Книга - Галицька сага. Примара миру

Галицька сага. Примара миру
Петро Михайлович Лущик


Галицька сага #3
«Примара миру», третя книга «Галицькоi саги», охоплюе подii, що вiдбувалися у 1923–1928 роках. 15 березня 1923 року у Парижi було вирiшено передати Схiдну Галичину, де переважало украiнське населення, пiд опiку Польщi. Не всiм таке рiшення припало до смаку. Галицькi терени заполонили польськi вiйськовi осадники, на яких Юзеф Пiлсудський покладав великi сподiвання; внаслiдок проведення так званого «шкiльного плебiсциту» значно скоротилася кiлькiсть украiнських шкiл; украiнцiв витiсняють з державноi служби… Щоб протистояти цьому, об’еднуються колишнi вiйськовi, за плечима яких боi за рiдну землю: хтось вступае до лав Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii i продовжуе збройну боротьбу; хтось розумiе, що побороти натиск польських осадникiв можна лише спiльно, створивши кооперативи; хтось шукае щастя за океаном… Життя не лише розкидало перетинцiв рiзними краiнами, але й розвело по рiзних iдеологiях. Поки що вони не воюють один проти одного, але хто знае, як пiде далi?..





Петро Лущик

Галицька сага

Примара миру



Серiя «Сага» заснована у 2019 роцi



Художник-оформлювач М. С. Мендор



© П. М. Лущик, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *



Жителi села Перетин у квiтнi 1923 року










Вихiдцi з села, що жили в iнших мiсцях







1923











Пролог


Євген Петрушевич довго дивився у вiкно, за яким жило таке знайоме йому i таке чуже мiсто, байдуже до всього, що його не стосувалося. Навiть жорстока вiйна, що залишила пiсля себе розбитi долi i розвалену iмперiю, столицею якоi мiсто було не одне столiття, здавалося, зовсiм його не зачепила. Вiдень жив своiм наперед визначеним життям, у якому було мiсце для Моцарта i Бетховена, Штрауса i Шуберта, але не знайшлося гiдного мiсця для долi далекоi звiдси землi, котру ще п’ять рокiв тому знали як Королiвство Галiцii i Лодомерii. Зараз i цiеi назви немае, не кажучи вже про звичну для присутнiх у цьому кабiнетi на третьому поверсi Галичину.

Схiдна Малопольща. Так вiдтепер буде називатися iхня Батькiвщина, за долю якоi вони присягнули покласти своi життя, вступили у запеклу вiйну iз сильним ворогом i… сьогоднi отримали повiдомлення про капiтуляцiю.

Петрушевич згадав очi Симона Петлюри – сумнi i смертельно втомленi, коли зустрiвся з Головним Отаманом два роки тому наступного дня пiсля пiдписання у Ризi договору мiж Польщею i бiльшовицькою Росiею. Тодi Петлюра – людина, котра нiколи не довiряла галицьким дiячам, не кажучи вже про якусь симпатiю, – говорив:

– Ми програли цю вiйну, пане Петрушевич! Хоч як би менi хотiлося сказати: нi, головна битва ще попереду, не все втрачено, – факт не заперечиш. Нас використали, а потiм викинули як непотрiб. На жаль, ми виявилися слабими помiж сильних переможцiв. І ми залишилися самотнi.

Головний Отаман вже неiснуючоi держави довго дивився на холоднi води Вiсли, вид на яку вiдкривався з вiкна його тимчасовоi резиденцii у Варшавi, i нарештi повторив:

– На жаль!

Петрушевич перевiв погляд на людей, що сидiли за столом i чекали на його рiшення. З кожним з них вiн був знайомий не один рiк чи навiть десяток рокiв. Саме вiн запросив iх до себе в уряд ЗУНР в екзилi. І вони повiрили й довiрилися йому.

Кость Левицький був з ним iще вiдтодi, коли тут, у Вiднi, засiдав цiсарський парламент; вони були разом, коли у Львовi у жовтнi 1918 року виникла Украiнська Нацiональна Рада; разом керували новоствореною республiкою; разом мiняли тимчасовi столицi – Львiв, Тарнопiль, Станiславiв, Фастiв… Саме Левицького вiн послав до Риги, щоб перешкодити угодi полякiв з бiльшовиками Украiни. Саме Костю Левицькому вiн довiрив Державний Секретарiат закордонних справ – чи не найважчий та найважливiший орган уряду в екзилi.

Роман Перфецький в урядi хоч i був уповноваженим з питань внутрiшнiх справ, насамперед був вiдомий як професiйний перемовник. Чи не вiд першого дня Листопадового Чину у Львовi Перфецький вiв перемовини то з поляками, то з Вищою Радою Послiв Антанти, то з бiльшовиками. І не його у тому вина, що вiд першоi половини 1919 року ЗУНР уже перестали сприймати як серйозного гравця.

Ярослав Селезiнка спочатку мав повторити шлях свого батька й обох дiдiв: стати священником, але теологiчнi трактати не приваблювали допитливого юнака, i натомiсть вiн став правником. Можливо, за iнших обставин Петрушевич i не довiрив би йому Вiйськову Канцелярiю, але Дмитра Вiтовського вже не було, а Селезiнка все ж воював. Як виявилося, вiн не помилився. Завдяки старанням Селезiнки з таборiв для iнтернованих воякiв Галицькоi армii, розкиданих вiд гiр Чехii до холодних вод Балтики, були врятованi тисячi галичан.

Мирону Гаврисевичу довiрили фiнанси далекоi батькiвщини, але мати справу йому довелося лише з внесками i пожертвами мiсцевих украiнцiв. Вiн пристав до Петрушевича iще 1 листопада 1918 року, але пiд час вiдступу украiнцiв зi Львова опинився в зайнятiй поляками частинi мiста, де був змушений на деякий час залишатися. Пiсля переiзду уряду ЗУНР до Вiдня його як досвiдченого банкiвського службовця призначили спершу ревiзором, а згодом – директором Державноi каси ЗУНР, який пiдпорядковувався Уповноваженому для справ фiнансiв, промислу i торгiвлi.

Поруч Гаврисевича сидить його колега Лев Сироiчковський – керiвник Контролю державних розходiв. Вiн був разом iз Петрушевичем iще з рiдного Станiславова, куди переiхав уряд ЗУНР пiсля того, як у Тарнополi залишатися стало небезпечно.

Погляд Петрушевича зупинився на единiй у кiмнатi жiнцi. Ольга Басараб робила всю паперову роботу, якоi в урядi було багато, i не поступалася своею точнiстю мiсцевим чиновникам, якi останнiми мiсяцями, вiдчувши змiну вiтру, що повiяв з Парижа, намагалися знайти якiсь прорiхи у паперах Державного Секретарiату, але Ольга не давала iм такого приводу.

Саме пiдписи деяких присутнiх у цiй кiмнатi стояли пiд листом, котрий УНРада вiдправила до Ради амбасадорiв 9 березня, у якому вони виступили iз протестом проти польськоi репресивноi полiтики у Схiднiй Галичинi та передачi цього краю Польщi. На жаль, Украiнську Нацiональну Раду вже перестали сприймати серйозно.

Євген Петрушевич лише на мить подивився на свого небiжа Лева, що був керiвником канцелярii, i нарештi сказав:

– Панове, гадаю, нi для кого з присутнiх тут не е таемницею те, що сталося вчора у Парижi. Рада амбасадорiв остаточно вiддала всю Галичину полякам.

Як вiн i передбачав, ця новина не була новиною для присутнiх. Вони про неi знали, але все ж до останнього сподiвалися, що це неправда. А Петрушевич продовжував:

– На жаль, це так. Ще вчора увечерi я отримав з Парижа телеграму вiд митрополита Андрея. Йому вдалося зустрiтися з прем’ер-мiнiстром Французькоi Республiки Пуанкаре, але не вдалося переконати його у нашiй правотi. До того ж, також на жаль, i Святiший Отець змiнив свою полiтику стосовно Схiдноi Галичини i цiлковито став на бiк полякiв. Маемо те, що Францiя, Англiя, Італiя та Японiя вирiшили без нас нашу долю.

– Що конкретно вирiшили амбасадори? – подав голос небiж Лев.

Петрушевич вийняв з теки листок.

– Прочитаю головне. «У зв’язку з цим Конференцiя послiв вирiшила визнати польський кордон:

1) з Росiею:

Лiнiя визначена та делiмiтована згiдно з Договором мiж двома краiнами на власну вiдповiдальнiсть вiд 23 листопада 1922 року…» І так далi. Там кордони з Литвою. І ось знову. «Вирiшила передати Польщi, яка погоджуеться з цим рiшенням, всi права суверенiтету на територiях, що знаходяться в межах вищенаведених кордонiв та iнших кордонiв польськоi територii згiдно з умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року щодо обов’язкiв, необхiдних державам, до яких перейшла якась територiя колишньоi Австро-Угорськоi монархii».

Диктатор ЗУНР, який уже давно перестав ним бути, вiдiрвав погляд вiд ненависного йому тексту:

– Тому, панове державнi секретарi, я вважаю за необхiдне поставити питання про розпуск нашого уряду.

Вiн помовчав деякий час, чекаючи на заперечення, але присутнi не подавали голосу. Тому Євген Петрушевич закiнчив:

– Ми не можемо бiльше виражати iнтереси Галичини, бо, власне, самоi Галичини вже не iснуе!




1


Великдень 1923 року у парафii церкви великомученицi Варвари приемно вирiзнявся вiд цього дня останнiх рокiв. Насамперед у ту нiч, коли парафiяни несли до церкви кошики з пасками, iз заволоченого темними хмарами неба повiльно падали на землю снiжинки – не щiльно, але й не так, щоб одразу танути на одязi людей. Цьому, зрештою, i не варто було дивуватися: Пасха того року припала на восьме квiтня, а сувора зима протрималася до середини березня i навiть пiсля того, як зник останнiй снiг, час вiд часу нагадувала про себе невеликим нiчним морозцем чи, як от зараз, легеньким снiжком.

Ще одна подiя приемно вирiзняла цю Пасху вiд попереднiх. Пiсля чотирьох рокiв (а шлюб дочки Галини до уваги не береться!) порiг церкви знову переступив Василь Вовк. Зазвичай Великодня вiдправа у церквi починалася о дванадцятiй годинi i закiнчувалася тодi, коли за луками сходило сонце, але коваль прийшов значно пiзнiше. Іще звечора вiн не мiг вирiшити, чи пересилуе себе, але коли настав час, то посадив на воза свою вже велику родину – жiнку Орину з Богданом i Галину з Данилом – й усi поiхали до церкви. Орина просто сяяла вiд щастя, що чоловiк нарештi опам’ятався i вiдiйшов вiд своеi упертостi. Для неi самоi ця Пасха була чи не найщасливiшою у життi.

Символiчним був той факт, що Василь пiдiйшов до дверей заповненоi прихожанами церкви саме у той момент, коли отець Петро Лiсович читав слово Івана Златоустого, яке звучало тiльки раз на рiк:

– Якщо хто з першоi години працював, нехай прийме сьогоднi справедливу плату. Якщо хто пiсля третьоi години прийшов, нехай святкуе дякуючи. Якщо хто пiсля шостоi години встиг прийти, нехай нi в чому не сумнiваеться, бо нiчого не втрачае. Якщо хтось аж до дев’ятоi години забарився, нехай приступить без сумнiву i без остраху. Якщо хтось лише об одинадцятiй годинi встиг прийти, нехай не боiться затримки: адже Щедрим е Владика, Який приймае останнього, як i першого; дае спочинок тому, хто прийшов об одинадцятiй годинi, так само як i тому, хто вiд першоi години трудився; i останнього милуе i першому догоджае; i тому дае, i цього обдаровуе; i справи приймае, i намiр вiтае; i дiю цiнуе, i готовнiсть хвалить.

В iншi часи – iще до вiйни – Василь Вовк зазвичай пiднiмався на хори, й односельцi милувалися, слухаючи його приемний голос. Тепер же коваль скромно стояв праворуч вiд дверей i намагався не видiлятися з-помiж iнших чоловiкiв. Дехто час вiд часу скошував погляд на «неофiта», але одразу ж переключався на вiдправу.

Тiеi ночi не було у церквi Валькiв, лише найстарший Гнат стояв за декiлька крокiв вiд Василя, а по тому, як вiн нервово пересмикуе спиною, було видно, що нервуе. Причина нервувати у найстаршого Валька була: ось уже другий день мучиться у пологах невiстка Марта. Їi другi пологи проходять значно важче, анiж першi, i всi Вальки залишилися вдома, вiдправивши одного лише Гната святити паску, але й вiн не знаходив собi мiсця. Вiд чоловiка Андрiя вдома також було мало користi – мати Меланка та Єва Кандиба буквально вигнали його не те що з кiмнати, де мучилася Марта, але й взагалi з хати. Василь Вовк був певен, що зараз, у цю саму хвилину, Андрiй Валько походжае пiд вiкнами своеi хати й нервово курить уже невiдомо який цiеi ночi дзигар. Але всi у селi сподiвалися, що й цього разу обiйдеться, щоправда, дехто спiвчутливо кивав головою i згадував, що немае вже Ганни Вовк – вона-бо свою роботу знала.

Згадавши про покiйну дружину, Василь посмутнiв. Йому пригадалося, як ii несподiвана смерть «посварила» його з Богом. Зрештою, бiль нiкуди не вiдiйшов i пiсля кiлькох рокiв життя з Ориною, i навiть його повернення до церкви аж нiяк не свiдчило про примирення.

Але сумнiви, що роiлися в головi Василя, були незнанi iншим, тим бiльше що на службi люди здебiльшого думали про службу Божу. Лише маленькi дiти, попервах соннi, тепер снували помiж дорослих, чекаючи на головне для них дiйство – коли нарештi будуть святити паску.

Ця мить настала саме тодi, коли на сходi з’явився червоний окраець сонця. Люди облаштувалися великим колом навколо церкви i чекали свого часу, коли пiдiйде отець Петро. Уже здавна жителi окремих сiл, якi i складали парафiю, пiд час освячення пасок мали своi невiдь-ким i коли визначенi мiсця й терпляче чекали свого часу, хоч чекання у такий день нiколи не бувало обтяжливим. Коли отець Петро нарештi пiдiйшов до того мiсця, де на нього чекали перетинцi, сонце вже повнiстю пiднялося над далеким обрiем, але ще не слiпило очей.

Побачивши серед прихожан Василя Вовка, отець Петро задоволено усмiхнувся, вмочив кропило у кропильницю i щедро окропив коваля, а разом з ним i всiх його сусiдiв.

– За всi роки! – пояснив Лiсович i пiшов далi.

Саме тiеi митi, коли краплi свяченоi води впали на кошик Гната Валька, у його хатi нарештi стих голосний стогiн невiстки Марти, а натомiсть почувся писклявий голосок новонародженоi дитини. Меланка Валько обережно поклала на груди стомленоi, але щасливоi положницi довгождане тiльце.

Родина Валькiв поповнилася дiвчинкою.

Звичний перебiг святкування у родини i близьких родичiв – а це пiв села – був порушений, але нiхто на це не скаржився. Усi розумiли, що сiм’я поповнилася ще однiею дитиною, котру на честь баби, що не дожила до цього, нарекли Анастасiею, i все закiнчилося добре. Пiсля хрестин, де хресними батьками стали Олекса Мороз i Марiя Панас, радiсний Андрiй Валько запросив на гостину чи не все село. Приiхав i Петро Лiсович.

Як виявилося невдовзi, не лише для того, щоб посидiти з усiма за столом. Коли основна гостина вже перейшла ту невидиму межу, коли запрошенi помалу почали забувати про ii причину i розмови у сусiдiв знову оберталися навколо майбутнiх польових робiт, отець Петро вiдкликав щасливого батька з-за столу, i вони вийшли за обiйстя на вулицю. Бiля хвiртки стояла лава. Там вони й присiли.

– Що робитимеш далi, Андрiю? – поцiкавився отець Петро.

– А що тут вигадувати? Поле, корови… Сiм’ю годувати треба? Треба! – вiдповiв Валько. – Слава Богу, руки здоровi й навiть ростуть з потрiбного мiсця! Не пропаду!

– Але й голова на мiсцi! – уточнив Лiсович.

Андрiй повернув до священника здивований погляд:

– Та сьи не жалiв!

Лiсович деякий час помовчав, затим сказав:

– Добре, не буду тягнути. Я до тебе у справi, Андрiю.

– Я вас слухаю, отче!

– Спочатку поясню, чому говорю саме з тобою, а не з ким iншим. Гадаю, ти не заперечуватимеш той факт, що тебе тут поважають.

У вiдповiдь Андрiй лише знизав плечима, а Петро Лiсович продовжував:

– Ти воював, i не просто воював, як решта, але за Украiну, i то тоди, коли про неi ще нiхто не чув. Не було украiнцiв, тiлько русини, як на нас говорили австрiяки чи москалi з поляками.

– І ради чого було воювати? – криво усмiхнувся Андрiй. – Щоб у Перетин зайшов Павловський зi своею осадою?

– От про то я i хочу з тобою поговорити, Андрiю! – сказав священник. – Грiха нiкуди дiвати: поляки зараз сильнi i на iхньому боцi закон. Особливо вiднедавна.

Андрiя пересмикнуло. Вiн досi не мiг заспокоiтися вiд того дня, коли два тижнi тому пiсля вiдправи вони вийшли з церкви i перед нею побачили щасливi обличчя польських жандармiв. Тодi селянам i було прочитано про те, що вiднинi вони остаточно належать до Речi Посполитоi Польськоi i мають дотримуватися польських законiв, бо судитимуть iх будуть саме за цими законами. Звiстку про це люди сприйняли мовчки, похмуро, але жодноi iншоi реакцii не було, чого, можливо, хотiлося жандармам.

– Настав час перестати стрiляти, а боротися з поляками iнакше, – вiв свое Лiсович.

– Але за ними сила! – вигукнув Валько.

– Зате нас бiльше! Так, у Павловського двiста гектарiв поля, але навiть у Перетинi разом у всiх вас буде триста!

– Павловського пiдтримуе… як там воно сьи називае?

– Звьонзек Осаднiкув Войскових! – нагадав Лiсович. – Але й ми тоже не сидимо спокiйно. То про що я! Ти знаеш що таке молочарня?!

Андрiй здивувався почутому.

– Певно, що знаю! Забирае у нас молоко, – сказав вiн.

– Нi, ти не знаеш, що таке молочарня! Ви здаете молоко, отримуете грошi й радi з того.

– А що iще?

– Але можна зробити й бiльше! Зараз цiлий свiт збираеться в кооперативу. Самому селянину тяжко справитися i не з одним тiлько Павловським. Треба у нас в парафii зорганiзувати спiлку. Разом – якщо чесно – i Павловського бити легше, я вже не кажу про батька!

– А до чого тут я? – не зрозумiв Андрiй.

– У Львовi збираються мiсячнi кооперативнi курси навчання нових учасникiв нашого руху, то я хочу, щоб ти туди поiхав!

Андрiй задумався. Звичайно, вiн був знайомий з людьми з iнших сiл, де вже виникли такi спiлки, i щиро заздрив iм, адже селянам уже не треба було ламати голову над тим, де подiти те саме молоко чи iнший товар. Вiн навiть подумував про те, чи не зорганiзувати це у Перетинi, але Петро Лiсович випередив його.

– Ви сказали, що це «наш рух», – подав голос Валько. – А до чого тут церква?

Петро Лiсович усмiхнувся.

– Кир Андрей розумiе, що хоч наша церква i е найбiльшою на Галичинi, але й найбiднiшою. І тiлько кооператива може спасти i ii, i людей. Митрополит ще перед вiйною пiдтримував i Крайовий союз господарсько-молочарський, i «Центросоюз». Навiть купив для цього двадцять машин. Буде сильна кооператива – сильною стане i наша Церква!

Андрiй почухав потилицю.

– Та то вiрно: стрiляти набагато легше, анiж сидiти за книжками! – признався вiн.

– Тому й прийшов саме до тебе, а не до когось iншого!

Андрiй замислився.

– Я можу подумати? – запитав вiн.

– Певно, але недовго. Кооперативнi курси будуть у травнi. До того часу я маю вже подати людину.

– Вже у травнi? – перепитав Андрiй.

Вiн, чесно кажучи, сподiвався, що це буде значно пiзнiше, десь аж пiд зиму, коли в селi менше роботи.

– Та чого ти боiшся? Годувати дитину ти не будеш, родина у тебе велика, пропасти не дадуть. Та й скiльки там тих курсiв? Мiсяць!

З цими словами отець Петро попрощався i, не заходячи до хати, сiв на свою бричку i поiхав додому.

Лише пiсля цього Андрiй Валько вийняв дзигарок i закурив. У такому станi його застав тепер уже кум Олекса.

– Що задумався, куме? – постукав його по плечу Мороз. – Як прогодувати таку ораву?

– Саме про то i думаю!

Олекса сiв поруч.

– Так, я щось пропустив. Розказуй!

І Андрiй Валько чесно, нiчого не приховуючи, повiдав Олексi про пропозицiю отця Петра. Мороз уважно його вислухав i лише наприкiнцi поцiкавився:

– Ти хоч не сказав, що не будеш?

– Та я взагалi ще нiчого не сказав!

– Ну, хоч то добре! Навiть i не думай! Так – i всьо! Якщо не можна силою, то хоч так поборемо Павловського! Видiв, як розвернувсьи? Навiть у Семка Кандиби настрiй впав, коли зовидiв трактор.

Це сталося минулоi осенi, коли пiсля жнив селяни почали помаленьку готувати поля до зими. У Перетинi по декiлька коней мали всi, за винятком лише Солтисiв, якi могли похвалитися лише однiею конячкою та й та вже доживала свое. Тодi Олекса саме був у Кандиб. Вирiшили у спiлку (чи пiсля сьогоднiшньоi розмови сказати «у кооперацiю») виконати цю загалом приемну, але важку роботу. Саме тодi до iхнiх вух долинув монотонний металiчний звук, який наближався. Обидва залишили свою роботу i вийшли за браму. Дорогою досить швидко наближався гуркочучи чудернацький трактор. Такий Семен бачив уперше, хоч i цiкавився подiбною технiкою. На тракторi гордовито возсiдав Адам Павловський i поважно, навiть зневажливо, дивився на перетинцiв. Звичайно, сам вiн не сидiв за кермом, лише збоку, кермував трактором якийсь невiдомий, але те, що трактор iде саме до осади, сумнiвiв не було.

Обдавши Олексу з Семеном вихлопними газами, трактор проiхав мимо до вiдновленого Павловським межевого стовпа з написом «Osada Peretynska». Олекса встиг прочитати на тракторi «Fordson-F».

Як виявилося пiзнiше, трактор, що його пригнав на свою господарку Адам Павловський, йому не належав. Це була власнiсть Союзу осадникiв, котру вiддавали в оренду на час осiннiх чи весняних робiт. Тим не менше, це надовго зiпсувало настрiй не одному лише Семеновi Кандибi.

Але Андрiй поки що так остаточно й не вирiшив, чи згоден вiн пристати на пропозицiю отця Петра Лiсовича. До того ж його ще чекала важка розмова з Мартою, котра певне не захоче вiдпускати його вiд себе.

Хоч i на мiсяць, i тiльки до Львова…

Не було на хрестинах, хоч i запрошували, Семена Кандиби з сiм’ею. Не пiти до Валькiв у Семена була поважна причина: з Америки до нього саме приiхав молодший брат Іван. Ще до вiйни, перед смертю батька Ілька, зрозумiвши, що, подiливши батьковi морги, вони нiчого доброго не доб’ються, Іван зiбрав своi нехитрi збереження i разом з iще двома молодими чоловiками iз сусiднього села подався за океан. Довгий час про молодшого брата не було жодноi звiстки, Семен навiть почав подумувати, чи не сталося з ним щось страшне, аж два роки тому несподiвано надiйшов вiд нього лист, де Іван повiдомляв, що живе у Чикаго, працюе на заводi «Форда», навiть одружився з такою самою емiгранткою зi Станiславова i став батьком двох дочок.

А цiеi весни, якраз на Великий пiст, Іван Кандиба несподiвано для Семена приiхав додому, давши зрозумiти старшому братовi, що вiн зовсiм не плануе вiдiбрати у нього батькову землю, а обов’язково повернеться до Америки до сiм’i. Щоправда, Семен одразу зрозумiв, що селянин з Івана нiякий: одягнутий у модний незвичний у селi костюм, поверх якого накинуте дещо свiтлiше пальто i такого ж вiдтiнку капелюх, молодший брат зовсiм не був схожий на людину, котра скучила за плугом.

Звичайно, хутiр Кандиб у цi днi перетворився на прохiдний двiр, адже з «гамериканцем» захотiли поговорити чи не всi у Перетинi, але Семен поставився до цього спокiйно. Коли ж пiдiйшов час молодшому братовi повертатися, Семен вирiшив останнiй вечiр провести з ним, навiть вiдмовившись вiд запрошення Валькiв.

Довго у хатi Кандиб того вечора не гасло свiтло! Здавалося, що за всi попереднi днi, коли Іван гостював у батькiвськiй хатi, вони з братом так i не наговорилися й вирiшили наздогнати згаяний час. Нiхто не знав, коли знову вони зможуть отак поговорити i чи вiдбудеться це взагалi, тому брати намагалися не забути нiчого й нiкого.

А у той самий час, коли швагер Андрiй Валько вирiшував, як йому правильно поступити, Василь Мороз також стояв перед вибором, i причиною цього був саме Іван Кандиба. Одного вечора, коли у Кандибiв були тiльки своi, заокеанський гiсть розповiдав про своi поневiряння американською землею. Хоч Іван i говорив про них з певним смутком, все одно життя там виглядало значно легшим, анiж тут, у селi. Коли ж мова зайшла про роботу на величезному автомобiльному заводi i про якийсь незнайомий «конвеер»[1 - На своiх заводах Генрi Форд першим у свiтi застосував поточний метод виробництва: класичний автоскладальний конвеер.], Василь остаточно загорiвся бажанням побачити це наяву.

Тим бiльше що, маючи намiр одружитися з Марiею Бiлецькою, йому слiд було думати про те, як прогодувати сiм’ю. Вiн не був у захватi вiд того, щоб поселитися у садибi Бiлецьких, де його майбутнiй тесть знову взявся за свое, а дiлити землю з братом Олексою також бажання не було. Залишалося одне: заробити грошi й самому купити землю i поставити хату. Америка здавалася Василевi Морозу iдеальним варiантом.

Тому, вловивши момент, коли його вiдсутнiсть за столом нiхто не помiтить, Василь непомiтно залишив хату Валькiв i подався дорогою до хутора Кандиб.

Дорога вела повз межевий стовп з позначенням, що за ним починаються землi «осади Перетинськоi». Василь криво усмiхнувся. Йому пригадалася та подiя, коли вони учотирьох – вiн, Данило, Кость i Шмунь Гутман – боролися з осадниками такими «радикальними» методами. Василь (i не лише вiн один!) вдячний Олексi i вуйковi Семену за ту неприемну для них, але вiдверту розмову. Здаеться, лише тодi вони зрозумiли, на яку неприемнiсть наражали себе, здiйснюючи такий «теракт». Що ж, iнодi i старших варто послухати, якщо тiльки… вони не вчитимуть молодших жити.

Василь Мороз не знав (як, зрештою, нiхто в Перетинi), що цього дня Адам та Зося Павловськi приймали дорогого гостя. Ще вчора господар iздив до Львова i повернувся назад не сам, а у компанii тридцятирiчного чоловiка явно вiйськовоi виправки. Вiн представив його як капiтана Єжи Бонковiча-Сiттауера. Як виявилося, пан Єжи служив у тому самому полку, де свого часу воював i Адам Павловський. Зося заметушилася, щоб найкраще прийняти гостя, адже чоловiк тихо повiдомив iй, що Бонковiч-Сiттауер недавно обраний головою Союзу осадникiв. Розумiючи, як це може потiм сказатися на iхньому життi, Павловськi намагалися догодити гостевi.

А Єжи Бонковiч-Сiттауер мало переймався такими дрiбницями. Чесно кажучи, вiн нiколи не приiхав би до цiеi осади, розташованоi далеко вiд основних дорiг, якби не той факт, що це був Адам Павловський. Свого часу капiтан Бонковiч-Сiттауер командував ротою, де служив вахмiстр Павловський. Заснувавши Союз осадникiв i ставши його першим головою, Єжи Бонковiч-Сiттауер вирiшив об’iхати схiднi креси i на мiсцi оцiнити ситуацiю. Що ж, поiздка виявилася повчальною, але зовсiм не з тiеi сторони, на що сподiвався голова.

Перша хвиля ейфорii вiд осадництва минула, i настало протверезiння. Виявилося, що велика частина вiйськових, що стали осадниками, просто не знають, що робити iз землею. Із майже дев’яти тисяч земельних дiлянок, переданих колишнiм вiйськовим, лише у шiсть тисяч заiхали новi господарi. Іншi ж просто продали сусiдам, котрим було мало своiх гектарiв, а тi, що приступили до роботи, майже одразу зiткнулися з численними труднощами. І чи не найголовнiшими були сутички з мiсцевими украiнцями. Подекуди ночами то тут то там палали будинки осадникiв. Траплялося, що у полум’i гинули й люди. Дивно, але збiжжя, коли воно ще було на полi, пiдпалювачi не чiпали. Зате з людьми не церемонилися.

Пiсля ситноi вечерi, розхваленоi гостем, причому похвала панi Зосi була не традицiйною у таких випадках, але щирою, Адам запросив гостя пройтися його володiннями. Капiтан Бонковiч-Сiттауер радо пристав на це, адже увесь вечiр йому хотiлося закурити, але присутнiсть малолiтнього сина господарiв Кшиштофа утримувала його вiд цього.

– Як у тебе? – запитав капiтан. – Проблеми е?

Вiн кивнув на темнi силуети хат перетинцiв.

– Були, зараз усе спокiйно, – вiдказав Адам.

– Були?

– Так, у перший день мiсцевi хлопи захотiли завадити менi.

– І що?

– Приiхали жандарми, заарештували найвпертiших.

– І правильно! Цю голоту треба тримати в страху, – згодився Бонковiч-Сiттауер.

– Але я попросив пана комiсара полiцii вiдпустити зачинщикiв.

Вiд почутого гiсть рiзко зупинився.

– Чому? Не розумiю тебе. У тебе, Адаме, раптом виникла жалiсть до цих русинiв?

– Прошу заспокоiтися пана капiтана, – усмiхнувся Павловський. – Нiяких симпатiй до цiеi чернi я не маю. Просто я подумав, що рано чи пiзно зачинщики вернуться додому, а чого чекати вiд озлобленого русина, здогадатися не важко. А так я в iхнiх очах став виглядати не таким уже й жорстоким, та й вони вже не будуть такими впертими.

– І подiяло? – поцiкавився вражений почутим гiсть.

– Принаймнi мiй будинок не спалили!

Бонковiч-Сiттауер подивився на будiвлю.

– Може, ти i правий, Адаме, але з русинами краще розмовляти з позицii сили, – сказав вiн.

– Ви маете рацiю, пане капiтан, але прошу врахувати, що у мене сiм’я, а тепер i Кшиштоф. Я не мав права ризикувати.

Капiтан про себе вiдзначив слушнiсть слiв Павловського.

– Тобто нiяких ексцесiв?

– Та було якось, коли спиляли межевий стовп, але то було один-единий раз i якiсь бахурi, то я навiть нiчого не став робити. Інше погано.

– Погано?

– Так. Я тут один поляк. Навiть поговорити немае з ким. Лише Зося. А так хочеться посидiти в культурнiй компанii!

– А вчитель мови? Вiн не заiжджае?

– Пан Тадеуш живе далеко звiдси, бував пару разiв, але… ми просто не маемо про що з ним говорити. Вiн вчений, я…

Єжи Бонковiч-Сiттауер деякий час помовчав.

– Не буду тебе даремно обнадiювати, Адаме, але справи не такi вже добрi, – нарештi мовив вiн. – Сейм збираеться призупинити вiйськове осадництво, i там уже подумують над тим, щоб дозволити купувати землю в схiдних кресах не тiльки полякам, а й особам iншоi нацiональностi, не всiм, певно, але тим, якi не були покаранi за злочини перед польською державою.

Вражений почутим, Павловський зупинився:

– І як це вiдiб’еться на нас?

– Нiяк! Щодо вас нiчого не змiниться, можливо, матимеш сусiда-русина. Може, навiть знаеш, хто то буде!

Вiдповiдь Павловського здивувала.

– Знаю! Ось! – Вiн показав на хутiр Кандиб. – Вже давно приглядаеться до мене!

– Проти нас воював? – допитувався Єжи.

– Спершу – так, а потiм був з нами пiд Замостям.

– Ну, то не страшно! Якщо не хочеш, щоб твоiм конкурентом (зараз у нас популярне це слово) був твiй теперiшнiй сусiд, можна пригадати йому все!

Капiтан мерзлякувато повiв плечима.

– Холодно, одначе! – сказав вiн.

– Тодi запрошую пана капiтана до будинку! Зося вже зачекалася з гербатою!

І вони заспiшили назад.




2


Дверi купе прочинилися, i в просвiтi виникла постать провiдника.

– Прибуваемо за пiвгодини! – повiдомив вiн.

Ольга здригнулася. Усi цi довгi роки вона чекала цих слiв, в головi продумувала всi варiанти, коли почуе iх, а коли вони нарештi були сказанi, промайнула звичайна думка. «От i все! Це сталося!»

В купе Ольга Басараб вiд Перемишля iхала сама. Вiд самого Вiдня ii супутницею була ii товаришка по роботi в урядi в екзилi. З Оксаною Гаврилюк вони працювали останнi два роки, а коли Євген Петрушевич розпустив уряд i в травнi вiдбув до Берлiна, вони удвох залишилися ще на два мiсяцi – треба було закрити всi фiнансовi справи бухгалтерii, щоб не зосталося нiчого.

Останнiй рiк вона тим i займалася, що закривала фiнансовi справи. Спочатку це був Гельсiнгфорс, потiм Стокгольм i нарештi Карлсбад, куди вона iздила у складi посольства ЗУНР. Всюди iй довелося лiквiдовувати фiнансову згадку про Захiдноукраiнську Народну Республiку. Невелика честь, але вона була i серед тих, хто лiквiдував саму ЗУНР.

Останне ii «досягнення» стало надто болючим, особливо враховуючи ту обставину, що новiй державi вона вiддала все i не тiльки вiд листопадового чину 1918 року. Захоплення влади першого листопада не вiдбулося б, якби чотири роки перед тим з таких же молодих, як i вона, хлопцiв не постали Украiнськi Сiчовi Стрiльцi. Ольга зiтхнула. Вона вкотре згадала обличчя Дмитра, свого майбутнього чоловiка, коли йому не пощастило вступили до лав УСС. Чесно кажучи, Ольга так i не зрозумiла, яким принципом користувалися стрiлецькi очiльники, вiдбираючи з десяткiв тисяч добровольцiв тих, хто потiм став сiчовиком: вiдмовляли, здавалося, найбiльш пiдготовленим i давали «добро» тим, кому б ще належало чекати свого часу. Дмитро Басараб належав до перших. Отримавши вiдмову, вiн, звичайно, засмутився, але це, зрештою, дозволило iм одружитися. Щастя тривало недовго. Вже за тиждень прийшла повiстка до армii, i вони розлучилися. Як виявилося, назавжди. Полк, до якого приписали Дмитра Басараба, пiвроку перекидали з одного мiста в iнше, шукаючи, де можна його прилаштувати, аж поки в Альпах з’явився новий фронт – Італiйський. І треба ж було так статися, що iнфантерист Дмитро Басараб зустрiв свою смерть у першому ж бою!

Досi дивно, як вона тодi не збожеволiла! Добре, що тодi поруч була Стефа Савицька, подруга, з котрою перед вiйною у Львовi дiлили квартиру на вулицi Висп’янського. Ольга стала одним з органiзаторiв першоi жiночоi чоти Украiнських Сiчових Стрiльцiв, спiзналася з тодiшнiм депутатом австрiйського парламенту Євгеном Петрушевичем. З ним вона i колесила Європою. Його, зрештою, i зрадила.

Ользi важко було видiлити той проклятий тиждень i день, коли вона зрозумiла, що Диктатор втратив вiдчуття реальностi й продовжуе жити минулими iлюзiями. Навiть тодi, коли Петрушевич дiзнався про захоплення поляками останнього метра Схiдноi Галичини, вiн не втрачав надii, що це тимчасово i великi держави змусять Польщу виконати своi зобов’язання. Ольга бачила, що опонент Диктатора – Симон Петлюра – попри свое взагалi-то неприязне ставлення до ЗУНР, усе ж реальнiше ставиться до подiй i не будуе повiтрянi замки на пляжному пiску, але навiть це не змусило ii пристати до Головного Отамана – його договiр з Пiлсудським щодо Галичини жiнка пробачити не могла.

Саме тодi до неi у вiденському ресторанi пiдсiв молодий елегантний чоловiк, який представився референтом Начальноi Команди УВО Петром Баковичем.

Про розбiжностi у поглядах Петрушевича та Коновальця щодо подальших методiв боротьби – а тодi це дiйсно були лише розбiжностi – Ольга Басараб знала i, хоч працювала з першим Євгеном, все ж схилялася до пiдтримки другого. Про це, певно, знали в оточеннi Коновальця, тому жiнка не здивувалася, коли колишнiй сотник Галицькоi армii запропонував iй спiвпрацю. Вона полягала не в iнформуваннi керiвника УВО про уряд ЗУНР, як Ольга побоювалася, але у збираннi iнформацii там, куди закине ii доля i воля Диктатора. Ольга Басараб чесно справлялася з покладеними на неi завданнями, тому й не здивувалася, коли перед вiд’iздом з Вiдня iй повiдомили, що у Львовi ii зустрiнуть.

Інакше вона не могла. Не могла просто так кинути все, чому присвятила свое не таке вже й довге життя, й вести спокiйне життя добропорядного бухгалтера, чим i займалася всi цi роки. Дивно, але пiсля того як з подругами з Пласту при Украiнських Сiчових Стрiльцях вона створила першу жiночу чоту, на вiдмiну вiд подруг, Ольга так i не вдягнула вiйськового однострою. У валiзi, з якою вона поверталася додому, лежав знiмок, зроблений у Вiднi. Стрiлець Галина Дмитерко, хорунжа Софiя Галечко та Ольга Басараб. Дивною виглядала ця компанiя: дiвчата у чоловiчих одностроях i… вона у модному одязi й капелюшку. Можливо, саме цей факт i став вирiшальним у виборi Євгеном Коновальцем. Там, у валiзi, лежав i хрест Бойовоi Заслуги третього класу, котрим посмертно нагородили ii чоловiка Дмитра.

Вагон кiлька разiв штовхнуло, як зазвичай бувае перед зупинкою. Найбiльше Ользi хотiлося почути повiдомлення про прибуття поiзда украiнською, але натомiсть прозвучала звична польська фраза, котра повiдомляла, що потяг Вiдень – Львiв прибув на Головний двiрець. Жiнка зiтхнула. Хтозна, можливо, коли б далекого вiсiмнадцятого року сiчовi стрiльцi зумiли втримати цю споруду, сьогоднi було б усе iнакше? На жаль, цього вже нiхто не дiзнаеться.

Але подавлений настрiй, котрий не покидав Ольгу Басараб чи не всю дорогу, вмить вивiтрився, коли через вiкно вона побачила на перонi двi постатi – чоловiка та жiнку. Вона одразу iх упiзнала, хоч i не бачила декiлька рокiв. Напружено вдивляючись у вiкна вагонiв, на перонi нетерпляче переминалися з ноги на ногу ii брат Северин та… подруга Стефа Савицька.

Вмить забулися всi неприемностi. Ольга помахала iм через вiкно рукою, отримала у вiдповiдь не менш гарячi помахи i заспiшила до виходу.

Зустрiч з братом, з яким не бачилась три роки, була щирою. Стефанiя Савицька, яка радiла поверненню подруги не менше, скромно стояла збоку, не бажаючи заважати зустрiчi сестри з братом. Лише коли минув перший радiсний порив, Ольга пiдiйшла до Стефи.

– Ну, здрастуй, подруго! – сказала вона й обняла ii.

Їх пов’язувало багато чого: спiльне навчання в лiцеi Украiнського iнституту для дiвчат у Перемишлi; пiсля закiнчення лiцею вони разом навчалися на однорiчних торговельних курсах при приватнiй академii у Вiднi. Тут вони запiзналися зi студентом Вiденського унiверситету Дмитром Донцовим, зустрiч з яким стала для обох визначальною.

Ольга знову обернулася до брата Северина.

– Мiй багаж…

– Не переживай за свiй багаж! – заспокоiв той. – Стефо, чекайте мене бiля таксi.

Стефанiя Савицька взяла Ольгу пiд руку i повела всередину двiрця. Та вiдзначила, що всерединi головний двiрець Львова мав досить ошатний вигляд, може, й поступався внутрiшнiм iнтер’ером вiденському, але поляки все ж зумiли вiдбудувати його ще кращим, анiж вiн був до вiйни. Щоправда, тут уже нiщо не нагадувало про те, що його побудували австрiйцi. Про те, що тут не залишилося нiчого украiнського, можна було й не згадувати.

– Як доiхала? – допитувалася Савицька.

– Найлегша дорога – дорога додому! – вiдповiла Ольга. – Ми з тобою вже давно не дiвчатка, але не повiриш – не могла стримати слiз, коли переiхали границю Галичини!

– Повiрю! – заспокоiла Стефа. – Те саме було зi мною, коли позаминулого року також вернулася до Львова. Що робитимеш?

– Та за роботу я не переживаю! Бухгалтери потрiбнi всюди. Інше хвилюе. Де жити? До брата йти не хочу. У нього своя сiм’я, а те, що було п’ять рокiв тому, вже давно польське…

Стефанiя усмiхнулася.

– Нашу квартиру пам’ятаеш? – запитала вона.

– На Висп’янського? Звичайно! Там… – Ольна хотiла сказати, що саме у iхнiй зi Стефою квартирi в будинку пiд номером тридцять чотири на вулицi Висп’янського вона познайомилася зi своiм майбутнiм чоловiком Дмитром, але натомiсть лише мовила: – Гарнi були часи!

А Стефанiя Савицька, зробивши вигляд, що не помiтила перемiну в настроi Ольги, продовжувала:

– Так от, подруго! Я далi живу в нашiй квартирi. Самiй оплачувати двi кiмнати дорогувато, вже хотiла навiть прийняти якусь компаньйонку, але Северин вчасно повiдомив мене про твое повернення. Я так розумiю, вiн сказав то з певним намiром. Дiйсно: куди дiвати рознiжену у рiзних посольствах вiденську панянку? Не брати ж до себе!

Вiд таких слiв Ольга засмiялася. Вона оцiнила дотепнiсть Стефи, а та продовжила:

– То як бути з квартирою? Виручиш колежанку чи давати в газету об’яву?

– Не треба нiчого давати! Згадаемо нашу молодiсть!

Стефанiя пiдвела Ольгу до таксi. Та з приемнiстю вiдзначила, що автомобiль нiчим не гiрший вiд подiбних у Вiднi, навiть шофер сидiв з таким поважним виглядом, наче чекав щонайменше цiсаря. Але останнiй австрiйський iмператор Карл ось уже як пiвтора року помер, застудившись на теплому островi Мадейра, тому таксистовi довелося задовольнитися обслуговуванням цих двох поважних дам i чоловiка, який саме з’явився у супроводi носiя. Останнiй тягнув на вiзку три великi валiзи.

Зрозумiвши, що вiдсидiтися не вийде, таксист крекчучи залишив кабiну i допомiг припасувати вантаж.

Северин Левицький розплатився з носiем i допомiг жiнкам сiсти у салон.

– Куди? – поцiкавився таксист, вмикаючи двигун.

Северин запитливо подивився на сестру, але замiсть неi вiдповiла Стефа Савицькi.

– На Висп’янського.

Северин почекав, коли авто вирулить на дорогу, i лише потiм запитав:

– Як там Вiдень?

– А що з ним станеться? – знизала плечима Ольга. – Стоiть байдужий до всього, що його не стосуеться.

Вона на мить замовкла i закiнчила свою думку:

– Тобто до всього!

Ольга спостерiгала за таким знайомим i водночас чужим мiстом. У неi склалося враження, що у Львовi стало менше украiнства, нiж його було за Австрii, хоч i тодi було годi зустрiти хоч якусь вивiску рiдною мовою, лише нiмецькi, польськi й жидiвськi. Тепер же лишилися самi польськi вивiски. Можливо, десь на бiчних вуличках i зустрiчаються жидiвськi написи, але навряд чи украiнськi. Львiв перестав бути мiстом для украiнцiв, як того i хотiли у Варшавi.

Вгадавши думки сестри, Северин нахилився i тихо сказав:

– Завтра познайомлю тебе з однiею людиною. Хотiв сьогоднi, але тобi треба вiдпочити з дороги.

Ольга зовсiм не здивувалася таким словам брата, тiльки кивнула головою. Зрештою, не лише для прожиття на батькiвщинi вона повернулася до Львова.

Людиною, яка наступного дня постукала у дверi квартири на тихiй тiнистiй вулицi, був студент правничого факультету Львiвського таемного украiнського унiверситету Антiн Крезуб. Мало хто у Львовi знав, що пiд цим iменем ховаеться колишнiй сотник УСС i Армii УНР, а тепер керiвник вiддiлу розвiдки Начальноi команди УВО Осип Думiн. Перед тим як постукати у дверi, молодий чоловiк почекав, поки Стефанiя Савицька пiде на роботу, залишивши Ольгу Басараб саму. Тiй поки що спiшити було нiкуди.

– Ви до мене? – запитала Ольга, побачивши у дверях незнайомого худорлявого чоловiка.

– Так, панi Ольго! Наш спiльний знайомий Петро Бакович наполегливо рекомендував з вами зустрiтися, – вiдповiв невiдомий. – Я просто не мiг вiдмовити моему бойовому товаришевi!

Ольга зрозумiла, що це не звичайний вiзит ввiчливостi, тому пропустила гостя у квартиру. Вона провела до кiмнати, котру iй вiдвела Стефа i де вона жила протягом трьох рокiв.

– Прошу сiдати! – запросила Ольга i, коли невiдомий вмостився у крiслi, поцiкавилася: – З ким маю честь?

– Називайте мене Антiн Крезуб. Очолюю вiддiл розвiдки Начальноi команди.

– Так, менi повiдомили про вас! – вiдповiла Басараб i, побачивши здивоване обличчя прибульця, виправилася: – Ну, не про вас особисто, але… про вас.

– Зрозумiло! Я довго не буду вас затримувати, панi Басараб. Скажу лише, що ваша робота в амбасадi високо оцiнена Головним Командантом Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii. Природно, ми зацiкавленi у тому, щоб наша спiвпраця тривала й надалi.

– Що конкретно вас цiкавить? – запитала Ольга.

Вона вже була готова до новоi роботи.

– Розвiдувальний апарат УВО зацiкавлений в отриманнi якнайповнiшоi iнформацii щодо польських вiйськових сил, iх розташування на своiх та сусiднiх територiях, чисельного та особового складу, вiйськового дiловодства, мобiлiзацiйних планiв, характеристики польських офiцерiв у кожному полку, – говорив Крезуб.

– Ви гадаете, це менi пiд силу? – здивувалася Ольга. – Я лише скромний бухгалтер!

Антiн Крезуб усмiхнувся.

– Те, що бухгалтер, не заперечую, але аж нiяк не скромний. Завтра зранку ви вирушите до будiвлi нафтовоi компанii, якiй конче потрiбен досвiдчений бухгалтер. Нашi люди вже стомилися вiдмовляти рiзним претендентам, але вам не вiдмовлять однозначно, – говорив вiн. – Таким чином ви, панi Ольго, отримаете засоби для прожиття, а заодно матимете змогу подорожувати усiею Польщею.

Ольга не могла не вiдзначити зручнiсть такого розкладу.

– Хто про мене знае? – поцiкавилася вона.

– Про вас знаю я!

– Мiй брат Северин… Вiн знае?

– Вашому братовi вiдомо, що я вчитель iсторii i маю певне вiдношення до Сiчових Стрiльцiв та УНР. Зрештою, це вiдомо i польськiй полiцii. Як бачите, жодного натяку на те, що я воював проти Речi Посполитоi. Зрештою, я проти неi i не воював. Природно, я забажав з вами познайомитись. Пiсля того як ви влаштуетесь на роботi, ми зустрiнемось iз вами ще раз. Я зателефоную вам сюди i назву будь-яку годину. Наприклад, скажу, що чекаю вас о десятiй годинi п’ятнадцять хвилин. Це значить, десятого числа о третiй годинi дня я буду в харчовiй крамницi по вулицi Генiнга. Це паралельна звiдси вулиця. Там ми i зустрiнемось.

Антiн Крезуб пiдвiвся.

– От, власне, i все! – сказав вiн. – Зараз вiдпочивайте, а завтра зайдiть ось за цiею адресою.

Гiсть швидко написав на аркушi паперу два слова.

– Про вас там знають!

Вiн подав аркуш жiнцi.

– Не проводжайте мене! До зустрiчi, панi Ольго!

Крезуб елегантно уклонився i залишив Басараб саму. Вона чула, як гримнули вхiднi дверi, але не спiшила iх зачиняти на ключ. Ольга звикла, що у Вiднi вона могла смiливо забути зачинити дверi i не боятися, що до квартири хтось зайде. Їй довго довелося призвичаюватися до того, що для вiденцiв iснуе лише дзвiнок, у який належить дзвонити. Якщо нiхто не вiдкривае, то цьому е два пояснення: або нiкого за дверима немае, або тебе не хочуть бачити. Що ж, тепер доведеться звикати до протилежного.

І Ольга пiдвелася, щоб зачинити за несподiваним вiдвiдувачем дверi.




3


Якось у перших числах серпня Василевi Морозу прийшов лист. Дивно було те, що вiдправником був консулат З’еднаних Держав Пiвнiчноi Америки[2 - Так за часiв Польщi на Галичинi називали США.] у Варшавi. У Морозiв саме зiбралися всi своi: i Вальки, i Кандиби – святкували обжинки. Обережно, як велику цiннiсть вiдкривши конверт, здивований Василь дiстав складений удвое аркуш. Розгорнувши його, вiн побачив зверху розпростертого орла – не такого простецького, як на польському гербi. Текст був написаний латинськими буквами, але був не польський. Щоправда, деякi слова виявилися знайомими. Присутнi за столом розiбрали лише «Vasyl Moroz» та «Ivan Kandyba». Першим здогадався у чому рiч Семен.

– Та то ж наш Іван обiцяв тобi виробити дозвiл на виiзд! – вигукнув вiн.

Про те, що молодший брат мае намiр поiхати в Америку на заробiтки, в родинi знали, але про себе сподiвалися, що нiчого з цього не вийде. Ще пiд час перебування Івана Кандиби в Перетинi Василь домовився з ним, що той спробуе забрати його до себе, але вiдтодi минуло чотири мiсяцi i юнак вже почав думати, що молодший Кандиба забув про нього. Тепер же з’ясувалося, що американський консулат надто довго вирiшував, чи давати йому карту в’iзду.

Тепер Василевi залишилося отримати паспорт i назбирати «157 i пiв доляра на подорож та 25 долярiв на кошти перших днiв побуту». З цього всього саме грошi у Василя були. Їх спецiально залишив йому Іван Кандиба, дiзнавшись про бажання юнака пiти його дорогою. Якби справа не вигорiла, то грошi залишилися б у Семена.

Як видно, не залишаться.

Ще одна обставина допомогла Василевi: саме напередоднi йому виповнився двадцять один рiк – мiнiмальний вiк, коли давали дозвiл на виiзд.

Звiстку про те, що Василь Мороз iде до «Гамерики», у Перетинi сприйняли по-рiзному. Хтось розумiв, що назбирати грошей на пароплав легше, анiж на декiлька моргiв поля, та й нiчого доброго не буде вiд того, що два брати з родинами житимуть пiд одним дахом; дехто пiдтримував Василя, наголошуючи на тому, що iде менший Мороз не куди-небудь, а до Івана Кандиби, який, власне, i став призвiдцем цього рiшення; хтось згадав Катерину iз сусiднього села, яка ще перед вiйною поiхала за океан i пропала. Вже пiзнiше родина дiзналася, що жiнка була на тому великому кораблi, який потонув дорогою до Америки. Тодi назва «Титанiк» селянам ще нiчого не говорила.

Увесь серпень молодший Мороз затратив на те, щоб отримати паспорт. Це виявилося не так уже й просто, як здавалося попервах, аж ось довгождана книжечка опинилася у нього в руках. Залишалося тiльки вибрати вдалий час.

Вiн настав на початку вересня, коли запанувала тепла погода – ще не осiнь, але вже не лiто. За той час, коли довелося поiздити до Львова i назад, Василь одразу став якимсь дорослим, уже не таким шибайголовою, але солiдним, i навiть брат Олекса помiтив такi змiни. Коли все було вирiшено, всi комiсii пройденi й навiть призначений день вiд’iзду, Василь вирiшив оглянути рiдне обiйстя. Йому хотiлося запам’ятати свiй дiм. За цим заняттям його застав Олекса.

Усi цi днi, коли молодший брат мотався мiж Перетином та Львовом, вiн вiдчував провину перед Василем. Хоч самi поiздки й не були обтяжливими (у Львовi Василь зупинявся у середульшого брата Федора), все ж вiдчуття того, що рiшення поiхати за океан спричинили i його обережнi розмови про життя пiсля Василевого весiлля, не могли залишити Олексу спокiйним. Його роздуми вгадав i Василь. Вiн пiдiйшов до Олекси й мiцно обiйняв за плечi.

– Не картай себе, брате! – заспокоiв його Василь. – Я все розумiю, але не думай, що тiлько твоi слова стали причиною. Сам видиш, що нам двом замало i батьковоi хати, i його моргiв. А був би Хведько, то навiть не знаю, чим би то сьи кiнчило. Тому я навiть хочу iхати.

– А якби не Кандиба? – запитав дещо заспокоений цими словами старший брат.

– Навiть не знаю, – зiтхнув Василь. – Пiшов би до Павловського. Куди б сьи дiв! Уже лiпше до него, як до москвофiла тестя!

Олексi стало весело.

– Чого ти смiешсьи?

– Павловський тебе не возьме! – впевнено сказав вiн.

– Чого?

– А як впiзнае у тобi того вар’ята, що грозив приголубити його Зосю?

Цього разу почервонiв Василь:

– Та коли то було! Та й Адам мене не впiзнав. Говорив-то один Данько Солтис!

– Не треба так легко думати про осадника, – мовив Олекса. – Вiн, гадаю, впiзнав вас усiх, але нiчого робити не хоче. Ну, вкаже на вас полiцаям, кинуть вас до кримiналу, а вiн лишисьи один з нашими хлопами. Тим бiльше що ви поводитеся чемно.

– Ага, тiлько панi Зося наганьие коней, коли iде через село, як за нею вовки женутьсьи!

– Береженого й Бог береже! – зробив висновок Олекса.

Вiн з задумою глянув на Василя.

– І все ж не хочу тебе вiдпускати! Далеко, та й там земля тоже не медом мазана! Чув, Іван Кандиба розказував, як тьижко робив, щоб назбирати хоч якiсь грошi.

– Та знаю! Але ти, Олексо, не переживай. Справлюсьи! Морози нiколи ледачими не були!

Здавалося, лише тепер Олекса по-справжньому пiзнав молодшого брата. На Покрови минае десять рокiв вiдтодi, як вiн пiшов служити до австрiйськоi армii. Малому Василевi було тодi одинадцять. За тi роки вiн встиг двiчi повоювати, побачити розвал «бабцi Австрii» i недовге життя Украiни, стати батьком двох синiв i… майже не бачити, як iз брата-шибайголови вирiс слiчний парубок. Шкода, що батько не дочекався цього!

– Ти там дивисьи, не перепрацьовуй! – наставляв брата Олекса. – Не знаю, чи всьо сказав Іван Кандибiв, але не думаю, що в Америцi просто за так платять грошi. Наробитисьи треба, дай Боже! І не звикай до гари, бо сам знаеш – то бiда!

– Та я i не люблю того! – заспокоiв брата Василь, на що Олекса мовив:

– Ну-ну, всi так кажуть! А пiсля тьижкоi роботи рука сама сьи тягне до келiшка.

Василь усмiхнувся.

– То менi не грозить! Вуйко Іван казав, що в Америцi е якийсь «сухий закон». Не можна пити.

– І то добре!

Так вони проговорили добру годину, аж Василь раптом заспiшив прощатися, пославшись на невiдкладнi справи. Хоч Олексi i хотiлося довше поспiлкуватися з братом, адже раптом виявилося, що за цi роки вони так i не поговорили серйозно, по-чоловiчому, але зрозумiв, що не лише вiн чекае на розмову.

З-помiж численних побажань, котрими супроводжувалося чи не кожне прощання перед далекою дорогою, розмова з Марiею Бiлецькою стала для Василя найтяжчою. Дiвчина так i не змогла зрозумiти, чому ii нареченому так конче потрiбно iхати аж за океан, щоб заробити грошей.

Вони зустрiлися бiля «iхньоi» верби над ставком. Василь встиг попрощатися з усiма своiми родичами, отримати необхiднi у таких випадках настанови, пообiцяти, що берегтиме себе i точно через три роки повернеться. Зрештою, щодо останнього, то у Василя просто не було вибору: карта в’iзду до Америки, а, вiдповiдно, i вiза була чинною саме на три роки. Повнiстю поглинутий пiдготовкою до вiд’iзду, до останнього дня Василь Мороз навiть не змiг спокiйно поговорити з коханою.

– Невже так конче треба туди iхати? – вкотре говорила дiвчина. – Так далеко i так надовго?

Василь обiйняв Марiю i притиснув до себе.

– Ну, не починай знов, Марiйко! Ти ж знаеш, що iхати я мушу.

– Але чому? – не заспокоювалася дiвчина.

– Во, дивись! Ми сьи женимо. Куда ми пiдемо жити? До себе в хату не поведу. Там Олекса з двома малими дiтьми, та й Ганя знов у тяжi. А з твоiми батьками я жити не буду! То куда нам йти? У прийми? Чи до поляка? Не, до Америки лiпше! Та й зароблю грошей, вернусьи! Тоди ми i хату поставимо, i моргiв купимо!

Марiя зiтхнула. Вона розумiла, що рiшення Василя поiхати вже не переробиш, та й грошi витраченi великi, не вернеш, але все ii ество противилося тому, що iм треба було розстатися.

– А ти мене не забудеш? – обережно запитала вона.

Василь посмiхнувся. Дiвчина цього не бачила, бо притулилася до його плеча, але вiдчула.

– Головне, щоб ти мене дочекалася! – сказав вiн.

– А ти, значить, не? – вiдiрвала голову вiд його плеча Марiя. – То тiлько менi треба чекати, а тобi не?

– Ну про що ти кажеш? Просто у мене не лишисьи часу на рiзнi гульки. Я туди iду не гуляти, а заробити грошей. Та й з ким менi там гуляти? З американками? Там, кажуть, багато негрiв. То шо, я буду з ними гуляти?

Цi слова трохи заспокоiли дiвчину.

– А мене чого тоди не береш? – усе ж запитала вона.

– А тобi ще нема потребних рокiв! Там беруть з двайцiть одного.

Вiдповiдi на подiбнi питання Марiя, звичайно, знала, але щораз сподiвалася, що все може змiнитися у будь-яку хвилину.

– А тобi не страшно iхати самому? – запитала натомiсть.

– Та чого самому? – вiдповiв Василь. – Я буду не сам. Нас там багато.

– Як то? Та з парафii крiм тебе нiкого!

– Зато з цiлого краю багато!

І Василь розказав, як проходитиме його подорож.

– Нас зiбрав Державний Уряд Посередництва Працi у Львовi, – говорив вiн. – Там нас перевiрили, чи маемо ми право на дорогу до Америки i хто нам його дав. От у мене був дозвiл вiд вуйка Івана Кандиби. То е мiй далекий свояк i якби не запрошене з заводу, де вiн робить, то я точно не попав би до Америки. Кого вже прийняв Уряд Посередництва, той зголосивсьи до Корабельного Товариства, через яке маемо iхати, щоби забезпечити собi мiсце на кораблi i пiддатисьи лiкарським оглядинам, чи здоровий. Тоди Товариство повiдомляе, коли i де я маю прийти до перегляду до делегата залiзничного товариства, яке перевезе мене до Гамбурга.

– А то де? – запитала вражена Марiя.

– В нiмцях. То е великий порт, звiдки вiдпливають судна до Америки.

Звичайно, Василь Мороз говорив лише те, що знав сам i що довелося пройти, але його слова здалися дiвчинi чимось неймовiрним, адже вдома розмови крутилися здебiльшого навколо домашнiх справ i загалом були буденними й нецiкавими. Звичайно, iнодi батько Тома повертався зi Львова iз новинами, котрi виходили за щоденнi рамки, але Марiя не часто до них прислуховувалася: знаючи ставлення Василя до дiяльностi ii тата, вона також не цiкавилася тим, чим той займався. От i сьогоднi тата знову немае вдома, поiхав до Львова до свого Товариства, залишивши всю хатню роботу на неi i маму. Щоправда, пiсля кожноi такоi поiздки тато привозить багато грошей. Зазвичай вони з мамою тримають це все у секретi навiть вiд неi, Марii, але нiщо не могло сховатися вiд ока допитливоi дiвчини. Якось вона таки взяла одну купюру з чималенькоi купки i пiшла з нею до склепу Мошка. Той повертiв у руках однотисячну марку i… вiдав назад ошелешенiй дiвчинi. На ii нiме запитання Мошко вiдповiв, що за такi грошi вона не купить нiчого. Потрiбно хоча б десять тисяч.

Звичайно, десять тисяч дiвчина не принесла, але й вкрадену тисячу також не повернула на мiсце, слушно припустивши, що батьки нiчого не втратять, як i не помiтять пропажi.

А зараз Марii просто хотiлося, щоб Василь нiкуди не iхав, залишився з нею, i вона згодна була жити з ним де завгодно: у батькiв, тулитися i в хатi Василевого брата чи навiть у наймах у Павловського.

Але дiвчина розумiла, що рiшення коханого остаточне.

– Я мушу йти, – нарештi сказав юнак. – Завтра зране треба вставати. Дядько Семко казав, що вiдвезе до потяга. Прийдеш?

– Прийду! – пообiцяла Марiя, швидко цьомкнула Василя в щоку й побiгла додому.

Вона вже не хотiла нiкого бачити, але тут, як на бiду, до хвiртки вийшла мати.

– На гульки пiшла! – строго запила вона. – Н?чого сказати – знайшла собi кавалера!

– Мамо, не починайте знов! – огризнулася дочка.

– А я i не починала! То наша дочка почала сама! В тебе нема нiякоi поваги до батька. Хiба ти забула, що через Морозiв натерпiвся наш тато?

– Мамо, то всьо неправда! – пробувала заперечити Марiя.

– То значить, твiй батько i твiй брат брешуть, а твiй Василь каже правду? Господи, i нашо нам таке горе у сiм’ю? Одна дочка зрекласьи родини, а тепер друга робит так само! Один Степанко лишивсьи!

Про Степана родина не знала нiчого вiд того дня, як його зустрiв пiд Замостям Роман Панас. Вiдтодi минуло три роки; що сталося з сином, нiхто не знав, але пiвроку тому Тома попросив Антона Гул-лу щось дiзнатися. Той, певно, нiчого конкретного не повiдомив, тiльки обнадiяв Бiлецького, що вiдтодi, як завершилася польська вiйна, нiяких великих битв Радянська Росiя не вела, тiльки в Криму, але переконав Тому, що нiхто не буде перекидати вiйська з пiвночi на пiвдень, якщо там е достатньо своiх. Невiдомо, чи переконали такi докази Тому, але Катерина якось одразу заспокоiлася. Просто вона хотiла вiрити, що з сином усе добре, тим бiльше що материнське серце пiдказувало, що так i е.

А Марii просто набридло сперечатися. Вона мовчки пройшла повз матiр. Марiя важко зiтхнула. Їй дуже хотiлося, щоб дiтям було добре, але у них на те була своя думка…

Серед тих, хто давав настанови майбутньому емiгранту Василевi, не було Андрiя Валька. Саме в ту хвилину, коли наймолодший Мороз прощався з Марiею Бiлецькою, його швагер заходив до склепу Гутманiв. За стiйкою саме стояв Моше. Появу такого нечастого вiдвiдувача вiн зустрiв звичною посмiшкою, але з Андрiем у нього були непростi стосунки. Хоч розмова ще на початку проживання Гутмана в Перетинi i була единою, все ж Моше не забував пересторогу, озвучену Вальком того дня.

– Давненько ви не заходили до нас, Андрiю! – озвався Гутман. – Усе в трудах! Хоч не можу не похвалити вас – справа, котрою ви займаетесь, потрiбна. Повiрте моему досвiду!

Моше Гутман належав до кооперативу торговцiв, i навiть одного разу це врятувало його вiд банкрутства.

– Так, роботи багато, але то потрiбне дiло! – згодився Андрiй.

– То, може, щось хочете купити? – з готовнiстю запитав Гутман.

– Та нi, не нинi!

– Якщо не маете пеньонзи[3 - Вiд польського pieniadze – грошi.], то я можу дати в борг!

– Нi, не треба, а саме через борги я i прийшов до тебе!

– Борги? – здивувався Гутман. – Щось я не пригадую, щоб давав у борг крам[4 - Товар.] Валькам!

– Нам – нi! Але половина Перетина купуе у тебе крам у борг!

– А що поганого я роблю? Моше розумiе, що не всi зараз мають пеньонзи, а як i мають, то вже завтра вони будуть простим папером. От i вiддаю крам просто так, але записую до зошета. Будуть в людей пеньонзи – вiддадуть, не буде – що вже зробиш!

– Слухай мене, Мошку, що я тобi скажу! – мовив Андрiй Валько. – Те, що ти пiшов на таке, я можу тiлько тебе похвалити. Але я повторю: половина перетинцiв е у твоему зошитi. Так може тягнутисьи довго, але до того часу, поки буде всьо добре. Як-но станетьсьи якась буча, боюсьи, що всi твоi довжники згадають про твiй зошит. Ти вже забув про свое мiсто?

Моше Гутман спохмурнiв. Вiн чудово пам’ятав той погром у Кольбушовi i вiсьмох замордованих евреiв. Уже тут у спокiйнiй обстановцi вiн проаналiзував те, що сталося, i дiйшов неприемного висновку: бiльшiсть убитих мали так званi «борговi зошити», у яких вписували iмена своiх боржникiв. А серед погромникiв були не лише польськi жовнiри, але й мiсцевi поляки iз цих спискiв. І там дiйсно нiхто не згадав би про тi зошити, якби не трапилась така «чудова» нагода.

– Ви гадаете, що те саме можливе й у Перетинi? – запитав Гутман.

– Коли хтось каламутить воду, догори спливае не тiлько риба, але й всяке гiмно, – вiдповiв Андрiй. – Риби можеш не боятисьи, а во друге…

– То що менi робити?

– Я не знаю! Хочеш – подаруй людям iхнi борги, бо сам видиш – грошi зараз нiякi; хочеш – не давай бiльше в борг, поки не вернуть, що виннi.

Андрiй Валько попрямував до дверей.

– Чому ви так зi мною говорите? – зупинив його Гутман.

Андрiй обернувся:

– Хочу, Мошку, щоб ти знав: хоч ти i не наш, але ти менi сьи видаеш ближчим, нiж Павловський з осади. Тим бiльше, кажуть, що нашi апостоли тоже спочатку були не те що жидами, але й юдеями. Тому подумай на моiми словами!

Андрiй Валько покинув склеп i швидкими кроками попрямував до Морозiв.

Василь Мороз ще не чув його настанов перед вiд’iздом.




4


Левко Вовк обережно вiдчинив дверi лабораторii, готовий до того, щоб отримати нагiнку за свое запiзнення (у дворiчноi Анни-Надii лiзли зубки, тому вони з дружиною цiлу нiч не спали), але застиг вражений.

Замiсть того щоб у такий час вже працювати, у чому не переставав кожного разу наголошувати професор Франц Екснер, спiвробiтники сидiли за столами i… не вiдривали очей вiд газет, яких тут було багато. Здивований Левко вже готовий був зробити висновок, що професора сьогоднi не буде – як-не-як сiмдесят п’ять рокiв, – але тут саме з-за однiеi з газет виникла голова Екснера.

– Доброго дня, Лео! Запiзнюетесь ви сьогоднi! Пропустили найголовнiше! – з докором сказав професор.

– Що пропустив? – не зрозумiв Левко. – Хтось випередив нас?

Вiн мав на увазi науковi дослiдження, над якими вже другий рiк працювала iхня лабораторiя.

– Ви не читали вранiшнiх газет? – здивувався Екснер, i очi всiх присутнiх вiдiрвались вiд свого заняття i втупилися у Вовка.

– Не маю такоi поганоi звички, – зiзнався Левко. – Вiльного часу зранку майже немае, доводиться читати, снiдаючи, а останнiм часом у газетах пишуть таке, що аж нiяк не сприяе спокiйному перетравленню iжi.

– Отут ви маете рацiю, Лео! – згодився професор. – Сьогоднiшнiй матерiал залишив би неперетравленим увесь ваш снiданок.

– А що сталося?

– Вчора в Мюнхенi наш спiввiтчизник спробував здiйснити державний переворот!

– Хто? – не зрозумiв Левко.

– Такий собi Адольф Гiтлер з Лiнца.

– Мiй земляк! – озвався з-за крайнього столу Ганс Керн. – Мiй дiд у дитинствi приятелював з батьком Гiтлера Алоiсом – у тi ще часи, коли вони обидва жили у Лiнцi i той носив прiзвище своеi матерi Шикльгрубер. Потiм помiняв його на бiльш милозвучне.

– А нам чого переживати? – здивувався Вовк.

(Проблема зi змiною прiзвища зачепила i його. Мiсцевий унiверситет нiяк не хотiв приймати на роботу Левка Вовка, тому за рекомендацiею професора Екснера вiн став Лео Вольфом.)

– Це вам, Лео, справдi нема чого переживати, а так запроторять за грати нашого ефрейтора за спробу державного перевороту в iншiй краiнi, що вийде вiн з неi не ранiше, анiж вона розвалиться вiд старостi, – пояснив професор Екслер. – Так, молодi люди, щось ми засидiлися сьогоднi! Дайте Лео газету, нехай швидко ознайомиться з останнiми подiями, а самим за роботу.

Левко хотiв було заперечити, що до перегляду преси у нього зовсiм не тягне, але той-таки Ганс всунув йому в руки купу газет: мовляв, читай, начальство дозволило.

Левковi нiчого не лишалося, як скористатися нагодою i якось заповнити прогалини у знаннях, що стосувалися навколишнього свiту. Зазвичай його цiкавили подii з Польщi, але тепер вiн жив у Вiднi й, природно, не мiг бути необiзнаним у тих подiях, якi вiдбувалися на пiвночi.

Газети, якими забезпечили украiнця, були здебiльшого австрiйськi та нiмецькi, але трапилася й американська «Чикаго Дейлi Триб’юн». Левко скромно вмостився на звiльнене мiсце за столом i став похапцем читати. Вiн не знав, у який саме момент професор Франц Екслер, що мав непередбачуваний характер, вiдiрве його вiд читання.

Австрiйськi газети, напевне, передрукували своi статтi з нiмецьких, тому Левко не став розмiнюватися на пошуки першоджерела. Із першоi ж статтi вiн дiзнався, що увечерi восьмого листопада, скориставшись тим, що в Мюнхенi у примiщеннi пивного бару «Бюргербройкелер» зiбралося близько трьох тисяч людей, включно з керiвництвом Баварii i мiсцевою бiзнес-елiтою, щоб почути виступ лiдера баварських правих генерального комiсара Баварii Густава фон Кара, шiстсот членiв СА оточили заклад, встановили навпроти його входу кулемет, а лiдер НСДАП Адольф Гiтлер, увiйшовши в зал, заскочив на стiл, пострiлом в стелю зупинив того, хто виступав, i проголосив: «Нацiональна революцiя почалась! Баварський уряд i уряд рейху позбавленi влади». Гiтлер проголосив пiдготовку походу на Берлiн для усунення вiд влади президента Фрiдрiха Еберта, в чому його пiдтримали герой Першоi свiтовоi вiйни Ерiх Людендорф, командувач збройними силами Баварii генерал Отто фон Лосс i начальник баварськоi полiцii полковник фон Зайссер. Гiтлер тут же проголосив фон Кара регентом Баварii, Людендорфа – головнокомандувачем нiмецькою армiею, а самого себе – iмперським канцлером. Газета недвозначно натякнула на схожiсть цього походу з «походом на Рим», здiйсненим Муссолiнi рiк тому. Наступного дня нацисти пiд знаменами зi свастикою i вiйськовими штандартами тритисячною колоною, яку очолював Гiтлер, Людендорф i Гьорiнг, попрямували до центру Мюнхена. Бiля Мiнiстерства оборони шлях iм перегородили посиленi наряди полiцii, чисельнiстю у сто чоловiк. Пiсля нетривалих перемовин почалась перестрiлка, в якiй загинуло шiстнадцять нацистiв i трое полiцейських. У Гiтлера виявилася зламана ключиця (надто рiзко впав на брукiвку при першому ж залпi – спрацювала навичка, вироблена на вiйнi, крiм того його намагалися прикрити своiми тiла члени СА, але не розрахували своi сили), а Гьорiнг отримав поранення в стегно. Протягом декiлькох годин пiсля придушення путчу були заарештованi всi його лiдери. Їх чекав суд, про наслiдки якого можна було лише здогадуватися.

Левко вiдiрвався вiд читання. Вiн не розумiв, чому подii в однiй iз земель Нiмеччини так схвилювали австрiйцiв. На одну партiю i одного лiдера в Нiмеччинi стало менше. Там ще комунiсти залишилися!

Левко вiдклав газету. Треба приеднатися до iнших, але вiн вирiшив трохи зачекати. Так склалося, що у Вiднi вiн залишився сам. Усi його знайомi – про друзiв не йдеться; за увесь час, що вiн жив в Австрii, Левко так i не змiг знайти справжнього друга, – залишили столицю: розчарувавшись у партнерах, вiдбув до Іспанii Василь Вишиваний, разом з Вiльним унiверситетом перебрався до Праги Іван Горбачевський. Навiть випадкове знайомство з Осипом Назаруком виявилося коротким. Влiтку минулого року вiн поiхав до Канади, але там i залишився. До Левка доходили чутки, що Осип Назарук працюе у якомусь часописi, але на цьому вiдомостi про нього й обривалися.

Для Левка единою дорогою людиною стала Марiя. Вона i маленька дочка були тим рятiвним острiвцем, куди вiн спiшив кожного вечора. Ще й не частi листи з дому.

Батько взагалi не любив писати – а у тi часи, коли Левко жив вдома, то й писати було нiкому, всi своi були поруч, – але зараз усе ж доводилося вiдписувати на лист сина. Спершу Левко хотiв писати частiше, але вже пiсля другого чи третього листа раптом виявилося, що описувати взагалi-то нiчого, не хотiлося повторюватися, i листи стали вже не такими частими. Тим не менш, кожних пару мiсяцiв вiн усе ж писав батьковi. Напевне, ранiше, коли i Вiдень, i Перетин належали однiй державi, листи доходили швидше, хоч Левко цього достеменно не знав, але тепер завiтному чотирикутнику доводилося минати два кордони, а насамкiнець i львiвський поштамт, де, можливо, не раз ламали собi голову над тим, де ж лежить цей таемничий Перетин, про який знають у самому Вiднi.

Листи батька не вирiзнялися оригiнальнiстю, повiдали про звичайне буденне сiльське життя, як от «недавно закiнчили збирати збiжа, у Валькiв поламав ся вiз, мусив робити iм вал, а Василь Морозiв написав з Гамерики, що вже пристав до роботи», але Левко саме на такi звiстки i чекав. Головне, що це писав сам батько!

Вже iз самого початку вiн спокiйно поставився до звiстки, що батько вдруге одружився. Можливо, якби вiн був поруч, його вiдношення до Орини було б iнакшим, але зараз Левко розумiв, що батьковi одному важко, як, зрештою, важко було й Оринi. Зараз же з-помiж скупих батькових слiв вiдчувалося, що вiн пишаеться прийомною дочкою Галиною, а особливо малим Богданом, у якому душi не чуе.

Завдяки таким листам Левко був поiнформований про всi перетинськi подii. Вiн знав, що Степан Бiлецький десь пропав у Росii i рiднi не знають, що з ним сталося; Михайло Смоляр остаточно став Мiхалом i в нього народився син Тадеуш, що особливо боляче перенiс батько Якiв; а от Семен Кандиба може пишатися своiм сином Грицем – той вчиться у гiмназii в Кам’янцi i подае великi надii.

Левко зiтхнув. Невiдомо, чи зможе вiн ще вiдвiдати свое село i чи застане живим батька. Доля порозкидала iх свiтами i повсюди змусила пустити корiння.

Але, одначе, вiн засидiвся!

Левко Вовк не став чекати, коли про нього згадають, акуратно поскладав на столику газети, надягнув халат i попрямував до лабораторii, де вони усi ось уже третiй тиждень поспiль проводять складний експеримент…

Наприкiнцi робочого дня, пiсля одноманiтних дослiдiв, про ефективнiсть яких можна буде судити лише пiсля того, як вже завтра iх проаналiзують, Ганс Керн потягнув Левка до ресторану. Спочатку той вiдмовлявся, мотивуючи тим, що треба повертатися додому, але все ж пристав на пропозицiю колеги, переконавши себе, що нiчого поганого з того, що вiн повернеться до родини на годину пiзнiше, не буде.

На здивування Левка, Ганс Керн потягнув його до улюбленого галичанином «Кафе Централь». Пiсля того як Вiдень один за одним полишили майже всi представники украiнськоi емiграцii, ресторан заполонила наукова елiта, тому для Левка майже нiчого не змiнилося, правда, тут перестала звучати украiнська мова, зате стало бiльше чути наукових термiнiв.

Коли вони зробили замовлення, Левко Вовк поставив колезi запитання, яке хвилювало його увесь сьогоднiшнiй день:

– Скажiть, Гансе, менi здалося, що пан професор сьогоднi сам не свiй, чи так було насправдi?

– Нi, не здалося, Лео! – вiдповiв Керн.

– Вiн так засмутився звiсткою про цей путч у Мюнхенi?

– Та про що ти? Професор далекий вiд полiтики, i нiякi гiтлери його не хвилюють!

– Тодi чому?

Ганс Керн зiтхнув:

– Коли ми зранку не вiдривали своiх очей вiд повiдомлень з Мюнхена, професора хвилювало iнше. З Берлiна прийшла звiстка, що його учениця Лiза Майтнер написала статтю про вiдкриття, над яким Екснер б’еться не один рiк.

– А що тут поганого? – здивувався Левко.

– Поганого тут, ти маеш рацiю, мало, але неприемне те, що зараз Лiза Майтнер працюе разом з Отто Ганом, а його наш професор терпiти не може.

– Чому?

– У великих своi дивацтва. От доживемо до його рокiв, станемо професорами i будемо дивитися ми з тобою один на одного крiзь решiтку якогось кристалу!

Левко уявив собi цей «поединок», i йому стало весело.

– Але нам це не свiтить! – заспокоiв його Керн. – До того часу всi вiдкриття вже будуть зробленi, i нам лише залишиться ковтати слюньки, згадуючи про цi роки.

А поки що вони ковтали слюньки, спостерiгаючи, як на стiл ставлять замовлене. Левко почекав, коли можна буде приступати до вечерi, й лише тодi запитав:

– А як там усе ж з тим вашим Гiтлером? Щось я нiчого не чув про нього ранiше.

– І нiхто не чув! Як i я, вiн воював, але не в австрiйськiй армii, а за Нiмеччину.

– Чому?

– Вiн, бачиш, вважав нижче своеi гiдностi воювати за цiсаря!

– А чим йому не догодив Франц Йосиф?

– Я багато не знаю, але Гiтлеру було не до вподоби, що доведеться служити разом з евреями.

Левко Вовк застиг з пiднесеною до рота ложкою.

– А вони чим йому не догодили? – запитав вiн.

– Не знаю, щось особисте, – вiдказав Ганс. – Знаеш, Лео, менi здаеться, що треба тримати подалi сiрники вiд цього хлопця з вусами i чубчиком!

– Ви гадаете, що Гiтлер вийде з тюрми?

– Та я здивуюся, якщо вiн узагалi туди потрапить! Нiмеччина, Лео, зараз дiрява порохова бочка, оточена фанатиками iз запаленими сiрниками. Найнебезпечнiший ворог – це повержений озлоблений ворог! А нiмцi саме такими е!

– Але ж ви… ми також переможенi! – обережно заперечив Левко Вовк.

– А ми нiколи не мали таких великих амбiцiй, як Нiмеччина! Залишили австрiйцям Австрiю – i то добре! Вiд нас же практично нiчого не забрали. Тироль не рахую! А у Нiмеччини забрали багато. Один Рур чого вартий!

Левко бачив, що ця тема неприемна земляку Гiтлера, тому непомiтно переключився на нейтральну тему, тим бiльше що краем ока помiтив, як дверi вiдчиняються i всередину входить уже лiтня людина у пальтi, капелюсi i з широкою бородою. Левко Вовк внутрiшньо напружився. Ранiше йому не доводилося зустрiчатися з прибулим, але вiн точно знав, хто це.

У «Кафе Централь» зайшов Михайло Грушевський.

Вiн зупинився у дверях, окинув поглядом залу, знайшов вiльний столик i повiльно попрямував у протилежний кiнець примiщення. Грушевський пройшов повз Левка i, напевне, був неприемно вражений тим, що цей молодий чоловiк так пильно його розглядае. Можливо, думав Грушевський, це один з небагатьох колишнiх, що iще лишилися у Вiднi; схоже, не простий вояка, котрих тут назбиралося багато, адже, судячи з усього, вiн знае, хто я такий. Михайло Сергiйович вирiшив не зупинятися i не з’ясовувати, хто цей молодий чоловiк, обличчя якого видалося знайомим. Вiн узагалi не хотiв бiльше мати справи з колишнiми.

Грушевський пiдiйшов до обраного ним столика, зняв пальто i повiсив на сусiднiй стiлець. Кельнеру, що одразу вирiс поруч, замовив тiльки чай, тай й то лише через те, що зайти у ресторан i просто сидiти було не прийнято.

Нi, безумовно, вiн десь бачив цього молодого чоловiка. Грушевський напружив лоба, силкуючись пригадати, де мiг його зустрiти. Ще до весни, до того проклятого для галичан дня, коли великi держави вiддали iхню землю на поталу полякам (а iншого слова пiдiбрати було важко!), Вiдень наповнили емiгранти з Галичини i навiть тут, у «Централi», можна було частiше почути украiнську мову, анiж нiмецьку. Грушевський задумався.

Ще свiжими були травневi спогади. Тодi з вiденського вокзалу вiдправлявся берлiнський потяг. Звичайно, вiн вiдбував до Берлiна кожного дня, але той був особливий. Вiдень покидав Диктатор Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки Євген Петрушевич. Їхав не один, а з багатьма своiми мiнiстрами. Уряд у вигнаннi переiжджав на нове мiсце. Тодi вiн, Михайло Грушевський, прийшов на вокзал, став осторонь i так i простояв, неупiзнаний, до того часу, поки потяг не зрушив з мiсця. Вiн нiколи не зустрiчався з Петрушевичем, з ним мав справу Симон Петлюра, але постiйно слiдкував за ним у газетах i сердився, коли хтось порiвнював iх чи ба навiть протиставляв.

Прийти на вокзал пiдштовхнуло бажання побачити, хто ще залишився у Вiднi з тих, кого всюдисущi газетярi невдовзi… протиставлять йому. Дивно, але на перонi залишилися тiльки люди, геть незнайомi Грушевському. Чiпка пам’ять вирiзнила серед купки тих, хто проводжав Диктатора, i цього молодого чоловiка. Так, це безумовно був вiн! Напевне, серед галицькоi емiграцii вiн займав не найвищий щабель, бо нi до того, нi пiсля вiд’iзду мiнiстрiв уряду ЗУНР в екзилi Грушевський його не зустрiчав. Що ж, тим бiльше зараз вiн не хоче нiкого бачити!

Інше хвилювало Михайла Грушевського. Зрештою, саме через це вiн i завiтав сюди. Навiть не помiтивши чашки з чаем, Грушевський поспiшно дiстав з внутрiшньоi кишенi пiджака складений аркуш паперу. Це була вiдповiдь радянського посольства у Берлiнi на його прохання повернутись в Украiну. І найголовнiше – позитивна вiдповiдь!

Ще влiтку двадцять першого року пiсля ганебноi зради Петлюрою Украiни вiн направив листа до ЦК КП(б)У, в якому заявив, що Украiнська партiя соцiал-революцiонерiв, представником закордонноi делегацii якоi вiн е, подiляе завдання III Інтернацiоналу, i запропонував КП(б)У пiти на спiвпрацю з УПСР. Висловив бажання повернутися в Украiнську Соцiалiстичну Радянську Республiку. І ось сьогоднi вiн отримав листа з посольства. Повноважний представник УСРР у Нiмеччинi Володимир Ауссем повiдомляв, що йому дозволено повернутися до радянськоi Украiни, щоб вiн мав змогу продовжити свою наукову дiяльнiсть. Найближчими днями на спiльному зiбраннi Всеукраiнськоi Академii наук буде розглянуте питання щодо призначення товариша Грушевського академiком кафедри iсторii украiнського народу.

Як довго вiн на це чекав! Боявся – i все ж сподiвався на ось таку вiдповiдь! Вiдтодi, як у березнi дев’ятнадцятого року був змушений емiгрувати до Чехословаччини, вiн перестав бути полiтиком. Хоч i довелося йому заснувати спершу комiтет незалежноi Украiни, а потiм Украiнський соцiологiчний iнститут, це була не полiтика, радше спроба розiбратися, що ж, власне, вiдбуваеться там, на його рiднiй землi. За iронiею долi, саме це його прагнення i звело знову з полiтикою, радше з полiтиканами. У вереснi двадцять першого року Центральний Комiтет УПСР виключив його зi своiх рядiв «за угодницьку полiтику стосовно бiльшовицькоi Украiни». Вiн пробував заперечити, що iншоi Украiни немае, але це нiчого не дало. Кожен залишився на своему: керiвництво партii було переконане, що звiльнило своi ряди вiд капiтулянта, а у нього… нарештi з’явився вiльний час, щоб зайнятися улюбленою дiяльнiстю. Вже тут, у Вiднi, вiн задумав написати велике дослiдження «Історii украiнськоi лiтератури». Що ж, нема лиха без добра! Першi п’ять томiв уже вийшли у Львовi, на черзi останнiй. Коли вiн повернеться додому, зможе видати i шостий том, адже там чекають на вченого Грушевського, але не полiтика, та й полiтиком вiн став, по сутi, випадково, i якщо чесно зiзнатися самому собi, ця сфера його аж нiяк не приваблювала.

(Михайловi Грушевському так i не вдалося видати шостий том «Історii украiнськоi лiтератури», як i закiнчити «Історiю Украiни-Руси». Дiйшовши у своiх дослiдженнях до часiв Богдана Хмельницького, вiн спробував зобразити iсторiю дещо iнакше, анiж це передбачала iдеологiя комунiстичноi партii. Це й стало причиною того, що останнiй, десятий, том вийшов уже пiсля смертi автора.

Шостий том «Історii украiнськоi лiтератури» побачив свiт тiльки у 1995 роцi.)




1924











5


Початок року ознаменувався в Польщi такою небаченою досi iнфляцiею, що люди волiли взагалi не мати справи з «живими» грошима. На початку сiчня за мiфiчний долар – бо мало хто уявляв, як вiн узагалi виглядае, – давали фантастичнi десять з чвертю мiльйонiв польських марок. Банк просто не встигав за такою iнфляцiю i безперестанку друкував банкноти дедалi бiльших номiналiв.

Напевне, единими, хто скористав з цього, були осадники. Вони отримали вiд держави пiд невеликi вiдсотки кредити на закупiвлю худоби, iнвентаря та матерiалiв для будiвництва, а гiперiнфляцiя з’iла не те що вiдсотки, але й сам кредит.

Жителiв Перетина проблеми з польськими «пеньонзами» хвилювали мало. Вони вже давно звикли обходитися продуктами своеi працi, i навiть коли хтось iздив на базар до Кам’янки, то й там панував натуральний обмiн – просто нiхто не знав, скiльки саме сьогоднi коштуе пшениця чи порося: п’ять мiльйонiв польських марок чи лише чотири з половиною. Щоб не переплатити чи, навпаки, недоотримати, згадали ще передвоеннi «тарифи», коли за якийсь конкретний товар можна було купити iнший.

Але навiть у такому випадку охочих займатися подiбною «комерцiею» було мало, тому здебiльшого всi сидiли вдома. Коли ж до перетинцiв дiйшла чутка, що старi грошi мiнятимуть на новi, грошова торгiвля зникла зовсiм.

Уперше вiдомостi про новi польськi грошi iз давно забутою назвою «злотий» перетинцi почули наприкiнцi сiчня. І привiз iх до села Якiв Смоляр.

Зима 1924 року видалася снiжною, тому до Перетина можна було доiхати лише на санях, а до лiсничiвки, де осiли Смолярi, й поготiв. Специфiка роботи гайовим змушувала Якова Смоляра хоча б раз на мiсяць бувати у повiтовому мiстi. Зрештою, це виявилося не таким уже й обтяжуючим обов’язком: майже кожного разу Якiв пiдбирав дорогою когось iз односельцiв, та й вiзити до мiста зазвичай закiнчувалися тим, що вiн привозив додому чергову зарплатню.

Щоправда, сьогоднi попутникiв не було, i всю дорогу Якова нiхто не вiдволiкав вiд думок. А вони були невеселi…

«Тату, я естем поляк…»

Цi слова iз синового листа краяли його душу. Якiв узагалi-то навiть спокiйно поставився до рiшення Михайла спочатку оженитися на польцi Касi, а пiзнiше залишитися жити в якомусь незнайомому мiстi. Батько сприйняв це майже як належне: свого часу вiн сам забрав свою Олену чи не з-пiд вiнця i також не питав згоди батькiв, тому Якiв нiчого поганого не бачив у дiях найстаршого сина.

Але…

«Тату, я естем поляк, бо зараз ми всi жиемо в Польщi i тому всi е поляками».

Якiв дивувався таким словам сина, неначе не вiн iх писав, неначе за спиною Михайла стояв хтось, хто водив його рукою. Неначе i не воював стрiлець Михайло Смоляр проти тих самих полякiв, неначе не вбили вони його брата Миколу!

«Ви маете дякувати новiй владi за те, що вас поставили гайовим, бо не кожний русин може получити такий чин, лише тi, кому довiряють».

Оте «русин» остаточно переконало Якова Смоляра, що листа писав не його син. Вже не син. Не мiг його Михайло таке писати!

Наприкiнцi листа батькам було повiдомлено, що вони стали дiдом i бабою й мають онука Тадеуша, котрого хрестили у костелi Святого Леонарда.

Саме таке закiнчення i вiдкинуло усiлякi сумнiви у словах сина.

«Тату, я естем поляк…»

Цей бiль Якiв тримав у собi. Нiхто, навiть жiнка, не знав, що твориться у нього в душi. Для Олени головним було те, що син живий, женився, став батьком i мае свiй магазин – все те, чого б вiн не добився тут.

Сани легко ковзали заснiженою дорогою. Обабiч дороги пiднiмалися снiговi кучугури, у яких навiть ховалися придорожнi кущi. Слiпило низьке сiчневе сонце, вiд чого сльозилися очi. Попереду вже виникли першi хати Перетина. Пiсля того як Якiв вiддав свою господарку пiд читальню «Просвiти» за суто символiчну суму (як виявилося, просто так передати у постiйне користування можна було лише через юриста, а це була клопiтна робота, тому всi згодилися на варiантi оренди за суто символiчну одну польську марку), його туди бiльше не тягнуло, вiн не ходив навiть на вечори, котрi органiзовувала молодь. Усе його життя тепер протiкало на лiсничiвцi, причому потроху вiн вiдiбрав у Василя Вовка першiсть бути центром подiй: якщо ранiше саме кузня була тим мiсцем, де, бувало, обговорювалися й вирiшувалися сiльськi проблеми, то тепер це вiдбувалося на лiсничiвцi.

Проiжджаючи повз склеп Гутмана, Якiв зауважив господаря. Той порався на обiйстi, розгрiбаючи снiг, що насипав за нiч. Почувши скрип вiд полозiв саней, Моше пiдвiв голову. Упiзнавши Якова, вiн вiдклав убiк лопату.

– Чи не погордуе пан гайовий запрошенням посидiти у бiдного Моше? – запитав вiн.

Смоляр зупинив коней i здивовано поцiкавився:

– А чого ти бiдний? Здаетьсьи менi, що тiлько ми удвох в селi можемо сказати, що маемо пеньонзи!

– Пеньонзи? Та хiба то грошi? Вчора моя Лея випадково розiрвала сто тисяч марок. То я навiть не сварив ii! А що буде далi? Казали, що вже видiли десять мiлiонiв вкупi. То що, я маю сварити свою Лею за якихось сто тисяч?

Цi слова пiдняли Якову настрiй. Вiн зiйшов з саней, зав’язав вiжки на плотi.

– Ну, якщо запрошуеш, то грiх сьи вiдмовляти! – сказав вiн. – Тим бiльше що пеньонзи я маю, можу позичити бiдному Моше.

Гутман пiдняв руки.

– Та хiба я через те кличу вас! Запрошую роздiлити мою велику радiсть.

– Радiсть? – перепитав Якiв.

Вiн спробував згадати, яке свято мае на увазi Гутман. Свято Кущiв, здаеться, вже давно минуло, але до жидiвськоi Пасхи ще далеко. Зрештою, знання Якова про жидiвськi свята на цьому закiнчувалися.

– Так, радiсть у мене! Мiй Шмунь женився i привiв додому молоду дружину!

Почувши таке, Якiв зупинився здивований.

– А чому нiхто про то не знае? – запитав Смоляр.

– Моше тут один. Кому вiн мае хвалитися? Хiба що Василевi Вовку i вам! А вас, пане гайовий, я поважаю!

– Ну, тодi точно грiх сказати «не»! Треба ж сказати молодим «на щастя»!

– У нас кажуть «мазл тов!» – мовив Гутман.

– А що то значить?

– На щастя!

– Що ж, на щастя – то на щастя!

У супроводi Гутмана Смоляр зайшов до склепу. За прилавком у незмiннiй кiпi стояв щасливий Шмунь, i було видно, що сьогоднi тут не його мiсце, але единий син Моше все ж не мiг не послухатися батька. Побачивши iменинника, Якiв пiдiйшов до Шмуня i потиснув йому руку.

– Я не знаю, що жиди кажуть у таких випадках, але гадаю, що коли побажаю щастя, то нiчого поганого не буде!

– Данкен дiр! – вiдповiв здивований Шмунь.

– Як звати твою суджену? – поцiкавився Якiв.

– Хава!

– По-нашому…

– Єва! – пiдказав Моше.

Вiн запросив Якова до столу, що стояв збоку. Невдовзi перед Моше з Яковом з’явилася пляшка горiлки з закускою. Шмунь скромно продовжував стояти за прилавком. Не знаючи, чи можна запрошувати винуватця цього застiлля до столу, Якiв не став навiть нагадувати про це, слушно припустивши, що господар знае, що робить.

Коли першу чарку було випито за молодих, а за нею другу й третю, розмова непомiтно вiдiйшла вiд причини запрошення Якова, i Моше повiдав про свою проблему.

– Шмунь женився, Голдi через два роки буде чотирнадцять, а ви знаете, що таке у нас чотирнадцять рокiв для дiвчини? Вона може вийти замiж! Я не знаю, чи то буде через два роки чи пiзнiше, але сiм’я Моше поповниться.

– Тобто ти хочеш ставити нову хату! – здогадався Якiв. – І тобi треба лiсу!

Моше Гутман винувато знизав плечима. Мовляв, хочу не хочу, але треба! Якiв усмiхнувся, розгадавши хитрiсть Гутмана, але сприйняв це спокiйно: з подiбними проханнями до нього зверталися часто.

– Ну, як треба то треба! Менi що – лiс не мiй, я тiлько дивлюсьи за ним. Пiдiйди до мене десь… – Смоляр хотiв сказати «в суботу», але вчасно спохопився. – На днях. Поговоримо.

– Дякую, Якове! Моше не залишиться в боргу!

– До речi, про «пеньонзи»! – спохопився Якiв. – Був я у Камiнцi, там у повiтовiй радi менi сказали, що скоро будуть новi грошi.

– То якi? – стривожено запитав Моше.

– Казали, що золотi чи то злотi.

– Колись уже були злотi. Ще за першоi Польщi[5 - Злотий залишався платiжною одиницею до 1842 року, коли остаточно був замiнений росiйським рублем.].

– Тепер вернули.

– А що буде з марками?

– А тобi дуже шкода? – здивувався Якiв. – Багато iх маеш?

Гутман повiв плечем.

– Та багато не багато, але i тих шкода! – невизначено сказав вiн.

– Казали, що будуть мiняти. Один злотий на два мiлiони марок[6 - Насправдi за 1 злотий давали 1 800 000 польських марок.]. Але, Мошку, щоб помiняти, треба ще до Камiнки доiхати.

Якiв Смоляр пiдвiвся з-за столу.

– То я чекаю тебе в кiнцi недiлi, – нагадав вiн. – Дякую за стiл, але менi треба iхати.

Вiн ще раз кивнув Шмуню i залишив склеп. Треба було iхати додому, але у нього була ще одна справа.

І Якiв повернув на сiльську дорогу. Зупинився перед брамою Ребрикiв. На гунi вiн побачив самотню постать Галини, чималенький живiт якоi пiдказував, що скоро родина збiльшиться.

– Галино, а поклич-но тата! – сказав, привiтавшись, Смоляр.

– Тато в кузнi, – повiдомила Галина. – Там усi нашi.

«Усi нашi» могло означати лише одне: Василь iз зятем Данилом чаклують над черговим замовленням, а малий Богдан iм допомагае.

Якiв нагнав коней i невдовзi вже був бiля кузнi. На його здивування, роботою там i не пахло, зате на обiйстi зiбралися всi Вовки, включаючи i зятя Романа Панаса. Чомусь Якiв не здивувався, коли ще здалека почув голос Юстини Солтис. Жiнка, як завжди, не минала нагоди присоромити сина за те, що залишив ii з батьком самих, i «пройтися» по невiстцi Галинi, яка «чарами приманила до себе Данила». Щоправда, зараз Галини тут не було, тому весь негатив дiстався Даниловi.

Якiв Смоляр застав лише кульмiнацiю вистави, коли всi головнi слова були сказанi, природно, своеi мети не досягли i залишалося тiльки почути фiнальну сцену. Як завжди, цю «честь» Василь не довiрив нiкому.

– Юстино, i тобi не надоiло? – майже осудно мовив вiн. – Та ти подивисьи на себе! Вiд тебе, як вiд ядовитоi змii, бризкае отрута. Чого ти сьи хочеш добити? Що пiсля таких слiв твiй син кине свою жiнку, яка мае скоро народити, i вернисьи до тебе? Я нiкого не тримаю коло себе, але прийняв його як сина. Не зятя, а сина! А ти? Подивисьи на себе! Нi дочки, нi сина коло тебе нема! Ви ж з Лукою лишилисьи самi! Хто вам колись горнятко води пiднесе? А хто тобi очi закрие, коли настане час? Юстино, Юстино! Не про то ти думаеш!

Василь Вовк не кричав, не пiдвищував голос, що само по собi було незвично, лише неголосно говорив, але саме цей спокiйний тон найбiльше бiсив Юстину. Вона зрозумiла, що свого не добилася (як, зрештою, кожного разу), лише кинула наостанок: «Не треба менi нiчиеi помочi! Сама принесу собi води!», востанне подивилася на принишклого Данила i залишила обiйстя.

Усi полегшено зiтхнули. Гнат Вовк з Романом повернулися до стайнi дороблювати свою роботу, напевне перервану приходом сусiдки, а Якiв нарештi злiз iз саней. Вiн узяв в руки чималий мiшок i передав Василевi. Це було замовлення купити у Кам’янцi потрiбний для роботи реманент.

– Весело тут у вас! – тiльки й сказав Якiв.

– Ти пропустив найцiкавiше, – мовив Василь Вовк.

Якiв махнув рукою.

– Пусте! Я i так знаю, що було!

Василь вiддав зятю Даниловi привезене, сказавши викласти у кузнi й знову роздути вогонь, який, певно, вже встиг згаснути, а сам вийняв файку i закурив:

– Як там у мiстi?

– А що з ним сьи стане? Стоiть! – вiдповiв Якiв. – Ти знав, що Мошко сина женив?

– Знав. Ще вчора, – вiдповiв Василь.

– Звiдки?

– Мошко покликав мене до себе, щоб похвалитисьи. Посидiли, випили…

– Просто посидiли й випили? – обережно поцiкавився Якiв.

– Та не. Мошко хоче ставити хату Шмуню, то й питавсьи за залiзо.

Почувши таке, Якiв Смоляр голосно розсмiявся. Здивований такою реакцiею, з кузнi визирнув восьмирiчний Богдан.

– Що таке? – не зрозумiв Василь.

– Та я якраз тоже iду вiд Мошка, де вiн хвальвсьи менi Шмунем i питав за дерево, – пояснив Якiв.

Цього разу засмiявся Василь.

– Мошко день не прожие, як не скористае! – констатував вiн. – І як? Добившсьи свого?

– А в тебе?

– Ну, залiзо завжди йде за деревом! Буде що скрiплювати, нароблю й залiза!

Василь пустив дим.

– Левко написав письмо, – говорив вiн. – А в письмi прислав знимку. Вiн з жiнкою i внучкою. Казав, що, може, десь приiде родиною. Хоч онучку зовиджу! А то тьижко, коли дiти далеко.

– Так, то правда! – згодився Якiв.

Василь не став далi розвивати болючу для Смоляра тему. Вони ще трохи поговорили, затим Якiв попрощався i поiхав до себе додому, де на куплене вже чекала жiнка Олена…

Але сiчень просто так не бажав закiнчуватися. В останнiй день на лiсничiвку прийшла повiстка, згiдно з якою Костевi належало з’явитися до лiкарсько-оглядовоi комiсii, що мала визначити його придатнiсть до служби. Ця звiстка принесла у сiм’ю тривогу: Олена чомусь одразу згадала свого Никольцю, що згинув на вiйнi, а Якiв – Михайла, котрий став поляком. Але дiватися було нiкуди, i Смолярi пiсля плачiв та зiтхань усе ж змирилися з неминучим.

Лiкарська комiсiя визнала Костю Смоляра здоровим i годним до служби в уланах. Оскiльки уланський полк розквартировувався у Кам’янцi, а сам Якiв бував там часто, то й розлука обiцяла бути не такою тяжкою. Тим не менш Якiв вирiшив поговорити з сином.

Вони вийшли на галявину перед хатою, Кость почекав, коли батько запалить. А той не спiшив починати розмову. Якiв подивився на сосни, вкритi таким щiльним шаром снiгу, що було дивно, як вiн узагалi не поламав гiлки.

– Костю, те, що ти мусиш служити, е в тому моя вина, – говорив Якiв.

– Чому ви таке кажете, тату? – здивувався син.

– Я гайовий, i менi не випадае ховати сина вiд армii.

– Та ви не гризiтьсьи за то! Я сам хочу служити! Сьи не вдало разом з братами, то хоч тепер.

– Тоди вони йшли служити до своеi армii, а ти – до польськоi!

– А що вже зробиш? – мовив Кость i поправив: – Що тепер уже зробиш?

– Тепер уже нiчого! – згодився Якiв. – Хочу тебе застерегти, сину!

– Я вас слухаю, тату!

Якiв збирався з думками.

– Ти там будеш не сам! Знаю, що там багато своiх, украiнцiв, i навiть е офiцери. Але поляки е поляки! Щоб тримати в покорi, вони йдуть на всьо! Знаю, що вони спецiально збирають разом рекрутiв з Волинi i з Галичини.

– А що тут поганого? – не зрозумiв Кость.

– А погане те, що поляки у вiйську дiлять нас на «украiнцiв» – вихiдцiв з земель колишньоi Росii – та «русинiв», себто нас iз тобою.

– Але я не русин!

– От тому я i гризусь, що у першу чергу тобi треба сьи бояти не полякiв, а таки своiх!

– Та ви не гризiтьсьи! – повторив Кость. – Ви ж самi кажете, що буду не сам-один!

– На то сьи i надiю! Але, Костю! – Якiв суворо подивився на сина, вiд чого тому стало незатишно. – Якщо через три роки ти вернишсьи сюда i скажеш: «Я естем поляк!», то зразу кажу: можеш навiть не трудитисьи iхати. Не пущу навiть до гуна, вже не кажучи про хату!

Костевi вiдлягло вiд серця.

– Та що ви таке придумали, тату? – з докором сказав вiн. – Я не поляк i не русин! Я е украiнець i вiд того не вiдступлю! Хiба я даремно стiльки часу пропадав у «Просвiтi»?

Якiв по-новому подивився на молодшого сина.

– Просто я не хочу ще й тебе втратити! – признався вiн.

На його очах виступили зрадницькi сльози. Кость обняв батька за плечi.

– Ну, подивiться на мене: який з мене поляк? І бiльше того, ми з вами ще зобачимо свою Украiну! Вам не вдалосьи – я зроблю! – сказав Кость.

Цi слова заспокоiли Якова. Йому враз стало якось спокiйно на душi. Вiн згадав, що i служитиме син поруч, i не буде марширувати три роки на своiх двох ногах, а у тi нечастi днi, коли Якiв бував у Кам’янцi, вiн бачив уланiв, що шпацирували мiстом, i вони були задоволенi своею службою. Серед них вiн часто чув й украiнську мову.

– Тоди пiшли до хати! – сказав Якiв. – Гадаю, що всьо буде добре. Головне, щоб наш президент не наступив комусь на мозоль i не розпочав проти когось вiйну!

– Та, по-моему, з усiма ми живемо дружно! З ким тут воювати?

Але навчений досвiдом батько не був таким безпечним. Хоч у липнi Польща i визнала Радянський Союз, все ж залишалася Литва, яка не змирилася з тим, що ii столиця Вiльнюс стала Вiльно i зараз iй не належить.

Одним iз шляхiв вирiшення подiбних конфлiктiв завжди була вiйна.




6


За спиною почувся звук падаючого тiла.

Комiсар[7 - Звання «комiсар» у полiцii вiдповiдало капiтановi в польськiй армii.] львiвськоi полiцii Мiхал Кайдан навiть не озирнувся.

Пся крев! Ось чому вiн волiе не мати справу з жiнками! З ними надто багато мороки, i не завжди затраченi потуги закiнчуються успiхом. Ось i зараз – три доби допиту не примусили жiнку заговорити. З чоловiками легше. Посадять на пiдлогу, спустять штани – i достатньо натиснути чоботом на мошонку, щоб уже через п’ять хвилин на чистому паперi був потрiбний текст. З жiнками важче.

– Пiдведи ii! – наказав комiсар аспiрантовi[8 - Пiдпоручик.] Теодору Смольницькому.

Дебелий чолов’яга пiдхопив непритомне тiло i всадовив на стiлець. Оскiльки жiнка знову захиталася, щоб вона не впала знову, Смольницький тримав ii за плечi. Кайдан взяв зi столу склянку з водою i виплеснув ii в обличчя арештованоi. Лише тодi вона розплющила очi.

– Годi, панi, вiдпочивати! – майже спiвчутливо мовив комiсар. – Ми ще не закiнчили нашу приемну розмову. Ви даремно мовчите, панi Басараб! Панi не хоче нiчого сказати нинi, але завтра краще панi допитуватимемо, i панi з певнiстю все розкаже.

Ольга Басараб нiчого не вiдповiла. Зараз iй просто хотiлося вiдпочити й нiкого не бачити. Можливо, завтра ii i чекае щось гiрше, хоч вона не змогла уявити, що iще страшнiше можна придумати, аби примусити заговорити людину, але це буде лише завтра.

Однак у комiсара Мiхала Кайдана, чи не найжорстокiшого полiцейського Львова, про якого мiстом ширилися найнеймовiрнiшi чутки, що на повiрку виявилися навiть применшеними, були щодо цього зовсiм iншi плани.

– Досить вiдпочивати! – повторив вiн. – Ми ще не закiнчили. Я бачу, панi хоче повернутися до камери. Що ж, нашi побажання збiгаються. Я також хочу повернутися додому, до родини, прийняти теплу ванну, випити фiлiжанку кави i просто забути про цю неприемнiсть. Вам, певно, всього цього не обiцяю, але декiлька годин вiдпочинку в камерi дозволити можу. А для цього достатньо лише вашого зiзнання. Повiрте, панi Ольго, я знаю про вас усе. Безглуздо вiдмовлятися, що розвiдданi про польську армiю ви передавали своему родичевi, державному злочинцю Евгенiушу Коновальцю. Адже вiн ваш родич? Але для суду потрiбно ваше щиросердне зiзнання. І тiльки! І ми вас залишимо в спокоi. Випустити не випустимо, зрозумiйте нас правильно, але вiдпочити вам дамо. А для цього ось протокол допиту. Ви лише напишете потрiбнi слова й отримаете вiдпочинок.

Теодор Смольницький стиснув Ольгу за плечi, ривком пiдняв з табурета i пiдвiв до столу. Комiсар майже люб’язно всунув Ользi в праву руку ручку – пальцi на лiвiй руцi були переламанi.

– Пишiть. «З усiм вищенаписаним згодна». І свiй пiдпис.

Ольга стиснула ручку, неначе хотiла хоч на мить вiдсунути неминуче, затим, акуратно виводячи кожну лiтеру, написала.

«Я вiдмовляюся вiд усяких зiзнань».

І пiдписалася: «Ольга Басараб».

Прочитавши написане, Кайдан вибухнув криком.

– Героiнею хочеш бути? Так я тобi не дам! Ось де у мене твiй героiзм! – Кайдан тицьнув Ользi в обличчя папери. – Тут е все, щоб пiдвести тебе до петлi. Знаеш, як це називаеться? Так я тобi скажу. Це – зрада Речi Посполитоi Польськоi. І це – твоя смерть!

Ольга Басараб важко пiдвела голову, байдужим поглядом подивилася на свого мучителя, i комiсар уперше за сьогоднi почув ii голос:

– Зраджують Батькiвщину, а я нiчого не зраджувала, бо Польща не моя Батькiвщина.

– Сука!

Мiхал Кайдан кинув папери на стiл, пiдскочив до жiнки i з усiеi сили ударив кулаком у груди. Вiд потужного удару арештована знову звалилася на бетонну пiдлогу. А комiсар продовжував завдавати ударiв уже чоботами.

– Чого стоiш? Чистим хочеш залишитися?! – крикнув вiн до аспiранта. – Помагай!

Той спершу невпевнено, а потiм уже смiливiше приеднався до комiсара.

– По обличчю не бий! – попередив Мiхал Кайдан. – Вона ще на судi мае бути!

Попервах Ольга Басараб пробувала прикриватись руками, але невдовзi навiть перестала реагувати на удари. Побачивши, що жiнка перестала здригатись, Мiхал Кайдан сказав:

– Досить!

Вiн подивився на нерухоме тiло й скривився.

– Фанатичка!

І плюнув на пiдлогу.

Жiнка не подавала ознак життя.

– Жива? – запитав комiсар.

Смольницький нахилився до Ольги, перевернув ii на спину. Почувся ледь чутний стогiн.

– Жива, сука!

Комiсар Кайдан з досади закусив нижню губу. І знову сьогоднiшнiй день пропав даремно. Вiн так i не дiзнався, чи встигла передати арештована комусь цi матерiали i кому саме. Судячи з ii стану, на сьогоднi досить. Та й нiч уже надворi!

– Вiдведи ii до камери! – розпорядився комiсар.

Аспiрант iз сумнiвом подивився на нерухому жiнку.

– Та ii нести треба! – вичавив вiн.

– То неси!

Але Смольницький не став пiднiмати заарештовану, лише сказав: «Покличу когось!» i зник за дверима. Невдовзi повернувся з iншим колегою. Вони мовчки пiдхопили Ольгу пiд руки i потягнули до дверей. Мiхал Кайдан провiв цю «процесiю» мовчазним поглядом i важко опустився у крiсло.

Напевне, сьогоднi вiн залишиться тут. Потрiбно виробити план поведiнки на завтрашнiй допит. А те, що саме завтра вирiшиться все, комiсар не сумнiвався. Ще однiеi такоi розмови ця украiнка не витримае!

Це ж треба, щоб так пощастило! Польська полiцiя розшукувала комунiстку Савицьку. Вони виявили усiх носiiв цього прiзвища у Львовi. Що найкумеднiше, Стефанiя Савицька, з котрою проживала Басараб, нiякого вiдношення до комунiстiв не мала. Дощовоi ночi дев’ятого лютого полiцiя зробила ревiзiю у всiх Савицьких мiста. Не обминули i iхню квартиру. Знайденi пiд час ревiзii дев’ятнадцять аркушiв документiв злочинноi органiзацii УВО стали презентом для комiсара.

Мiхал Кайдан вкотре вчитався у вилученi аркушi.

Далебi, але вилученi у Басараб папери були не те що небезпечними для держави, вони були вбивчими. Інформацiя про окремi полки, вiйськовi казарми, тексти нiмецькою мовою – «Volkskrieg» (Народна вiйна), де визначалися способи й тактика повстанськоi боротьби, та «Lage Polen» (Становище Польщi) – про економiчне i стратегiчне становище Польщi з коментарями щодо вiйськових приготувань, планiв вiйськових казарм. Мiхал Кайдан перебував у двоякому станi. Звичайно, викриття такоi розвiдницi, якою безперечно була Ольга Басараб, не могло не потiшити самолюбство комiсара, але, з iншого боку, вже сам факт того, що вона була i, судячи iз захоплених матерiалiв, була не останньою в УВО, напрошував на небажанi роздуми. І найгiрше, що арештована нiкого не виказала.

Вiн досi не може собi пробачити те, що на першому допитi повiрив словам тендiтноi мiнiатюрноi жiночки, нiби матерiали залишив знайомий Іван Кучма – випускник Вiденськоi полiтехнiки. Точнiшi вiдомостi про нього та адресу Басараб повiдомити вiдмовилася. Пошуки Кучми залишилися безрезультатними, отже, вiн не був реальною особою. Так була втрачена майже доба, поки вiн, комiсар Кайдан, зрозумiв, що зовнiшнiсть може бути оманливою. Що ж, вiн недооцiнив Басараб. Сьогоднi вже дванадцяте число – i результатiв нiяких. А нi, вже тринадцяте! Додому йти вже не мае сенсу. Переночуе тут.

Комiсар Кайдан так заглибився у читання, що не помiтив, як проминув час, i здригнувся, коли у дверi постукали й, не дочекавшись дозволу, зайшов Теодор Смольницький.

– Що таке? – грубо поцiкавився Кайдан.

– Пане комiсаре! Ви маете там бути… – пробурмотiв асистент.

– Де бути? – не зрозумiв Кайдан. – Говори яснiше!

– Камера номер сiм! Арештована Басараб…

– Що з нею?

– Вона… мертва!

– Курва мать! – вигукнув комiсар i, зiрвавшись з мiсця, вiдштовхнув ошелешеного такою поведiнкою Смольницького.

Той лише закрив за комiсаром дверi i швидкими кроками поспiшив за ним.

У камерi Кайдан побачив наглядача. Той з винуватим виглядом стояв праворуч вiд вiдчинених дверей i чекав, що скаже начальство. А комiсар забiг у камеру i став як укопаний. На залiзному лiжку лежало нерухоме тiло Ольги Басараб. На вiдмiну вiд того, яким стражденним воно було декiлька годин тому, зараз ii обличчя нарештi знайшло спокiй. Складалося перше враження, що жiнка просто спить, але великий досвiд комiсара пiдказував, що навiть не треба перевiряти наявнiсть пульсу.

Жiнка справдi була мертвою.

Погляд упав на стiну над лiжком. Два рядки, написанi кров’ю. Напевне, останне, що змогла зробити у своему життi арештована.

«Вмираю, замучена, помстiться! О. Басараб».

Та «За кров, за сльози, за руiну верни нам, Боже, Украiну!»

– Що будемо робити, пане комiсаре? – несподiвано запитав Смольницький, i Мiхал Кайдан здригнувся.

Але водночас прийшло рiшення дiяти негайно. Комiсар обернувся до наглядача.

– Це ти ii застав такою? – запитав.

– Так, проходив з перевiркою i… – винувато вiдказав той.

– Іще хтось бачив?

– Нi, нiкого немае. Один я…

Тут погляд комiсара впав на вишитий рушник, що лежав на столi. Рiшення назрiло миттево.

– Слухайте мене! Зараз прив’язуйте рушник до грат, вiшайте на нього цю дамочку i зачиняйте камеру, – розпорядився вiн. – Коли ти здаеш змiну?

– Через двi години, – повiв наглядач.

– Через двi години здаеш змiну i скоро йдеш додому. Що тут сталося – ти не знаеш! То для твоеi безпеки! Зрозумiв?

– Так, пане комiсаре!

Тут озвався Теодор Смольницький:

– Може, затерти той напис?

– Вiдставити! Нехай буде! Поселимо сюди якусь велику украiнську шишку, прочитае i перекаже про передсмертну записку своiм.

– А як з родиною?

– Передачi брати! Тiло вiдправити студентам медичного факультету. Нехай вчаться. Поховати за мiський рахунок як бездомну. Виконуйте!

Мiхал Кайдан не став контролювати, як виконуються його накази. Вiн причинив за собою дверi камери, щоб не бачили випадковi очi того, що вiдбуваеться за ними, i поспiшив до себе. Треба було подумати, якi протоколи допиту залишити, а якi переписати.

Вiн не мiг змиритися з тим, що ця тендiтна жiнка виявилася сильнiшою за нього i хоч цiною власноi смертi, але все ж вийшла переможницею з iхнього герцю…

Про те, що польська полiцiя щось приховуе, Федiр Мороз дiзнався випадково. 15 лютого у польських газетах з’явилася невелика замiтка, що в тюрмi по вулицi Яховича покiнчила життя самогубством через повiшання така собi Юлiя Браска. Щоправда, iншi газети переконували, що звати самогубцю Юлiя Баравська. Зрештою, нiчого особливого у таких повiдомленнях не було: в’язнi вкорочували собi життя постiйно, не витримавши мук, чи робили це пiд тягарем злочинiв. За iнших обставин на подiбну замiтку Федiр, можливо, навiть i не звернув уваги, але ось уже четвертий день як вiн не може виконати наказ Андрiя Мельника: знайти перебування заарештованоi декiлькома днями ранiше Ольги Басараб.

Вiн так i не дiзнався б нiчого, якби не несподiваний виклик до кабiнету пiдкомiсара[9 - Поручик.] Гжегожа Глодувки. Його безпосереднiй начальник, на вiдмiну вiд своiх колег, був людиною незлобною i не переймався тим, що серед його пiдлеглих зустрiчаються не самi лише поляки. Про причину виклику Федiр не здогадувався до останньоi митi, адже займав у вiддiлку полiцii скромну канцелярську посаду, тому нi про яке заохочення чи, навпаки, покарання навiть не було мови.

– Як вам працюеться у нас, пане Морозе? – поцiкавився пiдкомiсар, запросивши Федора сiсти.

– Дякую, добре, – вiдповiв заiнтригований таким початком розмови Федiр.

– Ви хочете продовжувати служити у полiцii?

– Так. Менi подобаеться моя робота.

Тут пiдкомiсар Глодувка вирiшив не тягнути далi:

– Що ж, а тепер скажу, чому я вас викликав. Вам, пане Мороз, безперечно, вiдоме рiшення вiд 22 березня 1920 року, яке давало право комiсарам полiцii приймати на роботу осiб, якщо вони вiдповiдали усiм вимогам до претендентiв.

Федiр Мороз знав про це рiшення i навiть здивувався, коли пiдкомiсар заговорив про нього. Федiр зовсiм недавно мав розмову з Андрiем Мельником. Крайовий комендант саме журився, що вiн, Мороз, надто довго служить на непомiтнiй роботi i чи не час уже звернутися до свого начальства, щоб довiрили вiдповiдальнiшу дiлянку. Видно, крайовому коменданта було вiдомо те, про що навiть не здогадувалися пiдлеглi.

– Я дякую пановi пiдкомiсару за довiру, але дозвольте подумати, – вiдповiв Федiр.

– Але недовго! – попередив Гжегож Глодувка. – Хоч ви i русин, пане Мороз, але я давно вже за вами спостерiгаю i помiтив, що робота для вас на першому мiсцi. Ким ви були у вашiй армii?

– Десятником, – обережно сказав Мороз i виправився: – Старший постерунковий.

– От ним i будете! Але не тягнiть з вiдповiддю, пане Мороз! Мое ставлення до вас, русинiв, вам вiдоме, але що вирiшать люди надi мною, я не знаю. Особливо тепер, коли не вiдомо, як вирiшиться справа з вашою нiмецькою шпигункою.

Це було сказане мимохiть, щоб налаштувати Федора Мороза на швидку вiдповiдь, але той чомусь одразу зрозумiв, що пiдкомiсар говорив про Ольгу Басараб.

– Якою шпигункою? – намагаючись, щоб не тремтiв голос, запитав Федiр.

– Тою, що повiсилась! – мовив Глодувка.

– А до чого тут я?

– Ви дiйсно нi до чого, але мое начальство раптом згадае, що ви, як i та панi, русин, а менi дуже хотiлося б бачити на вас погони старшого постерункового.

Але погони старшого постерункового найменше хвилювали Федора Мороза. Вiн ледве дочекався закiнчення роботи i не мешкаючи вирушив на зустрiч з крайовим комендантом. Бажання подiлитися новиною переважила усякi обережностi, хоч роки проживання у польському Львовi навчили його озиратися назад. Але цього разу нiчого пiдозрiлого Федiр не помiтив.

Зустрiч з крайовим комендантом вiдбулася на Шевськiй у ресторацii Бачевських. Вислухавши Мороза, Андрiй Мельник лише сказав:

– Може бути! Мiстом ходять чутки про якусь невiдому Юлiю чи то Браску, чи Баравську, котру поховали на Янiвському цвинтарi. Боюся, що це Ольга. Ми перевiримо.

– А я? – запитав Федiр.

– А вам належить пристати на пропозицiю вашого пiдкомiсара.

– Але я не хочу бути полiцейським! – заперечив Мороз.

– Нам багато чого не хочеться робити, а доводиться! Зрозумiйте, що Органiзацii конче потрiбнi всюди нашi люди. Те, що вам вдалося так довго протриматися у полiцii, це для нас не просто дарунок, а неймовiрний успiх. Тепер ви будете ще й полiцейським.

– Але тодi я не зможу бути з усiма побратимами!

– Кожен виконуватиме свою роботу, i ваша – не буду говорити, що вона найважливiша; кожен стараеться, – нам дуже потрiбна i помiчна. Знаю, що важко. Можливо, навiть найважче, анiж iншим, але ii можете зробити тiльки ви.

Федiр зiтхнув. Останне сподiвання на те, що крайовий комендант скаже «нi», зникло.

– Тобто менi згоджуватися? – востанне запитав вiн.

– Обов’язково! Це потрiбно для спiльноi справи.

– Добре, але якщо мене примусять йти проти своiх, я звiльню свiй пiстолет проти того, хто менi це накаже.

– Ви цього нiколи не зробите! – жорстко мовив Андрiй Мельник. – А втiм, я гадаю, що ваш пiдкомiсар досить розумна людина, щоб цього не допустити. Тому, Федоре, вам мiй наказ: усе, що буде вiдбуватися найближчими днями, вас не обходить. Ваше завдання – вживатися i виправдати велику довiру, висловлену вам полiцейським начальством.

Як виявилося вже наступного дня, вiд Федора Мороза нiчого й не залежало. Отримавши вiд нього – та й вiд iнших украiнцiв, яких було не так уже й мало, – згоду на перехiд до полiцii, його вiдправили на мiсячнi курси в Люблiн, звiдки вiн повернувся вже старшим постерунковим. Вiд дружини Ольги Федiр дiзнався про подii, котрi вiдбулися у Львовi пiд час його вiдсутностi.

Данi, переданi ним Андрiевi Мельнику, стали поштовхом для компанii у газетах, причому не лише украiнських. Якщо газета «Дiло» прямо звинувачувала у смертi Басараб польських полiцейських i конкретно комiсара Мiхала Кайдана, то польськi газети не могли зрозумiти, як таке могло статися у «чи не найдемократичнiшiй краiнi Європи». Такi слова газета змушена була написати пiсля того, як ексгумацiя виявила на тiлi жiнки численнi синцi, гематоми та переломи.

Пiсля ексгумацii Ольгу Басараб перепоховали на Янiвському цвинтарi. На похоронi зiбралося декiлька тисяч львiв’ян i кiлькасот полiцейських. Хоч влада i заборонила будь-якi виступи, пiсля поховання вiдбувся мiтинг, де перед полiцiею вимагали покарати винних у вбивствi (а в тому, що це було вбивство, нiхто з украiнцiв не сумнiвався, версiя про самогубство навiть не розглядалася).

Слiдство, вiдкрите за фактом смертi Ольги Басараб, велося мляво. Справа так i не була передана до суду. Вiйськова полiцiя активно зайнялася виявленням ii спiльникiв, якi подавали iй iнформацiю вiйськового характеру. Їi фото були розiсланi для упiзнання. Пiдозри падали на канцелярських службовцiв та колишнiх украiнських офiцерiв. Слiдство намагалося довести наявнiсть розгалуженоi нацiоналiстичноi шпигунськоi органiзацii на територii Польщi.

Упродовж березня i квiтня кримiнальна полiцiя заарештувала багатьох украiнцiв Львова, причому наголос робили на тих, хто служив у Галицькiй армii. Федiр Мороз зрозумiв, що рiшення пiти працювати в полiцiю врятувало його вiд долi iнших.

На початку квiтня суто випадково комiсаровi Кайдану вдалося вийти на крайового коменданта Начальноi Команди Андрiя Мельника. Оскiльки над комiсаром висiло звинувачення у перевищеннi методiв ведення слiдства, допит Мельника вiвся досить толерантно i, природно, нiякого результату не дав.

Так i залишилося незрозумiлим, навмисно комiсар Мiхал Кайдан помiстив арештованого Андрiя Мельника у сьому камеру чи це сталося випадково, але тiльки опинившись у цiй камерi, той побачив написанi кров’ю останнi слова Ольги Басараб. Особливо вразили його рядки Богдана Лепкого про Украiну.

Мельник тiльки тепер зрозумiв, що мала вiдчувати в останнi митi свого життя тендiтна жiнка, виводячи на стiнi: «За кров, за сльози, за руiну верни нам, Боже, Украiну!».

Дiзнавшись про все це, Федiр Мороз уперше в життi напився.




7


«…особенно ужасной, неизв?данно тяжелой оказалась война для окраинной западной Руси въ Галичин?, Буковин? и на бывш. Угорской, ныне Карпатской Руси. Огненной лавиной сплошного ужаса накатилась она на нашу землю, залила весь русскiй край по ту и эту сторону Карпатскаго хребта и своей разрушительной стихiей на своемъ пути уничтожала все живое, см?лое, открытое и хорошее въ нашемъ народ?. Злой и кровавый демонъ войны въ 1914 году хищно налет?лъ на нащу мирную страну».

Талергофскiй альманах. Выпускъ первый. Львовъ 1924


– Чи можу я попросити таку слiчну панi допомогти менi?

Вiд несподiванки Марiя Бiлецька вiдсахнулася. Перед нею стояв досить привабливий високий молодий чоловiк, приблизно на рокiв п’ять старший за неi. Дiвчина одразу визначила, що невiдомий з мiста. Так, як вiн одягнутий, нiхто в селi не носив, можливо, лише ii тато Тома, та й то тiльки тодi, коли вибирався до Кам’янки. В руцi у нього був чималенький портфель.

А незнайомець галантно припiдняв капелюха i продовжив:

– Прошу прийняти вiд мене тисячу пробачень, якщо мимоволi налякав панi! Повiрте, у мене навiть не було на думцi зробити подiбне!

– Ви мене не злякали, просто я не гадала нiкого стрiти! – вiдповiла дiвчина.

Незнайомець посмiхнувся.

– Тодi моя совiсть чиста! – сказав вiн. – То ви поможете менi?

– Залежно чим!

– О, моя просьба буде неважкою! Вона вас зовсiм не обтяжить!

– Я вас слухаю!

– Менi потрiбно знати, де живе одна людина. Адже ви мiсцева i тут знаете всiх!

– Так, а кого вам треба? – запитала Марiя.

– Тому Бiлецького.

Почувши це, Марiя зупинилася й обережно подивилася на незнайомця. Той, вiдчувши змiну у поведiнцi випадковоi знайомоi, тiльки запитав:

– Щось не так?

– А навiщо вiн вам? – поцiкавилася Марiя.

– Я привiз йому перший випуск збiрника, над яким ваш односелець трудився два роки, – повiдомив незнайомець.

– Що за збiрник?

– «Талергофский альманах». Але я помiтив, що ви напружились, коли почули, кого менi треба. Ви знаете Бiлецького?

Марiя уперше посмiхнулася, i невiдомий вiдзначив, що у неi приемна посмiшка.

– Певно, що знаю. Мало того, скажу бiльше: то мiй тато! – повiдомила дiвчина.

Цього разу здивувався незнайомець. Вiн пiдозрiло подивився на спiврозмовницю i насторожено запитав:

– Вас звати… Марiя?

– Так, а звiдки ви знаете?

– Ваш батько багато розповiдав про вас. Коли ми стрiчались у Львовi.

Пiсля цих слiв молодий чоловiк знову зняв капелюха.

– Дозвольте вiдрекомендуватися! Павло Макуха, син Климентiя Макухи, з яким ваш тато разом були у Талергофi! – мовив вiн i для чогось навiть клацнув пiдборами.

– То ви з комiтету зi Львова! – здогадалася Марiя.

– Ви вгадали. То, може, ви таки покажете, де живете? – насмiшливо запитав Макуха.

– Авжеж! Але то треба далеко йти!

– Ну, тодi треба поспiшати!

Вони рушили дорогою до Перетина, а це справдi було не менше двох кiлометрiв, але погода була погожа, сонце перевалило за полудень, i вже не пекло.

– Можу я поцiкавитися у панi, звiдки вона йде? – запитав Павло Макуха.

– Ми з колежанками ходили до церкви. Отець попросив нас прибрати в церквi, бо в понедiлок, на Святого Духа, до нас приiде епископ з Перемишля, i треба було прибратисьи, – сказала Марiя.

– Ну, я чомусь не сумнiваюсь, що пiсля таких слiчних колежанок ваша церква аж свiтиться! Менi аж захотiлося приiхати до вас у понедiлок!

Марiя зашарiлася.

– До нас приiздить багато чужих, – мовила вона. – Церква велика – мiсця всiм вистачить!

– Добре, я подумаю! – пообiцяв новий знайомий.

Марii захотiлося дiзнатися, чому цей Макуха вирiшив доставити особисто цей альманах, про який тато дуже часто говорив, але Павло пояснив сам:

– Ваш тато був активним спiвробiтником альманаху, трудився вiд першоi сторiнки, але коли книжка вийшла з друкарнi, Тома Бiлецький уже пару тижнiв не навiдувався до Львова.

– В тата останнiм часом дуже болять колiна, – повiдомила Марiя, а Павло розумiюче кивнув головою.

– Знайома картина! – сказав вiн. – Мiй тато вже майже не ходить! То й не дивно! Таке пережити! Може, ваш тато говорив вам, що першi мiсяцi вони спали на голiй землi, а то жовтень i падолист! Гори Альпи недалеко. А забрали iх всiх у серпнi! Самi розумiете, яку одiж вони мали! Мiй тато вже не ходить на збори комiтету, хоч ми й живемо у Львовi. Спершу я пiдвозив його до друкарнi, де засiдае комiтет, а потiм вже перестав. А коли голова взнав, що я вмiю писати в газетах, залучив до роботи над альманахом. Так i пiдробляю потроху! Коли ваш тато тоже перестав бувати у Львовi, мене i вiдрядили взнати, що з ним е, а заодно передати йому книжку.

Так вони непомiтно пiдiйшли до Перетина. Новий знайомий виявився досить комунiкабельним, хоч Марiя i не знала цього слова, тому, вже пiдходячи до склепу Гутмана, вона знала, що Павловi Макусi двадцять п’ять рокiв i вiн закiнчив рiльничу академiю, але за спецiальнiстю не працював. Натомiсть знайшов свое мiсце у Талергофському комiтетi, про що зовсiм не шкодуе.

– Отут ми й жиемо! – Марiя вiдчинила хвiртку i зайшла на обiйстя.

Побачивши, що дочка прийшла не сама, а у супроводi невiдомого молодика, на порозi хати з’явилася хазяйка. Вона з тривогою приглянулася до незнайомого.

– Мамо, а де тато? – запитала Марiя. – До нього прийшли.

Катерина вже хотiла зайти в хату, щоб покликати чоловiка, але тут, спираючись на цiпок, вийшов сам Тома. Упiзнавши прибулого, вiн посмiхнувся:

– Кого-кого, а тебе, Павле, я не чекав тут!

– Ви, Томо Андрiйовичу, давно не були у комiтетi, то комiтет i вiдiслав до вас мене! – вiдповiв, вiтаючись, Макуха. – А дорогою я стрiв цю слiчну паненку, а вона до того ж виявилася вашою дочкою!

Пiсля таких слiв Марiя зашарiлася i швидко забiгла до хати. Тома провiв ii поглядом.

А прибулий вiдкрив портфель i подав здивованому Томi чималеньку книгу. Бiлецький вже здогадався, що це, але тим не менше обережно взяв у руки омрiяний альманах, який ще пахнув друкарською фарбою.

«Талергофскiй альманахъ. Пропамятная книга австрiйскихъ жестокостей, изуверствъ и насилий надъ карпато-русскимъ народомъ во время Всемiрной войны 1914–1917 гг.».

Це був результат дворiчноi працi, до якоi вiн, Тома Бiлецький, також приклав свою руку. Вiн не став розгортати книгу, хоч достеменно знав, на якiй сторiнцi знайде себе. Зараз для нього головним було те, що його праця не минула даремно.

А Павло Макуха продовжував:

– Комiтет, Томо Андрiйовичу, вже почав працювати над другим випуском, а ви надумали слабувати! Хiба так можна?

– Ох, Павле, все в руках Божих! – вiдказав Тома. – Згадай свого батька!

Вiн раптом спохопився, згадавши, що негоже тримати дорогого гостя перед порогом.

– То чого ми стоiмо? – сказав Тома. – Прошу до господи! Катерино, постав щось на стiл!

Та здивовано подивилася на чоловiка, тим не менше зайшла до хати.

– Та менi нинi треба вертати, – вiдказав Павло Макуха. – Хоч ще маю до вас одне поручене.

Вiн знову розкрив портфель i вийняв пачку грошей. Простягнув Бiлецькому. Той здивовано подивився на простягнутi грошi. Це вже не були звичнi йому польськi марки, i на них не було великих цифр. Вiн уже здогадався, що це новi злотi, про якi давно говорили в селi, але нiхто з селян iх не бачив.

– Це ваша платня, – пояснив Макуха, – а менi дiйсно треба вертатися. Боюся, що не встигну на потяг.

– Ти сьи не гризи за то! – вiдказав Тома. – Ми тебе пiдвеземо до стацii. А таке дiло, – вiн простягнув альманах, – треба вiдзначити, та й ти, певно, голодний i змучений. До Перетина довга дорога!

Пiсля таких доводiв Павло здався й у супроводi Томи Бiлецького зайшов у хату. Йому, мiстянину, було в диковинку внутрiшне оздоблення сiльськоi хати, i вiн з цiкавiстю озирався навколо. Найперше, що кинулося Павловi в очi, була…. вiдсутнiсть лампочки. Йому, жителю Львова, було невтямки, що у селах ще досi немае електрики, хоч, безумовно, вiн i знав про це, але бачив уперше.

Тим часом Катерина з Марiею поставили на стiл звичнi страви. Жiнка переживала, чи буде iсти «пан з мiста», як вона одразу назвала про себе прибулого, те, до чого звикли вони самi. Хоч кошти, що iх отримував Тома, i дозволяли купувати дещо iнакше, анiж сусiди, все ж це нiяк не можна було порiвняти з тим, про що розповiдав, повернувшись з черговоi поiздки до Львова, чоловiк.

Але Павло Макуха виявився геть неперебiрливим. Вiн усе сприйняв спокiйно, сiв на запропоновану Томою лаву, не забувши при цьому подякувати за запрошення.

– Марiйко, а ну запряжи коня. Вiдвезеш нашого гостя до потяга! – розпорядився Тома.

Почувши таке, Марiя здивовано подивилася не на батька, а на маму. Катерина сплеснула руками:

– Та чого ж ти посилаеш дочку! Вже би сам вiдвiз! – сказала вона.

– Менi ще крутить колiно, – вiдповiв Тома. – А Павла вiдвезти треба, щоб вiн не спiзнивсьи на потяг. Іди, дочко!

– Я поможу! – тiльки й сказала Катерина i пiшла за Марiею.

– Менi трохи незручно перед вашою дочкою, Томо Андрiйовичу! – винувато мовив Павло. – Я завдав вам клопоту. Можливо, у Марii були якiсь своi плани. Може, вона хотiла йти на рантку. Не думаю, що така слiчна паненка i не ходить на рантку.

Тома махнув рукою. Вiн налив у келишки горiлки «Бачевськоi» (спецiально купив у Львовi i тримав для особливих випадкiв), жестом запросив випити.

– Правду кажеш, Павле, моя дочка – файна дiвка, i грiх сьи жалiти на кавалерiв. Був один, але…

– Невже лишив? – здивувався Павло, закушуючи якоюсь мiзерiею[10 - Салат, заправлений сиром i сметаною.]. – Тодi я вам чесно скажу, Томо Андрiйовичу: вiн немудрий.

– Вiн дурний! – уточнив Тома. – Бо не просто лишив, а поiхав далеко, аж до Америки.

Павло закивав головою.

– То вже точно даремно! – згодився вiн. – Якщо вже хотiв кудись поiхати, то вже би за Збруч. І недалеко, i там своi люди. А так навiть не певний, чи вернеться!

– Та би вже б не вертавсьи! – спересердя сказав Тома, i Павло зрозумiв, що ця розмова Бiлецькому неприемна.

– Ага, заледве не забув! – спохопився Макуха. – Але то все ваша вина, Томо Андрiйовичу! Ви так мене приймаете, що я поiхав би, не сказавши вам головного.

– Чого головного?

– Ви просили Антона Осиповича дiзнатися про вашого сина Степана.

Павло говорив про голову комiтету Гуллу.

– Що? Щось дiзналисьи? – подався вперед Тома.

– Так. Антон Осипович через своiх людей подав запит в УСРР i недавно получив вiдповiдь. Хотiв сказати вам сам, але ви якось невчасно заслабли, тому попросив переказати менi.

– Що? Що зi Степанком? – не знаходив собi мiсця Тома. – Вiн… живий?

– Не хвилюйтесь – живий!

У Томи вiдлягло вiд серця.

– Слава Богу! – тiльки i сказав. – Де вiн?

– Живе в Киевi, у нашiй столицi, – розповiдав Павло. – Хоч зараз столиця у Харковi, але для нас Киiв е столиця. Я не знаю, де вiн працюе, але головне, що ваш син живий. Гадаю, що для вас то найголовнiше.

Тома витер сльози.

– Як би ти знав, яку радiсну вiсть принiс менi, Павле! – сказав вiн. – Штири роки я не вiдав, що з моiм сином! Тепер уже й помирати не шкода!

– Ну, навiщо помирати! – осудливо мовив Павло. – Тепер жити треба! Щоб дочекатися вашого Степана! Певен, що недовго лишилося! Гадаю, нашi брати зi Сходу не залишать нас у бiдi. А щоб це сталося швидше, то ми, Томо Андрiйовичу, маемо добре попрацювати.

– Але ми не сидимо на мiсцi! – спробував заперечити Тома.

– Цього замало! Я розумiю, що альманах, – Макуха кивнув на покладену збоку книгу, – то е добра справа, але то минуле. Так, то е ваше i мого тата пережиття, але то минуле. Нам треба дивитися вперед. Дивитися i робити все, щоб наблизити повернення вашого сина.

– Але як?

Павло Макуха повiдомив Бiлецького, що до нього пiдiйшли «серйознi люди» з «Народноi волi»[11 - «Народна воля» – галицька лiво-москвофiльська група.] i запропонували приеднатися до них. Вiн говорив, що не прийняв ще жодного рiшення, але серйозно подумуе над ним.

Так вони посидiли ще якийсь час, аж поки Павло Макуха не спохопився i не згадав про поiзд, який його чекати точно не буде. А тут саме зайшла до хати Катерина, щоб повiдомити, що бричка готова.

Попрощавшись з гостинними господарями, Павло сiв поруч Марii, i невдовзi батьки залишилися самi.

– Нашо було заставляти Марiю його везти? – не вгавала Катерина.

– А ти нiчого не зрозумiла? – допитувався Тома.

– А що таке? Що ти надумав?

– Я його знаю! Щоправда, не так Павла, як його батька. То е дуже iнтелiгентний молодик. І вижу, як вiн задивлявсьи на нашу дочку. Може, вона хоч так забуде Морозiвського Василя!

– Але вона його любить!

– Нiчого! Любить – то перелюбить! Василь далеко, а Павло близько! Я його пригласив приiхати на Тройцю. Тому, жiнко, треба пiдготуватисьи.

– Та добре, – згодилася Катерина.

Їй також не подобалося, що наймолодша дочка ходила з Морозом, тому дii чоловiка вона визнала слушними.

А Тома тим часом продовжував:

– Наш Степан живий!

Катерина рiзко розвернулася до нього.

– Звiдки знаеш? – тiльки i вичавила з себе.

– Павло казав. Живе в Киевi. Добре живе! Не так, як ми!

Почувши таке, Катерина перехрестилася, а Тома вiв далi:

– Тож якщо ми хочемо, щоб наша дочка забула про Мороза, треба сьи потрудити!

Катерина знала, що недавно вiд Василя Мороза прийшов лист. Щоправда, юнак писав своему братовi Олексi, але декiлька рядкiв вiн присвятив i iхнiй дочцi. Пiсля цього Марiя ходила вся весела i навiть перестала огризатися на зауваження матерi.

Поява на iхньому обiйстi Павла Макухи стала для старших Бiлецьких тим щасливим шансом, яким було б великим грiхом не скористатися…

Найближчого понедiлка чималенька церква Великомученицi Варвари не вмiстила усiх бажаючих, тому багато людей стояли перед нею. Бути присутнiми на богослужiннi, яке проводить сам перемишльський епископ, хотiли навiть жителi сусiднiх парафiй, i через те сама вiдправа розпочалася вже ближче до полудня, щоб могли приiхати тi, хто живе далеко. У такi днi тут бувало багато незнайомих облич, i нiхто не дивувався, коли поруч з односельцем стояв геть незнаний iншим чоловiк.

Тому нiхто не зауважив, як до Томи Бiлецького, який стояв праворуч вiд входу до церкви, непомiтно пiдiйшов молодий, явно мiський, чоловiк i мовчки став поруч. Тома лише вiдповiв на привiтання i знову переключився на службу. Але тепер вiн уже думав не тiльки про те, що вiдбувалося у церквi, але й був радий вiд того, що Павло Макуха таки прийняв його запрошення. Щоправда, зараз Марiя не тут, а всерединi церкви тримае фану, але, може, це навiть на краще – тим приемнiшою буде зустрiч.

Вiдправа, як зазвичай бувае у такi днi, закiнчилася хресним ходом навколо церкви. На завершення Йосафат Коциловський, сорокавосьмирiчний перемишльський епископ, ще досить мiцний статурою чоловiк, подякував мiсцевому священнику Петровi Лисовичу за запрошення i багаторiчну працю й нагородив його срiбним наперсним хрестом. Вiн сказав, що повернення митрополита Андрея пiсля того, як ще у далекому 1919 роцi той вiдбув зi Львова до Рима, але його короткочасна поiздка розтягнулася на чотири роки й закiнчилася ув’язненням у тюрмi польськоi Познанi, дасть Галичинi поштовх для подальшого процвiтання. Єпископ побажав присутнiм, щоб i у iхньому життi також настали приемнi змiни.

Тома та Катерина Бiлецькi на це дуже сподiвалися. Вони з нетерпiнням чекали, коли Марiя поставить свою фану на мiсце й нарештi вийде з церкви.




8


Лiто 1924 року запам’ятаеться нiмцям загалом i берлiнцям зокрема тим, що вони нарештi змогли вiдiйти вiд постiйного напруження, яке не полишало iх упродовж останнiх шести рокiв, i це напруження було пов’язане з грiшми. І навiть не через iх вiдсутнiсть, а навпаки: через велику кiлькiсть. Багато нiмцiв ще пам’ятали тi часи, коли можна було порiвняно вiльно помiняти паперовi банкноти на так званi золотi марки, i до вiйни цей курс становив один до двох. Спершу вiйна, а за нею i поразка у нiй штовхнули Нiмеччину у прiрву такоi гiперiнфляцii, яка не могла приснитися у навiть найстрашнiшому снi економiста. Якщо на час пiдписання Комп’енського перемир’я банк вiдновив довоенний курс, то вже через рiк за умовну золоту марку давали дев’ять паперових. Але це був лише початок. Пiсля того як 1923 року франко-бельгiйськi вiйська окупували промислове серце Нiмеччини – Рур, а у вiдповiдь урядом Вiльгельма Куно була запроваджена полiтика «пасивного опору», що включала страйки, саботаж заходiв окупантiв, припинення роботи промислових пiдприемств i яку пiдтримало населення, це буквально зруйнувало надiйнiсть паперових марок.

Вони знецiнювалися не щодня, а буквально щогодини. Коли наприкiнцi 1923 року справа дiйшла до неймовiрноi для бiльшостi нiмцiв цифри один трильйон марок за умовну золоту, стало зрозумiло, що так далi тривати не може. Напевне зрозумiвши, що нiмцi просто не розберуться у наступному щаблi цифр – квiнтильйонi, i з цим треба щось робити, Карл Гельферiх, статс-секретар у справах фiнансiв у роки вiйни, запропонував нову валюту – рентну марку – вартiстю п’ять кiлограмiв жита. Це був не найгiрший варiант, тим бiльше що далi вiдкладати було нiкуди. Нiмцi забрали з банкнот дванадцять нулiв, i виявилося, що жито дiйсно врятувало багатьом життя. Рентна марка прийняла на себе увесь удар перехiдного перiоду i пiдготувала нiмцiв до твердоi валюти – рейхсмарки.

Усе це Осип Букшований пережив на власному гаманцi. Щоправда, спершу це сталося у Вiднi, де вiн працював у журналi «Наша правда». Австрiйська iнфляцiя, звичайно, не йшла нi в яке порiвняння з нiмецькою, але також залишила не найкращi спогади. Коли ж у сiчнi 1923 року Осип перебрався до Берлiна, йому запропонували мiсце в украiнському видавничому товариствi комунiстичного спрямування «Космос». Воно було створене у Варшавi дiячами Комунiстичноi партii Схiдноi Галичини, членом котроi Букшований i був, але невдовзi перебралося до Берлiна.

Саме тут Осип i зрозумiв, що у порiвняннi з Веймарською Нiмеччиною Австрiя виглядала кам’яницею, де панують спокiй i стабiльнiсть. Наприкiнцi жовтня 1923 року буханець хлiба коштував уже 680 мiльйонiв марок. Друкарнi вдень i вночi друкували банкноти. Нiмцi везли зарплату додому в наплiчниках i кошиках для бiлизни. Зарплату виплачували двiчi на день, а у ресторанах вiдвiдувачi намагалися з’iсти замовлене швидко, бо коли довго колупатися в котлетi, ii цiна могла зрости удвiчi.

У липнi Берлiном поширилися чутки, що рентна марка буде замiнена, тому тримати ii немае потреби. Хто мiг, витрачав грошi в ресторанах, а кому це було не по кишенi, тим бiльше не переймався цим.

Осип Букшований не належав до жодноi з цих категорiй. Робота у видавництвi давала можливiсть нi в чому собi не вiдмовляти – грошi у «Космос» поступали регулярно. Причиною ж того, що липневого дня вiн зайшов у ресторан «Ашiнгер» на Фрiдрiхштрассе, була домовлена зустрiч з Євгеном Коновальцем, причому саме полковник був ii iнiцiатором. Осипу Букшованому так i «не вдалося» вийти на голову Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, про що вiн постiйно повiдомляв Москву, а натомiсть отримував черговий наказ «знайти за всяку цiну». Коли ж стало зрозумiлим, що Коновалець кудись зник (не розповiдати ж, що вiн мешкае поруч, у Берлiнi, куди подружжя переiхало пiсля народження сина Юрiя!), було вирiшено вiдiзвати Букшованого назад. Дiзнавшись про це, Коновалець зажадав зустрiчi.

Командант УВО вже чекав за столиком пiд вiкном i попивав пиво, закушуючи його вареною ковбасою. Побачивши Букшованого, Коновалець пiдвiвся i потиснув йому руку. Востанне вони випадково зустрiлися два роки тому на палубi нiмецького пароплава «Пруссiя». Голова Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii Євген Коновалець тiльки недавно залишив рiдний Львiв i, побоюючись польськоi полiцii, змушений був емiгрувати, а колишнiй сотник УСС Осип Букшований, а тодi вже член РКП(б), пiд iменем журналiста Франтiшека Прохаски був вiдряджений до Європи для того, щоб знайти мiсцеперебування того-таки Коновальця i за можливостi лiквiдувати його. Вiдтодi багато чого сталося, один знав про iншого майже все, але закони конспiрацii не дозволяли iм зустрiчатися особисто.

– Ви ранiше бували у цьому ресторанi? – поцiкавився Євген Коновалець пiсля того, як Букшований зробив замовлення.

– Аякже! Ще тодi, коли ця ковбаса важила чи не утричi менше, анiж пачка марок, яку я вiддавав за неi! – вiдказав Осип.

– Так, важкi були часи! – згодився Коновалець.

– Я вас слухаю, Євгене Михайловичу! – говорив Букшований. – Прошу зважити на ту обставину, що завтра я покидаю Берлiн i, боюся, що назавжди. Тому в мене мало часу.

– Саме через ваш вiд’iзд я i призначив нашу зустрiч, – вiдказав Коновалець. – Чи не надто ризикованим кроком буде ваше повернення до Москви?

– Чому ви так думаете?

Кельнер принiс замовлене, поставив перед Осипом i вiдiйшов.

– Я намагаюся спрогнозувати реакцiю ваших господарiв, коли ви з’явитесь перед ними, не виконавши завдання. Адже ви так i «не знайшли» мене!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-luschik/galicka-saga-primara-miru/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


На своiх заводах Генрi Форд першим у свiтi застосував поточний метод виробництва: класичний автоскладальний конвеер.




2


Так за часiв Польщi на Галичинi називали США.




3


Вiд польського pieniadze – грошi.




4


Товар.




5


Злотий залишався платiжною одиницею до 1842 року, коли остаточно був замiнений росiйським рублем.




6


Насправдi за 1 злотий давали 1 800 000 польських марок.




7


Звання «комiсар» у полiцii вiдповiдало капiтановi в польськiй армii.




8


Пiдпоручик.




9


Поручик.




10


Салат, заправлений сиром i сметаною.




11


«Народна воля» – галицька лiво-москвофiльська група.