Книга - Насолода
Насолода
Габриеле Д'аннунцiо
Поет, письменник, льотчик-ас, який у п’ятдесят два роки лiтав на бомбардувальнику, Габрiеле Д’Аннунцiо (справжне прiзвище Рапаньетта; 1863–1938) був одним з найяскравiших i найвiдомiших iталiйських письменникiв кiнця ХІХ – початку ХХ столiття. Сучасники називали його Il Poeta, як Данте. Еротика, смерть i краса – головнi теми його творчостi.
Роман «Насолода» (1889), в основу якого покладено традицiйний конфлiкт мiж справжнiм коханням i чуттевою насолодою, принiс авторовi славу романiста i по праву вважаеться взiрцем знаменитого стилю Д’Аннунцiо. Андреа Спереллi – молодий спадкоемець аристократичного роду, що мешкае в елегантному палаццо Дзуккарi в центрi Вiчного мiста. Життя Андреа у вишуканому свiтi дорогоцiнного антикварiату приречене на вiчну «спрагу насолоди» i на колекцiонування розкiшних предметiв мистецтва та красивих жiнок, що проходять через його альков i щезають, залишаючи йому лише нудьгу та прагнення неймовiрних пригод…
Габрiеле Д’Аннунцiо
Насолода
Передмова
Д’Аннунцiо: Антикварний Ерос у вiдсвiтах великоi вiйни
…Ви не гортаете сторiнки цього роману – ви торкаетесь гаптованих срiблом пурпурових портьер, що захищають притульну тишу алькова вiд шпаркого римського сонця, вдихаете запах екзотичних квiтiв, грiете руки полохким полум’ям старовинного камiна. Тi квiти не в’януть i те полум’я не гасне, i навiть вiтер iсторii не здатен вiдхилити тi срiблом гаптованi портьери i змусити героя роману Д’Аннунцiо вийти iз зачаклованого кола своiх фатальних пристрастей, оманливих снiв душi, екстазу любовноi уяви та меланхолiйних про неi спогадiв.
Таким лишаеться в лiтературнiй пам’ятi Європи i Габрiеле Д’Аннунцiо, князь Монтеневозо, князь Снiжноi Гори – харизматична емблема iталiйського декадансу, вишуканого занепаду аристократичного свiту, прощання з «la Belle еpoque», «прекрасною епохою», з ii iнтелектуальними й любовними учтами перед вибухом Першоi свiтовоi та кривавою вакханалiею ХХ столiття. Д’Аннунцiо – поет i пiлот, прозаiк i полiтик, драматург та iдеолог, «коханець-воiн».[1 - Так називаеться книжка про Д’Аннунцiо Джордано Бруно Гуеррi, дослiдника соцiокультурноi iсторii Італii ХХ ст.: Giordano Bruno Guerri. D’Annunzio. L’amante guerriero. – Milano: Mondadori, 2009.] Свое життя в усiх його фактах, проявах i деталях вiн послiдовно будував як таемничий, iнтригуючий синтез плюралiстичностi своiх масок i мiфiв.[2 - Цiкаво, що навiть назва однiеi з недавнiх грунтовних студiй творчоi бiографii Д’Аннунцiо по-рiзному звучить в англiйському оригiналi та iталiйському перекладi. В оригiналi письменника названо: «поет, спокусник, проповiдник вiйни», а в iталiйському перекладi: «людина, поет, сон життя як твiр мистецтва». Див.: Lucy Hughes-Hallett. Gabriele D’Annunzio: Poet, Seducer, and Preacher of War. – London: Fourth Estate, 2013; Ital. Transl.: Gabriele D’Annunzio: L’uomo, il poeta, il sogno di una vita come opera d’arte. – Milano: Rizzoli, 2014.] Нащадок знаменитих коханцiв та авантюристiв iталiйськоi iсторii – вiд Казанови до Калiостро, – Д’Аннунцiо перетворив образ iнтелектуала на вишуканий твiр мистецтва, вплинувши тим самим на культурну атмосферу свого часу своiм стилем i смаком, моделями поведiнки та баченням свiту, своiм «неповторним буттям».[3 - Annamaria Andreoli. Il vivere inimitabile. Vita di Gabriele D’Annunzio [Неповторне буття. Життя Габрiеле Д’Аннунцiо]. – Milano: Mondadori, 2000.]
Найвiдомiший iталiйський письменник переддня Великоi Вiйни, столiття якоi припадае на 2014 рiк, «Пророк», як його називали, «Vate», Д’Аннунцiо належить до iталiйського лiтературного Пантеону. Письменник криз i суперечностей, приклад «контрастних iдентичностей», справжнiй «персонаж», що й досi хвилюе iталiйську та европейську уяву,[4 - Luciano Cureri (a cura di). D’Annunzio come personaggio nell’immaginario italiano ed europeo (1938–2008) [Д’Aннунцiо як персонаж в iталiйськiй та европейськiй уявi (1938–2008)]. – Bruxelles: P.I.E. Peter Lang, 2008.] викликае до себе також контрастне ставлення, захоплення i роздратування водночас. Неоромантичний дух героiзму занурений в нього у гедонiстичну еротику. Д’Аннунцiо-пiлот спiвiснуе з Д’Аннунцiо-езотериком i масоном. З його iменем асоцiюеться вишуканiсть до маньеризму, елiтарнiсть, що межуе зi снобiзмом, естетизм i фашизм, пафос i меланхолiя. Цей пiвденний iталiець був закоханий у Венецiю[5 - Gino Damerini. D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунцiо i Венецiя]. – Venezia: Albrizzi, 1992 (Milano: Mondadori, 1943); Emilio Mariano (a cura di). D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунцiо i Венецiя]. – Roma, Lucarini, 1991.] та мав особливий зв’язок з Трiестом. Його боготворили, але й вважали нестерпним – з його культом латинськоi античностi та iндустрiальноi цивiлiзацii, фiзичноi досконалостi й психологiчних лабiринтiв, патрiотичним пафосом та гiгантським Его. Переконання в елiтарнiй природi мистецтва та у власнiй обраностi творять цей типовий д’аннунцiанський симбiоз життя i творчостi як нероздiльних мiж собою, взаемно доповнюваних субстанцiй. На вiдмiну вiд «петраркiзму», скажiмо, що позначае суто лiтературну традицiю, термiн «dannunzianesimo» («даннунцiанiзм») означае окремий стиль життя i творчостi,[6 - Enrico Galmozzi. Il soggetto senza limite. Interpretazione del dannunzianesimo [Суб’ект без меж. Інтерпретацiя даннунцiанiзму]. – Milano: Barbarossa, 1994.] полiморфiчний психомистецький феномен, де не можна провести чiткоi гранi мiж лiтературним персонажем та реальним.[7 - Символiчним у цьому планi е такий епiзод. Д’Аннунцiо переконував у тому, що в лютому 1883 р. у Венецii вiн був серед тих, хто нiс труну Рiхарда Вагнера до вокзалу, звiдки композитора вiдвозили в останню путь у Баварiю. Цей епiзод був описаний у романi «Полум’я», головний герой якого – генiальний поет на iм’я Стелiо Еффрена, нiцшеанська «надлюдина» – був «альтер его» Д’Аннунцiо (в самому прiзвищi героя закодований латинський вираз «ex freni» – без гальм). Насправдi ж письменник потрапив до Венецii уперше лише за чотири роки пiсля смертi Вагнера, але йому було важливо створити мiф про свою причетнiсть до автора «Парсифаля», генiя сучасноi музики.] Інший такий персонаж на европейськiй сценi – Оскар Вайлд. Обидва цi «панестети» з iхньою свiдомою ексцентрикою та глибинним драматизмом, з культом життя як витвору мистецтва були знаком доби, символом ii драм, утрат, ностальгiй i прозрiнь.
Іншими словами, суперечностi Д’Аннунцiо великою мiрою позiрнi – власне, суперечлива хiба що грань столiть, епоха великих зламiв та геополiтичних потрясiнь, в яку довелося жити письменнику. Його формують Нiцше i французький символiзм – звiдси культ надособистостi та унiкальностi мистецькоi природи людини. Вплив Нiцше, однак, був швидше лiтературного, нiж фiлософського порядку. Ідея Надлюдини присутня в творчостi Д’Аннунцiо, але в iнварiантi Надмитця – творчоi особистостi, надiленоi винятковими правами через свiй талант. Тож вiн був далекий вiд нiгiлiзму нiмецького фiлософа. Вiн називав себе «атеiстом», але все ж нiколи не сказав би, що «Бог помер», оскiльки в його мистецькiй свiдомостi гармонiйно спiлкувалися мiж собою рiзнi боги й божества – i всi чудовим чином живi. Д’Аннунцiо приваблювали рiзнi форми релiгiйного почуття – вiд пантеiзму до францисканiзму, вiд сонячноi закоханостi в грецьких богiв до похмурого захоплення окультизмом. «Я вiльна людина, – писав вiн, – i земля – моя едина батькiвщина». В його фiлософii швидше можна побачити вiдгуки вiталiзму – тотального сприйняття життя в усiх його проявах без моральних чи iдеологiчних обмежень як пошуку дiонiсiйськоi насолоди, як трiумфу вiльних чуттiв, емоцiйно-iнтуiтивного пiзнання сутi. Зрозумiло, такi почуття можуть належати лише людям обраним, покликаним вiдродити свiт, вдихнути в нього те, що Анрi Бергсон назве «еlan vital», «життевим поривом», життетворчою енергiею у своему фiлософському трактатi «Творча еволюцiя» («L’Evolution crеatrice», 1907). Власне, бачення елiтарноi природи мистецтва у Д’Аннунцiо цiлком вписуеться у фiлософiю бергсонiвського вiталiзму: людина знаходиться на вершинi еволюцiйного процесу, тож лише генiй, що володiе Божим даром, здатен збагнути вищi закони буття.
Можливо, Д’Аннунцiо – останнiй i вже цiлком свiдомо декадентський варiант людини Ренесансу, безбережноi особистостi, покликаноi звiдати в життi якщо злети – то до небес, але якщо падiння, то у прiрву, – словом, прожити життя унiкальне, надмiрне, неповторне. Це, може, виклик. Але ж цiй експансивнiй особистостi було вдiлено защедро талантiв i пристрастей. Тому Д’Аннунцiо iнодi дивувався, чому вiн узагалi не папа i навiть пiдозрював, що мiг би бути Ісусом Христом. Але й умiв бути постарiлим хлопчиком, що згадував, як бiгав дивитись у своему дитинствi на ящiрок, що шурхотiли в сараi з вугiллям, та чув на губах шорсткий звук свого дiалекту Абруццо, суворого скелястого краю з найвищим пiком Апеннiн та единим на всi Апеннiни льодовиком. «Абруццо – це я», – писав князь у своему щоденнику, пiдкреслюючи, що жодноi рiзницi немае мiж ним та його обслугою, що iсть разом з ним той самий хлiб i п’е те саме вино. Звiдавши всю духовну й тiлесну мiстику любовi й еросу, мiг покликати до себе образ Матерi, далекоi вiд земних страждань. І лише тодi вiдчути вищий спокiй вiд одного лише спогаду про поцiлунок тiеi «маленькоi великоi жiнки», яка привела на свiт його химерну душу, що прагла у всьому досконалостi та найвищоi напруги почуттiв.
Габрiеле Д’Аннунцiо народився 12 березня 1863 року у мiстi Пескара в провiнцii Абруццо. Справжне iм’я – Гаетано Рапаньетта – замiнив на гучний псевдонiм – Габрiеле Д’Аннунцiо, «Гавриiл-Благовiсник» (прiзвище Д’Аннунцiо письменник запозичив у одного з своiх родичiв). Це була цiлком забезпечена буржуазна родина з п’ятьма дiтьми. Письменник буде на все життя прив’язаний особливо щиро до своiх трьох сестер та до матерi Луiзи де Бенедiктiс, жiнки тонкоi психологiчноi органiзацii та мистецького чуття свiту. Шiстнадцятилiтнiм – 1879 р. – Д’Аннунцiо друкуе коштом батька першу поетичну збiрку «Весна». Юний ексцентрик робить при цьому свiй перший «пiарний» хiд – оголошуе про смерть молодого поета при падiннi з коня… І потiм спростовуе новину.
Далi буде Рим – мiж 1881 та 1991 рр. Д’Аннунцiо починае (але не закiнчуе) студii в Римському унiверситетi. Працюе журналiстом, водночас вiн – колекцiонер i мистецтвознавець. Цi роки – фундаментальнi для його формування. У Римi Д’Аннунцiо одружуеться з герцогинею Марiею Ардуен (Hardouin) з роду герцогiв Галлезе. З нею вiн матиме трьох дiтей, але розлучиться, – це буде единий його офiцiйний шлюб. Саме в Римi перебувало чимало iнтелектуалiв з його рiдного Абруццо, що полюбляли збиратись у францисканському монастирi мiстечка Франкавiлла-аль-Маре, де друг д’Аннунцiо Франческо Паоло Мiкеттi – художник i фотограф (теж родом з Абруццо) – сформував одне з найпрестижнiших на той час в Італii мистецьких товариств. Тут був написаний i роман «Насолода», з якого почалася слава письменника. У Римi починае формуватися i неповторний стиль Д’Аннунцiо – i не лише лiтературний. Д’Аннунцiо свiдомо будуе свiй образ рафiнованого iнтелектуала-декадента, константами якого е екстравагантнi вчинки, ефектний мистецький антураж, захоплюючi таемницi, ексцентрика в професiйному та приватному життi, – образ, навколо якого створюеться в Італii справжнiй культ. Свiдком цього був Коцюбинський в Італii, коли без заздростi, але й не без жалю, написав про рiзницю становища письменника iталiйського та украiнського: перший простуе врочисто, мов король, незнайомi люди його вiтають на вулицi, скидаючи капелюха, а другий – iнтелектуал, переслiдуваний владою, а в результатi – зацькований i мало кому й вiдомий.[8 - Лист до Ганни Барвiнок вiд 23.09.1909 // Михайло Коцюбинський. Твори в семи томах. – Киiв: Наукова думка, 1973–1975. – Т. 6. Листи (1905–1909). – 1975. – С. 155.] Насправдi це парадигматична рiзниця мiж захiдноевропейським та схiдноевропейським iнтелектуалом, актуальна й до недавнього часу, однак особливо промовиста як приклад Д’Аннунцiо та Коцюбинського – сучасникiв i антиподiв, але об’ективно приналежних до першорядних свiтил европейськоi лiтератури того часу.
В 1891–1894 рр. Д’Аннунцiо мешкае в Неаполi, де вiдбуваеться його наближення до Нiцше i формування пiд його впливом культу мистецтва, яке письменник вважае «iнструментом iншоi форми аристократизму, конститутивним елементом неповторного життя, вищим ствердженням особистостi та фундаментальним критерiем кожноi людськоi дii».[9 - Cit. in: Emanuela Scarano Lugnani. D’Annunzio. – Roma – Bari: Laterza, 1981. – Р. 43.] Вплив Нiцше особливо вiдчутний у романi «Дiви скель», присвяченому мрii про обрану Надлюдину, що мала би народитись вiд iдеальноi зустрiчi двох аристократичних родiв та стати духовним провiдником свого народу. Йдеться, отже, як уже мовилось, не про iдеологiю ?bermensch iз «Так говорив Заратустра» Нiцше (1883), – вимiр обраностi, що досягаеться тяжкою дисциплiною й усамiтненим особистим етичним шляхом. Мова йде швидше про мистецький мiф родовоi аристократii, що мае врятуватись через вiдтворення себе у вимiрi видатноi духовноi особистостi, здатноi протистояти банальностi буржуазного свiту та близькiй навалi люмпена (або ж пануванню того «Грядущого Хама», про якого з революцiйноi Росii 1906 року тривожно попередить Дмитрiй Мережковський). Щоправда, головний герой Клаудiо Кантельмо губиться серед трьох сестер – Вiоланти, Массiмiлли та Анатолii (а ця остання доглядае психiчнохворих матiр i брата), не знаючи, яку з князiвен – цих таемничих i прекрасних «дiв скель» – обрати… Розгадка мала знайтися в наступних двох томах, якi – символiчно – так i не були написанi.
Про незлiченних коханок Д’Аннунцiо ходили легенди.[10 - Giordano Bruno Guerri. La mia vita carnale. Amori e passioni di Gabriele D’Annunzio [Мое життя тiлесне. Любовi та пристрастi Габрiеле Д’Аннунцiо]. – Milano: Mondadori, 2013.] Але двi жiнки вiдiграли найбiльшу роль у його життi – i в цьому випадку приватна iсторiя була невiддiльна вiд мистецьких контекстiв доби. Перша – видатна iталiйська актриса Елеонора Дузе (1858–1924), знакова постать европейського модерного театру, суперниця великоi Сари Бернар.[11 - Велику вагу для еволюцii Д’Аннунцiо як драматурга мало спiлкування з Сарою Бернар, яка сприяла постановцi у своему паризькому театрi «Ренесанс» («La Renaissance») його трагедii «Мертве мiсто» (1898; в Мiланi його поставила Дузе в 1901 р.). Це перший театральний твiр письменника, в якому вiн намагаеться модернiзувати грецьку трагедiю, розвиваючи драматичну iсторiю любовного трикутника на тлi руiн у Мiкенах на Пелопоннесi. У 2005 р. вийшло друком його листування з Сарою Бернар: Franca Minnucci (a cura di). Sarah Bernhardt e Gabriele D’Annunzio. Carteggio inedito 1896–1919 [Сара Бернар та Габрiеле Д’Аннунцiо. Неопублiковане листування 1896–1919 рр. – Pescara: Ianieri Edizioni, 2005.] Дузе була втiленням жiнки, подiбноi до героiнь також i творiв Д’Аннунцiо, – емансипованоi невротичноi натури, що викривала фальш розмiреного подружнього життя, прагнучи вiльного вибору i права на пристрастi (не випадково класичними були ii ролi у творах Ібсена). В 1892 р. зав’язуеться листування Д’Аннунцiо з Дузе, з якого починаеться основний перiод його життя – флорентiйський. Два роки по тому письменник переселяеться до Флоренцii, яка стане мiстом iхньоi любовi. Флорентiйський перiод триватиме десятилiття: вiд 1894 до 1904 р. Письменник живе на вiллi поряд з вiллою актриси життям «ренесансного синьйора».
Це перiод в основному драматургii та поезii. Театр Д’Аннунцiо великою мiрою зорiентований на акторську постать Дузе i своею декадентською поетикою з елементами натуралiзму становив виклик тогочасному «буржуазному» iталiйському театру (чимало цiкавих паралелей з його театром можна вiднайти в драматургii Володимира Винниченка). 1903 р. будуть надрукованi першi три збiрки поетичноi серii «Гiмни небесам, морю, землi та героям», зокрема книжка «Алкiона», що вважаеться його абсолютним шедевром: лежачи на днi свого човна пiд сонцем, писав вiршi – це «дiти води i променiв, наповненi повiтрям i морською сiллю», що вiбрують грецько-римськими ремiнiсценцiями, софiстикованими цитатами з Гесiода, Вергiлiя, Данте.
У 1904 р. стосунки з Дузе переживають кризу через роман письменника з молодою коханкою – досить безжально ця iсторiя описана в романi «Полум’я». Розкiшне життя Д’Аннунцiо обертаеться великими боргами. Облаштування флорентiйськоi вiлли виставляеться на продаж. Закiнчилась цiла епоха його життя. Вiн тяжко переживав розрив, а пiзнiше вiдреагував на смерть актриси словами: «Пiшла зi свiту та, якоi я не заслуговував». Що б вiн сказав, дiзнавшись, що iм’я Дузе носить 30-кiлометровий кратер на планетi Венера?…
Далi буде ще одна фантасмагорична любов – у Мiланi 1904 р. на його шляху постае «femme fatal» з магнетичними зеленими очима: маркiза Луiза Казатi Амман (1881–1957), яку Марiнеттi називав «найвидатнiшою футуристкою свiту», а Жан Кокто – «красивою змiею земного раю».[12 - Scott D. Ryersson, Michael Orlando Yaccarino. Infinita variet?. Vita e leggenda della Marchesa Casati [Безмежна рiзноманiтнiсть. Життя й легенда маркiзи Казатi]. – Milano: Corbaccio, 2003. Див. сайт, присвячений Луiзi Казатi:
Що ж, у цих любовних iсторiях цiкавий не лише характер Д’Aннунцiо, а й постатi цих жiнок. Його витонченi натхненницi, непокiрнi й жертовнi, ексцентричнi й трохи схибленi, викликаючи на прю фальшиву мораль свого часу, завойовували свободу вiд умовностей майбутнiм поколiнням жiнок. Це теж – втiлення Італii та Європи на гранi столiть, постатi, яким европейська культура завдячуе безсмертними образами кохання у всiх його формах i виявах.
У 1910 р. письменник перебираеться до Парижа на п’ять рокiв, де його знають з перекладiв Жоржа Ереля (Hеrelle), там пануе бурхливе мистецьке життя, йому цiкава атмосфера полемiки мiж натуралiстами й декадентами. Тут Д’Аннунцiо спiлкуеться з Фiлiппо Томмазо Марiнеттi, емблемою iталiйського футуризму, та Клодом Дебюссi. З Парижа переiжджае на узбережжя Атлантики до аквiтанського мiста Аркашона, де працюватиме з композиторами (Дебюссi та П’етро Масканьi) над лiбрето опер, писатиме сценарii для фiльмiв. Вiдмовляеться вiд почесних академiчних звань, вiд запрошень викладати в унiверситетi – вибирае свободу.
У цей самий перiод у 1910 р. у Флоренцii утворюеться Італiйська нацiоналiстична Асоцiацiя (Associazione Nazionalista Italiana), або ж Нацiоналiстична партiя, фундатором якоi був журналiст Енрiко Коррадiнi. До цiеi партii з письменникiв прилучилися Д’Аннунцiо та протилежний йому за стилем i тематикою Джованнi Верга, основний представник iталiйського натуралiзму – веризму. В 1923 р. ця партiя перетворюеться на Нацiональну Фашистську партiю (Partito Nazionale Fascista).
Напередоднi Великоi Вiйни Д’Аннунцiо мав дуже войовничий настрiй. Засуджував «нiкчемну пацифiстську провiнцiйну Італiю» й уславляв нiцшеанський принцип «волi до влади» (Wille zur Macht). Не лише в особистому i творчому життi, але й у вимiрi полiтичному Д’Аннунцiо завжди – вузол суперечностей. Повернувшись 1915 р. до Італii, активно виступав iз закликом до участi у вiйнi, покликаючись на мiф Рима i Рiсорджiменто та постать Гарiбальдi. Коли вибухнула Велика Вiйна, цей салонний iнтелектуал, аристократичний поет i дендi вступив добровольцем у вiйсько – попри своi на той час 52 роки. В 1915–1918 рр. став пiлотом у полку аеронавтики. 9 серпня 1918 р. взяв участь у так званому «польотi на Вiдень» – разом з iншими льотчиками скинув над столицею Габсбургiв 50 тисяч листiвок iз закликом до «народу Вiдня» припинити опiр та гаслом «Хай живе Італiя!». Пiсля поранення, в результатi якого втратив праве око, повернувся на поле бою i служив у пiхотi. Закiнчив вiйну почесним генералом з численними нагородами.[13 - Vittorio Martinelli. La guerra di D’Annunzio. Da poeta e dandy a eroe di guerra e «Comandante» [Вiйна Д’Аннунцiо. Вiд поета i дендi до героя вiйни та «Команданте»]. – Udine: Gaspari, 2001]
Так, Д’Аннунцiо мав почуття патрiотизму, що межувало з нацiоналiзмом. Але не можна забувати, що вiн був майже однолiтком молодоi Італiйськоi держави, а отже, свiдком ii нацiональних трiумфiв, надiй i розчарувань: об’еднана Італiя сформувалась (iз часто антагонiстичних мiж собою князiвств та герцогств) як нацiональна держава серед захiдноевропейських держав найпiзнiше – у 1861 р. Тож i в часи, коли вiн був зрiлим письменником, iталiйська державнiсть ще не була зцементована. Проблема iдентичностi Італii, ii кордонiв, ii геополiтичноi ролi в Європi та свiтi продовжувала бути гарячим i болiсним питанням. Ось чому вiйна стала чи не центральним досвiдом життя Д’Аннунцiо: вихор геополiтичного напруження, що струснув Європу, змiнюючи кордони ii держав, якнайповнiше вiдповiдав екзистенцiйнiй фiлософii письменника, що прагнув почуттiв i ризикiв на гранi.[14 - Alfredo Bonadeo. D’Annunzio and the Great War [Д’Аннунцiо i Велика Вiйна]. – Madison (New Jersey): Fairleigh Dickinson Univ. Press, 1995.] Д’Аннунцiо мав i конкретну полiтичну вiзiю: «iнвалiдною перемогою» («vittoria mutilata») назвав вiн наслiдки вiйни для Італii, що втратила територii, попри ii вiдхiд вiд Троiстого союзу та внесок у перемогу Антанти над Центральними державами восени 1918 р.[15 - Renzo De Felice. – D’Annunzio politico: 1918–1938 [Д’Аннунцiо-полiтик: 1918–1938]. – Bari: Laterza, 1978.] Вiн вважав, що Італiя мала би вiдмовитись вiд деяких обiцяних – за Лондонським пактом – земель (Пiвнiчна Далмацiя), але завоювати хорватське мiсто Ф’юме, де проживало 25 тисяч iталiйцiв (частина населення прибережних мiст визнавала себе за iталiйцiв, що й породило рух iрредентизму). На думку iсторика Гаетано Сальвемiнi, вираз «iнвалiдноi перемоги» набув вимiрiв полiтичного мiфу, на основi якого сформувались базовi iдеi фашистськоi iдеологii.
З 1919 року Д’Аннунцiо почав пiдтримувати Муссолiнi та зокрема колонiальнi завоювання в Абiссiнii (давня назва Ефiопii), що вiдобразилось у надрукованiй пiзнiше збiрцi статей i виступiв «Тримаю тебе, Африко» («Teneo te, Africa», 1936). Власне, реально письменник став окупантом: був призначений головою експедицii, що 12 вересня 1919 р. захопила хорватське припортове мiсто Рiеку (що iталiйською зветься Ф’юме). До грудня 1920-го був правителем (команданте) Республiки Ф’юме, яку називав «схiдною землею Італii».[16 - «Вiльна держава Ф’юме» (1920–1924) у 1924 р. була анексована до Італii, де протрималась до 1947 р. як центр однойменноi провiнцii. Далi мiсто Ф’юме увiйшло до Югославii, а з 1991-го стало третiм за величиною пiсля Загреба та Сплiта хорватським мiстом.] Сюди навiть на запрошення Д’Аннунцiо приiхав Артуро Тосканiнi з театром «Ла Скала» i дав тут грандiозний концерт. Не iснуе однозначноi думки про дii Д’Аннунцiо в цьому планi. Однi iсторики вважають, що вiн не заперечував репресивних методiв, а iншi, навпаки, вбачають у його дiяльностi елементи лiберальноi iнновативноi полiтики (локальна автономiя, загальне виборче право для чоловiкiв та жiнок, захист прав робiтникiв, компенсацiя судових помилок, пенсii iнвалiдностi – i навiть лiбералiзацiя гомосексуалiзму та наркотикiв: теми, як бачимо, актуальнi й донинi). У кожному разi цей епiзод остаточно вивершив особистий i полiтичний мiф Д’Аннунцiо. І не був би то письменник, аби не пояснив основну причину своеi окупацiйноi акцii: «перетворити бiльшовицький будяк на iталiйську троянду – Троянду Любовi».
Вiд фашистськоi влади, що утвердилась в Італii 1922 р., вiн отримав титул князя (1924); очолив Королiвську академiю наук (1937). Щоправда, в 1921–1922 рр. намагався створити власну полiтичну силу, протиставлену фашизму, задля досягнення нацiонального примирення. Але, не знайшовши пiдтримки Муссолiнi, вiдiйшов вiд полiтичного життя, хоч Муссолiнi й надалi продовжував виявляти до нього прихильнiсть. 21 квiтня 1925 р. Д’Аннунцiо разом з Марiнеттi пiдписали «Манiфест iнтелектуалiв-фашистiв», написаний видатним фiлософом-неоiдеалiстом Джованнi Джентiле.[17 - Парадокси iталiйського iнтелектуального життя: опонентом Джованнi Джентiле (1875–1944) та антифашистом був Бенедетто Кроче (1866–1952), так само видатний фiлософ-неоiдеалiст, iсторик, основний представник лiберальноi думки Італii ХХ ст., що iнтерпретував свiй iдеалiзм як «абсолютний iсторизм».] У 1933 р. вiн звернувся до дуче з листом, у якому переконував його не пiдписувати пакт iз Гiтлером, – i навiть написав сатиричний памфлет проти фюрера, назвавши його «жорстоким блазнем» (памфлет, що символiчно, був знайдений серед сторiнок «Божественноi комедii» Данте, який всiм своiм полiтичним ворогам визначив мiсце у «Пеклi»). У 1937 р. зустрiвся на залiзничному вокзалi Верони з дуче, знову безуспiшно намагаючись переконати його розiрвати пакт з Гiтлером. Вже у 1944 р. Муссолiнi визнав, що зробив помилку, не послухавши письменника.
Вiд 1921 р. до самоi смертi в 1938-му Д’Аннунцiо проживав на пiвночi Італii в розкiшнiй вiллi «Вiтторiале iталiйцiв» («Vittoriale degli Italiani») на березi острова Гарда, перетворивши ii на театралiзований мавзолей пам’ятi та мiфологiчних символiв свого життя, замкнувши в ньому, як вiн писав, «свою печаль i свое мовчання». Йшлося, по сутi, про почесне вигнання. Насправдi Д’Аннунцiо був людиною значно ширших переконань i контактiв, вiн дружив також i з соцiалiстами та представниками лiберальноi iнтелiгенцii. Тож насправдi влада йому не довiряла i намагалася його нейтралiзувати почестями та формальною прихильнiстю, поставивши його при цьому пiд постiйний контроль. А падiння письменника з вiкна вiлли в 1922 р., що призвело до тяжкого поранення та тривалого лiкування, i взагалi пiдозрювалось як замовлений владою замах на його життя.
Д’Аннунцiо заповiдав вiллу Вiтторiале своему народовi, залишаючись естетом навiть у заповiтi: «Моя любов до Італii, мiй культ пам’ятi, мое поривання до героiзму, мое передчуття майбутньоi Батькiвщини виявляються тут у кожному пошуку лiнii, в кожнiй гармонii чи дисгармонii кольорiв. Хiба не тут кривавляться релiквii нашоi вiйни? Хiба не тут плаче або спiвае камiння, що зосталось вiд наших славних мiст? (…) Не вкриватися пилом, а жити лишаються тут книги з мого кабiнету (…). Все тут мае форму моеi свiдомостi, вияв моеi душi, свiдчення моеi пристрастi».Помер, як i народився, березневого дня – 1 березня 1938 р. Нинi Вiтторiале – музей. Одна частина саду мае форму скрипки, яку так любив письменник. У пагорб врiзаеться «трагiчний корабель» «Пулья» – свiдок битв народiв за Адрiатику у Великiй Вiйнi. Цвiтуть лiловi й рожевi магнолii. Холодноводне озеро прозоре i глибоке.
Мiж 1927 та 1936 рр. були повнiстю надрукованi всi твори письменника. А в 1939–1942 рр. Фундацiя Вiтторiале зробила передрук його творiв у 42 томах.
Д’Аннунцiо природно поеднував у собi талант прозаiка, драматурга i поета. Хронологiчно його творчiсть вибудовуеться в таку картину. Романи: «Насолода» («Il Piacere», 1889), «Джованнi Епiскопо» («Giovanni Episcopo», 1891, екранiзований 1947 р.), «Невинний» («L’Innocente», 1892, екранiзацiя Лукiно Вiсконтi 1976 р.), «Трiумф смертi» («Il trionfo della morte»,1894), «Дiви скель» («Le vergini delle rocce», 1895), «Полум’я» («Il fuoco», 1900), «Можливо, так, можливо, нi» («Forse che s? forse che no»,1910), збiрки новел «Цiлинна земля» («Terra vergine», 1882), «Оповiдання Пескари» («Racconti di Pescara», 1902), повiстi «Леда без лебедя» («La Leda senza cigno», 1912) та iн. Романи органiзованi в три цикли: «романи Троянди», присвяченi всепереможнiй чуттевостi («Насолода», «Невинний», «Трiумф смертi»); «романи Лiлii», що оповiдають про перемогу над пристрастю («Дiви скель»); «романи Граната» – оповiдь про вiдродження волi («Полум’я»). За межами циклiв залишаються «Джованнi Епiскопо» – аналiз психологiчних механiзмiв злочину та «Можливо, так, можливо, нi» – твiр, що оспiвуе героiзм пiлотiв, iндустрiалiзацiю, стрiмкiсть модерного часу.
Любов до театру великою мiрою пов’язана з iсторiею любовi до Елеонори Дузе. Театральний його спадок – поетичнi i прозовi трагедii: «Мертве мiсто» («La citt? morta», 1899), «Джоконда» («La Gioconda», 1899), «Франческа да Рiмiнi» («Francesca da Rimini», 1902), «Ефiопiя у вогнi» («L’Etiopia in fiamme», 1904), «Дочка Йорiо» («La figlia di Jorio», 1904), «Смолоскип правди» («La fiaccola sotto il moggio», 1905), «Корабель» («La Nave», 1908), «Федра» («Fedra», 1909).
Поетичнi збiрки: «Весна» («Primo vere», 1879), «Нова пiсня» («Canto novo», 1882), «Поема раю» («Poema paradisiaco», 1893), «Гiмни небесам, морю, землi та героям» («Laudi del cielo, del mare, della terra e degli eroi», 1903–1912) – спiльна назва п’ятьох поетичних книжок, названих iменами зiрок сузiр’я Плеяд.[18 - Письменник планував написати сiм книжок з присвятою кожнiй iз семи зiрок сузiр’я Плеяд, дочок Атланта.] Першi три книжки – «Майя. Хвала Життю» («Maia. Laus Vitae»), «Електра» («Elettra»), «Алкiона» («Alcyone») – надрукованi 1903 р. «Майя» – це сповнений мiфологiчних ремiнiсценцiй вiталiстичний гiмн язичницькiй природi, поштовхом до якого послужила подорож до Грецii. «Електра» присвячена мiфу Надлюдини в мистецтвi та оспiвуе героiчнi постатi (вважаеться, що з цiеi книжки починаються нацiоналiстичнi переконання автора). «Алкiона» – найкраща зi збiрок, сонячний гiмн коханню, злитому з енергiею природи, вiдсвiт найiнтенсивнiшого перiоду любовi письменника та Елеонори Дузе. Четверта збiрка – «Меропа. Пiснi заморськоi вiйни» («Merope. Canti della guerra d’oltremare», 1912) – мае своiм осердям мiф Рима й оспiвуе захоплення Лiвii та iтало-турецьку вiйну. Остання збiрка «Астеропа. Священнi гiмни справедливоi вiйни» («Asterope. Inni sacri della guerra giustа») була включена в «Гiмни…» вже по смертi автора – це вiдгомiн драми Великоi Вiйни та боротьби проти Габсбурзькоi монархii за остаточне об’еднання Італii.
Важливою частиною творчостi Д’Аннунцiо е його автобiографiчна проза: «Ноктюрн» («Notturno»,1921), «Іскри ковадла» («Le faville del mаglio», 1924 та 1928), «Таемна Книга» («Il Libro Segreto», 1935). Особливо цiкава ця остання книжка – не класична оповiдь, а стихiйна сумiш рiзних фрагментiв життя, уривки вiршiв, що написались у напiвснi, спалах раптових iдей – неконтрольований потiк свiдомостi, що дозволяе зазирнути у потаемнi меандри творчоi iндивiдуальностi. Посмертно надрукована надзвичайно своерiдна i масивна епiстолярна спадщина. Окреме мiсце в його автобiографiчних творах займае щоденник «Самотнiй – до самотньоi» («Il Solus ad solam»), написаний восени 1908 р. Це оповiдь про драматичний епiлог його любовноi iсторii з графинею Джузеппiною Манчiнi, «книга божевiлля i болю, вiдчаю i любовi». В цьому щоденнику постае незвичний Д’Аннунцiо – людина без своiх екзистенцiйних та лiтературних масок, вразлива й меланхолiйна, нiжна i пристрасна i разом з тим безжальна у своему егоiзмi, фальшi, перверсiях, людина, здатна на шляхетнi порухи душi i водночас переконана у своiй вищостi та вседозволеностi. Словом, твiр, який чудово iлюструе психоаналiтичну основу його складного парадоксального письма. Не випадково цей твiр Д’Аннунцiо часто друкуеться в оформленнi картинами Густава Клiмта – класика вiденського сецесiонiзму з його каскадами атомiзованоi неовiзантiйськоi мозаiки та фаталiзмом витончених постатей надламаних жiнок i чоловiкiв доби декадансу, що якнайкраще iлюструе поетику iталiйського генiя европейськоi «fin-de-si?cle» – «кiнця столiття».
Д’Аннунцiо – це також iсторiя iталiйського кiно. Починалася його спiвпраця з кiно з бажання створити iталiйський аналог американським iсторичним фiльмам-«colossal» Девiда Грiффiта, – так виникли знаменитi кiнематографiчнi образи Кабiрii, «народженоi з вогню», та – особливо – Мачiсте, «гiганта з добрим серцем» часiв вiйн мiж Римом i Карфагеном. Мачiсте став протагонiстом нескiнченних iсторичних серiалiв вiд 20-х до 60-х рокiв. За творами Д’Аннунцiо знято чимало фiльмiв, а найвiдомiший з них – «Невинний» (1976) Лукiно Вiсконтi – вишукана хвороблива iсторiя подружньоi любовi i зради, що закiнчуеться смертю новонародженоi незаконноi дитини, спричиненою чоловiком з ревнощiв, та самогубством героя. У знаменитiй заключнiй сценi можна побачити i самокритику життя естета без етичних основ:[19 - Суперечнiсть мiж етичним та естетичним вибором, як мiж «вибором Сократа» та «вибором Дон Жуана», проаналiзована, зокрема, у фiлософському трактатi Сорена К’еркегора (1813–1855) «Або – або» («Enten – Eller», 1843). Ця протоекзистенцiалiстська теорiя данcького фiлософа е одним з нарiжних каменiв европейського модернiзму.] психологiчнi перверсii суперестетизму вивершуються розпластаним тiлом на балконi розкiшноi вiлли. А остання коханка спiшно забирае речi, аби нiхто й не пiдозрював ii присутностi, i тихо туманiе ii тонка постать у глибинi ранкового саду.
Суперечливим е й сприйняття творчостi Д’Аннунцiо – вiд беззастережного захвату до жорсткоi цензури. Популярнiсть Д’Аннунцiо сягала далеко за межi Італii. Про Д’Аннунцiо в 1899 р. писала Леся Украiнка[20 - Леся Украiнка. Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и Д’Аннунцио) // Їi ж. Зiбрання творiв у 12 томах. – Киiв: Наукова думка, 1975–1979. – Том 8. Лiтературно-критичнi та публiцистичнi статтi. – 1977. – С. 26–61.] – ще до того, як з’явилося друком перше в Росiйськiй iмперii повне на той час видання творiв письменника у Киевi 1904 р. Його твори ставились в европейських театрах та екранiзувались. Його п’есою «Франческа да Рiмiнi» захоплювалась Вiра Холодна – зiрка нiмого кiно. Вiн вплинув на росiйських акмеiстiв. Слава його почала занепадати лише пiд впливом iталiйського футуризму. Найяскравiшого письменника Італii часiв Першоi свiтовоi намагалися мало не забути пiсля Другоi свiтовоi, то засуджуючи його, то байдужiючи до нього. Однак нинi активiзувався дослiдницький i читацький iнтерес до письменника. Д’Аннунцiiвськi студii займають значну частину сучасного iталознавства. В Пескарi унiверситет носить його iм’я, а видавництво Ianieri Edizioni майже цiлковито зосереджене на виданнi малодослiджених документiв iз життя i творчостi письменника. Видаються книжки навiть про аптеку Д’Аннунцiо у Вiтторiале[21 - Attilio Mazza, Antonio Bortolotti. Le medicine di D’Annunzio nella farmacia del Vittoriale [Лiки Д’Аннунцiо в аптецi Вiтторiале]. – Pescara, Ianieri Edizioni, 2013.] та його «шаманiзм»[22 - Attilio Mazza. D’Annunzio sciamano [Д’Аннунцiо-шаман]. – Milano: Bietti, 2002.] – настiльки й досi живi його мiфи й мiстифiкацii. Хоча насправдi, може, рiч i не в «шаманiзмi», не у вишуканiй предметностi, що оточувала його буття в лiтературi, а в тiй всеохопнiй меланхолii «кiнця столiття»,[23 - Gianni Oliva. D’Annunzio e la malinconia [Д’Аннунцiо i меланхолiя]. – Milano: Mondadori, 2007.] якiй Д’Аннунцiо подарував неповторний голос, образ i душу.
У своiх творах Д’Аннунцiо долае лiнеарнiсть спiввiдношення Добра i Зла, що панувала в лiтературi (починаючи вiд античноi трагедii), i показуе пiдводний свiт людських почуттiв, зокрема родинних – заплутаних, сповнених потаемних iмпульсiв, часто змодельованих iмперативною еротичною енергiею. Неможливiсть однозначних оцiнок парадоксально супроводжуеться абсолютизацiею Прекрасного: Д’Аннунцiо творить культ любовi, жiнки, краси, культ мови, культ нацii та героiзму, культ латинськоi цивiлiзацii… Причому слово «культ» не повинно лякати нас, людей, що пережили ХХ столiття з його великими й малими потворними культами. Культ абсолютного вимiру Прекрасного як iмперативу вищого людського буття е частиною фiлософii не лише химерного iталiйця, а й загалом культури декадансу – нiби прощання зi свiтом краси й гармонii перед неминучою його загибеллю.
Письменник, перетворюючи життя на вияв мистецтва, може здатись надмiрним у своему вiртуозному естетизмi та гiперболiзованiй чуттевостi. Але насправдi вiн виявляе глибоко нацiональну рису iталiйцiв – спонтанне вiдчуття краси в усiх ii формах та аспектах присутностi – i в повсякденному життi, i в трансцендентальнiй сублiмацii. Слово стае мiстичним уособленням цiеi краси. У романi «Насолода» ми отримуемо трiумф слова, яке описуе музику в каменi ренесансного та барокового Рима, фiлософiю минущого i вiчного часу, чуттевiсть кожноi митi любовного почуття, зануреного у вiчнiсть. Але так само присутня всемогутня сила слова в його класичнiй поезii «Дощ серед пiнiй» («La Pioggia nel pineto») з книги «Алкiона». Тут немае нi античних, нi ренесансних сюжетiв, е тiльки злива, що застае закохану пару серед пiнiй поблизу Пiзи над берегом моря. Душа серед лiта прагне дива – i воно приходить з цим космiчним дощем, будячи сни, iлюзii й надii, спонтанно перетворюючи людськi почуття й слова на феномени природи. Музика вiрша твориться вiльними рядками, поеднаними випадковою римою. Звук дощу будить таемну душу дерев, стаючи музичною симфонiею чуттiв, кольорiв, ароматiв, нот, закодованих в асонансах, анафорах, ономатопеях та алiтерацiях. Кожна рослина стае iнструментом пiд струменями дощу – просолений морем тамариск, високi пiнii, що губляться серед хмар, смарагдовi мирти. Антропоморфiзуеться природа, а жiнка Гермiона[24 - Гермiона – дочка Прекрасноi Єлени, призвiдницi Троянськоi вiйни. В реальностi йшлося про Елеонору Дузе. Сьогоднi в Пiзi можна прийти до берега моря, де творився цей вiрш, бульваром Д’Аннунцiо.] i закоханий у неi чоловiк стають невiддiльною ii частиною у грi чудодiйних метаморфоз. Слова, що творять музику мовчання – i музику вслухування в це мовчання. Слово – послання краси в часi вiд античних людей до модерних, гарантiя непроминальностi смислiв у надломленiй психiцi людини «кiнця столiття» з його агресивною технологiзацiею та урбанiзацiею, яким протистоiть тонке плетиво вiчних Овiдiевих метаморфоз…
Окремоi розмови потребуе культ iталiйськоi мови у Д’Аннунцiо. Мова була однiею з проблем (зокрема, й полiтичних) Об’еднаноi Італii. Кожен регiон розмовляв своiм дiалектом, мiж пiвнiччю краiни та ii пiвднем пролягала велетенська мовна, культурна, а часом i цивiлiзацiйна дистанцiя. Лише трохи бiльше як шiстдесят рокiв вiддiляють Д’Аннунцiо вiд класичного твору Рiсорджiменто – роману Алессандро Мандзонi «Зарученi» (1827). Це перший роман нового часу, написаний сучасною iталiйською мовою.[25 - Оксана Пахльовська. «Вiрте i переможете!» Доба Рiсорджiменто i творчiсть Алессандро Мандзонi [Передмова] // Алессандро Мандзонi. Зарученi. – Харкiв: Фолiо, 2008. – С. 5 – 31.] Мiланець Мандзонi нiби повторив мовну революцiю Данте, вийшовши за межi дiалекту й обравши лiтературну мову дантiвськоi традицii, засновану на флорентiйському дiалектi. І при тому мова лiтератури продовжувала бути елiтарним, вiдiрваним вiд щодення явищем.[26 - Ця проблема була подолана лише в серединi ХХ ст. завдяки засобам масовоi iнформацii, насамперед телебаченню та радiо.] Д’Аннунцiо продовжуе традицiю елiтарноi мови. Його мова – рафiнована iнтелектуальна учта i софiстикована фiлологiчна гра асоцiативних смислiв. Античнi алюзii й римська врочистiсть спiвiснують з мiстицизмом та езотеричною вишуканiстю мови, що нiбито зависла мiж герметичним самонавiюванням та прагненням комунiкацii. Схилений над книжковим тайнописом самiтник i трибунний герой, що звертаеться до нацii, – це взаемодоповнюванi iпостасi творчоi особистостi Д’Аннунцiо.
Але разом з тим вiн глибоко вiдчував як своi етнiчнi коренi в Абруццо, так i модернi мовнi вiяння. Мова Д’Аннунцiо – дивовижна у своiй пластичностi, рiзьблена i сповнена субтильноi гри смислiв. Вiн любив ii перенизувати тосканiзмами та лiтературною архаiкою. Умiв iмiтувати звук вiтру i потрiскування вогню. І водночас створював неологiзми та був одним iз творцiв традицii iталiйськоi реклами. Це вiн дав iм’я «Рiнашенте» (Rinascente – той, що вiдроджуеться) знаменитiй лiнii магазинiв, назву «Saiwa» – печиву, рекламував лiкери «Amaro di Montenegro» та «Amaretto di Saronno», випустив парфуми «Acqua di Nunzia». Але за всiма його новацiями стояла фiлологiчна гра. Вiн, наприклад, наполягав на жiночому родi слова «автомобiль» (automobile) в iталiйськiй мовi, позаяк, писав вiн у листi до Джованнi Аньеллi, творця ФІАТа, «автомобiль мае грацiю, тонкiсть i жвавiсть жiнки-спокусницi та водночас володiе перевагою, що жiнкам не вiдома: досконалою слухнянiстю».
Цей екстаз любовi до мови – не просто данина естетизму, а високоiнтелектуальна культурна операцiя, що вiдроджуе iталiйську мову як дитя безсмертноi латини, яка збудувала основи европейськоi цивiлiзацii. Д’Аннунцiо iнтерпретуе мову не лише як чинник нацiонального об’еднання, а як вiдродження латинськоi традицii та культурноi центральностi Італii для розвитку европейськоi цивiлiзацii. Британська Енциклопедiя ще 1911 р. писала про модернiсть думки Д’Аннунцiо, втiленоi насправдi в класичнiй ренесанснiй традицii. Його творчiсть називалась «латинською роботою», «Latin work». Це дуже цiкаве спостереження, яке кидае свiтло i на його нацiональнi та полiтичнi почуття. Культурним пiдгрунтям цього почуття патрiотизму був культ Latinitas – латинськоi цивiлiзацii, в яку вiн насамперед включав Італiю та Францiю. Але це горде, iнодi навiть зверхне почуття культурного протагонiзму Італii в часи Гуманiзму та Ренесансу, приналежностi до великоi цивiлiзацii, мало свiй спiритуалiстичний поетичний вiдтiнок. «Всi ми, iталiйцi, – писав вiн у своему мiстичному щоденнику, – боги. А iншi европейцi – люди. Ми, латиняни, – дiти богiв». «…Висока латинська вишуканiсть – наша королiвська ознака, що дiсталась нам вiд Бога. (…) Над нами сяе зоряна корона, i нiхто земний не може з нас ii зняти. Ми прозорi, мов нiчне повiтря. Ми духи блакитнi, ми зорi[27 - У серпнi 1922 року, коли письменник тривалий час був прикутий до лiжка через падiння з вiкна у своему палацi Вiтторiале, вiн написав щоденник – «Книгу Аскези i Книгу Таiни» – пiд назвою «Ми духи блакитнi, ми зорi»: Gabriele D’Annunzio. Siamo spiriti azzurri e stelle. Diario inedito (17–22 agosto 1922). A cura di Pietro Gibellini. – Firenze: Giunti, 1995. – Pp. 12–13, 27.]»…
Такий власне його перший роман «Насолода», один з «романiв Троянди» – роман про «блакитних духiв» любовi, рафiнований концентрат вiдчаю душi, що прагне висоти й екстазу, стаючи перiодично жертвою цинiчних i брутальних життевих перипетiй. Як свого часу з роману Уго Фосколо (1778–1827) «Останнi листи Якопо Ортiса» («Le ultime lettere di Jacopo Ortis», 1802–1803) починався iталiйський романтизм, цей роман започатковуе традицiю декадансу. Написаний 1889 р., роман вiдразу приносить успiх i славу Д’Аннунцiо, який радикально мiняе стилiстику iталiйськоi прози, повертаючи ii з домiнуючого на той час натуралiзму та позитивiзму в русло iнтроспективного психологiчного аналiзу.
Сюжет роману – а чи е вiн, цей сюжет? У центрi оповiдi Андреа Спереллi Ф’ескi д’Уджента – молодий спадкоемець аристократичного роду, що мешкае в елегантному Палаццо Дзуккарi в центрi Вiчного мiста в 1885–1887 роках, приблизно тодi, коли й писався роман. Життя Андреа (а вiн, зрозумiло, портрет автора) розгортаеться у вишуканому свiтi дорогоцiнного антикварiату, воно приречене на вiчну «спрагу насолоди» i на колекцiонування рiдкiсних предметiв мистецтва та красивих жiнок, що проходять крiзь його альков i щезають, залишаючи йому лише нудьгу та прагнення неймовiрних пригод. Але малорухомiсть цього свiту вибухае екстазом вiдчуттiв i почуття до таемничоi, пристрасноi i зрадливоi Елени Мутi та Марii Феррес – втiлення духовностi й жертовноi вiрностi (очевиднi алюзii на античну – Єлена Прекрасна – i на християнську символiку iмен). Тут немае хронологii подiй – е психологiчна хронологiя почуттiв у постiйних флешбеках спогадiв, що розривають лiнеарнiсть наративного потоку: почуттiв, що ледь зароджуються, або вже провалюються у свiй власний нестримний вир. Хисткий i нестабiльний зовнiшнiй свiт – i так само мiнливий свiт почуттiв, побачений у вiдсвiтах вогню у старовинному камiнi, – непевний театр мерехтливих тiней, ефемерних прерафаелiтiвських жiнок, що тихо розминаються мiж собою.
Не лише герой, а й автор роману постае як амбiвалентна особистiсть. З одного боку, вiн милуеться своiм портретом, яким е його герой Андреа Спереллi – цинiчний i водночас романтичний, егоiстичний, але й здатний на великi почуття естет. З iншого боку, автор стае його критиком, вбачаючи в цiй подвiйностi неминучу руйнацiю того аристократичного свiту, який вони обидва так люблять. Тому цей роман i став «священним текстом» естетизму – поряд з романами «Портрет Дорiана Грея» (1890) Оскара Вайлда та «Проти течii» Гюiсманса. Це вкрай цiкава трiада декадентських текстiв, прив’язаних до «неврозу» (як казав Мопассан), згасаючоi аристократii у трьох культурних столицях Європи: Римi, Лондонi й Парижi. Шедевр Вайлда мае мiстично-фiлософський змiст, показуючи умовнiсть моральних меж у свiтi «art for art’s sake» – «мистецтва для мистецтва». Жорiс-Карл Гюiсманс з його знаковим для декадансу романом «Проти течii» («? rebours»,[28 - Буквальний переклад: «Навпаки».] 1884) теж ставить у центр оповiдi втомленого життям аристократа. Жан дез Ессент, збридившись навколишнiм свiтом, замикаеться в замiському будинку, занурюючись у вишуканi, а часом i перверсивнi розваги, манiакальне облаштування бiблiотеки та кiмнат (невдоволений кольором панцира черепахи, iнкрустуе в нього коштовне камiння). Це свiт навпаки: несправжне, вигадане, провокацiйне стае iмiтацiею протесту, викличною, але морально безсилою позицiею «проти течii». Врештi, герой змушений вибирати мiж суiцидом та наверненням до католицизму – i вибирае саме цей шлях (як, мiж iншим, i сам Гюiсманс). Вбивае себе натомiсть Дорiан Грей, руйнуючи свiй юний образ на портретi. А герой Д’Аннунцiо опиняеться сам на сам з власною порожнечею. Вiдчуваючи наближення «сiрого демократичного потопу», який змете неповторнi рiдкiснi речi, а разом з ними – i той «окремий клас стародавньоi iталiйськоi знатi», що берiг вiд поколiння до поколiння родинну традицiю «витонченоi культури, елегантностi та мистецтва», вiн меланхолiйно прощаеться з ХІХ столiттям з тоi слiпучо прекрасноi сцени, якою е залите сонцем Вiчне мiсто.
Роман починаеться зi спогаду любовi до Марii, вже не присутньоi в його життi. Люблячи Андреа, але зрадивши його з цiлком прагматичних мотивiв, Елена вийшла замiж за англiйського лорда. Усе в романi обертаеться навколо цiеi любовi, яка вся в минулому, – i тим пекучiшою, драматичнiшою, пекельнiшою стае ця пристрасть у теперiшньому часi. Стосунки дзеркальнi – вiн не може вiдвоювати жiнку, яку любив i любить, зате може помститися за бiль i ображене самолюбство, зраджуючи цю високу любов з iншою жiнкою, якоi Андреа не любить, але яка любить його високим i одухотвореним почуттям. Вiдштовхнутий Еленою, вiн вiдштовхне Марiю, граючи подвiйну гру i вимовляючи в iнтимний момент iм’я Елени. Ролi перехрестились – i цi любовнi iсторii взаемно анiгiлювались, спустошивши одна одну. Невiрнiсть обранiй любовi обертаеться взаемним банкрутством. І символ його – банкрутство реальне чоловiка Марii. Їi коханцевi нiчого не лишаеться, як купити якiсь меблi на тому пожарищi. І повернутися у свiй порожнiй палац зi спустошеною душею. Дарма, що там на стiнах безцiннi картини, дарма, що його вiтають статуi. Без любовi свiт – усього лише пустка, луна вiд його втомлених крокiв.
Родова аристократiя згасае i випускае iсторiю зi своiх ослаблих рук – i ii саму iсторiя виштовхуе зi свого потоку. Тому в романi немае вiдчуття володiння, а е завжди ностальгiйне бажання оволодiти – смислами життя, прекрасною жiнкою, неповторною миттю щастя. Десятки сторiнок роману – не реалiзацiя любовного почуття, а очiкування жiнки. Любов може втiлитись у минулому – i проектуватися як мрiя у майбутне, не знаходячи собi мiсця у збаналiзованому теперiшньому часi.
Екстаз естетики, вiдчай естетики, сублiмацiя жiночоi краси як трiумфу згасаючоi культури диктуе в романi культ декору – вiн щонайвитонченiший. Антикварний не тiльки матерiальний свiт героя, але й свiт його еросу. В чомусь i жiнка – декоративна. Адже вiн колекцiонiст, однак колекцiонуе не лише безцiннi твори мистецтва. Вiн колекцiонуе магнетичнi жiночi погляди i таемничi усмiшки, прискiпливим i закоханим оком вивчае кольори екзотичних суконь, вiзерунки мережив i блиск хутра у вранiшньому чи вечоровому свiтлi, еротизуе при тому кожну деталь, розшифровуючи ii чуттевi смисли. У цих описах антикварного свiту можна побачити ремiнiсценцiю «Дому митця» («La Maison d’un artiste», 1881) Едмона де Гонкура (як, зрештою, i у Вiтторiале самого Д’Аннунцiо): не холодний каталог, а закоханий у кожну деталь опис мистецького простору як святилища, в якому мешкае письменник ХІХ ст., чий погляд еротизуе унiкальнi форми, кольори i нюанси картин i гобеленiв, статуй i порцеляни, люстр i раритетних видань, китайських i японських дивовиж, естампiв на софiстиковано тонованих стiнах i дерев у саду, творячи зачаклований естетичний мiкрокосмос. Але «бiографiя» предметiв стае будiвельним матерiалом для безконечних дорiг пам’ятi про iсторiю родини та iсторiю краiни, для вiдтворення генеалогii почуттiв, що унеможливлюе забуття.
Ми самi стаемо частиною закоханостi чи то героя, чи то автора. Вiдчуваемо прохолоду тонкоi жiночоi шкiри, схожоi на молоко, осяяноi свiтлом хутряноi муфти, звiдки визирае букет фiалок. Жiнка, вдягнена в сукню небесно-голубого кольору, поцятковану срiблом, що виблискуе пiд старовинним мереживом з Мурано, не може не летiти над землею. А загорнута у синю ковдру жiнка здаеться закутаною у клапоть неба. Так знесилена любовним шалом коханка перетворюеться на символ Вищоi Жiночностi, крiзь тiло якоi вiдсвiчують мистецькi шедеври у вiках. Свiтло-бурштинове тiло жiнки викликае спогад про Данаю Корреджо, i плин тiл коханцiв одне крiзь одного стае водами вiчного Тибру…
Д’Аннунцiо мае дивовижну здатнiсть конденсувати у словi кольори, аромати, свiтлотiнi, будити до життя потаемну душу речей. До нас долинае запах троянд у флорентiйських вазах. Шубка спадае з плiч жiнки, пахнучи гелiотропом. Дарма, що тим квiтам бiльше сотнi рокiв, але вони нам сяють своiми пелюстками iз темряви часу – крiзь свiтовi вiйни, крiзь катастрофи людських доль. Кожна вишукана деталь щодення – кристал iсторii, який сублiмуеться не з вiдсторонених описiв чи академiчноi аналiтики, а просвiчуеться крiзь тiло жiнки, крiзь спектри мистецьких вiзiй i чуттевих алюзiй. Взяти, наприклад, опис Чашi Александра – це срiбна чаша, що ii Чезаре Борджiа подарував загубленiй у часi княгинi Бiзентi, «перед тим як поiхав до Францii, щоб вiдвезти папську буллу, яка давала дозвiл на розлучення та новий шлюб королю Людовiку Дванадцятому». Малюнки для скульптури на ii краях робив, можливо, Рафаель. У давнину з подiбноi чашi пив Александр Македонський. Вона зблискуе у придворних мемуарах Брантома, лiтописця iнтриг европейських дворiв… У дзвiнкому металi цiеi чашi, схожоi бiльше на музичний iнструмент, пише автор, ми чуемо вiдгук учт македонського полководця, дзвiн меча, яким Людовiк ХІІ завойовував Мiлан, бачимо вiдсвiт скарбiв у замку мiста Шинон над Луарою, де 1429 року Жанна д’Арк пророкувала недовiрливому дофiну, що вiн стане королем Карлом VІІ Переможцем… І все це плетиво iсторичних посилань – лише для того, щоб побачити прозорiнь жiночого тiла, зануреного у воду у вiдсвiтах металу, який ще «не став срiблом, а золото вже вмирало». Ось у цьому загадка Д’Аннунцiо – письменника, для якого немае лiнеарних реальностей, чiтко окреслених перспектив, а е лише гранi, вiдсвiти, заломлення кольорiв i смислiв. Здаеться, нiби весь обшир iсторii, описаний у кiлькох важких абзацах, що потребують системних iсторичних коментарiв, iснуе лише для того, щоб розтанути у свiтiннi вранiшньоi купелi, де жiноче тiло не дае металу стати срiблом водночас iз умиранням золота. Це золото – колiр i свiтло, але також i музика. Якщо ми зацитуемо цю фразу iталiйською – «il metallo non era argento ancоra e l’oro moriva», – у переливах «л» i «р» вiдчуемо струменiння мелодii вiрша, самозаглиблену музичну гаму, меланхолiйний звук води… І зрозумiемо: оце вона i е, краса для краси. Нi, не так: справжня краса для справжньоi краси… Краса, яка знае про свою минущiсть, але вмiе при цьому ставати вiчнiстю.
А ще музика: творчiсть Д’Аннунцiо занурена в музику – i проза i поезiя. Сам вiн, до речi, грав i на скрипцi, i на фортепiано, i на гiтарi. Мав удома скрипку Якобуса Стайнера, одного з кращих скрипкових майстрiв Тiроля, попередника Страдiварi. Герой вперше зустрiчае Елену Мутi на концертi Бетховена. «Мiсячна соната» – музичне тло iхнього кохання. Друга його коханка, Марiя Феррес, – музикантка, що грае Баха i Шумана…
Мистецтво вiчне – як вiчна любов. У любовi час не проминае. «Якщо театр любовi не змiнився, – каже письменник, – чому би мала змiнитися любов?» Не просто конкретне почуття зi своею iсторiею, але сама iдея вищоi любовi – прихований символiчний афродизiак цього роману. Погляд жiнки, усмiшка жiнки спроможнi пов’язувати мiж собою iсторичнi епохи. Нематерiальна усмiшка Елени – не порух губiв, а «випромiнювання душi через губи», а очi ii «залишалися сумними й наче загубленими в далечi внутрiшнього сну. То були справжнi очi Ночi, затягнутi густою тiнню», що iх мiг би уявити собi хiба що Леонардо да Вiнчi…
І все ж абсолютний протагонiст цього роману насправдi навiть не Андреа i не його коханi жiнки. Це – Рим. «Рим був його великою любов’ю. Не Рим цезарiв, а Рим пап; не Рим арок, терм, форумiв, а Рим вiлл, фонтанiв, церков». Словом, не монументальний античний Рим, не величний Ватикан, а витончений, зелений, сонячний Рим вохрових, бежевих чи кольору англiйськоi троянди вiлл, що тонуть у садах, ренесансних скульптур уже доби маньеризму, церков у тiнi магнолiй та олеандрiв. Не мiсто iмператорськоi величi, не релiгiйне серце християнського свiту, а Вiчне мiсто для прихистку коханцiв, що прагнуть розчинитися у навскiсних променях призахiдного сонця, в жебонiннi вод бiля притульного фонтана. Емблематичний той улюблений Фонтан з Черепахами: посеред невеличкоi площi Маттеi в серцi еврейського гетто. Просто чаша з водою, яку тримають оголенi юнаки. А потiм Лоренцо Бернiнi додав на краi чашi бронзових черепашок. І що? І нiчого. Просто гарно без пояснень. Минають столiття, i ллеться веселими голосами вода на iхнi лискучi бронзовi панцирi.
Це освiдчення в любовi не до античного, а до iталiйського Рима, до ренесансноi традицii як до осердя европейськоi культури, яка, в свою чергу, е для Д’Аннунцiо серцем людськоi цивiлiзацii. Але ця любов до Рима розчинена в людськiй любовi, в найiнтимнiших почуттях, найсокровеннiших пристрастях. Андреа мрiе жити на вiллi Боргезе чи вiллi Медiчi з картинами Рафаеля i Тицiана, де свiтились би грецькi статуi у хащах самшиту, де червоний гранiт з Орiенту контрастував би з бiлим каррарським мармуром. Але вся ця мистецька розкiш бачиться лише сценою для безсмертного кохання.
Рим описуеться часом подiбно до жiнки. Це Рим, славний не м’язами гладiаторiв, а фосфоресцентний «божественний Рим» у жовтнi, промальований розмитими лiнiями кольору ардезii… Ардезiя – так називаеться скеля на пiвночi Італii – сiрого кольору з переходом у блакитний. І десь удалинi цей Рим кольору ардезii поглиблюеться блискотливими гранями аметисту… Або зимовий Рим у спiралях срiблястих туманiв. Тож якщо в поле зору автора i потрапляе «грандiозне видовище iмперських палацiв» на пагорбi Авентiно, «пiдпалених червоним призахiдним сяйвом, якi палахкотiли мiж чорними кипарисами, крiзь якi сотався золотавий пил», то йдеться насправдi не про велич античноi архiтектури, а про дивовижний пейзаж у словi в пурпурово-чорно-золотих тонах, – у тому фаустiвському словi, що зупиняе мить кохання у безмiрi космiчного часу.
Вiчне мiсто перенизане легким мереживним плетивом застиглоi музики каменю, в якому загубилися душi вiрних i зрадливих коханцiв. І сама книга – як те бiле вiяло зi слоновоi кiстки вишуканоi жiнки, крiзь майстерне рiзьблення якого бачимо то архiтектурнi обриси Вiчного мiста, то нiжний блиск закоханих очей. На невидимому тлi концтаборiв i пожарищ ХХ ст. проходить жiнка, цiлуючи коханого в кутики вуст, закриваючись бiлим вiялом, а вiтер вiдносить ii нечутнi слова кудись ген за Тибр.
«Я маю те, що я дарую» – це мотто письменника. Цi слова зустрiчають нас при входi у Вiтторiале. Їх можна бачити на аркушах його листiв з вензелями. А повнiстю мотто звучить так: «Я маю те, що я дарую, бо я завжди любив».
Оксана Пахльовська
Насолода
Присвячуеться Франческо Паоло Мiкеттi[29 - Франческо ПаолоМiкеттi (1851–1925) – iталiйський художник i фотограф родом з Абруццо, друг Д’Аннунцiо. Письменник написав роман «Насолода» та деякi iншi своi твори у францисканському монастирi мiстечка Франкавiлла-аль-Маре, де Мiкеттi органiзував одне з найпрестижнiших на той час в Італii мистецьких товариств. Мiкеттi долучився до постановки i костюмiв трагедii Д’Аннунцiо «Дочка Йорiо» (1904) та написав однойменну картину (1895).]
Ця книжка, написана у твоему домi приязно прийнятим гостем, повертаеться до тебе як подарунок вдячностi, як виконана обiтниця.
Пiд час стомливоi i тяжкоi працi твоя присутнiсть пiдтримувала мене i заспокоювала, як море. У болiсних i примхливих викрутасах стилю прозора простота твоiх мiркувань була для мене тим прикладом, який допомагав менi вдосконалити текст. Коли в процесi аналiзу виникали сумнiви, твоi глибокi висновки нерiдко освiтлювали iх яскравим свiтлом.
Тобi, котрий вивчае усi форми й мутацii духу, як я вивчаю всi форми й мутацii речей, тобi, котрий розумiе закони, за якими розгортаеться внутрiшне життя людини, як я розумiю закони малювання й колористики, тобi, який е глибоким знавцем душ, як i знавцем законiв живопису, я завдячую дослiдженням i розвитком найшляхетнiших здiбностей iнтелекту; завдячую звичкою до спостережень, а передусiм завдячую методом. Нинi, як i ти, я переконаний у тому, що iснуе лише один об’ект для вивчення – Життя.
Насправдi ми перебуваемо досить далеко вiд того часу, протягом якого ти в Галереi Шарра[30 - Галерея Шарра – галерея в Римi поблизу знаменитого Фонтана Тревi; тут знаходилась редакцiя лiтературно-мистецького журналу «Вiзантiйська хронiка» («Cronaca Bizantina»), що виходив у серединi 80-х рокiв ХІХ ст. пiд редакцiею Д’Аннунцiо.] намагався проникнути в таемницi Вiнчi та Тицiана, а я звертався до тебе з вiршами, що мрiяли
Про Ідеал, який у вiчнiсть прагне,
Та про Красу, яка не знае болю!
Хай там як, а обiтницю того часу ми виконали. Ми разом повернулися на нашу чудову батькiвщину, у твiй «просторий дiм». Тепер тут не висять на стiнах гобелени Медiчi, не збираються дами на веселi розмови, не кружляють навколо нашого столу виночерпii та гончаки Паоло Веронезе,[31 - ПаолоВеронезе (1528–1588) – видатний iталiйський художник Пiзнього Ренесансу, представник венецiйськоi школи.] екзотичнi фрукти не наповнюють вази, що iх Галеаццо Марiо Сфорца[32 - Галеаццо Марiо Сфорца – герцог Мiлана, покровитель мистецтв, зокрема музики, вiдомий також як жорстокий правитель-тиран (1444–1476).] замовляв у Маффео дi Клiвате.[33 - Маффео дi Клiвате – вiдомий чеканщик ХV ст. з ломбардського мiста Клiвате (або Чiвате, Civate).] Ми надихаемося набагато вищими цiлями; i наше життя, либонь, набагато примiтивнiше, й, мабуть, набагато бiльш овiяними духом Гомера та героiв здаються нашi гiднi Аякса трапези на березi розхвильованого моря, якими ми тамуемо голод у перервах мiж наповненими працею постами.
Я усмiхаюся, коли думаю, що ця книга, в якiй я не без смутку дослiджую стiльки зiпсутостi та спотворення, стiльки витонченоi фальшi й марноi жорстокостi, написана в простiй i мирнiй атмосферi твого дому мiж останнiми наспiвами меси й першими пасторалями снiгу, тодi як разом iз моiми сторiнками зростало дорогоцiнне життя твого сина.
Не випадае сумнiватися в тому, що коли в моiй книжцi е бодай трохи людського милосердя та доброти, то я завдячую ними твоему синовi. Нiщо так не розчулюе й не втiшае, як видовище життя, яке розкриваеться й розвиваеться. Навiть видовище вранiшнього свiтанку не можна порiвняти з цим чудом.
Ось перед тобою моя книжка. Якщо, читаючи ii, твiй погляд ковзне далi й ти побачиш, як твiй Джорджо простягае до тебе рученята й усмiхаеться тобi своiм круглим личком, як у божественних рядках Катулла, – припини читати. І милуйся, як крихiтнi рожевi нiжки почнуть топтати сторiнки, де зображена вся нiкчемнiсть Насолоди; i це неусвiдомлене топтання я раджу тобi сприйняти як символ i як провiстя.
Нехай тобi щастить, Джорджо. Мiй друже й учителю, щире тобi спасибi.
Книга перша
I
Рiк помирав тихою i лагiдною смертю. Сонце в день Святого Сильвестра[34 - День Святого Сильвестра – за григорiанським календарем, останнiй день року, з якого починаеться новорiчне свято.] сяяло туманним м’яким теплом, золотавим, майже весняним, у небi Рима. На всiх вулицях було безлiч народу, як то бувае в одну з травневих недiль. На площi Барберiнi та площi Іспанii розминалися безлiч екiпажiв. Вiд обох площ долинав неясний i незмовкний шум, досягаючи до церкви Трiнiта-деi-Монтi,[35 - Трiнiта-деi-Монтi – титулярна церква над Іспанськими сходами. Будувалась вiд 1502 до 1588 р. В однiй з капел знаходиться цикл фресок Данiеле да Вольтерра, шедевр маньеризму.] звiдти – до вулицi Сикстинськоi i проникаючи вже набагато тихшим навiть у кiмнати палацу Дзуккарi.[36 - Палац (або палаццо) Дзуккарi – будiвля на площi Трiнiта-деi-Монтi архiтектора-маньериста з Урбiно Федерiко Дзуккарi (1539–1609), що прагнув створити емблему iдеального помешкання митця. Зараз там знаходиться Bibliotheca Hertziana – iнститут iсторii мистецтва нiмецького Товариства iм. Макса Планка для сприяння розвитку наук.]
Кiмнати поступово наповнювалися пахощами свiжих квiтiв, якi стояли у вазах. Розквiтлi троянди з широкими пелюстками були зануренi в кришталевi келихи, якi височiли на позолочених нiжках, виготовлених у виглядi алмазних лiлей, що стоять за Мадонною на картинi Сандро Боттiчеллi в галереi Боргезе.[37 - Галерея Боргезе – картинна галерея в Римi, зафундована 1902 р. на основi колекцii античного та ренесансного мистецтва патрицiанськоi родини Боргезе. Тут знаходяться шедеври голландського, французького, нiмецького та iспанського живопису, iталiйського мистецтва ХVІ – ХVІІ ст., зокрема унiкальна колекцiя скульптур Джан Лоренцо Бернiнi та картин Караваджо.] Жодна iнша форма келихiв не дорiвнюе за своею елегантнiстю цiй. Квiти в такiй прозорiй в’язницi майже наповнюються духовним змiстом i лiпше передають образ релiгiйноi або любовноi пожертви.
Андреа Спереллi чекав у себе вдома кохану жiнку. Усi речi, що його оточували, здавалося, передавали дух любовноi тривоги. У камiнi палахкотiли дрова iз сухого ялiвцю, а маленький чайний столик стояв поруч iз фiлiжанками й блюдечками з майолiки Кастельдуранте,[38 - Кастельдуранте – мiстечко в провiнцii Марке, де ще з часiв Середньовiччя виробляеться вишукана майолiка (вiд 1636 р. Кастельдуранте було перейменоване в м. Урбанiя на честь папи Урбана VІІІ).] прикрашеними малюнками з мiфологiчних сюжетiв Люцiо Дольчi,[39 - Люцiо Дольчi – художник-маньерист родом iз Кастельдуранте (1516–1591).] античними формами незрiвнянноi краси, де пiд малюнками були написанi чорною фарбою, курсивом гекзаметри Овiдiя. Свiтло проникало в дiм, пом’якшене завiсами з червоноi парчi з гаптованими срiблом гранатами, листям i написами. Надвечiрнi променi сонця скiсно падали на фiранки, i iхнi мереживнi вiзерунки вiдбивалися на пiдлозi.
Дзигарi на дзвiницi церкви Трiнiта-деi-Монтi видзвонили о пiв на четверту. Залишалося ще пiвгодини. Андреа Спереллi пiднявся з канапи, на якiй лежав, i пiшов, щоб вiдсунути фiранку одного з вiкон; потiм зробив кiлька крокiв по квартирi; розгорнув книжку, прочитав у нiй кiлька рядкiв i знову ii закрив; потiм став озиратися навкруг себе невпевненим поглядом, нiби шукаючи якусь рiч. Тривога чекання дiймала його так гостро, що вiн мав потребу рухатися, зайнятися чимось, пом’якшити внутрiшню напругу якоюсь матерiальною дiяльнiстю. Вiн нахилився до камiна, узяв щипцi, щоб розворушити вогонь, поклав на розпалену купу ще одне полiно ялiвцю. Купа згорiлих дров осiла; вугiлля, бризкаючи iскрами вогню, пiдкотилося до металевоi пластини, яка захищала килим; полум’я розпалося на безлiч дрiбних синiх язичкiв, якi спалахували i згасали. Головешки димiли.
У пам’ятi чоловiка, який перебував у станi чекання, ожив один спогад. Саме перед цим камiном Елена мала звичай грiтися, перш нiж одягтися пiсля години iнтимних зносин. Вона з великою майстернiстю завантажувала камiн великими полiнами. Хапала великi щипцi обома руками i трохи вiдкидала голову назад, щоб уникнути iскор. Їi тiло, яке примощувалося на килимi в дещо незручнiй позi через необхiднiсть рухати м’язами i згинати плечi, здавалося, усмiхалося всiма своiми суглобами i всiма складками та всiма заглибинами, з його свiтлим бурштиновим кольором, нагадуючи Данаю Корреджо.[40 - «Даная» (1531–1532) Корреджо (1489–1534) зберiгаеться в пiнакотецi вiлли Боргезе.] І вона справдi скидалася обрисами тiла на одну з жiнок Корреджо, зi своiми маленькими й гнучкими руками та ногами, схожими на гiлки, майже як у Дафни на початку ii перетворення на дерево.
Пiсля того як вона закiнчувала свою роботу, дрова розгорялися i створювали раптове джерело блиску. У кiмнатi це гаряче рожеве свiтло й холоднi променi призахiдного сонця, що проникали крiзь шибки, змагалися протягом якогось часу. Запах спаленого ялiвцю злегка затуманював голову. Елена, схоже, перебувала в полонi дитячоi радостi, дивлячись на яскраве й гаряче полум’я. Вона мала трохи жорстокий звичай обривати й кидати на килим пелюстки всiх квiтiв, що були у вазах, пiсля кожного любовного побачення. Пiсля того як поверталася до кiмнати, повнiстю вдягнена, натягуючи рукавички або заколюючи волосся, вона всмiхалася посеред цього безладу; i нiщо не могло зрiвнятися з грацiею того руху, яким вона трохи пiдсмикувала сукню, простягаючи вперед спочатку одну ногу, потiм другу, щоб коханець нахилився й зав’язав ще розв’язанi шнурки ii черевикiв.
Тут нiчого не змiнилося. Вiд усiх речей, на якi Елена дивилася або яких вона торкалася, на нього напливали спогади та образи далекого часу. Пiсля майже двох рокiв перерви Елена вперше переступить через цей порiг. Через три години вона, безперечно, прибуде, сяде в оце крiсло, трохи засапавшись, як у тi часи, й почне говорити. Усi речi знову почують ii голос, а може, навiть ii смiх через два роки.
День великого прощання якраз припадав на двадцять п’яте березня тисяча вiсiмсот вiсiмдесят п’ятого року, воно вiдбулося за Порта Пiа,[41 - Порта Пiа – початково ворота в пiвнiчно-схiднiй частинi Мурiв Аврелiана (зведенi iмператором Аврелiаном мiж 270 та 275 рр. для захисту Рима вiд варварiв), Порта Пiа, Ворота Пiя (побудованi папою Пiем IV з династii Медiчi), стали одним з останнiх творiнь Мiкеланджело. 20 вересня 1870 р. тут завершився рух Рiсорджiменто рiшучою битвою мiж iталiйськими та папськими вiйськами, що закiнчилася взяттям Рима та поверненням його до Італii з-пiд влади Ватикану.] в каретi. Дата прощання залишилася невитравною в пам’ятi Андреа. Сьогоднi, чекаючи Елену, вiн мiг пригадати найменшi подробицi того дня з дивовижною яснiстю. Видовище номентанського краевиду[42 - Видовище номентанського краевиду – маеться на увазi вулиця Номентана, що починаеться з Порта Пiа, – в Давньому Римi поеднувала Рим з мiстечком Номентум.] поставало тепер перед ним в iдеальному свiтлi, як у тих пейзажах, що iх ми бачимо увi снi, де речi бувають видимi здалеку завдяки тому випромiнюванню, яке подовжуе iхнi форми.
Закрита карета рiвномiрно торохтiла, запряжена кiньми, якi бiгли клусом; стiни стародавнiх патрицiанських вiлл проминали iх поза вiконцями, бiлi, вони майже вiддзеркалювали свiтло дня й вiддалялися вiд них безперервно i неквапно. Вряди-годи вони бачили велику залiзну хвiртку, вiд якоi вiдходила стежка з високими деревами обабiч, або зелене подвiр’я, населене давньоримськими статуями, або довгi рослиннi портики, крiзь якi проникали блiдi променi сонця.
Елена мовчала, закутавшись у просторий плащ iз хутра видри, затуливши обличчя вуаллю, сховавши руки в замшевi рукавички. Вiн iз насолодою вдихав тонкi пахощi гелiотропу, якi линули вiд коштовного хутра, водночас притискаючись до ii руки своею рукою. Обое вiдчували, що вони перебувають наодинцi, далеко вiд iнших людей. Але раз у раз iх проминала чорна карета якогось прелата або пастух верхи, або група священнослужителiв у фiолетових одiннях, або череда худоби.
За пiвкiлометра вiд мосту вона сказала:
– Вийдiмо з карети.
У вiдкритому полi холодне й прозоре свiтло здавалося джерельною водою. Дерева гойдалися на вiтрi й завдяки iлюзii зору, здавалося, передавали свое розгойдування всiм навколишнiм речам.
Вона сказала, пригортаючись до нього й хитаючись на твердiй землi:
– Я поiду звiдси сьогоднi ввечерi. Ми бачимося з тобою востанне.
Потiм замовкла. Тодi знову заговорила, роблячи паузи, про необхiднiсть ii вiд’iзду, про необхiднiсть розлуки, заговорила голосом, переповненим смутком. Вiтер налiтав i зривав слова з ii губiв. Але вона все говорила й говорила. Вiн урвав ii, взявши за руку й шукаючи мiж гудзиками тiло, щоб намацати пульс.
– Облиш! Облиш!
Вони йшли, долаючи невтримнi пориви вiтру. І вiн, притискаючись до жiнки й вiдчуваючи, як його опановуе почуття глибокоi самоти, вiдчув також, як проникае йому в душу горде усвiдомлення життя, в якому вiн мав би бiльше волi й бiльше сил.
– Нiкуди не iдь! Нiкуди не iдь! Я хочу, щоб ти завжди була тут, зi мною.
Вiн намацав ii пульс i просунув пальцi в рукав, ковзаючи по ii шкiрi неспокiйними рухами з бажанням повного володiння.
Вона подивилася на нього одним iз тих поглядiв, якi хвилювали його, мов п’янке вино. Мiст уже був близько, рожевий у свiтлi сонця. Рiчка здавалася нерухомою й металевою уздовж усього русла. Заростi рогозу нахилялися пiд вiтром на ii берегах, i вода легенько штовхала кiлька жердин, увiткнутих у глинясте дно, якi, либонь, допомагали натягувати жилку пiд час риболовлi.
Тодi, щоб переконати ii, вiн удався до спогадiв. Заговорив про iхнi першi днi, про бал у палацi Фарнезе,[43 - Палац Фарнезе – одна з класичних будiвель Ренесансу, завершена 1546 р. Мiкеланджело. Нинi там розташоване посольство Францii.] про полювання на полях Божественного Кохання,[44 - Святилище Мадонни Божественного Кохання поблизу Рима.] про вранiшнi зустрiчi на площi Іспанii бiля вiтрин ювелiрних крамниць або на спокiйнiй i величнiй Сикстинськiй вулицi, коли вона виходила з палацу Барберiнi,[45 - Палац родини Барберiнi на однойменнiй площi у схiднiй частинi Рима. Зразок бароково-маньеристичного стилю, серед архiтекторiв були зокрема генii-суперники Франческо Борромiнi та Лоренцо Бернiнi. Тут знаходиться нинi Нацiональна галерея старовинного мистецтва.] переслiдувана чочарками,[46 - Мешканцi Чочарii – мiсцевiсть у провiнцii Лацiо. Назва походить вiд специфiчного взуття мешканцiв – чоча (ciociа). З мiсцевiстю пов’язаний знаменитий фiльм «Чочара» («La Ciociara») Вiтторiо Де Сiки та Чезаре Дзаваттiнi за новелою Альберто Моравiа з Софi Лорен у головнiй ролi, в якому розповiдаеться про трагiчну долю жiнок, матерi та дочки, пiд час Другоi свiтовоi вiйни.] якi пропонували iй троянди в кошиках.
– Ти пам’ятаеш? Ти пам’ятаеш?
– Так.
– А той вечiр, коли я прийшов до тебе з цiлим оберемком квiтiв?… Ти була сама-одна й читала бiля вiкна. Ти пам’ятаеш?
– Так, пам’ятаю.
– Я увiйшов. Ти майже не обернулася. Ти зустрiла мене досить холодно. Що з тобою було? Я не знаю. Я поклав букет на столик i став чекати. Ти заговорила про якiсь марнi речi, без бажання й без радостi. Я тодi подумав спантеличено: «Вона вже мене не кохае». Але пахощi квiтiв уже наповнили всю кiмнату. Я досi бачу, як ти тодi схопила букет обома руками й занурила в нього обличчя, вдихаючи його аромат. Коли ти пiдвела голову, здавалося, твое обличчя увiбрало iхнiй колiр, а очi змiнили барву, нiби ти випила щось п’янке…
– Розповiдай, розповiдай, – сказала Елена слабким голосом, спершись на перила мосту й опанована чарами невпинних хвиль.
– А потiм на канапi, ти пригадуеш? Я обсипав тобi груди, руки й обличчя квiтами, геть укривши тебе ними. Ти скидала iх, пiдставляючи менi то губи, то шию, то заплющенi очi. Мiж твоею шкiрою i моiми губами я вiдчував холоднi та вологi пелюстки. Коли я цiлував тебе в шию, ти тремтiла всiм тiлом i простягала руки, щоб вiдштовхнути мене. А тодi… Твоя голова була занурена в подушки, груди захованi пiд трояндами, а руки оголенi до лiктiв; i я нiколи не переживав такого нiжного й солодкого вiдчуття, як тремтiння двох блiдих рук на моiх скронях… Ти пригадуеш?
– Так, так… Продовжуй!
Вiн говорив i говорив iз дедалi бiльшою нiжнiстю. Сп’янiлий вiд своiх слiв, вiн майже не усвiдомлював, якими вони були. Елена, обернувшись спиною до сонця, нахилилася до коханця. Обое вiдчували, як невпевнено торкаються одне до одного крiзь одяг iхнi тiла. Пiд ними протiкали води рiчки, повiльнi й холоднi. Густi заростi рогозу, плавкi, наче людське волосся, нахилялися пiд кожним подувом вiтру й ходили хвилями.
Потiм вони перестали розмовляти; але дивлячись одне на одного, чули у вухах незмовкний гомiн, який нiби передавав частину iхнього буття, немовби щось, насичене звуками, втiкало з iхнього мозку й розливалося по всiй навколишнiй рiвнинi.
Елена, випроставшись, сказала:
– Ходiмо. Уже шоста година. Де тут можна випити води?
Вони рушили через мiст до римськоi таверни. Кiлька вiзникiв розпрягали коней, гучно обсипаючи один одного лайкою. Призахiдне сонце яскраво освiтлювало гурт людей i коней.
Коли двое подорожнiх увiйшли до таверни, люди в тавернi не виявили найменшого подиву. Трое чи четверо чоловiкiв з жовтою шкiрою, вочевидь, хворих на пропасницю, стояли навколо квадратноi жаровнi мовчки. Пастух iз рудим волоссям дрiмав у кутку, ще тримаючи в пальцях погаслу люльку. Двое молодикiв, худих i роздратованих, грали в карти, iнодi зиркаючи один на одного iз звiрячою люттю. Хазяйка таверни, гладка жiнка, тримала на руках хлопчика, важко гойдаючи його.
Поки Елена пила воду зi склянки, жiнка показувала на дитину жалiбним голосом:
– Погляньте-но, синьйоро! Погляньте-но, синьйоро!
Бiдолашне створiння було вкрай виснажене. Лiловi губи були вкритi бiлою плiвкою, в ротi виднiлися згустки молочного кольору. Здавалося, життя вже покинуло це маленьке тiло, залишилася тiльки заплiснявiла немiчна плоть.
– Помацайте, синьйоро, якi в нього холоднi ручки… Вiн не може анi пити, анi ковтати, не може заснути…
Жiнка схлипувала. Хворi чоловiки бiля жаровнi дивилися на неi з жалем i смутком. Двох молодикiв схлипування жiнки вочевидь дратували.
– Ходiмо, ходiмо, – потяг Андреа Елену за руку й залишив на столi мiдяк.
Вони повернулися до мосту.
Течiя рiчки тепер палахкотiла вiд призахiдного сонця. Іскриста лiнiя тяглася аж до обрiю, удалинi вода мерехтiла коричневим, так нiби по нiй плавали плями олii чи бiтуму. Пагорбиста рiвнина здавалася порiзаною ровами й забарвилася фiолетовим. Над Вiчним мiстом небо дедалi червонiшало.
– Бiдолашне створiння, – пробурмотiла Елена з глибоким жалем, мiцно вчепившись у руку Андреа.
Вiтер шаленiв. Зграя ворон пролетiла в червонястому небi, голосно каркаючи.
І тодi якась сентиментальна екзальтацiя опанувала душi двох закоханих у передчуттi майбутньоi самоти. Здавалося, щось трагiчне й пiднесене проникло в iхню пристрасть. Їхнi почуття загострилися вiд споглядання буревiйного заходу сонця.
Елена зупинилася.
– Я не можу зробити нi кроку, – сказала вона, важко вiдсапуючись.
Карета була ще далеко, вона так само стояла на тому мiсцi, де вони ii покинули.
– Ще трохи, Елено! Ще трохи! Хочеш, я тебе понесу?
Опанований нестримним спалахом почуттiв, Андреа заговорив наче сам до себе:
– Чому вона хоче мене покинути? Чому хоче зламати чари? Хiба iхнi долi не поеднанi назавжди? Вiн мае потребу в нiй, щоб жити, йому потрiбнi ii очi, ii голос, думки про неi… Вiн наскрiзь просякнутий цим коханням, уся його кров насичена ним, наче отрутою, вiд якоi вилiкуватися не можна. Чому вона вирiшила втекти? Адже вiн обплутаний нею, вiн не зможе вiдiрвати ii вiд своiх грудей. Нi, такого не може бути. Нiзащо! Нiколи!
Елена слухала його мовчки, з низько опущеною головою, ховаючи обличчя вiд вiтру. Через якийсь час вона подала знак вiзниковi, щоб той наблизився. Конi зрушили з мiсця.
– Зупинитесь бiля Порта Пiа, – наказала синьйора, пiднявшись у карету разом зi своiм коханцем.
І миттевим порухом пiддалася його бажанню, а вiн став цiлувати ii губи, лоб, волосся, очi, шию, жадiбно, швидко, не дихаючи.
– Елено! Елено!
Червонястий блиск проник у карету, вiдбиваючись вiд будинкiв кольору цегли. Вони наближалися до вулицi, по якiй цокали копитами безлiч коней.
Елена, нахилившись до коханця, з глибокою нiжнiстю й покорою сказала:
– Прощавай, моя любове! Прощавай! Прощавай!
Коли вона випросталася, праворуч i лiворуч проскакали швидким клусом десятеро чи дванадцятеро яскраво-червоних вершникiв, якi поверталися з полювання на лисиць. Один iз них, дюк дi Беффi, проминаючи iх майже впритул, перегнувся в сiдлi, щоб заглянути у вiконце.
Андреа мовчав. Вiн вiдчував, що все його ество охопив глибокий занепад. Недавня хлоп’яча слабкiсть, пiсля того як минув бурхливий вияв почуттiв, не допомогла втриматися вiд слiз. Йому хотiлося принизити себе благанням, розбудити жалiсть жiнки слiзьми. В головi вiдчувалось неясне й туманне запаморочення; тонкий холод пiдступив йому до потилицi, проник до коренiв волосся.
– Прощавай… – повторила Елена.
Пiд аркою Порта Пiа карета зупинилася, йому треба було виходити.
Отож, чекаючи сьогоднi Елену, Андреа поновив у пам’ятi той далекий день; вiн бачив усi iхнi порухи, чув усi слова. Що вiн робив, коли карета з Еленою зникла в напрямку Чотирьох Фонтанiв?[47 - Чотири Фонтани – архiтектурний ансамбль мiж Трiнiта-деi-Монтi та базилiкою Санта Марiя Маджоре, що створювався рiзними авторами в 1588–1593 рр. Двi чоловiчi постатi символiзують найбiльшi рiчки Італii Тiбр та Арно, а отже, Рим i Флоренцiю, а жiночi постатi Дiани та Юнони уособлюють чесноти вiрностi й сили. Оспiваний у творi Отторiно Респiгi «Фонтани Рима».] По правдi – нiчого особливого. Тодi, як i завжди, коли зникав безпосереднiй об’ект, iз якого його дух черпав щось подiбне до iлюзорноi екзальтацii, до нього вiдразу повернувся спокiй, усвiдомлення того, що життя тривае, рiвновага душi. Вiн узяв вiзника, щоб доiхати додому. Там вiн перевдягнувся в чорний костюм, як робив завжди, не забуваючи про жодну деталь, яка додавала йому елегантностi, й пiшов обiдати до своеi кузини в палац Роккаджовiне,[48 - Палац Роккаджовiне – побудований у другiй половинi ХІХ ст. для родини дель Галло, що придбала маркiза Роккаджовiне.] як i щосереди. Усе, що стосувалося зовнiшнього життя, мало над ним велику владу, заповнювало його увагу, закликало насолоджуватися свiтськими втiхами.
Того вечора вiн повернувся додому досить-таки пiзно й завважив на столi блискучий черепаховий гребiнь, який Елена забула тут два днi тому. Тодi, нiби опам’ятавшись вiд забуття, вiн страждав протягом усiеi ночi вiд напливу думок, що розворушували його бiль.
Але хвилина зустрiчi наближалася. Дзигарi на Трiнiта-деi-Монтi видзвонили третю годину з чвертю. Вiн подумав iз глибоким хвилюванням: «Через кiлька хвилин Елена буде тут. Як прийняти ii? Якi слова я iй скажу?».
Його тривога була правдивою, i кохання до цiеi жiнки справдi вiдродилося в ньому; але словесний i пластичний вираз його почуттiв завжди був таким далеким вiд простоти й щиростi, що вiн за звичкою вже заздалегiдь готувався до вияву найглибших почуттiв.
Вiн спробував уявити собi сцену iхньоi зустрiчi; стулив кiлька фраз; пошукав очима найпридатнiше мiсце для iхньоi розмови. Потiм поглянув у дзеркало, чи обличчя досить блiде, чи вiдповiдае обставинам. Його погляд зупинився на скронях, там, де Елена мала звичку делiкатно цiлувати волосся. Вiн розтулив губи, щоб упевнитись у досконалому блиску своiх зубiв, адже колись Еленi подобалося проникати в усi куточки його рота. Його самолюбство зiпсованого й рознiженого молодика нiколи не нехтувало жодним ефектом витонченостi. Вiн умiв у коханнi видобувати зi своеi вроди найвищу втiху. Ця щаслива здатнiсть тiла й енергiйний пошук насолод пiдкоряли душi жiнок. Вiн мав у собi щось вiд Дон Жуана й вiд херувима. Умiв бути геркулесiвським чоловiком однiеi ночi й сором’язливим, нiжним, майже жiночним коханцем. Причина його могутностi була в тому, що в мистецтвi кохання вiн не нехтував жодним удаванням, жодною фальшю, жодною брехнею. Значна частина його сили пiдтримувалася лицемiрством.
«Що я маю зробити, коли зустрiну ii? Якi слова я скажу?» Вiн все ще був розгублений, а тим часом хвилини збiгали. Вiн не мав найменшого уявлення, в якому настроi прийде до нього Елена.
Вони зустрiлися вранцi на вулицi Кондоттi, де вона зазирала у вiтрини крамниць. Вона повернулася до Рима лише кiлька днiв тому пiсля тривалоi вiдсутностi, причини якоi були йому невiдомi. Несподiвана зустрiч схвилювала обох. Але залюднена вулиця змусила iх розмовляти з чемною й церемонною, майже холодною стриманiстю. Вiн сказав iй iз серйозним, трохи сумним виразом обличчя, заглянувши у вiчi:
– Менi треба так багато сказати вам, Елено. Ви прийдете до мене завтра? Нiщо не змiнилося в нашому куточку.
Вона вiдповiла йому просто:
– Гаразд, я прийду. Чекайте мене близько четвертоi. Я теж маю вам дещо сказати. А зараз залиште мене.
Вона вiдразу прийняла його запрошення, без будь-якого вагання, не виставляючи жодних умов, не виказавши, що вона надае цiй подii якоiсь ваги. Така готовнiсть спочатку розбудила в Андреа якiсь туманнi передчуття, навiть стурбованiсть. Чи прийде вона як подруга чи як коханка? Прийде, щоб вiдродити iхне кохання, чи знищить будь-яку надiю? Чи за останнi два роки вона бодай раз згадала про нього? Андреа цього не знав; але йому запам’ятався ii погляд, коли на вулицi вiн пiдiйшов до неi й уклонився, щоб привiтати. То був погляд, який запам’ятався йому назавжди, – так само лагiдний, так само глибокий, такий же ласкавий i нiжний погляд з-пiд довгих вiй.
До умовленого часу залишилися двi чи три хвилини. Напруга очiкування посилилася, вiн аж задихався. Знову пiдiйшов до вiкна й подивився на сходи до церкви Трiнiта. Елена мала звичку пiдiйматися цими сходами, коли йшла на побачення. На останнiй приступцi вона на мить зупинялася. Потiм швидко перетинала площу перед будинком Кастельдельфiно. Їi трохи вповiльненi кроки стукотiли брукiвкою безлюдноi площi.
Дзигарi видзвонили четверту. Вiд площi Іспанii й вiд Пiнцiо[49 - Пiнцiо – римський пагорб (вiн не належить до семи класичних пагорбiв Вiчного мiста). Тут знаходяться вiлла Медiчi, збудована в добу Ренесансу, де розташована нинi Французька академiя, та вiлла Боргезе] долинало торохтiння екiпажiв. Пiд деревами перед вiллою Медiчi було залюднено. Двое жiнок сидiли на кам’яних лавах пiд церквою, споглядаючи дiтей, якi бiгали навколо обелiска. Обелiск, рожевий вiд призахiдного сонця, вiдкидав довгу тiнь, нахилену й трохи синю. Повiтря густiшало, нiби сяйво призахiдного сонця стискало його. Мiсто у видолинку було забарвлене золотом, на тлi неба чiтко виднiлися чорнi кипариси на горi Монте-Марiо.
Андреа затремтiв. Якась постать з’явилася на вершинi невисоких сходiв, що спускалися Кастельдельфiно на майдан Мiньянеллi. Але то була не Елена, а якась синьйора, що квапливо звернула в Грегорiанську вулицю.
«А що як вона не прийде?» – засумнiвався Андреа, вiдходячи вiд холодного вiкна. І йому здалося ще лагiднiшим тепло кiмнати, ще гострiшим запах ялiвцю та троянд, ще таемничiшою тiнь вiд фiранок i портьер. Здавалося, цiеi митi кiмната була готова прийняти в обiйми жадану жiнку. Вiн подумав: з яким вiдчуттям Елена увiйде сюди? Немае сумнiву, що ii здолае ця нiжна атмосфера, що так переповнена спогадами; за одну мить тут можна втратити вiдчуття реальностi, часу; вона повiрить у те, що прийшла на одне зi своiх звичних побачень i нiколи не уривала прагнення палкоi пристрастi, бо завжди лишалася тiею Еленою, якою була колись. Якщо театр кохання не змiнився, то чому мае змiнитися кохання? Безперечно, вона вiдчуе глибоку спокусу речей, колись iй таких любих. Але для нього знов розпочалися новi страждання. Люди, схильнi до фантастичних марень або поетичних мрiй, надiляють також i речi чутливою й мiнливою душею, схожою на душу людини; i вони вбачають у формi, в кольорi, у звуках, у запахах речей прозорий символ, емблему почуття чи думки; i в кожному феноменi, у кожному iх поеднаннi вони розрiзняють психiчний стан чи моральний сенс. Інодi iхне бачення е таким яскравим, що вселяе в подiбнi душi гостру тривогу; iм здаеться, що вони задихаються вiд повноти життя, яке iм вiдкриваеться, i вони губляться в полонi власних фантазiй.
Андреа бачив, як його тривога вiддзеркалюеться вiд зовнiшнiх речей. А що його жадання марно губилося в чеканнi i його нерви розслаблювалися, то йому також здавалося, що майже еротична суть речей також марно випаровувалася або розвiювалася. Усi цi предмети, посеред яких вiн стiльки разiв кохав, утiшався i страждав, перейнялися вiд нього певною здатнiстю вiдчувати. Вони не тiльки були свiдками його кохання, його насолод, а й брали участь у них. У його пам’ятi кожна форма, кожен колiр вiдтворювали жiночий образ, були нотою, що передавала красу, елементом в екстазi пристрастi. Природа його смаку спонукала його шукати в коханнi багатогранну радiсть, складне злиття всiх емоцiй: високу iнтелектуальну напругу, безпораднiсть почуттiв чи натиск брутальностi. А що вiн у мистецтвi вiдчуттiв був естетом, то природно знаходив у свiтi речей значну частину свого сп’янiння. Цей вразливий комедiант не мiг уявити собi дiйство кохання без сценарiю. Адже його помешкання було досконалим театром, i вiн володiв надзвичайним умiнням облаштувати сцену. Але у свою майстернiсть вiн майже завжди вкладав усього себе; вiн щедро користувався багатством свого розуму; вiн так забувався, що нерiдко обманював себе власними хитрощами, ставав жертвою власних iнтриг, ранив себе власною зброею, як бува чарiвник, що потрапляе в пастку своiх же заклинань.
Усе навколо набувало для нього тiеi значущостi й того iснування, якого набувають, наприклад, священнi релiгiйнi релiквii, iнструменти культу – кожен предмет, що на нiм зосереджуеться людська думка, вiд якого людська уява пiдiймаеться на iдеальну висоту. Як ото слоiк через багато рокiв випускае пахощi, якi в нiм колись були, так i деякi предмети неясно зберiгають ту частку кохання, що колись проникло в них i освiтлювало iх своiм фантастичним свiтлом. І вони навiювали йому таке сильне збудження, яке iнодi опановуе людину, коли вона вiдчувае на собi вплив надприродних сил.
Здавалося, вiн справдi вiдчував майже вiртуальну реальнiсть пристрастi, яка пульсувала в кожнiй iз цих речей i в певнi хвилини вихоплювалася з них i огортала його. У такi хвилини, якби вiн потрапив в обiйми коханоi, то дарував би собi, своему тiлу й душi одне з тих надзвичайних свят, коли досить одного спогаду, щоб осяяти все життя. Оскiльки вiн був сам-один, його пригнiчувала нестерпна туга, глибокий смуток, що цей великий i рiдкiсний дар любити марнуеться даремно.
Марно! Троянди у високих флорентiйських вазах, якi також чекали, дихали всiма своiми чарiвними внутрiшнiми пахощами. Над канапою на стiнi вишуканi вiршi, якi оспiвували жiнку й вино, гармонiйно облямованi незбагненними шовковистими кольорами перського килима шiстнадцятого сторiччя, блищали у свiтлi призахiдного сонця, яке проникало крiзь куточок вiкна, де умисне було залишено прозору шибку, й робило чiткiшою навколишню тiнь i вияскравлювало подушки на канапi. Усе оповивала прозора i густа тiнь, оживлена осяйним пульсуванням таемного святилища, де зберiгався захований скарб. Вогонь у камiнi потрiскував. І кожен вiдсвiт полум’я, згiдно з образом Персi Шеллi, нагадував розколотий самоцвiт у рухливому сяйвi. У ту мить закоханому здавалося, що кожна форма, кожен колiр чи запах передавали найделiкатнiшу свою сутнiсть. А вона все не приiздила… А вона все не з’являлася…
І тут вiн уперше подумав про ii чоловiка.
Елена не була бiльше вiльною. Вона вiдмовилася вiд чудовоi свободи вдiвства, пошлюбившись iз англiйським дворянином, лордом Гамфрi Гiтсфiлдом через кiлька мiсяцiв пiсля ii несподiваного вiд’iзду з Рима. Андреа пригадав, що бачив повiдомлення про шлюб в однiй зi свiтських хронiк у жовтнi тисяча вiсiмсот вiсiмдесят п’ятого року; i чув безлiч коментарiв про нову ледi Елену Гiтсфiлд серед багатьох вiдпочивальникiв римськоi осенi. Вiн також пригадав, що попередньоi зими зустрiчався з десяток разiв iз тим лордом Гамфрi на суботах княгинi Джустинiанi-Бандiнi та на рiзних заходах публiчного характеру. То був чоловiк сорока рокiв, iз волоссям попелястого кольору, iз залисинами на скронях, майже безкровний, з гострим поглядом свiтлих очей, з великим опуклим лобом, помережаним венами. Його прiзвище було як у того намiсника, який очолював героiчну оборону Гiбралтару (1779–1783), що iй надав безсмертя пензель Джошуа Рейнолдса.[50 - Джошуа Рейнолдс – англiйський художник-портретист (1723–1792), представник урочистого класицистичного «великого стилю» («Grand manner»). Один iз засновникiв та перший президент Королiвськоi академii мистецтв у Лондонi.]
Яке мiсце посiдав той чоловiк у життi Елени? Якi зв’язки, окрiм подружнiх, пов’язували ii з ним? Якi змiни вiдбулися в нiй унаслiдок матерiальних i душевних контактiв iз чоловiком?
Непевнi здогади заполонили душу Андреа. Посеред цiеi штовханини думок перед ним чiтко й виразно постало видiння iхнiх любощiв. І бiль був таким нестерпним, що вiн аж пiдхопився на ноги iнстинктивним стрибком, бо вiдчув, як його зненацька поранило в один iз життево важливих органiв. Вiн перетнув кiмнату, вийшов у передпокiй i пiдiйшов до незамкнених дверей, якi залишив прочиненими. Була за чверть п’ята.
Через короткий час вiн почув кроки на сходах, шелестiння одягу, засапане дихання. Не було сумнiву – сходами пiдiймалася жiнка. Уся кров шугнула йому до голови з такою силою, що, знервований тривалим чеканням, вiн вiдчув, нiби сили його покинули й зараз вiн упаде. Але жiночi кроки лунали вже на останнiх сходинках, дихання трохи заспокоiлося, кроки чулися вже на майданчику. І ось на порозi – Елена.
– О, Елено! Нарештi!
У цих словах пролунав такий вираз глибокого болю й тривоги, що на губах у жiнки з’явилася загадкова усмiшка, в якiй були змiшанi жалiсть i втiха. Вiн узяв ii за праву руку, яка була без рукавички, й провiв у кiмнату. Вона ще була засапана; але на ii обличчi пiд чорною вуаллю розлився легенький рум’янець.
– Пробачте менi, Андреа. Але я не могла звiльнитися ранiше. Стiльки вiзитiв треба було роздати. Я була дуже стомлена цими днями. Я бiльше не можу. Як тут задушно! Якi пахощi!
Вона ще стояла посеред кiмнати; здавалося, вона трохи вагаеться, хоч говорила швидко й легко. Плащ, як у кармелiток, з рукавами у стилi Імперii, застебнутими на зап’ястках, iз величезним комiром iз чорно-буроi лисицi, з единою прикрасою, закривав усе ii тiло, не приховуючи стрункого стану. Вона дивилася на Андреа очима, в яких тремтiла усмiшка, що не приховувала гостроти зацiкавленого погляду. Вона сказала:
– Ви трохи змiнилися. Хоча я не сказала б, у чому саме. Наприклад, маете на вустах гiркий вираз, якого я ранiше не помiчала.
Вона сказала цi слова тоном приязноi фамiльярностi. Вiдлуння ii голосу в кiмнатi було таким приемним для Андреа, що вiн вигукнув:
– Говорiть, Елено! Говорiть iще!
Вона засмiялася. І спитала:
– Навiщо?
Вiн вiдповiв, узявши ii за руку:
– Ви знаете.
Вона забрала руку й подивилася молодиковi у вiчi.
– Я бiльше нiчого не знаю.
– То ви змiнилися?
– Дуже.
Обое переживали давнi почуття. Але вiдповiдь Елени вiдразу прояснила проблему. Андреа ii зрозумiв. І швидко, але точно, завдяки iнтуiцii, властивiй деяким душам, що звично аналiзують свiй внутрiшнiй стан, зрозумiв моральний настрiй своеi гостi i те, що мае мiж ними вiдбутися. Вiн уже був огорнутий чарами цiеi жiнки, як i колись. Але цiкавiсть спонукала його запитати:
– Ви не сядете?
– Сяду, на хвилину.
– Сiдайте сюди, в крiсло.
«О, мое крiсло!» – мало не вигукнула вона зi спонтанним вiдчуттям, бо впiзнала його; але утрималася.
То було широке й глибоке крiсло, накрите старою шкiрою з блiдими витисненими химерами, схожими на тi, якi покривають стiни однiеi з кiмнат у палацi Кiджi. Шкiра набула того холодного й вишуканого вiдтiнку, схожого на тло деяких венецiанських портретiв або старовинну бронзу, що зберегла лише тонкий слiд позолоти, чи тонку черепахову пластину, крiзь яку просвiчуе золоте листя. Велика подушка з далматинськоi тканини, майже вилинялого кольору, який флорентiйськi торговцi шовком називали трояндовим, робила спинку зручною.
Елена сiла. Поклала на край чайного столика свою праву рукавичку й сумочку для вiзитiвок, у виглядi тонких пiхов з вiдполiрованого срiбла. Потiм зняла вуаль, пiднявши руки, щоб розв’язати вузол на потилицi, i ii елегантний рух вiдкинув хвилю прозорого свiтла на оксамит пiд пахвами, по довжинi рукавiв, на груди. Оскiльки тепло з камiна було надмiрним, вона затулилася вiд нього голою рукою, яка засяяла, немов рожевий алебастр, а перснi на ii пальцях заблищали. Вона сказала:
– Прикрийте вогонь, я вас прошу. Вiн надто жаркий.
– Вам бiльше не подобаеться вогонь? А ви ж були колись саламандрою! Цей камiн я розпалив у пам’ять…
– Не згадуйте про пам’ять, – урвала його вона. – Отже, прикрийте вогонь i запалiть свiтло. Я зготую чай.
– Ви не хочете зняти плаща?
– Нi, бо менi скоро треба буде йти. Уже пiзно.
– Але ж так вам буде парко.
Вона пiдвелася з нетерплячим жестом.
– Тодi допоможiть.
Знiмаючи з неi плащ, Андреа вiдчув пахощi ii тiла. Це вже були не колишнi пахощi, але такi вабливi, що проникли йому в самiсiньку глибiнь душi.
– У вас iншi пахощi, – сказав вiн iз дивним вiдлунням у голосi.
Вона вiдповiла просто:
– Так. Вони вам подобаються?
Андреа, ще тримаючи в руках ii плащ, занурив обличчя в хутро, яке огортало ii шию й увiбрало пахощiв вiд ii тiла та волосся. Потiм запитав:
– Як цi пахощi називаються?
– Вони не мають назви.
Вона знову сiла в крiсло, потрапивши у свiтло вiд полум’я. На нiй була мереживна чорна сукня, подекуди блищали намистинки чорного i сталевого кольору.
Сутiнки згасали за шибками вiкон. Андреа запалив у залiзних канделябрах кiлька свiчок яскравого помаранчевого кольору. Потiм затулив полум’я камiнним екраном.
У цьому iнтервалi мовчанки обое почувалися розгубленими. Елена не усвiдомлювала важливостi моменту й не була цiлком упевнена в собi. Хоч яких зусиль вона докладала, iй не вдавалося цiлком опанувати себе, прояснити своi намiри, змiцнити свою волю. Перед цим чоловiком, iз яким колись ii поеднувала така палка пристрасть, у цьому мiсцi, де вона прожила найважливiшi години свого життя, вона вiдчувала, як усi ii думки тремтять, розчиняються, розпадаються. Їi дух уже готувався увiйти в той блаженний стан сентиментальноi мiнливостi, в якому вона сприймала кожен рух, кожну позу, кожну форму зовнiшнiх дiй, наче випари в атмосферi. Вона вагалася, перш нiж вiддатися.
Андреа запитав тихо, майже смиренно:
– Вам так добре?
Вона всмiхнулася йому, нiчого не вiдповiвши, бо цi слова були для неi надзвичайно приемними, вони вiдгукнулися солодким тремтiнням у ii грудях. Вона делiкатно пiдвелася, запалила вогонь пiд черпаком з водою. Потiм вiдкрила лаковану коробку, в якiй зберiгався чай, i вкинула в порцеляновий чайник точно розраховану щiпку. Приготувала двi фiлiжанки. Їi рухи були повiльними й трохи нерiшучими, як у людини, котра думае зовсiм про iнше. Їi бiлi й досконалi руки рухалися з легкiстю метелика, вона не брала речi, а нiби легко торкалася них; вiд ii рухiв, вiд ii рук, вiд легких вигинiв тiла струменiла дивовижна еманацiя насолоди, яка нiби намагалася догодити розпаленим почуттям коханця. Андреа, який сидiв близько, дивився на неi ледь примруженими очима, всотуючи крiзь зiницi хтивi чари, що струменiли вiд неi. Здавалося, кожен ii рух долинав до нього десь в iншому вимiрi. Який коханець не переживав цю невимовну насолоду, коли iлюзiя доторку набувае такоi витонченостi, що вiдчуваеться на вiдстанi?
Обое мовчали. Елена вiдхилилася на подушку – вона чекала, коли закипить вода. Дивлячись на сине полум’я пальника, вона то знiмала з пальцiв перснi, то знову iх нанизувала, нiби робила це увi снi. То був не сон, а нiби вервечка спогадiв, туманних, мiнливих, неясних, швидкоплинних. Пам’ять про минуле кохання вiдроджувалася в ii душi, але вона не була виразною й чiткою; Елена переживала вiдчуття непевностi, не знаючи, що то було: насолода чи бiль. Щось подiбне вiдбуваеться, коли вiд зiв’ялих квiтiв, що втратили будь-якi особливостi кольорiв i пахощiв, народжуються спiльнi випари, в яких неможливо розпiзнати окремi складовi. Здавалося, вона принесла в собi подих давно померлих спогадiв, останнiй слiд уже зниклих радощiв, останнiй бiль уже мертвого щастя, щось подiбне до випарiв, у яких з’являються образи без назви, без контурiв, роздертi й пошматованi. Вона не знала, була це втiха чи бiль. Але потроху таемнича схвильованiсть, неясна тривога посилювалися й наповнювали ii серце нiжнiстю й гiркотою. Темнi передчуття, загадковi таемницi, забобонний страх, придушенi прагнення, подоланий бiль, стражденнi сновидiння, непогамованi бажання – усi тi неяснi елементи, якi складали ii внутрiшне життя, тепер розбуджувалися й вибухали.
Вона мовчала, замкнувшись у собi. Тодi як ii серце було по вiнця переповнене бурхливими почуттями, iй було приемно накопичувати свое хвилювання в мовчанцi. Розмовляючи, вона не змогла б утримати його.
Вода у кiвшику стала потроху закипати.
Андреа сидiв на низькому стiльцi й, обiпершись лiктем об колiно, дивився на прегарне створiння таким пильним поглядом, що вона, хоч i не оберталася, вiдчувала на собi його прискiпливiсть i вiдчувала майже фiзичний бiль. Андреа, дивлячись на неi, думав: «Колись я володiв цiею жiнкою». Вiн повторював цi слова подумки, намагаючись переконати себе; i для того, щоб переконати себе, докладав розумових зусиль, пригадував усiлякi подробицi ii поведiнки, коли вона вiддавалася насолодi, намагався знову побачити ii у своiх обiймах. Але певнiсть у тому, що вiн нею володiв, утiкала вiд нього. Елена здавалася йому зовсiм iншою жiнкою, яку вiн нiколи не кохав, нiколи не тримав в обiймах.
Насправдi вона була ще жаданiшою, нiж колись. Пластична загадка ii краси була ще бiльш таемничою й привабливою. Їi голова з маленьким чолом, прямим носом, вигнутими бровами, з такими чистими, такими чiткими античними обрисами, що здавалася знятою iз сиракузькоi медалi, мала в очах i на вустах дивовижний контраст: вираз палкий, iнтенсивний, неоднозначний, надлюдський, що його лише новiтнiй дух, насичений глибокою розкутiстю мистецтва, мiг би передати в таких безсмертних образах, як Мона Лiза й Неллi О’Браен.[51 - «Мiс Неллi О’Браен» – картина Джошуа Рейнолдса (див. прим. 22), написана приблизно 1763 р. На нiй зображена подруга i модель художника, красуня куртизанка, приналежна до тодiшнього свiту британськоi аристократii (була коханкою i матiр’ю сина третього вiконта Болiнгброка).]
«Тепер iншi володiють нею, – подумав Андреа, дивлячись на неi. – Іншi руки ii торкаються, iншi губи ii цiлують». І тодi як його фантазii нiяк не вдавалось утворити образ еднання мiж ним i нею, вiн знову з невблаганною точнiстю бачив iнший образ. І його опанувала безумна манiя про все довiдатися, все розкрити, про все розпитати.
Елена нахилилася над столом, бо крiзь щiлину мiж кришкою i кiвшиком стала прориватися гаряча пара. Вона долила лише трохи води; потiм укинула два шматочки цукру в одну фiлiжанку; додала в чай ще трохи води; потiм загасила сине полум’я. Вона зробила все це з майже нiжною турботливiстю, але жодного разу не обернулася до Андреа. Внутрiшня розбурханiсть почуттiв тепер перетворилася на майже нiжнiсть, вiд якоi iй стискалося горло й проступали сльози; i вона не могла дати ради цим почуттям. Стiльки суперечливих думок, стiльки хвилювань i змiн настрою тепер довели ii до плачу.
Необережним рухом вона зачепила срiбну вiзитницю, й та впала на килим. Андреа пiдiбрав ii й подивився на двi картки. На кожнiй iз них був сентиментальний напис: From Dreamland – A stranger hither; З Краiни Снiв – чужоземка тут.
Коли вiн пiдвiв погляд, Елена запропонувала йому огорнуту парою фiлiжанку, з усмiшкою, ледь затуманеною слiзьми.
Вiн побачив ту затуманенiсть. Й у вiдповiдь на цей несподiваний знак нiжностi був охоплений таким глибоким почуттям любовi та вдячностi, що поставив фiлiжанку, став навколiшки, узяв руку Елени й пiднiс ii до губiв.
– Елено! Елено!
Вiн заговорив до неi тихим голосом, навколiшках, присунувшись так близько, нiби хотiв випити ii подих. Його пристрасть була щирою, хоч слова iнодi й обманювали:
– Вiн ii кохав, вiн завжди ii кохав i нiколи, нiколи, нiколи не мiг забути ii, а знову зустрiвши, вiдчув, як уся його пристрасть вiдродилася з такою силою, що вiн вiдчув майже жах; тривожний жах, нiби побачив у свiтлi лампи перебiг усього свого життя.
– Мовчiть! Мовчiть! – сказала Елена, блiда, з перекривленим вiд болю обличчям.
Андреа продовжив, усе ще стоячи навколiшках, розпалюючи себе полум’ям колишнiх почуттiв:
– Вiн вiдчув, як його покинула, як вiд нього несподiвано втекла найкраща частка його ества. Пiсля того вiн не знав, як йому витримати весь розпач своiх днiв, тривогу свого жалю, постiйний, невблаганний внутрiшнiй бiль, який його пожирав. Смуток огортав усi речi, що його оточували. Плин часу був для нього нестерпним випробуванням. Вiн не так оплакував щасливi днi, як страждав у днi, що не приносили йому нiякого щастя. Тi днi принаймнi залишили йому спогад; цi приносили лише страждання, майже докори сумлiння… Його життя згорало в самому собi, в незгасному полум’i одного бажання, в невилiковнiй вiдразi до будь-якоi iншоi втiхи. Інодi його опановували майже лютi напади скутостi, розпачливi й палкi пориви до насолоди. То був нiби бурхливий бунт невдоволеного серця, нiби виплеск надii, яка не хотiла помирати. Інодi йому здавалося, що вiн перетворюеться в нiщо; i вiн тремтiв перед порожнiми безоднями, якi утворювалися в ньому. Вiд пожеж, якi палахкотiли в його юностi, залишилася тiльки купка попелу. Інодi також в одному з тих нескiнченних сновидiнь, якi тривали до свiтанку, усе його минуле, усе його теперiшне розпадалися; вони вiдривалися вiд його свiдомостi й падали, нiби слабкий покрив, нiби непотрiбний одяг. Вiн бiльше нiчого не пам’ятав, як чоловiк, що почав одужувати вiд тривалоi хвороби й у якого все перемiшалося в головi. Вiн уже нiчого не пам’ятав i вiдчував, як його душа тихо заходить у смерть. Але несподiвано на цей спокiй забуття накотився новий бiль, наче в ньому розвинувся незнищенний зародок. Вона, вона була тим iдолом, яка зваблювала в ньому всi бажання серця, руйнувала всi сили його iнтелекту, чатувала на всiх його найпотаемнiших дорогах душi, закритих для будь-якого iншого кохання, для будь-якого iншого болю, для будь-яких iнших мрiй, щоб завжди, щоб завжди…
Андреа брехав; але його красномовство було таким палким, його голос був таким проникливим, доторк його рук таким лагiдним, що Елену опанувало невимовно солодке й нiжне почуття.
– Замовкни! – сказала вона. – Я не повинна слухати тебе. Я вже не твоя. Я нiколи бiльше не зможу бути твоею. Мовчи! Мовчи!
– Нi, ти вислухай мене.
– Не хочу. Прощавай. Менi час iти. Прощавай, Андреа. Уже пiзно, вiдпусти мене…
Вона вiдхилила його руку. І долаючи внутрiшню розслабленiсть, спробувала пiдвестися на ноги.
– Чому ж ти тодi прийшла? – запитав вiн трохи хрипким голосом, перешкодивши iй це зробити.
Хоч протест, до якого вiн удався, був ледь вiдчутним, вона насупила брови й завагалася, перш нiж вiдповiсти.
– Я прийшла… – вiдповiла вона з обмiркованою повiльнiстю, дивлячись коханцевi у вiчi, – я прийшла тому, що ти мене покликав. Заради колишнього кохання, через те, як воно урвалося, через тривалу мовчанку на вiдстанi я не могла вiдхилити твое прохання, не видавшись цинiчною. Окрiм того, я хотiла сказати тобi те, що сказала: я вже не твоя i вже нiколи не зможу бути твоею. Я хотiла сказати це тобi спокiйно, щоб уникнути для мене й для тебе будь-якоi болiсноi омани, будь-якоi небезпеки, будь-якоi прикростi в майбутньому. Ти мене зрозумiв?
Андреа мовчки нахилив голову, майже доторкнувшись до ii колiн.
Вона скуйовдила йому волосся жестом, який був колись дуже нiжним.
– Окрiм того… – провадила вона тоном, вiд якого вiн затремтiв усiма фiбрами своеi душi, – а крiм того… я хотiла сказати тобi, що я тебе кохаю, кохаю не менше, анiж колись, що ти досi е душею моеi душi i що я хочу бути твоею найдорожчою сестрою, твоею найнiжнiшою подругою. Ти мене зрозумiв?
Андреа не ворухнувся. Вона, обхопивши його скронi своiми долонями, пiдняла його обличчя; вона хотiла заглянути йому у вiчi.
– Ти мене зрозумiв? – повторила вона ще нiжнiшим i ще бiльш покiрливим голосом.
Їi очi, затiненi довгими вiями, здавалися нiби змащеними якоюсь олiею, чистою i прозорою. Їi рот був напiврозтулений, i верхня губа трохи тремтiла.
– Нi, ти мене не кохала, ти мене не кохала! – озвався нарештi Андреа, вiдриваючи ii долонi вiд своiх скронь, бо вже вiдчував, як проникае йому в жили палкий вогонь, який навiть несвiдомо випромiнювали цi зiницi, й вiн ще гострiше вiдчував бiль вiд утрати тiлесного володiння прекрасною жiнкою. – Ти мене не кохала! У тебе вистачило зухвалостi вбити свое кохання, несподiвано, майже зрадливо, коли я вiддавав тобi своi найп’янкiшi почуття! Ти вiд мене втекла, ти мене покинула самого, приголомшеного, зболеного, втоптаного в землю, тодi як я ще вiрив твоiм обiцянкам. Ти не кохала мене, ти мене не кохала! Пiсля такоi тривалоi розлуки, наповненоi таемницями, нiмоi i невблаганноi; пiсля такого тривалого чекання, в якому невблаганно зiв’яла квiтка мого життя, позначеного глибоким смутком, який був менi дорогим, бо його причиною була ти; пiсля такого щастя й такого лиха ти приходиш на те мiсце, де кожна рiч досi зберiгае для нас живий спогад, i ти менi нiжно кажеш: «Я вже не твоя. Прощавай». О нi, ти мене не кохала!
– Невдячний! Невдячний! – вигукнула Елена, вражена його майже ворожим голосом. – Що ти знаеш про те, що сталося, про те, що я вистраждала? Що ти знаеш?
– Я не знаю нiчого й не хочу нiчого знати! – вiдповiв Андреа майже грубим голосом, окинувши ii каламутним поглядом, на днi якого прозирали його невтоленнi бажання. – Я знаю, що одного дня ти була моею, що ти вiддавалася менi геть уся з безмежною насолодою, як нiколи нiкому не вiддавалася жодна iнша жiнка; i я знаю, що нi мiй дух, нi моя плоть нiколи не забудуть про те сп’янiння…
– Мовчи!
– Навiщо менi твоi нiжнi почуття сестри? Ти запропонувала менi iх супроти своеi волi, дивлячись на мене очима закоханоi жiнки, доторкаючись до мене своiми невпевненими руками. Надто часто я бачив, як твоi очi темнiли вiд насолоди, надто часто твоi руки примушували мене тремтiти, я тебе хочу…
Збуджений своiми словами, вiн мiцно стиснув ii зап’ястки й наблизив свое обличчя до ii обличчя, так що його рот майже вловлював ii палке дихання.
– Я хочу тебе, як нiколи ранiше, – шепотiв вiн, намагаючись притягти ii до поцiлунку, обхопивши ii груди однiею рукою. – Пригадай! Пригадай!
Елена пiдвелася, вiдштовхнувши його. Вона вся тремтiла.
– Я не хочу. Зрозумiв?
Вiн не зрозумiв.
Вiн ще бiльше наблизився до неi, обхопивши ii руками: блiдий, рiшучий.
– Чи ти погодився б… – вигукнула вона дещо здушеним голосом, неспроможна терпiти його насильство, – чи ти погодився б дiлити з iншими мое тiло?
Вона поставила це жорстоке запитання не подумавши. І тепер дивилася на коханця широко розплющеними очима: стривожена й майже приголомшена, так нiби той, хто, прагнучи врятуватися, завдав удару, не вимiрявши його сили, й тепер боiться, що поранив супротивника надто глибоко.
Палкi почуття Андреа зникли вмить. І на його обличчi вiдбився такий гострий бiль, що жiнка вiдчула, як ii кольнуло в серце.
Пiсля короткоi мовчанки Андреа сказав:
– Прощавай.
У цьому короткому словi вiн висловив гiркоту всiх тих високих слiв, якi вiн тепер заштовхав у глиб своеi свiдомостi.
– Прощавай… – лагiдно вiдповiла Елена. – Пробач менi.
Обое вiдчули необхiднiсть закiнчити цього вечора надто небезпечну розмову. Один прибрав вираз надто перебiльшеноi чемностi. Друга стала ще лагiднiшою, майже приниженою. І не могла подолати майже безперервного тремтiння.
Вона зняла зi спинки стiльця свiй плащ. Андреа допомагав iй iз пiдкресленою уважнiстю. А що iй нiяк не вдавалося встромити руку в один iз рукавiв, то Андреа ii спрямував, ледь доторкнувшись до неi. Потiм подав iй капелюшок i вуаль.
– Хочете пройти до дзеркала?
– Нi, дякую.
Вона пiдiйшла до стiни, де бiля камiна висiло невеличке старовинне дзеркало в рамi, прикрашенiй фiгурами в такому легкому й вiдвертому стилi, що здавалися не вирiзаними на деревi, а виготовленими з ковкого золота. То була досить витончена рiч, безперечно виготовлена руками одного з майстрiв п’ятнадцятого сторiччя для якоiсь Мони Аморросiски або Лальдомiне. Не раз у iхнi щасливi часи Елена чiпляла вуаль перед цiею темною й плямистою поверхнею, схожою на каламутну, трохи зеленаву воду. Тепер вона згадала про це.
Коли вона побачила, як ii обличчя з’явилося на тому каламутному тлi, вона пережила незвичайне почуття. Хвиля смутку, ще густiшого, нiж дотепер, накотилася iй на душу. Але вона промовчала.
Андреа дивився на неi пильним поглядом.
Коли вона була готова, то сказала:
– Уже зовсiм пiзно.
– Не дуже. Десь близько шостоi, гадаю.
– Я вiдпустила свою карету, – додала вона. – Я була б вам дуже вдячна, якби ви замовили менi закритий екiпаж.
– Ви дозволите, щоб я на мить покинув вас тут саму? Мого слуги немае вдома.
Вона ствердно кивнула.
– Прошу вас, щоб ви назвали вiзниковi адресу: готель «Квiрiнале».[52 - «Квiрiнале» – досi дiючий готель на пагорбi Квiрiнале поблизу Колiзею.]
Вiн вийшов, зачинивши за собою дверi. Вона залишилася сама.
Швидко розглянулася довкола, охопила миттевим поглядом усю кiмнату, зупинивши його на вазах iз квiтами. Стiни здалися iй ширшими, стеля – вищою. Роздивляючись навколо, вона мала таке вiдчуття, наче в неi почало паморочитися в головi. Якихось пахощiв вона не вiдчувала, але повiтря стало гаряче й важке, нiби в оранжереi. Образ Андреа з’являвся iй нiби у спалахах блискавки. У вухах iй вiдлунювали звуки його голосу. Вона почувалась непевно? Але як приемно заплющити очi й вiддатися цiй розслабленостi!
Вона опанувала себе, пiдiйшла до вiкна, вiдчинила його й пiдставила обличчя вiтру. Оживши, знову повернулася до кiмнати. Блiдi вогники свiчок мерехтiли, пересуваючи легкi тiнi на стiнах. Вогонь у камiнi вже погас, але розжаренi головешки почасти освiтлювали священнi постатi камiнного екрана, виготовленого з фрагмента церковного вiтража. Фiлiжанка з чаем залишилася на краю стола, холодна, неторкана. Подушка крiсла досi зберiгала слiд вiд тiла. Усi речi навколо дихали невиразною меланхолiею, яка проникала в серце жiнки й згущувалася там. Тиск на ii ослабле серце дедалi посилювався, перетворюючись на нестерпну тривогу.
– Боже мiй! Боже мiй!
Їй захотiлося втекти звiдси. Порив сильнiшого вiтру розгойдав фiранки, гойднув вогники свiчок, зашелестiв у кiмнатi. Вона здригнулася, затремтiла й майже неусвiдомлено покликала:
– Андреа!
Їi голос, це iм’я, яке пролунало в тишi, примусили ii заринутися, так нiби й голос, i iм’я вилетiли не з ii рота. Чому Андреа затримуеться? Вона стала дослухатися. До неi не долинало нiчого, крiм глухого, похмурого, неясного гуркоту мiського життя в день Святого Сильвестра. На майданi Трiнiта-деi-Монтi не котився жоден екiпаж. А що вiтер налiтав усе сильнiшими поривами, то вона зачинила вiкно. На мить побачила вершину обелiска – чорного, на тлi всiяного зорями неба.
Можливо, Андре досi не знайшов закритого екiпажа на площi Барберiнi? Вона чекала, сидячи на диванi, намагаючись придушити безумну тривогу, боячись заглянути собi в душу, вiдвертаючи свою увагу на речi зовнiшнього свiту. Їi погляд упав на вiтражнi постатi камiнного екрана, ледь освiтленi напiвпогаслими головешками. Вище, на поличцi над камiном, з вази спадали пелюстки великоi бiлоi троянди, потроху в’янучи, вони здавалися чимось жiночним, майже тiлесним. Увiгнутi пелюстки делiкатно лягали на мармур, утворюючи нiби шар снiгу, який щойно випав.
«Як нiжно тодi доторкалися до пальцiв цi снiжнi й запашнi пелюстки! – подумала вона. – Пелюстки зiв’ялих троянд падали на килим, на диван, на стiльцi; i я смiялася, щаслива, посеред цього безладу; а щасливий коханець смiявся бiля моiх нiг».
Але вона почула, як бiля пiд’iзду на вулицi зупинилася карета. Вона пiдвелася, хитаючи важкою головою, нiби намагалася витрусити з неi тi образи, якi туди проникли. Незабаром увiйшов засапаний Андреа.
– Пробачте менi, – сказав вiн. – Але не знайшовши екiпажа поблизу, я мусив спуститися аж до площi Іспанii. Карета чекае вас бiля дверей.
– Дякую, – сказала Елена, боязко подивившись на нього крiзь чорну вуаль.
Вiн був серйозний i блiдий, але спокiйний.
– Мумпс приiде, мабуть, завтра, – сказала вона слабким голосом. – Я напишу вам цидулку, щоб повiдомити, коли зможу побачитися з вами.
– Дякую, – сказав Андреа.
– Отже, прощавайте, – мовила вона, подавши йому руку.
– Ви хочете, щоб я провiв вас до вулицi? Там нiкого немае.
– Атож, проведiть мене.
Вона подивилася навколо, трохи завагавшись.
– Ви нiчого не забули? – запитав Андреа.
– Здаеться, свою вiзитницю…
Андреа пiшов узяти ii на чайному столику. Подавши вiзитницю, вiн сказав:
– A strangе hither.[53 - Чужинка (англ.).]
– Нi, мiй любий. Друг.
Елена промовила це жвавим голосом, досить весело. Потiм раптом, усмiхнувшись чи то благальною, чи ласкавою усмiшкою, змiшаною з острахом i нiжнiстю, краечок вуалi тремтiв над верхньою губою, залишаючи рот вiдкритим, вона попросила:
– Give me a rose.[54 - Дай менi троянду (англ.).]
Андреа пiдiйшов до кожноi вази й дiстав iз них усi троянди, склавши букет, вiн тримав його у руках. Деякi з них попадали, з iнших облетiли пелюстки.
– Усi вони були призначенi вам, – сказав вiн, не подивившись на колишню кохану.
Елена обернулася й вийшла з опущеною головою, мовчки. Вiн iшов за нею. Вони спустилися сходами так само мовчки. Вiн бачив ii шию, свiжу й делiкатну, де пiд вузлом вуалi маленькi пасма чорного волосся змiшувалися з попелястим хутром шуби.
– Елено! – покликав вiн тихим голосом, неспроможний подолати палку пристрасть, яка клекотiла в його серцi.
Вона обернулася й притулила пальця до губiв, закликаючи його мовчати болiсним i благальним жестом, тодi як очi засяяли, подивившись на нього. Вона прискорила ходу, сiла в карету, поклала троянди собi на колiна.
– Прощавайте! Прощавайте!
І коли карета рушила, вона впала на сидiння, пригнiчена, залившись слiзьми, якi не хотiли зупинятися, бгаючи троянди конвульсивним посмикуванням рук.
ІІ
Пiд сьогоднiшнiм сiрим демократичним потопом ганебно тонуть чимало чудових i рiдкiсних речей, пiд ним потроху зникае також окремий клас старовинноi iталiйськоi знатi, в якому зберiгалася вiд поколiння до поколiння певна сiмейна традицiя витонченоi культури, елегантностi та мистецтва.
До цього класу, який я назвав би аркадським, бо вiн досяг свого найвищого злету в надзвичайно цiкавому життi вiсiмнадцятого сторiччя, належали й Спереллi. Урбанiзм, аттикiзм,[55 - Аттикiзм – риторичний стиль першоi чвертi І ст. до н. е. ораторiв, письменникiв та граматикiв (Ксенофонт, Менандр, Аполлодор iз Пергамо, Дiонiсiй Галiкарнаський), що характеризувався класичною яснiстю та простотою; назва походить вiд Аттики – областi Грецii, де знаходяться Афiни. Однак автор мiг мати на увазi й так званий «паризький аттикiзм» – мистецький напрямок ХVІІ ст., представлений придворними живописцями школи Нiколя Пуссена, що любили стриманий неокласичний стиль i гармонiйну «цитацiю» археологiчних елементiв грецькоi та римськоi старовини.] любов до вишуканостi, потяг до незвичайних студiй, до естетичних дивовиж, археологiчна манiя, витончена галантнiсть були в домi Спереллi спадковими якостями. Один iз них, Алессандро Спереллi, 1466 року подарував Федерiго Арагонському, синовi неаполiтанського короля Фердинандо й братовi Альфонсо, дюка Калабрiйського, манускрипт, що мiстив деякi поезii «менш грубих» стародавнiх тосканських авторiв, якi Лоренцо Медiчi обiцяв опублiкувати в Пiзi в ?65 роцi. І цей же таки Алессандро написав на смерть божественноi Симонетти, разом iз вченими свого часу, меланхолiйну латинську елегiю, наслiдуючи Тибулла. Ще один Спереллi, Стефано, в тому ж таки сторiччi, перебував у Фландрii, де жив розкiшним життям, позначеним витонченою елегантнiстю посеред неймовiрноi бургундськоi пишноти; i там вiн залишився при дворi Карла Смiливого, порiднившись з однiею фламандською родиною. Його син Джусто став живописцем, здобувши науку в Джованнi госсарта;[56 - Ян (Джованнi) Госсарт (званий також Мабюз за мiсцем народження) – нiдерландський художник-маньерист, портретист, гравер, рiзьбяр по дереву (1478–1532). Пiд впливом iталiйського живопису започаткував течiю романiзму в малярствi Нiдерландiв ХVІ ст.] i разом зi своiм маестро приiхав у 1508 роцi до Італii, в почтi Фiлiпа Бургундського, посла iмператора Максимiлiана при папi Юлii Другому. Вiн оселився у Флоренцii, де головна гiлка його роду досi процвiтала. У помiчники вiн узяв собi маестро П’еро дi Козiмо,[57 - П’еро дi Козiмо – художник флорентiйськоi школи (1478–1532).] веселого й легкого живописця, сильного й гармонiйного колориста, який полюбляв вiдтворювати своiм пензлем язичницькi легенди. Той достойник не був вульгарним художником. Але вiн витратив усе свое вмiння на марнi зусилля, намагаючись примирити свою примiтивну готську освiту з найновiшим духом Вiдродження. У другiй половинi сiмнадцятого сторiччя родина Спереллi переселилася до Неаполя. Там у 1679 роцi такий собi Бартоломео Спереллi опублiкував астрологiчний трактат «De Nativitatibus».[58 - Про Рiздво (лат.).] У 1720 роцi Джованнi Спереллi подарував театровi оперу-буф пiд назвою «Фаустiна», а потiм лiричну трагедiю «Прокна».[59 - Прокна – другорядний персонаж грецькоi мiфологii, дочка володаря Афiн Пандiона.] У 1756 роцi Карло Спереллi надрукував книжку аматорських вiршiв, у яких слова, наповненi хiттю, римувалися з елегантними наслiдуваннями Горацiя, якi були тодi в модi. Найкращим поетом був Луiджi, чоловiк витонченоi галантностi при дворi короля-витiвника й королеви Каролiни.[60 - Фердинанд І, король Обох Сицилiй (1751–1825), вiдомий своiм ексцентричним характером та небажанням керувати державою, одружений з Марiею Каролiною Австрiйською (1752–1814), що перебрала на себе державнi обов’язки чоловiка. Героi iсторичноi комедii iталiйськоi режисерки Лiни Вертмюллер «Фердинанд i Каролiна» (1999).] Вiн складав вiршi з певним меланхолiйним i лагiдним епiкуреiзмом, досить акуратно. Вiн кохав жiнок з аматорським мистецтвом i мав безлiч пригод, деякi з них були знаменитими, як-от пригода з графинею дi Честерфiлд, чию смерть вiд сухот вiн оплакав у канцонах, одах, сонетах та елегiях, нiжних, хоч i трохи квiтчастих.
Граф Андреа Спереллi-Фiескi д’Уджента, единий спадкоемець, продовжував сiмейну традицiю. Вiн був, якщо сказати правду, iдеальним зразком молодого iталiйського синьйора ХІХ сторiччя, легiтимний представник родини елегантних дворян i митцiв, останнiй нащадок iнтелектуального роду.
Вiн, так би мовити, був весь просякнутий мистецтвом. Його пiдлiткова юнiсть, насичена розмаiтими й глибокими студiями, справляла надзвичайне враження. Вiн до двадцяти рокiв чергував тривале навчання з тривалими подорожами в товариствi батька й мiг завершити свое глибоке естетичне виховання пiд батькiвським наглядом без будь-яких педагогiчних обмежень. Безпосередньо вiд батька вiн розвинув у собi смак до творiв мистецтва, палке поклонiння перед красою, парадоксальну зневагу до забобонiв, жадiбний потяг до насолод. Його батько, який вирiс посеред пишноти бурбонського двору, умiв розкiшно жити. Вiн глибоко опанував науку тiшитися життям, а разом iз тим певний байронiвський потяг до фантастичного романтизму. Його шлюб вiдбувся за майже трагiчних обставин, пiсля палкоi пристрастi. Пiсля цього вiн робив усе можливе, щоб розтривожити i розбурхати подружню злагоду. Зрештою вiн розлучився з дружиною i тримав сина при собi, мандруючи з ним по всiй Європi.
Освiта Андреа, так би мовити, була живою, тобто вона здiйснювалася не через книжки, а через безпосередне спiлкування з людською реальнiстю. Тобто його дух був розбещений не лише високою культурою, а й експериментом; i його цiкавiсть ставала тим гострiшою, чим ширшими ставали його знання. Вiд самого початку вiн щедро дiлився ними з усiма; бо велика сила, яка живила його почуття, нiколи не стомлювалася дарувати йому скарби для його щедростi. Але розвиток у ньому цiеi сили руйнував його iншу силу – силу моралi, на занепад якоi батько зовсiм не звертав уваги. І вiн не помiчав, що його життя було поступовим зменшенням його здiбностей, його надiй, його втiх, так нiби вiн потроху вiдмовлявся вiд усього, що набув ранiше; i не помiчав, що навколо нього дедалi тiснiше стискаеться круг, хоч i досить повiльно.
Серед iнших батько нагородив його такою фундаментальною iстиною: «Треба, будувати свое життя так, як створюють витвiр мистецтва. Треба, щоб життя iнтелектуальноi людини було справою ii рук. Лише так вона може досягти вищостi».
Батько також застерiгав його: «Необхiдно за будь-яку цiну зберiгати повну свободу, навiть коли ти п’яний. Правилом iнтелектуальноi людини мае бути: «Habere, non haberi».[61 - Володiти, не дозволяючи, щоб володiли тобою (лат.).]
Також вiн казав: «Жаль – це пуста втiха бездiяльного розуму. Треба за будь-яку цiну уникати жалю, заповнюючи розум новими вiдчуттями й новими уявленнями». Але цi добровiльнi максими, якi внаслiдок своеi неоднозначностi могли бути витлумаченi як iншi моральнi критерii, падали на природу людини, чия сила волi була зовсiм слабкою.
Ще одне батькiвське зерно дало пiдступнi плоди в душi Андреа: зерно софiзмiв. «Софiзм, – казав той необережний вихователь, – перебувае в глибинi кожноi насолоди й кожного людського болю. Отже, загострювати й примножувати софiзми е те саме, що загострювати й примножувати власну насолоду i власний бiль. Мабуть, наука життя полягае в тому, щоб затьмарювати iстину. Слово е глибокою рiччю, в якiй для людини з iнтелектом ховаються невичерпнi багатства. Греки, майстри слова, вмiли найвитонченiше втiшатися життям в античностi. Софiзми процвiтали у великiй кiлькостi в добу Перикла, у веселому сторiччi». Таке зерня знайшло в нездоровому iнтелектi юнака плiдний грунт. Потроху для Андреа брехня, не так у стосунку до iнших, як до самого себе, стала такою звичною, що вiн став неспроможний анi бути цiлком щирим, анi мислити незалежно.
Пiсля передчасноi смертi батька вiн залишився сам-один у вiцi двадцяти одного року, власником чималого статку, незалежний вiд матерi, пiд владою своiх пристрастей i своiх смакiв. Вiн жив протягом п’ятнадцяти мiсяцiв в Англii. Мати вийшла замiж удруге за свого давнього коханця. І вiн повернувся до Рима, якому завжди вiддавав перевагу.
Рим був його великою любов’ю. Не Рим цезарiв, а Рим пап; не Рим арок, терм, форумiв, а Рим вiлл, фонтанiв, церков. Вiн вiддав би весь Колiзей за вiллу Медiчi, Кампо Ваччiно[62 - Коров’яче поле – так у ХVІ – ХVІІІ ст. називався ринок корiв на мiсцi, де знаходиться Римський Форум – полiтичний, релiгiйний та торговельний центр Давнього Риму неподалiк вiд Колiзею. Пiд час наполеонiвського правлiння в Італii ринок було закрито i пiд керiвництвом Папи Римського Пiя VІІ (1800–1823) почались археологiчнi розкопки Форуму.] за площу Іспанii, арку Тита,[63 - Арка Тита – трiумфальна арка на Палатинському пагорбi в захiднiй частинi Римського Форуму, шедевр давньоримськоi архiтектури, один iз символiв династii Флавiiв (69–96 рр. н. е.).] за Фонтан iз Черепахами.[64 - Фонтан iз Черепахами (1580–1588) – вишукане ренесансне творiння в маньеристичному стилi на площi Маттеi архiтектора Джакомо делла Порта та скульптора Таддео Ландiнi, що прикрасив фонтан бронзовими постатями чотирьох оголених юнакiв. Бронзовi черепашки над верхньою чашею фонтана були доданi в 1658–1659 рр. рiд час реконструкцii пiд керiвництвом Лоренцо Бернiнi або Андреа Саккi.] Королiвська розкiш Колонни,[65 - Колонна – одна з найдревнiших в Європi князiвських династiй (нараховуе дев’ять столiть), що вiдiгравала важливу роль в релiгiйному та полiтичному життi Італii, зокрема в iсторii гiбеллiнiв. З династii Колонна походило п’ятеро римських понтифiкiв.] Дорiа,[66 - Дорiа – впливовий аристократичний рiд з Генуi, з якого вiд ХІІ до ХVІ ст. вийшло чимало видатних полiтичних та вiйськових дiячiв Генуезькоi республiки.] Барберiнi[67 - Барберiнi – могутня тосканська аристократична династiя, що оселилася у Флоренцii в першiй половинi ХІ ст. У ХVІІ ст. Барберiнi були найбiльшими меценатами барокового Рима.] приваблювала його бiльше, анiж руiни грандiозних iмператорських пам’яток. І його великою мрiею було здобути у свое володiння палац, прикрашений скульптурами Мiкеланджело й картинами Караччi,[68 - Карраччi Агостiно (1557–1602) та Аннiбале (1560–1609) – брати, художники та гравери болонськоi школи.] такий, як Фарнезе; картинну галерею з творами Рафаеля, Тицiана, Доменiчiнi, таку, як галерея Боргезе; вiллу таку, як вiлла Алессандро Альбанi,[69 - Алессандро Альбанi (1692–1779) – iталiйський кардинал, колекцiонер, меценат i антиквар, один з найглибших знавцiв того часу античного мистецтва; сприяв розвитку неокласицизму.] де густi хащi самшиту, червоний гранiт зi Сходу, бiлий мармур iз Лунi,[70 - Мармур iз Лунi – каррарський мармур, одна з найцiннiших у свiтi порiд мармуру, що видобуваеться в Апуанських Альпах. Лунi – мiстечко в Лiгурii, що припинило свое iснування ще в ХІ ст.; було головною гаванню для вивезення каррарського мармуру.] грецькi статуi, картини Вiдродження, спогади про це мiсце створювали б зачаровану атмосферу навколо якогось його великого кохання. У домi маркiзи д’Ателета, своеi кузини, над дошкою зi свiтськими сповiдями бiля запитання: «Ким ви хочете бути?» вiн написав: «Римським князем».
Приiхавши до Рима в кiнцi вересня 1884 року, вiн оселився в палацi Дзуккарi на Трiнiта-деi-Монтi, над чудовою католицькою оранжереею, де тiнь вiд обелiска Пiя Шостого позначае плин годин. Протягом усього жовтня вiн прикрашав палац. Потiм, коли всi кiмнати були оздобленi й готовi, вiн пережив у новiй оселi кiлька днiв неподоланного смутку. Це було бабине лiто Сан-Мартiно, весна мерцiв, похмура й тиха, коли Рим здаеться не менш золотим, анiж мiсто на Крайньому Сходi, пiд майже молочним небом, прозорим, як тi небеса, що нависають над пiвденними морями.
Ця томливiсть повiтря й свiтла, в якiй усi речi, здавалося, втрачали свою реальнiсть i ставали нематерiальними, вкидала юнака у глибоку знемогу, наповнювала його невиразним вiдчуттям невдоволення, некомфортностi, самоти, порожнечi, ностальгii. Почуття невиразноi тривоги накочувалося на нього як вiд змiни клiмату, так i вiд змiни звичаiв. Душа перетворюе на психiчнi феномени невиразнi враження органiзму в той самий спосiб, у який сновидiння перетворюе, згiдно зi своею природою, iнциденти сну.
Безперечно, вiн тепер увiйшов у новий етап свого життя. «Чи знайшов я нарештi жiнку та дiяльнiсть, спроможнi заволодiти моiм серцем i стати метою мого iснування?» Але вiн не знаходив у собi анi впевненостi у своiх силах, анi передчуття слави чи щастя. Увесь просякнутий i насичений мистецтвом, вiн досi не створив нiчого вартого уваги. Жадiбний до кохання й насолод, вiн досi по-справжньому не закохався й не спiзнав справжньоi втiхи. Поневолений iдеалом, вiн досi не пiдняв його образ на вершину своiх думок. Ненавидячи бiль за своею природою i своiм вихованням, вiн був вразливим у кожнiй частцi свого ества, вiдкритий для болю в кожнiй своiй частинi.
У мiшанинi суперечливих схильностей вiн утратив будь-яку волю й будь-яку мораль. Воля, вiд якоi вiн вiдрiкся, вiддала свою владу iнстинктам. Естетичне вiдчуття, витончене, могутне й завжди активне, пiдтримувало певну рiвновагу його духу; таким чином вiн мiг сказати, що його життя було безперервною боротьбою протилежних сил, замкнене в межах певноi рiвноваги. Чоловiки, надiленi iнтелектом, яких виховали в поклонiннi культу Краси, завжди, навiть тодi, коли вiддаються найбезсоромнiшiй розпустi, зберiгають певний порядок у своiй поведiнцi. Отже, можна сказати, що уявлення про Красу е внутрiшньою вiссю iхнього ества, навколо якоi обертаються всi iхнi пристрастi.
Навколо його смутку витав спогад про Констанцiю Ландбрук, витав туманно, наче пахощi, якi розвiялися. Кохання до Коннi було досить витонченим коханням; i вона була надзвичайно милою жiнкою. Вона здавалася створiнням Томаса Лоуренса;[71 - Томас Лоуренс (1769–1830) – англiйський художник-портретист, мав звання першого придворного художника в часи правлiння Георга ІІІ.] була надiлена всiма тими видами жiночоi грацii, що iх так любив той художник оборок, мережив, оксамиту, блискучих очей, напiврозтулених уст; вона була другим утiленням маленькоi графинi дi Шафтесберi. Жвава, балакуча, рухлива, щедра на дитячi зменшувальнi слова й на тривалий смiх, легка на вияви несподiваноi нiжностi, на раптовi впадання у меланхолiю, на несподiванi спалахи гнiву, вона вносила в кохання багато руху, багато розмаiття, багато вередувань. Їi найприемнiшою якiстю була свiжiсть, iз якою вона нiколи не розлучалася. Коли вона прокидалася пiсля ночi кохання, вона була запашною й чистою, наче щойно вийшла з ванноi. Їi постать виникала в пам’ятi Андреа завжди з однiею прикметною рисою: з волоссям, почасти розпущеним на шиi й утримуваним на тiм’i золотим гребiнцем; з райдужними очима, що плавали в бiлому, наче блiда фiалка в молоцi; з розтуленими вустами, освiтленими бiлими смiхотливими зубами, зануреними в рожеву плоть ясен; у затiнку завiс, якi пропускали на лiжко слабке свiтло мiж зеленаво-синiм i срiблястим, схоже на свiтло в печерi над морем.
Але мелодiйне базiкання Коннi Ландбрук лунало в душi Андреа як одна з тих легких мелодiй, що на певний час проникають у свiдомiсть. Не раз вона казала йому в часи вечiрньоi меланхолii з очима, затуманеними слiзьми: «І know, you love me not…[72 - Я знаю, ти мене не кохаеш (англ.).]». Вiн i справдi ii не кохав, вона його не вдовольняла. Його iдеал жiнки не був таким нордичним. В iдеальному випадку вiн вiдчував потяг до придворних дам шiстнадцятого сторiччя, якi затуляли обличчя хтозна-якою магiчною вуаллю, якимись прозорими зачарованими масками, сказати б, створювали атмосферу нiчних чарiв, наповнених божественним острахом Ночi.
Зустрiчаючи герцогиню дi Шернi, донну Елену Мутi, вiн думав: «Ось моя жiнка». Усе його ество тремтiло вiд радощiв у передчуттi володiння.
Їхня перша зустрiч вiдбулася в домi маркiзи д’Ателета. Ця кузина Андреа, що жила в палацi Роккаджовiне, приймала у своiх салонах багато гостей. Вона приваблювала iх своею дотепною веселiстю, невимушенiстю своiх слiв, своею невтомною усмiшкою. Риси ii обличчя нагадували певнi жiночi профiлi на малюнках юного Моро,[73 - Джованнi Моро (1877–1949) – iталiйський художник, майстер пейзажiв та портретiв, автор фресок у багатьох церквах.] у виноградниках Гравелло.[74 - Гравелло – тип iталiйського вина.] У своiх звичаях, у смаках, у манерi вдягатися вона нагадувала маркiзу де Помпадур не без легкоi афектацii, бо була надзвичайно схожа на фаворитку Людовiка П’ятнадцятого.
Щосереди Андреа Спереллi займав мiсце за столом у маркiзи. Якогось вiвторка увечерi у ложi Театру Валле[75 - Театр Валле – найстаровиннiший театр iталiйськоi столицi (перший спектакль вiдбувся 1727 р.). Вiд 2011 р. театр перебувае в станi так званоi «окупацii» – його самовiльно «захопили» театральнi працiвники, забезпечуючи його дiяльнiсть для широкоi публiки, – це форма протесту проти приватизацii театрiв.] маркiза сказала йому смiючись:
– Не забудь завтра прийти, Андреа. Серед моiх гостей буде цiкава, можна сказати, фатальна особа. Пiдготуйся вiдбити напад чаклунства. Тобi доведеться пережити хвилину слабкостi.
Вiн вiдповiв iй зi смiхом:
– Я прийду неозброеним, якщо тобi так хочеться, кузино. Прийду в одязi жертви. Це також буде одяг, який я вдягаю щовечора, прагнучи привернути чиюсь увагу, але поки що марно.
– Жертвоприношення близько, кузене.
– Сподiваюся, жертва готова.
Наступного вечора вiн прийшов до палацу Роккаджовiне на кiлька хвилин ранiше домовленого часу з чудовою гарденiею в петлицi й iз туманною тривогою у глибинi душi. Його екiпаж мусив зупинитися вiддалiк вiд дверей, бо те мiсце було вже зайняте iншою каретою. Лiврея, конi, вся церемонiя, яка супроводжувала вихiд синьйори, свiдчили про прибуття поважноi персони. Граф побачив високу й струнку постать, зачiску, густо прикрашену дiамантами, маленьку нiжку, яка ступила на сходинку. Потiм, коли й вiн уже почав пiдiйматися сходами, вiн побачив даму зi спини.
Вона пiдiймалася перед ним повiльними м’якими кроками, з вiдчуттям такту. Плащ, пiдбитий бiлоснiжним хутром, схожим на лебедине пiр’я, бiльше не пiдтримуваний пряжкою, огортав ii груди, залишаючи вiдкритими плечi. Плечi висунулися з одягу, бiлi, як вiдполiрована слонова кiстка, роздiленi м’якою заглибиною, а гублячись у мереживах, що прикривали груди, вигиналися, наче крила, й над плечима пiдiймалася гнучка й струнка шия. А волосся, закучерявлене на потилицi, утворювало на головi вузол, з якого стримiли дорогоцiннi шпильки.
Це гармонiйне сходження нагору незнайомоi дами було таким приемним для очей Андреа, що вiн на мить зупинився на першому майданчику, щоб помилуватися нею. Шлейф вiд ii сукнi шарудiв на сходах. Слуга йшов не за синьйорою по червоному килиму, а збоку попiд стiною, тримаючись iз бездоганною скромнiстю. Контраст мiж прекрасною жiнкою й цим негнучким автоматом справляв досить химерне враження. Андреа всмiхнувся.
У передпокоi, поки слуга знiмав iз неi плащ, дама кинула швидкий погляд на юнака, що заходив у дверi. Той почув, як оголосили:
– Їi ясновельможнiсть герцогиня дi Шернi!
І незабаром по тому:
– Синьйор граф Спереллi-Фiескi д’Уджента!
Йому вельми припало до смаку, що його iм’я оголосили водночас з iм’ям цiеi жiнки.
У салонi вже були маркiз i маркiза д’Ателета, барон i баронеса д’Ізола, дон Фiлiп дель Монте. У камiнi палахкотiв вогонь. Деякi канапи стояли в радiусi тепла. Чотири рослини з широким листям iз кривавими прожилками простягували своi стебла над низькими спинками канап.
Маркiза, наблизившись до тих двох, якi щойно увiйшли, сказала з притаманним iй чарiвним усмiхом:
– Завдяки випадку немае потреби вас знайомити. Кузене Спереллi, уклонiться божественнiй Еленi.
Андреа глибоко вклонився. Герцогиня подала йому руку.
– Я дуже рада познайомитися з вами, графе. Менi багато розповiдав про вас у Люцернi минулого лiта ваш друг Джулiо Музелларо. Його розповiдь, зiзнаюся, зацiкавила мене… Музелларо також дав менi прочитати вашу рiдкiсну байку про гермафродита й подарував менi ваш офорт «Сон» – справжнiй шедевр. Ви маете в моiй особi щиру шанувальницю. Запам’ятайте це.
Вона говорила з кiлькома паузами. Голос у неi був таким скрадливим, що створював вiдчуття майже тiлесноi ласки. А погляд, незалежно вiд ii бажання, був наповнений такою нiжнiстю й хiттю, якi не можуть не вабити всiх чоловiкiв i пробуджують у них жагуче бажання.
Слуга оголосив:
– Кавалер Сакумi!
Увiйшов восьмий i останнiй iз запрошених гостей.
То був секретар японськоi мiсii, маленький на зрiст, iз жовтою шкiрою, з випнутими вилицями, iз вузькими очима з кривавими прожилками, якi дивилися кудись убiк i безперервно моргали. Вiн мав чимале тiло порiвняно з надто тонкими ногами i йшов, тримаючи носаки досередини, так нiби його стегна були туго перетягнутi якимсь поясом. Поли його куртки занадто обвисали; штани мали безлiч складок; краватка мала очевиднi ознаки невмiлоi руки. Здавалося, його виготовили iз залiзноi арматури, пофарбованоi лаком i схожоi на панцир величезного рака, а потiм одягли в унiформу захiдного офiцiанта. Але, попри його незграбнiсть, вираз обличчя в нього був тонкий i проникливий, iронiчна витонченiсть застигла в кутиках рота.
Вийшовши на середину салону, вiн уклонився. Капелюх випав iз його руки.
Баронеса д’Ізола, маленька бiлявка з чолом, на яке спадали пасма волосся, грацiйна й манiрна, наче безхвоста макака, сказала своiм рiзким голосом:
– Ходiть сюди, Сакумi, ходiть до мене!
Японський кавалер просувався вперед, чергуючи усмiшки з поклонами.
– Ми побачимо сьогоднi княгиню Іссе? – запитала в нього донна Франческа д’Ателета, якiй було приемно збирати у своiх салонах найхимернiшi екземпляри з екзотичних колонiй з пристрастi до мальовничого розмаiття.
Азiат розмовляв варварською мовою, ледь зрозумiлою мiшаниною з англiйськоi, французькоi й iталiйськоi.
Усi зненацька заговорили. То був майже хор, посеред якого вряди-годи дзвенiв срiбними струменями дзвiнкий смiх маркiзи.
– Я вас, безперечно, колись бачив. Не знаю, де, не знаю, скiльки разiв, але я вас, безперечно, бачив, – казав Андреа Спереллi герцогинi, стоячи перед нею. – Коли я дивився, як ви пiдiймаетеся сходами, у глибинi моеi пам’ятi виник невиразний спогад, який набував форми в ритмi вашоi ходи, наче образ, який народжувався з музичноi арii; я не змiг прояснити той спогад; та коли ви обернулися, я вiдчув, що ваш профiль мае безпосереднiй стосунок до того образу. Це не могло бути передбаченням; то був темний феномен пам’ятi. Отже, я вас уже бачив, i ви менi зустрiлися вдруге. Хто зна? Може, то було увi снi, може, у творi мистецтва, а може, в iншому свiтi, у попередньому iснуваннi…
Промовляючи цi останнi фрази, надто сентиментальнi й химернi, вiн засмiявся умисне, щоб попередити недовiрливу чи iронiчну посмiшку дами. Проте Елена залишилася серйозною.
«Слухала вона мене чи думала про щось iнше?»
Чи сприймала вона розмову в такому тонi, чи хотiла цим серйозним виглядом посмiятися з нього? Чи хотiла допомогти його намiру спокусити ii, який вiн почав здiйснювати так вiдразу, чи замкнулася в байдужостi й недбалiй мовчанцi? Тобто чи була це та жiнка, яку вiн мiг би завоювати? Андреа, геть спантеличений, намагався розгадати цю таемницю. Тим, хто мае звичку спокушати, а надто чоловiкам зухвалим, знайома ця спантеличенiсть перед жiнками, якi мовчать.
Слуга вiдчинив великi дверi до iдальнi.
Маркiза взяла пiд руку дона Фiлiпа дель Монте й подала приклад. Іншi рушили за нею.
– Ходiмо, – сказала Елена.
Андреа здалося, що вона сперлася на його руку з певною невимушенiстю.
«Можливо, ii прихильнiсть – це iлюзiя?» Його мучили сумнiви; але з кожною хвилиною вiн вiдчував, як ii солодкi чари огортають його; й усе бiльше знемагав вiд бажання проникнути в душу цiеi жiнки.
– Сюди, кузене, – сказала донна Франческа, показавши йому мiсце.
Вiн сiв за овальним столом мiж бароном д’Ізола й герцогинею Шернi, маючи навпроти кавалера Сакумi, який сидiв мiж баронесою д’Ізола й доном Фiлiпом дель Монте. Маркiз i маркiза прилаштувалися по краях. На столi виблискували порцеляна, срiбло, кришталь i квiти.
Небагато дам могли зрiвнятися з маркiзою д’Ателета в мистецтвi органiзацii обiдiв. Вона придiляла бiльше уваги сервiровцi столу, анiж власному туалетовi. Винятковiсть ii смаку знаходила вияв у всьому; вона була законодавицею мод у справi бенкетноi елегантностi. Їi фантазii й витонченi уявлення поширювалися на всi столи римського нобiлiтету. Саме тоi зими вона запровадила моду розвiшувати низку квiтiв угорi вiд одного канделябра до iншого. А також звичай ставити посеред рiзних келихiв i чарок перед кожним гостем у переливчастiй вазi молочного кольору з Мурано[76 - Мурано – острiв у Венецiйськiй лагунi на пiвнiчний схiд вiд Венецii, славетний вiд часiв Середньовiччя своiми вишуканими виробами (зокрема прикрасами) з кольорового скла, а також традицiею мережив.] одну-однiсiньку орхiдею.
– Дивовижна квiтка, – сказала донна Елена Мутi, взявши в руки скляну вазу й зблизька роздивляючись химерну орхiдею кривавого кольору.
Вона мала голос iз такими багатими вiдтiнками, що навiть найвульгарнiшi слова та найзвичайнiсiнькi фрази набували в ii устах якогось прихованого значення, якогось таемничого акценту i якоiсь новоi грацii. У схожий спосiб фригiйський цар видобував золото з речей, до яких торкався руками.
– У ваших руках ця квiтка справдi стае символiчною, – промовив Андреа, дивлячись на даму, яка в цiй позi була гiдна найвищого захвату.
Дама була вдягнена в сукню небесно-голубого кольору, досить блiдого, поцяткованого срiблом, яке блищало пiд старовинним мереживом з Мурано, важко збагненного тону: бiлим з ледь помiтним жовтуватим вiдтiнком. Квiтка, майже неприродна, наче народжена з чаклунства, погойдувалася на своему стеблi, вийнята з крихкоi ламкоi вази, що ii якийсь майстер виготовив, дмухнувши на розплавлений самоцвiт.
– Але я вiддаю перевагу трояндам, – сказала Елена, ставлячи орхiдею у вазу вiдстороненим рухом, який контрастував iз ii попередньою зацiкавленiстю.
Пiсля цього вона включилася в загальну розмову. Донна Франческа розповiдала про останнiй прийом у посольствi Австрii.
– Ти там бачила панi де Каен? – запитала Елена. – Вона була в сукнi з жовтого тюлю, а на нiй не знаю скiльки колiбрi з рубiновими очима. Така собi прегарна клiтка з птахами, що там танцювала… А ледi Улес ти бачила? На нiй була сукня з бiлого тарлатану,[77 - Тарлатан – легка прозора бавовна, iмпортована з Індii, з якоi в ХІХ ст. шилися жiночi вечiрнi сукнi.] вся розмальована морськими водоростями та якимись червоними рибами, а поверх риб вона вдягла ще одну сукню з прозорого зеленавого серпанку… Ти не бачила ii?
І пiсля невеличкого плiткування вона засмiялася веселим смiхом, аж затремтiло ii пiдборiддя та нiздрi.
Слухаючи цю незрозумiлу йому балаканину, Андреа вагався. Якi фривольнi або злостивi фрази злiтали з тих самих вуст, що, промовивши найпростiшу фразу, наповнювали його глибоким хвилюванням; вони злiтали з тих самих вуст, якi iнодi в мовчанцi здавалися йому губами Медузи Леонардо, людською квiткою душi, обожуваноi полум’ям пристрастi й тривогою смертi. «Яка, зрештою, суть цiеi iстоти? Чи вона усвiдомлюе своi постiйнi метаморфози, чи непроникна навiть для самоi себе, залишаючись поза власною таемницею? Скiльки в ii балаканинi штучного, а скiльки – спонтанного?» Потреба знати це проникала в його душу разом iз тiею насолодою, що огортала його завдяки близькiй присутностi жiнки, в яку вiн уже закохувався. Сумна звичка все аналiзувати постiйно хвилювала його й не давала йому забутися; але кожна його спроба каралася, як цiкавiсть Психеi, вiддаленням кохання, затьмаренням улюбленого об’екта, уриванням насолоди. «Хiба не краще було б щиро вiддатися першому солодкому почуттю кохання?» Вiн бачив, як Елена пригубила вино, прозоре, як рiдкий мед. Вiн знайшов серед келихiв той, у який слуга налив таке саме вино, й випив його разом з Еленою. Обое водночас поставили на стiл своi кришталевi келихи. Спiльна дiя примусила обох подивитись одне на одного. І погляд розпалив iх бiльше, анiж ковток.
– Ви не розмовляете? – запитала його Елена, вдаючи легку безтурботнiсть, яка трохи змiнила ii голос. – Про вас ходить слава як про знаменитого балакуна… Ну ж бо, жвавiше!
– Ох, кузене, кузене! – вигукнула донна Франческа з виразом жалю, в той час як дон Фiлiп дель Монте нашiптував щось iй на вухо.
Андреа засмiявся.
– Кавалере Сакумi, ми з вами тут мовчуни! Стряхнiмося!
Вузькi очi азiата зблиснули лукавством, почервонiлi вiд того вина темно-червоного кольору, що забарвило його вилицi. До цiеi митi вiн дивився на герцогиню дi Шернi з екстатичним виразом бонзи, який споглядае божество. Його широке обличчя, яке неначе зiйшло з класичноi сторiнки великого художника-гумориста Окусавi, почервонiло, наче серпневий мiсяць мiж рядами квiтiв.
– Сакумi закоханий, – тихо сказав Андреа, нахиляючись до Елени.
– У кого?
– У вас. Хiба ви не зрозумiли?
– Нi.
– Подивiться на нього.
Елена обернулася. І закоханий погляд знiченого азiата спричинив на ii вустах такий вiдвертий смiх, що той вiдчув себе ображеним i приниженим.
– Тримайте! – щоб компенсувати свiй знущальний смiх, вона висмикнула з гiрлянди бiлу камелiю й кинула ii посланцевi з Краiни вранiшнього сонця. – Бачите, я до вас ставлюся прихильно.
Азiат притулив камелiю до губiв у комiчному жестi захвату.
– Ох, Сакумi, Сакумi! – вдала ображену маленька баронеса д’Ізола. – Отак ви мене зраджуете!
Вiн пробурмотiв кiлька слiв, ще густiше почервонiвши. Усi не стримуючись засмiялися, так нiби цього чужоземця запросили саме для того, щоб покепкувати з нього. Смiючись, Андреа обернувся до Мутi.
Вона, трохи вiдхиливши голову назад, нишком спостерiгала за ним iз-пiд примружених повiк одним iз тих жiночих поглядiв, якi важко описати i якi, можна сказати, всмоктують i спивають iз чоловiка, який iм сподобався, усе, що в ньому е найприемнiшого, найжаданiшого, найпривабливiшого, усе, що спричинило в нiй ту iнстинктивну екзальтацiю, з якоi починаеться пристрасть. Незвично довгi вii прикривали райдужну оболонку, нахилену пiд кутом; бiлок плавав наче в рiдкому сяйвi iз голубим вiдтiнком; i майже непомiтне тремтiння рухало нижню повiку. Здавалося, промiнь ii погляду впав на вуста Андреа, як на щось дуже солодке.
Елена й справдi захоплено дивилася на цей рот. Чистий за формою, яскравий своiми кольорами, припухлий вiд чуттевостi, з дещо жорстким виразом, коли залишався закритим, вiн був напрочуд схожий на вуста на портретi невiдомого дворянина в галереi Боргезе, зiбраннi глибоких i таемничих творiв мистецтва, чимало з яких нагадують про постать божественного Чезаре Борджiа, намальовану божественним Санцiо.[78 - Маеться на увазi портрет Чезаре Борджiа (1475–1507), кондотьера i кардинала, прототипа «Державця» Макiавеллi, пензля Рафаеля.] Коли губи розкривалися для смiху, цей вираз зникав; i бiлi квадратнi зуби, усi однаковi, надзвичайно блискучi, освiтлювали рот, свiжий i веселий, наче в малого хлопця.
Як тiльки Андреа обернувся, Елена вiдвела погляд; але не так швидко, тож молодик встиг його перехопити. Його опанувала така бурхлива радiсть, що вiн вiдчув, як спалахнули його щоки. «Вона мене прагне! Вона мене хоче!» – подумав вiн у захватi, переконаний в тому, що вже здобув перемогу над рiдкiсною жiнкою. А ще подумав: «Це задоволення, якого я ще нiколи не переживав». У жiнок бувае такий погляд, що його закоханий чоловiк не може не ототожнити з цiлковитим володiнням ii тiлом. Той, хто не бачив, як у прозорих очах спалахуе полум’я першоi нiжностi, не знав найвищого блаженства. Потiм жодна мить радостi не зрiвняеться з цiею.
Елена запитала, коли розмова навколо них пожвавiшала:
– Ви залишитеся в Римi на всю зиму?
– На всю зиму й надалi, – вiдповiв Андреа, для якого це просте запитання ховало в собi обiцянку кохання.
– То ви маете дiм?
– Дiм Дзуккарi: domus aurea.[79 - Золотий дiм (лат.). Маеться на увазi Золотий дiм Нерона – одна з найвизначнiших архiтектурних пам’яток давньоримськоi доби.]
– На Трiнiта-деi-Монтi? Та ви щасливець!
– Чому?
– Бо живете в такому мiсцi, яке менi дуже до вподоби.
– Кажуть, що там зiбрана, як коштовностi у вазi, вся найвища окраса Рима?
– Це правда! Мiж обелiском Трiнiта[80 - Обелiск Саллюстiя на площi Трiнiта-деi-Монтi – один з тринадцяти античних обелiскiв Рима, що здiймаеться над сходами Площi Іспанii. Зведений у Римськiй iмперii на зразок египетських обелiскiв.] й колоною Кончецйоне[81 - Колона Непорочного Зачаття – пам’ятник поблизу Площi Іспанii, споруджений в серединi ХІХ ст. обiч посольства Іспанii при Ватиканi – як краiни, що найбiльше в Європi прислужилася до утвердження догми непорочного зачаття.] трiпоче в знак обiтницi мое католицьке й поганське серце.
Сказавши цю фразу, вона засмiялася. У нього був готовий мадригал про трiпотливе серце; але вiн про нього не згадав, бо йому не хотiлося продовжувати дiалог у цьому фальшивому й легковажному тонi й розтрачувати в такий спосiб свою втiху. Вiн замовк.
Вона на мить замислилася. Потiм знову включилася в загальну розмову, ще з бiльшою жвавiстю, щедро роздаючи слова й смiх, виблискуючи зубами та дотепами. Донна Франческа пiдколола княгиню Ферентiно, досить тонко натякнувши на ii лесбiянську пригоду з Джованеллою Даддi.
– До речi, Ферентiно оголосила, що на Богоявлення вона матиме ще одну здобич своеi доброчинностi, – сказав барон д’Ізола. – Ви ще нiчого про це не знаете?
– Я патронеса, – вiдповiла Елена Мутi.
– Ви таки дорогоцiнна патронеса, – втрутився до розмови дон Фiлiп дель Монте, сорокарiчний чоловiк, майже зовсiм лисий, автор витончених епiграм, який носив на обличчi своерiдну сократiвську маску, праве око в нього змiнювалося од рiзних виразiв, а лiве крiзь монокль завжди залишалося нерухомим i майже осклiлим, так нiби одне слугувало для того, щоб виражати, а друге – щоб бачити. – На травневому ярмарку ви нагребли купу грошей.
– О, травневий ярмарок! Яка дурниця! – вигукнула маркiза д’Ателета.
А що слуги саме налили холодне шампанське, то вона додала:
– Ти пам’ятаеш, Елено? Нашi мiсця були поряд.
– П’ять луiдорiв за ковток! П’ять луiдорiв за шматок! – викрикнув дон Фiлiп дi Монте, жартома наслiдуючи голос аукцiонiста.
Мутi й д’Ателета засмiялися.
– Усе було справдi так. Ви добре впоралися з роллю, Фiлiпе, – сказала донна Франческа. – Шкода, що вас там не було, кузене. За п’ять луiдорiв ви з’iли б там фрукт, надкушений мною, а ще за п’ять луiдорiв випили б шампанське з пригорщi Елени.
– Який скандал! – урвала ii баронеса д’Ізола, скорчивши злякану гримасу.
– Облиш, Марi! А ти хiба не продавала за один луiдор сигарети, якi спершу закурила й обслинила? – запитала ii донна Франческа, не переставши смiятися.
– А я бачив дещо краще, – сказав дон Фiлiп. – Леонетто Ланца купив у графинi Луколi, – не знаю вже за скiльки, – гаванську сигару, яку вона спершу тримала пiд пахвою…
– Та невже? – з комiчним виразом знову урвала його маленька баронеса.
– Кожна дiя доброчинностi свята, – проголосила маркiза. – Я виторгувала за надкушенi фрукти близько двохсот луiдорiв.
– А ви? – запитав Андреа Спереллi в Мутi, силувано всмiхаючись. – Що ви зiбрали своею пригорщею?
– Десь двiстi сiмдесят луiдорiв.
Так жартували всi, крiм маркiза. То був уже старий чоловiк, вражений невилiковною глухотою, ретельно напомаджений, пофарбований у русявий колiр, штучний вiд голови до нiг. Вiн здавався одним iз тих персонажiв, яких можна бачити в музеях воскових фiгур. Раз у раз, i майже завжди недоречно, вiн хихотiв сухим смiшком, схожим на скрипiння iржавого пристрою, захованого у нього всерединi.
– Але на певному етапi цiна надкушеного яблука пiднялася до десяти луiдорiв. Ви уявляете? – додала Елена. – А в кiнцi вечора той пришелепуватий галеаццо Сечiнаро запропонував менi банкноту в п’ятсот лiр за те, щоб я витерла руки об його русяву бороду.
Фiнал обiду був, як i завжди в домi д’Ателета, чудовим. Бо справжня розкiш столу знаходить вияв у десертi. Усi цi винятковi й рiдкiснi речi тiшили не тiльки смак, а й зiр, iз великим мистецтвом розкладенi на кришталевих тарелях, прикрашених срiблом. Гiрлянди, сплетенi з камелiй i фiалок, вигиналися мiж канделябрами вiсiмнадцятого сторiччя, обвитими виноградними лозами, мiж яких розкошували фавни та нiмфи. І фавни, i нiмфи, й iншi грацiйнi постатi цiеi аркадськоi мiфологii, i всi тi Сильвандри, Фiлii й Розалiнди на гобеленах, що висiли на стiнах, оживляли своею нiжнiстю сонячнi кiферiйськi краi,[82 - Кiферiйськi краi – вiд Кiтери, одного з Іонiчних островiв в Егейському морi, що був важливим центром культу Афродiти (звiдси одне з iмен-епiклес богинi – Афродiта Кiферiйська, або Кiферея).] що так збуджували фантазiю Антуана Ватто.[83 - Жан-Антуан Ватто (1684–1721) – французький художник, один з творцiв стилю рококо; майстер жанрових сцен (вiд галантних до вiйськових i гротескових), виявляв особливу увагу до театральних сюжетiв i персонажiв (знаменитi, зокрема, його образи iталiйськоi комедii масок).]
Легке еротичне збудження, яке опановуе душу наприкiнцi обiду, прикрашеного жiнками й квiтами, знаходило вияв у словах, у спогадах про той травневий ярмарок, де дами, пiдштовхуванi палким суперництвом зiбрати якнайбiльшу суму за продаж усiляких дрiбничок, приваблювали покупцiв iз нечуваною зухвалiстю.
– І ви погодилися? – запитав Андреа Спереллi в герцогинi.
– Я пожертвувала своi руки на олтар доброчинностi, – вiдповiла вона. – Адже сума зiбраних мною грошей зросла ще на двадцять п’ять луiдорiв!
– All the perfumes of Arabia will not sweeten this little hand…[84 - Усi пахощi Аравii не зроблять солодшою цю маленьку руку (англ.).]
Вiн смiявся, повторюючи цi слова ледi Макбет, але в глибинi його душi виник неясний бiль, страждання, якого вiн не мiг чiтко усвiдомити, схоже на ревнощi. Несподiвано йому здалося, що в поведiнцi Елени було щось надмiрне й навiть догiдливе, щось таке, що затьмарювало ii величнi манери шляхетноi жiнки. Певними iнтонацiями свого голосу й смiху, жестами чи рисами поведiнки, певними поглядами вона виражала почуття, близькi до надмiрного, майже хтивого любострастя. Вона з дивовижною легкiстю роздавала видиму насолоду своеi чарiвностi. Знову й знову, на перший погляд – цiлком мимохiть, вона робила порух чи ставала в позу, або дивилася з таким виразом, якi в альковi примусили б затремтiти коханця. Кожен, хто на неi дивився, мiг би викрасти в неi iскру насолоди, мiг би огорнути ii нечистими прагненнями, мiг би насолодитися ii потаемними пестощами. Вона здавалася створеною лише для того, щоб розбуджувати кохання; i повiтря, яким вона дихала, завжди палахкотiло жаданням, що витало навколо неi.
«Скiльки чоловiкiв володiли нею? – подумав Андреа. – Скiльки спогадiв вона зберiгае, тiлесних i духовних?»
Серце йому стискалося, нiби на нього накотилася хвиля гiркоти, у глибинi якоi завжди клекотiла деспотична нетерпимiсть до будь-якого незаконного володiння жiнкою, що була призначена йому. І вiн не мiг вiдiрвати погляду вiд рук Елени. З цих незрiвнянних рук, нiжних i бiлих, iдеально прозорих, помережаних ледь видимими зеленаво-синiми венами; з цих долонь, трохи увiгнутих i затiнених трояндами, де хiромант знайшов би темнi iнтриги, – пили десятеро, п’ятнадцятеро, двадцятеро чоловiкiв, один за одним, за платню! Вiн бачив нахиленi голови тих незнайомих чоловiкiв, бачив, як iхнi губи всмоктують вино. Але галеаццо Сечiнаро був одним iз його друзiв: гарний i мiцний синьйор, велично бородатий, як i його грiзний суперник Лючiо Веро.
І тодi, пiд впливом цих образiв його ревнощi досягли такоi високоi точки й наповнили його таким бурхливим нетерпiнням, що йому здавалося, обiд нiколи не закiнчиться. «Я пiду до неi цього ж таки вечора», – подумав вiн. Але разом iз тим його змагала тривога чоловiка, що бачить, як вислизае з його рук здобич, на яку зазiхають чимало суперникiв. Але невилiковне й ненаситне самолюбство наповнювало його п’янким вiдчуттям перемоги. Звичайно ж, що значнiше те, чим володiе якийсь чоловiк, розбуджуе в iнших заздрощi й палке бажання заволодiти ним, тим бiльше той чоловiк утiшаеться тiею рiччю й пишаеться нею. А надто коли йдеться про жiнку, яка виступае на сценi. Коли весь театр бринить оплесками й палахкотить жаданням, тодi той, хто сам-один одержуе усмiшку богинi, п’янiе вiд гордощiв i втрачае глузд.
– Ти схильна до новаторських витiвок, – сказала Мутi, обертаючись до донни Франчески й зануривши пальцi в теплу воду синьоi кришталевоi вази, оздобленоi срiблом, – тож я раджу тобi вiдновити звичай мити руки з глека, поставленого в старовинний таз неподалiк вiд столу. А нинiшнi звичаi менi зовсiм не до вподоби. Ви зi мною згоднi, Спереллi?
Донна Франческа пiдвелася. Усi наслiдували ii приклад. Андре, уклонившись, запропонував руку Еленi, i вона подивилася на нього без усмiшки, повiльно поклавши свою голу до лiктя руку на його. Їi останнi слова були веселими й легковажними; натомiсть ii погляд був таким серйозним i глибоким, що юнак вiдразу пiдбадьорився.
– Ви пiдете завтра увечерi на бал у французькому посольствi? – запитала вона.
– А ви? – у свою чергу запитав Андреа.
– Я пiду.
– Тодi й я.
Вони всмiхнулися одне одному, як двое коханцiв. І вона додала:
– Сiдайте.
Канапа була далеко вiд камiна, поза роялем, почасти затуленим густими складками завiси. Бронзовий журавель, що стояв на кришцi рояля, тримав у пiднятому дзьобi тарiлку, пiдвiшену на трьох ланцюжках, схожу на тарiлку терезiв. А на тарiлцi лежали нова книжка й маленька японська шабля – вакi-зашi, прикрашена срiбними хризантемами на пiхвах, рукiв’i й ефесi.
Елена взяла книжку, наполовину нерозрiзану, прочитала назву, потiм поклала ii на хитку тарiлку. Шабля впала. Коли вони з Андреа одночасно нахилилися, щоб пiдняти ii, iхнi руки зустрiлися. Вона випросталася й з цiкавiстю стала роздивлятися чудову зброю, тримаючи ii в руках, тодi як Андреа заговорив про новий роман, додавши кiлька мiркувань про кохання.
– Чому ви завжди перебуваете так далеко вiд загалу? – запитала вона. – Поклялися бути вiрним «Двадцяти п’ятьом примiрникам»?
– Атож. Разом iз тим я мрiю про «единий примiрник», який присвятив би «Єдинiй Жiнцi». У такому розкутому суспiльствi, як наше, вигадана реальнiсть прози або поезii повинна вiдмовитися вiд будь-яких переваг, що не мають стосунку до кохання. Справжнiй читач – це не той, хто купуе мое, а той, хто мене любить. Отже, справжнiй читач – це жiнка, якiй ти подобаешся. Лавр потрiбен лише для того, щоб приваблювати мирт.
– А слава?
– Справжня слава приходить лише пiсля смертi, а отже, нею не можна втiшатися. Яка менi користь вiд того, що я маю сто читачiв на островi Сардинiя, а ще десять в Емполi, i ще п’ять, скажiмо, в Орвiето? І яка менi втiха вiд того, що мене знатимуть не гiрше, анiж кондитера Тiцiо або парфумера Кайо? Певна рiч, як письменник я проникну в пам’ять нащадкiв якомога глибше. Але як людина я не бажаю iншоi винагороди, анiж iстоти з прегарними бiлими руками.
Вiн подивився на руки Елени, оголенi до плечей. Форма iх була такою досконалою у своiх вигинах, що нагадувала обриси античноi вази з Фiренцуоли, виготовленоi рукою доброго майстра. Мабуть, саме такими були руки Афiни Паллади, коли вона зупинилася перед пастухом. Їi пальцi ковзали по рiзьблених лiнiях зброi; а блискучi нiгтi здавалися продовженням коштовного камiння, що прикрашало ii пальцi.
– Менi уявляеться, – сказав Андреа, охоплюючи ii своiм поглядом, наче полум’ям, – що у вас мае бути тiло Данаi Корреджо. Я це вiдчуваю i навiть бачу з форми ваших рук.
– О, Спереллi!
– Хiба коли ви бачите квiтку, ви не уявляете собi всi обриси рослини? Ви, безперечно, схожi на дочку Акризiя, яку огорнула золота хмара, але тiльки не та, з якою ви мали справу на травневому ярмарку. Ви бачили картину в галереi Боргезе?
– Бачила.
– То я не помилився?
– Годi вам, Спереллi, прошу вас…
– Чому?
Вона замовкла. Обое вже вiдчували, як опинилися в колi, яке охопило iх i мало притиснути одне до одного. Нi вона, нi вiн не знали, коли це станеться. Пiсля двох чи трьох годин першоi зустрiчi вона вже вiддавалася йому подумки; i iхнiй взаемний потяг здавався природним.
Вона сказала пiсля короткоi мовчанки, не дивлячись на нього:
– Ви ще дуже юний. Скiлькох жiнок ви вже кохали?
Вiн вiдповiв iй iншим запитанням:
– Я гадаю, що вгадувати в однiй-единiй жiнцi всю вiчну жiночнiсть – бiльша шляхетнiсть душi й мистецтва, анiж якби чоловiк iз витонченим i сильним духом прикладався до всiх уст, якi проминае, як до клавiш iдеального клавiкорда, щоб почути щасливе й радiсне «до».
– Я не знаю. А ви?
– Я теж не знаю, як можна розв’язати цей великий сентиментальний сумнiв. Але iнстинкт штовхае мене до клавiш клавiкорда, й боюся, зважаючи на деякi внутрiшнi ознаки, що я вже знайшов свое «до».
– Боiтеся?
– Je crains ce que j’esp?re.[85 - Я боюся того, чого сподiваюся (фр.).]
Вiн говорив цiею манiрною мовою з цiлковитою природнiстю, майже виснажуючи в награних словах силу свого почуття. А Елена мала таке вiдчуття, нiби його голос затягуе ii в сильце i витягуе ii з того життя, яке вирувало навколо неi.
– Їi свiтлiсть княгиня де Мiчiльяно! – проголосив слуга.
– Синьйор граф дi Джiссi!
– Мадам Кризолорас!
– Синьйор маркiз i синьйора маркiза Маса д’Альбе!
Салони наповнювалися гiстьми. Довгi блискучi кортежi пересувалися пурпурним килимом. Скрiзь виднiли груди, оздобленi дiамантами й перлами, прикрашенi живими квiтами, голi плечi; зачiски повсюдно мерехтiли коштовним камiнням, успадкованим вiд предкiв, якими мала всi пiдстави пишатися шляхетна люднiсть Рима.
– Їi свiтлiсть княгиня дi Ферентiно!
– Його свiтлiсть дюк дi Гримiтi!
Присутнi купчилися, утворюючи вогнища злостивостi й галантностi. Найбiльша група шанувальникiв зiбралася бiля фортепiано, навколо герцогинi дi Шернi, яка мусила встати, щоб протистояти цiй своерiднiй облозi. Ферентiно пiдiйшла привiтати подругу, висловивши iй докiр:
– Чому ти не прийшла сьогоднi до Нiнi Сантамарта? Ми тебе чекали.
Княгиня дi Ферентiно була висока й худа, з дивовижними зеленими очима, якi здавалися захованими далеко в глибинi темних очниць. Вона була в чорнiй сукнi з глибоким декольте на грудях i на плечах; свое попелясте волосся вона прикрасила дiамантами у формi пiвмiсяця, наслiдуючи Дiану, й невпинно вимахувала великим червоноперим вiялом.
– Нiнi йде сьогоднi ввечерi до мадам ван Гуффель.
– Я теж пiзнiше зайду туди ненадовго, – сказала Мутi. – Ми з нею побачимося.
– О, Уджента, – мовила княгиня, обертаючись до Андреа, – я шукала вас, щоб нагадати вам про нашу домовленiсть. Завтра четвер. Розпродаж речей кардинала Імменраета почнеться завтра опiвднi. Заходьте забрати мене о першiй годинi.
– Неодмiнно зайду, княгине.
– Я повинна придбати ту вазу з гiрського кришталю за будь-яку цiну!
– Але ви матимете суперниць.
– Кого?
– Мою кузину.
– А ще?
– Мене, – сказала Мутi.
– Тебе? Побачимо.
Кавалери, що зiбралися навколо, вимагали пояснень.
– Це буде змагання дам за вазу ХІХ сторiччя з гiрського кришталю, що колись належала Нiкколо Нiкколi;[86 - Нiкколо Нiкколi (1365–1437) – флорентiйський гуманiст кола Козiмо Медiчi, один з найбiльших тогочасних знавцiв античних творiв (багато з яких сам копiював), колекцiонер та бiблiофiл.] на тiй вазi вирiзьблено троянця Анхiза, який скидае сандалi з ноги Венери Афродiти, – урочисто проголосив Андреа Спереллi. – Цю виставу дають безкоштовно завтра, пiсля першоi години дня в однiй iз зал публiчного розпродажу на вiа Сiстiна. Учасницi змагання: княгиня Ферентiно, герцогиня дi Шернi, маркiза д’Ателета.
Усi засмiялися, почувши це оголошення.
Гримiтi запитав:
– Битися об заклад дозволено?
– Ставте! Ставте! – захрипiв дон Фiлiп дель Монте, наслiдуючи скрипучий голос букмекера Стабса.
Ферентiно вдарила його по спинi своiм червоним вiялом. Але жарт виявився вдалим. Почали вкладати парi. А що в цiй групi лунали вигуки й смiх, то потроху iншi дами й кавалери пiдходили туди, щоб приеднатись до веселощiв. Повiдомлення про змагання швидко поширилося; воно набувало масштабу мало не вселенськоi подii; заполонило всi витонченi уми.
– Дайте менi руку, ходiмо прогуляймося, – сказала донна Елена Мутi до Андреа.
Коли вони вiдiйшли вiд гурту й опинилися в сусiдньому салонi, Андреа, стиснувши ii за лiкоть, прошепотiв:
– Дякую!
Вона прихилилася до нього, раз у раз зупиняючись, щоб вiдповiсти на привiтання. Жiнка здавалася трохи стомленою; i була блiда, як перли в ii колье. Кожен з прибулих юнакiв вiтав ii банальним комплiментом.
– Вiд цiеi дуростi я задихаюся, – сказала вона.
Обернувшись, вона побачила Сакумi, який iшов за нею з бiлою камелiею в петлицi, з осклiлими очима, не наважуючись наблизитися. Вона подарувала йому спiвчутливу усмiшку.
– Бiдолашний Сакумi!
– Ви помiтили його тiльки тепер? – запитав Андреа.
– Так.
– Коли ми сидiли бiля фортепiано, вiн з кутка дивився, як вашi руки гралися зi зброею його краiни, призначеною розрiзати сторiнки захiдноi книжки.
– Справдi?
– Так. Можливо, вiн думав: «Як солодко було б зробити собi харакiрi цiею маленькою шаблею, прикрашеною хризантемами iз лаку й крицi, якi, здаеться, розквiтають вiд доторку ii пальцiв!»
Вона не всмiхнулася. Над ii обличчям нависала тiнь смутку й майже страждання; на ii очi напливала, здавалося, ще похмурiша тiнь, вони були слабко освiтленi пiд повiками свiтлом, схожим на свiтло лампади. Вiд внутрiшнього болю трохи опустилися куточки рота. Їi права рука звисала втомлено, вона тримала в нiй вiяло й рукавички. Вона бiльше не подавала руку тим, хто ii вiтав i хто до неi пiдлещувався; вона бiльше нiкого не слухала.
– Що з вами? – запитав ii Андреа.
– Нiчого. Менi треба поiхати до ван Гуффель. Вiдведiть мене до Франчески, я хочу попрощатися з нею, а потiм проведiть мене вниз, до моеi карети.
Вони повернулися до першого салону. Луiджi Гуллi, молодий музикант, який приiхав iз рiдноi Калабрii в пошуках фортуни, чорний i кучерявий, як араб, виконував iз великим натхненням сонату до дiез мiнор Людвiга Бетховена. Маркiза д’Ателета, яка йому протегувала, стояла бiля фортепiано, дивлячись на клавiатуру. Помалу-малу серйозна й нiжна музика затягувала всiх, хто звик мислити легко, у свое коло, наче у водоверть, не вельми бурхливу, але глибоку.
– Бетховен… – мовила Елена з майже релiгiйною шанобливiстю, зупинившись i прибравши руку з руки Андреа.
Вона залишилася слухати бiля одного з вазонiв. Випроставши лiву руку, вона стала повiльно натягувати рукавичку. У такiй позi вигин ii стану здавався витонченiшим; уся ii постать, яку продовжував шлейф, здавалася вищою i стрункiшою. Рослина затiнювала й дещо одухотворювала блiдий колiр ii тiла. Андреа дивився на неi. Й одяг на нiй пiдкреслював ii чарiвнiсть.
«Вона буде моею, – подумав вiн iз легким сп’янiнням, бо патетична музика пiдсилювала його збудження. – Вона вiзьме мене у своi обiйми, пригорне до серця…»
Вiн уявив собi, як вiн нахиляеться й припадае вустами до ii плеча. Чи холодна ця молочно-прозора шкiра, осяяна золотим сяйвом? Вiн затремтiв усiм тiлом й опустив повiки, нiби хотiв продовжити цей стан. До нього долинули ii пахощi, незбагненна свiжа еманацiя, вiд якоi паморочилася голова, наче вiн вдихав усi випари. Усе його ество напружилося й невтримно полинуло до цiеi дивовижноi iстоти. Вiн хотiв би огорнути ii, затягти в себе, всмоктати, випити, заволодiти нею в якийсь надлюдський спосiб.
Либонь, пiд впливом його невтримного жадання Елена трохи обернулася й усмiхнулася йому нiжною усмiшкою, майже невловною, бо ii виражав не так порух, як випромiнювання душi через вуста, тодi як ii очi залишалися сумними й наче загубленими в далечi внутрiшнього сну. То були справдешнi очi Ночi, затягнутi густими сутiнками, що iх завдяки Алегорii мiг би уявити собi Леонардо да Вiнчi, пiсля того як зустрiв у Мiланi Лукрецiю Крiвеллi.[87 - Лукрецiя Крiвеллi (роки життя невiдомi) – коханка герцога Мiланського Людовiко Марiя Сфорца на ймення Моро (1452–1508), який був пiсля смертi Лоренцо Пишного (1492) наймогутнiшим державним дiячем Італii. Пiд його правлiнням герцогство зазнало розквiту, а при дворi працювали митцi рiвня Леонардо да Вiнчi та Браманте. Вважаеться, що Леонардо зобразив коханку Моро Чечiлiю Галлеранi на знаменитiй картинi «Дама з горностаем» (1488–1490), а Лукрецiю Крiвеллi – на картинi «Прекрасна Ферроньера» (1490–1495), що знаходиться в Луврi. Лукрецiя була матiр’ю незаконного сина герцога – Джампаоло І Сфорца, вiдомого кондотьера, засновника гiлки маркiзiв Сфорца дi Караваджо.]
І протягом тiеi короткоi митi, поки тривала усмiшка, Андреа вiдчув себе наодинцi з нею посеред натовпу. Величезна гордiсть наповнила йому серце.
Коли Елена зробила рух, нiби збиралася натягти другу рукавичку, вiн попросив ii притишеним голосом:
– Нi, не треба!
Елена його зрозумiла й залишила руку голою.
Вiн плекав надiю поцiлувати ту руку, перш нiж вона поiде. Зненацька в його душi виринуло видiння травневого ярмарку, коли чоловiки пили вино з ii долонь. Його знову опанували гострi ревнощi.
– А зараз ходiмо, – сказала вона, знову взявши його пiд руку.
Коли соната закiнчилася, розмови знову пожвавилися. Слуга оголосив ще трое чи четверо iмен, серед них – iм’я княгинi д’Іссе. Вона увiйшла дрiбними непевними кроками, вдягнена по-европейському, усмiхаючись своiм овальним обличчям, бiла й маленька, наче порцелянова лялька. Шелест цiкавостi прокотився по салону.
– До побачення, Франческо, – сказала Елена, прощаючись з Ателетою. – До завтра.
– Чому так швидко?
– Мене чекають у домi ван Гуффель. Я пообiцяла туди зайти.
– Який жаль! Зараз спiватиме Мерi Дайс.
– До побачення. До завтра.
– До побачення. Вiзьми оце. Любий кузене, проведiть ii.
Маркiза подала iй великий букет фiалок. А тодi обернулася, щоб чемно привiтатися з княгинею Іссе. Мерi Дайс – у червонiй сукнi, висока й розвихрена, наче полум’я, – почала спiвати.
– Я так стомилася! – промовила Елена, спираючись на Андреа. – Звелiть, будь ласка, принести мою шубу.
Вона взяла шубу з рук у слуги. Допомагаючи iй вдягтися, Андреа торкнувся пальцями ii плеча й вiдчув, як вона затремтiла. Весь передпокiй був заповнений лакеями в лiвреях, якi вклонялися iм. Сопрано Мерi Дайс донесло слова романсу Роберта Шумана: «Ich kann’s nicht fassen, nicht glauben…»[88 - Я нiчого не розумiю, не вiрю нiчому (нiм.).]
Вони спускалися мовчки. Слуга пiшов попереду, щоб пiдвести карету до самих сходiв. Стало чутно цокiт копит пiд аркою. На кожнiй сходинцi Елена злегка стискала його руку, тримаючи голову прямо й навiть злегка вiдхиленою назад, iз заплющеними очима.
– Коли я пiдiймався цими сходами, то вiдчував захват, ще не знаючи вас. А тепер, коли ви спускаетеся, вас супроводжуе мое кохання, – шепотiв iй Андреа, зробивши перед останнiми словами стриману, майже благальну паузу.
Вона нiчого не вiдповiла. Але тримала перед обличчям букет фiалок, вдихаючи iхнi пахощi. Просторий рукав ii шуби ковзнув по руцi вище лiктя. Видовище цiеi живоi плотi, що вистромилася з шуби, наче букет бiлих троянд зi снiгу, ще бiльше розвихрило палкi почуття молодика через оту дивовижну зухвалiсть, якоi набувае голе жiноче тiло тодi, коли його ледь приховуе пишний одяг. Легке тремтiння пробiгло по його губах; i вiн ледь стримував у собi слова палкоi пристрастi.
Але карета була напоготовi пiд самими сходами, й слуга стояв бiля дверцят.
– Будинок ван Гуффель, – наказала герцогиня, заходячи до карети з допомогою графа.
Служник уклонився, залишивши дверцi вiдчиненими. Вiн сiв на свое мiсце, й конi вдарили копитами, викрешуючи iскри.
– Вгамуйтесь! – вигукнула Елена, простягши юнаковi руку.
Їi очi та дiаманти засяяли в темрявi.
«Я хочу бути з вами наодинцi й шукати вустами вашу шию пiд запашним хутром!» – мало не вигукнув вiн.
– Дозвольте менi поiхати з вами!
Конi вдарили копитами.
– Вгамуйтесь! – повторила Елена.
Вiн поцiлував iй руку, притиснувшись до неi вустами, нiби хотiв залишити на шкiрi вiдбиток своеi пристрастi. Потiм зачинив дверцi. І карета швидко рушила геть, заторохтiвши колесами пiд аркою на Форум.
ІІІ
Так почалася любовна пристрасть Андреа Спереллi до донни Елени Мутi.
Наступного дня зали публiчних розпродажiв на вiа Сiстiна були заповненi елегантно вдягненими людьми, якi прийшли подивитися на оголошенi змагання. Лив сильний дощ. У вологi й низькi кiмнати проникало сiре свiтло; попiд стiнами стояли кiлька меблiв iз рiзьбленого дерева й висiло кiлька великих триптихiв i диптихiв тосканськоi школи чотирнадцятого столiття; кiлька фламандських гобеленiв, на яких була зображена iсторiя Нарциса, звисали до самоi пiдлоги; вироби з метауренськоi майолiки[89 - Метауренська майолiка – ренесансна, барокова та неокласична майолiка, що вироблялась у мiстi Фано (провiнцiя Пезаро та Урбiно), на пiвдень вiд якого в Апеннiнах протiкае рiчка Метауро. Фано й сьогоднi важливий центр художнiх виробiв ручноi роботи.] займали двi довгi полицi; тканини, переважно церковнi, були або розстеленi на стiльцях, або наваленi на столах; найрiдкiснiшi релiквii, вироби зi слоновоi кiстки, емалi, вироби зi скла, коштовне камiння, медалi, монети, молитовники, давнi iлюстрованi рукописи, вироби зi срiбла – усе було виставлене у вiтринах за письмовим столом фахiвцiв; дивний запах, що утворювався з вологостi мiсця та цих античних речей, наповнював повiтря.
Коли Андреа Спереллi увiйшов у супроводi княгинi Ферентiно, вiн вiдчув потаемне тремтiння. Подумав: «Чи вона вже прийшла?» І став шукати ii поглядом.
Вона вже прийшла. Сидiла за прилавком мiж кавалером Давiла й доном Фiлiпом дель Монте. Вона поклала на край прилавка рукавички й муфту з хутра видри, з якоi стримiв назовнi букет фiалок. У руках вона тримала квадратик зi срiбла, карбування на якому приписували Карадоссо Фоппа;[90 - Крiстофоро дi Джованнi Маттео Фоппа, псевдонiм Карадоссо (бл.1452–1527) – iталiйський ювелiр, медальер, скульптор часiв Ренесансу. Починав свою роботу при дворi герцога Мiланського Людовiко Моро, згодом працював при дворi римських пап; був учителем Бенвенуто Челлiнi, знаменитого скульптора, письменника, ювелiра.] i вона роздивлялася його з пильною увагою. Предмети переходили з рук до рук уздовж прилавка; експерт голосно iх розхвалював; люди, якi стояли за стiльцями, нахилялися, щоб роздивитися iх; саме з цього починався аукцiон. Названi цифри швидко змiнювалися. Пiсля кожноi з них експерт-аукцiонiст вигукував:
– Хто бiльше? Хто бiльше?
Який-небудь аматор, збуджений криком, називав бiльшу цифру, дивлячись на суперникiв. Аукцiонiст вигукував iз пiднятим молотком:
– Один! Два! Три!
І стукав молотком по прилавку. Об’ект дiставався тому, хто запропонував найвищу цiну. Навколо лунав гомiн; потiм змагання починалося знову. Кавалер Давiла, неаполiтанський дворянин, чоловiк велетенського зросту з майже жiночими манерами, знаменитий колекцiонер i знавець виробiв iз майолiки, висловлював свою думку про кожен важливий експонат. Трое з них на цьому аукцiонi були справдi речами найвищоi якостi: iсторiя про Нарциса, чаша з гiрського кришталю i срiбний шолом iз карбуванням Антонiо дель Поллайоло,[91 - Антонiо дель Поллайоло (бл. 1431–1498) – флорентiйський скульптор, художник, ювелiр] який Флорентiйська синьйорiя подарувала графовi д’Урбiно в 1472 роцi за його послуги, що iх вiн надав Флоренцii в часи здобуття Вольтерри.[92 - Вольтерра – iталiйське мiстечко в провiнцii Пiза, один з важливих центрiв етруськоi культури. Пiсля падiння Флорентiйськоi республiки в 1530 р. Вольтерра опинилась пiд владою родини Медiчi.]
– А ось i княгиня, – сказав дон Фiлiп дель Монте, звертаючись до Мутi.
Мутi пiдвелася, щоб привiтати подругу.
– Ти вже на полi битви! – вигукнула Ферентiно.
– Так, я вже тут.
– А Франческа?
– Їi ще нема.
Прибули четверо чи п’ятеро елегантних синьйорiв: дюк дi Гримiтi, Роберто Кастельдьерi, Людовiко Барбарiзi, Джанетто Рутоло. Іншi не забарилися. Шум дощу заглушував слова. Донна Елена подала руку Спереллi вiдкрито, як i iншим. Цей потиск зробив ii вiддаленiшою вiд нього. Елена здалася йому холодною i серйозною. Усi його мрii вмить охололи й розвiялися; спогади про вчорашнiй вечiр перемiшалися; усi його надii згасли. Що з нею сталося? Це вже була iнша жiнка. Вона мала на собi довгу тунiку, оторочену хутром видри, а на головi щось подiбне до берета також iз хутра видри. У виразi ii обличчя було щось рiзке й навiть зневажливе.
– До чашi ще не дiйшло, – сказала вона княгинi.
І знову сiла.
Кожен предмет проходив через ii руки. Їi привабив кентавр, вирiзьблений iз сардонiкса, досить витончена рiч, яка, либонь, походила з розграбованого музею Лоренцо Пишного.[93 - Лоренцо дi П’еро дей Медiчi, якого назвали ЛоренцоПишний (1449–1492) – iталiйський гуманiст, письменник, полiтичний дiяч i меценат, правитель Флоренцii вiд 1469 р. i до смертi, був одним з найвидатнiших iнтелектуалiв доби Вiдродження.] І вона взяла участь у змаганнi за нього. Вона тихо назвала аукцiонiстовi свою цiну, не пiдвiвши на нього погляд. На певнiй цифрi ii суперники зупинилися; кентавр дiстався iй за невисоку цiну.
– Чудове придбання, – сказав Андреа Спереллi, який стояв за ii стiльцем.
Елена не змогла не здригнутися. Узяла сардонiкс i дала йому подивитися, пiднявши руку на рiвень плеча, не обертаючись. Рiч була справдi гарна.
– Це, либонь, той самий кентавр, якого скопiював Донателло, – додав Андреа.
І в його душi разом iз захватом перед гарною рiччю виник захват перед жiнкою, яка тепер володiла нею. «Отже, вона вишукана в усьому, – подумав вiн. – Яку втiху вона може принести витонченому коханцю!» Вона зростала в його уявi, але зростаючи, вiддалялася вiд нього. Велика впевненiсть минулого вечора змiнилася на щось подiбне до занепаду духу; i першi сумнiви знову вiдродилися. Вiн надто багато мрiяв уночi з вiдкритими очима, поринаючи в бездонну глибочiнь щастя, тодi як спогад про якийсь жест, усмiшку, поворот голови, складка на одязi обплутували його, наче сiть. Тепер весь той уявний свiт обвалювався пiд доторком реальностi. Вiн не бачив в очах Елени жодного натяку на тi почуття, про якi стiльки думав; вона не подавала жодного знаку, що чимось вирiзняе його з-помiж iнших. «Чому?» Вiн почував себе приниженим. Уся марнославнiсть, що оточувала ii, викликала його роздратування; вiн також дратувався, дивлячись на речi, якi приваблювали ii увагу; його дратував ще й дон Фiлiп дель Монте, який раз у раз нахилявся до неi, либонь, шепочучи iй якусь банальнiсть. Прийшла Ателета. Вона, як i завжди, була весела. Їi смiх мiж синьйорами, якi вже оточили ii, примусив обернутися дона Фiлiпа.
– Трiйця вже зiбралася, – сказав вiн i пiдвiвся на ноги.
Андреа вiдразу сiв на його стiлець, поруч iз Мутi. Коли йому в нiздрi проникли нiжнi пахощi фiалок, вiн прошепотiв:
– Це вже не тi, що вчора.
– Нi, не тi, – холодно вiдказала Елена.
У ii рухах, тремтливих i лагiдних, наче хвиля, завжди вiдчувалася загроза несподiваноi криги. Вона зненацька ставала суворою й неприступною. Андреа мовчав, не розумiючи ii.
– Хто бiльше? Хто бiльше? – викрикував аукцiонiст.
Цифри зростали. Особливо запеклим було змагання навколо шолома Антонiо дель Поллайоло. Навiть кавалер Давiла взяв у ньому участь. Здавалося, потроху атмосфера ставала розпеченою, i бажання придбати цi гарнi й рiдкiснi речi охопило всiх. Ця манiя поширювалася, як iнфекцiя. Того року в Римi любов до дрiбничок i до антикварiату зросла до крайньоi межi; усi салони вельможноi аристократii та високоi буржуазii були переповненi «рiдкiсними експонатами». Кожна дама вибирала тканину на подушки своеi канапи з церковних риз i ставила троянди у вазу з умбрiйськоi аптеки або в халцедонову чашу. Мiсця публiчних розпродажiв були улюбленими мiсцями зустрiчей, i вони вiдбувалися дуже часто. Коли дами приходили на пiсляполуденний чай, то, щоб похизуватися, вони казали: «Я щойно з розпродажу картин художника Кампоса. Там було велике пожвавлення. А якi чудовi мавританськi тарiлки! Я придбала коштовнiсть Марii Лещинськоi.[94 - Марiя Лещинська (1703–1768) – королева Францii, дружина Людовiка ХV.] Ось вона!»
– Хто бiльше?
Цифри зростали. Навколо прилавка юрмилися аматори. Елегантна люднiсть вiддавалася приемним розмовам навколо «Рiздва» i «Благовiщення» Джотто. До запаху плiсняви й старих лахiв додавалися пахощi дорогого хутра, а надто запах фiалок, бо завдяки приемнiй модi кожна дама мала у своiй муфтi букетик цих квiтiв. Через присутнiсть стiлькох людей у повiтрi панувало приемне тепло, наче у вологiй каплицi, де зiбралося багато вiрян. Надворi шелестiв дощ, щодалi сутенiло. Запалили газовi свiтильники, й два рiзнi потоки свiтла стали змагатися мiж собою.
– Один! Два! Три!
Удар молотка вiддав флорентiйський шолом у власнiсть лорда Гамфрi Гiтсфiлда. Увага знову змiстилася на маленькi предмети, що iх передавали з рук у руки тi, хто сидiв за прилавком. Елена делiкатно брала iх, роздивлялася й передавала Андреа, нiчого не кажучи. То були вироби зi смальти, слоновоi кiстки, годинники вiсiмнадцятого сторiччя, вироби з мiланського золота часiв Людовiко Моро, молитовники, написанi золотими лiтерами на пергаментi, пофарбованому у синiй колiр. Мiж пальцями герцогинi цi дорогоцiннi раритети, здавалося, набували ще вищоi цiни. Їi маленькi руки iнодi злегка тремтiли, коли торкалися речей, якими вона особливо хотiла б володiти. Андреа дивився на все пильним поглядом; й у своiй уявi перетворював кожен порух цих рук на пестощi. «Але чому Елена кладе кожну рiч на прилавок замiсть передати йому в руки?» Вiн став випереджати кожен порух Елени, сам простягаючи руку. Й пiсля того вироби зi слоновоi кiстки, зi смальти, дорогоцiнне камiння передавалися вiд пальцiв Елени йому в руки, додаючи невимовноi втiхи. Здавалося, вiн одержував частку вiд чарiв цiеi жiнки, як переходить у залiзо щось вiд властивостей магнiту. То було справдi магнетичне вiдчуття насолоди, одне з тих гострих i глибоких вiдчуттiв, якi майже завжди виникають на початку кохання i якi, схоже, не мають анi фiзичного, анi духовного осiдку, на вiдмiну вiд усiх iнших, а перебувають у нейтральному елементi нашого ества, в елементi, так би мовити, промiжному, в невiдомiй, але простiй природi духу, витонченiшiй за своею формою, де пристрасть збираеться, наче в резервуарi, i звiдки вона випромiнюеться, наче з розпаленого вогнища.
«Це насолода, яка нiчим не пiдтверджена», – знову подумав Андреа Спереллi.
Його опанувало легке зацiпенiння, й потроху його покинуло усвiдомлення мiсця й часу.
– Рекомендую вам придбати цього годинника, – сказала йому Елена, подивившись на нього поглядом, значення якого вiн спершу не зрозумiв.
То був невеличкий череп, вирiзьблений зi слоновоi кiстки з надзвичайною анатомiчною подiбнiстю. Кожна щелепа була оздоблена низкою дiамантiв, а два рубiни виблискували в глибинi очниць. На лобi було викарбувано девiз: RUIT HORA,[95 - Минае час (лат.).] а на потилицi ще один девiз: TIBI, HIPPOLYTA.[96 - Тобi, Іпполiто (лат.).] Череп вiдкривався, наче скринька, хоч лiнiя дотику була майже невидима. Внутрiшне биття механiзму надавало цьому пристрою надзвичайноi подiбностi з життям. Ця сумовита iграшка, яку таемничий майстер подарував своiй жiнцi, мала позначати години сп’янiння i своiм символом застерiгати закоханих.
Правду кажучи, Насолода не могла б вигадати бiльш витонченого й збудливого вимiрювального iнструменту часу. Андреа подумав: «Вона радить менi придбати його для нас?» І при цiй думцi всi його надii туманно вiдродилися з непевностi. Вiн з ентузiазмом узяв участь у змаганнi. Йому протистояли двое чи трое впертих суперникiв, серед яких був i Джанетто Рутоло, котрий мав коханку, донну Іпполiту Альбонiко, отож його приваблював напис: TIBI, HIPPOLYTA.
Через короткий час залишилися суперниками лише двое – Рутоло i Спереллi. Цифри пiднялися значно вище за реальну цiну експоната, примусивши експертiв задоволено всмiхатися. На якомусь етапi Джанетто Рутоло перестав вiдповiдати, подоланий упертiстю супротивника.
– Хто бiльше? Хто бiльше?
Коханець донни Іпполiти, трохи блiдий, викрикнув свою останню пропозицiю. Спереллi пiдняв цiну. Настала мить мовчанки. Аукцiонiст подивився на двох змагальникiв; потiм повiльно пiдняв молоток, не вiдриваючи вiд них погляду.
– Один! Два! Три!
Експонатний череп дiстався графовi д’Уджента. У залi загомонiли. Пучок свiтла проник крiзь вiтражне вiкно i яскраво висвiтлив золоте тло триптихiв, зболене обличчя сiенськоi мадонни й сiрий капелюшок княгинi Ферентiно, покритий сталевою лускою.
– Коли справа дiйде до чашi? – нетерпляче запитала княгиня.
Друзi подивилися в каталоги. Бiльше не залишалося надii, що чаша химерного флорентiйського гуманiста буде виставлена на аукцiон сьогоднi. Через велике скупчення охочих позмагатися розпродаж вiдбувався повiльно. Ще залишався довгий список дрiбних об’ектiв, як-от камеi, монети, медалi. Деякi з антикварiв i князь Строганов змагалися за кожен експонат. Усiх, хто чекав розпродажу великих речей, охопило розчарування. Герцогиня дi Шернi пiдвелася, щоб поiхати геть.
– Прощавайте, Спереллi, – сказала вона. – Можливо, до вечора.
– Чому ви кажете «можливо»?
– Я почуваюся кепсько.
– Що з вами?
Не вiдповiвши, вона обернулася й стала прощатися з усiма. Але тi наслiдували ii приклад: вони вийшли всi разом. Молодi синьйори обмiнювалися жартами з приводу невдалого спектаклю. Маркiза д’Ателета смiялася, але Ферентiно, схоже, перебувала в препаскудному гуморi. Слуги, що чекали в коридорi, викликали карети, наче це вiдбувалося бiля дверей театру або концертноi зали.
– Ти не iдеш до Мiано?[97 - Мiано – квартал на периферii Неаполя.] – запитала Ателета в Елени.
– Нi. Повертаюся додому.
Вона зачекала, стоячи на краю тротуару, поки пiд’iде ii карета. Дощ вщухав. Мiж великими бiлими хмарами з’явилося кiлька синiх плям. Брукiвка блищала вiд промiння, яке падало вiд них. І синьйора в бiлому та рожевому одязi, в чудовому плащi, який спадав вiльними симетричними складками, була прегарною. Учорашнiй сон постав перед Андреа, коли вiн заглянув до ii карети, обтягнутоi всерединi атласом, наче будуар, де блищав срiбний цилiндр, наповнений гарячою водою, призначений грiти маленькi нiжки герцогинi. «Бути там усерединi разом iз нею, в тiй iнтимностi, такiй затишнiй, у тому теплi, утвореному ii диханням, серед пахощiв зiв’ялих фiалок, споглядаючи через затуманенi шибки вулицю, покриту багнюкою, сiрi будинки, сiрих людей!»
Але вона тiльки злегка нахилила голову до дверцят, не всмiхнувшись; i карета вiд’iхала до палацу Барберiнi, залишивши в душi неясний смуток, невиразну пригнiченiсть. «Вона сказала «можливо». Тож вона може й не прийти до палацу Фарнезе. І що тодi?»
Цей сумнiв наповнив його глибокою тривогою. Думка, що вiн ii там не побачить, була для нього нестерпною. Вiн тепер тяжко переживав кожну годину, прожиту далеко вiд неi. Вiн запитував сам себе: «Невже я вже кохаю ii так сильно?» Здавалося, його дух метався у колi, в якому туманно миготiли всi вiдчуття, що вiн iх переживав у присутностi цiеi жiнки. Зненацька вони виникали в його пам’ятi з дивовижною чiткiстю: якась ii фраза, iнтонацiя голосу, якась поза, порух ii очей, форма канапи, на якiй вона сидiла, фiнал сонати Бетховена, якась нота зi спiву Мерi Дайс, постать служника, що стояв бiля дверцят карети, якась дрiбничка чи фрагмент, i своею яскравiстю затьмарювали навколишнi речi з його реального iснування, перешкоджали йому помiчати iх. Вiн подумки розмовляв iз нею, кажучи iй усе те, що мав намiр сказати в реальностi, в iхнiх наступних розмовах. Вiн намагався передбачити сцени, подii, змiни ситуацiй, весь процес розвитку iхнього кохання, згiдно зi своiми бажаннями. Як вона вiддасться йому першого разу? Як пiдiйматиметься сходами палацу Дзуккарi, щоб увiйти до його апартаментiв? Ця думка не давала йому спокою. Вона, звичайно ж, туди увiйде. Вулиця Сiстiна, вулиця Грегорiана, п’яцца Трiнiта-деi-Монтi будуть у тi години майже безлюдними. У палацi живуть лише чужоземцi. Тому вона може наважитися навiдати його, нiчого не боячись. Але як ii туди заманити? Його нетерпiння було таким, що вiн хотiв би сказати: «Вона прийде завтра!»
«Вона вiльна, – мiркував вiн. – Вона не мае чоловiка, який би стежив за нею. Нiхто не може вимагати вiд неi звiту за ii вiдсутнiсть, навiть тривалу, навiть незвичайну. Вона завжди е господинею кожного свого вчинку». У його уявi несподiвано виникали цiлi днi, цiлi ночi, наповненi пристрастю. Вiн озирався навколо у своiй холоднiй, глибокiй, таемничiй кiмнатi; i ii глибока й витончена розкiш, наповнена мистецтвом, подобалася йому, вiн не сумнiвався в тому, що вона сподобаеться i iй. Це повiтря чекало ii подиху; цi килими чекали, коли iх почнуть топтати ii нiжки; цi подушки сподiвалися, що скоро на них з’явиться вiдбиток ii тiла.
«Їй сподобаеться мiй дiм, – думав вiн. – Сподобаються тi самi речi, якi подобаються й менi». Ця думка тiшила його неймовiрно, i йому здавалося, що вже iнша душа, наповнена вiдчуттям близькоi насолоди, трiпотiла пiд високими стелями.
Вiн звелiв служниковi приготувати чай. І примостився бiля камiна, щоб лiпше навтiшатися вигадками своеi надii. Дiстав iз футляра невеличкий череп, прикрашений дорогоцiнним камiнням, i став уважно його роздивлятися. У свiтлi вогню з камiна дiамантовi зуби блищали на тлi жовтавоi слоновоi кiстки, а два рубiни яскраво освiтлювали темряву очниць. Пiд вiдполiрованим черепом мiнiатюрний механiзм безперервно вiдмiрював час. «RUIT HORA». Якому майстровi спало на думку виготовити для своеi Іпполiти подарунок, використавши цю витончену фантазiю смертi у столiттi, коли фахiвцi з емалi прикрашали нiжними пасторальними iдилiями годинники, призначенi показувати чичiсбеям години побачень у парках, якi малював Ватто? Мiнiатюрна скульптура свiдчила про руку досвiдчену, сильну, яка добре володiла своiм власним стилем: вона була гiдною такого проникливого художника п’ятнадцятого сторiччя, як Вероккйо.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gabriele-d-annuncio-2/nasoloda/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
Так називаеться книжка про Д’Аннунцiо Джордано Бруно Гуеррi, дослiдника соцiокультурноi iсторii Італii ХХ ст.: Giordano Bruno Guerri. D’Annunzio. L’amante guerriero. – Milano: Mondadori, 2009.
2
Цiкаво, що навiть назва однiеi з недавнiх грунтовних студiй творчоi бiографii Д’Аннунцiо по-рiзному звучить в англiйському оригiналi та iталiйському перекладi. В оригiналi письменника названо: «поет, спокусник, проповiдник вiйни», а в iталiйському перекладi: «людина, поет, сон життя як твiр мистецтва». Див.: Lucy Hughes-Hallett. Gabriele D’Annunzio: Poet, Seducer, and Preacher of War. – London: Fourth Estate, 2013; Ital. Transl.: Gabriele D’Annunzio: L’uomo, il poeta, il sogno di una vita come opera d’arte. – Milano: Rizzoli, 2014.
3
Annamaria Andreoli. Il vivere inimitabile. Vita di Gabriele D’Annunzio [Неповторне буття. Життя Габрiеле Д’Аннунцiо]. – Milano: Mondadori, 2000.
4
Luciano Cureri (a cura di). D’Annunzio come personaggio nell’immaginario italiano ed europeo (1938–2008) [Д’Aннунцiо як персонаж в iталiйськiй та европейськiй уявi (1938–2008)]. – Bruxelles: P.I.E. Peter Lang, 2008.
5
Gino Damerini. D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунцiо i Венецiя]. – Venezia: Albrizzi, 1992 (Milano: Mondadori, 1943); Emilio Mariano (a cura di). D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунцiо i Венецiя]. – Roma, Lucarini, 1991.
6
Enrico Galmozzi. Il soggetto senza limite. Interpretazione del dannunzianesimo [Суб’ект без меж. Інтерпретацiя даннунцiанiзму]. – Milano: Barbarossa, 1994.
7
Символiчним у цьому планi е такий епiзод. Д’Аннунцiо переконував у тому, що в лютому 1883 р. у Венецii вiн був серед тих, хто нiс труну Рiхарда Вагнера до вокзалу, звiдки композитора вiдвозили в останню путь у Баварiю. Цей епiзод був описаний у романi «Полум’я», головний герой якого – генiальний поет на iм’я Стелiо Еффрена, нiцшеанська «надлюдина» – був «альтер его» Д’Аннунцiо (в самому прiзвищi героя закодований латинський вираз «ex freni» – без гальм). Насправдi ж письменник потрапив до Венецii уперше лише за чотири роки пiсля смертi Вагнера, але йому було важливо створити мiф про свою причетнiсть до автора «Парсифаля», генiя сучасноi музики.
8
Лист до Ганни Барвiнок вiд 23.09.1909 // Михайло Коцюбинський. Твори в семи томах. – Киiв: Наукова думка, 1973–1975. – Т. 6. Листи (1905–1909). – 1975. – С. 155.
9
Cit. in: Emanuela Scarano Lugnani. D’Annunzio. – Roma – Bari: Laterza, 1981. – Р. 43.
10
Giordano Bruno Guerri. La mia vita carnale. Amori e passioni di Gabriele D’Annunzio [Мое життя тiлесне. Любовi та пристрастi Габрiеле Д’Аннунцiо]. – Milano: Mondadori, 2013.
11
Велику вагу для еволюцii Д’Аннунцiо як драматурга мало спiлкування з Сарою Бернар, яка сприяла постановцi у своему паризькому театрi «Ренесанс» («La Renaissance») його трагедii «Мертве мiсто» (1898; в Мiланi його поставила Дузе в 1901 р.). Це перший театральний твiр письменника, в якому вiн намагаеться модернiзувати грецьку трагедiю, розвиваючи драматичну iсторiю любовного трикутника на тлi руiн у Мiкенах на Пелопоннесi. У 2005 р. вийшло друком його листування з Сарою Бернар: Franca Minnucci (a cura di). Sarah Bernhardt e Gabriele D’Annunzio. Carteggio inedito 1896–1919 [Сара Бернар та Габрiеле Д’Аннунцiо. Неопублiковане листування 1896–1919 рр. – Pescara: Ianieri Edizioni, 2005.
12
Scott D. Ryersson, Michael Orlando Yaccarino. Infinita variet?. Vita e leggenda della Marchesa Casati [Безмежна рiзноманiтнiсть. Життя й легенда маркiзи Казатi]. – Milano: Corbaccio, 2003. Див. сайт, присвячений Луiзi Казатi:
13
Vittorio Martinelli. La guerra di D’Annunzio. Da poeta e dandy a eroe di guerra e «Comandante» [Вiйна Д’Аннунцiо. Вiд поета i дендi до героя вiйни та «Команданте»]. – Udine: Gaspari, 2001
14
Alfredo Bonadeo. D’Annunzio and the Great War [Д’Аннунцiо i Велика Вiйна]. – Madison (New Jersey): Fairleigh Dickinson Univ. Press, 1995.
15
Renzo De Felice. – D’Annunzio politico: 1918–1938 [Д’Аннунцiо-полiтик: 1918–1938]. – Bari: Laterza, 1978.
16
«Вiльна держава Ф’юме» (1920–1924) у 1924 р. була анексована до Італii, де протрималась до 1947 р. як центр однойменноi провiнцii. Далi мiсто Ф’юме увiйшло до Югославii, а з 1991-го стало третiм за величиною пiсля Загреба та Сплiта хорватським мiстом.
17
Парадокси iталiйського iнтелектуального життя: опонентом Джованнi Джентiле (1875–1944) та антифашистом був Бенедетто Кроче (1866–1952), так само видатний фiлософ-неоiдеалiст, iсторик, основний представник лiберальноi думки Італii ХХ ст., що iнтерпретував свiй iдеалiзм як «абсолютний iсторизм».
18
Письменник планував написати сiм книжок з присвятою кожнiй iз семи зiрок сузiр’я Плеяд, дочок Атланта.
19
Суперечнiсть мiж етичним та естетичним вибором, як мiж «вибором Сократа» та «вибором Дон Жуана», проаналiзована, зокрема, у фiлософському трактатi Сорена К’еркегора (1813–1855) «Або – або» («Enten – Eller», 1843). Ця протоекзистенцiалiстська теорiя данcького фiлософа е одним з нарiжних каменiв европейського модернiзму.
20
Леся Украiнка. Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и Д’Аннунцио) // Їi ж. Зiбрання творiв у 12 томах. – Киiв: Наукова думка, 1975–1979. – Том 8. Лiтературно-критичнi та публiцистичнi статтi. – 1977. – С. 26–61.
21
Attilio Mazza, Antonio Bortolotti. Le medicine di D’Annunzio nella farmacia del Vittoriale [Лiки Д’Аннунцiо в аптецi Вiтторiале]. – Pescara, Ianieri Edizioni, 2013.
22
Attilio Mazza. D’Annunzio sciamano [Д’Аннунцiо-шаман]. – Milano: Bietti, 2002.
23
Gianni Oliva. D’Annunzio e la malinconia [Д’Аннунцiо i меланхолiя]. – Milano: Mondadori, 2007.
24
Гермiона – дочка Прекрасноi Єлени, призвiдницi Троянськоi вiйни. В реальностi йшлося про Елеонору Дузе. Сьогоднi в Пiзi можна прийти до берега моря, де творився цей вiрш, бульваром Д’Аннунцiо.
25
Оксана Пахльовська. «Вiрте i переможете!» Доба Рiсорджiменто i творчiсть Алессандро Мандзонi [Передмова] // Алессандро Мандзонi. Зарученi. – Харкiв: Фолiо, 2008. – С. 5 – 31.
26
Ця проблема була подолана лише в серединi ХХ ст. завдяки засобам масовоi iнформацii, насамперед телебаченню та радiо.
27
У серпнi 1922 року, коли письменник тривалий час був прикутий до лiжка через падiння з вiкна у своему палацi Вiтторiале, вiн написав щоденник – «Книгу Аскези i Книгу Таiни» – пiд назвою «Ми духи блакитнi, ми зорi»: Gabriele D’Annunzio. Siamo spiriti azzurri e stelle. Diario inedito (17–22 agosto 1922). A cura di Pietro Gibellini. – Firenze: Giunti, 1995. – Pp. 12–13, 27.
28
Буквальний переклад: «Навпаки».
29
Франческо ПаолоМiкеттi (1851–1925) – iталiйський художник i фотограф родом з Абруццо, друг Д’Аннунцiо. Письменник написав роман «Насолода» та деякi iншi своi твори у францисканському монастирi мiстечка Франкавiлла-аль-Маре, де Мiкеттi органiзував одне з найпрестижнiших на той час в Італii мистецьких товариств. Мiкеттi долучився до постановки i костюмiв трагедii Д’Аннунцiо «Дочка Йорiо» (1904) та написав однойменну картину (1895).
30
Галерея Шарра – галерея в Римi поблизу знаменитого Фонтана Тревi; тут знаходилась редакцiя лiтературно-мистецького журналу «Вiзантiйська хронiка» («Cronaca Bizantina»), що виходив у серединi 80-х рокiв ХІХ ст. пiд редакцiею Д’Аннунцiо.
31
ПаолоВеронезе (1528–1588) – видатний iталiйський художник Пiзнього Ренесансу, представник венецiйськоi школи.
32
Галеаццо Марiо Сфорца – герцог Мiлана, покровитель мистецтв, зокрема музики, вiдомий також як жорстокий правитель-тиран (1444–1476).
33
Маффео дi Клiвате – вiдомий чеканщик ХV ст. з ломбардського мiста Клiвате (або Чiвате, Civate).
34
День Святого Сильвестра – за григорiанським календарем, останнiй день року, з якого починаеться новорiчне свято.
35
Трiнiта-деi-Монтi – титулярна церква над Іспанськими сходами. Будувалась вiд 1502 до 1588 р. В однiй з капел знаходиться цикл фресок Данiеле да Вольтерра, шедевр маньеризму.
36
Палац (або палаццо) Дзуккарi – будiвля на площi Трiнiта-деi-Монтi архiтектора-маньериста з Урбiно Федерiко Дзуккарi (1539–1609), що прагнув створити емблему iдеального помешкання митця. Зараз там знаходиться Bibliotheca Hertziana – iнститут iсторii мистецтва нiмецького Товариства iм. Макса Планка для сприяння розвитку наук.
37
Галерея Боргезе – картинна галерея в Римi, зафундована 1902 р. на основi колекцii античного та ренесансного мистецтва патрицiанськоi родини Боргезе. Тут знаходяться шедеври голландського, французького, нiмецького та iспанського живопису, iталiйського мистецтва ХVІ – ХVІІ ст., зокрема унiкальна колекцiя скульптур Джан Лоренцо Бернiнi та картин Караваджо.
38
Кастельдуранте – мiстечко в провiнцii Марке, де ще з часiв Середньовiччя виробляеться вишукана майолiка (вiд 1636 р. Кастельдуранте було перейменоване в м. Урбанiя на честь папи Урбана VІІІ).
39
Люцiо Дольчi – художник-маньерист родом iз Кастельдуранте (1516–1591).
40
«Даная» (1531–1532) Корреджо (1489–1534) зберiгаеться в пiнакотецi вiлли Боргезе.
41
Порта Пiа – початково ворота в пiвнiчно-схiднiй частинi Мурiв Аврелiана (зведенi iмператором Аврелiаном мiж 270 та 275 рр. для захисту Рима вiд варварiв), Порта Пiа, Ворота Пiя (побудованi папою Пiем IV з династii Медiчi), стали одним з останнiх творiнь Мiкеланджело. 20 вересня 1870 р. тут завершився рух Рiсорджiменто рiшучою битвою мiж iталiйськими та папськими вiйськами, що закiнчилася взяттям Рима та поверненням його до Італii з-пiд влади Ватикану.
42
Видовище номентанського краевиду – маеться на увазi вулиця Номентана, що починаеться з Порта Пiа, – в Давньому Римi поеднувала Рим з мiстечком Номентум.
43
Палац Фарнезе – одна з класичних будiвель Ренесансу, завершена 1546 р. Мiкеланджело. Нинi там розташоване посольство Францii.
44
Святилище Мадонни Божественного Кохання поблизу Рима.
45
Палац родини Барберiнi на однойменнiй площi у схiднiй частинi Рима. Зразок бароково-маньеристичного стилю, серед архiтекторiв були зокрема генii-суперники Франческо Борромiнi та Лоренцо Бернiнi. Тут знаходиться нинi Нацiональна галерея старовинного мистецтва.
46
Мешканцi Чочарii – мiсцевiсть у провiнцii Лацiо. Назва походить вiд специфiчного взуття мешканцiв – чоча (ciociа). З мiсцевiстю пов’язаний знаменитий фiльм «Чочара» («La Ciociara») Вiтторiо Де Сiки та Чезаре Дзаваттiнi за новелою Альберто Моравiа з Софi Лорен у головнiй ролi, в якому розповiдаеться про трагiчну долю жiнок, матерi та дочки, пiд час Другоi свiтовоi вiйни.
47
Чотири Фонтани – архiтектурний ансамбль мiж Трiнiта-деi-Монтi та базилiкою Санта Марiя Маджоре, що створювався рiзними авторами в 1588–1593 рр. Двi чоловiчi постатi символiзують найбiльшi рiчки Італii Тiбр та Арно, а отже, Рим i Флоренцiю, а жiночi постатi Дiани та Юнони уособлюють чесноти вiрностi й сили. Оспiваний у творi Отторiно Респiгi «Фонтани Рима».
48
Палац Роккаджовiне – побудований у другiй половинi ХІХ ст. для родини дель Галло, що придбала маркiза Роккаджовiне.
49
Пiнцiо – римський пагорб (вiн не належить до семи класичних пагорбiв Вiчного мiста). Тут знаходяться вiлла Медiчi, збудована в добу Ренесансу, де розташована нинi Французька академiя, та вiлла Боргезе
50
Джошуа Рейнолдс – англiйський художник-портретист (1723–1792), представник урочистого класицистичного «великого стилю» («Grand manner»). Один iз засновникiв та перший президент Королiвськоi академii мистецтв у Лондонi.
51
«Мiс Неллi О’Браен» – картина Джошуа Рейнолдса (див. прим. 22), написана приблизно 1763 р. На нiй зображена подруга i модель художника, красуня куртизанка, приналежна до тодiшнього свiту британськоi аристократii (була коханкою i матiр’ю сина третього вiконта Болiнгброка).
52
«Квiрiнале» – досi дiючий готель на пагорбi Квiрiнале поблизу Колiзею.
53
Чужинка (англ.).
54
Дай менi троянду (англ.).
55
Аттикiзм – риторичний стиль першоi чвертi І ст. до н. е. ораторiв, письменникiв та граматикiв (Ксенофонт, Менандр, Аполлодор iз Пергамо, Дiонiсiй Галiкарнаський), що характеризувався класичною яснiстю та простотою; назва походить вiд Аттики – областi Грецii, де знаходяться Афiни. Однак автор мiг мати на увазi й так званий «паризький аттикiзм» – мистецький напрямок ХVІІ ст., представлений придворними живописцями школи Нiколя Пуссена, що любили стриманий неокласичний стиль i гармонiйну «цитацiю» археологiчних елементiв грецькоi та римськоi старовини.
56
Ян (Джованнi) Госсарт (званий також Мабюз за мiсцем народження) – нiдерландський художник-маньерист, портретист, гравер, рiзьбяр по дереву (1478–1532). Пiд впливом iталiйського живопису започаткував течiю романiзму в малярствi Нiдерландiв ХVІ ст.
57
П’еро дi Козiмо – художник флорентiйськоi школи (1478–1532).
58
Про Рiздво (лат.).
59
Прокна – другорядний персонаж грецькоi мiфологii, дочка володаря Афiн Пандiона.
60
Фердинанд І, король Обох Сицилiй (1751–1825), вiдомий своiм ексцентричним характером та небажанням керувати державою, одружений з Марiею Каролiною Австрiйською (1752–1814), що перебрала на себе державнi обов’язки чоловiка. Героi iсторичноi комедii iталiйськоi режисерки Лiни Вертмюллер «Фердинанд i Каролiна» (1999).
61
Володiти, не дозволяючи, щоб володiли тобою (лат.).
62
Коров’яче поле – так у ХVІ – ХVІІІ ст. називався ринок корiв на мiсцi, де знаходиться Римський Форум – полiтичний, релiгiйний та торговельний центр Давнього Риму неподалiк вiд Колiзею. Пiд час наполеонiвського правлiння в Італii ринок було закрито i пiд керiвництвом Папи Римського Пiя VІІ (1800–1823) почались археологiчнi розкопки Форуму.
63
Арка Тита – трiумфальна арка на Палатинському пагорбi в захiднiй частинi Римського Форуму, шедевр давньоримськоi архiтектури, один iз символiв династii Флавiiв (69–96 рр. н. е.).
64
Фонтан iз Черепахами (1580–1588) – вишукане ренесансне творiння в маньеристичному стилi на площi Маттеi архiтектора Джакомо делла Порта та скульптора Таддео Ландiнi, що прикрасив фонтан бронзовими постатями чотирьох оголених юнакiв. Бронзовi черепашки над верхньою чашею фонтана були доданi в 1658–1659 рр. рiд час реконструкцii пiд керiвництвом Лоренцо Бернiнi або Андреа Саккi.
65
Колонна – одна з найдревнiших в Європi князiвських династiй (нараховуе дев’ять столiть), що вiдiгравала важливу роль в релiгiйному та полiтичному життi Італii, зокрема в iсторii гiбеллiнiв. З династii Колонна походило п’ятеро римських понтифiкiв.
66
Дорiа – впливовий аристократичний рiд з Генуi, з якого вiд ХІІ до ХVІ ст. вийшло чимало видатних полiтичних та вiйськових дiячiв Генуезькоi республiки.
67
Барберiнi – могутня тосканська аристократична династiя, що оселилася у Флоренцii в першiй половинi ХІ ст. У ХVІІ ст. Барберiнi були найбiльшими меценатами барокового Рима.
68
Карраччi Агостiно (1557–1602) та Аннiбале (1560–1609) – брати, художники та гравери болонськоi школи.
69
Алессандро Альбанi (1692–1779) – iталiйський кардинал, колекцiонер, меценат i антиквар, один з найглибших знавцiв того часу античного мистецтва; сприяв розвитку неокласицизму.
70
Мармур iз Лунi – каррарський мармур, одна з найцiннiших у свiтi порiд мармуру, що видобуваеться в Апуанських Альпах. Лунi – мiстечко в Лiгурii, що припинило свое iснування ще в ХІ ст.; було головною гаванню для вивезення каррарського мармуру.
71
Томас Лоуренс (1769–1830) – англiйський художник-портретист, мав звання першого придворного художника в часи правлiння Георга ІІІ.
72
Я знаю, ти мене не кохаеш (англ.).
73
Джованнi Моро (1877–1949) – iталiйський художник, майстер пейзажiв та портретiв, автор фресок у багатьох церквах.
74
Гравелло – тип iталiйського вина.
75
Театр Валле – найстаровиннiший театр iталiйськоi столицi (перший спектакль вiдбувся 1727 р.). Вiд 2011 р. театр перебувае в станi так званоi «окупацii» – його самовiльно «захопили» театральнi працiвники, забезпечуючи його дiяльнiсть для широкоi публiки, – це форма протесту проти приватизацii театрiв.
76
Мурано – острiв у Венецiйськiй лагунi на пiвнiчний схiд вiд Венецii, славетний вiд часiв Середньовiччя своiми вишуканими виробами (зокрема прикрасами) з кольорового скла, а також традицiею мережив.
77
Тарлатан – легка прозора бавовна, iмпортована з Індii, з якоi в ХІХ ст. шилися жiночi вечiрнi сукнi.
78
Маеться на увазi портрет Чезаре Борджiа (1475–1507), кондотьера i кардинала, прототипа «Державця» Макiавеллi, пензля Рафаеля.
79
Золотий дiм (лат.). Маеться на увазi Золотий дiм Нерона – одна з найвизначнiших архiтектурних пам’яток давньоримськоi доби.
80
Обелiск Саллюстiя на площi Трiнiта-деi-Монтi – один з тринадцяти античних обелiскiв Рима, що здiймаеться над сходами Площi Іспанii. Зведений у Римськiй iмперii на зразок египетських обелiскiв.
81
Колона Непорочного Зачаття – пам’ятник поблизу Площi Іспанii, споруджений в серединi ХІХ ст. обiч посольства Іспанii при Ватиканi – як краiни, що найбiльше в Європi прислужилася до утвердження догми непорочного зачаття.
82
Кiферiйськi краi – вiд Кiтери, одного з Іонiчних островiв в Егейському морi, що був важливим центром культу Афродiти (звiдси одне з iмен-епiклес богинi – Афродiта Кiферiйська, або Кiферея).
83
Жан-Антуан Ватто (1684–1721) – французький художник, один з творцiв стилю рококо; майстер жанрових сцен (вiд галантних до вiйськових i гротескових), виявляв особливу увагу до театральних сюжетiв i персонажiв (знаменитi, зокрема, його образи iталiйськоi комедii масок).
84
Усi пахощi Аравii не зроблять солодшою цю маленьку руку (англ.).
85
Я боюся того, чого сподiваюся (фр.).
86
Нiкколо Нiкколi (1365–1437) – флорентiйський гуманiст кола Козiмо Медiчi, один з найбiльших тогочасних знавцiв античних творiв (багато з яких сам копiював), колекцiонер та бiблiофiл.
87
Лукрецiя Крiвеллi (роки життя невiдомi) – коханка герцога Мiланського Людовiко Марiя Сфорца на ймення Моро (1452–1508), який був пiсля смертi Лоренцо Пишного (1492) наймогутнiшим державним дiячем Італii. Пiд його правлiнням герцогство зазнало розквiту, а при дворi працювали митцi рiвня Леонардо да Вiнчi та Браманте. Вважаеться, що Леонардо зобразив коханку Моро Чечiлiю Галлеранi на знаменитiй картинi «Дама з горностаем» (1488–1490), а Лукрецiю Крiвеллi – на картинi «Прекрасна Ферроньера» (1490–1495), що знаходиться в Луврi. Лукрецiя була матiр’ю незаконного сина герцога – Джампаоло І Сфорца, вiдомого кондотьера, засновника гiлки маркiзiв Сфорца дi Караваджо.
88
Я нiчого не розумiю, не вiрю нiчому (нiм.).
89
Метауренська майолiка – ренесансна, барокова та неокласична майолiка, що вироблялась у мiстi Фано (провiнцiя Пезаро та Урбiно), на пiвдень вiд якого в Апеннiнах протiкае рiчка Метауро. Фано й сьогоднi важливий центр художнiх виробiв ручноi роботи.
90
Крiстофоро дi Джованнi Маттео Фоппа, псевдонiм Карадоссо (бл.1452–1527) – iталiйський ювелiр, медальер, скульптор часiв Ренесансу. Починав свою роботу при дворi герцога Мiланського Людовiко Моро, згодом працював при дворi римських пап; був учителем Бенвенуто Челлiнi, знаменитого скульптора, письменника, ювелiра.
91
Антонiо дель Поллайоло (бл. 1431–1498) – флорентiйський скульптор, художник, ювелiр
92
Вольтерра – iталiйське мiстечко в провiнцii Пiза, один з важливих центрiв етруськоi культури. Пiсля падiння Флорентiйськоi республiки в 1530 р. Вольтерра опинилась пiд владою родини Медiчi.
93
Лоренцо дi П’еро дей Медiчi, якого назвали ЛоренцоПишний (1449–1492) – iталiйський гуманiст, письменник, полiтичний дiяч i меценат, правитель Флоренцii вiд 1469 р. i до смертi, був одним з найвидатнiших iнтелектуалiв доби Вiдродження.
94
Марiя Лещинська (1703–1768) – королева Францii, дружина Людовiка ХV.
95
Минае час (лат.).
96
Тобi, Іпполiто (лат.).
97
Мiано – квартал на периферii Неаполя.
- Жанр: Зарубежная классика, Классическая проза, Литература 19 века
- Язык: Книги на украинском языке
- Объём: 440 стр. 1 иллюстрация
- Дата написания: 1889
- Возрастные ограничения: 16+
- Дата выхода книги: 30 октября 2015
- Версия: 📚 Электронная книга
Поет, письменник, льотчик-ас, який у п’ятдесят два роки літав на бомбардувальнику, Ґабріеле Д’Аннунціо (справжнє прізвище Рапаньєтта; 1863–1938) був одним з найяскравіших і найвідоміших італійських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття. Сучасники називали його Il Poeta, як Данте. Еротика, смерть і краса – головні теми його творчості.
Роман «Насолода» (1889), в основу якого покладено традиційний конфлікт між справжнім коханням і чуттєвою насолодою, приніс авторові славу романіста і по праву вважається взірцем знаменитого стилю Д’Аннунціо. Андреа Спереллі – молодий спадкоємець аристократичного роду, що мешкає в елегантному палаццо Дзуккарі в центрі Вічного міста. Життя Андреа у вишуканому світі дорогоцінного антикваріату приречене на вічну «спрагу насолоди» і на колекціонування розкішних предметів мистецтва та красивих жінок, що проходять через його альков і щезають, залишаючи йому лише нудьгу та прагнення неймовірних пригод…
Как скачать книгу - "Насолода" в fb2, ePub, txt и других форматах?
- Нажмите на кнопку "полная версия" справа от обложки книги на версии сайта для ПК или под обложкой на мобюильной версии сайта
Полная версия книги
- Купите книгу на литресе по кнопке со скриншота
Если книга "Насолода" доступна в бесплатно то будет вот такая кнопка
- Выполните вход в личный кабинет на сайте ЛитРес с вашим логином и паролем.
- В правом верхнем углу сайта нажмите «Мои книги» и перейдите в подраздел «Мои».
- Нажмите на обложку книги -"Насолода", чтобы скачать книгу для телефона или на ПК.
В разделе «Скачать в виде файла» нажмите на нужный вам формат файла:
Для чтения на телефоне подойдут следующие форматы (при клике на формат вы можете сразу скачать бесплатно фрагмент книги "Насолода" для ознакомления):
- FB2 - Для телефонов, планшетов на Android, электронных книг (кроме Kindle) и других программ
- EPUB - подходит для устройств на ios (iPhone, iPad, Mac) и большинства приложений для чтения
Для чтения на компьютере подходят форматы:
- TXT - можно открыть на любом компьютере в текстовом редакторе
- RTF - также можно открыть на любом ПК
- A4 PDF - открывается в программе Adobe Reader
Другие форматы:
- Сохраните файл на свой компьютер или телефоне.
