Книга - Артуро та єдиноріг

Артуро та единорiг
Джованнi Сальветтi


Сучасним батькам, практично цiлодобово поглинутим роботою, дуже складно знайти достатньо часу для живого спiлкування з сiм'ею, тому, коли випадае рiдкiсна можливiсть, вони намагаються провести з дiтьми якомога бiльше часу. Джованнi займаеться мiжнародним бiзнесом, тож коли йому випадае рiдкiсний вiльний вечiр удома, цiлий свiт стишуеться, поступаеться мiсцем казцi, яку тато розповiдае своiм дiтям. У цьому випадку казка втiлилася у книжку.

Це магiчна iсторiя про надзвичайно обдарованого селянського хлопчика Артуро, про бiдну, але люблячу родину, зажерливих чиновникiв, пiдступних дворян, заздрiсну та мстиву челядь i всепереможну силу натхнення.

Передовсiм, ця казка – про справедливiсть, що неодмiнно розставляе все й кожного на своi мiсця, рано чи пiзно, буденно й непомiтно, чи в блискучiй подобi единорога, що пролiтае над зачудованим мiстом.





Джованнi Сальветтi

Артуро та единорiг



КНИГА МАЄ НА МЕТІ ДОПОМОГТИ ІТАЛІЙСЬКОМУ МІСТУ БЕРГАМО, ОДНОМУ З НАЙБІЛЬШ ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ЕПІДЕМІЇ КОРОНАВІРУСУ.



Усi доходи вiд продажу книги буде скеровано у Фонд взаемодопомоги мiста Бергамо (Fondo di Mutuo Soccorso della citt? di Bergamo), заснований мунiципалiтетом Бергамо для сприяння вiдродженню мiста, що найбiльше постраждало вiд епiдемii коронавiрусу.



Усi права застережено, зокрема право вiдтворювати твiр повнiстю або частково.



© 2020 Издательство «Aegitas»

© 2018 Copyright by Giovanni Salvetti

© 2019 Юрiй Барабаш, верстка та адаптацiя обкладинки


?




ПЕРЕДМОВА


Коли я повертаюся додому не надто пiзно та коли я не у вiд’iздi – а у вiд’iздi я, щоправда, буваю частенько, – трое моiх дiтей просять, щоб я розповiв iм казку. Ось як це бувае: вони збираються в однiй iз дитячих кiмнат i розташовуються на лiжку або на килимi. Я вмощуюся разом iз ними, i ми вимикаемо свiтло. Хтось iз них, по черзi, вибирае тему для казки. Примiром, дракон i пилосмок, кабанчик i ракета, зомбi в космосi тощо. Я замислююся на десять секунд i починаю оповiдати, iмпровiзуючи, i iсторiя поступово розгортаеться сама собою. Якщо я втомлений або вже пiзня година, тривае це недовго, але iнодi оповiдь точиться навiть зо три чвертi години, а то й довше. Залежить це й вiд натхнення. Таких казок розповiв я, мабуть, iз триста або чотириста, а може, й бiльше – точно не скажу.

Деякi оповiдки здавалися моiм дiтям особливо цiкавими, i якось вони забрали собi в голову, що менi варто зафiксувати на письмi хоча б одну з них, i я пообiцяв це зробити.

І ось у цiй коротенькiй книжечцi я й записав одну з цих казок. Поки я це робив, менi захотiлося збагатити ii подробицями, яких зазвичай не бувае в тих iмпровiзованих iсторiях, що iх я розповiдаю вечорами. Сподiваюся, що це не зашкодило спонтаннiй манерi, притаманнiй тим оповiдкам, якi я вигадував на мiсцi.

Щоб праця моя набула завершеного вигляду, я вирiшив проiлюструвати цю казку своiми ж малюнками. Прошу пробачити мене за суто аматорський, хоча й цiлковито автентичний характер цiеi книжечки, якоi не редагувала, анi не правила жодна стороння особа, як i за дилетантськi малюнки, адже я не е анi письменником, анi iлюстратором.









ПОДЯКИ


Крiм Лавiнii, Оскара й Алессандро (тепер у зворотному порядку! даруй, Оскаре, що ти завжди посерединi!), якi надихнули мене вигадати цю та чимало iнших iсторiй i загалом надихають мое життя, хочу подякувати Мiхаiлу Циганову й Алексею Глуговскому, якi у вiльний час допомагали менi з друкуванням, перекладами, публiкацiею онлайн та iншими речами.




ПРИСВЯТИ


Алессандро, Оскаровi та Лавiнii (за порядком народження!), моiм найулюбленiшим у всьому свiтi людським iстотам, i Монiцi, яка так чудово iх виховуе.




РОДИНА АРТУРО


Тiльки-но прокинувшись, Артуро вмився прохолодною водою, яку тато саме витяг iз криницi, вдягнув штани та сорочку й побiг у невеличкий курник збирати яйця.

– Молодець, Артуро, ти такий розсудливий i уважний хлопчик! Вiдколи саме ти ходиш збирати яйця, жодне ще не розбилося! – часто казала йому мама. Яйця були важливою частиною снiданку родини Артуро.

Артуро народився в сiм’i бiдних селян на прiзвище Бонтемпi, яка мешкала в селi поблизу Бергамо, чудового середньовiчного мiста на пiвночi Італii, мiж Мiланом i Венецiею. Дiялося це дуже давно, десь наприкiнцi XVI сторiччя. Артуро був четвертим iз сiмох дiтей – трьох дiвчаток i чотирьох хлопчикiв – i мав одинадцять рокiв. За тих часiв сiм’i були набагато численнiшi, нiж сьогоднi, особливо селянськi. Дiти були багатством, бо коли пiдростали, то допомагали батькам у господарствi. Крiм сiмох дiтей, тата й мами, жив iз ними ще старий дiдусь Гвiдо. Тож усього iх було десятеро.

Життя було дуже важке, його подii залежали вiд законiв природи та пiр року. Прокидалися люди на свiтанку, а спати йшли невдовзi пiсля заходу сонця. Зимовi ночi були холоднi й довгi, поля вкривав товстий шар снiгу. Адже снiгу в давнину випадало чимало. Лiтнi днi були довгi й спекотнi, а пiсля наставала важлива пора жнив, якi приходила у вереснi. Вiд урожаю залежало багато, бо родина жила переважно з того, що виростила впродовж року та зiбрала восени.








Земля належала не родинi Артуро, а багатому маркiзовi з Бергамо, який звався Треколлi. Домовленiсть, дуже поширена в той час, була така: урожай дiлили навпiл, половину брала родина Артуро, яка обробляла землю весь рiк, а половину – маркiз, який був ii власником. Така домовленiсть iще й нинi зветься половинщиною, бо врожай дiлять наполовину. Маркiз був власником iще багатьох iнших земель, крiм тiеi, яку обробляв Артурiв тато, а тому був багатий. Усе це вiн успадкував вiд батька, який теж успадкував землю вiд його дiдуся i так далi.

Дiлянка, яку обробляла сiм’я Артуро, була невелика, приблизно п’ять гектарiв – тобто це десь три футбольнi поля. Домiвкою Артуро була стара кам’яна хата. Стояла вона якраз посерединi маркiзових полiв.

Артурiв тато теж успадкував половинщину вiд свого батька, дiдуся Гвiдо. У тi часи все мiнялося дуже повiльно. Коли ти народжувався, то бiльш-менш знав, що робитимеш у життi, – тобто зазвичай ти робив те, що робив твiй батько або дiдусь, хiба що ставав солдатом i вирушав на вiйну. Не те, що нинi, коли все так швидко змiнюеться. Та iнодi траплялися й чарiвнi подii, як оце в нашiй iсторii.

Родина мала двi свинi, осла, п’ятеро курей, двi кози, а ще величезного собаку на прiзвисько Тiнь. Його так назвали, бо шерсть його була цiлком чорна, i очi теж були чорнi. Коли хтось, хто його не знав, зустрiчав на вулицi, то страшенно лякався. І в цьому сенсi вiн приносив велику користь, бо вiдлякував лиходiiв, якi проходили повз ферму, i вони трималися вiд неi осторонь. А насправдi Тiнь був лагiдним собакою i нiколи не вкусив жодного з братiв i сестер Артуро, навiть коли малими вони смикали його за хвоста.

У ту добу селянськi дiтлахи до школи не ходили. Тiльки дiти багатих людей мали приватних навчителiв, якi мешкали в палацах заможних родин i яким платили за те, що вони навчали iхнiх дiтей. Зате селянськi дiтлахи знали багато про природу та обробiток землi. А крiм того, дiдусь Гвiдо пам’ятав силу-силенну iсторiй, якi розповiдав онукам. У тi часи вiйн i битв було набагато бiльше, нiж зараз, i дiдусь Гвiдо, який воював, до того як стати селянином, чимало всякого бачив на свiтi, а тому оповiдки його були дуже цiкавi.

Тодi не було анi телевiзорiв, анi комп’ютерiв, анi планшетiв, як ось цей, на якому я записую цю казку. Єдиною розвагою були iсторii дiдуся Гвiдо, який розповiдав iх пiсля вечерi, довгими зимовими вечорами, коли всi дiти вмощувалися навколо вогнища, щоб зiгрiтися i приготуватися до сну.

Родина мала навiть одну книжку – одну-едину! – прегарний рукопис, присвячений iсторii мистецтва, що його залишив iм у спадок один далекий родич iз Флоренцii. Артуро був найкмiтливiшим з усiх дiтей, тому читав i перечитував ii уважно ледь не щодня, милуючись чудовими iлюстрацiями, на яких були зображенi твори античного мистецтва. До того ж Артуро не вiдходив вiд дiдуся й увесь час засипав його запитаннями про вiйни, солдатiв, лицарiв i замки. Крiм Артурового батька, який мусив час вiд часу ходити до маркiза, щоб вiдзвiтувати перед ним про роботу на фермi, решта родини до Бергамо iздила рiдко, хiба що раз на рiк пiсля жнив.

То завжди був щасливий день, бо тато Артуро продавав свою частку врожаю та, щоб вiдсвяткувати, частував дiтей каштановими пундиками, якi придбаними у бергамськiй цукернi, купував вiдрiз тканини мамi, аби пошила собi плаття, i трохи червоного вина собi та дiдусевi, а ще кiстку для собаки, аби вiн мав що гризти. Дiти бiгали вулицями й гралися з дiтьми iнших селян, якi приiхали до мiста продати врожай. У цей день купували також порося: протягом наступних двох рокiв його вiдгодовуватимуть, а тодi заб’ють i зроблять iз нього рiзнi ковбаси, якi iстимуть цiлий рiк.

Справжньою повелителькою iхнього життя була природа, i саме вiд неi залежали iхнi життевi ритми, iхнi успiхи та невдачi. Інодi природа була зичливою i дарувала багатi врожаi, якщо погода була сприятливою. В iншi роки, однак, погода бувала гiршою – занадто мокро або занадто сухо, занадто спекотно або ж занадто холодно. Урожай тодi був бiдним, i треба було затягати паски, бо iжi ставало менше, а десять ротiв, якi треба було прогодувати, нiде не дiвалися. Та загалом жили вони щасливо, простим життям, посеред краевиду з мальовничих пологих пагорбiв, якi мiняли своi барви зi змiною пiр року.




ГОЛОД


Та часом природа бувала вкрай нещадною. Без жодноi на те причини, просто так було, i все. Інодi так траплялося. І одного року настав страшний голод, тобто випало так мало дощiв, що врожай, який зiбрали, виявивсь украй убогим, менше нiж половина вiд звичайноi кiлькостi. У той рiк i справдi дощило дуже рiдко, а лiто видалося неймовiрно спекотним. Улiтку земля стала мов порох, який налипав на спiтнiлi тiла селян, а вони робили все можливе, щоб врятувати бодай частину врожаю вiд засухи. Бачачи, який убогий урожай принесли жнива, Артурiв тато вiдразу зрозумiв, що наступного року прогодувати всю родину вiн не зможе. Йому спало на гадку попросити маркiза, щоб лише цього року той дозволив йому взяти собi трохи бiльше нiж половину врожаю, яка йому належалася, пообiцявши повернути маркiзовi цю рiзницю наступного року.








І от уранцi, на свiтанку, Артурiв тато вирушив до Бергамо на своему вiзку, запряженому ослом. Пiсля майже години дороги вiн проминув браму святого Якова, увiйшов мiж високi венецiйськi мури, якi щойно закiнчили споруджувати, вони й досi оточують центр Бергамо, й попрямував до маркiзового палацу. На верхiвцi брами святого Якова був герб Венецiйськоi республiки – крилатий лев, який дуже подобався Артуро.

Дверi вiдчинив йому Убальдо, старий маркiзiв мажордом, i привiтався з ним.

– Привiт, Бонтемпi, що ви тут робите? Ми вас не чекали, – сказав Убальдо, дивлячись на нього згори вниз.

Убальдо працював у родинi Треколлi вже двадцять рокiв i вiдповiдав за органiзацiю працi челядi в палацi. На ньому була темно-червона лiврея, трохи потерта, бо маркiз уже багато рокiв не купував йому новоi. Артурiв тато вiдповiв:

– Я хочу побачити найяснiшого маркiза, менi треба термiново з ним поговорити, – розумiете, щодо врожаю, вiн такий мiзерний цього року.

Убальдо вiдповiв:

– Ага, можна було здогадатися, ви не перший селянин, який приходить останнiм часом iз такими дивними проханнями. Та не сподiвайтеся даремно, Бонтемпi, ви ж знаете маркiза…

Артурiв тато вiдповiв:

– Авжеж, знаю, але виходу нема, прошу вас доповiсти про мене маркiзовi.

Пiсля двох годин очiкування Артурiв тато урештi потрапив до маркiза. Вiн розглядав якiсь папери, що iх принiс був йому управитель, i, навiть не пiдводячи голови, звернувся до Артурового тата грубо i суворо:

– Чого вам, Бонтемпi? Я дуже заклопотаний i не хочу марнувати часу.

Артурiв тато покiрливо схилив голову й тихо мовив:

– Як ви, мабуть, знаете, ваша свiтлосте, урожай цього року вкрай мiзерний.

– Звiсно, що знаю! – рiзко перебив його маркiз. – Я оце саме переглядаю звiт мого управителя! То й що?

– Тож я, – продовжив Артурiв тато, – подумав, що, можливо, ви будете такi великодушнi й залишите менi три чвертi цьогорiчного врожаю замiсть половини, а рiзницю я вам поверну наступного року, може, навiть iз лишком, тож ви нiчого не втратите. Тодi я зможу прогодувати свою сiм’ю, бо iнакше до наступного року ми не дотягнемо.

Маркiз сухо вiдповiв:

– Ви що, Бонтемпi, з глузду з’iхали? Умови половинщини незмiннi вже триста чи й бiльше рокiв, i жоден мiй предок нiколи не робив iз цього виняткiв. І я, звiсно, не хочу бути першим. Якщо я зроблю виняток для вас, усi iншi теж цього захочуть, i тодi менi доведеться вiдмовитися вiд частини бенкетiв, якi я влаштовую, а цього я в жодному разi робити не хочу, особливо цього року. То йдiть собi й не займайте мого часу, бо, зрештою, вже обiдати пора.

Бiдолашний Артурiв тато вiдкрив рота, але жодного слова не вимовив. Вiн був простий селянин i не знав, що сказати маркiзовi. То ж вiн вийшов iз кiмнати, похиливши голову, i став спускатися сходами вниз. Ідучи по сходах, вiн побачив, як ними пiднiмаються служники в небесно-голубих лiвреях i несуть маркiзовi обiд, що паруе на великих тарелях. Там були фаршированi фазани, равiолi пiд соусом iз грибiв i дичини, овочi, а ще великий пирiг iз лiсовими горiшками та чорницею. Таких лагоминок Артурiв тато зроду не бачив, i в нього аж слинка з рота потекла. Вiн спостерiг, що служникiв тiльки двое, i iм трохи важко нести усi цi тацi та карафки. Унизу сходiв вiн сiв на хвилинку, бо йому запаморочилося в головi чи то вiд голоду, чи вiд переживання. Вiн не знав, як прогодувати сiм’ю таким мiзерним урожаем.

І тут йому свiнула одна iдея. Вiн знов пiднявся сходами й постукав у дверi iдальнi. Убальдо вiдчинив, сердито глянув на нього i крiзь зуби просичав:

– Що ви тут досi робите, Бонтемпi? Не бачите, що пан маркiз обiдають? Ви ж не захочете, сподiваюсь, його турбувати?!

Маркiз почув галас i спитав:

– Убальдо, що там дiеться?

– Нiчого, пане маркiзе, тут iще й досi стовбичить Бонтемпi, вiн хоче сказати вам ще щось, але зараз я його прожену.

Зазвичай маркiз, звiсно, не погодився би знову прийняти Бонтемпi, але равiолi пiд соусом iз грибiв i дичини були такi смачнi – такi смачнющi, що це вселило в маркiза незвично прихильний настрiй. І вiн сказав Убальдо:

– Ну що ж, гаразд, послухаймо, чого ще хоче цей зануда!

Артурiв тато прошепотiв:

– Ваша свiтлосте, менi прикро знову вас турбувати, але менi тут спало дещо на гадку, про що я хочу вас попрохати. Чому б вам не взяти в палацовi служники одного чи двох моiх синiв? Ви ж знаете нашу сiм’ю вже багато рокiв, а вони хлопцi меткi. Принаймнi на рiк, i тодi я годуватиму менше ротiв.

Маркiз повернувся до Убальдо й мовив:

– Що скажеш, Убальдо? Нам потрiбнi служники?

Убальдо подумав якусь мить i вiдповiв:

– Ми й справдi маемо тепер набагато менше челядi, особливо пiсля того, як того мiсяця ми звiльнили тих двох служникiв.

– Ага, авжеж, тих двох поганцiв! – мовив Треколлi. – Ми спiймали iх на тому, що вони поiдали в коморi мiй сир таледжо. То як думаеш, Убальдо?

Убальдо вiдповiв:

– Ми й справдi знаемо родину Бонтемпi багато рокiв, це поряднi люди, на них можна покластися. Тим паче, що на наступний рiк у нас заплановано чимало бенкетiв, як ваша свiтлiсть чудово знае.

І справдi, маркiз хотiв знайти своiй доньцi Катерiнi чоловiка, а для цього збирався влаштовувати елегантнi бали та бенкети, запрошуючи на них найзнатнiшi родини мiста й усiеi Венецiйськоi республiки.

– Проте, – додав Убальдо, – я раджу вашiй свiтлостi взяти лише одного нового служника й добряче його вишколити. Тому це мае бути хтось молодий i тямущий. Я сказав би, хлопець десяти чи одинадцяти рокiв.

Тiеi митi Артуровому татовi аж серце стислося, бо перед ним в уявi постало обличчя Артуро, який був единим хлопцем цього вiку в його родинi, – вибору не було. Сама лише думка про розлуку з ним страшенно його журила. Вiн помовчав iз пiвхвилини i, коли в очах Убальдо та маркiза почала прокидатися нетерплячiсть, ледь чутно вiдповiв:

– Гаразд, я безмежно вам удячний i пришлю до вас Артуро.

Коли в сутiнках вiн повернувся додому, до його возика, який саме в’iжджав до двору, пiдбiгла чорна плямка.

– Тату, тату, де ти так довго був? – пролунав веселий i жвавий голосок.

То був не хто iнший, як Артуро, який повис у тата на шиi, тiльки-но той зiйшов iз вiзка. Артуровому татовi сльози затуманили очi, i Артуро вiдразу помiтив, що щось не так. Тодi тато обняв його й сказав:

– Ходiмо в дiм, нам треба поговорити…

Того вечора батько розповiв про все, що трапилось, i пояснив, що единим виходом буде те, що Артуро пiде до маркiза за служника. Артуро ледве стримав сльози, а найменша його сестричка, Лючiя, вибухнула плачем i заперечила:

– Нi, нiзащо, Артуро мае залишитися з нами!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhovanni-salvetti/arturo-ta-iedinorig/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.