Книга - Консуело

Консуело
Жорж Санд


Всесвiтньо вiдомий роман «Консуело» вважаеться одним з найкращих творiв Жорж Санд (1804—1876). Його головна героiня – молода дiвчина Консуело, для якоi сенс всього життя полягае у тому, щоб спiвати. Крiм музики та спiвiв для неi нiчого не iснуе. Дiя роману вiдбуваеться в серединi XVIII сторiччя. Історичний фон, на якому розгортаються долi головних героiв, це Венецiя з ii музичним життям, Чехiя з героiчним минулим та солдафонська Прусiя. А прототипом Консуело, дiвчини з божественим голосом, послужила всесвiтньо вiдома французька спiвачка Полiна Вiардо, яка довгi роки була музою росiйського письменника І.С. Тургенева.





Жорж Санд

Консуело





«Великий майстер iдеального…»









«Панi Санд була великим майстром iдеального», – так зовсiм не схильний до пафосу скептик й iронiст Анатоль Франс сказав про автора численних романiв, новел, казок, п'ес, публiцистичних статей, iсторичних нарисiв, мемуарiв.[1 - А. Франс. Жорж Санд и идеализм в искусстве. – Собр. соч. в 8 т. – Т. 8. – М., 1960. – С. 81.]

Майстер iдеального в епоху постмодернiзму – чи потрiбний вiн? Чи е в ньому необхiднiсть? У часи вже навiть не фемiнiзму, а постфемiнiзму чи не безнадiйно застарiла письменниця, творчiсть якоi вперто пов'язують з «жiночим питанням», животрепетним два столiття тому? Чи не залишилась вона зi своiми проблемами, думками, тривогами в XIX столiттi? Та й взагалi, чи не вiдiйшов в минуле самий лiтературоцентризм, витiснений телебаченням та Інтернетом?


* * *

XIX столiття – столiття класичноi лiтератури, столiття шедеврiв i генiiв. Бальзак i Стендаль, Дiккенс i Теккерей, Гофман i Гейне, Байрон i Гюго, Пушкiн, Шевченко, Мiцкевич, Петефi та iн., але i в цьому ряду обраних не загубилось нi iм'я, нi мiсце французькоi письменницi Жорж Санд (1804—1876).

Значущiсть письменницi розумiли колеги-лiтератори – Бальзак, Гюго, Мюссе, Сент-Бев, Флобер, а це ж цвiт Францii! Але ii також знали й цiнували нiмецький поет Гайне, й угорець Петефi, й поляк Мiцкевич, й американець Вiтмен. Перед нею, називаючи ii «Іоанною д'Арк нашого часу»[2 - В. Г. Белинский. Письмо Бакунину от 7.XI. 1842 г. – ПСС, т. XII. – М., 1956. – С. 115.], схилявся Белiнський. Тургенев у гiркому листi про смерть письменницi пише: «Жорж Санд – одна з наших святих».[3 - И. С. Тургенев. Несколько слов о Жорж Санд. – Соч. в 15 т. – Т. XIII. – М., 1967. – С. 234.]

Чудовi портрети Жорж Санд створив знаменитий Етен Делакруа. Ференц Лiст, захоплюючись музикальнiстю прози Санд, мрiяв написати оперу за романом «Консуело», а Бальзак для героiнi-письменницi з чоловiчим псевдонiмом Камiл Мопен у своему романi «Беатрiса» прототипом обрав Жорж Санд. Що вже казати про Альфреда де Мюссе, у якого образ Жорж, образ втраченого кохання, пронизуе не тiльки славетний роман «Сповiдь дитини вiку», але й лiрику «Ночей» та романтичнi драми «Примхи Марiанни» та «Коханням не жартують…»

Дивна жiнка, що сколихнула XIX сторiччя! Серед розумових напрямiв двох столiть: руссоiзм i вольтер'янство, байронiзм i толстовство, марксизм i нiцшеанство – едина жiнка, чия особистiсть i творчiсть стали основою жоржсандизму, вплив якого на суспiльну думку був не меншим за байронiзм чи вольтер'янство.


* * *

Творчiсть Жорж Санд починаеться в 1830-тi й тривае 40 рокiв. За це сорокалiття змiнювались лiтературнi епохи й смаки: доба романтизму, класичний реалiзм, а в 1860-тi вже сформовано натуралiзм. Мiж; тим популярнiсть Жорж стiйко тривае. Слава знайшла ii одразу – з першим твором, романом «Індiана», який Аврора Дюпен (у замiжжi Дюдеван) пiдписала псевдонiмом Жорж Санд. За рiк до цього був, правда, ще роман «Роз i Бланш», написаний у спiвавторствi з Жюлем Сандо, якому Жорж зобов'язана хiба що вибором псевдонiму.

Раннi твори – «Індiана» (1832), «Валентина», що вийшла в тому жроцi, «Лелiя» (1839), «Жак» (1834) – спiвпадають iз часом, що одержав у французькiй iсторiографii назву «криза 1830-х». Ця пiсляреволюцiйна криза цiлком вiдповiдае тому, що Гегель назвав «iронiею iсторii». Липнева революцiя 1830 року пiдбивае риску пiд останнiми намаганнями реставрацiйного режиму Бурбонiв повернути та вдержати уклад часiв Луi Капета – це була перемога. Та одночасно революцiя привела до влади «короля-буржуа» Луi-Фiлiппа, i вiн став устами свого першого мiнiстра. Гiзо проголосив головний принцип Липневоi монархii: «Збагачуйтесь!» Перемога iз збентежуючим, неочiкуваним результатом. Черговий приклад «iронii iсторii», коли замiсть жаданих змiн вiдкритi шлюзи для небувалоi розпусти, безсоромного кар'еризму, злочинних махiнацiй з присвоенням чужих багатств. Реакцiя численноi художньоi iнтелiгенцii на пiсляреволюцiйнi «свободи» майже завжди несла на собi вiдбиток розгубленостi й глибокого розчарування. За словами лiтературного критика й письменника-романтика Сент-Бева, «епоха породжуе тупу гiркоту, безсильну огиду»[4 - Ш. Сент-Бев. Литературные портреты. – М., 1970. – С. 161.]. Цi кризовi настроi повною мiрою вiдбиваються в раннiх романах Жорж Санд.

В «Індiанi» вже закладенi проблеми, образи, мотиви, якi будуть супроводжувати творчiсть письменницi до кiнця. Безсумнiвно, ii переважно цiкавить становище жiнки в сучасному свiтi, так зване «жiноче питання». Це програмуе центральне положення в бiльшостi ii книг не героя, а героiнi, про що свiдчить сама поетика заголовкiв романiв. Разом з тим «жiноче питання» вирiшуеться у жанрi романтичного соцiального роману в такому згустку проблем, якi вилучають вузькiсть пiдходiв i виходять за межi однiеi жiночоi проблематики.

Героiнi Санд завжди надiленi романтичною винятковiстю – духовно-емоцiйною, iнтелектуальною, творчою, моральною, фiзичною. Першi героiнi, Індiана та Валентина, не iнтелектуалки. Їх винятковiсть полягае в площинi духовноi обдарованостi, духовноi краси. Саме це й провокуе неминучiсть конфлiкту особистостi з оточенням, позбавленим «внутрiшньоi шляхетностi».

В «Індiанi» конфлiкт визначений як емоцiйний протест героiнi проти сiмейного деспотизму. Полковник Дельмар, колишнiй наполеонiвський офiцер, груба та примiтивна людина, «взяв собi жiнку, як взяв би в дiм економку». Індiана ж «не любила свого чоловiка, тому що ii примушували його любити». Саме визначення трагедii шлюбу для французькоi лiтератури цього часу досить традицiйне (Стендаль, Бальзак, Мерiме), але цiкавим в романi починаючоi письменницi е психологiчне мотивування драми героiнi. Ж. Санд створюе рiзнi чоловiчi типи: Дельмар, Раймон де Рам'ер, Ральф Браун – чоловiк, спокусник, друг. Кожний з персонажiв мае свою неповторну характернiсть, але в романi цiй неповторностi даеться соцiальне й психологiчне пояснення. Дельмар, найстарший з трьох, сформувався за часiв Імперii i, за висловом лiтературознавця, е «живе, iндивiдуалiзоване втiлення наполеонiвського кодексу законiв»[5 - Н. С. Шрейдер. Из истории зарубежной литературы 1830-х – 1840-х гг. – Днепропетровск, 1968. – С. 47.]. Раймон, схильний до полiтичноi кар'ери, – творiння Реставрацii, коли «з хартiею Людовiка XVIII сталось те ж, що з Євангелiем Ісуса Христа: вона стала текстом, яким користувались краснобаi для вправ у красномовностi».[6 - Йдеться про «Конституцiйну хартiю» 1814 р., в якiй де-юре лiквiдованi становi привiлеi та розширенi громадськi права, але фактично цi права поширювались лише на забезпеченi верстви населення – Див.: История Франции. – В 3-х т. – Т. 2, М., 1973.]

Ральф, як i Індiана, надiлений романтичною винятковiстю. Нею вони «дистанцiйованi» вiд оточення, реставрацiйного середовища. Вони не французи, зростали далеко вiд Парижа, на екзотичному островi. Їх пiдкреслена позитивнiсть мае вiдтiнок руссоiстськоi «природноi людини».

Сенс в тому, що Ж. Санд в романi вiдбивае не тiльки принизливе становище жiнки в шлюбi, але й показуе драматизм адюльтеру як соцiальну проблему. Ізольованiсть жiнки вiд широкого суспiльного життя, ii пiдкоренiсть спочатку батьковi, потiм чоловiковi звужують ii горизонт, роблять короткозорою та беззахисною перед посяганнями галантного солодколюбця. Індiана тiльки в фiналi, наблизившись до межi самогубства, змогла оцiнити безкорисну мовчазну вiдданiсть Ральфа. В цьому романi драматизм подолано iдилiею: Індiана i Ральф знаходять щастя на лонi природи острова Бурбон. Але показово, що iдилiя може бути втiлена лише далеко вiд суспiльства. Єдиний, але вагомий штрих, що уточнюе iдеал Ж. Санд: героi витрачають своi кошти на те, щоб дарувати свободу чорним рабам, викуповуючи iх з неволi.

Серед раннiх творiв Ж. Санд «Індiана» здаеться найбiльш оптимiстичною. Головнi героi щасливо уникли загибелi, знайшли сенс буття, кохання й спокiй. У наступних романах концентрацiя трагiзму збiльшуеться. Розв'язкою драматичних перипетiй стане самогубство як знак безнадii та безпорадностi. Валентинi вже буде недоступною руссоiстська iдилiя, i ii романтичний бунт проти духовноi бiдностi буржуазно-аристократичного суспiльства Реставрацii закiнчиться добровiльною смертю. Самогубством завершуеться i життевий шлях Жака, який розчарувався i в суспiльному, i в особистому життi.

Найбiльш вагомим романом стала «Лелiя». Сама Жорж Санд визнавала, що вклала в цей твiр «саму себе бiльше, нiж в будь-яку книгу». Та часткова нейтралiзацiя трагiзму, яка вiдчуваеться в попереднiх романах, тут повнiстю знята. Тут вируе трагiчне свiтосприйняття. «Лелiя» – не книга, це крик скорботи», – пише Жорж Санд про свiй твiр.

Уперше в центрi роману Санд героiня, чий iнтелект здатний охопити всеосяжнi проблеми буття в найширшому розумiннi. Письменниця обирае iншу стильову стратегiю, нiж в попереднiх романах. Польський поет Юлiуш Словацький назвав «Лелiю» «байронiчною поемою в прозi». Якщо романтичнi героiнi Індiана та Валентина протиставленi середовищу все ж за своiм масштабом можуть бути порiвнянi з iншими персонажами, бодай i з моральною перевагою, то Лелiя ж принципово незрiвнянна, ii iнтелект, ii мораль, розумiння свiту набагато випередили свiй час. Це своерiдна «сповiдь дочки вiку», яка болiсно вдивляеться в сучаснiсть, в минуле й не бачить майбутнього.

Сенс життя, любов, релiгiя, доля людства, зокрема жiнки, останнi можливостi людського знання про себе i свiт – усi цi питання стають «проклятими» для скептичноi, втратившоi вiру та надiю «дочки вiку». Ствердження кiнця iсторii, вичерпаностi творчих можливостей людства, прокляття свiтовi – це нове, майже шокуюче в жiночому свiтосприйняттi, що нiколи не було i надалi не буде характерним для жоржсандiвських героiнь. Вихiд для Лелii вiдкриваеться лише в смертi.

«Жiноче питання» в романi «Лелiя» перейшло в iншу, нiж ранiше, площину. Створено образ героiнi з могутнiм iнтелектом, високою гiднiстю i, за виразом Достоевського, «гордiстю запросу», якому не вiдповiдае i не може вiдповiсти дiйснiсть. Без сумнiву, це найтрагiчнiший з творiв Ж. Санд. У 1839 роцi письменниця повернеться до свого роману i внесе корективи, якi зроблять текст бiльш оптимiстичним, та, за думкою багатьох лiтературознавцiв, це лише погiршить його.

В цiлому «Лелiя» була болючим вiдгуком на кризовi протирiччя 1830-х рокiв та внутрiшнi протирiччя самоi Жорж Санд. Надалi в ii творчостi залишаться всi питання Лелii: доля людства, його минуле й майбутне, мораль, релiгiя, мистецтво тощо, – але «комплекс Лелii» – трагiчна втрата вiри в прогрес – буде подоланий. Допоможе захоплення iдеями утопiчного соцiалiзму та й сама революцiонiзацiя французького суспiльства. Сен-Сiмон, Фур'е, особливий й переважний П'ер Леру вплинули на пошуки письменницею «iдеальноi правди». Вона не стала нi сен-сiмонiсткою, нi фур'еристкою, нi ортодоксальною послiдовницею вчення Леру, але лозунги революцii 1789 року «свобода, рiвнiсть, братство» саме вони актуалiзували для неi. В цей перiод нею написанi найзначнiшi романи: «Мопра» (1837), «Мандруючий пiдмайстер» (1840), «Орас» (1841), дилогiя «Консуело» (1842—1843) i «Графиня Рудольштадт» (1844), «Мельник iз Анжiбо» (1847).

Вiдтепер iдея безупинного морального прогресу як сенсу iсторii наповнить специфiчну трiаду «свобода, рiвнiсть, братство» унiверсальним змiстом. Нагальне в раннiй творчостi «жiноче питання» не закреслене, але розплавиться в цiй унiверсали, буде синтезоване нею.

Вiднинi ця трiада стане й перевiркою можливостей досягнення морального прогресу iсторii. Революцiя 1789 року, ворожа до привiлейованих станiв дворянства та духовенства, постане перед героем-аристократом в романi «Мопра», примусить зробити вибiр героя-монаха в романi «Спiрiдiон». Те, що обидва стануть на бiк революцii, – доказ життездатностi морального прогресу та лозунгiв «свобода, рiвнiсть, братство».

У 1840-вi роки розшириться репертуар позитивних героiв Ж. Санд. В «Мандруючому пiдмайстерi» це буде «пролетарiй-фiлософ» П'ер Югенен, шляхетний пролетарiй, обдарований живописець з народу Поль Арсен, талановита дiвчина з демократичних низiв Марта, студент Ларавiньер («Орас») i, зрозумiло, генiальна спiвачка, дитя народу, циганочка Консуело. Вони змiнили героiв з соцiальних верхiв, не поступаючись iм нi духовнiстю, нi благородством, нi талановитiстю. Ж. Санд дещо iдеалiзуе своiх героiв – i П'ера Югенена, i Поля Арсена, i Консуело, але це – частина ii фiлософii «iдеальноi правди», яку вона вiдстоювала як принципи свого мистецтва.

«Орас» i «Консуело» – найкращi романи, написанi Ж. Санд в цей перiод. Рiзнi за тематикою, обсягом, проблемами, саме цi твори найбiльше прояснюють етичнi iдеi Санд. В «Орасi» вона створюе узагальнений образ прогресивноi молодi 1830-х рокiв, об'еднуючи розмаiтiсть iндивiдуальностей. Це й художньо обдарований Поль Арсен, це Марта, акторськi здiбностi якоi допоможе реалiзувати Поль, це професiйний революцiонер Ларавiньер й сен-сiмонiстка робiтниця Еженi. В цю групу входить й герой-оповiдач, молодий лiкар. Аристократ за походженням, вiн вiдчувае свою еднiсть з цiею молоддю, серед якоi пролетарii i буржуа. Показово, що автор «Лелii» може розгледiти i побачити в кризових роках те, що протистоiть вiдчаю та зневiрi. Вiдчуваеться перегук тем, мотивiв, що були задiянi ранiше, з теперiшнiми творами. В iсторii Марти, зрадженоi Орасом, вiдлуння iсторii Нун та Раймона, Індiани та Раймона. Раймон – «герой фрази» 1820-х рокiв, мае свое продовження в «героi фрази» 1830-х Орасi тощо. Однак помiтно посилюеться соцiальнiсть проблематики.

Вперше Жорж Санд досягае такоi мiри iсторизму, вiдтворюючи багатогранний образ Парижа, передаючи атмосферу Францii, атмосферу болiсних розчарувань в Липневiй революцii, але й пошукiв iстини, пошукiв засобiв перетворення соцiальноi системи. Також уперше в романi письменницi в центрi опиниться не позитивний герой, а антигерой Орас. Цей образ органiчно вписуеться в плеяду створених французькими письменниками молодих героiв-честолюбцiв – Растiньяка, Люсьена Шардона, Жюльена Сореля, але Орас являе ще один рiзновид цього типу. Жорж Санд у своему творi немов передбачае тему Флобера: переродження романтичноi винятковостi в огидний фарс. Специфiчну цiлiснiсть Ораса, його соцiально-психологiчну сутнiсть створюе амбiвалентне поеднання романтичноi пози й зрадницькоi схiльностi. Хоч в романi й нема зображення червневого повстання 1832 року, але саме ця дата створюе те моральне поле, в якому остаточно формуеться оцiнка героiв. Закономiрно на барикадах опиняться Ларавiньер i Поль Арсен. Також закономiрно Орас покине вкритий барикадами Париж, запевнивши себе, що не зраджуе справу, яку так патетично славив. Зрадник в коханнi i в дружбi, зрадою Орас виявляе й свою громадянську нiкчемнiсть.

У 1840-вi роки особливо вiдчутна симпатiя Жорж Санд до демократичного героя. Вмiння любити, здiбнiсть до самопожертви доповнюеться ще однiею цiннiстю: труд. У художнiй свiт Санд входять трударi з народу – селянин Пасьянс («Мопра»), столяр П'ер Югенен («Мандрiвний пiдмайстер»). Генiальна спiвачка Консуело – невтомна тружениця. Аристократичне походження героя-оповiдача в романi «Орас» важливо пiдкреслити тому, що виведений вiн як фахiвець – лiкар.

Роман «Консуело» вiдноситься до найбiльш досконалих творiв Жорж Санд. Бiльший за обсягом, нiж всi попереднi романи, цей твiр мов би увiбрав мотиви, проблеми, ситуацii, якi були використанi письменницею ранiше. В «Консуело» легко розпiзнати вже звичнi риси жоржсандiвських героiнь: незалежнiсть, волелюбнiсть, внутрiшню чистоту, почуття гiдностi. Не раз в ii творчостi втiлювалась ситуацiя духовноi переваги жiнки в коханнi, зiткнення шляхетностi й пiдлостi в любовному сюжетi. Взаемовiдносини рiзних соцiальних верств, питання релiгii, таемнi органiзацii революцiйно-бунтiвного характеру тою чи iншою мiрою вже знаходили мiсце в книгах Жорж Санд. Але всi цi й багато iнших проблем будуть представленi в романi, де головним стане нове для письменницi питання: митець i мистецтво, iхня компетенцiя, iхнi можливостi й призначення. Для романтикiв ця тема традицiйна, але ж Санд, використавши немало з цього «арсеналу», в головному цiлком самостiйна.

Ще нiколи письменниця не створювала текст з таким розвиненим сюжетом, з таким багатством його лiнiй. Головною сюжетною лiнiею стане iсторiя героiнi, талановитоi спiвачки з простолюддя, показана, якщо брати до уваги другу частину дилогii, роман «Графиня Рудольштадт», майже в безмежжi простору й часу. На початку оповiдання Консуело, як шекспiрiвськiй Джульеттi, 14 рокiв i життева дорога в неi попереду. В фiналi другого роману Консуело – дружина Альберта Подебрада-Рудольштадта, мати в оточеннi дiтей – у часi без ознак, аналiзi вiчностi.

Роман «Консуело» поеднуе можливостi i прикмети рiзних жанрiв. «Роман дороги» законно вписуеться в синтез соцiально-психологiчного, iсторичного, авантюрного жанру – i не тiльки тому, що подii вiдбуваються у XVIII сторiччi. «Роман дороги» програмуе тему пiзнання життя та самопiзнання й самовиховання. «Роман художника» невiддiлимий вiд проблем народження й самореалiзацii творця. Тут багато й вiд авантюрного роману з його ризикованими пригодами. Не вiдмовляеться Ж. Санд й вiд роману нравiв з його скрупульозною конкретикою життевих обставин, ситуацiй. Але перш за все соцiальнiсть i психологiзм обумовлюють цiлiснiсть i еднiсть художньоi картини. Потужна лiрична стихiя супроводжуе оповiдання про талановиту дiвчину з народу, багатоаспектно вiдображену: в коханнi, у творчiй самореалiзацii, спiлкуваннi з сильними свiту цього, з обездоленими. Консуело для автора – iдеал митця, бо обдарованiсть в неi невiд'емна вiд шляхетноi демократичностi, вiдданостi мистецтву, гуманностi.

Другий головний герой дилогii Альберт Рудольштадт iдейно пов'язаний з великим i трагiчним минулим Чехii – Гуситськими вiйнами, з iсторичними постатями Яна Гуса i Яна Жижки.

В другiй частинi дилогii Альберт буде пов'язаний з таемним «Товариством невидимих», члени якого борються за соцiальне перебудування суспiльства, спираючись на iдеi Гуса, Жижки, таборитiв. Ця iдеологiя синонiмiчна лозунгам французькоi революцii: «свобода, рiвнiсть, братство».

Рiзнi за стилем романи дилогii единi в ствердженнi цих iдей.

Подii 1848 року позбавили Жорж Санд iлюзiй скорого втiлення лозунгiв у життя. Утопiчний соцiалiзм пiсля революцii залишився химерою.

В повiстi «Маленька Фадетта» Ж. Санд передасть свое вiдчуття через дiалоги двох друзiв:

«– А проте природа не змiнилась. Нiч, як завжди, чиста; зiрки блищать, як завжди; дикий чебрець пахне, як завжди.

– Але люди стали гiршими, i ми теж. Добрi стали слабкими, слабкi малодушними, скептики – розпутними, егоiсти – жорстокими.

– А ми, ким ми були i ким стали?

– Ми були сумними, а стали нещасними».

Жорж Санд не зреклась своiх iдеалiв, але iлюзii про братерство буржуа й пролетарiiв пiсля розстрiлу керiвництвом робiтникiв в червнi 1848 року були вбитi.

В 1850—1870 роки вона вже не напише романiв, рiвних за художньою цiннiстю «Індiанi», «Орасу», «Консуело».

Будуть виходити ii лiтературно-критичнi статтi, «сiльськi» повiстi, в яких з великою симпатiею вона створюе образи селян-трудiвникiв. Подiбно до Гюго, автора циклу «Мистецтво бути дiдусем», вона теж явить «мистецтво бути бабусею», написавши чудовi добрi казки.

Творча спадщина Жорж Санд у повному обсязi ще не опанована. Можливо, скоро з'явиться дослiдник, який зможе продемонструвати все багатство ii творiв. Але спочатку слово за читачем.



Л. А. Мироненко




Консуело












Роздiл 1


– Так, так, панi, можете хитати головою скiльки вам завгодно: найрозсудливiша, найкраща серед вас – це… Але я не назву ii, тому що вона едина у всьому моему класi скромниця, i я боюся, що варто менi назвати ii iм'я, як вона вiдразу ж утратить цю рiдкiсну чесноту, якоi я бажаю й вам.

– In nomine Patris, et Filii, et Spiritu Sancto[7 - Во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа (лат.).], – проспiвала Констанца iз зухвалим виглядом.

– Amen[8 - Амiнь (лат.).], – хором пiдхопили всi iншi дiвчатка.

– Кепський злюка, – сказала Клоринда, мило надувши губки й злегка вдаряючи ручкою вiяла по кощавих, зморшкуватих пальцях учителя спiву, немов заснулих на нiмiй клавiатурi органа.

– Це ви не за адресою! – мовив старий професор iз глибоко незворушним виглядом людини, що протягом сорока рокiв по шiсть годин на день пiддавалася зухвалим i пустотливим нападкам кiлькох поколiнь юних осiб жiночоi статi. – І все-таки, – додав вiн, ховаючи окуляри у футляр, а табакерку до кишенi й не пiдводячи очей на роздратований i глузливий вулик, – ця розумна, ця лагiдна, ця старанна, ця уважна, ця добра дiвчинка – не ви, синьйоро Клориндо, не ви, синьйоро Констанцо, i не ви, синьйоро Джульетто, i, вже звичайно, не Розiна, i ще того менш Мiкела…

– Виходить, це я!

– Нi, я!

– Зовсiм нi, я!

– Я!

– Я! – закричало разом iз пiвсотнi блондинок i брюнеток, хто приемним, хто рiзким голосом, немов зграя галасливих чайок, що кинулися на злощасну мушлю, викинуту на берег хвилею, що вiдринула.

Ця мушля, тобто маестро (i я наполягаю, що нiяка метафора не пiдiйшла б бiльшою мiрою до його незграбних рухiв, очей iз перламутровим вiдливом, вилиць, поцяткованих червоними прожилками, а особливо – до тисячi сивих, твердих i гострих завиткiв його професорськоi перуки), – маестро, повторюю я, змушений тричi опускатися на лаву, з якоi вiн пiдводився, збираючись пiти, але, спокiйний i безпристрасний, як мушля, заколисана й скам'янiла серед бур, довго не пiддавався проханням сказати, яка саме з його учениць заслуговуе похвал, на якi вiн – завжди такий скупий – щойно так розщедрився. Нарештi, мовби з жалем поступаючись проханням, викликаним його ж хитрiстю, вiн узяв свою професорську тростину, якою зазвичай вiдбивав такт, i з ii допомогою подiлив цю недисциплiновану череду на двi шеренги; потiм, просуваючись iз поважним виглядом мiж подвiйним рядом легковажних голiвок, зупинився в глибинi хорiв, де мiстився орган, проти маленькоi фiгурки, що примостилася на сходинцi. Сидячи навпочiпки, обпершись лiктями на колiна, заткнувши пальцями вуха, щоб не вiдволiкатися шумом, вона, скорчившись i зiгнувшись, як мавпочка, розучувала пiвголосом урок, щоб нiкому не заважати: а вiн, урочистий i радiсний, стояв, випроставшись i простягнувши руку, немов Парiс, що присуджуе яблуко, але не найкрасивiшiй, а найрозумнiшiй.[9 - …немов Парiс, що присуджуе яблуко… – Троянський царевич Парiс мусив вирiшити, кому iз трьох богинь – Герi, Афiнi чи Афродiтi – вiддати яблуко з написом «найпрекраснiшiй». Парiс оддав його Афродiтi.]

– Консуело? Іспанка? – закричали в один голос юнi хористки в якнайбiльшому здивуваннi. Потiм пролунав загальний гомеричний регiт, що викликав рум'янець обурення та гнiву на величному чолi професора.

Маленька Консуело, заткнувши вуха, нiчого не чула з того, що говорилось, очi ii неуважливо блукали, нi на чому не зупиняючись; вона була так занурена в розучування нот, що протягом кiлькох хвилин не звертала анi найменшоi уваги на весь цей гомiн. Помiтивши нарештi, що вона е предметом загальноi уваги, дiвчинка вiдняла руки вiд вух, поклала iх на колiна й упустила на пiдлогу зошит. Спочатку, немов скам'янiвши вiд здивування, не сконфужена, а скорiше трохи перелякана, вона продовжувала сидiти, але потiм пiдвелася, щоб подивитися, чи немае за нею якого-небудь дивовижного предмета або смiшноi фiгури, що викликали таку гучну веселiсть.

– Консуело, – сказав професор, взявши ii за руку без подальших пояснень, – iди сюди, моя гарна, i проспiвай менi «Salve, Regina»[10 - «Salve, Regina» – твiр для голосу, скрипкового квартету та органу. Написано на слова католицького гiмну на честь Дiви Марii.] Перголезе[11 - …Перголезе (Перголезi) Джованнi Баттiста (1710—1736) – видатний композитор неаполiтанськоi оперноi школи, один iз авторiв опери-буфу («Служниця-панi», 1733). Із творiв церковноi музики, написаних Перголезе, найбiльш вiдомий «Stabat mater».], яку ти розучуеш два тижнi, а Клоринда зубрить цiлий рiк.

Консуело, нiчого не вiдповiдаючи, не виявляючи нi страху, нi гордостi, нi знiяковiлостi, пiшла слiдом за професором, що знову всiвся за орган i з трiумфуючим виглядом дав тон своiй юнiй ученицi. Консуело заспiвала просто, невимушено, i пiд високими церковними зводами зазвучав такий чистий, прекрасний голос, який нiколи ще тут не звучав. Вона проспiвала «Salve, Regina», причому пам'ять ii жодного разу не пiдвела, вона не взяла жодноi ноти, що не пролунала б чисто й повно, не була б вчасно обiрвана або витримана саме стiльки, скiльки було потрiбно. Слухняно й точно дотримуючись настанов маестро й ретельно виконуючи його розумнi та яснi поради, вона при всiй своiй дитячiй недосвiдченостi й безтурботностi досягла того, чого не могли б дати й викiнченому спiваковi школа, навичка й натхнення: вона проспiвала бездоганно.

– Добре, дочко моя, – сказав старий маестро, завжди стриманий у своiх похвалах. – Ти розучила цю рiч сумлiнно й проспiвала ii з розумiнням. До наступного разу ти повториш кантату Скарлаттi[12 - … Скарлаттi Алессандро (1659—1725) – один iз основоположникiв неаполiтанськоi школи, який створив зразки серйозноi опери (опери-серiа). Писав також ораторii, меси, кантати.], вже пройдену нами.

– Si, signor professore[13 - Добре, синьйоре професоре (лат.).], – вiдповiла Консуело. – А тепер менi можна пiти?

– Так, дитя мое. Дiвицi, урок закiнчено!

Консуело склала в кошичок своi зошити, олiвцi й маленьке вiяло iз чорного паперу – нерозлучну iграшку кожноi iспанки й венецiанки, – яким вона майже нiколи не користувалася, хоча завжди мала при собi. Потiм вона шмигнула за органнi труби, втекла з легкiстю мишки внутрiшнiми сходами, що вели до церкви, на мить схилила колiна, проходячи повз головний вiвтар, i при виходi зiштовхнулася бiля кропильницi з гарним молодим синьйором, який, усмiхаючись, подав iй кропило. Окропивши чоло й дивлячись незнайомцевi просто в обличчя зi смiливiстю дiвчинки, яка ще не вважае й не почувае себе жiнкою, вона одночасно й перехрестилася й подякувала йому, i це вийшло так кумедно, що юнак розреготався. Розсмiялася й сама Консуело, але раптом, начебто згадавши, що ii хтось чекае, вона пустилася бiгцем, як оком змигнути вискочила за дверi й утекла сходами на вулицю.

Тим часом професор знову сховав окуляри до широкоi кишенi жилета й звернувся до учениць, якi притихли.

– Сором вам, красунi! – сказав вiн. – Ця дiвчинка – а вона наймолодша з вас i прийшла в мiй клас останньою – тiльки одна й може правильно проспiвати соло, та й у хорi, хоч яку б какофонiю ви розводили навколо неi, я неухильно чую ii голос, чистий i вiрний, як нота клавесина. І це тому, що в неi е ретельнiсть, терпiння й те, чого немае й не буде нi в кого з вас: у неi е розумiння.

– Не мiг не випалити свого улюбленого слiвця, – крикнула Клоринда, тiльки-но маестро пiшов. – Пiд час уроку вiн повторив його тiльки тридцять дев'ять разiв i, напевно, занедужав би, якби не дiйшов до сорокового.

– Чому тут дивуватися, якщо ця Консуело робить успiхи? – сказала Джульетта. – Вона така бiдна, що тiльки й думае, як би скорiше навчитися чому-небудь i почати заробляти на хлiб.

– Менi говорили, що ii мати циганка, – додала Мiкелiна, – i що дiвчинка спiвала на вулицях i на дорогах, перед тим як потрапити сюди. Не можна заперечувати, що в неi прекрасний голос, але в бiдолахи немае й тiнi розуму! Вона зубрить усе, рабськи дотримуючись вказiвок професора, а все iнше довершують ii здоровi легенi.

– Нехай у неi будуть найкращi легенi й надзвичайний розум на додачу, – сказала красуня Клоринда, – я вiдмовилася б вiд усiх цих переваг, якби менi довелося помiнятися з нею зовнiшнiстю.

– Ви втратили б не так уже й багато, – заперечила Констанца, не особливо прагнучи визнавати красу Клоринди.

– Вона зовсiм негарна собою, – додала ще одна. – Жовта, як великодня свiчка, а очi великi, але зовсiм невиразнi. До того ж завжди так погано одягнена! Нi, безперечно: вона погануля.

– Бiдолаха! Яка вона нещасна! Нi грошей, нi краси!

Так дiвчата закiнчили свiй «панегiрик» на честь Консуело й, пожалiвши ii, вiддячили собi за те, що захоплювалися нею, коли вона спiвала.




Роздiл 2


Це вiдбувалось у Венецii близько ста рокiв тому, в церквi Мендiкантi[14 - Мендiкантi («жебрущi») – чернечi ордени (францисканцi, домiнiканцi, кармелiти та iн.), члени яких зобов'язувалися жити милостинею.], де знаменитий маестро Порпора[15 - Порпора Нiкколо (1686—1766) – композитор, капельмейстер i видатний вокальний педагог. Працював у Неаполi, Венецii, Вiднi, Дрезденi, Лондонi. У «Консуело» вiдображено епiзоди бiографii композитора, якi вiдносяться до 1740—1750-х pp.: викладання музики у Венецii, потому перебування у Вiднi та знайомство з юним Гайдном. У романi йдеться, за словами Жорж Санд, про смугу життя Порпори, майже невiдому його бiографам.] щойно закiнчив першу репетицiю своеi музики до великоi вечернi, якою вiн мав диригувати наступноi недiлi, у день Успiння. Молодi хористки, яких вiн так суворо пробрав, були вихованками однiеi з тих шкiл[16 - …однiеi з тих шкiл… – В Італii першi музичнi школи вiдкрилися при духовно-добродiйних установах i являли собою сирiтськi будинки; iталiйське слово «conservatorio» спершу означало «притулок», «притулок для бiдних». У Венецii музичнi училища вiдкривалися при лiкарнях i називалися «ospedale». Так у XVI ст. з'явилися Ospedale del Mendicanti, Ospedale degli Incurabili, Ospedale della Pietа.], де дiвчат навчали за казенний кошт, а потiм давали посiбник «для замiжжя або для переходу в монастир», як сказав Жан-Жак Руссо[17 - …як сказав Жан-Жак Руссо… – У Францii Руссо був вiдомий не лише як письменник, але i як композитор та теоретик музики. Руссо жив у Венецii в 1743—1744 pp. i описав своi враження про мiсто в 7-й (а не в 8-й) книзi «Сповiдi». Цi сторiнки Руссо Жорж Санд згадуе i в iнших творах («Роза i Бланш», «Ускок»).], що захоплювався iхнiми чудовими голосами незадовго до описуваного часу й у цiй самiй церквi. Ти добре пам'ятаеш, читачу, всi цi подробицi й чарiвний епiзод, розказаний ним самим iз цього приводу у восьмiй книзi його «Сповiдi».

Я не повторюватиму тут цi чарiвнi сторiнки, пiсля яких ти, звичайно, не побажав би знову взятися за моi. Я вчинив би так само на твоему мiсцi, мiй друже читачу. Сподiваюсь, одначе, що в цю мить у тебе немае пiд рукою «Сповiдi», i продовжую свою оповiдь.

Не всi цi молодi дiвчата були однаково бiднi, i, безсумнiвно, незважаючи на всю пильнiсть адмiнiстрацii, до школи потрапляли iнодi й такi, що не надто вже й бiдували, але використовували можливiсть здобути за рахунок республiки артистичну освiту й непогано прилаштуватися. Тому-то деякi з них i дозволяли собi нехтувати священнi закони рiвностi, завдяки яким iм удалося прокрастись на тi самi лави, де сидiли iхнi бiднiшi сестри. Не всi вони додержувалися суворих приписiв республiки щодо iхньоi майбутньоi долi. Нерiдко траплялося, що яка-небудь iз них, скориставшись даровим вихованням, вiдмовлялася потiм вiд допомоги, прагнучи до iншоi, бiльш блискучоi кар'ери. Бачачи, що такi речi неминучi, адмiнiстрацiя допускала iнодi до навчання музики дiтей бiдних артистiв, яким бродяче життя не дозволяло залишатися надовго у Венецii. До числа таких вiдносилася й маленька Консуело, що народилася в Іспанii й потрапила звiдти в Італiю через Санкт-Петербург, Константинополь, Мексику або Архангельськ, а може, яким-небудь iншим, iще бiльш прямим шляхом, доступним лише для циган.

Однак циганкою вона була тiльки за професiею й на прiзвисько, тому що походження вона була не циганського, не iндiйського, й, у всякому разi, не еврейського. У нiй текла гарна iспанська кров, i походила вона, безсумнiвно, з мавританського роду, тому що вiдзначалася смаглявiстю й була вся перейнята спокоем, зовсiм не властивим бродячим племенам. Я аж нiяк не хочу сказати чогось поганого з приводу цих племен. Якби образ Консуело був вигаданий мною, то, цiлком можливо, я запозичив би його в народу Ізраiлю або в iще бiльш давнiх народiв, але вона належала до нащадкiв Ізмаiла[18 - …вона належала до нащадкiв Ізмаiла… – Син Авраама та його египетськоi служницi Агарi Ізмаiл вважаеться родоначальником арабiв.], вся ii iстота говорила про це. Менi не довелось ii побачити, тому що менi не виповнилось iще ста рокiв, але так стверджували, i я не можу це спростувати. У неi не було гарячковоi поривчастостi, що чергуеться iз нападами апатичноi млосностi, характерноi для циганок. Не було в неi також i вкрадливоi цiкавостi й настирливого жебрання бiдноi еврейки. Вона була спокiйна, як води лагун, i разом з тим не менш рухлива, нiж легкi гондоли, що безупинно ковзають по iхнiй поверхнi.

Позаяк росла Консуело швидко, а мати ii була надзвичайно бiдна, то вона завжди носила плаття, занадто короткi для свого вiку, що надавало цiй чотирнадцятилiтнiй дiвчинцi, що звикла ходити босонiж, особливу дику грацiю й робило ii ходу такою невимушеною, що дивитися на неi було i приемно i шкода. Чи була в неi маленька нiжка – нiхто не мiг сказати, до того погано вона була взута. Зате ii стан, затягнутий у корсаж, що був занадто тiсний i лопнув по швах, був стрункий i гнучкий, немов пальма, але без округлостi, без усякоi спокусливостi. Бiдна дiвчинка й не думала про це, вона звикла до того, що всi бiлявi, бiлi й повненькi дочки Адрiатики вiчно називали ii «мавпою», «лимоном», «чорнушкою». Їi лице, зовсiм кругле, блiде й незначне, нiкого б не вразило, якби коротке, густе, закинуте за вуха волосся й у той же час серйозний вид людини, байдужоi до всього зовнiшнього свiту, не надавали iй деякоi, щоправда, мало приемноi оригiнальностi. Непривабливi обличчя поступово втрачають здатнiсть подобатися. Людина, що мае таке обличчя, для всiх байдужа, починае ставитися байдуже до своеi зовнiшностi й цим iще бiльше вiдштовхуе вiд себе погляди. Красива стежить за собою, чепуриться, придивляеться до себе, мовби постiйно видивляеться в уявлюване дзеркало. Некрасива забувае про себе i стае недбалою. Але е два види некрасивостi: одна, страждаючи вiд загального несхвалення, заздрить i злобуе, – це i е справжня, щира некрасивiсть; iнша, наiвна, безтурботна, мириться зi своiм становищем i байдужа до враження, що вона його справляе, – така некрасивiсть, не тiшачи погляду, може привертати серця; такою саме й була некрасивiсть Консуело. Люди великодушнi, що брали в нiй участь, спочатку шкодували, що вона некрасива, потiм, немовби роздумавшись, безцеремонно гладили ii по головi, чого не зробили б стосовно красивоi, й говорили: «Зате ти, здаеться, славна дiвчинка». Консуело була задоволена й цим, хоча чудово розумiла, що така фраза значить: «Бiльше в тебе нiчого немае».

Тим часом гарний молодий синьйор, що простягнув Консуело кропило зi святою водою, продовжував стояти бiля кропильницi, поки всi ученицi одна за одною пройшли повз нього. Вiн розглядав усiх з великою увагою, i коли найкрасивiша з них, Клоринда, наблизилася до нього, вiн вирiшив подати iй святоi води й омочив пальцi, щоб мати задоволення доторкнутися до ii пальчикiв. Молода дiвчина, почервонiвши од вiдчуття вдоволеного марнославства, пiшла, кинувши йому соромливо-смiливий погляд, що аж нiяк не виражав нi гордостi, нi цнотливостi.

Тiльки-но ученицi зникли за огорожею монастиря, чемний молодий синьйор повернувся на середину церкви й, наблизившись до професора, що повiльно спускавсь iз хорiв, вигукнув:

– Присягаюся Бахусом, дорогий маестро, ви менi скажете, яка з ваших учениць щойно спiвала «Salve, Regina»!

– А навiщо вам це знати, графе Дзустiньянi? – запитав професор, виходячи разом з ним iз церкви.

– Для того, щоб вас привiтати, – вiдповiв молодик. – Я давно вже стежу не тiльки за вашими вечiрнiми церковними службами, але й за вашими заняттями з ученицями, – ви ж бо знаете, який я палкий прихильник церковноi музики. І запевняю вас, я вперше чую Перголезе в такому довершеному виконаннi, а що стосуеться голосу, то це прекраснiший за всi, якi менi довелося чути в моему життi.

– Присягаюся Богом, це так, – мовив професор iз самовдоволеною поважнiстю, насолоджуючись у той же час великою понюшкою тютюну.

– Скажiть же менi iм'я неземноi iстоти, яка привела мене в такий захват, – наполягав граф. – Ви суворi до себе, нiколи не буваете задоволенi, але треба ж зiзнатися, що свою школу ви зробили однiею з кращих в Італii: вашi хори чудовi, а солiстки дуже гарнi. Одначе музика, що ви ii даете виконувати своiм ученицям, така пiднесена, така сувора, що мало хто з них може передати всю ii красу…

– Вони не можуть передати цiеi краси, тому що не вiдчувають ii самi, – зi смутком мовив професор. – Свiжих, звучних, сильних голосiв, слава Богу, нам не бракуе, а от щодо музичних натур – на жаль, вони такi рiдкiснi, такi недосконалi…

– Ну, у всякому разi, одна у вас е, i до того ж надзвичайно обдарована, – заперечив граф. – Чудовий голос! Скiльки почуття, яке вмiння! Так назвiть же менi ii нарештi!

– Але ж правда, вона зробила вам приемнiсть? – запитав професор, уникаючи вiдповiдi.

– Вона зворушила мене, довела до слiз… І за допомогою таких простих засобiв, так натурально, що спочатку я навiть не мiг зрозумiти, в чому рiч. Але потiм, о мiй дорогий учителю, я згадав усе те, що ви так часто повторювали, викладаючи менi ваше божественне мистецтво, i вперше осягнув, наскiльки ви мали рацiю.

– А що ж таке я вам говорив? – трiумфально запитав маестро.

– Ви говорили менi, що велике, iстинне i прекрасне в мистецтвi – це простота, – вiдповiв граф.

– Я вам згадував також про блиск, вишуканiсть i витонченiсть та говорив, що нерiдко доводиться аплодувати цим якостям i захоплюватися ними.

– Звичайно. Одначе ви додавали, що цi другоряднi якостi вiдокремлюе вiд iстинноi генiальностi цiла прiрва. Отож, дорогий учителю, ваша спiвачка – одна по той бiк прiрви, а всi iншi – по цей!

– Це вiрно й до того ж добре сказано, – потираючи вiд задоволення руки, зауважив професор.

– Ну, а ii iм'я? – наполягав граф.

– Чие iм'я? – лукаво перепитав професор.

– Ах, боже мiй! Та iм'я сирени, або, вiрнiше, архангела, якого я щойно слухав.

– А для чого вам це iм'я, графе? – суворо заперечив Порпора.

– Скажiть, пане професоре, чому ви хочете зробити з нього таемницю?

– Я вам поясню причину, якщо ви попередньо вiдкриете менi, чому ви так наполегливо домагаетеся почути це iм'я.

– Хiба не природним е непереборне бажання довiдатися, побачити й назвати те, чим захоплюешся?

– Так дозвольте ж менi викрити вас, шановний графе, – це не едина ваша пiдстава: ви великий аматор i знавець музики, це я знаю, але до того ж ви ще й власник театру Сан-Самуеле[19 - …власник театру Сан-Самуеле. – У 7-й книзi «Сповiдi» у числi своiх венецiанських знайомих Руссо називае володаря театру сенатора Дзустiньянi, але не може згадати, який iз театрiв йому належав – Сен-Лука чи Сан-Самуеле.]. Не стiльки заради вигоди, скiльки заради слави ви залучаете до себе кращi таланти й кращi голоси Італii. Ви прекрасно знаете, що ми добре вчимо, що в нас серйозно поставлена справа й що з нашоi школи виходять великi артистки. Ви вже викрали в нас Кориллу, а оскiльки не сьогоднi-завтра у вас ii у свою чергу може переманити який-небудь iнший театр, то ви й бродите навколо нашоi школи, щоб виглядiти, чи не пiдготували ми для вас новоi Корилли… От де iстина, пане графе. Зiзнайтеся, що я сказав правду.

– Ну, а якби й так, дорогий маестро, – заперечив граф усмiхаючись, – яке зло вбачаете ви в цьому?

– А таке зло, пане графе, що ви розбещуете, ви губите цi бiднi створiння.

– Одначе що ви хочете цим сказати, лютий професоре? Вiдколи ви стали хранителем цих тендiтних чеснот?

– Я хочу сказати те, що е в дiйсностi, пане графе. Я не пiклуюся нi про iхню чесноту, нi про те, наскiльки мiцна ця чеснота: я просто пiклуюся про iхнiй талант, котрий ви псуете й принижуете на пiдмостках своiх театрiв, даючи iм виконувати вульгарну музику поганого смаку. Хiба це не жах, не ганьба бачити, як та сама Корилла, що вже починала було по-справжньому розумiти серйозне мистецтво, опустилася вiд духовного спiву до свiтського, вiд молитви – до iгрових пiсеньок, вiд вiвтаря – на пiдмостки, вiд великого – до смiшного, вiд Аллегрi[20 - Аллегрi Грегорiо (бл. 1582—1652) – композитор i пiвчий Сiкстинськоi капели, автор знаменитого церковного пiснеспiву «Мiзерере».] й Палестрiни[21 - Палестрiна Джованнi П'ерлуiджi (бл. 1525—1594) – видатний композитор, один iз реформаторiв хоровоi музики.] – до Альбiнонi[22 - Альбiнонi Томмазо (1671—1750) – вiдомий венецiанський композитор.] й цирульника Аполлiнi?[23 - Аполлiнi Сальваторе (дати народження та смертi невiдомi) – венецiанський скрипаль i композитор початку XVIII столiття.]

– Отже, ви настiльки непохитнi, що вiдмовляетеся вiдкрити менi iм'я цiеi дiвчини, хоча я не можу розраховувати на неi, не знаючи ще, чи е в неi якостi, необхiднi для сцени?

– Рiшуче вiдмовляюся.

– І ви гадаете, я його не вiдкрию?

– На жаль! Задавшись цiею метою, ви його вiдкриете, але знайте, що я зi свого боку зроблю все можливе, щоб перешкодити вам викрасти в нас цю спiвачку.

– Прекрасно, маестро, тiльки ви вже наполовину переможенi: ваше таемниче божество я бачив, угадав, упiзнав…

– Он як! Ви переконанi в цьому? – недовiрливо й стримано мовив професор.

– Моi очi й серце вiдкрили менi ii, на доказ чого я зараз накидаю ii портрет: вона високого зросту – це, здаеться, найвища iз усiх ваших учениць, – бiла, як снiг на вершинi Фрiуля[24 - Фрiуль (iтал. Фрiулi) – мiсцевiсть у Карнiйських Альпах, на пiвнiчний схiд од Венецii.], рум'яна, як небокрай на зорi прекрасного дня. У неi золотаве волосся, синi очi й приемна повнота. На одному пальчику перстеник iз рубiном, – доторкнувшись до моеi руки, вiн обпалив мене, мов iскра чарiвного вогню.

– Браво! – глумливо вигукнув Порпора. – У такому разi менi нема чого вiд вас таiти: iм'я цiеi красунi – Клоринда. Ідiть до неi зараз же з вашими звабними пропозицiями, дайте iй золота, дiамантiв, ганчiрок! Вона, звичайно, охоче погодиться вступити до вашоi трупи й, iмовiрно, зможе замiнити Кориллу, тому що нинi публiка ваших театрiв вiддае перевагу гарним плечам над гарними звуками i зухвалим поглядам – над високим розумом.

– Невже я так помилився, мiй дорогий учителю, i Клоринда всього лише пересiчна краля? – з деякою знiяковiлiстю мовив граф.

– А що, коли моя сирена, мое божество, мiй архангел, як ви ii називаете, зовсiм негарна собою? – лукаво запитав маестро.

– Якщо вона почвара, благаю вас, не показуйте ii менi: мою мрiю було б занадто жорстоко розбито. Якщо вона тiльки некрасива, я мiг би ще обожнювати ii, але не став би запрошувати до свого театру: на сценi талант без краси часто е для жiнки нещастям, боротьбою, катуванням. Одначе що це ви там побачили, маестро, i чому ви раптом зупинилися?

– Ми якраз бiля пристанi, де зазвичай стоять гондоли, але зараз я не бачу жодноi. А ви, графе, куди дивитеся?

– Погляньте на того молодика, що сидить коло досить непоказного дiвчиська, – чи не мiй це вихованець Андзолето, найтямущiший i найкрасивiший iз наших юних плебеiв? Звернiть на нього увагу, маестро. Це так само цiкаво для вас, як i для мене. У цього хлопчика кращий тенор у Венецii, жагуча любов до музики й винятковi здiбностi. Я давно вже хочу поговорити з вами й просити вас позайматися з ним. От його я дiйсно готую для свого театру й сподiваюся, що через кiлька рокiв матиму винагороду за своi турботи про нього. Агов, Дзото, йди-но сюди, мiй хлопчику, я вiдрекомендую тебе знаменитому маестро Порпорi.

Андзолето витяг своi босi ноги з води, де вони безтурботно бовталися в той час, як вiн просвердлював товстою голкою гарненькi мушлi, якi у Венецii так поетично називають fiori di mare[25 - Морськими квiтами (iтал.).]. Весь його одяг складався з дуже поношених штанiв i досить тонкоi, але зовсiм розiдраноi сорочки, крiзь яку проглядали його бiлi, виточенi, немов у юного Вакха, плечi. Вiн дiйсно вiдзначався грецькою вродою молодого фавна, а в обличчi його було поеднання мрiйливого смутку й безтурботноi iронii, що так часто трапляеться в язичеськiй скульптурi. Його кучеряве й разом з тим тонке бiляве волосся, позолочене сонцем, незлiченними короткими крутими локонами вилося навколо його алебастровоi шиi. Всi риси його лиця були iдеально правильнi, але в пронизливих чорних, як чорнило, очах прозирало щось занадто зухвале, i це не сподобалося професоровi. Почувши голос Дзустiньянi, хлопчик пiдхопився, кинув усi черепашки на колiна дiвчинки, що сидiла з ним поруч, i в той час як вона, не встаючи з мiсця, продовжувала нанизувати iх на нитку вперемiж iз золотавим бiсером, пiдiйшов до графа й, за мiсцевим звичаем, поцiлував йому руку.

– Справдi гарний хлопчик! – мовив професор, лагiдно поплескавши його по щоцi. – Але менi здаеться, що вiн займаеться занадто вже дитячою для свого вiку справою; адже йому, напевно, рокiв вiсiмнадцять?

– Незабаром буде дев'ятнадцять, sior profesor[26 - Пане професоре (iтал.).], – вiдповiв Андзолето по-венецiанськи. – А морочуся з черепашками тiльки тому, що хочу допомогти маленькiй Консуело, яка робить iз них намиста.

– Я й не пiдозрював, Консуело, що ти любиш прикраси, – мовив Порпора, пiдходячи iз графом i Андзолето до своеi ученицi.

– О, це не для мене, пане професоре, – вiдповiла Консуело, пiдводячись тiльки наполовину, щоб не впустити у воду черепашки з фартуха, – це намиста для продажу, щоб купити потiм рису й кукурудзи.

– Вона бiдна, i iй iще доводиться годувати свою матiр, – пояснив Порпора. – Послухай, Консуело, – сказав вiн дiвчинцi, – коли у вас iз матiр'ю нестаток, звертайся до мене, але я забороняю тобi просити милостиню, зрозумiла?

– О, вам нема чого забороняти iй це, sior profesor, – iз жвавiстю заперечив Андзолето. – Вона сама нiколи б не стала просити милостиню, та й я не допустив би цього.

– Але ж у тебе самого зовсiм нiчого немае! – сказав граф.

– Нiчого, крiм ваших милостей, ваша ясновельможносте, але я дiлюся iз цiею дiвчинкою.

– Вона твоя родичка?

– Нi, вона чужинка, це Консуело.

– Консуело? Яке дивне iм'я, – зауважив граф.

– Прекрасне iм'я, синьйоре, – заперечив Андзолето, – воно означае «розрада»…

– Час добрий! Як видно, вона твоя подруга?

– Вона моя наречена, синьйоре.

– Он як! Цi дiти вже мрiють про весiлля.

– Ми обвiнчаемося в той день, коли ви, ваша ясновельможносте, пiдпишете мiй ангажемент до театру Сан-Самуеле.

– У такому разi, дiти моi, вам доведеться ще довго чекати.

– О, ми почекаемо, – мовила Консуело з веселим спокоем цнотливостi.

Граф i маестро ще кiлька хвилин бавилися наiвними вiдповiдями юноi пари, потiм професор звелiв Андзолето прийти до нього наступного дня, обiцявши послухати його, i вони пiшли, полишивши юнака на його серйознi заняття.

– Як вам ця дiвчинка? – запитав професор графа.

– Я вже бачив ii сьогоднi i вважаю, що вона досить некрасива, щоб виправдати прислiв'я: «В очах вiсiмнадцятирiчного хлопчика кожна жiнка – красуня».

– Чудово, – вiдповiв професор, – тепер я можу вам вiдкрити, що ваша божественна спiвачка, ваша сирена, ваша таемнича красуня – Консуело.

– Як? Вона? Ця замазура? Цей чорний худенький коник? Бути не може, маестро!

– Саме вона, ясновельможний графе. Хiба ви не вважаете, що вона була б звабною примадонною?

Граф зупинився, обернувся, ще раз подивився здалеку на Консуело i, склавши руки, з комiчним розпачем вигукнув:

– Праведне небо! Як можеш ти допускати такi помилки, надiляючи вогнем генiальностi таких погануль!

– Виходить, ви вiдмовляетеся вiд ваших злочинних намiрiв? – запитав професор.

– Авжеж.

– Ви обiцяете менi це? – додав Порпора.

– О, присягаюся вам! – вiдповiв граф.




Роздiл З


Народжений пiд небом Італii, вирощений волею випадку, як морський птах, бiдний сирота, занедбаний, одначе щасливий у сьогоденнi й такий, що вiрить у майбутне, Андзолето, цей безсумнiвний плiд любовi, цей дев'ятнадцятирiчний красень юнак, що безборонно проводив цiлi днi бiля маленькоi Консуело на кам'яних плитах Венецii, аж нiяк не був новачком у любовi. Пiзнавши радощi легких перемог, якi не раз випадали на його долю, вiн би вже зносився та, можливо, розбестився, якби жив у нашому сумному клiматi й якби природа не обдарувала його таким мiцним органiзмом. Одначе, рано розвинувшись фiзично, призначений для довгоi й сильноi зрiлостi, вiн iще зберiг чисте серце, а незайманiсть його стримувалася волею. Випадково вiн зустрiвся з маленькою iспанкою, що набожно виспiвувала молитви перед статуею мадонни; i, щоб повправляти свiй голос, вiн спiвав iз нею при свiтлi зiрок цiлими вечорами. Зустрiчалися вони й на пiщаному морському узбережжi Лiдо, збираючи черепашки: вiн – для iжi, вона – щоб робити з них чотки та прикраси; зустрiчалися й у церквах, де вона молилася Боговi всiм серцем, а вiн видивлявся на гарних дам. І при всiх цих зустрiчах Консуело здавалася йому такою доброю, лагiдною, послужливою й веселою, що вiн, сам не знаючи як i чому, зробився ii другом i нерозлучним супутником. Дотепер Андзолето знав у любовi лише насолоду. До Консуело вiн почував дружбу, але як син народу й краши, де пристрастi мають перевагу над прихильностями, вiн не зумiв дати дружбi цiй iншоi назви, як любов. Коли вiн заговорив про це з Консуело, та лише зауважила: «Якщо ти в мене закоханий, виходить, ти хочеш зi мною одружитися?» На що вiн вiдповiв: «Звичайно, якщо ти згодна, ми одружимося».

Вiдтодi це було справою вирiшеною. Можливо, для Андзолето любов ця й була забавою, але Консуело вiрила в неi найсерйознiшим чином. Безсумнiвним було одне: юне серце Андзолето вже знало тi суперечливi почуття, тi заплутанi, складнi переживання, якi тривожать i порушують спокiй людей пересичених i вносять розлад у iхне iснування.

Полишений на своi бурхливi iнстинкти, жадiбний до задоволень, люблячи тiльки те, що могло дати йому щастя, i ненавидячи й уникаючи всього, що заважае веселощам, прагнучи жити й вiдчуваючи життя з незвичайною гостротою, як артист аж до самих кiсток, вiн дiйшов висновку, що коханки змушують його зазнавати всiх мук i небезпеки пристрастi, не вмiючи викликати в нього по-справжньому цю пристрасть. Однак, ваблений хтивiстю, вiн час вiд часу сходився з жiнками, але незабаром кидав iх вiд пересичення або з досади. А потiм, розтративши негiдним чином, низько надмiр сил, цей дивний юнак знову вiдчував потребу в товариствi своеi лагiдноi подруги, у чистих, свiтлих виливах. Вiн мiг уже сказати, як Жан-Жак Руссо: «Воiстину, нас прив'язуе до жiнок не стiльки розпуста, скiльки задоволення жити бiля них»[27 - «Воiстину, нас прив'язуе до жiнок…» – Руссо, «Сповiдь», кн. 7.]. Отже, не усвiдомлюючи ще того зачарування, що тягло його до Консуело, ще не вмiючи сприймати прекрасне, не знаючи навiть, гарна вона собою чи бридка, Андзолето бавився з нею дитячими iграми, як хлопчик, але в той же час свято поважав ii чотирнадцять рокiв як чоловiк i вiв з нею серед юрби, на мармурових сходах палацiв i на каналах Венецii, життя, таке ж щасливе, таке ж чисте, таке ж усамiтнене й майже таке ж поетичне, яким було життя Павла й Вiргiнii[28 - Павло i Вiргiнiя – героi однойменного роману Бернардена де Сен-П'ера (1731—1814), юнак i дiвчина, що виросли на лонi незайманоi природи тропiчного острова. Моральна чистота Павла й Вiргiнii протиставляеться в романi штучнiй цивiлiзацii та зiпсованостi вищого свiту.] в помаранчевих гаях пустельного острова. Користуючись необмеженою й небезпечною свободою, не маючи родини й пильноi нiжноi матерi, яка б пiклувалася про iхню моральнiсть, не маючи вiдданого слуги, який би вiдводив iх вечорами додому, не маючи навiть собаки, що мiг би попередити iх про небезпеку, полишенi цiлком на самих себе, вони, однак, уникли падiння. Будь-якоi години й у будь-яку погоду носилися вони по лагунах удвох, у вiдкритому човнi, без весел i керма; без провiдника, без годинника, забуваючи про приплив, бродили вони лиманом; до пiзньоi ночi спiвали на перехрестях вулиць, бiля оповитих виноградом каплиць, а постiллю iм слугували до ранку бiлi плити брукiвки, якi ще зберегли тепло сонячних променiв. Зупинившись перед театром Пульчинелли[29 - Пульчинелла – персонаж iталiйськоi комедii дель арте, горбань iз довгим гачкуватим носом. Батькiвщина його – Пiвденна Італiя. Селянин, який потрапив у мiське середовище, Пульчинелла показував на сценi найрiзноманiтнiшi професii та заняття, поеднуючи в собi риси сiльського простака та спритного, тямущого городянина.], забувши, що ще не снiдали й навряд чи будуть вечеряти, вони з пильною увагою стежили за фантастичною драмою прекрасноi Коризанди, царицi марiонеток. Нестримно веселилися вони пiд час карнавалу, не маючи, звичайно, можливостi по-справжньому нарядитися: вiн – вивернувши свою стару куртку, вона – причепивши собi на голову пишний бант зi старих стрiчок. Вони розкiшно бенкетували на поруччi мосту або на сходах якого-небудь палацу, уминаючи «морськi фрукти»[30 - Рiзнi сорти дешевих черепашок, улюблена страва простого народу у Венецii. (Прим. автора.)], стебла кропу й лимоннi кiрки. Словом, не знаючи нi небезпечних пестощiв, нi закоханостi, вони вели таке ж веселе й привiльне життя, яке могли б вести два незiпсованих пiдлiтки одного вiку й однiеi статi. Минали днi й роки. В Андзолето з'являлися новi коханки, Консуело ж i не пiдозрювала, що можна любити iншою любов'ю, а не так, як любили ii. Ставши дорослою дiвчиною, вона навiть не подумала, що варто бути бiльш стриманою з нареченим. Вiн же, бачачи, як вона росте й змiнюеться на його очах, не вiдчував нiякого нетерпiння, не хотiв нiякоi перемiни в iхнiй дружбi, такiй безхмарнiй i спокiйнiй, вiльнiй од усяких таемниць i докорiв совiстi.

Минуло вже чотири роки вiдтодi, як професор Порпора та граф Дзустiньянi вiдрекомендували один одному своiх маленьких музикантiв. Граф i думати забув про юну виконавицю духовноi музики. Професор теж забув про iснування красеня Андзолето, позаяк, проекзаменувавши його тодi, не знайшов у ньому жодноi з якостей, яких вiн вимагав од учня: насамперед – серйозного й терплячого складу розуму, потiм – скромностi, доведеноi до повного самознищення учня перед учителем, i, нарештi, вiдсутностi будь-якого попереднього музичного навчання. «Не хочу навiть i чути про учня, – говорив вiн, – чий мозок не буде в моему цiлковитому розпорядженнi, як чиста скрижаль, як незайманий вiск, на якому я можу зробити перший вiдбиток. Я не маю часу на те, щоб протягом цiлого року вiдучувати учня, перш нiж почати його вчити. Якщо ви бажаете, щоб я писав на грифельнiй дошцi, дайте менi ii чистою, та й це ще не все: вона мае бути гарноi якостi. Якщо вона занадто товста, я не зможу писати на нiй; якщо вона занадто тонка, я ii негайно розiб'ю». Словом, Порпора хоча й визнав надзвичайнi здiбностi в юного Андзолето, але пiсля першого ж уроку оголосив графовi з деякою досадою й iронiчною смиреннiстю, що метода його не придатна для настiльки просунутого учня й що досить взяти першого-лiпшого вчителя, щоб загальмувати й сповiльнити природнi успiхи й нездоланний рiст цiеi чудовоi iндивiдуальностi.

Граф направив свого вихованця до професора Меллiфьоре, i той, переходячи вiд рулад до каденцiй, вiд трелi до групето, довiв блискучi данi свого учня до повного розвитку. Коли Андзолето виповнилося двадцять три роки, вiн виступив у салонi графа, i всi, хто слухав його, визнали, що вiн може з безсумнiвним успiхом дебютувати в театрi Сан-Самуеле на перших ролях.

Якось увечерi всiх аристократiв-аматорiв i найзнаменитiших артистiв Венецii запросили бути присутнiми на останньому вирiшальному випробуваннi. Уперше в життi Андзолето скинув свое плебейське рам'я, одягся в чорний фрак, шовковий жилет, високо зачесав i напудрив свое розкiшне волосся, взув черевики iз пряжками й, прибравши поважного вигляду, навшпиньках прослизнув до клавесина. Тут, при свiтлi сотнi свiчок, пiд поглядами двохсот або трьохсот пар очей, вiн, виждавши вступ, набрав повiтря в легенi й iз властивими йому смiливiстю та честолюбством ринувся зi своiм грудним до на ту небезпечну царину, де не журi й не знавцi, а публiка тримае в однiй руцi пальмову галузку, а в iншiй – свисток.

Нема чого говорити, що Андзолето хвилювався в душi, але його хвилювання майже не було помiтно; його зiркi очi, що крадькома запитували жiночi погляди, прочитали в них безмовне схвалення, у якому рiдко вiдмовляють молодому красеневi; i тiльки-но донiсся до нього схвальний шепiт аматорiв, здивованих потужнiстю його тембру й легкiстю вокалiзацii, як радiсть i надiя заповнили всю його iстоту. Андзолето, що дотепер навчався й виступав у пересiчному середовищi, уперше в життi вiдчув, що вiн людина неабияка, i, в захватi вiд усвiдомлення свого успiху, заспiвав iз разючою силою, своерiднiстю й вогнем. Звичайно, його смак не завжди був тонким, а виконання протягом усiеi арii не завжди бездоганним, але вiн щоразу виправляв своi промахи смiливiстю прийомiв i поривами натхнення. Вiн не передав тих ефектiв, про якi мрiяв композитор, але знайшов новi, про якi нiхто не думав – нi автор, який iх створив, нi професор, який iх витлумачив, i нiхто з вiртуозiв, якi ранiше виконували цю рiч. Його зухвалi знахiдки привабили й захопили всiх. За один новий вiдтiнок йому прощали десять промахiв, за один вияв iндивiдуального почуття – десять порушень методи. Так у мистецтвi найменший проблиск таланту, найменше прагнення до нових завоювань полонить людей скорiше, нiж усi завченi, загальновiдомi прийоми.

Можливо, нiхто навiть не усвiдомлював того, чим саме викликався такий ентузiазм, але всi були охопленi ним. Корилла виступила на початку вечора з великою арiею, чудово проспiвала, i iй багато аплодували, однак успiх молодого дебютанта так затьмарив ii власний, що вона розлютилася. Обсипаний похвалами й комплiментами, Андзолето повернувся до клавесина, бiля якого вона сидiла, i, нахилившись до неi, промовив шанобливо й разом з тим смiливо:

– Невже у вас, царице спiву, царице краси, не знайдеться жодного схвального погляду для нещасного, який тремтить перед вами й обожнюе вас?

Примадонна, здивована такою зухвалiстю, подивилася впритул на красиве обличчя, яке дотепер ледь удостоювала поглядом, – яка марнолюбна жiнка на вершинi слави й успiху зверне увагу на безрiдного, бiдного юнака? Тепер нарештi вона його помiтила й була вражена його красою. Його вогняний погляд проник iй у душу. Переможена, зачарована, вона у свою чергу кинула на нього довгий i багатозначний погляд, i цей погляд став немовби печаткою на патентi його новоi слави. Цього пам'ятного вечора Андзолето полонив усiх своiх слухачiв i обеззброiв найгрiзнiшого свого ворога, адже прекрасна спiвачка панувала не тiльки на сценi, але й в адмiнiстрацii театру й навiть у самому кабiнетi графа Дзустiньянi.




Роздiл 4


У цьому вибуху одностайних i навiть дещо перебiльшених оплескiв, викликаних голосом i манерою дебютанта, тiльки один iз слухачiв, – вiн сидiв на краечку стiльця, стиснувши колiна й нерухомо простягнувши на них руки, мовби египетське божество, – залишався мовчазним, як сфiнкс, i загадковим, як iероглiф; то був учений професор i знаменитий композитор Порпора. У той час як його чемний колега, професор Меллiфьоре, приписуючи собi всю честь успiху Андзолето, розсипався перед дамами й низько кланявся чоловiкам, дякуючи навiть за погляд, професор духовноi музики сидiв опустивши очi в землю, насупивши брови, стиснувши губи, немов поринув у глибокий роздум. Коли все товариство, запрошене цього вечора на бал до догареси[31 - Догареса – дружина дожа, глави державноi влади у Венецiанськiй республiцi.], потроху роз'iхалося й бiля клавесина залишилися тiльки особливо завзятi аматори музики, кiлька дам i найвiдомiших артистiв, Дзустiньянi пiдiйшов до суворого маестро.

– Дорогий професоре, – сказав вiн, – ви занадто суворо дивитеся на все нове, i ваше мовчання мене не лякае. Ви вперто хочете залишитися глухим до свiтськоi музики, що зачаровуе нас, i до ii нових прийомiв, але ваше серце мимоволi розкрилося й вашi вуха сприйняли звабну отруту.

– Послухайте, sior profesor, – сказала по-венецiанськи чарiвна Корилла, беручи зi своiм старим учителем пустотливий тон, як у минулi роки в scuola[32 - Школi (iтал.).], – я хочу вас просити про одну милiсть…

– Геть, нещасна! – з посмiшкою вигукнув маестро, напiвсердито вiдстороняючи невiрну ученицю, що горнулася до нього. – Що спiльного тепер мiж нами? Ти бiльше для мене не iснуеш. Даруй iншим своi чарiвнi посмiшки й пiдступне щебетання.

– Вiн уже зм'якшуеться, – мовила Корилла, однiею рукою взявши за руку дебютанта, а iншою не перестаючи смикати пишну бiлу краватку професора… – Йди сюди, Дзото, стань на колiна перед найбiльшим учителем спiву всiеi Італii. Принизься, упокорся перед ним, мiй хлопчику, обеззброй його суворiсть. Одне слово цiеi людини, якщо ти його доможешся, мае бiльше значення, нiж усi труби, що пророкують славу.

– Ви були дуже суворi до мене, пане професоре, – мовив Андзолето, вiдважуючи йому уклiн iз дещо глузливою скромнiстю. – Однак усi цi чотири роки я тiльки й жив думкою домогтися того, щоб ви змiнили свiй суворий вирок. І якщо це не вдалося менi сьогоднi, то я не знаю, де взяти смiливiсть з'явитися ще раз перед публiкою пiд тягарем вашоi анафеми.

– Хлопчику, полиши жiнкам медоточивi, лукавi слова, – сказав професор, стрiмко пiдводячись iз мiсця й говорячи з такою переконливiстю, що його зазвичай зiгнута й похмура постать якось одразу стала й вищою i шляхетнiшою, – не принижуйся нiколи до лестощiв навiть перед вищими, а тим бiльше перед людиною, думку якоi ти, по сутi, зневажаеш. Якусь годину тому ти сидiв там, у кутку, бiдний, невiдомий, боязкий; усе твое майбуття трималося на волоску, все залежало вiд звучностi твого голосу, вiд миттевого промаху, вiд капризу твоiх слухачiв. І ось випадок i порив в одну мить зробили тебе багатим, знаменитим, зарозумiлим. Артистична кар'ера вiдкрилася перед тобою. Бiжи ж уперед, поки вистачить сил! Але вислухай мене добре, тому що вперше, а може, й востанне ти почуеш правду. Ти на поганiй дорозi, спiваеш погано й любиш погану музику. Ти нiчого не знаеш, ти нiчого не вивчив грунтовно. У тебе е тiльки технiка й легкiсть. Зображуючи пристрасть, ти залишаешся холодним. Ти воркочеш i цвiрiнчиш як гарненькi, кокетливi дiвицi, що iм прощають поганий спiв заради iхньоi манiрностi. Ти не вмiеш фразувати, у тебе вульгарна вимова, фальшивий, низькопробний стиль. Одначе не втрачай надiю: хоча в тебе е всi цi вади, але е й те, за допомогою чого ти можеш iх перебороти. Ти маеш якостi, якi не залежать нi вiд навчання, нi вiд роботи, у тобi е те, чого не в силах у тебе вiдняти нi поганi поради, нi поганi приклади: у тебе е божественний вогонь… генiальнiсть!.. Але, на жаль, вогню цьому не судилось опромiнити нiчого великого, талант твiй буде марним… Я прочитав це у твоiх очах, вiдчув у твоiх грудях; у тебе немае схиляння перед мистецтвом, у тебе немае вiри у великих учителiв, немае поваги до великих творiнь; ти любиш славу, тiльки славу, i любиш ii винятково для себе самого. Ти б мiг… ти змiг би… але нi… занадто пiзно. Твоя доля буде долею метеора, подiбно…

Тут професор, швидко насунувши на голову капелюх, повернувся й вийшов, нi з ким не попрощавшись, зайнятий, мабуть, подальшим обмiрковуванням свого загадкового вироку.

Хоча всi присутнi й намагалися пiдняти на смiх витiвку професора, проте на короткий час в усiх залишилося тяжке вiдчуття чогось сумного, тривожного… Андзолето, очевидно, перший перестав думати про це, хоча слова професора й викликали в ньому радiсть, гордiсть, гнiв i сум'яття почуттiв, яким судилося накласти вiдбиток на все його подальше життя. Здавалося, вiн був цiлком поглинений самою лише Кориллою i так встиг переконати ii в цьому, що вона не на жарт закохалася в нього з першоi ж зустрiчi. Граф Дзустiньянi не дуже ревнував ii: можливо, у нього були пiдстави не дуже ii утискувати. Найдужче вiн цiкавився блиском i славою свого театру, – не тому, що був жадiбний до багатства, а тому, що був, як мовиться, справжнiм фанатиком красних мистецтв. На мою думку, це слово визначае досить поширене серед iталiйцiв почуття, що вiдзначаеться великою пристраснiстю, але не завжди вмiнням розмежувати гарне й погане… Культ мистецтва – вираз занадто сучасний, невiдомий сто рокiв тому, – означае зовсiм не те, що смак до красних мистецтв. Граф був людиною з артистичним смаком у тому значеннi, як це тодi розумiли: аматор, та й годi. Задоволення цього смаку й було головною справою його життя. Вiн цiкавився думкою публiки й прагнув зацiкавити ii собою, полюбляв мати справу з артистами, бути законодавцем мод, змусити говорити про свiй театр, про свою розкiш, про свою люб'язнiсть i щедрiсть. Словом, у нього була пристрасть, яка переважае в провiнцiйноi знатi, – показне марнославство. Бути власником i директором театру – це був найкращий спосiб догодити всьому мiсту й надати йому розвагу. Ще бiльше задоволення дiстав би граф, якби змiг пригощати за своiм столом усю республiку. Коли iноземцям траплялося розпитувати професора Порпору про графа Дзустiньянi, вiн зазвичай вiдповiдав: «Це чоловiк, який надзвичайно любить пригощати: у своему театрi вiн подае музику точнiсiнько так, як фазанiв за своiм столом».

Запiвнiч гостi почали розходитися.

– Андзоло, де ти живеш? – запитала дебютанта Корилла, залишившись iз ним удвох на балконi.

При цьому несподiваному запитаннi Андзолето почервонiв i вiдразу сполотнiв. Як зiзнатися цiй блискучiй, пишнiй красунi, що в нього немае свого кутка? Хоча в цьому йому, мабуть, легше було б зiзнатися, нiж назвати ту жалюгiдну халупу, де вiн ночував тодi, коли не спав просто неба iз власноi охоти або з необхiдностi.

– Що ти знаходиш дивного в моему запитаннi? – смiючись над його знiяковiлiстю, запитала Корилла.

З надзвичайною винахiдливiстю Андзолето поспiшив вiдповiсти:

– Я запитую себе, який королiвський палац, палац якоi чарiвницi гiдний прийняти гордого смертного, котрий принiс би туди спомини про нiжний погляд Корилли?

– Що ти, пiдлеснику, хочеш цим сказати? – заперечила вона, спрямовуючи на нього погляд, найпекучiший iз усього ii диявольського арсеналу.

– Що це щастя менi ще не дано, але коли б я був цим щасливцем, то, захоплений гордiстю, жадав би жити мiж небом i морями, подiбно до зiрок.

– Або подiбно до cuccali[33 - Морських чайок (iтал.).]! – голосно смiючись, вигукнула спiвачка.

Вiдомо, що морськi чайки вкрай невибагливi, i венецiанська приказка прирiвнюе до них легковажну, химерну людину, як французька – до жука: «Легковажний, мов жук».

– Насмiхайтеся з мене, зневажайте мене, – вiдповiв Андзолето, – тiльки думайте про мене хоч трохи.

– Ну, якщо ти хочеш говорити зi мною самими метафорами, – заперечила вона, – то я вiдвожу тебе у своiй гондолi; i якщо ти опинишся далеко вiд свого будинку, нарiкай на себе.

– Так ось чому ви цiкавилися, де я живу, синьйоро! У такому разi моя вiдповiдь буде коротка та ясна: я живу на сходах вашого палацу.

– Ну, так iди ж i чекай мене на сходах того палацу, у якому ми перебуваемо зараз, – мовила Корилла, притишивши голос, – а то, чого доброго, Дзустiньянi ще лишиться незадоволений поблажливiстю, з якою я вислуховую твоi дурницi.

У поривi вдоволеного марнославства Андзолето вiдразу кинувся до пристанi палацу, а звiдти стрибнув на нiс гондоли Корилли, вiдраховуючи секунди за швидким биттям свого сп'янiлого серця. Але ще до того, як Корилла з'явилася на сходах палацу, багато думок пронеслося в гарячковому мозку честолюбного дебютанта. «Корилла всемогутня, – говорив вiн собi, – але що, коли, сподобавшись iй, я тим самим накличу на себе гнiв графа? Що, коли внаслiдок моеi занадто швидкоi перемоги вiн кине свою легковажну коханку й вона втратить свою могутнiсть?»

І ось, коли краяний сумнiвами Андзолето, вимiрюючи поглядом сходи, по яких вiн мiг би ще пiти, подумував уже про втечу, портик раптом освiтився смолоскипами й красуня Корилла в горностаевiй пелеринi показалася на верхнiх сходинках, оточена кавалерами, що змагалися мiж собою за честь провести ii, за венецiанським звичаем, до гондоли, пiдтримуючи пiд круглий лiкоть.

– А ви що тут робите? – звернувся до розгубленого Андзолето гондольер примадонни. – Заходьте скорiше до гондоли, якщо це вам дозволено, а нi – то втiкайте берегом: iз синьйорою йде сам граф.

Андзолето, не усвiдомлюючи до пуття, що вiн робить, забився в глиб гондоли. Вiн зовсiм втратив розум. Але, опинившись усерединi, вiн уявив собi, до чого буде здивований i розгнiваний граф, коли, увiйшовши з коханкою до гондоли, побачить там свого зухвалого вихованця. Його страх був тим болiснiший, що тривав бiльше п'яти хвилин. Синьйора, зупинившись на серединi сходiв, розмовляла, смiялася, сперечалася зi своiм почтом щодо якоiсь рулади, причому навiть голосно виконувала ii на рiзнi лади. Їi чистий i дзвiнкий голос ширяв серед палацiв i куполiв каналу, подiбно до того як крик пiвня, що прокинувся вдосвiта, розлягаеться в сiльськiй тишi. Андзолето, не в силах терпiти довше таке напруження, вирiшив стрибнути у воду з боку, протилежного сходам. Вiн уже опустив було скло в оксамитовiй чорнiй рамi, уже занiс ногу за борт, коли другий гондольер, що сидiв на кормi, нагнувся до нього й прошепотiв:

– Позаяк спiвають, виходить, вам треба сидiти сумирно й чекати безбоязно.

«Я ще не знаю цих звичаiв», – подумав Андзолето й став чекати, не зовсiм, утiм, спекавшись свого болiсного страху. Корилла зробила собi приемнiсть змусити графа провести ii до самоi гондоли. Стоячи вже на носi, вона не переставала посилати йому побажання felicissima notte[34 - Щасливоi ночi (iтал.).] доти, поки гондола вiдчалила вiд берега. Потiм вона всiлася бiля свого нового коханця так спокiйно та просто, немов не ризикувала нi його життям, нi своею долею в цiй зухвалiй грi.

– Бач яка Корилла! – говорив у цей час Дзустiньянi графовi Барберiго. – Даю собi вiдтяти голову: вона не сама в гондолi.

– А чому вам могло спасти на думку таке? – запитав Барберiго.

– Тому що вона всiляко наполягала, щоб я провiв ii до ii палацу.

– І ви не ревнуете?

– Я давно вже вилiкувався вiд цiеi слабостi й дорого б дав, якби наша примадонна серйозно захопилася ким-небудь, хто змусив би ii вiддати перевагу перебуванню у Венецii над мрiями про подорож, якою вона менi загрожуе. Втiшитися в ii зрадi менi неважко, а от замiнити ii, знайти iнший такий голос, талант – це складнiше: хто, крiм неi, зможе так приваблювати публiку в Сан-Самуеле й доводити ii до шаленства?

– Розумiю. Але хто ж, одначе, щасливий коханець цiеi химерноi принцеси на сьогоднiшнiй вечiр?

Тут граф iз приятелем почали перебирати всiх, на кому Корилла протягом вечора могла зупинити свiй вибiр. Андзолето був единий, про кого вони не подумали.




Роздiл 5


Тим часом жорстока боротьба вiдбувалася в душi цього щасливого коханця в той час, як нiч i хвилi у своему тихому мороцi несли його в гондолi, розгубленого й тремтячого, поруч зi славнозвiсною красунею Венецii. З одного боку, Андзолето почував наростання пристрастi, ще бiльш розпалюваноi вдоволеним марнославством; з iншого боку, його запал охолоджувався страхом швидко потрапити в немилiсть, бути осмiяним, випровадженим, по-зрадницькому виданим графовi. Обережний i хитрий як справжнiй венецiанець, вiн, прагнучи цiлих шiсть рокiв потрапити на сцену, був добре обiзнаний iз навiженством i владолюбством жiнки, що стояла на чолi всiх театральних iнтриг. У нього була цiлковита пiдстава припускати, що його царюванню бiля неi незабаром надiйде край; i якщо вiн одразу не ухилився вiд цiеi небезпечноi честi, то тiльки тому, що не припускав свою перемогу такою близькою й був пiдкорений i викрадений раптово. Вiн гадав, що його лише терпiтимуть за його чемнiсть, а його вже полюбили – за молодiсть, красу, за славу, що народжуеться! «Тепер, аби уникнути важкого й гiркого пробудження вiдразу пiсля мого торжества, менi нiчого бiльше не залишаеться, як змусити ii боятися мене, – вирiшив Андзолето з тiею швидкiстю мiркування й умовиводу, якими володiють iншi дивно влаштованi голови. – Але як я, нiкчемний молодик, умудрюся вселити страх цiй втiленiй царицi пекла?» – думав вiн. Одначе вiн незабаром змiркував: розiграв недовiру, ревнощi, образу, i з таким захопленням, з такою пристрастю, що примадонна була вражена. Всю iхню палку й легковажну бесiду можна звести ось до чого:

Андзолето. Я знаю, що ви мене не любите й нiколи не полюбите. Ось чому я такий смутний i стриманий бiля вас.

Корилла. А якби я раптом тебе полюбила?

Андзолето. Я був би в повному розпачi, тому що ризикував би звалитися з неба просто в прiрву i, завоювавши вас цiною всього мого майбутнього щастя, втратити вас через яку-небудь годину.

Корилла. Що ж змушуе тебе припускати таку мiнливiсть з мого боку?

Андзолето. По-перше, моя власна нiкчемнiсть, а по-друге, все те погане, що про вас говорять.

Корилла. Хто ж так злословить про мене?

Андзолето. Усi чоловiки, тому що всi вони обожнюють вас.

Корилла. Виходить, якби я мала дурiсть закохатися в тебе й зiзнатися тобi в цьому, ти, мабуть, вiдштовхнув би мене?

Андзолето. Не знаю, чи знайду я в собi сили втiкати вiд вас, але якби знайшов, то, звичайно, нiколи не став би бiльше з вами зустрiчатися.

– У такому разi, – заявила Корилла, – менi хочеться просто iз цiкавостi провести цей дослiд… Андзолето, менi здаеться, що я тебе люблю.

– А я цьому не вiрю. І якщо не втiкаю вiд вас, то тiльки тому, що дуже добре розумiю – ви з мене смiетесь. Але ви не збентежите мене такою грою й навiть не скривдите.

– Ти, здаеться, хочеш здолати мене хитрiстю?

– А чом би й нi? Але я не такий страшний, оскiльки сам даю вам засiб перемогти мене.

– Який же?

– Спробуйте повторити серйозно те, що ви сказали жартома. Я злякаюся на смерть i кинуся навтiки.

– Який ти дивний! Я бачу, що з тобою треба бути насторожi. Ти з тих, кому мало аромату троянди, а потрiбно ii зiрвати та ще сховати пiд скляний ковпак. Я не очiкувала, що у твоi роки ти такий смiливий i свавiльний!

– І ви зневажаете мене за це?

– Навпаки, ти менi такий бiльше подобаешся. Добранiч, Андзолето, ми скоро побачимось.

Вона простягла йому свою красиву руку, й вiн жагуче поцiлував ii.

«Спритно ж я вiдкараскався», – думав вiн, бiжучи по галереях уздовж каналу.

Не сподiваючись такоi пiзньоi години достукатися в халупу, де вiн зазвичай ночував, Андзолето вирiшив простягтися бiля першого-лiпшого порога й насолодитися тим райським спокоем, що його знають лише дiти й бiдняки. Але вперше у життi вiн не змiг знайти жодноi плити, достатньо чистоi, щоб зважитися на неi лягти. Хоча брукiвка Венецii й чистiша та бiлiша за всяку iншу на свiтi, все-таки вона занадто курна для елегантного чорного костюма iз найтоншого сукна. До того ж тi самi човнярi, якi зазвичай уранцi обережно крокували сходами, намагаючись не зачепити лахмiття юного плебея, тепер, попадися тiльки вiн iм пiд ноги, могли покепкувати з нього сонного i навмисно забруднити розкiшну лiврею «дармоiда». Дiйсно, що б подумали цi човнярi про людину, що спить просто неба у шовкових панчохах, у тонкiй бiлизнi, у мереживному жабо й мереживних манжетах? У цю хвилину Андзолето пошкодував про свiй милий плащ iз коричневоi й червоноi вовни, щоправда, вицвiлий, потертий, але ще мiцний i здатний вiдмiнно захистити вiд нездорових туманiв, що пiднiмаються вранцi над каналами Венецii. Був кiнець лютого, i хоча в тутешнiх краях у таку пору року сонце вже свiтить i грiе по-весняному, ночi бувають iще дуже холоднi. Андзолето спало на думку забратися в одну з гондол, якi стояли бiля берега; на лихо, всi вони виявилися замкненими. Нарештi йому вдалося вiдчинити дверi однiеi з них, але, пролазячи всередину, вiн наткнувся на ноги сплячого човняра й звалився на нього.

– Якого диявола! – почувся грубий, захриплий голос iз глибини. – Хто ви й чого вам треба?

– Це ти, Дзането? – вiдповiв Андзолето, впiзнавши голос гондольера, що зазвичай ставився до нього досить дружелюбно. – Дозволь менi лягти коло тебе й виспатися пiд твоiм навiсом.

– А ти хто?

– Андзолето. Хiба ти не впiзнаеш мене?

– Нi, чорт забирай, не впiзнаю! На тобi такий одяг, якого в Андзолето бути не може, якщо тiльки вiн його не вкрав. Іди собi! Якби це був сам дож, я б не вiдчинив дверцят своеi гондоли людинi, у якоi ошатний одяг i немае кутка, де спати.

«Поки що, – подумав Андзолето, – заступництво та милостi графа Дзустiньянi принесли менi бiльше неприемностей, нiж користi. Треба, щоб моi кошти вiдповiдали моiм успiхам. Пора менi мати в кишенi кiлька цехiнiв, аби виконувати ту роль, яку менi дали!»

Не в гуморi, вiн пiшов блукати порожнiми вулицями, боячись зупинятися, щоб не вхопити застуду, – вiд утоми й гнiву його пройняв пiт.

«Тiльки б менi не захрипнути через усе це, – думав вiн, – завтра пан граф зажадае, щоб його юного феноменального спiвака прослухав який-небудь дурний i суворий критик, i якщо я пiсля безсонноi ночi, проведеноi без вiдпочинку й даху, буду хоч трохи хрипiти, той заявить негайно, що в мене немае голосу. А граф, якому добре вiдомо, що це не так, заперечить: «Ах, якби ви чули його вчора!» – «Так вiн не завжди однаковий? – запитае iнший. – Чи не слабкого вiн здоров'я?» – «А може, вiн перевтомився вчора? – додасть третiй. – Справдi, вiн занадто молодий для того, щоб спiвати кiлька днiв пiдряд. Вам, бач, перш нiж випускати його на сцену, варто було б почекати, поки вiн змiцнiе та змужнiе». На це граф, мабуть, вiдповiсть йому: «Чорт забирай! Якщо вiн може захрипнути вiд двох арiй, то вiн менi зовсiм не потрiбний». І тодi, аби переконатися, що я сильний i здоровий, мене день у день змусять вправлятися до знемоги й, бажаючи впевнитися, що в мене здоровi легенi, надiрвуть менi голос. До дiдька заступництво знатних вельмож! Ах, скорiше б менi позбутися його, i тодi, здобувши славу, прихильнiсть публiки, користуючись конкуренцiею театрiв, я спiватиму в iхнiх салонах уже тiльки з люб'язностi й триматимуся з ними на рiвнiй нозi».

Так, мiркуючи сам iз собою, Андзолето дiйшов до однiеi з маленьких площ, якi у Венецii називають corti, хоча це зовсiм не двори, а збiговисько будинкiв, якi виходять на спiльний майданчик, – те, що тепер у Парижi називаеться cite – кварталом. Одначе щодо правильностi розташування, вишуканостi й благоустрою, то цим «дворам» далеко до наших сучасних кварталiв. Це скорiше маленькi темнi майданчики, що iнодi являють собою тупики, а iнодi слугують проходом з одного кварталу в iнший; вони малолюднi, населяють iх зазвичай люди бiднi й мiзернi, усе бiльше простий люд – робiтники й пралi, що розвiшують бiлизну на мотузках, протягнених через дорогу, – незручнiсть, яку перехожий терпляче переносить, бо знае, що i його самого також тiльки терплять, а права на прохiд вiн, власне, не мае. Лихо бiдному артистовi, змушеному, вiдчинивши вiкна своеi кiмнатки, вдихати повiтря цих завулкiв, – у самому центрi Венецii, за два кроки вiд великих каналiв i розкiшних будинкiв перед ним розкриваеться раптом життя незаможного класу з його галасливими сiльськими й не завжди охайними звичками. Лихо артистовi, якщо для роздумiв йому потрiбна тиша: вiд свiтанку до ночi шум, створений курми, собаками, дiтьми, що граються й репетують на цьому тiсному просторi, нескiнченна балаканина жiнок на порогах будинкiв, пiснi робiтникiв у майстернях – усе це не дасть йому жодноi хвилини спокою. Добре ще, якщо не з'явиться iмпровiзатор i не почне горланити своi сонети й дифiрамби доти, поки збере по одному сольдо з кожного вiкна. А то прийде ще Бригелла[35 - Бригелла – персонаж комедii дель арте, перший iз двох типiв «дзаннi» (служникiв), хитрий i спритний хлопець, виверткий, який не гребуе нiякими засобами. Зазвичай протистояв iншому дзаннi – простакуватому й безпомiчному Арлекiну.], розставить серед площi свiй балаганчик i терпляче вiзьметься за повторення своiх розмов iз avocato, з tedesco, з diavolo[36 - Із адвокатом, з нiмцем, з дияволом (iтал.).], поки виснажить марно все свое красномовство перед обдертими дiтлахами – щасливими глядачами, якi не мають нi гроша в кишенi, але нiколи не соромляться подивитися й послухати.

Зате вночi, коли все змовкае й лагiдний мiсяць струмить свое бiлувате свiтло на кам'янi плити, всi цi будинки рiзних епох, якi прилiпилися один до одного без усякоi симетрii та без претензii, з таемничими тiнями в заглибленнях, являють собою картину надзвичайно мальовничого безладу, повного химерноi витонченостi. Все гарнiшае пiд мiсячними променями: найменший архiтектурний ефект пiдсилюеться i набувае оригiнальностi, кожний балкон, повитий виноградом, переносить нас до романтичноi Іспанii, населяе уяву пригодами лицарiв плаща та шпаги[37 - …пригодами лицарiв плаща та шпаги. – Маються на увазi героi побутовоi iспанськоi комедii епохи Вiдродження, яка дiстала свою назву за типовим дворянським убранням того часу. Комедii плаща та шпаги, якi вiдзначалися швидким темпом дii, були насиченi рiзноманiтними пригодами, сценами дуелей, переслiдуваннями, переодяганнями.]. А прозоре небо, в якому над цими темними кострубатими контурами тонуть блiдi куполи далеких будiвель, лле на все якесь непевне, повне гармонii свiтло, навiваючи нескiнченнi мрii…

Якраз тiеi хвилини, коли всi годинники, немов перегукуючись, пробили другу годину ночi, Андзолето опинився на Корте-Мiнеллi, бiля церкви Сан-Фантiно[38 - Церква Сан-Фантiно розташована в центрi Венецii, неподалiк вiд площi Святого Марка. Тут, поблизу Корте-Мiнеллi, мешкала й сама Жорж Санд пiд час своеi подорожi до Венецii 1834 року.]. Таемний iнстинкт привiв його до житла тiеi, чие iм'я та образ жодного разу не промайнули в його пам'ятi цього дня вiд самого заходу сонця. Не встиг вiн ступити на майданчик, як нiжний голос тихо назвав його зменшувальним iм'ям; пiдвiвши очi, вiн побачив ледве окреслений силует на однiй iз найжалюгiднiших терас цього провулка. Ще хвилина, дверi халупи вiдчинились, i Консуело в ситцевiй спiдницi, закутана в стару чорну шовкову мантилью, що колись слугувала ii матерi, простягла йому руку, приклавши палець iншоi руки до губ на знак мовчання. Навпомацки, навшпиньках пiднялися вони ветхими звивистими дерев'яними сходами, що ведуть на дах, i, всiвшись на терасi, завели розмову пошепки, перериваючи ii поцiлунками; цей шепiт, немов таемничий вiтерець або лепет духiв, якi пурхають попарно в туманi, ширяе щоночi над химерними, немов червонi чалми, димарями венецiанських будинкiв.

– Як? Ти чекала мене досi, моя бiдолашечка? – прошепотiв Андзолето.

– Але ж ти обiцяв, що прийдеш розповiсти менi про свiй сьогоднiшнiй виступ! Ну, говори, говори ж скорiше, чи добре ти проспiвав, чи сподобався, чи аплодували тобi, чи одержав ангажемент?

– А ти, моя добра Консуело, скажи, ти не гнiвалася на мене за тривалу вiдсутнiсть? Не дуже втомилася, чекаючи на мене? Не промерзла на цiй терасi? Чи вечеряла ти? Не дуже турбувалася? Не сварила мене? – розпитував свою подругу Андзолето, вiдчувши докори сумлiння за такоi довiри й лагiдностi бiдноi дiвчини.

– Анiтрошки, – вiдповiла вона, невинно обiймаючи його за шию. – Якщо я й гнiвалася, то не на тебе. Якщо втомилася, якщо змерзла, то я вже про все це забула, адже ти зi мною. Чи вечеряла я? Далебi, не знаю! Чи турбувалася? И не думала! Чи сварила тебе? Нiколи в життi!

– Ти просто ангел, – сказав Андзолето, цiлуючи ii. – О моя розрадо! Якi жорстокi й пiдступнi iншi серця!

– Що ж трапилося? Чим так засмутили «сина моеi душi»? – вигукнула Консуело, вплiтаючи в милу венецiанську говiрку смiливi та жагучi метафори своеi рiдноi мови.

Андзолето розповiв про все, що сталося, навiть про свое залицяння до Корилли, i особливо докладно зупинився на ii кокетливому дражнiннi. Але вiн розповiв усе це по-своему, передаючи тiльки те, що не могло засмутити Консуело: адже вiн не хотiв зраджувати й не зрадив ii, i все це було майже цiлковитою правдою. Однак iснуе одна сота частка правди, що ii нiяке судове слiдство нiколи не змогло виявити, у якiй жоден клiент нiколи не зiзнався своему адвокатовi й до якоi жоден суддя не добирався iнакше, як чисто випадково, тому що саме в цiй невисвiтленiй невеликiй кiлькостi фактiв або намiрiв i криеться привiд, причина, мета – словом, ключ усiх тих гучних процесiв, де захист рiдко бувае на висотi, а вирок рiдко бувае справедливий, хоч як палко ллються промови ораторiв, хоч якi холоднокровнi суддi.

Щодо Андзолето, нема чого й говорити, про якi своi грiшки вiн змовчав, якi палкi вiдчуття, пережитi перед публiкою, вiн висвiтлив зовсiм iнакше, а про своi страх та хвилювання у гондолi вiн i зовсiм забув згадати. Найiмовiрнiше, вiн зовсiм нiчого не сказав про гондолу, а своi влесливi милi речi на адресу примадонни зобразив у виглядi дотепних глузувань, завдяки яким вiн урятувався вiд небезпечних тенет пiдступноi жiнки, умудрившись притому не розгнiвати ii. Але, запитаете ви, мила читачко, навiщо, не бажаючи й не маючи можливостi розповiсти про все так, як воно було насправдi, тобто про найсильнiшi спокуси, перед якими вiн устояв тiльки завдяки розсудливостi й умiлому поводженню, – навiщо, повторюю, було цьому юному хитруновi будити ревнощi в Консуело? Ви задаете це запитання, панi? Так хiба ви самi не розповiдаете коханому або, скажiмо, обраному вами чоловiковi про всiх своiх шанувальникiв, яких ви вiднадили, про всiх його суперникiв, якими ви пожертвували, – i не тiльки до замiжжя, але й потiм на всiх балах, учора ще, навiть сьогоднi вранцi?! Послухайте, панi, якщо ви гарнi, у чому я не сумнiваюся, можу поручитися головою, що ви чините так само, як Андзолето, i робите це не заради вигоди, не для того, щоб терзати ревниву душу, не для того, щоб iще бiльше запишався той, кого ви любите, але просто тому, що приемно мати бiля себе iстоту, якiй можна розповiсти все це, начебто виконуючи свiй обов'язок, i, сповiдаючись, похвастатися перед своiм духiвником. Тiльки вся рiч у тiм, панi, що ви при цьому розповiдаете майже все, замовчуючи яку-небудь дрiбницю, – про неi ви нiколи не згадаете, – той ваш погляд, ту посмiшку, якi й викликали зухвале освiдчення самовпевненого нахаби. От цим поглядом, цiею посмiшкою, цiею дрiбницею саме й була гондола, про яку Андзолето, з насолодою переживаючи знову весь захват вечора, забув розповiсти Консуело. Маленька iспанка, на щастя для неi, ще не знала ревнощiв: це гiрке, похмуре почуття властиве душам, якi вже багато страждали, а Консуело була досi так само щаслива своею любов'ю, як i добра. Єдине, що справило на дiвчину найсильнiше враження, – це втiшний, але суворий вирок, виголошений шановним маестро, професором Порпорою, ii обожнюваному Андзолето. Вона змусила юнака ще раз повторити слова вчителя й, пiсля того як вiн знову точно передав iх, довго мовчала, глибоко замислившись.

– Консуелiно, – мовив Андзолето, не звертаючи великоi уваги на ii замисленiсть, – стае щось дуже прохолодно, ти не боiшся застудитись? Подумай, люба, адже все наше майбутне залежить од твого голосу – бiльше навiть, анiж од мого.

– Я нiколи не застуджуюся, – вiдповiла вона, – а от тобi холодно у твоему чудовому костюмi. На, закутайся в мою мантилью.

– Чим допоможе менi цей шматок дiрявоi тафти? Я волiв би з пiвгодини погрiтись у твоiй кiмнатi.

– Добре, – вiдповiла Консуело, – але нам тодi доведеться помовчати, а то сусiди нас почують i, мабуть, засудять. Люди вони непоганi й не дуже допiкають мене за наше кохання, тому що знають: ти нiколи не приходиш до мене вночi. Справдi, краще було б, якби ти пiшов спати до себе.

– Це неможливо: до свiтанку менi не вiдчинять, i менi доведеться мерзнути ще цiлих три години. Чуеш, як у мене вiд холоду цокотять зуби?

– У такому разi ходiмо, – мовила Консуело, пiдводячись. – Я замкну тебе у своiй кiмнатi, а сама буду спати на терасi: якщо хто стежить за нами, нехай бачить, що я поводжуся скромно.

І вона дiйсно провела його до себе в кiмнату, доволi велику, але вбогу; квiти, колись написанi на стiнах, прозирали тепер там i сям крiзь другий шар пофарбування, ще бiльш грубого й майже такого ж облiзлого. Велике дерев'яне лiжко з матрацом iз прибережника, ситцева стьобана ковдра, бездоганно чиста, але вся в рiзнобарвних латках, солом'яний стiлець, невеликий столик, старовинна гiтара та фiлiгранне розп'яття становили все багатство, залишене Консуело матiр'ю. Маленький спiнет[39 - Спiнет – невеликий клавесин чотирикутноi, рiдше трикутноi форми.] i купа напiвзотлiлих нот, якi великодушно позичав iй професор Порпора, доповнювали все умеблювання юноi артистки, дочки бiдноi циганки, ученицi великого артиста, закоханоi в красивого шукача пригод.

Оскiльки в кiмнатi був усього один стiлець, а стiл був завалений нотами, то Андзолето не залишалося нiчого бiльше, як сiсти на лiжко, що вiн зараз же й зробив без церемонiй. Ледве вiн присiв на самий краечок лiжка, як, змучений утомою, повалився на велику подушку.

– Моя люба, моя гарна дружинонько, – промурмотав вiн, – я зараз вiддав би всi роки, якi менi залишаеться жити, за одну годину мiцного сну й усi скарби свiту за те, щоб укрити ноги краечком цiеi ковдри. Нiколи в життi менi не було так холодно, як у цьому проклятому фраку; пiсля безсонноi ночi мене трусить, як у лихоманцi.

Хвилину Консуело вагалася. Вiсiмнадцятирiчна сирота, зовсiм самотня на свiтi, вона, по сутi, вiдповiдала за своi вчинки тiльки перед Богом. Вiрячи в обiцянки Андзолето, як у слова Євангелiя, вона не боялася, що набридне йому або що вiн кине ii, якщо вона поступиться всiм його бажанням. Але пiд впливом почуття соромливостi, що Андзолето нiколи не намагався в нiй побороти, вона вважала його прохання трохи неделiкатним. Проте вона пiдiйшла до нього й узяла його за руку – рука була холодна, а коли Андзолето притулив ii руку до свого чола, дiвчина вiдчула, що чоло юнака гаряче.

– Ти хворий! – вигукнула вона з тривогою, вiдкинувши всi iншi мiркування. – Якщо так, звичайно, поспи годинку на моiй постелi.

Андзолето не змусив ii двiчi повторювати цю пропозицiю.

– Добра, як сам Бог, – прошепотiв вiн, простягаючись на матрацi iз прибережника.

Консуело накрила його ковдрою й, притягши з кутка таке-сяке свое ганчiр'я, ще прикрила йому ноги. Укладаючи його з материнською дбайливiстю, вона тихенько прошепотiла йому:

– Андзолето, лiжко, на якому ти зараз заснеш, – те, де я спала з моею матiр'ю протягом останнiх рокiв ii життя. Тут вона померла, i я, одягши ii в саван, стояла бiля неi й молилася, поки похоронний човен не вiдвiз ii вiд мене назавжди. Отож, я хочу зараз розповiсти тобi, що вона змусила мене обiцяти iй у своi останнi хвилини. «Консуело, – сказала вона, – заприсягнися менi перед розп'яттям, що Андзолето ляже в це лiжко на мое мiсце не ранiше, нiж ви з ним обвiнчаетеся в церквi».

– І ти заприсяглася?

– І я заприсяглася. Але, дозволивши тобi спати тут зараз, я поступилася тобi не мiсцем матерi, а моiм власним.

– А ти, бiдолашко, так i не заснеш? – вигукнув Андзолето, роблячи над собою зусилля й пiдводячись. – Який я, одначе, негiдник! Зараз же пiду спати на вулицю!

– Нi! Нi! – сказала Консуело, лагiдно змушуючи його лягти назад на подушку. – Ти хворий, а я здорова. Мати моя померла щирою католичкою, вона тепер на небi й постiйно дивиться на нас звiдти. Вона знае, що ти дотримався даноi iй обiцянки – не покинув мене. Вона знае також, що наша любов не менш чиста тепер, нiж була при нiй. Вона бачить, що й у цю мить я не подумую нi про що погане, не роблю нiчого поганого. Упокiй, Господи, ii душу!

Тут Консуело перехрестилась. Андзолето вже заснув. Виходячи, Консуело прошепотiла:

– Там, на терасi, я помолюся, щоб ти не занедужав.

– Добра, як Бог, – у пiвснi повторив Андзолето, навiть не помiтивши, що наречена залишила його самого.

Консуело дiйсно пiшла молитися на терасу. Через якийсь час вона повернулася глянути, чи не гiрше йому, i, побачивши, що вiн безтурботно спить, довго, зосереджено дивилася на його красиве блiде лице, осяяне мiсяцем.

Потiм, не бажаючи пiддаватися сну й згадавши, що хвилювання сьогоднiшнього вечора перешкодили iй займатися, вона знову засвiтила лампу, сiла за свiй столик i почала наносити на нотний папiр завдання з композицii, задане на завтрашнiй день ii вчителем Порпорою.




Роздiл 6


Граф Дзустiньянi, незважаючи на всю свою фiлософську байдужнiсть i своi новi захоплення – Корилла досить незграбно прикидалася, начебто ревнуе його, – далеко не був так байдужий до зухвалих капризiв своеi шаленоi коханки, як намагався це показати. Добрий, слабохарактерний i легковажний, вiн був розпусним бiльше на словах i з огляду на свое суспiльне становище. Тому вiн не мiг не страждати в глибинi душi вiд тоi невдячностi, якою ця жiнка вiдповiла на його великодушнiсть. І хоча в тi часи у Венецii, як i в Парижi, ревнувати вважалося межею непристойностi, його iталiйська гордiсть повставала проти смiшноi й жалюгiдноi ролi, яку Корилла змушувала його грати.

І ось того самого вечора, коли Андзолето так блискуче виступав у його палацi, граф, весело пожартувавши зi своiм другом Барберiго над витiвками Корилли, дочекався, поки роз'iдуться всi гостi й погасять вогнi, накинув плащ, узяв шпагу i для власного заспокоення вирушив до палацу, де жила його коханка.

Упевнившись, що вона сама, Дзустiньянi, не задовольняючись цим, вступив потихеньку в розмову з гондольером, що ставив гондолу примадонни пiд портиком, спецiально для цього пристосованим. Трохи цехiнiв розв'язали гондольеровi язик, i граф незабаром переконався, що не помилився, припустивши, що в Корилли в гондолi був супутник, з'ясувати ж, хто саме, йому так i не вдалося: гондольеровi ця людина була невiдома; хоча вiн i бачив сотнi разiв Андзолето, як той вештався бiля театру й палацу Дзустiньянi, однак уночi, у чорному фраку, напудреного, вiн його не впiзнав.

Ця непроникна таемниця ще дужче збiльшила досаду графа. Вiн навiть не мiг утiшитися глузуваннями над своiм суперником – единою помстою гарного тону, настiльки ж жорстокою в цю епоху показних залицянь, як убивство в епоху серйозних пристрастей. Усю нiч вiн не зiмкнув очей i ще ранiше тоi години, коли Порпора починав своi заняття в консерваторii для бiдних дiвчат, попрямував до школи Мендiкантi й пройшов до зали, де мали зiбратись юнi ученицi.

Ставлення графа до вченого професора останнiми роками значно змiнилося. Дзустiньянi вже не був його музичним супротивником, – навпаки, вiн був тепер його союзником i навiть до певноi мiри начальником: граф зробив значне пожертвування установi, якою завiдував учений маестро, i на знак вдячностi йому було доручено керiвництво школою. Вiдтодi цi двое друзiв жили в добрiй злагодi, наскiльки це було можливим при нетерпимостi професора до модноi свiтськоi музики, – нетерпимостi, яку вiн змушений був трохи зрадити, бачачи, що граф витрачае сили й кошти на викладання та поширення серйозноi музики. До того ж граф поставив на сценi свого театру Сан-Самуеле оперу, яку Порпора щойно написав.

– Шановний маестро, – сказав граф, вiдводячи його вбiк, – необхiдно, щоб ви не тiльки погодилися на викрадення однiеi з ваших учениць, але щоб ви самi вказали ту, яка лiпше за всiх могла б замiнити в театрi Кориллу. Артистка стомлена, вона втрачае голос, ii капризи розоряють нас, не сьогоднi-завтра вона набридне й публiцi. Справдi, потрiбно подумати про те, щоб знайти iй succeditrice[40 - Спадкоемицю (iтал.).]. (Вибач, дорогий читачу, так говорять iталiйською, i граф не винайшов неологiзму.)

– У мене немае того, що вам потрiбно, – сухо вiдповiв Порпора.

– Як, маестро! – вигукнув граф. – Ви знову впадаете у чорну меланхолiю? Чи можливо, щоб пiсля всiх доказiв моеi вiдданостi вам i всiх жертв з мого боку ви, коли я звертаюся до вас за допомогою й порадою, вiдмовили менi в найменшiй послузi?

– Я вже не маю на це права, графе, але те, що я вам сказав, – щира правда. Повiрте людинi, яка по-справжньому до вас прихильна i бажала б зробити вам послугу: у моiй вокальнiй школi немае нiкого, хто б мiг замiнити Кориллу. Я анiтрошки не переоцiнюю ii, але хоча в моiх очах талант цiеi жiнки й не е серйозним талантом, все-таки я не можу не визнати за нею знання справи, звички до сцени, мистецтва впливати на почуття публiки, що здобуваеться довголiтньою практикою й не швидко дасться дебютантцi.

– Все це так, – сказав граф, – але ж ми самi створили Кориллу: ми керували ii першими кроками, ми змусили публiку ii оцiнити; решту зробила ii краса. А у вас у школi е чарiвнi ученицi, не гiршi за неi. Вже цього ви не будете заперечувати, маестро! Погодьтеся, що Клоринда – найкрасивiше створiння у свiтi.

– Але вона неприродна, манiрна, взагалi нестерпна… Втiм, можливо, публiка й знайде чарiвним це смiшне кривляння… А спiвае вона фальшиво, у нiй немае нi душi, нi розумiння… Щоправда, у публiки теж немае вух… Але у Клоринди до того ж немае нi пам'ятi, нi спритностi; ii не врятуе вiд провалу навiть те легке шарлатанство, що вдаеться багатьом.

При цих словах професор мимоволi подивився на Андзолето, який, користуючись своiм становищем улюбленця графа, прослизнув у клас (буцiмто для того, щоб переговорити з ним) i, стоячи поблизу, слухав на всi вуха.

– Однаково, – сказав граф, не звертаючи уваги на злiсний випад професора, – я стою на своему. Давно я не чув Клоринди. Покличмо ii сюди; нехай вона прийде з п'ятьма-шiстьма найкрасивiшими ученицями. Слухай, Андзолето, – додав вiн, смiючись, – ти так вирядився, що можеш здатися молодим професором. Іди у сад, вибери там найгарнiших учениць i скажи iм, що професор i я чекаемо iх тут.

Андзолето послухався. Але, задля розваги чи з iншою метою, вiн привiв найнезугарнiших. От коли Жан-Жак Руссо мiг би вигукнути: «Софi була одноока, а Каттiна кульгава».[41 - «Софi була одноока, а Каттiна кульгава». – Руссо, «Сповiдь», кн. 7.]

До цього непорозумiння поставилися добродушно й, посмiявшись пiд сурдинку, вiдправили дiвиць назад, доручивши iм прислати учениць за вказiвкою самого професора. Незабаром з'явилася група чарiвних дiвчат iз красунею Клориндою на чолi.

– Що за прекрасне волосся! – прошепотiв граф на вухо Порпорi, коли повз нього пройшла Клоринда зi своiми чудовими бiлявими косами.

– На цiй головi набагато бiльше, нiж усерединi, – вiдповiв, навiть не притишуючи голосу, суворий критик.

Цiлу годину тривала проба голосiв, i граф, не в змозi витримати довше, вийшов зовсiм пригнiчений, не забувши надiлити спiвачок найлюб'язнiшими похвалами, а професоровi прошепотiти: «Нема чого й думати про таких папуг».

– Якщо його ясновельможнiсть дозволить менi сказати два слова щодо тiеi справи, що так його турбуе… – прошепотiв Андзолето на вухо графовi, спускаючись iз ним сходами.

– Говори! Чи, бува, не знаеш ти те чудо, що ми шукаемо? – запитав граф.

– Так, ваша ясновельможносте.

– У глибинi якого моря виловиш ти цю перлину?

– У глибинi класу, куди хитрий професор Порпора ховае ii в тi днi, коли ви, ваша ясновельможносте, робите огляд своему жiночому батальйону.

– Як? Ти говориш, що в школi е дiамант, блиску якого моi очi нiколи ще не бачили? Якщо маестро Порпора зiграв зi мною такий жарт…

– Дiамант, про який я говорю, не належить до числа учениць школи. Це бiдна дiвчина, що спiвае тiльки в хорi, коли ii запрошують; професор дае iй приватнi уроки з милостi, але ще бiльше з любовi до справи.

– Виходить, у цiеi дiвчини зовсiм винятковi здiбностi: адже задовольнити професора нелегко й вiн не дуже щедрий нi на свiй час, нi на свою працю. Можливо, я чув ii коли-небудь, але не знав, що це спiвае саме вона?

– Ваша ясновельможнiсть чули ii давно, коли вона була ще дитиною. Тепер це доросла, сильна дiвчина, старанна i вчена, як сам професор; якби вона проспiвала на сценi три такти поруч iз Кориллою, ту б одразу освистали.

– І вона нiколи не спiвае привселюдно? Невже професор не змушуе ii виступати на своiх великих вечернях?

– Ранiше професор охоче слухав ii спiв у церквi, але вiдтодi як заздрiснi й мстивi ученицi пригрозили вигнати ii з хорiв, якщо тiльки вона з'явиться серед них…

– Так, виходить, це дiвчина поганоi поведiнки?

– О Боже милостивий! Вона чиста, як дверi раю, ваша ясновельможносте. Але вона бiдна й низького походження… як i я, ваша ясновельможносте, якого, одначе, ви милостиво наближаете до себе. А цi злi вiдьми загрожували професоровi поскаржитися вам на те, що вiн, усупереч правилам школи, приводить у клас приватну ученицю.

– Де ж я можу послухати це чудо?

– Накажiть, ваша ясновельможносте, професоровi, щоб вiн змусив ii проспiвати у вашiй присутностi, i тодi ви самi будете мати можливiсть судити про ii голос i величезне обдаровання.

– Твоя впевненiсть мимоволi змушуе мене повiрити тобi. Так ти говориш, що я колись чув ii… Я намагаюся пригадати, але…

– У церквi Мендiкантi в день генеральноi репетицii «Salve, Regina» Перголезе…

– Згадав! – вигукнув граф. – Голос, виразнiсть, розумiння надзвичайнi!

– І вона ж була тодi зовсiм дитиною, ваша ясновельможносте, iй було всього чотирнадцять рокiв.

– Так, але… пригадуеться, вона некрасива.

– Некрасива, ваша ясновельможносте? – перепитав здивований Андзолето.

– Як ii звали?.. Здаеться, це була iспанка… ще таке дивне iм'я…

– Консуело, ваша ясновельможносте.

– Так, так, це вона! Ти хотiв тодi одружитися з нею, i ми з професором iще посмiялися з вашого роману. Консуело! Так, так… улюблениця професора, розумниця, але дуже вже некрасива.

– Некрасива? – повторив приголомшений Андзолето.

– Авжеж, мiй хлопчику. А ти все ще в неi закоханий?

– Вона моя подруга, ваша ясновельможносте.

– «Подругою» ми називаемо й сестру, й коханку. Хто ж вона тобi?

– Сестра, ваша ясновельможносте.

– Тодi ти не засмутишся, якщо я скажу те, що думаю. У твоiй пропозицii немае жодноi краплi здорового глузду. Щоб замiнити Кориллу, треба бути ангелом краси, твоя ж Консуело, я добре пригадую тепер, не тiльки некрасива, а просто потворна.

У цю мить до графа пiдiйшов один iз приятелiв i вiдвiв його вбiк, а Андзолето все стояв, вражений, i, зiтхаючи, повторював: «Вона потворна!»




Роздiл 7


Вам, може, здасться дивним, ласкавий читачу, а тим часом це правда, що в Андзолето не було сформованоi думки щодо того, гарна чи некрасива Консуело. Вона була iстотою, настiльки вiдособленою вiд усiх i непомiтною у Венецii, що нiкому й на думку не спадало вiдхилити ii покрив забуття й мороку, аби глянути, пiд якою оболонкою – привабливою чи непримiтною – виявляються ii розум i доброта. Порпора, для якого нiчого не iснувало, крiм мистецтва, бачив у нiй тiльки артистку. Сусiди ii по Корте-Мiнеллi не ставили iй у докiр цнотливу любов до Андзолето: у Венецii не дуже суворi в цьому вiдношеннi. Але часом вони все-таки попереджали ii, що вона буде нещасна з цим бездомним юнаком, i радили iй вийти замiж за чесного, сумирного робiтника. А позаяк вона зазвичай вiдповiдала, що iй, дiвчинi без родини й опори, Андзолето саме й пiдходить, i до того ж за всi шiсть рокiв не було дня, коли б iх не бачили разом, причому молодi люди iз цього не робили таемницi й нiколи не сварилися, то зрештою всi звикли до iхнього вiльного й нерозривного союзу. Нiхто iз сусiдiв нiколи не упадав за «подругою» Андзолето. Чи тому, що вона вважалася його нареченою, чи внаслiдок ii вбогостi? Чи ii зовнiшнiсть нiкого не приваблювала? Найбiльш правдоподiбним е останне припущення.

А тим часом усiм вiдомо, що дiвчатка-пiдлiтки вiд дванадцяти до чотирнадцяти рокiв бувають зазвичай худi, незграбнi, що в рисах iхнього лиця, у фiгурi, у рухах немае гармонii. До п'ятнадцяти рокiв вони мовби «переробляються», за висловом лiтнiх француженок iз простолюду, i ось та, котра здавалася колись потворою, раптом стае якщо не гарною, то принаймнi миловидною. Є навiть прикмета, що для майбутностi дiвчинки невигiдно, якщо вона занадто рано стае гарненькою…

Увiйшовши в пору юностi, Консуело погарнiшала, як це вiдбуваеться з усiма дiвчатами, i про неi перестали говорити, що вона некрасива; так, вона й справдi не була вже некрасивою. Але оскiльки вона не була нi дофiною, нi iнфантою i ii не оточували придворнi, волаючи про те, як з кожним днем розквiтае краса царственоi дитини, оскiльки нiкому було пiклуватися з нiжною турботою про ii майбутнiсть, то нiхто й не потрудився сказати Андзолето: «Тобi не доведеться червонiти перед людьми за твою наречену».

Андзолето чув, що ii називали поганулею в тi часи, коли це для нього не мало нiякого значення, а вiдтодi як про зовнiшнiсть Консуело бiльше не говорили нi добре, нi погано, вiн i зовсiм перестав про це думати. Його марнославство було спрямоване тепер в iнший бiк – вiн мрiяв про театр, про славу; йому було не до того, щоб хвастатися своiми любовними перемогами. До того ж пекучу цiкавiсть, цей супутник ранньоi чуттевостi, було в нього значною мiрою вгамовано. Я говорив уже, що у вiсiмнадцять рокiв для нього не було таемниць у любовi, у двадцять два роки вiн уже був майже розчарований, i у двадцять два роки, як i у вiсiмнадцять, його прихильнiсть до Консуело, незважаючи на кiлька поцiлункiв, зiрваних без трепету й повернутих без знiяковiлостi, була так само безтурботною, як i колись.

Такий спокiй i така чеснота в парубка, який узагалi ними не вiдзначався, пояснювалися тим, що безмежна воля, що нею, як згадувалося на початку цiеi розповiдi, насолоджувалася юна пара, поступово обмежувалася й помалу, iз часом, майже зникла. Консуело було близько шiстнадцяти рокiв, i вона все ще продовжувала вести бродяче життя, втiкаючи пiсля занять у консерваторii на П'яццетту[42 - П'яццетта – «мала площа», слугуе мовби переддвер'ям, яке сполучае площу Святого Марка з морським каналом.] розучувати свiй урок i ласувати рисом у товариствi Андзолето, коли мати ii, украй виснажена, перестала спiвати вечорами у рiзних кав'ярнях, де вона дотепер виступала, граючи на гiтарi та збираючи грошi в дерев'яну тарiлочку. Бiдна жiнка знайшла притулок на одному iз найбiльш злидарських горищ Корте-Мiнеллi й там повiльно згасала на жалюгiдному одрi. Тодi добра Консуело, щоб не залишати матiр одну, зовсiм змiнила свiй спосiб життя. За винятком тих годин, коли професор удостоював давати iй уроки, вона або вишивала, або писала роботи з контрапункту, не залишаючи узголiв'я своеi владноi, але вбитоi нуждою матерi, що суворо поводилася з нею в дитинствi, а тепер являла собою жахливе видовище агонii без мужностi й без смиренностi. Любов до матерi та спокiйна самовiдданiсть Консуело нi на мить не зрадили ii. Радощi дитинства, волю, бродяче життя, навiть любов – усе вона принесла в жертву без гiркоти й без вагань. Андзолето часто скаржився на це, але, бачачи, що його докори марнi, вирiшив махнути рукою й почав розважатись. Однак це виявилося неможливим. Андзолето не був таким посидющим у роботi, як Консуело; вiн похапцем i погано займався на уроках, якi давав йому так само похапцем i погано його професор заради плати, обiцяноi графом Дзустiньянi. На щастя для Андзолето, природа, щедро обдарувавши його, допомагала йому, наскiльки можливо, надолужувати згаяний час i загладжувати результати поганого навчання; але в пiдсумку в нього виявлялося багато годин для гультяйства, i тодi йому страшно не вистачало товариства вiдданоi й життерадiсноi Консуело. Вiн спробував поринути у пристрастi, властивi його вiку й становищу: вiдвiдував шинки, програвав iз рiзними джигунами подачки, одержуванi часом вiд графа Дзустiньянi. Таке життя тривало тижнiв два-три, пiсля чого вiн вiдчув, що його загальне самопочуття, його здоров'я й голос помiтно погiршуються… Вiн зрозумiв, що неробство й розбещенiсть – рiзнi речi, а до розбещеностi в нього схильностi не було. Позбувшись порочних пристрастей, звичайно, тiльки з любовi до самого себе, вiн усамiтнився й спробував засiсти за навчання, але це усамiтнення здалося йому тяжким i нудним. Вiн вiдчув, що Консуело так само необхiдна для його таланту, як i для щастя. Старанна й наполеглива, Консуело, для якоi музика була такою ж рiдною стихiею, як повiтря для птаха або вода для риби, любила переборювати труднощi й, немов дитина, не усвiдомлювала при цьому значущостi своiх досягнень; прагнучи побороти перешкоди й проникнути в тайники мистецтва з огляду на той самий iнстинкт, який змушуе паросток пробиватися крiзь землю до свiтла, вона належала до тих рiдкiсних щасливих натур, для яких праця – насолода, щирий вiдпочинок, необхiдний, нормальний стан, а бездiяльнiсть – важка, болiсна, просто згубна, якщо вона взагалi можлива. Але вона iм незнайома: навiть коли здаеться, начебто вони ледарюють, вони й тодi працюють; у них немае мрiянь, а е мiркування. Коли бачиш iх за справою, думаеш, що вони саме в цей час створюють щось, тодi як у дiйсностi вони тiльки виявляють те, що вже створено ними ранiше. Мабуть, ти скажеш менi, любий читачу, що не знав таких виняткових натур. На це я можу вiдповiсти тобi, що на своему вiку зустрiв тiльки одну таку iстоту, але ж я старший за тебе. Ах, чому я не можу сказати тобi, що менi вдалося простежити на прикладi власного бiдного розуму божественну таемницю цiеi розумовоi дiяльностi! Але, на жаль, друже читачу, нi ти, нi я не будемо вивчати ii на нас самих.

Консуело працювала не покладаючи рук i завжди iз задоволенням. Цiлими годинами вiльно розспiвуючи або читаючи ноти, вона переборювала труднощi, якi злякали б Андзолето, якби вiн був полишений на самого себе; ненавмисно, не думаючи нi про яке змагання, вона мiж вибухами дитячого смiху, серед польотiв поетичноi та творчоi фантазii, властивоi людям iз народу в Іспанii та Італii, змушувала його рухатися за нею, вторити iй, розумiти ii, вiдповiдати iй. Андзолето, сам того не усвiдомлюючи й не помiчаючи, протягом ряду рокiв переймався генiальнiстю Консуело, всотуючи ii немов бiля самого джерела. Але внаслiдок своiх лiнощiв вiн являв собою в музицi дивне поеднання знання й неуцтва, натхнення й легкодумства, сили й незграбностi, смiливостi й безсилля – всього того, що при останньому його виступi занурило Порпору в цiлий лабiринт думок i припущень. Старий музикант не пiдозрював, що всi цi скарби знання Андзолето викрав у Консуело. Пояснюеться це тим, що, пробравши один раз дiвчинку за дружбу з таким шалапутом, вiн нiколи бiльше не зустрiчав iх разом. Консуело, прагнучи зберегти прихильнiсть свого вчителя, намагалася не попадатися йому на очi в товариствi Андзолето, а коли вони бували разом, вона, ще здалеку помiтивши професора, ховалася зi спритнiстю кошеняти за найближчу колону або забивалася в яку-небудь гондолу.

Цих застережних заходiв уживалося й пiзнiше, коли Консуело зробилася доглядальницею бiля постелi матерi. Андзолето, не в силах бiльше терпiти розлуку з Консуело, вiдчуваючи, що без неi вiн не може нi жити, нi сподiватися, нi спалахувати натхненням, нi навiть дихати, вирiшив дiлити з нею ii самiтницьке життя й iз вечора у вечiр вислуховувати кпини та вiдчувати на собi спалахи роздратування ii вмираючоi матерi. Нещасна жiнка за кiлька мiсяцiв до смертi стала менше страждати й пiд впливом своеi набожноi дочки сама зм'якшилася. Помалу вона звикла до послуг Андзолето, i сам вiн, хоча зовсiм не був створений для такоi ролi, звик ставитися до слабостi й до страждання лагiдно, з веселою готовнiстю допомогти. В Андзолето була розважлива вдача i приемнi манери. Його вiрнiсть стосовно Консуело та ii самоi нарештi скорила серце матерi, i перед смертю вона змусила iх заприсягтися, що вони нiколи не розлучаться. Андзолето дав слово й у цю урочисту хвилину навiть пережив нiколи досi не вiдчуте глибоке розчулення. Вiн з тим бiльш легким серцем дав цю обiцянку, що вмираюча сказала: «Хоч ким би вона була для тебе – подругою, сестрою, коханкою чи дружиною, не кидай ii, адже вона тiльки тебе й визнае, тiльки тебе й слухае». Потiм, прагнучи дати дочцi розумну й корисну пораду й, не замислюючись над тим, наскiльки вона здiйсненна, мати, як ми вже бачили, взяла особливу обiтницю з Консуело, що та не буде належати своему коханому до вiнця. Дiвчина заприсяглася, не передбачаючи перешкод, якi могли виникнути через невiр'я й незалежний характер Андзолето.

Осиротiвши, Консуело продовжувала заробляти шиттям, але в той же час займалася й музикою, вбачаючи в нiй iх спiльну з Андзолето майбутнiсть. Протягом двох останнiх рокiв, коли Консуело жила сама на своему горищi, Андзолето зустрiчався з нею щодня, але не вiдчував до неi нiякоi пристрастi. Втiм, вiн не вiдчував пристрастi й до iнших жiнок, вiддаючи перевагу над усiм принадностi дружньоi близькостi з Консуело та задоволенню жити бiля неi.

Не осягаючи до пуття величезних здiбностей своеi подруги, вiн усе-таки настiльки встиг розвинути в собi музичний смак i розумiння, аби усвiдомлювати, що в неi бiльше вмiння й можливостей, нiж у всiх спiвачок театру Сан-Самуеле, не виключаючи самоi Корилли. І ось до його прихильностi приедналася надiя, майже впевненiсть у тому, що, об'еднавши своi iнтереси, вони з часом вибудують блискучу кар'еру. Консуело не мала звички думати про майбутне; передбачати було не в ii характерi. Вона була готова займатися музикою винятково за покликанням, а спiльнiсть iнтересiв, що виникала в неi з Андзолето завдяки тому, що вони обое займалися цим мистецтвом, уявлялась iй тiльки як джерело ще бiльшоi взаемноi прихильностi й щастя. Тому, раптом вирiшивши прискорити здiйснення iхнiх мрiянь, Андзолето навiть не попередив ii. У ту хвилину, коли Дзустiньянi був заклопотаний, ким замiнити Кориллу, з рiдкiсною проникливiстю вгадавши думки свого покровителя, юнак внiс ту несподiвану пропозицiю, про яку вже йшлося.

Потворнiсть Консуело, ця несподiвана, дивна перешкода, непереборна, якщо тiльки граф не помилявся, внесла страх i сум'яття в душу Андзолето. У такому станi побрiв вiн на Корте-Мiнеллi. Зупиняючись на кожному кроцi, вiн силкувався уявити собi образ подруги й усоте запитував себе: «Так вона некрасива? Потворна? Бридка?»




Роздiл 8


– Що ти так дивишся на мене? – запитала Консуело, бачачи, що Андзолето, увiйшовши до кiмнати, мовчки розглядае ii з якимось дивним виглядом. – Можна подумати, що ти мене нiколи не бачив.

– Це правда, Консуело, – вiдповiв вiн, – я нiколи тебе не бачив.

– Що ти говориш? Ти сповна розуму?

– О господи! – вигукнув Андзолето. – У мене в мозку немов якась чорна пляма, через яку я не бачу тебе.

– Боже милосердний! Та ти хворий, мiй друже!

– Нi, люба моя, заспокойся, i постараймося все з'ясувати. Скажи менi, Консуело, ти вважаеш мене красивим?

– Ну звичайно, адже я тебе люблю.

– А якби ти мене не любила, яким би я тобi здавався?

– Звiдки менi знати?

– Але, коли ти дивишся на iнших чоловiкiв, розрiзняеш же ти, красивi вони чи некрасивi?

– Розрiзняю, але для мене ти гарнiший усiх красенiв.

– Через те, що я дiйсно красивий, чи через те, що ти мене любиш?

– І через те й через iнше. Втiм, усi вважають тебе красивим, i ти сам це добре знаеш. Але яке тобi до цього дiло?

– Менi хочеться знати, чи любила б ти мене, якби я був потворний?

– Мабуть, я й не помiтила б цього.

– Виходить, на твою думку, можна любити й некрасивого?

– Чому ж нi? Адже любиш ти мене.

– Виходить, ти некрасива, Консуело? Говори, вiдповiдай же! Ти справдi некрасива?

– Менi завжди це говорили. А сам ти хiба цього не бачиш?

– Нi, нi, справдi не бачу.

– Ну, тодi я вважаю себе досить гарною й дуже задоволена цим.

– От зараз, Консуело, ти дивишся на мене такими добрими, щирими, люблячими очима, що здаешся менi прекраснiшою за Кориллу. Але менi хочеться знати, чи дiйсно це так чи це тiльки моя омана. Розумiеш, я добре знаю твое лице, знаю, що воно чесне й подобаеться менi. Коли я роздратований, воно дiе на мене заспокiйливо, коли я смутний, утiшае мене, коли я пригнiчений, надихае мене. Але я не знаю твоеi зовнiшностi. Я не знаю, Консуело, чи дiйсно ти некрасива.

– Я ще раз запитую: яке тобi до цього дiло?

– Менi необхiдно це знати. Як ти гадаеш, чи може красивий чоловiк любити некрасиву жiнку?

– Але ж любив ти мою бiдолашну матiр, а вона зробилася пiд кiнець цiлковитим страховиськом. А я ж бо як ii любила!

– І ти вважала ii потворною?

– Нi. А ти?

– Я й не думав про ii зовнiшнiсть. Але це зовсiм не те, Консуело… Я говорю про iншу любов – про пристрасну; адже я тебе люблю саме такою любов'ю, чи не правда? Я не можу обходитися без тебе, не можу з тобою розлучитись. Адже це справжня любов, правда?

– А чим iншим могло б це бути?

– Дружбою.

– Так. Можливо, що це i е дружба.

Тут здивована Консуело замовкла й уважно подивилася на Андзолето. А той, поринувши в роздуми, уперше сушив собi голову над тим, що вiн вiдчував до Консуело – любов чи дружбу, i про що говорили цей спокiй почуттiв i ця цнотливiсть, яку вiн так легко зберiгав бiля неi, – про повагу чи про байдужiсть? Уперше подивився вiн на дiвчину очима молодого чоловiка, не без деякого хвилювання розбираючи й оцiнюючи ii чоло, очi, фiгуру – все те, що дотепер жило в його уявi у виглядi якогось затуманеного iдеального цiлого. Уперше схвильована Консуело була збентежена поглядом свого друга: вона зашарiлася, серце ii забилося, i, не маючи сили дивитись у вiчi Андзолето, вона вiдвернулась. Андзолето все ще продовжував зберiгати мовчання. Не зважуючись його перервати, Консуело раптом вiдчула невимовну тривогу, великi сльози одна за одною покотилися по ii щоках, i, затуляючи лице руками, вона вигукнула:

– О, я бачу, ти прийшов менi сказати, що не хочеш бiльше, аби я була твоею подругою.

– Нi, нi, нiколи я цього не говорив i не говорю! – вигукнув Андзолето, наляканий ii слiзьми, якi бачив уперше, i поспiшно по-братському обiйняв ii.

Але в цю мить Консуело вiдвернулась, i тому замiсть свiжоi, прохолодноi щоки поцiлунок його зустрiв гаряче плече, ледь прикрите косинкою iз грубого чорного мережива.

Коли перший спалах пристрастi виникне в сильнiй молодiй iстотi, яка зберегла всю свою дитячу чистоту, але вже досягла повного розквiту, вiн викликае приголомшливе, майже болiсне вiдчуття.

– Не знаю, що зi мною, – мовила Консуело, вириваючись iз обiймiв свого друга iз страхом, якого досi не вiдчувала, – але менi зле, менi здаеться, начебто я вмираю…

– Не треба вмирати, люба, – говорив Андзолето, нiжно пiдтримуючи ii, – тепер я переконаний, що ти красуня, справжня красуня.

Дiйсно, Консуело була дуже гарна в цю мить. І Андзолето, вiдчувши це всiею своею iстотою, не мiг стриматися, щоб не висловити iй свого захоплення, хоча й не був упевнений у тiм, що ii краса вiдповiдае вимогам сцени.

– Та скажи нарештi, навiщо тобi знадобилося сьогоднi, щоб я була красива? – запитала Консуело, зненацька сполотнiвши й знесилiвши.

– А хiба тобi самiй не хочеться бути красивою, мила Консуело?

– Так, для тебе.

– А для iнших?

– Яке менi до них дiло?

– А якби вiд цього залежало наше майбутне?

Тут Андзолето, бачачи, як збентежив вiн свою подругу, вiдверто розповiв iй про те, що сталося мiж ним i графом. Коли вiн передав iй не дуже втiшнi для неi слова Дзустiньянi, добродушна Консуело, що зрозумiла тепер, у чому рiч, i встигла заспокоiтися, витерла сльози i розсмiялася.

– Як, – вигукнув Андзолето, уражений такою цiлковитою вiдсутнiстю марнославства, – ти нiтрохи не схвильована, не збентежена? О, я бачу, Консуело, що ви маленька кокетка й чудово знаете, що ви не потворнi.

– Послухай, – вiдповiла вона, всмiхаючись. – Позаяк ти надаеш такого значення усiляким дурницям, я мушу тебе трохи заспокоiти. Я нiколи не була кокеткою: при моiй зовнiшностi це було б смiшно. Одначе безсумнiвно, що я тепер уже не потворна.

– Справдi? Ти це чула? Хто ж говорив тобi це, Консуело?

– По-перше, моя мати, ii нiколи не бентежила моя некрасивiсть. Вона не раз повторювала, що це мине й що сама вона в дитинствi була ще гiрша. А тим часом я вiд багатьох, хто знав ii, чула, що у двадцять рокiв вона була найкрасивiшою дiвчиною в Бургосi. Пам'ятаеш, коли вона спiвала в кав'ярнi, не раз доводилося чути: «Яка, мабуть, ця жiнка була гарна в молодостi». Бачиш, друже мiй, для бiднякiв краса – це справа однiеi митi: сьогоднi ти ще не красива, а завтра вже перестала бути красивою. Можливо, i я ще буду гарненькою, тiльки б менi не перевтомлюватися, висипатися добре та не дуже голодувати.

– Консуело, ми з тобою не розлучимося. Я незабаром розбагатiю, ти нi в чому не будеш мати потреби й зможеш гарнiшати, скiльки тобi заманеться.

– У добрий час! Нехай допоможе нам Господь в усьому iншому!

– Так, але все це не вирiшуе справи зараз: необхiдно дiзнатися, чи вважатиме тебе граф достатньо красивою для сцени.

– Клятий граф! Тiльки б вiн не був занадто вимогливим.

– Ну, принаймнi ти не погануля.

– Так, я не погануля. Ще недавно я чула, як скляр, – той, що живе напроти нас, – сказав своiй дружинi: «А знаеш, Консуело зовсiм непогана з лиця, до того ж у неi чудова фiгура, а коли вона смiеться, так просто серце радiе; коли ж заспiвае – робиться й зовсiм красивою».

– А що вiдповiла на це його дружина?

– Вона вiдповiла: «А тобi що до цього, дурню? Лiпше займайся своею справою: одруженому чоловiковi нема чого заглядатися на дiвчат».

– І, скажи, видно було, що вона гнiваеться?

– Ще й як!

– Так, це гарна ознака. Вона вважала, що чоловiк ii не помилився. Ну, а ще що?

– А потiм графиня Моченiго, – я шию на неi, i вона завжди турбувалася про мене, – отож минулого тижня входжу я до неi, а вона й говорить докторовi Анчилло: «Подивiться, докторе, як ця дiвчинка виросла, побiлiла, яка в неi чарiвна фiгура».

– А доктор що вiдповiв?

– Вiн вiдповiв: «Так, дiйсно, панi, я не впiзнав би ii, присягаюся вам! Вона з тих флегматичних натур, якi бiлiють, коли починають повнiти; побачите, з неi вийде красуня».

– Чи не чула ти ще чого?

– Ще iгуменя монастиря Санта-К'яра, – вона замовляе менi вишивки для своiх вiвтарiв, – теж сказала однiй з черниць: «Хiба не моя була правда, коли я говорила, що Консуело схожа на нашу святу Цецилiю[43 - Свята Цецилiя – згiдно з католицькою легендою, знатна римлянка, що прийняла мученицьку смерть за християнство. Вважалася покровителькою музики, особливо церковноi.]? Щоразу, молячись перед образом, я мимоволi думаю про цю дiвчинку, думаю й прошу Бога, щоб вона не впала в грiх i завжди спiвала тiльки в церквi».

– А що вiдповiла сестра?

– Вона вiдповiла: «Ваша правда, мати iгуменя, суща правда». Зараз же пiсля цього я побiгла до iхньоi церкви подивитися на святу Цецилiю. Їi написав великий художник, i вона така красуня!

– І вона схожа на тебе?

– Трошки.

– Чому ж ти менi нiколи про це не говорила?

– Та я якось не думала про це.

– Мила моя Консуело, так, виходить, ти красива?

– Цього я не думаю, але я вже не така погана собою, як говорили ранiше. У всякому разi, про свою потворнiсть я бiльше не чую. Щоправда, може, причина в тому, що люди не хочуть мене засмучувати тепер, коли я стала дорослою.

– Ну, Консуело, подивись-но на мене гарненько! Почати з того, що в тебе найкрасивiшi у свiтi очi.

– Зате рот занадто великий, – вставила, смiючись, Консуело, розглядаючи себе в осколок розбитого дзеркала.

– Рот не малий, але якi чудовi зуби, – продовжував Андзолето, – просто перлини! Так i сяють, коли ти смiешся.

– У такому разi, коли ми з тобою будемо у графа, ти мусиш неодмiнно розсмiшити мене.

– А волосся яке чудове, Консуело!

– Оце правда. На, подивися…

Вона витягла шпильки, i цiлий потiк чорного волосся, у якому сонце вiдбилось, як у дзеркалi, спустився до землi.

– У тебе високi груди, тонка талiя, а плечi… До чого вони гарнi! Навiщо ти ховаеш iх вiд мене, Консуело? Адже я хочу бачити тiльки те, що тобi неминуче доведеться показувати публiцi.

– Нога в мене досить маленька, – бажаючи перемiнити розмову, сказала Консуело, виставляючи свою крихiтну, чудову нiжку – нiжку справжньоi андалузки, яку майже неможливо зустрiти у Венецii.

– Ручка – теж чудова, – додав Андзолето, вперше цiлуючи iй руку, яку дотепер тiльки по-товариському потискував. – Ну, покажи менi своi руки вище!

– Ти ж iх сто разiв бачив, – заперечила вона, знiмаючи мiтенки.

– Та нi ж бо! Я нiколи ще iх не бачив, – сказав Андзолето.

Це безневинне й разом з тим небезпечне розслiдування починало дивним чином хвилювати юнака. Вiн якось одразу замовк i все дивився на дiвчину, а та пiд впливом його поглядiв з кожною хвилиною перетворювалась, роблячись усе гарнiшою й гарнiшою.

Можливо, вiн був не зовсiм слiпий i ранiше; можливо, вперше Консуело, сама того не усвiдомлюючи, скинула iз себе вираз безтурботностi, припустимий лише при бездоганнiй правильностi лiнiй. У цю мить, iще схвильована ударом, який уразив ii в саме серце, та вже знову простодушна й довiрлива, однак iще вiдчуваючи легку знiяковiлiсть, що виникала не вiд кокетства, яке прокинулося, а вiд почуття соромливостi, пережитого й зрозумiлого нею, вона прозорою бiлизною лиця й чистими, ясними очима дiйсно нагадувала святу Цецилiю з монастиря Санта-К'яра. Андзолето не в силах був одiрвати вiд неi очей. Сонце зайшло. У великiй кiмнатi з одним маленьким вiкном швидко темнiло, i в цьому напiвсвiтлi Консуело стала ще гарнiшою, – здавалося, начебто навколо неi розвiваеться подих невловимих насолод. У головi молодого Андзолето пронеслася думка вiддатися пристрастi, що пробудилася в ньому з незнаною дотепер силою, але негайно ж холодний розум узяв гору над цим поривом. Йому хотiлося своiм палким захватом схвилювати Консуело й перевiрити, чи може ii краса розбудити в ньому таку ж пристрасть, яку будили всiма визнанi красунi, що ними вiн уже володiв. Але вiн не посмiв пiддатися цiй спокусi, недостойнiй тiеi, що викликала в ньому такi думки. Хвилювання його все росло, а острах втратити це нове для нього солодке вiдчуття змушувало бажати, щоб ця мить тривала якомога довше.

Раптом Консуело, що не могла вже терпiти довше знiяковiлiсть, яка охопила ii, зробила над собою зусилля i, щоб знову повернутися до колишньоi безтурботноi веселостi, почала походжати по кiмнатi, наспiвуючи з перебiльшеною експресiею уривки з лiричноi драми й супроводжуючи спiв, немов на сценi, трагiчними жестами.

– Так це ж чудово! – захоплено вигукнув Андзолето, бачачи, що вона здатна вдаватися до сценiчних трюкiв, чого вiн у нiй нiколи не пiдозрював.

– Зовсiм не чудово! – сказала Консуело, сiдаючи. – Сподiваюся, ти це говориш жартома?

– Запевняю тебе, це було б чудово на сценi. Повiр, тут немае нiчого зайвого. Корилла луснула б вiд заздростi: це так само ефектно, як те, за що iй аплодують з таким шаленством.

– Мiй милий Андзолето, я зовсiм не хочу, щоб вона луснула вiд заздростi до такого фiглярства. І якби публiка здумала аплодувати менi тiльки тому, що я вмiю передражнювати Кориллу, то перед такою публiкою я бiльше не захотiла б i з'являтися.

– Ти, виходить, сподiваешся ii перевершити?

– Так, сподiваюся або вiдмовлюся вiд усього.

– Як же ти це зробиш?

– Поки ще не знаю…

– Спробуй.

– Нi, все це лише мрii; i поки не буде вирiшено, погана я собою чи гарна, нам нема чого будувати повiтрянi замки. Може, ми обое з тобою несповна розуму i, як висловився пан граф, Консуело дiйсно потворна.

Це останне припущення дало Андзолето сили пiти.




Роздiл 9


У цю смугу свого життя, майже невiдому його бiографам, Нiкколо Порпора, один iз кращих композиторiв Італii та найбiльший професор спiву XVIII столiття, учень Скарлаттi, вчитель спiвакiв Гассе[44 - Гассе Йоганн-Адольф (1699—1783) – один з найвидатнiших i найбiльш плiдних оперних композиторiв XVIII ст. Народився в Гамбурзi. Молодiсть провiв в Італii, де здобув музичну освiту й уславився своiми першими операми. 1731 р. Гассе разом з дружиною – спiвачкою Фаустiною Бордонi – вирушив до Дрездена i став капельмейстером придворноi iталiйськоi опери. 1763 р. переiхав до Вiдня, 1773 р. повернувся до Італii. Помер у Венецii.], Фарiнеллi[45 - Фарiнеллi (справжне iм'я – Карло Бростi, 1705—1782) – спiвак-сопранiст, який дiстав у себе на батькiвщинi прiзвисько «дитя». Спiвав в оперних театрах Італii, Вiдня, Лондона та Мадрида. Уславився не тiльки як спiвак-вiртуоз, але i як видатний актор.], Кафареллi[46 - Кафареллi (Кафарiелло; справжне iм'я – Гаетано Майорано, 1710—1783) – спiвак-сопранiст, пожинав лаври в Лондонi, Вiднi та Парижi. Портрет Кафареллi дано в другiй половинi роману, де описуеться життя героiнi у Вiднi.], Салiмбенi[47 - Салiмбенi Фелiче (бл. 1712—1751) – сопранiст, виступав в Італii, Вiднi, Берлiнi, Дрезденi.], Уберто[48 - Убертi Антонiо, прозваний Порпорiно (1696—1783) – контральтист, за походженням нiмець (справжне iм'я – Губерт), був придворним спiваком прусського короля Фрiдрiха II.] (вiдомого пiд iм'ям Порпорiно)[49 - Фарiнеллi, Кафареллi, Салiмбенi, Убертi (Ж. Санд називае останнього Уберто) – знаменитi спiваки-кастрати. Оскоплення з метою збереження дитячого голосу стало широко практикуватися в Італii з кiнця XVIII ст., пiсля нечуваного успiху кiлькох спiвакiв, яким у ранньому вiцi зробили цю операцiю. У залежностi вiд голосу вони називалися сопранiстами або контральтистами.] i спiвачок Мiнготтi[50 - Мiнготтi Реджiна (1722, за iншими даними 1728—1807) дебютувала у придворному театрi Дрездена, де суперничала з Бордонi-Гассе, виступала разом iз Фарiнеллi в Мадридi, спiвала в Лондонi.], Габрiеллi[51 - Габрiеллi Катарiна (1730—1796) виступала у Вiднi, Пармi, Петербурзi, Венецii та Мiланi.], Мольтенi[52 - Мольтенi Бенедетта Емiлiя (1722– бл. 1780) була спiвачкою Берлiнськоi опери.], – словом, родоначальник найзнаменитiшоi школи спiву свого часу, Нiкколо Порпора животiв у Венецii, у станi, близькому до вбогостi й розпачу. А тим часом колись вiн стояв на чолi консерваторii Оспедалетто в цьому самому мiстi, i то був найблискучiший перiод його життя. Саме в ту пору ним було написано й поставлено його кращi опери, кращi кантати й усi його головнi твори духовноi музики. Викликаний 1728 року до Вiдня, вiн, щоправда не без деяких зусиль, домiгся там заступництва iмператора Карла VI[53 - Карл VI (1685—1740) – австрiйський iмператор (1711—1740). Захоплювався музикою, протегував композиторiв i спiвакiв.]. Вiн користувався також прихильнiстю саксонського двору[54 - Нiкколо Порпора давав там уроки спiву й композицii принцесi Саксонськiй, пiзнiше французькiй дофiнi, матерi Людовiка XVI, Людовiка XVIII i Карла X. (Прим. автора.)], а потiм був запрошений до Лондона, де протягом дев'яти чи десяти рокiв мав честь суперничати iз самим великим Генделем, зiрка якого саме в цю пору трохи потьмянiла[55 - …до Лондона, де… мав честь суперничати iз самим великим Генделем… – Запрошення Порпори до Лондона (1733) було пов'язане з боротьбою, яку вели проти Генделя його супротивники, пiдтримуванi принцом Уельським. Опера Порпори «Арiадна» йшла одночасно з «Арiадною» Генделя i взяла гору завдяки бiльш сильному складу виконавцiв. Порпора намагався змагатися з Генделем i у створеннi ораторiй, протиставивши його «Деборi» «Давида i Вiрсавiю». До 1737 р. оперна трупа Порпори розпалась, i вiн змушений був повернутися до Венецii.]. Але зрештою генiй Генделя запанував, i Порпора, уражений у своiй гордостi та майже без грошей, повернувся до Венецii, де не без труднощiв посiв мiсце директора вже iншоi консерваторii[56 - …посiв мiсце директора вже iншоi консерваторii. – Ідеться про Ospedale della Pietа.]. Вiн написав тут iще кiлька опер i поставив iх на сценi, але це було нелегко; остання ж опера, хоча й написана у Венецii, iшла тiльки в лондонському театрi, де не мала нiякого успiху. Генiевi його було завдано жорстокого удару; слава й успiх могли б iще вiдродити його, але невдячнiсть Гассе, Фарiнеллi й Кафареллi, якi все бiльше й бiльше забували свого вчителя, остаточно розбила його серце, озлобила його, отруiла йому старiсть. Вiдомо, що вiн помер у Неаполi на вiсiмдесятому роцi життя у злиднях i горi.

У той час, коли граф Дзустiньянi, передбачаючи вiдхiд Корилли й майже бажаючи його, пiдшукував iй заступницю, Порпора переживав якраз один iз нападiв озлоблення, i його роздратування мало деяку пiдставу. Якщо у Венецii любили й виконували музику Йомеллi[57 - Иомеллi Нiкколо (1714—1774) – видатний композитор, творчiсть якого сприяла оновленню традицiйного жанру iталiйськоi серйозноi опери (опери-серiа).], Лоттi[58 - Лоттi Антонiо (бл. 1667—1740) – венецiанський композитор, писав оперну та церковну музику.], Карiссiмi[59 - Карiссiмi Джакомо (1605—1674) – композитор, капельмейстер i органiст; був вiдомий своiми ораторiями.], Гаспарiнi[60 - Гаспарiнi Франческо (1668—1727) – композитор i капельмейстер. Створив понад шiстдесят опер i велику кiлькiсть творiв церковноi музики. Викладав у Ospedale della Pietа.] й iнших чудових майстрiв, то це не заважало публiцi одночасно захоплюватися, не перебираючи, легкою музикою Кокi[61 - Коккi Джоакiно (1715—1804) – оперний спiвак. Викладав музику у Венецii та в Лондонi.], Буiнi[62 - Буiнi Джузеппе Марiя (бл. 1695—1739) – поет i композитор, представник опери-буфу, яка зароджувалася в Італii на початку XVIII столiття.], Сальваторе Аполлiнi й iнших бiльш або менш бездарних композиторiв, що лестили пересiчним людям своiм легким i вульгарним стилем. Опери Гассе не могли подобатися його вчителевi, справедливо розгнiваному на нього. Маститий i нещасний Порпора, що закрив серце й вуха для сучасноi музики, намагався задушити ii славою й авторитетом старих. Із надмiрною суворiстю вiн гудив грацiознi твори Галуппi[63 - Галуппi Бальдассаре (1706—1785) – композитор i капельмейстер, один iз найвидатнiших майстрiв опери-буфу. Значну кiлькiсть його творiв написано на лiбрето Гольдонi. Працював у багатьох мiстах Європи, в тому числi в Петербурзi, де в 1743—1748 pp. керував придворною спiвочою капелою.] й навiть оригiнальнi фантазii Кьодзетто[64 - Кьодзетто (справжне iм'я – Джованнi Кроче, бл. 1537—1609) – плодовитий венецiанський композитор, який писав мадригали, канцонети, гумористичнi пiсеньки (капричi).] – популярного у Венецii композитора. З ним можна було розмовляти лише про падре Мартiнi[65 - Мартiнi Джованнi Баттiста (1706—1784) – композитор i теоретик контрапункту, автор тритомноi «Історii музики».], про Дуранте[66 - Дуранте Франческо (1684—1755) – неаполiтанський композитор i педагог, писав переважно церковну музику.], про Монтевердi[67 - Монтевердi Клаудiо (1567—1643) – найвидатнiший iталiйський композитор XVII ст. Створив новий тип опери, що вiдзначалася емоцiйною схвильованiстю, глибиною музично-психологiчних характеристик, багатством ансамблевих i арiозних форм.], про Палестрiну; не знаю, чи був прихильним вiн навiть до Марчелло[68 - Марчелло Бенедетто (1686—1739) – композитор i поет. Писав опери, кантати, меси, ораторii; уславився написанням музики до 50-ти псалмiв, перекладених вiршами Джiроламо Асканiо Дзустiньянi. Є автором сатири «Модний театр» (бл. 1720 p.), написаноi у формi iронiчних порад оперним композиторам.] й Лео[69 - Лео Леонардо (1694—1744) – неаполiтанський оперний композитор, який виявив себе як у жанрi опери-серiа, так i в жанрi опери-буфу.]. Ось чому першi спроби графа Дзустiньянi запросити на сцену його невiдому ученицю, бiдну Консуело, якiй вiн бажав, однак, i слави й щастя, були зустрiнутi Порпорою холодно й зi смутком. Вiн був занадто досвiдченим викладачем, аби не знати цiни своiй ученицi, не знати, на що вона заслуговуе. Сама думка, що цей iстинний талант, вирощений на шедеврах старих композиторiв, буде пiддано профанацii, жахала старого. Опустивши голову, пригнiченим голосом вiн вiдповiв графу:

– Ну що ж, берiть цю незаплямовану душу, цей чистий розум, киньте його собакам, вiддайте на поживу звiрам, якщо вже така в нашi днi доля генiя.

Ця серйозна, глибока й разом з тим комiчна печаль старого музиканта пiднесла Консуело в очах графа: якщо цей суворий учитель так цiнуе ii, значить е за що.

– Це дiйсно ваша думка, шановний маестро? Справдi Консуело така незвичайна, божественна iстота?

– Ви ii почуете, – мовив Порпора з виглядом людини, що скорилася неминучому, i повторив: – Така ii доля.

Граф усе-таки зумiв розсiяти зневiру маестро, обнадiявши його обiцянкою серйозно переглянути оперний репертуар свого театру. Вiн обiцяв виключити з репертуару, як тiльки йому вдасться позбутися Корилли, поганi опери, що ставилися, за його словами, лише за ii примхою i заради ii успiху. Вiн натякнув досить спритно, що буде дуже стриманий вiдносно постановок опер Гассе, i навiть заявив, що у разi, якщо Порпора побажае створити оперу для Консуело, то день, коли учениця вкрие свого вчителя подвiйною славою, передавши його думки у вiдповiдному стилi, буде торжеством для оперноi сцени Сан-Самуеле й найщасливiшим днем у життi самого графа. Порпора, переконаний його доводами, трохи полагiднiшав i потай уже бажав, щоб дебют його ученицi, якого вiн спочатку побоювався, гадаючи, що вона могла б надати нового блиску творам його суперника, вiдбувся. Однак, оскiльки граф висловив побоювання щодо зовнiшностi Консуело, вiн навiдрiз вiдмовився дати йому можливiсть прослухати ii у вузькому колi й без пiдготовки. На всi наполягання й запитання графа вiн вiдповiдав:

– Я не стверджуватиму, що вона красуня. Дiвчина, так бiдно одягнена, природно, губиться перед таким вельможею й цiнителем мистецтва, як ви; дитя народу, вона не зустрiчала в життi нiякоi уваги i, ясна рiч, мае потребу в тiм, аби трохи зайнятися своiм туалетом i пiдготуватися. До того ж Консуело належить до числа людей, чиi обличчя дивно перетворюються пiд впливом натхнення. Треба одночасно й бачити й чути ii. Доручiть це менi; якщо вам вона не пiдiйде, я вiзьму ii до себе й знайду спосiб зробити з неi гарну черницю, яка прославить школу, де буде викладати.

Така була в дiйсностi та майбутнiсть, про яку дотепер мрiяв Порпора для Консуело.

Побачивши потiм свою ученицю, вiн оголосив, що iй доведеться спiвати в присутностi графа Дзустiньянi. Коли дiвчина наiвно висловила побоювання, що граф визнае ii некрасивою, вчитель, переконавши ii в тому, що граф сидiтиме в церквi пiд час богослужiння й не побачить ii за гратами органа, та все-таки порадив одягтися пристойнiше, тому що пiсля служби вiн вiдрекомендуе ii графовi. Хоч який був бiдний сам шляхетний старий, вiн дав iй для цiеi мети невелику суму, i Консуело, схвильована й розгублена, вперше зайнялася своею особою й нашвидкуруч пiдготувала свiй туалет. Вона вирiшила також випробувати й свiй голос i, заспiвавши, вiдчула його таким сильним, свiжим i гнучким, що кiлька разiв повторила зачарованому й також схвильованому Андзолето:

– Ах! Навiщо потрiбно спiвачцi ще щось, окрiм умiння спiвати?




Роздiл 10


Напередоднi врочистого дня Андзолето застав дверi в кiмнату своеi подруги зачиненими на засувку i, тiльки прождавши на сходах близько чвертi години, змiг нарештi ввiйти й глянути на Консуело у святковому вбраннi, яке iй хотiлося йому показати. Вона надягла гарненьке ситцеве плаття у великих квiтах, мереживну косинку й напудрила волосся. Це так змiнило ii вигляд, що Андзолето простояв у здивуваннi кiлька хвилин, не розумiючи, чи виграла вона, чи втратила вiд такого перетворення. Нерiшучiсть, яку Консуело прочитала в його очах, уразила ii, немов удар кинджала.

– Ну от! – вигукнула вона. – Я бачу, що не подобаюся тобi в цьому вбраннi. Хто зможе визнати мене хоча б терпимою, якщо навiть той, хто мене любить, не вiдчувае, дивлячись на мене, нi найменшого задоволення.

– Зажди, зажди, – заперечив Андзолето, – насамперед я уражений твоею чарiвною фiгурою в цьому довгому лiфi; до того ж мереживна косинка надае тобi такого шляхетного вигляду. Спiдниця падае широкими складками й сидить на тобi чудово… Однак менi жаль твого чорного волосся… Так, менi здаеться, що перед цим було краще. Але що поробиш! Воно гарне для плебейки, а завтра ти маеш бути синьйорою.

– А навiщо менi потрiбно бути синьйорою? Я ненавиджу цю пудру, вона знебарвлюе й старить найкрасивiших, а пiд усiма цими оборками я здаюся собi чужою. Словом, я сама собi не подобаюся й бачу, що й ти такоi ж думки. Знаеш, сьогоднi я була на репетицii, i при менi Клоринда теж примiряла нове плаття. Яка вона ошатна, смiлива, красива! (От щасливиця, на неi не потрiбно дивитися двiчi, щоб переконатися в ii красi.) Менi дуже страшно з'явитися перед графом поряд iз нею.

– Будь спокiйна, граф не тiльки бачив ii, але й чув.

– І вона спiвала погано?

– Так, як спiвае завжди.

– Ах, друже мiй, суперництво псуе душу. Ще недавно, якби Клоринда – при всьому своему марнославствi вона ж зовсiм не погана дiвчина – зазнала фiаско перед знавцем музики, я вiд усiеi душi пожалiла б ii й роздiлила з нею ii горе. А сьогоднi я ловлю себе на тому, що могла б порадiти ii провалу. Боротьба, заздрiсть, прагнення звести зi свiту одна одну… І все через кого? Через людину, яку не тiльки не любиш, але навiть не знаеш! Як це сумно, любий мiй! І менi здаеться, що я однаково боюся й успiху, й провалу. Менi здаеться, що настав край нашому з тобою щастю й що завтра, хоч який би був результат випробування, я повернуся в цю вбогу кiмнату зовсiм iншою, не тiею, що жила в нiй дотепер.

Двi великi сльози скотилися по щоках Консуело.

– Плакати тепер? Як можна! – вигукнув Андзолето. – У тебе потьмянiють очi, розпухнуть повiки! А твоi очi, Консуело… Гляди не псуй iх – вони найкрасивiше, що в тебе е.

– Або менш некрасиве, нiж усе iнше, – мовила вона, втираючи сльози. – Виявляеться, коли вiддаеш себе сценi, то не маеш права навiть плакати.

Андзолето намагався ii втiшити, але вона була сумна протягом усього дня. А ввечерi, залишившись на самотi, вона струсила пудру зi свого прекрасного, чорного як смола волосся, пригладила його, примiряла ще не старе чорне шовкове платтячко, яке зазвичай надягала щонедiлi, й, побачивши себе у дзеркалi такою, якою звикла себе бачити, заспокоiлася. Потiм, палко помолившись, почала думати про свою матiр, розчулилася й заснула у сльозах. Коли Андзолето наступного ранку зайшов за нею, щоб разом iти до церкви, вiн застав ii бiля спiнета, одягнену й причесану, як зазвичай щонедiлi, – вона репетирувала арiю, яку мала виконувати.

– Як! Іще не причесана, не одягнена! Адже незабаром iти, про що ти думаеш, Консуело?

– Друже мiй, я одягнена, причесана та спокiйна. І я хочу залишитися в такому виглядi, – сказала вона рiшучим тоном. – Усi цi ошатнi плаття зовсiм менi не личать. Мое чорне волосся тобi бiльше подобаеться, нiж напудрене. Цей лiф не заважае менi дихати. Будь ласка, не супереч: ця справа вирiшена. Я просила Бога надихнути мене, а матiнку наставити, як менi поводитися. І от Господь переконав мене бути скромною i простою. А матiнка сказала менi увi снi те, що говорила завжди: «Постарайся добре проспiвати, а все iнше в руках Божих». Я бачила, як вона взяла мое ошатне плаття, моi мережива, стрiчки й сховала iх у шафу, а мое чорне платтячко й бiлу серпанкову косинку поклала на стiлець бiля мого лiжка. Прокинувшись, я сховала свое вбрання до шафи, як зробила це вона увi снi, надягла свое чорне платтячко, косинку, i от я готова. І почуваюся куди хоробрiшою вiдтодi, як стала знову сама собою. Послухай краще мiй голос, – усе залежить од нього.

І вона виконала руладу…

– О господи! Ми пропали! – вигукнув Андзолето. – Голос твiй звучить глухо, i очi зовсiм червонi. Ти, напевно, вчора ввечерi плакала! Гарна, нема чого казати! Повторюю тобi: ми пропали! Ти просто з глузду з'iхала! Одягтися в жалобу святкового дня! Це й нещастя приносить, i робить тебе набагато гiршою, нiж ти е. Скорiше, скорiше переодягайся, а я поки що збiгаю за рум'янами. Ти блiда як мрець.

Мiж ними розгорiлася палка суперечка. Андзолето був навiть дещо грубий. Бiдолашна дiвчина знову засмутилася й розплакалася. Це ще бiльше вивело iз себе Андзолето, i суперечка була в повному розпалi, коли на годиннику пробило за чверть другу: залишалося рiвно стiльки часу, щоб, засапавшись, добiгти до церкви. Андзолето вибухнув прокльонами. Консуело, блiдiша вiд ранковоi зiрки, що дивиться у воду лагун, востанне зазирнула у свое розбите дзеркальце й рвучко кинулася в обiйми Андзолето.

– Друже мiй! – вигукнула вона. – Не свари; не проклинай мене! Краще поцiлуй мене мiцнiше, щоб розрум'янити моi побiлiлi щоки. Нехай твiй поцiлунок буде жертовним вогнем на вустах Ісайi[70 - Нехай твiй поцiлунок буде жертовним вогнем на вустах Ісайi… – До Ісайi, якому належало стати пророком, явився серафим з палаючим вугiллям у руцi i, доторкнувшись до його вуст, очистив його вiд грiха (Ісайя, VI, 6—7).]; i нехай Господь не покарае нас за те, що ми засумнiвалися в його допомозi!

Поспiшно накинувши на голову косинку, вона схопила ноти й, тягнучи за собою коханого, що розгубився, побiгла з ним до церкви Мендiкантi. Церква була вже заповнена шанувальниками прекрасноi музики Порпори. Андзолето нi живий нi мертвий пiшов до графа, який заздалегiдь умовився зустрiтися з ним тут, а Консуело пiднялася на хори. Хористки вже стояли в бойовiй готовностi, а професор чекав бiля пюпiтра. Консуело й не пiдозрювала, що з того мiсця, де сидiв граф, прекрасно видно хор i що вiн, не спускаючи очей, стежить за кожним ii рухом.

Але обличчя ii вiн iще не мiг розгледiти: прийшовши, вона вiдразу опустилася на колiна й, затуливши обличчя руками, почала гаряче молитися. «Господи, – шепотiла вона, – ти знаеш, що я прошу пiднести мене, не прагнучи при цьому принизити моiх суперниць. Ти знаеш також, що, присвячуючи себе свiту й свiтському мистецтву, я не хочу забути тебе, не хочу вести порочного життя. Тобi вiдомо, що в душi моiй немае марнославства, i я благаю пiдтримати мене, облагородити звук мого голосу й додати йому проникливiсть, коли я спiватиму хвалу тобi, лише заради того, щоб з'еднатися з тим, кого менi дозволила любити моя мати, щоб нiколи не розлучатися з ним, дати йому радiсть i щастя».

Коли пролунали першi акорди оркестру, що закликали Консуело зайняти свое мiсце, вона повiльно пiдвелася з колiн, косинка ii сповзла на плечi, – тут граф i Андзолето, сповненi нетерпiння й занепокоення, нарештi змогли побачити ii. Але що за чудесне перетворення сталось iз цiею юною дiвчиною, ще за хвилину перед тим такою блiдою, пригнiченою, втомленою, переляканою! Навколо ii високого чола, здавалося, маяло небесне сяйво; нiжна знемога була розлита по шляхетному, спокiйному й ясному обличчю. У ii безтурботному поглядi не видно було дрiбноi жадоби успiху. В усiй ii iстотi вiдчувалося щось серйозне, глибоке, таемниче, що зворушувало та вселяло повагу.

– Крiпись, дочко моя, – прошепотiв iй професор, – ти виконуватимеш твiр великого композитора в його присутностi; вiн тут i слухатиме тебе.

– Хто, Марчелло? – запитала здивована Консуело, бачачи, що професор кладе на пюпiтр псалми Марчелло.

– Так, Марчелло. А ти спiвай, як завжди, не краще й не гiрше, i все буде чудово.

Справдi, Марчелло, що у цей час доживав останнiй рiк свого життя, приiхав попрощатися з рiдною Венецiею, яку вiн тричi уславив – i як композитор, i як письменник, i як державний дiяч[71 - …тричi уславив – i як композитор, i як письменник, i як державний дiяч. – Див. прим, до стор. 56. (Марчелло).]. Вiн виявив багато уваги Порпорi, який i попросив iменитого гостя прослухати його учениць. Професор, бажаючи зробити сюрприз маститому композиторовi, поставив першим номером його чудовий псалом «І cieli immensi narrano», який Консуело виконувала досконало. Жоден твiр не мiг бiльше гармонiювати з релiгiйним екстазом, яким була сповнена в цю хвилину шляхетна душа дiвчини. Щойно Консуело пробiгла очима перший рядок цього глибокого, захоплюючого псалма, вона перенеслася в iнший свiт. Забувши про графа, про суперниць, що злобують, про самого Андзолето, вона пам'ятала тiльки про Бога та про Марчелло. У композиторi вона бачила посередника мiж собою й цими сяючими небесами, славу яких вона готувалась оспiвати. Чи мiг який-небудь сюжет бути прекраснiшим, чи могла бути пiднесенiшою iдея!

I cieli immensi narrano[72 - «І cieli immensi narrano» – цей псалом Марчелло не раз виконувала подруга Жорж Санд – знаменита спiвачка Полiна Вiардо.]
Del grande Iddio la gloria;
Il firmamento lucido,
All' universo annunzia,
Quanto sieno mirabili
Delia sua destra le opere.[73 - Безмiрнее небо глаголитьТворця-Вседержителя славу;І звiд променистий вiщаеПо всьому безмежному свiтуПро те, що великi й чудовiДесницi Господньоi справи (iтал.).]

Чарiвний рум'янець залив ii щоки, священний вогонь запалав у великих чорних очах, i пiд зводами церкви пролунав ii незрiвнянний голос, чистий, могутнiй, величний, – голос, який мiг iти лише вiд iстоти, що мае винятковий розум i велике серце. Пiсля декiлькох тактiв сльози розчулення заструменiли з очей Марчелло. Граф, не в змозi перебороти хвилювання, вигукнув:

– Присягаюся Богом, ця жiнка прекрасна! Це свята Цецилiя, свята Тереза[74 - Свята Тереза (Тереза де Сепеда-i-Аумада, 1515—1582) – iспанська письменниця, черниця. Представниця католицькоi мiстики, що проповiдувала iдею безпосереднього спiлкування людини з Богом. Зазнала переслiдувань iнквiзицii. 1622 р. була приеднана Папою Римським до святих.], свята Консуело! Це уособлення поезii, музики, вiри!

В Андзолето пiдкошувалися ноги, вiн ледве стояв, судорожно стискаючи руками грати пiдвищення, поки нарештi, задихаючись, близький до непритомностi, не опустився на стiлець, сп'янiлий iз радостi й гордостi.

Лише повага до святого мiсця стримувала численних аматорiв i юрбу, що наповнювала церкву, вiд бурхливих оплескiв, доречних у театрi. У графа не вистачило терпiння дочекатися кiнця вiдправи, i вiн пiднявся на хори, щоб висловити свiй захват Порпорi й Консуело. Ще пiд час богослужiння, поки духiвництво читало молитви, Консуело попросили пiднятися на пiдвищення, де сидiли граф i Марчелло. Композитор захотiв подякувати iй i висловити iй своi почуття. Вiн був iще такий схвильований, що ледве мiг говорити.

– Дочко моя, – почав вiн уривчастим голосом, – прийми подяку й благословення вмираючого. Ти в одну мить змусила мене забути цiлi роки смертельних мук. Коли я слухав тебе, менi здавалося, що зi мною сталося чудо й жорстокий бiль, який безперестанно роздирае мене, зник назавжди. Якщо ангели на небесах спiвають, як ти, я жадаю покинути землю, щоб утiшитися вiчною насолодою, яку я спiзнав завдяки тобi. Благословляю тебе, дитя мое! Будь щаслива в цьому свiтi, як ти цього заслуговуеш. Я чув Фаустiну[75 - Фаустiна – iмя Бордонi-Гассе (1710—1781), знаменитоi спiвачки, дружини композитора Йоганна-Адольфа Гассе. Спiвала на сценах Венецii, Неаполя, Дрездена i Лондона.], Романiну[76 - Романiна – «Римляночка» – прiзвисько спiвачки Марiанни Бульгарiнi (1688—1734).], Куццонi[77 - Куццонi Франческа (1700—1770) – видатна спiвачка, яка виступала з величезним успiхом у Лондонi – спершу в театрi, яким керував Гендель, а потiм у театрi його супротивникiв, суперничаючи з Бордонi-Гассе. Спiвала також в Австрii, Італii та Голландii. Померла в злиднях.], всiх найбiльших спiвачок свiту; вони не вартi твого мiзинця. Тобi судилося дати людям те, чого вони ще нiколи не чули, тобi судилося змусити iх вiдчути те, чого дотепер не вiдчув iще жоден смертний!

Пригнiчена, мовби знищена цiею високою похвалою, Консуело низько схилилася, наче намагаючись стати навколiшки, i, не спроможна вимовити нi слова, тiльки пiднесла до губ мертовно-блiду руку великого старця. Але, пiдводячись, вона кинула на Андзолето погляд, що, здавалося, говорив йому: «Невдячний, i ти не розгадав мене!»




Роздiл 11


Протягом решти богослужiння Консуело виявила стiльки енергii й такi природнi данi, що всi вимоги, якi мiг би ще поставити граф Дзустiньянi, виявилися задоволеними. Вона вела за собою, пiдтримувала й надихала весь хор i в мiру виконання своiх партiй виявила величезний дiапазон голосу й усю розмаiтiсть його достоiнств, а також невичерпну силу своiх легенiв, або, вiрнiше, досконалiсть свого мистецтва: адже той, хто вмiе спiвати, не знае втоми, а спiвати для Консуело було так само легко, як для iнших дихати. Їi чистий, звучний голос вирiзнявся серед сотнi голосiв ii подруг, i iй не треба було для цього кричати, як бездарним i безголосим спiвачкам. До того ж вона почувала й розумiла до найтонших вiдтiнкiв думку композитора. Словом, вона одна була й артистом, i майстром серед усього цього гурту пересiчних спiвачок iз млявим темпераментом, хоча й зi свiжими голосами. Природно, не хвастаючись цим, вона панувала, i, поки тривав спiв, усiм, хто спiвав, здавалося, що iнакше й бути не може. Але коли хор змовк, тi самi хористки, якi пiд час виконання поглядом благали Консуело про допомогу, тепер у глибинi душi були сердитi на неi за це й усi похвали на адресу школи Порпори приписували собi. Всi цi похвали Порпора вислуховував мовчки, всмiхаючись, але при цьому вiн дивився на Консуело, й Андзолето чудово розумiв, що говорить його погляд.

По закiнченнi богослужiння граф в однiй iз приймалень монастиря запропонував хористкам пишне частування. Грати роздiляли два великi столи, поставленi у формi пiвмiсяця один проти одного: просвiт, розрахований на розмiр величезного пирога, був залишений посерединi грат для того, щоб передавати страви, якi граф сам люб'язно пропонував старшим черницям i вихованкам. Одягненi послушницями, останнi приходили по дванадцятеро зразу й по черзi всiдалися на вiльнi мiсця в глибинi зали. Ігуменя сидiла бiля самих грат, праворуч од графа, що сидiв у зовнiшнiй частинi зали, а лiворуч од нього було вiльне мiсце. Далi сидiли Марчелло, Порпора, парафiяльний священик, старшi священики, що брали участь у церковнiй вiдправi, трохи аристократiв – аматорiв музики, свiтськi попечителi школи, i, нарештi, красень Андзолето у своему парадному чорному костюмi, при шпазi. Зазвичай за таких обставин молодi спiвачки бували дуже жвавi: iх приводили у приемний i збуджений стан смачнi страви, товариство чоловiкiв, бажання подобатися або хоча б бути помiченими, i вони весело базiкали навперебiй. Але цього разу учта проходила невесело й якось натягнуто. Задум графа перестав бути таемницею (хiба е секрет, що якимось чином не просочиться крiзь щiлини монастирських стiн?), i от кожна з молодих дiвчат у глибинi душi мрiяла, що саме ii Порпора запропонуе графовi замiсть Корилли. Сам професор хитро пiдтримував у деяких з них цю iлюзiю: в одних – аби змусити iх краще спiвати в присутностi Марчелло, в iнших – щоб неминучим розчаруванням помститись iм за все те, що вiн перетерпiв од них на своiх уроках. Так чи iнакше, прихожа учениця школи Клоринда вичепурилася цього дня геть-чисто, збираючись сидiти поруч iз графом. Якою ж була ii лють, коли вона побачила, що ця старчиха Консуело у своему чорному платтячку, ця погануля, вiдтепер визнана кращою спiвачкою школи та единою ii окрасою, сiдае з незворушним виглядом за стiл мiж графом i Марчелло! Злiсть спотворила ii лице, вона стала такою некрасивою, якою нiколи не була Консуело й якою стала б сама Венера пiд впливом настiльки ницих i злiсних почуттiв. Андзолето, трiумфуючи перемогу, бачив, що вiдбуваеться в душi Клоринди; вiн пiдсiв до неi й розсипався у вульгарних комплiментах, якi та мала дурiсть прийняти за чисту монету. Це незабаром ii втiшило: вона уявила, що, заполонивши увагу нареченого Консуело, може помститись iй, i пустила в хiд усi своi чари. Та вона була занадто обмеженою, а Андзолето занадто хитрим, i ця нерiвна боротьба неминуче мала б поставити ii в смiшне становище.

Тим часом граф, розмовляючи з Консуело, все бiльше й бiльше дивувався, бачачи, що такт, здоровий глузд i чарiвнiсть, якi виявляе вона в розмовi, не менш значнi, нiж талант i вмiння, виявленi в церквi. За цiлковитоi вiдсутностi кокетства в нiй було стiльки щиростi, веселостi, доброти, довiрливостi, що при першому ж знайомствi вона вселяла непереборну симпатiю. Пiсля вечерi граф запросив Консуело проiхатися разом з ним i його друзями в гондолi, подихати вечiрнiм повiтрям. Марчелло не мiг через хворобу брати участь у цiй прогулянцi, але Порпора, граф Барберiго й кiлька iнших аристократiв iз задоволенням прийняли пропозицiю графа. Андзолето був також допущений. Консуело iз знiяковiлiстю подумала про те, що iй доведеться бути самiй в такому великому чоловiчому товариствi, i тихенько попросила графа запросити також i Клоринду.

Дзустiньянi, який не розумiв причини залицяння Андзолето до бiдолашноi красунi, був навiть задоволений, що той пiд час прогулянки буде бiльше зайнятий нею, нiж своею нареченою. Доблесний граф, завдяки своему легкодумству, гарнiй зовнiшностi, багатству, власному театру, а також легким вдачам свого народу й свого столiття, був надiлений чималою зарозумiлiстю. Збуджений випитим грецьким вином i музикою, прагнучи помститися якнайскорiше пiдступнiй Кориллi, граф, вважаючи це цiлком природним, одразу почав упадати коло Консуело. Всiвшись поруч iз нею й улаштувавши так, що iнша юна пара опинилася на протилежному кiнцi гондоли, вiн досить виразно впився поглядом у свою нову жертву. Але простодушна Консуело нiчого не зрозумiла. Їй, такiй чистiй i чеснiй, навiть на думку спасти не могло, щоб покровитель ii друга був здатний на таку ницiсть. До того ж через свою звичайну скромнiсть, яку не змiг похитнути навiть блискучий нинiшнiй успiх, Консуело не допускала й гадки про бажання графа поупадати коло неi. Вона так само продовжувала ставитися шанобливо до знатного вельможi, покровителя ii й Андзолето, i простодушно, по-дитячому насолоджувалася приемною прогулянкою.

Їi спокiй i довiрливiсть настiльки вразили графа, що вiн не знав, вiднести iх до веселоi невимушеностi жiнки, що не помишляе про опiр, чи до нашноi дуростi зовсiм незайманоi iстоти. В Італii дiвчина у вiсiмнадцять рокiв досить освiчена, – я хочу сказати, була освiчена, особливо сто рокiв тому, та ще маючи такого друга, як Андзолето. Здавалося б, усе сприяло сподiванням графа. А тим часом щоразу, коли вiн брав Консуело за руку або збирався обiйняти ii, його втримувала незбагненна знiяковiлiсть, вiн вiдчував непевнiсть, ледве не шанобливiсть, якоi не мiг усвiдомити.

Барберiго також вважав, що Консуело надзвичайно приваблива своею простотою, i охоче розраховував би на неi так само, як i граф, але вважав неделiкатним iти всупереч намiрам свого друга. «По заслугах i честь, – думав вiн, бачачи, як блукають у солодкому захватi погляди графа. – Ще надiйде й моя черга». Поки ж, не маючи звичаю милуватися зiрками пiд час прогулянок iз жiнками, молодий Барберiго задав собi запитання, на якiй пiдставi цей нiкчемний хлопчисько Андзолето захопив собi бiляву Клоринду, i, пiдiйшовши до неi, дав зрозумiти юному теноровi, що було б бiльш доречно, якби замiсть залицяння вiн узявся за весла. Андзолето, незважаючи на свою надзвичайну проникливiсть, був усе-таки недостатньо добре вихований, аби розумiти з пiвслова. До того ж вiн узагалi тримав себе з аристократами iз зарозумiлiстю, яка переходила у нахабство. Вiн ненавидiв iх усiм серцем, а його поступливiсть стосовно них була тiльки хитрiстю, за якою ховалося найглибше презирство. Барберiго, зрозумiвши, що теноровi хочеться його позлити, задумав жорстоко помститися йому.

– Подивiться, яким успiхом користуеться ваша подруга Консуело, – голосно звернувся вiн до Клоринди. – До чого вона дiйде сьогоднi? Їй недостатньо фурору, що вона вчинила своiм спiвом у всьому мiстi, – вона ще пускае бiсики нашому бiдолашному графу. Якщо вiн iще й не втратив остаточно голови, то, вже напевно, втратить, i тодi лихо синьйорi Кориллi.

– О, цього можна не боятися! – лукаво заперечила Клоринда. – Консуело закохана ось у цього самого Андзолето, вона його наречена. Вони палають одне до одного пристрастю бозна-скiльки рокiв.

– Багато рокiв любовi можуть бути забутi в одну мить, – заперечив Барберiго, – особливо коли очi Дзустiньянi метають своi смертоноснi стрiли. Хiба ви цього не бачите, прекрасна Клориндо?

Андзолето несила було довго терпiти такi глузи. Тисячi змiй уже починали ворушитися в його серцi. Дотепер така пiдозра не спадала йому на думку: нi про що не думаючи, вiн насолоджувався перемогою своеi подруги, i якщо протягом двох годин вiн i бавився жартами над нещасною жертвою сьогоднiшнього захоплюючого дня, то робив це лише для того, щоб якось упоратися зi своiм захватом i вдовольнити марнославство. Перекинувшись iз Барберiго кiлькома жартами, Андзолето зробив вигляд, що зацiкавився диспутом про музику, який розгорiвся в цей час на серединi човна мiж Порпорою та iншими гiстьми графа, i, поступово вiддаляючись вiд того мiсця, за яке йому вже не хотiлося бiльше змагатися, вiн прослизнув, користуючись темнотою, на нiс гондоли. Тут Андзолето вiдразу помiтив, що його поява не припала до смаку графовi: той вiдповiв холодно й навiть сухо на кiлька беззмiстовних запитань юнака й порадив йому пiти послухати глибокодумнi мiркування великого Порпори про контрапункт.

– Великий Порпора не мiй учитель, – зауважив Андзолето жартiвливим тоном, намагаючись приховати закипiлу в ньому лють, – вiн учитель Консуело, i якщо вашiй ясновельможностi завгодно, щоб моя бiдна Консуело не брала нiяких iнших урокiв, як тiльки у свого старого професора… – ласкаво й вкрадливо продовжував юнак, нагинаючись до графа.

– Наймилiший Дзото, – перебив його граф теж ласкаво, але з превеликим лукавством, – менi треба щось вам сказати на вухо. – І, нагнувшись до нього, промовив: – Ваша наречена, одержавши, мабуть, од вас уроки чесноти, невразлива, але, якби я здумав дати iй уроки iншого роду, думаю, що я мав би право зайнятися цим протягом хоча б одного вечора…

Андзолето похолов iз голови до нiг.

– Ваша наймилостивiша ясновельможнiсть, можливо, не вiдмовить висловитися яснiше, – задихаючись, промовив вiн.

– Це можна зробити двома словами, ласкавий друже: «гондола за гондолу», – вiдрiзав граф.

Андзолето так i завмер вiд жаху, зрозумiвши, що графовi вiдома його прогулянка наодинцi з Кориллою. Шалена й зухвала жiнка похвасталася цим пiд час своеi останньоi жорстокоi сварки iз Дзустiньянi. Марно винуватий намагався прибрати здивованого вигляду.

– Ідiть же й послухайте, що говорить Порпора про основи неаполiтанськоi школи[78 - …що говорить Порпора про основи неаполiтанськоi школи! – Маеться на увазi найбiльша композиторська та вокально-виконавська школа кiнця XVII—XVIII ст. Найвидатнiщi ii представники – Скарлаттi, Дуранте, Порпора, Лео, Вiнчi, Йомеллi, Перголезе, Чiмароза. Одним iз провiдних оперних жанрiв неаполiтанськоi школи, поширених також за межами Італii, була опера-серiа. Сюжети опер запозичувалися з античноi iсторii та мiфологii, особлива увага зверталася на красу мелодii. Неаполiтанська школа сприяла значному пiднесенню мистецтва сольного спiву, поклавши початок епосi бельканто. Одначе захоплення вiртуознiстю на шкоду музично-драматичному змiсту поступово призвело до кризи опери-серiа. Реакцiею на далеку вiд дiйсностi героiку опери-серiа стало виникнення в тому ж Неаполi опери-буфу.]! – незворушно промовив граф. – Потiм розповiсте менi, це дуже мене цiкавить…

– Я це бачу, ваша ясновельможносте, – вiдповiв розлютований Андзолето, який у цю мить здатний був погубити все свое майбутне.

– Так що ж ти баришся? – наiвно запитала здивована його нерiшучiстю Консуело. – У такому разi пiду я, пане графе. Ви побачите, що я завжди готова служити вам.

І перш нiж граф устиг ii зупинити, вона легко перестрибнула через лавку, що вiдокремлювала ii вiд старого вчителя, i присiла бiля нього навпочiпки.

Граф, бачачи, що його залицяння до Консуело мало зрушилося, визнав за потрiбне прикинутися.

– Андзолето, – посмiхаючись, сказав вiн, смикаючи досить сильно свого вихованця за вухо, – ось уся моя помста, далi цього вона не пiде. Зiзнайтеся, вона далеко не вiдповiдае вашiй провинi. Чи можна порiвняти задоволення, отримане мною вiд короткоi безневинноi розмови з вашою коханою на очах у десяти присутнiх, iз тим, чим ви насолодилися наодинцi з моею коханкою в ii наглухо закритiй гондолi?

– Ваша ясновельможносте, – у сильному хвилюваннi скрикнув Андзолето, – запевняю вас честю…

– Де вона, ваша честь? Чи не в лiвому вусi? – запитав граф, роблячи вигляд, що збираеться проробити над цим бiдолашним вухом те, що вже проробив над правим.

– Невже ви, ваша ясновельможносте, припускаете так мало розсудливостi у своему вихованцi, що вважаете його здатним зробити таку дурiсть? – розв'язно запитав Андзолето, до якого встигла повернутися його звичайна винахiдливiсть.

– Зробив вiн ii чи не зробив, у цю хвилину менi глибоко байдуже, – сухо вiдповiв граф, пiдвiвся й, пiдiйшовши до Консуело, сiв бiля неi.




Роздiл 12


Диспути про музику тривали й у палацi Дзустiньянi, куди вся компанiя повернулася близько пiвночi й де гостям був запропонований шоколад i шербети. Вiд технiки мистецтва перейшли до стилю, до iдей, до стародавнiх i сучасних музичних форм, нарештi торкнулися способiв вираження й тут, природно, заговорили про артистiв i про рiзну манеру вiдчувати й виражати музику. Порпора iз захватом згадував свого вчителя Скарлаттi, який уперше надав духовнiй музицi патетичного характеру. Але далi цього професор не йшов: вiн був проти того, щоб духовна музика вторгалася в галузь музики свiтськоi й дозволяла собi ii прикраси, пасажi та рулади.

– Чи означае це, що ви вiдкидаете важкi пасажi й фiоритури[79 - Фiоритура (вiд iтал. fioritura – цвiтiння) – рiзноманiтнi мелодичнi прикраси (трелi, групето та iн.), що широко використовувалися в сольному спiвi, особливо в оперних арiях.], якi, одначе, створили успiх i популярнiсть вашому знаменитому учневi Фарiнеллi? – запитав його Андзолето.

– Я вiдкидаю iх у церквi, – вiдповiв маестро, – а в театрi вiтаю iх. Але й тут я хочу, щоб вони були на мiсцi й, головне, – щоб ними не зловживали; я вимагаю дотримання строгого смаку, оригiнальностi, добiрностi, вимагаю, щоб модуляцii вiдповiдали не тiльки даному сюжету, але й герою п'еси, почуттям, якi вiн передае, i самому становищу, в якому вiн перебувае. Нехай нiмфи й пастушки щебечуть, як пташки, i своiми голосами наслiдують дзюрчання фонтанiв i струмочкiв, але Медея або Дiдона[80 - …Медея або Дiдона… – Мiф про Медею було покладено в основу опери «Медея i Язон» (1726) Джованнi Франческо Бруси та опери «Медея впiзнана» (1735) Леонардо да Вiнчi. Оповiдь про Дiдону використано в оперi Йомеллi «Покинута Дiдона» на текст лiричноi драми Метастазiв.] може тiльки ридати або ричати, як поранена левиця. Кокетка, наприклад, може перевантажувати примхливими й вишуканими фiоритурами своi легковажнi каватини. Корилла чудова в цьому жанрi, але якби вона спробувала передати глибокi почуття й бурхливi пристрастi, iй це зовсiм не вдасться. І даремно буде вона хвилюватися, напружувати свiй голос i легенi: недоречний пасаж, безглузда рулада в одну мить перетворять у смiшну пародiю те велике, до чого вона прагнула. Ви всi чули Фаустiну Бордонi, нинi синьйору Гассе. Так от, вона в деяких ролях, що вiдповiдають ii блискучим даним, не мала собi рiвних. Але з'явилася Куццонi, що передавала iз властивою iй чистою, глибокою проникливiстю скорботу, благання, нiжнiсть, – i сльози, якi вона викликала у вас, миттево виганяли з вашого серця спогад про всi чудеса, якi марнувала перед вашим слухом Фаустiна. І це тому, що iснуе талант, так би мовити, матерiальний, та iснуе генiй душi. Є те, що забавляе, i те, що зворушуе… Є те, що зворушуе… Є те, що дивуе, i те, що захоплюе… Я чудово знаю, що вокальнi фокуси тепер у модi; але якщо я й показував iх своiм учням як кориснi аксесуари, то майже готовий у цьому розкаятися, чуючи, як бiльшiсть моiх учнiв ними зловживае, жертвуючи необхiдним заради зайвого й тривалим розчуленням публiки заради скороминущих вигукiв подиву й гарячкового захвату.

Нiхто не заперечував цiеi думки, безумовно правильноi стосовно всiх видiв мистецтва взагалi; пiднесенi артистичнi натури завжди будуть дотримуватись ii. Тим часом граф, згоряючи вiд бажання дiзнатись, як виконуе Консуело свiтську музику, почав для годиться суперечити занадто суворим поглядам Порпори. Але бачачи, що скромна учениця не тiльки не спростовуе ересi свого старого вчителя, а навпаки, не зводить очей з нього, мовби спонукаючи його вийти переможцем iз цього диспуту, граф вирiшив звернутися просто до неi самоi iз запитанням, чи зможе вона, на ii думку, спiвати на сценi з тим же вмiнням i чистотою, як спiвала в церквi.

– Сумнiваюся, – вiдповiла вона вiдверто, iз щирою смиреннiстю, – щоб я могла так само вiдчути натхнення на сценi; боюся, що там я багато втрачу.

– Ця скромна й розумна вiдповiдь заспокоюе мене, – сказав граф, – я впевнений у тому, що публiка, пристрасна, захоплива, щоправда, трохи примхлива, надихне вас i ви зволите вивчити тi важкi, але повнi блиску арii, яких публiка з кожним днем жадае все бiльше й бiльше.

– Вивчити! – з наголосом промовив Порпора, саркастично посмiхаючись.

– Вивчити! – вигукнув Андзолето з гордим презирством.

– Так, так, звичайно вивчити, – погодилася зi звичайною своею лагiднiстю Консуело. – Хоч я трохи i вправлялася в цьому жанрi, але не думаю, щоб уже могла суперничати зi знаменитими спiвачками, що виступали на нашiй сценi…

– Ти брешеш! – з гарячнiстю скрикнув Андзолето. – Ваша ясновельможносте, вона бреше. Змусьте ii проспiвати найважчi колоратурнi арii вашого репертуару, i ви побачите, на що вона здатна!

– Якби тiльки я не боявся, що вона втомилася… – нерiшуче промовив граф, а очi його вже запалали нетерпiнням i очiкуванням.

Консуело по-дитячому питально глянула на Порпору, мовби очiкуючи його наказiв.

– Ну що ж, – сказав професор, – вона не так легко втомлюеться, i оскiльки тут зiбрався настiльки тiсний i приемний гурток, давайте проекзаменуемо ii за всiма статтями. Чи не хотiлося б вам, високошановний графе, вибрати арiю й самому проакомпанувати iй на клавесинi?

– Їi спiв i близькiсть так схвилюють мене, що я, мабуть, буду помилятися й фальшивити, – вiдповiв Дзустiньянi. – Чому б, маестро, вам самому не акомпанувати iй?

– Менi б хотiлося бачити, як вона спiвае. Сказати по правдi, слухаючи ii, я жодного разу не подумав глянути на неi пiд час спiву. А менi треба знати, як вона тримаеться, що проробляе зi своiм ротом i очима. Іди ж, дочко моя, в числi твоiх екзаменаторiв буду i я.

– У такому разi я сам буду iй акомпанувати, – заявив Андзолето, всiдаючись за клавесин.

– Ви мене будете занадто бентежити, маестро, – звернулася Консуело до Порпори.

– Збентеження – ознака дуростi, – вiдповiв учитель, – той, хто iстинно любить мистецтво, нiчого не боiться. Якщо ти боiшся, виходить, ти марнолюбна. Якщо будеш не на висотi, виходить, здiбностi твоi дутi, i я перший заявлю: «Консуело нi на що не здатна!»

І, анiтрошки не турбуючись про те, як згубно може подiяти таке нiжне пiдбадьорення, професор надяг окуляри, всiвся проти своеi ученицi й почав вiдбивати такт, аби дати правильний темп ритурнелi[81 - Ритурнель (вiд iтал. ritorno – повернення) – у вокальнiй музицi – iнструментальнi епiзоди, виконуванi на початку й наприкiнцi кожноi строфи пiснi або арii.]. Вибiр припав на блискучу, химерну та важку арiю з комiчноi опери Галуппi «Diavolessa»[82 - «Дияволиця» (iтал.). «Diavolessa» – опера Галуппi, написана на сюжет однойменноi комедii Гольдонi; ii було поставлено у Венецii в театрi Сан-Самуеле 1755 року.]: граф хотiв одразу перейти на жанр, дiаметрально протилежний тому, в якому Консуело викликала такий фурор цього ранку. Завдяки своему величезному обдарованню дiвчина, майже не вправляючись, самостiйно домоглася вмiння проробляти своiм гнучким i сильним голосом усi вiдомi на той час вокальнi фiгури. Щоправда, Порпора сам радив iй робити цi вправи й зрiдка змушував повторювати iх, бажаючи переконатися, що вона не зовсiм iх закинула, але, загалом, придiляв цьому жанру так мало уваги, що навiть не пiдозрював, на що здатна в ньому його дивовижна учениця. Щоб помститися вчителевi за виявлену ним жорстокiсть, Консуело наважилася задля жарту оздобити вигадливу арiю з «Diavolessa» фiоритурами й пасажами, якi вважалися доти нездiйсненними. Вона iмпровiзувала iх так просто, начебто вони були вписанi в ноти й старанно розученi. У ii iмпровiзацiях було стiльки майстерних модуляцiй, стiльки виразностi та чогось воiстину диявольського, а крiзь найбуйнiшi веселощi в них проривалися такi похмурi спiвзвуччя, що слухачi переходили вiд захвату до жаху, а Порпора, пiдхопившись iз мiсця, закричав:

– Та ти сама втiлений диявол!

Консуело завершила арiю сильним крещендо, що викликало шалений захват, i зi смiхом опустилася на стiлець.

– Ах ти ж капосне дiвчисько! – вигукнув Порпора. – Тебе мало повiсити! Ну й пожартувала ж ти з мене! Приховала вiд мене половину своiх знань, половину можливостей! Давно менi не було чого тебе вчити, а ти лицемiрно продовжувала брати в мене уроки, – можливо, для того, щоб викрасти всi моi таемницi композицii й викладання, перевершити мене в усьому, а потiм виставити мене старим педантом.

– Маестро, я тiльки повторила те, що ви самi проробили з iмператором Карлом. Пам'ятаете, ви менi розповiдали про цей епiзод? Імператор не терпiв трелей i заборонив вам уводити iх у вашу ораторiю, i от ви, утримавшись од них до кiнця, в останнiй фузi приготували йому гарненький дивертисмент: ви почали фугу чотирма висхiдними трелями, а потiм повторювали iх нескiнченно в прискореному темпi всiма голосами. Ви щойно засуджували зловживання вокальними фокусами, а потiм самi звелiли менi виконувати iх. От чому я й пiднесла iх вам у такiй кiлькостi – хотiла довести, що я теж здатна зловживати таким пороком, i тепер прошу простити мене.

– Я вже сказав тобi, що ти сущий диявол, – вiдповiв Порпора. – А тепер проспiвай-но нам що-небудь людське. І спiвай, як сама знаеш, – я бачу, що бiльше не в змозi бути твоiм учителем.

– Ви завжди будете моiм шановним i улюбленим учителем! – вигукнула дiвчина, рвучко кидаючись йому на шию й iз силою стискаючи у своiх обiймах. – Цiлих десять рокiв ви годували й навчали мене. О, шановний учителю! Кажуть, вам знайома людська невдячнiсть, нехай же Бог вiднiме в мене любов, нехай вiднiме голос, якщо в серцi моему знайдеться хоч одна отруйна крапля гордовитостi й невдячностi.

Порпора зблiд, пробурмотiв кiлька слiв i по-батькiвськи поцiлував свою ученицю в чоло, зронивши на нього сльозу. Консуело не зважилася стерти ii й довго вiдчувала, як на ii чолi висихала ця холодна, болiсна сльоза занедбаноi старостi, невизнаного генiя. Сльоза ця справила на неi глибоке враження, наповнила душу якимось мiстичним жахом, убивши в нiй на весь залишок вечора жвавiсть й веселiсть. Пiсля цiлоi години захоплених похвал, вигукiв здивування й марних зусиль розсiяти ii смуток усi почали просити ii показати себе i в трагiчнiй ролi. Вона виконала велику арiю з опери «Покинута Дiдона» Йомеллi. Нiколи дотепер не вiдчувала вона такоi потреби вилити свою тугу. Вона була чудова, проста, велична й iще бiльш прекрасна, нiж у церквi: гарячковий рум'янець залив iй щоки, очi метали iскри. Зникла свята, на ii мiсцi була жiнка, що пожираеться любов'ю. Граф, його друг Барберiго, Аццзолето, всi присутнi, здаеться, навiть старий Порпора зовсiм збожеволiли. Клоринда задихалася вiд розпачу. Граф оголосив Консуело, що завтра ж буде складено й пiдписано ii ангажемент, i вона попросила його обiцяти iй iще одну милiсть, причому обiцяти це так, як колись робили лицарi, – не запитуючи, у чому ця милiсть буде полягати. Граф дав iй слово, i всi розiйшлися, переживаючи те чудове хвилювання, яке викликае в нас усе велике й генiальне.




Роздiл 13


У той час як Консуело здобувала перемогу за перемогою, Андзолето жив тiльки нею, зовсiм забувши про себе; але коли граф, прощаючись iз гiстьми, оголосив про ангажемент його нареченоi, не сказавши нi слова про його власний, вiн згадав, яким холодним був iз ним Дзустiньянi всi останнi години, i страх втратити назавжди його прихильнiсть отруiв усю радiсть юнака. У нього майнула думка залишити Консуело на сходах у товариствi Порпори, а самому повернутися до свого покровителя й кинутися до його нiг, але позаяк вiн у цю хвилину ненавидiв графа, то, до честi його хай буде сказано, все-таки утримався вiд такого приниження. Коли ж, попрощавшись iз Порпорою, вiн зiбрався було пiти з Консуело вздовж каналу, його зупинив гондольер графа i сказав, що за наказом його ясновельможностi гондола очiкуе синьйору Консуело, щоб вiдвезти ii додому. Холодний пiт виступив на чолi Андзолето.

– Синьйора звикла ходити власними ногами, – грубо вiдрiзав вiн. – Вона дуже вдячна графу за його люб'язнiсть.

– А з якого права ви вiдмовляетеся за неi? – запитав граф, який iшов за ними слiдом.

Оглянувшись, Андзолето побачив Дзустiньянi; граф був не в тому виглядi, в якому звичайно господарi проводжають своiх гостей, а в плащi, при шпазi, з капелюхом у руцi, як людина, що приготувалася до нiчних пригод. Андзолето так розлютився, що готовий був устромити у груди Дзустiньянi той добре нагострений нiж, що його всякий венецiанець iз народу завжди ховае в якiй-небудь потайнiй кишенi свого одягу.

– Сподiваюся, синьйоро, – звернувся граф до Консуело рiшучим тоном, – ви не захочете скривдити мене, вiдмовившись од моеi гондоли, а також не побажаете засмутити мене, не дозволивши менi посадовити вас у неi.

Довiрлива Консуело, зовсiм не пiдозрюючи того, що вiдбувалося навколо неi, погодилася на пропозицiю, подякувала й, обпершись своiм гарним округлим лiктем на руку графа, без церемонiй стрибнула в гондолу. Тут мiж графом i Андзолето виник безмовний, але виразний дiалог. Граф, стоячи однiею ногою на березi, а iншою в човнi, змiряв поглядом Андзолето, а той, застигши на останнiй приступцi сходiв, теж упився поглядом у Дзустiньянi. Розлютований, вiн тримав руку на грудях пiд курткою, стискаючи рукiв'я ножа. Ще один крок до гондоли – i граф зустрiв би смерть. Чисто венецiанською рисою в цiй миттевiй мовчазнiй сценi було те, що обое суперникiв, не поспiшаючи, спостерiгали один за одним i нi той, нi iнший не прагнув прискорити неминучу катастрофу. Граф, по сутi, лише мав намiр своею гаданою нерiшучiстю помучити суперника, i помучив його всмак, хоча бачив i вiдмiнно зрозумiв жест Андзолето, який приготувався заколоти його. В Андзолето теж вистачило витримки чекати, не видаючи себе, поки граф зболить скiнчити свiй жорстокий жарт або попрощаеться з життям. Тривало це хвилини двi, що здалися йому вiчнiстю. Граф, витримавши iх зi стоiчним презирством, шанобливо поклонився Консуело i, повернувшись до свого вихованця, сказав:

– Я дозволяю вам також увiйти до моеi гондоли, надалi будете знати, як мае поводитися вихована людина.

Вiн вiдступився, щоб пропустити Андзолето, i, наказавши гондольерам гребти до Корте-Мiнеллi, залишився на березi, непорушний, як статуя. Здавалося, вiн спокiйно чекав нового замаху на свое життя з боку приниженого суперника.

– Звiдки графовi вiдомо, де ти живеш? – було перше, про що запитав Андзолето свою подругу, тiльки-но палац Дзустiньянi зник iз-перед очей.

– Я сама сказала йому, – вiдповiла Консуело.

– А навiщо ти сказала?

– Бо вiн мене запитав.

– Невже ти не здогадуешся, для чого йому знадобилося це знати?

– Очевидно, для того, щоб наказати вiдвезти мене додому.

– Ти гадаеш, тiльки для цього? А чи не для того, щоб самому з'явитися до тебе?

– З'явитися до мене? Яка дурниця! У таку жалюгiдну халупу? Це було б з його боку надмiрною люб'язнiстю, чого я зовсiм не хочу.

– Добре, що ти цього не хочеш, Консуело, тому що результатом цiеi надмiрноi честi могла б бути надмiрна для тебе ганьба.

– Ганьба? Чому? Далебi, я зовсiм тебе не розумiю, мiй милий Андзолето. І мене дуже дивуе, чому, замiсть того щоб радiти зi мною нашому сьогоднiшньому несподiваному й неймовiрному успiху, ти говориш менi якiсь дивнi речi.

– Дiйсно, несподiваному! – з гiркотою зауважив Андзолето.

– А менi здавалося, що й у церквi, й увечерi в палацi, коли менi аплодували, ти був iще в бiльшому захватi, нiж я. Ти кидав на мене такi полум'янi погляди, що я з особливою силою вiдчувала свое щастя, адже я бачила, як воно вiдбиваеться на твоему лицi. Але от уже кiлька хвилин, як ти похмурий i сам не свiй, – таким ти буваеш iнодi, коли в нас немае хлiба або коли майбутне вимальовуеться нам iз тобою невiрним i сумним.

– А тобi хотiлося б, аби я радiв нашому майбутньому? Можливо, воно дiйсно не таке вже й невiрне, але менi ж бо радiти нема чому.

– Чого ж iще тобi потрiбно? Тиждень тому ти дебютував у графа й викликав фурор…

– Твiй успiх у графа затьмарив його, моя люба, ти й сама це чудово знаеш.

– Сподiваюся, що нi, але якби навiть i так, ми не можемо заздрити одне одному.

Консуело сказала це з такою нiжнiстю, з такою чарiвною щирiстю, що Андзолето вiдразу заспокоiвся.

– Так, твоя правда! – вигукнув вiн, пригортаючи наречену до грудей. – Ми не можемо заздрити одне одному, так само як не можемо обдурити одне одного.

Вимовляючи останнi слова, вiн iз каяттям совiстi згадав про почату iнтрижку з Кориллою, й раптом у нього майнула думка, що граф, бажаючи остаточно провчити його, неодмiнно розповiсть про все Консуело, тiльки-но йому здасться, що вона хоч трохи заохочуе його сподiвання. При цiй думцi вiн знову спохмурнiв, Консуело також замислилася.

– Чому ти сказав, – мовила вона пiсля деякого мовчання, – що ми не можемо нiколи обдурити одне одного? Звичайно, це найбiльша правда, але з якого приводу це тобi спало на думку?

– Знаеш, облишмо цю розмову в гондолi, – прошепотiв Андзолето. – Боюся, що гондольери, пiдслухавши нас, передадуть усе графовi. Цi фiранки з оксамиту й шовку дуже тонкi, а вуха у двiрських гондольерiв разiв у чотири ширшi та глибшi, нiж у найманих. Дозволь менi пiднятися до тебе в кiмнату, – попросив вiн Консуело, коли вони пристали до берега бiля Корте-Мiнеллi.

– Ти знаеш, що це суперечить нашим звичкам i нашiй угодi, – вiдповiла вона.

– О, не вiдмовляй менi, – закричав Андзолето, – не доводь мене до розпачу i лютi!

Налякана його словами й тоном, Консуело не зважилася вiдмовити йому. Вона засвiтила лампу, опустила фiранки та, побачивши свого нареченого похмурим i замисленим, обiйняла його.

– Скажи, що з тобою? – сумно запитала вона. – У тебе такий нещасний, стривожений вигляд сьогоднi ввечерi.

– А ти сама не знаеш, Консуело? Не здогадуешся?

– Нi, даю тобi слово!

– Так заприсягнися менi, що ти нiчого не пiдозрюеш, заприсягнися менi душею твоеi матерi, заприсягнися розп'яттям, перед яким ти молишся вранцi й увечерi…

– О! Присягаюся тобi розп'яттям i душею моеi матерi!

– А нашою любов'ю заприсягаешся?

– Так, i нашою любов'ю, i нашим вiчним порятунком…

– Я вiрю тобi, Консуело: адже якби ти збрехала, це була б перша неправда у твоему життi.

– Ну, а тепер ти поясниш менi, у чому рiч?

– Я нiчого тобi не поясню, але, можливо, дуже скоро ти зрозумiеш мене… О! Коли настане ця хвилина, тобi й так усе буде занадто ясно… Лихо, лихо буде нам обом того дня, коли ти довiдаешся про моi теперiшнi муки!

– О боже! Яке ж жахливе нещастя загрожуе нам? Боюся, що в цю вбогу кiмнату, де в нас iз тобою не було дотепер секретiв одне вiд одного, ми повернулися переслiдуванi якоюсь злою долею. Недарма, йдучи звiдси сьогоднi вранцi, я передчувала, що вернуся в розпачi. Що ж я такого вчинила, що менi не можна насолодитися днем, який здавався таким чудовим! Чи я не благала Бога так щиро, так гаряче! Чи не я вiдкинула всякi думки про гордiсть! Чи не я старалася спiвати якомога краще! Чи не я засмучувалася приниженням Клоринди! Чи не я заручилася обiцянкою графа запросити ii разом з нами на другi ролi, причому вiн сам не пiдозрюе, що дав менi цю обiцянку й уже не може взяти назад свое слово. Повторюю: що ж зробила я поганого, щоб переносити тi муки, якi ти менi пророкуеш i якi я вже вiдчуваю, раз iх вiдчуваеш ти?

– Ти справдi хочеш улаштувати ангажемент для Клоринди, Консуело?

– Я доможуся цього, якщо тiльки граф – людина слова. Бiдолаха завжди мрiяла про театр, i це едина можлива для неi майбутнiсть…

– І ти сподiваешся, що граф вiдмовить Розальбi, яка хоч щось знае, заради неосвiченоi Клоринди?

– Розальба не розлучиться з Кориллою, адже вони сестри. Вона пiде з нею. Клориндою ж ми з тобою займемося й навчимо ii використовувати щонайкраще свiй милий голосок. А публiка завжди буде поблажлива до такоi красунi. Нарештi, якщо менi вдасться влаштувати ii хоча б на третi ролi, вже й те добре – це буде першим кроком у ii кар'ерi, початком ii самостiйного iснування.

– Ти просто свята, Консуело! І ти не розумiеш, що ця облагодiяна тобою дурка, яка мала б вважати себе щасливою, коли ii вiзьмуть на третi або навiть на четвертi ролi, нiколи не простить тобi того, що сама ти на перших ролях?

– Що менi до ii невдячностi! На жаль! Я занадто добре знаю, що таке невдячнiсть i невдячнi!

– Ти? – І Андзолето розреготався, цiлуючи ii з колишньою братньою нiжнiстю.

– Звичайно, – вiдповiла вона, радiючи, що iй удалося вiдволiкти свого друга вiд смутних дум. – У моiй душi постiйно жив i завжди буде жити шляхетний образ Порпори. У моiй присутностi вiн часто висловлював глибокi, повнi гiркоти думки. Мабуть, вiн уважав, що я не здатна зрозумiти iх, але вони запали менi в душу й залишаться в нiй назавжди. Ця людина багато страждала, горе гризе його, i от з його сумного життя, з його глибокого обурення, з промов, якi я чула вiд нього, я зробила висновок, що артисти набагато небезпечнiшi та злiшi, нiж ти, любий мiй, припускаеш. Я знаю також, що публiка легковажна, забудькувата, жорстока, несправедлива. Знаю, що блискуча кар'ера – тяжкий хрест, а слава – терновий вiнець! Так, усе це для мене не таемниця. Я так багато думала, так багато мiркувала про цi речi, що, менi здаеться, нiщо вже не зможе здивувати мене, i якщо коли-небудь менi самiй доведеться зiткнутись iз усiм цим, я знайду в собi сили не сумувати. Ось чому, як ти мiг помiтити, я не сп'янiла вiд свого сьогоднiшнього успiху, ось чому також я не падаю духом од твоiх похмурих думок. Я ще не розумiю iх гарненько, але впевнена, що з тобою, якщо ти любитимеш мене, я не стану людиноненависницею, як мiй бiдолашний учитель, ця шляхетна стара й нещасна дитина.

Слухаючи свою подругу, Андзолето знову пiдбадьорився й повеселiшав. Консуело мала на нього величезний вплив. З кожним днем вiн виявляв у нiй усе бiльше твердостi й прямоти – якостi, що iх так бракувало йому самому. Поговоривши з нею зi чверть години, вiн зовсiм забув про муки ревнощiв, i коли вона знову почала розпитувати про причину його пригнiченого стану, йому стало соромно, що вiн мiг запiдозрити таку чисту, доброчесну iстоту. Вiн одразу придумав пояснення:

– Я одного боюся: щоб граф не знайшов мене невiдповiдним для тебе партнером, – вiн так високо цiнуе тебе. Сьогоднi вiн не пропонував менi спiвати, а я, по правдi сказати, очiкував, що вiн запропонуе нам з тобою виконати дует. Але, очевидно, вiн зовсiм забув про мое iснування; навiть не помiтив того, що, акомпануючи тобi на клавесинi, я зовсiм непогано iз цим упорався. Нарештi, говорячи про твiй ангажемент, вiн не заiкнувся про мiй. Як не звернула ти уваги на таку дивну рiч?

– Менi й на думку не спало, що граф, запрошуючи мене, може не запросити тебе. Та хiба вiн не знае, що я погоджуся тiльки за цiеi умови? Хiба вiн не знае, що ми наречений i наречена, що ми любимо одне одного? Хiба ти не говорив йому про це з цiлковитою певнiстю?

– Говорив, але, можливо, Консуело, вiн вважае це хвастощами з мого боку?

– У такому разi я сама похвастаюся моею любов'ю до тебе, Андзолето! Вже я так ii розпишу, що вiн менi повiрить! Але тiльки ти помиляешся, друже мiй! Якщо граф не вважав за потрiбне заговорити з тобою про ангажемент, то тiльки тому, що цю справу вирiшено з того самого дня, коли ти виступав у нього з таким успiхом.

– Вирiшено, але не пiдписано! А твiй ангажемент буде пiдписано завтра. Вiн сам сказав тобi про це.

– Невже ти думаеш, що я пiдпишу першою? Звичайно ж, нi! Добре, що ти мене застерiг. Мое iм'я буде написано не iнакше, як пiд твоiм.

– Ти присягаешся?

– Як тобi не соромно! Змушувати мене присягатися в тiм, у чому ти впевнений! Справдi, ти мене сьогоднi не любиш або хочеш помучити; у тебе такий вигляд, нiби ти не вiриш, що я тебе люблю.

Тут на очi дiвчини навернулися сльози, i вона опустилася на стiлець, злегка надувшись, що додало iй iще бiльшоi чарiвностi.

«Справдi, який я дурень, – подумав Андзолето, – зовсiм з глузду з'iхав. Як я мiг припустити, що граф спокусить таку чисту iстоту, яка самовiддано любить мене! Вiн досить досвiдчений i, звичайно, зрозумiв з першого погляду, що Консуело не для нього. І хiба вiн виявив би таку великодушнiсть сьогоднi ввечерi, дозволивши менi ввiйти в гондолу замiсть себе, якби не був упевнений, що опиниться перед нею в жалюгiднiй i смiшнiй ролi ферта? Нi! Звичайно, нi! Моя доля забезпечена, мое становище непохитне. Нехай Консуело йому подобаеться, нехай вiн упадае коло неi, нехай навiть закохаеться в неi, – усе це буде тiльки сприяти моiй кар'ерi: вона зумiе домогтися вiд нього всього, не наражаючись нi на яку небезпеку. В усьому цьому вона незабаром розбиратиметься краще за мене. Вона сильна та обережна. Домагання найласкавiшого графа лише слугуватимуть менi на користь, принесуть менi славу».

І, звiльнившись од усiх своiх сумнiвiв, вiн кинувся до нiг подруги й вiддався пориву пристрасного захоплення, що охопило його вперше й не виявлялося протягом останнiх кiлькох годин лише через ревнощi.

– Красуне моя! – вигукнув вiн. – Свята! Дияволице! Королево! Прости, що я думав про себе, замiсть того щоб, опинившись iз тобою наодинцi в цiй кiмнатi, упасти до твоiх нiг. Сьогоднi вранцi я вийшов звiдси, сварячись iз тобою, й мав би повернутися не iнакше, як на колiнах. Як можеш ти мене любити, як можеш iще всмiхатися такiй тварюцi, як я? Зламай свое вiяло об мою фiзiономiю, Консуело! Наступи менi на голову своею гарненькою нiжкою! Ти незмiрно вища за мене, i вiд сьогоднi я навiки твiй раб!

– Я не заслуговую всiх цих гучних слiв, – прошепотiла вона, обiймаючи його. – А розгубленiсть твою я розумiю й прощаю. Я бачу, що тiльки страх розлуки зi мною, страх, що нашому единому, спiльному життю буде покладено край, навiяв тобi цей сум i сумнiви. У тебе не вистачило вiри в Бога, – i це набагато гiрше, нiж якби ти звинуватив мене в якiй-небудь ницостi. Але я буду молитися за тебе, я скажу: «Господи, прости йому, як я йому прощаю!»

Консуело була дуже гарна в цю хвилину, – вона говорила про свою любов так просто й так природно, домiшуючи до неi, за своiм звичаем, iспанську побожнiсть, сповнену людськоi нiжностi й наiвноi поступливостi. Утома й хвилювання пережитого дня розлили в нiй таку звабну млiсть, що Андзолето, i без того вже збуджений ii надзвичайним успiхом, побачив дiвчину в зовсiм новому свiтлi й замiсть звичайноi спокiйноi та братньоi любовi вiдчув до неi приплив жагучоi пристрастi. Вiн був iз тих, хто захоплюеться тiльки тим, що подобаеться iншим, чому заздрять i про що сперечаються iншi. Радiсть усвiдомлення, що вiн мае предмет стiлькох жадань, якi розгорiлися й вирували навколо Консуело, розбудила в ньому божевiльнi бажання, i вперше вона була в небезпецi, перебуваючи в його обiймах.

– Будь моею коханою! Будь моею дружиною! – задихаючись, вигукував вiн. – Будь моею, моею назавжди!

– Коли хочеш, хоч завтра, – з ангельським усмiхом вiдповiла Консуело.

– Завтра? Чому завтра?

– Твоя правда, тепер уже за пiвнiч, – виходить, ми можемо обвiнчатися ще сьогоднi. Тiльки-но розвидниться, ми вирушимо до священика. Батькiв у нас немае, нi в мене, нi в тебе, а вiнчальний обряд не потребуватиме тривалих приготувань. У мене е ситцеве ненадiване плаття. Знаеш, друже мiй, коли я його шила, я говорила собi: «У мене немае грошей на вiнчальне плаття, i якщо моему милому не сьогоднi-завтра захочеться зi мною обвiнчатися, менi доведеться бути в надiваному платтi, а це, кажуть, приносить нещастя». Недарма матiнка, яку я бачила ввi снi, взяла його й сховала до шафи: вона, бiдолашна, знала, що робить. Отже, все готово: зi сходом сонця ми з тобою заприсягнемося одне одному у вiрностi. Ага, негiднику, тобi потрiбно було спершу переконатися в тому, що я не виродок?

– Ах, Консуело, яка ти ще дитина! Справжня дитина! – тоскно вигукнув Андзолето. – Хiба можна так раптом обвiнчатися, таемно вiд усiх! Граф i Порпора, протегування яких нам таке ще необхiдне, дуже розсердилися б на нас, якби ми зважилися на такий крок, не порадившись iз ними й навiть не сповiстивши iх. Твiй старий учитель недолюблюе мене, а граф, я це знаю з вiрних джерел, не любить замiжнiх спiвачок. Отже, нам потрiбен час, аби домогтися iхньоi згоди на наш шлюб. А якщо ми навiть i зважимось обвiнчатися таемно, то нам знадобиться принаймнi кiлька днiв, аби нишком улаштувати все це. Не можемо ж ми побiгти в церкву Сан-Самуеле, де всi нас знають i де досить буде присутностi однiеi бабцi, щоб звiстка про це за яку-небудь годину рознеслася по всiй парафii.

– Якось я не подумала про це, – сказала Консуело. – Так про що ж ти менi тiльки-но говорив? Навiщо ти, недобрий, сказав менi: «Будь моею дружиною», знаючи, що поки це неможливо? Адже не я перша заговорила про це, Андзолето. Правда, я часто думала, що ми вже в тому вiцi, коли можна одружитись, але, хоча менi нiколи не спадали на думку тi перешкоди, про якi ти говориш, я залишала вирiшення цього питання тобi, твоiй розсудливостi, i ще – знаеш чому? – твоiй добрiй волi. Адже я прекрасно бачила, що ти з весiллям не квапишся, але не гнiвалася на тебе за це. Ти часто менi повторював, що, перш нiж одружуватися, треба забезпечити майбутнiсть своiй родинi, треба мати кошти. Моя мати була тоi ж думки, i я вважаю це розсудливим. Отже, прийнявши все це до уваги, треба ще зачекати з весiллям. Треба, щоб обидва нашi ангажементи було пiдписано, чи не так? І ще – треба заручитись успiхом у публiки. Виходить, про весiлля ми поговоримо знову пiсля наших дебютiв. Але чого ти так сполотнiв, Андзолето? Боже мiй, чого ти так стискаеш кулаки? Хiба ми не щасливi? Хiба ми неодмiнно мусимо бути зв'язанi клятвою, щоб любити й надiятись одне на одного?

– О Консуело! Яка ти спокiйна! Яка ти чиста i яка холодна! – з якимось шалом заволав Андзолето.

– Я? Я холодна? – у свою чергу скрикнула, дивуючись, юна iспанка, червона вiд обурення.

– Я люблю тебе як жiнку, а ти слухаеш i вiдповiдаеш менi, мовби мале дитя. Ти знаеш тiльки дружбу, ти не маеш навiть уявлення про любов. Я страждаю, палаю, я вмираю у твоiх нiг, а ти менi говориш про якогось священика, про якесь плаття, про театр…

Консуело, стрiмко пiдхопившись було з мiсця, тепер знову сiла, збентежена, тремтячи всiм тiлом. Вона довго мовчала, а коли Андзолето знову захотiв обiйняти ii, тихенько вiдштовхнула його.

– Послухай, – сказала вона, – нам необхiдно порозумiтися, спiзнати одне одного. Ти, певно, i справдi вважаеш мене дитиною. Було б манiрнiстю з мого боку запевняти тебе, начебто я не розумiю того, що давно вже прекрасно зрозумiла. Недарма я з рiзними людьми об'iздила три чвертi Європи, недарма надивилася на розпуснi, дикi звичаi бродячих артистiв, недарма – на жаль! – здогадувалася про погано приховуванi таемницi моеi матерi, аби не знати того, що, втiм, усяка дiвчина з народу моiх лiт прекрасно знае. Але я не могла допустити, Андзолето, щоб ти хотiв примусити мене порушити обiтницю, дану мною Боговi в присутностi моеi вмираючоi матерi. Я не дуже дорожу тим, що аристократки, – до мене часом долiтають iхнi розмови, – називають репутацiею. Я занадто непомiтна у свiтi iстота, аби звертати увагу на те, що думають про мою честь, – для мене честь полягае в тому, аби виконувати своi обiцянки, i, по-моему, до того ж самого зобов'язуе тебе й твоя честь. Можливо, я не настiльки гарна католичка, як менi хотiлося б, – адже мене так мало вчили релiгii. Звичайно, у мене не може бути таких прекрасних правил поведiнки, таких високих понять про моральнiсть, як в учениць, що ростуть у монастирi й слухають богословськi повчання з ранку до ночi. Але в мене е своi погляди, i я дотримуюсь iх, як умiю. Я не вважаю, що наша любов, стаючи з роками все бiльш палкою, мае стати вiд цього менш чистою. Я не скуплюся на поцiлунки, якi дарую тобi, та я знаю, що ми не ослухалися моеi матерi, й не хочу ослухатись ii тiльки для того, щоб задовольнити нетерплячi пориви, якi легко можна приборкати.

– Легко! – скрикнув Андзолето, гаряче пригортаючи ii до грудей. – Легко! Я так i знав, що ти холодна!

– Нехай я буду холодна! – вириваючись iз його обiймiв, вигукнула Консуело. – Але Господь, що читае в моему серцi, знае, як я тебе люблю.

– Так iди ж до нього! – крикнув Андзолето з досадою. – Зi мною тобi небезпечно. І я тiкаю, щоб не стати нечестивцем.

Вiн кинувся до дверей, розраховуючи на те, що Консуело, яка нiколи не вiдпускала його без примирення, якщо мiж ними виникала навiть найнезначнiша сварка, утримае його й цього разу. Вона дiйсно стрiмко кинулася було за ним, але потiм зупинилася; коли вiн вийшов, вона пiдбiгла до дверей, схопилася вже за ручку, щоб вiдчинити iх i покликати його назад, але раптом, зробивши над собою неймовiрне зусилля, замкнула дверi й, знесилена жорстокою внутрiшньою боротьбою, непритомна впала на пiдлогу. Так, нерухомо, i пролежала вона до ранку.




Роздiл 14


– Зiзнаюся тобi, я закоханий у неi без тями, – говорив цiеi самоi теплоi й тихоi ночi граф Дзустiньянi своему друговi Барберiго, сидячи з ним на балконi свого палацу; щойно пробило другу годину.

– Цим ти даеш зрозумiти, що я не мушу в неi закохуватися, – вiдгукнувся юний i блискучий Барберiго. – Я пiдкоряюся, адже за тобою право першостi. Але якщо Кориллi вдасться знову захопити тебе у своi тенета, ти вже, будь ласка, попередь мене – тодi й я пошукаю щастя…

– І не мрiй про це, якщо ти мене любиш! Корилла завжди була для мене тiльки забавою. Однак я бачу по твоему обличчю, що ти смiешся з мене.

– Нi, але здаеться менi, що забава ця мала досить серйозний характер, позаяк вона змушувала тебе кидати стiльки грошей i вчиняти стiльки безумств.

– Припустимо, що я взагалi ставлюся до своiх забав з таким жаром, що готовий на все, аби тiльки iх подовжити. Але цього разу це бiльше, нiж захоплення, – це справжня пристрасть. Я нiколи в життi не зустрiчав iстоти бiльш своерiдно гарноi, нiж Консуело. Їi можна зрiвняти зi свiтильником: часом його полум'я починае згасати, але в ту мить, коли вiн, здаеться, зовсiм уже готовий потухнути, раптом спалахуе так яскраво, що самi зiрки, висловлюючись мовою поетiв, блiднуть перед ним.

– Ах! – зiтхнув Барберiго. – Це чорне плаття, бiленька косиночка, це напiвзлидарське, напiвчернече вбрання, це блiде спокiйне обличчя, таке непомiтне на перший погляд, природна манера триматися, без усякого кокетства, – як ця дiвчина змiнюеться, якою божественною стае вона, коли, натхнена своiм генiем, починае спiвати! Який ти щасливець, Дзустiньянi, адже у твоiх руках доля цiеi слави, що народжуеться!

– Як мало вiрю я в те щастя, якому ти заздриш! Навпаки, боюся, що в нiй немае нi однiеi з тих добре знайомих менi жiночих пристрастей, на яких так легко грати. Чи повiриш, друже, ця дiвчинка так i залишилася для мене загадкою, незважаючи на те, що я цiлий день стежив за нею й вивчав ii. Менi здаеться, судячи з ii спокою й моеi нiяковостi, що я зовсiм втратив розум.

– Так, очевидно, ти закоханий у неi бiльш, нiж треба, позаяк ти зовсiм ослiп. Мене ж надiя ще не заслiпила, i зараз я в трьох словах поясню тобi те, що тобi незрозумiло. Консуело – квiтка цнотливостi; вона любить цього юнака Андзолето й любитиме його ще протягом декiлькох днiв. Якщо ти грубо торкнешся цiеi прихильностi дитинства, ти тiльки пiдсилиш ii, але якщо ти зробиш вигляд, начебто не звертаеш на неi уваги, Консуело, порiвнюючи вас обох, незабаром охолоне до свого обранця.

– Але вiн гарний, як Аполлон, цей негiдний хлопчисько! У нього чудовий голос; вiн буде мати успiх. Уже й Корилла сохне за ним. Із таким суперником не можна не рахуватися, коли перед тобою дiвчина, в якоi е очi!..

– Так, але вiн бiдний, а ти багатий, вiн невiдомий, а ти всемогутнiй, – заперечив Барберiго. – Головне – довiдатися, хто вiн iй: коханець чи друг. У першому випадку розчарування настане для Консуело скорiше; у другому ж мiж ними буде боротьба, вагання, i все це подовжить твоi страждання.

– Виходить, на твою думку, менi слiд бажати того, чого я страшуся, одна думка про що приводить мене в шаленство. А що ти на цей рахунок думаеш?

– На мою думку, вони не коханцi.

– Але це неймовiрно: хлопчисько розбещений, смiливий, палкий, зрештою звичаi таких людей…

– Консуело – чудо з усякого погляду. А ти, шановний Дзустiньянi, незважаючи на всi своi перемоги у прекрасноi статi, все ще, я бачу, не досить досвiдчений, якщо не зрозумiв iз розмов з цiею дiвчиною, з ii поглядiв, навiть з ii рухiв, що вона чиста, як гiрський кришталь.

– Ти приводиш мене в захват!

– Бережися! Це божевiлля, хибна думка! Якщо ти любиш Консуело, треба завтра ж видати ii замiж. Через тиждень ii повелитель дасть iй вiдчути всю вагу надягнутих на неi ланцюгiв, усi муки ревнощiв, усю нудьгу постiйно мати за своею спиною неприемного, несправедливого й невiрного стража. А красень Андзолето, без сумнiву, таким i буде. Я вчора достатньо спостерiгав за ним у товариствi Консуело та Клоринди, щоб мати можливiсть безпомилково передбачити всi його майбутнi промахи й бiди. Послухайся мене, друже, i ти будеш менi вдячний. Знаеш, шлюбнi узи легко розриваються мiж людьми цього класу, i ти сам знаеш, що любов цих жiнок – полум'яна примха, а перешкоди тiльки роздмухують вогонь.

– Твоi слова приводять мене в розпач, а тим часом я розумiю, що ти маеш рацiю.

На лихо для планiв графа Дзустiньянi, розмова ця мала слухача, на якого вони зовсiм не розраховували i який не пропустив iз неi жодного слова. Покинувши Консуело, Андзолето, знову охоплений ревнощами, вирушив блукати навколо палацу свого покровителя. Вiн прагнув переконатися, що граф не замишляе викрадення, якi були у великiй модi на той час i майже завжди минали безкарно для аристократiв. Андзолето не чув продовження розмови двох друзiв: мiсяць пiднявся над палацом, тiнь юнака починала все яснiше й яснiше окреслюватися на брукiвцi, i молодi вельможi, помiтивши, що хтось стоiть пiд балконом, пiшли в кiмнати, зачинивши за собою дверi.

Андзолето зник i вирушив обмiрковувати те, що йому вдалося почути. Цього було цiлком достатньо, щоб вiн зрозумiв, як поводитись, як використовувати доброчеснi поради, що iх дав Барберiго своему друговi. Тiльки над ранок вiн заснув на якiсь двi години, потiм пiдхопився й побiг на Корте-Мiнеллi. Дверi в Консуело були ще замкненi, але крiзь щiлину йому вдалося розгледiти свою подругу, що спала одягненою на лiжку, – вона була нерухома й блiда, як труп: досвiтнiй холод привiв ii до тями, i вона кинулася на свое лiжко, не маючи сил роздягнутися. Стривожений Андзолето мовчки стояв бiля дверей, його мучили докори сумлiння. Нарештi, бачачи, що дiвчина продовжуе перебувати в якiйсь летаргii, такiй несхожiй на ii звичайний чутний сон, вiн, страшенно переляканий, вийняв нiж i, пропхавши його в щiлину дверей, вiдсунув засув. При цьому не обiйшлося без деякого шуму, але Консуело була до того змучена, стомлена, що не прокинулась. Андзолето ввiйшов, замкнув за собою дверi, опустився на колiна бiля ложа дiвчини й став чекати на ii пробудження. Коли Консуело, розплющивши очi, побачила свого друга, вона скрикнула було вiд радостi та обняла його за шию, але вслiд за тим вiдсмикнула руки i з жахом сахнулася вiд нього.

– Ти, я бачу, боiшся мене тепер i, замiсть того щоб поцiлувати мене, хочеш утекти, – з розпачем у голосi мовив Андзолето. – Як жорстоко я покараний! Прости мене, Консуело! Я бiльше години вартував тут твiй сон. Хiба пiсля цього ти можеш не довiряти менi? Прости, сестро, вперше i востанне був у тебе привiд розсердитися на мене, вiдштовхнути мене, свого брата. Нiколи бiльше я не скривджу нашоi святоi любовi злочинними поривами. І якщо я не дотримаю своеi клятви, кинь мене, прожени! Отут, бiля твоеi дiвоцькоi постелi, де померла твоя бiдна мати, я присягаюся ставитись до тебе з такою ж повагою, з якою ставився дотепер, присягаюся навiть не цiлувати тебе, якщо ти цього не захочеш, поки ми не будемо повiнчанi. Скажи, чи задоволена ти мною, моя люба, моя свята Консуело?

Консуело мовчки пригорнула бiляву голову венецiанця до своiх грудей i залилася слiзьми. Сльози полегшили ii душу, i, знов опустивши свою голову на маленьку тверду подушку, вона тихо мовила:

– Зiзнаюся, я ледве жива; всю нiч я не зiмкнула очей – ми так погано з тобою розiйшлися.

– Спи, Консуело! Засни, мiй янголе! – вiдповiв лагiдно Андзолето. – Пам'ятаеш ту нiч, коли ти вклала мене на свое лiжко, а сама тим часом молилась i працювала бiля цього столика? Тепер моя черга вартувати й охороняти твiй сон. Поспи ще, дитинко моя, а поки ти будеш дрiмати годинку-другу, я перегляну твоi ноти, подумки почитаю iх. Нiхто не почне шукати нас ранiше вечора, якщо взагалi хто-небудь iще думае про нас сьогоднi. Спи ж, цим ти покажеш, що простила й вiриш менi.

Консуело вiдповiла йому блаженною усмiшкою. Вiн поцiлував ii в чоло, сiв за столик, а вона заснула благодiйним сном, сповненим найсолодших мрiй.

Андзолето так довго прожив спокiйно й безневинно поблизу цiеi дiвчини, що йому не важко було пiсля одного дня збудження повернутися до своеi звичайноi ролi брата. Ця братня любов була, так би мовити, нормальним станом його душi. До того ж почуте минулоi ночi пiд балконом Дзустiньянi могло тiльки змiцнити його рiшення.

«Спасибi вам, шановнi добродii, – думав Андзолето, – ви дали менi урок вашоi власноi моралi, i «нiкчемний хлопчисько», повiрте, зумiе скористатися ним не гiрше за будь-якого розпусника-джигуна вашого стану. Якщо володiння прохолоджуе, якщо права чоловiка ведуть до пересиченостi й вiдрази, ми зумiемо зберегти в недоторканностi те полум'я, що його, за вашими словами, так легко загасити. Ми зумiемо втриматися й вiд ревнощiв, i вiд зради, i навiть вiд насолод любовi. Вашi пророцтва, знатний i мудрий Барберiго, iдуть на добро, корисно повчитись у вашiй школi!»

Серед цих роздумiв Андзолето, теж зовсiм змучений безсонною нiччю, задрiмав, обпершись на стiл. Але сон його був немiцний, – тiльки-но сонце почало спускатися до обрiю, вiн пiдхопився й пiдiйшов подивитися, чи не прокинулася Консуело. Променi призахiдного сонця, проникаючи крiзь вiкно, заливали чудовим пурпурним свiтлом i старе лiжко, i сплячу гарну дiвчину. Зi своеi бiлоi серпанковоi косинки Консуело зробила щось на зразок запони, прив'язавши ii до фiлiгранного розп'яття, прибитого в головах. Це легке покривало грацiозно падало на ii гнучке, надзвичайно пропорцiйне тiло. У цiй рожевiй напiвiмлi вона лежала, мовби квiтка, що схилила надвечiр свою голiвку. Їi чудове чорне волосся розметалося по матово-бiлих плечах, руки були схрещенi на грудях, як у святоi, – дiвчина здавалася такою непорочною й була така божественно гарна, що Андзолето подумки вигукнув:

«О граф Дзустiньянi, як жаль, що ти не бачиш ii в цю мить i коло неi мене, ревнивого, невсипущого стража скарбу, який нiколи не дiстанеться тобi!»

У цю саму хвилину зовнi почувся легкий шум; тонкий слух Андзолето вловив плескiт води об хатину, в якiй жила Консуело. До Корте-Мiнеллi рiдко приставали гондоли, до того ж цього дня Андзолето був особливо здогадливий. Вiн плигнув на стiлець i дiстався слухового вiконечка, що було пророблене майже в стелi й виходило на маленький канал. Тут вiн побачив графа Дзустiньянi: вийшовши з гондоли, той пiдiйшов до напiвголих дiтлахiв, що гралися на березi, i почав iх про щось розпитувати. У першу хвилину Андзолето не знав, на що зважитися: чи розбудити свою подругу, чи замкнути дверi. Але за тi десять хвилин, якi граф ужив на розпитування й розшуки мансарди Консуело, юнак устиг озброiтися диявольською холоднокровнiстю. Вiн вiдхилив дверi, для того щоб у кiмнату можна було безперешкодно й без шуму ввiйти, а сам повернувся до столика й зробив вигляд, що пише ноти. Серце його калатало в грудях, але обличчя було зовсiм спокiйне, нiтрохи не видаючи внутрiшнього хвилювання. Дiйсно, граф увiйшов навшпиньках, бажаючи застукати Консуело зненацька. Злидарське вмеблювання обрадувало його, видавшись найбiльш сприятливою умовою спокушання. Вiн привiз iз собою вже пiдписаний ним контракт i сподiвався, що з таким документом буде прийнятий не занадто суворо. Але при першому ж поглядi на це дивне святилище, де чарiвна дiвчина спала ангельським сном на очах свого шанобливого чи вдоволеного коханого, бiдолашний Дзустiньянi зовсiм знiтився, заплутався у своему плащi, переможно перекинутому через плече, i затупцював на мiсцi мiж столом i лiжком, не знаючи, до кого звернутися. Андзолето помстився за вчорашню принизливу сцену бiля гондоли.

– Ваша ясновельможносте, пане графе! – вигукнув вiн, пiдводячись i роблячи вигляд, що страшенно здивований несподiваною появою графа. – Я зараз же розбуджу мою… наречену.

– Нi! – вiдповiв граф, який уже встиг отямитися й повернувся до Андзолето спиною, щоб удосталь надивитися на Консуело. – Я щасливий, що бачу ii такою, i забороняю тобi будити ii.

«Так, так! Милуйся нею! – думав Андзолето. – Менi тiльки цього й треба».

Консуело не прокидалась, i граф, притишивши голос, iз найлагiднiшим i найвеселiшим обличчям почав висловлювати свiй захват.

– Ти мав рацiю, Дзото, – мовив вiн невимушено, – Консуело – найкраща спiвачка в усiй Італii, а я помилявся, сумнiваючись у тому, що вона ще й найкрасивiша жiнка у свiтi.

– Але ж ви, ваша ясновельможнiсть, вважали ii потворною, – зазначив лукаво Андзолето.

– І ти, звичайно, передав iй усi моi грубi висловлювання? Але нiчого, я сподiваюся надолужити iх таким великим штрафом, що тобi не вдасться бiльше шкодити менi, нагадуючи iй про мою провину.

– Шкодити вам, ваша ясновельможнiсть? Як би я мiг це зробити, хоча б навiть це й спало менi на думку?

Тут Консуело злегка поворухнулася.

– Дамо iй спокiйно прокинутися, щоб не налякати ii, а ти звiльни менi стiл. Менi треба розкласти на ньому й перечитати контракт Консуело. Знаеш, поки вона спить, ти можеш i сам проглянути його, – мовив граф, коли Андзолето, виконавши наказ, очистив стiл.

– Контракт до пробного дебюту? Та це ж просто чудово, о мiй шляхетний покровителю. І дебют негайно, до закiнчення строку ангажементу Корилли?

– Це мене не бентежить. Неустойка в тисячу цехiнiв. Ми заплатимо iй, тiльки й усього!

– А якщо Корилла пустить у хiд iнтриги?

– Ми за цi iнтриги запроторимо ii до в'язницi.

– Боже мiй! Для синьйора графа немае перешкод!

– Так, Дзото, – вiдповiв сухо граф, – ми саме такi: якщо вже чого хочемо, то досягаемо цього всупереч усьому й усiм.

– Як! Умови ангажементу тi ж, що й у Корилли? Для дебютантки без iменi, без популярностi тi ж умови, що для знаменитоi спiвачки, кумира публiки?

– Нову спiвачку обожнюватимуть iще бiльше. Якщо ж умови колишньоi спiвачки ii не задовольнять, то варто iй сказати одне слово, i вона отримае вдвiчi бiльше. Все залежить од неi самоi, – додав граф, трохи голоснiше, помiтивши, що Консуело прокидаеться. – Їi доля в ii руках.

Консуело, почувши крiзь сон цi слова, протерла очi та, переконавшись, що все це вiдбуваеться наяву, зiсковзнула з лiжка: не замислюючись над незвичайнiстю таких вiдвiдин, вона дала лад волоссю, накинула мантилью й iз наiвною довiрливiстю втрутилася в розмову:

– Ви занадто добрi, синьйоре графе, але я не настiльки самовпевнена, щоб скористатися вашою добротою. До дебюту я не пiдпишу ангажементу. Це було б несумлiнно з мого боку. Я можу не сподобатися публiцi, провалитися, бути обсвистаною. А раптом буду не в голосi, розгублюся, зрештою просто буду некрасивою… Зв'язаний словом, ви не вiзьмете його назад iз гордостi, я ж занадто горда, щоб зловжити ним…

– Некрасивою в такий-то день, Консуело! – вигукнув граф, пожираючи ii очима. – Ви – некрасивою? Гляньте на себе, яка ви е, зараз! – вiв далi вiн, узявши ii за руку й пiдводячи до столу, на якому стояло дзеркальце. – Якщо ви чудовi в такому костюмi, що ж буде, коли з'явитеся всипана коштовним камiнням, сяюча, трiумфуюча?!

Андзолето, бачачи зухвалiсть графа, ледве не скреготав од лютi зубами.

Але глузлива байдужiсть, iз якою Консуело поставилася до вульгарних залицянь вельможi, вiдразу ж заспокоiла його.

– Синьйоре графе, – сказала вона, вiдштовхуючи вiд себе осколок дзеркала, що граф пiднiс до ii обличчя, – глядiть не розбийте залишок мого дзеркала: у мене нiколи не було iншого, й я ним дорожу, тому що воно нiколи не обманювало мене. Хоч хто б я була – потвора чи красуня, – але я вiдмовляюся од ваших щедрот. До того ж мушу сказати вам одверто, що нi дебютувати, нi укладати контракт я не буду, якщо мого нареченого, який стоiть зараз перед вами, не буде також запрошено до вашого театру. В нас iз ним мае бути один театр i одна публiка. І розлучитися ми не можемо, тому що збираемось обвiнчатися.

Це несподiване визнання трохи приголомшило графа, але вiн одразу оговтався вiд своеi знiченостi.

– Ваша правда, Консуело, i я зовсiм не хочу вас розлучати. Дзото буде дебютувати разом з вами. Тiльки ми не мусимо заплющувати очi на те, що, хоч у нього й великий талант, але все-таки йому далеко до вас.

– Я думаю iнакше, – гаряче заперечила Консуело, почервонiвши при цьому, наче образу було нанесено iй самiй.

– Знаю, знаю, що вiн бiльшою мiрою ваш учень, анiж учень того професора, якого я йому дав, – посмiхаючись, зауважив Дзустiньянi. – Не вiдмовляйтеся, моя красуне! Пам'ятаете, Порпора, довiдавшись про вашу дружбу з ним, вигукнув: «Тепер менi зрозумiлi деякi його достошства, а то я нiяк не мiг iх сполучити зi стiлькома вадами».

– Я дуже вдячний пановi професоровi! – вимушено посмiхаючись, сказав Андзолето.

– Нiчого, вiн змiнить свою думку, – весело мовила Консуело. – Публiка змусить мого шановного, славного вчителя пересвiдчитись у протилежному.

– Ваш шановний, славний учитель – кращий суддя, кращий знавець спiву в усьому свiтi, – заперечив граф. – Нехай же Андзолето продовжуе користуватися вашими вказiвками. Це тiльки буде йому на користь. Але, повторюю, ми не можемо укласти з ним угоди, поки не довiдаемось, як до нього поставиться публiка. Нехай вiн дебютуе, а там, за нашоi прихильностi, ми зумiемо по справедливостi задовольнити його вимоги.

– Тодi ми будемо дебютувати разом. Ми – вашi покiрнi слуги, пане графе. Але нiякого контракту, нiяких пiдписiв до дебюту! На цьому я стою твердо…

– Ви, Консуело, можливо, не зовсiм задоволенi тими умовами, якi я вам пропоную? Так продиктуйте своi. Ось вам перо – самi викреслюйте, самi додавайте; мiй пiдпис унизу.

Консуело взялася за перо. Андзолето зблiд, а граф, помiтивши це, вiд задоволення закусив краечок свого мереживного жабо, яке весь час смикав. Рiшуче перекресливши контракт, Консуело написала там, де ще залишалося мiсце над пiдписом графа: «Андзолето й Консуело зобов'язуються разом прийняти умови, якi захоче граф Дзустiньянi iм запропонувати пiсля iхнього дебюту, що мусить вiдбутися в майбутньому мiсяцi в театрi Сан-Самуеле». Вона швидко пiдписала свое iм'я, а потiм передала перо коханому.

– Пiдписуй не читаючи, – сказала вона, – цим ти хоч якоюсь мiрою доведеш твоему благодiйниковi свою вдячнiсть i довiру.

Андзолето все-таки, перш нiж пiдписати, швидко пробiг очима написане. Граф теж прочитав, дивлячись через його плече.

– Консуело! – вигукнув Дзустiньянi. – Справдi, ви дивна дiвчина! Дивовижна iстота! Ну, а тепер ходiмо обое до мене обiдати, – додав вiн, розiрвавши контракт i пропонуючи руку Консуело.

Дiвчина прийняла запрошення, але попросила графа разом iз Андзолето почекати ii в гондолi, поки вона приведе себе до ладу.

«Як видно, у мене буде на що зшити собi вiнчальну сукню», – подумала Консуело, залишившись на самотi.

Вона надягла ситцеве плаття, пригладила волосся й, вибiгши на сходи, помчала вниз, виспiвуючи на весь голос якусь дзвiнку музичну фразу. Граф, бажаючи виявити особливу чемнiсть, залишився з Андзолето очiкувати ii на сходах. Не пiдозрюючи, що Дзустiньянi може опинитися так близько, вона ледве не впала в його обiйми, але, швидко вивiльнившись, пiймала його руку й, за мiсцевим звичаем, пiднесла до губ iз шанобливiстю пiдлеглоi, що не прагне переступити через розходження в суспiльному становищi. Потiм, обернувшись, кинулася на шию нареченому й, радiсна та пустотлива, стрибнула в гондолу, не чекаючи на свого церемонного покровителя, трохи розсердженого всiм, що сталося.




Роздiл 15


Граф, бачачи, що Консуело байдужа до грошей, вирiшив збудити ii марнославство й запропонував iй дiаманти й туалети, але й вiд них вона вiдмовилася. Спочатку Дзустiньянi подумав, що вона вгадала його таемнi намiри, та незабаром йому стало ясно, що в нiй говорить винятково гордiсть простолюдинки: вона не хотiла нагород, iще не заслужених на сценi його театру.

Одначе вiн змусив ii прийняти сукню з бiлого атласу, пiд тим приводом, що непристойно виступати в його салонi в ситцевому платтi, i зажадав, аби вона з поваги до нього розлучилася зi своiм невибагливим одягом. Вона пiдкорилася й вiддала свою прекрасну фiгуру в руки модних кравчинь, якi, звичайно, не забули нажитися на цьому й не поскупилися на матерiю. Перетворившись через два днi на ошатну даму, змушена прийняти ще перлинне намисто, яке граф пiднiс iй як плату за той вечiр, коли вона так захопила своiм спiвом його i його друзiв, Консуело все-таки була гарна, хоча це й не личило характеру ii краси, а потрiбно було тiльки для того, щоб зачаровувати вульгарнi погляди. Однак iй так i не вдалося цього досягти. З першого погляду Консуело нiкого не вражала й не заслiплювала: вона була блiда, та й в очах ii – дiвчини скромноi й цiлком заглибленоi у своi заняття – не було того блиску, що постiйно горить у поглядi жiнок, що жадають одного – вражати. В обличчi ii, серйозному й замисленому, вiдбивалася вся ii вдача. Дивлячись на неi за столом, коли вона базiкала, чемно нудьгуючи серед вульгарностi свiтського життя, нiхто навiть i не подумав би, що вона красива. Але тiльки-но обличчя це опромiнювалося веселою, дитячою усмiшкою, що вказувала на душевну чистоту, всi вiдразу визнавали ii милою. Коли ж вона надихалася, бувала чим-небудь жваво зацiкавлена, розчулена, захоплена, коли виявлялись ii багатi внутрiшнi сили, вона миттево перетворювалась: вогонь генiальностi й любовi загорявся в нiй, i тодi вона приводила в захват, захоплювала, скоряла, навiть не усвiдомлюючи таiни своеi могутностi.

Графа дивувало й дивно мучило його почуття до Консуело; у цiеi свiтськоi людини була артистична душа, i Консуело вперше змусила затремтiти й заспiвати ii струни. Але й тепер цей вельможа не розумiв, наскiльки незначними й неспроможними були його способи здобути цю жiнку, так мало схожу на тих, кого йому вдалося розбестити.

Вiн запасся терпiнням i вирiшив вдатися до допомоги почуття суперництва: вiн запросив Консуело до театру, в свою ложу, сподiваючись, що успiх Корилли розбудить у нiй честолюбство. Але результат вийшов зовсiм не той, якого вiн очiкував. Консуело вийшла з театру байдужа, мовчазна, втомлена вiд грому оплескiв, але зовсiм не захоплена ними. У Кориллi вона не вiдчула справжнього таланту, шляхетноi пристрастi, величi. Вона вважала себе досить знаючою, щоб судити про цей штучний, зроблений талант, загублений на самому початку безладним життям i егоiзмом. Байдуже поаплодувала вона примадоннi, зронила кiлька стриманих слiв схвалення, але не захотiла розiгрувати порожньоi комедii – захоплюватися суперницею, що не збудила в нiй анi страху, нi захвату. На хвилину графовi здалося, що Консуело в душi заздрить якщо не таланту, то успiху Корилли.

– Успiх цей нiщо в порiвняннi з тим, що очiкуе вас, – сказав вiн iй, – вiн дае лише слабке уявлення про перемоги, якi очiкують вас, якщо ви покажете себе публiцi такою, якою показали себе нам. Сподiваюся, ви не наляканi тим, що тут бачили?

– Анiтрошки, синьйоре графе, – всмiхаючись, вiдповiла Консуело. – Ця публiка не страшить мене, я навiть i не думаю про неi. Я думаю про те, що можна було б iще зробити з тiею роллю. Корилла виконуе ii блискуче, але менi здаеться, що в цiй ролi е й iншi, не використанi нею ефекти.

– Як? Ви не думаете про публiку?

– Нi, я думаю про партитуру, про намiри композитора, про характер ролi, про оркестр, достоiнства якого треба використовувати, а вади сховати, постаравшись перевершити себе в деяких мiсцях. Я слухаю хор, що не завжди на висотi: вiн, на мою думку, вимагае бiльш суворого керування; обмiрковую, в яких мiсцях треба буде пустити в хiд усi своi можливостi, завбачливо приберiгаючи для цього сили в мiсцях менш важких. Як бачите, пане графе, е багато такого, про що варто подумати, крiм публiки, яка нiчого в цьому не розумiе й нiчого не може навчити мене.

Цi здоровi погляди й сувора оцiнка до того вразили графа, що вiн не зважився розпитувати далi й зi страхом запитав себе, якими засобами може такий шанувальник, як вiн, пiдпорядкувати собi цей непересiчний розум.

До дебюту обох молодих людей готувалися за всiма правилами, що практикуються в таких випадках. Мiж графом i Порпорою, мiж Консуело та ii коханим тривали нескiнченнi перемовки й суперечки. Старий учитель i його обдарована учениця повставали проти пишних оголошень, проти тiеi безлiчi дрiбних i вульгарних прийомiв, якi у наш час ми зумiли довести до нахабства та обману. В тi часи у Венецii газети не вiдiгравали великоi ролi в цих справах. Тодi не вмiли ще так мистецьки пiдбирати склад публiки, не вдавалися до допомоги реклами, до похвальби вигаданих бiографiй i до послуг тiеi всесильноi машини, що називаеться клакою. Тодi були в ходу серйознi пiдступи й жагучi iнтриги, але вони вiдбувались у вузькому колi, а все вирiшувала сама публiка: одними вона наiвно захоплювалася, до iнших так само стихiйно була ворожа. І не завжди при цьому головну роль вiдiгравало мистецтво: тодi – як i тепер – у храмi Мельпомени боролися пристрастi значнi та жалюгiднi. Але тодi не вмiли приховувати так мистецьки причини розбiжностей i вiдносити iх за рахунок непiдкупноi любовi до мистецтва. А за всiм цим в остаточному пiдсумку ховалися всi тi ж дрiбнi людськi почуття – тiльки цивiлiзацiя ще не прикривала iх вигадливою зовнiшньою оболонкою.

У таких справах Дзустiньянi поводився скорiше як меценат-вельможа, нiж як директор театру. Марнославство було для нього бiльш сильним двигуном, анiж пожадливiсть у звичайних любителiв наживи. У своiх салонах вiн пiдготовляв публiку, пiдiгрiваючи успiх своiх вистав. У його методах не було тому нiчого пiдлого або низького – вiн вносив у них чисто дитяче самолюбство, прагнення перемогти у своiх любовних пригодах, умiння спритно використовувати свiтськi балачки. І от тепер вiн почав потроху, таки мистецьки, руйнувати будiвлю, колись споруджену його ж власними руками, – будiвлю слави Корилли. Усi бачили, що вiн хоче створити славу новiй зiрцi, i йому приписувалося вже цiлковите володiння тим передбачуваним чудом, яке вiн збирався показати: бiдолашна Консуело ще й не пiдозрювала про почуття графа до неi, а вся Венецiя вже говорила, буцiм йому остогидла Корилла й вiн збираеться замiстити ii, влаштувавши дебют своiй новiй коханцi. Багато хто додавав: «Яке знущання над публiкою i яка шкода для театру! Його фаворитка – якась вулична спiвуха, яка нiчого не вмiе i мае лише гарний голос i терпиму зовнiшнiсть».

Почались iнтриги прихильникiв Корилли. Розiгруючи роль суперницi, принесеноi в жертву, вона намовляла численних своiх шанувальникiв i iхнiх друзiв розправитися з Zingarella (циганочкою) за ii нахабнi пiдступи. Почалися iнтриги й на захист Консуело. Тут клопоталися жiнки, в яких Корилла вiдбила або спокусила чоловiкiв i коханих; були тут i чоловiки, що волiли, аби вiдома купка венецiанських донжуанiв увивалася краще навколо новоi дебютантки, нiж навколо iхнiх власних дружин; нарештi, у числi iнтригуючих були обманутi й знехтуванi коханцi Корилли, якi жадали, щоб успiх ii суперницi помстився за них.

Щирi dilettanti di musica[83 - Аматори музики (iтал.).] також розбилися на два табори. В одному були прихильники таких стовпiв музики, як Порпора, Марчелло, Йомеллi й iншi, якi пророкували, що з появою на сценi чудовоi спiвачки туди повернуться й серйознi опери й добрi старi традицii. В другому були другоряднi композитори, чиiм бiльш легковагим творам завжди вiддавала перевагу Корилла: ii вiдхiд загрожував iхнiм iнтересам. Взагалi весь театр Сан-Самуеле захвилювався: музиканти оркестру, якi боялися, що iх засадять за давно забутi партитури й доведеться взятися серйозно за роботу, весь персонал, який передбачав реформи, завжди пов'язанi зi змiнами в трупi, навiть машинiсти сцени, костюмерки, перукарi – всi сполошились, усi були за або проти дебюту. По правдi кажучи, у республiцi цим дебютом цiкавилися набагато бiльше, нiж дiями нового уряду, очолюваного дожем П'етро Грiмальдi, який недавно мирно заступив мiсце свого попередника, дожа Луiджi Пiзанi.

Консуело була в пригнiченому станi духу, ii засмучували i зволiкання, й усi цi хвилювання, пов'язанi з ii кар'ерою, що починалася. Вона бажала дебютувати зараз же, без усяких приготувань, тiльки-но розучить нову оперу. Зовсiм не розбираючись у цiй масi iнтриг, вона вважала iх скорiше небезпечними, нiж корисними, i була переконана, що може чудово обiйтися без них. Але граф знав глибше таемницi театральноi справи i, бажаючи, щоб його уявлювана близькiсть iз Консуело викликала заздрiсть, а не глузування, робив усе можливе, щоб завербувати iй якнайбiльше прихильникiв. Щодня вiн викликав ii до себе й одрекомендовував усiй мiськiй i провiнцiйнiй аристократii. Скромнiсть i душевна пригнiченiсть Консуело погано сприяли його планам; але варто було iй заспiвати, i вона здобувала блискучу, рiшучу, безперечну перемогу.

Андзолето аж нiяк не роздiляв вiдрази своеi подруги до рiзних побiчних засобiв. Його власний успiх далеко не був так забезпечений. Насамперед граф ставився до нього не з таким iнтересом; потiм той тенор, якого йому належало замiнити, був першокласний спiвак, i змусити забути його було не так уже й легко. Щоправда, Андзолето також щовечора виступав у графа, i Консуело напрочуд мистецьки вмiла висувати його на перший план у дуетах; захоплений i пiдтримуваний ii могутнiм талантом, який далеко перевершував його власний, Андзолето часто досягав великоi досконалостi. Йому багато аплодували, заохочували його, але прекрасний голос юнака, що збуджував захват на початку його спiву, втрачав потiм при порiвняннi з голосом Консуело, i не тiльки слухачi знаходили в ньому вади, але й вiн сам iз жахом визнавав iх. Отут би йому з новим жаром налягти на роботу, одначе Консуело нiяк не могла переконати його займатися з нею щоранку на Корте-Мiнеллi, де вона продовжувала жити, незважаючи на всi умовляння графа, що пропонував улаштувати ii бiльш пристойно. Андзолето був до того захоплений рiзними вiзитами, клопотами, iнтригами, у нього було стiльки дрiбних справ i тривог, що вiн не мiг знайти нi часу, нi бажання для роботи.

Серед усiх цих хвилювань Андзолето дiйшов висновку, що найнебезпечнiшим ворогом для нього е Корилла, i, знаючи, що граф iз нею бiльше не бачиться й анiтрошки нею не цiкавиться, вирiшив побувати в неi, щоб схилити ii на свiй бiк. Вiн чув, що спiвачка весело й з фiлософською iронiею ставиться до зради графа i його помсти, що вона дiстала блискучу пропозицiю вiд Італiйськоi опери в Парижi й чекае тiльки провалу своеi суперницi, в якому, очевидно, впевнена, а поки що регоче та знущаеться iз нездiйсненних мрiй графа та його наближених. Андзолето вирiшив обеззброiти цього страшного ворога, дiючи лукаво та з обережнiстю; i ось одного разу, вирядившись i надушившись, вiн вирушив до неi пiсля полудня, у ту годину, коли у венецiанських палацах пануе тиша, всi вiдпочивають i вiдвiдини вельми рiдкi.




Роздiл 16


Вiн застав Кориллу саму в ii чарiвному будуарi, вона дрiмала на кушетцi в надзвичайно вишуканому неглiже, як говорили в тi часи. Але при денному свiтлi Андзолето не мiг не помiтити, як змiнилось ii лице: не так уже легко, мабуть, ставилася вона до iсторii з Консуело, як це стверджували ii вiрнi шанувальники. Проте вона зустрiла його дуже весело.

– А, це ти, шалапуте? – вигукнула вона, жартiвливо поплескуючи його по щоцi й роблячи знак служницi пiти й зачинити дверi. – Ти знову з'явився зi своiми солодкими речами? Чи не думаеш переконати мене, що ти не найпiдступнiший iз усiх шанувальникiв i не найпролазливiший iз усiх шукачiв слави? Ви, мiй прекрасний друже, найсамовпевненiший iз чоловiкiв, якщо припускаете, що ваше раптове зникнення пiсля таких нiжних освiдчень хоч краплю засмутило мене. І найбiльший дурень, що змусив себе чекати: через добу я й думати про вас забула.

– Доба! Та це страшенно багато! – вiдповiв Андзолето, цiлуючи вище лiктя сильну, повну руку Корилли. – Ах, якби я мiг повiрити цьому, як би я запишався! Але я чудово знаю, що, якби я був настiльки легковiрний i сприйняв за чисту монету те, що ви менi говорили…

– Те, що я говорила, раджу забути. Якби ти тодi з'явився, я не прийняла б тебе. Але як посмiв ти прийти сьогоднi?

– Хiба це погано – не бажати плазувати перед людьми, коли вони в милостi, i прийти до них iз любов'ю й вiдданiстю, коли вони…

– Докiнчуй! «Коли вони в опалi»? Це дуже великодушно й зворушливо iз твого боку, мiй прославлений друже! – І Корилла, вiдкинувшись на чорну атласну подушку, залилася рiзким, дещо робленим смiхом.

Хоча при яскравому полуденному освiтленнi розжалувана примадонна й здавалася дещо збляклою, хоча все пережите останнiм часом i залишило слiд на ii красивому, квiтучому лицi, все ж таки Андзолето, якому нiколи ще не доводилося бути наодинцi з такою ошатною й блискучою жiнкою, вiдчув, як у нього щось заворушилося в душi, у тому куточку, куди Консуело не побажала спуститись i звiдки вiн свiдомо вигнав ii свiтлий образ. Чоловiки, що розбестилися занадто рано, можуть iще вiдчувати почуття дружби до чесноi, простоi жiнки, але розпалити в них пристрасть здатна тiльки кокетка. Андзолето на знущання Корилли вiдповiдав освiдченнями. Ідучи до неi, вiн збирався розiграти роль закоханого, а тут раптом насправдi вiдчув любов. Я говорю «любов» через брак бiльш пiдходящого термiна, хоча вживати це чудесне слово для позначення того почуття, що його вселяють такi холоднi жiнки, як Корилла, збуджуючи ницi iнстинкти, значить оскверняти його. Бачачи, що молодий тенор не на жарт захоплений, вона зм'якшилася й стала над ним жартувати вже бiльш дружелюбно.

– По правдi кажучи, ти менi подобався протягом цiлого вечора, – сказала вона, – але, по сутi, я тебе не поважаю. Я знаю, що ти марнолюбний, а отже, фальшивий i здатен на будь-яку зраду. Я не могла б покластися на тебе. Тодi, вночi, ти розiграв ревнивця й деспота в моiй гондолi. Пiсля прiсних залицянь аристократiв я могла б розсiяти з тобою нудьгу, але ж ти обманював мене, пiдлий хлопчиську: ти був закоханий в iншу й зараз у неi закоханий i одружуешся… З ким? О, я прекрасно знаю: з моею суперницею, з дебютанткою, з новою коханкою Дзустiньянi. Ганьба нам обом, усiм трьом, нi – всiм чотирьом! – роздратовано вигукнула вона, вириваючи в Андзолето свою руку.

– Жорстока! – скрикнув вiн, силкуючись знову пiймати цю пухкеньку ручку. – Ви мусили б самi зрозумiти, що сталося зi мною, коли я вперше побачив вас, а не думати про те, що мене цiкавило до цiеi вирiшальноi хвилини… Про те ж, що сталося потiм, ви можете здогадатися самi. Та й чи варто нам про це думати?

– Я не маю намiру задовольнятися натяками й недомовками. Скажи прямо: ти все ще любиш циганку? Ти одружуешся з нею?

– Якщо я ii люблю, то чому ж не одружився з нею досi?

– Та тому, можливо, що ранiше граф був проти. Тепер же всi знають: вiн сам хоче цього. Говорять навiть, що в нього е пiдстави бажати, аби це сталося скорiше, а в дiвчинки й поготiв…

Андзолето почервонiв, почувши, як ображають ту, котру в глибинi душi вiн шанував бiльше за всiх на свiтi.

– Ага! Ти ображений моiми припущеннями! – вигукнула Корилла. – Прекрасно! Це все, що я хотiла знати: ти любиш ii. Коли ж весiлля?

– Нiякого весiлля не буде.

– Виходить, ви дiлитесь iз графом? Недарма ти в такiй милостi в нього.

– Заради Бога, синьйоро, не будемо говорити нi про графа, нi про будь-кого, крiм нас iз вами.

– Гаразд! Отже, у цей час мiй колишнiй коханець i твоя майбутня дружина…

Андзолето був обурений. Вiн пiдвiвся з намiром пiти. Але, пiшовши, вiн розпалив би ще сильнiше ненависть жiнки, яку хотiв умиротворити. Вiн стояв у нерiшучостi, принижений i нещасний у своiй жалюгiднiй ролi.

Корилла палала бажанням штовхнути його на зраду – не тому, що любила, а тому, що бачила в цьому спосiб помститися Консуело, хоча й зовсiм не була впевнена в тiм, що суперниця заслуговуе таку образу.

– От бачиш, – сказала вона, пронизуючи Андзолето поглядом, який мовби прикував його до порога будуара, – я мала пiдставу не вiрити тобi: зараз ти обманюеш одну з нас. Кого ж – ii чи мене?

– Нi ту, нi iншу! – крикнув вiн, прагнучи виправдатись у власних очах. – Я не коханець ii й нiколи ним не був. Я навiть не закоханий у неi, тому що не ревную ii до графа.

– Не бреши! Ти ревнуеш так сильно, що не хочеш навiть зiзнатись у цьому, а сюди з'явився, щоб вилiкуватись або забутись. Уклiнно дякую!

– Повторюю, я зовсiм не ревную, i, щоб довести, що в менi говорить не злiсть, я скажу вам, що граф, так само як i я, зовсiм не ii коханець, – вона чиста, як дитина; i едино, хто винуватий перед вами, – це граф Дзустiньянi.

– Виходить, я можу зробити так, аби циганку освистали, й це анiтрошки не засмутить тебе? Добре! Ти сидiтимеш у моiй ложi й освистиш ii, а потiм пiсля спектаклю ти станеш моiм единим коханцем! Ну, погоджуйся скорiше, а то я передумаю.

– Виходить, синьйоро, ви хочете перешкодити моему дебюту? Ви чудово знаете, що я маю виступити разом iз Консуело. Якщо ii освищуть, то i я також мушу стати жертвою вашого гнiву. Що ж зробив я, нещасний, чим заслужив вашу немилiсть? А в мене була мрiя – прекрасна, згубна: я цiлий вечiр уявляв, що ви хоч трохи спiвчуваете менi, що ваше протегування допоможе менi висунутись. Але ви, виявляеться, зневажаете й ненавидите мене. А я ж бо любив вас, обожнював так, що змушений був утiкати… Що ж, якщо я викликаю у вас таку вiдразу, губiть мене, ламайте всю мою кар'еру. Але якщо зараз, вiч-на-вiч, ви скажете, що я вам не противний, я готовий перетерпiти при публiцi ваш гнiв.

– Ах ти змiя! – вигукнула Корилла. – Де, скажи, всмоктав ти цю отруту лестощiв, якою сповненi й слова твоi й погляди? Дорого б я дала, щоб довiдатися й зрозумiти тебе, але мене стримуе страх: хто ти – найчарiвнiший коханець чи найнебезпечнiший ворог?

– Я – ваш ворог? Та як би я насмiлився бути ним, навiть якщо б i не був зачарований вами? І хiба у вас е вороги, божественна Корилло? Чи можуть вони бути у вас у Венецii, де вас усi знають, де ви завжди панували безроздiльно? Сварка з вами змусила жорстоко страждати графа. Вiн хоче прибрати вас, аби перестати мучитися. Випадково на його шляху трапляеться дiвчинка, не позбавлена здiбностей; вона мрiе про дебют. Так хiба це такий уже злочин iз боку сердеги, що тремтить навiть при одному звуку вашого славетного iменi й вимовляе його не iнакше як з повагою? Ви приписуете iй нахабнi домагання, на якi вона зовсiм не здатна. Причини вашого упередження менi зрозумiлi: з одного боку – прагнення графа, щоб вона сподобалася його друзям, i перебiльшення ii достошств цими послужливими друзями; з iншого боку – вашi шанувальники. Замiсть того щоб внести спокiй у вашу душу, переконавши вас, що ваша слава непохитна, а ваша суперниця тремтить, вони, навпаки, своiм злiсним наклепом дратують i засмучують вас. Усе це так дивуе, так вражае мене, що я просто не знаю, як менi розвiяти вашi сумнiви.

– Прекрасно знаеш, клятий базiко! – сказала Корилла, дивлячись на нього нiжно й жагуче, але не без домiшки недовiри. – Я слухаю твоi медовi речi, але розум велить менi побоюватися тебе. Я впевнена, що ця Консуело божественно гарна, хоча мене й намагаються переконати у протилежному, i що здiбностi – щоправда, зовсiм iншого складу, нiж у мене, – у неi безумовно е, позаяк сам суворий Порпора говорить про це привселюдно.

– Ви ж знаете Порпору. І вам, певно, добре вiдомi його дивацтва, скажу бiльше – його манii. Ворог усякоi оригiнальностi в iнших, ворог усього нового в мистецтвi спiву, професор здатний за правильно проспiвану ученицею гаму оголосити ii вищою за всiх «зiрок», обожнюваних публiкою; для цього треба тiльки, щоб учениця уважно слухала його вислови й педантично виконувала його уроки. Вiдколи надаете ви значення примхам цього божевiльного старого?

– Так у неi немае таланту?

– У неi гарний голос, i вона спiвае непогано в церквi, про театр же вона, цiлком iмовiрно, не мае нi найменшого уявлення; що ж стосуеться сили ii голосу, то, треба думати, вона так розгубиться на сценi, що страх уб'е й тi невеликi данi, якими ii нагородило небо.

– Вона розгубиться? Що ти! Менi казали, що вона смiлива до нахабностi!

– Бiдолашна дiвчинка! Видно, у неi багато ворогiв! Ви ii почуете, божественна Корилло, ви вiдчуете до неi шляхетне спiвчуття й тодi – замiсть того щоб улаштувати iй провал, як щойно жартома погрожували, – самi пiдтримаете ii.

– Або ти брешеш, або друзi моi набрехали про неi!

– Ваших друзiв було самих уведено в оману. Стараючись нерозважливо, вони злякалися, що у вас може з'явитися суперниця. Злякатися за вас! І злякатися кого? Дитини! Мало ж цi люди знають вас, якщо вони сумнiваються у ваших силах! Якби я мав щастя бути вашим другом, я, повiрте, краще оцiнив би вас i не образив би страхом перед суперницею, навiть якби то була сама Фаустiна або сама Мольтенi!

– Не подумай, що я злякалась ii. Я не заздрiсна й не зла, а позаяк чужi успiхи нiколи не шкодили менi, я нiколи ними й не засмучувалась. Але якщо хочуть принизити мене, змусити страждати…

– Чи не бажаете ви, щоб я привiв до вас Консуело? Якби вона тiльки посмiла, давно б уже сама прийшла до вас за порадою й допомогою. Але це така сором'язлива дiвчинка! До того ж i iй оббрехали вас: наговорили, що ви й жорстокi, i мстивi, й хочете ii провалити.

– Ах, так iй сказали це? У такому разi менi зрозумiла твоя присутнiсть тут.

– Нi, синьйоро, ви, мабуть, не розумiете справжньоi причини; я нi хвилини не вiрив цьому наклепу на вас i нiколи не повiрю. Нi, синьйоро, нi, ви не розумiете мене!

При цих словах чорнi очi Андзолето заблискали, i вiн опустився на колiна бiля нiг Корилли, зображуючи на своему лицi найнiжнiшу любов.

Корилла була не позбавлена й проникливостi, й хитростi, але, як це трапляеться iз самозакоханими жiнками, марнославство часто заслiплювало ii, й вона нерiдко потрапляла в пастку. До того ж вона була жiнка пристрасна, а красивiшого за Андзолето вона не зустрiчала чоловiка. Вона не змогла встояти перед його медовими речами, а зазнавши з ним радостi вдоволеноi помсти, поступово прив'язалася до нього, пiзнавши також i радiсть володiння. Через тиждень пiсля iхнього першого побачення вона була вiд нього без тями й своiми бурхливими спалахами ревнощiв i гнiву могла в будь-яку мить видати таемницю iхнiх стосункiв. Андзолето, теж по-своему закоханий у неi, – щоправда, серце його все-таки не могло зрадити Консуело, – був дуже наляканий цiею надто швидкою й надто повною перемогою. Одначе вiн сподiвався зберегти свiй вплив на Кориллу, поки це було йому необхiдно, тобто перешкодити iй зiпсувати його дебют i зашкодити успiху Консуело. Вiн тримав себе з нею надзвичайно спритно, брехав iз чисто диявольським мистецтвом i зумiв прихилити ii до себе, переконати, приборкати. Йому вдалося запевнити ii, що вiн найбiльше цiнуе в жiнцi великодушнiсть, лагiднiсть i правдивiсть. Мистецьки накидав вiн роль, яку вона, якщо тiльки не хоче заслужити з його боку презирства й ненавистi, мусить грати стосовно Консуело при публiцi. Нiжний iз нею, вiн у той же час умiв бути суворим i, маскуючи погрози лестощами, робив вигляд, начебто вважае ii ангелом доброти. Бiдолашна Корилла переграла у своему будуарi всiлякi ролi, крiм цiеi, яка, треба сказати, не вдалась iй i на сценi. Проте вона скорилася, боячись втратити насолоди, якими ще не наситилася й на якi Андзолето, щоб зробити iх бiльш бажаними, був не занадто щедрий. Юнаковi вдалося переконати Кориллу, начебто граф, незважаючи на роздратування, все ще закоханий у неi й тiльки рисуеться, кажучи, що розлюбив ii, а сам потай ревнуе.

– Якби вiн тiльки довiдався про те щастя, яке я переживаю з тобою, – говорив вiн iй, – кiнець усьому: i дебюту й, мабуть, самiй мош кар'ерi. Вiд того дня, як ти мала необережнiсть вiдкрити йому мою любов до тебе, вiн дуже до мене охолов, i я гадаю, що вiн буде вiчно переслiдувати мене своею ненавистю, коли довiдаеться, що я втiшив тебе.

При обставинах, якi склалися, це було мало правдоподiбно: граф був би, напевно, у захватi, коли б дiзнався, що Андзолето зраджуе свою наречену. Але марнолюбнiй Кориллi хотiлося вiрити обману, й вона повiрила. Повiрила й тому, що iй нема чого боятися любовi Андзолето до дебютантки. Коли вiн усiляко заперечував це й присягався всiма святими, що був для бiдолашноi дiвчини тiльки братом, його запевнення звучали вкрай переконливо, – тим бiльше що по сутi справи це була правда, – i йому вдалося приспати ревнощi Корилли. Великий день наближався, а ii iнтриги проти Консуело припинилися; вона навiть почала дiяти в протилежному напрямку, упевнена, що сором'язлива й недосвiдчена дебютантка провалиться й без ii старань, а Андзолето буде iй безмiрно вдячний за те, що вона в цьому провалi не брала участi. Крiм цього, Андзолето зумiв спритно розсварити свою кохану з ii найвiрнiшими прихильниками, розiгравши ревнивця й наполiгши на тому, щоб вона iх випровадила, – притому досить рiзко.

Руйнуючи в такий спосiб нишком плани жiнки, яку вiн щоночi притискав до свого серця, хитрий венецiанець у той же час грав зовсiм iншу роль перед графом i Консуело. Вiн хвастався iм, що своiми спритними прийомами, вiдвiдинами й зухвалою брехнею зумiв обеззброiти грiзного ворога, здатного перешкодити iхньому успiху. Легковажний граф, охочий до всяких iнтриг, тiшився балаканиною свого вихованця. Самолюбству його особливо лестили запевнення Андзолето, начебто Корилла засмучена розривом з ним, i вiн з легковажною жорстокiстю, звичайною в театральному свiтi й свiтi любовних пригод, намовляв юнака на рiзнi пiдлi витiвки. Все це дивувало й засмучувало Консуело.

– Набагато було б краще, – говорила вона своему нареченому, – якби ти працював над своiм голосом i вивчав роль. Ти вважаеш, що багато зробив, обеззброiвши ворога. Повiр менi, викiнчена нота, вiдчута iнтонацiя набагато важливiшi для безсторонньоi публiки, нiж мовчання заздрiсникiв. От iз цiею ж бо публiкою й треба рахуватися, а менi сумно бачити, що про неi ти нiтрохи не думаеш.

– Не хвилюйся, люба Консуело, – вiдповiдав Андзолето. – Ти помиляешся, вважаючи, що публiка може бути одночасно й безсторонньою, й освiченою. Люди тямущi дуже рiдко бувають сумлiнними, а сумлiннi так мало розумiють, що найменший вияв смiливостi заслiплюе й захоплюе iх.




Роздiл 17


Ревнощi Андзолето до графа дещо притихли: його вiдволiкали й жадоба успiху, й палкiсть Корилли. На щастя, Консуело не мала потреби у високоморальному й пильному захиснику. Охороняючись власною цнотливiстю, дiвчина уникала зухвалого натиску Дзустiньянi й тримала його на вiдстанi вже тому, що дуже мало про нього думала. Тижнiв через два розпусний венецiанець переконався, що в нiй iще не пробудилися суетнi пристрастi, якi ведуть до розпусти, i вiн усiляко намагався розбудити iх. Але оскiльки це вдалося йому не бiльше, нiж першого дня, то не вiдважувався занадто старатися, боячись усе зiпсувати. Якби Андзолето дратував його своiм наглядом, то, можливо, вiн iз досади й поспiшив би довести справу до кiнця, але Андзолето надавав йому повну свободу дiй, Консуело нiчого не пiдозрювала, i графовi залишалося тiльки намагатися бути люб'язним, очiкуючи, поки вiн зробиться необхiдним. Вiн вправлявся у нiжнiй запобiгливостi, витонченому залицяннi, намагаючись сподобатися, а Консуело приймала це поклонiння, завзято пояснюючи його волею звичаiв, що пануе в аристократичному середовищi, пристрасним захопленням свого покровителя музикою та його природженою добротою. Вона почувала до нього щиру дружбу, глибоку вдячнiсть; вiн же, вiдчуваючи вiд близькостi цiеi чистоi й вiдданоi душi щастя i тривогу, вже побоювався того почуття, яке могло викликати в нiй його рiшуче освiдчення.

У той час як вiн зi страхом, але й не без задоволення, переживав це нове для нього почуття (трохи втiшаючись тiею оманою, в якiй перебувала вся Венецiя стосовно його перемоги), Корилла теж вiдчувала в собi якийсь переворот. Вона любила якщо не шляхетною, то палкою любов'ю; владна й дратiвлива, вона пiдпала пiд владу юного Адонiса[84 - …пiдпала пiд владу юного Адонiса… – Адонiс, коханець Афродiти, загинув на полюваннi, смертельно поранений вепром. Любов Венери й Адонiса стала темою полотен Тицiана, Веронезе, Пуссена, Рубенса.], подiбно до хтивоi Венери, що закохалася в красеня мисливця й уперше впокорилась i сторопiла перед обраним нею смертним. Вона скорилася настiльки, що намагалася навiть здаватися доброчесною, – якiсть, якоi вона зовсiм не мала, – i вiдчувала при цьому якесь солодке й нiжне розчулення: бо нi для кого не секрет, що обожнювання iншоi iстоти пiдносить та облагороджуе душi, найменш схильнi до величi й самовiдданостi.

Пережите нею потрясiння вiдбилося й на ii обдарованнi: у театрi помiтили, що вона грае патетичнi ролi природнiше й з бiльшим почуттям. Але позаяк ii характер i сама сутнiсть ii натури були, так би мовити, надламанi й для того, щоб викликати таке перетворення, потрiбна була внутрiшня криза, бурхлива й болiсна, вона ослабла фiзично в цiй боротьбi, i в ii оточеннi зауважували здивовано – однi зi зловтiхою, iншi з переляком, – що вона з кожним днем втрачае своi природнi данi. Голос раз у раз пiдводив ii. Коротке дихання i непевнiсть iнтонацii шкодили блискучiй фантазii ii iмпровiзацiй. Невдоволення собою й страх остаточно пiдiрвали ii сили, i на виставi, що передувала дебюту Консуело, вона спiвала так фальшиво, зiпсувала стiльки блискучих мiсць, що ii друзi, якi зааплодували було iй, змушенi були замовкнути, почувши навколо невдоволений гомiн.

Нарештi великий день настав. Зал був так переповнений, що не було чим дихати. Корилла, вся в чорному, блiда, схвильована, ледь жива, сидiла у своiй маленькiй темнiй ложi, що виходила на сцену; вона тремтiла подвiйно, боячись провалу свого коханого й жахаючись при думцi про трiумф суперницi. Вся аристократiя й усi красунi Венецii, красуючись коштовним камiнням i квiтами, заповнювали сяюче вогнями триярусне пiвколо. Франти юрмилися за лаштунками i, за звичаем того часу, займали частину сцени. Догареса, в супроводi всiх найважливiших сановникiв республiки, з'явилась у своiii ложi бiля авансцени. Оркестром мав диригувати сам Порпора, а граф Дзустiньянi очiкував на Консуело бiля дверей ii гримерноi, поки вона одягалась. У цей час за лаштунками Андзолето, вбравшись у костюм античного воiна, щоправда з химерним вiдбитком сучасностi, ледве не зомлiвши вiд страху, намагався побадьорити себе кiпрським вином.

Оперу, яку ставили, було написано не класиком, не новатором, не суворим композитором старого часу й не смiливим сучасником. Це був невiдомий витвiр якогось iноземця. Порпора, щоб уникнути iнтриг, якi, без сумнiву, виникли б серед композиторiв-суперникiв, якби вiн виконував свiй власний твiр або витвiр iншого вiдомого композитора, запропонував, – дбаючи насамперед про успiх своеi ученицi, – а потiм i розучив партитуру «Гiпермнестри»[85 - «Гiпермнестра» – одна iз семи опер молодого Глюка, написана в манерi неаполiтанськоi школи.). Першою з них була опера «Артаксеркс», поставлена 1741 р. в Мiланi.]. Це був перший лiричний твiр одного молодого нiмця, в якого не тiльки в Італii, але й нiде у свiтi не було нi ворогiв, нi прихильникiв i якого попросту звали пан Христофор Глюк.

Коли на сценi з'явився Андзолето, захоплений шепiт пронiсся по залi. Тенор, якого вiн замiнив, чудовий спiвак, зробив помилку: вiн пережив себе, пiшовши зi сцени, коли в нього вже не було нi голосу, нi краси. От чому невдячна публiка мало шкодувала за ним; i прекрасна стать, що слухае бiльше очима, нiж вухами, була зачарована, побачивши на сценi замiсть вугруватого товстуна двадцятичотирирiчного юнака, свiжого, як троянда, бiлявого, як Феб, зi статурою статуi Фiдiя, справжнього сина лагун: bianco, Crespo е grassotto.[86 - Бiлявого, кучерявенького й пухкенького (iтал.).]

Вiн був занадто схвильований, аби добре проспiвати свою першу арiю, але для того, щоб захопити жiнок i театральних завсiдникiв, досить було i його чудового голосу, красивих поз i кiлькох удалих нових пасажiв. У дебютанта були чудовi данi, перед ним вiдкривалася блискуча майбутнiсть. Тричi гримiли оплески, двiчi викликали молодого тенора з-за лаштункiв, за iталiйським i особливо венецiанським звичаем.

Успiх повернув Андзолето смiливiсть, i коли вiн знову з'явився разом iз Гiпермнестрою, страху в ньому нiби й не було. Але в цiй сценi загальною увагою заволодiла Консуело: всi бачили й чули тiльки ii.

– Ось вона! – лунало з усiх бокiв.

– Хто? Іспанка?

– Так, дебютантка. L'amande del Zustiniani.[87 - Коханка Дзустiньянi (iтал.).]

Консуело вийшла iз серйозним, холодним виглядом i обвела очима публiку; поклоном, у якому не було нi зайвоi смиренностi, нi кокетства, вона вiдповiла на залп оплескiв своiх покровителiв i почала речитатив таким упевненим голосом, з такою грандiозною повнотою звуку, з таким трiумфальним спокоем, що пiсля першоi ж фрази театр задрижав од вигукiв захвату.

– Ах, пiдступний! Вiн насмiявся надi мною! – скрикнула Корилла, метнувши жахливий погляд на Андзолето, що, не стримавшись, глянув на неi з погано прихованою посмiшкою, й кинулася в глиб своеi ложi, заливаючись слiзьми.

Консуело проспiвала ще кiлька фраз. У цю хвилину почувся надтрiснутий голос старого Лоттi:

– Amici miei, questo е un portento![88 - Друзi моi, це чудо! (iтал.).]

Коли вона виконувала вихiдну арiю, ii десять разiв переривали, кричали «бiс», сiм разiв викликали на сцену, у театрi стояв захоплений гомiн. Словом, шаленство венецiанських любителiв музики виявилося з усiм його чарiвним i в той же час комiчним запалом.

– Чого вони так кричать? – запитувала Консуело, повернувшись за лаштунки, звiдки ii не переставали викликати. – Можна подумати, що вони збираються побити мене камiнням!

Із цiеi хвилини Андзолето безумовно вiдiйшов на другий план. Його приймали добре, але тiльки тому, що всi були задоволенi. Поблажлива холоднiсть до його слабких мiсць i майже байдужiсть до вдалого говорили про те, що коли жiнкам – цiй експансивнiй i гучнiй бiльшостi – i подобалася його зовнiшнiсть, то чоловiки були про нього невисокоi думки й увесь свiй захват приберiгали для примадонни. Із усiх тих, хто прибув до театру з ворожими намiрами, нiхто не зважився висловити хоча б найменшого осуду, i, сказати по правдi, не знайшлося й трьох, якi встояли б проти стихiйного захоплення й непереможноi потреби аплодувати новоявленому чуду.

Опера мала великий успiх, хоча в сутностi самою музикою нiхто не цiкавився. Це була чисто iталiйська музика, грацiозна, помiрно патетична, але, як кажуть, у нiй iще не можна було вгадати автора «Альцести» i «Орфея»[89 - …у нiй iще не можна було вгадати автора «Альцести» i «Орфея» – «Альцеста» (1767) i «Орфей i Евридiка» (1762) – твори зрiлого Глюка, який прагнув звiльнити оперу вiд самодостатньоi вокальноi вiртуозностi й посилити ii драматичну виразнiсть.]. У нiй було мало мiсць, якi б вражали слухачiв своею красою. У першому ж антрактi нiмецького композитора було викликано разом iз тенором, примадонною й навiть Клориндою. Клоринда – завдяки протекцii Консуело – прогугнявила глухим голосом невиразно свою другорядну роль, обеззброiвши всiх красою плечей: Розальба, яку вона замiняла, була надзвичайно худа!

В останньому антрактi Андзолето, який увесь час нишком стежив за Кориллою, помiтив, що та все бiльше й бiльше виходить iз себе, i визнав розсудливим зайти до неi в ложу, аби запобiгти можливому спалаху. Побачивши юнака, Корилла, як тигриця, накинулася на нього й надавала ляпасiв, подряпавши при цьому до кровi, так що потiм нi бiлила, нi рум'яна не могли приховати слiдiв. Ображений тенор приборкав запал коханки, ударивши ii кулаком у груди з такою силою, що вона, мало не зомлiвши, упала на руки своеi сестри Розальби.

– Негiдник! Зрадник! Розбiйник! – задихаючись, бурмотiла вона. – І ти й твоя Консуело, ви обое загинете вiд моеi руки!

– Нещасна, посмiй тiльки зробити сьогоднi хоч крок, хоч жест, посмiй тiльки викинути яку-небудь штуку, – i я заколю тебе на очах у всiеi Венецii! – прошипiв крiзь зцiпленi зуби блiдий Андзолето, блиснувши перед ii очима своiм незмiнним супутником – ножем, яким вiн володiв з майстернiстю справжнього сина лагун.

– Вiн зробить те, що говорить, – iз жахом прошепотiла Розальба. – Благаю тебе, скорiше ходiмо звiдси: тут нам загрожуе смерть!

– Так, так, цiлком вiрно, i пам'ятайте це, – вiдповiв Андзолето, грюкаючи за собою дверима ложi й замикаючи iх на ключ.

Хоча цю трагiкомiчну сцену й проведено було чисто по-венецiанськи – пiвголосом, таемниче й блискавично, – все-таки, коли дебютант швидко пройшов iз-за лаштункiв до своеi гримерноi, затуляючи щоку носовою хусткою, всi здогадалися, що сталася маленька сутичка. А перукар, покликаний упорядкувати розпатланi кучерi грецького принца й замаскувати отриману ним подряпину, зараз же роздзвонив серед хористiв i статистiв про те, що щока героя постраждала вiд кiгтикiв однiеi закоханоi кiшечки. Перукар цей розумiвся на таких ранах i не раз бував повiреним у таких закулiсних подiях. Історiя ця як оком змигнути оббiгла всю сцену, якимось чином перескочила через рампу й пiшла гуляти з оркестру на балкон, iз балкона в ложi й звiдти, вже з рiзними прикрасами, проникла в глиб партеру. Стосунки Андзолето з Кориллою були ще невiдомi, але деякi бачили, як вiн вився навколо Клоринди, – i ось пiшов поголос, що вона в нападi ревнощiв до примадонни виколола око й вибила три зуби найкрасивiшому з тенорiв. Це кинуло в розпач деяких представниць прекрасноi статi, але для бiльшостi стало чарiвним скандальчиком. Глядачi запитували одне одного, чи не буде припинено виставу й чи не з'явиться колишнiй тенор Стефанiнi догравати роль iз зошитом у руках. Але от завiса пiднялась. І коли з'явилася Консуело, така ж спокiйна й велична, як i спочатку, все було забуто. Хоча роль ii сама по собi не була особливо трагiчною, Консуело силою своеi гри, виразнiстю свого спiву зробила ii такою: вона змусила проливати сльози; i коли з'явився тенор, його подряпина викликала тiльки посмiшку. Але все-таки через цей смiховинний епiзод успiх Андзолето був менш блискучим, анiж мiг би бути, i всi лаври цього вечора дiсталися Консуело. Їi викликали без кiнця, iй несамовито, скажено плескали.

Пiсля спектаклю всi вирушили вечеряти до палацу Дзустiньянi, й Андзолето зовсiм забув про замкнену в ложi Кориллу, якiй довелося зламати дверi, щоб вийти звiдти. У метушнi, яка зазвичай пануе в театрi пiсля блискучоi вистави, нiхто цього не помiтив. Але наступного дня хтось спiвставив зламанi дверi з отриманою тенором подряпиною, i це навело багатьох на думку про любовну iнтригу, яку Андзолето так ретельно приховував дотепер.

Тiльки-но зайняв вiн мiсце за бiльшим столом, навколо якого граф посадив своiх гостей, улаштувавши розкiшний банкет на честь Консуело, i вiдомi венецiанськi поети почали вiтати спiвачку щойно складеними на честь ii мадригалами й сонетами, як лакей тихенько пiдсунув пiд його тарiлку записочку вiд Корилли. Вiн прочитав крадькома:

«Якщо ти зараз же не прийдеш до мене, я з'явлюся за тобою сама й учиню тобi скандал, хоч де б ти був – хоч на краю свiту, хоч в обiймах тричi проклятоi Консуело!»

Пiд приводом раптового нападу кашлю Андзолето вийшов iз-за столу, щоб написати iй вiдповiдь. Вiдiрвавши шматочок лiнiйованого паперу з нотного зошита, що лежав у передпокоi, вiн надряпав олiвцем:

«Якщо хочеш, приходь: мiй нiж завжди напоготовi, так само як моя ненависть i презирство до тебе».

Деспот знав, що для жiнки, яка мае такий характер, страх був единими шорами, погроза – единим способом приборкати ii. Однак вiн мимоволi спохмурнiв i був неуважливий пiд час банкету, а тiльки-но встали з-за столу, втiк i помчав до Корилли.

Вiн застав нещасну жiнку в станi, гiдному жалостi. За iстерикою пiшли потоки слiз; вона сидiла бiля вiкна, розпатлана, з розпухлими вiд слiз очима. Плаття, яке вона в розпачi розiрвала на собi, висiло клаптями на грудях, що здригалися вiд ридань. Вона вiдiслала сестру й служницю. Проблиск мимовiльноi радостi осяяв ii змучене лице, коли вона побачила того, кого вже не сподiвалася бiльше побачити. Але Андзолето знав ii занадто добре, щоб почати втiшати. Впевнений, що при першому ж виявi спiвчуття або каяття в нiй прокинуться гнiв i жадоба помсти, вiн вирiшив триматися вже взятоi на себе ролi – бути невблаганним, i, хоча в глибинi душi був зворушений розпачем Корилли, заходився обсипати ii найжорстокiшими докорами, а потiм оголосив, що прийшов попрощатися з нею назавжди. Вiн довiв ii до того, що вона кинулася перед ним на колiна й у цiлковитому розпачi доповзла до самих дверей, благаючи прощення. Тiльки зовсiм зламавши й знищивши ii, вiн зробив вигляд, начебто зм'якшився. Дивлячись на цю гордовиту красуню, що валялася бiля його нiг, немов Магдалина в розкаяннi, упоений гордiстю i якимось незрозумiлим хвилюванням, вiн поступився ii несамовитiй пристрастi, i вона знову спiзнала його пестощi. Але й насолоджуючись iз цiею приборканою левицею, Андзолето нi на мить не забував, що вона дикий звiр, i до кiнця витримав роль ображеного володаря, що милостиво погодився вибачити.

Уже починало свiтати, коли ця жiнка, сп'янiла й принижена, сховавши блiде лице в довгому чорному волоссi, обпершись мармуровою рукою на вологий вiд ранковоi роси балкон, почала тихим, лагiдним голосом скаржитися на катування, заподiюванi iй любов'ю.

– Авжеж, я ревнива, – говорила вона, – i, якщо хочеш, гiрша – заздрiсна. Не можу перенести, що мою десятилiтню славу в одну мить перевершено новою висхiдною зiркою, не можу перенести, що жорстока, забудькувата юрба приносить мене в жертву без жалю i спiвчуття. Коли ти спiзнаеш захват успiху та гiркоту падiння, повiр, ти не будеш таким суворим i вимогливим до себе, як зараз до мене. Ти кажеш, що я ще сповнена сил, що успiх, багатство, привабливi сподiвання – усе це чекае на мене в нових краiнах, що я скорю там нових коханцiв, зачарую новий народ. Нехай навiть це так, але невже, на твою думку, знайдеться на свiтi хоч щось, що могло б утiшити мене в тому, що я покинута всiма друзями, скинута з трону, куди ще при менi пiднесено iншого кумира? І ця ганьба – перша в життi, едина за всю мою кар'еру – впала на мене за твоеi присутностi! Скажу бiльше: ця ганьба – справа твоiх рук, рук мого коханця, першоi людини, яку я полюбила, втративши владу над собою, втративши волю. Ти кажеш iще, що я фальшива й зла, що я розiграла перед тобою лицемiрне благородство й облудну великодушнiсть, але ж ти сам цього хотiв, Андзолето. Я була ображена, – ти зажадав, аби я робила вигляд, начебто я спокiйна, i я удавала iз себе спокiйну. Я була недовiрлива, – ти зажадав, аби я вiрила у твою щирiсть, i я повiрила. У мене в душi кипiли злiсть i розпач, – ти менi говорив: смiйся, i я смiялась. Я була розлютована, – ти менi велiв мовчати, i я мовчала. Що ж менi залишалося робити, як не грати роль, менi невластиву, i приписувати собi мужнiсть, якоi в менi немае? А тепер, коли ця напускна мужнiсть залишае мене, коли це катування робиться нестерпним i я близька до божевiлля, ти, який сам мусив би пожалiти мене, ти топчеш мене ногами й збираешся залишити мене вмирати у тiм болотi, куди сам же мене й завiв. Ах, Андзолето! У вас кам'яне серце, i для вас я варта цiни не бiльшоi, нiж морський пiсок, який приносить i вiдносить хвиля, що набiгае. Свари, бий мене, ображай, якщо така потреба твоеi сильноi натури, але все-таки в глибинi душi пожалiй мене! Подумай, якою мае бути безмежною моя любов до тебе, якщо я, така погана, якою ти мене вважаеш, заради цiеi любовi не тiльки переношу всi муки, а готова ще й ще страждати… Але послухай, друже мiй, – продовжувала вона, ще нiжнiше обiймаючи його, – усе, що ти змусив мене вистраждати, – нiщо в порiвняннi з тим, що я вiдчуваю, коли подумаю про твою майбутнiсть i про твое щастя. Ти загинув, Андзолето, любий мiй Андзолето! Загинув безповоротно! Ти не знаеш, не пiдозрюеш цього! А я – я це бачу й кажу собi: «Нехай мене було б принесено в жертву його марнославству, нехай мое падiння слугувало б його трiумфу, але нi – все це тiльки на його погибель, i я – знаряддя суперницi, що наступила ногою на голови нам обом».

– Що хочеш ти цим сказати, божевiльна? – скрикнув Андзолето. – Я не розумiю тебе.

– А тим часом ти мусив би мене зрозумiти, принаймнi зрозумiти все, що сталося сьогоднi. Хiба ти не помiтив, як публiка, незважаючи на весь захват, викликаний твоею першою арiею, охолола до тебе пiсля того, як проспiвала вона? І – на жаль! – вона завжди так спiватиме: краще за мене, краще за всiх i, сказати правду, у тисячу разiв краще за тебе, мiй любий Андзолето… Виходить, ти не бачиш, що ця жiнка розчавить тебе й, мабуть, уже розчавила при першiй же своiй появi? Не бачиш, що ii некрасивiсть затьмарила твою красу? Так, вона некрасива, я визнаю це, але я знаю також, що такi жiнки, сподобавшись, здатнi запалити в чоловiках бiльш божевiльну пристрасть, дати iм пiзнати бiльш сильнi переживання, нiж найдосконалiшi красунi свiту… Ти хiба не бачиш, що iй поклоняються, ii обожнюють i що всюди, де ти будеш з'являтися разом з нею, ти залишишся в тiнi, будеш непомiтний? Хiба ти не знаеш, що талант артиста потребуе для свого розвитку похвал i успiху так само, як немовля потребуе повiтря, щоб рости й жити? Невже ти не знаеш, що всяке суперництво вкорочуе сценiчне життя артиста, а небезпечний суперник поруч iз ним – це смерть для нашоi душi, це порожнеча навколо нас? Ти бачиш це на моему сумному прикладi: одного страху перед невiдомою менi суперницею, страху, що ти його хотiв у менi витравити, було досить, аби я цiлий мiсяць почувалася паралiзованою. И чим ближчим був день ii трiумфу, тим слабкiшим робився мiй голос, тим помiтнiше пiдупадали моi сили. Але ж я майже не припускала можливостi ii трiумфу! Що ж буде тепер, коли я на власнi очi бачила цей трiумф – безсумнiвний, разючий, незаперечний? Знаеш, я вже не можу з'явитися на сценi у Венецii, а певно, що навiть i нiде в Італii: я занепала духом. Вiдчуваю, що тремтiтиму, що буду не в змозi видати жодного звуку… І куди втекти вiд спогадiв про пережите? І чи е мiсце, звiдки менi не доведеться втiкати вiд моеi трiумфуючоi суперницi? Так, я загинула, але й ти теж загинув, Андзолето! Ти вмер, не встигнувши насолодитися життям. І коли б я була така зла, як ти запевняеш, я б радiла, штовхала б тебе до твоеi загибелi, була б вiдомщена, а я з розпачем кажу тобi: якщо ти ще хоч раз з'явишся тут iз нею, для тебе у Венецii немае майбутностi! Якщо ти супроводжуватимеш ii у поiздках, усюди ганьба й приниження пiдуть за тобою по п'ятах. Якщо ти житимеш на ii кошти, дiлитимеш iз нею розкiш, ховатимешся за ii iм'я, ти ледве животiтимеш. Хочеш знати, як до тебе ставитиметься публiка? Люди запитуватимуть: «Скажiть, хто цей гарний парубок, якого завжди можна бачити з нею?» І iм дадуть вiдповiдь: «Та нiхто, навiть менше, нiж нiхто, – це або чоловiк, або коханець божественноi спiвачки».

Андзолето став похмурий, як грозовi хмари, що збиралися в цей час на сходi небокраю.

– Ти збожеволiла, моя мила Корилло! – вiдповiв вiн. – Консуело зовсiм не така страшна для тебе, як це малюе тобi зараз твоя хвора уява. Щодо мене, то повторюю: я не коханець ii i, безумовно, нiколи не буду ii чоловiком. Так само як нiколи не буду жити в тiнi ii широких крил, як жалюгiдне пташеня. Нехай вона ширяе! У небесах досить повiтря й простору для всiх, кого могутня сила пiднесе високо над землею. Глянь на цього горобця – чи не так вiн привiльно лiтае над каналом, як чайка над морем? Ну, досить цiеi бриднi! Денне свiтло жене мене iз твоiх обiймiв. До завтра! І якщо хочеш, щоб я повернувся до тебе, будь як i ранiше лагiдною й терплячою. Ти зачарувала мене саме лагiднiстю й терпiнням. Повiр, це набагато бiльше личить твоiй красi, нiж крики й шаленство ревнощiв!

Все-таки Андзолето повернувся до себе в похмурому настроi. І тiльки в постелi, майже засинаючи, вiн задав собi питання: хто мiг проводжати Консуело додому з графського палацу? Це завжди було його обов'язком, i вiн нiколи нiкому ним не поступався.

– Зрештою, – сказав вiн собi, кулаком пiдбиваючи подушку, щоб улаштуватися зручнiше, – якщо графовi судилось домогтися свого, так, мабуть, для мене ж краще, щоб це сталося скорiше.




Роздiл 18


Коли Андзолето прокинувся, вiн вiдчув, що прокинулися також i його ревнощi до графа Дзустiньянi. Тисячi суперечливих почуттiв вирували в його душi, i насамперед нове почуття – заздрiсть до таланту й успiху Консуело, яку напередоднi розбудила в ньому Корилла. Заздрiсть ця зростала в ньому в мiру того, як вiн знову й знову порiвнював трiумф своеi нареченоi iз власним, як здавалося його ображеному самолюбству, провалом. Потiм його почала мучити думка, що, можливо, не тiльки в очах суспiльства, але й насправдi його буде вiдтиснено вiд цiеi жiнки, що стала вiдразу i знаменитою i всемогутньою, жiнки, чиею единою великою любов'ю вiн був iще вчора. Заздрiсть i ревнощi боролися в ньому, i вiн не знав, якому iз цих почуттiв вiддатися, щоб заглушити iнше. Йому уявлялися два результати: або вiдвезти Консуело з Венецii й тим самим вiд графа й вирушити разом iз нею шукати щастя, або, поступившись нею суперниковi, самому втiкати якнайдалi й там здобувати самому успiх, який вона вже не зможе затьмарити. Усе бiльше й бiльше мучачись цiею нерiшучiстю, Андзолето, замiсть того щоб знайти заспокоення у своеi справжньоi подруги – Консуело, кинувся знов у вир, вирушивши до Корилли. Та пiдклала до жару вогню, доводячи навiть енергiйнiше, нiж напередоднi, всю невигiднiсть його становища.

– Нема пророка у своiй краiнi, – говорила вона, – i тобi не слiд жити в мiстi, де ти народився, де тебе бачили шарпаком, який бiгав по площах, де всяке може сказати (адже аристократи страх як люблять хвастатися благодiяннями, часом навiть уявлюваними, якi вони роблять артистам): «Я опiкувався ним»; «я перший помiтив у ньому талант»; «це я порекомендував його такому-то»; «це я вiддав перевагу йому над тим-то». Занадто довго жив ти тут на вулицi, мiй бiдолашний Андзолето, i тому, перш нiж довiдатися про твiй талант, усi вже помiтили твое красиве лице. Не так-то легко привести в захват людей, у яких ти за грошi грiб на гондолах, виспiвуючи уривки з Тассо, або бiгав за дорученнями, щоб заробити собi на вечерю. Консуело, непоказна, звикла до усамiтненого життя, уявляеться тут чужоземною дивовижею. До того ж вона iспанка, i в неi не венецiанська говiрка. Їi красива, хоча трохи дивна вимова сподобалася б усiм, навiть якби вона була огидною, тому що вона нова для слуху. Три чвертi твого невеликого успiху в першому актi тобi дала краса, а в останньому актi до неi вже придивилися.

– Додайте до цього, що те садно пiд оком, яким ви мене нагородили i якого менi не варто було б нiколи вам прощати, неабияк зменшило цю мою останню, незначну перевагу.

– Ця перевага, можливо, й мiзерна в очах чоловiкiв, але вона дуже велика в очах жiнок. Завдяки жiнкам ти будеш панувати в салонах; без допомоги чоловiкiв ти провалишся на сценi. А як можеш ти захопити, зацiкавити чоловiкiв, коли твоiм суперником е жiнка – жiнка, яка не тiльки полонить серйозних любителiв спiву, але оп'яняе своею грацiею, своею жiночнiстю навiть i тих чоловiкiв, якi нiчого не тямлять у музицi. О, скiльки потрiбно було таланту i знання Стефанiнi, Саверiо й усiм чоловiкам, якi з'являлися зi мною на сценi й хотiли зi мною боротися!

– У такому разi, люба Корилло, менi було б не менш ризиковано з'являтися на сценi з тобою, нiж iз Консуело. І якби я надумав вирушити слiдом за тобою до Францii, твоi слова були б для мене гарним застереженням.

Ця фраза, що вирвалася в Андзолето, була променем свiтла для Корилли. Вона зрозумiла, що домоглася бiльшого, нiж очiкувала, бо думка покинути Венецiю вже, мабуть, дозрiвала в головi ii коханця. Тiльки-но в неi блиснула надiя вiдвезти його iз собою, вона пiшла на все, щоб спокусити його цим планом. Вона применшила, наскiльки могла, своi достоiнства, з безмежною скромнiстю запевняючи, що вона значно нижча своеi суперницi, що вона взагалi не настiльки велика артистка, не настiльки красива жiнка, щоб запалювати публiку. А позаяк це було, по сутi, бiльш вiрно, нiж вона думала, то iй i неважко було переконати в цьому Андзолето: вiн же нiколи не помилявся стосовно неi i завжди вважав Консуело незмiрно вищою за неi. Отже, пiд час цього побачення iхня спiльна робота i втеча були майже вирiшенi. Андзолето дiйсно серйозно подумував про це, хоча про всяк випадок i залишав собi лазiвку для вiдступу.

Корилла, бачачи, що в Андзолето ще залишаються якiсь сумнiви, почала наполягати на продовженнi його дебютiв, пророкуючи, що в цих нових виступах вiн доможеться бiльшого успiху. У душi вона була переконана у протилежному й розраховувала, що невдачi остаточно вiдвернуть його й вiд Венецii, й вiд Консуело…

Вийшовши вiд коханки, Андзолето попрямував до своеi подруги; його нестримно тягло до неi. Вперше вiн почав i завершив день без ii чистого поцiлунку в чоло. Але пiсля того, що сталося в нього з Кориллою, йому було соромно бачити свою наречену, i вiн старався запевнити себе, начебто йде до неi лише для того, щоб переконатися в ii зрадi, упевнитися в тiм, що вона розлюбила його. «Поза всяким сумнiвом, – говорив вiн собi, – граф скористався нагодою, а тут iще досада самоi Консуело, викликана моiм зникненням! Просто неймовiрно, щоб такий розпусник, як вiн, провiвши з сердегою нiч наодинцi, не спокусив ii». Однак при самiй думцi про це на чолi в нього виступав холодний пiт, серце розривалося на частини, й вiн прискорював крок, не сумнiваючись у тому, що Консуело, мабуть, у розпачi, мучиться докорами сумлiння, ридае… Але вiдразу якийсь внутрiшнiй голос, заглушаючи все iнше, пiдказував йому, що така чиста, шляхетна iстота не може настiльки раптово й ганебно впасти, i, сповiльнюючи крок, вiн думав про себе самого, про мерзеннiсть свого поводження, про свiй егоiзм, марнославство, облуднiсть, про все погане, чим сповненi були його життя й совiсть.

Коли вiн прийшов, Консуело у своему чорному платтячку сидiла за столом, така ж, як завжди: в ii поглядi та в усiй iстотi ii вiдчувалися спокiй, доброчеснiсть. Зi звичайною радiстю вона кинулася йому назустрiч i почала розпитувати iз занепокоенням, але без найменшого докору чи недовiри, як вiн провiв час без неi.

– Я нездужав, – вiдповiв Андзолето, пригнiчений усвiдомленням свого глибокого падiння. – Пам'ятаеш, я вдарився головою об декорацiю – я ще показував тобi слiд? Тодi я сказав тобi, що це дрiбницi, але потiм у мене так розболiлася голова, що менi довелося пiти з палацу Дзустiньянi – я боявся там знепритомнiти – i весь ранок пролежав у лiжку.

– Ах, боже мiй! – вигукнула Консуело, цiлуючи садно, залишене ii суперницею. – Скажи, тобi було боляче? Боляче й тепер?

– Нi, зараз менi набагато краще. Забудь про це. Краще скажи менi, як ти сама повернулася вночi додому?

– Сама? О нi, граф проводжав мене додому у своiй гондолi.

– Так я й знав! – скрикнув Андзолето якимось дивним голосом. – І, звичайно… залишившись наодинцi з тобою, чого тiльки не наговорив тобi… яких тiльки люб'язностей не наспiвав!

– А що б вiн мiг сказати менi такого, чого не говорив уже сто разiв при всiх? Граф, щоправда, балуе мене й, мабуть, мiг би розвинути в менi марнославство, якби я не остерiгалася цього пороку… До того ж ми не були з ним наодинцi: мiй добрий учитель теж захотiв провести мене. О, це чудесний друг!

– Який учитель, який чудесний друг? – перепитав неуважливо Андзолето, вже заспокоiвшись i думаючи про iнше.

– Як який? Та Порпора ж, звичайно! Про що це ти раптом замислився?

– Я думаю про твiй учорашнiй трiумф. Звичайно, i ти думаеш про нього?

– Присягаюся тобi, менше, нiж про твiй!

– Про мiй! Не знущайся надi мною, мила Консуело! Мiй успiх був такий жалюгiдний, що бiльше нагадував провал.

Консуело навiть зблiдла вiд здивування. При всiй своiй дивнiй витримцi вона була недостатньо холоднокровна, щоб оцiнити рiзницю мiж оплесками, що випали iй i тому, кого вона любила. При таких овацiях найдосвiдченiший артист може помилитись i сприйняти пiдтримку з боку клакерiв за гучний успiх. Консуело, ледве не злякавшись цього страшного галасу, не могла в ньому розiбратися й не помiтила переваги, вiдданоi iй над Андзолето. У простотi щиросердечнiй вона покартала його за надмiрну вимогливiсть до долi, але, бачачи, що iй не вдаеться нi переконати його, нi розiгнати його тугу, заходилася лагiдно дорiкати йому за те, що вiн занадто любить славу й занадто великого значення надае прихильностi юрби.

– Я завжди говорила, – сказала вона, – що плоди мистецтва куди дорожчi тобi, нiж саме мистецтво. А от менi здаеться, позаяк зробив усе, що мiг, i усвiдомлюеш, що це зроблено добре, то трошки бiльше, трошки менше похвал нiчого не додають до чуття внутрiшнього задоволення. Пам'ятаеш, що менi сказав Порпора, коли я вперше спiвала в палацi Дзустiньянi: «Той, хто iстинно любить мистецтво, нiчого не боiться».

– Ти i твiй Порпора можете живитися прекрасними висловами, – перебив ii Андзолето з досадою. – Немае нiчого легшого, як фiлософствувати iз приводу прикростей життя, знаючи тiльки ii радостi. Порпора, хоча бiдний i мае ворогiв, усе-таки знаменитий. Вiн достатньо за свое життя зiрвав лаврiв, аби тепер його кучерi спокiйно сивiли пiд iхнiм покровом. А ти, почуваючи свою непереможнiсть, не знаеш, що таке страх. Одразу, одним стрибком пiднявшись на верхню приступку сходiв, ти дорiкаеш людину, яка не так мiцно, як ти, стоiть на ногах, у тiм, що в неi паморочиться голова. Це не великодушно, Консуело, i вкрай несправедливо. А потiм твiй довiд не стосуеться мене: ти говориш, що треба нехтувати схвалення публiки, задовольняючись власним. Ну, а якщо в менi немае цього внутрiшнього усвiдомлення, що я спiвав добре? Хiба ти не бачиш, що я страшенно незадоволений собою? Хiба ти сама не помiтила, що я був огидний? Хiба ти не чула, як кепсько я спiвав?

– Нi, тому що це не так. Ти був нi кращий, нi гiрший, нiж завжди. Хвилювання майже не вiдбилося на твоему голосi; втiм, воно ж швидко й розвiялось. І те, що ти добре знав, вийшло в тебе добре.

– А те, чого я не знав? – запитав Андзолето, спрямувавши на неi своi великi чорнi очi, пiд якими вiд утоми й прикростi з'явилися чорнi кола.

Консуело зiтхнула й, помовчавши трохи, мовила, цiлуючи його:

– А те, чого ти не знаеш, треба вивчити. Якби тiльки ти захотiв серйозно позайматися на репетицiях… Адже, пам'ятаеш, я тобi говорила… Але до чого докори, – треба скорiше виправити, що можна. Давай займатися хоч по двi години на день, i ти побачиш, як швидко ми з тобою переборемо всi труднощi.

– Хiба цього можна досягти за один день?

– Звичайно, нi, та не довше, нiж за кiлька мiсяцiв.

– Але ж я спiваю завтра й знову виступаю перед публiкою, що бiльше судить про мене за моiми вадами, нiж за достоiнствами.

– Але ця ж публiка помiтить i твоi успiхи.

– Хтозна! А що, коли вона ставиться до мене вороже?

– Вона вже довела тобi протилежне.

– Так! І ти вважаеш, що вона була до мене поблажлива?

– Так, любий, вважаю: там, де ти бував слабкий, публiка все-таки ставилася до тебе доброзичливо, а коли ти бував на висотi – вона вiддячувала тобi належним чином.

– Але, в очiкуваннi кращого, зi мною укладуть найжалюгiднiший ангажемент.

– Граф – сама щедрiсть, вiн не скупиться на грошi. До того ж хiба вiн не пропонуе менi стiльки, що ми обое зможемо жити бiльш нiж розкiшно?

– Прекрасно! Виходить, я, на твою думку, житиму твоiми трiумфами?

– А хiба я мало жила на твоi кошти?

– Тут справа навiть не в грошах. Нехай вiн менi платить небагато – це менi байдуже, але раптом вiн запросить мене на другi або на третi ролi.

– У нього немае нiкого пiд рукою на першi; вiн давно вже розраховуе на тебе й мае на увазi тiльки тебе. До того ж вiн дуже до тебе прихильний. Ти гадав, що вiн буде проти нашого шлюбу? Навпаки, вiн, очевидно, навiть бажае цього й часто мене запитуе, коли нарештi я запрошу його на весiлля.

– Он як! Чудово! Надзвичайно вдячний вам, пане графе!

– Що ти хочеш цим сказати?

– Нiчого. Тiльки дуже жаль, Консуело, що ти не втримала мене вiд дебюту доти, поки моi вади, якi так добре тобi вiдомi, не було б виправлено за допомогою серйозноi роботи. Адже, повторюю, ти добре знала про цi вади.

– А хiба я не була вiдверта з тобою? Скiльки разiв я тебе попереджала! Але ти завжди заперечував менi, що публiка зовсiм нiчого не розумiе. І, довiдавшись про твiй блискучий успiх, пiсля того як ти вперше спiвав у салонi графа, я подумала, що…

– Що свiтськi люди тямлять у цьому не бiльше за простих смертних?

– Я подумала, що на твоi достоiнства звернуть бiльше уваги, нiж на твоi слабкi сторони. Так, здаеться, так воно й було, i у свiтських цiнителiв, i у звичайноi публiки.

«По сутi, вона мае рацiю, – подумав Андзолето. – І якби я тiльки мiг вiдкласти своi дебюти… Але я ризикую бути замiненим iншим тенором, а той, уже звичайно, не поступиться менi своiм мiсцем».

– Скажи-но, якi в мене вади, – попросив вiн Консуело, пройшовшись кiлька разiв по кiмнатi.

– Тi, про якi я не раз тобi говорила: занадто багато смiливостi й мало пiдготовки; пiдйом скорiше гарячковий, нiж вiдчутий; у драматичних мiсцях бiльше надуманостi, нiж почуття. Ти недостатньо ясно уявляеш собi роль у цiлому. Розучивши ii уривками, ти бачиш у нiй тiльки ряд бiльш або менш блискучих мiсць. Ти не вловив у ролi нi поступового розвитку ii, нi висновку. Думаючи тiльки про те, як блиснути своiм прекрасним голосом i деяким умiнням, ти показав усього себе вiдразу, при першому ж виходi. При найменшiй можливостi ти гнався за ефектами, але всi твоi ефекти були однаковi. Уже наприкiнцi першого акту публiка знала тебе напам'ять, але, не пiдозрюючи, що це все, чекала вiд тебе ще чогось незвичайного, а цього в тобi саме й не виявилося. Пiднесенiсть зникла, i голос ослаб. Ти вiдчув це сам i щосили став форсувати й те й iнше. Цей маневр публiка зрозумiла, i от чому, на великий твiй подив, вона залишалася холодною в тих мiсцях, коли тобi здавалося, що ти найбiльш патетичний… У цю хвилину вона бачила в тобi не артиста, захопленого пристрастю, а тiльки актора, що жадае успiху.

– А як же, скажи, роблять iншi? – тупнувши ногою, вигукнув Андзолето. – Хiба я не чув усiх, кому останнi десять рокiв аплодувала Венецiя? Хiба старий Стефанiнi не кричав, коли бував не в голосi? І це не заважало публiцi несамовито йому аплодувати.

– Це правда. Але я не вважаю, щоб тут iз боку публiки було нерозумiння. Імовiрно, пам'ятаючи старi його заслуги, вона не хотiла дати йому вiдчути його занепад.

– Ну, а Корилла, цей скинутий тобою кумир, хiба вона не форсувала свого голосу, хiба не робила зусиль, якi було болiсно не тiльки слухати, але навiть бачити? Хiба вона була справдi захоплена пристрастю, коли ii пiдносили до небес?

– Саме тому, що я знаходила всi ii прийоми фальшивими, ефекти – огидними, а спiв i гру – позбавленими смаку й величi, я й була, так само як ти, переконана в тiм, що публiка розумiе не занадто багато, i вийшла на сцену так спокiйно.

– Ах, Консуело, люба, як ти ятриш мою рану, – важко зiтхаючи, проговорив Андзолето.

– Чим, мiй любий?

– І ти ще запитуеш! Ми помилялися з тобою, Консуело. Публiка все розумiе. Там, де бракуе знання, iй пiдказуе серце. Публiка – це дитя, вона хоче, щоб ii розважали й розчулювали. Вона задовольняеться тим, що iй дають, але тiльки покажи iй краще – вона зараз же починае порiвнювати й розумiти. Корилла фальшивила, у неi не вистачало дихання, але ще тиждень тому вона могла зачаровувати. З'явилася ти, i Корилла загинула; вона знищена, похована. Якби вона виступила тепер – ii освистали б. Якби з'явився я з нею, успiх мiй був би так само запаморочливий, як тодi, коли я вперше спiвав у графа пiсля неi. Але поруч iз тобою я померк. Так мало бути, i так буде завжди. Публiцi подобалася мiшура, вона фальшиве камiння сприймала за коштовне й була ним заслiплена. Але ось iй показали дiамант, i вона вже сама не розумiе, як могли так грубо обманювати ii. Бiльше терпiти фальшивих дiамантiв вона не бажае й вiдкидае iх. У цьому ж бо, Консуело, й полягае мое нещастя: я – венецiанське скельце – виступив разом iз перлиною з дна морського…

Консуело не зрозумiла, скiльки було правди й гiркоти у словах ii нареченого. Вона приписала iх його любовi й на всi цi, як iй здавалося, милi лестощi, смiючись, вiдповiла усмiшками й поцiлунками. Вона запевнила Андзолето, що вiн перевершить ii, якщо тiльки захоче постаратись, i вiдродила в ньому мужнiсть, доводячи, що спiвати, як вона, зовсiм легко. Вона говорила це щиро, бо для неi не iснувало труднощiв i вона не пiдозрювала, що праця для тих, хто ii не любить i в кого немае посидючостi, е головною й непереборною перешкодою.




Роздiл 19


Заохочуваний щиросердiстю Консуело й пiдступними порадами Корилли, що наполягала на його повторному виступi, Андзолето з жаром взявся за роботу й на другому поданнi «Гiпермнестри» набагато краще проспiвав перший акт. Публiка оцiнила це. Але позаяк пропорцiйно зрiс i успiх Консуело, вiн, бачачи це пiдтвердження ii переваги, залишився незадоволений собою й знову занепав духом. Вiд цiеi хвилини все почало уявлятися йому в темному свiтлi. Андзолето здавалося, що його зовсiм не слухають, що глядачi, якi сидять поблизу, пошепки засуджують його, що навiть його доброзичливцi, пiдбадьорюючи його за лаштунками, роблять це тiльки з жалостi. У всiх iхнiх похвалах вiн шукав якийсь iнший, прихований, неприемний для себе змiст. Корилла, до якоi вiн в антрактi зайшов у ложу, щоб дiзнатися про ii думку, з удаваним занепокоенням запитала, чи не хворий вiн.

– Звiдки ти це взяла? – роздратовано запитав вiн.

– Тому що голос твiй нинi звучить якось глухо й вигляд у тебе пригнiчений. Андзолето, любий, пiдбадьорся, напруж своi сили – вони паралiзованi страхом чи зневiрою.

– Хiба я погано проспiвав свою вихiдну арiю?

– Набагато гiрше, нiж у першiй виставi! У мене так стискувалося серце, що я боялася зомлiти.

– Одначе менi аплодували!

– На жаль!.. Втiм, я дарма розчаровую тебе. Продовжуй, тiльки намагайся, щоб голос звучав чистiше…

«Консуело, – думав вiн, – звичайно, хотiла дати менi гарну пораду. Сама вона у своiх учинках керуеться iнстинктом, i це ii вивозить. Але звiдки в неi може бути досвiд, як може вона навчити мене перемогти цю норовливу публiку? Слухаючи ii порад, я приховую блискучi сторони свого таланту; а того, що я полiпшив манеру спiву, нiхто й не помiтив. Буду зухвалий як i ранiше. Хiба я не бачив пiд час мого дебюту в будинку графа, що можу вразити навiть тих, кого не можу переконати? Визнав же в менi старий Порпора талант – щоправда, знаходячи на ньому плями! Так нехай же публiка схилиться перед моiм талантом i терпить моi вади!»

У другому актi вiн iз шкури лiз, викидаючи неймовiрнi штуки. Його слухали з подивом. Деякi почали аплодувати, але iх змусили замовкнути. Бiльша частина публiки дивувалася, запитуючи себе, був тенор божественний чи огидний.

Ще трохи зухвалостi – i, можливо, Андзолето вийшов би переможцем, але ця невдача так збентежила його, що вiн зовсiм розгубився i ганебно провалив кiнець партii.

У третьому актi вiн пiдбадьорився й вирiшив дiяти на свiй розсуд, не дотримуючись порад Консуело: вiн пустив у хiд найсвоерiднiшi прийоми, найсмiливiшi музичнi фокуси. І раптом – о, ганьба! – серед мертвоi тишi, якою були зустрiнутi цi розпачливi спроби, почулися свистки. Добра, великодушна публiка своiми оплесками змусила свистки замовкнути, але важко було не зрозумiти, що означала ця прихильнiсть до людини й цей осуд артистовi. Повернувшись до гримерноi, Андзолето в лютi зiрвав iз себе костюм i роздер його на шмаття. Тiльки-но скiнчився спектакль, вiн утiк до Корилли й замкнувся з нею. Страшенна лють вирувала в ньому, i вiн вирiшив утiкати зi своею коханкою хоч на край свiту.

Три днi вiн не бачився з Консуело. Не те щоб вiн зненавидiв ii або охолов до неi: у глибинi своеi знiвеченоi душi вiн так само нiжно ii любив i смертельно страждав, не бачачи ii, але вона вселяла йому якийсь жах. Вiн почував над собою владу цiеi iстоти, що своею генiальнiстю знищувала його перед публiкою, але разом з тим вселяла йому безмежну довiру й могла робити з ним усе, що завгодно. Сповнений сум'яття, вiн не в змозi був приховати вiд Корилли, наскiльки вiн прив'язаний до своеi шляхетноi нареченоi i яким великим був ii вплив на нього дотепер. Кориллу це глибоко засмутило, але вона знайшла в собi сили не показати цього. Вдаючи спiвчуття, вона викликала Андзолето на вiдвертiсть i, дiзнавшись про його ревнощi до графа, зважилася на вiдчайдушний крок – тихенько довела до вiдома Дзустiньянi про своi стосунки з Андзолето. Вона розраховувала, що граф не пропустить нагоди сповiстити про це предмету своеi пристрастi й, таким чином, для Андзолето буде вiдрiзаний усякий шлях повернення до нареченоi.

Просидiвши цiлий день сама у своiй убогiй мансардi, Консуело спочатку здивувалась, а потiм почала хвилюватися. Коли ж i весь наступний день минув у марному очiкуваннi й смертельному занепокоеннi, вона, як тiльки стало смеркати, накинула на голову товсту шаль (знаменита спiвачка не була тепер гарантована вiд плiток) i побiгла до будинку, де жив Андзолето. Уже кiлька тижнiв, як граф надав йому в одному зi своiх численних будинкiв бiльш пристойне примiщення. Вона його не застала й дiзналася, що вiн рiдко ночуе вдома.

Одначе це не навело Консуело на думку про зраду. Добре знаючи пристрасть свого нареченого до поетичного бурлакування, вона вирiшила, що вiн, не зумiвши звикнути до нового розкiшного примiщення, iмовiрно, ночуе в одному зi своiх колишнiх пристановищ. Вона вже зважилася було вирушити на подальшi пошуки, як бiля дверей на вулицю зiткнулася вiч-на-вiч iз Порпорою.

– Консуело, – тихо мовив старий, – даремно ти затуляеш вiд мене лице, я чув твiй голос i, звичайно, не мiг не впiзнати його. Бiдолашна, що ти тут робиш так пiзно й кого ти шукаеш у цьому будинку?

– Я шукаю свого нареченого, – вiдповiла Консуело, беручи пiд руку старого вчителя, – i менi нема чого червонiти, зiзнаючись у цьому моему кращому друговi. Знаю, що ви не спiвчуваете моiй любовi до нього, але я не маю сил вам брехати. Я страшенно хвилююся: я не бачила Андзолето пiсля спектаклю вже цiлих два днi. Боюся, чи не занедужав вiн.

– Занедужав? Вiн? – перепитав професор, знизуючи плечима. – Ходiмо зi мною, бiдолашне дитя, нам треба поговорити. Позаяк ти нарештi вирiшила бути зi мною вiдвертою, я також буду вiдвертий з тобою. Обiприся на мою руку, i поговоримо дорогою. Вислухай мене, Консуело, i гарненько вникни в те, що я тобi скажу. Ти не можеш, ти не мусиш бути дружиною цього юнака. Забороняю тобi це iменем Бога живого, який уклав у мое серце батькiвське почуття до тебе.

– О мiй учителю, краще попросiть, аби я пожертвувала життям, нiж цiею любов'ю! – сумно вiдповiла вона.

– Я не прошу, а вимагаю цього! – рiшуче сказав Порпора. – Твiй коханий – проклятий. Якщо ти зараз же не вiдмовишся вiд нього, вiн буде для тебе джерелом мук i ганьби.

– Шановний учителю, – мовила вона зi смутною, лагiдною усмiшкою, – ви ж не раз уже говорили менi це, i я марно намагалася послухатися вашоi поради. Ви ненавидите бiдолашного хлопчика. Але ви його не знаете, i я переконана, що коли-небудь ви вiдмовитеся вiд свого упередження проти нього.

– Консуело, – почав професор iще бiльш рiшучим тоном, – я знаю, що дотепер моi доводи були слабкi, а заперечення, можливо, й непереконливi. Я говорив з тобою як артист з артисткою й у нареченому твоему бачив також тiльки артиста. Зараз же я говорю з тобою як чоловiк iз жiнкою й говорю про чоловiка. Ти – жiнка, любиш невартого чоловiка, i я говорю це з повним переконанням.

– Боже мiй! Андзолето невартий моеi любовi! Вiн! Мiй единий друг, мiй покровитель, мiй брат! Ах, ви не знаете, скiльки вiн менi допомагав, як дбайливо ставився до мене iз самого дитинства! Дозвольте вам усе, все розповiсти. – І вона розповiла йому iсторiю свого життя i своеi любовi, що, по сутi, було те саме.

Порпора був зворушений, але залишався непохитним.

– У всьому цьому, – мовив вiн, – я бачу тiльки твою цнотливiсть, твою вiрнiсть, твою чесноту. Що ж стосуеться Андзолето, то я розумiю, що йому необхiдно було твое товариство, твоi уроки; адже, що ти там не говори, а за ту дещицю, що вiн знае й чого вартий, вiн мае дякувати саме тобi. Це так само вiрно, як i те, що твiй цнотливий, непорочний коханий близький з усiма пропащими жiнками Венецii, що вiн угамовуе запалювану тобою пристрасть у вертепах розпусти й, задовольнивши ii там, приходить до тебе лише для того, щоб скористатися твоiми знаннями.

– Будьте обережнi у ваших словах, – задихаючись, мовила Консуело. – Я звикла вам вiрити як Боговi, шановний учителю, але я не хочу слухати вас, не хочу вiрити тому, що ви говорите про мого Андзолето. Пустiть мене! – додала вона, намагаючись визволити свою руку з-пiд руки професора. – Ви просто вбиваете мене!

– Нi! Я хочу вбити твою згубну любов, а тебе повернути до життя, вiдкривши тобi правду! – вiдповiв старий, притискаючи руку дiвчини до свого обуреного великодушного серця. – Я знаю, що я жорстокий, Консуело, але я не вмiю бути iншим. Я вагався, я вiдтягав цей удар, наскiльки було можливо. Я все сподiвався, що очi твоi розкриються й ти сама побачиш, що дiеться навколо тебе. Але життя не навчило тебе нiчого, i ти, як слiпа, готова кинутися в прiрву. Я не допущу цього – я втримаю тебе на краю прiрви. Останнi десять рокiв ти була единою iстотою, яку я любив i цiнував. Ти не мусиш загинути! Нi, нi, не мусиш!

– Але, друже мiй, менi не загрожуе нiяка небезпека! Невже ви не вiрите менi, коли я присягаюся вам усiм святим, що не порушила обiцянки, даноi мною матерi перед ii смертю? Андзолето теж дотримав слова. І якщо я ще не дружина його, то, значить, i не коханка.

– Але варто йому сказати слово, i ти будеш i тим i iншим!

– Так сама ж моя мати взяла з нас таку обiцянку!

– А тим часом зараз, уночi, ти йшла до людини, що не хоче й не може бути твоiм чоловiком…

– Хто вам це сказав?

– Хiба Корилла йому дозволить?..

– Корилла? Але що спiльного мiж ним i Кориллою?

– Ми за два кроки вiд будинку цiеi дiвки… Ти шукаеш свого нареченого… Так ходiмо за ним туди. Що? Вистачить у тебе на це мужностi?

– Нi, нi! Тисячу разiв нi! – скрикнула Консуело, ледве тримаючись на ногах i тулячись до стiни. – Не вiднiмайте в мене життя, шановний учителю, адже я ще зовсiм не жила! Не вбивайте мене! Зрозумiйте, ви ж мене вбиваете!

– Ти мусиш випити цю чашу, – вiв далi невблаганний старий. – Менi тут належить роль долi. Своею лагiднiстю й поблажливiстю я породжував тiльки невдячних, а отже, i жалюгiдних людей. Тепер я бачу: тим, кого я люблю, я маю говорити чисту правду. Це едина користь, яку може ще принести мое серце, що зсохло вiд горя та скам'янiло вiд страждань. Жаль менi, мое бiдолашне дитя, що в таку нещасливу для тебе годину немае бiля тебе бiльш м'якого, бiльш нiжного друга. Але я такий, яким зробило мене життя, я маю впливати на iнших, i якщо я не можу вiдiгрiти iх сонячним теплом, я мушу показувати iм правду при сяйвi блискавки. Отже, Консуело, мiж нами немае мiсця слабкостi! Ходiмо до цього палацу! Я хочу, щоб ти застала Андзолето в обiймах розпусноi Корилли. Якщо ти не в змозi йти – я потягну тебе; якщо впадеш – понесу. Коли в серцi старого Порпори палае вогонь божественного гнiву, сили в нього знайдуться!

– Пощадiть, пощадiть! – закричала блiда як полотно Консуело. – Залиште менi хоч сумнiв… Дозвольте ще день… один тiльки день… вiрити в нього. Я не готова до цього катування…

– Нi! Жодного дня, жодноi години! – вiдрiзав старий невблаганно. – Упустивши цю годину, я, мабуть, уже не зможу наочно показати тобi iстину, а тим днем, що ти випрошуеш у мене, скористаеться цей негiдник, аби знову заслiпити тебе неправдою. Нi, ти пiдеш зi мною! Я хочу цього, я наказую!

– Добре! Я пiду! – мовила Консуело, почуваючи новий приплив любовi й сил. – Але пiду тiльки для того, щоб довести вашу несправедливiсть i вiрнiсть мого нареченого. Ви ганебно помиляетеся й хочете, щоб i я помилялася разом з вами! Ходiмо ж, кате, ходiмо, я не боюся вас!

Боячись, аби дiвчина не передумала, Порпора схопив ii за руку своею жилавою, мiцною, мов залiзнi обценьки, рукою й потяг у будинок, де жив сам. Тут, провiвши ii нескiнченними коридорами i змусивши пiднятися нескiнченними сходами, вiн привiв ii на верхню терасу. Звiдси, понад дахом нижчого й зовсiм нежилого будинку, було видно палац Корилли. Вiн був темний од верху до низу, свiтилося лиш одне вiкно, що виходило на похмурий, безмовний фасад нежилого будинку. Здавалося, що в це вiкно нiзвiдки не можна заглянути, адже балкон, який виступав далеко вперед, заважав бачити знизу. На одному з ним рiвнi не було нiчого, вище ж – лише дах будинку, де жив Порпора, але й iз нього неможливо було заглянути в палац спiвачки. Одначе Корилла не знала, що на розi цього даху пiднiмався виступ, який утворював своерiдну нiшу просто неба. І сюди професор iз якоiсь властивоi артистам примхи тiкав щовечора вiд собi подiбних, аби, сховавшись за широким димарем, милуватися зiрками й обмiрковувати своi музичнi витвори на духовнi або ж призначенi для сцени сюжети. Таким чином, випадок вiдкрив професоровi таемницю стосункiв Андзолето й Корилли; для Консуело теж досить було глянути в напрямку, вказаному Порпорою, щоб побачити свого коханого в обiймах суперницi. Вона негайно ж вiдвернулася. Порпора, боячись, як би пiд впливом розпачу iй не зробилося зле, пiдхопив ii пiд руку i – звiдки тiльки взялися сили! – майже знiс ii на нижнiй поверх, до себе в кабiнет, де поспiшив зачинити дверi й вiкно, щоб зберегти в таемницi вибух розпачу, якого вiн очiкував.




Роздiл 20


Але нiякого вибуху не сталося. Консуело сидiла мовчазна й убита.

Порпора заговорив було з нею, але вона зробила знак, аби вiн нi про що ii не запитував. Раптом вона пiдвелася, пiдiйшла до клавесина, на якому стояв графин з холодною водою, i залпом, склянка за склянкою, спорожнила його. Потiм, пройшовшись кiлька разiв по кiмнатi, не проронивши нi слова, знову сiла напроти вчителя.

Суворий старий не зрозумiв усiеi глибини ii страждання.

– Ну що? – сказав вiн. – Обдурив я тебе? Що ти думаеш тепер робити?

Болiсне тремтiння пробiгло ii немов скам'янiлим тiлом, i, провiвши рукою по чолу, вона мовила:

– Думаю нiчого не робити, поки не зрозумiю того, що трапилося.

– А що тобi треба ще зрозумiти?

– Усе, адже я зовсiм нiчого не розумiю. Я сиджу тут у вас, силкуюся знайти причину свого нещастя – i не знаходжу. Що поганого зробила я Андзолето, аби вiн мiг розлюбити мене? Яку вчинила провину, щоб вiн мiг мене зневажати? Ви ж бо, звичайно, не можете вiдповiсти менi на це, позаяк я сама, риючись у глибинi своеi совiстi, не в змозi вiдшукати ключ до цiеi таемницi. О, це щось незбагненне! Мати моя вiрила в силу любовного зiлля… Чи не чарiвниця часом ця Корилла?

– Бiдолашна дiвчинко! – сказав професор. – Дiйсно, тут справа не обiйшлася без чарiв, але iм'я iм – Марнославство. Дiе тут i отрута, i зветься вона Заздрiстю. Корилла могла влити в нього цю отруту, але не вона створила його душу, здатну так усмоктувати ii. Отрута вже була в порочнiй кровi Андзолето. Зайва крапля ii перетворила шахрая на зрадника, невдячного, яким вiн завжди був, – на клятвопорушника.

– Яке ж марнославство? Яка заздрiсть?

– Марнославство його в тiм, аби всiх перевершити, перевершити й тебе, а скажена заздрiсть – до тебе, що затьмарила його.

– Та чи може це бути? Чи може чоловiк заздрити перевагам жiнки? Невже чоловiк, який любить жiнку, здатний ставитися зi злiстю до ii успiху? Виходить, е багато такого, чого я не знаю й що неспроможна зрозумiти.

– Ти нiколи й не зрозумiеш цього, але на кожному кроцi будеш зустрiчатися з цим у життi. Ти дiзнаешся, що чоловiк може заздрити таланту жiнки, якщо вiн марнолюбний артист; дiзнаешся, що коханий може зi злiстю ставитися до успiхiв улюбленоi жiнки, якщо сфера iхньоi дiяльностi – театр. Адже актор, Консуело, не чоловiк, вiн – жiнка. Вiн живе хворобливим марнославством, думае тiльки про задоволення свого марнославства, працюе, щоб сп'янятися марнославством… Краса жiнки шкодить йому, ii талант затьмарюе, применшуе його власний. Жiнка – його суперник, або, вiрнiше, вiн – суперник жiнки; у ньому вся дрiб'язковiсть, усi примхи, вся вимогливiсть, усi смiшнi сторони кокетки. Такий характер бiльшостi чоловiкiв, якi подвизаються на сценi. Бувають, звичайно, великi винятки, але вони такi рiдкiснi, такi коштовнi, що перед ними треба схилятись, iм варто виявляти бiльше поваги, нiж найвiдомiшим ученим. Андзолето не е винятком. Із усiх марнолюбних вiн наймарнолюбнiший: ось у чому секрет його вчинкiв.

– Але яка незрозумiла помста! Який жалюгiдний, дрiб'язковий спосiб помсти! – мовила Консуело. – Як може Корилла втiшити його в тiм, що публiка в ньому розчарувалась? Якби тiльки вiн одверто зiзнався менi у своiх стражданнях… Адже варто було йому сказати одне слово, i я, можливо, зрозумiла б його, в усякому разi – поставилася б до нього зi спiвчуттям: стушувалася б, аби тiльки поступитися йому мiсцем.

– Заздрiсним душам властиво ненавидiти людей за те, що тi нiбито вiднiмають у них щастя. А в любовi чи не те ж саме? Хiба насолоди, дарованi коханiй iстотi iншими, не видаються огидними? Твоему коханому вселяе огиду публiка, що увiнчуе тебе лаврами, тодi як тобi вселяе ненависть суперниця, що даруе йому насолоду. Хiба не так?

– Ви висловили глибоку думку, шановний учителю, i я мушу в неi вникнути.

– Це iстина! Андзолето ненавидить тебе за твiй успiх на сценi, а ти ненавидиш його за тi насолоди, якi йому даруе у своему будуарi Корилла.

– Нi, я неспроможна ненавидiти його, i ви допомогли менi зрозумiти, що було б низько й ганебно ненавидiти мою суперницю. Виходить, усе питання в тiй насолодi, якою вона його обдаровуе i про яку я не можу думати без жаху, – чому, й сама не знаю. Але ж якщо цей злочин мимовiльний, Андзолето тодi також не такий уже й винуватий, ставлячись iз ненавистю до мого успiху.

– Ти готова все витлумачити так, аби знайти виправдання його поводженню й почуттям… Нi, Андзолето не такий безневинний i не так гiдний поваги у своему стражданнi, як ти. Вiн обманюе тебе, принижуе тебе, тодi як ти прагнеш його виправдати. Втiм, я зовсiм не хотiв будити в тобi нi ненавистi до нього, нi злостi, а тiльки спокiй i байдужiсть. Учинки цiеi людини випливають з ii характеру. Ти його нiколи не переробиш. Примирись iз цим i думай про себе.

– Про себе? Тобто тiльки про себе? Про себе, без надii, без любовi?

– Думай про музику, про божественне мистецтво! Невже, Консуело, ти посмiеш сказати, що любиш мистецтво тiльки заради Андзолето?

– Я любила мистецтво й заради самого мистецтва. Але я нiколи не роздiляла в думках цi двi нероздiльнi речi: свое життя й життя Андзолето. І коли цю невiд'емну половину мого життя буде вiд мене вiднято, я не уявляю собi, як я зможу любити ще що-небудь.

– Андзолето був для тебе тiльки iдеею, якою ти жила; ти замiниш ii iншою – бiльш пiднесеною, бiльш чистою, бiльш живлющою. Твоя душа, твiй талант, уся твоя iстота не буде бiльше пiд владою немiцного, оманного образу, ти осягнеш високий iдеал, вiльний од земноi оболонки, подумки пiднесешся на небо й з'еднаешся священними шлюбними узами iз самим Богом!

– Ви хочете сказати, що я зроблюся черницею, як ви менi колись радили?

– Нi, це значило б обмежити твое артистичне обдаровання одним жанром музики, а ти мусиш охопити все. Хоч би чому ти себе присвятила, хоч би де ти була, на сценi чи в монастирi, скрiзь ти зможеш бути святою, небесною дiвою, нареченою священного iдеалу!

– Те, що ви говорите, таке пiднесене, таке сповнене таемничих образiв. Дозвольте менi пiти, шановний учителю. Я мушу зосередитися й зрозумiти себе.

– Цiлком вiрно, Консуело, ти мусиш зрозумiти себе. Дотепер ти не знала себе, вiддаючи всю свою душу, всю свою майбутнiсть iстотi, у всiх вiдношеннях не вартiй тебе. Ти не розумiла свого призначення, не бачила, що тобi немае рiвних i що, значить, у тебе не може бути супутника в цьому свiтi. Тобi потрiбна самотнiсть, тобi потрiбна повна свобода. Я не бажаю тобi нi чоловiка, нi коханця, нi родини, нi пристрастi, нi хай там яких уз. Ось як я завжди уявляв собi твое майбутне, ось як я розумiв твiй життевий шлях. У той день, коли ти вiддасися смертному, ти втратиш свою божественнiсть. Ах, якби Мiнготтi й Мольтенi, моi знаменитi ученицi, моi великi творiння, послухалися мене, вони не мали б суперниць на землi! Але жiнка слабка й цiкава: марнославство заслiплюе ii, суетнi бажання хвилюють, дивацтва захоплюють… Виникае питання, що дало iм задоволення цих поривiв? Душевнi бурi, втому, втрату або послаблення iхнього таланту! Хiба ти не хочеш перевершити iх, Консуело? Хiба в тебе немае прагнення, що ширяе вище всiх суетних благ земних? Невже ти не захочеш заглушити в собi голос серця, щоб здобувати найпрекраснiший вiнець, яким будь-коли було увiнчано генiя?

Довго ще говорив Порпора з виразнiстю i красномовством, яких менi не передати. Консуело слухала його, опустивши голову й спрямувавши погляд у землю. Коли, висловивши все, вiн замовк, вона мовила:

– Учителю, ви велика людина, але я занадто нiкчемна, щоб зрозумiти вас. Менi здаеться, що ви ображаете людську природу, засуджуючи найблагороднiшi пристрастi ii. Менi здаеться, що ви хочете придушити iнстинкти, вкладенi в нас самим Богом, i нiби обожнюете потворний, протиприродний егоiзм. Можливо, я зрозумiла б вас краще, коли б я була бiльш доброю християнкою; постараюся нею зробитися – ось усе, що я можу вам обiцяти.

Вона пiдвелася, щоб пiти, спокiйна на вид, але зi змученою душею. Порпора, цей великий композитор i невблаганно сувора людина, пiшов проводжати ii додому. Дорогою вiн продовжував напучувати ii, але переконати так i не змiг. Усе-таки пiсля розмови з ним iй стало трохи легше, тому що вiн вiдкрив iй широке поле для глибоких i серйозних роздумiв. На iхньому тлi злочин Андзолето тьмянiв, як окремий випадок, який послужив болiсним, але значним початком нескiнченних дум. Багато годин провела вона в молитвi, сльозах i роздумах. І нарештi заснула iз чуттям чистого сумлiння, сподiваючись на милосердя й помiч Бога.

Наступного дня Порпора зайшов до неi сказати, що призначено репетицiю «Гiпермнестри» для Стефанiнi, який буде спiвати замiсть Андзолето, бо той захворiв – не пiдводиться з лiжка i скаржиться на втрату голосу. Першим бажанням Консуело було бiгти до нього, щоб за ним доглядати.

– Позбав себе цього клопоту, – зупинив ii професор, – Андзолето прекрасно себе почувае – така думка театрального лiкаря. Ось побачиш, увечерi вiн вирушить до Корилли. Але граф Дзустiньянi, який чудово розумiе, що все це значить, i не буде особливо сумувати, якщо молодий тенор припинить своi дебюти, заборонив лiкаревi виводити його на чисту воду й попросив добрягу Стефанiнi ненадовго повернутися на сцену.

– Боже мiй! Що ж задумав Андзолето? Невже вiн так занепав духом, що збираеться кинути сцену?

– Так, сцену театру Сан-Самуеле. Через мiсяць вiн iде з Кориллою до Францii. Тебе це дивуе? Вiн утiкае вiд тiнi, яку на нього кидае твiй успiх; вiддае свою долю в руки жiнки, менш небезпечноi, а потiм, звичайно, вiн кине ii, як тiльки перестане мати в нiй потребу.

Консуело зблiдла й притисла руки до серця, готового розiрватися. Можливо, в нiй жила ще надiя повернути Андзолето, можливо, вона збиралася, лагiдно покартавши його, сказати йому, що краще сама пiде зi сцени. Звiстка ця була для неi ударом кинджала; думка, що вона бiльше не побачить того, кого так любила, не вкладалася в ii головi.

– Це якийсь страшний сон! – скрикнула вона. – Менi треба пiти до нього, нехай вiн пояснить менi, що значить уся ця бридня. Вiн не може виiхати iз цiею жiнкою, – це було б для нього загибеллю. Я не можу допустити цього! Я утримаю його! Я поясню йому, у чому його iстиннi iнтереси, якщо правда, що нiякi iншi доводи на нього вже не дiють… Ходiмо зi мною, шановний учителю! Не можна ж кинути його так.

– Я сам кину тебе, i кину назавжди, – закричав обурено Порпора, – якщо ти допустиш таку малодушнiсть! Благати цього негiдника! Вiдвойовувати його в якоiсь Корилли! О свята Цецилiе, бережися свого циганського походження й намагайся побороти в собi безрозсуднi мандрiвнi iнстинкти! Ходiмо, тебе чекають на репетицii. А сьогоднi ввечерi ти насолодишся спiвом iз таким майстром своеi справи, як Стефанiнi. Ти побачиш артиста освiченого, скромного й великодушного.

Порпора потяг ii до театру, i тут уперше Консуело зрозумiла весь жах життя артиста – цю залежнiсть од публiки, вiчну необхiднiсть заглушати власнi почуття, придушувати власнi хвилювання для того, щоб постiйно зображувати чужi почуття й викликати емоцii в iнших. Ця репетицiя, потiм перевдягання i сам спектакль були для неi справжнiм катуванням. Андзолето не з'являвся. Через день iй довелося виступити в комiчнiй оперi Галуппi «Arcifanfano, re de'matti»[90 - «Арчифанфано, король божевiльних» (iтал.).]. Рiч цю ставили заради Стефанiнi, який чудово виконував у нiй комiчну роль. Консуело змушена була смiшити тих, у кого ранiше викликала сльози. Затаiвши в грудях смертельну тугу, вона все-таки умудрилася бути блискучою, чарiвною й навiть забавною. Двiчi-тричi ридання починали душити ii, але вони перетворювалися на неприродну веселiсть, яка злякала б тих, хто мiг би зрозумiти ii причину. Повернувшись до своеi гримерноi, вона впала в iстерику. Публiка голосно вимагала ii, бажаючи влаштувати iй овацiю. Позаяк вона все не виходила, здiйнявся страшний гамiр, глядачi поривалися ламати лавки, перелазити через рампу… Стефанiнi прийшов за нею й, напiводягнену, розпатлану, блiду як смерть, потяг на сцену, де ii буквально засипали квiтами. Хтось кинув до ii нiг лавровий вiнок, i вона змушена була нагнутися, щоб його пiдняти.

– Дикi звiрi! – шепотiла вона, повертаючись за лаштунки.

– Красуне моя, – сказав iй старий спiвак, пiдтримуючи ii пiд руку, – ти зовсiм хвора. Але оцi дрiбницi, – додав вiн, простягаючи iй цiлий снiп квiтiв, пiдiбраних для неi, – чудодiйний засiб од усiх недуг. Почекай, звикнеш, i прийде час, коли ти будеш почувати нездоров'я й утому тiльки в тi днi, коли тебе забудуть увiнчати лаврами.

«До чого вони пустi й нiкчемнi!» – подумала бiдолашна Консуело.

Повернувшись до своеi гримерноi, вона впала непритомна на ложе iз квiтiв, пiдiбраних на сценi i кинутих абияк на софу. Камеристка побiгла за лiкарем. Граф Дзустiньянi на кiлька хвилин залишився наодинцi iз прекрасною спiвачкою, блiдою i надломленою, мов гiлки жасмину, в якому вона потопала. Схвильований i сп'янiлий iз пристрастi, Дзустiньянi зовсiм втратив розум i в божевiльному поривi кинувся цiлувати ii, думаючи своiми пестощами привести ii до тями. Але перший же дотик його губ до чистих губ Консуело розбудив вiдразу в неi. Опритомнiвши, вона вiдiпхнула його, немов змiю.

– Геть! – крикнула вона, мовби в мареннi. – Геть любов, пестощi, солодкi слова!.. Менi не треба нi любовi, нi чоловiка, нi родини, нi коханця. Учитель мiй мае рацiю: воля, самотнiсть, високий iдеал, слава!..

І тут вона вибухнула такими несамовитими риданнями, що переляканий граф кинувся на колiна й почав ii заспокоювати. Але вiн не мiг знайти слiв розради для цiеi змученоi душi, а його бурхлива пристрасть, що дiйшла цiеi хвилини до краю, мимоволi рвалася назовнi. Йому занадто добре був зрозумiлий розпач обманутоi любовi. Вiн заговорив iй про своi почуття з наснагою людини, що не втратила ще сподiвання на взаемнiсть. Консуело начебто слухала його: розгублено посмiхаючись, вона машинально визволила з його руки свою, i в цiй посмiшцi графовi привидiвся проблиск надii. Деякi чоловiки виявляють бездоганний такт i велику проникливiсть у свiтських вiдносинах, але нiчого не тямлять в iнших стосунках. З'явився лiкар i прописав заспокiйливi краплi, що входили тодi в моду. Потiм Консуело закутали в мантилью й вiднесли в гондолу. Граф також увiйшов туди разом зi спiвачкою, пiдтримуючи ii й продовжуючи нашiптувати iй слова любовi, якi здавалися йому такими красномовними й переконливими, що вiн не переставав сподiватися на успiх. Через чверть години, бачачи, що Консуело нiяк не вiдгукуеться на всi його вияви почуттiв, граф почав благати ii сказати йому хоч слово, подарувати хоч один погляд.

– На що ж менi вiдповiдати? – мовила Консуело, нiби опам'ятавшись од сну. – Я нiчого не чула.

Дзустiньянi спершу розгубився, але незабаром у нього майнула думка, що все-таки не треба упускати нагоди: йому здавалося, що зараз, коли Консуело в такому пригнiченому станi духу, вiд неi можна домогтися бiльшого, нiж коли вона буде володiти собою й своiми думками. Знову заговорив вiн про свою любов, i знову вiдповiддю на його слова було те ж мовчання, та ж розгубленiсть. Усi його намагання обiйняти й поцiлувати ii зустрiчали незмiнний опiр, однак це робилось iнстинктивно, – для гнiву в неi не було сил. Коли гондола причалила, Дзустiньянi спробував ще на хвилину затримати Консуело, все ще сподiваючись домогтися вiд неi хоч одного слова, що подае надiю.

– Вибачте, синьйоре графе, – нарештi мовила вона лагiдно, але байдуже. – Я зараз страшенно слаба й погано вас слухала, але зрозумiла все. Так, я прекрасно вас зрозумiла. Дайте менi нiч на роздуми, дайте менi прийти до тями! А завтра, так… завтра я вам вiдповiм одверто.

– Завтра! О люба Консуело! Та це ж цiла вiчнiсть! Але я готовий скоритись, якщо ви дозволите менi сподiватися, що принаймнi ваша дружба…

– Так! так! Ви можете сподiватися, – дивним тоном вiдповiла Консуело, виходячи на берег. – Але не йдiть за мною, – додала вона, владним жестом указуючи йому на гондолу, – iнакше вам уже нi на що буде сподiватися.

Сором i обурення повернули iй сили, але то було нервове, гарячкове пiднесення, що вилилося, коли вона стала пiднiматися сходами, в якийсь страшний, уiдливий смiх.

– Ви дуже веселi, Консуело! – почувся в темрявi голос, при звуку якого вона ледь не знепритомнiла. – Вiтаю вас iз таким веселим настроем!

– О так! – скрикнула вона, iз силою схопивши Андзолето за руку й швидко пiднiмаючись iз ним до себе в кiмнату. – Дякую тобi, Андзолето, ти маеш рацiю, вiтаючи мене: я дiйсно весела, так, так, безмiрно весела!

Андзолето, очiкуючи ii, вже встиг засвiтити лампу; i коли блакитнувате свiтло впало на iхнi змученi обличчя, вони злякалися одне одного.

– Ми дуже щасливi, чи не так, Андзолето? – рiзко сказала вона, гiрко посмiхнувшись, i сльози так i потекли в неi з очей. – Скажи, що ти думаеш про наше щастя?

– Я думаю, Консуело, – вiдповiв вiн iз сумною посмiшкою, хоча очi його при цьому залишалися сухими, – що нам було не дуже легко на нього погодитись, але що зрештою ми з ним звикнемося.

– Менi здаеться, ти чудово звикся з будуаром Корилли.

– А ти, я бачу, зовсiм освоiлася з гондолою пана графа.

– Пана графа? Тобi, виходить, було вiдомо, Андзолето, що граф хоче зробити мене своею коханкою?

– І щоб не заважати тобi, моя мила, я скромно вiдiйшов.

– Ах, ти знав це? І вибрав цей момент, щоб мене кинути?

– Хiба я недобре вчинив? Хiба ти незадоволена своею долею? Граф – чудовий коханець! Куди ж було суперничати з ним нещасному, проваленому дебютантовi!

– Порпора мав рацiю: ви негiдник! Ідiть звiдси! Ви не вартi того, щоб я перед вами виправдовувалась, i, менi здаеться, я була б ображена вашим жалем. Чуете? Ідiть! Але, iдучи, знайте, що ви можете дебютувати у Венецii й навiть повернутися з Кориллою до Сан-Самуеле: нiколи дочка моеi матерi не з'явиться бiльше в цьому мерзенному балаганi, що величаеться театром!..

– Виходить, дочка вашоi матерi, циганки, збираеться зображувати знатну даму на вiллi Дзустiньянi, на березi Бренти[91 - Брента – рiка, що впадае у Венецiанську затоку.]? Що ж, це блискуче майбутне, i я дуже радий за вас!

– О, моя люба матiнко! – скрикнула Консуело, кидаючись на колiна бiля свого лiжка й ховаючи лице в ковдру, яка свого часу слугувала смертним покривалом циганцi.

Андзолето був наляканий i вражений розпачем Консуело, жахливими риданнями, що розривали iй груди. Докори сумлiння раптово прокинулися в ньому з бурхливою невтримнiстю, i вiн кинувся до своеi подруги, щоб обiйняти ii й пiдняти з пiдлоги; але тут вона сама схопилася на ноги й, вiдштовхнувши його вiд себе з невластивою iй силою, випхала за дверi, кричачи йому вслiд:

– Геть звiдси! Геть iз мого серця! Геть iз моеi пам'ятi! Прощавай! Прощавай назавжди!

Андзолето прийшов до неi з жорстокими й егоiстичними намiрами. Однак це було краще, що вiн мiг придумати. Не почуваючи в собi сил розлучитися з Консуело, вiн знайшов спосiб усе примирити: розповiсти iй про небезпеку, що загрожуе з боку закоханого Дзустiньянi, i тим самим змусити ii покинути театр. Його план, звичайно, вiддавав належне чистотi й гордостi Консуело. Вiн прекрасно знав, що вона не здатна нi на якi компромiси, не здатна користуватися заступництвом, через яке могла б червонiти. У його злочиннiй i порочнiй душi все-таки жила непохитна впевненiсть у доброчесностi Консуело; вiн знав, що застане ii такою ж цнотливою, вiрною й вiдданою, якою залишив кiлька днiв тому. Але як сполучити це схиляння перед нею, бажання залишатись ii нареченим i другом з твердим намiром продовжувати своi стосунки з Кориллою? Рiч у тiм, що вiн хотiв разом з коханкою повернутися на сцену. І, звичайно, у такий момент, коли його успiх цiлком був у руках Корилли, не могло бути й мови про те, щоб розлучитися з нею. Цей зухвалий i пiдлий план остаточно дозрiв у його головi, а до Консуело вiн ставився так, як iталiйськi жiнки ставляться до мадонн: у час каяття вони благають iх про прощення, а коли грiшать, завiшують iхнiй лик фiранкою.

Одначе, коли вiн побачив ii в комiчнiй ролi на сценi, такою блискучою й на вигляд такою веселою, в душу його закрався страх, що вiн втратив занадто багато часу на обмiрковування свого плану. Побачивши, що вона ввiйшла в гондолу графа, а потiм почувши ii iстеричний смiх i не вiдчувши в ньому всього розпачу змученоi душi, вiн вирiшив, що спiзнився, – i в ньому закипiла страшна досада. Але коли вона, обурена його образами, з презирством вигнала його, вiн знову вiдчув до неi повагу, змiшану зi страхом, i довго стояв на сходах, а потiм блукав берегом, очiкуючи, що вона його покличе. Вiн наважився навiть постукати до неi й, стоячи за дверима, благати про прощення; але нiма тиша панувала в кiмнатi, куди йому вже нiколи не судилося ввiйти разом iз Консуело. Збентежений i пригнiчений, пiшов вiн до себе, маючи намiр наступного дня повернутися знову й домогтися бiльшого успiху.

«Так чи iнакше, – говорив вiн собi, – план мiй буде здiйснено: вона знае про любов графа, справу наполовину зроблено».

Змучений утомою, Андзолето довго спав наступного ранку, а пiсля полудня вирушив до Корилли.

– Приголомшлива новина! – вигукнула вона, розкриваючи йому обiйми. – Консуело виiхала!

– Виiхала? З ким? Куди?

– До Вiдня, куди ii вiдправив Порпора й куди сам вiн збираеться iхати за нею слiдом. Усiх нас обдурило це хитре дiвчисько: його було запрошено на iмператорську сцену, де Порпора ставить свою нову оперу.

– Виiхала! Виiхала, не сказавши менi жодного слова! – закричав Андзолето, кидаючись до дверей.

– О! Тепер тобi вже не знайти ii у Венецii! – злобливо смiючись i трiумфально дивлячись на нього, мовила Корилла. – Вдосвiта вона сiла на корабель i вирушила до Пеллестрини. Зараз вона вже далеко. Дзустiньянi, якого вона обдурила (вiн уважав, що користуеться в неi успiхом), просто в нестямi, занедужав навiть. Щойно за його дорученням був у мене Порпора, вiн просив мене спiвати сьогоднi ввечерi. Стефанiнi, якого театр страшно стомив i який жадае вiдпочити, нарештi, у своiй вiллi, мрiе, щоб ти вiдновив своi дебюти. Отже, знай: завтра тобi належить знову виступити в «Гiпермнестрi». Зараз я йду на репетицiю, на мене чекають. Якщо ти менi не вiриш, пiди прогуляйся мiстом – сам переконаешся в iстинностi моiх слiв.

– О фурiе! Ти перемогла! – скрикнув Андзолето. – Але ти вбиваеш мене!

І вiн упав непритомний на перський килим куртизанки.




Роздiл 21


У найнезручнiшому становищi пiсля втечi Консуело опинився граф Дзустiньянi. Давши привiд думати й говорити всiй Венецii, що буцiмто дiва, яка дебютувала, – його коханка, як мiг вiн без шкоди для свого самолюбства пояснити ii блискавичне, таемниче зникнення тепер – ледве вiн освiдчився iй?

Щоправда, декому спадало на думку, що граф, ревнуючи свiй скарб, заховав спiвачку в однiй зi своiх замiських вiлл. Але коли Порпора iз властивою йому суворою правдивiстю розповiв, що його учениця в Нiмеччинi й чекатиме там на його приiзд, людям залишалося тiльки сушити собi голову над причинами такого дивного вчинку. Граф, аби обдурити оточуючих, робив вигляд, начебто анiтрошки не здивований i не ображений, але прикрiсть, мимо його волi, проривалася назовнi, i всiм стало ясно, що успiху в Консуело, з яким його вiтали, нiколи не iснувало. Незабаром бiльша частина iстини виплила назовнi: довiдалися й про зраду Андзолето, i про суперництво Корилли, i про розпач бiдолашноi iспанки, яку всi заходилися гаряче й щиро жалiти.

Першим бажанням Андзолето було бiгти до Порпори, але старий суворо вiдштовхнув його.

– Облиш мене розпитувати, марнолюбний юначе, безсердечний i невiрний, – вiдповiв йому з обуренням професор, – ти нiколи не був вартий любовi цiеi найшляхетнiшоi дiвчини й нiколи не дiзнаешся вiд мене, що з нею сталось. Я докладу всiх зусиль, аби сховати вiд тебе ii слiд; якщо ж коли-небудь ви випадково зустрiнетеся – сподiваюся, що образ твiй настiльки зiтреться з ii серця й пам'ятi, наскiльки я цього хочу й домагаюся.

Вiд Порпори Андзолето вирушив на Корте-Мiнеллi. Кiмнату Консуело було вже здано новому мешканцевi й усю заставлено предметами його виробництва. Це був робiтник, який виготовляв дрiбнi вироби зi скла. Вiн давно жив у цьому будинку й тепер весело перетягав сюди свою майстерню.

– А, це ти, синку! – звернувся вiн до юного тенора. – Певно, зайшов провiдати мене в новому примiщеннi? Славно тут у мене буде, i дружина рада-радiсiнька, що тепер зможе розмiстити внизу дiтвору. Ти що дивишся? Чи не забула чого, бува, Консуелiна? Шукай, милий, дивися гарненько! Я за це в образi не буду.

– А куди ж подiли ii меблi? – запитав Андзолето. У нього защемiло серце, коли вiн побачив, що в цьому мiсцi, пов'язаному з найкращими, найчистiшими радощами його колишнього життя, не залишилося вiд Консуело нiякого слiду.

– Меблi внизу, у дворi. Вона подарувала iх старiй Агатi. І добре зробила: баба бiдна й хоч трошки вторгуе за них. Так, Консуело завжди була добра. Вона не тiльки нiкому не заборгувала, але, iдучи, ще всiх потроху обдарувала. Тiльки розп'яття й узяла iз собою. Але все-таки якось дивно вона виiхала: серед ночi, нiкого не попередивши. Вдосвiта з'явився пан Порпора, розпорядився всiм, немов за заповiтом. Усi сусiди жалкували за нею й тiльки втiшалися тим, що тепер вона, мабуть, буде жити в якому-небудь палацi на Великому каналi, – адже вона стала багатою, важливою синьйорою. Я завжди говорив, що вона зi своiм голосом далеко пiде. А вже скiльки вона працювала! Коли ж весiлля, Андзолето? Сподiваюся, ти мене не обминеш – вiзьмеш у мене побiльше дрiбничок, аби обдарувати дiвчат нашого кварталу?

– Звичайно, звичайно, – промимрив, розгубившись, Андзолето.

Зi смертельною тугою в душi вискочив вiн у двiр, де в цей час мiсцевi кумоньки продавали з аукцiону лiжко й стiл Консуело, – лiжко, на якому стiльки разiв вiн бачив ii сплячою, стiл, за яким вона завжди сидiла, розбираючи ноти…

– Боже мiй! Вiд неi вже нiчого не залишилось, – мимоволi вирвалося в нього, i вiн утiк, заламуючи руки.

У цю хвилину вiн готовий був заколоти Кориллу.

Через три днi вони з Кориллою з'явилися на сценi, i обох iх було жорстоко освистано. Довелося навiть, не закiнчивши вистави, опустити завiсу. Андзолето був у нестямi вiд лютi, Корилла – незворушна.

– Ось до чого довело мене твое протегування! – сказав вiн iй погрозливим тоном, коли вони залишилися наодинцi.

– Не багато ж треба, щоб засмутити тебе, бiдолашний хлопчику, – з дивним спокоем вiдповiла йому примадонна, – видно, що ти зовсiм не знаеш публiки й нiколи не наражався на ii примхи. Я до того була впевнена у провалi, що навiть не потрудилася повторити роль; тебе ж не попередила тiльки тому, що знала – у тебе не вистачить хоробростi вийти на сцену, якщо ти знатимеш заздалегiдь, що тебе освищуть. А тепер тобi треба знати, що нас очiкуе попереду: наступного разу до нас поставляться ще гiрше; можливо, три, чотири, шiсть, вiсiм вистав пройдуть у такий спосiб. Але серед цих бур викуеться партiя на нашу користь. Якби ми були найнезначнiшими акторчиками на свiтi, дух суперечностi й незалежностi однаково створив би нам завзятих прихильникiв. Є багато людей, якi уявляють, що вони стануть поважнiшими, ображаючи iнших; але чимало й таких, якi вважають, що заступаючись за iнших, вони цим пiдносять себе. Пiсля десятка вистав, коли театральна зала являтиме собою бойовище свисткiв i оплескiв, непiддатливi знесиляться, упертюхи надмуться, i ми з тобою вступимо в нову еру. Та частина публiки, що нас пiдтримувала, сама не знаючи як слiд чому, буде слухати нас доволi холодно. Це буде мовби нашим новим дебютом. І отут-то нам з тобою потрiбно буде захопити, заполонити слухачiв! Пiд цей момент я пророкую тобi великий успiх, любий Андзолето: злi чари, що тяжiли над тобою, встигнуть розвiятися, ти потрапиш в атмосферу доброзичливостi й похвал, i це вдихне в тебе колишнi сили. Згадай враження, яке ти справив, коли вперше спiвав у Дзустiньянi. Ти не встиг тодi закрiпити свою перемогу: бiльш блискуча зiрка затьмарила тебе; але ця зiрка зникла за обрiем, i тепер готуйся пiднестися зi мною в емпiрей!

Усе сталося так, як напророчила Корилла. Дiйсно, протягом декiлькох днiв обом коханцям довелося дорого розплачуватися за втрату, понесену публiкою в особi Консуело. Але iхня зухвала впертiсть перед бурею виснажила гнiв публiки, занадто лютий, аби бути довговiчним. Дзустiньянi пiдтримував Кориллу. З Андзолето справа стояла трохи iнакше. Пiсля багаторазових безуспiшних спроб запросити до Венецii нового тенора, – театральний сезон у цей час майже завершувався й ангажементи з усiма театрами Європи були вже укладенi, – графовi довелося залишити юнака як борця в цьому змаганнi мiж його театром i публiкою. Репутацiя театру була занадто блискуча, щоб можна було втратити ii через того або iншого артиста; такi дрiбницi не могли знищити освячених часом традицiй. Всi ложi було абоновано на сезон. У них дами, так само як завжди, приймали гостей i так само, за звичаем, базiкали. Справжнi шанувальники музики якийсь час продовжували дутися, але iх було занадто мало, щоб це могло бути помiтно. Та зрештою й шанувальникам набридло злобувати. І одного прекрасного вечора Кориллу, яка виконала iз запалом свою арiю, було одностайно викликано слухачами. Вона з'явилася, тягнучи за собою Андзолето, якого зовсiм не викликали. Вiн, здавалося, скромно й боязко поступався милому насильству. Тут i на його долю випали оплески. А наступного дня викликали його самого. Словом, не минуло й мiсяця, як Консуело, що блиснула подiбно до блискавки на лiтньому небi, було забуто. Корилла робила фурор як i ранiше, але заслуговувала його, мабуть, iще дужче: суперництво додало iй вогню, а любов – почуття. Андзолето ж хоча й не позбувся своiх вад, зате навчився виявляти своi безперечнi достошства. До недолiкiв звикли, достошствами захоплювалися. Його чудова зовнiшнiсть зачаровувала жiнок, вiн став найбажанiшим гостем у салонах, а ревнощi Корилли надавали залицянням до нього ще бiльшу гостроту. Клоринда також виявляла на сценi своi здiбностi, тобто незграбну красу й непомiрно дурну чуттевiсть, що являла iнтерес для певного сорту глядачiв. Дзустiньянi, щоб забутися, – засмучення його було доволi серйозним, – зробив Клоринду своею коханкою, обсипав ii дiамантами, випускав на першi ролi, сподiваючись замiнити нею Кориллу, яку на наступний сезон було запрошено до Парижа.

Корилла ставилася без усякоi злостi до цiеi суперницi, що не являла для неi нi тепер, нi в майбутньому нiякоi небезпеки. Їй навiть робило приемнiсть висувати цю холодну, нахабну бездарнiсть, яка нi перед чим не зупинялася. Тепер цi двi iстоти, живучи в цiлковитiй злагодi, тримали у своiх руках усю адмiнiстрацiю. Вони не допускали в репертуар жодноi серйозноi речi; мстилися Порпорi, не приймаючи його опер i з блиском висуваючи найнедостойнiших його суперникiв. Із незвичайною одностайнiстю шкодили вони тим, хто iм не подобався, i всiляко захищали тих, хто перед ними плазував. Завдяки iм цього сезону у Венецii захоплювалися зовсiм нiкчемними творами, забувши справжнi, великi творiння мистецтва, що панували тут ранiше.

Андзолето серед своiх успiхiв i благополуччя, – граф уклав з ним контракт на досить вигiдних умовах, – почував глибоку вiдразу до всього i знемагав пiд гнiтом свого жалюгiдного щастя. Вiн збуджував жалiсть, коли знехотя йшов на репетицiю, ведучи пiд руку трiумфуючу Кориллу, – як i ранiше божественно красивий, але блiдий, стомлений, iз нудьгуючим i самовдоволеним виглядом людини, що приймае поклонiння, але розбитоi, розчавленоi вагою так легко зiрваних нею лаврiв i мирт. Навiть на сценi, граючи зi своею палкою коханкою, вiн своiми красивими позами й зухвалою томливiстю всiляко виявляв байдужiсть до неi.

Коли вона пожирала його очима, вiн усiм своiм виглядом немов говорив публiцi: «Не думайте, що я вiдповiдаю на ii любов. Навпаки, той, хто мене позбавить од неi, зробить менi велику послугу».

Справа в тому, що Андзолето, розпещений i розбещений Кориллою, обертав тепер проти неi самоi егоiзм i невдячнiсть, з якими вона привчила його ставитися до всiх iнших людей. У душi його, незважаючи на всi пороки, жило одне чисте, справжне почуття – невикорiнна любов до Консуело. Завдяки вродженому легкодумству вiн мiг вiдволiкатися, забуватись, але вилiкуватись од цiеi любовi не мiг, i серед найпiдлiшоi розпусти любов ця була для нього докором i катуванням. Вiн зраджував Кориллу без розбору: сьогоднi – iз Клориндою, щоб тайкома помститися графовi, завтра – з якою-небудь вiдомою свiтською красунею, а там – iз нечупарою зi статисток. Йому нiчого не варто було з таемничого будуара свiтськоi дами перенестися на божевiльну оргiю й вiд несамовитих пестощiв Корилли – на веселий, розгульний бенкет. Здавалося, вiн хоче заглушити цим усяку згадку про минуле. Але серед усього цього божевiлля всюди по п'ятах випливала за ним примара, i коли по ночах йому траплялося зi своiми гучними товаришами по чарцi пропливати в гондолi повз темнi халупи Корте-Мiнеллi, вiн нiколи не мiг стриматися вiд ридань.

Корилла, що довго терпiла образливе ставлення Андзолето i, як узагалi всi ницi натури, була схильна любити саме за презирство до себе та образи, все-таки стала вважати обтяжливою цю згубну пристрасть. Вона все тiшила себе надiею, що поневолить, приручить цю непокiрливу iстоту, i з жорстокiстю докладала зусиль для цього, приносячи в жертву все; але, переконавшись, що iй нiколи цього не домогтися, зненавидiла його й намагалася помститись йому власними пригодами. Якось уночi, коли Андзолето з Клориндою блукали в гондолi по Венецii, вiн помiтив iншу гондолу, яка обiгнала iх на великiй швидкостi; погашений лiхтар указував, що там вiдбуваеться таемне любовне побачення. Вiн не звернув на це уваги, але Клоринда, що, боячись бути впiзнаною, завжди була насторожi, прошепотiла йому:

– Накажи гребти повiльно – це гондола графа, я впiзнала гондольера.

– У такому разi ii треба наздогнати: менi хочеться довiдатись, якою зрадою граф платить сьогоднi за твою.

– Нi! Нi! Повернемо назад! – наполягала Клоринда. – У нього такий зiркий зiр i такий тонкий слух! Не будемо йому заважати.

– Гей, налягай на весла! – крикнув Андзолето своему гондольеровi. – Я хочу наздогнати оту гондолу, попереду.

Незважаючи на жах i благання Клоринди, наказ цей був миттево виконаний. Обидвi гондоли майже торкнулись одна одноi. І в цю хвилину до вух Андзолето долинув погано стримуваний смiх.

– Прекрасно! – сказав вiн. – Справедливiсть перемагае! Це Корилла насолоджуеться вечiрньою прохолодою з паном графом!

Із цими словами Андзолето скочив на нiс своеi гондоли i, вихопивши з рук гондольера весло, став посилено гребти. Як оком змигнути вiн наздогнав графську гондолу й зачепив ii. Тут, чи тому, що серед вибухiв смiху Корилли вiн почув свое iм'я, чи на нього найшло божевiлля, вiн голосно мовив:

– Люба Клориндо, ти, безперечно, найкрасивiша, найобожнюванiша жiнка у свiтi.

– Я щойно це саме говорив Кориллi, – промовив граф, показуючись iз-пiд навiсу своеi гондоли й надзвичайно невимушено наближаючись до сусiдньоi. – А тепер, коли нашi прогулянки завершено, ми, як чеснi люди, що володiють рiвноцiнними скарбами, можемо зробити обмiн.

– Пан граф вiдплачуе належним чином за мою чеснiсть, – у тому ж тонi вiдповiв Андзолето. – Якщо його ясновельможнiсть зволить, я запропоную йому руку, щоб вiн мiг, перейшовши сюди, взяти свое добро там, де вiн його знайде.

Невiдомо, з яким намiром – можливо, бажаючи виявити свое презирство й познущатися над Андзолето та iхнiми спiльними коханками, – граф простягнув було руку, щоб обпертися на руку юнака, але молодий тенор, розлютований, тремтячи вiд ненавистi, з розмаху стрибнув у гондолу графа i з диким вигуком: «Жiнка за жiнку, гондола за гондолу, пане графе!» – миттю перевернув ii.

Кинувши потiм своi жертви напризволяще й надавши можливiсть приголомшенiй Клориндi розплутувати наслiдки цiеi пригоди, Андзолето дiстався вплав протилежного берега i щодуху кинувся бiгти темними звивистими вуличками до себе додому. Тут, моментально переодягнувшись i забравши з собою всi грошi, якi були в нього, вiн вибiг з будинку й кинувся в перший-лiпший готовий до вiдплиття баркас. Несучись на ньому до Трiеста, дивлячись, як куполи та дзвiницi Венецii поступово зникають у досвiтнiй iмлi, Андзолето навiть ляснув пальцями, вiдчуваючи сп'янiння вiд здобутоi перемоги.




Роздiл 22


Серед захiдних вiдрогiв Карпатських гiр, якi вiдокремлюють Чехiю вiд Баварii й носять у цих мiсцях назву Bohemer-Wald (Богемський Лiс), ще височiв рокiв сто тому старий, дуже великий замок, що називався, не знаю згiдно з якою легендою, замком Велетнiв. Хоча вiн здалеку й схожий був на стародавню фортецю, але тепер являв собою лише панську садибу, оздоблену всерединi у стилi Людовiка XIV, що вже тодi застарiв, але все-таки залишався пишним i шляхетним. Феодальну архiтектуру також було пiддано доволi вдалим переробкам у тих частинах будинку, де жили графи Рудольштадти, власники цього багатого маетку.

Ця родина, чеська за походженням, онiмечила свое прiзвище, зрiкшись Реформацii в найтрагiчнiший момент Тридцятилiтньоi вiйни[92 - …онiмечила свое прiзвище… в найтрагiчнiший момент Тридцятилiтньоi вiйни. – Маються на увазi переслiдування протестантiв, пiсля поразки чехiв у битвi при Бiлiй горi (1620). Тридцятилiтня вiйна, що сплюндрувала i спустошила краiни Центральноi Європи, тривала з 1618 по 1648 рiк.]. Їх доблесний i шляхетний предок, непохитний протестант, був по-звiрячому вбитий бандами солдатiв-фанатикiв на горi, недалеко вiд замку. Його вдова, родом саксонка, врятувала життя i статки своiх малих дiтей, перейшовши в католицтво й доручивши виховання нащадкiв Рудольштадта езуiтам. Через два поколiння, коли над безмовною й пригнобленою Чехiею остаточно утвердилось австрiйське ярмо, а слава й нещастя Реформацii, здавалося, були забутi, графи Рудольштадти продовжували жити у своему маетку, як благочестивi християни й вiрнi католики, заможно, але скромно, як добрi аристократи й вiдданi слуги Марii-Терезii[93 - Марiя-Терезiя (1717—1780) – австрiйська iмператриця (1740—1780). До 1765 р. спiвправителем Марii-Терезii був ii чоловiк Франц-Стефан Лотаринзький, а з 1765 – ii син Йосиф (пiзнiше iмператор Йосиф II).]. У давнi часи вони виявили чимало доблестi й вiдваги на службi в iмператора Карла VI. І тому всiх дивувало, що останнiй представник цього знатного й доблесного роду, молодий Альберт, единий син графа Християна Рудольштадта, не взяв участi в щойно завершенiй вiйнi за престолонаслiдування[94 - …в щойно завершенiй вiйнi за престолонаслiдування. – Йдеться про вiйну за австрiйську спадщину. Вiйна почалася 1740 р. пiсля смертi Карла VI, який, за вiдсутностi чоловiчого потомства, залишив усi володiння Марii-Терезii. Права останньоi почали заперечувати европейськi монархи, що перебували в спорiдненостi з Габсбурзьким домом, а також Фрiдрiх II, який претендував на австрiйську провiнцiю Сiлезiю. На боцi Австрii виступили Англiя, Голландiя, а також Росiя. У вiйнi за австрiйську спадщину, що тривала до осенi 1748 p., брала участь бiльшiсть европейських держав.] й досяг тридцятирiчного вiку, не спiзнавши й не шукаючи iншоi честi й слави, крiм тоi, яку мав за народженням i станом. Таке дивне поводження збудило пiдозру iмператрицi: а чи не е вiн однодумцем ii ворогiв? Але коли граф Християн удостоiвся честi прийняти iмператрицю у своему замку, вiн зумiв дати iй з приводу поводження сина пояснення, що, напевно, цiлком ii задовольнили. Змiст бесiди Марii-Терезii з графом Рудольштадтом залишився загадкою для всiх. Якась дивна таемниця огортала домiвку цiеi набожноi й щедроi на добродiйнiсть родини, яку майже нiхто iз сусiдiв не вiдвiдував уже рокiв десять; нiякi справи, нiякi розваги, нiякi полiтичнi заворушення не могли змусити Рудольштадтiв виiхати зi свого маетку. Вони платили щедро й безмовно всi вiйськовi податки, не виявляючи нiякого хвилювання з приводу небезпеки i нещасть, якi загрожували краiнi в цiлому, i, здавалося, жили якимось своiм життям, вiдмiнним од життя iнших аристократiв, що викликало недовiру до них, хоча iхня дiяльнiсть виявлялася тiльки в добрих i шляхетних учинках. Не знаючи, чим пояснити це безрадiсне, вiдособлене життя графiв Рудольштадтiв, iх звинувачували то в мiзантропii, то в скнаростi. Але оскiльки поводження iх спростовувало на кожному кроцi й те й iнше, то залишалося тiльки дорiкати iм за апатичнiсть i холоднiсть. Говорили, начебто граф Християн не побажав наражати на небезпеку життя свого единого сина й останнього представника роду в цих згубних вiйнах, а iмператриця погодилася прийняти замiсть його вiйськовоi служби грошову суму, достатню, щоб спорядити цiлий гусарський полк. Аристократичнi дами, якi мали дочок-наречених, говорили, що граф учинив дуже добре; коли ж вони дiзналися, що граф Християн збираеться, очевидно, одружувати сина з дочкою свого брата, барона Фрiдрiха, i що юна баронеса Амалiя вже вийшла з монастиря в Празi, де виховувалась, i житиме вiдтепер у замку Велетнiв, бiля свого двоюрiдного брата, – цi дами в один голос заявили, що замок Рудольштадтiв – це вовчий барлiг, а мешканцi його нетовариськi й дикi, одне гiрше за iншого. Лише кiлька непiдкупних слуг i вiдданих друзiв знали сiмейну таемницю та свято зберiгали ii. Якось увечерi ця поважна родина сидiла за столом, щедро заставленим дичиною й тими ситними стравами, якими в той час iще харчувалися нашi предки в слов'янських землях, хоча вишуканiсть двору Людовiка XV уже змiнила звички бiльшоi частини европейськоi аристократii. Величезний камiн, де палали товстi дубовi колоди, поширював тепло у величезнiй похмурiй залi. Граф Християн щойно прочитав гучним голосом молитву, яку решта членiв родини вислухали стоячи. Численнi служники – всi лiтнi, статечнi, з довгими вусами, у нацiональних костюмах, у широких шароварах мамлюкiв[95 - Мамлюки – воiни особистоi охорони египетських султанiв, яких набирали з тюркських i кавказьких рабiв.], – неквапливо прислуговували своiм високоповажним панам. Капелан[96 - Капелан – тут: священик, який перебувае при домашнiй церквi.] замку зайняв мiсце по праву руку графа, а його племiнниця, юна баронеса Амалiя, по лiву – з боку серця, як полюбляв говорити граф iз виглядом батькiвським i суворим. Барон Фрiдрiх, його молодший брат, якого вiн завжди називав своiм «молодим» братом (йому ще не було шiстдесяти), сiв навпроти. Канонiса[97 - Канонiса – особа, яка бере участь в управлiннi монастирем або виконуе його обiтницi, перебуваючи в миру (канонiси належали зазвичай до аристократичних родин).] Вiнцеслава Рудольштадт, його старша сестра, поважна сiмдесятирiчна особа, надзвичайно худа й з величезним горбом, усiлася на одному краю стола, а граф Альберт, син графа Християна й наречений Амалii, блiдий, неуважливий i похмурий, розташувався на iншому, напроти своеi достойноi тiтки.

Із усiх цих мовчазних людей Альберт, звичайно, менш анiж будь-хто хотiв i мiг внести пожвавлення в трапезу. Капелан був такий вiдданий своiм хазяям i так шанував главу родини, що говорив лише тодi, коли бачив по очах графа, що той бажае цього. Граф же був людиною такого спокiйного, зосередженого складу, що майже нiколи не шукав в iнших вiдволiкання вiд власних думок.

Барон Фрiдрiх був людиною менш глибокого розуму, але бiльш жвавий i дiяльний. Такий же лагiдний i доброзичливий, як i старший брат, вiн не мав його здiбностей, i в ньому було менше внутрiшнього вогню. Його релiгiйнiсть була тiльки звичкою й дотриманням пристойностi. Єдиною його пристрастю було полювання; вiн проводив на ньому цiлi днi й повертався ввечерi аж нiяк не втомлений – органiзм у нього був воiстину залiзний, – але весь червоний, захеканий, голодний. Вiн iв за десятьох, а пив за тридцятьох. За десертом вiн зазвичай пожвавлювався, й одразу починалися його нескiнченнi розповiдi про те, як його собака Сапфiр зацькував зайця, як iнший собака, Пантера, вистежив вовка, як знявся в повiтря його сокiл Атiлла. Його вислуховували з терплячою добродушнiстю, пiсля чого барон, сидячи бiля камiна у великому крiслi, оббитому чорною шкiрою, непомiтно засинав i спав так доти, поки аж дочка будила його, кажучи, що настав час лягати в постiль.

Найбалакучiшою зi всiеi родини була канонiса. Їi можна було назвати навiть базiкою: адже принаймнi двiчi на тиждень вона по чвертi години обговорювала з капеланом генеалогiю чеських, саксонських i угорських родiв. Вона знала як своi п'ять пальцiв усi родоводи, починаючи вiд королiв i закiнчуючи найбiльш зубожiлим дворянином.

Що ж стосуеться графа Альберта, то в його зовнiшностi було щось страхаюче й урочисте. У кожному жестi його вiдчувалась якась прикмета, у кожному словi чувся вирок. Чомусь (зрозумiти це, мабуть, мiг тiльки добре обiзнаний iз сiмейною таемницею), варто було Альбертовi вiдкрити рот, – що, треба сказати, траплялося далеко не щодня, – як i рiднi й служники з глибоким страхом i нiжною, болiсною тривогою поверталися в його бiк, – усi, за винятком юноi Амалii, що ставилася здебiльшого з роздратуванням i глузуванням до слiв свого двоюрiдного брата. Одна вона насмiлювалася, залежно вiд настрою, то зневажливо, то жартiвливо вiдповiдати йому.

Ця молода бiлява дiвчина, рум'яна, жвава й гарноi статури, була надзвичайно вродлива. Коли камеристка, прагнучи розiгнати ii тугу, називала юну баронесу перлиною, та вiдповiдала iй: «На жаль! Як перлина схована у своiй черепашцi, так i я похована в надрах моеi нуднющоi родини – у цьому жахливому замку Велетнiв».

З наведених слiв читачевi ясно, яку жваву пташинку було ув'язнено в цiй нещаднiй клiтцi.

Того вечора врочисте мовчання, що панувало зазвичай у графськiй родинi, особливо за першою стравою (обое старих аристократiв, канонiса й капелан, мали солiдний апетит, який не зраджував iх нi в яку пору року), було порушено графом Альбертом.

– Яка жахлива погода! – мовив вiн, важко зiтхаючи.

Усi з подивом перезирнулися. Сидячи бiльше години за столом у залi iз зачиненими дубовими вiконницями, вони й не пiдозрювали, що за цей час погода погiршилась. Цiлковита тиша панувала зовнi й усерединi, i нiщо не передвiщало грози, що насувалася.

Проте нiхто не зважився суперечити Альбертовi, лише Амалiя знизала плечима. Пiсля хвилинноi тривожноi перерви знову застукотiли виделки, i служники почали повiльно перемiняти страви.

– Невже ви не чуете, як буйствуе вiтер серед ялин Богемського Лiсу? Невже оглушливе ревiння потоку не долiтае до вас? – iще голоснiше запитав Альберт, пильно дивлячись на батька.

Граф Християн нiчого не вiдповiв, а барон, який мав звичку завжди з усiма погоджуватися, сказав, не зводячи очей зi шматка дичини, який вiн у цю хвилину рiзав iз такою енергiею, начебто це був гранiт:

– Дiйсно, вiтер при заходi сонця, передвiщае дощ. Досить iмовiрно, що завтра буде кепська погода.

Альберт якось дивно посмiхнувся, i знову все поринуло в похмуре мовчання; але не минуло й п'яти хвилин, як страшний порив вiтру, вiд якого задеренчали шибки величезних вiкон, завив, заверещав, ударив, як батогом, по водi, що наповнювала рiв, i помчав увись, до гiрських вершин, з таким пронизливим i жалiбним стогоном, що всi зблiдли, крiм Альберта, який так само загадково посмiхнувсь, як i першого разу.

– У цю хвилину, – мовив вiн, – гроза жене до нас одну душу. Добре було б, якби ви, пане капелане, помолилися за тих, хто подорожуе в наших суворих горах у таку жахливу бурю.

– Я молюся щогодини й од усiеi душi, – вiдповiв тремтячий капелан, – за тих, хто мандруе тяжкими шляхами життя, серед бур людських пристрастей.

– Не вiдповiдайте йому, пане капелане, – сказала Амалiя, не звертаючи уваги на погляди й знаки, що попереджали ii з усiх бокiв, аби вона не продовжувала цiеi розмови. – Ви добре знаете, що мiй кузен знаходить приемнiсть у тому, що мучить iнших, говорячи загадками. Що стосуеться мене, то я зовсiм не схильна розгадувати iх.

Граф Альберт, здавалося, звертав не бiльше уваги на зневажливий тон своеi двоюрiдноi сестри, нiж вона – на його дивнi мiркування. Вiн поставив лiкоть просто на свою тарiлку, що майже завжди стояла перед ним порожня й чиста, i вп'явся поглядом у камчатну скатертину, немов рахуючи на нiй квiточки й зiрочки, – насправдi ж поринулий у якусь захоплену думу.




Роздiл 23


Шалена буря налетiла пiд час вечерi. Вечеря тут завжди тривала двi години – нi бiльше нi менше, навiть у пiснi днi, яких суворо дотримувалися, причому граф нiколи не звiльняв себе вiд ярма сiмейних звичок, настiльки ж священних для нього, як i настанови римськоi церкви. Грози були занадто частi в цих горах, а безкраi лiси, якi ще вкривали тодi iхнi схили, вторили шуму вiтру й гуркоту грому ревом вiдлуння, надто добре знайомим мешканцям замку, щоб це явище природи могло так уже iх збентежити. Однак надзвичайне збудження графа Альберта мимоволi передалося його родинi, й барон був би, безсумнiвно, розсерджений на те, що задоволення вiд смачноi трапези зiпсовано, якби хоч на мить могла зрадити його доброзичлива лагiднiсть. Вiн тiльки глибоко зiтхнув, коли страшенний удар грому, що пролунав насамкiнець вечерi, так перелякав дворецького, що той не поцiлив ножем у кабанячий окiст, який розрiзав у цю хвилину.

– Справi кiнець! – сказав барон, спiвчутливо посмiхаючись бiдолашному служнику, пригнiченому своею невдачею.

– Так, дядечку, ваша правда! – голосно вигукнув граф Альберт, пiдводячись iз мiсця. – Справi кiнець! «Гусита»[98 - Гусит – послiдовник Яна Гуса (1371—1415). Походження назви дерева пояснюеться в 35 роздiлi.] вбито – його спалила блискавка. Бiльше вiн не зазеленiе навеснi.

– Що ти хочеш цим сказати, сину мiй? – сумним голосом запитав старий Християн. – Ти говориш про великий дуб на Шрекенштейнi?[99 - Шрекенштейн – скеля Жаху; у цих краях багато мiсць носять таку назву. (Прим. автора.)]

– Так, батьку, я говорю про великий дуб, на гiлках якого минулого тижня ми звелiли повiсити два десятки ченцiв-августинцiв.

– Вiн починае сприймати столiття за тижнi! – прошепотiла канонiса, широко хрестячись. – Якщо ви й бачили увi снi, любе дитя мое, – пiдвищивши голос, звернулася вона до племiнника, – те, що дiйсно сталось або мало статись (адже завдяки дивному випадку, вашi фантазii збувалися), то загибель цього бридкого напiвзасохлого дуба не буде для нас великою втратою: з ним i зi скелею, що вiн отiняе, пов'язано в нас стiльки фатальних спогадiв, що належать iсторii.

– А я, – зi жвавiстю додала Амалiя, задоволена, що може нарештi дати волю своему язичку, – була б дуже вдячна грозi, якби вона позбавила нас цього жахливого дерева-шибеницi, гiлки якого нагадують кiстяки, а зi стовбура, що порiс червоним мохом, немовби сочиться кров. Жодного разу не проходила я повз нього ввечерi без здригання: шелест листя завжди так моторошно нагадував менi передсмертнi стогони й хрипи, що, передавши себе в руки Божi, я втiкала звiдти без оглядки.

– Амалiе, – знову заговорив молодий граф, уперше за багато днiв поставившись iз увагою до слiв двоюрiдноi сестри, – ви добре зробили, що не проводили пiд «Гуситом» цiлi години й навiть ночi, як це робив я. Ви б побачили й почули там таке, вiд чого у вас кров застигла б у жилах i чого ви нiколи не змогли б забути.

– Замовкнiть! – скрикнула молода баронеса, здригнувшись i вiдсахнувшись од столу, на який обперся Альберт. – Я зовсiм не розумiю вашоi нестерпноi забави – наганяти на мене жах щоразу, як ви зволите розкрити рот.

– Дай Боже, люба Амалiе, щоб ваш кузен говорив це тiльки заради забави, – лагiдно зауважив старий граф.

– Нi, батьку, я говорю вам цiлком серйозно: дуб на скелi Жаху звалився, розколовся на чотири частини, i ви завтра ж можете послати дроворубiв розрубати його. На цьому мiсцi я посаджу кипарис i назву його вже не «Гуситом», а «Покаянним»; а скелю Жаху вам давно треба було назвати «скелею Спокути».

– Досить, досить, сину мiй, – мовив старий у страшеннiй тривозi, – вiджени вiд себе цi сумнi картини й полиши Боговi судити людськi дiяння.

– Похмурi картини канули у вiчнiсть, батьку мiй: вони перестали iснувати разом з дубом – знаряддям катування, що його грозовий вихор i небесний вогонь стерли на порох. Замiсть кiстякiв, що розгойдувалися на ньому, я бачу квiти й плоди, якi колише зефiр на гiлках нового дерева. А замiсть чорноi людини, яка розводила щоночi багаття пiд «Гуситом», я бачу, батьку, чисту, свiтлу душу, що ширяе над нашими головами. Гроза розвiюеться, i, моi дорогi рiднi, небезпека минула, мандрiвники тепер у безпецi. Дух мiй спокiйний. Строк спокути минае. Я почуваю, що вiдроджуюся до життя.

– О сину мiй улюблений! Якби це було так! – з глибокою нiжнiстю промовив схвильованим голосом старий. – Якби тiльки ти мiг позбутися всiх цих привидiв i примар, якi терзають тебе! Невже Господь пошле менi таку милiсть – поверне моему любому Альбертовi спокiй, надiю й свiтло вiри?

Не встиг старий договорити цi ласкавi слова, як Альберт тихо схилився над столом i, здавалося, раптово поринув у безтурботний сон.

– Тiльки цього ще не вистачало! – сказала юна баронеса, звертаючись до батька. – Засипати за столом! Дуже люб'язно, нiчого сказати!

– Цей раптовий i глибокий сон видаеться менi благодiйною кризою, пiсля якоi в його станi мае настати хоча б тимчасове полiпшення, – сказав капелан, з цiкавiстю дивлячись на молодика.

– Нехай нiхто з ним не заговорюе й не пробуе його будити, – наказав граф Християн.

– Боже милостивий, – склавши набожно руки, гаряче молилася канонiса, – здiйсни його пророкування, i нехай день його тридцятирiччя стане днем його повного видужання!

– Амiнь! – благоговiйно закiнчив капелан. – Пiднесемо ж серця нашi до милосердного Бога, – продовжував вiн, – i, склавши йому подяку за прийняту нами iжу, будемо благати його про зцiлення цього шляхетного молодого чоловiка, предмета наших спiльних турбот.

Усi пiдвелися для вдячноi молитви й мовчки продовжували стояти, молячись кожне про себе за останнього з роду Рудольштадтiв. Старий Християн був такий схвильований, що двi великi сльози скотилися по його побляклих щоках.

Старий граф уже наказав своiм вiрним служникам перенести сплячого сина в його покоi, як раптом барон Фрiдрiх, палко бажаючи хоча б чимось виявити турботу про любого племiнника, радiсно i якось по-дитячому зупинив його:

– Знаеш, братику, менi спала на думку вдала iдея! Якщо твiй син прокинеться в себе на самотi пiсля якого-небудь кепського сну, його знову можуть обсiсти рiзнi похмурi думки. Накажи перенести його до вiтальнi й посадити в мое велике крiсло: для сну немае кращого за крiсло у всьому будинку. Там йому буде навiть зручнiше, нiж на лiжку, а прокинеться вiн бiля камiна, що весело палае, серед близьких, дружнiх облич.

– Це правда, – вiдповiв граф. – Його дiйсно можна перенести до вiтальнi й покласти на великий диван.

– Пiсля вечерi дуже шкiдливо спати лежачи, – заперечив барон. – Повiрте, я це знаю з досвiду. Його треба посадити в мое крiсло. Так, так, я неодмiнно хочу, щоб вiн вiдпочивав саме в моему крiслi.

Християн зрозумiв, що вiдмовити братовi значило б серйозно засмутити його; i молодого графа посадили в шкiряне крiсло мисливця, причому сон його був такий близький до летаргiчного, що вiн навiть i не вiдчув цього. Барон же iз сяючим, гордим виглядом сiв в iнше крiсло й почав грiти ноги бiля вогню, гiдного стародавнiх часiв, трiумфально посмiхаючись щоразу, коли капелан повторював, що цей сон мае подiяти на графа Альберта найблаготворнiше. Добряга збирався пожертвувати не тiльки своiм крiслом для племiнника, але й самим пообiднiм сном, щоб разом з усiма оберiгати його спокiй, але через чверть години до того освоiвся зi своiм новим крiслом, що хропiння його почало заглушати останнi перекоти грому, що затихали вдалинi.

Раптом загудiв великий дзвiн замку, в який дзвонили тiльки у разi незвичайних вiдвiдувань, i незабаром старий Ганс, найстарший зi служникiв, увiйшов до кiмнати, тримаючи в руках великий конверт. Вiн мовчки подав його графовi Християновi й вийшов до сусiдньоi кiмнати, очiкуючи наказiв свого пана. Граф Християн розпечатав листа i, глянувши на пiдпис, передав його племiнницi iз проханням прочитати вголос. Сповнена цiкавостi й нетерпiння, Амалiя пiдiйшла ближче до свiчки i прочитала вголос таке:



«Високоповажний i ласкавий графе!

Ваша ясновельможнiсть виявили менi честь, попросивши мене зробити Вам послугу. Цим Ви ощасливили мене ще бiльше, нiж усiма тими послугами, якi зробили менi i якi живуть у моему серцi й у моiй пам'ятi. Незважаючи на все мое прагнення виконати наказ Вашоi ясновельможностi, я, однак, не сподiвався так швидко, як того б менi хотiлося, знайти для цього пiдходящу особу. Несподiванi обставини сприяють виконанню бажання Вашоi ясновельможностi, i я поспiшаю направити до Вас молоду особу, що вiдповiдае необхiдним умовам, але лише почасти. Посилаю ii тому тимчасово, щоб Ваша вельмишановна ласкава племiнниця могла без особливого нетерпiння чекати, поки моi старання й пошуки приведуть до бiльш досконалих результатiв.

Дiвиця, що матиме честь передати Вам цього листа, – моя учениця й до певноi мiри моя прийомна дочка. Вона буде, як того бажае ласкава баронеса Амалiя, люб'язною й приемною компаньйонкою та знаючою викладачкою музики. Вона не мае, щоправда, тiеi освiти, яку Ви шукаете в наставницi: вiльно говорячи кiлькома iноземними мовами, вона навряд чи знайома з ними настiльки грунтовно, щоб могла iх викладати. Музику ж вона знае в досконалостi й спiвае прекрасно. Ви будете задоволенi ii талантом, спiвом i манерою поводження. Не менш будете Ви задоволенi ii лагiднiстю i шляхетнiстю характеру. Вашi ясновельможностi можуть смiливо наблизити ii до себе, не боячись, що вона зробить який-небудь поганий вчинок або виявить недостойнi почуття. Вона не хоче бути зв'язаною у своiх обов'язках стосовно Вашого шановного сiмейства й вiдмовляеться вiд винагороди. Словом, я посилаю ласкавiй баронесi не дуенью, не камеристку, а, як вона зволила просити мене сама в приписцi, зробленiй ii прекрасною ручкою в листi Вашоi ясновельможностi, – компаньйонку й подругу.

Синьйор Корнер[100 - Корнер – правильно: Коррер П'етро. Прибув до Вiдня як посол Венецii в 1753 роцi.], що дiстав призначення при посольствi в Австрii, очiкуе наказу про свiй виiзд. Але, цiлком ймовiрно, цей наказ прибуде не ранiше як через два мiсяцi. Синьйора Корнер, його достойна дружина, а моя великодушна учениця, бажае вiдвезти мене iз собою у Вiдень, де, вважае вона, моя кар'ера буде бiльш вдалою. Не сподiваючись на краще майбутне, я все-таки приймаю ii милостиву пропозицiю, тому що прагну покинути невдячну Венецiю, де я не бачив нiчого, крiм розчарувань, образ i зрадливоi долi. Не дочекаюся хвилини, коли знову побачу шляхетну Нiмеччину, де я знав бiльш щасливi, радiснi днi й де залишив гiдних поваги друзiв. Ваша ясновельможнiсть добре знае, що посiдае одне з перших мiсць у цьому старому, скривдженому, але не охололому серцi, у серцi, сповненому вiчноi прихильностi до Вас i глибокоi вдячностi. Отже, вельмишановний графе, я припоручаю i ввiряю Вам мою прийомну дочку, просячи у Вас для неi притулку, заступництва й благословення. Вона зумiе вiддячити за Вашi милостi й постараеться бути приемною та корисною молодiй баронесi. Не пiзнiше нiж через три мiсяцi я приiду за нею i привезу Вам на ii мiсце наставницю, що зможе укласти з Вашою високоповажною родиною договiр на бiльш тривалий строк.

В очiкуваннi щасливого дня, коли я зможу потиснути руку кращому з людей, насмiлюся назвати себе, з повагою й гордiстю, найпокiрнiшим слугою та найвiдданiшим другом Вашоi ясновельможностi, chiarissima, stimatissima, illustrissima.[101 - Найяснiшоi, найповажнiшоi, найiменитiшоi (iтал.).]

Нiкколо Порпора,

капельмейстер, композитор i вчитель спiву.

Венецiя, мiс… дня… 17… року».



Амалiя, дочитавши цього листа, пiдстрибнула вiд радостi, а старий граф розчуленим голосом кiлька разiв повторив:

– Поважний Порпора – чудесний друг, достойна, шановна людина!..

– Звичайно, звичайно, – сказала канонiса Вiнцеслава, вiдчуваючи, з одного боку, страх, що приiзд чужоi людини може чимсь порушити сiмейнi звички, а з iншого боку – бажання належним чином виявити гостиннiсть приiжджiй. – Треба якнайкраще зустрiти й прийняти ii… Аби тiльки не знудилася вона тут…

– Але де ж, дядечку, моя майбутня подруга, моя дорогоцiнна вчителька? – вигукнула юна баронеса, не слухаючи розумувань тiтки. – Напевно, вона незабаром i сама з'явиться?.. Я з нетерпiнням чекаю ii!

Граф Християн подзвонив.

– Гансе, хто передав вам цього листа? – запитав вiн старого служника.

– Одна дама, ваша ясновельможносте!

– Вона вже тут! – вигукнула Амалiя. – Де ж вона? Де?

– Вона в поштовiй каретi, бiля звiдного мосту.

– І ви змусили ii очiкувати бiля брами замку, замiсть того щоб зараз же ввести до вiтальнi?

– Так, панi баронесо, взявши листа, я заборонив машталiру зрушувати з мiсця. Мiст за собою я звелiв пiдняти, а потiм вручив листа його ясновельможностi.

– Але ж це безглуздо, непростимо змушувати наших гостей чекати в таку жахливу погоду! Можна подумати, що ми живемо у фортецi й кожний, хто до неi наближаеться, – ворог! Бiжiть же скорiше, Гансе, бiжiть!..

Але Ганс продовжував стояти нерухомо, як статуя. Лише в очах його читався жаль, що вiн не може виконати розпорядження юноi господинi; здавалося, навiть гарматне ядро, пролетiвши над його головою, неспроможне було б хоч трiшки змiнити незворушну позу, у якiй вiн очiкував наказiв свого старого пана.

– Любе дитя, вiрний Ганс визнае тiльки свiй обов'язок i отриманi накази, – мовив нарештi граф Християн iз такою повiльнiстю, що в юноi баронеси закипiла кров. – Тепер, Гансе, звелiть вiдчинити ворота й опустити мiст. Нехай усi вийдуть назустрiч прибулiй iз запаленими смолоскипами – вона в нас бажана гостя!

Ганс не виявив нi найменшого подиву, дiставши наказ вiдразу ввести незнайомку до будинку, куди навiть найближчi родичi й найвiрнiшi друзi не допускались iнакше, як iз запобiжними заходами. Канонiса пiшла розпорядитися, щоб приготували вечерю для приiжджоi. Амалiя хотiла вже бiгти до звiдного мосту, але дядько запропонував iй руку, вважаючи за честь особисто зустрiти гостю, i палкiй юнiй баронесi довелося величним, повiльним кроком пройти до колонади бiля пiд'iзду, де на першiй сходинцi вже стояла, щойно вийшовши з поштовоi карети, мандрiвна втiкачка – Консуело.




Роздiл 24


Три мiсяцi минуло вiдтодi, як баронеса Амалiя забрала собi в голову, що iй необхiдно – не стiльки для навчання, скiльки для розваги – мати компаньйонку, й у своiй самотностi вона не раз силкувалась уявити собi, яка буде ii майбутня подруга. Знаючи похмуру вдачу Порпори, вона боялась, як би вiн не надiслав iй сувору й педантичну гувернантку. От чому вона тайкома написала професоровi, попереджаючи його, що погано сприйме наставницю старшу двадцяти п'яти рокiв, – немов було недостатньо висловити таке бажання своiм рiдним, для яких вона була кумиром i повелителькою.

Лист Порпори привiв ii в захват, i вона зараз же створила в уявi зовсiм новий образ: музикантка, прийомна дочка професора, молода дiвчина, а головне – венецiанка, була, на думку Амалii, як би спецiально для неi створена, створена за ii образом i подобою.

Тому вона трохи розчарувалася, коли замiсть жвавоi, рум'яноi дiвчинки, про яку вона мрiяла, побачила блiду, сумну, надзвичайно збентежену дiвчину. Тому що, не кажучи вже про глибоке горе, що терзало бiдолашну Консуело, про втому вiд довгого шляху без зупинок, вона була ще пригнiчена страшенними переживаннями останнiх годин: ця жахлива гроза в дрiмучому лiсi, цi поваленi ялини, цей морок, прорiзуваний блiдими блискавками, а особливо вид цього похмурого замку, виття мисливських псiв барона, палаючi смолоскипи в руках безмовних служникiв – у всьому цьому було щось воiстину лиховiсне. Який контраст iз «зводом променистим» Марчелло[102 - «Звiд променистий» Марчелло – рядок iз псалма Марчелло, наведеного в роздiлi 10.] i гармонiйною тишею венецiанських ночей, довiрливою волею ii минулого життя серед любовi й життерадiсноi поезii! Коли карета повiльно проiхала по звiдному мосту й по ньому глухо застукали копита коней, коли зi страшенним скреготом за нею опустилися пiдйомнi грати, Консуело здалося, що вона входить у дантiвське пекло, i, охоплена жахом, вона доручила свою душу Боговi.

Цiлком зрозумiло, що в неi був розгублений вигляд, коли вона з'явилася перед господарями замку. Побачивши ж графа Християна з його витягнутим блiдим обличчям, що зблякло вiд рокiв i горя, його довготелесу, суху здерев'янiлу фiгуру, одягнену в старомодний сюртук, вона подумала, що перед нею примара середньовiчного власника замку, й мимоволi вiдсахнулася, ледве стримавши крик жаху.

Старий граф, пояснюючи собi стан Консуело та ii блiдiсть утомою пiсля такоi довгоi подорожi в труськiй каретi, запропонував iй руку, щоб допомогти зiйти на ганок. У той же час вiн спробував сказати iй кiлька привiтних, ласкавих слiв. Але крiм того, що природа надiлила поважного старого зовнiшнiстю холодною та стриманою, за багато рокiв самотнього життя вiн настiльки вiдвик вiд людей, що його боязкiсть тепер подвоiлася. Пiд його, на перший погляд, поважною й суворою зовнiшнiстю таiлися дитяча соромливiсть i здатнiсть губитися. Позаяк вiн вважав за потрiбне говорити з Консуело по-iталiйському (вiн знав мову непогано, але вiдвик од неi), це ще збiльшило його знiяковiлiсть. Вiн ледве мiг промимрити кiлька слiв, якi дiвчина, гарненько не розчувши, сприйняла за незрозумiлу таемничу мову примар.

Амалiя, що збиралася при зустрiчi кинутися до неi на шию, щоб вiдразу ii приручити, не знайшлася, що сказати. З нею сталося те, що бувае iз найсмiливiшими людьми, – ii заразила сором'язливiсть i стриманiсть iнших.

Консуело ввели до великоi кiмнати, де щойно повечеряли. Граф, бажаючи виявити гостi увагу, а разом з тим побоюючись показати iй свого сина в летаргiчному снi, зупинився тут у нерiшучостi. Тремтяча Консуело, почуваючи, що в неi пiдкошуються ноги, опустилася на перший-лiпший стiлець.

– Дядечку, – сказала Амалiя, зрозумiвши замiшання старого графа, – менi здаеться, нам краще прийняти синьйору тут. Тут теплiше, нiж у великiй вiтальнi, а вона, мабуть, страшенно промерзла вiд нашого холодного гiрського вiтру, та ще в таку грозу. Я iз сумом бачу, що наша гостя падае вiд утоми, i впевнена, що вона мае потребу в гарнiй вечерi й у вiдпочинку набагато бiльше, нiж у всiх наших церемонiях. Чи не правда, шановна синьйоро? – додала вона, зважуючись нарештi потиснути своею пухкенькою ручкою знесилену руку Консуело.

Звук цього свiжого, молодого голосу, що говорив по-iталiйському з рiзким нiмецьким акцентом, вiдразу заспокоiв Консуело. Вона пiдняла своi переляканi очi на гарненьке личко юноi баронеси, i погляд, яким обмiнялися обидвi дiвчини, миттево розвiяв мiж ними холод. Консуело зрозумiла, що це ii майбутня учениця й що ця чарiвна голiвка аж нiяк не голова примари. У свою чергу вона потисла iй руку й зiзналася, що ii зовсiм оглушив стукiт карети й дуже налякала гроза. Охоче пiдкорялася вона всiм турботам Амалii: пересiла ближче до палаючого камiна, дозволила зняти iз себе мантилью й погодилася повечеряти, хоча iй зовсiм не хотiлось iсти. Помалу, пiдбадьорена все зростаючою люб'язнiстю юноi господинi, вона остаточно прийшла до тями. До неi повернулася здатнiсть бачити, чути й вiдповiдати.

Поки служники подавали вечерю, мова зайшла, природно, про Порпору. Консуело з радiстю вiдзначила, що граф говорить про нього, як про свого друга, не тiльки рiвного, але начебто такого, що в дечому перевершуе його. Потiм заговорили про подорож Консуело, про дорогу, якою вона iхала, i про грозу, що, мабуть, налякала ii.

– Ми у Венецii звикли до ще бiльш раптових i бiльш небезпечних гроз, – вiдповiдала Консуело. – Пливучи мiстом у гондолах пiд час грози, ми навiть бiля порога будинку щохвилини ризикуемо життям. Вода, що замiнюе нашим вулицям брукiвку, у цей час швидко прибувае й вируе, немов море в негоду. Вона з такою силою несе нашi тендiтнi гондоли вздовж стiн, що вони можуть легко розбитися вщент об них, перш нiж нам удасться пристати. Але, незважаючи на те, що я не раз була свiдком таких нещасних випадкiв i зовсiм не боягузлива, сьогоднi, коли з гори було скинуто блискавкою величезне дерево, що впало впоперек дороги, я злякалась, як нiколи в життi. Конi здiйнялися дибки, а машталiр в жаху закричав: «Прокляте дерево звалилося! «Гусит» упав!» Чи не можете ви менi пояснити, синьйоро баронесо, що це значить?

Нi граф, нi Амалiя не вiдповiли на це питання. Вони тiльки здригнулися й переглянулись.

– Отже, мiй син не помилився! – мовив старий граф. – Дивно! Дуже, дуже дивно!

Знову стривожившись за сина, вiн пiшов до нього у вiтальню, Амалiя ж, склавши руки, прошепотiла:

– Тут якесь чаклунство! Видно, сам диявол iз нами!

Цi дивнi, загадковi слова знову накликали на Консуело марновiрний жах, що охопив ii при входi в замок Рудольштадтiв. Раптова блiдiсть Амалii, врочисте мовчання старих служникiв у червоних шароварах, iз дивно схожими один на одного квадратними багряними лицями, з тьмяними, позбавленими життя очима рабiв, якi звикли до свого вiчного рабства; ця похмура кiмната, оздоблена чорним дубом, яку не в змозi була освiтити люстра з безлiччю палаючих свiч; сумовитi вигуки пугача, що вiдновив пiсля грози свое полювання навколо замку; великi родиннi портрети на стiнах; величезнi вирiзанi з дерева голови оленiв i диких кабанiв, якi прикрашали стiни, – усе до дрiбниць будило в дiвчинi моторошну тривогу, що вляглася тiльки на деякий час. Те, що повiдомила iй потiм юна баронеса, також не могло сприяти ii заспокоенню.

– Мила синьйоро, – сказала та, збираючись почастувати ii вечерею, – будьте готовi побачити тут непояснимi, нечуванi речi, частiше нуднi, та iнодi й страшнi. Справжнi сцени з романiв: якщо iх розповiсти, нiхто не повiрить. Але ви мусите дати слово, що про все це збережете вiчне мовчання!..

Баронеса ще продовжувала говорити, коли дверi повiльно розчинилися й канонiса Вiнцеслава, горбата, довгобраза, у строгому одiяннi, при стрiчцi свого ордена, з якою вона нiколи не розлучалась, увiйшла до зали з таким велично-привiтним виглядом, якого вона не набирала з того достопам'ятного дня, коли iмператриця Марiя-Терезiя, повертаючись зi своiм почтом iз подорожi по Угорщинi, виявила замку Велетнiв велику честь: зупинилася на годину вiдпочити й випити склянку глiнтвейну. Канонiса пiдiйшла до Консуело, що, вiд здивування й переляку забувши навiть пiдвестися, дивилася на неi блукаючим поглядом, зробила iй два реверанси i, виголосивши по-нiмецькому таку грунтовну й довгу, немовби заздалегiдь приготовлену й заучену промову, поцiлувала ii в чоло. Бiдолашна дiвчина, похоловши, як мармур, вирiшила, що це поцiлунок самоi смертi, i, мало не зомлiваючи, ледве чутно промурмотала слова подяки.

Помiтивши, що вона збентежила гостю бiльш, нiж припускала, канонiса вийшла у вiтальню, а Амалiя вибухнула голосним смiхом.

– Б'юсь об заклад, – вигукнула вона, – ви подумали, що перед вами тiнь королеви Лiбуше[103 - Лiбуше – легендарна чеська правителька, яка вiдзначалася мудрiстю й була надiлена даром передбачення. Легенда про Лiбуше наводиться в «Чеськiй хронiцi» Кузьми Празького.]! Заспокойтеся! Це канонiса – моя тiтка, найнуднiша й разом з тим найдобрiша iстота у свiтi.

Не встигла Консуело отямитися вiд переляку, як почула десь позаду скрип величезних угорських чобiт. Пiдлога буквально затремтiла пiд важкими, розмiреними кроками, i громiздкий чоловiк iз такою квадратною й багряною фiзiономiею, що поряд iз нею лиця служникiв здавалися блiдими i кволими, мовчки пройшов через залу i вийшов у великi дверi, якi лакеi шанобливо розчинили перед ним. Консуело знову здригнулась, а Амалiя знову розреготалася.

– Це, – сказала вона, – барон Рудольштадт, найзапеклiший мисливець, найбiльший сплюх i кращий iз батькiв. Вiн щойно прокинувся вiд свого пообiднього сну у вiтальнi. Рiвно о дев'ятiй годинi вiн встае з крiсла й, зовсiм сонний, нiчого не бачачи й не чуючи, проходить через цю залу, пiднiмаеться в пiвснi сходами i, не усвiдомлюючи нiчого, лягае в постiль. Завтра на свiтанку вiн прокинеться бадьорий, жвавий, дiяльний, як юнак, i почне енергiйно готувати до полювання собак, коней i соколiв.

Ледве закiнчила вона своi пояснення, як у дверях показався капелан.

Вiн теж був товстий, але малий зростом i блiдий, як усi люди лiмфатичного складу. Споглядальне життя не корисне для ваговитих слов'янських натур, i повнота священнослужителя була хвороблива. Вiн обмежився тим, що шанобливо вклонився баронесi та ii гостi, сказав щось пошепки служнику й зник у тi ж дверi, куди вийшов барон. Одразу ж старий Ганс i один iз тих автоматiв, яких Консуело не в змозi була вiдрiзнити одного вiд одного, до того вони були в усьому однаковi, могутнi й статечнi, попрямували до вiтальнi. Не маючи сили вдавати, начебто вона iсть, Консуело обернулася, проводжаючи iх очима. Але перш нiж слуги дiйшли до дверей, на порозi з'явилася нова iстота, дивовижнiша за всi попереднi: то був юнак високого зросту, з надзвичайно гарним, але страшенно блiдим обличчям, одягнений з голови до нiг в усе чорне. Розкiшна оксамитова накидка, облямована куничим хутром, була скрiплена на його плечах золотими застiбками. Довге, чорне як смола волосся безладно звисало на його блiдi щоки, обрамленi кучерявою вiд природи шовковистою борiдкою. Вiн зробив служникам, якi рушили було йому назустрiч, владний жест, i тi, вiдступивши, зупинилися нерухомо, немов прикутi його поглядом. Потiм, обернувшись до графа Християна, який iшов за ним, вiн промовив спiвучим голосом, у якому вiдчувалася надзвичайна шляхетнiсть:

– Запевняю вас, батьку, нiколи ще я не був такий спокiйний. Щось велике сталося у моiй долi, й небесна благодать спустилася на наш будинок.

– Нехай почуе тебе Господь, дитя мое! – вiдповiв старий, простягаючи руки як би для благословення.

Юнак низько схилив голову пiд рукою батька, потiм, випроставшись, iз лагiдним, ясним обличчям дiйшов до середини кiмнати, злегка всмiхнувсь Амалii, ледве торкнувшись пальцями простягненоi нею руки, i кiлька секунд пильно дивився на Консуело. Перейнявшись мимовiльною повагою до нього, Консуело вклонилася, опустивши очi. Вiн же, не вiдповiдаючи на уклiн, продовжував дивитися на неi.

– Ця молода особа, – сказала йому по-нiмецькому канонiса, – та сама, що…

Але вiн перебив ii, зробивши жест, що нiби говорив: «Мовчiть, не заважайте плиновi моiх думок»; потiм раптом одвернувсь i, не виявивши нi подиву, нi цiкавостi, повiльно вийшов через великi дверi.

– Сподiваюся, ви вибачите, мила моя… – звернулася до Консуело канонiса.

– Даруйте, що я переб'ю вас, тiтонько, – сказала Амалiя, – ви говорите нiмецькою, але ж синьйора не знае цiеi мови.

– Мила синьйоро, – вiдповiла по-iталiйському Консуело, – у дитинствi я говорила кiлькома мовами, тому що багато подорожувала, i нiмецьку я ще пам'ятаю настiльки, щоб усе прекрасно розумiти. Щоправда, я не зважуюся заговорити нею, але якщо ви дасте менi кiлька урокiв, я впевнена, що незабаром з нею впораюся.

– Виходить, зовсiм як я, – знову заговорила по-нiмецькому канонiса, – я все розумiю, що говорить синьйора, а говорити сама ii мовою не можу. Але позаяк вона мене розумiе, я хочу просити ii вибачити нечемнiсть мого племiнника, що не вiдповiв на ii уклiн, тому що цей юнак сьогоднi сильно занедужав i пiсля непритомностi, що сталася з ним, ще такий слабий, що, мабуть, не помiтив ii… Чи не так, братику? – додала добра Вiнцеслава, збентежена своею неправдою й шукаючи виправдання в очах графа Християна.

– Мила сестро, – вiдповiв старий, – ви дуже великодушнi, бажаючи виправдати мого сина. Але нехай синьйора не дивуеться нiчому. Завтра ми iй усе пояснимо з тiею вiдвертiстю, з якою ми цiлком можемо говорити iз прийомною дочкою Порпори й, сподiваюсь, у найближчому майбутньому – другом нашоi родини.

То була година, коли всi розходилися по своiх кiмнатах; а в замку панував такий зразковий порядок, що, якби молодi дiвчата здумали засидiтися бiля столу, служники, якi здавалися справжнiми машинами, були б здатнi, мабуть, не звертаючи уваги на iхню присутнiсть, винести стiльцi й погасити свiчки. Консуело до того ж хотiла пiти до себе, i Амалiя провела гостю до ошатноi, комфортабельноi кiмнати, яку вона звелiла приготувати поряд зi своею власною.

– Менi дуже хотiлося б побалакати з вами годинку-другу, – сказала Амалiя, коли канонiса, виконавши обов'язок люб'язноi господинi, вийшла з кiмнати. – Менi не терпиться познайомити вас з усiм, що тут у нас вiдбуваеться, до того, як вам доведеться зiткнутися з нашими дивацтвами. Але ви, напевно, так утомилися, що бiльш за все хочете вiдпочити.

– Це нiчого не значить, синьйоро, – вiдповiла Консуело. – Щоправда, я вся розбита, але стан у мене такий збуджений, що, боюся, всю нiч не зiмкну очей. Тому ви можете говорити зi мною скiльки завгодно, але тiльки по-нiмецькому. Це буде менi корисно, а то я бачу, що граф i особливо канонiса не дуже сильнi в iталiйськiй мовi.

– Давайте домовимося так, – сказала Амалiя, – ви зараз ляжете в постiль, а я в цей час пiду накину капот i вiдпущу покоiвку. Потiм повернуся, сяду бiля вас, i ми будемо говорити нiмецькою доти, поки вам захочеться спати. Згоднi?

– Од усього серця, – вiдповiла нова гувернантка.




Роздiл 25


– Так знайте ж, дорога… – почала Амалiя, закiнчивши своi приготування до задуманоi розмови. – Однак я й досi не знаю вашого iменi, – всмiхаючись, додала вона. – Час би нам вiдкинути всi титули й церемонii: я хочу, щоб ви мене звали просто Амалiею, а я вас буду називати…

– У мене iноземне iм'я, воно важко вимовляеться, – вiдповiла Консуело. – Мiй добрий учитель Порпора, вiдправляючи мене сюди, наказав менi називатися його iм'ям: покровителi й учителi звичайно чинять так стосовно своiх улюблених учнiв; i от вiдтепер я подiляю честь мати його iм'я з великим спiваком Уберто: його звуть Порпорiно, а мене – Порпорiна. Але це занадто довго, i ви, якщо хочете, називайте мене просто Нiна.

– Прекрасно! Нехай буде Нiна, – погодилася Амалiя. – А тепер слухайте: менi треба розповiсти вам досить довгу iсторiю, бо, якщо я не заглиблюся в сиву давнину, ви нiколи не зможете зрозумiти всього, що дiеться в нашому будинку.

– Я вся – i слух i увага, – сказала Консуело, що стала Порпорiною.

– Ви, мила Нiно, певно, маете деяке уявлення про iсторiю Чехii?

– На жаль, нi! – вiдповiла Консуело. – Мiй учитель, мабуть, писав вам, що я не здобула нiякоi освiти. Єдине, що я трохи знаю, це iсторiю музики; що ж стосуеться iсторii Чехii, то вона так само мало вiдома менi, як i iсторiя всiх iнших краiн свiту.

– У такому разi, – сказала Амалiя, – стисло повiдомлю те, що вам необхiдно знати, аби зрозумiти мою розповiдь. Триста з лишком рокiв[104 - Триста з лишком рокiв тому… – Вiдомостi про подii чеськоi iсторii XV ст. взято Жорж Санд головним чином iз книги Жака Ланфана «Історiя Гуситських вiйн i Базельського собору» (1731).] тому пригноблений i забитий народ, серед якого ви тепер опинилися, був великим народом, смiливим, непереможним, героiчним. Ним, щоправда, i тодi правили iноземцi, а насильно нав'язана релiгiя була йому незрозумiла. Незлiченнi ченцi придушували його; розпусний, жорстокий король знущався з його гiдностi, топтав його почуття. Але прихована злiсть i глибока ненависть кипiли, наростаючи, у цьому народi, поки нарештi вибухнула гроза: iноземних правителiв було вигнано, релiгiю реформовано, монастирi розграбовано й знищено, п'яницю Вiнцеслава[105 - П'яниця Вiнцеслав – Вацлав IV (1361—1419), чеський король i римсько-нiмецький iмператор. Вiв розгульний спосiб життя; вступивши в конфлiкт iз чеською знаттю, двiчi потрапляв у полон, 1400 року був скинутий курфюрстами з iмператорського престолу. У боротьбi з великими феодалами намагався обпертися на нижче дворянство та городян. Змучений невдачами своеi полiтики, помер на початку гуситського повстання.] скинуто iз престолу й ув'язнено. Сигналом до повстання була страта Яна Гуса й Іеронiма Празького[106 - Іеронiм Празький (пом. 1416 р.) – учень i сподвижник Яна Гуса. Сприяв поширенню iдеi русизму за межами Чехii.] – двох мужнiх чеських учених, якi прагнули дослiдити й пояснити таемницю католицизму. Їх було викликано на церковний собор[107 - iх було викликано на церковний собор… – Ідеться про Констанцький собор 1414—1418 pp., скликаний для лiквiдацii «Великого розколу» – одночасного перебування на папському престолi вiдразу двох або трьох пап – i для боротьби з гуситським рухом.], iм обiцяно було цiлковиту безпеку й свободу слова, а потiм iх засудили й спалили на багаттi. Це зрадництво й мерзеннiсть так обурили народне почуття честi, що в Чехii й у бiльшiй частинi Нiмеччини зараз же спалахнула вiйна, що тривала довгi роки. Ця кривава вiйна вiдома пiд назвою гуситськоi. Незлiченнi й жахливi злочини було вчинено з обох бокiв. Звичаi були жорстокi й безжальнi в той час по всiй землi, а полiтичнi розбрати й релiгiйний фанатизм робили iх iще бiльш лютими. Чехiя була для Європи уособленням жаху. Не буду хвилювати вас описом тих страшних сцен, якi тут вiдбувалися: ви й без того пригнiченi виглядом цiеi дикоi краiни. З одного боку – нескiнченнi вбивства, пожежi, епiдемii, багаття, на яких живцем спалювали людей, зруйнованi й оскверненi храми, повiшенi або кинутi в киплячу смолу священики й ченцi. З iншого боку – перетворенi на руiни мiста, спустошенi краi, зрада, неправда, звiрства, тисячi гуситiв, кинутих у рудники, цiлi яри, до краiв наповненi iхнiми трупами, земля, всипана iхнiми кiстками й кiстками iхнiх ворогiв. Лютих гуситiв довго ще не вдавалося здолати, з почуттям жаху ми й тепер вимовляемо iхнi iмена. А тим часом iхнiй патрiотизм, iхня непохитна твердiсть, iхнi легендарнi подвиги мимоволi пробуджують у глибинi душi чуття гордостi й захоплення, i молодим умам, подiбним до мого, часом бувае важко приховати цi почуття.

– А навiщо iх приховувати? – наiвно запитала Консуело.

– Та тому, що пiсля тривалоi, впертоi боротьби Чехiя знову пiдпала пiд ярмо рабства, тому, Нiно дорога, що Чехii бiльше не iснуе… Нашi володарi прекрасно розумiли, що воля релiгii в нашiй краiнi – це i ii полiтична свобода. От чому вони задушили й ту й iншу.

– До чого я неосвiчена! – вигукнула Консуело. – Нiколи про щось подiбне до того не чула й навiть не пiдозрювала, що люди бували такi нещаснi й такi злi.

– Через сто рокiв пiсля Яна Гуса, – вела далi Амалiя, – новий учений, новий фанатик – бiдний чернець на iм'я Мартiн Лютер – знову розбудив у народi дух нацiональноi гордостi, вселив Чехii й усiм незалежним провiнцiям Нiмеччини ненависть до чужоземного ярма й закликав народ повстати проти пап. Наймогутнiшi королi залишалися католиками не стiльки з любовi до цiеi релiгii, скiльки з жадоби необмеженоi влади. Австрiя з'едналася з нами, щоб розчавити нас, i ось нова вiйна, названа Тридцятилiтньою, розтрощила, знищила нашу нацiю. Із самого початку цiеi вiйни Чехiя стала здобиччю сильнiшого супротивника; Австрiя поводилася з нами, як з переможеними: вона вiдняла в нас нашу вiру, нашу волю, нашу мову й навiть саме наше iм'я. Батьки нашi мужньо чинили опiр, але ярмо iмператора все бiльше й бiльше душило нас. Ось уже сто двадцять рокiв, як наше дворянство, розорене, знесилене поборами, битвами й катуваннями, було змушене або втiкати з батькiвщини, або змiнити свою нацiональнiсть, вiдмовившись од свого походження, змiнивши своi прiзвища на нiмецькi (запам'ятайте це), вiдрiкшись од своеi вiри. Книги нашi було спалено, школи зруйновано, – словом, нас перетворили на австрiйцiв. Ми тепер усього лише провiнцiя iмперii. У слов'янськiй землi чути нiмецьку говiрку, – цим усе сказано.

– Ви й тепер страждаете вiд цього рабства й соромитеся його? Я це розумiю й уже ненавиджу Австрiю всiм серцем!

– Тихiше! Тихiше! – скрикнула юна баронеса. – Говорити це вголос небезпечно пiд похмурим небом Чехii. У цьому замку тiльки в однiеi людини вистачае хоробростi й божевiлля вимовити те, що ви зараз сказали, моя дорога Нiно! І людина ця – мiй кузен Альберт.

– Так ось причина смутку на його обличчi! – сказала Консуело. – При першому ж поглядi я перейнялася мимовiльною повагою до нього.

– О моя прекрасна левице святого Марка[108 - …прекрасна левиця святого Марка – тобто венецiанка. Зображення крилатого лева прикрашало герб Венецii; святий Марко вважався ii патроном.]! – вигукнула Амалiя, вражена шляхетною наснагою, що раптом опромiнила блiде обличчя подруги. – Ви все сприймаете занадто всерйоз. Боюся, що через кiлька днiв мiй кузен збудить у вас скорiше спiвчуття, анiж повагу.

– Одне може не заважати iншому, – заперечила Консуело. – Але що ви хочете сказати цим, дорога баронесо? Пояснiть.

– Так слухайте ж мене гарненько, – вела далi Амалiя. – Наша родина строго католицька – вона свято зберiгае вiрнiсть церквi та iмперii. Ми носимо саксонське прiзвище, i нашi предки по саксонськiй лiнii завжди були правовiрними. Якщо коли-небудь, на ваше нещастя, моя тiтка канонiса здумае познайомити вас з усiма заслугами наших предкiв, нiмецьких графiв i баронiв, перед святою церквою, вона переконае вас у тому, що на нашому гербi немае нi найменшоi цятки ересi. Навiть у той перiод, коли Саксонiя була протестантською, Рудольштадти зволiли скорiше втратити своiх протестантських виборцiв, анiж покинути лоно римськоi церкви. Але тiтонька нiколи не зважиться звеличувати цi заслуги предкiв у присутностi графа Альберта, iнакше ви почули б вiд нього найразючiшi слова, якi будь-коли доводилося чути людським вухам.

– Ви все збуджуете мою цiкавiсть, не задовольняючи ii. Поки що я зрозумiла тiльки одне: я не мушу виявляти перед вашою шляхетною рiднею, що подiляю вашi й графа Альберта симпатii до староi Чехii. Ви можете, мила баронесо, покластися на мою обережнiсть. До того ж я народилася в католицькiй краiнi, й повага до моеi релiгii, так само як i до вашоi родини, змусить мене мовчати завжди, коли це буде потрiбно.

– Так, це буде розумно, тому що, попереджаю вас iще раз, моя рiдня страшенно педантична в цьому питаннi. Що ж стосуеться мене, дорога Нiно, то я дуже поступлива: я не католичка й не протестантка. Виховувалась я в черниць, i, по правдi сказати, iхнi проповiдi й молитви менi добре-таки набридли. Та ж сама нудьга переслiдуе мене й тут: тiтка моя Вiнцеслава поеднуе в собi педантизм i марновiрство цiлого монастиря. Але я занадто дитя свого столiття, щоб iз духу суперечностi кинутись у вир лютеранських сперечань, – треба зiзнатися, не менш нудних. Гусити – це така стародавня iсторiя, що я захоплююся ними не бiльш, нiж подвигами грекiв i римлян. Мiй iдеал – це французький дух; i, менi здаеться, нiщо не може бути вищим за розум, фiлософiю, цивiлiзацiю, якi процвiтають у милiй, веселiй Францii. Час вiд часу менi вдаеться тайкома насолодитися читанням ii творiв, i тодi здалеку, мовби увi снi, крiзь щiлини своеi в’язницi, я бачу й щастя, i волю, i задоволення.

– Ви все бiльше дивуете мене, – сказала Консуело щиро. – Щойно, розповiдаючи про подвиги ваших давнiх чехiв, ви, здавалося, самi були натхненi iхнiм героiзмом. Я сприйняла вас за патрiотку-чешку й навiть трохи за еретичку.

– Я бiльш нiж еретичка, бiльш нiж чешка, – зi смiхом вiдповiла Амалiя, – я трошки невiруюча й одчайдушний бунтар. Я ненавиджу всяке ярмо, чи воно духовне чи свiтське, i нишком, подумки, протестую проти Австрii, найманiрнiшоi й найлицемiрнiшоi ханжi.

– А граф Альберт такий же невiруючий, як i ви? І так само просякнутий французьким духом? У такому разi ви маете вiдмiнно розумiти одне одного.

– Навпаки, ми зовсiм не розумiемо одне одного, i тепер, пiсля всiх необхiдних передмов, треба розповiсти вам про нього. У мого дядька, графа Християна, не було дiтей вiд першого шлюбу. Удруге вiн оженився сорока рокiв; i вiд другоi дружини в нього було п’ять синiв, якi, як i iхня мати, померли вiд якоiсь спадковоi хвороби – вiд довгочасних страждань, якi закiнчувалися мозковою гарячкою. Ця друга дружина була чистокровна чешка, кажуть – красуня й розумниця. Я не знала ii. У великiй вiтальнi ви побачите ii портрет – у пурпуровому плащi й у корсажi, всипаному коштовним камiнням. Альберт разюче схожий на неi. Вiн шостий i останнiй iз ii дiтей; iз усiх них тiльки вiн досяг тридцятирiчного вiку, хоча це йому далося нелегко: здоровий на вигляд, вiн перенiс тяжкi недуги, й дотепер дивнi симптоми мозковоi хвороби змушують побоюватися за його життя. Мiж нами кажучи, я не думаю, щоб вiн набагато пережив той фатальний вiк, за який не переступила i його мати. Хоча Альберт народився вiд лiтнього батька, органiзм у нього мiцний, але душа, як вiн сам визнае, хвора, i хвороба ця все посилюеться. Із малих лiт у головi його блукали якiсь незвичайнi, марновiрнi думки. Чотирьох рокiв вiн запевняв, начебто часто бачить бiля свого лiжка матiр, хоча вона померла й сам вiн бачив, як ii ховали; вночi вiн прокидався, щоб говорити з нею. Тiтку Вiнцеславу це так лякало, що вона вкладала у своiй кiмнатi бiля лiжечка дитини кiлькох служниць. А капелан не знаю вже скiльки витратив святоi води, щоб вигнати цю примару, скiльки вiдслужив мес, прагнучи ii втихомирити! Але нiщо не допомагало. Хлопчик, щоправда, довго не говорив про своi видiння, але якось зiзнався годувальницi, що вiн i тепер бачить свою милу маму, але не хоче про це нiкому розповiдати, позаяк боiться, що пан капелан знову почне вимовляти в його кiмнатi рiзнi злi слова, щоб перешкодити iй приходити.

Це була невесела, мовчазна дитина. Його всiляко розважали, задаровували iграшками, намагаючись зробити йому приемнiсть, але все це наганяло на нього тiльки ще бiльшу тугу. Нарештi вирiшили не перешкоджати бiльше його схильностi до навчання. І дiйсно, дiставши можливiсть задовольнити свою пристрасть, вiн трохи пожвавiшав. Але його тиха, млява меланхолiя змiнилась якимось дивним збудженням, яке перемежовувалося нападами туги. Здогадатися про причини цiеi туги й запобiгти iм було неможливо. Так, наприклад, побачивши жебракiв, вiн заливався слiзьми, вiддавав iм усi своi дитячi заощадження, дорiкаючи собi й засмучуючись, що не може дати бiльше. Якщо на його очах били дитину або грубо обходились iз селянином, вiн так обурювався, що це закiнчувалось або непритомнiстю, або конвульсiями, що тривали кiлька годин. Усе це говорило про його добре серце й високi душевнi якостi. Але навiть найпрекраснiшi якостi, доведенi до крайнощiв, перетворюються на вади або роблять людину посмiховиськом. Розум маленького Альберта не розвивався паралельно з почуттями й уявою. Вивчення iсторii захоплювало, але не просвiщало його. Слухаючи про людськi злочини й несправедливостi, вiн завжди якось наiвно хвилювався, нагадуючи того короля варварiв, який, слухаючи розповiдь про страждання Христа, вигукнув, розмахуючи списом: «Якби я був там зi своiми воiнами, цього б не трапилось: я порубав би тих злих евреiв на тисячi шматкiв!»

Альберт нiяк не хотiв прийняти людей такими, якими вони були колись i якi вони й нинi. Вiн звинувачував Бога в тому, що не всi люди створенi настiльки ж добрими й жалiсливими, як вiн сам. І от завдяки своiй велелюбностi вiн став, сам того не завважуючи, безбожником i мiзантропом. Не в змозi зрозумiти те, на що сам вiн не був здатний, Альберт у вiсiмнадцять рокiв, немов мале дитя, виявився нездатним жити з людьми й вiдiгравати в суспiльствi роль, що накладаеться його становищем. Якщо в його присутностi хто-небудь висловлював одну з тих егоiстичних думок, якi кишать у нашому свiтi й без яких вiн, мабуть, i не мiг би iснувати, Альберт, не рахуючись нi зi становищем цiеi особи, нi з тим, як до неi ставиться його родина, вiдразу вiддалявся вiд неi, й нiщо не могло змусити його бути з нею хоча б просто чемним. Вiн оточував себе людьми iз простолюду, обiйденими не тiльки долею, але часто й природою. Дитиною вiн сходився тiльки з дiтьми бiднякiв, особливо з калiчними й дурниками, з якими всякiй iншiй дитинi було б нудно й вiдразливо гратися. Цiеi пристрастi вiн не втратив дотепер, i ви невдовзi самi в цьому переконаетеся.

Оскiльки при всiх цих дивацтвах вiн був усе-таки безперечно розумний, мав прекрасну пам'ять, а ще здiбностi до мистецтв, то батько й тiтка Вiнцеслава, що виховували його з такою любов'ю, могли не червонiти за нього в товариствi. Його наiвнi витiвки пояснювали сiльським способом життя, а коли вiн заходив у них занадто далеко, намагалися пiд яким-небудь приводом усунути його вiд тих, хто мiг би на це образитися. Але, незважаючи на всi його достоiнства та обдаровання, граф i канонiса з жахом спостерiгали, як ця незалежна й багато до чого байдужа натура все бiльше й бiльше поривае зi свiтськими звичаями й умовностями.

– Але досi, – перебила свою спiвбесiдницю Консуело, – я не бачу нiчого, що свiдчило б про згадане вами божевiлля.

– Це тому, що ви самi, очевидно, прекрасна й чиста душа, – вiдповiла Амалiя. – Але, можливо, я стомила вас своею балаканиною й ви спробуете заснути?

– Нiтрохи, шановна баронесо, благаю вас – продовжуйте, – мовила Консуело.

І Амалiя продовжувала свою розповiдь.




Роздiл 26


– Ви кажете, мила Нiно, що не бачите нiяких особливих дивацтв у вчинках i в поводженнi мого бiдного кузена? Зараз я надам вам бiльш переконливi докази. Мiй дядько й моя тiтка, безумовно, найкращi християни й найдобрiшi старi на свiтi.

Цi достойнi люди завжди з незвичайною щедрiстю роздавали милостиню, роблячи це без найменшого чванства й марнославства. Так от, мiй кузен вважав, що iхне життя суперечить духу Євангелiя. Вiн, бачте, хотiв би, щоб вони, за прикладом перших християн, продавши все й роздавши грошi незаможним, стали самi жебраками. Якщо вiн iз любовi й поваги до них не говорив цього прямо, то й не приховував своiх поглядiв, з гiркотою оплакуючи долю нещасних, якi вiчно надриваються за роботою, вiчно страждають, у той час як багатii б'ють байдики й розкошують. Усi своi грошi вiн зараз же роздавав жебракам, вважаючи, що це крапля в морi, й одразу починав просити ще бiльшi суми, вiдмовляти в яких йому не наважувалися, тож грошi текли з його рук як вода. Вiн стiльки роздав, що в усiй окрузi ви вже не зустрiнете жодного бiдняка; але я мушу сказати, що нам вiд цього не легше: вимоги дрiбноти цiеi зростають у мiру того, як вони задовольняються; i нашi добрi селяни, ранiше такi лагiднi й смиреннi, тепер, завдяки щедротам i солодким словам молодого пана, дуже високо пiднесли голову. Якби не було над ними iмператорськоi влади, що, з одного боку, тисне нас, а з iншого боку – все-таки оберiгае, я гадаю, що нашi маетки й нашi замки вже двадцять разiв були б розграбованi й розгромленi зграями селян iз сусiднiх округiв. Вони голодують унаслiдок вiйни, але завдяки невичерпному спiвчуттю Альберта (його доброта вiдома на тридцять миль навколо) сiли нам на шию, особливо вiд часу всiх цих перипетiй iз престолонаслiдуванням iмператора Карла.[109 - …вiд часу всiх цих перипетiй iз престолонаслiдуванням iмператора Карла. – Маеться на увазi вiйна за австрiйську спадщину 1740—1748 pp.]

Коли граф Християн, бажаючи напоумити сина, бувало, говорив йому, що вiддати все в один день – значить позбавити себе можливостi давати завтра, той вiдповiдав: «Батьку мiй любий, хiба немае в нас даху, що переживе всiх нас, тодi як над головами тисяч нещасних лише холодне й суворе небо? Хiба в кожного з нас не бiльше одягу, нiж потрiбно, щоб одягти цiлу родину в лахмiттi? А хiба щодня не бачу я за нашим столом такоi кiлькостi рiзних страв i чудесних угорських вин, якоi вистачило б, аби нагодувати й пiдтримати всiх цих нещасних жебракiв, виснажених нестатком i втомою? Чи смiемо ми вiдмовляти в чому-небудь, коли в нас у всьому надмiр? Чи маемо ми право користуватися навiть необхiдним, якщо в iнших i того немае? Хiба заповiти Христа тепер змiнилися?»

Що могли вiдповiсти на цi прекраснi слова й граф, i канонiса, i капелан, самi ж виховали цього юнака в таких суворих i високих принципах релiгii? І вони бентежилися, бачачи, що вихованець iхнiй усе розумiе буквально, не бажаючи йти нi на якi компромiси, що iх вимагае час (на яких, я гадаю, i грунтуеться всякий суспiльний устрiй).

Іще гiрше бувало, коли питання стосувалося полiтики: Альберт уважав потворними людськi закони, що дають право володарям посилати на забiй мiльйони людей, розоряти цiлi величезнi краiни заради задоволення свого честолюбства та марнославства. Ця його полiтична нетерпимiсть ставала небезпечною, й родичi не зважувалися везти його нi до Вiдня, нi до Праги, нi взагалi до великих мiст, побоюючись, як би його фанатичнi промови не зашкодили iм. Не менш турбували iх i релiгiйнi переконання Альберта. При такiй екзальтованiй набожностi його цiлком могли прийняти за еретика, що заслуговуе багаття або шибеницi. Вiн ненавидiв пап, цих апостолiв Христа, що ополчились у союзi з королями на спокiй i благо народу. Вiн гудив розкiш епископiв, свiтський дух священикiв i честолюбство всiх духовних осiб. Вiн цiлими годинами викладав бiдному капелановi те, що в сиву давнину вже говорили у своiх проповiдях Ян Гус i Мартiн Лютер. Альберт проводив цiлi години, розпростершись на пiдлозi каплицi, поринулий у найглибшi релiгiйнi мiркування, охоплений священним екстазом. Вiн дотримувався постiв i вiддавався помiрностi набагато суворiше, нiж того вимагала церква. Подейкували навiть, що вiн носить волосяницю, i знадобилася вся влада батька й вся нiжнiсть тiтоньки, щоб змусити його вiдмовитися вiд цих катувань, якi, звичайно, чимало сприяли його екзальтацii.

Коли його добрi й розумнi родичi побачили, що вiн здатний за кiлька рокiв розтратити весь свiй статок, а до того ж iще, як противник католицькоi церкви й уряду, ризикуе потрапити до в'язницi, вони зi смутком у душi вирiшили вiдправити його подорожувати. Вони сподiвалися, що, стрiчаючись iз рiзними людьми, знайомлячись у рiзних краiнах з iхнiми основними державними законами, майже однаковими в усьому цивiлiзованому свiтi, вiн звикне жити серед людей, i жити так, як живуть вони. І ось його доручили гувернеровi, хитрому езуiтовi, свiтському й дуже розумному чоловiковi, що зрозумiв iз пiвслова свою роль i взявся виконати те, чого не зважувалися йому висловити прямо. Вiдверто кажучи, було потрiбно звабити й притупити цю непримиренну душу, зробити ii придатною для суспiльного ярма, вливаючи в неi по краплi необхiдну для цього солодку отруту – марнославство, честолюбство, байдуже-спокiйне ставлення до релiгii, полiтики й моралi. Не суптеся так, мила Порпорiно! Мiй поважний дядько – проста й добра людина. З юних лiт вiн дивився на все так, як йому це було прищеплено, i вмiв протягом усього життя без святенництва й зайвих роздумiв примиряти терпимiсть i релiгiю, обов'язок християнина – з обов'язком можновладного вельможi. У нашiм суспiльствi й у наше столiття, коли на мiльйон таких людей, як усi ми, зустрiчаеться один такий, як Альберт, мудрий той, хто йде разом зi столiттям i разом iз суспiльством; а хто прагне повернутися на двi тисячi рокiв назад, той безумець: нiкого не переконавши, вiн тiльки обурюе людей свого кола.

Альберт подорожував вiсiм рокiв. Вiн вiдвiдав Італiю, Францiю, Англiю, Пруссiю, Польщу, Росiю й навiть Туреччину. Додому повернувся вiн через Угорщину, Пiвденну Нiмеччину й Баварiю. За весь час цiеi довгоi подорожi вiн поводився цiлком розсудливо: не витрачав бiльше, нiж дозволяло пристойне утримання, що призначили йому рiднi, писав iм ласкавi, нiжнi листи й, не вдаючись нi в якi мiркування, просто описував усе бачене; абатовi ж, своему гувернеровi, вiн не давав анi найменшого приводу для скарг чи невдоволення.

Повернувшись додому на початку минулого року, вiн, пiсля перших обiймiв i поцiлункiв, негайно, кажуть, вийшов у кiмнату своеi покiйноi матерi й, замкнувшись, просидiв там кiлька годин; потiм, вийшовши звiдти, страшно блiдий, вирушив сам-один у гори.

У цей час абат вiв вiдверту бесiду з канонiсою Вiнцеславою i капеланом, якi зажадали, щоб вiн не криючись розповiв iм усе про фiзичний i моральний стан молодого графа. «Граф Альберт, – сказав вiн iм, – уже не знаю, справдi, чому – чи тому, що подорож одразу змiнила його, чи тому, що з ваших розповiдей про його дитинство я склав собi про нього невiрне уявлення, – граф Альберт, кажу я, з першого дня нашого спiльного життя був таким же, яким ви його бачите зараз: лагiдним, спокiйним, витривалим, терплячим i надзвичайно чемним. За весь час вiн жодного разу не зрадив себе, i я був би найнесправедливiшою людиною на свiтi, якби поскаржився хоч на що-небудь. Того, чого я так боявся, – божевiльних витрат, рiзких витiвок, пишномовних промов, екзальтованого аскетизму, – менi не довелося спостерiгати. Вiн жодного разу не висловив бажання самостiйно розпорядитися тими сумами, якi ви менi довiрили. Взагалi вiн нiколи не виявляв анi найменшого невдоволення. Щоправда, я завжди запобiгав його бажанню й, бачачи, що до нашоi карети пiдходить жебрак, поспiшав подати милостиню перш, нiж вiн устигав простягнути руку. Можу сказати, що такий спосiб дii виявився дуже вдалим: майже не бачачи вбогостi й недуг, молодий граф, здавалося, зовсiм перестав думати про те, що його колись так пригнiчувало. Нiколи я не чув, аби вiн сварив кого-небудь, гудив який-небудь звичай чи вiдгукувався осудливо про яке-небудь установлення. Його екзальтована набожнiсть, що так лякала вас, поступилася мiсцем спокiйному виконанню обрядiв, як личить свiтськiй людинi. Вiн бував при найблискучiших дворах Європи, проводив час у кращому товариствi, нiчим не захоплюючись, але нiчим i не обурюючись. Усюди звертали увагу на його красу, шляхетнi манери, чемнiсть без усякоi пихатостi, на його такт i дотепнiсть у бесiдi. Молодий граф залишився таким же чистим, як найвихованiша дiвиця, не виявляючи при цьому нiякоi манiрностi поганого тону. Вiн бував у театрах, оглядав музеi, пам'ятники, говорив стримано й зi знанням справи про мистецтво. Словом, у мене склалось уявлення про нього як про цiлком розсудливу, урiвноважену людину, i менi зовсiм незрозумiле те занепокоення, що вiн уселяв вам. Якщо в ньому i е щось незвичайне, так це якраз почуття мiри, обережнiсть, холоднокровнiсть, вiдсутнiсть захоплень i пристрастей, чого я нiколи ще не зустрiчав у юнаку, настiльки щедро обдарованому красою, знатнiстю й багатством».

Втiм, у цьому звiтi не було нiчого нового, – вiн був лише пiдтвердженням частих листiв абата рiдним; але вони ввесь час боялися, чи не перебiльшуе вiн, i заспокоiлися, лише коли вiн пiдтвердив повне моральне переродження мого двоюрiдного брата, очевидно, не побоюючись, що той на очах родичiв негайно спростуе його своiм поводженням. Абата обсипали подарунками, подяками й почали чекати з нетерпiнням повернення Альберта iз прогулянки. Вона тяглася довго, i коли нарештi молодий граф з'явився до вечерi, всi були враженi його блiдiстю й серйознiстю. Якщо в першу хвилину при зустрiчi лице його сяяло нiжною й глибокою радiстю, то тепер вiд неi не залишилося й слiду. Всi були здивованi й iз занепокоенням тихенько звернулися до абата за роз'ясненнями. Той глянув на Альберта i, пiдiйшовши до родичiв, що вiдкликали його в куток, вiдповiв iз здивуванням: «Справдi, я не бачу нiчого особливого в обличчi графа: у нього все той же шляхетний, спокiйний вираз, який я звик бачити протягом тих восьми рокiв, що маю честь перебувати при ньому».

Граф Християн цiлком задовольнився такою вiдповiддю.

«Коли ми розлучилися з Альбертом, – сказав вiн сестрi, – на щоках його ще грав рум'янець юностi, а внутрiшне збудження часто – на жаль! – надавало блиску його очам i жвавостi голосу. Тепер ми бачимо його засмаглим од пiвденного сонця, трохи схудлим, iмовiрно вiд утоми, i бiльш серйозним, як це й личить сформованому чоловiковi. Вам не здаеться, сестрице, що зараз вiн мае набагато кращий вигляд?»

«У його серйозностi вiдчуваеться смуток, – вiдповiла моя добра тiтонька. – Я нiколи в життi не бачила двадцятивосьмилiтнього молодика, що був би таким млявим i таким мовчазним. Вiн ледве вiдповiдае нам».

«Граф завжди був скупим на слова», – заперечив абат.

«Ранiше це було не так, – сказала канонiса. – Якщо бували тижнi, коли ми його бачили мовчазним i замисленим, то бували й днi, коли вiн надихався й говорив цiлими годинами».

«Я нiколи не зауважував, – заперечив абат, – аби вiн зраджував ту стриманiсть, яку ви тепер у ньому спостерiгаете».

«Невже вiн бiльше подобався вам, коли говорив занадто багато й своiми розмовами приводив нас у жах? – запитав граф Християн свою заклопотану сестру. – Ох, цi жiнки!»

«Так, але тодi вiн усе-таки жив, – сказала вона, – а тепер вiн справляе враження вихiдця з того свiту, байдужого до всього земного».

«Такий характер молодого графа, – сказав абат, – вiн людина замкнута, нi з ким не полюбляе дiлитися враженнями i, кажучи вiдверто, не пiддаеться впливу нiяких зовнiшнiх дiй. Це властивiсть людей холодних, розсудливих, розважливих; так уже вiн створений, i я глибоко переконаний, що, прагнучи розворушити його, можна тiльки внести тривогу в його душу, далеку вiд усякоi жвавостi й небезпечноi заповзятливостi».

«О! Я готова заприсягтися, що його справжнiй характер зовсiм не такий!» – вигукнула канонiса.

«Панi канонiса, iмовiрно, вiдмовиться вiд свого упередження проти такоi рiдкiсноi переваги», – сказав абат.

«Справдi, сестрице, – сказав граф Християн, – я вважаю, що пан абат мiркуе досить мудро. Хiба не вiн своiми зусиллями та впливом досяг того, чого ми так прагнули? Хiба не вiн запобiг нещастям, яких ми так боялись? Альберт був марнотратний, екзальтований, безрозсудно смiливий! Повернувся вiн до нас таким, яким йому належить бути, щоб заслужити повагу, довiру й шану оточення».

«Але повернувся потертим, як старовинна книга, – мовила тiтонька, – а можливо, озлобленим i з презирством до всього того, що не вiдповiдае його таемним бажанням. Менi навiть здаеться, що вiн не радий нам, а ми ж бо чекали його з таким нетерпiнням!»

«Граф i сам з нетерпiнням прагнув додому, – зауважив абат, – я прекрасно це бачив, хоча вiдкрито вiн цього не виявляв. Вiн же такий нетовариський. За природою своею вiн дуже стримана людина».

«Навпаки, за вдачею своею вiн дуже експансивний, – гаряче заперечила канонiса. – Вiн бував iнодi запальний, а часом надзвичайно нiжний. Часто вiн сердив мене, але варто було йому кинутися менi на шию, i я негайно все йому прощала».

«Стосовно мене йому нiколи нiчого не доводилося загладжувати», – сказав абат.

«Повiрте, сестрице, так набагато краще», – наполягав мiй дядько.

«На жаль! – скрикнула канонiса. – Невже завжди в нього буде цей вираз обличчя, що приводить мене в жах i надривае менi серце?»

«Це – гордий, шляхетний вираз, який личить людинi його кола», – сказав абат.

«Нi! Це просто кам'яне обличчя! – вигукнула канонiса. – Коли я дивлюся на нього, менi здаеться, що бачу його матiр, але не добру й нiжну, якою я ii знала, а крижану i нерухому, якою вона намальована на портретi в дубовiй рамi».

«Повторюю вашiй ясновельможностi, – наполягав абат, – що це звичайний вираз обличчя графа Альберта за цi вiсiм рокiв».

«На жаль! Виходить, ось уже вiсiм жахливих рокiв, як вiн нiкому не всмiхнувся! – вигукнула, заливаючись слiзьми, моя найдобрiша тiтонька. – За цi двi години, що я не зводжу з нього очей, його стиснутi безкровнi губи жодного разу не ожили в усмiшцi. Ах, менi хочеться кинутися до нього, пригорнути його до серця, дорiкнути в байдужостi, навiть насварити, як бувало. Може, й тепер, як колись, вiн, ридаючи, кинувся б менi на шию!»

«Бережи вас Бог вiд такоi необережностi, дорога сестро, – мовив граф Християн, змушуючи ii вiдвернутись од Альберта, з якого та не зводила очей, повних слiз. – Не пiддавайтеся материнськiй слабкостi, – вiв далi вiн, – ми вже з вами бачили, яким бичем була ця надмiрна чутливiсть для життя й розуму нашого бiдного хлопчика. Розважаючи його, усуваючи вiд нього всяке сильне хвилювання, пан абат, дотримуючись вказiвок лiкарiв i наших, умиротворив цю тривожну душу. Глядiть, не зiпсуйте всього, що вiн зробив, примхами своеi легковажноi нiжностi».

Канонiса погодилася з доводами брата й постаралася примиритись iз крижаною холоднiстю Альберта, але вона не могла до цього звикнути й раз у раз шепотiла на вухо братовi: «Що там не кажiть, Християне, але я боюся, що, поводячись iз ним як iз хворою дитиною, а не як iз чоловiком, абат погубив його».

Увечерi, вiдходячи до сну, всi почали прощатись; Альберт шанобливо схилився пiд батькiвським благословенням; коли ж канонiса пригорнула його до своiх грудей i вiн помiтив, що вона вся тремтить, а голос ii перериваеться вiд хвилювання, вiн теж затремтiв i, немов вiдчувши нестерпний бiль, раптом вирвався з ii обiймiв.

«Бачите, сестрице, – пошепки сказав граф, – вiн вiдвик од душевних хвилювань, ви йому шкодите».

Кажучи це, граф, сам далеко не заспокоений, iз хвилюванням стежив поглядом за сином, бажаючи перевiрити, як той ставиться до абата: чи не вiддае вiн тепер йому перевагу над усiма своiми? Але Альберт iз холодною ввiчливiстю вклонився своему гувернеровi.

«Любий сину, – мовив граф, – менi здаеться, що я вчинив згiдно з твоiми бажаннями та симпатiями, попрохавши пана абата не залишати тебе, як вiн мав намiр зробити, а залишитися з нами якомога довше. Менi не хотiлося б, аби наше щастя – знову бути разом – затьмарилося для тебе якою-небудь прикрiстю, i я хочу сподiватися, що твiй шановний друг допоможе нам зробити для тебе безхмарною цю радiсть побачення».

Альберт вiдповiв на це лише глибоким поклоном, i якась дивна посмiшка майнула на його губах.

«На жаль, – мовила бiдолашна канонiса, коли племiнник вийшов, – от як вiн тепер посмiхаеться!»




Роздiл 27


– Пiд час вiдсутностi Альберта граф i канонiса будували багато всяких планiв про майбутнiсть свого дорогого хлопчика, особливо про його одруження. З його красою, iм'ям i все ще дуже значним статком Альберт мiг розраховувати на найкращу партiю. Одначе в тому разi, коли б залишки апатii й вiдлюдкуватостi перешкодили його свiтським успiхам, його рiднi, що обожнювали його, тримали для нього про запас молоду дiвчину з таким же знатним iм'ям, як i в нього самого, – його двоюрiдну сестру, що носить те ж прiзвище. Єдина дочка, вона була не така багата, як вiн, але досить гарна собою – такими бувають у шiстнадцять рокiв дiвчатка, красивi свiжiстю молодостi. Ця молода особа – баронеса Амалiя фон Рудольштадт, ваша покiрна слуга й ваша нова подруга.

«Вона, – говорили мiж собою старi, сидячи бiля камiна, – не бачила ще жодного чоловiка. Вихованка монастиря, вона з радiстю вийде замiж, аби тiльки вирватися звiдти. Претендувати на кращу партiю вона не може. А що стосуеться дивацтв, якi можуть зберегтись у характерi ii двоюрiдного брата, то спогади дитинства, спорiднення, кiлька мiсяцiв близькостi з нами, звичайно, все згладять i змусять ii, хоча б iз родинного почуття, мовчазно переносити те, чого, можливо, не стерпiла б чужа». У згодi мого батька вони не сумнiвалися: по правдi сказати, власноi волi в нього нiколи не було, все життя вiн дiяв так, як хотiли його старший брат i сестра Вiнцеслава.

Пiсля двох тижнiв уважного спостереження дядько й тiтка зрозумiли, що останньому нащадковi iхнього роду, внаслiдок меланхолiйностi й цiлковитоi замкнутостi характеру, не судилося вкрити iхне iм'я новою славою. Молодий граф не виявляв анi найменшого бажання вiдзначатися на якому-небудь полi дiяльностi: його не тягло нi до вiйськовоi кар'ери, нi до цивiльноi, нi до дипломатичноi. На всi пропозицii вiн вiдповiдав iз покiрним виглядом, що готовий пiдкоритися волi батькiвськiй, але що йому самому не потрiбно нi розкошi, нi слави. По сутi, апатичний характер Альберта був повторенням, але в бiльшiй мiрi, характеру його батька, в якого терпiння межуе з байдужiстю, а скромнiсть е чимось на зразок самозречення. Що виставляе мого дядька в трохи iншому свiтлi й чого немае в його сина, так це його гаряча, притому позбавлена всякоi пихатостi й марнославства, вiдданiсть громадському обов'язку. Альберт, здавалося, визнавав тепер сiмейнi обов'язки, але до громадських обов'язкiв, як ми iх розумiемо, ставився, очевидно, не менш байдуже, нiж у дитячi роки. Нашi батьки, його й мiй, воювали пiд знаменами Монтекукулi[110 - Монтекукулi (Монтекоколi) Раймонд фон (1609—1680) – австрiйський полководець i вiйськовий теоретик. Брав участь у Тридцятилiтнiй вiйнi, у вiйнах проти Швейцарii та Туреччини; у 1670-х роках пiд час нiдерландськоi вiйни очолив iмперську армiю, що дiяла на Рейнi проти французiв.] проти Тюренна[111 - Тюренн Анрi де ла Тур д'Овернь (1611—1675) – один iз найвидатнiших полководцiв Францii. Командував французькими силами в нiдерландськiй вiйнi 1672—1678 pp.]. У вiйну вони вносили фанатизм, пiдiгрiтий свiдомiстю iмперськоi величi. У той час уважалось обов'язком слiпо коритися й слiпо вiрити своiм владарям. Наш бiльш освiчений час зривае ореол iз монархiв, i сучасна молодь насмiлюеться не вiрити нi iмператорськiй коронi, нi папськiй тiарi. Коли дядько намагався розбудити в синовi давнiй лицарський запал, вiн прекрасно бачив, що всi його промови зовсiм нiчого не говорять цiй скептично налаштованiй людинi, яка до всього ставиться з презирством.

«Якщо вже це так, не будемо йому суперечити, – вирiшили дядько з тiткою, – не будемо шкодити цьому й без того сумному видужанню, в результатi якого замiсть розлюченого юнака нам повернули згаслого чоловiка. Нехай живе собi спокiйно, як йому хочеться. Нехай буде посидющим ученим-фiлософом, як деякi з його предкiв, або ж пристрасним мисливцем, подiбно до нашого брата Фрiдрiха, або справедливим помiщиком, що творить добро, яким стараеться бути його батько. Нехай вiн веде вiдтепер спокiйне, сумирне життя старого; вiн буде першим iз Рудольштадтiв, що не знае молодостi. Але позаяк не можна допустити, щоб iз ним згас i наш рiд, треба скорiше оженити його, щоб спадкоемцi нашого iменi заповнили цю прогалину на блискучих сторiнках нашоi iсторii. Хтозна, можливо, з волi провидiння лицарська кров його предкiв, мовби вiдпочиваючи в ньому, завируе з новою силою й вiдвагою в жилах його нащадкiв?»

І вiдразу було вирiшено поговорити з Альбертом про одруження.

Спочатку торкнулися цього питання злегка, але, бачачи, що вiн i до одруження ставиться з такою ж байдужiстю, як до всього iншого, почали говорити з ним бiльш серйозно й наполегливо. Вiн заперечував, посилаючись на свою соромливiсть, на невмiння поводитись у жiночому товариствi.

«Треба правду сказати, – говорила тiтонька, – що, якби я була молодою жiнкою, такий похмурий претендент, як наш Альберт, уселив би менi бiльше страху, нiж бажання вийти за нього замiж, i я б навiть горб свiй не промiняла на його слова».

«Виходить, нам потрiбно вдатися до останнього засобу, – вирiшив дядько, – одружити його з Амалiею. Вiн знав ii дитиною, дивиться на неi як на сестру, тому буде з нею менш соромливий. А оскiльки вона характеру веселого й рiшучого, то своею життерадiснiстю може вивести нашого Альберта з цiеi меланхолii, якiй вiн усе бiльше й бiльше пiддаеться».

Альберт не вiдхилив цього проекту, але й не висловився за нього, – вiн тiльки погодився побачитись зi мною й ближче познайомитися. Вирiшено було нi про що мене не попереджати, щоб позбавити образи вiдмови, завжди можливоi з його боку. Написали про це моему батьковi та, дiставши його згоду, почали зараз же клопотати перед папою про дозвiл на наш шлюб, необхiдний через близьке спорiднення. Тим часом батько взяв мене з монастиря, й одного прекрасного ранку ми пiд'iхали до замку Велетнiв. Насолоджуючись свiжим сiльським повiтрям, я з нетерпiнням чекала хвилини, коли побачу свого нареченого. Добрий мiй батько, сповнений надiй, уявляв, начебто я нiчого не знаю про шлюбний проект, а сам у дорозi, не зауважуючи цього, все менi вибовкав.

Перше, що мене вразило в Альбертi, це його краса та шляхетна постава. Зiзнаюся вам, дорога Нiно, що мое серденько сильно забилося, коли вiн поцiлував менi руку, i протягом кiлькох днiв кожний його погляд, кожне слово приводили мене в захват. Його серйознiсть анiтрошки не вiдштовхувала мене, а вiн, здавалося, не вiдчував у моiй присутностi нi найменшоi незручностi. Як у днi дитинства, вiн говорив менi «ти», i коли, з побоювання порушити свiтськi пристойностi, намагався поправитися, рiднi дозволяли йому це й навiть просили зберегти свою колишню фамiльярнiсть у стосунках зi мною. Моя веселiсть часом викликала в нього невимушену усмiшку, i наша добра тiтонька, не тямлячи себе вiд захвату, приписувала менi всю честь цього зцiлення, яке вже вважала остаточним. Словом, вiн ставився до мене лагiдно, як до дитини, i поки що я задовольнялася цим, упевнена, що в недалекому майбутньому вiн зверне бiльш серйозну увагу на мою задерикувату усмiшку й на моi гарнi туалети, на якi я не скупилася, щоб йому сподобатися.

Одначе незабаром, на мою прикрiсть, менi довелось переконатися, що вiн дуже мало цiкавиться моею зовнiшнiстю, а туалетiв просто не помiчае. Якось тiтонька звернула його увагу на чарiвне лазурово-блакитне плаття, що чудово окреслювало мою фiгуру. А вiн почав запевняти, що плаття яскраво-червоне. Тут абат, його гувернер, великий любитель комплiментiв, бажаючи дати йому урок чемностi, втрутився, говорячи, що вiн вiдмiнно розумiе, чому граф Альберт не розгледiв кольори мого плаття. Здавалося б, моему кузеновi випадала нагода сказати менi яку-небудь люб'язнiсть iз приводу троянд на моiх щоках i золота мого волосся. Але вiн тiльки сухо заперечив абатовi, що вiдрiзняти кольори вмiе не гiрше за нього й що плаття мое червоне, як кров.

Не знаю чому, але цi дивнi слова й брутальнiсть викликали в менi тремтiння. Я глянула на Альберта, i менi раптом стало страшно вiд виразу його очей. Із цього дня я стала бiльше боятися його, нiж любити. Незабаром я зовсiм його розлюбила, а тепер i не боюся й не люблю. Я просто жалiю його – i тiльки. Ви самi мало-помалу побачите, чому це так, i зрозумiете мене.

Наступного дня ми збиралися вирушити за покупками до Тусти, найближчого мiста. Я дуже радiла цiй прогулянцi. Альберт мав верхи супроводжувати мене. Я була готова й чекала, що вiн пiдсадить мене в сiдло. Екiпажi були поданi й стояли бiля пiд'iзду, та Альберт усе не з'являвся. Його служник доповiв, що в призначений час постукав до нього в дверi. Камердинера знову послали дiзнатися, чи готовий молодий граф. Треба сказати, що в Альберта була манiя завжди одягатися самому, без будь-чиеi допомоги; тiльки вийшовши зi своеi кiмнати, вiн дозволяв камердинеровi ввiйти до неi. Даремно стукали до нього, – вiн не вiдповiдав. Стривожений цим мовчанням, старий граф сам вирушив до кiмнати сина, але йому не вдалося нi вiдчинити дверi, замкненi зсередини, нi домогтися вiд Альберта хоча б одного слова. Усi почали вже турбуватись, але абат оголосив спокiйним голосом, що в графа Альберта бувають iнодi напади непробудного сну, начебто якогось зацiпенiння, i якщо його раптово розбудити, то вiн приходить у дуже збуджений стан, пiсля чого протягом кiлькох днiв погано почуваеться.

«Але ж це хвороба!» – з тривогою вигукнула канонiса.

«Не думаю, – вiдповiв абат, – я нiколи не чув, аби вiн на що-небудь скаржився. Лiкарi, яких я запрошував пiд час такого сну, не знаходили в графа нiякоi хвороби, а цей стан пояснювали перевтомою, фiзичною або розумовою. Вони наполегливо радили не перешкоджати його потребi в повному спокоi й забуттi».

«І часто це з ним бувае?» – запитав дядько.

«Я спостерiгав це явище лише п'ять-шiсть разiв за всi вiсiм рокiв, – вiдповiв абат, – i оскiльки я нiколи не тривожив його, воно проходило без усяких неприемних наслiдкiв».

«І довго воно тривае?» – запитала я у свою чергу, дуже розсерджена.

«Бiльш або менш довго, – сказав абат, – залежно вiд того, як довго тривало безсоння, що передувало цiй втратi сил або викликало ii. Але знати це неможливо, тому що граф сам не пам'ятае причини або не хоче про неi говорити. Вiн дуже багато працюе й приховуе це з рiдкiсною скромнiстю».

«Виходить, вiн дуже начитаний?» – запитала я.

«Надзвичайно», – вiдповiв абат.

«І нiколи цього не виявляе?»

«Вiн робить iз цього таемницю й навiть сам не пiдозрюе всiеi глибини своiх знань».

«Навiщо ж вони йому в такому разi?»

«Генiй – як краса, – вiдповiв улесливий езуiт, дивлячись на мене масними оченятами, – це милостi неба, що не вселяють нi гордостi, нi хвилювання тим, хто ними надiлений».

Я зрозумiла його наставляння й, як ви можете собi уявити, ще бiльше розлютилася. Вирiшили вiдкласти прогулянку до пробудження мого кузена. Але коли по закiнченнi двох годин вiн так i не з'явився, я скинула свою чудову амазонку й сiла вишивати за п'яльцi. Не приховаю, при цьому я багато порвала шовку й пропустила чимало хрестикiв. Я була обурена зухвалiстю Альберта. Як вiн смiв, сидячи над своiми книгами, забути про майбутню прогулянку зi мною й тепер спати непробудним сном, у той час як я його чекаю?! Час iшов, i мимохiть довелося вiдмовитись од поiздки до мiста. Мiй батько, цiлком задовольнившись поясненнями абата, взяв свою рушницю й преспокiйно вирушив стрiляти зайцiв. Тiтонька, менш спокiйна, разiв двадцять пiднiмалася до кiмнати племiнника, щоб послухати бiля його дверей. Але там панувала мертва тиша, не чутно було навiть його подиху. Бiдолашна стара була в розпачi, бачачи, до чого я незадоволена. А дядько Християн, аби забутися, взяв книжку духовного змiсту, всiвся у куточку вiтальнi й заходився читати з такою смиреннiстю, що я готова була вистрибнути у вiкно з досади. Нарештi, вже надвечiр, тiтонька, вся сяюча, прийшла сказати, що Альберт прокинувся й одягаеться. Абат порадив нам iз появою молодого графа не виявляти нi подиву, нi занепокоення, не ставити йому нiяких запитань i тiльки намагатися вiдволiкти його, якщо вiн буде засмучений тим, що сталося.

«Але якщо мiй кузен не хворий, виходить, вiн манiяк?» – вигукнула я, розлютившись.

Я зараз же пошкодувала про сказане, побачивши, як змiнилося вiд моiх жорстоких слiв обличчя бiдолашного дядька.

Але коли Альберт, наче й не було нiчого, ввiйшов, не вважаючи за потрiбне навiть вибачитися й, видно, нiтрохи не пiдозрюючи про наше невдоволення, я обурилася й дуже сухо з ним привiталася. Вiн навiть не помiтив цього. Здавалося, вiн був весь поринулий у своi думи.

Увечерi моему батьковi спало на думку, що Альберта може розвеселити музика. Я ще жодного разу не спiвала при ньому; моя арфа прибула тiльки напередоднi. Не перед вами, вчена Порпорiно, менi хвастатися своiми пiзнаннями в музицi, але ви самi переконаетеся, що в мене непоганий голосок i е природжена музикальнiсть. Я змусила довго просити себе: менi бiльше хотiлося плакати, нiж спiвати. Альберт не проронив нi слова, не виявив анi найменшого бажання послухати мене. Нарештi я все-таки погодилася, але спiвала дуже погано, й Альберт, наче я терзала йому слух, був настiльки грубий, що пiсля декiлькох тактiв вийшов iз кiмнати. Менi довелося прикликати на допомогу все мое самолюбство, всю мою гордiсть, аби не розплакатися й доспiвати арiю, не порвавши зi злостi струн арфи. Тiтонька вийшла слiдом за племiнником, батько мiй зараз же заснув, а дядько чекав бiля дверей повернення сестри, щоб довiдатися вiд неi, що iз сином. Лише абат розсипався передi мною в комплiментах, але вони злили мене бiльше, нiж байдужiсть iнших. «Очевидно, мiй кузен не любить музики», – сказала я.

«Навпаки, вiн дуже ii любить, – вiдповiдав абат, – але це залежить…»

«Вiд того, як спiвають», – перебила я його.

«…вiд його душевного стану, – вiв далi вiн, не знiяковiвши. – Інодi музика йому приемна, iнодi шкiдлива. Очевидно, ви так його зворушили, що вiн не мав сили володiти собою й пiшов, злякавшись, як би не виявити своiх почуттiв. Ця втеча мае вам лестити бiльше за всякi похвали».

У лестощах езуiта було щось хитре й глузливе, що збуджувало в менi ненависть до цiеi людини. Але незабаром я позбулася його, як ви це зараз побачите.




Роздiл 28


– Наступного дня моiй тiтоньцi, що стае говiркою лише тодi, коли вона чим-небудь дуже схвильована, спало на думку затiяти бесiду з абатом i капеланом. А позаяк, окрiм родинних уподобань, якi поглинають ii майже цiлком, едине у свiтi, що ii цiкавить, – це велич нашого роду, то вона не забула розпатякатися щодо свого родоводу, доводячи обом священикам, що наш рiд, особливо по жiночiй лiнii, найзнаменитiший, найчистiший – словом, найкращий iз усiх нiмецьких родiв.

Абат слухав терпляче, капелан – з благоговiнням, як раптом Альберт, який, здавалося, зовсiм не слухав тiтоньку, перебив ii з легким роздратуванням:

«Менi здаеться, мила тiтонько, ви помиляетеся щодо переваги нашого роду. Щоправда, i дворянство й титули отриманi нашими предками досить давно, але рiд, що втратив свое iм'я й, так би мовити, вiдрiкся вiд нього, що змiнив його на iм'я жiнки, чужоi за нацiональнiстю й вiрою, – такий рiд втрачае право пишатися своiми стародавнiми доблестями й вiрнiстю своiй краiнi».

Це зауваження зачепило канонiсу за живе, i, помiтивши, що абат насторожився, вона визнала за потрiбне заперечити племiнниковi.

«Я не згодна з вами, любий мiй, – сказала вона. – Не раз бувало, що який-небудь iменитий рiд пiдносився ще бiльше, приеднавши до свого iменi iм'я материнськоi лiнii, щоб не позбавити своiх спадкоемцiв честi походити вiд жiнки доблесного роду».

«Але тут цей приклад непридатний, – заперечив Альберт з невластивою йому наполегливiстю. – Я розумiю, що можна з'еднати два славних iменi. Я вважаю цiлком справедливим, аби жiнка передала дiтям свое iм'я, приеднавши його до iменi чоловiка. Але повне знищення iменi чоловiка видаеться менi образою з боку тоi, котра цього вимагае, i низькiстю з боку того, хто цьому пiдкоряеться».

«Альберте, ви згадуете подii iз занадто сивоi давнини, – мовила з глибоким зiтханням канонiса, – i наводите приклад, ще менш удалий, анiж мiй. Пан абат, слухаючи вас, мiг подумати, що якийсь чоловiк, наш предок, був здатний на ницiсть. Оскiльки ви так прекрасно поiнформованi про речi, що, як я гадала, майже вам невiдомi, ви не мусили б зауважувати з приводу полiтичних подiй… настiльки далеких од нас, дякувати Боговi…»

«Якщо сказане мною вам неприемно, тiтонько, я зараз наведу факт, що змие всяке ганебне обвинувачення з пам'ятi нашого предка Вiтольда, останнього iз Рудольштадтiв. Це, менi здаеться, дуже цiкавить мою кузину, – зазначив вiн, бачачи, як я витрiщила на нього очi, вражена тим, що вiн, усупереч своiй звичайнiй мовчазностi й фiлософському напряму думок, раптом пустився в таку суперечку. – Хай буде вам вiдомо, Амалiе, що нашому прадiдовi Братиславу ледь виповнилося чотири роки, коли його мати, Ульрiка Рудольштадт, визнала за потрiбне затаврувати його ганьбою, – вiднявши в нього його справжне iм'я, iм'я його батькiв – Подебрад, i давши йому натомiсть те саксонське iм'я, що ми тепер носимо разом з вами: ви – не червонiючи, а я – не пишаючись ним».

«На мою думку, принаймнi даремно згадувати про речi, настiльки далекi вiд нашоi епохи», – мовив граф Християн, якому, видно, було не по собi.

«Менi здаеться, що тiтонька заглянула в ще бiльш далеке минуле, розповiдаючи нам про великi заслуги Рудольштадтiв, i я не розумiю, що поганого в тiм, якщо хто-небудь iз нас, випадково згадавши, що вiн чех, а не саксонець за походженням, що його звати Подебрад, а не Рудольштадт, почне розповiдати про подii, якi сталися всього яких-небудь сто двадцять рокiв тому».

«Я знав, – утрутився абат, який слухав Альберта з великою цiкавiстю, – що ваш iменитий рiд у минулому був спорiднений з королiвським родом Георгiя Подебрада, але не пiдозрював, що ви прямi його нащадки, якi мають право мати його iм'я».

«Це тому, – вiдповiв Альберт, – що тiтонька, яка так добре розбираеться в генеалогii, визнала за потрiбне вилучити iз своеi пам'ятi те стародавне й благородне древо, вiд якого походимо ми. Але те генеалогiчне древо, на яке кривавими лiтерами занесено нашу славну й похмуру iсторiю, ще височiе на сусiднiй горi».

Позаяк, говорячи це, Альберт пожвавлювався все бiльше й бiльше, а лице дядька робилось усе похмурiшим, абат, хоча в ньому й була зачеплена цiкавiсть, спробував було перемiнити розмову. Але моя цiкавiсть була занадто сильною.

«Що ви хочете сказати цим, Альберте? – вигукнула я, пiдходячи до нього.

«Я хочу сказати те, що кожний iз роду Подебрадiв мусив би знати, – вiдповiв вiн. – Я хочу сказати, що на старому дубi скелi Жаху, на який ви щодня дивитеся зi свого вiкна, Амалiе, i пiд покров якого я раджу вам нiколи не сiдати, не сотворивши молитви, триста рокiв тому висiли плоди важчi за тi висохлi жолудi, якi тепер майже не ростуть на ньому».

«Це жахлива iсторiя, – промимрив переляканий капелан, – не розумiю, хто мiг про це розповiсти графовi Альбертовi».

«Мiсцева легенда, а можливо, щось iще бiльш достовiрне, – вiдповiв Альберт. – Хоч як спалюй сiмейнi архiви й iсторичнi документи, пане капелане, хоч як виховуй дiтей у невiданнi минувшини, хоч як змушуй мовчати простодушних людей за допомогою софiзмiв, а слабких – за допомогою погроз, – нi страх перед деспотизмом, нi боязнь пекла не можуть заглушити тисячi голосiв минулого[112 - …тисячi голосiв минулого… – Тут i в iнших епiзодах роману виявився iнтерес Жорж Санд до переселення душ, яке проповiдував П'ер Леру, утверджуючи iдею едностi всього людства й необхiдностi боротьби за спiльне щасливе майбутне.], вони несуться звiдусiль. Нi! Нi! Вони занадто гучнi, цi жахливi голоси, щоб слова священика могли змусити iх замовкнути. Коли ми спимо, вони говорять нашим душам устами примар, якi пiдводяться з могил, аби попередити нас; ми чуемо цi голоси серед шуму природи; вони, як колись голоси богiв у священних гаях, виходять навiть iз стовбурiв дерев, аби розповiсти нам про злочини, про нещастя й подвиги наших батькiв…»

«Навiщо, мiй бiдолашний хлопчику, ти мучиш себе такими сумними думками й фатальними спогадами?» – мовила канонiса.

«Це ваша генеалогiя, тiтонько, це подорож, яку ви щойно здiйснили в минулi столiття, – це вони розбудили в менi спогад про п'ятнадцять ченцiв, власноручно повiшених на гiлках дуба одним iз моiх предкiв… Так, моiм предком, найбiльшим, найстрашнiшим, найзавзятiшим, – тим, кого називали «Грiзний слiпець»[113 - «Грiзний слiпець» – вiйськовий вождь повсталих гуситiв Ян Жижка (бл. 1370—1424), який у молодостi втратив око; улiтку 1421 р. при облозi замку Рабi його було тяжко поранено й вiн повнiстю ослiп. Одначе Жижка залишався на своему бойовому посту й нi разу не зазнав поразки. Його помiчники описували йому хiд битви та мiсцевiсть, i слiпий полководець керував рухом армii, безпомилково визначаючи напрям ii ударiв.], – непереможним Яном Жижкою, поборником чашi[114 - …поборник чашi. – У Середньовiччi в католицькiй церквi утвердилася традицiя, за якою священики причащалися хлiбом i вином, а миряни – тiльки хлiбом. Послiдовники Гуса виступили з вимогою причастя пiд обома видами, тобто не тiльки хлiбом, але й вином («iз чашi»). В умовах нацiональноi та релiгiйноi боротьби питання про два види причастя набуло надзвичайноi актуальностi й гостроти. Чаша, яка зображувалася на знаменах повсталих гуситiв, слугувала символом рiвностi, запереченням привiлеiв духовенства. Помiркованi гусити iз середовища заможного бюргерства та дворянства, якi називалися чашниками, або калекстинами (вiд лат. саlех – «чаша»), задовольнялися вимогою причащання мирян пiд обома видами та лiквiдацii свiтськоi влади духовенства.]!»

Гучне, ненависне iм'я глави таборитiв[115 - Таборити – радикальнi гусити, головним чином селяни та мiська бiднота, якi не обмежувалися вимогою обрядового зрiвняння i прагнули знищення феодального ладу в цiлому, створення суспiльства, де не буде гнiту i злиднiв. Центром селянсько-плебейського руху були поселення на горi Табор у Пiвденнiй Чехii. Таборитськi армii воювали з ворогом як у самiй Чехii, так i за ii межами. Єднiсть дiй таборитiв i чашникiв установлювалася тiльки в моменти зовнiшньоi небезпеки, загострення класових суперечностей у ходi розвитку чеськоi Реформацii в остаточному пiдсумку призвело до вiдкритоi збройноi боротьби мiж ними. У вирiшальнiй битвi бiля Липан ЗО травня 1434 р. таборити зазнали поразки, а 1452 р. Іржi Подебрад захопленням Табору завершив розгром селянсько-плебейського руху.] – сектантiв, якi пiд час Гуситських воен перевершували своею енергiею, хоробрiстю й жорстокiстю всiх iнших реформатiв, – уразило, мов удар грому, обох священикiв. Капелан навiть перехрестивсь, а тiтонька, що сидiла поруч iз Альбертом, мимоволi вiдсунулася вiд нього.

«Боже милостивий! – скрикнула вона. – Та про що й про кого говорить цей хлопчик? Не слухайте його, пане абате! Нi, нiколи, нiколи наша родина не мала нiчого спiльного з тим окаянним, чие мерзенне iм'я вiн щойно вимовив».

«Говорiть за себе, тiтонько, – рiшуче заперечив Альберт. – Ви – Рудольштадт у душi, хоча в дiйсностi походите вiд Подебрадiв. Але в моiх жилах тече на кiлька крапель бiльше чеськоi кровi й на кiлька крапель менше кровi iноземноi. У родовiдному древi моеi матерi не було нi саксонцiв, нi баварцiв, нi пруссакiв: вона була чистоi слов'янськоi раси. Ви, тiтонько, очевидно, не цiкавитеся шляхетним походженням, на яке не можете претендувати, а я, дорожачи своiм особистим славним походженням, можу повiдомити вам, якщо ви не знаете, i нагадати вам, якщо ви забули, що в Яна Жижки була дочка, що вийшла замiж за графа Прахалiца, i що мати моя, сама Прахалiц, – нащадок по прямiй жiночiй лiнii Яна Жижки так точно, як ви, тiтонько, – нащадок Рудольштадтiв».

«Це марення, це омана, Альберте…»

«Нi, дорога тiтонько, це вам може пiдтвердити пан капелан, людина правдива, богобоязка; у нього в руках були дворянськi грамоти, що засвiдчують це».

«У мене?» – скрикнув капелан, блiдий як мрець.

«Ви можете в цьому зiзнатися, не червонiючи перед паном абатом, – з гiркою iронiею вiдповiв Альберт. – Ви тiльки виконали свiй обов'язок католицького священика й австрiйського пiдданого, коли спалили цi документи наступного дня пiсля смертi моеi матерi».

«Моя совiсть повелiла менi тодi спалити iх, але свiдком цього був лише Господь, – мовив капелан, iще дужче блiднучи. – Графе Альберте, скажiть, хто мiг вам це вiдкрити?»

«Я вже сказав вам, пане капелане: голос, що говорить гучнiше, нiж голос священика».

«Що це за голос, Альберте?» – запитала я, сильно зацiкавлена.

«Голос, що говорить пiд час сну», – вiдповiв Альберт.

«Але це нiчого не пояснюе, сину мiй», – сказав граф Християн задумливо й сумно.

«Голос кровi, батьку мiй!» – вiдповiв Альберт тоном, що змусив усiх нас здригнутися.

«О боже мiй! – скрикнув дядько, молитовно склавши руки. – Знову тi ж сни, знову та ж гра хвороi уяви, якi колись так терзали його бiдну матiр. – І, нахилившись до тiтоньки, вiн тихо додав: – Мабуть, пiд час своеi хвороби вона про все це говорила при дитинi, i, мабуть, ii слова вiдбилися в його дитячому мозку».

«Це неможливо, братику, – вiдповiла канонiса, – Альбертовi не було й трьох рокiв, коли вiн утратив матiр».

«Найiмовiрнiше, – упiвголоса заговорив капелан, – що в будинку могло зберегтися що-небудь iз тих проклятих еретичних писань, сповнених неправди й безбожництва, якi вона зберiгала з огляду на сiмейнi традицii. Проте перед смертю в неi вистачило моральних сил пожертвувати ними».

«Нi, вiд них нiчого не збереглося, – мовив Альберт, який не пропустив жодного слова, сказаного капеланом, незважаючи на те, що той говорив дуже тихо, а молодий граф, що збуджено походжав по великiй вiтальнi, у цей час був на iншому ii кiнцi. – Ви самi прекрасно знаете, пане капелане, що знищили все й що наступного дня пiсля ii кончини все обшукали й перерили в ii кiмнатi».

«Звiдки ти все це взяв, Альберте? – суворо запитав граф Християн. – Який вiроломний або безрозсудний служник здумав збентежити твiй юний розум, розповiвши, безсумнiвно, в перебiльшеному виглядi, про цi сiмейнi подii?»

«Жоден зi служникiв менi цього не говорив, батьку, присягаюся моею вiрою й совiстю».

«Виходить, це справа рук ворога роду людського», – промимрив iз жахом капелан.

«Мабуть, бiльш правдоподiбно й бiльш по-християнському, – вставив абат, – припустити, що граф Альберт обдарований винятковою пам'яттю й що подii, якi зазвичай проходять для дiтей безслiдно, вiдбилися в його мозку. Переконавшись у рiдкiсному розумi графа, я можу легко припустити, що вiн розвився надзвичайно рано, а пам'ять його воiстину надзвичайна».

«Пам'ять моя вам здаеться такою надзвичайною лише тому, що ви самi зовсiм позбавленi ii, – заперечив сухо Альберт. – Наприклад, ви не пам'ятаете, що ви робили тисяча шiстсот дев'ятнадцятого року, пiсля того як мужнiй, вiрний протестант Вiтольд Подебрад (ваш дiд, дорога тiтонько), останнiй предок, який носив наше iм'я, почервонив своею кров'ю скелю Жаху. Закладаюся, пане абате, що ви забули про ваше поводження за цих обставин».

«Зiзнаюся, зовсiм забув», – вiдповiв абат з глузливою посмiшкою, що було не дуже чемно в ту хвилину, коли нам усiм стало ясно, що Альберт марить.

«У такому разi, я вам нагадаю, – сказав Альберт, нiтрохи не бентежачись. – Ви почали з того, що поспiшили дати пораду iмператорським солдатам, якi щойно прикiнчили Вiтольда Подебрада, втiкати або сховатися, тому що ви знали, що пльзеньськi робiтники, котрi мали мужнiсть визнавати себе протестантами й обожнювали Вiтольда, вже йшли помститися за смерть свого вождя, готуючись розтерзати на шмаття його вбивць. Потiм ви вирушили до моеi прабабки Ульрiки, тремтячоi й заляканоi вдови Вiтольда, i запропонували iй прощення iмператора Фердинанда Другого[116 - Фердинанд Другий (1578—1637) – римсько-нiмецький iмператор, за якого почалася Тридцятилiтня вiйна.], збереження ii маеткiв, титулiв, свободи, життя ii дiтей – за умови, якщо вона слухатиме ваших порад i платитиме за вашi послуги золотом. Вона погодилася на це: материнська любов штовхнула ii на такий легкодухий учинок. Вона не вшанувала мученицькоi кончини свого шляхетного чоловiка. Вона народилася католичкою й вiдреклася вiд своеi вiри тiльки з любовi до чоловiка. Вона не знайшла в собi сили пiти на злиднi, вигнання, гонiння заради того, щоб зберегти дiтям вiру, яку iхнiй батько щойно засвiдчив своею кров'ю, i зберегти iм те iм'я, яке вiн прославив бiльше за всiх своiх предкiв – гуситiв, калекстинiв[117 - Калекстини. – Помiркованi гусити iз середовища заможного бюргерства та дворянства, якi називалися чашниками, або калекстинами (вiд лат. саlех – «чаша»).], таборитiв, сирiт[118 - Сироти (орфанiти) – так називали себе пiсля смертi Жижки його сподвижники оребiти (див. прим, до стор. 331).], союзних братiв[119 - Союзнi брати (jednota bratska) – первiсна назва секти «чеських братiв» («моравських братiв»), яка виникла в Чехii пiсля поразки таборитiв. Секта складалася переважно iз селян та ремiсникiв. «Брати» заперечували державу, станову та майнову нерiвнiсть, проповiдуючи разом з тим непротивлення злу. Пiсля поразки чехiв у битвi при Бiлiй горi секту було розгромлено.] i лютеран». (Усе це, мила Порпорiно, назви еретичних сект, що iснували в часи Яна Гуса й Мартiна Лютера; до них, очевидно, належала й та гiлка роду Подебрадiв, од якоi походимо ми.)

«Словом, – вiв далi Альберт, – саксонка злякалася й поступилася. Ви заволодiли замком, ви змусили iмператорських солдатiв покинути його, ви врятували нашi маетки. На величезному багаттi ви спалили всi нашi грамоти, весь наш архiв. От чому моiй тiтоньцi, на ii щастя, не вдалося вiдновити родовiдне древо Подебрадiв, i вона знайшла собi iжу бiльш легкотравну – родовiд Рудольштадтiв. За вашi послуги ви дiстали велику нагороду, – ви розбагатiли, дуже розбагатiли. Через три мiсяцi Ульрiцi було дозволено вирушити до Вiдня i припасти до стоп iмператора, який одразу милостиво дозволив iй змiнити пiдданство ii дiтей, виховувати iх пiд вашим керiвництвом у католицькiй вiрi, а в майбутньому вiддати на вiйськову службу й дозволити боротися пiд тими прапорами, проти яких так мужньо боролись iхнiй батько й дiди. Словом, я й моi сини, ми були зарахованi до лав вiйська австрiйського тирана…»

«Ти й твоi сини!..» – з розпачем скрикнула тiтонька, бачачи, що вiн зовсiм заговорюеться.

«Так, моi сини: Сигiзмунд i Рудольф», – вiдповiв пресерйозно Альберт.

«Це iмена мого батька й дядька, – пояснив граф Християн. – Альберте, чи ти сповна розуму? Опам'ятайся, сину мiй! Понад сторiччя вiдокремлюе нас вiд цих сумних подiй, що сталися з волi Божоi…»

Альберт стояв на своему. Вiн переконав себе й хотiв переконати нас у тому, що вiн – Братислав, син Вiтольда, i перший з Подебрадiв, який носив материнське iм'я – Рудольштадт. Вiн розповiв нам про свое дитинство i про катування графа Вiтольда, про якi вiн зберiг найяснiший спомин. Винуватцем мученицькоi смертi Вiтольда вiн уважав езуiта Дiтмара (яким, на його думку, був не хто iнший, як абат-гувернер). Вiн говорив також про глибоку ненависть, що вiдчував у дитинствi до цього Дiтмара, до Австрii, до iмператорськоi династii й до католикiв. Потiм його спомини почали якось плутатися; вiн додав масу незрозумiлих речей про вiчне й безперервне життя, про повернення людей iз того свiту на землю, грунтуючись при цьому на вiруваннi гуситiв: начебто Ян Гус через сто рокiв пiсля своеi смертi повернеться в Чехiю, щоб закiнчити почату справу. За словами Альберта, пророкування це здiйснилося, тому що, запевняв вiн, Лютер – це воскреслий Ян Гус. Словом, у його промовi була якась дивна сумiш ересi, марновiрства, похмуроi метафiзики й поетичного марення. І все це говорилося так переконливо, з такими точними, цiкавими подробицями подiй, яких вiн нiбито був свiдком i якi стосувалися не тiльки Братислава, але i Яна Жижки й багатьох iнших померлих (вiн запевняв, що все це – його власнi минулi втiлення), що ми мовчали, враженi, не зважуючись нi зупинити його, нi суперечити йому. Дядько й тiтонька, що страшенно страждали вiд цього, на iхню думку, нечестивого божевiлля, проте хотiли до кiнця розiбратися в ньому; адже божевiлля Альберта вперше виявилося так вiдкрито, i треба ж було знати джерело лиха, щоб потiм мати можливiсть iз ним боротись. Абат намагався було обернути все на жарт, запевняючи, що граф Альберт, штукар i насмiшник, тiшить себе, мiстифiкуючи нас своею надзвичайною ерудицiею.

«Вiн так багато читав, – говорив абат, – що був би спроможний у такий от спосiб, роздiл за роздiлом, розповiсти нам iсторiю всiх столiть, притому з такими подробицями, з такою точнiстю, що люди, схильнi вiрити в чудесне, могли б подумати, начебто вiн дiйсно сам був присутнiй при всiх описаних ним сценах».

Канонiса, яка при всiй своiй полум'янiй набожностi була схильна до марновiрства й уже починала вiрити племiнниковi на слово, поставилася дуже неприязно до просторiкувань абата й порадила йому приберегти своi жартiвнi пояснення до бiльш веселого випадку; потiм вона почала всiляко намагатися повернути племiнника до дiйсностi.

«Бережiться, тiтонько, – нетерпляче вiдповiв Альберт на ii вмовляння, – бережiться, щоб я вам не сказав, хто ви така. Дотепер я гнав од себе цю думку, та щось говорить менi, що бiля мене стоiть зараз саксонка Ульрiка».

«Так ви гадаете, бiдолашне дитя мое, – вiдповiла канонiса, – що ця розсудлива, самовiддана прабабка, яка зумiла зберегти своiм дiтям життя, а нащадкам незалежнiсть, статок, почестi – все, чим вони тепер користуються, – ви гадаете, що вона вiдродилася знову в менi? Знайте ж, Альберте, я так люблю вас, що в змозi була б зробити навiть бiльше, нiж вона. Я пожертвувала б своiм життям, якби цiею цiною могла зцiлити ваш розум, що помутився».

Альберт якийсь час мовчки дивився на тiтку, i в його поглядi крiзь суворiсть проглядала нiжнiсть.

«Нi, нi, – сказав вiн нарештi, пiдходячи до неi й опускаючись бiля ii нiг на колiна, – ви ангел, i колись ви причастилися з дерев'яноi чашi гуситiв. А все-таки саксонка тут: ii голос сьогоднi долинав до мене кiлька разiв».

«Припустiть, що це я, Альберте, – проказала я, намагаючись його розвеселити, – тiльки не дуже гнiвайтеся на мене за те, що я не вiддала вас катам тисяча шiстсот дев'ятнадцятого року».

«Ви – моя мати! – скрикнув вiн, дивлячись на мене страшними очима. – Не говорiть менi цього, тому що я не можу вас простити. Господь вiдродив мене в лонi бiльш сильноi жiнки, вiн загартував кров'ю Жижки мое ество, що збилось iз правильного шляху. Амалiе, не дивiться на мене, а головне, не говорiть зi мною! Це ваш голос, Ульрiко, заподiяв менi сьогоднi всi цi страждання!»

Із цими словами Альберт стрiмко вийшов, залишивши нас у найпригнiченiшому станi, бо ми з гiркотою переконалися в розладi його розуму.

Була друга година пополуднi. Перед цим ми спокiйно пообiдали. За обiдом нiчого, крiм води, Альберт не пив, так що його божевiльнi слова нiяк не можна було пояснити сп'янiнням. Тiтонька з капеланом зараз же побiгли за ним услiд: уважаючи його тяжкохворим, вони хотiли чим-небудь допомогти йому. Але – незбагненна рiч! – Альберт зник, немов якими чарами. Його нiде не могли знайти: нi в його кiмнатi, нi в кiмнатi матерi, де вiн часто зачинявся, у жодному iз завулкiв замку. Його всюди шукали – в саду, бiля рiчкового заповiдника, в околишнiх лiсах, у горах. Жодна людина не бачила його нi поблизу, нi здалеку. Навiть слiдiв його не могли знайти. Нiхто в замку цiеi ночi не лягав спати. Служники зi смолоскипами до самого свiтанку шукали його.

Уся родина молилася. Наступний день минув у тiй же тривозi, а наступна нiч – у тiй же зневiрi. Не вмiю вам висловити, в якому жаху була я – адже досi я жодного разу не вiдчувала таких хвилювань i не переживала настiльки важливих сiмейних подiй. Я була переконана, що Альберт позбавив себе життя або втiк назавжди. Зi мною стався нервовий напад, мене трясла лихоманка. Незважаючи на жах, що вселяеться менi цiею дивною, фатальною людиною, у менi все ще жив залишок любовi до нього. У мого батька вистачило сил вирушити на полювання: вiн уявляв, що десь у глибинi лiсiв знайде слiд Альберта. Бiдна моя тiтонька, що терзалася горем, не падала духом, була дiяльна, мужня, доглядала за мною й намагалася всiх заспокоiти. Дядько молився день i нiч. Бачачи його гарячу вiру й стоiчну покiрнiсть волi Божiй, я пошкодувала, що не набожна.

Абат робив вигляд, буцiм трохи сумуе, але запевняв, що зовсiм спокiйний. «Треба правду сказати, – говорив вiн, – граф Альберт пiд час наших подорожей жодного разу так надовго не зникав, але iнодi вiн вiдчував потребу в самотi й духовному спогляданнi». На думку абата, кращий засiб проти дивацтв молодого графа полягав у тому, аби нiколи йому не суперечити й робити вигляд, начебто нiчого не помiчаеш. Насправдi ж цей iнтриган i найбiльший егоiст був зацiкавлений винятково в одержаннi великоi платнi й тому намагався якомога довше протягнути строк свого перебування в гувернерах, уводячи родину в оману й приписуючи собi неiснуючi заслуги. Зайнятий своiми справами й розвагами, вiн полишав Альберта на самого себе й, очевидно, зовсiм не перешкоджав розвитку його дивацтв. Дуже можливо, що вiн не раз бачив його хворим i збудженим. І, авжеж, не перешкоджав йому нестримно вiддаватися його хворiй фантазii. Безсумнiвно одне, що абат умiв приховувати цi дивацтва вiд усiх, хто б мiг повiдомити нас про них. Усi листи, отриманi дядьком вiд друзiв, були сповненi привiтань з приводу достошств його красеня сина й похвал на його адресу. Очевидно, Альберт нiде й нi на кого не справляв враження хвороi або не цiлком нормальноi людини. Хай там як, але його внутрiшне життя за всi цi вiсiм рокiв мандрiв було для нас непроникною таемницею.

По закiнченнi трьох дiб, бачачи, що Альберт усе не з'являеться, i побоюючись, що ця подiя зашкодить його власним справам, абат зiбрався iхати до Праги, нiбито на пошуки молодого графа, який, на його думку, мiг розшукувати в цьому мiстi яку-небудь книгу.

«Альберт подiбний до вчених, – говорив вiн, – якi так зануренi у своi дослiдження, що для задоволення цiеi безневинноi пристрастi готовi забути весь свiт».

Потому абат виiхав i бiльше не повернувся.

Пiсля цiлого тижня болiсноi тривоги, коли ми стали вже зовсiм втрачати надiю, тiтонька, проходячи повз кiмнату Альберта, раптом побачила у вiдчиненi дверi, що вiн спокiйнiсiнько сидить у крiслi й гладить собаку, що супроводжував його в таемничiй подорожi. На його одежi не видно було нi бруду, нi дiр, тiльки золоте шиття потемнiло, наче вiн був у сирому мiсцi або проводив ночi просто неба. Із взуттям у нього також було все гаразд, – очевидно, вiн ходив не багато. Тiльки борода й волосся свiдчили про те, що вiн давно ними не займався. Вiд цього дня, треба сказати, вiн перестав голитися й пудрити волосся, як iншi чоловiки, – ось чому вiн вам, Нiно, i видався примарою.

Тiтонька з лементом кинулася до нього.

«Що з вами, мила тiтонько? – запитав вiн, цiлуючи iй руку. – Можна подумати, що ви мене цiлу вiчнiсть не бачили».

«Бiдолашний мiй хлопчику, – скрикнула вона, – ти ж пропадав цiлий тиждень, нi словом нас не попередивши! Ось уже сiм жахливих днiв, сiм жахливих ночей, як ми тебе шукаемо, плачемо за тобою, молимося за тебе».

«Сiм днiв? – повторив Альберт, з подивом дивлячись на неi. – Тобто ви хочете сказати, мила тiтонько, – сiм годин? Адже я тiльки сьогоднi вранцi пiшов на прогулянку i, як бачите, повернувся, не спiзнившись до вечерi. Невже я мiг настiльки стривожити вас такою короткою вiдсутнiстю?»

«Так, звичайно, – мовила канонiса, боячись погiршити хворобливий стан племiнника, розкривши йому правду. – Це я обмовилась: я хотiла сказати – сiм годин. А хвилювалась я тому, що ти не звик до таких тривалих прогулянок; до того ж я бачила сьогоднi вночi поганий сон, i це вивело мене з рiвноваги».

«Мила тiтонько, чудесний мiй друже! – нiжно мовив Альберт, цiлуючи ii руки. – Ви мене любите, як малу дитину. Але батько, сподiваюся, не хвилювався?»

«Аж нiяк. Вiн чекае тебе вечеряти. Уявляю, який ти, мабуть, голодний».

«Не дуже: адже я добре пообiдав».

«Де й коли, Альберте?»

«Та тут же, сьогоднi, з вами, мила тiтонько. Але я бачу, що ви все ще не прийшли до тями. Який я засмучений, що так налякав вас. Але чи мiг я це передбачити?»

«Ну, ти ж мене знаеш. Краще розкажи, де ти iв i де спав вiдтодi, як пiшов з дому».

«Із сьогоднiшнього ранку? Та як же я мiг хотiти спати, як мiг зголоднiти?»

«А скажи, тобi нездужаеться?»

«Нiтрохи».

«Ти не стомився? Ти, мабуть, багато ходив, пiднiмався на гори? Це дуже стомливо. Де ж ти був?»

Альберт прикрив очi рукою, мовби силкуючись згадати, але не змiг.

«Зiзнатися, нiчого не пам'ятаю, – нарештi мовив вiн. – Дуже вже я був зайнятий своiми думками. Я йшов, нiчого не помiчаючи, як, пам'ятаете, бувало в дитинствi. Адже я нiколи не мiг вiдповiсти на жодне з ваших запитань».

«Ну, а пiд час своiх подорожей ти звертав увагу на те, що бачив?»

«Інодi, але не завжди. Я багато чого спостерiгав, але багато чого й забув, дякувати Боговi».

«А чому «дякувати Боговi»?»

«Та тому, що на землi доводиться бачити жахливi речi», – вiдповiв вiн, пiдводячись iз похмурим виглядом, якого ранiше тiтонька не помiчала в ньому.

Тут вона зрозумiла, що не слiд бiльше змушувати його говорити, i поспiшила до дядька повiдомити, що син його знайшовся. Нiхто в будинку ще не знав цього, нiхто не бачив, як вiн повернувся. Вiн так само непомiтно з'явився, як зник.

Бiдолашний дядько, який настiльки мужньо переносив усi попереднi страждання, не витримав такоi радостi, – знепритомнiв. Тож, коли Альберт увiйшов, батько мав вигляд гiрший, анiж його син. Альберт, який пiсля своiх тривалих подорожей зазвичай нiчого не помiчав iз того, що дiеться навколо, цього вечора здавався зовсiм iншим. Вiн був дуже нiжний з батьком, стривожився його кепським виглядом, допитувався, що тому причиною. Коли ж йому ризикнули натякнути на те, що довело його батька до такого стану, вiн нiчого не зрозумiв, i з його щирих вiдповiдей було видно, що вiн анiчогiсiнько не пам'ятае про свое зникнення, що тривало тиждень.

– Те, що ви менi розповiдаете, цiлком схоже на сон, мила баронесо, – мовила Консуело. – Це здатне не приспати мене, як ви очiкували, а звести з розуму. Чи мислимо, щоб людина прожила цiлий тиждень, нiчого не усвiдомлюючи?

– І уявiть, це нiщо в порiвняннi з тим, що ви ще почуете вiд мене. Я прекрасно розумiю, що вам важко повiрити менi, аж поки ви на власнi очi не переконаетеся, що я не тiльки нiчого не перебiльшую, але, навпаки, про деякi речi змовчую, щоб скоротити свою розповiдь. Знайте, я говорю вам лише про те, що бачила власними очима, й усе-таки iнодi запитую себе: що ж таке Альберт – чаклун чи людина, що знущаеться над нами? Одначе пiзно; боюся, що я зловживаю вашою люб'язнiстю.

– Нi, це я зловживаю вашою, – вiдповiла Консуело. – Ви, мабуть, дуже стомилися вiд своеi розповiдi. Хочете, вiдкладемо до завтра продовження цiеi неймовiрноi iсторii?

– Добре. Отже, до завтра, – сказала юна баронеса, обiймаючи ii.




Роздiл 29


Консуело, вислухавши цю дiйсно неймовiрну iсторiю, довго не могла заснути. Темна дощова нiч, сповнена якихось звукiв, схожих на стогони, ще пiдсилювала незнайомий iй досi марновiрний страх. «Виходить, iснуе незбагненний фатум, який тяжiе над деякими людьми? – говорила вона собi. – Чим завинила перед Богом ця молода дiвчина, яка щойно так вiдверто розповiдала про свое ображене наiвне самолюбство, про своi обманутi райдужнi надii? А що поганого вчинила я сама, щоб мою едину любов було так жахливо розбито й зганьблено? Який грiх учинив цей вiдлюдний Альберт Рудольштадт, аби втратити розум i здатнiсть керувати власним життям? І яку ж вiдразу мусило вiдчути провидiння до Андзолето, щоб оддати його на поталу, як воно це зробило, поганим схильностям i спокусам розпусти!»

Подолана втомою, вона, нарештi, заснула й поринула в недоладнi й нескiнченнi сни. Двiчi-тричi вона прокидалася й знову засинала, не маючи сил усвiдомити того, де вона, i вважаючи, що вона все ще в дорозi. Порпора, Андзолето, граф Дзустiньянi й Корилла – усi по черзi проходили перед ii очима, виголошуючи iii дивнi, болiснi промови, дорiкаючи за якийсь злочин, що за нього вона зазнавала кари, хоча й не пам'ятала, щоб вона його вчиняла. Але всi цi видiння вiдступали перед образом Альберта. Вiн безупинно з'являвся перед нею зi своею чорною бородою, зi спрямованим в одну точку поглядом, у своему жалобному одязi, що нагадував золотим оздобленням й розсипаними по ньому блискiтками покров небiжчика.

Прокинувшись, вона побачила бiля свого лiжка Амалiю, вже ошатно одягнену, свiжу, усмiхнену.

– Знаете, мила Порпорiно, – звернулася до неi юна баронеса, цiлуючи ii в чоло, – у вас е щось дивне. Видно, менi судилося жити з незвичайними iстотами, тому що й ви також належите до iхнього числа, це безсумнiвно. Ось уже чверть години, як я дивлюся на вас сплячу, щоб розгледiти при денному свiтлi, чи гарнiша ви, нiж я. Зiзнаюся, мене це почасти тривожить, i хоч я й поставила хрест на своiй любовi до Альберта, але менi все-таки було б трохи прикро, якби вiн почав задивлятися на вас. Хай там як, але вiн тут единий чоловiк, а я досi була единою жiнкою. Тепер нас двi, i якщо ви мене затьмарите, я цього вам не прощу.

– Ви полюбляете насмiхатись, – вiдповiла Консуело. – Це невеликодушно з вашого боку. Залиште цi злi жарти i краще скажiть менi, що ж у менi незвичайного? Може, моя колишня потворнiсть повернулась? Я гадаю, що це саме так.

– Скажу вам усю правду, Нiно. Зараз, при першому поглядi на вас, коли ви лежали така блiда, напiвзаплющивши величезнi, скорiше зупиненi, анiж соннi очi, звiсивши з лiжка худу руку, зiзнаюся – я пережила хвилину трiумфу. Але чим бiльше я дивилася на вас, тим бiльше вражала мене ваша нерухомiсть, ваш воiстину царствений вигляд. Знаете, рука ваша – це рука королеви, а у вашiм спокоi е щось гнiтюче, щось пiдкорююче, – я й сама не знаю що. І раптом ви почали здаватися менi страшенно гарною, а тим часом погляд у вас дуже лагiдний. Скажiть менi, Нiно, що ви за людина? Водночас ви й приваблюете й лякаете мене. Менi дуже совiсно за всi тi дурницi, якi сьогоднi вночi я встигла вам наговорити; ви менi ще нiчого не сказали про себе, а самi вже знаете всi моi вади.

– Якщо в мене вигляд королеви, що, правду сказати, нiколи не спадало менi на думку, – вiдповiла Консуело, сумно всмiхаючись, – то хiба тiльки королеви жалюгiдноi, розвiнчаноi. Краса моя завжди здавалася менi досить спiрною. Якщо ж ви хочете знати мою думку про вас, мила баронесо Амалiе, то ви пiдкупили мене своею вiдвертiстю й добротою.

– Що я вiдверта – це так, але чи вiдвертi ви, Нiно? Щоправда, у вас вiдчуваеться велич, шляхетна чеснiсть, але чи здатнi ви розкривати душу? Гадаю, що нi.

– Погодьтеся, не менi ж робити першi кроки. Це ви, моя теперiшня покровителька й хазяйка моеi долi, маете викликати мене на вiдвертiсть.

– Ваша правда. Але ваша розсудливiсть лякае мене. Скажiть, ви не будете занадто мене картати за мое легкодумство?

– Я не маю на це нiякого права. Я ваша вчителька музики, i тiльки. До того ж бiдна дiвчина, що вийшла з народу, як я, завжди мусить знати свое мiсце.

– Ви з народу, горда Порпорiно?! О, це неправда! Цього не може бути! Скорiше ви здаетеся менi таемничим нащадком якого-небудь князiвського роду. Чим займалася ваша мати?

– Вона спiвала, так само як i я.

– А ваш батько?

Консуело знiяковiла. Вона не приготувала заздалегiдь вiдповiдей на всi нескромно-фамiльярнi запитання юноi баронеси. Рiч у тiм, що вона нiколи нiчого не чула про свого батька, i iй навiть не спадало на думку поцiкавитися, чи був вiн узагалi в неi.

– Так я й знала, – вигукнула, заливаючись смiхом, Амалiя, – ваш батько був або iспанський гранд, або венецiанський дож.

Тон цiеi розмови здався Консуело легковажним i образливим.

– По-вашому, – зауважила Консуело з вiдтiнком невдоволення, – чесний майстровий або бiдний артист не мае права передати своiй дитинi природжену шляхетнiсть? Вам здаеться, що дiти народу мусять бути неодмiнно грубi й потворнi?

– Те, що ви сказали, це шпилька на адресу моеi тiтки Вiнцеслави, – заперечила баронеса, смiючись iще голоснiше. – Ну, пробачте менi, дорога Нiно, якщо я трохи вас розсердила, i дозвольте менi вигадати про вас найкрасивiший роман. Одначе, любонько, одягайтеся хутчiше: зараз залунае дзвiн, i тiтонька скорiше заморить усiх нас голодом, анiж накаже подати снiданок без вас. Я допоможу вам вiдчинити вашi скринi, давайте ключi. Я впевнена, що ви привезли з Венецii гарнесенькi туалети й тепер просвiтите мене стосовно мод: адже я так давно животiю в цiй дикiй краiнi.

Консуело, кваплячись причесатися й навiть не чуючи, що iй говорить баронеса, вiддала дiвчинi ключi, а Амалiя, схопивши iх, поспiшно заходилася вiдчиняти першу скриню, уявляючи, що вона повна платтiв; але, на превеликий ii подив, у нiй не виявилося нiчого, крiм стосу старих-престарих нот – друкованих, напiвстертих вiд тривалого використання, та рукописних, на перший погляд зовсiм малозрозумiлих.

– Що це таке? – вигукнула вона, витираючи поспiшно своi гарненькi пальчики. – У вас, мила Нiно, предивний гардероб.

– Це скарби, – вiдповiла Консуело, – обходьтеся з ними шанобливо, дорога баронесо. Тут е автографи найбiльших композиторiв, i я погодилася б скорiше втратити голос, анiж не повернути цi ноти Порпорi, який довiрив iх менi.

Амалiя вiдчинила другу скриню: вона була повна нотного паперу i творiв про музику, композицiю, гармонiю й контрапункт.

– А! Розумiю. Це ваша скринька з коштовностями, – мовила вона смiючись.

– Іншоi в мене немае, – вiдповiла Консуело, – i я хочу сподiватися, що й ви будете часто користуватися нею.

– Час добрий! Бачу, що ви сувора вчителька. Але ви не образитеся, мила Нiно, якщо я запитаю, де ж вашi плаття?

– А он у тiй маленькiй картонцi, – вiдповiла Консуело, прямуючи до неi; вiдкривши ii, вона показала баронесi простеньке чорне шовкове плаття, акуратно складене.

– І це все? – запитала Амалiя.

– Так, усе, крiм мого дорожнього костюма. Через кiлька днiв я зроблю собi на змiну ще таке ж чорне плаття.

– Так ви в жалобi, моя дорога?

– Можливо, синьйоро, – серйозно вiдповiла Консуело.

– У такому разi пробачте менi. Я мала сама здогадатися з вашого вигляду, що у вас горе, i я ще бiльше люблю вас за це. Це зблизить нас, тому що в мене також е причина бути смутною i я могла б уже носити жалобу по призначеному менi чоловiковi. Ах, мила Нiно, не жахайтеся моеi веселостi, часто я намагаюся заглушити нею глибоке горе.

Вони поцiлувалися й спустилися до вiтальнi, де iх уже чекали.

Консуело вiдразу помiтила, що у своему простому чорному платтi й бiлiй косинцi, скромно заколотiй пiд самим пiдборiддям шпилькою iз чорного янтарю, вона справила на канонiсу сприятливе враження. Старий Християн, здавалося, тепер менше ii соромивсь, а люб'язний був так само, як i напередоднi. Барон Фрiдрiх, який заради чемностi не поiхав цього дня на полювання, заздалегiдь приготував для гостi, бажаючи подякувати iй за турботи, якi вона брала на себе вiдносно його дочки, безлiч люб'язних фраз, але так i не змiг вичавити iз себе жодного слова. Зате, сiвши з нею поруч, вiн до того наiвно й набридливо старався, пригощаючи ii, що сам пiдвiвся з-за столу голодний. Капелан поцiкавився, в якому порядку патрiарх здiйснюе процесii у Венецii, потiм почав розпитувати про пишнiсть богослужiння в тамтешнiх церквах, про iхне оздоблення. З вiдповiдей Консуело вiн зробив висновок, що вона часто вiдвiдувала церкви, а коли вiн довiдався ще, що вона вивчала духовну музику, то вiдчув до неi велику повагу.

На графа Альберта Консуело ледь зважувалася глянути, – саме тому, що тiльки вiн один збуджував у нiй живу цiкавiсть. Вона не знала ще, як вiн ставиться до ii появи. Проходячи через вiтальню, вона тiльки побачила його в дзеркалi й устигла помiтити, що вiн одягнений дуже вишукано, хоча, як i ранiше, в чорному. У нього був, безсумнiвно, аристократичний вигляд знатного вельможi, але борода, довге волосся, що недбало звисало, й засмагле, з жовтуватим вiдливом, обличчя надавали йому подiбностi до гарного, мрiйливого рибалки з берегiв Адрiатичного моря.

Одначе звучнiсть його голосу, що приемно пестила музикальне вухо Консуело, помалу додала iй хоробростi, i вона глянула на нього. Їi здивувало, що в нього вигляд i манери зовсiм нормальноi людини. Вiн говорив мало, але розважливо, а коли вона встала з-за столу, подав iй руку, щоправда, не дивлячись (цiеi честi вiн не робив iй iз учорашнього дня), але дуже невимушено й поштиво. Вся тремтячи, вклала вона свою руку в руку цього фантастичного героя розповiдей i сновидiнь минулоi ночi: вона очiкувала, що ця рука мае бути крижаною, як у мерця, але рука виявилася теплою та м'якою, як у людини, що цiлком здорова й пiклуеться про себе. Втiм, Консуело навряд чи могла дати собi в цьому звiт. Вона була до того схвильована, що в неi ледве не запаморочилось у головi, а погляд Амалii, що стежив за кожним ii рухом, мiг би остаточно збентежити ii, якби вона не озброiлась усiею силою волi, щоб зберегти свою гiднiсть перед цiею глузливою молодою дiвчиною. Коли граф Альберт, довiвши ii до крiсла, низько вклонився iй, вона вiдповiла на його уклiн, але при цьому вони не обмiнялися жодним словом, жодним поглядом.

– Знаете, пiдступна Порпорiно, – почала Амалiя, сiдаючи поруч iз подругою, щоб зручнiше було шепотiти iй на вухо, – ви робите чудеса з моiм кузеном!

– Поки що я цього не зауважую, – вiдповiла Консуело.

– Це тому, що ви не зволили звернути увагу на те, як вiн поводиться стосовно мене. За цiлий рiк вiн жодного разу не запропонував менi руки, щоб провести до столу, тодi як щодо вас вiн проробив це якнайлюб'язнiше! Щоправда, сьогоднi вiн, очевидно, переживае хвилини просвiтлiння. Можна подумати, що ви принесли йому й розум i здоров'я. Але не надавайте цьому значення, Нiно. З вами повториться те ж, що було зi мною: три днi вiн буде запобiгливий, привiтний, а потiм забуде навiть про ваше iснування.

– Я бачу, що менi доведеться звикати тут до жартiв, – сказала Консуело.

– Чи не правда, дорога тiтонько, – звернулась Амалiя напiвголосно до канонiси, що пiдiйшла й сiла мiж нею й Консуело, – чи не правда, мiй кузен надзвичайно люб'язний iз милою Порпорiною?

– Не насмiхайтеся над ним, Амалiе, – лагiдно вiдповiла Вiнцеслава. – Синьйора й без того незабаром довiдаеться про причину наших прикростей.

– Я нiтрохи не насмiхаюся, тiтонько. Альберт сьогоднi мае прекрасний вигляд, i я радiю, бачачи його таким, яким, менi здаеться, вiн жодного разу не був вiдтодi, як я тут. Якби вiн iще поголився та напудрив волосся, як усi, можна було б подумати, що вiн нiколи не був хворий.

– Справдi, його спокiйний i здоровий вигляд приемно вражае мене, – сказала канонiса, – але я вже боюся вiрити, що таке щастя може тривати довго.

– Який добрий i шляхетний вiн мае вигляд! – зауважила Консуело, бажаючи завоювати серце канонiси похвалою ii улюбленцевi.

– Ви вважаете? – запитала Амалiя, пронизуючи подругу лукавим i пустотливим поглядом.

– Так, вважаю, – вiдповiла Консуело рiшуче, – я ще вчора ввечерi сказала вам, синьйоро, що нiколи жодне обличчя не вселяло менi такоi поваги, як обличчя вашого кузена.

– О мила дiвчино! – вигукнула канонiса, раптом вiдкидаючи свою манiрнiсть i гаряче стискаючи руки Консуело. – Добрi серця швидко впiзнають одне одного. Я так боялася, що наш бiдолашний Альберт може налякати вас. Менi дуже важко бувае читати на обличчях людей вiдчуженiсть, яку викликають такi хвороби. Але ви, я бачу, чуйна й вiдразу зрозумiли, що в цьому хворому, змученому тiлi таiться пiднесена душа, гiдна кращоi долi.

Консуело, розчулена до слiз словами предоброi канонiси, поривчасто поцiлувала iй руку. Вона вiдчувала вже бiльше симпатii й довiри до цiеi горбатоi бабцi, нiж до блискучоi та легковажноi Амалii.

Розмову iхню перебив барон Фрiдрiх, який, розхрабрившись, пiдiйшов до синьйори Порпорiни з великим проханням. Іще бiльш незграбний у дамському товариствi, нiж старший брат (це, мабуть, було в них у роду, а тому не дивно, що ця риса дiйшла до останньоi межi в графа Альберта), барон скоромовкою промимрив якусь промову, пересипаючи ii безлiччю вибачень, якi Амалiя постаралася перекласти й пояснити Консуело.

– Мiй батько запитуе, – сказала Амалiя, – чи почуваетеся ви спроможною пiсля такоi стомлюючоi подорожi взятися за музику й чи не зловживемо ми вашою добротою, якщо попросимо прослухати мiй спiв i висловити свою думку про постановку мого голосу.

– Із задоволенням, – вiдповiла Консуело, швидко пiдходячи до клавесина й вiдкриваючи його.

– Ось побачите, – прошепотiла iй Амалiя, встановлюючи ноти на пюпiтр, – Альберт зараз же втече, хоч хай якi прекраснi вашi очi й моi.

Дiйсно, не встигла Амалiя взяти кiлька нот, як Альберт пiдвiвся i вийшов з кiмнати навшпиньках, очевидно сподiваючись бути непомiченим.

– Уже й те добре, – так само тихо сказала Амалiя, продовжуючи награвати на клавесинi й перескакуючи через кiлька тактiв, – що вiн зi злостi не ляснув дверима, як зазвичай робить, коли я починаю спiвати. Сьогоднi вiн надзвичайно люб'язний, можна сказати – навiть милий.

Капелан одразу пiдiйшов до клавесина, сподiваючись приховати цим зникнення Альберта, i зробив вигляд, начебто поглинений спiвом. Іншi члени родини, сiвши пiвколом на вiдстанi, шанобливо очiкували вироку, що його Консуело мала винести своiй ученицi.

Амалiя хоробро вибрала арiю з «Ахiлла на Скiросi»[120 - «Ахiлii на Скiросi». – Драму Метастазiв «Ахiлл на Скiросi» (1736) було покладено на музику композиторами Кальдерою, Сарро, Лео, К'ярiнi, Кореллi та Йомеллi. Серед творiв Перголезе опери пiд такою назвою немае. Мова, мабуть, мае йти про оперу Кальдари, згадуваноi в романi далi, в роздiлi 89. Сюжет драми Метастазiв становить розповiдь про юнiсть Ахiлла.] Перголезе й проспiвала ii вiд початку до кiнця свiжим, рiзким голосом, дуже впевнено, але з таким потiшним нiмецьким акцентом, що Консуело, яка нiколи нiчого подiбного не чула, робила неймовiрнi зусилля, щоб не розсмiятися. Їй досить було прослухати кiлька тактiв, аби переконатися, що юна баронеса не мае анi найменшого поняття про справжню музику. Голос у неi був гнучкий, можливо, навiть вона колись брала уроки в гарного вчителя, але сама була занадто легковажна, щоб засвоiти що-небудь грунтовно. З тiеi ж причини, переоцiнюючи своi сили, вона бралась iз чисто нiмецькою холоднокровнiстю за виконання найсмiливiших i найважчих пасажiв. Анiтрошки не бентежачись, вона спотворювала iх i, розраховуючи загладити своi промахи, форсувала iнтонацiю, заглушала акомпанементом, вiдновлювала порушений ритм, додаючи новi такти замiсть пропущених, змiнюючи всiм цим характер музики настiльки, що Консуело, якби не мала нот перед очима, мабуть, зовсiм не впiзнала б речi, що виконувалась.

Тим часом граф Християн, який прекрасно розумiвся на музицi, але уявляв, судячи по собi, що племiнниця страшенно збентежена, час вiд часу повторював, аби пiдбадьорити ii:

– Добре, Амалiе, добре! Вiдмiнна музика, справдi ж, вiдмiнна!

Канонiса, яка мало розумiла в спiвi, заклопотано дивилася на Консуело, намагаючись угадати ii думку з виразу очей, а барон, який не визнавав нiякоi iншоi музики, крiм звуку мисливського рога, вважав, що дочка його спiвае занадто добре, щоб вiн мiг оцiнити всю принаднiсть ii спiву, i довiрливо чекав схвалення суддi. Лише капелан був у захватi вiд цих рулад: нiколи до приiзду Амалii йому не доводилось iх чути, i вiн, блаженно посмiхаючись, погойдував у такт своею величезною головою.

Консуело вiдмiнно зрозумiла, що сказати чисту правду значило б завдати удару всьому сiмейству. Вона вирiшила вiч-на-вiч пояснити своiй ученицi, що саме iй варто забути, перш нiж почати з нею займатись, а поки обмежилася лише тим, що похвалила ii голос, розпитала про заняття й схвалила вибiр пройдених нею речей, змовчавши при цьому, що проходилися вони зовсiм не так, як належить.

Усi розiйшлися дуже задоволенi цим випробуванням, жорстоким лише для Консуело. Вона вiдчула потребу замкнутись у своiй кiмнатi й, перечитуючи ноти музичного твору, щойно перекрученого в ii присутностi, подумки проспiвала його, щоб стерти у своему мозку неприемне враження.




Роздiл 30


Коли надвечiр усi знову зiбралися разом, Консуело вiдчула себе бiльш невимушено iз цими людьми, з якими вже встигла трохи освоiтись, i почала вiдповiдати менш стримано й стисло на запитання, якi тi, зi свого боку, вже смiливiше задавали iй, цiкавлячись ii краiною, ii мистецтвом i ii подорожами. Вона ретельно уникала говорити про себе – це було вирiшено нею заздалегiдь – i, розповiдаючи про середовище, в якому iй доводилося жити, змовчувала про ту роль, яку сама в ньому вiдiгравала. Марно намагалася цiкава Амалiя змусити ii бiльше розповiсти про себе, – Консуело не попалася на цю вудочку й нiчим не видала свого iнкогнiто, яке вирiшила зберегти будь-що-будь. Важко було сказати, чому ця таемничiсть так приваблювала ii. Для цього було багато причин: почати з того, що вона клятвено обiцяла Порпорi всiляко ховатися й стушовуватися, щоб Андзолето, почавши ii розшукувати, не мiг натрапити на ii слiд, – зовсiм зайва обережнiсть, тому що Андзолето пiсля кiлькох слабких спроб знайти ii швидко облишив цей намiр, цiлком поглинений своiми дебютами та своiм успiхом у Венецii.

З iншого боку, прагнучи завоювати прихильнiсть i повагу родини, що тимчасово прихистила ii, сумну й самотню, Консуело прекрасно розумiла, що тут до неi краще поставляться як до звичайноi музикантшi, ученицi Порпори й викладачки спiву, нiж до примадонни, до актриси, знаменитоi спiвачки, iй було ясно, що, якби довiдалися цi простi набожнi люди про ii минуле, ii становище серед них було б набагато сутужнiшим, i цiлком можливо, що, незважаючи на рекомендацiю Порпори, прибуття спiвачки Консуело, що дебютувала з таким блиском у театрi Сан-Самуеле, могло б неабияк налякати iх. Але навiть якби не було цих двох важливих причин, Консуело однаково вiдчувала б потребу мовчати, не даючи нiкому здогадатися про радощi та прикрощi своеi долi. У ii життi так усе переплуталось – i сила, i слабкiсть, i слава, i любов. Вона не могла пiдняти анi найменшого куточка завiси, не виявивши хоча б одну з ран своеi душi; а рани цi були ще надто свiжi, надто глибокi, щоб чия-небудь людська рука могла полегшити iх. Навпаки, вона вiдчувала деяке полегшення саме завдяки цiй стiнi, зведенiй нею мiж ii болiсними спогадами та спокоем нового, дiяльного життя. Ця змiна краiни, середовища, iменi вiдразу перенесла ii в незнайомi умови, де вона жадала, граючи зовсiм iншу роль, стати якоюсь новою iстотою.

Це повне зречення всяких радощiв марнославства, якi втiшили б iншу жiнку, було порятунком для вiдважноi душi Консуело. Вiдмовившись од людського спiвчуття й людськоi слави, вона сподiвалася на допомогу згори. «Треба повернути хоча б частинку колишнього щастя, – говорила вона собi, – щастя, яким я довго насолоджувалась i яке полягало цiлком у моiй любовi до людей i в iхнiй любовi до мене. Того дня, коли я погналася за iхнiм поклонiнням, я втратила iхню любов, занадто вже дорого заплативши за почестi, якими вони замiнили свою колишню прихильнiсть. Зроблюся ж знову непомiтною та скромною, щоб не мати на землi нi заздрiсникiв, нi невдячних, нi ворогiв. Найменший вияв симпатii солодкий, а до вираження найбiльшого захвату домiшуеться гiркота. Бувають серця марнолюбнi й сильнi, котрi задовольняються похвалами й тiшаться трiумфом, – мое не з таких: менi занадто дорого обiйшлося це випробування. На жаль! Слава викрала в мене серце мого коханого, нехай же смиреннiсть поверне менi хоч кiлькох друзiв!..»

Не те мав на увазi Порпора, вiдсилаючи Консуело з Венецii й рятуючи ii цим вiд небезпеки й мук любовi; перш нiж випустити ii на арену честолюбства, перш нiж повернути ii до бур артистичного життя, вiн хотiв тiльки дати iй деякий перепочинок. Вiн не досить добре знав свою ученицю. Вiн уважав ii бiльш жiнкою, тобто бiльш мiнливою, нiж вона була насправдi. Думаючи про неi зараз, вiн не уявляв ii собi такою спокiйною, ласкавою, дбаючою про iнших, якою вона вже примусила себе бути. Вона малювалася йому вся в сльозах, розтерзувана жалями. Але вiн чекав, що незабаром вiдбудеться реакцiя й що вiн знайде ii вилiкуваною вiд любовi та з прагненням знову виявити своi сили, свiй генiй.

Те чисте, святе почуття, з яким Консуело поставилася до своеi ролi в родинi Рудольштадтiв, з першого ж дня мимоволi вiдбилося на ii словах, учинках, виразi ii обличчя. Хто бачив ii сяючою любов'ю й щастям пiд гарячими променями сонця Венецii, навряд чи змiг би зрозумiти, як може вона бути такою спокiйною й ласкавою серед чужих людей, у глибинi дрiмучих лiсiв, коли любов ii зганьблена в минулому й не мае майбутнього. Одначе доброта черпае сили там, де гордiсть знаходить лише розпач. У цей вечiр Консуело була прекрасна якоюсь новою красою. Це було не зацiпенiння сильноi натури, яка ще не пiзнала себе й очiкуе свого пробудження, не розквiт сили, що рветься вперед iз подивом i захватом.

Словом, тепер це була вже не потаемна, ще не збагнута краса цiеi scolare Zingarella[121 - Ученицi-циганочки (iтал.).], не блискуча, захоплююча краса прославленоi спiвачки, – тепер це була нiжна, чарiвна принаднiсть чистоi, заглибленоi в себе жiнки, що знае саму себе й керуеться святiстю своiх спонукань.

Їi хазяi, простi й душевнi старi, пойнятi iнстинктивним прагненням шляхетностi, вдихали, якщо можна так висловитися, таемничi пахощi, що виливалися в iхню духовну атмосферу з ангельськоi душi Консуело. Дивлячись на неi, вони зазнавали якогось вiдрадного почуття, якого, можливо, й не усвiдомлювали, але розкiш якого наповнювала iх немов новим життям. Навiть сам Альберт, здавалося, вперше дав повну волю вияву своiх здiбностей. Вiн був запобiгливий i ласкавий з усiма, а з Консуело – у межах чемностi, i, розмовляючи з нею, довiв, що зовсiм не втратив, як вважало дотепер оточення, високий розум i яснiсть судження, дарованi йому вiд природи. Барон не заснув, канонiса жодного разу не зiтхнула, а граф Християн, що зазвичай iз сумом опускався щовечора у свое крiсло, зiгнутий вагою рокiв i горя, цього разу весь час стояв, притулившись спиною до камiна, персонiфiкуючи собою мовби центр своеi родини, i брав участь у невимушенiй, майже веселiй бесiдi, що тривала без перерви до дев'ятоi години вечора.

– Видно, Господь почув нашi гарячi молитви, – звернувся капелан до графа Християна й до канонiси, що залишились у вiтальнi пiсля того, як пiшли барон i молодь. – Графовi Альбертовi сьогоднi виповнилося тридцять рокiв, i цей знаменний день, якого так боялися й вiн i ми, пройшов надзвичайно щасливо й благополучно.

– Так, подякуемо ж Господу! – мовив старий граф. – Не знаю, можливо, це тiльки благодiйна iлюзiя, послана нам для тимчасовоi розради, але менi протягом усього дня, а особливо ввечерi, здавалося, що мiй син вилiкувався назавжди.

– Пробачте менi, – зауважила канонiса, – та менi здаеться, що ви, братику, i ви, пане капелане, обое помилялися, вважаючи, начебто Альберта мучить ворог роду людського. Я ж завжди вiрила в те, що вiн пiд владою двох протилежних сил, якi змагаються одна з одною за його душу: адже часто пiсля промов, начебто навiяних йому злим ангелом, його вустами за хвилину говорило саме небо. Згадайте все, що вiн сказав учора ввечерi пiд час грози й особливо його останнi слова перед тим, як вiн пiшов: «Благодать Господня зiйшла на цей дiм». Альберт вiдчув, що на нього зiйшла Божа благодать, i я вiрю в його зцiлення, мов у чудо, обiцяне Богом.

Капелан був занадто боязкий, аби вiдразу погодитися з таким смiливим припущенням. Звичайно вiн виходив iз скрутного становища, вдаючись до таких висловiв, як: «Покладемо нашi сподiвання на вiчну премудрiсть», «Господь читае те, що приховано», «Дух поринае в Бога», i до рiзних iнших – радше втiшливих, анiж нових.

Граф Християн вагався мiж бажанням погодитися iз суворими догмами своеi доброi сестри, нерiдко спрямованими у бiк чудесного, i повагою до боязкоi та обережноi ортодоксальностi капелана. Щоб перемiнити тему, вiн заговорив про Порпорiну, з великою похвалою вiдгукнувшись про ii прекрасну манеру триматися. Канонiса, що встигла вже полюбити дiвчину, гаряче приедналася до похвал брата, а капелан благословив iхнiй душевний потяг до неi. Жодному з них i на думку не спало пояснити присутнiстю Консуело чудо, що сталося в iхнiй родинi. Вони дiстали благо, не знаючи його джерела; це було саме те, про що б Консуело стала благати Бога, якби ii про це запитали.

Спостереження Амалii були бiльш точними. Для неi було очевидно, що ii двоюрiдний брат настiльки володiе собою, коли це потрiбно, що може приховувати безладнiсть своiх думок перед людьми, якi не вселяють йому довiри або, навпаки, якi користуються його особливою повагою. Перед деякими друзями й родичами, до яких вiн почував симпатiю або антипатiю, вiн нiколи не виявляв анi найменших дивацтв свого характеру. І от, коли Консуело висловила свiй подив iз приводу ii вчорашнiх розповiдей, Амалiя, яку мучила таемна досада, спробувала знову розпалити в дiвчинi той жах перед Альбертом, який вона викликала в нiй напередоднi.

– Ах, друже мiй, – сказала вона, – не довiряйте цьому оманному спокою; це не що iнше, як звичайний свiтлий промiжок мiж двома нападами. Нинi ви його бачили таким, яким бачила його i я, коли приiхала сюди на початку минулого року. Та ба! Якби чужа воля призначила вас у дружини такому манiяку, якби, щоб перемогти ваш мовчазний опiр, було укладено мовчазну змову й вас би тримали без кiнця-краю бранкою в цьому жахливому замку, у цiй атмосферi постiйних несподiванок, страхiв, хвилювань, слiз, заклинань, навiженств, якби вам довелося чекати видужання, в яке всi вiрять, але яке нiколи не настане, – ви, як i я, розчарувалися б у прекрасних манерах Альберта й у солодких речах його родини.

– Менi здаеться просто неймовiрним, – сказала Консуело, – щоб вас могли змусити вийти замiж за чоловiка, якого ви не любите. Адже ви, очевидно, кумир ваших рiдних.

– Мене нi до чого не можуть змусити, – вони прекрасно знають, що iз цього нiчого не вийшло б. Але вони забувають, що Альберт не единий пiдходящий для мене чоловiк, i одному Боговi вiдомо, коли в них умре нарештi божевiльна надiя на те, що я знову можу полюбити його, як любила в першi днi свого приiзду. До того ж мiй батько, як завзятий мисливець, почувае себе прекрасно в цьому проклятому замку, де таке чудесне полювання, i завжди пiд яким-небудь приводом вiдкладае наш вiд'iзд, який разiв двадцять уже передбачався, але його так i не було здiйснено. Ах, Нiно мила, якби ви знайшли спосiб за одну нiч винищити всю дичину в окрузi, ви цим зробили б менi найбiльшу послугу.

– На жаль, я тiльки можу розважити вас музикою й розмовами в тi вечори, коли вам не захочеться спати. Постараюся бути для вас i заспокiйливим i снодiйним засобом.

– Так, ви нагадали менi, що я ще не докiнчила вам своеi розповiдi. Почну зараз же, щоб ви могли сьогоднi заснути ранiше…

Тiльки через кiлька днiв пiсля свого таемничого зникнення (вiн продовжував перебувати у впевненостi, що його тижнева вiдсутнiсть тривала всього сiм годин) Альберт помiтив, що абата немае в замку, i запитав, куди його вiдправили.

«Вiн був уже не потрiбний вам, – вiдповiли йому, – i повернувся до своiх справ. Хiба досi ви не зауважували його вiдсутностi?»

«Я помiтив, – вiдповiв Альберт, – що чогось бракуе моiм стражданням, але не мiг зрозумiти – чого саме».

«Так ви дуже страждаете, Альберте?» – запитала канонiса.

«Так, дуже», – вiдповiв вiн таким тоном, наче його запитали, чи добре вiн спав.

«Виходить, абат був тобi дуже неприемний?» – у свою чергу запитав його граф Християн.

«Дуже», – тим же тоном вiдповiв Альберт.

«А чому ж, сину мiй, ти не сказав менi про це ранiше? Як мiг ти так довго терпiти антипатичну тобi людину, не подiлившись цим зi мною? Невже ти сумнiвався, любий мiй хлопчику, в тому, що, довiдавшись про твоi страждання, я б негайно позбавив тебе iх?»

«Це так мало додавало до мого горя, – вiдповiв Альберт iз жахаючим спокоем. – Я не сумнiваюсь у вашому доброму ставленнi до мене, батьку, але те, що ви випровадили б абата, мало полегшило б мою долю, тому що ви, напевно, замiнили б його iншим наглядачем».

«Скажи краще – товаришем по подорожi; при моiй любовi до тебе, сину мiй, менi боляче чути слово "наглядач"».

«Ваша любов, любий батьку, i змушувала вас пiклуватися про мене в такий спосiб. Ви навiть не пiдозрювали, як мучили мене, випроваджуючи вiд себе й iз цього будинку, де, з волi провидiння, я мав би жити до моменту, поки не звершаться надi мною його приречення. Ви гадали, що сприяете моему видужанню й спокою, i, хоча я краще розумiв, що кориснiше для нас iз вами, я мусив вам коритися. Усвiдомлюючи свiй синiвський обов'язок, я його виконав».

«Я знаю, Альберте, твое добре серце й твою прихильнiсть до нас, але хiба ти не можеш висловити свою думку яснiше?»

«Це дуже легко, – вiдповiв Альберт, – i настав час зробити це».

Альберт промовив це таким спокiйним тоном, що нам здалося, начебто ми дожили до тоi щасливоi хвилини, коли душа його нарештi перестане бути для нас болiсною загадкою. Ми всi оточили його, спонукаючи лагiдними поглядами вперше в життi розкрити свою душу. Очевидно, вiн вирiшив довiритися нам, i от що вiн повiдав:

«Ви завжди дивилися на мене, та й зараз ще дивитесь як на хворого й божевiльного. Якби я не почував до вас такоi безмежноi любовi й нiжностi, я, мабуть, зважився б поглибити прiрву, що роздiляе нас, i довiв би вам, що, у той час як ви погрузнули у свiтi оман i забобонiв, менi небо вiдкрило доступ до iстини та свiтла. Але, не вiдмовившись вiд усього того, що становить ваш спокiй, вiрування й благополуччя, ви були б не в змозi зрозумiти мене. Коли мимоволi в поривi захвату в мене вириваеться кiлька необережних слiв, я негайно зауважую, що, бажаючи висмикнути з корiнням вашi омани й показати вашим ослаблим очам слiпучий свiточ, яким я володiю, я завдаю вам страшних мук. Усi вашi життевi дрiбницi, всi вашi звички, всi фiбри вашоi душi, всi сили вашого розуму – все це настiльки пов'язано, переплутано неправдою, настiльки пiдпорядковано законам пiтьми, що, прагнучи дати вам нову вiру, я, здаеться, даю вам смерть. Тим часом i наяву й увi снi, i в тишi й у бурю я чую голос, який велить менi просвiтити вас i повернути на шлях iстини. Але я людина занадто любляча i слабка, щоб зробити це. Коли я бачу вашi очi, повнi слiз, вашi пригнiченi обличчя, коли чую вашi зiтхання, коли вiдчуваю, що приношу вам смуток i жах, я тiкаю, ховаюся, щоб не пiддатися голосу своеi совiстi й велiнню долi. Ось у чому мое горе, моя мука, мiй хрест i мое катування. Ну що, чи розумiете ви мене тепер?»

Дядько, тiтка й капелан розумiли почасти, що Альберт створив для себе релiгiю й моральнi правила, зовсiм вiдмiннi вiд iх власних, але, як правовiрнi католики, вони, боячись упасти в найменшу ересь, не зважувалися викликати його на бiльшу вiдвертiсть. У мене ж тодi було ще дуже неясне уявлення про деякi особливостi його дитинства й ранньоi юностi, i тому я анiчогiсiнько не могла зрозумiти. До того ж, Нiно, у той час я так само мало, як i ви тепер, була поiнформована про те, що таке гуситство, що таке лютеранство. Потiм я багато й часто чула про це, i, правду сказати, нескiнченнi суперечки на цю тему мiж Альбертом i капеланом не раз наводили на мене нестерпну нудьгу. Отже, я з нетерпiнням чекала вiд Альберта бiльш докладних роз'яснень, але iх так i не було.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zhorzh-sand/konsuelo-5506161/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


А. Франс. Жорж Санд и идеализм в искусстве. – Собр. соч. в 8 т. – Т. 8. – М., 1960. – С. 81.




2


В. Г. Белинский. Письмо Бакунину от 7.XI. 1842 г. – ПСС, т. XII. – М., 1956. – С. 115.




3


И. С. Тургенев. Несколько слов о Жорж Санд. – Соч. в 15 т. – Т. XIII. – М., 1967. – С. 234.




4


Ш. Сент-Бев. Литературные портреты. – М., 1970. – С. 161.




5


Н. С. Шрейдер. Из истории зарубежной литературы 1830-х – 1840-х гг. – Днепропетровск, 1968. – С. 47.




6


Йдеться про «Конституцiйну хартiю» 1814 р., в якiй де-юре лiквiдованi становi привiлеi та розширенi громадськi права, але фактично цi права поширювались лише на забезпеченi верстви населення – Див.: История Франции. – В 3-х т. – Т. 2, М., 1973.




7


Во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа (лат.).




8


Амiнь (лат.).




9


…немов Парiс, що присуджуе яблуко… – Троянський царевич Парiс мусив вирiшити, кому iз трьох богинь – Герi, Афiнi чи Афродiтi – вiддати яблуко з написом «найпрекраснiшiй». Парiс оддав його Афродiтi.




10


«Salve, Regina» – твiр для голосу, скрипкового квартету та органу. Написано на слова католицького гiмну на честь Дiви Марii.




11


…Перголезе (Перголезi) Джованнi Баттiста (1710—1736) – видатний композитор неаполiтанськоi оперноi школи, один iз авторiв опери-буфу («Служниця-панi», 1733). Із творiв церковноi музики, написаних Перголезе, найбiльш вiдомий «Stabat mater».




12


… Скарлаттi Алессандро (1659—1725) – один iз основоположникiв неаполiтанськоi школи, який створив зразки серйозноi опери (опери-серiа). Писав також ораторii, меси, кантати.




13


Добре, синьйоре професоре (лат.).




14


Мендiкантi («жебрущi») – чернечi ордени (францисканцi, домiнiканцi, кармелiти та iн.), члени яких зобов'язувалися жити милостинею.




15


Порпора Нiкколо (1686—1766) – композитор, капельмейстер i видатний вокальний педагог. Працював у Неаполi, Венецii, Вiднi, Дрезденi, Лондонi. У «Консуело» вiдображено епiзоди бiографii композитора, якi вiдносяться до 1740—1750-х pp.: викладання музики у Венецii, потому перебування у Вiднi та знайомство з юним Гайдном. У романi йдеться, за словами Жорж Санд, про смугу життя Порпори, майже невiдому його бiографам.




16


…однiеi з тих шкiл… – В Італii першi музичнi школи вiдкрилися при духовно-добродiйних установах i являли собою сирiтськi будинки; iталiйське слово «conservatorio» спершу означало «притулок», «притулок для бiдних». У Венецii музичнi училища вiдкривалися при лiкарнях i називалися «ospedale». Так у XVI ст. з'явилися Ospedale del Mendicanti, Ospedale degli Incurabili, Ospedale della Pietа.




17


…як сказав Жан-Жак Руссо… – У Францii Руссо був вiдомий не лише як письменник, але i як композитор та теоретик музики. Руссо жив у Венецii в 1743—1744 pp. i описав своi враження про мiсто в 7-й (а не в 8-й) книзi «Сповiдi». Цi сторiнки Руссо Жорж Санд згадуе i в iнших творах («Роза i Бланш», «Ускок»).




18


…вона належала до нащадкiв Ізмаiла… – Син Авраама та його египетськоi служницi Агарi Ізмаiл вважаеться родоначальником арабiв.




19


…власник театру Сан-Самуеле. – У 7-й книзi «Сповiдi» у числi своiх венецiанських знайомих Руссо називае володаря театру сенатора Дзустiньянi, але не може згадати, який iз театрiв йому належав – Сен-Лука чи Сан-Самуеле.




20


Аллегрi Грегорiо (бл. 1582—1652) – композитор i пiвчий Сiкстинськоi капели, автор знаменитого церковного пiснеспiву «Мiзерере».




21


Палестрiна Джованнi П'ерлуiджi (бл. 1525—1594) – видатний композитор, один iз реформаторiв хоровоi музики.




22


Альбiнонi Томмазо (1671—1750) – вiдомий венецiанський композитор.




23


Аполлiнi Сальваторе (дати народження та смертi невiдомi) – венецiанський скрипаль i композитор початку XVIII столiття.




24


Фрiуль (iтал. Фрiулi) – мiсцевiсть у Карнiйських Альпах, на пiвнiчний схiд од Венецii.




25


Морськими квiтами (iтал.).




26


Пане професоре (iтал.).




27


«Воiстину, нас прив'язуе до жiнок…» – Руссо, «Сповiдь», кн. 7.




28


Павло i Вiргiнiя – героi однойменного роману Бернардена де Сен-П'ера (1731—1814), юнак i дiвчина, що виросли на лонi незайманоi природи тропiчного острова. Моральна чистота Павла й Вiргiнii протиставляеться в романi штучнiй цивiлiзацii та зiпсованостi вищого свiту.




29


Пульчинелла – персонаж iталiйськоi комедii дель арте, горбань iз довгим гачкуватим носом. Батькiвщина його – Пiвденна Італiя. Селянин, який потрапив у мiське середовище, Пульчинелла показував на сценi найрiзноманiтнiшi професii та заняття, поеднуючи в собi риси сiльського простака та спритного, тямущого городянина.




30


Рiзнi сорти дешевих черепашок, улюблена страва простого народу у Венецii. (Прим. автора.)




31


Догареса – дружина дожа, глави державноi влади у Венецiанськiй республiцi.




32


Школi (iтал.).




33


Морських чайок (iтал.).




34


Щасливоi ночi (iтал.).




35


Бригелла – персонаж комедii дель арте, перший iз двох типiв «дзаннi» (служникiв), хитрий i спритний хлопець, виверткий, який не гребуе нiякими засобами. Зазвичай протистояв iншому дзаннi – простакуватому й безпомiчному Арлекiну.




36


Із адвокатом, з нiмцем, з дияволом (iтал.).




37


…пригодами лицарiв плаща та шпаги. – Маються на увазi героi побутовоi iспанськоi комедii епохи Вiдродження, яка дiстала свою назву за типовим дворянським убранням того часу. Комедii плаща та шпаги, якi вiдзначалися швидким темпом дii, були насиченi рiзноманiтними пригодами, сценами дуелей, переслiдуваннями, переодяганнями.




38


Церква Сан-Фантiно розташована в центрi Венецii, неподалiк вiд площi Святого Марка. Тут, поблизу Корте-Мiнеллi, мешкала й сама Жорж Санд пiд час своеi подорожi до Венецii 1834 року.




39


Спiнет – невеликий клавесин чотирикутноi, рiдше трикутноi форми.




40


Спадкоемицю (iтал.).




41


«Софi була одноока, а Каттiна кульгава». – Руссо, «Сповiдь», кн. 7.




42


П'яццетта – «мала площа», слугуе мовби переддвер'ям, яке сполучае площу Святого Марка з морським каналом.




43


Свята Цецилiя – згiдно з католицькою легендою, знатна римлянка, що прийняла мученицьку смерть за християнство. Вважалася покровителькою музики, особливо церковноi.




44


Гассе Йоганн-Адольф (1699—1783) – один з найвидатнiших i найбiльш плiдних оперних композиторiв XVIII ст. Народився в Гамбурзi. Молодiсть провiв в Італii, де здобув музичну освiту й уславився своiми першими операми. 1731 р. Гассе разом з дружиною – спiвачкою Фаустiною Бордонi – вирушив до Дрездена i став капельмейстером придворноi iталiйськоi опери. 1763 р. переiхав до Вiдня, 1773 р. повернувся до Італii. Помер у Венецii.




45


Фарiнеллi (справжне iм'я – Карло Бростi, 1705—1782) – спiвак-сопранiст, який дiстав у себе на батькiвщинi прiзвисько «дитя». Спiвав в оперних театрах Італii, Вiдня, Лондона та Мадрида. Уславився не тiльки як спiвак-вiртуоз, але i як видатний актор.




46


Кафареллi (Кафарiелло; справжне iм'я – Гаетано Майорано, 1710—1783) – спiвак-сопранiст, пожинав лаври в Лондонi, Вiднi та Парижi. Портрет Кафареллi дано в другiй половинi роману, де описуеться життя героiнi у Вiднi.




47


Салiмбенi Фелiче (бл. 1712—1751) – сопранiст, виступав в Італii, Вiднi, Берлiнi, Дрезденi.




48


Убертi Антонiо, прозваний Порпорiно (1696—1783) – контральтист, за походженням нiмець (справжне iм'я – Губерт), був придворним спiваком прусського короля Фрiдрiха II.




49


Фарiнеллi, Кафареллi, Салiмбенi, Убертi (Ж. Санд називае останнього Уберто) – знаменитi спiваки-кастрати. Оскоплення з метою збереження дитячого голосу стало широко практикуватися в Італii з кiнця XVIII ст., пiсля нечуваного успiху кiлькох спiвакiв, яким у ранньому вiцi зробили цю операцiю. У залежностi вiд голосу вони називалися сопранiстами або контральтистами.




50


Мiнготтi Реджiна (1722, за iншими даними 1728—1807) дебютувала у придворному театрi Дрездена, де суперничала з Бордонi-Гассе, виступала разом iз Фарiнеллi в Мадридi, спiвала в Лондонi.




51


Габрiеллi Катарiна (1730—1796) виступала у Вiднi, Пармi, Петербурзi, Венецii та Мiланi.




52


Мольтенi Бенедетта Емiлiя (1722– бл. 1780) була спiвачкою Берлiнськоi опери.




53


Карл VI (1685—1740) – австрiйський iмператор (1711—1740). Захоплювався музикою, протегував композиторiв i спiвакiв.




54


Нiкколо Порпора давав там уроки спiву й композицii принцесi Саксонськiй, пiзнiше французькiй дофiнi, матерi Людовiка XVI, Людовiка XVIII i Карла X. (Прим. автора.)




55


…до Лондона, де… мав честь суперничати iз самим великим Генделем… – Запрошення Порпори до Лондона (1733) було пов'язане з боротьбою, яку вели проти Генделя його супротивники, пiдтримуванi принцом Уельським. Опера Порпори «Арiадна» йшла одночасно з «Арiадною» Генделя i взяла гору завдяки бiльш сильному складу виконавцiв. Порпора намагався змагатися з Генделем i у створеннi ораторiй, протиставивши його «Деборi» «Давида i Вiрсавiю». До 1737 р. оперна трупа Порпори розпалась, i вiн змушений був повернутися до Венецii.




56


…посiв мiсце директора вже iншоi консерваторii. – Ідеться про Ospedale della Pietа.




57


Иомеллi Нiкколо (1714—1774) – видатний композитор, творчiсть якого сприяла оновленню традицiйного жанру iталiйськоi серйозноi опери (опери-серiа).




58


Лоттi Антонiо (бл. 1667—1740) – венецiанський композитор, писав оперну та церковну музику.




59


Карiссiмi Джакомо (1605—1674) – композитор, капельмейстер i органiст; був вiдомий своiми ораторiями.




60


Гаспарiнi Франческо (1668—1727) – композитор i капельмейстер. Створив понад шiстдесят опер i велику кiлькiсть творiв церковноi музики. Викладав у Ospedale della Pietа.




61


Коккi Джоакiно (1715—1804) – оперний спiвак. Викладав музику у Венецii та в Лондонi.




62


Буiнi Джузеппе Марiя (бл. 1695—1739) – поет i композитор, представник опери-буфу, яка зароджувалася в Італii на початку XVIII столiття.




63


Галуппi Бальдассаре (1706—1785) – композитор i капельмейстер, один iз найвидатнiших майстрiв опери-буфу. Значну кiлькiсть його творiв написано на лiбрето Гольдонi. Працював у багатьох мiстах Європи, в тому числi в Петербурзi, де в 1743—1748 pp. керував придворною спiвочою капелою.




64


Кьодзетто (справжне iм'я – Джованнi Кроче, бл. 1537—1609) – плодовитий венецiанський композитор, який писав мадригали, канцонети, гумористичнi пiсеньки (капричi).




65


Мартiнi Джованнi Баттiста (1706—1784) – композитор i теоретик контрапункту, автор тритомноi «Історii музики».




66


Дуранте Франческо (1684—1755) – неаполiтанський композитор i педагог, писав переважно церковну музику.




67


Монтевердi Клаудiо (1567—1643) – найвидатнiший iталiйський композитор XVII ст. Створив новий тип опери, що вiдзначалася емоцiйною схвильованiстю, глибиною музично-психологiчних характеристик, багатством ансамблевих i арiозних форм.




68


Марчелло Бенедетто (1686—1739) – композитор i поет. Писав опери, кантати, меси, ораторii; уславився написанням музики до 50-ти псалмiв, перекладених вiршами Джiроламо Асканiо Дзустiньянi. Є автором сатири «Модний театр» (бл. 1720 p.), написаноi у формi iронiчних порад оперним композиторам.




69


Лео Леонардо (1694—1744) – неаполiтанський оперний композитор, який виявив себе як у жанрi опери-серiа, так i в жанрi опери-буфу.




70


Нехай твiй поцiлунок буде жертовним вогнем на вустах Ісайi… – До Ісайi, якому належало стати пророком, явився серафим з палаючим вугiллям у руцi i, доторкнувшись до його вуст, очистив його вiд грiха (Ісайя, VI, 6—7).




71


…тричi уславив – i як композитор, i як письменник, i як державний дiяч. – Див. прим, до стор. 56. (Марчелло).




72


«І cieli immensi narrano» – цей псалом Марчелло не раз виконувала подруга Жорж Санд – знаменита спiвачка Полiна Вiардо.




73


Безмiрнее небо глаголить
Творця-Вседержителя славу;
І звiд променистий вiщае
По всьому безмежному свiту
Про те, що великi й чудовi
Десницi Господньоi справи (iтал.).




74


Свята Тереза (Тереза де Сепеда-i-Аумада, 1515—1582) – iспанська письменниця, черниця. Представниця католицькоi мiстики, що проповiдувала iдею безпосереднього спiлкування людини з Богом. Зазнала переслiдувань iнквiзицii. 1622 р. була приеднана Папою Римським до святих.




75


Фаустiна – iмя Бордонi-Гассе (1710—1781), знаменитоi спiвачки, дружини композитора Йоганна-Адольфа Гассе. Спiвала на сценах Венецii, Неаполя, Дрездена i Лондона.




76


Романiна – «Римляночка» – прiзвисько спiвачки Марiанни Бульгарiнi (1688—1734).




77


Куццонi Франческа (1700—1770) – видатна спiвачка, яка виступала з величезним успiхом у Лондонi – спершу в театрi, яким керував Гендель, а потiм у театрi його супротивникiв, суперничаючи з Бордонi-Гассе. Спiвала також в Австрii, Італii та Голландii. Померла в злиднях.




78


…що говорить Порпора про основи неаполiтанськоi школи! – Маеться на увазi найбiльша композиторська та вокально-виконавська школа кiнця XVII—XVIII ст. Найвидатнiщi ii представники – Скарлаттi, Дуранте, Порпора, Лео, Вiнчi, Йомеллi, Перголезе, Чiмароза. Одним iз провiдних оперних жанрiв неаполiтанськоi школи, поширених також за межами Італii, була опера-серiа. Сюжети опер запозичувалися з античноi iсторii та мiфологii, особлива увага зверталася на красу мелодii. Неаполiтанська школа сприяла значному пiднесенню мистецтва сольного спiву, поклавши початок епосi бельканто. Одначе захоплення вiртуознiстю на шкоду музично-драматичному змiсту поступово призвело до кризи опери-серiа. Реакцiею на далеку вiд дiйсностi героiку опери-серiа стало виникнення в тому ж Неаполi опери-буфу.




79


Фiоритура (вiд iтал. fioritura – цвiтiння) – рiзноманiтнi мелодичнi прикраси (трелi, групето та iн.), що широко використовувалися в сольному спiвi, особливо в оперних арiях.




80


…Медея або Дiдона… – Мiф про Медею було покладено в основу опери «Медея i Язон» (1726) Джованнi Франческо Бруси та опери «Медея впiзнана» (1735) Леонардо да Вiнчi. Оповiдь про Дiдону використано в оперi Йомеллi «Покинута Дiдона» на текст лiричноi драми Метастазiв.




81


Ритурнель (вiд iтал. ritorno – повернення) – у вокальнiй музицi – iнструментальнi епiзоди, виконуванi на початку й наприкiнцi кожноi строфи пiснi або арii.




82


«Дияволиця» (iтал.). «Diavolessa» – опера Галуппi, написана на сюжет однойменноi комедii Гольдонi; ii було поставлено у Венецii в театрi Сан-Самуеле 1755 року.




83


Аматори музики (iтал.).




84


…пiдпала пiд владу юного Адонiса… – Адонiс, коханець Афродiти, загинув на полюваннi, смертельно поранений вепром. Любов Венери й Адонiса стала темою полотен Тицiана, Веронезе, Пуссена, Рубенса.




85


«Гiпермнестра» – одна iз семи опер молодого Глюка, написана в манерi неаполiтанськоi школи.). Першою з них була опера «Артаксеркс», поставлена 1741 р. в Мiланi.




86


Бiлявого, кучерявенького й пухкенького (iтал.).




87


Коханка Дзустiньянi (iтал.).




88


Друзi моi, це чудо! (iтал.).




89


…у нiй iще не можна було вгадати автора «Альцести» i «Орфея» – «Альцеста» (1767) i «Орфей i Евридiка» (1762) – твори зрiлого Глюка, який прагнув звiльнити оперу вiд самодостатньоi вокальноi вiртуозностi й посилити ii драматичну виразнiсть.




90


«Арчифанфано, король божевiльних» (iтал.).




91


Брента – рiка, що впадае у Венецiанську затоку.




92


…онiмечила свое прiзвище… в найтрагiчнiший момент Тридцятилiтньоi вiйни. – Маються на увазi переслiдування протестантiв, пiсля поразки чехiв у битвi при Бiлiй горi (1620). Тридцятилiтня вiйна, що сплюндрувала i спустошила краiни Центральноi Європи, тривала з 1618 по 1648 рiк.




93


Марiя-Терезiя (1717—1780) – австрiйська iмператриця (1740—1780). До 1765 р. спiвправителем Марii-Терезii був ii чоловiк Франц-Стефан Лотаринзький, а з 1765 – ii син Йосиф (пiзнiше iмператор Йосиф II).




94


…в щойно завершенiй вiйнi за престолонаслiдування. – Йдеться про вiйну за австрiйську спадщину. Вiйна почалася 1740 р. пiсля смертi Карла VI, який, за вiдсутностi чоловiчого потомства, залишив усi володiння Марii-Терезii. Права останньоi почали заперечувати европейськi монархи, що перебували в спорiдненостi з Габсбурзьким домом, а також Фрiдрiх II, який претендував на австрiйську провiнцiю Сiлезiю. На боцi Австрii виступили Англiя, Голландiя, а також Росiя. У вiйнi за австрiйську спадщину, що тривала до осенi 1748 p., брала участь бiльшiсть европейських держав.




95


Мамлюки – воiни особистоi охорони египетських султанiв, яких набирали з тюркських i кавказьких рабiв.




96


Капелан – тут: священик, який перебувае при домашнiй церквi.




97


Канонiса – особа, яка бере участь в управлiннi монастирем або виконуе його обiтницi, перебуваючи в миру (канонiси належали зазвичай до аристократичних родин).




98


Гусит – послiдовник Яна Гуса (1371—1415). Походження назви дерева пояснюеться в 35 роздiлi.




99


Шрекенштейн – скеля Жаху; у цих краях багато мiсць носять таку назву. (Прим. автора.)




100


Корнер – правильно: Коррер П'етро. Прибув до Вiдня як посол Венецii в 1753 роцi.




101


Найяснiшоi, найповажнiшоi, найiменитiшоi (iтал.).




102


«Звiд променистий» Марчелло – рядок iз псалма Марчелло, наведеного в роздiлi 10.




103


Лiбуше – легендарна чеська правителька, яка вiдзначалася мудрiстю й була надiлена даром передбачення. Легенда про Лiбуше наводиться в «Чеськiй хронiцi» Кузьми Празького.




104


Триста з лишком рокiв тому… – Вiдомостi про подii чеськоi iсторii XV ст. взято Жорж Санд головним чином iз книги Жака Ланфана «Історiя Гуситських вiйн i Базельського собору» (1731).




105


П'яниця Вiнцеслав – Вацлав IV (1361—1419), чеський король i римсько-нiмецький iмператор. Вiв розгульний спосiб життя; вступивши в конфлiкт iз чеською знаттю, двiчi потрапляв у полон, 1400 року був скинутий курфюрстами з iмператорського престолу. У боротьбi з великими феодалами намагався обпертися на нижче дворянство та городян. Змучений невдачами своеi полiтики, помер на початку гуситського повстання.




106


Іеронiм Празький (пом. 1416 р.) – учень i сподвижник Яна Гуса. Сприяв поширенню iдеi русизму за межами Чехii.




107


iх було викликано на церковний собор… – Ідеться про Констанцький собор 1414—1418 pp., скликаний для лiквiдацii «Великого розколу» – одночасного перебування на папському престолi вiдразу двох або трьох пап – i для боротьби з гуситським рухом.




108


…прекрасна левиця святого Марка – тобто венецiанка. Зображення крилатого лева прикрашало герб Венецii; святий Марко вважався ii патроном.




109


…вiд часу всiх цих перипетiй iз престолонаслiдуванням iмператора Карла. – Маеться на увазi вiйна за австрiйську спадщину 1740—1748 pp.




110


Монтекукулi (Монтекоколi) Раймонд фон (1609—1680) – австрiйський полководець i вiйськовий теоретик. Брав участь у Тридцятилiтнiй вiйнi, у вiйнах проти Швейцарii та Туреччини; у 1670-х роках пiд час нiдерландськоi вiйни очолив iмперську армiю, що дiяла на Рейнi проти французiв.




111


Тюренн Анрi де ла Тур д'Овернь (1611—1675) – один iз найвидатнiших полководцiв Францii. Командував французькими силами в нiдерландськiй вiйнi 1672—1678 pp.




112


…тисячi голосiв минулого… – Тут i в iнших епiзодах роману виявився iнтерес Жорж Санд до переселення душ, яке проповiдував П'ер Леру, утверджуючи iдею едностi всього людства й необхiдностi боротьби за спiльне щасливе майбутне.




113


«Грiзний слiпець» – вiйськовий вождь повсталих гуситiв Ян Жижка (бл. 1370—1424), який у молодостi втратив око; улiтку 1421 р. при облозi замку Рабi його було тяжко поранено й вiн повнiстю ослiп. Одначе Жижка залишався на своему бойовому посту й нi разу не зазнав поразки. Його помiчники описували йому хiд битви та мiсцевiсть, i слiпий полководець керував рухом армii, безпомилково визначаючи напрям ii ударiв.




114


…поборник чашi. – У Середньовiччi в католицькiй церквi утвердилася традицiя, за якою священики причащалися хлiбом i вином, а миряни – тiльки хлiбом. Послiдовники Гуса виступили з вимогою причастя пiд обома видами, тобто не тiльки хлiбом, але й вином («iз чашi»). В умовах нацiональноi та релiгiйноi боротьби питання про два види причастя набуло надзвичайноi актуальностi й гостроти. Чаша, яка зображувалася на знаменах повсталих гуситiв, слугувала символом рiвностi, запереченням привiлеiв духовенства. Помiркованi гусити iз середовища заможного бюргерства та дворянства, якi називалися чашниками, або калекстинами (вiд лат. саlех – «чаша»), задовольнялися вимогою причащання мирян пiд обома видами та лiквiдацii свiтськоi влади духовенства.




115


Таборити – радикальнi гусити, головним чином селяни та мiська бiднота, якi не обмежувалися вимогою обрядового зрiвняння i прагнули знищення феодального ладу в цiлому, створення суспiльства, де не буде гнiту i злиднiв. Центром селянсько-плебейського руху були поселення на горi Табор у Пiвденнiй Чехii. Таборитськi армii воювали з ворогом як у самiй Чехii, так i за ii межами. Єднiсть дiй таборитiв i чашникiв установлювалася тiльки в моменти зовнiшньоi небезпеки, загострення класових суперечностей у ходi розвитку чеськоi Реформацii в остаточному пiдсумку призвело до вiдкритоi збройноi боротьби мiж ними. У вирiшальнiй битвi бiля Липан ЗО травня 1434 р. таборити зазнали поразки, а 1452 р. Іржi Подебрад захопленням Табору завершив розгром селянсько-плебейського руху.




116


Фердинанд Другий (1578—1637) – римсько-нiмецький iмператор, за якого почалася Тридцятилiтня вiйна.




117


Калекстини. – Помiркованi гусити iз середовища заможного бюргерства та дворянства, якi називалися чашниками, або калекстинами (вiд лат. саlех – «чаша»).




118


Сироти (орфанiти) – так називали себе пiсля смертi Жижки його сподвижники оребiти (див. прим, до стор. 331).




119


Союзнi брати (jednota bratska) – первiсна назва секти «чеських братiв» («моравських братiв»), яка виникла в Чехii пiсля поразки таборитiв. Секта складалася переважно iз селян та ремiсникiв. «Брати» заперечували державу, станову та майнову нерiвнiсть, проповiдуючи разом з тим непротивлення злу. Пiсля поразки чехiв у битвi при Бiлiй горi секту було розгромлено.




120


«Ахiлii на Скiросi». – Драму Метастазiв «Ахiлл на Скiросi» (1736) було покладено на музику композиторами Кальдерою, Сарро, Лео, К'ярiнi, Кореллi та Йомеллi. Серед творiв Перголезе опери пiд такою назвою немае. Мова, мабуть, мае йти про оперу Кальдари, згадуваноi в романi далi, в роздiлi 89. Сюжет драми Метастазiв становить розповiдь про юнiсть Ахiлла.




121


Ученицi-циганочки (iтал.).