Книга - Автобіографія

Автобiографiя
Benjamin Franklin


Мемуари та щоденники
Бенджамiн Франклiн (1706–1790) – один iз батькiв-засновникiв США, полiтичний дiяч, дипломат, вчений, письменник, журналiст, видавець. Вiн був тим, хто скрiпив своiм пiдписом Декларацiю незалежностi США, Конституцiю США i Версальський мирний договiр 1783 року, що формально завершив вiйну за незалежнiсть тринадцяти британських колонiй у Пiвнiчнiй Америцi вiд Великоi Британii. Це три основнi документи, на яких вибудовувалися Сполученi Штати. Франклiн був 15-ю дитиною в сiм’i, i, здавалося б, його життя було визначено наперед. Проте йому вдалося пройти шлях вiд помiчника продавця сальних свiчок до шанованого керманича держави. Свою «Автобiографiю» Бенджамiн Франклiн замислив як розповiдь сину про родину i, власне, свiй життевий шлях i досвiд. Вiн не збирався ii публiкувати. Проте згодом виявилося бажання винести цю розповiдь на широкий загал, щоб пояснити молодим людям, що таке справжнiй успiх i як його досягти. Автобiографiя – захоплива iсторiя життя реальноi людини, написана нею самою щиро, без прикрас.





Бенджамiн Франклiн

Автобiографiя



© А. Дiамант, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020















Герб Бенджамiна Франклiна






Печатка Бенджамiна Франклiна




Вступ


[?]

Ми, американцi, жадiбно хапаемось за будь-яку писанину, що обiцяе розповiсти нам секрет життевого успiху. Проте як часто ми розчаровуемось, не знайшовши нiчого iншого, окрiм банальних iстин чи рецептiв, якi ми знаемо напам’ять, але нiколи ними не користуемося. Бiльшiсть iсторiй наших вiдомих та успiшних людей не здатнi надихати, адже iм бракуе людськоi складовоi, яка зробила б цi розповiдi реалiстичними та ближчими до нашого розумiння. І тодi, як ми по всiх усюдах шукаемо чарiвну лампу Аладiна, що надiлила б нас багатством, бажане ось тут, поруч, на вiдстанi руки. Нам варто лише простягнути руку i взяти його, мов чари з п’еси Comus Мiлтона,

Неначе квiтка, що в краях заморських буяе i пiдкорюе
серця, а тут,
Незнана, помира безславно затоптана ногами пастухiв[1 - Переклад О. Заремби – Прим. перекладача.].

Цiкава, людяна та живо розказана iсторiя про одне з наймудрiших та найкориснiших життiв у нашiй, а, можливо, й будь-якiй iсторii. «Автобiографiя» Франклiна пропонуе не стiльки готову до використання формулу успiху, скiльки товариство реальноi, з плотi та кровi людини екстраординарного розуму та особистiсних якостей, щоденнi прогулянки й розмови з якою допоможуть нам вистояти супроти наших власних життевих труднощiв, як допомагае приклад мудрого та сильного друга. Якщо iсторiя нас захоплюе, ми всмоктуемо людський досвiд, унаслiдок чого твориться сильна та готова до взаемодii особистiсть.

Особливiсть, що вирiзняе «Автобiографiю» Франклiна вiд будь-якоi iншоi iсторii життя великоi та успiшноi людини, – це саме цей людяний аспект розповiдi. Франклiн розповiв iсторiю свого життя, як сам вiн про те сказав, на благо своiм нащадкам. Вiн хотiв iм допомогти власною iсторiею пiднятися з пiтьми та бiдностi до багатства й високого становища. Вiн визнае важливiсть державноi служби, але розповiдь про своi досягнення на цiй нивi наводиться лише як частина iсторii, марнославство виявляеться лише мимохiдь, продиктоване правдивiстю розповiдi. У методi та практицi Франклiна не вiдчуваеться нiчого неможливого, коли вiн викладае iх. Молода людина, яка читае цю захопливу iсторiю, дивуеться дiзнавшись, що Франклiн у своiй молодостi страждав вiд тих самих труднощiв i мав тi самi захоплення. Вона втрачае вiдчуття зневiри, що прийшло було вiд усвiдомлення власних недолiкiв, неможливостi досягнути поставлених цiлей.

Є й iншi причини, чому «Автобiографiя» мала б стати близьким другом американськоi молодi. Тут юнь може зав’язати стосунки з одним iз найпередовiших американцiв та наймудрiшим iз людей свого часу.

Життя Бенжамiна Франклiна важливе для кожного американця, по-перше, через ту роль, яку вiн вiдiграв у затвердженнi незалежностi Сполучених Штатiв i у становленнi американськоi нацii. Франклiн роздiляе з Вашингтоном гордiсть за Революцiю та подii, що призвели до народження новоi нацii. І якщо Вашингтон був живою душею страждань колонiй, Франклiн був iх неперевершеним закордонним лiдером. Ми завдячуемо незаперечним аргументам та гострiй сатирi Франклiна, за допомогою яких Англiя та Європа отримали ясну та переконливу презентацiю Америки. А його персонi та дипломатичностi разом iз його гострим пером ми заборгували за наш iноземний союз та фiнансування, без яких робота Вашингтона була б нiчого не варта. Його терплячiсть, сила духу та практична мудрiсть у купi iз саможертовною вiдданiстю долi його краiни навряд менше важать нiж якостi, описанi Вашингтоном. По сутi, Франклiн як публiчна особа був багато у чому схожим на Вашингтона, особливо в тотальнiй незацiкавленостi у своiй державнiй службi.

Франклiн цiкавий нам ще й тим, що своiми життям та вченням вiн зробив бiльше, нiж будь-який iнший американець у справi сприяння матерiальному процвiтанню своiх краян. Кажуть, що його сентенцii, сумлiнно читанi усiма, зробили Фiладельфiю та Пенсильванiю заможними, а його лаконiчнi приказки Бiдного Ричарда[2 - Альманах Бiдного Ричарда – щорiчний альманах, який друкувався Бенджамiном Франклiном, пiд псевдонiмом «Бiдний Ричард» або «Ричард Сондерс» – Прим. перекладача.], перекладенi багатьма мовами, мали вплив на читачiв у всьому свiтi.

Франклiн е добрим прикладом американця. Хоча й не найбагатший чи наймогутнiший, вiн, безперечно, у багатогранностi свого генiя та досягнень найвеличнiший iз чоловiкiв, якi зробили себе самi. Його «Автобiографiя» – проста, але сповнена яскравих образiв розповiдь про його впевнене зростання завдяки старанностi, економностi та наполегливому самовдосконаленню, про його перевтiлення зi скромного хлопчини з магазину, що торгуе сальними свiчками, на видатну людину. Це найкраща з усiх чудових iсторiй про наших людей[3 - Тут Ф. В. Пайн звертаеться до американцiв – Прим. перекладача.]. Вона е чудовою iлюстрацiею результатiв, яких можна досягти в землi неперевершених можливостей, наслiдуючи сентенцii Франклiна.

Слава Франклiна, утiм, не обмежилась його рiдною краiною. Хоча вiн жив у столiттi, яке визначаеться швидким розвитком науковоi та полiтичноi думки, пильний суддя та критик Лорд Джефрi, вiдомий редактор Единбурзького огляду, столiття тому казав, що «з одного боку, iм’я Франклiна мае бути звищене над усiма iншими iменами, якi знаменують вiсiмнадцяте столiття. Вiдзначений як державний дiяч, вiн був також видатним фiлософом, поеднуючи таким чином у собi рiдкiсний ступiнь досконалостi в обох цих царинах, досягти успiху в кожнiй з яких вважаеться найвищою похвалою».

Франклiна справдi заслужено називали багатогранним. Вiн був видатним у науцi та на державнiй службi, в дипломатii та в лiтературi. Вiн був Едисоном своiх днiв, використовуючи своi науковi досягнення на благо своiх землякiв. Вiн визначив природу блискавки та електрики i запропонував проект громовiдводу. Вiн винайшов пальник Франклiна та вiдкинув iдею його запатентувати. Вiн був майстром i вiртуозом у бiзнесi й полiтичних справах. Карлiл називав його батьком усiх янкi. Вiн заснував пожежну компанiю, брав участь у фiнансуваннi госпiталю й полiпшив освiтлення та прибирання вулиць. Вiн розвивав журналiстику, заснував Американське Товариство Фiлософii, публiчну бiблiотеку в Фiладельфii та унiверситет в Пенсильванii. Вiн органiзував поштову систему для колонiй, яка стала основою для сучасного Поштового Офiсу Сполучених Штатiв. Видатний iсторик Банкрофт називав його «найвидатнiшим дипломатом сторiччя». Вiн удосконалив План Союзу Олбанi для колонiй. Вiн единий державний дiяч, який пiдписав Декларацiю про Незалежнiсть, Договiр про союз iз Францiею, Договiр про мир з Англiею та Конституцiю. Як письменник, вiн дав свiту двi роботи: свою «Автобiографiю» та «Альманах Бiдного Ричарда», що е неперевершеними серед схожих робiт. Вiн отримав дипломи з вiдзнаками вiд Гарварду та Єльського унiверситету, вiд Оксфорду та унiверситету Сент-Ендрюса, де його нагородили золотою медаллю Коплi за його досягнення в природничих науках. Вiн був одним iз восьми iноземних сподвижникiв Французькоi Академii наук.

Прискiпливе вивчення «Автобiографii» потрiбне також через стиль, яким вона написана. Якщо Роберт Льюiс Стiвенсон мав рацiю, вiрячи, що досягнув успiхiв у своему винятковому стилi письма через iмiтацiю, то молодим людям, якi хочуть навчитися так само точно, переконливо та цiкаво висловлювати своi думки, не залишаеться нiчого iншого нiж вивчати роботи Франклiна. Визнанню в науковому свiтi Франклiн завдячуе однаковою мiрою як своiй скромнiй, простiй та чеснiй манерi презентувати своi вiдкриття, точностi та чiткостi стилю, яким вiн описував своi експерименти, так i результатам, якi вiн презентував. Сер Хамфрi Девi, знаний англiйський хiмiк, сам чудовий освiчений критик та великий науковець, сказав: «Дослiдженнями Франклiна керувала особлива вдача, – малими засобами вiн досягнув великих iстин. Стиль та манера оповiдi в його публiкацiях про електроенергiю заслуговують такоi ж уваги, як i доктрини, якi вiн викладае».

Мiсце Франклiна в лiтературi важко визначити, адже вiн насамперед не був людиною лiтератури. Метою його писання, як i всього, що вiн зробив протягом життя, було стати корисним для своiх спiввiтчизникiв. Писання для нього нiколи не було самоцiллю, але завжди – iнструментом досягнення поставлених цiлей. І все-таки його успiху науковця, державного дiяча та дипломата, так само, як i успiху у соцiальному сенсi вiн великою мiрою завдячуе своему дару письменника. «Його листам була притаманна особлива чарiвнiсть, що зробило його кореспонденцiю бажаною знахiдкою. Його полiтичнi аргументи були насолодою для його партii та страхом для його опонентiв. Своi науковi досягнення вiн викладав настiльки простою та ясною мовою, що за його думками, експериментами та висновками встигали i хлопець-плугар, i франт»[4 - Багатогранний Франклiн. Пол Л. Форд.].

Стосовно американськоi лiтератури, у Франклiна немае сучасникiв. Лише одна важлива лiтературна робота була видана в цiй краiнi до його Автобiографii – Магналiя Коттона Матера, церковна iсторiя Новоi Англii, написана громiздким, незграбним стилем. Франклiн став першим американським автором, який завоював широку i непорушну репутацiю в Європi. Автобiографiя, Бiдний Ричард, Промова отця Авраама та Шлях до багатства, як i його Багателi[5 - Колекцiя сатиричних робiт Франклiна The Bagatelles – Прим. перекладача.], вiдомi за кордоном так само добре, як i в Америцi. Франклiна можна також назвати першим американським гумористом.

Англiйська лiтература XVII столiття характеризувалась розвитком прози. Перiодична лiтература досягла свого пiку на початку столiття разом iз журналами The Tatler та The Spectator Джозефа Аддисона та Ричарда Стиля. Памфлети множилися протягом усього перiоду. Затишна проза Баньяна та Дефо поступалася мiсцем елегантнiшiй та майстернiшiй мовi Самюеля Джонсона, який, почавши писати 1745 року, визначив стандарти для прози. Цього сторiччя з’явилася модерна новела – твори «Історiя Тома Джонса» Фiлдинга, «Клариса Харлоу» Ричардсона, «Тристрам Шендi» Стерна, «Вiкар iз Вейкфiлду» Голдсмiта. Гiббон написав «Історiю занепаду та загибелi Римськоi iмперii», Х’юм – «Історiю Англii», а Адам Смiт – «Багатство нацiй».

За своею простотою та енергiйнiстю стиль Франклiна бiльш нагадуе першу групу письменникiв. У своiх перших есеях вiн був не найгiршим наслiдувачем Аддисона. Його численнi притчi, моралiстичнi алегорii та апологи вказують на вплив Баньяна. Але Франклiн був за своею суттю журналiстом. У своему репортажному стислому викладi вiн бiльш схожий на Дефо, який був першим видатним англiйським журналiстом та майстром новинного наративу. Стиль обох письменникiв вiдзначаеться простодушними, могутнiми виразами, сатирою, бурлеском, дотепами. І тут час закiнчити б порiвняння. Дефо та його сучасники були авторами. Їх покликанням було письменництво, а iхнiй успiх грунтувався на силi уяви та винахiдливостi, яку вони демонстрували. Франклiн не претендував на звання письменника. Жодного твору вiн не написав, керуючись фантазiею. Проте, мiж iншим, йому вдалось розвинути стиль, який в багатьох аспектах був таким само видатним, як у його англiйських сучасникiв. Вiн написав найкращу з наявних автобiографiю, одну з найзнанiших колекцiй сентенцiй та неперевершену серiю полiтичних та соцiальних сатир, адже вiн був людиною незвичайноi сили та корисностi, яка знала, як розповiсти своiм землякам секрети своеi сили та корисностi.




Історiя «Автобiографii»


[?]

Історiя про те, як «Автобiографiя» Франклiна була написана, та про пригоди оригiналу манускрипта сама собою е цiкавою оповiдкою. «Автобiографiя» – найдовший твiр Франклiна, бувши всього лише фрагментом. Перша частина, написана як лист до свого сина Вiльяма Франклiна, не планувалася до друку. Композицiя тут бiльш неформальна й оповiдь бiльш особиста, нiж у другiй частинi, що починаеться з 1730 року, яка планувалася для публiкацii. Увесь рукопис майже не мае слiдiв доопрацювань. Насправдi вирази такi простяцькi та природнi, що його онук, Вiльям Темпл Франклiн, редагуючи роботу, змiнив деякi фрази, бо вважав iх неелегантними та вульгарними.

Франклiн розпочав iсторiю свого життя з вiзиту 1771 року до свого друга Бiшопа Шиплi з Твiфорда у Хемпширi, що в пiвденнiй Англii. Завершений до 1731 року рукопис вiн взяв iз собою, коли повернувся до Фiладельфii 1775 року. Рукопис там i залишився разом з iншими паперами, коли Франклiн поiхав до Францii наступного року, але пропав пiд час заплутаного iнциденту пiд час Революцii. Двадцять три сторiнки рукопису, вкритих дрiбним почерком, потрапили до рук Абеля Джеймса, старого друга, який вiдправив копiю Франклiну в Пассi, що бiля Парижа, спонукаючи того завершити свою iсторiю. Франклiн взявся до роботи в Пассi 1784 року й кiлька мiсяцiв дописував свою оповiдь. Вiн змiнив цiль своеi розповiдi, тепер його метою було задовольнити iнтерес молодi. Проте його робота була скоро перервана й не поновлювалась аж до 1788 року, коли вiн повернувся додому у Фiладельфiю. Тепер вiн був старим, немiчним та хворим, але все ще працював на державнiй службi. Робота в цих несприятливих умовах просувалась повiльно. Вона врештi-решт завершилась, коли розповiдь наблизилася до 1757 року. Копii рукопису були надiсланi друзям Франклiна в Англii та Францii, серед iнших був i мсье Ле Вейяр з Парижа.

Перше видання «Автобiографii» було видано французькою в Парижi 1791 року. Переклад був незграбно й недбало зробленим, недосконалим i незакiнченим. Невiдомо, звiдки перекладач взяв рукопис. Ле Вейяр стверджував, що йому нiчого не вiдомо про це видання. Багато iнших видань були надрукованi, спираючись на це недосконале французьке видання: деякi – в Нiмеччинi, два – в Англii, а iншi – у Францii, таким великим був запит на цю роботу.

Оригiнальний рукопис «Автобiографii» тим часом розпочав свою рiзноманiтну та авантюрну кар’еру. Франклiн залишив ii, разом зi своiми iншими роботами, своему онуку Вiльяму Темплу Франклiну, якого Франклiн призначив своiм лiтературним агентом. Коли Темпл Франклiн взявся за публiкацiю робiт свого дiдуся 1817 року, вiн вiдправив оригiнальний рукопис «Автобiографii» дочцi Ле Вейяр в обмiн на копiю ii батька, напевно думаючи, що чiткiша копiя буде кращою для друку. Таким чином, оригiнальний манускрипт опинився в сiм’i Ле Вейларда, де вiн залишався аж доки його не продали 1867 року мiстеру Джону Бiгелоу, мiнiстру США у Францii. Вiн пiзнiше продав його мiстеру Е. Двайту Чарчу з Нью-Йорка, а пiзнiше разом з iншою частиною бiблiотеки мiстера Чарча перейшов у власнiсть до мiстера Генрi Е. Хенiнгтона. Оригiнальний рукопис «Автобiографii» Франклiна тепер зберiгаеться у сховищi резиденцii мiстера Хантингтона на П’ятiй авеню та П’ятдесят сьомiй вулицi Нью-Йорка.

Коли мiстер Бiгелоу вирiшив вивчити його надбання, вiн iз подивом виявив, що те, що люди читали роками як справжню «Автобiографiю Бенджамiна Франклiна написану власноруч», було лише перекрученою й неповною версiею справжньоi «Автобiографii». Темпл Франклiн дозволив собi з оригiналом необгрунтованi вольностi. Мiстер Бiгелоу говорить, що знайшов в текстi понад двiстi виправлень. 1868 року мiстер Бiгелоу опублiкував стандартне видання «Автобiографii» Франклiна. У ньому були виправленi помилки попереднiх видань, i воно стало першим англiйським виданням, в якому мiстилася коротка четверта частина, до складу якоi увiйшли останнi кiлька сторiнок рукопису, написаних Франклiном останнiми роками життя. Мiстер Бiгелоу перевидав «Автобiографiю» з додатковим цiкавим матерiалом у трьох томах 1875, 1905 та 1910 роками. Текст у цьому виданi повторюе текст видання мiстера Бiгелоу[6 - Проте подiл на глави та заголовки зробленi теперiшнiм редактором (Френком Вудвортом Пайном – Прим. перекладача).].

«Автобiографiя» передруковувалась у Сполучених Штатах багато разiв, ii перекладали на всi можливi европейськi мови. Вона нiколи не втрачала своеi популярностi, а попит на неi в бiблiотеках iснуе дотепер. Причина такого успiху лежить на поверхнi. Розповiдь Франклiна – це мудрий i дотепний опис видатного життя. Вiн виявив твердий здоровий глузд i практичнi знання щодо мистецтва життя. Заради найкращого ефекту, вiн вiдiбрав та зорганiзував свiй матерiал, можливо, несвiдомо, керуючись тонким iнстинктом журналiста. Своему успiху вiн великою мiрою завдячуе i своiй чистiй, яснiй, жвавiй англiйськiй мовi. Вiн послуговуеться короткими реченнями та словами, простецькими виразами, влучними iлюстрацiями та гострими натяками. У Франклiна було цiкаве, рiзноманiтне та незвичне життя. Вiн був одним iз найкращих спiврозмовникiв свого часу.

Його книга – це запис того незвичного життя, розказаного у власному неперевершеному розмовному стилi Франклiна. Кажуть, що найкраща частина вiдомоi бiографii Босвелла, написаноi Семюелем Джонсоном, – це тi частини, в яких Босвелл дозволив Джонсону розповiдати його власну iсторiю. В «Автобiографii» iсторiю всього свого життя розповiдае не менш чудова людина та оповiдач, нiж Семюел Джонсон.



    Сiльська школа Гiлмана,
    Балтимор, вересень 1916 р.
    Ф. В. П.[7 - Френк Вудворт Пайн – Прим. перекладача.]




І. Родовiд та рання молодiсть у Бостонi


[?]



Твiфорд[8 - Маленьке село неподалiк Вiнчестера в Хемпширi, що в пiвденнiй Англii. Тут була замiська садиба епископа Санкт Асафу, доктора Джонатана Шиплi, «доброго епископа», як любив про нього казати доктор Франклiн. Їхнi стосунки були близькими та довiрливими. За своею кафедрою та в Палатi лордiв, а також у суспiльствi епископ завжди виступав проти суворих заходiв Корони щодо Колонiй. Бiгелоу.], iфорепископi святого Асафа, 1771 рiк.


Дорогий сину! Менi завжди було цiкаво отримувати навiть маленькi звiстки про моiх предкiв. Можливо, ти пам’ятаеш, як я розшукував тих, хто ще залишився з моеi рiднi, коли ти був зi мною в Англii, i ту подорож, в яку я подався з цiею метою. Уявляючи, що обставини мого життя, з яких багато тобi невiдомi, можуть бути так само цiкавi тобi, та очiкуючи насолодитися тижнем безперервного дозвiлля на пенсii в краiнi мого теперiшнього пристановища, я сiдаю за розповiдь про них. До цього мене спонукають й iншi причини. Пройшовши шлях iз бiдностi та пiтьми, де я народився та вирiс, до якого-не-якого багатства та впливу, заручившись деякою репутацiею у свiтi, а також просунувшись так далеко на життевому шляху з чималою фортуною та завдяки пiдручним засобам, якi я використовував, – дякуючи Боговi, усе це гарно спрацювало – маю надiю, що моiм нащадки стануть у пригодi моi поради, адже, можливо, вони опиняться якось у схожiй ситуацii, отже, зможуть ними скористатися.

Ця фортуна, коли я про неi думаю, спонукала мене iнколи казати, що, якби я мав вибiр, я був би не проти прожити свое життя ще раз i просив би лише про виправлення в другому його виданнi деяких помилок першодруку. А так, можливо, окрiм корекцii помилок, змiнити б деякi нещасливi випадки та подii на бiльш сприятливi. Та якби менi в таких змiнах вiдмовили, я б однаково прийняв пропозицiю. Тож, беручи до уваги, що таке повторення на мене не чекае, найбiльше шансiв прожити свое життя ще раз я маю за спогадами, а щоб зробити тi спогадами живучими й максимально довготривалими, я маю iх записати.

Також я потуратиму такiй типовiй для староi людини схильностi говорити про себе та свое минуле; i я потуратиму iй без того, щоб надокучати iншим, хто, поважаючи мiй сивий вiк, почувався б зобов’язаним вислуховувати мене. А так в охочих буде вибiр: читати чи нi. І останне (я маю зiзнатися в цьому, адже моiм запереченням нiхто однаково не повiрить), напевно, я маю добряче задовольнити свое марнославство[9 - З цього приводу Вудро Вiльсон сказав: «I несподiвана та чарiвна особливiсть цiеi книги «Автобiографii» в тому, що (просто збагнiть це) в нiй немае ницого тону чванства, але е лише твереза та щира оцiнка доблесного чоловiка власного кар’ерного шляху». Гiббон та Хьюм – найвидатнiшi британськi iсторики, якi були сучасниками Франклiна, висловлюють у своiх автобiографiях тi ж самi почуття щодо доречностi самовихваляння.]. Дiйсно, щойно я бачу чи чую слова «Без жодного намiру на самохвальство, маю сказати…», як одразу за цим слiдують якiсь марнославнi слова. Бiльшiсть людей ненавидять марнославство в iнших, навiть якщо мають його в собi; але я даю йому справедливу оцiнку, де б я не зустрiчався з ним, бувши переконаним, що воно може часто бути корисним для власника та його оточення; а отже, в багатьох випадках, не було б занадто абсурдним подякувати Боговi за свое марнославство в купi з iншими перевагами нашого життя.

А тепер, дякуючи Боговi, я хотiв би з усiею смиреннiстю визнати, що я завдячую всiм своiм щастям Його доброму провидiнню, яке привело мене до моiх досягнень та успiхiв. Моя вiра в це спонукае мене сподiватися (хоча я не мав би дозволяти цього собi), що така сама Благодать буде супроводжувати мене, примножуючи це щастя, або дасть можливiсть менi пройти через фатальнi невдачi, якi можуть трапитись менi так само, як й iншим; майбутня доля вiдома лише Йому одному, в чиiй волi благословити нам навiть нашi страждання.

Нотатки одного з моiх дядькiв (який мав таку само цiкавiсть до збирання наших сiмейних iсторiй), потрапивши одного разу менi до рук, допомогли отримати iнформацiю щодо наших предкiв. З цих записок я дiзнався, що сiм’я наша жила в тому самому мiстечку Ектонi в Нортгемптонширi[10 - Див. вступ.], протягом трьохсот рокiв, а, може, й бiльше – вiн цього не знав (можливо, ще з того часу, коли iм’я Франклiн, що ранiше було назвою класу людей[11 - Дрiбний землевласник.], почали брати собi прiзвищем, як тiльки прiзвища почали використовуватись у всьому королiвствi), на фригольдi розмiром зо 30 акрiв, ведучи ковальську справу, яка продовжувалась у нашiй сiм’i аж до його днiв, найстарший син завжди навчався цiеi справи; ця традицiя передавалась через старших синiв аж до нього й мого батька. Коли я продивився реестрацiйнi книги в Ектонi, я знайшов записи про iхнi днi народження, одруження та похорони лише вiд 1555 року, жодних записiв за попереднiй перiод у тiй парафii не знайшлося. Через той реестр я дiзнався, що був наймолодшим сином наймолодшого з синiв на п’ять поколiнь назад. Мiй дiд Томас, який народився 1598 року, жив в Ектонi аж доки не став застарим для ведення бiзнесу, й пiшов жити до свого сина Джона, фарбаря з Барберi, що в Оксфордширi, з ним мiй батько працював пiдмайстром. Там помер i похований мiй дiд. Ми бачили його могилу 1758 року. Його найстарший син Томас жив у будинку в Ектонi та залишив його разом iз землею своiй единiй дитинi – дочцi, яка з ii чоловiком Фiшером iз Веллiнгборо продала його мiстеру Істеду, теперiшньому господарю того маетку. Мiй дiд мав чотирьох синiв, якi виросли: Томаса, Джона, Бенджамiна та Йосiю. Я розкажу тобi, що знаю про них iз моiх паперiв, i, якщо вони не загубляться за моеi вiдсутностi, ти знайдеш серед них ще бiльше подробиць.

Томаса його батько виховував ковалем; але, бувши тямущим i пiдбадьореним до навчання (такими були всi моi брати), вiн пiд впливом есквайра Палмера, тодi першого джентльмена в парафii, зажадав присвятити себе справi писаря, стати значущою людиною у своiй окрузi. Вiн був головним двигуном усiх патрiотично налаштованих починань для краiни, мiста Нортгемптона та його рiдного мiстечка, з багатьма iнстанцiями якого вiн був пов’язаний; йому багато в чому допомагав та опiкував тодiшнiй лорд Галiфакс. Вiн помер 6 сiчня 1702 року за старим стилем[12 - 17 сiчня за новим стилем. Цю змiну календаря 1582 року зробив Папа Григорiй ХIII, в Англii вона була впроваджена 1752 року. Кожен рiк вiд Рiздва Христова, число якого не дiлиться на 4, а також роки, чие число дiлиться на 100, але не дiлиться на 400, мае 365 днiв, усi iншi роки мають 366 днiв (вiсокоснi роки – Прим. ред.). У XVIII сторiччi рiзниця мiж старим та новим стилем лiточислення становила одинадцять днiв, Англiйський Парламент змiнив це, зробивши трете вересня 1752 року чотирнадцятим вересня. Григорiанський календар, або «новий стиль», у деяких краiнах було запроваджено значно пiзнiше, зокрема в Украiнi це сталося 1918 року – Прим. перекладача.], усього за чотири роки до того дня, коли народився я. Розповiдi деяких старих людей з Ектона, якi розповiли про його життя та характер, пригадуються менi, вражають своею екстраординарнiстю, так воно схоже на все, що ви знаете про мене. «Якби вiн помер того ж дня, – сказали б ви, – можна було б говорити про переселення душ».

Джон був навчений на фарбаря, здаеться менi, на фарбаря вовни. Бенжамiн був навчений на фарбаря шовку, вiн служив пiдмайстром у Лондонi. Вiн був дотепною людиною. Я добре його пам’ятаю, адже коли я був хлопчиком, вiн приiздив до батька в Бостон i жив кiлька рокiв з нами в будинку. Вiн дожив до поважного вiку. Його онук, Самюель Франклiн, живе тепер у Бостонi. Вiн залишив по собi два томи своеi власноi поезii, що складаеться з коротких оказiйних вiршiв, адресованих його друзям та знайомим, один такий зразок надiслали менi[13 - Цей зразок вiдсутнiй у рукописi «Автобiографii».]. Вiн придумав власний метод стенографii, якого й навчив мене. Однак, не маючи змоги його практикувати, я все забув. Мене назвали на честь цього дядька, оскiльки вiн мав особливу прихильнiсть у мого батька. Вiн був дуже набожним, часто ходив на проповiдi кращих проповiдникiв, якi записував своею стенографiею: в нього було багато записникiв iз ними. Вiн також цiкавився полiтикою, певно навiть занадто, як для його становища. Нещодавно в Лондонi до моiх рук потрапила зiбрана ним колекцiя памфлетiв, присвячених державнiй полiтицi – з 1641 до 1717 рокiв; багато томiв, як то видно з нумерацii, не вистачае, але залишилось усе ж вiсiм великих фолiантiв та двадцять чотири малих фолiанти. Їх знайшов букiнiст i, знаючи мене через моi в нього покупки, вiддав iх менi. Менi здаеться, мiй дядько лишив iх тут, коли рушив до Америки, тобто приблизно 50 рокiв тому. Там е багато його помiток на полях.

Наша неосвiчена сiм’я жила за ранньоi Реформацii, й продовжила за протестантiв пiд час правлiння королеви Марii, коли вони iнколи наражались на небезпеки через свое завзяте протистояння папiзму. У них була англiйська Бiблiя i, щоб сховати та убезпечити ii, вони прикрiплювали ii вiдкритою за допомогою стрiчок знизу посерединi сидiння низенького рiзьбленого табурета. Коли мiй пра-пра-прадiдусь читав ii своiй родинi, вiн перевертав табурет собi на колiна й гортав сторiнки пiд стрiчками, що крiпили Книгу. Хтось iз дiтей стояв у дверях, щоб завчасно помiтити появу церковного чиновника, який був членом духовного суду. У такому разi табурет перевертали назад на його нiжки, де Бiблiя залишалась у схованцi. Цю iсторiю менi розповiв мiй дядько Бенжамiн. Моя сiм’я залишалась в приходi Англiканськоi церкви аж до кiнця правлiння Чарльза ІІ, коли деякi священники, яких витурили за неприналежнiсть до державноi церкви, заснували монастирi[14 - Секретнi зiбрання iнакодумцiв новоствореноi церкви.] у Нортгемптонширi. Бенджамiн та Йосiя пристали до них i залишились iз ними до кiнця свого життя, а решта родини залишалася при епископськiй церквi.






Мiсце народження Франклiна. Мiлк Стрит, Бостон



Йосiя, мiй батько, одружився в юностi й перевiз свою жiнку разом iз трьома дiтьми до Новоi Англii десь 1682 року. Забороненi законом зiбрання нонконформiстiв, на якi часто здiйснювали напади, змусили деяких поважних людей iз його оточення переiхати до iншоi краiни, де вони сподiвалися насолоджуватися свободою вiросповiдання, його самого вони з часом переконали зробити те саме. Його жiнка народила там йому ще четверо дiтей, а друга народила ще десятеро. Усього вiн мав сiмнадцять дiтей. Я пригадую, як тринадцятеро з них сидiли всi разом за його столом, усi вони виросли чоловiками та жiнками та поодружувались. Я народився в Бостонi, Новiй Англii[15 - Франклiн народився в недiлю, 6 сiчня (за старим стилем) 1706 року, у будинку на Мiлк Стрит, напроти Олд Сауз Мiтинг Хауз, де його хрестили в день його народження пiд час снiговоi бурi. Будинок, в якому вiн народився, згорiв 1810 року. Гриффiн.] й був наймолодшим сином i третьою наймолодшою дитиною. Моею матiр’ю була друга жiнка Йосiя, Авiя Фолгер, дочка Пiтера Фолгера, одна з перших поселенок Новоi Англii, почесна згадка про яку зроблена Коттоном Матером[16 - Коттон Матер (1663–1728) – священнослужитель, автор та науковець. Пастор у Норз Чарч, що в Бостонi. Вiн брав активну участь у переслiдуваннях «чародiiв».] у його церковнiй iсторii цiеi краiни Magnalia Christi Americana, тобто «Побожний, навчений англiець», якщо менi не зраджуе пам’ять. Я чув, що вiн писав час вiд часу рiзноманiтнi маленькi твори, але лише один iз них було надруковано, його я побачив багато рокiв потому. Його рядки про той час i людей тоi епохи було написано 1675 року, адресувались вони людям тодiшнього уряду. Вiн писав про свободу совiстi й про баптистiв, квакерiв та iнших сектантiв, якi зазнавали переслiдувань, описуючи iндiйськi вiйни та iншi страждання, що спiткали краiну, як плату за тi переслiдування, Боже рiшення покарати за такий великий злочин. Своiми рядками вiн закликав скасувати цi немилосерднi закони. Загалом вiн видався менi написаним з великою долею простоти та чоловiчоi свободи. Я пам’ятаю шiсть прикiнцевих рядкiв, хоча двi першi строфи я забув; але вони були про те, що його заклики продиктованi доброю волею, i, отже, вiн е iх автором.

Тому що всiм серцем своiм ненавиджу
Бути наклепником,
Ось вам мое iм’я —
Я з Шернбурнтауна, де тепер мешкаю
Без образ, мiй справжнiй друже,
Я Пiтер Фольг’ер.

Моi брати всi пiшли пiдмайстрами до рiзних ремiсникiв. Мене у вiсiм рокiв вiдправили до школи грамоти, адже мiй батько збирався присвятити мене як десятину[17 - Десятий.] своiх синiв службi при церквi. Моя рання готовнiсть навчитися читання (я напевно навчився дуже рано, я й не пам’ятаю часи, коли не вмiв читати) та думка його друзiв, що з мене мае вийти хороший учень, пiдштовхнули його на цю iдеею щодо мене. Такоi ж думки був i мiй дядько Бенжамiн. Вiн запропонував вiддати менi всi його томики зi скорописами церемонiй, я гадаю, про запас[18 - Система скоропису.].

Я продовжував навчання, хоча в граматичнiй школi я пробув понад рiк. Протягом цього часу я поступово просунувся з середнього учня свого класу в кращi учнi, й тому пiзнiше мене перевели в наступний клас, щоб я з рештою учнiв пiшов наприкiнцi року до третього. Проте мiй батько, з огляду на вартiсть освiти в коледжi, та, маючи таку велику сiм’ю, не мiг оплатити та зважаючи на посередне життя, яке мали так багато освiчених людей (так пояснив вiн свое рiшення щодо мене друзям), змiнив свое початкове рiшення й забрав мене з граматичноi школи, щоб вiддати до школи письма й арифметики, яку утримував вiдома тодi людина мiстер Джордж Броунел – дуже успiшний у своiй професii загалом. Вiн зробив це м’яко i всiляко заохочуючи мене. Пiд його керiвництвом я дуже швидко навчився добре писати, але я начисто завалив арифметику й нiтрохи в нiй не просунувся. У десять рокiв мене забрали додому допомагати батьковi в його справах – виготовлення свiчок i миловарiння. Цих справ його не навчали, але вiн сам обрав iх, коли приiхав до Новоi Англii, бо зрозумiв, що його торгiвля барвниками мало потрiбна тут i не допоможе йому утримувати сiм’ю. Мене, отже, влаштували нарiзати гнiт для свiчок, заповнювати форми для плавленого воску та форми для литих свiчок, ходити до магазину та за дорученнями тощо.

Я ненавидiв торгiвлю та мав сильну тягу до моря, але мiй батько виступав проти цього. Однак, живучи бiля моря, я любив все, що з водою пов’язане: рано навчився добре плавати та правити човном. І коли я опинявся в човнi чи каное з iншими хлопчиками, менi зазвичай дозволяли керувати, особливо в разi будь-яких труднощiв; в iнших ситуацiях я зазвичай також був лiдером серед хлопцiв i iнодi втягував iх в неприемностi, про одну з яких я розповiм, адже вона демонструе раннiй прояв громадського духу, хоча й неправильно тодi проявлений.

За млиновою загатою був солончак, на краю якого за високоi води ми, бувало, ловили пiчкурiв. Топчучись там повсякчас, ми перетворили його на трясовину. Я пропонував збудувати там набережну, яка могла б утримувати нас всiх i показав моiм приятелям велику купу каменiв, яка була там для будiвництва нового будинку бiля солончаку (це камiння дуже добре пiдходило для наших потреб). Отже, ввечерi, коли робiтники пiшли, я зiбрав чимало моiх товаришiв по iграх i, старанно працюючи з ними, як тi мурахи (iнколи ми тягали один камiнь вдвох чи втрьох), ми перенесли iх усi й збудували наш маленький пiрс. Наступного ранку робiтники були здивованi, побачивши, що каменю немае, i весь вiн використаний для нашого пiрса. Надiйшов запит на розбiр нашоi будiвлi, нас викрили i поскаржились на нас. Декотрi з нас отримали прочухана вiд своiх батькiв i попри те, що я вiдстоював кориснiсть нашоi роботи, мiй батько запевнив мене, що нiщо не може бути на благо, якщо його зроблено нечесно.

Думаеться менi, тобi цiкаво було б дiзнатися дещо про його особистiсть та характер. Вiн мав вiдмiнно складене тiло, був середньоi, але доброi постави й дуже сильним; вiн був метикуватим, умiв гарно малювати, був трохи навчений музицi й мав чистий приемний голос, такий, що коли вiн грав на скрипцi псалми, пiдспiвуючи собi, як вiн одного разу зробив увечерi пiсля робочого дня, слухати його було одне задоволення. Так само добре вiн умiв працювати руками i, якщо це було треба, дуже добре порався з iншими iнструментами торговця; але його найбiльшим талантом було те, що вiн добре розумiвся та правильно розмiрковував щодо ризикованих питань як у приватних, так i в громадських справах. Останне, щоправда, нiколи не було його справжньою роботою, адже велика родина, якiй вiн мав дати освiту, та скутiсть його становища тримали його в торгiвлi; але я добре пам’ятаю, як його часто вiдвiдували видатнi люди й питали його думки в справах мiста або церкви, до якоi вiн належав. Вони виказували йому неабияку повагу за його судження та поради: з ним також багато радились приватнi особи щодо своiх справ, тiльки-но з ними траплялись якiсь неприемностi, а також його часто обирали арбiтром у спорi сторiн. Так часто, як мiг собi дозволити, йому подобалося мати за своiм столом путящого друга чи сусiда для бесiди, i завжди дбав за те, щоб iнiцiювати якусь дотепну чи корисну тему для розмови, яка б добре вплинула на розвиток його дiтей. У такий спосiб вiн привертав нашу увагу до того, що було добрим, справедливим та розважливим у життi; i мало або й зовсiм не придiлялось уваги за тим столом iжi: гарно вона подавалась чи нi, сезонною була чи не сезонною, смачною чи поганою, лiпшою чи гiршою за iншу страву; тож я був вихований у такiй iдеальнiй неувазi до таких речей, що менi було абсолютно однаково, яку iжу ставлять передi мною i, не надаючи цьому уваги й дотепер, я заледве зможу згадати, що в мене було на вечерю, якщо мене запитати про це через кiлька годин пiсля неi. Це завжди було дуже зручним для мене в подорожах, де моi компаньйони iнколи почувалися дуже нещасними, бажаючи приемно задовольнити себе бiльш делiкатною iжею, через iнше виховання, смаки та апетити.

Моя мама так само мала вiдмiнно збудоване тiло: вона вигодувала всiх своiх десятеро дiтей. Я нiколи не бачив, щоб моi батько чи мати чимось хворiли, крiм, власне, тих хвороб, вiд яких вони померли: вiн у вiцi 89 рокiв, а вона у 85. Вони лежать, похованi разом у Бостонi, де я кiлька рокiв пiсля iх смертi поставив над iх могилою мармуровий пам’ятник[19 - Пiсля того, як цей мармуровий камiнь розвалився, жителi Бостона 1827 року звели на його мiсцi гранiтний обелiск висотою в двадцять один фут з оригiнальним текстом, процитованим в «Автобiографii», та текстом, що розповiдае про спорудження монумента.] iз таким написом:



Йосiя Франклiн i його жiнка Абая,

лежать похованi тут.

Вони жили разом в любовi у своему шлюбi

п’ятдесят п’ять рокiв.

Без маетку чи будь-якого iншого великого достатку,

Постiйним трудом та працьовитiстю,

iз Божим благословенням,

Вони утримували велику родину

без нужди

i виростили тринадцять дiтей

та семеро онукiв

у благочестi.

На цьому прикладi, читачу,

Будь старанним у своему покликаннi,

І довiряй Провидцю.

Вiн був побожним та розважливим чоловiком;

Вона – скромною та доброчесною жiнкою.

Їх наймолодший син,

У пам’ять про них

Поставив цей камiнь.

Й.Ф., народився 1655, помер 1744, у 89 рокiв


Через моi безладнi вiдступи я вiдчуваю, що постарiв. Колись я писав бiльш методично. Проте людина не одягаеться для приватноi компанii й для публiчного балу однаково. Це, мабуть, лише недбалiсть.

Тож повернiмось. Я продовжив працю в бiзнесi мого батька протягом наступних двох рокiв, тобто доки менi не виповнилося дванадцять. А мiй брат Джон, який був навчений цiеi справи, залишивши батька, одружився та оселився на Род Айлендi. Менi судилося забезпечувати батькiв бiзнес i стати самому свiчкарем. Проте моя нелюбов до торгiвлi не полишала мене. Мiй батько побоювався, що якщо вiн не знайде менi справи до душi, я втечу й подамся в море, як, на його превелику досаду, зробив його син Йосiя. Через те вiн iнодi брав мене пройтися з ним i вiдвiдати столярiв, каменярiв, гончарiв, мiдникiв та iнших за iхньою роботою, таким чином вiн мiг спостерiгати моi схильностi й намагатися спрямувати iх на якесь ремесло на сушi. Менi завжди було приемно бачити, як робiтники працювали зi своiми iнструментами, до того ж менi було корисно навчитися трохи цього, щоб самому вмiти робити невеличкi роботи в хатi у разi, якщо не зможу покликати спецiалiста, а ще щоб конструювати невеличкi механiзми для моiх експериментiв: тодi намiр експериментувати був жвавим i гарячим у менi. Нарештi мiй батько переорiентувався на торгiвлю рiзаками, а Самюель, син мого дядька Бенжамiна, якого навчили в Лондонi цiй справi, облаштувався саме тодi в Бостонi. За цих обставин мене вiдправили на деякий час до нього. Проте батько засмутився й забрав мене додому, коли виявилось, що Самюель не збирався залишати мене в себе безкоштовно.




ІІ. Починаючи життя друкаря


[?]

З дитинства я був закоханий у читання, i всi тi невеликi грошi, що потрапляли менi до рук, я завжди витрачав на книжки. Захоплений «Мандрiвкою Пiлiгрима», я зiбрав свою першу колекцiю з окремих маленьких томiв Джона Баньяна. (Йдеться про книгу The Pilgrim’s Progress from This World to That Which Is to Come («Мандрiвка Пiлiгрима з цього свiту в прийдешнiй» – Прим. перекладача). Потiм я продав iх, щоб мати змогу придбати iсторичнi колекцii Р. Бертона. Це були невеликi та дешевi книги мандрiвних торговцiв[20 - Невеликi книжки, якi продавали вуличнi торговцi.], я заплатив лише 40 або 50 монет за всi. Маленька бiблiотека мого батька складалася головним чином iз богословських книг, бiльшiсть з яких я прочитав, а потiм часто вiдтодi жалiв, що тодi, коли я вiдчував таку жагу до знань, менi не потрапили до рук бiльш пiдхожi книги, адже тепер було вирiшено, що менi не обов’язково ставати священником. Одною з таких книг, якi я багато разiв читав, було Життя Плутарха. Я й дотепер думаю, що цей час був використаний iз великою користю. Там також була книга Дефо, пiд назвою «Досвiд про проекти», й iнша – др. Матера «Спроби творити добро», якi певно дали менi поштовх, який вплинув на деякi важливi подii мого майбутнього життя.

Ця схильнiсть до книг пiдказала моему батьковi iдею зробити з мене друкаря, хоча вiн уже мав одного сина (Джеймса) у цiй професii. 1717 року мiй брат Джейс повернувся з Англii з пресом та лiтерами, маючи на метi розпочати свiй бiзнес у Бостонi. Ця справа подобалась менi набагато бiльше нiж батькова, та все-таки моя тяга до моря була сильнiшою. Щоб запобiгти передбачуваному наслiдку вiд цiеi тяги, моему батьку не терпiлося прив’язати мене до брата. Якийсь час я противився, але врештi мене переконали, i я пiдписав угоду, коли менi було лише дванадцять рокiв. Тепер я мав служити учнем доки менi не виповниться двадцять один рiк. Менi мали дати заробiтну плату пiдмайстра лише на останнiй рiк служби. За короткий час я став дуже здiбним у цiй справi та став правою рукою мого брата. Тепер у мене був доступ до найкращих книжок. Знайомство з учнями книжкових торговцiв дало менi можливiсть iнколи позичати невеликi книги, якi я повертав неодмiнно вчасно i в доброму станi. Часто, коли позичав книжку ввечерi напередоднi i мав повернути ii вранцi наступного дня, я проводив бiльшу частину ночi у своiй кiмнатi за читанням, щоб встигнути ii прочитати.

А через деякий час генiальний торговець мiстер Метью Адамс, який мав велику колекцiю книжок i часто заходив до нашоi друкарнi, запримiтив мене й запросив до своеi бiблiотеки, щоб люб’язно запропонувати менi для читання книжки, якi я виберу. Тепер я захопився поезiею й написав кiлька невеличких творiв; мiй брат, думаючи, що з цього може бути вигода, заохочував мене та садив час вiд часу за написання балад. Одна з них називалась «Трагедiя Маяка». То була розповiдь про утоплення капiтана Вартiлака разом iз двома його дочками. Інша була моряцькою пiснею про взяття пiрата Тича (або Чорноi Бороди). Вони були убогими творами, написаними в стилi Граб-стрит-балад[21 - Груб-стрит – вулиця, вiдома в англiйськiй лiтературi як дiм бiдних письменникiв.]. І коли вони були надрукованi, брат вiдправив мене до мiста продавати iх. Перша, зважаючи на подiю, продавалась дуже добре й наробила при тому багато шуму. Це роздуло мое марнославство. Проте батько вiдохотив мене, висмiявши моi твори та сказавши, що всi вiршомази зазвичай жебраки. Отже, я припинив вiршування. Імовiрнiше, я був поганим поетом. Проте, зважаючи на те, що написання прози було завше в моему життi корисною навичкою, ставши головним засобом мого прогресу, я розповiм вам, як у такiй ситуацii я надбав свiй невеликий талант.

У мiстi був ще один книжковий хлопець на iм’я Джон Коллiнз, з яким я був добре знайомий. Інколи ми дискутували й дуже полюбляли посперечатися, прагнули переконати один одного. Така схильнiсть до суперечок, мiж iншим, здатна перетворюватись на погану звичку, часто роблячи людей абсолютно нестерпними в компанii iнших через обставини, в яких ii застосовують в життевих ситуацiях. Тобто, крiм того, що вона пiдкислюе та псуе розмову, вона розпалюе протистояння та ворожiсть там, де могла би виникнути дружба. Я посягнув це, читаючи дискусiйнi книги про релiгiю мого батька. Вiдтодi я спостерiгав, що люди зi здоровим глуздом рiдко мають цю звичку, окрiм юристiв, працiвникiв унiверситетiв i рiзноманiтних людей, якi виросли в Единбурзi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/bendzhamin-franklin/avtobiografiya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Переклад О. Заремби – Прим. перекладача.




2


Альманах Бiдного Ричарда – щорiчний альманах, який друкувався Бенджамiном Франклiном, пiд псевдонiмом «Бiдний Ричард» або «Ричард Сондерс» – Прим. перекладача.




3


Тут Ф. В. Пайн звертаеться до американцiв – Прим. перекладача.




4


Багатогранний Франклiн. Пол Л. Форд.




5


Колекцiя сатиричних робiт Франклiна The Bagatelles – Прим. перекладача.




6


Проте подiл на глави та заголовки зробленi теперiшнiм редактором (Френком Вудвортом Пайном – Прим. перекладача).




7


Френк Вудворт Пайн – Прим. перекладача.




8


Маленьке село неподалiк Вiнчестера в Хемпширi, що в пiвденнiй Англii. Тут була замiська садиба епископа Санкт Асафу, доктора Джонатана Шиплi, «доброго епископа», як любив про нього казати доктор Франклiн. Їхнi стосунки були близькими та довiрливими. За своею кафедрою та в Палатi лордiв, а також у суспiльствi епископ завжди виступав проти суворих заходiв Корони щодо Колонiй. Бiгелоу.




9


З цього приводу Вудро Вiльсон сказав: «I несподiвана та чарiвна особливiсть цiеi книги «Автобiографii» в тому, що (просто збагнiть це) в нiй немае ницого тону чванства, але е лише твереза та щира оцiнка доблесного чоловiка власного кар’ерного шляху». Гiббон та Хьюм – найвидатнiшi британськi iсторики, якi були сучасниками Франклiна, висловлюють у своiх автобiографiях тi ж самi почуття щодо доречностi самовихваляння.




10


Див. вступ.




11


Дрiбний землевласник.




12


17 сiчня за новим стилем. Цю змiну календаря 1582 року зробив Папа Григорiй ХIII, в Англii вона була впроваджена 1752 року. Кожен рiк вiд Рiздва Христова, число якого не дiлиться на 4, а також роки, чие число дiлиться на 100, але не дiлиться на 400, мае 365 днiв, усi iншi роки мають 366 днiв (вiсокоснi роки – Прим. ред.). У XVIII сторiччi рiзниця мiж старим та новим стилем лiточислення становила одинадцять днiв, Англiйський Парламент змiнив це, зробивши трете вересня 1752 року чотирнадцятим вересня. Григорiанський календар, або «новий стиль», у деяких краiнах було запроваджено значно пiзнiше, зокрема в Украiнi це сталося 1918 року – Прим. перекладача.




13


Цей зразок вiдсутнiй у рукописi «Автобiографii».




14


Секретнi зiбрання iнакодумцiв новоствореноi церкви.




15


Франклiн народився в недiлю, 6 сiчня (за старим стилем) 1706 року, у будинку на Мiлк Стрит, напроти Олд Сауз Мiтинг Хауз, де його хрестили в день його народження пiд час снiговоi бурi. Будинок, в якому вiн народився, згорiв 1810 року. Гриффiн.




16


Коттон Матер (1663–1728) – священнослужитель, автор та науковець. Пастор у Норз Чарч, що в Бостонi. Вiн брав активну участь у переслiдуваннях «чародiiв».




17


Десятий.




18


Система скоропису.




19


Пiсля того, як цей мармуровий камiнь розвалився, жителi Бостона 1827 року звели на його мiсцi гранiтний обелiск висотою в двадцять один фут з оригiнальним текстом, процитованим в «Автобiографii», та текстом, що розповiдае про спорудження монумента.




20


Невеликi книжки, якi продавали вуличнi торговцi.




21


Груб-стрит – вулиця, вiдома в англiйськiй лiтературi як дiм бiдних письменникiв.