Книга - Старший боярин (збірник)

Старший боярин (збiрник)
Григорiй Косинка

Тодось Осьмачка

Валерiан Пiдмогильний


Збiрка «Старший боярин» знайомить з найбiльш значними творами Тодося Осьмачки (1895—1962), Валер'яна Пiдмогильного (1901—1937) й Григорiя Косинки (1899—1934) – талановитих письменникiв Украiнського Вiдродження. Шсля рокiв забуття, коли iхнi iмена було викреслено з украiнськоi лiтератури, вони знов повернулися до читачiв. Сьогоднi ми маемо змогу прочитати iхнi книжки й оцiнити високу художню майстернiсть цих авторiв, зробити власнi висновки i про нашу iсторiю, i про сучаснiсть.





Тодось Осьмачка, Валерiан Пiдмогильний, Григорiй Косинка

Старший боярин (збiрник)





Тодось Осьмачка

Старший боярин

Роман





Роздiл перший


Року 1912-го, червня 15-го, Лундик Гордiй приiхав iз Черкаськоi учительськоi семiнарii в село Тернiвку до своеi тiтки Горпини Корецькоi, яка йому була i за батька, i за матiр рiдну, бо вiн iх позбувся ще раннього дитинства. До науки стати йому помiг мiсцевий священик Дмитро Дiяковський, зваживши на те, що хлопець кiнчив дуже добре земську школу.

Так, вiн щороку приiздив, але сьогоднiшнiй приiзд був надзвичайний, бо у валiзi, в томиковi Винниченкових творiв[1 - Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) – украiнський прозаiк, драматург, а також полiтичний i державний дiяч. Член Украiнськоi соцiал-демократичноi робiтничоi партii (УСДРП). Член Центральноi Ради в Украiнi. Автор майже усiх декларацiй i законодавчих актiв УНР. Бiльшовицьку полiтичну програму намагався скерувати на користь нацiональним iнтересам.Його художня творчiсть була сприйнята Т. Осьмачкою за основу лiтератури 1920-х рокiв. У статтi «На початку – слово. В. Винниченко на тлi сучасноi украiнськоi прози» Т. Осьмачка-критик пiдкреслюе вплив митця на всю революцiйну i пост-революцiйну прозу, зокрема на твори Г. Косинки, М. Хвильового, В. Пiдмогильного. Саме тому багато уваги у дискусiях головних героiв повiстi придiляеться лiтературнiй i громадськiй дiяльностi В. Винниченка.], лежала посвiдка про скiнчення студiй i про те, що Лундик уже мае право навчати в народних школах[2 - Народнi школи – 25 червня 1912 р. законом було впроваджено новий тип народних шкiл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-рiчним строком навчання.]. Садиба в Горпини Корецькоi, як i всi садиби украiнських селян, охоплювалася садком, на тлi якого вирiзнялися двi височезнi тополi, що стояли по краях старих ворiт, завжди охайно зачинених i прип'ятих до стовпа деревним обручем. Вона бiлiла причiлковою стiною i вдень, i мiсячноi ночi туди, через яр, до священикового дворища. Пiсля привiтання Гордiй умився коло криницi i пообiдав. Правильнiше було б сказати, що повечеряв, бо вже заходило сонце. А потiм, взявши з жердки рядно, кожух i з полу подушку, пiшов до клунi, де постелився на торiшнiм сухiм сiнi i лiг вiдпочивати, аби вже завтра розказати тiтцi все, що тiльки цiкавитиме ii добру старосвiтську душу. А потiм пiти i подякувати священиковi за ту увагу, яку вiн завжди виявляв до нього на протязi всiеi науки. Бо зараз тiтцi було не до слухань. Вона квапилася упорати на нiч корови i кричущi поросята.

Гордiй лежав горiлиць до вiдчиненоi брами, угрузши верхньою частиною тiла у сiно. Витягненi ж ноги на всю свою довжину приемно трималися вище рiвня живота. Вся його iстота була сповнена бадьорого тепла, що йшло i вiд кожуха, який покривав лише по рамена[3 - Рамено – плече (заст.).], i вiд пахощiв сiна, пiд ним розворушених. З правого боку, в стрiсi, стримiла до половини коса без кiсся i поблискувала вiд мiсячного свiтла, що тримало в непорушних чарах i верхи верб, i осик, i яворiв, якi витикалися з яру нарiвнi з брамою клунi, i по той бiк на горбi священикiв дiм. А ген-ген далi височiла пiд самим мiсяцем мовчазна церква. Нижче вiд неi лiворуч i праворуч темнiло село. Над ним ворушився бiлий туман, неначе формувалися для церкви крила того самого кольору, що i ii стiни. Давно вже затихли тiтчинi кроки в подвiр'i, i в селi й над селом свiтилася бiла тиша. Нiч була проти недiлi.

В Гордiевiй душi промайнуло все семiнарське життя без пригод i без радощiв, за якими його молода душа тужила не вгаваючи i пiд час студiй, i пiд час самотнiх блукань по черкаських вечiрнiх празникових вулицях. І думка, пiдкинута зором, зупинилася над церквою мiж мiсяцем i хрестом, тим, що на найвищiй банi. Зупинилася на мерехтливiй зiрцi, до якоi жодна людська сила вовiки вiчнi не досягне своiм реальним дотиком. І похолодiло в його душi. Вiн вiдчув безодню свiтову як продовження тiеi пустки життевоi, серед якоi його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченiсть, мабуть, iй, уже свiтовiй пустелi. З'явилося дике бажання схопитися i бiгти до тiтки. І коли там дверi запертi, то скажено гнатися через поле, поки не зустрiне якусь людину, може дiвчину, i вхопити ii руку, притиснути до серця i крикнути: «Людино, глянь у свiт i збагни, де ми. І зрозумiй, що ми манюсенькi-манюсенькi… І рокованi на поталу комусь страшному i незбагненому… i через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди мiж теплом твого ества i мого аж до останнього нашого зiтхання, бо за ту кривду, що ми з'явилися на свiт, нiхто нi перед ким не стане покутувати i нiхто нас не пожалiе, крiм нас самих».

І саме в цю мить щось у яру заспiвало таким сумним, чистим та високим голосом, що луна вiд нього нестримною потугою покотилася через село проз церкву в степ i вдарилася в високе небо – i воно над степом i селом i над осяяним вiд мiсяця церковним хрестом не видержало тiеi туги, що пiдiймали людськi звуки у немирiннiсть ночi… не видержало i стало возноситись вище i вище… стало розходитись ширше i ширше… А голос жiночий безперестанку тужив:

Ой горе, горе з такою годиною!
Прокляла мати малою дитиною,
Прокляла мати i щастя позбавила.
Пiд тинами людськими без жалю поставила…

В Гордiевiм ествi всi почуття притаiлися, i моторошний холод обхопив тiло на теплiм сiнi i пiд теплим кожухом, i кожна цятка нервiв стала слухом. А голос побивався пiд небом, ридав, благав, то знов западав у глибокi тiнi далеких вибалкiв та ярiв. І тiльки щемiв здавленою гарячою луною у яснiм лiтнiм туманi ночi, аби знов вирватися з тишi i ударити з новою силою у вiчне склепiння над землею.

Так, бувае, орлиця, вкинута в клiтку, спочатку б'еться грудьми, головою, пазурами об iржавi грати, але, заюшена кров'ю i знесилена, падае без руху, ждучи, поки спрагнене волi, невгавуче серце кине ii знов у смертельний та нерiвний бiй з холодним залiзом неволi.

Вiд пiснi, сповненоi несосвiтенного жалю, небеса нап'ялися до останньоi можливостi своеi сили, аби тiльки не луснути i не пустити до Бога страшних жалiв невiдомого i самотнього жiночого серця. І посеред ночi вiд наглого мiсяця стало свiтлiше i моторошнiше, i вiн, нiби це вiдчувши, став важко i повiльно осiдати над церквою. І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, трiснув i з мiсяцем упав в ограду… І цей трiск продзвенiв як смертельний пострiл по всiх розлогах ночi, i на землi стала глупа нiч[4 - «Хрест не витримав, трiснув i з мiсяцем упав в ограду… І цей трiск продзвенiв як смертельний пострiл» – за народними уявленнями, якщо з церкви падае хрест, значить, вона е вмiстилищем нечистоi сили. Саме в такому антуражi автор вводить в оповiдь постать Варки, що проходила вiдьомським шляхом задля порятунку материноi душi.]. І пiсня, i луна зникли i заглухли, неначе камiнь, кинутий у криницю, який осiв на скаламучене дно глибокоi води.

Гордiй схопився з сiна i, не надiваючи одежi, а тiльки накинувши на себе кожух, вибiг iз клунi. І диво. Мiсяць свiтив так само серед неба над церквою, як i свiтив перед тим. Тiльки пiсля пiснi тиша панувала нерухомiша. У парубка билося серце вiд подиву i тривоги.

Постоявши у нерiшучостi пiд клунею з мить, вiн пiшов надвiр. У церквi пробило 12 годин ночi.

На найвищiй лiнii яру з того боку, де була тiтчина Горпинина садиба, проходив рiв, зарослий дерезою. Гордiй швидко найшов вилазку, коло якоi росла стара груша, i став сходити схiдцями, покладеними iз шматкiв каменю, в яр. А через те, що тут був дуже крутий спуск, господарi зробили жердочку аж до самого Тясмину[5 - Тясмин (в давнину – Бiла рiчка) – рiчка в Кiровоградськiй та Черкаськiй областях Украiни, права притока Днiпра.]. Мiсцевiсть навколо спуску через стрiмучу крутiсть нiколи i нiким не оброблялася. Вдень ii вiдвiдували хiба якiсь одчаянi вiвцi чи кози посмикати трави на жовтiй глинi мiж каменем. Вся половина Тясмину вподовж по цей бiк вiд Гордiя не заростала нi осокою, нi лозами. Тiльки на тiм боцi, вiд священиковоi садиби, росли рогоза, очерет i над самою водою верби, тополi, осики i явори. Кожне дерево стояло у клубку туману, освiтлене мiсяцем з верхнiх бокiв, i витикало з нього позолоченi гiлляки до неба. І здавалося, що з-пiд якогось снiгу вони вибилися на свiт. А вверх i вниз уздовж рiки всi скелi срiблилися i золотилися так само, як i купи туману над водою i над берегами… І всi нiчнi видива в яру око легко сприймало то як туман, то як скелi. Коло самоi кладки, скованоi з двох тонких верб, стояв мокрий вiд рухомоi вогкостi човен.

Гордiй зiйшов на кладку. Пiд ним блищала чорна смуга води, вiдти вiдсвiчувалися до нього, зачарованi нiчною тишею, небо i круглий мiсяць, а над всiею прозорою безоднею свiтився вiн у кожусi i босий, з непокритою головою. Хлопець зараз же чогось нагадав, що не спiвали й не спiвають солов'i, а тiльки спiвала невiдома душа насичену розпачем пiсню, i йому стало страшно, i на мить незрозумiло, куди i чого вiн iде. І, незважаючи на це, все-таки зiйшов на другий бiк рiчки i пiшов швидко понад нею стежкою. Та й побачив перед собою, крокiв на двадцять, жiночу постать, i то лише в однiй бiлiй сорочцi. Вона йшла, кваплячись, стежкою на гору i не оглядалася. На спинi чорнiла розпущена пишная коса. Йому прийшло в голову, що видиво похоже на казку, в якiй вiдьми i потопельницi конче з розпущеним волоссям. Одначе, переборюючи життеву незвичнiсть i нiчну моторошнiсть, вiн став ii доганяти, непомiтно прискорюючи ходу, вона так само, нiби почуваючи когось за собою, ще швидше простувала на гору. І, пiдiйшовши до священиковоi хати, перелiзла через тин, взяла з нього драбину, приставила до стрiхи i вилiзла на хату. І на самому гребенi закотила сорочку, неначе дiвчинка, перебродячи рiчку, i спустила одну ногу у вивiд, а далi й другу i зникла у каглi[6 - Кагла – отвiр у димовiй трубi, що зачиняеться для утримання тепла (заст.).]. І нiч спорожнiла аж до тiеi людськоi свiдомостi, за якою починаеться, мабуть, тiльки жах i всякi таемнi несподiванки.

У Гордiя вирвалося вголос:

– Оце так завдання!

І, не перестаючи йти вслiд за видивом, перескочив тин i хотiв уже лiзти по драбинi на хату, узявшися за щабель однiею рукою. Рука тремтiла, виявляючи осереднiй душевний неспокiй. Але в цей саме момент вийшла з-за причiлка струнка молода жiнка чи дiвчина, закутана чорною великою хусткою, i спитала:

– Чого вам тут треба?

Гордiй же з якимсь наполегливим неумолимим натиском гукнув до неi:

– Дайте руку, – i простяг до неi обидвi своi.

Жiнка ж, неначе хто ii штовхнув, ступила назад крокiв зо два i вiдповiла так, нiби впiзнанiй людинi:

– Невже ви гадаете, що саме час для гiпнотичних вправ?

Парубок, не помiчаючи злегка насмiшкуватоi вiдповiдi, ще раз гукнув несамовито поважно:

– Дайте руку, я не злодiй… Я хочу знати, чи ви жива iстота.

Жiнка простягла з-пiд хустки малу i теплу руку, але таким непевним рухом, неначе ii хтось тяг силомiць. Гордiй, подержавши якусь мить полонену долоню у своiх жменях, вiдчув усiм напруженим первiсним людським еством оте вiчне жiноче тепле й божевiльно солодке чуття, задля якого юнаки плигають з дзвiниць, коли воно того забажае, i вилазять на найстрiмкiшi верхiв'я гiр, шукаючи Божоi бороди, аби вчепитися в неi i погойдатися над свiтом хоч бя хвилину, а там i звiятися вниз гнiвною бурею десь на дикi скелi мовчазного небуття. Вiдчув страшну силу того чуття, що зароджуе свiт, уже зруйнувавши мiльярди незнаних свiтiв ранiше. Вiдчув i потяг незнайому жiнку до себе. Придавив до свого шаленого молодого серця i став п'яненно-п'яно цiлувати в обличчя, шукаючи поцiлунками жагуче-солодких жiночих уст. Жiнка спочатку не боронилася, а потiм напружено крутнулася на однiй нозi, i залишилася у парубка лише хустка. А дiвчина, це була дiвчина, вiн почув пругку знаду молоденького тiла, вiдбiгла до дверей i, обернувшися до свого напасника, гукнула:

– Скажений!..

І вскочила в сiни, хрьопнувши за собою дверима i клацнувши зсередини гачком.

Лундик пiдiйшов з хусткою на плечi повiльно до дверей, спробував плечем iх висадити i пiсля невдачi припав до iх гаряче i зашептав:

– Вiдчинiть, я вiддам хустку, вiдчинiть, я вам ноги буду цiлувати, лише скажiть менi, я все для вас зроблю. Вiдчинiть, бо я загину тут на порозi.

А зсередини схвильовано i розгнiвано вiдповiдали:

– Божевiльний, чорт вас не вхопить. Тiкайте швидше вiд хати. Бо дiд Гарбуз поспускае собак коло конюшнi. Тодi буде вам лихо. І мене батько не помилують. Ідiть геть, бо я вас не впущу. Я нароблю крику, i позбiгаються люди, не соромте мене. Тiкайте швидше вiдсiля.

І почув вiн кроки в хату. І пiсля цього, постоявши, подивився на хустку i поклав ii на порозi. А сам, повернувшися, зiтхнув i пiшов вiд священикового двору в яр. Ішов навпрошки таким кроком, яким ходять старi, збентеженi слiпцi, що покладаються не на певнiсть стежки чи грунту, а на свiй вироблений нещастям iнстинкт.




Роздiл другий


У недiлю ранок високий i пишний розпливався над всiею зеленню, якою овiяне було село, присипане великими росами. Луна вiд людських розмов i крику пастушкiв, вiд мекання овець та iржання коней, реву волiв та корiв йшла в поле зо всiх царин села мальовничим звучанням, як i село, пройняте туманом, було кольористе на ранковi фарби.

Кожнi груди живоi iстоти дихали безмежною глибиною супокою i потуги, яка непомiтно викликалася сонцем з надр землi i переливалася в кожне стебло i в кожне живе серце. Дихали радiсно, глибоко i з таким чуттям, яке говорило, що можна дихати ще радiснiше, ще глибше i ще тихше, але не треба напружуватися, бо ранок i так переходить у такий прозорий день, що якби хто уважний глянув з-пiд церкви на небеса, то побачив би там i зорi, i на великих пальцях нiг нiгтi, освiтленi сонцем у того янгола, який щоранку летить з заходу на схiд назустрiч сонцю.

Радiсний i щасливий день хлiборобського вiдпочинку!

Цього настрою не сполохав навiть скрип хвiртки, якою ввiйшла у священикiв двiр тiтка Горпина, одягнена в чорний корсет i в альпагову спiдницю[7 - Альпагова спiдниця – з низькопробноi вовняноi тканини.]. Вона ввiйшла i хазяйським оком оглянула двiр, потiм, обернувшися, уважно подивилася, чого скрипить хвiртка. І зачинила ii з таким виглядом, що, мовляв, нiяка статечнiсть ради святоi недiлi нiчого не зарадить немазанiй хвiртцi. Собак не видно було, а тiльки голос дiдiв Гарбузiв чувся з конюшнi: «Повернись, повернись». Але й вiн лунав по-святковому. Перед самим ганком, яким входять в кухню, вона вiдсунула ногами, взутими в козловi чоботи, вiдро пiд тин. Ним, видно, дiд давав свиням пiйло з дертi та й поставив, де прийшлося. Та так вiдсунула, що аж горобцi переляканi захурчали з тину кудись мiж вишнi. А потiм, увiйшовши в сiни, постукала в дверi. І коли зсередини хтось крикнув «заходьте», ввiйшла i побачила наймичку, яка сидiла коло пiдпiччя, тримаючи мiж ногами макiтру[8 - Макiтра – конусоподiбний посуд, виготовлений iз випаленоi глини, для сходження тiста або для перетирання маку макогоном чи подрiбнення iнших харчових продуктiв.], й заминала макогоном[9 - Макогiн – дерев'яний стрижень iз потовщеним i заокругленим кiнцем, яким розтирають у макiтрi мак, пшоно, сiль.] сало.

– Чи панночка дома? – спиталася тiтка Горпина.

– Дома… Тiльки що, мабуть, сплять, – вiдповiла наймичка, – бо вони з недiлi виходять замiж, то вже щодня мають досить мороки, аби натомитися. Та сiдайте на ослiн, поки замну i довiдаюся, чи встали.

– Якоi ж це такоi мороки вони мають? – спиталася знов тiтка Горпина, сiдаючи на ослiн.

– Та ось, учора цiлий день викладали всякi своi убрання та примiряли до себе, то знов скидали i прикрашалися у всякi золотi та срiбнi цяцьки. Та все прибiгали до мене й питалися: чи гарне i чи все оте добро iм до лиця. Але останнiй раз плигнули до мене в лiжко пiд ковдру i давай мене штовхати у бiк кулаками та питатися, чи я знаю, як то воно замужем, i чи може дiвчина враз умерти вiд отiеi несподiванки, що кождий хлопець преться з нею туди, куди й не треба, неначе дурний.

– Ти таке накидаеш своiй паннi, яке нiколи не бувае жоднiй дiвчинi до шмиги.[10 - «Ти таке накидаеш своiй паннi, яке нiколи не бувае жаднiй дiвчинi до шмиги…» – не до вподоби, не пiдходить (фраз.).]

– Я не раз чула вiд самого батюшки, що все, що правда, то не грiх. А втiм, якби це друга жiнка, а не ви, я не розказувала б цього нiколи.

– А чим же це я у тебе заробила такоi ласки?

– Та чим? Тим, що панна Варка убiгли до мене серед ночi i стали розпитуватися, а який у вас небiж, чи гарний, чи високий, чи чорнявий, i чи дуже швидко бiгае, i чи може подужати дiда Гарбуза. Та як зареготять, та як ухоплять мене в обiйми та й давай мене цiлувати як навiженi. А я й питаюся: що це таке з вами? Чи не понюхали часом смаленого хвоста в кнура? А вони кажуть: «Гiрше. Я хочу добре навчитися цiлуватися, щоб молодий мiй не вигнав вiд себе на другий день по шлюбi».

– І чого б то вони так розпитувалися? Хiба вони не бачили нiколи Гордiя, чи що?

– Та панночки ж не було у нас пiдряд хто його знае й скiльки рокiв. Вони ж училися в Полтавi. А лiтом жили в Сердегiвцi[11 - Сердегiвка – село у Шполянському районi Черкаськоi областi.]. І, Боже, як менi iх шкода було вчора, бо пiсля реготiв та дурощiв вони почали так гiрко плакати, неначе на похоронi рiдноi матерi. Та все питалися крiзь хлипи та плачi: «Скажи менi, моя голубко, що таке щастя? Може, воно це е удача, а нещастя – то помилка?» І що я могла iм говорити, коли менi здаеться, що якби я у такому ходила та таке пила та iла, як вони, то була б щаслива. І через те я тiльки дихала та мовчала i нарештi домiркувалася сказати: «Пiдiть до баби Гамарнички, нехай поворожить». І панночка далi й не витримали коло мене бути. Схопилися i, обтрусюючися, крикнули: «Господи, яка ж ти страшна дурепа! Просто хоч i не кажи нiчого». І пiсля цього знов нагнулися до мене й зашептали боляче-боляче: «А все-таки я одружуся з Харлампiем Пронем. І скажу, аби вiн покликав у старшi бояри Гордiя Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неi. А до тебе в лiжко нiколи, нiколи не приходитиму».

– І я оце i зараз, мнучи сало, сама собi гадаю: чого вони так дивовижно промовили останнi слова, неначе хтось iм може стояти на завадi до шлюбу, чи що?

А далi Дунька, таке було наймення наймиччине, спиталася:

– А навiщо вам здалася панночка?

– Та менi тiльки треба, щоб хтось батюшцi сказав, що Гордiй прийде дякувати за сердечну опiку аж через тиждень, бо я хочу його трохи вiдживити, аби не мав вигляду якогось ченця чи скрипицi. Та й обiпрати треба. І щоб батюшка на нього не гнiвалися за те, що я буду всьому призводниця.

– Це таке, що я скажу i батюшцi… i… i… Та панночцi цього можна й не знати. Ви не турбуйтеся, я все скажу, – запевнила наймичка тiтку Горпину, яка встала кажучи:

– Треба йти додому… Незабаром i «Достойно»[12 - «Достойно», або «Достойно е» – молитва до Пресвятоi Богородицi, первiсно присвячена однойменнiй чудотворнiй iконi Божоi Матерi, що зберiгаеться наразi у храмi на горi Афон у Грецii.] задзвонять, а до церкви вже трохи пiзно. Оставайся здорова… Не забудь же.

І вийшла.

Але Дунька випровадила ii аж до тину, де тiтка уважно оглянула знов те мiсце хвiртки, що скрипiло, але, не сказавши нi слова своiй супутницi, вийшла на битий шлях. А Дунька, вхопивши пiд тином молоденького чубатенького пiвника, побiгла в хату, приказуючи: «Пiвнику, пiвнику, бороданьчику…»

Коло церкви Корецька побачила в сонячному свiтлi з десяток возiв, коло яких були прив'язанi воли, корови. Деякими господарi поприiздили показати помпезнiсть заможню, а дехто привiз хворих до причастя. Помiж возами продавали бублики, цукерки i всякi iншi ласощi. Мiж ними були i скороспiлi ягоди з вишень. Дiвчата, хлопцi i малi дiти стояли натовпами серед перекупок. Та тiтка Горпина iх поминула. Поминула й ту стежку, що вела через яр, i пiшла додому поза цариною. Стежка була попiд самим ровом, зарослим травою, будяками, полинем, нехворощем i козельцями. З правого боку уже були прорванi буряки графа Бобринського, обкопанi канавками для жукiв. На межах де-не-де стояли великi поливальницi, балii i корита з малясою[13 - Меляса, або меляс, патока кормова – густа брунатна рiдина, що залишаеться пiсля переробки цукрових бурякiв як вiдходи виробництва цукру.] для метеликiв, уже не потрiбнi. А туди за ними, геть-геть аж пiд лiс, видно було, як красувалися жита i стояли густi зеленi пшеницi, над якими звисали кiбцi[14 - Кiбець – хижий корисний птах родини соколових, з сiрим або рудим пiр'ям.] й звенiли жайворiнки. А iм знизу здавленою луною вiдповiдали перепелицi хававканням. Дикi качки та лиски з польових озер криком. І лисицi, скликаючи лисенят гавкiтливим лящанням. А бджоли, оси i джмелi тягли через поля свою окрему, гостру i тужливу прекрасну мелодiю, i теплiшу, i яснiшу навiть за сонячне гаряче промiння. І здавалося, що то над украiнськими полями гудуть луни вiд тих дзвонiв, що в давнiх-давнах прогомонiли з усiх земних церков на радощi людям у великi свята i тепер чекають до своеi невимовно чарiвноi, надстеповоi, гомiнливоi спiлки i найостаннiшого звуку ще й з тернiвськоi дзвiницi.




Роздiл третiй


Якби Гордiя хто спитав, чи вiн спав цiеi ночi, то хлопець не здолав би твердо вiдповiсти. І якби таке саме питання було йому на супротивне твердження, то й тут вiн вiдповiв би непевно. Але мiг би сказати тiльки те твердо, що в церквi продзвонили «Достойно». А вiн лежить у клунi на сiнi, з розплющеними очима, справленими в одчинену браму до яру. Через верхи верб, осик, яворiв i тополь – туди, до поповоi хати та церкви. Але якби його й тут хто спитав, чи вiн бачить той свiт, що розгорнув частину своеi ранковоi краси перед ним, то вiн одповiдати напевно не хотiв би. Хiба лише очима зупинився б на тiй сонячнiй смузi, що, прориваючися крiзь драну стрiху, переписувала всю середину в клунi i освiтлювала коло брами дiжку, накриту свитою, i в супротивному кiнцi складенi старi стовпи та дошки.

Гордiй лежав пiд кожухом, скоцюрбившися i вслухаючися у якесь нове, невiдоме для нього чуття, яким була переповнена вся його iстота. Воно було трохи похоже на тi настроi, якi завжди супроводили шкiльнi нагороди проти великих свят, i на рiчнi переможнi переходи з класу в клас. Про них раз у раз хотiлося комусь казати, здавлюючи в серцi радiсть перед невдахою, аби не образити. І завжди про них хотiлося писати листи найбайдужiшим своiм знайомим. А ось про це нове почуття, яке вiн здобув цiеi ночi в походеньках, то вже напевне не напише нiкому. Мало того, найлюбiшiй своiй тiтцi Горпинi про його навiть не заткнеться. Воно у всiм ествi шумiло, як якась спокусливо п'яна стидка загадка, яку споконвiку нiхто не вiдгадав, хоч i репали голови, силкуючись у цiм напрямку. Ох, яке це чуття прекрасне й могутне, незважаючи на свою таемничiсть та нерозгаданiсть! Вiн знае, що якби воно забажало, то всi люди вийшли б iз своiх дворiв зi статками та худобою i припровадили б iх йому аж до клунi, зiрвавши пилюгу на стежках, на шляхах i на межах. Припровадили б i сказали б: вiзьми, все твое i ми твоi. А вiн iм вiдповiв би: хоч пили од ваших отар i вiд вас заступили сонце, але тiеi маленькоi дiвочоi постатi, що я зустрiв пiд поповою хатою, не здолали в серцi заступити, то через те iдiть собi вiд мене i женiть з собою худобу, бо не потрiбнi менi нi ви, нi вашi статки та маетки.

І знае добре Гордiй, що якби воно забажало, то всi вояки з усього свiту зiбралися б iз своiми могутнiми гарматами i заступили б всi тернiвськi поля i сказали б: i ми всi, i вся зброя твоя. І потiм зараз же щоб ревнули такими страшними громами, вiд яких осипалася б i глина у всiх хатах, i штукатурка з усiх церков, то серце його, сповнене нового почування, принесеного з нiчних походеньок, одповiло б iм: забирайте з собою всi гармати та й iдiть вiд мене, бо не заглушили в менi маленьке слово, яке я почув пiд поповою хатою на нiчних походеньках. Не заглушили прикро докiрливе, уроджене з перелякано-приемноi несподiванки, слово «скажений», яке я винiс з-пiд поповоi хати, коли я був на нiчних походеньках.

І Гордiй раптово схопився i виструнчився на повний зрiст у своiй постелi, подивився вгору, де була щiлина у почорнiлiй стрiсi, мабуть, утворена вiтрами, уся тепер налита сонцем. Подивився i сiв так само раптово. І, швидко вбираючися, усмiхався i приказував: «Ото так завдання… Ну, ну, справдi завдання!»

А коли увiйшов у хату, то тiтка розставляла обiд на столi, застеленiм свiжою скатертиною: i борщ з курятиною в зеленiй мисцi, i курятину в бiлiй квiтчастiй тарiлцi, i вареники, запеченi з сметаною у високiй жовтiй макiтрi, i затiрку з молоком, i ложки, i виделки, покладенi в тих мiсцях, коло яких мали сидiти трапезники, i паляницю високу, бiлу, аж сонячну, на рушнику, з ножем, напоготовленим до чину, Все-все, що Гордiй побачив, пiдхопило його почуття i понесло в приемнi високостi рiдних звичаiв, де кубляться всякi тумани, повсталi з казок чарiвноi давнини. У хатi було вимазано, долiвка притрушена сухим сiном, i лави навколо стола i попiд стiнами аж до мисника застеленi килимками, навмисне для цього витканими у Петра Лабая. І жердка, i пiл бiлiли пiд святковими ряднами, що пахли сонячним промiнням i береговими вiтрами.

Гордiй, забувши, що не вмивався, для ради недiлi поцiлував тiтцi руку i сiв до столу. Вона теж, не зауваживши небожевого прогрiху, сiла i, перехрестившись, сказала:

– Господи, благослови своiм духом святим.

І обое iли мовчки якусь хвилину, а потiм тiтка пiдвела голову до небожа.

– Сьогоднi вранцi, ще як ти спав, була я в батюшки i прохала там, аби не гнiвалися, бо ти прийдеш з одвiдинами до них аж через тиждень. Не хочеться менi показувати тебе такого, як зараз. Бо ти аж свiтишся вiд своеi отiеi науки. Треба тебе вилюднити трохи, щоб не смiялися панянки одукованi.[15 - «панянки одукованi» – освiченi, вихованi (заст).]

– То ви були в попа?

– Кажу ж тобi, що була.

– Чи ви не доглядiли часом, чи в них на хатi коло вивода стрiха не розшита?

Тiтка подивилася на небожа пильно-пильно, а далi й промовила:

– Не доглядiла. Чуже господарство для мене зась, i я, не прохана, нiколи не клопочуся нi людськими радощами, нi людським добром.

Гордiй побачив, що зачепив тiтчину господарську всеосяжнiсть за якусь незриму ниточку, схаменувся i перевернув на друге:

– Та то я хотiв сказати, що бачив на самiм вершечку нашоi клунi велику дiрку в снiпках. Пiд час бурi крiзь неi, мабуть, дощ iде.

– Може, ще що бачив? – спитала тiтка з недружнiм притиском, який говорив, що кожна соломинка в хазяйствi без волi господинi не ворухнеться навiть i пiд час бурi.

Парубок, остаточно збитий з пантелику i згадавши те, що бачив, почервонiв i, не знаючи що далi казати, бовкнув:

– У березi, коли пробило 12 годин ночi, щось жiночим голосом страшно сумно спiвало.

І злетiла враз вся поважна самовпевненiсть iз тiтчиного обличчя. І спиталася тiтка тривожно, неначе зломленою силою:

– А де ж саме спiвало: чи проти нашого подвiр'я, чи проти попового?

– Нiби проти попового, але було так сумно, що менi здавалося, у грудях серце навiки замре.

– Уже рокiв з вiсiм, як не спiвало в нашiм березi, не дурно це, щось буде, – сказала тiтка, справивши погляд углибiнь своеi душi, де живе невмируща бувальщина.

– А що ж воно спiвае?

– Спiвае билиця[16 - «спiвае билиця…» – те саме, що й «билина» – стебло польового злаку, травинка, перен, самотня iстота, яку кожен може образити й понiвечити.], бодай ii пам'ять була не прийняла!

– А чи можна й менi знати про неi хоч трохи? – зрадiв Гордiй, що може вiдвернути тiтку вiд неприемного враження, яке вiн зробив початком розмови.

– Не трохи тобi треба знати про неi, а все треба знати, i конче треба знати. Слухай i, може, хоч ти навчишся обминати в життi горе i непевних людей, страшнiших вiд горя, – теж полегшено зiтхнула господиня i, напившися води i втершися рушником, на якiм лежала паляниця, сказала: – Оця земля, що за селом засiяна тепер буряками, колись належала пановi з мужикiв Терещенковi. Бурякiв вiн не сiяв, як тепер граф, а тiльки пшеницю, жито, овес, горох i ячмiнь. У нього в полi залишався раз у раз хлiб, недомолочений у скиртах, i солома з-пiд молотiння та германування в ожередах[17 - Ожеред – скирда соломи (заст).]. Усi цi залишки глядiв лановий, старий дiд Маркура Пупань. Але такий дiд, якого не було вiд утворення свiту i не буде до страшного суду. Свою займанщину вiн об'iздив верхи на чорнiм конi, що звався Ремез. А зимою теж ним, але уже однокiнними санками. І що то був за дiд, i що то була за напасть на весь хрещений мир… У кiнець його малахая[18 - Малахай – батiг (заст.).] було вплетено шматок олова, кажуть, з пiвпуда. І хто з бiдних мужикiв попадався на переiздi з краденою соломою, того вiн убивав малахаем i мертвого брав на коня, коли це було лiтом, i вiз туди, за Тернiвку, де ото вода страшно нуртуе в скелях, i вкидав його у вир. А коли траплялося зимою, то привозив до ополонки i впихав пiд лiд. Коли ж попадалася жiнка, то вiн ii возив з собою попiд скиртами з тиждень i вже робив з нею що хотiв, але додому пускав живою та ще й з пашнею. Та так пускав, що та жiнка навiки губила голову i вже нiколи не думала про свого чоловiка, а тiльки марила страшним дiдом i вдень, i вночi. І були такi, що йшли в поле навмисне, аби з ними знов зустрiвся i возився стiльки часу, скiльки йому заманеться. І ось тут-то й помилялися бiднi жiночi душi. Дiд другий раз нiчого iм не робив, а простiсiнько брав на коня живу чи у санки живу i вiз до Тясмину i там топив. У недiлю всi тi люди, якi працювали в пана цiлий тиждень, сходилися в маетку до контори, де сам пан начитував, що кому треба дати. І ото тiльки було спитае: «А такiй-то чи треба дати соломи?»– то як дiд Маркура гукне: «Не тiльки соломи, а й пашнi дати», – то вже всi люди знали, що молодичка була в чортячих лапах. Але i та багачка, яка впадала в око старому пекельниковi, не викручувалася вiд спiльноi жiночоi долi в Тернiвцi. Такiй було тiльки скаже: «Здорова будь, молодице. А приходь-но в недiлю ввечерi до Прикуповоi могили!..» То вона вже й ходила в господарствi так, нiби стеряна. І чи молитви читала, чи кляла усiма проклятого iрода, але приходила недiля i приходив вечiр, i господиня, прибрана, неначе дiвчинка, i, вся холодiючи та завмираючи, квапилася до могили на побачення. І вже ж вiн ii возив по степу, i вже ж вiн iй робив, що хотiв! Вiд такоi кривди, вiд такоi наруги село гуло, мов стривожений вулик, i вже скаржилися i приставам, i урядникам, а вони було наiдуть до нього в двiр край села, а двiр у нього був обгороджений сторчовим та щiльним парканом. Наiдуть, та поп'ються, та й роз'iдуться. А Маркура Пупань з сивими довгими вусами, по чорнiй однiй смужцi в кожнiм, ще й на своiм чорнiм Ремезi як був владником i царем над нами, так i залишався. І втопив вiн Шурубейлiвну, й твою матiр, i Кундельку, i Сiромчиху, i Мокiенчиху, i Цицанiвну. І стали мужики радитися, що робити з ним. І, може, радилися б довгенько, та здибав Маркура мене. Я йому впала в око, i це поквапило мужицьку раду. Стрiв вiн мене в суботу коло кладовища та й каже: «А здорова будь, молодице, а прийди-но в недiлю ввечерi до Прикуповоi могили!» Я стерялася. Вiн такий велетень, та такi страшнi в нього очi, та такi стидкi та тягучi, що я почула, прости Господи, хiть до нього непереборну. Настала недiля, настав i вечiр, i я пiшла до нього. Але чи янгол, чи сам Бог мене напутив, я вкинула в пазуху пачку сiрникiв. Приходжу до могили, вiн на чорнiм воронiм конi коло неi виграе. Порiвнявся зо мною, вхопив за руку, поклав мене ниць на сiдло перед собою i помчав у скачки аж на Ринву до скирти. І вже ж тодi кожною жилою я почувала пекельний вогонь, що йшов вiд нього. І чуло мое серце, що була б навiки пропащою. Та й пустив вiн коня пiд скирту, знявши мене. Та й поточився, та й упав. Я змiркувала, що вiн п'яний, i мерщiй сiрника з пазухи та чирк! – пiшло горiть. Маркура схопив з мене свитку, аби нею збити пожежу. Якби був тверезий, то не гасив би. А я тим часом навтiкача. І дома чоловiковi чисто все розказала. І зiбрав вiн мужикiв, i напутив, що треба робити. І ото вийде було iз села душ iз сотня та й позалягають у пашнi над дорогою, де треба було йому iхати, та й цмокотять губами, даючи знати один одному, як тiльки iрод на шляху появиться. Цмокотять та пiднiмають, нiби ненавмисне: там штиля[19 - Штиль – дерев'яний рожен для переносу соломи (заст).] iз схованки, а там гостряк коси. А дiд, проiздячи та стримуючи коня i гойдаючи малахай з олив'яною бульбашкою коло коневого черева, смiеться та гукае до схованих:

– Отiй, цмокотуни! А виходьте-но сюди та зробите битву з бiдним дiдом Маркурою, та побачимо, хто з нас багатир!

Та нiхто не вилазив, бо за Маркурою Пупанем, коли вiн iхав, чути було, як стогнала земля. Здавалося, що iде вiйсько незриме. І землi було трудно, i вона стогнала. Тяжко з тiею душею змагатися, з якою нечиста сила накладае. Та трапився випадок, що таки призвiв до битви. У нашого батюшки була за жiнку мужицька дитина Марфа Посмiтюха, i сумирна, i богобоязлива, i роботяща. Хоч i принесла йому з посагом дiвчину оцю, що тепер уже панна i мае шлюбувати з Харлампiем Пронем. І саме в середохресну недiлю посту[20 - Середохресна недiля посту – третя недiля Великого посту перед Великоднем (церк).] матушка говiла i йшла на сповiдь. Коли переiздить iй дорогу анцихрист[21 - Анцихрист, або антихрист – послана дияволом особа, противник Христа, часто слово використовуеться як лайливе.] i каже, щоб прийшла до Прикуповоi могили в суботу. Вона не йде i нiкому про це не каже, бо батюшки десь довго не було i правив у церквi якийсь наiжджий. Ба, йде вона в недiлю до причастя, i вiн переiздить iй дорогу, хапае ii на коня й везе у степ пiд своi скирти. Скiльки днiв чи недiль там iз нею бавився… Ба, з'являеться вона в село зовсiм потеряна й не йде додому. А стае бiля Логвинчука пiд тином i питае проходящих: «Чи ви не бачили мого молодого? Вiн на чорному конi, тiльки не знаю, чи вiн з бородою, чи голений?» Люди було одведуть ii додому, а вона знов приходить на те саме мiсце до Логвинчука, i стае пiд тином, i знов питае проходящих: «Чи ви не бачили мого молодого, вiн на чорнiм конi, тiльки не знаю, чи вiн з бородою, чи голений?» І нарештi у бiлий четвер[22 - Бiлий четвер – четвер останнього тижня Великоднього посту, що також мае назву Чистий четвер.] уранцi ii викинув Тясмин на берег аж там, нижче камiння. Дехто говорив, що сама втопилася, але село гуло, що втопив ii Маркура Пупань. І настала нiч, i всi мужики з села залягли в ровах над тим шляхом, над яким мав проiздити вiн. Пробило в церквi пiвнiч, аж у нашому березi проти батюшчиного города заспiвав жiночий голос. Хто чув, то говорив, що голос Марфин. У тiм спiвi була така туга, що люди говорили, що навiть вiкна у хатах i в церквi зайшлися сльозами i не видно було зсередини свiту Божого:

Ой горе, горе з такою годиною!
Прокляла мати малою дитиною,
Прокляла мати й щастя позбавила.
Пiд тинами людськими без жалю поставила…

Коли скiнчився спiв, появився той на шляху, вiн iхав вiд Розсохватоi могили. І вже яка там битва була з ним, нiхто не знае. І де поховали повбиваних, нiхто не знае. Тiльки на другий день у селi не вистачило одинадцять чоловiкiв, а з ним дванадцять. Чорний кiнь Ремез теж навiки зник. Коли наiхала московська закуцiя в село[23 - «…наiхала московська закуцiя в село…» – скорочено вiд «екзекуцiя» (заст), тут у значеннi масовоi розправи над чоловiками, що дали опiр слузi графа.], то вичитала на сходцi таку недостачу в мужиках: Лундик Панас, твiй батько, Корецький Семен, мiй чоловiк, Слинько Потап, Кандзюба Кузьма, Платiн Пирхавка, Явтух Ядуха, Самiйло Запара, Варлам Пиндик, Якiв Кацалепа, Мусiй Моргавка i Охрiм Верло. Кажуть, що якби москалi узнали всю справу, то геть вигнали б село на Сибiр. Але людей спiльне лихо так злютувало, що нiхто всього не взнае до останнього Божого дня. Але в нашому березi неспокiйно. Раз у раз спiвае проти якогось великого лиха. Останнiй раз спiвало вiсiм рокiв тому проти пошестi холери. І тодi бачили зараз пiсля спiву, о першiй годинi ночi, iхав Маркура Пупань з Розсохватоi могили, де сточився бiй. Копита в Ремеза свiтилися, як розпеченi казани у тiй печi, в якiй топили грабовими дровами. І коли ти, Гордiю, кажеш, що спiвало цю нiч, то вже певно не без того, щоб не iхав Маркура Пупань на своiм чорнiм конi з Розсохватоi могили.

І спитався Гордiй:

– А дiвчат вiн теж хапав?

– Дiвчат – нi… Та те, що було, минуло, а тому, що мае бути, треба якось запобiгти. Треба, мабуть, освятити двiр, – сказала тiтка Горпина, встаючи з-за столу.

Устав i Гордiй…




Роздiл четвертий


В понедiлок уранцi сонця вже було повен двiр. І кукурiкання, i квокання, i кудкудакання, i пищання курчат здавалося криком соняшного свiтла. І Гордiй, жмурячися i розшолопуючи, умивався з вiдра коло криницi. Потiм, увiйшовши в хату, узяв з мисника маленький глечик свiжонадоеного молока i нашвидку випив з житнiм хлiбом. Далi, витягши сапу з-пiд лави, пiшов на город пiдгортати картоплю. Город тягся вiд межi тiеi, що йшла проз двiр, до графського лiсу. На межi роси було страшно густо. Картопляне бадилля, набубнявiле та цупке вiд нiчноi вогкостi, широкими листями теж гнулося вiд роси. На обидва боки вiд тiтчиного городу розходилися людськi. На одному з них якась молодиця, сповнена тiеi свiжостi, що i все вранiшне зело, пiдгортаючи кущi, радiсно спiвала. Але слiв розiбрати не можна було. На городах i далеко за ними на полях перекочувалися купи туману, якi вiддiлялися вiд холодного Тясмину. Всi вони з одного боку були рожевi, бо сонце, розправляючи та вирiвнюючи смуги свого промiння, одпихало iх до далеких обрiiв i знехотя забарвлювало. «Якщо не в берег, то десь туди погнали тiтка корови пасти», – подумав Гордiй, високий, русявий парубок, i, нагнувшися i пiдкачавши холошi штанiв, бо був босий, став сапати. Кожний раз йому спадав непокiрно чуб на очi, i хлопець зводився i закидав його рукою назад. Над ним жайворiнок трiпотiв крильцями в соняшному промiннi i щебетав. Промiння розбивалося i ламалося i летiло Гордiевi в чуб, з якого блищало тисячами iскор.

Але вiн цього не помiчав i, закидаючи рукою раз по раз волосся, струшував цiлi пригорщi ламаного та битого свiтла на землю. Город був чистий i вiд мишiю, i вiд пирiю, i вiд щирицi, i вiд лободи. Розворушена земля, сповнена перетрухлих трав'яних корiнцiв, пахла картопляним бадиллям. Де-не-де попадався то перерiзаний черв'як, то цеглинка, то черепок. І враз, вiд необережного руху сапи, викотилася наверх цьогорiчна картоплина. Гордiй з жалем взяв ii в руки й, нахилившися, здавив пальцями. На нiй розсунулася молоденька шкiрка, оголивши тверде рожеве черевце земляноi кульки. І тiльки Бог единий знае, чому пригадалося хлопцевi в ту мить те пругке й трошки тепле молоде обличчя, що вiн з таким щастям позавчора цiлував пiд поповою хатою. Вiд спогаду аж у грудях важко й гаряче стало. Щоб вiльнiше почутися, вiн випнувся всiм тiлом i дихнув. І в його уяву заглянули i дiд Маркура, й видовище, й спiв iз берега. Солодка тривога невiдомоi небезпеки ухопила мрiю в розпечене коло якогось зачарованого безвихiддя. Але, неначе шкiдливий пастух, що, пiдiйшовши до чужого баштану i побачивши там пiд огудиною стиглi кавуни й стиглi динi, шелепае в чуже добро, аби затамувати хвилинну жадобу, хоч i дуже добре знае, що може замiсть бажаного одержати з усiеi мужицькоi руки глодових кийкiв не лiчено або замашних батогiв iз нових наконечникiв якраз у найдошкульнiшi мiсця свого ества. Так само i Гордiй вiдчув у собi рiшучiсть ще раз обняти дiвчину, незважаючи нi на що, iнакше, йому здавалося, вiн буде навiки нещасний або дурний. І в цей момент, неначе навмисне, виiхала з яру на межу бричка, запряжена парою високих бiлих коней, i швидко наближалася до Гордiя. Парубок так зацiкавився цiею появою, що забув, i де вiн, i як зодягнений. Бричка була двомiсна, на нiй сидiв, вiн упiзнав, дiд Гарбуз, i правувала кiньми панна в чорнiй сукнi i солом'янiм темнiм брилику[24 - Брилик, або бриль – солом'яний капелюх, пошитий з гладкоi, не зубчастоi солом'яноi тасьми (заст).] набакир. Над крисами широко обвивалася бiла й довга стрiчка, розвиваючися двома кiнцями на вiтрi. Порiвнявшися з пiдгортальником, панна зупинила конi, нап'явши до себе потужно ремiннi вiжки. Була в рукавичках аж по лiктi, i з правоi руки на петельцi у неi висiв батiг. Лiвий кiнь важко дихав i все смикав вiжки наперед на удилах, а правий косив головою й очима i на Гордiя, i на сидцiв i теж смикав зубами збрую вперед, але до цього вiн ще й землю грiб копитами перед собою. Панна промовила звичайне «Боже поможи», а потiм: «Чи ви не знаете, як я можу побачити Гордiя Лундика?» І почервонiла.

Це парубок не так помiтив, як угадав на вiдстанi метрiв 15, i сам, хвилюючися, спитав:

– А навiщо вiн вам?

– Навiщо? Я не скажу. А якщо це ви, то пiдiйдiть ближче. Ви менi потрiбнi, – рiшуче i супокiйно, мабуть удавано супокiйно, проказала вона. Коли ж вiн пiдiйшов до брички, дiвчина, не повертаючи голови до того, до кого зверталася, сказала:

– Дiду, злазьте та йдiть додому, я й сама з ними дам раду…

Всi зрозумiли, що мова йде про коней. Дiд помаленьку злiз i, пiдiйшовши до лiвого коня, поправив наритник[25 - Наритник – елемент кiнськоi збруi.], який дуже високо пiдскочив на задку коло хвоста. І, сказавши:

– Та Горностая, Боже борони, не зачiпайте, а Азiята можна вряди-годи поторкувати, – пiшов до двору Корецькоi, щоб через яр перебратися до священиковоi садиби.

І, коли став на достатнiй вiдстанi, панна почала:

– Ми, здаеться, з вами познайомилися проти недiлi вночi, але це нехай вас не зобов'язуе й надалi провадити знайомство у такий спосiб.

І, вiдчувши, що може щось вийти невиразне, швидко додала:

– Ми не дiти i не звiрята, аби не здавати собi справи з того, що було. Я одружуюся, а старшого боярина у мого молодого немае. Сiдайте сюди на бричку, i поiдемо до мого нареченого, я вас познайомлю.

– Вибачайте, будь ласка, я з дорогою душею згоджуюся, але не в такому виглядi, – i показав рукою до нiг.

– Тепер червень, i вигляд у всiх такий, усi працюють. Напевно, застанемо i пана Проня або коло бджiл, або коло робiтникiв.

Гордiй же, нiби демонструючи та вивiряючи, весело сказав:

– Погляньте, якi в мене ноги, якi в мене руки.

– Що ж, невеличкi i добре збудованi. Ну сiдайте, я хочу, щоб ви були старшим боярином у мого молодого. Тiльки пам'ятайте: всякi екстраваганцii[26 - Екстраваганцiя – вчинок або поведiнка, що не вiдповiдае загальноприйнятим звичаям, нормам, модi (фр).] геть, – додала вона таким голосом, який говорив, що господиня вживе всiх сил на те, аби тiльки екстраваганцii справдi опинилися геть. Гордiй же, особливого виразу слiв не чувши i не вiдкачавши холошi, не вiдсукавши рукавiв та узявшися за щиток брички та за ii спинку, розгонисто сiв бiля панни Варки. Конi рушили. Вона ж, не дивлячись на нього, як перед тим на дiда Гарбуза, сказала:

– Застебнiть хвартух!

І в цю ж мить вiн почув свое становище не в дуже доброму станi. Вiдчув, що треба щось сказати, аби почуватися принаймнi рiвноправно настроем з нею. А тут ще кiнськi гриви розважали i не давали зосереджуватися. Вони вiд руху здригалися на шиях та закривали в одного зелену стьожку, а в другого червону. Мабуть, повплiтанi дiдом. То знов викидалися наверх. Конi були такi високi, а бричка була така низька, що кiнськi вуха, здавалося, закривали небо i лiс.

– Шановна панно, ви, мабуть, почуваете, що менi треба щось сказати, аби розвiяти дурнуватий настрiй, який почав утворюватися помiж нами. Настрiй, який виходить нiби з нез'ясованостi моiх стосункiв, започаткованих до нас ще позавчора ввечерi. Але коли я про це думаю, то роблюся просто дурний, бо не знаю вас. А кожну картину, що вiд нашого знайомства постала, i думку, яку ця картина викликала i викликае, потрiбно з'ясувати й таким чином звикнути до неi. Бо ми живi люди, бо, менi здаеться, що ми шукаемо самi себе. А цей свiт, що ми бачимо i в якiм ми нiби е центром, цього всього, що я говорю, не потребуе виправдувати нi перед ким. Хiба полю чи сонцю не байдуже, коли кiбецьген, аж той, що летить з шумом попiд лiсом, дожене i пошматуе на першiм деревi жайворонка? Чи оцi хлiба, що понад межею, i тi картоплi, що ми поминули, хiба потребують чи вимагають з'ясування причини iх буття на свiтi? І я, бувши залежний вiд загального стану природи, вiд ii стихiйноi невблаганностi, не знаю, як i почати наперекiр панiвному настрою з вами з'ясовну i зараз потрiбну менi розмову.

Дiвчина мовчала, i Гордiй зрозумiв, що вона нiчого не збагнула з його промови, i йому стало нiби аж приемно вiд цього висновку. Із самовпевненiстю рiшив, що вона слухае, як шалено б'еться його молодецьке серце. І скосив очi в ii бiк та й помiтив на високих грудях, на тiм мiсцi, де чiпляють брошки, червоний польовий мак. «У неi, мабуть, теж серце неспокiйно б'еться», – подумав. І побачив ще, що одно пасмо кiс, вiддiлившися вiд скронi, закривало до половини вухо й щока вiд цього чiткiше окреслювалася. І на нiй коло вуха рiс бiлесенький пушок. Гордiй став хвилюватися, бо це ж вiн у той пушок тодi цiлував, шукаючи нестямно ii вуст.

Вона ж, чи зрозумiвши, чи нi, що твориться в його ествi, на все вiдповiдаючи, сказала:

– Вiзьмiть вiжки!

І, повернувшися до нього, простягла з вiжками руки. А Лундик, неначе ждучи на той рух, нез'ясовано дико вхопив ii попiд руками i придавив до своiх губiв ii пiдборiддя. Бо панна Варка з усiеi сили рвонулася вiд обiймiв i пiдставила не те, що кинуло його на неi. Вiжки безладно посунулися по щитку.

Конi, вiдчувши волю, рушили з копита межею в степ. І вiжки попiд колесами потяглися по землi.

А небо над землею, повне пташок, таке прозоре й високе, що жодним вудлищем з найвищоi тополi нiхто не досяг би, i поле на землi з пшеницями та житами саме у красуваннi, i межi, зарошенi шпоришем, косариками, молочаем, безсмертником, i чепчиком, i звiробоем, були такi спокiйнi i несхвильованi. І все було пройняте лiтнiм польовим леготом, який нiби дихав, а не шептав: люби й не торкайся, дивися i не думай, i попливеш аж туди, за зеленi могили, та кiбцi, та лiс, попливеш на хвилях щастя, якi йдуть з глибини полiв верхами хлiбiв, аби кинути мудрого за далекий обрiй у степове безмежжя супокою, де думки прозорi i серце б'еться так само супокiйно й тепло, як i прекрасне червневе сонце мiж небом i хлiбами. Все, все було блаженно доброзичливе i людському серцю, й людськiй думцi, тiльки бричка, що летiла межею помiж хлiбами з двома запряженими велетенськими бiлими кiньми, везла дикий неспокiй, дику та бездумну боротьбу.

І випростала панна Варка праву руку, i зо всiеi сили, на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордiя товщим кiнцем пужална[27 - Пужално – кнутовище (заст).] iз свого батога, який висiв у неi з руки на петельцi. Штульнула в губи, i вiн ii пустив. Вона скочила з брички й впала в жито. Потiм, схопившися, вибiгла на межу i рушила бiгти до Тернiвки, поправляючи на головi брилик. А конi гналися до лiсу. Гордiй, замазаний кров'ю, що текла з розбитоi губи на пiдборiддя, i тримаючися однiею рукою за спинку брички, а другою за сидiння, дивився якусь мить услiд паннi Варцi.

А далi, нiби остаточно втративши глузд, i собi плигнув з брички, яка летiла у повний кiнський скiк. Плигнув i якраз попав ногою у вiжки, що тяглися коло колiс, ще й досi не потрапивши уплутатися в них. Конi, протягши парубка межею, а потiм житом метрiв з десять, оббiгли коло його кружка i стали в пашнi, гатячи мокрими боками i смикаючи зубами i колоски, i вiжки, зачепленi за людськi ноги. Цю нагоду Гордiй використав в одну мить. Розмотав ноги i, вставши з землi та натягаючи до себе вiжки, якi не були на диво кiньми зашлапанi[28 - Зашлапанi – заляпанi чимось, затоптанi (розм).], та йдучи обережно, аби не налякати тварин, спинився за бричкою.

І, держачи одною рукою вiжки, оглянув себе. Весь бiк був у землi i зелений вiд розчавленоi та порваноi трави. Але, хоч стегно й болiло, шкура не була здерта i сорочка навiть не висмикнулася iз штанiв!

– Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобi вiзита пiсля закiнчення науки i посада вчительська! – вирвалося у хлопця вголос. – Але якби я не плигнув, то конi увiгналися б або в якусь кручу, або добiгли б до лiса i однаково покалiчилися б.

Так, розважаючися думкою, вiн добре почував, що плигнув з брички через тi мотиви, якi чогось не зриваються словами з язика. І зробилося йому незвичайно досадно, i вiн, спершися на бричку, став дивитися просто в степ, не випускаючи з рук вiжок. І скiльки часу вiн простояв так, не бачачи перед собою нiчого, – хто зна? Але конi, пасучися, потягли його, i вiн схаменувся. Вискочив на бричку, справив iх на межу i поiхав спочатку поволi, а потiм пустив тюпки. Жито було таке високе, що часом било колосками по ногах, на яких трималися холошi, i досi закоченi. Але вiн не помiчав цього. І коли доiздив до царини, то побачив бiля верстового стовпа панну Варку. Вона сидiла на ровi уже без польового мака на грудях i дивилася в поле, нiби виглядаючи його. Коло неi Гордiй припинив конi. Вона встала, пiдiйшла до них i, взявши Азiата за вудила, сказала:

– Злазьте та йдiть подержте!

Вiн швиденько злiз, пiдiйшов до неi i взяв того самого коня теж за вудила. Вона, сiвши, пiдiбрала вiжки. Гордiй вiдiйшов набiк, i конi з мiсця рушили швидким тюпаком. А панна Варка, обернувшися назад, гукнула:

– Приходьте завтра до попа неодмiнно о дванадцятiй годинi дня!

І ще щось, здаеться, говорила, та бричка гуркотом, а конi тупотом заглушили слова вдалинi.




Роздiл п'ятий


Ворота були зачиненi, i хвiртка на клямцi. Гордiй зрозумiв, що тiтка пiсля обiду погнала знову пасти корови i в дворi немае нiкого. Вiд цього явища йому здався день незвичайно тихий i широкий своею пусткою, але в якiй сонце не могло потовпитися – бувши надмiру великим, воно набирало величезних зусиль, аби розгорнутися на весь розмах своеi потуги. І, здавалося, воно почувало себе серед лiтнього дня так, як спiтнiлий, розпарений господар у маленькiй коморi, увiйшовши туди з поля дiстати з боднi сала.

Коли Гордiй пiдiйшов до криницi, у якоi на цямринах[29 - Цямрини – верхня частина колодязного зрубу, складена переважно з дерев'яних колод.] стояло повне вiдро води, то побачив пiд нею захекану чорну курку, що, одвернувши до тину черево, дивилася на парубка.

Але, коли вiн вихлюпнув з вiдра утоплену осу, аби вмитися, то курка зiрвалася i, кудкудакаючи, полетiла в садок. Пiсля цього тиша в дворi не порушилася, а нiби аж млостю взялася вiд напруги затримати ще глибший супокiй. І хатнi дверi, що виставлялися якраз проти сонця, дихнули на Гордiя такою духотою, аж живиця потекла з сучкiв. І вiн з величезним полегшенням нагнувся до вiдра i побачив набряклий правий кiнець губи i кров засохлу в куточку уст, ще й трохи розмазану по щоцi. Вiн, важко зiтхнувши, сплюнув набiк i став умиватися i мити ноги, зливаючи воду у праву долоню.

Але обiдати в хату не пiшов, а, поставивши порожне вiдро на цямрини, попростував у клуню i хотiв лiзти на сiно – i наткнувся безтямно на стiну. І, вгледiвши драбину з лiвого боку, промимрив:

– Здаеться, куцiша вiд тiеi, поповоi.

І на сiнi, в себе на постелi лiгши ниць, спустив праву руку вниз. І завмер. Або неначе сповнився страшноi ваги. Може, такоi, як найбiльша скеля над Тясмином, бо сiно пiд ним дуже вдавилося донизу. Якби отак збоку хтось побачив, то конче сказав би, що хлопець так лежатиме i тодi, коли грiм переб'е враз обаполи в тину, порозкидавши iз страшним трiском та луском по всiм дворi шматки дощок з iржавими цвяхами.

І чути було, як пригнала тiтка з пасовища корови, як гуркотiла корба над криницею[30 - Корба криницi – ручка, рукiв'я.] з порожнiм вiдром униз i як здавлено стогнала з повним угору. Чути було, як тiтка видоiла корови, i як цiдила молоко на призьбi, i як поралася останнiм клопотом у господарствi, i як iз сiней гукнула двiчi:

– Гордiю, йди вечеряти!

Але вiн тiльки на другий заклик заворушився, пiдвiв голову i тiею рукою, що була спущена, поправив на головi чуб i потiм знов прибрав ту вистать у лежаннi, яка вже була i тепер найзручнiше вiдповiдала влежаному мiсцю. Вiн знов спустив праву руку з сiна вниз i рiвно, але, мабуть, неспокiйно задихав.

І зайшло сонце, i вечiр повiльно переходив у лiтню нiч. В одчинену браму знов засвiтив мiсяць, i знов смуга мiсячного свiтла в клунi нижче крокви по стiнi непомiтно пересувалася, нiби шукаючи коси. І знов пiдступила тривога з яру до клунi та ще й тiею стежкою, якою вона приходила до Гордiя першу нiч, i скаламутила настрiй, пiднявши уяву на завжди неспокiйнi верхiв'я юнацькоi душi. Першим возвiсником неспокою був сич[31 - «Першим возвiсником неспокою був сич…» – сич (сова, пугач) – народнопоетичний символ смертi, пiтьми. Крик сича вiщуе пожежу, смерть, бiду взагалi.]. Вiн прилетiв непомiтно i, сiвши на вiдчиненiй брамi, став кукувалкати. Гордiй пiдвiвся i гучно ляснув долонями, аби злякати непроханого гостя. Але нiчна приблуда не зважала i кукувалкала далi. Тодi парубок сплигнув з ожереду i пiшов швидко до порога. Сич знявся i полетiв через яр чи до попа, чи, може, на дзвiницю. Мiсячне свiтло блискотiло на його крилах, доки не зник.

І знов пiд мiсяцем бiлiли стiни попового дому, i бiлiла церква. І знов великий мiсяць на незвичайно тендiтнiй високостi держався такою легкiстю, яка може бути тiльки вимрiяна молоденьким самотнiм серцем. Еге ж! Мiсяць був прив'язаний до хреста тонесенькою павутиною, яку, спускаючися з нього на церкву, протяг нiчний павук, щоб не полетiв вiн в чорну немiренiсть ночi легесенькою, мов гаряче повiтря, золотою бульбашкою. І якби прохолода з Тясмину стала виступати, мiсяць би вiд неi похилився на своiм прив'язi з-над сонного села ще далi в свiт. З правого боку далеко внизу блищали мiж вербами Тясмин i скелi. А на лугах бiлiли купи туману. Нiби поодстававши i одпливши вiд мовчазних хатнiх стiн. Не чути було нi спiву з села – нi дiвочого, нi парубочого, нi крику водяного бугая з очеретiв понад рiчкою, нi зозулi, нi солов'я, нi свисту вiд лету зляканоi десь дикоi качки.

І тiльки над усiм – над церквою, хатами, тополями, вербами, садками, лугами i над рiчкою – пишно двигтiла зачарована мiсячна тиша.

І заговорив Гордiй, простягаючи руки до поповоi хати через яр, виправдуючи тим ту свiтову правду, що всяке молоде лихо любить зафарбовуватися у найтемнiшi кольори нашого свiту. Вiн говорив:

– Варко, прийди, я самотнiй, я не чув цього лiта нi зозулi, нi солов'я, i мое серце мае кривду до когось великого, на якого немае нi суду, нi справи. Бо я в мiстi вчився i всякi тригонометрii та педагогii заглушили першi голоси весни. Хiба ж у цiй страшнiй кривдi виннi тi люди, якi мене вiддали учитися? Нi, винен той, хто сполучив науку таких юнакiв, як я, з вiдняттям у них найкращих часiв життя!.. Прийди!.. «Я знаю, що ти могутнiша вiд мого великого кривдника: звуки твого голосу заставлять зашумiти мою душу всiма переливами пiсень всiх пташок з усiх садкiв весiнньоi Украiни… Прийди! Хоч ти мене i вдарила, i боялася вже iхати зi мною до села, та я знаю, що ти менi не ворог. Бо ти ж чекала мене коло царини, аби тебе бачили в дворi на бричцi у такiм виглядi, що говорить глядачевi про незмiннiсть звичайного i привичного. Цим своiм вчинком ти менi показала, що вiдчуваеш i виправдовуеш мою поведiнку, яка вийшла не з лихоi волi, а з мого юнацького нерозуму i темного недосвiду! Варко! Ти кличеш мене на завтра на дванадцяту годину. Мабуть, хочеш менi зробити якусь потрiбну несподiванку, з якоi може вийти непотрiбна прикрiсть, бо ти ж хочеш вже навiки вiдгородити мене вiд себе своiм подружжям!

І, ставши бiля вiдчиненоi брами навколiшки i вхопивши руку в руку так, як це роблять молодi артисти, вишукуючи чогось разючого для своiх вистатей пiд час драматичних монологiв, благав:

– Прийди! Я тобi нiчого не робитиму по своiй волi. Я тiльки все те зроблю, чого ти забажаеш. Схочеш, я тебе положу на ожередi. А схочеш, то зараз же, негайно тут положу, пiд ожередом. І цiлувати не буду тебе, а тiльки придавлю своi губи до твоiх теплих губ так, щоб вони трохи розiйшлися i твоi зуби аби торкнулися моiх зубiв. І тривожнi нiздрi твойого носа, напруженi i схвильованi тим, що мае статися, аби дихнули гаряче менi в щоку. Бо я ж народився тiльки для тебе. Бо я ж iзмалечку аж до сьогоднiшнього вечора ждав i жду тiльки тебе, тiльки тебе. Прийди! І завтра пiду до панотця не о дванадцятiй годинi i не сам, а пiдемо вранцi вдвох. І не через яр. А пiдемо селом, тримаючися за руки, зв'язанi найбiльшим людським чуттям – любов'ю. Так, як ото на однiй картинi у Репiна[32 - Репiн Ілля Юхимович (1844—1930) – росiйський художник-реалiст украiнського походження.] змальовано студента i студентку, якi йдуть радiсно через бурхливий життевий водоспад! Прийдемо, i я скажу: «Варка – моя дружина. Поможiте одержати школу, i ми будемо працювати довiку для свого рiдного украiнського народу!»

І саме в цей момент, напевно, хоч нiчний жук, а хоч кажан, летячи, наткнувся на застромлену косу, бо вона дзенькнула, а iй неначе у вiдповiдь закукувавкав сич. Гордiй ясно чув, що з того хреста, що на дзвiницi, i в його уявi промайнуло, як звiстовник усяких лих крилом ударився об хрест на церквi i вiд цього перервалася та павутина, яка припинала мiсяць до хреста, i стала скручуватися, неначе струна, луснувши на скрипцi. І все бiльшим i бiльшим жужмом пiдкачувалася до мiсяця. І нарештi пiд ним зачорнiла чорною плямою. А здалека око приймало ii як невеличку хмарку, на якiй поволi пiднiмався мiсяць над церквою у небесну височiнь… А сич, не перестаючи, з мiстичним смутком голосив над селом: кукував, кукував! І як ото малi дiти пекучого дня на шляху, назгортавши пилюги, б'ють по гарячiй купi дубцями, i вона, розлiтаючися на всi боки, залишае вiд ударiв посерединi чистий твердий грунт землi, неначе продутий вiтром, так i вiд кожного сичевого крику тумани, освiтленi мiсяцем, здригалися i одпливали на далекi краi нiчного обрiю, а з ними разом хати, клунi, гурти верб, гаi, байраки i могили. І в центрi того кола, що вiд такого явища утворювалося, залишалася едина церква. Але не та, що всi селяни знають, – iнша. З одним тiльки дзвоном, до якого не було причеплено жодноi мотузки, аби дзвонити.

І немае нiде нi схiдцiв, нi драбини, нi дiрки добратися до дзвона. І Гордiй аж сюди почув, як з другоi банi упало вiкно на дах. І як побите шкло, дзеленькаючи, посунулося по покрiвлi до краiв, позагинаних для дощовоi води. І над розбитим вiкном вiн побачив, як забiлiла дiвчина у бiлiй довгiй сорочцi i боса, з розпущеним волоссям. Та сама, що влазила у попiв вивiд. Вона стояла на повний зрiст в утворенiй дiрцi i, держачися руками за боковi лутки, засмiялася до нього.

І схопився хлопець з колiн, i, витираючи холодний пiт на чолi, промовив:

– Ху!.. Яка страшна мара!

І, мерщiй зачинивши браму, прожогом вилетiв по драбинi на сiно. І, впавши пiд кожух, став дивитися з-пiд нього на щiлини в брамi, якi свiтилися довгими смугами.

А пiвень тим часом з горища тiтчиноi хати статечно закукурiкав, роблячи рiвнi перерви мовчання. Йому вiдповiдали пiвнi з усiх куткiв Тернiвки – з Трандахирiвки, i з Хрокалiвки, i, неначе здавлена луна iм всiм, з далекоi Натягайлiвки[33 - Натягайлiвка – село у Переяслав-Хмельницькому районi Киiвськоi областi.]. Гордiй нарештi заплющив очi i заснув мiцним передранковим сном, на який здатнi тiльки молодi та втомленi надзвичайним хвилюванням парубки…




Роздiл шостий


Батько панни Варки, о. Дмитро Дiяковський, як учився в першiм класi Киiвськоi духовноi семинарii i ще як був Дмитром Миколайовичем, якось, приiхавши додому, у Велику Яблунiвку, на вакацii, пiшов у червнi мiсяцi в Тернiвку до церкви. І побачив у церковнiм хорi прехорошу крилошанку[34 - Крилошанка – мирянка, учасниця церковного хору (церк).] Марту Посмiтюху, яка спiвала дивним дискантом[35 - Дискант – спiвочий голос, найвищий голос хлопцiв, аналогiчний жiночому сопрано.]. І був зворушений до слiз, ii слухавши, бо здавалося, раз на сто рокiв посилае Бог мiж люди таку душу i таке серце чуле, аби спiвати про те щастя, що десь на свiтi есть, але у наш край чогось забарилося. І молодий богослов став учащати у Тернiвку.

І потiм, коли в Киевi в семiнарськiй бiблiотецi вiн засиджувався зимою до пiзньоi ночi i часом пiднiмав очi з-над книги, то вони довго не поверталися до пожовклих сторiнок грубого фолiянта тому, що мрiя приковувала iх в душi до далекоi Тернiвки…

А скiнчивши науку i зiбравшися ставати священиком, вiн одружився з Мартою Посмiтюхою, яка вже була вiд нього покриткою i мала дiвчинку Варку. Одружився з тернiвчанкою i став священиком у Тернiвцi.

І був з нього пастир душ такий, якi тепер трапляються зрiдка i в далеких землях. І господар був на весь Черкаський повiт! У кого був зразковий, на три з половиною гектари, фруктовий сад i двiр в охайностi i чистотi великiй? У панотця Дмитра Дiяковського. У кого слуги були у путящiй нелатанiй одежi i конче митi раз на тиждень у домашнiй лазнi? Чиi турми скотини рогатоi i свиней потовпом за селами захрясали поля? Чиi гуси й качки криком своiм заглушали на ставку голоси рибалок?

Вiд кого з двору кабанники тричi на рiк вивозили хургони годованих кабанiв? Вiд кого щовесни жиди Смiлянськi, Рохмистрiвськi, Матусiвськi i Шполянськi провадили гори перин на Уманський та Чигиринський шлях? Вiд панотця Дмитра Дiяковського. Чиi були найгустiшi копи на нивi i найважчi снопи? Чиi були найвищi скирти соломи в селi? І чиi паровицi за паровицями скрипiли на вокзали з пшеницею, ячменем i горохом? Панотцевi Дмитровi Дiяковського. А на чиi кошти утримувався фельдшер у Тернiвцi i було збудовано амбулаторiю ще кращу, як у найбагатшого земства? І на чиi засоби вчилися найталановитiшi дiти у Смiлi, у Черкасах i в Киевi? Все, все на спромогу та на ласку панотця Дмитра Дiяковського. А через кого не було жодноi бiдноi хати в Тернiвцi i жодного старця i жодноi сироти неприголубленоi i жодноi вдови невтiшеноi. І через кого столiтнi дiди i баби веселi i радiснi i в бiлих сорочках сидiли на призьбах щонедiлi i дивилися як незнайоме молоде поколiння з онукiв та правнукiв веселилося, спiвало, гомонiло i лузало насiння на вулицях? Та через нього, через панотця Дiяковського. Бо вiн мав на увазi всiх найстарших громадян тернiвських i раз на мiсяць особисто заходив кожного вiдвiдувати якогось принагiдного свята. А, йдучи додому, по дорозi заходив до найбiднiшого i давав iм найбiльший дан[36 - «…давав iм найбiльший дан на найпекучiшу потребу…» – давав подаяния, пожертву.] на найпекучiшу потребу. І грамотним говорив:

– Приходьте сьогоднi до школи, будуть показувати чарiвним лiхтарем малюнки i читатимуть цiкавi оповiдання!

І приходили люди в школу, i показував учитель картинки, а панотець читав «Страшну помсту», «На Вовчому хуторi», «Рiпник», «Немае матусi», «Роман», «Дорога». А як розходилися, то давав пiд розписку тому газету «Раду», тому байки Глiбова; а iншим – «На розпуттi», «Пiд тихими вербами», «Соняшний промiнь». А ще iншим «Пропащу силу», «Енеiду», «Люборацьких» i «Чорну раду». І нiхто не тяг його до вiдповiдальностi нi за багатство, нi за християнську добрiсть, нi за мазепинство[37 - Мазепинство – зневажливий ярлик, вживаний у вiдношеннi до нацiонально-визвольного руху украiнцiв в Росiйськiй iмперii. Термiн почав вживатися у XVIII ст. пiсля виступу гетьмана Івана Мазепи проти росiйського царя Петра І у 1709 роцi.]… І не боявся вiн анi вельможних дук, нi преосвященних владик… Бо всi урядники, пристави та стражники були ублаготворенi i задарованi. А всi сусiдськi попи, дяки, старости та крамарi були вечерями, обiдами i навмисними бенкетами задобренi. І мали роти заткнутi для того, щоб не крикнути далекому та жорстокому, вельможному московському натовповi про небезпеку украiнського сепаратизму.[38 - Украiнський сепаратизм – рух за вiдокремлення Украiни вiд Росiйськоi iмперii та утворення окремоi незалежноi держави.]

І коли дзвiн лунав з тернiвськоi церкви, скликаючи вiрних на молитву, чи то в недiлю, чи в суботу, то серце в кожного украiнського селянина здригалося вiд теплого почуття кревностi i спiльностi однiеi долi iз своiм шановним панотцем.

І всi люди навколишнiх сiл поза Тернiвкою, почувши цей дзвiн чи дома, чи на горi, чи в долинi, чи в лiсi, чи за горою, упiзнавали його i, прислухаючися, знiмали шапки, хрестилися i говорили:

– О, вже до церкви благословляють в Тернiвцi!

І вже ж коли йшла вiдправа там у церквi, то в хорi спiвала i матушка так, як i за свого дiвоцтва; тiльки що тепер бiля неi стояла i пiдспiвувала ii маленька Варка, яка, поглядаючи то на людей, то на матiр, то на батька у вiвтарi, думала: «Як то мати страшно гарно вгору тягнуть «Хвали, душе моя, Господа», аж батько сюди поглядають i радiють очима… i я хотiла б довго-довго з матiр'ю в хорi спiвати, аби тiльки дивитися на батька та на матiр, що вони такi радiснi мiж людьми!»

А люди, особливо жiнки, йдучи з церкви додому, питалися одна другоi: «Чи ти чула, як матушка гарно виводила?» – «Еге!., але в маленькоi Варки голосок лiтав над ними i над всiма басами, нiби блискучий метелик, влетiвши в церкву крiзь розбите вiкно у банi. Як виросте, то буде краще спiвати вiд матерi…»

І мовчки йшли додому. І лiтне сонце йшло пiд обiдню небесну межу. А дзвони гули з дзвiницi на село, на Тясмин i на поля, неначе з велетенського вулика якiсь незвичайно великi бджоли, якi пишного лiта не збирають пахущий мед з квiток та всякого зiлля, а збирають з людських сердець радiсть та любов. І гудуть про неi пiд небесами, аби сонце було завжди ласкаве сприяти людському еству, квiтнути почуттями, вартнiшими за всi плеканi троянди сходу i за всi нашi вуздики i городнi, i дикi польовi. І вiд повноти такого свого буття отець Дмитро Дiяковський був справдi щасливий!

І з'iхалися тодi iз всiеi Смiлянщини у Смiлу священики, диякони i дяки вибирати представника у четверту росiйську державну Думу. І приiхав на тi збори i Терещенко, що вийшов з украiнських мужикiв у найбiльшi помiщики мiж росiйськi багатii. Його привiз Маркура Пупань. І вибрали на зборах представником у Думу державну панотця Дмитра Дiяковського. А помiщик росiйський з украiнських мужикiв гукнув московською мовою: «Не посилайте етово священiка. Виберiте другова…» І дуже здивувався з'iзд, але послав у Петербург таки свого обранця, шановного панотця Дмитра Дiяковського. І коли вiн вiд'iздив у пiвнiчну московську столицю, то селяни прохали розказати царевi все про Пупаня i про його пана. Але чи довелося там цю справу зачiпати – невiдомо.

А вже ж, як зашумiло лихо i над оселею нового члена Думи державноi, хтось дав звiстку аж туди. І отець Дiяковський пiсля чотиримiсячноi неприявностi дома з'явився в селi на початку травня. І, iдучи проз кладовище iз станцii, злiз iз брички, одiслав конi з дiдом Гарбузом у двiр, а сам пiшов на свiжий грiб своеi матушки. І довго вiн стояв мовчки, тiльки сльози ревно бiгли по лицi на один вус i зривалися з нього додолу. А потiм похитнувся i вхопився за хрест, щоб не впасти. І нарештi, опанувавши себе, пiдняв руки до небес i з розпукою прохрипiв: «Гей, коли ви там не порожнi, то озовiться!» І, нiби почекавши вiдповiдi i не дiждавшися ii, переступив грiб i пiшов у Сердекiвський байрак. А дома його ждав i дяк, i всi слуги.

І прийшов вiн пiзно ввечерi. І, не пiзнавши навiть дяка, сказав до нього i до слуг: «Ідiть спати!» А дiдовi Гарбузовi звелiв принести горiлки… Той принiс. Отець Дiяковський знов заплакав i, спитавшися, чи спить панна Варка, налив той чайник горiлки, в якому, звичайно, заварюють чай, сiв у столовiй при столi i почав смоктати з носка чайникового. А вiн же перед цим нiколи не пив. А як траплялося йому бути на бесiдах чи в гуртках, то подавали пити щось iнше, тiльки не сивуху.

Посидiвши так з пiвгодини, устав i пiшов у спальню i внiс звiдти Бiблiю, сiв з нею коло столу; знайшов потрiбне мiсце, прочитав i, не стуляючи книги, поклав голову на неi i так цiлу нiч проспав, неначе перед семiнарськими iспитами утомлений студiями семiнарист. А вранцi перед сходом сонця збудив дiда Гарбуза i звелiв запрягати у бричку Азiата i Горностая. І коли наймит, запрiгши конi, хотiв лiзти на свое мiсце, отець Дiяковський промовив: «Я сам поiду». Узяв в руки вiжки i батiг, сiв i швидко помчав за село, десь до Росохватоi могили. Це було надзвичайно. Сам вiн нiколи не iздив. Тому дiд Гарбуз довго стояв, i, навiть коли дивний iздець зник за селом, вiн стояв i говорив: «Матiнко Божа! Не погуби його душу. І наверни на розум добру потемнiлу совiсть. Вiн же у правiй руцi мусить держати хрест святий, а не батiг на тi конi, яким домовики вночi часом заплiтають гриви!»[39 - «Вiн же (про о. Дiяковського) …мусить держати хрест святий, а не батiг на тi конi, яким домовики вночi часом заплiтають гриви…» – за народними повiр'ями, домовик – охоронець оселi, подобае найкращих коней, часом заплiтае iм гриву в косицi i iздить на них цiлу нiч верхи у стайнi, так що врештi-решт може геть загнати коня.]

А приiхав отець Дiяковський тiльки на другий день уранцi. Конi аж поперепадалися. Видно, не пили i не iли. Бо, коли дiд Гарбуз iх поприв'язував i забряжчав тими вiдрами, якими iх напував, вони стали рватися з припону i несамовито iржати. Вiн iх напоiв i дав iсти, але трошки, щоб не охватилися пiсля вимушеного посту.

А господар тим часом ходив по столовiй i смоктав iз чайника горiлку. І не питав слуг нi про вiщо, i сам нiчого не розказував. Був нiби нiмий. Навiть маленька донечка не цiкавила його. І став для нього час так i тягтися. Майже щотижня якоiсь ночi кудись iздив, а приходила субота i недiля, то ставав на службу Божу. І одразу вiв так, як i годиться. Тiльки що в недiлю, коли спiвали «Хвали, душе моя, Господа», вiн уклякав у вiвтарi i ревно мовчки плакав.

Хазяйство вiд недогляду переводилося, припинилися одвiдини найстарших селянських громадян, забулася школа i видача книжок для людей. А один випадок призвiв до останньоi руiни господарства. Трапилося так, що отець Дiяковський сидiв у столовiй коло столу i смоктав з чайника горiлку. Аж увiйшов смiлянський пристав i подав йому папiр на пiдпис. Отець Дiяковський подивився. І пiдписав. Пристав хотiв уже йти, але панотець промовив: «Пiдождiть». І, розкривши Бiблiю, яка лежала завжди на столi в iдальнi i на тому мiсцi, на якому в книжках стоять прiзвища авторiв, написав: «Дiяковський». І, затуливши, шпурнув нею на пристава. Але той одскочив i вибiг надвiр. А книга, ударившись об стiну, упала додолу, на диво не розкрившись.

На другий день до панотця приiхав урядник i один стражник, i взяли iз двору п'ятеро молодих коней i три корови з телятами, бо, мовляв, панотець, якоюсь запискою подарував приставовi цю скотину. Чутка пiшла на все село, що пiп роздае свое майно людям, i вся селянська нужда рушила прохати i собi чогось. А вiн ходив по двору з чайником, повним горiлки, смоктав ii i роздавав усе, що попадало людям в очi. Тодi дiд Гарбуз, беручи маленьку панну Варку за руку, став виходити до прохачiв i прохати iх, аби пожалiли хоч сирiтку i не пускали ii в старцi. Люди схаменулися. Але i не можна нiчого певного сказати, що в господарствi тодi залишилося. Одно тiльки певно, що пара бiлих коней i двi корови, якi в нього потiм були, нiде не купувалися, а, мабуть, вийшли iз тодiшньоi остачi, залишилися, а все ж тодi по селi став ширитися розголос, що треба другого священика, бо цей знаеться з чортами. Мало того, що вiн бере в праву руку батiг поганяти тi конi, яким домовик часом заплiтае гриви, але вiн щоночi iздить до Росохватоi могили. А з неi йому назустрiч виiздить на Ремезi Маркура Пупань. І, трохи проiхавши i нiби упiзнавши отця Дмитра, повертае коня i женеться з несамовитим жахом Сердегiвським шляхом у Херсонський степ. А вслiд за ним скажено летить тернiвський панотець Дiяковський. Вiн у бричцi, навстоячки тримае лiвою рукою вiжки, а в правiй батiг i перiщить з усiеi роздмуханоi людськоi сили нещасну скотину, яка напинаеться з останнiх сил, аби догнати у степу чорного вершника.

Але спiвають пiвнi у селах далеко на сторонi – i зникае Пупань з конем, а панотець опиняеться в Тернiвцi у себе в дворi, а дiд Гарбуз випрягае конi.

Та люди, мабуть пам'ятаючи минуле i, може, жалiючи i маленьку панну Варку, не шукали iншого попа, хоч i говорили про конечну потребу другого. І так тяглося, мабуть, рокiв з вiсiм. Цього ж часу панну Варку взяв до себе ii батько хрещений отець Мархела, сердегiвський священик, i вiддав вчитися у Полтавську гiмназiю, яку вона скiнчила дуже добре. Там же iй рекомендували, аби училася на артистку, бо мае дивний Божий дар до спiву. Але, мабуть, через те, що ii, молоденьку, придавило велике сирiтське незароблене у долi горе, вона не змогла випростати вiльну думку i зважити свое становище i вхопити тропи життевоi.

І, коли сердегiвський багатiй Харлампiй Пронь запропонував iй одружитися з ним, вона згодилася i сказала про це батьковi. Батько нiби трохи отямився i перестав ночами iздити Бог знае куди. Конi вiдпочили i погладшали, хоч вже були старi. І все в дворi разом з панотцем зацiкавилося тiею подiею, що мала статися з молоденькою господинею, i трохи повеселiшало…

І ось в цей-то двiр з таким становищем, овiяним несподiваною надiею, i прийшов Гордiй Лундик о 12-й годинi дня.




Роздiл сьомий


День був теплий i тихий, хоч i не видко було сонця за дуже високими бiлястими хмарами. Тому дiд Гарбуз в однiй бiлiй сорочцi з розхристаною грудниною бiля криницi пiд тином, на простеленiй сивiй попонi сидiв i лагодив ремiнну шлею, незважаючи на те, що серед двору до високого стовпа, на якому стримiв лiхтар, прив'язано було чорного осiдланого коня. Вiн неспокiйно крутився коло своеi прив'язi, то знов ставав i грiб копитами землю. Видно, вершник мав швидко iхати туди, вiдкiля прибув, коли не ввели в конюшню його вороного, яким уже нiхто не цiкавився, крiм чорного собаки Пiрата. Вiн, виплигнувши на свою будку, злiгши животом на ii гребiнь i пiдтримуючи рiвновагу тiла, опирався правими ногами на правий бiк дашка[40 - Дашок – зменшувальне вiд «дах».], а лiвими – на лiвий, – i пильно слiдкував за конем. Щойно кiнь починав гребти землю, Пiрат ставав на всi чотири лапи i статечно гавкав, нiби змушуючи до конче потрiбного супокою. Коли ж кiнь переставав гребти i тiльки крутився, махаючи нервово хвостом, то Пiрат знов злягав животом на гребiнь будки i пильно, не спускаючи нi на мить ока з коня, слiдкував за змiною його чину. Тодi, як товариш Пiратiв, другий собака, бiлий з жовтими плямами Хапко, хоч i не прив'язаний, одкинувши ноги, лежав пiд тiею самою будкою нерухомо, неначе з не написаноi Гоголем[41 - Гоголь Микола Васильович (справжне прiзвище – Яновський, 1809—1852) – украiнський прозаiк, драматург, поет, критик, публiцист, визнаний класик украiнськоi та росiйськоi лiтератури.] повiстi п'яний сiчовик пiд шинком, у якого цигани вже вкрали i коня, i повивертали кишенi, i шаблю витягли з пiхов i встромили в зелений гарбуз на смiх та на наругу православному i хороброму сiчовому товариству.

Гордiй, переходячи двiр, помiтив коня, i думка шибнула, що кiнь похожий на казкового Маркуриного Ремеза, i йому стало важко i холодно в душi.

Але нi дiд Гарбуз, нi Пiрат, нi лежачий Хапко нiчим не виявили уваги до перехожого, неначе до якогось заволоки джмiля, якому тiльки й дiла, що десь бовкнути гудом у далекi кущi на рiв до кладовища i там зникнути, може, й навiки.

У кухнi хлопця зустрiла Дунька i звелiла скинути пальто таким голосом, який говорив, що хоч вiн, може, й спить у себе дома нероздягнений, але тут нехай забуде свою негiдну звичку i скидае та вiшае на кiлку семiнарськi ледарськi клейноди.[42 - Клейнод – дорогоцiннiсть (заст).]

Вiн ii послухав безтямно i, витягши бiленьку хустку з кишенi, витер носа i, закинувши рукою чуб з чола на голову, спитав: «Можна заходити?» Дунька вiдповiла: «Вони вас ждуть».

Сьогоднi на Гордiевi був одяг, в якому вiн ходив до церкви в Черкасах. Цебто тужурка[43 - Тужурка – повсякденна коротка домашня або формена куртка, зазвичай двобортна, iз застiбками, комiром та довгими рукавами.] з чорного сукна пiд високий ковнiр та з гудзиками в два ряди, бороду ж йому пiдпирав бiлий твердий високий ковнiрець[44 - Ковнiрець – зменшувальне вiд «ковнiр», або «ковмiр» – комiр.], штани були студентськi. Так вiн, себе думкою ще раз оглянувши пiсля домашнього дзеркала, перед яким з пiвгодини сьогоднi вранцi чепурився, смiливо увiйшов у столову. Свiтла дня тут було повно. І воно його вразило. Вiн схвильовано побачив невиразно окреслений гурток людей, а в них за спиною двое високих вiкон, вiдчинених у сад. Вiдтiля на свiтлому теплi доходило в кiмнату бджолине гудiння, шелест листя i цвiрiнькання горобцiв. Мiж вiкнами пiд стелею у затiнку страшно рельефно виступала iкона св. Миколая. У Гордiя промайнула думка, дивна своею нелогiчнiстю: «Чим вiдрiзняеться о. Миколай Мирлiкiйський, дивотворець, вiд Гордiя Лундика?»

Але, неначе навмисне, аби заперечити всяку вiдповiдь, з-за столу почувся хрипкий, зiгрiтий сердечнiстю чоловiчий голос: «Ідiть, iдiть, прихильниче Винниченковоi творчостi, ми вас побачимо, який ви!»

Гiсть, у якого очi вже привикли до кiмнатного свiтла, побачив, що то до нього обiзвався о. Дiяковський. Вiн був неголений, борiдка звисала так на груди двома кiнцями, схожими на ластiв'ячий хвiст, що не можна було розiбрати, чи то такi вуса, чи борода разом з вусами. Сiрi очi дивилися з-пiд широкого чола великим смутком i привiтнiстю, i всю високу, худу постать освiтлювали свiтлом непоборного горя. Вдячний хлопець пiдiйшов пiд благословення, але отець Дмитро не дав руки, одвiвши ii трохи за спину, i сказав:

– Я знаю, що ви атеiст[45 - Атеiст – людина, що не вiрить у Бога, в iснування будь-яких богiв узагалi, духiв, iнших «потойбiчних» iстот тощо.], а всяка дисгармонiя порушуе чистоту юнацькоi душi!

Лундик знiяковiло вiдповiв:

– Я з пошани.

– Нехай i так. Але чи ви з пошани цiлували в руки хоч одного свого учителя? Виходить, що така пошана, яку ви хочете виявити менi, зв'язана iз станом нашого культу. І тому в хлопця з вашими переконаннями вона буде нiщо iнше, як лицемiрство. А всяка нещирiсть нiвелюе людський характер i роз'iдае волю певнiше, нiж iржа залiзо. І ви вже менi вибачайте, що я заради першоi зустрiчi з вами, хоч ви вже вчитель, дозволю собi дiйти краю в думцi, пiднятiй у душi даною хвилиною. Наше життя, незважаючи на те, що свiт ввесь е дивне Боже створiння, варте, аби його проклясти всiм гнiвом нашого серця, бо воно коротке, бо ми мусимо у великих муках його кидати i переходити в iнший свiт. Але коли ми його не проклинаемо, то тодi вже не обтяжуймо умовностями, якi не вiдповiдають переконанням нашоi совiстi. Та сiдайте, будь ласка. Це от моя дочка Варка, а то ii наречений Харлампiй Пронь. Не обтяжуймо, кажу, умовностями, якi не вiдповiдають правдi формування нашого духовного ества i найгрунтовнiшому його цементу – тiй думцi, що нею ми приймаемо i мiряемо свiт.

Тут вiн закашлявся i, взявши чайник, який стояв коло нього на столi, з рурки потяг рiдини, змiстимоi у ньому, i знов поставив на те саме мiсце. Гордiй, аж тепер сiвши, обвiв усiх очима i помiтив, що Пронь круглоголовий, з червоним обличчям i вусами, пiдкрученими вгору. Але побачене не перейшло у настрiй i не пiдсилило готового в душi, бо якраз увiйшла Дунька i почала споготовлювати стiл i не дала устоятися сприйнятому. Вона поставила у шклянiм вiдерцi малинового варення, i у великiй синiй вазi на високiй нiжцi жовтих солодких та крихких коржикiв. І поставила перед кожним запахущого чаю i по малесенькiй посудi для варення. Всi стали брати варення i пити чай. Сьорбнув i Гордiй, але, опiкшися, вiдсунув питво, аби стигло. Це помiтив Пронь i порушив загальне мовчання.

– Що, немае хисту пити культурну рiдину?

Гордiй, зненацька захоплений питанням, в едину мить збагнув, що незадоволення в його душi i важкiсть там е нiщо iнше, як ненависть до Проня. І, нiчого не сказавши, став тяжко дихати. Але панна Варка, слiдкуючи пильно за всiма, поспiшила Лундиковi на виручку:

– А ви iжте коржики, поки прохолоне трохи чай. Вони i без нього добрi.

І вiн вже тепер побачив ii всю, одягнену в чорну шовкову сукню з рукавами по лiктi, i на високих дiвочих грудях знов червону квiтку, тiльки вже троянду. А з прегарноi ii голови злягала на спину i довга, i темна, i густа коса, пiдв'язана на потилицi бiлою стрiчкою.

І та увага, i та турбота, що чулася в ii словах, нагадувала побивання тiеi синички, мудроi пташини, що зопалу вскакуе в ятiр[46 - Ятiр, або ятер – риболовецька снасть.], який рибалка вранцi застромлюе сушитися пiсля нiчного стояння в ставку. Вскакуе i зараз же вiдчувае свою небезпеку i починае бiгати i встромляти голову в кожну клiтину рибальськоi снастi, шукаючи вихвату, поки не прийде рибалка i супокiйною рукою не випустить на волю. А де ж та рука, що цю красуню виборсае з тенет, якi iй сплела доля? І дужче в серцi Гордiевiм загоготала злоба на чорного чоловiка у високих чоботях. Бо вiн ii вiзьме з тенет, та не як супокiйний i богобоящий рибалка, а як пастушок, i буде гратися вловленою душею, доки схоче. І немае нiде спасiння. І вiн глянув на отця Дiяковського, глибоко зiтхнувши, i побачив, що панотець дивиться то на неi, то на нього, i в вiчу стоять здивування i якась здогадка; а пальцi тi, якими вiн тримае на столi чайник з горiлкою, здригаються. І спитався отець Дiяковський, нiби всiх, але Гордiй вiдчув, що то питають i виправдовують його i натякають, що автор, про якого починаеться мова, теж селянин:

– Ну, а в Винниченка, на ваш погляд, есть хист? Бо бувають речi, за якi людей цiнують i тодi, коли вони не вмiють чаювати.

– О, Винниченко великий хист. Особливо в малих оповiданнях, де мова стисла i персонажi як живi. Хоч, правду кажучи, я страшно реготав, дивлячись на «Молоду кров». І кажу, що такими оповiданнями, як «Тюремна Шехерезада», «Зiна», «Маленька рисочка», «Боротьба», «Чекання» i «Купля» та iншими подiбними вiн дорiвнюе до найкращих творiв Джека Лондона![47 - Лондон Джек (Джон Грифiт Чейнi, 1876—1916) – американський письменник, у своiх творах багато уваги придiляв проблемам соцiальноi справедливостi.]

– Еге ж, вiн великий митець, – згодився отець Дмитро, – але стоiть на хибному шляху. Вiн пiшов за загальною европейською модою, що мае тенденцiю до змiни цiлосвiтнiх порядкiв, яка для своеi мети обрала найрухливiшу частину людей: мiську голоту i мiське робiтництво, присмикуючи сюди теж, але вже як додаткову силу, i селянську нужду. Таким чином, Винниченко вiдгородив себе вiд монолiтноi, багатомiльйоновоi i рiдноi дрiбновласницькоi стихii, яку трудно зачепити якимись агiтацiями, скерованими до змiни нелюбих полiтичних порядкiв. Пiшов за цiею модою i став похожий на ту бабу, якiй приспiшило топити в печi, а готових дров у хатi немае. І вона вискочила з сокирою надвiр, а перед нею стоiть дуб. Вона його сокирою цюк раз, цюк два. Не рубаеться. Глянула вгору: велетенське дерево! І каже: «Не годиться на паливо…» І побiгла у вишник i за пiвгодини нарубала тоненьких вишеньок, якi годяться i на пiдпал, i нашвидку протопити. Тiльки що ця баба все ж таки розумнiша вiд Винниченка, бо якби ii спитали: «Ну, коли дуб не годящий у пiч, то, може, таки навiщось придатний?»– то вона б сказала: «Ото, ще й як!» А якби Винниченка спитали: «Чи украiнська селянська стихiя на щось годиться?» – то вiн би сказав: «Нi, не годиться нi на що, бо раз у раз працюе i раз у раз iсть i мае завжди повний шлунок вареникiв i ковбас i не схоче слухати промов, скерованих до руйнацii власного добробуту…» А якби вiн був удумливiший, то й не сходив би на чужi манiвцi, а помагав би своею творчiстю змiцнюватися селянству морально i духовно, незалежно вiд сусiдства загребущого та вiд лукавства iх сичущого.

І кашлянув Гордiй, почувши у панотцевих словах правду, яку заперечити не можна, але яка його власноi правди в душi не затемнила, а, навпаки, зробила ii милiшою i бiльше вартоi уваги i жалю, як i сама хлопцева доля, захитана останнiми днями. Кашлянув, подивився навкруги i зрозумiв, що трапиться щось несподiване для всiх i для нього. І трапиться таке, якого вже обминути нiяк не можна i яке кине все його почуттеве життя з найвищоi точки небезпеки на найнижчу скелю, пiдсунуту колишнiми обставинами побуту та виховання. Кашлянув i почав говорити схвильовано i трохи залякуючись:

– Еге ж! Винниченко великий хист, i в семiнарii я був найбiльший i найщирiший його прихильник i читач. І справдi, без дозволу директора i законовчителя отця Пелгусiя Перепiчки я iздив у Киiв, аби тiльки побачити п'есу «Молода кров». Але Винниченко для мене мае значення не тiльки як художник слова. Вiн з кожного твору виступае ще як соцiял-демократ, який говорить моiй свiдомостi, що треба конче спiлкуватися з мiським украiнським робочим людом i вiдняти у помiщикiв землю для незаможного украiнського селянства. А на Украiнi, ми знаемо, все помiщицтво чужонацiональне. Тому горожанськоi вiйни не буде, а буде нацiональна навiть у спрямуваннi на вiдняття дiбр у можновладцiв. Про що потурбуються i партiйнi товаришi, i такi, як я, прихильники рiдноi культури.

І тут вiн, задиханий i почервонiлий, глянув на Проня. А той, неначе цього й ждав, швидко вийняв з кишенi револьвер i, поклавши перед собою на стiл, так, що аж забряжчав увесь посуд, з притиском, сповненим непохитного переконання, виголосив:

– Ви як iшли через двiр у цю оселю, то, певно, бачили чорного коня, прив'язаного до лiхтарного стовпа? Вiн похожий на Маркуриного Ремеза. А тепер дивiтеся, прихильниче украiнськоi культури, на цю блискучу цяцьку, що я ось витяг iз кишенi i поклав перед собою. Зараз вона промовляе так, як звичайнi iлюстрацii, тому нехай моi слова будуть пояснювальним текстом до них. Чорного коня я собi купив у Телепенi минулоi недiлi на те, аби iздити у своiм господарствi i до тих селян, у яких i досi не втих розголос про Маркуру. Аби iздити i нагадувати мужикам, що мають у менi такого добродiя, якого вони убили колись. А цей револьвер на те вам показуе, щоб ви бачили, що е ще помiщики, хоч i з мiсцевих громадян, але iнтереси яких однаковi з помiщиками всiеi Росii. І що у вашу Украiну, коли вона простягне руки по мою землю, я стрiлятиму, як у дику свиню!

Лундик прохрипiв:

– То вам i доля випаде така, як кацапським[48 - Кацап – зневажливе прiзвисько росiян (розм.).] можновладцям!

– Помиляетеся ви разом з панотцем Дмитром. А втiм, шановний господар на початку своеi священичеськоi дiяльностi справдi був небезпечний iснуючому ладовi. А тепер уже все гаразд. Ви вибачайте, отче Дмитре, за одвертiсть.

Отець Дiяковський, нiчого не сказавши, тремтячою рукою тiльки пiдняв до уст чайник з горiлкою, а Пронь розходжувався:

– Пуришкевич, Савенко, Марков, князь Мещерський, графи Бобринський i Столипiн на останнiй Сесii державноi Думи домоглися закону, який вже не буде ставитися до украiнського питання, неначе селянська дiвка в коровнi до поповича[49 - «…Пуришкевич, Савенко, Марков, князь Мещерський, граф Бобринський i Столипiн на останнiй Сесii державноi Думи домоглися закону, який вже не буде ставитися до украiнського питання неначе селянська дiвка в коровнi до поповича…». – Йдеться про росiйських та украiнських полiтичних дiячiв, що виступали за пiдтримку цiлiсностi й мiцностi Росiйськоi iмперii. Згаданий циркуляр забороняв продаж книжок, проведення концертiв i вечорiв украiнською мовою, закривав нацiональнi органiзацii, видавництва та газети тощо. Столипiнська аграрна реформа так само була збитковою для украiнського народу. Вона укрiпила сили можновладцiв i прискорила остаточне збiднiння простих селян, що змусило iх кидати домiвки i шукати заробiтку.]. Цей закон засуне i пiдступнi стежки iз заходу «пруссакам», мазепинству галичан. А без iх що ви зробите? Нiчого. А селяни соцiалiстiв ненавидять, бо iнстинктом почувають, що вони пiдкопуються пiд iх старосвiтське щастя. І кожний учень вищоi чи середньоi школи у них носить назву соцiалiста. Ви чули, що минулого року експропрiатори[50 - Експропрiатори – тi, що примусово (без вiдшкодування) позбавляють власностi (лат.). За експропрiацiю виступали речники пролетарськоi революцii.] ограбували телепинський завод. А минулоi недiлi проходили через село два студенти. Один з Нiжинського iнституту, здаеться, син ташлицького попа, а другий з Дерпського лiцею, брат носачiвського лiсничого. І ось наш п'яний селянин Гнатко Щенюк, iх побачивши на канавi сидьма пiд селом, побiг на вигiн i став кричати через церковну ограду до дзвонаря: «Дзвони, Микито! Соцiалiсти прийшли село пiдпалювати. Вони грабують заводи, щоб селяни не iли цукру!.. Дзвони!.. Бо пани мають цукерки, халву i родзинки. То щоб ми рота не роззявляли на iх ласощi, вони роблять нам цукор, а соцiалiсти хотять, щоб ми iли тiльки печенi буряки. Дзвони, Микито, бо он вони сидять i хотять пiдпалити село i хотять пустити нас у старцi». Микита схопився, нiби опарений, i почав дзвонити на гвалт. Позбiгалися селяни i були б повбивали iх, та нагодився я i оборонив. Як бачите, хлiборобську стихiю трудно потягти за соцiалiстами, як зазначив ще шановний пан господар. Тому нехай цей випадок буде вам пересторогою: як тiльки схочете в нас вiдiбрати землю, то так дамо вам, що ви й зуби визбираете!

І, нiби мандрiвник, зв'язаний харцизами[51 - Харциз – розбiйник, грабiжник.] на глухiм шляху, дивиться на нiж, яким уже зарiзали батька i матiр i який лаштують всадити i в його горлянку, з таким почуттям дивився Гордiй на Проневу лiву скивицю, яка, коли вiн говорив, була найчервонiшим мiсцем на всiм обличчi. І не встиг розмовник перевести дух пiсля говорiння, як Лундик, справдi блiдий, аж жовтий, поглянувши на образ св. Миколая, швидко схопився i, пiдскочивши до опонента, учистив з усiеi руки у те мiсце, що притягало зiр, i вигукнув:

– Ось як дискутують з сердегiвськими арiями!

Пронь вiд удару упав зi стiльця, який з гуркотом вiдлетiв до стiни, але Гордiй вже на зваленого не дивився, а пiдiймав допитливо несамовитий погляд на панотця, до краю здивованого. І почув страшний своiм звучанням голос:

– Навколiшки, собача душе!

І глянув Гордiй на Проня знов, аж вiн уже стоiть, а з лiвого ока течуть сльози у два струмки по щоцi, i в правiй руцi тремтить револьвер, справлений йому в обличчя. І мить за миттю чорна голова кричить:

– Навколiшки, навколiшки, собача душе!

І що сподiялося в розбурханiй семiнаристськiй душi, але вiн, преспокiйно повернувшися спиною до небезпеки, став повiльно йти до кухонних дверей. І на едину тiльки мить йому забажалося плигнути через стiл, одiпхнути панотця, вискочити у вiкно i бiгти через яр додому тим самим напрямком, яким вiн уже йшов з першоi зустрiчi з панною Варкою. Але перемiг темний людський iнстинкт, який знав, що стояння тут перед револьвером чи вклякання навколiшки з переляку або втiкання принесло б раптову смерть. Цьому темному почуттю допомогла i панна Варка, пiдскочивши до Проня з криком:

– Не стрiляйте!

І вдарила по озброенiй руцi.

Револьвер стрельнув i поцiлив в синю вазу, яка брязнула друзками. І застукотiли жовтi коржики, розкочуючися по столi i гупаючи на пiдлогу разом з дзенькотом шкла. Гордiй опинився в кухнi. А отець Дмитро, тримаючи в правiй руцi чайник з горiлкою, пiдiйшов до Проня, який схвильовано ховав у кишеню зброю, заговорив:

– Будь ласка, шановний пане, цього тижня не турбуйтеся робити до нас вiзиту, бо панна Варка Дмитровна поiде до своеi родички в Полтаву!

А Пронь, повернувшися до панни, спитався:

– А ви що скажете?

Вона на нього подивилася i сказала:

– Нiчого.

І вийшла швидко у свою кiмнату, i чути було, як iзсередини заперлася. А Пронь вигукнув:

– Виходить, що чорта не прохай, вiн сам прийде. До побачення!

І, гупаючи пiдборами чобiт, вийшов iз столовоi. Отець пiдiйшов до дверей доччиноi кiмнати i постукав. Але звiдти почулися слова, здавленi риданням:

– Татусю, зараз не йдiть!

Батько вiдповiв:

– Добре, дитино.

І, обернувшися, почав дивитися по кiмнатi i нарештi гукнув у розчиненi дверi кухнi:

– Дунько, йди прибери!

І сам пiшов до себе в кабiнет. Увiйшла наймичка й стала роздивлятися по кiмнатi.




Роздiл восьмий


Ідучи додому, Гордiй переходив кладку над Тясмином i побачив у водi, що на головi немае семiнарського картуза. І аж зупинився вiд тiеi несподiванки. А потiм, махнувши зневажливо рукою, попростував до тiтки. Двiр був зачинений, хоч у йому й почувалася якась безладь через те, що корови були не в хлiвi, а в дворi: одна лежала у затiнку пiд клунею i ремигала, а друга коло криницi паслася у шпоришi. Ще тiтка нiколи не кидала скотини на таке призволяще навiть i в дворi. Сiнешнi дверi стояли навстяж. А з сiней йому назустрiч вилетiло, кудкудакаючи, з пiвдесятка курей, i полетiли до сажа, звiдки було чути крик поросяти. Це все разом викликало Гордiеву увагу. І вiн, уже поспiшаючися, вiдчинив у хату дверi, не гадаючи про те, що могли наробити в сiнях кури. У хатi тiтка Горпина лежала на полу. А глянувши на Гордiя, який, переступивши порiг, допитливо дивився, пiдвелася i сiла. Вона була заплакана i поглянула на нього з якогось глибокого куточка душi… «Чого це ви плачете?» – спитався тривожно хлопець. «Не плачу, а плакала… Добре, що ти там не барився. Дай, будь ласка, поросятам, а потiм трохи попаси корови. Бо зi мною щось непевне дiеться…» – заговорила тiтка. «Люба тiтусю! Я прийшов з тим, щоб зараз же, негайно переодягтися у свiжi сорочки та йти у Пастерське до свого товариша Олекси Губрiя, вiн там завiдувачем двокласовоi земськоi школи. Я хочу в нього влаштуватися на учителювання…» – одповiв, нiяковiючи, небiж. «А хiба батюшка нiчого не поможе? Чи це, може, вiн тебе туди справляе?» «А ви знаете, тiтусю, вiн якийсь великий та розумний, Дмитро Миколайович, – замiсть вiдповiдi проговорив небiж. – Такий вiн, тiтко, якими можуть бути тiльки дуже вдумливi учителi або письменники». – «Що? У його вже зовсiм зашпори одiйшли? Ну, слава Богу, бо шкода було i його, i його дочки. Та й доброi його священичоi слави. Слава Богу. Дуже добре. Ну, коли таке, то роби вже, що тобi зараз у потребi, а я й сама якось дочовпаю з хазяйством до вечора. Сорочки твоi я ще не встигла попрати, але в коморi, у старiй скринi, лежать ось уже Бог його знае скiльки рокiв чистi дядьковi сорочки. Вибери, якi тобi зручнiшатимуть, i надiнь цього разу. А прийдеш, будуть i твоi готовi. Ти ж там бiльше тижня не гаятимешся?»

Тiтка Горпина полегшено закiнчила свою мову, неначе вона зробила зi слiв Гордiевих висновок, що хлопцева справа мае рух вiд самого попа, якого слава нiби трохи й занепала, але останнiх часiв парафiяни стали знов хвалити. Та так чи iнакше вiн все ж таки пiп i мiж тими панами, що можуть дати Гордiевi посаду, все ж таки мае голос. Гордiй вiдповiв:

– Нi, бiльше тижня я не буду!

І пiшов у комору, несучи думку про те, що тiтка не робить належних висновкiв. А коли увiйшов назад переодягнений, то застав ii сидьма в такiй вистатi, в якiй i була. І вiн, догадуючися про якусь тяжку турботу тiтчину, заговорив спiвчутливо:

– Тiтусю, не журiться: я стану за вчителя i вас до себе вiзьму. А зараз ви вже вибачайте, я не знаю, де сало. Вiзьму в дорогу.

Тiтка встала помаленьку i, тяжко зiтхнувши, пiдiйшла до мисника, взяла там шматочок сала i, даючи небожевi, говорила:

– Е, що там казати!.. Спочатку сам собi дай раду, а там буде видко. Сьогоднi я не довго й пасла. І коли гнала з пасовища, то бачила, як ти йшов до батюшки. Так менi було важко, так важко. Чи я занедужаю, чи, може, що станеться? Бо, пасучи, я задрiмала на Малосмiлянськiм ровi. І приснилося менi таке, що й цур йому! А ти не дуже квапся. До вечора ще далеко. Хоч i як, а зайдеш до Пастирського завидна. І немае менi кому розказати того, що наснилося. І ти вже не май гнiву на мене, стару. І вислухай, та тодi вже й пiдеш з Богом. Та й оглядайся серцем на подвiр'я твоеi тiтки. Вона до тебе ставиться не гiрше вiд рiдноi матерi. І не барися, бо я думатиму, що хто його знае, що з тобою сталося в дорозi.

– А що ж вам, тiточко, приснилося?

– Нiби я розпалила пiч i вiдтулила каглу, i дим рушив iти не в вивiд, а в вiкно, оце, що проти печi. І в йому немае нi шибок з рамами, нi луток. І в цю дiру так тобi дим валуе надвiр i лягае влад на цю стежку, що йде до берега. Лягае влад i котить великими клубками згори до Тясмину. А вiд рiчки, трохи пiд наш косогiр, лежить Маркура Пупань, черевом до землi, i дме на дим той, що до його сповзае згори. Дим вiд його дуття плине смугами до садкiв, покриваючи i рiчку, i луки. І, щойно торкнеться якогось дерева, воно зараз же спалахуе високим та стрiмким полум'ям. А з полум'я вилiтае чорний крилатий крук i летить до Прикуповоi могили i там на неi сiдае, а Маркура вигукуе: «Оце такi будуть чорнi й ягоди цього лiта». І так у березi ставало повно диму, i всi дерева горiли. І ввесь верх Прикуповоi могили був чорний. Нарештi Маркура схопився та як свисне! І зараз же ввесь чорний верх могили вiддiлився i став летiти до його. А могила лишилась на тiм самiм мiсцi чиста. Коли придивлюся, аж то летить, повставши з вороння, вороний його кiнь Ремез. Прилетiв i став перед Пупанем. І вискочив вiн на коня та як прискочить до мене. А я стояла за причiлковим тином коло хати, та як прискочить, та як ухопить мене за руку, та так ниць i положив на сiдло, як i перший раз, кажучи: «Огiй, молодице, тодi я тобi нiчого не зробив, то тепер доведу краю!» І я перелякана прокинулася i зараз нiяк не можу заспокоiтися. То ти вже, дитино, iди i не барися, бо це сон поганий. Вiн може вiщувати якiсь подii i для нашого двору недобрi. Треба конче висвятити цього тижня подвiр'я, щоб потiм не стало запiзно.

І те, що вiн нiчого не говорив тiтцi про пригоду, i те, що вiн про неi вже не скаже, робило йому з тiтки людину хвору на слiпоту та ще й довiрливу, яку глупоi та невидноi ночi вiн потрапив вивести весною на Тясмин тодi, коли рушила перша крига. І там, поставивши ii на велику крижину, сказав: «Як стукне пiд вами крижина об щось, тодi сходьте». І добре, як стукне вона об берег. А як це трапиться при зустрiчi з iншою крижиною серед рiчки? Що тодi буде глупоi та невидноi ночi з людиною, довiрливою ще й хворою на слiпоту? І те, що у йому сидiла ще й тривога про себе, яка не говорила ясно чого, але говорила настирливо, що треба спiшити. І вiн ii не мiг не слухати i поспiшав, кидаючи саму тiтку дома, давнiм лихом злякану. Все це робило з Гордiя самому собi такого жалюгiдного, неначе школяра забрiханого i перед учителями, i перед батьками. А що найголовнiше, то це те, що вiн добре знав, що всi цi настроi його покинуть тодi, коли перед ним розкинуться степовi простори i своiми межами i стежками покажуть напрямок до тiеi мети, до якоi вiн себе сьогоднi взагалi скерував. І Гордiй пiдiйшов до тiтки, i взяв ii зморщену i шорстку вiд працi, але теплу руку. Взяв, щоб на прощання поцiлувати. І враз сльози йому здавили горло i покотилися з очей на шкарубку, маленьку, спрацьовану руку. І чи тому, що тiтка вiдчула те, чи тому, що це було прощання, вона заплакала i говорила, цiлуючи його в голову: «Не забудь нiчого потрiбного. Вiзьми он ту палицю в кочергах, бо може трапитися у полi погана собака. І нехай несподiванка, що завжди виникае при сподiваному, стане тобi чи в дорозi, чи пiсля дороги початком доброi долi». А коли вiн був на перелазi i оглянувся, то тiтка Горпина стояла на сiнешнiм порозi i хрестила його на вiдходi. Вiн був у тiм костюмi, в якiм ходив до попа. Тiльки замiсть картуза на головi мав чорну смушеву шапку. І в правiй руцi був костур, взятий з кочерг, а пiд лiвою пахвою вузол з хлiбом та салом. І, коли вже зайшов за клуню, тiтка почала вгонити корови в повiтку. А потiм унесла iм торiшнього сiна з клунi i, розвiвши водою яшного борошна, полила ним сiно. А давши iсти поросятам, пiшла в хату, замкнувши за собою на клямку i сiнешнi дверi, i хатнi. І стала серед хати перед iконами навколiшки молитися. І час iшов, i нiкому було його спостерiгати, i вже сонце було спущене на Рохмистрiвськi поля, i над ним небеса пiднiмали червону розпечену пащеку заходу, в яку воно через кiлька хвилин мало зсунутися з потемнiлоi землi. І тiтка Горпина, молячися, повернула голову до вiкна i побачила надворi вечiр i двi тополi, мiж якими чорнiли ворота ii двору з двома страшно червоно освiтленими верхами. І нагадали вони iй тi дерева, що приснилися сьогоднi в полi, якi горiли вiд Пупаневого дмухання. І впала тiтка Горпина ниць, i зашептала: «Господи милосердний, не постав менi грiхом перед душею те, що i я перебувала так, як i всi люди свiтову рiч, молодiсть. І будь Гордiевi в дорозi i верстовим стовпом, i ясною стежкою; а мiж людьми на бесiдi, коли потрiбно, будь розумною мовою i розумним мiсцем для зупинки останнього слова розмови. А коли ти йому пошлеш щастя чи у полi, чи в ласкавiм домi мудроi родини, то нехай вiн ним не цяцькаеться, як молода хазяйка новим горшком, в який коли треба, коли й не треба наливае варива, аби тiльки частiше бачити перед собою». І вiд заходящого сонця падала на iкону Божоi Матерi крiзь вiкно свiтла та вузенька смуга, неначе тепло дожитого почуття, яким свiтить старе серце з останнього передсмертного слова, І хоч у лампадцi була олива, але вона не горiла, i там було темно. І хоч стара жiнка була ще жива i серце билося у простягненоi ниць, але вже жодного слова не виривалося в неi з уст, i вона лежала у вечiрнiй тьмi, зачарованiй мовчанням. Аж ось вона в тривозi ворухнулася i притулила праве вухо до землi. Послухавши хвилину, пiдвелася на руки i знов слухала. І затупало до хати кiнською ходою, i вона схопилась i побачила на чорному конi вершника, що iхав вiд клунi до вiкна, i гукнула: «Ти таки приiхав. Але тобi не поведеться дiп'яти свого. Ти менi мертвий не такий страшний, як був за життя». І вхопила ослiн, що стояв пiд стiною, накритий килимком вiд одного вiкна аж до другого, i вiдсунула його вiд стiни; i вхопила два рогачi i поклала iх навхрест на ослонi перед одним вiкном, а потiм вхопила чаплiю[52 - Чаплiя – залiзний гачок з дерев'яною ручкою для утримання гарячоi сковорiдки.] i рогач i поклала навхрест на ослонi перед другим вiкном; i взяла з шийки качалку i копистку[53 - Копистка – дерев'яна лопатка для розмiшування тiста.] i швидко поклала навхрест на столi перед причiлковим вiкном…

А вершник знадвору гукав: «Чи дома, бабо, твiй небiж? Як дома, то нехай виходить сюди. А коли скажеш, що немае, то вiдчиняй дверi: я ввiйду i подивлюся в хатi. Чи не сховався десь пiд полом у твою спiдницю?» А тiтка Горпина провадила свое: «Кажи, кажи, нечиста пекельна душе, що хочеш, а я знаю, хто ти. Ти обiясник[54 - Обiясник – бiс-спокусник.]. У тебе он i спини немае, а замiсть неi корито. І ти не ввiйдеш до мене в хату!» І почала вiд причiлкового вiкна аж до придверного хрестити стiни i говорити закляття: «Щоб тобi кожне вiкно стало Божим порогом у мою оселю… І щоб ти взявся пекельним димом увесь i зник у безвiстi, як щойно переступиш якусь лутку i торкнешся святого хреста з рогачiв!»

А знадвору вершник люттю лютився i гукав: «Не верзи, стара собако, чорти батька зна чого, а вiдчиняй дверi або говори по-доброму, де твiй небiж, бо я знайду стежку добратися до тебе!»

І зупинилася стара жiнка посеред хати, i глянула кругом себе, а потiм, перехрестившись, вхопила кочергу i макогiн i поклала навхрест перед порогом. І вхопила у пiдпiччi з макiтри двi ложки i поклала навхрест на припiчку пiд каглою, приказуючи: «Господи, я знаю, що твiй хрест чудодiйний i всемогутнiй, коли його християнська душа вiзьме собi у захист, хоч би вiн був навiть з попелу, яким грiшники у пеклi дихають замiсть повiтря. Знаю i благаю, охорони мою душу вiд геенського гостя i не дай умерти без сповiдi i без святого причастя!»

І вершник вдарив коня, i прискочив ним пiд саме вiкно, i посунув ногою в рами. Так i посипалося скло i в хату, i на призьбу. А стара жiнка крикнула не своiм гласом: «Гордiю!»– i впала на землю крижем[55 - Крижем падати – падати лицем до землi, розкинувши руки, хрестоподiбно (фраз).], i в цьому криковi стороння людина почула б i розпач самотньоi та загнаноi душi на безпуть, i ту думку, яка збагнула в останню життеву мить те, що справдi з нею сподiялося, але чого не знатиме нiхто довiку. І ввiйшла у хату невидимими стежками тиша, i придавила долi жiнку, лаву, пiл, рогачi i скриню, неначе морська глибочiнь тi кораблi, що колись осiли на невiдоме дно океану. А те живе, що лишилося непридавлене тишею, десь у кутку догризав шашiль. Його було чути не тiльки всiма просторами хати, а, мабуть, i нiчною далиною села: бо аж на Натягайлiвцi вила собака, зачаровуючи моторошнiстю всi нiчнi речi i присмоктуючи нею у тiтчинiм Горпининiм подвiр'i до землi копита живих коней. І свиснув вершник на дворi. До його з-за клунi виiхав другий. І перший до його промовив: «Видно, собача душа, зiйшла з двору?» – «А ви не гадаете, що вiн притаiвся десь у хатi?» – вiдповiв другий. «Ну, то злазьмо та лiзьмо в хату». І обидва позлазили з коней i поприв'язували iх до жердки[56 - Жертка, або жердка – пiдвiшена горизонтально дерев'яна перекладина.], що була прибита одним кiнцем до хатнього стовпа, а другим до клунi. І перший пiдiйшов до вiкна i взяв його руками за рами, з яких вже повилiтали шибки вiд удару його ноги, i потяг. Вони легко вилiзли з луток. Тодi вiн нагнувся в хату i переступив ногою низький пристiнок мiж призьбою i лутками i опинився в хатi. За ним полiз i другий. І глянули на пiч, пiд пiл i, нiби змовившись, обидва обминали серед хати ту, що лежала долi, вийшли в сiни. І, видно, були i на горищi, i в коморi, i в черезсiнешнiй хатi, бо, ввiйшовши назад, перший говорив: «Нема нiде. Втiкла, тхорина душа! Ну то я ж тобi зроблю не те. Будеш пам'ятати до великоднього ладану!» І, нагнувшися до лежачоi жiнки, взяв ii за руку. І, трохи подержавши, проказав глухим голосом: «Вона мертва…» І взяв з неi пояс, що ним пiдперезана була спiдниця, i зв'язав кiнцi, i причепив його до ввiгнаного у сволок гака, який можна помiтити у кожнiй украiнськiй хатi, бо його туди забивае старий господар за тиждень перед вiнчанням свого сина. Аби була у домовика сила держати своею опiкою все народжене до певного зросту… А найперше держати колиску для тiеi дитини, що вродиться в молодошлюбцiв.

А щоб домовик не забував про свiй обов'язок, то вони дбали, аби вiн сiдав на горищi чатувати тiльки проти забитого гака. Для цього вони приносили трави з того мiсця садка, де перший раз цiлувалися, i клали ii на горищi якраз проти нього. І першу пелюшку пiсля дитини стелили сушитися там же з вiдповiдними примовами. І, отже, до цього гака причепив перший вершник пояс i, обернувшися до свого товариша, звелiв:

– Ну, Мелето, поможи уже мертву повiсити, а потiм поiдемо не в Смiлу, а в Рохмистрiвку, там у мене приятель пристав, i я скажу, що Лундик повiсив свою тiтку, забрав грошi i втiк. Пiсля того, що вiн менi зробив у попа, все буде так, як треба.

І повiсили стару жiнку на тiм гаку, на якiм вона замолоду не вiшала колиски i, мабуть, вже не повiсить i небiж ii. І вийшли обидва надвiр, поодв'язували коней. І той, якого перший назвав Мелетою, одчинив ворота, i, вискочивши теж на коня, подався разом, як бачимо, вже з нашим знайомим Пронем шляхом у напрямку до Рохмистрiвки. І все господарство лишилося серед ночi з розчиненими ворiтьми, аби входила i непрохана пустиня, i той час, що не мiряеться нiякими годинниками нi календарями. І бовванiло господарство над яром проти поповоi садиби з мовчазноi, ще не освiтленоi мiсяцем ночi, неначе велетенськi домовини.




Роздiл дев'ятий


Нiхто не знае, як я любив тишу колишнiх священичих садиб. Тишу, коли вдень пiсля метушнi господарськоi враз починався мовчазний антракт. Коли над селами, мов купи густого, бiлого, соняшного, розпеченого туману, стояли церкви, позвiшувавши вниз дзвони, прислухаючися ними до останнiх своiх звукiв, вирваних дзвонарями минулоi недiлi i кинутих на перелетнi степовi вiтри, аби вони вiднесли iх, неначе журавлiв, з притишеним гудiнням аж до далеких морських берегiв i там затихли з ними в гуркотi хвиль.

Нiхто не знае, як я любив отаку тишу колишнiх священичих садиб, коли одна якась думка в головi вирiзнялася i прояснювалася так мiж iншими думками, як сузiр'я Воза на нiчному небi мiж мiльярдами зiр. І коли вимрiяна картина в душi робилася такою велетенською, що не потовплювалася мiж небом i землею. Але щоб таки помiститися в свiтi, то перехилялася верхньою своею рамою за найдальше коло обрiю i приймала у своi кольори соняшне промiння так, неначе молоденька дiвчина пристиглу ласку вiд змученого жагою i нею-таки притишеного хлопця. І ось такоi пори панна Варка щось робила в себе в кiмнатi над розчиненою корзиною i валiзою. Вся ii постать свiтилася зосередженiстю i певнiстю душевного стану. Аж вiдчинилися дверi в кiмнату i на порозi стала Дунька i, не зважаючи на панночку, почала з робленою урочою побожнiстю хреститися в куток над столом, де виднiла в рушнику iкона якогось святого. І робила це так, нiби вона цiлий тиждень шукала змоги це зробити, а знайшовши, не зважае вже нi на кого i одбувае свое душевне наставления. Панна Варка, вiдчувши навмиснiсть такого явища, зараз же вiдвернулася до вiкна i стала дивитися в садок. І Дунька вже без всякого стриму заговорила:

– Що, не подобаеться?

Панночка вiдповiла:

– Еге ж, не подобаеться. Треба завжди стукати в дверi, як хочеться до когось заходити в кiмнату.

– Нi, вам не подобаеться, що я хрестюся.

Панна Варка звiльна обернулася до неi i сказала насмiшкувато:

– Дунько, що тобi Бог дав?

– Не Бог менi дав, а люди i дiд Гарбуз! Всi говорять, що ви вiдьма, а дiд Гарбуз пiсля вчорашнього розказав менi все. Вiн давно слiдкуе за вами. Вiн бачив, як ви на хатi розшивали снiпки i ходили в берег спiвати i як привели з собою того причинуватого Лундика. Це тодi, як ви до мене плигнули в лiжко i питалися, чи вiн подужае дiда Гарбуза. О, бачите, моя правда, бо почервонiли. Менi що? Якби про мене йшла справа, я мовчала б, а то менi жаль батюшки i того бiдного вашого жениха.

– Щось ти, Дунько, дуже пащекуватою стала. Гляди, щоб тобi хто рота не заткнув справдi якимсь гарбузовим хвостом.

– Не бiйтеся, не заткне! Уже тепер всiм вiдомо, хто такий Лундик. І вже я то знаю, чого ви вчора стали йому в оборону… Чорт бiсовi не дасть ока виколоти.

– Чуеш, Дунько, iншим разом я тебе так би поперла з кiмнати, що вслiд тобi тiльки зашумiло б, а зараз бачу, що ти в своiй невторопливiй головi щось маеш до мене. Ну, говори.

– Еге ж, говори! А буду говорити, бо менi жаль батюшки i отого бiдного вашого жениха.

І, зупинившися на мить, нiби ковтаючи якусь частину думки, вона вела свое:

– А говоритиму. Отож сьогоднi я, не хотячи, звалила кочергу, а вона, падаючи, зачепила на вiшаковi картуз, який упав теж. Тiльки що в помийницю. Витягаю, дивлюся, аж упiзнаю Лундикiв. Менi спершу стало дивно: як то людина може з гостей пiти без картуза. А потiм згадала, що, дивлячись крiзь одхиленi дверi на вчорашню вашу бесiду, я трохи не на смерть перелякалася. Та й думаю: Господи, до чого бувають люди скаженi! Та й думаю: що то Гордiй тепер робить? Та мерщiй з картузом до нього через яр! А потiм на гору. Коли дивлюся, а в iхньому дворi повно людей: жандари, стражники, i сила-силенна приставiв на бричках i так, кiньми. І всi то злазять з них, то знов вилазять. То як очманiлi ускакують у хату… То знов вискакують. Та все кажуть: «Неть, неть…» Та все кажуть ще щось. Аж пiд клунею стоiть табунець жiнок. Я до них та й питаюся в Казиленковоi. «Що воно таке?» А вона менi: «Гордiй Лундик повiсив свою тiтку, украв грошi i кудись утiк…» Господи! Свiт у мене пiд ногами захитався… Бiжу я з гори до Тясмину i не знаю вже, де й дiти проклятий картуз! Думаю, що ще й на мене скажуть: «Неть, неть…» І ще щось… Та його в рогiз[57 - Рогiз – болотяна рослина, очерет.]! Тiльки зашумiло. І оце як собi хочете. Хоч менi i дуже шкода батюшки i вашого бiдного жениха, але далi вже годi. Іду вiд вас. Нехай мене Бог милуе вiд такоi напастi. Не хочу у такiм домi наймитувати.

Тут паннi Барцi нiби не хватило повiтря i вона, побiлiвши, вхопилася за груди, потiм сiла на стiлець i, опанувавши собою, спиталася:

– А ти батюшцi казала про це?

– Ба нi.

– Не встигла?

– Еге ж.

– Дунько, – сказала лагiдно панна Варка i, вставши iз стiльця, зробила крок у напрямку до неi.

Але Дунька, одхитнувшися, погрозливо промовила:

– Не йдiть, бо перехрестю!

– Дурна! Дивися, я й сама перехрестюся, – зашептала, знiяковiвши, панна Варка i перехрестилася. – Тепер бачиш, я не вiдьма. Сiдай ось на цей стiлець, i я тобi чисто все розкажу, щоб ти знала й не робила дурниць.

Дунька не сiдала. Та панночка, на це вже не зважаючи, переконувала:

– Слухай i все, що почуеш, розкажи дiдовi, а вiн нехай розкаже тим бабам, з якими стае на мову. Невдовзi пiсля приiзду з гiмназii я забажала узнати, чи буду щасливою, та й пiшла ворожити до баби Гамарнички. А та менi каже: «Ти, либонь, чула, дитино, що говорять про твою матiр. Буцiм вона встае з того свiту i йде у ваш берег i спiвае вночi. Отже, покiйна матушка перестане це робити, коли хтось рiдний проспiвае раз ту пiсню, яку спiвае вона, i потiм негайно вернеться в свою хату тiею стежкою, що лiтають вiдьми. Але тому, що жива людина не потовпиться крiзь вивiд, то я розшила пiд ним снiпки i, повертаючися пiсля спiву з берега, опинилася на стрiсi, потiм на горищi. І, проходячи проз лежак до сiнешнього влазу, я страшно злякалася i не зоглядiлася, як мене й скинуло з горища. І хоч i встигла тодi вхопити свою хустку в сiнях, але вже не втрапила в хату i вибiгла iз сiней надвiр. Аж тут iз-за причiлка нанесло на мене Лундика. Про це тобi вже розповiдав дiд Гарбуз. І бабi Гамарничцi я й тодi не вiрила i тепер не вiрю, але чого я ii послухала, я й сама не знаю. Отже, нема чого тобi нас кидати, а тим бiльше вносити батюшцi у вуха безгрунтовнi поговори.

Але Дунька, що увесь час слухала свою панну з роззявленим ротом, не встигла щось похоже на людське сказати, як постукав у дверi панотець Дмитро i на доччине «можна» увiйшов без чайника i, сiвши коло стола на вiльний стiлець, сказав Дуньцi:

– Іди, дiвчино, до господарства, бо будеш i нинi борсаться з поранням до пiзнього вечора.

Дунька, зiтхнувши i глянувши на панну Варку, перехрестилася до невiдомого святого, чого в таких випадках ранiше нiколи не робила, i вийшла.

– Моя дитино, – почав отець Дмитро. – Добре, що ти вчора мене не пустила. І нинi i ти, i я будемо розважнiшими i легше найдемо стежку запобiгти лиховi, що на нас насовуеться.

– Таточку, – вигукнула панна Варка, заломивши руки i нiби аж крiзь сльози, якi виступили з серця до очей пiд тиском тривалого розпачу, – де ж ви були ранiше з батькiвською ласкою спiвчуття? Бо тепер я до вас вже вiдгукнусь з хвилевою щирiстю, на яку здатнi самотнi душi пiд впливом кожного живого людського слова. Чи воно вийде з душi харциза в лiсi, який пiсля його зараз вас зарiже, чи воно вийде якимсь дивом iз середини того стовпа, закопаного в нас посеред двору для пiдтримки лiхтаря.

– Господь з тобою! – обiзвався збентежений батько, несподiвано застуканий страшним змiстом доччинних слiв. – Я не буду дошукуватися рацii тобою сказаного. Нехай мене Бог боронить. У таких випадках аналiзувати своi почування небезпечно. І треба тiльки вiддатися велiнню серця i говорити про горе, що проситься у словi на свiт Божий, аби зникнути вiд людського спiвчутливого погляду. І нехай би я вже став i лiхтаревим стовпом, тiльки не харцизом, аби лише ти, моя дитино, до мене заговорила i тобi вiд цього щоб полегшало.

– Таточку, я хоч i чую щирiсть ваших слiв, але знаю, що це буде остання наша розмова. Коли я вчилася в гiмназii, мене товаришки звали «покритчучка» i сахалися товаришувати зi мною. Я нишком плакала i була мiж ними сама. А коли одбувався вечiр по закiнченню гiмназii, i на йому була уся полтавська пишнота разом з губернатором i губернаторшею, i я, проспiвавши сольовий номер, сiла на свое мiсце, то побачила, як мiй голос вплинув на губернаторшу, яка спитала в директора про мое прiзвище. А вiн сказав дуже голосно:

– Посмiтюха.

І потiм, почервонiвши, справив помилку, але нiхто вже справленого не помiтив; i губернаторша, обернувшись до свого чоловiка, сказала:

– Посмiтюха, а краще заспiвала за солов'я?

Всi засмiялися, а в мене бризнули гарячi сльози iз очей вiд непомiтноi для ока, але безнастанноi душевноi кривди. І, мабуть, тодi в душi луснуло щось дуже тендiтне i завжди натягнене до останньоi можливостi у моiм ествi. Бо вже мене не кортiло нi вчитися в консерваторii, нi бути мiж тими одукованими людьми, що я вiд них рiзнилася i хистом до спiву, i незаробленим у Бога горем. І я стала думати про село, про селян, iз яких моя мати вийшла, стала думати, мабуть, так, як у вирii ластiвка думае про те гнiздо, що покинула в Украiнi десь у клунi. Яке може дати справжнiй спокiй i щастя серцю, змученому чужиною.

– Варко! Я догадувався про щось таке, але не хотiв непроханий у твою душу заглядати i додавати туди ще й свойого лиха.

– Тату, я зараз говорю серцем, не розумом… І воно менi не те каже. Воно каже, що все могло б статися iнакше, якби вам прийшло в голову, що ваше лихо, менi довiрене, могло б стати за початок душевноi злагоди мiж мною i вами. Але ви крилися, а коли i говорили часом зi мною, то так, неначе страшно бажали, аби я збулася вас, а ви мене.

Отець Дiяковський вигукнув:

– Дочко!

Але панна Варка, сказавши заклопотано: «Дозвольте, тату, висловитися», уперто провадила далi:

– Я була чужа тiй зросiйщенiй громадi, в яку ви мене вводили. Але з тим запалом i вимрiяною любов'ю, що я мала до своеi матерi, вiддала свою увагу селянам. Ви бачили самi, як я, приiхавши з гiмназii, ходила з дiвчатами, слухала iх казок i спiвала iхнi пiснi. І в цих зустрiчах була щирою тiльки я, а вони при менi робили все нiби на замовлення. І повноту народного чуття я знайшла тiльки в пiснi, яку я сама спiвала. А дiвчата, хлопцi, баби i жiнки з чоловiками та дiтьми менi стали такi ж цiкавi i такi ж нерухомi, як i всякi картинки в альбомах та журналах, а в церквi iкони на iконостасах. І я, не живши, стала вiдчувати втому i байдужiсть до всього. Але коли менi пiд цей час баба Гамарничка розказала про смерть моеi матерi, я аж занедужала за дружнiм словом, яке разом з ненькою для мене пропало ще в дитинствi. І дуже легко зацiкавилася тими залицяннями, на якi пан Пронь до мене спромiгся. А потiм Лундик, а потiм Проневi пихатi балачки про украiнцiв i про Маркуру. Бiйка. Стрiлянина. І остання подiя з Корецькою. Ви чули?

– Не чув, – пролунала вiдповiдь.

– Все це мене зробило чужою в людському життi, – говорила панна Варка, не помiтивши заперечення. – І я вже не вiдчувала, але знала, що я не людське серце, не людська душа, а чорна пляма на тому мiсцi, де повертаюся. Чорний холодок вiд хмари зникае, коли вона розходиться. Чорнi тiнi по кутках старих церков i каплиць на кладовищах зникають, коли туди сонце стане повнотою свого свiтла. А чорнота мого ества ставала ще чорнiшою пiд сонцем серед освiтлених пишнотою його промiння дерев, хат, тинiв, криниць, птахiв i дiтей. Тiльки глупоi ночi надворi тьма в повнiй гармонii з чорнотою мого духа. І ось iз такою свiдомiстю, як бачите, уже не шукати стежок до людського життя, i я рiшила iхати в Лебединський монастир в черницi. Там за iгуменю стара панна Карташова, рiдна тiтка моеi товаришки, з якою я сидiла разом на партi в гiмназii. Як бачите, ось чемодан, а ось корзина, споготовленi в дорогу. І останне мое прохання до вас у цьому свiтi: це вiдвезти мене якомога швидше туди. І та воля, про яку ми думаемо, а не говоримо, настане нам обом.

І встав отець Дмитро iз свого мiсця i промовив до дочки слово, в якому була i згода, i нiби полегшення.

– Так, сьогоднi ми покинемо це подвiр'я горя i не потрiбних тривог. І через деякий час ти узнаеш, дочко, всього трохи бiльше i не кинеш на мене каменем за те, що не був я з тобою щирий, а ти через те не мала батька. Тодi i людська, i Божа правда оборонять мене перед тобою. І ти хоч i пiзно, але матимеш мене за того, ким я тобi справдi е. А зараз пiду, нехай дiд лаштуе вiд'iзд.

І вийшов отець Дiяковський з кiмнати, а панна Варка, обернувшися лицем до лутки, дала волi почуттю, що скидалось на плач. Вiд його не здригалися нi плечi, нi стан, вкутаний в зелений халат з червоними смугами по краях. А все ж таки стало б сумно тому, хто зрозумiв би розпаяну непорушнiсть нiмотноi дiвчини. А день за вiкном над вишнями, над тином i над горобцями, згинаючися, нiс до заходу велике та гаряче сонце, нiби не помiчаючи нi немiряного горя, якого не сполоскати нiякими гiркими сльозами, що ллються з людських очей i в хатах, i надворi i помiтно, i непомiтно. Нi чистих рiк нiби не помiчаючи серед рогози та очеретiв, якi скидаються на пролитi сльози незчисленними поколiннями нашого народу.

А ввечерi, коли зiйшов мiсяць, i забiлiла над Тернiвкою церква, i з неi закукувавкав сич, iз священиковоi садиби виiхала бричка з вузлами, з чемоданом та з корзиною. В задку сидiв отець Дмитро з дочкою, а на козлах кiньми правував дiд Гарбуз.

Бричка швидко з'iхала на мiсток Тясмину, над яким то тут, то там пливли тумани i, зачепившися за кущ рогози або очерету, зупинялися i зверху блищали мiсячним свiтлом, а внизу вiд води темнiли тiнi, якi розскакувалися, коли пролiтала дика качка чи лиска, у вечiрнi сутiнки прибережних верб, тополь, осик, верболозу i садкiв. А вслiд мандрiвникам далеко з покинутоi садиби було чутно, як гавкав i, захлинаючися, вив Пiрат.




Роздiл десятий


Перед ранком зiйшов великий дощ. На шляхах i в ровах поутворювалися калюжi. Вся попова садиба в Тернiвцi була мокра. З вишень, з яблунь i з стрiх капала вода. Скрiзь на кладовищах i в саду висока трава вiд несподiваного купання поприлягала. По всiй Тернiвцi спiвали пiвнi, вiщуючи погожий день i пiдкреслюючи злагоду води, землi i повiтря наперекiр цiлонiчному гавканню i виттю Пiратовому, що нiби пручався всiм еством iз пустелi, яка вже дихнула своiм мертвотним подихом на всю садибу. Церква тим боком, що на схiд, сполукою ранiшнiх подощових кольорiв казково червонiла. Аж небеса у найдальшу височiнь, в яку тiльки людське око могло сягнути, двигтiли свiжим i бiлувато-прозорим ii настроем, який здавався продовженням дзвiницi на найдзвiнкiшi, ще не збудженi гамором дня верхи степових лун.

І дiд Гарбуз, мабуть сповнений цiею ранковою бадьорiстю Божого свiту, швидко увiйшов у двiр. Був босий, з пiдкачаними холошами бiлих полотняних штанiв, якi облягав кругом стану зелений пояс. Шапку мав пiдсунуту аж на потилицю, мабуть, вiд далекоi ходи. Правою рукою, замiсть батога, тяг за товщий кiнець довгу тоненьку лiщину. Увiйшов, глянув на неспокiйного Пiрата i вiдчинив ворота навстяж до шляху. Потiм пiдiйшов до кухонних дверей, шарпнув: не вiдчиняються.

– Ще спить, – сам собi проказав i пiшов та вiдв'язав Пiрата.

Собака, одв'язаний, з усiеi сили побiг до хати i став гопки на стiну проти панниного Варчиного вiкна i почав вити.

Тим часом дiд Гарбуз вивiв з коровнi на налигачi бiленьке теля, за ними вийшла велика корова симентальськоi породи, бiла з жовтою плямою на лобi. До ii куцих рiг була прив'язана друга корова, видно, ялова, такоi мастi, яку мають загалом всi украiнськi воли знаноi черкаськоi породи. Дiд вiв теля з двору селом. За телям iшли обидвi корови. Пiрат, побачивши таке, кинув вити i миттю догнав i випередив небачену ще нiколи такого ранку i в такому складi процесiю. Випередив i лiг черевом на шляху, головою до дiда Гарбуза i, благаючи, загавкав. Коли дiд наблизився до нього, вiн знов схопився i вiдбiг на таку саму вiдстань i знов лiг i загавкав. Так вiн робив кiлька разiв, i аж тодi вже, як дiд Гарбуз сказав йому: «Ну годi, годi, я вже й тебе вiзьму», вiн пiдбiг до нього, лизнув у руку i пiшов поруч, помахуючи хвостом, не зважаючи навiть на бiлу корову, що все наближалася до нього i нахиляла голову, аби злякати.

Коли через деякий час дiд вернувся без корови i без собаки, то застав Дуньку з дiйницею пiд лiхтарем серед двору. Дiвчина, побачивши його, заговорила крiзь сльози: «У бiсовоi душi дворi дiеться таке, неначе в чортовiм заiздi. Навiщо мене Бог на свiт народив? Чого я поквапилася сюди наймитувати? І вже й не знаю, чи на мене ману хто пустив, чи справдi хтось покрав корiв? Ходiм у повiтку, та ще й ви подивитесь». – «Нема чого менi дивитися, – вiдповiв дiд Гарбуз. – Корови я собi забрав. Тобi, як виiздили хазяiни, нiчого не казали?» – «Та щоб тому позакладало, як хто чув, що вони щось говорили»! – гукнула розпачливо Дунька. «Ну, то знай, сюди вже цi, що тут жили, не приiдуть довiку». Дiвчинi було i так неспокiйно на душi, а тут ще й дiд не звеличае вже хазяiнiв так, як годиться. А каже «цi» та ще якось. І вона за своею давньою звичкою роззявила рота i обернулася в болячу та напружену увагу. А дiд Гарбуз провадив: «Уже не вернуться довiку. Одвiз я панночку в Лебединський монастир. Усю дорогу дочка до батька нi разу не обiзвалася, а батько до дочки. І коли його назад вiз, то вiн теж мовчав. Аж коло шляху, що йде проз Макiiвський байрачок, здаеться на Буду, вiн мене торк у спину. «Злазьте, – каже, – дiду, та йдiть собi в Тернiвку»; i взяв у мене батiг i вiжки. Я злiз, а вiн каже: «Вiзьмiть собi за службу корови, а Дунька хай забере геть усе, що в хатi е». А за кабана, кури, качки та гуси нiчого так i не сказав. Та тодi мовчки зняв свого бриля на прощання, а потiм надiв. Та як ударить батогом з усiеi руки Азiата, а далi Горностая. А конi, мов скаженi, рушили з мiсця шляхом, що йде проз Макiiвський байрачок. Здаеться, у Будянський лiс. Як рушили, то тiльки позад брички грязь устала туманом. Тепер я знаю, що у тiй людинi сидить коли не сам чорт, то вже певнiсiнький i найзапеклiший гайдамака»[58 - Гайдамаки – учасники народно-визвольного руху на Правобережнiй Украiнi, спрямованого головним чином проти нацiонально-релiгiйного гнiту; розбiйники.], – скiнчив дiд Гарбуз, аж нiби вдоволений вiд свойого висновку. «Хоч менi й шкода того бiдного молодого, – вiдказала Дунька, – а не вiзьму з хати жодноi галузочки, жодноi крихiтки i жоднiсiнького мотузочка. Бо коли тут таке робиться, то вже видно по всьому, що сюди замiшана нечиста сила. І якби я щось взяла, то вона за це висотала б з мене непомiтно i кишки, не тiльки що жили. Он стара Мокiенчиха, а вона, всiм вiдомо, зналася з Маркурою. І кажуть, коли пропала, то ii бательню[59 - Бательня – прилад для биття конопель чи льону.] взяла собi молода Ковбасiвна. І зараз того ж вечора занедужала. І коли ii попотрясло з тиждень, i вона надумалася i закричала перед вечором проти недiлi: «Спалiть бательню, бо то вона з мене кров тягне». І справдi, коли спалили, то вона в недiлю вранцi як на свiт народилась. І коли вже брати, то тiльки те, до чого я звикла i що стало нiби мое». – «Як собi хочеш, – вiдказав дiд Гарбуз. – Ай вiд цього лиха е добрий засiб: узяти треба тiльки того ладану, що не догорить у кадильницi на страсний четвер, i обкадити придбанi речi, i вживай iх хоч i до нових вiникiв, то нiчого тобi не станеться. Як собi хочеш. Бо як я йшов сюди все тобi сказати, то Мехедчук, от невiра, нiби носом почув, то вiн менi й каже, що батюшка йому не заплатив нi за осiнню оранку, нi за цьогорiчну весiнню i забере собi кабана. Нехай бере. Хазяiн за нього не казав нiчого. За драбину теж». – «Та вже за це хоч би батюшка й казали що, то я однаково вiзьму собi чубатенького пiвника. О, дивiться, iде i Гапка Казиленкова. Чого це ii чорт несе?» – невдоволено гукнула дiвчина, iдучи з дiйницею в хату. А дiд Гарбуз, почувши себе в центрi подiй, дуже поважно пiшов до вкопаного серед двору лiхтаря i сiв пiд ним навприсядки, обiпершися спиною об стовп. І став урочисто чекати новоi появи.

– А здоровенькi були, – привiталася до нього Казиленкова. – Чи батюшка дома?

– А навiщо вiн вам?

– Та мене послав до нього рохмистрiвський пристав ще вчора. Та бiсовоi душi вiвцi отiеi клишоногоi утаскалися до мене в город i я лаялася з нею до самого вечора. А коли розiйшлися, то вже було пiзно. Та оце й прийшла сьогоднi. Бо казав рохмистрiвський пристав, що треба конче поховати Корецьку, аби не засмердiлася.

– Засмердиться.

– Чого ж то так?

– А того, що в нас вже немае попа.

– От такоi. А де ж вiн дiвся? Чи не втопився часом у чайницi?

І враз побачила, що Дунька пхае крiзь сiнешнi дверi надвiр великий вузол якогось манаття, зв'язаного у чорну велику хустку, мабуть, у ту, що лишилася була у Гордiя Лундика, коли панна Варка колись виривалася в нього з рук. Побачила i зацiкавлено гукнула:

– Куди це ти вергаеш поперед себе таку хуру?

– Ідiте та поможiть менi, будь ласка, пропхати, – вiдповiла Дунька.

Казиленкова помогла i пропхати, i висадити на плечi. Дiвчина ж, почервонiвши, нагнулася i коло нiг взяла грубу книгу i положила на лавцi. А потiм взяла старi чоловiчi чоботи i поклала на книгу. І нарештi, дiставши лiвою рукою макiтру, в якiй завжди заминала сало i де зараз щось, нiби цвях, затарабанило, простягла ii Казиленковiй.

– Замкнiте, будь ласка, дверi i вкиньте його знову в макiтру.

Казиленкова взяла з макiтри ключ, замкнула дверi i вкинула його знову туди, де й був. А Дунька, крекчучи i не оглядаючися, почала помаленьку йти. А дiд Гарбуз, уважно оглядаючи цей важкий рух, помiтив, що в вузлi стримить макогiн, i, важко зiдхнувши, спитався:

– Ти ще прийдеш?

– Ще прийду та вловлю чубатенького пiвника, та й годi, – була вiдповiдь з-пiд навантаженоi хустки.

І, коли Дунька вийшла з двору i, перейшовши шлях, доходила до церкви, Казиленкова, щось змiркувавши, вернулася швиденько на ганок i, вхопивши на лавцi грубезну книгу i старi чоловiчi чоботи, хотiла проскочити з ними поза хатою на яр, та дiд Гарбуз, таке вгледiвши, сердито пiдвiвся з-пiд лiхтаря:

– Куди то ти Бiблiю взяла? Зараз тобi кажу: поклади там, де й була. Не тобi й не твоему чоловiковi перти злодiйського носа у святi палiтурки!

Казиленкова, не сперечаючися, поклала книгу на траву, а сама все-таки пiшла з чобiтьми поза хатою, од'iдаючися:

– У мене дитина вчиться в школi, то всяка книга знадобиться. А тобi, стара собако, хiба тiльки на те, аби сiдати на неi серед хати, коли твоя зачухана вечеряти поставить долi.

Дiд Гарбуз пiдiйшов, узяв Бiблiю з землi, чогось ii понюхав, кашлянув, перехрестився i пiшов помаленьку, не оглядаючися, з двору.

Але коли вернулася Дунька по чубатенького пiвника, то побачила, що в дворi, перед вiкном попового дому, вiдчинена хвiрточка в сад, а коло криницi вiдчинена друга на яр. І вiдчиненi дверi в коровню. І, видно, Мехедчук узяв кабана за оранку, бо i саж був вiдчинений. І звисав з Пiратовоi будки довгий, закошланий Хапкiв хвiст, який вряди-годи здригався, мабуть, або вiд блiх, або вiд того, що в сiнешнi дверi попового дому на ганку, в бiлiй сорочцi i в бiлих штанях, кривий крамар Олiян гатив у дверi тiею дривiтнею, до якоi колись дiд Гарбуз рубав дрова. Дверi вiд кожного удару вiдскакували з трiском i знов прикипали до одвiркiв нiби ще з бiльшою силою й завзяттям. І 1240 рiк, коли татари зброею, схожою на дривiтнi, що звалася таранами[60 - Таран – у давнину колода iз металевим наконечником, якою руйнували стiни, башти та iншi споруди пiд час облоги.], руйнували стiни староi украiнськоi столицi Киева, нагадував сумну цю подiю[61 - «І 1240 рiк, коли татари… руйнували стiни староi украiнськоi столицi Киева…». – Згадуеться татаро-монгольська навала на Киiвську Русь у 1237—1241 pp. та облога ii столицi загарбниками.]. Але крамар i його жiнка Олiяниха цiеi давнини не знали, i вiн бив у дверi з супокiйним завзяттям, а вона, спинаючися навшпиньки, заглядала у вiкно панночиноi кiмнати, куди недавно заглядав i Пiрат, тiльки з iншим почуттям, нiж вона. У вогкiм же мiсцi коло криницi нiмотно сидiв на гичцi мiшка Казиленковоi синок Грицик. Сидiв так через те, що в мiшку вже було кiлька курей, якi теж ворушилися i сокотiли. Була пiдобiдня пора. Холодкiв не було видно нiде. І в садибнiм нерухомiм повiтрi панувала густа й душна спека. І коло криницi, i коло коровнi, i коло сажа, i коло конюшнi, i коло поповоi хати. Соняшне промiння було похоже пiсля дощового ранку на довжелезнi жовтi нитки, якi хтось тiльки що встиг витягти з казана, повного окропу, i повiсити сушитися на обрii десь на тину. А сонце вранцi, сходячи, пiдiйшло пiд них своею блискучою головою i, пiднявши вгору, потягло по небесах. І вони, звисаючи вiдти, тягнуться мокрими та гарячими кiнцями по землi. І щойно доторкнуться людей чи речей, то зараз же з торкнутого тече розпарена мокрiнь i розпускае тягучу млость по знеможенiй вiд духоти землi. Нiде не видно було серед двору жодноi пташини, нi жодноi курки. Все сховалося у мiсця, хоч трохи сповненi прохолодою. І Дунька тiльки-но вглядiла гостей, то так на iх i впала лайкою, як часом сорока з суховерхоi тополi на горобцiв помiж коноплями на стежцi.

– Чи ви нiмицi наiлися, чи так очамрiли[62 - Очамрiти – очманiти (розм.).], що серед бiлого дня прийшли i трощите чуже добро? Геть зараз же з двору, бо, хрест мою душу побий, побiжу до церкви i буду бити на гвалт… Нехай все село збiжиться та побачить нових хазяiнiв!

Олiян, почувши таке, поставив повiльно дривiтню торцем, утер правим рукавом чоло i спитав:

– Чого це тобi отак нi з сього нi з того закрутило в гузнi, що аж стало непереливки? Що, це твое добро, чи що?

– Подивися ти йому в вiчi такi безсовiснi! Та в мене ось i ключi. Менi доручили глядiти хазяйство. Поки не приiдуть другi хазяiни, – випалила Дунька несподiвано для себе, уже й сама вiрячи в те, що буде глядiти попове майно для когось iншого. – Ідiть, кажу, геть звiдсiля, бо, ось святий хрест, зараз же iду i дзвоню на гвалт.

І повернулася, нiби виконати свою погрозу. Тодi Олiяниха, вiдiйшовши вiд вiкна, сказала:

– Ходiм, Олiяне, вiдсiля, з цього вiдьомського двору. Я тiльки хотiла подивитися, чого воно тихо в хатi i тихо надворi. Ходiм, Олiяне. Бо та пришелепувата може i безневинних опорочити.

Олiян пхнув спересердя дривiтню, яка гучно вдарилася об стiнку ганку, i мовчки, так, як ходять з чужих слив, пiшов разом з жiнкою попiдвiконню попового дому в гущавину саду. Тодi Дунька обернулася до Грицика i спитала:

– Ти сам?

– Нi, з матiр'ю.

– А де ж мати?

– Побiгла аж у кладовище за чубатеньким пiвником.

Дiвчина аж не стямилася та так i переплигнула коло криницi перелаз. І полетiла проз клуню, скiльки видно, в кладовище. І, не добiгаючи до вилазки, зустрiла Казиленкову, що, засапавшись, несла в обох руках чубатенького пiвника. І пiдскочила до неi Дунька, неначе скажена кiшка.

Вирвала з рук нiчого не тямущого птаха i крикнула:

– Іди швидше к чортовiй матерi звiдсiля, поки ранiше, а то покличу людей i геть коси обiрву.

Казиленкова, на неi навiть i не глянувши i нiчого не сказавши, хутенько попростувала поперед своеi напасницi до синка i там, ухопивши мiшок з курми на плечi i прошипiвши: «Ходiм швидше, моя дитино», – пiдтюпцем побiгла на яр.

А Дунька, опинившися серед двору сама, обвела мовчки очима все хазяйство, зiтхнула i пiшла до лiхтаревого стовпа i сiла пiд ним. Тiльки не так, як дiд, що сидiв навприсiдки, а сiла по-турецьки i дивилася з нiмим жалем на вiкна спорожнiлоi господи, тримаючи у пеленi чубатенького пiвника. В ii уявi стала виникати картина, що ось у порожнiх кiмнатах тiльки пил осiдае на столи, на стiльцi i на лутки i нiкому його буде стерти. І що сьогоднi i завтра не палитиметься i захолоне лежанка, груба i пiч, i що домовик на горищi, сидячи на лежаку, вiдчуе, що пiд ним уже холодна цегла, злiзе в хату взнати, що таке, i походить, поникае по кiмнатах i зупиниться коло вiкна i до ранку сумуватиме за хазяiнами i за своiм теплим лежаком. І вирвалися у Дуньки з душi великi жалощi одним вигуком:

– Ох Боже ж мiй милосердний!

Пiвник, зляканий, схопився з пелени i рушив через двiр знов на кладовище. Але вискочив з будки Хапко, насiв його коло криницi i за один смик одiрвав голову i почав iсти. Дунька крикнула не своiм гласом: «Цу-цу!» i кинулася до собаки. Але Хапко плигнув iй назустрiч, вхопив за спiдницю i розпанахав ii вiд стегна аж до п'яти. Потiм, повернувшися до пiвника так, неначе нiчого не сталося, злiг на нього i гарчучи став iсти. Нiколи ще дiвчина не помiчала, аби цей пес iв курей або кого-небудь рвав. Аж це вперше трапилося таке, i зрозумiла вона, що в собацi прокинувся звiр, зачувши безборонну пустиню людськоi садиби. І буде рвати все, що тiльки з ним тут зустрiнеться, i прошептала:

– Нехай же ти тямишся, покинута Богом, нещасна оселе.

І, кваплячися, та не оглядаючися, та придержуючи правою рукою розiрване мiсце, пiшла з двору.

А соняшна духота, все розпарюючи, текла з попiвськоi садиби ворiтьми на шлях; з хвiрточки на яр, а з другоi в сад. А посеред подвiр'я Хапко доiдав чубатенького пiвника, вимазавши кров'ю собi всю груднину, до якоi поналипало багато нарваного дрiбненького пiр'я.

Ох, як я любив вас, священичi садиби в Украiнi. Ви вже позникали, але моя уява уперто тримае вас цiлими, аби завдати бiльше горя кругом осиротiлому серцю. Тiльки з-за ваших тинiв, тiльки з-за ваших садкiв я чув дiвочi голоси, що збуджували в моiм дитячiм ествi тi почуття, з якими я, вже вирiсши, iшов у життя, неначе дурний багач з золотими грiшми на базар. Але який, походивши по ньому i не знайшовши того краму, що хотiв купити, повертаеться в оселю своеi самоти з певнiстю, що вже й не знайде бажаного в життi. І ввесь його капiтал буде жити з ним невитрачений i додаватиме гiркоти i так гiркому буттю на землi. Ох, як я вас любив, зниклi з лиця землi священичi садиби!




Роздiл одинадцятий


Був вiвторок, i був вечiр. І Гордiй Лундик думав, що його ведуть у якiсь новочаснi катакомби, коли грубий селянин над Чабановим яром зiйшов по земляних схiдцях у землю, звелiвши i йому йти за собою. Вiн би не дуже поспiшав туди, якби за ним не йшов другий, сухий та мовчазний, з сокирою за поясом. Коли схiдцi кiнчилися, то грубий вiдчинив дверi, в якi всi поодинцi увiйшли. Це була дуже простора кiмната з двома вiкнами з правого боку i з двома вiкнами з лiвого боку, поробленими пiд самою стелею. У протилежнiм кiнцi кiмнати, над великим столом, застеленим бiлою цератою[63 - Церата – клейонка.], висiла причеплена до стелi гасовка i освiтлювала за столом трьох чоловiкiв, якi зразу повернули голови до гостей. Грубий привiтався:

– А фортуни веселоi пановi Пiдотаманчому.

– Коли такоi, як ти, то цур iй разом з тобою, – обiзвався з покуття широкоплечий чоловiк, що там сидiв у велюровiм пiджаку наопашки, з-пiд якого бiлiла вишита сорочка i на стану виднiв зелений пояс. До нього був причеплений в пiхвах довгий черкеський колодач[64 - Колодач – широкий кривий нiж.]. З лiвого боку стояв крiс[65 - Крiс – кремнiева рушниця.] росiйського вiйськового зразка.

– Е, пане Пiдотаманчий, хiба я фортуна? Я тiльки ii рухома дуля, – засмiявся грубий селянин.

– А це кого ти привiв? – спитався той, кого звали пан Пiдотаманчий, рвучи розмову про фортуну в самiм зародку.

– Це, бачите… Це ось хто. Лежу я вчора ввечерi у Галмасаровiм березовiм гаю, недалеко вiд отiеi скирти сiна. Деркач зi мною теж. Ба, йде ось цей парубiйко. Іде, iде. Ба, завертае пiд скирту, ба, й лiзе на неi. І, дивлюся, не злазить. Егiй, кажу я до Деркача. Давай попильнуемо його. І так ми до ранку по черзi спали: то вiн, то я. Та все не спускаемо з ока скирти. Ба, встае уранцi мiй парубiйко, стае посеред шляху й чухае потилицю. Ге, кажу, видно, хлопець не знае, куди йти, Так i е. Начинае вiн блудити: то до Копiтанiвського лiсу, то до Будянського. То знов до нашого пристановища. Ге, кажу до Деркача: треба взяти його мiж сокири та вести до пана Оксентiя Дереша. Це до вас. І привели. Чи вiн часом не якийсь хананейський[66 - Хананеi або ханаанцi – група семiтських племен, якi населяли Палестину до приходу евреiв, що згадуеться ще у Старому Завiтi.] пiдглядач, як каже наш пан отаман.

– Сiдайте чи лягайте де бачите поки що, – звелiв пан Пiдотаманчий Гордiевi, а його супутникам сказав: – Почекайте, справа е.

Вони зараз i посiдали не роздягаючися. І познiмали брилi, i поклали поруч себе на ослонi. Гордiй, постоявши, пiшов у куток, сiв на купу запахущого, непом'ятого сiна. І став оглядати кiмнату. Пiд тiею стiною, де вiн сидiв, було аж до дверей семеро лiжок. Вони складалися кожне з невеличкоi купи хворосту, покладеного мiж шiстьма паристо забитими кiлками. А на кожнiй такiй купi лежало потрохи сiна. Мiж лiжками було заметено, але в головах мiж ними стояли великi снопи полину, зв'язаних рогозою. У ногах теж. Видно, це був запобiгливий засiб вiд блiх. Над деякими лiжками висiла одежа, а над одним iз них рушниця-дробовик i шабля з таких, якi носять в мiстечку полiцейськi. Стiни в кiмнатi були побiленi. Пахло сухим сiном, татарським зiллям, рутою i гiркотою полину. За столом зараз вiд Гордiя сидiв невеличкий риженький чоловiчок, узутий у лакованi чоботи, куди були заправленi галанцi[67 - Галанцi – вузькi штани.] тонкого синього сукна. Одягнений був у чорний пiджак, застебнутий на всi гудзики. Через лiве плече з-за спини стримiла надiта дробова рушниця. З верхньоi боковоi кишенi блищав вiд свiтла ручкою вгору маленький браунiнг, так, як у мiського молодика хусточка тодi, коли вiн iде на гулянку. Перед ним на столi лежала книга, шпальти паперу i два олiвцi. По цей бiк столу, просто його, одвернувши убiк голову, нiби на те, аби не дивитися на осоружного низенького панка, сидiв чорний чоловiк у сивiй чемерцi i в черевиках. Мiж колiньми була дворурна рушниця. На неi вiн злягав правим плечем, нiби на ковiньку[68 - Ковiнька – палиця iз зiгнутим кiнцем (на зразок ключки) для спортивних iгор та забав.]. Все це в Гордiевiй душi збуджувало незвичайну цiкавiсть. І вiн, притаiвши дух, дивився i слухав, як загiпнотизований, для якого немае нi минулого, нi прийдешнього, а тiльки передочне сучасне.

І почав говорити риженький озброений панок:

– Шановний пане Мелето Свердельцю, чи ви знаете, яку повиннiсть накладае на всякого свого члена наше братство перед кожним допитом?

Чорний, не дивлячись на того, що питав, зневажливо вiдказав:

– Знаю.

– А яку?

– Петька, чого ти в'язнеш до мене? – замiсть вiдповiдi визвiрився Сверделець.

– Чого в'язну, бо я тобi не Петька, а Петро Пахомович, i питаю те, що кожного братчика в таких випадках питався. Кажи, знаеш, що треба робити перед кожним допитом?

– Кажу тобi, що знаю.

– Знаеш, що на час допиту треба вiддати зброю кухаревi?

– Знаю.

І риженький чоловiчок гукнув на все пiдземелля:

– Канарей!

І з тих дверей, що були поруч з вихiдними i яких Лундик не помiчав до цiеi хвилини, вийшов кремезний чоловiк у засмальцьованiм, колись, видно, бiлiм фартусi, що затуляв йому ввесь передок вiд колiн аж пiд чорну широку бороду.

– Забери зброю в члена нашого братства пана Свердельця, – промовив урочисто Петро Пахомович.

Канарей пiдiйшов, а чорний чоловiк розгорнув поли чемерки[69 - Чимерка або чемерка – приталений чоловiчий одяг з призбираною спиною.] i сказав:

– Бери.

Той, витягти з кишенi револьвер i взявши з-пiд руки Свердельцевоi рушницю, заговорив:

– Бiсова й печаль, якi менi тяжкi обов'язки. Майже щодня як не вiд того братчика, то вiд того мушу брати мiж кочерги зброю. Неначе якiсь нетесанi палицi на собак, чи якiсь копистки, чи рогачилна. Деркачику, а вiдчини, будь ласка, ширше дверi для мене i для цiеi гармати. Що вже не зброя, а нiмий кухарський причандал.

Деркач вiдчинив ширше i зачинив, коли Канарей туди пройшов. А Петро Пахомович тим часом читав уривок iз статуту: «Беручи до серця долю рiдного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своеi матерi, який не забувае нi на мить, що вона даеться Богом у життi тiльки раз, ми заснували братство пiд назвою «Перший курiнь вiльних украiнцiв» для того, щоб у самiм зародку вирвати в столипiнськоi реформи жало, скероване просто в серце самостiйностi нашоi батькiвщини. Повиннiсть кожного члена е безумовне послухання старшини цього братства, яке правуе свою дiяльнiсть на те, аби в росiйського помiщицтва на нашiй землi вiднiмати силою грошi i передавати iх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маетне. Практично цей процес мусить вiдбуватися таким чином: у кожнiй економii чи фермi ми повиннi мати таемного члена, який слiдкуватиме за робiтниками i в роботi, i в побутi, i помiтивши, що якийсь працюе не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися iз злиднiв, то йому наше братство дае непомiтно для других грошi у розмiрi вiд 500 до 1000 карбованцiв i портрет украiнського дiяча культури чи полiтики з тим, аби селянин негайно купував хату i шматок поля або деревнi на будiвництво i грунт для господарства. Збудувавши собi оселю, вiн, як прикмету свого щастя на цiле життя, мусить тримати в господi даний портрет».

І, перервавши читати, гукнув:

– А по якому праву ти, Свердельцю, вiдступив вiд братського статуту, i селяни тi, що за нашу експропрiацiю на Жаботинський завод побудували собi хати, не мають потрiбних портретiв, що е завжди душею наших даткiв? Навiть не знають, чи iм помогли в життю украiнцi, чи киргизи? Кажи!

– А я тебе питаюся, чого ти до мене в'язнеш? – обминаючи вiдповiдь, прохрипiв тихо i зловiсно Сверделець.

Петро Пахомович, лапнувшися боковоi кишенi у пiджаку, з якоi стирчав браунiнг, ще з бiльшою наполегливiстю став присiкуватися:

– Як то чого в'язну до тебе? Хiба я не писар братства? Хiба братство щодня не ставить на одну карту все свое життя, аби статечним робiтникам помогти стати добрими селянами? А тi портрети, що ми даемо, хiба не мусять бути збудниками i нацiонального самозрозумiння, i теплим iнтимним та свiдомим зв'язком з усiм буттям нашого люду?

І встав Мелета Сверделець i заговорив словами хижого гнiву, але який ще не дiйшов своеi межi:

– Скажiте йому, що як тiльки вiн буде довше в'язнути, то я йому одiрву голову, неначе поганенького кавунця вiд пожовклоi осiнньоi вудини[70 - Вудина або огудина – стебла i листя рослинних культур сiмейства гарбузових.]! Чого ти, собача душе, – звернувся вiн вже до писаря, – того одноокого справляеш кожного Божого дня за мною сочити i не даеш менi нi хвилини супокою? Куди не пiду, де не дихну, там i одноокий. Де стану за хату, де ляжу в холодок, там пекельноi душi око, вже й обнюхуе тебе з усiх бокiв.

І схопився iз свого мiсця i Петро Пахомович. І заговорив теж до всього зiбраного товариства:

– Ви бачите, що вiн крутить, неначе лис, аби не стати перед совiстю до невблаганного единого висновку. Вiн не хоче або, може, боiться сказати правду, правду перед всiма: хто його навчив, якщо вiн не за своiм бажанням зробив заперечення статуту?

– Хто навчив? Мати, батько, дiд, народ, ви. Як тих звуть, що обманюють? Брехуни i шахраi. Як тих звуть, що крадуть i вiднiмають? Злодii! Яка найкраща нагорода брехунам, шахраям i злодiям? Тюрма! То як я мiг раяти людям, аби вони чiпляли собi в хатах портрети арештантiв? І тому, коли мене питали, а вiд кого ж це грошi, то я казав: Бозя дала.

– Ви бачите i чуете, яке вiн гадюче жало висолопив? І дух наш труiть i смiеться з нього! – не почуваючи себе вiд хвилювання, заговорив пан писар. – То, по-твоему, i Шевченко арештант?

– Арештант.

– І ми всi арештанти?

– Арештанти, хоч i грабуете арештантiв.

– Ах ти ж риштантюго над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!

Але не довелося скiнчити думку пановi Петровi Пахомовичевi, бо Мелета Сверделець згрiб його через стiл лiвою рукою ззаду за комiр i, вирвавши його всього з-за столу разом з паперами, правою пiддав йому пiд живiт. І, тримаючи вже над собою, винiс його одним духом насеред землянки i тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула, неначе в сусiдському селi упав з дзвiницi найтяжчий дзвiн. Але це явище, якого всi, здаеться, ждали з завмиранням серця, так не вразило глядачiв, як те, що пан Пiдотаманчий просто блискавично опинився поруч з Мелетою i всадив йому в бiк кавказький колодач.

– Ох! – зарiв, як скотина у свiй смертний час, i впав поруч з Петром Пахомовичем Мелета Сверделець.

І коли пан Пiдотаманчий витирав нiж об полу його чемерки, то одноокий запобiгливо говорив:

– Вiн, правду кажучи, знюхався з Пронем недавно, але продав наш курiнь, напевно, вже давно. І, видно, ждали вiдповiдного часу, аби нас накрити, неначе курчат, решетом.

– Що ж? Дiждеться i Пронь вiдповiдного часу, – сказав Пiдотаманчий, нагнувшися над Петром Пахомовичем i повертаючи йому догори голову, бо вiн лежав ниць. З носа i з лiвого вуха текла кров.

І випростався пан Пiдотаманчий i заговорив смутком i велiнням:

– Негайно винести обох: Свердельця вкинути в Гальмасарову кручу i вранцi присипати землею, а пана курiнного писаря пiдняти i покласти на гiлляки отого крислатого дуба. Але так, щоб вiд вiтру або вiд чогось iншого вiдтiля не впав. Приiде пан отаман, то поховаемо.

Одноокий перший зважився виконати волю пана Пiдотаманчого, напiвпрошепотiвши до грубого селянина, але так, що всi почули:

– Іди та понесемо.

І винесли першого Свердельця. А коли брали тiло Петра Пахомовича, то Пiдотаманчий, стоячи урочисто, став говорити, i всi встали:

– Прощай, вiрний товаришу i брате дорогий. Недовго ти топтав ряст по рiднiй землi, i я тут не забарюся.

І голос його затремтiв i замовк, нiби шурхнувши у гаряче мiсце раненоi душi. І коли винесли тiло пана писаря, то пан Пiдотаманчий звернувся до Деркача, який стояв i дивився на велюровий пiджак, що лежав мiж столом i ослоном:

– Гей, товаришу брате, заспiвай що-небудь про Украiну!

І в цьому велiннi була i туга вiд того, що своеi долi нiде й нiколи не уникнеш, i сила, що силкуеться завжди вивернутися iз-пiд найтяжчого тягаря. Але не встиг той рота роззявити, аби почати спiвати чи щось говорити, як нiкому не помiтний Лундик, забувши своi соцiал-демократичнi вподобання, схопився iз свого мiсця i попрохав:

– Дозвольте, пане Пiдотаманчий, я заспiваю.

Бо, сидячи в кутку на сiнi, вiн спостерiгав, що дiялося, i рiвняв свою долю iз iх долею. І бачив, що вони знайшли стежку до щастя, але ще не щасливi. І вiн був найшов собi панну Варку i втратив ii, i теж нещасливий. Крiм того, вони всi такi дикi та мальовничi, неначе хижi гiрськi птахи, i йому здалося, що й вiн такий. І через те коли пан Пiдотаманчий забажав пiсню про Украiну, то Лундик Гордiй заспiвав, та так, як нiколи не спiвав i в семiнарii:

Ой поклали Гонту аж на три драбини,
Та й сiли на ноги кати i на руки,
Та й паси здирати почали iз спини,
Щоб зазнав отаман нелюдськоi муки.[71 - «Ой, поклали Гонту аж на три драбини…» – пiсня присвячена Івану Гонтi, керiвниковi украiнського гайдамацького руху XVIII ст. проти релiгiйного, нацiонального та соцiального гнiту.]

І його високий тенор став битися тугою об стiни i об стелю землянки, аби полинути за тi обрii, що пiсня накреслювала, i зустрiтися з Богдановою чайкою[72 - «…зустрiтися з Богдановою чайкою…» – йдеться про Богдана Хмельницького та нацiонально-визвольну боротьбу. Чайка – козацький човен.], i прилучити i свiй голос до ii крику, i вже разом лiтати над Украiною, голосячи про боротьбу з ворогами та про волю стражденноi батькiвщини. Але несподiвано до спiву прилучився i Пiдотаманчий, а далi i Деркач. І iх баси упали додолу i, припадаючи до нього та знiмаючися над ним, заридали розпукою, що не зiрвуть стелi, не розвалять стiн i не зустрiнуть чайки, а заглухнуть у страшнiм горi серед чорних земних надрiв:

Де бiлiють костi нiмотнi козачi
І нiхто не скаже, хоч на смiх, iз кого,
Не тривожать iх там нi зуби собачi,
Нi земляки бiднi, забутii Богом.

Усi спiвали, стоячи, неначе колядники, з таким диким i могутнiм надхненням, з яким не спiвав жодний свiтовий артист у жоднiм державнiм театрi. У Пiдотаманчого з чола стiкав пiт, i вiн не помiчав, Деркач держався рукою за душу, i сльози бiгли у нього по бородi аж на вуса, а Лундик, почервонiвши весь, виводив голосом iз серця таку мiць, яка, вiчно не втомлюючися, рветься до сонця iз пiдземелля. І яка зараз, злившися з iншими голосами, здавалося, була душею тiею, що жила колись у гайдамацьких кiстках i плакала, аж луни i тепер гудуть iз-пiд землi. Що несила була козацька поставити до свiтового столу на захист Украiни нi дипломата мудрого, i нi однiеi книги великого поета у iх бiблiотеки, i нi однiеi картини у iх музеi, i нi одного вченого до iх академiй, який розумiвся б i на науцi, i на полiтицi, i на мистецтвi. Але найвища нота горя лунала про те, що Украiна якби i вернулася до них, вiднята назад у ворога, то не була б такою, якою вона йому вiддавалася. І плакала козацька душа, що минулого вирвати з пам'ятi нiхто не здолае i що прийдешня Украша буде горем, без якого жити не можна вже й сьогоднi на землi. Але знов баси застогнали до сонця:

Ой де ж тi дороги, що йшли гайдамаки?
Де ножi та зброя i сiдла шовковi,
Де вольноi волi свяченi ознаки,
Де гетьманський поклик i в якому словi?

Ох, нi, це не про горе промовляе пiсня, а про невмирущу любов, що з предвiку свiтить над землею i зветься сонцем, яке кожноi весни з найтвердiшого дерева витягае найм'якiшi листочки i не перерве жадного. А соловей бачить таке диво, i не витримуе, i спiвае: «Люблю, люблю!» І ввесь Копiтанiвський лiс, i Будянський, i Макiiвський, i Лебединський шепочуть листям: «Люблю, люблю!» І цей шепiт зливаеться з криком спiвочого птаха i гарячим весняним гомоном пливе з-над лiсiв до неба, де висить крижаний мiсяць, який розтае у пiднятiй аж туди запахущiй та зiгрiтiй маленьким спiвочим серцем земнiй духотi. І хвилi того травневого, золотого, туманного чаду важнiють вiд того, що розтав мiсяць, i осiдають на яри, на долини, i пливуть в украiнськi села. Ним дихають дiди, баби, жiнки, i хлопцi, i дiвчата i шепочуть одне другому: «Люблю, люблю, люблю». Але ось доходить пiсня кiнця i проказуе останнi слова:

Все мовчить, нiмуе, лиш вiтер гуляе,
Та сови iз бору кричать iз сичами,
І земля старезна нам кров не вертае,
За вольную волю пролиту дiдами…

І дивляться спiваки один на одного, не почуваючи, чи скiнчили пiсню, чи ще спiвають. І роздивляються один одного, неначе перший раз зустрiлися, а потiм, остаточно отямившися вiд пiсенного настрою, почали втирати спiтнiлi обличчя. Та враз iз порога землянки залунав голос:

– А здоровi були, панове товариство!

– У добрий час, пане отамане! – вiдгукнувся радiсно пан Пiдотаманчий.

Лундик побачив, що Канарей, одноокий i грубий селянин, а мiж ними i панотець Дмитро стоять радiсно усмiхненi i не рухаються з мiсця. Йому здавалося, що всi вони чули пiсню з першого i до останнього слова. Але диву Гордiевому не було меж, коли його колишнiй опiкун рiшуче пiдiйшов до Пiдотаманчого, до Деркача, стискуючи руки i промовляючи давно обдуману i незаперечну волю:

– Настав час нам вiдсiля рушити. Поiдемо у Волинськi лiси. Але тому, що на дорогу ми маемо всього двiстi карбованцiв, то треба нашу скарбницю пiдживити. Якраз оце, iдучи сюди, я зустрiв пана Проня. Вiн мене не впiзнав, хоч зараз i мiсячно. Я певний, що вiн з Копiтанiвського заводу повiз додому тi 20 тисяч карбованцiв, про якi недавно зi мною пiд час розмови вирвалося в нього з язика. В недiлю в нього буде розплата з селянами за буряки. Отже, негайно вирiшить, кому завтра йти до нього i пересипати грошi з ворожоi скарбницi в нашу.

– Гаразд, пане отамане! – згодився Пiдотаманчий i, звернувшися до кухаря, спитав: – Чи вечеря готова?

– Готова! – була вiдповiдь.

– Ну, то тодi пiсля вечерi, пане отамане, – продовжував Пiдотаманчий, – ми поладнаемо, що стало до конечноi справи.

– Згода, – завершив отець Дiяковський. – Але як ви тут опинилися? – простягаючи руку, спитав вiн Лундика.

– Не питайте мене про те, про що вже знае кожний братчик i розкаже вам, коли тiльки схочете. А скажiте менi, будь ласка, де зараз панна Варка?

– Панна Варка в Лебединськiм монастирi.

– У черницях?

– У черницях.

У хлопця захолонуло серце, i вiн, весь холодiючи, спитався:

– А вам не треба чого-небудь до панни?

– Треба буде сповiстити iй, що я виiжджу iз цих краiв на кiлька рокiв… І хотiлося, щоб те зробив хтось iнший, а не я.

– Дозвольте менi.

– О, будь ласка. Кращого звiстовника менi i не знайти. Тiльки вам треба знати, як до неi дiстатися. Ви не були в монастирi?

Лундик зiдхнув:

– Нi.

– Ну, то слухайте, – сказав отец Дiяковський. – Монастир знаходиться в лiску, спускаючися схiдним краем в западину над озерцем. Кругом його висока ограда. Але в тiм розi огради, де починаеться озеро, росте стара верба. Коли на неi вилiзти, то внизу, по той бiк огради, побачите перед церквою маленьку келiю. Вона на одшибi вiд усiх будiвель. В нiй живе стара, але ще дуже жвава iгуменiя i з нею панна Варка. Дочцi я сказав на прощання, що я до неi можу приiхати i вдень, i вночi. І що в день про мiй приiзд сповiстить чергова черниця, а вночi я двiчi стукну до неi у вiкно. Коли ви там будете – це вже, мабуть, станеться пiсля експропрiацii Проня, – коли ви там будете, то спочатку добре додивiтеся, аби не постукати до iгуменii.

– Гей, просимо пана отамана i пана, – спотикнувся об невiдоме слово пан Пiдотаманчий.

Йому швидко став на допомогу отець Дiяковський:

– І пана Лундика.

– Атож. Пана отамана i пана Лундика просимо до столу, – доказав уже вирiвняно пан Пiдотаманчий.

– Ну, а чия сьогоднi варта, панове товариство? – нiби не зважаючи на запросини, спитався панотець Дмитро.

– Йду, йду, – вiдгукнувся Деркач вiд свойого лiжка, де щось робив.

І тепер, вхопивши рушницю-дробовика, швидко вибiг iз землянки.

Пiсля його дверi лишилися вiдкритими навстяж. На столi вже стояло п'ять полив'яних мисок, сповнених галушками i помащеними пряженим салом. З мисок парувало i пахло, даючи знати про заправу.

– Ну, що ж. Господи, благослови, – почулися слова, нетерпляче жданi всiма.

І всi, загуркотiвши, посiдали на своi мiсця. Панотець посадив Лундика бiля себе на покутi. І Канарей, i грубий селянин, i пан Пiдотаманчий, i отаман, i Лундик, i одноокий iли мовчки. Але тиша була напружена. Почувалося, що кожний боiться щось промовити i нагадати про подii, одбутi перед пiснею, яка всiх об'еднала одним настроем i Гордiя сповнила переконанням, шо його прийняли у братчики без заперечень. І це прийняття буцiм вiдбувалося у страшно давнiй час – ще тодi, коли на островi Хортицi запорожцi перший раз стали iсти галушки. І що тепер про тi подii всiм вiдомо i говорити про них нерозумно. І нiхто нiчим не виявив навмисно байдужостi до часу, що в таких випадках бувае з людьми. Тiльки бiля одчинених дверей обзивалися два цвiркуни, i вiд гасовки табунець комарiв то спускався над трапезниками, то знов, вiдiгнаний парою з мисок, злiтав аж до гасовки. І тiнь вiд них на стелi давала такi окреси, нiби i вона була комариний табунець. У землянку, у розчиненi дверi, тягло лiсовою тишею i прохолодою. У верхнiй частинi виходу бiлiло мiсячне свiтло i говорило про високу та свiтлу нiч з блискучим споконвiчним колом посеред неба.




Роздiл дванадцятий


Зараз по вечерi отаман дав Лундиковi вiзитну картку Проневу про всяк випадок i ухвалив йому йти на експропрiацiю з паном Пiдотаманчим i Деркачем. І потiм щоб верталися не на старе мiсце, а поспiшали у Копитанiвський лiс до Максимовоi Олiйниковоi греблi. Пан же отаман з рештою братчикiв мали поховати Петра Пахомовича i спрямовуватися теж туди.

Хлопцi вийшли годинi о шостiй ранку. Дорога весь час була попiд лiсом. Десь далеко стукали дятлики в сухi дерева, клопiтливо гукали одуди, лiтали метелики й бджоли. Пурхали через дорогу задрипанi в ранковiй росi маленькi пташки з жовтими черевцями i пищали так радiсно, неначе тiшилися з несподiваноi купанки. Сонце пiдбивалося непомiтно до найвищого мiсця на небi. А лiс, все помiчаючи, спостерiгав його рух тисячею тисяч своiх гострих вершкiв, аби у слушний момент випростатися ще важкими вiд вогкостi гiлляками i дихнути назустрiч могутньому свiтиловi i нiчними тiнями, що трималися ще кущiв, i вогкiстю, i птахами, i метеликами, i всiм рiзнорухим та рiзнодзвонним туманом летючих комах. І потiм вирiвнятися, розкинути гiлляки i всiею мiццю життевоi снаги прийняти едину свiтову радiсть i щастя – це тепло i свiтло слiпуче щедрого вогненного небесного бога. Але Лундик не помiчав нi околишнього природного життя, нi товариства. В його головi уперто снувалися неприемно тяжкi думки. І що за нещастя з ним коiться? Тодi iшов побачити молоденьку дiвчину i, може, зустрiтися з нею жадiбно серцем, а доля пiдсунула Проневу пику, об яку вiн натрудив руку. Потiм iшов у Пастирське до товариша, аби стати учителем i в вiльний час вiд навчання лаштувати пiдступи, пiдказанi його серцем, знов же таки до неi, до единоi i найчарiвнiшоi, i здибався з братчиками. І тепер iде не дiвчинi назустрiч, а найпримхливiшим випадкам, якi швидше дихнуть йому кулею назустрiч, нiж вiтер кине бджолою iз пасiки якомусь пасiчниковi.

– Ну, а хто ж були Полуботок, Павлюк, Остряниця, Наливайко, Лобода, Шевченко, Гонта, Залiзняк[73 - «…а хто ж були Полуботок, Павлюк, Остряниця, Наливайко, Лобода, Шевченко, Гонта, Залiзняк?» – козацькi отамани i гетьмани, учасники нацiонально-визвольноi боротьби. Останнi були оспiванi Т. Шевченком у поемi «Гайдамаки».]? Напевно ж, були живi люди, що теж хотiли i до дiвчат, i до молодиць? А проте занехаяли одвiчно потужний своею таемничiстю потяг кровi. І пiшли стрiчати не ласку дiвочу, а залiзнi розпеченi бики, катiвськi ножi, що з живих дерли шкури, i назустрiч iм не стрiляли поцiлунками, а собачоi душi рубаним оливом, – аж вигукнув Гордiй.

А пан Пiдотаманчий цей вигук пiдхопив, видно, з приемнiстю:

– Ге, це менi подобаеться! Тiльки шкода, стрiлятимуть поцiлунками тодi, коли военними мiнiстрами будуть дiвчата з благородних iнститутiв, а митрополитами черницi з нашого монастиря. І винахiдники, iм догоджаючи, винайдуть вiдповiднi гармати для такоi приемноi потреби. А зараз, панове, дивiться ген аж туди через яр. Бачите, виднiеться великий гай? І з нього червонiють i жовтiють будiвлi дахами. Ото Пронiв маеток. А ось перед нами зараз стоiть копиця свiжого пирiю, коло його ми i зупинимося, аби перед справою посидiти.

І справдi, пiдiйшовши до копицi, Пiдотаманчий i Деркач сiли. Гордiй же, стоячи, заговорив, нiби не звертаючи уваги на товаришiв:

– І це ж i я вчився у своiй семiнарii, аби учити украiнських дiтей московськоi мови. І навчати в школi зневажати свою. Зневажати ту пiсню, що сама по собi е вже свято, коли ми ii слухаемо. А коли спiваемо, то, чим би ми не були, ми стаемо щасливими. І вони разом з Пронями хотять, щоб наше плем'я, нещасне в життi, не було щасливе i в рiднiм словi, хоч би тодi, коли спiвае, одпочиваючи вiд тяжкоi працi?

– Так, правда, святая правда, що всi верби ростуть угору! – докинув i свого пан Пiдотаманчий.

– Вони хотять, щоб ми не мали Вербних недiль, Великоднiв, веснянок, Купальських свят, Маковiя, балабушок i Рiздва з колядками i ковбасами та з дiвчатами, снiжними вiд морозу i запахущими своею дiвочою теплою принадою пiд холодними свитками. Вони хотять, аби ми були старцями i одержували тiльки те, що нам дадуть за нашу працю, i те, що украiнським дiтям у школi спаде з носа якоiсь вiскривоi учительки, що робить як поденщик для розвитку росiйськоi грамоти на нашiй землi.

І подав Гордiй широко грудьми, неначе та людина, що довго пливла глибокою рiкою i страшно втомилася, поки наткнулася ногами на непорушний грунт:

– Гей, пане Пiдотаманчий, а есть у мене два револьвери-браунiнги на дванадцять пострiлiв у один замах. І е у мене по тридцять патронiв до кожноi зброi. І душа моя споготовлена потребою вас послухатися!

– Гаразд, пане товаришу, – похвалив пан Оксентiй Дереш, – Пронiв маеток i його будинок знаю добре, i через те я йду вперед. І зайду вiд гори, улiзу в сад i стану до кухонних дверей i ждатиму, поки ви прийдете до парадних, бо дiм мае тiльки два вихвати. І коли увiйдете, то я буду на вартi до закiнчення всiеi справи. І, встаючи з пирiю, додав:

– Ви будьте тут, поки я не опинюся на тiм горбi. Бачите, пiд ним бiлiе глинище. І тодi iдiте межею, аж до економiчеськоi брами, а вiд неi посадкою вже просто до панських дверей. Ну, прощайте. Статися може все!

I, стиснувши руки i Деркачевi, i Лундиковi, пiшов повiльною ходою вiд лiсу межею у яр.

І злiг Гордiй животом на копицю, держачися руками за ii верх, i став дивитися туди, де був маеток. Перед ним споготовляли рiллю на пар. До маетку i вiд його до яру ходив ключ борiн з двома хлопцями. За ключем ставала хмарка пилу i розтягалася довгим пасмом через усе поле… А над ними жайворонки, небесна блакить i сонце.

Колись Гордiй, ще дитиною, знайшов був увечерi у старiй дошцi черв'яка-червосвiта. І в хатi, при гасовцi, легесенькою пiр'iною обтер i винiс в сiни, де хоч було i темно, але вiн вже не свiтив. І ось сьогоднi, коли вiн дивився на свiт, може, останнiй раз, то сонце в космiчних просторах здавалося велетенським клубком такого пилу, який був колись на червосвiтi, тiльки що гарячiшого, який вiд того, що розпечений, лускав, неначе сiль на жару, i розлiтався мiрiадними часточками над полями. І все ним, гарячим, присипане ставало теплим i свiтилося. І далекий лiс, i дахи, i вiкна, i стiни, i тини Проневого маетку, i борони, i конi, i хлопцi. І чув Гордiй, як вiн шумить iз сонця на землю, хоч i вiтру немае. І, нападавши жайворонкам на крила i на спину, коли птахи переверталися, спiваючи в повiтрi, звiвався цiлими жменями додолу, спочатку блиснувши над полем, нiби витертим великим сiрником. І тиша, тиша. І на землi, i на безхмарнiм небi, що не порушувалася i тодi, коли пролiтав у повiтрi великий степовий кiбець i тяг через поле за собою чорну пляму своеi тiнi. А пролетiвши до лiса, зачiпався нею за дерево, де вона i лишалася, i птах уже сам махав крильми у далину лiтнього дня понад верхами сосон, дубiв i лип.

Ох тиша, чарiвна тиша. Тепла та вогка, як губи у молоденькоi дiвчини, яку Гордiй проминув у життi i, може, вже навiки! Але, гей! Над глинищем он iде пан Пiдотаманчий! І Лундик Деркачевi кинув: «Ходiм». І пiшли межею через поле, через яр i знов через поле. І стали пiдходити до брами Проневого маетку, що був обкопаний кругом ровом, зарослим густою дерезою, над якою знiмався суцiльний, з дощок, сторчовий тин. А трошки вище височезнi давнi явори, схиляючи довжелезне вiття на його гостряки, обступали пишним колом усе помiщицьке гнiздо.

На воротях нiкого не було, i вони увiйшли в дворище нiким не помiченi. Перед ними простягалася посадка високих тополь через середину всього маетку. Нею iшла дорога до помiщицького дому, що був аж на самiм кiнцi в саду. З правого боку посадки чорнiла зачинена на обiд кузня i поруч з нею, теж чорна, мабуть, казарма, бо на причiлковому ганку дiвчина мила велику купу ваганок[74 - Ваганка – корито.], а навколо неi з доброго пiвдесятка стояло собак з такою несамовитою увагою, з якою первачки студенти перший раз слухають в унiверситетi лекцiю незнайомого професора. Перед цими будинками тягся рiвнобiжно довгий дiм, видно, для шляхетноi челядi, i нарештi – воловня. У неi перед ворiтьми височiла мажара[75 - Мажара – великий вiз.], повна свiжонакошеноi пшiнки, а долi лежала снасть, скинута з волiв на обiд, i дуже блискала вiд сонця i шмультами, i занозами, i вкованим у ярма залiзом. По лiвому боцi Гордiй зауважив двi конюшнi i мiж ними двiр з кiлькома возами i три мажари, повнi свiжого сiна. Пiд мажарами, видно, вже пообiдавши, грали двi партii робiтникiв в очко на сiрники, а попiд возами iншi спали, аж хропiння лунало на ввесь двiр, через нього, мабуть, i голуби, що лiтали до польового озера, кружляли понад конюшнями, боячись сiсти навiть на дахи будiвель.

Вiд всього цього у Гордiя затрiпотала радiсною силою жагуча думка: «Ну та й розумне ж з бiса оце лiсове отамання: саме таку вибрало пору для походу, коли в Украiнi нiхто нiде й не шерхне, нiхто нi до кого не заходить i вiжок позичити, щоб з криницi витягти води. Коли нiколи нiхто не посмiе турбувати спокiй оселi, навiть старцi. В таку пору не можна побачити на вигонi нi людини, нi вiвцi, нi тiеi курки. Хiба що десь дитина маленька вилiзе на шлях з-пiд боку сонноi матерi i, замурзавшись пилякою, реве на все сонне село, поки не почнуть iздити i поки перший з возовникiв не вiднесе з-перед кiнських нiг запацьорену дитину знов на свое мiсце, коли мати ще спить…» Гордiй був захоплений i був певний удачi, бо iм до розпорядимостi лишалося ще бiльше години обiднього часу. Вiн почував, що поспiшати не треба i що чим повiльнiше витратять уявну годину на свое дiло, тим удалiше воно буде завершене. Коли ж хлопцi уже хотiли входити хвiрткою в дворик до помiщичого дому, iм на дорозi став опецькуватий чоловiк iз садовими ножицями i спитав:

– До кого ви?

Гордiй вiдповiв:

– До пана… Ми з Копiтанiвського заводу по справi. Пан знае.

Чоловiк сказав:

– Добре! – І, одвернувшися, гукнув: – Химко, а пiди лишень до контори та поклич полiцейського.

Гордiй, оторопiвши вiд такого сюрпризу, спитав:

– А навiщо нам полiцейський?

– Та в нас такий лад, що кожну людину, яка хоче до пана, веде полiцейський. Химко, пiди швиденько та поклич Вуханя, – гукнув вiн ще раз за кущi.

«Що за бiсовоi душi лад? – майнула в Гордiя думка. – Але нiчого робити, треба ждати i полiцейського, що буде, те й буде».

Дiвчина рокiв шiстнадцяти, яка сапала щось за деревами, побiгла з сапою, очевидно, до контори.

Полiцейський з рудими вусами iз шаблею на лiвiм боцi не забарився прийти:

– Ви по какой такой надобностi? – спитався вiн пiдозрiло.

Дiвчина i чоловiк з садовим ножем тим питанням так зацiкавилися, що стали чекати, чим скiнчиться ця оказiя[76 - Оказiя – непередбачуваний, рiдкiсний випадок (лат.).]. Тим бiльше що покликаний представник влади був засапаний i нiби трохи збентежений. Гордiй, збагнувши надзвичайно вiдповiдальну мить, витяг вiзитову Проневу картку, яку йому дав пан отаман, i, показавши полiцейському, сказав:

– Нам звелiв пан Пронь, аби ми сьогоднi до його прийшли у дуже важливiй справi, яка стосуеться Копiтанiвського заводу i Сердегiвськоi економii. Про такi справи можуть говорити тiльки зацiкавленi. Стороннiм людям до iх зась.

Полiцейський, прочитавши картку i почувши певнiсть у сказаних словах, але все-таки вагаючися, оглянув обох братчикiв i промовив:

– Ну ходiм, коли так.

Дiвчина i чоловiк з садовим ножем, мовчки провiвши iх очима за дерева, щось почали мiж собою говорити.

По обох боках парадних дверей рiс бузок i росли всякi квiтки у дуже вибагливо пороблених клумбах. Одна пiлка дверей була вiдхилена, i в нiй зсередини стримiв ключ. Лундик цей факт взяв до уваги. Вступили в сiни. Полiцейський пiдiйшов до кiмнатних дверей. Услiд за ним, поспiшаючися, щоб не вiдставати, приступив i Лундик. Полiцейський постукав. Зсередини ледве почувся Пронiв голос:

– Хто там?

– Та тут я провiв ваших знайомих. Кажуть, ви iм щось говорили, – одчинивши трошки дверi i запикуючися, проказав небажаний супровiдник.

В кiмнатi, нiби вагаючися чи мiркуючи, промовив голос сам до себе:

– Хто ж би це такий? Почекайте хвилину.

І полiцейський, причинивши дверi знов так само, як i були, став чекати, дивлячися собi на ноги. Лундик же, з полегшенням зiтхнувши, швиденько витяг револьвер з кишенi i, наставивши його на свого поводатора, прошипiв:

– Руки вгору.

Той, отетерiвши, пiдняв. А Лундик гарячково зашептав до Деркача:

– Вiдберiть зброю i знiмiть пасок з його штанiв. Зброю вiзьмiть собi, а пасок вiддайте менi.

Коли Деркач подав Лундиковi пасок, то вiн, шепочучи, звелiв:

– Посадiть в куток полiцейського й пильнуйте.

І, замкнувши зсередини надвiрнi дверi тим ключем, який стримiв у замку, i поклавши його в кишеню, споготовлено завмер. Нарештi з кiмнати ледве чутно вiдiзвався голос:

– Увiйдiть.

Гордiй одним духом вскочив у кiмнату i, побачивши перед собою за столом, покритим зеленою скатеркою, Проня у м'якiм шкiрянiм крiслi, справив на нього зброю i зухвало, задерикувато, теж напiвшепотом проказав:

– Руки до Бога.

Пронь в едину мить пожовтiв i вгору звiв знiяковiло руки.

Гордiй говорив:

– Один ваш рух чи спуск руки змусить мене на вас стрiляти. Я буду рахувати до п'яти. За цей час ви встаньте i встигнiть пiти он пiд ту глуху стiну i ляжте ниць. Раз, два, три, чотири, п'ять.

Пронь швидко, пiд пильною чорненькою дiрочкою маленькоi зброi, пiдiйшов пiд стiну i лiг ниць. Гордiй говорив:

– Один ваш рух… один ваш крик… змусить мене на вас стрiляти. Лежiть нишком. Я зв'яжу вам руки.

І пiдiйшов до ворога, i тим пасочком, яким були пiдперезанi штани у полiцейського, стяг обидвi руки за спину. І, не обшукуючи лежачого, звiвся та й спитався:

– Де тi грошi, що ви вчора привезли з Копiтанiвського заводу?

– Нема, – була глуха вiдповiдь з-пiд стiни.

– Добре, – луною обiзвався Лундик i, пiдiйшовши до столу, став шукати у шухлядах. Переглянув усе i не знайшов. Тодi з наполегливою, але стриманою люттю звернувся до лежачого так, щоб вiн пригадав панотця Дiяковського i останню в його за столом розмову.

– Якщо ви менi негайно не скажете, де грошi, то я вас застрелю, як дикого кнура. Тодi здобрiете ними!

– Стрiляй! – не повертаючи голови, вiдповiв зв'язаний.

У Лундика мороз пiшов по шкiрi. Вiн на мить згубив голову. Убити ось так. Нi сiло нi пало. І пiти, поживившися, як пес обметицi? Не з таким настроем вiн сюди йшов. І спитався вже по-дурному: «Ви мене впiзнали?»

У вiдповiдь було мовчання.

«Видно, впiзнав з першого погляду, – в Гордiя мигнула думка, – але чого ж вiн тодi безвольно послухав i дався зв'язатися? Мабуть, з несподiванки. Ну, а коли справдi не привiз грошi. Хiба чогось iншого вiн не мiг iздити в завод? А може, зовсiм i не в завод? І вбивати? Побачимо».

Вирвалося вслух останне слово в семiнариста, сповнене такого почуття, що не вiщувало зв'язаному нiчого доброго. Пронь ворухнув головою, може, хотiв положити ii на пiдлогу другим боком. Але, прийнявши таке саме становище, що й було, затих. Семiнарист схаменувся i почав оглядати стiл зверху. І побачив посеред нього бiлу статуетку Наполеона[77 - Наполеон І Бонапарт (1769—1821) – французький iмператор початку XIX ст.] у незмiннiй трирiжцi i тоненьку, широку, мабуть, картонну дошку, обтягнену жовтою дорогою шкiрою. У неi на всiх чотирьох рiжках блищали пришитi золотi гудзi. І мiж ними аркуш великого бiлого паперу, на якiм було понаписувано цифри i обведенi червоним олiвцем, що лежав тут же. Виходить, Пронь щось рахував. І враз Лундик углядiв на стiнi, теж на зеленiм тлi килима, у бiлих рамах великий портрет росiйського письменника Тургенева. Пiд ним висiв дробовик i мисливська торба. І зняв вiн ii негайно, i на столi розчинив, i перед його очима засинiли, зажовтiли i забiлiли у стосиках кредитки. І йому забилося радiсно серце вiд раптового несказанного приемного хвилювання, яке вiн пережив перший раз. Нi. Ще так само, як вiд цiеi удачi, у його билося серце тодi, коли вiн був обхопив жадiбно з хусткою панну Варку – i вся нiч з мiсяцем, з зорями перегнулася була в його руках разом з дiвочим станом, неначе зернистi колоски того снопа, якого, тiльки що зв'язавши, зводять iз землi на торець. І, коли Гордiй, зашморгнувши торбу, став надiвати ii з грiшми на плече, Пронь, не повертаючи голови, спитав iз-пiд стiни:

– Кому вони припадуть: тобi чи комусь iншому?

– Украiнi! – була радiсна, як великоднi дзвони, вiдповiдь…

– Брешеш ти, хаме! Тому вони не можуть дiстатися, кого немае i на свiтi. А якщо справдi щось реальне е у твоiм словi, то це та голота, яка спiвае:

І ти гола, i я голий,
І голее привели,
Взяли голее за поли
Та й по хатi ги-ли-ли.

Спiвае, та журби не мае, та вiддае дiтей у найми до чужих колисок та до чужоi скотини. Та голота, що лiтом затикае дiрки у накриттi хат драними кожушками та свитками, а восени iх витягае i затикае гарбузовою гудиною з чужих городiв. А коли прийде зима, то тi свитки та кожухи, що цiле лiто стримiли у покрiвлях, надiвае на своi бруднi, смердючi та вошивi коркошi та йде красти солому з сусiдських ожередiв; рвати дошки з чужих тинiв i рубати хрести на кладовищах, аби тiльки просмердiти теплим димом у своiх немазаних та полупаних грубах та печах. Та голота, що коли починае вранцi палити краденим паливом, то пiвкутка облиткае за буряком на борщ… А як забажае курити, то всi лутки, всi полицi i всi закапелки у господi обдивиться i, не знайшовши i на понюшку тютюнцю, вийде на вулицю i чигае: може, хто йтиме проз хату вулицею та й дасть хоч бичка докурити. А коли й це не пощастить, то йде, голодна, невмивана та обiрвана, никати на смiтники бiля розправи чи бiля школи з пекучою надiею знайти недокурок чи з губ пана писаря, чи з рота пана вчителя. Це те ледащо, яке в недiлю з довгою рукою попiд церковок» нажебрае шагiв та копiйок, накупить горiлки, та п'е, та спiвае:

Не йди, не йди, превражий дуко.
Де голота п'е.

І, де впаде, там i спить, запльована та забльована:

Прокинеться ж уночi —
Ззаду голе, пузо мокре,
Ще й копiечка в руцi.

І вiд повноти такого самопочуття перекинеться на другий бiк i спить до бiлого пелеха! Ось твоя Украiна! Ось во iм'я чие ви нас чухраете, неначе дiти весною листя на зеленiм верболозi.

І повернув лежачий обличчя до Лундика i, трохи звiвши голову, закiнчив:

– Але не довго вам вже розкошувати з чужого! На днях вас усiх, як голопузих горобенят з гнiзда, заберуть невблаганнi руки i вiддадуть на поживу не котам, а катам!

А Гордiй вiдповiв:

– Ми старе мiсце кидаемо, а про нове вам нiхто не розкаже, i ми ще погуляем на бiлiм свiтi. І ще не одному доморослому кацаповi покажемо у пекло стежку.

– Не тiшся, хаме! У нас скрiзь око е, про яке вам i не сниться. І воно знайде для вас дорогу до чорта, саме тодi, коли ви про неi не маете й гадки!

– Учора ми його викололи кавказьким колодачем! – тоном ехидно-покiрним i заспокоюючим промовив Лундик.

– Яснiше… Я не розберу.

– Затенькало? Учора наш Пiдотаманчий зарiзав Мелету Свердельця!

І Пронь затих. Зiв'яв, неначе у нього всi м'язи враз вiдстали вiд керiвних центрiв. І мовчання його було таке, як те, що приймае i визначае щось неймовiрне, але вже сподiяне i страшне своею реальнiстю. І що завжди в запеклiй душi переходить у чорну тишу, в якiй формуються блискавки перед бурею. І справдi: ось вiн скажено шарпнувся, пiдiгнувши колiна пiд живiт i потягши з усiеi сили лiктi до переднiх бокiв грудей. І луснув на спинi пасок. І звiльненою правою рукою висмикнув Пронь револьвер, з яким вiн завжди був нерозлучний, i, стоячи навколiшки, справив його на Лундика. А той вже цiлився йому в лiву кишеню жилетки. І розiтнулося два пострiли, майже одночасово, але все-таки розбiжно. І шапка, що була в Гордiя, по-козацьки збита на потилицю, упала додолу. А Пронь похилився спиною до стiни i, випустивши з руки зброю, з якоi курiв дим, схилився на бiк, на пiдлогу. Потiм, взявши за груди тiею рукою, що тримала ранiше револьвер, заплющив очi. Гордiй мерщiй помацав на плечi торбу з грiшми, чи е, i зробив кiлька крокiв до дверей, та Пронь, не розплющуючи очей, сказав безсилим голосом:

– Пiдiйди сюди… Я щось тобi скажу.

Гордiй пiдiйшов. Ранений, розплющивши очi, у яких блиснула давня зненависть i зневага, заговорив:

– Я вмру. Зi мною пропадуть усi муки. І вона для мене не буде iснувати, як i я для неi. Зникну, мов видих цигаркового диму з рота мойого наймита. А ти житимеш i пiдеш до неi. Та вона тебе не пустить i на порiг, бо ти в ii думцi i в думцi всiх людей душогуб!

Останнi його слова пролунали в кiмнатi так, неначе проклiн з грудей якогось лжепророка, що гине за свою ересь як за найбiльшу правду на землi.

Гордiй заперечив:

– Вона не знатиме, що я стрiляв на вас.

– Вона вже знае, – переможно запевнив лежачий. – Я тебе шукав, твоя тiтка з переляку вмерла. Ми разом iз Свердельцем повiсили ii мертву, i владi я сказав, що ти повiсив. А влада всiм. Вiд мене нiхто не узнав би правди. А вiд Свердельця могли б… Та вже й вiн буде менi вiчним спiльником, а ти будеш для неi душогубом. До останнього ii тху на землi будеш носити лють не затамовану i провину не сподiяну. Іди вiд мене, душогубе, бо я вмираю.

І, заплющивши очi, почав побиватися на пiдлозi. Гордiй вернувся, узяв з пiдлоги шапку, надiв ii i вийшов. Але у нього тремтiли i руки, i голос, коли вiн спитався у полiцейського:

– Скажiть, будь ласка, чи ви не чули про якiсь подii в Тернiвцi?

Полiцейський швидко вiдповiв так, що з його вiдповiдi було видно, що вiн крiзь дверi розмови не чув:

– Стару Корецьку повiсив ii небiж з целлю грабежа, через те, що обчистив тiтку до копiйки.

– Дякую, а ви тут сидiть до вечора так, як сидите, не кличте нiкого на допомогу. Бо вас через кiлька день за це вб'емо. Навiть коли хто у вiкно до вас заглядатиме, то ви йому скажiть, аби вас випустив увечерi. Чуете?

Полiцейський, зрадiвши, гукнув:

– Так точно, чую.

– А тепер ходiм, – звернувся Лундик до Деркача… І подумав: «А все-таки ми тут забарилися менше години…» Деркач устав. Гордiй iшов останнiй i, замкнувши за собою дверi, сховав у кишеню ключ. А з-пiд бузкового куща вибiгла ласочка i, перебiгши iм стежку, зникла пiд тином у бур'янi. Коли вони, минаючи будинок, пiшли провз кухню, до них приеднався пан Пiдотаманчий, сказавши:

– Ну, ходiм швидше.

І пройшли вони через сад, перелiзли тин i рiв i стали у полi. Посадки тiеi, якою iшли братчики на експропрiацiю, не видко було, тiльки перед ними розгорталася межа, а далi i небеса, i поле, i початок лiсу. Куценькi холодки говорили, що якраз пiвдня. У висотi навколо сонця купчилося свiтло i зсувалося по промiнню i по повiтрю на поля, неначе густа, слiпуча, бiла та гаряча пiна. Аж дихати було важко. Нiде на небi не було нi хмаринки, нi жайворонка, нi навiть перелiтного птаха, нi борiнкових ключiв на полях. Тiльки, куди не глянь, соняшне свiтло i тепло переливалося через обрiй хвилями з ближчих полiв до дальших, затоплюючи собою все, крiм вершкiв могил. Пiд лiсом ждав iх Канарей з Горностаем i Азiатом, запряженими у бричку. Лундик, який увесь час мовчав, нiби прислухаючися до того, що робилося в душi, побачивши пiдводу, зараз же скинув торбу з грiшми i, витягти вiдти п'ятсот карбованцiв, переложив iх собi в кишеню, а вiддаючи Пiдотаманчому решту здобичi з торбою, сказав:

– Я iду вiд вас. І коли мене не буде через два днi бiля Максимовоi Олiйниковоi греблi, то й не ждiть.

І, не прощаючися, а тiльки витягши з кишенi ключ вiд парадних Проневих дверей, шпурнув ним у рiв i пiшов попiд лiсом на захiд сонця. Здивоване товариство довго дивилося йому вслiд мовчки, а потiм мовчки посiдало на бричку, i Канарей, пiднявши батога, гукнув:

– Ану, бiсова печаль iз змiями, лети у путь, не торкаючися i землi.

І конi рушили i помчали братчикiв у глибину хащiв Копiтанiвського лiсу.




Роздiл тринадцятий


Ми всi бачили не раз, як хмари, пробiгаючи через степ, тягнуть за собою холодки. І ними проймають чорно до самого дна i рiки, i ставки, i озера. Але коли хмари, мандруючи далi, витягають iз води своi чорнi хвости i волочать iх сухими знов, то вода так, як i ранiш, iскрить мiлiардами соняшних кришок, свiтиться водорослиннiстю i кипить маленькою i великою рибою, навiки забувши про те темне, що затуляло на деякий час сонце. І всяку юнацьку душу коли охоплюе настрiй, то вже до найдальшоi i найменшоi цяточки ii ества. І коли вiн минае, то вона стае такою, як i була: свiжою до сприймання iнших життевих змiн.

Гордiй Лундик не був винятком з-помiж молодi. Вiн теж, пiдхоплений одним психiчним вихрем i зафарбований ним зосередка аж до останньоi клiтини тiла, йшов страшенно швидко Лебединським шляхом. В його головi i у всiх нервах стояла нерухомою печiею одна думка: що треба виборсати себе з тенет Проневих i треба це зробити з панною Варкою. Треба розбити накинене Варчинiй думцi твердження, що вiн душогуб найрiднiшоi кревницi. Як це зробити, вiн ще ясно собi в головi не мав. Але що вiн це зробить, то в цiм сумнiватися не мiг анi на мить. Вiн знав, що вже вечiр, що мiсяць свiтить на небi i що шумить без вiтру лiс i нiчнi птицi то тут, то там стали подавати голоси. І що вiн iде уже вiд Обiясникового майдану, i що швидко вже буде монастир. Все це вiн знав, але жодного околишнього враження не доносив зiр до свiдомостi, аби воно могло затриматися якоюсь ознакою в душi.

Озеро вiн перед монастирем побачив несподiвано, i все-таки воно його не вразило новиною. Може, через те, що воно, як i всi украiнськi ставки, було обросле вербами i тополями. І мiсяць лежав у його плесi так, неначе камiнь у рибальськiй рогелi, натягуючи вниз ii дно, на взiр перевернутого конуса. Може, i через те, що безодня нiчного неба свою неосяжну немiреннiсть явила у маленькiм озерi, яке мае в дiаметрi з третину кiлометра, i нагадувала Лундиковi колишнi думки про смерть i про вiчну байдужiсть космiчноi озii[78 - Озiя – щось величезне, безмiрне.], схожоi своею таемничiстю на маленьку людську душу. Не знаю, але Гордiй минув озеро так само байдуже, як i кожний кущ, що траплявся йому в лiсi, над шляхом, i так само байдуже, як i космiчна озiя на його дивилася iз своеi страшноi таемничостi. І тiльки аж у тiм мiсцi, де вже одбивалися у водi монастирськi мури, Гордiй усiею силою i яснотою думки побачив у плесi, на тлi нiчного неба, грубий, але куций хвiст, що ворушився то сюди, то туди. Вiн не був подiбний до жодноi водорослини, i через те Лундик поглянув угору на мури. І побачив, що вони навколо монастиря покритi бляхою, яка блищала вiд мiсяця, а з-пiд неi витикалася чверток на двi гадюка i нагиналася то в монастирський двiр, то в озеро. Хлопцевi стало так сумно, аж моторошно, i вiн поспiшив до тiеi верби, що про неi говорив отець Дiяковський, але то була не верба, а липа. І, дiставши найнижчу гiлляку, вiн видерся на дерево. З його було справдi видно ввесь монастирський двiр. З правого боку у дворi виднiлися двi церкви мiж тополями у мiсячнiм сяйвi. З лiвого було кладовище, а внизу черницькi келii серед вишень i бузкових кущiв.

Мiсячна нiч була така тиха, що вершки тополь не ворушилися, так само як i хрести на церковних банях i на кладовищi. Такоi видноi мiсячноi ночi зимою на ставку лускае лiд, аж iнiй сиплеться з очерету та з занiмiлих верб. А лiтом лускае на кладовищi тiльки один хрест i падае на грiб. Бо, кажуть, на цвинтарi серед покiйникiв завжди е якась одна незапечатана душа, над якою немае хреста, i вона дбае, щоб усi гроби його не мали i щоб увесь цвинтар обернувся у пустелю, зарослу дикими травами. Вона щоночi встае з могили i йде мiж найгустiшi хрести i одного зламуе i потiм бiжить навколо кладовища, примовляючи:

Поки цвинтар оббiжу,
Кожний грiб заворожу,
Щоб не мав хреста нiколи,
Обернувшись в дике поле.

А за нею покiйницькi покривала так хурчать, неначе цiвки на прядцi у тiеi вдовицi, що, приспавши дiтей, довго вночi пряде, поки сон не зможе ii. І, добiгши до свойого гробу, незапечатана душа зникае в ньому. Але Гордiй не ждав, поки лусне хрест, а по тiй гiлляцi, що звисала в монастирське подвiр'я, спустився руками i плигнув на землю. Попiд мурами росла стрижена акацiя, а по той бiк неi свiтилася стежка, над якою у вишеньках i в кущах бузку бiлiла келiя з маленьким ганочком. В ii лiвiй половинi з двох невеличких вiконець ледве-ледве блимало свiтло. Лундик, оглянувшися на всi боки, пiдiйшов до вiкна. Зсередини над ним висiла серпанкова запона. І пiд супротивною стiною стояло лiжко з дiвочою постiллю. Над подушкою в кутку висiв образ Спасителя, прибраний рушником i заквiтчаний у якесь зiлля. І свiтилася лампадка перед ним. Але живоi душi не було. Що робити? І вiн постукав у шибку двiчi так, як навчав отець Дмитро. І вiдчув такий же спокiй, який вiн уже переживав, коли цiлився на Проня, аби вбити.

Із-за стiни швиденько вийшла дiвчина, одягнена в рясу, i, одкинувши клямку, ввiйшла в сiни. І гуркнула засувом. Гордiй ждав, що вона вийде надвiр, i вже нiяковiв, не знаючи, як опанувати ситуацiю. Але вона мелькнула знов у вiкнi за ту саму стiну, з-за якоi виходила. Хлопець, далi вже не вагаючися, зiйшов на ганок i вiдчинив дверi в сiни. Із них у келiю дверi були вже навстiж… І вiн опинився у пристановищi якоiсь дiвчини в чернецькiм одязi i сказав:

– Добривечiр!

Черничка, стоячи коло маленького столика, на якiм лежав дерев'яний хрест, i спираючися лiвою рукою на рiжок таки ж цього столика, застеленого чорним обрусом, замiсть звичайного привiтання на привiтання, спиталася злякано:

– Хто ви такий?

– Я Лундик! – була вiдповiдь.

– А хто ж вас навчив, як до мене добратися?

– Ваш батько. Вони послали мене до вас сказати, що виiздять iз цих краiв на кiлька рокiв.

Остаточно упiзнавши панну Варку, Гордiй виклав, так би мовити, офiцiальну причину свого вiзиту.

– Дякую. Був у мене батько про людське око, а тепер у мене виривають його i з цiеi дiлянки людських вiдносин. Роблять найсиротiшою сиротою навiть у цих стiнах. Так можуть справлятися тiльки тi люди, якi на цiм свiтi не те що не шанують, а навiть нищать свою кревнiсть. Люди заклопотанi тiльки собою. Люди дикi. Ідiть негайно з цiеi оселi. Лишiть мене моiй самотинi, про яку я так розпачливо марила останнiй час. Чого ж ви стоiте? Облиште мене, – майже вигукнула тремтячим голосом нещасна дiвчина. Гордiй остовпiв вiд несподiваного звороту мови i спитався з таким почуттям, яке опановуе ту людину, що, впавши в водяний вир, шукае очима, за вiщо б ухопитися руками, аби тiльки не осiсти своею вагою у глибокий, смертельний холод бурхливоi стихii:

– А що я скажу вашому батьковi?

– Що? Нiчого! Немае у мене батька навiть такого, який був про людей. Бо той казав, що сам приiде попрощатися перед вiд'iздом, а цей послав якогось, якогось… iдiть вiд мене. Ви вже зробили свою справу. Для вас, я бачу, немае нiчого святого на землi. Чого ж ви стовбичите? Зараз iдiте геть! Бо покличу черниць. Тут есть i полiцiя, – проказала вона зниженим, але страшно схвильованим i безжально погрозливим голосом. Та й пiдiйшла до вiкна i почала вiдчиняти його гарячково i задихано.

Гей, душа козацька молодецька, держися. Бо лози, i верби, i тополi хитаються аж до грунту i вiд степового вiтру. А дуби ж тiльки вiд тих морських бур, що пролiтають над Украiною, несучи у хмарах свойого пилу i блискавки, i грiм. А ти ж похитнулася i не вiд вiтру, i не вiд бурi, а вiд сердитих слiв нещасноi дiвчини. І глянув Гордiй на вiкно, на стiни, на дверi i на iкону. І зрозумiв, що треба рятувати не життя, але його душу i добру славу. І що для рятунку зараз не годиться нiщо, тiльки смерть, i витяг вiн свою огнепальну зброю з кишенi, приставив до виска i, спустившися навколiшки, проказав:

– Першому вашому слову, яке ви вигукнете у вiкно, пролунае пострiл, i я лежатиму на пiдлозi вашоi келii з проваленою головою. Варко, едина моя зiрко на ввесь холодний i байдужий свiт. Послухайте мене останнiй раз.

У дiвчини безсило звисли обидвi руки. І вона обернулася до нього, мовчазна, з нерухомими очима. А потiм, ставши крок назад, взялася за край лiжка, нiби щоб не впасти, i затихла. А вiн говорив:

– Вся ваша поведенцiя зi мною свiдчить про те, що ви маете на увазi ту драму, яка вiдбулася на хуторi в моеi тiтки.

I ось же знайте, що не я ii, бiдну, довiв до смертi, а Пронь. А вiн тiльки розпустив чутку про мое злочинство. Ви добре пам'ятаете останнiй мiй вiзит до вашого батька, i вам не тяжко збагнути, що я став жертвою помсти украiнського помiщика з московською орiентацiею. А ви сказали, що ви найсиротiша сирота, нiби апелюючи до моеi людяностi. А я, по-вашому, хто тепер? І чия людянiсть спроможеться на смiливiсть, аби при людях серед бiлого дня тiльки привiтатися зо мною. І якби я хотiв сховатися вiд життя так, як ви, у монастир, то мене негайно вхопили б на першiй брамi i вiддали б полiцii, аби запроторити в Сибiр, винного единому Боговi за те, що вiн пустив тiльки мою душу на свiт. І це тепер, коли мое ество прагне працювати для свого племенi тим, чим я вийшов iз семiнарii пiсля трьохлiтньоi науки. Коли я вiрю, що нинi тiльки школа здатна розворушити живу думку в наших людей, що тiльки вона е джерело живущоi води, яке сполiскуе iй душу i промивае очi, забрудненi тисячолiтньою недугою. Я не боюся, що воно на нашiй землi зараз заросло осокою i татарським зiллям. Бо знаю, що його плесо тiльки тодi блищить чистотою своеi течii, коли украiнськi руки з любов'ю розгортають над ним усяку болотяну рослиннiсть, аби туди дивилося небо i життедавче сонце. Але ба, не сiвба, мене, вчителя душею, дикi обставини нашого життя кинули на бунт, у який я нi на крихотку не вiрю. Я певен у тiм, що вiн доведе бунтiвника до деморалiзацii i до погибелi. Бо там, де революцiонер не зв'язаний широким нацiональним рухом, вiн робить своею совiстю всякi вибачення i спонуки, якi дiють на етичнi принципи так, як вогкiсть на блиск залiзноi бляхи. І, щоб не стати у прийдешнiм життi цiею бляхою i не переродитися на звичайного злочинця, я забiг оце до вас i навколiшки благаю: дайте менi шматок пасма своеi коси, вiн буде там, у тьмi, за стiнами цiеi келii, самотньому серцю бiльшими святощами, нiж селянцi всi двунадесятi свята[79 - Двунадесятi свята – 12 найважливiших пiсля Великодня свят у православ'i (Рiздво, Хрещення Господне, День Святоi Трiйцi та iн.), присвяченi подiям земного життя Ісуса Христа i Богородицi.] за цiлий рiк!

Панна Варка мовчки як стояла, так i з мiсця зрушила. І, пiдiйшовши до столика, на якому лежав хрест, узяла табурет, застелений килимком, i поставила пiд iконою. Потiм, вилiзши на його, дiстала лампадку i поставила ii на верхню частину нiжки дерев'яного лiжка, а сама, злiзши iз стiльця, витягла з-за плеча пасмо коси i вiдпалила його над лампадним вогнем. І, загорнувши у бiлу маленьку хусточку, яку витягла з рукава, сказала:

– Ідiть, нате.

Гордiй упхнув у кишеню зброю, схопився з колiн i, пiдiйшовши до дiвчини, взяв подарунок, поцiлував його i всунув обережно туди, куди i зброю. А далi, нiби вагаючися, похитнувся наперед i обняв дiвочий стан руками. І, притиснувши його до свого живота, впав з нею на лiжко. А потiм, так, як сонна дитина шукае в матерi цицьки, вiн обличчям знайшов пазуху в рясi i крiзь тоненьку сорочку влип губами у персо. Дiвчина, поки стямилася вiд несподiванки, вiдчула, як пливла до серця i повiльно заливала розум гаряча хвиля жадання собi отого парубоцького, про яке дiвчата не говорять, а коли думають про його, то червонiють. Вiдчула, що зажадала його за життя, за сором, за ганьбу. І злякалася. Їй здалося, що вiн справжнiй душогуб, бо чого ж вiн такий наполегливий? І, взявши обома руками Гордiеву голову, нагнулася до вуха i гарячими словами прошепотiла:

– Пусти мене, я пiду запру дверi, щоб хтось не нагодився.

І вiн, уловивши у цих словах дiвочу згоду на ввесь його парубочий ненасит, розвiв руки i сiв. Панна Варка, не оглядаючися, вискочила в сiни, потупотiла ганком i з'явилася надворi перед вiкном i вiдчинила його.

– Я вас обдурила, аби страшне не сподiялося. На сполох кричати не буду. Але знайте, що кожна мить пробування вашого у келii може привести або чергову черницю, або саму iгуменiю. І я можу стати найнещаснiшою душею на цiлий свiт. Краще тiкати крiзь вiкно, бо через сiни живе iгуменiя, – заговорила пошепки i кваплячися панна Варка. – Із усього я догадуюся, що ви з батьком зв'язанi якоюсь страшною i таемною справою, про яку нi люди, нi я не знаю. І знати не хочу. І думаю, що Пронь гiрший вiд вас обох. І що вiн так само, як i ви, чужий моiй душi. Через те iдiть собi за цю високу ограду на своi стежки бурхливого свiту, а мене облиште по цей бiк неi, мiж стриженою акацiею на куценькiй стежцi, яка веде iз келii в церкву, а з церкви в келiю. І я щодня молитимуся за свою, за вашу i за батькову душу. Прощайте.

І швидко вернулася на ганок. Якби над головою в Лундика враз трiснула стеля i сволок, то не зробили б такого враження, як тi слова. І вiн, вставши з лiжка, помалу пiдiйшов до вiкна i переплигнув лутку. Надворi на мить зупинився, аби отямитися i знайти над оградою верх знайомоi липи. Але, помiтивши на ганку чорну постать панни Варки, сказав таким голосом, неначе до тiеi зiрки, що мiж мiльйонами зiрок найдальша i вiд земноi планети, i вiд його серця, або неначе до кiсток тiеi черницi, що перша була похована на монастирському кладовищi:

– Щиро дякую!

І рiвною ходою зашелестiв крiзь стрижену акацiю пiд ограду i там, пiдскочивши, вхопився гiлляки. І, пiднявшися на руках, перекинув ноги на мури. Потiм, випроставшися, сiв на них i скочив на той бiк. І чути було, як пошумiла висока трава вiд хлопцевих крокiв. І затихла, злившися з передранковою тишею Лебединського лiсу. Ще не встиг загальний спокiй встаткуватися по той бiк i по цей бiк мурiв, як на безгомiннiм ганку малоi келii заговорила панна Варка. Неначе тим подiям, що тiльки що вiдбулися, повстала луна, повна туги. Спочатку голос був тихий i докiрливий, а потiм перейшов майже у повне гучання розпуки i нарештi зваги, справленоi тiльки на одну путь:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valer-an-p-dmogilniy/starshiy-boyarin-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) – украiнський прозаiк, драматург, а також полiтичний i державний дiяч. Член Украiнськоi соцiал-демократичноi робiтничоi партii (УСДРП). Член Центральноi Ради в Украiнi. Автор майже усiх декларацiй i законодавчих актiв УНР. Бiльшовицьку полiтичну програму намагався скерувати на користь нацiональним iнтересам.

Його художня творчiсть була сприйнята Т. Осьмачкою за основу лiтератури 1920-х рокiв. У статтi «На початку – слово. В. Винниченко на тлi сучасноi украiнськоi прози» Т. Осьмачка-критик пiдкреслюе вплив митця на всю революцiйну i пост-революцiйну прозу, зокрема на твори Г. Косинки, М. Хвильового, В. Пiдмогильного. Саме тому багато уваги у дискусiях головних героiв повiстi придiляеться лiтературнiй i громадськiй дiяльностi В. Винниченка.




2


Народнi школи – 25 червня 1912 р. законом було впроваджено новий тип народних шкiл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-рiчним строком навчання.




3


Рамено – плече (заст.).




4


«Хрест не витримав, трiснув i з мiсяцем упав в ограду… І цей трiск продзвенiв як смертельний пострiл» – за народними уявленнями, якщо з церкви падае хрест, значить, вона е вмiстилищем нечистоi сили. Саме в такому антуражi автор вводить в оповiдь постать Варки, що проходила вiдьомським шляхом задля порятунку материноi душi.




5


Тясмин (в давнину – Бiла рiчка) – рiчка в Кiровоградськiй та Черкаськiй областях Украiни, права притока Днiпра.




6


Кагла – отвiр у димовiй трубi, що зачиняеться для утримання тепла (заст.).




7


Альпагова спiдниця – з низькопробноi вовняноi тканини.




8


Макiтра – конусоподiбний посуд, виготовлений iз випаленоi глини, для сходження тiста або для перетирання маку макогоном чи подрiбнення iнших харчових продуктiв.




9


Макогiн – дерев'яний стрижень iз потовщеним i заокругленим кiнцем, яким розтирають у макiтрi мак, пшоно, сiль.




10


«Ти таке накидаеш своiй паннi, яке нiколи не бувае жаднiй дiвчинi до шмиги…» – не до вподоби, не пiдходить (фраз.).




11


Сердегiвка – село у Шполянському районi Черкаськоi областi.




12


«Достойно», або «Достойно е» – молитва до Пресвятоi Богородицi, первiсно присвячена однойменнiй чудотворнiй iконi Божоi Матерi, що зберiгаеться наразi у храмi на горi Афон у Грецii.




13


Меляса, або меляс, патока кормова – густа брунатна рiдина, що залишаеться пiсля переробки цукрових бурякiв як вiдходи виробництва цукру.




14


Кiбець – хижий корисний птах родини соколових, з сiрим або рудим пiр'ям.




15


«панянки одукованi» – освiченi, вихованi (заст).




16


«спiвае билиця…» – те саме, що й «билина» – стебло польового злаку, травинка, перен, самотня iстота, яку кожен може образити й понiвечити.




17


Ожеред – скирда соломи (заст).




18


Малахай – батiг (заст.).




19


Штиль – дерев'яний рожен для переносу соломи (заст).




20


Середохресна недiля посту – третя недiля Великого посту перед Великоднем (церк).




21


Анцихрист, або антихрист – послана дияволом особа, противник Христа, часто слово використовуеться як лайливе.




22


Бiлий четвер – четвер останнього тижня Великоднього посту, що також мае назву Чистий четвер.




23


«…наiхала московська закуцiя в село…» – скорочено вiд «екзекуцiя» (заст), тут у значеннi масовоi розправи над чоловiками, що дали опiр слузi графа.




24


Брилик, або бриль – солом'яний капелюх, пошитий з гладкоi, не зубчастоi солом'яноi тасьми (заст).




25


Наритник – елемент кiнськоi збруi.




26


Екстраваганцiя – вчинок або поведiнка, що не вiдповiдае загальноприйнятим звичаям, нормам, модi (фр).




27


Пужално – кнутовище (заст).




28


Зашлапанi – заляпанi чимось, затоптанi (розм).




29


Цямрини – верхня частина колодязного зрубу, складена переважно з дерев'яних колод.




30


Корба криницi – ручка, рукiв'я.




31


«Першим возвiсником неспокою був сич…» – сич (сова, пугач) – народнопоетичний символ смертi, пiтьми. Крик сича вiщуе пожежу, смерть, бiду взагалi.




32


Репiн Ілля Юхимович (1844—1930) – росiйський художник-реалiст украiнського походження.




33


Натягайлiвка – село у Переяслав-Хмельницькому районi Киiвськоi областi.




34


Крилошанка – мирянка, учасниця церковного хору (церк).




35


Дискант – спiвочий голос, найвищий голос хлопцiв, аналогiчний жiночому сопрано.




36


«…давав iм найбiльший дан на найпекучiшу потребу…» – давав подаяния, пожертву.




37


Мазепинство – зневажливий ярлик, вживаний у вiдношеннi до нацiонально-визвольного руху украiнцiв в Росiйськiй iмперii. Термiн почав вживатися у XVIII ст. пiсля виступу гетьмана Івана Мазепи проти росiйського царя Петра І у 1709 роцi.




38


Украiнський сепаратизм – рух за вiдокремлення Украiни вiд Росiйськоi iмперii та утворення окремоi незалежноi держави.




39


«Вiн же (про о. Дiяковського) …мусить держати хрест святий, а не батiг на тi конi, яким домовики вночi часом заплiтають гриви…» – за народними повiр'ями, домовик – охоронець оселi, подобае найкращих коней, часом заплiтае iм гриву в косицi i iздить на них цiлу нiч верхи у стайнi, так що врештi-решт може геть загнати коня.




40


Дашок – зменшувальне вiд «дах».




41


Гоголь Микола Васильович (справжне прiзвище – Яновський, 1809—1852) – украiнський прозаiк, драматург, поет, критик, публiцист, визнаний класик украiнськоi та росiйськоi лiтератури.




42


Клейнод – дорогоцiннiсть (заст).




43


Тужурка – повсякденна коротка домашня або формена куртка, зазвичай двобортна, iз застiбками, комiром та довгими рукавами.




44


Ковнiрець – зменшувальне вiд «ковнiр», або «ковмiр» – комiр.




45


Атеiст – людина, що не вiрить у Бога, в iснування будь-яких богiв узагалi, духiв, iнших «потойбiчних» iстот тощо.




46


Ятiр, або ятер – риболовецька снасть.




47


Лондон Джек (Джон Грифiт Чейнi, 1876—1916) – американський письменник, у своiх творах багато уваги придiляв проблемам соцiальноi справедливостi.




48


Кацап – зневажливе прiзвисько росiян (розм.).




49


«…Пуришкевич, Савенко, Марков, князь Мещерський, граф Бобринський i Столипiн на останнiй Сесii державноi Думи домоглися закону, який вже не буде ставитися до украiнського питання неначе селянська дiвка в коровнi до поповича…». – Йдеться про росiйських та украiнських полiтичних дiячiв, що виступали за пiдтримку цiлiсностi й мiцностi Росiйськоi iмперii. Згаданий циркуляр забороняв продаж книжок, проведення концертiв i вечорiв украiнською мовою, закривав нацiональнi органiзацii, видавництва та газети тощо. Столипiнська аграрна реформа так само була збитковою для украiнського народу. Вона укрiпила сили можновладцiв i прискорила остаточне збiднiння простих селян, що змусило iх кидати домiвки i шукати заробiтку.




50


Експропрiатори – тi, що примусово (без вiдшкодування) позбавляють власностi (лат.). За експропрiацiю виступали речники пролетарськоi революцii.




51


Харциз – розбiйник, грабiжник.




52


Чаплiя – залiзний гачок з дерев'яною ручкою для утримання гарячоi сковорiдки.




53


Копистка – дерев'яна лопатка для розмiшування тiста.




54


Обiясник – бiс-спокусник.




55


Крижем падати – падати лицем до землi, розкинувши руки, хрестоподiбно (фраз).




56


Жертка, або жердка – пiдвiшена горизонтально дерев'яна перекладина.




57


Рогiз – болотяна рослина, очерет.




58


Гайдамаки – учасники народно-визвольного руху на Правобережнiй Украiнi, спрямованого головним чином проти нацiонально-релiгiйного гнiту; розбiйники.




59


Бательня – прилад для биття конопель чи льону.




60


Таран – у давнину колода iз металевим наконечником, якою руйнували стiни, башти та iншi споруди пiд час облоги.




61


«І 1240 рiк, коли татари… руйнували стiни староi украiнськоi столицi Киева…». – Згадуеться татаро-монгольська навала на Киiвську Русь у 1237—1241 pp. та облога ii столицi загарбниками.




62


Очамрiти – очманiти (розм.).




63


Церата – клейонка.




64


Колодач – широкий кривий нiж.




65


Крiс – кремнiева рушниця.




66


Хананеi або ханаанцi – група семiтських племен, якi населяли Палестину до приходу евреiв, що згадуеться ще у Старому Завiтi.




67


Галанцi – вузькi штани.




68


Ковiнька – палиця iз зiгнутим кiнцем (на зразок ключки) для спортивних iгор та забав.




69


Чимерка або чемерка – приталений чоловiчий одяг з призбираною спиною.




70


Вудина або огудина – стебла i листя рослинних культур сiмейства гарбузових.




71


«Ой, поклали Гонту аж на три драбини…» – пiсня присвячена Івану Гонтi, керiвниковi украiнського гайдамацького руху XVIII ст. проти релiгiйного, нацiонального та соцiального гнiту.




72


«…зустрiтися з Богдановою чайкою…» – йдеться про Богдана Хмельницького та нацiонально-визвольну боротьбу. Чайка – козацький човен.




73


«…а хто ж були Полуботок, Павлюк, Остряниця, Наливайко, Лобода, Шевченко, Гонта, Залiзняк?» – козацькi отамани i гетьмани, учасники нацiонально-визвольноi боротьби. Останнi були оспiванi Т. Шевченком у поемi «Гайдамаки».




74


Ваганка – корито.




75


Мажара – великий вiз.




76


Оказiя – непередбачуваний, рiдкiсний випадок (лат.).




77


Наполеон І Бонапарт (1769—1821) – французький iмператор початку XIX ст.




78


Озiя – щось величезне, безмiрне.




79


Двунадесятi свята – 12 найважливiших пiсля Великодня свят у православ'i (Рiздво, Хрещення Господне, День Святоi Трiйцi та iн.), присвяченi подiям земного життя Ісуса Христа i Богородицi.