Книга - Всесвіт

Всесвiт
Олександр Скороход


„ВСЕСВІТ” – пригодницький роман про чотирьох молодих людей, якi шукають себе та свiй ШЛЯХ у цьому свiтi. Їх долi час вiд часу переплiтаються у павутиннi загадкових обставин пов’язаних з викраденням картини украiнського художника-авангардиста Стефана Масленко, на якiй, як стверджуе митець, йому вдалося зобразити ВСЕСВІТ. Та хiба справдi можливо зобразити неосяжне? Виразити невиразне? І як це зробити? Розкрити таемницю допоможе Сан Санич, загадковий товариш митця, МАЙСТЕР i мешканець ВСЕСВІТу.





Олександр Скороход

ВСЕСВІТ





ЧАСТИНА І

ШУКАЙ КОРІННЯ – УСЕ В ТОБІ





Корiнець перший



* * *

«Боiнг» м’яко скрегоче колесами бетонованим полем та зупиняеться на вiдведеному спецiально для нього секторi аеропорту «Бориспiль». Ременi безпеки вiдстебнуто, мобiльнi телефони знову ввiмкнено. Ще якiсь кiлька хвилин – i трапом бадьоро тече людський потiк iз ручною поклажею, сувенiрами в кишенях, дiтьми, якi весело галасують та смикають дорослих. Бiля лiтака вже чекае спецiальний автобус, який доставляе пасажирiв безпосередньо до термiналу аеропорту. Звiсно, вiн трохи замалий для всiх прибулих, особливо пiсля европейських напiвпорожнiх автобусiв, однак пасажири «Боiнга» розумiють: iншого не буде. Тож остаточно спускаються з небес на землю та втискаються у транспортний засiб, люб’язно наданий «Украiнськими авiалiнiями».

По трапу зiйшов невисокий чоловiк у дiловому костюмi та осiннiй куртцi, розмахуючи чорним шкiряним чемоданчиком i усмiхаючись широкою, майже бiлоснiжною посмiшкою. На вигляд йому можна було дати рокiв 30–40, тобто вiк був зовсiм не конкретним. Вiн попрямував до автобуса й загубився в натовпi.

Уся дрiмота та сонливiсть Андрiя, молодого мiцно збитого журналiста, щезли, тiльки-но вiн вiдчув, що хтось легенько трусить його за плече. Пiсля нещодавнього «вiдпочинку» в спортивному таборi, де обiднiй сон був обов'язковим, хлопець цiеi пори хотiв спати майже весь тиждень. Спортивний режим, як-не-як…

Андрiй випростався в крiслi, витягнувши руки з кишень спортивноi куртки, автоматично зняв затемненi окуляри та подивився своiм твердим поглядом на незнайомця.

Перед ним стояв та усмiхався на всi 32 зуби описаний вище панок.

– Перепрошую, що потурбував, та, можливо, ви пiдкажете, як менi дiстатися до цiеi вулицi? – вiн простягнув папiрець iз нечiткою, нашвидкуруч виведеною назвою. Андрiй не без проблем прочитав написане.

– Хм-м, пiдкажу. Це в районi метро «Дорогожичi». Як вийдете – запитайте в перехожих, вам розкажуть – там недалеко… Або гляньте по картi… Маете карту?

– Маю, але не Киева, – засмiявся чоловiк.

– То тримайте мою! – Андрiй витяг iз внутрiшньоi кишенi своеi куртки атлас Киева. – Вона вже трохи застара, давно нею не користуюся, бо маю на телефонi… Ваша вулиця тут, напевно, е, тож, думаю, розберетеся…

Чоловiк узяв атлас та подякував. Як це не дивно, а вийшло все так, нiби вчинок Андрiя для незнайомця був зовсiм звичайнiсiньким, буденним – буцiмто йому щоразу по прильоту до аеропорту дарують атласи. Хоча, хто зна, можливо, так воно й було. Бо пiсля цього дивний пан зник у термiналi аеровокзалу, зоставивши Андрiя в легкiй задумi.

Однак, почувши оголошення про прибуття лiтака iз Франкфурта-на-Майнi, хлопець схаменувся й мерщiй побiг до контрольного термiналу, на ходу вставляючи касету в диктофон. На борту саме цього лiтака мав прилетiти пан посол, у якого Андрiй повинен був узяти iнтерв’ю про останнi подii, що трапилися в Нiмеччинi й мали вiдголос навiть в Украiнi.

Перед входом до вiддiлення контролю аеропорту, куди теоретично також мав прибути посол, уже зiбрався добрий десяток журналiстiв.

«Ще б пак, подiя ж неординарна!» – подумав Андрiй.

Вiдверто кажучи, працювати репортером хлопець не любив, та й репортажi не дуже в нього виходили. От i був «засланий» шефом, Борисом Едуардовичем, на цю «каторгу», чи то пак – на пiдвищення квалiфiкацii.


* * *

Тим часом у iншiй частинi аеропорту високий русявий парубок стояв, обiймаючи свою наречену. Знаете, як у тих прощальних сценах у кiно. Вiн – трохи повненький вайлуватий красень iз зализаним набiк чубом, у стильних джинсах та сорочцi у смужку. Вона – струнка, чорноброва, кароока красуня в коротенькiй спiдничцi, зеленiй блузцi та легенькiй жилеточцi. Дiвчина вiдлiтала на пiвроку стажуватися та переймати досвiд дизайнерськоi майстерностi в американських колег. А вiн, Юрiй, залишався тут чекати та потроху готуватися до весiлля, яке мало вiдбутися одразу пiсля ii повернення. За якусь годину кохана залишить свого обранця та неньку Украiну й полетить у далекi краi на лiтаку вiтчизняних авiалiнiй, де буде нудьгувати за домом, рахуючи днi до iхньоi зустрiчi…

«Хоча, мабуть, нi, Оксi точно не нудьгуватиме», – несподiвано для себе вiдзначив Юрiй. Чомусь вiн був у цьому впевнений, i на душi якось так неприемно зашкрябала кiшечка.

Враз цю зовнiшню iдилiю було безпардонно порушено чоловiком, який невiдь- звiдки з’явився та налетiв прямо на закохану парочку, ледь не впустивши свого шкiряного портфеля.

– Перепрошую, пане, панi… – i вiн помчав кудись далi, незграбно розмахуючи чемоданчиком i якоюсь брошурою.

«Зараз почнеться…» – тiльки й устиг подумати Юрiй.

– Ах ти ж!.. – Оксi закричала вслiд чоловiковi, перетворюючись iз чарiвноi красунi з кiнофiльму на таку собi стервозну дiвулю.

Юрiй поморщився та поправив окуляри. Вiн робив так завжди у подiбних ситуацiях. А вони, як це не сумно було констатувати, останнiм часом були не рiдко.

– … дивитися треба куди преш, окуляри купи! – завершила свою тираду Оксана.

– Оксi, Оксаночко, ну заспокойся, – Юрiй взяв дiвчину за лiкоть. – Ходiмо краще нагору, тобi вже час митний огляд проходити, щоб не запiзнитися…

Дiвчина пирхнула, та позаяк об’ект ii агресii вже давно розтанув десь у натовпi й розбиратися, по сутi, було нi з ким, вона знову стала «слухняною дiвчинкою».

– Бач, навiть «перепрошую» сказав. У нас зараз так рiдко вибачаються… А яка ж милозвучна наша мова! – заспокоював Юрiй супутницю.

– Якби вона була така милозвучна, то я б нею вже спiвала! – похмуро вiдзначила Оксана, пiднiмаючись сходами.

Вони зупинилися перед пунктом митного контролю. Все, далi Оксана мала йти сама. Юрiй, вiдчуваючи якусь незручнiсть, обiйняв наречену та мiцно-мiцно поцiлував на прощання.

– Щасливоi дороги, люба… І бережи себе, добре? – хлопець подивився коханiй у вiчi й побачив якийсь, ще не знайомий йому, дивний вогник.

– Бувай, любий, – як лисичка, хитро промовила та, – а за мене не хвилюйся, па-па…

Ох i не подобалося чомусь останнiм часом Юрiю оце ii «па-па».

«Та що вдiеш, усi люди рiзнi, мають рiзнi звички… Зате готуе вона гарно та й у лiжку просто бомба…» – фiлософськи думав вiн, махаючи рукою на прощання та поправляючи окуляри.

«Перепрошую…» – чомусь знову згадалося.


* * *

Поступово наближалася матiнка Земля. Ось уже лiтак проскочив зону хмар i тепер у вiконце (кому, звiсно, пощастило отримати мiсце бiля iлюмiнатора) можна було розрiзнити не бiльшi за сiрниковi коробочки, акуратно розкиданi на зелено-чорному тлi будиночки, малю-юсiнькi мурахи-машини та чорнi смужечки шосе, по яких тi повзли. Сам лiтак хижою птахою робив кола та спускався все нижче й нижче до своеi здобичi – шматка бетонноi посадковоi смуги.

Ранiше цей момент був для Алiси найнеприемнiшим. Їi вестибулярний апарат просто не витримував перевантажень, якi виникали пiд час посадки. Ото довелося батькам намучитися з нею в тi часи! При iхньому-то режимi перельотiв…

Коли лiтак зупинився, усi в салонi зааплодували пiлотам, висловлюючи свою вдячнiсть за безболiсне повернення iз неозороi блакитi на таку рiдну землю. Укотре вже не надто новий «Боiнг-723» та його екiпаж благополучно завершують рейс «Франкфурт-на-Майнi – Киiв». Вiльних мiсць у салонi немае, i майже всi пасажири – жителi Украiни. Нiмцiв набереться, мабуть, iз десяток.

Хоча додому Алiса поверталася з Франкфурта, цiлий тиждень вона провела в Берлiнi, працюючи консультантом iз мiжнародного права для свого батька, Григорiя Петровича, Повноважного Посла Украiни в Нiмеччинi.

Пан посол та його секретар-аташе спускалися трапом першими. Алiса йшла на кiлька сходинок позаду, уважно дивлячись собi пiд ноги, адже була на високих пiдборах. Їi чорняве волосся розвiював легенький вiтерець, а консервативний дiловий костюм тiльки пiдкреслював дiвочу вроду.

– Дозвольте вам допомогти, – почула вона поряд чийсь доброзичливий голос.

То був невисокий чоловiк у солiдному костюмi, легенькiй куртцi з невеликим чорним чемоданчиком. Вiн галантно пiдхопив ii пiд лiкоть i довiв до кiнця трапа.

– Усього вам найкращого, – посмiхаючись, просто мовив незнайомець.

– Дякую, хай i вам щастить, – вiдповiла трохи здивована такими манерами Алiса.

Чоловiк, не озираючись, рушив до спецiального автобуса, який доставляв пасажирiв до термiналу. Алiса разом iз батьком-послом, його секретарем та охоронцем пройшла до автомобiля, що стояв неподалiк, чекаючи на них.

Службове становище батька зобов’язувало тримати певну дистанцiю вiд громадськостi. Хоча парадокс полягав у тому, що сам Григорiй Петрович значною мiрою й представляв цю «громадськiсть» на мiжнароднiй аренi. Але, як казав його секретар-аташе: «Береженого й Бог береже».


* * *

Лiтаки Олексiй не дуже любив. Особливо впав рiвень його довiри до цих «металевих бляшанок iз крилами» пiсля подiй 11 вересня у США[1 - 11 вересня 2001 року в США терористами було вчинено серiю терактiв iз використанням пасажирських лiтакiв у ролi «керованих бомб». Найбiльшу шкоду заподiяно Нью-Йорку, де внаслiдок атак кiлькох лiтакiв повнiстю було зруйновано хмарочоси «Мiжнародного Торгового Центру», загинуло бiльше трьох тисяч людей.]. Тому вiн просто стояв поруч iз машиною, скептично спостерiгаючи за юрбами людей iз валiзами, якi снували туди-сюди з усiм цим своiм скарбом. Недалеко вiд нього розмiстилися машини кiлькох телевiзiйних каналiв. Бiля них метушилися репортери та оператори, приводячи апаратуру в «бойовий стан».

«Напевне, сьогоднi ми не побачимося… та воно й на краще… бiзнес i жiнки – несумiснi речi, – подумав Олексiй, а потiм криво усмiхнувся. – Часом…»

Несподiвано, нiби з-пiд землi, перед ним з’явився громадянин зi шкiряним чемоданчиком. Як не дивно, сам чоловiк своею зовнiшнiстю не привертав до себе жодноi уваги, однак його чорний портфель, що вилискував на сонцi, ще й як вирiзнявся! Панок упритул наблизився до Олексiя i прямо пiд нiс простягнув йому атлас Киева.

– Менi потрiбно ось сюди, – безапеляцiйно мовив вiн, тицяючи пальцем у карту та широко усмiхаючись. – Якi тут у вас розцiнки?

– Це вам не таксi, шановний, – крiзь зуби процiдив Олексiй.

– Ой, справдi? Тодi я дуже-дуже перепрошую, треба ж так… – незнайомець поплескав Олексiя по плечу, круто розвернувся i помчав до iнших машин. Здавалося, вiн просто не хотiв помiчати надокучливих таксистiв, якi зграями оточували кожного, хто виходив з аеропорту. Чи, може, це вони його не помiчали?

– Перепрошуе вiн, – пробурчав Олексiй, приходячи до тями. Ну й нахаба! Сплутати мене iз якимось таксистом? Нечувано!

– А ти чого там сидиш, гав ловиш? – гримнув вiн на гладенько вибритого водiя-охоронця, який протягом усього дiйства незворушно сидiв у машинi. – За що я тобi плачу?

– Ну-у, за охорону…

– Баранки гну! То охороняй! І не пiдпускай до мене всiх пiдряд!

– Ясно, Олексiю Івановичу! – закивав водiй.

– Сподiваюся, що ясно, а то…

Але Олексiй свою промову-настанову не закiнчив. Нарештi на виходi з аеропорту з’явилася людина, на яку вiн очiкував.




Корiнець другий



* * *

Задзвонив будильник. Андрiй розплющив очi, простягнув руку, зупиняючи подальше розповсюдження пронизливих звукiв. Трохи сфокусувавши зiр, побачив на пiдсвiчуваному в напiвтемрявi кiмнати екранi годинника «6:30».

– Хто рано встае… – вголос задекламував вiн, вилазячи з лiжка, – той усiх дiстае! – приказку ще зi студентських рокiв життя в гуртожитку. О, як це було давно й недавно! Як близько й одночасно далеко! Та гаяти час на подiбнi роздуми Андрiй не став. Починався новий тиждень, i його творчий графiк на сьогоднi був досить насиченим. Як, власне, i завжди.

Перш за все, ранкова зарядка. Гарненько потя-я-ягнути затерплi м’язи, ро-оз-з-працювати суглобики та й пустити кров по ii законному руслу. Розминочну частину ранковоi зарядки Андрiй проводив у кiмнатi, а от спецiальнi вправи – на вулицi. На щастя, поруч був парк. Для хлопця здоров’я, як це не по-економiчному могло прозвучати, було капiталовкладенням. І чим бiльше вiн вкладав, тим вищими, вважав, будуть вiдсотки – стiйкiсть до хвороб та стресiв, творча активнiсть i тривалiше життя.

Ранкове повiтря приемно збадьорювало. Сонечко заливало теплим золотом усе довкола й нiжно гладило своiми променями-рученятами по головi. Вiтерець злегенька дмухав свiжiстю з приемним присмаком осенi, зiбраним iз ароматiв трав, квiтiв та листя. На деревах вiдчайдушно виспiвували пташки, а дятел з ентузiазмом вистукував своею азбукою Морзе вiдому тiльки йому шифрограму.

Андрiй кiлька разiв пробiг по колу дорiжками парку й, повнiстю розчинившись у чарiвному свiтi природи, попрямував додому. Вiн зробив ще кiлька дихальних вправ та прийняв душ. Далi були медитацiя, снiданок iз вiвсяноi кашi з родзинками, курагою, горiшками й чашки запашного зеленого чаю. Тепер можна було й у редакцiю.

На жаль, його вiрний «кiнь» – мотоцикл поки що був у ремонтi.

«Шкода, а то хвилин за двадцять був би на мiсцi, – подумав Андрiй. – Та, зрештою, тролейбус чи маршрутка – чудове мiсце почитати! Головне – не забути книжку прихопити!»

Сповнений ентузiазму та енергii, хлопець рушив до найближчоi зупинки.

У кабiнетi редакцii Олег, його сусiд по кiмнатi, вже щось писав. Тридцятирiчний журналiст у iхньому тижневику вiв колонку «Кримiнал». Треба вiдзначити, специфiчний був чоловiк. Але, як свого часу казав iхнiй головред, Борис Едуардович, проблеми культури та кримiналу завжди йдуть плiч-о-плiч, а тому сусiдство журналiстiв, якi вели вiдповiдно цi двi рубрики, керiвник вважав плiдним.

– О, Андрiй! Привiт! Вiтаю з посвяченням у детективи! – Олег iз характерним йому запалом потис хлопцевi руку.

– Привiт! Дякую, звiсно, за привiтання, та навряд чи справа якось зрушить. Це швидше була репетицiя моiх репортерських навикiв…

– Та що ти таке говориш! – запротестував колега. – Очевидно, що справа заплутана й, на перший погляд, невирiшувана, але цiкава, нестандартна… Не те, що цi вбивства та вбивства…До речi, розкажи деталi, бо я не зовсiм у курсi.

Андрiй дiстав чорновий варiант репортажу i простягнув Олегу.

– Суть справи в тому, – почав вiн, – що один досить вiдомий на Заходi украiнський художник-постмодернiст Степан Масленко робив виставку-аукцiон у Берлiнi на честь нашого Дня Незалежностi. Вона мала тривати до десятого вересня. Як повiдомляють джерела, презентацiя робiт пройшла успiшно, кiлька картин художнику вдалося продати, причому за досить значну суму. А потiм, буквально за кiлька днiв до закриття, одну з найепатажнiших i найдорожчих (на думку експертiв) його робiт, картину «Всесвiт», викрали. Далi – нiчого не вiдомо. Як грабiжнику («Чи грабiжникам», – поправив його Олег) вдалося проникнути до виставковоi зали, куди подiлася картина, – загадка. Наразi слiдство повiдомляе тiльки те, що на картину претендувало кiлька покупцiв: iз Арабських Емiратiв, Америки та з теренiв колишнього СРСР. Їхнi прiзвища поки не називають…

– Цiкаво, цiкаво… – Олег крутив у руках репортаж. – Що ж то за картина така? Назва принаймнi досить претензiйна… Хоча це ж постмодернiст, у них як не чорнi квадрати, то кола чи бiлi аркушi. От i цей, напевно, щось таке утнув…

Олег заглибився в читання репортажу, зрiдка задоволено гмикаючи.

– А, до речi, як твое «сенсацiйне вбивство»? – виключно iз ввiчливостi поцiкавився Андрiй, бо ж знав, що колега-кримiналiст усе одно сам усе йому розповiсть та ще й у деталях…

– Убивство? А, вбивство!!! Та вбивство як вбивство. М’ясо якесь, – Олег поморщився. – Вбивця – чоловiк, на своiй дачi застрелив дружину iз мисливськоi рушницi. Звiсно, каже, що випадково. А тодi прикол – на тiй дачi двох наших винесли.

– Тобто? Як «винесли»?

– Ну, як-як… Цi горе-репортери хотiли мiсце злочину сфотографувати, а там, виявилося, ще ж нiчого не прибрали, тiльки тiла не було. Вони як побачили всi цi розбризканi мiзки, плями кровi на меблях, пiдлозi, то iм погано зробилося, а двое взагалi знепритомнiли. Ха-ха-ха! Так-то… Та годi з цим убивством, давай я краще репортаж твiй почитаю толком…


* * *

Чутки, чутки, чутки… Чому ж ви поширюетеся зi швидкiстю свiтла? Так невпинно i так нестримно… Останнi чутки Юрiя здивували й навiть трохи занепокоiли. Сьогоднi з досить надiйних джерел вiн довiдався про можливу змiну керiвництва компанii. Говорили, що колишнiй директор передав контрольний пакет акцiй, а разом iз ним i крiсло керiвника своему сину. Звiсно, зважаючи на свою посаду в компанii (десь у серединцi), Юрiю особливо хвилюватися нiбито не було чого. Однак цi чутки, цi думки… Хтось вiрить, узагалi, в iнтуiцiю?

При першiй-лiпшiй нагодi, трохи розгрiбши завали на роботi, Юра попрямував до курилки. Це був справжнiй неофiцiйний департамент мiсцевих новин. Трохи нервово вiн дiстав та пiдпалив свiй «Мальборо». З кожною затяжкою ставало трохи легше, спокiйнiше. Ранiше хлопець не палив зовсiм. Однак через пiвроку роботи на повну ставку все змiнилося. Палити тут було своерiдною нормою престижу i, як не дивно, пiдкресленням твого статусу. В iхнiй компанii переважна бiльшiсть чоловiкiв, та й багато жiнок, палили. Це стало й засобом трохи вiдволiктися вiд не надто цiкавоi офiсноi роботи, а ще нехитрим способом поспiлкуватися та дiзнатися останнi плiтки.

Так було й зараз – у курилцi вже зiбралося кiлька гуртiв. Переходячи вiд однiеi компанii до iншоi, Юрiй з головою поринув у iхнiй внутрiшньоофiсний таемничий свiт, захований вiд стороннього ока та непосвячених iмлою цигаркового диму.

Викинувши зрештою третього недопалка й позбувшись залишкiв хвилювання, Юрiй повернувся до кабiнету. Отож чутки пiдтвердилися ще раз.

«Щось я став бiльше палити, в середньому вiсiм цигарок на день… Якби ж знати, що то за один, цей наш майбутнiй директор, i чого вiд нього можна чекати…» – розмiрковував Юрiй. «А чого, власне, я так хвилююсь?», – здивовано запитав вiн сам себе.

І старший аналiтик заглибився в цифри. До його обов'язкiв переважно входило заповнення всiляких форм та перевiрка правильностi облiку видаткiв, зроблених компанiею на випуск продукцii. Звiсно, цiкавого в роботi малувато, але за тi грошi, що йому платили, можна було й позаповнювати. Ще трохи попрацювавши, хлопець спустився на перший поверх – набрати з автомата гарячоi кави.

Пластиковий стаканчик кави, як i в будь-якiй iншiй компанii, також став неодмiнним атрибутом «енергiйного, працьовитого та страшенно зайнятого дiлового службовця». На автоматах iз кавою компанiя не економила – iх у вестибюлi стояло аж три. Пiсля кiлькох ковткiв терпкого гарячого напою Юрiй повернувся до кiмнати й знову взявся за папери. Тепер ще годинка – а там уже й обiдня перерва недалеко…


* * *

«Установлювати рекорди, бити iх та встановлювати новi – хiба це не прекрасно?» – запитувала себе Алiса.

Вона щойно прийняла душ i тепер перевдягалася. Перед цим у басейнi дiвчина полiпшила свое особисте досягнення на 400-метрiвцi вiльним стилем i була дуже задоволена собою. У вестибюлi на неi вже чекала подруга.

– Слухай, Марiчко, де це ти останнiм часом пропадаеш? Що, черговий кавалер з’явився? – запитала Алiса, хитро мружачись.

– Та нi, не вгадала, – дiвчина захихотiла.

– То, може, вiдкриеш таемницю кращiй подрузi?

Марiчка вдавано важко зiтхнула:

– Ну, тобi, Алiсонько, вiдкрию. Все одно ж не вiдчепишся… Я почала ходити на йогу.

– На йогу? Ну, ти даеш! – щиро здивувалася Алiса. – То, може, i вегетарiанкою стала?

– Не дочекаетесь! – засмiялася подруга. – Навiщо вегетарiанкою? Просто вирiшила тiлом зайнятися – i нiякоi фiлософii.

– А хiба так можна?

– Повiр менi! Хочеш пiдкину тебе сьогоднi додому?

– Добре, – погодилася Алiса, згадавши, що ii подруга за кермом – то ще одна окрема iсторiя, – я сьогоднi без авто, маршрутками добиралася…

Дiвчата пiдiйшли до маленького срiблястого «Субару». Марiчка вимкнула сигналiзацiю, i вони сiли в салон. Якийсь час iхали мовчки, потiм Алiса витягла iз сумочки шоколадний батончик:

– Будеш?

– А що там iще е?

– Значить, так – цiлий коктейль для псування фiгури: шоколад, карамель, горiшки, до того ж обсмаженi…

– Тодi точно буду, – засмiялася Марiчка, – не кину ж я кращу подругу в бiдi, сам на сам iз таким пiдступним ворогом стрункоi фiгури! Дiли його, Алiсо, двi фiгури менше постраждають, нiж одна – це напевно!

Марiчка спритно лавiрувала серед машин, встигаючи жувати батончик i спiлкуватися з подругою.

– О, анекдот про йога згадала, – почала вона. – Значить, Гiмалаi. Лiзе альпiнiст по скелi, високiй-високiй, де й зачепитися немае за що, руки вже тремтять, важко. Тут бачить, бiля вершини йог висить – однiею рукою за виступ причепився, а в iншiй тримае книжку й читае собi. Альпiнiст ближче пiднявся та й питае: «А правду кажуть, що ви, йоги, дуже сильнi?». Йог перегортае чергову сторiнку рукою, якою щойно тримався за скелю, i, навiть не дивлячись на альпiнiста, вiдказуе: «Та нi, неправда».

Подруги пирснули зi смiху.

– Придурок, куди преш?! Що, слiпий, не бачиш, що друга смуга?! – закричала у вiконце Марiчка вслiд червоному «Опелю», який, порушуючи правила, ледь не врiзався в них.

Алiса любила свою подругу за цю ii iмпульсивнiсть та вiдвертiсть, за те, що, iнодi, особливо за кермом, не соромилася «крутих» виразiв на адресу горе-водiiв, яким спало на думку порушувати правила в ii присутностi.

– От козел, i де права купував, скажи?

– Твоя правда, Марiчко! Була б не юристом, а даiшником – усiх би таких заарештувала й водiйськi права позабирала б!

– Я готова в судi свiдчити! – запевнила подруга.

– Знаю, знаю, от тiльки ж чи готовий суд до твоiх, ну, м’яко кажучи, не зовсiм формальних свiдчень? Це ще питання!


* * *

Олексiй Іванович – так нещодавно почав називати сам себе Олексiй. І привiд тут був бiльш нiж вагомий – адже тепер вiн президент цiлоi компанii! Молодик, розмiрковуючи, непоспiшо походжав по своему новому кабiнету. Потiм сiв за робочий стiл, ключиком вiдiмкнув праву верхню шухляду. Там у спецiальному ящичку мирно спочивала новенька «беретта». Задзвонив робочий телефон. Вiдiрвавшись вiд споглядання зброi, директор зачинив шухляду, взяв слухавку.

– Олексiю Івановичу, до вас головний менеджер – Орест Андрiйович Войтенко…

– Добре, Вiрочко, нехай зайде.

Дверi до кабiнету вiдчинилися, i до кiмнати ввiйшов чоловiк рокiв сорока, iз сивиною у волоссi. Як для своеi посади вiн виглядав просто зразково: смугастий дiловий костюм, бiла сорочка з краваткою, навiть невеликi круглi окуляри зайвий раз пiдкреслювали образ дiловоi людини. Чоловiки по-дружньому потисли один одному руки.

– Сiдайте, – запропонував Олексiй.

– Дякую, – менеджер сiв у крiсло навпроти i, витримавши невелику паузу, почав:

– Олексiю Івановичу, наскiльки менi вiдомо, з учорашнього дня ви офiцiйно стали президентом компанii, а, отже, i ii новим керiвником. З чим дозвольте вас i привiтати! – вiн посмiхнувся. – Останнi кiлька рокiв я вiв справи компанii вашого батька. Не знаю, наскiльки ви особисто знайомi зi станом справ на сьогоднi, тож вважаю своiм прямим обов’язком уже зараз поiнформувати вас, що до чого, хоча б у загальних рисах.

– Добре, Оресте, це цiлком доречно, тим паче пiслязавтра, у п’ятницю я збиратиму нараду директорiв департаментiв. Продовжуйте.

– Так ось… – Орест зняв окуляри i поклав iх до кишенi пiджака, потiм почав гортати папери, якi принiс iз собою. – Це звiти за всi п’ять рокiв iснування компанii «Грiзлi», – вiн простяг стосик аркушiв Олексiю. – На ринку ми вже, як я сказав, трохи бiльше п’яти рокiв, товарообiг – близько двох мiльйонiв гривень щомiсяця, прирiст – майже три-чотири вiдсотки за рахунок освоення нових регiонiв збуту та збiльшення обсягiв продажу найменувань. Як ви знаете, основна продукцiя – це свiжозамороженi продукти харчування або напiвфабрикати, включаючи пельменi, вареники й таке iнше. Виробляемо все це на власному ж заводi. По регiонах поставки здiйснюемо в мiстах Киiв (та область), Харкiв, Полтава, Черкаси, Луганськ, Донецьк. Усього, на даний момент, у компанii працюе близько 400 штатних працiвникiв…

Олексiй Іванович розглядав дiаграми iз приростами.

– Дякую, Оресте, я в курсi щодо всього цього, хоч останнi кiлька мiсяцiв i був у Італii. Краще покажiть менi наш бiзнес-план.

– Ось, будь ласка, – Орест простягнув директору ще один стосик паперiв. – Якщо коротко, то iз запланованого на цей рiк – потрiбно на п’ятдесят вiдсоткiв замiнити виробниче устаткування, що дозволить збiльшити обсяги та якiсть продукцii, побудувати та обладнати ще один цех, розширити асортимент продукцii. Тому з усiма видатками цього року загальне збiльшення прибуткiв очiкуемо близько двох вiдсоткiв.

Олексiй проглядав бiзнес-план i насуплювався все бiльше й бiльше.

– Добре, я все це ретельно передивлюсь. А скажiть, Оресте, що це за видатки до благодiйного фонду? Десять вiдсоткiв вiд прибуткiв?

– Це була iнiцiатива вашого батька – вiддавати частину отриманих коштiв у фонд допомоги дiтям-сиротам…

– Аж десяту частину? Ну й ну… Гаразд, я перегляну це уважно й сам запитаю батька. Щось iще?

– Та, власне, нi. Нiби все сказав та показав, – Орест знову дiстав iз кишенi пiджака окуляри та надiв iх.

– Добре, тодi всього найкращого! – директор пiдвiвся i провiв головного менеджера до дверей.

Пiсля цього вiн у задумi пiдiйшов до вiкна i з кам’яним виразом обличчя став дивитися на вулицю. З вiкна третього поверху йому було гарно видно всi прилеглi до адмiнiстративного будинку частини компанii: корпус заводу-фабрики, де виготовляли продукцiю, автопарк, складськi примiщення, вiдмежованi вiд зовнiшнього свiту високим бетонним парканом з металевими воротами. Вiн почував себе справжнiм феодалом у власному замку. Феодалом, який от-от почне завойовувати. Настае час будувати iмперiю.




Корiнець третiй



* * *

Редакцiя будь-якоi газети в день виходу чергового номера нагадуе справжнiй вулик iз бджолами, яких необачно потурбували. І ось цi трударi-бджiлки снують коридорами свого вулика-редакцii, гудуть, кудись телефонують чи то вiдповiдають на телефоннi дзвiнки. А найактивнiшi, час вiд часу, не витримують i вiд усiеi своеi бджолино-журналiстськоi душi намагаються почастувати порушника iхнього спокою «медом». Тут уже хто пiд руку попадеться – i своiм, i чужим дiстаеться. Щоб, як то кажуть, життя медом не здавалося…

Сьогоднi такий-от вулик Андрiю нагадувала iхня редакцiя. Основнi маршрути пересування колег кабiнетами не були хаотичними. Як правило, все крутилося в такiй послiдовностi: вiдповiдальний секретар – верстальник – коректор – верстальник – коректор iз незначними варiацiями. Все залежало вiд того, наскiльки матерiал, який подавався заступнику редактора Івану Павловичу, був «пропрацьованим» та й вiд його настрою теж. Бориса Едуардовича, шефа, в основному, нiхто не турбував, окрiм самого заступника, звiсно.

Сьогоднi своi матерiали до друку Андрiй уже подав, пройшовши всi кола, тож мiг насолоджуватися в кабiнетi вiдносним спокоем. Вiн зручно розвалився на стiльцi-крiслi з колiщатами й читав книжечку, раз по раз позираючи у вiкно, де в блакитному небi пливли пухнастi хмаринки.

Хиткий затишок порушив Олег. Вiн, увесь розчервонiлий, влетiв до кiмнати й, усiвшися просто на свiй стiл, переможно констатував:

– Ху-ух, таки взяли до друку мою статтю про сенсацiйне вбивство! Слухай, а тобi не здавалося часом, що наш зам, Іван Павлович, мае такi, е-е, трохи садистськi нахили?

– Здавалося, здавалося, – погодився Андрiй, – особливо, коли пiсля безсонноi ночi приносиш йому статтю, пiдготовлену з урахуванням його вчорашнiх поправок та побажань, а вiн, почитавши, знову починае все виправляти…

– І ми знову повертаемося, фактично, до… – продовжив Олег.

– Попереднього варiанту!

– Точно!

Журналiсти засмiялися. Тим часом дверi вiдчинилися й до кабiнету наполовину просунулася Галина, вiдвертiстю свого декольте одразу встановлюючи тишу в кiмнатi.

– Так-так-так, – Андрiй випростався у крiслi.

– Г-гк-хи, – трохи прочистив горло Олег, розвертаючись усiм корпусом до дiвчини.

Галина просунулася ще трошки.

– А ви чого тут розвеселилися, га? В той час, як люди на «конвейерi», вони тут сидять, ляси точать! Новину знаете? До нас на стажування журналiст приiжджае!

– Прямо-таки новина! Та в нас, у редакцii, цих «зелених» стажерiв тiльки за мiй час роботи стiльки перебувало! – махнув рукою Андрiй. – Скажи, Олеже?

– Угу, – пiдтримав той, блукаючи поглядом десь у районi декольте iхньоi спiврозмовницi. Галина пригрозила йому пальцем, на якому виблискував величенький перстень.

«Мабуть потрапила до гарему якогось султана, – подумав Андрiй, – або пiдробка…»

– Пояснюю для тих, хто в танку. По-перше, стажер зовсiм не iз «зелених», це колишнiй колега Бориса Едуардовича, а по-друге, – Галина зробила паузу («Швидше таки пiдробка» – зiтхнув Андрiй, ще раз глянувши на перстень), – вiтаю, вiн буде працювати у вашiй кiмнатi, за он тим столом, на якому ти, Олежику, сидиш!

– Я? Та це ж мiй стiл, якого дiдька!..

– Не твiй, а редакцii, – заспокоiла колегу Галина, – та не хвилюйся ти так! Коли шеф сказав, значить, вiн щось там придумав iз тобою…

– О, знаючи шефа, щось придумав – просто в точку, – закивав Андрiй. – Наприклад, можна Олега на кiлька мiсяцiв вiдправити на розкопки скiфських курганiв шукати слiди насильницькоi смертi на рештках скелетiв степовикiв, – вiн покотився вiд смiху на своему крiслi.

– У-у, смiшно iм! І чому як раптом що, то – Олег? Ану чекай, я до шефа пiду!

І вiн, наздоганяючи вже зниклу за дверима Галину, вибiг у коридор.


* * *

Красуня фортуна усмiхнулася Юрiю саме тодi, коли вiн найменше цього очiкував. Вiн отримав пiдвищення й став начальником цiлого вiддiлу аналiтики. Або, як це модно зараз казати, департаменту аналiтики. Рiч у тiм, що, почувши про змiну керiвництва, iхнiй 52-рiчний начальник звiльнився. Ходили неофiцiйнi чутки, що йому зробили вигiднiшу пропозицiю конкуренти. Із усiх заступникiв головний менеджер компанii вибрав саме його – Юрiя Петровича Бондаренка!

Новоспечений начальник довго ще не мiг прийти до тями. Йому важко було повiрити в такий стрiмкий кар’ерний злет. Адже, навiть за найоптимiстичнiшими прогнозами хлопця, щоб зi старшого аналiтика стати начальником департаменту, йому знадобилося б мiнiмум рокiв три-чотири! А зважаючи на мiцнiсть здоров’я та нервiв iхнього колишнього шефа, i того бiльше. А тут бах – i ти вже начальник!

Оформивши дрiбнi документи з обiймання новоi посади, Юрiй «пропав» у курилцi. Тут його вiтали всi знайомi й навiть не дуже колеги. Так, тепер вiн сам мiнi-босс. Хто знае, краще ж iз начальством бути в дружнiх стосунках.

Юрiй же був на сьомому небi вiд щастя. За робочий день вiн викурив рекорднi двi пачки цигарок, давши собi залiзне слово: вже завтра кинути палити. Вiн випив неосяжну кiлькiсть кави, яка сьогоднi навiть видавалася по-своему смачною.

Переiзд до нового кабiнету запланували на наступний день. Тож пiд кiнець робочого дня новоспечений начальник змушений був повернутися до свого вже колишнього кабiнету, щоб спакувати речi. Завтра iх мали перенести на нове мiсце. Голова в Юри легенько паморочилася чи то вiд успiху, чи то вiд цигарок iз кавою. Та за якусь годину вiн таки впорався з цим своiм нескладним завданням.

Потiм, як i водиться в подiбних випадках, зiбрав невелике коло своiх колег-друзiв по компанii, всього осiб десять, i весь гурт поiхав святкувати подiю в один iз шикарних ресторанiв центру столицi.

Вони ще довго сидiли там, смакуючи шампанське та дорогi наiдки. Для Юрiя-начальника вiтання й тости за його здоров’я за цей вечiр перетворилися на якийсь один суцiльний потiк. Зрештою, залишивши офiцiанту шаленi чайовi, колеги допомогли напiвпритомному Юрiю сiсти в таксi, та й самi роз’iхалися по домiвках.


* * *

У парку було тихо й затишно. Зрiдка щебетали пташки, десь у листi чувся шелест вiтру. Алiса полюбляла це мiсце. Зараз вона, мов кiшка, повiльно скрадалася з фотокамерою, уважно стежачи за об’ектом свого полювання. Це була сойка, яка також з цiкавiстю спостерiгала з гiлки дерева за незвичайним мисливцем. Утiм, достатньо близько до себе не пiдпускала, перелiтаючи з гiлки на гiлку, з одного дерева на iнше.

Стосовно полювання, то воно було несправжнiм. Хоча сама фотомисливиця ще в старших класах отримала КМСа зi стрiльби з малокалiберноi гвинтiвки. Тож що таке стрiльба, вона знала не тiльки iз книжок чи бойовикiв…

Алiса переслiдувала обережно, щоб зовсiм не сполохати свою «фотомодель», але в той же час i наполегливо, як справжнiй мисливець-професiонал. І доля таки iй усмiхнулася. Птаха зрештою завмерла на гiлочцi клена, прийнявши положення «у профiль» – нiби чекаючи на знiмок. Такий момент не можна було згаяти. Алiса повiльно наблизилась ще на пiвкроку й навела фотокамеру на сойку.

Пташка, як i личить справжнiй моделi, почала крутити голiвкою вправо-влiво, постаючи то в одному, то в iншому ракурсi. При цьому вона з цiкавiстю блимала на Алiсу то своiм правим, то лiвим оком. Нарештi дiвчина вловила мить, коли можна було робити знiмок, i без вагань плавно натиснула кнопку.

– Є! – майже вигукнула вона. – Вийшло! Ну нарештi!

Сполохана клацанням камери птаха кудись полетiла i зникла за деревами. Алiса ж задоволено розглядала зробленi фотографii – адже ii цифрова камера була налаштована на режим шiсть знiмкiв на секунду.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-skorohod/vsesv-t/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Додатки та коментарi





1


11 вересня 2001 року в США терористами було вчинено серiю терактiв iз використанням пасажирських лiтакiв у ролi «керованих бомб». Найбiльшу шкоду заподiяно Нью-Йорку, де внаслiдок атак кiлькох лiтакiв повнiстю було зруйновано хмарочоси «Мiжнародного Торгового Центру», загинуло бiльше трьох тисяч людей.