Книга - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Володар блiх. Життева фiлософiя кота Мура
Ernst Theodor Amadeus Hoffmann


Подii у повiстi Гофмана «Володар блiх» починаються у чудовий рiздвяний вечiр, коли головний герой казки пан Перегрiнус Тис мимоволi виявляеться втягнутим у дивовижнi пригоди, якi розвиваються так стрiмко, що вiн не встигае зрозумiти, що вiдбуваеться насправдi, а що – лише гра його уяви, i де врештi пролягае межа мiж реальнiстю та його фантазiею. Але незважаючи на фантастичнiсть сюжету у цiй казцi влада угледiла сатиру на себе. Так само як i казкова «Життева фiлософiя кота Мура» з котом, що вмiе розмовляти, – це неприхована сатирична пародiя на нiмецьке суспiльство: аристократiю, чиновникiв, студентськi угруповання, полiцiю тощо.





Эрнст Теодор Амадей Гофман

Володар блiх

Життева фiлософiя кота Мура





Передмова

Ернст Теодор Амадей Гофман


Для бiльшостi з нас найповнiшим i найяскравiшим втiленням поняття нiмецька романтична проза е Ернст Теодор Амадей Гофман. Його iм’я першим спадае на думку, коли йдеться про романтичного героя, романтичний конфлiкт, романтичну iронiю тощо. Час, цей найсуворiший лiтературний критик, визначив кожному свое мiсце. Одним – почесне i гiдне в iсторii лiтератури, iншим – у темрявi забуття, а небагатьом найбiльшим, найоригiнальнiшим митцям слова надав право вважатися класиками, яких читають все новi поколiння. Саме цi митцi мали i мають великий вплив на багатьох художникiв наступних генерацiй, до них звертаються за естетичною насолодою i глибокими думками, в iхнiх творах черпають натхнення, поштовх до власних шукань в царинi прекрасного. Так, iсторичним фактом е те, що не Гофман, а Фрiдрiх Шлегель сформулював теоретичнi принципи романтизму. Це Новалiс, а не Гофман написав перший програмний (на жаль, не завершений) романтичний твiр «Генрiх фон Офтердiнген». Не вiн, а Людвiг Тiк був автором чудовоi романтичноi казки «Бiлявий Екберт», а разом з Вiльгельмом Вакенродером – першого роману в романтичному дусi про митця i мистецтво «Мандри Франца Штернбальда». Вони та iншi раннi романтики були першопроходцями. Гофман прийшов у лiтературу майже на двадцять рокiв пiзнiше за представникiв першого поколiння нiмецького романтизму. Але саме йому судилося стати не просто знаковою фiгурою цього напряму в нацiональнiй лiтературi, а й сфокусувати у своiй творчостi всi найхарактернiшi його риси, головнi образи i теми, центральнi iдеi. Йому було дано променем свого неповторного таланту освiтити фантастичний, прегарний свiт, якого нiколи не було i не буде, але який вабить нас своею таемничою красою, змушуе вiрити в реальнiсть нереального й захоплюватися дарованою лише генiям силою животворящоi уяви. Цей митець настiльки багато значить для лiтератури, що про нього жоднi пафоснi слова не звучать фальшиво.

Пiсля цього вступу перейдемо до фактiв життя та художньоi творчостi цiеi незвичайноi людини.

Ернст Теодор Вiльгельм Гофман (iм’я Амадей вiн взяв на честь свого улюбленого композитора Вольфганга-Амадея Моцарта вже дорослою людиною) народився в 1776 роцi в схiднопрусському мiстi Кенiгсберг у бюргерськiй родинi. Представники цiеi родини в кiлькох поколiннях займалися юриспруденцiею, i кар’ера юриста була змалечку визначена майбутньому письменниковi, хоч вiн i не виявляв до неi нiякого iнтересу. Вже в дитинствi вiн цiкавився мистецтвом – музика, малювання, театр, лiтература приваблювали його, i пiзнiше в усiх цих царинах вiн зробив щось значне або непересiчне. Найбiльшим, найважливiшим з усiх видiв мистецтва юний Гофман вважав, як i слiд романтиковi, музику, iй вiддав багато творчих зусиль i таланту. До лiтературноi дiяльностi вiн звернувся, коли йому було вже понад тридцять рокiв, але саме вона зробила його одним з найвiдомiших нiмцiв XIX сторiччя. Та спочатку за вимогою батькiв вiн мав навчатися солiдного фаху i вступив на юридичний факультет Кенiгсберзького унiверситету, реномованого навчального закладу, де викладав фiлософiю такий вiдомий вчений, як Емануiл Кант. Вже тодi юний студент болiсно вiдчував розрив мiж власними духовними пориваннями i прагматичними вимогами до себе оточення, прагненням особистоi свободи i залежнiстю вiд норм бюргерського суспiльства, вiд матерiальних щоденних потреб. З молодих рокiв його мучила двоiстiсть людського iснування – жадання свободи i краси, польоту в небеснi сфери, дива творчостi i кохання й одночасно прикутiсть до щоденного сiрого, побутового, матерiального. Болiсною була i неможливiсть скинути з себе непривабливу оболонку маленького чоловiчка з кострубатим, густим, жорстким волоссям, тонкими губами, гачкуватим носом, тривожним поглядом великих темних очей (таким вiн себе сам малював, а значить – бачив) i перетворитися на чарiвного красеня – принца з казки. Цей розрив, ця неподоланна прiрва мiж бажаним i сущим багато в чому обумовили не лише складнiсть, примхливiсть людськоi вдачi Гофмана – мудреця i дивака, найвитонченiшого митця з поетичним, лiричним хистом i завсiдника винарень, який у веселiй чоловiчiй компанii поводив себе розкуто i зухвало, сварився з товаришами по чарцi й потрапляв у рiзнi халепи. Двоiстiсть, суперечливiсть людського iснування i людськоi вдачi, якi Гофман так болiсно вiдчував, сформували його розумiння людини i його свiтобачення, його фiлософiю, основнi риси його творчостi, художньоi манери. Але про це трохи далi.

Пiсля завершення унiверситетського курсу майбутнiй митець розпочинае кар’еру юриста. Асесор Гофман служить спочатку в Глогау, потiм у Познанi, Плоцку i нарештi потрапляе до Варшави, яка тодi входила до складу Прусського королiвства. Всюди вiн з огидою тягнув чиновницьке ярмо. Лише в сповненiй бурхливого культурного життя, гарнiй, чепурнiй Варшавi, справжньому европейському мiстi, молодий урядовець знаходить гiдне себе митецьке товариство, активно займаеться музикою i живописом. Два роки, проведенi у Варшавi (1804–1806), були дуже плiдними. Тут вiн компонуе першу свою оперу «Веселi музики» на слова Клеменса Брентано i мае щастя насолоджуватися ii успiхом на сценi. Вiн пише також iншi твори, серед яких незавершену оперу «Кохання i ревнощi» вважав одним iз своiх кращих музичних опусiв, стае одним iз засновникiв «Музичного зiбрання» i розписуе фресками палац, де воно розташувалося. Там вiн виступае i як диригент, виконуючи з оркестром музику Глюка, Гайдна, свого улюбленого композитора Моцарта i навiть Бетховена. Ще у Познанi в 1802 роцi Гофман одружився з польською дiвчиною Михайлиною Рорер-Тшцинською, яка стала йому вiрною i вiдданою подругою на все життя. Вони були, як здавалося, зовсiм несумiсними iстотами – простодушна, весела «Мишка», як ii називав чоловiк, i безмежно складний генiальний митець, творчiсть якого дружина просто не могла осягнути. Але Михайлина любила свого чоловiка-дивака, дiлила з ним всi прикрощi його непевного iснування, прощала його пиятики i захоплення iншими жiнками, пiклувалася про нього, коли вiн важко хворiв. В заповiтi, який в березнi 1822 року пiдписали обидва, були такi слова: «Ми… прожили двадцять рокiв у по-справжньому злагiдному i щасливому шлюбi… Бог не залишив живими наших дiтей, однак в iншому подарував нам немало радощiв, випробувавши i в дуже тяжких, жорстких стражданнях, якi ми незмiнно переносили iз стiйкою мужнiстю. Один був завжди пiдпорою другому, як i належить подружжю, що любить i шануе одне одного, як ми, вiрними серцями». І це не пуста юридична формула. Слова заповiту передають справжню суть спiльного життя цих двох людей.

Однак до написання заповiту ще далеко. Обое насолоджуються заможним i наповненим приемними подiями варшавським життям. Та в цю родинну i суспiльну iдилiю втручаеться грiзна iсторiя. Наполеон Бонапарт вщент розбивае прусське вiйсько, яке вважалося кращим у Європi. Прусська адмiнiстрацiя стрiмголiв тiкае iз звiльненоi Варшави. Державний радник Гофман втрачае службу. Починаються довгi роки поневiрянь, матерiальноi скрути, принизливоi залежностi вiд покровителiв. Навеснi 1808 року Гофмана запрошують капельмейстером у Бамберзький театр. В цьому театрi вiн пише музику до вистав, працюе помiчником директора, режисуе постановки, керуе репертуарною полiтикою, малюе декорацii. Але всi цi розмаiтi театральнi заняття не забезпечують найскромнiшого iснування, i Гофман пише, друкуеться в газетi «Альгемайне музiкалiше цайтунг», де з’являеться його перший значний художнiй твiр «Кавалер Глюк» (1809). Крiм того, вiн дае уроки музики i спiву. Так у його життя входить юна обдарована дiвчина iз заможноi бюргерськоi родини Юлiя Марк – найбiльш трагiчне кохання митця. Юлiя i вся iсторiя кохання до неi вiдiграють велику роль у лiтературних творах Гофмана. В першу чергу у всьому, що стосуеться композитора Йоганна Крейслера, якому письменник вiддав багато власних рис, фактiв своеi бiографii, думок i почуттiв. Вважаеться навiть, що «найважливiше переживання всiеi його поетичноi творчостi» було поштовхом до написання його оповiдань i великоi прози в дусi романтизму. Це не так, бо i до зустрiчi з Юлiею Гофман був автором кiлькох творiв, зокрема романтичного «Кавалера Глюка». Але, як пише нiмецький лiтературознавець Клаус Гюнцель: «Юлiя втiлила у собi злиття душ, що вiдбуваеться поза вузькими межами земного буття; вона уособлювала собою жадане романтичне царство, була джерелом пристрасного томлiння, яке лишало далеко за собою умовностi тодiшнього суспiльства». Мучилися обое, але доля Юлii була ще сумнiшою, нiж страждання Гофмана. Їi видали з розрахунку за огидного типа пана Грепеля, багатого комерсанта, людину розбещену i розумово неповноцiнну. Безмежно нещасна в шлюбi Юлiя померла молодою, але, хоч це i гiрка втiха, лишилася жити в багатьох романтичних жiночих образах Гофмана. Героiня крейслерiвських сторiнок у «Нотатках Кота Мура» навiть носить ii iм’я. В одному зi своiх листiв Гофман писав про любов до цiеi дiвчини як про найбiльш хвилюючу подiю свого життя, «щастя, яке нездатна ухопити й утримати людська рука». А шлюбна дружина митця добра «Мишка» терпiла i все прощала. Їi переживання мало обходять бiографiв, надто неромантичною була ця проста i вiддана чоловiковi жiнка.

На початку 1813 року в самому розпалi наполеонiвськоi кампанii проти Пруссii Гофман одержуе пропозицiю стати директором оперноi трупи, що працювала на двох сценiчних майданчиках у Лейпцигу i Дрезденi. Мiж боями (Лейпцизька та Дрезденська битви), в днi облоги та перемир’я трупа пiд диригуванням Гофмана виспiвуе опери. Мужнiй диригент одного разу навiть попав пiд обстрiл, та на щастя лишився живим. На щастя ще й тому, що у цей загрозливий час, пiд гуркiт канонад i брязкiт зброi, мандруючи мiж Лейпцигом та Дрезденом, оперний директор дивовижно багато пише. Вiн завершуе казку «Золотий горнець», працюе над томами «Фантазiй в манерi Калло» (першi два томи з’явилися друком у травнi 1814 року), починае роман «Елiксири диявола». Його звiльняють з роботи в театрi майже в той самий час, коли вiн закiнчуе клавiр своеi найвiдомiшоi опери «Ундiна». Безробiтний митець буквально голодуе, коли йому роблять пропозицiю повернутися на державну службу. Вiн стае в Берлiнi чиновником апеляцiйного суду (щоправда, на початку без платнi). Цей крок завершуе його музично-театральну кар’еру. (Хоча ще буде багато хвилювань у зв’язку з постановкою опери «Ундiна», радощiв через великий успiх вистави i гiркого суму, коли пiд час пожежi в театрi згорiли розкiшнi декорацii, костюми й сама партитура твору.) Вiдтепер Гофман дiлить свiй час мiж службою радником суду i письменницькою працею. Наприкiнцi 1815 року з’являеться перший том «Елiксирiв диявола», Гофман пише свою сповнену жахiв «Пiсочну людину». В наступному роцi з-пiд його пера народжуеться чарiвна рiздвяна казка «Лускунчик i мишачий король», що стала у нас такою популярною завдяки балету на музику Чайковського. Загалом же в цi першi роки пiсля розгрому Наполеона i створення «Священного союзу монархiв» у творчостi Гофмана переважають похмурi, страшнi, так званi «нiчнi повiстi» й оповiдання, в яких прозаiк широко використовуе образи, прийоми, настроi «готичного роману». Як пише Дмитро Наливайко: «“Чорнi” романи i повiстi Гофмана говорять про всесилля зла, повiнь зла, яка проникае всюди – в князiвськi покоi, затишнi бюргерськi будиночки, замки родовитих аристократiв, пiд монастирськi склепiння…» Концентроване втiлення цi мотиви, «нiчна сторона» буття i людськоi душi, знайшли в романi «Елiксири диявола», про який Гейне писав у «Романтичнiй школi», що в ньому «зосереджене все найстрашнiше i найжахливiше, що тiльки може придумати людський розум». До цих же «нiчних повiстей» належить i кривавий «Майорат», над яким Гофман працював у 1817 роцi. У лютому наступного року вiн готуе до видання окремою збiркою оповiдання, що друкувалися ранiше. Ця збiрка стала початком чотиритомника «Серапiонових братiв», твору, який за структурою нагадуе «Декамерон» Боккаччо – розмаiтi за змiстом i формою новели, iсторii, якi розповiдають один одному молодi люди, що iх доля на певний час звела разом. Навеснi письменник важко захворiв, ледь не помер. Пiд час хвороби вiн обмiрковуе казку «Малюк Цахес». А одужавши, бере собi кота i називае його Мур, зробивши найуславленiшим котом свiтового красного письменства, бо у травнi 1818 року починаеться робота над одним з кращих творiв власника цiеi тваринки – «Життева фiлософiя кота Мура» (1821). 1 жовтня 1819 року прусський король Фрiдрiх Вiльгельм ІІІ видав наказ про створення «Безпосередньоi слiдчоi комiсii з розслiдування зрадницьких зв’язкiв та iнших небезпечних пiдступiв». Це був ще один вияв посилення в постнаполеонiвськiй Європi взагалi i мiлiтаризованiй Пруссii зокрема полiтичних переслiдувань проти вiльноi думки в пресi, в навчальних закладах, в колах iнтелiгенцii тощо. Гофмана призначено членом цiеi комiсii. Для лiберально мислячоi людини це було тяжке випробування, важкий хрест. Останнi роки Гофман почувався фiзично не дуже добре, до цього долучились тепер ще душевнi переживання, нервове напруження, муки сумлiння. Як член комiсii вiн пише кiлька висновкiв, якi обстоюють безневиннiсть репресованих (головним чином студентiв) i висувають вимогу про iх звiльнення. Активна правозахисна дiяльнiсть Гофмана не залишаеться поза увагою влади. Над головою митця згущуються хмари. Краплиною, яка переповнила келих начальницького терпiння, були певнi сторiнки i абзаци останнього великого твору письменника – «Володаря блiх». На них у гостросатиричному планi був змальований королiвський таемний надвiрний радник Кнарпантi, пiдступний i зловiсний переслiдувач бюргерiв, наклепник, який заради своеi кар’ери, ласки монарха може обплутати брехливими i безглуздими звинуваченнями абсолютно безневинну людину. Несправедливий суд, пiдлi звинувачення змальованi iз знанням справи у «Володарi блiх», одному з найсильнiших прикладiв полiтичноi сатири, унiверсального образу репресивного судочинства у свiтовiй лiтературi. Ось один короткий приклад: «“Думання, вважав Кнарпантi, уже саме по собi небезпечна операцiя, а в небезпечних людей вона ще небезпечнiша. Далi вiн ставив рiзнi пiдступнi питання, як, наприклад, таке: “Хто був той лiтнiй чоловiк у синьому сюртуку i коротко пiдстрижений, що з ним Перегрiнус торiк двадцять четвертого березня за обiднiм столом у готелi домовлявся, як краще приготувати рейнського лосося?” Або: “Чи вiн не розумiе i сам, що всi загадковi мiсця в його паперах справедливо викликають пiдозру, а те, що лишилося незаписаним, могло бути ще пiдозрiлiшим i навiть мiстити в собi беззастережне визнання у вчиненому злочинi”». Тi, хто змiг ознайомитися з рукописом або надрукованими аркушами «Володаря блiх», легко впiзнали в гротескнiй постатi зловiсного Кнарпантi всiм вiдомого шефа полiцii фон Кампца. За наказом уряду всi папери, якi пов’язанi з твором, – рукопис, набiрнi аркушi, листування з видавцем, – конфiскують. Фрiдрiх Вiльгельм ІІІ особисто втручаеться в справу, вимагае допитати письменника. Хворого Гофмана тягнуть на допит. Вiн вже не може писати, частковий паралiч вiдняв йому руку. Диктуе виправдальну промову i завершення «Володаря блiх». Його розбивае повний паралiч, але мозок ще ясний, i письменник диктуе свiй останнiй твiр «Кутове вiкно» – свое художницьке кредо. 25 червня 1822 року Гофман вмирае.

Вже понад два сторiччя вiддiляють нас вiд народження того незвичного i напрочуд яскравого явища, яке визначають термiном романтизм. Теоретичнi засади мистецького романтизму i художнi твори на iх основi виникли в Нiмеччинi, цiй неiснуючiй тодi як полiтична й економiчна цiлiснiсть краiнi, у строкатому конгломератi маленьких i великих держав, об’еднаних лише спiльною лiтературною мовою. Треба пiдкреслити – саме лiтературною, писемною мовою, бо розмовляли у всiх цих понад трьохстах державах рiзними дiалектами, iнодi дуже вiдмiнними. Роль мови i лiтератури, цiею мовою створеноi, була одним з найважливiших чинникiв, що духовно зближував пруссакiв i саксонцiв, баварцiв i фрiзiв, швабiв i тюрiнгцiв та iнших германцiв. Така велика вiдповiдальнiсть мови i лiтератури була обумовлена тим, що до державноi едностi було ще дуже далеко i еднання вiдбувалося не на матерiальнiй земнiй основi, а у високiй духовнiй сферi. Романтизм з’явився на свiт в один з найбурхливiших часiв европейськоi iсторii. Могутня гроза великоi революцii 1789–1793 рокiв пролилася кривавим дощем на землю Францii. В сусiднiх нiмецьких землях, що перебували в спокiйнiй дрiмотi, найчутливiше реагували на громовi розкоти i зловiснi спалахи революцiйних подiй молодi «рiзночинцi»-iнтелектуали, той тонкий прошарок людей високоi духовноi культури, життевий потенцiал яких не був задiяний суспiльством. Дрiбнi урядовцi, як гетевський Вертер, бiблiотекарi у замках можновладцiв чи гувернери в багатих родинах, як Гельдерлiн, або в кращому разi студенти i викладачi провiнцiйних унiверситетiв, офiцери в малих чинах або священики в бiдних парафiях, вони були глибоко невдоволенi своiм становищем i шукали розради в царинi фiлософськоi, естетичноi думки i художньоi творчостi, iхня революцiя вiдбувалася не в полiтицi, а в естетицi, але дух бунту й протесту був доволi могутнiй, i повстання проти вiджилих форм i норм в художнiй творчостi, заперечення поетики панiвних мистецьких напрямiв, течiй, стилiв змiтало iх з арени громадського зацiкавлення. Летiли не голови пiд ножем гiльйотини, як у Францii, а руйнувалися авторитети, усталенi репутацii, самовдоволене, пафосне моралiзаторство сходило з кону. Нiмецькi романтики у переважнiй бiльшостi були ще зовсiм молодими – iхнiй людський вiк не сягав i 25 рокiв. Із властивим юностi максималiзмом вони заперечували мистецькi канони доби Просвiтництва, в першу чергу класицизму, i стверджували безмежну свободу творчостi, окриленоi фантазiею, глибоко iндивiдуальноi, для якоi не iснуе часових меж i кордонiв у просторi. Свобода у всiх своiх проявах була для них божеством. Особиста свобода людини, свобода дитини в сiм’i, незалежнiсть i рiвноправнiсть жiнки, громадськi свободи, свобода слова й думки, полiтична i економiчна, релiгiйна свобода – все це було правом для кожноi особистостi на самоздiйснення, на iснування у суголоссi зi своею природною неповторною iндивiдуальнiстю. Ідею свободи вони не лише пропагували у своiх творах, а й намагалися втiлювати в життя в товариському спiлкуваннi, в родинних стосунках (вiльний вибiр коханоi людини, право на розлучення тощо). В художнiй творчостi це прагнення нiчим не обмеженоi свободи виявлялося не лише у вже згаданому вiльному оперуваннi категорiями простору i часу, а й у самiй структурi творiв, де постiйно порушувалась послiдовнiсть дiй, було можливим iснування багатьох лiнiй подiевого розвитку, що примхливо переплiталися, обривалися в несподiваних мiсцях, не завершувалися логiчно. Фрагментарнiсть проголошувалася принципом оповiдi й надавала романтичнiй прозi невимушеностi та загадковостi, таемничостi. Мова твору могла (i повинна) бути розмаiтою, змiшення стилiстичних шарiв, вживання високоi i побутовоi лексики залежно вiд художнього завдання всiляко заохочувалося. Отже, романтики з викликом, навiть войовничо порушували класицистськi «три едностi» – часу, простору, дii, руйнували закони використання лише одного якогось мовного стилю вiдповiдно до жанру – в трагедii високого, а в комедii – низького. Для романтикiв iдеалом художника був Шекспiр, якого класицисти вважали грубим i диким. Молодих особливо приваблювало спiвiснування в англiйського драматурга в одному творi трагiчного i комiчного, що, на iх думку, вiдповiдало реальному людському iснуванню, з його смiхом i сльозами, радощами i горем. Для романтикiв важливим був культ природи i природного. Не версальськi сади, розмiченi пiд лiнiйку, з геометрично пiдстриженими кущами i деревами, а вiльний лiс чи зарослий без складу i ладу старовинний парк, не спокiйна рiвнина з тихою рiчкою, а скелястi урвища, високi гори, що iх овiвають буйнi вiтри i над якими клубочаться важкi хмари. І архiтектура не класицистична, гармонiйна, рацiональна, строга, а примхлива готика, таемнича, зловiсна, лякаюча, похмура, як у середньовiчних замках i церквах. Свое зорове натхнення вони черпали у всьому незвичному, рiдкiсному, екзотичному. Самовпевнений рацiоналiзм доби Просвiтництва, коли здавалося, що всi закони природи розкритi й роз’ясненi, коли навiть усю складнiсть людини намагалися розтлумачити через механiстичнi матерiалiстичнi принципи, це уявне торжество науки було чуже романтикам. Вони занурювалися в непрояснене, загадкове, чудесне, мiстичне, що захоплювало уяву i долало приземлену буденнiсть. Центральним у свiтоглядi молодих романтичних поетiв-мислителiв була суперечливiсть свiту i людини. Боротьба мiж Добром i Злом рухала в iх творах свiтом, вчинками людей i навiть фантастичних iстот, чародiйникiв, чаклунiв, фей та вiдьом. Свiт мав для них два вимiри – реальний, буденний, вiдчутний на дотик i фантастичний, що iснуе у вимiрах снiв, марень, мiражiв. І в тому, i в iншому iснували своi конфлiкти, своя боротьба мiж свiтлими й темними силами. В реальному свiтi зiткнення вiдбувалися мiж обивателями, мiщанами, фiлiстерами з одного боку i поетами з другого. При цьому «мiщанин» – це не визначення становоi приналежностi, а характеристика ницого, бездуховного iндивiда, абсолютного матерiалiста. А «поет» – це не обов’язково той, хто пише вiршi, займаеться якимось видом мистецтва, це просто духовно багата людина, яка, звичайно, може бути i митцем. Заняття ж якимось мистецтвом – вища форма творчого, одухотвореного, шляхетного iснування. Митцевi важко, нестерпно жити в ситому й тупому свiтi злостивих i жадiбних фiлiстерiв. Та фiлiстерiв багато, вони панують у свiтi, i перемогти iх тонка душею, рафiновано чутлива людина-митець в земному буттi майже нiколи не може. Перемога можлива лише у вищих сферах духа, в царствi краси i поезii, справедливостi й шляхетностi, у казковому Джiннiстанi, як його у своiх творах не раз назве пiзнiй романтик Гофман.

Митець, який на думку романтикiв втiлюе найвищi, найблагороднiшi людськi якостi, дiстае перемогу у своiй душi, у творчостi, хоч би якою конкретно була ця творчiсть. Вiн може здаватися своему оточенню диваком, навiть божевiльним, небезпечним шаленцем у своему прагненнi порядностi, справедливостi, безкорисливостi, або нешкiдливим мрiйником, не придатним для солiдного, статечного, заможнього бюргерського життя. Насправдi, як вважали романтики, саме цей мрiйник, бiлий крук у суспiльствi, стоiть у ньому набагато вище за iнших. Саме вiн творить свое життя i прекрасне у свiтi, а не рухаеться в наiждженiй iншими колii, не пiдiймаючи голови до неба i зiрок, як безголоса зашорена худоба. Вiльний вiд пут, якi нав’язуе фiлiстерська мораль, звичаi, забобони, вiн живе за одвiчними законами природи i природним у собi. Звiдси такий характерний для романтизму елемент чуттевостi, культ почуття, природного, а значить чистого. Це не лише кохання мiж чоловiком та жiнкою, а й трепетна любов до всього живого, до барв, звукiв, ароматiв життя. «Чуттевiсть у романтикiв (нiмецьких. – К.Ш.) – як пише великий знавець романтизму Н. Берковський, – особлива, не та густа й агресивна, що в англiйських реалiстiв XVIII столiття, наприклад, а прозора й летюча… Вона лише легка оболонка творимого в ii серединi життя, яке свiтиться крiзь неi, будучи головним, тим, заради чого iснуе мистецтво… Твориме життя – це i е поезiя, взята сама по собi, поезiя у своiй есенцii». Природне органiчно пов’язане з безпосереднiстю, яку так високо цiнували романтики в почуттях, поведiнцi, словах. Ця природнiсть i безпосереднiсть роблять романтичних героiв дивними i небезпечними для погрузлого в лицемiрствi, двоедушностi суспiльства, iхнi щирi обличчя здаються непристойно вiдкритими для людей, що звикли ховатися пiд машкарою. Романтичний герой – творець, бо вiн творить щось нове, щось матерiальне, навiть якщо це музика. Бо вона може надихати, як музика спiвця i музики Орфея, до творення i перетворення, до роблення нових речей, будiвництва, розквiту. Нове, оновлене – мета життя i мистецтва, якi iснують нероздiльно i в постiйному русi.

Головний конфлiкт у письменникiв-романтикiв – це боротьба мiж Добром i Злом. Але вона може набувати найрiзноманiтнiших форм, серед яких головнi – це протистояння, часто трагiчне, мiж поетом, митцем i фiлiстером, який втiлюе сутнiсть суспiльства, ворожого всьому духовному i творчому, з одного боку, а з другого – це боротьба всереденi самого романтичного героя мiж його кращим свiтлим «я» i темними, «нiчними», некерованими розумом i волею почуттями i пристрастями. Це, по сутi, були першi спроби розiбратися у тiй складнiй проблемi кожного iндивiда – спiввiдношеннi в однiй особi свiдомого i пiдсвiдомого, як це тепер, з легкоi руки Зiгмунда Фрейда, називають. Зусилля розв’язати цю проблему ми знайдемо у всiх новiтнiх письменникiв, яких цiкавила психологiя iх героiв. Але так послiдовно i глибоко, як це намагалися робити романтики, так образно, наочно i виразно нiхто до них не робив.

Важливим, особливо для пiзнiшого поколiння нiмецьких романтикiв, було звернення до народноi творчостi. Для поетiв – це народна пiсня, балада i т. iн. як джерело натхнення, сюжетiв, образiв, форм вiршування тощо, для прозаiкiв – це мiф, казка, легенда, якi трансформованi, переосмисленi в дусi романтичного свiтосприйняття, i фiлософи вiдiграли велику роль, зокрема, у творчостi Гофмана.

Доволi складним для тлумачення е такий дуже суттевий елемент романтизму в розумiннi лiтературного напряму, як iронiя. У деяких письменникiв вона наскрiзна, нею густо просякнутi iхнi тексти, вона дае основну тональнiсть оповiдi, створюе ii колорит, еднiсть загального настрою або концентруеться в певних колiзiях, сценах, персонажах. Вона може звучати в авторськiй мовi як глибоко прихований акомпанемент iншим мелодiям, а може ставати сама головним мотивом. Іронiя в романтикiв це не просто лiтературний прийом – троп чи фiгура, це фiлософське ставлення до життя, його специфiчне сприйняття i оцiнка. Фiлософське обгрунтування романтичноi iронii було викладено в естетичних працях Фрiдрiха Шлегеля. Саме в нього художники знайшли iдею унiверсальноi, всеосяжноi iронii як свiтоглядного принципу. Це насамперед критичний пiдхiд до всього як у сферi духовнiй, так i в матерiальному свiтi. Вiдмова вiд усього усталеного, вiд авторитетiв i абсолютних iстин, пiддання всього сумнiву, перевiрцi, а то й запереченню. Іронiя будуеться на грi в безлiчi ii форм. Глузування, жарт, зле висмiювання i весела буфонада, гiпербола, гротеск – ii барви. Вона може мати в собi оптимiстичний, конструктивний первiнь, бути спрямована на полiпшення людини i свiту. А може бути тотально нищiвною, гiркою, сумною. І тодi вона набувае рис сатири, стае жорсткою, трагiчною. Хоча, як вiдомо, у багатьох навiть песимiстично налаштованих митцiв крiзь морок найсуворiшого засудження людськоi недосконалостi жеврiе все ж таки, нехай i слабеньке, свiтло надii на те, що людина i створене нею суспiльство можуть стати кращими. Цим позначена творчiсть i пiзнiх нiмецьких романтикiв, зокрема Гофмана, Шамiссо, Гейне.

Звичайно, тут неможливо всебiчно охарактеризувати нiмецький романтизм, явище, як i всi напрями, течii чи стилi складне, суперечливе, що перебувало у постiйному розвитку i несло на собi виразну печать своерiдностi кожного окремого митця. Для нас важливо зрозумiти, якi складовi напряму вiдбилися у творах Гофмана.

Знаючи важливi вiхи бiографii письменника, характернi риси його вдачi, пригадавши основнi принципи, особливостi художньоi системи романтизму, ми можемо глибше зрозумiти, чому серйозний музикант i талановитий маляр вже зрiлою людиною прийшов до лiтературноi дiяльностi саме в дусi нового напряму. Гофман познайомився з митцями-романтиками ще у Варшавi через свого приятеля, а пiзнiше бiографа Юлiуса Хiтцiга. Не випадково свою першу оперу вiн написав на текст романтика Брентано, з яким потоваришував. Романтизм виявився тiею сукупнiстю iдей i форм, тим напрямом в мистецтвi, що був начебто створений для Гофмана, або, краще сказати, все в натурi цiеi людини, життевому досвiдi, розумiннi свiту i людей, в смаках i пристрастях вiдповiдало романтизму. З тим уточненням, що вiн створив своi найвiдомiшi оповiдання, повiстi i романи в перiод глухоi полiтичноi реакцii у постнаполеонiвськiй Європi, а не в бурхливу i сповнену надiй та мрiй добу на зламi сторiч, коли писали романтики першого поколiння. Хоч би яким вирiшальним вважали вони естетичний бiк того, що робили, на них не мiг не вплинути особливий дух 90-х рокiв ХVIII столiття i першi роки XIX столiття. Вони в кiнцевому висновку своiх творiв лишали свiтло надii. Будучи не практиками-полiтиками, а iдеалiстами-митцями, вони вiрили (як просвiтники) в перемогу духовних добрих засад в людинi й народi, в щасливе майбутне людства. У Гофмана таких надii i вiри не лишалося, або вони були надто слабкi i абстрактнi. Зло здавалося йому всюдисущим i переможним, а Добро могло торжествувати перемогу лише у фантазiях, снах, втечi в безумство. В останнi роки життя радник апеляцiйного суду (яка гiрка iронiя долi!) Гофман був матерiально забезпеченою людиною, йому не треба було заробляти лiтературною творчiстю на життя. Певно, ця творчiсть була тим духовним притулком, тим сховиськом вiд «свинцевоi мерзенностi» iснування, тими чарiвними Атлантидою чи Джiннiстаном, куди тiкали у своiй уявi його улюбленi героi – студент Анзельм, композитор Йоганнес Крейслер або дивакуватий бюргер Перегрiнус Тис.

Вже в лiтературному первiстку письменника «Кавалер Глюк» йдеться про митця, i автор з великим талантом i знанням вiдтворюе музичну стихiю, музичнi образи, процес диригування, творення музики i ii сприйняття, а основний конфлiкт виникае iз зiткнення художника i ницого середовища. На самому початку, в першому абзацi, iронiчно малюючи дозвiльних берлiнцiв, всiх цих «бюргерiв з усiею родиною, дружинами i дiтками, духовних осiб, еврейок, референдарiiв, повiй, вчених, швачок, танцюристiв, офiцерiв», Гофман згадуе жалюгiдних музик, що розважають цей натовп, «шарпаючи себе i слухачiв» арiею з «Фаншон», – «це розладнана арфа, двi ненастроенi скрипки, сухотна флейта та астматичний фагот». (Варто звернути увагу на iронiчний перелiк слухачiв, байдужих до зусиль оркестру. Цей iронiчний прийом – об’еднання через кому несумiсного – Гофман буде вживати часто й пiзнiше, у нього його перейме молодий Гейне.) Саме в цьому оповiданнi звучать слова про ситуацiю митця в суспiльствi: «Навколо мене суцiльна порожнеча, бо менi не судилося зустрiти рiдну душу. Я зовсiм один». Багато з того, що буде визначати стиль автора «Серапiонових братiв» або «Мадемуазель де Скюдерi», було вже знайдено на сторiнках цьо-го раннього твору. Пiдкреслено виразний, експресивний й докладний портрет героя, точний в подробицях i емоцiйно забарвлений мiський пейзаж або iнтер’ер, барвиста i пiднесена мова митця-мрiйника (романтики називали таких героiв – ентузiастами) i таемничнiсть, якою оповита вся iсторiя, – все це яскравi елементи романтичноi прози взагалi i Гофмана зокрема.

Одним з найвiдомiших творiв Гофмана е «Золотий горнець», який можна назвати взiрцевим щодо вiдтворення двоплановостi свiту, двоплановостi iснування героя-поета – в реальному побутовому просторi i в просторi безмежному фантастичному, породженому уявою юного студента з душею митця-Анзельма. Звичне, земне життя Анзельм проживае в Дрезденi, до найдрiбнiших деталей топографii точно вiдтвореному. Вiн спiлкуеться з його бюргерською елiтою – конректором Паульманом i його дочкою Веронiкою та ii залицяльником Гербрандом. Очима закоханого дивиться на гарненьку мiщаночку Веронiку, не розумiючи ii пустоi, дрiбноi душi, охопленоi однiею мрiею – стати радницею i, гарно причепурившися, дивитися на спiвгромадян з балкону власного будинку. Другий свiт, у якому час вiд часу опиняеться Анзельм, – це фантастична Атлантида, де панують дивна краса i чудовий спокiй. У ньому буденний архiварiус Лiндгорст перетворюеться, скинувши сiру земну оболонку, на духа вогню могутнього Саламандра, в ньому чарують своею красою i спiвом блакитноока дочка Лiндгорста-Саламандра Серпентина i ii сестри золотаво-зеленi змiйки невимовноi гнучкостi й краси. Свiт фiлiстерiв стабiльний, нездатний трансформуватися, перетворюватися. В ньому пануе сiра нудьга. Вiн не зловiсний, а просто несумiсний з поезiею i красою. Лише одна постать, причетна до цього свiту, галаслива вiдразлива стара перекупка Лiза змiнюеться, вона виявляеться вiдьмою, носiйкою iнфернального зла. Анзельм е приземленою фiгурою романтичного героя, в ньому нема мiцi i запалу до боротьби, вiн скорiше iграшка в руках протидiючих сил Добра i Зла. Студент не може захистити свое кохання, не може утвердитись у буденному дрезденському бюргерському iснуваннi. Єдиний вихiд для нього – це втеча у свiт фантазii i поезii. «Щасливий Анзельм, – каже не без заздростi автор, – вiн скинув тягар бюргерського життя, вiн пiднiсся на крилах кохання до прекрасноi Серпентини i тепер щасливо i радiсно живе у своему маетку в Атлантидi! А я бiдолашний? Скоро я… опинюсь у своiй комiрчинi, мiзерiя буднiв обсяде моi почуття, лихо за лихом, немов густий туман, обгорне мiй зiр…»

У авторському передньому словi до «Принцеси Брамбiлли. Капрiччо в дусi Калло» Гофман писав: «Автор насмiлюеться навести висловлення Карло Гонцi (у передмовi до «Rе d? geni»), в якому говориться, що цiлого арсеналу незугарностей i чортiвнi ще недостатньо, щоб вдихнути душу в казку, якщо в нiй не закладений глибокий задум, котрий грунтуеться на якому-небудь фiлософському поглядi на життя».

Письменник створив кiлька капрiччо – чарiвних лiтературних казок – iз вельми складним загадковим сюжетом, який вiдповiдно до принципiв capriccio (каприз, примха) – iнструментального iмпровiзацiйного музичного твору – вiдзначаеться неочiкуваними поворотами, химерною змiною епiзодiв i настроiв, загальною фантастичною образнiстю. До капрiччо або капрiччоподiбних творiв можна вiднести, крiм «Принцеси Брамбiлли», де жанр саме так вiдзначений, i «Малюка Цахеса, на призвисько Цинобер», i, звичайно ж, «Володаря блiх», одну з найпримхливiших фантазiй митця. Слiпуча, барвиста, емоцiйно аж перенасичена матерiя Гофманових капрiччо не раз заганяла у безвихiдь, заплутувала вчених i критикiв, якi робили спроби витлумачити iдейний, фiлософський, повчальний змiст цих аж надто складних творiв. Звичайно, найпростiше було оголосити «Брамбiллу» або «Володаря блiх» творами, що не пiдлягають витлумаченню, або, ще гiрше, маячнею оманеного вином розуму. Та з плином часу категоричне заперечення особливостей поетики автора капрiччо (в ньому завинили мудрi Гете та Гегель) змiнилося все глибшим розумiнням, ентузiастичним, позитивним прийняттям його такоi оригiнальноi прози. В наш час, коли стиль Гофмана, прийоми його письма широко увiйшли у свiтову лiтературу модернiстського та постмодернiстського спрямування, його фантазii не здаються читачам такими дивними й позбавленими фiлософського, полiтичного, соцiального, повчального сенсу. Книги нашого сучасника Милорада Павича, якими захоплюеться так багато молодих i зрiлих шанувальникiв красного письменства, набагато складнiшi i образно, i змiстовно, нiж казки нiмецького майстра. Вони можуть перевершувати iх своею барвистою фантазiею та iнтелектуальною насиченiстю, але генетичний зв’язок прози Павича (i багатьох iнших постмодернiстiв) з капрiччо Гофмана абсолютно очевидний. Пiонером цього стилю був, звичайно, автор «Володаря блiх», йому випало на долю зустрiти бурхливе заперечення, нерозумiння, нищiвну критику. Щоправда, творець «Малюка Цахеса», схильний до мiстифiкацii, сам трохи завинив у виникненнi непорозумiнь iз сучасниками, називаючи, скажiмо, цю повiсть-казку «невибагливим жартом, легко начерканим задля скороминущого розважання». Саме цей доволi ясний i прозорий твiр аж нiяк не е «невибагливим жартом… задля… розважання». Ця чарiвна казка, як i «Кiт Мур» i «Володар блiх», плiд не лише барвистоi, яскравоi уяви митця, а й наслiдок його фiлософських роздумiв i дуже пильних критичних спостережень над нiмецьким, зокрема прусским соцiально-полiтичним життям, над ментальнiстю нiмцiв. Звичайно, для сьогоднiшнiх читачiв головна цiннiсть прози Гофмана – естетична. Для нас не е надто цiкавим, який був той чи iнший художньо трансформований дiйсний iсторичний факт чи вiдома постать доби, яка вiдiйшла майже два столiття тому. Але в тiм-то й рiч, що натяки, прозорi алюзii, котрi були зрозумiлi сучасникам автора «Малюка Цахеса» чи «Володаря блiх» i хвилювали iх як громадян чи дратували як об’ект критики, пiшли в непам’ять: лишилося щось важливiше – узагальнююче, художньо унiверсалiзуюче, те, що вражае своiм цiлком модерним звучанням в нашi днi, як близькi й знайомi нам сатира й гротески Свiфта чи Салтикова-Щедрiна.

Чарiвна казка «Малюк Цахес» (1818) мае багато ознак капрiччо, як i «Золотий горнець». Але вона вiдрiзняеться у головному. Фонтануюча фантазiя цього твору, на вiдмiну вiд iсторii студента i двох його коханих, не меланхолiйна. Щасливий кiнець переживань Анзельма досить сумний. Його втеча у створену власною уявою маленьку, вбогу Атлантиду, та й весiльний подарунок йому – золотий горнець, який у початковому задумi Гофмана був «нiчною посудиною», – все це варiацii сумноi iронii над безпораднiстю i приреченiстю на тотальну життеву пораз-ку романтичного невдахи-iдеалiста. А от хоч би що у «Малюку Цахесi» вiдбувалося, читача не полишае враження чогось свiтлого i веселого, якихось кумедних i втiшних штучок, циркових фокусiв. Може, такий ефект у нашому сприйняттi виникае через те, що всi персонажi (хiба крiм зловiсного головного) змальованi прозаiком iз смiхом, легкою чи досить в’iдливою iронiею, не виключаючи закоханого романтика-поета Бальтазара чи легковажноi та веселоi його нареченоi Кандiди. Та й тi, кому за iх казковою функцiею – творити дива, втручатися у земне життi, рятувати чи карати, – фея Роза Бельверде i могутнiй маг i чарiвник Проспер Альпанус – надiленi травестованими, наближеними до людських почуттями, поведiнкою, вчинками (як античнi боги у Івана Котляревського). Вони не всесильнi, роблять помилки, конкурують, сваряться або розiгрують один одного, зовсiм як звичайнi обивателi. Щоправда, Проспер Альпанус у своiх володiннях виглядае доволi iмпозантно. Вiн роз’iжджае в каретi, схожiй на сяючу мушлю з колесами, якi не риплять, а видають мелодiйнi звуки. Карету тягнуть мiфiчнi бiлi однороги, а на передку сидить срiбний фазан-кучер i тримае у клювi золотi вiжки. А служать йому дивнi тварини i птахи, на кшталт велетенських жаб з людськими очима й страусiв у золотавому пiр’i. Проспер творить нове життя, дае iснування неживим зображенням i предметам. Через нього «заговорила природа, а разом з нею життя, що творить, з усiею його грою» (Н. Берковський). Й одночасно цей всемогутнiй маг цiлком по-дитячому бавиться iз повними-порожнiми чашками пiд час солiдного кавування в розкiшноi феi Бельверде, яка, до речi, охоче бере участь у цiй грi.

Про iронiчний, жартiвливий й розважальний бiк казки можна писати й далi, але в нiй велику питому вагу мае i те, що Гофман навивав «глибоким задумом», «фiлософським поглядом на життя». Це, звичайно ж, центральна метафора твору – три золотi волоски, що iх через жалiсть фея Роза Бедьверде подарувала страшненькiй потворi, «головастику» з павучими нiжками Цахесу. Доба переможного молодого капiталiзму, в яку жив письменник, зробила для суспiльства i для лiтератури дуже важливою проблему влади грошей, панування золота. Золотi волоски надiлили Малюка всемогутнiстю. Вiн не тiльки став першою особою в князiвствi Керепес, впливовiшою за самого князя Барзануфа, але й набув хист здаватися не тим, чим вiн е, а втiленням всiх талантiв, красенем i розумником. Мабуть, не треба розводитися про те, як i в наш час грошi роблять дива, перетворюючи посередностi на мудрих полiтикiв, посполитих крадiiв у шляхетних меценатiв i «друзiв сирiт», безголосих дiвчат i юнакiв на кумирiв натовпу тощо. Ми добре знаемо, що таке куплена преса i реклама, що таке пiар. В казцi механiзм перетворення Цахеса на обдарованого спiвака, музиканта, маляра – казковий – це подарованi феею волоски. Та цей образ е лише генiальним алегоричним втiленням закону дii багатства взагалi. У здатностi Цахеса привласнювати чужi таланти й успiх ми впiзнаемо добре вiдомi нам явища, коли творять однi, а нагороди i плату одержують iншi, коли в будь-якiй галузi культури, науки, мистецтва штучно створюються один чи два кумири, до яких як магнiтом притягуються звання, лауреатства, улесливi панегiрики на шпальтах газет, журналiв, на телеекранах. Та годi звертатися до публiцистичного стилю. Гофман iз своею iнтуiцiею зробив iз побаченого в сучасному йому життi точнi прогнози й на майбутне. Не випадково Малюк Цахес став одним з великих художнiх узагальнень, мiстким символом, а його iм’я – прозвиськом. У казцi е багато iнших гротескних фiгур i сатиричних оцiнок рiзних сторiн сучасного Гофману суспiльства. Це i постать Моша Терпiна – псевдовченого, уособлення безплiдноi схоластичноi науки. І князь краiни Керепес Барзануф – продовжувач справи свого попередника Пафнуцiуса Великого, який твердою рукою вводив серед пiдданих просвiту i викорiнював забобони, виганяючи з краiни фей та чаклунiв, тобто фантазiю i поезiю. Жалюгiднi й смiшнi, вони небезпечнi своею живучiстю, бо, як i Цахес, вони «сама матерiя суспiльного життя в ii дивовижних, хоч i щоденних парадоксах» (Н. Берковський). Сучасники Гофмана, миттево впiзнавши за казковим i смiшним критику актуальних подiй i постатей, читали «Малюка Цахеса» як сатиричний, гостро критичний твiр. Наше сприйняття iнше. Конкретне втратило актуальнiсть, а унiверсальне вражае своею актуальнiстю i нас. Завершення чарiвноi iсторii лiтературознавцi тлумачать по-рiзному. Однi вважають його песимiстичним, бо поет Бальтазар – борець проти огидного «iмiтатора» Цахеса – пiсля ганебноi загибелi карли в нiчному горщику i свого одруження з красунею Кандiдою одержуе в подарунок дiм, сад i чудову кухню, яка сама варить i де нiщо не пiдгоряе, – тобто iдеальне мiщанське iснування. А це ж для романтика сумний фiнал. Іншi, навпаки, вважають, що автор нагороджуе героя пiсля всiх незугарностей i катаклiзмiв свободою вiд матерiальних турбот i нормальним щасливим iснуванням, як це часто бувае в завершеннях фольклорних казок. Можливiсть розмаiтих багатозначних тлумачень – одна з невичерпних можливостей, що ii даруе нам iронiчна проза Гофмана, його капрiччо.

Фантастика буденностi i буденнiсть найхимернiшоi фантастики – особливiсть ще однiеi примхливоi за сюжетом i постатями казки, яка вiдiграла таку фатальну роль у життi Гофмана i прискорила його смерть. Це вже згадуваний «Володар блiх». Якщо «Малюк Цахес» мае досить послiдовний сюжет i виразно окресленi постатi, то в цьому капрiччо всi складовi такого пiджанру (про що йшлося вище) сплiтаються в дуже барвисту, але заплутану еднiсть. З головним героем Перегрiнусом Тисом все бiльш-менш ясно. Це типовий для Гофмана дивак, мрiйник i самотник. Може, всi цi сторони в нього виразнiшi, бiльш згущенi, нiж у iнших подiбних до нього персонажiв. У ньому е щось вiд вiдомого нам кафкiанського характеру, що зазвичай формуеться пiд руйнiвним сильним впливом тиранiчних батька чи матерi. Батьки Перегрiнуса не були деспотами, але своею слiпою любов’ю вони не дали синовi стати дорослим. Вiн залишився безпорадною дитиною, що хоче, мов пташеня, ховатися в теплому гнiздечку з роззявленим дзьобиком, чекаючи на смачного хробачка, що його принесуть турботливi родичi. І пiсля iх смертi вiн продовжуе подумки спiлкування з ними i зберiгае ритуали свого колишнього дитячого життя. Щоправда, автор посилае його на три роки в мандри по свiту. Але нiчого про цi мандри не розповiдае, бо, мабуть, це була б зовсiм iнша iсторiя. Значно плутанiшими здаються iншi персонажi казки, якi мають кiлька iмен i кiлька втiлень. Це мiнiатюрна прегарна голландська дiвчина Дертье Ельвердiнк, вона ж принцеса Гамагея з Фамагусти, iстота загадкова, спокуслива й iнодi пiдступна. І знайомий Перегрiнуса колишнiй студент Георг Пепуш, темпераментний бунтiвний молодик, а в iншому, казковому, втiленнi – закоханий в Гамагею будяк Цегерiт. Це досить кумеднi науковi суперники оптики i дослiдники мiкроорганiзмiв з iменами вiдомих реальних вчених Левенгука i Сваммердама i т. д. Переказувати вигадливо заплутанi пригоди персонажiв, iх вiдносини i перевтiлення тут нема потреби. Читач про все це дiзнаеться з тексту. Може, варто навести дише одну з лiтературознавчих гiпотез. У казцi йдеться про «живу i плiдну iстину» (Гамагея), механiчний матерiалiзм, «знекровлюючий iстину» (Принц п’явок), емпiричне безкриле псевдонаукове копирсання в «нiкчемних» проявах життя (Левенгук i Сваммердам) i нарештi творчу синтетичну думку (Майстер Блоха). Перегрiнус, який знаходить нарештi свое щастя з простою дiвчиною Розонькою, втiлюе творчi поривання, кохання, почуття, що сильнiшi за абстрактне мислення, iронiчний скепсис, «чисту» науку. Украiнський вчений А. П. Шамрай, автор великоi монографii про Гофмана, що запропонував цю гiпотезу (тут вона викладена скорочено i спрощено), першим спробував дати фiлософське тлумачення «Володаря блiх». Бiльшiсть iз тих, хто писав про цю казку, навiть не намагалися заглибитися в ii прихований глибокий змiст, обмежуючись тлумаченням лише полiтичних алюзiй.

Найвiдомiший роман письменника носить довгу назву: «Життева фiлософiя кота Мура вкупi з фрагментами бiографii капельмейстера Йоганнеса Крейслера, що випадково збереглися у макулатурних листах». У титулi визначена структура твору. Вiн складаеться iз хаотично перемiшаних сторiнок щоденника освiченого кота Мура i сторiнок життепису романтика композитора Крейслера. Романтичний принцип фрагментарностi торжествуе в книзi. Але, хоч вона i зiбрана докупи начебто з уривкiв без початку i кiнця, ця хаотичнiсть, проте, умовна. Уважний читач дiстае повне уявлення про два характери, протилежнi один одному, двi долi, якi розвиваються паралельно i стають яскравiшими через контрастне зiставлення. Історiя обдарованого i трагiчно нещасного композитора, змушеного своею музикою розважати жалюгiдний двiр князя крихiтноi держави, – це начебто головна серйозна тема музичного твору. А походеньки кота-фiлософа часто-густо виглядають у цьому творi як пародiйний акомпанемент, знижений кумедний повтор i варiацii на головну тему. Їх, на перший погляд, випадкове переплетiння, насправдi строго продумане, майже математично вивiрене, знову-таки, як у музицi. Композитор Гофман легко впiзнаеться в романi. І це не лише тому, що вiн вiддав героевi Крейслеру дуже багато iз власних переживань, власноi бiографii, а й тому, що будуе твiр за принципами музичними, якими так чудово володiв. Найпростiше пояснити змiст роману як художньо трансформованi факти життя автора – службу капельмейстером в Бамбергу, пристрасне i нещасливе кохання до Юлii Марк. Так само легко визначити тих реальних людей, якi були прообразами романних персонажiв (мати реальноi Юлii – консульша Францiска Марк i мати Юлii романноi – радниця Бенцон, чоловiк Юлii негiдник Грепель – наречений другоi Юлii принц Ігнатiй). І все це вiдповiдатиме дiйсностi, але лише частково, так само як не повнiстю вичерпуе змiст твору нейтральне типове для романтизму протиставлення: митець – фiлiстер, Крейслер – кiт Мур. І в цьому випадку, хоча б тому, що вчений кiт Мур теж своерiдний митець, досвiдчений письменник, фiлософ, ба романтик (принаймнi таким собi здаеться), Мур, звичайно ж, фiлiстер, але не агресивно-войовничий, а досить симпатичний i кумедний, типовий бюргер бiдермаеру, солiдноi i затишноi буржуазноi доби. Вiн приемний вже тим, що щирий, чесний у своiх нотатках, i попри всю свою ерудицiю, мудрiсть начотника i латинiста, доволi наiвний i вiдвертий. У ньому е, хоч i проста, примiтивна, природнiсть почуттiв i бажань. Іронiя, з якою змальований цей персонаж, весела, усмiхнена. Зовсiм iншою – саркастичною, злою – стае iронiя пiд пером Гофмана, коли вiн описуе життя при дворi в державi Зiггартсвайлер, куди зла доля закинула Крейслера. Ось тут ми маемо найповнiше втiлення бездуховного фiлiстерства, антимузичного свiту, що йде вiйною i плете своi похмурi iнтриги проти музики i поезii – вони ж краса i свiтло людського iснування.

Пiднесена духовнiсть, справжнiй митецький дар Крейслера стають ще виразнiшими в порiвняннi з безкрилим самовпевненим мудруванням Мура, але iстинний конфлiкт розгортаеться не мiж ними, а мiж гуманною вiльною думкою Крейслера-творця i вiдразливим свiтом мiзерноi держави безвiльного князя Іренея, в якiй керуе i пануе пекельна iнтриганка радниця Бенцон. Ця сильна i владна особа – справжнiй небезпечний ворог. Заради влади в Зiггартсвайлерi честолюбна мати Юлii занапастила все, що в нiй самiй було людського, живого, талановитого. Зрадивши в собi жiнку, людину, Бенцон йде до кiнця. Знищуе всiх, хто стоiть на ii шляху, заради остаточного змiцнення своеi позицii при дворi, набуття офiцiйного статусу родички князя Іренея, свого коханця. Для цього ця безжальна мати жертвуе i чарiвною Юлiею, яку безмежно кохае Крейслер. Вона плануе весiлля дочки з дегенеративним синочком володаря князiвства принцом Ігнатiем i досягае успiху у своiх руйнiвних для життя Крейслера i Юлii планах. Схожiсть з багатьма моментами i учасниками життевоi драми Гофмана очевидна. Та це не просте вiдтворення фактiв бiографii автора, а, як уже сказано, – iх художне переосмислення, духовне перетворення, пiднесення на вищий поетичний щабель.

На вiдмiну вiд багатьох романтичних героiв Гофмана Крейслер не може полишити реальний свiт Зiггартсвайлера i втекти в iдеальний Джiнннiстан, як не мiг вирватися з Бамберга чи Берлiна сам письменник. Роман не казка, хоч у ньому i дiе вчений кiт. Мур – лише маска обивателя. Вiйна котiв iз собаками – це тiльки досить злий гротеск на зiткнення студентiв-корпорантiв, а не по-справжньому казкова iсторiя. Тобто тваринний свiт у романi мае не казкову, а алюзiйну, алегоричну функцiю. Іншi i барви, i образи свiту в романi. Вони буденнiшi, позбавленi фантастичноi яскравостi i буйства, так само, як нiжна лiрична Юлiя нiчим не схожа на агресивну у своiх почуттях i дiях вифранчену принцесу Гамагею з «Володаря блiх». У романi пануе не казковiсть, а умовнiсть, прийом загострення, гiперболiзацii в межах реального. Для цього i потрiбен кошачий свiт, що майже нiчим не вiдрiзняеться вiд людського. «Порiвняння законiв краси, – пише Д. Чавчанiдзе, – за якими створена душа художника, з тими життевими нормами, якi вiн змушений приймати, будучи людиною реальною свiту, становить головну проблему романтичного роману Гофмана». Головну, але не едину. На сторiнках твору розкидано бiльше, нiж будь-коли, критичних натякiв на конкретнi гостро сучаснi для десятих рокiв XIX столiття iсторичнi, полiтичнi, суспiльнi подii i постатi. Музикант Гофман, ставши радником прусськоi юстицii, не мiг не полiтизуватися, не мiг не вiдгукнутися на те, що хвилювало його суспiльство, зайняти певну позицiю до того, що в ньому вiдбувалося. Це опосередковано вiдбилося i на образi його героя Крейслера. З абстрактного мрiйника вiн перетворюеться на бунтiвника, що ладен пiти на вбивство заради порятунку свого iдеального кохання. Герой роману стае суперечливiшим, в ньому стикаються дисонуючi почуття до чесноi Юлii i пристрасноi загадковоi принцеси Гедвiги. Тобто вiн набувае бiльшоi життевоi переконливостi, а тема кохання бiльшоi складностi й достовiрностi. Багато з того, що ми сприймаемо як яскравi знахiдки Гофмана-людознавця в романi, знайшло свое продовження у творах письменникiв наступних поколiнь, i не лише романтикiв. Згадаймо хоча б лермонтовського Печорiна i його пародiйного двiйника Грушницького, або колiзiю роману Достоевського «Ідiот», в якому так багато, починаючи вiд iсторii князя Мишкiна, перегукуеться з iсторiею Йоганна Крейслера. Вдумливий читач вiтчизняноi i зарубiжноi лiтератури може пригадати не один подiбний перегук чи варiацiю на знайдене великим нiмецьким художником. Достатньо назвати iмена Бальзака, Дiккенса, Гоголя, Булгакова.

Про щедрий талант та дивовижну фантазiю Ернста Теодора Амадея Гофмана – казкаря, фiлософа, сатирика, Митця з великоi лiтери – написано дуже багато. Про сонячнi чи моторошнi твори автора «Золотого горнця», «Лускунчика», «Малюка Цахеса» чи «Пiсочноi людини», «Майората», здаеться, сказано вже чи не все. Але то тiльки на перший погляд. З плином часу його проза повертаеться до нас все новими гранями, розкривае багатство змiсту i формальну довершенiсть, оригiнальнiсть, новаторство. Вона лишаеться живою, а це доля тiльки великих творiнь.



Кiра Шахова




Володар блiх




Казка, що складаеться з семи пригод двох друзiв







Пригода перша

Вступ, з якого прихильний читач дiзнаеться про життя пана Перегрiнуса Тиса якраз стiльки, скiльки йому треба знати. Святвечiр у палiтурника Леммергiрта на Кальбахськiй вулицi i початок першоi пригоди. Двi Алiни


Жив собi колись… але який автор за наших часiв зважиться ще почати так свою розповiдь! «Застарiло! Нудно!» – вигукуе прихильний, чи, швидше, неприхильний читач, що, за мудрою порадою давнього римського поета,[1 - Маеться на увазi «Послання до Пiзонiв» давньоримського поета Горацiя.] хоче, щоб його зразу ввели medias in res.[2 - В суть справи (лат.).] Його поймае таке почуття, наче до нього прийшов балакучий гiсть, усiвся й вiдкашлюеться, лаштуючись почати свою нескiнченну розповiдь, – i вiн сердито згортае книжку, щойно розгорнувши ii. Видавець чарiвноi казки про Володаря блiх, щоправда, вважае, що такий початок дуже добрий, властиво, навiть найкращий для будь-якоi розповiдi, недарма ж найумiлiшi оповiдачi казок, – няньки, бабусi тощо, саме так споконвiку iх починали; та оскiльки кожен автор переважно пише для того, щоб його читали, то вiн (цебто названий вище видавець) зовсiм не хоче позбавляти прихильного читача радостi й справдi бути таким читачем. Тому вiн без зайвоi балаканини зразу ж повiдомляе йому, що в того самого Перегрiнуса Тиса, про дивну долю якого йтиметься в цiй казцi, ще жодного святвечора так не колотилося серце вiд тривожного, радiсного очiкування, як саме того святвечора, з якого почнеться наша розповiдь про його пригоди.

Перегрiнус очiкував святвечора в темнiй кiмнатцi, що прилягала до парадноi зали, де для нього завжди готували рiздвянi подарунки. Вiн то нечутно ходив з кутка в куток, то на мить спинявся бiля дверей, прислухаючись, що за ними робиться, то тихо сiдав у кутку i, заплющивши очi, вбирав у себе дивовижнi запахи марципанiв i тiстечок, якi пробивалися з зали. Коли ж вiн знов швидко розплющував очi, його заслiплювали яскравi променi свiтла, що стрибали по стiнi, просочуючись крiзь шпарку в дверях, i по тiлу його перебiгало дивне, солодке тремтiння.

Нарештi задзвонив срiбний дзвоник, дверi до зали розчинилися, i Перегрiнус кинувся в цiле море мерехтливого свiтла вiд барвистих рiздвяних свiчок. Наче вкопаний, зупинився вiн перед столом, на якому гарно, рiвненько були розкладенi найчудеснiшi подарунки, i тiльки гучне «О-о-о!» вихопилося з його грудей. Нiколи ще рiздвяна ялинка не родила так рясно: геть усякi, якi лише бувають на свiтi, ласощi, i серед них золотi горiхи та золотi яблука з саду Гесперид,[3 - Геспериди – дочки бога ранковоi зорi Геспера, що жили в садочку богинi Гери i охороняли яблуню з золотими яблуками (грецька мiфологiя). Звiдси вираз «яблука Гесперид».] висiли на ii вiтах, що аж гнулися пiд тим солодким тягарем. Годi описати всi виставленi там найцiкавiшi iграшки, чудесне олов’яне вiйсько, такi ж самi лови, розгорнутi книжки з малюнками тощо. Вiн ще не зважувався навiть доторкнутися до котрогось iз подарованих скарбiв i тiльки намагався стримати свiй захват, призвичаiтись до радiсноi думки, що все це справдi належить йому.

– О моi любi тату й мамо! О моя добра Алiно! – у величезному захватi вигукнув Перегрiнус.

– Ну як, добре я все влаштувала, Перегрiнчику? – мовила Алiна.[4 - Алiна – героiня повiстi французького письменника С. де Буфле (1738–1815) «Алiна, королева Голконди». На сюжет цiеi модноi повiстi були написанi опери i балети. Однiею з цих опер Гофман диригував в Бамберзi.] – Правда ж, ти радий, хлопчику мiй? Може, хочеш ближче оглянути всi цi чудовi речi, випробувати свого нового коника? Глянь, який гарний, рудий, як вогонь!

– Чудовий кiнь, – погодився Перегрiнус, оглядаючи загнузданого дерев’яного коника, i з радостi в нього аж сльози виступили на очах. – Чистокровноi арабськоi породи.

І вiн негайно ж скочив на свого породистого, гордого коня. Та хоч Перегрiнус був i дуже добрий iздець, цього разу вiн якось сплохував: баский Понтiфакс (так звався кiнь) захропiв, став дибки, i вершник полетiв додолу сторч головою. Але не встигла ще перелякана до смертi Алана кинутись на допомогу Перегрiнусовi, як той уже схопився на ноги i пiймав за повiд коня, що, брикаючи заднiми ногами, хотiв утекти. Перегрiнус знов скочив у сiдло i, докладаючи всiх зусиль, застосовуючи все свое вмiння i вправнiсть, зумiв так приборкати дикого жеребця, що той застогнав, захрипiв, затремтiв усiм тiлом i визнав у ньому свого могутнього володаря. Коли Перегрiнус злiз нарештi з сiдла, Алiна вiдвела упокореного коня до стайнi.

Хвацька iзда, вiд якоi ходором ходила кiмната, а може, й цiлий будинок, скiнчилась, i Перегрiнус сiв до столу, щоб спокiйно оглянути решту чудових подарункiв. Ласуючи марципанами, вiн водночас змушував то ту, то iншу фiгуру показувати свое мистецтво, зазирав у книжки, потiм зробив огляд своему вiйську i дiйшов до висновку, що воно дуже доцiльно обмундироване i поза всяким сумнiвом непереможне, бо в жодного солдата не було шлунка. Нарештi вiн перейшов до ловiв i з прикрiстю пересвiдчився, що серед подарункiв е тiльки лови на зайцiв i на лисиць, а ловiв на оленiв i на диких свиней немае. А мали ж бути, Перегрiнус знав це краще, нiж будь-хто, бо сам i купував усi тi подарунки, надзвичайно пильно й старанно iх добираючи…

Та, мабуть, треба вберегти ласкавого читача вiд прикрих непорозумiнь, яких йому не минути, коли автор захопиться й розповiдатиме собi далi, забувши про те, що хоч йому самому добре вiдомi всi обставини, пов’язанi з рiздвяними подарунками, про якi йде мова, ласкавий читач нiчогiсiнько про них не знае i тiльки хоче дiзнатися.

Дуже б помилився той, хто уявив би собi, що Перегрiнус Тис – хлопчак, якому добра мати чи якась iнша прихильна до нього iстота жiночоi статi, що мае романтичне iм’я Алiни, приготувала рiздвянi подарунки. Де там!

Пан Перегрiнус Тис досяг тридцяти шести рокiв, тобто чи не найкращого вiку в життi. Шiсть рокiв тому його вважали красенем, а тепер, i цiлком справедливо, – приемним на вигляд чоловiком; але завжди, i тодi й тепер, усi ганили його за те, що вiн надто замикаеться в собi, не знае життя i, мабуть, пiддався якiйсь хворобливiй меланхолii. Батьки, якi мали дочок на порi, вважали, що шановному Тисовi, щоб вилiкуватись вiд меланхолii, найкраще було б одружитися; у нього ж i вибiр великий, i навряди чи якась дiвчина йому вiдмовить. Думка цих добродiiв, особливо щодо згоди дiвчат вийти за нього замiж, була цiлком слушною, бо пан Перегрiнус Тис, крiм того, що, як уже сказано, був приемним на вигляд чоловiком, мав ще й добрий статок, успадкований вiд батька, пана Бальтазара Тиса, дуже заможного купця. Таким високообдарованим чоловiкам на iхне невинне питання: «Чи ви згоднi, люба моя, ощасливити мене, вiддати менi свою руку?» – дiвчина, яка на кохання вже дивиться без колишньоi екзальтацii, тобто, яка мае вже щонайменше двадцять три – двадцять чотири роки, майже завжди вiдповiдае, почервонiвши i опустивши очi: «Поговорiть iз моiми дорогими батьками, я не маю своеi волi i слухаюсь кожного iхнього слова!» А батьки, молитовно склавши руки, кажуть: «Якщо на те Божа воля, то ми не заперечуемо, любий сину!»

Та пан Перегрiнус Тис нi до чого, здавалося, не вiдчував такоi нехiтi, як до одруження. Бо, крiм того, що вiн взагалi був вiдлюдькуватий, особливо дивну iдiосинкразiю виявляв вiн до жiноцтва. Коли поблизу опинялася якась жiнка, на лобi в Перегрiнуса виступали краплi поту, а якщо вже до нього озивалася молода, та ще й гарна дiвчина, вiн так лякався, що язик йому прилипав до пiднебiння, а все тiло судомно тремтiло. Може, саме тому його стара служниця була така неймовiрно бридка, що багато хто з мешканцiв околицi, де жив пан Перегрiнус Тис, вважав ii за якусь природничо-iсторичну дивовижу, ii розпатланi, чорнi з сивиною коси дуже пасували до червоних каправих очей, а товстий, мiдного кольору нiс – до бiлих, аж синiх губiв: то був довершений образ кандидатки на Блоксберг.[5 - Блоксберг – гора, на якiй за давньою нiмецькою легендою у Вальпургiеву нiч збираються вiдьми (як це мае вiдбуватися, показав Гете у сценi з «Фаусту», що так i називаеться – «Вальпургiева нiч»).] Два чи три сторiччя тому iй навряд чи пощастило б уникнути вогнища, а тепер Перегрiнус Тис, та, мабуть, i не тiльки вiн, вважали ii за вельми добродушну особу. І вона й справдi була добродушна, а тому iй можна було пробачити, що для пiдкрiплення й потреби свого тiла вона за день вихиляла не одну чарочку горiлки i, може, надто часто дiставала з-за пазухи величезну, чорну, лаковану табакерку й щедро набивала свiй показний нiс справжньою оффенбахською табакою. Ласкавий читач уже здогадався, що ця дивовижна особа i е та сама Алiна, яка влаштувала рiздвяну ялинку. Бог його знае, як саме iй дiсталося славнозвiсне iм’я королеви Голконди…

Та якщо батьки, якi мали дочок на порi, вимагали, щоб заможний i приемний на вигляд Перегрiнус Тис переборов свiй страх перед жiнками й негайно одружився, то старi парубки казали, що пан Перегрiнус Тис добре робить, бо з його вдачею краще взагалi не одружуватись.

Погано тiльки, що при словi «вдача» дехто з них робив дуже таемничу мiну, а на прохання розповiсти докладнiше, що все це означае, вони вiдверто натякали, що в пана Перегрiнуса Тиса, на жаль, не всi дома i що ця вада була в нього вiд самого дитинства. Тi, хто вважав бiдолашного Перегрiнуса за причинного, належали переважно до категорii людей, твердо переконаних, що на великiй життевiй дорозi, якоi нам наказуе триматися розум i розважнiсть, нiс – найкращий проводар i дороговказ i що лiпше надiти на очi шори, нiж допустити, щоб тебе звабили вбiк запашний кущ чи квiтучий морiжок.

А втiм, треба визнати, що i в зовнiшностi пана Перегрiнуса, i в його вдачi було багато дивного, з чим люди не могли змиритися.

Ми вже казали, що батько пана Перегрiнуса Тиса був дуже заможний, солiдний купець, а коли ще й додамо, що вiн мав дуже гарний будинок на привiтному Кiнському ринку i що в цьому будинку, та ще й у тiй самiй кiмнатi, де малий Перегрiнус завжди дiставав рiздвянi подарунки, дорослий Перегрiнус отримав iх i цього разу, то не лишиться нiякого сумнiву, що дивовижнi подii, про якi ми хочемо тут розповiсти, вiдбувалися не десь-iнде, як у славетному, прегарному мiстi Франкфуртi-на-Майнi.

Батьки пана Перегрiнуса нiчим особливим не вiдзначалися; досить того, що вони були чеснi й тихi люди, i нiхто про них не казав нiчого поганого. На бiржi пана Тиса безмежно поважали завдяки тому, що вiн завжди впевнено i вмiло гендлював на великi суми, вигравав iх одну за одною, але не ставав вiд того пихатим, а лишався таким самим скромним, як i був, нiколи не хвалився своiм багатством i виявляв його тiльки тим, що не скнарував нi в малому, нi в великому i навiть ставився поблажливо до неоплатних боржникiв, якi попали в бiду, хоч вони й самi були виннi.

Дуже довго в пана Тиса не було дiтей, аж поки нарештi, майже через двадцять рокiв пiсля шлюбу, панi Тис подарувала своему чоловiковi гарного, здорового хлопчика, що й був нашим Перегрiнусом Тисом.

Можна собi уявити, якi безмежно радi були батьки. Ще й досi мешканцi Франкфурта розповiдають про пишнi хрестини, якi влаштував старий Тис i на яких вiн пригощав усiх найблагороднiшим, багато рокiв вистояним рейнським – таке вино подають хiба що на святi коронацii. Та ще бiльшоi хвали старий пан Тис заробив собi тим, що покликав на хрестини кiлькох людей, якi ставились до нього вороже i немало зробили йому прикрощiв, а також i тих, перед ким вiн сам вiдчував себе винним, i таким чином банкет став святом миру й прощення.

Ох! Доброму пановi Тису й на думку не спадало, що той самий хлопчик, народженню якого вiн так зрадiв, скоро завдасть йому стiльки горя й клопоту.

З найперших же мiсяцiв свого життя малий Перегрiнус почав виявляти дуже дивну вдачу. Кiлька тижнiв вiн безперервно кричав день i нiч, хоч не видно було, щоб у нього щось болiло, а потiм раптом затих i нiби закляк, нiчого не вiдчуваючи. Здавалося, нiщо не могло справити на нього нiякого враження, його маленьке личко анi розквiтало в усмiшцi, анi кривилося вiд плачу, наче то була не дитина, а мертва лялька. Мати казала, що, бувши вагiтною, вона задивилась на старого бухгалтера, який уже двадцять рокiв мовчки, мов закам’янiлий, з таким самим дерев’яним виразом на обличчi, сидiв у конторi над рахунками. Багато гарячих слiз пролила вона над своiм автоматом.

Нарештi хрещенiй матерi спала щаслива думка принести малому Перегрiнусовi надзвичайно строкатого i, правду кажучи, дуже бридкого арлекiна. Очi в хлопчика раптом дивно ожили, на устах з’явилася лагiдна усмiшка, вiн простяг руки до ляльки i, отримавши ii, нiжно пригорнув до грудей. Потiм вiн знов звiв на строкатого чоловiчка такий тямущий, промовистий погляд, наче в ньому раптом прокинулись розум i почуття, та ще й сильнiшi, нiж бувають у дiтей такого вiку.

– Вiн надто розумний, – сказала хрещена мати, – i довго не проживе. Ви тiльки гляньте йому в очi, вiн уже думае багато бiльше, нiж йому годилося б.

Цi слова дуже втiшили старого пана Тиса, який уже був змирився з думкою, що пiсля багатьох рокiв даремних сподiвань вiн став батьком недоумка; та невдовзi на нього звалився новий клопiт.

Давно вже минув той час, коли дiти звичайно починають говорити, а Перегрiнус i досi не вимовив жодного слова. Можна було б подумати, що хлопець глухонiмий, якби вiн, бувало, не дивився на того, хто до нього звертався, таким уважним, зацiкавленим поглядом, часом навiть з радiсним чи сумним виразом на обличчi, – кожному було видно, що вiн не тiльки все чуе, але й розумiе. А нянька розказувала про нього ще й не таке, i як же здивувалася мати, сама переконавшись, що це правда! Уночi, коли хлопчик лежав у постелi й думав, що його нiхто не чуе, вiн тихо проказував окремi слова i навiть цiлi речення, та ще й майже не калiчив iх, як звичайно калiчать дiти в його вiцi, – видно робив такi вправи вiддавна. Небо обдарувало жiнок особливим хистом угадувати, яким шляхом розвиваеться людська натура, що перебувае тiльки-но в зародку, i через це, особливо для малих дiтей, вони, як правило, найкращi виховательки. Цей хист допомiг i панi Тис; вона не показувала хлопчиковi, що його пiдслухують, i не тiльки не змушувала його балакати, а навпаки – iншим способом спритно домоглася того, що вiн сам перестав приховувати свiй чудовий талант i, всiм на диво, повiльно, але чiтко заговорив при людях. Проте до розмови вiн завжди виявляв якусь нехiть i був дуже задоволений, коли йому давали спокiй.

Так пан Тис пережив i страх, що його син буде нiмий, але потiм за цим клопотом прийшов iнший, ще бiльший. Коли малому Перегрiнусовi настав час братися до науки, вiн знов повiвся так, наче йому тiльки з величезним зусиллям можна було втовкмачити щось у голову. На диво, з читанням i письмом сталося те саме, що й з мовою: спершу вiн не мiг нiчого втнути, а потiм раптово й несподiвано все в нього пiшло якнайкраще. А проте, коли Перегрiнус пiдрiс, жоден учитель не лишався надовго в iхньому домi, i не тому, що хлопчик iм не подобався, – просто вони нiяк не могли пристосуватися до його вдачi. Перегрiнус був тихий, слухняний, старанний, а все ж про систематичне навчання, якого домагалися вчителi, годi було й думати, бо вiн тiльки те розумiв, тiльки тим захоплювався, що промовляло до його душi, а все решта проходило повз нього, не лишаючи нiякого слiду. А до його душi промовляло тiльки все чудесне, все те, що збуджувало його уяву, чим вiн потiм жив i про що мрiяв. Наприклад, вiн отримав колись у подарунок великий, на цiлу стiну в його кiмнатi, план мiста Пекiна з усiма вулицями, будинками тощо. Коли Перегрiнус глянув на казкове мiсто, на химерний люд, що неначе юрмився на його вулицях, вiн, мов на помах чарiвноi палички, перенiсся в iнший свiт, у якому вiдчув себе наче вдома. Вiн жадiбно накинувся на все, що тiльки мiг знайти про Китай, про китайцiв, про Пекiн, намагався тоненьким, спiвучим голоском вимовляти звуки китайськоi мови за тим описом, який йому десь трапився, навiть спробував картонними ножицями перекроiти свiй халат iз найкращого камвольного атласу на китайський фасон, щоб, як усi китайцi, весело гуляти пекiнськими вулицями. А до всього iншого йому було байдуже, на бiду вчителевi, вiд якого старий пан Тис суворо вимагав, щоб вiн ознайомив свого вихованця з iсторiею ганзейського союзу. Довiдавшись з великим жалем, що Перегрiнуса не можна витягти з Пекiна, батько звелiв витягти самий Пекiн з хлопцевоi кiмнати…

Поганою ознакою старий пан Тис вважав уже те, що Перегрiнусовi ще змалку лiчильнi жетони подобалися бiльше, нiж дукати. А пiдрiсши, хлопець почав виявляти вiдверту огиду до великих грошових мiшкiв i конторських книг. Та найдивовижнiше було те, що вiн просто чути не мiг слова «вексель»: у нього тодi по тiлу проходила судома i, як вiн запевняв, з’являлося таке почуття, яке бувае, коли хтось вiстрям ножа водить по шибцi. Довелося пановi Тису визнати, що Перегрiнус змалку показав себе непридатним до купецького ремесла, i хоч як йому хотiлося, щоб син пiшов його слiдом, вiн таки вiдмовився вiд цього бажання в надii, що Перегрiнус присвятить себе чомусь iншому. Пан Тис дотримувався тiеi засади, що й найзаможнiша людина повинна щось робити i мати якесь становище в життi; до неробства вiн вiдчував огиду, а саме до нього був очевидячки схильний Перегрiнус, дарма що мав чимало безладно накопичених знань, якi вiн здобув своiм власним способом. Це був найбiльший i найтяжчий клопiт для старого Тиса. Перегрiнус не хотiв нiчого знати про реальний свiт, а старий жив тiльки в реальному свiтi, тож незгода мiж батьком i сином була неминуча, i чим старший ставав Перегрiнус, тим вона виявлялася рiзкiше, на превеликий жаль матерi, яка радо б дозволила своему лагiдному, слухняному Перегрiнусовi, найкращому синовi, вiльно жити в незрозумiлому, щоправда, для неi свiтi мрiй i марень i яка не могла збагнути, чому батько неодмiнно хоче нав’язати йому якусь працю.

За порадою досвiдчених друзiв старий Тис послав сина в Іенський унiверситет; а коли той повернувся через три роки, старий добродiй сердито вигукнув:

– Ну от, так я й думав! Дурним мрiйником поiхав, дурним мрiйником i вернувся!

Пан Тис не помилявся в тому, що Перегрiнус у своiй натурi нiтрохи не змiнився, лишився таким самiсiньким, як i був. Але пан Тис iще не втратив надii якось напоумити свого сина-виродка, думав, що коли вiн спробуе силомiць залучити Перегрiнуса до справ, то, може, той зрештою все-таки звикне до них i змiнить своi уподобання. Вiн послав його до Гамбурга з завданням, яке можна було виконати, навiть не дуже розумiючись на торгiвлi, а крiм того, дав йому рекомендацiйного листа до свого тамтешнього приятеля з проханням не лишити хлопця без доброго слова й щироi поради.

Перегрiнус поiхав до Гамбурга, вручив приятелевi свого батька не тiльки рекомендацiйного листа, а й усi папери, що стосувалися його завдання, а сам зник невiдомо куди.

Тодi вiд приятеля пана Тиса надiйшла така звiстка:

«Вашого цiнного листа вiд… числа вчасно вручив менi Ваш шановний син. Але сам вiн бiльше не з’являвся, а зразу ж поiхав з Гамбурга, не лишивши нiяких доручень. На перець тут попит невеликий, на бавовну поганий, каву беруть тiльки середнiх гатункiв, зате добре йде мелiс, а також весь час тримаються цiни на iндiго. Мое шанування i т. д.»

Ця звiстка неабияк збентежила б пана Тиса та його дружину, коли б з тiею самою поштою не надiйшов лист i вiд самого блудного сина, в якому вiн найпокiрнiше вибачався, що нiяк не мiг виконати, як того хотiв батько, отриманого завдання, i що його непереборно ваблять далекi краi, з яких вiн через рiк сподiваеться вернутися щасливiшим i веселiшим.

– Ну й добре, – сказав старий добродiй, – хай хлопець оглянеться по свiтi, може, там з нього витрусять його химери.

Мати забiдкалася, що синовi може не стати грошей на далеку дорогу, – мовляв, вiн дуже злегковажив, не написавши, куди саме поiхав. Але старий тiльки засмiявся:

– Нiчого, як не стане грошей, то швидше пiзнае життя. Не написав, куди вiн хоче iхати, то принаймнi знае, де нас його листи застануть.

Так нiхто й не довiдався, куди помандрував Перегрiнус; однi запевняють, що вiн побував у далекiй Індii, а iншi, навпаки, вважають, що вiн вiдвiдав ii лише в своiй уявi. Певне тiльки одне: що вiн був десь далеко, бо вернувся до Франкфурта не через рiк, як обiцяв батькам, а через цiлих три роки, та ще й пiшки, обшарпаний i схудлий.

Батькiвський дiм був наглухо зачинений, i хоч скiльки Перегрiнус дзвонив i стукав, нiхто в ньому не озивався.

Нарештi прийшов з бiржi сусiд, i Перегрiнус зараз-таки спитав його, чи не поiхав кудись пан Тис.

Та сусiд перелякано вiдсахнувся вiд нього й вигукнув:

– Пан Перегрiнус Тис! Невже це ви? Вернулися нарештi? Хiба ви нiчого не знаете?

Одне слово, Перегрiнус довiдався, що за той час, коли вiн був у мандрах, батьки його одне за одним померли, суд поцiнував iхне майно i, оскiльки нiхто не знав, де перебувае Перегрiнус, опублiкував у газетi оголошення, в якому пропонував йому вернутися до Франкфурта й отримати батькiвську спадщину.

Перегрiнус мовчки стояв перед сусiдом, i вперше серце в нього защемiло вiд горя. Чудовий, розкiшний свiт, у якому досi вiн жив так безтурботно, розвалився в нього на очах.

Сусiд, побачивши, що Перегрiнус не може зробити нiчогiсiнько з того, до чого тепер негайно треба було взятися, запросив його до ceбe додому i швиденько загалагодив усе сам; таким чином Перегрiнус того ж таки вечора опинився в батькiвському домi.

Геть знеможений, пригнiчений розпукою, якоi вiн ще нiколи не вiдчував, Перегрiнус опустився у велике батькове крiсло, що й досi стояло на своему давньому мiсцi. Враз бiля нього почувся голос:

– Як добре, що ви знов дома, любий пане Перегрiнусе! Ох, якби ви були вернулися ранiше!

Перегрiнус пiдвiв очi i просто перед собою побачив стару жiнку, яку батько взяв йому за няньку, найбiльше iз жалю до неi, бо вона була така страшенно бридка, що нiяк не могла знайти собi роботи; так вона вiдтодi в них i лишилася.

Довго дивився Перегрiнус на стару, нарештi, дивно усмiхнувшись, мовив:

– Це ти, Алiно? Правда ж, батько й мати ще живi? – Вiн пiдвiвся, обiйшов усi кiмнати, оглядаючи кожен стiлець, кожен стiл, кожну картину тощо. Потiм спокiйно сказав: – Так, нiщо тут не змiнилося, вiдколи я поiхав звiдси, i не повинне змiнитися й надалi!

Вiд цiеi хвилини Перегрiнус почав провадити той дивний спосiб життя, про який ми вже згадували на початку. Тримаючись осторонь вiд усякого товариства, вiн жив у великому просторому будинку спершу в цiлковитiй самотi, тiльки зi своею нянькою, а потiм наймаючи кiлька кiмнат одному старому чоловiковi, батьковому приятелевi. Той чоловiк, здавалося, був такий самий вiдлюдькуватий, як i Перегрiнус. Через те вони, Перегрiнус i старий, так добре ладнали мiж собою – бо нiколи не бачили один одного.

Тiльки чотири родиннi свята Перегрiнус справляв дуже врочисто: днi народження батька й матерi, перший день Великодня i день своiх хрестин. У цi днi Алiнi доводилося накривати стiл на стiльки осiб, скiльки колись запрошував батько, готувати тi самi страви й подавати те саме вино, яке подавали за батька. Певна рiч, що на стiл, за багаторiчним звичаем, ставили те саме, що й колись, срiбло, тi самi тарiлки й тi самi келихи, пильно збереженi серед батьковоi спадщини. Перегрiнус суворо стежив, щоб Алiна нiчого не забула. Коли стiл був накритий, Перегрiнус сiдав до нього сам-один, iв i пив мало, а бiльше прислухався до розмови батькiв, уявних гостей i лише скромно вiдповiдав на те чи iнше запитання, з яким до нього звертався хтось iз товариства. Тiльки-но мати вiдсовувала свого стiльця, як вiн пiдводився з-за столу разом з гiстьми, якнайввiчливiше прощався з кожним i йшов до своеi самiтноi кiмнати, доручивши Алiнi роздати всю ту силу iжi, що так i лишалась неторканою, а також вино убогим iз навколишнiх вулиць; стара нянька, щира душа, сумлiнно виконувала доручення свого пана. Днi народження батька й матерi починалися з того, що Перегрiнус, як колись у дитинствi, рано-вранцi приносив до кiмнати, де сидiли батьки, гарний вiнок з квiток i проказував вивченi напам’ять вiршi. В день своiх хрестин вiн, звичайно, не мiг сидiти за столом, бо недавно ще тiльки народився, тому Алiнi доводилося дбати про все самiй, тобто припрошувати гостей до чарки i взагалi бути господинею за столом; решта все вiдбувалося так, як i на iншi свята.

Та, крiм них, у Перегрiнуса був ще один особливо радiсний день у роцi чи, вiрнiше, радiсний вечiр, а саме – святвечiр; жодна iнша втiха не сповнювала таким тихим захватом його дитячу душу.

Вiн сам дбайливо закуповував барвистi свiчки на ялинку, iграшки, ласощi, все, що в дитинствi готували для нього батьки, а потiм святвечiр iшов своiм звичаем, як уже вiдомо ласкавому читачевi.

– Все-таки дуже менi прикро, – сказав Перегрiнус, ще трохи погравшись подарунками, – дуже менi прикро, що загубилися лови на оленiв i на диких свиней. І де тiльки вони могли дiтися? – Враз вiн помiтив серед подарункiв не вiдкриту що коробку й радiсно вигукнув: – Ага, ось вони! – Вiн швидко схопив коробку, гадаючи, що то i е лови, яких йому бракувало; але, вiдчинивши ii, побачив, що вона порожня, i злякано вiдсахнувся, неначе охоплений раптовим страхом. – Дивно, – тихо сказав вiн сам до себе, – дуже дивно! Що ж це за коробка? Менi здалося, наче звiдти на мене вискочило щось страшне й небезпечне, тiльки зiр мiй надто слабкий, щоб побачити його!

На його запитання Алiна вiдповiла, що знайшла коробку серед iграшок, але вiдчинити ii не змогла, хоч як силкувалася, а тому й вирiшила, що в нiй лежить щось особливе i пiддаеться вона тiльки вправнiй руцi ii пана.

– Дивно, – знов сказав Перегрiнус, – дуже дивно! А менi цi лови найбiльше подобались. Може, це якась погана прикмета? Але хто це на святвечiр пiддаеться таким похмурим думкам, та ще й коли для них немае нiяких пiдстав? Алiно, принеси кошика!

Алiна миттю принесла великого бiлого кошика, Перегрiнус обережно склав у нього iграшки, ласощi й свiчки, тодi взяв кошика пiд пахву, а рiздвяну ялинку на плече й вирушив у дорогу.

Пан Перегрiнус Тис мав дуже приемну, похвальну звичку з’являтися з усiма своiми подарунками, якi вiн сам собi й готував, наче сам Христос iз чудовими, барвистими гостинцями, в якусь убогу родину, де, вiн знав, були малi дiти, щоб на кiлька годин перенестися в щасливе, веселе дитинство. Побачивши бурхливу, ясну радiсть дiтей, вiн тихенько залишав iх i часто до пiвночi ходив вулицями, бо не мiг упоратися з солодким хвилюванням, що стискало йому груди, i його власний дiм здавався йому похмурим склепом, у якому вiн сам поховав себе з усiма своiми радощами. Цього року вiн нiс подарунки дiтям убогого палiтурника Леммергiрта, вправного i роботящого майстра, що з якогось часу працював на Перегрiнуса; у нього було трое жвавих хлопчакiв, вiд п’яти до дев’яти рокiв, i пан Перегрiнус знав iх.

Палiтурник Леммергiрт жив на останньому поверсi тiсного будинку на Кальбахськiй вулицi. Зимовий вiтер свистiв i ревiв, iшов то снiг, то дощ, тож можна собi уявити, як важко було пановi Перегрiнусу добратися до своеi мети. У вiкнах Леммергiрта блимало кiлька мiзерних свiчечок. Перегрiнус насилу вибрався нагору крутими сходами.

– Вiдчинiть! – гукнув вiн, стукаючи в дверi. – Вiдчинiть, Христос посилае слухняним дiтям своi дарунки!

Палiтурник перелякано вiдчинив дверi й довго дивився на залiпленого снiгом Перегрiнуса, поки нарештi впiзнав його.

– Вельмишановний пане Тисе, – вражено озвався Леммергiрт, – вельмишановний пане Тисе, скажiть, ради бога, чим я сподобився такоi великоi честi, та ще й на святвечiр?

Та пан Перегрiнус не дав йому доказати.

– Дiти, дiти, дивiться, Христос посилае вам дарунки! – знов вигукнув вiн, пiдбiг до великого розсувного столу посеред кiмнати й почав викладати схованi в кошику рiздвянi дарунки. Мокру ялинку, з якоi капала вода, довелося, звичайно, лишити за дверима. Палiтурник i досi не мiг зрозумiти, що все це означае, але дружина його була здогадливiша: вона усмiхнулася Перегрiнусовi з сльозами на очах, а хлопчики стояли вiддалiк i мовчки поiдали очима кожен подарунок, який з’являвся з кошика, i часто, не втримавшись, голосно скрикували з радостi й подиву.

Нарештi Перегрiнус вдало роздiлив дарунки за вiком дiтей, засвiтив усi свiчки й вигукнув:

– Сюди, дiти, сюди! Ось дарунки, якi вам послав Христос!

Тодi хлопчики, якi не могли ще до кiнця збагнути, що все це належить iм, радiсно закричали й застрибали навколо столу.

Батьки хотiли подякувати благодiйниковi, та якраз подяки батькiв i дiтей пан Перегрiнус щоразу намагався уникнути; вiн i тепер налаштувався тихенько втекти, як завжди, i був уже бiля дверей, коли вони зненацька вiдчинилися i в яскравому сяйвi рiздвяних свiчок перед ним з’явилася молода, пишно вбрана жiнка.

Автор рiдко справляе гарне враження, коли починае докладно змальовувати, який вигляд мае та чи iнша красуня, що про неi йде мова в його оповiданнi: яка вона на зрiст, як тримаеться, яку мае постать, якого кольору очi й коси; мабуть, багато краще поставити ii перед очi ласкавому читачевi всю, а не подавати частинами. І тут також досить було б запевнити читача, що жiнка, з якою зустрiвся в дверях переляканий до смертi Перегрiнус, була надзвичайно гарна й мила, якби не треба було конче згадати деякi особливi риси, властивi тiй маленькiй особi.

Так, вона справдi була маленька, навiть занадто маленька на зрiст, але дуже струнка й грацiозна, ii обличчя, взагалi вродливе й виразне, здавалося якимсь дивним i нетутешнiм через те, що зiницi були бiльшi, а чорнi, наче полакованi, брови сидiли вище, нiж звичайно. Одягнена чи, швидше, вичепурена та жiночка була так, нiби щойно приiхала з бенкету: в чорних косах блищала розкiшна дiадема, багатi мережива лише до половини прикривали повнi груди, сукня з важкого шовку в бузкову й жовту клiтку облягала гнучкий стан i широкими складками спадала якраз настiльки, щоб можна було побачити найчудеснiшi, взутi в бiлi черевички ноги, так само як мереживнi рукави були саме такi завдовжки, а бiлi лайковi рукавички досягали саме настiльки, щоб мiж ними лишилася вiдкритою найкраща частина бездоганних рук. Багате намисто й дiамантовi сережки доповнювали вбрання.

Певна рiч, що палiтурник був такий самий спантеличений, як i пан Перегрiнус, а дiти, лишивши iграшки й пороззявлявши роти, втупили очi в незнайому панi; але жiнок найменше вражае все дивне й незвичайне, i взагалi вони найшвидше опановують себе, а тому дружина палiтурника перша спромоглася на слово й спитала дивну гостю, що вона бажае.

Тепер дама зовсiм зайшла до кiмнати, i наляканий Перегрiнус хотiв був уже скористатися цiею хвилиною, щоб швиденько втекти, але дама схопила його за обидвi руки й солодким голоском пролебедiла:

– Отже, доля все-таки зласкавилась до мене, я все-таки догнала вас! О Перегрiне, мiй любий Перегрiне, яке чудесне, щасливе побачення!

Вона пiдняла праву руку так, що торкнулася уст Перегрiна, i вiн мусив ii поцiлувати, хоч на лобi в нього виступили холоднi краплi поту. Тодi дама вiдпустила його руки, i тепер йому була вiдкрита дорога до втечi, але вiн вiдчував себе нiби завороженим, як бiдолашна тварина зачарована поглядом гримучоi змii.

– Дозвольте, – знов озвалася дама, – дозвольте менi, дорогий Перегрiне, взяти участь у чудовому святi, яке ви, нiжна, шляхетна душа, влаштували невинним дiтям. Дозвольте й менi вкласти в нього свою пайку.

І вона почала дiставати з гарненького кошичка, який висiв у неi через руку i якого аж тепер усi помiтили, всiлякi iграшки, одну кращу за другу, i мило, дбайливо розставляти iх на столi. Потiм пiдвела до нього хлопчикiв, показала кожному, що кому належить, i так гарно поводилася з дiтьми, що краще годi й уявити. Палiтурник думав, що все це йому сниться, а його дружина хитро усмiхалася, бо була впевнена, що мiж паном Перегрiнусом i незнайомою дамою е якась особлива домовленiсть.

Поки батьки дивувалися, а дiти радiли, незнайома дама сiла на стару, розхитану канапу i посадовила поряд iз собою пана Перегрiнуса, що вже сам не знав, чи це вiн, чи не вiн.

– Любий мiй, – тихо прошепотiла вона йому на вухо, – любий мiй, дорогий друже, якою радiсною, якою щасливою я себе почуваю бiля тебе!

– Але ж, – промурмотiв, заникуючись, Перегрiнус, – але ж, шановна панi…

Та раптом, бог його знае як, уста незнайомоi дами опинилися так близько бiля його уст, що не встиг вiн ще й подумати про поцiлунок, як уже поцiлував ii; можна собi уявити, що вiн пiсля цього знов i вже остаточно втратив дар слова.

– Мiй милий друже, – повела далi незнайома дама, так близько присунувшись до Перегрiнуса, що ще трохи, i вона б сiла йому на колiна, – мiй милий друже! Я знаю, що тебе засмучуе, знаю, що сьогоднi ввечерi болюче вразило твою чисту дитячу душу. Але не журися! Я принесла тобi те, що ти загубив i що вже навряд чи сподiвався колись вернути!

І незнайома дама дiстала з того самого кошичка, в якому були iграшки, дерев’яну скриньку i вручила ii Перегрiнусовi. То були лови на оленiв i на диких свиней, яких йому не вистачало на столi з рiздвяними подарунками. Важко було б описати тi дивнi почуття, що боролися тiеi хвилини в грудях Перегрiнуса.

Якщо в усiй постатi незнайомоi, незважаючи на всю ii грацiю i вроду, все-таки було щось примарне, вiд чого мороз пiшов би поза спиною навiть у людей, що не боялись жiнок так, як Перегрiн, то який же жах охопив i так уже наляканого Перегрiна, коли вiн побачив, що цiй дамi вiдомi геть усi найпотаемнiшi його думки. І все ж таки серед того жаху, коли вiн пiдводив очi i назустрiч йому з-пiд довгих шовкових вiй зорiв переможний погляд найчудовiших у свiтi чорних очей, коли вiн вiдчував солодкий подих прекрасноi iстоти, електричну теплоту ii тiла, – все ж таки в ньому блаженно-болiсним тремтiнням озвалося невимовне бажання, якого вiн досi не знав. І тодi вперше весь спосiб його життя, гра в рiздвянi подарунки здалися Перегрiнусовi дитиннiстю i несмаком, i йому стало соромно, що дама знала про це; а водночас йому здалося, начебто подарунок дами був живим доказом того, що вона його зрозумiла, як нiхто досi на землi, i що тiльки глибоке, нiжне почуття спонукало ii саме так зробити йому радiсть. Вiн вирiшив навiки зберегти коштовний подарунок, нiколи не випускати його з рук i, охоплений непереборним почуттям, палко притис до грудей коробку з ловами на оленiв i диких свиней.

– О як чудесно! – прошепотiла незнайома. – Тебе тiшить мiй дарунок! О мiй любий Перегрiне, виходить, мене не обдурили моi сни, моi передчуття!

Пан Перегрiнус Тис трохи отямився i нарештi спромiгся цiлком чiтко й виразно сказати:

– Але ж, дорога моя, шановна панi, якби я знав, з ким менi випало щастя розмовляти!

– Шельмо! – перебила пана Перегрiнуса дама, лагiдно поплескавши його по щоцi. – Шельмо! Ти тiльки прикидаешся, що не знаеш своеi вiрноi Алiни. Та, мабуть, час уже нам дати спокiй цим добрим людям. Проведiть мене, пане Тисе!

Почувши iм’я Алiни, пан Перегрiнус, звичайно, подумав про свою стару няньку, i йому здалося, нiби в головi в нього замахав крильми вiтряк i все зрушив iз свого мiсця.

Коли незнайома дама почала весело й привiтно прощатися з усiею родиною, палiтурник з великого подиву й пошани тiльки й змiг промурмотiти щось незрозумiле, але дiти поставились до неi як до давньоi знайомоi, а дружина палiтурника сказала:

– Ви, пане Тисе, iз своею вродою i людянiстю цiлком заслужили таку гарну, добру наречену, що навiть уночi допомагае вам робити добре дiло. Вiтаю вас вiд щирого серця!

Незнайома дама зворушено подякувала i запевнила ii, що день iхнього весiлля буде й для них святом, потiм, твердо заборонивши палiтурниковi та його дружинi проводити iх з паном Тисом, сама взяла свiчечку з ялинки, щоб посвiтити собi на сходах.

Можна собi уявити, якi почуття огорнули пана Тиса, коли незнайома дама повисла в нього на руцi! «Проведiть мене, пане Тисе, – думав вiн, – означае: сходами вниз i до карети, яка стоiть перед дверима i бiля якоi чекае служник, а може, й цiлий почет, бо, врештi, це ж напевне якась божевiльна принцеса, що тут… Господи, порятуй мене якнайшвидше вiд цiеi дивноi, тяжкоi халепи i збережи менi мiй убогий глузд!»

Пан Тис i гадки не мав, що всi подii, якi сталися досi, були тiльки прологом найдивовижнiшоi пригоди, а тому, не здогадуючись про те, зробив дуже добре, що наперед попросив Господа зберегти йому глузд.

Коли Перегрiнус i незнайома дама зiйшли вниз, невидимi руки вiдчинили перед ними вхiднi дверi i так само потiм зачинили iх. Та Перегрiнус нiчого не помiтив, бо надто був здивований тим, що перед будинком не було й признаки анi карети, анi служника, що чекав би на панi.

– Ради бога! – вигукнув Перегрiнус. – Де ж ваша карета, ласкава панi?

– Карета? – мовила дама. – Яка там карета? Я так нетерпеливилась, так боялася, що не знайду вас, – то невже ж би я спокiйнiсiнько поiхала сюди в каретi, як ви думаете, любий Перегрiне? Нi, туга й надiя гнали мене вперед, я в бурю й негоду бiгала по всьому мiсту, поки нарештi знайшла вас. Дякувати Богу, таки знайшла. Тепер тiльки проведiть мене додому, любий Перегрiнусе, я живу недалеко звiдси.

Пановi Перегрiнусу нелегко було вiдiгнати вiд себе думку, що така ошатна дама, у шовкових черевичках, не пройшла б i кiлькох крокiв, не зiпсувавши на вiтрi, на дощi й снiгу всього свого вбрання, а ii вишуканому туалетовi негода нiтрохи не зашкодила; вiн вирiшив провести додому незнайому даму й лише радiв, що надворi вигодинилось. Скажений вiтер ущух, на небi не було жодноi хмаринки, ласкаво свiтив повний мiсяць, i тiльки рiзке, пекуче повiтря нагадувало, що нiч таки зимова.

Та не встиг Перегрiнус ступити кiлька крокiв, як дама почала тихенько стогнати, а потiм i вголос нарiкати, що закоцюбла з холоду. У Перегрiнуса кров кипiла в жилах, тому вiн не вiдчував холоду й не подумав про те, що дама так легко одягнена i навiть не закутана шаллю чи хусткою; тепер вiн раптом збагнув, який був недолугий, i хотiв накинути на даму свое пальто. Але дама вiдмовилась, жалiбно простогнавши:

– Нi, любий мiй Перегрiне! Нiчого це не допоможе! Моi ноги… ох, моi ноги! Я не витримаю, помру, так вони болять! – Майже непритомна, вона похилилась, наче падаючи, i ледь чутно вимовила: – Понеси мене, понеси, любий друже!

І тодi Перегрiнус, не довго думаючи, пiдхопив на руки легеньку, мов пiр’iна, даму i обережно закутав ii у свое широке пальто. Та не пройшов вiн i десяти крокiв iз своею солодкою ношею, як його все дужче й дужче почали заливати бурхливi хвилi палкого бажання. Вiн бiг вулицями, немов причинний, i вкривав гарячими поцiлунками шию i груди чудесноi iстоти, що мiцно горнулася до нього. Нарештi йому здалося, нiби вiн раптом прокинувся зi сну; вiн опинився бiля якихось дверей i, пiдвiвши очi, упiзнав свiй дiм на Кiнському ринку. Аж тепер вiн пригадав, що навiть не дiзнався в дами, де вона живе, i, опанувавши себе, спитав:

– Панi! Небесне, божисте створiння, де ви живете?

– Ох, – озвалася дама, пiднявши голову, – ох, любий Перегрiне, та тут же, тут, у цьому будинку, я ж твоя Алiна i живу в тебе! Швиденько ж дзвони, хай вiдчиняють дверi.

– Нi! Нiколи! – крикнув нажаханий Перегрiнус i випустив з рук даму.

– Як, – вигукнула вона, – як, Перегрiне, ти хочеш прогнати мене, хоч знаеш про мою тяжку долю, знаеш, що я, бiдолашна, не маю притулку i ганебно загину тут, якщо ти не вiзьмеш мене до себе, як ранiше? Чи ти, може, хочеш, щоб я померла? Ну, то хай так i буде! Але вiднеси мене хоч до фонтана, щоб мiй труп знайшли не перед твоiм будинком… ох… а тi кам’янi дельфiни, може, матимуть бiльше серця, нiж ти. Горе менi… горе… Який холод!

І дама зомлiла. Тодi тривога й розпука нiби в крижанi лещата схопили i здавили Перегрiновi груди. Вiн нестямно вигукнув:

– Що буде, те й буде, а я iнакше не можу!

Потiм узяв непритомну на руки i рвучко смикнув за дзвоник.

Промчавши повз воротаря, Перегрiн вiдчинив дверi i, замiсть того, щоб тихо постукати нагорi, як звичайно, уже на сходах загукав гак, що аж луна пiшла по широких сiнях:

– Алiно!.. Алiно!.. Свiтло! Свiтло!

– Що? Як? Що таке? Що це означае? – питала, витрiщивши з дива очi стара Алiна, поки Перегрiнус розгортав непритомну даму з пальта i нiжно, дбайливо вкладав ii на канапу.

– Швидше! – вигукнув вiн знов. – Швидше, Алiне, запали в камiнi… Неси сюди чудодiйну есенцiю… чай, пунш! Стели лiжко!

Та Алiна не рушала з мiсця i, втуливши очi в даму, торочила свое:

– Що? Як? Що таке? Що це означае?

Тодi Перегрiнус розповiв iй, що це графиня, а може, й принцеса, що вiд зустрiв ii в палiтурника Леммергiрта, що на вулицi вона зомлiла, що йому довелося вiднести ii додому, а побачивши, що Алiна й далi не рухаеться з мiсця, закричав, тупнувши ногою:

– Сто чортiв його матерi, кажу тобi, запали в камiнi, принеси чаю… чудодiйноi есенцii!

Коли стара нянька почула цi слова, очi в неi заблищали, як слюда, а нiс нiби засвiтився фосфоричним блиском. Вона дiстала свою чорну табакерку, вiдкрила ii, клацнувши накривкою, i втягнула в нiс добру пучку табаки. Потiм узяла руки в боки i глузливо сказала:

– Ви тiльки гляньте, графиня, принцеса, аякже! Знайдена в убогого палiтурника на Кальбахськiй! І ще й млiе на вулицi! Га-га, я добре знаю, де беруть уночi таких видженджурених панiйок! Гарнi менi жарти, гарна поведiнка! Привiв до чесного дому розпусну дiвку, та ще й цього грiха йому мало, ще й згадуе чорта на святвечiр. І щоб я на старiсть ще й помагала йому грiшити? Нi, любий пане Тисе, пошукайте собi iншу помiчницю, на мене не сподiвайтесь, завтра ж таки я кидаю службу.

І стара вийшла з кiмнати, так хряснувши дверима, що аж шибки забряжчали.

Перегрiнус заломив руки зi страху й вiдчаю: дама не подавала нiяких ознак життя. Але тiеi хвилини, коли вiн, до краю наляканий, знайшов пляшечку одеколону й хотiв обережно натерти ним скронi дами, вона схопилася з канапи, бадьора й весела, i вигукнула:

– Нарештi! Нарештi ми самi! Нарештi, мiй Перегрiнусе, я можу сказати вам, чому я йшла за вами до самого помешкання палiтурника Леммергiрта, чому не могла вас кинути цiеi ночi. Перегрiнусе! Видайте менi полоненого, якого ви замкнули в своiй кiмнатi! Я знаю, що ви зовсiм не зобов’язанi виконувати мое прохання, що все залежить тiльки вiд вашоi ласки, але я знаю, яке у вас добре, щире серце, а тому прошу вас, любий мiй, дорогий Перегрiне, видайте менi полоненого!

– Кого? – спитав Перегрiнус, безмежно спантеличений. – Якого полоненого? Хто може бути в мене в полонi?

– Так, – знов мовила дама, схопивши Перегрiнуса за руку й нiжно притиснувши ii до грудей, – так, я визнаю, що тiльки велика, шляхетна душа може вiдмовитись вiд вигод, якi iй посилае ласкава доля, правда й те, що ви не матимете багатьох переваг, якi легко здобули б, якби не видали полоненого… Але подумайте, Перегрiне, адже все щастя, все життя Алiни залежить вiд того, чи вона володiтиме тим полоненим, який…

– Якщо ви не хочете, – перебив ii Перегрiнус, – якщо ви не хочете, ангеле мiй, щоб я все це вважав за гарячкове марення чи щоб я сам тут-таки збожеволiв, то скажiть менi, про кого ви говорите, про якого полоненого?

– Що? – мовила дама. – Я не розумiю вас, Перегрiнусе, невже ви будете заперечувати, що вiн справдi попав до вас у полон? Адже я сама бачила, як ви купували лови i вiн…

– Хто? – в нестямi вигукнув Перегрiнус. – Хто вiн? Я вперше в життi бачу вас, панi. Хто ви i хто вiн?

Тодi дама, геть прибита горем, упала до нiг Перегрiнусовi, заливаючись слiзьми:

– Перегрiне, будь людяний, май серце, вiддай менi його! Вiддай!

А пан Перегрiнус закричав, перебиваючи ii:

– Я збожеволiю… Здурiю!

Раптом дама зiрвалася на ноги. Вона здавалась тепер вищою, очi ii палали, губи тремтiли.

– О варваре! – вигукнула вона в нестямi. – В тебе немае серця… Тебе не можна вблагати… Ти хочеш моеi смертi, моеi загибелi… Ти не вiддаси менi його! Нi… нiколи… нiколи… О нещасна я… кiнець менi… кiнець… – І вона вибiгла з кiмнати.

Перегрiнус чув, як вона бiгла сходами i ii пронизливi зойки луною розходились по цiлому будинку, аж поки внизу грюкнули дверi.

Тодi запала мертва тиша, наче в могилi.




Пригода друга

Приборкувач блiх. Сумна доля принцеси Гамагеi[6 - Гамагея, Пепуш, Секакiс, Тетель, Накрао – Гофман запозичив цi iмена з книги П.-Ф. Арпе «Про дивовижнi витвори природи i мистецтва, що звуться талiсманами та амулетами», яка була в 1792 роцi перекладена нiмецькою мовою.] у Фамагустi.[7 - Фамагуста – мiсто на Схiдному узбережжi острова Кiпр.] Незугарнiсть генiя Тетеля i дивовижнi мiкроскопiчнi дослiди й розваги. Вродлива голландка й чудна пригода молодого Георга Пепуша, колишнього iенського студента


На той час у Франкфуртi перебував один чоловiк, що займався дивним мистецтвом. Його звали приборкувачем блiх, i недарма, бо вiн, хоч i з великими труднощами, зумiв навернути цих маленьких тваринок до культури i навчити iх рiзних цiкавих штук.

На превеликий свiй подив, глядачi спостерiгали, як на бiлому, до блиску налощеному мармуровому столi однi блохи везли маленькi гармати, дiжки з порохом, зброю, а iншi стрибали поряд з рушницями на плечi, патронташами на спинi й шаблями при боцi. На команду приборкувача вони виконували найважчi фiгури, i iхня муштра здавалася веселiшою i жвавiшою, нiж у справжнiх солдатiв, бо iхнiй марш полягав у вишуканих антраша й стрибках, а повороти праворуч i лiворуч – у чудесних пiруетах. Усе вiйсько дiяло навдивовижу злагоджено, а полководець здавався водночас i вправним балетмейстером. Та, мабуть, ще кращi були, ще бiльше тiшили око невеличкi золотi карети, запряженi блохами – по чотири, по шiсть i по вiсiм. Погоничами й служниками були малесенькi, ледве помiтнi золотi кузочки, а що сидiло всерединi, вже не можна було побачити.

Мимоволi спадав на думку екiпаж феi Маб, який бравий Меркуцiо з Шекспiрових «Ромео i Джульетти» змалював так гарно, що зразу видно, як часто цей екiпаж iздив по його власному носi.

Та лише кинувши оком на весь стiл крiзь добре збiльшувальне скло, можна було скласти справжню цiну мистецтву приборкувача блiх. Бо аж тепер глибоко вражений глядач бачив, яка пишна й делiкатна та упряж, як тонко зроблена зброя, яка гарна, просто блискуча унiформа. Годi було уявити собi, яким iнструментом мiг користатися приборкувач блiх, щоб так чисто й пропорцiйно виготовити деякi другоряднi речi, скажiмо, остроги, гудзики тощо; порiвняно з ними те, що звичайно вважалося шедевром кравецького мистецтва, а саме: пара рейтузiв на кожнiй блосi, якi облягали тiло, наче влитi, – причому найважча в цiй роботi була примiрка, – здавалося дрiб’язком, не вартим доброго слова.

Приборкувач блiх мав величезний успiх у мiстi. Цiлий день у залi було повно цiкавих, яких не лякала висока плата за вхiд. Навiть увечерi вiдвiдувачiв було багато, може, навiть ще бiльше, бо тодi приходили й тi, яких не стiльки цiкавили всi цi майстернi витребеньки, скiльки вражав iнший витвiр приборкувача блiх, що здобув йому зовсiм iншу славу i повагу дослiдникiв природи. Це був нiчний мiкроскоп, що так само, як сонячний мiкроскоп удень, кидав на бiлу стiну, немов чарiвний лiхтар, яскраво освiтлене зображення предмета, навдивовижу чiтке й виразне. Крiм того, приборкувач блiх торгував ще чудовими мiкроскопами, за якi йому залюбки платили добрi грошi.

Сталося так, що один юнак, на iм’я Георг Пепуш – ласкавий читач скоро познайомиться з ним ближче, – якось пiзно ввечерi захотiв вiдвiдати приборкувача блiх. Ще на сходах вiн почув лайку, що ставала все голоснiша i незабаром перейшла в скажений крик i галас. Тiльки-но Пепуш хотiв зайти, як дверi навально розчинилися i назустрiч йому, штовхаючись i напираючи одне на одного, ринув натовп блiдих з жаху людей.

– Проклятий чаклун, сатанинське порiддя! Я на нього в суд подам! Штукар, дурисвiт! Його треба вигнати з мiста!

Досить було молодому Пепушевi заглянути в залу, i вiн зразу побачив, що так нажахало й погнало звiдти людей. Вся кiмната кишiла безмежно гидкими iстотами. Попелюха, рiзнi кузьки, павуки, п’явушники, понад мiру збiльшенi, витягали своi хоботки, походжали на своiх високих, волохатих лапках, страхiтливi мурашинi леви хапали й трощили своiми зубчастими клешнями комарiв, якi боронились i трiпотiли довгими крильцями, а помiж ними звивалися оцтовi черви, клейстернi вугрi, сторукi полiпи, i з кожного вiльного вiд них мiсця дивилися iнфузорii iз спотвореними людськими обличчями. Пепуш зроду не бачив нiчого бридкiшого. Його також почав був уже проймати страх, як раптом щось шорстке полетiло йому в обличчя й огорнуло його цiлою хмарою густоi борошнястоi куряви. Тепер страх його де й дiвся, бо вiн миттю здогадався, що шорстка рiч могла бути тiльки круглою напудреною перукою приборкувача блiх, бiльше нiчим. Так воно було й насправдi.

Коли Пепуш протер очi вiд пудри, скажена навала бридких комах уже зникла. Приборкувач блiх, геть знесилений, сидiв у крiслi.

– Левенгук[8 - Левенгук Антон ван (1632–1723) – голландський вчений бiолог i оптик. З допомогою вдосконаленого ним мiкроскопа вiдкрив невидимi для ока живi iстоти i кров’янi тiльця. Гофман дуже вiльно змальовуе цю iсторичну постать.] у, – вигукнув Пепуш, – Левенгуку, тепер ви бачите, до чого доводять вашi витiвки? Вам знов довелося покликати на допомогу своiх васалiв, щоб здихатись вiдвiдувачiв! Правда ж?

– Це ви, – кволим голосом озвався приборкувач блiх, – це ви, любий Пепуше? Ох, я пропав, пропав навiки! Пепуше, я вже починаю вiрити, що ви справдi хотiли менi добра i що я погано зробив, не послухавшись вашоi поради!

Коли Пепуш спокiйно спитав його, що ж сталося, приборкувач блiх обернувся з крiслом до стiни, затулив руками обличчя i, плачучи, сказав Пепушевi, щоб той узяв лупу й глянув крiзь неi на мармуровий стiл. Пепуш уже й простим оком зауважив, що маленькi карети, солдати тощо стояли й лежали непорушно, наче мертвi. Спритнi блохи теж начебто стали якiсь зовсiм iнакшi. А крiзь лупу Пепуш дуже швидко помiтив, що на столi взагалi не лишилося жодноi блохи, а тi цяточки, якi вiн досi вважав за блiх, насправдi були зернинами перцю, яблук i груш, повтикуваними в упряж i в унiформу.

– Я не знаю, – знов озвався в тяжкiй розпуцi приборкувач блiх, – я не знаю, який лихий дух ослiпив мене, що я не побачив утечi свого вiйська до того, як усi вже пiдiйшли до столу й озброiлись лупами. Уявiть собi, Пепуше, якi тi люди були розчарованi! Спершу вони тiльки бурчали, а потiм iх пойняла лють. Вони почали звинувачувати мене в наймерзеннiшому шахрайствi i, дедалi дужче розлютовуючись, не слухали нiяких моiх виправдань, хотiли вже самi поквитатися зi мною. Що я мiг ще зробити, щоб урятуватися вiд iхнiх кулакiв? Тiльки негайно пустити в рух великий мiкроскоп i оточити iх силою-силенною всiляких iстот. Ну й вони перелякалися, як звичайно темна юрба.

– Але скажiть менi, Левенгуку, – мовив Пепуш, – скажiть, як могло статися, що ваше муштроване, таке вiрне вам вiйсько раптом кинуло вас, i ви навiть не зразу це помiтили?

– О, – простогнав приборкувач блiх, – о Пепуше! Вiн мене кинув, вiн, хто тiльки й робив мене володарем, це через нього, пiдлого зрадника, я був як слiпий, через нього на мене звалилось таке лихо!

– А хiба я не вiдраджував, – мовив Пепуш, – хiба я не вiдраджував вас уже хтозна й вiдколи не будувати свою славу на штуках, яких ви, я знаю це, не зможете виконати, не маючи влади над майстром? А що ця влада, хоч як ви намагалися ii змiцнити, лишилась дуже непевною, оце вам якраз нагода переконатися в цьому.

Потiм Пепуш заявив приборкувачевi блiх, що нiяк не розумiе, чому той вважае себе пропащим без цих штук з блохами: адже вiн давно здобув собi тверде становище тим, що винайшов нiчний мiкроскоп i взагалi вмiе, як нiхто, виготовляти скло до мiкроскопiв. Та приборкувач блiх сказав, що за цими штуками стоять зовсiм iншi речi i для нього вiдмовитись вiд них – це те саме, що вiдмовитись вiд себе самого, вiд свого iснування.

– А де Дертье Ельвердiнк? – запитав Пепуш, перебиваючи приборкувача блiх.

– Де? – верескнув приборкувач блiх i заломив руки. – Де Дертье Ельвердiнк? Зникла… пiшла… пiшла невiдомо куди. Убийте мене на мiсцi, Пепуше, я бачу, як вас поймае гнiв i лють. Убийте, та й по всьому!

– Тепер ви бачите, – мовив, насупившись, Пепуш, – тепер ви бачите, до чого довела ваша дурiсть, ваше нiкчемне штукарство. Хто вам дав право запирати бiдолашну Дертье, як рабиню, а потiм виставляти ii причепурену напоказ, немов якесь диво природи, аби лише принадити публiку? Навiщо ви робили насильство над ii почуттям i не дозволили iй вiддати менi свою руку, хоч напевне ж бачили, як щиро ми кохаемо одне одного? Вона втекла? Ну й добре, принаймнi вона тепер уже не пiд вашою владою, i якщо я цiеi хвилини й не знаю, де ii шукати, то все ж таки переконаний, що знайду ii. Ось, Левенгуку, ваша перука, надягнiть ii i скорiться своiй долi, це найкраще, що ви можете тепер зробити.

Приборкувач блiх лiвою рукою надiв перуку на свою лису голову, а правою схопив Пепуша за руку.

– Пепуше, – сказав, – Пепуше, ви мiй щирий приятель, бо ви единий на цiле мiсто Франкфурт знаете, що я вiд тисяча сiмсот двадцять п’ятого року лежу похований у старiй дельфтськiй церквi й нiкому про це не сказали, навiть коли гнiвались на мене через Дертье Ельвердiнк. Менi самому часом не вкладаеться в головi, що я справдi той самий Антон ван Левенгук, якого поховали в Дельфтi, та коли я оглянуся на свою працю i згадаю свое життя, то знов вiрю, що так воно й е, i менi дуже приемно, що про це нiхто не плеще язиком. Тепер я сам бачу, любий Пепуше, що неправильно дiяв там, де йшлося про Дертье Ельвердiнк, хоч i зовсiм не в такому розумiннi, як вам здаеться. Бо я таки недарма називав ваше залицяння порожньою, дурною химерою, але дарма не був з вами цiлком щирий i не розповiв вам, хто ж така насправдi Дертье Ельвердiнк. Тодi б ви самi переконалися, як добре я робив, намагаючись вибити вам з голови вашi бажання, бо якби вони здiйснилися, то ви б неминуче загинули. Пепуше! Сядьте бiля мене й вислухайте дивовижну розповiдь!

– Ну що ж, можу вислухати, – вiдповiв Пепуш, ехидно поглянувши на приборкувача блiх, i сiв навпроти нього в м’яке крiсло.

– Оскiльки ви, – почав приборкувач блiх, – оскiльки ви, любий друже, добре знаете iсторiю, то вам, безперечно, вiдомо, що король Секакiс багато рокiв перебував у близьких стосунках з королевою квiток i плодом того кохання була вродлива, чарiвна принцеса Гамагея. Менше вiдомо, як принцеса Гамагея попала до Фамагусти, – навiть я не можу цього сказати. Багато хто запевняе, i не без пiдстав, що принцеса ховалася у Фамагустi вiд огидного принца п’явок, запеклого ворога королеви квiток.

Ну, та не про це мова! Вже у Фамагустi одного разу сталося так, що принцеса, гуляючи надвечiр, коли трохи похолоднiшало, зайшла в гарний, густий кипарисовий гайок. Зачарована лагiдним шепотом вечiрнього вiтерця, дзюрчанням струмка, мелодiйним щебетом пташок, принцеса лягла на м’який, пахучий мох i невдовзi мiцно заснула. Та саме той ворог, вiд якого вона хотiла втекти, огидний принц п’явок, тiеi хвилини висунув голову з болота, побачив красуню принцесу i закохався в неi так, що не мiг не поцiлувати ii. Biн тихо пiдповз до неi i почав цiлувати ii за лiвим вухом. А ви добре знаете, друже мiй Пепуше, що даму, яку почне цiлувати принц п’явок, чекае смерть, бо вiн найогиднiший у свiтi кровопивець. Так сталося й тут: принц п’явок доти цiлував бiдолашну принцесу, доки з ii тiла не вилетiв останнiй подих життя. Тодi вiн, пересичений i сп’янiлий, повалився на мох, i служникам, що швидко виповзли з мулу, довелося тягти його додому. Дарма корiнь мандрагори пробився з землi й припав до рани, яку нацiлував принцесi пiдступний принц п’явок, дарма на жалiбний поклик кореня всi квiтки пiдвели своi голови й приедналися до його невтiшного голосiння! Сталося так, що саме тiею дорогою проходив генiй Тетель; його також глибоко зворушила врода Гамагеi i ii нещаслива смерть. Вiн узяв принцесу на руки й пригорнув до грудей, намагаючись вдихнути в неi життя, але вона не прокидалася зi смертельного сну. Тодi генiй Тетель побачив огидного принца п’явок, якого (такий вiн був важкий i п’яний) служники нiяк не могли затягти до палацу, i, спалахнувши гнiвом, сипнув на нього цiлу пригорщ солi. Бридкий ворог миттю виригнув iз себе всю пурпурову вологу, яку вiн виссав iз принцеси Гамагеi, почав корчитись i ганебно здох. А всi квiтки, що стояли навколо, вмочили своi пелюстки в ту вологу, забарвивши iх на вiчну пам’ять про замордовану принцесу в такий чудовий червоний колiр, що жодний художник на свiтi не мiг би такого створити. Ви знаете, Пепуше, що найкращi темно-червонi гвоздики, амарилiси й левкоi походять саме з того кипарисового гайка, де принц зацiлував до смертi прегарну Гамагею. Генiй Тетель хотiв уже йти, бо до вечора мав ще залагодити багато справ у Самаркандi, але ще раз глянув на принцесу i спинився, зачарований i охоплений найщирiшим жалем. Тодi раптом йому сяйнула якась думка. Замiсть iти далi, вiн узяв принцесу на руки i знявся з нею високо в повiтря.

У той самий час двое мудрецiв, одним з яких, не буду приховувати, був я, спостерiгали з галереi одноi високоi вежi рух зiрок. Нараз вони побачили вгорi над собою генiя Тетеля з принцесою Гамагеею, i тiеi самоi митi одному з них спало на думку… а втiм, це до справи не стосуеться! Обидва маги впiзнали генiя Тетеля, але не впiзнали принцеси. Вони почали думати i так i сяк, що б могло означати це явище, але так i не знайшли певного чи хоча б iмовiрного пояснення. Та скоро пiсля того звiстка про нещасну долю принцеси Гамагеi поширилась по всiй Фамагустi, i тодi й магам стало ясно, що означала поява генiя Тетеля з дiвчиною в руках.

Обидва вони висловили здогад, що генiй Тетель, напевне, знайшов якийсь спосiб вернути життя принцесi, i вирiшили розпитати про це в Самаркандi, куди, за iхнiми спостереженнями, вiн, мабуть, полетiв. Проте в Самаркандi нiхто нiчогiсiнько не знав про принцесу.

Минуло багато рокiв, маги посварилися, що мiж ученими бувае тим частiше, чим вони вченiшi, i тiльки про своi найважливiшi вiдкриття повiдомляли один одного за давньою звичкою. Ви, гадаю, не забули, Пепуше, що один iз тих магiв – я сам. Отже, мене неабияк здивував лист мого колеги, в якому були найдивовижнiшi i заразом найприемнiшi повiдомлення про долю принцеси Гамагеi. Справи були ось якi: мiй колега дiстав вiд одного свого приятеля, вченого iз Самарканда, кiлька прегарних, розкiшних тюльпанiв, та ще й таких свiжих, наче вони були щойно зрiзанi. Тюльпани були йому потрiбнi головним чином для дослiдження пiд мiкроскопом iхнiх внутрiшнiх частин, а особливо пилку. Тому вiн розрiзав один гарний жовто-лiловий тюльпан i побачив усерединi чашечки малесеньке зернятко, не таке, як у тюльпанiв, i те зернятко його якось особливо зацiкавило. Та як же вiн здивувався, коли, нацiливши на нього збiльшувальне скло, чiтко побачив, що зернятко було не що iнше, як принцеса Гамагея: лежачи в пилку тюльпановоi чашечки, вона, здавалося, спокiйно, солодко спала.

Хоч яка далека вiдстань вiддiляла мене вiд мого колеги, я все-таки миттю зiбрався в дорогу i поспiшив до нього. Тим часом вiн припинив усi своi операцii над квiткою, щоб я мав задоволення побачити все в первiсному виглядi, а може, й тому, що боявся щось зiпсувати, працюючи на свою вiдповiдальнiсть. Я швидко переконався, що спостереження мого колеги були цiлком правильнi, i, так само як i вiн, твердо повiрив, що мае бути якийсь спосiб збудити принцесу i вернути iй колишнiй вигляд. Високий дух, який жив у нас, скоро допомiг нам знайти такий спосiб. Оскiльки ви, друже мiй Пепуше, дуже мало розумiетесь на нашому мистецтвi, властиво, зовсiм на ньому не розумiетесь, то було б цiлком зайвим описувати вам рiзноманiтнi операцii, до яких ми вдавалися, щоб досягти своеi мети. Досить вам сказати, що ми вправно застосовували рiзнi скельця, якi здебiльшого готував я сам, i з iхньою допомогою нам пощастило не тiльки вийняти принцесу цiлою-цiлiсiнькою з пилку, а й так керувати ii ростом, що невдовзi вона досягла своеi звичайноi величини. Тепер iй бракувало ще основного – життя, i чи ми зможемо його вернути, залежало вiд останньоi i найважчоi операцii. Ми вiдтворили ii образ за допомогою чудового сонячного мiкроскопа Куффа[9 - Сонячний мiкроскоп Куффа – прилад на зразок проекцiйного лiхтаря, в якому використовувалося не полум’я свiчки чи лампи, а сонячне свiтло, точнiше, сфокусований сонячний промiнь.] i спритно вiддiлили той образ вiд бiлоi стiни, нiчим йому не пошкодивши. Як тiльки вiн вiльно поплив у повiтрi, то зразу ж як блискавка вдарив у скло, що розлетiлося в друзки. Принцеса ж стояла перед нами жива й здорова. З грудей у нас вихопився радiсний крик, але тим бiльше ми вжахнулися, коли помiтили, що кровообiг спинився саме там, куди ii поцiлував принц п’явок. Вона вже мало не зомлiла, коли ми помiтили, що якраз на тому мiсцi, за лiвим вухом, у неi з’явилась маленька чорна цятка i миттю зникла. Кровообiг зразу ж поновився, принцеса знов побадьорiшала, i наша справа скiнчилася щасливо.

Обидва ми, я i мiй колега, дуже добре розумiли, який та принцеса неоцiненний скарб, i тому кожен з нас намагався присвоiти ii собi, вважаючи, що мае на неi бiльше право. Мiй колега посилався на те, що тюльпан, у чашечцi якого знайдено принцесу, був його власнiстю i що вiн перший зробив вiдкриття, про яке мене повiдомив, отже, мене слiд вважати тiльки за помiчника, який не може вимагати у винагороду за свою допомогу в працi самий наслiдок працi. Я ж, навпаки, стояв на тому, що остання, найважча операцiя, яка вернула принцесi життя, була моiм винаходом, а мiй колега тiльки допомагав менi виконувати ii, а тому, якби вiн навiть мiг претендувати на ембрiон у квiтковому пилку, жива iстота належала менi. Ми сперечалися не одну годину, аж поки нарештi, охрипнувши вiд крику, дiйшли згоди. Колега вiдступив менi принцесу, а я йому дав за те одне дуже важливе, таемниче скло. Саме через те скло ми й стали тепер непримиренними ворогами. Мiй колега запевняе, що я обдурив його, приховавши те скло, але це пiдла, безсоромна брехня, бо хоч я справдi знаю, що скло пропало, коли я вручав його колезi, але можу присягнутися честю й сумлiнням, що не хотiв цього i нiяк не збагну, де воно могло дiтися. Бо те скло, властиво, не таке вже й маленьке, ну десь тiльки разiв у вiсiм менше за порошину. Бачите, друже мiй Пепуше, тепер я звiрив вам усю свою таемницю, тепер ви знаете, що Дертье Ельвердiнк – це й е принцеса Гамагея, якiй повернуто життя, i розумiете, що простому юнаковi, як оце ви, такий високий мiстичний зв’язок не…

– Стривайте, – перебив Георг Пепуш приборкувача блiх з сатанинською усмiшкою, – стривайте, на довiр’я треба вiдповiдати довiр’ям, а тому я теж признаюся вам, що все почуте тут вiд вас я знав багато ранiше i багато краще, нiж ви. Не надивуюсь я на вашу обмеженiсть i на вашу дурну самовпевненiсть! То взнайте ж те, що ви давно мали б знати, якби ваша наука не так мiлко плавала в усьому, крiм, хiба, шлiфування скла, взнайте ж, що сам я – будяк Цегерiт, який стояв там, де принцеса Гамагея поклала голову, i про якого ви вирiшили за краще зовсiм промовчати.

– Пепуше, – вигукнув приборкувач блiх, – чи ви здурiли? Будяк Цегерiт цвiте в далекiй Індii, в тiй чудеснiй, оточенiй високими горами долинi, де часом збираються наймудрiшi маги свiту. Архiварiус Лiндгорст може вам розповiсти про це найдокладнiше. І ви мене хочете запевнити, що ви – будяк Цегерiт? Та я ж бачив вас у цьому мiстi, коли ви ще в оксамитовiй курточцi бiгали до школи, а потiм знав в Іенi студентом, схудлим i пожовклим вiд науки й голоду! Нi, розказуйте своi байки комусь iншому, тiльки не менi!

– Ну й мудрець iз вас, – засмiявся Пепуш, – ну й мудрець iз вас, Левенгуку! Що ж, думайте про мою особу що завгодно, але невже ви будете такi нерозумнi й заперечуватимете, що будяк Цегерiт тiеi ж митi, коли до нього долинув солодкий подих Гамагеi, розцвiв палким коханням i жагою, а коли вiн торкнувся скронi чарiвноi принцеси, то й вона покохала його в солодкому снi. Надто пiзно помiтив будяк принца п’явок, а то б вiн миттю заколов його своiми колючками. Та все-таки йому вдалося б вернути життя принцесi з допомогою кореня мандрагори, якби не той незугарний генiй Тетель i його незграбнi спроби врятувати ii. Це правда, що Тетель спересердя засунув руку в солянку, яку вiн, мандруючи, завжди носить iз собою на поясi, як Пантагрюель дiжку з прянощами, i сипнув на принца п’явок добру пригорщ солi, але брехня брехнею, що вiн його цим убив. Уся сiль попала в болото, жодна дрiбка не влучила в принца п’явок, якого вбив будяк Цегерiт своiми колючками, тим самим помстившись за смерть принцеси i прирiкши на смерть себе самого. Тiльки генiй Тетель, що втрутився в справи, якi його зовсiм не стосувалися, винен, що принцесi довелося так довго спати сном квiток; будяк Цегерiт прокинувся багато ранiше. Бо iхня смерть була тiльки мертвим сном квiток, з якого вони могли вернутися до життя, хоч i в iншiй поставi. І ви перевершуете мiру своiх грубих помилок, коли вважаете, що принцеса Гамагея була точнiсiнько така, як тепер Дертье Ельвердiнк, i що це ви iй вернули життя. З вами, шановний Левенгуку, сталося те саме, що з незугарним служником у справдi цiкавiй iсторii про три апельсини;[10 - Гофман згадуе сатиричну комедiю «Любов до трьох апельсинiв» iталiйця Карло Гоццi (1720–1806), свого улюбленого автора.] вiн звiльнив iз тих апельсинiв двох дiвчат, не подумавши заздалегiдь, чим же вони будуть живитися, i вони померли болiсною смертю в нього на очах. Нi, не ви, а той, хто втiк вiд вас i чию втрату ви так тяжко вiдчуваете i оплакуете, докiнчив справу, яку ви так незграбно почали.

– О, – нестямно вигукнув приборкувач блiх, – о, так я й передчував! Але ви, Пепуше, ви, той, кому я зробив стiльки добра, виявились моiм найгiршим ворогом, тепер я добре бачу. Замiсть того, щоб дати менi якусь раду, замiсть того, щоб допомогти менi в моему горi, ви пригощаете мене якимись несусвiтенними дурницями.

– Хай цi дурницi впадуть на вашу голову! – вигукнув Пепуш, розлючений до краю. – Ви ще каятиметесь, що такого наробили, та буде вже пiзно, самозакоханий шарлатане! Я йду шукати Дертье Ельвердiнк. А щоб ви бiльше не морочили голови чесним людям…

І Пепуш схопився за гвинт, вiд якого рухався весь механiзм мiкроскопа.

– Убийте зразу й мене! – крикнув приборкувач блiх, але тiеi митi все затрiщало, i вiн непритомний звалився додолу…

– І чому так виходить, – промовив сам до себе Георг Пепуш, вийшовши на вулицю, – чому так виходить, що людина, яка мае гарну теплу кiмнату i м’яку постiль, не сидить удома, а серед ночi у скажену бурю й дощ гасае по мiсту? Тому що вона забула ключа вiд дому i що ii жене на вулицю любов i безглузде бажання, – так довелося йому вiдповiсти самому собi.

І справдi, вся його витiвка здавалася йому тепер безглуздою. Вiн пригадав ту мить, коли вперше побачив Дертье Ельвердiнк.

Кiлька рокiв тому приборкувач блiх показував своi штуки в Берлiнi i мав неабиякий успiх, поки вони були новиною. Та скоро глядачам набридли вченi й муштрованi блохи, а кравецький, кушнiрський, сiдлярський i зброярський обладунок для маленьких солдатiв перестав здаватися таким дивовижним, хоч ранiше всi цi вироби вважали неймовiрними, навiть чарiвними, i приборкувача блiх начебто зовсiм забули. Але невдовзi пiшла чутка, нiбито якась небога приборкувача, що досi нiколи не показувалась глядачам, тепер щоразу з’являеться на виставах. А та небога така гарна й мила дiвчина, та ще й так чудово вбрана, що годi й сказати. Жвава юрба модних молодикiв, що, мов добрi концертмейстери, завдають тон усьому товариству, ринули на вистави приборкувача блiх, а оскiльки для цiеi юрби iснують лише крайнощi, то про небогу приборкувача блiх розiйшлася слава, що то небачене диво. Скоро вiдвiдини приборкувача блiх стали ознакою доброго тону, той, хто не бачив його небоги, не мiг узяти участi в розмовi, а приборкувачевi блiх цього було й треба. От тiльки жоден вiдвiдувач не хотiв змиритися з iм’ям «Дертье», а що якраз тодi божиста Бетман[11 - Бетман Фредерiка (1760–1815) – нiмецька спiвачка, з великим успiхом виконувала роль Алiни в оперi «Алiна, королева Голконди» на берлiнськiй сценi.] у ролi королеви Голконди показувала всю ту високу грацiю, чудесну вроду й лагiдну нiжнiсть, яка лише може бути властива слабкiй статi, i здавалася iдеалом тiеi невимовноi краси, що здатна зачарувати геть усiх, то й голландку назвали «Алiною».

На той час, коли до Берлiна прибув Георг Пепуш, там тiльки й мови було що про незвичайну вроду Левенгуковоi небоги. Так само й за столом готелю, в якому зупинився Пепуш, майже нi про що iнше не говорилося, лише про маленьке, ясне диво, що захопило всiх чоловiкiв, i молодих, i старих, i навiть жiнок. На Пепуша насiли, щоб вiн зразу ж пiшов подивитися на прекрасну голландку, якщо хоче також жити тим, що тепер найбiльше хвилюе Берлiн. Пепуш був вразливий, меланхолiйноi вдачi: в кожнiй насолодi вiн надто вiдчував гiркий присмак, що, напевне, походив iз того чорного стигiйського струмочка,[12 - Маеться на увазi пiдземна рiчка Стикс, через яку за грецькою мiфологiею мертвих перевозили в iнший свiт.] який тече через усе наше життя, i це робило його похмурим, замкнутим у собi, часом навiть несправедливим до всього, що його оточувало. Тому неважко собi уявити, що Пепуш не дуже любив бiгати за гарненькими дiвчатами, але все-таки пiшов до приборкувача блiх, не так задля самого небаченого дива, як для того, щоб знайти пiдтвердження своiй упередженiй думцi, що й тут, як дуже часто бувае в життi, людей заслiпила якась дивна мана. Вiн дiйшов висновку, що голландка досить гарна i приемна дiвчина, але, дивлячись на неi, не мiг утриматись вiд самовдоволеноi усмiшки: мовляв, он який вiн здогадливий, наперед знав, що вiд цiеi вроди голова могла пiти обертом лише в тих, у кого вона вiд природи не дуже мiцно трималася на в’язах.

Красуня трималася легко й невимушено, що свiдчило про ii найшляхетнiше свiтське виховання, i чудово володiла собою; ця мила дiвчинка вмiла приваблювати до себе й заразом тримати в межах делiкатних манер юрбу залицяльникiв, що насiдали на неi з усiх бокiв: з чарiвною кокетливiстю вона довiрливо простягала кiнчик пальця, але вiдбирала в них вiдвагу схопити його.

Пепуша в Берлiнi ще не знали, тому нiхто не звертав на нього уваги, i вiн мiг досхочу надивитися на красуню. Але, чим довше вiн вдивлявся у миле личко голландки, тим дужче прокидалася на самiсiнькому днi його душi глуха згадка про те, що вiн уже десь бачив ii, тiльки в зовсiм iншому оточеннi, iнакше одягненою, та й у нього самого був тодi зовсiм iнший вигляд. Дарма вiн натужував свою пам’ять, намагаючись якось прояснити той спогад, а проте ще бiльше переконувався, що десь уже бачив маленьку красуню. Кров ударила йому в обличчя, коли нарештi хтось тихо штовхнув його в бiк i прошепотiв на вухо:

– Що, пане фiлософ, i вас влучила блискавка?

Це був його сусiд по обiдньому столу в готелi, якому вiн заявив був, що вважае цей повсюдний екстаз за дивне божевiлля, яке так само швидко мине, як i виникло.

Аж тепер Пепуш помiтив, що, поки вiн не зводив очей з маленькоi голландки, зала спорожнiла i з неi вийшли останнi гостi. Голландка теж начебто аж тепер звернула на нього увагу i грацiйно, привiтно вклонилась йому.

Думка про голландку не давала Пепушевi спокою; цiлу нiч вiн промучився, силкуючись напасти на слiд того спогаду, але все дарма. Тiльки маючи перед очима красуню, можна натрапити на той слiд – до такоi справедливоi думки нарештi дiйшов вiн i другого ж таки дня подався до приборкувача блiх, а потiм те саме робив кожного наступного: по двi-три години дивився на прекрасну Дертье Ельвердiнк.

Якщо чоловiк не може позбутися думки про гарну жiнку, що так чи iнакше привернула до себе його увагу, то вiн уже ступив перший крок до кохання. Так i Пепуш, коли вiн думав, що тiльки дошукуеться слiду якогось таемного спогаду, був уже по вуха закоханий у чарiвну голландку.

Кого вже тепер цiкавили блохи? Голландка отримала над ними блискучу перемогу, всiх ваблячи до себе. Приборкувач блiх сам вiдчув, що тепер вiн iз своiми блохами опинився в досить дурному становищi, тому сховав свое вiйсько до слушного часу й дуже спритно надав своiм виставам iншого вигляду, доручивши головну роль у них прекраснiй небозi.

Йому сяйнула щаслива думка влаштувати в себе вечiрнi бесiди, на якi вiн продавав за досить високу цiну абонемент i на яких спершу показував декiлька цiкавих оптичних штук, а потiм доручав розважати товариство своiй небозi. Красуня повною мiрою виявляла своi блискучi свiтськi таланти, а кожну, навiть найменшу перерву в розмовi використовувала на те, щоб знов пiдняти настрiй товариства своiм спiвом, сама собi акомпануючи на гiтарi. Голос у неi був не сильний, манера не бездоганна, часто навiть неправильна, але нiжний тон, прозорiсть i чистота спiву цiлком вiдповiдали всiй ii милiй iстотi, а ще як з-пiд чорних шовкових вiй слухачам сяяв ii млосний погляд, немов вологий мiсячний промiнь, не в одного стискалися груди i навiть найупертiшi педанти переставали бурчати.

Пепуш пiд час таких вечiрнiх бесiд завзято продовжував своi дослiди, тобто двi години дивився на голландку, а тодi разом з усiма вiдвiдувачами покидав залу.

Одного разу, стоячи ближче до голландки, нiж звичайно, вiн виразно почув, як вона спитала якогось юнака:

– Скажiть, що то за мара, яка щовечора годинами дивиться на мене, а тодi нечутно зникае?

Пепуш вiдчув себе глибоко ображеним i так лютував та казився в своiй кiмнатi, що нiхто з приятелiв не впiзнав би його, якби побачив у тiй нестямi. Вiн урочисто присягався, що нiколи бiльше й не гляне на лиху голландку, але це не завадило йому другого ж таки дня о звичайнiй годинi опинитись у Левенгука й дивитись на чарiвну Дертье ще пильнiше, якщо це було можливо. Правда, вже на сходах вiн дуже злякався, усвiдомивши, що пiдiймаеться саме цими сходами, i, не довго думаючи, поклав собi принаймнi триматися якнайдалi вiд цiеi спокусливоi iстоти. Вiн справдi так i зробив: забився в самий куток зали, проте опустити погляд йому нiяк не вдалося, i, як уже сказано, вiн ще пильнiше, нiж звичайно, дивився голландцi у вiчi.

Вiн сам не знав, як так вийшло, що Дертье Ельвердiнк раптом опинилася в кутку поряд з ним.

Вона озвалася милим голоском, що забринiв, як чудесна мелодiя:

– Не пригадую, добродiю, щоб я вас уже десь бачила до Берлiна, а проте в рисах вашого обличчя, у всiй вашiй постатi я бачу стiльки знайомого. Так, менi здаеться, наче колись дуже давно ми були близькими приятелями, але в якiйсь дуже далекiй краiнi й за якихось особливих, дивних обставин. Прошу вас, добродiю, скажiть менi, чи це правда, i якщо мене не заводить в оману якась випадкова схожiсть, то поновiмо тi дружнi зв’язки, що, мов чудовий сон, мрiють у моiх тьмяних спогадах.

Дуже дивне почуття охопило пана Георга Пепуша вiд цих ласкавих слiв чарiвноi голландки. Груди йому здавило, голова запалала, все тiло затремтiло, наче в лихоманцi. Якщо це й означало тiльки те, що пан Пепуш був закоханий у голландку по самi вуха, то все-таки була й ще одна причина величезного збентеження, що вiдiбрало йому мову, та майже й глузд. Як тiльки Дертье Ельвердiнк сказала, що iй здаеться, начебто вони вже були знайомi багато рокiв тому, в його душi, нiби в чарiвному лiхтарi, раптом постала iнша картина, i вiн побачив далеке минуле, що було задовго перед тим, як вiн уперше покуштував материнського молока, i в тому минулому вiн почував себе так само вiльно, як i Дертье Ельвердiнк. Одне слово, тiеi митi в головi в нього, як блискавка, спалахнув спогад, який уже потiм думка обернула в ясний, чiткий образ, а саме: спогад про те, що Дертье Ельвердiнк була принцесою Гамагеею, дочкою короля Секакiса, яку вiн кохав ще в тi далекi часи, коли був будяком Цегерiтом. Добре, що Пепуш не дуже розповiдав про цей спогад iншим людям, а то, може, вони вирiшили б, що вiн схибнувся, i заперли б його до божевiльнi, хоч настирлива iдея схибнутого часто може бути не чим iншим, як iронiею буття, яке передувало теперiшньому.

– Але ж, боже мiй, ви наче занiмiли, добродiю! – озвалася маленька голландка i торкнулася пальчиком до Георгових грудей.

Та з кiнчика ii пальця електричний струм ударив у саме серце Георга i вивiв його з зацiпенiння. Вiн у захватi схопив руку маленькоi голландки й почав покривати ii гарячими поцiлунками, вигукуючи: «Небесне, божисте створiння» – i так далi. Ласкавий читач, мабуть, i сам може додумати, що ще вигукував пан Георг Пепуш тiеi хвилини.

Досить сказати, що маленька голландка вислухала любовне освiдчення пана Пепуша так прихильно, як тiльки вiн мiг собi побажати, i що та фатальна хвилина в кутку Левенгуковоi зали породила взаемне кохання, яке спершу пiднесло нашого доброго Георга Пепуша до небес, а потiм, задля рiзноманiтностi, вкинуло в пекло. Рiч у тiм, що Пепуш, як ми вже сказали, був меланхолiйноi вдачi, та ще й буркотливий i пiдозрiливий, а поведiнка Дертье не раз давала йому привiд до дрiбних ревнощiв. Але саме цi ревнощi й пiдбивали хитру Дертье вигадувати бiдолашному Георговi Пепушу все новi, вишуканi тортури. Та все можна крутити, але не перекручувати, так i в Пепуша давно стримуваний гнiв нарештi вирвався назовнi. Якось вiн почав розповiдати iй про тi чудовi часи, коли, бувши будяком Цегерiтом, вiн так щиро кохав чарiвну голландку, тодi дочку короля Секакiса, i з усiм запалом закоханого заявив, що вже тодiшнiй iхнiй зв’язок, його боротьба с принцом п’явок дае йому незаперечне право на ii руку. Дертье Ельвердiнк запевнила, що й вона дуже добре пам’ятае тi часи, тi iхнi стосунки i що згадка про них уперше зринула в ii душi тодi, коли Пепуш глянув на неi поглядом будяка. Маленька голландка так мило, так захоплено говорила про всi цi дивовижнi речi, про свое гаряче почуття до будяка Цегерiта, якому судилось навчатися в Іенi, а потiм знов знайти принцесу Гамагею в Берлiнi, що пановi Георгу Пепушевi здавалося, нiби вiн перебувае на вершинi блаженства. Молода пара стояла бiля вiкна, i маленька голландка не боронила закоханому Пепушевi обiймати ii за стан. Так вони стояли в цiй iнтимнiй позi й нiжно лебедiли одне до одного, бо iхня мрiйлива розмова про дива у Фамагустi перейшла в нiжне лебедiння. Тiеi хвилини повз вiкна проходив дуже вродливий офiцер гусарського полку в новiсiнькiй формi i надзвичайно привiтно вклонився маленькiй голландцi, яку знав з вечiрнiх бесiд. Дертье стояла, примруживши очi й вiдвернувши вiд вiкна голiвку; здавалося б, вона аж нiяк не могла помiтити офiцера, але ж якi могутнi чари новоi блискучоi форми! А може, маленьку голландку схвилював багатозначний брязкiт шаблi об брукiвку, принаймнi вона широко розплющила очi, випручалася з Георгових обiймiв, вiдчинила вiкно, послала рукою поцiлунок офiцеровi й провела його очима аж до рогу.

– Гамагее! – нестямно вигукнув будяк Цегерiт. – Що ж це таке, Гамагее? Чи ти глузуеш з мене? Де ж та вiрнiсть, у якiй ти присягалася своему будяковi?

Маленька голландка обернулась до нього на каблуках i дзвiнко зареготала:

– Та годi вам, годi, Георге! Якщо я дочка вельможного старого короля Секакiса, якщо ви будяк Цегерiт, то й цей чудесний офiцер не хто iнший, як генiй Тетель, що, правду сказати, подобаеться менi куди бiльше, нiж жалюгiдний колючий будяк.

Сказавши це, голландка вискочила за дверi, а Георга Пепуша, як легко собi уявити, охопили така лють i розпач, що вiн стрiмголов збiг униз сходами, наче за ним гналася тисяча чортiв. Доля хотiла, щоб на вулицi Георг зустрiв одного свого приятеля, який у поштовiй каретi виiздив в мiста.

– Стривайте, я iду з вами! – вигукнув будяк Цегерiт, гайнув додому, одяг плаща, засунув у кишеню гаманця з грошима, вiддав господинi ключа вiд кiмнати, сiв у карету й поiхав зi своiм приятелем.

Незважаючи на цю прикру розлуку, кохання до чарiвноi голландки нiтрохи не пригасло в грудях Георга, i так само вiн не мiг вiдмовитись вiд справедливих, на його думку, претензiй на руку й серце Гамагеi, що iх вiн заявив як принц Цегерiт. Тому вiн вiдновив тi претензii, коли через кiлька рокiв зустрiвся з Левенгуком у Гаазi, а як завзято вiн iх вiдстоював у Франкфуртi, ласкавий читач уже знае.

Сумний i невтiшний бiгав пан Георг Пепуш вулицями, коли це раптом увагу його привернуло миготливе, незвичайно яскраве свiтло, що пробивалося крiзь шпарку у вiконницi на нижньому поверсi великого будинку. Вiн подумав, що в кiмнатi пожежа, тому вискочив на пiдвiконня i вхопився за грати, щоб заглянути всередину. Те, що вiн побачив там, здивувало його безмежно.

У камiнi навпроти вiкна палахкотiло веселе яскраве полум’я, а перед камiном у широкому дiдiвському крiслi сидiла чи, вiрнiше, лежала, вичепурена, як ангел, маленька голландка. Вона, мабуть, дрiмала, а тим часом старий висхлий чоловiк в окулярах на носi стояв навколiшки перед вогнем i заглядав у горщик, в якому, видно, варився якийсь напiй. Пепуш хотiв пiдлiзти вище, щоб краще на них роздивитися, коли раптом вiдчув, що хтось схопив його за ноги й щосили тягне вниз. Грубий голос вигукнув:

– Іч, який спритний! Он куди йому забаглося! А в буцегарню не хочеш? Ану злазь!

Це був нiчний сторож, що побачив, як Георг лiз на вiкно, i подумав, що то не хто iнший, як грабiжник. Незважаючи нi на якi протести пана Георга Пепуша, сторож разом з патрулем, що тим часом прибiг йому на допомогу, повiв невдатного коханця з собою, i таким чином його нiчна мандрiвка скiнчилася у вартiвнi.




Пригода третя

Поява маленького чудовиська. Подальшi вiдомостi про долю принцеси Гамагеi. Незвичайна дружня угода, яку вкладае пан Перегрiнус Тис, i пояснення, хто такий старий добродiй, що наймае помешкання в його домi. Дивовижна дiя одного досить маленького мiкроскопiчного скла. Несподiваний арешт героя цiеi повiстi


Той, кому випало ввечерi пережити те, що пережив пан Перегрiнус Тис, i хто лягав спати в такому настроi, як вiн, не зможе добре заснути. Пан Перегрiнус неспокiйно крутився на своiй постелi, а як тiльки починав дрiмати, то знов вiдчував у своiх обiймах маленьку милу iстоту, а на устах – гарячi поцiлунки. Вiн схоплювався й сiдав у постелi, але й тодi ще йому вчувався солодкий голос Алiни. Охоплений палкою жагою, вiн i хотiв би, щоб вона не зникала, i заразом боявся, що вона зараз увiйде й обплутае його мiцною сiткою, яку вже годi буде розiрвати. Ця боротьба протилежних почуттiв стискала йому груди i водночас сповнювала iх солодкою тривогою, якоi вiн ще нiколи не вiдчував.

– Не спiть, Перегрiнусе, не спiть, шляхетна людино, менi треба негайно поговорити з вами! – прошепотiв хтось бiля самого Перегрiнуса. І знов: – Не спiть! Не спiть!

Нарештi Перегрiнус розплющив очi, якi досi тримав стуленими тiльки для того, щоб чiткiше бачити прекрасну Алiну. У тьмяному свiтлi нiчноi лампи вiн побачив маленьке, заледве з п’ядь завдовжки чудовисько, що сидiло на його бiлому покривалi. Першоi митi вiн перелякався, але потiм смiливо простягнув до нього руку, щоб пересвiдчитись, чи не обманюе його уява. Та маленьке чудовисько зразу ж зникло, наче й не сидiло там.

Якщо можна було легко обiйтися без докладного опису зовнiшностi Алiни, Дертье Ельвердiнк чи принцеси Гамагеi, – бо ласкавий читач давно вже знае, що це одна й та сама особа, то тiльки здаеться, наче iх три, – то маленьке чудовисько, яке сидiло на покривалi й трохи налякало пана Перегрiнуса, треба, навпаки, змалювати якнайдокладнiше.

Як ми вже згадували, те створiння було заледве з п’ядь завдовжки, на пташинiй головi свiтилося двое круглих блискучих очей, з гороб’ячого дзьоба виглядало ще щось довге й гостре, нiби тоненька рапiра, а над самим дзьобом iз лоба стирчали два роги. Шия, також схожа на пташину, починалася зразу пiд головою, але потiм ставала дедалi товща й непомiтно переходила в безформне тiло, що трохи скидалося на горiх i було вкрите темно-брунатною лускою, як у армадiла.[13 - Армадiл, або броненосець – тварина, вкрита панциром з кiстяних пластин, ii батькiвщина – Пiвденна Америка.] Та найдивовижнiша й найчуднiша була форма рук i нiг. Руки мали по два суглоби i починалися вiд щiк бiля самого дзьоба. Зразу ж пiд ними була пара нiг, а далi ще одна, всi на два суглоби, як i руки. Остання пара нiг, видно, мала особливе значення для дивноi iстоти, бо, крiм того, що тi ноги здавались явно довшими й дужчими за переднi, вони ще й були взутi в золотi чобiтки з дiамантовими острогами.

Як уже було сказано, маленьке чудовисько миттю зникло, наче його й не було, тiльки-но Перегрiнус простяг до нього руку, i вiн би напевне подумав, що то йому, схвильованому, привидiлося й причулося, якби зразу ж десь у нього в ногах не почувся тихий голос:

– Боже мiй, Перегрiнусе Тисе, невже я помилився в вас? Вчора ви повелися зi мною так благородно, а тепер, коли я хочу довести вам свою вдячнiсть, ви хапаете мене рукою вбивцi. Але, може, вам не сподобалась моя зовнiшнiсть i я зробив помилку, показавшись вам у збiльшеному виглядi, щоб ви мене помiтили, – а це було для мене не так легко, як вам, мабуть, здаеться. Я ж бо й далi сиджу на вашому покривалi, а ви мене зовсiм не бачите. Не ображайтесь, Перегрiнусе, але вашi зоровi нерви справдi трохи загрубi для моеi тонкоi талii. Та тiльки пообiцяйте, що менi бiля вас нiщо не загрожуе, що ви менi не зробите нiякого лиха, i я пiдсунуся до вас ближче й розповiм дещо таке, що вам зовсiм не вадить почути.

– Скажiть менi, – вiдповiв голосовi Перегрiнус Тис, – скажiть менi найперше, хто ви такий, мiй добрий невiдомий друже, а решта все владнаеться. А тим часом можу вас наперед запевнити, що нiщо лихе не властиве моiй натурi i я й надалi буду поводитися з вами шляхетно, хоч нiяк не збагну, яким чином я вже зумiв довести вам свою шляхетнiсть.

– Ви шляхетна людина, – повiв далi голос, трохи вiдкашлявшись, – ви шляхетна людина, пане Перегрiнусе, ще раз кажу це з задоволенням, але ви не дуже глибоко опанували науку i взагалi не маете великого досвiду, а то впiзнали б мене з першого погляду. Я мiг би трохи похвалитися, мiг би сказати, що я один iз могутнiх королiв i маю багато-багато мiльйонiв пiдданцiв. Проте з природженоi скромностi, а також тому, що слово «король», врештi, не зовсiм тут пасуе, утримаюсь вiд цього. Бо в народу, на чолi якого я маю честь стояти, пануе республiканський лад. Володаря заступае сенат, який, щоб легше було рахувати голоси, може складатися щонайбiльше з сорока п’яти тисяч дев’ятсот дев’яноста дев’яти членiв, а той, хто стоiть на чолi цього сенату, зветься «майстром», бо вiн повинен досягти майстерностi в усiх галузях життя. Тепер вiдкрию вам без зайвих балачок, що я, той, хто оце розмовляе з вами i кого ви не помiчаете, – не хто iнший, як сам майстер Блоха. Я не маю нiякiсiнького сумнiву в тому, що ви знайомi з моiм народом, бо ж вам, напевне, вже не раз випадало, шановний пане, вiдживляти й змiцнювати своею кров’ю того чи iншого з моiх одноплемiнцiв. Тому вам принаймнi мае бути вiдомо, що моему народовi притаманне майже непереборне волелюбство i що складаеться вiн, властиво, з самих легковажних стрибунiв, якi волiють не мати солiдного становища, аби тiльки без кiнця вистрибувати. Самi розумiете, пане Перегрiнусе, якого треба хисту, щоб керувати таким народом, i вже через саме це ви повиннi вiдчути до мене належну пошану. Правда ж, ви вiдчуваете до мене пошану? Пiдтвердьте це, пане Перегрiнусе, перше нiж я поведу мову далi.

Якусь хвилину пановi Перегрiнусу здавалося, що в головi в нього крутиться величезне млинове колесо, яке рухають бурхливi хвилi. Та потiм вiн трохи заспокоiвся, подумавши, що поява незнайомоi дами в палiтурника Леммергiрта була такою самою дивовижею, як i те, що вiдбуваеться тепер, i, може, ця подiя – якраз i е продовженням тiеi чудесноi iсторii, в яку його вплутали.

Пан Перегрiнус заявив майстровi Блосi, що вiн уже тепер сповнений до нього надзвичайноi пошани за його рiдкiсний хист i з тим бiльшим нетерпiнням чекае продовження його розповiдi, що голос у нього звучить дуже приемно, а особлива нiжнiсть мови свiдчить про дуже делiкатну, тендiтну будову тiла.

– Дуже дякую, – повiв далi майстер Блоха, – дуже дякую, любий пане Тисе, за ваше добре ставлення i сподiваюсь незабаром довести вам, що ви в менi не помилилися. Щоб ви зрозумiли, добродiю, яку ви менi зробили послугу, треба розповiсти вам мою повну бiографiю. Отже, слухайте! Мiй батько був славетний… Але годi! Менi оце якраз спало на думку, що в читачiв i слухачiв куди менше стало чудесного хисту терпiння i що докладнi життеписи, якi завжди мали найбiльший попит, тепер тiльки вiдлякують. Тому я не вдаватимусь у подробицi, а лише побiжно й епiзодично торкнуся тих подiй, якi найперше спричинилися до мого перебування у вас. Уже через саме те, що я справдi майстер Блоха, ви, дорогий пане Перегрiнусе, повиннi визнати мою величезну ерудицiю i багатющий досвiд у всiх галузях життя. Та жодним своiм мiрилом ви не зможете вимiряти глибину моеi вченостi, бо вам невiдомий дивовижний свiт, у якому я живу зi своiм народом. Як би ви здивувалися, коли б вашому розумовi i вашим почуттям вiдкрився цей свiт! Вiн здався б вам найчудеснiшим, найнезбагненнiшим чарiвним царством. Саме тому ви й не повиннi дивуватися, коли все, що походитиме з того свiту, уявлятиметься вам химерною казкою, вигаданою знiчев’я. Але хай вас це не збивае з пантелику, вiрте моiм словам. Бачите, мiй народ з багатьох поглядiв далеко випередив вас – скажiмо, вiн краще розумiе таемницi природи, переважае вас силою i спритнiстю, як духовною, так i фiзичною. Проте й нас долають пристрастi, i часто вони стають для нас, так само як i для вас, причиною всiлякого лиха, ба навiть цiлковитоi загибелi. Так сталося й зi мною. Мiй народ любив мене, навiть обожнював, а звання майстра могло б мене вивести на найвищу вершину щастя, якби мене не заслiпила злощасна пристрасть до однiеi особи, що цiлком запанувала над моiми почуттями, але нiколи не змогла б стати моею дружиною. Кожному родовi взагалi закидають особливу любов до прекрасноi статi. Та якщо навiть цей закид обгрунтований, то, з другого боку, кожному вiдомо… Але годi про це! Одне слово, я побачив дочку короля Секакiса, красуню Гамагею, i тiеi ж митi так шалено закохався в неi, що забув i свiй народ, i самого себе. Вiдтодi я жив тiльки одним: щастям стрибати по найкращiй шиi та найкращих грудях i лоскотати свою милу солодкими поцiлунками. Часто вона ловила мене рожевими пальчиками, та нiколи не могла пiймати. І я вважав це за милi пестощi, за веселу гру щасливого кохання! Яким немудрим стае закоханий, хай то буде навiть сам майстер Блоха. Досить сказати, що на бiдолашну Гамагею напав бридкий принц п’явок i зацiлував ii до смертi; але менi пощастило б урятувати кохану, якби в справу не втрутились один дурний хвалько та один недолугий телепень, яких нiхто не кликав. От вони все й зiпсували. Хвалько був будяк Цегерiт, а телепень – генiй Тетель. Коли генiй Тетель пiднявся iз сонною принцесою в повiтря, я мiцно вчепився за брюссельське мереживо, яке вона носила на шиi, i таким чином став вiрним супутником принцеси Гамагеi в ii подорожi непомiтно для генiя Тетеля. Сталося так, що ми пролiтали над двома магами, якi саме спостерiгали з високоi вежi рух зiрок. І тодi один маг так влучно спрямував на мене свою пiдзорну трубу, що мене геть заслiпило свiтло магiчного iнструмента. Голова в мене закрутилася, i хоч як я намагався втриматись, а все ж стрiмголов полетiв униз iз страшноi висоти i впав просто на носа тому маговi, що дивився на нас; якби я не був такий легкий i такий спритний, був би менi кiнець.

Я був надто приглушений падiнням, щоб зразу ж зiскочити з магового носа й сховатися в безпечне мiсце, i те чудовисько, той пiдступний Левенгук (бо це вiн був тим магом) спритно схопив мене пальцями i миттю посадовив пiд русвурмiвський унiверсальний мiкроскоп. Хоч була нiч i Левенгуковi довелося засвiтити лампу, проте вiн був досвiдчений природознавець i добрий дослiдник, а тому зразу ж пiзнав у менi майстра Блоху. Радий-радiсiнький, що щасливий випадок дав йому в руки такого визначного полоненого, вiн вирiшив використати мене, як тiльки можна, i наклав на мене, бiдолашного, кайдани. Так почався мiй тяжкий полон, з якого я звiльнився аж учора вранцi завдяки вам, пане Перегрiнусе Тисе. Оволодiвши мною, жахливий Левенгук дiстав цiлковиту владу над моiми васалами, яких вiн незабаром зiбрав навколо себе силу-силенну i яким почав з варварською жорстокiстю прищеплювати так звану культуру, що невдовзi позбавила нас останньоi волi i останнiх життевих радощiв. Що стосуеться освiти i взагалi науки й мистецтва, то Левенгук, на свiй подив i досаду, дуже швидко переконався, що ми чи не вченiшi за нього самого, а вища культура, яку вiн накидав нам, переважно полягала в тому, що ми мали кимось ставати чи принаймнi за когось себе видавати. І ось це «кимось ставати» i «за когось себе видавати» потягло за собою безлiч потреб, про якi ми досi й гадки не мали i якi тепер мусимо тяжкою працею задовольняти. Жорстокий Левенгук вирiшив зробити з нас державних дiячiв, полководцiв, професорiв i не знаю кого ще. Ми повиннi були вiдповiдно вбиратися, носити зброю тощо. Так з’явилися серед нас кравцi, шевцi, перукарi, вишивальники, гудзикарi, зброярi, лимарi, шпажники, стельмахи i безлiч iнших ремiсникiв, що працювали тiльки для утримання непотрiбноi, шкiдливоi розкошi. Найгiрше було те, що Левенгук дбав лише про свою власну користь, що вiн показував нас людям як навчений культури народ i брав за те грошi. А крiм того, казав, що ми стали культурнi тiльки завдяки йому, i всi хвалили його, хоч мали б хвалити тiльки нас. Левенгук дуже добре знав, що, втративши мене, втратить i владу над моiм народом, i тому ще мiцнiше обплутував мене чарами, якi прив’язували мене до нього, i дедалi тяжчий ставав мiй нещасливий полон. З палкою тугою мрiяв я про красуню Гамагею i все шукав способу, як би дiзнатися про ii долю. Але те, до чого не мiг додуматись найгострiший розум, з’ясувалося саме завдяки щасливому випадку. Приятель i колега мого мага старий Сваммердам[14 - Сваммердам Ян (1637–1680) – голландський природознавець, колега Левенгука.] знайшов принцесу Гамагею в пилку тюльпана й повiдомив про свою знахiдку Левенгуковi. Засобами, про якi я не буду вам розповiдати, дорогий пане Перегрiнусе Тисе, бо ви однаково мало що зрозумiли б з моеi розповiдi, Левенгуковi пощастило вiдтворити природний вигляд принцеси i вернути iй життя. Проте наприкiнцi обидва премудрi панове виявилися такими самими йолопами й незграбами, як i генiй Тетель та будяк Цегерiт. У своему запалi вони забули головне, i вийшло так, що принцеса, тiльки-но оживши, мало знов не впала мертвою. Лише я знав, у чому справа. Кохання до прекрасноi Гамагеi спалахнуло в моiх грудях сильнiше, нiж будь-коли, й додало менi нечуваноi снаги; я порвав кайдани, з усiеi сили стрибнув красунi на плече – i досить було один-однiсiнький раз легенько вкусити ii в плече, як кров, що вже була спинилася, знов потекла по жилах. Вона була жива! Проте повинен вам сказати, пане Перегрiнусе Тисе, що цю процедуру треба повторювати, щоб принцеса була й далi молода i вродлива, бо iнакше вона за кiлька мiсяцiв стане зморщеною, нiкчемною бабою. Тепер ви самi розумiете, що вона нiяк не може обiйтися без мене, i тiльки страхом, щоб я десь не дiвся, можна пояснити чорну невдячнiсть, якою Гамагея заплатила за мое кохання. Вона негайно ж видала мене моему мерзенному катовi, Левенгуковi, i той закував мене ще в мiцнiшi кайдани, нiж досi, але на свою голову. Бо хоч як стерегли мене старий Левенгук i прекрасна Гамагея, менi все ж таки врештi пощастило вибрати годину, коли вони десь вiдвернулися, i вискочити зi своеi в’язницi. Менi дуже заважали тiкати важкi ботфорти, якi я не встиг скинути, а проте я щасливо добрався до тiеi крамницi з iграшками, де ви купляли рiздвянi подарунки. Та минуло небагато часу, як до крамницi, на мiй переляк, ввiйшла й принцеса Гамагея. Я вже думав, що менi буде кiнець. Тiльки ви могли мене врятувати, шляхетний пане Перегрiнусе. Я тихо сказав вам, яка на мене чекае бiда, i ви були такi добрi й вiдкрили менi коробку. Я швиденько вскочив у неi, i ви так само швиденько забрали ii з собою. Дарма шукала мене Гамагея i тiльки набагато пiзнiше довiдалась, як i куди я втiк. Тiльки-но я опинився на волi, Левенгук утратив владу над моiми людьми. Всi вони звiльнились i зникли, вбравши в свою одежу, на глум тирановi, зернятка перцю, яблук i груш. Ще раз щиро вам дякую, добрий, шляхетний пане Перегрiнусе, за те, що ви менi зробили таку велику ласку. Я ii вмiю оцiнити, як нiхто. Дозвольте менi як вiльнiй людинi побути трохи у вас: ви навiть не уявляете собi, як я можу вам знадобитися за багатьох дуже важливих обставин вашого життя. Щоправда, менi тут бути досить небезпечно, оскiльки ви палко закохалися в чудесну iстоту…

– Що ви кажете, – перебив Перегрiнус маленького невидимого гостя, – що ви кажете, майстре, я… я закохався?

– Так воно й е, – повiв далi майстер Блоха. – Уявiть собi, який я вчора був спантеличений, який переляканий, коли ви прийшли сюди з принцесою на руках, охопленi шаленою пристрастю, коли вона почала спокушати вас, показавши все свое мистецтво, яким, на жаль, вона аж надто добре володiе, i все для того, щоб ви iй видали мене! Та аж тодi я пiзнав до кiнця, яка у вас велика, шляхетна душа: ви були непохитнi i спритно вдавали, начебто зовсiм не знаете, що я перебуваю у вас, начебто взагалi не розумiете, чого принцеса вiд вас хоче…

– Але ж так було, – знов перебив Перегрiнус майстра Блоху, – але ж так було й насправдi. Ви ставите менi, любий майстре, в заслугу те, про що я навiть гадки не мав. Я зовсiм не помiтив у крамницi, де купував iграшки, анi вас, анi тiеi вродливоi жiнки, яка знайшла мене в палiтурника Леммергiрта i яку ви чомусь зволите називати принцесою Гамагеею. Так само я зовсiм не знав, що серед коробок, якi я забрав з крамницi, вважаючи, що несу олов’яних солдатикiв i олов’янi лови, одна була порожня i в нiй сидiли ви. І як, скажiть ради бога, я мiг здогадатися, що ви i е той полонений, якого так бурхливо вимагала вiд мене маленька красуня! Киньте своi химери, майстре, i не приписуйте менi того, що менi навiть не снилося.

– Ви дуже спритно намагаетесь вiдхилити мою подяку, ласкавий пане Перегрiнусе, – заперечив майстер Блоха, – i це, на превелику мою втiху, ще раз яскраво свiдчить про вашу величезну безкорисливiсть. Знайте ж, шляхетний чоловiче, що нi Левенгук, нi Гамагея не зловлять мене, всi iхнi зусилля будуть даремнi, поки я перебуватиму пiд вашою охороною. Ви повиннi видати мене добровiльно моiм катам, нiяким iншим способом вони мене не здобудуть. Пане Перегрiнусе Тисе! Ви закоханi…

– О не кажiть цього, – перебив його Перегрiнус, – не кажiть цього! Не називайте коханням хвилинного дурного спалаху, який уже погас!

Пан Перегрiнус вiдчув, як вiн спаленiв вiд сорому за свою брехню, i сховався пiд покривало.

– Та це зовсiм не дивина, – повiв далi майстер Блоха, – зовсiм не дивина, що ви не змогли встояти перед незвичайною звабою принцеси Гамагеi, тим бiльше, що вона вдавалася до багатьох небезпечних засобiв, аби тiльки вас пiймати. Багато чарiв, якими користуються й iншi гарненькi жiнки, не тiльки принцеса Гамагея, знае маленька лиходiйка, i вона iх не помине, щоб зловити вас у своi любовнi тенета. Вона прагнутиме так пiдкорити вас, щоб ви жили тiльки нею, виконували тiльки ii бажання, i тодi – горе менi! Все залежатиме вiд того, чи ваша шляхетнiсть виявиться такою сильною, що переможе пристрасть, встоiть перед лихими, пiдступними чарами знадливоi iстоти i тим самим закладе мiцнi пiдвалини для щастя мого народу, чи ви захочете краще скоритись бажанням Гамагеi i знов накликати бiду не тiльки на мене, що перебувае пiд вашою охороною, а й на весь нещасний люд, який ви звiльнили з ганебного рабства. О якби ви захотiли… якби ви змогли пообiцяти менi, що не пiдкоритесь ii чарам!

– Майстре, – вiдповiв пан Перегрiнус, вiдкинувши з обличчя покривало, – любий майстре, ви правду кажете, немае нiчого небезпечнiшого, як жiноча знада. Жiнки всi лихi й нещирi, вони граються нами, як кiшка мишею, i за всi своi нiжнi турботи ми дiстаемо в нагороду самий лише глум i кпини. Через це в мене завжди виступав на чолi холодний пiт, тiльки-но я наближався до якоiсь iстоти жiночоi статi. Я вже ладен повiрити, що з прекрасною Алiною, чи, якщо вам так бiльше подобаеться, з принцесою Гамагеею, сталося щось особливе, хоч я своiм простим, здоровим людським розумом не можу нiчого збагнути з того, що ви менi розповiдали, i менi навiть здаеться, що я марю або читаю «Тисячу i одну нiч». Але хай буде що буде, а ви вiддалися пiд мою охорону, любий майстре, i нiщо не примусить мене видати вас вашим ворогам. А ту чарiвницю я взагалi не хочу бiльше бачити. Врочисто обiцяю дотримати свого слова i, щоб скрiпити його, подав би вам руку, якби ви мали чим вiдповiсти на мiй щирий потиск. – І пан Перегрiнус простяг свою руку над покривалом.

– Тепер, – озвався невидимий гiсть, – тепер я радий i спокiйний. Якщо я й не можу подати вам руки, бо не маю ii, то дозвольте хоч укусити вас у великий палець, щоб показати вам свою щиру радiсть i щоб наша дружба була ще мiцнiша.

Тiеi митi пана Перегрiнуса щось так боляче шпигнуло у великий палець правоi руки, що не лишалось сумнiву: так мiг укусити тiльки перший майстер серед блiх.

– Ви кусаетесь, – вигукнув Перегрiнус, – ви кусаетесь, як чортеня!

– Приймiть це як живу ознаку моiх щирих, теплих почуттiв до вас, – мовив майстер Блоха. – Але справедливо буде, коли я в подяку ще й подарую вам один iз найдивовижнiших витворiв мистецтва, якi будь-коли iснували на свiтi. Це не що iнше, як мiкроскоп, що його виготував один надзвичайно вправний, досвiдчений оптик iз мого народу, коли ще перебував на службi в Левенгука. Вам цей iнструмент здасться трохи замалим, бо й справдi вiн десь у сто двадцять разiв менший за пiщинку, але застосування його таке, що вiн не може бути дуже великий. Я вкладу скельце в зiницю вашого лiвого ока, i те око набуде властивостей мiкроскопа. Ви будете враженi його дiею, а тому поки що я не розповiдатиму вам про неi i тiльки попрошу вас дозволити менi зробити цю операцiю тодi, коли я буду певний, що око-мiкроскоп стане вам у великiй пригодi. А тепер на добранiч, пане Перегрiнусе, вам треба трохи вiдпочити.

Перегрiнус справдi заснув i прокинувся аж пiзно вранцi.

Вiн почув знайоме шарудiння вiника староi Алiни, що замiтала в сусiднiй кiмнатi. Навiть мала дитина, що зробила якусь шкоду, не боiться так материного дубця, як пан Перегрiнус боявся докорiв староi няньки. Вона тихо зайшла до спальнi з кавою. Пан Перегрiнус крадькома глянув на неi крiзь завiсу, якою вiн запнув лiжко, i неабияк здивувався, побачивши, що обличчя староi сяе усмiшкою.

– Ви ще спите, любий пане Тисе? – спитала стара найсолодшим голосом, який тiльки мiг видобутися з ii горла.

Пiдбадьорений Перегрiнус вiдповiв так само ласкаво:

– Нi, люба Алiно, поставте снiданок на стiл, я зараз устану.

Коли Перегрiнус справдi встав, йому здалося, нiби в кiмнатi вiе солодким подихом чудесноi iстоти, що лежала в його обiймах. Йому зробилося так затишно i заразом так страшно. Вiн хотiв неодмiнно довiдатись, що сталося з таемницею його кохання, бо прекрасне створiння з’явилося i зникло як таемниця.

Поки Перегрiнус даремно намагався допити каву й доiсти скибку бiлого хлiба, кожен шматок якого застрягав йому в горлi, зайшла стара Алiна й почала то тут, та там щось поправляти в кiмнатi, мурмочучи собi пiд нiс:

– Диво дивне!.. Аж повiрити важко!.. Чого тiльки не бувае на цьому свiтi!.. Хто б таке подумав!..

У Перегрiнуса серце заколотилося в грудях, вiн не мiг довше витримати й запитав:

– Що там за диво, люба Алiно?

– Всякого дива е, всякого! – лукаво всмiхнулася стара, далi пораючись у кiмнатi.

Груди бiдолашному Перегрiнусовi стиснуло вiд найтяжчоi туги, i вiн мимоволi вигукнув:

– Ох, Алiно!

– Що, пане Тисе? Я тут, що зволите? – озвалася стара i, широко розставивши ноги, спинилася перед самим Перегрiнусом, немов чекаючи наказiв.

Перегрiнус витрiщив очi на червоне, як мiдь, огидно перекривлене обличчя староi i, охоплений раптовим гнiвом, забув весь свiй страх.

– Що сталося, – спитав вiн досить сердито, – що сталося з незнайомою дамою, яка була тут учора ввечерi? Чи ви вiдiмкнули iй вхiднi дверi, як я наказував, чи найняли iй карету? Чи довезли ii додому?

– Чи я вiдiмкнула iй дверi? – мовила стара, i на обличчi в неi з’явилася неприемна гримаса, що мала означати хитру усмiшку. – Чи найняла карету? Чи довезла ii додому? Не треба було анi наймати iй карети, анi кудись ii везти! Та мила дама, та писана красуня лишилася в нашому будинку. Вона й досi тут i, мабуть, нiкуди звiдси не поiде.

Перегрiнус аж схопився з радiсного переляку. І тодi стара почала йому розповiдати, що тiеi хвилини, коли дама стрiмголов помчала вниз сходами, на порозi своеi кiмнати з’явився старий пан Сваммер з величезним свiчником у руцi. Без кiнця розкланюючись, хоч начебто в нього й не було такоi звички, старий добродiй запросив даму зайти до його кiмнати, що вона й зробила без зайвих церемонiй. Тодi пан Сваммер замкнув дверi та ще й засунув iх на засув.

Надто дивною видалась iй поведiнка пана Сваммера, завжди такого вiдлюдькуватого, тож вона не могла втриматись, щоб не прикласти вуха до дверей i не заглянути в шпарку вiд ключа. Пан Сваммер стояв посеред кiмнати i так зворушливо й жалiбно промовляв до незнайомоi дами, що навiть у неi, староi, сльози виступили на очах, хоч вона й не могла зрозумiти жодного слова, бо пан Сваммер говорив чужою мовою, iй тiльки здаеться, що пан Сваммер силкувався навернути даму на шлях цноти й благочестя, бо говорив дедалi палкiше, аж поки нарештi дама стала навколiшки й поцiлувала йому руку, навiть трохи заплакала. Тодi пан Сваммер дуже ласкаво пiдвiв даму, поцiлував й в чоло – для цього йому треба було нахилитися, – i посадовив у крiсло, а сам швиденько розпалив у камiнi, принiс рiзного корiння i, наскiльки вона зрозумiла, почав варити глiнтвейн. На лихо, тiеi хвилини стара взяла пучку табаки й голосно чхнула. Вона вся затремтiла i мало не вмерла зi страху, коли пан Сваммер простяг руку до дверей i таким страшним голосом, що вiд самого нього можна зомлiти, закричав:

– Іди геть, сатано! Не пiдслухуй пiд дверима!

Алiна й сама вже не пам’ятае, як вона пiднялася нагору й добралася до лiжка. Коли вона вранцi розплющила очi, то подумала, що бачить привида. Перед ii лiжком стояв пан Сваммер у чудовому соболиному хутрi а золотими шнурками й китицями, в капелюсi на головi i з цiпком у руцi.

– Ласкава панi Алiно, – звернувся вiн до неi, – менi треба вийти з дому у важливих справах, i вернуся я, може, аж за кiлька годин. Подбайте про те, щоб у сiнях бiля моеi кiмнати нiхто не гомонiв i нiхто до мене не заходив. У мене переховуеться одна шляхетна дама, вам я навiть можу сказати вiдверто: одна чужоземна принцеса, багата й дивовижно вродлива. Колись давно, при дворi ii батька короля, я був у неi вчителем, тому вона довiряе менi, i я повинен боронити ii вiд усiх лихих зазiхань. Я кажу це вам, панi Алiно, для того, щоб ви виявляли дамi пошану, яка iй належить за ii високим походженням, iй, з дозволу пана Тиса, будуть потрiбнi вашi послуги, i ви, ласкава панi Алiно, дiстанете королiвську винагороду, якщо, звичайно, мовчатимете й нiкому не зрадите, де перебувае принцеса.

Сказавши це, пан Сваммер швидко пiшов.

Пан Перегрiнус Тис спитав стару, чи iй не здаеться дуже дивним, що дама, яку вiн зустрiв у палiтурника Леммергiрта на Кальбахськiй вулицi, – а вiн знов пiдтверджуе, що це таки правда, – виявилась принцесою i сховалась у старого пана Сваммера. Але стара вiдповiла йому, що вона вiрить словам пана Сваммера ще бiльше, нiж своiм власним очам, а тому вважае, що то або на них напускав хтось ману i в палiтурника Леммергiрта, i в цiй кiмнатi, або принцеса, тiкаючи, вдавалась у такi химери з ляку та збентеження. А втiм, вона, мабуть, незабаром довiдаеться про все вiд самоi принцеси.

– А як же, – знов почав пан Перегрiнус, власне, тiльки для того, щоб почути ще яке слово про незнайому даму, – а як же з вашими пiдозрами? Вчора ввечерi ви були про неi дуже поганоi думки.

– Ох, – усмiхнулася стара, – ох, то було вчора. Треба лише краще придивитися до неi, голубоньки, i побачиш, що це справдi шляхетна принцеса, та ще й такоi ангельськоi вроди, яка може бути тiльки в принцес. Коли пан Сваммер пiшов, менi ж треба було поглянути, що поробляе ласкава панi, i я заглянула в шпарку вiд ключа. Вона лежала на канапi, спершись на руку своею ангельською голiвкою, i чорнi кучерi розтiкалися крiзь лiлейно-бiлi пальчики. Було на що подивитися! Одягнена вона була в саму срiблясту тафту, а крiзь неi просвiчували гарненькi груди й повнi ручки. На ногах у неi були золотi черевички. Один спав, i я побачила, що дама без панчiх; висунувши голу нiжку з-пiд сукнi, вона перебирала пальчиками так мило, що очей не можна було вiдвести. Та вона й досi, напевне, лежить на канапi, i якби ви захотiли, любий пане Тисе, пiдiйти до шпарки, то…

– Що ти кажеш, – перебив стару Перегрiнус, – що ти кажеш! Іти дивитися на ту звабу? Щоб запалитися та ще, може, наробити якихось дурниць?

– Будь мужнiй, Перегрiнусе, не пiддавайся спокусi! – прошепотiв хтось бiля самого Перегрiнуса, i вiн пiзнав голос майстра Блохи.

Стара загадково усмiхнулася i, хвилину помовчавши, мовила:

– Ну, то я скажу вам усе, що думаю про це, любий пане Тисе. Хтозна, чи та незнайома дама справдi принцеса, чи нi, та одне можна сказати напевне: що вона вельми значного роду, та ще й багата. І пан Сваммер дуже про неi дбае, видно, вiддавна знае ii. А чому дама побiгла за вами, любий пане Тисе? Скажу чому: бо вона до смертi закохалась у вас, а кохання геть вiдбирае людям розум i навiть принцес може пiдбити на дивнi, непродуманi вчинки. Одна циганка поворожила вашiй покiйнiй матерi, що ви саме тодi знайдете щастя в одруженнi, коли найменше будете про це думати. Тепер, мабуть, ii ворожiння збудеться…

І стара знов почала змальовувати незвичайну вроду незнайомоi дами.

Можна собi уявити, якi почуття сповнювали Перегрiнуса.

– Годi, – вихопилося нарештi в нього, – годi, Алiно, не кажи такого! Дама закохана в мене? Що за дурнi, безглуздi вигадки!

– Гм, – озвалася стара, – а якщо нi, то чого ж вона так тяжко зiтхала, чого так жалiбно лебедiла: «Нi, мiй любий Перегрiнусе, мiй милий друже, ти не будеш, не зможеш бути такий жорстокий зi мною! Я знов побачу тебе i раюватиму з тобою!» І нашого старого пана Сваммера, вiдколи вона з’явилася, наче хто пiдмiнив. Чи я ранiше дiставала вiд нього коли хоч крейцер, крiм кроненталера на Рiздво? А сьогоднi вранцi, в завдаток за тi послуги, що я робитиму дамi, вiн дав менi цього прегарного блискучого червiнця, та ще й ласкаво усмiхнувся, – я нiколи не бачила, щоб вiн так усмiхався. Нi, щось тут е. А що, коли пан Сваммер хоче бути у вас сватом, пане Тисе?

І стара знов почала змальовувати красу i добру вдачу незнайомоi дами так захоплено, такими словами, що iх аж дивно було чути з уст жiнки, яка вже вiджила свiй вiк. Нарештi Перегрiнус не витримав, схопився, весь палаючи, i нестямно вигукнув:

– Хай буде, що буде… Бiжу, бiжу до шпарки вiд ключа!

Дарма застерiгав його майстер Блоха, що тим часом стрибнув на краватку закоханого Перегрiнуса i сховався в котрiйсь ii складцi. Перегрiнус не чув його голосу, i майстер Блоха узнав те, що мав би знати давно, а саме: що краще мати справу з найупертiшою людиною, анiж iз закоханим.

Справдi, дама й досi лежала па канапi в такiй самiй позi, як розповiдала стара, i Перегрiнусовi здалося, що нiяка людська мова не спроможна вiддати словами тi небеснi чари, якi випромiнювала вся ii чудесна iстота. Вбрання ii, дiйсно з срiблястоi тафти, оздоблене дивним барвистим вишиванням, мало якийсь фантастичний крiй: дуже можливо, що саме в такому неглiже була принцеса Гамагея у Фамагустi, коли ii зацiлував до смертi лихий принц п’явок. Принаймнi те вбрання було таке гарне i таке неймовiрно чудне, що взiрець його, здавалось, не мiг виникнути нi в головi найгенiальнiшого театрального кравця, нi в уявi найкращоi модистки.

– Так, це вона, це принцеса Гамагея! – промурмотiв Перегрiнус, весь тремтячи вiд солодкоi втiхи i палкого бажання.

– Перегрiнусе, мiй Перегрiнусе! – нiби вчувши його, зiтхнула красуня.

Коли до Перегрiнуса Тиса долинуло те зiтхання, вiн зовсiм знетямився з пристрастi, i тiльки якийсь невиразний страх, пiдiрвавши його рiшучiсть, не дав йому виламати дверi й кинутись до нiг своему ангеловi.

Ласкавий читач знае вже, яку неземну вроду мала Дертье Ельвердiнк, яка вона була чарiвно знадлива. Видавець може засвiдчити, що коли вiн також заглянув у шпарку й побачив маленьку Дертье в ii фантастичнiй сукенцi з срiблястоi тафти, то бiльше нiчого не мiг сказати, крiм того, що вона справдi дуже приемна, мила лялечка.

Та оскiльки кожен юнак уперше закохуеться не iнакше, як у неземну iстоту, в ангела, якому немае рiвного на землi, то дозволимо й пановi Перегрiнусу вважати Дертье Ельвердiнк за таке саме чарiвне, неземне створiння.

– Опануйте себе, згадайте про вашу обiцянку, дорогий пане Перегрiнусе Тисе! Ви ж казали, що нiколи бiльше не захочете бачити спокусницi Гамагеi, а тепер… Я мiг вставити вам в око мiкроскоп, але ви й так повиннi побачити, що маленька лиходiйка тiльки хитруе, тiльки прикидаеться, щоб звабити вас. Повiрте менi, я хочу вам добра! – так прошепотiв майстер Блоха, сховавшись у краватцi.

Та хоч у душi Перегрiнуса й виникали боязкi сумнiви, десь такi, як нашiптував йому майстер Блоха, все-таки вiн не мiг вiдвести зачарованого погляду вiд маленькоi Дертье, яка дуже спритно користалася з того, що ii начебто нiхто не бачить, i мiняла одну спокусливу позу на iншу, мало не доводячи до божевiлля бiдолашного Перегрiнуса.

Мабуть, пан Перегрiнус Тис ще довго стояв би перед дверима фатальноi кiмнати, якби не пролунав гучний дзвоник i стара Алiна не гукнула йому, що вернувся пан Сваммер. Перегрiнус кинувся нагору, до своеi кiмнати. Тут вiн цiлком вiддався своiм любовним думкам, а з тими думками вернулися й сумнiви, якi в ньому викликали нашiптування майстра Блохи. І справдi – наче блоха сидiла в нього у вусi й не давала йому спокою.

«Як же менi не вiрити, – мiркував вiн, – як же менi не вiрити, що ця чудесна iстота справдi принцеса Гамагея, дочка могутнього короля? А якщо так, то я був би дурнем i навiженим, коли б прагнув одружитися з такою високою особою. З другого боку, вона вимагала видати iй полоненого, вiд якого залежить ii життя, а хiба не про те саме розповiдав менi майстер Блоха? А коли так, то майже не лишаеться сумнiву, що все ii кохання до мене – просто хитрий спосiб цiлком пiдкорити мене своiй волi. І все-таки… покинути ii, втратити – о, це було б пекло! Це була б смерть!

Хтось легенько постукав у дверi i урвав сумнi думки пана Перегрiнуса Тиса.

До кiмнати зайшов не хто iнший, як пожилець пана Перегрiнуса. Старий пан Сваммер, завжди такий зморщений, похмурий i вiдлюдькуватий, раптом нiби на двадцять рокiв помолодшав. Чоло в нього розгладилося, очi ожили, на устах з’явився лагiдний вираз. Вiн уже не прикривав свого сивого волосся огидною чорною перукою, i одягнений був не в темно-сiрий сюртук, а в гарне соболине хутро, як i розповiдала Алiна.

Весело, навiть привiтно усмiхаючись, що взагалi було йому не властиве, пан Сваммер пiдступив до Перегрiнуса. Вiн би не хотiв заважати своему ласкавому господаревi, мовив пан Сваммер, але як пожилець мусить повiдомити його з самого ранку, що вночi був змушений пустити до себе беззахисну жiнку, яка хоче спекатись тиранii свого лихого дядька i тому якийсь час побуде тут, у нього, на що, звичайно, потрiбен дозвiл ласкавого господаря, по який вiн оце й прийшов.

Перегрiнус машинально спитав, хто ж ця беззахисна жiнка, не подумавши про те, що кращого запитання, щоб попасти на слiд дивноi таемницi, i бути не може.

– Це тiльки справедливо, – мовив пан Сваммер, – тiльки справедливо, що господар хоче довiдатись, кого вiн прихистив у своему домi. Знайте ж, шановний пане Тисе, що дiвчина, яка сховалась у мене, – не хто iнший, як прекрасна голландка Дертье Ельвердiнк, небога славетного Левенгука, що, як вам вiдомо, показуе тут, у Франкфуртi, дивовижнi штуки з допомогою мiкроскопiв. Взагалi Левенгук мiй приятель, але мушу визнати, що вiн жорстока людина i знущаеться з бiдолашноi Дертье, яка до того ж моя хрещениця. Пiсля бурхливоi сутички, що сталася вчора ввечерi, дiвчинi довелося тiкати, i не диво, що вона вирiшила саме в мене шукати допомоги й розради.

– Дертье Ельвердiнк, – нiби крiзь сон промовив Перегрiнус. – Левенгук! Може, нащадок природознавця Антона ван Левенгука, що виготовляв славетнi мiкроскопи?

– Та воно не можна сказати, – усмiхнувся пан Сваммер, – щоб наш Левенгук був нащадком того славетного вченого, бо вiн сам i е той славетний вчений, а балачки про те, буцiмто його вже рокiв сто як поховано в Дельфтi, – чистi вигадки. Повiрте менi, дорогий пане Тисе, а то ви ще, може, почнете сумнiватися й у тому, що я славетний Сваммердам, хоч тепер i називаюся Сваммером, щоб було коротше, а ще для того, щоб не доводилось тлумачити предмет своеi науки кожному цiкавому дурневi. Всi кажуть, що я помер тисяча шiстсот вiсiмдесятого року, але ж ви бачите, шановний пане Тисе, що я стою перед вами живий i здоровий, а що я справдi я, це я можу довести кожному, хоч би навiть i найбiльшому йолоповi, показавши йому свою «Biblia naturae».[15 - Книгу природи (лат.).«Biblia naturae» – назва великого наукового твору Яна Сваммердама про життя комах.] Ви менi вiрите, дорогий пане Тисе?

– Зi мною, – мовив Перегрiнус тоном, який свiдчив про його душевне збентеження, – зi мною останнiм часом сталося стiльки дивовиж, що якби я не чув усього на власнi вуха i не бачив своiми очима, то довiку б думав, чи то часом був не сон. Але тепер я вже вiрю у все, хоч би то було й чисте безглуздя! Може, ви й справдi покiйний пан Ян Сваммердам i як виходець iз того свiту знаете бiльше, нiж звичайнi люди, але щодо втечi Дертье Ельвердiнк, чи принцеси Гамагеi, чи як там зветься та дама, то ви дуже помиляетесь. Вислухайте ж, як усе було.

І Перегрiнус спокiйно розповiв про свою пригоду з дамою, вiд ii появи в кiмнатi Леммергiрта i аж до тiеi хвилини, як вона зайшла до пана Сваммердама.

– Менi здаеться, – озвався пан Сваммер, коли Перегрiнус замовк, – менi здаеться, начебто все, що ви зволили менi розповiсти, – не що iнше, як дивовижний, але дуже приемний сон. Але не буду сперечатися, чия правда, а попрошу вашоi ласки, бо, можливо, вона менi буде дуже потрiбна. Забудьте мою непривiтнiсть i не будемо чужi одне одному. Ваш батько був розумний чоловiк i мiй щирий приятель, але щодо вченостi, вмiння заглянути в глибину явищ i тверезо iх оцiнити, здатностi знайти шлях у життевому вирi, то син набагато випередив батька. Ви навiть не повiрите, якоi я про вас високоi думки, мiй дорогий, шановний пане Тисе.

– Пора, – прошепотiв майстер Блоха.

Тiеi митi в Перегрiнуса ледь шпигнуло в зiницi лiвого ока, проте зразу ж переболiло. Перегрiнус здогадався, що майстер Блоха вставив йому в око мiкроскопiчне скельце, але навiть не мiг собi уявити, що воно матиме таку дiю. За роговою оболонкою Сваммерових очей вiн побачив дивне розгалуження нервiв i, простеживши за iхнiм химерним плетивом аж у глибину мозку, виявив, що то були Сваммеровi думки. А змiст iх був десь такий: «Хто б подумав, що я тут так легко вiдбудуся i що вiн не почне розпитувати мене про все докладнiше. Вже його татусь був невеликого розуму чоловiк, я його завжди мав за нiщо, а синок, бачу, зовсiм пришелепуватий, наiвний, як дитина. Розказуе менi, дурень, про свою пригоду з принцесою i не здогадуеться, що вона сама все менi розповiла, бо я ж не закликав би ii до себе, якби ми з нею вже ранiше не були приятелями. Але що вдiеш, мушу пiддобрюватися до нього, бо менi потрiбна його допомога. Вiн такий простодушний, що повiрить кожному моему слову i навiть у своiй немудрiй добротi йтиме на жертви задля мене, а коли все скiнчиться гаразд i Гамагея знов стане моею, я в подяку добре посмiюся з нього позаочi».

– Менi здалося, – сказав пан Сваммер, пiдходячи до самого пана Перегрiнуса, – менi здалося, що у вас на краватцi сидить блоха, дорогий пане Тисе!

А думки його казали: «Ти ба, це справдi був майстер Блоха! Ото халепа, якщо тiльки Гамагея не помилилась!»

Перегрiнус швидко вiдступив назад, запевняючи, що вiн зовсiм не гидуе блохами.

– Коли так, – мовив пан Сваммер, низько вклоняючись, – коли так, то поки що бувайте здоровi, любий мiй, дорогий пане Тисе.

А думки його казали: «Щоб тебе чорти вхопили, проклятий дурню!»

Майстер Блоха вийняв iз зiницi враженого Перегрiнуса мiкроскопiчне скельце i сказав:

– Тепер ви знаете, любий пане Перегрiнусе, дивовижну дiю цього iнструмента, схожого на який, мабуть, немае в цiлому свiтi, i незабаром побачите, яку вiн дасть вам владу над людьми, коли iхнi найпотаемнiшi думки лежатимуть перед вами як на долонi. Та якби ви завжди носили це скельце в оцi, то кiнець кiнцем не витримали б щоденного пiзнавання чужих думок, бо надто часто переживали б таке гiрке розчарування, як оце тепер. Коли ви захочете вийти кудись iз дому, я повсякчас буду з вами: сидiтиму у вашiй краватцi, або у вашому жабо, або ще в якомусь затишному мiсцi. Тiльки-но вам захочеться взнати думки того, з ким ви розмовлятимете, ляснiть пальцями, i скельце миттю опиниться у вашому оцi.

Пан Перегрiнус Тис, розумiючи, яку величезну користь дае йому цей дарунок, хотiв гаряче подякувати майстровi Блосi, коли це раптом до кiмнати зайшли два члени мiськоi управи й заявили, що його звинувачують у тяжкому злочинi, а тому вони зобов’язанi тимчасово ув’язнити його, а всi його папери конфiскувати.

Пан Перегрiнус присягався i божився, що не знае за собою нiякiсiнькоi провини. Та один iз членiв управи усмiхнувся й сказав, що, може, його цiлковита невиннiсть з’ясуеться за якихось кiлька годин, але доти вiн мусить скоритися наказам влади.

Що мав робити пан Перегрiнус Тис, як не сiсти в карету й податися у супроводi членiв управи до в’язницi?

Можна собi уявити, з якими почуттями проходив вiн повз кiмнату пана Сваммера.

Майстер Блоха сидiв у краватцi арештованого.




Пригода четверта

Несподiвана зустрiч двох друзiв. Радник Кнарпантi i його юридичнi засади. Любовний розпач будяка Цегерiта. Оптичний двобiй магiв. Сомнамбулiчний стан принцеси Гамагеi. Думки у снi. Як Дертье Ельвердiнк сказала майже правду, як будяк Цегерiт утiк з принцесою Гамагеею


Помилка сторожа, що затримав пана Пепуша як нiчного злодiя на гарячому, виявилась дуже швидко. Але в його паспортi знайшли якiсь неправильнi записи, а тому лишили його сидiти в ратушi, поки вiн не знайде, хто б iз франкфуртських громадян мiг поручитися за нього.

І от пан Георг Пепуш сидiв сам у цiлком пристойнiй кiмнатi й сушив собi голову, де ж йому знайти у Франкфуртi таку людину. Вiн так довго iздив по свiту, що його могли забути навiть тi, хто колись добре знав, та й адрес вiн тепер нiчиiх не пам’ятав.

Сердитий i зажурений, вiн висунувся у вiкно й почав голосно проклинати свою долю. Раптом поряд iз ним вiдчинилося ще одне вiкно i чийсь голос вигукнув:

– Що? Кого я бачу! Це ти, Георге?

Пан Пепуш неабияк здивувався, побачивши того, хто колись у Мадрасi був його найщирiшим приятелем.

– Хай йому чорт, – мовив пан Пепуш, – хай йому чорт, як можна бути таким забудьком! Ну геть випало з голови! Я ж знав, що ти щасливо добувся до рiдноi гаванi. Я чув у Гамбурзi всiлякi дива про твiй химерний спосiб життя, а приiхавши сюди, навiть не подумав тебе знайти. А втiм, якщо людина така заморочена, як я… Ну, та однаково, добре, що доля послала менi тебе. Ти бачиш, я заарештований, але ти можеш миттю звiльнити мене, коли поручишся, що я справдi Георг Пепуш, знайомий тобi вiддавна, а не якийсь там волоцюга i розбiйник!

– Аякже, – вигукнув пан Перегрiнус Тис, – з мене тепер чудовий, бездоганний поручитель! Я ж сам заарештований за тяжкий злочин, хоч не знаю, навiть не маю анi найменшого уявлення, в чому вiн полягае.

Та, мабуть, краще урвати на цьому розмову двох приятелiв, якi так несподiвано зустрiлися, i розповiсти ласкавому читачевi, через що ж заарештували пана Перегрiнуса Тиса. Важко, навiть неможливо пояснити, як виникають чутки; вони мов вiтер, що прилiтае невiдомо звiдки й зникае невiдомо де. Отак i в мiстi пiшла чутка, що на святвечiр з великого товариства, яке зiбралося в одного багатого банкiра, незрозумiлим чином викрадено якусь дуже значну даму. В мiстi тiльки й мови було, що про це викрадення, всi називали прiзвище банкiра й нарiкали на полiцiю, яка, мовляв, занедбуе своi обов’язки, коли допускае таке зухвале насильство. Мiська управа не мала iншоi ради, як почати слiдство, допитавши всiх гостей, якi були в банкiра на святвечiр, i кожен з них сказав, що справдi, як вiн чув, з товариства викрадено якусь значну даму, а банкiр дуже шкодував, що в його домi сталася така прикра подiя. Але нiхто не мiг назвати прiзвища викраденоi дами; коли ж банкiр подав список своiх гостей, то виявилося, що жодноi з названих у ньому дам не бракуе. А як з’ясувалося, що те саме можна сказати й про всiх жiнок i дiвчат у мiстi, i тутешнiх, i приiжджих, що жоднiй з них на святвечiр не зроблено нiякоi кривди, мiська управа вирiшила, бо iнакше й не могла вирiшити, що чутка не мае пiд собою нiяких пiдстав i всю справу треба вважати вичерпаною.

Але тут перед яснi очi мiськоi управи з’явився якийсь чоловiк, i сам дивний, i дивно вбраний. Незнайомий заявив, що вiн таемний радник, на прiзвище Кнарпантi. На цьому словi вiн дiстав з кишенi папiр з великою печаткою i, ввiчливо вклонившись, вручив його членам управи. На обличчi в нього написана була тверда впевненiсть у тому, що управа буде страшенно вражена високим званням, яке вiн, таемний радник Кнарпантi, носить, а також важливим дорученням, яке йому дано, i поставиться до нього з вiдповiдною шаною. Кнарпантi був дуже важливою особою, правою рукою одного дрiбного князя, iменi якого видавець нiяк не пригадуе i про якого можна тiльки сказати, що йому вiчно бракувало грошей i що з усiх державних установ, якi вiн знав з iсторii, жодна йому не подобалась так, як таемна державна iнквiзицiя, що колись iснувала у Венецii. В того князя справдi недавно пропала одна принцеса, тiльки нiхто добре не знав як. І от тепер, коли чутка про викрадення значноi дами дiйшла до вух Кнарпантi, який саме приiхав до Франкфурта, щоб позичити якомога бiльше грошей для свого володаря, вiн негайно написав до князя, що йому пощастило напасти на слiд зниклоi принцеси. У вiдповiдь на свого листа вiн зразу ж отримав наказ стежити за розбiйником i докласти всiх зусиль, щоб знайти принцесу i заволодiти нею, хоч чого б це коштувало. До цього наказу був доданий ввiчливий лист до мiськоi управи з проханням якомога посприяти таемному радниковi Кнарпантi в його пошуках, на його вимогу заарештувати розбiйника i вчинити над ним суд. Оце й був той папiр, який Кнарпантi передав на аудiенцii членам управи i вiд якого вiн сподiвався величезного ефекту.

Члени управи вiдповiли, що чутку про викрадення значноi дами спростовано як таку, що не мае пiд собою нiяких пiдстав; навпаки, твердо з’ясовано, що взагалi нiхто нiкого не викрадав, а тому про пошуки викрадача не може бути й мови, i пан таемний радник Кнарпантi, звiльнений вiд подальших розслiдувань, нiякого сприяння не потребуе.

Кнарпантi вислухав усе це з самовдоволеною усмiшкою i сказав, що вiн, завдяки своему винятково гострому розумовi, уже зумiв вистежити злочинця. Коли йому нагадали, що про злочинця може бути мова тiльки тодi, як зроблено самий злочин, Кнарпантi заявив, що спершу треба знайти злочинця, а зроблений злочин уже й сам знайдеться. Тiльки поверховий, легковажний суддя, якщо навiть головне звинувачення не доведене через упертiсть звинуваченого, не може повести допит так, щоб не знайти у звинуваченого хоч якоiсь плями, достатньоi для його арешту. І вiн зараз таки змушений поставити клопотання про якнайшвидший арешт викрадача його принцеси, а той викрадач – не хто iнший, як пан Перегрiнус Тис, якого вiн уже давно знае як вельми пiдозрiлу особу i папери якого просить негайно конфiскувати.

Члени управи були дуже здивованi таким зухвалим звинуваченням у злочинi iхнього тихого земляка з бездоганною репутацiею i обурено вiдхилили клопотання Кнарпантi.

Проте Кнарпантi це нiтрохи не збентежило; iз властивою йому нахабнiстю вiн заявив, що йому не важко обгрунтувати свое звинувачення доказами, якщо вiд нього цього вимагатимуть. Вiн може привести свiдкiв того, що пан Перегрiнус Тис на святвечiр силомiць заносив до себе в дiм гарну, ошатну дiвчину.

Бiльше для того, щоб показати, яке його твердження безглузде, анiж для з’ясування самоi справи, управа вирiшила вислухати обох названих свiдкiв. Один iз них був сусiд пана Перегрiнуса Тиса, що того фатального святвечора випадково був надворi бiля свого дому, а другий – сторож; обидва вони здалека спостерiгали, як Перегрiнус заносив до себе таемничу красуню, i одноголосно пiдтвердили, що пан Тис справдi принiс у свiй дiм вичепурену даму. Обидва також звернули увагу на те, що дама дуже пручалася й жалiбно стогнала. На питання, чому ж вони не кинулися на допомогу жiнцi, якщо вона була в скрутi, свiдки вiдповiли, що iм таке не спало на думку.

Цi свiдчення неабияк збентежили членiв управи, бо виходило, начебто пан Перегрiнус справдi вчинив те, в чому його звинувачували. Кнарпантi промовляв, як Цiцерон, i доводив, що навiть коли цiеi хвилини в мiстi й не бракуе жодноi дами, це ще нiчого не означае, бо викрадена дама могла врятуватися вiд Перегрiнуса i просто з сорому промовчати про свою бiду. Хто була та дама i яку ще небезпеку для суспiльства ховають у собi любовнi пригоди пана Тиса, напевне, можна буде дiзнатися з паперiв злочинця, а сам Кнарпантi покладаеться на почуття справедливостi членiв управи, якi, звичайно, не лишать без кари жодного вчинку, що вимагае суворого осуду. Члени управи ухвалили поки що вдовольнити клопотання достойного таемного радника, i таким чином був виданий наказ про негайний арешт бiдолашного Перегрiнуса Тиса i про конфiскацiю його паперiв.

Та вернiмося до двох друзiв, що один бiля одного повисували голови з вiкон в’язницi.

Перегрiнус докладно розповiв приятелевi, як вiн, повернувшись до Франкфурта, дiзнався, що залишився круглим сиротою, i як вiдтодi серед галасливого мiста провадить тихе, безрадiсне життя самiтника, вiддаючись спогадам про минулi часи.

– О так, – похмуро мовив Пепуш, – я чув про це, менi розповiдали про твоi дурнi витребеньки, про те, як ти впав у дитячi мрii. Ти хочеш бути таким собi героем простодушностi й дитинностi i глузуеш iз справедливих вимог, якi тобi ставить життя i людське суспiльство. Ти влаштовуеш уявнi родиннi бенкети, а потiм роздаеш убогим смачнi страви й дороге вино, якi подавав на стiл для небiжчикiв. Ти сам готуеш подарунки на святвечiр i вдаеш iз себе хлопчика, а тодi розносиш бiдним дiтям такi подарунки, якi в багатих родинах батьки дарують своiм розпещеним дiтям. Але ти не думаеш про те, що робиш убогим кепську послугу, полоскотавши iм пiднебiння всiлякими ласощами, щоб потiм вони вдвiчi дужче вiдчували своi злиднi, коли iм доведеться з нестерпного голоду жувати таке, що його б не захотiв iсти нi один перебiрливий кiмнатний пес… Ох, яка ж менi огидна стае ця годiвля убогих, коли я згадаю, що витраченого за один тiльки день вистачило б на кiлька мiсяцiв скромного харчування! Ти засипаеш дiтей злидарiв розкiшними iграшками й не думаеш про те, що якась дерев’яна пофарбована шабля, ганчiр’яна лялька, зозуля чи мiзерний коржик, подарований батьком i матiр’ю, втiшать iх так само, а може, ще й бiльше. Крiм того, вони так переiдаються твоiми проклятими марципанами, що другого дня лежать хворi, а твоi подарунки сiють у iхнiх серцях зерно невдоволення й ремства, бо тепер вони знають, що така розкiш е, та не для них. Ти заможний, сповнений життевоi снаги, а проте уникаеш товариства, тримаеш на вiдстанi щиро прихильних до тебе людей. Я вiрю, що смерть батькiв приголомшила тебе, але якби кожен, хто зазнав тяжкоi втрати, залазив, мов той равлик, у свою черепашку, то свiт, хай йому чорт, став би схожий на якусь трупарню i я не захотiв би в ньому жити. Нi, приятелю! Ти й сам добре знаеш, що то тiльки вперте себелюбство змушуе тебе по-дурному сахатися вiд людей. Нi, нi, Перегрiнусе, я не зможу бiльше тебе шанувати, не зможу бiльше бути твоiм приятелем, якщо ти не почнеш жити по-iншому, не вiдмовишся вiд своiх прикрих звичок.

Перегрiнус ляснув пальцями, i майстер Блоха миттю вставив йому в око мiкроскопiчне скельце.

Думки розгнiваного Пепуша казали: «Ну хiба не шкода, що такий приемний, розумний чоловiк зiйшов на небезпечнi манiвцi, де врештi може змарнувати всю свою силу i своi здiбностi! Але певне, що його нiжна, меланхолiйна душа не витримала удару, якого йому завдала смерть батькiв, i почала шукати втiхи у вчинках, схожих на божевiлля. Вiн пропаде, якщо я його не врятую. Я люто нападатиму на нього, яскравими барвами змалюю, до чого може довести його дурiсть, бо я цiную i люблю його як справжнiй, вiдданий товариш».

Прочитавши цi думки, Перегрiнус переконався, що похмурий Пепуш як був, так i залишився його вiрним приятелем.

– Георге, – вiдповiв йому Перегрiнус пiсля того, як майстер Блоха знов вийняв у нього з зiницi мiкроскопiчне скельце, – Георге, я не буду з тобою сперечатися з приводу моiх, як ти кажеш, дурних витребеньок, бо знаю, що ти хочеш менi добра. Але мушу тобi сказати, що в мене аж серце трiпоче з радощiв, коли я можу влаштувати для убогих свято, i якщо це вияв огидного себелюбства, – хоч я найменше думаю про себе, – то принаймнi я грiшу несвiдомо. Це единi квiтки в моему життi, яке взагалi менi здаеться сумним, занедбаним, зарослим будяками.

– Що ти кажеш, – палко вигукнув Георг Пепуш, – що ти кажеш про будяки? Чому ти зневажаеш будяки i протиставиш iх квiткам? Чи ти так погано знаеш природознавство й не чув, що найкраща квiтка з усiх, якi е, – це цвiт одного з будякiв? Я маю на увазi cactus grandiflorus. А будяк Цегерiт хiба не найкращий у свiтi кактус? Перегрiнусе, я так довго приховував це вiд тебе чи, вiрнiше, мусив приховувати, бо й сам до пуття всього не усвiдомлював, але тепер скажу тобi, що я сам i е будяк Цегерiт i що я нiколи не вiдмовлявся й не вiдмовляюся вiд своiх претензiй на руку дочки достойного короля Секакiса, прекрасноi, чудесноi принцеси Гамагеi. Я знайшов ii, але тiеi ж митi мене схопили тi клятеннi сторож з полiцаем i потягли до в’язницi.

– Як? – вигукнув Перегрiнус, остовпiвши з подиву. – І тебе також, Георге, вплутано в цю дивовижну iсторiю?

– В яку iсторiю? – спитав Пепуш.

І Перегрiнус негайно розповiв своему приятелевi, як ранiше пановi Сваммеру, все, що з ним сталося спершу в палiтурника Леммергiрта, а потiм у його власному домi. Сказав вiн також i про появу майстра Блохи, щоправда, промовчавши, як i слiд було сподiватися, про таемниче скельце.

Очi в Георга палали, вiн кусав губи, бив себе кулаком по лобi, а коли Перегрiнус скiнчив, вигукнув, охоплений люттю:

– Пiдла облудниця! Зрадниця!

І, в розпачливому любовному самокатуваннi, бажаючи до останньоi краплi випити келих отрути, який йому, нi про що не здогадуючись, подав Перегрiнус, Георг примусив його ще раз iз найменшими подробицями розповiсти про все, що робила й казала Дертье. Слухаючи Перегрiнуса, вiн мурмотiв:

– У твоiх обiймах… У тебе на грудях… палкi поцiлунки…

Потiм вiн вiдскочив вiд вiкна й почав бiгати по кiмнатi, вимахуючи руками, як божевiльний.

Дарма Перегрiнус гукав йому, щоб вiн дослухав до кiнця, дарма запевняв його, що вiн почуе ще багато втiшного для себе, – Пепуш не втихомирювався.

Дверi вiдчинилися, зайшов член мiськоi управи й оголосив пановi Тису, що не знайдено нiякоi законноi пiдстави для його подальшого перебування пiд арештом i вiн може йти додому.

Вийшовши на волю, Перегрiнус найперше поручився за арештованого Георга Пепуша, засвiдчивши, що це справдi Георг Пепуш, iз яким вiн щиро приятелював у Мадрасi i який вiдомий йому як заможна людина з бездоганною репутацiею. Про будяка Цегерiта, найкращого з усiх кактусiв, Перегрiнус розважно промовчав, бо розумiв, що за таких обставин це могло б швидше зашкодити, нiж допомогти його приятелевi.

Майстер Блоха вдався в дуже повчальнi фiлософськi розумування, якi зводились до того, що будяк Цегерiт, хоч зовнi й здаеться грубим i нестриманим, насправдi дуже людяний i розважний, дарма що поводиться трохи зухвало. Властиво, будяк цiлком слушно ганив спосiб життя пана Перегрiнуса, хай навiть i не дуже добираючи слова. З свого боку вiн, майстер Блоха, також порадив би пановi Перегрiнусу виходити на люди.

– Повiрте менi, – казав майстер Блоха, – повiрте менi, пане Перегрiнусе, що вам буде дуже корисно попрощатися з своею самотою. Насамперед вам тепер нiчого боятися, що ви будете нiяковiти й бентежитись на людях, бо, маючи в оцi таемниче скельце, ви читатимете iхнi думки, а тому завжди знатимете, на яку ступити. Як упевнено й спокiйно ви тепер почуватимете себе перед високими особами, бо вам вiдкритi будуть iхнi найпотаемнiшi думки. Коли ви будете вiльно й невимушено виходити на люди, кров у вас потече швидше жилами, похмура задума де й дiнеться, а найважливiше, що в головi у вас строкатим роем з’являться новi думки й iдеi, образ прекрасноi Гамагеi поблякне, i вам буде багато легше дотримати слова, яке ви менi дали.

Пан Перегрiнус вiдчував, що обидва вони, Георг Пепуш i майстер Блоха, хочуть йому тiльки добра, i вирiшив послухатись iхньоi мудроi поради. Та як тiльки до нього долинав солодкий голос його коханоi, що часто спiвала й грала, вiн зразу ж забував про свое рiшення i не хотiв виходити з дому, що став для нього раем.

Та нарештi вiн таки переборов себе й подався в парк, де прогулювалось мiське товариство. Майстер Блоха вставив йому в око скельце, а сам примостився в жабо, де мiг собi плавно погойдуватись, наче в паланкiнi.

– Нарештi менi випала рiдкiсна втiха знов побачити мого любого, доброго пана Тиса! Ви так рiдко показуетесь у товариствi, дорогий друже, що всi вже нудьгують за вами. Зайдiмо кудись випити пляшку вина за ваше здоров’я, мiй щирий друже! Який я радий, що побачив вас! – Так вигукував, iдучи йому назустрiч, юнак, якого вiн бачив у життi, може, двiчi або тричi. А думки його казали: «Нарештi й цей дурний мiзантроп з’явився на люди! Але треба влестити його, бо я хочу найближчим часом позичити в нього грошей. Не буде ж вiн таким божевiльним, щоб прийняти мое запрошення! У мене немае анi гроша в кишенi, i в жоднiй пивницi менi бiльше не дають наборг».

Просто на Перегрiнуса йшло двое дуже вичепурених дiвчат. То були сестри, далекi його родички.

– Ох, – вигукнула, смiючись, одна з них, – ох, братику, невже ми й вас зустрiли? Негарно так замикатися й не показуватись нiкому на очi. Ви не повiрите, як матуся вас шануе, каже, що ви такi розумнi. Пообiцяйте ж менi, що скоро заглянете до нас. Ну, поцiлуйте менi руку!

А думки ii казали: «Що це таке? Що сталося з нашим родичем? Я хотiла його добре налякати. Вiн завжди тiкав вiд мене, як i вiд кожноi жiнки, а тепер стоiть i так чудно дивиться менi у вiчi, та й руку цiлуе не бентежачись! Може, вiн закоханий у мене? Тiльки цього бракувало! Мати каже, що вiн трохи придуркуватий. Та байдуже, я однаково пiду за нього: придуркуватий чоловiк, якщо вiн такий багатий, як наш родич, кращий за розумного».

Друга сестра, опустивши очi й почервонiвши, тiльки прошепотiла:

– Так, вiдвiдайте нас швидше, любий братику! А думки ii казали: «Наш родич досить гарний чоловiк, не розумiю, чого мати не любить його i називае дурним i вульгарним. Коли вiн прийде до нас у гостi, то неодмiнно закохаеться в мене, бо я найкраща дiвчина в цiлому Франкфуртi. Я пiду за нього, бо хочу одружитися з багатим чоловiком, щоб спати до одинадцятоi i носити найдорожчi шалi, як панi фон Лерснер».

Дорогою проiздив лiкар; побачивши Перегрiнуса, вiн зупинив карету, висунувся з вiкна й вигукнув:

– Доброго ранку, дорогий Тисе! Вигляд у вас хоч куди! Дай боже вам доброго здоров’я! А якщо з вами станеться якась бiда, не забудьте про мене, давнього приятеля вашого покiйного батька. Таких здорованiв я швидко ставлю на ноги! Бувайте!

А думки його казали: «Цей чоловiк, мабуть, здоровий тiльки тому, що скупий. Але вiн дуже блiдий i засмучений, здаеться менi, що в нього не все гаразд iз горлом. Ну, хай вiн тiльки попаде менi до рук, то не швидко встане з постелi! Вiн менi заплатить за свое вперте здоров’я».

– Мое найуклiннiше поважання вам, добродiю! – вигукнув вiдразу ж по тому лiтнiй купець, що трапився йому назустрiч. – Я, бачите, все бiгаю, все товчуся, геть уже замучився. Як мудро ви зробили, що кинули справи, хоч з вашими здiбностями, напевне, вдвiчi б збiльшили багатство свого шановного татуся.

А думки його казали: «Якби тiльки цей йолоп узявся до торгiвлi, вiн швидко пустив би за вiтром усе свое багатство. Ото була б радiсть! Старий татусь, що любив обдирати до нитки чесних людей, якi хотiли полiпшити своi справи невеличким банкрутством, перевернувся б у трунi».

Багато ще таких разючих протирiч мiж словами й думками довелося Перегрiнусовi спостерiгати дорогою. Своi вiдповiдi вiн завжди узгоджував з тим, що в його спiврозмовникiв було на думцi, а не на язицi, i багато хто з них не знав уже, якими очима й дивитися на Перегрiнуса, коли вiн так умiе читати iхнi думки. Нарештi пан Перегрiнус вiдчув, що в нього вже голова йде обертом вiд утоми. Вiн ляснув пальцями, i зразу ж скельце зникло з зiницi його лiвого ока.

Коли Перегрiнус прийшов додому, його вразило дивне видовище. Якийсь чоловiк стояв серед коридора i невiдступно дивився в чудернацьку пiдзорну трубу на дверi кiмнати пана Сваммера. А на дверях веселковими барвами мерехтiли полум’янi кола, звужувалися в одну вогнисту цятку i немов пронизували дошки. Як тiльки це ставалося, з кiмнати долинало нiби глухе зiтхання, а часом навiть стогiн.

Пан Перегрiнус вжахнувся: йому здалося, що вiн упiзнав голос Гамагеi.

– Що вам тут треба? Що це за чортовиння? – напав Перегрiнус на чоловiка, що справдi робив якiсь диявольськi штуки, бо мерехтливi кола бiгали по дверях все швидше, полум’янiли все дужче, вогниста цятка все частiше пронизувала дверi i все жалiсливiший стогiн долинав з кiмнати.

– Ох! – вигукнув чоловiк, складаючи й швидко ховаючи свою трубу. – Ох, це ви, пане господарю! Пробачте, дорогий пане Тисе, що я тут роблю своi операцii без вашого ласкавого дозволу. Я заходив до вас по нього, проте Алiна, добра душа, сказала менi, що ви десь вийшли, а моя справа тут, унизу, така нагальна, що я не можу зволiкати.

– Яка справа? – спитав Перегрiнус не вельми привiтно. – Яка у вас в нагальна справа тут, унизу?

– Хiба ви не знаете, – вiдповiв чоловiк, неприемно всмiхаючись, – нiби ви не знаете, шановний пане Тисе, що вiд мене втекла моя небога Дертье Ельвердiнк? Вас навiть було заарештовано як ii викрадача, хоч i цiлком безпiдставно, i якщо буде потреба, я залюбки посвiдчу, що ви нiтрохи не виннi. Нi, не до вас, а до пана Сваммердама, що колись був моiм приятелем, а тепер став ворогом, утекла зрадлива Дертье. Я знаю, вона сидить тут, у кiмнатi, та ще й сама, бо пан Сваммердам кудись пiшов. Попасти до кiмнати я не можу, бо дверi замкнутi i взятi на засув, а я надто добродушна людина, щоб виламати iх. Тому я дозволив собi трiшки помучити малу негiдницю своiми оптичними тортурами, нехай знае, що я ii пан i володар, хоч би там якою принцесою вона себе уявляла!

– Ви сатана! – вигукнув Перегрiнус, до краю розгнiваний. – Ви сатана, а не пан i володар прекрасноi, небесноi Гамагеi! Геть iз мого дому! Робiть своi диявольськi штуки де хочете, але тут ви ними нiчого не доможетесь, я вже подбаю про це.

– Не гарячкуйте, – мовив Левенгук, – не гарячкуйте ж, вельмишановний пане Тисе, я людина тиха i всiм бажаю тiльки добра. Ви не знаете, за кого заступаетесь. Та iстота, що сидить там, у кiмнатi, в образi найчудеснiшоi жiнки, – маленьке чудовисько, маленький василiск. Хай би вже тiкала, коли iй так не подобалось жити у вашого покiрного слуги, але нащо вона, пiдступна зрадниця, украла в мене мiй найкоштовнiший скарб, найкращого приятеля мого серця, без якого я не можу жити, не можу iснувати? Нащо вона забрала в мене майстра Блоху? Ви не розумiете, шановний, що я маю на увазi, але…

Тут майстер Блоха, що тим часом зiскочив з жабо пана Перегрiнуса i знайшов собi надiйнiше i зручнiше мiсце в його краватцi, не витримав i тоненько, глузливо засмiявся.

– О, – вигукнув Левенгук, здригнувшись, наче вiд раптового переляку, – а це що таке було? Чи менi не вчулося? Авжеж, тут, у цьому мiсцi… Ану дозвольте, вельмишановний пане Перегрiнусе!

І Левенгук пiдiйшов до самого пана Перегрiнуса й простяг руку, щоб схопити його за краватку.

Та Перегрiнус спритно ухилився, мiцно взяв його за барки й потяг до дверей, щоб без довгих балачок викинути надвiр. Якраз тiеi митi, коли Перегрiнус iз Левенгуком, що безсило борсався у нього в руках, опинилися коло порога, дверi раптом розчинилися i в сiни вскочив Георг Пепуш, а за ним пан Сваммердам.

Тiльки-но Левенгук побачив свого ворога Сваммердама, вiн напружився, вiдскочив назад i загородив собою дверi до злощасноi кiмнати, в якiй була замкнута красуня.

Побачивши це, Сваммердам дiстав з кишенi маленьку пiдзорну трубу, розсунув ii на всю довжину й почав наступати на ворога, вигукуючи:

– Боронись, проклятий, якщо в тебе вистачить мужностi!

Левенгук миттю видобув з кишенi такий самий iнструмент, теж розсунув його на всю довжину й закричав:

– Ну що ж, я готовий до зустрiчi з тобою, зараз ти вiдчуеш мою силу!

Обидва приставили пiдзорнi труби до очей i люто кинулись у двобiй. Вони завдавали один одному ударiв, то трохи зсуваючи, то знов розсуваючи свою зброю. Вони робили фiнти, паради, вольти – одне слово, застосовували всi способи фехтувального мистецтва i, видно, чимраз дужче розпалювались. Коли хтось iз них дiставав удар, то голосно ойкав, химерно пiдскакував, робив дивовижнi антраша й пiруети, як найкращий солiст паризького балету, аж поки супротивник нiби заморожував його, навiвши на нього прикорочену трубу. Коли удар дiставав другий з них, вiн робив те саме. Так вони й скаженiли навперемiну: дико вистрибували, люто кричали, кривилися, як навiженi, пiт заливав iм налитi кров’ю очi, що мало не вилазили на лоба. А оскiльки iншоi причини цього пекельного танцю, крiм тiеi, що вони дивилися один на одного в пiдзорнi труби, не можна було помiтити, то складалося враження, що це якiсь навiженi вискочили з божевiльнi. А втiм, видовище було дуже цiкаве.

Нарештi пановi Сваммердаму пощастило прогнати лихого Левенгука з його позицii перед дверима, якi вiн боронив мужньо i вперто, й перенести двобiй у глибину передпокою.

Георг Пепуш скористався цiею хвилиною, штовхнув дверi, що виявилися анi замкненими, анi взятими на засув, i прохопився в кiмнату. Але зразу ж вискочив звiдти i швидко, як вiтер, помчав геть з будинку, вигукуючи:

– Вона втекла… втекла!

Тим часом Левенгук i Сваммердам завдали разом один одному тяжкого удару, бо обидва пекельно пiдскакували й танцювали, та ще й кричали i вили так, як, може, виють хiба грiшники в пеклi.

Перегрiнус уже сушив собi голову, як би розборонити розлючених ворогiв i покласти край видовиську, настiльки ж смiшному, наскiльки й жахливому. Нарештi обидва вони помiтили, що дверi до кiмнати розчиненi навстiж, зразу забули про боротьбу й про бiль, сховали свою смертельну зброю i кинулись туди.

Коли пан Перегрiнус Тис почув, що красуня втекла з дому, у нього наче камiнь навалився на груди, i вiн почав проклинати огидного Левенгука. Раптом вiн почув на сходах голос Алiни. Вона голосно смiялася й приказувала:

– Чого тiльки не бувае на свiтi! Ну й дива… Аж не вiриться! І хто б мiг подумати!

– Що таке? – розгублено спитав Перегрiнус. – Що там знов за дива сталися?

– О любий пане Тисе! – вигукнула назустрiч йому стара. – Швиденько йдiть нагору, просто до свого покою!

І стара, лукаво хихикаючи, вiдчинила перед ним дверi його кiмнати. Коли вiн зайшов туди, то – о диво, о блаженство! – назустрiч йому кинулась прекрасна Дертье Ельвердiнк, одягнена в ту саму знадливу сукню iз срiблястоi тафти, в якiй вiн бачив ii в пана Сваммера.

– Нарештi, нарештi я знов бачу тебе, мiй солодкий друже, – прошепотiла маленька спокусниця i так палко пригорнулась до Перегрiнуса, що вiн, незважаючи на всi своi добрi намiри, не мiг не обняти ii нiжно, як тiльки вмiв. Вiн мало не зомлiв вiд захвату й щастя.

Але часто бувае, що людина якраз у хвилину невимовного блаженства раптом наткнеться носом на щось тверде i, пробуджена земним болем, опускаеться з небесного раю в грубий будень. Так сталося i з паном Перегрiнусом. А саме: вiн схилився над Дертье, щоб поцiлувати ii в солодкi уста, i з розгону вдарився своiм досить-таки показним носом об дiадему з блискучих дiамантiв, яку мала красуня носила в чорних кучерях. Гострий бiль вiд удару об гранчастi шлiфованi каменi настiльки протверезив його, що вiн звернув увагу на дiадему. А дiадема нагадала йому чарiвну Гамагею i все те, що майстер Блоха розповiдав про цю знадливу iстоту. І вiн подумав собi, що для принцеси, дочки могутнього короля, його кохання не може мати нiякоi цiни i що вся ii поведiнка, яка начебто свiдчила про палку любов до нього, насправдi була тiльки лицемiрством i оманою, якою пiдступна красуня хотiла добути в нього чарiвну блоху. Вiд цих думок кров нiби замерзла в нього в жилах, i якщо його любовне полум’я й не зовсiм погасло, то принаймнi стало не таке гаряче.

Перегрiнус лагiдно звiльнився з обiймiв красунi й тихо мовив, опустивши очi:

– Ох боже мiй! Адже ви дочка могутнього короля Секакiса, прекрасна, осяйна, благородна принцеса Гамагея! Пробачте, принцесо, що я не змiг побороти свого почуття i наробив стiльки дурниць, поводився, як божевiльний. Але ви самi, найяснiша…

– Що ти кажеш, – перебила Перегрiнуса Дертье Ельвердiнк, – що ти кажеш, мiй любий друже? Я – дочка могутнього короля? Я – принцеса? Та я ж твоя Алiна, що кохатиме тебе до божевiлля, якщо ти… але що це зi мною? Алiна, королева Голконди? Вона ж давно вже в тебе, я розмовляла з нею. Добра, мила жiнка, тiльки вже постарiла i давно втратила ту вроду, що мала, коли виходила замiж за французького генерала.[16 - В оперi «Алiна, королева Голконди» А. М. Бретона головна героiня виходить замiж за французького генерала Сент-Перi.] Горе менi! Я, мабуть, не справжня, мабуть, я нiколи не царювала в Голкондi? Горе менi!

Вона заплющила очi й захиталася. Перегрiнус поклав ii на канапу.

– Гамагея? – вела вона далi, наче сомнамбула. – Гамагея, кажеш ти? Так, я пригадую себе у Фамагустi! Власне, я була там чудесним тюльпаном… але нi, я вже тодi вiдчувала в грудях палку любовну тугу… Та годi, годi про це!

Красуня замовкла – здавалося, вона зовсiм засинала. Перегрiнус зважився на ризикований крок: спробував покласти ii зручнiше. Та тiльки-но вiн обережно взяв сонну в обiйми, як боляче вколов пальця об шпильку, непомiтну серед складок одягу. За звичкою вiн клацнув пальцями. Майстер Блоха сприйняв це як умовний знак i миттю вставив йому в зiницю мiкроскопiчне скельце.

Як i завжди, Перегрiнус побачив за роговою оболонкою очей дивне плетиво нервiв i жилок, що йшло десь у глибину мозку. Але в тому плетивi вилися ще якiсь яснi, блискучi, срiбнi нитки, мабуть, разiв у сто тоншi за найтоншу павутину, i саме тi нитки, що здавалися нескiнченними, бо тяглися з мозку в iншу невiдому царину, недосяжну навiть мiкроскопiчному оку, бувши, може, думками вищого виду, заплутували думки простiшi й приступнiшi. Перегрiнус бачив то строкатi квiтки, що набирали вигляду людей, то людей, що розчинялися в землi й потiм показувалися з неi камiнням i металами. А серед них рухалися рiзноманiтнi химернi iстоти, що безперестанку мiняли свою форму й говорили дивовижними мовами. Жодне явище не узгоджувалося з iншими, i iхнiй дисонанс нiби виливався в моторошному, жалiсливому стогонi, що розтинав повiтря. Проте саме цей дисонанс додавав ще бiльшого чару глибокiй основнiй гармонii, яка переможно виривалася назовнi i все, що здавалося роздвоеним, об’еднувала у вiчну, невимовну радiсть.

– Хай вас не бентежить, – прошепотiв майстер Блоха, – хай вас не бентежить, дорогий пане Перегрiнусе, те, що ви бачите. Це соннi думки. Може, за ними й ховаеться щось бiльше, але тепер не час його дослiджувати. Ви тiльки збудiть спокусницю, назвавши ii справжнiм iм’ям, а тодi розпитуйте ii, що вам завгодно.

Оскiльки ж красуня мала рiзнi iмена, то можна собi уявити, що Перегрiнусовi нелегко було вирiшити, котре з них справжне. Але вiн, нiтрохи не задумуючись, вигукнув:

– Дертье Ельвердiнк! Мила, люба дiвчино, невже це не облуда? Чи можливо, що ти мене справдi могла полюбити?

– Як ти можеш сумнiватися, мiй Перегрiнусе? Хiба дiвчина зважиться на те, на що зважилась я, коли серце в неi не палае коханням? Перегрiнусе, я кохаю тебе, як нiкого, i якщо ти хочеш бути моiм, то й я твоя всiею душею i лишуся в тебе тому, що не можу розлучитися з тобою, а не тому, що бажаю звiльнитися вiд дядьковоi тиранii.

Срiбнi нитки зникли, а думки, впорядкувавшись, казали: «Як це сталося? Спершу я прикидалася, що люблю його, тiльки для того, щоб вернути собi й Левенгуковi майстра Блоху, а тепер я справдi його покохала. Пiймалася у власнi тенета. Я вже не думаю про майстра Блоху, а хотiла б довiку належати цьому чоловiковi, який здаеться менi кращим за всiх, кого я досi бачила».

Можна собi уявити, яку пожежу розпалили цi думки в грудях у Перегрiнуса. Вiн опустився навколiшки перед красунею, почав палко вицiловувати iй ручки, називав ii своiм щастям, своiм блаженством, своiм божеством.

– Ну, – прошепотiла Дертье i лагiдно пригорнула його до себе, – ну, мiй милий, тепер ти, напевне, не вiдмовишся виконати прохання, вiд якого залежить не тiльки спокiй, а все життя твоеi коханоi.

– Вимагай, – мовив Перегрiнус, нiжно обiймаючи ii, – вимагай усе, що хочеш, свiте мiй, твое найменше бажання – для мене закон. Усе, що в мене е найдорожчого, я з радiстю принесу в жертву твоему коханню.

– Горе менi, – прошепотiв майстер Блоха. – Хто б подумав, що зрадливиця переможе. Я пропав!

– То слухай же, – повела далi красуня, вiдповiвши на його палкi поцiлунки, – слухай же, я знаю, як…

Раптом дверi розчинилися, i в кiмнату зайшов пан Георг Пепуш.

– Цегерiт! – у розпачi вигукнула красуня й непритомна впала на канапу.

А будяк Цегерiт кинувся до принцеси Гамагеi, схопив ii на руки i прудко, як вiтер, вискочив з кiмнати.

Цього разу майстер Блоха був урятований.




Пригода п’ята

Дивовижне слiдство i подальша мудра й розважна поведiнка пана таемного радника Кнарпантi. Думки молодих поетiв-ентузiастiв i дам-письменниць. Мiркування Перегрiнуса про свое життя i вченiсть та розважнiсть майстра Блохи. Рiдкiсна доброчиннiсть i стiйкiсть пана Тиса. Несподiваний кiнець небезпечноi i трагiчноi сцени


Ласкавий читач пригадуе, що папери пана Перегрiнуса Тиса були конфiскованi, щоб з iхньою допомогою швидше напасти на слiд злочину, який не був нiколи вчинений. Член мiськоi управи i таемний радник Кнарпантi якнайуважнiше перечитали кожну нотатку, кожен лист, навiть кожну записочку, знайдену серед тих паперiв (не поминаючи кухонних рахункiв i спискiв бiлизни, наготованоi прачцi), але в своему слiдствi прийшли до цiлком протилежних висновкiв.

А саме: член управи не знайшов у паперах жодного слова, що мiстило б у собi бодай натяк на злочин, у якому звинувачували Перегрiнуса. А видюще соколине око таемного радника Кнарпантi, навпаки, побачило в нотатках пана Перегрiнуса Тиса дуже багато такого, що свiдчило про нього як про надзвичайно небезпечну людину. Колись, iще зеленим юнаком, Перегрiнус вiв щоденник, i в тому щоденнику було безлiч сумнiвних мiсць, якi не тiльки виставляли в дуже невигiдному свiтлi напрям його думок щодо викрадання молодих жiнок i дiвчат, а й незаперечно доводили, що вiн уже не раз робив цi злочини.

Так, в одному мiсцi стояло: «Є щось високе i прекрасне в цьому «Викраденнi». Далi: «Та викрав я ту, що найкраща мiж вас». Далi: «Я викрав у нього ту Марiанну, ту Фiлiну, ту Мiньйону». Далi: «Я люблю цi викрадення». Далi: «Юлiю неодмiнно треба було викрасти, i так воно й сталося: я наслав переодягнених людей, щоб вони напали на неi пiд час прогулянки в лiсi на вiдлюднiй стежцi i забрали з собою».

Крiм цих фатальних мiсць у щоденнику, був знайдений також лист якогось приятеля з дуже пiдозрiлою фразою: «Я попросив би тебе викрасти в нього Фредерiку, де тiльки зможеш i як зможеш».

Усi наведенi речення, як i добра сотня iнших фраз, де траплялися слова «викрадення», «викрасти», «викрав», мудрий Кнарпантi не лише пiдкреслив червоним олiвцем, а й переписав, звiвши докупи, на окремий аркуш паперу. Таемний радник був страшенно задоволений своею роботою: аркуш мав дуже переконливий вигляд.

– Гляньте-но, шановний колего, – мовив Кнарпантi членовi управи, – гляньте-но, хiба я не казав? Цей Перегрiнус Тис – страшна, огидна людина, справжнiй донжуан. Хтозна, де тепер шукати бiдолашних жертв його жирування, всiх тих Марiанн, Фiлiн i як там iх ще. Далi вiдкладати не можна: треба негайно вгамувати негiдника, а то вiн своiми викраденнями вжене в сльози все благословенне мiсто Франкфурт. Уже з самих його свiдчень у щоденнику видно, якi вiн робив страшнi злочини! Гляньте ось на це мiсце, шановний пане колего, i ви самi побачите, якi жахливi задуми виношуе цей Перегрiнус.

У тому мiсцi щоденника, на яке мудрий таемний радник Кнарпантi звернув увагу члена управи, було написано: «На жаль, сьогоднi мене посiла смертельна туга». Слово «смертельна» було пiдкреслене, i Кнарпантi заявив, що людина здатна на якi завгодно злочини, коли вона тужить, що не заподiяла нiкому смертi.

Член управи ще раз сказав, що, на його думку, в паперах пана Перегрiнуса Тиса немае й натяку на будь-який злочин. Кнарпантi недовiрливо похитав головою, i тодi член управи попросив його ще раз прослухати всi тi мiсця, що iх той сам вiдзначив як пiдозрiлi, але в ширшому контекстi.

Ласкавий читач зараз переконаеться, яким високим хистом угадувати чужi намiри володiв Кнарпантi.

Член управи розгорнув злощасний щоденник i почав читати: «Сьогоднi я вдвадцяте дивився Моцартове «Викрадення iз сераля» з однаковим захватом. Є щось високе i прекрасне в цьому «Викраденнi».[17 - Йдеться про оперу Моцарта «Викрадення iз сералю».] Далi: «Квiтки, ви чудовi усi до одноi, та викрав я ту, ще найкраща мiж вас». Далi: «Я викрав у нього ту Марiанну, ту Фiлiну, ту Мiньйону, бо вiн надто входив у тi образи, фантазував про старого арфiста i сварився з Ярно[18 - Марiанна, Фiлiна, Мiньйона, арфiст Ярно – персонажi роману Й. В. Гете «Лiта науки Вiльгельма Майстера».]». «Вiльгельм Мейстер» – книжка не для тих, хто щойно встав на ноги пiсля тяжкоi нервовоi хвороби». Далi: «Юнгерове[19 - Юнгер Йоганн Фрiдрiх (1759–1797) – нiмецький драматург.] «Викрадання» – гарна комедiя. Я люблю цi викрадання, бо вони особливо пожвавлюють iнтригу». Далi: «Погано продуманий план заводить мене в глухий кут. Юлiю неодмiнно треба було викрасти, i так воно й сталося: я наслав переодягнених людей, щоб вони напали на неi пiд час прогулянки в лiсi на вiдлюднiй стежцi i забрали з собою. Я незвичайно тiшився цим новим задумом i досить широко розвинув його. Взагалi ця трагедiя була дуже цiкавою базграниною захопленого хлопчака, i я шкодую, що вкинув ii в пiч». У листi писалося: «Як часто ти, щасливцю, бачиш у товариствi Фредерiку! Мабуть, Морiц нiкого до неi не пiдпускае i всю ii увагу забирае на себе. Якби ти не був такий несмiливий i не тiкав вiд жiнок, я попросив би тебе викрасти в нього Фредерiку, де тiльки зможеш i як зможеш».

Та Кнарпантi стояв на своему. Вiн заявив, що навiть контекст не рятуе справи, бо найбiльша хитрiсть злочинця саме в тому й полягае, що вiн цi вислови так розчиняе в iнших фразах, щоб на перший погляд вени здавалися цiлком iнертними й невинними. Як на особливий зразок такоi хитростi глибокодумний Кнарпантi вказав членовi управи на один вiрш, знайдений у паперах Перегрiнуса, де йшлося про скрадливi кроки часу. Кнарпантi страшенно пишався своею прозiрливiстю, завдяки якiй зразу ж розпiзнав, що в цьому вiршi слово «викрадення» навмисне розчленовано й змiнено, щоб вiдвернути вiд нього пiдозру.

Мiська управа все-таки не захотiла провадити далi слiдство над звинувачуваним Перегрiнусом Тисом, i юристи вжили в цьому випадку вислiв, який уже тому доречно тут навести, що в казцi про майстра Блоху вiн справляе чудне враження, а оскiльки найкращою оздобою казки ми справедливо вважаемо чудесне, то не треба викидати з неi й чудне, як ще одну приемну рисочку до тiеi оздоби. Вони (тобто юристи) сказали, що в цiй справi зовсiм вiдсутнiй corpus delicti.[20 - Склад злочину (лат.).] Проте високомудрий радник Кнарпантi твердо наполягав на своему, заявляючи, що йому начхати на delictum, аби тiльки мати в руках сам corpus,[21 - Гра слiв: «corpus» означае також «людина», «особа» (лат.).] бо той corpus – небезпечний викрадач i вбивця, пан Перегрiнус Тис. Видавець просить ласкавих читачiв, необiзнаних iз юриспруденцiею, а особливо кожну з ласкавих читачок, звернутися до якогось молодого правознавця, щоб вiн пояснив iм це мiсце. Той правознавець зразу набундючиться й почне: «Юридичною мовою…» – i т. д.

Член управи вважав, що пана Перегрiнуса Тиса належить допитати тiльки з приводу нiчного випадку, про який говорили свiдки.

Перегрiнус попав у досить скрутне становище, коли член управи почав допитувати його про ту подiю. Вiн вiдчував, що як розповiсть геть усе, нiтрохи не вiдступаючи вiд правди, його розповiдь саме тому й здасться брехливою або принаймнi вкрай неймовiрною. Через те вiн i вирiшив краще взагалi нiчого не розповiдати й побудував свiй захист на тому, що, поки не виявлено самого злочину, в якому його звинувачують, вiн не вважае за потрiбне давати пояснення з приводу тих чи iнших випадкiв у своему життi. Почувши цю заяву звинувачуваного, Кнарпантi страшенно зрадiв, бо вирiшив, що вона пiдтверджуе всi його пiдозри.

Вiн досить-таки вiдверто сказав членовi управи, що той не вмiе як слiд узятися до дiла, а член управи, чоловiк недурний i розважний, зрозумiв, що коли дозволить Кнарпантi самому провадити допит, то Перегрiнусовi це не тiльки не зашкодить, а швидше може навiть вирiшити справу на його користь.

Прозiрливий Кнарпантi мав напоготовi понад сотню питань, з якими вiн напав на Перегрiнуса i на якi часто не легко було вiдповiсти. Переважно мета iхня була одна: вивiдати, що Перегрiнус думав – i взагалi все свое життя, i зокрема за тих чи iнших обставин, наприклад, записуючи пiдозрiлi слова в свiй щоденник.

Думання, вважав Кнарпантi, уже саме собою небезпечна операцiя, а в небезпечних людей воно ще небезпечнiше. Далi вiн ставив рiзнi пiдступнi питання, як, наприклад, таке: хто був той лiтнiй чоловiк у синьому сюртуку i коротко пiдстрижений, що з ним Перегрiнус торiк двадцять четвертого березня за обiднiм столом у готелi домовлявся, як краще приготувати рейнського лосося? Або: чи вiн не розумiе й сам, що всi загадковi мiсця в його паперах справедливо викликають пiдозру, а те, що лишилося незаписаним, могло бути ще пiдозрiлiшим i навiть мiстити в собi беззастережне визнання у вчиненому злочинi?

Цей спосiб допиту, та й сам таемний радник Кнарпантi видалися Перегрiнусовi такими дивними, що йому дуже захотiлося взнати справжнi думки хитромудрого крутiя.

Вiн клацнув пальцями, i слухняний майстер Блоха швиденько вставив йому в зiницю мiкроскопiчне скельце.

Думки Кнарпантi казали приблизно таке: «Я й сам нiтрохи не вiрю, що цей юнак викрав чи бодай мiг викрасти нашу принцесу, яка вже кiлька рокiв тому втекла з мандрiвним комедiантом. Але ж як було пропустити таку чудову нагоду! Як було не зчинити галасу задля власноi користi! Мiй миршавий володар збайдужiв до мене, i двiрський люд уже почав називати мене нудним мрiйником, а часто навiть дурним i банальним. А тим часом нiхто з них не переважав мене розумом i смаком, нiхто не знав так, як я, всiх тих дрiбних послуг, якими здобувають ласку у володаря. Хiба я не допомагав камердинеровi князя чистити чоботи його вельможностi? А тут як дарунок небесний звалилась на голову ця iсторiя з викраденням. Звiсткою про те, що я напав на слiд принцеси, я раптом знов вернув собi ту пошану, яку був уже втратив. Мене знов вважають розважним, мудрим, спритним, а головне, таким вiдданим володаревi, що звуть опорою держави, на якiй тримаеться весь добробут.

З цiеi справи нiчого не вийде, та й не може вийти, бо те викрадення, яке справдi вiдбулося, не вдасться приписати цьому добродiевi, але це не мае нiякого значення. Саме тому я й хочу так вимучити його своiм допитом, як тiльки зумiю. Бо чим дужче я його мучитиму, тим бiльша буде менi хвала за те, що я беру так близько до серця цю справу i так ревно дбаю про добробут свого володаря. Менi аби тiльки роздратувати цього юнака, наштовхнути його на якiсь непродуманi, задерикуватi вiдповiдi. Тодi я товсто пiдкреслю iх червоним олiвцем, додам до них належнi примiтки, i не встигне вiн зрозумiти, що й до чого, як уже постане в двозначному свiтлi, його оточить дух ненавистi, i навiть такi безстороннi й спокiйнi люди, як цей член управи, будуть настроенi проти нього. Слава вмiнню кидати чорну тiнь на найневиннiшi речi! Таким хистом мене обдарувала природа, i завдяки йому я спекуюсь усiх ворогiв, а сам розкошую далi. Менi смiшно, що мiську управу дивуе завзяття, з яким я домагаюся з’ясування iстини, бо я думаю тiльки про себе i дивлюся на всю цю справу лише як на засiб додати собi ваги в очах володаря i отримати якнайбiльше хвали й грошей. І якщо навiть iз цього нiчого не вийде, то все-таки нiхто не скаже, що моi зусилля були даремнi, а швидше визнае, що я добре зробив, уживши заходiв для того, щоб цей шахрай Перегрiнус Тис i справдi колись не викрав уже викраденоi принцеси».

Певна рiч, що Перегрiнус, прочитавши таким чином думки велемудрого таемного радника, не дав себе вивести з рiвноваги i не тiльки не роздратувався, як хотiв Кнарпантi, а влучними вiдповiдями звiв нанiвець усю його дотепнiсть. Член управи, здаеться, був цим дуже задоволений. А потiм, коли Кнарпантi урвав свiй нескiнченний допит, – головним чином тому, що йому не вистачило повiтря, – Перегрiнус з власноi волi кiлькома словами розповiв членовi управи, що дама, яку вiн того святвечора на ii невiдступне прохання принiс до себе додому, була не хто iнша, як небога оптичного майстра Левенгука, на iм’я Дертье Ельвердiнк, i що тепер вона перебувае у свого хрещеного батька, пана Сваммера, який наймае помешкання в його будинку.

Свiдчення визнали правдивим, i на цьому дивовижний процес був закiнчений.

Щоправда, Кнарпантi вимагав продовжити допит i зачитав членам управи свiй дотепний протокол, але цей шедевр викликав у всiх лише гучний смiх. А потiм члени управи ще й визнали, що було б найкраще, якби пан таемний радник Кнарпантi залишив Франкфурт i особисто вiддав своему володаревi подиву гiдний протокол як вагомий наслiдок своiх зусиль, доказ своеi проникливостi й службового запалу. Про незвичайний процес почало говорити все мiсто, i Кнарпантi, на превелику свою досаду, помiтив, що люди, зустрiвши його, гидливо кривляться й затуляють носи руками, а коли вiн сiдав до спiльного столу в готелi, сусiди вставали й пересiдали на iнше мiсце. Скоро вiн не витерпiв i виiхав з мiста. Так довелося Кнарпантi ганебно залишити поле бою, на якому вiн сподiвався зiбрати лаври.

Але те, що тут було розказано на кiлькох сторiнках, у життi забрало чимало днiв, бо ж Кнарпантi, звичайно, не змiг би за короткий час написати грубенький фолiант. А дивовижний протокол i справдi розрiсся в цiлий фолiант. Щоденний виснажливий допит Кнарпантi, його дурна, зухвала поведiнка дуже обурювали Перегрiнуса: але ще дужче псувався його настрiй вiд того, що вiн не знав нiчого про долю Дертье Ельвердiнк.

Як було сказано ласкавому читачевi наприкiнцi четвертоi пригоди, Георг Пепуш вихопив красуню з обiймiв закоханого Перегрiнуса й блискавично вискочив з нею за дверi.

Перегрiнус остовпiв з подиву й переляку. Коли ж вiн нарештi отямився й хотiв бiгти за розбiйником, колишнiм своiм приятелем, у будинку вже нiкого не було й стояла мертва тиша. Вiн насилу догукався стару Алiну, яка, човгаючи капцями, з’явилася з найдальшого покою i заявила, що вона нiчого не чула й не бачила.

Втративши Дертье, Перегрiнус мало не збожеволiв. Але майстер Блоха почав його втiшати.

– Ви ще зовсiм не знаете, – мовив вiн тоном, що пiдбадьорив би хоч якого невтiшного, – ви ще зовсiм не знаете, дорогий пане Перегрiнусе, чи справдi прекрасна Дертье Ельвердiнк залишила ваш дiм. Наскiльки я розумiюся на таких речах, вона повинна бути десь недалеко; менi здаеться, що я вiдчуваю ii присутнiсть. Та якщо ви довiряете менi, то послухайтесь моеi дружньоi поради: лишiть Дертье, хай вона робить собi що хоче. Повiрте менi, це особа вкрай мiнливого настрою: може, вона й справдi, як ви казали, тепер вас полюбила, та чи надовго? А як знов розлюбить, то ви так будете журитися, так мучитись, що, боронь боже, ще й збожеволiете, як будяк Цегерiт. Ще раз кажу вам, киньте свое самiтництво. Вам же буде краще. Чи багато ви дiвчат знали на своему вiку, що вважаете Дертье найкращою з усiх? Чи зверталися ви досi до якоiсь жiнки з словами ласки i любовi, що гадаете, буцiмто тiльки Дертье може вас покохати? Ідiть, iдiть до людей, Перегрiнусе, досвiд покаже вам, що вони кращi, нiж вам здаеться. Ви вродливий, ставний чоловiк, i я не був би розумним i прозiрливим майстром Блохою, якби не знав наперед, що вам ще усмiхнеться щастя в коханнi зовсiм не там, де ви тепер сподiваетесь.

Перегрiнус уже порушив свiй вiдлюдний спосiб життя, побувавши в громадських мiсцях, i тепер йому було не так важко вiдвiдувати товариство, якого вiн ранiше уникав. Майстер Блоха щоразу робив йому велику послугу своiм мiкроскопiчним скельцем, i Перегрiнус знов почав вести щоденник, у який записував найдивовижнiшi, найкумеднiшi контрасти мiж словами й думками, що iх вiн спостерiгав кожного дня. Можливо, видавцевi незвичайноi казки пiд назвою «Володар блiх» згодом трапиться нагода опублiкувати багато вартих уваги мiсць iз того щоденника, але тут вони б уповiльнили розповiдь i викликали б невдоволення ласкавого читача. Можна лише сказати, що чимало фраз разом з думками, якi iх супроводжували, стали стереотипними; наприклад, словам: «Будьте такi ласкавi, порадьте, що менi робити», – вiдповiдала думка: «Вiн такий дурний, що повiрить, начебто менi й справдi потрiбна його порада в справi, яку я давно залагодив, але це лестить йому!»; «Я цiлком довiряю вам!» – «Я давно знаю, що ти шахрай!» i т. д. І, нарештi, треба ще згадати, що багато людей, коли Перегрiнус дивився на них крiзь мiкроскопiчне скельце, викликали в його душi велике збентеження. Це були, наприклад, юнаки, якi все сприймали з величезним ентузiазмом i здатнi були при кожнiй нагодi розливатися iскристим потоком найгучнiших слiв. А серед них, мабуть, найпишнiше i найглибокодумнiше висловлювалися молодi поети, сповненi фантазii i генiальностi, яких обожнювали переважно дами. В одному ряду з ними стояли жiнки-письменницi, що всi глибини земного iснування, всi фiлософськi основи й пекучi проблеми громадського життя знали, як то кажуть, мов свою кишеню, i вмiли розповiсти про них такими гучними словами, наче виголошували недiльну проповiдь. Якщо Перегрiнуса здивувало, що срiбнi нитки в Гамагеiному мозку тяглися в якусь невiдому царину, то не менше вразило й те, що вiн спостерiг у мозку цих людей. Вiн, щоправда, побачив i тут дивне плетиво жилок i нервiв, але рiвночасно помiтив, що саме тодi, коли цi люди найпишномовнiше розбалакували про мистецтво й науку, про тенденцii духовного життя, тi жилки й нерви не тiльки не заглиблювались у мозок, а, навпаки, росли в зворотному напрямку, тому чiтко розпiзнати iхнi думки не було нiякоi змоги. Перегрiнус сказав про своi спостереження майстровi Блосi, що, як завжди, сидiв у складцi його краватки. Майстер Блоха пояснив, що то були зовсiм не думки, як гадав Перегрiнус, а тiльки слова, що даремно намагалися стати думками.

Багато що тiшило й смiшило тепер пана Перегрiнуса Тиса в товариствi, та й його найвiрнiший супутник, майстер Блоха, теж став зовсiм не таким поважним, як був, – вiн раптом показав себе aimable rouе, лукавим ласолюбом. Вiн не пропускав жодноi гарненькоi шийки, жодноi бiлоi потилицi i при першiй же нагодi перескакував iз свого сховку на знадливу мiсцинку, де надзвичайно спритно ухилявся вiд переслiдування тоненьких пальчикiв. Цей маневр мав подвiйну мету. По-перше, це була втiха для нього самого, а по-друге, вiн хотiв, щоб i Перегрiнус звернув погляд на принади, якi, може, затьмарять у його серцi образ Дертье. Але всi його зусилля були даремнi, бо жодна з дам, до яких Перегрiнус пiдходив тепер смiливо й невимушено, не здавалася йому такою гарною i грацiозною, як його маленька принцеса. Та найдужче його кохання до маленькоi красунi живила та обставина, що в жодноi iншоi жiнки вiн не читав у думках такого самого теплого почуття до себе, про яке чув з ii слiв. Вiн вiрив, що нiколи не забуде Дертье, i щиро казав про це, чим неабияк лякав майстра Блоху.

Одного дня Перегрiнус помiтив, що стара Алiна хитро усмiхаеться, частiше, нiж звичайно, нюхае тютюн, покашлюе, мурмоче щось незрозумiле – словом, усiею своею поведiнкою показуе, що в неi е щось на серцi i iй дуже кортить розповiсти про нього. До того ж у неi на все була одна вiдповiдь, до речi й не до речi:

– Так! Поживемо – побачимо, що воно буде!

Нарештi Перегрiнус не витримав.

– Алiно! – вигукнув вiн. – Краще скажи зразу, що там знов сталося, замiсть ходити навколо й таемниче усмiхатися.

– Ох, – мовила стара i стиснула кiстлявi кулаки, – ох, наша лялечка гарненька, наша люба голубонька!

– Про кого це ти? – сердито перебив ii Перегрiнус.

– Та про кого ж, – повела далi стара, усмiхаючись, – про кого ж, пане Тисе, як не про вашу милу принцесу, про вашу любу наречену, що сидить там, унизу, в пана Сваммера.

– Алiно, – закричав Перегрiнус, – Алiно, бий тебе сила божа, вона тут, у нашому будинку, а ти аж тепер менi кажеш про це?

– А де ж, – вiдповiла стара так само незворушно, – а де ж принцесi ще бути, як не тут, де вона знайшла свою матiр!

– Що? – вигукнув Перегрiнус. – Що ти кажеш, Алiно?

– Так, – мовила стара, високо пiднявши голову, – так, я справдi Алiна, i хтозна, що ще виявиться найближчим часом, перед вашим весiллям.

Анiтрохи не зважаючи на нетерпiння Перегрiнуса, що всiма святими заклинав ii говорити, розповiдати далi, стара спокiйнiсiнько всiлася в крiсло, дiстала табакерку, взяла з неi добру пучку тютюну, а тодi почала дуже докладно й багатослiвно доводити Перегрiнусовi, що нема бiльшоi i гiршоi вади за нетерплячку.

– Спокiй, – казала вона, – спокiй, сину мiй, тобi найпотрiбнiший, а то боюся, щоб ти не втратив усього тiеi хвилини, коли подумаеш, що вже його досяг. Перше нiж ти почуеш хоч одне слiвце, ти повинен тихенько сiсти он там, як слухняна дитина, i нi разу не перебивати мене, аж поки я скiнчу.

Що Перегрiнус мав робити? Вiн слухняно сiв, як наказувала йому стара, i почув вiд неi багато чудного й дивовижного.

За ii словами, панове Сваммердам i Левенгук билися ще й у кiмнатi, до того ж страшенно товклися й галасували. Потiм раптом усе затихло, а натомiсть почувся глухий стогiн. Стара вже злякано подумала, що котрийсь iз них смертельно поранений, та коли вона зацiкавлено поглянула в шпарку вiд ключа, то побачила зовсiм iнше, нiж сподiвалася. Сваммердам з Левенгуком схопили Георга Пепуша i так терли й давили його кулаками, що вiн ставав дедалi тонший i тонший. То його стогiн так ii був налякав. Коли нарештi Пепуш став тонкий, як стеблина будяка, вони спробували просунути його крiзь шпарку вiд ключа. Уже половина тiла бiдолашного Пепуша перевiсилася в передпокiй, коли стара, охоплена жахом, кинулась навтiки. Скоро пiсля того вона почула гучний регiт i побачила, як маги цiлком мирно виводили з дому Пепуша вже в його природному виглядi. А на порозi кiмнати стояла прекрасна Дертье i манила до себе стару. Вона якраз мала вбиратися й хотiла, щоб та iй допомогла.

Стара не могла набалакатись про силу-силенну суконь, якi маленька красуня дiставала з усiляких старих шаф i показувала iй. Сукнi були пишнi, багатi, одна краща за одну. А такi коштовностi, як вона там бачила, казала стара, можуть бути хiба в iндiйськоi принцеси. У неi й досi болять очi вiд iхнього блиску.

Далi стара розповiла, як вони, поки ii голубонька одягалася, розмовляли то про те, то про се, як вона згадала покiйного пана Тиса й колишне веселе життя в цьому домi i як, нарештi, дiйшла до своiх померлих родичiв.

– Ви знаете, – казала стара, – ви знаете, любий пане Тисе, що я нiкого так не шаную, як свою покiйну хрещену матiр, дружину вибивача. Вона побувала в Майнцi i, здаеться, навiть у Індii i вмiла молитися й спiвати по-французькому. І хоч це вона захотiла, щоб мене назвали нехристиянським iм’ям Алiна, я вiд щирого серця прощаю небiжчицi, бо саме вiд неi я навчилася делiкатних манер, гречностi й красномовства. Коли я вже багато всього розповiла про хрещену матiр, принцеса почала мене розпитувати про моiх батькiв, про дiда з бабою i так усе далi й далi, про цiлий мiй родовiд. Я вилила перед нею всю душу, розповiла iй щиро, що моя мати була майже така сама гарна, як я, хоч нiс мала гiрший, бо я свiй успадкувала вiд батька, i взагалi вiн у мене такоi форми, як був у його роду споконвiку. Потiм почала розказувати iй, як я на храму танцювала нацiональний танок iз сержантом Геберпiпом i як надягла блакитнi панчохи з червоними клинцями. Господи! Що там казати, всi ми люди грiшнi. Та якби ви побачили, пане Тисе, що було далi! Спершу принцеса, слухаючи мене, хихотiла й смiялася, аж весело було дивитися на неi, а потiм потроху затихла i втупилася в мене таким дивним поглядом, що менi аж моторошно стало. І ви тiльки подумайте, пане Тисе, не встигла я й озирнутися, як вона раптом падае передi мною навколiшки, хоче неодмiнно поцiлувати мою руку й вигукуе: «Так, це ти, тепер я впiзнаю тебе, звичайно, це ти!» Я була спантеличена до краю. Коли ж я спитала, що це мае означати… – І стара замовкла.

Перегрiнус почав просити ii швидше розповiсти все до кiнця, проте вона спокiйно, неквапом узяла велику пучку тютюну й сказала:

– Стривай, синку, не поспiшай поперед батька в пекло. Всьому свiй час i пора!

Перегрiнус ще дужче напосiвся на неi, йому кортiло почути, що ж було далi, але вона раптом весело зареготала. Перегрiнус, насупившись, нагадав iй, що його кiмната – не сцена, а вiн – не хлопчисько, якого можна морочити дурними жартами. Та стара вперлася кулаками в боки i аж заходилася вiд смiху. Вогненно-червоний колiр ii обличчя перейшов у приемний темно-вишневий, i Перегрiнус уже хотiв хлюпнути iй в лице склянку води, коли вона якось опанувала себе й насилу повела далi.

– Ну хiба можна, – мовила вона, – хiба можна не смiятися з того дурненького дiвчиська! Нi, такого кохання немае бiльше нiде в свiтi! Ви тiльки подумайте, пане Тисе… – І стара знов зареготала.

Перегрiнус почав уже втрачати терпець. Нарештi вiн насилу випитав у неi, що маленьку принцесу посiла божевiльна думка, буцiмто вiн, Перегрiнус Тис, прагне одружитися з старою Алiною, i iй, старiй, довелося врочисто пообiцяти, що вона вiдмовить йому.

Перегрiнусовi здалося, що вiн заплутався в якiйсь вiдьомськiй павутинi. Йому стало так моторошно, що навiть у старiй щирiй Алiнi вiн почав уже вбачати примару, вiд якоi треба якнайшвидше тiкати.

Але стара не пустила його, сказала, що iй треба негайно довiрити йому одну рiч, яка стосуеться принцеси.

– Тепер я вже певна, – таемниче сказала стара, – тепер я вже певна, що над вами, любий пане Перегрiнусе, зiйшла щаслива зiрка, прекрасна i ясна, але тiльки вiд вас залежить, чи вона вам свiтитиме й далi. Коли я почала запевняти принцесу, що ви в неi нестямно закоханi i навiть гадки не маете одружуватися зi мною, вона заявила, що не повiрить у це i не вiддасть вам своеi чарiвноi руки, поки ви не виконаете одного ii бажання, яке вона давно вже виношуе в глибинi серця. Принцеса каже, що ви прихистили в себе ii служника, маленьке, гарнесеньке негреня, яке втекло вiд неi. Я почала заперечувати iй, бо знала б, якби в нас хтось такий був, але вона каже, буцiмто хлопченя таке малесеньке, що може жити в горiховiй шкаралущi. Оце саме негреня…

– Нiчого не вийде! – вигукнув Перегрiнус, який давно здогадався, до чого веде стара, i стрiмголов вибiг з кiмнати, а потiм i з дому.

За давнiм, повсюдним звичаем, герой повiстi у хвилину великого душевного хвилювання бiжить у лiс або принаймнi у вiдлюдний гайок. Звичай цей добрий тому, що вiн не вигаданий, так i бувае в життi. Тому й пан Перегрiнус зробив не iнакше: вискочивши з свого дому на Кiнському ринку, вiн бiг, не зупиняючись, аж поки вибiг за мiсто й досяг найближчого гаю. Далi, оскiльки в жодному гаю з романтичноi повiстi не бракуе нi шелесту листя, нi шепоту й зiтхань вечiрнього вiтерця, нi дзюркоту струмочкiв, нi мерехтiння хвильок i т. д., то, звичайно, й Перегрiнус знайшов усе це в своему сховку. Сiвши на порослий мохом камiнь, до половини занурений у чистi, як дзеркало, води струмка, який шемрiв i хлюпотiв хвильками навколо нього, Перегрiнус твердо вирiшив обмiркувати чудну пригоду, що спiткала його останнiм часом, i знайти арiаднину нитку, яка б вивела його з цього лабiринту найдивовижнiших загадок.

Бувае, що шелест листя, який то затихне, то здiйметься знов, одноманiтне дзюрчання води в струмку, рiвномiрний стукiт млина вiддалiк зiллються в один тон, i думки настрояться на нього, вже не снуються без ладу й ритму, а формуються в чiтку мелодiю. Так i Перегрiнуса, коли вiн трохи посидiв у цьому чарiвному куточку, огорнув тихий, споглядальний настрiй.

– Їй-богу, – мовив Перегрiнус сам до себе, – iй-богу, навiть автор фантастичних казок не видумав би таких неймовiрних, заплутаних пригод, якi я насправдi пережив за цих кiлька днiв. Краса, захват, кохання iдуть назустрiч самiтниковi, що уникае жiнок, i одного погляду, одного слова досить, щоб запалити в його грудях полум’я, мук якого вiн так боявся, не знаючи iх! Але мiсце, час, усi обставини появи невiдомоi, знадливоi iстоти такi таемничi, що за ними явно видно дiю якихось чарiв, а зразу ж по тому маленька, нiкчемна комаха, яку звичайно зневажають, виявляе свою вченiсть, розум, навiть магiчну силу. І ця комаха говорить про речi, незбагненнi звичайному людському глуздовi, як про щось таке, що тисячi разiв трапляеться в нашому життi, скрiзь i всюди, за мискою печенi й за пляшкою вина. Може, я надто близько пiдiйшов до махового колеса, яке рухають похмурi, невидимi сили, i воно захопило мене в свою круговерть? Чи такi дива, зненацька звалившись на людину, не доводять ii до божевiлля? А тим часом я дуже добре почуваю себе. Mене вже навiть не дивуе, що король блiх вирiшив шукати в мене захистку, а за це довiрив менi таемницю, яка дае менi змогу читати прихованi людськi думки i таким чином ставить мене понад усякою життевою облудою. Але куди приведе, куди зможе привести все це? Що, як за химерною личиною блохи ховаеться лихий демон, який хоче заманити мене в своi тенета й занапастити, хоче позбавити мене щастя кохання, що може сяйнути менi тiльки тодi, коли я володiтиму Дертье? Чи не краще було б зараз-таки спекатись цього малого чудовиська?

– Це була дуже негарна думка, – перебив розмову Перегрiнуса з самим собою майстер Блоха, – дуже негарна, пане Перегрiнусе Тисе! Ви вважаете, що таемниця, яку я вам довiрив, так мало варта? Хiба вам цей подарунок не вдаеться найпереконливiшим доказом моеi щироi приязнi? Сором вам, що ви такi недовiрливi! Ви дивуетесь, що маленька комашка, яку всi зневажають, мае такий розум i таку силу духа, але ваш подив – ви вже даруйте менi – свiдчить дише про вашу недостатню освiту. Я б радив вам почитати, що сказано в грецького фiлософа Фiлона[22 - Фiлон Александрiйський (прибл. 25 р. до н. е. – 50 р. н. е.) – римський фiлософ-мiстик, вважаеться автором твору «Про розум комах».] чи хоча б у трактатi Єронiма Рорарiуса[23 - Popapiуc Єронiм (1485–1556) – iталiйський вчений церковник, написав працю «Двi книги про те, що тварини користуються розумом краще, нiж люди».] «Quod animalia bruta ratione utantur melius homine»[24 - Чому нерозумнi живi iстоти краще користуються розумом, нiж люди (лат.).] або в його ж «Oratio pro muribus»[25 - Промови на захист мишей (лат.).] про душу тварин, яка мислить i керуе своiми вчинками. Вам слiд було б також дiзнатися, що думали про розумовi здiбностi тварин Лiпсiус[26 - Лiпсiус Юстус (1547–1606) – нiдерландський фiлософ, вважав, що тварини, як i люди, мають свiдомiсть.] i великий Лейбнiц[27 - Лейбнiц Готфрiд Вiльгельм (1646–1716) – видатний нiмецький вчений i фiлософ вважав, що тварини мають душу i пам’ять, хоч i не вiрив у iх розум.] або що сказав про душу тварин вчений i мудрий рабин Маймонiд.[28 - Маймонiд Мойсей Бен Маймун (1135–1204) – еврейський фiлософ, не вiрив у розум тварин, але вважав, що вони мають волю.] Тодi ви навряд чи вважали б мене через мiй розум за лихого демона або мiряли б духовну потугу фiзичними розмiрами тiла. Менi здаеться, що ви, врештi, схиляетесь до смiховинного твердження iспанського лiкаря Гомеса Перейри,[29 - Перейра Гомес (бл. 1500 —?) – iспанський вчений. Гофман переказуе його думку з твору «Антонiна Маргарита про безсмертя душi» (1554).] який вбачае в тваринах тiльки по-мистецькому зробленi машини, що не вмiють думати, не мають своеi волi i рухаються автоматично, як заведенi. Але нi, я не вiрю, що ви можете дiйти до такоi банальностi, ласкавий пане, i твердо переконаний, що завдяки моiй скромнiй особi ви давно вже вдосконалили свiй свiтогляд. Далi, я не зовсiм розумiю, що ви звете дивом, вельмишановний пане Перегрiнусе, або як ви можете дiлити на дивовижнi й звичайнi тi явища нашого буття, якi, власне, i е нашою другою природою, бо вони нас, а ми iх взаемно зумовлюемо. Якщо ж вас дивуе щось лише тому, що вам такого нiколи ще не траплялося, чи тому, що вам не вдаеться побачити зв’язку мiж причиною i наслiдком, то виннi тут тiльки природна чи набута внаслiдок хвороби недосконалiсть вашого погляду, яка обмежуе вашу можливiсть пiзнання. Але – ви вже даруйте менi, пане Тисе, – найсмiшнiше тут те, що ви самi хочете роздiлити себе на двi частини, з яких одна визнае так званi дива i охоче вiрить у них, а друга, навпаки, страшенно чудуеться з того визнання й тiеi вiри. Ви коли задумувались над тим, що вiрите в сни?

– Ну що ви, – перебив Перегрiнус маленького оратора, – ну що ви, любий мiй! Як ви можете говорити про сни, коли це тiльки наслiдок якогось фiзичного чи духовного розладу в нашому органiзмi!

На цi слова пана Перегрiнуса Тиса майстер Блоха тоненько, глузливо засмiявся.

– Бiдолашний пане Тисе, – сказав вiн трохи збентеженому Перегрiнусовi, – бiдолашний дане Тисе, невже ви такi темнi, що не бачите, яка це немудра думка? Вiдтодi, як хаос ущiльнився в придатну для формування матерiю, – а це сталося досить давно, – свiтовий дух лiпить усi образи з цiеi матерii, i з неi ж таки виникають i сни з своiми картинами. А тi картини – не що iнше, як начерки того, що було, а може, й того, що буде, якi дух швидко накидав собi на втiху, коли тиран, що зветься тiлом, звiльняе його вiд рабськоi служби в себе. Але тут не час i не мiсце сперечатися з вами й пробувати переконати вас; та, може, з цього й не було б нiякоi користi. Одне тiльки я хотiв би ще вам вiдкрити.

– Кажiть чи мовчiть, – вигукнув Перегрiнус, – кажiть чи мовчiть, любий майстре, як ви вважаете за краще, бо я вже переконався, що хоч якi ви маленькi, а розуму й глибоких знань у вас куди бiльше, нiж у мене! Ви викликаете в мене безмежне довiр’я, хоч я й не зовсiм розумiю вашi приповiстi.

– То знайте ж, – знов озвався майстер Блоха, – знайте ж, що ви зовсiм по-особливому вплутанi в iсторiю принцеси Гамагеi. Сваммердам i Левенгук, будяк Цегерiт i принц п’явок, а крiм того, ще й генiй Тетель, – усi прагнуть заволодiти прекрасною принцесою, та й сам я мушу признатися, що, на жаль, мое давне кохання теж прокинулось, i я мiг бути таким дурнем, що подiлився б своею владою з милою зрадницею. Але ви, пане Перегрiнусе, ви тут головна дiйова особа, без вашоi згоди прекрасна Гамагея не може належати нiкому. Якщо ви хочете довiдатися про глибшi, справжнi рушiйнi сили цiеi iсторii, яких я сам не знаю, то поговорiть про це з Левенгуком, бо вiн до всього доскiпався i напевне пробалакаеться, коли ви наберетесь мужностi й добре насядете на нього.

Майстер Блоха хотiв ще щось казати, коли це раптом з-за дерев вискочив якийсь чоловiк i люто накинувся на Перегрiнуса.

– Ага! – крикнув Пепуш (бо це був вiн), нестямно вимахуючи руками. – Ага, зрадливий, пiдступний друже! Я таки знайшов тебе! Знайшов цiеi фатальноi хвилини! Ставай же, пробий цi груди або сам упадеш вiд моеi руки!

І Пепуш вихопив з кишенi два пiстолi, один тицьнув у руки Перегрiнусовi, а сам з другим став у позу й вигукнув:

– Стрiляй, боягузе!

Перегрiнус також став у позу, але заявив, що нiяка сила в свiтi не примусить його зробити таку страшну дурницю – стрiлятися з своiм единим приятелем, та ще й без видимоi на те причини. Принаймнi вiн нiзащо не поважиться перший на життя приятеля.

У вiдповiдь на це Пепуш дико зареготав, i тiеi ж митi куля вилетiла з його пiстоля i прострелила Перегрiнусовi капелюх. Перегрiнус, не пiдiймаючи капелюха, що впав додолу, мовчки дивився на приятеля. Пепуш на кiлька крокiв пiдступив до Перегрiнуса й глухо пробурмотiв:

– Стрiляй!

Тодi Перегрiнус швидко розрядив свого пiстоля в повiтря.

Георг Пепуш голосно зойкнув, як божевiльний, кинувся на груди Перегрiнусовi й жалiсливо, нестямно закричав:

– Вона помирае… помирае з кохання до тебе, нещасний… Поспiшай… рятуй ii… ти можеш ii врятувати! Врятуй ii для себе, а менi дай загинути в незмiрному розпачi!

І Пепуш помчав геть так прудко, що за хвилину Перегрiнус згубив уже його з очей.

В Перегрiнуса аж в грудях похололо. Вiн подумав, чи не сталося справдi з маленькою принцесою якогось страшного лиха, що його приятель дiйшов до такого божевiлля, i чимдуж поспiшив назад у мiсто.

Вдома стара Алiна, голосячи, сказала йому, що бiдолашна принцеса раптом тяжко занедужала i, мабуть, скоро помре. Старий пан Сваммер щойно сам пiшов по найславетнiшого у Франкфуртi лiкаря.

Пригнiчений горем, Перегрiнус тихенько зайшов до кiмнати Сваммера, яку йому вiдчинила стара. Маленька красуня, блiда, непорушна, як мрець, лежала на канапi, i Перегрiнус аж тодi почув ii тихий подих, коли став навколiшки i схилився над нею. Тiльки-но Перегрiнус узяв холодну, як крига, руку хвороi, на ii блiдих устах заграла болiсна усмiшка, i вона прошепотiла:

– Це ти, мiй солодкий друже? Ти прийшов, щоб ще раз побачити ту, що так невимовно тебе кохае? Ох! Того вона й помирае, що не може дихати без тебе!

Перегрiнус, не тямлячи себе з тяжкого горя, почав запевняти красуню, що й вiн ii безмежно кохае i що вiн усiм на свiтi ладен пожертвувати для неi. Слова перейшли в поцiлунки, а в поцiлунках, як подих кохання, знов почулися слова.

– Ти знаеш, – так звучали тi слова, – ти знаеш, мiй Перегрiнусе, як палко я тебе кохаю. Я можу бути твоя, а ти мiй, я можу миттю видужати, i ти побачиш мене квiтучою, у всiй пишнотi молодоi вроди. Як квiтка, напоена вранiшньою росою, я радiсно пiдiйму похилену голову, але вiддай менi полоненого, мiй любий, коханий Перегрiнусе, а то я на твоiх очах помру в невимовних муках! Перегрiнусе… я бiльше не можу… всьому кiнець…

І красуня, що була трохи пiдвелася в постелi, знов опустилася на подушки. Груди ii бурхливо пiдiймалися й опадали, наче в смертельнiй агонii, уста посинiли, очi, здавалося, погасли. Охоплений божевiльним страхом, Перегрiнус схопився за краватку, проте майстер Блоха сам стрибнув на бiлу шию красунi й голосом, у якому бринiв безмежний сум, вигукнув:

– Я пропав!

Перегрiнус простяг руку, щоб схопити майстра, але раптом нiби якась сила втримала його, i в головi з’явилися зовсiм iншi думки, нiж тi, що володiли ним досi.

«Як, – подумав вiн, – ти хочеш вiроломно зрадити того, кому обiцяв свою охорону, зрадити через те, що ти слабка людина, що тебе посiла божевiльна пристрасть, що в туманi палкоi жаги тобi здаються правдою слова, якi можуть бути тiльки хитрою облудою? І через те ти хочеш закувати в кайдани вiчного рабства вiльний, мирний, маленький народ, через те хочеш остаточно згубити свого приятеля единого, в якого слова не розбiгаються з думками? Нi… нi, опам’ятайся, Перегрiнусе! Краще померти, нiж зрадити!»

– Дай… полоненого… Я помираю! – затинаючись, ледь чутним голосом мовила маленька красуня.

– Нi! – вигукнув Перегрiнус, в дикому розпачi хапаючи ii в обiйми. – Нi… нiколи! Але дай менi з тобою померти!

Тiеi митi почувся пронизливий мелодiйний звук, нiби задзвонили маленькi срiбнi дзвоники, губи й щоки в Дертье раптом порожевiли, вона схопилася з канапи i, судомно регочучи, застрибала по кiмнатi, наче ii вкусив тарантул.

Перегрiнус з жахом дивився на те моторошне видовисько, з жахом дивився на нього й лiкар, що, мов закам’янiлий, зупинявся на порозi, загородивши дорогу пановi Сваммеру, який iшов за дим.




Пригода шоста

Чудернацькi витiвки мандрiвних штукарiв у винарнi, що скiнчилися добрячою бiйкою. Трагiчна iсторiя кравчика iз Саксенгаузена. Як Георг Пепуш дивуе чесних людей. Гороскоп. Приемний двобiй знайомих у Левенгуковiй кiмнатi


Всi, хто проходив повз винарню, зупинялися, витягали шиi i заглядали у вiкна. Людей збиралося все бiльше, вони все дужче товклися й штовхалися, все гучнiше гомонiли, смiялися, галасували й реготали. Причиною цього шарварку були двое незнайомих, що зайшли до винарнi. І обличчям, i одягом, усiм своiм виглядом вони були не схожi на тутешнiх людей, якiсь i бридкi, й смiшнi воднораз, а вже таких чудернацьких штук, як вони виробляли, нiхто ще зроду не бачив. Один iз них, старий, брудний i неприемний, був одягнений у довгий, дуже вузький сюртук iз тьмяно-чорноi лискучоi матерii. Вiн то видовжувався й тоншав, то стискався й ставав коротким товстуном, та ще й звивався, як хробак. Другий, з високого зачiскою, в строкатому шовковому пiджаку й таких самих штанях, з великими срiбними застiбками, схожий на дженджика з другоi половини вiсiмнадцятого сторiччя, раз по раз пiдлiтав угору до стелi й плавно опускався назад, хрипким голосом наспiвуючи немелодiйнi пiснi якоюсь зовсiм невiдомою мовою.

За словами господаря, обидва вони, один за одним, зайшли до винарнi як поряднi, скромнi вiдвiдувачi й замовили вина. Тодi почали все пильнiше й пильнiше приглядатися один до одного й розбалакалися. Хоч нiхто з гостей не розумiв iхньоi мови, проте з тону i з жестiв видно було, що вони сперечаються, i дедалi завзятiше.

Раптом вони повставали, набрали теперiшнього свого вигляду й заходилися виробляти тi химернi штуки, що збирали все бiльше глядачiв.

– Той чоловiк, – вигукнув хтось iз глядачiв, – той чоловiк, що так гарно пiдлiтае й опускаеться, мабуть, i е годинникар Деген з Вiдня,[30 - Цей годинникар на початку XIX ст. кiлька разiв намагався пiднятися в повiтря, але невдало.] який винайшов лiтальну машину i раз по раз падае з нею сторч головою!

– Е нi, – мовив хтось iнший, – це не лiтун Деген. Я б швидше додумав, що це кравчик iз Саксенгаузена, якби не знав, що бiдолаха згорiв.

Не знаю, чи ласкавому читачевi вiдома iсторiя кравчика iз Саксенгаузена. Ось вона.




Історiя кравчика iз Саксенгаузена


Якось у недiлю тихий, побожний кравчик iз Саксенгаузена, по-святковому прибраний, iшов з церкви зi своею любою дружиною. Надворi було холодно, увечерi кравчик нiчого не iв, крiм половинки м’яко звареного яйця й квашеного огiрочка, а вранцi тiльки випив чашечку кави, i тепер йому аж млосно ставало. А крiм того, вiн у церквi спiвав, не шкодуючи голосу. От i захотiлося кравчиковi випити чарочку шлунковоi. Цiлий тиждень вiн пильно працював i шанував свою любу дружину, навiть пошив iй iз клаптiв, що валялися пiд лавою, гарну спiдницю. Тому люба дружина ласкаво дозволила йому зайти до аптеки й зiгрiтися чарочкою. Кравчик так i зробив: зайшов до аптеки й попросив чарку шлунковоi. Недосвiдчений учень, що лишився в аптецi, бо рецептарiус i провiзор, одне слово, всi розумнiшi люди десь вийшли, помилився й дiстав з полицi заткнуту пляшку, в якiй був зовсiм не шлунковий елiксир, а пальний газ, що ним наповнюють повiтрянi кулi. От його вiн i налив кравчиковi повну чарку. Той, не довго думаючи, пiднiс чарку до рота й почав жадiбно ковтати газ, як смачний напiй. Та враз вiн вiдчув себе якось дивно, наче в нього за плечима виросли крила або хтось заходився гратися ним, як м’ячем. Бо вiн почав то пiдiйматися вгору, то опускатися, i все вище й вище, до самоi стелi.

– О господи! – вигукнув вiн. – Як це я став таким гарним танцюристом!

А учень аж рота роззявив з подиву. Раптом хтось так рвучко вiдчинив дверi, що вiкно навпроти розчахнулося. Тiеi ж митi сильний протяг пiдхопив кравчика, i вiн швидко, як вiтер, вилетiв у вiдчинене вiкно; так його бiльше нiхто й не бачив. Минуло багато часу, i якось саксенгаузенцi побачили ввечерi на небi вогненну кулю, що своiм слiпучим блиском осяяла всю мiсцевiсть навколо, а потiм, пригасаючи, впала на землю. Всi хотiли знати, що то впало, побiгли на те мiсце, але не знайшли там нiчого, тiльки маленьку купку попелу та ще поряд шпеник з пряжки вiд черевика, клаптик жовтого квiтчастого атласу i якусь гарну рiч, схожу на головку вiд цiпка. Всi задумались, як такi речi могли впасти з неба у вогненнiй кулi. Коли це надiйшла й люба дружина зниклого кравчика, i, тiльки-но глянувши на знайденi речi, заломила руки, й розпачливо заголосила:

– Ой лишенько! Та це ж шпеник з пряжки мого любого чоловiка! Ой лишенько! Та це ж клаптик iз святкового жилета мого любого чоловiка! Ой лишенько! Та це ж головка вiд цiпка мого любого чоловiка!

Проте якийсь великий вчений пояснив, що та головка зовсiм не головка, а метеорит, або ж невдатне космiчне тiло. Таким чином саксенгаузенцям i всьому свiтовi стало вiдомо, що бiдолашний кравчик, якому аптекарський учень дав пального газу замiсть шлунковоi горiлки, згорiв у небi i впав на землю метеоритом, або ж невдатним космiчним тiлом.




Кiнець iсторii кравчика iз Саксенгаузена


Кельнеровi нарештi набридло дивитися, як чудернацький незнайомець безперестанку то довшае, то коротшае, не звертаючи на нього нiякоi уваги, i вiн поставив йому пiд самий нiс замовлену пляшку бургундського. Незнайомець негайно вп’явся в пляшку i не вiдiрвався вiд неi, поки не висмоктав ii до останньоi краплi. Потiм, мов непритомний, майже не рухаючись, повалився в крiсло.

Гостi вражено дивилися, як вiн, поки пив, дедалi бiльше роздимався i нарештi став такий товстий, що геть утратив людську подобу. Лiтальний апарат другого теж начебто почав виходити з ладу, i незнайомець, знесилившись i засапавшись, хотiв уже зовсiм опуститися додолу, та тiльки-но помiтив, що його супротивник лежить ледь живий, як миттю вискочив на нього й заходився щосили гамселити його кулаками.

Проте господар вiдтяг напасника й заявив, що негайно ж витурить його з винарнi, якщо вiн не втихомириться. Показувати своi штуки вони можуть скiльки завгодно, але сваритися й битись, як вуличним розбишакам, вiн iм не дозволить.

Незнайомцевi, який умiв лiтати, видно, не дуже сподобалося, що господар вважае його за штукаря. Вiн заявив, що не мае нiякого стосунку нi до самих нiкчемних фiглярiв, нi до iхнього сумнiвного мистецтва. Вiн, мовляв, колись був балетмейстером у театрi одного славетного короля, а тепер став дотепником без постiйного мiсця працi i, вiдповiдно до свого фаху, зветься Legеnie.[31 - Генiй (франц.)] А що вiн, охоплений справедливим гнiвом на того негiдника, пiдстрибував вище, нiж годиться, то це вже його справа i бiльше нiчия.

Господар сказав, що все це не виправдуе бiйки. У вiдповiдь дотепник заявив, що коли б господар знав, який то лихий i пiдступний чоловiк, то й сам був би радий, щоб йому добре полатали боки. Вiн служив колись на французькiй митницi, а тепер живе з того, що голить людей, пускае кров i ставить банки; звати його мосье П’явка. Незграбний, недолугий, ненажерливий, вiн усiм заступае шлях. Мало того, що той нiкчема всюди, де тiльки з ним зустрiнеться, перехоплюе й випивае перед самим носом у нього вино, як оце тепер, – вiн, падлюка, ще й поставив собi за мету нi бiльше нi менше, як вiдбити в нього красуню наречену i забрати ii з Франкфурта.

Митник чув усе, що казав про нього дотепник; вiн блимнув на нього маленькими, лютими очицями й звернувся до господаря:

– Не вiрте, пане господарю, жодному слову з того, що тут набалакав цей вiшальник, цей дурний дженджик. Аякже, гарний менi балетмейстер, що наступае своiми незграбними, як у слона, лапами на тендiтнi нiжки танцюристок, а пiд час пiруетiв вибивае режисеровi, що стоiть бiля кулiси, кутнього зуба й бiнокля з рук! І вiршi в нього такi самi незугарнi, як i ноги, стопи кульгають, немов п’янi, а замiсть думок – суцiльна каша. І цей базiка, цей хвалько думае, що як йому часом щастить важко знятися вгору, як оспалому гусаковi, то красуня мае стати його нареченою!

– Ти зараз вiдчуеш, як той гусак дзьобаеться, клятий хробаку! – розлючено крикнув дотепник i знов кинувся до митника.

Але господар мiцно схопив його ззаду й викинув у вiкно, на превелику втiху юрбi, що зiбралася на вулицi.

Як тiльки дотепник опинився надворi, мосье П’явка зразу ж набрав колишнього вигляду – став таким самим скромним, солiдним добродiем, як був тодi, коли зайшов до винарнi. Натовп вирiшив, що це вже не той чоловiк, який умiв так подовжувати i вкорочувати свое тiло, i розiйшовся. Митник ввiчливо подякував господаревi, що той оборонив його вiд дотепника, i на доказ своеi вдячностi запропонував безкоштовно поголити його таким легким, приемним способом, як його ще зроду нiхто не голив. Господар помацав пiдборiддя, i воно здалося йому зарослим i колючим, тому вiн погодився на пропозицiю мосье П’явки. Митник узявся до роботи дуже вправно, але зненацька так рiзонув господаря по носi, що з нього заюшила кров. Господар, побачивши в цьому лихий намiр, сердито зiрвався на ноги, схопив митника, i той так само швидко вилетiв у дверi, як дотепник у вiкно. Невдовзi пiсля того в сiнях почувся страшний галас; господар, насилу встигнувши залiпити трутом порiзаного носа, вибiг поглянути, що за дiдько знову зчинив там гармидер.

Як же вiн здивувався, побачивши в сiнях юнака, що однiею рукою тримав за петельки дотепника, а другою митника й люто кричав:

– Ага, сатанинське кодло, ти менi бiльше не станеш на дорозi, не вкрадеш у мене Гамагеi!

Очi в юнака були витрiщенi й горiли диким полум’ям.

А дотепник i митник, перебиваючи його, верещали:

– Рятуйте… Рятуйте нас вiд божевiльного, пане господарю! Вiн уб’е нас… Вiн нас iз кимось сплутав!

– Що ви робите, – вигукнув господар, – що ви робите, любий пане Пепуше? Вас цi диваки чимось образили? А може, ви справдi з кимось iх сплутали? Це балетмейстер, пан Legеnie, а це митник, пан П’явка.

– Балетмейстер Legеnie?… Митник П’явка?… – глухо проказав Пепуш. Вiн неначе прокинувся зi сну й приходив до тями.

Тим часом iз зали вийшло ще двое поважних городян, якi так само знали пана Георга Пепуша, й теж почали вмовляти його заспокоiтись i вiдпустити кумедних чужинцiв.

– Балетмейстер Legеnie?… Митник П’явка?… – ще раз проказав Пепуш i безсило опустив руки.

Чужинцi, звiльнившись, чимдуж чкурнули надвiр, i перехожi на вулицi вражено побачили, як дотепник знявся в повiтря й полетiв геть понад дахом будинку, що стояв навпроти, а голяр зник у калюжi, що утворилася пiсля дощу мiж брукiвкою якраз перед дверима винарнi.

Городяни завели зовсiм розгубленого Пепуша до зали й запросили його випити з ними пляшку доброго вина. Пепуш не дуже опирався й залюбки скуштував шляхетного напою, хоч i сидiв, немов закам’янiлий, не озиваючись жодним словом. Нарештi обличчя його прояснiло, i вiн привiтно мовив:

– Ви добре зробили, моi любi друзi й приятелi, що не дали менi на мiсцi вбити негiдникiв, якi були в моiх руках. Але ви не знаете, якi небезпечнi iстоти ховалися за тими чудернацькими масками.

Пепуш замовк, i можна собi уявити, як напружено, з якою цiкавiстю чекали городяни, яку ж вiн таемницю iм вiдкрие. Господар також сiв до них, i всi трое, поклавши лiктi на стiл i збившись головами докупи, затамували подих, щоб не пропустити жодного слова з його розповiдi.

– Бачите, – повiв далi пан Георг Пепуш тихо й урочисто, – бачите, люди добрi, той, кого ви звете балетмейстером Legеnie, насправдi не хто iнший, як лихий, незграбний генiй Тетель, а той, кого ви вважаете за митника П’явку, – мерзенний кровопивця, огидний принц п’явок. Обидва вони, щоб ви знали, закохалися в принцесу Гамагею, прекрасну дочку могутнього короля Секакiса, i обидва з’явилися сюди, щоб вiдбити ii в будяка Цегерiта. Але це найбезглуздiша iдея, на яку здатна тiльки дурна голова, бо, крiм будяка Цегерiта, на цiлому свiтi е лише одна iстота, що може володiти принцесою Гамагеею, та й то ще хтозна, чи не даремно вона боротиметься за принцесу з будяком Цегерiтом. Бо скоро будяк Цегерiт зацвiте опiвночi у всiй своiй красi i силi, i тiеi хвилини, коли вiн помре в коханнi, засяе вранiшня зоря вищого життя. А будяк Цегерiт – це я, той, що стоiть перед вами, тому ви, люди добрi, не поставите менi на карб, що я розгнiвався на тих мерзотникiв i взагалi беру дуже близько до серця всю цю iсторiю.

Слухачi пороззявляли роти, витрiщили очi й не могли й слова вимовити з дива. В них аж у головi макiтрилось вiд того, що вони почули.

Пепуш вихилив цiлий келих вина i сказав, звертаючись до господаря:

– Авжеж, пане господарю, ви скоро доживете до тiеi хвилини, коли я розквiтну як cactus grandiflorus i по всiй околицi розiллеться невимовно гарний запах ванiлi, можете менi повiрити.

Господар тiльки й спромiгся промурмотiти дурну фразу:

– Тьху, бий тебе лиха година!

Але решта двое слухачiв значуще перезирнулися, i один сказав, беручи Георга за руку й поблажливо всмiхаючись:

– Ви начебто трохи розхвилювалися, любий пане Пепуше, може, випили б склянку водички?

– Анi краплi, – перебив Пепуш зичливого порадника, – анi краплi! Хiба можна пiдливати воду в олiю, коли вона кипить? Вiд того ще дужче спалахне полум’я! Ви вважаете, що я розхвилювався? Дуже можливо. Треба бути самим дияволом, щоб лишитися спокiйним пiсля того, коли ти стрiлявся, як оце я, з своiм найщирiшим приятелем, а потiм ще й сам пустив собi кулю в лоб! Нате! Я вiддаю у вашi руки смертельну зброю, бо тепер уже всьому кiнець.

Пепуш вихопив з кишенi два пiстолi, господар вiдсахнувся, а городяни схопили в руки ту смертельну зброю i, глянувши на неi, зареготали. Пiстолi були дерев’янi, такi, як дiтям дарують на рiздво.

Пепуш начебто зовсiм не помiчав, що вiдбуваеться навколо нього; вiн сидiв, глибоко замислившись, i лише раз по раз проказував;

– Аби менi тiльки знайти його! Аби менi тiльки знайти його!

Господар набрався вiдваги й несмiливо спитав:

– Про кого це ви, шановний пане Пепуше? Кого ви не можете знайти?

– Якщо ви знаете, – врочисто мовив Пепуш, – якщо ви знаете кого-небудь, хто могутнiстю й чудесною силою може зрiвнятися з королем Секакiсом, то назвiть менi його iм’я, i я поцiлую вам ноги! А втiм, я хотiв вас запитати, чи ви не знаете когось, хто був би знайомий з паном Перегрiнусом Тисом i мiг би менi сказати, де його знайти цiеi хвилини.

– Ну, то я можу, – весело усмiхаючись, вiдповiв господар, – ну, то я можу вам прислужитися, вельмишановний пане Пепуше, i повiдомити вас, що пан Тис якусь годину тому був тут i випив кухлик вюрцбурзького. Вiн був дуже задумливий, а коли я спитав його, що нового на бiржi, раптом вигукнув: «Ох, Гамагее, серце мое! Я вiдмовився вiд тебе! Будь щаслива в обiймах Георга!» Тодi озвався якийсь чудний голосок: «А тепер ходiмо до Левенгука й подивимось гороскоп!» Пан Тис швиденько допив вино i разом з безтiлесним голоском вийшов з винарнi; мабуть, обидва вони, i голосок, i пан Тис, подалися до Левенгука, що перебувае тепер у великiй жалобi, бо всi його вченi блохи поздихали.

Почувши це, Георг зiрвався на ноги, мов несамовитий, схопив господаря за горло й закричав:

– Що ти кажеш, мерзенний вiснику, оборонцю п’явок? Вiдмовився?… Вiд неi вiдмовився?… Вiд Гамагеi?… Перегрiнус?… Секакiс?…

Господар сказав правду: вiн почув срiблястий голосок майстра Блохи, що радив пановi Тису пiти до мiкроскопiста Левенгука – ласкавий читач уже знае навiщо. І Перегрiнус послухався його.

Левенгук зустрiв Перегрiнуса солоденькою, огидною привiтнiстю й тiею покiрною улесливiстю, в якiй виявляеться вимушене, тяжке визнання чиеiсь переваги. Але в Перегрiнуса було вставлене в зiницю мiкроскопiчне скельце, i пановi Антону ван Левенгуковi нiтрохи не помогла вся його привiтнiсть i покора, – навпаки, Перегрiнус зразу ж побачив досаду i навiть зненависть, що сповнювали його душу.

Левенгук почав запевняти гостя, що вiн надзвичайно радий його вiдвiдинам i вважае iх за велику честь для себе, а думки його казали: «Я б хотiв, щоб чорнокрилий сатана запроторив тебе в пекло, на самiсiньке дно, а тим часом мушу прикидатися перед тобою привiтним i покiрним, бо трикляте розташування зiрок поставило мене пiд твою владу i зробило все мое iснування до певноi мiри залежним вiд тебе. Але стривай, може, менi пощастить перехитрувати тебе, бо хоч ти й благородного походження, а все-таки дурень дурнем. Ти думаеш, що прекрасна Дертье Ельвердiнк кохае тебе, i, може, навiть хочеш одружитися з нею? То звернися до мене по допомогу i миттю опинишся у мене в кулацi, хоч i маеш велику владу, про яку навiть не здогадуешся. Тодi вже я все зроблю, щоб тебе згубити й заволодiти Дертье i майстром Блохою».

Звичайно, Перегрiнус узгоджував свою поведiнку з думками Левенгука i жодним словом не згадував про любу його серцю Дертье Ельвердiнк; вiн заявив, що йому просто захотiлося побачити дивовижну природничу колекцiю пана ван Левенгука.

Поки Левенгук вiдчиняв великi шафи, майстер Блоха тихенько сказав на вухо Перегрiнусовi, що на столi бiля вiкна лежить його (Перегрiнусiв) гороскоп. Перегрiнус обережно пiдiйшов до столу й уважно глянув на гороскоп. Та оскiльки вiн не розумiвся на астрологii, то рiзноманiтнi лiнii, що загадково перехрещувалися, й iншi дивовижнi знаки лишалися для нього таемними й заплутаними, хоч як пильно вiн на них дивився. Йому тiльки здалося дивним, що вiн цiлком ясно впiзнав самого себе в червонiй блискучiй крапцi посеред дошки, на якiй був накреслений гороскоп. Чим довше вiн дивився на ту крапку, тим виразнiше вона прибирала форму серця i тим яскравiшим ставав червоний колiр; але мерехтiла вона нiби крiзь якусь павутину, що нею була обсотана.

Перегрiнус помiтив, що Левенгук намагаеться вiдвернути його увагу вiд гороскопа. Добре подумавши, вiн вирiшив спитати навпростець свого привiтного ворога, що означае ця таемнича дошка, – адже той однаково не мiг його обдурити.

Левенгук, лукаво усмiхаючись, почав запевняти, що для нього немае бiльшоi радостi, як пояснити своему вельмишановному приятелевi знаки на дошцi, якi вiн сам же й накреслив, наскiльки йому вистачило його мiзерних знань у цiй справi.

А думки його казали: «Ого! Он ти куди хилиш, голубе! Що ж, непогану пораду дав тобi майстер Блоха! Хочеш, щоб я сам своiм тлумаченням таемничоi дошки допомiг тобi з’ясувати, в чому полягае магiчна сила твоеi дорогоi особи? Я мiг би тобi щось збрехати, але навiщо? Однаково, якщо я навiть казатиму тобi правду, ти нi на йоту ii не зрозумiеш, а лишишся таким самим йолопом, як i був. Менi легше i зручнiше не морочити собi голови новими вигадками, а розповiсти тобi про знаки на дошцi стiльки, скiльки я вважатиму за потрiбне».

Тепер Перегрiнус знав, що коли вiн i не довiдаеться про все, то принаймнi не почуе брехнi.

Левенгук висунув на середину кiмнати раму, схожу на мольберт, i поставив на неi дошку. Потiм вони обое всiлися перед дошкою i мовчки втупилися в неi очима.

– Ви, може, й не здогадуетесь, – почав нарештi врочисто Левенгук, – ви, може, й не здогадуетесь, Перегрiнусе Тисе, що тi риски, тi знаки на дошцi, якi ви так уважно роздивляетесь, – то ваш власний гороскоп, який я накреслив за таемничими законами астрологiчного мистецтва пiд час сприятливого розташування сузiр’iв. «Звiдки у вас таке зухвальство, як ви смiете проникати в плетиво моiх життевих стежок, вiдкривати таемницi моеi долi?» – могли б ви спитати мене, Перегрiнусе, i мали б на те цiлковите право, коли б я не був спроможний зразу ж довести вам свое внутрiшне покликання до цього. Менi невiдомо, чи ви знали славетного рабина Ісаака Бен Гаррафада[32 - Ісаак Бен Гаррафад – цей еврейський священик жив у XII ст.] або хоча б чули про нього. Багато глибоких знань мав рабин Гаррафад i серед них рiдкiсний дар читати на обличчi людини, чи душа ii жила вже ранiше в якомусь iншому тiлi, чи вона цiлком свiжа й нова. Я був ще дуже молодий, коли старий рабин помер вiд нестравностi шлунка, переiвшись смачноi страви з часнику. Євреi так швидко понесли його тiло на цвинтар, що небiжчик не мав часу зiбрати й захопити а собою всi своi знання й таланти, якi розсiяла хвороба. Радiснi спадкоемцi подiлили iх мiж собою, але я встиг поцупити з-пiд самого iхнього носа дивовижний хист ясновидiння якраз тiеi митi, коли вiн трiпотiв на вiстрi списа, що його ангел смертi приставив до грудей старого рабина. Так той незвичайний хист перейшов до мене, i я, як рабин Ісаак Бен Гаррафад, бачу по обличчi людини, чи ii душа жила вже в iншому тiлi, чи нi. Ваше лице, Перегрiнусе Тисе, першого ж разу, коди я глянув на вас, викликало в менi дивнi думки i сумнiви. Я знав напевне, що ваша душа iснувала задовго до вашого теперiшнього життя, але яких вона набирала форм, нiяк не мiг побачити. Довелося вдатись до сузiр’iв i скласти ваш гороскоп, щоб розгадати цю загадку.

– І ви щось дiзналися, – перебив Перегрiнус приборкувача блiх, – ви щось дiзналися, пане Левенгуку?

– Аякже, – вiдповiв Левенгук ще врочистiше, – аякже! Я дiзнався, що психiчна основа, яка тепер надае життя гарному тiлу мого дорогого приятеля, пана Перегрiнуса Тиса, iснувала вiддавна, хоч, правда, тiльки як iдея без усвiдомлення свого образу. Гляньте сюди, пане Перегрiнусе, уважно подивiться на червону крапку посеред дошки. Це не тiльки ви самi; ця крапка – ще й той образ, якого ваша психiчна основа в тi часи не могла усвiдомити. Блискучим карбункулом лежали ви тодi в глибоких надрах землi, а над вами, простягтись на зеленiй поверхнi, спала прекрасна Гамагея, тiльки в тiй несвiдомостi розчинявся i ii образ. Дивнi лiнii, незнайомi розташування зiрок перетинають ваше життя вiд того часу, коли iдея набула образу i стала паном Перегрiнусом Тисом. Ви, самi того не знаючи, володiете талiсманом. Цей талiсман i е червоний карбункул; можливо, що король Секакiс носив його як коштовну оздобу в своiй коронi або що вiн сам до певноi мiри був карбункулом; ну, та як би там не було, а вiн тепер у вас, але збудити його сонну силу мае одна подiя. А коли сила вашого талiсмана збудиться, то вирiшиться й доля однiеi нещасноi, що досi жила уявним життям помiж страхом i непевною надiею. Ох! Найглибше магiчне мистецтво могло дати чарiвнiй Гамагеi лише уявне життя, бо талiсман, що единий мiг би тут подiяти, у вас було вкрадено! Тiльки ви ii вбили, i тiльки ви здатнi вдихнути в неi життя, коли карбункул запалае у ваших грудях!

– А ви можете, – знов перебив пан Тис приборкувача блiх, – а ви можете пояснити менi, пане Левенгуку, що це за подiя, яка мае збудити силу талiсмана?

Приборкувач блiх витрiщив очi на Перегрiнуса. В нього був такий вигляд, наче вiн раптом опинився в незручному становищi й не знае, що сказати. А думки в нього були такi: «Хай йому чорт, як воно так вийшло, що я сказав бiльше, нiж хотiв сказати? Аби хоч був не пробалакався про талiсман, якого цей щасливий нiкчема носить у собi i який може дати йому таку владу над нами, що нам усiм доведеться танцювати пiд його дудку! А тепер щоб я ще й розказав йому про подiю, вiд якоi залежить пробудження сили його талiсмана? Але що ж менi робити? Признатися, що я сам цього не знаю, що мое мистецтво безсиле розв’язати вузол, у який сплiтаються всi лiнii, i що менi навiть стае млосно, коли я розглядаю цей головний зоряний знак гороскопа, i моя шановна голова самому менi здаеться яскраво розмальованим картонним бовванцем для нiчного ковпака? Нi, не признаюся, бо це тiльки принизить мене, а йому дасть у руки зброю проти мене. Краще збрешу щось таке, щоб у цього бевзя, який вважае себе за бозна-якого розумного, мороз пiшов поза шкiрою i йому перехотiлося далi надокучати менi запитаннями».

– Найдорожчий пане Тисе, – знов озвався приборкувач блiх, удаючи дуже стурбованого, – найдорожчий пане Тисе, не вимагайте вiд мене, щоб я розповiв вам про ту подiю. Ви знаете, що хоч гороскоп i дае нам чiткi й докладнi вiдомостi про деякi майбутнi обставини нашого життя, але вiчна премудрiсть завжди тримае вiд нас у таемницi, чим скiнчиться загрозлива, небезпечна ситуацiя, i тут можливi й допустимi тiльки непевнi тлумачення. Я надто вас люблю, дорогий пане Тисе, як чудову, щиру людину, щоб передчасно непокоiти й лякати вас, бо якби не любив, то принаймнi сказав би вам, що подiя, яка мае дати вам усвiдомлення своеi могутностi, може призвести й до того, що ви тiеi самоi митi в страшних, пекельних муках втратите свiй теперiшнiй образ. Але нi! Я про це теж мовчатиму i бiльше не скажу жодного слова про гороскоп. Тiльки не лякайтеся, дорогий пане Тисе, хоч справи дуже кепськi i я, за всiма своiми науковими даними, навряд чи зможу пообiцяти, що все скiнчиться добре. Можливо, вас усе ж таки врятуе вiд страшноi небезпеки якесь цiлком непередбачене розташування зiрок, що тим часом лежить поза межами наших спостережень.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ernst-gofman/volodar-blih-zhittieva-filosofiya-kota-mura/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Маеться на увазi «Послання до Пiзонiв» давньоримського поета Горацiя.




2


В суть справи (лат.).




3


Геспериди – дочки бога ранковоi зорi Геспера, що жили в садочку богинi Гери i охороняли яблуню з золотими яблуками (грецька мiфологiя). Звiдси вираз «яблука Гесперид».




4


Алiна – героiня повiстi французького письменника С. де Буфле (1738–1815) «Алiна, королева Голконди». На сюжет цiеi модноi повiстi були написанi опери i балети. Однiею з цих опер Гофман диригував в Бамберзi.




5


Блоксберг – гора, на якiй за давньою нiмецькою легендою у Вальпургiеву нiч збираються вiдьми (як це мае вiдбуватися, показав Гете у сценi з «Фаусту», що так i називаеться – «Вальпургiева нiч»).




6


Гамагея, Пепуш, Секакiс, Тетель, Накрао – Гофман запозичив цi iмена з книги П.-Ф. Арпе «Про дивовижнi витвори природи i мистецтва, що звуться талiсманами та амулетами», яка була в 1792 роцi перекладена нiмецькою мовою.




7


Фамагуста – мiсто на Схiдному узбережжi острова Кiпр.




8


Левенгук Антон ван (1632–1723) – голландський вчений бiолог i оптик. З допомогою вдосконаленого ним мiкроскопа вiдкрив невидимi для ока живi iстоти i кров’янi тiльця. Гофман дуже вiльно змальовуе цю iсторичну постать.




9


Сонячний мiкроскоп Куффа – прилад на зразок проекцiйного лiхтаря, в якому використовувалося не полум’я свiчки чи лампи, а сонячне свiтло, точнiше, сфокусований сонячний промiнь.




10


Гофман згадуе сатиричну комедiю «Любов до трьох апельсинiв» iталiйця Карло Гоццi (1720–1806), свого улюбленого автора.




11


Бетман Фредерiка (1760–1815) – нiмецька спiвачка, з великим успiхом виконувала роль Алiни в оперi «Алiна, королева Голконди» на берлiнськiй сценi.




12


Маеться на увазi пiдземна рiчка Стикс, через яку за грецькою мiфологiею мертвих перевозили в iнший свiт.




13


Армадiл, або броненосець – тварина, вкрита панциром з кiстяних пластин, ii батькiвщина – Пiвденна Америка.




14


Сваммердам Ян (1637–1680) – голландський природознавець, колега Левенгука.




15


Книгу природи (лат.).

«Biblia naturae» – назва великого наукового твору Яна Сваммердама про життя комах.




16


В оперi «Алiна, королева Голконди» А. М. Бретона головна героiня виходить замiж за французького генерала Сент-Перi.




17


Йдеться про оперу Моцарта «Викрадення iз сералю».




18


Марiанна, Фiлiна, Мiньйона, арфiст Ярно – персонажi роману Й. В. Гете «Лiта науки Вiльгельма Майстера».




19


Юнгер Йоганн Фрiдрiх (1759–1797) – нiмецький драматург.




20


Склад злочину (лат.).




21


Гра слiв: «corpus» означае також «людина», «особа» (лат.).




22


Фiлон Александрiйський (прибл. 25 р. до н. е. – 50 р. н. е.) – римський фiлософ-мiстик, вважаеться автором твору «Про розум комах».




23


Popapiуc Єронiм (1485–1556) – iталiйський вчений церковник, написав працю «Двi книги про те, що тварини користуються розумом краще, нiж люди».




24


Чому нерозумнi живi iстоти краще користуються розумом, нiж люди (лат.).




25


Промови на захист мишей (лат.).




26


Лiпсiус Юстус (1547–1606) – нiдерландський фiлософ, вважав, що тварини, як i люди, мають свiдомiсть.




27


Лейбнiц Готфрiд Вiльгельм (1646–1716) – видатний нiмецький вчений i фiлософ вважав, що тварини мають душу i пам’ять, хоч i не вiрив у iх розум.




28


Маймонiд Мойсей Бен Маймун (1135–1204) – еврейський фiлософ, не вiрив у розум тварин, але вважав, що вони мають волю.




29


Перейра Гомес (бл. 1500 —?) – iспанський вчений. Гофман переказуе його думку з твору «Антонiна Маргарита про безсмертя душi» (1554).




30


Цей годинникар на початку XIX ст. кiлька разiв намагався пiднятися в повiтря, але невдало.




31


Генiй (франц.)




32


Ісаак Бен Гаррафад – цей еврейський священик жив у XII ст.