Книга - Твори

Твори
Марко Вовчок


Марко Вовчок – талановита письменниця Марiя Олександрiвна Вiлiнська вiдiграла велику роль у становленнi украiнськоi реалiстичноi прози. Росiянка за походженням, вона написала багато творiв украiнською мовою. Їi героiнi жiнки-крiпачки, добрi, розумнi, лагiднi, попри приниження, безправнiсть, знедоленiсть сподiваються хоча б на краплинку жiночого щастя.





Марко Вовчок

Iнститутка. Оповiдання





Iнститутка


Т. Г. Шевченку





I


Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так i мое лишенько. Якби менi за кожною бiдою моею плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, – так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде – охае та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неi… та треба ж колись i перестати.

За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, – було, каже панi гнiваючись, – не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, – не зараз вам умирати".

Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучае, було, та робота, докучае, – аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуемо.

А як коли, то, було, звеселiемо не знать чого. Веселенько нам, – аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуемось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга iй одморгуе; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, – крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляемо!

У староi панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, – у Киевi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до староi листи шле; а стара тii листи щодня вичитуе, – i попоплаче над ними, i попосмiеться. Коли пише унучечка, щоб уже приiздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваемось! Панночка буде!

Стара панi немов одужала: коливае з кiмнати до кiмнати, виглядае у кожне вiконце на шлях i нас туряе за село дивитись, чи не iде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що ii виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкае в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!

Квiток, було, назриваем та позаквiтчуемось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаемось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаемо, – та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!




II


Дiждали панночки, приiхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здаеться, i не змалювати такоi кралi!.. Стара як обiйняла ii, то й з рук не випускае; цiлуе, й милуе, та любуе. I по кiмнатах водить, усе показуе, усе розказуе; а панночка тiльки обертаеться туди-сюди та на все цiкавим оком спозирае.

Посадовила ii стара за стiл. I плаче, i радiе, i розпитуе, i частуе: "Може, тобi того з'iсти? може, того спити?" Наiдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неi, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаемо, що то панночка говоритиме, – чи не дiйдемо, якi там у неi думки, яка вдача, звичай.

– Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? – питае стара. – Ти менi не кажеш нiчого.

– Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

– Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

– От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!

– Голубочко моя!.. Звiсно вже – чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?

– Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..

– Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тii невiрнi душi?

– Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас – та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в iх добре там, та чи в iх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати…

– Та нащось же учаться люди, мое золото. От i нашi панночки – на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.

– Е, бабуню!.. – защебетала панночка. – До французькоi мови i до музики добре i я бралась, – до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважае, кожен i похвалить; а все iнше – тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать – нуда, i тим, що вчаться – бiда. Багацько часу пропало марно!

– Так як же оце? Погано вчать?

– Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би iм грошi виплатили, а ми думаемо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?

– Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваеш?

– Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур iй!

– А як же часом хто в тебе спитае, як там тii зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

– Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й iх оступачу, – он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте!

I заспiвала, затягла, – наче тее срiбло пересипаеться. Стара ii цiлувати: "Серденько мое! Втiхо моя!" А панночка до неi ласиться та просить:

– Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!

– Про се не турбуйся, дитя мое. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!

Ми, дiвчата, iзглядуемось: чого там панночки нашоi не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!




III


– Ходiм лишень, голубко, – говорить стара панi, – я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде ii до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

– Се ваша панночка, – промовляе до нас панi. – Цiлуйте ii в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.

Стара всiх нас показуе, – се Ганна, а се Варка, а се Домаха…

– Боже мiй! – аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: – Чи зумiе ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоiть i руки заложила, i дивиться на нас.

– Чому? – каже стара. – Зумiють, серце. А нi, то навчимо.

– Як тебе зовуть? – питае мене панночка та, не слухаючи мене, до панii: – Ся буде менi!

– Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме.

– Ходiм уже, бабуню; годi вже! – перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющуе, i з мiсця зриваеться, – от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…

– Треба ж, голубко, – каже стара, – ii на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неi людина.

– Шкода, бабуню, що спершу iх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.

Та й говорять собi, наче про коней, абощо.

– Ой, Устечко! – журяться дiвчата, – яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!

– А що ж, – кажу, – дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде – побачимо.

Та й собi задумалась.




IV


Увечерi кличуть: "Iди до панночки – розбирати". Ввiйшла; а панночка стоiть перед дзеркалом i вже усе зривае з себе.

– Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикуе на мене:

– Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:

– Роззувай!.. А вмiеш ти волосся звивати? – питае.

– Нi, не вмiю.

– Боже мiй! Горе мое! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!

Дiвчата вже мене дожидають:

– А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що iм казати?

– Дурна я, – кажу, – дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..




V


Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.

– Дома я! – каже. – Дома! Усе менi вiльно!

Цiлуе стару панiю та раз у раз питае:

– Чи скоро в гостi поiдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наiдуть?

– Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

– Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приiду додому – весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!

– Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.

Почалось прибирання тее. Стара скринi з комори викочуе та оксамити, рубки тонкii вибирае, та кроiть, та примiряе на панночку. Панночка аж пiдскакуе, аж iз радощiв червонiе. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любуе, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтае, то стрiчками перев'е, то вквiтчаеться…

– Ах, бабусечко, – було викрикне, – коли вже я в атласову сукню вберуся?

– Як заручишся, дитино моя, – одказуе стара. – Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!

А панночка й голову задерла, i виступае так, наче вже вона княгиня великородна.

Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнii. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, – аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, – панночка й зiтхне:

– Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!

– Та зажди ж бо трохи: наiде такого, що й не потовпляться.




VI


Та й справдi перхнуло до нас гостей, – як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаемо, вслугуемо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма iх ужене, що дивуемось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все тее регочеться, танцюе, iсть, п'е; все тее гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роем коло нашоi панночки звиваються, – так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона iх усiх, – кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питае; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наiздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було iм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим iм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'iсти, п'яно спити, хороше походити, – а бiльше що?




VII


Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, – життя i господарство.

– Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приiде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.

– Та нудно без роботи, дитино! – одказуе стара.

– Вiзьмiть книжку почитайте.

– Що я читатиму? Я вже не бачу читати.

– То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!

– Та добре ж, добре, угамуйся!

Покине плести стара й нудиться. Убрала ii панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приiдуть гостi – вона напоготовi, привiтае iх.

Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшаеться:

– Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!




VIII


Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиемо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.

Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лае; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiе як жар, – засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.

Прийду, було, ii вбирати, то вже якоi наруги я од неi не натерплюся!.. Заплiтаю коси – не так! Знов розплiтую та заплiтаю, – знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипае, i штирхае, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливае, – чого, чого не доказуе над моею головонькою бiдною!

Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж мое! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло ii русоi коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, – аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на неi, – страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, – дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодноi води прокинулась. Дивлюсь – дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моею головою стоiть i так то вже мене лае, така вже люта, – аж iй у ротi чорно.

– Що ти накоiла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!

А панночку вмовляе:

– Не плач, не плач, янголяточко мое: слiз твоiх вона не годна! Ще занедужаеш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.

– А тобi, ледащице (знов свариться на мене), – а тобi буде!..

Та й не-знаю, як ще другоi бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, – так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.

Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:

– Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?




IX


Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.

Лежу сама, – усi на панщинi, – лежу та все собi думаю:

"Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"

У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своею душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немае. I так усе сама-самiсiнька iз своiми думками – як у свiтi жити! Рада, було – боже мiй, як рада! – коли зашумить садок, стемнiе свiт i загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:

Зiйди, зiйди, сонечко,

На попове полечко,

На бабине зiллячко,

На наше подвiр'ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддаеться то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонюе.

Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать – хiба який зiтхне важко або заспiвае сумноi, сумноi стиха…

Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.

– Устино! Голубко!

– А що там у вас дiеться, сестрице? – спитаю ii.

– Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!

– Про мене нiчого?

– Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!




Х


Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.

– Iди, иди, хутенько иди, Усте!

– Куди йти?

– До панночки, до панii! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!

– Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!

– Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!

Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.

– Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхае мене, за рукав смикае… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неi те личко гожее!..

На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неi, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) – панночка бiжить до староi: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютуе, нас карае, – молодий вiк iзгадала!




XI


Тiльки i дишемо, було, як наiде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них – ляскотить попташиному, привiтна, люба – i що то? – не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неi… Той поруч iз нею шиеться, а тон з кутка на неi очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирае. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звиваеться.

– Которий-то з них попадеться? – говоримо, було, дiвчата… – Дознае неборак, почiм кiвш лиха!

Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: – не рада вже iм, да не одбити. Наiде iх силечка одна, та кожний же то домагаеться панноччиного привiту собi; один одного зневажае, та й сваряться i гризуться. Почала вже iх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла – i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.




XII


Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, – i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приiжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, – така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, – на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:

– Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, – нехай побачу, який!..

А стара, було, на те:

– Моя дитино, нацокотали тii верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво – полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?

– Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.

– Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звиваеться, а жоден не сватае. Один одного перебивае та сваряться, – бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наiзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошуе. Тi живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.

– А коли ж ви нас одвiдаете? – питае панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi iм заглядаючи, немов як лисеня. – Чи хутко?

– Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, – кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поiхали, раденькi що дурненькi.




XIII


Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

– Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чуе того слова. Стара тiльки тим вимiщае, що нас душить.

Коли наiхали полковi, а лiкаря нема. "Дякуе, – кажуть, – за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, – лiчить".

– I не силуйте його, – каже стара, – нехай лiчить з богом!

Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охае i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, – по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, – дожидае.

Приiхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже – i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiвае. Побув яку годинку та й прощаеться: "Завтра навiдаюсь".

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, – тiльки iй на питання головою кивае. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, – каже, – такий, як пан вельможний… I що вiн собi думае!"

Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, – постерегли одразу, що воно е, та й зслизли.

Стара панi тiльки що головою в мур не б'еться, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете – умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"

Стара й годi, тiльки охае.




XIV


Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лае, не б'е, не обскаржуе, – все сидить та думае.

Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидае коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiе, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?"

Цiлий день прогостюе, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступае й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухаеться, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така ii досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватае вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:

– Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

– Ох, боже ж мiй! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання мое! Така менi доля гiрка випала!

– Та хiба ж таки кращих за його нема? – не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.

– Для мене немае у свiтi кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, – не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", – унучечка свою долю проклинае:

– Се господь менi лихо наслав, – каже, – i як тому лиховi запобiгти, не знаю.

Молодий став помiчати, турбуеться:

– Що таке? Чого смутна?

– Та я не смутная…

– Скажи менi усю правдоньку, скажи! – просить, у руку ii цiлуе.

– Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!

– От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам тее панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

– Бач, ти об менi й не думаеш! – одмовля йому. – А любо ж тобi буде, як приiде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"

Та й заплаче.

– Серденько мое, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!

I почнуть отак обое собi журитись.




XV


Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:

– Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватае?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi даруе?.. Чи ти його поважаеш, чи вiн тебе слухае?

– Вважайте самi, – одказуе панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.

– Слухайте, – каже до його, – iдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!

Вiн зараз iде, купуе там, що казано.

– Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!

Знов iде вiн, мiняе. Або так. Хоче вiн води напитись, – вона:

– Не пийте, не пийте!

– Чому?

– Я не хочу! Не пийте!

– Та коли ж я хочу пити!

– А я не хочу! Чуете? Не хочу!

I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухае. Коли то й розгнiваеться, одвертаеться од його, не говорить. Вiн уже i перепрошуе, i благае – трохи не плаче.

Панночки приiжджi дивуються:

– Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?

Наша панночка тiльки всмiхаеться.

Питають, що вiн iй подарував, – вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд староi панii мае, та хвалиться:

– Це вiн мене обдарував!

Чудне панське кохання!

А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай iх слiд запав!

Стара тим часом розпитуе про його, як вiн собi маеться, та й напитала, що в його хутiр е.

– Дитино моя! В його хутiр е!

– Справдi? – покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. – Де? Хто казав?

– Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоiсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на ii руках i вирiс.

– Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, – нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiе. Не знае, що то вiтають не його, – хуторець вiтають!




XVI


Об рiздвi iх заручили. Гостей-гостей наiхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неi не зведе, – аж спотикаеться на ходi. Гульба точилась до самого свiту.

Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкае:

– Що се я поробила! Що се я починила! Та яке мое життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько мое! Доля моя сирiтська!

Стара тим i заручинам не рада, та втiшае унучечку, вмовляе:

– Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!

– Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так i вмиеться слiзоньками, по кiмнатi бiгае, руки заломуючи.

– Дитино моя! Серце мое! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твое.

Вона як кинеться до староi, обiймае, цiлуе:

– Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!

– Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й смiеться.

– Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

– Чого б то й бажати, та не випадае. Я такеньки мiркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано.

– Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!

– То будь же в мене веселенька, – не плач…

– Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:

– Бабуня нам Дубцi дае! Бабуня Дубцi дае!

Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво iй усмiхаючись:

– Ти радiеш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаеш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, – як, було, з тобою походжаемо, говоримо?

А вона йому:

– Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!

Молодий аж iздригнувся i дивиться на неi, – нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

– Що ж? – питае панночка. – Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?

I бере його за руку, сама всмiхаеться любенько. I вiн усмiхнувся:

– Ти ж моя, – каже, – хазяечка кохана!




XVII


Повеселiшала панночка, клопочеться своiм посагом, загадуе та й опоряджае, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяе, жениха турляе, – купуе, крае, складуе… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч iм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi – смерть!

На весiлля панiв, панiй понаiздило, – гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, – хусточку чи сукню яку, – аж очi заплющить: так ii за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми iх збулися.




XVIII


За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, – тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.

Молодий приiхав за нею на четверику. Конi воронi, баскii. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможноi вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, – не обернеться, не гляне.

Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.

– З богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виiздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, – тiльки в очах усе тее промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною…




XIX


Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i iдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тii хрущi, шершавiють.

Пан звелiв коней зупинити коло заiзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав – пообiдай, а про мене й байдуже.

Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукае. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як есть тобi ворон. Засмiявся – зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.

– А кого вам треба? – питаю його.

– Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здаеться? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.

Дуже я змерзла, а пiти, – думаю, – як його пiти? Ще панi бучу знiме!

– Спасибi вам, – одказую, – я не хочу iсти.

Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаеш, дiвчино!" – та й пiшов.




XX


Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!

– А що ти сидиш тут, Устинко? – питае. – Чи обiдала ти?

– Гей! – крикнув на хазяiна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. – Дайте дiвцi пообiдати!

Хазяiн грошi в кишеню та й побiг.

– Що це, що це? – жахнулась панi. – Ми ii ждатимемо?

– А як же, серденько? – одказав пан. – Адже вона голодна та й намерзлась добре!

– То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

– Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.

– Час iхати!

– Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

– Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикуе!

– Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знае, що його думати, що його казати, – стоiть.

– Що ж? – питае панi. – Хутко? Тодi сердега сiдае коло неi…

А хазяiн бородатий:

– Дiвцi а б еду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.




XXI


Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

– Спасибi, спасибi, – дякуе пан, приймаючи хлiб на своi руки. – Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаете?

Сам смiеться, радiе; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неi – щоб то ii по-своему вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.

Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.

Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипае, а пан так-то вже ii благае, так благае!

– Не плач, не плач, життя мое, серце мое дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!

– Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку.

– Серце мое! Люди добрi, простi…

– Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукуе ридаючи.

– Годi, годi, любочко! Ще занедужаеш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаеш. Подаруй менi сей случай.

– Ти мене не любиш, не жалуеш… Бог iз тобою!

– Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаеш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались.

– Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моему робити, то я вмру!

– Буду, серденько, буду!




ХХII


Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" – як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядае, всмiхаеться. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

– Стоiш сама тутенька, – знов озиваеться парубок, – мабуть, не знаеш, куди йти?

– Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi!

Та швиденько в дверi.

– Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.




XXIII


А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирае, що й як. Забачила зiллячко за образами:

– Що це таке?

– Се баба божничок уквiтчала.

– Що?.. То вона в тебе тут порядкуе! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.

– Добре, серденько.

Тодi вона його цiлуе:

– Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

– Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?

– А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.

– Та не де дiнеться! Ось я ii гукну. Та й кинувсь гукати:

– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панii, вмовляючи ii.

– Та де вона була?

– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

– А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

– Де була?

– Ось у цiй кiмнатi.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.




XXIV


Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникае, та вся-усенька зморщена; тiльки ii очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панii та й питае:

– А що вам треба, пане?

Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.

– Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.

– Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляе, та ходить, – не знае, що вже йому й робити. Панi од його одвертаеться. Бабуся стоiть од порога.

– Що ж, вечеря готова? – питае пан уже хмурнiше.

– Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказуе бабуся.

– Серце (до панii), може б ми повечеряли?

– Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.

– То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.

– То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!

– Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! – загомонiв був на неi, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

– Добре, паночку!

Вклонилась i пiшла собi.




XXV


Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! – промовив до себе, – чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпiв – пiшов до неi; цiлуе, вмовляе. Чималу годину вiн ii благав, поки перестала.

– А вечеряти не хочу, – каже пановi. – Я на твоi слуги – не то що – i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своiм братом… родичi та й годi!




XXVI


Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя мое буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, – думаю собi, – нашi дiвчата наживуться без моеi панii! Веселенько та любенько iм укупцi… А менi – чужа сторона, i душi нема живоi…"

Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.

Переждало трохи – знов стукае. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.

– А хто се тут? – питаю.

– Я, дiвчино-горличко!

– Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те вiконце добуваетесь!

– То ж бо й не в тее! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!

– Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:

– Дiвчино! Дiвчино!

– Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомонiв хтось потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!




XXVII


Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.

– Здоровенька була, дiвчино, – промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько!

– Спасибi, бабусю!

– То й ходiмо.

– Ось я панii спитаюся.

– Чого питатись, любко? То ж вечеря!

– Чи звелить iти.

Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:

– То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.

Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:

– Чого сунешся?

– Пустiть, – кажу, – панi, мене повечеряти.

– Iди собi – вечеряй!




XXVIII


Пiшла я за бабусею через двiр у хату.

– Оце привела вам дiвчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.

А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палае, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.

– Просимо до гурту! – привiтали мене i вклонились.

– Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? – каже Назар.

– Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? – питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, – з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.

– А то ж нi? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!

– Хiба поночi! – одмовила йому весело молодичка.

Славна була то жiночка, – звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баевiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола ii вишиванi рукава мають, то коло печi ii перстенi блискотять.

– Ну, ну! – каже iй Назар, – коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..

Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.

Назар моргнув на мене.

– Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!




XXIX


Катря хоч i говорить, i жартуе, а, здаеться, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустуе та вигадуе, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.

– А що, пташечко, – питае в мене бабуся, – при молодiй панii давненько служиш?

– Яка вона гарна! – закинула молодичка.

– Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що аж молоко кисне!

Бабуся зiтхнула важенько:

– Годi тобi, годi, Назаре!

– А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.

– Дай йому, боже, i пару таку! – промовила бабуся.

– Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляе, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.

А я мовчу.

– Буде, як господь дасть, голубко, – каже бабуся.

– Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. – А тепер – до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?

Та й моргнув на мене.

– Нехай менi та панi й не сниться! – одмовив парубок, сiдаючи проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна!

Тодi молодичка до мене:

– Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…

Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, – трохи не заплачу.

– Дiвчино! Лиха наша панi молода? – вимовить Катря.

– Недобра! – кажу iй.

– Господи милосердний! – крикнула. – Чуло мое серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своiм нас пожерла!

Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побивае.

– Не такий чорт страшний, як намальований! – каже Назар. – Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi ii дитину панi своiм оком пожерла.

– Годi, голубко! – вмовляе Катрю бабуся. – Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?

Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.




XXX


Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:

– На добранiч, дiвчино!

– На добранiч вам! – одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, – серце в мене б'еться-б'еться!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертаеться: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляеться?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоiть проти мене уповнi…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/marko-vovchok/tvori/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.