Книга - Промінь

Промiнь
Марина та Сергiй Дяченко


Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв
Видавництво «Фолiо» з гордiстю презентуе нову довгоочiкувану книгу митцiв-фантастiв Марини та Сергiя Дяченкiв, першу за останнi шiсть рокiв.

Ця книга е найпершим, прем’ерним виданням цього твору украiнською мовою.

«Промiнь» – яскравий, захоплюючий та неоднозначний фiлософський роман.

Перед героями постають питання про сенс iснування, жертовнiсть, змагання та дорослiшання, i утримують увагу заiнтригованого читача до останньоi сторiнки.

Четверо пiдлiткiв змушенi зiграти у гру: якщо вони дадуть сенс життя кiльком поколiнням людей, що мандрують крiзь Всесвiт до Новоi Землi, то повернуть собi власний сенс життя, який було вiдiбрано. Тiльки з часом вони розумiють, що iхнi «пiддослiднi» – не комп’ютерна симуляцiя, i вони самi – фiгури у грi невiдомих могутнiх гравцiв, а переможець визначить майбутню долю людства.





Марина и Сергей Дяченко

Промiнь



© Марина та Сергiй Дяченки, 2019

© О. Негребецький, переклад украiнською, 2019

© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017


* * *


ДЕНИС

У свiй тринадцятий день народження Денис, як завжди, вийшов погуляти з собакою, i, як завжди, спустив Джекi з повiдця на краю парку. Повiтря лежало, неначе вода в осiнньому ставку – шарами. У затiнках воно було прохолодне, але сонце грiло так нiжно i з такою iронiею, що Денис усмiхався, пiдставляючи йому лице.

На баскетбольному майданчику стукав м’ячем жилавий, високий чоловiк з ранньою сивиною: Денис уже бачив його тут, вiтався й був упевнений, що це просто сусiд, а хто ж iще? Коли Денис пiдiйшов, баскетболiст раптом кинув м’яча йому прямо в руки:

– З днем народження, Денисе.

– Дякую, – Денис трохи здивувався його обiзнаностi й кинув м’яч назад. Сусiд атакував кiльце, м’яч закрутився в сiтцi, як упiймана риба:

– У мене для тебе новини. Бачиш, твоя мати продала менi тебе.

Говорив вiн доброзичливо, буденно, ледь усмiхаючись i дивлячись в очi. У свiтi повно божевiльних, але сусiд-баскетболiст досi здавався Денисовi здоровим.

– Сподiваюся, дорого, – сказав Денис машинально й пошукав очима собаку: йому захотiлося негайно звiдси пiти. Тим бiльше, що нiкого, крiм нього й безумця, на майданчику в цю мить не було.

– Та не продешевила, – той i досi всмiхався. – Коли тобi було два днi вiд народження, ти загинався в кювезi, й лiкарi нiчого не могли вдiяти – я прийшов до твоеi матерi й запропонував зберегти тобi життя за умови: коли тобi виповниться чотирнадцять, я тебе заберу.

Вiн злегка кивнув, немов сподiваючись на розумiння. Денисовi стало холодно, i ноги перетворилися на двi панчохи, набитi скловатою. Як цей божевiльний знае, що Денис народився завчасно, i його насилу врятували?!

– Але менi тiльки тринадцять, – сказав вiн перш, нiж устиг подумати.

– От-от, – незнайомець знову кивнув, так просто й природно, неначе вони з Денисом обговорювали цiни на собачий корм. – Тобi потрiбен час, щоб звикнути до цiеi думки. Сьогоднi я просто попередив. Через рiк, у цей самий день, я тебе заберу.

– Старий iдiот!

Денис кинувся навтьоки. Добре, що Джекi примчалася на перший поклик, можливо, вiдчула в його голосi i жах, i вiдразу. Зазвичай ii з парку додому виманити неможливо.


* * *

Мамi досить було кинути на нього погляд, щоб ii лице стало зосереджене й стривожене:

– Що сталося?

На кухнi двiйнята готували сюрприз для iменинника. Денис повiв маму в дитячу й причинив дверi:

– На майданчику в парку – божевiльний манiяк. І вiн мене знае.

– Ви могли познайомитися в Мережi? – мама мислила, як завжди, миттево.

– Не знаю, – Денис задумався. День народження був зазначений у нього в профiлi, отож, теоретично…

Вiн усмiхнувся – з полегшенням.

– Знаеш, могли. У мене в профiлi у «Фейсбуку» справжне фото й день народження, i…

– Скiльки разiв ми говорили про безпеку в iнтернетi?!

– Вибач, твоя правда… – вiн уже смiявся, щоправда, трохи нервово. – Цей дурень сказав, що ти «продала» мене, коли менi було два днi, i вiн мене «забере», коли менi виповниться чотирнадцять, i…

І тодi Денис уперше в життi побачив, як люди непритомнiють.


* * *

День народження було зiпсовано, хоч мама трималася чудово. Гостi нiчого не помiтили, або не показували знаку. Три давнi шкiльнi приятелi гiдно оцiнили страви, сказали вiтальнi слова й майже весь вечiр провели, граючи на приставцi. Оля й Коля, Денисовi брат i сестра, проспiвали пiсню, винесли саморобний торт – кособокий i зворушливий. Денис задмухав свiчки. Нiколи ранiше вiн не думав, що простенька маска спокою, уваги й веселостi може виснажувати, наче добування вугiлля в глибокiй шахтi.

Нi секунди за весь цей день, з часу лиховiсноi зустрiчi, вiн не мiг знайти собi мiсця. І нехай би вiн пам’ятав про незнайомця постiйно – ба нi, увага на щось вiдверталась, вiн забував, а потiм згадував заново, i щоразу вiд спогаду ставало гiрше. І нехай би вiн думав тiльки про божевiльного, але мама! Уперше в життi вiн бачив ii такою безпорадною, розгубленою i нещасною. Знепритомнiвши, вона до смертi його налякала, а потiм ще довго не могла заспокоiтися, починала щось розповiдати й уривала, i вiд того, що мама, рiдна скеля, перебувала в такому жалюгiдному станi, Денису здавалося, що небо впало на землю.

Потiм вiн згадав, що йому сьогоднi тринадцять. Якщо одна скеля впала – iнша повинна встати й пiдтримати ii. Вiн не може собi дозволити занадто довге дитинство.

Увечерi вiн чув, як батько втiшав маму, переконливо, виразно, цiлком даремно: «Це чийсь дурний жарт». «Це просто слова». «Чого конкретно ти боiшся? Ходiмо в полiцiю, напишемо заяву, якщо тобi так буде спокiйнiше. Повiдомимо: псих погрожував викраденням дитини. Нехай божевiльного замкнуть».

Денис прийшов у спальню, коли вона розчiсувала волосся перед сном:

– Знаеш, це як маятник. Спершу надiешся, потiм боiшся, сильнiше надiешся, сильнiше боiшся, i так без кiнця. Дуже страшно.

Вона кивнула – зрозумiла, про що вiн.

– Ми зупинимо наш маятник. Я обiцяю – нiхто нiколи мене не забере. Я ж не коробка з цукерками, правда?

Вона всмiхнулася.

– Усiм так сподобався день народження. Наступного року запросимо бiльше народу, добре?

Вона майже засмiялася. Потяглася до нього, накрила хвилею свого запаху, обiйняла за плечi:

– Дякую. Так i зробимо.


* * *

Бiльше вони не говорили про незнайомця, i заяву в полiцiю не понесли. Тiльки якось, через мiсяць пiсля подii, мама запитала в машинi, вiд’iжджаючи вiд шкiльних ворiт:

– Який вiн був?

Денис не перепитував, про кого мова.

– Високий, рокiв сорока. Худий.

Мама кивнула, дивлячись на дорогу:

– Я була сама не своя… коли розмовляла в лiкарнi з якимось… думала, це лiкар. Погано пам’ятаю, наче в туманi. Вiн уже тодi був божевiльний. Виявляеться, вiн нас ви- стежив…

– У свiтi повно божевiльних, але ми теж не кульбабки. Вiн нiчого, нiчого не може нам зробити, мамо. Нехай спробуе, нарiкатиме потiм на себе.

Мама кивнула ще раз, ii лице прояснiло, але одна складочка, помiж брiв, усе-таки залишилася.

Ще через мiсяць батько одержав довгострокову робочу вiзу в Штати. Новина звалилася на Дениса, наче мiшок з пiском: вiн нiкуди не хотiв iхати! Нехай тимчасово, нехай до океану, але як же кинути свiй дiм, друзiв, свiй парк, своi давнi маршрути?!

Однак було щось, що зависло в повiтрi мiж ним i мамою, само собою зрозумiле, що притримало його язика й змусило мовчки кивнути.

– Нехай вiн спробуе нас дiстати, – сказала мама тiльки одного разу, нiби сама до себе. І Денис подумки з нею погодився.


* * *

У свiй чотирнадцятий день народження Денис не пiшов до школи. Мама, яка тепер працювала вiддалено, вирiшила цiлий день не зводити з нього очей, хоча пiсля стiлькох мiсяцiв це здалося зайвою порцiею пiдозри. Нове життя й новi турботи вiдсунули фiгуру незнайомця, погасили неприемнi спогади, й колишнi страхи здавалися смiшними. Денис пошкодував, що пропускае заняття з греко-римськоi боротьби, але сперечатися з мамою не став.

Об одинадцятiй ранку пролунав дзвiнок зi школи, де вчилися двiйнята: Коля зламав на сходах ногу. Його треба було негайно везти до лiкарнi.

Мама подзвонила батьковi, але той був на важливiй нарадi. Мама, вилаявшись, велiла Денисовi замкнутися й нiкого не пускати в iхнiй орендований будинок. І тримати телефон пiд рукою.

Денис лiг на диван, що рiдко мiг собi дозволити, i став дивитися серiал про казково-середньовiчнi пiдступи, страти, iнтриги та iншi розваги. Прийшла собака, Джекi, i вмостилася поруч. Денис дивився на екран, але встежити за дiею нiяк не мiг: раз по раз перестрибував на думки про дев’ятирiчного брата. А що, як перелом вiдкритий, i гостра кiстка стирчить з-пiд шкiри? А що, як дитина так усе життя й кульгатиме?!

Мама дзвонила щопiвгодини. Колi дали знеболювальне в пунктi невiдкладноi допомоги, зробили рентген, наклали лангету, вселили надiю – все буде добре. Мама теж заспокоiлася, перестала голосно смiятися й похмуро жартувати, обiцяла, що ввечерi вони вiдсвяткують Денисiв день народження у вузькому сiмейному колi, зате затишно й весело.

Потiм дзвiнкiв не було цiлу годину. Потiм Денис вiдповiв на виклик – i не впiзнав ii голосу. Вона кричала в трубку – надривно, панiчно.

– Не виходь з дому, чуеш?! Я викликала полiцiю, вони будуть через десять хвилин…

– Полiцiю?!

– Ден, нiкому не вiдчиняй дверi! Навiть полiцейським! Чекай мене…

– Що сталося?!

Обрив зв’язку. Джекi чхнула й подивилася на Дениса з подивом.

Вiн сидiв на диванi з телефоном у руках. У ньому прокинувся забутий, уже майже подоланий страх. Той особливий жах, коли не знаеш, чого конкретно боятися. Коли не розумiеш, що вiдбуваеться, просто тонеш у реальностi, як у пастцi мурашиного лева.

Знову телефонний дзвiнок. Номер не визначився. Денис вирiшив не вiдповiдати. Його телефон дзвонив простим стародавнiм дзвiнком, як телефоннi предки пiвстолiття тому: дзень. Дзень. Потiм дзвiнки обiрвалися.

Удалинi почулася полiцейська сирена. Дедалi ближче. У калiфорнiйських сирен особлива iстерична iнтонацiя – вони репетують так, наче рятувати вже нiкого, все пропало. Вiдлунювало аж у стiнах сусiдських будинкiв. На вузькiй вулицi полiцейськi машини влаштують затор… що подумають сусiди? А головне, що Денис скаже полiцейським?!

Знову дзвiнок з невизначеного номера. А що, як у мами розбився телефон, i це передзвонюе з чужого телефону – мама? Алло?

– З днем народження, Денисе, – сказав знайомий голос. – Це я, твiй старий iдiот.


* * *

Полiцейськi простовбичили пiвгодини у дворi, перегородивши машинами вулицю. Потiм приiхала мама: «Я його бачила, бачила! Вiн з’явився до мене й сказав, що забере мого сина!»

Коля, блiдий, сидiв у вiтальнi й дивився мультики, поки Оля, теж блiда, носила йому з кухнi воду, чай, полуницi, шоколадки й суворо забороненi чiпси. Гiпсова лангета на нозi в Колi була оздоблена персонажами з «Губки Боба».

Полiцейськi ставили запитання. Денис чув голоси крiзь дзвiн у вухах – йому здавалося, що все це не насправдi.

– Вiн тобi дзвонив?

– Так. Номер не визначався.

Вони дослiдили Денисiв телефон: у пам’ятi не збереглося жодних викликiв, крiм маминих.

– …вiн дзвонив, я не брешу! Вiн сказав, що забере мене…

Приiхав з роботи батько. Мама поiхала з полiцейськими у вiддiлок: iй не вiрили. Не штрафували за неправдивий виклик, але й не вiрили, i тим бiльше вiдмовилися надати охорону. Про день народження всi забули; тiльки вночi, вже о дванадцятiй, родина зiбралася все-таки на кухнi, пришкутильгав Коля на дитячих милицях, а Оля запалила свiчки на заздалегiдь приготованому тортi: чотирнадцять тонких свiчок.

– З днем народження, синку, – сказала мама. – Через пiвгодини настане пiвнiч. Твiй день закiнчиться. А це значить, що вiн… цей… не виконав погрози. Не змiг!

Батько подивився на неi втомлено: в нього зiрвалася дуже важлива зустрiч, i завтра чекали неприемностi, нерви, збитки. Докори заповнили його рот, тисли на корiнь язика: «Ти собi навiяла», «Тобi здалося», «Це психоз», «Цей божевiльний узагалi мiг дзвонити через океан». Але батько мовчав, що робило йому честь, i навiть дивився без осуду – тiльки зi смутком.

Денис розпакував подарунок: дрон, про такий вiн давно мрiяв. Запах чудовоi речi. Пакувальна плiвка в пухирцях, якi так приемно лускати пальцями. Випробування лiтального апарата призначили на завтра, бо була вже майже пiвнiч.

Вiн пiднявся у свою кiмнату по сходах, вистелених товстим килимовим покриттям. Двiйнята полягали спати: дверi в iхню кiмнату, з мультиковим понi, були зачиненi. Денис вiдсунув жалюзi на своему вiкнi. На газонi ввiмкнулася поливальна установка. Знизу потягло вологою, запахом теплоi землi й трави.

Запах теплоi й мокроi землi. Спокiй i радiсть. Спрацьовуе, напевно, генетична пам’ять поколiнь: як добре. Усе нормально. Буде чудовий урожай. Нiчого не бiйся.

Коли мама легенько стукнула у дверi, вiн був уже в лiжку. Вона пiдiйшла, всмiхаючись, i сiла на самiсiнький краечок, страшенно втомлена, але майже умиротворена:

– На добранiч, синку.

Вiн дивився знизу вгору на ii лице, i нiяк не мiг сказати того, що мусив.

– Я люблю тебе, мамо.

– Я теж дуже тебе люблю.

– Мамо… – вiн затнувся. – Якщо вiн забере мене… не сумнiвайся, ти все правильно зробила. У мене були в життi цi чотирнадцять рокiв.

Вона задихала голосно, важко, як пiсля бiгу.

– Вiн тебе не забере, – сказала вона iншим, твердим голосом. – Я не дозволю… Спи!

Вона вiдiйшла, сiла в крiсло бiля письмового стола й залишилася сидiти у пiвтемрявi, чекаючи пiвночi. Денис слухняно опустив повiки, збентежений i вдячний: вона його охороняе. Мама поруч.

У Дениса з самого малечку були особливi стосунки з матiр’ю. Навiть народження двiйнят не вiддалило iх одне вiд одного. Денис i мама були мов едине цiле.

Люди реагували по-рiзному: дехто стурбовано стверджував, що це не цiлком нормально, дитинi пора сепаруватися. Іншi пророкували з розумним виглядом: вiн пiдросте i стане, як усi пiдлiтки, потайливим i незалежним, тiльки почекайте кiлька рокiв. Хтось згадував Едiпiв комплекс, – добре, що Денис тодi не знав, що це таке.

Зараз, за хвилину до пiвночi, лежачи в маленькiй спальнi маленького будинку, загубленого серед таких же будинкiв на маленькiй вулицi, розташованiй посеред величезного чужого континенту, вiн ставив собi едине питання: чи правда, що мати продала його?

Нi, це дурне формулювання, неправда. Продають заради вигоди, продають за грошi. Мама нiкого не продавала, вона уклала договiр… договiр, а не угоду купiвлi-продажу. І, якщо замислитися, умови непоганi. Чотирнадцять рокiв – багато. Це були хорошi чотирнадцять рокiв.

…А хоч би й продала? Якi варiанти? Умер би вiн на третiй день життя й анi разу не вiдчув би радостi. Не возився б iз Джекi-щеням, не вчив двiйнят грати в м’яча… Ох, Коля. Нога зростеться, у дiтей швидко зростаеться. Як добре, що у батькiв е двiйнята. Малята запам’ятають, що в них був старший брат…

Дурницi! Як вiн мiг впустити собi в голову такi думки?! Що значить – «був», вiн не збираеться нiде дiватися!

…Знати б, що буде потiм. Нехай, будь ласка, нiчого не буде, нiякого загробного свiту. Заснути й просто не прокидатися. Деякi собаки живуть по чотирнадцять рокiв… цiле життя. Тiльки б не було «потiм». Занадто страшно про це думати.

Пробив годинник, орендований разом з будинком. Здригнулася пiдлога: маленький землетрус, такi бувають тут часто. І в ту ж секунду стало тихо: не шипiла вода в поливальнiй системi пiд вiкном. Не iздили машини по далекiй трасi. Не цокав годинник. Замовкла далека полiцейська сирена.

Денис сiв на лiжку, торкнувшись босими ступнями прохолодноi гладенькоi пiдлоги. У крiслi, як i ранiше, хтось сидiв, але це була не мама. Денис увiмкнув свiтло; незнайомець дивився на нього, закинувши ногу на ногу, недбало вiдхилившись на спинку.

– Мамо! – крикнув Денис.

Нiхто не вiдповiв. Денис прожогом зiрвався з лiжка, кинувся тiкати, вiдчинив дверi…

Свiтло з кiмнати вирвалося назовнi, залило коридор, по колiно завалений уламками. Будинок був наче пiсля бомбардування, наче пiсля катастрофи, яка сталася багато рокiв тому – по стiнах повз грибок, подекуди руiни поросли мохом.

Денис слiпо оглянувся. Дiрява стеля висiла на уламках перекриття. Даху бiльше не було. У проламi виднiлося небо, хворобливо-жовте, пiдсвiчене пожежею. Дверi в кiмнату двiйнят телiпалися на однiй завiсi, i мультиковий понi був ледь помiтний.

Денис завив i ввiрвався в дитячу; останкiв не було. Тiльки уламки. Смiття, пил, пiсок, патьоки вiд висохлоi води. Денис кинувся вниз…

Упав на сходах, покритих клаптями килимового покриття. Скотився й сильно вдарився головою. Секунду сидiв, притискаючи руки до гулi, що росла на очах. Незнайомець стояв у нього за спиною:

– Зупинися, заспокойся й послухай мене, я скажу щось дуже важливе.

Денис вилетiв надвiр. Чорнота, порожнеча, безмовнiсть. Руiни навколо. Вiд вулицi залишилася тiльки табличка з назвою, що дивом утрималася на стовпi: «W. Beam Place».

– Де вони? Де вони всi?!

– Неправильно поставлене запитання. Де ти?

Денис сiв на завалену смiттям галявину перед будинком, де ранiше був газон, i вперше вiдчув холод. Вiн вискочив з дому в трусах i майцi. Незнайомець сiв напроти – на розкришену бетонну тумбу.

– Ти – в мене. Я купив тебе i заплатив добру цiну. Нiчого дивного, правда? Ти знав, що так буде.

Денис знову торкнувся гулi на лобi й зрозумiв – так. Вiн знав. Думати про таке майбутне було нестерпно, тому вiн цiлий рiк прикидався, що не вiрить.

– Навiщо? – беззвучно запитав Денис.

– Що? – незнайомець приставив долоню до вуха, вдаючи глухого.

– Навiщо? – Денис витиснув з себе голос. – Навiщо я вам потрiбний?

– Я не збираюся тебе з’iсти. Чи згвалтувати, чи послати на плантацii. Ти потрiбний менi для однiеi справи… – незнайомець раптом пiдморгнув. – Обговоримо умови твого повернення додому?

Нiколи нi до, нi пiсля Дениса не проймала така радiсть, така надiя, вiдчутна, як пекуче вiскi, яке вiн куштував у життi тiльки раз, та й то випадково.

– Ну от i очка заблищали, – констатував незнайомець. – Гаразд…

Вiн устав з бетонноi тумби, простяг Денисовi руку. Той був змушений подати свою. Долоня в незнайомця була крижана; вiн допомiг Денисовi пiднятися, поставив на ноги, не докладаючи зусиль:

– Мене звати дядько Роберт. Тобто мене звати не так, але ти називатимеш мене дядько Роберт. Я дам тобi завдання. Непросте. Робота триватиме тридцять днiв, день на пiдготовку, разом тридцять один день ти працюеш на мене, а я повертаю тобi назад усе твое життя у повному, як-то кажуть, обсязi. Ти його в такий спосiб викупляеш. Згоден?


«ПРОМІНЬ». МАКСИМ

Третю хвилю вiн примудрився вловити – швидко-швидко гребти руками, перемiстити вагу тiла назад, схопитися на ноги i вгадати з рiвновагою – i хвиля понесла його, наче офiцiант коронну страву, на самому гребенi, майже до берега, i Максим повалився в бiлу пiну.

Над водою стелилися пелiкани – непорушно завислi чорнi тiнi, обрисами схожi на птеродактилiв. Прийшов косяк риби: якщо розплющити очi пiд водою, то можна вловити мельхiоровий сполох, блиск риб’ячих свiтлих бокiв. Пелiкани кидаються носом униз, один за одним, наче серiя томагавкiв, угвинчуються в товщу води, здiймаючи стовпи бульбашок… от, зовсiм поруч. Пелiкан зараз випiрне й перекине рибу в повiтрi, щоб ухопити зручнiше, але навколо вже в’ються дрiбнi птахи-супутники, силуються вихопити здобич у ловця, вирвати прямо з дзьоба. Розбишакують, грабують – i при цьому верещать, як потерпiлi. А пелiкани мовчать.

Максим озирнувся. Секунду вирiшував, чи пiймати хвилю ще раз, але втома перемогла. Вибрiв на берег, вiдстебнув шнурок на нозi, поставив дошку пiд дашок, до iнших таких самих дощок, байдарок, човникiв.

Яке сине небо. Здавалося, неможливо на нього надивитись, а от диви – набридло. Висока бiла хвиля… i болить спина, i таке вiдчуття, що старiеш з космiчною швидкiстю. Доводиться нагадувати собi, що попереду довгий шлях, не можна розкисати, ще чимало треба зробити.

Максим пiдiбрав червоний рушник з бiлого пiску. Обвiв поглядом пляж – той тягся на багато кiлометрiв, порожнiй, гладенький, зграi дрiбних пташок накочувалися й вiдкочувалися услiд за хвилею, iхнi ноги дрiботiли так швидко, наче птахи ганяли на велосипедах. Анi людини на узбережжi, а над прибоем бризки, i обрiй губиться в туманi.

Максим накинув рушник на плечi. По кiсточки грузнучи в пiску, покрокував до вежки з камiння й вапняку, метрiв за п’ятдесят од лiнii прибою. Озирнувся, ще раз окинув оком берег i обрiй. Пелiканiв стало бiльше, вони здавалися пернатим островом на водi. Прийти сюди ввечерi, подивитися на захiд сонця?

Клацнув магнiтний замок. Максим пригнувся й зайшов у слабко освiтлений тамбур. Зачинив дверi.

У тамбурi було тепло й волого, i непритомно-тихо. Колись тут спiвали птахи, але потiм iх вимкнули. Максим обтрусив ноги, щоб не розносити пiсок. Обгорнув мокрi плавки рушником.

– Промiнь, доступ у житловий сектор.

Звук-пiдтвердження.

Побiгли нагору сходи-транспортер. Притримуючи рушник, вiн став босими ногами на сходинку. Клацнули за спиною дверi тамбура. Подув у лице вiтер з тонким, знайомим з юностi, рiдним запахом. Лiфтова шахта зараз закiнчиться, i вiдкриеться чудовий краевид – ще секунда…

Ось вона, вежа. Три напiвкруглi пелюстки, обплутанi транспортними нитками, немов гiрляндою. Вогники зовнiшнiх лiфтiв i транспортерiв. Генiальна будова прикрасила б будь-який мегаполiс: у ii силуетi – полiт, iмпульс, це наш «Промiнь» у поривi до мети…

Перед його лицем з’явилося об’емне зображення:

– Максиме, в лiкарню. Негайно.

– Що сталося?!

– Твоя дочка.

Екран погас.


* * *

– Я не розумiю, навiщо менi жити, – сказала п’ятнадцятирiчна дiвчинка. – Поясни, якщо можеш. У чому сенс?

Йому хотiлося ii обняти, взяти на руки й не випускати багато годин. Вiн вiдчував ii бiль у багато разiв сильнiше за власний. Йому хотiлося бити ii, трясти за плечi, ляскати по щоках, – за це ii прокляте, безвольне «навiщо». Лiза сидiла в терапевтичному крiслi, утикана iнжекторами, зi странгуляцiйною борозенкою на шиi. Посилювач звуку, закрiплений на горлi, допомагав iй говорити.

– У тебе е не просто сенс життя, – вiн говорив, наче йшов у магнiтних черевиках, опираючись на кожне слово. – У тебе е завдання, мета. Як у солдата, як у пiлота. Ти сьогоднi зрадила нас усiх… спробувала зрадити.

– Я не хочу бути солдатом чи пiлотом. Я не записувалася до вас в екiпаж.

Вона насилу говорила, але очi дивилися шалено, прямо Максимовi в зiницi. Це не була примха, i не була гра. Максим i ранiше знав, що його дочка вперта, але тепер внутрiшня сила, слiпа лють цiеi дiвчинки з синцями на шиi налякали його до мокрих штанiв.

– Нiхто з нас не вибирав батькiв, – сказав вiн м’яко. – Ну вибач, що ми з мамою народили тебе на борту «Променя», де твое життя пiдпорядковане великiй мiсii. І в тебе е друзi, безпека, особистий простiр, турбота, навчання, гра. Океан, лiс, гори…

– Це фальшивка, – сказала Лiза. – Проклинаю вас разом з вашим «Променем».

І, замружившись, вiдкинулася на спинку крiсла.


* * *

– Це була наша головна робота, кванти, i ми ii провалили.

«Кванти» – вони стали так себе називати ще перед стартом. Кванти одного Променя. Слово виявилося живучим.

Тепер вони сидiли на краю кручi над рiчкою, сонце схилялося до верхiвок лiсу на тому березi. Пахло хвоею, дув легкий вiтер. Зiр, нюх, дотик i слух переконували людей, що вони бачать захiд сонця, що в сутiнках пiднiмаеться туман, i скоро стане прохолодно.

Усi пам’ятали, що немае нi рiчки, нi кручi. А якщо й будуть, то не скоро.

– Ми провалили, – з натиском повторила Марiя. – Виростити й виховати дiтей, щоб вони були кращi за нас! Сильнiшi, розумнiшi, стабiльнiшi! Щоб вони могли втримати цивiлiзацiю, збагатити й передати далi!

– Пафос оф, – пробурмотiла Анiта. – Важiлець униз.

Стало тихо, у травi верещав цвiркун. Марiя опустила голову, Максим дотягся й стис ii руку. Несправедливо й неправда: йдеться не про пафос. Людина переживае професiйну катастрофу, можна й поспiвчувати.

– Заспокоймося, – сказав Андрiй. – Дiвчинка психонула – i сформулювала те, що турбуе iх усiх. Вони звинувачують нас, розумiете? П’ятсот рокiв тому людина могла прожити все життя в маленькому селi, бути частиною крихiтного соцiуму й нiкого не питати про сенс життя. Але ми ж з народження закладали в iхнi голови, що кожний з них особистiсть, i що за ними – людство, величезнi можливостi, розмаiття, рiвнiсть, сотнi мiльйонiв спiврозмовникiв… Природно, iм здаеться, що ми замкнули iх на «Променi», i визначили iхне життя насильно, до iхнього народження. П’ятсот рокiв тому це було б природно. Але ж вони, за задумом – люди майбутнього…

Сонце наполовину потонуло в соснах. Те, що було тут замiсть сонця. Вiзуальний ефект.

– Тодi вони мають рацiю, – сказав Максим, i обличчя всiх, хто зiбрався цього вечора на пагорбi, повернулися до нього.

Цвiркун замовк.


ДЕНИС

– Двадцять рокiв тому двiстi людей – сто подружнiх пар, ретельно дiбраних, твердо мотивованих, вирушили в подорож на космiчному кораблi «Промiнь».

Денис метався мiж сном i явою, i те, що вiн бачив зараз, належало, напевно, до сну: космiчний корабель у чорнiй порожнечi, схожий на технометелика з чотирма крильми. На гладеньких поверхнях вiдбивалося свiтло зiрок. Сон був би прекрасний, якби в нього не вплiтався колючим дротом голос дядька Роберта:

– Пiсля старту на кораблi народилося друге поколiння, ще триста двi людини. Цим людям належить дати життя третьому поколiнню, виховати й передати цiнностi в повному обсязi.

Денис побачив простiр, затягнутий серпанком. У туманi здiймалася вежа: три напiвкруглi пелюстки, спрямованi вгору.

– Житловий вiдсiк влаштований таким чином, щоб зберiгати в мешканцiв просторовi поняття: всерединi – зовнi. Оболонка всерединi оболонки, будинок усерединi корабля. Цi люди живуть дружною громадою, всi вони – ретельно дiбранi, емоцiйно стiйкi особистостi з високим рiвнем самосвiдомостi. Майже всi. Денисе, ти мене чуеш?

До його губiв притулили прохолодну склянку – волога, щастя. Денис ковтнув, вода пролилася в горло, потекла там, усерединi, заново позначаючи контури тiла. Денис зрозумiв, що може рухатися, що вiн сидить у крiслi, вiдчуваючи, як вiбрують спинка й бильця. Лiтак?

Картинка змiнилася: вежа вiдсунулася й пропала, потонувши в павутинi комунiкацiй, конструкцiй, технiчних коридорiв, резервуарiв i порожнин, фактур i структур – усiеi закулiсноi машинерii, яка дае жменьцi людей змогу жити, дихати, спати в безповiтряному холодному просторi. Знову виник корабель, тепер з iншого ракурсу. Денис, затамувавши дух, замилувався – навiть тепер. Навiть за таких обставин.

– Це… комп’ютерна симуляцiя?

– Уяви альтернативну реальнiсть, де у землян е ресурси, щоб вiдправити корабель у далекий полiт, але немае технологiй, щоб укласти екiпаж у сплячку.

– Але…

– Ти ж тепер знаеш, що свiт улаштований складнiше, нiж ти думав?

Так, помислив Денис. Ти пояснив менi – швидко й ефективно.

Зiрки розтанули. Космос змiнився синiм небом. Денис побачив океанський берег: хвилi перекидалися на пiсок, гойдалися на вiтрi свiчки високих пальм.

– Ось рекреацiйна зона, – сказав дядько Роберт. – На кораблi iх чотири, вони моделюють природнi земнi ландшафти… Нi, це не комп’ютерна симуляцiя. Це справжня солона вода… І справжнi люди, Денисе. Це люди.

Омана стислася – космос, корабель, вежа. Втяглася в рамку, перетворилася в пласке зображення на екранi. А пiд екраном сидiв дядько Роберт – у джинсах i светрi, простий, зрозумiлий, iнфернальний. Лив воду у високу прозору склянку:

– Питай, у тебе мають бути питання.

– Куди вони летять?

– До планети земного типу, з чудовим клiматом, джерелами енергii, флорою i фауною, але без розумного життя. Трете поколiння «Променя» колонiзуе цей чудесний свiт. Ще питання?

– З погляду генетики… Жалюгiдних двiстi людей, як прабатьки майбутнього людства…

– Радий, що ти тямиш. Менi здалося в якийсь момент, що ти розклеiвся… Нi, цi люди не дурнiшi за тебе. У них е заморожена донорська сперма й працюе генна iнженерiя. Не турбуйся за них.

– Я не турбуюсь. Що… я повинен робити?

– Дай iм за тридцять робочих днiв сенс життя, i я вiдпущу тебе додому.

– Що?!

Дядько Роберт простяг склянку – через столик мiж ними:

– За тридцять днiв експерименту на кораблi мине тридцять рокiв. Раз на добу – в iхнiй реальностi раз на рiк – ти зможеш чинити вплив на пасажирiв: мiняти умови, пiдкидати iнформацiю, давати новi ввiднi. Ти не зможеш прямо втручатися в iхню свiдомiсть.

– Але… хiба… сенс iхнього життя – не сам полiт?

– Для першого поколiння так. Але народженi на кораблi дiти можуть вирiшити, що цей сенс iм нав’язали… Бо так воно i е.

Денис мовчав. Дядько Роберт кивнув, пiдбадьорюючи:

– Там немае нiчого складного, штучний iнтелект корабля виконае будь-яку примху, але ти повинен правильно розрахувати, якi наслiдки матиме кожне втручання. Ти можеш сказати пасажирам правду про себе, про експеримент, але це зруйнуе iхню картину реальностi й доведе iх, i тебе – до краху. Нiкому не подобаеться усвiдомлювати себе iграшкою.

– У чому суть експерименту?

– Для тебе? Дуже просто. Якщо ти приведеш до мети двiстi колонiстiв третього поколiння, що усвiдомлюють сенс життя… Ти вернешся до матерi, батька, брата й сестри, якi тебе нiжно люблять.

Денис нiчого не змiг вiдповiсти – у нього перехопило горло.

– До речi, забув сказати, – дядько Роберт усмiхнувся. – У тебе будуть помiчники. Завтра ви познайомитеся.


«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

– …Якщо хтось боiться, краще вiдразу заткнiть вуха. Це дуже, дуже моторошна казка.

Вони присунулися ближче – уся пiдшефна група, п’ятнадцятеро носiв-сопунцiв, тридцятеро палаючих очей. Вiдбувалося все в спортзалi, на м’якiй пiдлозi пiд канатами, що тяглися вгору, пiд драбинами, конструкцiями для повiтряноi гiмнастики. Здавалося, вгорi немае нi неба, нi стелi.

– На одному кораблi був замкнений люк, – Лiза говорила тихо й вiдчужено. – Його не можна було вiдкривати нiкому. Коли кораблевi давали наказ – хто завгодно, навiть найдорослiший i найголовнiший лiдер, – корабель вiдповiдав так: «Нiколи, нiколи людина не повинна заходити в той вiдсiк! Я не вiдкрию люк!»

Тиша. Сопiння.

– А на тому кораблi народився один хлопчик. Вiн був генiй, тому що його батьки спецiально вiдредагували його геном. Коли йому було п’ять рокiв, вiн пообiцяв дiтям у своiй навчальнiй групi, що вiдкрие замкнений люк…

– Дурень! – не витримала Софi.

– Слухай далi. Хлопчик вирiс, i став хакером. Вiн розiбрався в первинних кодах корабля, зламав штучний iнтелект…

– Ох i дурень! Таки дурень!

– …І коли вiн пiдiйшов до люка й звелiв кораблевi його вiдiмкнути, то люк засичав отак – ш-ш-ш…

Софi затисла долонями вуха. За ii прикладом те саме зробили Сашко-Третiй i Роджер.

– І люк вiдчинився. Хлопчик зайшов, i спершу нiчого не побачив. Там було темно. Але потiм його очi звикли до мороку, i вiн побачив…

Софi вiдбiгла, щоб точно нiчого не чути – але нiяк не могла пiти взагалi, розриваючись мiж страхом i спокусою.

– А там висять мертвi люди! Їх повiсили за ноги, вниз головою! Вiн подивився на них, i впiзнав своiх сусiдiв, батькiв, iхнiх друзiв, – увесь екiпаж! Усi люди на кораблi давним-давно вмерли, а тi, хто прикидався людьми – то були комп’ютернi програми!

– Годi! – тонким голосом крикнув Роджер, його трясло. – Не розповiдай, дуже страшно!

– Тут i казцi кiнець, – примирливо сказала Лiза. – А хто слухав – молодець…

– А що з ним сталося потiм? – пошепки запитала Йоко. – З цим хлопчиком?

– Вiн переписав свою пам’ять у пам’ять корабля i дав системi наказ вибухнути. І от весь корабель…

– Не треба! – заблагав Роджер.

– І жили вони довго й щасливо, – Лiза всмiхнулася, показуючи зуби.

– Хто жив? – маленький Дмитрик не вмiв розумiти iронiю. – Кому там було жити, якщо всi вмерли?

– Вони так гралися, – розважливо сказала Йоко. – Потiм всi померлi встали й пiшли.

Лiза скуйовдила ii чорне, блискуче, гладеньке волосся. У глибинi душi вона, як i ця дiвчинка, вiрила, що смертi немае. Можливо, вона е на Землi, де лiси й океани, де водяться кити й живуть мiльярди людей. Але тут, на «Променi», ще нiхто не вмирав.


ДЕНИС

Вiн полежав хвилину, дивлячись у бiлу стелю. Очi розплющилися легко, хоч iще пiвгодини тому йому снилося, нiби повiки зрослися й нiколи бiльше не розплющаться.

Чи не пiвгодини тому? Скiльки часу минуло?

Вiн пам’ятав далеку сирену, ревiння мотора, розмову в лiтаку… i все. Дядько Роберт простяг йому склянку з водою… Чи не з водою… І вiдтодi Денис нiчого не пам’ятав. Де ця бiла, з синюватим вiдтiнком, стеля… i таблетка пожежноi сигналiзацii в кутку? І свiтло-бежевi стiни?

Вiн сiв на лiжку. Тiло слухалося. Руки не затерпли, пальцi гнулися. Сечовий мiхур не протестував. Чи?..

Вiн схопився, вiдкинувши ковдру – на ньому був памперс, як на дитинi або на неходячому хворому. Денис завив з жаху й огиди. Не знайшов липучок, довго возився, зриваючи з себе цю гидоту, кинувся туди, де в готельному номерi була б душова – i вгадав. Заштовхав шматки памперса на дно порожнього вiдра для смiття, закрив хромованою кришкою…

Роззирнувся, голий i тремтячий. Ванна кiмната стандартного готельного номера: не розкiшно, не огидно. Душ i ванна, туалет виблискуе чистотою, пiд дзеркалом – електрична зубна щiтка, на вiшалцi – махровий халат. Денис, цокотячи зубами, натяг на себе бiле, нове, стерильно-чуже. Халат виявився майже якраз, у кишенi знайшлася запечатана мiнi-упаковка з ватними паличками. Ти ба, як зворушливо.

Хлюпнув у лице холодною водою. Завис над раковиною, дивлячись на свое вiдображення. Он воно як. Усе реально. Ця кiмната реальна.

Босонiж вийшов з ванноi. Затамувавши дух, узявся за ручку дверей…

Замкнено. Авжеж. Мишоловка.

Тiльки не смикати дверi в панiцi, не бити ногами. Не давати волi клаустрофобii. Це затишний готельний номер, а не тюремна камера, усе гаразд…

У кiмнатi задзвонив телефон, Денис пiдстрибнув з несподiванки: дзень. Дзень. Дзвiнок лунав з письмового стола; Денис ривком висунув шухляду. На днi валялися ножицi, крихiтнi котушки ниток, голки-шпильки, гребiнець, ще якийсь мотлох – i смартфон без марки. Схожий на дешеву копiю корейського бренду, iз зарядним пристроем. Телефон вiбрував, трясучи стiл, освiтлював шухляду зсередини гнилим зеленуватим свiтлом. На дисплеi висвiтилося: «Промiнь».

– Вiтаю вас, Денисе, – сказав апарат приемним рiвним голосом. – Я Промiнь, штучний iнтелект, ваш вiртуальний помiчник на час експерименту. Не чи хотiли б ви пройти первинний iнструктаж?

– Нiчого, що я голий?

– Ви маете час, щоб ознайомитися з обстановкою й привести себе до ладу. У вашому розпорядженнi е все необхiдне. Як будете готовi – будь ласка, викличте мене.

Вiдбiй. Денис упустив телефон i роззирнувся: свiтлi стiни, чистий палас, широке лiжко. Несподiвано свiже повiтря; вiкно, прикрите легкими кремовими шторами. Надворi, здаеться, сонячний день; Денис кинувся до вiкна, смикнув штору…

Не вiкно – глуха нiша в стiнi. Нi дня, нi ночi, тiльки лампи денного свiтла. Денис зцiпив зуби. Нехай. Можна уявити, що це готель в аеропорту. Он i картина на столi – лiтак на злiтнiй смузi. Мамi б сподобалося.

Вiн акуратно засунув штору. Пройшовся по кiмнатi, зупинився перед книжковою шафою. Так, у цiй кiмнатi була книжкова шафа з вiдкритими полицями – такого не було в жодному готелi з тих, де Денис побував. Вiн почав читати корiнцi: Шопенгауер. Сартр. Вольтер. «Божественна комедiя». «Джерело: збiрник казок i притч». Арiстотель. Декарт. Дiдро. І так далi, уперемiш i без системи, чотири щiльно заставленi полицi.

Денис покрутив у руках томик Сартра й поставив на мiсце. Висунув нижню шухляду – вона була наповнена коробками настiльних iгор: шахи, нарди, го. Ще якiсь геть екзотичнi, прадавнi iгри, реконструйованi за археологiчними знахiдками: манкала, королiвська гра Ур, сенет, мехен, «Чотири кулi», «Собаки й шакали»…

З певним побоюванням подивився на шафу для одягу. Судячи з вмiсту бiблiотеки – що там? Костюми з краватками чи гамiвнi сорочки? Денис рвучко вiдчинив дверцята…

Акуратно складений i розвiшений одяг – новий, з етикетками. Джинси, футболки, светри; на полицi – туфлi й кросiвки. У пакетi бiлизна, все його розмiру.

Вiн прийняв душ i одягся. Нормальний одяг додав йому впевненостi, вiн перестав почуватися пацiентом. Викраденим – так. Але людина в штанях немовби вiдновлюе частину втраченоi гiдностi.

Навмисно довго вив’язував шнурки на нових кросiвках – тягнув час. Постояв бiля фальшивого вiкна. Звалився на лiжко, взяв у руки телефон; в адреснiй книзi знайшовся единий запис: «Промiнь».


* * *

– Примiщення – триповерховий котедж з територiею. Кожному з чотирьох учасникiв експерименту надано окремий комфортабельний номер. У буфетнiй кiмнатi е все для здорового харчування. У спортзалi ви зможете пiдтримувати фiзичну форму, для вашого вiдпочинку на територii котеджу е вiдкритий басейн…

– Я хочу вийти з кiмнати.

– На жаль, зараз це неможливо. Дверi вашоi кiмнати розблокуються завтра, о восьмiй ранку.

– А якщо я до того часу здохну?!

– Стан вашого здоров’я не дае приводу для занепокоення. У вашому розпорядженнi холодильник iз запасом продуктiв, мiкрохвильова пiч i чайник. На стiнi у ваннiй кiмнатi ви знайдете аптечку з набором медикаментiв для першоi допомоги.

Денис зазирнув у холодильник: ковбаса, сир, масло, готовi бутерброди. Картонки з напiвфабрикатами. Як зворушливо. У ваннiй знайшов аптечку: бинти, вата, пластирi, бактерицидна мазь… Мешканець мiг лiкувати застуду або порiзи, iншого нездужання для нього не передбачалося.

– Звернiть увагу: на третьому поверсi будинку е офiсний зал, робоче примiщення для учасникiв експерименту.

– Де iншi учасники? – швидко запитав Денис.

– Проходять iнструктаж. Ви побачите iх завтра.

– Що я повинен робити до завтра? Стирчати в кiмнатi?!

– У вашому розпорядженнi профiльна лiтература, яка допоможе вам пiд час експерименту. Крiм того, вам треба набратися сили перед завтрашнiм…

Денис натис «вiдбiй».


* * *

Уночi його накрило – вiн метався на величезному готельному лiжку. Забувався на кiлька хвилин, i йому снилося, що вiн удома, ще в Енську, ще в тiй квартирi, де народився й де вчився ходити. Йому снилося, що Коля й Оля трясуть його за плечi, вручають iменинний торт, i мама, зовсiм поряд, у сусiднiй кiмнатi, кличе всiх до столу…

Вiн уставав, похитуючись, i ходив од стiни до стiни. Брав книжки з полиць i впускав на пiдлогу. Смикав вхiднi дверi – замкнено, пастка. Фальшиве вiкно дражнило штучним «вечiрнiм» свiтлом. Вiн розбив лампочки, i «вiкно» перетворилося на темну нiшу в стiнi. Заснув вiн над ранок. Рiвно о восьмiй прокинувся, наче вiд стусана, й сiв у лiжку.

Десь тут, у цьому дивному будинку, у цьому готелi-в’язницi сидiло трое людей з такою самою, як у нього, долею. Разом буде не так страшно, i, можливо, вони впораються. І кожен вернеться додому.


«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

– Дiти тебе обожнюють.

– Я знаю.

– Ти самовпевнена, але для шiстнадцяти рокiв – чудовий результат. Ти вроджений педагог. Може, ти помiтила, що я до тебе придивляюся…

Вони бiгли разом, поруч, на широкiй бiговiй дорiжцi, а перед ними на панорамному об’емному екранi мiнявся пейзаж: зеленi схили пiд сонцем, з далекими фiгурками оленiв на випасi.

– До мене всi придивляються, – вирвалося в Лiзи. – Пiсля тiеi iсторii, з петлею на шиi.

– У кожного з нас е iсторiя, це нормально. До речi, ти ж… ти бачиш тепер у своему життi сенс?

– Я знала, що цих дiтей приписали до мене у виглядi терапii, – вiдгукнулася Лiза пiсля паузи.

– Не тiльки. Послухай, я бачу в тобi людину, здатну продовжувати мою справу. У вашого поколiння народяться дiти, виховати iх – велика мiсiя. І великий тягар. Дуже скоро це стане твоею мiсiею, i твоiм тягарем. Ти повинна будеш доробити те, що почала я.

Лiза вiдчула, як збиваеться вiд бiгу дихання. А Марiя бiгла легко, i дихала рiвно, i футболка в неi була суха.

– Ти у чудовiй формi, – Лiза пiймала себе на легкiй заздростi. – Через тридцять рокiв тобi виповниться сiмдесят п’ять. Не бачу жодноi причини, чому б здоровiй лiтнiй жiнцi не нести свiй тягар далi.

– Є причини, – сказала Марiя.

Вiд звуку ii голосу Лiзi стало холодно, хоч гарячий пiт стiкав по лобi й по скронях. У цих двох словах пролунав вiдгомiн страшних казок, вiд яких дiти затуляли вуха, от тiльки Марiя нiколи не була казкаркою.

– Що таке цивiлiзацiя? – Марiя повела розмову в iнший бiк. Вона помилилася, подумала Лiза, й одразу усвiдомила помилку. Тепер виправляе. Такi люди, як Марiя, помиляються рiдко.

– …Цивiлiзацiя, – говорила на бiгу Марiя, – насамперед система цiнностей. Легко пiдтримувати вогонь у величезному багаттi. А спробуй пiдтримати його в единiй вуглинцi на вiтрi. «Промiнь» – тонка трiска, що несе вогонь крiзь холод, порожнечу, темряву… Хiба не гiдна мета для життя? Багато хто про таке мрiяв…

– Ти не доживеш до Прибуття? Чому? Хiба ти це знаеш?!

– Дурницi, – Марiя сповiльнила бiг. – До чого тут «не доживеш»? Моя робота – забезпечити змiну поколiнь. На старiсть менi хочеться побачити учнiв, якi в чомусь мене перевершили!

Вона брехала, i усвiдомлення цього виявилося таким болючим, що Лiза не змогла продовжувати розмову.


ДЕНИС

Вiн повернув ручку, i дверi, до того замкненi, вiдчинилися. Увiмкнулася й моргнула лампочка на стiнi коридору, в вiдразу за нею – iнша. Немов болотнi вогнi, що вказують дорогу. Денис пiшов за вогнями. Годинник говорить, що зараз ранок, але хто перевiрить?

Коридор повернув, i Денис побачив вiкно. Вiкно! Вiн побiг, притулився щокою до скла: не фальшиве! Вiкно в парк або в сад. Гойдаються гiлки на вiтрi, i встае сонце.

Вiн стримався вiд спроби негайно розгатити вiкно й зiстрибнути з другого поверху. Звiсно, скло непробивне, усе було б занадто просто. Вiн пiшов далi, збiг по сходах униз. Вийшов у невеликий хол; перед ним роз’iхалися половинки дверей, i вiдкрився обiднiй зал з барною стойкою та чотирма ресторанними столиками.

За дальнiм столом сидiв хлопець рокiв вiсiмнадцяти, у червоних кедах i чорних джинсах. Футболка без рукавiв оголювала надутi м’язами руки в кельтському татуюваннi. Хлопець був мулат. Чорне кучеряве волосся коротко пiдстрижене, сине татуювання на шкiрi кольору кави з молоком мало мальовничий вигляд.

Денис зупинився на порозi. Вiн очiкував побачити кого завгодно, але не такого от здорованя. На хлопцевому обличчi був не менший подив: вiн, своею чергою, не чекав тут Дениса.

– Hallo, – сказав Денис.

– Вечiр у хату, – вiдгукнувся качок. – Ти по-росiйськи говориш?

– Говорю.

– Ну слава богу, а то я вже думав, що пiндоса пiдсунули… Я Славiк. А ти?

– Денис.

– Жерти хочеш? Там, – вiн показав кудись за барну стойку, – повно iжi. Бери, грiй у мiкрохвильовцi, чайник, кавоварка, усе сам.

– Як ти сюди… як ти тут опинився, Славiк?

– Так як i ти! – Славiк пiдморгнув. – Цiкаво, що ти на вигляд ботан, ще й недолiток. За що тебе так?

Славiк тримався бадьоро й говорив весело. Мулат з рiдною росiйською мовою. Як-то кажуть, хiба таких хлопцiв мало? Веселою безцеремоннiстю цей хлопець перемелював трагедiю у водевiль. Денис засоромився своеi слабкостi й теж усмiхнувся:

– Нi за що.

– Та ну, – Славiк засмiявся. – Не хочеш – не говори… Жуй!

За стойкою знайшлися тостер, мiкрохвильовка, автоматична кавоварка й промисловий холодильник, повний заморожених упаковок з iжею. Денис покрутив у руках «яечний рулет з куркою» i зрозумiв, що iсти не хоче. Налив собi склянку кефiру. Повернувся в зал, секунду повагався й сiв навпроти Славiка.

– Нормально пожерти вiзьми, – сказав той, оцiнивши Денисiв вибiр. – Що ти, наче тьолка на дiетi?

– Так i будемо тридцять днiв iсти розморожену iжу?

– Кухарiв тут нема. Хочеш – бери й сам приготуй… якщо вмiеш. Продукти е, все пiд зав’язку забите. Хочеш сосисок? Бо я од жадностi нагрiб.

Вiн пiдсунув до Дениса тарiлку, завалену пiдсмаженими ковбасками, колоритно оздоблену гiрчицею, хроном i майонезом. Денис похитав головою:

– Ти звiдки, Славiк?

– З Магнiтогорська… Якщо хочеш спитати, чого я чорний, то мiй татко бiзнесмен з Кенii, дуже крутий чувак, а мати – переможниця конкурсу краси «Мiс Пiвденний Урал».

– Можеш розказати, як ти сюди по…

Розчинилися вхiднi дверi, й Денис затнувся.

Дiвчата. Одна рокiв сiмнадцяти, спортивна, висока, з довгим темним волоссям, що спадало на плечi. Друга на рiк-два старша за Дениса, маленька, тендiтна, коротко стрижена бiлявка.

– Опа, – сказав Славiк.

– Жопа, – моментально вiдгукнулася брюнетка. – Ви хто такi? – вона розглядала iх скорiше не здивовано, а обурено, наче вони без дозволу сiли за ii стiл. – Ви що, теж у програмi?!

– Тю, – Славiк устав i розправив плечi, демонструючи рельефну мускулатуру в сiточцi кельтських вiзерункiв. Видно було, що до цього прийому вiн вдаеться не вперше i впевнений у його дiевостi.

– Дiвчата, заходьте. Ви обидвi дуже класнi. Мене звати Славiк. Зварити вам кави?

– Звари, – без подиву вiдгукнулася брюнетка, i Славiк поплив за стойку. Полилася вода, засичала кавоварка. Брюнетка тим часом узяла стiлець, пiдсiла за столик до Дениса й оглянула його, як фейс-контролер на входi в нiчний клуб:

– Скiльки рокiв?

– Чотирнадцять.

– Вундеркiнд? Мене звати Еллi, а це, – вона кивнула на блондинку, – Маргарита.

– Не схожi, – сказав Денис.

– На кого?!

– На Еллi й Маргариту. Одна подорожуе у Смарагдове мiсто, друга лiтае на мiтлi… Вам треба помiнятися iменами.

– Я взагалi-то Марго, – тихо сказала блондинка. – Так простiше.

– Тодi ти королева-iнтриганка. А на вигляд безневинна.

Марго блiдо всмiхнулася. Еллi глянула на Дениса уважнiше:

– А ти, виявляеться, жартiвник.

Вернувся Славiк, поставив одну чашку кави перед Еллi, другу перед Марго:

– Цукор? Вершки? Бутер намастити?

– Так би й сказав, що ти офiцiант, – Еллi зверхньо посмiхнулася.

– Я взагалi-то за фахом бармен, – Славiк пiдсiв до стола. – Якщо ти хочеш запитати, чому я чорний, то мiй батько – крутий кенiйський бiзнесмен…

– Менi байдуже, чорний ти чи в клiтинку. Як ти сюди потрапив?

– Як i ти! – Славiк весело пiдморгнув. – На чому спалились, дiвчатка? Травичка, спайси, сiль?

Еллi й Марго переглянулися.

– Ще один жартiвник, – сухо сказала Еллi. – Добре, нема чого гаяти час: я Еллi, в паспортi Олена, але друзi називають мене Еллi. Я виграла конкурс на участь в експериментi «Промiнь». Мене попередили, що крiм мене, тут буде ще трое учасникiв. Це ви?

Денис удавився кефiром i закашлявся. Славiк без прохання ляснув його по спинi – даремно, ще й боляче. Еллi переводила прищулений погляд з одного на другого.

– Учасники, – Славiк теж здався ошелешеним. – Спiвучасники… У сенсi… Який, к чорту, «конкурс»?! Я в трунi бачив цей «проект»! У бiлих капцях! У мене був вибiр – або я роблю, що вони хочуть, у iхнiй довбанiй програмi, або сiдаю в колонiю на п’ять рокiв. Я думав, ви теж так: у вас проблеми iз законом, i ви погодились!

Кiлька секунд усi мовчали. Денис важко дихав, клятий кефiр застряг у горлi будiвельним розчином. Нарештi, Еллi повернула до нього блiде лице:

– А ти? Ти виграв конкурс чи тебе хотiли посадити?

Денис знаком дав зрозумiти, що не може говорити. Славiк прицiлився ще раз ляснути його по спинi, але Денис устав i вiдiйшов:

– Мене запросив дядько Роберт, – сказав вiн хрипко.

– По знайомству? – Еллi подивилася на нього, як на позавчорашню упаковку з-пiд гамбургера.

– Ти справдi не розумiеш?! – запитав Денис безпорадно. – Я що… один отут такий?!

Йому стало так кривдно, наче за спiльним обiдом йому принесли на порцеляновому тарелi коров’ячий корж. Вiн повернувся до Еллi:

– Ти хотiла в цей проект? З власноi волi? Ти хто така, взагалi, звiдки?! Хто ви всi такi?!

– Чого ти заводишся на рiвному мiсцi, – примирливо сказав Славiк. – Нормально все. Охолонь.

Денис, хитаючись, пiшов до дверей. Зупинився – куди йти?! Сiв прямо на пiдлогу й закрив лице руками. Еллi, Марго й Славiк дивилися на нього з тривогою й легкою зневагою.

– Нормально все, – сказав Денис з iстеричним смiшком. – Нормально… Де ми зараз, га? Де цей будинок, у Магнiтогорську?!

– Я так розумiю, що десь у Примор’i, – припустила Еллi. – Але, взагалi, це закрита база. До iнформацii, де вона розташована, ми не маемо допуску.

– А я скажу, що ми в Калiфорнii, – Денис уже смiявся вголос. – Народ, ви не уявляете, в яке лайно ви вскочили. Не знаете, хто такий дядько Роберт, так? Ну, тепер дiзнаетесь!

Блiда Марго, що досi сидiла бiля стола нерухомо, як шахова фiгура, взяла склянку води зi стола, пiдiйшла до Дениса й опустилася з ним поруч:

– Випий.

Вiн послухався. З надiею подивився iй в очi:

– Ти… розумiеш, про що я, так? Як ти сюди потрапила?

Марго мовчала кiлька секунд, а коли заговорила, голос ii тремтiв:

– Мiй хлопець… занедужав… лейкоз. Його взяли в експериментальний курс… лiкування… у Тель-Авiвi. Дуже дiевий метод, едина надiя. Потiм на мене вийшли… люди, в лiкарнi, вони сказали, що вiн у контрольнiй групi, одержуе… плацебо. Але… якщо я вiзьму участь у програмi «Промiнь»… то вiн одержить лiки. Це дуже хорошi лiки, – вона заговорила швидше й голоснiше. – Новi. Просто iх треба пiдтверджувати, доводити, рееструвати, а часу немае. Але тепер вiн одержить лiкування. Його звати Ігор, я б показала фотку, але в мене вiдiбрали мiй телефон…

Вона раптом усвiдомила, що говорить довго в цiлковитiй тишi, i знiяковiло замовкла. Денис опустив голову й вiдчув себе самотнiм, наче на Марсi.

– Рiднi думають, що я в санаторii на тридцять днiв, – пошепки закiнчила Марго.

– Охрiнiти, – сказала Еллi крiзь зуби. – Санаторiй. А я зi шкури пнулася. Пiвроку складала iспити, писала роботи: психологiя, логiка, математичний аналiз… Я думала, тут роблять науку… а тут пацан з тюрми, дiвчинка з санаторiю i маленький невротик незрозумiло звiдки.

– Сан-Дiего, – сказав Денис.

– Шо-о?

– Минулий рiк я жив у Сан-Дiего.

– Взагалi не зрозумiв, – втрутився Славiк. – Якщо це нашi секретнi розробки, то до чого тут цей дрiбний пiндоський шпигун?!

– Сам ти шпигун, – сказав Денис. – Ідiот. Треба було сiдати в тюрму!

– Стоп, – владно сказала Еллi, i Славiк, що вже пiднявся, було, зi стiльця, сiв назад. – Я сюди прийшла по свою нагороду, i я ii одержу. Давайте розбиратися далi. Ти, – вона обернулася до Славiка. – Назви свое завдання.

Славiк роззявив було рота, але раптом з пiдозрою витрiщився на Еллi:

– А чому я повинен тобi вiдповiдати? Ти хто така, Еллi, у паспортi Олена? «Назви свое завдання»! Може, ще розказати, де штаб, i де арсенали?!

Еллi закотила очi до стелi:

– Чорний Славiк з Магнiтогорська, ти ж навiть в армii не служив, напевно. Якi, в чорта, «арсенали»?! Я бачу, що органiзатори мене наi… надурили. Я просто хочу зрозумiти – надурили тiльки з партнерами чи iз завданням теж?

Славiк помовчав хвилину. Еллi незворушно пила каву. Денис, похитнувшись, пiдвiвся й подав руку Марго, допомагаючи iй устати з пiдлоги.

– Завдання просте, – неохоче сказав Славiк. – Комп’ютерна iграшка. Типу, космонавти кудись летять, i ми повиннi iх загнати в параметри: цивiлiзацiя – не менше сiмдесяти вiдсоткiв, осмисленiсть – не менше дев’яноста… Я колись давно грав у «Сiмсiв», але покинув, дiвчача гра.

– У «Сiмсiв»? – Еллi подивилася на нього з жалем. – Ну й компанiя…

– Ти расистка? – поцiкавився Славiк з доброзичливим iнтересом.

– Дурень… Я намагаюся зрозумiти, за яким принципом нас добирали, – вона озирнулась. – Ти, Марго, граеш у вiдеоiгри?

Блондинка похитала головою:

– Нема часу на дурницi, я серйозно займаюся танцями.

– Затанцюй! – запропонував Славiк, але Еллi так на нього подивилася, що вiн одразу заткнувся.

Кiлька хвилин нiхто нiчого не говорив.

– А… от ви розумiете, як рахуються цi параметри? – нерiшуче заговорила Марго. – Цивiлiзованiсть, щастя, сенс життя – у вiдсотках…

– От i видно, що ти не граеш, – сказав Славiк.

– Це програма, там усе формалiзовано! – вiдрiзала Еллi.

– Нi, – тихо сказав Денис, i всi подивилися на нього. – Це не програма, там, на кораблi. Це люди.


«ПРОМІНЬ». МАКСИМ

– Мене лякають ii iсторii, Марiе.

– Їх розповiдають, щоб налякати, – вона опустилася поруч i поклала обидвi долонi йому на голову. Вiн обережно вивiльнився.

– Я не про те. Це завжди iсторii про смерть. Так треба?

– Необхiдно. Вони освоюють iдею смертi в iгровiй формi. До того ж, цi казки – елемент культури. Що бiльше iсторiй, традицiй, що багатший фольклор на «Променi», то краще для всiх, друже.

Вона обiйняла його за плечi.

– Ти перестав ходити на океан. Чому?

– Утомився.

– Вiдпочинь. Вiджени тривоги, усе добре. Як Анiта?

– Живе зi своiм художником.

– Ну й прекрасно. Знаеш, якщо людина щаслива – це заслуга ii самоi. Спробуй бути щасливим з нашим рiвнем рефлексii… Пам’ятаеш, як ми iхали крiзь хмару, i як базiкали, i йшла тропiчна злива?

Вiн засмiявся. Один спогад, як нерозмiнна монета, на все життя.

– Максиме… А може, вiзьмемо разом гiрськолижний курс? Вiдгородимося вiд усiх, вiдпочинемо. Побудемо удвох.

– Обов’язково. Через кiлька тижнiв. У мене лекцii з iсторii економiки.

– Нехай Пауль тебе замiнить.

Їi волосся пахло мокрою травою. Максим чомусь згадав, як цiлувався вперше, йому було тринадцять, а тiй дiвчинцi п’ятнадцять, пройшов дощ, важкi краплини висiли на кущах, був червень, i пахло травою. Минуло стiльки рокiв… чи став вiн розумнiший? Щасливiший – точно, вiн одержав Марiю, мало кому в життi так щастить.


* * *

О сьомiй ранку пiд стелею каюти заспiвали птахи. Максим вилiз з-пiд ковдри. Дивнi думки, якi почали навiдувати його кiлька днiв тому, нiде не подiлися: тепер вiн подумав нi сiло нi впало, що тi птахи давно виздихали. Розсипалися на порох. А iхнi голоси звучать досi.

Вiн зварив кави й залишив у термосi – для Марii. Склав фiгурку з паперовоi серветки – чи то звiр, чи то птах. Поклав у чистий кухоль: вона прокинеться i засмiеться. Якщо любиш когось, спробуй його розсмiшити.

Прийняв душ i одягся. Марiя спала: ii лице було таке спокiйне, таке свiтле й мирне, що Максим простояв секунд тридцять, нерозумно всмiхаючись, перш нiж згадав про час. Вона сказала: «Ти перестав ходити на океан…»

Вулички-коридори були вимощенi гладеньким i шорстким, теплим i прохолодним деревом, каменем, пластиком – для сенсорноi рiзноманiтностi, для любителiв ходити босонiж. Максим вибрався з вежi на схил, покрокував по стрiчцi ескалатора, потiм зiстрибнув на стежку. Обернувся, щоб подивитися на замок у матовому ранковому свiтлi. Ледь не спiткнувся об робота-прибиральника: той совався на узбiччi, збираючи невидимi порошини. Робот прошмигнув у нору: судячи з черепахового малюнка на корпусi, це був Кайзер. Максим зiтхнув. Усi цi роки йому дуже не вистачало звiрiв. Суворий карантин, умови польоту: на Новiй Землi iх зустрiне iнша фауна. Бiлки, що скачуть по деревах у рекреацiйцi, пелiкани, що висять над хвилями океану, насправдi – об’емнi картинки. З нудьги почнеш давати iмена роботам-прибиральникам…

Зате як зрадiють нашi дiти й онуки, коли нарештi побачать справжнi хвилi й справжнiй лiс, справжнiй свiтанок, справжне небо. Вони дивитимуться в небо, а я подивлюся на iхнi обличчя, коли…

Холодна хвиля по м’язах, потiк мурашок по шкiрi. Вiдчуття, наче щось стисло груди. Спiв птахiв i запах мокроi трави. На секунду йому здалося, що це i е Прибуття. Це спiвають справжнi птахи, не запис, не iмiтацiя.

Пiдлога нахилилася й стала сторч.

– Допоможiть! Промiнь… з’еднай мене…

Останне, що вiн побачив, була краплина на похиленiй травинцi-волотi. А потiм свiтло згасло.


ДЕНИС

Вони сидiли за квадратним столом в «офiсi» – великiй кiмнатi, обставленiй, як переговiрна. На неосяжному екранi пiд стелею вiдображалися три рядки по десять квадратiв-днiв: календар експерименту. Перший день був обведений червоним i переливався, наче дешева реклама.

Славiк сидiв, розвалившись на стiльцi, Еллi – зiбрано, як кiшка перед стрибком. Марго мерзлякувато обнiмала себе за плечi. На стiльницi з димчастого скла перед кожним лежав смартфон з великим екраном: 9-58. 9-59…

Над столом беззвучно виникла голограма: космiчний корабель, схожий на хижого метелика посеред темного космосу. Усi четверо здригнулись, а Марго ще й пiдстрибнула на стiльцi.

– Вiтаю вас, учасники програми, – сказав знайомий голос. – Як вам уже вiдомо, я Промiнь, штучний iнтелект, ваш асистент. Первинна iнформацiя буде доступна в пам’ятi ваших пристроiв пiсля початку експерименту, мовою, встановленою у налаштуваннях вашого смартфона. До початку залишилося п’ять… чотири… три… два… один…

У Дениса зсудомило ногу. Вiн засичав крiзь зуби, схопився за гомiлку, став розминати м’яз.

– Почали!

Славiк, Марго й Еллi одночасно потяглися до стола й схопили своi смартфони. Денис спiзнився, борючись iз судомою; нiчого страшного. Це не спринт, а марафон. Триста шiстдесят п’ять днiв на кораблi «Промiнь» минають за двадцять чотири години, отже, за кожну годину минае п’ятнадцять днiв… i ще двi десятi, можна округлити. За кожну хвилину минае шiсть годин на кораблi. Ось бiль i минув, можна розслабитися.

Лице Еллi навпроти, пiдсвiчене екраном, було вiдчужено-зосереджене. Славiк висолопив кiнчик язика: схоже, вiн знайшов у iнтерфейсi iгрову опцiю, i тепер керував картинкою на екранi, як геймер, розважаючись. Марго читала – ii очi металися туди-сюди. Денис подумав, що в кожному класi е така Марго: тиха, блiда, захоплена романами про секс iз вампiрами.

Вiн нарештi взяв зi стола свiй телефон. Незнайома система, але чудовий, iнтуiтивно зрозумiлий iнтерфейс. «Склад екiпажу», «Поточний статус», «Основнi технiчнi данi». Багато iнформацii, хоч би не потонути. Не можна поспiшати, не можна пороти гарячку; це не спринт, це марафон.

Апарат ледь не вислизнув з вологоi долонi. Ти ба, як заважають нерви. У кiмнатi було холодно, а може, вiн сам охолов, бо, здавалося, вiд його пальцiв смартфон от-от покриеться iнеем…

Моргнуло табло на стiнi – календар згас, замiсть нього з’явилася система чисел та графiкiв. «Поточнi параметри: населення – 502, щастя – 75 %, цивiлiзацiя – 90 %, осмисленiсть – 80 %.

– Якiсь вони соннi, – Славiк перевiв погляд з телефону на табло й назад. – Влаштували б конкурс домашнього порно… А то ледве повзають, як мухи…

– Не вистачае десяти вiдсоткiв, – пробурмотiла Марго. – Сенс повинен бути дев’яносто. Вiсiмдесят – незалiк.

– Слухайте, – оживився Славiк, – у мене iдея! А зробiмо так, щоб на них напали iнопланетяни…

Еллi закотила очi до стелi.

– Жукоподiбнi, – меланхолiйно вiдгукнулася Марго, i Славiк подивився на неi iз сумнiвом. Марго не всмiхалася.

– Я серйозно, – Славiк уперто помотав головою. – Це ж круто! Зовнiшня загроза, з якою вони будуть боротися. Спершу нароблять у штани, потiм урятуються i всiх переможуть. Це життя! Сенс у всiеi компанii вiдразу встане на дванадцяту годину й стоятиме, як палиця…

– Славiк! – з роздратуванням осмикнула його Еллi.

– Наваляти прибульцям – це ж шикарна мета!

– Їм треба не «наваляти», а народити й виховати двiстi дiтей…

– Переможуть жукоподiбних – i нехай родять. Та не по двое, а по п’ятеро, як мiнiмум, i вчать iх бойових мистецтв, бо ану ж вороги вернуться…

– Перестань верзти дурницi, – Еллi вже насилу стримувалася. – Якщо ми довеземо до цiлi двiстi молодих дикунiв, нам не зарахують перемогу. Цивiлiзацiя…

– Цивiлiзацiю рухають вiйни!

Чисельнiсть населення на великому екранi – i на монiторах iхнiх телефонiв – змiнилася: «501».

– Сюрприз, – пробурмотiв Славiк, втупившись у телефон. – Хтось умер? Ага, якийсь чувак. І що з ним ста- лося?

Рiвень щастя – 73 %. 48 %. 33 %.

– Це що таке? – знов заговорив Славiк. – Типу, вони засмутилися?

«Населення: 499».

Рiвень щастя – 35 %. 28 %.

Славiк заклiпав очима:

– Пацани, та вони мруть!

– Серiйний убивця? – Еллi швидко прогортала щось на екранi. – Нi, причини смертi природнi… «Зупинка серця»… Невiдомо чому, без пояснень. Усi з першого поколiння. Пердимонокль.

– Не лайся при дитинi, – сказав Славiк.

Денис водив пальцем по екрану, читаючи бортовий журнал. Простий, чiткий опис подii, незнайоме iм’я, дiагноз, обставини смертi. Ось людина була здорова – а ось упала i вмерла. І ще одна. І ще. Перше в iсторii корабля використання капсули-крематорiю… Потiм друге, трете. Можна уявити, що вони там почувають.

– Бляха, – вiн поклав телефон на стiл i подихав на задубiлi долонi.

Кiлька хвилин було тихо.

– Усi з першого поколiння, – промовила Еллi. – Це добре… Тобто, не дуже добре, але це не критично. Перше поколiння нехай вимре хоч повнiстю, вони вже вiдпрацьованi.

Денис тiльки подивився на неi, нiчого не сказав. Еллi вищирилася:

– Звикай, малий, цей свiт цинiчний. Чи ти в «Doom» жалiеш убитих монстрiв?

– Це люди!

– Ой, та ну.

Вiн бiльше з нею не розмовляв. Знайшов у пам’ятi смартфона технiчну документацiю «Променя», адаптовану для розумiння нефахiвцем, проте все одно дуже детальну. Корабель був цiлком автономний, пiдтримкою життя екiпажу опiкувався штучний iнтелект. На борту жодних тварин – нi домашнiх, нi промислових. Синтезований бiлок. Оранжерея. Величезнi примiщення зi штучним клiматом… Багато живуть. Звiдки стiльки енергii?! Ах, кварковий синтез… Що, справдi?!

Денис одiрвався вiд екрана:

– Папiр у когось е? І олiвець?

– На фiга? – не зрозумiв Славiк.

Денис звик робити пiдрахунки на паперi, добре загостреним олiвцем. Єдиний у класi – що в Енську, що в Сан-Дiего. Якщо це офiс, то мае бути й папiр. Вiн роззирнувся, устав, почав смикати шухляди скляноi тумби; ось вiн. Формат А-4. Це значить, що вони точно не в Америцi, не в Канадi й не в Мексицi, там iнший формат паперу для офiсу. Ось олiвцi… цiла коробка. Неначе Дениса тут чекали.

Вiн сiв на свое мiсце, поклав перед собою телефон i почав виписувати данi з екрана на папiр. У стовпчик. Пальцi тремтiли, ковзали по гладеньких боках олiвця, але всерединi, у глибинi Дениса, стало значно спокiйнiше й навiть теплiше. Робота лiкуе.

Перевiривши цифри, вiн кiлька секунд тупо дивився на результат. Славiк, Марго й Еллi говорили одночасно, вiн не чув – звик вiдключатися в найгаласливiшому класi, у шкiльному коридорi, в iдальнi…

– Народ, – це слово дратувало його, але вiн не знав, як iнакше звернутися до спiврозмовникiв. – Я не впевнений…

Вони замовкли – у його голосi було щось, що миттю оволодiло iхньою увагою. Денис прокашлявся:

– Таке враження… Система мае вбудований обмежувач. Цей… корабель не розрахований на бiльше число пасажирiв, нiж п’ятсот одночасно. Чисто по ресурсах. Ось…

Вiн пiдсунув до центру стола розписаний цифрами аркуш. Еллi взяла його з недовiрою.

– Їх було двiстi, потiм народилося ще триста двое, – сказав Денис. – П’ятсот двi людини – максимально можливе число пасажирiв. Щоб народжувалися новi, старi повиннi вмерти. Так задумано; тi, хто планував цей полiт, знали, що перше поколiння не доживе до Прибуття…

Еллi придивилася до його закарлючок. Перевела на Дениса глузливий i водночас уважний погляд.

– Вундеркiнд, – сказала з дивною iнтонацiею. – Хоч i невротик… «Тi, хто планував цей полiт» – люди, програмiсти. Цi, на кораблi, – програмки. Вони вiдпрацювали, iх вимикають, як лампочки.

І знову вiн не став з нею сперечатися.

– Це ускладнюе нам завдання, – сказала Марго, не пiднiмаючи очей вiд свого телефону. – Друге поколiння залишиться… без дорослих.

Еллi кивнула. Схоже, вона вибрала для себе лiнiю поведiнки – Хай що станеться, не виявляти подиву i вдавати, нiби вона все передбачила заздалегiдь:

– Нiхто не обiцяв, що буде легко. Ситуацiя на кораблi штучно змодельована, для чистоти експерименту змiна поколiнь мае вiдбуватися часто. Щоб не було пiддавкiв, коли дiдусь за онука складае iспит…

Чисельнiсть екiпажу змiнилася на «484», й одразу на «483». Рiвень щастя опустився до 8 %.

– Нi хрiна собi щастячко, – буркнув Славiк. – Ясно, що нашi пупси не радiють! Те, що ми тут бачимо, котани, це не щастя, – це повне охрiнiння, дивiться, зараз узагалi пiде в нуль… Нi хрiна собi початок! Чого нас нiхто не попередив?!

– Бо нiхто не обiцяв, що будуть пiддавки… – знов почала Еллi, але Славiк грюкнув кулаком по столу:

– Та не пiддавки! Це пiдстава! Це, бляха, «чистота експерименту»?! Днiв через три в них перемруть усi старшi, прикиньте, як у малих поiде дах?! Та песець узагалi, я на таке не пiдписувався! Вони всi передохнуть, нiкуди не долетять, а менi в тюрму?!

– Але ж це в них розтягнуте в часi, – непевно сказала Марго. – Вони все-таки не мруть, як мухи, у них минае час…

– Наша хвилина – iхнi шiсть годин, – тихо нагадав Денис. – Двi людини на добу – це не як мухи?

«482», висвiтилося на екранi.

Рiвень щастя знизився до 5 %.

– Бля! Бля-бля-бля! – Славiк схопився й заметався по кiмнатi. – Вони скоро вiшатися почнуть з радостi!

– Це ще не найгiрше, – Денис облизнув губи. – У них з осмисленiстю… срака, товаришi. Старшi несуть свiй сенс у могилу… а молодшi несвiдомi, i псують нам статистику.

Показник, що iлюструе осмисленiсть життя на кораблi, показував хронiку повiльного падiння каменя: 78.75.71. 69.

– Пiдiбрали соплi, мужики, – Еллi не збиралася вiддавати iнiцiативу. – Мозковий штурм, швидко: як будемо мотивувати наших пупсiв?


«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

– Ти знала! – Лiза притримала дверi, не давши Марii зачинити iх перед носом. – Ти знала, що ваше поколiння вмре!

Виштовхати Лiзу з кiмнати було нижче Марiiноi гiдностi. А може, вона передбачала в цiй сутичцi поразку. Тому просто вiдiйшла вглиб кiмнати – демонстративно спокiйна:

– Вибач, але це частина дорослiшання. Пам’ятаеш свою казку про люк, який не можна вiдчинити? Його все одно коли-небудь вiдчиняють. І тодi мiняеться свiт.

Лiза вискалила зуби. Якщо вона заговорить зараз – вийде вереск, принизливо видавати такi звуки. Принизливо визнавати, що не володiеш собою.

– Я на тебе розраховую, – сказала Марiя. – Коли-небудь до тебе прийде така сама дiвчинка чи хлопчик, i висуне проти тебе обвинувачення: «Ти знала». Так, люди знають, що вмруть, але вони в це не вiрять. Це властивiсть нормальноi психiки… Ти переживеш свiй вiдкритий люк, зрозумiеш мене й виявишся на моему мiсцi.

– Що iх усiх убивае?!

– Час. Вони… ми… старi.

– Батьковi не було й п’ятдесяти! На Землi люди в такому вiцi тiльки стають зрiлими!

– Ми не на Землi, – вiдрiзала Марiя. І одразу ж додала м’якше: – Ми припускали… що в польотi наше життя може виявитися коротшим. Не знали, наскiльки. Розумiеш, ми першi на цьому шляху. Ранiше нiхто з людей не летiв двадцять рокiв з бiлясвiтловою швидкiстю. Не зазнав впливу стiлькох… факторiв. Нас очiкуе ще багато вiдкриттiв… вас теж. Не всi виявляться приемними.

– Тобто ми теж умремо молодими? І нiхто з нас не доживе до Прибуття?!

Марiя зробила крок до Лiзи, поклала м’якi долонi на плечi – цей ii жест завжди мiг заспокоiти найнервовiшого пiдлiтка:

– Ми не знаемо. Можливо, ви проживете довше за нас i побачите новий свiт…

Лiза струснула ii руки.

– Послухай, – сказала Марiя пiсля паузи. – Твiй батько був для мене… кимось дуже важливим. Ми кохали одне одного. Вiн був… ти поки що не можеш мене зрозумiти, але, коли в зрiлому вiцi когось отак пiдпускаеш до себе… Вiн був для мене – океан. Не той, що в рекреацiйнiй зонi. Справжнiй. Я говорю з тобою так чесно, як навiть з собою не завжди розмовляю. Ми з Максимом знали, що смерть прийде, поколiння змiняться… Надiялися, що це буде пiзнiше. Але вийшло так…

– «Вийшло»?!

– Ти поводишся, як дитина. А на «Променi» ми не можемо дозволити собi довгого дитинства. Зрозумiй: важливе не довге життя, а наповнене й осмислене. Ми несемо цивiлiзацiю…

Лiза вiдступила й знову вищирила зуби:

– Ваша цивiлiзацiя – лайно.

– Тобi буде соромно за твоi слова.

– Батько прагнув побачити Прибуття! Вiн у це вiрив! Ах, ти забула сказати йому, що вiн умре, не доживши до п’ятдесяти? А iншi кванти – вони знали? Чи iм теж забули сказати перед вилiтом?! Тварюки, манiпулятори! І ви називаете це «цивiлiзацiею»?!

– Ти не можеш так говорити! – Марiя вперше пiдвищила голос.

– Ще й як можу! А я ж слухала, розвiсивши вуха – ми першовiдкривачi, ми вченi… Та ми – стадо пiддослiдних тварин! Ви з самого народження нам брехали! Ти – брехала! Так от, я тобi клянуся, Марiе, – «Промiнь» не долетить до мети. Коли ви всi здохнете…

– Закрий рота!

– Ага, ти теж не залiзна?! То кричи! Плач! Не буде справи твого життя, я подбаю, щоб вона здохла! А ти живи з цим, скiльки тобi там залишилося!

І вона рвонула до виходу. На самому порозi ii наздогнав безпорадний звук, так не схожий на звичайний Марiiн голос:

– Дiвчинко, але…

Лiза вийшла, а дверi захряснулись у неi за спиною.


ДЕНИС

– Промiнь…

Голограма виникла над столом, як примара. Денис прокашлявся.

– Поясни нам, як… це робити, взагалi. Технiчно.

– Пояснюю, – доброзичливо сказала машина. – Для того, щоб впливати на пасажирiв «Променя», ви повиннi сформулювати завдання й вибрати спосiб розв’язання. Наприклад, завдання «Збiльшити споживання вiтамiну C всiма неповнолiтнiми» розв’язуеться автоматично: штучний iнтелект додае в рацiон вiдповiднi продукти. Завдання «Повiдомити пасажира А, що його дружина зраджуе його з пасажиром Б» вимагае творчого пiдходу: експериментаторовi слiд продумати, коли, як i на якому носii пасажир А одержить iнформацiю. Якщо це текстове повiдомлення, то експериментаторовi слiд написати текст, штучний iнтелект помiстить його на термiнал пасажира, або в соцiальну мережу корабля, або на стiнну панель, у стилi «ретро», написане вiд руки. У момент впливу час в офiсi й на кораблi синхронiзуеться, вiкно синхронного часу може тривати вiд секунди до десяти хвилин. Вам зрозумiло чи продовжувати пояснення?

– Продовжити, – сказав Славiк, i одночасно Денис вигукнув:

– Зрозумiло!

– Що тобi зрозумiло?! – гаркнув Славiк. – Менi особисто нi хрiна солоного не зрозумiло, не лiзь, вискочка, посидь уже спокiйно…

– Послухайте мене, – сказав Денис благально. – Я знаю, що треба зробити. Я знаю, як. Чесне слово, я знаю.


«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

У батьковiй кiмнатi пахло його шкiрою, одеколоном, старою кавою. Лiза потопталась на порозi, зайшла. Опустилася на колiна перед лiжком i поклала голову на подушку.

– Тату, я не розумiю. Де ти? Це ненормально. Я не вiрю. Вони спалили твое тiло, запаяли попiл в ампулу… Але я не розумiю. Я не можу вiдкрити цей люк у мене в головi. Де ти? Подай знак. Не ховайся. Де ти?!

– Лiзо…

Вона ривком обернулася. Екран напроти лiжка свiтився, Максим дивився на неi, зчепивши пальцi. Вiн так робив, коли нервувався.

– Тату, де ти?!

– Усе добре. Я на Землi. Усi ми, з першого поколiння, хто був на «Променi», зробили свою роботу й вернулися на Землю. Ми поiдемо подорожувати… Тут величезний океан! І справжне сонце!

– Але ти не вмер?!

– На «Променi» я вмер. Зате тепер я на Землi, тут добре. Не бiйся за мене. Не сумуй. Коли ти зробиш свою роботу, i вмреш на «Променi», ти будеш з нами, ми разом поiдемо в кругосвiтне плавання. Ти, я, мама, всi друзi…

– Але… можна – я вмру прямо зараз?!

Максимове лице на екранi завмерло.

– Лiзо, – сказав вiн пошепки. – На Землю потрапляе тiльки той, хто зробив свою роботу. Хто вб’е себе завчасно – нiколи, нiколи не побачить Землi. Вiн умре назавжди. Вiн кружлятиме мерзлою гидотою на забутiй орбiтi. Прошу тебе, пам’ятай про це i всiм розкажи!

Лiза приклала долоню до екрана. Притулилася лобом до батькового лиця по той бiк зв’язку.

– Ти впораешся! – сказав Максим. – Ми ще зустрiнемося! Люблю тебе, донечко. Я хотiв би завжди…

Екран моргнув i згас.


ДЕНИС

Вiн звалився в крiсло, вiдчуваючи, що й футболка, i штани промокли вiд холодного поту. У кутку кiмнати стоп-кадром висiла голограма: дiвчина притулилася лицем до великого екрана, сивий чоловiк з екрана тягнеться до неi, наче крiзь скло…

Голограма зникла. Славiк витрiщався на те мiсце, де вона щойно була:

– Оце так? Це – вплив? Живе кiно, чотири-де. Охрiнiти. Що це ми бачили?

Іншi довго мовчали.

– Нiчого собi дiвчинку торкнуло, – нарештi промимрила Марго.

– Я попрошу, – сухо заговорила Еллi, – пам’ятати, що це симуляцiя. Дiвчинки немае, нiкого не «торкнуло», виконуеться програма, от i все. А ми дивимося кiнце – чотири-де, як Славiк сказав…

– Хтось дивиться, – так само пiд нiс промимрила Марго. – А хтось у ньому грае…

Вона подивилася на Дениса, той вiдвернувся. Дотягся до пляшки з водою, скрутив кришку, наче голову, i вилив у горло вiдразу цiлу склянку. Слова «Люблю тебе, донечко» грудкою стояли в нього у горлi. Це вiн написав текст для «примари» на екранi. Це вiн озвучив роль мертвого чоловiка на iм’я Максим. Тепер його нудило цим текстом.

– Денисе! – Еллi встала, пiдiйшла до нього, схрестила руки на грудях, як екзаменатор. – Ти мене чуеш? Перестань гратися з ними в татуся! Їм нахрiн не потрiбна твоя емпатiя, ти великий хлопчик!

– Дивися! Дивись-дивись! – Славiк повернувся до екрана. – Оживилися, пупси!

Червоний графiк, що iлюстрував «щастя», зрушився з нульовоi позначки й повiльно поповз угору.

– Вдалося! – Славiк пiдстрибнув з грацiею слоненяти, аж пiдлога здригнулася. – А що там у них сталося?

– Дiвчинка побачила привид батька, – поблажливо пояснила Еллi, – пiшла до iнших дiтей i пiдлiткiв, а в неi великий авторитет… І розповiла, що оплакувати батькiв не треба, i смертi боятися не треба, тому що в майбутньому в них нова зустрiч, Земля, навколосвiтня подорож… І в них з’явився сенс життя: скорiше виконати свое завдання й звалити на канiкули.

– От зараза! – емоцiйно сказав Славiк. – Хто б менi таке запропонував – я б не вiдмовився… – Вiн з новим iнтересом подивився на Дениса. – А ти молодець, виявляеться… пацан!

Вiн ляснув Дениса по спинi, i в того задзвенiли всi нутрощi.

– Не роби так бiльше, – буркнув Денис.

– Добре-добре, тобi треба пiдкачатися, бо сама шкура й кiстки. Ходiмо ввечерi в качалку, за тридцять днiв пройдеш курс молодого бiйця, у мене ж друга спецiальнiсть – тренер…

Рiвень щастя на екранi доповз до сорока вiдсоткiв. Осмисленiсть, що коливалася бiля шiстдесяти, теж почала рости: малолiтки зрозумiли, навiщо вони тут. Пекельний емоцiйний шантаж, подумав Денис.

– Непогано, – Марго не вiдривала погляд вiд свого смартфона. – При всьому цьому вони продовжують умирати… Залишилося чотириста сiмдесят три людини на борту.

– Мруть i смiються, – Славiк пiдморгнув Денису. – Але ти прикольний такий, з серйозною пикою, «Мала, я твiй татко!»

Денис устав, перевiв дух i щосили садонув його кулаком у щелепу. Влучив вдало, Славiк вiд несподiванки трохи не впав. Сили удару не вистачило, щоб його завалити, але щоб розлютити, було досить. Славiк заревiв i дав здачi, раз i вдруге, i…


* * *

– У тебе в головi мiзки – чи лайно, га, Славiк?!

– А я тут при чому! Ви ж самi все бачили!

– Ви в рiзних вагових категорiях! Ти йому щелепу зламав!

– Не зламав, – хрипко сказав Денис. – Фiгня.

Кров лилася на пiдлогу й на сорочку. Марлевий пакет, знайдений в аптечцi, майже одразу просочився наскрiзь. Денис, притримуючи його бiля носа однiеi рукою, вивалив вмiст аптечки на стiл: спирт, нашатир, джгут, знеболювальне, ще якiсь тюбики й таблетки.

Вiн почувався незрiвнянно краще. І цей бiль, i розпухлi губи, i кров з носа, й iскри з очей – чудово. Смак кровi вимив з його рота спогад про фальшивi слова, сказанi дiвчинi вiд iменi ii мертвого батька.

Кров текла, не збираючись зупинятися.

– Ненормальний, – бурмотiв Славiк, потираючи кiсточки. – Ненормальний психопат! Ти б ще пiд самоскид кинувся! Ну, якого хрiна, га?! Вiн мене в табло, а я ще й винний!

Марго розпакувала новий ватно-марлевий пакет. Еллi принесла льоду з морозильноi камери. Денис лiг на пiдлогу й поклав крижанi кубики, загорнутi в серветку, на лице.

– Давай розставимо крапки над «i», Денисе, – сказала Еллi неголосно. – Ти справдi вiриш, що вони живi?

– Заткнися, будь ласка, – сказав Денис лежачи. – Буде тiльки гiрше.

– Можеш вiрити. Як собi хочеш. Я в дитинствi вiрила в Дiда Мороза. Це допомагало менi жити. Хочеш вiрити, що це люди… якi перебувають казна-де, в чарiвнiй краiнi, в iншому свiтi, в альтернативнiй реальностi… Вiр, i нема чого соромитися. Подивись, як ти розкiшно все придумав! Щоб примирити людину з iдеею смертi, треба дати iй надiю на посмертне щастя… Пацан, це майже генiально! У нашому технiчному описi окремо прописано: «За умовами програми нiхто з першого поколiння не релiгiйний, вони атеiсти або агностики». Це випадково? Нi! Це зачiпка для нас, це ключ! Ти розв’язав завдання, синку!

– Я не знав, що це буде так! – Денис закашлявся, вгору полетiли краплi кровi й вернулися назад, на лице й сорочку. – Я гадки не мав, що вона так… повiрить! Вона поводилась, як людина, i реагувала, як людина!

– Людина, людина, – терпляче повторила Еллi. – Добре.

– Що доброго?! Що ми манiпулюемо живими людьми?!

Славiковi червонi кеди зупинилися поряд з Денисовим лицем. Високо над собою Денис побачив його лице: Славiк був пригнiчений i стривожений. Присiв навпочiпки, сiпнув шиею:

– Слухай, ну припустiмо. Навiть якщо люди. Але ж у пiдсумку – iм же краще, вони вийшли з депри, про що взагалi базар?!

– От-от, – Еллi кивнула. – Послухай розумну людину.

Славiк усмiхнувся, не прочитавши глузування в ii голосi.

– Люди – це ми, – меланхолiйно сказала Марго. – І нам усiм щось потрiбно.

Вона пiдiйшла, сiла поруч, допомогла Денисовi зручнiше прикласти танучий лiд.

– Ти менi нагадав, – сказала зi смутною усмiшкою. – Якось Ігор за мене побився. Його побили. Тi втекли… Я викликала швидку й так само сидiла поруч… Принести ще льоду?

– Дякую, – сказав Денис. – Здаеться… фонтан заткнувся.

Вiн помацав руками й сiв на пiдлозi. Прийняв од носа талий лiд; пальцi закоцюбли.

– А щодо твого Ігоря… його вилiкують. Навiть не сумнiвайся.

Марго вдячно всмiхнулася.

– Хто-небудь бачив тут пиво? – заклопотано запитав Славiк. – Я пiсля такого першого дня не проти трохи розслабитися, а ви?


* * *

– Цур, я б’ю клинцi до Еллi, вона для тебе все одно занадто стара. А ти можеш спробувати Марго. Вона теж прикольна.

– У Марго е хлопець.

– То й що. Дiвки бувають такi несподiванi, такi непередбачуванi…

Вони валялися в шезлонгах на краю великого басейну. Славiк поводився пiдкреслено дружелюбно. Денис раз у раз торкався язиком зубiв, нiби перевiряючи, чи вони на мiсцi. Губи розпухли, але на душi стало незмiрно легше.

Еллi й Марго, обидвi у вiдкритих купальниках, нiжилися в джакузi, то занурюючись по шию в гарячу воду, то з вереском вистрибуючи. Кругла чаша здавалася пекельним казаном, однак навряд чи в грiшниць такi задоволенi личка.

– Господи, як добре, – Славiк подивився в небо. – І тепло… Нi, точно не Пiдмосков’я. Чуеш запах? Туi, кипариси… Це, скорiше, десь поблизу Сочi. Ти там бував?

Денис кивнув. Розмовляти не хотiлося.

– Територiя тут – супер, велика, я всiеi не обiйшов. Кущi, дорiжки. І нiкого нема, прикинь. Нi двiрника, нi сторожа. Усе автоматичне. До чого дiйшов прогрес!

– Ворота бачив? – байдуже запитав Денис. – Хвiртку? Гараж з машинами? Систему охорони?

Славiк похитав головою:

– Якщо ти про втечу, то менi воно не треба. Менi потрiбна правильна амнiстiя.

– А що в тебе за стаття?

– Я хакер, – Славiк випнув м’язистi груди, прикрашенi драконом у кельтському стилi.

Денис промовчав. Нехай Славiк крав iз супермаркету, чи перебивав номери на крадених тачках, але «хакер» – це красиво. Нехай буде хакер.

– А ти хотiв би втекти? – Славiк примружив праве око. У нього були очi кольору пакетного чаю, маленькi, але чiпкi. – При тому, що все виходить, i приз у нас в кишенi?

Денис опустив повiки:

– Якщо побачиш, де тут вихiд, просто скажи менi. Хочу глянути.

– Цiкаво, – Славiк закинув руки за голову. – Я працюю за амнiстiю, Еллi – за навчальний грант в якомусь охеренному унiверситетi… Марго надiеться вилiкувати свого хлопця. А ти? Що в тебе за приз?

Денис не вiдповiв.

– Ну, добре, – Славiк посмiхнувся. – Мовчи, мовчи. Все одно не втримаешся i розколешся.

Еллi й Марго вибралися з джакузi в басейн. Еллi пiрнула й красиво попливла над самим дном, у товщi води.

– Пливе, як змiя, – сказав Денис.

– Як русалка! – обурився Славiк. – Брутальнi дiти пiшли… Вона тобi дасть – «змiя»!

Еллi, за нею Марго вибралися з води. Еллi одним рухом голови закинула волосся назад, як у рекламi. На Дениса й Славiка полетiли бризки.

– Ще! – Славiк заiржав, як кiнь.

– Чого сидите, пенсiонери, плавати не вмiете?

– Дай менi поштовх! – Славiк пiдхопився. – Дай менi мотивацiю! Дай менi сенс туди стрибати, русалко!

Еллi недбало штовхнула долонями його шоколаднi голi плечi, Славiк комiчно замахав руками, балансуючи на краю басейну, шубовснув, здiйнявши хмару бризок, i поплив, демонструючи розгонистий напiвдикий кроль.


* * *

Алкоголю в буфетi не знайшлося. Обiйшлися мiнеральною водою, вечеряли розiгрiтими овочами й розiгрiтим м’ясом. Денисовi важко було жувати, вiн знайшов упаковку з супом-пюре. Працював транспортер, пiсля натискання кнопки вiн забирав смiття й використаний одноразовий посуд.

– Нездорове харчування, – задумливо сказала Еллi. – Напiвфабрикати.

– А ви разом з Марго приготуйте нам пожерти, – дозволив Славiк. Еллi гостро на нього глянула:

– Експлуатацiя жiнок? У тебе такi самi руки, вiзьми й приготуй.

– Там в офiсi робот-пiдлогонатирач, – сказала Марго. – Я заглянула ввечерi, злякалася. Вiн такий… неначе живий. Повзае.

– У мене кiт на такому катався, – сказала Еллi. Перевела погляд на Дениса: – Ти як?

– Краще за всiх.

Славiк схвально засопiв.

– Я тут подумала, – сказала Марго. – А що, як комусь iз нас стане справдi погано? В’язи собi скрутить… Невже ми не зможемо викликати «швидку»?!

– За умовами – не зможемо, – вiдгукнулася Еллi. – Тiльки через тридцять днiв. Двадцять дев’ять. Постарайся не скрутити в’язи.

Вони помовчали.

– Марго, а навiщо ти ходила ввечерi в офiс? – запитав Денис. – Вплив, за умовами, раз на добу. Уся iнфа у тебе в телефонi.

– Ага, – Марго кивнула. – Просто хотiла… Подивитися на цей «Промiнь». На корабель. Там, якщо сядеш за стiл, вона вмикаеться. Голограма.

– І що?

– Красиво… Можна уявити, що все це насправдi. Космос. Колись же люди все одно полетять, забудуть своi вiйни… зберуться… i полетять.

Славiк хлюпнув собi ще води.

– З почином, – вiн пiдняв свою склянку. – П’емо за вдалий початок!

Мовчки цокнулись i випили. Еллi через стiл дивилася на Дениса.

– Може, скажеш правду?

– Тобто?

– Та от бачиш, ми розповiли про себе. Я, Славiк, Марго. А ти нi.

– Це проблема?

– Ти що, не розумiеш?

Денис зiтхнув. Поторкався язиком зубiв.

– Мене викрали. Викрали з сiм’i.

– Що?!

– І обiцяли вiдпустити, якщо я… якщо ми впораемося.

Еллi бiльше не всмiхалася. Марго злякано зсунула брови. У ii очах наростала напруга.

– Зiзнайтеся, – сказав Денис благально. – Ви ж теж щось приховуете? До вас приходив чоловiк, називався дядьком Робертом… чи якось iнакше? І викрав вас iз дому, тобто щойно ви були вдома – i зразу все догори дригом, уламки, апокалiпсис…

– Брехло, – Славiк сьорбнув зi своеi склянки. – І головне, знову з серйозною пикою.

Еллi клiпнула. Труснула головою, по-iншому подивилася на Дениса, зареготала:

– Ой, бляха. А я ледь не купилася!

– Ну, не вiрте, – сказав Денис, дивлячись в одноразовий стаканчик, де холов суп. – Не вiрте. Спитайте одне в одного, хто органiзатор нашоi програми. Хто ii фiнансуе. Звiдки в нього ресурси. Що за органiзацiя може офiцiйно вiдмазати одну людину вiд колонii, дати другiй грант на навчання в Пекiнському унiверситетi, а заради третього порушити протокол експерименту в державнiй лiкарнi в Тель-Авiвi. А як зрозумiете – розповiсте менi.

Залишок супу вiн доiдав у могильнiй тишi.


* * *

Вiн вирiшив нiзащо не вертатися в кiмнату з фальшивим вiкном. Подивимось, як дядько Роберт зумiе загнати його на мiсце. Тим бiльше, що в новому смартфонi був лiхтарик, не дуже яскравий, але краще так, нiж нiчого.

Зовнiшнi дверi, що вели у двiр, пiсля вечерi залишились незамкненi. Денис пiшов навколо будинку, уважно, крок за кроком, оглядаючи заростi кущiв i садовi дорiжки, прислухаючись, принюхуючись. Запах бензину, вихлопних газiв, може, тютюновий дим? Звук увiмкненого мотора? Далека траса? Сирена? Шум води?

Пахло травою, пiвденними деревами, вологою землею. Чути було, як вiтер шелестить у чагарнику. Що там, за кущами: паркан?

Денис посвiтив лiхтариком. Жодного натяку на колючий дрiт, але й з кущiв чудова огорожа: вони вiдштовхують, майже не залишаючи подряпин, не ранячи, але й не пускаючи в заростi. Якби в Дениса був мачете, можна було б прорубатися крiзь цю «м’яку силу». Але кухонний нiж не допоможе.

Вiн зробив коло й повернувся до басейну. Пiд водою горiли синюватi лампочки, на поверхнi погойдувався самотнiй листок, немов у ставку. Денис силою заборонив собi згадувати батькiв i дiм, той мiлкий ставок, навколо якого вони з батьком ганяли на велосипедах… Нi, стоп. Вiн хотiв оглянути територiю, вiн ii оглянув. Дядько Роберт не з тих, хто залишае лазiвки. Денис просто поставив пташку навпроти справи, якоi не можна залишати за спиною. Неможливо втекти – «пташка»…

– Агов, тiнь батька Гамлета! Ти тут?!

Вiн видихнув крiзь зуби. Озирнувся, докiрливо подивився на Еллi.

– Вибач, не хотiла так репетувати, – вона всiлася на пляжний стiлець.

– Бiльше не називай мене так.

– Як? «Тiнь батька Гамлета»? Добре, не буду, вибач…

Денис подумав, що семеро з десяти дiвчат зi шкiльного класу продовжували б дражнити його «тiнню» й радiти, що намацали слабину. Або Еллi добра й шляхетна, або iй щось вiд нього треба.

– Я тут подумала, – сказала Еллi. – Твоя правда, все це дуже дивно, органiзатори мають бути нереально крутi… А що, як це мiжнародний проект? От прямо взагалi – спiльний для всiх землян. Є фактор, якого ми не знаемо. Наприклад, спецслужби рiзних краiн давно працюють разом проти зовнiшньоi загрози.

– Злi, агресивнi iнопланетяни? Жуки-черв’яки?

– Ми не знаемо, – Еллi не всмiхнулася. – Я спiлкувалася з цiлим натовпом, моiми конкурентами, кожний з них був – зiрка. Нi, реально, дуже розумнi люди. Ми писали тести, потiм частина людей вiдсiювалася, ми знову писали тести… Це не iмiтацiя й не гра. Таке враження, що органiзаторам справдi було важливо розв’язати це завдання, що вони чекають вiд експерименту дуже цiнноi iнформацii…

– Наприклад, якоi?

Еллi перевела дух:

– Наприклад… Якщо корабель справдi вiдправили, двадцять рокiв тому, в нашiй реальностi, але – таемно?! Якщо люди на кораблi зiштовхнулися з проблемами, i ми – ми! – працюючи з комп’ютерною симуляцiею, допомагаемо iх розв’язати?!

– Якщо корабель летить з бiлясвiтловою швидкiстю, iхнiй час уповiльнений порiвняно з нашим. А не навпаки.

– А що, як його тiльки готують до запуску? Що, як ми вiдпрацьовуемо протоколи для майбутньоi експедицii?

Денис хотiв замислено потерти носа, але, щойно торкнувшись, вiдсмикнув руку й поморщився вiд болю:

– От що треба зрозумiти… Хто – «ми»? Чим ми такi цiннi? Крiм тебе, зрозумiло, вiдiбраноi з купи зiрок. Марго – ординарна дiвчинка з великим серцем, Славiк бiльше схожий на клоуна…

– Я не знаю, чим вони цiннi. І ти не знаеш. Але органiзатори мого проекту – науковцi свiтового рiвня, росiяни й китайцi. Вони не клоуни, повiр. Усе мае сенс. Уяви: ану ж у проектi беруть участь чотири сторони, i кожна добирае учасника за своiми критерiями? От ти, наприклад… Ти ж явно не простий хлопчик. Ну зiзнайся. Цi твоi розрахунки на аркушi паперу…

– Я простий хлопчик, але так, я молодець з деяких предметiв.

– Математика?

– У тому числi.

– Чому ти вiдразу не сказав? Чому почав лiпити про якогось дядька…

– Еллi, – сказав Денис. – Ти народилася вчасно?

– Що?!

– Ти народилася повнiстю доношена, чи нi?

Еллi клiпнула. Узялася за темне пасмо волосся, сильно смикнула, Денис навiть здригнувся.

– Я народилася завчасно. Мене ледве вiдкачали… До чого тут… що? Що сталося?!

Денис виловив з кишенi смартфон. Вiдкрив доповнений список контактiв:

– Славiк? Спиш? Не спи. Все нормально. Ти народився вчасно чи недоношений? Не кричи! Я серйозно питаю! Так, менi треба знати, я не знущаюся, не кричи! Вчасно?!

Еллi слухала, гризучи кiсточку вказiвного пальця. Екран телефона згас.

– Не сходиться, – сказав Денис. – Цей нормальний. Ех, розвалилася така гiпотеза…

– Може, розповiси? Про дядька?

На поверхнi басейну, як i ранiше, плавав самотнiй листок.

– Якщо ти готова слухати.


* * *

Вiн розповiв свою iсторiю вперше з того моменту, як у його спальнi одного разу стихли всi звуки, i в крiслi бiля стола опинився дядько Роберт. Вiн сам не розумiв, наскiльки важливо для нього розповiсти, крок за кроком, сформулювати. Виговоритися. Пiсля того, як вiн замовк, Еллi довго не подавала голосу. Час був – далеко за пiвнiч.

– Ти впевнений, що тобi не ставили нiяких неврологiчних, психiатричних дiагнозiв? У тебе не було галюцинацiй, провалiв у пам’ятi, настирливих iдей?

– Нi. Я здоровий.

– Охрiнiти, – сказала Еллi й обхопила плечi руками. З кожною секундою iй ставало холоднiше. Денис уперше бачив, щоб людина отак замерзала за кiлька хвилин, хоча нiч була тепла, зовсiм лiтня.

Вiн зняв джинсову куртку й накинув iй на плечi:

– Ти сюди приiхала з валiзою? Зi своiми речами?

– Т-так, – вона заiкалася. – Їх, щоправда, обшукали й порозпихали по пакетах, умова ек… експерименту…

– А мене привезли непритомного… – вiн хотiв сказати «у памперсi», але прикусив язика. – Усi речi новi, з етикетками. Нiчого свого. Нiяких документiв… Тепер ти розумiеш, чому я готовий повiрити, що нашi пупси – не програма, а…

Вiн вдивився в ii лице й осiкся:

– А, добре, не мае значення. Не переживай. Тебе вся ця мурня… напевно… не стосуеться.

– Я довiдалася про к-конкурс вiд свого викладача китайськоi. Написала заявку. Їi розглянули. Тести проводилися на базi столичного унiверситету. Там не було мiстичних д-дядькiв. Там нiхто нiкому не погрожував.

– Не хвилюйся. У найгiршому разi – ну, не одержиш свого гранту.

– Песець, – сказала Еллi. – Я вже не хочу гранту, я тупо хочу додому.

– Фiгня. Ти ж боець. Як це ти не хочеш гранту? Усе буде нормально.

Вiн сiв поруч i обняв ii за плечi, намагаючись зiгрiти.

– А ти незайманий, – млосним голосом сказала Еллi.

– Чого ти так подумала?!

– Видно, – вона схлипнула й поцiлувала його в губи. На секунду Денис забув про все: про дядька Роберта, програму «Промiнь», про те, що Еллi старша за нього на три роки…

А потiм стало дуже боляче. Губи, розбитi, нiби лопнули зсередини, неначе iх облили гасом i пiдпалили. Вiн напружився, Еллi вiдчула це, вiдсторонилася – i засмiялася, дивлячись на нього.

– Ти вампiр. У тебе пiдборiддя в кровi. На.

Вона подала йому паперову серветку, але при цьому всмiхалася так, що Денис не образився.


«ПРОМІНЬ». МАРІЯ

День Старту був головним святом на «Променi» – день кольорових миготливих вогнiв, фонтанiв, музики, святкових застiль. На початку вечора вони збиралися в головному залi, амфiтеатрi, i разом вiдраховували ще один рiк шляху. Коли почали дорослiшати дiти, головною подiею Дня Старту стало привiтання нових повнолiтнiх: колишнi промiнцi, що стали квантами цього року, пiднiмалися на сцену. Церемонiя проходила зворушливо й смiшно. Так було ранiше.

Цього разу вперше в День Старту вони згадали тих, хто не дожив. П’ятдесят двi людини – тiльки перелiк iмен тривав хвилину.

Потiм довго нiхто нiчого не говорив. Марiя набрала повiтря, щоб перервати гнiтючу тишу, але тут на подiум – сцену перед залом – злетiла Лiза Репiна, Максимова дочка.

– Ровесники! – вона не готувалася, кожне слово було щире й народжувалося прямо тут, на сценi. – Тепер наша черга! Пiднiмайтеся до мене, розповiмо нашим дорослим, що буде далi, i чому нiчого не закiнчилося?!

Їi слiв нiби тiльки й чекали. Новi повнолiтнi, тридцять двi душi, пiднялися на сцену – як це робили в попереднi роки iхнi старшi брати й сестри.

– Сьогоднi День Старту, сьогоднi свято, – продовжувала Лiза сильним дзвiнким голосом. – Тож смiймося! Танцюймо, як звичайно! Нiхто не вмер, усi просто пiшли в iнше мiсце й чекають на нас там! Хто, хто ще не вiрить менi, що батьки чекають нас на Землi?! Хто менi не вiрить?

І вона з викликом обвела поглядом зал, миттю переходячи вiд ейфорii до лютi, готова, здаеться, розтерзати кожного, хто засумнiваеться.

– Я не можу ii стримати, – пошепки сказала Анiта на вухо Марii. – Вона некерована.

– Що ж ви не вiтаете нас, дорослi?! – Лiза дивилася тепер зi сцени прямо Марii в очi.

Промiнь без запиту увiмкнув музику – «Марш космiчноi траси», неофiцiйний гiмн екiпажу.

– Вiтаемо, промiнцi, – Марiя ледь пiдвищила голос, i Промiнь посилив його, запустивши в динамiки. – Вiдсьогоднi ви – дорослi кванти, а отже, можете пити в барi коктейль, а найсмiливiшi – горiлку!

У залi з полегкiстю засмiялися. На секунду здалося, що все повернулося, що все, як i ранiше, що цей День Старту нiчим не вiдрiзняеться вiд iнших.

Лiза схопила за руки хлопцiв, що стояли поруч, стисла iхнi долонi так сильно, що тi здивовано здригнулися. Пiдняла руки вгору, зробила крок до краю сцени, i зал вибухнув оплесками:

– Вiтаемо! Кванти! З днем народження!

– З Днем Старту! Щастя в новому роцi!

– Лi-за! Лi-за!

Марiя дивилася, злегка насупивши брови. Не хотiла показувати на публiцi нi роздратування, нi тривоги.


ДЕНИС

Коли надворi стало прохолодно, вiн усе-таки вернувся у свою кiмнату. Упав у лiжко, але заснути не мiг, узяв книжку навмання, увiмкнув лампу в головах, i знову ж навмання став читати: «Сенс мае бути знайдений, але не може бути створений. Створити можна або суб’ективний сенс, просте вiдчуття сенсу, або нiсенiтницю. Тим самим зрозумiло й те, що людина, яка вже не в змозi знайти у своему життi сенс, так само, як i вигадати його, тiкаючи вiд почуття втрати сенсу, створюе або нiсенiтницю, або суб’ективний сенс…»

Це дивно, але книжка заспокоiла його, i, засинаючи, вiн не зовсiм вдячно впустив ii на пiдлогу. Вiн бачив яскравий, кольоровий i об’емний сон: долину неймовiрноi краси, але далеко внизу. У снi, стоячи на краю скелi, вiн вiдступив – боявся висоти. Вiд цього страху вiн прокинувся усерединi сну в маленькiй бруднiй кiмнатцi, i згадав, що от якраз висоти вiн нiколи не боявся. Хотiв заснути знову й вернутися в прекрасну долину, але тут закричав будильник, якого Денис не ставив. Вiн прокинувся остаточно: пiв на десяту.

Голова болiла так сильно, що Денис доповз до аптечки у ваннiй i знайшов розчинний анальгетик. У буфетнiй нiкого не було, валялися на столi залишки снiданку – картоннi й пластиковi коробки, стаканчики, серветки. Денис розвiв у водi порошок, надiрваний пакетик залишив на транспортерi. Широка сiра стрiчка почала рухатися, пакетик поплив по нiй, як крихiтний джет по пустельному злiтному полю, i зник за прогумованою бахромою. Денис провiв його поглядом.

Пiйло пускало бульбашки в склянцi, самим своiм виглядом вiдбиваючи найменшу охоту його куштувати. Денис заплющив очi, затримав дихання й випив до дна. Механiчно сполоснув склянку пiд краном.

Вiн вiдтягував зустрiч з Еллi, i злився на себе за це. Що мiж ними сталося? Нiчого не сталося i не могло статися, спасибi товаришевi Славiку за нашу розбиту пику. Довiра? Взаемний потяг? Навряд, просто Денис учора розбазiкався. Звiсно, рано чи пiзно вони змусили б його все розповiсти. Не та ситуацiя, щоб грати партизана. Але шкода, що вчора вiн вилив на Еллi не просто iнформацiю, а настояний загуслий страх. Краще б голяка станцював, чесне слово.

Як вона дивилася… жалiсть у ii поглядi теж була, але була i вдячнiсть за щось, i справжне зацiкавлення. При тому, що вона старша на три роки.

Сам не розумiючи навiщо, вiн вернувся до транспортера. Розсунув рукою прогумовану бахрому, посвiтив телефоном. Що там? Господарське примiщення? Смiття ж хтось повинен вивозити…

Денис лiг животом на стрiчку. Дотягся до кнопки.

Стрiчка рушила, як у страшному снi, й понесла Дениса до отвору, закритого бахромою. Денис напружинився, зiбрався, стискаючи в руцi телефон…

Бахрома розступилася. Попереду була тьма. Денис увiмкнув лiхтарик; у ту ж секунду стрiчка закiнчилась, i вiн полетiв сторч головою в колодязь, у шахту…

Нi, не в колодязь. У звичайний смiттевий контейнер, повний упаковок з-пiд iжi та одноразового посуду. Затрiщав пластик. Контейнер одразу ж кудись рушив, поруч заскреготав метал, запахло кислим. Денис, завивши од болю й жаху, заборсався в баку, вискочив, як пробка. Гарячково заметався промiнь лiхтарика…

Контейнер, рухаючись по транспортеру, автоматично перекинувся, вивалюючи вмiст у величезний залiзний бак. Кришка баку герметично закрилася. Контейнер повернувся на свое мiсце. Денис перевiв дух.

Бринькнув смартфон у руцi: дев’ята сорок п’ять. Денис роззирнувся, шукаючи дверей, але нiчого не знайшов. Вилаявся вголос. Гидливо обтрушуючись, полiз назад, на стрiчку транспортера, по-пластунськи доповз до прогумованоi бахроми; ще трохи, i, як у чорнiй комедii, його скинули б у смiттевий бак i закрили там кришкою…

Цiкаво, коли пройшов перший шок – що подумала Еллi про його iсторii? Чи повiрила?

Телефон знов дзявкнув, тепер голосно: за двi хвилини десята. Денис зайшов у лiфт i витрiщився на себе в дзеркало: з такою пикою дiвчини не завоюеш. Малолiтка пiсля програноi бiйки, подаруночок iз смiттевого бака.

– Не дуже й хотiлося, – сказав вiн собi пiд нiс.


* * *

Вони голосно базiкали, iх чути було аж у коридор. Денис хотiв постояти, не заходячи, й послухати, але автоматичнi дверi роз’iхалися, i довелося заходити. Три голови повернулися, як на команду «Рiвняйсь», Денис вiдчув себе Невловимим Джо, який ввалюеться в салун, i всi розмови стихають. З виразiв облич вiн одразу зрозумiв, що говорили не про нього, отже, Еллi нiчого не розповiла…

Або на ii розповiдь не звернули уваги.

Вийшло красиво: Денис зайшов за десять секунд до початку, i сiв на свое мiсце якраз у ту мить, коли над столом з’явилося голографiчне зображення корабля у Всесвiтi, i ввiмкнувся доброзичливий голос:

– Добрий день, учасники програми. Минула перша доба нашого експерименту. Інформацiя про поточний статус пасажирiв доступна на ваших пристроях. Щасливоi роботи.

Голограма почала танути, останнiй зник «космос», такий чорний i щiльний, що, здавалося, на нього повинна була зреагувати пожежна сигналiзацiя. Засвiтився великий екран: населення – 403, щастя – 50 %, цивiлiзованiсть 80 %, осмисленiсть 70 %. Нiхто, крiм Дениса, на екран пiд стелею не дивився – усi втупились у своi смартфони.

– Вiдучуйся спiзнюватися, – сказала Еллi, подзьобуючи пальцем екранчик.

– Я не спiзнився.

– Ти не був на планерцi! – Еллi подивилася на нього, як завуч на прогульника. – Ти спав, а Марго працювала цiлу нiч i дещо вiдкопала! Марго, скинь йому…

Марго ковзнула пальцем по своему екранчику, нiби змахуючи крихту, i в Дениса сiпнувся в руцi смартфон: ляпнуло повiдомлення, наче слива з гiлки. Денис вiдкрив посилання: «…ви можете читати логи – записи розмов усiх пасажирiв за рiк – використовуючи фiльтри тут, вибираючи гiлки, що цiкавлять вас, тут, групуючи по персоналiях, по темах, по подiях тут…»

Денис читав i не вiрив своiм очам: «…Тож смiймося! Нiхто не вмер, усi просто пiшли в iнше мiсце… Я не можу ii стримати… – Вiтаемо, промiнцi, вiдсьогоднi ви – дорослi кванти, а отже, можете пити в барi коктейль…

– Усi iхнi розмови, – з тихою гордiстю сказала Марго.

– …якi моделюе програма, – додала Еллi.

– Ну так, – Марго не стала сперечатися. – Дуже кльово моделюе. У них там своi традицii, забобони, слiвця… Неповнолiтнi називаються «промiнцi», а дорослi називаються «кванти»…

Денис втупився у свiй телефон. Учора вiн думав про iнше, лазив з лiхтариком у кущах i пробував цiлуватися, як дурник. Був зайнятий собою, своею iсторiею й тим, як поставиться до неi Еллi. І пропустив таку важливу iнформацiю. А Марго знайшла.

– До речi, у вас уже е гiпотези, що за контора органiзувала наш експеримент? – йому запрагнулося помсти.

Трое спiврозмовникiв вiдiрвалися вiд екранiв. Еллi подивилася докiрливо, Славiк винувато, Маргарита – за звичаем покiрно, але за цiею покiрнiстю ховалося роздратування.

– Ми вирiшили цим поки не заморочуватися, – зiзнався Славiк. – Розберемося, як вiдстрiляемось. Коли заробимо кожний свою нагороду.

І вони знову втупилися у смартфони.

– Ден, – Еллi щось розглядала в глибинi екрана, – ти не проти, якщо ми розвинемо твiй учорашнiй успiх?

– Я пас. Бiльше нiяких привидiв. Ви, якщо хочете, можете далi грати в цю гру, я запасуся попкорном.

– Добре, – Еллi здавалася дуже задоволеною. – Вiдпочивай, ти заслужив.

– Ух ти! – Марго пiдстрибнула на стiльцi, дивлячись на екранчик у руках. – Славiк, що ти там казав про конкурс домашнього порно? Вони вже таке влаштовували!

– Вiдео е?! – пожвавився Славiк.

– Нi, це давно було, через рiк пiсля старту… Вони просто згадують, говорять про це. Начебто це погано закiнчилося. Хтось розсварився, розiйшовся, а один чувак узагалi пiшов у пустельники, замкнувся i вiдтодi живе сам. Вони називають його Троль…

– Стiльки рокiв?! А вiн узагалi живий?

– Корабель його бачить. Отже, живий.

– Усе це дуже весело, – заговорила Еллi, – але починаймо вже працювати. Дано: нашi пупси свято повiрили, що пiсля смертi iх чекае возз’еднання на Землi, виходять з депри, зосередившись на виконаннi мiсii, у цьому полягае сенс iхнього життя…

– Взагалi-то не всi, – Марго клацала пальцем по екрану. – Багато хто не вiрить, i вважають це дiвчисько брехухою або божевiльною. Там е така крута тiтка, Марiя…

– Усi не можуть вiрити в одне й те саме, – сказав Денис.

– Ти ж казав, що ти пас, – Еллi гостро на нього глянула. – Дай уже й нам погратися, чи що… Ми повиннi зробити так, щоб привида побачила тепер уже Марiя. Вона не вiрить у життя пiсля смертi. Якщо вдасться ii переконати, то всi повiрять, де дiнуться. Ми накачаемо iх сенсом, як цукерку помадкою.

– Ненавиджу помадки, – сказав Денис.

– А хто озвучить текст за привида? – оживився Славiк. – Я якось у школi зiграв iжачка у виставi. Дайте менi роль привида, це ж так просто!

– Я перша сформулювала мету, я озвучу привида, – вiдрiзала Еллi. – Це не шкiльний театр, Славiк! Вона побачить свого чоловiка, Максима, й почуе його голос, Ден показав нам шлях, – вона мимохiдь усмiхнулася Денисовi. – А наше завдання – придумати текст.

Денис вiдчув слабке занепокоення, i воно росло в мiру того, як вiн намагався зрозумiти: що не так? Еллi, поклавши телефон на стiл перед собою, швидко била по екрану:

– От, приблизно так: «Марiе, це я…»

Денис випростався:

– Стривай. Це хибне рiшення.

– Денисе! – Еллi блиснула очима. – Ми ж домовилися!

– Ми не домовлялися. Це хибне рiшення, подумаймо ще! Я хочу виграти, у мене ставки занадто високi, розумiеш?!

Секунду вони дивилися одне на одного.

– Ти звик бути зiркою, – замислено сказала Еллi. – Розумiю. Але я – не дурнiша за тебе, Денисе. Розслабся, не хвилюйся, вiр менi. Ти ж менi вiриш?

І всмiхнулася – як тодi, увечерi, на краю басейну.


«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

Вiсь тiла збiгаеться з вiссю дошки. Центр опертя на дошку в дiлянцi сонячного сплетення. Ноги витягнутi, погляд тiльки вперед. Долонями впираешся на рiвнi грудей, рiвно по центру дошки. Поштовх руками, ставимо одну ногу, другу… Встали.

Лiза зламала надвое свою дошку, коли iй було одинадцять, поклала на два каменi носом i кормою, i стрибала, поки не почувся хрускiт. Їi дратували заняття на березi: вона здавалася собi черв’яком, який б’еться в конвульсiях на дошцi, а батько був занадто вимогливий, нудний тренер.

Пiсля смертi батька вона пiшла в рекреацiйку й узяла його борд.

Он iде хвиля. Велика. Зовсiм близько.

Вона встигла схопитися на ноги, проiхалась на гребенi кiлька метрiв i звалилася в пiну. Їi закрутило, мов ганчiрку, верх i низ перестали iснувати, немовби хтось клацнув рубильником i вимкнув гравiтацiю, як вимикають набридлий музичний канал. Хвиля плюнула Лiзою в сiру пiну, схожу на рване мереживо, i залiпила лице мокрим волоссям. Хапаючи повiтря й вiдпльовуючись, Лiза випадково глянула на берег i крiзь бризки побачила ii. Марiя стояла, пiдставивши лице теплому свiтлу. Їi жовтогаряча блузка трiпотiла на вiтрi: з дня Максимовоi смертi Марiя носила тiльки яскравi, агресивно-яскравi кольори.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586196) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.