Книга - Про військове мистецтво

Про вiйськове мистецтво
Нiкколо Макiавеллi


Нiкколо Макiавеллi – вiдомий iталiйський фiлософ i полiтик епохи Вiдродження, займав у Флоренцii посаду державного секретаря та вiдповiдав за дипломатичнi зв’язки республiки.

Його трактат «Про вiйськове мистецтво» – единий полiтичний твiр Макiавеллi, опублiкований за життя. Ця праця – одна з кращих книг про вiйськову справу, нарiвнi з «Записками про галльську вiйну» Гая Юлiя Цезаря i «Мистецтвом вiйни» Сунь Цзи. Завдяки глибокому аналiзу вiйськовоi справи давнiх часiв i сучасноi автору дiйсностi, а також важливих висновкiв щодо органiзацii i застосування збройних сил.





Нiкколо Макiавеллi

Про вiйськове мистецтво





Передмова


Нiкколо Макiавеллi, громадянина i секретаря флорентiйського, до книги про вiйськове мистецтво, присвяченоi Лоренцо, сину Фiлiппо Строццi, флорентiйському дворянину


Багато хто, Лоренцо, вважали i вважають, що немае в свiтi речей, одна з одною менш пов’язаних i бiльш одна однiй чужих, нiж цивiльне i вiйськове життя. Тому ми часто помiчаемо, що, коли людина задумае видiлитися на вiйськовому поприщi, вона не лише одразу змiнюе плаття, але всiею своею поведiнкою, звичками, голосом i поставою вiдрiзняеться вiд будь-якого звичайного громадянина. Той, хто хоче бути швидким i завжди готовим до будь-якого насильства, вважае за неможливе носити цивiльний одяг. Цивiльнi звичаi i звички не пiдходять тому, хто вважае першi надто м’якими, а другi – непридатними для своiх цiлей. Звичайний вигляд i мова здаються недоречними тому, хто хоче лякати iнших бородою i лайливими словами. Тому в наш час думка, про яку я говорив вище, – це сама iстина.

Однак якщо подивитися на установи давнини, то не знайдеться нiчого бiльш единого, бiльш злитого, бiльш спiвдружнього, нiж життя громадянина i воiна. Усiм iснуючим у державi заради загального блага людей станам не потрiбнi були б установи, створенi для того, щоб люди жили, боячись законiв i бога, якби при цьому не готувалася для iх захисту сила, яка, будучи добре влаштованою, рятуе навiть такi установи, якi самi по собi е нiкчемними.

Навпаки, установи хорошi, але позбавленi збройноi пiдтримки, розпадаються абсолютно так само, як руйнуються будiвлi розкiшного королiвського палацу, прикрашенi коштовностями i золотом, але нiчим не захищенi вiд дощу. І якщо в цивiльних установах древнiх республiк i царств робилося все можливе, щоб пiдтримувати в людях вiрнiсть, миролюбнiсть i страх божий, то у вiйську зусилля цi подвоювалася, бо вiд кого ж може батькiвщина вимагати вiрностi, як не вiд людини, яка поклялася за неi померти?

Хто мае бiльше любити свiт, як не той, хто може постраждати вiд вiйни? У кого мае бути живий страх божий, як не в того, хто щодня стикаеться з незлiченними небезпеками i всього бiльше потребуе допомоги Всевишнього? Завдяки цiй необхiдностi, яку добре розумiли законодавцi iмперiй i полководцi, життя солдата славилося iншими громадянами, якi всiляко намагалися йому слiдувати i наслiдувати. Тепер, коли вiйськовi установи в коренi перекрученi i давно вiдiрванi вiд древнiх пiдвалин, склалися тi зловiснi погляди, якi призводять до того, що вiйськовий стан ненавидять i всiляко його цураються.

Я ж з усього, що бачив i прочитав, не вважаю неможливим повернути цей стан до його древнiх засад i, хоча б частково, повернути йому колишню доблесть. Аби не допустити проведення свого дозвiлля без дiла, я зважився записати для ревнителiв подвигiв давнини своi думки про вiйськове мистецтво. Звичайно, говорити про предмет, невiдомий тобi з досвiду, – справа смiлива, але я все ж не вважаю грiхом звести себе на словах до честi, яку багато хто з ще бiльшою самовпевненiстю привласнював собi в життi. Моi помилки, зробленi при написаннi цiеi книги, можуть бути виправленими без шкоди для кого б то не було, але помилки людей, вчиненi на дiлi, пiзнаються тiльки тодi, коли приведуть до загибелi царства.

Ви ж, Лоренцо, оцiнiть тепер мою працю i вiддайте iй у своему вироку ту похвалу або той осуд, якого вони, на вашу думку, заслуговують. Надсилаю iх, щоб висловити вам свою вдячнiсть, хоча все, що я можу зробити, далеко не вiдповiдае благодiянням, якi ви менi зробили. Подiбними творами зазвичай прагнуть вшанувати людей, прославлених родом, багатством, розумом i щедрiстю, але я знаю, що мало хто може змагатися з вами у багатствi i родовитостi, розумом вам рiвнi лише деякi, а щедрiстю – нiхто.



Нiкколо Макiавеллi, громадянин i секретар флорентiйський, до читача


Аби читачi могли легко зрозумiти бойовий стрiй, розташування вiйськ i таборiв, про що тут пiде мова, вважаю за необхiдне продемонструвати iх наочно. Тому слiд спершу перерахувати позначки, якими будуть зображенi пiхота, кiннота чи iншi окремi частини вiйськ. Тож майте на увазi, що такi лiтери позначають:

o – пiхотинцi зi щитами;

n – пiхотинцi з пiками;

x – декурiони (начальники десяткiв);

v – велiти дiючi (застрiльники);

u – велiти запаснi;

C – центурiони (начальники сотень);

T – командир батальйону;

D – командир бригади;

A – головнокомандуючий;

S – музика;

Z – стяг;

r – важка кiннота;

e – легка кiннота;

? – артилерiя.




Книга перша


Я вважаю, що кожну людину пiсля ii смертi можна хвалити без сорому, бо тодi вiдпадае всякий привiд i всяка пiдозра в догоджаннi; тому я, не вагаючись, вiддам хвалу нашому Козiмо Ручеллаi, iменi якого я нiколи не мiг згадати без слiз, бо пiзнав в ньому всi якостi, якi друг може вимагати вiд друзiв, а батькiвщина – вiд громадянина.

Не знаю, чи дорожив вiн чимось настiльки (не виключаючи й самого життя), щоб радо не вiддати це своiм друзям; не знаю такоi справи, якоi б вiн мiг злякатися, бачачи в нiй благо для вiтчизни. Заявляю вiдкрито, що серед багатьох людей, з якими я був знайомий i спiлкувався у справах, я не зустрiчав людини, душа якоi була б бiльш вiдкритою всьому великому i прекрасному.

В останнi хвилини життя вiн сумував з друзями про те, що йому судилося померти в лiжку молодим i невiдомим i що не виповнилося його бажання принести всiм справжню користь; вiн знав, що про нього можна буде сказати тiльки одне – помер вiрний друг. Однак, хоча справи його залишилися незавершеними, ми та iншi, хто знав його добре, всi можемо свiдчити про високi його якостi.

Дiйсно, доля не була до нього настiльки ворожою i не завадила йому залишити пiсля себе деякi тендiтнi пам’ятки його блискучого розуму: такими е деякi його твори i любовнi вiршi, в яких вiн, хоча i не був закоханий, вправлявся в молодi роки, щоб не витрачати часу даремно в очiкуваннi, поки доля направить його дух до думок бiльш пiднесених. Вiршi цi ясно показують, як щасливо висловлював вiн своi думки i яких вершин вiн мiг би досягти в поезii, якби повнiстю присвятив себе iй.

Тепер, коли доля забрала в мене такого друга, менi залишилася, як здаеться, едина розрада – радiсно про нього згадувати i повторювати його влучнi слова або глибокодумнi мiркування. Саме живий спогад – це бесiда його у себе в саду з синьйором Фабрiцiо Колонною, пiд час якоi названий синьйор докладно говорив про вiйну, здебiльшого вiдповiдаючи на гострi i продуманi питання Козiмо.

Я з кiлькома спiльними друзями був присутнiй при розмовi i вирiшив вiдновити ii в пам’ятi, щоб при читаннi друзi Козiмо, учасники бесiди, жвавiше згадали про його таланти, а iншi пошкодували про свою вiдсутнiсть i в той же час багато чому навчилися з глибокодумних слiв одного з видатних людей нашого часу, корисному не тiльки для вiйни, а й для цивiльного життя.

Фабрiцiо Колонна, повертаючись з Ломбардii, де довго i з великою для себе славою бився за короля католика Фердинанда II Арагонського, будучи проiздом у Флоренцii, вирiшив вiдпочити кiлька днiв у цьому мiстi, щоб вiдвiдати його свiтлiсть герцога Джулiано Медiчi i знову побачити декого з ранiше знайомих йому дворян. Козiмо вважав за потрiбне запросити його до себе в сади, не стiльки для того, щоб блиснути перед ним розкiшшю, скiльки для того, щоб скористатися можливiстю довгоi розмови з ним i навчитися у нього рiзних речей, про якi можна дiзнатися вiд такоi людини, бо йому трапилася нагода провести день в розмовi про привабливi для його розуму предмети.

Фабрiцiо з’явився на запрошення, i був з пошаною прийнятий Козiмо i його кращими друзями, серед яких знаходились Занобi Буондельмонтi, Баттiста делла Палла i Луiджi Аламаннi – всi молодi люди, близькi йому, пристрасно захопленi тим самим, що й вiн сам; замовчую про iхнi iншi переваги, так як вони щодня i щогодини говорять самi за себе.

За звичаями часу i мiсця, Фабрiцiо зустрiли з найбiльшою пошаною. Коли пiсля блискучого бенкету гостi встали з-за столу, насолодившись благами свята, яким великi люди з iх розумом, постiйно спрямованим на предмети пiднесенi, придiляють мало уваги, було ще рано, i стояла сильна спека. Задля кращого досягнення своеi мети, Козiмо, нiби намагаючись сховатися вiд духоти, повiв гостей до найгустiшоi i тiнистоi частини свого саду. Коли усi розсiлися – хто на травi, яка була тут особливо свiжою, хто на лавках в тiнi величезних дерев, – Фабрiцiо став хвалити красу мiсця i уважно розглядав дерева, але деяких вiн не знав, i тому йому важко було iх назвати. Помiтивши це, Козiмо сказав: «Деякi з цих дерев вам, можливо, не знайомi, але не дивуйтеся, оскiльки серед них е такi, якi бiльше цiнувалися древнiми, а тепер мало вiдомi». Потiм вiн озвучив назви дерев i розповiв про те, як багато попрацював над виведенням цих порiд його дiд, Бернардо. «Я так i думав, – вiдповiдав Фабрiцiо. – Це мiсце i праця вашого предка нагадують менi деяких князiв королiвства Неаполiтанського, якi теж з любов’ю розводили такi породи i насолоджувалися iх тiнню». На цьому вiн перервав розмову i деякий час сидiв у роздумах, а потiм продовжував: «Якби я не боявся вас образити, я висловив би свiй погляд; не думаю, що можу вас образити, так як говорю до друзiв i хочу розмiрковувати про речi, а не злословити. Нехай це не буде нiкому образою, але краще б люди намагалися зрiвнятися з древнiми в справах мужностi i сили, а не в знiженостi, в тому, що древнi робили при свiтлi сонця, а не в тiнi, i сприймали б у вдачi давнини те, що в нiй було справжне i прекрасне, а не помилкове i збочене; адже коли спiвгромадяни моi, римляни, стали вдаватися до подiбних речей, вiтчизна моя загинула». Козiмо вiдповiв на це… Але, щоб уникнути неприемних постiйних повторень слiв: «такий-то сказав», «такий-то вiдповiв», я буду просто називати iмена тих, хто говорить. Отже, Козiмо сказав:

КОЗІМО. Ви почали розмову, якоi я давно хотiв, i я прошу вас говорити не соромлячись, як i я без сорому буду вас питати. Якщо я в питаннях або вiдповiдях буду кого-небудь захищати або засуджувати, це вiдбудеться не для того, щоб виправдовувати або звинувачувати, а для того, щоб почути вiд вас правду.

ФАБРІЦІО. А я iз задоволенням скажу вам все, що знаю, у вiдповiдь на вашi питання, а буде це вiрно чи нi – судiть самi. Питання вашi будуть менi лише приемними, адже я почерпну з них стiльки ж, скiльки ви з моiх вiдповiдей; мудрий запитувач часто змушуе спiврозмовника багато про що подумати i вiдкривае йому такi речi, про якi вiн без цих запитань нiколи б нiчого не дiзнався.

КОЗІМО. Я хочу повернутися до того, про що ви говорили ранiше, – а саме, що мiй дiд i вашi предки вчинили б мудрiше, якби наслiдували древнiх в справах мужнiх, а не в знiженостi. Менi хотiлося б виправдати мого дiда, надавши вам змогу захищати ваших предкiв. Не думаю, щоб в його часи знайшлася людина, яка б так ненавидiла знiженiсть, як вiн, i так любив суворе життя, яке ви вихваляете; проте вiн усвiдомлював, що нi сам вiн, нi дiти його цим життям жити не можуть, бо вiн народився в тому розбещеному столiттi, коли людина, яка не бажае пiдкорятися загальним правилам, стала би для всiх i кожного предметом осуду i зневаги.

Адже якби людина, подiбно до Дiогена, влiтку пiд палючим сонцем лежала б голою на пiску, а взимку в саму холоднечу валялася б на снiгу, – ii вважали б божевiльною. Якби в наш час хто-небудь, подiбно до спартанцiв, виховував своiх дiтей в селi, змушував би iх спати просто неба, ходити босими, з непокритою головою i купатися в крижанiй водi, щоб привчити iх до болю i вiдучити вiд надмiрноi любовi до життя i страху смертi, – вiн був би смiшним, i його сприймали б швидше за дикого звiра, нiж за людину. Якби серед нас з’явилася б людина, яка харчуеться овочами i зневажае золото, подiбно до Фабрiцiо, – ii мало хто вихваляв би, але нiхто не став би ii послiдовником.

Так i дiд мiй злякався моралi, вiдступив вiд древнiх зразкiв i наслiдував iх в тих речах, де вiн мiг це робити, звертаючи на себе менше уваги.

ФАБРІЦІО. У цiй частинi ви захистили його блискуче, i, звичайно, ви маете рацiю; проте я говорив не стiльки про це суворе життя, скiльки про iншi порядки, бiльш м’якi i бiльш вiдповiднi до звичок наших днiв, i менi здаеться, що людинi, яка належить до числа перших громадян мiста, було б неважко iх встановити. Як завжди, я нiяк не можу вiдмовитися вiд прикладу моiх римлян: якщо вдивитися в iх спосiб життя i в лад цiеi республiки, ми знайдемо там багато такого, що було б не неможливо вiдновити в громадянському суспiльствi, в якому ще вцiлiло що-небудь хороше.

КОЗІМО. Що ж схоже на стародавнi звичаi ви хотiли б увести?

ФАБРІЦІО. Вiддавати шану i нагороджувати доблесть, не зневажати бiднiсть, поважати порядок i лад вiйськовоi дисциплiни, змусити громадян любити один одного, не утворювати партiй, менше дорожити особистими вигодами, нiж суспiльною користю, i багато iншого, що цiлком поеднуеться з духом нашого часу. Все це неважко сприйняти, якщо тiльки ретельно обмiркувати i застосувати вiрний засiб, бо iстина тут е такою очевидною, що вона може бути засвоена звичайним розумом. Всякий, хто це зрозумiе, посадить дерева, пiд тiнню яких можна вiдпочивати ще з бiльшим щастям i радiстю, нiж в цьому саду.

КОЗІМО. Я жодним словом не хотiв би заперечувати вашi слова i надаю це тим, у кого може бути власне судження про такi речi; звертаюся тепер до вас, як до обвинувача тих, хто не наслiдуе древнiх у iхнiх великих справах, i думаю, що таким шляхом я ближче пiдiйду до мети нашоi бесiди. Менi хотiлося б дiзнатися вiд вас, чому ви, з одного боку, мечете громи проти тих, хто не схожий на древнiх, i разом з тим самi в своiй сферi вiйськовоi справи, в якiй здобули настiльки гучну славу, нiколи не зверталися до стародавнiх звичаiв i навiть не запроваджували нiчого, що хоча б приблизно нагадувало iх?

ФАБРІЦІО. Ви пiдiйшли саме до того, чого я очiкував, бо вся моя промова вимагала саме цього питання, i я нiчого iншого не хотiв. Менi, звичайно, було б легко виправдатися, але, щоб зробити приемнiсть вам i собi (благо час нам це дозволяе), я хочу поговорити на цю тему бiльш детально.

Якщо люди хочуть щось зробити, вони, передовсiм, мають з усiею ретельнiстю пiдготуватися, щоб принагiдно бути у всеозброеннi для досягнення намiченоi ними мети. Коли приготування зробленi обережно, вони залишаються таемницею, i нiкого не можна звинуватити в недбалостi, поки не з’явиться слушний момент для розкриття свого задуму; якщо ж людина i тодi продовжуе дiяти, це означае, що вона або недостатньо пiдготувалася, або взагалi нiчого не обдумала. Менi ж нiколи не довелося показувати, що я готуюся до вiдновлення древнiх пiдвалин вiйськовоi справи, i тому нi ви, нi хто-небудь iнший не може звинувачувати мене в тому, що я цього не виконав. Думаю, що це достатньо захищае мене вiд вашого докору.

КОЗІМО. Звичайно, якби я був упевнений, що нагода вам не випала.

ФАБРІЦІО. Я знаю, що ви можете сумнiватися, чи була в мене оказiя чи нi; тому, якщо вам завгодно терпляче мене вислухати, я хочу поговорити про те, якi приготування потрiбно попередньо зробити, яким мае бути очiкуваний привiд, якi перешкоди можуть зробити всi приготування марними i знищити саму можливiсть доброго випадку; словом, я хочу пояснити, чому подiбнi заходи бувають водночас i нескiнченно важкими, i нескiнченно легкими, хоча це видаеться протирiччям.

КОЗІМО. Бiльшого задоволення ви не можете дати нi менi, нi моiм друзям: якщо вам не набридне говорити, ми, звичайно, не втомимося вас слухати. Промова ваша буде, як я сподiваюся, тривалою, i я, з вашого дозволу, хочу з одним проханням звернутися до моiх друзiв: всi ми просимо вашоi поблажливостi, якщо перервемо вас iнодi яким-небудь, можливо недоречним, питанням.

ФАБРІЦІО. Вашi питання, Козiмо, i питання цих юнакiв мене тiльки порадують, адже я впевнений, що ваша молодiсть повинна породжувати у вас велику любов до вiйськовоi справи i вселяти вам бiльшу довiру до моiх слiв. Люди похилого вiку, з сивою головою i застиглою кров’ю, або ненавидять вiйну, або закостенiли в своiх помилках, бо вони вiрять, що якщо живуть так погано, як тепер, то виннi в цьому часи, а не занепад моралi.

Тому задавайте менi питання вiльно i не соромлячись; менi це приемно тому, що я зможу трохи вiдпочити, i тому що менi хотiлося б не залишити у ваших головах навiть тiнi сумнiву. Почну з ваших слiв, звернених до мене, а саме – що в своiй галузi, тобто у вiйськовiй справi, я не наслiдував нiяких звичаiв Стародавнього свiту. Вiдповiдаю, що вiйна – це такого роду ремесло, яким окремi люди чесно жити не можуть, i вона повинна бути справою лише республiки або королiвства.

Держави, якщо тiльки вони впорядкованi, нiколи не дозволять будь-якому громадянину або пiдданому займатися вiйною як ремеслом, i жодна гiдна людина нiколи не зробить своiм ремеслом вiйну. Нiколи не вважатимуть гiдною людину, яка обрала собi заняття, що може приносити iй вигоду, якщо вона перетвориться на хижака, обманщика i насильника i розвине в собi якостi, якi обов’язково перетворять ii на погану.

Люди, великi або нiкчемнi, для яких вiйна – ремесло, можуть бути тiльки поганими, оскiльки це ремесло в мирний час прогодувати iх не може. Тому вони змушенi або прагнути до того, щоб миру не було, або так нажитися пiд час вiйни, щоб вони могли бути ситi, коли настане мир.

Нi та, нi iнша думка не може зародитися в душi гiдноi людини; адже якщо хотiти жити вiйною, треба грабувати, насильничати, вбивати однаково друзiв i ворогiв, як те роблять такого типу солдати. Якщо не хотiти миру, треба вдаватися до обману, як обманюють военачальники тих, кому вони служать, притому з единою метою – продовжити вiйну. Якщо мир все-таки укладаеться, то ватажки, втративши платню i привiльне життя, часто набирають зграю шукачiв пригод i безсовiсно грабують краiну.

Хiба ви не пам’ятаете, що сталося в Італii, коли пiсля закiнчення вiйни залишилося багато солдатiв без служби, i як вони, об’еднавшись в кiлька великих загонiв, якi називалися «компанii», нишпорили по всiй краiнi, обкладали даниною мiста i розбiйничали без найменшоi перешкоди? Хiба ви не читали про карфагенських найманцiв, якi пiсля Першоi Пунiчноi вiйни збунтувалися пiд проводом Матона i Спендiона, самочинно обраних ними в начальники, i повели проти карфагенян вiйну, яка стала для них бiльш небезпечною, нiж вiйна з римлянами? За часiв батькiв наших Франческо Сфорца не тiльки обдурив мiланцiв, у яких вiн був на службi, але вiдняв у них свободу i став iхнiм князем, i вчинив так тiльки для того, щоб мати можливiсть жити в розкошах пiсля укладення миру.

Так дiяли i всi iншi iталiйськi солдати, для яких вiйна була окремим ремеслом. І якщо, незважаючи на свое вiроломство, вони не стали герцогами Мiлана, то тим гiрше, тому що такого успiху вони не домоглися, а iхнi злочини були меншими. Сфорца, батько Франческо, який служив королевi Джованнi, змусив ii здатися на милiсть короля Арагона, тому що абсолютно несподiвано ii покинув, i вона залишилася беззбройною серед оточуючих ворогiв. А зробив вiн це через користолюбство або через бажання вiдiбрати в неi престол. Браччо тими ж засобами намагався заволодiти Неаполiтанським королiвством, i перешкодили йому тiльки поразка i його смерть пiд Аквiлою. Єдина причина подiбних неподобств – це iснування людей, для яких вiйськова справа була тiльки iхнiм приватним ремеслом. Слова моi пiдтверджуе ваше ж прислiв’я: «Вiйна родить злодiiв, а свiт iх вiшае». Адже iншоi справи цi люди не знають. Існувати своiм ремеслом вони не можуть; смiливостi i таланту, щоб об’еднатися i перетворити зло на благородну справу, у них немае, тож вони мимоволi стають грабiжниками з великоi дороги, i правосуддя змушене iх винищувати.

КОЗІМО. Слова вашi майже знищили в моiх очах вiйськове звання, яке здавалося менi найпрекраснiшим i почесним; якщо ви не поясните це докладно, я залишуся незадоволеним, бо якщо все йде так, як ви говорите, то я не знаю, звiдки ж береться слава Цезаря, Помпея, Сципiона, Марцелла i безлiчi римських полководцiв, яких поголос звеличуе, як богiв.

ФАБРІЦІО. Я ще далеко не скiнчив, оскiльки збирався говорити про двi речi: по-перше, про те, що гiдна людина не може обрати собi вiйськову справу тiльки як ремесло; по-друге, про те, що жодна упорядкована держава, чи то республiка або королiвство, нiколи не дозволить своiм пiдданим фiзичним або юридичним особам перетворити в ремесло таку справу, як вiйна.

Про перше я сказав уже все, що мiг; залишаеться сказати про друге, i тут я маю намiр вiдповiсти на ваше останне питання. Я стверджую, що популярнiсть Помпея, Цезаря i майже всiх римських полководцiв пiсля Третьоi Пунiчноi вiйни пояснюеться iх хоробрiстю, а не цивiльними чеснотами; тi ж, хто жив до них, прославилися, немов вояки, i як гiднi люди. Вiдбуваеться це через те, що вони не робили собi з вiйни ремесла, тодi як для тих, кого я назвав ранiше, вiйна була саме ремеслом.

Поки трималася чистота республiканських звичаiв, жодний громадянин, навiть найбiльш гордий патрицiй, i не думав про те, щоб, спираючись на вiйськову силу, в мирний час нехтувати законами, грабувати провiнцii, захоплювати владу i тиранствувати над вiтчизною; з iншого боку, навiть найтемнiшому плебею не спадало на думку порушувати клятву воiна, примикати до приватних осiб, зневажати сенат або допомагати встановленню тиранii заради того, щоб годуватися повсякчас вiйськовим ремеслом. Военачальники задовольнялися трiумфом i з радiстю поверталися до приватного життя; солдати складали зброю охочiше, нiж бралися за неi, i кожен повертався до своеi роботи, обраноi як справу життя; нiхто i нiколи не сподiвався жити награбованою здобиччю i вiйськовим ремеслом.

Великий i повчальний приклад залишив Атiлiй Регул; вiн очолював вiйсько в Африцi, i, коли карфагеняни були майже переможенi, Регул просив у сенату дозволу повернутися додому, щоб обробляти своi землi, запущенi його ж працiвниками. Ясно як день, що, якби вiн займався вiйськовою справою як ремеслом i хотiв нажитися цим шляхом, вiн, господар стiлькох провiнцiй, не просив би дозволу повернутися додому i стерегти своi поля; кожен день намiсництва приносив би йому набагато бiльше, нiж вартувало все його майно. Але громадяни цi були iстинно гiдними людьми, якi не робили з вiйни ремесла i не бажали собi вiд неi нiчого, крiм роботи, небезпеки i слави. Тому, пiднявшись на вищi ii щаблi, вони з радiстю поверталися до свого дому i жили своею працею.

Так поводилися найпростiшi люди i звичайнi солдати. Це видно з того, що кожен з них розлучався з вiйськовою службою без жалю. Залишаючи вiйсько, вiн, однак, завжди готовий був повернутися в стрiй i разом з тим пiд час вiйськовоi служби з радiстю думав про звiльнення вiд неi. Пiдтверджень цьому багато; ви ж знаете, що одним з головних привiлеiв, який римський народ мiг надати своему громадянину, була свобода служити у вiйську тiльки за власною волею, а не з примусу.

Поки мiцними були пiдвалини Стародавнього Риму, тобто до часiв Гракхiв, не було солдатiв, для яких вiйна стала б ремеслом, а тому вiйсько налiчувало дуже мало негiдних людей, i, якщо такi виявлялися, iх карали за всiею суворiстю закону. Тому будь-яка благоустроена держава мае ставити собi за мету – зробити вiйськову справу в мирний час тiльки вправою, а пiд час вiйни – наслiдком необхiдностi i джерелом слави. Ремеслом вона мае бути тiльки для держави, як це i було в Римi. Усякий, хто, займаючись вiйськовою справою, мае на увазi сторонню мету, тим самим демонструе себе поганим громадянином, а держава, побудована на iнших засадах, не може вважатися благоустроеною.

КОЗІМО. Я цiлком задоволений всiм, що ви сказали досi, i особливо вашим висновком; для республiк я вважаю його вiрним, але не знаю, чи так це для королiвств. Менi здаеться, що король швидше захоче оточити себе людьми, для яких вiйна – iхне едине ремесло.

ФАБРІЦІО. Благоустроеному королiвству особливо належить уникати такого роду майстрiв, бо вони знищать короля i будуть тiльки служити тиранii. Не спростовуйте мене прикладами сучасних королiвств, тому що я не визнаю iх благоустроеними. У королiвствах з хорошими установами у короля немае необмеженоi влади, крiм одного лише виключення – вiйська; це едина галузь, де необхiдне швидке рiшення, а отже, едина воля. У всьому iншому королi нiчого не можуть робити без згоди ради, а радники завжди побоюватимуться, що поряд з королем з’являться люди, якi пiд час миру хочуть вiйни, оскiльки iм без неi не прожити. Однак я готовий бути поступливiшим; не стану шукати королiвства цiлком благоустроеного, а вiзьму королiвство, схоже на нинi iснуючi; в цьому випадку король так само мае боятися людей, для яких вiйна е ремеслом; вiн мае боятися iх тому, що життевою силою всякого вiйська, без сумнiву, е пiхота.

Якщо король не вживае заходiв для того, щоб пiхотинцi його вiйська пiсля укладення миру охоче поверталися додому i знову ставали до своеi роботи, вiн неминуче загине. Найнебезпечнiша пiхота – це та, що складаеться з людей, якi живуть вiйною, нiби ремеслом, бо ти змушений або вiчно воювати, або вiчно iм платити, або вiчно боятися повалення з престолу. Завжди воювати неможливо, вiчно платити не можна – мимоволi залишаеться жити в постiйному страху.

Поки в моiх римлянах ще жила мудрiсть i громадянська доблесть, вони, як я вже говорив, нiколи не дозволяли своiм громадянам дивитися на вiйськову справу як на ремесло, хоча могли платити скiльки завгодно, бо весь час воювали. Римляни прагнули уникнути небезпек безперервного перебування громадян у вiйську. Та оскiльки часи змiнювалися, вони стали поступово замiнювати новими людьми тих, хто вже вiдслужив свiй термiн, тож протягом п’ятнадцяти рокiв легiон оновлювався повнiстю. Таким чином, до вiйська набиралися люди в розквiтi сил, тобто вiд вiсiмнадцяти до тридцятип’ятирiчного вiку, коли ноги, руки i очi людини однаково сильнi. Римляни чекали того, щоб ослабла фортеця воiнiв i посилилася iхня хитрiсть, як це сталося пiзнiше, за часiв загального падiння моралi.

Октавiан, а за ним Тиберiй вже думали бiльше про власну могутнiсть, нiж про суспiльне благо; тому, щоб iм легше було панувати самим, вони почали роззброювати римський народ i тримали на кордонах iмперii однi й тi ж легiони. Однак iм здавалося, що для приборкання римського народу i сенату цього мало, i оn з’являеться нове вiйсько, яке отримало назву преторiанцiв. Це вiйсько завжди стояло бiля самих стiн Рима i було нiби фортецею, що височiла над мiстом. Тодi й почали охоче дозволяти солдатам цих вiйськ перетворювати вiйськову службу в ремесло, – i наслiдки цього позначилися негайно: знахабнiлi солдати стали загрозою сенату i небезпекою для iмператорiв; багато кого з них було вбито безсоромними преторiанцями, якi зводили i скидали з престолу кого iм було завгодно. Траплялося, що в один i той самий час з’являлося кiлька iмператорiв, проголошених рiзними частинами вiйськ.

Такий порядок призвiв насамперед до розподiлу, а потiм i до загибелi iмперii. Тому, якщо король хоче безпеки, вiн повинен складати своi пiхотнi вiйська з таких людей, якi при оголошеннi вiйни йдуть на неi охоче з любовi до нього, а пiсля укладення миру ще охочiше повертаються до своiх домiвок. Вiн цього завжди досягне, якщо буде брати до вiйська солдат, якi вмiють годуватися не вiйною, а iншими ремеслами. Тому, коли настае мир, король повинен подбати про те, щоб князi повернулися до справи управлiння своiми васалами, дворяни – до хазяйнування в своiх володiннях, пiхотнi солдати – до звичайних занять, i взагалi домогтися того, щоб всi вони охоче бралися за зброю в iм’я миру, а не намагалися порушити мир в iм’я вiйни.

КОЗІМО. Ваше мiркування видаеться менi дуже глибоким, але я продовжую коливатися, оскiльки вашi слова майже протилежнi всьому, про що я думав досi. Я бачу навколо себе безлiч синьйорiв i дворян, яким знання вiйськовоi справи дозволяе iснувати пiд час миру, наприклад, таких, як ви, якi перебувають на службi у князiв i мiст; я знаю також, що майже вся важка кiннота продовжуе отримувати свою платню, а пiхота залишаеться на службi для охорони мiст i фортець; тому менi здаеться, що пiд час миру кожному знайдеться мiсце.

ФАБРІЦІО. Менi здаеться, ви навряд чи самi впевненi в тому, що будь-який солдат знайде собi мiсце в мирний час. Якби навiть не було iнших доказiв, можна було б задовольнитися, вказавши, що чисельнiсть солдатiв, якi залишаються на службi в мiсцях, названих вами, дуже невелика: хiба е хоч яка-небудь вiдповiднiсть мiж кiлькiстю пiхоти, необхiдноi на вiйнi, i кiлькiстю ii у час миру? Адже гарнiзон мирного часу у фортецях i мiстах повинен бути принаймнi подвоений пiд час вiйни; сюди варто додати велику кiлькiсть польових вiйськ, якi в мирний час розпускаються.

Що стосуеться вiйська, яке охороняе уряд, то приклад папи Юлiя II i вашоi республiки наочно продемонстрував, наскiльки страшними е солдати, якi не бажають вчитися нiякому ремеслу, крiм вiйни; адже зухвалiсть цих воiнiв змусила вас вiдмовитися вiд iхнiх послуг i замiнити iх швейцарцями – людьми, котрi народилися i вихованi в повазi до законiв i покликанi громадами за всiма правилами справжнього набору. Тому не кажiть бiльше, що для кожного знайдеться мiсце пiд час миру.

Вiдносно важкоi кiнноти вiдповiдь на ваше заперечення здаеться бiльш важчим, так як вся вона i пiсля укладення миру зберiгае свою платню. Проте якщо подивитися на справу уважнiше, то вiдповiдь знайти легко, бо цей порядок збереження на службi кiнноти сам по собi шкiдливий i дурний. Справа в тому, що це все люди, для яких вiйна – ремесло; якби вони були тiльки пiдтриманi досить сильними пiхотними загонами, вони щодня доставляли б тисячi неприемностей урядам, при яких створюються; але оскiльки iх мало, i вони самi по собi не можуть утворити вiйсько, то i шкоди вiд них часто не так вже й багато.

А втiм вони приносили достатньо шкоди, як це видно з прикладiв Франческо Сфорца, його батька, i Браччо з Перуджi, про якi я вам вже розповiдав. Тому я не прихильник звичаю залишати кiнноту на постiйнiй службi, – це погане правило, яке може призвести до великих незручностей.

КОЗІМО. Ви хотiли б зовсiм без неi обiйтися? А якщо ви ii все ж збережете, то якою мiрою?

ФАБРІЦІО. Шляхом набору, але не так, як це робить король Францii, тому що прийнятий там порядок так само небезпечний, як наш, i не захищае вiд солдатськоi розбещеностi. Я б робив як стародавнi, у яких кiннота складалася з iх же пiдданих. Коли укладався мир, кiнноту розпускали по домiвках i повертали до звичайних справ; втiм, я докладнiше скажу про це пiзнiше. Таким чином, якщо цей рiд вiйськ може зараз навiть в мирний час жити своiм ремеслом, це вiдбуваеться лише вiд збоченого порядку речей. Що стосуеться грошей, сплачуваних менi та iншим военачальникам, то я прямо скажу, що це шкiдливий захiд: мудра республiка не платила б такоi платнi нiкому, а пiд час вiйни ставила б на чолi вiйська тiльки своiх громадян, якi по закiнченню вiйни поверталися б до мирних занять. Так само чинив би i мудрий король, а якби вiн i платив цю платню, то як винагороду за особливий подвиг або як цiну за послуги, якi военачальник може надати як в мирний, так i у военний час.

Оскiльки ви посилаетеся на мене, то я наведу власний приклад i скажу, що вiйна нiколи не була для мене ремеслом, тому що моя справа – це управлiння моiми пiдданими i захист iх, а для того щоб iх захищати, я повинен любити мир i вмiти вести вiйну. Мiй король цiнуе i поважае мене не стiльки за те, що я розумiю вiйськову справу, скiльки за вмiння бути йому радником пiд час миру. Якщо король мудрий i хоче правити розумно, вiн мае наближати до себе тiльки таких людей, тому що надмiрнi ревнителi миру або занадто завзятi прихильники вiйни неодмiнно направлять його на хибний шлях.

Тепер я вам з цього приводу бiльше нiчого не можу сказати, i якщо цього мало, то вам доведеться звернутися до спiврозмовника, який краще за мене зумiе вас задовольнити. Тепер ви, можливо, починаете розумiти, як важко застосовувати до сучасних вiйн стародавнi звичаi, як повинен готуватися до вiйни всякий завбачливий правитель, i на якi обставини вiн може розраховувати, щоб досягти поставлених перед собою цiлей. Якщо моя бесiда вас не втомлюе, то ви крок за кроком наблизитеся до бiльш точного розумiння цих речей, у мiру того як ми будемо детально порiвнювати древнi установи з порядками наших днiв.

КОЗІМО. Якщо нам i ранiше хотiлося дiзнатися вашу думку про цi предмети, то пiсля всього, що ви сказали, бажання наше тiльки подвоiлося; ми дякуемо вам за те, що вже отримали, i просимо розповiсти нам iнше.

ФАБРІЦІО. Якщо таке ваше бажання, я почну обговорювати цей предмет з самого початку: тож мене легше буде зрозумiти i я краще зможу довести свою думку. Всякий, хто хоче вести вiйну, ставить собi одну мету – отримати можливiсть протистояти будь-якому вороговi в полi i перемогти його у вирiшальнiй битвi. Щоб досягти цiеi мети, необхiдно мати вiйсько. Для цього слiд набрати людей, озброiти iх, дати iм певний устрiй, навчити iх дiяти як малими загонами, так i великими частинами, вивести iх в табори i вмiти протиставити iх вороговi одразу на мiсцi або пiд час руху.

У цьому все мистецтво польовоi вiйни, найбiльш необхiдноi i почесноi. Хто змусить ворога прийняти бiй в обстановцi, для себе вигiднiй, виправить цим всi iншi помилки, допущенi ним при керiвництвi вiйськовими дiями. Той же, у кого цiеi можливостi немае, нiколи не завершить вiйну з честю, яким би вiн не був вправним в iнших деталях вiйськовоi справи. Виграна битва згладжуе всi iншi промахи, i навпаки: поразка робить марними всi колишнi успiхи.

Якщо хочеш створити вiйсько, треба, перш за все, знайти людей. Тому звертаюся до способу iх вибору, як виражалися древнi, або набору, як сказали б ми. Волiю говорити «вибiр», щоб вжити слово бiльш почесне.

Письменники, якi встановили правила вiйни, пропонують брати до вiйська жителiв краiн з помiрним клiматом, щоб поеднувати в солдатовi смiливiсть i розум; спекотнi краiни народжують людей розумних, але несмiливих, а холоднi – смiливих, але нерозважливих. Таке правило добре для правителя, який панував би над цiлим свiтом i тому мiг би обрати людей з будь-якоi мiсцевостi, з якоi йому заманеться. Якщо ж встановлювати правило, придатне для всiх, то варто зазначити, що як республiки, так i королiвства повиннi вибирати собi солдатiв з жителiв власноi краiни, яким би не був ii клiмат – холодний, жаркий або помiрний.

Приклад древнiх показуе, що у кожнiй краiнi хорошi солдати створюються навчанням. Там, де не вистачае природних даних, вони заповнюються мистецтвом, яке в цьому випадку сильнiше самоi природи. Набiр солдатiв з чужинцiв не можна називати вибором, тому що вибирати – означае привернути до вiйська кращих людей краiни i мати владу закликати однаково тих, хто хоче i хто не хоче служити. Зрозумiло, що такого роду вiдбiр можливий тiльки в своiй краiнi, тому що не можна брати будь-кого в землях, тобi не пiдвладних, i доводиться обмежуватися добровольцями.

КОЗІМО. Однак з цих добровольцiв одних ми вiзьмемо, iнших вiдпустимо, i тодi це все можна назвати вибором.

ФАБРІЦІО. Ви певною мiрою маете рацiю, але зважайте на недолiки такого способу, i тодi виявиться, що саме вибору тут нiякого немае. По-перше, добровольцi з чужинцiв нiколи не належать до числа кращих солдатiв, навпаки, це – покидьки [своеi] краiни: бешкетники, ледачi, розгнузданi, безбожники, якi втекли з дому, богохульники, гравцi – ось що таке цi бажаючi. Немае нiчого бiльш несумiсного з духом справжнього i мiцного вiйська, нiж подiбнi звичаi.

Якщо кiлькiсть цих людей значно бiльша за потрiбну, то можна ще вибирати, але так як сам матерiал поганий, то i вибiр не може бути хорошим. Однак часто бувае, що iх приходить занадто мало; тодi доводиться брати всiх, i виходить вже не вiдбiр, а просто наймання пiхотинцiв. Так безладно набираються тепер вiйська в Італii та в iнших краiнах, крiм Нiмеччини, i вiдбуваеться це через те, що людина стае солдатом не за велiнням князя, а з власноi волi. Скажiть тепер самi, якi вiйськовi установи древнiх мислимi у вiйську, набраному подiбними способами?

КОЗІМО. Що ж робити?

ФАБРІЦІО. Те, що я вже сказав: набирати вiйська з власних громадян i за наказом князя.

КОЗІМО. А можна було б тодi ввести хоча б деякi древнi установи?

ФАБРІЦІО. Звичайно, за умови, що в королiвствi на чолi вiйська буде стояти сам князь або особа, обрана законною владою, а в республiцi – хто-небудь з громадян, обраний полководцем; iнакше добитися чогось хорошого дуже важко.

КОЗІМО. Чому?

ФАБРІЦІО. Вiдповiм вам свого часу; зараз задовольняйтеся тим, що iнакше не можна.

КОЗІМО. Якщо брати солдат у власнiй краiнi, то де, на вашу думку, краще iх набирати – в мiстi чи в окрузi?

ФАБРІЦІО. Всi письменники сходяться на тому, що краще обирати солдатiв з окружних селян; це люди загартованi, вихованi у працi, звиклi до сонця, вони не шукають тiнi, привченi до використання залiзного знаряддя, до земляних робiт, до перемiщення вантажiв, а крiм того, вони простi i нехитрi. Однак я особисто вважав би, що так як е два типи солдат – пiшi та кiннi, то пiхоту краще набирати з селян, а кiнноту – з городян.

КОЗІМО. Якого вiку повиннi бути солдати?

ФАБРІЦІО. Для зовсiм нового вiйська я брав би людей вiд сiмнадцяти до сорока. Якщо ж вiйсько вже е, i треба було б його поповнити, то виключно сiмнадцятирiчними.

КОЗІМО. Менi не зовсiм зрозумiла ця рiзниця.

ФАБРІЦІО. Я поясню вам. Якби менi довелося створювати вiйсько там, де його немае, то для навчання, про яке я буду говорити згодом, варто б обрати всiх здатних носити зброю, хто досяг призовного вiку. Якби менi довелося проводити вiдбiр в краiнi, де вiйсько вже е, то для поповнення я би брав сiмнадцятирiчних, оскiльки iншi були б давно вже набранi.

КОЗІМО. Значить, ви хотiли б увести щось схоже на порядок, прийнятий у нас?

ФАБРІЦІО. Ви маете рацiю, але я не знаю, нагадував би вiн ваш устрiй в озброеннi, командуваннi, навчаннi та бойовому шикуваннi.

КОЗІМО. Значить, ви схвалюете наше вiйськовий устрiй?

ФАБРІЦІО. Навiщо ж менi його засуджувати?

КОЗІМО. Тому що багато розумних людей завжди його засуджували.

ФАБРІЦІО. Ви суперечите собi, коли говорите, що обiзнана людина засуджуе цей устрiй; тодi ii марно вважають знавцем.

КОЗІМО. Ми змушенi так думати, тому що досвiд цього порядку завжди був поганий.

ФАБРІЦІО. Дивiться, щоб не стали ви самi винними, а зовсiм не ваш устрiй; ви переконаетеся в цьому ще до кiнця нашоi бесiди.

КОЗІМО. Ви принесете нам цим величезну насолоду; я навiть хочу заздалегiдь вiдкрити всi звинувачення, виставленi проти нашого вiйськового устрою, щоб ви потiм могли краще його захистити. Обвинувачi мiркують так: порядок цей або непридатний i може привести до загибелi республiки, або доцiльний, але наслiдком його легко може бути захоплення влади военачальником; при цьому посилаються на римлян, у яких власнi вiйська знищили республiканську свободу; посилаються також на венецiанцiв i на короля Францii: венецiанцi, щоб не потрапити пiд панування свого ж громадянина, користуються найманими вiйськами; король обеззброiв своiх пiдданих, аби мати можливiсть спокiйнiше наказувати. Однак вони бiльше побоюються непридатнiстю власного вiйська, нiж захопленням влади, i як доказ своеi правоти наводять два аргументи: перший – недосвiдченiсть своiх солдатiв, другий – насильницька служба; пiсля вiдомого вiку, стверджують вони, вчитися вже не можна, а примус нiколи нi до чого доброго не веде.

ФАБРІЦІО. Всi цi доводи надходять вiд людей, якi розглядають речi дещо здалеку, що я вам зараз доведу. Щодо аргументу про непридатнiсть, то я повинен сказати: найкраща армiя та, яка складаеться зi своiх же громадян, i тiльки цим шляхом можна таку армiю утворити. Суперечки через це немае, i я не стану витрачати час на докази, так як за мене говорять всi приклади давньоi iсторii.

Противники цiеi армii (мiлiцii) посилаються на недосвiдченiсть солдатiв i на примусову службу; я скажу, що, дiйсно, недосвiдченiсть солдатiв не сприяе хоробростi, а примус викликае невдоволення, але ж мужнiсть i досвiдченiсть, як ви побачите згодом, виховуються в солдата озброенням, навчанням i военним строем.

Що стосуеться примусу, то ви маете знати, що люди, набранi у вiйська велiнням князя, служать не зовсiм примусово i не зовсiм добровiльно, бо повна добровiльнiсть призвела б до тих незручностей, про якi я вже говорив: не було б справжнього вiдбору людей, а добровольцiв завжди нараховувалося б занадто мало; повна примусовiсть теж призвела б до поганих наслiдкiв. Тому варто було б обрати середнiй шлях: люди приходять на службу не зовсiм добровiльно i не безумовно з примусу, а через свою повагу до князя, гнiву якого вони бояться бiльше, нiж кари.

Виходить поеднання примусовостi i доброi волi, яке не дасть розвинутися невдоволенню, що загрожуе небезпечними наслiдками. Я не кажу, що таке вiйсько непереможне, оскiльки римськi легiони бували розбитими безлiч разiв, так само як i вiйсько Ганнiбала. Взагалi нереально створити таке вiйсько, за непереможнiсть якого можна було б ручатися. Вашi знавцi не повиннi судити про непридатнiсть мiлiцii через одну невдачу: бiй можна однаково програти i виграти, але головне – це усунути причини поразки.

Якщо почати дошукуватися цих причин, то неважко переконатися, що сила тут не в недолiках прийнятого у вас порядку, а в його недосконалостi; необхiдно, як я вже говорив, не засуджувати мiлiцiю, а виправляти ii; що треба робити – це я вам розкрию поступово.

Інший аргумент супротивникiв – це можливiсть захоплення влади военачальником. Вiдповiдаю, що зброя в руках власних громадян або воiнiв, вручена iм в силу закону, нiколи ще не приносила шкоди; навпаки, вона завжди корисна, i цим шляхом можна краще охороняти чистоту державного ладу, нiж будь-яким iншим. Рим 400 рокiв жив вiльною державою i був озброений; в Спартi свобода трималася 800 рокiв; навпаки, у багатьох iнших державах, якi не спираються на власну збройну силу, свобода не зберiгалася навiть 40 рокiв.

Вiйсько потрiбне державi, i, якщо у неi немае своеi вiйськовоi сили, вона наймае чужинцiв, чужоземнi вiйська шкiдливiшi для загального блага, нiж своi, бо iх простiше пiдкупити i честолюбець швидше може на них спертися. Здiйснити цi намiри йому тим легше, що гнобленi беззбройнi.

Крiм того, два ворога завжди страшнiшi для республiки, нiж один. Закликаючи чужоземну зброю, вона одночасно боiться i чужих солдатiв, i власних громадян. Що такий страх грунтовний, про це ви можете судити, згадавши мою розповiдь про Франческо Сфорца. Навпаки, коли республiка мае власне вiйсько, для неi страшне тiльки одне – владолюбство свого ж громадянина.

Нарештi, з усiх можливих доводiв я буду посилатися тiльки на один: думка, що жителi краiни виявляться нездатними захищати ii зброею, ще нiколи не приходила в голову жодному законодавцю республiки або царства. Венецiанцi заснували б нову всесвiтню монархiю, якби вони проявили в своему вiйськовому устроi таку ж державну мудрiсть, якою перейнятi iншi iхнi установи. Судити iх треба особливо суворо, бо першi iхнi законодавцi створили iм вiйськову силу. На сушi у них не було володiнь, тому вся iхня вiйськова мiць зосередилася на морi, i морську вiйну вони вели блискуче, розширивши силою зброi межi батькiвщини.

Коли ж настав час вести сухопутну вiйну для захисту Вiченци, вони, замiсть того щоб послати туди намiсником кого-небудь зi своiх громадян, взяли до себе на службу маркiза Мантуанського. Це було фатальне рiшення, яке пiдiрвало могутнiсть венецiанцiв i перешкодило iм прославити свое iм’я до небес i безмежно поширити свою владу на землi. Якщо вони так вчинили через невпевненiсть у собi, адже, будучи знавцями морськоi вiйни, вони не наважувалися самi воювати на сушi, то невпевненiсть ця була помилковою: моряку, який звик битися з вiтрами, бурями i людьми, легше стати полководцем, якому доводиться битися тiльки з людьми, нiж полководцю перетворитися на моряка.

Моi римляни теж вмiли воювати тiльки на сушi, а не на морi, i тим не менше, коли почалася вiйна з Карфагеном, вони не запросили на службу досвiдчених морякiв – грекiв чи iспанцiв, а поклали цю справу на своiх громадян, якi знають сухопутну вiйну, i зрештою перемогли.

Якщо венецiанцi дiяли зi страху, аби хто-небудь з громадян Венецii не став тираном, це був страх легковажний: адже, крiм доводiв, якi я вже наводив з цього приводу, треба сказати, що якщо нiхто з начальникiв iхнього флоту нiколи не ставав тираном цього приморського мiста, то виконати подiбний задум, спираючись на сухопутнi вiйська, було б ще незмiрно важче. Все це повинно вам показати, що тирана створюе не свое вiйсько, пiдпорядковане своему ж громадянину, а поганi закони i погане управлiння; саме це накликае на мiсто тиранiю. За хорошого управлiння немае чого боятися свого вiйська. Таким чином, Венецiя вчинила необачно, i це рiшення коштувало iй втрати великоi частки ii слави i щастя.

Що стосуеться помилки короля Францii, яка не привчае свiй народ до вiйни, то вашi знавцi марно посилаються на нього як на приклад: кожна неупереджена людина визнае, що це найбiльший недолiк французькоi монархii i що це упущення – головна причина ii слабкостi.

Однак я дуже розпорошився i, можливо, вiдiйшов вiд свого предмета. Я хотiв вiдповiсти вам i довести, що не можна спиратися нi на яку зброю, крiм своеi; власна ж вiйськова сила створюеться лише шляхом вiдбору; тiльки так можна створити вiйсько i затвердити вiйськову дисциплiну. Якби ви вивчали постанови перших римських царiв, i особливо Сервiя Тулiя, ви б побачили, що подiл на класи являе собою не що iнше, як загальне озброення народу, що давало можливiсть негайно зiбрати вiйсько для захисту мiста.

Повернемося, однак, до питання про вибiр солдатiв. Я знову скажу, що, якби менi довелося поповнювати вже iснуюче вiйсько, я би брав сiмнадцятирiчних юнакiв; якби я створював нове вiйсько, я закликав би людей будь-якого вiку – вiд сiмнадцяти до сорока, щоб можна було одразу поставити iх до справи.

КОЗІМО. Чи звертали б ви при цьому виборi увагу на iх ремесло?

ФАБРІЦІО. Вiйськовi письменники проводять цю вiдмiннiсть, оскiльки вони не радять брати в солдати птахоловiв, рибалок, кухарiв, а також людей, промисли яких безчеснi або полягають лише в тому, щоб звеселяти iнших; навпаки, вони наполягають на заклик насамперед хлiборобiв, а потiм слюсарiв, ковалiв, теслярiв, м’ясникiв, мисливцiв i тому подiбних.

Я би звертав мало уваги на цi вiдмiнностi, оскiльки треба було б складати думку про доброякiснiсть людини за ii ремеслом, але я б дуже зважав на це, оскiльки воно показуе, яким чином можна з бiльшою користю застосовувати рiзнi здiбностi людини.

З цiеi ж причини селяни, якi звикли обробляти землю, краще за кого-небудь iншого, бо з усiх iснуючих це ремесло може бути застосоване у вiйську найкраще. Потiм – слюсарi, теслi, ковалi, каменярi, яких у вiйську мае бути багато; iхне ремесло часто може стати в нагодi, i дуже добре мати в вiйську солдатiв, вiд яких бувае подвiйна користь.

КОЗІМО. Як розпiзнати людей, придатних або непридатних для вiйськовоi справи?

ФАБРІЦІО. Я буду говорити зараз про вибiр солдатiв для навчання нового вiйська, але при цьому менi доведеться сказати i про те, як вiдбирати людей для поповнення вiйська, вже дiючого. Вибираючи солдата, ти пiзнаеш його придатнiсть або з досвiду, коли вiн зробив який-небудь подвиг, або за припущенням. Не може бути доказiв вiйськовоi доблестi у людей, якi вiдбираються вперше i нiколи ще не служили; тому в новоi мiлiцii цi докази зустрiчаються рiдко або вiдсутнi зовсiм.

Якщо не можна судити з досвiду, судiть за припущенням, тобто за вiком, ремеслом i виглядом солдата.

Про першi двi ознаки я вже говорив, залишаеться сказати про третю. Багато хто, як Пiрр, вимагають, щоб солдат був високого зросту: iншi, як Цезар, звертали увагу тiльки на тiлесну силу. Ця сила тiла i духу виражаеться в статурi i зовнiшностi. Письменники наголошують, що у солдата повиннi бути живi i веселi очi, мiцна шия, широкi груди, м’язистi руки, довгi пальцi, втягнутий живiт, повнi стегна, худi ноги; така людина завжди буде спритною i дужою – двi якостi, якi в солдата цiнуються вище за все.

Особливу увагу треба звертати на моральнiсть: солдат повинен бути чесним i совiсним; якщо цього немае, вiн стае знаряддям безладу i початком розпусти, бо нiхто не повiрить, що погане виховання може створити в людинi хоча б крихту хвалебноi вiйськовоi мужностi.

Значення такого вибору солдата величезне; i, щоб це стало вам зрозумiлiшим, я вважаю не зайвим i навiть необхiдним розповiсти про те, яких правил дотримувалися при вiдборi легiонiв вступники на посаду римських консулiв. Завдяки невпинним вiйнам старi солдати приходили на вiдбiр уперемiж з новачками, i консули могли судити про одних з досвiду, а про iнших – за здогадом. Треба зауважити, що при виборi солдата передбачаеться або одразу послати його в бiй, або негайно його навчати, але пустити в справу пiзнiше.

Я вже говорив i буду говорити надалi про всi заходи, необхiднi для пiзнiшоi бойовоi роботи солдата, бо хочу показати вам, як створюеться вiйсько в краiнах, де народних ополчень ранiше не було i де тому не може бути добiрних частин, якими можна скористатися одразу. У тих же краiнах, де вiйсько утворюеться велiнням влади, воно може бути пущене в дiло негайно, як це було в Римi i тепер ще спостерiгаеться у швейцарцiв. Якщо при такому порядку вiдбору до вiйська потрапляють i новобранцi, то вони одразу зустрiчаються з безлiччю досвiдчених солдатiв, якi звикли до строю, i змiшання старих з молодими утворюе едину i мiцну бойову частину. Крiм того, коли iмператори перейшли до порядку зосередження вiйськ в суворо визначених постiйних мiсцях, вони стали призначати для навчання так званих тиронiв, тобто молодих солдатiв, особливого керiвника, як це видно з життепису iмператора Максимiна.

Поки в Римi тримався вiльний лад, навчання це проводилося не в таборах, а в самому мiстi. Молодь пiд час цих занять звикала до вiйськових вправ, i, коли ii потiм посилали вже в бiй, вона була настiльки загартована досвiдом цiеi уявноi вiйни, що вмiла легко зорiентуватися в умовах справжнього бойового життя. Однак згодом, коли iмператори вiдмовилися вiд цього способу навчання, iм довелося встановити той порядок, який я вам вже описав.

Переходжу тепер до римського способу набору легiонiв. Вступаючи на посаду, консули, на яких було покладено вiйськову справу, починали з упорядкування свого вiйська (кожному з них ввiрялися зазвичай два легiони, набранi з римських громадян, i якi становили основу iхньоi вiйськовоi сили) i призначали для цiеi мети на кожен легiон по шiсть, а всього двадцять чотири вiйськових трибуни, вони виконували тi ж обов’язки, що виконують тепер нашi батальйоннi командири.

Потiм вони збирали всiх римських громадян, здатних носити зброю, i розподiляли трибунiв за легiонами. Триби, з яких мав початися вiдбiр, визначалися жеребом, i з триби, видiленоi таким чином, вибиралося четверо найбiльш придатних: одного брали трибуни першого легiону, другого – трибуни другого легiону, з двох останнiх одного брали трибуни третього легiону, а останнiй потрапляв в четвертий легiон. Пiсля першоi четвiрки вiдбиралася друга, причому першу людину брали трибуни другого легiону, другу – трибуни третього легiону, третю – трибуни четвертого легiону, а четвертий залишався в першому легiонi. Потiм йшла третя четвiрка: перший з неi йшов в третiй легiон, другий – в четвертий легiон, третiй – в перший легiон, четвертий залишався в другому легiонi.

Так послiдовно дiяв цей порядок, поки вiдбiр, влаштований на рiвних засадах, не закiнчувався i не утворювався повний склад легiону. Ми вже говорили вище, що завдяки цьому способу легiон можна було одразу ставити до справи, бо вiн складався з людей, значна частина яких знала справжню вiйну, а вiйна приблизна була вiдома всiм. При виборi людей можна було керуватися одночасно i досвiдом, i здогадкою. Однак в краiнi, де треба створювати вiйсько вперше, вiдбiр людей може проводитися тiльки за допомогою здогадки, що спираеться на вiк i зовнiшнiй вигляд людини.

КОЗІМО. Все, що ви сказали, по-моему, вiрно. Але перш нiж ви продовжите, я хочу задати вам питання, на яке ви самi мене навели, коли говорили, що в краiнi, де жителi не навчалися вiйськовому строю, вибiр солдат може проводитися тiльки за здогадом. З рiзних сторiн чув я засудження нашоi мiлiцii, особливо за ii чисельнiсть. Багато хто стверджуе, що людей треба брати менше, так як це приносило користь, бо солдати вiдбиралися б бiльш ретельно; на громадян не накладався би настiльки важкий тягар, а людям, узятим до вiйська, можна було б дати певну винагороду, яка iх порадувала б i зробила бiльш слухняним. Менi хотiлося б знати вашу думку – чи надаете ви перевагу набору у великiй чи малiй кiлькостi, i якого порядку дотримувалися б ви в обох випадках?

ФАБРІЦІО. Велике вiйсько, без сумнiву, краще малого; треба навiть сказати бiльше – там, де неможливий великий набiр, неможливо i створення оптимальноi мiлiцii. Доводи супротивникiв цього погляду легко спростувати. Перш за все, варто сказати, що нечисленна мiлiцiя в такiй населенiй краiнi, як, наприклад, Тоскана, не забезпечить вам нi кращоi якостi солдатiв, нi бiльшоi ретельностi вiдбору. Адже якщо ви хочете пiд час набору солдатiв судити про них за досвiдом, то в цiй краiнi досвiд ваш буде застосовний лише до найбiльш незначноi меншостi, тому що далеко не всi були на вiйнi, а ще менше з них просунулися настiльки, щоб мати перевагу i бути обраними серед iнших. Тому, якщо проводити вiдбiр в такiй краiнi, треба вiдмовитися вiд досвiду i брати людей за здогадом. В таких умовах менi хотiлося б знати, чим же я маю керуватися, коли до мене прийдуть двадцять молодих людей пiдхожоi зовнiшностi, i за яким принципом я завербую одних i вiдпущу iнших? Кожен, без сумнiву, визнае, що оскiльки ви не можете знати, хто з них кращий, то ризик помилки буде меншим у тому разi, якщо взяти всiх, озброiти i навчити, а бiльш точний вибiр зробити вже пiзнiше, коли при навчаннi виокремляться бiльш хоробрi i сильнi.

Тому, зваживши всi обставини, треба сказати, що думка про перевагу в цьому випадку малоi кiлькостi в iм’я кращоi якостi е абсолютно помилковою. Щодо меншого тягаря для краiни i людей скажу, що набiр мiлiцii, будь вона велика або мала, не накладае нiякого тягаря, бо цей порядок не вiдривае нiкого вiд роботи, не пов’язуе людей настiльки, щоб вони не могли займатися звичайними справами, а тiльки зобов’язуе iх збиратися в днi вiдпочинку для навчання вiйськовим вправам. Краiну i людей тут нiщо не обтяжить, а молодi це доставить тiльки задоволення. Замiсть того щоб швендяти в свята по шинках, молодi люди охоче пiдуть на цi заняття: адже вiйськовi вправи дуже гарнi, i вже тому вони повиннi подобатися юнакам. Що стосуеться можливостi оплачувати невелику мiлiцiю, яка завдяки цьому буде задоволеною i слухняною, то, по-моему, не можна скоротити народне ополчення до такоi малоi кiлькостi, щоб утримувати ii на такiй постiйнiй платнi, яка б ii задовольняла: наприклад, якщо платити мiлiцii в п’ять тисяч пiхотинцiв платню, якою вона була б задоволена, довелося б витрачати на це щонайменше десять тисяч дукатiв на мiсяць. По-перше, цiеi кiлькостi пiхоти мало, щоб утворити вiйсько, i разом з тим такi витрати занадто обтяжать державу. З iншого боку, цiеi платнi недостатньо для того, щоб люди були задоволенi i вважали себе зобов’язаними прибути на першу вимогу. Таким чином, цей порядок коштував би дуже дорого i в той же час давав би краiнi слабке вiйсько, з яким не можна нi захищатися, нi нападати. Якщо збiльшити платню або набирати бiльше людей, то неможливiсть платити тiльки зросте; якщо скоротити i платню, i чисельнiсть ополчення, мiлiцiя буде ще меншою i ще бiльш безкорисною.

Тому прихильники народноi мiлiцii на постiйнiй платнi говорять про речi або неможливi, або марнi. Зовсiм iнакше буде, коли вiйська набираються для вiйни: тодi, звичайно, необхiдно призначити iм платню. Якщо в мирний час такий вiйськовий устрiй навiть заподiе громадянам, записаним в солдати, деякi незручностi, хоча я цього не бачу, вони задовольняються усiма благами, якi дае краiнi добре органiзоване вiйсько, тому що без нього взагалi не може бути нiякоi безпеки.

На завершення скажу, що бажаючi утворити невелику мiлiцiю, щоб тримати ii на постiйнiй платнi або з iнших мiркувань, про якi ви говорили, погано розумiють справу; крiм усього iншого, моя думка пiдкрiплюеться ще тiею обставиною, що число вiйськ, завдяки нескiнченним труднощам вiйни для людей, все одно безперервно скорочуеться, i мала кiлькiсть обернулася б на нуль. Навпаки, при великiй мiлiцii ти можеш за власним бажанням користуватися малими або великими частинами. Нарештi, вiйсько корисне не тiльки для самоi справи вiйни, а й тому, що змiцнюе твое значення, а, звичайно, велике вiйсько завжди надае тобi бiльшоi ваги. До того ж мiлiцiя створюеться для навчання людей вiйськовому строю, i якщо в населенiй краiнi в неi буде записано мало народу, то за великоi вiддаленостi будинкiв громадян один вiд одного iх без найбiльших незручностей не можна буде навiть збирати на навчання, а без цього мiлiцiя не потрiбна, що я покажу це далi.

КОЗІМО. Ваша вiдповiдь на мое запитання задовольнила мене цiлком, але тепер менi хочеться, щоб ви вирiшили iнший сумнiв. Противники мiлiцii кажуть, що велика кiлькiсть озброених людей викличе в краiнi смуту, чвари i безлад.

ФАБРІЦІО. Ця думка також безпiдставна, i я вам скажу чому. Заворушення, якi чинять озброенi люди, можуть бути двоякими: або сутички мiж собою, або хвилювання, спрямованi проти iнших. Запобiгти цьому було б взагалi неважко, але ж устрiй мiлiцii сам по собi вже припиняе можливiсть подiбних смут; воно попереджуе взаемнi сутички, а не допомагае iм, тому що при заснуваннi мiлiцii ви надаете iй зброю i начальникiв.

Якщо краiна, в якiй створюеться мiлiцiя, так мало войовнича, що громадяни не носять зброi, або настiльки едина, що в нiй немае ватажкiв партiй, то створення мiлiцii сильно озлобить iх проти зовнiшнiх ворогiв, але аж нiяк не роз’еднае iх мiж собою. Адже за хорошого устрою держави громадяни, озброенi або беззбройнi, шанують закони i нiколи не стануть на них зазiхати, якщо начальники, поставленi вами на чолi, самi не стануть винуватцями безладiв; далi я скажу вам, як з цим боротися.

Навпаки, якщо краiна, в якiй створюеться народне вiйсько, войовнича i роз’еднана, то тiльки така установа, як мiлiцiя, здатна об’еднати ii знову; адже у громадян вже е i зброя, i начальники, але зброя не годиться для вiйни, а начальники тiльки сiють смути. Запровадження мiлiцii дае зброю, придатну для вiйни, i начальникiв, якi будуть придушувати заворушення. У такiй краiнi всякий, хто чим-небудь ображений, зазвичай йде до ватажка своеi партii, який, щоб пiдтримати свiй вплив, схиляе його до помсти, а не до миру. Абсолютно протилежно чинить начальник державноi установи; тому створення мiлiцii усувае приводи до розбратiв i готуе еднання громадян. Краiни единi i знiженi вилiковуються вiд слабкостi i зберiгають еднiсть; краiни роз’еднанi i схильнi до мiжусобиць об’еднуються, i та вiдвага, яка зазвичай проявляеться в розбещеностi, звернена на користь суспiльну.

Щодо шкоди, яку озброенi люди здатнi заподiяти iншим, треба мати на увазi, що вони можуть це зробити тiльки за потурання начальникiв, i, якщо ви хочете, щоб самi начальники не затiвали смут, необхiдно подбати про те, щоб вони не набували надто великого впливу на пiдлеглих. Зауважте, що цей вплив створюеться або природно, або випадково. Для усунення впливу природного треба поставити справу так, щоб уродженець вiдомоi мiсцевостi не був на чолi жителiв тiеi ж мiсцевостi, записаних в мiлiцiю, а призначався б начальником частин, з якими вiн не мае нiяких природних зв’язкiв.

Що стосуеться впливу, який купуеться випадково, то тут потрiбнi iншi заходи: начальники повиннi щорiчно мiнятися мiсцями, оскiльки постiйна влада над одними й тими ж людьми породжуе такий тiсний зв’язок з ними, що легко може обернутися князю на шкоду. Наскiльки цi перемiщення кориснi для тих, хто ними користувався, i як дорого обходиться державам нехтування цим правилом, показують приклади Ассирiйського царства i Римськоi iмперii. Ассирiя проiснувала тисячу рокiв без будь-яких зовнiшнiх i громадянських воен; пояснюеться це виключно тим, що полководцi, якi стояли на чолi вiйськ, щороку перемiщалися.

Інакшими були справи в Римi, де пiсля припинення роду Цезаря виникло стiльки громадянських воен мiж окремими полководцями i складалося багато змов цих полководцiв проти iмператорiв; причина була одна – постiйне перебування военачальникiв на одних i тих самих мiсцях. Якби першi iмператори i iх наступники, якi займали престол зi славою, як Адрiан, Марк Аврелiй, Септимiй Север i iм подiбнi, були настiльки проникливi, щоб ввести порядок щорiчного перемiщення начальникiв вiйськ, вони, безсумнiвно, змiцнили б спокiй i мiцнiсть iмперii, бо у полководцiв було б менше можливостей бунтувати, а сенат пiд час перерв у престолонаслiдуваннi мав би бiльший вплив на вибори iмператорiв, якi вiд цього, звичайно, були б вдалiшими.

Рiч у тiм, що, чи то через невiгластво людей, чи то через iх байдужiсть, але досвiд як поганих, так i хороших прикладiв безсилий проти укорiнених поганих звичаiв.

КОЗІМО. Боюся, що не вiдхилив я вас своiми питаннями вiд ходу ваших думок, так як ми перейшли вiд виборiв до зовсiм iнших мiркувань; я заслужив би докiр, якби не вибачився перед вами.

ФАБРІЦІО. Анiтрохи. Всi цi вiдступи були необхiднi; оскiльки я хотiв говорити про мiлiцiю, яку багато хто засуджуе, я зобов’язаний був спочатку захистити ii, а особливо ii основу – вiдбiр солдатiв. Перш нiж перейти до iнших предметiв, я хочу сказати вам про способи вибору кiнноти. Древнi вибирали ii iз середовища найбагатших громадян, звертаючи увагу на вiк i якостi людей; вибирали вони по триста осiб на легiон, тож римська кiннота у всякому консульському вiйську не перевищувала шестиста коней.

КОЗІМО. Чи пропонуете ви створити кiнну мiлiцiю, яка навчалася б вдома i служила пiд час вiйни?

ФАБРІЦІО. Звичайно, це необхiдно, i нiчого iншого зробити не можна, якщо ви хочете мати своi вiйська, а не наймати солдатiв, для яких вiйна е ремеслом.

КОЗІМО. Як будете ви вiдбирати цих вершникiв?

ФАБРІЦІО. Я б наслiдував римлян i склав би кiнноту з людей багатших, дав би iм начальникiв тим же порядком, як вони призначаються тепер для iнших родiв вiйськ, а потiм озброiв i навчив би iх.

КОЗІМО. Чи слiд призначати iм платню?

ФАБРІЦІО. Так, але не бiльше, нiж це потрiбно на корм коневi, адже, якщо ви обтяжите пiдданих витратами, вони почнуть нарiкати. Тому необхiдно оплатити коня i витрати на його утримання.

КОЗІМО. Якою повинна бути чисельнiсть вашоi кiнноти i як би ви ii озброiли?

ФАБРІЦІО. Ви переходите до iншого предмету. Я скажу про це свого часу, коли поясню вам, як повинна бути озброена пiхота, i як ii треба готувати до бою.




Книга друга


ФАБРІЦІО КОЛОННА. Коли набiр солдат скiнчено, iх необхiдно озброiти; для цього варто знати, яку зброю використовували древнi, й обрати найкращу. Римська пiхота дiлилася на важкоозброену i легку, яка звалася велiтами. Цим словом називали всiх пiхотинцiв, озброених пращами, луками i дротиками; для захисту велика частина iх носила шолом i круглий щит на руцi; билися вони попереду i в деякому вiддаленнi вiд важкоi пiхоти, озброення якоi складалося з шолома, що прикривав голову до плечей, лат, якi захищали тiло до колiн, наручникiв, наголiнникiв i щита завдовжки у два лiктя i шириною в лiкоть, окутi зверху i знизу залiзним обручем для кращого захисту вiд ударiв i для запобiгання тертя його об землю. Для нападу служив меч довжиною у пiвтора лiктя, який воiни носили бiля лiвого боку, i кинджал, який прикрiплювався до правого. В руцi вони тримали метальний спис, названий pilum, який вони пускали у ворога на початку бою.

Такою була римська зброя, i з нею вони завоювали свiт. Правда, деякi стародавнi письменники приписують римлянам, крiм названоi зброi, ще iнше, саме – довгу пiку, схожу на рогатину, але я не розумiю, як може воiн, який тримав в руцi щита, дiяти ще й важким списом. Метати його обома руками не можна, тому що цьому заважае щит, а якщо кидати його однiею рукою, нiчого не вийде, тому що пiка надто важка. Крiм того, при битвi в зiмкнутому строю пiка марна, так як тiльки солдати першоi шеренги у мають достатнiй простiр для того, щоб як слiд розвернутися; бiйцi, якi стоять в наступних шеренгах, зробити цього не можуть, бо властивiсть бою, як я покажу це далi, вимагае безперервного змикання рядiв; це теж незручнiсть, але все ж таки незрiвнянно менша, нiж розiмкнутий строй, що являе явну небезпеку.

Тому всяка зброя, довша двох лiктiв в зiмкнутому строю, марна: якщо ви озброенi списом i хочете його метати обома руками, то, навiть допускаючи, що щит цьому не заважае, ви не зможете вдарити ним ворога, що вступив з вами в рукопашний бiй; якщо ви берете пiку однiею рукою, щоб в той же час прикритися щитом, ви можете тримати ii тiльки напереваги, i тодi вона наполовину стирчить ззаду i солдати в наступних за вами рядах не дадуть вам нею працювати. Найiмовiрнiше, що у римлян або зовсiм не було цих пiк, або вони ними майже не користувалися. Прочитайте в iсторii Тита Лiвiя опис знаменитих битв, i ви побачите, що про пiки вiн згадуе тiльки в найбiльш рiдкiсних випадках, але постiйно говорить про те, як солдати, кинувши своi дротики, хапалися за мечi. Тому залишимо цi пiки в сторонi i, говорячи про римлян, будемо вважати меч знаряддям нападу, а щит та iнше озброення – знаряддями захисту.

Греки для оборони озброювалися не так важко, як римляни, а пiд час нападу покладалися бiльше на списи, нiж на мечi, особливо македонська фаланга, списи якоi, так званi сариси, були в десять лiктiв завдовжки i дозволяли iй проривати ворожi ряди, замикаючи в той же час свiй стрiй. Деякi письменники згадують ще про щити у македонян, але з причин, про якi вже сказав, я не можу зрозумiти, як вони могли дiяти сарисами i в той же час користуватися щитом. Нарештi, в описах боротьби мiж Павлом Емiлiем i македонським царем Персеем, наскiльки я пам’ятаю, нiчого не говориться про щити, а тiльки про сариси i про те, з якими труднощами далася перемога римським легiонам.

Усе це наводить мене на думку, що македонська фаланга нiчим не вiдрiзнялася вiд сучасноi бригади швейцарцiв, вся сила i мiць якоi полягае саме в пiках.

Шоломи римськоi пiхоти були прикрашенi пiр’ям, що додавало вiйську величного вигляду, прекрасний для друзiв i грiзний для ворогiв. Кiннота в найдавнiшi часи Риму носила тiльки круглий щит i шолом – iншоi оборонноi зброi не було; для нападу служили меч i довга тонка пiка з одним тiльки переднiм залiзним наконечником. З такою зброею вершник не мiг прикриватися щитом, а в сутичцi пiки ламалися, i бiйцi залишалися беззбройними i беззахисними. Згодом для кiнноти встановилося те саме озброення, як i для пiхоти, але тiльки щити у них були чотирикутнi i меншими, нiж у пiхотинцiв, а пiки товщi i окутi залiзними ланцюгами з обох кiнцiв, тож коли одне вiстря ламалося, iнший кiнець ще годився.

З цiею зброею, пiхотною i кiнною, римляни завоювали весь свiт, i за очевидними плодами iхнiх походiв можна з повною ймовiрнiстю припустити, що краще споряджених вiйськ не було нiколи. Про це часто свiдчить у своiй iсторii Тит Лiвiй, який при порiвняннi римських вiйськ з ворожими виражаеться так: «Але римляни своею доблестю, досконалiстю зброi i вiйськовою дисциплiною були сильнiшими». З цiеi причини я бiльше говорив про озброення переможцiв, нiж переможених.

Тепер я хотiв би сказати про озброення наших сучасних вiйськ. Для оборони пiхотi даються залiзнi лати, а для нападу – спис завдовжки в дев’ять лiктiв, названий списом; збоку прикрiплений меч з кiнцем бiльш заокругленим, нiж гострим.

Таке звичайне озброення нинiшньоi пiхоти. Тiльки у небагатьох е лати, що захищають спину i руки, а шоломiв немае зовсiм; у цих частин замiсть пiк е алебарди, тобто древко завдовжки в три лiктi iз залiзним наконечником у формi сокири. У пiхотi е також фузилери; вогнем своеi зброi вони виконують те ж завдання, що й стрiлки з лука i пращники давнини. Озброення це винайдене нiмецькими народами, особливо швейцарцями; вони бiднi, але цiнують свою свободу i тому як ранiше, так i тепер змушенi захищатися вiд владолюбства нiмецьких князiв, яким багатство дае можливiсть тримати кiнноту, яка для швейцарцiв через iхню бiднiсть недоступна. Необхiднiсть захищатися пiшими проти кiнних супротивникiв змусила iх звернутися до вiйськового устрою древнiх i до зброi, яка захищала б iх вiд скаженого натиску кiнноти.

Та ж необхiднiсть змусила iх знову повернутися до давнього бойового строю, поза яким, як правильно говорять деякi письменники, пiхота абсолютно безсила. З цiеi ж причини вони озброiлися списами, тобто зброею, яка найкраще пiдходить не тiльки для того, щоб витримати напад кiнноти, але i для того, щоб ii перемогти. Сила цiеi зброi i цього ладу сповнила нiмцiв такою вiдвагою, що загiн в 15 000 або 20 000 нiмецькоi пiхоти не побоiться напасти на будь-яку кiнноту, i за останнi 25 рокiв ми бачили цьому чимало прикладiв. Приклад iх сили, заснованоi на цiй зброi i на цьому строi, був настiльки переконливим, що пiсля походу короля Карла в Італiю всi народи стали iх наслiдувати, в тому числi й iспанцi; звiдси i пiшла гучна вiйськова слава про iспанськi вiйська.

КОЗІМО. Яку зброю ставите ви вище – сучасну нiмецьку або давньоримську?

ФАБРІЦІО. Безсумнiвно, римську. Я поясню вам зараз недолiки тiеi та iншоi. Зброя нiмецьких пiхотинцiв дозволяе iм зупинити i перемогти кiнноту; вона не обтяжуе iх i цим полегшуе рух в походi i побудову бойового порядку. Зате, з iншого боку, вiдсутнiсть оборонноi зброi робить пiхоту беззахисною проти ударiв, що наносяться як здалеку, так i в рукопашнiй сутичцi. Пiхота ця безсила при облозi мiст i у всякiй битвi, де противник чинить подiбний опiр. Крiм того, римляни умiли зупиняти i перемагати кiнноту не гiрше сучасних нiмцiв. Захисна зброя робила iх непроникними для ударiв здалеку i зблизька. Завдяки щитам вони були сильнiшими у нападi, i самi могли краще його вистоювати. Зрештою, в сутичцi вони могли краще дiяти мечем, нiж нiмцi списом; до того ж, якщо у нiмцiв i е мечi, вони без щита в такому бою марнi.

Римляни могли з упевненiстю йти на приступ мiських стiн, тому що солдати були прикритi латами i могли захищатися щитами. Тому единою незручнiстю iх озброення була тяжкiсть щита, через яку важко було його нести, але ця перешкода усувалася загартованiстю воiнiв, привчених легко переносити втому. Ви самi знаете, що люди, якi звикли до чого-небудь, вiд цього вже не страждають. Зауважте, що пiхотнi частини можуть зустрiтися як з ворожими пiхотинцями, так i з кiннотою. Вони будуть цiлком безуспiшними, якщо не зможуть витримати нападу кiнноти або, вiдкинувши ii, злякаються пiхоти, яка виявиться краще озброеною або краще вишикуваною, нiж вони самi.

Порiвняйте тепер нiмецьку пiхоту з римською, i ви побачите, що нiмцi, як ми вже говорили, здатнi розбити кiнноту, але iхне становище явно невигiдне в бою з пiхотою, вишикуваною так само, як вони, але озброеноi за римським зразком. Вам стане тодi ясною перевага тiеi й iншоi, i ви побачите, що римляни можуть перемагати однаково пiхоту i кiнноту, а нiмцi – одну тiльки кiнноту.

КОЗІМО. Я б дуже просив вас для бiльшоi ясностi навести який-небудь конкретний приклад.

ФАБРІЦІО. Ви знайдете в нашiй iсторii безлiч мiсць, з яких побачите, що римська пiхота розсiювала незлiченну кiнноту, але не знайдете жодного, де говорилося б про поразку римськоi пiхоти внаслiдок ii слабкого озброення або його переваги у ворога. Адже, якби озброення було поганим, обов’язково сталося б одне з двох: або римляни зустрiли б народ, озброений краще, нiж вони самi, i завоювання iх припинилися б, або вони перейняли б чужу зброю i вiдмовилися б вiд своеi. Оскiльки нi того нi iншого не сталося, легко припустити, що спосiб озброення вiйськ в Римi був кращим, нiж деiнде.

Те саме аж нiяк не можна сказати про нiмецьку пiхоту, яка кожного разу зазнавала невдачi при зiткненнi з пiхотою, вишикуваноi так само i рiвноi iй за стiйкiстю. Коли герцогу Мiланському Фiлiппо Марii Вiсконтi довелося мати справу з 18 000 швейцарцiв, вiн послав проти них свого полководця графа Карманьйоли. Той виступив з 6000 кiнноти i невеликим загоном пiхоти i при зустрiчi був вiдбитий, причому з великими втратами. Карманьйола, як чоловiк досвiдчений, одразу зрозумiв таемницю сили ворожоi зброi, ii переваги над кiннотою i слабкостi останньоi перед подiбним шикуванням пiхоти. Вiн зiбрав своi вiйська, знову виступив проти швейцарцiв, велiв вершникам спiшитися при бойовому зiткненнi з ворогом i в битвi перебив iх усiх, так що вцiлiло лише 3000, якi, побачивши, що допомоги чекати нiзвiдки, покидали зброю i здалися.

КОЗІМО. У чому ж причина цiеi поразки?

ФАБРІЦІО. Я вам щойно пояснив ii, але зараз повторю, так як вона залишилася для вас неясною. Я вже говорив, що нiмецька пiхота, якiй майже нiчим оборонятися, озброена для нападу пiками i мечами. З цiею зброею вона йде на ворога в своему звичайному строю. Якщо у противника е гарна захисна зброя, яка була у спiшених вершникiв Карманьйоли, вiн з мечем вриваеться у ворожi ряди, i вся справа тiльки в тому, щоб пiдiйти до швейцарця впритул. Якщо це вдасться, успiх в бою забезпечений, тому що сама довжина пiки не дозволяе нiмцевi дiяти нею проти ворога, який схопився з ним врукопашну; доводиться братися за меча, який, в свою чергу, безуспiшний, тому що нiмець нiчим не прикритий, а його противник увесь закутий в броню.

Таким чином, коли порiвнюеш вигоди i невигоди того чи iншого порядку, стае зрозумiлим, що солдат, який не мае захисного озброення, приречений, тому що противнику, закутому в лати, неважко вiдбити перший натиск i вiдкинути пiки солдатiв передньоi шеренги. Адже вiйська весь час наближаються одне до одного (ви зрозумiете це краще, коли я поясню вам бойову побудову), i в цьому русi вони неминуче пiдходять настiльки близько, що схоплюються груди в груди. Якщо хто-небудь, навiть убитий або перекинутий ударом списа, в строю залишаеться ще стiльки народу, що цього цiлком достатньо для перемоги. Ось вам пояснення рiзанини, яку Карманьйола влаштував швейцарцям з незначними втратами для себе.

КОЗІМО. Все це так, але ж солдати Карманьйоли були жандарми, якi хоч i боролися пiшими, але були суцiльно закутi в залiзо i тому здобули перемогу; звiдси начебто випливае, що можна домогтися такого ж успiху, якщо вiдповiдно озброiти пiхоту.

ФАБРІЦІО. Ви б про це не думали, якби згадали все, що я вам говорив про римське озброення; пiхотинець, у якого на головi – залiзний шолом, на грудях – лати i щит, а руки i ноги прикритi вiд ударiв, може захиститися вiд них i прорвати ворожi ряди набагато краще, нiж спiшений жандарм. Наведу свiжий приклад. Загiн iспанськоi пiхоти iз Сицилii був вiдправлений на виручку Гонсальво, обложеного французами в Барлеттi, i висадився на територii королiвства Неаполiтанського. Назустрiч йому виступив монсеньйор Добiньi зi своiми жандармами i близько 4000 нiмецькоi пiхоти.

На початку бою нiмцi пiками прорвали ряди iспанськоi пiхоти, але спритнi iспанцi, прикриваючись невеликими щитами, змiшалися з нiмцями в рукопашному бою i вражали iх мечами; наслiдком стало майже повне винищення ландскнехтiв i перемога iспанцiв.

Всi знають, як гинули нiмцi пiд Равенною. Причина була та сама: iспанцi пiдiйшли до нiмецькоi пiхотi на вiдстань меча i знищили б ii всю, якби нiмцiв не врятувала французька кiннота; проте iспанцi, зiмкнувши ряди, могли безпечно вiдступити. Тому я вважаю, що хороша пiхота не тiльки мае витримати напад кiнноти, але iй нема чого боятися i ворожоi пiхоти. Все це, як я не раз вже говорив, залежить вiд озброення i вiд узгодження.

КОЗІМО. Скажiть все ж, як би ви ii озброiли?

ФАБРІЦІО. Я взяв би почасти римську, почасти нiмецьку зброю i озброiв би половину пiхоти за римським, а другу – за нiмецьким зразком. Якби з 6000 пiхотинцiв у мене було 3000 з римськими щитами, 2000 пiкiнерiв i 1000 фузилерiв, цього було б достатньо. Я помiстив би пiкiнерiв або в головi батальйону, або з того боку, звiдки загрожував б напад кiнноти; солдати зi щитами i мечами стояли б позаду, щоб в потрiбну хвилину пiдтримати списоносцiв i вирiшити результат бою, як я покажу це далi. Думаю, що пiхота, побудована таким чином, буде сильнiшою за будь-яку iншу.

КОЗІМО. Тепер нам ясно все, що стосуеться пiхоти, але щодо кiнноти нам хотiлося б знати, якому озброенню для неi ви вiддаете перевагу, давньому чи сучасному?

ФАБРІЦІО. Думаю, що завдяки сiдлу з лукою i стременами, яких ранiше не знали, вершник в наш час мiцнiше сидить на конi, нiж у давнину. Його озброення, по-моему, теж краще, тож витримати натиск сучасного ескадрону, що обрушуеться на супротивника всiею вагою, важче, нiж було зупинити античну кiнноту.

При всьому тому я вважаю, що не слiд надавати кiнним вiйськам бiльшого значення, нiж це було в давнину, тому що, як я вже говорив вам, вони в наш час дуже часто бували ганебно розбитi пiхотою i завжди будуть розбитi, коли зустрiнуться з пiхотою, озброеноi i побудованоi за зразком, про який я вам розповiдав.

Вiрменський цар Тигран виставив проти римського вiйська пiд начальством Лукулла 150 000 кiнноти, причому бiльшiсть так званих катафрактiв були озброенi типу наших жандармiв; у римлян же при 25 000 пiхоти не було навiть 6000 вершникiв, тож Тигран, побачивши вороже вiйсько, сказав: «Для посольства тут все-таки забагато вершникiв». Однак, коли справа дiйшла до бою, Тигран був розбитий, а iсторик битви громить цих катафрактiв, пiдкреслюючи iх повну безчиннiсть, тому що забрала, суцiльно закривали обличчя, не дозволяли iм бачити ворога i наносити йому удар, а тяжкiсть зброi не давала вершнику, який впав, можливостi встати i пустити в справу свою силу.

Тому я вважаю, що народи i царi, якi вiддають перевагу кiннотi перед пiхотою, завжди будуть слабкими i приреченими, як ми це бачили в Італii наших днiв, яку iноземцi могли розграбувати, розорити i спустошити тiльки тому, що вона нехтувала пiшою мiлiцiею, i вся ii вiйськова сила складалася з кiнноти.

Кiннота, звичайно, потрiбна, але все ж це не перша, а друга основа вiйська; вона необхiдна i надзвичайно корисна для розвiдки, набiгiв i спустошення ворожоi краiни, для раптовоi тривоги i нападу на противника (який через це повинен завжди бути в станi бойовоi готовностi) i для перерви пiдвезення припасiв. Коли ж справа доходить до рiшучого польового бою, тобто до самоi сутi вiйни i цiлi, заради якоi взагалi створюються вiйська, кiннота годиться бiльше для переслiдування розбитого противника, нiж для iнших справ, i за своею силою, звичайно, далеко вiдстае вiд пiхоти.

КОЗІМО. У мене все ж подвiйне здивування: по-перше, я знаю, що парфяни пiд час вiйни дiяли тiльки кiннотою, i це не завадило iм роздiлити мир з римлянами; по-друге, я прошу вас пояснити менi, яким чином пiхота може пiдтримати кавалерiю i звiдки береться сила однiеi i слабкiсть iншоi.

ФАБРІЦІО. Я вам вже казав чи хотiв сказати, що наша бесiда про вiйськовi справи обмежена кордонами Європи. Тому я не зобов’язаний брати до уваги, що прищепилося в Азii. Все ж можу вам сказати, що бойовий стрiй парфян був абсолютно протилежним римському; вони завжди билися на конях i в бою кидалися на противника врозтiч. Такий спосiб бою рiзноманiтний i цiлком випадковий.

Римляни, можна сказати, билися майже суцiльно пiшими i зiмкнутим строем. Обидва вiйська брали гору поперемiнно, залежно вiд просторостi або тiсноти поля бою. В останньому випадку перемагали римляни, в першому – парфяни, яким вдавалося з таким вiйськом багато зробити, беручи до уваги, що захищаеться мiсцевiсть, тобто нескiнченнi рiвнини, що лежать за тисячi миль вiд берега моря i пересiченi рiчками, вiддаленими одна вiд одноi на вiдстанi двох або трьох переходiв. Мiст в цiй краiнi мало, населення рiдке. Таким чином, римське вiйсько, яке було важко озброеним i повiльно наступало похiдним порядком, могло просуватися вперед тiльки з великим ризиком, тому що противником його була легка i швидка кiннота, яка сьогоднi з’являлася в одному мiсцi, а завтра виявлялася вже в iншому, на вiдстанi п’ятдесяти миль. Це i допомогло парфянам, обходячись за допомогою однiеi тiльки кавалерii, знищити вiйсько Марка Красса i ледь не погубити Марка Антонiя.

Однак я вже сказав вам, що буду говорити зараз тiльки про вiйська Європи; тому я обмежуся порiвнянням установ грекiв i римлян iз сучасними нiмецькими.

Повернемося тепер до iншого вашого запитання: про те, який лад або якi природнi причини створюють перевагу пiхоти над кавалерiею. Скажу вам, перш за все, що кiннота не може дiяти в будь-якому мiсцi, подiбно пiхотi. Коли потрiбно мiняти лад, вона вiдстае, тому що якщо при наступi необхiдно раптом змiнити напрямок, повернутися кругом, раптово рушити вперед пiсля зупинки або настiльки ж раптово зупинитися, то, звичайно, кiннi не можуть виконати це з такою ж точнiстю, як пiхотинцi.

Якщо кiннота розладнана натиском ворога, то навiть при невдачi нападу в нiй важко вiдновити порядок; з пiхотою це бувае вкрай рiдко. Крiм того, часто бувае, що хороброму вершнику попадаеться полохливий кiнь, а боягуз сидить на гарячому конi, – це порушуе еднiсть строю i призводить до безладу. Немае нiчого дивного в тому, що невеликий загiн пiхоти може витримати будь-кiнний налiт: кiнь – iстота розумна, вона вiдчувае небезпеку i неохоче на неi йде.

Якщо ви порiвняете сили, якi спрямовують коня вперед i утримують його на мiсцi, то побачите, що стримуюча сила, безсумнiвно, набагато бiльша, тому що вперед його штовхае шпора, а зупиняють – спис i меч. Досвiд давнини i наших днiв показуе однаково, що навiть жменя згуртованоi пiхоти може вiдчувати себе спокiйно, оскiльки для кiнноти вона непроникна. Не посилайтеся на стрiмкiсть руху, який нiбито так гарячить коня, що вiн готовий змести будь-який опiр i менше боiться пiки, нiж шпори. На це я вiдповiм наступне: як тiльки кiнь помiчае, що йому треба бiгти прямо на виставленi проти нього вiстря пiк, вiн уповiльнюе хiд, а як тiльки вiдчуе себе пораненим, або зупиняеться зовсiм, або, добiгши до списiв, повертае вiд них вправо або влiво.

Якщо ви хочете в цьому переконатися, пустiть кiнь бiгти на стiну, i ви побачите, що дуже мало знайдеться таких коней, якi, пiдкоряючись вершниковi, прямо ударяться об цю стiну. Коли Цезарю довелося битися в Галлii з гельветами, вiн спiшився сам, велiв спiшити всю кiнноту i вiдвести всiх коней назад, вважаючи iх придатними бiльше для втечi, нiж для бою.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65303672) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.