Книга - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв’язки; Абат Прево. Манон Леско

Шодерло де Лакло. Небезпечнi зв'язки; Абат Прево. Манон Леско
Антуан Франсуа Прево

Шодерло де Лакло


«Небезпечнi зв’язки» Шодерло де Лакло (1741–1803) та «Манон Леско» абата Прево (1697–1763) е найкращими зразками французькоi художньоi прози ХVІІІ столiття i свiдчать про важливий етап у становленнi реалiстичного роману як жанру.

Героi «Небезпечних зв’язкiв» де Лакло – представники дворянськоi аристократii – вражають своею бездушнiстю, розбещенiстю та брехливiстю.

«Манон Леско» абата Прево – дивовижна iсторiя кохання кавалера де Грiе i Манон Леско – свого часу набула великого розголосу, адже вперше героiнею роману стала жiнка легкоi поведiнки.

Цi романи витримали iспит часом i вже понад 200 рокiв викликають зацiкавлення читачiв у всьому свiтi.





Шодерло де Лакло. Антуан Франсуа Прево

Небезпечнi зв'язки Манон Леско





Шодерло де Лакло

Небезпечнi зв'язки


Я спостерiгав звичаi свого часу та опублiкував цi листи.

    Жан-Жак Руссо. Передмова до «Новоi Елоiзи»




Попередне повiдомлення видавця


Вважаемо своiм обов’язком попередити Читачiв, що, незважаючи на заголовок цiеi Книги i на те, що говорить про неi у своiй передмовi Редактор, ми не можемо ручатися за достовiрнiсть цього зiбрання листiв i навiть маемо дуже вагомi пiдстави вважати, що це всього лише Роман.

Гадаемо також, що Автор, хоча вiн, здавалось би, прагне правдоподiбностi, сам порушуе ii i до того ж дуже незграбним чином через час, до якого вiн приурочив викладенi ним подii. І насправдi багатьом iз виведених у нього дiйових осiб властивi звичаi настiльки поганi, що просто неможливо припустити, аби вони були нашими сучасниками, жили в епоху торжества фiлософii, коли освiта, що поширюеться всюди, зробила, як вiдомо, всiх чоловiкiв такими благородними, а всiх жiнок такими скромними та доброзвичайними.

Думка наша, отже, така, що коли подii, описанi в цьому Творi, i е якоюсь мiрою iстинними, вони могли статися лише в якихось iнших мiсцях або в iншi часи, i ми суворо засуджуемо Автора, який, мабуть, пiддався спокусi якомога бiльше зацiкавити Читача, наблизившись до свого часу та до своеi краiни, й тому наважився зобразити в наших подобах i серед нашого побуту звичаi, такi нам чужi.

В усякому разi, ми хотiли б, наскiльки можливо, захистити занадто довiрливого Читача вiд яких-небудь непорозумiнь iз цього приводу й тому пiдкрiплюемо свою точку зору мiркуванням, яке висловлюемо тим смiливiше, що воно видаеться нам абсолютно незаперечним i неспростовним: поза сумнiвом, однi й тi ж причини мають приводити до одних i тих же наслiдкiв, а тим часом у нашi днi ми щось не бачимо дiвиць, якi, маючи прибуток шiстдесят тисяч лiврiв, iшли б у монастир, а також президентш, якi, будучи юними та привабливими, помирали б од любовi.




Передмова редактора


Цей Твiр або, вiрнiше, це Зiбрання листiв Читачi, можливо, визнають занадто великим, а тим часом у ньому мiститься лише незначна частина того листування, з якого воно нами вилучене. Особи, яким вона дiсталася, побажали опублiкувати ii i доручили менi пiдготувати листи до видання, я ж як винагороду за свою працю попросив лише дозволу вилучити все те, що вважалося менi зайвим, i постарався зберегти тiльки листи, що здалися менi абсолютно необхiдними або для розумiння подiй, або для розвитку характерiв. Якщо до цiеi нескладноi роботи додати розмiщення обраних мною листiв у певному порядку – а порядок цей був майже завжди хронологiчний – i ще складання небагатьох коротких примiток, що переважно стосуються джерел тих чи iнших цитат або обгрунтування допущених мною скорочень, то до цього i зведеться вся моя участь у цьому Творi. Нiяких iнших обов’язкiв я на себе не брав.[1 - Маю також попередити, що я вилучив або змiнив iмена всiх осiб, про яких iдеться в цих листах, i що коли серед iмен, мною вигаданих, знайдуться тi, якi належать кому-небудь, то це слiд вважати моею мимовiльною помилкою й не робити з цього нiяких висновкiв.]

Пропонував я зробити низку бiльш iстотних змiн, потурбуватися про чистоту мови та стилю, далеко не завжди бездоганних. Домагався також права скоротити деякi занадто довгi листи – серед них е й такi, де говориться без усякого зв’язку i майже без переходу про речi, що нiяк одна з одною не в’яжуться. Цiеi роботи, згоди на яку я не дiстав, було б, ясна рiч, недостатньо, щоб надати Твору справжньоi цiнностi, вона, в усякому разi, позбавила б Книгу деяких недолiкiв.

Менi заперечили, що бажано було оприлюднити самi листи, а не якийсь Твiр, за ними складений, i що, якби вiсiм або десять осiб, якi брали участь у цьому листуваннi, висловлювались однаково чистою мовою, це суперечило б i правдоподiбностi, й iстинi. Я, зi свого боку, зауважив, що до цього дуже далеко i що, навпаки, жоден автор цих листiв не уникае грубих помилок, якi напрошуються на критику, але на це менi вiдповiдали, що всякий розсудливий Читач i не може не чекати помилок у зiбраннi листiв приватних осiб, якщо навiть серед опублiкованих донинi листiв рiзних дуже шанованих авторiв, у тому числi й деяких академiкiв, немае жодного цiлком бездоганного щодо мови. Аргументи цi мене не переконали, – я вважав, як i зараз iще вважаю, що наводити iх набагато легше, нiж iз ними погоджуватись. Але тут я не був господарем i тому пiдкорявся, залишивши за собою право протестувати й заявити, що дотримуюся протилежноi думки. Зараз я це i роблю.

Що ж до можливих достоiнств цього Твору, то, мабуть, iз цього питання менi висловлюватися не слiд, бо моя думка не мусить i не може мати впливу на будь-кого. Втiм, тi, хто, приступаючи до читання, полюбляють знати хоч би приблизно, на що iм розраховувати, тi, повторюю, нехай читають мою передмову далi. Усiм iншим краще вiдразу ж перейти до самого Твору: iм цiлком вистачае й того, що я вже сказав.

Мушу передусiм додати, що, коли – охоче в цьому признаюсь – у мене було бажання опублiкувати цi листи, я все ж дуже далекий вiд будь-яких сподiвань на успiх. І хай не сприймуть цього щирого мого зiзнання за награну скромнiсть Автора. Бо заявляю так само щиро, що, якби це зiбрання листiв не було, на мiй погляд, достойним з’явитися перед читацькою Публiкою, я б не взявся ним займатися. Спробуемо роз’яснити цю уявну суперечнiсть.

Цiннiсть того чи iншого Твору полягае в його корисностi або ж у задоволеннi, що приноситься ним, або ж i в тому i в iншому разом, якщо вже такi його властивостi. Але успiх зовсiм не завжди служить показником достоiнства, вiн часто залежить бiльше вiд вибору сюжету, нiж од його викладу, бiльш од сукупностi предметiв, про якi йдеться у Творi, нiж од того, як саме iх подано. Тим часом до цього зiбрання, як це видно iз заголовка, входять листи цiлого кола осiб, i в нiм пануе таке розмаiття iнтересiв, яке послабляе iнтерес Читача. До того ж майже всi виявлюванi в нiм почуття брехливi або удаванi й тому здатнi викликати в Читача лише цiкавiсть, а вона завжди слабкiша, нiж iнтерес, викликаний справжнiм почуттям, а головне, в набагато меншiй мiрi спонукае до поблажливоi оцiнки та дуже чуйно вловлюе всякi дрiбнi помилки, що прикро заважають читанню.

Недолiки цi частково, можливо, врiвноважувались одним достоiнством, властивим самiй сутi цього Твору, а саме рiзноманiтнiстю стилiв – якiстю, що ii Письменниковi рiдко трапляеться досягти, але вона тут виникае мовби сама собою i в усякому разi рятуе вiд нудьги одноманiтностi. Дехто, мабуть, оцiнить i досить велику кiлькiсть спостережень, розсiяних у цих листах, спостережень або зовсiм нових, або маловiдомих. Ось, вважаю, й усе задоволення, яке вiд них можна дiстати, навiть судячи про них iз найбiльшою поблажливiстю.

Користь цього Твору, можливо, заперечуватиметься ще бiльше, проте, менi здаеться, встановити ii значно легше. В усякому разi, на мiй погляд, викрити способи, якими безчеснi люди псують порядних, означае зробити велику послугу добрим звичаям. У Творi цьому можна буде знайти також доказ i приклад двох вельми важливих iстин, якi перебувають, можна сказати, в повному забуттi, якщо виходити з того, як рiдко здiйснюються вони в нашому життi. Перша iстина полягае в тому, що кожна жiнка, яка погоджуеться завести знайомство з аморальним чоловiком, стае його жертвою. Друга – в тому, що кожна мати, яка дозволяе, щоб дочка ii виявляла якiй-небудь iншiй жiнцi бiльше довiри, нiж iй самiй, чинить у кращому разi необережно. Молодi люди обох статей можуть також дiзнатися з цiеi Книги, що дружба, яку, мабуть, так легко дарують iм люди поганих звичаiв, завжди е лише небезпечною пасткою, фатальною i для доброчесностi iх, i для щастя. Проте все хороше так часто використовуеться на зло, що не лише не рекомендую молодi читання цього Листування, а й вважаю дуже iстотним тримати такi Твори чимдалi вiд неi.

Час, коли ця саме Книга може вже не бути небезпечною, а, навпаки, принесе користь, дуже добре визначила одна достойна мати, виявивши не просто розсудливiсть, але справжнiй розум. «Я вважала б, – сказала вона менi, ознайомившись iз цим рукописом, – що зроблю справжню послугу своiй дочцi, якщо дам iй його прочитати в день ii замiжжя». Якщо всi матерi сiмей стануть так думати, я завжди радiтиму, що опублiкував його.

Але, навiть виходячи з такого утiшного припущення, менi все ж таки здаеться, що це Зiбрання листiв сподобаеться мало чим. Чоловiкам i жiнкам розбещеним вигiдно буде зганьбити Твiр, який може iм зашкодити. А позаяк у них цiлком достатньо спритностi, вони, можливо, притягнуть на свiй бiк ригористiв, обурених картиною поганих звичаiв, яку тут зображено.

У так званих вiльнодумцiв не викличе нiякого спiвчуття набожна жiнка, яку саме через ii благочестя вони вважатимуть жалюгiдною молодичкою, люди ж набожнi обуряться на те, що доброчеснiсть не встояла, i релiгiйне почуття не виявилося досить сильним.

З iншого боку, людям iз тонким смаком здасться осоружним занадто простий i неправильний стиль багатьох листiв, а середнiй читач, переконаний, що все надруковане е плiд письменницькоi працi, угледить в iнших листах вимучену манеру Автора, котрий виглядае з-за спини героiв, якi, здавалося б, говорять вiд свого iменi.

Нарештi, може бути висловлено й досить одностайну думку, що все добре на своему мiсцi, й що коли надмiрно вишуканий стиль письменникiв дiйсно позбавляе природноi витонченостi листи приватних людей, то недбалостi, якi частенько допускаються в останнiх, стають справжнiми помилками i роблять iх нелегкими для читання, коли вони з’являються у пресi.

Вiд щирого серця визнаю, що, можливо, всi цi докори цiлком обгрунтованi. Гадаю також, що змiг би на них заперечити, не виходячи навiть за припустимi для Передмови рамки. Але для того, щоб вiдповiсти рiшучiше на все, треба, щоб сам Твiр не здатний був вiдповiсти рiшуче нi на що, а якби я так вважав, то знищив би i Передмову, i Книгу.




Лист 1


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне

в монастир ***ських урсулiнок[2 - Урсулiнки – католицький жiночий чернечий орден святоi Урсули; основна дiяльнiсть урсулiнок була пов’язана з освiтою та вихованням дiвчат.]


Ти бачиш, мила моя подружко, що слово свое я тримаю i що чепчики та помпони не забирають усього мого часу: для тебе його в мене завжди вистачить.

А тим часом за один цей день я бачила бiльше всяких уборiв, анiж за чотири роки, проведенi нами разом. І гадаю, що за перших же моiх вiдвiдин горда Танвiль,[3 - Вихованка того ж монастиря.] яку я неодмiнно попрошу вийти до мене, вiдчуе бiльше досади, нiж сподiвалася заподiяти нам щоразу, коли вiдвiдувала нас in fiocchi.[4 - У парадному туалетi (iтал.).] Мама про все зi мною радилася: вона значно рiдше, нiж ранiше, поводиться зi мною як iз пансiонеркою.[5 - Дiвчата з дворянських родин отримували виховання й освiту в жiночих монастирях, де вони жили упродовж рокiв на повному пансiонi коштом iхнiх батькiв.] У мене е своя покоiвка; у моему розпорядженнi окрема кiмната й кабiнет, я пишу тобi за чарiвним секретером, i менi вручили ключ од нього, так що я можу замикати туди все, що захочу. Мама сказала менi, що я бачитимуся з нею щодня в той час, коли вона встае з лiжка, що до обiду менi досить бути ретельно причесаною, позаяк ми завжди будемо самi, i що тодi вона повiдомлятиме мене, якi години пiсля обiду я маю проводити з нею. Увесь iнший час у цiлковитому моему розпорядженнi. У мене е моя арфа, малювання i книги, як у монастирi, з тiею тiльки рiзницею, що тут немае матерi Перпетуi, щоб мене лаяти, i що варто менi захотiти – я можу цiлковито байдикувати. Але позаяк зi мною немае моеi Софi, аби базiкати i смiятися, то я вже вважаю за краще бути чим-небудь зайнятою.

Зараз iще немае п’ятоi години. До мами менi треба о сьомiй – часу вистачае, було б тiльки що розповiдати! Але зi мною ще нi про що не заговорювали, i, якби не було всiх приготувань, що робляться на моiх очах, i безлiчi модисток, якi з’являються до нас заради мене, я думала б, що зовсiм i не збираються видавати мене замiж, i що це просто чергова вигадка нашоi доброi Жозефiни.[6 - Брамниця монастиря.] Проте мама часто говорила менi, що благородна дiвиця мусить залишатися в монастирi до замiжжя, i якщо вже вона взяла мене звiдти, Жозефiна нiбито мае рацiю.

Бiля пiд’iзду щойно зупинилася карета, i мама звелiла передати менi, щоб я негайно ж iшла до неi. А що коли це вiн? Я не одягнена, руки в мене тремтять, серце калатае. Я запитала покоiвку, чи знае вона, хто у мами. «Та це ж пан К***», – вiдповiла вона й засмiялась. Ах, здаеться, це вiн! Я скоро повернусь i повiдомлю тебе, що сталося. Ось, в усякому разi, його iм’я. Не можна змушувати себе чекати. Прощавай на одну хвилинку.

Як ти смiятимешся над бiдолахою Сесiллю! О, як менi було соромно! Але й ти попалася б так само, як я. Коли я увiйшла до мами, поряд iз нею стояв якийсь пан у чорному. Я вклонилася йому, як умiла краще, i застигла на мiсцi. Можеш собi уявити, як я його роздивлялася! «Добродiйко, – сказав вiн мамi, вiдповiвши на мiй уклiн, – яка чарiвна у вас панночка, i я бiльше нiж будь-коли цiную вашу доброту». При цих словах, таких недвозначних, я затремтiла так, що ледве втрималася на ногах, i тут же опустилася в перше-лiпше крiсло, вся червона та страшенно збентежена. Не встигла я сiсти – дивлюся, чоловiк цей бiля моiх нiг. Тут уже твоя нещасна Сесiль зовсiм утратила голову. Я, як мама каже, просто очманiла: схопилася з мiсця, та як закричу… ну зовсiм, як тодi, в ту страшну грозу. Мама розреготалась i каже менi: «Що з вами? Сядьте i дайте цьому пановi зняти мiрку з вашоi ноги». І справдi, мила моя, пан-бо виявився шевцем! Не можу й передати тобi, який мене охопив сором; на щастя, окрiм мами, нiкого не було. Гадаю, що коли я вийду замiж, то не користуватимуся послугами цього шевця. Погодься, що ми надзвичайно вправно розбираемося в людях. Прощавай, уже скоро шоста, i покоiвка нагадуе, що час одягатися.

Прощавай, дорога Софi, я люблю тебе так, немовби ще перебуваю в монастирi.



Р. S. Не знаю, з ким переслати листа; почекаю вже приходу Жозефiни.

Париж, 3 серпня 17…




Лист 2


Вiд маркiзи де Мартей до вiконта де Вальмона

в замок ***


Повертайтеся, ласкавий вiконте, повертайтеся. Що ви робите i що вам узагалi робити у староi тiтки, що вже заповiла вам усi своi статки? Вiд’iжджайте звiдти негайно; ви менi потрiбнi. Менi прийшла в голову чудова думка, i я хочу доручити вам ii здiйснення. Цих небагатьох слiв мае бути цiлком досить, i ви, безмежно вдоволенi моiм вибором, мусили б уже летiти до мене, щоб навколiшках вислуховувати моi накази. Але ви зловживаете моею прихильнiстю навiть тепер, коли вона вам уже не потрiбна. Менi ж залишаеться вибирати мiж постiйним озлобленням проти вас та безмежною поблажливiстю, i, на ваше щастя, доброта моя перемагае. Тому я хочу розкрити вам свiй план, але присягнiться менi, що, як вiрний мiй лицар, не затiватимете нiяких iнших пригод, поки не доведете до кiнця цiеi. Вона достойна героя: ви послужите любовi та помстi. Це буде зайве шалапутство,[7 - Слова «шалапут, шалапутство», якi в добiрному товариствi, на щастя, вже виходять iз ужитку, були звичайною рiччю, коли писалися цi листи.] яке ви внесете до своiх мемуарiв: так, до своiх мемуарiв, бо я бажаю, щоб iх одного прекрасного дня було надруковано, i навiть готова сама написати iх. Але досить про це – повернiмося до того, що мене зараз цiкавить.

Панi де Воланж видае свою дочку замiж; поки що це таемниця, але менi вона ii вчора повiдомила. І як ви гадаете, кого вона намiтила собi в зятi? Графа де Жеркура. Хто б мiг припустити, що я стану кузиною Жеркура? Я просто нестямлюся з лютi… І ви ще не здогадуетесь? Отакий тугодум! Невже ви пробачили йому iнтендантшу? А в мене ж бо хiба не бiльше причин нарiкати на нього, чудовисько ви отаке![8 - Для розумiння цього мiсця слiд мати на увазi, що граф де Жеркур кинув маркiзу де Мертей заради iнтендантшi де***, яка для нього пожертвувала вiконтом де Вальмоном, i що саме тодi маркiза й вiконт зiйшлись. Оскiльки iсторiя ця мала мiсце значно ранiше за подii, про якi йдеться в цих листах, усе листування, що ii стосуеться, ми визнали за краще не вмiщувати.] Але я готова заспокоiтися – сподiвання на помсту втихомирюе мою душу.

І мене i вас Жеркур без кiнця дратував тим, що вiн надае своiй майбутнiй дружинi такого значення, а також безглуздою самовпевненiстю, яка змушуе його думати, що вiн уникне неминучого. Вам вiдоме його безглузде упередження на користь монастирського виховання i ще смiховиннiший забобон щодо якоiсь особливоi скромностi блондинок. Я, далебi, готова побитись об заклад: хоча у маленькоi Воланж шiстдесят тисяч лiврiв доходу, вiн нiколи не зважився б на цей шлюб, якби вона була брюнеткою i не отримала виховання в монастирi. Доведемо ж йому, що вiн просто дурень: адже рано чи пiзно вiн однаково виявиться дурнем, i не це мене бентежить, але було б забавно, якби з цього почалось. Як би ми потiшалися наступного дня, слухаючи його хвалькуватi небилицi, а вже хвастатиме вiн неодмiнно! До того ж цю дiвчинку просвiтите ви, i нам уже дуже не пощастило б, якби Жеркур, як i всякий iнший, не зробився в Парижi притчею во язицех.

Втiм, героiня цього нового роману заслуговуе з вашого боку всiляких старань. Вона i справдi гарненька; кралi всього п’ятнадцять – справжнiй бутон троянди. Щоправда, донезмоги незграбна i позбавлена будь-яких манер. Але вас, чоловiкiв, такi речi не бентежать. Зате у неi млосний погляд, який обiцяе багато чого. Додайте до цього, що ii рекомендую я, i вам залишиться тiльки подякувати менi та скоритися.

Листа цього ви отримаете завтра вранцi. Я вимагаю, щоб завтра ж о сьомiй вечора ви були у мене. До восьмоi я нiкого не прийматиму, навiть нинi царюючого кавалера: для такоi тонкоi справи у нього не вистачить розуму. Як бачите, я аж нiяк не заслiплена любов’ю. О восьмiй я вiдпущу вас, а о десятiй ви повернетеся вечеряти з чарiвним створiнням, бо мати й дочка у мене вечеряють. Прощавайте, вже за полудень, i скоро менi буде не до вас.

Париж. 4 серпня 17…




Лист 3


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне


Я ще нiчого не знаю, дорога моя! Вчора у мами було за вечерею багато гостей. Хоча я i спостерiгала з цiкавiстю за всiма, особливо за чоловiками, менi було дуже нудно. Всi – i чоловiки, i жiнки – уважно розглядали мене, а потiм перешiптувались; я добре бачила, що говорили про мене, i червонiла – нiяк не могла з собою впоратись. А менi б дуже хотiлося цього, я ж помiтила, що, коли дивилися на iнших жiнок, тi не червонiли. А можливо, це iх рум’яна приховують барву знiяковiння, – дуже вже, мабуть, важко не почервонiти, коли на тебе пильно дивиться чоловiк.

Найбiльше мене турбувала неможливiсть дiзнатися, що про мене думають. Втiм, здаеться, разiв два-три я розчула слово гарненька, але також – i дуже ясно – слово незграбна. Мабуть, це правда, бо жiнка, яка так сказала, родичка i приятелька мами. Здаеться, вона навiть одразу вiдчула до мене прихильнiсть. Вона – едина, котра цього вечора трохи зi мною поговорила. Завтра ми у неi вечеряемо.

Чула я також пiсля вечерi, як один чоловiк сказав iншому – я переконана, що йшлося про мене: «Потерпимо, поки дозрiе, взимку подивимося». Можливо, це якраз той, який мав зi мною одружуватись. Але, значить, це станеться тiльки через чотири мiсяцi! Хотiла б я знати правду.

Ось i Жозефiна, вона каже, що iй треба поспiшати. Але менi все ж хочеться розповiсти тобi, як я припустилась однiеi незграбностi. О, здаеться, та панi мае рацiю!

Пiсля вечерi заходилися грати в карти. Я пiдсiла до мами i – сама вже не знаю, як це сталося, – майже одразу ж i заснула. Розбудив мене вибух реготу. Не знаю, чи з мене смiялись, але гадаю, що так. Мама дозволила менi пiти, чому я була страшенно рада. Уяви собi, була вже дванадцята година. Прощавай, дорога моя Софi, люби, як ранiше, свою Сесiль. Запевняю тебе, що свiт зовсiм не такий цiкавий, як нам здавалося.

Париж, 4 серпня 17…




Лист 4


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей у Парижi


Накази вашi – чарiвнi, а ще милiше те, як ви iх вiддаете. Ви здатнi вселити любов до деспотизму. Як ви самi знаете, я вже не вперше жалкую, що перестав бути вашим рабом. І хоч яким би «чудовиськом» я, за вашими словами, був, я нiколи не згадую без задоволення час, коли ви прихильно давали менi нiжнiшi iмена. Часом навiть я хотiв би знову заслужити iх i врештi-решт спiльно з вами явити свiту приклад постiйностi. Але нас закликають важливiшi справи. Доля наша – перемагати, ми мусимо iй пiдкорятися. Можливо, наприкiнцi життевого шляху ми з вами знову зустрiнемося. Бо, не бажаючи образити, скажу, прекрасна моя маркiзо, ви вiд мене, в усякому разi, не вiдстаете. І вiдколи ми, розлучившись для блага свiту, проповiдуемо окремо одне вiд одного iстинну вiру, здаеться менi, що як мiсiонер любовi ви обернули в неi бiльше людей, анiж я. Менi вiдомi ваше завзяття, ваша полум’яна стараннiсть, i якби бог любовi судив нас зi справ наших, ви стали б згодом святою покровителькою якого-небудь великого мiста, тодi як друг ваш зробився б – щонайбiльше – сiльським праведником. Такi розмови здивують вас, адже так? Але я вже цiлий тиждень не чую iнших i не говорю iнакше. І щоб удосконалитися в них, я вимушений пiти наперекiр вам.

Не гнiвайтесь i вислухайте мене. Вам, хранительцi всiх таемниць мого серця, довiрю я найбiльший iз задуманих мною замислiв. Що ви менi пропонуете? Спокусити дiвчину, яка нiчого не бачила, нiчого не знае, яку було б, так би мовити, видано менi беззахисною. Першi ж знаки уваги сп’янять ii, а цiкавiсть заманить, можливо, ще швидше за любов. Хто завгодно досяг би успiху в цiй справi не гiрше за мене. Це не таке дiло, яке я нинi замислив. Любов, що сплiтае менi вiнок, коливаеться мiж миртом i лавром, а найвiрнiше – з’еднае iх, аби увiнчати мое торжество. Ви самi, прекрасний мiй друже, охопленi будете благоговiйною повагою i в захватi мовите: «Ось чоловiк, який менi до серця!»

Ви знаете президентшу Турвель[9 - Президентами називали голiв палат провiнцiйних парламентiв – судово-адмiнiстративних органiв дореволюцiйноi Францii.] – ii набожнiсть, любов до чоловiка, суворi правила. Ось на кого я зазiхаю, ось гiдний мене супротивник, ось мета, до якоi я прямую.

Якщо менi вже не судилося владання,
Набуду честi хоч в принадностi дерзання.

Можна навести й поганий вiрш, коли вiн належить великому поету.[10 - Лафонтену.]

Знайте ж, що президент нинi у Бургундii, де веде великий судовий процес (сподiваюся, що менi вiн програе ще важливiший позов). Його безутiшна половина мусила провести тут увесь термiн свого сумного солом’яного вдiвства. Єдиними розвагами мали слугувати iй щоденна обiдня, нечисленнi вiдвiдини бiднякiв тутешньоi округи, благочестивi бесiди з моею старою тiтонькою та зрiдка сумна партiя у вiст. Я ж готую iй дещо цiкавiше. Мiй добрий ангел привiв мене сюди на ii й на мое щастя. А менi, безумцевi, шкода було тих двадцяти чотирьох годин, якими я мусив пожертвувати для годиться! Яким покаранням була б для мене тепер необхiднiсть повернутися до Парижа! На щастя, грати в вiст можна лише вчотирьох, а оскiльки тут для цього е тiльки мiсцевий священик, моя безсмертна тiтонька настiйно просила мене пожертвувати iй декiлька днiв. Ви здогадуетеся, що я погодився. Ви i не уявляете собi, як вона доглядае мене вiдтодi й особливо як радiе, що я незмiнно супроводжую ii до обiднi та на iншi церковнi служби. Вона й не пiдозрюе, якому божеству я там поклоняюсь.

Отже, ось уже чотири днi, як я одержимий сильною пристрастю. Ви знаете, як палко я вмiю бажати, з яким шаленством долаю перешкоди, але ви не знаете, як самотнiсть розпалюе бажання! У мене тепер лише одна думка. Тiльки про одне думаю я цiлий день, i воно ж сниться менi вночi. Я будь-що-будь мушу мати цю жiнку, щоб не опинитися в смiшному становищi закоханого, бо до чого тiльки не доводить незадоволене бажання! О солодке володiння, волаю до тебе заради мого щастя, а ще бiльше заради мого спокою! Якi щасливi ми, що жiнки так слабко захищаються! Інакше ми були б лише жалюгiдними iх рабами. Нинi я сповнений почуттям вдячностi до всiх доступних жiнок, що, природно, тягне мене до ваших нiг. Припадаю до них, вимолюючи собi прощення, i на цьому ж завершую мого занадто довгого листа. Прощавайте, прекрасний друже мiй, i не гнiвайтеся!

Із замку *** 5 серпня 17…




Лист 5


Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона


Чи знаете ви, вiконте, що лист ваш украй зухвалий i що я мала б усi пiдстави розсердитися? Проте вiн ясно довiв менi, що ви втратили голову, i тiльки це врятувало вас вiд мого гнiву. Як великодушний i чуйний друг, я забуваю про свою образу i думаю лише про небезпеку, яка вам загрожуе. І хоч як нудно читати повчання, я готова на це – так, вони вам саме тепер потрiбнi.

Вам мати президеншу Турвель! Яка смiшна вигадка! Впiзнаю вашу нерозважливiсть, яка завжди спонукае вас бажати того, що здаеться вам недоступним. Що ж являе собою ця жiнка? Так, якщо хочете, – у неi правильнi риси обличчя, але без усякоi виразностi, вона мае досить гарну статуру, але в нiй немае витонченостi, вона завжди смiхотворно вдягаеться, з вiчною косинкою на грудях, що закривае ii до самого пiдборiддя. Скажу вам як друг: i однiеi такоi жiнки досить, щоб ви абсолютно впали в очах товариства. Пригадайте той день, коли вона збирала пожертвування в церквi Святого Роха i коли ви ще дякували менi за надане вам видовище. Я так i бачу ii пiд руку з цим довговолосим здоровилом – як вона ледь не падае на кожному кроцi, ввесь час зачiпаючи кого-небудь за голову своiм чотириаршинним кошиком, i червонiе при кожному поклонi. Хто б подумав тодi, що ви запалаете до цiеi жiнки бажанням? Ну ж, вiконте, почервонiйте у свою чергу i прийдiть до тями. Обiцяю вам, що нiкому нiчого не розповiм.

І до всього – подумайте, якi прикростi на вас чекають! Із яким суперником доведеться вам змагатися! З ii чоловiком! Хiба не вiдчуваете ви себе приниженим при одному цьому словi? Яка ганьба, якщо ви зазнаете невдачi! І як мало слави дасть вам перемога! Понад те: i насолод нiяких не чекайте. Хiба отримаеш iх iз недоторкою? Я маю на увазi щирих недоторок, якi скромничають навiть у саму мить насолоди i не дають вам скуштувати всiеi повноти блаженства. Їм невiдомi такi радощi любовi, як повне самозабуття, як та несамовитiсть похiтливостi, коли насолода мовби очищаеться в самiй своiй надмiрностi. Можу передбачити: в найлiпшому разi ваша президентша намислить, що все для вас зробила, поводячись iз вами як зi своiм чоловiком, а тим часом навiть у найнiжнiшому подружньому еднаннi повного злиття з коханою iстотою нiколи не бувае. Цей же випадок набагато гiрший: ваша недоторка ще i святенниця, притому в неi, немов у жiнок iз простолюддя, е набожнiсть, яка прирiкае на вiчне дитинство. Можливо, вам i вдасться здолати цю перешкоду, але не тiште себе надiею, що зможете ii знищити: перемiгши в нiй любов до Бога, ви не впораетеся зi страхом перед дияволом. І коли, тримаючи коханку в обiймах, ви вiдчуете трепет ii серця, це буде тремтiння не любовi, а страху. Можливо, ви i змогли б зробити що-небудь iз цiеi жiнки, якби пiзнали ii ранiше; але iй двадцять два роки, i вона замiжня вже близько двох рокiв. Повiрте менi, вiконте, якщо жiнка до такоi мiри зiв’яла, ii потрiбно полишити на саму себе: вона назавжди залишиться цiлковитою посереднiстю.

А тим часом заради такого привабливого предмета ви не хочете пiдкорятися менi, ховаете себе в склепi вашоi тiточки i вiдмовляетеся вiд чарiвноi пригоди, в якiй можете показати себе найблискучiшим чином. Який же фатум судив, аби Жеркур завжди мав над вами перевагу? Повiрте, я говорю з вами без щонайменшого роздратування, але тепер менi й насправдi здаеться, що ви не заслуговуете на свою славу, а головне – щось штовхае мене вiдмовити вам у довiрi. Нiколи не зважуся повiряти своi таемницi коханцевi панi де Турвель.

Знайте, одначе, що маленька Воланж уже закрутила комусь голову. Юний Дансенi аж розум утратив од неi. Вони спiвали дуетом, i, по правдi сказати, вона спiвае краще, нiж зазвичай спiвають пансiонерки. Вони збираються розучити багато дуетiв, i, здаеться, вона не вiдмовилася б вiд унiсону; але цей Дансенi ще хлопчик, який тiльки втратить час на безплiдне залицяння й залишиться нi з чим. З iншого боку – молода особа досить дика, i за всiх обставин це буде набагато менш забавним, анiж було б, якби втрутилися в цю справу ви. Тому я вкрай роздосадувана i, напевно, посварюся з кавалером, коли вiн до мене прийде. Нехай вiн виявить сумирнiсть, бо наразi менi неважко вiдкинутися вiд нього. Я впевнена, що, коли б осяяв мене добрий намiр зважитися на розрив, вiн поринув би у вiдчай, а нiщо так не тiшить мене, як вiдчай закоханого. Вiн назвав би мене «зрадницею», а це слово завжди втiшало мене. Пiсля слова «жорстока» воно для жiночого слуху найприемнiше, а заслужити на нього вимагае значно менших зусиль. Дiйсно, я займуся цим розривом. Ось, виявляеться, чому ви стали причиною! Нехай усе це й буде на вашiй совiстi. Прощавайте. Попросiть вашу президентшу, щоб вона помолилась i за мене.

Париж, 7 серпня 17…




Лист 6


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Немае, значить, жодноi жiнки, яка, здобувши владу, не стала б нею зловживати! І навiть ви, яку я так часто називав своiм поблажливим другом, ви теж перестали ним бути й наважуетеся нападати на мене, гудячи предмет моеi пристрастi! Якими рисами наважуетеся ви змальовувати панi де Турвель!.. Немае мужчини, якому за такий зухвалий виклик не довелося б заплатити життям! Окрiм вас, немае жодноi жiнки, яку за це ж саме я не постарався хоча б очорнити! Благаю вас, не пiддавайте мене бiльше таким жорстоким випробуванням: я не впевнений, що витримаю iх. В iм’я нашоi дружби перестаньте лихословити про цю жiнку хоча б доти, поки вона не стане моею. Хiба ви не знаете, що лише насолода владна зняти пов’язку з очей любовi?

Але що я кажу? Хiба панi де Турвель потребуе того, щоб прикрашати ii уявою? Нi, щоб бути чарiвною, iй вистачае залишатися самою собою. Ви докоряете iй за те, що вона погано вдягнена, – ну i що ж, усяке вбрання iй тiльки шкодить, усякий покрив ii тiльки псуе. Достоту приваблива вона в недбалому вранiшньому одязi. Завдяки виснажливiй спекотi, що стоiть тут, легка домашня сукня з полотна дае менi можливiсть бачити ii округлий i гнучкий стан. Груди ii прикривае лише серпанок, i мiй побiжний, але проникливий погляд уловив уже чудовi форми. Ви кажете, що обличчя ii позбавлене виразу? А що йому виражати, поки серце ii нiчим не зачеплене? Так, звичайно, у неi немае облудного кривляння наших кокеток, яке часом спокушае нас i завжди е оманливим. Вона не вмiе прикривати завченою посмiшкою порожнечу якоi-небудь фрази, i хоча в неi дуже гарнi зуби, вона смiеться лише вiд того, що ii дiйсно бавить. Але треба бачити, яку простодушну, щиру веселiсть являе вона нам у жвавих iграх! Скiльки чистоi радостi спiвчуття й доброти в ii поглядi, коли вона поспiшае надати допомогу стражденному! Особливо ж треба бачити, як при щонайменшому натяку на ласкаве слово або похвалу небесне обличчя ii спалахуе зворушливим знiяковiнням невдаваноi скромностi! Вона недоторка, вона набожна, i на цiй пiдставi ви вважаете ii холодною та бездушною? Я дотримуюся зовсiм iншоi думки. Скiльки ж потрiбно мати найдивовижнiшоi чутливостi, щоб поширювати ii навiть на свого чоловiка й незмiнно любити iстоту, що постiйно вiдсутня? Чи можна вимагати кращого доказу? Таж я зумiв його отримати.

На нашiй спiльнiй прогулянцi я повiв ii таким чином, що довелося перебиратися через рiв. І хоча вона досить моторна, боязкостi в нiй iще бiльше. Ви самi знаете, що недоторки бояться зробити смiливий крок.[11 - Тут вiдбилася кепська пристрасть до каламбурiв, яка пiд той час лише зароджувалась i так поширилася в нашi днi.] Довелось iй довiритися менi. Я тримав у своiх обiймах цю скромницю. Нашi приготування та переправа моеi староi тiтоньки викликали у жвавоi недоторки вибухи реготу, але коли я взяв ii на руки i зробив розраховано невмiлий рух, руки нашi з’еднались. Я притиснув ii груди до своiх i в цю коротку мить вiдчув, що серце ii забилося сильнiше. Чарiвний рум’янець забарвив ii щоки, i це боязке знiяковiння доволi ясно показало менi, що серце ii затрiпотiло вiд почуттiв, а не вiд страху. Тiтонька моя, одначе, помилилася подiбно до вас i стала казати: «Дiвчинка ж бо злякалась», але чарiвна безпосереднiсть цiеi «дiвчинки» не дозволила iй збрехати, i вона простодушно вiдповiла: «Та нi, але…». Одне це слово сказало менi все. З цiеi хвилини жорстоке хвилювання змiнилось у мене солодкою надiею. Ця жiнка буде моею, я вiднiму ii у чоловiка, вiн тiльки оскверняе ii; я осмiлився б вiдняти ii в самого Бога, якого вона так полюбила. Яка насолода то викликати в нiй докори сумлiння, то перемагати iх. Я й не подумую про те, аби розбити забобони, що бентежать ii! Вони тiльки збiльшать мое щастя i мою славу. Нехай вона вiрить у доброчеснiсть, але нехай пожертвуе нею заради мене. Нехай грiх жахае ii, не в силах стримати, i нехай, увесь час перебуваючи пiд владою страху, вона забувае, долае його тiльки в моiх обiймах. І нехай – я на це згоден – вона менi скаже тодi: «Обожнюю тебе!». З усiх жiнок лише вона одна гiдна буде вимовити цi слова. Воiстину я стану тим божеством, якому вона вiддасть перевагу.

Будьмо ж вiдвертi: в наших зв’язках, таких же холодних, наскiльки i швидкоплинних, те, що ми iменуемо щастям, – усього лише задоволення. Сказати вам правду? Я гадав, що серце мое вже зiв’яло, i, знаходячи в собi саму лише чуттевiсть, нарiкав на те, що передчасно постарiв. Панi де Турвель повернула менi чарiвнi iлюзii молодостi. Бiля неi менi не треба володiння, щоб вiдчувати себе щасливим. Єдине, що лякае мене, – час, який займе ця пригода, бо я не зважуюся бодай у чомусь довiритися випадковостi. Марно пригадую я свою удачливу вiдважнiсть – я не можу зважитися на неi. Для того, щоб я був щасливий, треба, щоб кохана сама вiддалася менi, а домогтися цього не так-то легко.

Я переконаний, що ви захопилися б моею обережнiстю. Я ще не вимовляв слова «любов», але ми вже говорили про «довiру» i «участь». Щоб якомога менше обманювати ii й особливо щоб на неi не подiяли всiлякi чутки про мене, я сам, мовби звинувачуючи себе, розповiв iй дещо з найбiльш вiдомих моiх пригод. Ви б повеселилися, бачачи, з якою простодушнiстю вона читае менi проповiдi. Вона запевняе, що хоче мене «обернути», але не пiдозрюе навiть, чого iй коштуватиме ця спроба. Вона далека вiд думки, що, «заступаючись», як вона висловлюеться, «за нещасних, яких я погубив», вона заздалегiдь оплакуе саму себе. Це спало менi на думку вчора пiд час однiеi з ii проповiдей, i я не змiг вiдмовити собi в задоволеннi перебити ii, запевняючи, що вона говорить, як справжнiй пророк.

Прощавайте, прекрасний друже мiй. Як бачите, я ще не безповоротно загинув.



Р. S. До речi, а бiдолаха кавалер не наклав на себе руки од вiдчаю? Воiстину, ви у стократ безсердечнiша за мене, i я б почувався приниженим, якби мав самолюбнiсть.

Із замку ***, 9 серпня 17…




Лист 7


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне[12 - Аби не зловживати терпiнням читача, ми вилучаемо з цього щоденного листування силу-силенну послань: публiкуються лише тi, що видавалися нам необхiдними для розумiння подiй, якi вiдбувалися в цьому гуртку. З тiеi ж причини вилучаються всi листи Софi Карне й багато iнших листiв дiйових осiб цих пригод.]


Якщо я нiчого не говорила про мое замiжжя, то тому, що менi вiдомо про нього не бiльше, нiж першого дня. Я звикаю не роздумувати про нього й досить легко пристосовуюся до свого способу життя. Багато часу присвячую спiву та грi на арфi: менi здаеться, я значно бiльше полюбляю цi заняття вiдтодi, як обходжуся без учителя, вiрнiше, вiдколи у мене з’явився кращий учитель. Кавалер Дансенi, той пан, про якого я тобi писала i з яким спiвала у панi де Мертей, такий люб’язний, що приходить до нас щодня i цiлими годинами спiвае зi мною. Вiн надзвичайно милий i сам створюе чарiвнi арii, до яких придумуе i слова. Як жаль, що вiн мальтiйський лицар![13 - Мальтiйський орден – католицький духовно-лицарський орден, заснований ще у добу Хрестових походiв як орден госпiтальерiв, вiдомий також як орден iоанiтiв. З 1530-го по 1798 р. базувався на Мальтi, через що й отримав назву «мальтiйський». Його члени подiлялись на три класи: до першого належали лише лицарi, до другого орденськi священики та вiйськова «братiя», до третього – обслуга, вона обiтниць не давала й у боях участi не брала.] Я гадаю, що якби вiн одружився, дружина його була б дуже щаслива… Вiн такий чарiвливо ласкавий. Здавалося б, комплiментiв вiн нiколи не говорить, а мiж тим, у кожному словi його е щось утiшне для тебе. Вiн безупинно робить менi зауваження i з приводу музики, i щодо всiляких iнших речей, але в його критицi стiльки зацiкавлення й веселостi, що неможливо не бути йому вдячною. Навiть коли вiн просто дивиться на тебе, це мае такий вигляд, нiби вiн робить тобi щось приемне. До того ж вiн дуже обов’язковий. Учора, примiром, його запрошували на великий концерт, а вiн вважав за краще провести ввесь вечiр у мами, – мене це дуже втiшило, позаяк за його вiдсутностi нiхто зi мною не розмовляе, i я нудьгую. Зате з ним ми спiваемо i розмовляемо. У нього завжди е що менi сказати. Вiн i панi де Мертей – единi приемнi для мене люди. Але прощавай тепер, мила моя подружко, я обiцяла, що до сьогоднi розучу одну маленьку арiю з дуже важким акомпанементом i не хочу порушити свого слова. Займатимуся до самого його приходу.

Із ***, 7 серпня 17…




Лист 8


Вiд президентшi де Турвель до панi де Воланж


Я украй зворушена, добродiйко, довiрою, яку ви менi виявили, i всiею душею зацiкавлена в улаштуваннi долi мадемуазель де Воланж. Вiд усього серця бажаю iй щастя, якого вона, – я в цьому впевнена – цiлком достойна i яке, поза сумнiвом, забезпечить iй ваша передбачливiсть. Я не знаю графа де Жеркура, але, оскiльки ви зробили йому честь зупинити на нiм свiй вибiр, я можу мати про нього лише найвищу думку. Обмежуюся, добродiйко, побажанням, аби шлюб цей був таким же щасливим i вдалим, як i мiй, який також був справою ваших рук, за що я з кожним днем вам усе вдячнiша. Нехай щастя вашоi дочки буде нагородою за те, яке ви дали менi, i нехай ви, найкращий друже, виявитеся також щасливою матiр’ю!

Я вкрай засмучена, що не маю можливостi особисто висловити вам це щире мое побажання й познайомитися ближче, як менi б цього хотiлося, з мадемуазель де Воланж. Ви поставилися до мене з добротою воiстину материнською, i я маю право сподiватися з ii боку на нiжну дружбу сестри. Прошу вас, добродiйко, передати iй це вiд мого iменi, поки у мене не виявиться можливiсть самiй заслужити на ii дружбу.

Я думаю пробути в селi, поки пан де Турвель буде вiдсутнiм, i протягом цього часу постараюсь якнайкраще скористатись i насолодитися товариством поважноi панi де Розмонд. Ця жiнка незмiнно чарiвна: похилий вiк не нашкодив iй нi в чому – вона зберегла всю свою пам’ять i життерадiснiсть. Нехай тiлу ii вiсiмдесят чотири роки, душi – не бiльше двадцяти.

Самота наша пожвавлюеться присутнiстю ii племiнника, вiконта де Вальмона, який люб’язно погодився пожертвувати заради нас кiлькома днями. Я знала про нього лише з чуток, а вони не надто привертали мене прагнути ближчого знайомства. Але тепер менi здаеться, що вiн кращий вiд поголосу, який про нього пiшов. Тут, де його не псуе свiтська метушня, вiн iз дивовижною щирiстю веде розумну мову i з рiдкiсним щиросердям визнае своi помилки. Вiн говорить зi мною дуже вiдверто, а я читаю йому сувору мораль. Ви знаете його, i тому погодитеся, що обернути його на шлях iстинний було б великим успiхом, але я не сумнiваюся, що, незважаючи нi на якi клятви, варто йому провести один тиждень у Парижi, i вiн забуде всi моi проповiдi. В усякому разi, вiн хоч пiд час перебування тут буде утримуватися вiд звичайноi своеi поведiнки, я ж уважаю, що, судячи з його способу життя, краще, що вiн може зробити, це – не робити нiчого. Вiн знае, що я вам пишу, i просить мене засвiдчити вам свою пошану.

Приймiть також зi звичайною вашою добротою i мiй сердечний привiт i не сумнiвайтесь у щирих почуттях, iз якими я маю честь… i т. д.

Із замку ***, 9 серпня 17…




Лист 9


Вiд панi де Воланж до президентшi де Турвель


Я нiколи не сумнiвалася, мiй юний i чарiвний друже, нi в дружнiх почуттях, якi ви до мене маете, нi в щирiй небайдужостi вашiй вiдносно всього, що мене стосуеться. І не для того, щоб внести яснiсть до цих наших стосункiв якi, сподiваюся, не викликають сумнiвiв, вiдповiдаю я на вашу «вiдповiдь», але для мене просто неможливо не поговорити з вами про вiконта де Вальмона.

Зiзнаюсь, я не чекала, що коли-небудь зустрiну це iм’я у ваших листах. Ну що, скажiть, може бути спiльного мiж вами i ним? Ви не знаете цiеi людини. Та й звiдки може бути у вас уявлення про душу розпусника? Ви кажете про його рiдкiсне щиросердя – о так, щиросердя Вальмона мае бути, дiйсно, рiччю дуже рiдкiсною! Вiн iще бiльш фальшивий i небезпечний, анiж люб’язний i привабливий, i нiколи з самоi своеi юностi вiн не зробив жодного кроку, не вимовив жодного слова, не маючи при цьому якого-небудь умислу, й нiколи не було в нього такого умислу, який не став би безчесним або злочинним. Друже мiй, ви мене знаете. Вам вiдомо, що з усiх доброчесностей, якi менi хотiлося б мати, поблажливiсть – у моiх очах найцiннiша. Тому, якби Вальмона захоплювали бурхливi пристрастi, коли б вiн, як багато iнших, пiдпав спокусi помилок, властивих його вiку, я, засуджуючи його поведiнку, вiдчувала б до нього жалiсть i спокiйно чекала б дня, коли щасливе розкаяння повернуло б йому повагу порядних людей. Але Вальмон зовсiм не такий: поведiнка його випливае з прийнятих ним правил. Вiн умiло розраховуе, скiльки мерзенностей може дозволити собi людина, не скомпрометувавши себе, i, щоб мати можливiсть бути жорстоким i злим, не наражаючись при цьому на небезпеку, жертвами своiми робить жiнок. Я не маю намiру перераховувати всiх тих, кого вiн спокусив, але скiлькох вiн погубив?

Ви ведете життя самотне i скромне, i чутки про всi цi скандальнi пригоди до вас не доходять. Я могла б розповiсти вам речi, вiд яких ви здригнулися б. Але погляд ваш, такий же чистий, як i душа, був би забруднений тими картинами. Проте я впевнена, що Вальмон нiколи не буде вам небезпечний, i для захисту вiд нього ви такоi зброi не потребуете. Єдине, що я мушу вам сказати: з усiх жiнок, до яких вiн успiшно або безуспiшно залицявся, не було жодноi, якiй не довелося б про це пожалкувати. Винятком iз цього правила е лише маркiза де Мертей: тiльки вона зумiла дати йому вiдсiч i приборкати його лиху вдачу. Признаюся, що, на мiй погляд, саме це робить iй найбiльше честi. Ось чому цього i виявилося досить, аби повнiстю вибачити в очах усього товариства вiдому легковажнiсть, в якiй ii почали звинувачувати вiдразу пiсля того, як вона овдовiла.[14 - Помилка панi де Воланж свiдчить про те, що, подiбно до iнших негiдникiв, Вальмон не видавав своiх спiльникiв.]

Хай там як, чарiвний друже мiй, досвiдченiсть i передусiм дружнi почуття до вас надають менi право попередити вас: у товариствi вже помiтили вiдсутнiсть Вальмона, i якщо стане вiдомо, що деякий час вiн пробув утрьох зi своею тiтонькою та з вами, ваше добре iм’я буде в його руках, а це – найбiльше нещастя, яке тiльки може спiткати жiнку. Тому я раджу вам переконати його тiтоньку не утримувати його довше, а якщо вiн упиратиметься в прагненнi залишитися, гадаю, що ви, не вагаючись, мусите поступитися йому мiсцем. Але для чого б йому залишатися? Що йому робити в цьому селi? Я переконана, що, поспостерiгавши i постеживши за ним, ви виявили б, що вiн попросту обрав найзручнiший притулок для того, аби здiйснити в тих мiсцях який-небудь задуманий ним негiдний учинок. Але, не маючи можливостi запобiгти злу, задовольняемося тим, що вбережемося вiд нього самi.

Прощавайте, чарiвний друже мiй. Замiжжя моеi дочки дещо запiзнюеться. Ми iз дня на день чекали графа де Жеркура, але вiн сповiстив мене, що його полк послано на Корсику, а оскiльки военнi дii ще не цiлком закiнчено, вiн не зможе вiдлучитися до зими. Це прикро, але зате я можу сподiватися, що ми матимемо задоволення бачити вас на весiллi, а я була б дуже засмучена, коли б воно вiдбулося без вас. Прощавайте i приймiть запевнення в моiй нелицемiрнiй цiлковитiй вiдданостi.



Р. S. Передайте мiй привiт панi де Розмонд, яку я люблю, як вона на те цiлком заслуговуе.

Із ***, 11 серпня 17…




Лист 10


Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона


Чи, бува, не дуетеся ви на мене, вiконте? Чи ви не померли? Чи – що дуже ймовiрно – ви живете тiльки для вашоi президентшi? Ця жiнка, що повернула вам iлюзii юностi, поверне вам скоро й ii смiхотворнi забобони. Ви вже стали несмiлим рабом; чом би не стати закоханим поклонником? Ви вiдмовляетеся вiд удачливоi зухвалостi, i ось тепер уже дiете без усяких правил, поклавшись на волю випадку, або, вiрнiше, примхи. Чи ви забули, що любов, подiбно до медицини, е всього лише мистецтвом допомагати природi? Як бачите, я побиваю вас вашою ж зброею, але зовсiм не збираюся загордитися, бо це воiстину означало б бити лежачого. «Потрiбно, щоб вона сама вiддалася», – кажете ви менi. Ну, певна рiч, потрiбно. Вона i вiддасться, як усi iншi, з тiею лише рiзницею, що зробить це неохоче. Але щоб вона пiд кiнець вiддалася, найвiрнiший засiб – почати з того, щоб узяти ii. Безглузда ця вiдмiннiсть е звичайнiсiнькою маячнею закоханостi. Я так говорю, тому що ви явно закоханi. І говорити з вами iнакше – означало б зрадити вас, приховувати вiд вас, на що ви хворi. Скажiть же менi, млосний закоханцю, а тi жiнки, яких ви домагалися, ви iх, значить, брали силою? Але ж хоч як би нам хотiлося вiддатись, хоч як би ми поспiшали це зробити, потрiбен усе ж привiд, а чи е привiд бiльш для нас зручний, анiж той, що дозволяе нам зображувати справу так, нiби ми поступаемося силi? Що ж до мене, то признаюся, менi найбiльше до душi швидкий i спритний напад, коли все вiдбуваеться по порядку, хоча й досить швидко, так що ми не опиняемося в украй неприемнiй необхiдностi самим виправляти незручнiсть, якою нам, навпаки, слiд було б скористатися. Такий напад дозволяе нам здаватися жертвами насильства навiть тодi, коли ми добровiльно поступаемось i майстерно потураемо двом найдорожчим для нас пристрастям: славi опору й радостi поразки. Признаюся також, що цей дар, набагато рiдкiснiший, анiж може здаватися, завжди приносив менi задоволення, навiть якщо не мiг мене спокусити, й iнодi менi траплялося поступатися виключно в нагороду. Так у турнiрах давнiх часiв краса була нагородою за доблесть i спритнiсть.

Але ви, що перестали бути самим собою, ви поводитеся так, немов боiтеся мати успiх. Звiдколи це рухаетеся ви черепашачим кроком i манiвцями? Друже мiй, аби дiстатися мети, потрiбно мчати на поштарських i битим шляхом! Але облишмо цей предмет – вiн тим бiльше дратуе мене, що через нього я позбавлена задоволення бачитися з вами. Ви хоч би пишiть менi частiше й повiдомляйте про своi успiхи. Чи знаете ви, що безглузда ця пригода займае вас уже два тижнi й ви усiм на свiтi нехтуете?

До речi, про зневагу – ви схожi на тих людей, якi регулярно посилають довiдуватися про стан своiх хворих друзiв, але нiколи не вислуховують вiдповiдi. У своему останньому листi ви запитували, чи не помер пан кавалер. Я не вiдповiдаю, а ви й не думаете виявляти занепокоення. Хiба ви забули, що мiй коханець – ваш давнiшнiй друг? Втiм, не тривожтеся, вiн аж нiяк не помер, а якби й помер, так вiд надлишку радостi. Бiдолаха кавалер! Який вiн лагiдний, який вiн воiстину створений для любовi, як вiн умiе палко вiдчувати! У мене паморочиться голова. Справдi, повне щастя, що надаеться йому моею любов’ю, дiйсно прив’язуе мене до нього.

Яким щасливим зробила я його в той самий день, коли писала вам, що маю намiр розiрвати нашi стосунки! Адже я i справдi обмiрковувала найкращий спосiб довести його до вiдчаю, коли менi про нього доповiли. Чи гра моеi уяви, чи дiйсно так було, – але вiн нiколи ще не здавався менi милiшим. Проте я прийняла його дуже неприхильно. Вiн сподiвався провести зi мною двi години до моменту, коли моi дверi вiдчиняться для всiх. Я ж сказала йому, що збираюся вийти з дому. Вiн запитав – куди. Я вiдмовилася повiдомити йому це. Вiн почав наполягати. «Йду туди, де вас не буде», – мовила я з роздратуванням. На щастя для себе, вiн був приголомшений цiею вiдповiддю. Бо, якби вiн сказав хоч слово, неминуче мала б мiсце сцена, яка i призвела б до задуманого мною розриву. Здивована його мовчанням, я кинула на нього погляд, лише, присягаюся вам, щоб побачити його невдоволену мiну. Але на чарiвному цьому обличчi я виявила той глибокий i разом з тим нiжний смуток, перед яким – ви самi це визнали – так важко бувае встояти. Одна i та сама причина викликала один i той самий наслiдок: я була повторно переможена. З цiеi митi я почала думати лише про те, як би зробити так, щоб вiн не знайшов у мене жодноi вади. «Я йду у справi, – сказала я бiльш лагiдно, – i навiть у справi, що стосуеться вас, але не розпитуйте мене. Я вечерятиму вдома. Повертайтеся до вечерi – i про все дiзнаетеся!». Тут до нього повернувся дар мови, але я не дала йому говорити. «Я дуже кваплюся, – вела далi я, – залиште мене; до вечора». Вiн поцiлував менi руку i пiшов.

Тут же, щоб винагородити його, а можливо, й саму себе, я вирiшила познайомити його з моiм маленьким будиночком, про iснування якого вiн i не здогадувався. Я покликала мою вiрну Вiктуар, а всiм домочадцям оголосила, що в мене мiгрень i що я вклалась у лiжко. Залишившись наодинцi зi справжньою служницею, я перевдягнулася так, аби видати себе за служницю, вона ж, надiвши чоловiчий костюм, перетворилася на лакея. Потiм вона пiшла за найманим екiпажем, який пiд’iхав до хвiртки мого будинку, i ми рушили. Опинившись у своему капищi любовi, я вибрала найвiдповiднiше для любовного побачення вбрання. Воно чудове, i придумала його я сама: воно нiчого не пiдкреслюе, але на все натякае. Обiцяю дати його вам як зразок для вашоi президентшi, коли ви доможетеся того, що вона стане гiдною носити його.

Пiсля цих приготувань, тодi як Вiктуар займалася iншими речами, читала роздiл iз «Софи»,[15 - «Софа» – еротико-сатиричний роман французького письменника Кребiйона Молодшого (1707–1777).] один лист Елоiзи[16 - Маеться на увазi знаменитий роман у листах Ж.-Ж. Руссо «Нова Елоiза». Оповiдаючи в нiм про любов плебея Сен-Пре та дворянки Юлii, Руссо повстае проти перешкод, якi ставляться почуттю громадськими умовностями та забобонами, але визнае, одначе, перешкоди, якi возводить свiдомiсть морального обов’язку.] та двi казки Лафонтена,[17 - Маються на увазi «Вiршованi казки та новели» Лафонтена (1665–1685), у яких фривольнiсть, дотепнiсть та грайливiсть поеднанi з витонченiстю i почуттям мiри.] щоб вiдновити в пам’ятi декiлька вiдтiнкiв тону, який мала намiр засвоiти для цього випадку. Мiж тим мiй кавалер зi своею звичною поспiшнiстю пiд’iжджае до дверей мого будинку. Швейцар вiдмовляе йому в прийомi, бо я хвора, – подiя перша. В той же час вiн передае йому записку вiд мене, але написану не моею рукою згiдно з прийнятими мною правилами обережностi. Вiн розпечатуе ii й виявляе почерк Вiктуар: «Рiвно о дев’ятiй, на бульварi, навпроти кафе». Вiн вирушае туди, i там маленький лакей, якого вiн не знае, – або так, в усякому разi, йому здаеться, бо це все та ж Вiктуар, – пояснюе йому, що вiн мае вiдпустити коляску i йти за ним. Уся ця романтична обстановка ще бiльш розпалюе його уяву, а така палкiсть нiколи не шкодить. Нарештi, вiн бiля мети, остаточно заворожений подивом i любов’ю. Щоб дати йому прийти до тями, ми здiйснюемо невелику прогулянку по боскету, потiм я веду його в будинок. Вiн бачить спершу стiл, накритий на два прибори, потiм розкрите лiжко. Ми попрямували в будуар, що з’явився перед ним в усiй своiй розкошi. Там, наполовину за задуманим планом, наполовину в щирому поривi, я обiйняла його i впала до його нiг. «О друже мiй! – мовила я. – Менi так хотiлося, щоб ти скуштував усю несподiванку цiеi хвилини, але зате я тепер мушу розкаюватися в тому, що засмутила тебе, для виду напускаючи на себе холоднiсть, i – нехай лише на мить – приховала серце мое вiд твого погляду. Пробач менi цю провину: я спокутуватиму ii силою своеi любовi!» Ви самi можете судити про враження, справлене цiею прещирою промовою. Ощасливлений кавалер негайно ж пiдняв мене, i мое пробачення було скрiплене на тiй же отоманцi, де ми з вами так весело i на той же самий лад скрiпили свое рiшення про наш вiчний розрив.

Оскiльки нам належало провести наодинцi цiлих шiсть годин, а я поставила собi за мету весь цей час зробити для нього однаково солодким, я постаралася стримати його запал i змiнила нiжнiсть милим кокетуванням. Здаеться, нiколи ще я до такоi мiри не прагнула сподобатись i нiколи не була така задоволена собою. Пiсля вечерi, зображуючи по черзi то дитячiсть, то розсудливiсть, стаючи то грайливою, то чутливою, а то навiть i розпусною, я бавилася тим, що перетворювала його на султана серед сералю, по черзi зображуючи найрiзноманiтнiших одалiсок. І справдi, невичерпнi його пестощi витрачались завжди однiй i тiй же жiнцi, але щоразу iншiй коханцi.

Нарештi, вдосвiта треба було розлучитись, i хоч що б вiн говорив, хоч що б вiн навiть робив, прагнучи довести менi протилежне, – вiдпочинок був йому так само потрiбний, як i досадливий. Коли ми вже виходили i востанне прощались, я взяла ключ од цього блаженного притулку й передала його йому зi словами: «Я завела його тiльки для вас, вам i володiти ним: храмом розпоряджатися мае той, хто приносить жертву». Цим спритним ходом я запобiгла роздумам, на якi могла навести його ота пiдозрiла обставина, що в мене е маленький будиночок. Я достатньо знаю його, щоб бути цiлком упевненою: вiн скористаеться ключем лише для зустрiчей зi мною, а якби менi спало на думку вирушити туди без нього, так у мене е про запас другий ключ. Вiн зразу ж хотiв умовитися щодо наступного побачення, але нинi вiн менi ще дуже подобаеться, i я не хочу, щоб вiн менi занадто скоро набрид. Надмiрностi можна дозволяти собi лише з тими, кого збираешся незабаром кинути. Йому це ще незнайоме, але, на його щастя, я знаю це за двох.

Тiльки зараз я помiтила, що вже третя година ранку, i що, збираючись надряпати кiлька слiв, я написала цiлий том. Така привабливiсть довiрчоi дружби. Завдяки iй я досi люблю вас бiльше всiх, але, по правдi кажучи, до смаку менi найбiльше – кавалер.

Із ***, 12 серпня 17…




Лист 11


Вiд президентшi де Турвель до панi де Воланж


Ваш суворий лист злякав би мене, добродiйко, якби, на щастя, тут у мене не було бiльше пiдстав для спокою, нiж для побоювань, якi ви менi прагнете вселити. Цей страхiтливий пан де Вальмон, що е, мабуть, грозою всiх жiнок, склав, здаеться, свою смертоносну зброю, перш нiж ступив до цього замку. Вiн не лише не будуе тут нiяких планiв, але i домагань на це не мае, i, хоча навiть вороги його визнають, що вiн людина люб’язна, ця якiсть тут майже не виявляеться, поступаючись мiсцем добродушнiй дитячостi. Диво це, треба гадати, зробило сiльське повiтря. В усякому разi, можу вас запевнити, що, хоча вiн постiйно перебувае в моему товариствi, яке, мабуть, йому приемне, у нього не вирвалося жодного слова про любов, жодноi з тих фраз, якi дозволяе собi будь-який чоловiк, не володiючи навiть на противагу йому нiчим, що iх виправдовувало б. Нiколи не змушуе вiн мене до нарочитоi стриманостi, до якоi доводиться вдаватися кожнiй жiнцi, що шануе себе, аби тримати чоловiкiв, якi ii оточують, у межах. Вiн умiе не зловживати веселiстю, яку викликае. Можливо, вiн занадто вже любить лестити, але лестить так делiкатно, що i саму скромнiсть мiг би привчити до похвал. Словом, якби я мала брата, то хотiла б, аби вiн був таким, яким виявляе себе тут пан де Вальмон. Можливо, багато жiнок вважали за краще б, аби вiн виявляв бiльше галантностi, i, мушу сказати, я безмiрно вдячна йому за те, що вiн зумiв досить добре судити про мене, щоб мене з такими жiнками не плутати.

Певна рiч, цей портрет дуже вiдрiзняеться вiд того, який намалювали менi ви, але, незважаючи на це, обидва можуть вiрно передавати схожiсть, якщо точно визначити час, до якого кожен iз них вiдноситься. Вiн сам визнае за собою чимало поганих учинкiв, дещо йому даремно приписане чутками. Але я бачила мало чоловiкiв, якi говорили б про порядних жiнок iз великою повагою, я б сказала – майже iз захватом. І ви самi написали менi, що бодай на цей рахунок вiн не помиляеться. Доказ – його поведiнка з панi де Мертей. Вiн багато розповiдае нам про неi i завжди з такою похвалою i, мабуть, iз такою щирою прихильнiстю, що до отримання вашого листа я вважала це його почуття не дружбою, як вiн нас запевняв, а любов’ю. Тепер я докоряю собi за таке смiливе судження, тим бiльше для мене невибачне, що сам вiн прагне подати свое почуття в iстинному виглядi. Я – мушу признатися – вважала хитрiстю те, що було з його боку благородною щирiстю. Не знаю, але менi здаеться, що людина, здатна вiдчувати таку мiцну дружбу до такоi шанованоi жiнки, не може бути нерозкаяним розпусником. Чи мусимо ми приписувати доброчеснiсть його нинiшньоi поведiнки яким-небудь планам, що iх, як ви гадаете, вiн замишляе в нашiй окрузi, – я уявлення не маю. По сусiдству е декiлька привабливих жiнок, але вiн мало вiдлучаеться з дому – переважно вранцi, i тодi вiн каже, що ходив на полювання. Щоправда, дичину вiн приносить рiдко, але, за його словами, вiн не занадто удачливий мисливець. Втiм, мене мало турбуе, чим вiн займаеться за стiнами замку; якби менi й хотiлося це знати, то лише для того, щоб мати зайвий привiд схилитися до вашоi думки або ж схилити вас до моеi.

Ви радите менi сприяти тому, щоб пан де Вальмон скоротив термiн свого перебування тут, але менi уявляеться дуже незручним просити його тiтоньку не затримувати в себе племiнника, тим бiльше що вона його дуже любить. Проте я обiцяю – але виключно з поваги до вас, а не в силу необхiдностi – скористатися вiдповiдним випадком i попросити про це або ii, або ж його самого. Що ж до мене, то пановi де Турвелю вiдомо, що я вирiшила залишатися тут до його повернення, i вiн був би справедливо здивований, якби я так легко змiнила рiшення.

Усi цi роз’яснення, добродiйко, можливо, здадуться вам занадто довгими, але я вважала, що заради правди мушу дати схвальний вiдгук про пана де Вальмона, який, на мiй погляд, його перед вами дуже потребуе. Проте це нiскiльки не зменшуе моеi вдячностi за тi дружнi почуття, якими викликанi вашi поради. Їм завдячую я i тими милими словами, якi ви сказали менi у зв’язку з вiдкладанням замiжжя вашоi дочки. Дякую вам за них вiд щирого серця. Хоч яке б задоволення обiцяла менi можливiсть провести цей час iз вами, я охоче пожертвувала б ним щирому своему бажанню скорiше дiзнатися, що мадемуазель де Воланж знайшла свое щастя, якщо, втiм, вона може знайти щастя бiльше, нiж те, яке могло iй дати життя бiля матерi, такоi достойноi всiеi ii нiжностi, всiеi ii поваги. Я подiляю з нею обидва цi почуття, що так прив’язують мене до вас, i прошу вас прихильно прийняти запевнення в них. Маю честь та iн.

Із ***, 13 серпня 17…




Лист 12


Вiд Сесiлi Воланж до маркiзи де Мертей


Мама нездорова, добродiйко; вона не виходить, i я не можу ii залишити. Таким чином, я не матиму честi супроводжувати вас в Оперу.[18 - Опера – театр у Парижi, який був також мiсцем проведення балiв. Опера вiдiгравала велику роль у тогочасному свiтському життi.] Запевняю вас, мене бiльше засмучуе те, що менi не вдасться провести вечiр iз вами, нiж те, що не побачу вистави. Прошу вас не сумнiватися в цьому. Я вас так люблю! Чи не погодитеся ви передати пановi кавалеровi Дансенi, що в мене немае збiрки, про яку вiн менi казав, i що коли вiн зможе занести ii завтра, я буду дуже рада. Якщо вiн зайде сьогоднi, йому скажуть, що нас немае вдома, але це тому, що мама не хоче нiкого приймати. Сподiваюся, завтра iй стане краще.

Маю честь та iн.

Із ***, 13 серпня 17…




Лист 13


Вiд маркiзи де Мертей до Сесiлi Воланж


Я дуже засмучена, любонько моя, що позбавлена задоволення побачити вас, i причиною цього позбавлення. Сподiваюся, що така ж нагода трапиться знову. Я передам ваше доручення кавалеровi Дансенi, який, без сумнiву, буде украй засмучений хворобою вашоi матiнки. Якщо вона захоче прийняти мене, я приiду завтра посидiти з нею. Ми з нею спiльно поведемо за пiкетом напад на кавалера де Бельроша.[19 - Той самий, про якого мовиться в листах панi де Мертей.] Виграючи у нього грошi, ми на довершення iз задоволенням слухатимемо, як ви спiваете зi своiм милим учителем, якого я про це неодмiнно попрошу. Якщо це буде зручно вашiй матiнцi й вам, я пишу i за себе, i за обох своiх кавалерiв. Прощавайте, любонько. Привiт дорогiй панi де Воланж. Нiжно цiлую вас.

Із ***, 13 серпня 17…




Лист 14


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне


Учора я не писала тобi, дорога Софi, але, запевняю тебе, не розваги перешкодили менi. Мама була хвора, i я весь день не вiдходила вiд неi. Увечерi, коли я пiшла до себе, у мене вже нi до чого не було охоти, i я ранiше лягла, аби переконатися, що день нарештi закiнчився: жоден iще не здавався менi таким довгим. І не через те, що я не люблю маму, а просто сама не знаю чому. Я мусила поiхати в Оперу з панi де Мертей; там мав бути кавалер Дансенi. Ти знаеш, що цi двое подобаються менi бiльше за всiх iнших. Із настанням години, коли я теж мала бути там, серце мое якось мимоволi стискалось. Усе мене обтяжувало, i я плакала, плакала, не в силах утриматися вiд слiз. На щастя, мама лежала й бачити мене не могла. Я впевнена, що кавалер Дансенi теж був засмучений, але його все ж таки розважала вистава й товариство. Це зовсiм iнша рiч!

На щастя, сьогоднi мамi краще, i до нас прийде панi де Мертей iз одним паном i з кавалером Дансенi. Але панi де Мертей завжди дуже пiзно з’являеться, а сидiти так довго самiй страшенно нудно. Зараз лише одинадцята година. Щоправда, менi потрiбно пограти на арфi, та й туалет мiй займе деякий час – сьогоднi я хочу трохи краще причесатися. Здаеться, мати Перпетуя мае рацiю, i у свiтi вiдразу стаеш кокеткою. Нiколи ще менi не хотiлося бути гарною так, як в останнi днi; я визнаю, що зовсiм не така приваблива, як уявляла, i, крiм того, дуже багато втрачаеш у присутностi жiнок, якi рум’яняться. Ось, наприклад, панi де Мертей: я бачу, що всi чоловiки вважають ii красивiшою, нiж мене, але цим я не занадто засмучуюся, позаяк вона любить мене i до того ж запевняе, нiби кавалер Дансенi вважае, що я привабливiша за неi. Як благородно було з ii боку сказати менi про це! Здавалося навiть, що вона цьому радiе. Мушу сказати, що я цього зрозумiти не можу. Вочевидь, вона мене дуже сильно любить! А вiн!.. О, яка я рада! Але й менi здаеться, що досить подивитися на нього, щоб погарнiшати. Я без кiнця дивилася б на нього, якби не боялася зустрiтися з ним поглядом: щоразу, як це трапляеться, я абсолютно гублюся; менi мовби боляче, але це нiчого.

Прощавай, дорога моя подружко, йду займатися своiм туалетом. Я люблю тебе, як i ранiше.

Париж, 14 серпня 17…




Лист 15


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Із вашого боку дуже благородно не залишати мене напризволяще. Життя, яке я тут проваджу, дiйсно може натомити надлишком спокою i прiсною одноманiтнiстю. Читаючи ваш лист, цей детальний опис вашого чарiвного дня, я разiв двадцять мав намiр пiд приводом якоi-небудь справи примчати до ваших нiг i благати вас зрадити зi мною вашого кавалера, який не заслуговуе, по сутi, на свое щастя. Чи знаете ви, що змусили мене ревнувати до нього? Навiщо ви заговорили про вiчний розрив? Я зрiкаюся цiеi клятви, мовленоi в мареннi: ми виявилися б недостойними ii, якби змушенi були ii дотримати. Ах, коли б я мiг якось помститись у ваших обiймах за мимовiльну досаду, викликану в менi щастям, якого зазнав кавалер! Признаюся, обурення охоплюе мене, коли я думаю про те, що ця людина, нi про що не роздумуючи й нiчим не утруднюючи себе, а тiльки безглуздим чином iдучи за несвiдомим спонуканням свого серця, знаходить блаженство, для мене недосяжне! О, я його порушу! Обiцяйте менi, що я його порушу. Та хiба ж ви не вiдчуваете приниження? Ви намагаетесь обдурити його, а тим часом вiн щасливiший за вас. Ви гадаете, що вiн ваш полонений, але ж це ви у нього в полонi. Вiн мирно спить, а в цей час ви пильнуете, пiклуючись про його насолоди. І раба його не зробила б бiльше!

Послухайте, прекрасний друже мiй, поки ви дiлите себе мiж багатьма, я анiтрохи не ревную: вашi коханцi для мене – лише спадкоемцi Олександра Великого, нездатнi зберегти спiльно те царство, де володарював я один. Але щоб ви вiддавали себе цiлком одному з них, щоб iснував iнший такий же щасливий, як я, – цього я не потерплю! І не сподiвайтеся, що я терпiтиму. Або приймiть мене знову, або хоча б вiзьмiть другого коханця i заради чудасii мати одного коханого не зраджуйте непорушноi дружби, в якiй ми присягнулись одне одному.

У мене й без того доволi причин скаржитися на долю. Як бачите, я погоджуюся з вашою думкою i визнаю свою провину. І справдi, якщо не мати сил жити, не маючи того, чого бажаеш, якщо жертвувати заради любовi своiм часом, своiми насолодами, своiм життям – якщо це й е бути закоханим, – тодi я дiйсно закоханий. Але це не наближае мене до моеi мети. Менi б зовсiм нiчого було повiдомити вам iз цього приводу, коли б не одна подiя, що змусила мене дуже замислитись; i поки що неясно, мае вона викликати в менi побоювання чи зародити сподiвання.

Ви знаете мого егеря: це скарб щодо iнтриг, справжнiй слуга з комедii. Ви розумiете, що йому доручено залицятися до покоiвки та споювати iнших слуг. Нероба щасливiший за мене; вiн уже домiгся успiху. Вiн щойно дiзнався, буцiмто панi де Турвель доручила одному зi своеi челядi збирати вiдомостi про мою поведiнку й навiть стежити за кожним моiм кроком пiд час уранiшнiх прогулянок, наскiльки це можна буде робити, залишаючись непомiченим. Чого треба цiй жiнцi? Отже, навiть найбiльша скромниця наважуеться на такi речi, якi ми з вами навряд чи наважилися б дозволити собi! Присягаюсь… Але перш нiж помислити про помсту за цю жiночу хитрiсть, потурбуймося про способи обернути ii нам на користь. Досi цi прогулянки, що викликали пiдозри, не мали нiякоi мети; тепер потрiбно буде ii знайти. Це вимагае всiеi моеi уваги, i я полишаю вас, аби гарненько розмiркувати. Прощавайте, мiй чарiвний друже.

Як i ранiше, iз замку ***, 15 серпня 17…




Лист 16


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне


Ах, Софi, ну й новини ж у мене! Можливо, менi й не слiд би повiдомляти iх тобi, але треба ж iз ким-небудь подiлитися: це сильнiше за мене. Кавалер Дансенi… Я в такому занепокоеннi, що не можу писати; не знаю, з чого почати. Пiсля того, як я розповiла тобi про чарiвний вечiр,[20 - Листа, де йдеться про цей вечiр, розшукати не вдалось. Є пiдстави вважати, що мова йде про вечiр, згадуваний у листi панi де Мертей, – про нього йшлося i в попередньому посланнi до Сесiлi Воланж.] який я провела у мами з ним i панi де Мертей, я бiльше нiчого тобi про нього не говорила: рiч у тiм, що я нi з ким узагалi не хотiла про нього говорити, одначе вiн увесь час займав моi думки. Вiдтодi вiн став такий сумний, такий страшенно сумний, що менi робилося боляче. А коли я запитувала про причину його суму, вiн казав, що причини нiякоi немае. Але я ж бачила, що щось е. Так от, учора вiн був iще сумнiший, анiж зазвичай. Усе ж таки це не завадило йому зробити менi ласку i спiвати зi мною, як завжди. Але щоразу, як вiн дивився на мене, серце мое стискалося. Пiсля того, як ми доспiвали, вiн пiшов сховати мою арфу в футляр i, повертаючи менi ключ, попросив мене пограти ще ввечерi, коли я буду сама. Я нiчого не пiдозрювала. Я навiть зовсiм не збиралася грати, але вiн так просив мене, що я сказала: «Добре». А в нього були на те своi причини. І ось, коли я пiшла до себе, i моя покоiвка вийшла, я вирушила за арфою. Мiж струнами я виявила лист, не запечатаний, а тiльки складений; вiн був од нього. Ах, якби ти знала, що вiн менi пише! Вiдколи я прочитала його листа, я так радiю, що нi про що iнше й думати не можу. Я тут же прочитала його чотири рази пiдряд, а коли лягла, то повторювала стiльки разiв, що заснути було годi. Ледве я заплющувала очi, як вiн поставав передi мною й сам вимовляв те, що я щойно прочитала. Заснула я дуже пiзно i, ледве прокинувшись а було зовсiм iще рано), знову дiстала листа, щоб перечитати його на свободi. Я взяла його в лiжко й цiлувала так, немов… Можливо, це дуже погано – цiлувати так лист, але я не могла стриматись.

Тепер же, моя дорога, я й дуже щаслива, i в той же час перебуваю у великому замiшаннi, бо менi, без сумнiву, не слiд вiдповiдати на такого листа. Я знаю, що це не годиться, а тим часом вiн просить мене вiдповiсти, i якщо я не дам вiдповiдi, то, впевнена, вiн знову буде, як i ранiше, засмучений. А це ж для нього дуже важко! Що ти менi порадиш? Втiм, ти знаеш не бiльше за мене. Менi дуже хочеться поговорити про це з панi де Мертей, яка до мене так добре ставиться. Я хотiла б його втiшити, але менi не хотiлося б зробити нiчого поганого. Адже нам завжди кажуть, що потрiбно мати добре серце, а потiм забороняють слухатися його велiння, коли це стосуеться мужчини! Це також несправедливо. Хiба вiн для нас не той же ближнiй, що й жiнка, навiть бiльше? Адже якщо разом iз матiр’ю е батько, а разом iз сестрою – брат, то на додаток е ще й чоловiк. Проте якщо я зроблю що-небудь не цiлком хороше, то, можливо, i сам пан Дансенi буде про мене погано думати! О, в такому разi я вже вважатиму за краще, щоб вiн ходив сумний. І потiм, вiдповiсти я ще встигну. Якщо вiн написав учора, це не означае, що я обов’язково мала написати сьогоднi. Сьогоднi ввечерi мене якраз чекае побачення з панi де Мертей, i, якщо в мене вистачить хоробростi, я iй усе розповiм. Якщо я потiм зроблю точно так, як вона скаже, то менi не доведеться нi в чому собi докоряти. Та й, можливо, вона скаже, що я можу вiдповiсти йому слiвце, щоб вiн не був таким сумним! О, я дуже страждаю.

Прощавай, милий мiй друже. Напиши менi все ж таки свою думку.

Із *** 19 серпня 17…




Лист 17


Вiд кавалера Дансенi до Сесiлi Воланж


Перш нiж вдатися, мадемуазель, – не знаю вже, як сказати: до радостi чи необхiдностi писати вам, – я хочу благати вас вислухати мене. Я усвiдомлюю, що потребую поблажливостi, позаяк наважуюся вiдкрити вам своi почуття. Якби я прагнув лише виправдати iх, поблажливостi було б менi не треба. Що ж я, по сутi, збираюся зробити, як не показати вам дiяння ваших же рук? І що ще можу я сказати вам, крiм того, що вже сказали моi погляди, мое знiяковiння, вся моя поведiнка та навiть мовчання? І чом би стали ви на мене гнiватися через почуття, вами ж самою вселене? Витоки його у вас, i, значить, воно достойне бути вам вiдкритим. І якщо воно палке, як моя душа, то й чисте, як ваша. Хiба скоюе злочин той, хто зумiв оцiнити вашу чарiвну зовнiшнiсть, вашi спокусливi обдаровання, вашу грацiйну витонченiсть i, врештi, зворушливу невиннiсть, що робить нi з чим не порiвнянними якостi, й без того такi дорогоцiннi? Нi, звичайно. Але, навiть не знаючи за собою провини, можна бути нещасним, i така доля очiкуе мене, якщо ви вiдкинете мое освiдчення. Воно – перше, на яке зважилося мое серце. Коли б не було вас, я був би якщо не щасливий, то спокiйний. Але я вас побачив. Спокiй залишив мене, а в щастi я не впевнений. Вас, одначе, дивуе мiй сум; ви запитуете мене про причину його, i часом навiть менi здавалося, що воно вас засмучуе. Ах, скажiть одне тiльки слово, i ви станете творцем мого щастя. Але перш нiж вимовити будь-що, подумайте, що i зробити мене остаточно нещасним теж може одне лише слово. Так будьте ж суддею моеi долi. Вiд вас залежить, стану я навiки щасливий чи нещасливий. Яким дорожчим для мене рукам мiг би я вручити справу, таку важливу?

Закiнчую тим, iз чого почав: благаю про поблажливiсть. Я просив вас вислухати мене. Наважуся на бiльше: прошу про вiдповiдь. Вiдмовити в цьому означало б вселити менi думку, що ви ображенi, а серце мое порука в тому, що повага до вас така сама сильна в менi, як i любов.



Р. S. Для вiдповiдi ви можете скористатися тим же способом, яким я надiслав вам цього листа: вiн уявляеться менi i вiрним, i зручним.

Із***, 18 серпня 17…




Лист 18


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне


Як, Софi, ти заздалегiдь засуджуеш те, що я збираюся зробити? У мене i без того було доволi хвилювань – ти iх iще множиш! Очевидно, кажеш ти, що я не мушу вiдповiдати. Легко тобi казати, особливо коли ти не знаеш, що тепер вiдбуваеться: тебе тут немае, i бачити ти нiчого не можеш. Я впевнена, що на моему мiсцi ти вчинила б так само, як я. Звичайно, взагалi-то вiдповiдати в таких випадках не слiд, i з мого вчорашнього листа ти могла переконатися, що я й не хотiла цього робити. Але вся суть у тому, що, мабуть, нiхто ще нiколи не перебував у такiй ситуацii, як я.

І до всього я ще змушена сама приймати рiшення! Панi де Мертей, яку я розраховувала побачити, учора ввечерi не приiхала. Все йде якось наперекiр менi; адже це завдяки iй я з ним познайомилася. Майже завжди ми з ним бачились i розмовляли при нiй. Не те щоб я на це нарiкала, але ось тепер, у тяжкий момент, вона залишае мене саму. О, мене i справдi можна пожалiти!

Уяви собi, що вчора вiн з’явився, як завжди. Я була в такому замiшаннi, що не наважувалася на нього поглянути. Вiн не мiг заговорити зi мною про це, позаяк мама була тут же. Я так i думала, що вiн буде засмучений, коли побачить, що я йому не написала. Я просто не знала, як менi поводитися. Через хвилину вiн запитав, чи не пiти йому за арфою. Серце у мене калатало так, що едине, на що я виявилася здатною, це вимовити: «Так!». Коли вiн повернувся, стало ще гiрше. Я лише мигцем поглянула на нього, вiн же на мене не дивився, але вигляд у нього був таким, що можна було подумати – вiн захворiв. Я страшенно страждала. Вiн почав настроювати арфу, а потiм, передаючи менi ii, сказав: «Ах, мадемуазель!..». Вiн вимовив лише два слова, але таким тоном, що я була приголомшена. Я почала перебирати струни, сама не знаючи, що роблю. Мама запитала, чи будемо ми спiвати. Вiн вiдмовився, пояснивши, що кепсько почуваеться. У мене ж нiяких вибачень не було, i менi довелося спiвати. Як хотiла б я нiколи не мати голосу! Я навмисно вибрала арiю, якоi ще не розучувала, оскiльки була впевнена, що однаково нiчого не заспiваю як слiд, i вiдразу стане видно, що зi мною твориться недобре. На щастя, приiхали гостi, i, ледве зачувши, як до двору в’iжджае карета, я припинила спiвати й попросила вiднести арфу. Я дуже боялася, щоб вiн одразу ж не пiшов, але вiн повернувся.

Поки мама та ii гостя розмовляли, менi захотiлося поглянути на нього ще. Очi нашi зустрiлись, i вiдвести погляд у мене не вистачило сил. Через хвилину я побачила, як у нього полилися сльози, i вiн змушений був вiдвернутися, щоб цього не показати. Тут уже я не змогла витримати, я вiдчула, що сама розплачусь. Я вийшла i надряпала олiвцем на клаптику паперу: «Не сумуйте ж так, прошу вас. Обiцяю вам вiдповiсти». Вже, напевно, ти не зможеш сказати, що це погано, i, крiм того, я вже не могла з собою впоратись. Я засунула папiрець мiж струнами арфи так само, як було засунуто його лист, i повернулася до вiтальнi. Менi зробилося якось спокiйнiше, але я дочекатися не могла, поки поiде гостя. На щастя, вона з’явилася до мами з коротким вiзитом i тому незабаром поiхала. Як тiльки вона вийшла, я сказала, що хочу пограти на арфi, й попросила, щоб вiн ii принiс. Із виразу його обличчя я зрозумiла, що вiн нi про що не здогадуеться. Але пiсля повернення – о, який вiн був задоволений! Ставлячи навпроти мене арфу, вiн зробив так, що мама не могла бачити його рухiв, узяв мою руку i стиснув ii… але як! Це тривало тiльки одну мить, але я не можу тобi передати, як менi стало приемно. Проте я негайно ж вiдсмикнула руку, отож менi нi в чому собi дорiкнути! Тепер, милий мiй друже, ти сама бачиш, що я не можу не написати йому, позаяк обiцяла. І потiм, я бiльше не завдаватиму йому прикрощiв; я страждаю вiд них навiть сильнiше, нiж вiн сам. Якби з цього могло статися що-небудь погане, я б уже нiзащо не робила б цього. Але що тут поганого – написати листа, особливо для того, щоб хто-небудь не страждав? Бентежить мене, одначе, що я не зумiю добре написати, але вiн вiдчуе, що провини моеi тут немае, i потiм я впевнена, що позаяк лист буде вiд мене, то вiн однаково зрадiе.

Прощавай, дорогий друже. Якщо ти вважаеш, що я помиляюся, скажи менi прямо. Але я цього не думаю. Пiдходить час писати йому, i серце в мене так б’еться, що важко уявити. Але написати потрiбно, адже я обiцяла. Прощавай.

Із ***, 20 серпня 17…




Лист 19


Вiд Сесiлi Воланж до кавалера Дансенi


Учора, добродiю, ви були такi сумнi, й це мене так засмучувало, що я не витримала i обiцяла вам вiдповiсти на листа, який ви менi написали. Я i зараз вiдчуваю, що цього не слiд робити. Але я обiцяла i не хочу зрадити свое слово. Нехай це доведе вам, що я маю до вас найщирiшi почуття. Тепер ви це знаете i, я сподiваюся, не проситимете бiльше в мене листiв! Сподiваюся також, ви нiкому не розповiсте, що я вам написала. Адже мене, певно, засудили б, i це завдало б менi багато неприемностей. А надто сподiваюся, що ви самi не думатимете про мене погано, що було б для мене найважчим. Смiю також запевнити вас, що нiкому iншому я б такоi ласки не зробила. Я б дуже хотiла, щоб i ви, у свою чергу, вiдповiли менi тим, що перестали б сумувати, як останнiм часом; це псуе менi всяке задоволення бачити вас. Ви бачите, добродiю, що я говорю з вами цiлком щиро. Я буду дуже рада, якщо наша дружба нiколи не урветься, але прошу вас – не пишiть менi бiльше.

Маю честь…

Сесiль Воланж.

Із ***, 20 серпня 17…




Лист 20


Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона


Ах, негiднику, ви лестите менi зi страху, аби я не стала з вас насмiхатися! Гаразд, змiню гнiв на милiсть. Ви менi написали стiльки безрозсудних речей, що доводиться пробачити вам скромнiсть, у якiй вас тримае ваша президентша. Не думаю, щоб мiй кавалер виявив таку ж поблажливiсть. Менi здаеться, вiн не така людина, щоб схвалити вiдновлення нашого з вами договору i знайти вашу безумну думку забавною.

Я, однак, досхочу посмiялася над нею, i менi було дуже шкода, що доводиться смiятися наодинцi. Якби ви були тут, справдi, не знаю, куди б завела мене ця веселiсть. Але у мене був час розмiркувати, i я озброiлася суворiстю. Це не означае, що я вiдмовляю назавжди, але я вважаю за потрiбне почекати, i маю рацiю. Нинi мене, мабуть, здолало б марнославство, i в захопленнi грою я зайшла б занадто далеко. Адже я така жiнка, що знову прив’язала б вас до себе, i ви, чого доброго, забули б свою президентшу. А який це був би скандал, якби я, негiдна, вiдвернула вас вiд доброчесностi! Щоб уникнути цiеi небезпеки – ось моi умови. Як тiльки ви оволодiете вашою богомiльною красунею i зможете надати який-небудь тому доказ, приiздiть – i я ваша. Але вам добре вiдомо, що в серйозних справах приймаються лише письмовi докази.

У такому разi, з одного боку, я виявлюся для вас нагородою замiсть того, щоб слугувати втiхою, а це менi куди приемнiше. З iншого боку, успiх ваш буде набагато гострiший на смак, бо сам стане приводом для невiрностi. Так приiздiть же, привезiть менi якнайскорiше запоруку вашоi перемоги, подiбно до наших хоробрих лицарiв, якi клали до нiг своiх дам блискучi плоди вiйськових звитяг. Кажу не жартома, менi було б цiкаво знати, що може написати недоторка пiсля такоi оказii та який покров накидае на своi промови пiсля того, як стягнула всi покрови з самоi себе. Ваша справа розрахувати, чи не занадто дорого я себе цiную; але попереджаю – нiякоi знижки не буде. А поки що, дорогий мiй вiконте, примирiться з тим, що я залишаюся вiрною своему кавалеровi та бавлюся, даруючи йому щастя, незважаючи на те, що вас це злегка засмучуе.

Проте менi здаеться, що, якби не була я такою моральною, тепер у нього з’явився б небезпечний суперник: маленька Воланж. Я до нестями захоплена цiею дiвчинкою – тут справжнiсiнька пристрасть. Або я помиляюсь, або вона стане однiею з найпомiтнiших у товариствi жiнок. Я бачу, як розвиваеться ii сердечко, i видовище це – просто чудове. Вона вже несамовито закохана у свого Дансенi, але ще уявлення про це не мае. Вiн сам, хоч i сильно закоханий, – iще боязкий юнак, i не наважуеться багато чому ii навчати. Обое вони мене обожнюють. Особливо мала – iй страшенно хочеться довiрити менi свою таемницю. Останнiми днями я помiчаю, що вона просто пригнiчена, i я зробила б iй найбiльшу послугу, якби трохи допомогла. Та я не забуваю, що це ще дитина, i не хочу себе компрометувати. Дансенi говорив зi мною дещо яснiше, але щодо нього я твердо вирiшила: я не хочу його вислуховувати. Що стосуеться малоi, мене часто долае спокуса зробити ii своею ученицею. Хотiлось би зробити Жеркуру цю послугу. Але час у мене е: вiн буде на Корсицi до жовтня. Я розраховую скористатися цим термiном, i ми вручимо йому жiнку, що цiлком сформувалася, замiсть невинноi пансiонерки. Яка воiстину зухвала самовпевненiсть у цього чоловiка: вiн наважуеться спокiйно спати, коли жiнка, що мае пiдстави скаржитися на нього, ще не помстилася!

Скажу вiдверто: якби мала перебувала в цю хвилину тут, чого тiльки я б iй не розповiла!

Прощавайте, вiконте, бажаю вам доброго вечора та славних успiхiв, але, Бога ради, просувайтеся вперед! Подумайте, що коли ця жiнка не належатиме вам, iншi соромитимуться того, що ви колись належали iм.

Із ***, 20 серпня 17…




Лист 21


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Нарештi, чарiвний друже мiй, зробив я крок уперед, i значний крок. Хоч вiн i не привiв мене до мети, але принаймнi допомiг менi втямити, що я на вiрному шляху, i розвiяв побоювання, якi ледве не охопили мене, про те, що я заблукав. Я, нарештi, освiдчився в коханнi, i хоча вiдповiддю менi було уперте мовчання, я все ж домiгся й iншоi вiдповiдi, можливо, найменш двозначноi та найутiшнiшоi. Але не випереджатимемо подii й повернiмося назад. Ви пам’ятаете, що за мною почали стеження. Так от, я вирiшив обернути цей ганебний прийом на загальне благо i повiвся таким чином. Я доручив однiй довiренiй особi знайти в околицях якого-небудь нещасного, що потребуе допомоги. Виконати це доручення було неважко. Вчора вдень мiй довiрений доповiв менi, що сьогоднi вранцi мають описати всю рухомiсть цiлоi сiм’i, яка не в змозi сплатити податей. Я постарався переконатися, що в цьому будинку немае жодноi дiвчини або жiнки, чий вiк або зовнiшнiсть могли б зробити мою поведiнку пiдозрiлою, i коли всi вiдомостi було зiбрано, оголосив за вечерею, що завтра йду на полювання. Тут доводиться вiддати належне моiй президентшi. Вiддане нею розпорядження стежити за мною, мабуть, викликало в неi докори сумлiння, i, не в змозi стримати свою цiкавiсть, вона все ж таки знайшла сили чинити опiр моему бажанню: завтра-бо очiкуеться нестерпна спека, я ризикую захворiти, нiчого не вб’ю, тiльки даремно стомлюся. І пiд час нашого дiалогу очi ii, що говорили яснiше, можливо, нiж вона бажала, дали менi зрозумiти, що вона хоче, щоб усi цi кориснi доводи я визнав грунтовними. Як ви самi розумiете, я й не подумав iз нею погодитися, встоявши навiть перед невеликим випадом проти полювання i мисливцiв, а також перед легкою хмаркою досади, що затьмарювала увесь вечiр це небесне чоло. Спершу я навiть побоювався, аби вона не скасувала свого розпорядження i ii делiкатнiсть не зiпсувала менi справи. Але я просто недооцiнив силу жiночоi цiкавостi й тому помилився. Того вечора ж мiй егер заспокоiв мене iз цього приводу, i я влiгся цiлком задоволений.

На свiтанку я встаю i вирушаю в дорогу. Вiдiйшовши на яких-небудь п’ятдесят крокiв вiд замку, помiчаю спостерiгача, що йде за мною. Починаю полювання i йду прямо через поле до потрiбного менi села, розважаючись у дорозi лише тим, що змушую лайдака, що шпигуе за мною, пробiгати частенько риссю вiдстань утричi бiльшу за мою: вiн не наважувався йти навпростець i тримався дороги. Примушуючи його повправлятись, я сам неабияк розгарячився й сiв пiд деревом, аби вiдпочити. Вiн же – яке нахабство! – шмигнув за кущi, що росли всього крокiв за двадцять вiд мене, i теж там примостився. На мить менi захотiлося вистрiлити в нього з рушницi; хоч вона й заряджена була всього лише дробом, вiн отримав би гiдний урок, який довiв би йому, наскiльки небезпечна рiч – цiкавiсть. На його щастя, я згадав, що вiн для моiх планiв дуже корисний i навiть потрiбний; це мiркування його врятувало.

Ось я i в селi. Бачу якусь метушню, пiдходжу, розпитую. Велю покликати збирача податей i, поступаючись великодушному спiвчуттю, благородно сплачую п’ятдесят шiсть лiврiв, через якi п’яти людським iстотам випадало впасти у вiдчай i убогiсть. Ви не можете собi уявити, як усi присутнi хором почали благословляти мене, пiсля того як я зробив цю просту справу, як рясно полилися сльози вдячностi з очей старезного глави цього сiмейства, роблячи привабливим обличчя патрiарха, яке ще за хвилину перед тим похмура печать вiдчаю просто спотворювала! Я ще спостерiгав усе це, коли iнший селянин, молодший, який вiв за руки жiнку i двох дiтей, швидким кроком наблизився до мене i сказав iм: «Вклонiмося в ноги цьому ангеловi Божому!», i в ту ж мить я опинився в оточеннi всiеi сiм’i, що припала до моiх колiн. Мушу признатись у своiй слабкостi – я розплакався i вiдчув, як усього мене охоплюе мимовiльний солодкий трепет. Я просто був здивований тим, наскiльки приемно робити добро, i був недалекий вiд думки, що заслуги людей, якi в нас iменуються доброчесними, не такi вже й великi, як нас зазвичай переконують. Хай там як, але я вважаю цiлком справедливим заплатити цим бiднякам за приемнiсть, яку вони менi зробили. У мене було з собою десять луiдорiв,[21 - Луiдор – основна золота монета у Францii ХVІІІ ст.] i я вiддав iм цi грошi. Знову мене заходились обсипати словами вдячностi, але вони звучали вже не так захоплено: справжне, сильне враження справлене було задоволенням невiдкладноi потреби, а все подальше було тiльки виявом удячностi й здивування перед щедрiстю, так би мовити, вже надмiрною.

Посеред щирих благословень цього сiмейства я дуже скидався на героя драми у сценi розв’язки. Зауважте, що головною особою в натовпi був для мене мiй вiрний пiдглядач. Мети було досягнуто; я звiльнився вiд них усiх i повернувся до замку. Зваживши все, я залишився задоволений своею вигадкою. Жiнка ця, безумовно, варта всiх моiх заходiв. Настане день, коли я зможу пред’явити iх iй, як цiннi документи, i, заздалегiдь оплативши певним чином ii прихильнiсть, я матиму право розпоряджатися нею, як менi заманеться, нi в чому собi не докоряючи.

Забув сказати вам, що, прагнучи з усього отримати вигоду, я попросив цих добрих людей благати Бога про успiх усiх моiх задумiв. Ви незабаром побачите, чи не почутi вже почасти iх молитви… Але оце зараз менi сказали, що подано вечерю. Якщо я запечатаю цей лист лише пiсля повернення, його вже не можна буде сьогоднi вiдправити. Отже – «продовження в наступному номерi». Дуже шкода, бо залишилось якраз найкраще. Прощавайте, чарiвний друже. Ви крадете в мене лише задоволення бачити вас.

Із ***, 20 серпня 17…




Лист 22


Вiд президентшi де Турвель до панi де Воланж


Вам, напевно, приемно буде, добродiйко, дiзнатися про одну рису вдачi пана де Вальмона, вона дуже, як менi здаеться, вiдрiзняеться вiд усiх тих, якими вам малювали його вдачу. Як обтяжливо мати невтiшну думку про будь-кого, як образливо знаходити самi лише вади в тих, хто, по сутi, мае всi якостi, необхiднi для того, щоб любити доброчеснiсть! Нарештi, ви самi такi схильнi до поблажливостi, що дати вам можливiсть переглянути занадто суворе судження про когось – означае зробити вам послугу. Здаеться, пан де Вальмон мае всi пiдстави сподiватися на таку милiсть, я сказала б навiть – на такий вияв справедливостi, й ось чому я так думаю.

Сьогоднi вранцi вiн вийшов на одну зi своiх прогулянок, якi можуть навести на думку про який-небудь його задум у наших околицях, – думка ця дiйсно виникла у вас, i я, на свiй жаль, можливо, занадто жваво за неi вхопилася. На щастя для нього, – i передусiм для нас, оскiльки це рятуе нас вiд несправедливих суджень, – один iз моiх слуг мав iти в тому ж напрямi,[22 - Панi де Турвель, мабуть, не наважуеться признатися, що це було зроблено за ii наказом.] що i вiн, i, таким чином, мою недоречну, але таку, що виявилася дуже корисною, цiкавiсть було вдоволено. Вiн доповiв нам, що пан де Вальмон, виявивши в селi *** нещасну родину, чие домашне добро розпродавалося за несплату податкiв, не лише поспiшив сплатити борг цих бiдних людей, але навiть дав iм досить велику суму грошей. Слуга мiй був свiдком цього благородного вчинку i додав, що, за словами селян, якi розмовляли про це мiж собою i з ним, чийсь слуга, на якого вони йому вказали i якого моя людина вважае слугою пана де Вальмона, вчора збирав вiдомостi про жителiв села, що потребують допомоги. Коли це так, то ми маемо тут не швидкоплинне спiвчуття, викликане випадковими обставинами, а певний намiр зробити добру справу, прагнення добродiйностi – благородну доброчеснiсть щирих душ. Однак, чи випадковiсть це, чи обдуманий вчинок, дiяння це похвальне, i вiд самоi розповiдi про нього я розчулилася до слiз. Додам, – i, як i ранiше, заради справедливостi, – що, коли я заговорила з ним про цей вчинок, про який сам вiн не зронив нi слова, вiн спочатку його заперечував, а коли йому довелося в нiм признатися, заговорив про нього, як про якусь нiкчемну справу, що скромнiсть лише подвоюе його заслугу.

Скажiть же менi тепер, шановний друже мiй, чи дiйсно пан де Вальмон такий уже нерозкаяний розпусник? Якщо вiн такий i в той же час здатний чинити так, як сьогоднi, що ж тодi залишаеться на долю порядних людей? Як злi можуть подiляти з добрими священну радiсть благодiянь? Чи допустив би Господь, аби чесна сiм’я отримала з рук негiдника допомогу, за яку б потiм возносила вдячнiсть небесному провидiнню? Чи вгодно буде йому, щоб чистi вуста марнували благословення негiдному? Нi. Я вважаю за краще думати, що, хоч якими б тривалими були цi помилки, вони не вiчнi, i не можу вважати людину, що творить добро, ворогом доброчесностi. Пан де Вальмон е, можливо, лише прикладом того, якими небезпечними е зв’язки. Я закiнчую на цiй думцi, яка менi подобаеться. Якщо, з одного боку, вона може слугувати йому виправданням у ваших очах, то, з iншого боку, вона змушуе мене все бiльше й бiльше цiнувати нiжну дружбу, що з’еднала мене з вами на все життя.

Маю честь… i т. д.



Р. S. Ми з панi де Розмонд вирушаемо зараз вiдвiдати цю чесну й нещасну сiм’ю i додати нашу запiзнiлу допомогу до тiеi, яку зроблено було паном де Вальмоном. Ми беремо його з собою. Таким чином, ми хоча б дамо цим добрим людям можливiсть iще раз побачити свого благодiйника. Здаеться, це все, що вiн залишив на нашу частку.

Із ***, 20 серпня 17…




Лист 23


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Ми зупинилися на моему поверненнi до замку; продовжую розповiдь.

Я тiльки встиг трохи опорядитись i негайно ж вирушив до вiтальнi, де моя спокусниця сидiла за вишиванням, тодi як мiсцевий священик читав моiй тiтоньцi газету. Я влаштувався бiля п’яльцiв. Погляди, ще нiжнiшi, нiж зазвичай, що майже пестять, незабаром пiдказали менi: слуга вже доповiв про виконання дорученоi йому справи. І справдi мила моя викривальниця не могла довго приховувати вкрадений у мене секрет i, не посоромившись перебити високоповажного пастиря, – хоча газету вiн читав так, наче виголошував проповiдь, – заявила: «А в мене теж е новина», – i тут же розповiла мою пригоду з точнiстю, що робить честь ii iнформаторовi. Ви самi розумiете, яку я напустив на себе скромнiсть. Але хiба можна зупинити жiнку, коли вона розхвалюе чоловiка, якого, сама того не усвiдомлюючи, любить? Я вже вирiшив не перебивати ii. Можна було подумати, що вона проголошуе славослiв’я якому-небудь святому угодниковi. Я ж тим часом не без надii спостерiгав усе те, що слугувало мовби запорукою любовi: сповнений жвавостi погляд, рухи, що стали набагато вiльнiшими, i особливо голос – вiн уже помiтно змiнився, видаючи збентеженiсть ii душi. Не встигла вона закiнчити свою розповiдь, як панi де Розмонд сказала менi: «Пiдiйди до мене, племiннику, пiдiйди, дай я тебе поцiлую». Тут я вiдразу вiдчув, що чарiвна проповiдниця теж не зможе встояти проти поцiлунку. Щоправда, вона спробувала втiкати, але незабаром опинилася в моiх обiймах i не лише не в силах була оборонятися, але ледве встояла на ногах. Чим бiльше я спостерiгаю за цiею жiнкою, тим жаданiшою вона менi стае. Вона поспiшила повернутися до п’яльцiв, удаючи, нiби знову взялася вишивати. Але я добре помiтив, що руки в неi тремтiли, i вона не в змозi була продовжувати роботу.

Пiсля обiду панi побажали вiдвiдати бiднякiв, яким я так благородно надав допомогу. Я супроводжував iх. Позбавлю вас повторення сцени вдячностi та вихвалянь. Серцю моему, що трiпоче вiд солодкого спомину, не терпиться повернутися до замку. Всю дорогу моя чарiвна президентша був задумливiшою, нiж зазвичай, i не промовила нi слова. Зайнятий думками про те, якi засоби винайти, щоб трохи краще використовувати враження, навiяне подiями цього дня, я теж справляв мовчанку. Говорила сама лише панi де Розмонд, зрiдка отримуючи вiд нас небагатослiвнi вiдповiдi. Ми iй, мабуть, надокучили; я цього хотiв i досяг своеi мети. Тiльки-но ми вийшли з екiпажа, вона вирушила до себе, залишивши мене й мою спокусницю вдвох у слабко освiтленiй вiтальнi: солодка напiвтемрява, що надае смiливостi боязкому почуттю любовi.

Без зусиль спрямував я бесiду бажаним для мене руслом. Завзяття милоi проповiдницi слугувало менi краще, нiж уся моя спритнiсть. «Коли людина гiдна творити добрi справи, – сказала вона, кинувши на мене лагiдний погляд, – як може вона все свое життя чинити погано?»

«Я не заслуговую, – заперечив я, – нi цiеi похвали, нi цього докору, i не можу уявити собi, щоб ви з вашим розумом iще не розгадали мене. Нехай моя вiдвертiсть навiть зашкодить менi у ваших очах, – ви настiльки гiднi ii, що я не можу вам у нiй вiдмовити. Ключ до моеi поведiнки ви знайдете в моему характерi – занадто, на жаль, слабкому. Оточений людьми аморальними, я наслiдував iх вади, я навiть, можливо, з помилкового самолюбства прагнув iх переплюнути. Тут же, скорений прикладом доброчесностi, я спробував хоча б наслiдувати вас, не маючи сподiвання з вами порiвнятись. І, можливо, вчинок, за який ви мене сьогоднi хвалите, втратить усяку цiну у ваших очах, якщо ви дiзнаетеся справжнi моi спонукання. (Бачите, чарiвний друже мiй, як недалеко я був од iстини!) Не менi, – продовжував я, – зобов’язанi були цi нещаснi допомогою, яку надав iм я. В тому, в чому ви вбачаете похвальне дiяння, я шукав лише засобу сподобатись. Я виявився, – позаяк уже треба говорити все до кiнця, – нiкчемним служителем божества, якому поклоняюся. (Тут вона спробувала перебити мене, але я не дав iй цього зробити.) І зараз, – додав я, – лише через слабкiсть свою видав я таемницю. Я давав собi слово змовчати про неi, для мене щастям було поклонiння вашим чеснотам, так само як i вашим принадам, – поклонiння, про яке ви нiколи не мали б дiзнатись. Але, маючи перед очима приклад щиросердя, я не в силах бути обманщиком i не хочу докоряти собi в непристойнiй удаваностi щодо вас. Не думайте, що я ображу вас злочинним сподiванням. Я буду нещасний, знаю це, але навiть страждання моi будуть менi дорогi: вони послугують доказом безмежностi моеi любовi. До ваших нiг, до серця вашого повергну я своi муки, там почерпну я сили для нових страждань, там набуду спiвчуття i вважатиму себе втiшеним, оскiльки ви мене пожалiли. О обожнювана, вислухайте мене, пожалiйте, допоможiть менi!» Я кинувся до ii нiг, стискаючи ii руки у своiх. Але вона раптовим рухом вирвала iх у мене i, притиснувши до очей з виразом вiдчаю, закричала: «О, я нещасна!» – i вiдразу ж заплакала. На щастя, я довiв себе до того, що й сам плакав: знову заволодiвши ii руками, я омивав iх слiзьми. Ця обережнiсть виявилася необхiдною, бо вона була така поглинена своiм стражданням, що не помiтила б мого, якби я не удався до цього способу звернути на нього ii увагу. При цьому я виграв те, що дiстав можливiсть удосталь намилуватись ii чарiвним личком, яке ще погарнiшало завдяки дii слiз. Я так розгарячився й так мало володiв собою, що ледве не пiддався спокусi скористатися цiею хвилиною.

Яка ж велика наша слабкiсть, яка сильна влада обставин, якщо навiть я, забувши про своi задуми, ризикував тим, що передчасна перемога могла вiдняти у мене привабливiсть тривалоi боротьби з нею й усi подробицi ii тяжкоi поразки, якщо в поривi юначого бажання я мало не прирiк переможця панi де Турвель на те, що плодом його зусиль виявилася б тiльки жалюгiдна перевага володiння ще однiею жiнкою! Так, вона мусить здатись, але нехай побореться, нехай у неi не вистачить сил для перемоги, але виявиться досить для опору, нехай вона зазнае всiеi повноти вiдчуття власноi слабкостi й вимушена буде визнати свою поразку. Надамо жалюгiдному браконьеровi можливiсть убити iз засiдки оленя, якого вiн пiдстерiг: справжнiй мисливець мае загнати дичину. Оце вже гiдний замисел, хiба не так? Але, можливо, зараз я жалкував би, що не здiйснив його, якби випадок не допомiг моiй передбачливостi.

Ми почули шум: хтось iшов до вiтальнi. Панi де Турвель злякалася, швидко пiдхопилася, взяла один зi свiчникiв i вийшла. Перешкодити iй було неможливо. Виявилося, що це був слуга. Переконавшись у цьому, я рушив за нею. Не встиг я зробити декiлька крокiв, як почув, що, або впiзнавши iх, або пiддавшись неясному вiдчуттю страху, вона побiгла швидше i не ввiйшла, а скорiше влетiла до своеi кiмнати, зачинивши за собою дверi. Я пiдiйшов до дверей, але вони були замкненi на ключ. Стукати я, певна рiч, не став: це дало б iй можливiсть без зусиль чинити опiр. Менi спало на думку спробувати побачити ii через замкову щiлину, i я дiйсно побачив цю чарiвливу жiнку – вона стояла навколiшках, уся в сльозах, i гаряче молилася. До якого Бога осмiлювалася вона волати? Чи е Бог такий могутнiй, щоб опиратися любовi? Марно удаеться вона тепер до допомоги ззовнi: нинi тiльки я владний над ii долею.

Вважаючи, що для одного дня мною цiлком достатньо зроблено, я теж пiшов до своеi кiмнати i сiв писати вам. Я сподiвався побачити ii за вечерею, але вона звелiла передати, що погано почуваеться, i лягла. Панi де Розмонд хотiла пiднятися до неi в кiмнату, але пiдступна хвора послалася на головний бiль, при якому iй просто неможливо кого б то не було бачити. Ви, звичайно, розумiете, що пiсля вечерi ми сидiли недовго, i що у мене теж розболiлася голова. Пiшовши до себе, я написав iй довгого листа, скаржачись на ii суворiсть, i лiг спати, вирiшивши передати його сьогоднi вранцi. З дати цього листа ви легко можете зробити висновок, що спав я погано. Рано вставши, я перечитав свого листа i вiдразу ж помiтив, що погано володiв собою, виявивши в нiм бiльше запалу, нiж любовi, i бiльше досади, нiж смутку. Треба буде його переробити, але в спокiйнiшому станi. Бачу, що вже свiтае, i сподiваюся, що вранiшня прохолода допоможе менi заснути. Зараз я знову ляжу i, хоч яка велика влада цiеi жiнки надi мною, обiцяю вам не займатися нею аж так, щоб у мене не залишалося часу думати про вас. Прощавайте, чарiвний мiй друже.

Із ***, 21 серпня 17…




Лист 24


Вiд вiконта де Вальмона до президентшi де Турвель


Ах, добродiйко, хоч би з жалостi примусьте себе заспокоiти замiшання моеi душi i сказати менi, на що я можу сподiватись i чого менi страшитись. Я перебуваю ввесь час у невiдомостi мiж надмiром щастя й надмiрнiстю страждання, i це спричиняе жорстокi тортури. Навiщо я говорив з вами? Чому не встояв перед владною чарiвнiстю, що змусила мене вiдкрити вам своi думки? Поки я задовольнявся тим, що безмовно поклонявся вам, любов була для мене радiстю, i чисте це почуття, ще не затьмарене виглядом вашого страждання, здавалося цiлком достатнiм для мого щастя. Але це джерело радостi стало джерелом вiдчаю з тiеi митi, коли я побачив вашi сльози, коли я почув це жорстоке: «О, я нещасна!». О панi, цi три слова довго звучатимуть у моему серцi. З волi якого фатуму найнiжнiше з почуттiв уселяе вам лише жах? Чого ви лякаетесь? Ах, не того, що подiлите мое почуття: серце ваше, яке я погано знаю, не створене, вочевидь, для любовi. Тiльки мое, на яке ви безупинно зводите наклеп, здатне вiдчувати. Ваше ж не вiдчувае навiть жалостi. Якби це було не так, ви не вiдмовили б хоч в одному словi втiхи нещасному, що вiдкрив вам своi страждання, ви не сховалися б вiд його поглядiв, тодi як бачити вас – його едина розрада, ви не гралися б так жорстоко його тривогою, повiдомивши, що ви хворi, i не давши йому дозволу прийти до вас, аби дiзнатися про ваше самопочуття, ви зрозумiли б, що та сама нiч, яка для вас була тiльки дванадцятьма годинами вiдпочинку, для нього вилилася у цiле столiття страждань.

Чим, скажiть менi, заслужив я на цю вбивчу суворiсть? Я не боюся зробити вас своiм суддею. Що ж я вчинив? Лише пiддався мимовiльному почуттю, навiяному вашою красою i виправданому вашою доброчеснiстю; воно завжди стримувалося шанобливiстю, i безневинне визнання в цiм стало наслiдком довiрливостi, а зовсiм не сподiвання. Чи зрадите ви мою довiру, яку, здавалося, самi ви заохочували й якiй я без вагання вiддався? Нi, я не можу так думати. Це означало б припустити, що у вас е хоч би одна вада, а серце мое гнiваеться тiльки при думцi про це; я зрiкаюся своiх докорiв; я мiг написати цi слова, але я не iх мав на увазi. Ах, дозвольте менi вiрити у вашу досконалiсть: це едина радiсть, яка залишилася менi. Доведiть, що ви дiйсно такi, великодушно виявивши турботу про мене. Ви надавали допомогу нещасним, а хто з них потребував ii бiльше, нiж я? Ви повергнули мене в безумство – не залишайте ж мене в нiм. Ви викрали мiй спокiй – позичте ж менi свiй i, виправивши мене, просвiтiть, аби завершити вашу справу.

Я не хочу обманювати вас: перемогти мою любов вам не вдасться, але ви навчите мене стримувати ii. Керуючи моiми вчинками, намовляючи мене, що я маю говорити, ви хоча б позбавите мене жахливого нещастя бути вам докучливим. А головне – розсiйте мiй убивчий страх. Скажiть, що жалiете, що прощаете мене, дайте менi увiрувати у вашу поблажливiсть. Так, як я цього бажав би, у вас ii нiколи не буде; але я прошу лише того, що менi вкрай потрiбне; чи вiдмовите ви менi в цьому?

Прощавайте, добродiйко. Приймiть прихильно вияв моiх почуттiв: вони не зменшують моеi шанобливостi.

Із ***, 20 серпня 17…




Лист 25


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Ось учорашнiй бюлетень.

Об одинадцятiй годинi я зайшов до панi де Розмонд i пiд ii охороною введено мене було до уявноi хвороi, яка ще лежала в лiжку. Пiд очима в неi були кола: сподiваюся, вона спала не бiльше за мене. Я знайшов хвилинку, коли панi де Розмонд вiдiйшла, i простягнув свого листа. Його не взяли, але я залишив його на лiжку i почав дбайливо пiдсовувати до неi крiсло моеi тiтоньки, що побажала сiсти ближче до своеi милоi дiвчинки, якiй довелося затиснути листа в руцi, щоб уникнути скандалу. Хвора, на свою бiду, заявила, що в неi, здаеться, невеликий жар. Панi де Розмонд попросила мене помацати iй пульс, всiляко розхвалюючи моi знання в медицинi. Спокусниця моя зазнала подвiйноi прикростi: iй довелося простягнути менi свою руку, вiдчуваючи в той же час побоювання, що ii маленька брехня зараз виявиться. Я дiйсно взяв ii руку i затиснув у своiй, а iншою почав обмацувати цю свiжу пухку ручку вiд кистi до лiктя. Лицемiрка залишалася незворушною, i я, вiдiйшовши вiд лiжка, сказав: «Пульс анiтрохи не прискорений». Припускаючи, що погляд ii був суворий, я, щоб покарати ii, не прагнув упiймати його. Незабаром вона сказала, що хоче встати, i ми залишили ii на самотi. Вона спустилася до обiду, який пройшов дуже понуро, i заявила, що не пiде на прогулянку, даючи цим зрозумiти, що нагоди поговорити з нею у мене не буде. Я зрозумiв, що тут потрiбно вдатися до зiтхань i стражденного вигляду. Мабуть, вона цього чекала, бо за ввесь день це був единий раз, що менi вдалося зустрiтися з ii поглядом. Хоч вона i скромниця, а в неi, як у всякоi iншоi, е своi хитрощi. Я уловив хвилину, щоб запитати ii, чи зволить вона сповiстити мене, яку менi вготовано долю, i дещо здивувався, почувши у вiдповiдь: «Так, добродiю, я вам написала». Менi не терпiлося отримати цього листа, але – чи хитрiсть це знову, чи незручнiсть, чи боязкiсть – вона передала менi його лише ввечерi, перед вiдходом до сну. Посилаю вам його разом iз чернеткою мого листа до неi. Прочитайте i судiть самi, з яким вражаючим лицемiрством вона запевняе, що не вiдчувае любовi, у той час як я переконаний у протилежному. Адже якщо я потiм обману ii, вона гнiватиметься, хоча обманула мене перша! Чарiвний друже мiй, навiть найпромiтнiший чоловiк може у кращому разi лише зрiвнятися з найправдивiшою жiнкою. Доведеться менi, однак, удати, нiби я вiрю всiм цим байкам, i вибиватися з сил, розiгруючи вiдчай, тому що добродiйцi хочеться зображувати суворiсть! Ну, як не мрiяти про вiдплату за всi цi пiдступи?… Але – терпiння… Тим часом прощавайте. Менi треба ще багато писати.

До речi, лист святенницi ви менi повернiть. Може статися, що згодом вона надумаеться набивати цiну всiм цим дурницям, i треба, щоб у мене все було в порядку.

Я нiчого не кажу про маленьку Воланж. Ми поговоримо про неi при першiй же зустрiчi.

Із замку ***, 22 серпня 17…




Лист 26


Вiд президентшi де Турвель до вiконта де Вальмона


Нiколи, високоповажний добродiю, ви не отримали б вiд мене жодного листа, якби безглузда моя поведiнка учора ввечерi не змусила мене порозумiтися з вами сьогоднi. Так, признаюся, я плакала. Можливо, вирвались у мене i слова, на якi ви так наполегливо посилаетеся. Ви помiтили i сльози моi, i слова. Доводиться роз’яснити вам усе.

Я звикла викликати лише благопристойнi почуття, чути лише розмови, якi можу слухати не червонiючи, i, отже, вiдчувати себе у безпецi, на яку, смiю це стверджувати, я цiлком заслуговую. Тому я не вмiю нi прикидатися, нi протистояти враженням, що наринули на мене. Ваша поведiнка здивувала мене i змусила нiяковiти; становище, в яке я не мусила б потрапляти, вселило менi якийсь незрозумiлий страх; може, викликала в менi обурення i думка, що мене сплутано з жiнками, яких ви зневажаете, i я можу зазнати такого ж легковажного поводження. Все це, разом узяте, викликало в мене сльози i, можливо, змусило – небезпiдставно, вважаю, – сказати, що я нещасна. Вислiв цей, який ви вважаете таким сильним, напевно, звучав би дуже слабко, якби причина моiх слiз i моiх слiв була iнша, якби, замiсть того щоб засуджувати почуття, що мають бути для мене образливими, я могла вже побоюватися, що здатна iх роздiлити.

Нi, добродiю, такого побоювання я не вiдчуваю. Якби воно було в мене, я тiкала б за сотнi лье вiд вас i всамiтнилася б де-небудь у пустелi оплакувати злощасну зустрiч iз вами. Можливо, навiть незважаючи на щонайповнiшу впевненiсть мою, що я не люблю вас i не полюблю нiколи, можливо, я вчинила б правильнiше, якби послухалася поради друзiв – не пiдпускати вас близько до себе.

Я вiрила, – i це едина моя помилка, – я вiрила, що ви поставитеся з повагою до чесноi жiнки, яка найбiльше прагнула бачити й у вас чесну людину i вiддати вам належне, яка захищала вас у той час, коли ви ображали ii своiми злочинними бажаннями. Ви не знаете мене. Нi, добродiю, ви мене не знаете. Інакше ви не намислили б, що помилки вашi дають вам якiсь права. На тiй пiдставi, що ви вели зi мною розмови, яких менi не слiд було слухати, ви уявили, що вам дозволено написати менi листа, якого я не мусила читати. І при всьому цьому ви просите мене керувати вашими вчинками, намовляти вас, що ви маете говорити! Так от, добродiю, мовчання й забуття – едина порада, яку менi випадае вам дати i якоi вам випадае додержуватися. Тодi справдi ви набудете деякого права на мою поблажливiсть, i лише вiд вас залежало б дiстати право навiть на мою вдячнiсть… Але нi, я не звертатимусь iз проханням до людини, що не виявила до мене пошани. Я не виявлю довiри тому, хто зазiхнув на мою безпеку.

Ви змушуете мене остерiгатися вас, можливо, навiть ненавидiти, чого я зовсiм не бажала. Я хотiла бачити у вас лише племiнника найшанованiшого мого друга, i голос дружби пiдносила я проти голосу громадськоi думки, що звинувачував вас. Ви все зруйнували i, як я передбачаю, нiчого не захочете вiдновити.

Менi залишаеться, добродiю, заявити вам, що почуття вашi мене ображають, що освiдчення в них е зухвалим викликом i, передусiм, що я не лише не здатна коли-небудь роздiлити iх, але що ви змусите мене нiколи бiльше з вами не бачитись, якщо не змусите себе надалi до мовчання щодо цього. Мовчання, якого я, на мою думку, маю право вiд вас очiкувати й навiть вимагати. До цього листа я додаю той, якого ви написали менi, i сподiваюся, що ви зволите, у свою чергу, повернути менi цього мого листа. Менi було б вельми прикро, якби залишився який-небудь слiд подii, що взагалi не мусила б мати мiсце. Маю честь… i т. д.

Із ***, 21 серпня 17…




Лист 27


Вiд Сесiлi Воланж до маркiзи де Мертей


Божечки, люба панi, якi ви добрi! Як добре ви зрозумiли, що менi набагато легше написати вам, анiж говорити з вами! Тiльки ось дуже вже важко все це сказати; але ж ви менi друг, чи не так? О так, ви мiй добрий, щирий друг! Я постараюся не боятися. І, крiм того, менi такi потрiбнi ви, вашi поради! Я страшенно вiд усього засмучуюся; менi здаеться, всi здогадуються, про що я думаю, а головне – коли вiн присутнiй, я червонiю, тiльки-но хто-небудь на мене погляне. Вчора, коли ви помiтили, що я плачу, рiч була в тому, що я хотiла з вами поговорити, а потiм не знаю вже, що мене зупинило, i коли ви запитали, що це зi мною, сльози полилися самi собою. Я не змогла б i слова вимовити. Коли б не ви, мама все помiтила б, i що б тодi було зi мною? Адже так я увесь час i живу, особливо останнi чотири днi!

Усе почалося з того дня, добродiйко, – так, я вже вам скажу, – з того дня, коли кавалер Дансенi написав менi. О, запевняю вас, коли я виявила його листа, я i уявлення не мала, що це таке. Але я не хочу брехати i не можу сказати, що не отримала великого задоволення, коли читала його. Розумiете, я волiла б усе життя мати самi прикростi, нiж якби вiн менi не написав. Але я добре знала, що не мушу цього говорити, i можу вас запевнити, я навiть сказала йому, що дуже на нього за це гнiваюсь, але вiн каже, що це було сильнiше за нього, i я йому охоче вiрю. Я ж сама вирiшила не вiдповiдати йому i, одначе, не змогла втриматися. О, я написала йому один лише раз i навiть частково лише для того, аби сказати йому, щоб вiн менi бiльше не писав. Але незважаючи на це, вiн увесь час пише, а позаяк я йому не вiдповiдаю, я бачу, що вiн сумуе, i мене це засмучуе ще бiльше. Я вже не знаю, що менi робити, що зi мною станеться, i, по правдi сказати, мене можна пожалiти.

Скажiть менi, будь ласка, добродiйко, чи дуже було б погано, якби я йому час вiд часу вiдповiдала? Тiльки доти, поки вiн сам не вирiшить припинити менi писати, i все не стане, як було ранiше. Бо, що стосуеться мене, то, якщо це триватиме, я не знаю, що зi мною буде. Ви знаете, коли я читала його останнього листа, я так плакала, що нiяк не могла заспокоiтись, i я впевнена, що, коли я йому й тепер не дам вiдповiдi, ми зовсiм змучимося.

Я вам надiшлю його листа або зроблю копiю, i ви самi зможете судити. Ви побачите, вiн нiчого поганого не просить. Проте, якщо ви вважатимете, що вiдповiдати не можна, я обiцяю вам утриматись. Але я гадаю, ви зi мною погодитеся, що нiчого поганого тут немае. Оскiльки вже зайшла про це мова, добродiйко, дозвольте менi поставити вам ще одне запитання: менi казали, що любити кого-небудь – погано. Але чому? Я тому запитую, що пан кавалер Дансенi стверджуе, нiби нiчого поганого в цьому немае i що майже всi люди люблять. Якщо це так, то не бачу, чом би я не мала собi цього дозволяти. Чи, можливо, це погано тiльки для дiвиць? Адже я чула, як мама казала, що мадемуазель Д*** любить пана М***, i говорила вона про це зовсiм не як про щось особливо погане. Проте я впевнена, що вона розсердилася б на мене, якби дiзналася про моi дружнi почуття до пана Дансенi. Вона, мама, досi поводиться зi мною, як iз дитиною, i нiчого менi не каже. Коли вона взяла мене з монастиря, я гадала, вона хоче видати мене замiж, а тепер менi здаеться, що нi. Не те щоб мене це дуже хвилювало, запевняю вас, але ви з нею в такiй дружбi й, можливо, знаете, як iде справа, а якщо знаете, я сподiваюся, ви менi скажете.

Довгий вийшов лист, люба панi, але ви ж дозволили менi писати вам. Я i скористалася цим, щоб усе вам повiдати, i дуже розраховую на вашу дружбу.

Маю честь i т. д.

Париж, 23 серпня 17…




Лист 28


Вiд кавалера Дансенi до Сесiлi Воланж


Отже, мадемуазель, ви, як i ранiше, вiдмовляетеся вiдповiдати менi? Нiщо не може похитнути вас, i кожен новий день забирае з собою сподiвання, яке вiн менi обiцяв! Ви визнаете нiбито, що мiж нами iснуе дружба, але що це за дружба, якщо вона недостатньо сильна, щоб зворушити вас моiми стражданнями, якщо ви все так само холоднi та незворушнi, тодi як мене спалюе лютий пломiнь, якого я не в силах погасити; якщо вона не тiльки не вселяе вам довiри, але ii не вистачае й на те, щоб пробудити в вас жалiсть? Як, друг ваш страждае, а ви нiчого не робите, щоб йому допомогти! Вiн просить одного лише слова, а ви йому вiдмовляете! І ви хочете, щоб вiн задовольнявся таким слабким почуттям, у якому ви, попри все, ще й боiтеся зайвий раз запевнити його!

Учора ви сказали, що не хотiли б бути невдячною. Ах, повiрте менi, мадемуазель, прагнення заплатити за любов дружбою означае не побоювання бути невдячною, а лише страх видатися такою. Проте я бiльше не зважуюся говорити вам про почуття, яке може бути лише обтяжливим для вас, якщо воно вам чуже. Я мушу вмiти хоч би таiти його, поки не навчуся перемагати. Я добре розумiю, як це буде важко; я не приховую вiд себе, що менi знадобляться всi моi сили; я випробую всi засоби; один iз них буде особливо тяжким для мого серця: без кiнця повторювати собi, що ваше серце бездушне. Я постараюся навiть бачитися з вами якомога рiдше i вже знаходжу для цього вiдповiдний привiд.

Як! Я змушений буду вiдмовитися вiд солодкоi звички бачити вас щодня! Ах, в усякому разi, я нiколи не перестану жалкувати про це. Вiчне горе буде розплатою за нiжну любов, i це станеться з вашоi вини, i це буде справою ваших рук. Я вiдчуваю, що нiколи не знайду знову щастя, яке нинi втрачаю. Лише ви одна створенi були для мого серця. З якою радiстю дав би я клятву жити тiльки заради вас. Але ви не хочете прийняти ii. Ваше мовчання ясно говорить менi, що у вашому серцi я не народжую нiякого вiдгуку, воно краще за все доводить вашу байдужiсть i одночасно найжорстокiшим способом дае менi це зрозумiти. Прощавайте, мадемуазель.

Я не смiю вже сподiватися на вiдповiдь: любов написала б його, не зволiкаючи нi хвилини, дружба – з радiстю, i навiть жалiсть – iз добрим почуттям. Але i жалiсть, i дружба, i любов однаково чужi вашому серцю.

Париж, 23 серпня 17…




Лист 29


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне


Я ж казала тобi, Софi, бувають випадки, коли писати можна, i запевняю тебе, розкаююся, що послухалася твоеi поради, яка заподiяла нам, – кавалеровi Дансенi й менi – стiльки горя. На доказ, що я мала рацiю, скажу тобi, що панi де Мертей – жiнка, яка в усiх цих речах уже напевно чудово розбираеться, – врештi-решт, почала думати, як я. Я iй в усьому призналася. Спершу вона, щоправда, говорила те ж, що i ти, але, коли я iй усе пояснила, вона погодилася, що це зовсiм iнша справа. Вона лише вимагае, щоб я показувала iй усi моi листи й усi листи кавалера Дансенi, позаяк хоче бути цiлком упевненою, що я пишу тiльки так, як треба. І тепер я абсолютно спокiйна. Господи, як я люблю панi де Мертей! Вона така добра! І до того ж вона жiнка дуже шанована. Таким чином, проти цього нiчого й заперечити.

Із якою радiстю напишу я пановi Дансенi, й який вiн буде задоволений! Вiн зрадiе навiть бiльше, нiж думае, оскiльки досi я говорила йому тiльки про дружбу, а вiн увесь час хотiв, щоб я сказала про свою любов. Я-то вважаю, що це одне i те саме, але все-таки не зважувалась, а вiн наполягав. Я сказала про це панi де Мертей, i вона вiдповiла, що я маю рацiю, що освiдчуватися в любовi треба лише тодi, коли мовчати вже немае можливостi. А я якраз упевнена, що бiльше в мене не вистачить сил стримуватися. Врештi-решт, це ж однаково, а йому буде приемнiше.

Панi де Мертей сказала менi також, що дасть менi книги, в яких про все це говориться i якi навчать мене правильно поводитись i писати краще, нiж я це роблю. Бо, бачиш, вона вказуе менi на всi моi недолiки, а це означае, що вона мене мiцно любить. Вона тiльки порадила менi нiчого не говорити про цi книги мамi, тому що хто-небудь, можливо, ще скаже, що вона нехтувала моiм вихованням, а це може iй бути неприемно. О, звичайно, я iй нiчого не скажу.

Як усе ж дивно, що жiнка, майже менi чужа, бiльше пiклуеться про мене, нiж рiдна мати! Яке щастя для мене, що я з нею познайомилася!

Вона попросила також у мами дозволу взяти мене пiслязавтра в Оперу, в свою ложу. Мене вона повiдомила, що ми там будемо самi й зможемо ввесь час розмовляти, не побоюючись, що нас почують. Це навiть краще, нiж сама опера. Ми поговоримо про мое замiжжя, оскiльки, за ii словами, я дiйсно незабаром маю вийти замiж, але нам не вдалося поки що поговорити про це детальнiше. До речi, хiба не дивно й те, що мама нi слова менi про це не сказала?

Прощавай, моя Софi. Йду писати кавалеровi Дансенi. О, я страшенно рада.

Із ***, 24 серпня 17…




Лист 30


Вiд Сесiлi Воланж до кавалера Дансенi


Нарештi, добродiю, погоджуюсь я написати вам i завiрити вас у моiй дружбi, в моiй любовi, якщо вже без цього ви будете нещаснi. Ви кажете, що в мене немае сердечноi доброти. Запевняю вас, що ви помиляетесь, i сподiваюся, що тепер у вас уже не залишилося нiяких сумнiвiв. Якщо ви страждали через те, що я вам не писала, то невже ви думаете, що i я теж не засмучувалась? Але справа в тому, що я нi за що у свiтi не хотiла б зробити чого-небудь поганого, i я навiть, напевно, не освiдчилася б у коханнi до вас, якби могла утриматися, але ваша печаль була для мене занадто тяжкою. Сподiваюся, що тепер ви вже перестанете сумувати, i ми будемо дуже щасливi.

Я розраховую на задоволення бачити вас сьогоднi ввечерi й на те, що ви прийдете ранiше; однаково це нiколи не буде так рано, як менi хотiлося б. Мама вечеряе вдома, i я гадаю, що вона запросить вас залишитися. Сподiваюся, що ви не будете зайнятi, як позавчора. На тiй вечерi, куди ви вирушали, було, напевно, дуже весело? Адже ви поквапилися пiти дуже рано. Але про це не говоритимемо. Я сподiваюся, що тепер, коли ви знаете, що я вас люблю, ви залишатиметеся зi мною так довго, як тiльки зможете.

Я ж радiю тiльки тодi, коли буваю з вами, i хотiла б, щоб i для вас це було так само.

Я дуже засмучена, що нинi ви ще сумнi, але це вже не з моеi вини. Я попрошу вас принести менi арфу, як тiльки ви прийдете, щоб ви негайно ж отримали мого листа. Нiчого кращого придумати не можу.

Прощавайте, добродiю. Я дуже люблю вас, усiм серцем. І чим частiше я про це говорю, тим стаю щасливiшою. Сподiваюся, що i ви будете щасливi.

Із ***, 24 серпня 17…




Лист 31


Вiд кавалера Дансенi до Сесiлi Воланж


Так, певна рiч, ми будемо щасливi! Щастя мое забезпечене, позаяк ви любите мене; вашому нiколи не буде кiнця, якщо воно продовжиться стiльки ж, скiльки любов, яку ви менi вселили. Як! Ви любите мене, ви вже не боiтеся запевнити мене у своiй любовi! Чим частiше ви менi про це говорите, тим ви щасливiшi! Прочитавши це чарiвне я люблю вас, написане вашою рукою, я тут же почув це освiдчення з ваших прекрасних уст. Я побачив, як на менi зупинився привабливий цей погляд, що його нiжне почуття зробив ще чарiвнiшим. Я отримав од вас клятву жити тiльки для мене. Приймiть же i мою – присвятити все мое життя вашому щастю, приймiть ii i будьте певнi, що я нiколи ii не зраджу.

Який блаженний день провели ми вчора! Ах, чому в панi де Мертей не щодня е що сказати по секрету вашiй мамi? Чому думка про перешкоди, якi очiкують нас, мусить домiшуватися до солодкого спомину, який володiе мною? Чому не можу я безперервно тримати у своiх руках чарiвну ручку, що написала менi слова: Я люблю вас! – укривати ii поцiлунками, хоч цим винагороджуючи себе за вашу вiдмову в бiльшiй милостi!

Скажiть, моя Сесiль, коли ваша мама повернулася, коли ii присутнiсть змусила нас обмiнюватися лише байдужими поглядами, коли ви вже не могли запевненнями у своiй любовi втiшати мене в тому, що не хочете менi ii довести – невже не вiдчували ви анi найменшого жалю, не сказали собi: «Поцiлунок зробив би його щасливiшим, але я сама позбавила його цього щастя?». Обiцяйте менi, милий мiй друже, що при першiй же слушнiй нагодi ви виявитеся менш суворою. У цiй обiцянцi знайду я мужнiсть перенести всi негаразди, уготованi нам долею, i жорстокi злигоднi будуть пом’якшенi хоча б упевненiстю, що ви також жалкуете про них.

Прощавайте, чарiвна моя Сесiль, настав час iти до вас. Я не в змозi був би зараз покинути вас, коли б не думка, що я роблю це лише для того, щоб побачитися з вами. Прощавайте, так мною кохана! Ви, яку я любитиму все бiльше й бiльше!

Із ***, 25 серпня 17…




Лист 32


Вiд панi де Воланж до президентшi де Турвель


Отже, ви хочете, добродiйко, щоб я повiрила в доброчеснiсть пана де Вальмона? Признаюся, що не можу на це зважитись i що менi так само важко вважати його порядною людиною на пiдставi одного лише факту, про який ви розповiли, як i визнати порочним яку-небудь благородну людину, дiзнавшись про один лише непристойний ii вчинок. Рiд людський недосконалий нi в чому – нi в поганому, нi в хорошому. Негiдник може мати своi чесноти, як i чесна людина – своi слабкостi. Менi уявляеться, що вважати це iстиною тим бiльше важливо, що саме звiдси випливае необхiднiсть поблажливостi до злих так само, як i до добрих, i що iстина ця одних оберiгае вiд гординi, а iнших – од вiдчаю. Ви, напевно, визнаете, що в цьому випадку я не дуже додержуюсь поблажливостi, яку проповiдую. Але я вважаю ii лише згубною слабкiстю, якщо вона веде до того, що ми починаемо однаково ставитись i до порочноi, i до благородноi людини.

Я не дозволю собi дошукуватися, з яких причин пан де Вальмон зробив свiй вчинок. Готова вiрити тому, що вони похвальнi, як i сам цей вчинок. Але хiба, незважаючи на це, пан де Вальмон не займався все свое життя тим, що вносив до чесних сiмей замiшання, безчестя i ганьбу? Прислухайтеся, якщо хочете, до голосу нещасного, якому пан де Вальмон надав допомогу, але нехай голос цей не заглушае крики сотень жертв, яких вiн погубив. Якщо вiн, як ви кажете, лише приклад того, якi небезпечнi бувають зв’язки, то хiба вiд цього вiн сам перестае бути небезпечним? Ви вважаете його здатним повернутися на шлях iстинний? Нехай так; припустiмо навiть, що диво це сталось. Але ж громадська думка буде, як i ранiше, проти нього, i хiба цього недостатньо для того, щоб керувати вашою поведiнкою? Тiльки господовi дано прощати в мить розкаяння: адже вiн читае в серцях. Але люди можуть судити про намiри лише за вчинками, й нiхто з них, утративши повагу iнших людей, не мае права скаржитися на законну недовiру, внаслiдок якоi втрачена повага вiдновлюеться з такими труднощами. Подумайте особливо, юний друже мiй, що iнодi для того, щоб утратити ii, досить лише удати, нiби занадто мало ii цiнуеш. І не вважайте таку суворiсть несправедливою, бо, з одного боку, е всi пiдстави вважати, що людина не вiдмовляеться вiд такого цiнного блага, якщо мае право на нього претендувати, а з iншого боку, дiйсно, той, кого не стримуе ця потужна вузда, завжди перебувае ближче до зла. Адже саме такий вигляд мали б ви в очах товариства, якби у вас зав’язалася близька дружба з паном де Вальмоном, хоч якою б вона була невинною.

Мене налякала палкiсть, iз якою ви його захищаете, i тому я поспiшаю передбачити вiрогiднi вашi заперечення. Ви назвете менi панi де Мертей, якiй пробачили цей зв’язок. Ви запитаете, чому я його приймаю. Ви скажете, що вiн не лише не знехтуваний порядними людьми, але що вiн прийнятий i навiть користуеться успiхом у так званому добiрному товариствi. Я гадаю, що зможу вiдповiсти вам на все.

Щодо панi де Мертей, то вона дiйсно гiдна всiлякоi поваги, мае, можливо, лише той недолiк, що надмiру впевнена у власних силах: вона спритний вiзник, якому забавно iхати, маневруючи серед скель над прiрвами, i якого виправдовуе лише успiх.

Справедливо хвалити ii за це, але небезпечно було б наслiдувати ii приклад: вона сама згодна з цим i засуджуе себе. У мiру того як збiльшуеться ii життевий досвiд, вона стае бiльш суворою, i я не побоюся запевнити вас, що в цьому разi вона була б зi мною згодна.

Щодо мене особисто, то я не виправдовуватиму себе бiльше, нiж iнших. Звичайно, я приймаю пана де Вальмона, i вiн усiма прийнятий: це ще одна непослiдовнiсть разом iз тисячею iнших, якi керують суспiльством. Ви не гiрше за мене знаете, що всi помiчають iх, нарiкають на них i продовжують iм пiдкорятися. Пан де Вальмон – людина з хорошим iм’ям, великим достатком, безлiччю приемних якостей – рано усвiдомив, що для того, аби пiдпорядкувати собi товариство, досить умiти з однаковою спритнiстю користуватися похвалою i кепкуванням. Нiхто не володiе в такiй мiрi цим подвiйним даром: за допомогою одного вiн спокушае, iнший вселяе страх до нього. Його не шанують, але йому лестять. Таке його становище в нашому свiтi, який, скорiше, обережний, анiж мужнiй, вважае за краще не боротися з ним, а жити у мирi.

Але нi сама панi де Мертей i нiяка iнша жiнка, напевно, не наважилася б зачинитися десь у селi майже наодинцi з такою людиною. І найскромнiшiй, найдоброзвичайнiшiй iз усiх судилося подати приклад такоi безтурботностi! Пробачте менi це слово: воно продиктоване дружбою. Милий мiй друже, сама ваша чеснiсть, вселяючи вам вiдчуття безпеки, зраджуе вас. Подумайте, що суддями будуть, з одного боку, люди легковажнi, несхильнi вiрити в доброчеснiсть, якоi iм не виявити у своему середовищi, а з iншого – зловмиснi, якi робитимуть вигляд, що не вiрять у неi, щоб помститися вам за те, що ви ii маете. Подумайте: на те, що ви нинi робите, не зважилися б i багато чоловiкiв. Дiйсно, серед молодих людей, чиiм занадто вже безперечним оракулом е пан де Вальмон, найбiльш розсудливi побоюються здаватися занадто близько пов’язаними з ним. А ви, ви цього не боiтесь! Ах, повертайтеся, повертайтеся швидше, заклинаю вас… Якщо аргументiв моiх недостатньо, щоб переконати вас, поступiться хоча б моему дружньому почуттю. Це воно змушуе мене поновлювати наполягання, i воно мае виправдати iх. Вам воно здасться занадто суворим, а я хотiла б, аби заклик його виявився зайвим. Але я вважаю за краще, щоб ви бiльше скаржилися на надмiрну дбайливiсть моеi дружби, нiж на ii недбалiсть.

Із ***, 24 серпня 17…




Лист 33


Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона


Якщо ви страшитесь успiху, ласкавий вiконте, якщо ви самi маете намiр забезпечити супротивника зброею i менше прагнете перемогти, нiж битися, менi бiльше нiчого сказати вам. Поведiнка ваша – сама обачнiсть. Якби не було так, воно було б самою дурiстю. Правду сказати, я боюся, що ви самi себе обманюете.

Докоряю я вам не за те, що ви упустили момент. З одного боку, я не дуже впевнена, що вiн настав, а з iншого боку, незважаючи на все, що з цього приводу говориться, я прекрасно знаю, що упущена нагода завжди може знову випасти, тим часом як необачний крок не завжди вдаеться виправити.

Але справжнiй ваш промах у тому, що ви затiяли листування. Сумнiваюся, щоб ви в змозi були передбачити тепер, до чого це може привести. Чи, бува, не розраховуете ви довести цiй жiнцi, що вона мусить здатися? Менi уявляеться, що iстиною цiею переймаються пiд впливом почуття, а не силою мiркування, i щоб переконати в нiй, треба не доводити, а зворушити. Але який сенс зворушувати листами, якщо вас самого не буде тут же, щоб скористатися нагодою? Нехай навiть вашi красномовнi фрази викличуть любовне сп’янiння, – чи, бува, не спокушаете ви себе надiею, що воно триватиме достатньо довго, аби роздум не встиг перешкодити освiдченню? Подумайте, скiльки часу буде потрiбно для листа i скiльки часу мине, поки листа передадуть за призначенням, i передусiм розмiркуйте, чи може жiнка з правилами на зразок цiеi вашоi ханжi довго хотiти того, чого вона прагне нiколи не хотiти? Цей спосiб годиться з дiвчатками, якi можуть писати «я люблю вас», не усвiдомлюючи, що тим самим кажуть «я готова здатись». Але, на мою думку, розсудлива доброчеснiсть панi де Турвель чудово розумiе значення слiв. Ось чому, незважаючи на перевагу, яку ви над нею здобули в бесiдi, вона завдала вам поразки в листi. А чи знаете ви, що вiдбуваеться надалi? Через те тiльки, що починаеш сперечатися, не хочеш поступатись. Пiдшукуючи увесь час переконливi аргументи, знаходиш iх, а потiм тримаешся за них не стiльки тому, що вони такi вже хорошi, скiльки для того, щоб не виявити непослiдовностi.

До того ж – дивуюсь, як ви цього самi не помiтили! – найважче в любовних справах – писати те, чого не вiдчуваеш. Я маю на увазi – правдоподiбно писати: користуешся ж усе одними i тими ж словами, але розташовуеш iх не так, як слiд, або, вiрнiше сказати, розташовуеш iх по порядку – i квит. Перечитайте свого листа: його написано так послiдовно, що кожна фраза видае вас iз головою. Охоче вiрю, що президентша ваша досить недосвiдчена, щоб цього не помiтити, але хiба це важливо? Належного враження вiн однаково не справить. Це як у бiльшостi романiв: автор iз сил вибиваеться, прагнучи зображувати запал, а читач залишаеться холодним. Єдиний виняток – «Елоiза».[23 - Маеться на увазi роман Ж.-Ж. Руссо «Нова Елоiза».] І, незважаючи на весь талант ii автора, саме це спостереження завжди вселяло менi думку, що в основi «Елоiзи» лежить iстинна подiя. Не те, коли говориш. Маючи звичку володiти своiм голосом, легко надаеш йому чутливостi, а до цього додаеться вмiння легко проливати сльози. Погляд горить бажанням, але воно поеднуеться з нiжнiстю. Нарештi, за деякоi недоладностi живоi мови легше зображувати знiяковiлiсть та розгубленiсть, у яких i полягае справжне красномовство любовi. Особливо ж присутнiсть предмета нашоi любовi заважае нам мiркувати i змушуе бажати поразки. Повiрте менi, вiконте, якщо вас просять бiльше не писати, скористайтеся цим, аби виправити свою помилку, i чекайте нагоди заговорити. Знаете, ця жiнка сильнiша, нiж я гадала. Вона вмiло захищаеться, i якби лист не був таким довгим i фразою щодо вдячностi вона не давала вам привiд почати все наново, то зовсiм не видала б себе.

Менi здаеться, ви можете бути впевненi в успiху вже тому, що вона витрачае надто багато сил одразу. Я передбачаю, що вона вичерпае iх у словесному захистi, а на захист самоi себе в неi вже нiчого не залишиться.

Повертаю вам обидва вашi листи, i, якщо ви схильнi дотримувати обережностi, вони будуть останнiми до митi, коли ви здобудете щастя. Шкода, вже пiзня година, а то я поговорила б iз вами про маленьку Воланж, – вона робить великi успiхи, i я нею дуже задоволена. Здаеться, я доб’юся свого ранiше, нiж ви; радiйте цьому, вiконте. На сьогоднi – прощавайте.

Із ***, 24 серпня 17…




Лист 34


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Ви надзвичайно красномовнi, чарiвний мiй друже, але навiщо так вибиватися з сил, доводячи всiм вiдомi речi? Щоб досягти успiху любовi, краще говорити, нiж писати: ось, здаеться, все, до чого зводиться змiст вашого листа. Але ж це ж самi ази мистецтва спокуси. Зауважу тiльки, що ви робите лиш один виняток iз цього правила, а тим часом iх два. До дiвчаток, якi ступають на цей шлях iз боязкостi й вiддаються через необiзнанiсть, треба додати тих, що мудрують, якi ступають на нього iз самолюбства й яких марнославство заманюе в пастку. Так, наприклад, я впевнений, що графиня де Б***, яка вiдразу вiдповiла на мого першого листа, любила тодi мене не бiльше, нiж я ii, i що вона вбачала в листуваннi лише можливiсть iз деяким блиском поговорити на тему любовi.

Хай там як, будь-який адвокат скаже вам, що загальне правило аж нiяк не завжди застосовуеться до кожного конкретного випадку. Ви ось вважаете, що в мене е вибiр мiж листуванням i живою мовою, а справа йде не так. Пiсля того, що сталося дев’ятнадцятого, смиренниця зайняла обороннi позицii й почала уникати зустрiчей, виявляючи значно бiльше спритностi, нiж я. Якщо так триватиме, вона змусить мене серйозно подумати про способи здобути в цiй справi перевагу. Бо я, безумовно, не дозволю, щоб вона хоч у чомусь здобула перемогу. Навiть листи моi слугують приводом для маленькоi вiйни. Не задовольняючись тим, що вона залишае iх без вiдповiдi, вона вiдмовляеться навiть приймати iх. При кожному листi потрiбно вдаватися до якоi-небудь хитростi, й вони далеко не завжди вдаються.

Ви пам’ятаете, яким простим способом я передав iй першого листа. З другим теж було не важче. Вона попросила мене повернути iй ii листа, а я замiсть того передав мого, не викликавши анi найменшоi пiдозри. Але чи то вiд досади, що я ошукав ii, чи то з примхи, чи то, кiнець кiнцем, через свою доброчеснiсть – бо врештi-решт, вона змусить мене в цю доброчеснiсть повiрити, – вона наполегливо вiдмовляеться прийняти третього. Проте я сподiваюся, що незручне становище, в яке ii трохи не поставила ця вiдмова, виправить ii на майбутнiй час.

Я був не занадто здивований, коли вона вiдмовилася прийняти листа, якого я iй просто подав: це вже означало б пiти на певну поступку, а я чекаю тривалiшоi оборони. Пiсля цiеi спроби, зробленоi, так би мовити, мимохiдь, для проби, я вклав свого листа в iнший конверт i, вибравши час ii туалету, коли з нею була панi де Розмонд i служниця, послав його з моiм егерем, звелiвши йому сказати iй, що це папiр, якого вона в мене просила. Я вiрно вгадав, що вона побоiться незручного пояснення, до якого змусила б ii вiдмова. І дiйсно, вона взяла листа, i мiй посланець, якому сказано було придивитися до виразу ii обличчя, помiтив тiльки легкий рум’янець – скорiше знiяковiння, нiж гнiву.

Тому я радiв, цiлком упевнений, що або вона залишить цього листа в себе, або, якщо побажае повернути його, iй доведеться побути зi мною наодинцi, що дало б менi можливiсть поговорити з нею. Але приблизно за годину один iз ii слуг з’являеться в мою кiмнату i передае менi вiд своеi панi пакет iншого вигляду, нiж був мiй; на конвертi ж я впiзнаю такий жаданий менi почерк.

Поспiшно розпечатую…

У пакетi мiститься мiй же власний лист, не розпечатаний i лише складений удвое. Пiдозрюю, що на цю диявольську хитрiсть наштовхнуло ii побоювання, аби я не виявився менш, нiж вона, педантичним щодо розголосу.

Ви знаете мене, i вам немае чого описувати мою лють. Довелось, одначе, знову набути холоднокровностi й знаходити новi способи. Ось що я придумав.

Звiдси щодня посилають за листами на пошту, яка розташована приблизно за три чвертi лье вiд замку. Для цiеi мети користуються замкнутим ящиком на кшталт церковноi карнавки для збирання пожертвувань, один ключ вiд якоi зберiгаеться у начальника пошти, а iнший – у панi де Розмонд. Кожен iз мешканцiв замку опускае в нього своi листи в будь-який час протягом дня, i ввечерi iх вiдносять на пошту, а вранцi приносять iз пошти листи, адресованi в замок. Усi слуги, як господарськi, так i стороннi, виконують цей обов’язок по черзi. Була черга не мого слуги, але вiн зохотився пiти на пошту пiд приводом, що в той бiк йому потрiбно у справi.

Я ж написав свого листа. На конвертi я змiнив почерк i досить вдало пiдробив дiжонський поштовий штемпель, адже менi здалося забавним, домагаючись тих же прав, що i ii чоловiк, писати звiдти, де вiн перебувае, а також i тому, що спокусниця моя весь день говорила, що дуже хотiла б отримати листи з Дiжона. Я визнав за благо зробити iй цю приемнiсть.

Вживши цих застережних заходiв, легко було приеднати цього листа до iнших. Завдяки такому способу я виграв i можливiсть бути свiдком того, як його буде прийнято, бо тут прийнято, зiбравшись до снiданку, чекати доставки листiв, перш нiж розiйтися. Нарештi принесли листи.

Панi де Розмонд вiдчинила ящик. «Із Дiжона», – сказала вона, передаючи листа панi де Турвель. «Це не почерк мого чоловiка», – зауважила та з занепокоенням, поспiшно ламаючи печатку. З першого ж погляду вона зрозумiла, в чому справа, i обличчя ii так змiнилося, що панi де Розмонд звернула на це увагу й запитала: «Що з вами?». Я теж пiдiйшов зi словами: «В цьому листi що-небудь жахливе?». Боязка богомолка очей не смiла пiдвести, не промовила нi слова i, щоб приховати знiяковiння, удавала, що пробiгае очима послання, якого не в змозi була прочитати. Я насолоджувався ii знiяковiнням i, будучи не проти злегка подражнити ii, додав: «Ви нiбито заспокоiлися. Можна сподiватися, що цей лист скорiше здивував, анiж засмутив вас». Тодi гнiв надихнув ii краще, нiж могла б зробити обережнiсть. «У цьому листi, – вiдповiла вона, – мiстяться речi, якi мене ображають, i я дивуюсь, як менi наважились iх написати». – «Хто ж це?» – перервала панi де Розмонд. «Вiн без пiдпису, – вiдповiла розгнiвана красуня, – але i лист i автор його викликають у мене однакове презирство. Я була б дуже вдячна, якби бiльше не заговорювали зi мною про нього». З цими словами вона розiрвала зухвале послання, запхала рештки в кишеню, пiдвелась i вийшла з кiмнати. Але хоч скiльки б вона гнiвалась, а лист все ж таки був у неi, i я сподiваюся, що цiкавiсть спонукала ii прочитати його повнiстю.

Детальний опис цього дня завiв би мене занадто далеко. Докладу чернетки обох моiх листiв: ви будете обiзнанi не гiрше за мене самого. Якщо ви хочете бути в курсi цього листування, доведеться вам навчитися розбирати моi карлючки, бо нi за що у свiтi не погоджусь я на нудьгу ще раз переписувати iх начисто. Прощавайте, мiй милий друже.

Із ***, 25 серпня 17…




Лист 35


Вiд вiконта де Вальмона до президентшi де Турвель


Я мушу пiдкорятися вам, добродiйко, я мушу довести вам, що, незважаючи на всi моi грiхи, в якi у вас е бажання вiрити, у мене все ж таки достатньо чуйностi, щоб не дозволити собi жодного докору, i достатньо мужностi, щоб змусити себе принести найтяжчi жертви. Ви приписуете менi мовчання та забуття! Що ж, я змушу свою любов мовчати i забуду, якщо знайду сили, жорстокiсть, iз якою ви до неi поставилися.

Певна рiч, бажання знадобитися вам iще не давало менi на це права, i я готовий визнати: саме лише те, що менi так потрiбна ваша поблажливiсть, не було ще достатньою пiдставою домогтись ii вiд вас. Але, убачаючи в любовi моiй образу, ви забуваете, що коли це грiх, то ви самi одночасно i причина його, i виправдання. Забуваете ви також, що я вже звик вiдкривати вам свою душу навiть тодi, коли довiрливiсть могла завдати менi шкоди, i вже не в змозi був приховувати вiд вас почуття, що охоплюють мене. Ви ж вважаете наслiдком моеi зухвалостi те, що породжено щиросердою вiдвертiстю. У нагороду за любов найнiжнiшу, найблагоговiйнiшу, найсправжнiшу ви вiдкидаете мене далеко вiд себе. Ви говорите менi навiть про свою ненависть… Хто б не став скаржитися на таке поводження? Лиш я пiдкоряюсь i покiрливо все терплю: ви завдаете менi ударiв, а я продовжую поклонятися вам. Немислима влада ваша надi мною робить вас самодержавною володаркою моiх почуттiв, i якщо протистоiть вам сама тiльки любов моя, якщо ii ви не в силах зруйнувати, то лише тому, що вона – ваше творiння, а не мое.

Я не прошу взаемностi, бо нiколи не спокушався надiею на неi. Я не чекаю навiть i жалостi, хоча мiг би на неi сподiватися, пам’ятаючи про увагу, яку ви до мене iнодi виявляли. Але, признаюся, менi здаеться, я можу просити про справедливiсть.

Я дiзнався вiд вас, добродiйко, що хтось постарався зашкодити менi у ваших очах. Якби ви слухалися порад друзiв, то не дозволили б менi навiть наблизитися до вас – такi власнi вашi слова. Хто ж цi такi ревнi друзi? Поза сумнiвом, люди такi суворi, такi непiдкупно доброчеснi не заперечували б, якби ви iх назвали. Поза сумнiвом, вони не побажали б залишитися в тiнi, бо це поеднало б iх iз найнижчими наклепниками, i менi залишаться невiдомими як iмена iх, так i звинувачення. Подумайте, добродiйко, що, позаяк ви судите мене на цiй пiдставi, я маю право дiзнатись i те, й iнше. Пiдсудному не ухвалюють вироку, не сказавши, в чому його звинувачують, i не назвавши обвинувачiв. Я не прошу нiякоi iншоi милостi й заздалегiдь ручаюся, що зумiю виправдатися, зумiю змусити iх вiдректися вiд своiх звинувачень.

Якщо я, може, занадто зневажав порожнi чутки людей, чиею думкою мало дорожу, то ваша повага – справа зовсiм iнша, й якщо я готовий усе життя присвятити тому, щоб здобути ii, то не дозволю нiкому безкарно вiдняти ii в мене. Вона для мене тим дорогоцiннiша, що iй я буду, без сумнiву, вдячний за прохання, з яким ви побоюетеся до мене звернутись i яке, за вашими словами, надало б менi право на вашу вдячнiсть. Ах, я не тiльки не домагався б ii, я, навпаки, вам був би вдячний за неi, якби ви дали менi можливiсть зробити вам приемне. Почнiть же з того, щоб поставитися до мене справедливiше, i не приховуйте, чого б ви вiд мене бажали. Якби я мiг здогадатися, в чому справа, то звiльнив би вас вiд клопоту самiй заговорювати про це. До радостi бачити вас додайте щастя послужити вам, i я вихвалятиму вашу доброту. Що може зупиняти вас? Не боязнь же вiдмови, сподiваюсь? Я вiдчуваю, що цього не в силах був би вам пробачити. Те, що я не повертаю вам вашого листа, – не вiдмова. Бiльше, нiж ви, хотiв би я, щоб вiн не був менi необхiдним. Але я, звикнувши вiрити, що у вас нiжна душа, я лише в цьому листi бачу вас такою, якою ви прагнете здаватися. Коли я благаю небо про те, щоб ви стали чутливiшою – з вашого листа роблю висновок я, що ви сховалися б за сотню лье вiд мене швидше, нiж погодилися б на це. Коли все у вас посилюе i виправдовуе мою любов, воно знову повторюе менi, що любов моя для вас – образа; i коли, бачачи вас, любов цю я вважаю вищим благом, менi треба прочитати написане вами, аби переконатися, що вона – лише жорстокi тортури. Тепер вам буде зрозумiло, що найбiльшим щастям для мене було б мати можливiсть повернути вам цього фатального листа. Вимагати його у мене i тепер – означало б дозволити менi не вiрити бiльше тому, що в нiм написано. Сподiваюся, ви не сумнiваетеся, з якою готовнiстю повернув би я вам його.

Із ***, 25 серпня 17…




Лист 36


Вiд вiконта де Вальмона до президентшi де Турвель

(З дiжонським штемпелем)


Із кожним днем, добродiйко, посилюеться ваша суворiсть, i, смiю сказати, ви, мабуть, менше страшитеся бути несправедливою, нiж виявити поблажливiсть. Пiсля того, як ви засудили мене, навiть не вислухавши, ви, мабуть, вiдчули, що вам простiше буде не читати моiх аргументiв, анiж вiдповiдати на них. Ви вперто вiдмовляетеся приймати моi листи i з презирством повертаете iх. Ви, врештi-решт, змушуете мене хитрувати саме тодi, коли едина моя мета – переконати вас у моему щиросердi. Ви довели мене до необхiдностi захищатись, i нехай це буде достатнiм вибаченням для тих засобiв захисту, до яких я удаюся. Крiм того, щирiсть мого почуття переконуе мене, що для його виправдання у ваших очах досить буде, якщо ви краще про нього дiзнаетесь, i лише тому я дозволив собi цю невелику хитрiсть. Смiю сподiватися також, що ви менi ii пробачите i вас не здивуе, що любов винахiдливiша у способах виявити себе, нiж байдужiсть – у перешкодах, якi вона ставить любовi.

Дозвольте ж, добродiйко, серцю моему до кiнця вiдкритися перед вами. Воно належить вам, i треба, щоб ви його знали.

Приiхавши до панi де Розмонд, я нi в щонайменшiй мiрi не передбачав долi, яка мене очiкуе. Я уявлення не мав, що ви в неi гостюете, i з властивою менi правдивiстю додам, що, якби я навiть знав про це, мiй душевний спокiй зовсiм не був би порушений. Не те щоб я не вiддавав красi вашiй того належного, в чому iй неможливо вiдмовити, але, звиклий до того, щоб вiдчувати самi тiльки бажання i вiддаватися лише тим iз них, якi заохочуе надiя, я не знав мук справжньоi любовi.

Ви були свiдком наполегливих прохань i умовлянь панi де Розмонд, що бажала утримати мене на деякий час. Я вже провiв один день у вашому товариствi; проте я поступився, або ж менi здавалося, що я поступився лише природному i законному прагненню виявити увагу шанованiй мною родичцi. Спосiб життя, який ми тут вели, певна рiч, дуже вiдрiзнявся вiд звичного для мене. Проте я без нiяких зусиль пристосувався до нього, i, не намагаючись розiбратися в причинах змiни, що сталася в менi, я знову ж таки приписував ii лише легкостi свого характеру, про яку, здаеться, вам уже говорив.

На нещастя (але чому це мусило бути нещастям?), ближче познайомившись iз вами, я незабаром зрозумiв, що чарiвливий образ, що вразив мене спочатку, був найменшим iз ваших достоiнств: ангельська душа ваша здивувала, пiдкорила мою душу. Я захоплювався красою, я почав поклонятися доброчесностi. Не претендуючи на володiння вами, я прагнув вас заслужити. Просячи вашоi поблажливостi за минуле, я мрiяв про спiвчуття на майбутне. Я шукав його у ваших розмовах, пiдстерiгав у поглядi, в цьому поглядi, що видiляв отруту тим згубнiше, що виливалася вона не навмисно, а приймалася мною без усякоi пiдозри.

Тодi й пiзнав я любов. Але який далекий був я вiд того, щоб на це скаржитися! Твердо вирiшивши накласти на неi печать мовчання, я без побоювань i нестримно вiддався цьому солодкому почуттю. З кожним днем влада його надi мною збiльшувалася. Незабаром радiсть бачити вас перетворилася для мене на необхiднiсть. Варто було вам на мить вiддалитись, i серце мое стискала туга; вiд звуку крокiв, що сповiщали менi про ваше повернення, воно радiсно тремтiло. Я iснував лише завдяки вам i для вас. І все-таки, – закликаю вас же у свiдки – посеред жвавих iгор або в запалi бесiди про речi значнi чи вирвалось у мене коли-небудь хоч одне слово, яке видавало б таемницю мого серця?

Нарештi настав день, що поклав початок моему нещастю, i з волi якогось незбагненного фатуму сигналом для нього став великодушний вчинок. Так, добродiйко, саме серед бiднякiв, яким я надав допомогу, ви, пiддавшись благороднiй чутливостi, яка прикрашае саму красу i робить iще дорогоцiннiшою доброчеснiсть, ви остаточно збентежили серце, i без того сп’янiле iз нестримноi любовi. Можливо, ви пригадаете, яка заклопотанiсть охопила мене пiсля повернення? Та ба! Я намагався боротися з потягом, який ставав уже сильнiшим за мене.

Пiсля того, як сили моi вже вичерпалися в нерiвнiй боротьбi, випадок, якого не можна було передбачити, залишив мене наодинцi з вами. Тут – признаюся в цьому – я пiддався спокусi. Переповнене серце мое не змогло стримати розмов i слiз. Але хiба це злочин? А якщо й так, то хiба я недостатньо покараний за нього жорстокими муками, якi змагають мене?

Знищуваний безнадiйною любов’ю, я благаю вас про жалiсть, а у вiдповiдь отримую ненависть. У мене немае iншого щастя, як бачити вас, очi моi мимоволi звертаються до вас, але я тремчу при думцi, що можу зустрiтися з вами поглядом. Ви повергли мене в тяжкий стан: удень я стараюся не виявляти своiх мук, а ночами зазнаю iх. Ви ж у своему незворушному спокоi довiдуетеся про цi страждання лише остiльки, оскiльки е iх причиною, i радiете iм. І при цьому скарги виходять вiд вас, а виправдовуватися змушений я.

Одначе ж така, добродiйко, правдива розповiдь про те, що ви iменуете моiми грiхами, i що, можливо, справедливiше було б назвати лихом. Чиста, щира любов, незмiнна шанобливiсть, цiлковита покiрнiсть – ось почуття, менi вами навiянi! Я не побоявся б повергнути iх навiть перед божеством. О ви, краще його творiння, наслiдуйте його в милосердi! Подумайте про моi жорстокi муки, подумайте особливо про те, що завдяки вам розриваюся я мiж вiдчаем i блаженством i що перше ж вимовлене вами слово назавжди вирiшить мою долю.

Із ***, 23 серпня 17…




Лист 37


Вiд президентшi де Турвель до панi де Воланж


Я пiдкоряюся, добродiйко, порадам, якi дае менi ваша дружба. Я настiльки звикла керуватися в усьому вашими думками, що охоче вiрю в iх незмiнну правоту. Готова навiть визнати, що пан де Вальмон, мабуть, дiйсно вкрай небезпечна людина, позаяк вiн може одночасно i прикидатися таким, яким вiн здаеться тут, i бути насправдi таким, яким ви його малюете. Хай там як, але оскiльки ви наполягаете, я вiдпроваджу його вiд себе, в усякому разi – зроблю для цього все можливе, бо частенько речi, якi по сутi мали б бути цiлком простими, виявляються дуже морочливими.

Як i ранiше, я вважаю за неможливе просити про це його тiтоньку. Таке прохання стало б образливим для них обох. Не хотiлося б менi й вiд’iжджати самiй: якщо, окрiм тих причин, що вiдносяться до пана де Турвеля, про якi я вам уже говорила, мiй вiд’iзд, що цiлком можливо, роздосадуе пана де Вальмона, йому ж дуже легко буде вирушити за мною до Парижа. І хiба його повернення, причиною якого я буду або постану в очах товариства, не здасться бiльш дивним, анiж зустрiч у селi в особи, що е, як усiм вiдомо, його родичкою i моiм другом?

Отже, менi залишаеться тiльки одне: домогтися вiд нього, щоб вiн сам зволив поiхати. Я розумiю, що запропонувати йому це досить важко. Але, оскiльки вiн, мабуть, хоче довести менi, що в нiм бiльше порядностi, нiж усi вважають, я не зневiряюся в успiху. Я навiть не проти того, щоб спробувати це зробити i таким чином дiстати можливiсть переконатися, чи дiйсно, як вiн часто говорить, iстинно чеснi жiнки не мають i нiколи не матимуть приводiв скаржитися на його поведiнку. Якщо вiн поiде, як я того бажаю, це i справдi буде з уваги до мене, бо я не сумнiваюся, що вiн хотiв би провести тут бiльшу частину осенi. Якщо на прохання мое вiн вiдповiсть вiдмовою i, виявивши упертiсть, залишиться, я завжди встигну сама поiхати i обiцяю вам, що зроблю це.

Ось, добродiйко, здаеться, й усе, чого вимагала вiд мене ваша дружба. Поспiшаю виконати ваше бажання i довести вам, що, незважаючи на гарячковiсть, iз якою я захищала пана де Вальмона, я все ж таки готова не лише прислухатися до порад моiх друзiв, але i слухатись iх.

Маю честь i т. д.

Із ***, 25 серпня 17…




Лист 38


Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона


Щойно я отримала вiд вас величезний пакет, ласкавий вiконте. Якщо дата на ньому вiрна, його мали б доправити на добу ранiше. В усякому разi, якщо я виберу час ознайомитися з ним, то вже не встигну вiдповiсти. Тому я вважаю за краще лише повiдомити вас про отримання його, а поговоримо сьогоднi ми про iнше. Це зовсiм не означае, що менi е чим iз вами подiлитися. Восени в Парижi майже не залишаеться чоловiкiв, що мають людський вигляд. Через це я вже з мiсяць, як поводжусь убивчо доброзвичайно, i всякий iнший на мiсцi мого кавалера втомився б вiд доказiв моеi постiйностi. Не зайнята справжньою справою, я розважаюся маленькою Воланж i про неi ж бо й хочу з вами поговорити.

Чи знаете, що ви втратили бiльше, нiж гадаете, вiдмовившись зайнятися цiею дiвчинкою? Вона воiстину чарiвна! Нi характеру, нi правил; судiть же, як легко i приемно перебувати в ii товариствi. Не думаю, щоб вона коли-небудь сяйнула силою почуття, але все свiдчить про натуру, жадiбну до вiдчуттiв. Не маючи нi розуму, нi хитростi, вона мае вiдому, якщо можна так висловитися, природну брехливiсть, якiй я сама iнодi дивуюсь i якiй уготований тим бiльший успiх, що виглядом своiм ця дiвчина – сама простодушнiсть i невиннiсть. Вiд природи вона дуже ласкава, i часом це мене бавить. Їi маленьку голiвку незвичайно легко розпалити, i тодi вона стае тим бiльше забавною, що не знае нiчого, абсолютно нiчого про те, що iй так хотiлось би знати. Їi охоплюе кумедна нетерплячка: вона смiеться, гнiваеться, плаче, а потiм iз абсолютно привабливою простодушнiстю починае просити мене просвiтити ii. Далебi, я майже ревную ii до того, на чию долю випаде це задоволення.

Не знаю, чи повiдомляла я вам, що ось вже чотири чи п’ять днiв, як я маю честь бути ii повiрницею. Ви, звичайно, здогадуетеся, що спершу я напустила на себе суворiсть, але, як тiльки помiтила, що вона уявила, нiби мене переконали ii хисткi аргументи, я удала, що вважаю iх чудовими. Вона ж усiею душею переконана, що досягла такого успiху своiм красномовством: менi довелося вжити цей застережний захiд, щоб не скомпрометувати себе. Я дозволила iй написати i навiть ужити в листi слово «люблю», i того ж дня, хоч вона про це навiть не пiдозрювала, я влаштувала iй побачення наодинцi з ii Дансенi. Але вiн, уявiть собi, настiльки ще простачок, що не домiгся вiд неi навiть поцiлунку! І, одначе, хлопчик цей пише премилi вiршi! Боже мiй, до чого ж усi такi розумники дурнi! Цей дурний настiльки, що я просто гублюся: адже ним я керувати не можу.

Ось зараз ви були б менi дуже кориснi. Ви досить дружнi з Дансенi, щоб вiн мiг вам довiритись, а якби вiн це зробив, ми б одразу добряче просунулися вперед. Розворушiть же свою президентшу; я нi за що не хочу, щоб для Жеркура все обiйшлося благополучно. Втiм, учора я поговорила про нього з цiею юною особою i так його розписала, що вiн став iй ненависний не менше, нiж якби вона вже десять рокiв була його дружиною. Однак я виголосила цiлу проповiдь щодо подружньоi вiрностi: в цьому питаннi я непримиренно сувора. Таким чином, я, з одного боку, вiдновлюю в ii очах свою доброчесну репутацiю, якiй могла б зашкодити надмiрна поблажливiсть, з iншого – посилюю в нiй ненависть до майбутнього чоловiка, якою хочу його нагородити. І, зрештою, я сподiваюсь, що, коли вдасться переконати ii в тому, що iй дозволено любити лише протягом ii вже недовгого дiвоцтва, вона тим швидше вирiшить не втрачати часу, що залишився.

Прощавайте, вiконте. Зараз я приступаю до свого туалету i почну читати надiсланий вами том.

Із ***, 27 серпня 17…




Лист 39


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне


На мене налягають смуток i тривога, дорога моя Софi. Майже всю нiч я проплакала. Не те щоб наразi я не була щаслива, але тiльки я передбачаю, що це ненадовго.

Учора я була в Оперi з панi де Мертей; ми багато говорили щодо мого замiжжя, i нiчого хорошого я вiд неi не дiзналася. Вийти я маю за графа де Жеркура, i це буде в жовтнi. Вiн багатий, знатний, командуе полком. Поки що все це чудово. Але, по-перше, вiн старий: уяви собi, йому не менше тридцяти шести рокiв! І, крiм того, панi де Мертей говорить, що вiн чоловiк похмурий, суворий, i вона побоюеться, що щаслива я з ним не буду. Я навiть помiтила, що вона в цьому цiлком упевнена, а прямо говорити не хоче, щоб не засмучувати мене. Майже ввесь вечiр вона говорила менi про обов’язок дружин по вiдношенню до чоловiкiв. Вона визнае, що пан де Жеркур людина зовсiм неприемна, та все ж каже, що я змушена буду любити його. І ще вона сказала, що, коли я вийду замiж, менi вже не можна буде любити кавалера Дансенi. Та хiба ж це можливо! О, запевняю тебе, я його завжди любитиму. Знаеш, я вже б вважала за краще зовсiм не виходити замiж. Нехай цей пан де Жеркур влаштовуеться, як знае, я ж його не шукала. Нинi вiн на Корсицi,[24 - 1735 року Корсика вiдокремилася вiд Генуезькоi республiки; для придушення корсиканського визвольного руху Генуя закликала 1738 року на допомогу Францiю. Але i останнiй протягом тридцяти рокiв не вдавалося досягти успiху, поки, врештi-решт, купивши острiв у Генуi за два мiльйони франкiв (1768 р.), Францiя не розбила вождя корсиканцiв Паолi 1769 року. Проте для втихомирення вiйськовi сили залучались i згодом.] дуже далеко звiдси; нехай би вiн там залишався десять рокiв. Якби я не боялася опинитись у монастирi, я б уже сказала мамi, що не пiду за нього. Але це було б тiльки гiрше. Не знаю, справдi, що й робити. Я вiдчуваю, що нiколи не любила пана Дансенi так, як зараз, i коли подумаю, що менi залишаеться тiльки мiсяць жити по-старому, у мене на очi негайно ж навертаються сльози. Єдина моя втiха – дружба з панi де Мертей. У неi таке добре серце! Вона подiляе всi моi прикростi й така мила, що коли я з нею, то майже перестаю про них думати. До того ж вона менi дуже корисна, бо тiй малостi, що я знаю, навчила мене вона, i вона така добра, що менi нiскiльки не соромно дiлитися з нею всiма моiми думками. Якщо вона вважатиме що-небудь негарним, то iнодi й покартае мене, але ласкаво, а потiм я цiлую ii вiд щирого серця, поки вона не перестане гнiватись. Їi ж я вже можу любити, скiльки захочу, i нiчого поганого тут не буде, чому я страшенно рада. Проте ми умовилися, що я не показуватиму, як сильно люблю ii, на людях, особливо ж при мамi, щоб вона нiчого не запiдозрила iз приводу кавалера Дансенi. Запевняю тебе, що якби я могла завжди жити, як тепер, менi здаеться, я була б зовсiм щаслива. Тiльки ось цей осоружний пан де Жеркур… Але не згадуватиму бiльше про нього, а то знову засумую. Замiсть того сяду писати кавалеровi Дансенi: говоритиму йому тiльки про свою любов, а не про прикростi, оскiльки не хочу засмучувати його. Прощавай, мiй милий друже. Ти сама бачиш, що скаржитися тобi нема на що i, незважаючи на мою зайнятiсть, як ти висловлюешся, в мене залишаеться час i любити тебе, i писати тобi.[25 - Ми, як i ранiше, опускаемо листи Сесiлi Воланж i кавалера Дансенi, як малоцiкавi й такi, що не мiстять нiяких подiй.]

Із ***, 27 серпня 17…




Лист 40


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Моiй жорстокосердiй мало того, що вона не вiдповiдае на моi листи i вiдмовляеться iх приймати. Вона хоче позбавити мене можливостi бачити ii, вона вимагае, щоб я поiхав. І ще бiльше здивуе вас, що я пiдкорятимуся цiй жорстокостi. Ви мене засудите. Проте я визнав, що не мушу упускати випадку отримати вiд неi наказ, бо переконаний, що, з одного боку, той, хто повелiвае, сам себе частково зв’язуе, а з iншого – що уявна влада, яку ми нiбито надаемо над собою жiнкам, е однiею з тих пасток, в якi iм особливо важко не потрапити. До того ж вона з такою спритнiстю уникала всiх випадкiв залишитися зi мною наодинцi, що це поставило мене в небезпечне становище, з якого менi, на мою думку, слiд було вибратися за всяку цiну, бо я безупинно перебував у ii товариствi, не маючи в той же час можливостi зайняти ii своею любов’ю, i можна було побоюватися, що пiд кiнець вона звикне бачити мене без хвилювання. А ви самi знаете, як важко змiнити такий настрiй.

Втiм, ви здогадуетеся, що, пiдкорившись, я поставив своi умови. Я навiть потурбувався про те, щоб серед них виявилась одна нездiйсненна. Це треба менi для того, щоб я вiльний був або додержати свого слова, або порушити його, а також для того, щоб розпочати усну чи письмову суперечку в момент, коли спокусниця моя особливо задоволена мною або коли iй треба, щоб я був задоволений нею. Не кажу вже про те, що я виявив би занадто велику неспритнiсть, якби не зумiв домогтись якоi-небудь нагороди за вiдмову вiд цього домагання, хоч яким би воно було нездiйсненним.

Виклавши вам у цьому довгому вступi своi аргументи, повiдомляю про подii останнiх днiв. Як документи додаю лист моеi спокусницi та мою вiдповiдь. Погодьтеся, що мало знайдеться лiтописцiв таких точних, як я.

Ви пам’ятаете, яке враження справив позавчора вранцi мiй лист iз Дiжона. Залишок дня минув досить бурхливо. Прекрасна недоторка з’явилася лише до самого обiду i сказала, що в неi найсильнiша мiгрень, – пiд цим ховався найвiдчайдушнiший напад роздратування, який тiльки може бути у жiнки. Обличчя в неi i справдi було зовсiм iнше. Вiдомий вам вираз лагiдностi змiнився норовливiстю, що надала йому новоi привабливостi. Я твердо вирiшив використовувати згодом це вiдкриття i замiнювати iнодi нiжну коханку норовливою. Передбачаючи, що залишок дня мине понуро, я вирiшив уникнути нудьги i пiд приводом писання листiв пiшов до своеi кiмнати. Близько шостоi знову спустився до вiтальнi. Панi де Розмонд запропонувала прогулятися, що й було прийнято. Але в мить, коли ми сiдали в екiпаж, уявна хвора з пекельною пiдступнiстю виставила у свою чергу як привiд – можливо, щоб помститися менi за мою вiдсутнiсть – новий напад головного болю й безжально змусила мене залишитись удвох iз моею тiтонькою. Не знаю, чи були почутi моi прокляття цьому демоновi в жiночому образi, але пiсля повернення ми дiзналися, що вона злягла.

Наступного дня за снiданком це була зовсiм iнша жiнка. Природна лагiднiсть повернулася до неi, i я вже думав, що менi пробачено. Ледве дочекавшись закiнчення снiданку, ця лагiдна особа з безтурботним виглядом пiдвелася з мiсця i попрямувала до парку. Ви самi розумiете, що я пiшов за нею. «Чому це вам захотiлося гуляти?» – запитав я, пiдiйшовши до неi ближче. «Я багато писала сьогоднi вранцi, – вiдповiла вона, – i голова у мене втомилася». – «Можливо, i я настiльки щасливий, що можу поставити собi в провину цю втому?» – вiв далi я. «Так, я вам написала, – вiдповiла вона знову, – але не наважуюся вiддати лист. У нiм одне прохання, а ви не привчили мене розраховувати на виконання моiх прохань». – «Ах, присягаюся, якщо тiльки це виявиться в межах можливого». – «Немае нiчого легшого, – перебила вона мене, – i хоча, можливо, ви по справедливостi мусили б його виконати, я готова прийняти вашу згоду, як милiсть». З цими словами вона подала менi листа. Я взяв його, а водночас i ii руку, яку вона негайно ж висмикнула, але без гнiву i скорiше зi знiяковiнням, нiж iз поспiшнiстю. «Сьогоднi жаркiше, нiж я думала, треба йти до будинку». І вона попрямувала до замку. Марно старавсь я переконати ii погуляти ще трохи, i лише думка про те, що нас можуть побачити, змусила мене обмежитися самим лише красномовством.

Вона ввiйшла до будинку, не зронивши нi слова, i я чудово зрозумiв, що уявна прогулянка мала одну лише мету – передати менi листа. У замку вона вiдразу ж пiднялася до себе, а я пiшов у свою кiмнату, щоб познайомитися з ii посланням. Вам теж слiд прочитати його, так само як i мою вiдповiдь, перш нiж ми пiдемо далi…

Із ***, 27 серпня 17…




Лист 41


Вiд президентшi де Турвель до вiконта де Вальмона


Судячи з вашоi поведiнки вiдносно мене, добродiю, ви тiльки те й робили, що кожного дня прагнули помножити причини мого невдоволення вами. Впертiсть, iз якою ви весь час прагнули говорити менi про почуття, про яке я не хочу й не мушу нiчого чути, зловживання моею довiрливiстю чи боязкiстю, на яке ви зважилися, щоб передавати менi листи, особливо ж той, смiю сказати, непристойний прийом, до якого ви удалися, щоб до мене дiйшов останнiй iз цих листiв, причому не побоялися навiть, що уражена вашою зухвалiстю, я не зумiю нiчого приховати i буду скомпрометована, – все це могло б викликати з мого боку найрiзкiшi та цiлком заслуженi вами докори. Проте замiсть того, щоб повертатися до своiх образ, я обмежуся лише тим, що звернуся до вас iз проханням таким же простим, наскiльки й цiлком законним, i якщо ви погодитеся його виконати, готова буду зi свого боку забути все.

Ви самi сказали менi, добродiю, що я можу не боятися вiдмови. І хоча ви iз властивою вам непослiдовнiстю, вiдразу ж пiсля цiеi фрази вiдмовили менi в единому, що могли для мене зробити,[26 - Див. лист 35.] я хочу вiрити, що ви все ж таки додержите нинi слова, урочисто даного вами лише кiлька днiв тому.

Отже, я бажаю, щоб ви зробили менi ласку вiддалитися вiд мене, покинули цей замок, де подальше ваше перебування могло б лише ще бiльше нашкодити менi в очах людей, якi завжди готовi погано думати про свого ближнього й яких ви до того ж занадто вже привчили спостерiгати за жiнками, що допускають вас у свое товариство.

Друзi моi давно попереджали мене про цю небезпеку, але я нехтувала iх порадами й навiть сперечалася з ними, поки ваша поведiнка зi мною дозволяла менi думати, що ви зволили не змiшувати мене з натовпом жiнок, якi мали пiдстави для скарг на вас. Тепер же, коли ви поводитеся зi мною, як iз ними, – i менi це стало зрозумiло – я мушу й перед громадською думкою, i перед самою собою прийняти це неминуче рiшення. Я могла б додати, що ви нiчого не виграете, вiдмовивши менi в моему проханнi, бо я твердо вирiшила поiхати звiдси сама, якщо ви виявите впертiсть i залишитесь. Але я зовсiм не маю намiру зменшити свою вдячнiсть за вашу ласку, якщо ви менi ii зробите, i хочу, аби ви знали, що, змусивши мене поiхати звiдси, ви порушили б моi плани. Доведiть же менi, добродiю, що, як ви мене часто запевняли, чесним жiнкам на вас скаржитися не доводиться, доведiть менi хоча б, що, навiть провинившись перед ними, ви вмiете спокутувати свою провину.

Якби я вважала за потрiбне якось виправдати перед вами свое прохання, менi досить було б сказати, що ви все свое життя поводилися так, щоб зробити це необхiдним, i що аж нiяк не вiд мене залежало не звертатися до вас iз таким проханням. Але не згадуватимемо подii, про якi я хочу забути й якi змусили б мене судити вас суворо якраз у той час, коли я даю вам можливiсть заслужити на мою вдячнiсть. Прощавайте, добродiю, поведiнка ваша покаже менi, з якими почуттями змушена я буду незмiнно перебувати такою, що глибоко шануе вас…

Із ***, 25 серпня 17…




Лист 42


Вiд вiконта де Вальмона до президентшi де Турвель


Хоч якi жорстокi, добродiйко, поставленi вами умови, я не вiдмовляюсь iх виконати. Я почуваюся нездатним суперечити жодному вашому бажанню. Оскiльки в цьому питаннi все ясно, я смiю лестити собi сподiванням, що ви й менi дозволите звернутися до вас iз деякими проханнями. Їх виконати набагато легше, нiж те, про що ви мене просите, i все ж таки я хочу заслужити цiеi милостi лише своею цiлковитою покiрнiстю вашiй волi.

Перше – i я сподiваюся, що ви самi визнаете його справедливим, – полягае в тому, щоб ви зволили назвати менi моiх обвинувачiв: вони, як я вважаю, заподiюють менi достатньо зла, щоб я мав право знати iх. Друге – i його виконання я чекаю вiд вашого милосердя – полягае в тому, щоб ви дали менi дозвiл хоч зрiдка нагадувати вам про свою любов, яка тепер бiльш нiж будь-коли заслуговуе на вашу жалiсть.

Подумайте, добродiйко, про те, що я поспiшаю пiдкорятися вам, хоч i змушений поступитися заради цього своiм щастям, бiльше того – хоч я переконаний, що ви хочете мого вiд’iзду лише для того, щоб позбутися назавжди неприемноi присутностi людини, до якоi ви несправедливi. Визнайте, добродiйко, ви не стiльки побоюетеся товариства людини, що занадто звикла мати до вас повагу i тому не смiе непохвально судити про вас, скiльки обтяжуетеся присутнiстю того, кого вам легше покарати, нiж засудити. Ви проганяете мене з очей своiх, як вiдвертають погляд вiд стражденного, якому не хочуть надати допомогу.

Але тепер, коли розлука з вами подвоiть моi муки, до кого, як не до вас, зможу я звертати своi скарги? Вiд кого iншого зможу я чекати втiх, якi будуть менi такими потрiбними? Чи вiдмовите ви менi, коли е единою причиною моiх прикростей?

Напевно, не будете ви здивованi й тим, що перед вiд’iздом я гаряче бажаю виправдати перед вами почуття, яке ви в мене вселили, а також i тим, що мужнiсть для вiд’iзду я можу набути, лише отримавши велiння про нього з ваших вуст.

Ця подвiйна причина змушуе мене просити вас придiлити хвилину часу для бесiди зi мною. Замiнювати ii листуванням було б марно. Можна написати цiлi томи, а все ж не викладеш як слiд того, що так легко зрозумiти в п’ятнадцятихвилиннiй розмовi. Вам легко буде вибрати час для цього, бо, хоч як би поспiшав я виконати вашу волю, панi де Розмонд вiдомо, що я збирався провести в неi частину осенi, а менi, в усякому разi, доведеться почекати хоча б листа, щоб виставити за привiд якусь справу, що вимагае мого вiд’iзду.

Прощавайте, добродiйко. Нiколи не було менi так важко писати це слово, як у мить, коли воно викликае в менi думку про нашу розлуку. Якби ви могли тiльки уявити собi, як я вiд цього страждаю, ви б, смiю вiрити, поставили менi в деяку заслугу мою покiрнiсть.

Приймiть же з бiльшою хоч би поблажливiстю запевнення в найнiжнiшiй i найшанобливiшiй любовi.

Із ***, 26 серпня 17…




Продовження листа 40


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


А тепер, чарiвний мiй друже, давайте мiркувати. Ви, як i я, добре розумiете, що педантична i чесна панi де Турвель не може погодитися на мое перше прохання i обдурити довiру друзiв, назвавши менi моiх обвинувачiв. Таким чином, обiцяючи пiд цiею умовою все, що завгодно, я себе нiчим не зв’язую. Але ви розумiете також, що ця вiдмова послугуе пiдставою для того, щоб отримати все iнше, i тодi, поiхавши, я виграю можливiсть вступити з нею – i притому з цiлковитоi ii згоди – в регулярне листування, бо я не надаю нiякого значення побаченню, про яке я ii просив: майже едина його мета – привчити ii заздалегiдь до того, щоб вона не вiдмовляла менi в iнших побаченнях, коли у мене в них буде вже справжня потреба.

Єдине, що менi залишаеться зробити до вiд’iзду, – це дiзнатися, хто ж саме займаеться тим, що шкодить менi в ii очах. Вважаю, що це ii нудний чоловiк, i хотiв би, щоб було так: окрiм того, що заборона, яка виходить вiд ii чоловiка, лише пiдбурюе бажання, я мiг би бути упевнений, що, якщо вже моя спокусниця погодиться менi писати, чоловiка ii побоюватися бiльше не доведеться, бо тим самим вона вже виявилася б змушеною обманювати його.

Але якщо в неi е приятелька настiльки близька, що вона iй довiряеться, i якщо приятелька ця проти мене, значить, iх необхiдно посварити, i я розраховую в цьому досягти успiху.

Учора я вже думав, що ось-ось про все дiзнаюсь, але ця жiнка нiчого не робить, як iншi. Ми були в ii кiмнатi, якраз коли доповiли, що подано обiд. Вона ще тiльки закiнчувала свiй туалет, i я встиг помiтити, що кваплячись i вибачаючись, вона залишила в секретерi ключ вiд нього, а менi добре вiдомо, що ключа вiд своеi кiмнати вона нiколи з собою не бере. У час обiду я обмiрковував цю обставину, а потiм почув, як спускаеться згори ii покоiвка. Тут же я прийняв рiшення: удав, що у мене кровотеча з носа, i вийшов iз-за столу. Я полетiв прямо до ii секретера, але виявив усi шухляди незамкненими, а в них – жодного списаного папiрця. Тим часом у таку пору року не випадае нагоди спалювати iх. Куди ж вона дiвае листи, якi отримуе? А отримуе вона iх часто. Я нiчого не упустив, усе було вiдчинено, й я все обшукав, але переконався тiльки в тому, що скарб цей вона зберiгае у себе в кишенi.

Як же вивудити його звiдти? Вiдучора я марно шукаю якого-небудь способу, але побороти в собi це бажання нiяк не можу. Страшенно жалкую, що не дано менi злодiйських талантiв. І справдi, хiба навчання цiй справi не мае входити у виховання людини, що займаеться iнтригами? Хiба не забавно було б поцупити лист чи портрет суперника або витягнути з кишенi недоторки те, що може ii викрити? Але батьки нашi не думають нi про що, а я, хоч i думаю про все, але тiльки переконуюсь, який я неспритний i як мало можу допомогти справi.

Але хай там що, я повернувся до столу вкрай невдоволений. Усе ж спокусниця моя дещо заспокоiла мою досаду, iз спiвчутливим виглядом розпитуючи мене про мою уявну недугу. Я ж не забув запевнити ii, що з певного часу вiдчуваю напади хвилювання, якi псують мое здоров’я. Вона ж переконана, що е iх причиною, – чи не слiд iй, по совiстi кажучи, постаратись iх заспокоiти? Але вона хоч i набожна, та не занадто милосердна: вiдмовляе в усякому любовному подаяннi, i, на мою думку, вiдмови цiеi цiлком достатньо для виправдання крадiжки того, чого не дають. Але прощавайте, бо, розмовляючи з вами, я думаю тiльки про цi клятi листи.

Із ***, 27 серпня 17…




Лист 43


Вiд президентшi де Турвель до вiконта де Вальмона


Навiщо, добродiю, прагнете ви зменшити мою вдячнiсть? Навiщо погоджуетеся ви покорятися менi лише наполовину i мовби робите достойну поведiнку предметом торгу? Вам недостатньо, щоб я вiдчувала, чого вона вам коштуе? Ви вимагаете не лише багато чого – ви вимагаете неможливого. Якщо моi друзi й говорили зi мною про вас, то вони робили це лише зi спiвчуття до мене. Нехай вони навiть помилялися, намiри в них були найдобрiшi, а ви пропонуете менi у вдячнiсть за цей знак уваги видати вам iх секрет! Заговоривши з вами про це, я вже зробила помилку, i тепер ви чудово дали менi це зрозумiти. Те, що з iншою людиною було б простою вiдвертiстю, з вами перетворюеться на легковажнiсть i могло б довести мене до мерзотностi, якби я погодилася на ваше прохання. Я звертаюся до вас же, до вашого благородства: чи могли ви вважати мене на це здатною, чи могли ви менi це запропонувати? Ясна рiч, нi, i я впевнена, що, добре розмiркувавши, ви не поновите цього прохання!

Друге прохання – про дозвiл писати менi – так само важко здiйсненне i, кажучи по всiй справедливостi, не на мене слiд за це нарiкати. Не хочу ображати вас, але за тiеi репутацii, якоi ви набули i яку, з ваших же слiв, частково заслужили, яка жiнка може признатися, що листуеться з вами? І хiба порядна жiнка може зважитися на щось таке, що – як вона сама чудово розумiе – iй довелося б приховувати?

Якби ще я могла бути впевнена в тому, що нiколи не матиму пiдстав скаржитися на змiст ваших листiв i я завжди зможу виправдатися перед самою собою в iх отриманнi! Тодi, можливо, прагнення довести вам, що керуе мною не ненависть, а розум, взяло б гору над усiма такими вагомими мiркуваннями i змусило б мене зробити значно бiльше, нiж менi належало б, дозволивши вам зрiдка писати менi. Якщо ви дiйсно бажаете цього так сильно, як кажете, то охоче пiдкорятиметеся единiй умовi, яка могла б спонукати мене на це погодитися, й якщо ви вiдчуваете хоч яку-небудь вдячнiсть за те, що я нинi для вас роблю, ви не забаритеся поiхати.

Дозвольте менi зауважити вам iз цього приводу, що сьогоднi вранцi ви отримали листа, але не скористалися ним для того, щоб оголосити панi де Розмонд про свiй вiд’iзд, як вами було обiцяно. Сподiваюся, що тепер нiщо не перешкодить вам додержати свого слова. Особливо ж розраховую я на те, що для цього ви не чекатимете бесiди зi мною, про яку ви мене просите i на яку я рiшуче не можу погодитись, i що замiсть усного велiння мого, нiбито такого вам необхiдного, ви задовольнитеся моiм повторним проханням. Прощавайте, добродiю.

Із ***, 27 серпня 17…




Лист 44


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Порадiйте разом зi мною, чарiвний мiй друже: мене люблять, я перемiг це норовливе серце. Марно намагалося воно прикидатись – менi вдалося проникнути у його таемницю. Я не пожалiв зусиль i тепер знаю все, що мене цiкавить: з учорашньоi ночi, щасливоi вчорашньоi ночi, я знову набув своеi сутi, знову зажив повним життям; я викрив подвiйну таемницю – любовi й пiдлостi, я насолоджуватимусь однiею i помщуся за iншу, я пурхатиму вiд задоволення до задоволення. При самiй думцi про це мене охоплюе така радiсть, що я не без зусиль згадую про обережнiсть i про те, що менi, можливо, доведеться докласти деяких старань для того, щоб розповiдь моя вийшла доладною. Одначе спробуемо.

Ще вчора, закiнчивши свого листа до вас, я у свою чергу отримав листа вiд божественноi святенницi. Надсилаю вам його; ви побачите, що в нiм вона дае менi – найбiльш для себе зручним способом – дозвiл писати iй, але зате квапить мене з вiд’iздом. І я зрозумiв, що не можу його особливо вiдкладати, не зашкодивши собi.

Мене, одначе, мучило бажання дiзнатися, хто ж мiг писати iй проти мене, але я не був упевнений у тому, що5 саме менi слiд зробити. Я намагався пiдкупити покоiвку, щоб вона випорожнила для мене кишенi своеi панi: iй неважко було б зробити це ввечерi, а вранцi вона могла б акуратно покласти все на попередне мiсце, не збудивши анi найменшоi пiдозри. За цю нiкчемну послугу я запропонував iй десять луiдорiв, але наткнувся на занадто чесну або занадто боязку тупицю: ii не похитнули нi мое красномовство, нi грошi. Я продовжував умовляти ii, коли подзвонили до вечерi. Довелося залишити ii в спокоi, i щастя ще, що вона обiцяла менi зберегти нашу розмову в таемницi; я, як ви самi розумiете, навiть на це не особливо розраховував.

Нiколи ще не був я в такому поганому настроi. Я вiдчував, що сам себе скомпрометував, i ввесь вечiр докоряв собi за необережний крок.

Пiшовши до себе й не знаходячи спокою, поговорив я зi своiм егерем: як щасливий коханець вiн мусив мати певний вплив на свою милу. Я хотiв, щоб вiн умовив цю дiвчину або зробити те, що я просив, або промовчати щодо мого прохання. Але вiн, зазвичай нi в чому не сумнiваючись, тут буцiмто засумнiвався в успiху i висловив iз цього приводу судження, що здивувало мене своею глибиною.

«Пан вiконт краще за мене знае, – сказав вiн, – що, коли спиш iз дiвчиною, то примушуеш ii робити лише те, чого iй самiй хочеться, а змусити ii робити те, чого вам хочеться, – до цього частенько ще дуже далеко».

Ах, ум негiдника, бува, мене лякае.[27 - Пiрон, «Метроманiя». – Алексiс Пiрон (1689–1773) – французький поет, автор еротичних вiршiв, а також комедiй i лiбрето для комiчних опер. «Метроманiя» – вiршована комедiя, що висмiюе дилетантiв-вiршомазiв, – вважаеться кращим його твором. Цитований тут рядок узятий iз ІX сцени ІІ дii.]

«За цю я ще й тому не ручаюся, – додав вiн, – що, на мою думку, в неi е iнший коханець, а зi мною вона водиться лише вiд сiльськоi нудьги. І коли б не те, що вже дуже хочеться менi зробити послугу вам, добродiю, я б бiльше одного разу й не побував у неi. (Цей хлопець – справжнiй скарб!) Що ж до мовчання, – додав вiн iще, – який сенс просити ii про нього, коли вона може без нiякого ризику нас обдурити? Заговорити з нею про це ще раз означало б навести ii на думку, що це дуже важливо, i викликати в нiй iще бiльшу охоту пiдладитися до своеi панi».

Чим справедливiшими були цi аргументи, тим бiльше я бентежився. На щастя, гульвiса розбалакався, а оскiльки вiн був менi потрiбний, я йому не заважав. Розповiдаючи менi свою iнтрижку з цiею дiвчиною, вiн, мiж iншим, згадав, що ii кiмната вiддiляеться вiд кiмнати ii панi лише тонкою перегородкою, крiзь яку можна почути будь-який пiдозрiлий шум, i що тому щоночi дiвчина приходить до нього. У мене негайно ж виник план, який я повiдомив йому i який ми успiшно здiйснили.

Я дочекався другоi години ночi i, як ми з ним домовилися, попрямував зi свiчкою до кiмнати, де вiдбувалося побачення, – пiд приводом, нiби я кiлька разiв марно викликав його дзвiнком. Повiрений мiй, що чудово розiграв свою роль, зображував цiлу сценку: його застукали на гарячому, вiн у вiдчаi, розсипаеться вибаченнями; все це я перервав, вiдправивши його зiгрiти воду, яка нiбито менi була потрiбна. Педантичнiй же служницi було тим бiльше соромно, що негiдник, який iще додав до моеi вигадки вiд себе, переконав ii перебувати в одежi, що до пори року цiлком пiдходила, але нi в якому разi нею не виправдовувалася.

Розумiючи, що чим бiльш приниженою буде почуватися ця дiвиця, тим легше я доб’юся вiд неi свого, я перешкодив iй змiнити i позу, i вбрання i, наказавши слузi чекати мене в моiй кiмнатi, всiвся поряд iз нею на лiжко й почав заздалегiдь приготовану промову. Менi необхiдно було втримати владу, яку обставини дали менi над нею, i тому я зберiг холоднокровнiсть, гiдну стiйкостi Сципiона:[28 - Маеться на увазi епiзод iз життя Публiя Корнелiя Сципiона Емiлiана Африканського (бл. 235–185 рр. до н. е.): замiсть того щоб зробити полонену iспанську дiвчину своею наложницею, вiн повернув ii жениховi.] не дозволивши собi з нею анi найменшоi вiльностi, на що вона могла сподiватися, враховуючи ii миловиднiсть i слушну нагоду, я завiв з нею дiлову розмову так само незворушно, начебто розмовляв iз чиновником.

Умови моi зводилися до того, що я сумлiнно збережу все в таемницi, якщо назавтра приблизно в цей же час вона принесе менi вмiст кишень своеi панi. «До речi, – додав я, – вчора я вам пропонував десять луiдорiв, – обiцяю вам iх i сьогоднi: не хочу зловживати становищем, у якому ви опинились». Як ви самi розумiете, ми чудово дiйшли згоди, пiсля чого я пiшов, дозволивши щасливiй парочцi надолужувати втрачений час.

Свiй же час я присвятив сну, а на ранок, бажаючи мати привiд, щоб не вiдповiдати на лист спокусницi, поки не прогляну ii паперiв, чого не мiг би зробити до наступноi ночi, вирiшив вирушити на полювання i був вiдсутнiй майже весь день.

Пiсля повернення мене прийняли досить холодно. Маю пiдставу вважати, що тут позначилось уражене самолюбство: як це я не поквапився скористатися часом, який залишився менi, особливо пiсля написаного менi ласкавiшого листа. Гадаю так тому, що, коли панi де Розмонд злегка докорила менi за тривалу вiдсутнiсть, моя спокусниця заперечила дещо iдким тоном: «Ах, не докорятимемо пановi де Вальмону за те, що вiн вiддаеться единому задоволенню, яке може тут знайти». Я поремствував на таку несправедливiсть i скористався нагодою запевнити дам, що iх товариство менi надзвичайно приемне i що я навiть пожертвував заради нього важливим листом, який мав написати. До цього я додав, що вже багато ночей страждаю безсонням i що менi спало на думку – чи не поверне менi сон фiзична втома. При цьому погляди моi красномовно говорили i про змiст листа, i про причини безсоння. Протягом усього вечора я старався зберегти нiжно-меланхолiйний вигляд; здаеться, менi чудово вдалося приховати за ним нетерпляче очiкування тiеi години, коли я дiзнаюся про таемницю, яку вiд мене так наполегливо приховують. Нарештi, ми розiйшлися по своiх кiмнатах, i через якийсь час вiрна служниця принесла менi обумовлену нагороду за мое мовчання.

Заволодiвши цим скарбом, я приступив до ознайомлення з ним iз вiдомою вам обережнiстю, бо вкрай важливо було, щоб усе залишалося в тому виглядi, як воно було. Спершу я натрапив на два листи вiд чоловiка – нелегкотравну сумiш iз подробиць судового процесу та подружнiх звiрянь; у мене вистачило терпiння прочитати цi листи вiд початку до кiнця, але я не виявив жодноi згадки про мене. Я з досадою поклав iх на мiсце, але роздратування мое лагiднiло, коли в руках у мене опинилися старанно зiбранi клаптики горезвiсного дiжонського листа. На щастя, менi спало на думку пробiгти його очима. Судiть про мою радiсть, коли я помiтив виразнi слiди слiз моеi привабливоi святенницi. Признаюсь, я пiддався юнацькому пориву i розцiлував цього листа iз запалом, на який уже не вважав себе здатним. Продовжуючи так вдало почате обстеження, я знайшов усi своi листи, зiбранi разом i розкладенi за числами. Але найприемнiше здивувало мене те, що там виявивсь i найперший, якого, як я вважав, невдячна менi повернула: вiн був старанно переписаний ii рукою, до того ж нерiвним, тремтячим почерком, що явно свiдчило про солодке хвилювання ii серця пiд час цього заняття.

Досi я був увесь охоплений любов’ю, але незабаром ii змiнила лють. Як ви гадаете, хто хоче погубити мене в очах обожнюваноi мною жiнки? Яка фурiя, на вашу думку, настiльки злостива, що могла замислити таку пiдлiсть? Ви ii знаете: це ваша приятелька, ваша родичка, панi де Воланж. Ви не уявляете собi, яких тiльки диявольських мерзотностей не написала iй про мене ця мегера. Вона, вона одна порушила душевний свiт цього ангела в образi жiнки. Через ii поради, через ii зловредне пiдбурювання я змушений вiд’iжджати; словом, це заради неi жертвують мною! Так, без сумнiву, треба спокусити ii дочку, але цього недостатньо, – ii саму треба погубити, i якщо вже за вiком своiм ця клята жiнка поза небезпекою, треба уразити ii в тiй, до кого вона прихильна.

Так вона бажае, щоб я повернувся до Парижа? Вона змушуе мене до цього? Добре, я повернуся, але вона поплаче через мое повернення. Шкода, що героем цiеi пригоди буде Дансенi: в нiм е глибока поряднiсть, яка стоятиме нам на завадi. Проте вiн закоханий, ми з ним часто бачимося – можливо, ми отримаемо вiд нього користь. Але в гнiвi своему я зовсiм забувся i не думаю про те, що маю викласти вам сьогоднiшнi подii. Повернiмося до розповiдi.

Уранцi я знову побачився з чутливою святенницею. Нiколи ще вона не здавалася менi такою прекрасною. Так воно i мае бути: краща мить для жiнки, едина, коли вона може викликати в нас сп’янiння душi, про яке так багато говорять i яке так рiдко вiдчувають, це мить, коли, вже переконавшись у ii любовi, ми ще не впевненi в ii милостях, i саме в такому станi я тепер перебуваю. Можливо, прикрашала ii в моiх очах i думка, що я незабаром утрачу задоволення бачити ii. Нарештi принесли пошту, я отримав вашого листа вiд 27-го, i, читаючи його, я ще не був упевнений, що додержу свого слова. Але я зустрiвся очима з моею спокусницею i вiдчув, що нi в чому не можу iй вiдмовити.

Отже, я оголосив про свiй вiд’iзд. Майже вiдразу ж пiсля цього панi де Розмонд залишила нас наодинцi, але я був iще не менше нiж за чотири кроки вiд недоторки, а вона, раптом пiдхопившись iз переляканим виглядом, промовила: «Не торкайтеся мене, добродiю, не торкайтеся! Заради Бога, не торкайтеся до мене!». Це гаряче благання, що видавало душевне збентеження, могло тiльки ще бiльше розпалити мене. Я був уже бiля неi i тримав за руки, якi вона так зворушливо склала, коли якийсь злий демон знову привiв панi де Розмонд. Боязка святенниця, у якоi нинi i справдi е пiдстави для страху, скористалася цим i вирiшила пiти.

Все ж я запропонував iй руку, i вона ii прийняла. Я ж, угледiвши в цьому доброзичливому поривi, якого в неi вже давно не було, добрi ознаки, знову почав своi любовнi скарги й навiть спробував потиснути подану менi руку. Спершу вона хотiла вирвати ii, але я виявив велику наполегливiсть, i вона досить охоче пiдкорилася, хоча не вiдповiла нi на мiй потиск, нi на моi слова. Бiля дверей ii кiмнати я хотiв, прощаючись, поцiлувати цю ручку. Спершу захист був досить рiшучим, але я так нiжно вимовив: «Подумайте, адже я вiд’iжджаю», – що це зробило ii в’ялою та слабкою. Проте ледве лише поцiлунок торкнувся руки, вона знову набула своеi сили i вирвалася з моеi, а спокусниця пiшла до своеi кiмнати, де вже була ii покоiвка. Тут i кiнець розповiдi.

Я припускаю, що завтра ви будете у маршальшi де ***, де я, напевно, не зустрiчатимуся з вами, оскiльки гадаю, що пiд час першоi нашоi зустрiчi нам треба буде поговорити про багато справ, i передусiм про справу маленькоi Воланж, яку я зовсiм не випускаю з очей. Тому я вирiшив до особистого з вами побачення написати цього листа, i хоч яким би вiн був довгим, запечатаю його лише перед самим вiдправленням пошти, бо за нинiшнього стану моiх справ усе може залежати вiд сприятливого випадку, i я вирушаю шукати його, а тому розлучаюся з вами.



Р. S. Восьма година вечора. Нiчого нового. У неi – жодноi вiльноi хвилинки, i вона навiть прагне бути ввесь час зайнятою. При цьому, одначе, стiльки смутку, скiльки дозволяе пристойнiсть, – не менш того. Інша новина, мабуть, важлива: панi де Розмонд доручила менi передати панi де Воланж запрошення провести деякий час у неi в селi.

Прощавайте, мiй чарiвний друже. До завтра або, найпiзнiше, до пiслязавтра.

Із ***, 28 серпня 17…




Лист 45


Вiд президентшi де Турвель до панi де Воланж


Пан де Вальмон сьогоднi вранцi поiхав, добродiйко. Ви, здавалося менi, так бажали цього вiд’iзду, що я визнала своiм обов’язком повiдомити вам про нього. Панi де Розмонд дуже сумуе за своiм племiнником, i, треба зiзнатися, товариство його дiйсно дуже приемне. Увесь ранок вона говорила менi про нього з чутливiстю, яка, як вам вiдомо, iй така властива. Я вважала своiм обов’язком по вiдношенню до неi слухати ii люб’язно, без заперечень, тим бiльше що у багатьох вiдношеннях вона цiлковито мала рацiю. До того ж я почувалася винною в тому, що е причиною цiеi розлуки, i в мене немае сподiвання, що я зумiю якось винагородити ii за радiсть, якоi я ж ii й позбавила. Ви знаете, що за вдачею своею я не занадто весела, а той спосiб життя, який нам належить вести тут, теж буде не з веселих.

Якби я тепер не слухалася вашоi поради, то побоювалася б, що вчинила дещо необдумано, так засмутила мене печаль мого шановного друга. Я була до того зворушена, що охоче змiшала б iз ii слiзьми своi.

Тепер ми живемо сподiванням, що ви приймете запрошення панi де Розмонд приiхати до неi погостювати, яке вам мае передати пан де Вальмон. Сподiваюся, ви не сумнiваетесь, що я з радiстю побачу вас тут, i, по правдi кажучи, ви просто мусите винагородити нас у такий спосiб. Я була б дуже рада також скористатися цiею нагодою, аби ближче познайомитися з мадемуазель де Воланж i мати можливiсть iще бiльше запевнити вас у моiй глибокiй повазi та iн.

Із ***, 29 серпня 17…




Лист 46


Вiд кавалера Дансенi до Сесiлi Воланж


Що таке сталося з вами, обожнювана Сесiль? Хто мiг викликати у вас таку раптову i таку жорстоку змiну? Куди дiвалися вашi клятви, що ви нiколи не змiнитеся? Ще вчора ви з такою радiстю повторювали iх! Що ж змусило вас забути iх сьогоднi? Марно заглядаю я в себе – в самому собi причини цього я виявити не можу, i жахливо менi шукати ii у вас. Ах, ви, ясна рiч, не легковажна обманщиця, i навiть зараз, у мить вiдчаю, душi моеi не заплямуе образлива пiдозра. І, все-таки, що за лиха година зробила вас уже не тiею, якою ви були? Так, жорстока, ви вже не та! Нiжна Сесiль, обожнювана мною Сесiль, од якоi я чув клятви, не уникала б моiх поглядiв, не перешкоджала б щасливому випадку, завдяки якому ми опинилися поруч. Якщо ж яка-небудь незрозумiла менi причина i спонукала ii поводитися зi мною так суворо, вона, в усякому разi, не забула б повiдомити мене про неi.

Ах, ви не знаете, ви нiколи не дiзнаетеся, моя Сесiль, як ви змусили мене страждати сьогоднi й як я страждаю досi. Невже ви гадаете, що я можу жити, якщо ви бiльше не любите мене? А тим часом, коли я благав у вас про одне слово, про одне тiльки слово, яке могло б розвiяти моi страхи, ви замiсть того, щоб менi вiдповiсти, удали, нiби боiтесь, як би вас не почули. І перешкоду, якоi ще не було, ви самi ж створили, вибравши те мiсце, яке посiли в товариствi, що зiбралося. Коли, вимушений вас покинути, я запитав, у який час зможу завтра побачитися з вами, ви удали, що не розчули, i призначити менi час довелося панi де Воланж. Отже, ця така жадана мить, яка зближуе мене з вами, завтра породить у менi саме лише занепокоення. І таку дорогу моему серцю радiсть бачити вас змiнить побоювання бути вам надокучливим.

Я вiдчуваю, як цей страх уже зупиняе мене, i я не смiю говорити вам про свою любов. Слова я люблю вас, якi менi було так солодко повторювати, коли я у свою чергу мiг почути iх, цi такi нiжнi слова, яких менi вистачало для щастя, тепер, оскiльки ви змiнилися, народжують у менi лише образ вiчного вiдчаю. Я не можу вiрити, одначе, що цей талiсман любовi втратив силу, i ще намагаюся скористатись ним.[29 - Тi, кому не випадало нагоди вiдчувати iнодi значення якого-небудь слова або вислову, освяченого любов’ю, не знайдуть у цiй фразi нiякого сенсу.] Так, моя Сесiль, я люблю вас. Повторiть же разом зi мною цi слова, в яких – усе мое щастя. Подумайте, що ви привчили мене слухати iх i що позбавляти мене iх – означае пiддати мене тортурам, якi, як i любов моя, закiнчаться лише разом iз моiм життям.

Із ***, 29 серпня 17…




Лист 47


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Сьогоднi ми з вами ще не побачимося, чарiвний мiй друже, i ось iз яких причин, до яких я прошу вас виявити поблажливiсть.

Замiсть того щоб повернутися просто до Парижа, я затримався у графинi де***: замок ii розташований майже по дорозi, i я напросився до неi пообiдати. Я прибув до Парижа лише близько сьомоi вечора i зiйшов бiля Опери, надiючись, що, можливо, там перебуваете i ви.

По закiнченнi спектаклю я вирушив у фойе побачитися з друзями. Там я знайшов мою давню приятельку Емiлi, оточену численним почтом, що складавсь як iз чоловiкiв, так i з жiнок, яких вона того ж вечора пригощала вечерею в П***. Не встиг я потрапити в цю компанiю, як усi хором почали просити мене брати участь у вечерi. Запросив мене також огрядний, приземкуватий чоловiк, пробурмотiвши декiлька французьких слiв iз голландським акцентом; я здогадався, що вiн i е iстинний винуватець свята. Я прийняв запрошення.

Дорогою я дiзнався, що будинок, куди ми прямували, був обумовленою нагородою за прихильнiсть Емiлi до цiеi дивакуватоi особи i що вечеря була справжнiсiньким весiльним бенкетом. Чоловiк цей був у нестямi вiд радостi в передчуттi блаженства, яким йому належало насолоджуватись i вiд якого вiн був до того щасливий, що менi захотiлося це блаженство порушити. Я так i зробив.

Єдина складнiсть полягала в тому, щоб умовити Емiлi: багатство бургомiстра робило ii дещо педантичною. Одначе, трохи поламавшись, вона погодилася з моiм планом наповнити це пивне барильце вином i таким чином вивести його на всю нiч iз ладу.

Через свое перебiльшене уявлення про те, скiльки може випити голландець, ми застосували всi вiдомi засоби i настiльки успiшно, що за десертом вiн уже не в змозi був тримати в руцi склянку, але жалiслива Емiлi та я напували його навзаводи. Нарештi вiн звалився пiд стiл, так упившись, що, здавалося, йому знадобиться тиждень, аби оклигати. Тодi ми вирiшили вiдiслати його назад у Париж, а оскiльки свою карету вiн вiдпустив, я звелiв завантажити його в мою, а сам залишився замiсть нього. Потiм я прийняв поздоровлення вiд усiеi компанii, яка незабаром розiйшлася, залишивши мене переможцем на полi битви. Завдяки цiй веселiй пригодi, а можливо, i тривалому стримуванню я визнав Емiлi настiльки привабливою, що обiцяв iй залишитися до воскресiння голландця з мертвих.

Ця моя люб’язнiсть була нагородою за люб’язнiсть, зроблену менi нею: вона погодилася послугувати менi пюпiтром, на якому я написав листа моiй чарiвнiй святенницi. Менi здалося забавним послати iй листа, написаного в лiжку i майже в обiймах шльондри: в листi цьому, що уривався мною для цiлковитого здiйснення зради, я давав iй найгрунтовнiший звiт про свое становище та поведiнку. Емiлi прочитала це послання i реготала, як божевiльна. Сподiваюся, що ви теж повеселитесь. Оскiльки треба, щоб на листi був паризький штемпель, я надсилаю його вам: вiн не запечатаний. Ви вже звольте прочитати його, запечатати i вiдправити на пошту. Тiльки не ставте своеi печатi або взагалi печатi з любовною емблемою, нехай буде просто яка-небудь голiвка. Прощавайте, чарiвний мiй друже.



Р. S. Розпечатую лист. Я умовив Емiлi поiхати до Італiйського театру. Цим часом я скористаюся, щоб пiти побачитися з вами. Я буду у вас найпiзнiше о шостiй годинi, i, якщо це вам зручно, близько сьомоi години ми разом вирушимо до панi де Воланж. Незручно вiдкладати передачу iй запрошення панi де Розмонд. До того ж я був би не проти подивитися на маленьку Воланж.

Прощавайте, прегарна панi. Хочу розцiлувати вас iз таким задоволенням, аби кавалер мiг приревнувати.

Із П***, 30 серпня 17…




Лист 48


Вiд вiконта де Вальмона до президентшi де Турвель

(Із паризьким штемпелем)


Пiсля бурхливоi ночi, протягом якоi я не стулив очей; пiсля того, як мене пожирали напади несамовитого пристрасного запалу, що змiнилися повним занепадом усiх душевних сил, я звертаюся до вас, добродiйко, у пошуках такого потрiбного менi спокою, якого, втiм, я ще не сподiваюся знайти. І справдi, становище, в якому я зараз пишу вам, бiльш нiж будь-коли переконуе мене у всемогутностi любовi. Менi важко володiти собою настiльки, щоб привести моi думки хоч до якогось ладу, i я вже зараз передбачаю, що ще до закiнчення цього листа вимушений буду його перервати. Як! Невже я не можу сподiватися, що ви коли-небудь роздiлите зворушення, що охоплюе мене в цю мить! Смiю, одначе, гадати, що, якби воно було вам знайоме, ви не залишилися б до нього нечутливi. Повiрте, добродiйко, холодний спокiй, сон душi, що е подiбнiстю смертi, – все це не е шляхом до щастя; тiльки живi пристрастi ведуть до нього, i, незважаючи на муки, яких я через вас зазнаю, я можу без вагань стверджувати, що в цю мить я щасливiший за вас. Марно пригнiчуете ви мене своею нещадною суворiстю – вона не заважае менi цiлковито вiддаватися любовi й забувати в любовнiй несамовитостi вiдчай, у який ви мене ввергаете. Ось чим намагаюсь я помститися вам за вигнання, на яке ви мене засудили. Жодного разу ще за листом до вас не вiдчував я такоi радостi, жодного разу це заняття не супроводжувалося почуттям таким солодким i в той же час таким палким: я дихаю повiтрям, повним жаги; навiть стiл, за яким я вам пишу, вперше для цього використаний, перетворюеться для мене на священний вiвтар любовi. Наскiльки прекраснiшим стае вiн у моiх очах: адже на нiм написав я клятву вiчноi любовi до вас! Пробачте, благаю вас, за безладнiсть моiх почуттiв. Можливо, менi слiд було б менше поринати в захоплення, що не подiляються вами; на мить я змушений покинути вас, аби розвiяти сп’янiння, з яким я вже не можу впоратися, – так посилюеться воно з кожною миттю.

Повертаюся до вас, добродiйко, i, певна рiч, повертаюся все з тим же запалом. Проте вiдчуття щастя покинуло мене – його змiнило вiдчуття жорстоких поневiрянь. Для чого менi говорити вам про моi почуття, якщо марно я шукаю яких-небудь засобiв переконати вас? Пiсля стiлькох багаторазових зусиль я починаю слабнути. Якщо в пам’ятi моiй продовжують виникати любовнi образи, то тим живiше вiдчуваю я гiркоту iх утрати. Єдиний притулок мiй – ваша поблажливiсть, i в цю хвилину я занадто добре вiдчуваю, наскiльки вона менi потрiбна, щоб осмiлюватися на неi сподiватись. І все ж таки нiколи моя любов не була шанобливiшою, нiколи вона не була менш образливою для ваших почуттiв. Вона – смiю сказати – така, що навiть найсуворiша доброчеснiсть не мусила б ii побоюватись. Але сам я боюся займати вас бiльше стражданнями, яких зазнаю. Коли знаеш iз упевненiстю, що iстота, яка викликала твоi муки, не подiляе iх, не треба хоч би зловживати ii добротою, адже так i було б, якби я не витратив iще бiльше часу, малюючи вам цю скорботну картину. Зараз я вiднiму його у вас лише стiльки, скiльки знадобиться на те, щоби благати вас вiдповiсти менi й нiколи не сумнiватись у справжностi моiх почуттiв.

Написано з П***, помiчено Парижем, 30 серпня 17…




Лист 49


Вiд Сесiлi Воланж до кавалера Дансенi


Я не вiтрогонка i не обманщиця, добродiю, але досить було, щоб менi роз’яснили моi почуття, i я вiдразу ж зрозумiла необхiднiсть iх змiнити. Я дала в цьому обiтницю Боговi, а потiм я принесу в жертву йому i моi почуття до вас, якi через ваше духовне звання стають iще злочиннiшими. Я прекрасно вiдчуваю, як менi це буде боляче, i не приховуватиму, що з позавчорашнього дня плачу щоразу, як про вас думаю. Але я сподiваюся, що милосердний Бог пошле менi потрiбнi сили, щоб вас забути, бо я благаю його про це i вранцi й увечерi. Я навiть чекаю вiд вашоi дружби i порядностi, що ви не намагатиметеся похитнути добре рiшення, яке менi вселили i в якому я прагну залишатися непохитною. Вiдповiдно до цього я прошу вас бути таким ласкавим i бiльше менi не писати, тим бiльше що – попереджаю заздалегiдь – я вам не вiдповiдатиму, i ви тiльки змусите мене повiдомити про все мамi, а це вже зовсiм позбавить мене задоволення бачити вас.

Це не перешкодить менi зберегти до вас усю прихильнiсть, яку можна мати, не роблячи нiчого поганого, i я всiею душею бажаю вам усiлякого щастя. Я прекрасно вiдчуваю, що ви вже не любитимете мене так, як ранiше, i що, можливо, ви незабаром полюбите iншу дужче, нiж мене. Але це буде тiльки зайвою карою за провину, яку я зробила, вiддавши вам мое серце, яке я мушу вiддати лише Боговi й моему чоловiковi, коли я вийду замiж. Сподiваюся, що милосердя Боже зглянеться над моею слабкiстю, i на мою долю випадуть лише такi страждання, якi я в силах буду перенести.

Прощавайте, добродiю. Можу запевнити вас, що, якби менi дозволено було любити кого-небудь, я любила б тiльки вас. От i все, що я можу вам сказати, i, можливо, це навiть бiльше, нiж годилось би.

Із ***, 31 серпня 17…




Лист 50


Вiд президентшi де Турвель до вiконта де Вальмона


Так-то, вельмишановний добродiю, виконуете ви умови, на яких я погодилася отримувати iнодi вiд вас листи? І як можу я «не мати причин на них скаржитися», коли ви говорите в них лише про почуття, якому я побоювалася б вiддатися навiть у тому разi, якби могла це зробити, не порушуючи свого обов’язку? Втiм, якби менi потрiбнi були новi причини для збереження цього рятiвного страху, то, думаеться менi, я могла б знайти iх у вашому останньому листi. І дiйсно, що робите ви, уявляючи, нiби промовляете апологiю любовi? Показуете менi ii в найбурхливiшому i найгрiзнiшому виглядi. Хто може хотiти щастя, купленого цiною втрати розуму, щастя, нетривалi радощi якого змiнюються у кращому разi жалем, якщо не розкаянням?

Ви самi, у кого звичка до цiеi згубноi несамовитостi мае послабляти ii наслiдки, хiба не змушенi визнати, що вона частенько виявляеться сильнiшою за вас, хiба не ви перший скаржитеся на те, що викликаеться нею мимовiльне сум’яття почуттiв? Яку ж страхiтливу бурю пiднiме вона в серцi, незвичному до неi i чутливому, тим бiльше що влада ii над ним стане ще сильнiшою через величезнi жертви, якi серце це змушене буде iй принести?

Ви гадаете, добродiю, – або удаете, нiби думаете, – що любов веде до щастя, я ж глибоко переконана, що вона зробить мене нещасною, i тому хотiла б нiколи й не чути цього слова. Менi здаеться, що навiть мова про неi позбавляе спокою, i не менше, нiж почуття обов’язку, моi душевнi схильностi спонукають мене просити вас, щоб ви зволили бiльше не згадувати про це.

Врештi-решт, тепер вам неважко погодитися на це прохання. По поверненнi до Парижа вам випаде досить багато приводiв забути про почуття, яке, можливо, породжене лише звичкою займатися такими речами, а своею силою зобов’язане лише сiльськiй нудьзi. Хiба тепер ви не там, де поглядали на мене цiлком байдуже? Можете ви зробити там хоч один крок, не зустрiвши прикладу такоi ж легкоi готовностi до змiн? І хiба не оточенi ви там жiнками, якi набагато привабливiшi за мене i тому мають значно бiльше прав на увагу з вашого боку? Менi чуже марнославство, в якому докоряють мою стать. Ще менше у мене тiеi фальшивоi скромностi, яка являе собою лише витончену гординю. І тому я абсолютно щиро говорю вам, що знаходжу в собi дуже мало таких якостей, якими могла б подобатися. Та якби в мене був надлишок iх, я й то не вважала б, що маю досить iх для того, аби прив’язати вас до себе. Просити вас не займатися мною бiльше – означае тiльки просити вас зробити те, що ви вже не раз робили i що ви, напевно, зробили б iще раз найближчим часом, якби навiть я домагалася вiд вас протилежного.

Лише ця правда, про яку я забути не можу, сама по собi була б досить вагомою причиною для того, щоб вiдмовлятися вас слухати. Є у мене i тисячi iнших. Але, не бажаючи вступати в нескiнченну суперечку, я обмежуся тим, що прошу вас, як менi вже траплялося це робити, не говорити зi мною про почуття, про яке я i слухати не мушу, а не те що вiдповiдати на нього.

Із ***, 1 вересня 17…




Лист 51


Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона


Дiйсно, вiконте, ви просто нестерпнi. Ви поводитеся зi мною так безцеремонно, немов я ваша коханка. Та чи знаете ви, що я розсерджусь i що зараз я страшенно зла? Як! Завтра вранцi ви маете побачити Дансенi, – ви знаете, як важливо, щоб я поговорила з вами до цiеi зустрiчi, – i при цьому змушуете мене чекати вас цiлий день, а самi казна-де бiгаете! Через вас я приiхала до панi де Воланж до непристойностi пiзно, i всi поважнi панi визнали, що я «подиву гiдна». Менi довелося пiддобрюватися до них увесь вечiр, щоб iх утихомирити, бо старих сердити не можна: вiд них залежить репутацiя молодих жiнок.

Зараз уже перша година ночi, а я, замiсть того щоб лягти спати, чого менi до смертi хочеться, мушу писати вам довгого листа, вiд якого спати захочеться вдвiчi дужче, така мене долае нудьга. Щастя ваше, що у мене немае часу лаяти вас довше. Але не подумайте, що вам пробачено: менi просто нiколи. Слухайте ж, бо я кваплюся.

Виявивши хоч трохи спритностi, ви мусите завтра домогтися цiлковитоi довiри Дансенi. Час для вiдвертостi найбiльш слушний: вiн нещасний. Дiвчинка була на сповiдi. Вона все розповiла, як дитина, i вiдтодi ii так мучить страх перед дияволом, що вона вирiшила будь-що-будь пiти на розрив. Усi своi нiкчемнi сумнiви вона повiдала менi так гаряче, що я зрозумiла, наскiльки ii збили з пантелику. Вона показала менi листа, в якому оголошуе про розрив, – це суцiльне святенництво. Цiлу годину вона прощебетала зi мною, не сказавши при цьому жодного розумного слова, але все ж таки дуже збентежила мене, оскiльки не можу ж я бути вiдвертою з таким недалеким створiнням.

Із усього цього базiкання я, одначе, зрозумiла, що вона, як i ранiше, любить свого Дансенi. Угледiла я тут i хитрощi, яких у любовi завжди достатньо i яким дiвчинка ця найзабавнiшим чином пiддалася. Мучена i бажанням увесь час займатися своiм коханим, i страхом, що, займаючись ним, погубить свою душу, вона придумала молитися Боговi, щоб вiн допомiг iй забути коханого, а оскiльки вона щохвилини молиться про це, то i знаходить спосiб безупинно думати про нього.

Для людини, досвiдченiшоi, нiж Дансенi, ця маленька обставина стала б скорiше пiдмогою, нiж перешкодою. Але цей хлопець такий Селадон,[30 - Селадон – герой роману Оноре д’Юрфе «Астрея» (1619). Ім’я це зробилося прiзвиськом усякого нiжного коханця.] що, коли йому не допомогти, у нього на подолання найдрiб’язковiших перешкод пiде стiльки часу, що у нас на здiйснення нашого задуму часу вже не залишиться. Ваша правда: це дуже шкода, i я не менше за вас роздратована тим, що саме вiн е героем цiеi пригоди, але що поробиш? Зробленого не поправити, а провина тут ваша. Я попросила показати менi його вiдповiдь[31 - Листа цього не було нами знайдено.] i навiть розжалобилася. Вiн iз сил вибиваеться, переконуючи ii, що мимовiльне почуття не може бути злочинним: нiби воно не перестае бути мимовiльним iз тiеi митi, як iз ним припиняють боротьбу. Думка ця до того проста, що запала в голову навiть дiвчинцi. Вiн у досить зворушливих висловах скаржиться на свое нещастя, але скорбота його сповнена такою нiжнiстю i, мабуть, така сильна та щира, що менi здаеться неймовiрним, аби жiнка, якiй випала нагода довести чоловiка до такого вiдчаю i притому з такою малою небезпекою для себе, не пiддалася б спокусi потiшитися цим надалi. Словом, вiн пояснив iй, що вiн зовсiм не чернець, як думала дiвчинка, i, поза сумнiвом, це – краще з усього, що вiн зробив. Бо якщо вже займатися любов’ю з ченцями, то панове мальтiйськi лицарi переваги тут не заслуговують.

Хай там як, але, замiсть того щоб втрачати час на розмови, якi мене б тiльки поставили в незручне становище, не переконавши, можливо, ii, я схвалила рiшення про розрив, але сказала, що в таких випадках набагато чеснiше викладати своi аргументи не письмово, а усно, що iснуе, крiм того, звичай повертати листи й iншi дрiбницi, якими могли обмiнюватися закоханi, й, удавши таким чином, нiби я цiлком згодна з цiею юною особою, я переконала ii призначити Дансенi побачення. Ми негайно обговорили, як це здiйснити, i я взяла на себе вмовити матусю виiхати з дому без дочки. Завтра пополуднi й настане цей вирiшальний момент. Дансенi вже попереджений. Але заради Бога, якщо вам випаде можливiсть, переконайте цього чарiвного пастушка бути не таким нiжним i навчiть його, позаяк уже потрiбно говорити прямо, що справжнiй спосiб перемагати сумнiви – це постаратися зробити так, аби тим, у кого вони е, бiльше нiчого було втрачати.

Одначе, для того, щоб безглузда ця сцена бiльше не повторювалась, я не забула заронити у свiдомiсть дiвчинки пiдозру, чи так уже суворо дотримують сповiдники таемницю сповiдi, i запевняю вас, що за страх, який вона менi вселила, вона тепер платить своею власною боязню, як би ii сповiдник не розповiв усе матусi. Сподiваюся, що пiсля того, як я з нею поговорю ще i раз i вдруге, вона перестане розповiдати про своi дурощi першому-лiпшому.[32 - Із вдачi панi де Мертей читач, напевно, вже давно здогадався, як мало вона поважае релiгiю. Увесь цей уривок можна було б опустити, але ми вважали, що, показуючи результати, не слiд також нехтувати розкриттям причин.]

Прощавайте, вiконте. Займiться Дансенi й будьте його навчителем. Соромно нам було б не зробити з цими двома дiтьми всього, що нам потрiбно. А якщо це виявиться для нас важчим, анiж ми спочатку розраховували, згадаймо, щоб пiдхльоснути свое завзяття, ви – про те, що йдеться про дочку панi де Воланж, а я – про те, що вона мусить стати дружиною Жеркура. Прощавайте.

Із ***, 2 вересня 17…




Лист 52


Вiд вiконта де Вальмона до президентшi де Турвель


Ви забороняете менi, добродiйко, говорити вам про любов, але де я знайду мужнiсть, необхiдну для того, щоб вам пiдкорятися? Поглинений почуттям, яке мало бути таким солодким, але яке ви робите таким тяжким; скнiючи у вигнаннi за вашим наказом; зазнаючи в життi лише прикростей i жалкувань; виснажуючись муками тим бiльш жорстокими, що вони ввесь час нагадують менi про вашу байдужiсть, – невже мушу я на довершення всього поступитись единою втiхою, що залишилася менi, а що ж менi залишаеться, як не можливiсть зрiдка вiдкривати вам душу, яку ви наповнюете тривогою та гiркотою? Невже ви вiдвернете свiй погляд, аби не бачити слiз, вами ж викликаних? Невже вiдмовитеся ви навiть од поклонiння з боку того, хто приносить потрiбнi вам жертви? Хiба не було б бiльш гiдним вас, вашоi благородноi та лагiдноi душi пожалiти того, хто страждае через вас, замiсть того щоб збiльшувати його страждання забороною i несправедливою i надмiрно суворою?

Ви прикидаетеся, що любов страхае вас, а не хочете зрозумiти, що тiльки ви i е причиною зла, яке iй приписуете! Ах, ясна рiч, почуття це болiсне, коли воно не подiлене iстотою, що його вселила. Але де знайти щастя, якщо його не дае взаемна любов? Де, як не в любовi, знайти нiжну дружбу, солодку та справдi безмежну довiру, полегшення страждань, примноження радощiв, чудовi спогади? Ви обмовляете любов, адже для того, щоб насолодитися всiма благами, якi вона обiцяе, вам потрiбно лише не вiдкидати iх. Я ж, захищаючи ii, забуваю про муки, що iх я зазнаю.

Ви змушуете мене захищати й себе самого, бо, хоча я присвятив усе свое життя поклонiнню вам, ви зайнятi в життi лише тим, що шукаете в мене грiхiв: ви вже вважаете, що я вiтрогон i обманщик i, обертаючи проти мене деякi помилки, в яких я ж сам i признався, готовi бачити в менi, яким я став тепер, ту саму людину, якою я був ранiше. Не задовольняючись тим, що я приречений вами на муку жити далеко вiд вас, ви додаете до неi жорстоке знущання з приводу насолод, до яких, – ви самi це прекрасно знаете – я через вас же став нечутливим. Ви не вiрите нi обiцянкам моiм, нi клятвам. Так от, у мене е перед вами свiдок, якого ви вже нiяк не зможете вiдкинути: це ви самi. Я тiльки прошу вас запитати щиросердо саму себе, – i якщо ви не вiрите в мою любов, якщо ви хоч на мить засумнiваетеся, що единовладно пануете в моiй душi, якщо ви не впевненi, що прикували до себе серце, яке було доти i справдi занадто мiнливим, – тодi я згоден вiдповiдати за цю вашу помилку. Я стогнатиму вiд горя, але не зроню жодноi скарги. Якщо ж, навпаки, ви, вiддаючи належне нам обом, змушенi будете в глибинi душi визнати, що у вас немае i нiколи не буде суперницi, тодi, благаю вас, не змушуйте мене битись iз примарами i залиште менi хоча б одну втiху, – що ви не сумнiваетеся в почуттi, якому дiйсно настане, дiйсно зможе настати кiнець, але тiльки з кiнцем мого життя. Дозвольте менi, добродiйко, просити вас дати позитивну вiдповiдь на цю частину мого листа. Хоч я й готовий засудити ту пору мого життя, яка, мабуть, так шкодить менi у ваших очах, але зовсiм не тому, щоб у мене в найгiршому разi не було аргументiв для ii захисту.

Чи не в тому, врештi-решт, була вся моя провина, що я не чинив опiр виру, в який мене було ввергнуто? У свiт я вступив зовсiм iще юним i недосвiдченим, мене, можна сказати, з рук до рук передавав цiлий натовп жiнок, кожна з яких своею готовнiстю на все поспiшала випередити роздум, для неi, як вона прекрасно розумiла, напевно невигiдний. Чи мiг я сам подати приклад стiйкостi, який менi зовсiм не протиставляли, чи мусив за мить помилки, до якоi частенько бував залучений мимоволi, покарати себе постiйнiстю, напевно даремною i навiть смiхотворною в очах людей? Вступивши в ганебний зв’язок, чи можна виправдати себе iнакше, як швидким розривом?

Але я можу смiливо сказати, що це сп’янiння почуттiв – можливо, навiть несамовите марнославство – не проникло глибоко в мое серце. Воно народжене було для любовi, залицяння ж могло його розважити, але не зайняти. Я був оточений створiннями привабливими, але такими, що заслуговують на презирство, i жодне з них не торкнулося моеi душi. Менi пропонували насолоди, а я шукав доброчесностей, i тому лише, що я був нiжним i чутливим, я почав уважати себе непостiйним.

Але коли я побачив вас, усе стало менi ясним: незабаром я зрозумiв, що справжне джерело любовних чар – душевнi якостi, що лише вони можуть породжувати i виправдовувати безумство любовi. Словом, я зрозумiв, що для мене однаково неможливо не любити вас i полюбити кого-небудь, окрiм вас.

Ось, добродiйко, те серце, що йому ви боiтеся довiритись i доля якого залежить од вашого рiшення. Але хоч яку б долю ви йому пiдготували, ви не змiните почуттiв, що прив’язують його до вас: вони так само непохитнi, як i доброчесностi, що iх породили.

Із ***, 3 вересня 17…




Лист 53


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Я бачився з Дансенi, але домiгся вiд нього лише напiвпризнання. Особливо наполегливо замовчував вiн iм’я маленькоi Воланж, про яку говорив менi, як про жiнку дуже доброчесну й навiть трохи святенницю. Щодо решти ж вiн розповiв менi свою пригоду досить правдиво, особливо ж останню подiю. Я пiдiгрiвав його, як тiльки мiг, i всiляко висмiював його скромнiсть i педантичнiсть, але, мабуть, вiн не мае намiру з ними розлучатись, i я за нього не вiдповiдаю; втiм, я сподiваюся, що пiслязавтра я можу iнформувати вас iз цього приводу детальнiше. Завтра я везу його до Версаля i дорогою постараюся вивiдати у нього все, що можна.

Деякi надii покладаю я й на побачення закоханих, яке вiдбудеться сьогоднi. Можливо, там усе станеться згiдно з вашими побажаннями, i нам iз вами залишиться тiльки вирвати признання та зiбрати докази. Зробити це буде легше вам, нiж менi, бо юна особа довiрливiша або – що, по сутi, одне i те ж – балакучiша, нiж ii скромний поклонник. Проте i я зроблю все, що зможу.

Прощавайте, мiй чарiвний друже, я дуже кваплюсь. Я не зможу побачити вас нi сьогоднi, нi завтра. Якщо зi свого боку ви що-небудь дiзнаетеся, напишiть менi два слова до мого повернення. Я, напевно, до ночi повернуся в Париж.

Із ***, 3 вересня 17…, увечерi




Лист 54


Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона


Ну, вже буцiмто у Дансенi нам е що вивiдувати! Якщо вiн вам i натякнув на що-небудь, то просто з хвастощiв. Не знаю нiкого, хто був би у любовних справах безглуздiший, i все бiльше докоряю собi за свою доброту до нього. Чи вiдомо вам, що я ледве не скомпрометувала себе через нього! І що все це марно. О, я йому помщуся, будьте певнi!

Коли я вчора заiхала за панi де Воланж, вона не захотiла виiжджати, пославшись на нездоров’я. Менi довелося використати все свое красномовство, щоб переконати ii, i я вже почала боятись, як би Дансенi не з’явився до нашого з нею вiд’iзду; це було б особливо невчасно, оскiльки панi де Воланж сказала йому напередоднi, що ii вдома не буде. Їi дочка i я – ми обидвi сидiли як на голках. Нарештi, ми вийшли, i мала з таким почуттям потиснула менi руку, прощаючись зi мною, що, незважаючи на ii рiшення про розрив i щиру ii впевненiсть, що вона продовжуе твердо триматися цього рiшення, я чекала вiд цього вечора справжнiх чудес.

Але тривоги моi на цьому не скiнчилися. Не провели ми у панi де *** i пiвгодини, як панi де Воланж насправдi вiдчула себе кепсько, навiть дуже кепсько, i, цiлком природно, почала збиратися додому. Мене ж це зовсiм не влаштовувало, оскiльки я боялася, що, коли ми зоставимо молодих людей удвох, у чому цiлком можна було поручитися, матерi здадуться пiдозрiлими моi наполегливi вмовляння вирушити разом iз нею в гостi. Я вирiшила залякати ii погiршенням нездоров’я, що, на щастя, було неважко, i протягом пiвтори годин не погоджувалася везти ii додому, удаючи, що боюсь, як би iй не зашкодило трясiння в екiпажi. Врештi-решт, ми повернулися додому в обумовлений час. Коли ми приiхали, я помiтила, що у дiвчинки дуже вже збентежений вигляд, i, признаюся, почала сподiватися, що зусилля моi не пропали марно.

Менi так хотiлося гарненько все розiзнати, що я затрималася бiля панi де Воланж, яка негайно ж лягла. Повечерявши коло ii лiжка, ми рано залишили ii пiд приводом, що iй потрiбен спокiй, i вирушили до кiмнати дочки. Вона, виявляеться, зробила все, чого я вiд неi чекала: зникли сумнiви, було вiдновлено клятви у вiчнiй любовi й т. д. й т. iн. Загалом вона охоче пiшла на все, але дурило Дансенi нi на крок не зрушився з мiсця, на якому перебував. О, з таким красенем можна сваритися скiльки завгодно: примирення не приховують нiяких небезпек.

Мала5, одначе, запевняе, що вiн хотiв бiльшого, але що вона зумiла захиститися. Б’юся об заклад, що вона або хвастае, або прагне знайти йому виправдання. Я навiть майже переконалася в цьому. Мушу сказати, що на мене найшла примха впевнитися, на який такий захист вона здатна, i я, всього лише жiнка, вiд слова до слова, до того заморочила iй голову, що… Словом, можете менi повiрити, немае iстоти, бiльш здатноi пiддатися раптовому пориву почуття. Ця крихiтка i справдi надзвичайно мила! Вона заслуговувала б на iншого поклонника! В усякому разi, у неi буде хороший друг, бо я до неi вже щиро прихилилась. Я обiцяла iй, що завершу ii виховання, i, здаеться, додержу слова. Я часто вiдчувала необхiднiсть мати повiрницею жiнку, i ця пiдiйшла б менi бiльше за всяку iншу. Але я не можу нiчого з неi зробити, поки вона не стане… тим, чим мусить стати. Ще одна причина бути невдоволеною Дансенi.

Прощавайте, вiконте. Завтра до мене не приходьте, хiба що вранцi. Я поступаюся наполяганням кавалера провести з ним вечiр у моему будиночку.

Із ***, 4 вересня 17…




Лист 55


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне


Ти мала рацiю, дорога моя Софi. Твоi пророцтва вдалiшi, нiж поради. Як ти й передбачала, Дансенi виявився сильнiшим за сповiдника, за тебе, навiть за мене саму – i ось ми знову там же, де були. Ах, я не розкаююсь, а ти якщо i лаятимеш мене, то лише тому, що не знаеш, яка це радiсть – любити Дансенi. Легко тобi говорити, як слiд поводитися, тобi ж нiщо не заважае. Але коли б ти вiдчула, який бiль заподiюе нам горе того, кого ми любимо, як його радiсть стае нашою радiстю i до чого важко говорити «нi», коли дуже хочеться сказати «так», – ти б перестала з чого-небудь дивуватись. Я й сама вiдчула це, i вiдчула дуже ясно, хоча як слiд iще не розумiю, чому це так. Чи думаеш ти, наприклад, що я можу бачити сльози Дансенi й сама при цьому не плакати? Запевняю тебе, що це абсолютно немислимо. А коли вiн задоволений, я так само щаслива, як вiн сам. Можеш говорити все, що хочеш: нiякi слова не змiнять того, що е, i я абсолютно впевнена, що це саме так.

Хотiла б я бачити тебе на моему мiсцi… Нi, я не те хотiла сказати, оскiльки вже, напевно, не погодилася б поступитися будь-кому своiм мiсцем, але я хотiла б, аби ти кого-небудь полюбила. І не лише заради того, щоб ти мене краще розумiла й менше лаяла, а рiч у тому, що ти теж стала б щасливiшою або, вiрнiше сказати, ти б тiльки почала ставати щасливою.

Нашi iгри, нашi веселощi – все це, бачиш, дитячi забавки: скiнчаться вони, i пiсля них нiчогiсiнько не залишаеться. Але любов, ах, любов!.. Одне слово, один погляд, усвiдомлення, що вiн тут, поруч, – ось що таке щастя. Коли я бачу Дансенi, менi бiльше нiчого не хочеться. А коли я його не бачу, так тiльки його й хочу. Не знаю, як це вийшло, але можна подумати: все, що менi подобаеться, схоже на нього. Коли його зi мною немае, я про нього думаю, i коли я можу думати тiльки про нього не вiдволiкаючись, – наприклад, коли я зовсiм сама, – я теж щаслива. Я заплющую очi, й менi вiдразу починае здаватися, що вiн передi мною, я згадую його слова, я його мовби чую. Вiд цього я зiтхаю, а потiм вiдчуваю якийсь жар, хвилювання… Не знаходжу собi мiсця. Це – наче мука, але мука, що приносить невимовну насолоду.

Я навiть гадаю, що, коли любиш, це поширюеться й на дружбу. Проте моя дружба до тебе нiскiльки не змiнилась: усе – як було в монастирi. Але те, про що я тобi говорю, я вiдчуваю по вiдношенню до панi де Мертей. Менi здаеться, що я люблю ii скорiше, як люблю Дансенi, нiж як тебе, й iнодi менi хочеться, щоб вона була ним. Можливо, так виходить через те, що це не дитяча дружба, як у мене з тобою, а можливо, i через те, що я часто бачу iх разом, i виходить, що я мовби помиляюся.

Словом, уся суть у тому, що вони обое роблять мене щасливою, i, врештi-решт, я не вважаю, щоб моя поведiнка була дуже поганою. Ось чому краще за все для мене було б, аби все залишалось, як воно е, i мене пригнiчуе тiльки думка про замiжжя, бо якщо пан де Жеркур дiйсно такий, як менi говорили, – а я в цьому не сумнiваюся, – я просто не знаю, що зi мною буде. Прощавай, мила Софi, я, як i ранiше, нiжно люблю тебе.

Із ***, 4 вересня 17…




Лист 56


Вiд президентшi де Турвель до вiконта де Вальмона


Для чого вам, добродiю, вiдповiдь, якоi ви в мене просите? Вiрити у вашi почуття – чи не означае мати зайву пiдставу побоюватись iх? Не заперечуючи iх щиростi й не визнаючи ii, хiба не достатньо менi – й чи не мае бути достатньо i для вас – знати, що я не хочу й не маю права на них вiдповiдати?

Якщо i припустити, що ви насправдi мене любите (я погоджуюся на це припущення лише для того, щоби вже бiльше до цього не повертатися), хiба перешкоди, що роздiляють нас, не залишаться такими ж непереборними? І що iнше мусила б я робити, як не бажати, щоб ви зумiли скорiше побороти в собi це почуття, а головне – як не допомогти вам у цьому всiма моiми силами, рiшуче вiднявши у вас усяку надiю? Ви самi погоджуетеся з тим, що почуття це болiсне, коли воно не подiляеться iстотою, яка його викликала. Тим часом ви чудово знаете, що подiлити його – для мене неможливо. А якби навiть таке нещастя зi мною трапилось, я стала б лиш iще бiльш гiдною жалю, ви ж – аж нiяк не зробились би щасливiшим. Сподiваюся, ви мене достатньо поважаете, щоб нi на мить не засумнiватись у цьому. Припинiть же, заклинаю вас, припинiть спроби збентежити серце, якому так потрiбен спокiй. Не змушуйте мене шкодувати про те, що я вас пiзнала.

Мiй чоловiк, якого я люблю i шаную, мене плекае i шануе. В однiй людинi зосередженi й моi обов’язки й моi радощi. Я щаслива, я маю бути щаслива з ним. Якщо й iснують гострiшi насолоди, я iх не прагну, я не хочу iх пiзнати. Чи е що-небудь радiснiше, нiж перебувати у злагодi з самою собою, знати лише яснi днi, засинати без розкаянь совiстi? Те ж, що ви називаете щастям, е лише запамороченням почуттiв, бурею пристрастей, яка страхае, навiть якщо ii споглядаеш iз берега. Як можна кинути виклик цим бурям? Як можна осмiлитися вийти в море, всiяне уламками незлiченних корабельних аварiй? І з ким? Нi, добродiю, я залишаюся на сушi, менi дорогi узи, що прив’язують мене до неi. Я не побажала б розiрвати iх, навiть якби мала можливiсть це зробити. А якби iх у мене не було, я постаралася б якнайскорiше зав’язати такi узи.

Навiщо ви йдете за мною по п’ятах? Навiщо вперто ведете це переслiдування? Листи вашi, якi ви мали б посилати зрiдка, приходять один за одним. Їм слiд було б бути скромнiшими, а ви в них говорите лише про свою безумну любов. Думку про себе ви робите бiльш нав’язливою, нiж ранiше були самi. Я усунула вас вiд себе в одному виглядi – ви з’являетеся в iншому. Я прошу вас не говорити про деякi речi – ви знову про них говорите, тiльки на iнший лад. Ви тiшитеся, бентежачи мене пiдступними аргументами, – моi ж аргументи проходять повз вас. Я не хочу i не вiдповiдатиму бiльше вам… Як вiдгукуетеся ви про жiнок, яких спокусили! Із яким презирством ви про них говорите! Охоче вiрю, що деякi з них цього заслуговують, але невже ж усi вони до такоi мiри нiкчемнi? Ах, без сумнiву, це так, адже вони нехтували свiй обов’язок, вiддаючись злочиннiй любовi. І з цiеi митi вони втратили все, аж до поваги з боку того, кому вони всiм пожертвували. Кара ця справедлива, але сама думка про неi примушуе мене тремтiти. А втiм, яке менi до цього дiло? Чом би стала я займатися ними або ж вами? З якого права порушуете ви мiй спокiй? Залиште мене, не намагайтеся побачити, не пишiть, – прошу вас, вимагаю. Лист цей – останнiй, який ви вiд мене отримаете.

Із ***, 5 вересня 17…




Лист 57


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Учора пiсля повернення я знайшов вашого листа. Ваш гнiв мене донезмоги розвеселив. Якби Дансенi провинився супроти вас особисто, ви, мабуть, були б не дужче обуренi. Мабуть, iз помсти привчаете ви його кохану зраджувати його у дрiбницях. І лиходiйка ж ви! Так, ви чарiвнi, i я не дивуюся, що вам чинять опiр менше, нiж кавалеровi Дансенi.

Ну, цей прекрасний герой роману вивчений мною до решти. У нього бiльше немае вiд мене таемниць. Я посилено проповiдував йому, що чесна любов е вище благо, що сильне почуття коштуе бiльше, нiж десять пригод, та так посилено, що сам ставав у цю хвилину боязким закоханим. Насамкiнець вiн упевнився, що ми з ним однаково дивимося на речi, i, прийшовши в цiлковитий захват вiд мого щиросердя, розповiв менi все i присягнувся в безмежнiй дружбi. Це, одначе, нiскiльки не просувае вперед нашого плану.

Передусiм вiн, на мою думку, дотримуеться того погляду, що до дiвицi потрiбно ставитися бережнiше, нiж до жiнки, бо вона бiльше втрачае. А головне, вiн вважае, що нiщо не виправдовуе чоловiка, який своею поведiнкою змусив дiвчину або вийти за нього замiж, або опинитися збезчещеною, коли дiвчина значно багатша за чоловiка, як у цьому разi. Довiра матерi, невиннiсть дочки – все його бентежить i зупиняе. Складнiсть для мене – не в тому, щоб спростувати його погляди, незважаючи на всю iх справедливiсть. Із певною спритнiстю й за допомогою його пристрастi iх скоро можна розбити, тим бiльше що вони роблять його смiшним, а я в цьому разi спирався б на загальну думку. Важко з ним упоратися тому, що i в нинiшньому своему становищi вiн почуваеться щасливим. І дiйсно, якщо перша любов здаеться нам узагалi благороднiшим i, як то кажуть, чистiшим почуттям, якщо вона принаймнi повiльнiше розвиваеться, то причина цьому зовсiм не чутливiсть чи боязкiсть, як заведено вважати. Рiч у тiм, що серце, уражене почуттям, доти не звiданим, мовби зупиняеться на кожному кроцi, щоб насолодитися зачаруванням, якого воно зазнае, i зачарування це мае таку владу над недосвiдченим серцем, що абсолютно поглинае його i змушуе забувати про всi iншi радощi. Це настiльки вiрно, що навiть закоханий розпусник, – якщо розпусник може бути закоханий, – iз цiеi хвилини не так сильно рветься до насолоди i що, зрештою, мiж поведiнкою Дансенi з маленькою Воланж i моею з недоторкою панi де Турвель рiзниця тiльки в мiрi.

Щоб розпалити нашого юнака, потрiбно було б, аби на шляху його стала куди серйознiша перешкода i, передусiм, аби йому доводилося дотримувати бiльшоi таемничостi, бо таемничостi веде до вiдваги. Я недалекий вiд думки, що ви зашкодили нашим задумам, надавши йому таку допомогу. Ваша поведiнка була б чудовою по вiдношенню до людини бувалоi, що вiдчувае самi лише жадання, але вам слiд було передбачати, що для юнака порядного i закоханого головна цiннiсть зовнiшнiх виявiв любовi в тому, щоб вони були ii запорукою, i що, значить, чим бiльше вiн упевнений у взаемностi, тим менше буде заповзятливий. Що ж тепер робити? Не знаю. Але я не сподiваюся, що мала втратить невиннiсть до шлюбу; ми з вами залишимося нi при чому. Дуже шкода, але я не бачу, чим тут можна допомогти. Поки я тут просторiкую, ви зi своiм кавалером займаетеся справжньою справою. Це нагадало менi про те, що я отримав вiд вас обiцянку зрадити його зi мною. У мене е письмова ваша обiцянка, i я зовсiм не бажаю, щоб вона перетворилася на довгостроковий вексель. Я згоден, що термiн платежу ще не вийшов, але з вашого боку великодушно було б не чекати цього. Я з вас не зажадаю зайвих вiдсоткiв. Невже вам не набридла постiйнiсть? Кавалер, мабуть, i справдi творить дива? О, дозвольте менi дiяти, я хочу змусити вас визнати: якщо ви виявляли в нiм якiсь достоiнства, то лише тому, що забули мене.

Прощавайте, чарiвний друже, цiлую вас так само мiцно, як бажаю вас. І не сумнiвайтеся, що всi поцiлунки кавалера, разом узятi, не такi полум’янi, як моi.

Із ***, 5 вересня 17…




Лист 58


Вiд вiконта де Вальмона до президентшi де Турвель


Чим заслужив я, добродiйко, вашi докори та гнiв, який ви на мене спрямували? Найпалкiша i в той же час найшанобливiша прихильнiсть, найбезмовнiша покiрнiсть щонайменшому вашому бажанню – ось двома словами вся iсторiя моiх почуттiв i моеi поведiнки. Я зазнавав мук любовi без взаемностi, i единою втiхою моею було бачити вас. Ваш наказ позбавляв мене цього – i я пiдкорявся, не дозволивши собi ремствувати. У нагороду за принесену жертву ви дозволили менi писати вам, а тепер хочете вiдняти у мене й цю едину радiсть. Невже я мушу примиритися з цiею втратою, не намагаючись навiть захищатися? Певна рiч, нi! Хiба не дорога ця радiсть моему серцю? Вона – едине, що в мене залишилось, i дарували ii менi ви.

Ви кажете, що листи моi «занадто частi»? Але подумайте тiльки, прошу вас, що вигнання мое тривае вже десять днiв – i не iснувало митi, щоб думки моi не були зайнятi вами, а тим часом ви отримали вiд мене всього два листи. «Я говорю в них тiльки про свою любов»? Але про що ж можу я говорити, як не про те, про що ввесь час помишляю? Єдине, що я мiг зробити, – це послабити вислови, i, можете повiрити менi, я вiдкрив вам лише те, що приховати було просто неможливо. Ви, врештi, погрожуете, що перестанете вiдповiдати? Значить, ви не задовольняетеся тим, що так суворо поводитеся з людиною, яка дорожить вами над усе i шануе вас навiть бiльше, нiж любить, – ви ii ще i зневажаете! Але до чого цi погрози, цей гнiв? Хiба в них е потреба? Хiба не впевненi ви в моiй покорi навiть найнесправедливiшим вашим вимогам? Чи можу я чинити опiр будь-якому вашому бажанню, i хiба не довiв я вже, що не можу? Невже ж ви зловживете своею владою надi мною? Чи зможете ви з легким серцем втiшатися таким необхiдним для вас, за вашими словами, спокоем, пiсля того, як через вас я стану остаточно нещасним, пiсля того, як ви вчините несправедливiсть?

Невже ви нiколи не скажете собi: «Вiн зробив мене володаркою своеi долi, а я зробила його нещасним; вiн благав про допомогу, а я не кинула на нього спiвчутливого погляду!». Чи знаете ви, до чого може довести мене вiдчай? Нi, ви не знаете.

Щоб полегшити моi страждання, ви мали б знати, до якоi мiри я вас люблю; але серця мого ви не знаете.

У жертву чому ви приносите мене? Примарним побоюванням. І хто у вас iх викликае? Людина, що обожнюе вас, людина, над якою ви завжди збережете безмежну владу. Чого ж ви боiтеся? Чого можете ви остерiгатися в почуттi, яким завжди будете вiльнi управляти за своiм бажанням? Але ваша уява створюе собi якихось чудовиськ, i жах, який ви перед ними вiдчуваете, ви приписуете любовi. Трохи довiри до мене – i примари цi зникнуть.

Один мудрець сказав, що, для того, аби розвiялися страхи, достатньо усвiдомити iх причину.[33 - Здаеться, це Руссо в «Емiлевi», але цитата неточна, i Вальмон ii неправильно застосовуе. Та й чи читала панi де Турвель «Емiля»?«Емiль, або Про виховання» – твiр Руссо, який поеднуе риси педагогiчного трактату i роману.] Істина ця особливо застосовна до любовi. Полюбiть, i страхам вашим настане край. На мiсцi того, що вас жахае, ви знайдете солодке почуття нiжного i покiрного вам коханого, i в усi днi вашi, позначенi щастям, у вас не виникне iншого жалю, крiм того, що ви втратили тi днi, якi провели в байдужостi. І я сам, вiдколи розкаявся у своiх помилках та iсную лише для любовi, я жалкую за часом, який проводив, як здавалося менi, в насолодах, i вiдчуваю, що лише вам дано зробити мене щасливим. Але, благаю вас, нехай радiсть, яку я вiдчуваю, коли пишу вам, не затьмарена буде страхом прогнiвити вас! Я не хочу не послухатися вас, але, припадаючи до нiг ваших, прошу зберегти менi щастя, яке ви бажаете у мене вiдняти. Я волаю до вас: почуйте моi благання, подивiться на моi сльози. Ах, добродiйко, невже ж ви вiдмовите?

Із ***, 7 вересня 17…




Лист 59


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Розтлумачте менi, якщо можете, що означае ця нiсенiтниця, яку верзе Дансенi? Що таке сталось i що вiн утратив? Чи не розсердилася, бува, його красуня на його нескiнченну шанобливiсть? По правдi кажучи, давно вже можна було розсердитися. Що менi сказати йому сьогоднi ввечерi на побаченнi, про яке вiн мене просив i яке я йому про всяк випадок призначив? Певна рiч, я не втрачатиму часу на вислуховування його нарiкань, якщо це нас нi до чого не приведе. Любовнi скарги можна слухати лише в облiгатному речитативi[34 - Облiгатним називаеться речитатив, супроводжуваний i такий, що перериваеться оркестром, через те накладаючи i на спiвакiв i на оркестр певнi взаемнi зобов’язання.] або в арiях. Повiдомте мене, в чому справа, скажiть, як я маю поводитися, або ж я втечу, щоб уникнути нудьги, що маячить передi мною. Чи зможу я поговорити з вами сьогоднi вранцi? Якщо ви зайнятi, то хоч би черкнiть менi слiвце i дайте менi вказiвки щодо моеi ролi.

Де ви були вчора? Менi нiяк не вдаеться з вами побачитися. Дiйсно, нiчого було залишатись у Парижi у вереснi. Одначе потрiбно вам на щось зважитися, бо я щойно отримав дуже наполегливе запрошення вiд графинi де Б*** погостювати у неi в селi, та ось у якiй забавнiй формi вона мене запрошуе: в ii чоловiка е, мовляв, чарiвний лiс, який вiн дбайливо призначае «для приемного проведення часу своiх друзiв». Ви ж добре знаете, що на цей лiс я маю деякi права, i я поiду поглянути на нього ще раз, якщо не можу бути вам нiчим корисним.

Прощавайте i не забудьте, що Дансенi буде у мене близько четвертоi.

Із ***, 8 вересня 17…




Лист 60


Вiд кавалера Дансенi до вiконта де Вальмона

(Вкладений у попереднiй)


Ах, добродiю, я у вiдчаi, я втратив усе. Я не наважуюся довiрити паперу таемницю моiх страждань, але менi необхiдно вилити iх перед надiйним i вiрним другом. О котрiй годинi мiг би я побачитися з вами й отримати у вас втiху i пораду? Я був такий щасливий того дня, коли вiдкрив вам свою душу! А тепер – яка рiзниця! Усе для мене змiнилося. Те, що доводиться зазнавати особисто менi, е лише незначною частиною моiх мук. Тривога за iстоту нескiнченно дорожчу, – ось чого я витерпiти не в силах. Ви щасливiшi за мене i зможете ii побачити, i я чекаю вiд вашоi дружби, що ви не вiдмовитеся виконати мое доручення до неi. Але для цього менi треба побачити вас i пояснити вам, що потрiбно зробити. Ви пожалiете мене, ви менi допоможете. Уся моя надiя – на вас. Ви людина чутлива, ви знаете любов, i тiльки вам я маю можливiсть довiритися. Не вiдмовляйтеся ж допомогти менi.

Прощавайте, добродiю. Єдине полегшення в моему горi – це усвiдомлення, що я маю такого друга, як ви. Повiдомте мене, прошу вас, о котрiй годинi я можу вас застати. Якщо не можна сьогоднi вранцi, то я хотiв би якомога ранiше пополуднi.

Із ***, 8 вересня 17…




Лист 61


Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне


Дорога моя Софi, пожалiй свою Сесiль, свою бiдолашну Сесiль: вона дуже нещасна! Мама все знае. Не розумiю, яким чином у неi могли виникнути пiдозри, проте вона все виявила. Учора ввечерi менi здалося, нiби мама трохи знервована, але я не звернула на це особливоi уваги i чекаючи, поки вона закiнчить гру в карти, навiть вела дуже веселу розмову з панi де Мертей, яка у нас вечеряла, i ми багато розмовляли про Дансенi. Не думаю, щоб нас могли почути. Вона покинула нас, i я пiшла до себе.

Я роздягалася, коли мама ввiйшла i звелiла моiй покоiвцi вийти. Пiсля цього вона зажадала в мене ключ вiд мого секретера. Говорила вона таким тоном, що я затремтiла i ледве могла триматися на ногах. Я удавала, що не можу знайти ключ, але врештi-решт довелося покоритися. Перша ж шухляда, яку вона вiдiмкнула, виявилась якраз тiею, де зберiгалися листи кавалера Дансенi. Я була в такому замiшаннi, що, коли вона мене запитала, що це таке, в змозi була вiдповiсти тiльки: «Нiчого». Але коли я побачила, що вона почала читати першого листа, який iй показався на очi, менi стало так зле, що я знепритомнiла. Як тiльки я прийшла до тями, мама, покликавши мою покоiвку, пiшла, звелiвши менi лягати спати. Вона забрала всi листи Дансенi. Я тремчу щоразу, як подумаю, що мушу знову показатись iй на очi. Всю нiч я проплакала. Пишу вдосвiта, оскiльки сподiваюся, що з’явиться Жозефiна. Якщо я зможу поговорити з нею вiч-на-вiч, то попрошу, щоб вона передала панi де Мертей записку, яку я iй напишу. Якщо нi, то я вкладу записку в лист до тебе, а ти вже, заради Бога, вiдправ ii нiбито вiд себе. Тiльки вона здатна хоч трохи мене втiшити. Ми хоч поговоримо про нього, оскiльки я вже не сподiваюся його побачити. Я дуже нещасна! Можливо, вона буде така добра, що вiзьметься передати Дансенi мого листа. Я не наважуюся довiритись у такiй справi Жозефiнi, а ще менше моiй покоiвцi: адже це, може, вона сказала мамi, що в секретерi у мене захованi листи.

Я закiнчую, оскiльки менi ще треба написати панi де Мертей, а також Дансенi, щоб лист до нього був готовий на випадок, якщо вона погодиться його вiдiслати. Потiм я знову ляжу, щоб мене застали в лiжку, коли прийдуть у мою кiмнату. Щоб не довелося йти до мами, я пошлюся на хворобу. Я не надто й збрешу: менi ж гiрше, нiж коли б у мене був жар. Очi горять вiд слiз, i так тисне пiд грудьми, що важко дихати. Коли я думаю, що бiльше не побачу Дансенi, менi хочеться померти. Прощавай, дорога моя Софi. Не можу бiльше писати, сльози душать мене.

Із ***, 7 вересня 17…



Примiтка. Лист Сесiлi Воланж до маркiзи випущено, оскiльки в нiм викладаються тi ж обставини, що в попередньому листi, тiльки менш детально. Листа до кавалера Дансенi знайдено не було: причину читач дiзнаеться з листа 63 панi де Мертей до вiконта.




Лист 62


Вiд панi де Воланж до кавалера Дансенi


Пiсля того, як ви, вельмишановний добродiю, зловжили довiрою матерi та невиннiстю дитини, вас, звичайно, не здивуе, що вас бiльше не прийматимуть у домi, де на докази щироi дружби ви вiдповiли тiльки забуттям усiх правил пристойноi поведiнки. Я вважаю за краще просити вас надалi не з’являтися до мене, замiсть того щоб дати вiдповiдне розпорядження брамнику, що в рiвнiй мiрi скомпрометувало б усiх нас, бо серед слуг наших негайно ж почнуться пересуди. Я маю право розраховувати, що ви не змусите мене вдатися до цього способу. Попереджаю вас також, що, коли в майбутньому ви зробите хоч щонайменшу спробу утримати мою дочку в тiй оманi почуттiв, у яку ви ii заманили, суворе й вiчне ув’язнення позбавить ii ваших переслiдувань. Од вас, добродiю, залежить, чи так мало побоiтеся ви стати причиною ii нещастя, як мало побоялися спроби ii збезчестити. Що ж до мене, то вибiр мiй зроблено, i я iй його повiдомила.

При цьому ви знайдете пачку ваших листiв. Я розраховую, що в обмiн ви надiшлете менi всi листи моеi дочки i що ви не чинитимете опiр тому, щоб не залишалося анi найменших слiдiв подii, про яку я не зможу згадати без обурення, вона – без сорому, а ви – без докорiв сумлiння.

Маю честь бути i т. д.

Із ***, 7 вересня 17…




Лист 63


Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона


Так, звичайно, я поясню вам записку Дансенi. Подiя, через яку вiн вам ii написав, справа моiх рук i, вважаю, найвдалiше з усiх моiх дiянь. Пiсля вашого останнього листа я не гаяла часу марно – я сказала собi, подiбно до одного афiнського архiтектора:[35 - У «Повчаннi державним дiячам» Плутарха наводиться анекдот про двох афiнських архiтекторiв, один iз яких просторiкувато описував, якi чудовi будiвлi вiн зведе, а iнший вимовив тiльки слова, процитованi в цьому листi.] «Я зроблю те, про що вiн говорив».

Йому, значить, потрiбнi перешкоди, цьому героевi роману, щастя присипляе його! О, нехай покладеться на мене, я вже загадаю йому роботу, i або я дуже помиляюсь, або спокiйно спочивати йому вже не доведеться. Треба було навчити його цiнувати час, i я тiшу себе надiею, що вiн тепер гiрко жалкуе за тими годинами, якi втратив. Ви також казали, що йому не вистачало таемничостi. Так от, ось тепер ii вже вистачатиме з лишкою. У менi те добре, що досить указати менi на помилку, припущену мною, – i я не заспокоюся, поки всього не виправлю. Дiзнайтеся ж, що я зробила.

Повернувшись до себе позавчора вранцi, я прочитала вашого листа, й менi все стало ясно як день. Переконавшись, що ви чудово визначили причину зла, я зайнялася виключно пошуками засобiв для його викорiнювання. Почала я, однак, iз того, що лягла, бо невтомний кавалер не дав менi заснути нi на мить, i я гадала, що менi захочеться спати. Нiчого подiбного, всi думки моi були зайнятi Дансенi: бажання вивести його з бездiяльностi або його за цю бездiяльнiсть покарати не давало менi зiмкнути очей, i лише пiсля того, як я розробила свiй план в усiх подробицях, менi вдалося вiдпочити години двi.

Того ж вечора я вирушила до панi де Воланж i згiдно зi своiм задумом довiрчо повiдомила ii, що, як я майже переконана, мiж ii дочкою i Дансенi iснуе небезпечний зв’язок. Ця жiнка, така прониклива вiдносно вас, виявилася до того заслiпленою, що спершу вона вiдповiла менi, що я, напевно, помиляюся: дочка ii, мовляв, зовсiм дитина i т. д. i т. iн. Я не могла розповiсти iй усього, що менi вiдомо, але я посилалася на перехопленi мною погляди, обривки розмов, якi вселяли тривогу i моiй доброчесностi, i моему дружньому почуттю. Словом, я говорила майже так само добре, як будь-яка святенниця, i, завдаючи остаточного удару, зважилася навiть сказати, що менi здалося, нiби я бачила, як вони передавали з рук у руки листа. «Тут менi пригадалося, – додала я, – що вона одного разу вiдiмкнула при менi шухляду свого секретера, i я побачила там багато якихось паперiв, якi вона, мабуть, зберiгае. Чи не знаете ви, з ким вона веде жваве листування?» Тут панi де Воланж змiнилася з лиця, i я помiтила, що на очах у неi виступили сльози. «Дякую вам, достойний мiй друже, – мовила вона, потискуючи менi руку. – Я про все дiзнаюся».

Пiсля цiеi розмови, занадто короткоi, щоб вона могла викликати пiдозри, я пiдiйшла до юноi особи. Незабаром я, одначе, покинула ii i попросила матiр не видавати мене дочцi. Мати обiцяла тим бiльш охоче, що я зауважила iй, як було б вдало, коли б дiвчинка вiдчула до мене довiру i вiдкривала менi свое серце, а у мене з’явилася б таким чином можливiсть давати iй розсудливi поради. Обiцянки своеi вона дотримае – я не сумнiваюсь у цьому хоч би тому, що iй захочеться справити на дочку враження своею проникливiстю. Тим самим я дiставала можливiсть пiдтримувати з малою звичайний дружнiй тон i не показатися нещирою в очах панi де Воланж, чого я хотiла уникнути. Виграла я до всього й те, що надалi зможу залишатися наодинцi та скiльки завгодно секретничати з юною особою, не викликаючи у матерi й тiнi пiдозри.

Я скористалася цим того ж вечора i, скiнчивши свою партiю, всамiтнилася з малою в затишному куточку та завела розмову про Дансенi: тут вона абсолютно невичерпна. Я бавилася, розпалюючи ii з приводу тiеi радостi, яку вона вiдчуе вiд завтрашньоi зустрiчi з ним; яких тiльки нiсенiтниць я не змусила ii наговорити! Потрiбно ж було повернути iй хоч би у виглядi надii те, що в дiйсностi я у неi вiднiмала. На додаток до всього цього вона ще сильнiше вiдчуе удар, а я переконана, що чим бiльше вона страждатиме, тим скорiше поспiшить винагородити себе за першоi ж доброi нагоди. До того ж корисно привчати до сильних переживань того, кого призначаеш для життя, повного пригод.

Врештi-решт, хiба вона не може заплатити двома-трьома сльозинками за щастя володiти своiм Дансенi? Вона аж не тямить себе вiд нього. Що ж, можу iй поручитися, що вона його отримае i навiть ранiше, нiж отримала б без цiеi бурi. Це лише поганий сон, за яким настане солодке пробудження, i я вважаю, що загалом вона мае бути менi навiть вдячна. А якщо я i виявила трохи пiдступностi, треба ж потiшитися:

Таж на забаву нам i створенi дурнi.[36 - Грессе, комедiя «Злюка». – Жан-Батист-Луi Грессе (1709–1777) – французький поет i драматург. Кращий його твiр – комiчна поема «Vert-Vert» (про папугу, що живе в жiночому монастирi, улюбленця всiх черниць). Грессе був посереднiм драматургом, але комедiя «Злюка» («Le Mechant», 1747) свого часу користувалась успiхом. Рядок, наведений у цьому листi, взято з І сцени ІІ дii.]

Зрештою я пiшла, дуже собою задоволена. Або, говорила я собi, Дансенi, розпалений перешкодами, загориться ще сильнiше, i тодi я зроблю для нього все, що буде в моiй владi, або, якщо це просто дурень, як менi часом здаеться, вiн впаде у розпач i визнае себе переможеним. Тодi я принаймнi помщуся йому, як тiльки зможу, i заразом здобуду ще бiльшу повагу матерi, ще глибшу дружбу дочки та повнiшу довiру iх обох. Що ж до Жеркура, головного предмета всiх моiх турбот, то менi вже дуже не поталанить або ж я виявлюся вже дуже невмiлою, якщо, користуючись величезним впливом на його дружину, який надалi ще посилиться, я не знайду тисячi способiв зробити з нього те, на що я хочу його перетворити. Із цими приемними думками я заснула, i тому чудово спала i дуже пiзно прокинулася.

Мого пробудження вже чекали двi записки: одна вiд матерi, iнша вiд дочки, i я не могла утриматися вiд смiху, виявивши в обох буквально одну й ту саму фразу: «Тiльки вiд вас можу я чекати хоч деякоi розради». Хiба не забавно, справдi, розраджувати i за i проти i виявитись единим помагачем двох абсолютно протилежних спрямувань? Ось я й уподiбнилася божеству; слiпi смертнi звертаються до мене з абсолютно протилежними побажаннями, а моi непохитнi рiшення залишаються незмiнними. Проте я залишила цю пiднесену роль, перейнявши на себе iншу – ангела-утiшника, i згiдно iз заповiддю вiдвiдала ближнього в його знегодах.

Я почала з матерi, яку я застала такою пригнiченою, що цим ви вже частково помстилися за прикрощi, що спiткали вас iз ii вини з боку вашоi прекрасноi недоторки. Усе вдалось якнайкраще. Турбувало мене тiльки одне: як би панi де Воланж не скористалася цiею хвилиною, аби здобути довiру дочки, що було б дуже легко, коли б вона заговорила з нею лагiдно й доброзичливо i надала розумним порадам вигляду й тону вибачноi нiжностi. На щастя, вона озброiлася суворiстю i, врештi-решт, повелася так невдало, що я могла тiльки радiти. Щоправда, вона ледве не порушила всiх наших планiв, вирiшивши спершу повернути свою дочку назад у монастир, але я вiдвела удар i порадила тiльки пригрозити цим у тому разi, якщо Дансенi продовжуватиме своi переслiдування; це змусить обох закоханих бути обережними, що, на мою думку, необхiдно для успiху.

Потiм я прийшла до дочки. Ви б не повiрили, як вона погарнiшала вiд горя! Хоч як би мало було iй властиве кокетування, ручаюся вам, – вона буде частенько удаватися до слiз. Але цього разу сльози були найщирiшi. Уражена цiею новою чарiвнiстю, якоi я за нею не знала i яку тепер спостерiгала iз задоволенням, я спершу давала iй лише невдалi поради, що скорiше посилювали страждання, анiж полегшували iх, i таким чином довела ii до повноi знемоги. Вона вже не плакала, i я навiть побоювалася судом. Я порадила iй лягти, i вона погодилась. Я почала доглядати за нею разом iз покоiвкою. З ранку вона не одягалась i не причiсувалась, i незабаром ii розпатлане волосся розсипалося по абсолютно голих плечах i грудях. Я поцiлувала ii, вона впала в моi обiйми, i сльози полилися знову самi собою. Боже, яка вона була гарна! Ах, якщо Магдалина[37 - Магдалина – блудниця з евангельськоi легенди, направлена Христом на шлях доброчесностi. У мистецтвi епохи Ренесансу i пiзнiшого часу «Магдалина, що каеться» – один iз частих сюжетiв.] була схожа на неi, вона мала бути небезпечнiшою в покаяннi, нiж у грiху.

Коли засмучена красуня опинилась у лiжку, я почала втiшати ii вже по-справжньому. Спершу я заспокоiла ii щодо повернення в монастир. Я заронила в неi надiю на таемнi побачення з Дансенi. Всiвшись на край лiжка, я сказала: «А що якби вiн був тут!», потiм, вишиваючи той же узор, вiдволiкала ii то одним, то iншим i, врештi-решт, домоглася того, що вона забула про свое горе. Ми розлучилися б цiлком задоволенi одна одною, якби вона не попросила мене передати Дансенi листа, на що я наполегливо не погоджувалась. І ось iз яких мiркувань – вважаю, ви iх схвалите.

Передусiм це скомпрометувало б мене в очах Дансенi, i якщо це був единий аргумент, який я могла навести малiй, то для вас у мене е ще чимало iнших. Хiба я не ризикувала б плодами всiх своiх зусиль, якби з самого початку дала нашим молодим людям такий легкий спосiб пом’якшувати iх страждання? Крiм того, я була б не проти змусити iх втрутити в цю пригоду кого-небудь iз слуг, бо якщо вона, як я сподiваюся, добiжить жаданого завершення, треба, щоб про неi дiзналися негайно ж пiсля замiжжя, адже немае вiрнiшого способу ii розголосити. Якщо ж яким-небудь дивом слуги мовчатимуть, заговоримо ми з вами, а для нас найзручнiше буде вiднести розголос за iх рахунок.

Тому вам слiд сьогоднi ж подати цю думку Дансенi, а оскiльки я не впевнена в покоiвцi малоi Воланж – вона й сама, здаеться, тiй не довiряе, – вкажiть йому на мою вiддану Вiктуар. Я вже постараюся, щоб вона погодилася. Думка ця менi тим бiльше до душi, що вiдкриття iй iхньоi таемницi виявиться вигiдним тiльки нам, а зовсiм не iм, бо я ще не закiнчила своеi розповiдi.

Наполегливо вiдмовляючись узяти вiд малоi листа, я ввесь час побоювалася, що вона попросить мене вiдправити його мiською поштою, в чому я нiяк не могла б iй вiдмовити. На щастя, чи то з розгубленостi своеi, чи то з непоiнформованостi, а може, й тому, що лист iй був не такий важливий, як вiдповiдь, якоi таким же шляхом вона отримати не змогла б, але вона про це не заговорила. Та для того, щоб це взагалi не спало iй на думку i в усякому разi, для того, щоб шлях цей був для неi закритий, я негайно ж прийняла рiшення i, повернувшись до матерi, переконала ii на деякий час одвезти дочку в село. Куди ж? Серце у вас не забилося вiд радостi? До вашоi тiтоньки, до старенькоi Розмонд. Вона мае сьогоднi ж попередити ii про це. Таким чином, ви отримуете право повернутися до своеi святенницi: тепер уже вона не може посилатися на скандальнiсть перебування з вами вдвох, i завдяки моiм турботам панi де Воланж сама виправить зло, яке вона вам заподiяла.

Тiльки слухайтеся мене й не будьте зануреними у своi справи настiльки, щоб викинути з голови мою: пам’ятайте, що я в нiй зацiкавлена.

Я хочу, щоб ви стали посередником мiж молодими людьми та iх порадником. Повiдомте Дансенi про майбутнiй вiд’iзд i запропонуйте йому своi послуги. Єдине утруднення вбачайте в тому, як передати до рук красунi довiрчу грамоту, але негайно ж вiдведiть цю перешкоду, вказавши на мою покоiвку. Немае сумнiву, що вiн погодиться, i в нагороду за свiй клопiт ви отримаете довiру недосвiдченого серця, що завжди цiкаво. Бiдолашка! Як вона почервонiе, передаючи вам свого першого листа! По правдi кажучи, роль повiрницi, проти якоi е стiльки забобонiв, менi уявляеться чарiвною розвагою, коли взагалi займаешся iншими, як це й буде саме тепер. Розв’язка цiеi iнтриги залежатиме вiд ваших старань. Ви маете змiркувати, який момент виявиться найбiльш вiдповiдним для того, щоб з’еднати всiх дiйових осiб. Життя в селi дае до того тисячi можливостей, i вже, напевно, Дансенi готовий буде з’явитися там за першим же вашим сигналом. Нiч, перевдягання, вiкно… та хiба мало що ще? Але знайте, що, коли дiвчинка повернеться звiдти такою ж, якою туди вирушила, винуватцем я вважатиму вас. Якщо ви вважатимете, що вона потребуе якого-небудь заохочення з мого боку, повiдомте менi. Щоправда, я дала iй достатньо хороший урок, як небезпечно зберiгати листи, i зараз просто не наважуся писати iй, але я, як i ранiше, маю намiр зробити ii своею ученицею.

Здаеться, я забула розповiсти вам, що своi пiдозри стосовно того, хто видав листування, вона спрямувала спершу на покоiвку, я ж вiдвела iх на сповiдника. Таким чином, одним пострiлом убито двох зайцiв. Прощавайте, вiконте, я вже дуже довго пишу вам, i навiть обiд мiй через це запiзнився. Але листа менi диктували самолюбнiсть i дружба, а обидва цi почуття балакучi. Скаржтеся тепер на мене, якщо посмiете, i вирушайте знову, якщо це вас спокушае, прогулятися лiсом графа де Б***. Ви кажете, що вiн «призначае його для приемного проведення часу своiх друзiв»? Цей чоловiк, видно, всьому свiту друг? Проте прощавайте, я зголоднiла.

Із ***, 9 вересня 17…




Лист 64


Вiд кавалера Дансенi до панi де Воланж

(Копiя, прикладена до листа 66 вiконта до маркiзи)


Не намагаючись, добродiйко, виправдати свою поведiнку i не скаржачись на вашу, я можу лише журитися подiею, що зробила нещасними трьох людей, хоча всi трое гiднi кращоi долi. Бути причиною цiеi бiди для мене ще бiльш прикро, нiж бути ii жертвою, i тому я вiдучора часто поривався мати честь вiдповiсти вам, але в мене не вистачало на це сил. Тим часом менi необхiдно сказати вам так багато, що я мушу, врештi-решт, зробити над собою зусилля, i якщо цей лист непутящий i недоладний, то ви, напевно, зрозумiете, в якому я нинi жалюгiдному становищi, i виявите деяку поблажливiсть.

Дозвольте передусiм заперечити проти першоi фрази вашого листа. Смiю стверджувати, що я не зловжив нi вашою довiрою, нi невиннiстю мадемуазель де Воланж. У вчинках своiх я з повагою ставився i до того i до iншого; але залежали вiд мене лише моi вчинки, i якщо ви навiть покладете на мене вiдповiдальнiсть за мимоволi виникле почуття, то я без усякого побоювання додам, що почуття це, навiяне менi вашою дочкою, може, звичайно, бути вам недогодним, але нiяким чином не образить вас. У цьому питаннi, що зачiпае мене бiльше, нiж я можу вам сказати, я хотiв би мати суддею лише вас, а свiдками лише моi листи.

Ви забороняете менi надалi з’являтися у вас, i, певна рiч, я пiдкорюся всьому, що ви зволите з цього приводу наказати, але хiба таке раптове i повне мое зникнення не дасть стiльки ж приводу для пересудiв, яких ви прагнете уникнути, як i наказ, який iз цих саме мiркувань ви не бажаете давати своему брамниковi? Я тим бiльше можу наполягати на цiй обставинi, що для мадемуазель де Воланж вона набагато iстотнiша, нiж для мене особисто. Тому я благаю вас усе уважно врахувати i не дозволяти, щоб суворiсть ваша заглушила обережнiсть. Переконаний, що в рiшеннях своiх ви керуватиметеся лише iнтересами вашоi дочки, я чекатиму вiд вас подальших наказiв.

Проте, якщо ви дозволите менi зрiдка особисто виявляти вам свою повагу, я зобов’язуюсь, добродiйко (i ви можете покладатися на мое слово), не зловживати цими випадками для того, щоб заводити розмову наодинцi з мадемуазель де Воланж або ж передавати iй якi-небудь листи. Я готовий на цю жертву зi страху хоч чим-небудь зашкодити ii доброму iменi, а щастя зрiдка бачитися з нею слугуватиме менi нагородою.

Цей пункт мого листа е единою можливою для мене вiдповiддю на те, що ви менi говорите про долю, яку готуете мадемуазель де Воланж i яку зволите ставити в залежнiсть вiд моеi поведiнки. Обiцяти вам бiльше – означало б обманювати вас. Який-небудь ниций спокусник може пiдпорядковувати своi намiри обставинам i будувати своi розрахунки залежно вiд подiй, але любов, що надихае мене, викликае в менi лише два почуття: мужнiсть i постiйнiсть.

Як примиритися з тим, що я буду забутий мадемуазель де Воланж i сам ii забуду? Нi, нi, нiколи. Я залишусь iй вiрним. Вона отримала вiд мене клятву у вiрностi, i зараз я пiдтверджую ii. Пробачте, добродiйко, я вiдхилився вбiк, повернiмося до справи.

Менi залишаеться обговорити з вами ще одне питання: про листи, якi ви просите мене повернути. Менi дуже прикро, що до вчинкiв, у яких ви вважаете мене винним, вимушений додати ще й вiдмову. Але, благаю вас, вислухайте моi аргументи i, для того щоб прийняти iх, звольте згадати, що единою розрадою в нещастi втратити вашу дружбу для мене е сподiвання на збереження вашоi поваги.

Листи мадемуазель де Воланж, якi завжди були для мене такими дорогоцiнними, стали саме тепер iще дорогоцiннiшими. Вони – едине, що в мене залишилося, вони – едине речове свiдчення почуття, в якому полягае вся радiсть мого життя. Можете, одначе, не сумнiватися, що я нi на мить не завагався б принести вам цю жертву i що жаль про те, що я iх втрачаю, поступився б прагненню довести вам, наскiльки я шаную i поважаю вас, але мене утримують вiд цього дуже вагомi аргументи, i я упевнений, що навiть ви не зможете проти них заперечити.

Ви, дiйсно, розкрили таемницю мадемуазель де Воланж, але дозвольте менi сказати, я маю всi пiдстави гадати, що це сталося лише завдяки випадковi, а не тому, що вона вам сама призналась. Я не дозволю собi засудити ваш вчинок, що, можливо, цiлком виправдовуеться материнською дбайливiстю. Я шаную вашi права, але вони не сягають настiльки далеко, щоб звiльнити мене вiд мого обов’язку. А сам священний обов’язок полягае в тому, щоб нiколи не обманювати виявленоi нам довiри. Я зрадив би ii, якби виставив напоказ будь-кому iншому таемницi серця, що побажало вiдкритися лише одному менi. Якщо ваша дочка погодиться довiрити iх вам, нехай вона сама розповiсть усе. У такому разi листи вам не потрiбнi. Якщо ж, навпаки, вона побажае залишити таемницю свого серця нерозкритою, ви, звичайно, не можете чекати, що саме я вам ii вiдкрию.

Що ж до вашого бажання, щоб уся подiя не набувала розголосу, то будьте, добродiйко, абсолютно спокiйнi: в усьому, що зачiпае iнтереси мадемуазель де Воланж, моя дбайливiсть може посперечатися навiть iз материнським серцем. Аби у вас не залишалось i тiнi занепокоення, я все передбачив. На дорогоцiнному пакетi ранiше було написано: «Цi папери спалити»; тепер на нiм напис: «Папери, що належать мадемуазель де Воланж». Це мое рiшення мае послугувати вам доказом, що вiдмова моя викликана зовсiм не побоюванням, нiби в цих листах ви знайдете хоч одне почуття, на яке ви особисто могли б поскаржитися.

Лист мiй, добродiйко, виявився дуже довгим, але йому годилося б бути ще довшим, якби в цьому своему виглядi воно залишило у вас хоч найменший сумнiв щодо благородства моiх почуттiв, щодо щирого мого жалкування про те, що я викликав вашу немилiсть, i якнайглибшоi поваги, з якою маю честь та iн.

Із ***, 7 вересня 17…




Лист 65


Вiд кавалера Дансенi до Сесiлi Воланж
(Посланий незапечатаним маркiзi де Мертей у листi вiконта)

О, моя Сесiль, що ж iз нами буде? Яке божество врятуе нас вiд бiд, що загрожують нам? Нехай же любов дасть нам принаймнi мужнiсть пережити iх! Як зображувати вам мiй подив i вiдчай, коли я побачив моi листи i прочитав записку панi де Воланж! Хто мiг видати нас? Кого пiдозрювати? Чи не скоiли ви якоi-небудь необережностi? Що ви тепер робите? Що було вам сказано? Я хотiв би все знати, а менi нiчого не вiдомо. Можливо, ви i самi знаете не бiльше, нiж я.

Посилаю вам записку вашоi матiнки та копiю моеi вiдповiдi. Сподiваюся, ви схвалите те, що я iй пишу. Менi просто необхiдно, щоб ви схвалили також i тi кроки, якi я зробив пiсля цiеi фатальноi подii; мета iх – отримувати вiд вас вiстi, давати вам знати про себе i – хто знае? – може, навiть бачитися з вами, i притому вiльнiше, нiж ранiше.

Чи вiдчуваете ви, моя Сесiль, яка радiсть знову опинитися разом, мати можливiсть знову присягатись одне одному у вiчнiй любовi та бачити в очах, вiдчувати в душах, що клятву цю нiколи не буде порушено? Якi муки не забудуться в таку солодку мить? Так от, у мене е сподiвання, що вона настане, i я завдячений якраз тим крокам, якi я благаю вас схвалити. Але що я говорю? Я маю дякувати турботi найнiжнiшого друга й утiшника, i едине мое прохання до вас полягае в тому, щоб вiн став i вашим другом.

Можливо, менi не слiд було без вашоi згоди змушувати вас довiритися йому? Але менi вибачають необхiднiсть i наше тяжке становище. Веде мене любов, це вона волае до вашоi поблажливостi, це вона просить вас пробачити необхiдне признання, без якого ми, можливо, залишилися б розлученими навiки.[38 - Дансенi говорить неправду. Вiн уже й до цiеi подii все розповiв пановi де Вальмону. Див. лист 57.] Ви знаете друга, про якого я говорю. Вiн також друг жiнки, яку ви любите найдужче, – це вiконт де Вальмон.

Звертаючись до нього, я спершу хотiв просити його переконати маркiзу де Мертей, аби вона передала вам мого листа. Вiн висловив сумнiв у тому, щоб це вдалось. Але, не покладаючись на панi, вiн вiдповiдае за покоiвку, яка мусить йому вiддячити за якусь послугу. Вона вручить вам цього листа, а ви можете передати з нею вiдповiдь.

Ця допомога буде для вас марною, якщо, на думку пана де Вальмона, ви найближчим часом вирушите в село. Але тодi вам допомагатиме вiн сам. Панi, до якоi ви поiдете, його родичка. Вiн скористаеться цим приводом, аби вирушити туди ж одночасно з вами, i через нього проходитиме наше листування. Вiн навiть стверджуе, що, коли ви йому цiлком довiритеся, вiн надасть нам можливiсть побачитися там таким чином, що при цьому ви не будете нi в щонайменшiй мiрi скомпрометованi.

А тепер, моя Сесiль, якщо ви любите мене, якщо ви жалiете мене в моему горi, якщо, як я сподiваюся, ви подiляете мою скорботу, невже вiдмовите ви в довiрi чоловiковi, що стане нашим ангелом-охоронцем? Якби не було його, я був би доведений до розпачу неможливiстю хоч би пом’якшити страждання, що iх я ж вам i заподiяв. Вони скiнчаться – обiцяю вам це; але, нiжний мiй друже, обiцяйте менi не занадто поринати в них, не дозволяйте, щоб вони вас убили. Думка, що ви страждаете, для мене нестерпно тяжка. Я вiддав би життя за те, щоб зробити вас щасливою! Ви добре це знаете. Нехай же впевненiсть у тому, що вас обожнюють, увiлле у вашу душу хоч деяку втiху! Моiй же душi необхiдно, щоб ви запевнили мене в тому, що не картатимете мою любов за муки, якi вона вам заподiяла.

Прощавайте, моя Сесiль, прощавайте, мiй нiжний друже.

Із ***, 9 вересня 17…




Лист 66


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Ознайомившись iз двома листами, якi додаються, ви побачите, чарiвний друже мiй, чи добре виконав я ваш план. Хоча обидва позначенi сьогоднiшнiм днем, написанi вони були вчора у мене i на моiх очах; у листi до дiвчинки е все, що нам було треба. Якщо судити з успiху ваших задумiв, то можна лише схилятися перед глибиною вашого прозрiння. Дансенi просто палае, i я впевнений: за першоi ж нагоди вiн поведеться так, що вам уже нi в чому буде йому докоряти. Якщо його чарiвна простачка виявиться слухняною, все буде закiнчено незабаром пiсля прибуття ii в село: у мене напоготовi безлiч способiв. Завдяки вашим турботам я виступаю тепер «другом Дансенi». Йому не вистачае тiльки бути «Принцом».[39 - Вислiв iз однiеi поеми пана де Вольтера.]

Дуже вiн iще зелений, цей Дансенi! Чи повiрите, я так i не мiг домогтися вiд нього, щоб вiн обiцяв матерi вiдмовитися вiд своеi любовi! Неначе так уже важко обiцяти, коли свiдомо вирiшуеш не стримати обiцянки! «Це означало б обдурити», – повторював вiн увесь час; що за повчальна педантичнiсть, особливо коли прагнеш спокусити дочку! Ось якi люди! Однаково безсовiснi за своiми намiрами, вони називають чеснiстю слабкiсть, яку виявляють у iх здiйсненнi.

Ваша справа не дозволити, щоб панi де Воланж стривожили необережнi випади, якi наш хлопець дозволив собi у своему листi. Врятуйте нас од монастиря. Постарайтеся також, щоб вона перестала вимагати повернення листiв малоi. Передусiм вiн iх не вiддасть, вiн iх не хоче вiддати, i я з ним згоден: тут i любов i розум одностайнi. Я прочитав цi листи, долаючи нудьгу. Вони можуть бути кориснi. Зараз поясню.

Незважаючи на всю обережнiсть, iз якою ми дiятимемо, все може несподiвано виявитися. Замiжжя не вiдбудеться – чи не так? – i провалиться ввесь наш задум вiдносно Жеркура. Але оскiльки я, зi свого боку, маю намiр помститися матерi, менi на цей випадок залишаеться збезчестити дочку. Якщо майстерно пiдiбрати цi листи i пустити в обiг тiльки частину iх, можна подати справу так, нiби маленька Воланж зробила всi першi кроки i сама лiзла на рожен. Деякi листи могли б скомпрометувати навiть матiр i, в усякому разi, заплямувати ii як винну в кричущому потураннi. Я передбачаю, що сумлiнний Дансенi спершу обуриться. Але оскiльки вiн виявився б особисто зачепленим, думаю, що його можна буде уламати. Тисяча вiрогiдностей проти однiеi, що справа поверне на iнше. Проте слiд усе передбачити.

Прощавайте, чарiвний друже. З вашого боку було б дуже мило приiхати завтра вечеряти до маршальшi де ***. Я не змiг вiдмовитися.

Вважаю, що нема чого просити вас не повiдомляти панi де Воланж мiй план приiхати в село. Вона негайно ж вирiшить залишитися в мiстi. А позаяк, уже прибувши в село, наступного ж дня вона звiдти не поiде. Якщо ж вона дасть нам хоча б тиждень термiну, я за все ручаюся.

Із ***, 9 вересня 17…




Лист 67


Вiд президентшi де Турвель до вiконта де Вальмона


Я не хотiла бiльше вiдповiдати вам, вельмишановний добродiю, i, можливо, знiяковiння, яке я зараз вiдчуваю, само по собi е доказом того, що менi й справдi не слiд цього робити. Проте я не хочу, щоб у вас залишався хоч який-небудь привiд на мене скаржитись. Я хочу переконати вас, що зробила для вас усе, що могла.

Я дозволила вам писати менi, кажете ви? Згодна. Але, нагадуючи менi про цей дозвiл, чи, бува, не гадаете ви, що я забула, на яких умовах його було вам дано? Якби я так само твердо дотримувалася цих умов, як ви iх порушуете, невже ви отримали б вiд мене хоч одну вiдповiдь? І все ж таки зараз я вiдповiдаю вам уже втрете. І коли ви все робите, щоб змусити мене перервати це листування, це я знаходжу спосiб продовжувати його. Такий спосiб е, але вiн единий. І якщо ви вiдмовитеся вiд нього, це буде, що б ви не говорили, доказом того, як мало ви ним дорожите.

Припинiть же говорити зi мною мовою, якоi я не можу i не хочу чути. Вiдречiться вiд почуття, яке ображае i лякае мене i за яке ви мусили б триматися не так наполегливо, знаючи, що воно ж бо i е перешкодою, що роздiляе нас. Невже ж це едине почуття, на яке ви здатнi, i невже любов набувае в моiх очах ще й тiеi вади, що вона виключае дружбу? І невже ви самi виявитеся винним у тому, що не захочете знайти друга в тiй, у кого вам бажано було б викликати нiжнiше почуття? Я не хочу так думати. Ця принизлива для вас думка обурила б мене i безповоротно вiддалила б вiд вас.

Я пропоную вам свою дружбу, добродiю. І це – все, що менi належить, усе, чим я маю право розпоряджатися. Чого ж вам бажати бiльше? Щоб вiддатися цьому почуттю, такому солодкому i такому вiдповiдному моему серцю, я чекаю лише вашоi згоди i вашого слова – цього я вимагаю! – що дружби буде достатньо для вашого щастя. Я забуду все, що менi могли про вас говорити, i розраховуватиму на те, що ви самi постараетеся виправдати мiй вибiр.

Бачите, наскiльки я з вами вiдверта. Нехай це послугуе доказом моеi до вас довiри. Тiльки вiд вас залежатиме збiльшити ii. Але попереджаю вас, що перше ж слово любовi навiки зруйнуе ii й поверне менi всi моi побоювання i що передусiм воно буде менi сигналом, аби не вимовляти з вами жодного слова.

Якщо ви, як стверджуете, вiдмовилися вiд своiх помилкових поглядiв, невже не вважатимете за краще бути предметом дружнiх почуттiв чесноi жiнки, нiж стати причиною розкаянь совiстi грiшницi? Прощавайте, добродiю. Ви, звичайно, зрозумiете, що пiсля цих моiх слiв я не можу сказати нiчого, поки не отримаю вiдповiдi.

Із ***, 9 вересня 17…




Лист 68


Вiд вiконта де Вальмона до президентшi де Турвель


Як вiдповiсти, добродiйко, на ваш останнiй лист? Як наважитися бути правдивим, якщо щирiсть може погубити мене у вашому судженнi? Що поробиш, так треба. Мужностi у мене вистачить. Я говорю, я безупинно повторюю собi, що краще заслужити вас, анiж просто володiти вами. І навiть якщо ви завжди вiдмовлятимете менi в щастi, до якого я незмiнно прагнутиму, потрiбно вам довести хоч би, що серце мое його достойне.

Як шкода, що, як ви висловились, я вiдмовився вiд своiх помилкових поглядiв! Із якою захопленою насолодою читав би я цього вашого листа, на який iз трепетом вiдповiдаю. У нiм ви говорите зi мною щиро, ви виявляете до мене довiру, ви, словом, пропонуете менi свою дружбу. Скiльки благ, добродiйко, i який жаль, що я не можу ними скористатися! Чому я не той, яким був!

Якби я ним був, якби у мене був до вас звичайний легкий потяг, породжуваний зваблюванням i жаданням задоволень, але iменований у нашi днi любов’ю, я поспiшив би отримати вигоду з усього, чого зумiв би домогтися. Не занадто розбираючись у засобах, аби вони забезпечували успiх, я заохочував би вас бути вiдвертою зi мною, щоб розгадати, я домагався б цiлковитоi вашоi довiри, щоб ii обдурити, я прийняв би вашу дружбу в надii ошукати вас… Як, добродiйко, ця картина лякае вас? Знайте ж, що вона була б списана з мене, якби я сказав, що погоджуюся бути тiльки вашим другом…

Хто? Я? Я погодився б подiлити з ким-небудь почуття, що виникло у вашiй душi? Якщо я i скажу вам це, негайно ж перестаньте менi довiряти. З цiеi митi я намагався б вас обдурити. Я мiг би ще бажати вас, але вже, напевно, не любив би.

Не те щоб мила щирiсть, солодка довiра, зворушлива дружба не мали в моiх очах цiни… Але любов! Любов iстинна, та любов, яку вселяете ви, поеднуючи в собi всi цi почуття, надаючи iм iще бiльшоi сили, не могла б, подiбно до них, набути спокою та душевного холоду, що дозволяе порiвнювати й навiть вiддавати тi або iншi переваги. Нi, добродiйко, не стану я вашим другом! Я любитиму вас любов’ю найнiжнiшою, найпалкiшою, хоча i сповненою якнайглибшоi шаноби. Ви можете увергнути ii у вiдчай, але не знищити.

За яким правом претендуете ви на те, щоб розпоряджатися серцем, чие поклонiння вiдкидаете? Яка найвитонченiша жорстокiсть примушуе вас заздрити навiть щастю любити вас? Воно належить менi, i ви над ним не владнi. Я зумiю його захистити. І якщо воно – джерело моiх страждань, то в ньому ж знайду я i зцiлення.

Нi, ще раз нi! Стiйте на своему в жорстоких вiдмовах, але залиште менi мою любов. Вам дае радiсть робити мене нещасним. Нехай так. Спробуйте похитнути мою мужнiсть, я зумiю змусити вас хоч би до того, щоб ви вирiшили мою долю. І, можливо, настане день, коли ви будете до мене справедливiшi. Не те щоб я сподiвався пробудити у вас чутливiсть. Але навiть не пiдкорившись переконанню, ви перейметеся ним, ви скажете: «Я про нього невiрно судила».

Скажемо точнiше, – ви несправедливi до себе самоi. Пiзнати вас i не полюбити, полюбити i не бути постiйним, i те й iнше – однаково неможливе. І незважаючи на скромнiсть, яка прикрашае вас, вам, мабуть, легше скаржитись, анiж дивуватись iз почуттiв, вами породжених. Що ж до мене, чия едина заслуга полягае в тому, що я оцiнив вас, я не хочу втратити цiеi заслуги. І, вiдмовляючись прийняти лукавi вашi дари, я поновлюю бiля нiг ваших клятву любити вас вiчно.

Із ***, 10 вересня 17…




Лист 69


Вiд Сесiлi Воланж до кавалера Дансенi

(Записка олiвцем, переписана Дансенi)


Ви запитуете, що я роблю: я люблю вас i плачу. Моя мати зi мною не розмовляе. Вона вiдняла у мене папiр, пера i чорнило. Я користуюсь олiвцем, який, на щастя, у мене зберiгся, i пишу на обривку вашого листа. Менi тiльки й залишаеться, що схвалити все, зроблене вами. Я занадто люблю вас, аби не вхопитися за будь-який спосiб отримувати вiстi про вас i повiдомляти вас що-небудь про себе. Менi не подобався пан де Вальмон, i я не гадала, що вiн такий вже вам друг. Постараюся звикнути до нього i полюбити його заради вас. Я уявлення не маю, хто нас видав. Це можуть бути тiльки моя покоiвка або священик, якому я сповiдувалась. Я дуже нещасна. Завтра ми вiд’iжджаемо в село, чи надовго – не знаю. Боже мiй! Не бачити вас! Менi бiльше нi на чому писати. Прощавайте. Постарайтеся розiбрати, що я написала. Цi слова, написанi олiвцем, можливо, зiтруться, але почуття, збереженi в моему серцi, – нiколи.

Із ***, 10 вересня 17…




Лист 70


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Дорогий мiй друже, я маю дати вам одну дуже важливу пораду. Як ви знаете, я вчора вечеряв у маршальшi де***. Зайшла розмова про вас, i я сказав не все те хороше, що думаю, а все те, чого зовсiм не думаю. Усi, мабуть, були зi мною згоднi, й бесiда тривала вже досить мляво, як бувае завжди, коли про ближнього говорять тiльки хороше, але раптом знайшовся один заперечувальник. Це був Преван.

«Боронь Боже, – мовив вiн пiдводячись, – щоб я засумнiвався в доброчесностi панi де Мертей! Але, смiю думати, вона мае завдячувати при тiм швидше своiй легковажностi, нiж правилам. Можливо, залицятися до неi важче, нiж iй сподобатись. І позаяк, упадаючи за однiею жiнкою, при нагодi зустрiчаеш чимало iнших, i позаяк врештi-решт цi iншi можуть виявитися не гiршими, а можливо, i кращими за неi, то однi прихильники вiдволiкаються якою-небудь iншою забаганкою, а iншi просто втомлюються домагатись ii, й можливо, що з усiх жiнок Парижа iй менше всього доводилося захищатись. Що стосуеться мене, – додав вiн, пiдбадьорюваний посмiшками декого з дам, – я увiрую в доброчеснiсть панi де Мертей лише пiсля того, як зажену, залицяючись до неi, шестерик коней».

Цей вульгарний жарт мав успiх, який випадае зазвичай на долю всього, що вiдгонить наклепом. Усi розсмiялися, Преван сiв на свое мiсце, i бесiда набула iншого напрямку. Але обидвi графинi де П***, бiля яких сидiв наш маловiр, завели з ним на цю тему приватну розмову, яку я, на щастя, мав можливiсть чути.

Виклик пробудити у вас почуття було прийнято. Слово «нiчого не приховувати» було дано, i з усiх обiцянок, якi будуть данi з цього приводу, ii, напевно, особливо свято стримають. Але вас попереджено, а прислiв’я ви знаете.[40 - Маеться на увазi поширене прислiв’я: a bon entendeur salut, за змiстом тотожне украiнському – «хто мае вуха, хай слуха».] Мушу тiльки додати, що цей Преван, iз яким ви незнайомi, надзвичайно люб’язний, а ще бiльше спритний. Якщо iнодi ви й чули вiд мене протилежне, то лише тому, що я його недолюблюю й менi приемно перешкоджати його успiхам, а крiм того, тому, що я добре знаю, яку вагу мае моя думка для декiлькох десяткiв наймоднiших наших дам.

Менi справдi вдавалося таким чином досить тривалий час заважати йому з’являтися на так званiй великiй сценi. І вiн здiйснював чудеса, а знати про це нiхто не знав. Але галас, зчинений iз приводу його потрiйноi пригоди, звернув на нього загальну увагу, породив у нiм самовпевненiсть, якоi йому бракувало, i зробив його по-справжньому небезпечним. Словом, тепер це, можливо, единий чоловiк, якого я побоявся б зустрiти на своему шляху. І, не кажучи вже про вашу особисту зацiкавленiсть, ви зробите менi велику послугу, якщо при нагодi виставите його в смiшному виглядi. Залишаю його в хороших руках i сподiваюся, що до мого повернення вiн буде пропащею людиною.

Натомiсть обiцяю вам довести до жаданого кiнця пригоду вашоi пiдопiчноi та зайнятися нею так само старанно, як i моею прекрасною недоторкою.

Остання щойно надiслала менi план своеi капiтуляцii. В усьому ii листi проглядае бажання бути обдуреною. Неможливо запропонувати зручнiший i в той же час банальнiший спосiб: вона хоче, щоб я був ii другом. Але я прихильник нових i важчих прийомiв, не згоден, аби вона так дешево вiдбулась, i вже, напевно, я не для того так iз нею морочуся, щоб усе завершилося звичайним звабленням.

Згiдно з моiм планом вона мае вiдчути, добре вiдчути i цiну й розмiр кожноi жертви, яку менi принесе. Я не маю намiру привести ii до мети настiльки швидко, щоб розкаяння за нею вгналось. Я хочу, щоб доброчеснiсть ii помирала повiльною смертю, а сама вона не зводила очей iз цього жалiсного видовища, i щоб щастя тримати мене у своiх обiймах вона вiдчула тiльки пiсля того, як уже буде змушена не приховувати свого бажання. І, правда, чого я був би вартий, якби не був вартий того, щоб мене прохали. І чи така це жорстока помста зарозумiлiй жiнцi, яка червонiе вiд визнання, що вона когось обожнюе?

Тому я вiдкинув дорогоцiнну дружбу i наполегливо тримаюся за звання коханого. Оскiльки я не приховую, що тут iдеться не про словесну вiдмiннiсть i набуття звання е iстотно важливим, я доклав у своему листi багато старань i потурбувався, щоб у нiм була наявна та безладнiсть, яка сама лише вмiе висловити почуття. Нарештi, я намолов у нiм стiльки нiсенiтниць, скiльки мiг, бо без нiсенiтниць не бувае нiжностi. Я вважаю, що з цiеi саме причини жiнки так перевершують нас у мистецтвi писання любовних листiв.

Свого листа я закiнчив лестощами, i теж унаслiдок зроблених мною глибоких спостережень. Пiсля того, як жiноче серце деякий час було збуджене почуттям, йому потрiбен вiдпочинок, а я помiтив, що для всякоi жiнки найм’якiша подушка – лестощi.

Прощавайте, чарiвний мiй друже. Завтра я вiд’iжджаю. Якщо зволите передати через мене що-небудь графинi де ***, я в неi зупинюся хоч би для того, щоб пообiдати. Я засмучений, що вiд’iжджаю, не побачивши вас. Посилайте менi вашi пiднесенi повчання та допоможiть своiми мудрими порадами в цей вирiшальний момент.

Особливо ж захищайтеся вiд Превана, i дай Боже коли-небудь вiддячити вам за цю жертву! Прощавайте.

Із ***, 11 вересня 17…




Лист 71


Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей


Цей роззява егер, зрозумiло, забув у Парижi мiй портфель! Листи моеi спокусницi, лист Дансенi малiй Воланж – усе залишилося там, усе, що менi зараз таке потрiбне! Вiн повертаеться, щоб виправити свою дурiсть, а доки вiн сiдлае коня, я розповiм вам свою сьогоднiшню нiчну пригоду, бо прошу вас не сумнiватися в тому, що я не втрачаю часу дарма.

Сама по собi вона – дрiб’язкова: пiдiгрiта вчорашня страва вiконтеси де М***; але деякi подробицi в нiй цiкавi. До того ж я радий нагодi показати вам, що коли в мене i е дар губити жiнок, то володiю я i не меншим даром рятувати iх, якщо менi заманеться. Я завжди вибираю або найважчий, або найвеселiший шлях, i я зовсiм не розкаююся в гарному вчинку, якщо вiн для мене – корисна вправа або забава.

Отже, я застав тут вiконтесу, а коли всi, що перебували в замку, почали чiплятися до мене, щоб я залишився ночувати, i вона приедналася до цих наполягань, я iй сказав: «Що ж, я згоден, але за умови, що проведу нiч iз вами». – «Для мене це неможливо, – вiдповiла вона, – тут Врессак». До цього моменту я вважав, що просто говорю iй люб’язнiсть, але слово «неможливо», як завжди, вивело мене з себе. Менi здалося принизливим бути принесеним у жертву Врессаку, i я вирiшив, що не потерплю цього. Тому я почав наполягати. Обставини складалися несприятливо для мене. Цей Врессак виявився таким неспритним, що викликав ревнощi вiконта, так що вiконтеса не могла приймати його у себе, i обое вони змовилися щодо цiеi спiльноi поiздки до доброi графинi, щоб спробувати увiрвати декiлька ночей. Вiконт спершу навiть виявив деяке роздратування, зустрiвши Врессака, але, ще бiльш пристрасний мисливець, анiж ревнивець, вiн усе ж таки залишився. Графиня ж, вiрна своему звичаю, влаштувала дружину в кiмнатi, що виходить у головний коридор, а чоловiка та коханця помiстила в кiмнатах, сумiжних iз цiею, i дозволила iм влаштовуватися мiж собою, як вони знають. Лиха доля судилась i тому й iншому, щоб я опинився якраз навпроти.

Того ж самого дня, тобто вчора, Врессак, який, як ви самi розумiете, прагне всiляко догоджати вiконтовi, вирушив iз ним на полювання, хоча не мае до цiеi справи анi найменшоi схильностi, розраховуючи вночi в обiймах дружини винагородити себе за нудьгу, якоi весь день мусив зазнавати в товариствi ii чоловiка. Але я розсудив, що вiн потребуе вiдпочинку, i потурбувався про те, щоб переконати його коханку дати йому час вiдпочити.

Менi це вдалось, i я домiгся, щоб вона затiяла з ним сварку якраз через це полювання, на яке вiн, поза сумнiвом, погодився лише заради неi. Не можна було вигадати бiльш невдалого приводу, але жодна жiнка не володiе в бiльшiй мiрi, нiж вiконтеса, спiльним для усiх жiнок талантом замiнювати логiку роздратуванням i повертатися до добросердя тим важче, чим бiльше вона винувата. Одначе момент для з’ясувань був украй несприятливий, а я домагався лише однiеi ночi й тому не заперечував проти того, щоб вони наступного дня помирилися.

Отже, пiсля повернення Врессака з полювання на нього стали дутися. Вiн побажав довiдатися про причину, й тут його обсипали докорами. Вiн спробував виправдатись, але присутнiсть чоловiка стала приводом для того, щоб перервати розмову. Насамкiнець вiн спробував скористатися моментом, коли чоловiк пiшов, i попросити, щоб увечерi його вислухали. Ось тут вiконтеса й досягла справжнiх висот. Вона почала обурюватися зухвалiстю чоловiкiв, якi, скориставшись раз милостями жiнки, уявляють, нiби iм дано право зловживати цим навiть тодi, коли жiнка ними невдоволена. Дуже вправно перевiвши таким чином усю розмову на iншу тему, вона так добре стала розводитися щодо чуйностi й чутливостi, що Врессак не знайшовся що вiдповiсти, знiяковiв, i навiть я сам готовий був визнати ii правоту, бо – знайте це – як приятель iх обох я був присутнiй при розмовi як третя особа.

Зрештою, вона рiшуче заявила, що не може дозволити, аби вiн, стомлений полюванням, стомлювався ще вiд любовних утiх, i не пробачить собi, якщо виявиться перешкодою такiй приемнiй розвазi. В цей час повернувся чоловiк. Розпалений Врессак, який утратив усяку можливiсть вiдповiдати, звернувся до мене й довго викладав своi аргументи, якi я знав не гiрше за нього самого, а насамкiнець попросив мене поговорити з вiконтесою, що я йому i обiцяв. Я дiйсно поговорив, але тiльки для того, щоб подякувати iй i умовитися про годину нашого побачення та про способи здiйснити його.

Вона сказала менi, що позаяк ii кiмната розташована мiж кiмнатами ii чоловiка та коханця, вона визнала обережнiшим пiти самiй до Врессака, нiж прийняти його в себе. Оскiльки я розмiстився якраз навпроти неi, вона вважае, що i в цьому разi безпечнiше побачитись у мене, i що вона з’явиться, тiльки-но покоiвка пiде з ii кiмнати, – менi ж потрiбно лише прочинити своi дверi й чекати.

Усе сталося так, як ми умовились, вона прийшла до мене близько першоi години ночi -

… красуня у простiм вбраннi,
Мов щойно лиш була у снi.[41 - Расiн, трагедiя «Британiк». – «Британiк» – трагедiя на сюжет iз iсторii Стародавнього Риму; написана була 1669 року. Тут цитата з ІІ сцени ІІ дii.]

Не будучи марнославним, я не затримуюся на подробицях цiеi ночi. Але ви мене знаете, я залишився задоволений собою.

Удосвiта треба було розлучитися. Ось тут i починаеться найзабавнiше. Цiй анемонi здавалося, нiби вона залишила своi дверi напiввiдчиненими, але ми виявили iх замкненими, а ключ був iзсередини. Ви не уявляете собi вiдчаю, з яким вiконтеса сказала менi: «Я загинула!». Не можна заперечувати, що було б забавно залишити ii в такому становищi. Але чи мiг я стерпiти, щоб жiнка загинула через мене, не погублена мною? І чи мiг я, подiбно до звичайних людей, пiдкоритись обставинам? Значить, потрiбно було щось придумати. Що б ви зробили, чарiвний друже мiй? А ось як учинив я – i з цiлковитим успiхом.

Я незабаром переконав ii, що злощаснi дверi можна виставити, але тiльки наробивши при цьому багато шуму. Тому я – щоправда, не без зусиль – умовив вiконтесу здiйняти пронизливий крик, нiбито вона пойнята жахом, нiбито на неi напали «грабiжники», «вбивцi» i тому подiбне. Ми умовилися, що при першому ж ii крику я зламаю дверi, й вона вiдразу ж кинеться на свое лiжко. Ви й уявити собi не можете, скiльки часу знадобилося на те, щоб остаточно переконати ii навiть пiсля того, як вона вже погодилася. Довелось, одначе, пiти на це, i при першому ж ударi дверi пiддалися.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/shoderlo-de-laklo/shoderlo-de-laklo-nebezpechni-zv-yazki-abat-prevo-manon/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Маю також попередити, що я вилучив або змiнив iмена всiх осiб, про яких iдеться в цих листах, i що коли серед iмен, мною вигаданих, знайдуться тi, якi належать кому-небудь, то це слiд вважати моею мимовiльною помилкою й не робити з цього нiяких висновкiв.




2


Урсулiнки – католицький жiночий чернечий орден святоi Урсули; основна дiяльнiсть урсулiнок була пов’язана з освiтою та вихованням дiвчат.




3


Вихованка того ж монастиря.




4


У парадному туалетi (iтал.).




5


Дiвчата з дворянських родин отримували виховання й освiту в жiночих монастирях, де вони жили упродовж рокiв на повному пансiонi коштом iхнiх батькiв.




6


Брамниця монастиря.




7


Слова «шалапут, шалапутство», якi в добiрному товариствi, на щастя, вже виходять iз ужитку, були звичайною рiччю, коли писалися цi листи.




8


Для розумiння цього мiсця слiд мати на увазi, що граф де Жеркур кинув маркiзу де Мертей заради iнтендантшi де***, яка для нього пожертвувала вiконтом де Вальмоном, i що саме тодi маркiза й вiконт зiйшлись. Оскiльки iсторiя ця мала мiсце значно ранiше за подii, про якi йдеться в цих листах, усе листування, що ii стосуеться, ми визнали за краще не вмiщувати.




9


Президентами називали голiв палат провiнцiйних парламентiв – судово-адмiнiстративних органiв дореволюцiйноi Францii.




10


Лафонтену.




11


Тут вiдбилася кепська пристрасть до каламбурiв, яка пiд той час лише зароджувалась i так поширилася в нашi днi.




12


Аби не зловживати терпiнням читача, ми вилучаемо з цього щоденного листування силу-силенну послань: публiкуються лише тi, що видавалися нам необхiдними для розумiння подiй, якi вiдбувалися в цьому гуртку. З тiеi ж причини вилучаються всi листи Софi Карне й багато iнших листiв дiйових осiб цих пригод.




13


Мальтiйський орден – католицький духовно-лицарський орден, заснований ще у добу Хрестових походiв як орден госпiтальерiв, вiдомий також як орден iоанiтiв. З 1530-го по 1798 р. базувався на Мальтi, через що й отримав назву «мальтiйський». Його члени подiлялись на три класи: до першого належали лише лицарi, до другого орденськi священики та вiйськова «братiя», до третього – обслуга, вона обiтниць не давала й у боях участi не брала.




14


Помилка панi де Воланж свiдчить про те, що, подiбно до iнших негiдникiв, Вальмон не видавав своiх спiльникiв.




15


«Софа» – еротико-сатиричний роман французького письменника Кребiйона Молодшого (1707–1777).




16


Маеться на увазi знаменитий роман у листах Ж.-Ж. Руссо «Нова Елоiза». Оповiдаючи в нiм про любов плебея Сен-Пре та дворянки Юлii, Руссо повстае проти перешкод, якi ставляться почуттю громадськими умовностями та забобонами, але визнае, одначе, перешкоди, якi возводить свiдомiсть морального обов’язку.




17


Маються на увазi «Вiршованi казки та новели» Лафонтена (1665–1685), у яких фривольнiсть, дотепнiсть та грайливiсть поеднанi з витонченiстю i почуттям мiри.




18


Опера – театр у Парижi, який був також мiсцем проведення балiв. Опера вiдiгравала велику роль у тогочасному свiтському життi.




19


Той самий, про якого мовиться в листах панi де Мертей.




20


Листа, де йдеться про цей вечiр, розшукати не вдалось. Є пiдстави вважати, що мова йде про вечiр, згадуваний у листi панi де Мертей, – про нього йшлося i в попередньому посланнi до Сесiлi Воланж.




21


Луiдор – основна золота монета у Францii ХVІІІ ст.




22


Панi де Турвель, мабуть, не наважуеться признатися, що це було зроблено за ii наказом.




23


Маеться на увазi роман Ж.-Ж. Руссо «Нова Елоiза».




24


1735 року Корсика вiдокремилася вiд Генуезькоi республiки; для придушення корсиканського визвольного руху Генуя закликала 1738 року на допомогу Францiю. Але i останнiй протягом тридцяти рокiв не вдавалося досягти успiху, поки, врештi-решт, купивши острiв у Генуi за два мiльйони франкiв (1768 р.), Францiя не розбила вождя корсиканцiв Паолi 1769 року. Проте для втихомирення вiйськовi сили залучались i згодом.




25


Ми, як i ранiше, опускаемо листи Сесiлi Воланж i кавалера Дансенi, як малоцiкавi й такi, що не мiстять нiяких подiй.




26


Див. лист 35.




27


Пiрон, «Метроманiя». – Алексiс Пiрон (1689–1773) – французький поет, автор еротичних вiршiв, а також комедiй i лiбрето для комiчних опер. «Метроманiя» – вiршована комедiя, що висмiюе дилетантiв-вiршомазiв, – вважаеться кращим його твором. Цитований тут рядок узятий iз ІX сцени ІІ дii.




28


Маеться на увазi епiзод iз життя Публiя Корнелiя Сципiона Емiлiана Африканського (бл. 235–185 рр. до н. е.): замiсть того щоб зробити полонену iспанську дiвчину своею наложницею, вiн повернув ii жениховi.




29


Тi, кому не випадало нагоди вiдчувати iнодi значення якого-небудь слова або вислову, освяченого любов’ю, не знайдуть у цiй фразi нiякого сенсу.




30


Селадон – герой роману Оноре д’Юрфе «Астрея» (1619). Ім’я це зробилося прiзвиськом усякого нiжного коханця.




31


Листа цього не було нами знайдено.




32


Із вдачi панi де Мертей читач, напевно, вже давно здогадався, як мало вона поважае релiгiю. Увесь цей уривок можна було б опустити, але ми вважали, що, показуючи результати, не слiд також нехтувати розкриттям причин.




33


Здаеться, це Руссо в «Емiлевi», але цитата неточна, i Вальмон ii неправильно застосовуе. Та й чи читала панi де Турвель «Емiля»?

«Емiль, або Про виховання» – твiр Руссо, який поеднуе риси педагогiчного трактату i роману.




34


Облiгатним називаеться речитатив, супроводжуваний i такий, що перериваеться оркестром, через те накладаючи i на спiвакiв i на оркестр певнi взаемнi зобов’язання.




35


У «Повчаннi державним дiячам» Плутарха наводиться анекдот про двох афiнських архiтекторiв, один iз яких просторiкувато описував, якi чудовi будiвлi вiн зведе, а iнший вимовив тiльки слова, процитованi в цьому листi.




36


Грессе, комедiя «Злюка». – Жан-Батист-Луi Грессе (1709–1777) – французький поет i драматург. Кращий його твiр – комiчна поема «Vert-Vert» (про папугу, що живе в жiночому монастирi, улюбленця всiх черниць). Грессе був посереднiм драматургом, але комедiя «Злюка» («Le Mechant», 1747) свого часу користувалась успiхом. Рядок, наведений у цьому листi, взято з І сцени ІІ дii.




37


Магдалина – блудниця з евангельськоi легенди, направлена Христом на шлях доброчесностi. У мистецтвi епохи Ренесансу i пiзнiшого часу «Магдалина, що каеться» – один iз частих сюжетiв.




38


Дансенi говорить неправду. Вiн уже й до цiеi подii все розповiв пановi де Вальмону. Див. лист 57.




39


Вислiв iз однiеi поеми пана де Вольтера.




40


Маеться на увазi поширене прислiв’я: a bon entendeur salut, за змiстом тотожне украiнському – «хто мае вуха, хай слуха».




41


Расiн, трагедiя «Британiк». – «Британiк» – трагедiя на сюжет iз iсторii Стародавнього Риму; написана була 1669 року. Тут цитата з ІІ сцени ІІ дii.