Книга - Золоті копита

Золотi копита
Юрiй Логвин


Авантюрний роман про козака Омелька Баламута – вiдважного бiйця, непереможного картяра, невтомного коханця i великого хитруна. На пожарищi вiн рятуе хлопчика, але порятунок не означае спокою нi для козака, нi для його нового джури. Далi розгортаеться карколомно iнтригуючий сюжет. Нiби й не бракуе небезпек i дивовиж в Украiнi, та Козак Баламут не може втриматися, аби не поринути в спогади про своi попереднi пригоди в рiзних краях. На читача чекають як описи боiв, так мiстика та еротика. І все це вiдбуваеться у другiй половинi XVI столiття.





Юрiй Логвин

ЗОЛОТІ КОПИТА





ФУРН ЕЛЬ-ШАЙТАН

(Пiч шайтана)


Вiн не зчувся, як сонячний промiнь пiдкрався до нього i, мов батогом, уперiщив по очах. Прокинувся вмить, та не поворушився, Тiльки ледь-ледь розтулив повiки. Все, як i вчора – вибiленi вапном стiни, вохриста долiвка. Чисто виметена. Бо пилу нема, хоча чорнi ноги сiрими п'ятами гатять по долiвцi. Тi чорнi ноги дрiботять iз шаленою швидкiстю. Коли вони бiля нього, тодi вiн бачить тонкi литки. Як вiддаляються, то видно й довгi м'язистi стегна. Стегна рухаються iз шаленою швидкiстю. А над стегнами стрибають-крутяться крутi лискучi сiдницi, немов два тугих кавунцi!

Повiки ширше не розплющив – очей вище не зводив – раптом озирнеться i побачить, що вiн прокинувся!

А йому треба зачаiтись, щоб прийти до тями i вирiшити все безпомильно. Треба зрозумiти – те, що вона його приспала – це для нього порятунок чи пастка? Адже караван мав рушити в ту мить, як сонце витнеться з-за скель, зразу пiсля вранiшньоi молитви салят ель-фаджр. А перед молитвою всi паки повиннi бути на верблюдах. І зброя налаштована до бою. Значить, вона затягла його в мертвий квартал не для любощiв, а щоб сховати вiд караванщикiв. Отож, вона знала, що буде пастка? Така пастка, з якоi нiхто не вискочить живцем?.. Але ж вона пила це вино разом iз ним з однiеi чашi. І на нiй не телiпались нiякi лахи (голяка сидiла), щоб вона могла сховати в складках тканини дурманне зiлля. І вино пили по черзi… От тiльки дайте пригадати: хто зробив останнiй ковток? Вона чи вiн? Якщо вiн, значить, вона так пiдкинула зiлля, що воно осiло на днi, i вiн все його i заковтав… Але ж вона така метка, що могла сипонути дурман спочатку. А тодi в кiнцi з останнiм ковтком випила зiлля-протидiю?.. А, може, вона спочатку випила те зiлля, що знешкодить сонне зiлля? Та чого вiн, власне, ламае собi голову i плутаеться у павутиннi пiдозри, мов необачна муха? Вона ж чаклунка, та ще й чорна! Хоча, хоча, а що вона, власне, йому поганого зробила?.. Нi, нема чого дурне вигадувати – вона йому весь час допомагала. Хоча не хто iнший, а саме вiн забрав ii в рабство… Бо що тодi було?.. Вискочили вони на п'яти прудких гостроносих шебеках аж за Геркулесовi Стовпи в океан. І бiля самоi Африки прихопили пiсля короткого i запеклого бою португальський галеон. Товарiв захопили цiлу гору, монет, срiбних i золотих – кiлька скринь!.. Та ще сотнi пiвтори чорних у трюмi. Тiльки вона не була разом з усiма рабами. Здибались вони в димовому чадi камбузу. Його туди понесло через усi палуби й вузькi люки i стрiмкi сходинки шалене бажання знайти хоч шматочок солонини чи сала… Це вже скiльки рокiв вiн не iв хоч якогось там сала, чи шинки?!. Поки вся бусурманська братiя рватиме здобич i дiлитиме, вiн хоч поласуе по-людському сухарями i свининою. У хмарах диму, в примарному червоному свiтлi вiдкритоi печi стрибали двi примари. Одна постать велика, чорна. Здоровило-негр щосили вимахував абордажною шаблею. Крушив стiни, полицi, розбивав на друзки посуд i нiвечив начиння кухарське, але поцiлити свою жертву не мiг. «Стiй! Стiй, чортова душо!» – заволав вiн, вступаючи в камбуз. Вона на якусь мить, зовсiм на якись невловимий момент затнулась. І здоровило-негр таки дiстав ii гаком абордажноi шаблi по грудях. Затрiщала сукня. Оголилась ii пазуха. І по чорнiй шкiрi простяглась свiтлорожева смуга рани. Не встиг вiн i клiпнути оком, як смуга заструменiла кров'ю. Одним ударом кольчужноi рукавицi в потилицю вiн завалив негра на пiдлогу. А пiдлога була засипана погаслими i жеврiючими шматочками вугiлля. У присмерку то тут, то там спалахували блакитнi вогники i звивались в гору над ними тонкi цiвки бiлого чадного диму. Для певностi вiн щосили п'ятою вжучив лежачого пiд здухвину. Той гикнув i захарчав. Ще раз вгатив ногою у пахвину. Пiсля цього удару не було чутно й дихання. А тодi вже ступив до пораненоi негритянки, Але вона виставила вперед руку зi свiтлою, наче сiрою долонею, мовляв: «Не пiдходь. Я сама впораюсь!» Лiвою рукою, довжелезними тонкими пальцями вона стягувала роздертий золотавий шовк, щоб прикрити груди. По ii обличчю побачив, що вона не стидаеться, а хоче щось сховати, «Що воно там таке? «– вiн блискавично схопив i вiдвiв на боки ii руки. Розiрвана сукня розповзлася по скривавленому чорному тiлу. І йому вiдкрилась ii худюща окостувата грудина. Лiва цицька стирчала просто на нього здоровенним набряклим сосцем. На мiсцi правоi було три ледь помiтних рубцi. Вiн зразу ж розжав пальцi i розвiв руками, мовляв: «Вибачай. Я нiчого не хотiв. Просто було цiкаво…» Вона знов стягла, вже обома руками, скривавлену сукню. А вiн ще раз, на всяк випадок, вдарив лежачого i пiдняв його абордажну шаблю. І краем ока пильнував, що дiе чорна. Вона обережно переступила через розкиданi по пiдлозi гарячi жарини i пiдiйшла до свiтла розкритоi печi. Розпахнула подерту сукню i почала швидко чи то терти себе, чи то вдаряти по грудинi, по ребрах. Кислий дурман чаду густiшав, сильно дерло в горлi. Вiн злегка торкнувся ii плеча. Обернулась, зблеснувши здоровенними бiлками вирлатих очей. Показав iй на мигах: «Де в них iжа? Я хочу м'яса!» – Вiн показав, як вiн тримае кiстку обома руками i дере зубами м'ясо.

– М'яса хочеш? – Спитала вона м'яким спадаючим голосом.

– Ти говориш арабською?!

– Ага.

– Тодi скажи – де солонина i сухарi?

– Ми пливемо до Лiсабону. Солонину давно з'iли. У сухарях – у них черва завелась.

– Тодi пiшли на гору. Корабель скоро згорить.

– Благаю: не вiддавай мене матросам! Ти сильний i смiливий. Тебе бояться…

– Звiдки ти таке знаеш таке про мене?!

– Я чаклунка…

І от тепер вона танцюе, обернувшись, за своею звичкою, спиною до нього. Хоча мала б злягатись iз ним. Бо вона, тiльки була найменша нагода десь усамiтнитись, ii аж тiпало всю, судомило, так вона його бажала… Найбiльше любила покласти його голiчерева, настромитись на нього i стрибати до нестями… Потiм починала його всього обцiловувати i з розпачем промовляти: «Чого у вас, у бiлих, такi маленькi губи? Ну як з тобою цiлуватись?..» Вiн все ж остерiгався ii. І тому, коли вона перший раз вхопила своiми товстенними губами його прутень, вiн аж закляк, здерев'янiв. Вона миттю це вiдчула i випустила з рота його набрякле до болю ество i скочила зверху, настромившись на прутень. Нахилялась до нього i шепотiла: «Ти не бiйся! Я можу його своiм еством взяти, як пальцями…» Вона обома долонями прихопила його лице, обережно цiлувала пухлими гарячими губами повiки, вилицi. А там, унизу, своiм еством вона його м'яла (то стискала, то вiдпускала), немов пальцями… Вiдчув, що вже пекучим бажанням набрякае його прутень. Не вiд споглядання ii пружнiх лискучих стегон, ii крутих сiдниць. А вiд спогадiв про те, як вони вперше пiсля морського розбою зустрiлись у веселiм кварталi – дар ель-кихабi… До речi, солонину i сухарi вiн таки тодi знайшов. В однiй каютi на кормi. Дим вже заливав каюту. Вона стояла бiля нього i здивовано споглядала, як вiн з превеликою насолодою трiскав стару солонину i прiлi сухарi. Зрештою вона не витримала i спитала.

– Ти таемний?..

Щось його за язик потягло i вiн вiдповiв, навмання бовкнувши:

– Я чародiй у вiйнi.

– От добре! Я так i знала, що ти чарiвник! Тодi обiцяй менi – ти продаси мене в дар-ель-кихаб!..

– Як хочеш… А ти краще мене розмовляеш арабською…

– Дурницi. Скоро i ти навчишся. Ти розумний!..

«Якого чорта я оце все згадую? Здурiти можна!.. Та менi ж треба проскочити через Оджаи шайтан – Жаровню шайтана! А я тут розлiгся i ii соромiцькi танцi споглядаю! Вставай!» – Наказав собi. Але, як пiдслухала його думку, чорна чаклунка подала голос.

– Я теж пила сонне зiлля. Менi треба було вгамувати хiть i не лiзти до тебе. А тобi треба було будь-що добре виспатись перед походом. Караван приречено. Ти маеш врятуватись. Ти встанеш i нап'ешся верблюдячого кисляку. Вiн пiд корзиною для фiнiкiв. Я приготувала три очеретяних колiнця. Якщо сили тобi не зрадять, то для покрiплення вистачить бiлоi очеретини. Якщо ослабнуть м'язи i суглоби, i ти впадеш на розпечений пiсок – заковтай зiлля з червоноi тростини! Чорну… чорну… тiльки тодi можеш розкрити, коли смерть тобi засмердить в лице i зблисне щербатим мечем перед очима. Зброя схована у щiлинi стiни… Не розплющуй, бо пропадуть всi моi чарiвнi танцi!.. Ти розплющиш очi, як на гробницi закричить самиця ререга!.. Я поцiлую тебе i пiду…

Вона нахилилась до нього, i вiн вiдчув на своему обличчi гарячi набряклi сосцi ii грудей. Вона цiлувала його пальцi. І що дивно – язик у неi був гарячий, довгий i шерхуватий, мов у теляти. «Е нi, щось тут не те!.. Це омана – у неi немае правоi цицьки!..» – Не дивись, не дивись! Я зникаю, я зникаю!.. – Ще вона щось зашамотiла, замекала дивно i за мить почулось, як дзвiнко посипались камiнцi у висохлий водовiд-сегiю. Вiн прислухався. Повна тиша. Навiть не чути трiскоту цикад з-за муру жилого кварталу. Та ось заквилив ререг на гробницi марабута. «Все! Час настав!» – сказав вiн подумки, розплющив очi i пiдвiвся з долiвки.

Прислухався, затамувавши дихання.

Тiльки рiзкi крики самицi ререга, яка кружляла над цвинтарем.

Визирнув iз вхiдного отвору цього мертвого будинку.

Свiтло слiпить, випiкае очi. Небо наче розплавлений свинець i нiби мерехтить якимись смугами. Тiнi – чорним атраментом на вохристiй кам'янистiй землi.

Рвонувся на вулицю. Перескочив через вулицю. І швидко побiг попiд стiнами будинкiв i потрiсканих мурiв. Бiг до цвинтаря. За гробницею марабута цвинтар спускався вниз до свiтло-рудоi стiни. В одному мiсцi, де стiна гостро завертала, у закутку, вiн знайшов той припас, який йому наобiцяла чорна чародiйка.

Гарливо припасував на собi зброю i корзину з бурдюком та торбу iз сушеною сараною, а три рурочки iз зiллям надяг на шию. У кутку ще стояла плита вапняку. Вiдвернув плиту i побачив дiрку. Якраз, щоб пролiзти назовнi. Присiв навпочiпки та визирнув у дiру.

Зразу пiд муром iшло двi-три саженi похилого кам'янистого грунту. У ньому й починалась щiлина-спуск у долину Оджаи Шайтан. Упираючись обома руками у кам'янистi стiни крутого спуску-щiлини, швидко спускався вниз. Гаряча глина й каменi, здавалося, ось-ось обпечуть лiву руку до пухирiв. Якiсь три-чотири камiнцi з легким стуком покотились униз. І знов тихо… Не зчувся, як спустився на дно ущелини.

Ущелина тут ще не була така глибока, щоб зразу закрити своiм схилом вiд нього все мiсто-касбу. Звiдсiля будинки виглядали наче купа зiм'ятих бджолиних сот.

Ущелина спустилась ще нижче, розширилась. Їi урвистi схили зробились крутiшими i закрили вiд його очей i слiпучий бiлий пояс оборонного миру, i золотавi стiни будинкiв. Ось тодi й почався його шлях до Оджаи шайтан… Його не треба було вчити, як iти – вiн вже вiдбув три соляних походи. Ступав розмiрено i читав «Отче наш». Закiнчував i знов починав. Не затинаючись, не спиняючись, без перерви знов i знов!.. Знав, що навiть якщо його хто тепер i побачить, то нiяка куля його не дiстане. А погоню хто за ним надiшле? Нi один iз рабiв чи обранцiв, який пiшов через Жаровню Шайтана, до Джерела Аллаха не доповз. А от це його не лякало – йому допомагала молитва. Та й чорна чарiвниця йому наворожила удачу.

Сонце зависло бiлою нищiвною плямою посеред розпеченого срiблястого неба. Тиснуло пекучим жаром згори на кожну смужку незахищеного тiла. Як вiн не загортався в блакитний лiтам, а променi знаходили шпаринку, то на шиi, то рiзали наче лезом по вилицях, то по перенiссю. Не дуже високо, лiворуч вiд нього, широкими колами лiтала та велика самиця ререга, що кричала на гробницi марабута. І шкiру на пальцях, хоч яка вона вже була задубiла, а сонце пропiкало вогнем. Вiдчував, що до вечора шкiра не витримае – геть пересохне, потрiскаеться, i трiщини закривавлять.

Так було до полудня. А тодi вже почало i знизу смалити його, немов в'юна на сковородi.

Вiн притишив ходу на якусь коротку мить, щоб замiнити козлинi сандалii гострокутнi на широкi (немов гусячi лапи) закругленi сандалii для ходiння по пiску. Бо, нарештi, почався чорний пiсок.

І коли вiн пройшов може з пiвмилi, вiн побачив першого висохлого негра. Вiн пройшов повз нього, не спиняючись. Вона його попередила: на чорнiм пiску, щоб не побачив – не спиняйся, iди далi! Вiн тiльки одному здивувався – висохлий негр був зовсiм голий. І його обвугленi мощi нiде не були нi подзьобанi птахами, нi погризенi звiром.

Не боявся дивитись на чорний пiсок. Адже сонце вiд темного не вiдбиваеться. Але… але тiльки не тут – очi йому виiдало не блиском, а шаленим жаром, що так i струменiв вiд розпеченого пiску.

Задер голову – на срiблястому небi ререга не було.

От тiльки тепер почав розумiти назву цiеi долини – Оджаи-шайтан – Жаровня шайтана. Це, дiйсно, черiнь печi сатани.

Хоч як важко було йому, а округлi широченнi сандалii дали полегшення його ногам. Дивна рiч – нi пити, анi iсти не хотiлось. Дратував лише пекучий бiль тонких смужок обпаленоi шкiри на лицi, на пальцях.

Вiн думав, що робити з обпеченою шкiрою, як побачив другого висохлого негра. Ледь не спинився, щоб краще роздивитись висохлого мерця. А тому, що це була чорна дитина. І знов вiн не побачив на маленькiй мумii нi слiдiв звiриних зубiв, нi пташиних дзьобiв.

Шкiра почала при найменшому руховi трiскатись i кривавити. Треба було щось робити. Довелося спинитись i зняти корзину. У торбу, поруч iз сушеною сараною, чаклунка поклала козячий рiжок з маслом. Вiдкрив чопик i обережно налив масло на суглоби пальцiв. Розтер. Змастив i перенiсся i надбрiв'я. Але полегшення тривало не дуже довго. Поки вiн пiдiйшов до наступного засохлого негритяти, масло випарилось, зникло. І знов шкiра на руках i обличчi почала загрозливо натягуватись. Здавалось, ось-ось i трiсне i бризне кров'ю.

Повiтря вже так розпеклось, що коливалось, як склистий дим. Все миготiло, виламувалось перед його очима. Далекi рудi гори, iх темнi шпилi вiн тепер бачив нiби крiзь струменi прозороi води.

Почало тиснути по-справжньому у скронях. За тим почалась бiда з очима – мов хто iз середини вичавлював iх гострими пазурами. Стало важко дивитись перед собою i вгору. Але вiн боявся дивитись тiльки пiд ноги, щоб не збитись зi шляху. Знав, що треба йти просто на два далеченних шпилi. І хоч як не було важко, час вiд часу пiднiмав голову i дивився вдалину. Тiльки при кожному русi його починало на додаток до болю ще й нудити.

І ось йому привидiвся наче якийсь рух на небi. Зрештою, знемагаючи вiд болю, крiзь пелену, що застувала йому зiр, побачив лiворуч вгорi орла. Орел пiднiмався по колу все вгору i вгору. Орла несло розпечене повiтря. Що це не гриф, заспокоiло його.

Що не гриф, а орел, то була добра ознака. Грифи прилiтають – тодi смерть невiдворотна!

Задивився на того строкатого орла, що швидко пiднiмався вгору, час вiд часу рiзко змахуючи крилами. Щось раптом захрустiло пiд правою сандалiею. Таки спинився, хоча й обiцяв чародiйцi не спинятись, i озирнувся.

Побачив, що наступив на череп висохлого негритяти. Суха голова розсипалась на якесь брудне борошно. Не на скалки, не на кусники. А розсипалась пилом, мов величезна порхавка спекотного дня.

Знав, що нiчого не вдiеш i треба йти далi. Для бадьоростi вiн заспiвав щось, але й сам дiбрати не мiг, що вiн спiвае. «Невже те чародiйське зiлля так довго дiе? Чи тiльки зараз почало дiяти?!» – у розпачi i з превеликим жахом подумав. Нараз згадав ту молитву, що спiвав дiд- воляр: «Не убоiшся от страха нощного, от стрiли летящия во днi, от вещi во тьмi преходящiя, от сряща i бiса полуденного…» Ішов далi i повторював слова молитви. І дихання почало вирiвнюватись. І крок змiцнiв. Попростував уперед швидко, не особливо переймаючись тим, що попереду нього, досить далеченько, iде якийсь чоловiк. Як i вiн, той прямуе до двох далеких шпилiв. «Цiкаво, що то за чоловiк? Важко дiбрати, але, здаеться, у нього за спиною зв'язка довгих стрiл i пласка корзина?..» Поки вдивлявся у самотнього мандрiвця, що йшов одною з ним дорогою, просто на очах праворуч i лiворуч почали у склистiй полуденнiй юзi виростати пальми. Он пiд однiею заблищала вода джерела. І от коли побачив ряботiння на водi, тут йому захотiлося туди кинутись. Забув, що спину йому обтяжуе корзина з тугим бурдюком. Ступив праворуч вiд своеi стежки, зачепився об камiнь i впав навкарачки на чорний розпечений пiсок. У руки i колiна запекло несамовито.

Вiд болю вiн отямився, звiвся i побачив, що стоiть на прямому чорному шляху, що веде до фiалкових гостроверхих шпилiв. «Скiльки до них миль? Сiм, вiсiм чи десять?.. Нiчого, подужаю. А он i два гостроверхих шпилi. Отам, мiж ними Джерело Аллаха…» Знов втратив пильнiсть i наступив на висохлого маленького негра. Грудна клiтка розсипалась на порох, а голова мумii покотилась прiч зi шляху.

Здригнувся i вiдсахнувся на якусь мить. Тiльки на мить. Бо пити i iсти хотiлось сильнiше смертi.

Не спиняючись, на ходi, вивертаючи суглоби, дiстав з-за спини з корзини спочатку бурдюк. Порепаними, у кривавих трiщинах, вустами прихопив рурку бурдюка i насмоктався верблюдячого кисляку. Сховав бурдюк i з'iв кiлька жмень сушеноi сарани.

Спочатку стало легше i з'явилась справжня бадьорiсть. Та трохи згодом почалось щось неймовiрне – почало нудити, тiпати, судомити, рвати м'язи i вивертати всi суглоби. Його кидало то вперед, то штовхало назад, то зносило з прямоi дороги на гостре камiння чи в тонкий пил. Не рятували вже й широкi сандалii вiд вогненного пiску. Шкiра трiскалась, i кров зразу засихала чорними струпами. Все частiше вiн падав. Пересохло i в ротi, i в горлi, i в носi. Важко було дивитись. Вiд спраги швидко слабiшав. Але тепер у нього зовсiм вiдбило тяму, що в бурдюку ще повно верблюдячого кисляку. У запамороченiй головi вже не було згадки про зiлля, подароване чорною чарiвницею. Та ось його занесло на гострi каменi, i вiн вдарився так, що в очах все затьмарилось. І не було чутно, як йому каменi печуть тiло.

Коли туман в очах розiйшовся, то побачив перед лицем три очеретинки на шворочцi – бiлу, червону та чорну. Пригадав, що це його порятунок – треба з'iсти зiлля. Намагався пригадати – коли яку вживати? Але не змiг i тому простягнув руку до червоноi очеретини…

Вiн не знав, за який час почало дiяти те зiлля, але тепер змiг iти далi. І пухирi хоч повискакували на зап'ястях, на литках i на стопах, тiльки трохи щемiли…

Його бiльше не заносило, не хитало.

Твердою ходою вiн наближався до скель у кiнцi долини. А праворуч i лiворуч вiд його шляху все частiше траплялись висохлi негритята.

Скiльки iх було? Не менше сорока, якщо пригадати, скiльки побачив сьогоднi. Скiльки насправдi – не знае нiхто, бо хто знае, скiлькох вiн не помiтив, коли йому оте з головою трапилось?

Пiдступив до перших скель, коли сонце позолотило гiрськi схили i кинуло довгi тiнi на сiрий пiсок.

Чорний пiсок закiнчився ще може за пiвмилi до скель до перших гiрських схилiв.

Вiдколи кiнчився чорний пiсок, кiнчились i висохлi негритята.

Уважно обдивився, чи не причаiлась де змiя, чи не сховався скорпiон чи сiренький смертельний павучок. Поприбирав камiнчики. Зняв снiп гальфи зi зброею i корзину. Лiг на спину пiд самiсiньку скелю на гарячий, але не розпечений, пiсок i задер угору ноги, прихиливши до камiнноi стiни.

Подивився вгору. Бiлувате, наче сироватка, небо все бiльше у височинi бралося легкою, легкою блакиттю.

І ось вгорi на неосяжнiй вишинi наче пливла майже невидима квiтка.

«Диви, куди гарячим повiтрям пiдняло орла… – Блаженно посмiхаючись, подумав i заплющив очi. – Порахую до трьох сотень i пiду далi. Скiльки тут до Колодязя Аллаха – крокiв двiстi. Вважай, вiн вже прийшов! Прийшов? Нi, перебiг Чортову жаровню, як бусурмани кажуть: фурн-ель- шайтан аль-висвас-аль-ханнас… Диви, не забув, не забув…» – радiв вiн i почав рахувати. Порахував спочатку по-арабськи, потiм перейшов на турецьку… Далi збився i продовжив нiмецькою, але знов збився i поки пригадав, провалився в гарячий, задушливий морок… Із хворобливоi дрiмоти його викинув ще гарячiший, нiж ранiше, струмiнь розпеченого вiтру. На додаток на нього згори iз шаленою швидкiстю накочувалось сухе трiскотiння. Розклепив закислi, запаленi повiки.

Над ним розпластались чорнi крила грифа. Вiд крил тхнуло трупним смородом. Змiiна голова з голою шиею вивернула до нього нерухоме, наче скляне, жовте око.

Смердючий птах зустрiвся з ним поглядом i, змахнувши крилами, вiдскочив назад. А з височини темнiючого неба один за одним падали чорнi велетенськi птахи.

«А гниди сучi! Та я ще живий! Я перебiг фурн-ель-шайтан ель-висвасель-ханнас!» – Заволав вiн пересохлими вустами. І шкiра трiсла, i вiн вiдчув солоний смак своеi кровi.

Вiн вiдштовхнувся ногами вiд скелi, вивернувся на льоту i вже був на колiнах. Притяг до себе зв'язку гальфи. Тут саме й побачив те, вiд чого в нього аж зайшлося серце. Здоровенна гриваста гiена тягла за рурку бурдюк з кисляком. З бурдюка тонкою цiвкою виливався кисляк.

Висмикнув iз снопа гальфи ковану iз цiльного залiза дарду-акермуа i з нелюдською силою метнув у гiену. Гостре i тонке, як бритва, лезо наконечника прошило, протнуло чубок i груди гiени. Тварюка завалилась на бiк. Та бурдюк не випустила. Тут ще чотири головатi, низькозадi гiени вискочили iз заростей гальфи. Кинулись до нього за всiма законами мисливського мистецтва. Двi прямо на нього, а двi намагались заскочити йому за спину. Вiн встиг схопити зв'язку гальфи зi зброею i притулитись спиною до скелi. Гiен – чотирi, дард-акермуа – лише двi. Та ще дерев'яний держак з гострим залiзним гаком для ловлi змiй. Та голе, без гарди, лезо гiшпанськоi шпаги. А гiени не стояли на мiсцi – вони все крутились перед ним, стрибали туди-сюди. Тiльки вiн замахувався на крайню гiену злiва, вона легко вiдскакувала. Одночасно з тим, двi гiени з правого боку кидались просто до його нiг. Вiд цього гармидеру грифи не тiльки не порозлiтались, а тiльки незграбно покрокували далi, поволочивши широко розкритi крила.

Розпечене сонце вже за шпилем найближчого хребта. З кожною миттю небо вгорi синiе, а на обрii золота смуга перетворюеться на вишнево-темну i зливаеться з чорнотою скель.

Впаде темрява i вони розшматують його. У гiен щелепи сильнiшi левових. Ось коли вiн згадав про чорну очеретину. Пастила в нiй була чорна i гiркiша за полин. Але якось заковтав iдучу сумiш, бо хоч в ротi геть пересохло, гiркота викликала слину. Тiльки гiркота дiйшла до шлунка, як тiеi ж миттi вiн вiдчув непогамовну лють i напругу.

Ця лють i кинула його на гiен. З першого випаду вiн протнув гiену просто мiж ребер у серце. На пiсок звiрюка гепнулась вже дохла. Тiльки дри нула лапами, згрiбаючи пiсок кiгтями.

Іншi три гiени не втiкали. А тiльки вiдскочили, розвернулись i знов кинулись на нього.

Одну вiн рубонув по мордi з усього маху клинком шпаги. Кров бризнула на всi боки. Гiена заверещала. Та не втекла, а поранена, без всякого страху i обережностi поперла на нього. Вiн встиг вiдступити, щоб зручнiше сiконути клинком… Не втримався – послизнувся. І падаючи, всадив клинок у тулуб звiрюки. Та, протнута шпагою, гiена перла на нього. І вже ii смердюча пащека бiля його лиця. Вiн встиг пхнути iй у пащу залiзний гак. Щелепи стискаються. Трiскотять покришенi iкла i хрупае навпiл зламане залiзо гака. Зламане залiзо випадае iз скривавленоi пащi. Гiена роззявляе пащу i тiльки мить – i вона порве йому обличчя! У неймовiрному вивертi вiн встигае вхопити звiра за обидва вуха i вiдвернути вiд себе скривавлену смердючу морду i втопити ii в пiсок.

Гiена заверещала якимось незвичним голосом i враз замовкла. Вiд напруги в нього потемнiло в очах i зайшлося, наче забулькало, серце. Якусь мить вiн лежав нерухомо i не мав сил, щоб розклiпити повiки.

Коли ж роздер своi запаленi очi, то побачив, що лежить вiн пiд возом на оберемку запашноi луговоi трави. І тримае за вуха козу з таким здоровенним вим'ям, що воно пiдв'язане в торбу.

А друга коза, теж шута, але з маленьким вим'ям, намагаеться обжувати китицi його знаменитого червоного пояса.

Омелько озирнувся на всi боки. На ярмарковiм майданi обiд. Хто дрiмае пiд возом, хто хропе, розкидавши руки й ноги; хто пiшов у верби та й простягся в холодочку. Хто ще щось в казанку чаклуе, зазирае туди, як сорока в кiстку.

Нi на нього, нi на його воза нiхто й не озирнувся.

Вiн, зрештою, здогадався вiдпустити вуха кози. Сумнiву не було – це шинкарка напоiла його оковитою, настояною чи на корi шелюгу, чи на курячому сухому гiвнi. Помогоричили, як заведено на ярмарку. І щоб вiн вiд трьох чарок у таке неподобство потрапив?! Та вiн щироi оковити мiг i десять чарок перехилити i потiм збити з пiстоля полум'я свiчки!.. Хоч сон був вiд трутизни, але все одно вiщий. Чорна йому завжди снилась напередоднi бiди… Нiби попереджала… І вiн завжди рятувався! Так йому щемно стало, як вiн ii згадав, що аж сльоза накотилась на запаленi повiки.

Пiдвiвся, протер очi, обтрусив шапку i знов настромив на свiжовиголену лискучу голову.

Пiд другим iхнiм возом, на охайно розстеленiй свитi, спав рудовусий Степан Кринка. Нiкого бiльше з iхнього маленького гурту не було. Всi десь пiшли. Кому куди i що кому бажалось. Все, як годиться – козацький казан спiльний, а далi – вiльному воля.

Отаманом у них був Іван Грак, але в Черкасах все облаштував Омелько Баламут. Вiн пiднiс барильце осетровоi iкри писарю черкаського старости, i писар виправив грамоту в лядську область, що нiби вони надвiрнi козаки старости i везуть старостiвський товар на ярмарок.

Ярмарок був багатющий!

І з яких тiльки земель не прибули торгiвцi! Навiть iз Угрiв з-за Карпат, були литовцi з Вiльна, волохи з Молдови, греки з Криму i вiрмени зi Львова i Кам'янця, нiмцi зi Шльонська. А що православних позбиралось зi всiх земель!..

Тiльки козаки привезли рибу, ще й добру рибу, тому торгувалося як у казцi – тiльки встигай монети рахувати!

Та щось Омельковi почулося не те в гутiрцi базарних похлiбникiв. І занадто часто зиркали на козакiв стражi. Тепер, пiсля цього жахливого вiщого сну, Омелько не вагався. Нишком помолився i вийшов з ярмарку та й потягся до корчми. Вiщi знаки – справа добра, але пiдозра ще не доказ! Треба шукати докази… От вiн i пiшов до корчми по докази.




1. ЧОГОСЬ МЕНІ ДРІМАЄТЬСЯ


Вiдколи вiдчайдушний генуезець Крiстобаль Колон (як кажуть захiднi вченi, за походженням iудей), знаний як iспанський мореплавець Христофор Колумб, вiдкрив Новий Свiт, сталися в нашiй старiй Європi рiзнi дива.

Почались вони зi справжньоi повенi злата та срiбла, що наплинула з-за океану в Іспанiю. А звiдтiль вже по всiх усюдах. Через ту кiлькiсть золотих та срiбних монет сталися неймовiрнi перетворення з цiнами i товарами на всiх торжищах i митницях. Тобто через те злато- срiбло все в тодiшнiм життi зрушилось, закрутилось, загуркотiло й стало де боком, де раком, де дибки, а де й догори ногами. Але всiх тодiшнiх змiн i подiй нам, любий читачу, не перелiчити, не пояснити i не зрозумiти.

Скажемо лише трохи про двi речi (залежнi вiд монет), якi в столiттi ХVІ вдосконалились i розповсюдились, як нiколи до того.

По-перше – це зброя, як холодна, так i вогнепальна. Бо в нiй була величезна потреба. Спочатку – щоб загарбати чужi добра, а потiм – захистити вже свое, награбоване, добро.

Такого розмаiття ручноi клинковоi зброi не знало потiм жодне столiття. Тут тобi короткi широкi мечi «ландскнехти», що поперек черева носили пiкiнери. І дворучнi мечi для велетiв iз швейцарськоi та нiмецькоi пiхоти. Мечi завдовжки до двох метрiв та вагою кiлограмiв у п'ять. Або iталiйськi та iспанськi шпаги з тригранним лезом, довшим метра, з крученими хитрими рукоятями, що й пальцi захистять i вороже лезо зламають. Або вузький венецiйський меч «schiavona», довжиною до метра, вагою бiльше кiлограма… Ну, а чингали!.. І нiмецькi вузькi, з перехрестями, закрученими, мов роги. Гранчастi толедськi з глухим захистом пальцiв, перехрестям проти ворожоi шпаги та ще й з боковою дiркою-пасткою проти ворожого леза. Або от нiмецький чингал iз перехрестям, вивернутим змiею, та лезом, в яке вклепана дюжина зубцiв, що вiдкриваються i розривають тiло ворога, коли чингал висмикують iз рани.

Толедський чингал з пружиною, що розкриваеться в ранi на три леза.

Італiйська дага довжиною в лiкоть i шириною в добру долоню. Канонiрський, вузький, мов швайка, стилет iз позначками дюймiв.

А що турок загарбав майже всю Угорщину, то й з шаблею-адамашкою та булатним кривим ятаганом запiзнались европейськi вояки. І вже не з пiсень та сербських казок, а на власних шиях та ребрах. Угорськi та австрiйськi ковалi швидко навчилися кувати добрi шаблi. А рукоятi своi зробили – що й не гiрше толедських виробiв захищали пальцi.

Ще чотиригранний, майже в два лiктi довжиною кончар, що висiв у гусарiв та драгунiв при сiдлi. Та ще й улюблена зброя мадярських гусарiв – гострий, широкий однобiчний палаш. Із нахиленою рукояттю, щоб сильнiше падав удар на пiшого ворога…

А пiратськi палашi, тесаки та абордажнi шаблi iз гаками та зубцями? Про те, хто i як оздоблював свою зброю, говорити немае нiякого сенсу – нiякого гросбуху не вистачить. Скажемо лише те, що замовники зброi не жалiли монет, щоб прикрасити зброю i златом, i срiблом, i самоцвiтами, i слоновою кiсткою, i чорним деревом, i рогами рiзних звiрiв – вiд оленiв до носорогiв. По-друге – малювання гравiрування та друкування всiляких карт – як гральних, так i географiчних. Про гральнi карти помовчимо. А от про карти земель та морiв скажемо кiлька слiв. Яких тiльки там земель не було названо, яких тiльки краiн не було вимальовано. Все на картах було пiдписане – i рiчки, i ручаi, i озера, i моря, i гори, i переправи на рiчках, i мiста, i фортецi, а для оздоби карт по краях добрi рисувальники намалювали, а славнi гравери вирiзали все те на мiдних дошках, а вправнi друкарi видрукували. І було там всяких-всяких заморських тварин i людей тубiльних дивовижних. Тут маемо сказати цiкаву рiч: на багатьох картах того часу позначено досить таки велику землю – Рутенiю. Щоправда, на одних картах Рутенiя знаходиться вище, на других нижче, ще на одних вона бiльше вiдсунулась на захiд, ще на iнших зовсiм попливла на схiд.

Назву землi Рутенiя написано щирою латиною, а от пояснень що до Рутенii не зроблено нiяких. Навiть не намальовано на околицях жодного насельника Рутенii, чи ii якихось дивних тварин, рослин чи знаменитих будiвель. Тому вважаемо за потрiбне пояснити читачу, де починалась Рутенiя i куди вона сягала.

Немае сумнiву, що починалась Рутенiя вiд Мiста. А в Мiстi вiд зруйнованого i пограбованого Собору. А в Соборi вiд Стiни Нерушимоi, з якоi Богородиця благословляла i захищала розумних i нерозумних насельникiв Рутенii, ii розкiшнi й проклятi лани.

Другими витоками Рутенii були православнi братства при церквах. Там вчилися грамотi i Божому слову, покрiпляти один одного i словом, i шелягом, вчили боронити заповiти дiдiвськi i звичаi своеi землi. Багато з тих молодих братчикiв розходились по мiстечках i селах i навчали письму i слову, правили службу Божу. А дехто поринав у ковиловi степи, щоб гострою шаблею та каленим списом зупиняти ворожi хвилi зi Сходу та Пiвдня.

Рутенiя також могутньо зростала у небагатьох старовинних фортецях. Там ще поодинокi магнати не зреклися дiдiвськоi вiри, плекали старожитнi звичаi та покрiплювали i монетою, i хлiбом вчених мужiв, вправних будiвничих, рiзб'ярiв та малярiв i друкарiв книжок слов'янських. Ну й, звичайно, ми так гадаемо, що Рутенiя сягала туди, де православний хлiбороб сiяв гречку, жито та пшеницю, а його жiнка варила борщ, вареники та галушки. Рутенiя була скрiзь, де пекли найсмачнiшу в свiтi ковбасу i де вмiли робити найсмачнiше в свiтi сало з найсмачнiшою шкоринкою.

Тепер у тебе, любий читачу, немае нiяких сумнiвiв що до того, де знаходилась Рутенiя.

І тому ми почнемо оповiдь про одну пригоду, що сталася в Рутенii у неймовiрнiм столiттi. Одного спекотного дня. Завжди в цей час налiтали людолови з проклятого Криму. Чекали, коли почнуться жнива. А де женцям сховатись в чистiм полi? Хiба встигнеш добiгти до гаю чи байраку, коли вже побачиш ординського пса? Вiн на конi, у нього тугий лук i каленi стрiли, та ще й аркан – зашморг на твою шию. А в тебе в руках лише серп. Хiба дотягнешся до нього?..

Вже й час жнив настав того лiта, та люди не виходили на лани. Бо пiшла чутка, що бачили десь неподалiк татарських кiнних розвiдникiв. Але й сигнальних вогнiв нiхто не палив, не було видно димiв вiд пожеж удень чи заграв уночi.

Врожай достиг багатющий. Важенне колосся просто ламало стебло. Почало сипатись зерно. На лани чорними хмарами спадали птахи. Не витримала хлiборобська душа. Поспiшили в поле всi, хто тiльки мiг, рятувати небачений врожай.

Першого дня стояли на високих грудах дозорцi, i другого дня пильнували, i третiй день додивлялись на всi боки. На четвертий день мусили пiти дозорцi на пiдмогу женцям. Бо в женцiв руки млiли вiд напруги i серце заходилось вiд поспiху – зерно сипалось i сипалось на незжатих нивах.

От тодi, коли сонце злетiло найвище, коли поморенi люди збирались на обiд, чорною марою з балок виринули татари.

Чоловiкiв кого стрiлою поклали, кому шаблюкою голову стяли, кого просто кiньми потолочили.

Жiноцтво, безборонне, зморене i оголомшене жахом, поборкали арканами чи похапали руками. Пов'язали руки сировицею, погнали до знаних ординських шляхiв.

Поспiшали татари, тому й добивали тих, хто занепадав силами. Боялись ординцi вiдплати, бо таки в цю землю вони далеко залiзли. Дiтей цього разу не хапали – кололи дардами та сiкли шаблями. І чоловiкiв наказав iхнiй ватаг не ловити…

Щоб забезпечитись вiд погонi та помсти – праворуч i лiворуч висилав татарин стрiльцiв-пiдпалювачiв. Здалеку били вогненними стрiлами i мчали далi.

На всяке зло татари мали добру тяму – розумiли кривавi пси: коли палае твоя хата, не будеш когось рятувати.

Коли ж пiдiгнали татари свою здобич до рiчки Гнилоi, iх там чекали ще два чамбули з бранками. З'еднались людолови i почали переганяти бродом свою здобич.

Саме тодi на них i вискочили козаки. То були Омелько Баламут, Левко Барило, Семен Ботало, Степан Хрiн, Степан Кринка та iхнiй отаман Іван Грак. Вертали вони з ярмарку у лядськiй землi. Торгували там рибою.

Отаманом у них був Іван Грак, але все в Черкасах облаштував Омелько Баламут. Вiн пiднiс барильце осетровоi iкри писарю черкаського старости i писар виправив грамоту в лядську область, що нiби вони надвiрнi козаки старости i везуть старостiвський товар на ярмарок.

Ярмарок був багатющий. Тiльки козаки привезли рибу, то торгувалося як у казцi – тiльки встигай монети рахувати.

Та щось Омельковi почулося не те в гутiрцi базарних нахлiбникiв. Тому Омелько, не гаючи часу, подався до корчми. Удав, нiби вже добре на пiдпитii. Взяв штоф, чарчину та й упав на лаву якраз поруч одного калiчного, жебрака, чи що воно. Той досьорбував пиво з мiдноi битоi кумпанii. Омелько непевними рухами, розхитуючись збоку на бiк, витяг з-за халяви здоровенну тарань, побив ii об лаву i в два порухи здер iз неi всю шкiру з лускою. Калiка завмер з пiднятою кумпанiею, потяг носом i вiд спокусливого запаху аж очi закотив пiд лоба. Омелько нацiдив собi чарчину, цокаючи штофом об вiнце та проливаючи оковиту на стiл. Тодi плюснув убогому сусiду в його битий мiдний кухоль. Розломив запашну жирнючу тарань i посунув кусень по мокрих дошках… Випили по першiй, потiм по другiй, пiсля третьоi Омелько витяг тарань з другого чобота.

Старець пожадливо пив i дер зубами тарань, i слина з його масних варг капала на дошки столу. А вiн навiть i не втирався – поспiшав заковтати смачне пригощення. Очi його вiд оковитоi i вiд насолоди наiдком почали розпливатись на рiзнi боки.

Омелько непомiтно i швидко озирнувся по корчмi i враз мiцно прихопив сусiда за лiкоть.

– Ну, базарна душо, – просичав на вухо старцю, – що ляхи проти нас замишляють?!

– Ой, пане-козаче… вiдпустiть! – Зашепотiв, затинаючись, жебрак. – Ляхи кажуть… що ви не надвiрнi козаки… черкаського старости… І грамота ваша пiдробна… Треба вас… схопити… І допитати… Тiльки не наважуються самi… чекають пiдмогу… зi Львова… А вiрмени… ну отi купцi, що торгували… у вас всю рибу… купно з возами i волами… пустили поголос… нiби ви не надвiрнi, а запорожцi- злодii… І що вашi осетри не черкаськi, а лиманськi… з турецьких володiнь… значить ви… не все мито сплатили… Бо вище Порогiв таких здоровенних осетрiв немае… Ага… ще тут один шинкар… з Олеська вiн… говорить вiн… нiби впiзнав вiн одного вашого… ну, отого, щербатого… А той щербатий колись, давненько вже… покалiчив одного шляхтича… Коли його ляхи схопили… то вiн оголомшив стражника… І втiк iз в'язницi… На Украiну втiк…

– Цiкаво, цiкаво. А скажи менi, ваш вiйт грошi любить чи дарунки?

– І дарунки теж…

– Як шапка з куницi?

– Пiде… за милу душу…

– Спасибi тобi за пораду… А тепер iди на базар i слухай. І все менi перекажеш. – І зразу ж без всякоi перерви гостро i люто. – Хоч одне слово ляпнеш iз чужоi намови – втоплю отам на тирлi в багнюцi! Та не думай мене дурити. Менi все докажуть… Ось тобi «пулка», нагодуй своiх байстрюкiв. Та гляди, не пропий, бо все взнаю. Ну, йди!

Жебрак тремтячими руками схопив монету i швидко подрiботiв геть iз корчми, забувши, що вiн кульгавий на обидвi ноги.

А в обiд вiйт мав у дарунок зелену оксамитову шапку з кунячою опушкою та венецiйського сап'янового гаманця iз новiсiньким таляром всерединi. А козакам написали справний папiр, що всi мита вони сплатили i тепер вiльнi вiд iнших податкiв у лядських володiннях.

Коли наступного ранку вiдкрились торги, то з козацьких возiв продавали рибу два острозьких купцi.

Раннiм-ранком пустили козаки своiх вiрних коникiв у зворотну путь.

Бадьорою риссю йшла козацька батова. Верхи козацьких шапок як квiтки вигравали на сонцi. У всiх новi справнi чоботи, пояси, хто й жупан прикупив… Та, найголовнiше, добрим порохом та свинцем у шльонських нiмцiв розжилися.

Однак в Омелька було погано на душi. Все не так з цими хлопцями пiшло. У степу, як билися з турком i татарвою, орли. А тут всiх понесло, як з гори в ожеледицю. Отаман Іван щодня бражничав з панотцем Миколаiвськоi Церкви, Левко Барило все в кiнський ряд бiгав, у торги втручався, покупцiв розбивав, могоричив з ними. Семен Ботало годинами лiрницькi псалми слухав та все сльози витирав. Степан Кринка, як ставав до воза, то рибу, не торгуючись, продавав. Коли йому Омелько виговорював, закипав: «Що я, вiрменин який, чи жид, щоб з людиною за кожний мiдяк гризтися?!» Ну й Степан Хрiн, той до цiеi чортовоi вдовицi-шинкарки щоночi стрибав.

І виходило Омельковi i рибою торгувати, i грошi пильнувати. Та й за двома пастухами, що iх вiн найняв до коней i волiв треба було пильнувати, щоб своечасно вигнали на леваду, i щоб почистили i напоiли, i до заiзду ввечерi, не гаячись, повернулись.

Отож, Омелько при возах з рибою i днював, i ночував. Не випадало нiякого передиху i нiякоi втiхи. А могла бути i втiха. Бо з першого дня примiтив одну бубличницю. Ну така вже охайненька, рум'яненька, кароока, брiвки по шнурочку, а цицi аж пазуху пипками проколюють… Одначе бiда, та й годi, – не мiг покинути дiло – як узявся йти з хлопцями у цi землi, що пiд ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси…

Бубличниця вертка, язиката, а як при Омельковi, то така тиха, як перепiлочка.

Якось вiн кинув iй, як ото вранцi купував гарячi бублики, що от стiльки клопотiв у нього, мае за всiм пильнувати.

– Та бачу, голубе мiй, – проспiвала бубличниця, – я терпляча…

Омельковi аж теплом залило вiд тих слiв, а як вона ще своiми тонкими пальцями торкнулась його засмаглого п'ястука, то наче iскра мiж ними вдарила.

А тепер оце перебите ярмаркування. І грошей не взяли тих, що могли взяти. І не погуляв по-людському. Мрiяв вже два роки розговiтись на ярмарку, вдарити лихом об землю, щоб аж двигтiло. Все через того Степана: ну хiба ж можна отак, не криючись, не забезпечившись, вертати туди, де iз владою заiвся?! Та ще й товариство не попередивши.

Ну, звичайно, панове-браття щасливi – у литовських землях таких грошей нiколи б не вторгували.

Вiд зорi до зорi поспiшали козаки на пiвдень. Тiлесно Омельковi було добре й бадьоро, бо вiн не пив учора.

Могоричили вчора з Острозькими купцями в тiеi шинкарки, до якоi вчащав щербатий Степан Хрiн. Привiтна, усмiхнена, говорить, просто мед з вуст ллеться, а сiрi очi зизi все обраховують – хто який кусень взяв, хто скiльки випив.

Як вподобав вiн зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидiв. Наче й не було за що. Зате тепер було за що – не сподобалась Омельковi горiлка, настояна на калганi. Гiрка була не гiрка, а якась iдуча. Другоi чарки Омелько i не пив, вуса мочив… Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття дудлили ii, як узвар у спекотний день.

І тепер, вже на другий день, братство було геть подурiле вiд вчорашнього бенкету. То спало в сiдлi, то, як тiльки вгамовувало спрагу з якогось джерела, починало пiснi горлати.

Омелько мовчав – що з ними зараз розводити проповiдi, як ця суча шинкарка iх дурманом обпоiла?!.

Та коли другого дня при ручаi варили кулешу, i щербатий Степан витяг iз перемiтноi суми жбанчик оковитоi, Омелько не стерпiв.

– Панове-браття. Я вас один не обезпечаю. Поки ми в лядських володiннях – не пиймо! У цiй землi весь час бережися, як на вiйнi. Поки не вступимо до свого куреня, не годиться оковиту вживати…

Що отаману Івану аж пекло випити, то вiн так розважливо i примирливо заговорив:

– Пане-брате! Всi папери у нас справнi. Грошi е, обнову маемо. А який бойовий припас?!. Чому б не потiшити себе трохи пiсля праведноi працi?.. Га?..

Третього дня дiстались до великого села. Щербатий Степан Хрiн сказав, що це останне велике село у лядських володiннях.

Довге село починалось iз корчми i на виiздi з iншого боку кiнчалось корчмою. Гулянку почали в першiй корчмi. Гуляли вiд обiду до пiвночi. І музик найняли, i спiвали, i танцювали, аж земля гула. Омелько i порогу корчемного не переступав – коней попорав, збрую на кожному коневi перебрав, всю поклажу перемацав, кожну шворку i ремiнь перевiрив, чи мiцнi, чи не перетерлися, чи не зотлiли. Так i не виспавшись, як слiд, похмелялись рано-вранцi у другiй корчмi. І захмелiлi поскакали битим шляхом на пiвдень. Як добре злетiло вгору липневе сонце, пустилися битого шляху i спрямували своiх коней на манiвцi.

Тепер щербатий Степан Хрiн вiв батову. А отамана Івана, геть сонного, нiс звичною риссю його вiрний кiнь. Якби в отамана Івана був не такий вишколений кiнь, вже давно вилетiв би козак iз сiдла.

Омелько iхав останнiм i придивлявся, все запам'ятовував. Може за яку годину отаман Іван прочунявся, враз притримав коня i зрiвнявся з Омельком. – Пане-брате! Не будь гнiвливий! Усмiхнися душею, ну, звесели свою душу…

– Не час, пане отамане! Ти, пане отамане, краще мене знаеш, що горiлка на вiйнi – злочин i смерть!

– Схаменися, Омельку! Яка там вiйна – тихо скрiзь i спокiйно…

– Тихо?!. – Схопив отамана за червоний рукав.

– А що там? – Обернувся щербатий Степан Хрiн. Вiн вже очуняв, тiльки очi в нього ще були налитi кров'ю. Омелько рвонув шаблю з пiхов i зняв над головою.

– Стiйте! Тихо! Я зараз… – скочив на землю, кинувши повiд отаману Івану.

Бiгцем, пригинаючись, поспiшив на вершину пагорба i щез у чагарах.

Тепер iншi теж прислухались i почули звуки, подiбнi до того, як десь далеко женуть велику череду чи отару. І ще немов приглушенi людськi голоси, тихе кiнське iржання. І козацькi конi занепокоено нашорошили вуха. З верха груда Омелько просто скотився, просто з'iхав навприсядки по шовковистiй висохлiй травi.

– Бродом переганяють дiвчат Не злiчити, скiльки iх! Татар наче небагато. Половина на тому березi стоять… Половина на цьому. Може й три десятка буде… Не встиг Омелько закiнчити, як отаман Іван враз одмiнився. – Мало чи багато – б'емося! Самопали до бою! – Крижаним голосом наказав отаман. – Креши вогонь, заправляй ноти. Левко, Семене, Степане – спiшуйтесь. Ми – верхи. Кожен бере одного. Левко! Твiй – крайнiй злiва. Господи, спаси, сохрани i помилуй! Амiнь!

Пiднялись обережно на пагорб i стали за чагарами i двома кривими в'язами.

Левко iз руки стрелив, за ним зразу Семен лупонув гiшпанським мушкетом, опертим на фуркетi, щербатий Степан, хоч i не найкращий стрiлець, та притис самопал до в'яза i не схибив.

А отаман Іван, Омелько i Степан Кринка залпом докинули на землю ще трьох татар.

Громова луна пострiлiв покотилася над грудами над болотистими берегами Гнилоi рiчки. І дим ще не почав розходитись, а козаки вже набивали порохом самопали.

Тим часом, бранки рвонулися на рiзнi боки. І хоч не дуже багатьом вдалося порвати пута, а все ж хто з них кинувся в очерет, хто назад на цей берег подряпався, хто просто зопалу брiв по водi. Останнi ж товклися на бродi, збиваючи одна одну з нiг, рвалися на всi боки, затягуючи ще сильнiше пута собi i на руках, i на горлi.

Татари не дуже розгубились. Однi ординцi кинулись швидше на той берег до пов'язаних полонянок, другi з арканами i нагаями пустились вертати втiкачок, а третi, бачачи, що окремi полонянки ось-ось втечуть i сховаються, побили iх стрiлами. Четвертi, з'еднавшись iз тими, що iх з-за верболозу не побачив нi Омелько, нi отаман Іван, помчали через рiчку на козакiв. І iх було не менше чотирьох десяткiв. Мчали на козакiв iз скаженим завиванням i рясно сипали поперед себе стрiлами.

Знов Левко Барило стрiляв перший, бо ранiше всiх налаштував самопал. І зняв вiн татарина в дорогiм каптанi та зеленiй чалмi.

Іншi козаки зразу за Левком, як i перше, вдарили з самопалiв. Знов шiсть важких свинцевих куль кинули шiстьох зайд на землю.

Із навiсним виттям випустили татари хмару стрiл i миттю скотились назад до рiчки.

Та коли дим над чагарником почав розходитись, побачили козаки, що упав Левко i стримить у нього в серцi стрiла. І ще бiда страшна – кiнь його пiдбiг у бою до господаря i всi татарськi стрiли, що мали поцiлити козакiв, уп'ялися в коня.

Тiльки встигли козаки набити самопали, знов ординцi з-за пагорба на них поперли. Тепер вже всi козаки зiйшли на землю та поставали на колiна, щоб менша цiль була для татарських стрiл.

Аж задзижчало повiтря вiд стрiл. Семен Ботало i вистрелити не встиг – двi стрiли його дiстали: у скроню i в горло вп'ялися.

Щербатий Степан Хрiн зi свого самопала поцiлив у коня, i татарин через його голову на землю брикнувся з усього маху. Зразу ж Степан кинувся до Семенового мушкета i вже зблизька вистрiлив у переднього татарина. Мушкетна куля знесла пiвголови вершнику.

Праворуч вiд щербатого Степана стрiляли отаман Іван, Омелько та Степан Кринка.

Що татари перли на них купою, то двох татар кулi вибили iз сiдел, а третього куля не взяла, а пробила голову коневi. І вершник тiльки гикнув, коли його кiнь покотився з розгону, i в смертельних судомах лупонув хазяiна копитом у скроню.

І знов татари вiдвернули назад, випустивши в останню мить зливу стрiл. Двi стрiли дiстались щербатому забiяцi. Навзнак завалився Степан. Кров прискала йому з шиi i заливала нову розкiшну вишиванку. Тiльки тепер краем ока помiтив Омелько гарну обнову. Пронеслося миттю: «А може Степан уночi до родичiв ходив?! Хiба б та вiдьма вишила б йому таку сорочку?!» Закляв Омелько з жалю, а рука не тремтить – рiвно засипае порох у цiвку. Коли наче харчить хтось. Повернув голову – отаман Іван сидить, руками в землю вперся, а голова на груди впала, як ото вiн пiдпилий iхав.

Омелько i Степан Кринка до нього, а вiн вже й не дихае: голчаста стрiла скроню пробила i тiльки крапочка кровi виступила.

Обернулися козаки до броду. А там, а там – по всьому броду, по всьому берегу орда суне. Не менше як сотнi пiвтори. Зараз перескочать рiку i возьмуть в коло, i зроблять своiми стрiлами з козакiв iжакiв.

– Тiкаймо! – Заволав Степан Кринка.

Кинулись козаки до чагарiв, де коней лишили, скочили на коней i помчали.

Озирнувся Омелько – з трьох бокiв уже татарва чорним поясом розповзаеться.

Лише дорога до заболоченого озера ще вiдкрита. Дорога погана – мочарини, баюрини, купи чагарiв. А береги озера заросли височенними очеретами.

Проскочити оце вiдкрите мiсце – i все. Тодi ще може бути якась надiя. Свиснув щосили Омелько, прихилився до гриви, просто лiг на коня. Поруч, на голову попереду, мчав Степан Кринка.

А позаду та все ближче i ближче кiнський чвал, ревiння татарське, свист пронизливий стрiл.

І побачив краем ока Омелько, як у страшному снi: хилиться, хилиться з коня Степан Кринка, а в нього i в спинi, i в лiвому боцi стрiли стирчать. Ось кiнь Степанiв легко вириваеться вперед – вiн без верхiвця.

Степанiв кiнь попереду, Омелькiв кiнь за ним – мчали звивистим шляхом межи густих чагарiв.

Одна за другою двi стрiли черконули по Омельковiй шапцi i зразу ж стрiла рiзонула по шабельному ременю, як бритва. Шабля заметелялася при боцi на одному ремiнцi. Знов черконула стрiла по шапцi, i зразу ж за нею друга вдарила в приклад мушкета, ще одна вп'ялася в ложе.

Омелько миттю вирiшив звернути коня в чагарi: «Один кiнь пройде, лавою – нi. «Повернув у звивистий прохiд межи кущами. Як завили позаду татари, зрозумiв – так i годиться.

Кiнь iшов, як би хто вiв на поводi – обминав кущi, проскакував межи кущами. Душа в Омелька почала спiвати: «Вiдiрвуся!» І тiльки вiн це подумав, як кiнь перечепився i завалився з усього розгону. А Омелько не встиг i зрозумiти, що трапилось, як вже був на землi. Хоч i була земля м'яка, i трава густа, та так гепнувся, що аж джмелi загули в головi, i почорнiло в очах.

За якусь мить став приходити до тями i крiзь туман наче побачив, як його Буланко i рудий Степанiв кiнь скачуть далi у вибалки, зарослi шипшиною. Не своiм голосом заволав Омелько, щоб завернути свого коня. Якби Буланко був один, то може б i хазяiна послухав та повернувся. Але вони скакали вдвох i все далi й далi… В розпачi закляв Омелько, та все ж якось звiвся на ноги i, кульгаючи й заточуючись, побiг до очерету.

«Тiльки б добiгти до води!.. Тiльки б добiгти!» – Волав подумки Омелько.

Вже пiд чоботами в травi вода болотна, руда вода тепла, чвиркае.

Позаду земля стугонить вiд ординських копит, лютi крики все ширше й ширше захоплюють простiр i з права i з лiва за купами чагарiв. Вже не бiжить Омелько, а бреде по колiна у болотяних паростях, жаб та в'юнiв полохае, дрiбне птаство зганяе вгору.

Як почала вода вище стегон пiднiматись, висмикнув Омелько кривого турецького чингала i вирiзав найтовщу очеретину. Пробив мушкетним штемпелем всi колiнця, щосили продув, ще раз прочистив штемпелем, знов продув щосили, аж голова запаморочилась, ще сильнiше, нiж тодi, як з коня перекинувся. Добре обдивився на всi боки i, вгледiвши три кущi очерету, добрiв до них.

І тоi ж митi впав на нього громом тупiт сотень копит, свист i ревище всього людоловського табуна.

Занурився Омелько межи трьома кущами очерету. І ревище затихло, тiльки дзвоном, як дорогий кришталь, дзвенiли бульбашки повiтря, що разом iз каламуттю пiдiймалось iз рiдкого намулу.

Правицею, розвiвши пальцi, вiн затулив носа, а другими притис очеретину у вустах. Лiвицею вчепився у пiдводнi стебла очерету. Очi мiцно заплющив – поки каламуть не опаде – вiдкривати очi не можна.

Самопал за спиною висiв – притягував до дна, допомагав ховатись. Та й каптан намокав i весь одяг намокав, ставав важким. Поворухнув ногою – i з чобота посипались вгору бульбашки i якась риба, чи линьок чи в'юн, проскочила по ньому, зачепивши хвостом по лiвицi.

Тепло було у гарячiй болотнiй водi, ще й нагрiтiй нищiвним липневим сонцем. Але як же бридко лежати iз заплющеними очима, i так важко через ту рурочку очеретяну дихати. Хоча Омелько й так старався, щоб сильно не ворушитись, щоб якомога менше було потрiбно повiтря. Думав про татар i про п'явок. Бiльше про п'явок. Од згадок про п'явок його аж судомило. Ще вiдтодi, коли вперше у дунайським болотах вiд туркiв ховався. Скiльки ж вони з нього тодi кровi вицiдили! Про п'явок багато не продумаеш. П'явка вона i е п'явка, кров ссе з тебе. Насмокчеться – вiдпаде, але кров з ранки все напливае i напливае. Оце страшно – ii вже нема, а кров все витiкае…

А татарва?.. Якщо стiльки ii сюди прискакало, щоб одного його знищити чи схопити, значить почнуть для того щось дiяти. Але що? Коней у болото не пустять i самi не полiзуть пiшака. Болiт вони бояться може бiльше за все на цiй землi. Бо з доброго болота не випливеш, як ото вони перепливають Днiпро, тримаючись за кобилячий хвiст.

Омелько зачаiвся пiд водою, а внутрiшнiм зором бачив, як татари по високому берегу розтяглися ланцюгом. І пильно вдивляються у кожен порух очеретяних стеблин. І вслуховуються, мов пси гончаки, у кожен шерхiт, кожен звук, що долiтае до них вiд болотних заростей. Псiв у них немае, тож вони й не знайдуть його слiдiв при входi в болото.

Але татари без дiла не стоятимуть довго. Їхня сила – швидкiсть. Та й зразу не вiдступляться вiд болота. Вони бачили, як вiн спускався з пагорба. А вiд заростей на всi боки – лише трав'янистi пагорби. Татари знають – вiн в очеретах. І його треба звiдти вигнати на чисте мiсце. Стрiлами навмання не битимуть – з болота стрiли не повибираеш. Бо добре знав Омелько: де тiльки було можна, вони своi стрiли збирали. Хоча, власне, якi вони iхнi – тi стрiли? У них стрiли або московськi, або турецькi. Самi вже нiчого не вмiють робити. І луки у них привiзнi. І грошi на походи iм дають або греки, або вiрмени. Якби не цi хрещенi лихварi, i половини грабункiв не було б… Що можуть пси зробити, щоб вигнати його на сухе? Та дуже просто – пiдпалити очерет. Он який вже день спекота. Та й старого сухого стебла досить i на урiзi суха трава з весни зосталась.

Отож, якщо пiдпалять i не буде вiтру – кiнець. Адже тодi, коли згорить сухе стебло, i вiд нього займеться пiдсохлий зелений очерет, густий дим постелиться по водi… Тут вже можна захлинутись димом i пiд водою, i якщо висунеш голову з води… Раптом щось вдарило в очеретину, ледь не вибивши ii з Омелькового рота, сильно дряпонуло по чолу. Чи болотяна черепаха, чи може гоголь пiрнав…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ur-y-logvin-10411947/zolot-kopita/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.