухову подушку, тонув у нiй обличчям, бурмотiв щось нерозбiрливо навiть для самого себе, качався в лiжку i розумiв, що треба спати, треба гiдно пережити цю нiч, адже завтра – церемонiя, завтра Звор опустить вiнець на його голову i перед усiею краiною визнае законним спадкоемцем Червонобрового, князем…

Йому здалося – чи полум’я нiчних свiтильникiв справдi захиталось? І звiдкись потягнуло раптом холодом, нiби вiдчинили ляду в глибокий льох?

Вiн сiв на лiжку. Йому привидiвся Арунас, який прокрався в княжi покоi через потайнi дверi – з сокирою.

– Хто тут?!

– Я.

Нi, це не був Арунас. Юстин iз жаху закрутив головою; в кутку спальнi стояла висока фiгура, i напiвтемрява поруч згущувалася, перетворюючись на темряву.

– Це я, пане майбутнiй князю, – у голосi Господаря Колодязiв була насмiшка. – Не лякайся. Я тут за договором зi Звором.

– Нам можна одружитись?! – Юстин спустив iз лiжка босi ноги. – Нам – можна? Адже тепер я князь… Анiта…

– Ти ще не князь, – Ос вiльно чи мимоволi повторив слова Вухатого. – Будеш князем – завтра… Але спершу я ввiйду в твою душу i залишу там червоний шовковий прапорець. Звор заплатив менi – не грошима, звичайно…

– Анiта… Що?!

– Це умова твого князювання. Прапорець у твоiй душi буде невiдчутний для тебе, однак ти нiколи не зможеш учинити – або помислити – проти волi Вухатого. Ти був черв’яком, вiн зробив тебе князем – адже вiн може розраховувати хоча б на вiрнiсть, чи не так?

Юстин сидiв, не торкаючись ступнями ворсистого килима. Тонка нiчна сорочка повiльно прилипала, приклеювалася до холодноi мокроi спини.

– Стривайте, – сказав вiн пошепки. – Але я ж i так буду вiрний Вухатому… У мене i в думках не було зрадити його!

– Зараз ти молодий, – заперечив Господар Колодязiв, роблячи крок уперед, пливучи крiзь хиткий простiр, нiби крапля олii поверхнею води. – Нинi ти наiвний… Твоi клятви легкi… i легко забуваються. Прапорець – вiчний… Тобi доведеться деякий час дивитися менi у вiчi.

– Я мушу впустити вас у свою душу? – iз жахом запитав Юстин.

– Тобi нiчого боятись. Я тiльки залишу там червоний шовковий прапорець. Непомiтний, розмiром з горiхову шкаралупу. І ти не змiнишся нi на волосок, ти залишишся собою.

– Я не впущу вас, – сказав Юстин, вiдсуваючись назад.

– Але ж ти хочеш бути князем?

– Але я i так вiрний Звору! Вiн нiчого не говорив про…

– Звор дуже мало говорить, набагато бiльше робить. Ти хочеш бути князем?

– Хочу!

– Тодi ти мусиш прийняти прапорець.

Зробилося тихо. Вогники в нiчних лампах ледь жеврiли.

– А якщо я не прийму? – пошепки запитав Юстин. Темна фiгура похитнулася:

– Тодi я пiду… Князем стане iнший юнак. Його iм’я Арунас, вiн зараз у в’язницi…

– У в’язницi?!

– Так. А iншi мертвi, i ти теж будеш мертвий. Тому що мудрий князь нiколи не залишить живим претендента на трон настiльки ж законного, як i вiн сам…

– Це неправда!

– Ти сам сказав про це Звору. Ти сам зрозумiв сенс цього жорстокого, не сперечаюся, вчинку… Хто говорив тобi, що бути князем – просто?

– Нiхто не говорив, – сказав Юстин, раптово вiдчуваючи повний спокiй. І – порожнечу.








Господар Колодязiв знову ступив уперед – i одним рухом перемiстився через усю кiмнату, опинившись просто перед Юстином:

– Ти боiшся. Ти злякався. Ти, як дитина, яка вперше побачила лiкаря.

– Я не боюся, – сказав Юстин, розумiючи, що бреше.

– Зараз вирiшуеться, бути тобi князем чи черв’яком. Мертвим черв’яком. Думай.

Юстин перевiв погляд на вiкно. За парчевими портьерами позначились обриси веж на сiрiючому небi, потьмянiла зiрка, що всю нiч дивилась у вiкно.

Трояндовий запах розтанув, змiнившись запахом сиростi. Мокрого каменю.

– Я подумав.

– Ти готовий?

– Нi, – сказав Юстин. – Я не буду.

– Не будеш князем?

– Не буду людиною, в чиiй душi побував чужий. Не буду пiдставкою для червоного шовкового прапорця. Не буду вбивцею своiх братiв…

– Значить, ти мертвий. Коваль Арунас – князь.

– Нехай так, – сказав Юстин.

І нiчого не вiдчув.


* * *

У кiнцi галереi стояв стражник. Юстин вiдсахнувся; стражник насторожився, але Юстина не помiтив.

Ранковий вiтер був несподiвано холодним. А може, холодним було дихання ями, в яку Юстин нестримно падае?

Вiн повернувся в княжi покоi. Звор передбачив усе – бiля кожних дверей поставив варту. Князю, що спочивав на перинi, вона не була помiтна, але ось утiкач, який шукае шляхи до порятунку, не мiг вiдшукати нi мишачоi норки, нi щiлини. Навiть камiнний димар було перегороджено гратами.

Юстина трясло. Вiд думки про вiдкритий двобiй iз вартою довелось вiдмовитися – вiн не настiльки спритний i хитрий, щоб напасти зовсiм беззвучно, а значить, вiдразу вдарять на сполох. Утiм, думав Юстин, якщо через пiвгодини вихiд не буде знайдено – не минути битви. Краще загинути в поединку, нiж чекати розвiнчання, таемноi страти в якомусь темному казематi.

– Звор, – шепотiв Юстин, обхопивши себе за плечi. – Але Звор!.. Усi брати-бастарди – Акiр, Флор, Миха, той хлопчисько – всi вони мертвi, мертвi…

Вiн розумiв, що Звор дiе бездоганно правильно. Вiд такого розумiння хотiлося лiзти на оббиту шовком стiну.

Господар Колодязiв уже передав Вухатому, що Юстин не годиться в князi? Якщо так, то де ж варта? Якщо нi – чого вiн чекае? Свiтанку?

На важких дверях не було замкiв. Юстин не мiг навiть зачинитись у кiмнатi, прожити в облозi кiлька зайвих годин…

Може, вiн справдi злякався, як дитина, побачивши лiкаря? Може, ще не пiзно все повернути?

Юстин узявся за комiр сорочки. Але Звор, Звор… Юстин зберiгав би вiрнiсть Звору i без прапорця… Зберiгав би, життя б вiддав за величного воiна; ще вчора ввечерi вiн був у цьому абсолютно впевнений – до того, як дiзнався правду про долю братiв-бастардiв… Але раптом для того, щоб зберiгати вiрнiсть Звору, i в майбутньому доведеться вбивати, карати, вiддавати людожерськi накази, що iдеально зiставляються з державним благом, iз неписаним законом великоi влади…

Юстин рвонув комiр, нiби бажаючи висмикнути з себе душу. Гiрше, нiж домохранця на груди… впустити в себе шовковий прапорець, що нечутно вiддае накази, що проводить невидиму межу, за якою рiшення Юстина – вже не рiшення Юстина, i все, що з малих рокiв здавалося добром або злом, за цiею межею перестае мати значення. Вiрнiсть Звору – ось едине добро за цiею гранню. Вiрнiсть Звору…

Юстин зубами взявся за кiнець простирадла. Рвонув; тканина розповзлася двома широкими смугами. Юстин рвав i рвав, даючи вихiд розпачу та образi, скоро простирадло перетворилося на чотири довгi стрiчки, Юстин зв’язав iх одну з одною, всi три вузли намочив водою з умивального глечика, вийшла мотузка, придатна для того, щоб спуститися на землю з вiкна. Ось тiльки вiкно забрано гратами, i замок на них Юстину не зламати. Вiн знав це, коли брався рвати простирадла, просто йому потрiбно було щось робити – щось осмислене, що вказуе хоч примарну, але дорогу до спасiння…

Юстин зiтхнув. Щiльнiше зсунув стулки дверей, ременем зв’язав ручки, затягнув як мiг мiцно. Хоч би так.

Маленькi дверi на сходи защепнув нiжкою важкого стiльця.

Лiг на лiжко. Простягнувся. Заплющив очi.

Подумав про Анiту. Про ельфушiв, про яблука…

Небо за вiкном стало зовсiм свiтлим, коли хтось без стуку рвонув дверi. Ремiнь не дозволив стулкам розчахнутися.

– Еге, – сказали за дверима. І рвонули знову.

Затанцював стiлець, нiжка якого слугувала засувом потайних дверей. Хтось рвався до Юстина в гостi.

– Вiдчиняй, – утомлено сказали за дверима. – На коронацiю пора, князю.

Стулки сiпнулися знову. На цей раз мiж ними виявилася щiлина; в щiлинi блиснуло довге лезо, полоснуло по ременю…

Холоднi пальцi схопили Юстина за зап’ястя. Вiн ледве не закричав вiд несподiванки.

– Тримай, – сказала Анiта. – Подивися на сонце!

У кулацi в нього виявився осколок закiптявленого скла. З гострими краями – Юстин вiдразу ж порiзався.

Дверi розчинились. Анiти вже не було поруч; Юстин не встиг сказати нi слова, а його вже брали пiд руки, вже кудись вели, вивели на галерею; небо затягнуте було пiр’iнками хмар, низьке сонце ледь угадувалося за сiрою пеленою. Нiхто не говорив нi слова, та й потреби такоi – про щось говорити – нi у кого не виникало.

Юстина вели через двiр – до вежi. Темниця, пiдвал, туди нiколи не досягають сонячнi променi…

Осколок скла все ще був у Юстина в кулацi. Нiхто не завертав йому руки за спину – нiби маючи на увазi, що вiн сам вибрав свою долю i тепер вiльний без примусу йти назустрiч смертi…

– Стривайте, – сказав Юстин хрипко. – Одну хвилину… Тiльки на сонце подивитися…

Стражники перезирнулися.

– Дивися, – з погано прихованим спiвчуттям сказав старший.

– Сонця ж немае, – зауважив iнший.

– Зараз вийде! – пообiцяв Юстин. – Одну хвилину!

– Нам не можна тут стояти, – сказав старший стражник.

– Але воно зараз вийде! – не здавався Юстин. Спершу нiби iскорка прорвалася за край хмарного покривала. Потiм – шматочок диска.

І наступноi секунди Юстин побачив свiтлий небесний круг крiзь осколок закiптявленого скла.


* * *

Вiн лежав на теплiй землi, потилиця упиралася в тверде. Цвiрiнчали коники.

Вiн полежав трохи – i сiв.

Пiд ним була могила. Не дуже давня. Вiн схопився; на могильному каменi було грубо витесане його iм’я.

Юстин здригнувся i озирнувся.

Так, цю могилу вiн викопав своiми руками, рятуючись вiд вербувальникiв Червонобрового. І вийшло так, що Червонобровий – мертвий, а вiн, Юстин, який ось уже кiлька разiв стояв на порозi смертi – живий…

Вiн подивився на свою долоню. Закiптявленого осколка не було – залишилися тiльки порiзи i закипiла кров.

За деревами виднiлася хата. Юстин спершу пiшов до неi, потiм побiг. Назустрiч йому вискочило цуценя-пiдлiток i спершу загавкало, а потiм упiзнало; дiд, що мiсив глину в старому коритi, обернувся. Пiдслiпувато примружився.

Грудки свiжоi глини налипли на шовкову княжу сорочку. Дiд, що не обiймав Юстина вiдтодi, як вiн став дорослим, тепер намертво схопив його в бiлi обiйми, що пахли глиною.




Частина третя


Пiзньоi осенi Юстин зустрiв Королеву верхiвцiв.

Це був час довгих ночей, час сухого шереху й далеких вогнiв, видимих iз пагорба крiзь голi гiлки дерев. Юстин перебрався з куреня в заздалегiдь облаштовану землянку – з лежанкою, грубкою та комином. Багато днiв вiн жив сам, ховаючись вiд усiх, займаючись полюванням i риболовлею, пiдбираючи хлiбнi «гостинцi», якi дiд залишав для нього в умовленому мiсцi, i тiльки рiдко-рiдко, якщо вже ставало зовсiм не пiд силу – навiдуючись уночi додому.

Вiн знав, що його шукають. І що за дiдом спостерiгають, теж знав. І знав, що останнiм часом стеження стало менш пильним. Може, Вухатий Звор i за ним князь Арунас повiрили, що Юстин або пропав зовсiм, або перебувае в чужих землях?

– Звор поiхав, – пошепки переповiдав дiд здобутi для Юстина новини. – У нього нова вiйна, на цей раз на заходi… Йому, бач, усе воювати треба… А новий князь тихше води, нижче трави. Все по-Зворовому продовжуеться, якi вiн укази видав – такi й залишилися… Воно i зрозумiло, з прапорцем у душi особливо не посваволиш…

Юстин кивав, потираючи ребра. Злiва в грудях поколювало – звично вже, несильно, нiби тупою голкою.

– А Господар Колодязiв знае, де ти, – ще тихiше шепотiв дiд. – Вiд нього не сховаешся… Але Звору не видав. Звор йому за прапорець заплатив, не за шпигунство… А знаеш, чим Господар Колодязiв плату приймае?

– Не знаю i знати не хочу, – шепотiв у вiдповiдь Юстин.

І дiд замовкав.

Вiн складав Юстину обереги – вiд випадкового ока, вiд недоброго помислу. Давав насiння-обманки: кинеш таке в землю, i виросте дерево, на вигляд старе, рокiв п’ятдесяти, i простоiть добу або двi, а потiм розпадеться трухою. Такими обманками кого завгодно з пантелику можна збити: прийде людина в знайомий лiс – а лiс же iнший зовсiм…

Сильця та пастки, спорудженi дiдом, допомагали Юстину прожити якщо не ситно, то хоча б не голодно. Інша рiч, що лiсовики не люблять заговоренi пастки: рвуть iх, плутають, поганять послiдом. Вiд лiсовикiв у Юстина була сiль навпiл iз вовчим порошком.

Наближалася зима. Першого ранку, коли випав iнiй, Юстин пiшов перевiряти пастки – i зустрiв у лiсi Королеву верхiвцiв.

Пiд ногами не шелестiло, як зазвичай, а похрускувало i навiть побрязкувало. Юстин вийшов на галявину – i побачив дiвчинку рокiв чотирьох, у зимовiй хутрянiй безрукавцi, але простоволосу, з довгою свiтлою косою, недбало перекинутою через плече. Вiн уже розкрив рот, аби запитати, звiдки в лiсi дитина i чи не заблукала вона – коли раптом побачив на високих дiвчачих чобiтках шпори з алмазними зiрками.

Юстин завмер iз розкритим ротом, а дiвчинка змiряла його пильним поглядом – i раптом розреготалася дзвiнко, на весь лiс:

– Смiхота! Тобi могилу викопали, а ти живий!

– Ти думаеш, це смiшно? – пошепки запитав Юстин.

Дiвчинка перестала смiятися, зробила крок уперед, Юстин вiдразу згадав усi страшнi дiдовi розповiдi – i вже нi на що не мiг дивитися, крiм маленьких шпор, що сяяли, як полуденний лiд. І, здаеться, вже вiдчував iх на своiх боках…

– Та, яку ти чекаеш, скоро прийде до тебе, – сказала Королева верхiвцiв. – Вона вже в дорозi… Йях-ха!

Юстин почув шурхiт за спиною i встиг пригнутися. З кущiв стрибонув через Юстинову голову величезний вовк; дiвчинка скочила на нього верхи i всадила шпори в боки:

– Йях-ха! Прощай!

Беззвучно хитнулися вкритi iнеем гiлки.


* * *

Повернувшись до землянки, вiн одразу зрозумiв, що сюди хтось навiдувався. Першим бажанням було тiкати геть стрiмголов; вiн вiдступив до товстого дерева бiля стежки, наклав на лук стрiлу – i довго озирався, прислухався i принюхувався, намагаючись визначити: де засiдка?

Засiдки не виявилося. Крiзь голi гiлки було видно i стежку, i вхiд у землянку, i замаскований iз неi вихiд, який Юстин улаштував, як лис, про всяк випадок. Якщо хтось десь i ховався – то тiльки всерединi, а там бiльше двох людей не помiститься…

Не опускаючи лука, Юстин пiдiйшов ближче.

– Хто тут?

Дерев’янi дверi повiльно вiдчинились. У низькому отворi стояла, пригнувшись, круглолиця дiвчина з коротким, до плечей, свiтлим волоссям.

«Та, яку ти чекаеш, скоро прийде до тебе. Вона вже в дорозi…» Королева верхiвцiв нiколи не бреше.


* * *

– Я збрехала тобi, – сказала Анiта.

– Але ж ти врятувала менi життя…

– А перед цим я збрехала тобi. Прости, га?

– Але ж ти врятувала менi життя!








Вони лежали, обнявшись, i навколо була темрява.

– Я пам’ятала тебе щодня, – говорила Анiта. – Я згадувала тебе щогодини…

– Ти втекла вiд батька?

– Нi… Я ще не навчилася тiкати вiд нього, але коли-небудь навчуся…

– Але вiн знае, що ми разом?!

– Так… Вiн знае.

– Значить, нам треба ховатися?

– Я ще не навчилася ховатися вiд мого батька… Навiть коло, накреслене Ножем Забуття, бiльше не допомагае…

– Значить…

– Це мiй батько звелiв менi принести тобi скло.

– Як?!

– …нiчого не знала про тебе, не знала, що з тобою, не знала, де ти… Батько замкнув мене.

– Як…

– …А потiм вiн сказав, що тебе збираються вбити i що коли я хочу – можу вiднести тобi скло, яке вiдведе тебе вiд смертi… – вона щасливо розсмiялася. – Чи хочу я… Якщо я хочу…

– Ти встигла в останню мить, – сказав Юстин, насилу переводячи подих. – Але потiм… куди ти зникла потiм?

– Тисячу разiв на день я говорила йому, що рано чи пiзно втечу знову.

– Утекла?

– Я тепер буду з тобою… завжди. Вiн дозволив.

– Що?!

– Вiн дозволив. Вiн сказав: нехай. Вiн сказав, що ти йому подобаешся.

– Скажи ще…

– Вiн дозволив. Ми будемо разом.

– Не вiрю, – бурмотiв Юстин, а тепле сонце розпирало його груди, штовхалось у ребра. – Не вiрю… Нарештi…

Над землянкою гуляв вiтер. У маленькiй глинянiй печi тьмянiв жар.


* * *

Юстин топив грубку всю нiч. До ранку в землянцi було мокро i душно, а вiтер, який вривався в щiлини, перетворювався на пару.

– Тепер треба думати, де жити, – сказав Юстин винувато. – Якби ми могли повернутися до дiда… Але ми не можемо. Князь…

– Вухатий?

– Нi, – сказав Юстин, вiдчуваючи незручнiсть вiд того, що Анiта нiчого не знае i доведеться iй, виявляеться, пояснювати. – Новий князь… його iм’я Арунас, ранiше вiн був ковалем…

І вiн розповiв iй усе, що сталося з тiеi митi, як на iхнiй iз дiдом двiр заявилися вершники на високих конях, i до останнього випробування – iхнi з Арунасом скачки на шкапах.

– …Знаеш, як верхiвцi заганяють до смертi будь-яку тварину, що ii вдасться осiдлати? Ось так i ми мусили… Вiн нахльоскував i шпорив…

Юстин розповiдав, смакуючи, як здивуеться Анiта, дiзнавшись, у чому насправдi полягало випробування Звора – проте розповiдь його якось сама собою обiрвалася в тому мiсцi, де вмираючий кiнь Арунаса впав.

– І вiн перемiг? – запитала Анiта. – А кiнь упав?

– Упав, – сказав Юстин, уже розумiючи, що не розповiдатиме далi, i розумiючи чому. – Вiн перемiг i… став князем. А я втiк, бо всiх iнших бастардiв Звор звелiв убивати…

Анiта замислилась. Юстин розумiв, що збрехав iй нi з того нi з сього. Просто, щоб не розповiдати про нiчну зустрiч iз ii батьком. Про iхню розмову. Про червоний шовковий прапорець.

Чи любила б Анiта людину, в чиiй душi чужою рукою залишено шматочок червоного шовку? Може, дарма вiн приховав правду?

Може, Анiта запитае зараз – але чому ж ти був у князiвських покоях, коли я принесла тобi скельце?

Вона не запитала. Думала про iнше:

– Князь ти чи втiкач – менi все одно… Де ти захочеш жити – менi все одно… Ми зможемо втекти так далеко, де не тiльки новий князь – сам Вухатий Звор нас не дiстане. Ми можемо жити в теплiй краiнi, де нiколи не бувае зими, там, куди вiдлiтають ельфушi, як тiльки у нас настають першi заморозки… Ми можемо жити хоч у людному мiстi, де всi одне до одного добрi… Хоч у горах, самотньо, де тiльки грифи й немае жодноi живоi душi… Ми можемо все, що захочемо, Юстине. Ми заслужили… Давай одружимося завтра? Я дам знати моему батьковi…

– Так, – сказав Юстин, вiдчуваючи холодок у животi. – Звичайно, його присутнiсть на весiллi… обов’язкова?

– Адже це вiн здiйснить обряд, – усмiхнулась Анiта.

– Який обряд?

– Стародавнiй, найправильнiший весiльний обряд… Щоб не тiльки у вчинках ми не могли зраджувати одне одного, але не зробили б цього i в помислах – вiн увiйде кожному з нас у душу i залишить там червоний шовковий прапорець.


* * *

По першому снiгу Юстина вистежили. Вiд неминучоi загибелi його врятувала муха-аговкалка, заговорена дiдом, яка спочатку заманила переслiдувачiв за собою. А коли мисливцi зрозумiли свою помилку – дичина була вже далеко; Юстин бiг, розсипаючи за собою останне насiння-обманки, чуючи, як iз трiском уростае у промерзлу землю корiння дерев-одноденок, як пiднiмаеться частокiл стовбурiв, ачей, не проберуться кiннi…

Потiм обманки скiнчилися. Вiн бiг, вибираючи яри глибшi та хащi густiшi. Йшов, не зупиняючись нi на хвилину, не вiдпочиваючи навiть уночi, нiби i не знаючи, що таке втома. Вiн iшов крiзь забутий людьми лiс, це була важка робота – але робота куди важча вiдбувалась у нього всерединi.

«Чому, – вражено питала Анiта. – Хiба ти збираешся зраджувати мене?»

«Нi, – твердив вiн крiзь зуби. – Саме тому, що не збираюся. Саме тому, що люблю тебе i довiряю тобi… І ти менi довiряй! Без будь-якого прапорця в душi!»

«Але ж це традицiя, – говорила Анiта i здавалася при цьому такою розгубленою, що навiть тепер, згадуючи, Юстин скрипiв зубами вiд жалю. – Це – як клятва, – говорила Анiта. – Адже в усi часи i в усiх народiв майбутнi чоловiк i дружина дають одне одному клятву… Ти скажеш, що не треба давати, адже i так зрозумiло, що вони люблять одне одного?»

«Клятву я можу дати i без допомоги твого батька», – твердив Юстин.

«Значить, ти просто боiшся, – з полегшенням смiялась Анiта. – Ну що ти, це не боляче i не страшно. Це взагалi непомiтно, ось побачиш…»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51016847) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


© Марина та Сергiй Дяченки, 2001