Книга - Манускрипт з минулого

Манускрипт з минулого
Петро Михайлович Лущик


Читай про Львiв!
Новий роман Петра Лущика «Манускрипт з минулого» – це своерiдний «спiн-офф» (вiдгалуження) епопеi про коронування Данила Галицького.

В одному зi спальних районiв Львова виявили тiло молодоi успiшноi жiнки, яка там не мешкала; наступного дня у далекому селi трагiчно загинув чоловiк, котрий робив у неi ремонт. Чи пов'язанi мiж собою цi смертi i яке вони мають вiдношення до того далекого часу, коли княжий Львiв уперше став польським?

Розв'язати цей ребус доручено досвiдченому слiдчому Орестовi Гайовому. Разом зi стажером Венiамiном Соколовським та журналiсткою Олесею Каштан вiн крок за кроком наближаеться до його розгадки. Та чи пiд силу iм це?..





Лущик Петро Михайлович

Манускрипт з минулого





Львiв, 1340 рiк


Трiумфу не вийшло.

Одному Богу вiдомо, на що саме розраховував король Польщi Казимир ІІІ, можливо, на радiсну зустрiч хоча б якоiсь частини мiстян або чекав вiд iншоi частини хоч якогось супротиву, але вже точно не на таке.

Жителi Львова, що стояли обабiч дороги, якою в оточеннi численноi вiйськовоi знатi на довгоногому, мастi воронячого крила, жеребцевi в’iжджав новий правитель у мiсто, тримали мертву тишу. Нi тобi радiсних викрикiв на честь короля, нi тобi захоплених зiтхань мiсцевих панянок, серед яких чiпке око Казимира зауважило недурнi личка, нi, на лихий кiнець, хоч цього i найменше хотiлося Казимиру саме у цей день, прокльонiв чи, не дай боже, погроз!

Нiчого! Лише мертва тиша! І це у такий день! Адже саме сьогоднi йому, милiстю Божою королю Польщi, виповнюеться тридцять рокiв, i вiн мае право зробити собi воiстину королiвський подарунок: до всiх своiх попереднiх титулiв приеднати ще один – «король Руськоi землi». Здавалося, увесь напрацьований ранiше розвиток подiй, над яким думали найкращi уми Корони, коли були вiдкинутi найкращi, на думку Казимира, варiанти, а залишився найпростiший, такий, що аж нiяк не вiдповiдав важливостi такоi подii, полетiв шкереберть тодi, коли почет короля Польщi минув мiську браму, крiзь яку зазвичай потрапляли у Львiв подорожнi з Кракова. На превелике розчарування Казимира, нiхто з роззяв, що висипали на вулицю подивитися на свого нового господаря, не здогадався викрикнути таке звичне для нього: «Нех жие круль!» І заради цього вiн одягнув свiй найкращий одяг i надiв знамениту корону? Заради цих невдячних смердiв, котрi вже й забули, як повинен виглядати справжнiй правитель?

А жителi мiста обабiч вулицi мовчали, бо просто не розумiли, що вiдбуваеться. Не минуло i трьох тижнiв, вiдколи мiстом, як грiм серед ясного неба, прокотилася неймовiрна звiстка, що бояри на чолi з Данилом Тобiльським, невдоволенi симпатiями правителя до латинян, отруiли руського короля Юрiя Болеслава. Напевне, навiть невиправданий оптимiст не сумнiвався, що поляки не залишать цей вчинок непокараним, але нiхто не сподiвався, що це станеться так швидко. Не встигли придворнi покласти над труною з покiйним королем кам’яну плиту, як мiстом пронеслася тривожна чутка – до Львова стрiмко наближаеться польська армiя, котру веде сам Казимир. У мiстян не було причин любити покiйного Юрiя Болеслава, але вiн, як-не-як, був онуком самого Юрiя Львовича, а серед старожилiв зустрiчалися тi, котрi ще пам’ятали сина Лева. Останнi розпорядження Юрiя вiддалили вiд нього навiть тих нечисленних прихильникiв, якi ще залишалися у Львовi. Коли ж до бояр просочилися чутки, що на руськi землi король збираеться запросити латинян i запровадити владу Папи, терпець урвався. Звичайно, любити короля перестали всi, але й убивати було даремно, адже зовсiм поруч за всiм спостерiгав молодий амбiтний поляк.

І все ж нiхто не думав, що вiн з’явиться так швидко.

Нiчого не розумiв i Лютослав, оружник королiвськоi дружини. Йому заледве виповнилося двадцять рокiв, але вiн за свое таке недовге життя встиг побувати на прикордонних заставах у Карпатах – чи не найнебезпечнiшому пограниччi Руського королiвства. Разом з iншими дружинниками – i оружниками, i стрiльцями – вiн був готовий стати на захист королiвства й був певен, що це вдасться. Яким же було його здивування отримати наказ залишатися на мiсцi й навiть помiняти кольчугу на звичайний одяг! І ось вiн стоiть разом з iншими городянами та спостерiгае за бундючним Казимиром, що збираеться господарювати у його мiстi.

Вiд злостi Лютослав до хрускоту стиснув кулаки. Цей хрускiт почув лiтнiй чоловiк, що стояв поруч. Вiн здивовано подивився на дужу постать Лютослава, видно, одразу впiзнав у ньому дружинника, потiм перевiв погляд на обличчя.

– І чому ти тут? – поцiкавився вiн. – І де твiй меч?

Не дочекавшись вiдповiдi (а, може, i не чекав на неi зовсiм), презирливо сплюнув собi пiд ноги.

Це не сподобалося якiйсь жiнцi, котра тримала у руцi невеликий кошик з гнучкоi лози. Видно, вона поверталася з недалекого звiдси базару i дорогою додому вирiшила подивитися на дивне дiйство. Жiнка дещо вiдступила вбiк, неначе боялася, що сердитий чоловiк плюне знову i на цей раз саме у неi.

– Чого ви причепилися? – невдоволено запитала вона. – Що вiн винен перед вами?

– Винен! – упевнено вiдповiв спiврозмовник. – На його мiсцi я не стовбичив отак, як вiн, а дiстав би меча i показав цим зайдам, що ми тут господарi.

– То чого не показуете?

– Свое я вже вiдмахав! – злобно вiдказав чоловiк. – Ще за Лева Юрiйовича.

Тiльки тепер Лютослав зауважив, що у чоловiка правий рукав сорочки пустий i заправлений за мотузяний пояс. Вiн винувато потупив погляд, востанне подивився на штандарт польського короля – бiлого орла на червоному полотнi – i мовчки покинув невеликий натовп. Вiн уже збирався завернути у найближчу вуличку, щоб якнайшвидше пiти додому, як несподiвано для себе наштовхнувся на Добромира, свого безпосереднього начальника.

– Добре, що тебе зустрiв, Лютославе! – тихо сказав вiн. – Пiшли зi мною!

– Куди? – запитав Лютослав.

– Пiшли. Дорогою скажу!

Лютослав не сперечаючись рушив за Добромиром. Той був вiд нього на вiсiм рокiв старший i мав репутацiю безшабашного рубаки. Проте Лютослав зауважив одну особливiсть Добромира: вiн нiколи нiчого не робив, не перебравши, здавалося б, усi варiанти. Можливо, саме ця його здатнiсть виважувати усi ходи i берегла Добромира вiд смертi. А дивився кiстлявiй у вiчi (чи в ii пустi очницi) вiн не один раз.

Йшли мовчки. Проминувши вузьку вуличку, Добромир звернув налiво. Далi починалися безладно розташованi будинки, в яких добре ховатися дiтворi, але не ходити поважним дружинникам, хоча й без обладункiв i неозброеними.

– Куди ти мене ведеш? – не втерпiв Лютослав пiсля того, як вони перетнули ще якусь вуличку.

– Уже прийшли.

На здивування Лютослава будинок, перед яким зупинився Добромир, не мав нiякого стосунку нi до королiвськоi дружини, нi до магiстрату мiста. Але юнак пам’ятав, що тут жив Теодор Варра, один iз боярiв, котрi отруiли Юрiя Болеслава.

– Тут? – здивувався Лютослав.

– Так. І тебе там чекають, – пiдтвердив Добромир.

– А ти не пiдеш? – поцiкавився юнак.

Йому стало незатишно.

– Чекають на тебе одного. Іди, а то хтось може зауважити, що ми тут стовбичимо. Не всi ж пiшли дивитися на нового короля!

У тонi Добромира Лютослав почув нотки докору. Вiн не встиг нiчого вiдповiсти, як Добромир злегка пiдштовхнув його у спину.

– Іди! І нiчому не дивуйся!

Не озираючись, Лютослав вiдчинив дверi й опинився у невеликiй кiмнатi, заставленiй повсякденними домашнiми речами. За дверима навпроти було чути приглушенi чоловiчi голоси. Напевне, саме туди йому i належить iти.

Страху не було, i Лютослав упевнено вiдчинив другi дверi. При його появi двое чоловiкiв повернули до нього голови. Лютослав зупинився як укопаний. Вiн сподiвався зустрiтися з управителем Варрою, адже все ж це його дiм, але побачити ще й Данила Тобiльського було зовсiм неймовiрним.

– Довго ж тебе довелося чекати! – У голосi Тобiльського Лютослав вловив невдоволення.

– Я…

– Прийшов – i забудемо про це! – продовжив Тобiльський. – Приступимо до справи негайно. Часу на словоблудство не лишилося.

Тобiльський пiдiйшов до Лютослава i став перед ним упритул. Хоч юнак i був вищий вiд боярина на пiвголови, вiдчув себе дрiбним i нiчого не вартим перед хмурим колючим поглядом.

– От що, Лютославе, ми доручаемо тобi велику таемницю королiвства, – говорив Данило. – Ми не будемо запитувати тебе, чи справишся ти з цим. Нам навiть не треба знати, чи згоден ти. Повторюю: вiльного часу не залишилося. Зовсiм скоро сюди можуть наскочити люди Казимира, а до того часу тебе тут не повинно бути.

Вражений почутим, Лютослав не спромiгся навiть на слово. Побачивши такий стан гостя, Теодор Варра запитав:

– Ти згоден?

Перш нiж Лютослав вiдкрив рота, продовжив Тобiльський.

– Не хочу лякати, але ти не вийдеш звiдси, не сказавши «так!», – попередив вiн.

Лютослав закрив рота. Натомiсть тiльки кивнув головою.

– Хочу, щоб ти зрозумiв наступне. Зараз староста Дедько прийматиме у нижньому замку гостей – назвемо iх так, – продовжив Данило. – Нам стало вiдомо, що Казимир не затримаеться у Львовi й майже одразу повернеться до себе у столицю. Цiною такоi уступки буде передача полякам королiвських регалiй.

Вiд почутого у Лютослава перейняло подих. Зауваживши реакцiю юнака, Тобiльський криво посмiхнувся.

– Можеш бути спокiйний: полякам вiддадуть копii. Майстерно зробленi, але все ж копii.

– А справжнi регалii ми довiряемо тобi, Лютославе! – продовжив Варра. – І це буде тiею таемницею, котру ти i твоi нащадки берегтимуть доти, доки не прийде час.

Спантеличений почутим, Лютослав переводив погляд з одного спiврозмовника на iншого.

– У тебе е любка? – поцiкавився Тобiльський.

– Є! – пiдтвердив Лютослав i при цьому намагався вгадати, що зараз робить Благослава.

– Ти одружишся i народиш дiтей. Первiстковiсину передаси те, що почуеш тут, а вiн уже передасть своему сину. Запам’ятай: цей ланцюжок не мае перерватися нiколи! Повторюю – нiколи! Інакше на твiй рiд ляже прокляття.

– І зрозумiй – це не просто погроза, – продовжив Вар-ра. – На тобi i твоему родовi лежатиме вiдповiдальнiсть за долю Русi. Кому належатиме цей предмет – той i правитиме цiею землею. Полякам – вони й господарюватимуть, угорцям – то вони. Потомкам Данила – лише тодi буде Русь!

– І для всiх нас важливо, щоб це повернулося до нащадкiв Данила, – знову озвався Данило Тобiльський.

– Але ж княжих нащадкiв не залишилося! – розгублено вставив Лютослав.

– Це ти так думаеш! Як i Казимир! Як, за великим рахунком, i всi решта! У нас немае пiдстав переконувати iх у iхнiй неправотi.

Десь зовсiм недалеко хтось забив у дзвони.

– Казимир в’iхав у замок, – здогадався Теодор Варра. – У нас мало часу. Повторюю: у нас немае намiру вмовляти тебе, Лютославе!

– Не треба мене вмовляти, – заспокоiв його i Тобiльського юнак. – Я готовий. Куди менi подiти королiвськi регалii?

Тобiльський з Варрою усмiхнулися.

– Боюся, ти нас не зрозумiв, юначе, i це добре, – сказав Данило Тобiльський. – Регалii короля вже схованi в надiйному мiсцi. Тобi ми доручаемо зберiгати таемницю, де вони лежать.

Із цими словами Тобiльський прийняв переданий Варром скручений руркою пергамент.

– Бережи це бiльше своеi честi! Бережи до того часу, коли до тебе чи твоiх потомкiв прийде людина i зажадае вiддати цей документ iй.

– Як я ii упiзнаю? – запитав Лютослав, розглядаючи напис на вiдтиску.


«ДИМИТРІА ДЯДКА ПЕЧАТЬ»

Значить, староста також знае, зробив висновок юнак. Цей вираз розумiння на його обличчi зауважив i Тобiльський. Але вiн обмежився лише кивком голови. Натомiсть мовив:

– Його упiзнають за такою ж справжньою печаттю. Людинi, котра покаже тобi чи твоiм нащадкам печатку старости Дмитра Дедька, й належить вiддати цей пергамент.

– Ти знаеш дiм лихваря Уласа? – запитав Варра.

– Так.

– Пiдеш до нього i забереш те, що залишили йому ми. Покажеш ось цю каблучку. По нiй вiн упiзнае тебе.

Лютослав уже перестав будь-чому дивуватися i мовчки прийняв простягнутий перстень.

– Це все, що тобi треба знати. Головне, щоб у тебе були сини, котрим належить передати почуте тут, – закiнчив Данило Тобiльський. – А зараз, перед тим, як пiти, можеш будь-що запитати. Потiм можливостi вже не буде. Ми з боярином залишимо Львiв. У тебе е запитання?

Лютослав зам’явся.

– Ну?..

– Тiльки одне, але воно…

– Тебе цiкавить, чому ми з боярином Варром убили короля Юрiя, – просто сказав Тобiльський.

Лютослав широко вiдкрив очi. Саме це вiн хотiв запитати.

– Так от, ми його не вбивали… Так-так, не дивуйся. Нiкому з бояр не вигiдна смерть останнього, до того ж бездiтного короля, i не лише боярам. Тобi вiдомо, що два роки тому у Вишеградi Казимир, маркграф Карл та угорський король також Карл вирiшили передати Руське королiвство Польщi, адже у Юрiя не було дiтей. Для нас чим пiзнiше помре король Юрiй, тим краще. Тому передчасна смерть правителя була вигiдна тiльки однiй людинi…

– Казимиру, – здогадався Лютослав.

– Так. Тому дивуватися нiчого, що вiн так швидко назбирав вiйсько i з’явився пiд стiнами Львова. Ще?

Лютослав заперечливо похитав головою.

– Тодi йди. І знай: про те, що тут говорилося, нiхто не мае знати! Одночасно про таемницю, передану тобi, знатимуть тiльки двое: батько i син. Бiльше – нiхто!

Лютослав кивнув головою i покинув кiмнату. Опинившись на вулицi, вiн намацав пiд одягом таемничий пергамент i швидкою ходою попрямував до свого дому. Десь там, за стiнами Нижнього замку, староста Дедько передавав самовпевненому Казимиру ІІІ королiвськi регалii руських королiв. Лютослав не бачив обличчя польського короля, але мимоволi усмiхнувся. Вiн знав, що незваний гiсть повезе до себе додому однi пiдробки.

Удома Лютослав зустрiв стривожену маму. Вона була не одна. З-за спини Лютослав зауважив не менш стривожений дiвочий погляд. Благослави. У юнака одразу пiднявся настрiй. Вiн широко усмiхнувся, i жiнки зрозумiли, що все гаразд…

Коли зсутенiло, Лютослав, прихопивши з собою короткого ножа, попрямував до центру мiста, де тримав будинок лихвар Улас. Той з’явився у Львовi якихось чотири роки тому з цiлим мiшком дзвiнкоi монети. На одну частину цих грошей Улас купив будинок бiля мiського ринку, а iншу, значно бiльшу, використав для обмiну. Звiдки прибув Улас до Львова, де вiн узагалi бував до того, залишилося таемницею, але свою справу той знав. Якщо хто з торговцiв на ринку поблизу не тямив, скiльки гривень можна отримати взамiн ста венецiанських сольдо, то йшли до лихваря. Улас знав усе. Звичайно, вiн не забував i про себе. Його не долюблювали, але сильноi ненавистi до лихваря не було. Лютославу ж довелося звернутися за позикою до Уласа лише один раз. Це сталося бiльше року тому, коли через дурiсть програв у костi певну суму. Тодi ледве вдалося розрахуватися, i Лютослав дав собi слово бiльше нiколи не мати справу з лихварем. Зараз же його ноги ведуть саме до Уласа, але юнак заспокоював себе тим, що це не з його волi.

Лютослав зупинився перед масивними дверима i голосно постукав. Довгий час нiхто не вiдкривав, i юнак уже вирiшив, що нiкого немае вдома, але тут гримнув засув. На порозi виник лихвар.

– Тобi чого? – невдоволено запитав вiн.

– Я вiд боярина Варри, – сказав Лютослав.

Улас пiдняв брови, змiряв прибулого з нiг до голови i кинув:

– Заходь!

У кiмнатi, куди провiв Лютослава Улас, крiм невеликого креденця, стояв лише стiл i два стiльцi. Запропонувавши прибулому стiлець, лихвар сiв навпроти.

– Я слухаю! – мовив Улас.

Замiсть вiдповiдi Лютослав поклав перед Уласом каблучку.

– Я прийшов забрати те, що залишив менi Варра.

Лихвар недовiрливо подивився на каблучку, повертiв ii в руцi, намагаючись розгледiти лише йому вiдомi деталi. Затим поклав каблучку на стiл.

– Вона справжня, – вiдзначив Улас.

– Звичайно, справжня.

– Звiдки вона у тебе?

– Сьогоднi ii менi вручив боярин, – мовив Лютослав.

– Можливо, не заперечую. Але мушу сказати тобi, що боярин Варра менi нiчого не залишав, – сказав Улас.

Вiд почутого Лютослав вiдхилився назад.

– Як не залишав? – здивувався вiн.

– А от уяви собi! Останнiй раз я бачив боярина у той пам’ятний день, коли вiн разом з Тобiльським отруiли короля. Вiн перед тим був тут, у мене, навiть просив позичити йому литовськi копи. Я навiть не знав, що Варра збираеться тiкати.

Лютослав вiдмовлявся вiрити почутому. А господар продовжив:

– Я рекомендував би тобi, шановний, забути, що ти мав навiть найменшi стосунки з убивцею короля. Повiр, у Батярську башту забирають навiть за значно меншу провину.

Лихвар Улас говорив про мiсце, куди останнiми роками вiдправляли незгодних з королем. Якщо судити з тих чуток, що доходили до Лютослава, таких було чимало. Чесно кажучи, Батярска башта була останнiм мiсцем, куди хотiлося потрапити.

– Тому, юначе, пораджу тобi пiти звiдси i бiльше нiколи не згадувати Варру. А щоб нi у кого не виникло бажання поцiкавитися, звiдки у тебе перстень убивцi короля, залиш його у мене.

Лютослав iнстинктивно потягнув руку до каблучки, але Улас встиг перший.

– Чи ти хочеш, щоб я покликав нових господарiв мiста? – допитувався лихвар. – Менi здаеться, що вони зрадiють, коли дiзнаються, хто потрапив iм до рук. Спiльник убивць самого короля. Можливо, я навiть розбагатiю.

– Нi, не треба нiкого кликати, – мовив Лютослав.

– Ось так краще! – похвалив Улас. – Розумний хлопчик!

– Я зроблю iнакше.

З цими словами Лютослав несподiвано вийняв з-пiд поли гострого клинка i з люттю опустив його на кисть Уласа. Нiж увiйшов у дошку столу майже по рукiв’я.

Вiд неймовiрного болю Улас завив. А тим часом Лютослав пiдвiвся, пiдiйшов до креденця, узяв там ще одного ножа. Вправним рухом вiн перехопив лiву руку Уласа, котрою той марно намагався звiльнити пришпилену кисть, i притиснув до столу.

– А тепер слухай мене, собако! Зараз я те саме зроблю з твоею лiвою рукою i, поки ти вiдпочиватимеш, пошукаю те, що залишив менi боярин Варра. І повiр менi, я вмiю шукати. Коли ж не знайду того, що менi належить по праву власника цього персня, я винесу з цього будинку все! Залишу однi лише стiни i тебе отут за столом. Я дохiдливо пояснюю?

– Так, я зрозумiв! – видавив iз себе Улас.

– Де те, що залишив менi Варра?

– На нижнiй полицi креденця.

Лютослав помацав рукою вказане мiсце. Спочатку вiн нiчого не знайшов, уже було подумав, що лихвар обманув, тим самим намагаючись для чогось виграти час, але у найдальшому кутку намацав тугеньку шкiряну торбинку i згорнутий пергамент. У торбинцi нiчого, окрiм грошей, бути не могло, про що свiдчило брязкання, тому Лютослав навiть не став перевiряти, тим бiльше, що кiнцi шнурка торбинки були скрiпленi смолою з вiдтиском печатки Варри. Бiльше зацiкавив Лютослава пергамент. На ньому також стояла печатка боярина. Вона була неушкоджена, значить, Улас не знае, що там написано. Лютослав, незважаючи на скиглення, котре час вiд часу видавав уже стомлений болем господар будинку, розламав тверду смолу i розгорнув пергамент. Найперше в очi кинувся ще один вiдтиск, i вражений юнак упiзнав у ньому печатку покiйного короля Юрiя. Юнак швидко пробiг очима текст. З нього вiн дiзнався, що перед смертю король Русi Юрiй ІІ Болеслав пiдвищив його до статусу боярина.

Лютослав широко усмiхнувся i повiльно пiдняв очi на Уласа. Той в очiкуваннi чогось поганого (а доброго лихвар уже не чекав) перестав навiть скиглити. Лютослав пiдiйшов до столу й одним ривком вийняв з дерева ножа.

– Не хочу залишати це тут. На господарствi пригодиться, – сказав вiн i, не попрощавшись, залишив будинок.




Нашi днi





І


Павло Загороднiй вiдiйшов вiд стiни на кiлька крокiв i критично подивився на виконану роботу. Стiна мала колiр «морськоi хвилi», але Павло, чесно кажучи, не знав, хвилю котрого моря мала на увазi нова власниця квартири на четвертому поверсi побудованого ще за Австрii будинку. За свiй не такий уже великий вiк (а про це не варто не лише питати, але й навiть подумати) фурiя, як уже у перший день знайомства назвав жiнку його напарник Василь Гуто-вий, побувала чи не на усiх найвiдомiших курортах свiту i бачила моря рiзних кольорiв. Загороднiй за своi тридцять рокiв, окрiм служби в армii i однiеi подорожi до Одеси ще у далекi шкiльнi роки, нiде не був, i як виглядае море, знав iз тiеi ж подорожi. Правда, тодi штормило, i море було свинцевим. Навряд чи саме цей колiр мала на увазi фурiя. Правда, у цьому допомiг Василь. Обiйшовши чи не половину будiвельних магазинiв Львова – лише великих, слушно припустивши, що саме там знайде вiдповiдь на це сакраментальне запитання, вiн повернувся не просто iз знаннями про потрiбний колiр, але й з готовим вапняним розчином.

Колiр морськоi хвилi, що представив перед напарником Василь, за його ж таки словами, вiдповiдае морю острова Балi, куди фурiя поiхала з багатим чоловiком, а повернулася не менш багатою вдовою. Павло i Василь так i не зрозумiли, що сталося з ii чоловiком: чи з’iла акула, чи подавився кальмаром, а, може, i навпаки. Принаймнi Балi стало для жiнки знаковим. Грiх було не скористатися цим.

– Норм! – пiсля деякоi паузи сказав Павло.

– Нiчого не норм! – вiдказав напарник. – Чи ти сподiваешся, вона не помiтить цю Джомолунгму?

Василь мав на увазi вигин на стiнi, котру iм довелося вирiвнювати i штукатурити. Зведена ще наприкiнцi дев’ятнадцятого столiття стiна мала цей досить-таки помiтний дефект, котрий нiхто не намагався лiквiдувати до цього часу. Тверезо оцiнивши ситуацiю, Василь з Павлом вирiшили залишити все, як було, максимально зменшивши виступ.

– Василю, не починай знову! – скривився Павло. – Якщо до нас нiхто не захотiв зв’язуватися з цiею Джомолунгмою, то i нам не варто ii чiпати. Та й вiд чого тут панiкувати? Два сантиметри виступу – не бiльше!

– І метр у дiаметрi!

– Та не панiкуй – прорвемось!

Павловi дуже хотiлося додому. Сьогоднi п’ятниця; вiн отримае всю зарплатню за цю квартиру, встигне на останнiй автобус i два днi вiдпочине з Настею та дiтьми, а вже на понедiлок вiн мае нове замовлення. Головне, щоб сьогоднi все вийшло гладко.

Поки Василь збирав свое приладдя, Павло виглянув з вiкна. Унизу задзенькотiв трамвай, i будинок злегка затремтiв. Загороднiй навiть не пiдозрював, у скiльки обiйшлася фурii ця чотирикiмнатна квартира у центрi мiста (напевне, колись це були два окремi примiщення, але хтось вирiшив виправити цю «несправедливiсть»), та, чесно кажучи, йому не хотiлося б жити саме тут. Вирiсши у селi, де твоiм е все, не тiльки простiр за дверима, Павло нi за що не помiняв би сiльську свободу на мiський комфорт, тим бiльше що сучаснi технологii все ж стирають межi мiж мiстом i селом.

Павло зауважив срiблястий «ягуар», що припаркувався на вулицi навпроти будинку. З салону довгий час нiхто не виходив, i Загороднiй подумав було, що це не те авто, котре його цiкавить, але ось дверцята вiдчинилися i вся у червоному на високих пiдборах з’явилася власниця квартири. Кинувши погляд угору, жiнка зауважила у вiкнi Павла, але з висоти четвертого поверху не можна розгледiти мiмiку на обличчi жiнки, до того ж якщо ця жiнка так нафарбована.

– Готуйся, зараз почнеться! – попередив Павло, вiдходячи вiд вiкна.

– Приiхала? – чомусь запитав Василь Гутовий.

Вiн подивився на годинник.

– Ти диви – навiть вчасно! Не до добра це.

Павла завжди дивувала схильнiсть напарника до песимiзму, але вiн розумiв, що Гутовому просто так легше жити: збудеться те, що вiн собi навигадував, а вiн уже готовий до цього; не збудеться – також добре. Павло, навпаки, був реалiстом з нахилом до оптимiзму. А зараз вони удвох – песимiст i оптимiст – чекали у ними ж вiдштукатуренiй квартирi вердикту.

Коли жiнка з’явилася у дверях, майстри були готовi до будь-яких несподiванок. На iхне велике здивування, фурiя привiталася i поцiкавилася, чи закiнчили вони роботу. Отримавши ствердну вiдповiдь, лише сказала:

– Пiшли, покажете.

Огляд почався з кухнi, i вже з перших хвилин Павло зрозумiв, що занадто оптимiстично дивився на свое найближче майбутне. Фурiя перевiряла буквально все: вiд свiтловоi гами до висоти вимикачiв i розеток. Пiд похмурими поглядами чоловiкiв вона зробила таку ревiзiю, котрiй позаздрила б сама Фреймут.

На кухню витратили десять хвилин i перейшли у ванну…

«Інспекцiя» тривала довго, i коли всi трое повернулися до кiмнати, котра повинна стати вiтальнею, минула добра година. Жiнка критично оглянула примiщення, видно, вирiшивши обмежитись лише спогляданням. Тут ii погляд зупинився на «Джомолунгмi», i Павло з Василем зрозумiли, що недаремно урагани називають жiночими iменами.

– Лiнiйку! – тiльки i сказала жiнка.

Чоловiки переглянулися.

– Панi… – озвався було Василь, але фурiя його перебила.

– Я вам не «панi»! – жорстко вiдказала вона. – Що це за пивний живiт?

Видно, про Джомолунгму жiнка не знала, хоч не виключено, що фiльм «Еверест» бачила.

– Що це, я вас питаю, таке? – допитувала жiнка. – Ви хотiли мене надурити?

– Дозвольте пояснити, – вставив Павло. – Не думайте, що ми хотiли таким чином приховати гандж. Цей виступ iснуе ще вiд часiв, коли побудували цей будинок. Ми пробували стесати нерiвностi, але на нашу бiду австрiйська цегла надто тверда, щоб це зробити.

– Тодi треба було знести ii до бiсовоi мами i поставити нову! – не вгавала жiнка.

– На жаль, цього робити не можна. Ця стiна несуча, тому ii знесення…

– Та менi наплювати, яка ця стiна: суча чи не суча! – пiдвищила голос фурiя. – Я маю намiр повiсити на цю стiну велике венецiанське дзеркало. Якщо ви не знаете, це мiсто в Італii. А щоб його повiсити, поверхня повинна бути не просто рiвна, а iдеально рiвна. І куди я його маю повiсити? На кухню? Чи перед унiтазом?

Павло з Василем стояли перед власницею квартири, неначе два учнi, котрих упiймали за курiнням у туалетi. А вчителька продовжувала:

– Слухайте мене уважно! Роботу ви не зробили, тому я не заплачу вам нiчого. Якщо хочете отримати своi грошi, до понедiлка ця стiна мае бути рiвна, як…

Вона запнулася, видно, шукаючи вiдповiдне порiвняння, але, судячи з усього, ii знання з математики обмежувалися лише назвою предмета. Фурiя нервово трусонула головою i повернулася, щоб пiти. Уже на порозi повiдомила ошелешеним майстрам:

– А втiм, можете йти! Знайду iнших робiтникiв.

І зникла. А Павло з Василем залишилися стояти посеред «бракованоi» кiмнати вже не в робочому одязi, зi складеними iнструментами i без грошей.

– Твою мать! – видавив iз себе Василь Гутовий. – А щоб ти…

Вiн узагалi-то був неконфлiктний, належав до якоiсь секти, не пив, не курив i навiть не лихословив, але у деякi моменти, от коли йому на ногу впав перфоратор чи як ось тепер, не витримував, але все ж зупинявся перед «найголовнiшим».

– І що далi? – розгублено запитав Павло Загороднiй.

Замiсть вiдповiдi Василь Гутовий пiдняв з пiдлоги свою чималеньку сумку.

– А гори це все синiм вогнем! – випалив вiн.

– Ти куди? – не зрозумiв Павло.

– Ти ще питаеш? Додому. І тобi раджу. Тут роботи на тиждень, i це за умови, що стiна, а з нею i будинок не розвалиться. А грошi я зароблю в iншому мiсцi. Ти зi мною?

Павло скрушно похитав головою. Вiн згадав, що саме цих неотриманих грошей не вистачае йому i його сiм’i для погашення чергового кредиту, необачно взятого Павлом ще рiк тому, i час чергового внеску спливае саме у понедiлок.

– Я спробую виправити, – невпевнено сказав вiн.

– Що ж, щасти! Але пом’янеш моi слова: вона тебе розведе, як «юпi» у трилiтровiй банцi, i ти втратиш не лише своi грошi, але i час.

– І все ж я спробую, – повторив Павло.

– Інструмент тобi залишити?

– Справлюся своiм.

Вони подали один одному руки; Василь покинув кiмнату, а Павло почав переодягатися у робоче.

Перед тим, як приступити до роботи, Загороднiй зателефонував дружинi. Вона зрадiла його дзвiнку, але одразу засмутилася, дiзнавшись, що сьогоднi вiн не приiде.

– Що сталося? – стривожено запитала Анастасiя.

– Та нiчого особливого, просто ми не встигли закiнчити роботу, – заспокоiв ii Павло.

Зрештою, вiн нiчого i не вигадав.

– А завтра ти приiдеш?

– Напевне, в недiлю. Я зателефоную тобi, коли чекати мене.

– У тебе все гаразд? – допитувалася дружина.

– Не хвилюйся.

– Просто у тебе якийсь стривожений голос.

– Не звертай на це увагу. Стомився.

– Може, я до тебе приiду. Привезу щось поiсти.

– Це даремно, – вiдповiв Павло. Йому найменше хотiлося втягувати Настю у своi справи. – Їсти я маю, де спати, також.

Вони попрощалися, пообiцявши завтра вранцi здзвонитися знову.

Поклавши на поки що нецикльований паркет брезент, щоб не забруднити пiдлогу (а ii ще мити прийдеться!), Павло позакривав дверi i, узявши у руки молоток та зубило, пiдiйшов до злощасноi стiни. Насамперед вiн зняв уже накладену штукатурку, окресливши цим об’ем, чи то пак площу, майбутньоi роботи. Розумiючи, що звичайне гупання молотом чи навiть вiдбiйником по стiнi призведе до виклику полiцii чи, не дай боже, розвалу стiни, Павло став обережно видовбувати одну цеглу.

Вiн, звичайно, знав про якiсть «австрiйськоi» цегли, але з нею зiткнувся уперше. Свого часу ii порiвнювали з випаленою цеглою древньоi Месопотамii. Чесно кажучи, Павло не знав, якою була вавилонська цегла, але твердiсть «австрiйськоi» вiн змiг саме зараз оцiнити. І оцiнив ii не з найкращого боку. Нi, звичайно, для будiвництва вона була iдеальною, але не для руйнування. Зубило вiдскакувало вiд твердого, неначе метал, матерiалу, утворюючи численнi iскри. Але часу залишилося мало, роботи багато, i Павло продовжував довбати.

Вирiвнявши цеглу – а на це пiшло двадцять хвилин, – Павло пiдрахував, що на всю площу вiн витратить шiсть годин. Годинник уже показував сьому годину вечора, i до часу тишi у нього залишалося ще три цегли.

Дивно, але саме перша цеглина виявилася глевким млинцем. Далi справа пiшла швидше i легше, й коли годинник на недалекiй ратушi вiдбив восьму годину вечора, вiсiм цеглин уже не заперечуватимуть, щоб iх заступило дороге венецiйське дзеркало.

Павло вирiшив на сьогоднi закiнчити роботу. Умившись у ваннi зi шведськоi керамiки, вiн вийшов у мiсто, щоб розвiятись i закупити хоч якусь вечерю. Чоловiк обмежився найближчою вулицею з продуктовим магазином. Хотiлося якнайшвидше наiстися i заснути на не першоi свiжостi матрацi, якого запрезентувала своiм робiтникам власниця квартири.

На свое здивування, Павло Загороднiй спав добре, без сновидiнь i нi разу не прокинувся, неначе не тяжiв над ним дамоклiв меч непробивноi австрiйськоi цегли. Суботнього ранку, нашвидкуруч перекусивши, вiн знову узявся до роботи. Робота спорилася, i Павло вже почав сподiватися, що навiть сьогоднi встигне на останнiй вечiрнiй автобус до села. Але «якщо якась неприемнiсть може статися, вона обов’язково станеться». Цей принцип Мерфi спрацював на останнiй цеглинi. Вона виявилася настiльки твердою, що не пiддавалася ударам зубила, а насамкiнець просто розкололася на декiлька частин. Це не засмутило Павла. Вiн вийняв осколки, щоб, приготувавши розчин, покласти назад, але тут iз здивуванням помiтив у стiнi якусь нiшу. Обережно придивившись, розгледiв у темрявi якийсь предмет. Здивований побаченим, Павло розчистив отвiр i просунув у нiшу руку. Пальцi намацали якийсь прямокутний предмет, на дотик – невелику скриньку. На розчарування Павла отвiр виявився занадто вузьким для того, щоб у нього пролiзла скринька. Чоловiк вийняв руку i задумався. Скринька, безумовно, належала першим власникам будинку i була покладена у нiшу ще при будiвництвi. У таких мiсцях зазвичай ховали сiмейнi цiнностi, особливо у часи, коли над сiм’ею нависала небезпека.

Павло роздумував. Як траплялося у його життi (хоч i не часто, але два-три випадки вiн мiг пригадати), перед ним постав вибiр. Можна, звичайно, плюнути на все, залiпити дiру, сьогоднi закiнчити ремонт i вже увечерi насолоджуватися теплом рiдного дому.

«І все свое наступне життя картати себе за втрачену можливiсть дiзнатися, що там лежить!»

Але тодi вiн не встигне закiнчити все вчасно! Подумавши хвилину, Загороднiй так i не вирiшив остаточно, що йому робити, але рука чомусь сама потяглася до зубила. Вирiшивши, що це i е доля, Павло обережно продовжив вiдбивати цеглу, орудуючи по швах розчину. Вiн виявився ще твердiший, анiж цегла.

– Та що там додавали до тебе? – спересердя вигукнув Павло. – Яечнi жовтки чи яку бiду?

Тим не менше його зусилля не минули даремно. Уже через годину отвiр у стiнi дозволив Павловi вийняти злощасну скриньку. Здувши з неi воiстину вiкову пилюку, вiн уважно розгледiв знахiдку. Мовби звичайна коробка з-пiд взуття, але виготовлена з якогось важкого i твердого дерева. На однiй сторонi Павло зауважив отвiр для ключа. Вiн потрусив скриньку. Всерединi щось зашурхотiло.

Заiнтригований Павло обережно обмацав нiшу. Жодних ознак ключа. Це, зрештою, i не дивно. Навiщо тримати поруч iз закритою скринькою ключ! Уже краще зовсiм не закривати ii!

Ще раз поглянувши на знахiдку, Павло важко зiтхнув, заховав знайдене на дно своеi сумки i повернувся до перерваноi несподiваним чином роботи…

Вiн устиг до вечора закласти отвiр, заштукатурити, почекав, поки штукатурка висохне, двiчi покрити вапном «кольору морськоi хвилi» спочатку утворений круг, а затим, щоб не виникло жодних приводiв для невдоволення, ще й всю стiну.

Коли Павло переконався, що стiна висохла i жоден навiть прискiпливий ревiзор не знайде навiть натяку на брак, годинник показував першу годину ночi. Слушно припустивши, що у такий час турбувати фурiю даремно, Павло повечеряв залишками того, що залишилося вiд учорашнiх покупок i лiг спати. Заснув майже одразу, навiть не встигши помiркувати про загадкову знахiдку.

Стомлений напруженим минулим днем, Павло Загороднiй проспав ранок. Була вже десята година, коли вiн набрав номер фурii.

– Роботу зроблено! – повiдомив вiн.

– І що, по-твоему, я маю одразу все так кинути i з’явитися перед вами, тому що ви нарештi спромоглися виконати свою роботу? – почувся невдоволений сонний голос жiнки. – Чекайте. Коли зможу – приiду!

І вимкнула телефон. Павло розгублено дивився на згаслий екран. Ситуацiя намальовувалася неприемна. Чекати з моря погоди було просто дитячою забавкою порiвняно з тим, коли розлючена жiнка з’явиться у цьому будинку. Це може статися через декiлька годин, а може i пiзно увечерi.

Але вже точно не упродовж найближчих пiвгодини. Павло просто не уявляв, щоб така ефектна жiнка з’явилася на людях заспана i без макiяжу. Та вона плаття вибиратиме добру годину, не знайде, i вiдправиться у найближчий бутик за покупками. Тобто у Павла е трiшки часу, щоб хоч чимось заморити черв’ячка. Але не розхолоджуватися. Продавцi найближчого магазину продуктiв його вже знають, тому i не варто в останнiй день шукати нових знайомств.

Як i розраховував Павло Загороднiй, вiн устиг поiсти, прибрати пiсля себе, передумати про заховану у сумцi скриньку (витягувати боявся), i лише тодi побачив на порозi жiнку. Цього разу вона була у синьому брючному костюмi, одягненому на голе тiло. Принаймнi саме так вирiшив Павло.

– Зробили, кажеш? – без привiтання поцiкавилася вона. – А де другий?

– Немае. Поiхав додому, – вiдповiв Павло.

– Ти це зробив сам? – здивувалася жiнка.

Павло знизав плечима.

– Подай-но лiнiйку!

Вона взяла протягнуту Павлом довгу будiвельну лiнiйку i приклала до проблемноi стiни. Розгледiла мiсце дотику. Просвiту не було.

– Бачиш – а ти говорив: австрiйська цегла, австрiйська цегла! – мовила жiнка.

Вона вiдкрила сумочку i дiстала декiлька стодоларових банкнот.

– Твоя плата за роботу. Можеш узяти собi все, захочеш – подiлишся з напарником. Я вмiю бути вдячною, – сказала фурiя.

Павло подякував i пiдняв з пiдлоги сумку.

– Вашi ключi, – мовив вiн.

Залишивши власницю квартири наодинцi, Загороднiй швидко спустився сходами на вулицю, вскочив у вчасно пiдоспiлий трамвай i поiхав до потрiбноi йому автостанцii.




ІІ


Дзвiнок дав знати, що заняття на сьогоднi закiнчилися. Принаймнi для третього курсу iсторичного факультету зi спецiальностi «археологiя». Валерiй Пшеничний, молодий доктор iсторичних наук, закiнчив лекцiю, але замiсть того щоб попрощатися до наступноi пари, застережливо пiдняв руку.

– Прошу хвилинку вашоi дорогоцiнноi уваги, молодi люди! – зупинив вiн потiк студентiв, що саме народжувався. – Я розумiю, що бiльшiсть iз вас зараз знiматимуть стрес у найближчому кафе, але тамтешнi власники не збiднiють, коли ви замовите своi порцii на п’ятнадцять хвилин пiзнiше. Увесь цей тиждень i, можливо, ще наступний я буду на мiжнароднiй конференцii у Ряшевi. Не забувайте, що наближаеться модульний тиждень.

– А хто його прийматиме? – озвалася вражена бiлява студентка, поставивши спiльне для всiеi аудиторii запитання.

– Мене тимчасово замiнятиме Галина Василiвна.

Аудиторiею покотився шум. Галина Василiвна Коломiець була найнебажанiшим варiантом в усьому, а в модульний тиждень i поготiв.

– Молодi люди, прошу врахувати, що найбiльшi винаходи та iдеi виникають саме у час змiн, – заспокоiв iх доцент. – Китайцi не дурнi були.

– Але вони говорили, що «не дай вам бог жити у часи змiн», – не вгавала настирна студентка.

Але Пшеничний знав, що вiдповiсти.

– Усi чомусь зупиняються саме на цьому виразi, але мало хто знае його продовження: «…i не скористатися iхнiми можливостями!» От я i побачу, як ви виконуете схiдну мудрiсть. Ще запитання е?

– А можна з вами? – подав голос студент iз задньоi парти.

Студента звали Валентин Кузьма, i вiн узагалi був останнiм, кого б Пшеничний узяв iз собою на будь-яку конференцiю, не лише закордонну.

– Ну, якщо ти знаеш польську мову… – невпевнено почав доцент.

– Я розумiю, про що говоритимуть, – з готовнiстю вiдповiв Кузьма.

– Це, звичайно, похвально, ale czy rozumiesz polski na tyle dobrze, zeby nie byl potrzebny tlumacz?

Аудиторiею прокотився смiх.

– Давай домовимося наступним чином: ти пiдтягнеш навчання, добре здаси модуль, пiдучиш польську мову, а заодно й англiйську, дочекаешся мене з конференцii, i ми поговоримо про твою участь наступного разу.

– Так би одразу й сказали, що не хочете мене брати з собою, – ображено вiдказав Кузьма.

Це стало сигналом для того, щоб розходитися. Валерiй Пшеничний не став бiльше затримуватися. Вiн зайшов у деканат, залишив у секретарки потрiбнi папери i покинув будинок унiверситету. До вiдправлення автобуса залишалося три години, а ще треба було заiхати додому, а потiм добиратися на автовокзал. Добре, що вiн приготував потрiбнi речi ще звечора, поскладав у велику дорожню сумку, котра за свiй короткий вiк побувала у доброму десятку краiн. Документи i квитки на автобус також чекали на нього.

Участь у конференцii, присвяченiй середньовiчнiй iсторii прикордонних земель Польщi та Украiни (тема його кандидатськоi дисертацii) стала можливою завдяки сприянню польського колеги Войцеха Вiхури. Вони познайомилися на подiбному заходi у Словаччинi. Їхнi взаемини щораз натикалися на розбiжностi у тому, кому мае належати той чи iнший регiон. Валерiй Пшеничний був певен, що тепер нiхто перекроювати кордони не буде, але землi вiд Перемишля до Холма (причому вiн принципово вимовляв назви цих мiст на украiнський манер) е украiнськими. Натомiсть Вiхура подарував Пшеничному товсту i важку книгу з претензiйною назвою «Krecy» явно пропагандистського характеру, бо у нiй, окрiм звичних Львова з Кам’янцем-Подiльським, до польських мiст вiднесли Киiв i навiть Смоленськ.

Проте такi розбiжностi у поглядах на спiльну iсторiю не завадили iм обом залишатися друзями, сiм’ями iздити один до одного в гостi – у Львув i в Ряшiв.

Нашвидкуруч пообiдавши i попрощавшись iз дружиною та малим сином, Валерiй Пшеничний пiдхопив припасену сумку i попрямував до найближчоi автобусноi зупинки.

Закiнчення дня проминуло якнайкраще, навiть потрiбний автобус вiдправився з автостанцii лише на десять хвилин пiзнiше визначеного термiну. Одразу ж, як тiльки один iз водiiв забрав у пасажирiв квитки – а iхало до Польщi заледве п’ятнадцятеро людей, – Валерiй Пшеничний вийняв свiй ноутбук i написав Вiхурi, щоб чекав на нього приблизно опiвночi. Отримавши звичну вiдповiдь «Ок!», Валерiй заглибився у текст своеi доповiдi на конференцii. Той-таки Вiхура повiдомив його, що у заходi братиме участь професор Варшавського унiверситету Лех Особiнський, поруч з котрим сам Войцех здавався переконаним прихильником украiнськоi сторони. На жаль, вiдносини мiж двома державами нагадували коливання маятника: часи вiдносного потеплiння чергувалися з прохолодою, ба навiть ворожiстю. Тепер настав саме такий час. Як завжди бувае у таких випадках, жодна зi сторiн не бажала помiчати злочини зi свого боку, але не пропускала такого з iншого. Звичайно, нi до чого хорошого це привести не може. Зрештою, саме такi конференцii й повиннi були сприяти порозумiнню, навiть якщо у них бере участь сам Лех Особiнський.

Автобус прибув на митницю вже затемна. Валерiй не любив перетинати кордон власним авто; надто багато часу тривав сам перетин. Автобусом було вигiднiше, адже вiн мав окремий коридор i прикордонники все ж розумiли, що вiн обмежений часом.

Ось i зараз лише якась година була потрачена на всi формальностi. Поцiкавившись у Валерiя метою поiздки, миловидна жiнка у формi поставила у паспортi штамп i побажала щасливоi дороги.

Вiдстань, що залишилася до Жешува, проiхали за двi години, тому коли Валерiй Пшеничний зiйшов на автовокзалi, Войцеха Вiхури ще не було. Валерiй, звичайно, знав, де живе його колега, можна було взяти таксi й без пригод дiстатися на потрiбну вулицю, але цей варiант вирiшив залишити на крайнiй випадок. Наприклад, коли Войцех не з’явиться. Пшеничний почав уже непокоiтись, що доведеться викласти кругленьку суму одному з таксистiв, котрi здалека з цiкавiстю спостерiгали за потенцiйним клiентом, як несподiвано поруч пригальмував «опель» Вiхури. Войцех залишив салон i пiдбiг до Валерiя.

– Я не чекав тебе так швидко! – говорив вiн, обнiмаючи украiнця. – Що сталося? Чи нашi стражi граничнi хтось помiняв?

– Сам розгублений, – признався Пшеничний. – Але нас у салонi було мало, в автобусi перед нами також. Щасливий збiг обставин, не бiльше.

– Шкода! – зiзнався Вiхура, забираючи у Валерiя сумку. – Кася вже тебе зачекалася. Каже, що пан Валерiй приiде голодний i що вiн любить гаряче.

Пшеничний засмiявся. Йому було приемно, що дружина Войцеха пам’ятае такi дрiбницi.

– Як почувае себе Роксолана? – смакуючи це iм’я, поцiкавився поляк.

Вiн вирулив на головну вулицю i збiльшив швидкiсть.

– Чудово! – вiдповiв Валерiй. – Просила кланятись.

Войцех Вiхура жив на околицi Жешува у власному будинку, але наявнiсть авта й чудовi дороги дозволяли дiстатися до будь-якоi точки мiста швидко, з комфортом i вчасно.

Як i говорив Войцех, Кася зустрiла iх радiсно, поцiкавилася самопочуттям Валерiя, здоров’ям родини i запросила на кухню. Розумiючи, що на сон гiсть багато iсти не буде, господиня обмежилася «гербатою» i легенькими канапками. Поговоривши ще з пiвгодини, Войцех вiдвiв Валерiя до спальнi, котру той зазвичай займав при кожному вiзитовi сюди.

Конференцiя, присвячена iсторii навколишнiх земель i спiвiснуванню полякiв та украiнцiв у чотирнадцятому столiттi, проходила у примiщеннi одного з готелiв Жешува. На велике здивування Валерiя Пшеничного (та й не лише його одного), столичне свiтило професор Лех Особiнський цього разу навiть не пiдняв звичне для нього питання, що було першопричиною державотворення на цiй територii. Украiнець зробив висновок, що для професора це запитання вирiшене вже давно i не варто зайвий раз давати привiд опоненту, тобто Пшеничному, для спроб заперечити це.

Зiткнувшись iз таким ходом конференцii, Валерiй Пшеничний також змiнив тон свого виступу, не наполягаючи на iсторii Жешува до чотирнадцятого столiття. Тобто сама конференцiя проходила загалом спокiйно, якщо не рахувати того неприемного для украiнця факту, що iнакше як «Малопольска всхудна» цi землi професор Особiнський не називав.

Перед тим як почати дебати, оголосили каву-брейк. Саме тут, у неофiцiйнiй обстановцi, зазвичай вiдбувалися справжнi, не показовi, суперечки, домовленостi та просто знайомства. Як правило, пiд час перерви на каву учасники подiбних конференцiй, семiнарiв та форумiв групувалися за iнтересами, тому яким же було здивування Валерiя Пшеничного, коли його разом з Войцехом Вiхурою запросили до столика, де зiбралися прихильники професора Особiнського на чолi з ним самим. Захопивши з собою каву, вони попрямували до столика бiля вiкна. Печива брати не стали, слушно припустивши, що, якою б гострою не була розмова з професором, десертом усе ж пригостять.

Валерiй привiтався.

– А де ваше звичне «Слава Украiнi!»? – розчаровано запитав професор.

Валерiй внутрiшньо напружився. Вiн вiдчув, що саме тут криеться небезпека.

– Я привiтався так, як загально прийнято, – вiдповiв вiн. – Саме так вiтаетесь i ви, пане професоре, чи не так?

– Звичайно, у нас вiтаються саме так, але цей вираз офiцiйно встановлено у вас удома, – пояснив Особiнський.

– У вас неправильнi вiдомостi, пане професоре! – заперечив Пшеничний. – Вираз «Слава Украiнi!», до речi, як обов’язковий введено тiльки у вiйськових формуваннях. Я так розумiю, що ви проти цього.

– Звичайно, проти!

– Можна поцiкавитись причиною вашого протесту?

– Ми не можемо прийняти вираз органiзацii, оголошеноi злочинною у Польщi.

– Тобто ОУН?

– Саме так.

– Хоч я можу заперечити й прочитати вам довгу i нудну лекцiю про походження неприйнятного вам виразу, я цього не робитиму. Боюся, що вас не переконаю. Але, пане Особiнський, мушу вказати вам на один факт, котрий нi ви, нi вашi прихильники не бажаете помiчати.

– Що ж, просвiтiть нас, – запросив професор. – До речi, пригощайтесь!

– Ви дуже люб’язнi! – подякував Валерiй i взяв зi столу пухке печиво. – От ви, пане професоре, не бажаете слухати, щоб мiльйони украiнцiв, котрi живуть нинi у Польщi, вiталися гаслом «Слава Украiнi!». Але ви забули врахувати той факт, що Польща входить у Євросоюз.

– На вiдмiну вiд вас!

– На вiдмiну вiд нас, тому нам легше.

– Чому?

– А нам не обов’язково виконувати всi закони Євросоюзу, хоч ми i намагаемося це робити.

– Що ви маете на увазi? – поцiкавився Особiнський. – До чого ви хилите? І до чого тут ваш улюблений вираз?

– Пане професоре, ви нiколи не задумувалися, чому у сусiднiй з вами Нiмеччинi, котра також, як ви, е членом Євросоюзу, так багато iммiгрантiв з Близького Сходу, а тут iх немае? – запитав Пшеничний.

– А нам вас вистачае!

– Саме! – зрадiв Валерiй.

І професор Особiнський зрозумiв, що програв суперечку.

– Вам не подобаються вигуки «Слава Украiнi!» пiд своiми вiкнами, хоч цей вислiв за увесь сьогоднiшнiй день уперше я почув саме вiд вас? Що ж, цiлком подiляю вашу стурбованiсть! Але якщо ви не хочете чути «Слава Украiнi!», то вам доведеться змиритися з iншим висловом «Аллах акбар!». І повiрте менi, на вiдмiну вiд украiнцiв, тодi рота iм ви не закриете.

На здивування присутнiх, професор Лех Особiнський не вiдповiв нiчого. Мало того, вiн навiть не прийняв участi у дебатах, якi вважав своiм коником. Словом, перший день конференцii пройшов спокiйно… i нецiкаво.

Повернувшись увечерi до будинку Вiхури, сам господар, а ще бiльше украiнець був здивований метаморфозою, що сталася iз запеклим опонентом Пшеничного. Уже вечеряючи на кухнi, Войцех припустив, що вся справа у полiтицi.

– На носi вибори, – говорив вiн. – Навряд чи продовжиться теперiшня полiтика щодо нашоi спiльноi iсторii.

– Якщо полiтика визначае наше спiльне минуле, нiчим хорошим це не закiнчиться, – пiдсумував Валерiй Пшеничний. – З обох бокiв.

Наступний день повинен бути завершальним, але Валерiй вирiшив затриматися у Польщi. Вiхура вже декiлька разiв запрошував його вiдвiдати замок Марiенбург. Хоч тевтонцi, яким колись належав замок i був iхньою столицею, не входили до теми, над якою працював Пшеничний, вiн усе ж погодився скласти компанiю поляку. Марiенбург лежав далеко на пiвночi, й до нього вела довга дорога.

Зрештою, iхати доведеться не пустелею, тому максимум, на що згодилися чоловiки, вiдступивши перед натиском Касi, так це взяти з собою iжу на один день. Уже виiжджаючи з Жешува, Пшеничний почув смартфон. Вiн подивився на цифри. Номер був польський.

– Хто б це мiг бути? – здивувався Валерiй i натиснув «виклик».

– Пане Пшеничний?

– Я вас слухаю! – вiдповiв той i, прикривши рукою смартфон, повiдомив: – Особiнський!

Почувши таке, Войцех Вiхура широко розплющив очi.

– Пане Пшеничний, я хочу поцiкавитися вашим часом перебування у Польщi.

– Зараз ми з моiм другом саме виiжджаемо з Ряшева до Марiенбурга, плануемо прибути туди увечерi. Ми пробудемо там завтрашнiй день i в суботу з Гданська лiтаком я повертаюся додому.

– Пане Пшеничний, я запрошую вас до Хелма, – сказав Особiнський. – У понедiлок разом з вiдомими iсториками ми органiзовуемо своерiдний форум, обговоримо останнi знахiдки археологiв у базилiцi Народження Пресвятоi Дiви. Гадаю, вас зацiкавить ця тема. Запрошую вас i пана Вiхуру до себе.

Валерiй Пшеничний здивовано подивився на Войцеха. Той, не вiдводячи погляду вiд дороги, лише кивнув головою.

– Дякуемо за запрошення, пане Особiнський! – вiдповiв Валерiй. – Ми приiдемо.

– Чекаю вас у недiлю. За проживання прошу не турбуватися, – заспокоiв професор.

Вражений Пшеничний заховав смартфон у кишеню.

– Буде цiкаво! – зробив висновок Войцех Вiхура i переключив передачу.




ІІІ


Павло Загороднiй навiть i не пiдозрював, що у нього вистачить терпiння не заглядати у закриту скриньку так довго. У понедiлок вiн змiг повнiстю розрахуватися з кредитом, що протягом двох рокiв душив його сiм’ю; для цього вистачило лише половини отриманих за роботу грошей. Вiн устиг навiть посваритися з жiнкою, котра переконувала його не робити того, що вiн збирався робити. Павло мав твердий намiр вiддати своему напарнику Василевi Гутовому його частку. Анастасiя так i не змогла зрозумiти, навiщо дiлитися грошима з людиною, що залишила його самого перероблювати спiльну роботу.

Кожен так i залишився при своiй думцi. Павло вiдрахував частку заробленого Василем – при цьому врахував останнiй день роботи – i, дочекавшись рейсового автобуса, вiдправився в iнший район, до села, де жив його тимчасовий напарник.

Василь Гутовий щиро здивувався, коли Павло пiдiйшов до хвiртки i через паркан голосно запитав:

– Господарi вдома?

Василь саме був на ганку i, судячи з усього, порався по господарству.

– Ти?

– Здрастуй, Василю! А я бачу, ти не дуже радий бачити свого напарника! – мовив Павло, тиснучи руку.

– Те, що бачити не радий, то ти тут вже загнув, але те, що не сподiвався – то вiрно!

Вiн запросив гостя до себе в господу. Позаяк чекати автобуса залишилося недовго – вiдходив через годину, – Павло запропонував поговорити десь надворi. Василь Гутовий показав на альтанку. Напевне, влiтку, серед зеленi i стиглих плодiв вона виглядала не так похмуро, але зараз був жовтень, теплi днi вже минули, залишивши опале листя на травi, вже давно не жовте.

– Розказуй, що тебе привело до мене? – нетерпляче запитав Василь, присiвши навпроти Павла.

Той замiсть вiдповiдi дiстав iз внутрiшньоi кишенi куртки невеликий згорток i поклав на стiл перед Гутовим.

– Що це? – не зрозумiв Василь.

– Твоя частка, – вiдповiв Павло.

Василь недовiрливо розгорнув папiр i виклав перед собою доларовi банкноти.

– Ти?..

– Фурiя розплатилася зi мною, – пояснив Павло. – Виявилася навiть чесною, хоч це мене також здивувало.

– Почекай! То ти все ж закiнчив роботу? – здивувався Василь. – Але як?

– Як кажуть у нашому цеху: з допомогою молотка, зубила i якоiсь матерi можна зробити все, навiть те, чого зробити не можна в принципi. Я вирiвняв стiну. Фурiя перевiрила особисто. Знаеш як? Приклала велику лiнiйку до стiни i перевiрила, чи немае щiлини.

– Я так розумiю, щiлини не було.

–Ти правильно мислиш. Ти вже пробач, але з твоеi частки я вирахував останнiй день, – повiдомив Загороднiй.

Гутовий лише махнув рукою.

– Пусте, – сказав вiн. – Я вже попрощався з цими грошима. Мало того. Я навiть уже знайшов собi нову роботу. Жити ж треба на щось!

– Мене вiзьмеш? – несподiвано поцiкавився Павло.

Василь хитро подивився на нього.

– Я саме шукаю собi напарника.

– Шукаеш?

Гутовий усмiхнувся знову.

– Якщо чесно, то шукав до цiеi хвилини. Зiзнаюся, що iншого напарника менi не треба.

Вони ще трохи поговорили, домовилися, що Павло Загороднiй зателефонуе Василевi через тиждень. Гутовий не любив телефона, майже не користувався ним, використовував лише для розмов i навiть не вмiв записувати номери спiврозмовникiв до адресноi книги.

– Жiнка потiм запише! – махнув рукою Василь, коли вони попрощалися на зупинцi перед вiдбуттям автобуса.

Додому Павло Загороднiй повернувся вже увечерi, голодний, без грошей i переконаний у тому, що вранiшня розмова з жiнкою нiкуди не дiлася. На його здивування, Анастасiя вже заспокоiлася i, передумавши за день, визнала думку чоловiка правильною.

На завтра Анастасiя вiдправилася в «район» витрачати тi грошi, що ще залишилися пiсля повернення боргiв, а Павловi нарештi випала нагода перевiрити, що ж усе таки вiн знайшов. Жiнку посвячувати не став. Закрився у своему гаражi (автомобiль ще не придбав) i вийняв iз сумки, котру навiть не розкривав вiд недiлi, загадкову скриньку.

Вiн знав, що йому нiхто не заважатиме: Настя приiде не ранiше обiду, якщо ii нiхто не пiдкине назад своiм транспортом, сина вiдправив у школу, дочка – у садочку. Павло дiстав долото i молоток, яким орудував бiля стiни у Львовi, i, закрiпивши скриньку у тисках, спробував розбити замок. Хоч iз зовнiшнього вигляду скриньки було видно, що iй добрих сто рокiв, але йому довго не вдавалося ii вiдкрити. Лише пiсля того, як Загороднiй сильнiше вдарив молотком, почувся ледь чутний трiск, i кришка скриньки злегка розчинилася.

Павло обережно пiдняв кришку. Вiн, звичайно, не сподiвався побачити там скарби, рiвнозначнi багатству Монте-Крiсто, але хоча б на якусь нумiзматику надiя була. Те, що вiдкрилося очам Загороднього, не було нi одним, нi iншим. На днi лежав скручений руркою папiр явно давнього походження. Розчарований Павло вийняв хрусткий сувiй зi скриньки, де вiн пролежав не один десяток рокiв.

Уже з першого дотику Павло зрозумiв, що це не звичайний папiр. Вiн слабо розбирався у старих документах, але навiть йому були вiдомi папiрус та пергамент. Як виглядае пергамент, вiн не знав, а папiрус навiть тримав у руках. Його привiз iз поiздки в Єгипет брат Максим iз дружиною. Вони вирiшили увiчнити свiй вiдпочинок не тiльки численними фотографiями, але й сувоем папiрусу, на якому iероглiфами якийсь невiдомий майстер написав iм’я «Максим».

Незнайома рурка не була папiрусом, але й папером також не була. Значить, залишався единий варiант – пергамент. Павло обережно поклав знахiдку на робочий стiл, перед тим забравши непотрiбну скриньку.

Вiн намацав якесь потовщення на краю пергамента. Спробував обережно розгорнути сувiй. Матерiал був сухий, хрусткий i розкручувався погано. Потовщенням виявилася сургучева печатка з ледь помiтним вiдтиском. Сподiваючись розгледiти напис на сургучi, Павло сильнiше на нього натиснув i тут же пошкодував про це. У руцi у нього залишився кусок пергаменту з печаткою.

Вилаявши себе за таку необережнiсть, Загороднiй уважно роздивився сургуч, але навiть тепер нiчого конкретного розiбрати не змiг. Розумiючи, що решту пергаменту може чекати така ж участь, Павло збiгав у будинок i повернувся зi смартфоном. Десь у кiно вiн бачив, що саме так рятують якщо не сам документ, то принаймнi те, що там написано.

Павло розгортав пергамент, попутно фотографуючи цей процес. Через деякий час з’явився якийсь напис. Загороднiй встиг зробити декiлька знiмкiв, як пергамент розiрвався надвое. Розрив припав саме на рядок, написаний незрозумiлим шрифтом.

Павло продовжував розпочату справу. Коли вiн закiнчив, перед ним лежало чотири нерiвнi шматки i декiлька десяткiв фотографiй на смартфонi. Поклавши шматки пергаменту назад у скриньку, Загороднiй заховав ii у шафку пiд столом, а сам повернувся в будинок, щоб розiбратися у знахiдцi.

Чесно зiзнатися, Павло був розчарований. Нi, вiн розумiв: щоб стати новим графом Монте-Крiсто, об’ему скриньки явно замало. Але на якiсь золотi монети чи прикраси старольвiвськоi панянки вiн мiг розраховувати. Тепер же у нього був розiрваний на чотири частини старовинний пергамент, вiдламана печатка i два десятки фотографiй з невiдомим, напевне, церковнослов’янським текстом.

Павло Загороднiй переглянув отриманi фотографii i видалив тi, на яких не було тексту. Вiн спробував розiбратися у написаному, але майже одразу залишив цi спроби. Павло взагалi в школi вчився не дуже, i це ще м’яко сказано. Вiн знав, що нiкуди вище зi своiми оцiнками не пiде, уже в одинадцятому класi вiн на уроках бiльше не був, анiж був, пiдробляв на будiвництвi. Природно, единим «ВНЗ», котрий його прийняв, був будiвельний лiцей – колишне ПТУ. Зрештою, вiн нi про що не шкодуе. На хлiб i масло вистачае, а вчора, бач, i з кредитом розрахувався!

Якщо не можна прочитати самому, треба знайти людину, що може це зробити. І така людина була!

Коли Настя повернулася з покупками i вивалила на стiл усе, що могла притягти, Павло запитав ii:

– Ти не знаеш, де тепер Маркiян?

– Який Маркiян? – перепитала жiнка, засовуючи у холодильник швидкопсувнi продукти.

– Наш Маркiян. Що священиком служить.

– Маркiян? – здивувалася Анастасiя. – Знаю. А навiщо вiн тобi?

– Потiм розповiм. Треба.

– Нiчого собi! Залишила тебе на пiвдня самого, а вiн, виявляеться, в релiгiю вдарився. У монастир збираешся? Не вiзьмуть!

– Чого це не вiзьмуть? – запитав Павло, неначе ця розмова справдi мала хоч якийсь сенс.

– У тебе малi дiти. Спочатку вирости iх, нехай стануть самостiйними, а потiм залишай мирське життя.

– Та не збираюся я нiкуди йти! Де править Маркiян, знаеш?

– Знаю. За Львовом. Якесь село… Запитаю твоеi мами. Вiн там осiв надовго. Нiяк не змириться з утратою. Запитаю.

Коли Павло дiзнався потрiбну йому адресу – а це було глухе село у сусiдньому районi, куди дiстатися можна було лише рейсовим автобусом не першоi свiжостi i то зi Львова, – йому прибилася невеличка «шарашка», не така, щоб аж надто заробити, але й зовсiм не безгрошiв’я. Десь незабаром мали починатися сумнi холоднi осiннi дощi, тож знайомий iз сусiднього села найняв його перекрити дах на стайнi. Тому Павло мiг звiльнитися тiльки увечерi в п’ятницю. Цiлком слушно припустивши, що один день нiчого не змiнить, вирiшив почекати до недiлi. Коли-коли, але священик Маркiян у такий день обов’язково буде вдома.

Практично на всю суботу Павло Загороднiй засiв за домашнiй комп’ютер, на превелике розчарування восьмирiчного сина. Вiн устиг ознайомитися з рiзноманiтними видами шрифтiв, позакачував декiлька, причому його текстовий редактор мiг використовувати i церковнослов’янський шрифт, i середньовiчний латинський, i навiть санскрит. Тобто син, якщо у нього все ж колись виникне бажання перетворити комп’ютер-приставку на комп’ютер-друкарську машину, зустрiне вже пiдготовлене поле.

На жаль, отриманi знання не наблизили Павла до розв’язання задачi нi на крок. Тобто зустрiч з колишнiм однокласником, а тепер отцем Маркiяном була не просто бажаною, але й необхiдною.




ІV


Мобiльний телефон озвався, як завжди, невчасно. Орест Гайовий ще не встиг вiдкрити очi, лише потягнувся рукою до столика бiля лiжка, але зрозумiв, що сон безнадiйно перервали за якихось пiвгодини до сигналу будильника. Рука намацала телефон i механiчно натиснула якусь клавiшу.

– Якщо це не чарiвна незнайомка, то тобi краще не родитися! – пробурмотiв вiн.

– Це не чарiвна незнайомка, але твiй чарiвний шеф! – озвався телефон.

Лише тепер Орест вiдкрив очi. За вiкном уже настав ранок, але покидати лiжко все ж не хотiлося. Ураз виникло жагуче бажання понiжитися пiд теплою ковдрою, хоч Гайовий розумiв, що у суботу зранку, за пiвгодини до того часу, як мав заспiвати будильник, просто так шеф не нагадуватиме про себе.

– Шеф, якого милого? – спросоння, ще не усвiдомлюючи важливостi поточного моменту, запитав Орест.

– Ти поговори менi тут! – удавано строго вiдповiв начальник. – Прокидайся, вiджени вiд себе песимiстичний настрiй i бiгом до роботи.

– А що сталося? – невдоволено поцiкавився Гайовий.

Вiн уже зрозумiв, що поспати йому не дадуть.

– На Сиховi виявили труп молодоi жiнки.

– Вбивство?

– Невiдомо. Судячи з мiсцезнаходження тiла, останнi двi секунди свого життя вона провела у вiльному польотi, – повiдомив шеф i додав: – Тiло лежало на тротуарi бiля багатоповерхiвки. Черговий автомобiль за тобою висланий; твiй стажер уже на мiсцi.

Ну, а це вже занадто! Свiжоспечений випускник унiверситету внутрiшнiх справ лише цього лiта почав служити у iхньому вiддiлi полiцii, i шеф не придумав нiчого iншого, як прикрiпити до нього найкращого сищика навколишнiх вулиць – Ореста Гайового. На його велике розчарування, Венiамiн Соколовський – так звали стажера – залюбки брався за будь-яку роботу, на котру в наставника вистачало фантазii. Останньою «гучною» справою Соколовського була крадiжка триколiсного велосипеда з дитячоi пiсочницi на сусiднiй вулицi. Вiн справився iз «справою №…» вiдмiнно, i Гайовий подумував було, чи не доручити стажеровi серйознiшу справу. Пора переходити на двоколiсний транспорт!

Але щоб так зразу вiдрядити його до трупа!

– Та вiн там усе затопче i знайде те, чого взагалi не було! – випалив Орест.

– А ось це вже, дорогий наставнику, твоi проблеми! Що навчив – те i маеш! – вiдказав шеф. – До речi, ти коли у вiдпустку збирався?

Оресту не сподобалося, що про давно омрiяну вiдпустку в Єгипет його шеф говорив у минулому часу.

– Через сiм днiв.

– От часу тобi тиждень i даю! А, можливо, i ранiше впораешся. Можливо, звичайне самогубство. «Бiлий кит» повернувся. А якщо нi – звиняй, нiчого поробити не зможу!

Гайовий вiд душi вилаявся, добре, що встиг вiдключити телефон. Вiн ненавидiв свою роботу саме за те, що комусь закортiло звести рахунки з життям у суботу i саме напередоднi його вiдпустки. Хоч i любив ii також.

Телефон заспiвав знову. Телефонували з вулицi й повiдомили, що патрульна машина чекае.

– Я ще в трусах! – спересердя вiдказав Орест. – Чекайте!

Звичайно, при такому поспiху часу на снiданок не залишалося, але Орест усе ж встиг поголитися, почистити зуби i впевненим у собi тридцятитрьохрiчним чоловiком спустився сходами на вулицю. Вiн жив досить-таки далеко вiд центру мiста, любив цей район i всiляко намагався зробити його кращим. Принаймнi мiсцева братва старалася не потрапляти йому на олiвець.

Полiцейський «аудi» стояв бiля протилежного тротуару. Гайовий перейшов вулицю i вiдкрив дверцята машини. На переднiх мiсцях звично сидiли двое полiцейських.

Привiтавшись, Орест попросив дорогою до мiсця виклику заiхати у якийсь фаст-фут. Замiсть вiдповiдi один iз полiцейський передав Оресту склянку з кавою i загорнутий у папiр лаваш.

– Ми знали, що тебе пiдняли з лiжка, – пояснив здивованому Гайовому полiцейський.

Оресту нiчого не залишилося, як подякувати. Вiн почекав, коли авто виiде на паралельну вулицю i лише затим приступив до снiданку.

Коли вони доiхали до потрiбного мiсця, Орест Гайовий успiшно здолав лаваш, а в закритiй склянцi залишилося досить кави. Так з кавою в руцi вiн i попрямував до групи людей, що зiбралися перед дев’ятиповерховим будинком. Саме мiсце падiння вже обнесли обмежувальною стрiчкою, на деякiй вiдстанi вiд якоi стояли нечисленнi мiсцевi жителi. Полiцейський, котрий слiдкував за тим, щоб нiхто не заважав оперативнiй групi, привiтався i пiдняв перед Орестом кольорову смужку. Бiля накритого тканиною тiла Гайовий побачив патологоанатома Сергiя Котляра i стажера.

– Доброго дня, шефе! – привiтався Соколовський.

Гайовий кивнув головою. Позаяк Котляр був у рукавичках i невiдомо, куди вiн ними лазив, вiтатися за руку не став.

– Що у нас? – запитав патологоанатома.

– У нас труп! – вiдповiв вiн. – Жiнка рокiв тридцяти – тридцяти п’яти, досить красива… була, вивалилася з дев’ятого поверху. Впала на асфальт. Пiдозрюю, що у неi не залишилося жодноi цiлоi кiстки.

– Покажи! – звернувся Гайовий до стажера.

Той обережно пiдняв край тканини. Жiнка дiйсно була красивою, якщо судити з лiвоi половини обличчя, котре не розбилося i не забризкалося кров’ю. Жертва була одягнута у дорогу сукню бузкового кольору.

– Досить! – сказав Орест i, коли Соколовський опустив тканину, закiнчив: – Дивно.

– Тут багато чого дивного, але що саме зацiкавило тебе? – озвався Котляр.

– Сукня, судячи з вигляду, куплена аж нiяк не на Перехрестi (Орест мав на увазi базар на протилежнiй околицi мiста).

– Так, це виключено! – вставив Венiамiн Соколовський. – Якийсь дуже дорогий бутик.

– Правильно, стажере, а от прикрас я не побачив. Не було чи зняли?

– Не було прикрас. Узагалi нiчого не було, – сказав Котляр. – Нi документiв, нi ключiв вiд квартири, навiть сумочки не знайшли.

А оце вже дуже дивно! Орест Гайовий не мiг уявити собi таких жiнок без хоча б косметички, а помiстити ii можна саме у сумочку. Як на нього, не нижче «дольче-габана».

– Може, вона жила у цьому будинку? – висловив припущення.

– Не жила, – знову вставив слово стажер. – Я опитав жильцiв – нiхто ii не знае. Крiм того, випала вона не з квартири, а з вiкна сходовоi клiтки.

Орест Гайовий подивився вгору. Вiкно мiж передостаннiм та останнiм поверхами було вiдчинене.

– Доку! Що можеш сказати – це самогубство? – звернувся вiн до патологоанатома.

– Скажу в понедiлок, – вiдповiв Сергiй. – Тiло – суцiльна гематома, але сам бачиш, що все тут щось не так.

– Це не самогубство! – упевнено мовив Соколовський.

– Може, опустишся до пояснень? – iдко запитав Орест.

– Залюбки! Я знаю жiнок подiбного типу. У них присутнiй так званий «комплекс Клеопатри».

Гайовий широко вiдкрив очi. І здивував його не загадковий «комплекс Клеопатри», про який вiн чув уперше, а ствердження стажера, що вiн знайомий з такими жiнками. Орест узагалi сумнiвався, що той взагалi знав хоч якусь жiнку.

– Що за «комплекс Клеопатри»? – недовiрливо запитав Гайовий.

– Існуе легенда, що цариця Єгипту Клеопатра довго не наважувалася покiнчити з собою, бо не могла знайти такий спосiб звести з життям рахунки, який би був безболiсним i не спотворював тiло. Отрута вiдпадала одразу, адже пiсля неi тiло синiе i розпухае; клинок не пiдходив, бо цариця не виносила болю. Укус отруйноi змii пiдходив за всiма параметрами, – говорив Соколовський.

– До чого тут це?

– Такi жiнки навiть смiття не виносять, не нафарбувавшись! Головне не те, що говорять про них за життя, але що говоритимуть пiсля смертi. Особливо на похоронах. Вони i там мають бути красивi. Тому цей випадок, – Венiамiн кивнув на накрите тiло, – перекреслюе все, адже навiть ховатимуть ii у закритiй трунi. Якщо вже так приспiчило звести рахунки з життям, можна залiзти у ванну i перерiзати собi вени.

Орест iз Сергiем слухали дещо сумбурне пояснення стажера i про себе вiдзначили, що той правий.

– І крiм того, навiщо пертися сюди? – закiнчив Соколовський.

– Ось це ти i виясниш, – охолодив його Гайовий.

– Як?

– Насамперед пройдешся квартирами вiд першого до останнього поверху. Можливо, хтось щось i бачив. Особливо перевiр, чи не проживають у них молодi здоровi самотнi чоловiки.

– Ви гадаете, що це зробив ii коханець? – поцiкавився зрадiлий серйознiстю завдання стажер.

– Пiсля цього… Ти сфотографував тiло? Пiсля цього обiйдеш всi бутики в центрi мiста i поцiкавишся, чи не купував хтось у них таку сукню.

– Та таких покупок може бути багато! – засумнiвався Венiамiн.

– Таких покупок не може бути багато! Це ексклюзив! Обмежена партiя i, як правило, кожен бутик мае своiх постiйних клiентiв, котрi в свою чергу мають дисконтнi картки. Усе! Дерзай!

Слова Гайового послужили Соколовському пострiлом стартового пiстолета. Вiн миттю сховався за дверима пiд’iзду.

– Буде толк! – озвався Сергiй Котляр.

– Якщо витримае такий темп. Кажеш, лише в понедiлок? А ранiше не можна?

Котляр похитав головою.

– У мене морг завалений, – виправдовувався вiн. – І не ти единий займаешся вбивствами. У понедiлок – i то тiльки тому, що тобi пiдпирае вiдпустка. Хоча я навiть без розтину можу з упевненiстю сказати: правий твiй стажер. Так не зводять рахунки з життям! Принаймнi такi дами.

Котляр повернувся, махнув рукою, закликавши двох санiтарiв iз носилками. Орест Гайовий не став спостерiгати, що буде далi, а натомiсть повернувся до полiцейськоi машини, якою приiхав сюди.

– От що, пiнкертони, досить байдикувати! – мовив вiн. – Пошукайте десь у радiусi двiстi метрiв звiдси покинуту машину.

– Будь-яку? – уточнив сержант, що сидiв за кермом.

– Якщо знайдете «жигулi», можете забрати собi цей раритет. Менi потрiбна нова модель бажано жiночого смаку. Знайдете – повiдомте менi. Я буду у вiддiлку.

Тiльки коли полiцейськi поiхали, Орест Гайовий зрозумiв, що залишився без транспорту i не знае, як добиратиметься на роботу. Справдi, не iхати ж звiдси у каретi швидкоi допомоги з тiлом жiнки, у якоi не залишилося жодноi цiлоi кiстки!

Поки вiн роздумував, до нього пiдiйшла дiвчина, у якiй Орест угадав журналiстку. Лише цього не вистачало сьогоднiшнього дня.

– Доброго дня! – привiталася дiвчина. – Мене звати Олеся Каштан. Можна взяти у вас iнтерв’ю?

Орест змiряв тендiтну постать журналiстки.

– Усi коментарi щодо цiеi справи ви отримаете вiд нашоi iнформацiйноi служби, – вiдповiв вiн. – Я не уповноважений коментувати будь-що. На жаль.

– Чому «на жаль»? – схопилася за його останнi слова журналiстка.

– Тому що, як би менi не хотiлося поспiлкуватися з вами найдовше, я обмежений i в часi, i в компетентностi. Тому, якщо вас дiйсно зацiкавила ця справа, запрошую до головного управлiння полiцii.

Видно, дiвчина не розраховувала на подiбну вiдповiдь, хоч i була до неi готова. Але журналiстська хватка у неi все ж була присутня.

– Хоч скажiть – це вбивство чи самогубство? – запитала вона.

– Дiвчино, ви надивилися американських серiалiв, – похитав головою Гайовий. – Так от, повiрте: нiчого з того, що там показують, немае. Нi того, що одразу на мiсцi злочину висуваються гiпотези, серед яких е правильна, i навiть аналiз ДНК робиться не протягом хвилини, а днями. Тому, щоб не вводити в оману ваших читачiв, скажу ненависну вам, журналiстам, фразу.

– Яку? – не зрозумiла дiвчина.

– No comment!

Залишивши розгублену журналiстку, Орест Гайовий подався до найближчоi автобусноi зупинки.

Вiн любив працювати у такi днi, коли у примiщеннi мало людей, лише черговi й тi, котрим потрiбно до завтрашнього ранку здати звiт. Звичайно, це не стосуеться вихiдних днiв, але якщо вже нiчого не поробиш, залишаеться розслабитися й отримати задоволення.

Привiтавшись iз черговим на «ресепшенi», Гайовий попрямував до своеi кiмнати, котру дiлив разом з напарником. Геннадiя на роботi сьогоднi не було – iз понедiлка вiн у вiдпустцi i щоб у начальства не виникло спокуси використати його в останнi днi, ще вчора виiхав у Карпати, прихопивши з собою сiм’ю.

Включити комп’ютер – кiлька секунд, i поки той завантажувався, Орест устиг скинути куртку i навiть налити у чайник воду.

Як вiн i гадав, Соколовський вже переслав фотографii з мiсця подii. Переглядаючи знiмки, Гайовий щораз ловив себе на думцi, що стажер, напевне, все ж мае рацiю: на самогубство не схоже. А схоже воно на звичайний «висяк»!

Орест знову переглянув фото i здивувався. От чого не вистачае таким жiнкам? Красивi, багатi, не спотворенi iнтелектом. Живи собi i насолоджуйся богемним життям! Так нi, i собi життя скорочуе, й iншим жити не дае. Принаймнi йому, Оресту Гайовому, в суботу i, судячи з усього, увесь наступний тиждень.

Зрештою, зараз робити будь-якi висновки поки що рано, надто мало iнформацii. Гайовий вирiшив дочекатися стажера, виписати йому за невиконану роботу i мати привiд пiти додому, щоб повернутися аж у понедiлок.

Венiамiн Соколовський з’явився у кiмнатi тодi, коли Гайовий почав втрачати терпiння. Вiн хотiв було вичитати недбайливому стажеру за те, що примусив себе чекати, але його радiсний вигляд говорив, що Соколовський вже розкрив справу i зараз явить перед недовiрливим шефом злочинця. Але стажер закрив за собою дверi, i Гайовий зрозумiв, що робота попереду.

– Шеф, я знайшов!

З цими словами Соколовський стомлено опустився на стiлець.

– Що знайшов? Злочинця?

– Нi, встановив особу вбитоi.

«Гм, також непогано!» – вiдзначив Гайовий.

– Розповiдай, але в мiру надходження iнформацii.

– Розповiдаю. Я перевiрив усi квартири потрiбного пiд’iзду. Лише у трьох квартирах не вiдчиняли, але сусiди повiдомили, що господарi вже давно поiхали хто у вiдрядження, хто на моря. Як звичайно, нiхто нiчого не чув, лише на восьмому поверсi якась бабулька, котра погано чуе, але ще гiрше спить, сказала, що пiзно вночi iй здалося, що у коридорi хтось вовтузиться.

– Якщо здаеться, знаеш, що треба робити? – невдоволено поцiкавився Орест.

– Хреститися, – парирував Венiамiн. – Саме це я i сказав бабульцi. Вона сприйняла моi слова буквально, перехрестилася i «Христом-Богом» поклялася, що це iй не причулося. Я так думаю, що вона могла говорити правду. Саме пiзно вночi дамочка викинулася з вiкна.

– Поки що не почув нiчого нового, – остудив стажера Гайовий.

– Тодi я поiхав у центр мiста i пройшовся декiлькома вiдомими бутиками. Уже в другому менi пiдтвердили, що ви були правi, шефе: партiя одягу обмежена, продали лише два комплекти, причому один купила дружина консула

(менi вiдмовили в проханнi назвати ii iм’я), а другий було реалiзовано через дисконтну картку. Нашою невiдомою е Авдонiна Василина Рудольфiвна. Тридцять чотири роки. Вдова.

– Авдонiна? – перебив Соколовського Гайовий. – Знайоме прiзвище.

Венiамiн усмiхнувся, вийняв смартфона i став читати:

– Авдонiн Михайло Романович. Сорок дев’ять рокiв. Пiдприемець, але ходять чутки, що свiй статок нажив не зовсiм чесним шляхом. Ну, це i не дивно. Загинув у травнi цього року пiд час вiдпочинку на островi Балi.

«От i iдь кудись на море!» – з досадою вiдзначив Орест.

– Де жила, встановив?

– Так. Є адреса. Це недалеко вiд бутика. Вулиця Дорошенка. Дорогою сюди я заглянув до потрiбноi квартири. Дверi закритi, нiхто не вiдповiдае. Я поставив при входi полiцейського i наказав йому знайти слюсаря, – повiдомив Соколовський.

– Ось це вже щось! – пiдвiвся Гайовий. – Чого сидимо? Прапор у руки – i вперед за орденами!

– А дадуть? – засумнiвався Венiамiн.

– Принаймнi не попруть з роботи!

Дорога до потрiбного будинку зайняла майже п’ятнадцять хвилин, i це враховуючи той факт, що добиралися вони патрульною машиною. Будинок стояв на тихiй вуличцi, що йшла паралельно проспекту Свободи.

– Приiхали, – повiдомив Соколовський.

Орест Гайовий оглянувся i одразу запримiтив срiблястий «ягуар».

– Стажере, перевiр, кому належить це авто.

Соколовський залишився з патрульними виясняти, хто е власником дорогоi машини, а Гайовий попрямував до дверей будинку, бiля яких стояли полiцейський i лiтнiй чоловiк iз сумкою.

Орест представився.

– Старший сержант Ребрик! – вiдповiв полiцейський.

– А ви? – поцiкавився Гайовий.

– Микола. Я з жеку.

– Що ж, пiшли.

Потрiбна квартира знаходилася на четвертому поверсi. Лiфта, звичайно, у таких будинках не було, тому довелося пiднiматися своiми ногами.

Бiля потрiбноi квартири Гайовий кiлька разiв натиснув на кнопку дзвiнка. Крiзь броньованi дверi чувся приглушений мелодiйний передзвiн, але нiхто не поспiшав вiдчиняти.

– Вiдкрийте! – наказав Гайовий слюсарю.

Той мовчки поставив на пiдлогу сумку, дiстав звiдти iнструмент, один вигляд якого змусив Гайового засумнiватися в ефективностi кримiнального кодексу, вправно повозився iз замком, i вже за хвилину справу було зроблено.

– Прошу! – вiдiйшов убiк Микола.

Орест Гайовий обережно прочинив дверi. Там нiкого не було. Зате на четвертий поверх уже встиг пiднятися Соколовський.

– «Ягуар» належить нашiй жертвi, – захекавшись, повiдомив вiн.

– Тобi, Венiамiне, варто бiльше ходити, – порекомендував Орест. – Заходимо!

Позаяк нi вiн, нi тим бiльше стажер зброi не мали, першим пiшов старший сержант Ребрик. Тримаючи в руках пiстолет, вiн сторожко обiйшов усi кiмнати. Гайовий iз Соколовським йшли за ним. Нiчого такого, що могло вказати, чому власниця такоi шикарноi квартири вирiшила викинутися з вiкна, до того ж у спальному районi, вони не побачили.

Зайшовши в останню кiмнату, Ребрик озвався.

– Капiтане! Ви це маете бачити! – сказав вiн.

Орест пройшов у кiмнату. На вiдмiну вiд iнших трьох, тут був повний розгардiяш. На пiдлозi валялися осколки розбитого дзеркала, судячи з кiлькостi, великого розмiру. Помiж ними вгадувалися уламки не менш великоi i дорогоi люстри.

Але все це Гайовий запримiтив значно пiзнiше. Як тiльки вiн увiйшов, найперше, що кинулося йому в очi, була велика дiра у стiнi.

– Що тут, до бiса, сталося? – вихопилося у Венiамiна Соколовського.

– А ось це, любий мiй, нам i належить з’ясувати! – вiдповiв Орест Гайовий.




V


Павло приiхав рейсовим автобусом у потрiбне йому село значно пiзнiше, анiж сподiвався. Село з оригiнальною назвою Кути справдi виявилося навiть не кутом, а справжнiм тупиком. Це був крайнiй населений пункт, куди iздив автобус. Хоч вигляд дороги, що сполучала село з центральною трасою, змусив Павла позаздрити тутешнiм жителям бiлою заздрiстю, це не стало причиною того, щоб прибути на кiнцеву зупинку вчасно. Тому коли водiй, лiтнiй чоловiк, судячи з усього, веселоi вдачi, сказав свое, напевне, фiрмове «Станцiя “Вилiзай”!», годинник показував за двадцять хвилин на десяту. Вiдправа у мiсцевiй церквi вже почалася, спiшити нiкуди, але й тинятися селом потреби немае. Нова людина одразу стае центром уваги i викликае якщо не пiдозру, то принаймнi нездорову цiкавiсть, а цього Павловi хотiлося найменше. Вiн подумав було дочекатися Маркiяна бiля його будинку, але не стовбичити ж перед закритою плебанею всю лiтургiю, та й церква близько. Знову непотрiбнi розмови, тому, тверезо оцiнивши ситуацiю, Загороднiй вирiшив перечекати вiльний час там, де належить йому бути у недiлю, – у церквi.

Як вiн i думав, вiдправа вже почалася, i Павло зайшов до церкви одночасно з останнiми словами священика, котрими вiн закiнчив проповiдь. Загородньому здалося, що Маркiян затримав на ньому ледь уловимий погляд, але одразу переключився на службу. Павло скромно заховався за однiею з колон праворуч, де зазвичай стояли чоловiки. Людей у церквi було небагато, не бiльше п’ятдесяти, але це й не дивно, враховуючи, що i село, у котрому правив колишнiй однокласник, не могло похвалитися великим населенням. Згадавши, що дорогою до церкви йому нiхто не зустрiвся, Загороднiй зробив висновок, що, напевне, зараз вiн бачить усiх мiсцевих жителiв.

Судячи зi здивованих неприемних поглядiв, котрi Павло вiдчував на собi, приiжджих тут було мало, що i не дивно, враховуючи вiддаленiсть села вiд центральноi траси. Та й веселий водiй повiдомив, що виiжджатиме вiн назад до районного центру аж о п’ятiй тридцять, тому у Павла залишалося достатньо вiльного часу, щоб вирiшити те, заради чого вiн приiхав сюди.

Тим часом служба повiльно закiнчилася; отець Маркiян завершив ii звично, з нагадуванням, якого святого сьогоднi згадують, нагадав присутнiм, що чекае iх на вечiрню о п’ятiй годинi.

Люди поволi почали розходитися. Павло не знав, чи доречно залишатися у незнайомiй йому церквi, тому вирiшив дочекатися Маркiяна надворi. Зауваживши на собi декiлька поглядiв, вiн усе ж вирiшив не реагувати на них, хоч йому i було незручно. Зрештою, нiчого дивного у тому, що на недiльну вiдправу приiхала чужа людина, напевне, таке тут траплялося не раз.

Тим часом церкву залишив Маркiян i одразу пiдiйшов до Павла.

Привiталися.

– А я думаю – мара якась чи це дiйсно Павло! – почав Маркiян. – Що ж тебе привело сюди, друже?

– Приiхав до… тебе, – запнувся Загороднiй. – Як я маю звертатися?

– Пусте! – махнув рукою Маркiян. – Для тебе я Марек!

Павло гмукнув. Колишнiй однокласник не забув, як колись називали його у класi.

– Тодi запрошую до господи, – сказав священик. – Пiдкрiпишся з дороги, а там i поговоримо. Це ж скiльки часу ми з тобою не бачилися?

– Рокiв шiсть, напевне, – спробував згадати Павло.

– Шiсть! – пiдтвердив Маркiян. – Не менше.

Вiн провiв Павла до плебанi, яка виявилася навiть незамкненою. На його нiме здивування Маркiян пояснив, що злодiiв у селi споконвiку не було, а чужi сюди не заiжджають – красти нiчого, та й кожен чужак тут на виду.

– Тебе також, мiж iншим, запеленгували, тому якщо маеш намiр щось натворити протизаконне, можеш одразу вiдмовитися вiд цього.

– Та я не збираюся чинити нiчого протизаконного! – вiдказав Павло. – Просто хочу отримати консультацiю у спецiалiста.

– Якщо це пов’язано з питанням церкви, то ти приiхав недаремно.

– Сподiваюся, що це стосуеться церкви.

Будинок, у котрому ось уже чотири роки проживав Маркiян Кирилюк, вражала спартанською обстановкою, але для Павла це не стало несподiванкою. Два роки тому раптово захворiла i буквально за мiсяць згасла Оксана, дружина Маркiяна. Із веселого, дотепного священика вiн перетворився на мовчазну задумливу людину. У служiннi в церквi Маркiян знайшов едине свое спасiння. Вiн навiдрiз вiдмовився перебратися в iншу, багатшу парафiю, котру йому пропонували. Хоч у колах, у яких обертався Маркiян, подiбних вiдмов не терпiли, усе ж iз розумiнням поставилися до бажання молодого священика бути поруч iз могилою рiдноi йому людини.

Але охайнiсть, що панувала в будинку, пiдказувала, що жiноча рука тут усе ж е. На столi у кухнi навiть чекав накритий бiлим рушником обiд.

Зауваживши здивований погляд гостя, господар поспiшив заспокоiти.

– Мiсцевi жiнки постаралися, – мовив вiн. – Я вiдмовлявся вiд такоi честi, але на сходi вони вирiшили по черзi готувати менi обiд на недiлю.

– Тебе люблять, – зробив висновок Павло.

– А також бояться, що я поiду звiдси. Але це даремно: Оксану я не залишу.

Маркiян говорив про дружину, як про живу, i Павло зрозумiв, що для друга вона не помирала.

– Я скину сутану, а ти почекай мене тут, – сказав Маркiян i пiшов в iншу кiмнату.

Павло оглянув кухню, вiдзначив iдеальний порядок i сiв у крiсло перед столом. Вiн вирiшив не форсувати подiй, зрештою, до вiдправки автобуса ще добрих шiсть годин.

Маркiян з’явився несподiвано, уже без сутани, у звичайнiй чорнiй сорочцi, навiть без колоратки. Вiн пiдняв рушник, котрим якась жiнка накрила приготовлений йому обiд. Борщ, картопля з рибою.

– Склади компанiю! – сказав вiн.

Павло хотiв було вiдмовитися, мовляв, тут одному ледве вистачить, але господар не став вислуховувати цi аргументи i налив страву у двi глибокi миски.

Гiсть не став бiльше вiдмовлятись, узяв запропоновану йому ложку, i невдовзi чулося лише постукування ложок об посуд.

– Як тiтка Стефа? – поцiкавився Маркiян, коли з основною стравою було покiнчено i господар запропонував каву.

– Воюе, – повiдомив Павло, спостерiгаючи за дiями Маркiяна.

Господар насипав у турку вже ранiше помелену каву, залив ii холодною водою, причому взяв ii не з крана, а з великого бутля, видно, спецiально припасеного для таких випадкiв. Поцiкавившись, чи п’е Павло каву солодкою, додав цукор, перемiшавши все, i лише затим поставив на вогонь.

– З ким iз невiсток воюе? – запитав Маркiян.

– З Максимом. З невiстками у мами пакт про ненапад.

– А Макс?

– Максим вирiс, змужнiв, але, судячи з усього, не порозумнiшав. Яким шибайголовою був за нашоi молодостi, таким i залишився. Навiть Юля не перевиховала його.

Це розвеселило Маркiяна, i вiн заледве не прогавив момент, коли потрiбно було забирати турку з вогню. Проробивши цю процедуру ще декiлька разiв, вiн розлив свiжий паруючий напiй у фiлiжанки i поставив на стiл тарiлку з солодощами.

– Розповiдай! – сказав вiн.

– Що? – не зрозумiв Павло.

– Причину, через яку ти нарештi згадав свого колишнього однокласника. Адже не лише каву приiхав пити!

– Нi, не лише.

Павло вийняв з кишенi смартфон i, пошукавши потрiбнi фотографii, простягнув Маркiяну.

– Тобi нiчого не говорить цей напис? – запитав вiн.

Маркiян поставив на стiл фiлiжанку, здивовано подивився на фотографiю, потiм рухом пальцiв збiльшив зображення.

– Звiдки це у тебе? – запитав вiн.

– Ти не образишся, коли я не буду вiдповiдати саме на це запитання? – поцiкавився Павло.

– Не ображуся, але ця пересторога даремна. Смiю нагадати тобi, що я священик i з поняттям таемницi сповiдi знайомий не з чуток.

– Але я не сповiдаюсь!

– Забули.

– Ти зможеш розiбрати, що там написано?

– Текст дуже вицвiв, але навiть тепер можу сказати, що це церковнослов’янська мова.

– Ти можеш його прочитати? – не вгавав Павло.

– Спробую, – непевно сказав Маркiян. – Звичайно, краще було б, якби ти привiз iз собою оригiнал.

Павло хмикнув.

– Це для тебе краще. Пергамент виявився настiльки хрусткий, що з нього нiчого не залишилося б пiсля поiздки до вашого села. Вiн узагалi розпався начетверо пiсля того, як я встиг його сфоткати.

– Значить, оригiнал у тебе, i це пергамент.

Павло кивнув головою.

– Забирай свою каву, солодке i йди зi мною, – пiдвiвся Маркiян.

Так вони удвох – Павло з кавою i тацею з солодощами, а Маркiян iз кавою i смартфоном – перейшли до iншоi кiмнати, котра слугувала мiсцевому священику вiтальнею. На столi Павло зауважив ноутбук.

– Шнур маеш? – запитав Маркiян, включаючи ноутбук.

Павло заперечливо похитав головою.

– Пригадую, у школi тобi також завжди чогось бракувало, – незлобно сказав господар i, подивившись на марку смартфона, вийняв iз шухляди шнур вiд свого апарата.

– Що ти хочеш робити? – поцiкавився Павло.

– Якщо ти не принiс менi оригiнал напису, а лише недосконалий знiмок, доведеться пригадати ази iнформатики. Що таке фотошоп, ти не забув?

Вiн кивком голови наказав присiсти поруч, вправними рухами перенiс зображення зi смартфона на екран, вiддав його власнику. Маркiян виявився не лише чудовим священиком, але й вправним навiть не юзером. Павло засумнiвався, чи можна служителя церкви порiвнювати з хакером. Либонь, якщо i можна, то варто використовувати первiсне, ще не негативне значення цього слова.

Попрацювавши над контрастом, яскравiстю, Маркiян добився найоптимальнiшоi картинки. Вiн надпив дещо охололу каву, забувши при цьому про солодощi.

– Ну? – нагадав про себе Павло.

– Не нукай! У нас у семiнарii вiдучили вiд двох слiв паразитiв: «е-е-е» i «ну». Рознукався!

Маркiян вдивився у текст. Вiн одразу розгадав, що напис древнiй i пов’язаний з церковним текстом.

– Я вчився у греко-католицькiй семiнарii, тому церковнослов’янськi тексти нам викладали не як основнi. У православних семiнарiях iм придiляють значно бiльше часу й уваги, – говорив Маркiян, – але, на твое щастя, я мав вiдмiннi оцiнки з усiх предметiв – i важливих, i не дуже. Так от, вiдомо декiлька типiв почеркiв, котрими писали нашi предки: устав, пiвустав, в’язь, скоропис, так зване гражданське письмо. Це – скоропис, i якщо це скоропис, то написаний вiн не ранiше чотирнадцятого столiття. До того скоропису просто не iснувало.

– Що тут написано? – не вгавав Павло.

– Тепер про напис. З церковнослов’янською у мене, м’яко кажучи, не дуже, але зарадити цьому можна. Я бачу у першому рядку слово, котре смiливо можу iнтерпретувати, як Даниiл.

– Пророк Даниiл? Той, що у Вавилонi?

– А iншого я не знаю. Так, дай хвилинку. Тут написано: «Ти же, Данiиле, загради словеса и запечатай книги до времене скончанiя».

– І що це значить?

– У перекладi на зрозумiлу мову цей текст – i це пiдтверджуе Огiенко – звучить наступним чином: «А ти, Даниiле, заховай цi слова i запечатай цю книгу аж до часу кiнця».

Павло нiчого не зрозумiв, про що не забарився повiдомити друговi.

– Менi поки що також не все зрозумiло. Можливо, допоможуть наступнi рядки. Почекай, дай менi сконцентруватися.

Концентрацiя отця Маркiяна затягнулася на п’ять хвилин, i Павло вже почав хвилюватися за друга, але той, неначе нiчого не сталося, продовжив:

– Не буду перевантажувати мозок оригiнальним текстом, але з упевненiстю можу стверджувати, що це цитати з Давидових псалмiв.

– Прочитати можеш? – допитувався Загороднiй.

– Звичайно, можу! Чи ти думаеш, що, окрiм «Благословлю Тебе, Господи…», я нiчого не знаю?

Павло цього не думав.

– Тут хтось написав цитати з рiзних псалмiв, причому один псалом повторюеться двiчi. Слухай. «Тих же, що збочують на своi манiвцi, нехай iх провадить Господь разом iз беззаконцями!» Наступний рядок. «Вернися ж iз нашим полоном, о Господи, немов тi джерела, на пiвдень!» Далi. «Хвалiте Господне Ім’я, хвалiте, Господнi раби, що стоiте в домi Господньому, на подвiр’ях дому нашого Бога!» І останнiй рядок е повтором «Вернися ж iз нашим полоном…»

– Ти все це розiбрав? – захоплено вигукнув Павло Загороднiй.

– Я це все знаю. Не хочу вигадувати i хвалитися, що розiбрав, – вiдповiв Маркiян, – але…

– Що?

– Але що робити далi з цим текстом, я не знаю.

– Це церковнi тексти?

– Це церковнi тексти, але хто iх написав i, головне, чому, сказати не можу.

Маркiян знову вдивився у текст на екранi ноутбука.

– Потрiбно ще щось, а що, не знаю.

Павло спостерiгав за другом, хвильку подумав i лише пiсля того полiз рукою в кишеню.

– Можливо, це допоможе, – сказав вiн i поклав перед Маркiяном загорнутий у носовичок невеликий предмет.

Здивований священик подивився на Павла, перевiв погляд на згорток i обережно розгорнув його. Вiн побачив, що це древня тверда, напевне, сургучева печатка iз ледь помiтним рельефом.

– Звiдки це у тебе? – поцiкавився вражений Маркiян.

– Була на пергаментi, – пояснив Павло. – Вiдлетiла, коли я намагався розгорнути його, тому не потрапила на фото.

Маркiян придивився до печатки. Те, що вона була древня, сумнiвiв не було, а той факт, що нею скрiпили цей дивний документ, свiдчив про його важливiсть. На жаль, хоч щось розiбрати було неможливо або майже неможливо. А якщо…

Зауваживши, що Павло вже заховав свiй смартфон, Маркiян вийняв свого i сфотографував печатку, затим пiд’еднався до ноутбука.

– Що ти робиш? – поцiкавився Павло.

– Те саме, що i з текстом, – коротко пояснив Маркiян.

Вiн швидкими рухами вiдновив чiткiсть напису на печатцi й перевiв дивний погляд на Павла.

– Що? – не зрозумiв той.

– Тепер, Пашо, тобi не вiдвертiтися.

– Ти про що?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45061396) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.