Книга - Казки

Казки
Ганс Крiстiан Андерсен


Ганс Крiстiан Андерсен (1805—1875) – датський письменник, автор всесвiтньо вiдомих казок для дiтей i дорослих, таких як «Кресало», «Принцеса на горошинi», «Дюймовочка», «Дикi лебедi», «Снiгова королева», «Гидке каченя» та багатьох iнших. Андерсен не був першовiдкривачем у жанрi датськоi казки, проте саме йому вдалося, зберiгаючи найкраще з народних традицiй, надати своiм героям справжнiх людських рис i створити чудовi казки, якими вже понад сто рокiв зачитуються читачi в усьому свiтi.





Ганс Крiстiан Андерсен

Казки





Славетний датський казкар









Дорогi читачi, дiвчатка й хлопчики!

Перед вами нова книжка казок. Ви, звичайно, переглянете спочатку малюнки, як завжди це бувае, а вони такi цiкавi, що вам захочеться швидше дiзнатися, про що тут написано. Потiм ви сядете читати або попросите когось iз дорослих почитати вам уголос, i я знаю напевне, що ця книжка стане для вас однiею з улюблених. Так було з усiма дiтьми, хто тiльки познайомився з цими чудовими казками. А читали iх мiльйони рiзних дiтей у рiзних краiнах, бо вони перекладенi багатьма мовами свiту: росiйською, французькою, англiйською, нiмецькою, iндуською, iталiйською… Та всiх не перелiчиш! І я, коли була малою, слухала iх, потiм читала сама i тепер люблю перечитувати, як, напевне, i вашi батьки, як багато дорослих i навiть лiтнiх людей.

У дитинствi завжди захоплюють надзвичайнi подii, цiкавi дивовижнi пригоди, чеснi i смiливi героi. Саме про них розповiдае нам автор цих казок. Героi, нiби добрi знайомi, живуть десь поблизу нас, i ми часто з ними зустрiчаемося, лише не бачимо iх, не помiчаемо, бо вони не тiльки люди, а й птахи, звiрi, рослини i навiть речi. Але й такi героi поводять себе як справжнi люди – розмовляють, вiдчувають, дружать або, навпаки, сваряться. У казках завжди перемагае все хороше, чесне, правдиве, i, прочитавши iх, думаеш: яка хороша, добра людина написала iх. Мабуть, вона дуже любила дiтей, хотiла, щоб люди жили в дружбi, в мирi, щоб вони були чесними, справедливими, працьовитими.

Цi казки, що стали подарунком для дiтей усього свiту, написав видатний датський письменник Ганс Крiстiан Андерсен. А про себе самого вiн розповiв у своiй книжцi «Казка мого життя». І справдi, в його життi було багато незвичайного i повчального для всiх.

Славетний казкар Ганс Крiстiан Андерсен народився 1805 pоку в Данii, у маленькому мiстi Оденсе, на островi Фюн…Бiдна комiрчина, заставлена верстатами та рiзним iнструментом шевця-батька, пiд вiкном горища, на ринвi, – ящик iз землею. Там ростуть цибуля та петрушка – увесь город матерi. Бiля хатинки один кущик агрусу – садок для хлопчика Ганса, який дивиться на навколишнiй свiт то гостро спостережливими, жвавими, то задумливими, мрiйливими очима.

Батько й мати цiлiсiнький день працюють, усе життя борючись зi злиднями, i сусiди частенько жалiють i молодих батькiв, якi ледве зводять кiнцi з кiнцями, i маленького худорлявого хлопчика. А хлопчик почувае себе найщасливiшою у свiтi дитиною. Їхня тiсна комiрчина здаеться йому багатою i розкiшною, адже на всiх стiнах висять чудеснi картинки, а над верстатом – навiть поличка з книжками. Таке не у кожного е! На дверях намальований чудовий краевид, i хлопчик годинами дивиться на нього, гуляе мiж тiнистими деревами, плавае в спокiйному озерi, зображеному там.

Батьки дуже любили свою едину дитину. Весь вiльний час тато вiддавав синовi, гуляв з ним, робив йому рiзнi iграшки. Були у Ганса i рухливi млинки, i мальовничi панорами, i ляльки, що кивали головами. А вечорами, коли тiнi у кутках убогоi комiрчини густiшали, батько читав дружинi i синовi цiкавi книжки – байки Лафонтена, комедii Гольберга, а найчастiше товсту i дуже цiкаву збiрку казок «Тисяча i одна нiч». Чи не найбiльше в життi любив маленький Ганс слухати цi батьковi читання i мрiяти при тьмяному свiтлi домашнього гасничка. Любив хлопчик i спостерiгати веселi розваги мiсцевих ремiсникiв та матросiв.

У старовинному мiстi Оденсе збереглося багато давнiх звичаiв, якi вже перевелися i в столицi Данii Копенгагенi, i по iнших великих мiстах. По-особливому вiдзначали ремiсники i городяни мiста рiзнi урочистi цеховi подii. Вони, наприклад, влаштовували гучне своерiдне свято в день перемiщення вивiсок. Усi цеховi майстри, пiдмайстри, учнi йшли шумливою процесiею з прапорами i списами вулицями мiста, а на списах жовтiли лимони, майорiли барвистi стрiчки. Попереду всiх з рiзними вихилясами бiг Арлекiн, видзвонюючи бубонцями, а за ним поспiшали iншi витiвники. Цiкавими були розваги матросiв. Вони гуляли у свята вулицями Оденсе з музикою i прапорами. Їхня гулянка завжди закiнчувалася боротьбою двох молодих шибайголiв на дошцi, перекинутiй з одного човна на другий. Переможцем був той, хто втримувався на дошцi, а переможений пiд регiт глядачiв намагався виринути з води.

Захоплювався маленький Ганс i дивними вiзерунками мiсцевих рiзьбярiв. У мiстечку було багато умiлих майстрiв по дереву, i старовиннi будинки прикрашала iхня вигадлива рiзьба. На одному з таких будинкiв висiв щит з вирiзаною рамкою з тюльпанiв та троянд, а в рамцi був викарбуваний рiк, коли його збудували, i цiлий вiрш. Цей будинок i змалював майбутнiй казкар в однiй зi своiх казок.

Дiд маленького Ганса був теж рiзьбярем по дереву. Старий i немiчний, вiн уже не мiг працювати, але завжди вирiзав з дерева рiзнi химернi фiгурки: людей iз головами тварин, тварин з крилами, дивовижних птахiв. Цi фiгурки вiн складав у кошик, а потiм ходив i дарував iх сiльським дiтям та жiнкам. Багато таких подарункiв мав i Ганс.

Маючи немiчного чоловiка, бабусi доводилося самiй працювати. Старенька доглядала садок при мiськiй лiкарнi i часто приносила звiдти своему единому улюбленому внуковi букетики запашних квiтiв. Хлопчик ставив iх у воду над скринькою, на якiй вiн спав, i годинами милувався ними. Лiжка для нього не було де поставити в тiснiй комiрчинi.

Хлопчик завжди почувався щасливим i завжди знаходив для себе якесь заняття. То вiн уважно розглядав листя на кущику агрусу: як воно розпускалося з маленьких бруньок, виростало, а на осiнь жовкло, сохло i опадало, – то його увагу привертала якась комашка, квiтка чи камiнець. Усе для нього було живе, мало власну цiкаву iсторiю. Вiн помiчав те, повз що iншi проходили байдуже. Упродовж дня вiн мiг сидiти тихо зi своiми iграшками, шити вбрання лялькам i грати у театральнi вистави.

Одного разу батьки повели Ганса в театр, i вiдтодi театр став його мрiею. Часто вiдвiдувати вистави вони не мали можливостi, але двiчi-тричi на рiк такi щасливi випадки траплялися. До того ж хлопчик завiв дружбу з рознощиком афiш, i за те, що допомагав йому, той дарував своему помiчниковi щодня одну афiшу. Ганс читав заголовки п’ес, список дiйових осiб i мiг вигадувати цiлi комедii, змiшуючи все те, що чув вiд батька, що бачив у театрi, i ставити iх зi своiми ляльками.

Вiн рiс мрiйливим, ласкавим хлопчиком, йому здавалося, що всi його люблять. Досi так i було. Ганс часто бiгав до стареньких бабусь, якi доживали свiй вiк у притулку для бiдних, i вони розповiдали йому безлiч народних казок та рiзних iсторiй, а потiм вiн i сам починав iм розповiдати те саме, тiльки додаючи багато свого. Старi хитали головами i дивувались – який бо ж розумний хлопчик росте!

У школi, куди його вiддали згодом батьки, Ганс був наймолодший. На перервах учитель гуляв з ним за руку, щоб його не збили з нiг старшi учнi. Його дивував цей незвичайний хлопчик. Якось учитель покарав старшого хлопця, який не вивчив урок. Нараз маленький Андерсен почав гiрко плакати i просити, щоб учитель пробачив винного. Вiн не мiг заспокоiтися, поки той не вибачив покараного.

Та ось Ганса спiткало перше велике лихо. Батько його все життя журився, що не мiг учитися, не мав освiти, нiде не бував, нiчого не бачив. І вiн вирiшив стати солдатом. Йшли наполеонiвськi вiйни, Данiя була в союзi з Францiею, а Наполеон був улюблений батькiв герой. В армii йому довелося бути недовго. Незабаром уклали мир, i Андерсен повернувся додому. Важкi солдатськi походи похитнули його здоров’я, i вiн помер.

Життя стало дуже важким для малого Ганса. Мати щодня ходила на поденну роботу (ледь перебивалися з хлiба на воду), а хлопця лишала напризволяще. Вiн був цiлком поглинутий своiм ляльковим театром, своiми комедiями. Старенька вдова давала йому читати книжки, i вiн читав усе, що потрапляло до рук, i проштудiював трагедii Шекспiра i чимало iнших класичних творiв.

Багато однолiткiв Ганса, дванадцяти-, тринадцятилiтнi хлопцi працювали на фабрицi. Мати вирiшила вiддати на фабрику i Ганса. Спочатку все йшло гаразд. Хлопець не перевтомлювався на роботi. Вiн мав дуже гарний голос i частенько замiсть роботи спiвав, декламував цiлi сцени з комедiй Гольберга i трагедiй Шекспiра своiм товаришам по роботi. Всi пiдмайстри i робiтницi були дуже задоволенi i охоче виконували за нього його частку роботи. Та ось один з пiдмайстрiв почав жартувати, що Ганс не хлопець, а дiвчина: i спiвае високим i нiжним голосом, i сором’язливий та тихий, як дiвчинка. Жарти перейшли в глузування, i вдома хлопець, плачучи, сказав матерi, що вiн бiльше нiзащо не пiде на фабрику.

Невдовзi мати вдруге вийшла замiж, знову за шевця, ще зовсiм молодого. Нiяких прикростей вiд нього Ганс не зазнав. Вiтчим був спокiйний, тихий, але вiн зовсiм не втручався у виховання хлопчика i не звертав на пасербка нiякiсiнькоi уваги. Сидить собi хлопець, годинами шие лялькам вбрання, щось бурмоче до них, – ну й добре, що нiкому не заважае. А мати навiть казала: це стане йому в пригодi, вiн обов’язково буде кравцем. Нi, син не хотiв бути кравцем, не хотiв йти в навчання до першого в мiстi кравця Стегмана.

– Я хочу грати в комедiях, бути актором, – сказав вiн матерi i, не зважаючи на ii розпач, тiльки й твердив про це.

Багато освiчених родин в Оденсе зацiкавилися хлопцем, який так любив читати i знав слово в слово безлiч уривкiв з рiзних драматичних творiв, а до того ж мав прекрасний голос. Його часто запрошували в гостi, i вiн розважав товариство своею декламацiею та спiвами. Але нiхто досi не турбувався про його долю, про його майбутне, нiхто не думав, що здiбному хлопцевi треба всерйоз учитися, що йому треба допомогти вийти на широкий життевий шлях.

Та ось один старий морський полковник пообiцяв узяти його до палацу в Оденсе, де перебував тодi датський принц.

– Якщо принц спитае вас, чого вам найдужче хотiлося б, скажiть, що ваше найпалкiше бажання – вчитися в гiмназii.

Полковник виконав свою обiцянку, i на запитання принца Андерсен вiдповiв йому так, як порадив добрий друг. Але принц сказав, що гарно спiвати та декламувати – це ще не е ознакою генiя, треба пам’ятати, який важкий i довгий шлях навчання, тому краще йти вчитися якомусь ремеслу. Так хлопчик повернувся нi з чим, хоча для вступу до гiмназii дiтям багатiiв зовсiм не треба було мати нiяких ознак не тiльки генiальностi, а навiть i будь-яких особливих здiбностей.

Хлопець знову почав ходити до школи для бiдних, де вчили сяк-так, аби дiти вмiли читати та трохи рахувати. А роки минали, треба було серйозно думати про долю Ганса, i мати наполягала, щоб син iшов учитися до кравця. Хлопець зi сльозами на очах благав, щоб вона вiдпустила його до Копенгагена. Вiн плекав мрiю про театр, про мистецтво i вiрив, що в столицi досягне свого.

Нiчого не можна було вдiяти з цим палким бажанням. І ось мати зiбрала в маленький вузлик жалюгiднi синовi речi, зав’язала в хустинку десять далерiв – грошi, складенi за багато рокiв, а три далери дала поштаревi, який обiцяв провезти хлопчика «слiпим» пасажиром, тобто без квитка – «зайцем».

Настав день вiд’iзду. На свiтанку мати провела Ганса за мiську браму. Там уже чекала iх стара, зовсiм посивiла бабуся. Обидвi жiнки зi сльозами на очах обняли хлопця, поштар засурмив у рiжок, i дилiжанс рушив. Перед хлопцем був далекий невiдомий шлях…

Вiн опинився сам у великому мiстi Копенгагенi. Безпосереднiй, щирий i довiрливий, не розумiючи, що iснуе рiзниця в соцiальному становищi людей, не знаючи нiяких умовностей у взаеминах з людьми, вiн звертаеться до багатьох, розповiдае про свое життя, про своi мрii i надii. Поети, актори, незнайомi жiнки, випадковi сусiди на гальорцi в театрi слухають незвичайного хлопця. Хто дивиться на нього як на дивака, хто зворушений i щиро хоче йому допомогти хоча б порадою…

Десять далерiв, зав’язанi матiр’ю в хустинку, вiн скоро прожив, але його тримала впевненiсть, що, врештi-решт, вiн таки досягне свого. Скiльки разiв, повертаючись до комiрчини, що вiн ii винайняв за грiш, вiн втiшае себе думкою: «Треба багато страждати, зате потiм з тебе вийде щось путне».

Однак було цiлком очевидно: хлопець мав якiсь здiбностi, вiн, безперечно, був талановитим. Але в чому саме? Це ще важко було визначити.

Один актор, вражений голосом i емоцiйнiстю хлопця, зiбрав серед своiх колег – письменникiв, композиторiв – трохи грошей на життя для Андерсена i став давати йому уроки спiвiв. Життя трохи усмiхнулось i сповнило серце надiями. Та ненадовго. У хлопцiв у такому вiцi часто ламаеться голос i тимчасово зникае зовсiм. Так трапилось i з Андерсеном. Знову почалося напiвголодне iснування, рiзнi спроби знайти роботу. Коли наближався обiд, вiн iшов з дому, i хазяйка думала, що хлопець обiдае у когось iз знайомих. А Ганс сидiв у мiському «Королiвському» саду i iв копiйчану булку. Тiльки вiра в майбутне не давала занепадати духом. «Ну, нiчого, невдовзi все буде гаразд», – думав вiн, хоча особливих пiдстав для таких висновкiв нiбито й не було. Та кожне привiтне слово, навiть просто сонячний день окрилювали його. Андерсен пише, як одного разу «навеснi вийшов погуляти у Фредерiксберзький сад. Дерева були вкритi свiжою зеленню, що тiльки-но визирнула, сонце просвiчувало крiзь листя, трава була така запашна, пташки так чудово спiвали, i вся моя душа сповнилась захоплення. Я обняв стовбур найближчого дерева i став укривати його поцiлунками. «Та вiн з глузду з’iхав, чи що?» – вигукнув, проходячи повз мене, сторож.

Я злякався, втiк звiдти i тихо, статечно побрiв додому».

Кожна людська усмiшка була для нього мов сонячний промiнь, та тiльки вiн не розбирався в усiх усмiшках! «На мене дивились як на якесь курйозне явище, розважалися мною, а я бачив у кожнiй усмiшцi схвалення. Один з моiх друзiв згодом розповiдав менi, що вiн побачив мене в ту пору в домi одного комерсанта, куди мене покликали i для забави попросили продекламувати один з власних вiршiв. Я, не кваплячись, виконав бажання присутнiх, але продекламував з таким почуттям, з такою непiдробною щирiстю, що здивування перейшло в спiвчуття».

Хлопець почував себе цiлком залежним вiд ставлення до нього «добрих людей». Усi, хто для нього щось робив, i тi, хто нiчого не робив, повчали його, кожен хотiв, щоб Андерсен дослухався тiльки до його порад i йшов тим шляхом, який вони для нього намислили. До його перших лiтературних спроб бiльшiсть його знайомих поставилася як до заняття, на яке не варто марнувати час.

Але, на щастя, серед багатьох нових знайомих були i щирi розумнi люди, якi розумiли, що Андерсеновi передусiм треба вчитися, що вiн, з його здiбностями, мусить мати вищу, унiверситетську освiту, а не якiсь випадковi елементарнi знання. Шiстнадцятилiтнього Ганса влаштували в гiмназiю в невеличкому мiстi Слагельсе.

Директор театру в Копенгагенi Коллiн виклопотав для нього стипендiю i сам стежив за навчанням Андерсена. З того часу Коллiн i вся його родина стали найближчими людьми для Андерсена, хоча самi вони, статечнi, розсудливi i спокiйнi, часто i не розумiли поетичноi, вразливоi натури юнака.

Скiльки ж приниження i гiркоти довелося зазнати шiстнадцятилiтньому юнаковi в гiмназii! Але нехай вiн сам розкаже про це: «У гiмназii мене посадили з маленькими хлопчиками у другий клас. Адже я, по сутi, нiчогiсiнько не знав. Я був схожий тепер на вiльну пташку, посаджену в клiтку. Бажання до навчання у мене було велике, але давалося воно менi важко. Становище мое можна було порiвняти зi становищем людини, яка не вмiе плавати, а ii кинули в море. Йшлося про життя i смерть, i я з усiх сил боровся з хвилями, що загрожували потопити мене: одна хвиля називалася математикою, друга – граматикою, третя – географiею i т. iн. Я захлинався i боявся, що менi нiколи не пощастить виплисти. То я перебрiхував iмена, то переплутував назви, то задавав неймовiрнi запитання, якi не задасть хоч трохи розвинений школяр. Директор наш, взагалi великий насмiшник, звiсно, знайшов у менi пiдходящу мiшень i врештi зовсiм залякав мене».

Коли перечитуеш листи Андерсена тих рокiв, стае до нестями шкода бiдного юнака. Як вiн старався! Вiн сидiв днi i ночi над пiдручниками i не тiльки наздогнав, а й перегнав решту учнiв. Вiн прекрасно писав шкiльнi твори, любив лiтературу, iсторiю, проте директор прискiпувався до кожного його слова.

Дивний це був учитель i вихователь. Власне, цьому причепi i невдасi щонайменше слiд було обирати своею професiею виховання молодi. Треба було мати велику вiру в життя i невичерпне прагнення до знання, якi мав Андерсен, щоб перенести глумлiння, знущання i щоденнi кпини цього «вихователя». В той же час директор писав Коллiну, що Андерсен дуже стараеться, робить великi успiхи i, безумовно, заслуговуе тих турбот, якi мае з боку своiх друзiв. Коллiн одержував цi листи i радiв за Андерсена. Але бувало, що того ж дня приходив лист вiд Андерсена, сповнений розпачу, бо директор не тiльки нiколи не хвалив його, а навпаки, виставляв на посмiховисько перед усiм класом.

Андерсен уже давно писав вiршi, але приховував це вiд директора, мов якийсь злочин. Та й друзi i знайомi – всi радили йому не думати про себе як про поета i покинути це заняття. «Будь ласка, не думайте, що ви поет, – писала одна лiтня жiнка, яка досить спiвчутливо ставилася до нього. – Ну, що б ви сказали, коли б я раптом уявила себе майбутньою iмператрицею бразильською? Це було б божевiллям, але так само безглуздо i з вашого боку уявляти себе поетом!»

Андерсен страждав вiд такого нерозумiння. Нехай хоча б хтось пiдтримав тодi його творчi поривання, i це б осяяло i зiгрiло все його життя. Це був найважчий, найгiрший час у життi письменника.

Нарештi один з учителiв, бачачи, в якiй моральнiй скрутi перебувае юнак, поiхав у Копенгаген i розповiв про все Коллiну.

Андерсен переiхав до Копенгагена i пiсля пiдготовки у приватних учителiв витримав iспит в унiверситет…

І далi шлях Андерсена був нелегкий. Бiльшiсть датських поетiв i письменникiв дивилася на юнака, який вийшов з простого народу, з погордою, довго не визнавали його таланту, замовчувала твори або нещадно iх критикувала. «Все хороше в менi затоптували в багнюку», – згадував вiн сам.

Та попри все, серце Андерсена було сповнене любовi, доброзичливостi до людей, до всiх, хто його оточував. Вiн скрiзь жадав знайти хороше, бачив красу там, де ii нiхто не помiчав.

Першими його творами були нариси про мандрiвки, роман «Імпровiзатор» та iншi. Але справжньоi слави зазнав письменник, коли вийшли його першi казки: «Кресало», «Принцеса на горошинi», «Русалочка». Про них заговорили скрiзь. А коли вiн написав «Гидке каченя», знайомi i незнайомi письменника ураз збагнули, що в цiй казцi знайшло вiдображення його власне життя, i деякi «друзi» цiлком легко пiзнавали себе в образi курки, кота та iнших.

Твори Андерсена, особливо його прекраснi казки, перекладалися рiзними мовами, про нього заговорили i у Францii, i в Англii, i в Нiмеччинi. А в Данii ще тривалий час, не визнавали вже вiдомого казкаря.

Андерсен продовжував iти своiм шляхом. Вiн наполегливо працював, багато iздив, любив мандрувати i сам порiвнював себе з перелiтним птахом. Францiя, Нiмеччина, Англiя i особливо Італiя завжди вабили його, та найдужче вiн, проте любив свою маленьку Данiю.

Кращi письменники того часу, композитори, художники, актори дуже любили Андерсена i радiли зустрiчам зi славетним казкарем, у якому на все життя лишилося щось дитяче. В Італii вiн зустрiвся з видатним датським скульптором Торвальдсеном. Їхня дружба продовжувалась i на батькiвщинi. У Парижi вiн часто зустрiчався з Генрiхом Гейне. На пам’ять про цi теплi, дружнi зустрiчi Генрiх Гейне написав Андерсеновi зворушливого, сердечного вiрша. Присвятив йому вiрш i французький поет Ламартiн. У Парижi Андерсен познайомився з письменниками Гюго, батьком i сином Дюма i Бальзаком, бував у товариствi поетiв, акторiв, художникiв. Знаменита актриса Рашель написала йому: «Мистецтво – це правда. Сподiваюся, що афоризм цей не здасться парадоксальним такому видатному письменниковi, як Андерсен».

Мiцна дружба з англiйським письменником Дiккенсом була найсвiтлiшими сторiнками в життi Андерсена. Датський казкар гостював у Дiккенса в Англii, листувався з ним. Був вiн знайомий i з нiмецькими казкарями, яких теж знають усi дiти, – братами Грiмм.

Славетнi композитори Лiст, Мендельсон грали Андерсеновi своi твори, а найкраща спiвачка того часу Дженнi Лiнд називала його своiм «любим братом».

«Скiльки кращих благородних людей мого часу, – писав Андерсен у своiх спогадах, – були ласкавi до мене i вiдкривали менi свою душу! Моя вiра в людей рiдко була обманута».

Коли почалася вiйна мiж Нiмеччиною i Данiею, Андерсен неймовiрно страждав i всiм серцем жадав миру мiж усiма краiнами. «Нацiям – iх права, всьому доброму i корисному – успiх i розвиток! – писав вiн понад сто рокiв тому, – ось що мусить бути гаслом Європи, воно допоможе менi з вiрою дивитись у майбутне. Нiмцi – чесний, люблячий iстину народ; вони зрозумiють, нарештi, справжне становище, i злоба iхня перетвориться на повагу i дружбу. Дай, Боже, щоб цей час надiйшов швидше!»

Для Ганса Крiстiана Андерсена, який був завжди великим патрiотом своеi батькiвщини, не iснувало кордонiв, коли йшлося про культуру, прогрес. Тому кращi митцi свiтовоi культури були його справжнiми, щирими друзями, адже i вiн був одним з тих людей, хто вiрив у прогрес, у науку.

Одним з найбiльших друзiв Андерсена був знаменитий фiзик Ерстед. Вiн завжди читав твори Андерсена, так само як i Андерсен знайомився з усiма науковими вiдкриттями Ерстеда. «Наука осявае весь свiт свiтлом iстини! – писав вiн. – Поет повинен просвiтитися свiтлом науки. Навiть окремi вiдкриття здатнi окрилити його думки…»

Природа була для Андерсена живою книгою, таемницi якоi поступово вiдкривае людина. Треба тiльки пильно придивлятися до неi, так само як i до всiх проявiв життя. «Свiт навколо нас сповнений краси, вона виявляеться в найменших мiнливих образах, яких часто не помiчають люди. У краплинi води, взятоi з калюжi, вируе цiлий свiт живих iстот. Доба – крапля, схоплена з буденного життя, теж мiстить цiлий свiт у картинах, сповнених поезii i краси. Розплющуй очi i дивись. Поет i повинен вказувати на них iншим людям… Потiм i вони звикнуть вдивлятися, i життя усiх збагатиться, збагатиться красою…»

Андерсен це й робив у своiх казках, i кожен, хто читав iх, збагачувався новими прекрасними почуттями.

Славетний казкар пишався тим, що вiн е виходцем з бiдних верств населення. Вiн перший з письменникiв почав виступати в «Союзi робiтникiв» у Копенгагенi з читанням своiх творiв. «Я перший прорубав цю кригу i цiею честю не хочу поступитися нi перед ким», – писав вiн.

З кожним роком зростала популярнiсть Андерсена. Особливо любили свого казкаря дiти. Часто, побачивши його високу, худу, незграбну постать, дiти пiдбiгали до нього i вiталися. Якось одна жiнка зробила зауваження своему синовi: «Як ти насмiлився заговорити з чужою людиною?» А хлопчик вiдповiв: «Та це ж не чужий, це Андерсен, його всi хлоп’ята знають».

А то якось Андерсен одержав лист вiд незнайомого йому студента. У лист була вкладена суха бадилинка конюшини з чотирма листочками. Студент писав, що читав його казки ще дитиною i дуже полюбив iх. І ось мати розповiла йому, скiльки горя зазнав Андерсен у своему життi, i хлопчик дуже засмутився. Невдовзi вiн знайшов у полi чотирилисту стеблинку конюшини i попросив матiр надiслати ii Андерсену «на щастя». «З того часу минуло багато рокiв, – писав студент, – моя мати померла, i я знайшов у ii книжцi цей чотирилисник. Днями я прочитав вашу нову казку з тiею ж дитячою радiстю, з якою читав вашi казки дитиною. Тепер щастя супроводжуе вас, i вам не потрiбний чотирилисник, проте я посилаю його вам на пам’ять».

А один маленький хлопчик, син знайомих, наслухавшись казок Андерсена i знаючи, що письменник збираеться у подорож, подарував йому свого олов’яного солдатика, щоб солдатик був казкаревi товаришем у дорозi.

Цiкава iсторiя трапилася якось з палицею Андерсена. У письменника була улюблена палиця пальми, яку вiн придбав в Італii. Вiн з нею нiколи не розлучався. Якось перед вiд’iздом iз Шотландii на батькiвщину вiн проiжджав степом. Один з супутникiв високо пiднiс палицю i закричав: «Ну, пальмо, бачиш найвищу гору в Шотландii? Бачиш те величезне озеро?» В тон своему супутниковi Андерсен пообiцяв, що, коли вони будуть знову в Італii, палиця розповiсть про все, що бачила у своiх пiвнiчних мандрах.

Наступного дня пароплав, яким вони мали вирушати в подорож, прийшов ранiше, нiж його чекали, i в метушнi Андерсен забув свою палицю в готелi. Згадав вiн про неi тiльки на пристанi. Вiн попросив передати палицю через когось iз землякiв у Данiю.

Андерсен плив пароплавом, потiм iхав омнiбусом, потiм знову поiздом, i в Единбурзi, коли мав пересiсти на лондонський поiзд, його наздогнав кондуктор iншого прибулого поiзда i передав йому палицю. Вона приiхала сама тим же шляхом. На нiй був лише причеплений папiрець зi словами: «Датському письменниковi Гансу Крiстiану Андерсену». Палиця переходила з рук в руки, i всi, хто тримав ii, згадували чудеснi казки Андерсена i з любов’ю передавали ii далi. Можна з певнiстю сказати, що ця супутниця казкаря могла б пройти i всю Європу, бо казки Андерсена знали i любили всi.

Ще за життя письменника його твори перекладали багатьма мовами, зокрема i росiйською, i Андерсен казав, що дуже радiе з цього.

У листi до М. М. Трубнiковоi вiн писав: «Я радий знати, що моi твори читають у великiй, могутнiй Росii, чию квiтучу лiтературу я частково знаю, починаючи вiд Карамзiна до Пушкiна i аж до новiтнього часу».

Коли Гансу Крiстiану Андерсену було пiд п’ятдесят рокiв, вiн прибув до Оденсе, де на його честь мешканцi мiста влаштували свято. Всi вулицi були iлюмiнованi, грала музика, в мiськiй ратушi письменниковi вручили грамоту на звання почесного громадянина мiста Оденсе, мiста, де минуло його дитинство, мiста, з якого вiн пiшов у широкий свiт самотнiм чотирнадцятилiтнiм хлопцем шукати своеi долi.

Та не тiльки Оденсе так вшановувало славетного казкаря.

Андерсен писав в одному своему творi: «Перемагае поет. Вiн багач, якщо навiть бiдняк. Вiн не самотнiй, якщо навiть сидить у своiй комiрцi сам-сiмiсiнький». Справдi, Андерсен не був самотнiм, хоч у нього нiколи не було своеi родини. Все життя (а вiн прожив сiмдесят рокiв) вiн був з усiм народом, з усiма дiтьми, добрий, привiтний казкар. Вiн дружив з хорошими, чесними людьми i ненавидiв та картав лихих, несправедливих, пихатих, зарозумiлих.

Письменник-казкар говорив, що життя його схоже на казку. Але хiба це дивно, що його, доброго i сердечного, любили люди, що вiн досяг пошани i слави, i ця пошана i слава живуть i житимуть ще довгi-довгi роки!

І я певна, що, прочитавши книжку, ви, дорогi читачi, також полюбите цього чудового письменника, казками якого захоплюеться весь свiт.

Оксана ІВАНЕНКО




Казки













Кресало


Йшов солдат по дорозi: раз, два! раз, два! Ранець за спиною, шабля при боцi. Йшов вiн додому з вiйни. По дорозi стрiлася йому стара вiдьма. Вона була така бридка: нижня губа в неi звисала аж до грудей.

– Доброго вечора, солдате! Ач яка в тебе славна шабля i великий ранець, ти справжнiй солдат! Ну, матимеш ти зараз грошей, скiльки захочеш!

– Дякую тобi, стара вiдьмо! – сказав солдат.

– Бачиш ти ондечки старе дерево? – спитала вiдьма i вказала на дерево, що стояло неподалiк. – Воно зовсiм порожне всерединi. Ти злiзь нагору: побачиш там дупло, спустись у нього на самiсiнький низ у дерево! Я перев’яжу тебе мотузкою круг пояса i витягну назад, коли ти менi гукнеш.

– А навiщо менi лiзти туди, в дерево? – спитав солдат.

– За грошима! – вiдповiла вiдьма. – Знай, що, коли дiстанешся самiсiнького низу в деревi, ти опинишся у великому пiдземному ходi, там зовсiм свiтло, бо горить бiльше сотнi ламп. Ти побачиш трое дверей, можеш iх вiдчинити, ключi стирчать зовнi. Заходь до першоi кiмнати, там, посерединi, на пiдлозi, побачиш велику скриню, а на нiй собаку: очi в нього завбiльшки як чайнi чашки! Але ти не бiйся. Я дам тобi мiй синiй картатий фартух, розстели його на пiдлозi, швиденько схопи собаку i посади його на фартух, а тодi вiдчини скриню i бери грошi, скiльки захочеш. У тiй скринi тiльки мiднi грошi, та якщо ти хочеш срiбла – йди до другоi кiмнати. Там сидить собака з очима як млинарськi колеса. Та ти не лякайся, посади його на мiй фартух i бери грошi. А якщо тобi захочеться золота, дiстанеш i його стiльки, скiльки зможеш понести, зайди тiльки до третьоi кiмнати. Але в собаки, який сидить там, кожне око як Кругла вежа. Оце справдi пес, можеш менi повiрити! Тiльки тобi i його нема чого страхатися. Посади його лишень на мiй фартух, i вiн тобi нiчого не зробить, от i бери собi зi скринi золота, скiльки душi заманеться.

– Воно непогано! – мовив солдат. – Але що ж я мушу дати тобi за це, стара вiдьмо? Я гадаю, щось тобi потрiбно ж вiд мене?

– Нi, – мовила вiдьма, – я вiд тебе не вiзьму нi копiйки. Ти менi тiльки принеси старе кресало, яке там забула моя бабуся, коли спускалася туди востанне.

– Ну, перев’язуй мене мотузкою! – сказав солдат.

– Готово! – сказала вiдьма. – А ось i мiй картатий синiй фартух.

Полiз солдат на дерево, спустився в дупло i опинився, як i казала вiдьма, у великому проходi, де горiло кiлька сотень ламп.

Ось вiдчинив вiн першi дверi. У! Там сидiв пес i лупав на нього очима, такими завбiльшки, як чайнi чашки.

– Нiчогенький молодець! – мовив солдат, посадив його на вiдьомський фартух i набрав повну кишеню мiдних грошей. Потiм закрив скриню, знову посадив на неi собаку i попрямував до другоi кiмнати. Ой, ой! Там сидiв пес з очима як млинарськi колеса!

– Нема тобi чого витрiшки продавати, ще очi болiтимуть! – сказав солдат, посадив i цього собаку на вiдьомський фартух, та коли вiн побачив у скринi велику купу срiбла, викинув усi мiдяки i набив обидвi кишенi i ранець самим срiблом. Тодi пiшов вiн до третьоi кiмнати. Ну й страхiття! У цього собаки очi були справдi такi величезнi, як Кругла вежа, i крутилися зовсiм як колеса.

– Доброго вечора! – мовив солдат i взяв пiд козирок. Такого собаки вiн ще нiколи не бачив!

Проте солдат не став довго роздивлятися, а посадив i його долi, на фартух, та й вiдкрив скриню. Матiнко рiдна! Скiльки там було золота! На нього вiн мiг би купити весь Копенгаген, усiх цукрових поросят у торговок ласощами, всiх олов’яних солдатикiв, дерев’яних конячок, всi батiжки на свiтi! Оце справдi грошi! Солдат викинув усе срiбло з кишень i ранця i так набив золотом своi кишенi, ранець, кашкет i чоботи, що ледь-ледь мiг поворухнутися. Тепер уже вiн мав грошi! Вiн посадив собаку знову на скриню, зачинив дверi i гукнув нагору:

– Тягни мене нагору ти, стара вiдьмо!

– А кресало ти взяв? – спитала вiдьма.

– Отаке! Зовсiм забув! – сказав солдат, пiшов i взяв кресало. Вiдьма витягла його нагору, i вiн знов опинився на шляху; його кишенi, чоботи, ранець i кашкет були повнiсiнькi золота.

– Навiщо тобi це кресало? – спитав солдат.

– Це тебе не обходить, – вiдповiла вiдьма, – адже ти одержав грошi! А менi давай тiльки кресало.

– Дурницi! – сказав солдат. – Зразу ж менi кажи, навiщо воно тобi, а то я витягну шаблю i вiдрубаю тобi голову.

– Не скажу, – мовила вiдьма.

Тодi солдат вiдрубав iй голову. Вiдьма упала мертва. А солдат зав’язав усi грошi в ii фартух, закинув вузол на спину, засунув кресало в кишеню i попрямував до мiста.

Це було дуже гарне мiсто. Солдат зупинився в найкращому готелi, вибрав собi найкращi кiмнати, замовив найулюбленiшi страви, – адже вiн тепер був багатим, мав стiльки грошей!

Служник, який чистив його чоботи, здивувався був, що в такого багатого пана такi кепськi чоботи, але ж солдат ще не встиг справити собi новi. Проте другого дня вiн придбав собi i чоботи, i багате вбрання.

Тепер солдат став знатним паном, i йому розповiли про всi дива в цьому мiстi, i про короля, i про чудову принцесу, його дочку.

– А як би ii побачити? – спитав солдат.

– Це зовсiм неможливо, – сказали йому. – Вона живе у величезному мiдному замку, а замок оточений високими стiнами з вежами. Нiхто, крiм самого короля, не смiе туди нi зайти, нi вийти звiдти, бо королю напророчили, що дочка його вийде замiж за простого солдата, а королям таке подобатися не може!

«От би поглянути на неi!» – подумав солдат. Та хто б йому це дозволив?!

Тепер вiн зажив дуже весело, ходив у театри, iздив кататися в королiвський парк i багато грошей вiддав бiдним. І це було дуже добре з його боку, адже вiн по собi добре знав, як то погано, коли не маеш анi копiйки в кишенi. Тепер вiн був багатий, розкiшно вдягався i мав багато друзiв; вони його називали добрим хлопцем, справжнiм кавалером, i це йому дуже подобалось. Але вiн щодня тiльки витрачав грошi, а нових взяти було нiзвiдки, i врештi в нього залишилося тiльки двi монетки. Довелося перебратися йому з гарних кiмнат до крихiтноi кiмнатки аж пiд самiсiньким дахом, самому чистити собi чоботи i латати на них дiрки. Нiхто з друзiв тепер його не вiдвiдував – надто вже високо було пiднiматися до нього.

Якось зовсiм пiзно ввечерi солдат сидiв у своiй кiмнатцi, i в нього не було грошей навiть на свiчку. Тут вiн згадав про маленький недогарок у кресалi, який взяв у дуплi дерева, куди його спускала вiдьма. Солдат дiстав кресало i недогарок i вдарив по кременю, викрешуючи вогонь. Дверi широко розчинилися, i пес з очима як чайнi чашки, той самий, якого вiн бачив у пiдземеллi, з’явився перед ним i спитав:

– Що накажеш менi, господарю?

– Що таке? – здивувався солдат. – Та це ж, виходить, предивне кресало, я зможу отримати все, що захочу! Дiстань менi грошей! – наказав вiн собацi, а той раз – i вже нема; два – знову тут, а в зубах тримае великий мiшок з мiдними грошима. Тодi зрозумiв солдат, яке це чудесне кресало. Вдарить вiн один раз – прибiжить собака, який сидiв на скринi з мiдними грошима, вдарить двiчi – прибiжить той, у якого срiбло, вдарить тричi – прибiжить той, що мае золото.

Ну, знову солдат перебрався в прекраснi кiмнати, став носити багатий одяг, i всi його друзi вiдразу його пiзнали i полюбили знову.

От якось йому спало на думку: «А дивно, що не можна побачити принцесу! Вона така красуня, кажуть усi, а яка з того користь, коли вона весь свiй вiк просидiла в мiдному замку за високими стiнами з вежами. Невже менi так i не пощастить побачити ii? Ану, де мое кресало?» І вiн ударив по каменю, i враз перед ним з’явився собака з очима як чайнi чашки завбiльшки.

– Воно, правда, вже зараз нiч, – мовив солдат, – але менi страшенно захотiлося побачити принцесу, хоч на одненьку хвильку!

Собака одразу за дверi, i не встиг солдат отямитися, як вiн з’явився з принцесою. Принцеса сидiла у нього на спинi i спала. Вона була така гарна, що кожен одразу б побачив, що це справжня принцеса. Солдат не втерпiв i поцiлував ii – адже вiн був славний вояка, справжнiй солдат!

Потiм собака вiднiс принцесу назад, i вранцi, коли король i королева пили чай, принцеса розповiла, що вночi бачила дивний сон про собаку i солдата. Нiби вона iхала верхи на собацi, а солдат поцiлував ii.

– Оце справдi мила iсторiя! – мовила королева.

І наступноi ночi в спальнi принцеси залишили стару фрейлiну. Стара фрейлiна мусила дiзнатися, чи то справдi був сон, чи, може, щось iнше.

А солдатовi знову заманулося побачити прекрасну принцесу, i ось, уночi, знову з’явився собака, схопив принцесу i помчав що е сили. Але стара фрейлiна одягла непромокальнi чоботи i кинулася навздогiн. Побачивши, що собака з принцесою зникли в одному великому будинку, вона подумала: «Тепер я знаю, де iх шукати!» i намалювала шматком крейди на воротях великий хрест, а потiм пiшла додому i лягла спати. Але собака, коли вiдносив принцесу додому, помiтив цей хрест, узяв вiдразу ж шматок крейди та й понаставляв хрести на всiх воротах у мiстi. Це було хитро вигадано; адже тепер фрейлiна не могла вiдшукати потрiбнi ворота, бо хрести були на всiх.

Рано-вранцi король з королевою, стара фрейлiна i всi офiцери пiшли дивитися, куди це принцеса iздила вночi.

– Ось куди! – сказав король, побачивши першi ворота з хрестом.

– Нi, ось куди, чоловiченьку, – заперечила королева, побачивши хреста на iнших воротах.

– Але й тут хрест… І тут! – загомонiли дами й офiцери, бачачи хрести на всiх воротах.

Тут усi зрозумiли, що дiла з цього не буде.

Але королева була дуже розумною жiнкою, вона вмiла не тiльки в каретах гуляти. Взяла вона великi золотi ножицi, порiзала великий шматок шовковоi матерii на клаптики i зшила малесенький гарненький мiшечок. У той мiшечок насипала дрiбноi гречаноi крупи i прив’язала до спини принцеси, а потiм прорiзала в мiшечку маленьку дiрочку, щоб крупа сипалася на шлях, яким поiде принцеса.

Вночi з’явився знову собака, посадив принцесу на спину i понiс до солдата. Солдат так полюбив принцесу, що захотiв стати принцом i одружитися з нею.

Собака не помiтив, що крупа сипалася за ним по дорозi вiд замку до вiкна солдата, куди вiн стрибнув з принцесою. Вранцi король i королева дiзналися, куди iздила принцеса, i солдата посадили до в’язницi.

От i сидiв вiн. Ой, як там було темно й нудно! Йому сказали: «Завтра вранцi тебе повiсять!»

Дуже невесело було це почути. А кресало свое вiн забув удома, в готелi. Вранцi солдат пiдiйшов до маленького вiконечка своеi камери i став дивитися крiзь грати на вулицю: народ юрбами поспiшав за мiсто подивитися, як його вiшатимуть. Били в барабани, проходили полки солдатiв. Усi люди бiгли, бiг i хлопчик-швець у шкiряному фартусi i черевиках.

Вiн бiг галопом, i один черевик злетiв з ноги i вдарився об стiну, за якою сидiв солдат i дивився крiзь грати.

– Ей, ти, куди поспiшаеш? – гукнув йому солдат. – Адже без мене справа не обiйдеться, а коли ти збiгаеш туди, де я жив, i принесеш менi мое кресало, я дам тобi чотири монети. Тiльки одна нога тут, а друга там.

Хлопчик був не проти одержати чотири монетки, мерщiй дременув за кресалом, вiддав його солдатовi, i… ну зараз почуемо, що було потiм!

За мiстом була збудована висока шибениця, а навколо стояли солдати i багато сотень тисяч народу. Король i королева сидiли на пишному тронi, навпроти суддiв та радникiв.

Солдат уже стояв на сходах, але коли вже хотiли накинути йому петлю на шию, вiн сказав, що перед тим, як стратити злочинця, завжди виконують якесь його невинне бажання. Вiн дуже хотiв би викурити люлечку тютюну – адже це буде його остання люлечка на цiм свiтi.

Король не посмiв вiдмовити в такому проханнi, i солдат витяг свое кресало. Вдарив по кременю – раз, два, три! І перед ним з’явились три собаки. Собака з очима як чайнi чашки, собака з очима як млинарське колесо i собака з очима як Кругла вежа.

– Ану, допоможiть менi визволитися з петлi! – сказав солдат.

І собаки кинулися на суддiв i на всiх радникiв, схопили того за ноги, того за нiс та й почали пiдкидати на кiлька сажнiв угору; усi попадали i порозбивались.

– Не треба! – закричав король, але найбiльший пес схопив його разом з королевою i пiдкинув угору одне за одним. Тодi солдати злякались, а весь народ закричав:

– Солдатику! Будь нашим королем i одружися з прекрасною принцесою!

І ось посадили солдата в королiвську карету, а всi три собаки танцювали перед нею i кричали «ура!». Хлопчаки свистiли, засунувши пальцi в рот. Солдати вiддавали iм честь. Принцеса вийшла зi свого мiдного замку i стала королевою, чим була дуже задоволена!

Весiльний бенкет тривав цiлий тиждень, i собаки теж сидiли за столом i лупали очима.




Нове вбрання короля


Багато рокiв тому жив король, який так любив гарно вдягатися, що всi грошi витрачав на вишукане вбрання. Вiн не турбувався про своiх солдатiв, не цiкавився театрами, а на прогулянки iздив тiльки для того, щоб показати свое нове вбрання. На кожну годину дня вiн мав спецiальний одяг; i як про iнших королiв говорять: «Король у радi з мiнiстрами», так про цього короля казали: «Король у гардеробнiй».

У великому мiстi, де вiн жив, було дуже весело: щодня туди приiздило багато iноземцiв.

Одного разу прийшли в те мiсто два пройдисвiти. Вони удавали з себе ткачiв i казали, що вмiють ткати найчудовiшу тканину, яку тiльки можна собi уявити. Не тiльки кольори й малюнок надзвичайно гарнi, але й убрання, пошите з цiеi тканини, мае дивну властивiсть – воно невидиме людям, непридатним для своiх посад або надмiру дурним.

«Та це ж чудове вбрання! – подумав король. – Якби я мав таке, то мiг би дiзнатися, якi люди в моiй державi не придатнi для своiх посад. Я б вiдрiзнив розумних вiд дурнiв. Треба вiдразу ж наткати для мене цiеi тканини!»

І вiн дав обом шахраям великий завдаток, щоб вони могли почати роботу.

Справдi, вони поставили два ткацькi верстати й удавали, нiби працюють. Але на верстатах у них нiчогiсiнько не було… Одразу ж вони наказали дати собi найтоншого шовку i найкращого золота. Все це шахраi поховали у своi власнi кишенi, а самi до пiзньоi ночi працювали на порожнiх верстатах.

«Хотiлося б менi знати, чи багато вже вони наткали?» – подумав король.

Але на серцi в нього ставало дуже неспокiйно, коли вiн згадував, що той, хто дурний або непридатний для своеi посади, не може побачити тканини. Звичайно, вiн думав, що саме йому цього нема чого боятися; проте краще було б спочатку послати когось iншого, щоб подивитись, як iде справа.

У мiстi вже всi знали, яку чудесну силу мае тканина, i всi хотiли швидше дiзнатися, хто з iхнiх сусiдiв нездiбний або дурний.








«Пошлю я до ткачiв мого старого чесного мiнiстра, – вирiшив король. – Вiн найкраще розпiзнае, яка матерiя, бо вiн людина розумна i нiхто не пiдiйде до його посади краще за нього».

І от старий статечний мiнiстр пiшов до того залу, де сидiли обидва шахраi i працювали на порожнiх верстатах.

«О, рятуйте! – подумав мiнiстр i широко розплющив очi. – Я нiчого не бачу!» Але вiн цього не сказав.

Обидва шахраi ласкаво запросили його пiдiйти ближче, щоб роздивитися краще чудовий вiзерунок i прекраснi кольори.

При цьому вони вказали на порожнiй ткацький верстат, а бiдолашний старий мiнiстр з усiеi сили тер собi очi i нiчого не мiг побачити, бо там нiчого не було.

«Що таке? – думав вiн. – Невже я дурний? Я цього нiколи не помiчав! Жодна людина не повинна про це знати. Невже я не придатний для своеi посади? Нi, нiяк не можна признаватися, що я не мiг побачити тканини!»

– Ну, що ви скажете? – спитав один iз ткачiв.

– О, чудово, дуже мило! – вiдповiв старий мiнiстр i поглянув крiзь окуляри. – Який вiзерунок! Якi барви! Звичайно, я скажу королю, що менi подобаеться.

– Ну, це приемно чути, – сказали обидва ткачi i почали називати кольори i пояснювати чудовi вiзерунки. Старий мiнiстр уважно слухав, щоб точно все передати королю. Так вiн i зробив.

Пiсля цього шахраi почали вимагати ще бiльше грошей, ще бiльше шовку й золота нiби для ткання. Все це вони ховали до своiх кишень. На верстат не потрапила жодна нитка, вони, як i ранiше, працювали на порожнiх верстатах.

Невдовзi король послав другого поважного сановника подивитися, як посуваеться робота i чи швидко буде готова тканина.

З ним трапилося те саме, що й з мiнiстром.

Вiн дивився, дивився, але нiчого не мiг побачити, бо, крiм порожнього ткацького верстата, нiчого й не було…

– Правда, чудова тканина? – спитали обидва шахраi, показуючи i пояснюючи розкiшний вiзерунок, якого насправдi зовсiм не було.

«Адже я не дурний, – думав сановник, – значить, я не придатний для моеi посади? Це дуже дивно! Але нехай про це хоч нiхто не дiзнаеться!»

І вiн хвалив тканину, якоi не бачив, i захоплювався прекрасними барвами й чудовим малюнком.

– О! Прекрасна рiч! – сказав вiн королю.

У мiстi всi тiльки й говорили про дивну тканину. Нарештi король захотiв сам ii побачити, поки вона була ще на верстатi.

З цiлим почтом найвизначнiших царедворцiв, мiж якими були й обидва шановнi урядовцi, що побували тут ранiше, пiшов король до хитрих шахраiв. Вони ткали з усiеi сили, але без жодноi волокнини, без жодноi нитки.

– Хiба ж не чудово? – сказали обидва урядовцi, якi вже колись тут були. – Подивiться, ваша величнiсть, який вiзерунок, якi барви! – i показали обидва на порожнi верстати, бо були певнi, що iншi добре бачать тканину.

«Що таке? – подумав король. – Я нiчого не бачу! Це жахливо! Чи я дурний? Чи не здатний бути королем? Це найстрашнiше, що могло трапитися зi мною».

– О, дуже гарно, – сказав вiн, – це варто моеi найвищоi похвали!

Вiн задоволено кивав головою i розглядав порожнi верстати. Не мiг же вiн признатися, що нiчого не бачить!

Весь почет, що був з ним, дивився i дивився, i хоч нiхто нiчого не бачив, як i решта, але всi казали, як i король: «О, це прекрасно!» – i радили королю одягти нове вбрання з чудовоi тканини пiд час урочистоi процесii, що мала невдовзi вiдбутися.

– Чудово! Прекрасно! Надзвичайно! – передавалося з уст в уста. Здавалося, всi були щиро захопленi. Король нагородив обох шахраiв орденом, наказавши носити його в петличцi, i надав iм титул «королiвських придворних ткачiв».

Цiлу нiч до ранку, перед тим як мала вiдбутися процесiя, шахраi працювали. Всi могли бачити, як вони завзято працюють, поспiшаючи закiнчити нове вбрання короля.

Шахраi удавали, нiби знiмають тканину з верстатiв, рiзали величезними ножицями в порожнiм повiтрi, шили голками без ниток i сказали нарештi:

– От убрання й готове!

Король сам прийшов до них зi своiми знатними царедворцями одягнутися. Шахраi пiдвели руки вгору, нiби щось тримали, i сказали:

– Дивiться, ось штани, ось мундир, ось мантiя! Все таке легке, як павутиння. Можна подумати, що нiчого немае на тiлi, але в цьому i е вся краса!

– О! Звичайно! – казали всi царедворцi, але нiчого не могли побачити, бо нiчого ж i не було.

– Дозвольте, ваша королiвська величносте, зняти ваше вбрання, – сказали шахраi. – Ми хочемо одягти на вас нове перед великим дзеркалом.

Король скинув весь свiй одяг, i шахраi почали удавати, що надягають на нього один за одним усе вбрання, яке приготували, а король повертався на всi боки перед дзеркалом.

– Як чудово облягае, як прекрасно сидить! – казали всi. – Який малюнок! Якi кольори! Яке дорогоцiнне вбрання!

– Надворi приготовлено балдахiн, що понесуть над вами, ваша величносте, пiд час процесii, – сповiстив головний церемонiймейстер.

– Ну, я готовий, – сказав король. – Чи добре сидить?

Вiн ще раз повернувся перед дзеркалом, бо хотiв показати, що уважно розглядае свое вбрання.

Камергери, якi мусили нести шлейф, опускали руки донизу, нiби пiдiймали його. Вони йшли i вдавали, нiби щось несуть у повiтрi. Вони не насмiлювалися показати, що нiчого не бачать.

Так виступав король у процесii пiд розкiшним балдахiном, i всi люди на вулицi i з вiкон кричали:

– О! Нове вбрання короля незрiвнянне! Який чудовий шлейф його мантii, як чудово лежить!

Нiхто не хотiв показати, що вiн нiчого не бачить. Адже це означало б, що вiн не придатний для своеi посади або страшенно дурний. Жодне вбрання короля не мало такого успiху, як це.

– Та вiн же зовсiм голий! – закричав раптом якийсь маленький хлопчик.

– О небо, ти чуеш голос невинностi! – сказав батько, i всi почали пошепки переказувати один одному слова дитини.

– Вiн голий. Дитина каже, що на ньому зовсiм нiчого нема.

– Та вiн же зовсiм голий! – закричав, нарештi, весь народ. Королю раптом стало нiяково, йому i самому здавалося, що народ каже правду, але вiн подумав:

«Все ж таки я мушу витримати всю процесiю».

І вiн продовжував виступати ще величнiше, а камергери йшли i несли шлейф, якого насправдi зовсiм не було.




Принцеса на горошинi


Жив колись один принц, i захотiлося йому одружитися з принцесою, та тiльки зi справжньою принцесою. Вiн об’iздив цiлий свiт, щоб знайти таку, але так i не знайшов собi нареченоi. Принцес було скiльки завгодно, та чи були вони зовсiм справжнi, цього вiн нiяк не мiг добрати. Все йому здавалося, що щось не так. От вiн i повернувся додому зажурений – адже вiн так хотiв знайти справжню принцесу i одружитися.

Якось увечерi розгулялася страшна негода: гуркотiв грiм, спалахувала блискавка, а дощ лив як з вiдра! Страх та й годi!

Раптом хтось постукав у мiську браму, i старий король пiшов вiдчинити.

За брамою стояла принцеса. Матiнко рiдна! Який вона мала вигляд пiд дощем та вiтром! Вода збiгала по ii волоссю i по платтю на носки ii черевикiв i витiкала з-пiд каблукiв, а вона казала, що вона справжня принцеса.

«Ну, про це ми вже самi дiзнаемося!» – подумала стара королева, але нiчого не сказала. Вона пiшла до опочивальнi, скинула з лiжка усю постiль, поклала на дошки горошину, потiм узяла двадцять матрацiв i поклала iх на горошину, а тодi ще двадцять перин з гагачого пуху.

Тут мусила принцеса проспати нiч.

Вранцi ii спитали, як вона спала.

– Ой, дуже погано! – мовила принцеса. – Я цiлiсiньку нiч не стулила очей. Хтозна-що було в моему лiжку. Я лежала на чомусь твердому, i вiд цього в мене все тiло тепер у синцях! Просто жах!

Тодi всi побачили, що це справжня принцеса, якщо вона крiзь двадцять матрацiв i двадцять пухових перин вiдчула горошину! Такою нiжною могла бути тiльки принцеса.

Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить i досi, якщо ii нiхто не взяв.

От яка iсторiя була насправдi!




Соловей


У Китаi, – ти, звичайно, це знаеш, – iмператор – китаець i всi навколо нього також китайцi.

Це було вже багато рокiв тому, але саме через те i варто послухати цю iсторiю, iнакше ii можуть забути.

Палац iмператора був найрозкiшнiшим у свiтi, весь зроблений з тонкого фарфору, дуже коштовного, але такого ламкого, що до нього страшно було доторкнутися i з ним треба було поводитися дуже обережно.

У саду росли найчудовiшi квiти, i на найкращих з них висiли срiбнi дзвiночки; вони дзвенiли, щоб не можна було пройти повз них, не помiтивши квiтiв. Так усе було тонко продумано в саду iмператора.

Вiн тягся так далеко, що сам садiвник не знав, де йому край. Коли йшли все далi й далi садом, то потрапляли до чудового лiсу з високими деревами i глибокими озерами. Лiс спускався аж до самого моря, синього i глибокого; великi кораблi могли пропливати пiд його вiтами, i там жив соловей.

Вiн так солодко спiвав, що навiть бiдний, обтяжений турботами рибалка, коли вночi випливав закидати своi сiтi, зупинявся i слухав.

– О! Як гарно! – казав вiн, але мусив робити свое дiло i забував про пташку. Проте, коли наступного вечора соловей знову починав спiвати, рибалка казав те саме: «Ах! Як це гарно!»

З усiх краiн свiту приiздили мандрiвники до iмператоровоi столицi i дивувалися з мiста, палацу i саду. Та, почувши солов’я, всi казали: «Все-таки це – найкраще!»

Мандрiвники, повернувшись додому, розповiдали про нього, а вченi писали багато книжок про мiсто, палац i сад – i про солов’я вони теж не забували: його вони ставили найвище, а тi, хто вмiв писати вiршi, складали найчудовiшi вiршi про солов’я в лiсi над глибоким морем.

Книжки розходилися по всьому свiту, i деякi з них дiйшли якось i до iмператора. Вiн сидiв на своему золотому тронi, читав i читав, кожну мить похитуючи головою, бо йому приемно було читати прекрасний опис його мiста, палацу й саду. «Та соловей – все ж таки найкраще», – було написано в книжцi.

– Що таке? – сказав iмператор. – Соловей!.. Я зовсiм не знаю. Невже в моiй державi i навiть у моему саду е така пташка? Я нiколи не чув про це. Доводиться вперше дiзнаватися про неi з книжки!

І вiн покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, вiн нiчого не вiдповiдав, крiм «п», що, як вiдомо, нiчого не означае.

– Виявляеться, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей», – сказав iмператор. – Кажуть, що вона – найкраща у моiй великiй державi. Чому менi про неi нiколи не доповiдали?

– Я досi не чув ii iменi, – промовив камергер, – ii нiколи не представляли при дворi.

– Я хочу, щоб вона сьогоднi ж увечерi була в палацi i спiвала менi, – сказав iмператор. —

Весь свiт знае про те, що е в мене, тiльки я один не знаю.

– Я не чув ранiше ii iменi, – повторив камергер, – але я ii шукатиму, я ii знайду!

Та де ж ii шукати? Камергер бiгав усiма сходами згори вниз, усiма залами та коридорами, але нiхто, кого вiн бачив, не чув анi словечка про солов’я. Камергер прибiг назад до iмператора i сказав, що, напевне, той, хто написав книжку, вигадав байку.

– Ваша iмператорська величнiсть не може собi навiть уявити, що пишуть у книжках. Це все вигадки, чорна магiя, нiякого солов’я в нас нема.

– Але ж книжку, яку я читав, – сказав iмператор, – прислав менi всевладний iмператор Японii, i в нiй не може бути нiякоi неправди! Я хочу почути солов’я. Вiн мусить бути сьогоднi тут. Вiн матиме мою найбiльшу милiсть. Якщо його не буде, пiсля вечерi я накажу вишмагати весь двiр!

– Тзiнг-пе! – сказав камергер i знову оббiгав усi сходи згори вниз через усi зали та коридори; половина придворних бiгали за ним, бо вони зовсiм не хотiли, щоб iх шмагали. У всiх було одне питання – про солов’я, що про нього знав цiлий свiт, але нiхто не знав при дворi.

Нарештi зустрiли вони на кухнi бiдну маленьку дiвчинку. Вона сказала:

– О Боже!.. Я добре знаю солов’я! О! Як вiн умiе спiвати! Менi дозволено щовечора вiдносити моiй бiднiй хворiй матерi недоiдки вiд обiду. Вона живе внизу, на березi моря, i коли я повертаюся назад, я спочиваю в лiсi i там слухаю спiви солов’я. У мене виступають сльози на очах, i стае так хороше, нiби мене цiлуе мама.

– Маленька куховарочко! – сказав камергер. – Я дам тобi постiйне мiсце на кухнi i дозволю дивитися, як iмператор обiдае, якщо ти проведеш нас до солов’я… Сьогоднi ввечерi йому наказано спiвати!

І ось вони вирушили до лiсу, де завжди спiвав соловей, i пiвдвору пiшло за ними.

Коли вже пройшли пiвдороги, замукала корова.

– О! – сказали молодi придворнi. – Ось вiн! Яка надзвичайна сила в такiй маленькiй тваринi! Але, звичайно, ми чули його ранiше!

– Нi, це корови мукають, – пояснила дiвчинка, – ми ще далеко вiд того мiсця.

Потiм заквакали жаби в болотi.

– Чудово! – зауважив придворний бонза. – Я вже чув його, вiн дзвенить, як маленькi церковнi дзвоники.

– Нi, то жаби! – заперечила дiвчинка. – Але, я гадаю, ми скоро його почуемо.

Тодi заспiвав соловей.

– Ось вiн! – скрикнула дiвчинка. – Слухайте! Слухайте! Ось вiн сидить. – І вона показала на маленьку сiреньку пташку на гiлцi.








– Чи це можливо? – промовив камергер. – Я нiколи не уявляв його собi таким! Який у нього простий вигляд! Може, вiн втратив своi барви, бо побачив перед собою стiлькох знатних людей?!

– Соловейку! – голосно гукнула маленька куховарка. – Наш милостивий iмператор бажае, щоб ти йому проспiвав.

– З великою втiхою i насолодою! – вiдповiв соловей i заспiвав, бо спiвати для нього було завжди втiхою.

– Дзвенить, як склянi дзвiночки, – сказав камергер. – Подивiться на це маленьке горлечко, як воно працюе. Дивно, що ми ранiше його не чули. Вiн матиме великий успiх при дворi.

– Може, ще поспiвати iмператоровi? – спитав соловей. Вiн думав, що iмператор теж тут.

– Мiй прекрасний маленький соловейку, – сказав камергер. – Я маю щастя запросити вас сьогоднi ввечерi на двiрцеве свято, де ви зачаруете його iмператорську милiсть своiми принадними спiвами.

– Найкраще мене слухати в зеленому лiсi, – мовив соловей; але полетiв з ними, коли почув, що цього бажае iмператор.

У палацi все було розкiшно прибрано. Фарфоровi стiни й пiдлога виблискували у свiтлi багатьох тисяч золотих ламп; у коридорах поставили найрозкiшнiшi квiти, що вмiли дзвенiти. Вiд бiганини та протягiв усi дзвiночки дзвенiли так, що не можна було почути жодного слова.

Посерединi великого залу, де сидiв iмператор, поставили золоту колонку, на якiй мав сидiти соловей! Цiлий двiр зiбрався сюди, i навiть маленька дiвчинка мала дозвiл стояти за дверима, бо iй тепер дано було титул «дiйсноi придворноi куховарки».

Усi були в найкращих вбраннях, i всi дивилися на маленьку сiреньку пташку, до якоi iмператор похитував головою.

Соловей спiвав так чудово, що в iмператора на очах виступили сльози i покотилися по обличчю. Тодi соловей заспiвав ще чарiвнiше, аж серце стискалось вiд його пiснi.

Імператор був такий задоволений, що наказав дати соловейковi носити на шиi свiй золотий черевик, але соловей тiльки подякував: вiн уже мав досить нагороди.

– Я бачив сльози на очах iмператора, це мiй найкращий скарб. Мене вже достатньо нагородили!

І вiн знову заспiвав своiм солодким чудовим голосом.

– Це наймилiше кокетство, яке я тiльки знаю, – казали дами навколо i набрали води в рот, щоб у горлi переливалось, коли до них хто заговорить. Вони уявили себе також солов’ями. Навiть лакеi i покоiвки заявили, що вони дуже задоволенi, а це ж багато значить. Вiдомо, що найважче догодити саме iм.

Так, соловей мав великий успiх. Вiн мусив лишитися при дворi. Вiн мав власну клiтку i право вилiтати двiчi вдень i один раз уночi. Разом з цим вiн одержав дванадцять слуг, якi тримали шовкову стьожку, мiцно прив’язану до його ноги. Через те вiн не мав нiякоi втiхи вiд таких прогулянок.

Цiле мiсто говорило про надзвичайну пташку, i коли зустрiчалося двое, то перший не мiг сказати нiчого iншого, крiм «соло», а другий вiдповiсти «вей». Вони зiтхали i розумiли один одного.

Одинадцять крамарiв назвали своiх синiв на честь солов’я Солов’ями, але жоден з них не мав навiть натяку на голос.

Одного разу iмператор одержав великий пакунок, на якому було написано: «Соловей».

– Ось маемо нову книгу про нашу знамениту пташку! – сказав iмператор.

Але це була не книга, а коробка; в нiй лежав маленький художнiй вирiб – штучний соловей, схожий на живого, але весь обсипаний дiамантами, рубiнами та сапфiрами.

Коли заводили штучну пташку, вона могла спiвати одну з мелодiй, яку спiвав справжнiй соловей, при чому вона водила хвостиком вгору та вниз i виблискувала срiблом та золотом. На шиi висiла маленька стьожка, на якiй було написано: «Соловей iмператора японського жалюгiдний у порiвняннi з солов’ем iмператора китайського».

– Чудово! – казали всi, а той, хто принiс пташку, одержав вiдразу титул «iмператорського головного постачальника солов’iв».

– Тепер нехай вони заспiвають удвох, послухаемо, який це буде дует!

Вони мусили спiвати разом, але добре не виходило, бо справжнiй соловей спiвав по-своему, а штучна пташка збивалася на вальси.

– Це не ii провина, – сказав капельмейстер, – окремо вона бездоганно тримае такт i спiвае цiлком за моею школою.

Тодi штучна пташка мусила проспiвати одна. Вона мала такий же успiх, як i справжня, але штучна виглядала набагато милiше: вона блищала, як браслет або брошка.

Тридцять три рази проспiвала вона одну й ту ж мелодiю i не заморилася, ii прослухали б охоче ще раз, але iмператор висловив бажання, щоб живий соловей теж проспiвав що-небудь.

Але де ж вiн подiвся? Нiхто не помiтив, як вiн вилетiв у вiдчинене вiкно до своiх зелених лiсiв.

– Що це значить? – здивувався iмператор. Усi придворнi лаяли солов’я i називали його дуже невдячною тварюкою. «Але ж краща пташка залишилась у нас», – казали вони, i штучна пташка мусила заспiвати, i це вже тридцять четвертий раз усi слухали ту саму арiю. Проте вони ще не знали ii напам’ять, бо арiя була складна.

Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. Вiн навiть запевняв, що вона значно краща за солов’я не тiльки своiми прикрасами та розкiшними дiамантами, але й здiбностями.

– Тому що, бачите, панове, i головне, ваша iмператорська величносте, ми не можемо передбачити, що саме заспiвае справжнiй соловей, а в штучноi пташки все заздалегiдь вiдомо. Можна навiть пояснити, чому вона спiвае, можна розiбрати ii i показати всю будову всерединi – плiд людського розуму – як розташованi валики, як вони працюють i як iдуть один за одним.

– І ми тiеi ж думки! – сказали всi, i капельмейстер дiстав дозвiл наступноi недiлi показувати пташку народовi.

– Хай i народ також послухае! – наказав iмператор.

Народ послухав i був такий задоволений, нiби аж сп’янiв вiд чаю: а це ж зовсiм по-китайськи! Всi казали «о!», пiдiймали вказiвний палець угору i похитували при цьому головами.

А все ж таки бiднi рибалки, що чули справжнього солов’я, казали:

– Звучить добре i схоже, але чогось не вистачае.

Справжнього солов’я оголосили вигнаним за межi держави.

Штучнiй пташцi вiдвели мiсце на шовковiй подушцi бiля самого лiжка iмператора. Всi подарунки, одержанi нею, золото i коштовнi каменi, лежали навколо, i пташка дiстала титул «спiвця iмператорського нiчного столика» за рангом номер перший з лiвого боку, бо iмператор вважав за важливiший той бiк, де серце, а серце навiть у iмператорiв також з лiвого боку. А капельмейстер написав твiр на двадцять п’ять томiв про штучну пташку.

Це був такий учений i такий довгий твiр з найважчих китайських слiв, що всi запевняли, нiби прочитали його й зрозумiли, а то б iх оголосили дурними i висiкли.

Так минув цiлий рiк. Імператор, весь двiр i навiть весь народ знали напам’ять кожну ноту з пiснi штучноi пташки. Але саме через це тепер вона iм i подобалася найдужче. Вони могли самi iй пiдспiвувати. Вуличнi хлопчаки спiвали: «Цвi-цвi-цвi… Тьох-тьох-тьох-тьох», – i iмператор спiвав так само.

О, це справдi було чудово!

Та якось увечерi, коли штучна пташка спiвала краще, нiж будь-коли, а iмператор лежав у лiжку, слухаючи ii, у неi щось зашипiло всерединi – ш-ш-ш! Потiм щось трiснуло – тррр! Усi колiщата закрутилися, i музика змовкла.

Імператор зiскочив умить з лiжка i наказав покликати свого придворного медика. Але чим той мiг допомогти? Тодi послали по годинникаря, i пiсля багатьох розпитувань та оглядiв вiн трохи привiв пташку до ладу, але сказав, що з нею треба обережно поводитися, бо валики стерлися, а вставити новi, щоб пташка спiвала, як колись, неможливо.

Це було велике горе! Тiльки раз на рiк заводили пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слiв промову i зазначив, що пташка така ж хороша, як i ранiше; значить, усе було так само добре, як i ранiше.

Минуло п’ять рокiв, i краiну спiткало справжне велике горе. Імператор, якого всi любили, був хворий i, казали, мусив померти.

Уже був обраний новий iмператор. Народ вийшов на вулицю i питав камергера, як почувае себе старий iмператор.

– П…, – вiдповiдав той i хитав головою.

Холодний i блiдий лежав iмператор у своему великому розкiшному лiжку. Весь двiр думав, що вiн уже мертвий, i кожен поспiшав привiтати нового iмператора. Лакеi вибiгали подiлитися новинами, покоiвки, базiкаючи, пили каву. Скрiзь у залах i коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, i тому було тихо, так тихо!

Але iмператор ще не був мертвий. Нерухомий i блiдий лежав вiн у своему розкiшному лiжку з довгими оксамитовими завiсами i важкими золотими китицями. Вгорi було вiдчинене вiкно, i мiсяць свiтив на iмператора й штучну пташку.

Бiдний iмператор ледве мiг дихати, йому здавалося, нiби хтось сидiв на його грудях. Вiн розплющив очi i побачив, що це – Смерть.

Вона одягла на себе золоту корону i в однiй руцi тримала iмператорську золоту шаблю, а в другiй – його пишний прапор. А навколо iз складок великих оксамитових завiс визирали дивнi голови – однi потворнi, iншi милi i ласкавi.

То були всi злi й добрi справи iмператора, що дивилися на нього тепер, коли Смерть сидiла на його серцi.

– Пам’ятаеш ти це? – шепотiли одне за одним.

– Пригадуеш ти це? – i вони розповiдали йому так багато, що пiт виступав у нього на чолi.

– Я не знав цього нiколи, – казав iмператор. – Музики! Музики! Мого великого барабана! – кричав вiн. – Я не можу слухати, що вони кажуть!

Але вони вели далi, i Смерть кивала головою на все, що вони говорили.

– Музики! Музики! – кричав iмператор. – Ти, маленька прекрасна золота пташко! Спiвай же, спiвай! Я тобi подарував стiльки золота i коштовностей, я сам почепив тобi на шию мiй золотий черевик, спiвай же, спiвай!

Але пташка мовчала, – не було нiкого, хто б завiв ii, i тому вона не спiвала, а Смерть усе дивилася своiми великими порожнiми очима; i було тихо, так жахливо тихо.

Бiля вiкна почувся раптом чудовий спiв. Це спiвав маленький живий соловейко, що сидiв на гiлцi. Вiн почув про бiду iмператора i прилетiв сюди, щоб своiми спiвами пробудити надii, втiшити його. І що бiльше вiн спiвав, то дедалi бiльше блiдли привиди, кров текла швидше й швидше в ослаблому тiлi iмператора, i навiть сама Смерть заслухалась i сказала:

– Спiвай ще, соловейку, спiвай!

– А ти вiддаси менi за це розкiшну золоту шаблю? Вiддаси менi свiй прапор? Вiддаси iмператорську корону?

І Смерть вiддавала кожен скарб за одну пiсню, а соловей усе спiвав та спiвав! Вiн спiвав про тихе кладовище, де ростуть бiлi троянди i де дихае пахощами бузок, де свiжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своiм садком охопив Смерть, i вона холодним бiлим туманом полинула крiзь вiкно.

– Дякую! Дякую! – промовив iмператор. – О ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав зi своеi держави, а ти своiм спiвом вiдiгнала вiд мого лiжка злi привиди, вигнала з мого серця навiть Смерть. Як менi нагородити тебе?

– Ти нагородив уже мене, – вiдповiв соловей. – У тебе були сльози на очах, коли я спiвав тобi уперше: цього я не забуду нiколи. Сльози – ось найдорожча нагорода, вiд якоi радiе серце спiвця. А зараз засни, i ти встанеш знову свiжим i здоровим. А я спiватиму для тебе.

І вiн заспiвав, а iмператор поринув у солодкий сон… Який спокiйний, цiлющий був цей сон!

Сонце свiтило у вiкно, коли вiн прокинувся мiцним i здоровим. Нiхто зi слуг ще не повернувся, бо всi думали, що вiн помер, тiльки соловей сидiв бiля нього i спiвав.

– Ти мусиш залишитись у мене назавжди, – сказав iмператор. – Ти спiватимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розiб’ю на тисячу скалок.

– Не роби цього, – заперечив соловей. – Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи ii, як берiг досi. Я не можу жити в палацi, але дозволь менi прилiтати, коли я сам захочу. Вечорами я сидiтиму на гiлцi край твого вiкна i спiвами розважатиму тебе й навiватиму новi думки. Я спiватиму тобi про щасливих i про знедолених, спiватиму про добре i зле, про все, що дiеться навколо i що приховуеться вiд твоiх очей. Маленька спiвоча пташка лiтае далеко навколо, скрiзь: i до бiдного рибалки, i пiд дах селянина, до всiх, хто далеко вiд тебе i твого двору. Я люблю твое серце бiльше за твою корону. Я прилiтатиму i спiватиму тобi, але ти мусиш менi обiцяти одне.

– Усе! – сказав iмператор i притиснув важку вiд золота шаблю до свого серця.

– Про одне прошу тебе. Нiкому не розказуй, що ти маеш маленьку пташку, яка розповiдае тобi про все. Так буде краще!

І соловей полетiв.

Слуги зайшли подивитися на мертвого iмператора – зупинилися на порозi. А iмператор сказав:

– Доброго ранку.




Непохитний олов’яний солдатик


Жили колись двадцять п’ять олов’яних солдатикiв – двадцять п’ять рiдних братiв, бо народилися вони вiд однiеi староi олов’яноi ложки. Рушницi в руцi, обличчя прямо, а мундири червонi з синiм – дуже гарнi!

Їх отримав хлопчик у день свого народження i одразу ж почав розставляти на столi.

Всi солдатики були подiбнi один до одного, лише двадцять п’ятий вiдрiзнявся вiд своiх братiв: у нього була тiльки одна нога. Його виливали останнiм, i олова на нього не вистачило. Але i на своiй однiй нозi вiн стояв рiвно i твердо, як решта на своiх двох. І саме йому одному з усiх i випали дивнi пригоди.

На столi, де iх поставили, було багато iнших iграшок, а найбiльше впадав у око чудовий палац з паперу. Крiзь маленькi вiкна можна було заглянути всередину залу. Перед палацом стояли маленькi дерева. Вони оточували маленьке дзеркальце, що було нiби прозоре озеро. Там плавали лебедi i вiдбивалися в цьому озерi. Усе виглядало дуже мило, але наймилiшою за все була маленька дама, яка стояла на порозi вiдчинених дверей палацу. Вона теж була вирiзана з паперу, спiдничка ii була з найтоншого батисту, а маленька вузька блакитна стрiчка спускалася з плечей до пояса. Посерединi стрiчки сяяла позолочена троянда, така завбiльшки, як усе личко дами. Маленька дама була балерина. Вона стояла на однiй нозi, простягнувши руки вперед, а другу свою ногу пiдняла так високо, що олов’яний солдатик не мiг ii побачити i подумав, що у дами, як i в нього, тiльки одна нога.

«Ось дружина для мене, – подумав вiн. – Але вона така вельможна, вона живе в палацi, а я маю лише коробку, та й у тiй нас аж двадцять п’ять. Це ж не мiсце для неi! Однак я повинен з нею познайомитися!»

І, розтягнувшись у всю довжину, вiн сховався за табакеркою, що стояла на столi. Звiдти вiн мiг спостерiгати за маленькою чарiвною дамою, що все стояла на однiй нозi, не втрачаючи рiвноваги.

Коли настав вечiр, решта олов’яних солдатикiв прибули до своеi коробки, а люди в будинку пiшли спати. Ось тодi iграшки почали гратися в «гостi», i в вiйну, i в бали. Олов’янi солдатики галасували у своiй коробцi, бо iм теж хотiлося взяти участь в iграх, але вони не могли зсунути кришки. Горiховий плигун перекидався, а грифель витанцьовував на дошцi. Зчинився такий шарварок, що прокинулась канарка i теж почала цвiрiнькати, та все вiршами. Тiльки двое не рушили з мiсця – це були олов’яний солдатик i балерина. Вона трималася рiвно на пальчиках, розкинувши обидвi руки. Вiн був теж непохитний на своiй однiй нозi, i його очi й на мить не вiдривалися вiд неi. Годинник пробив дванадцяту – i раптом тррах! – з табакерки зiстрибнула покришка. Але там був не тютюн, нi, а маленький чорний гном, – це був такий фокус.

– Олов’яний солдатику! – мовив гном. – Не дивися на те, що тебе не стосуеться!

Але олов’яний солдатик удав, нiби нiчого й не чуе.

– Ну, гаразд, зачекай до ранку! – сказав гном.

Коли настав ранок i повставали дiти, олов’яного солдатика поставили бiля вiкна. І чи то гном те вчинив, чи був винен протяг, але раптом вiдчинилося вiкно i солдатик сторчма полетiв з третього поверху. Це був жахливий полiт! Вiн летiв ногою вгору й уткнувся шоломом та багнетом помiж камiнням бруку.

Служниця i маленький хлопчик одразу побiгли вниз шукати солдатика. Шукали, шукали i мало не наступили на нього, проте не знайшли.

Якби солдатик закричав: «Я тут!» – вони б, напевне, його знайшли, але вiн був у мундирi i вважав, що йому не личить галасувати.

Раптом пiшов дощ. Краплi падали все частiше, i, врештi-решт, почалася справжня злива.

Коли дощ ущух, вулицею пробiгли два хлопчики.

– Дивись! – гукнув один другому. – Он лежить олов’яний солдатик. Давай пустимо його плавати в човнику.

Вони зробили з газети човника, посадили посерединi солдатика, i вiн поплив униз рiвчаком. Обидва хлопчики бiгли поряд i плескали в долонi. О, рятуйте! Якi хвилi билися в рiвчаку, i яка була течiя! Паперовий кораблик коливався, нахилявся i кружляв так швидко, що олов’яний солдатик аж тремтiв, але вiн лишався непохитним, нiякоi змiни в обличчi, дивився прямо перед собою i тримав рушницю в руках. Раптом човник спинився пiд довгим мiстком, – там було так темно, як колись у коробцi.

«Куди ж я потраплю? – думав солдатик. – Це все гном наробив! Ох, коли б ще тут, у човнику, сидiла маленька дама, хай тодi було б i вдвiчi темнiше!»

Раптом перед ним з’явився великий водяний пацюк, що жив пiд мiстком.

– А паспорт у тебе е? – спитав вiн. – Покажи паспорт!

Але олов’яний солдатик мовчав i тiльки мiцнiше стискав рушницю.

Човен понесло далi, а пацюк побiг за ним.

Брр-р… як клацав вiн зубами i кидав у нього трiски та солому!

– Тримайте його! Тримайте! Вiн не заплатив мита! Вiн не показав паспорта!

Але течiя була щодалi сильнiша. Олов’яний солдатик помiтив, що мiст закiнчуеться, i побачив свiтлий день, але тут почувся такий страшенний шум, який злякав би навiть найхоробрiшу людину. Ви тiльки уявiть собi! За мiстком рiвчак спадав у великий канал. Це для солдатика було так страшно, як для нас кинутися у водопад.

Водопад був уже близько, i човна тепер нiщо не могло зупинити. Бiдний олов’яний солдатик тримався непохитно, як мiг, нiхто не сказав би, що вiн хоч оком змигнув. Човна рвонуло, вiн закрутився, наповнився вщерть водою i почав тонути. Олов’яний солдатик стояв по шию у водi. Човен поринав усе глибше, щодалi бiльше розлазився папiр. Ось солдатик пiрнув у воду з головою. Вiн згадав у цю хвилину маленьку чарiвну балерину, яку вже нiколи не побачить, i у вухах його дзвенiло:

Вперед спокiйно, воiне!
Це ж смерть перед тобою!

Папiр розiрвався навпiл, i олов’яний солдатик пiшов на дно. І цiеi ж митi його проковтнула велика риба.

Ох, як темно було в риб’ячому животi! Там було ще темнiше, нiж пiд мiстком у рiвчаку, i до того ж дуже тiсно. Але олов’яний солдатик лишався непохитним i рiвно лежав з рушницею в руках.

Риба металася на всi боки, робила жахливi стрибки. Нарештi вона зовсiм заспокоiлася. І раптом нiби блискавка майнула. Нараз стало свiтло, i хтось закричав голосно:

– Олов’яний солдатик!

Рiч у тiм, що рибу впiймали, понесли на базар, продали, звiдти вона потрапила на кухню, тут куховарка розрiзала ii великим ножем, схопила двома пальцями солдатика за спину i понесла в кiмнату. Всi хотiли побачити надзвичайного чоловiчка, який зробив у риб’ячому животi таку мандрiвку.

Але олов’яний солдатик не запишався. Його поставили на стiл. Подумати тiльки, якi чудеса трапляються на свiтi – олов’яний солдатик опинився в тiй самiй кiмнатi, де був ранiше; вiн бачив тих самих дiтей, i тi самi iграшки на столi, i розкiшний палац з чарiвною маленькою балериною. Вона ще трималася на однiй нозi, а другу вiдкинула високо в повiтря. Вона також була непохитна. Це зворушило олов’яного солдатика, вiн мало не заплакав оловом, але це йому не личило.

Вiн тiльки дивився на неi, та вона не вимовила анi слова.

Раптом один з хлопчикiв схопив солдатика i нi з того нi з сього кинув його просто в палаючу пiч; певне, це його пiдмовив гном з табакерки.

Солдатик стояв у свiтлi яскравого полум’я, i йому було дуже жарко, але чи було це вiд вогню, чи вiд кохання, вiн i сам не знав. Фарби на ньому зовсiм злиняли, – може, вiд суму, може, пiд час мандрiвки, цього теж нiхто не знав. Вiн дивився на маленьку балерину, вона на нього, i вiн чув, що тане, але все ще стояв непохитно, з рушницею на плечi. Раптом дверi в кiмнату розчинилися. Протяг пiдхопив балерину, i вона, як метелик, пурхнула в пiчку, просто до олов’яного солдатика, запалала яскравим полум’ям – i ii не стало. А олов’яний солдатик розтанув, перетворився на грудочку, i коли робiтниця наступного дня вигрiбала золу, вона знайшла у пiчцi олов’яне серце. Вiд балерини залишилася тiльки троянда, та й та була чорна, мов вуглина.




Дикi лебедi


Далеко звiдси, там, куди вiдлiтають ластiвки, коли в нас настае зима, жив король. У нього було одинадцять синiв i одна дочка – Елiза. Одинадцять братiв-принцiв ходили до школи з зiрками на грудях i з шаблями при боцi. Вони писали дiамантовими грифелями на золотих дошках i все, що читали, знали напам’ять. Сестричка Елiза сидiла на маленькому дзеркальному стiльчику, i в неi була книжка, яка коштувала пiвкоролiвства.

О, цим дiтям було дуже добре, тiльки недовго тривало це щастя.

Їхнiй батько, який був королем великоi краiни, одружився вдруге з однiею злою королевою, а вона не злюбила бiдних дiтей.

Вони помiтили це вже з першого дня. У палацi було велике свято, i дiти гралися в «гостi». Але замiсть солодких пирiжкiв i печених яблук, якi iм завжди давали для цiеi гри, вони отримали вiд мачухи лише пiсок у чашцi.

– Уявiть собi, що це ласощi, – сказала вона.

За тиждень вона вiддала маленьку сестричку Елiзу одним селянам i стiльки набрехала королю про принцiв, що вiн не схотiв i бачити iх.

– Летiть свiт за очi i самi пiклуйтеся про себе! – сказала люта королева. – Летiть великими птахами без голосу!

Але вона все ж таки не змогла зробити iм так погано, як хотiла, i вони обернулися в одинадцять прекрасних диких лебедiв. З дивним криком вилетiли вони з вiкон палацу i понеслися над парком i лiсом. Це було на свiтанку. Вони прилетiли до хатинки селянина, де спала сестричка Елiза. Лебедi кружляли над дахом, витягували довгi шиi, били крилами, але нiхто не почув i не побачив iх.

І вони знялися знову вгору, високо до хмар, i полетiли далеко-далеко. Лебедi летiли понад великим темним лiсом, що тягся аж до моря.

Бiдна маленька Елiза прокинулась у хатинцi селянина i почала гратися зеленим листочком, – iнших iграшок вона не мала. Вона проткнула дiрочку в листочку i визирала крiзь неi на сонце, i iй здавалося, нiби на неi дивляться яснi очi братiв. А коли тепле сонячне промiння падало на ii щiчку, вона думала, що це брати ii цiлують.

День минав по дню, схожий один на одний. Вiтер, лiтаючи в трояндових кущах перед хатинкою, шепотiв:

– Хто прекраснiший за вас?

Троянди хитали голiвками й казали:

– Елiза!

І це була правда.

Коли Елiзi минуло п’ятнадцять рокiв, ii забрали додому. Побачивши, яка вона прекрасна, королева розгнiвалась i зненавидiла ii. Вона б охоче перетворила й Елiзу на дикого лебедя, як i ii братiв, але не наважувалася, бо король хотiв побачити свою дочку.

Рано-вранцi пiшла королева в купальню, збудовану з мармуру, прикрашену розкiшними килимами та м’якими подушками. Вона взяла трьох жаб, поцiлувала iх i сказала першiй:

– Коли Елiза зайде купатися, сядь iй на голову. Хай вона буде така лiнива, як ти!

– Сядь iй на чоло! – сказала вона другiй. – Хай вона буде така потворна, як ти, тодi батько не пiзнае ii.

– Примостися до неi на груди! – сказала вона третiй. – Хай вона стане лихою i сама терзаеться вiд цього.

Мачуха кинула жаб у прозору воду, яка зразу ж стала зеленою, покликала Елiзу, роздягла ii i наказала iй влiзти у воду. Як тiльки Елiза увiйшла у воду, одна жаба сiла iй на голову, друга на чоло, а третя на груди. Але Елiза цього не помiтила; коли ж вона вийшла з басейну, по водi плавали три червонi маки. Якби жаби не були отруйнi i якби вiдьма-королева не поцiлувала iх, вони б стали червоними трояндами. Але навiть i тепер, наблизившись до Елiзи, вони зробилися квiтами. Елiза була надто гарна i невинна, i тому злi чари не мали над нею сили.

Побачивши це, королева натерла Елiзу горiховим соком, так що вона стала вся темно-коричнева, вимазала ii гарне лице бридкою маззю i скуйовдила чудове волосся.

Тепер було неможливо пiзнати прекрасну Елiзу.

Навiть батько, глянувши на неi, злякався i сказав, що це не його дочка.

Нiхто, крiм дворового пса на ланцюзi та ластiвок, не пiзнав ii, але ж то були бiднi створiння, вони не могли нiчого сказати.

Заплакала бiдна Елiза i згадала про своiх вигнанцiв-братiв.

Зажурена, вийшла вона з палацу i цiлий день брела полями та болотами, поки дiсталася до великого лiсу. Елiза сама не знала, куди йде, але вона так сумувала за своiми братами! Вона була певна, що вони також блукають по свiту, i вирiшила iх розшукати.

Вона йшла лiсом. Незабаром настала нiч. Елiза загубила стежку i лягла на м’який мох, поклавши голову на пеньок.

Панувала глибока тиша, повiтря було м’яке, навколов травi спалахували зеленими вогниками тисячi свiтлячкiв. Елiза зачепила рукою гiлку, i на неi зоряним дощем посипалися яскравi свiтлячки.

Цiлу нiч iй снилися брати. Вони гралися з нею, як колись у дитинствi, писали дiамантовими грифелями на золотих дошках i розглядали розкiшну книжку з малюнками, яка коштувала пiвкоролiвства. Але на дошцi вони писали не нулики та рисочки, нi, вони писали про своi вiдважнi вчинки, про всi пригоди, якi з ними трапилися, про все те, що бачили i пережили. І на малюнках книжки все оживало: пташки спiвали, люди виходили з книжки i розмовляли з Елiзою та з ii братами. А коли перегортали сторiнку, малюнки ставали на своi мiсця, щоб не було нiякоi плутанини.

Вранцi Елiза прокинулася, сонце було вже високо. Вона цього не могла бачити, бо великi дерева простягли i сплели мiцно своi вiти над нею. Але промiння грало на зеленi, мов живий золотий серпанок, нiжнi пахощi линули звiдусiль, пташки спiвали й сiдали iй на плечi. Вона чула дзюрчання води: в лiсi було багато великих струмкiв, струмки стiкали в одне озеро з чудовим пiщаним дном. Навколо озера росли густi кущi. В одному мiсцi оленi зробили собi широкий прохiд, i ним Елiза пройшла до води. Вода була такою прозорою, що, коли вiтер не гойдав дерев i кущiв, можна було подумати, що вони намальованi на днi озера, – так чiтко вiдбивався кожен листочок, i той, що був освiтлений сонцем, i той, що в затiнку.

Побачивши у водi свое обличчя, Елiза злякалася – таке воно було чорне та погане. Та тiльки вона вмочила у воду свою маленьку руку i потерла очi, лоб i щоки, – шкiра ii, як i ранiше, стала бiлою. Тодi Елiза роздяглася i ввiйшла у свiжу воду. Не було кращоi за неi на всьому свiтi!

Пiсля купання вона знову одяглася, заплела своi довгi коси, пiдiйшла до дзюркотливого струмка, напилася зi жменi води i побрела до лiсу, сама не знаючи, куди йде. Вона думала про своiх братiв.

Елiза побачила бiля дороги дику яблуню, що зiгнулася пiд вагою плодiв. Елiза з’iла кiлька яблук, пiдперла жердинами вiти i ввiйшла в темну хащу лiсу. Там було так тихо, що вона чула своi кроки, шарудiння кожного листочка пiд ногами. Жодноi пташки не видно було тут, жоден сонячний промiнь не мiг пробитися крiзь густе темне гiлля. Високi стовбури стояли дуже близько один до одного, майже суцiльною стiною.

О, тут була така самотнiсть, якоi ранiше вона нiколи не знала. А вночi стало зовсiм темно. Жодного маленького свiтлячка не було бiльше в травi. Елiзi стало сумно, вона лягла на траву i заснула.

Вранцi Елiза прокинулась i пiшла далi. Щойно вона ступила кiлька крокiв, як зустрiла бабусю з кошиком ягiд, i бабуся дала iй трохи ягiдок. Елiза спитала, чи не проiздили тут лiсом одинадцять принцiв.

– Нi, – сказала стара, – але вчора тут недалеко, на рiчцi, я бачила одинадцять лебедiв з золотими коронами на головах.

І вона провела Елiзу трохи далi, до яру. Внизу вилася рiчка, дерева, що росли обабiч берегiв, простягали назустрiч одне одному довгi, вкритi густим листям вiти. Деякi дерева, не в змозi дотягтися своiм гiллям до гiлля своiх братiв на протилежному березi, щоб сплестися з ним так витягалися над водою, що аж iхне корiння вилазило iз землi, – i вони все ж досягали своеi мети.

Елiза попрощалася зi старою i пiшла вниз по рiчцi, аж до того мiсця, де рiчка впадала у вiдкрите море.

Велике чудове море було перед дiвчиною, але жодного паруса, жодного човна не було видно. Як же йти далi? Елiза почала розглядати маленькi камiнцi, яких було безлiч на березi. Вода зробила iх гладенькими та круглими. Скло, залiзо, камiння – усе, що викидало сюди море, було вiдшлiфоване водою, а вода ж була ще м’якша, нiж ii нiжнi руки.

«Хвилi невтомно котяться одна за одною, – подумала Елiза, – i вирiвнюють найтвердiшi речi. Я теж буду невтомною. Спасибi вам за науку, свiтлi, вiчноплиннi хвилi! Серце мое каже, що колись ви вiднесете мене до моiх милих братiв!»

На водоростях, принесених хвилями на берег, лежало одинадцять бiлих лебединих пер. Елiза зiбрала iх. На них блищали краплини – роса чи сльози? Нiхто цього не знае! Вона була сама на березi, але не вiдчувала самотностi, бо море – воно вiчно мiнливе, за кiлька годин змiнилося частiше, нiж звичайне озеро протягом року.

Насувала велика чорна хмара, i море нiби казало: «І я також можу бути похмурим». Тодi дув вiтер, i хвилi вкривали море бiлим шумовинням.

Коли ж припливали рожевi хмарки, засинали вiтри – море ставало як пелюстки троянди. За мить воно вже здавалося зеленим, а потiм враз робилося бiлим.

Але хоч яким би спокiйним було море – завжди коло берега воно ледь-ледь коливалося, вода злегка пiдiймалася, як груди дитини, що спить.

Коли сонце вже хилилося до заходу, побачила Елiза, що одинадцять диких лебедiв iз золотими коронами на головах летять до берега. Вони летiли один за одним i здавалися довгою бiлою стрiчкою.

Елiза зiйшла на пагорбок i заховалася за кущем. Лебедi спустилися недалеко вiд неi i забили своiми великими бiлими крилами.

Та щойно сховалося сонце, упало з них лебедине пiр’я i на березi опинилися одинадцять прекрасних принцiв, братiв Елiзи. Вона голосно скрикнула. Хоч вони дуже змiнилися, вона знала, вона вiдчувала, що це ii брати, i вона кинулася iх обiймати, називала iх усiх на ймення. Брати не могли отямитися вiд щастя, коли побачили свою маленьку сестричку. Вони також пiзнали ii, хоч вона вже виросла i стала красунею.

Всi смiялися й плакали i швидко дiзнались одне вiд одного, що зробила з ними зла мачуха.

– Ми, брати, – сказав найстарший, – лiтаемо дикими лебедями, поки не зайде сонце. Як тiльки воно сховаеться – знову приймаемо людську подобу. Через це ми мусимо стежити, щоб перед заходом сонця бути вже на твердiй землi. Якби ми в цей час лiтали пiд хмарами, ми, раптово перетворившися в людей, упали б додолу зi страшноi висоти. Ми живемо не тут, а по той бiк моря, в такiй же чудовiй краiнi, як i ця.

Але шлях туди далекий. Ми мусимо перелетiти велике море, i на нашому шляху немае жодного острiвця, де б ми могли переночувати. Тiльки одна маленька скеля пiдноситься з моря, така завбiльшки, що ми можемо стати на нiй, якщо щiльно притулимося один до одного. Коли море лютуе, бризки хвиль долiтають до нас, але ми радi i цiй стрiмчастiй скелi. Там ми можемо переночувати у своiй людськiй подобi, iнакше ми не могли б вiдвiдати нашоi любоi батькiвщини, бо летiти туди треба два найдовшi днi в роцi. Лише раз на рiк ми можемо прилiтати до нашого рiдного краю.

Одинадцять днiв ми можемо залишатися тут, лiтати над великим лiсом, що оточуе наш замок, в якому ми народилися i де живе наш батько, бачити цвинтар, де похована наша мати. Тут навiть дерева i кущi нам рiднi; тут, у степах, бiгають дикi конi, яких ми бачили в дитинствi, тут спiвае вугляр старовиннi пiснi, пiд якi ми танцювали малими. Тут наша батькiвщина, сюди тягне нас, тут ми знайшли тебе, нашу маленьку любу сестричку.

Ще два днi ми можемо тут лишатися, а потiм знову доводиться летiти за море, до розкiшного, та не рiдного краю. Але як же нам бути з тобою? У нас нема нi корабля, нi човна!

– Як менi звiльнити вас вiд цих чар? – спитала сестра.

Вони проговорили цiлу нiч i тiльки трохи задрiмали перед свiтанком.

Елiза прокинулася вiд шуму лебединих крил. Брати вже знову стали лебедями, лiтали великими колами вгорi i нарештi зовсiм зникли з очей. Але наймолодший лебiдь повернувся. Вiн поклав голову iй на колiна, а вона гладила його пiр’я. Цiлий день вони були вдвох. Надвечiр повернулася решта, i, коли зайшло сонце, вони знову перетворилися на людей.

– Завтра ми летимо звiдси i повернемося лише через рiк, – сказав старший брат. – Але тебе ми не залишимо тут. Чи вистачить у тебе смiливостi летiти з нами? В моiх руках досить сили, щоб перенести тебе через лiс. Невже ж iх забракне, щоб перенести тебе через море на всiх наших крилах?

– Вiзьмiть мене з собою! – сказала Елiза.

Цiлу нiч вони плели сiтку з гнучкоi лози та комишу, i вона вийшла велика й мiцна. В неi поклали Елiзу, i, коли зiйшло сонце й брати стали дикими лебедями, вони схопили сiтку своiми дзьобами i знялися зi своею любою сестрою, яка ще спала, високо, аж до хмар. Сонце свiтило iй в лице, i тому один з лебедiв летiв у неi над головою, щоб затiнити ii своiми широкими крилами. Вони були вже далеко вiд землi, коли Елiза прокинулась. Елiза думала, що вона все ще бачить сон, – так дивно було летiти в повiтрi, високо над морем. Поряд лежала гiлочка з чудовими стиглими ягодами i пучечок смачних корiнцiв – це молодший брат поклав iх бiля неi. Елiза з вдячнiстю всмiхнулася йому. Вона пiзнала його, це вiн летiв над нею i своiми крилами захищав вiд сонця.

Лебедi летiли так високо, що великий корабель здавався iм бiлою чайкою, яка гойдаеться на хвилях. Велика, як гора, хмара стала перед ними, i на нiй Елiза побачила велетенськi тiнi – свою власну i одинадцяти братiв. Це була надзвичайна картина, якоi вона ранiше не бачила. Але сонце пiднялося вище, хмара залишилася позаду, i дивнi тiнi зникли.

Упродовж усього дня лебедi летiли швидко, наче стрiли, випущенi з лука, та все ж повiльнiше, нiж завжди, бо тепер несли вони ще й сестру. Наближався вечiр, i погода зiпсувалася. З острахом стежила Елiза, як сонце опускаеться все нижче, а ще нiде не видно маленькоi скелi, про яку казали iй брати. Елiзi здалося, що лебедi стали сильнiше махати крилами.

О лихо! Це вона винна, що брати летять повiльнiше, нiж лiтали досi!

Коли зайде сонце, вони знову стануть людьми, впадуть у море i потонуть. Скелi все ще не було видно. А чорна хмара продовжувала насуватися. Сильнi пориви вiтру вiщували бурю. Хмари сплелися в одну велику загрозливу свинцеву масу, що котилася небом. Блискавки спалахували одна за одною.

Ось уже сонце торкнулося своiм краем моря. Серце Елiзи тремтiло. Цiеi хвилини лебедi почали опускатися так швидко, що Елiзi здалося – вони падають. Але вони знову пiднялися вгору. Вже половина сонця сховалася у водi, коли вона нарештi побачила внизу маленьку скелю. Ця скеля здавалася не бiльшою за тюленя, що висунув голову з води.

Сонце швидко згасало. Тепер скеля здавалася зiркою, i ноги Елiзи вже торкалися камiння.

У цю мить сонце згасло, як остання iскра паперу, що догорав, i Елiза побачила навколо себе братiв. Вони стояли, взявшись за руки, щiльно притулившись один до одного. Усi ледве помiстилися на маленькiй скелi.

Море билося об скелю i огортало iх бризками, як дрiбним дощем, небо раз у раз освiтлювали блискавки, безперервно гуркотiв грiм. Але сестра й брати стояли, мiцно притулившись одне до одного, i спiвали пiснi, щоб не було так страшно.

На свiтанку повiтря стало чистим, спокiйним. Щойно зiйшло сонце, злетiли лебедi з Елiзою вгору. Море ще високо здiймалося, i коли Елiза дивилася згори на темно-зеленi хвилi, вкритi бiлим шумовинням, здавалося – мiльйони лебедiв плавають на водi.

Коли сонце пiднялося вище, Елiза побачила, як у повiтрi пливе краiна гiр з блискучими снiговими вершинами. Посерединi над усiм здiймався височезний палац з чудовою колонадою, а навкруги росли пальмовi лiси та розкiшнi квiти завбiльшки як млиновi колеса.

Вона спитала, чи не е це та сама краiна, куди вони летять. Але лебедi похитали головами. Це був чудовий, завжди мiнливий, захмарний замок Фата-Моргана, в який не могла потрапити жодна людина.

Елiза вдивлялася пильно, i раптом зникли гори, лiси i замок, а на iхньому мiсцi з’явилися двадцять зовсiм однакових величезних церков з високими дзвiницями i стрiлчастими вiкнами. Дiвчинi навiть здалося, що вона чуе звуки органа, але то шумiло море. Церкви начебто були зовсiм близько, та раптом перетворилися на цiлу флотилiю, що пливла пiд ними. Коли ж Елiза вдивилася, то зрозумiла – це був тiльки туман з моря. І весь час змiнювалися картини перед ii очима, поки вона не побачила ту краiну, куди вони летiли. Там височiли синi гори з кедровими лiсами, мiста i палаци.

Ще не заходило сонце, а Елiза вже сидiла на скелi, перед великою печерою, що поросла виткими рослинами. Здавалося, ii завiсили всю вишиваними килимами.

– Ну, побачимо, що присниться тобi цiеi ночi! – сказав молодший брат i показав Елiзi ii опочивальню.

– Коли б приснилося менi, як я можу врятувати вас! – сказала Елiза, i ця думка заволодiла нею. Навiть увi снi вона думала про це. І от приснилося iй, що летить вона високо в повiтрi до замку Фата-Моргана. Сама фея, чарiвна i залита сяйвом, виходить iй назустрiч, але в той же час вона дуже подiбна до тiеi бабусi, що дала iй у лiсi ягiд i розповiла про лебедiв iз золотими коронами.

– Твоiх братiв можна врятувати, – сказала вона, – але чи вистачить у тебе мужностi та терпiння? Звичайна вода ще м’якша за твоi нiжнi пальцi i все ж таки шлiфуе камiння, але вона не вiдчувае болю, який вiдчують твоi руки. У води немае серця, i вона не знае того страху i муки, яких ти повинна зазнати. Бачиш кропиву, що я тримаю в руцi? Їi росте багато навколо печери, де ти спиш. Тiльки ця кропива i та, що росте на цвинтарi, стане тобi в нагодi, запам’ятай це. Ти нарви ii, хоча б твоi руки горiли вiд пухирiв, потiм добре розiмни кропиву ногами i зроби з неi прядиво. З нього ти напрядеш ниток i виплетеш одинадцять панцирiв з довгими рукавами. Накинь iх на лебедiв, i всi чари зникнуть! Але обмiркуй добре – з тiеi хвилини, що ти почнеш роботу, i до того часу, поки ii скiнчиш, навiть коли б це продовжувалося роки, – ти мусиш не сказати жодного слова! Перше слово, що ти вимовиш, проткне смертельним кинджалом серця твоiх братiв! Вiд твого язика залежить iхне життя. Пам’ятай це!

Кажучи цi слова, вона доторкнулася кропивою до руки Елiзи. Враз наче вогонь обпiк ii, i Елiза прокинулася. Був уже свiтлий день, i вона побачила, що поряд лежить кропива, така сама, як i та, що вона бачила увi снi.

Елiза швидко вийшла з печери, щоб одразу почати роботу.

Своiми нiжними руками рвала дiвчина жалку кропиву. Вона була як вогонь, ii руки вкрилися великими пухирями, але вона з радiстю терпiла бiль, бо лише так могла врятувати своiх любих братiв. Вона розiм’яла кожну стеблинку кропиви босими ногами i приготувала з неi зелену пряжу.

Коли зайшло сонце, прийшли брати i злякалися. Елiза була нiма. Вони думали, що це новi чари лютоi мачухи. Але, коли вони глянули на ii руки, то зрозумiли, що це вона робить для них. Молодший брат заплакав, i де його сльози падали на руки сестри, там вона не вiдчувала бiльше болю, там зникали пекучi пухирi.

Цiлу нiч працювала Елiза, бо не хотiла вiдпочивати, поки не врятуе любих братiв. Наступного дня, поки лебедi лiтали, вона теж працювала, i хоч була самотня, нiколи час не минав так швидко, як зараз. Один панцир був уже готовий, вона почала другий.

Раптом залунав мисливський рiг. Елiзу охопив страх.

Звуки наближалися, вона почула гавкання собак. Перелякана, вбiгла Елiза в печеру, зв’язала кропиву, що ii зiбрала i витiпала, i сiла на неi.

У ту ж мить з кущiв вистрибнув великий пес, за ним ще кiлька. Вони голосно гавкали i стрибали навколо неi. За кiлька хвилин перед печерою з’явилися мисливцi. Найгарнiший з них був королем цiеi краiни. Вiн зупинився перед Елiзою. Нiколи вiн ще не бачив такоi прекрасноi дiвчини.

– Як ти опинилася тут, чудова дитино? – спитав вiн, але Елiза похитала головою. Вона не могла говорити, це коштувало б життя ii братам.

Вона сховала руки пiд фартух, щоб король не мiг бачити, як вона страждае.

– Ходiмо зi мною! – сказав вiн. – Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як i прекрасна, я одягну тебе в шовк та оксамит, покладу золоту корону на твою голову, i ти житимеш у моему багатому палацi.

І вiн посадив ii до себе на коня. Елiза плакала й ламала руки, але король казав:

– Я бажаю лише твого щастя! Колись ти дякуватимеш менi!

З цими словами вiн погнав коня через гори. Елiза сидiла попереду, а решта мисливцiв скакали за ними.

У променях призахiдного сонця дiвчина побачила чудове королiвське мiсто з палацами, баштами й церквами.

Король повiв ii до палацу, де у високих мармурових залах били фонтани, а на стiнах висiли мальовничi картини. Але Елiза не звертала нi на що уваги. Вона плакала й сумувала.

Байдуже дозволила вона служницi одягти на себе королiвське вбрання, вплести перлини у волосся i натягти на пожаленi кропивою руки тонкi рукавички.

В усiй цiй красi вона була така чарiвна, що всi придворнi вклонилися iй. І король назвав ii своею нареченою, хоча архiепископ хитав головою i навiть шепотiв, що чудова лiсова дiвчина, напевне, вiдьма, – вона заслiпила очi й приворожила серце короля.

Та король не слухав його, вiн наказав принести найдорожчi страви, покликав музикантiв грати i найкращих дiвчат танцювати. Потiм вiн повiв Елiзу запашним садом у розкiшний зал, але жодноi усмiшки не викликало все це нi в очах, нi на устах Елiзи – в них нiби назавжди застигла туга. Тодi вiдчинив король маленьку кiмнатку, що була поряд з iхньою опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами i дуже нагадувала печеру, в якiй жила Елiза. На пiдлозi лежав пучок пряжi, що вона напряла з кропиви, а на стiнi висiв уже готовий панцир. Усе це, як дивину, захопив iз собою один з мисливцiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gans-hristian-andersen/kazki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.