Книга - Гра у відрізаний палець

Гра у вiдрiзаний палець
Андрiй Юрiйович Курков


1997 рiк… У Киевi на даху будiвлi СБУ знайдено труп. Установити особу загиблого виявилося нескладно: це вiдставний генерал, радник президента з питань оборони Броницький. Але ось що цiкаво: у трупа чомусь вiдрiзаний великий палець на правiй руцi… Розслiдувати цю незвичайну справу доручено молодому лейтенанту мiлiцii Вiктору Слуцькому. У ходi слiдства доля зiштовхуе його з Нiком Ценським – колишнiм вiйськовим перекладачем. З часом вони починають розумiти, що втягнутi в таемну i жорстоку гру спецслужб Украiни та Росii, якi вийшли на слiд величезних грошей колишнього КДБ. Не раз пiддаючи свое життя смертельнiй небезпецi, Вiктор i Нiк не вiдразу усвiдомлюють, що вони всього лише пiшаки в цiй грi…





Андрiй Курков

Гра у вiдрiзаний палець





1


Киiв. 21 травня 1997 року. Нiч.


Сержант Воронько любив свою маленьку затишну скляну будочку ДАІ в самому центрi столицi – на майданi Незалежностi. Особливо любив ii ночами, коли перед ним вiдпочивала вiд колiс проiжджа частина Хрещатика, коли, вийшовши з будки покурити, вiн раптом помiчав, що мiська тиша дзвенить. На вiдмiну вiд рiдноi сiльськоi, яка стелеться звуконепроникним покривалом. У селi далекий випадковий гавкiт якого-небудь пса розлетiвся б на кiлометри, розбивши тишу вщент. У мiськiй тишi цей гавкiт потонув би, нiким не почутий: вона б просто поглинула будь-який шум.

Нiчне мiсто, якого всi так чомусь бояться, беззахисно лежало перед сержантом i викликало почуття любовi та гордостi. Воронько вiдчував себе його захисником, оборонцем та охоронцем. Вiн був схожий на дбайливого хазяiна. І господарство в нього було велике та рiзноманiтне: i головпоштамт, i фонтани, i навiть червоний рекламний дирижабль iз написом «Cоcа-cоlа», що бовтався над землею на прив’язi поряд iз мiсцем, де колись стояв пам’ятник Ленiну.

Подивившись на годинник – а було вже пiв на третю, – сержант Воронько виклав зi свого портфеля на пульт комп’ютер-ноутбук, розкрив його. Цей комп’ютер подарував йому кум, який працював у податковiй полiцii. Звичайно, подарував не так просто – iз вдячностi за те, що сержант допомiг йому оформити машину, пригнану з Нiмеччини. Усе б нiчого, та вона виявилася краденою та з фальшивими документами. А так – машина вищий клас. «Оpеl kаdеtt». Кум тепер на нiй iнодi у гостi приiжджае. Тепер вона вже «чиста». Один приятель дав папiр, що машина в розшуку за кордоном не перебувае, iнший оформив усе, як належить. І все по дружбi – ну, посидiли, випили, домовилися разом без дружин на риболовлю з ночiвлею. Все по-людськи, як свояки.

І ось тепер вiн може ночами не лише милуватися безлюдним Хрещатиком, але i в карти з комп’ютером пограти: в дев’ятку. Чи пасьянс розкладати. Кум усе показав. Щоправда, клятий комп’ютер не переграеш. Зазвичай вiн програе. Але ж це не людина, так що й програти йому не соромно. Якi тут образи?

Увiмкнув сержант свiй ноутбук, натиснув по завченому порядку потрiбнi клавiшi, й з’явився на екранi смiшний чоловiчок iз дзвоником. Подзвонив, i перед сержантом виникли його карти. Хорошi карти, з такими не виграти – грiх.

Зробив сержант перший хiд, аж раптом на пультi спалахнула лампочка, i в нiчну тишу скляноi будочки увiрвався хрипкий механiчний голос рацii:

– Сьомий! Термiново прибути на пост одинадцять!

Сержант узяв рацiю: «Слухаюсь», – i зiтхнув. Не дали йому насолодитися грою.

Вимкнув комп’ютер, поклав у портфель. Сiв у ДАІшнi «Жигулi», що стояли бiля бровки метрiв за п’ять вiд будки, i поiхав. Пост номер одинадцять був недалеко – на Печерську. Якщо туди й назад, то вiн iще не одну гру устигне до змiни перекинути.

Хвилин через п’ять пiсля того, як спустiла будочка ДАІ на майданi Незалежностi, з пагорба навпроти злетiв рекламний дирижабль «Cоcа-cоla». Пiднiмався вiн над Хрещатиком важко i повiльно. Пiд ним на линвi бовталося витягнуте людське тiло.

У тишi безвiтряноi ночi дирижабль тягнув свiй вантаж пiд невидимий небесний купол.

Сержант Воронько вже пiд’iжджав до Печерського моста, як раптом iз рацii пролунав знайомий хрипкий голос:

– Сьомий! Вiдбiй! Можеш повертатися!

Воронько тiльки похитав головою. Розвернувся на порожнiй дорозi й поiхав знов на Хрещатик. Залишалося ще три години до кiнця чергування, а тодi, додому i залягти на боковеньку. Але за цi три години, що залишилися, можна досхочу награтись. Аби бiльше з поста не зривали.




2


Киiв, 23 травня 1997 року.


Метушня вокзалу залишилася позаду. Нiк Ценський обвiв вокзальний майдан утомленим поглядом i обернувся до Івана Львовича, що сидiв поруч на задньому сидiннi темно-синього «БМВ».

– Вам вiдпочити треба, – спiвчутливо закивав головою Іван Львович, дивлячись своiми маленькими очицями в обличчя Нiку.

Нiк дiйсно потребував вiдпочинку – сiм днiв дороги та ще цiлiсiнький мiсяць метушнi з пiдготовкою до вiд’iзду, продажем квартири, вiдправкою контейнера з речами.

Тепер Таджикистан здавався далеким i абсолютно чужим. І слава богу. Дружина з сином залишилися поки що в Саратовi у рiднi – влiтку там добре. Волга, купання, риболовля. Обличчя навкруги слов’янськi – вже легше. Не те що в Душанбе, де кожен зустрiчний погляд без усмiшки, i не знаеш, що за ним криеться.

– Я гадаю, що з Киевом ви як-небудь потiм самi познайомитесь, а зараз прямо в санаторiй. У вас там буде тимчасовий будиночок iз усiма зручностями, там я вам усе i розповiм.

Слово «будиночок» викликало у Нiка добру усмiшку. В них колись був будиночок десь пiд Житомиром. Будиночок i сад. Це коли його бабуся була жива. Вони приiжджали туди з мамою на все лiто кiлька разiв. Коли це було? Шiстдесят другий? Шiстдесят третiй? Не пiзнiше, адже в шiстдесят п’ятому вiн уже був сиротою i його забрали батьковi батьки, що жили в Душанбе. Потiм – провал, немов далi дитинства не було. Школа, iнститут вiйськових перекладачiв, служба при штабi округу, два вiдрядження в Африку. І все це на жовтому пiщаному тлi, на тлi облич пiсочного кольору, на тлi красивих неприступних гiр, теж пiсочного кольору. Потiм тихе весiлля, народження сина. Звiльнення з роботи дружини «за кольором обличчя». Їi начальник Сарултаев зрозумiв незалежнiсть як очищення НДІ геологii вiд нетаджикiв. Потiм подзвонив, вибачився, сказав, що в Росii iм буде краще. А що в Росii? Єдина рiдня в Саратовi, й тi живуть без копiйки. Добре хоч прийняли iх, поселили на дачi, обiцяли чим зможуть допомагати Танi й Володьцi, поки вiн тут улаштуеться. Йому ще поталанило, що вiн зустрiв Івана Львовича. Випадкова зустрiч, а як усе перевернула.

Нiк тодi виходив iз Управлiння прикордонними вiйськами. Настрiй був кепський. Подавав рапорт на переведення в Росiю, дiстав вiдмову. А тут цей немолодий полковник у цивiльному, командировочний, попросив пояснити, як у вiдомчий готель проiхати. А чого iхати – пiшки п’ятнадцять хвилин вiд Управлiння прикордонними вiйськами. Провiв його Нiк, розговорилися по дорозi. Увечерi разом повечеряли в турецькому ресторанчику. Там Іван Львович i згадав уперше про те, що в Украiнi формуеться нова служба, i е можливiсть потрапити в ii «фундамент». Особливо якщо бабуся жила пiд Житомиром. І з квартирою, сказав, допоможуть, i з облаштуванням. Звичайно, не все вiдразу. Все вимагае часу.

Машина виiхала на набережну. Сяяло сонце.

– Ви пиво любите? – запитав раптом Іван Львович.

Нiк кивнув.

– Загальмуй бiля ракiв! – сказав Іван Львович шоферовi. Нiк здивовано глянув уперед по ходу машини i дiйсно побачив бiля бровки великий напис на картонi «РАКИ», пiд яким стояли два вiдра. Поряд на розкладному стiльчику сидiв хлопець у плавках i сонцезахисних окулярах.

– Почому? – запитав Іван Львович, вийшовши з машини.

– Полтинник штучка.

Нiк теж вийшов, хотiлося розiм’яти ноги, що затерпли. Заглянув у вiдро. Воно було повне – чи то торгiвля не йшла, чи то хлопець щойно тут улаштувався.

– Двадцять штук, – Іван Львович простягнув хлопцевi купюру.

Через десять хвилин машина виiхала за межi мiста. Обабiч дороги зеленiв лiс, стрункi високi сосни виступали iнодi з нього, як поодинокi фiгури.

Очi Нiка вiдпочивали на зеленi, що проносилася повз машину. Це був абсолютно iнший свiт, справжнiй свiт, у якому все було наповнене життям, – i люди, i земля, i навiть вiдра бiля бровки дороги. Нi, випадок – бог життя! Це точно. Цю приказку Нiк «узяв на пам’ять» у приятеля Олекси, загиблого пiд час першого вiдрядження. Дiло було в Заiрi, в iхнiй групi прилетiли двадцять трое людей, а повернулися одинадцятеро. Теж – випадкова рiч. Групу роздiлили на двi – потрiбно було провести переговори про постачання зброi з двома групами повстанцiв. Олекса поiхав перекладачем у першому мiкроавтобусi, Нiк – у другому. Потiм повiдомили, що перший мiкроавтобус пiдiрвався на протитанковiй мiнi. Ось i вся iсторiя. Випадок – бог життя.

Лiворуч з’явилась акуратна двометрова зелена огорожа. Шофер пригальмував i зупинився перед такими ж зеленими ворiтьми, на яких було написано «26-й км».

– Ну як? – запитав Іван Львович, показуючи поглядом на дерев’яний фiнський будиночок, до якого вiд дороги вела посипана гравiем стежина. – Тут ранiше партбоси вiдпочивали, а тепер усе по-iншому. Ходiмо!

У будинку було три кiмнати, кухня та веранда. Показавши все Нiку, Іван Львович усiвся на канапу i перевiв подих.

– Ну от, тепер каструлька з водою на плиту для наших ракiв i пиво з холодильника, ать-два! – жартiвливо сказав вiн пiсля паузи.

Поки Іван Львович порався на кухнi, Нiк перенiс своi двi валiзи у спальню i квапливо перебирав речi, намагаючись згадати, куди вiн поклав заготовлений для Івана Львовича подарунок. Нарештi рука сама наткнулася на загорнутий у шматок шкiри старовинний турецький ятаган, куплений колись на самаркандському базарi.

Іван Львович повернувся з кухнi з пивом i склянками. Нiк зустрiв його з блискучим витончено викривленим клинком у руках.

– Це вам! Спасибi, що витягнули нас звiдти!

– Та ви що! – злякався Іван Львович. – Із Душанбе тягнули цей нiж? Вас же могли на будь-якому кордонi зняти з потяга i посадити! Про що ви думали?

– Це не нiж, це справжнiй ятаган… – стомлено мовив Нiк. – Вибачте. Звичайно, не подумав. Але не хотiлося залишати там. У контейнер не можна було – там митниця кожну ганчiрку руками промацувала…

– Добре-добре, дякую! – Іван Львович наповнив склянки пивом. – Якщо пронесло, значить, удача на вашому боцi. Дякую. На килим почеплю! Гарна рiч. Я сам трохи засмиканий, вибачте. Думав, що за нами «хвiст» буде, але, слава богу, вчора пригода веселенька сталася, тепер усе СБУ на вухах стоiть. Їм не до нас. Уявляете, на даху будiвлi СБУ труп виявили! Хтось примудрився на рекламному дирижаблi його туди пiдняти, та ще й непомiтно! Там камер штук двадцять навсiбiч, тiльки не в небо. А цей подаруночок просто з неба опустився. Петля на шиi, а другий кiнець – до дирижабля! Такого ще не було. Труп теж, можна сказати, дуже шанований. Генерал у вiдставцi, помiчник президента з питань оборони…

– Навiщо старого вбивати? – Нiк знизав плечима.

– Який же старий! Йому тiльки сорок сiм рокiв, iз раннiх. Устиг i в ДБ послужити, потiм у Мiноборони, а там рiк iз папiрцями – за три у строю! Гаразд, спасибi йому за наше спокiйне прибуття!

Вони поцокалися склянками з пивом.

– Раки вже червонiють! – Іван Львович кивнув у бiк вiдчинених дверей на кухню.

Через пiвгодини Нiк залишився на самотi. Іван Львович ввiчливо вiдкланявся, пообiцявши заiхати через кiлька днiв. Побажав хорошого вiдпочинку.

Нiк випив iще одну пляшку «Подiльського» пива – воно йому сподобалося. Потiм вимився пiд душем i, закривши фiранкою вiконце у спальнi, влiгся на широке лiжко. Поки засинав – йому вважалися ритмiчнi похитування вагона.




3


25 травня 1997 року.


Вечiр видався красивий i густозоряний, i п’ятнадцять хвилин безлюдноi дороги вiд станцii метро до рiдноi багатоповерхiвки Вiктор Слуцький подолав водномить. Вiн i так, на вiдмiну вiд бiльшостi жителiв невдовзi побудованого будинку, ходив цiею дорогою без страху, завжди готовий або витягнути з кишенi пiджака свое новеньке посвiдчення слiдчого карного розшуку, або показати свою «тетешку», що висiла в кобурi пiд пахвою. Нi те нi iнше застосовувати йому поки що не доводилося, нi на роботi, нi на цьому кiлометровому вiдрiзку дороги, що вилася повз будмайданчики до единого завершеного. Дивна логiка будiвельникiв була Вiкторовi незрозумiла – чому треба починати з дальнього будинку, а не навпаки, з ближнього до метро? Але хто знае, можливо, почни вони з ближнього – довелося б Вiкторовi з дружиною i тримiсячною донькою все ще тiснитися в ГВС – гуртожитку внутрiшнiх справ, як вони називали хрущовську п’ятиповерхiвку, що загубилася серед сталiнських будiвель Печерська.

Тепер пiшки на восьмий поверх i – вечеря! Лiфт iще не встановили, тож фiзична пiдготовка новоселiв була на висотi, якщо не брати до уваги двiйко старих, котрi оселилися на дванадцятому поверсi.

Вiктор за звичкою затримався на нижньому просвiтi вузьких сходiв, даючи очам звикнути до темряви, потiм рвонув уперед, одночасно прислухаючись до звукiв бетонного колодязя. Не тому, що чогось боявся. Просто вiн постiйно забував удома маленький лiхтарик – чи е сенс узагалi носити його цiлий день тiльки заради того, щоб увiмкнути ввечерi, повертаючись темними сходами додому?

Вiн прислухався, щоб не зiткнутися на схiдцях iз численними сусiдами, серед яких бiльшiсть так само, як i вiн, користувалися на сходах вухами й очима, а зовсiм не лiхтариком.

Іра, маленька фарбована блондинка, що на око здавалася пiдлiтком, вийшла в коридор iз донькою на руках, почувши, як скреготнув дверний замок.

– Масла купив? – запитала вона.

Вiктор одразу знiтився. Вiдчуття провини затьмарило ту легку радiсть, iз якою вiн повертався додому. Вiн зiтхнув, зрозумiвши, що краще було б йому повернутися з маслом, анiж iз цiею радiстю.

– Значить, картоплю наминатимеш без нiчого, – спокiйно мовила Іра.

Потiм уважнiше придивилася до чоловiка. Помiтила застиглу, мовби приховану посмiшку, з якою вiн зайшов у квартиру.

– Ти такий худий! Тобi треба сало iсти! – сказала примружившись.

Вiктор роззувся.

– А сало е? – запитав вiн.

– У морозильнику.

– Ну так дiставай, замiсть масла буде!

Уклавши доньку в коляску, вони сiли на кухнi вечеряти. Заiдати салом варену картоплю було не так уже й приемно, але Вiктор мовчки жував i те й iнше по черзi, думаючи, що куди смачнiше було б насмажити картоплi з дрiбно нарiзаним салом. Але це вже iншим разом. Зараз вiн вирiшив промовчати – все-таки це вiн забув купити масла.

Знову на його обличчi виникла легка вдоволена усмiшка, i дружина насторожилася.

– Що там у тебе? Розповiдай! – вона дивилася йому просто у вiчi.

– Справу дали! – признався нарештi Вiктор. – Справжню!

– А пайок коли дадуть? – запитала Іра.

Вiктор зiтхнув.

– Тобi тiльки пайок, а на все iнше начхати. Завтра пайок. До речi, там i масло буде, кiлограм.

– А ще що?

– Гречка, згущене молоко, рибнi консерви, оселедець. Усе як завжди.

Декiлька хвилин вони iли мовчки, потiм дружина, вiдчувши себе цього разу винуватою, по-собачому заглянула у вiчi Вiктору.

– Так що там за справу тобi дали?

– Убивство, – з гордiстю вiдповiв вiн.

– О господи! – видихнула Іра. – Ти ж нiколи таким не займався! Це небезпечно?

– Це чудово! Якщо розкопаю – цiнний подарунок, звання, бiльше грошей. Розумiеш?

– А кого вбили?

– Ще не знаю, завтра вранцi отримую папери. Мене тiльки ввечерi повiдомили.

Іра кивнула. Вона подивилася на чоловiка з любов’ю та жалiстю. Важко iй було уявити, що такому щуплому, непоказному, але такому любому чоловiковi доручили розслiдувати справжне вбивство. Он у кiно тi, що за вбивцями ганяються, завжди мiцнi, накачанi, високi або кремезнi. А в життi, виходить, усе не так. Остання думка iй сподобалась, i вона повторила подумки: «А в життi усе не так!»

З кiмнати долинув дитячий плач.

Іра спохопилася.

– Постав чайник, а я поки що ii погодую.


* * *

– Скiльки у тебе справ задiяно? – запитав уранцi Вiктора шеф.

– Двадцять сiм.

– Що-небудь серйозне е?

– Сiм пограбувань у лiфтi, чотири квартирнi крадiжки, пiдпал комерцiйного кiоску, решта – дрiбницi.

– Завтра отримуемо стажистiв iз вищоi школи мiлiцii, передаси все iм. П’ятеро прибуде, можеш одного вибрати собi в помiчники.

Вiктор стояв перед столом, заваленим паперами, за яким сидiв у офiсному крiслi-крутилцi Леонiд Іванович, вiн же майор Крисько, вiн же мiж своiми – Щур, проте з повагою i майже з любов’ю.

Майор у п’ятдесят п’ять – i до скону майор. Іншими словами, з породи вiчних майорiв, яким абсолютно наплювати на свое майбутне. У Леонiда Івановича його зневага щодо майбутнього виявлялась у постiйнiй скуйовдженостi, та й голився вiн нерегулярно. Важко сказати, стежив би вiн за собою краще, якби отримав пiдполковника. Скорiше за все, нi. У цьому вiцi вже не зраджують звичок або iх вiдсутнiсть.

– Ну, гаразд, тримай справу, проглянь, потiм зайдеш до мене! – сказав вiн утомленим голосом i кивнув Вiкторовi на дверi.

З текою в руках Вiктор зайшов у свiй кабiнетик iз трiснутою шибкою, через яку у вiтряну погоду вривався потужний протяг. У кабiнетi всiвся за свiй стiл. Кинув погляд на два порожнi столи, що стояли пiд стiною. Хазяiн одного з них уже нiколи сюди не зайде – нинi сам пiд слiдством. Другий – у вiдрядженнi. Отже, можна спокiйно посидiти в тишi, зосередитися.

Справа починалася з декiлькох фотознiмкiв трупа з явно передавленою канатом або мотузком шиею. Розглянувши знiмки, Вiктор заглибився в супровiднi документи.

Поступово до нього дiйшло, що вiн уже чув дещо про цей випадок вiд свого приятеля Дмитра Ракiна, що перейшов у спецвiддiл «Ф». Учора вранцi Дмитро забiгав до них на п’ять хвилин – була в нього якась справа до шефа. Потiм, вийшовши вiд Щура у хорошому настроi, вiн i сказав Вiктору, що зараз усе СБУ на вухах: якийсь вiдставний генерал, радник президента, вирушив у «посмертне» самотне повiтроплавання. Вiктор уже не пам’ятав точно слiв Дмитра. Можливо, вiн сказав не «вирушив», а «вiдправили»? Учора це значення не мало, а сьогоднi все змiнилося.

Вiдклавши папери, Вiктор спробував згадати слово в слово те, що говорив учора Дмитро.

У дверi кабiнету постукали.

– Вiдчинено! – крикнув Вiктор. Увiйшов шеф.

– Ну як, ознайомився?

– Ще нi, – зiзнався Вiктор. Шеф пройшов до його столу, узяв з-за iншого столу стiлець, усiвся навпроти.

– Що, невже нiяких питань немае? – запитав заклопотано.

– Я ще не дочитав, Леонiде Івановичу.

– Дивно. А по ходу читання питань хiба не виникало? А в мене виникли.

– До мене? – здивувався Вiктор.

– Нi, до когось третього. До того, хто вирiшив цю справу сюди вiдфутболити… У тебе тут кип’ятильник е?

Вiктор кивнув.

– Зроби чаю i давай разом помiркуемо.

За чаем в основному мiркував майор. Щоправда, мiркував вiн дуже допитливо й увесь час дивився у вiчi Вiктору.

– По-перше, справа занадто свiжа, щоб готувати ii в розряд безперспективних. По-друге – урядовий труп. Тут, за логiкою речей, мае бути цiла бригада з важняком на чолi. А що ми маемо? Справу з СБУ передають у наш район! Формально причина е – гiрка, з якоi злетiв генерал на дирижаблi, розташована в нашому районi. Приземлився, щоправда, вiн у сусiдньому. Але це значення не мае. Газети про справу ще нiчого не написали, навiть некролога. Значить, хтось iнформацiю прикрив. Це й нам сигнал – нiкому з журналiстiв про справу говорити не варто. Зрозумiло?

Вiктор кивнув.

– Ну а тепер подумай сам: чому наказали справу передати тобi?

– Особисто менi? – здивувався Вiктор.

– Так, подзвонили i назвали твое прiзвище. У тебе що, зв’язки великi?

Вiктор замислився.

– Але ж у таких справах зв’язки зазвичай використовують, щоб усього цього спекатися.

– Може, Дмитро? – мовив уголос Вiктор.

– Що?

– Може, Дмитро Ракiн мене порадив? Вiн же пiсля переходу в спецвiддiл до нас кiлька разiв заглядав…

Вiктор утупився у вiчi майоровi, немов чекав зараз же отримати тверду вiдповiдь на свое припущення.

– Ти ж iз ним дружив, – кивнув Леонiд Іванович. – Ось знайди його i розпитай. Принаймнi запитай, як краще все робити… Гаразд, засидiвся я у тебе. Дочитай справу, потiм можеш до мене зайти.

Вiктор знову залишився на самотi. Майор умiло i безжально зруйнував його фантазii вiдносно причин i наслiдкiв появи у нього у провадженнi справи про «лiтаючого» генерала. Тепер стало сумно. Із зовсiм уже iншим почуттям Вiктор розкрив теку. Утупився у надрукований на машинцi текст. Читати не хотiлось, i Вiктор повернувся до фотографiй. Розклав iх перед собою на столi. Вiдкинувся на спинку стiльця i, повернувши голову, кинув погляд у вiкно, у квадрат сiрого мiського пейзажу, по якому дiагоналлю проходила трiщина.




4


Раннiй золотавий ранок повернув Нiка на декiлька хвилин у дитинство – сонячнi променi пронизували наскрiзь легку фiранку на вiкнi спальнi та своiм теплом нiжили шкiру на обличчi, торкалися повiк. Ще не розплющивши очей, вiн примружився i згадав, точнiше, навiть не сам згадав, а шкiра, обличчя згадали уранiшне тепло сонячних променiв, що будило його в хатинцi бабусi пiд Житомиром. Там його лiжко стояло просто пiд вiкном – так само, як i тут.

Вiн пiднiс руку, затуляючи очi вiд яскравого сонячного свiтла. Вiдчув на зап’ястку холодний метал – забув увечерi зняти годинник. Ну що ж, дуже до речi. Поглянув на циферблат. Пiв на сьому. Навкруги – санаторна тиша.

Нiк пiдвiвся, прийняв душ, поголився. Заглянув у дбайливо заповнений чужими руками холодильник – сир, ковбаса, овочi, в дверцятах iз внутрiшнього боку – три яйця. Якраз на хорошу яечню. Подумав про Таню з Володькою. Як вони там зараз? Що iдять? З отриманих за квартиру шести тисяч зелених вiн залишив iм одну тисячу, але просив бути економнiшими. Грошi iм будуть потрiбнiшi тут.

Поснiдавши, одягнувся i вийшов. Запам’ятавши свiй будиночок, прогулявся по стежинах i дорiжках, забрiв випадково до ворiт, бiля яких дрiмав, сидячи на стiльцi, солдатик без зброi.

Те, що солдат був без зброi, якось особливо порадувало Нiка. Мирна краiна – Украiна. У Таджикистанi такого бути не могло. Недаремно вiн сюди приiхав.

Помилувавшись сонливим солдатиком, вiн розвернувся i попрямував у протилежний бiк. Вийшов до невеликоi кручi, з якоi вiдкрився чудовий краевид: звивиста рiчка, верби над водою, качки.

Подивившись навсiбiч, помiтив праворуч сходинки вниз. Спустився бiля маленького понтона, до якого було прив’язано декiлька човнiв. Уздовж берега бiгла стежина. Нiк повiльно прогулювався по нiй, насолоджуючись свiжiстю вранiшнього рiчкового повiтря. Вийшов до огорожi з металевоi сiтки i, на свiй подив, побачив у нiй величезну дiрку, саме там, де огорожа перетинала стежину. Знову далеким пострiлом пам’ять винесла на поверхню зовсiм iншу огорожу – з колючого дроту. Таджицька огорожа, в якiй будь-яка дiрка могла нести раптову смерть.

Нагнувшись, вiн пролiз крiзь дiрку i продовжив свiй шлях.

Зупинився, побачивши на березi рибалку – високого чоловiка у ватнику та спортивних штанях iз капшуками на колiнах. Перевiв погляд на рiчку перед рибалкою. Знайшов нерухомий поплавець. Пiдiйшов ближче.

– Клюе? – запитав неголосно.

– Клюе, тiльки лiниво, – вiдповiв, обернувшись, рибалка. Нiку раптом захотiлося просто поговорити. Про що завгодно. Про рибу, про погоду, про життя.

– Ви мiсцевий? – запитав вiн рибалку.

– Еге ж, тут нагорi живу.

– А я тiльки вчора приiхав…

– Вiдпочиваете?

– Атож. Тут поруч, у будиночку. Ви не знаете, де поблизу магазини?

Рибалка всмiхнувся.

– Навiщо вам магазини, якщо ви сюди приiхали? Гастроном у вас там на територii е. Ще кiлька магазинiв – у Кончi-Заспi, двадцять хвилин пiшки. Ви що, не з Киева?

– Нi, з Таджикистану. Сiм’я ще в Саратовi, а я поки що сам приiхав. Розгледiтися потрiбно, квартиру пiдiбрати. Скiльки в Киевi квартири коштують?

– По-рiзному. Однокiмнатнi – вiд десяти тисяч доларiв.

– Скiльки? – здивувався Нiк, i на його обличчi несподiвано з’явилася розгубленiсть. – Чому так дорого? Я он свою трикiмнатну в Душанбе за шiсть тисяч продав.

Рибалка подивився на Нiка зi спiвчуттям.

– А ви що, не дiзнавались, якi тут цiни? Так, навмання приiхали?

Нiк мовчав. Вiн раптом зрозумiв, що i мiсцевих грошей у нього немае. Тiльки квартирнi долари. Вiн i запитати у Івана Львовича не додумався про грошi, хоча той iще в Душанбе обiцяв «пiдйомнi» на облаштування.

– Може, кави хочете? – несподiвано запропонував рибалка. – Клювання вже не буде, ходiмо до нас…

Поки рибалка змотував снастi, Нiк думав про квартиру. Всi його плани на майбутне в новiй краiнi були передусiм пов’язанi з добротним житлом. І раптом абсолютно незнайомий чоловiк розбив його плани вщент. Зруйнував усе до решти, а тепер кличе випити з ним кави.

«Але ж це правда, – думав Нiк. – Те, що вiн говорить. Чого йому мене обманювати? Значить, стiльки квартири тут i коштують».

Адже вiн там, у Душанбе, запитував у Івана Львовича про квартири, про цiни.

«Не турбуйся! – сказав тодi Іван Львович. – Усе по кишенi». По якiй кишенi? По чиiй?

– Ну так що, вип’ете кавусi? – Рибалка повторив свое запитання, вже тримаючи в руках бiдончик зi спiйманим рибним дрiб’язком i вудку.

– Спасибi. Вип’ю.

Вони пiднялися по стежинi на пагорб. Увiйшли до хвiртки. Пройшли повз старий масивний двоповерховий будинок.

– Тут моя теща живе, – кивнув на будинок рибалка. – А я собi он побудував.

Метрiв за вiсiмдесят попереду вирiс цегляний триповерховий красень-будинок.

Нiк вiдразу виповнився заздрiстю й пошаною до цього чоловiка.

– Що, самi побудували? – перепитав.

– В основному сам. Інодi брав на допомогу то сина, то дядькiв iз ближнiх сiл.

– Так ви будiвельник?

– Я? – Рибалка посмiхнувся. – Нi, я – письменник. Це письменницьке селище, ну як Переделкiно пiд Москвою…

– У мене в роду теж письменник був. По батькiвськiй лiнii. Я до пуття з родацтвом так i не розiбрався. Сергеев-Ценський.

– Та ну! Значить, не даремно вас сюди занесло! Вiн же, здаеться, в Криму жив, на Украiнi!

Зайшли в будинок. Вiдразу потрапили до простороi кухнi зi старовинним шкiряним диваном iз роздутим пружинним сидiнням i високою дерев’яною спинкою, що закiнчувалася дзеркалом.

Перед диваном стояв довгий сосновий стiл.

– Сiдайте! – кивнув рибалка. – Я зараз.

Нiк усiвся, провiв долонею по гладенькiй стiльницi.

– Це теж моя робота, – озирнувшись сказав рибалка.

Вiн запалив плиту. Задзижчала кавомолка в його руках. По дерев’яних сходах спустилася сонна жiнка в нiчнiй сорочцi. Спустилася, втупилася розгубленим поглядом у Нiка, потiм у хазяiна.

– Валю, ти що, не сам? Ой! – Вона хутко подалася нагору i хвилин через п’ять спустилася вже в халатi.

– Це моя дружина – Свiтлана. А я – Валентин.

– Нiк, – вiдрекомендувався гiсть. – Даруйте, я не хотiв вас обтяжувати.

– Я його на каву покликав, – пояснив Валентин своiй дружинi. – З Душанбе приiхав…

– Менi теж кави, – попрохала Свiтлана.

«Красива жiнка», – подумав Нiк, дивлячись на дружину Валентина. Витончена, висока, великоока. Щось аристократичне в нiй е.

Згадав про свою Таню. Вона теж була вродлива, але ii краса була приземлена, селянська. Це не гiрше i не краще. Це просто двi рiзнi краси…

Потiм вони сидiли за сосновим столом. Свiтлана пила каву й терла очi. Позiхала.

– Ми учора лягли пiзно, – пояснив Валентин. – Друзi з Киева приiжджали. До другоi сидiли, пили. Я, коли вип’ю, прокидаюсь о п’ятiй – о пiв на шосту. І все. Тому – вiдразу на рiчку з вудкою.

– Скiльки сьогоднi наловив? – поцiкавилась дружина.

– Сiм краснопiрок.

Вона посмiхнулася.

Там же Нiк i поснiдав удруге, пiсля чого вiдчув, що засидiвся в хлiбосольному будинку. Пора i честь знати.

– Ви ще приходьте, якщо нудно буде, – сказав на прощання Валентин.




5


На порозi будиночка Нiка зустрiв схвильований Іван Львович.

– Я вже думав, щось сталося, – кинувся вiн, забувши привiтатися. – Стукаю-стукаю, а нiхто не вiдчиняе. Думаю, не може ж людина так мiцно спати…

– А я думав, що ви тiльки через кiлька днiв приiдете! – сказав Нiк, дiстаючи з кишенi ключа.

– Я теж так думав, але обставини… Інодi вони змiнюються занадто швидко. Головне – встигати реагувати. Я зараз чайник поставлю, а ви сядьте за стiл i спробуйте зосередитись. У нас буде дуже серйозна розмова…

Нiк слухняно пройшов у вiтальню, всiвся за стiл.

– Хтось iз колег пiд мене копае, – Іван Львович всiвся навпроти. – Отож я сьогоднi без шофера, своiм ходом. Удома «жучка» знайшов на кухнi, за батареею. Ви, я сподiваюся, тут нi з ким не знайомилися?

– Нi, – вiдповiв Нiк i вiдчув себе «по-офiцерськи» незручно, злукавивши.

– І не треба. Мабуть, справи тепер пiдуть швидше. Нам потрiбно поспiшати… Коротше, вiдпочити пiсля дороги вам не вдасться…

З кухнi донеслося шипiння чайника. Іван Львович немов спохватився, швидко вибрався з-за столу. Повернувся з чаем.

Нiк помiтив, як у полковника тремтять руки. «Старiсть або нерви», – спiвчутливо подумав вiн.

– Отже… – Іван Львович перевiв подих, знову влаштувавшись на стiльцi. Ковтнув чаю, обпiкся, вiдставив чашку вбiк. – Ми, чесно кажучи, не збиралися вiдразу вводити вас у курс справ. Принаймнi повнiстю. Але доведеться. Рiч у тiм, що наш колишнiй КДБ стоiть на порозi реформ, якi дуже багатьом не подобаються. Але головне – у нас е згода президента i декiлькох важливих людей нагорi. Реформа перша i найважливiша – це створення Федерального бюро за принципом американського ФБР. Власне, нам необхiдно мати двi служби замiсть однiеi, щоб легше було контролювати лояльнiсть i цiлковиту пiдзвiтнiсть урядовi обох служб. Парламент зарубав нашi офiцiйнi спроби створити ФБУ – iм це невигiдно. Багато голiв просто полетять, адже у СБУ е компромат на сотнi й тисячi людей, але доки вони монополiсти – то можуть просто використовувати компромат у своiх iнтересах, вважаючи, що iх iнтереси i е iнтересами держави. Подвiйноi монополii на компромат не бувае, а враховуючи, що ФБУ з’явиться нiби зсередини СБУ, ця монополiя природним чином зруйнуеться. Розумiете?

Нiк кивнув.

– У чому тепер проблема? – вiв далi Іван Львович. – У тому, що для створення ФБУ просто немае коштiв. Дуже смiшно але, на жаль, занадто серйозно, щоб ставитися до цього з гумором. Я – кадебiст староi школи, i менi, повiрте, боляче дивитись, як засмiчуються нашi лави. Приходять люди з вулицi без усяких принципiв. У кращому разi – сподiваючись на кар’еру, в гiршому – розраховуючи на використання даху ДБ з корисливою метою. Якщо нашi плани здiйсняться, то вiдмiннiсть мiж чистотою рядiв ФБУ i СБУ буде така ж, як ранiше мiж КДБ i мiлiцiею. І вiдповiдно можна буде гарантувати безпеку державних iнтересiв. Ви гадаете, що ранiше можна було зробити замах на прем’ер-мiнiстра й залишитися безкарним? Чи розстрiляти в аеропорту депутата i спокiйно поiхати на машинi? Нi. Такого ранiше бути не могло.

Іван Львович пiднiс чашку до губ, подмухав на чай, зробив ковток.

– Усе, що я вам зараз говорю, мае залишитися суворо мiж нами. Не тiльки тому, що ми вас уже вважаемо нашим спiвробiтником. Володiти цiею iнформацiею просто небезпечно – вона набагато сильнiша за вас i за мене. Вона може вбити миттево. Сподiваюся, ви розумiете. Державнi iнтереси – ?ber alles – понад усе. Можна сказати, що iм усе людське – чуже. Для сантиментiв i емоцiй просто немае мiсця. Тут служба, творче, але в той же час механiчне виконання завдань, якнайточнiший розрахунок, цiлковите презирство до будь-яких сумнiвiв. Цi правила дiють в усiх службах свiту, i ми тут не виняток. Тепер про кошти, яких немае. Ви, напевно, знаете, що сталось iз спiльною радянською власнiстю за кордоном. Їi забрала Росiя. Оголосила себе правонаступницею великого i неподiльного. Але був iще один великий i неподiльний, який мав iще бiльшу кiлькiсть власностi та вкладень за кордоном – КДБ. Про цю власнiсть нiхто нiчого не чув. Декiлька моiх колег iз рiзних колишнiх республiк намагалися порушити це питання на офiцiйному рiвнi, й у результатi я навiть не змiг поiхати на iх похорони. Менi просто «не порадили» iхати. Справа делiкатна, i на державному рiвнi нiхто нею займатися не хоче. Хоча, за найскромнiшими пiдрахунками, на долю СБУ, якби цю власнiсть дiлили по-чесному, а не «по-братськи», припало б не менше мiльярда доларiв. Думаю, вам важко уявити кiлькiсть нулiв у цiй сумi. Рiч у тому, що в основному це «жива» власнiсть: банки, фiрми, заводи, навiть готелi – принаймнi один iз них у Швейцарii. Усе це створювалося на грошi з оперативного бюджету i потiм уже розвивалося само собою, приносячи прибуток i навiть фiнансуючи окремi операцii. Якщо нам удасться отримати хоч би один вiдсоток од цiеi суми – ми зможемо не лише розвернутись, але й почати по-справжньому працювати. На сьогоднi я вас бiльше навантажувати не буду. Подумайте про почуте, проаналiзуйте. Розслаблятися вам уже немае сенсу, попереду – робота.

– А яка саме робота буде в мене? – запитав Нiк, задумливо жуючи губами.

– Про це пiзнiше. Може, у вас е iншi питання, на якi я зможу вiдповiсти?

– Так, щодо квартири i моеi сiм’i. Коли вони зможуть приiхати?

– Гадаю, з цим потрiбно почекати. По-перше, ви ж хочете, щоб у сiм’i була хороша квартира, а грошей у вас навряд чи вистачить на одну кiмнату в комуналцi…

– Але ви ж говорили, що квартира буде «по кишенi»!

– Я ж не говорив, що по вашiй кишенi. По кишенi ФБУ, коли ми почнемо працювати, тобто коли з’являться кошти. Поки що ви можете жити тут абсолютно безкоштовно.

– Але ж я вiдправив сюди контейнер iз речами! Вiн скоро прийде.

– Нiчого страшного. Нiкуди вiн не подiнеться. Полежить на митному складi мiсяць-другий. Ми навiть заплатимо за зберiгання… Ну, я бачу, ви стомилися. Полежте, подумайте, а я пiду прогуляюся. Повернуся годинки через три.

Нiк залишився сам. Тиша, що повернулася в будинок пiсля вiдходу Івана Львовича, здалася йому незатишною та тривожною. Майбутне вкрилося туманом.

Обiцяна служба не лякала, нi. У пропозицii полковника вiн передусiм вiдчув довiру до себе. Така довiра лестила. Лестив навiть сам той факт, що вибiр полковника лiг саме на нього, i це збiглося з його спробами вибратися з жовтого Таджикистану. Тепер уже здавалося, що та зустрiч на виходi з Управлiння прикордонними вiйськами не була випадковою. Тепер уже не вiрилося, що випадковiсть може так багато змiнити в життi. Засмучувала тiльки непевнiсть приiзду сiм’i, тривога за них. Як там вони живуть на дачi у рiднi в Саратовi? Що iдять? Що роблять? Чи згадують його? Чи чекають од нього звiсток?

Звичайно, чекають. У цьому було б безглуздо сумнiватися. Нiк прилiг на канапу. Заплющив очi. Подумав про те, що в липнi йому виповниться сорок рокiв. Добре б вiдсвяткувати разом iз сiм’ею. Може, доведеться злiтати заради цього в Саратов? Адже ясно, що за пiвтора мiсяця питання з квартирою не вирiшиться.




6


Із Дмитром Ракiним Вiктор зустрiвся навiть ранiше, нiж збирався. Просто наткнувся на нього, вийшовши на вулицю подихати свiжим повiтрям.

– Ти це куди в робочий час? – погрозливо-жартiвливо запитав Дмитро замiсть вiтання.

– Якраз тебе шукаю, – признався Вiктор.

– Жартуеш! Навiщо я тобi потрiбен?

– Не жартую, – абсолютно серйозно мовив Вiктор, i посмiшка на обличчi приятеля та колишнього колеги зникла за стуленими тонкими губами.

– Ну, якщо не жартуеш, пiдемо де-небудь сядемо! – запропонував Дмитро.

Вони мовчки дiйшли до пiдвального бару «Сивий кiт», спустилися сходинками. У барi було безлюдно, й навiть за стiйкою нiхто не стояв у очiкуваннi клiентiв. Довелося Дмитровi дiстати з кишенi монетку й постукати по мармуровiй стiйцi. На металевий цокiт виглянула миловидна дiвчина з обличчям, переобтяженим косметикою.

Вони всiлися за кутовий круглий столик iз мармуровою стiльницею. Мармур був такий холодний, що, доторкнувшись до нього, Вiктор одразу вiдсмикнув руку. В барi було прохолодно, i прохолода ця дивно контрастувала iз жарким сонцем на вулицi.

Немов на пiдтвердження цих вiдчуттiв за стiйкою закашлялась молода барменша.

– Ну, розповiдай, – Дмитро спрямував лукавий погляд на Вiктора.

– Що розповiдати, ти напевно знаеш. Я справу отримав. Убивство…

– Вiтаю! Є можливiсть вiдзначитись!

– Не впевнений, – задумливо мовив Вiктор.

– Чому? – награно здивувався Дмитро. Вiктор ковтнув кави.

– Розумiеш, – сказав вiн. – Схоже, що хтось хоче мене пiдставити. У мене ж у провадженнi тiльки дрiбницi були, а тут – убивство генерала, радника президента. І саме менi!..

Вiктор подивився на Дмитра запитливим поглядом.

– Сам допер, чи Щур розтлумачив? – запитав пiсля паузи Дмитро.

– Сам би допер, напевно, трохи пiзнiше… – признався Вiктор. – Але що це змiнюе?

– Нiчого не змiнюе, – кивнув Дмитро. – Ставки тi ж, конi теж.

Вiн дiстав iз нагрудноi кишенi сорочки пачку сигарет. Запалив.

– Це я тебе порадив, – неголосно, мiж двома затяжками мовив Дмитро. – Я тобi все поясню. Нi, мабуть, не все. Точнiше – я всього i знати не можу.

Дмитро машинально «втоптав» недопалену сигарету в скляну попiльничку i тут же дiстав iз пачки другу. Знову запалив.

Вiктор допив каву. Сходив до стiйки, взяв iще чашку.

Мовчання тривало хвилин п’ять.

– Так ти менi щось поясниш? – запитав нарештi Вiктор.

– Авжеж, – отямився Дмитро i вм’яв у попiльничку другу сигарету. – Справу перекинули тобi, щоб легше було вiдстежувати супутнi процеси.

– Якi процеси?

– Якi йдуть зазвичай попутно зi слiдством. Процеси тиску, втручання, пiдкидання анонiмноi iнформацii тощо. Ти не бiйся, це нормальна робота, i якщо впораешся – можеш опинитися зовсiм у iншому мiсцi, i кабiнет у тебе буде теплий i без битих шибок. Ти справу вже читав?

– Так.

– Ну так уперед i з пiснею!

– А ти впевнений, що цю справу можна буде довести до кiнця?

– Це залежить вiд кiнця, – сумно посмiхнувся Дмитро. – Але ти не турбуйся, тебе в спокоi не залишать, допомагатимуть, радитимуть. Сам усе зрозумiеш! Коли що – телефонуй!

Вiктор заховав вiзитку Дмитра в кишеню, кивнув замiсть «спасибi».

Пiсля пiдвального бару було куди приемнiше опинитися на сонячному боцi вулицi.

– Тобi тут iз мiнiстерства дзвонили! – зустрiв Вiктора в райвiддiлi майор Крисько i пiдморгнув. – Тепер треба з тобою обережнiше, адже ти шишкою зробився? Так?…

– Та ну вас! – Вiктор спересердя махнув рукою. – Якою шишкою? Ще пощастить, якщо тiльки шишками вiдбудуся вiд усього цього!

– Не бiйся, цеглина на голову вже не впаде! Ти тепер на колесах!

– На яких?

– За годину приганятимуть, – Леонiд Іванович кивнув iз посмiшечкою. – Укртрансбанк видiлив МВС десять «мазд» як спонсорську допомогу. Одна – твоя! Ось тобi й демократiя у дii. Воно i правда, навiщо генералам по двi «мазди». Негарно! Сам-то щось з’ясував? Чи так прогулювався?

– З’ясував, – видихнув Вiктор. – Тепер…

– З’ясував, i добре, – перебив його майор. – А менi розповiдати не потрiбно. Це тобi виявлено високу довiру, а не менi… До речi, там у мене в кабiнетi стажисти нудяться, ходiмо, подивишся на них.

Стажисти – п’ятеро худорлявих хлопцiв у мiлiцiйнiй формi – здалися Вiктору на одне обличчя. Усi блiдуватi, прищуватi, настороженi. «Обличчя поколiння», – подумав Вiктор, придивляючись до них i намагаючись знайти особливi прикмети, завдяки яким можна було б хоч щось сказати про характер хлопцiв.

– Ну що, готовi до служби? – бадьорим голосом запитав iх майор.

– Так точно, – трохи врiзнобiй i без ентузiазму вiдповiли вони.

Майор обернувся до Вiктора i значущо посмiхнувся.

– Лейтенант Слуцький проведе з вами бесiду i передасть вам справи. Потiм iз усiма питаннями звертатиметеся до мене. За безглуздi питання каратиму позбавленням пайка! Все!

Майор iще раз посмiхнувся Вiктору й вийшов, залишивши його зi стажистами у своему кабiнетi.

Вiктор розгубився. Вiн глитнув слину, гарячково думаючи, що за бесiду проводити з цими новачками.

– Зараз я принесу справи, – мовив Вiктор i рвонув услiд за майором, залишивши стажистiв чекати обiцяноi бесiди.

– Леонiде Івановичу, про що менi з ними розмовляти? – запитав вiн, наздогнавши майора. – Ви ж нiчого не говорили!

– Належить провести бесiду! Не менi ж, старому цинiковi, говорити iм про кришталеву чеснiсть, поряднiсть, обов’язок. Накидай iм декiлька гасел, передай справи i визначся: кого вiзьмеш у помiчники. Тiльки особливо на допомогу такого помiчника не розраховуй. Хiба що каву зварить або за пивом збiгае. Йди!

Із бесiдою Вiктор уклався в три хвилини. Судячи з того, як стажисти його слухали, говорити довше не мало сенсу. Потiм вiн розклав на столi справи. Узяв папiр iз прiзвищами стажистiв. Полiщук, Петров, Плачинда, Ковiнько, Іванов. Кожен отримав по декiлька тек зi справами.

– Питання е? – запитав Вiктор.

– Так, на квартоблiк де можна стати? – запитав один iз них, але з того, як усi п’ятеро втупились у Вiктора, вiн зрозумiв, що питання спiльне.

– Це до майора! – спокiйно сказав Вiктор. – Кабiнети вам видiлили?

– Один на всiх, – вiдповiв хтось.

– Ідiть, починайте працювати.

Залишившись на самотi в кабiнетi майора, Вiктор пiдiйшов до вiкна. З висоти другого поверху мiсто здавалося напрочуд мирним i зеленим. З вулицi долинали крики дiтвори. Лiто було у розпалi, i нехай за календарем воно тiльки-тiльки починалося, йому, лiту, на календар було наплювати.

– Ну що, кого береш у помiчники? – почувся iз-за спини голос майора.

– Поки що нiкого, – обернувся Вiктор. – Придивлюся…

– Я там наказав, щоб iз твого кабiнету зайвi столи прибрали… Хвилин через двадцять привезуть результати розтину, так що нiкуди не йди!

– Розтину?

– Еге ж, а ти що, думаеш, що мертвих генералiв не розтинають? Іди до себе, а то пригрiвся в моему кабiнетi!

Тон майора був жартiвливий, але в його жартiвливостi вiдчувалася втома.

Вiктор поспiшно вийшов.

Усiвшись за своiм столом, розкрив теку i, перегорнувши фотознiмки, знову втупився в машинописний текст.



«Броницький Вадим Олександрович, 1950 року народження, народився в с. Хрести Донецькоi областi. Одружений, мае одного сина. Адреса: Киiв, вул. Суворова, 26, кв. 133».


Уважно перечитавши вступний текст, Вiктор, на свiй подив, помiтив, що нiде не згадувалося про службу i мiсце роботи покiйного. Поки думав, дивлячись крiзь трiснуту шибку на забарвлене яскравим сонцем листя дерев, на столi хрипко дзвякнув телефон.

– Зайди до мене, – попросив майор.

Вiктор зайшов.

Чоловiк у цивiльному, що вiдрекомендувався Кудряшовим, простягнув Вiктору прозору полiетиленову теку з паперами та ключi вiд машини.

– Тiльки поспiшати не треба, а то машина потужна, не впораетеся, – сказав чоловiк у цивiльному. – Ви ж тiльки «запорожець» водили?

– Так.

Чоловiк у цивiльному кивнув, потiм зиркнув на майора, що сидiв за своiм столом, i вийшов. Леонiд Іванович розвiв руками.

– Працюй! – сказав вiн. – Висока довiра вимагае обережностi! Головне – не поспiшати!

А за трiснутою шибкою наближався раннiй вечiр. Вiктор закип’ятив собi чаю. Прочитав результати розтину – смерть вiд серцевого нападу. Знизав плечима. З таким папiрцем справу можна перевести пiд iншу статтю – злiсне хулiганство. Наруга над трупом… Якось усе це мало дивний вигляд: людина сама померла, хтось ii пiдiбрав, прив’язав за шию до рекламного дирижабля i вiдправив у небо…

Зверху на результатi розтину стояв номер телефону й адреса лабораторii судмедекспертизи. Пiдпис судмедексперта не читався – таку карлючку могла поставити людина з будь-яким прiзвищем.

Важко зiтхнувши, Вiктор подивився на годинник – пiв на сьому. У лабораторii вже нiкого немае, i на його питання, мабуть, до завтра не дадуть вiдповiдь. Вiн склав усi папери у теку, взяв ключi вiд машини.

Червона «мазда» стояла лiворуч од входу. Бiля неi прогулювався сержант iз «калашниковим» – охорона райвiддiлу.

– Нiчого машинка! – схвально сказав вiн Вiктору, що вiдмикав дверцята ключем. – У вас же центральний замок! – додав вiн придивившись.

Із виглядом знавця вiн узяв у Вiктора ключi, показав на двi кнопки брелока-дистанцiйки. Натиснув кiлька разiв, iз посмiшкою спостерiгаючи, як слухняно клацае машина дверними замками. Потiм повернув ключi Вiктору.

У салонi пахло дезодорантом. Вiктор вiв машину обережно, уважно стежачи в обидва дзеркала заднього огляду. Кiлька разiв йому сигналили знервованi його повiльною iздою iномарки, але це не змусило його iхати швидше.

На Пiвденному мосту вiн прилаштувався в хвiст такого ж повiльного «фольксвагена» i неспiшно покотив за ним зi швидкiстю шiстдесят кiлометрiв за годину.

Раптом стороннiй звук змусив його сiпнутися. М’яка телефонна трель долинала з нiшi пiд магнiтолою. Вiктор засунув туди руку й витягнув мобiльний телефон. Потримав перед собою, розглядаючи його та слухаючи трель, що повторювалась. Інтуiцiя пiдказала натиснути на зелену кнопочку.

– Ну як машина? – запитав незнайомий чоловiчий голос.

– Клас, – вiдповiв Вiктор. – А хто це?

– Георгiй. Георгiй Георгiйович, але ми будемо на ти. Так простiше. Я подзвонив тiльки познайомитися, пора вже. Фiльми про американських полiсменiв полюбляеш?

– Так.

– Там вони завжди удвох працюють. У «Мiцному горiшку» i в iнших. Напарники. Я буду твоiм напарником…

– Коли? – приголомшено запитав Вiктор.

– Уже, – вiдповiв чоловiчий голос. – Так що звикай до думки, що ти не сам. Тобi ж легше буде. І безпечнiше. Зрозумiв?

– Не зовсiм…

– Це не страшно. Мiй мобiльний – 240-80-90. Запам’ятай. До речi, папери про розтин уже прочитав?

– Так.

– Я б тобi радив завтра пiд’iхати туди й поговорити з експертом…

– Я й так збирався.

– Молодець! Свiтла голова! – мовив чоловiчий голос. – Телефон у машинi не залишай! Бувай!

Пiд’iхавши до будинку, Вiктор згадав, що не взяв на роботi пайок. Настрiй одразу упав. Хоч час i не пiзнiй, але госпвiддiл уже на замку, i нiхто йому не видасть в обмiн на пiдпис обiцяний кульок iз продуктами.




7


Іван Львович повернувся пiзнiше, нiж обiцяв. Сказав, що зустрiв знайомого й засидiвся з ним у барi. Виявляеться, бар був зовсiм поряд. Згадка про бар пiдштовхнула Нiка до питання про грошi.

– Звичайно, звичайно. Ось! Я просто забув, – Іван Львович витягнув iз внутрiшньоi кишенi пiджака конверт i простягнув Нiку. – Тут двiстi гривень. На перших порах. Не соромтеся, витрачайте. Власне, чом би нам iз вами не повернутися до бару? Я пригощаю! Тiльки буквально два слова спочатку. По-перше, якщо ви боiтеся роботи, яку я вам запропонував, можна зробити крок назад. Тобто вам доведеться повернутися в Саратов i далi вирiшувати свою долю самостiйно. Це, звичайно, вас не звiльняе вiд вiдповiдальностi за володiння отриманою iнформацiею…

– Нi, нi, я згоден… – поспiшно вставив Нiк, надягаючи пiджак.

Іван Львович усмiхнувся.

– Я знаю, що ви згоднi. Менi важливо знати, що ви ТВЕРДО згоднi, а не вимушено. Вiд цього ж залежить результат роботи… Ну, тодi ходiмо!

На вулицi було ще свiтло. Сонце, що сховалося за горизонт, усе ще пiдсвiчувало звiдти небо, але бiлий рiжок мiсяця вже висiв на нiм, очiкуючи приходу темряви. Ще трохи, i вiн пожовкне, сповiстивши вечiр.

Вони йшли неспiшно по безлюднiй дорiжцi.

– Тут що, майже нiхто не вiдпочивае? – здивувався вголос Нiк.

– Чому ж. Вiдпочивають. Просто це мiсце не для масового вiдпочинку.

Бар розташовувався в будиночку з вiдкритою терасою над обривом.

– Горiлка? Пиво? Вино? – запитав Іван Львович. У внутрiшньому залi нiкого, крiм молоденького бармена, не було. Тiльки на терасi сидiли декiлька людей.

– Горiлку, – сказав Нiк.

– Два по сто «Княжого келиха», пляшку талоi води та нарiжте лимон.

– Сiдайте, я принесу, – бармен послужливо всмiхнувся i поправив метелика на бiлiй сорочцi.

Нiк i полковник вийшли на терасу i всiлися за вiльний столик. Нiхто з вiдвiдувачiв не звернув на них уваги.

Свiже рiчкове повiтря оживило Нiка. Вiн роззирнувся на всi боки. Подумав, що зможе сюди заходити i сам – приемне мiсце.

Пiдiйшов бармен iз тацею, виставив усе на столик i безшумно вiддалився, немов його спецiально навчали бути безшумним.

– Ну, – Іван Львович пiдняв широку низьку скляночку з горiлкою. – За удачу. За нашу спiльну удачу!

Нiк випив усе залпом. Тiльки потiм помiтив, що полковник вiдпив навряд чи чверть.

Мабуть, на обличчя Нiка набiг винуватий вираз, тому що полковник усмiхнувся, махнув рукою. Потiм пiдвiвся з-за столу.

– Нiчого-нiчого, – сказав вiн. – Я зараз iще замовлю.

Мiсяць уже пожовк i висiв просто над терасою. Прийшла ще одна пара вiдвiдувачiв, але вони з келихами в руках стали бiля бортика й дивилися тепер на рiчку. Атмосфера була сповнена романтики.

– Привезете дружину, приведете сюди, теж ось так постоiте, – кивнув на них Іван Львович. – Дуже душевно. Менi, старому, вже не до мiсячного сяйва. Хоча по сто грамiв я ще можу.

Нiк пiднiс свою склянку до рота, вiдпив небагато. І раптом неголосна трель продзвенiла десь зовсiм поряд. Вiн озирнувся на всi боки, не розумiючи, звiдки вона долинае. Потiм побачив, як Іван Львович дiстав iз кишенi мобiльний телефон, пiднiс до вуха. Сказав у трубку «зараз» i, пiдвiвшись, одiйшов убiк.

– Так, слухаю… так… – долинав до Нiка голос полковника. – Добре… зараз двадцять одна сорок п’ять. Зрозумiв.

Повернувшись за стiл, Іван Львович насамперед кинув собi в рот кружальце лимона. Потiм заховав мобiльний у бокову кишеню. Зробив ковток горiлки i тiльки пiсля цього подивився на Нiка.

– Оберти набираються, – мовив вiн якось утомлено. – Куди поспiшати? Ця молодь, за нею не вженешся! Гаразд. Через пiвгодини поiдемо в мiсто.

– Навiщо? – запитав Нiк i тут же отримав у вiдповiдь суворий i холодний погляд, що наче промовляв: «Накази не обговорюють».

Полковник подивився на годинник. Кинув собi в рот iще одне кружальце лимона.

– Ти кiно любиш? – запитав вiн раптом бiльш-менш доброзичливо.

– Люблю.

– Ну так побачиш.




8


Темно-синiй «БМВ» вiз iх безлюдними вулицями Киева. Шофер поспiшав, мчав стрiлою на жовте, а iнодi вже й на червоне свiтло.

Вони вискочили до фiлармонii й покотилися вниз по Володимирському узвозу.

Зупинилися в якомусь подiльському провулку.

– Чекай тут, – наказав шоферовi Іван Львович. Вуличнi лiхтарi не свiтили, i тiльки вiконне жовте сяйво зрiдка падало на нерiвний асфальт провулка.

– Швидше, швидше! – квапив Нiка полковник. Вони повернули за рiг.

Метрiв за сто попереду стояв вантажний мiкроавтобус. По тому, як цiлеспрямовано попрямував до нього Іван Львович, Нiк зрозумiв, що вони вже прибули на мiсце.

На боковiй стiнi мiкроавтобуса великим шрифтом було написано «Мюллер ЛТД – пiдвiснi стелi».

Іван Львович пiдiйшов до водiйського вiконця, кивнув комусь, потiм одiйшов до заднiх дверей. Обернувся на Нiка, що стояв за п’ять метрiв.

Дверцi вiдкрилися, i вони швидко забралися всередину.

Усерединi мiкроавтобус бiльше нагадував телевiзiйну студiю на колесах – три монiтори, прилади з датчиками, тумблери, комп’ютерна клавiатура.

– Сiдай, – полковник передав Нiку розкладний рибальський стiльчик. – Сiдай i дивися! – Вiн показав рукою на три пiдвiшенi монiтори.

На одному Нiк побачив коридор чиеiсь квартири. Звичайний коридор – iз вiшалкою на стiнi, з дзеркалом, iз внутрiшнiм боком вхiдних дверей. Другий монiтор показував простору кухню з круглим столом, величезним трикамерним холодильником та iншою розкiшшю, яку Нiк бачив до цього тiльки в рiдкiсних захiдних журналах, що дiставалися Душанбе. На третьому монiторi у крiслi-гойдалцi сидiв чоловiк рокiв п’ятдесяти. Щоправда, сидiв вiн якось незручно, нерозслаблено. Придивившись, Нiк зрозумiв, що чоловiк прив’язаний до крiсла. Руки – до пiдлокiтникiв, ноги – до переднього саночного вигину дерева. Брезентовий речовий пас прив’язував тiло до спинки крiсла.

Нiк озирнувся на полковника, але той уважно дивився на монiтори. Окрiм них, за монiторами стежив молодик рокiв тридцяти, який iх i впустив усередину.

На лiвому, «коридорному», монiторi вiдчинилися дверi чи то з ванноi, чи з туалету. У коридор вийшов невисокий хлопець у джинсах i футболцi з якимсь написом. На плечi у нього бовталася сумка. Вiн постояв перед дзеркалом, розглядаючи себе, потiм зосереджено всмiхнувся i пiшов назустрiч камерi, що передавала зображення на монiтор. Зникнувши з коридора, вiн з’явився в кiмнатi. Дiстав iз сумки касету, пiдiйшов до музичного центру. Вставив ii. Вiдiйшов до прив’язаного до крiсла-гойдалки чоловiка.

– Звук iде? – запитав Іван Львович, не вiдриваючись од монiтора.

– Йде, – вiдповiв молодик за пультом.

– Голоснiше можеш зробити?

У салонi мiкроавтобуса пролунало шипiння i на його фонi – ритмiчнi частi удари.

– Я не винен, – пролунав слабкий голос прив’язаного до крiсла-гойдалки чоловiка. – Мене пiдставили.

– Усiх час вiд часу пiдставляють, – вiдповiв хлопець, що стояв перед ним.

Потiм вiн опустився навпочiпки. Розкрив свою сумку i витягнув iз неi якийсь пристрiй iз наiжаченими дротами. До дротiв приеднав iще якусь деталь, потiм подивився на годинник i, засунувши пристрiй пiд крiсло, звiвся на ноги. Озирнувся на музичний центр.

– Може, голоснiше зробити? – запитав зв’язаного i, не чекаючи вiдповiдi, пiдiйшов i додав гучностi.

Тепер частi ритмiчнi удари зазвучали сильнiше.

– Що це? – запитав Нiк.

– Запис сердечного ритму, – не обертаючись вiдповiв Іван Львович.

Тим часом хлопець перейшов iз «кiмнатного» монiтора в «кухонний». Дiстав iз холодильника ковбасу, нарiзав хлiба, зробив собi каву. Поводився абсолютно спокiйно, як господар. Тiльки час вiд часу поглядав на свiй годинник.

Чоловiк у кiмнатi розхитував крiсло-гойдалку. Мабуть, намагався звiльнитись, але у нього нiчого не виходило.

– Кава е? – запитав Іван Львович, стежачи за «кухонним» монiтором.

Молодик за пультом нахилився й подав полковниковi термос. Той налив собi, випив. Потiм знову налив у пластмасову чашку-кришку i простягнув Нiку.

Їх погляди зустрiлися, й Іван Львович, кивнувши на «кухонний» монiтор, запитав:

– Ну як тобi кiно?

Нiк знизав плечима. Вiн насправдi мало що розумiв у побаченому.

– Ти за хлопцем спостерiгай, – сказав полковник. – Сергiй Володимирович Сахно. Тридцять три роки. Цiкавий тип. Із бiографiею. Теж колишнiй офiцер, сапер. Комiсувався, коли його вагiтна подруга загинула. Психiка нестiйка. Йому пiдкинули винного в смертi подруги. Ось тобi й кiно.

– А що це за касета, яку вiн у магнiтофон уставив?

– Запис серця дитини в черевi матерi. Тепер роблять. Мода. Фотографii за допомогою ультразвуку, запис ритму серця… У мiй час у дитини, що народилася, вiдрiзували пасемце волосся i зберiгали в конвертi на пам’ять, а тепер iз новою технiкою кожен божеволiе по-своему! Стоп!

Іван Львович, сам себе зупинивши, втупився в «кухонний» монiтор.

Сергiй Сахно – тепер Нiк уже знав, як звуть цього хлопця, – подивився укотре на годинник i, залишивши недоiдений бутерброд на столi, заспiшив, зазбирався. Швидко заглянув у кiмнату. Посмiхнувся, побачивши полоненого, що гойдався у крiслi. Пiдiйшов до музичного центру i ввiмкнув касету на повну гучнiсть.

Пiсля цього вийшов у коридор i, ще раз подивившись на себе в дзеркало, попрямував до вхiдних дверей.

Нiку раптом усе стало бiльш-менш зрозумiло. Зрозумiло було i те, що пiд крiслом-гойдалкою Сергiй Сахно залишив вибуховий пристрiй iз годинниковим механiзмом.

– Мiну встигнуть знешкодити? – напружено запитав вiн, обернувшись до полковника.

– Навiщо? – здивувався той.

– Як навiщо? Вiн же загине! – Нiк кивнув на «кiмнатний» монiтор.

– Так, – кивнув полковник. – Загине. Але нас тут немае, розумiеш? Ми нiчого цього не бачили. З iншого боку будинку стоiть iнша машина з устаткуванням сильнiшим – це вони за всiм стежать, усе контролюють i дають усьому статись. А ми тiльки пiдглядаемо. Ми вже свое пiдгледiли, i пора вiдпочивати.

Іван Львович кивнув молодиковi за пультом. Монiтори згасли. Шум, шипiння i ритмiчнi удари зникли. Стало незвично тихо, i тиша ця ввiйшла до дисонансу iз внутрiшньою напругою Нiка.

Завiвся мотор. Нiк вiдчув, як мiкроавтобус повiльно поiхав, розвернувся, кудись повернув iще раз, зупинився.

– Ходiмо! – наказав полковник, вiдчиняючи заднi дверi.

Перед ними стояв темно-синiй «БМВ». Як тiльки вони пересiли туди, мiкроавтобус поiхав.

Машина мчала повз сплячi будинки великого мiста. Свiтлофори блимали жовтим свiтлом, даючи нiчному транспорту цiлковиту свободу i не беручи на себе нiякоi вiдповiдальностi за надання цiеi свободи.

Нiк сидiв у пригнiченому станi. В головi лунав запис частих ударiв серця дитини, що не народилася. Перед очима зв’язаний полонений розхитував крiсло-гойдалку, намагаючись, видно, перекинутися.

– Невже не можна було покарати його по-iншому? – запитав Нiк.

– Кого?

– Зв’язаного…

– А за що його карати? Вiн нiкого не вбивав.

Нiк нерозумiюче втупився у вiчi Івану Львовичу. М’яке свiтло в салонi машини створювало оманливу прозорiсть. Нiку було видно очi полковника, але не видно було зiниць.

– Його пiдставили… – вiв далi пiсля паузи Іван Львович. – Вiн помер зовсiм з iншоi причини. А Сергiй Володимирович Сахно – просто сокира, якою виконують покарання. До речi, не проста сокира. Я тобi недаремно наказав спостерiгати за ним уважнiше. Ти з ним скоро зустрiнешся.

– Навiщо?

– Тобi належить iз ним не лише зустрiтись, але й подружитися, хоча це, напевно, буде нелегко. Але початок у вас буде солiдний. Ти його врятуеш од смертi. Завтра ввечерi.

– Це що, буде пiдлаштовано?

– Нi, завтра ввечерi вiн дiйсно мусить померти. Вiн же одноразова сокира. Принаймнi дехто так думае. А я не згоден. Я терпiти не можу нiчого одноразового. Всi цi пластмасовi виделки-ложки, картоннi тарiлки. Нi. Це не мое…

– А що буде потiм, коли я його врятую? – поцiкавився Нiк.

– Почнеться робота. Його шукатимуть. Треба буде перебратися куди-небудь якомога далi, залягти, сховатися. Потiм вiдходити все далi й далi звiдси. І головне – тобi не засвiтитися. Поки про тебе нiхто нiчого не знае – ти в цiлковитiй безпецi…

Далi вони iхали мовчки. Повз них проносилося безживне байдуже мiсто. Потiм i воно залишилося позаду – вони iхали повз примiськi села, потiм обабiч шосе побiг знайомий лiс. Зеленi ворота з написом «26-й км» видалися чорними.

– Можеш спати до одинадцятоi, – сказав на прощаннi полковник.




9


Яскравий мiсяць за кухонним вiкном осявав землю блiдим тьмяним свiтлом. У цьому свiтлi недобудованi багатоповерхiвки, що завмерли на нiч, здавалися руiнами вiйни, яка нещодавно закiнчилася. З висоти восьмого поверху ця дивна панорама особливо вражала. За недобудованими вежами виднiлося казкове нерухоме село, два озерця, що вiдбивали мiсячне свiтло, декiлька самотнiх вуличних лiхтарiв.

Вiктор сидiв на кухнi з вимкненим свiтлом – мiсяця вистачало, аби бачити, де в чайноi чашки ручка, а для того, щоб роздумувати, свiтло було не потрiбне.

У тишi квартири цокав тiльки настiнний годинник, який висiв на кухнi. Показував пiв на третю ночi. Дружина i дочка спали. Спало мiсто за вiкном i спало пiдiм’яте мiстом село, назви якого Вiктор не знав.

За останнi два днi «знайомство» Вiктора з покiйним генералом у вiдставцi Броницьким поглибилося. Правда, цьому поглибленню сприяло iнше знайомство – абсолютно нормальне – iз судмедекспертом на прiзвище Ройтман. Пiсля пiвгодинноi розмови, пiд час якоi Ройтман чомусь захищався, хоч на нього нiхто й не нападав, Вiктор нарештi дiзнався деякi додатковi вiдомостi про труп генерала. Помер вiн, виявляеться, скорiше за все, ввечерi двадцятого травня, перед цим заздалегiдь ситно i якiсно повечерявши, запиваючи чимось мiцним. Вечеряв у поспiху: шматки балику, салямi, млинцi iз червоною iкрою, погано прожованi, ще не встигли перетравитися, – все ще було в шлунку, коли вiн вирушив у полiт. Канат на його шиi зав’язали, коли вiн уже був мертвим.

Причина смертi – iнфаркт. Але, йдучи у вiдставку, генерал Броницький пройшов ретельну медкомiсiю i був визнаний повнiстю здоровим. Йому й було всього сорок сiм рокiв. Пив мало, захоплювався байдаркою та полюванням.

Пiсля поiздки до судмедекспертизи Вiктор вiдвiдав удову Броницького. Делiкатно посидiв у неi на кухнi. Тримала вона себе в руках, налила слiдчому i собi по п’ятдесят коньяку, згадали покiйного. Побiдкалася, що ще не поховали його. «Тiло поки що не вiддають. Сказали, що треба провести рiзнi аналiзи». Вiктор пообiцяв прискорити проведення «аналiзiв».

Дружинi Броницького було рокiв сорок. Одягнена добре, по-домашньому. І вiдповiдала на його запитання спокiйно, наче була iхня розмова чимось абсолютно звичайним.

– Друзiв у нього не було. Ранiше, в штабi, були. А коли перейшов у радники – не стало. Дуже любив сина – Володьку. Вiн зараз у Англii, в коледжi навчаеться. Тiльки-тiльки вiдлетiв, за два днi до цiеi жахливоi новини. Може, й добре, не потрiбно йому нi похорону, нi розпитувань. Йому тiльки вiсiмнадцять, вiн такий вразливий… Я спершу злякалась, у нього ж за навчання тiльки на пiвроку наперед сплачено, але приходили тут колеги, пообiцяли за держрахунок до кiнця навчального року все сплатити. Потiм повернеться, тут доучуватиметься…

Зараз, серед спокiйноi киiвськоi ночi, згадуючи цю розмову, Вiктор налiчив принаймнi ще п’ять запитань, якi потрiбно було задати. Дасть Бог, вiн iз нею ще поговорить. Вона нiби сама йому допомагала – просто розповiдала приблизно те, що мусило його цiкавити. Тепер уже було зрозумiло, що ii довгий монолог на жодне серйозне запитання, мабуть, i не вiдповiв.

Навшпиньки Вiктор пройшов у кiмнату, вийшов на вiдчинений балкон. Перевiрив, чи на мiсцi машина. «Мазду» вiн тепер ставив пiд своiми вiкнами. Так було спокiйнiше. Хоча вiд вiкон до машини було добрячих двадцять з гаком вертикальних метрiв.

Повернувшись на кухню, продовбав двi дiрки в банцi пайкового згущеного молока. Присмоктався за старою звичкою. Запив захололим чаем.

З коридора долинула телефонна трель.

Вiктор за три кроки пiдскочив до пiджака, що висiв на гачку, витягнув iз бiчноi кишенi мобiльний телефон, натиснув зелену кнопку i, тiльки повернувшись на кухню, пiднiс телефон до вуха.

– Алло! – прошепотiв Вiктор.

– Це я, Георгiй. Привiт!

– Привiт, – приголомшено вiдповiв Вiктор.

– У мене безсоння, ось вирiшив дзвякнути. Як там, iз вдовою познайомився?

– Так.

– І про щось довiдався?

– Майже нi про що.

– Це тому, що розмовляв на ii територii. Знаеш, як у футболi: перемога на полi супротивника вважаеться подвiйною. Тобi треба ii куди-небудь запросити. У кафе яке-небудь. Уранцi, годинi об одинадцятiй, аби вона вже привела свiй зовнiшнiй вигляд у порядок, а думки щоб були ще розкиданi… Розумiеш?

– Авжеж…

– Ну, якщо розумiеш, подзвони iй завтра годинi о десятiй ранку, скажи, що заiдеш за нею об одинадцятiй i по-дiловому поклади трубку. Щоб iй нiкуди було дiватись. У тебе, я бачу, теж безсоння?

– Так, – признався Вiктор, i тут же якась пiдозра закралася в його думки.

Вiн визирнув у вiкно, оглянув нерухому нiчну панораму – все тихо i мертво.

– Ну, гаразд, до зв’язку. Я поiхав! – мовив знайомий чоловiчий голос, i його змiнили короткi гудки.

Вiктор опустив трубку на стiл. Подивився у вiкно i раптом побачив, як бiля огорожi сусiднього будiвництва якась машина засвiтила фари i стала видимою. Виiхала на «дорогу життя» i неспiшно покотила до траси.

Уранцi вiн пiвгодини стояв пiд холодним душем, приходячи в бадьорий стан.

– Ти на чорта схожий! – сказала йому за снiданком дружина. – Пiд очима – синцi, блiдий, як мрець!

– Нiчого, сьогоднi вiдiсплюся, – пообiцяв скорiше сам собi Вiктор, шматуючи ножем яечню.

Із кiмнати почувся плач донечки, i дружина, на ходу розстiбаючи верхнi гудзики халата, побiгла туди. У Яни теж настав час снiданку.

Іра, згадавши, що вночi годувала ii лiвою груддю, зараз пiднесла до правоi.

Вiктор випив у кухоннiй самотинi чашку кави. Вийшов на балкон, подивився з висоти восьмого поверху на свою червону «мазду». На сусiдськi «москвичi», «ЗАЗи», що стояли трохи вiддалiк акуратною шеренгою, та древнiй «мерседес», що прилучився до них. Хоч вiн i розумiв, що машина – не його, а службова, однак утриматися вiд зарозумiлоi посмiшки не змiг.

Іще раз умився холодною водою. Подивився на годинник – за чверть дев’ята. Зайшов у спальню, посидiв хвилинку бiля Іри i Яни, що присмокталася до правоi грудi дружини. Вiдчув себе «третiм зайвим». Повернувся на кухню. О пiв на десяту, коли «дорога життя» вже спустiла, i тiльки декiлька сусiдських хлоп’ят iз пластмасовими автоматами в руках грали на ii узбiччi в «нових росiян», Вiктор узяв мобiльний телефон i подзвонив удовi Броницького.

Твердо та ввiчливо вiн запросив ii на каву, попросив спуститись о десятiй на вулицю i, не давши iй часу на вiдповiдь, попрощався.

Коли червона «мазда» зупинилася бiля другого пiд’iзду вiдомчого «генеральського» будинку, вдова Броницького вже сидiла на лавцi в довгiй чорнiй спiдницi та блузцi смарагдового кольору. У руках вона тримала маленьку сумочку.

На «мазду» вона не звернула уваги, поки з неi не вийшов Вiктор. З ii реакцii можна було легко зрозумiти, що слiдчого вона чекала скорiше побачити пiшим або в крайньому разi на пом’ятих «Жигулях», анiж на новенькiй iномарцi.

Вiктор, вiдзначивши подумки ii здивування, всмiхнувся. Привiтався i, тримаючи дiловий ритм, одразу вiдчинив iй дверцi машини.

– А в газетах пишуть, що в мiлiцii поспiль убогiсть, – мовила Броницька, дивлячись на слiдчого, який iй раптом здався симпатичнiшим, анiж уперше.

«Перше враження часто оманливе», – подумала вона, згадавши про день знайомства зi своiм майбутнiм чоловiком.

Бар «Сивий кiт», мабуть, щойно вiдчинили. Сходинки були ще мокрими вiд ганчiрки прибиральницi. Всерединi – нiкого. Тiльки молода барменша, яка знову перестаралася з косметикою.

«Зарано встае», – подумав про неi Вiктор.

Галантно всадовив Броницьку за той же кутовий столик, за яким вiн сидiв тут iз Дмитром.

– Каву? – запитав удову.

– І коньяк, – додала вона, всмiхнувшись. Уже в першi хвилини розмови Вiктор оцiнив правоту «мобiльного» Георгiя, що подзвонив уночi. Дiйсно, заданий уранiшнiй ритм уже приносив своi плоди. Броницька була в мiнорно-романтичному станi, але при цьому часто всмiхалась i, як здавалося Вiктору, кокетувала з ним. При цьому спокiйно, мовби мiж iншим вiдповiдала на його запитання. І вiдповiдала по-справжньому. Вiн уже дiзнався про тих старих друзiв ii чоловiка, якi зникли пiсля переходу його на роботу в апарат президента. Зникли вони не просто так – виявляеться, в штабi стався переполох, якесь просочування iнформацii. Назрiвав великий скандал, i його намагалися зам’яти. Врештi-решт, зам’яли, але в результатi цього «заминання» один полковник наклав на себе руки, пропала безвiсти вiльнонаймана секретарка i трое людей iз командування штабом опинились у Москвi. Опинилися дуже швидко, при цьому iх посадкову смугу було заздалегiдь пiдготовлено, i поки скандал розгорявся, iх сiм’i спокiйнiсiнько переiхали в Бiлокам’яну i зайняли непоганi квартири на Кутузовському проспектi. Один iз цих трьох – Максим Івiн – i був кращим другом Броницького. Вiн кiлька разiв дзвонив пiсля переiзду, а до скандалу часто бував у них удома. Броницький у давнi добрi часи iздив iз ним на полювання, у преферанс грав.

Коли Вiктор сказав, що для преферансу потрiбно як мiнiмум три гравцi, вдова грайливо махнула рукою.

– Вони за карти зазвичай сiдали вночi, коли я вже спала. Максим викликав по телефону свого сина або когось iз пiдлеглих. Уранцi встану, а мужики хто на канапi, хто на крiслах сплять. Тiльки подивишся, кого вони вночi викликали, i у ванну…

Узявши ще каву з коньяком, Вiктор продовжив розмову, але чи то ранок закiнчувався, чи то коньяк чинив на Броницьку гальмiвну дiю, але вона говорила все менше, паузи мiж запитанням Вiктора та ii вiдповiддю подовжувалися. Вiктор зрозумiв, що цього разу пора згортатися, щоб закiнчити розмову на приемнiй нотi.

– Ви обiцяли прискорити справу з похороном, – нагадала вдова. – Незручно якось, телефонують колеги чоловiка, сусiди. Запитують… Хочуть попрощатися.

Вiктор ще раз твердо пообiцяв допомогти.

Коли Вiктор з Броницькою вже встали з-за столу, iм на змiну в бар прийшли ще двое вiдвiдувачiв – чоловiки рокiв п’ятдесяти: один у дорогому темно-синьому костюмi, другий легко вдягнений – у чорних брюках i бiлiй сорочцi з яскравою шовковою краваткою.

Удову Вiктор пiдвiз до ii парадного i на прощання отримав приемну усмiшку, яка обiцяла подальше спiлкування.

У райвiддiлi, куди вiн приiхав тiльки пiд першу годину, його чекала новина: труп Броницького зник. Уночi хтось вiдключив допотопну сигналiзацiю й уломився в будiвлю судмедекспертизи. Вкрали тiльки труп, усе iнше було на мiсцi.

Швидко записавши на аркушi паперу все найважливiше, що вiн почув у барi вiд удови, Вiктор вибiг до машини.




10


Нiк прокинувся з першими променями сонця. Увечерi вiн не закрив легку фiранку i тепер мружився, крутив головою, приходячи до тями. Знову на руцi вiдчув холодний метал годинника. Нарештi розплющив очi й пiднiс до обличчя руку з годинником. Тiльки чверть на шосту. Скiльки ж вiн спав? Двi години? Три? Лягаючи, вiн не дивився на годинник, i тепер залишалося тiльки здогадуватися, скiльки тривав його сон.

Вiн сiв на лiжку, замислився. Згадав минулу нiч i «кiно», показане йому Іваном Львовичем. Згадав розмову з полковником, що вiдбулася потiм. До нього поступово доходило, що час, його час, прискорив свiй хiд i ось-ось мав зiрватися з мiсця, як за сигналом стартового пiстолета. Сьогоднi ввечерi йому належало врятувати життя цьому хлопцевi, Сергiевi Сахну. Вiн iще не знав, де i як це вiдбуватиметься. Але потiм, пiсля цього, доведеться ховатись i бiгти, бiгти i ховатись. А значить, сюди йому, скорiше за все, вже не повернутись. А як же речi? Як же п’ять тисяч «квартирних» доларiв, що загорнутi в рушнику i лежать у валiзi? Як далi?

Думки, що квапилися, не пiдказували, що i як робити. Вони тiльки ставили перед фактом, але й цього Нiку виявилося досить, аби повнiстю отямитися.

Іван Львович прийде об одинадцятiй, зараз тiльки пiв на шосту. Часу в нього вдоста, i можна що-небудь зробити. Тiльки що?

Нiк устав, одягнувся. Поставив чайник. Нарiзав хлiб, ковбасу, сир. І робив усе це механiчно, думаючи зовсiм не про iжу.

Потiм пив розчинну каву. Пив каву i думав. Уже спокiйнiше.

Що робити з документами, з доларами, з речами, адже не буде ж вiн тягати за собою цi двi валiзи? У будиночку залишати iх не хотiлось. Якби в нього були тут друзi – залишив би у них, але вiн, схоже, i з’явився тут тiльки тому, що нiкого у нього в Киевi, та i взагалi в Украiнi, не було. Вiн був iдеальний Невiдомий. Коли б знайшла мiлiцiя його труп – вiн би i залишився невпiзнаним. Навiть якби по телевiзору фотографiю показали. Тiльки Валентин iз дружиною могли б його впiзнати, але i то навряд чи вони б приглядались. Адже смерть згладжуе вираз обличчя. Інодi тiльки рiднi можуть упiзнати своiх небiжчикiв.

Роздумуючи так, Нiк повернувся думками до Валентина. Адже нiхто не знае, що вони познайомилися.

Не допивши кави, вiн повернувся в спальню, витягнув iз-пiд лiжка обидвi валiзи.

Розкрив. Виклав на пiдлогу рушник iз доларами, записник, теку зi своiми документами – свiдоцтво про народження, вiйськовий квиток, свiдоцтво про шлюб та iншi папери, якими поступово обростае людина.

«Добре б iм щось подарувати», – подумав Нiк, зупинившись i знову оглянувши вмiст двох розкритих валiз.

Узяв у руки електробритву «Philips», вiдклав до рушника й теки з документами. Вiн уже давно голився безпечною, а електробритву купив якось здуру. Вона нова, у футлярi та з iнструкцiею арабською мовою. Але навiщо до бритви iнструкцiя?

Знову його очi забiгали по речах. Хотiлося знайти що-небудь для Свiтлани, дружини Валентина. Але ж у нього нiчого жiночого в речах не було. Нiк замислився.

«Треба буде iм обов’язково залишити адресу саратовськоi рiднi. Про всяк випадок, – думав вiн… – Ручка, у мене красива ручка iз золотим пером. Китайська. Ось що iй подарую…»

Зiбравши рушник, теку й iншi дрiбницi в кульок iз написом «Marlboro», Нiк вийшов iз будиночка. Озирнувся – навкруги було тихо. Пройшов до кручi, повернув праворуч, спустився по сходинках до рiчки, потiм по стежинi через дiрку далi.

Сподiвався побачити Валентина з вудкою в тому ж мiсцi, але його там не було.

Зупинився на мить, огледiвся. Ось та стежина, по якiй вони пiднiмалися до його хвiртки.

Нiк обережно попрямував угору по стежинi. Упiзнавши хвiртку, заспокоiвся. Зайшов у двiр.

Зупинився перед дверима до красивого триповерхового особняка. Усерединi було тихо. Годинник показував чверть на сьому. Було схоже, що всi в будинку спали, i не було нiякого бажання iх будити. Не було бажання, але була необхiднiсть. Стояти пiд дверима i чекати перших уранiшнiх шумiв було ризиковано.

Нiк неголосно постукав. Нiхто не вiдреагував. Вiн постукав голоснiше. Потiм стукав iще декiлька хвилин, неголосно, але наполегливо.

Почувши скрип дерев’яних сходiв, перестав. Кроки завмерли за дверима, i вони прочинились. У отворi Нiк побачив заспане обличчя Валентина.

– Вибачте, заради бога, – заговорив Нiк. – У мене до вас на три хвилини розмова… Я б пiзнiше прийшов, але не можу…

Валентин, придивившись, упiзнав гостя. Вiдчинив дверi.

– Я нездужаю, – признався вiн Нiковi. – Чи то застудився, чи то отруiвся чимось. Бiс його знае… Чай будете?

Коли вони вже всiлися з чаем за довгим сосновим столом, Нiк дiстав iз кулька електробритву та ручку.

– Це вам i вашiй дружинi… У мене до вас велике прохання. Ви нiкому не говорили про мене?

– Нi, – здивовано вiдповiв Валентин.

– І не потрiбно. Будь ласка. Я не можу вам усього розповiсти, але я потрапив у такi обставини, що менi доведеться на якийсь час поiхати… І я хотiв залишити вам найцiннiше на збереження, тому що бiльше тут нiкого не знаю…

Вiн виклав на стiл кульок.

– Тут грошi, документи. Я вам напишу про всяк випадок адресу дружини – вона зараз у рiднi в Саратовi. Якщо мене довго не буде, примiром, мiсяцiв два, напишiть iм, скажiть, що у вас моi речi… Я зараз адресу дам…

Переписавши iз записника адресу, вiн простягнув ii Валентину, потiм, передумавши, опустив ii в кульок iз речами.

– Так краще, – сказав вiн. – Так не загубиться. Ви вибачте, що я вас навантажую…

– Нiчого-нiчого, – Валентин кивнув.

Його червонi очi цього ранку хворобливо дивилися на свiт, i Нiк дiйсно почувався винуватим. Вiн раптом подумав, що зараз i Свiтлана прокинеться, спуститься, i йому буде ще бiльше незручно.

– Я пiду вже, а ви лягайте. Вибачте, що розбудив…

Нiк пiдвiвся з-за столу i, кивнувши на прощання, вийшов iз будинку.

Повернувся до себе спокiйний, iз почуттям виконаного обов’язку. Ще раз поснiдав.

Подивився на годинник – усього лише за десять хвилин восьма.

Вийшов знову на вулицю i сiв на дерев’яний порiжок. Прислухався до дзвiнкого спiву птахiв. Ранок був чудовий, казковий. Сонце, птахи, яскрава зелень. Добре, якби все це тривало i тривало, супроводжуючи його життя.

Пiдвiв голову, почувши барабанний дрiб дятла. Спробував вiдшукати його очима. Знайшов угорi, пiд самою кроною могутньоi щогловоi сосни.

Подумав про те, що востанне, напевно, чув дятла в дитинствi. У Таджикистанi дятли йому не траплялися. Може, iх там узагалi немае…




11


Розшуки трупа Броницького йшли повним ходом. До цього моменту Вiктор почувався вовком-одинаком у справi вiдставного генерала. Нiкого, крiм невидимого Георгiя, що дзвонив час вiд часу по мобiльному, розслiдування, здавалося, не цiкавило. Хоча i червона «мазда», i сам мобiльний телефон свiдчили про те значення, яке хтось надавав цiй справi. Але пiсля зникнення трупа все змiнилося. Дзвонили з управлiння, з мiнiстерства. Вимагали докласти всiх зусиль.

Подзвонив i Георгiй. Вiктор саме примудрився задрiмати, сидячи за столом у своему кабiнетi. Трель мобiльного м’яко пробудила його.

– Вiтю, – мовив знайомий голос, – тебе ще не повiдомили, що замiсть одного мiлiцiя знайшла по мiсту шiсть трупiв?

– Що? – здивувався Вiктор. – І Броницького знайшли?

– Можливо, сам очiкую новин. Вони всi в рiзних моргах, так що доведеться почекати. Але швидше за все його там немае. Який сенс красти труп i викидати його так, що навiть мiлiцiя може вiдразу знайти? Га? Це все або бомжi, або жертви неправильних фiнансових розрахункiв. До речi, труп шукае не лише мiлiцiя!

– А хто ще? СБУ?

– Ну, СБУ допомагае мiлiцii, як i належить у важку хвилину… Гаразд, не буду тебе за нiс водити – вiйськова контррозвiдка чомусь пiдключилася. Сидiли собi контррозвiдники спокiйно, а тут вилiзли, як веснянi мурашки, – любо-дорого подивитись…

– Але вiн усе ж таки був до вiдставки штабним генералом…

– А пiсля вiдставки – радником президента з питань оборони. Ти не думав, що якось дивно пiти у вiдставку i продовжувати займатися вiйськовими справами?

– Нi, не думав.

– Ну так подумай! – доброзичливо сказав Георгiй i вiдключився.

Вiктор заховав мобiльний у кишеню пiджака, зайшов до майора. Заспокоiв його, повiдомивши, що рiдна мiлiцiя знайшла не один, а цiлих шiсть трупiв, i е надiя, що один iз них «наш».

Через двi години пошуки продовжилися. Знайденi трупи нiякого вiдношення до Броницького не мали. Георгiй мав рацiю.

Пiд десяту вечора, виснажений i втомлений до краю, Вiктор повернувся додому. Ночувати в райвiддiлi було незручно, навiть якщо знести в кабiнет усi стiльцi й виставити пiд стiною, як iнодi доводилося робити ранiше. «До ранку однаково новин не буде», – вирiшив Вiктор.

Дружина з дочкою вже спали. Вiн улiгся на канапi у вiтальнi й тут же провалився в глибокий сон.

Через три години з пiджака, кинутого поруч на стiльцi, пролунала знайома м’яка трель телефону. З ненав’язливою постiйнiстю вона повторювалася кожнi кiлька секунд. Повторювалася, поки Вiктор, все ще iз заплющеними очима, не простягнув у ii бiк руку.

– Алло, – прошепотiв вiн у трубку мобiльного.

– Спиш? – здивувався знайомий голос. – Ти хоч очi розплющив?

– Нi, – признався Вiктор.

– Розплющ очi, коли розмовляеш по телефону! – жартiвливо мовив Георгiй. – Тим паче, що тобi пора виходити.

– Що? Куди? Зараз? – стрепенувся Вiктор.

– Один добрий контрабандист подзвонив i попросив забрати з його лiтака якийсь добре упакований труп.

Вiктор, аби скорiше прогнати сонливiсть, усiвся на канапi, уперся голими ступнями в жорсткий ворс килима.

– З якого лiтака?

– Ти вже очумався?

– Так.

– Тодi слухай уважно. Через пiвгодини виiжджаеш в аеропорт Жуляни. Зупиниш машину за розв’язкою на Севастопольськiй площi, ввiмкнеш на хвилину аварiйку. Через хвилину поiдеш далi. Тебе обженуть двi машини з групою захоплення. Їм завдання вже поставлене, так що не турбуйся. Праворуч од будiвлi аеровокзалу буде вiдкритий в’iзд на льотне поле. Побачиш машини – вiдразу до них пiд’iжджай. Вантажний Ан-26 мае злетiти о третiй годинi ночi. Знiмете труп, решту – хоч що б там було в лiтаку – не чiпати. І головне – в аеропорту не шумiти, не сигналити, а то розбудите митницю i ще кого-небудь, а нам це не треба. Зрозумiв?

– Зрозумiв.

Сховавши мобiльний у кишеню пiджака, Вiктор пiдвiвся. Сходив у ванну вмитися.

Випив мiцноi кави на кухнi, не вмикаючи свiтла i дивлячись у вiкно на сплячi нiчнi околицi.

Застебнув ремiнець плечовоi кобури з «тетешкою», з якоi стрiляв досi тiльки в тренувальному тирi. Зверху надiв пiджак.

Очi, що не бачили яскравого свiтла з минулого дня, легко орiентувалися в темрявi вузьких сходiв, по яких Вiктор спускався зi свого восьмого поверху.

Неголосно забурчав мотор машини, засвiтилися фари, i «мазда», об’iжджаючи ями та вибоiни на розбитiй будiвельниками тимчасовiй грунтовiй дорозi, неквапливо поiхала до траси.

Поки Вiктор iхав до Пiвденного моста, мiсто було нерухоме й тихе. Його скуте нiчною здерев’янiлiстю тiло беззахисно стримiло просто неба, наповненого пульсуючим диханням зiрок.

Задзвонив мобiльний, i Георгiй напрочуд бадьорим голосом поцiкавився мiсцезнаходженням Вiктора.

Попереду показалася клумба Севастопольськоi площi. Вiктор зменшив швидкiсть, проiхав навколо цiеi клумби i зупинився бiля бровки на дорозi, що вела в аеропорт. Увiмкнув аварiйку й озирнувся на всi боки. Очiкування побачити ввiмкненi фари машин, якi зреагували на умовний сигнал, не виправдалися. На площi було, як i ранiше, тихо й темно.

Почекавши хвилину, Вiктор поiхав далi, трохи спантеличений. Проте вже метрiв через триста його обiгнали на хорошiй швидкостi «Волга» та мiкроавтобус, який iшов за нею.

В’iхавши на майданчик перед аеровокзалом, Вiктор зупинився та вимкнув фари. Майданчик, на вiдмiну вiд киiвських вулиць, був непогано освiтлений, та i над козирком самого аеровокзалу синiм неоном свiтилися на тлi нiчного неба великi лiтери «КИЇВ – ЖУЛЯНИ». Зазвичай свiтло пiдкреслюе життя, але тут воно пiдкреслювало тишу, i тиша починала дратувати. Хилило в сон. У такому станi добре було б щось з’iсти, але з’iсти було нiчого, i для боротьби зi сном залишався тiльки один засiб – сила волi. Але цей засiб цiлком мiг виявитися слабкiшим за силу втоми.

Щоб тримати себе в робочому станi, Вiктор раз у раз дивився на годинник. Час немов сповiльнився, хвилинна стрiлка майже не рухалася. Взагалi нiчого не вiдбувалось, i Вiктор, висунувши голову назовнi, вслухався в тишу. Вухо вловило ледве чутне клацання якоiсь комахи, шерех трави льотного поля.

Раптом далеко, десь за лiтаками, що виднiлися на полi, спалахнули й тут же згасли двi фари. «Мазда», м’яко з’iжджаючи з трави на бетон i з бетону на траву, оминаючи сигнальнi лампи i якiсь смугастi стовпчики вздовж посадкових смуг i майданчикiв маневрування, пiд’iхала до лiтака, що стояв оддалiк, у самому кiнцi посадковоi смуги. Бiля трапа стояли двое в масках iз короткими «акаемами». Ще двох Вiктор побачив бiля мiкроавтобуса i «Волги», що сховалися за хвостом Ан-26.

Вийшовши з машини, Вiктор кинув погляд на напис на фюзеляжi лiтака: «Авiалiнii Бiлорусi».

Пiдiйшов до трапа. Двое в масках кивнули йому, як давнi знайомi. Вiн пiднявся, увiйшов до овального дверного отвору лiтака.

Тут же перед ним опинився ще один чоловiк у камуфляжнiй чорнiй масцi з вирiзами для очей. Вiн був невисокого зросту, нижчий за Вiктора. Простягнув руку, потiм кивком голови запропонував iти за ним.

Вони пройшли в хвiст повз добре укрiплений брезентовими пасами вантаж. Краем ока Вiктор дивився на коробки, ящики, брезентовi валiзи, акуратно розкладенi обабiч проходу.

– Ось, – проводжатий кивнув на чорний брезентовий мiшок, що лежав у кiнцi проходу, на блискавцi. – Вiдкрий! – скомандував вiн спецназiвцевi, що стояв поряд.

Той швидко опустився навпочiпки, розстебнув блискавку сантиметрiв на сiмдесят, розсунув надвое, встав i спрямував досередини промiнь потужного лiхтарика. Вiктор побачив за каламутним полiетиленом людське обличчя. В повiтрi з’явився iдкий кислий запах.

Спецназiвець поспiшно застебнув блискавку мiшка.

– Це вiн? – запитав Вiктор чоловiка в масцi, що стояв поряд i, схоже, був тут старший.

– За годину буде вiдомо, – вiдповiв той. – Ідiть, тут перебувати небезпечно для здоров’я, – вiн кивнув на вантаж.

Вiктор знову звернув увагу на iдкий кислий запах. Теж подивився з пiдозрою на нутрощi лiтака.

– Хiмiя? – запитав вiн.

– Хiмiя в мiшку, – кивнув той на труп. – Рiдкий азот. Тут, скорiше за все, «фiзика».

Вони швидко пройшли назад до трапа, спустилися на землю. Слiдом за ними двое спецназiвцiв винесли мiшок iз трупом, завантажили його в мiкроавтобус.

– А куди вiн мав летiти? – запитав Вiктор.

– Воронеж, Росiя.

Перш нiж сiсти в машину, Вiктор помiтив, як пiд наглядом спецназiвцiв iз «Волги» вибралися трое переляканих льотчикiв. Оглядаючись, вони пiднялися по трапу в свiй лiтак.

«Мазда» виiхала з льотного поля. Залишилися позаду й вiдчиненi ворота, й освiтлений майданчик перед аеровокзалом. Утома з новою силою навалилася на плечi Вiктора. Немов пiд ii вагою, вiн майже лiг грудьми на кермо, з останнiх сил вдивляючись у безлюдну дорогу. А в головi крутилось одне i те саме запитання, на яке не було сил вiдповiсти: «Навiщо йому потрiбно було приiжджати сюди?» Група захоплення i без нього знала, що робити. Поради у нього нiхто не запитував. Ну побачив вiн лiтак, труп у пластиковому мiшку на блискавцi, побачив людей у масках iз «акаемами» i переляканих льотчикiв, яким належало через десять-п’ятнадцять хвилин злiтати i брати курс на Воронеж. У чому був сенс його присутностi?…

Вiдповiдi не було. Була тiльки освiтлена фарами його «мазди» дорога, майже фiзична тяжкiсть у головi й очi, втомленi вiд природноi нiчноi темряви та рiзкоi жовтизни штучного свiтла.




12


Іван Львович прийшов за п’ять хвилин до одинадцятоi. Свiженький, гладенько поголений. На щоках – не властивий для його вiку рум’янець.

– Ну як, виспався? – жваво запитав вiн, увiйшовши до вiтальнi.

– Так.

– Чудово. Ну що, до справи? Снiдав?

Нiк кивнув.

– Тодi я собi що-небудь приготую нашвидкуруч, а ти поки що налаштуйся на серйозний лад.

Через декiлька хвилин вони сидiли за столом. Нiк за компанiю пив каву, полковник жував бутерброд iз сиром. Жував i говорив, залишаючи мiж словами короткi паузи для iжi.

– Перше – у будь-якiй ситуацii зберiгати спокiй, нiколи не вибухати… Роби вигляд, що ти трохи сповiльнений, тодi в тебе буде бiльше часу на обдумування. Друге – коли з ним познайомишся, не грай в iнтелiгента. Вiдразу «тикай», стався як до молодшого брата. Побачиш, що дратуеться, – пом’якшай. Головне, – щоб вiн ставився до тебе з повною довiрою, як до свого рятiвника… Сьогоднi вночi ви вдвох поiдете в Бiлорусь, мiсто Пiнськ. Без зручностей, у загальному вагонi. Квитки дам трохи пiзнiше. Там зупинитесь у привокзальному готелi, виспитеся. О першiй годинi дня – автобус до Бреста. У Брестi теж переночуете в готелi, купите туристський ваучер у Польщу. Мiсто призначення – Познань. У тебе там близький друг, який багато що може. Олександр Возняк, наш колишнiй. Телефон три п’ятiрки чотири два один. Повтори.

– Три п’ятiрки, чотири два один. Олександр Возняк.

– Молодець, – Іван Львович посмiхнувся. – Не напружуйся, я тобi все запишу! З Возняком ти зустрiнешся сам, без Сахна. Возняк тобi розповiсть, що робити далi. Тепер дрiбнi деталi…

Полковник витягнув iз нагрудноi кишеньки пiджака пластикову картку «Америкен експрес».

– Знаеш, що це таке?

– У кiно бачив, – зiзнався Нiк.

– Значить, якесь уявлення маеш. На першi днi отримаеш тисячу доларiв готiвкою, розкладеш по рiзних кишенях. Будь економним. Далi, пiсля Польщi, можеш використовувати цю картку. Просто замiсть грошей. Коли купуеш квитки, сплачуеш за готель. Теж будь гранично акуратним i економним – нiякоi розкошi! Усе – найдешевше! Ручка е? Розпишися на зворотному боцi.

Іван Львович перевернув пластикову картку, i Нiк побачив посерединi вклеену паперову смужку для пiдпису.

– Свiй пiдпис? – перепитав вiн.

– Гаразд, покажи, розпишися поки що тут, – полковник поклав перед Нiком якийсь конверт. Нiк розписався.

– Годиться, – кивнув Іван Львович. – Прочитати нiчого не можна, зате маса карлючок. Те, що потрiбно.

Нiк акуратно, навiть iз деяким хвилюванням поставив свiй пiдпис на зворотному боцi картки.

– Ну от, тепер вона твоя. – Іван Львович усмiхнувся. – Далi…

Вiн опустив перед Нiком маленький блок запакованих у пластик пiгулок. Вiсiм штук.

– Якщо вiдчуеш, що Сахно вийшов iз-пiд контролю i стае небезпечним, – кинеш йому одну в чай, каву або пиво. Однаково. Вони миттево розчиняються. Сам не приймай! – Вiн посмiхнувся. – Це не аспiрин. Це скорiше заспокiйливе.

Допивши каву, Іван Львович пiдвiвся з-за столу.

– Обiдаемо сьогоднi разом, тут, – мовив вiн майже врочистим тоном. – Я все принесу через кiлька годин. З дому не виходь. Хочеш чистого повiтря – вiдчини вiкна. Буде нудно – почитай свiжi газети.

– Де? – здивувався Нiк.

– В поштовiй скриньцi з внутрiшнього боку вхiдних дверей. – Полковник здивовано мотнув головою. – Треба бути уважнiшим. Завжди детально вивчи житло, перш нiж розслабитись i лягти на канапу! Ну, бувай, до обiду!

Коли полковник пiшов, Нiк витягнув iз поштовоi скриньки три газети: «Киевские ведомости», «Всеукраинские ведомости» i «Голос Украiни». Проглянув. Погляд зупинився на статтi про труп на даху СБУ. Заголовок свiдчив: «Слiдство тупцяе на мiсцi». З таким заголовком саму статтю можна було й не читати.

Побачивши на останнiй сторiнцi «Всеукраинских ведомостей» кросворд, Нiк узяв ручку i раптом упiймав себе на думцi, що сам зараз перебувае в «кросворднiй» ситуацii. Вiн озирнувся на всi боки. Згадав останнi слова полковника, що пiшов. «Детально вивчи житло, перш нiж розслабитись!» Його погляд сам собою поповз пiд стелю. Вiн уважно оглянув верхнi кутки вiтальнi. Бiла штукатурка, iдеальний ремонт.

Йому згадалися монiтори в мiкроавтобусi. Три монiтори в квартирi, й людина могла вiд них зачинитися тiльки в туалетi.

Інакше вiн просто переходив iз одного монiтора в iнший. Коридор, кухня, кiмната…

Нiк вийшов на кухню. Вона була крихiтна, явно призначена тiльки для приготування iжi й не бiльше. Тут не посидиш.

Проглянув стелю, кутки, верхню частину стiн. Погляд зупинився на круглому годиннику над раковиною. Дивне мiсце, але не бiльше. Його справдi нiде було повiсити.

Вийшов у коридорчик. Згадав картинку з «коридорного» монiтора. Картинка починалася з внутрiшнього боку вхiдних дверей на задньому планi. Задер голову догори i побачив у верхньому кутку лiворуч од дверей у кiмнату бiлу коробочку, розмiром з пачку сигарет. Пiдiйшов, зупинився пiд нею. На камеру вона була абсолютно не схожа. Скорiше на датчик пожежноi охорони.

Постоявши кiлька хвилин. Нiк повернувся у вiтальню. Сiв за стiл; знову взяв ручку, але iнтерес до кросворда пропав.

Вiн вiдчинив вiкно навстiж. Сидiв на канапi. Думав про Таню з Володькою. Вони ж нiчого не знали, взагалi нiчого не знали. Вони чекають iз дня на день телеграми «Приiжджайте, зустрiну, Нiк». Вони ii чекатимуть i завтра, i через тиждень. А потiм? Що вони думатимуть потiм? Як iх повiдомити, що справа затягуеться? Може, тут у санаторii е пошта або телеграф? Але Іван Львович заборонив виходити. Але що важливiше – попередити дружину чи виконувати наказ старого, який досi сам не виконав практично нiяких своiх обiцянок?

Нiк пiдiйшов до вiкна, виглянув. До найближчого будиночка було метрiв двiстi. Рiдкi дерева, кущi, клумби й жодноi живоi душi. Хiба в такому мiсцi може бути пошта або телеграф? Дуже сумнiвно.

Треба було про це думати ранiше, вранцi, коли вiн розбудив Валентина. Треба було йому залишити лист або текст телеграми та грошi. А може, ще не пiзно?

Звичайно, краще телеграму. «Не турбуйтеся. Наберiться терпiння. Переiзд вiдсуваеться на мiсяць два. Люблю. Сумую. Нiк».

Нiк дiстав клаптик паперу, записав придуманий текст телеграми i пiшов до дверей.

На порозi рiзко зупинився, зустрiвшись поглядом iз шофером темно-синього «БМВ», що стояв бiля своеi машини навпроти будиночка.

Нiк розгублено подивився навсiбiч.

Навiщо тут машина? Адже полковник говорив щось про обiд, а обiд – це не кiлька бутербродiв, це якийсь час… Година, двi…

Повернувся в дiм. Нерви не давали можливостi просто сiсти й подумати. Вiн ходив iз кутка в куток, стискаючи в руцi текст телеграми.

Врештi сiв за стiл, i тут же спокiйна розмiрена думка пiдказала: а чому не попросити Івана Львовича вiдправити телеграму?

А дiйсно, чому? Що в цьому такого? Чого хвилюватися?…

Нiк дописав на папiрцi саратовську адресу рiднi й опустив ii в кишеню.

Повернувся до газет. Усе-таки прочитав ту статтю про труп на даху СБУ. Сама iсторiя з дирижаблем i польотом трупа здалася йому абсолютно божевiльною, просто нереальною. Але, схоже, так усе i сталося насправдi. Тiльки чому це сталося – нiхто не знав, прокуратура вiдмовлялася коментувати, посилаючись на таемницю слiдства, СБУ теж, мовчав i апарат президента, де покiйний працював перед смертю.

Іван Львович з’явився з двома господарськими сумками. Квапливо пройшов у вiтальню, поставив iх на стiл i тут же почав виймати з сумок дбайливо загорнутi у м’який целофан страви: салати, холоднi м’яснi та рибнi закуски, овочi.

– Швидко принеси виделки-ложки i сiдай, поки гаряче! – на одному видиху сказав вiн, не вiдволiкаючись од справи.

Повернувшись iз кухнi, Нiк побачив на столi два великi блюда з масивними свинячими вiдбивними i картоплею-фрi. Над ними здiймалася пара. Закуски теж були розставленi та займали майже всю стiльницю.

Полковник вiдкоркував пляшку «Ахашенi».

– Склянки! – кивнув вiн у бiк кухнi.

Перший тост був знову за удачу, як i першого вечора. Потiм вони мовчки жували, насолоджуючись смачною iжею.

Пiсля другоi склянки смачного грузинського вина Нiк попрохав Івана Львовича про телеграму.

– Якi питання! – сказав на це полковник. – Я, до речi, фотоапарат принiс, хотiв клацнути тебе i твоiм фото послати. І собi теж зробити, якщо ти не проти…

– Звичайно, – погодився Нiк.

Іван Львович дiстав компактну камеру i двiчi клацнув Нiка. Потiм, установивши ii на столi так, аби об’ектив дивився трохи вгору, натиснув на кнопку вповiльненого спуску i швидко перейшов на iнший бiк. Устиг сiсти поряд iз Нiком, i тут же спрацював спалах, i камера вдоволено «буркнула».




13


Ранок настав для Вiктора ранiше, нiж йому хотiлося. Трель мобiльного телефону, що став для Вiктора кишеньковим будильником, пролунала о восьмiй тридцять. Георгiй дав Вiктору двадцять хвилин на вранiшнiй холодний душ i снiданок.

Пiд здивованим поглядом Ірини, що годувала груддю малу, Вiктор просто з трубкою мобiльного i зi все ще затьмареним поглядом пiшов у ванну. Потiм iз тiею ж трубкою i мокрою головою перебрався на кухню. Поставив чайник, набрав у каструльку води й опустив туди два яйця. Сiв за стiл i тiльки у цей момент вiдчув силу вранiшнього сонця. Яскраве свiтло, що било iз вiкна, грiло опущенi на стiльницю руки, допомогло пiдбадьоритися.

Якраз проспiвав свою трель мобiльний, i Вiктор уже твердою рукою пiднiс його до вуха.

– Вiзьми ручку i папiр, писатимеш, – сказав невидимий Георгiй.

Вiктор лiвою рукою взяв iз пiдвiконня блокнот i олiвець.

– Перше: знову поговорити iз удовою, з’ясувати, де i з ким був Броницький в останнi днi життя й особливо двадцятого травня. Друге: запитати, чи дзвонила вона московським друзям i чи повiдомляла про смерть чоловiка. Взяти телефони цих москвичiв. Трете: послати когось зi стажистiв по киiвських ресторанах i зiбрати в них меню на двадцяте травня. Зрозумiло?

Вiктор не встигав записувати. Нарештi, поставивши крапку, вiн важко зiтхнув просто в трубку.

– Що? Рука втомилася? – ехидно запитав Георгiй. – Потрiбно завжди записувати плани дiй – допомагае думати! Інакше тикатимешся в замкнутi дверi та збиратимеш непотрiбнi уривчастi вiдомостi. Це що – моя справа – вчити тебе, як планувати розслiдування? Ти слiдчий чи я?

Приголомшений Вiктор мовчав, притиснувши трубку мобiльного до вуха. Вперше вiн чув голос Георгiя таким знервованим. Хто вiн узагалi такий, цей Георгiй? Чому вiн дзвонить? Чому наказуе? Може, це дiйсно вiн – слiдчий, а не Вiктор? А Вiктор у нього – щось подiбне до стажиста?

– Не чую вiдповiдi, – знову прозвучав у трубцi голос Георгiя, що втомився чекати.

– Менi здаеться, що ти – слiдчий, – похмуро мовив Вiктор.

– Так? Тобi здаеться? А тобi не здаеться, що працювати треба органiзованiше?

Вiктор замислився. Звичайно, Георгiй мав рацiю. Навiть те, що Вiктор дiзнався про Броницького до цього дня, не було нi вибудовано логiчно, нi проаналiзовано. Але ж i часу минуло мало. Слiдчому не дають машину, щоб вiн за три днi розкрив злочин! Та й людина, що вiддавала йому в кабiнетi майора ключi вiд «мазди», радила «не поспiшати». І з iнтонацii було зрозумiло, що йшлося не про швидку iзду на iномарцi.

– Усе зрозумiв, – мовив, зiтхнувши, Вiктор.

– От i гаразд. А тепер послухай новини. Ти дiйсно знайшов труп Броницького. Можна сказати – зупинив спробу нелегального експорту. Можеш подзвонити вдовi, щоб готувала похорон. Тiло iй вiддадуть хоч завтра, тим паче, що його колеги скинулися на розкiшну труну з бронзовими ручками. Треба тiльки буде його так покласти, щоб права рука була накрита лiвою, але це не твоя турбота.

– А чому?

– Тому, що хтось вiдрiзав у нього собi на пам’ять великий палець правоi руки.

– Навiщо? – здивувався Вiктор.

– Послухай, хто з нас слiдчий?

– Добре, ну я. Але все-таки: ти хто?

– Хто я? Тобi, напевно, важко розмовляти з абстрактним спiврозмовником, так? – голос Георгiя пом’якшав. – Уяви собi: зрiст сто вiсiмдесят два, коротке чорне волосся, вiк – сорок п’ять, неодружений, люблю вiскi з льодом, не палю, вранцi бiгаю по п’ять кiлометрiв. Вистачить?

– Так. Я не це мав на увазi.

– Я знаю.

– А ще питання можна?

– Запитуй!

– Навiщо менi потрiбно було iздити в аеропорт уночi? Адже група захоплення i так знала, що робити!

– Так, знала. Але вона не знала, хто у них шеф! Тепер знае. Запам’ятай, я нiколи не пораджу тобi робити те, що не мае сенсу. Навiть якщо ти не бачиш у чомусь сенсу, це не означае, що його немае! Як самопочуття?

– Нормально.

– Тодi телефонуй удовi й домовляйся про термiнову зустрiч!

Пiсля дзвiнка вдовi Броницького день понiсся, як потяг, що летить пiд укiс. За пiвгодини розмови з жiнкою, що зрадiла можливостi поховати чоловiка, Вiктор дiзнався значно бiльше, нiж розраховував дiзнатися. Записав московську адресу й телефон Максима Івiна, номери телефонiв двох iнших друзiв Броницького, що теж перебралися в бiлокам’яну. Дiзнався, що син вiдлетiв у Англiю пiсля гучного скандалу з батьком навiть не попрощавшись. Хоча в аеропорт його вiдвозив шофер Броницького. Дiзнався, що за кiлька днiв до смертi вiдставного генерала до Киева приiжджав Максим Івiн. Додому до них вiн не заходив, зупинявся в готелi. Сам Броницький iз ним як мiнiмум один раз зустрiчався i принiс од нього подарунок дружинi – набiр духiв «Ів Сен-Лоран».

Ще до обiду Вiктор устиг сiсти в кабiнетi й детально записати всi новi вiдомостi. Переписав зiм’ятого папiрця та московськi телефони друзiв Броницького. Пiсля цього, заглянувши до стажистiв, викликав найохайнiшого на вигляд до себе в кабiнет. Дав завдання зiбрати в усiх киiвських ресторанах меню за двадцяте травня.

– А як я всi цi ресторани знайду? – запитав приголомшений завданням стажист.

– За довiдником. У майора Криська попроси «Увесь Киiв», там адреси й телефони. Склади список ресторанiв i перевiренi викреслюй! Звертай увагу на млинцi з червоною iкрою! Впораешся, далi працюватимеш зi мною по вбивству.

– По вбивству? – Очi стажиста спалахнули. Розвернувшись, вiн попрямував до дверей кабiнету Криська.

– Зажди! – гукнув йому Вiктор.

Стажист обернувся.

– Тебе як звати?

– Занозiн. Михайло Занозiн! – вiдрекомендувався стажист.

– Доповiдатимеш кожнi три години. Якщо мене немае – залишиш на столi записку! Зрозумiв?

Повернувшись до себе, Вiктор знову розкрив справу. Вiдклав фотографii вбiк. Дiстав чистий аркуш паперу. Зверху по центру написав «Броницький». Лiворуч унизу в стовпчик – список рiдних i друзiв, iз якими небiжчик бачився перед смертю. Посерединi – мiсця зльоту i приземлення рекламного дирижабля з небiжчиком «на борту» – майдан Незалежностi, пагорб пiд готелем «Москва» i вулиця Володимирська, дах КДБ-СБУ. Праворуч записав тих, iз ким добре було б зустрiтись i поговорити: колишнiх колег Броницького, сина, який в Англii, соратникiв по преферансу та полюванню.

До сина було не дiстатись, але, напевно, вiн прилетить на похорон батька. На похорон мають прилетiти i московськi друзi, тим паче, що вони вже телефонували вдовi кiлька разiв, запитуючи про дату траурноi церемонii. Завтра майор iй повiдомить про дату похорону, але вiн, Вiктор, дiзнаеться про дату трохи ранiше, вже сьогоднi. І в нього буде бiльше часу на обдумування наступних дiй.

Залишилась украй незрозумiлою iсторiя з крадiжкою трупа Броницького та спробою вiдвезти його в Росiю. Що за цим криеться? Вiктор замислився. Згадав про вiдрiзаний великий палець правоi руки. Внизу заповненого листа написав: «Труп, Жуляни – Воронеж, палець» i поставив грубий знак питання. Замислився про минулу нiч. Згадав, що говорив Георгiй про цей лiтак. Вiн сказав, що йому подзвонив «добрий контрабандист» i попросив прибрати труп iз його лiтака. Що там вивозили в Росiю з Киева «Авiалiнii Бiлорусi»? Видно, Георгiю було вiдомо про вантаж, який усе-таки вилетiв у Воронеж. Адже вiн сам сказав, що лiтак мае вилетiти о третiй годинi ночi. А «добрий контрабандист» сам здав труп, аби не виявитися крайнiм. Або вiн «дружить» iз Георгiем, i вiд Георгiя, можливо, залежить надiйнiсть вантажних чартерних рейсiв лiтака Ан-26. В усякому разi, «контрабандист» надав велику допомогу в справi «трупа» i за це, мабуть, був якось нагороджений. Ну а палець? Вiктор, роздумуючи, знизав плечима.

Нi, головне, що труп знайдено. Коли б вони знайшли тiльки палець без трупа – пуття вiд цього було б мало. І за пальцем, загалом, власника не визначиш.

Вiктор сидiв над своiм аркушем паперу до настання темряви. Потiм словом «похорон» затитулував уже готовий список людей, iз якими треба було зустрiтися для розмови. Пiдвiвся з-за столу й раптом почув стукiт у дверi.

До кабiнету зайшов задиханий стажист Занозiн iз коричневою течкою зi штучноi шкiри.

– Меню за двадцяте травня, – доповiв вiн, витягнувши з теки пачку папiрцiв.

– Млинцi з iкрою е? – запитав Вiктор.

– В одному, – кивнув стажист. – Ресторан «Козак».

– Молодець. Багато ще залишилося ресторанiв?

– Тридцять п’ять окремих i вiсiм готельних.

– Ну, справи йдуть. – Вiктор стомлено всмiхнувся. – На сьогоднi можеш вiдпочивати, а завтра з ранку – в бiй. Чекаю новин до першоi години!

М’яка спинка водiйського сидiння «мазди» нiжно прийняла на себе втомлену спину Вiктора. Мелодiйно й тихо завiвся мотор. Сержант iз «калашниковим», що чергував на входi в райвiддiл, махнув рукою.

Вечiрне мiсто мчало назустрiч. А Вiктор поспiшав проскочити крiзь нього. Йому сьогоднi не подобався центр з його свiтлофорами та неоновими вогнями. Хотiлось якнайшвидше виiхати на свою неосвiтлену околицю, промчати зазвичай порожньою в цей час трасою вiд Пiвденного моста до своеi новобудови, до кiлометровоi «дороги життя», у воронках-вибоiнах. Далi, на восьмий поверх, вiн уже якось пiднiметься. Без лiхтарика, на слух i на дотик. А там його зустрiнуть своi. «Мiй дiм – моя фортеця». Серед своiх, яких тiльки двое, i тi, напевно, вже сплять, його не дочекавшись, йому буде легко i приемно. Вiн подихае з ними одним повiтрям. Прокинеться з ними в однiй квартирi. Потiм, уранцi, знову iх кине, але згадуватиме про них i думатиме скрiзь, куди його занесе черговий день.




14


За вiкнами машини миготiло одноповерхове передмiстя. Шофер рiзко натиснув на гальма, чортихнувся, вилаявши собаку, що вибiг на дорогу, i знову набрав швидкiсть.

Цей рiзкий поштовх вiдвернув Нiка вiд спогадiв про Душанбе.

Вiн у укотре подивився на свiй новий джинсовий костюм, отриманий двадцять хвилин тому вiд полковника. «Нiяких своiх речей! – сказав перед виходом Іван Львович. – Ось, надiнь, мае пiдiйти. Ось твiй паспорт, долари. Переклади кредитну картку та пiгулки в кишеню куртки… Приведи себе в порядок, я почекаю на вулицi. Усi речi залиш у будинку».

Нiк згадав про речi. Вiн усе-таки встиг залiзти в одну з валiз i взяв звiдти фотографiю Танi з Володькою. Тепер ця фотографiя теж лежала в нагруднiй кишенi джинсовоi куртки. Там же лежали два квитки на потяг i мiльйон бiлоруських «зайчикiв» – останне, що Нiк отримав вiд полковника, вже в машинi.

– У Бiлорусi купиш кiлька сумок i якi-небудь речi в дорогу, – мовив, одiрвавшись од вiкна, Іван Львович. – Митниця не любить пасажирiв без багажу.

Вони в’iхали в мiсто. Полковник дiстав iз кишенi пiджака мобiльний телефон, набрав номер. Запитав когось: «Ну як?» Потiм декiлька хвилин слухав i перед тим, як заховати телефон у кишеню, сказав у трубку: «Скоро будемо».

Хвилин п’ять iхали мовчки.

– Пiсля Видубичiв поiдеш по набережнiй, – сказав полковник шоферовi, коли попереду показалася естакадна розв’язка.

На набережнiй Іван Львович зупинив машину i запропонував Нiку прогулятися.

Вони йшли вздовж бетонного бортика, за яким спокiйним пiтоном плив Днiпро. Сонце висiло низько над пагорбом. По Набережному шосе проносилися машини. Прогримiв по рейках трамвай, додавши у вуличний шум металевого дзвону.

– Ну що? Нервуешся? – запитав, зупинившись бiля бортика, полковник.

– Нi.

– От i добре. – Іван Львович дiстав пачку сигарет. – Ти ж не палиш?

– Кинув iще в Душанбе.

– Молодець!

Іван Львович запалив, обвiв поглядом широку днiпровську панораму.

– Мiсто подобаеться? – запитав.

Нiк теж подивився на рiчку, на живi, забудованi багатоповерхiвками береги, на острiв, що виднiвся лiворуч, на мости. Мовчки кивнув.

– Вiзьми польський телефон, – сказав полковник.

Нiк заховав папiрець у кишеню.

– Усе пам’ятаеш?

– Так.

– Тодi запам’ятай iще одне – найважливiше. Ти вирiшив його врятувати, бо сам хочеш тiкати. Ти – дезертир iз СБУ, зрадник. Ти знаеш, де й у кого на заходi можна отримати багато грошей, аби влаштуватися там грунтовно. Пообiцяй йому половину великоi суми, наскiльки у тебе вистачить фантазii. Тiльки не переборщи, вiн же не iдiот! І ще – повторюй йому час вiд часу, що коли ти з ним розплатишся – ви розбiжитеся в рiзнi боки. Зрозумiв?

Нiк кивнув.

Через пiвгодини машина зупинилась у дворi хрущовськоi п’ятиповерхiвки. Раннiй вечiр ще насолоджувався тьмяним свiтлом уже невидимого звiдси сонця.

Вони з полковником пройшли по майданчику зi стовпчиками для сушiння бiлизни, звернули до дитячого садка. Зайшли на його територiю. Там, сховавшись за дерев’яною iгровою верандою, стояв знайомий мiкроавтобус – «Мюллер ЛТД – пiдвiснi стелi». Нiк раптом подумав, що мiж цiею назвою i внутрiшньою начинкою мiкроавтобуса все-таки присутнiй якийсь непрямий зв’язок.

У салонi за пультом сидiв той же молодик, тiльки одягнений вiн цього разу був по-iншому. Нiк, власне, не пам’ятав, у що вiн був одягнений минулого разу, але зараз було в нiм щось нове. Яскравий жилет цегляного кольору на коричневiй сорочцi з коротким жорстким комiрцем. «Занадто розслаблено для такоi служби», – подумав Нiк i тут же знайшов пояснення – час тепер iнший, не обов’язково ходити в темних костюмах iз краваткою, щоб виконувати таку роботу. «Новий час, новi люди, новi правила», – думав вiн. Йому сподобалася ця думка. Вiн iще раз iз ледве помiтною заздрiстю в поглядi подивився на молодика за пультом. Той немов доводив своiм виглядом, що навiть така служба в новий час не була «суконною», вiдповiдною до «дерев’яного регламенту».

Монiтори знову показували коридор iз дверима, кухню та кiмнату – цього разу спальню. На кухнi вечеряли двое – хлопець i дiвчина. Хлопця Нiк упiзнав одразу – Сергiй Сахно. Дiвчина була худенька, свiтле кучеряве волосся збiгало до плечей. Розгледiти обличчя уважнiше було важко – технiцi бракувало якостi. Не можна було сказати – красива вона чи нi, як i не можна було визначити колiр очей на чорно-бiлому монiторi. На столi стояла пляшка вина, в келихи наливала дiвчина, притому наливала хлопцевi бiльше, доливаючи собi кожного разу тiльки декiлька крапель. І пили вони по-рiзному. Хлопець – одразу до дна, дiвчина тiльки пригублювала i ставила келих на мiсце. Вона ж дiстала другу пляшку вина.

Нiк подивився на годинник – чверть на десяту. Згадав про червоне вино, випите пiд час обiду, дивно, але вiн немов i не пив. У головi – дивна яснiсть, в тiлi – бадьорiсть.

Дiвчина щось сказала Сергiю, i вiн, кивнувши, перейшов у коридор i зник за внутрiшнiми дверима.

– Санвузол поеднаний, – прокоментував це Іван Львович, не вiдволiкаючись од монiторiв.

Дiвчина теж вийшла в коридор, присл?халася. Потiм перейшла в «спальний» монiтор. Дiстала з шафи коробку з-пiд взуття, опустила ii на пiдлогу бiля розiбраного лiжка, зняла кришку. Декiлька хвилин вона стояла навколiшки над розкритою коробкою, потiм знову закрила ii i засунула пiд лiжко.

– Ку-ку! – похмуро мовив Іван Львович.

А дiвчина тим часом перевдяглася в легкий халатик, давши трьом чоловiкам можливiсть оцiнити ii доладну фiгурку. Потiм подивилася на будильник, що стояв на тумбочцi бiля лiжка поряд iз телефоном.

З’явився загорнутий у великий рушник хлопець. Нiк струсонув головою – здивувався, як це вiн пропустив прохiд хлопця по «коридорному» монiтору.

Дiвчина поцiлувала його, грайливо стягнула з його тiла рушник. Штовхнула його, голого, в лiжко й накрила легкою ковдрою чи товстим простирадлом – на монiторi не розгледiти. З рушником вийшла зi спальнi, заздалегiдь поцiлувавши хлопця.

Вiн розлiгся на спинi, руки завiв за голову. З безглуздою посмiшечкою очiкування втупився в стелю.

А дiвчина, повернувшись у кухню, взяла з пiдвiконня свiй годинник, одягнула на руку, перевiривши час. Було видно, що вона прислухаеться до тишi квартири.

– Ну що? Пора! – мовив Іван Львович, дiстаючи з кишенi мобiльний телефон. Вiн обернувся до Нiка.

– Зараз ти скажеш йому, що пiд лiжком – вибуховий пристрiй. Що ти на нього чекаеш унизу й на всi питання даси вiдповiдь потiм.

Полковник набрав номер i передав мобiльний Нiку.

Нiк побачив на монiторi, як хлопець здивовано глянув на телефонний апарат, який стояв на тумбочцi. Повiльно, мовби знехотя, повернувся на бiк. Зняв трубку.

– Алло! – пролунав хрипкий п’яний голос.

– Сергiй? – Нiк зробив паузу, метушливо пiдбираючи правильнi слова.

– Я.

– У тебе пiд лiжком вибуховий пристрiй, швидко одягайся, я тебе чекаю внизу.

– Що? Хто це? Що за херня!

Нiк побачив на монiторi, як хлопець кинув трубку поряд на лiжко, опустив ноги на килим. На обличчi п’яний спокiй поступився мiсцем нерозумiнню. Вiн нахилився до пiдлоги. Засунув руку пiд лiжко й витягнув коробку з-пiд взуття. Зняв кришку, деякий час розглядав вмiст коробки – на монiторi цього видно не було, тiльки його гола спина.

Нарештi вiн пiднявся, надiв майку, «сiмейнi» труси, джинсовий костюм. Завмер на мить, прислухаючись. Потiм вийшов зi спальнi.

Подальший розвиток подiй був у точностi схожий на американське кiно: вiн забiг на кухню, кiлька разiв ударив дiвчину. Потiм пiдняв ii з пiдлоги, перенiс у спальню, зв’язав руки й ноги ременями, взятими з шафи. Кинув ii на лiжко. Коробку з-пiд взуття засунув на колишне мiсце. Потiм вибiг iз квартири.

– Рушай! – скомандував полковник.

– Куди? – приголомшено запитав Нiк.

Полковник квапливо вiдчинив дверцi, майже виштовхнув Нiка з мiкроавтобуса. Вистрибнув сам. Показав рукою на п’ятиповерхiвку за огорожею дитячого садка.

– Другий парадний, он той. Одразу бiжиш iз ним за будинок до дороги. Ловите приватника й на вокзал. Потяг через пiвгодини.

Нiк перестрибнув через невисоку огорожу, пiдбiг до будинку. Побачив хлопця, що вискочив iз парадного.

– Гей, – крикнув йому. – Сюди!

Вони вибiгли разом до дороги. Нiк пiднiс руку. Поруч загальмували бiлi «Жигулi».

– На вокзал?! – напiвзапитав Нiк водiя, що опустив скло в дверцях.

– Сiдайте! – сказав той.

Поки iхали, водiй iз цiкавiстю роздивлявся двох пасажирiв у однакових джинсових костюмах.

Помiтивши iнтерес водiя, Нiк теж оглянув себе, обернувся до Сергiя, i гримаса нерозумiння застигла на його обличчi. Джинсовi костюми були дiйсно однаковi й навiть, здаеться, одного розмiру. Навiщо це треба було полковниковi? Щоб легше було стати «своiм хлопцем» для Сергiя?

Нiк похитав головою. Озирнувся ще раз на Сергiя – той сидiв, мовчки втупившись у потилицю водiя. Вiн чи то був iще п’яний, чи то такий приголомшений тим, що сталося, що нiяк не мiг отямитися. Слава богу, вiн не помiтив наполегливо-цiкавого погляду водiя.




15


Потяг вiдходив iз дванадцятоi колii, i iм довелося бiгти спочатку по пiдземному переходу, а потiм i вздовж потяга, вiдшукуючи потрiбний вагон.

Нарештi всiлися на нижнiй полицi, перевели подих. Сергiй уперше зосереджено подивився на Нiка.

– Хто ти такий? – запитав вiн.

– Звуть Нiк, потiм усе поясню.

Сергiй в’яло посмiхнувся й кивнув.

«Що я йому потiм поясню? – роздратовано подумав Нiк. – Що я можу йому пояснити?…»

Вiн замислився, а потяг тим часом сiпнувся i покотився в невiдомiсть. Загальний вагон був напiвпорожнiй i, таким чином, ставав плацкартним.

Товста провiдниця взяла у них квитки.

– Бiлизну брати будете?

Нiк кивнув.

– Заховати що-небудь потрiбно?

– Що? – Нiк пiдвiв на неi здивований погляд.

– Що-що! Вiд митницi! – Вона подивилася на «загальмованого» пасажира як на iдiота.

– Нi, дякую.

– Вашi проблеми, – кинула вона й пiшла далi по вагону.

Через три години, коли обое вони вже спали, потяг рiзко зупинився. У вагонi спалахнуло свiтло, i хтось крикнув хрипким голосом: «Кордон! Пiдготувати паспорти!»

Нiк полiз у кишеню джинсовоi куртки. Витягнув свiй паспорт, пiднiс до очей. Вiн i не розглянув його до пуття вчора. Пам’ятав тiльки, як отримав вiд Івана Львовича документ i вiдразу заховав у кишеню.

Це був новий росiйський закордонний паспорт. Розкривши, Нiк зi здивуванням побачив свое фото й усi своi справжнi данi – прiзвище, мiсце народження i дату.

Звiдки полковник усе це знав? Може, вiн сам йому розповiв? Нiк спробував згадати iх спiльну вечерю в Душанбе. Вони тодi багато говорили, й Нiк дiйсно розповiдав про себе. Зараз важко було згадати все, що вiн говорив полковниковi. Вiн же, до того ж, напився тодi. Напився так, що полковник проводжав його додому. Напився вiд образи – адже саме того дня вiн дiстав вiдмову на свiй рапорт про переведення в Росiю.

Поклавши паспорт на стiл, Нiк озирнувся на Сергiя, що спав поруч на сусiднiй нижнiй полицi.

– Гей, – поторсав його Нiк за плече. – Кордон. Прокинься.

Сергiй розплющив очi, тупо моргнув кiлька разiв, дивлячись на Нiка.

– Паспорт у тебе е? – запитав Нiк, переляканий несподiваною думкою про те, що Сергiй мiг виявитися без документiв.

Сергiй кивнув. На вiдмiну вiд Нiка, вiн роздягся перед тим, як лягти. Його джинсовий костюм лежав пiд подушкою. Дiставши куртку, вiн витягнув iз кишенi пожований, iще радянський паспорт. Поклав його на стiл i знову вiдкинувся головою на подушку, заплющив очi.

Нiк, почекавши хвилину i упевнившись, що Сергiй знову заснув, проглянув його паспорт. Сторiнка «сiмейний стан» була порожня, дiтей у нього не було. Народився в Донецьку 12 вересня 1964 року. Поверх прiзвища чиясь важка рука опустила лiловий штемпель «Украiна».

Поклавши два паспорти разом, Нiк всiвся на своiй полицi в очiкуваннi прикордонникiв.

Прийшла худа гостроноса блондинка в зеленiй формi. Суворо порiвняла фотографii в паспортах з обличчями. Нiчого не сказавши, пiшла далi.

Потiм з’явився товстенький невисокий митник iз короткими акуратними вусиками.

– Вашi речi? – запитав вiн Нiка.

– Ми без речей.

– Встаньте!

Нiк пiдвiвся. Митник перевiрив багажну коробку пiд полицею, на якiй Нiк спав. Нiк теж подивився туди i побачив тiльки зiм’яту газету i двох тарганiв, якi завмерли вiд раптового свiтла.

– Грошi, валюта е? – Митник повернув свiй примружений погляд на пасажира.

– Є небагато, – трохи зачекавши, вiдповiв Нiк.

– Цей iз вами? – Митник кивнув на Сергiя.

– Так, ми разом. Ми тут недалеко, в Пiнськ…

Митник насупився i стояв мовчки, немов усе ще вирiшуючи: йти чи нi.

– А яка валюта? Бiлоруськi рублi? – запитав вiн пiсля паузи.

– Так, – iз готовнiстю пiдтвердив Нiк. – Цiлий мiльйон.

– Гаразд, – мовив митник i попрямував у наступне купе.

Нiк зiтхнув iз полегшенням. Подивився на Сергiя, що спав. Ось кому можна було позаздрити. Спить, i нiхто його не турбуе, нi митниця, нi паспортний контроль!

У Пiнськ потяг прибув рано-вранцi. Так рано, що провiдницi довелося декiлька хвилин трясти Нiка, приводячи його до тями.

– Ви що? Напилися вночi? – кричала вона. – Через п’ять хвилин потяг вiдходить! Ваша станцiя!

Іще не повнiстю прийшовши до тями, Нiк розбудив Сергiя, й вони ледве встигли вийти на безлюдну платформу, як потяг рушив.

– Котра година? – сонно запитав Сергiй.

– За десять хвилин шоста.

– Рань собача! – поскаржився Сергiй, оглядаючись на всi боки.

Вони зайшли в одноповерхову будiвельку вокзалу. Всiлися на дерев’янi стiльцi, збитi в одну суцiльну шеренгу в залi очiкування.

– Куди ми далi? – запитав позiхаючи Сергiй.

– Переночуемо тут, завтра в Брест, потiм у Польщу.

Сергiй здивовано втупився в очi Нiку, але схоже, що його бажання спати було куди сильнiше за подив, i, ще раз позiхнувши, вiн заплющив очi.




16


Вiктору не спалось. Вiн сидiв на кухнi, знову при вимкненому свiтлi. Але мiсяць, що заглядав у вiкно на восьмому поверсi, робив видимим навiть пару, що здiймалася над чашкою чаю.

Поряд iз чашкою лежали три аркушi паперу – три меню за двадцяте травня, единi три меню, в яких вiдвiдувачам пропонувалися млинцi з червоною iкрою. Перед Вiктором у м’якому мiсячному напiвсвiтлi «лежали», як на долонi, три ресторани, де мiг останнiй раз повечеряти вiдставний генерал Броницький. Ресторан «Козак», «Млин» i ресторан готелю «Москва».

Цi меню вiн перечитав, напевно, разiв десять. Спочатку, щоб у черговий раз упевнитися у присутностi млинцiв iз червоною iкрою. Потiм уже просто з цiкавостi до назв страв. Багато назв йому нi про що не говорили. Потiм його цiкавiсть викликали рестораннi цiни, i вже зовсiм пiд кiнець вiн порiвняв цiни на млинцi з червоною iкрою в рiзних ресторанах. Рiзниця була вражаючою. Думка про те, що одне i те саме може так сильно рiзнитися в цiнi, змусила навiть мотнути головою.

За вiкном пiд мiсячним свiтлом спали застиглi на нiч будiвництва, спало село, що вiдступало пiд натиском мiста. Спало мiсто.

Годинник показував пiв на третю, але Вiктору спати не хотiлось. У станi тiла i в думках вiдчувалася цiлковита рiвновага, тиша навколишнього свiту передавала йому свiй зосереджений спокiй.

Захотiлося з кимось поговорити. Вiн знову подивився у вiкно, немов сподiвався побачити там ще кого-небудь безсонного цiеi ночi, який-небудь живий вогник. Але недобудованi вежi дивилися на довкiлля порожнiми очницями вiкон, а село було вже далеко, якщо в якому-небудь будиночку й горiло вiконце – його однаково б Вiктор не побачив: тiльки дахи та дерева.

У якусь мить Вiктор ледве не пiдвiвся з-за столу, щоб вийти в коридор, дiстати з кишенi пiджака мобiльний телефон i подзвонити Георгiю. Зупинив його тiльки час – середина ночi, коли всi зазвичай сплять. Щоправда, Георгiю це не заважало самому дзвонити, коли йому заманеться. Але вiн нiколи не дзвонив без приводу. А який привiд у Вiктора? Повiдомити, що знайшов три ресторани, в яких двадцятого травня подавали млинцi з iкрою? Про це можна повiдомити й уранцi, а ще краще поки що не повiдомляти, а спочатку поговорити з офiцiантами, показати iм фотографii Броницького.

Вiн зателефонуе Георгiю, коли iз трьох залишиться тiльки один ресторан, в якому Броницький i вечеряв.




17


У Пiнську вони оселилися в маленькому триповерховому готелi. Спали до четвертоi. Потiм устигли пройтися по кiлькох магазинах.

Нiк зi здивуванням побачив на вулицi пiдряд два комiсiйнi магазини. У повiтрi запахло радянським минулим. Зайшли, купили двi потертi валiзки за смiшнi бiлоруськi грошi. Власне, купував Нiк, а Сергiй дивився на нього, кривлячи губи чи то вiд нерозумiння, чи то вiд природженого iдiотизму.

– Що ти будеш у них ложить? – запитав Сергiй на вулицi.

– Не ложить, а класти.

– А менi пофiг, що ложить, що класти. Ти менi обiцяв щось пояснити.

Нiку став зрозумiлий «гумовий» вираз обличчя свого напарника по втечi. Сергiй чекав пояснень. Чекав iз вечора з перервами на сон i сонну втому. Тепер вiн уже був бадьорий, i зволiкати з поясненням далi не мало сенсу.

– Добре. – Нiк, зiтхнувши, кивнув. – Ідемо зараз на вокзал, беремо квитки до Бреста. Потiм де-небудь сядемо повечеряти, i я тобi все поясню…

Пропозицiя Сергiя влаштувала, тим паче, що вiн уже неабияк зголоднiв.

Потяг на Брест вiдходив через три години.

По дорозi у готель вони, за наполяганням Нiка, зайшли в аптеку, купили зубнi щiтки, пасту.

Двое молодих коротко стрижених чоловiкiв у однакових джинсових костюмах iз потертими валiзами на безликих сiрих вулицях Пiнська мали вигляд iноземцiв.

– Слухай, нахер нам готель? Ми там нiчого не залишали. – Сергiй зупинився, коли до триповерховоi будiвлi готелю залишалося метрiв сто.

– А паспорти? – запитав Нiк.

Сергiй незадоволено кивнув. Чи то шок минулого вечора вiдключав часом його пам’ять, чи то вiн узагалi був неуважний.

– Хочеш, постiй тут, – запропонував Нiк. – Я сам сходжу, заберу документи.

Сергiй охоче погодився.

Молоденька дiвчина лiниво вiдiрвала голову вiд книжки.

– Ключi ви здавали? – запитала вона.

– Так.

– Хвилиночку. Клава! Клава! – крикнула вона у бiк сходiв.

Вiдразу за сходами iз скрипом вiдчинилися дверi, й звiдти виглянула заспана старенька в синьому халатi.

– Пiди в тридцять п’ятий, перевiр, чи все на мiсцi. Особливо рушники та склянки.

Старенька, взявши у дiвчини ключ iз брелоком у виглядi важкоi дерев’яноi грушi, накульгуючи на лiву ногу, попрямувала до сходiв.

Чекати довелося хвилин десять. Нарештi дiвчина поклала на стiйку паспорти.

– Приiжджайте ще! – сказала вона замiсть прощання i знов уткнула своi маленькi очi в книжку.

Вийшовши на вулицю, Нiк озирнувся на всi боки. Сергiя нiде не було видно. На лобi виступив холодний пiт.

«Це ж треба бути таким iдiотом! – подумав Нiк. – Я йому сам запропонував почекати! Чорт забирай!»

Вiн пройшов швидким кроком до перехрестя, де залишив Сергiя.

Двi вулицi, що перетинали одна одну пiд прямим кутом, були неприродно безлюднi. Через перехрестя на червоний сигнал свiтлофора проiхала вантажiвка.

На очi Нiку потрапив побутовий будиночок синього кольору, що стояв трохи осторонь вiд дороги. Здалося, що хтось тiльки-но зайшов у його дверi.

Придивившись, Нiк, на свiй подив, прочитав напис над дверима побутового будиночка – «БАР». Не бiльше i не менше.

«Добре хоч, що не ресторан», – подумав вiн.

Зайшов, одчинивши важкi залiзнi дверi.

Усерединi було тьмяно. За iмпровiзованою стiйкою бару стояв лисуватий чолов’яга сумовитого вигляду. За одним iз трьох пластмасових столикiв сидiв Сергiй iз наповненою склянкою. За iншим – iз пляшкою горiлки – двое молодих хлопцiв у робочих комбiнезонах.

Нiк вiдчув у руках тремтiння. Застиг, дивлячись на Сергiя, що спокiйно розвалився в бiлому пластмасовому крiслi. Зрозумiв, що тремтiння виникло ранiше, на перехрестi, а можливо, ще й на порозi готелю, коли вiн не побачив Сергiя.

Сергiй пiдвiв очi.

– Сiдай! – кивнув вiн на вiльне крiсло. – Що вип’еш?

– У тебе що, грошi е? – здивувався Нiк.

– Долари вони беруть, – вiн кивнув на бармена. – У них тут «Приморський портвейн», уявляеш?

– Нi, – похмуро вiдповiв Нiк.

Сергiй дiстав iз нагрудноi кишенi джинсовоi куртки магнiтофонну касету. Разом iз нею – декiлька згорнутих навпiл зелених купюр.

Нiк помiтив, що купюри – дрiбнi: п’ятiрки та по одному долару.

– Постав касету! – попросив Сергiй, пiдiйшовши до бармена. – І двiстi грамiв «Приморського».

Повернувшись, вiн поставив повну склянку портвейну перед Нiком.

У шепiтливiй тишi так званого бару раптом пролунали знайомi Нiку ритмiчнi удари.

Вiн утупився в Сергiя, а той iз блаженною усмiшкою на обличчi повiльно цмулив свiй портвейн.

– Гей, – крикнув бармен. – Тут нi греця немае на твоiй касетi!

– Є, – спокiйно вiдповiв Сергiй. Бармен замовк, прислухався. Вiн, звичайно, чекав музики. Через кiлька хвилин витягнув касету, поклав на стiйку.

– Забери! Нi бiса у тебе не записано! – крикнув вiн, потiм обернувся i поставив iншу касету.

У барi заспiвав Розенбаум. Пiсня про Афган. «Чорний тюльпан».

«Дуже до речi», – подумав Нiк.

Раптом вiн помiтив, як Сергiй повiльно пiдводиться з-за столу, з ненавистю дивлячись у бiк стiйки.

Вiдчувши пожежу, що наближалася, Нiк одразу кинувся ii гасити.

– Старий, заспокойся, давай вип’емо!

Нiк силомiць усадовив Сергiя на мiсце. Судячи з того, як легко це йому вдалося, зрозумiв, що «колега» або п’яний, або ще не прийшов до тями пiсля вчорашнього.

Нiк сам сходив до стiйки, узяв касету.

– Виводь його! – неголосно сказав Нiковi бармен.

– Пожерти що-небудь е? – спокiйно запитав його Нiк.

– «Снiкерси»!

Нiк купив чотири «Снiкерси». Повернувся до столу.

– Ти менi щось пояснити обiцяв, – промимрив Сергiй.

– Потiм, коли прийдеш до тями. Ходiмо, скоро потяг. І валiзи вiзьми!

Сергiй знехотя пiдвiвся. Заховав касету у кишеню куртки. Пiдняв iз пiдлоги двi легкi валiзи i тиняючись попрямував до дверей.




18


Похiд по ресторанах Вiктору практично нiчого не дав. У «Козаку» офiцiанти з ним розмовляли крiзь зуби. Броницького нiхто з них не пам’ятав, хоча Вiктору здалося, що офiцiанти вiдповiли «нi» ще до того, як опустили очi на фотознiмки. У «Млинi» адмiнiстратор подивився на виторг за двадцяте травня й лише похитав головою. Офiцiантка згадала той вечiр, сказавши, що тiльки два столики були зайнятi За одним святкували день народження знайомi повii, за iншим щось вiдзначала компанiя «спортсменiв». Коли поглянули у витратну книгу кухнi, з’ясувалося, що млинцi з iкрою нiхто того вечора не замовляв.

У ресторанi готелю «Москва» офiцiанти й адмiнiстратор виявилися привiтнiшi. Броницького вони не впiзнали, але це, як один з них i сказав, нiчого не означало, бо того вечора в ресторанi був банкет на сорок осiб. Окрiм банкету, зайнято було ще декiлька столикiв. Млинцi з iкрою було замовлено банкетним столом, але за ним вiдзначалася галаслива рiчниця весiлля, й навряд чи Броницький мiг мати до неi стосунок.

Тепер Вiктор iхав на похорон Броницького. Можна було особливо не поспiшати – тiло пiдвезуть до будинку тiльки об одинадцятiй. Вiн приiде хвилин за двадцять до цього, занесе вдовi куплений букет траурно-бiлих кал i заразом роздивиться: хто прибув на похорон. Найбiльше Вiктор цiкавили зустрiчi з сином i Максимом Івiним. Од них вiн сподiвався дiзнатися що-небудь нове про останнiй вiдрiзок життя президентського консультанта з питань оборони. Коли Вiктор заiкнувся по телефону Георгiю, що непогано було б поговорити з колишнiми штабними колегами покiйного, а також iз колегами по президентському апарату, Георгiй тiльки розсмiявся. Потiм сказав: «І не здумай! Нiхто не пов’язуе його смерть iз його мiсцем роботи!» Здивований Вiктор перепитав тодi Георгiя, але той не здобувся на вiдповiдь. Просто дав вiдбiй.

Зараз, застрягши у невеликiй пробцi перед поворотом на Печерськ, Вiктор знову згадав ту розмову. Згадав iще раз i пораду чоловiка в цивiльному, що передав йому ключi вiд машини: не поспiшати. Так чого вони все-таки вiд нього хочуть? Щоб вiн не поспiшав? Тодi до чого була та телефонна прочуханка, яку влаштував йому якось Георгiй, невдоволений уповiльненим розслiдуванням? Хто вони взагалi такi? Хто i звiдки? З СБУ? Це було б логiчно, але тодi до чого ця телефонна конспiрацiя? До чого взагалi тодi вiн сам, Вiктор Слуцький, простий лейтенант iз невеликим досвiдом розкриття дрiбних вуличних злочинiв? У них же своi специ – таких у мiлiцii не знайдеш, а якщо з’являться – вiдразу перекуплять! Якби вони вважали його спецом, то теж, напевно, перекупили б. Але ж нi. Вiн так i залишився лейтенантом зi своiм столом у райвiддiлi.

Зупинив машину не перед парадним, як ранiше, а в кiнцi будинку бiля виiзду з двору. Узяв iз заднього сидiння букет бiлих квiтiв.

Дверi вiдчинила Броницька. В очах – сльози, мовби щойно дiзналася про смерть чоловiка. Довга чорна сукня, на грудях – брошка з темним малахiтом.

У квартирi метушилися жiнки. На кухнi працювала електром’ясорубка. Одна з жiнок сидiла за столом i загортала готовий фарш у капустяне листя. Готувалася традицiйна поминальна iжа – голубцi.

Пройшовши в кiмнату, Вiктор зустрiвся поглядом iз лiтнiм чоловiком. Кивнули один одному не знайомлячись. Знайомитися на похоронах не заведено. Сiвши в кутове крiсло, Вiктор прислухався до шумiв квартири, адже в нiй було ще три чи чотири кiмнати. Шум долинав тiльки з кухнi.

Лiтнiй чоловiк пiдвiвся з канапи. Вiктор звернув увагу на його вкритi густим дорожнiм пилом черевики. Вiн наче опинився тут випадково, створюючи своiм виглядом явний дисонанс iз добре умебльованою квартирою i речами, чистими, яскравими, що звертали на себе увагу.

Чоловiк боком пiдiйшов, сiв у сусiдне крiсло, обернувся лицем до Вiктора.

– Даруйте, ви Вадима товариш по службi будете? – запитав вiн, заглядаючи у вiчi Вiктору.

– Нi, я бiльше з його дружиною спiлкувався, – мовив Вiктор i тут же знiяковiв, змiркувавши, що його вiдповiдь звучала бiльш нiж двозначно. Але не говорити ж йому, насправдi, що вiн за службовим обов’язком, а не заради висловлення спiвчуття!

– Значить, Оленин товариш по службi, – вголос дiйшов висновку чоловiк. – А я його батько… Шахтарем був, ми ж iз Донеччини… Ось мати не змогла приiхати – паралiзована лежить… Щось тiло не везуть! – І погляд Броницького-старшого перейшов на великий настiнний годинник у рамочцi з полiрованого дерева.

Вiктор кивнув.

– Пiду на кухню подивлюсь, як там, – мовив чоловiк, пiдводячись iз крiсла.

– Вибачте, – Вiктор пiдвiв на нього очi. – А син-бо Вадима прилетiв?

– Син? – обличчя Броницького-старшого якось одразу змарнiло. – Нi. Воно ж дорого – з Англii сюди летiти. Не прилетiв.

Вiктор залишився сам у кiмнатi. Пройшовся по персидському килиму з високим ворсом. Потiм глянув на своi черевики, злякавшись, а раптом i вони запилюченi, як у батька покiйного. Але нi, черевики були в нормi.

Подзвонили в дверi. Вiктор виглянув у коридор i побачив декiлькох осiб iз букетами. Вiдчув себе зайвим. Вiн же й справдi був тут зайвий, iхне горе його не торкалося.

Тiло привезли iз запiзненням на пiвгодини. Вiдразу вивантажили бiля парадного з автобуса – розкiшна труна, на вигляд – червоне дерево. Виставили на двох табуретах.

Усi спустилися вниз. Вiктор, вiдiйшовши трохи вбiк, оглянув присутнiх – було iх не так уже й багато, може, п’ятдесят. Поряд стояли два чистенькi «ЛАЗи», чорна «Волга» та декiлька «Жигулiв».

Вiктор здивувався скромностi похоронного кортежу.

Труну завантажили в автобус. Кортеж рушив iз мiсця. Вiктор пройшов до «мазди», дивуючись, що ховають Броницького без музики.

Потiм – пiвгодини повiльноi iзди до Байкового кладовища, ще декiлька учасникiв похорону, що приедналися там, iз квiтами та вiнками. Пластмасовi стаканчики з горiлкою та пирiжки з м’ясом, пущенi по колу вже пiсля того, як кладовищенськi трудяги, «злiпивши» лопатами могильний горбок, пiшли. Вiктор теж узяв стаканчик, але непомiтно вилив горiлку на сусiдню могилу. Вiн стежив за оточенням Броницькоi. Окрiм Броницького-старшого, поряд iз нею стояли двое серйозних чоловiкiв у дорогих костюмах i кiлька жiнок.

Незабаром Броницька почала ходити вiд однiеi людини до iншоi, ввiчливо й сумно зазиваючи на поминки.

Знову Вiктор влаштувався за автобусами, але тепер вони iхали вже швидше.

Два приставленi один до одного столи були накритi у вiтальнi. Крiсла та канапу винесли, видно, в iншу кiмнату, а замiсть них скрiзь стояли стiльцi й табурети.

Уже всiвшись за поминальний стiл, Вiктор огледiвся i не побачив тих двох чоловiкiв, що стояли бiля могили поряд iз Броницькою. «Може, пiзнiше пiдiйдуть», – подумав вiн.

Коли за столом залишилось осiб шiсть, Вiктор пiдiйшов до вдови i тихенько запитав на вухо:

– А Івiн де?

Вона з хвилину дивилася на нього розгублено, потiм нiби прийшла до тями.

– Вiн у готель поiхав, у нього сьогоднi потяг.

– Куди потяг?

– Назад…

– А вiн у якому готелi зупинився?

– У «Москвi»…

Не попрощавшись, Вiктор вилетiв iз квартири. Добiг до машини, помчав у бiк готелю.

У реестратурi йому сказали, що Івiн здав ключ бiльше години тому.

– За готель у нього сплачено до завтра, так що можете пiзнiше зайти! – порадила бiлява жiнка з утомленим вiд пудри обличчям.

Вiктор сiпнувся до виходу. Зупинився. Подивився на годинник. Другий потяг щойно вiдiйшов од вокзалу. Наступний на Москву буде тiльки через три години. На прохiдних такi люди не iздять.

«Потяг пiшов», – зрозумiв Вiктор.

Повернувся до бiлявки. Постояв бiля стiйки, дивлячись на неi, як крiзь туман.

– Ну чого? – запитала вона. – З’явиться ваш товариш, нiкуди не подiнеться!

Вiктор кивнув. Потiм щось змусило його зосередитися. Вiн згадав слова вдови про приiзд Івiна в Киiв напередоднi загибелi Броницького. Де вiн зупинявся того разу?

Знову Вiктор утупився в даму, тiльки тепер вiн дивився на неi благально.

– Скажiть, ви ж рееструете всiх, хто в готель селиться?

– Звичайно! І паспорти перевiряемо.

Вiктор вiдiйшов до кiоска, що стояв тут же у фойе, купив коробку цукерок i з нею повернувся до стiйки.

– Подивiться, будь ласка, чи зупинявся у вас у другiй половинi травня Максим Івiн?

Із усмiшкою прийнявши коробку цукерок, дама зiтхнула й опустила свiй погляд на величезний i товстий гросбух, розкритий перед нею. Перегорнула вiялом широкi та довгi простирадла сторiнок, повернула свiй погляд на Вiктора.

– З п’ятнадцятого?

– Так.

Іще кiлька сторiнок прошелестiли в повiтрi над ii столом.

– М. Івiн? – вона пальцем притиснула сторiнку в одному мiсцi.

– Так! – Вiктор перегнувся через стiйку, намагаючись дотягнутися поглядом до розлiнiяноi пописаноi сторiнки.

– З вiсiмнадцятого по двадцять перше, – сказала дама з усмiшкою на обличчi.

– А номер у нього був на одного?

– На двох, але вiн там був сам.

– Вельми дякую! – Подумки Вiктор готовий був навiть поцiлувати ii, але ноги вже несли його до виходу, до машини, залишеноi на готельнiй автостоянцi.




19


Перетин бiлорусько-польського кордону видався Нiку якоюсь нiчною мiстикою. Бiлоруських рублiв у них виявилося бiльше, нiж потрiбно, i витратив iх Нiк на купе, в якому вони тепер iхали вдвох iз Сахном. Сахно знову iхав лежачи – вiн витребував з Нiка купити три «Зубрiвки» i три пляшки вина. Його явно турбувала цифра «три». «Через кордон можна провезти по пляшцi того й iншого на людину або по три на двох!» – уперто заявив вiн iще в Брестi, як тiльки вони купили туристськi ваучери для поiздки в Польщу. Тепер порожня пляшка з-пiд «Зубрiвки» стояла пiд столом купе, а сам Сахно мирно лежав на своiй полицi, час вiд часу видаючи iмпульсивне хропiння та перевертаючись на iнший бiк. Перш нiж «вiдвалитися», вiн виклав iз кишенi джинсовоi куртки два паспорти i залишив iх на краю столу. Один, пом’ятий, Вiктор уже бачив при в’iздi в Бiлорусь, але тепер поряд iз ним, а точнiше згори, лежав закордонний паспорт радянського зразка.

Скориставшись вiдключкою Сахна, Нiк проглянув i цю «червоношкiру паспортину». Термiн дii паспорта закiнчувався через три мiсяцi, а майже на кожнiй його сторiнцi, як полiграфiчний брак, красувалася одна i та сама вiза, а точнiше, вiза однiеi й тiеi ж краiни – Чехословаччини. Придивившись уважнiше, Нiк зрозумiв, що першi декiлька вiз були чехословацькими, а останнi – чеськими. Отже, паспорт iшов у ногу з часом.

«Цiкаво, що Сахно робив у Чехii», – подумав Нiк. Знайшов останню вiзу – десятиденну, видану в квiтнi цього року.

Додумати, як, утiм, i довивчати паспорт, не вистачило часу. Зайшов молодий прикордонник, забрав обидва паспорти, проглянув уважно туристськi ваучери, кивнув i пiшов.

Буквально через десять хвилин потяг «розштовхали» на окремi вагони, потужнi триметровi домкрати пiдняли вагон над землею, з брязкотом покотилися кудись залiзнi колеса.

Нiк виглянув iз вiкна – пiд вагоном у жовтому свiтлi прожекторiв метушилися залiзничники.

Сахно знову захрiп.

Нiк теж прилiг на свою полицю. Вiн лежав на спинi. Пробував порахувати, скiльки кiлометрiв було мiж Душанбе i Брестом. Прикидав-прикидав i кинув цю розумову затiю. Мiж Душанбе та Саратовом було, напевно, понад двi тисячi кiлометрiв, а вiд Саратова до Киева – пiвтори доби потягом. Заболiла голова. Нiк розслабився, подумав про дружину, про сина. Згадав широку та повiльну саратовську Волгу. Зайшлося серце. Зараз мiж ним i сiм’ею лежала десь одна прозора межа, але мине година або навiть менше, i немов залiзнi ворота зачиняться. Залишиться позаду Бiлорусь, залишиться увесь колишнiй Союз. Усе залишиться позаду, i вiн почне чекати повернення. Тiльки куди йому повертатися? У Саратов або в Киiв? Звичайно, в Саратов е до кого повертатись, але нiкуди. У Киевi обiцяють квартиру i, повернувшись та отримавши ii, вiн зможе з гордiстю витягнути з Саратова своiх. Зустрiти iх на вокзалi, вiдвезти на таксi до будинку. Який це буде будинок? Скiльки в нiм буде поверхiв? На якому поверсi вони житимуть? Краще всього на третьому, треба буде попросити полковника про третiй поверх. Добре б, аби у Володьки була окрема кiмната. Вiн уже, загалом, доросла людина, школа позаду, буде друзiв i дiвчаток додому приводити…

Вагон зi скрипом почав опускатися до землi. Зiстикувався з колесами, потiм його сюди-туди покатали, поки новий поштовх не сповiстив про возз’еднання з рiдним рухомим складом.

Хвилин через п’ятнадцять той же прикордонник занiс у купе паспорти. А Сахно як спав, так i продовжував спати.

Вже i потяг рушив у нiч, виповз iз-пiд потужних прожекторiв. Десь по цiй темрявi й проходить кордон, i потяг перенесе його зараз за наступну географiчну межу, на захiд. Потiм, напевно, вiн так само повертатиметься через Брест у Киiв. А можливо, i безпосередньо, адже в Украiни е свiй кордон iз Польщею.

Колеса потяга застукали в спокiйно-дрiмливому ритмi, й Нiка почало хилити в сон. У купе було прохолодно, але Нiк зняв джинсовий костюм, склав i заховав пiд подушку. Клацнув вимикачем, зануривши купе в цiлковиту темряву, й накрився верблюжою ковдрою невизначеного кольору.

Через декiлька годин потяг в’iхав у польський свiтанок. Прокинувся Нiк вiд гучного хропiння напарника, помiтив, що паспорти тепер лежали на столi по-iншому. Зрозумiв, що iх хтось перевiряв, поки вони спали. Проглянув свiй i знайшов у нiм печать польського прикордонника. Подумав про полякiв iз вдячнiстю, адже не розбудили, самi розiбрались i далi пiшли.

За вiкном пiд уже монотонне хропiння Сахна пробiгали польськi поля та села. Нiк iз цiкавiстю розглядав будинки. Здавалося, що чим далi iхав потяг, тим багатшi та бiльшi цi будинки були.

Сахно iз заплющеними очима простягнув руку пiд стiл. Дзвякнула порожня пляшка з-пiд «Зубрiвки», впала, покотилась. А Сергiй намацав рукою кульок, у якому лежала iжа, куплена в дорогу. Витягнув звiдти наослiп шматок копченоi ковбаси, пiднiс до рота i смачно куснув разом iз шкiркою. Так само, не дивлячись, поклав ковбасу на стiл поряд iз паспортами i, обернувшись до стiнки, знову захрiп.

«Це був снiданок!» – з усмiшкою подумав Нiк, стежачи, щоб ковбаса не перестрибнула через паспорти й не опинилася на бруднiй пiдлозi.

Вже через хвилину стежити за катанням ковбаси Нiку набридло, i вiн поклав ii на мiсце, в кульок. А сам одягнувся, скачав матрац разом iз простирадлами та подушкою, закинув на верхню полицю й усiвся бiля вiкна.

Незабаром у купе заглянув провiдник iз пом’ятим обличчям i двома склянками чаю. Нiк узяв чай. Зачаровано дивлячись у вiкно, вiн випив обидвi склянки.

Сахно прокинувся пiд час двадцятихвилинноi зупинки у Варшавi. Прокинувся, струсонув головою. Прислухався до гучних вокзальних оголошень.

– Що вони говорять? – запитав.

– Я польськоi не знаю.

– Кепський ти перекладач! – криво посмiхнувся Сахно. – Чай дають?

– Дають.

Вiд Варшави до Познанi майже п’ять годин шляху. І всi цi п’ять годин Нiк i Сахно сидiли один навпроти одного за столом, дивлячись в основному у вiкно. Вони ще двiчi пили чай. Потiм Сахно захотiв вiдкоркувати другу пляшку горiлки, але Нiк не дав. Дивно, але Сахно не сперечався.

– Так куди ми iдемо? – запитав вiн.

– Зараз у Познань.

– А на хер я тобi потрiбний? – Сахно примружено втупивсь у вiчi Нiку.

– Ти менi й на хер не потрiбний, – вiдповiв йому його ж мовою Нiк. – Я тебе витягнув, зробиш одну роботу, отримаеш купу грошей, i попрощаемося…

Сахно закивав, роздумуючи.

– Так ти, видно, про мене багато знаеш, – сказав вiн задумливо через хвилину.

– Aгa, – вiдповiв Нiк, виколупуючи шматок ковбаси, застряглий у зубах.

Сахно знову кивнув.

– Значить, заради цiеi однiеi справи ти мене i витягнув. Так?

– Так, – вiдповiв Нiк.

– Гаразд, – несподiвано розслаблено мовив Сахно. – Вiд однiеi справи ще нiхто не помирав… – І вiн удоволено всмiхнувся, мовби вдало експромтом пожартував.

Помiтивши його усмiшку, Нiк iще раз прокрутив у головi щойно сказану Сергiем фразу, i до нього дiйшов ii другий сенс. Звичайно, Сахно iхав iз ним не заради компанii, не в турпоiздку. І вiд цiеi «справи», яку належить зробити Сахну, хто-небудь та помре.

Нiк уперше замислився про те, що по сутi вони з Сахном були чимось на зразок «робочоi групи», в якiй вiн, Нiк, виконував роль перекладача i ще когось, а Сахно був звичайним виконавцем. Втiм, не звичайним, а з деякими вивихами. Вiн був скорiше малокерованим виконавцем, так що важко було досi уявити, чим закiнчиться iх експедицiя, тим бiльше, що навiть конкретнi цiлi цiеi експедицii Нiку не були яснi. Абстрактну мету Іван Львович поставив, а все конкретне мав пояснити в Познанi Олександр Возняк.

«Три п’ятiрки, чотири, два, один», – згадав Нiк його номер телефону.

Подивився на годинник – у Познань вони мали приiхати до обiду.

У Познанi Нiк подзвонив Возняку просто з вокзалу. Той попросив почекати його на вулицi перед входом, поряд iз стоянкою таксi. Дивно, що Возняк навiть не запитав, якi вони на вигляд, наче був упевнений, що впiзнае iх.

Грiлися вони на сонечку перед вокзалом добрi пiвгодини, перш нiж поруч, на стоянцi таксi, загальмував старенький синiй «мерседес». Водiй, кремезний кругловидий чоловiк рокiв п’ятдесяти в яскравiй лiтнiй сорочцi з коротким рукавом, перегнувся через передне пасажирське сидiння, опустив у дверцях скло i крикнув iм: «Сiдайте!»

Вони iхали вулицями незнайомого мiста, сидячи на задньому сидiннi. Дивилися кожний у свое вiконце, а водiй, раз у раз пiдрiвнюючи внутрiшне оглядове дзеркальце, поглядав на них, на двох одягнених в однаковi джинсовi костюми молодих людей. Поглядав вiн на них напружено, про щось роздумуючи. Час вiд часу на його губах з’являлася скептична напiвпосмiшка, яку вiн тут же ховав, нiби вона виникала проти його волi.

Пiд’iхали до маленького кафе на околицi мiста.

– Ходiмо перекусимо, – запросив водiй «мерседеса».

У кафе вiн щось замовив по-польськи. До iх столика негайно пiдбiг бармен, поставив три пляшки пива, три салати, перепитав щось у Олександра Возняка й вiдiйшов убiк.

Пили пиво. Возняк розпитував про Киiв. Вiдповiдав йому в основному Сергiй. Нiку особливо говорити було нi про що. Що вiн у Киевi бачив? Будиночок на двадцять шостому кiлометрi якогось шосе, набережну Днiпра та вечiрнi вулицi, по яких його возили на шикарнiй машинi.

Сахно несподiвано виявився балакучим i розповiдав Возняку про новi магазини, ресторани. Показав вiн йому й нову украiнську валюту – Возняк iз цiкавiстю розглянув декiлька купюр, потiм повернув iх.

Бармен принiс бiгус – свинину з капустою.

Коли попоiли, продовжуючи нiчого не значущу розмову, Возняк узяв iще по пиву. Потiм запропонував Сахновi польськоi горiлки. Сергiй зрадiв.

Возняк сам пiдiйшов до стiйки бару, взяв скляночку горiлки та блюдце з нарiзаним солоним огiрочком i поставив на столик у протилежному кутку кафе.

– Вибач, Сергiю, – вiн показав поглядом на той столик. – Нам потрiбно з Нiком переговорити, а ти поки що там посидь!

Сахно без усякоi образи пiдвiвся й пiшов до столика з горiлкою. А Олександр Возняк, провiвши його поглядом, дiстав iз кишенi два синi паспорти. Мовчки простягнув iх Нiку.

– Заховай, потiм подивишся, – сказав вiн. – Ви тепер громадяни новоi Югославii. Ти, мабуть, югославський еврей. Нiко Ценський. Цей, – вiн кивнув iз деякою зневагою в бiк Сергiя, – Іво Сахнич. З такими паспортами вам буде трохи легше. У вас уже стоять нiмецькi вiзи. Ось по три тисячi марок, – Возняк поклав на стiл два вузькi коричневi конверти. – За годину електричка до Нiмеччини. Нiмецьку ти знаеш?

– Вивчав, – кивнув Нiк.

– Доiдете до Берлiна, там пересадка на електричку до Кобленца. Розберешся. У паспортах вашi квитки. У Кобленцi недалеко вiд вокзалу готель «Мауер». Недорогий i цiлком пристойний. Оселитеся там i спокiйно вiдпочиватимете вiд далекоi дороги, поки вас не знайдуть.

– А хто знайде?

– Не турбуйся, це буде наша людина.




20


«Невдалий» похорон порушив плани Вiктора. Коли б не несподiване з’ясування термiну перебування Максима Івiна в Киевi, день можна було б вважати втраченим. Але часом невдача приносить iз собою якийсь несподiваний успiх, якщо тiльки помiтити його. Це як побiчна дiя вiд лiкiв, тiльки навпаки. Побiчна дiя невдачi. І тепер пряма або непряма причетнiсть Івiна до смертi Броницького здавалася Вiктору майже доведеною. Прогулявшись по мiсту, вiн через кiлька годин знову повернувся до готелю «Москва», де ранiше залишив машину.

Зайшов у фойе. За стiйкою реестратури сидiла вже iнша жiнка, брюнетка рокiв сорока п’яти з блискучим, вкритим лаком волоссям, що пiднеслося над головою у формi невеликого аеростата.

Вiктор пiдiйшов до дами з високою зачiскою. Запитав, де в готелi або бiля нього можна випити кави.

– В ресторанi, – вiдповiла дама. – Але там знаете яка кава? – Вона спiвчутливо посмiхнулася. – Пiднiмiться краще на п’ятий поверх у буфет, там хоч кавоварка нормальна.

Вiктор, пiднiмаючись у лiфтi, роздумував про Івiна. Йому було цiкаво: де вiн обiдав, поки жив у готелi. У ресторанi чи в буфетi?

Буфет виявився досить затишним, iз низькими канапами та пуфами за такими ж низькими столиками. Обiдати тут було б незручно, а пити каву або вино – iдеально. Сiвши на кутову канапку, Вiктор миттево розслабився. Треба було пiдiйти до стiйки, тим бiльше, що черги поки що не було. Взагалi нiкого перед стiйкою не було, хоча в буфетi сидiли з пивом чоловiк i жiнка. Сидiли бiля вiконця, пили пиво зi склянок i неголосно розмовляли.

Лiнькувато пiдвiвшись, Вiктор замовив собi каву.

Бармен принiс чашку кави на блюдцi та маленьку шоколадку. Поставив на столик цукорницю.

Вiктор полiз у кишеню пiджака за дрiбняками.

– Скiльки з мене? – запитав вiн.

– Гривня десять, iтимете – розплатитеся! – сказав бармен i повернувся за стiйку.

Мiсце це здалося Вiктору трохи нереальним, а те, що тут не брали грошей наперед, узагалi переносило це мiсце за вiдчуттям кудись за кордон.

Заiдаючи гiрку мiцну каву шоколадкою, Вiктор думав, що хоч його звичайний свiт нiби простiший i грубiший, але й цей свiт iз м’якими канапами, низенькими приземленими столиками з чорними скляними стiльницями, з увiчливими барменами – цей свiт теж йому подобаеться. Нехай вiн тут рiдкiсний гiсть, але нiщо йому не забороняе перетворитися на частiшого гостя. Може, вiн коли-небудь прийде сюди з Іриною i дочкою. Життя, хоч яким би воно було iнодi важким i сiрим, однаково покращуеться. Може, коли-небудь вони навiть обiдатимуть щонедiлi в ресторанi всiею сiм’ею? Хоча навiщо? Можна й удома смачно приготувати…

Думки його почали входити в суперечнiсть одна з одною. «Це втома», – зрозумiв Вiктор.

Попросив у бармена ще чашку кави. Пересiв до вiкна, з якого вiдкривався красивий краевид на Хрещатик, на фонтани майдану Незалежностi.

Бармен знайшов його очима i другу чашку з шоколадкою поставив перед Вiктором вже в iншому мiсцi.

Вiктор кивнув. Якось дуже легко вiн звик, що хтось може чемно приносити йому каву.

Погляд його впав на рекламний дирижабль, що бовтався в повiтрi на линвi на пагорбi лiворуч. Дирижабль рекламував «Адiдас».

«Це ж те саме мiсце, звiдки злетiв Броницький!» – зрозумiв Вiктор.

Нi, вiн iз самого початку знав, що саме звiдти злетiв дирижабль iз високопоставленим трупом. Вiн просто до цього моменту не мав можливостi так добре розглянути це мiсце.

Погляд його ковзнув далi, на майдан перед Головпоштамтом. Вiн помiтив будку ДАІ i мiлiцiонера, що сидiв у нiй.

Ковтнув гiркоi кави, провiв мiж будкою та дирижаблем невидиму пряму лiнiю. Вiдстань мiж ними була невелика, i, напевно, з боку будки дирижабль теж був добре видний.

Вирiшивши потiм подивитися на дирижабль знизу, Вiктор допив каву, пiдiйшов до стiйки, розплатився. Перш нiж вийти, зупинився перед меню, що стояло у виглядi розкритоi книжки. Пробiг його очима i завмер здивований. У меню буфету значилися не лише цукерки, пиво, кава й iншi напоi. Там же пропонувалися вiдбивнi, смажена картопля, курка та млинцi з червоною iкрою.

Здивований, вiн пiдiйшов до бармена.

– Іще що-небудь? – випередив його питанням молодик iз метеликом.

– Вибачте, – Вiктор раптом затнувся. Йому не хотiлося видавати себе. Вiн злякався, що тiльки-но почне ставити питання – вся пошана, вся чемнiсть бармена випаруються. Адже автоматично Вiктор перейде з розряду клiента в розряд слiдчого.

– У вас е млинцi з iкрою? – запитав пiсля заминки Вiктор.

– Є, – кивнув бармен. – Треба тiльки хвилин п’ять-десять почекати – гаряче менi пiднiмають iз ресторану. Подзвонити?

– Нi-нi, дякую. Мало часу. – Вiктор зiтхнув iз полегшенням. – Іншим разом.

– Приходьте ще, – всмiхнувся бармен.

– Гаразд, – пообiцяв Вiктор.

Униз вiн спустився пiшки. Знову ноги повели його геть вiд автостоянки. Вiн спускався по сходах, якi вели до фонтанiв. Порiвнявся з дирижаблем, пiдiйшов до нього.

Майданчик, над яким витав дирижабль, був обнесений червоними дорожнiми бар’ерчиками. Нижнiй кiнець каната був прив’язаний до великого газового балона.

Поряд на землi лежали ще два такi балони, стягнутi докупи у двох мiсцях брезентовими пасами. Поблизу нiкого не було.

Потоптавшись пiд дирижаблем, Вiктор спустився до фонтанiв, перейшов на iнший бiк майдану. Озирнувся на дирижабль. З цього боку вiн особливо сильно впадав у вiчi.

Прогулюючись, зупинився поряд зi скляною будочкою ДАІ. Звiдси теж був чудовий краевид.

Із будки вийшов сержант, суворо подивився на Вiктора.

– Вам що тут потрiбно? – запитав вiн невдоволеним голосом.

– Нiчого, просто прогулююся.

Вiктору знову не захотiлося розкриватись i ставити даiшниковi вже виниклi в головi запитання. Це можна буде зробити й пiзнiше. Навiщо зараз собi настрiй псувати.

«Треба iхати в Москву i якнайшвидше, – подумав вiн. – Якщо несподiвано приперти його до стiнки, вiн, може, i розповiсть усе…»

Уночi, сидячи на кухнi, Вiктор зателефонував Георгiю. Голос у того, на Вiкторiв подив, виявився бадьорий. Думку про поiздку в Москву вiн пiсля недовгоi паузи схвалив.

– Добре, – сказав Георгiй. – Завтра поiдеш на два днi. Квитки привезуть уранцi в райвiддiл. Тiльки запам’ятай мою пораду: якщо вiдчуеш, що вiн замазаний, домовся про наступну зустрiч i негайно повертайся до Киева.

Чекаючи на квитки, Вiктор не витрачав часу даремно. Вiн викликав свого стажиста. Вiдправив його в ДАІ з’ясувати, хто чергував у будцi на майданi Незалежностi в нiч iз двадцятого на двадцять перше травня. Знайти його та допитати. Дiзнатися: бачив той даiшник що-небудь чи нi.

Коли окрилений новим завданням стажист Занозiн майже бiгом вискочив iз кабiнету, Вiктор розслабився. Опустив у склянку з водою кип’ятильник. Дiстав баночку з-пiд майонезу з меленою кавою, двi ложечки. Пiдготував i другу склянку з водою, пiсля чого зателефонував майоровi Криську.

– Товаришу майор, зайдiть до мене на каву! – промовив Вiктор у трубку награно-сухим голосом.

– Ну ти знахабнiв! – розсмiявся у вiдповiдь майор. – У тебе хоч цукор е?

– Так точно!

– Добре, iду.

Поки майор iшов по коридору, Вiктор заштовхав свою дорожню сумку з речами пiд стiл – Крисько ще не знав, що лейтенант цього вечора iде в Москву.




21


Нiк сам здивувався живучостi своеi нiмецькоi мови. Нiби i вивчав давно, а на вокзалi Берлiн-Зоопарк зумiв не лише запитати в «iнформацii», коли i звiдки йде потяг на Кобленц, але навiть зрозумiв вiдповiдь довгов’язого хлопця в нудно-синiй унiформi з биркою на грудях, на якiй значилися його iм’я та прiзвище.

– Ну що? – запитав Сергiй Сахно, що стояв iз двома валiзами за три метри вiд довiдковоi будки.

– Друга платформа, третя колiя. Потяг через пiвгодини.

Повз них прокотив свiй жовтий вiзок прибиральник вокзального смiття, одягнений у вiльний комбiнезон i теж iз биркою на грудях.

Нiк провiв його поглядом. Його охопило вiдчуття легкоi вiдмороженостi – наче був вiн водолазом, опущеним у пiдводне царство, де i свiт був iншим, i риби – небаченими. Ось-ось тi, що нагорi, смикнуть за шланг, по якому повiтря йде, i витягнуть його назад, нагору…

«Нi, вiдразу не витягнуть, – подумав у вiдповiдь на своi вiдчуття Нiк. – У кращому разi, через мiсяць-два. А за цi мiсяць-два ще невiдомо, що станеться…»

– Ну що, поперли? – запитав Сахно, втупившись iз посмiшкою в Нiка. – Ти що, перший раз за бугром? Невже у загранку нi разу не посилали?

– У Африцi був, – проговорився Нiк i тут же внутрiшньо зiбрався, напружився, проганяючи вiдчуття водолаза. – Ходiмо, – обернувся вiн до Сахна.

Потяг до Кобленца був сидячим. Звичайна електричка. Тiльки дуже чиста, й сидiння, як канапи.

Через кожнi пiвгодини по проходу проiздив вiзок iз чаем-кавою та рiзними закусками.

Коли вiн проiхав знов, Сахно обернувся до Нiка й пильно подивився йому в вiчi.

– Знаеш, я хоч i полюбляю випити, але не слiпий же! Ти вiд свого дружка в Польщi не лише паспорти отримав. Вiн тобi ще два конверти дав. Напевно, з грошима? – Сахно посмiхнувся.

– Можливо.

– А два тому, що один – для мене? Так?

– У Кобленцi дам, – сухо пообiцяв Нiк, уявивши, як Сахно почне тринькати своi дойчмарки.

– Та менi ранiше й не потрiбно, – задоволено мовив вiн, витягнув iз нагрудноi кишенi джинсовоi куртки три паспорти – два червоних i один синiй, рухом картяра розвiяв iх i знову хитро подивився на Нiка.

– Так ми з тобою тепер брати-югослави? Серби, значить…

Вiн розгорнув синiй паспорт i прочитав уголос: «Іво Сахнич, народився 12 липня 1959 року».

– Слухай, звiдки у твоiх друзiв мое фото? І дата народження правильна… Ось тiльки з мiсцем народження… – І вiн похитав головою. – Що я, мудак, аби в Сараево народитись? А тебе як за паспортом?

– Нiко Ценський…

– Що це за прiзвище? Таких югославiв не бувае!

– Це мое справжне прiзвище.

– По блату залишили? Чого ж ти за мене слiвце не замовив? А все-таки, що це у тебе за прiзвище? Єврейське?

– В Югославii – еврейське, але я – росiянин.

– Прiзвище – еврейське, ти ба – росiянин. – Сахно в’iдливо посмiхнувся й вiдвернувся. Провiв поглядом високу молоду нiмкеню, що штовхала по проходу черговий вiзок з iжею та напоями.

– Слухай, у нас же ще двi зубрiвки та вино, – задумливо мовив вiн.

– Потiм, у Кобленцi.

– А ковбасу ми доiли?

– Нi, в купе залишили.

– Але на нiмецьку ковбасу у нас грошей вистачить?

– Вистачить.

Через три години, коли потяг пiдходив до Кобленца, Нiк уже ледве стримувався вiд безперервних запитань i пiдколювань Сахна.

«Уже краще б дав йому випити. Може, хоч проспав би всю дорогу?» – думав Нiк, уперше довго поспiлкувавшись iз тверезим напарником.

– Wo ist hier hotel «Mauer»? – запитав Вiктор у службовки бюро довiдок кобленцького вокзалу.

Поки дiвчина з короткою хлоп’ячою стрижкою натискала клавiшi на своему комп’ютерi, Нiк прочитав ii нагрудну бирку. Нiмкеню звали Хайдi.

Вона пояснила, як дiйти до готелю, а Нiк сказав: «Vilen dank, Heidi» й упiймав у вiдповiдь ii здивовану усмiшку.

– Що, заклеiв? – запитав Сахно, що спостерiгав за дiалогом збоку.

– Ходiмо, готель поруч.

Готель «Мауер», що розташовувався в довгiй триповерховiй будiвлi, виявився переповненим неграми. Навiть перед стiйкою реестрацii стояло декiлька. Іншi вже сидiли за кавовими столиками фойе й чогось чекали. Один лiтнiй негр iз сивим волоссям пив каву – вiн принаймнi мав респектабельний вигляд.

– Слухай, може, пiдемо в iнший готель? – запитав Сахно.

– А ти що – расист?

Сахно промовчав. Потiм скривив губи в посмiшцi:

– Ага, я й забув! Ти ж спец по Африцi.

Номер iм дали на третьому поверсi з вiкном на вулицю. Два акуратно застеленi лiжка, телевiзор, укрiплений на кронштейнi на стiнi, письмовий стiл зi стiльцем i два невеликi крiсла.

– Я на цьому! – Сахно кинув свою валiзу на лiве лiжко.

«Звiдти телевiзор дивитися зручнiше», – зрозумiв Нiк i мовчки пiдiйшов до другого лiжка.

– Так, а де ванна й туалет? – запитав Сахно i вийшов у коридорчик номера.

Нiк пiдiйшов до вiкна. Вулиця перед готелем була безликою й сiрою. Двi офiснi будiвлi навпроти, жодного дерева.

Із ванни почувся шум душу. Сахно щось неголосно спiвав. Прислухавшись, Нiк начебто уловив мелодiю знайомоi з дитинства революцiйноi пiснi.

Хвилин через п’ять пiсня закiнчилась, i Сергiй iз мокрою головою повернувся в кiмнату. Голий, на стегнах зав’язаний бiлий рушник, у руках – двi склянки.

– Ну що? Вино чи горiлка? – запитав вiн.

– Вино, – сказав Нiк, зiтхнувши.

Сахно полiз у валiзу, дiстав пляшку портвейну, вiдкоркував. Налив по повнiй склянцi.

– За благополучне прибуття! – Вiн пiдняв свою склянку й кивнув Нiку.

Потiм вiн «викачав» з Нiка коричневий конверт iз грошима. Заглянув досередини.

– Нiчого, на першi днi вистачить! – прокоментував вiн побачену суму. – А там, напевно, ще принесуть? – i вiн подивився на Нiка з хитрою посмiшечкою.

Випивши двi склянки, вiн знову одягнувся в джинсовий костюм, засунув у нагрудну кишеню складену навпiл пачку дойчмарок. Тепер його обидвi нагруднi кишенi вiдстовбурчувалися так, що здавалося, ось-ось прорвуться.

– Ти б хоч паспорти витягнув, – порадив йому Нiк. – Не вкрадуть.

– Нiчого! Все свое ношу з собою! – сказав на це Сахно. – Так, я пiду прогуляюся. Може, де-небудь ковбасу на вечiр знайду. А ти роби, що хочеш!

– Зажди, – зупинив його здивований Нiк. – До нас можуть прийти…

– Не до нас, а до тебе. Ось ти i стережи номер. Бувай!

Гримнули дверi, й Нiк залишився сам. Вiдчував себе повним iдiотом. Настроем знову командувала втома. Вiн допив портвейн, увiмкнув телевiзор i прилiг на лiжко Сахна – все-таки звiдти дивитися телевiзор було зручнiше.

Вiн i заснув пiд якусь безглузду нiмецьку пiсеньку у виконаннi товстоногоi нiмкенi, одягненоi в коротку салатну сукенку в червоний горошок.




22


У Москвi стояла спека. Вiктор, що не виспався через нiчнi митнi нишпорення спочатку украiнцiв, потiм росiян, дивився на платформу Киiвського вокзалу, що зупинилася за вiкном купе, затьмареним поглядом. У купе до Калуги з ним iхав сусiд – молодий комерсант, який пiвдороги доводив Вiктору, що скоро життя стане кращим. Усе б нiчого, тiльки ж Вiктор iз ним не сперечався. Вiн тiльки кивав i пiддакував, а комерсант i випив-то майже нiчого – двi пляшки пива, купленi в буфетi потяга, поводився ж, немов декiлька склянок горiлки хильнув. Пiсля Калуги Вiктор спав мертвим сном i майже проспав прибуття потяга в столицю колишнього Союзу. Тiльки глухий механiчний голос вокзальних оголошень розбудив його.

Вокзал гудiв суетним життям, не зважаючи на те, що була субота – день не дуже популярний для подорожей.

Вiктор швидко одягнувся. З жахом помiтив, що знята з вечора «тетешка» разом iз плечовою кобурою пролежала всю нiч пiд столом у сумцi з незакритою блискавкою.

По спинi пробiг холодок, коли вiн згадав, як уставав двiчi вночi, а митники пiднiмали пiд ним полицю i заглядали в усi кутки купе. Здавалося, що тiльки вiдкритою сумкою – вона стояла пiд столом, – вони не поцiкавились. А що було б, якби знайшли? Адже вiн тепер за кордоном, i його посвiдчення з тризубом тут могло б викликати хiба що скептичну посмiшку. Навряд чи хто-небудь подумав би, що воно надае право на ввезення в Росiю пiстолета.

Але, слава богу, кордон тепер далеко позаду. Можна вiдволiктися вiд непотрiбних хвилювань i зосередитися на майбутнiх двох днях. Спершу – в готель.

Разом iз квитками Вiктор отримав у райвiддiлi вiд кур’ера в цивiльному конверт iз вiдрядними. Вiсiмсот тисяч рублiв. Звучить, як цiле багатство. За два днi вiн, мабуть, i половину цiеi суми не витратить…

Проте iлюзii розсiялися через пiвгодини, коли вiн заповнив аркуш прибуття в готелi «Киiвська».

Реестраторка, забравши у Вiктора аркуш прибуття та паспорт, виписала готельний пропуск. Записала прiзвище в зошит.

– На скiльки днiв? – запитала, пiдвiвши пiдведенi синiм очi.

– Поки що на добу.

– Тодi завтра до одинадцятоi пiдiйдете i скажете, подовжуете чи нi. Якщо нi – до дванадцятоi треба буде звiльнити номер i заплатити.

– А не зараз? – здивувався Вiктор.

– Паспорт-то у нас залишаеться, – жiнка посмiхнулася i стенула плечима. – Вас iще мають зарееструвати в мiлiцii. Такi правила. За це ще сто двадцять тисяч, потiм усi разом сплатите.

Отримавши ключ iз латунною биркою, на якiй був вибитий номер кiмнати, Вiктор понiс свою сумку до сходiв.

Кiмната розташовувалася на другому поверсi. Вiкно виходило в брудний господарський двiр готелю. Зате фiранки на вiкнi були яскравi та радiснi, так що Вiктор одразу вiкно ними запнув. Дiстав записник. Усiвся за стiл, на якому стояв телефон.

Спочатку набрав номер такого собi Володимира Івановича Козицького. Вирiшив, що починати потрiбно з другорядних людей. У когось iз цих двох вiн, може, щось нове i про Івiна дiзнаеться, перед тим, як уже з ним говорити.

У Козицького нiхто не брав трубку.

«Невже нiкого немае вдома? Адже субота, вихiдний! – подумав Вiктор. – Переiхали вони нещодавно, так що навряд чи так швидко придбали дачу».

У другого колишнього товариша по службi Броницького теж нiкого не виявилося вдома.

Засмучений Вiктор змирився з думкою, що говорити спочатку доведеться з Івiним.

Набрав його номер, i майже зразу на тому кiнцi зняли трубку.

– Алло? – прозвучав приемний жiночий голос.

– Максима Петровича можна?

– Вiн вийшов. Залиште ваш телефон, вiн вам передзвонить, – сказала жiнка.

Вiктор напружився. Йому не хотiлося полохати Івiна, змусити його сховатися.

– А коли вiн повернеться? – запитав вiн.

– Може, через пiвгодинки…

– Якщо ви дозволите, я до вас пiд’iду. Може, за цей час вiн i пiдiйде?

– А ви адресу знаете?

– Так.

– Ну добре, пiд’iжджайте, – легко погодилася жiнка.

Заховавши «тетешку» на самiсiньке дно сумки, Вiктор засунув сумку пiд лiжко.

Переписав з iнструкцii номер свого готельного телефону. Внизу здав ключ i вийшов на яскраве лiтне сонце.

Поки iхав до Івiна, обмiрковував питання. Пробував уявити собi його реакцiю, майбутню розмову. Неспокiйна нiч забулася, на змiну вранiшнiй сонливостi прийшла бадьорiсть мисливця. Але коли вiн опинився на Кутузовському, кам’яна потуга проспекту немов придавила його до асфальту. Вiктор подивився на сталiнськi будинки, що стояли шеренгою широкоплечих насуплених полковникiв. На мить вiдчув себе в кам’янiй пастцi, в тупику з перекритим виходом. У повiтрi пахло плавленим асфальтом i вихлопними газами.

Поки шукав потрiбний будинок, самовпевненiсть повернулась. У парадному за скляною стiнкою сидiв лiтнiй охоронець у камуфляжi, видно, вiдставник.

– Куди? – запитав вiн Вiктора.

– До Івiна, в шiстдесят другу. Вiн на мене чекае.

Охоронець кивнув у бiк лiфта.

Лiфт був чистенький, усерединi висiло дзеркало. Пiднiмався вiн угору повiльно й беззвучно, i Вiктор подумав, що коли-небудь i на свiй восьмий поверх пiднiматиметься на лiфтi. Щоправда, в нових будинках лiфти швидко набувають загидженого вигляду i такого ж запаху. А тут навiть пахло, здавалося, дезодорантом.

Зупинившись перед високими подвiйними дверима, Вiктор прислухався. Зачекав. Потiм натиснув кнопку. Вiддалений дзвiнок пiдкреслив чи то товщину дверей, чи то те, що дверi були подвiйними.

Минула хвилина, але з-за дверей не долинуло бiльше нi звуку. Вiктор iще раз подзвонив. Потiм iще раз.

Хвилин через десять спустився вниз, хотiв запитати охоронця, чи бачив той Івiна. Але охоронця не було. За скляною загородкою на столi лежала розкрита книга, а ii читач був вiдсутнiй.

На вулицi Вiктору довелося деякий час побродити в пошуках телефону.

Потiм з’ясувалося, що потрiбен жетон, i доки вiн знайшов газетний кiоск iз жетонами, минуло ще хвилин п’ятнадцять. Нарештi, зачинившись у телефоннiй будцi, вiн набрав номер Івiна.

«На жаль, нiкого немае вдома, – повiдомив автовiдповiдач. – Залиште ваше iм’я та номер телефону. Вам передзвонять».

Вiктор набрав номери двох iнших колишнiх киян, але там, як i ранiше, не знiмали трубки.

Щось пiдказувало Вiктору, що цi люди спецiально сховалися, що вони не хочуть iз ним говорити. І, напевно, не лише з ним, але i взагалi нi з ким. Так можна дзвонити щодня з однаковим результатом.

Поки повертався в готель, Вiктор заспокоiвся. Вирiшив знову подзвонити увечерi, а якщо не додзвониться – то вже вночi або вранцi. В усякому разi, в нього е час до завтрашнього вечора. Потяг близько дев’ятоi, так що майже вся недiля в його розпорядженнi.

Прилiг вiдпочити i прокинувся тiльки пiд сьому. Знову подзвонив. Прослухав повiдомлення автовiдповiдача та довгi гудки iнших номерiв.

Пiднявся в готельний буфет на третьому поверсi. З’iв салат iз овочiв i бутерброд iз салямi, залишивши натомiсть п’ятнадцять тисяч рублiв.

Вночi прокинувся близько третьоi i, набравшись хоробростi, знову набрав номер Івiна. Той же результат.

До ранку Вiктор змирився з очевидною даремнiстю цiеi поiздки. Зiбрав сумку. Спустився з нею вниз.

Пiдiйшов до адмiнiстратора, дiстав з гаманця п’ятсот двадцять тисяч. Пояснив дамi, яка сидiла за столом, що звiльняе номер i хоче заплатити за добу.

Дама взяла грошi, потiм подивилась у свiй зошит i повернула на Вiктора здивований погляд. Простягнула назад чотириста тисяч i його паспорт.

– У вас заплачено, – сказала вона. – Тiльки сто двадцять тисяч за реестрацiю.

– Як заплачено? – здивувався Вiктор.

– Звiдки я знаю як? Грошима.

– А хто заплатив?

– Я тiльки годину тому змiну прийняла, так що не знаю, хто там за вас заплатив… Вам що, хочеться двiчi платити?!

Вiктор одiйшов убiк. Жiнка все ще свердлила його здивованим поглядом.

А вiн i сам був у нерозумiннi. З одного боку, це було схоже на помилку, але помилка ця, заощадивши йому чотириста тисяч рублiв, зробила когось бiднiшим на цю ж суму. Залишалося тiльки сподiватися, що той, хто помилився, в результатi не накладе на себе руки.

Вiктор усмiхнувся. Інше пояснення йому на думку не спадало, адже в Москвi вiн нiкого не знав, нiколи тут до цього не був i навiть зустрiтися нi з ким не змiг.

Вiн сходив на вокзал, залишив сумку в комiрцi автоматичноi камери схову. У вокзальному газетному кiоску купив iще десяток телефонних жетонiв i пiшов бродити по бiлокам’янiй, регулярно зупиняючись перед мiськими таксофонами. Жетони потихеньку танули, завдяки ввiмкненому автовiдповiдачу Івiна. Дзвiнки двом iншим поки що були безкоштовними.

Утомившись, Вiктор пiд восьму вечора повернувся на вокзал. Із нульовим результатом, якщо не брати до уваги обiду в непоказному кафе на старому Арбатi, вартiстю в половину заощадженоi на готелi суми.

Накупив у дорогу московських газет, випив вокзальноi розчинноi кави. Забрав сумку з камери схову i поплентався потихеньку на платформу, вiд якоi мав вiдходити його потяг.

Потяг тiльки-но подали. Провiдник найближчого вагона обтирав ганчiркою вертикальну ручку бiля дверей.

Вагон Вiктора ще стояв зачиненим. Вiктор опустив сумку бiля нiг i терпляче чекав. Йому хотiлося якнайскорiше покинути цю платформу, це мiсто. Вiдштовхнутися вiд нього залiзними колесами потяга й покотити додому, до дружини Ірини, до малоi, до нiчного кухонного вiкна та нерухомостi свiту, що завмерла за його склом. Настрiй був кепський. Шкода було згаяного часу, було заздалегiдь соромно за даремнiсть поiздки, яку вiн сам придумав. Навiть перед невидимим Георгiем було заздалегiдь соромно. Вiн, напевно, прочитае йому ще одну лекцiю з мобiльного. У нього непогано виходить. І спробуй запереч людинi, якоi нiколи у вiчi не бачив i у якоi голос доброго, але суворого петеушного майстра!

Дверi у вагон нарештi вiдчинилися. По сходинках iз ганчiркою в руцi спустилася товста провiдниця-блондинка. Один раз пройшлася ганчiркою по ручцi й кинула ганчiрку в тамбур. Обернулася лицем до Вiктора.

Вiктор дiстав квиток, простягнув.

Вона, поглянувши, вiдразу засунула квиток у шкiряну книжечку з кишеньками.

– Займайте свое мiсце!

Вiктор iз полегшенням зайшов у купе. Всiвся бiля брудного, давно не митого вiкна, крiзь яке навряд чи можна було щось розгледiти. Хiба що розрiзнити: день там за вiкном чи нiч.

У вагонi було неприродно тихо. Потяг вiдходив через двадцять п’ять хвилин.

Вiктор думав спочатку перевдягнутися в спортивний костюм, який лежав у сумцi, але вирiшив почекати. Лiньки було рухатися.

І раптом вiн почув кроки по вагонному коридору, поспiшнi, цiлеспрямованi.

У вiдкритому отворi дверей його купе зупинився високий свiтловолосий чоловiк рокiв сорока. Чорнi штани й темно-зелена сорочка з довгими рукавами. Подивився на Вiктора привiтно, всмiхаючись.

– Вiктор Семенович?

– Так, – Вiктор кивнув.

– Що ж ви вже вiд’iжджаете? Ви ж приiхали поговорити з деким… Ходiмо, машина чекае…

Вiктор здивовано дивився на цього розкутого всмiхненого чоловiка. Дихання вiд несподiванки сперло. У головi безпорадно метушилися думки в пошуках виходу з цiеi ситуацii.

– У мене ж квиток на сьогоднi… на цей потяг…

Чоловiк в отворi купейних дверей заперечно похитав головою. Простягнув Вiктору iнший квиток.

– У вас потяг завтра ввечерi й абсолютно нормальний потяг. СВ на одного…

Вiктор узяв квиток, тупо подивився на нього. Побачив, що справдi на завтра i дiйсно СВ. Пiдвiв очi на свiтловолосого незнайомця.

– Берiть, берiть вашу сумку, – сказав той увiчливо. – Нам iще iхати не менше години, потiм вечеряти. Коли ж спати?

За ввiчливою усмiшкою свiтловолосого незнайомця Вiктор вiдчув силу, якiй принаймнi в цей момент потрiбно було пiдкорятися. Крiм того, поява цiеi людини давала певну надiю хоч би на якусь iнформацiю, тобто в будь-якому разi вiн поiде звiдси завтра, про щось дiзнавшись.

Вiктор пильно подивився свiтловолосому в вiчi. А той усе ще всмiхався. І очi його всмiхалися привiтно, майже радiсно.

Вiктор узяв iз-пiд столу сумку. Встав.

Чорна «Волга» iз затемненими стеклами – Вiктор iще жодного разу не бачив цiеi моделi – летiла по якомусь проспекту. Вiктор сам сидiв на задньому сидiннi, а на переднiх розташувалися свiтловолосий чоловiк i непоказного вигляду водiй.




23


Нiк прокинувся ввечерi близько десятоi. По телевiзору йшов якийсь нiмецький фiльм. Сахна в номерi не було.

Без Сергiя, звичайно, Нiку було спокiйнiше. Вiн навiть радий був вiдсутностi свого напарника. Але в той же час якесь вiдчуття абстрактного обов’язку, пiдсвiдомiсть колишнього офiцера шарпала його, турбувала, легенько поколювала тонкою голкою, викликаючи тихе роздратування. Де Сахно?

Думки про вечерю потихеньку вiдтiснили думки про напарника. Бадьорiсть вимагала пiдкрiплення, iжi.

Нiк спустився у фойе, побачив склянi дверi в готельний ресторан.

Усерединi сидiв пристойно одягнений старий i пив пиво з важкого керамiчного келиха.

Озирнувшись на Нiка, що увiйшов, вiн опустив келих на столик i пiдвiвся, привiтно всмiхаючись. Пiдiйшов. Запитав по-нiмецьки, що вiн може запропонувати гостю.

Нiк врештi-решт зрозумiв, що старий цей – або офiцiант, або щось подiбне.

– Кухар працюе до десятоi, – пояснив вiн Нiку. – Але у нас дещо з гарячого залишилося, можу пiдiгрiти в мiкрохвильовiй печi…

Простота i домашне тепло цього закордонного закладу обеззброiли Нiка. Із запропонованого старим до пiдiгрiвання вiн вибрав якусь особливу сардельку та смажену картоплю. За порадою старого взяв до цього келих пива.

Усiвся за столик.

Старий хвилини через три принiс замовлення й побажав смачного. Сам вiн повернувся до свого недопитого пива.

Знову тиша заповнила простiр навколо Нiка. Вiн вiдчув себе у вакуумi, нiби вiдрiзаним од простору, iндивiдуально запакованим, наче костюм хiмiчного захисту, який чомусь доводилося тягати в усi вiдрядження.

Думки перескочили у простiр, од якого Нiк виявився «вiдрiзаним». Вони мовби вiдiрвалися вiд голови й полетiли в Саратов, до Тетяни i Володьки. Тi, напевно, сумують. Отримали вiд нього телеграму. Нiчого не поробиш, доведеться й iм змиритись, як довелося йому. Свiтле нове майбутне трохи вiдсовуеться. Це так природно для всiеi колишньоi та нинiшньоi радянськоi краiни. У нiй завжди все хороше вiдсовувалося на потiм. Тепер усе хороше вiдсовуеться «на потiм» окремо в кожнiй iз колишнiх республiк, що вiдокремилися. Це не означае, що хороше не настане. Це означае, що за все хороше потрiбно платити. І тепер, за часiв молодого слов’янського капiталiзму, хороше, треба розумiти, сильно подорожчало. Навiть очiкування свiтлого майбутнього подорожчало. А ранiше все було безкоштовним…

Пиво здалося Нiку слабким, а сарделька сподобалася. Вона виявилася щедрого розмiру.

Тишу порушив довгий дзвiнок. Старий стрепенувся. Вийшов за склянi дверi ресторану у фойе. У м’якому свiтлi фойе Нiк побачив, як старий вiдчиняв комусь дверi в готель. Потiм вiн повернувся в ресторан.

Слiдом за старим у ресторан заглянув негр у строгому темному костюмi з краваткою, обвiв ресторан спантеличеним поглядом i пiшов.

«Значить, готель на нiч зачиняеться», – зрозумiв Нiк i всмiхнувся, подумавши про те, що Сергiй не зможе зараз пройти нагору в номер непомiченим.

Через пiвгодини, коли бадьорiсть, витрачена на пiзню вечерю з пивом, почала поступатися мiсцем утомi, готельний старий пiдiйшов до Нiка i пояснив, що мусить зачинити ресторан.

– Нi-нi, пиво ще можна взяти i пити у фойе, – додав вiн, побоюючись незадоволення гостя. – Це ресторан треба зачинити об одинадцятiй, iнакше мiсцева влада оштрафуе. У нас дешева лiцензiя…




24


На лiтнiй верандi великого дачного будинку було накрито щедрий стiл. Над столом висiла лампа з солом’яним абажуром, що розливала навкруги нiжне жовте свiтло. Свiтло лампи породжувало вiдблиск на гладенькому металевому тлi чорноi «Волги», що стояла перед високим порогом. За «Волгою» загальмувала ще одна машина, що тiльки-но в’iхала на територiю цього пiдмосковного «заповiдника». Вiктор так i не розiбрався, що це за машина. Втома i темрява не дозволяли визначити марку.

Тепер вони сидiли за круглим столом. Їх було трое – Вiктор, Рефат i товстенький водiй другоi машини, що вiдрекомендувався «просто Юрком».

Свiтловолосого звали Рефат Сибiров. Коли Вiктор запитав, як по батьковi, вiн посмiхнувся i сказав: «Зовiть мене просто Рефат. Мое «по батьковi» вам язик поламае!»

Юрко був на вигляд дiйсно простакуватий, увесь час усмiхався своею вусатою усмiшкою, розглядаючи страви. Потiм вiн узяв на себе обов’язки тамади.

– Вина чи горiлочки? – запитав Вiктора.

– Вина, – неголосно вiдповiв Вiктор, i тут же забурчала червона цiвка, що лилася в келих.

– Сiк, так? – Юрко подивився запобiгливо на Рефата.

Рефат кивнув. Помiтивши здивований погляд Вiктора, вiн подивився на нього спокiйно i сказав:

– Я взагалi не п’ю. На жаль.

«Просто Юрко» вже накладав Вiктору в тарiлку салат iз помiдорiв, ковбасу, балик.

– Гаряче трохи пiзнiше буде. Ми ж, я думаю, вечерятимемо до свiтанку, – сказав вiн, знову вусато всмiхаючись i косуючи на Рефата. – Послухаемо перших солов’iв, а потiм вiдпочинемо…

– Пригощайтеся, – мовив Рефат. – Спочатку по-росiйськи потрiбно випити й закусити, потiм поговоримо, час е…

Вiктор i чекав початку цiеi розмови, i трохи нервувався, одночасно побоюючись. Чого було боятися? На це питання вiн i сам собi вiдповiсти не мiг. Просто обставини з цiею пiдкресленою ввiчливiстю, з цим розкiшним столом насторожували. Вiн уже розумiв, хто заплатив за його готельний номер. Його, Вiктора, вже нiби купили. Потiм треба буде чимось платити. Тiльки чим? Вiн од них наiвно чекае якоiсь iнформацii, а вони, напевно, чекають чогось од нього. А чого можна чекати вiд нього?

Вiктор длубав виделкою салат, пiдчепив четвертинку помiдора.

– Що ви такий невеселий? – здивувався «просто Юрко», прожовуючи шматок балику. – Ми ж iще не випили! Треба виправитись. А взагалi уявiть собi – iхали б зараз у брудному вагонi, пiд’iжджали б до кордону, а там лiхтарик в обличчя, перевiрка документiв, безглуздi запитання. Давайте вип’емо. Принаймнi за знайомство!

Рефат поцокався склянкою з яблучним соком. «Просто Юрко» пив горiлку.

Здавалося, вiн i все iнше пив би, як горiлку – одним ковтком, незалежно вiд кiлькостi.

– Ви приiхали з Івiним поговорити? – несподiвано запитав Рефат.

– Так, – признався Вiктор.

– Юрко, покажи йому!

«Просто Юрко» зайшов у будинок i повернувся з великим конвертом. Простягнув конверт Вiктору.

Вiдсунувши тарiлку, Вiктор витягнув iз конверта декiлька великих фотографiй. Придивився. На них iз рiзних точок було сфотографовано труп чоловiка, що лежав на килимi горiлиць. Килим пiд трупом на чорно-бiлiй фотографii був темний.

Вiктор придивився до обличчя i, здавалось, упiзнав цю людину – це був один iз двох, що стояли поряд iз удовою на кладовищi.

– Це Івiн? – про всяк випадок запитав Вiктор.

– Так, хiба не впiзнаете?

– Саме час пом’янути. – «Просто Юрко» налив собi горiлки, потiм Вiктору вина. – Смерть – штука неминуча. Скiльки вiд неi не втiкай, а коли-небудь та наздожене!

Вiктор пригубив вино. Подивився на Рефата, обличчя якого зараз було серйозним, на вiдмiну вiд iх третього товариша по столу.

– А якi питання ви хотiли йому задати? – запитав Рефат, спiймавши на собi погляд Вiктора.

Вiктор мовчав. Вiн уже вирiшив не згадувати про двох iнших друзiв Броницького, що перебралися в Москву, – може, iншим разом йому вдасться з ними зустрiтися. Про що не можна говорити – вiн уже вирiшив, а про що говорити – не знав. Краще б самому поставити кiлька запитань, щоб зрозумiти, чого вiд нього хочуть цi люди.

Вiн задумливо вiдвернувся, подивився за борт веранди на берiзки, що пiдходили майже впритул до будинку.

– А ви звiдки знаете, що я до Івiна приiхав? – запитав вiн, продовжуючи роздивлятися стовбури берiз.

– Вiн нам подзвонив iз Киева, боявся, що його там уб’ють. Хтось фотографував його на кладовищi. Ви ж, мабуть, займаетеся справою Броницького?

Вiктор знову обернувся до Рефата.

– Так. Але менi здаеться, нiхто Івiна на кладовищi не фотографував. Я там був.

– Вiн збирався залишитися в Киевi ще на декiлька днiв, а прилетiв на лiтаку того ж вечора, вiдразу пiсля похорону. Приiхав додому, i там його знайшла дружина, коли повернулася вiд подруги.

– А хто ж брав у нього трубку, коли я дзвонив? – здивувався Вiктор.

– Наша спiвробiтниця. – Рефат вiдпив ковток соку. Потiм прикусив нижню губу в роздумi. – Знаете, я бачу, вам важко розмовляти. Послухайте, ми з вами обое росiяни, й увесь цей подiл на окремi краiни – чиста полiтика. Ми з вами займаемося однiею i тiею ж справою. Ми теж хочемо знати, що сталося з Броницьким. Ви, напевно, думаете, що його вбили «злi москалi», особливо пiсля скандалу в штабi, де вiн служив. Повiрте, тут нiхто не був зацiкавлений у його смертi. Якщо дасте слово зберегти нашу зустрiч у таемницi, я вам зможу це легко довести фактами. Вирiшуйте!

Вiктор замислився. Рефат здався йому чоловiком серйозним, i вiн уже розумiв: якщо «просто Юрко» був схожий на звичайного, але дуже компанiйського оперативника, то Сибiров узагалi, здавалося, не мав нiякого вiдношення до мiлiцii. Надто вже добре вiн володiв собою.

Немов на пiдтвердження здогадки Вiктора Рефат раптом усмiхнувся i сказав:

– Ви ж знаете, що мiж Росiею i Украiною пiдписано договiр про узгоджену спiльну роботу спецслужб, так що навiть якщо коли-небудь проти вашоi волi з’ясуеться, що ви з нами зустрiчалися – нiхто це не назве зрадою! Фотографii, – вiн кивнув на конверт, – вiзьмете з собою, щоб вiдзвiтувати про поiздку. Зайвий день у вас пiшов на зустрiч з майором Криловим iз МУРу, – тепер вiн кивнув на «просто Юрка». Я вам пропоную тiльки обмiнятися запитаннями i вiдповiдями.

Хвилини через двi Вiктор кивнув. Цiкавiсть i тверда впевненiсть у можливостi дiзнатися про щось нове перемогли.

– От i добре. – Рефат зiтхнув, переглянувся з Юрком. – Чому ви тiльки зараз зацiкавилися Івiним?

– Три днi тому я дiзнався, що вiн зупинявся в готелi «Москва» пiд час загибелi або смертi Броницького. Я думаю, що вони разом обiдали в готелi, скорiше за все, в буфетi. Потiм труп Броницького було прив’язано до рекламного дирижабля бiля готелю.

Рефат кивнув:

– Усе точно. – Потiм перевiв погляд на Юрка:

– Неси гаряче!

«Просто Юрко» знову пiшов у будинок.

– Ви добре працюете, – вiв далi Рефат. – Тiльки навiщо так ускладнили саме слiдство?

– Себто?

– Чому у вас кабiнет у райвiддiлi мiлiцii? – запитав Рефат.

– Бо це мiй кабiнет, – сторопiло вiдповiв Вiктор.

Рефат напружено всмiхнувся тонкими губами.

– Гаразд, повернiмося до Броницького. Це ж ви загальмували вилiт його трупа у Воронеж?

Рефат, здалося Вiктору, i знав надто багато, i став задавати, що називаеться, не тi запитання. Вiктор промовчав, сам налив собi вина, зробив кiлька ковткiв.

– Ви сказали, що зможете менi фактами довести, що Москва у справi Броницького нi до чого, – мовив вiн твердо, втупившись просто у вiчi Рефату, i тiльки у цей момент помiтивши, що очi в нього ясно-зеленi.

– Трохи пiзнiше, – мовив Рефат.

«Просто Юрко» принiс порцелянову каструльку з кришкою. Звiльнив для неi мiсце посеред столу. Поставив.

– Оп-ля! – зняв кришку грайливим жестом.

Вiдразу взяв уже порожню тарiлку Вiктора, поклав на неi з каструльки три згорнутi трубочками млинчики. Потiм поклав Рефатовi й собi.

– Пропоную попоiсти, а то охолоне! – кивнув Рефат.

Напруга, з якою Вiктор чекав продовження розмови, вiдступила. Вiктор розслаблено взяв у руки нiж i виделку. Вiдрiзав шматочок млинця i поклав собi в рот. Знайомий солонуватий смак «приголубив» язик. Одразу захотiлося ще шматочок.

Коли Вiктор вiдрiзав третiй шматок млинцевоi трубочки, з неi випало декiлька червоних iкринок.

Вiктор завмер, дивлячись на млинцi. Вiн раптом зрозумiв, що це такi ж млинцi з червоною iкрою – остання iжа Броницького.

Подивився запитливо на Рефата – той сидiв нерухомо й усмiхався Вiктору своiми ясно-зеленими очима.

– Ми з Івiним i Броницьким вечеряли в готелi двадцятого травня, – через хвилину мовив Рефат. – Ваша правда – саме в буфетi на п’ятому поверсi. Запам’ятовуйте, що я скажу далi, вам буде дуже корисно знати. За тiеi умови, яку ви прийняли, – нiкому про це нi слова. Броницький був нашим другом. Вiн допомагав нам i коли був у штабi, а ще бiльше, коли став працювати в президентському апаратi. Вiн мав зупинити друге постачання украiнських танкiв у Пакистан, але пароплав пiшов… Ви були в будинку, де жив Івiн. Поверхом вище Івiна для Броницкого вже була готова квартира. Через кiлька тижнiв вiн би вже переiхав у Москву на ПМЖ. Двадцятого ввечерi ми саме обговорювали його майбутне. Вiн пiшов десь опiвночi. З мого номера ми викликали по телефону таксi. Вiн мав дорогою додому заiхати на п’ять хвилин до свого колеги. Я пам’ятаю, вiн назвав диспетчеровi маршрут – вiд готелю на Бастiонну, потiм на Суворова. Ми самi потiм спробували розшукати цього колегу, але запiзнилися. Нещасний випадок. Несправнiсть газовоi колонки. Квартира наповнилася газом, а вiн не помiтив i захотiв прикурити. Все згорiло разом iз хазяiном. Щоправда, ми дiзналися: це тiльки офiцiйна версiя. Насправдi колегу пiдiрвали саморобною мiною, пiдклавши ii пiд крiсло, до якого вiн був прив’язаний. Думаю, що цей колега i був органiзатором або, можливо, всього лише виконавцем убивства. Звичайно, для того щоб вiдправити Броницького в полiт на дирижаблi, потрiбна була допомога. Може, в цiй справi вiн сам особисто i не брав участi. Хто знае?! Але, в усякому разi, його вже поховали. Залишився ще один похорон, i справу буде здано в архiв.

– Чий похорон? – запитав Вiктор.

– Того, хто пiдклав мiну пiд крiсло. Класичний варiант – вiдтинаються двi першi ланки ланцюжка, i пiсля цього вже нiчого нiколи не дiзнаешся.

– А тi, хто прив’язали труп до дирижабля? – Вiктор проникливо подивився на Рефата.

– Це, скорiше за все, були люди «штатнi». Контролери. Один або два. Якщо iх знайдеш i припреш до стiнки – вони однаково покажуть пальцем на другого небiжчика. Їх i прибирати немае сенсу – собi дорожче. Гаразд, давайте перекусимо.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andrey-kurkov-2/gra-u-v-dr-zaniy-palec/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.