Книга - Малюк Цахес (збірник)

Малюк Цахес (збiрник)
Эрнст Теодор Амадей Гофман


До книги видатного нiмецького письменника, композитора i художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776-1822) ввiйшли однi з найвiдомiших його творiв, у яких втiлився дух нiмецького романтизму. У фантастичних повiстях-казках письменника присутнi романтична iронiя, теми безумства, реальностi iлюзорного, iррацiональностi буденного…





Ернст Амадей Гофман

Малюк Цахес

(збiрник)





Передмова

Ернст Теодор Амадей Гофман


Для бiльшостi з нас найповнiшим i найяскравiшим втiленням поняття нiмецька романтична проза е Ернст Теодор Амадей Гофман. Його iм'я першим спадае на думку, коли йдеться про романтичного героя, романтичний конфлiкт, романтичну iронiю тощо. Час, цей найсуворiший лiтературний критик, визначив кожному свое мiсце. Одним – почесне i гiдне в iсторii лiтератури, iншим – у темрявi забуття, а небагатьом найбiльшим, найоригiнальнiшим митцям слова надав право вважатися класиками, яких читають все новi поколiння. Саме цi митцi мали i мають великий вплив на багатьох художникiв наступних генерацiй, до них звертаються за естетичною насолодою i глибокими думками, в iхнiх творах черпають натхнення, поштовх до власних шукань в царинi прекрасного. Так, iсторичним фактом е те, що не Гофман, а Фрiдрiх Шлегель сформулював теоретичнi принципи романтизму. Це Новалiс, а не Гофман написав перший програмний (на жаль, не завершений) романтичний твiр «Генрiх фон Офтердiнген». Не вiн, а Людвiг Тiк був автором чудовоi романтичноi казки «Бiлявий Екберт», а разом з Вiльгельмом Вакенродером – першого роману в романтичному дусi про митця i мистецтво «Мандри Франца Штернбальда». Вони та iншi раннi романтики були першопроходцями. Гофман прийшов у лiтературу майже на двадцять рокiв пiзнiше за представникiв першого поколiння нiмецького романтизму. Але саме йому судилося стати не просто знаковою фiгурою цього напряму в нацiональнiй лiтературi, а й сфокусувати у своiй творчостi всi найхарактернiшi його риси, головнi образи i теми, центральнi iдеi. Йому було дано променем свого неповторного таланту освiтити фантастичний, прегарний свiт, якого нiколи не було i не буде, але який вабить нас своею таемничою красою, змушуе вiрити в реальнiсть нереального й захоплюватися дарованою лише генiям силою животворящоi уяви. Цей митець настiльки багато значить для лiтератури, що про нього жоднi пафоснi слова не звучать фальшиво.

Пiсля цього вступу перейдемо до фактiв життя та художньоi творчостi цiеi незвичайноi людини.

Ернст Теодор Вiльгельм Гофман (iм'я Амадей вiн взяв на честь свого улюбленого композитора Вольфганга-Амадея Моцарта вже дорослою людиною) народився в 1776 роцi в схiдно-прусському мiстi Кенiгсберг у бюргерськiй родинi. Представники цiеi родини в кiлькох поколiннях займалися юриспруденцiею, i кар'ера юриста була змалечку визначена майбутньому письменниковi, хоч вiн i не виявляв до неi нiякого iнтересу. Вже в дитинствi вiн цiкавився мистецтвом – музика, малювання, театр, лiтература приваблювали його, i пiзнiше в усiх цих царинах вiн зробив щось значне або непересiчне. Найбiльшим, найважливiшим з усiх видiв мистецтва юний Гофман вважав, як i слiд романтиковi, музику, iй вiддав багато творчих зусиль i таланту. До лiтературноi дiяльностi вiн звернувся, коли йому було вже понад тридцять рокiв, але саме вона зробила його одним з найвiдомiших нiмцiв XIX сторiччя. Та спочатку за вимогою батькiв вiн мав навчатися солiдного фаху i вступив на юридичний факультет Кенiгсберзького унiверситету, реномованого навчального закладу, де викладав фiлософiю такий вiдомий вчений, як Емануiл Кант. Вже тодi юний студент болiсно вiдчував розрив мiж власними духовними пориваннями i прагматичними вимогами до себе оточення, прагненням особистоi свободи i залежнiстю вiд норм бюргерського суспiльства, вiд матерiальних щоденних потреб. З молодих рокiв його мучила двоiстiсть людського iснування – жадання свободи i краси, польоту в небеснi сфери, дива творчостi i кохання й одночасно прикутiсть до щоденного сiрого, побутового, матерiального. Болiсною була i неможливiсть скинути з себе непривабливу оболонку маленького чоловiчка з кострубатим, густим, жорстким волоссям, тонкими губами, гачкуватим носом, тривожним поглядом великих темних очей (таким вiн себе сам малював, а значить – бачив) i перетворитися на чарiвного красеня – принца з казки. Цей розрив, ця неподоланна прiрва мiж бажаним i сущим багато в чому обумовили не лише складнiсть, примхливiсть людськоi вдачi Гофмана – мудреця i дивака, найвитонченiшого митця з поетичним, лiричним хистом i завсiдника винарень, який у веселiй чоловiчiй компанii поводив себе розкуто i зухвало, сварився з товаришами по чарцi й потрапляв у рiзнi халепи. Двоiстiсть, суперечливiсть людського iснування i людськоi вдачi, якi Гофман так болiсно вiдчував, сформували його розумiння людини i його свiтобачення, його фiлософiю, основнi риси його творчостi, художньоi манери. Але про це трохи далi.

Пiсля завершення унiверситетського курсу майбутнiй митець розпочинае кар'еру юриста. Асесор Гофман служить спочатку в Глогау, потiм у Познанi, Плоцку i нарештi потрапляе до Варшави, яка тодi входила до складу Прусського королiвства. Всюди вiн з огидою тягнув чиновницьке ярмо. Лише в сповненiй бурхливого культурного життя, гарнiй, чепурнiй Варшавi, справжньому европейському мiстi, молодий урядовець знаходить гiдне себе митецьке товариство, активно займаеться музикою i живописом. Два роки, проведенi у Варшавi (1804–1806) були дуже плiдними. Тут вiн компонуе першу свою оперу «Веселi музики» на слова Клеменса Брентано i мае щастя насолоджуватися ii успiхом на сценi. Вiн пише також iншi твори, серед яких незавершену оперу «Кохання i ревнощi» вважав одним iз своiх кращих музичних опусiв, стае одним iз засновникiв «Музичного зiбрання» i розписуе фресками палац, де воно розташувалося. Там вiн виступае i як диригент, виконуючи з оркестром музику Глюка, Гайдна, свого улюбленого композитора Моцарта i навiть Бетховена. Ще у Познанi в 1802 роцi Гофман одружився з польською дiвчиною Михайлиною Рорер-Тшцинською, яка стала йому вiрною i вiдданою подругою на все життя. Вони були, як здавалося, зовсiм несумiсними iстотами – простодушна, весела «Мишка», як ii називав чоловiк, i безмежно складний генiальний митець, творчiсть якого дружина просто не могла осягнути. Але Михайлина любила свого чоловiка-дивака, дiлила з ним всi прикрощi його непевного iснування, прощала його пиятики i захоплення iншими жiнками, пiклувалася про нього, коли вiн важко хворiв. В заповiтi, який в березнi 1822 року пiдписали обидва, були такi слова: «Ми… прожили двадцять рокiв у по-справжньому злагiдному i щасливому шлюбi… Бог не залишив живими наших дiтей, однак в iншому подарував нам немало радощiв, випробувавши i в дуже тяжких, жорстких стражданнях, якi ми незмiнно переносили iз стiйкою мужнiстю. Один був завжди пiдпорою другому, як i належить подружжю, що любить i шануе одне одного, як ми, вiрними серцями». І це не пуста юридична формула. Слова заповiту передають справжню суть спiльного життя цих двох людей.

Однак до написання заповiту ще далеко. Обое насолоджуються заможним i наповненим приемними подiями варшавським життям. Та в цю родинну i суспiльну iдилiю втручаеться грiзна iсторiя. Наполеон Бонапарт вщент розбивае прусське вiйсько, яке вважалося кращим у Європi. Прусська адмiнiстрацiя стрiмголiв тiкае iз звiльненоi Варшави. Державний радник Гофман втрачае службу. Починаються довгi роки поневiрянь, матерiальноi скрути, принизливоi залежностi вiд покровителiв. Навеснi 1808 року Гофмана запрошують капельмейстером у Бамберзький театр. В цьому театрi вiн пише музику до вистав, працюе помiчником директора, режисуе постановки, керуе репертуарною полiтикою, малюе декорацii. Але всi цi розмаiтi театральнi заняття не забезпечують найскромнiшого iснування, i Гофман пише, друкуеться в газетi «Альгемайне музiкалiше цайтунг», де з'являеться його перший значний художнiй твiр «Кавалер Глюк» (1809). Крiм того, вiн дае уроки музики i спiву. Так у його життя входить юна обдарована дiвчина iз заможноi бюргерськоi родини Юлiя Марк – найбiльше трагiчне кохання митця. Юлiя i вся iсторiя кохання до неi вiдiграють велику роль у лiтературних творах Гофмана. В першу чергу у всьому, що стосуеться композитора Иоганна Крейслера, якому письменник вiддав багато власних рис, фактiв своеi бiографii, думок i почуттiв. Вважаеться навiть, що «найважливiше переживання всiеi його поетичноi творчостi» було поштовхом до написання його оповiдань i великоi прози в дусi романтизму. Це не так, бо i до зустрiчi з Юлiею Гофман був автором кiлькох творiв, зокрема романтичного «Кавалера Глюка». Але, як пише нiмецький лiтературознавець Клаус Гюнцель: «Юлiя втiлила у собi злиття душ, що вiдбуваеться поза вузькими межами земного буття; вона уособлювала собою жадане романтичне царство, була джерелом пристрасного томлiння, яке лишало далеко за собою умовностi тодiшнього суспiльства». Мучилися обое, але доля Юлii була ще сумнiшою, нiж страждання Гофмана. Їi видали з розрахунку за огидного типа пана Грепеля, багатого комерсанта, людину розбещену i розумово неповноцiнну. Безмежно нещасна в шлюбi Юлiя померла молодою, але, хоч це i гiрка втiха, лишилася жити в багатьох романтичних жiночих образах Гофмана. Героiня крейслерiвських сторiнок у «Нотатках Кота Мура» навiть носить ii iм'я. В одному зi своiх листiв Гофман писав про любов до цiеi дiвчини як про найбiльш хвилюючу подiю свого життя, «щастя, яке нездатна ухопити й утримати людська рука». А шлюбна дружина митця добра «Мишка» терпiла i все прощала. Їi переживання мало обходять бiографiв, надто неромантичною була ця проста i вiддана чоловiковi жiнка.

На початку 1813 року в самому розпалi наполеонiвськоi кампанii проти Пруссii Гофман одержуе пропозицiю стати директором оперноi трупи, що працювала на двох сценiчних майданчиках у Лейпцигу i Дрезденi. Мiж боями (Лейпцизька та Дрезденська битви), в днi облоги та перемир'я трупа пiд диригуванням Гофмана виспiвуе опери. Мужнiй диригент одного разу навiть попав пiд обстрiл, та на щастя лишився живим. На щастя ще й тому, що у цей загрозливий час, пiд гуркiт канонад i брязкiт зброi, мандруючи мiж Лейпцигом та Дрезденом, оперний директор дивовижно багато пише. Вiн завершуе казку «Золотий горнець», працюе над томами «Фантазiй в манерi Калло» (першi два томи з'явилися друком у травнi 1814 року), починае роман «Елiксири диявола». Його звiльняють з роботи в театрi майже в той самий час, коли вiн закiнчуе клавiр своеi найвiдомiшоi опери «Ундiна». Безробiтний митець буквально голодуе, коли йому роблять пропозицiю повернутися на державну службу. Вiн стае в Берлiнi чиновником апеляцiйного суду (щоправда, на початку без платнi). Цей крок завершуе його музично-театральну кар'еру. (Хоча ще буде багато хвилювань у зв'язку з постановкою опери «Ундiна», радощiв через великий успiх вистави i гiркого суму, коли пiд час пожежi в театрi згорiли розкiшнi декорацii, костюми й сама партитура твору.) Вiдтепер Гофман дiлить свiй час мiж службою радником суду i письменницькою працею. Наприкiнцi 1815 року з'являеться перший том «Елiксирiв диявола», Гофман пише свою сповнену жахiв «Пiсочну людину». В наступному роцi з-пiд його пера народжуеться чарiвна рiздвяна казка «Лускунчик i мишачий король», що стала у нас такою популярною завдяки балету на музику Чайковського. Загалом же в цi першi роки пiсля розгрому Наполеона i створення «Священного союзу монархiв» у творчостi Гофмана переважають похмурi, страшнi, так званi «нiчнi повiстi» й оповiдання, в яких прозаiк широко використовуе образи, прийоми, настроi «готичного роману». Як пише Дмитро Наливайко: «"Чорнi" романи i повiстi Гофмана говорять про всесилля зла, повiнь зла, яка проникае всюди – в князiвськi покоi, затишнi бюргерськi будиночки, замки родовитих аристократiв, пiд монастирськi склепiння…» Концентроване втiлення цi мотиви, «нiчна сторона» буття i людськоi душi, знайшли в романi «Елiксири диявола», про який Гейне писав у «Романтичнiй школi», що в ньому «зосереджене все найстрашнiше i найжахливiше, що тiльки може придумати людський розум». До цих же «нiчних повiстей» належить i кривавий «Майорат», над яким Гофман працював у 1817 роцi. У лютому наступного року вiн готуе до видання окремою збiркою оповiдання, що друкувалися ранiше. Ця збiрка стала початком чотиритомника «Серапiонових братiв», твору, який за структурою нагадуе «Декамерон» Боккаччо – розмаiтi за змiстом i формою новели, iсторii, якi розповiдають один одному молодi люди, що iх доля на певний час звела разом. Навеснi письменник важко захворiв, ледь не помер. Пiд час хвороби вiн обмiрковуе казку «Малюк Цахес». А одужавши, бере собi кота i називае його Мур, зробивши найуславленiшим котом свiтового красного письменства, бо у травнi 1818 року починаеться робота над одним з кращих творiв власника цiеi тваринки – «Життева фiлософiя кота Мура» (1821). 1 жовтня 1819 року прусський король Фрiдрiх Вiльгельм III видав наказ про створення «Безпосередньоi слiдчоi комiсii з розслiдування зрадницьких зв'язкiв та iнших небезпечних пiдступiв». Це був ще один вияв посилення в постнаполеонiвськiй Європi взагалi i мiлiтаризованiй Пруссii зокрема полiтичних переслiдувань проти вiльноi думки в пресi, в навчальних закладах, в колах iнтелiгенцii тощо. Гофмана призначено членом цiеi комiсii. Для лiберально мислячоi людини це було тяжке випробування, важкий хрест. Останнi роки Гофман почувався фiзично не дуже добре, до цього долучились тепер ще душевнi переживання, нервове напруження, муки сумлiння. Як член комiсii вiн пише кiлька висновкiв, якi обстоюють безневиннiсть репресованих (головним чином студентiв) i висувають вимогу про iх звiльнення. Активна правозахисна дiяльнiсть Гофмана не залишаеться поза увагою влади. Над головою митця згущуються хмари. Краплиною, яка переповнила келих начальницького терпiння, були певнi сторiнки i абзаци останнього великого твору письменника – «Володаря блiх». На них у гостросатиричному планi був змальований королiвський таемний надвiрний радник Кнарпантi, пiдступний i зловiсний переслiдувач бюргерiв, наклепник, який заради своеi кар'ери, ласки монарха може обплутати брехливими i безглуздими звинуваченнями абсолютно безневинну людину. Несправедливий суд, пiдлi звинувачення змальованi iз знанням справи у «Володарi блiх», одному з найсильнiших прикладiв полiтичноi сатири, унiверсального образу репресивного судочинства у свiтовiй лiтературi. Ось один короткий приклад: «"Думання, вважав Кнарпантi, уже саме по собi небезпечна операцiя, а в небезпечних людей вона ще небезпечнiша. Далi вiн ставив рiзнi пiдступнi питання, як, наприклад, таке: "Хто був той лiтнiй чоловiк у синьому сюртуку i коротко пiдстрижений, що з ним Перегрiнус торiк двадцять четвертого березня за обiднiм столом у готелi домовлявся, як краще приготувати рейнського лосося?" Або: "Чи вiн не розумiе i сам, що всi загадковi мiсця в його паперах справедливо викликають пiдозру, а те, що лишилося незаписаним, могло бути ще пiдозрiлiшим i навiть мiстити в собi беззастережне визнання у вчиненому злочинi"». Тi, хто змiг ознайомитися з рукописом або надрукованими аркушами «Володаря блiх», легко впiзнали в гротескнiй постатi зловiсного Кнарпантi всiм вiдомого шефа полiцii фон Кампца. За наказом уряду всi папери, якi пов'язанi з твором, – рукопис, набiрнi аркушi, листування з видавцем, – конфiскують. Фрiдрiх Вiльгельм III особисто втручаеться в справу, вимагае допитати письменника. Хворого Гофмана тягнуть на допит. Вiн вже не може писати, частковий паралiч вiдняв йому руку. Диктуе виправдальну промову i завершення «Володаря блiх». Його розбивае повний паралiч, але мозок ще ясний, i письменник диктуе свiй останнiй твiр «Кутове вiкно» – свое художницьке кредо. 25 червня 1822 року Гофман вмирае. Вже понад два сторiччя вiддiляють нас вiд народження того незвичного i напрочуд яскравого явища, яке визначають термiном романтизм. Теоретичнi засади мистецького романтизму i художнi твори на iх основi виникли в Нiмеччинi, цiй неiснуючiй тодi як полiтична й економiчна цiлiснiсть краiнi, у строкатому конгломератi маленьких i великих держав, об'еднаних лише спiльною лiтературною мовою. Треба пiдкреслити – саме лiтературною, писемною мовою, бо розмовляли у всiх цих понад трьохстах державах рiзними дiалектами, iнодi дуже вiдмiнними. Роль мови i лiтератури, цiею мовою створеноi, була одним з найважливiших чинникiв, що духовно зближував пруссакiв i саксонцiв, баварцiв i фрiзiв, швабiв i тюрiнщiв та iнших германцiв. Така велика вiдповiдальнiсть мови i лiтератури була обумовлена тим, що до державноi едностi було ще дуже далеко i еднання вiдбувалося не на матерiальнiй земнiй основi, а у високiй духовнiй сферi. Романтизм з'явився на свiт в один з найбурхливiших часiв европейськоi iсторii. Могутня гроза великоi революцii 1789–1793 рокiв пролилася кривавим дощем на землю Францii. В сусiднiх нiмецьких землях, що перебували в спокiйнiй дрiмотi, найчутливiше реагували на громовi розкоти i зловiснi спалахи революцiйних подiй молодi «рiзночинцi»-iнтелектуали, той тонкий прошарок людей високоi духовноi культури, життевий потенцiал яких не був задiяний суспiльством. Дрiбнi урядовцi, як Гетевський Вертер, бiблiотекарi у замках можновладцiв чи гувернери в багатих родинах, як Гельдерлiн, або в кращому разi студенти i викладачi провiнцiйних унiверситетiв, офiцери в малих чинах або священики в бiдних парафiях, вони були глибоко невдоволенi своiм становищем i шукали розради в царинi фiлософськоi, естетичноi думки i художньоi творчостi, iхня революцiя вiдбувалася не в полiтицi, а в естетицi, але дух бунту й протесту був доволi могутнiй, i повстання проти вiджилих форм i норм в художнiй творчостi, заперечення поетики панiвних мистецьких напрямiв, течiй, стилiв змiтало iх з арени громадського зацiкавлення. Летiли не голови пiд ножем гiльйотини, як у Францii, а руйнувалися авторитети, усталенi репутацii, самовдоволене, пафосне моралiзаторство сходило з кону. Нiмецькi романтики у переважнiй бiльшостi були ще зовсiм молодими – iхнiй людський вiк не сягав i 25 рокiв. Із властивим юностi максималiзмом вони заперечували мистецькi канони доби Просвiтництва, в першу чергу класицизму, i стверджували безмежну свободу творчостi, окриленоi фантазiею, глибоко iндивiдуальноi, для якоi не iснуе часових меж i кордонiв у просторi. Свобода у всiх своiх проявах була для них божеством. Особиста свобода людини, свобода дитини в сiм'i, незалежнiсть i рiвноправнiсть жiнки, громадськi свободи, свобода слова й думки, полiтична i економiчна, релiгiйна свобода – все це було правом для кожноi особистостi на самоздiйснення, на iснування у суголоссi зi своею природною неповторною iндивiдуальнiстю. Ідею свободи вони не лише пропагували у своiх творах, а й намагалися втiлювати в життя в товариському спiлкуваннi, в родинних стосунках (вiльний вибiр коханоi людини, право на розлучення тощо). В художнiй творчостi це прагнення нiчим не обмеженоi свободи виявлялося не лише у вже згаданому вiльному оперуваннi категорiями простору i часу, а й у самiй структурi творiв, де постiйно порушувалась послiдовнiсть дiй, було можливим iснування багатьох лiнiй подiевого розвитку, що примхливо переплiталися, обривалися в несподiваних мiсцях, не завершувалися логiчно. Фрагментарнiсть проголошувалася принципом оповiдi й надавала романтичнiй прозi невимушеностi та загадковостi, таемничостi. Мова твору могла (i повинна) бути розмаiтою, змiшення стилiстичних шарiв, вживання високоi i побутовоi лексики залежно вiд художнього завдання всiляко заохочувалося. Отже, романтики з викликом, навiть войовничо порушували класицистськi «три едностi» – часу, простору, дii, руйнували закони використання лише одного якогось мовного стилю вiдповiдно до жанру – в трагедii високого, а в комедii – низького. Для романтикiв iдеалом художника був Шекспiр, якого класи-цисти вважали грубим i диким. Молодих особливо приваблювало спiвiснування в англiйського драматурга в одному творi трагiчного i комiчного, що, на iх думку, вiдповiдало реальному людському iснуванню, з його смiхом i сльозами, радощами i горем. Для романтикiв важливим був культ природи i природного. Не версальськi сади, розмiченi пiд лiнiйку, з геометрично пiдстриженими кущами i деревами, а вiльний лiс чи зарослий без складу i ладу старовинний парк, не спокiйна рiвнина з тихою рiчкою, а скелястi урвища, високi гори, що iх овiвають буйнi вiтри i над якими клубочаться важкi хмари. І архiтектура не класицистична, гармонiйна, рацiональна, строга, а примхлива готика, таемнича, зловiсна, лякаюча, похмура, як у середньовiчних замках i церквах. Свое зорове натхнення вони черпали у всьому незвичному, рiдкiсному, екзотичному. Самовпевнений рацiоналiзм доби Просвiтництва, коли здавалося, що всi закони природи розкритi й роз'ясненi, коли навiть усю складнiсть людини намагалися розтлумачити через механiстичнi матерiалiстичнi принципи, це уявне торжество науки було чуже романтикам. Вони занурювалися в непрояснене, загадкове, чудесне, мiстичне, що захоплювало уяву i долало приземлену буденнiсть. Центральним у свiтоглядi молодих романтичних поетiв-мислителiв була суперечливiсть свiту i людини. Боротьба мiж Добром i Злом рухала в iх творах свiтом, вчинками людей i навiть фантастичних iстот, чародiйникiв, чаклунiв, фей та вiдьом. Свiт мав для них два вимiри – реальний, буденний, вiдчутний на дотик i фантастичний, що iснуе у вимiрах снiв, марень, мiражiв. І в тому, i в iншому iснували своi конфлiкти, своя боротьба мiж свiтлими й темними силами. В реальному свiтi зiткнення вiдбувалися мiж обивателями, мiщанами, фiлiстерами з одного боку i поетами з другого. При цьому «мiщанин» – це не визначення становоi приналежностi, а характеристика ницого, бездуховного iндивiда, абсолютного матерiалiста. А «поет» – це не обов'язково той, хто пише вiршi, займаеться якимось видом мистецтва, це просто духовно багата людина, яка, звичайно, може бути i митцем. Заняття ж якимось мистецтвом – вища форма творчого, одухотвореного, шляхетного iснування. Митцевi важко, нестерпно жити в ситому й тупому свiтi злостивих i жадiбних фiлiстерiв. Та фiлiстерiв багато, вони панують у свiтi, i перемогти iх тонка душею, рафiновано чутлива людина-митець в земному буттi майже нiколи не може. Перемога можлива лише у вищих сферах духа, в царствi краси i поезii, справедливостi й шляхетностi, у казковому Джiннiстанi, як його у своiх творах не раз назве пiзнiй романтик Гофман.

Митець, який на думку романтикiв втiлюе найвищi, найблагороднiшi людськi якостi, дiстае перемогу у своiй душi, у творчостi, хоч би якою конкретно була ця творчiсть. Вiн може здаватися своему оточенню диваком, навiть божевiльним, небезпечним шаленцем у своему прагненнi порядностi, справедливостi, безкорисливостi, або нешкiдливим мрiйником, не придатним для солiдного, статечного, заможнього бюргерського життя. Насправдi, як вважали романтики, саме цей мрiйник, бiлий крук у суспiльствi, стоiть у ньому набагато вище за iнших. Саме вiн творить свое життя i прекрасне у свiтi, а не рухаеться в наiждженiй iншими колii, не пiдiймаючи голови до неба i зiрок, як безголоса зашорена худоба. Вiльний вiд пут, якi нав'язуе фiлiстерська мораль, звичаi, забобони, вiн живе за одвiчними законами природи i природним у собi. Звiдси такий характерний для романтизму елемент чуттевостi, культ почуття, природного, а значить чистого. Це не лише кохання мiж чоловiком та жiнкою, а й трепетна любов до всього живого, до барв, звукiв, ароматiв життя. «Чуттевiсть у романтикiв (нiмецьких – К Ш.) – як пише великий знавець романтизму Н. Берковський, – особлива, не та густа й агресивна, що в англiйських реалiстiв XVIII столiття, наприклад, а прозора й летюча… Вона лише легка оболонка творимого в ii серединi життя, яке свiтиться крiзь неi, будучи головним, тим, заради чого iснуе мистецтво… Твориме життя – це i е поезiя, взята сама по собi, поезiя у своiй есенцii». Природне органiчно пов'язане з безпосереднiстю, яку так високо цiнували романтики в почуттях, поведiнцi, словах. Ця природнiсть i безпосереднiсть роблять романтичних героiв дивними i небезпечними для погрузлого в лицемiрствi, двоедушностi суспiльства, iхнi щирi обличчя здаються непристойно вiдкритими для людей, що звикли ховатися пiд машкарою. Романтичний герой – творець, бо вiн творить щось нове, щось матерiальне, навiть якщо це музика. Бо вона може надихати, як музика спiвця i музики Орфея, до творення i перетворення, до роблення нових речей, будiвництва, розквiту. Нове, оновлене – мета життя i мистецтва, якi iснують нероздiльно i в постiйному русi.

Головний конфлiкт у письменникiв-романтикiв – це боротьба мiж Добром i Злом. Але вона може набувати найрiзноманiтнiших форм, серед яких головнi – це протистояння, часто трагiчне, мiж поетом, митцем i фiлiстером, який втiлюе сутнiсть суспiльства, ворожого всьому духовному i творчому, з одного боку, а з другого – це боротьба всереденi самого романтичного героя мiж його кращим свiтлим «я» i темними, «нiчними», некерованими розумом i волею почуттями i пристрастями. Це, по сутi, були першi спроби розiбратися у тiй складнiй проблемi кожного iндивiда – спiввiдношеннi в однiй особi свiдомого i пiдсвiдомого, як це тепер, з легкоi руки Зiгмунда Фрейда, називають. Зусилля розв'язати цю проблему ми знайдемо у всiх новiтнiх письменникiв, яких цiкавила психологiя iх героiв. Але так послiдовно i глибоко, як це намагалися робити романтики, так образно, наочно i виразно нiхто до них не робив.

Важливим, особливо для пiзнiшого поколiння нiмецьких романтикiв, було звернення до народноi творчостi. Для поетiв – це народна пiсня, балада i т. iн. як джерело натхнення, сюжетiв, образiв, форм вiршування тощо, для прозаiкiв – це мiф, казка, легенда, якi трансформованi, переосмисленi в дусi романтичного свiтосприйняття i фiлософii вiдiграли велику роль, зокрема, у творчостi Гофмана.

Доволi складним для тлумачення е такий дуже суттевий елемент романтизму в розумiннi лiтературного напряму, як iронiя. У деяких письменникiв вона наскрiзна, нею густо просякнутi iхнi тексти, вона дае основну тональнiсть оповiдi, створюе ii колорит, еднiсть загального настрою або концентруеться в певних колiзiях, сценах, персонажах. Вона може звучати в авторськiй мовi як глибоко прихований акомпанемент iншим мелодiям, а може ставати сама головним мотивом. Іронiя в романтикiв це не просто лiтературний прийом – троп чи фiгура, це фiлософське ставлення до життя, його специфiчне сприйняття i оцiнка. Фiлософське обгрунтування романтичноi iронii було викладено в естетичних працях Фрiдрiха Шлегеля. Саме в нього художники знайшли iдею унiверсальноi, всеосяжноi iронii як свiтоглядного принципу. Це насамперед критичний пiдхiд до всього як у сферi духовнiй, так i в матерiальному свiтi. Вiдмова вiд усього усталеного, вiд авторитетiв i абсолютних iстин, пiддання всього сумнiву, перевiрцi, а то й запереченню. Іронiя будуеться на грi в безлiчi ii форм. Глузування, жарт, зле висмiювання i весела буфонада, гiпербола, гротеск – ii барви. Вона може мати в собi оптимiстичний, конструктивний первiнь, бути спрямована на полiпшення людини i свiту. А може бути тотально нищiвною, гiркою, сумною. І тодi вона набувае рис сатири, стае жорсткою, трагiчною. Хоча, як вiдомо, у багатьох навiть песимiстично налаштованих митцiв крiзь морок наисуворiшого засудження людськоi недосконалостi жеврiе все ж таки, нехай i слабеньке, свiтло надii на те, що людина i створене нею суспiльство можуть стати кращими. Цим позначена творчiсть i пiзнiх нiмецьких романтикiв, зокрема Гофмана, Шамiссо, Гейне.

Звичайно, тут неможливо всебiчно охарактеризувати нiмецький романтизм, явище, як i всi напрями, течii чи стилi складне, суперечливе, що перебувало у постiйному розвитку i несло на собi виразну печать своерiдностi кожного окремого митця. Для нас важливо зрозумiти, якi складовi напряму вiдбилися у творах Гофмана.

Знаючи важливi вiхи бiографii письменника, характернi риси його вдачi, пригадавши основнi принципи, особливостi художньоi системи романтизму, ми можемо глибше зрозумiти, чому серйозний музикант i талановитий маляр вже зрiлою людиною прийшов до лiтературноi дiяльностi саме в дусi нового напряму. Гофман познайомився з митцями-романтиками ще у Варшавi через свого приятеля, а пiзнiше бiографа Юлiуса Хiтцiга. Не випадково свою першу оперу вiн написав на текст романтика Брентано, з яким потоваришував. Романтизм виявився тiею сукупнiстю iдей i форм, тим напрямом в мистецтвi, що був начебто створений для Гофмана, або, краще сказати, все в натурi цiеi людини, життевому досвiдi, розумiннi свiту i людей, в смаках i пристрастях вiдповiдало романтизму. З тим уточненням, що вiн створив своi найвiдомiшi оповiдання, повiстi i романи в перiод глухоi полiтичноi реакцii у постнаполеонiвськiй Європi, а не в бурхливу i сповнену надiй та мрiй добу на зламi сторiч, коли писали романтики першого поколiння. Хоч би яким вирiшальним вважали вони естетичний бiк того, що робили, на них не мiг не вплинути особливий дух 90-х рокiв XVIII столiття i першi роки XIX столiття. Вони в кiнцевому висновку своiх творiв лишали свiтло надii. Будучи не практиками-полiтиками, а iдеалiстами-митцями, вони вiрили (як просвiтники) в перемогу духовних добрих засад в людинi й народi, в щасливе майбутне людства. У Гофмана таких надii i вiри не лишалося, або вони були надто слабкi i абстрактнi. Зло здавалося йому всюдисущим i переможним, а Добро могло торжествувати перемогу лише у фантазiях, снах, втечi в безумство. В останнi роки життя радник апеляцiйного суду (яка гiрка iронiя долi!) Гофман був матерiально забезпеченою людиною, йому не треба було заробляти лiтературною творчiстю на життя. Певно, ця творчiсть була тим духовним притулком, тим сховиськом вiд «свинцевоi мерзенностi» iснування, тими чарiвними Атлантидою чи Джiннiстаном, куди тiкали у своiй уявi його улюбленi героi – студент Анзельм, композитор Йоганнес Крейслер або дивакуватий бюргер Перегрiнус Тис.

Вже в лiтературному первiстку письменника «Кавалер Глюк» йдеться про митця, i автор з великим талантом i знанням вiдтворюе музичну стихiю, музичнi образи, процес диригування, творення музики i ii сприйняття, а основний конфлiкт виникае iз зiткнення художника i ницого середовища. На самому початку, в першому абзацi, iронiчно малюючи дозвiльних берлiнцiв, всiх цих «бюргерiв з усiею родиною, дружинами i дiтками, духовних осiб, еврейок, референдарiiв, повiй, вчених, швачок, танцюристiв, офiцерiв», Гофман згадуе жалюгiдних музик, що розважають цей натовп, «шарпаючи себе i слухачiв» арiею з «Фаншон», – «це розладнана арфа, двi ненастроенi скрипки, сухотна флейта та астматичний фагот». (Варто звернути увагу на iронiчний перелiк слухачiв, байдужих до зусиль оркестру. Цей iронiчний прийом – об'еднання через кому несумiсного – Гофман буде вживати часто й пiзнiше, у нього його перейме молодий Гейне.) Саме в цьому оповiданнi звучать слова про ситуацiю митця в суспiльствi: «Навколо мене суцiльна порожнеча, бо менi не судилося зустрiти рiдну душу. Я зовсiм один». Багато з того, що буде визначати стиль автора «Серапiонових братiв» або «Мадемуазель де Скюдерi», було вже знайдено на сторiнках цього раннього твору. Пiдкреслено виразний, експресивний й докладний портрет героя, точний в подробицях i емоцiйно забарвлений мiський пейзаж або iнтер'ер, барвиста i пiднесена мова митця-мрiйника (романтики називали таких героiв – ентузiастами) i таемничнiсть, якою оповита вся iсторiя, – все це яскравi елементи романтичноi прози взагалi i Гофмана зокрема.

Одним з найвiдомiших творiв Гофмана е «Золотий горнець», який можна назвати взiрцевим щодо вiдтворення двоплановостi свiту, двоплановостi iснування героя-поета – в реальному побутовому просторi i в просторi безмежному фантастичному, породженому уявою юного студента з душею митця-Анзельма. Звичне, земне життя Анзельм проживае в Дрезденi, до найдрiбнiших деталей топографii точно вiдтвореному. Вiн спiлкуеться з його бюргерською елiтою – конректором Паульманом i його дочкою Веронiкою та ii залицяльником Гербрандом. Очима закоханого дивиться на гарненьку мiщаночку Веронiку, не розумiючи ii пустоi, дрiбноi душi, охопленоi однiею мрiею – стати радницею i, гарно причепурившися, дивитися на спiвгромадян з балкону власного будинку. Другий свiт, у якому час вiд часу опиняеться Анзельм, – це фантастична Атлантида, де панують дивна краса i чудовий спокiй. У ньому буденний архiварiус Лiндгорст перетворюеться, скинувши сiру земну оболонку, на духа вогню могутнього Саламандра, в ньому чарують своею красою i спiвом блакитноока дочка Лiндгорста-Саламандра Серпентина i ii сестри золотаво-зеленi змiйки невимовноi гнучкостi й краси. Свiт фiлiстерiв стабiльний, нездатний трансформуватися, перетворюватися. В ньому пануе сiра нудьга. Вiн не зловiсний, а просто несумiсний з поезiею i красою. Лише одна постать, причетна до цього свiту, галаслива вiдразлива стара перекупка Лiза змiнюеться, вона виявляеться вiдьмою, носiйкою iнфернального зла. Анзельм е приземленою фiгурою романтичного героя, в ньому нема мiцi i запалу до боротьби, вiн скорiше iграшка в руках протидiючих сил Добра i Зла. Студент не може захистити свое кохання, не може утвердитись у буденному дрезденському бюргерському iснуваннi. Єдиний вихiд для нього – це втеча у свiт фантазii i поезii. «Щасливий Анзельм, – каже не без заздростi автор, – вiн скинув тягар бюргерського життя, вiн пiднiсся на крилах кохання до прекрасноi Серпентини i тепер щасливо i радiсно живе у своему маетку в Атлантидi! А я бiдолашний? Скоро я… опинюсь у своiй комiрчинi, мiзерiя буднiв обсяде моi почуття, лихо за лихом, немов густий туман, обгорне мiй зiр…»

У авторському передньому словi до «Принцеси Брамбiлли. Капрiччо в дусi Калло» Гофман писав: «Автор насмiлюеться навести висловлення Карло Гоццi (у передмовi до «Rе de geni»), в якому говориться, що цiлого арсеналу незугарностей i чортiвнi ще недостатньо, щоб вдихнути душу в казку, якщо в нiй не закладений глибокий задум, котрий грунтуеться на якому-не-будь фiлософському поглядi на життя».

Письменник створив кiлька капрiччо – чарiвних лiтературних казок – iз вельми складним загадковим сюжетом, який вiдповiдно до принципiв Capriccio (каприз, примха) – iнструментального iмпровiзацiйного музичного твору – вiдзначаеться неочiкуваними поворотами, химерною змiною епiзодiв i настроiв, загальною фантастичною образнiстю. До капрiччо або капрiччоподiбних творiв можна вiднести, крiм «Принцеси Брамбiлли», де жанр саме так вiдзначений, i «Малюка Цахеса, на призвисько Цинобер», i, звичайно ж, «Володаря блiх», одну з найпримхливiших фантазiй митця. Слiпуча, барвиста, емоцiйно аж перенасичена матерiя Гофманових капрiччо не раз заганяла у безвихiдь, заплутувала вчених i критикiв, якi робили спроби витлумачити iдейний, фiлософський, повчальний змiст цих аж надто складних творiв. Звичайно, найпростiше було оголосити «Брамбiллу» або «Володаря блiх» творами, що не пiдлягають витлумаченню, або, ще гiрше, маячнею оманеного вином розуму. Та з плином часу категоричне заперечення особливостей поетики автора капрiччо (в ньому завинили мудрi Гете та Гегель) змiнилося все глибшим розумiнням, ентузiастичним, позитивним прийняттям його такоi оригiнальноi прози. В наш час, коли стиль Гофмана, прийоми його письма широко увiйшли у свiтову лiтературу модернiстського та постмодернiстського спрямування, його фантазii не здаються читачам такими дивними й позбавленими фiлософського, полiтичного, соцiального, повчального сенсу. Книги нашого сучасника Милорада Павича, якими захоплюеться так багато молодих i зрiлих шанувальникiв красного письменства, набагато складнiшi i образно, i змiстовно, нiж казки нiмецького майстра. Вони можуть перевершувати iх своею барвистою фантазiею та iнтелектуальною насиченiстю, але генетичний зв'язок прози Павича (i багатьох iнших постмодернiстiв) з капрiччо Гофмана абсолютно очевидний. Пiонером цього стилю був, звичайно, автор «Володаря блiх», йому випало на долю зустрiти бурхливе заперечення, нерозумiння, нищiвну критику. Щоправда, творець «Малюка Цахеса», схильний до мiстифiкацii, сам трохи завинив у виникненнi непорозумiнь iз сучасниками, називаючи, скажiмо, цю повiсть-казку «невибагливим жартом, легко начерканим задля скороминущого розважання». Саме цей доволi ясний i прозорий твiр аж нiяк не е «невибагливим жартом… задля… розважання». Ця чарiвна казка, як i «Кiт Мур» i «Володар блiх», плiд не лише барвистоi, яскравоi уяви митця, а й наслiдок його фiлософських роздумiв i дуже пильних критичних спостережень над нiмецьким, зокрема прусским соцiально-полiтичним життям, над ментальнiстю нiмцiв. Звичайно, для сьогоднiшнiх читачiв головна цiннiсть прози Гофмана – естетична. Для нас не е надто цiкавим, який був той чи iнший художньо трансформований дiйсний iсторичний факт чи вiдома постать доби, яка вiдiйшла майже два столiття тому. Але в тiм-то й рiч, що натяки, прозорi алюзii, котрi були зрозумiлi сучасникам автора «Малюка Цахеса» чи «Володаря блiх» i хвилювали iх як громадян чи дратували як об'ект критики, пiшли в непам'ять: лишилося щось важливiше – узагальнююче, художньо унiверсалiзуюче, те, що вражае своiм цiлком модерним звучанням в нашi днi, як близькi й знайомi нам сатира й гротески Свiфта чи Салтикова-Щедрiна.

Чарiвна казка «Малюк Цахес» (1818) мае багато ознак капрiччо, як i «Золотий горнець». Але вона вiдрiзняеться у головному. Фонтануюча фантазiя цього твору, на вiдмiну вiд iсторii студента i двох його коханих, не меланхолiйна. Щасливий кiнець переживань Анзельма досить сумний. Його втеча у створену власною уявою маленьку, вбогу Атлантиду, та й весiльний подарунок йому – золотий горнець, який у початковому задумi Гофмана був «нiчною посудиною», – все це варiацii сумноi iронii над безпораднiстю i приреченiстю на тотальну життеву поразку романтичного невдахи-iдеалiста. А от хоч би що у «Малюку Цахесi» вiдбувалося, читача не полишае враження чогось свiтлого i веселого, якихось кумедних i втiшних штучок, циркових фокусiв. Може, такий ефект у нашому сприйняттi виникае через те, що всi персонажi (хiба крiм зловiсного головного) змальованi прозаiком iз смiхом, легкою чи досить в'iдливою iронiею, не виключаючи закоханого романтика-поета Бальтазара чи легковажноi та веселоi його нареченоi Кандiди. Та й тi, кому за iх казковою функцiею – творити дива, втручатися у земне життi, рятувати чи карати, – фея Роза Бельверде i могутнiй маг i чарiвник Проспер Альпанус – надiленi травестованими, наближеними до людських почуттями, поведiнкою, вчинками (як античнi боги у Івана Котляревського). Вони не всесильнi, роблять помилки, конкурують, сваряться або розiгрують один одного, зовсiм як звичайнi обивателi. Щоправда, Проспер Альпанус у своiх володiннях виглядае доволi iмпозантно. Вiн роз'iжджае в каретi, схожiй на сяючу мушлю з колесами, якi не риплять, а видають мелодiйнi звуки. Карету тягнуть мiфiчнi бiлi однороги, а на передку сидить срiбний фазан-кучер i тримае у клювi золотi вiжки. А служать йому дивнi тварини i птахи, на кшталт велетенських жаб з людськими очима й страусiв у золотавому пiр'i. Проспер творить нове життя, дае iснування неживим зображенням i предметам. Через нього «заговорила природа, а разом з нею життя, що творить, з усiею його грою» (Н. Берковський). И одночасно цей всемогутнiй маг цiлком по-дитячому бавиться iз повними-порожнiми чашками пiд час солiдного кавування в розкiшноi феi Бельверде, яка, до речi, охоче бере участь у цiй грi.

Про iронiчний, жартiвливий й розважальний бiк казки можна писати й далi, але в нiй велику питому вагу мае i те, що Гофман навивав «глибоким задумом», «фiлософським поглядом на життя». Це, звичайно ж, центральна метафора твору – три золотi волоски, що iх через жалiсть фея Роза Бельверде подарувала страшненькiй потворi, «головастику» з павучими нiжками Цахесу. Доба переможного молодого капiталiзму, в яку жив письменник, зробила для суспiльства i для лiтератури дуже важливою проблему влади грошей, панування золота. Золотi волоски надiлили Малюка всемогутнiстю. Вiн не тiльки став першою особою в князiвствi Керепес, впливовiшою за самого князя Барзануфа, але й набув хист здаватися не тим, чим вiн е, а втiленням всiх талантiв, красенем i розумником. Мабуть, не треба розводитися про те, як i в наш час грошi роблять дива, перетворюючи посередностi на мудрих полiтикiв, посполитих крадiiв у шляхетних меценатiв i «друзiв сирiт», безголосих дiвчат i юнакiв на кумирiв натовпу тощо. Ми добре знаемо, що таке куплена преса i реклама, що таке пiар. В казцi механiзм перетворення Цахеса на обдарованого спiвака, музиканта, маляра – казковий – це подарованi феею волоски. Та цей образ е лише генiальним алегоричним втiленням закону дii багатства взагалi. У здатностi Цахеса привласнювати чужi таланти й успiх ми впiзнаемо добре вiдомi нам явища, коли творять однi, а нагороди i плату одержують iншi, коли в будь-якiй галузi культури, науки, мистецтва штучно створюються один чи два кумири, до яких як магнiтом притягуються звання, лауреатства, улесливi панегiрики на шпальтах газет, журналiв, на телеекранах. Та годi звертатися до публiцистичного стилю. Гофман iз своею iнтуiцiею зробив iз побаченого в сучасному йому життi точнi прогнози й на майбутне. Не випадково Малюк Цахес став одним з великих художнiх узагальнень, мiстким символом, а його iм'я – прозивним. У казцi е багато iнших гротескних фiгур i сатиричних оцiнок рiзних сторiн сучасного Гофману суспiльства. Це i постать Моша Терпiна – псевдовченого, уособлення безплiдноi схоластичноi науки. І князь краiни Керепес Барзануф – продовжувач справи свого попередника Пафнуцiуса Великого, який твердою рукою вводив серед пiдданих просвiту i викорiнював забобони, виганяючи з краiни фей та чаклунiв, тобто фантазiю i поезiю. Жалюгiднi й смiшнi, вони небезпечнi своею живучiстю, бо, як i Цахес, вони «сама матерiя суспiльного життя в ii дивовижних, хоч i щоденних парадоксах» (Н. Берковський). Сучасники Гофмана, миттево впiзнавши за казковим i смiшним критику актуальних подiй i постатей, читали «Малюка Цахеса» як сатиричний, гостро критичний твiр. Наше сприйняття iнше. Конкретне втратило актуальнiсть, а унiверсальне вражае своею актуальнiстю i нас. Завершення чарiвноi iсторii лiтературознавцi тлумачать по-рiзному. Однi вважають його песимiстичним, бо поет Бальтазар – борець проти огидного «iмiтатора» Цахеса – пiсля ганебноi загибелi карли в нiчному горщику i свого одруження з красунею Кандiдою одержуе в подарунок дiм, сад i чудову кухню, яка сама варить i де нiщо не пiдгоряе, – тобто iдеальне мiщанське iснування. А це ж для романтика сумний фiнал. Іншi, навпаки, вважають, що автор нагороджуе героя пiсля всiх незугарностей i катаклiзмiв свободою вiд матерiальних турбот i нормальним щасливим iснуванням, як це часто бувае в завершеннях фольклорних казок. Можливiсть розмаiтих багатозначних тлумачень – одна з невичерпних можливостей, що ii даруе нам iронiчна проза Гофмана, його капрiччо.

Фантастика буденностi i буденнiсть найхимернiшоi фантастики – особливiсть ще однiеi примхливоi за сюжетом i постатями казки, яка вiдiграла таку фатальну роль у життi Гофмана i прискорила його смерть. Це вже згадуваний «Володар блiх». Якщо «Малюк Цахес» мае досить послiдовний сюжет i виразно окресленi постатi, то в цьому капрiччо всi складовi такого пiджан-ру (про що йшлося вище) сплiтаються в дуже барвисту, але заплутану еднiсть. З головним героем Перегрiнусом Тисом все бiльш-менш ясно. Це типовий для Гофмана дивак, мрiйник i самотник. Може, всi цi сторони в нього виразнiшi, бiльш згущенi, нiж у iнших подiбних до нього персонажiв. У ньому е щось вiд вiдомого нам кафкiанського характеру, що зазвичай формуеться пiд руйнiвним сильним впливом тиранiчних батька чи матерi. Батьки Перегрiнуса не були деспотами, але своею слiпою любов'ю вони не дали синовi стати дорослим. Вiн залишився безпорадною дитиною, що хоче, мов пташеня, ховатися в теплому гнiздечку з роззявленим дзьобиком, чекаючи на смачного хробачка, що його принесуть турботливi родичi. І пiсля iх смертi вiн продовжуе подумки спiлкування з ними i зберiгае ритуали свого колишнього дитячого життя. Щоправда, автор посилае його на три роки в мандри по свiту. Але нiчого про цi мандри не розповiдае, бо, мабуть, це була б зовсiм iнша iсторiя. Значно плутанiшими здаються iншi персонажi казки, якi мають кiлька iмен i кiлька втiлень. Це мiнiатюрна прегарна голландська дiвчина Дертье Ельвердiнк, вона ж принцеса Гамагея з Фамагусти, iстота загадкова, спокуслива й iнодi пiдступна. І знайомий Перегрiнуса колишнiй студент Георг Пепуш, темпераментний бунтiвний молодик, а в iншому, казковому, втiленнi – закоханий в Гамагею будяк Цегерiт. Це досить кумеднi науковi суперники оптики i дослiдники мiкроорганiзмiв з iменами вiдомих реальних вчених Левенгука i Сваммердама i т. д. Переказувати вигадливо заплутанi пригоди персонажiв, iх вiдносини i перевтiлення тут нема потреби. Читач про все це дiзнаеться з тексту. Може, варто навести лише одну з лiтературознавчих гiпотез. У казцi йдеться про «живу i плiдну iстину» (Гамагея), механiчний матерiалiзм, «знекровлюючий iстину» (Принц п'явок), емпiричне безкриле псевдонаукове копирсання в «нiкчемних» проявах життя (Левенгук i Сваммердам) i нарештi творчу синтетичну думку (Майстер Блоха). Перегрiнус, який знаходить нарештi свое щастя з простою дiвчиною Розонькою, втiлюе творчi поривання, кохання, почуття, що сильнiшi за абстрактне мислення, iронiчний скепсис, «чисту» науку. Украiнський вчений А. П. Шамрай, автор великоi монографii про Гофмана, що запропонував цю гiпотезу (тут вона викладена скорочено i спрощено), першим спробував дати фiлософське тлумачення «Володаря блiх». Бiльшiсть iз тих, хто писав про цю казку, навiть не намагалися заглибитися в ii прихований глибокий змiст, обмежуючись тлумаченням лише полiтичних алюзiй.

Найвiдомiший роман письменника носить довгу назву: «Життева фiлософiя кота Мура вкупi з фрагментами бiографii капельмейстера Йоганнеса Крейслера, що випадково збереглися у макулатурних листах». У титулi визначена структура твору. Вiн складаеться iз хаотично перемiшаних сторiнок щоденника освiченого кота Мура i сторiнок життепису романтика композитора Крейслера. Романтичний принцип фрагментарностi торжествуе в книзi. Але, хоч вона i зiбрана докупи начебто з уривкiв без початку i кiнця, ця хаотичнiсть, проте, умовна. Уважний читач дiстае повне уявлення про два характери, протилежнi один одному, двi долi, якi розвиваються паралельно i стають яскравiшими через контрастне зiставлення. Історiя обдарованого i трагiчно нещасного композитора, змушеного своею музикою розважати жалюгiдний двiр князя крихiтноi держави, – це начебто головна серйозна тема музичного твору. А походеньки кота-фiлософа часто-густо виглядають у цьому творi як пародiйний акомпанемент, знижений кумедний повтор i варiацii на головну тему. Їх, на перший погляд, випадкове переплетiння, насправдi строго продумане, майже математично вивiрене, знову-таки, як у музицi. Композитор Гофман легко впiзнаеться в романi. І це не лише тому, що вiн вiддав героевi Крейслеру дуже багато iз власних переживань, власноi бiографii, а й тому, що будуе твiр за принципами музичними, якими так чудово володiв. Найпростiше пояснити змiст роману як художньо трансформованi факти життя автора – службу капельмейстером в Бамбергу, пристрасне i нещасливе кохання до Юлii Марк. Так само легко визначити тих реальних людей, якi були прообразами романних персонажiв (мати реальноi Юлii – консульша Францiска Марк i мати Юлii романноi – радниця Бенцон, чоловiк Юлii негiдник Грепель – наречений другоi Юлii принц Ігнатiй). І все це вiдповiдатиме дiйсностi, але лише частково, так само як не повнiстю вичерпуе змiст твору нейтральне типове для романтизму протиставлення: митець – фiлiстер, Крейслер – кiт Мур. І в цьому випадку, хоча б тому, що вчений кiт Мур теж своерiдний митець, досвiдчений письменник, фiлософ, ба романтик (принаймнi таким собi здаеться), Мур, звичайно ж, фiлiстер, але не агресивно-войовничий, а досить симпатичний i кумедний, типовий бюргер бiдермаеру, солiдноi i затишноi буржуазноi доби. Вiн приемний вже тим, що щирий, чесний у своiх нотатках, i попри всю свою ерудицiю, мудрiсть начотника i латинiста, доволi наiвний i вiдвертий. У ньому е, хоч i проста, примiтивна, природнiсть почуттiв i бажань. Іронiя, з якою змальований цей персонаж, весела, усмiхнена. Зовсiм iншою – саркастичною, злою – стае iронiя пiд пером Гофмана, коли вiн описуе життя при дворi в державi Зiггартсвайлер, куди зла доля закинула Крейслера. Ось тут ми маемо найповнiше втiлення бездуховного фiлiстерства, антимузичного свiту, що йде вiйною i плете своi похмурi iнтриги проти музики i поезii – вони ж краса i свiтло людського iснування.

Пiднесена духовнiсть, справжнiй митецький дар Крейслера стають ще виразнiшими в порiвняннi з безкрилим самовпевненим мудруванням Мура, але iстинний конфлiкт розгортаеться не мiж ними, а мiж гуманною вiльною думкою Крейслера-творця i вiдразливим свiтом мiзерноi держави безвiльного князя Іренея, в якiй керуе i пануе пекельна iнтриганка радниця Бенцон. Ця сильна i владна особа – справжнiй небезпечний ворог. Заради влади в Зiггартсвайлерi честолюбна мати Юлii занапастила все, що в нiй самiй було людського, живого, талановитого. Зрадивши в собi жiнку, людину, Бенцон йде до кiнця. Знищуе всiх, хто стоiть на ii шляху, заради остаточного змiцнення своеi позицii при дворi, набуття офiцiйного статусу родички князя Іренея, свого коханця. Для цього ця безжальна мати жертвуе i чарiвною Юлiею, яку безмежно кохае Крейслер. Вона плануе весiлля дочки з дегенеративним синочком володаря князiвства принцом Ігнатiем i досягае успiху у своiх руйнiвних для життя Крейслера i Юлii планах. Схожiсть з багатьма моментами i учасниками життевоi драми Гофмана очевидна. Та це не просте вiдтворення фактiв бiографii автора, а, як уже сказано, – iх художне переосмислення, духовне перетворення, пiднесення на вищий поетичний щабель.

На вiдмiну вiд багатьох романтичних героiв Гофмана Крейслер не може полишити реальний свiт Зiггартсвайлера i втекти в iдеальний Джiнннiстан, як не мiг вирватися з Бамберга чи Берлiна сам письменник. Роман не казка, хоч у ньому i дiе вчений кiт. Мур – лише маска обивателя. Вiйна котiв iз собаками – це тiльки досить злий гротеск на зiткнення студентiв-корпорантiв, а не по-справжньому казкова iсторiя. Тобто тваринний свiт у романi мае не казкову, а алюзiйну, алегоричну функцiю. Іншi i барви, i образи свiту в романi. Вони буденнiшi, позбавленi фантастичноi яскравостi i буйства, так само, як нiжна лiрична Юлiя нiчим не схожа на агресивну у своiх почуттях i дiях вифранчену принцесу Гамагею з «Володаря блiх». У романi пануе не казковiсть, а умовнiсть, прийом загострення, гiперболiзацii в межах реального. Для цього i потрiбен кошачий свiт, що майже нiчим не вiдрiзняеться вiд людського. «Порiвняння законiв краси, – пише Д. Чавчанiдзе, – за якими створена душа художника, з тими життевими нормами, якi вiн змушений приймати, будучи людиною реальною свiту, становить головну проблему романтичного роману Гофмана». Головну, але не едину. На сторiнках твору розкидано бiльше, нiж будь-коли, критичних натякiв на конкретнi гостро сучаснi для десятих рокiв XIX столiття iсторичнi, полiтичнi, суспiльнi подii i постатi. Музикант Гофман, ставши радником прусськоi юстицii, не мiг не полiтизуватися, не мiг не вiдгукнутися на те, що хвилювало його суспiльство, зайняти певну позицiю до того, що в ньому вiдбувалося. Це опосередковано вiдбилося i на образi його героя Крейслера. З абстрактного мрiйника вiн перетворюеться на бунтiвника, що ладен пiти на вбивство заради порятунку свого iдеального кохання. Герой роману стае суперечливiшим, в ньому стикаються дисонуючi почуття до чесноi Юлii i пристрасноi загадковоi принцеси Гедвiги. Тобто вiн набувае бiльшоi життевоi переконливостi, а тема кохання бiльшоi складностi й достовiрностi. Багато з того, що ми сприймаемо як яскравi знахiдки Гофмана-людознавця в романi, знайшло свое продовження у творах письменникiв наступних поколiнь, i не лише романтикiв. Згадаймо хоча б Лермонтовського Печорiна i його пародiйного двiйника Грушницького, або колiзiю роману Достоевського «Ідiот», в якому так багато, починаючи вiд iсторii князя Мишкiна, перегукуеться з iсторiею Иоганна Крейслера. Вдумливий читач вiтчизняноi i зарубiжноi лiтератури може пригадати не один подiбний перегук чи варiацiю на знайдене великим нiмецьким художником. Достатньо назвати iмена Бальзака, Дiккенса, Гоголя, Булгакова. Про щедрий талант та дивовижну фантазiю Ернста Теодора Амадея Гофмана – казкаря, фiлософа, сатирика, Митця з великоi лiтери – написано дуже багато. Про сонячнi чи моторошнi твори автора «Золотого горнця», «Лускунчика», «Малюка Цахеса» чи «Пiсочноi людини», «Майората», здаеться, сказано вже чи не все. Але то тiльки на перший погляд. З плином часу його проза повертаеться до нас все новими гранями, розкривае багатство змiсту i формальну довершенiсть, оригiнальнiсть, новаторство. Вона лишаеться живою, а це доля тiльки великих творiнь.



Кiра ШАХОВА




Золотий горнець[1 - Переклав з нiмецькоi Сидiр САКИДОН]











Вiгiлiя[2 - Вiгiлiя (лат. vigilia) – нiчна сторожа у стародавньому Римi. Тут «нiчне безсоння». Гофман так виокремлюе роздiли повiстi.] перша



Лихi пригоди студента Анзельма.


Лiкувальний тютюн проректора Паульмана i золотисто-зеленi змiйки






На вшестя, годинi о третiй пополуднi, через Чорну браму в Дрезденi не йшов, а летiв один юнак i з поквапу втрапив просто в кошик з яблуками та пирiжками староi огидноi перекупки, майже все розчавив, а що навiть щасливо вцiлiло, то розкотилося геть по вулицi, дiставшися веселим дiтлахам у здобич вiд пана поспiшайла. На вереск староi всi кумасi покинули своi столики з пирiжками та горiлкою, оточили юнака i ну шпетити його на всi заставки, а вiн, занiмiвши з сорому й збентеження, спромiгся лише подати iй свого маленького, не дуже повного гаманця, якого стара пожадливо видерла в нього з рук i вмить сховала. Тодi тiсне коло розiмкнулося, та, поки юнак вибирався з нього, стара вiдьма встигла закричати йому вслiд:

– А, тiкаеш, чортiв сину, скоро в пляшцi згорбиш спину!

Хрипкий, пронизливий голос староi був такий страшний, що всi перехожi здивовано зупинялись, i смiх, який залунав був напочатку, миттю стих. Студент Анзельм (бо це, власне, вiн i був), хоч i зовсiм не зрозумiв чудернацьких слiв перекупки, вiдчув, проте, якийсь мимовiльний жах i ще дужче заквапився, щоб утекти з-перед очей зацiкавленого натовпу. Проштовхуючись крiзь юрбу, вiн з усiх бокiв чув гомiн:

– Сердешний хлопчина! От проклятуща вiдьма!

Таемничi слова староi в якийсь дивний спосiб обернули кумедну пригоду на трагiчну, аж люди почали спiвчутливо дивитися на того, кого досi й зовсiм не помiчали. Жiноча половина вибачала ставному, вродливому юнаковi, який ще покращав вiд ледве стримуваного гнiву, всю його незграбнiсть, навiть одяг, що був далекий вiд будь-якоi моди. Бо його синяво-сiрий фрак був так скроений, що, мабуть, кравець, який його шив, знав тiльки з чуток при новi фасони, а чорнi оксамитовi штани, ще не дуже зношенi, надавали всьому вбранню немовби магiстерського стилю, до якого аж нiяк не пасувала нi постава юнака, нi його хода.

Поки студент досяг кiнця алеi, що вела до Лiнкових купалень, то вже ледве дихав. Вiн хоч-не-хоч уповiльнив ходу, але не зважився звести очi догори, бо йому ще й досi ввижалися навкруг пирiжки та яблука, а кожний приязний погляд тоi чи iншоi дiвчини здавався глузливим смiхом, що спiткав його бiля Чорноi брами. Так дiстався вiн до входу в Лiнковi купальнi.[3 - Лiнковi купальнi – парк з розвагами на березi Ельби в Дрезденi.] Повз нього проходили святково вбранi люди. Всерединi лунала музика духового оркестру, а гомiн веселих гостей щодалi дужчав. Бiдолашному студентовi аж сльози навернулися на очi, бо й вiн хотiв на вшестя, що було для нього завжди особливим родинним святом, спiзнати втiхи Лiнкового раю; еге ж, вiн мрiяв навiть замовити собi пiвпорцii кави з ромом i пляшку мiцного пива, а щоб так знаменито побенкетувати, то й грошей захопив бiльше, нiж звичайно. І от на тобi, маеш, один фатальний крок у кошик – i по всьому! Про каву, про пиво, про музику, про милування на святково вбраних дiвчат – коротше, про всi вимрiянi втiхи годi було й думати. Вiн звiльна пройшов повз цi спокуси i звернув на зовсiм безлюдну дорогу вздовж Ельби. Тут знайшов вiн привiтну мiсцинку пiд бузиною, що виросла з розваленого муру, сiв на морiжку й набив люльку лiкувальним тютюном, що його дiстав у подарунок вiд свого приятеля проректора Паульмана. Перед ним хлюпотiли й шумiли золотисто-жовтавi хвилi прекрасноi рiчки Ельби, за нею славний Дрезден смiливо й гордо здiймав своi свiтлi вежi у прозорий небокрай, що спускався на квiтучi луки та свiжу зелень лiсiв, а вдалинi, в глибокому присмерку, зубчастi гори давали знати про далеку Богемiю. Але похмуро дивився на все це студент Анзельм, пускаючи в повiтря хмарки диму, аж нарештi жалi його вилилися в голоснi скарги:

– Таки й правда – народився я собi на горе та бiду! Що я нiколи не попадав у бобовi королi,[4 - У народiв пiвнiчноi Європи за звичаем на свято трьох королiв (5 сiчня) пекли пирiжки. В один з них запiкали квасолину, найчастiше з порцеляни. Того, кому потрапляв такий пирiжок, вшановували як «бобового короля», вiн вважався щасливчиком. Вiдомо багато картин на цю тему, зокрема фламандського художника Йорданса.] що нiколи не вгадував, чiт чи лишка, що мiй бутерброд падав на землю завжди намащеним боком, – про все це безголiв'я вже й мови нема. Але чи не лиха моя недоля, що я, ставши студентом навiть самому дiдьковi на злiсть, однаково лишився невдахою? Чи надiв я коли новий сюртук, не ляпнувши на нього одразу чимось масним, чи обминув коли хоч одного не на мiсцi вбитого цвяшка, щоб не роздерти об нього того сюртука? Чи привiтав коли пана радника або яку даму без того, щоб мiй капелюх не полетiв до дiдька, а сам я, посковзнувшись, не впав ганебно на ковзькiй пiдлозi?

Чи не платив я на ринку щоразу три або й чотири грошi за розтоптанi горщики, тому що дiдько пер мене прямо на них, мов того лемiнга?[5 - Лемiнги – один з видiв польових гризунiв.] Чи я хоч раз коли вчасно прийшов до унiверситету або кудись-iнде? Що з того, що я виходжу на пiвгодини ранiш? Варто менi лише стати перед дверима та потягти за дзвiнок, як нiби сатана вилле менi на голову повний цебер води або сам я штовхну в дверях якогось пана, i вже маю халепу. Як же менi не спiзнюватися?

Ах, ах! Де ви, блаженнi сподiвання на майбутне щастя, коли я гордо мрiяв дiстати посаду таемного секретаря! Але хiба лиха доля моя не вiдштовхнула вiд мене найласкавiших заступникiв i не зробила iх моiми ворогами? Я знаю, що таемний радник, якому мене рекомендували, терпiти не мiг пiдстриженого чуба. Перукар насилу приладнав менi невеличку кiску на потилицi, але, тiльки-но я вперше вклонився, урвалася клята шворка i спритний мопс, що мене обнюхував, радiсно вхопив кiску та й понiс таемному радниковi. Я перелякано побiг навздогiн i спiткнувся об стiл, де радник i снiдав, i працював заразом; тарiлки, чашки, пiсочниця, каламар – усе полетiло шкереберть, аж забряжчало, i струмок чорнила та шоколаду розлився на щойно складену реляцiю.

«Ви що, добродiю, збожеволiли?» – закричав таемний радник i вигнав мене за дверi. Що з того, що проректор Паульман пообiцяв менi писарську посаду? Хiба ж допустить до цього моя лиха доля, що всюди мене переслiдуе? Ось хоч би й сьогоднi! Так хотiлося менi пристойно, статечно вiдсвяткувати славний день вшестя, вже вирiшив був i витратитися заради цього. Я мiг би, як i всякий iнший гiсть у Лiнкових купальнях, гордо гукнути: «Кельнере, пляшку мiцного пива, та найкращого, прошу!» Я мiг би до самiсiнького смерку сидiти, та ще й близесенько бiля якогось гурту вродливих дiвчат. Знаю, я б тодi набрався смiливостi, став би зовсiм iншою людиною; еге ж, могло б статися навiть i таке, що коли б якась дiвчина запитала: «Котра тепер може бути година?» або «Що це там грають?» – я б легко й галантно схопився, не перекинувши навiть своеi склянки, не спiткнувшись об ослiн, i, трохи схилившись, ступив би крокiв пiвтора вперед i сказав би: «Прошу, мадемуазель, до ваших послуг, це грають увертюру з «Дiви Дунаю»,[6 - «Дiва Дунаю» – опера нiмецького композитора Фердiнанда Кацера (1751–1831).] або: «Щойно вибило шосту». Чи могла б тодi хоч одна людина в свiтi менi що закинути? Нi, кажу я вам. Дiвчатка тiльки позирнули б лукаво одна на одну, як завжди, коли я наважуюсь показати, що i в мене душа не з лопуцька, що й я розумiюся на свiтських манерах i знаю, як з дамами поводитись. Та занiс мене дiдько в той триклятущий кошик iз яблуками, i тепер мушу я на самотi курити свiй лiкувальний тютюн…

Але зненацька монолог студента Анзельма обiрвався, бо в травi коло себе вiн почув якийсь дивний шелест, цвiркотiння, що незабаром перейшло на вiти та листя бузини, яка схилилась над його головою. То здавалося, наче шелестить вiтер у листi, то нiби пташки, граючись, пурхали помiж вiтами й зачiпали iх крильми. Аж нараз щось зашепотiло, зажебонiло, немовби квiти задзвенiли кришталевими дзвiночками. Анзельм слухав i слухав. Та ось, вiн i сам не знав як, той шелест, i шепiт, i дзвiн перейшли в ледь чутнi слова:

– Тихше тут, тихше там, – вгору, вниз мiж гiллям, мiж пишного цвiту ми в'емось, гойдаемось, мiж листям звиваемось. Сестрички, сестрички! Швидко, швидко вгору, вниз, – сонце вечiрне промiнням стрiляе, шурхотить вiтрець, шелестить роса, квiти спiвають, пелюстками ворушать, i ми спiваемо в квiтах i вiтах. Швидко заблисне в небi зоря. Сестрички, сестрички! Пора нам, пора!..

Та чудна мова все не стихала. Студент Анзельм думав: «Це ж вечiрнiй вiтрець, та й годi, але сьогоднi вiн аж наче словами вишiптуе». Коли це над його головою нiби задзвонили кришталевi дзвiночки. Вiн глянув догори й побачив, як три змiйки, виблискуючи зеленавим золотом, обвились навколо вiття i простягали своi голiвки до вечiрнього сонця. Тодi знову щось зашепотiло й зажебонiло тi самi слова, а змiйки сповзали й здiймалися вгору i вниз, крiзь листя й вiти. І коли вони так звивалися, то здавалось, що з бузинового куща крiзь темне листя сиплються тисячi смарагдових iскор. «Та це ж вечiрне сонце грае так у бузиновому кущi», – подумав студент Анзельм, але дзвiночки задзвенiли знову – й Анзельм побачив, що одна змiйка простягла голiвку до нього. Немов електричний струм пронизав його наскрiзь, вiн весь затремтiв, глянув застиглим поглядом угору й побачив двiйко чудових синiх очей, що з невимовною тугою дивилися на нього, i невiдоме досi почуття небесноi втiхи й найглибшого болю немовби пронизало йому груди. І поки вiн, повний гарячоi жаги, дивився в тi чудовi очi, солодкi акорди кришталевих дзвiночкiв забринiли ще дужче, iскристi смарагди посипалися на нього, оповили його золотим плетивом, вилискуючи тисячами iскор, граючись миготливим золотом барв. Бузиновий кущ ворухнувся й промовив:

– Ти лежав у моiм холодочку, мiй запах огортав тебе, але ти не зрозумiв мене. Запах – це моя мова, коли його запалюе кохання.

Вечiрнiй легiт пролетiв мимо й шепнув:

– Я дув на твоi скронi, але ти не зрозумiв мене. Подув – це моя мова, коли його запалюе кохання.

Сонячне промiння пробилося крiзь хмари, i його сяйво наче горiло словами:

– Я обливаю тебе гарячим золотом, але ти не зрозумiв мене. Жар – це моя мова, коли його запалюе кохання.

І що бiльше поринав Анзельм у погляд чудесних очей, то гарячiша ставала його туга, палкiша жага. І раптом усе зарухалось, заворушилося, немов прокинулось до радiсного життя. Квiти пахли навколо нього, i iхнiй дух линув, нiби чудовий спiв тисячi флейт, а вiдгомiн того спiву золотi вечiрнi хмарки, що летiли мимо, несли з собою в далекi краi. Але щойно останнiй промiнь сонця зник за горами i присмерк простелив свiй серпанок на землю, як пролунав нiби iз далекоi далини низький, грубий голос:

– Гей, гей, а що там за гомiн, за шепiт угорi? Гей, гей, а хто там так пiзно шука за горами промiння? Годi вам! Нагрiлись на сонцi та наспiвалися! Гей, гей, ану крiзь кущi, по травi, ану по травi, по водi! Гей, гей! До-до-лу!.. До-до-лу!

І голос розтанув, як гуркiт далекого грому, а кришталевi дзвiночки урвались рiзким дисонансом. Все змовкло, i Анзельм побачив, як три змiйки, виблискуючи в травi, проповзли до потiчка, зашурхотiли, зашелестiли, бовтнули в Ельбу, а над хвилями, де вони зникли, спалахнув трiскотливо-зелений вогник, засвiтився скiсно в напрямку мiста i зник.




Вiгiлiя друга



Як студента Анзельма вважали за п'яного й навiженого.


Прогулянка по Ельбi.


Бравурна арiя капельмейстера Грауна.[7 - Граун Карл-Генрiх (1701–1759) – нiмецький композитор, був капельмейстером при саксонському дворi.]


Шлунковий лiкер Конрадi i бронзова перекупка

– Панич, мабуть, не сповна розуму! – сказала одна шановна городянка, що, вертаючись разом зi своею родиною з прогулянки, зупинилась i, схрестивши руки на животi, спостерiгала божевiльнi витiвки студента Анзельма.

Бо той обiйняв бузиновий стовбур i, звертаючись до вiття та листя, безперестанку вигукував:

– О, хоч раз iще блиснiть i засяйте менi, любi золотi змiйки, хоч раз iще дайте почути вашi кришталевi голосочки! Хоч раз iще зазорiйте менi, милi блакитнi очi, хоч раз, бо загину з болю й гарячоi туги за вами! – І вiн тяжко зiтхав, жалiсно охкав i трусив з нетерпiнням та жагою бузину, яка, проте, замiсть вiдповiдi, лише глухо й невиразно шелестiла листям i, здавалося, глузувала з горя студента Анзельма.

– Панич, мабуть, зовсiм з глузду з'iхав, – знову сказала городянка, i вiд тих слiв Анзельм неначе прокинувся з глибокого сну.

Немов його раптом облили холодною водою, щоб швидше розбуркати. Тепер тiльки вiн ясно побачив, де був, i усвiдомив, як дивний привид звабив його й довiв до того, що вiн, сидячи тут без нiкого, почав голосно розмовляти сам з собою. Збентежено дивився вiн на городянку й нарештi схопив капелюха з землi, щоб швидше пiти. Аж ось надiйшов батько родини, посадовив на траву дитину, яку тримав на руках, сперся на паличку й здивовано глянув на студента, прислухаючись до його слiв. Потiм пiдняв люльку та капшука з тютюном, що випав у студента, i, подаючи йому, сказав:

– Не лементуйте так страшно, паничу, й не морочте людей, коли тiльки й бiди, що забагато зазирали в чарочку, а краще йдiть додому i гарненько виспiться!

Студент Анзельм засоромився i лише простогнав:

– Ох!

– Ну-ну, – повiв далi городянин, – нiчого, це може трапитися з кожним, а особливо в таке велике свято, як сьогоднi, не грiх звеселити свое серце зайвою чарчиною! І з слугами божими теж це бувае. Ви ж, паничу, здаеться менi, кандидат богослов'я? Але, якщо дозволите, я натопчу собi люлечку вашим тютюнцем, бо мiй скiнчився.

Городянин сказав так, бо Анзельм хотiв уже сховати тютюн i люльку в кишеню. І вiн поволi, обережно почав прочищати свою люльку й так само поволi ii натоптувати. Тим часом до них пiдiйшло кiлька мiських дiвчат. Вони пошепталися нишком iз городянкою i похихотiли мiж собою, поглядаючи на Анзельма. А йому здавалось, нiби вiн стоiть на гострих колючках, на розпечених цвяхах. Тiльки-но вiн забрав люльку й капшук з тютюном, як кинувся геть вiд них, мов очманiлий. Усе чудесне, що Анзельм щойно бачив, вилетiло йому з пам'ятi, вiн усвiдомив лише, що там, пiд бузиною, голосно плiв якусь несiнiтницю, i це для нього було найжахливiше, бо вiн давно вже вiдчував якусь огиду до всiх, хто розмовляе сам iз собою. «Сатана з них промовляе», – казав iхнiй ректор, i Анзельм таки й справдi в це вiрив. Щоб його, кандидата богослов'я, вважали за п'яного на вшестя – навiть подумати страшно. Вiн хотiв уже звернути в тополеву алею бiля Козельського саду, коли почув позад себе голос:

– Пане Анзельме, пане Анзельме, i куди це ви, ради всiх святих, так поспiшаете?

Анзельм зупинився як укопаний, бо певен був, що на нього чигае якесь нове лихо. Голос почувся знову:

– Пане Анзельме, а йдiть до нас, ми на вас чекаемо бiля рiчки!

Аж тепер студент зрозумiв, що то проректор Паульман, його приятель. Вiн пiшов назад до Ельби й застав там проректора з обома дочками i з реестратором Гербрандом. Вони саме збиралися сiсти в човен. Проректор Паульман запросив i студента покататися з ними по Ельбi, а потiм провести вечiр у нього вдома в Пiрнаському передмiстi. Студент Анзельм залюбки прийняв запрошення, бо тим самим думав уникнути лихоi долi, що сьогоднi, як вiн гадав, тяжiла над ним. Коли вони перепливали рiчку, сама на тому боцi, бiля Антонського саду, запалили феерверк. Зашурхотiли, засичали ракети, здiймаючись угору, запалахкотiли в повiтрi свiтляними зорями, розприскуючись тисячами трiскотливих променiв та iскор. Студент Анзельм замислено сидiв бiля весляра, та коли побачив у водi вiдбиток свiтла й iскор, що тисячами сичали в повiтрi, йому привидiлось, нiби рiчкою пливуть золотi змiйки. І все чудесне, що вiн бачив пiд бузиною, постало знову, немов живе, в його думках i почуттях, i знов охопила його невимовна туга, палка жага, яка так стискала йому груди судомно-болiсним захватом.

– Ах, коли б це були ви, золотi змiйки! Спiвайте менi, спiвайте! У вашому спiвi, може, з'являться знову любi, коханi синi очi! Ах! Чи не ви це там, пiд водою?

Так заволав студент Анзельм i сильно гойднувся в човнi, наче хотiв пiрнути у хвилi.

– Ви збожеволiли, добродiю, чи що? – гукнув весляр i схопив його за поли. Дiвчата, якi сидiли бiля нього, злякано закричали i втекли на другий бiк човна. Реестратор Гербранд шепнув щось на вухо проректоровi Паульману, той щось вiдповiв, але студент Анзельм почув дише слова: «Таких нападiв ще не було». Зараз же пiсля того проректор Паульман пiдвiвся, пересiв ближче до Анзельма i, заклопотано взявши його за руку, спитав поважним, урочистим тоном:

– Як ви себе почуваете, пане Анзельме?

Студент Анзельм мало не знепритомнiв, бо душа його збурилась вiд шаленого роздвоення, яке вiн даремно хотiв угамувати. Вiн тепер ясно побачив, що примарне свiтло золотих змiйок – не що iнше, як вiдбиток у рiчцi феерверка з Антонського саду, але невiдоме досi почуття, – вiн i сам не знав, утiхи чи болю, – судомно стиснуло йому груди, i коли весляр ударив веслами по водi так, що вона, нiби гнiваючись, захлюпотiла й зашумiла, в тiм гомонi йому вчулось таемниче шепотiння: «Анзельме, Анзельме, чи ж ти не бачиш, як ми весь час пливемо перед тобою? Сестричка ж дивиться знов на тебе… вiр… вiр… вiр нам!..». І йому здалося, що вiн бачить перед човном три зелено-вогненних смужки. Та коли потiм тужно заглянув у воду, чи не визирнуть часом iз хвиль звабливi очi, то впевнився, що то лише вiддзеркалюються освiтленi вiкна близьких будинкiв. Мовчки сидiв вiн у човнi, борючись iз собою в душi, але проректор звернувся до нього ще голоснiше:

– Як ви себе почуваете, пане Анзельме?

І студент дуже несмiливо вiдповiв:

– Ах, ласкавий пане проректоре, коли б ви знали, якi дивнi речi щойно привидiлись менi наяву, з розплющеними очима, пiд бузиною, коло муру Лiнкового саду, то ви б не гнiвались на мене, що я, нiби який сновида…

– Гай, гай, пане Анзельме, – перебив його проректор Паульман, – я завжди вважав вас за солiдного юнака, але снити завидна, снити з розплющеними очима, а потiм раптом намiрятися стрибнути в воду, на це… пробачте менi… здатнi лише божевiльнi або дурнi!

Студента Анзельма зовсiм засмутили суворi слова його приятеля. Тодi озвалася старша Паульманова донька Веронiка, гарненька, квiтуча дiвчина рокiв шiстнадцяти:

– Але ж, любий татку, з паном Анзельмом сталося, мабуть, щось надзвичайне, i вiн, певне, тiльки думае, що не спав, а насправдi заснув пiд бузиною, i йому привидiлась та вся нiсенiтниця та й засiла мiцно в голову.

– Крiм того, дорога мадемуазель i шановний проректоре, – вступив у розмову реестратор Гербранд, – хiба ж не можна впасти наяву в такий собi мрiйливий сон? Справдi, зi мною таке було одного разу в пообiдню пору за кавою, коли я, так би мовити, куняв, бо в цей, власне, момент i вiдбуваеться тiлесне й духовне травлення, отож я тодi й згадав, немов у якомусь натхненнi, де лежить загублений акт, а то ще вчора таким самим чином серед бiлого дня затанцював у мене перед розплющеними очима чудесний великий готичний шрифт латинського письма.

– Ах, шановний реестраторе, – промовив на те проректор Паульман, – ви завжди мали нахил до поетичностi, а через неi легко впасти у фантастику та романтику.

Але студентовi Анзельму було приемно, що його вирятували з прикрого становища i тепер не вважатимуть за п'яного чи божевiльного. І хоч уже стало досить темно, вiн уперше, як йому здалося, помiтив, що у Веронiки прекраснi синi очi, i навiть не згадав уже про тi чудовi оченята, якi бачив у бузинi.

Студент Анзельм взагалi забув пригоду пiд бузиновим кущем, вiн тепер знов вiдчув себе легко й радiсно i дiйшов навiть до того, що взяв за руку Веронiку, свою захисницю, допомагаючи iй вийти з човна, а коли вона подала йому свою, Анзельм, не довго думаючи, так спритно й так щасливо провiв ii додому, що тiльки раз i посковзнувся, а оскiльки на всiй дорозi була одна лише калюжа, то бiла сукня Веронiки не дуже забруднилася. Щаслива змiна, що сталася з студентом Анзельмом, не пройшла повз увагу проректора Паульмана. Вiн знову вiдчув до нього симпатiю i попрохав вибачення за суворi слова, сказанi ранiше.

– Еге ж, – додав вiн, – бувають випадки, коли певнi фантазii часто з'являються людям i добре-таки даються взнаки, але це тiлесна хвороба, вiд неi дуже стають у пригодi п'явки, що iх, salva venia,[8 - Пробачте на словi (лат.)] треба ставити до заду, як довiв один славетний, нинi вже покiйний, учений.

Студент Анзельм тепер i сам не знав, чи вiн був п'яний, причинний, а чи, може, хворий, у всякому разi, йому здавалося, що п'явки зовсiм тут зайвi, бо всi попереднi привиди зникли, i чим бiльше щастило йому виявити гречностi до гарненькоi Веронiки, тим веселiше вiн себе почував. Пiсля скромноi вечерi вони стали розважатись, як звичайно, музикою. Студент Анзельм сiв за клавiр, i Веронiка заспiвала чистим, дзвiнким голоском.

– Дорога мадемуазель, – сказав реестратор Гербранд, – ваш голосок – це справжнiй кришталевий дзвiночок!

– Е, це вже нi! – вихопилося у студента Анзельма, вiн i сам незчувся як, i всi подивились на нього здивовано й знiяковiло. – Кришталевi дзвiночки дзвенять у бузиновому кущi, i як же гарно, як гарно, – промурмотiв вiн уже нишком.

Тодi Веронiка, поклавши руку йому на плече, запитала:

– Що це ви таке говорите, пане Анзельме?

І студент раптом знов повеселiшав i почав грати. Проректор Паульман дивився на нього похмуро, реестратор Гербранд поклав ноти на пюпiтр i чудесно проспiвав бравурну арiю капельмейстера Грауна. Студент Анзельм грав ще дуже довго i виконав разом iз Веронiкою дует, який скомпонував сам проректор Паульман, i до всiх повернувся найкращий гумор. Було вже досить пiзно, i реестратор Гербранд узяв капелюха й палицю, коли це до нього пiдiйшов проректор Паульман i таемниче шепнув:

– А чи не краще буде, шановний реестраторе, як ви самi скажете славному пановi Анзельму… ну, пам'ятаете, про що ми перед тим з вами говорили.

– Залюбки, – промовив реестратор Гербранд i, коли всi посiдали, одразу почав таку мову: – Є в нашому мiстi один старий чоловiк, дивний i химерний; кажуть, що вiн бавиться рiзними таемничими науками. Та оскiльки, власне, таких наук не iснуе, то я вважаю його за вченого антиквара, ну, а ще за досвiдченого хiмiка. Я маю на думцi нашого таемного архiварiуса Лiндгорста. Вiн живе, як ви самi знаете, самотньо в своему вiдлюдному старому будинку, i в вiльнi вiд служби години його завжди можна застати в бiблiотецi або в хiмiчнiй лабораторii, куди вiн, проте, нiкого не пускае. Там е в нього, крiм багатьох рiдкiсних книг, ще й певна кiлькiсть арабських, коптських та й iнших манускриптiв, писаних дуже дивним письмом, яким жодна з вiдомих мов не користуеться. Ось вiн i бажае майстерно скопiювати iх i потребуе людину, що справдi вмiе володiти пером i зможе до найменшоi цяточки вiдтворити на пергаментi всi знаки, та ще й неодмiнно тушшю. Вiн велить працювати в окремiй кiмнатi пiд його власним наглядом i, крiм харчiв, платитиме по таляру за кожний день працi та обiцяе ще й гарний подарунок, якщо праця буде щасливо закiнчена. Працювати треба щодня вiд дванадцятоi до шостоi. Вiд третьоi до четвертоi – обiд i вiдпочинок. Вiн уже з кiлькома юнаками робив марнi спроби скопiювати манускрипти, тому й попросив мене найти йому вправного калiграфа: а я й згадав про вас, любий пана Анзельме, бо знаю, що ви й дуже гарно пишете, i дуже вправно й чисто малюете. Отож, якщо бажаете в цю важку для вас пору до вашого призначення заробляти щодня по таляру, з подарунком на додачу, то будьте ласкавi завтра рiвно о дванадцятiй зайти до пана архiварiуса, а де вiн мешкае, вам скажуть. Але, боронь боже, не капнiть чорнилом на копiю, бо тодi доведеться починати все наново, а як на оригiнал, то пан архiварiус може викинути вас у вiкно, бо вiн дуже сердитоi вдачi.

Студент Анзельм щиро зрадiв з пропозицii реестратора Гербранда. Адже ж нiхто так чисто не писав i не малював, як вiн, йому страх як подобалось копiювати рiзнi калiграфiчнi оздоби. Тому вiн якнайкраснiше подякував своiм доброчинцям i пообiцяв завтра ж таки пiти до архiварiуса.

Вночi студентовi Анзельму тiльки й снилося, що блискучi таляри та iхнiй приемний дзенькiт. Але хто ж може гудити за таке сердегу, якого ледащиця доля стiльки разiв ошукувала в найкращих надiях, який мусив рахувати кожний грiш i вiдмовлятися вiд розваг, що iх потребуе юнiсть.

Рано-вранцi другого дня вiн зiбрав своi олiвцi, вороновi пера, китайську туш, бо кращого приладдя, думав вiн, i сам архiварiус не знайде. Перш за все вiн оглянув та впорядкував своi калiграфiчнi працi й малюнки, щоб показати iх архiварiусовi на доказ, що може виконати його роботу. Все йшло якнайкраще. Здавалось, його вела щаслива зiрка: краватка сидiла добре, нiде нiщо не розпоролося, жодна петелька на чорних шовкових панчохах не порвалась, вичищений капелюх нi разу не впав у пилюку. Одне слово, рiвно о пiв на дванадцяту студент Анзельм у синяво-сiрому сюртуцi, в чорних оксамитових штанях, iз сувоем калiграфiчних праць та малюнкiв пiд пахвою, з пером у кишенi, стояв уже в Замковому провулку, в крамницi Конрадi, де випив одну… а може, й двi чарочки найкращого шлункового лiкеру, бо ось тут, думав вiн, ляскаючи себе по порожнiй поки що кишенi, задзвенять скоро таляри. Хоч дорога до вiдлюдноi вулицi, де стояв старезний будинок архiварiуса Лiндгорста, була довга, студент Анзельм опинився перед дверима ще до дванадцятоi. Вiн почав роздивлятися великий молоток на дверях у виглядi бронзового обличчя. Але щойно при останньому могутньому ударi годинника з вежi церкви Воздвижения вiн хотiв узятися за той молоток, як раптом металеве обличчя засвiтилось гидким синiм свiтлом i розтяглося в мерзенну посмiшку. Ах! Та це ж обличчя перекупки з-пiд Чорноi брами! Гострi зуби заклацали в роззявленiм ротi, i звiдтiль зарипiло, захрипiло: «Дуррню! Дуррню! Дуррню! Стррривай, стррривай! Чому тiкаеш! Дуррню!»

Злякано вiдсахнувся студент Анзельм назад i хотiв схопитися за одвiрок, але вхопився якось рукою за шнурок дзвiнка i потягнув його. Дзвiнок раптом задзеленчав усе гучнiше й гучнiше, i те рiзке дзеленчання глузливою луною покотилось по цiлому будинку: «Чортiв сину, скоро в пляшцi згорбиш спину!» Анзельма охопив жах i корчами пронизав усе тiло. Шнурок дзвiнка звис униз i обернувся на бiлу, прозору велетенську змiю, що обвилася навколо нього i стиснула, все мiцнiше й мiцнiше затягуючи своi кiльця, аж крихкi його костi затрiщали, кров бризнула з жил, просочилася в прозоре тiло змii i забарвила ii в червоне. «Убий мене, убий мене!» – намагався вiн крикнути в смертельнiй розпуцi, але натомiсть лише глухо захрипiв. Змiя пiдвела голову i приклала довгого гострого язика з розпеченого металу Анзельмовi до грудей; раптом рiзкий бiль спинив йому пульс. Анзельм знепритомнiв. А коли знову прийшов до пам'ятi, то лежав на своiй убогiй постелi, а перед ним стояв проректор Паульман i казав:

– І що це ви за коники викидаете, скажiть менi ради всiх святих, любий пане Анзельме?




Вiгiлiя третя



Вiдомостi про родину архiварiуса Лiндгорста.


Синi очi Веронiки.


Реестратор Гербранд

– Дух споглянув на воду, i тодi вона зануртувала, зашумiла в пiнявих хвилях, заревiла й ринула в безодню, яка розверзла свою чорну пащу, щоб захланно ii поглинути. Наче гордi переможцi, пiдняли гранiтнi скелi вгору своi вкоронованi шпилями голови, захищаючи долину, поки сонце не прийняло ii в свое материнське лоно й не огорнуло палким промiнням, немов у гарячих руках плекаючи i грiючи ii. Тодi прокинулись iз глибокого сну тисячi зародкiв, що дрiмали пiд пустельним пiском, i простягли своi зеленi листочки й стебла до материного обличчя; i квiтки, смiючись, як дiти, спочивали в чашечках та бруньках, нiби в зелених колисках, аж поки, збудженi матiр'ю, не прокинулись i не вбралися в променистi шати, якi матуся, iм на втiху, оздобила тисячами розмаiтих барв. Але посеред долини височiв чорний пагорок, що здiймався й опускався, наче груди людини, зворушеноi палкою жагою. Із безоднi виривалися випари i, збираючись у величезнi хмари, злiсно намагались огорнути материне обличчя. А вона викликала буревiя, що пройшов помiж них, руйнуючи все. І коли чистий промiнь знову торкнувся чорного пагорка, вiн, сповнений захвату, випустив чудову вогненну Лiлею, що розкрила своi прекраснi пелюстки, немов чудеснi уста, щоб сприйняти солодкi материнi поцiлунки. Тодi з'явилось у долинi блискуче свiтло – це був юнак Фосфор. Його зустрiла вогненна Лiлея i, охоплена палким нестримним коханням, почала благати: «Будь моiм вiчно, прекрасний юначе, бо я кохаю тебе i загину, коли ти мене покинеш!» Сказав тодi юнак Фосфор: «Я хочу бути твоiм, прекрасна квiтко, але тодi тобi доведеться покинути, як невдячнiй дитинi, батька й матiр, доведеться забути своiх подруг, ти забажаеш стати величнiшою i могутнiшою за все, що тепер, як рiвня тобi, радiе з тобою. Пристрасть, що тепер цiлющо зогрiвае все твое ество, розбившись на тисячi променiв, буде тiльки тебе мучити й мордувати. Бо почуття викличе нове почуття, i найбiльша втiха, що запалить у тобi iскра, кинута мною, стане безнадiйним болем, в якому ти загинеш, щоб вiдродитися в новому образi. Ця iскра – думка». – «Ах, – благала Лiлея, – хiба ж я не можу бути твоею в тому жару, що в менi пашить? Хiба ж я палкiше тебе кохатиму, нiж тепер, хiба зможу дивитись на тебе так, як тепер, коли ти мене знищиш?» Тодi юнак Фосфор поцiлував ii, i, немов пронизана свiтлом, вона спалахнула полум'ям, з якого вийшла iнша iстота, що, швидко покинувши долину, полинула в безмежнi простори, не дбаючи нi за подруг юностi, нi за коханого юнака. А вiн оплакував утрату коханоi, бо його ж привела в ту самотню долину тiльки безмежна любов до прекрасноi Лiлеi, i гранiтнi скелi схилили своi голови, спiвчуваючи юнаковому горю. Але одна з них вiдкрила свое лоно, i звiдти вилетiв, зашумiвши крильми, чорний дракон i сказав: «Моi брати, метали, сплять там, усерединi, а я завжди бадьорий i веселий i хочу тобi допомогти». Ширяючи вверх i вниз, дракон нарештi схопив iстоту, яка виникла з Лiлеi, понiс ii на пагорок i обiйняв своiми крильми, i з неi знов стала Лiлея. Але невiдступна думка розривала iй душу, i любов до юнака Фосфора перейшла в пекучий бiль, вiд якого, овiянi отруйними випарами, зiв'яли i вмерли квiтки, що так радiли, поглядаючи на них. Юнак Фосфор одягнувся в блискучий обладунок, що вигравав тисячами рiзнобарвних променiв, i став на поединок з драконом. Той своiми чорними крильми бив об юнакiв панцир так, що вiн аж дзвенiв; вiд того могутнього дзвону знов ожили квiтки i, немов барвистi пташки, запурхали навколо дракона; врештi той знесилiв i щез у глибинах землi. Лiлея була звiльнена. Юнак Фосфор обiйняв ii, повний палкоi жаги небесного кохання, i всi квiтки, ба навiть високi гранiтнi скелi, почали славити ii радiсним спiвом як королеву долини.

– Дозвольте, та це ж тiльки орiентальна пишномовнiсть, шановний пане архiварiусе, – сказав реестратор Гербранд, – а ми вас просили розповiсти нам, як ви часто робите, про ваше дуже цiкаве життя, ну i трохи про вашi пригоди пiд час мандрiв, але тiльки щось правдиве.

– Ну й що ж, – сказав архiварiус Лiндгорст, – те, що я вам оце розповiв, – найправдивiше з усього, що я можу вам сказати, добрi люди, i стосуеться певною мiрою i мого життя. Бо я родом саме з тiеi долини, i вогненна Лiлея, що стала наприкiнцi королевою, – моя пра-пра-пра-прабабуся, а тому я, власне кажучи, – принц.

Усi зареготали.

– Еге ж, смiйтеся на здоров'я, – повiв далi архiварiус Лiндгорст. – Усе те, що я розповiв, i то лише загально, може вам видатися безглуздою химерою, а проте це не якась нiсенiтниця чи вигадка, а щира правда. Та коли б я знав, що ця любовна iсторiя, якiй я завдячую своiм походженням, так мало вам сподобаеться, то я б краще розповiв деякi новини, що про них учора довiдався вiд свого брата.

– Що? Як? То у вас е брат, пане архiварiусе? Де ж вiн? Де живе? Також на державнiй службi чи, може, вчений без постiйного мiсця працi? – так питали його з усiх бокiв.

– Нi, – вiдповiв архiварiус байдуже i спокiйно, беручи пучку табаки. – Вiн ступив на погану дорогу – подався в дракони.

– Як ви зводили сказати, найшановнiший пане архiварiусе? – перепитав реестратор Гербранд. – У дракони?

– У дракони? – залунало з усiх бокiв.

– Атож, у дракони, – пiдтвердив архiварiус Лiндгорст. – З розпачу. Ви знаете, панове, що мiй батько недавно помер – щонайбiльше триста вiсiмдесят п'ять рокiв тому, i через те я ще й досi ношу жалобу. Вiн заповiв менi, своему улюбленцевi, розкiшний онiкс, якого дуже хотiв мати мiй брат. Ми так непристойно з ним сварилися бiля батьковоi труни, що небiжчиковi аж терпець урвався, вiн схопився i потурив сходами мого лихого брата. Той так розсердився, що пiшов негайно в дракони. Тепер вiн живе в кипарисовiм гаю бiля самого Тунiса i стереже там славнозвiсний мiстичний карбункул, на який зазiхае один шибайголова з некромантiв,[9 - Некромант – у середньовiччi вважалося, що люди, яких так називали, можуть заклинати духiв померлих.] що мешкае тепер на лiтнiй дачi в Лапландii. Тому брат може вiдлучатися лише на якихось чверть години, коли некромант доглядае у своему саду саламандровi грядки, i тодi швиденько розповiдае менi всi новини, якi стались у верхiв'ях Нiлу.

І вдруге всi присутнi зареготали, але студентовi Анзельму стало якось моторошно, i вiн не мiг глянути в нерухомi, поважнi очi архiварiуса Лiндгорста, щоб внутрiшньо не здригнутися, сам не знаючи вiд чого. Особливо ж дивно дiяв на нього грубий, металевий голос архiварiуса Лiндгорста, що нiби заморожував його. Мети, задля якоi реестратор узяв його з собою до кав'ярнi, здавалось, неможливо було осягнути. Пiсля лихоi пригоди перед домом архiварiуса Лiндгорста студент Анзельм нiяк не зважувався навiдатися туди вдруге, бо був глибоко переконаний у тому, що лише випадок урятував його коли не вiд смертi, то вiд божевiлля. Проректор Паульман саме проходив вулицею, коли вiн непритомний лежав перед дверима, а якась стара жiнка, поставивши вбiк свого кошика з пирiжками та яблуками, поралась бiля нього. Проректор Паульман негайно викликав ношi й наказав перенести його додому.

– Хай думають про мене все, що хочуть, – сказав студент Анзельм, – хай навiть вважають за дурня, хай! Але з молотка на дверях шкiрилось тодi на мене проклятуще обличчя вiдьми з-пiд Чорноi брами. Що потiм сталося, краще не говорити, але якби я опритомнiв i побачив над собою стару вiдьму з яблуками, – бо стара, що поралась коло мене, була саме вона, – то зi мною вмить стався б удар або я б збожеволiв.

Хоч як переконували його проректор Паульман та реестратор Гербранд, хоч як доводили, що то була просто перекупка, все марно, i навiть синьоока Веронiка не спромоглася розвiяти глибоку задуму, в яку вiн поринув. Його й справдi вважали тепер за причинного й почали шукати засобiв, як би його розважити. На думку реестратора Гербранда, йому нiщо б так не помогло, як праця в архiварiуса Лiндгорста, а саме – копiювання манускриптiв. Треба було тiльки якось познайомити його з архiварiусом Лiндгорстом, а оскiльки реестратор Гербранд знав, що той майже кожного вечора вiдвiдуе одну вiдому кав'ярню, то й запросив студента Анзельма випити з ним у тiй кав'ярнi на його ж, реестраторовi, грошi по склянцi пива та викурити люльку, щоб так чи iнакше познайомитися з архiварiусом i домовитися з ним про копiювання манускриптiв, на що студент Анзельм вдячно погодився.

– Бог вас винагородить, дорогий реестраторе, коли ви якось напоумите цього хлопця, – мовив проректор Паульман.

– Бог вас винагородить, – i собi сказала Веронiка, пiдводячи побожно вгору очi й палко думаючи про те, що студент Анзельм уже й тепер дуже приемний юнак, хоч i не сповна розуму!

І коли архiварiус Лiндгорст, iз капелюхом i паличкою в руцi, хотiв уже вийти з кав'ярнi, реестратор Гербранд швидко схопив студента Анзельма за руку i, заступаючи дорогу архiварiусовi, промовив до нього:

– Найшановнiший пане таемний архiварiусе, ось студент Анзельм, який, маючи великий хист до калiграфii i малювання, хотiв би копiювати вашi рiдкiснi манускрипти.

– Менi надзвичайно приемно, – швидко сказав архiварiус Лiндгорст i, надiвши на голову трикутну солдатську шапку та вiдштовхнувши вбiк реестратора Гербранда й студента Анзельма, квапливо затупотiв униз сходами, а тi обидва, вкрай спантеличенi, лишилися стояти, дивлячись на дверi, якими вiн так грюкнув, що аж завiси забряжчали.

– Ото вже дивак! – мовив реестратор Гербранд.

– Ну й дивак, – промурмотiв i собi студент Анзельм, почуваючи, як по жилах у нього пройшов мороз i скував його тiло.

Але всi вiдвiдувачi засмiялись i сказали:

– Архiварiус був сьогоднi знов не в гуморi, та завтра вiн буде напевне лагiдний i не промовить нi слова, тiльки дивитиметься на кiльця диму iз своеi люльки або читатиме газету, тож не треба на це зважати.

«Бо й правда, – подумав студент Анзельм, – хто б це брав до серця. Хiба ж архiварiус не сказав, що йому буде дуже приемно, коли я копiюватиму його манускрипти? І чому реестратор Гербранд заступив йому дорогу, коли вiн саме хотiв iти додому? Нi, нi, насправдi вiн гарний чоловiк, той таемний архiварiус Лiндгорст, i на диво приязний, тiльки якось химерно висловлюеться. Але хiба це менi вадить? Завтра рiвно о дванадцятiй пiду до нього, хай навiть проти мене стане сотня бронзових баб iз яблуками».




Вiгiлiя четверта



Меланхолiя студента Анзельма.


Смарагдове люстро.


Як архiварiус Лiндгорст полетiв шулiкою, а студент Анзельм нiкого не зустрiв

Хотiлося б менi, любий читачу, отак просто самого тебе запитати, чи не мав ти в своему життi годин або навiть днiв i тижнiв, коли всi твоi звичайнi справи i вчинки збуджували в тобi лише болiсне незадоволення i все, що ранiше було для твоiх почуттiв та думок важливе й гiдне уваги, починало раптом здаватися банальним i нiкчемним? Ти й сам тодi не знав, що дiяти, куди подiтись; твоi груди хвилювало невиразне передчуття, що десь колись мае здiйснитися високе бажання, яке переходить за межi всiх земних утiх i яке дух, немов суворо вихована, боязка дитина, не наважуеться висловити; i в тiй тузi за чимось невiдомим, що скрiзь, де ти не йшов, де не ставав, наче запашна мрiя, оповивала тебе прозорими образами, якi розпливалися вiд пильного погляду, ти ставав нiмий до всього, що тебе оточувало. Ти вештався всюди похмурий, немов безнадiйно закоханий, i буденнi турботи людського строкатого натовпу не викликали в тобi жодного болю, жодноi радостi, наче ти не належав уже до цього свiту. Якщо ти, ласкавий читачу, був коли в такому настроi, то з власного досвiду знаеш стан, в якому перебував студент Анзельм. Взагалi хотiв би я, щоб менi вже й тепер пощастило викликати в твоiй уявi, ласкавий читачу, живий образ студента Анзельма; бо й справдi, за тi нiчнi безсоннi години, якi я просиджую, щоб записати його вкрай дивну iсторiю, я маю розповiсти ще стiльки незвичайного, яке, немов дивовижний привид, вiдсувае повсякденне життя звичайних людей у блакитну далину, що менi аж боязко стае, чи ти часом не перестаеш вiрити в iснування студента Анзельма й архiварiуса Лiндгорста, або ще, бува, в тебе з'являться несправедливi сумнiви i щодо самого проректора Паульмана та реестратора Гербранда, хоч вони, оцi вищеназванi шановнi мужi, ще й досi гуляють по Дрездену. Спробуй, ласкавий читачу, в чарiвному царствi, повному прекрасних чудес, якi викликають могутнi хвилi найвищоi втiхи i найглибшого жаху, в царствi, де сувора богиня ледь вiдхиляе покривало i ми, сподiваючись побачити ii обличчя, бачимо часто лише усмiшку, що промайне в ii поважному поглядi, а вона лише жартома побавить вас розмаiтими дивами, нiби мати своiх любих дiтей, – еге ж, у тому царствi, яке часто вiдкривае нам дух, принаймнi увi снi, спробуй, доброзичливий читачу, розпiзнати знайомi образи, якi оточують тебе щодня або, як ми звикли казати, в буденному життi, тодi й повiриш, що те чудове царство лежить значно ближче до тебе, нiж ти гадав: саме цього, власне, я щиро й бажаю, саме тому й намагаюся розповiсти тобi дивну iсторiю про студента Анзельма.

Отож, як сказано, студент Анзельм вiд того вечора, коли побачив архiварiуса Лiндгорста, впав у якусь мрiйну задуму, що робила його нечутливим до всiх зовнiшнiх дотикiв звичайного життя. Вiн почував, як невiдоме щось ворушилось у глибинi його ества i завдавало йому тiеi блаженноi скорботи, що, власне, i е тугою, яка заповiдае людинi iнше, вище iснування. Найкраще бувало йому тодi, коли вiн на самотi блукав луками та лiсами i, нiби вiдiрвавшись вiд усього, що еднало його з жалюгiдним життям, мiг найти самого себе в спогляданнi тих розмаiтих образiв, якi поставали в його уявi. Так одного разу, коли Анзельм, вертаючись iз далекоi прогулянки, проходив повз той незвичайний кущ бузини, пiд яким колись, немов зачарований, бачив так багато дивовижного, вiн вiдчув якийсь дивний потяг до рiдноi мiсцини на зеленому морiжку, але щойно сiв там, як усе, що тодi в невимовному захватi бачив i що немов чужою силою було витиснуте з його душi, знов постало перед ним у найсвiжiших барвах, наче живе. Ба навiть яснiше, нiж тодi, вiн побачив, що чудеснi блакитнi очi належать Золотисто-зеленiй Змiйцi, яка звивалася в бузинi. Певне, то ii струнке тiло, звиваючись, iскрами розсипало кришталевi звуки, що сповнили його втiхою i захватом. Так, як i тодi, на вшестя, вiн обiйняв бузиновий кущ i вигукнув у вiття й листя:

– Ах, ще хоч раз звинься, блисни, майни помiж вiттям, кохана Золота Змiйко, щоб я тебе побачив!.. Ще хоч раз глянь на мене своiми прекрасними очима! Ах, я кохаю тебе i з туги й жалю загину, коли ти не вернешся!

Але всюди було тихо й глухо, лише, як i тодi, невиразно шелестiв своiми вiтами й листям бузиновий кущ. Проте студентовi Анзельму здавалось, нiби тепер вiн знае, що так непокоiть його душу, чому така болiсна, безмежна туга розривае йому груди.

– Це означае, – сказав вiн, – що я тебе кохаю вiд щирого серця, до самоi смертi, прекрасна Золота Змiйко, що я без тебе жити не зможу i загину в безнадii та горi, коли не побачу тебе, коли не матиму тебе як кохану свого серця. Але я знаю, ти будеш моя, i тодi здiйсниться все, що провiщали менi чудеснi сни з iншого, вищого свiту.

Тепер щовечора, тiльки-но сонце розсипало свое iскристе золото на вершинах дерев, студент Анзельм ходив до бузинового куща i волав найжалiснiшим голосом до вiття й листя, кликав свою кохану Золотисто-зелену Змiйку. І ось одного разу, коли вiн отак виливав своi жалi, перед ним зненацька з'явився довготелесий худий чоловiк, загорнутий у свiтло-сiрий плащ, i скрикнув, блиснувши великими вогнистими очима:

– Гей, гей! А хто тут скаржиться i вищить? Гей, гей! Та це ж пан Анзельм, що хоче копiювати моi манускрипти!

Студент Анзельм неабияк злякався того могутнього голосу, бо це ж був той самий голос, що тодi, на вшестя, вигукував: «Гей, гей, а що там за гомiн, за шепiт угорi?» – i таке iнше. З подиву й переляку вiн не мiг i слова вимовити.

– Ну що з вами, пане Анзельме? – спитав архiварiус Лiндгорст (бо цей чоловiк у свiтло-сiрому плащi i був архiварiусом Лiндгорстом). – Чого ви хочете вiд бузинового куща? І чому ви не прийшли до мене розпочати роботу?

І справдi, студент Анзельм ще й досi не мiг присилувати себе пiти до архiварiуса Лiндгорста додому, хоч того вечора цiлком уже був вiдважився. Але тепер, коли його прекраснi мрii перебито, та ще й перебив iх той самий ворожий голос, що й тодi забрав у нього кохану, Анзельм не стримався i, охоплений тяжким розпачем, крикнув:

– Хоч вважайте мене за божевiльного, хоч нi, пане архiварiусе, менi байдужiсiнько, але ось тут, на цьому кущi, я бачив на вшестя Золотисто-зелену Змiйку… ах, вiчну кохану моеi душi, i вона промовляла до мене чудесним кришталевим голоском, але ви… ви, пане архiварiусе, так страшно зарепетували й закричали над водою…

– Хiба, мiй добродiю? – перебив його архiварiус Лiндгорст, беручи пучку табаки i якось дивно усмiхаючись.

Студент Анзельм вiдчув, коли почав говорити про ту пригоду, як у нього вiдлягло вiд серця, i йому здалося, що вiн таки мае рацiю, вiдверто звинувативши архiварiуса, бо напевне ж то вiн гримiв з далини. Набравшися вiдваги, Анзельм промовив:

– Ну, то я вам розповiм усе про той фатальний випадок, що стався зi мною на вшестя, а тодi можете говорити, робити i взагалi думати про мене що хочете. – І вiн розповiв про всi тi дивнi подii, вiд злощасного кошика з яблуками до втечi трьох золотисто-зелених змiйок у воду. І про те, як люди вважали його за п'яного, а то й за божевiльного. – Все це, – закiнчив студент Анзельм, – я сам бачив, i глибоко в моiх грудях ще й досi лунае вiдгомiн iхнiх чистих, любих голосiв, що промовляли до мене; то напевне був не сон, i поки я не вмру з кохання й туги, то буду вiрити в зелено-золотистих змiйок, незважаючи на вашу посмiшку, шановний пане архiварiусе; я ж бачу, що ви саме цих змiйок вважаете за витвiр моеi розпаленоi, перенапруженоi фантазii.

– Анiтрохи, – вiдповiв архiварiус якнайспокiйнiше, – золотисто-зеленi змiйки, яких ви, пане Анзельме, бачили в бузинi, були три моi доньки, i певне, що ви закохалися в блакитнi очi наймолодшоi, Серпентини. Зрештою, я вже знав це на вшестя, i через те, що менi дома, коло робочого столу, надокучив iхнiй гомiн та галас, я й крикнув дiвчиськам, що час додому, бо вже й сонце заходило, i вони досить навтiшалися спiвами та напилися промiння.

Студентовi Анзельму здавалось, нiби йому лише ясними словами сказали те, що вiн сам давно вже вiдчував, i хоч йому ввижалося, що бузиновий кущ, мур, морiжок i всi речi навколо починають тихо крутитися, проте вiн пiдбадьорився i хотiв щось сказати, та архiварiус не дав, а швидко зняв рукавичку з лiвоi руки i, пiднiсши до очей студентовi перстень з каменем, що дивно яскрiв i мiнився, сказав:

– Гляньте-но сюди, шановний пане Анзельме, те, що ви побачите, може вас дуже втiшити.

Студент Анзельм глянув i – о диво! – з коштовного каменя, наче з вогненного фокуса, приснуло на всi боки промiння, що з'едналось у ясне, блискуче кришталеве люстерко, де, химерно вигинаючись, то лiтаючи, то сплiтаючись, танцювали i стрибали три золотисто-зелених змiйки. І коли iхнi стрункi тiла, виблискуючи тисячами iскор, торкались одне одного, тодi бринiли чудеснi акорди, наче кришталевi дзвiночки, середня змiйка з жагою i тугою витягала голiвку з люстерка, а ii синi очi промовляли: «Чи знаеш же ти мене? Чи вiриш менi, Анзельме? Тiльки в вiрi – кохання; чи зможеш ти кохати?»

– О Серпентино, Серпентино! – вигукнув Анзельм у несамовитому захватi.

Та архiварiус Лiндгорст швидко дмухнув на люстерко, i промiння, полускуючи, увiйшло назад у фокус, а на руцi знов заблищав лише невеликий смарагд, на який архiварiус натягнув рукавичку.

– А що, бачили золотих змiйок, пане Анзельме? – запитав архiварiус Лiндгорст.

– Ах, боже, бачив! – скрикнув студент. – І бачив дорогу, кохану Серпентину.

– Тихо! – промовив архiварiус Лiндгорст. – Досить на сьогоднi! Зрештою, коли будете в мене працювати, то зможете частенько бачити моiх дiвчаток, власне, я даватиму вам таку втiху, аби лиш ви працювали як слiд, себто: якнайдокладнiше i найчистiше копiювали кожний знак. Але ж ви до мене зовсiм не приходите, хоч реестратор Гербранд i запевняв, що незабаром конче з'явитесь, i тому я кiлька днiв марно чекав на вас.

Щойно архiварiус Лiндгорст назвав iм'я Гербранда, як студент Анзельм одразу вiдчув, що справдi стоiть обома ногами на землi, що вiн таки студент Анзельм, а цей чоловiк перед ним – справдi архiварiус Лiндгорст. Архiварiусiв байдужий тон, рiзко контрастуючи з дивовижними явищами, якi вiн викликав як справжнiй некромант, мав у собi щось моторошне, колючий погляд його блискучих очей, що, немов iз футляра, виглядали з кощавих ям худого, зморшкуватого обличчя, ще додавав страху, i студента охопило те ж саме почуття жаху, що й у кав'ярнi, коли архiварiус оповiдав так багато дивовижного. Вiн ледве опанував себе, i коли архiварiус запитав ще раз: «Ну, то чому ж ви не прийшли до мене?» – примусив себе розказати все, що сталося з ним бiля дверей.

– Любий пане Анзельме, – мовив архiварiус, коли студент закiнчив свою розповiдь, – любий пане Анзельме, я добре знаю перекупку з яблуками, про яку ви зводите говорити. Та негiдниця й менi насолила, але що вона влiзла в бронзовий молоток при дверях, щоб вiдганяти приемних менi вiдвiдувачiв, то це вже справдi таке паскудство, що далi нiкуди. Вiзьмiть, будь ласка, шановний пане Анзельме, оцю пляшечку, i коли завтра о дванадцятiй прийдете до мене й коли знов яка личина буде шкiритись i скреготiти зубами, то бризнiть iй на нiс трохи оцiеi рiдини, i все буде гаразд. А тепер бувайте, любий пане Анзельме. Я ходжу трохи швидко i тому не запрошую вас iти разом зi мною до мiста. До побачення завтра о дванадцятiй годинi.

Архiварiус дав студентовi Анзельму невеличку пляшечку з золотисто-жовтою рiдиною i пiшов так швидко, що в глибокому присмерку, який тим часом спустився на землю, здавалося, нiби вiн летить у долину, а не сходить. Вiн був уже поблизу Козельського саду, коли здiйнявся вiтер, розвiяв поли його широкого сюртука так, що вони знялись у повiтрi, наче пара великих крил, i студентовi Анзельму, який зачудовано дивився вслiд архiварiусовi, здалося, нiби великий птах розгорнув крила, готуючись летiти. І саме коли студент пильно вдивлявся в присмерк, перед ним, зашелестiвши крильми, знявся високо в повiтря сiрий шулiка. Анзельм тепер добре бачив, що сiра постать, яку вiн ще й досi вважав за архiварiуса, була шулiкою, хоч i не мiг зрозумiти, куди ж це так раптово зник архiварiус.

– А може, це вiн i полетiв своею власною персоною, – сказав студент Анзельм сам до себе, – бо я тепер добре знаю i почуваю, що всi тi образи з далекого чудового свiту, якi я бачив ранiше тiльки в дивних снах, увiйшли тепер у мое життя i кепкують iз мене. Та що буде, те й буде! Тiльки ти живеш i гориш у моiх грудях, дорога, кохана Серпентино! Тiльки ти можеш угамувати мою безмежну тугу, що розривае мое ество. Ах, коли ж я гляну в твоi прекраснi очi, кохана, люба Серпентино! – Так вигукнув студент Анзельм уже вголос.

– Яке ж погане, нехристиянське iм'я, – пробурчав хтось басом бiля нього, мабуть, вертаючись iз прогулянки.

Студент Анзельм вчасно згадав, де вiн, i заквапився додому, думаючи нишком: «Ото буде справжня халепа, коли я тепер зустрiну проректора Паульмана або реестратора Гербранда». Але не зустрiв нiкого з них.




Вiгiлiя п'ята



Панi радниця


Cicero, «De officiis»[10 - Цiцерон, «Про обов’язки» (лат.)Цiцерон Марк Туллiй (106 – 43 pp. до н. е.) – уславлений давньоримський оратор, письменник i державний дiяч. Його iм'я стало прозивним, ним характеризують блискучого промовця.]


Мавпи та iнша сволота


Стара Лiза


Рiвнодення

– Анзельмовi вже нiщо в свiтi не поможе, – сказав проректор Паульман, – марнi всi моi добрi поради, всi напучування, вiн нi до чого не береться, хоч у нього найкращi успiхи в науках, а вони ж усьому основа.

Але реестратор Гербранд зауважив, хитро, таемниче усмiхаючись:

– Почекайте лишень, дорогий проректоре, Анзельм – химерний суб'ект, але з нього ще будуть люди, i коли я кажу люди, це означае або таемний секретар, або навiть i радник.

– Рад – почав проректор, украй здивований, i слово застрягло йому в ротi.

– Ша, ша! – повiв далi реестратор Гербранд – Я знаю, що кажу! От уже два днi вiн сидить у архiварiуса Лiндгорста i копiюе манускрипти Архiварiус учора ввечерi сказав менi в кав'ярнi: «Славного хлопчину порекомендували ви менi, шановний, з нього будуть люди!» А коли взяти до уваги архiварiусовi зв'язки ша, ша, про це поговоримо через рiк.

З цими словами реестратор, хитро усмiхаючись, вийшов, а проректор, занiмiвши з подиву й цiкавостi, так i залишився, немов прикутий, сидiти на стiльцi. Але на Веронiку ця розмова справила зовсiм iнше враження. «Хiба ж я не знала, – думала вона, – що пан Анзельм дуже розумний i статечний юнак, що з нього ще може вийти щось велике. Коли б тiльки знаття, чи вiн прихильний до мене? Але хiба ж того вечора, як ми каталися по Ельбi, вiн двiчi не потис менi руки? Хiба пiд час дуету не дивився на мене таким поглядом, що аж серце млiло? Так, так, вiн справдi прихильний до мене, а я…» – І Веронiка цiлком поринула, як полюбляють молодi дiвчата, в солодкi мрii про веселе майбутне. Вона – панi радниця, живе в прекраснiм будинку в Замковiм провулку, або на Новому ринку, чи на Морiцштрасе, новий капелюшок, нова турецька шаль чудово iй личать, вона снiдае в елегантнiм неглiже на балконi, даючи куховарцi належнi вказiвки на день: «Та гляди менi не зiпсуй страву, це улюблена iжа пана радника». На неi, йдучи вулицею, поглядають дженджики, i вона виразно чуе: «Але яка ж божественна жiнка у пана радника, i як же iй до лиця отой чепчик». Таемна радниця N посилае до неi слугу, щоб запитав, чи зводить панi радниця поiхати сьогоднi в Лiнковi купальнi. «Передайте iй мое вiтання, але, на превеликий жаль, мене запрошено на чай до президентшi Z». Аж ось приходить сам радник Анзельм, який ще вранцi пiшов у справах. Вiн убраний за останньою модою. «Диви, вже десята! – скрикуе вiн, натиснувши пружину золотого годинника з репетицiею i цiлуючи молоду дружину. – Як ся маеш, любонько моя кохана, ти знаеш, що я тобi принiс?» – каже вiн жартiвливо i витягае з кишенi жилета пару чудесних наймоднiших сережок та й надiвае iй замiсть звичайних, що вона носила. «Ох, якi ж гарнесенькi, чудеснi сережки!» – скрикуе голосно Веронiка i, схопившися з стiльця, кидае роботу, щоб подивитися в люстерко на сережки.

– Що з тобою? – вигукнув проректор Паульман, який саме сидiв, заглибившись у Cicero, «De officiis», i мало не випустив книжки з рук. – Може, таке сталося, як i Анзельмовi?

Але тiеi митi до кiмнати зайшов студент Анзельм, що, проти свого звичаю, не з'являвся вже кiлька днiв, i Веронiка злякано й здивовано помiтила, що вiн таки й справдi геть змiнився. З якоюсь певнiстю, що ранiш анiтрохи не була йому властива, говорив вiн про зовсiм iнший напрямок свого життя, який став йому аж тепер ясний, про чудовi обрii, не кожному приступнi, що вiдкривалися перед ним. Паульман, згадавши таемничi натяки реестратора Гербранда, був просто ошелешений i щойно спромiгся на якесь слово, як студент Анзельм, посилаючись на роботу в архiварiуса Лiндгорста, вже елегантно й спритно поцiлував руку Веронiцi й побiг униз сходами.

– Це був уже радник, – прошепотiла Веронiка сама до себе, – i вiн поцiлував менi руку, не посковзнувшись i не наступивши на ногу, як ранiше! Вiн так нiжно на мене поглянув, бо ж, мабуть, справдi мене любить. – І Веронiка вiддалася знову своiм мрiям. А проте iй усе здавалось, нiби помiж приемними сценами з майбутнього домашнього життя панi раднички прозирав якийсь ворожий привид, який глузливо смiявся й казав: «Все це дурнi, простацькi забаганки, ще й до того ж неправдивi, бо Анзельм нiколи не буде радником i твоiм чоловiком. Вiн же тебе не любить, хоч у тебе й блакитнi очi, i стрункий стан, i гарнi ручки». І враз немов хто холодною водою облив ii серце, i глибокий жах стер тi приемнi картини, в яких вона бачила себе в чепчику, з елегантними сережками. Мало сльози не полились iй з очей, i вона голосно сказала:

– Ах, це ж правда, вiн не любить мене, i я нiколи не буду панi радничкою!

– Романтичнi вигадки! Романтичнi вигадки! – закричав проректор Паульман, узяв капелюха, паличку i розгнiвано вийшов.

– Цього ще бракувало, – зiтхнула Веронiка й дуже розсердилась на свою дванадцятирiчну сестру, яка байдуже сидiла коло п'ялець i гаптувала.

Тим часом надiйшла третя година, саме пора прибирати кiмнату й накривати стiл до кави, бо панночки Остер обiцяли вiдвiдати свою товаришку. Але за кожною шафкою, що ii Веронiка вiдсувала, за нотами, що прибирала на клавiрi, за кожною чашкою, кавником, якi вона брала з шафи, вискакував той привид, схожий на гномика, глузливо смiявся, поляскував тоненькими, як у павучка, пальцями й кричав: «Таки не буде вiн твоiм чоловiком, таки не буде твоiм чоловiком!» І коли Веронiка так лоском усе й кинула i втекла на середину кiмнати, вiн, величезний, смугастий, виглянув з-за груби й забурчав, захрипiв: «Не буде вiн твоiм чоловiком!»

– Сестро, невже ти нiчого не чуеш, невже нiчого не бачиш? – скрикнула Веронiка, що аж тремтiла зi страху й не могла нi до чого доторкнутися.

Франя встала вiд своiх п'ялець i спокiйно, поважно промовила:

– Що з тобою сьогоднi, сестро? Ти все кидаеш одне на одне, аж луна по хатi йде, треба, мабуть, тобi допомогти.

Але ось до кiмнати зайшли веселi панночки, заливаючися смiхом, i тiеi ж митi Веронiка помiтила, що грубу вона сприймала за якусь постать, а деренчання нещiльно зачинених дверцят – за ворожi слова. Однак, пойнята глибоким страхом, вона не могла так швидко заспокоiтися, щоб товаришки не помiтили ii надзвичайного напруження, яке було нiби написане на ii блiдому, неспокiйному обличчi. Коли панночки, швидко урвавши свою веселу мову, почали просити й молити, щоб вона розповiла, що з нею сталося, Веронiцi довелось признатися, як вона поринула в дивацькi мрii i як раптом серед бiлого дня ii охопило почуття страху перед привидами, чого ранiше з нею не траплялось. Вона так яскраво розповiла, як з усiх куткiв кiмнати ii дражнив i висмiював маленький сiрий гномик, що панночки Остер боязко почали озиратися на всi боки, iм стало аж моторошно на душi. Але саме увiйшла Франя з гарячою кавою, i всi трое, швидко схаменувшись, почали кепкувати з того безглуздя. Ангелiка – так звалася старша Остер, – була заручена з одним офiцером, який служив у вiйську i довго не давав про себе звiстки. Всi вже не сумнiвалися, що вiн або загинув, або тяжко поранений. Ангелiка страх як сумувала, проте сьогоднi була така нестримно весела, що Веронiка аж здивувалася i вiдверто сказала iй про це.

– Люба подруго! – вiдповiла Ангелiка. – Невже ти думаеш, що я не ношу свого Вiктора завжди в серцi, в почуттях, в думках? Але тепер я така весела, ах боже мiй, щаслива до глибини душi. Адже ж мiй Вiктор здоровий, i скоро я знов побачу його ротмiстром, прикрашеним орденами, якi вiн отримав за свою безмежну хоробрiсть. Вiн був поранений тяжко, але не смертельно, його вдарив шаблею у праву руку ворожий гусар, i вiн не мiг писати, а через постiйнi переiзди з мiсця на мiсце, – бо вiн не хоче покидати свого полку, – таки геть не мав змоги послати про себе звiстку, але сьогоднi ввечерi вiн отримуе вiдпустку, щоб остаточно вилiкуватися. Завтра вiн виiде сюди, i коли сiдатиме в вагон, то дiстане звiстку, що призначений ротмiстром.

– Але ж, кохана Ангелiко, – перебила ii Веронiка, – звiдки ти все це знаеш наперед?

– Не смiйся з мене, дорога подруго, – сказала Ангелiка. – Але ти й не будеш смiятися, бо ось побачиш, знову вискочить з-за дзеркала маленький сiрий гномик! Та годi про це, я нiяк не можу позбавитись вiри в щось таемниче, бо воно часто очевидно i, я б сказала, переконливо входило в мое життя. А головне, я вiрю i зовсiм не дивуюсь, як багато iнших, що бувають люди з хистом ясновидцiв: той хист вони можуть викликати в собi лише iм вiдомим певним способом. Тут у нас е одна стара жiнка, особливо обдарована таким хистом. Вона ворожить не так, як усi ворожки, не на картах, не розтопленим оливом, не кавовою гущею, а, вiдповiдно все налаштувавши, разом iз тим, хто до неi приходить, дивиться в гладеньке металеве люстерко: в ньому з'являеться дивна сумiш рiзноманiтних постатей та образiв, якi стара тлумачить i з яких дiстае вiдповiдi на питання. Я була вчора ввечерi у неi i довiдалась про свого Вiктора щиру правду, в якiй нiтрохи не сумнiваюсь.

Розповiдь Ангелiки заронила в душу Веронiки iскру, що незабаром розгорiлася в думку розпитати стару про Анзельма та про своi надii. Вона довiдалася, що стару звуть Рауер, що живе вона на безлюднiй вулицi бiля Озiрноi брами, вдома бувае тiльки у вiвторок, середу та п'ятницю з сьомоi вечора аж до ранку, поки зiйде сонце, i любить, щоб до неi приходили самi. Була якраз середа, i Веронiка вирiшила навiдатися до староi пiд тим приводом, що проводжатиме панночок Остер додому. Так вона й зробила. Ледве попрощавшись бiля Ельбського мосту з товаришками, що жили в Новому мiстi, вона, як на крилах, помчала до Озiрноi брами i скоро опинилася на безлюднiй вузькiй вулицi, в кiнцi якоi побачила маленьку червону хатку, де мала жити стара Рауер. Веронiка не могла позбутися якогось моторошного почуття, ба навiть аж здригнулася, коли зупинилась перед дверима хатини. Врештi, перемагаючи внутрiшню вiдразу, наважилась подзвонити. Дверi вiдчинились, i вона темними сiньми навпомацки пройшла на сходи, що вели вгору, як описувала Ангелiка.

– Чи тут живе панi Рауер? – запитала вона в порожнi сiни, бо нiхто не з'являвся.

Замiсть вiдповiдi пролунало довге пронизливе «няв», i великий чорний кiт, вигнувши спину, вимахуючи на всi боки хвостом, поважно пройшов перед нею до дверей кiмнати, що на друге «няв» вiдчинилися.

– Ах, диви, доню, ти вже тут? Заходь, заходь! – сказала почвара, що вийшла iй назустрiч.

Побачивши ii, Веронiка остовпiла. То була висока, кощава, загорнена в чорне лахмiття жiнка. Коли вона заговорила, то ii гостра, випнута вперед борода затряслась, беззубий рот, над яким навис горбатий сухий нiс, ошкiрився посмiхом, iз блискучих, як у кота, очей крiзь великi окуляри аж наче посипались iскри. З-пiд строкатоi хустки витикалось чорне, щетинясте волосся, i, на довершення цiеi бридоти, на лiвiй щоцi потворного обличчя до самого носа червонiли двi великi плями-опалини. У Веронiки аж дух перехопило, i крик, що мало не вирвався iз здавлених грудей, перейшов у тихе зiтхання, коли вiдьма кощавою рукою схопила ii i затягла до кiмнати. У кiмнатi стояв гармидер, усе скавчало, нявчало, пищало, вило. Стара гримнула кулаком по столу i крикнула:

– Ану, цить, сволото!

І мавпа, заверещавши, стрибнула на бантину, морськi свинки втекли пiд пiч, ворон пурхнув на кругле люстро, тiльки чорний кiт, немовби лайка староi вiдьми не стосувалась до нього, спокiйно сидiв у великому крiслi, на яке вiн стрибнув, тiльки-но зайшовши до кiмнати. Коли все стихло, Веронiка пiдбадьорилась, iй уже було не так моторошно, як у сiнях, навiть стара здалася iй не такою гидкою. Аж тепер вона озирнулася по кiмнатi. Скрiзь зi стелi звисали опудала бридких тварин, долi всюди валявся невiдомий дивовижний посуд, а в коминку блимав синюватий вогник, з якого iнодi вискакували жовтi iскри, i тодi зверху щось починало шурхотiти, паскуднi кажани, немов iз людськими, спотвореними смiхом обличчями, сновигали туди й сюди, полум'я лизало закiптявiлий мур i чути було такi пронизливi, рiзкi, жалiснi звуки, що Веронiку знов охоплював жах.

– З вашого дозволу, мамзелько, – мовила стара, посмiхаючись, схопила велике помело i, вмочивши його в мiдяний казан, покропила коминок.

Огонь погас, i в кiмнатi стало зовсiм темно, наче вiд густого диму. Але стара вийшла на мить до якоiсь комiрчини, принесла запалене свiтло, i Веронiка вже не побачила нi опудал, нi чудернацького начиння – тепер це просто була бiдно обставлена кiмната. Стара пiдiйшла до Веронiка ближче i сказала рипучим голосом:

– Я вже добре знаю, чого ти вiд мене хочеш, донечко: довiдатись, чи Анзельм одружиться з тобою, коли стане радником. – Веронiка зацiпенiла з ляку й дива, а стара повела далi: – Ти ж менi все розповiла дома при батьковi, коли перед тобою стояв кавничок. Я ж була кавничком, хiба ти не впiзнала мене? Слухай, доню! Одцурайся, одцурайся Анзельма, то погана людина. Вiн топтав моiх синкiв просто в обличчя, моiх любих синочкiв, червонощокi яблучка, якi, коли б iх люди розкупили, повистрибували б знову з iхнiх кишень у мiй кошик. Вiн заодно з старим, а позавчора облив менi лице аурiпiгментом, я мало не ослiпла. Дивись, доню, ще й досi видно плями, так мене попiк! Покинь його, покинь! Вiн тебе не любить, вiн любить Золотисто-зелену Змiйку. Вiн нiколи не буде радником, бо став на службу до саламандрiв i хоче одружитися з Зеленою Змiйкою. Кинь його, кинь!

Веронiка, що, власне, мала тверду незламну вдачу, зумiла скоро перемогти дiвочий страх, вiдступила крок назад i промовила поважним, рiшучим тоном:

– Бабусю! Я чула про ваш хист зазирати в майбутне i, може, надто бувши квапливою та цiкавою, хотiла довiдатися вiд вас, чи буде коли моiм Анзельм, якого я люблю i дуже шаную. І зле ви робите, що дражните мене своiм безглуздим базiканням замiсть виконати мое бажання, бо я хотiла тiльки того, що й iншi вiд вас дiставали. А що ви знаете, видно, моi найпотавмнiшi думки, то вам, певне, легко було б вiдкрити багато такого, що мене тепер мучить i лякае, але з ваших дурних наклепiв на доброго Анзельма я бачу, що нiчого бiльше вiд вас не довiдаюся. На добранiч! – Веронiка хотiла пiти, але стара впала iй до нiг, плачучи й ридаючи, i скрикнула, мiцно тримаючи дiвчину за сукню:

– Веронiко, серденько мое, хiба ж ти не впiзнаеш уже староi Лiзи, яка тебе на руках носила, плекала, пестила?

Веронiка насилу повiрила своiм очам, бо впiзнала ii, хоч, звичайно, старiсть, а особливо двi плями-опалини дуже змiнили колишню няньку, яка вже багато рокiв тому зникла з дому проректора Паульмана. Вона тепер була зовсiм не така. Колись замiсть бридкоi строкатоi хустки носила вона поважний чепчик, а замiсть чорного лахмiття – квiтчасту сукню. Стара пiдвелася з пiдлоги i, обiйнявши Веронiку, казала далi:

– Може, тобi й нiсенiтницею здаеться те, що я сказала, але, на жаль, це правда. Анзельм наробив менi багато шкоди, хоч i ненароком. Вiн попав до рук архiварiуса Лiндгорста, а той хоче одружити його зi своею донькою. Архiварiус – мiй найзапеклiший ворог. Я могла б тобi розповiсти про нього багато такого, чого б ти або не зрозумiла, або злякалася б. Вiн чаклун, але ж i я чаклунка, ось воно що! Я тепер уже бачу, що ти дуже любиш Анзельма, i буду тобi скiльки стане сил допомагати, щоб ти щасливо i гарно ступила до подружнього ложа, як ти й сама бажаеш.

– Але ж господи боже, скажiть менi… – почала Веронiка.

– Цить, дитино, цить, – перебила ii стара, – я знаю, що ти хочеш. Я стала така, бо мусила, бо не могла iнакше. То слухай же! Я маю спосiб вилiкувати Анзельма вiд безглуздого кохання до Зеленоi Змiйки i привести його, вже поважним радником, у твоi обiйми. Але й ти повинна менi допомогти.

– Ви менi тiльки порадьте, бабусю, i я все зроблю, бо дуже кохаю Анзельма, – ледь чутно прошепотiла Веронiка.

– Я знаю, – вела далi стара, – що ти смiлива; колись я лякала тебе дiдом iз торбою, як клала спати, а ти лише розплющувала очi, щоб його побачити; ти ходила без свiчки до найдальшоi кiмнати й часто полохала сусiдських дiтей у батькiвському пудермантелi. Отож слухай! Коли ти справдi хочеш моiм мистецтвом перемогти архiварiуса Лiндгорста й Зелену Змiйку, коли справдi хочеш Анзельма як радника мати за свого чоловiка, то вийди тихенько найближчого рiвнодення вночi о дванадцятiй годинi з батькового дому й бiжи до мене. Я тодi пiду з тобою на роздорiжжя, що тут недалеко, в полi, ми зробимо що треба, але хай тебе не лякае все те дивовижне, що ти, можливо, там побачиш. А тепер, моя доню, на добранiч, батько чекае вже тебе з вечерею.

Веронiка поспiшила додому, твердо вирiшивши не прогаяти рiвнодення. «Стара Лiза каже правду, – думала вона. – Анзельм заплутався в дивних путах, але я звiльню його з них i назву своiм назавжди й навiчно. Мiй вiн е i мiй залишиться, радник Анзельм».




Вiгiлiя шоста



Сад архiварiуса Лiндгорста з птахами-пересмiшниками.


Золотий горнець.


Англiйський курсив.


Паскуднi кривульки.


Князь духiв

– Але може бути й таке, – промовив сам до себе студент Анзельм, – що це пречудовий, мiцний шлунковий лiкер, якого я трохи забагато хильнув у мосье Конрадi, спричинився до всiх отих безглуздих фантазмiв, що так налякали мене перед дверима архiварiуса Лiндгорста. Тому сьогоднi я його й не понюхаю i чинитиму опiр усiм подальшим невдачам, якi можуть мене спiткати.

Отож, як i того разу, коли Анзельм збирався вперше вiдвiдати архiварiуса Лiндгорста, вiн склав своi малюнки та калiграфiчнi взiрцi, туш та добре заструганi вороновi пера i вже хотiв був iти, коли це йому впала в очi пляшечка з жовтою рiдиною, яку дав йому архiварiус Лiндгорст. Тодi всi дивнi пригоди, що iх вiн зазнав, знов яскраво промайнули в його уявi, i невимовне почуття втiхи й туги пройняло йому груди. Вiн мимоволi скрикнув жалiсним голосом:

– Ах, хiба ж не того йду я до архiварiуса, щоб тiльки тебе побачити, моя дорога, кохана Серпентино?

Тiеi митi йому здавалося, що кохання Серпентини може бути цiною за його важку, небезпечну роботу, яку вiн мусить виконати, i ця робота i е копiювання Лiндгорстових манускриптiв. Що його вже при входi в будинок, або навiть ще й до того, можуть спiткати рiзнi дива, як i ранiше, вiн був переконаний. Вiн уже не думав про шлунковий лiкер Конрадi, а швиденько всунув пляшечку з рiдиною в кишеню жилета, щоб зробити так, як порадив архiварiус, якщо бронзова перекупка наважиться вишкiритись до нього. А й справдi, чи не пiдняла вона свого гострого носа, чи не блиснули ii котячi очi з молотка, коли вiн о дванадцятiй годинi тiльки-но хотiв узятися за нього? Не довго думаючи, Анзельм бризнув рiдиною у фатальну пику, i вмить усе згладилось i сплющилось у блискучий круглий молоток. Дверi вiдчинились, i дзвiночки привiтно задзенькотiли по всьому домi: «Дзiнь-дзень – добрий день, дiм-бом – в нашiм домi – дзень-бом». Вiн смiливо пiшов широкими чудесними сходами нагору, впиваючись запахом рiдкiсного ладану, що витав по всьому будинку. У передпокоi вiн нерiшуче зупинився, бо не знав, у котрi з багатьох чудових дверей треба постукати. Аж ось вийшов архiварiус Лiндгорст у широкому адамашковому халатi й скрикнув:

– О, я дуже радий, пане Анзельме, що ви, нарештi, додержали слова! Ходiть за мною, бо я повинен зараз же одвести вас до лабораторii. – Вiн швидко пiшов довгим передпокоем i вiдчинив невеличкi бiчнi дверi, що вели в коридор. Анзельм смiливо подався за ним; вони ввiйшла з коридора до зали, чи, швидше, до чудесноi оранжереi, бо з обох бокiв до самоi стелi сягали рiзноманiтнi рiдкiснi чудовi квiти й навiть дерева з квiтками й листям дивноi форми. Магiчне слiпуче свiтло лилося скрiзь, невiдомо звiдки, бо не видно було жодного вiкна. Коли студент Анзельм придивився до дерев та кущiв, вiн побачив неначе довгi алеi, що простяглися вдалину. В глибокiй темрявi густих кипарисiв бiлiли мармуровi басейни, а з них пiдносились дивнi статуi, що бризкали кришталевим промiнням, яке а плюскотом спадало вниз у блискучi келихи-лiлеi; чуднi голоси шепотiли, гомонiли в тому дивовижному лiсi, всюди струмували прекраснi пахощi. Архiварiус зник, i Анзельм побачив перед собою тiльки велетенський кущ вогненних лiлей. Сп'янiлий вiд краси i вiд солодких пахощiв чарiвного саду, Анзельм стояв, немов зачарований. Аж раптом навколо щось захихотiло, засмiялося i тоненькi голоски почали дражнити i висмiювати його:

– Пане студiозусе, пане студiозусе, звiдкiля ви сюди завiтали? Чого це ви так вичепурились, пане Анзельме? Чи не хочете часом побалакати з нами про те, як бабуся роздушила задом яйця, а юнкер заляпав святковий жилет? Ви, певне, ще й досi не знаете арii, яку вчили вiд дурнуватого дядька шпака, пане Анзельме? У вас дуже кумедний вигляд у склянiй перуцi та в чоботях iз поштового паперу!

Такий смiх, такi кпини чулися з усiх куткiв зовсiм близько вiд студента, який лише тепер помiтив, що навкруги лiтають рiзнi барвистi птахи i страшенно смiються та кепкують iз нього. Тiеi митi вогненний кущ лiлей рушив до нього, i вiн побачив, що то архiварiус Лiндгорст, який нiби напустив на нього ману своiм барвистим у жовтих i червоних квiтках халатом.

– Пробачте, шановний пане Анзельме, – сказав архiварiус, – я вас трохи затримав, але, проходячи мимо, я хотiв лише глянути на той чудесний кактус, що розквiтне цiеi ночi. Ну, то як же вам подобаеться мiй маленький зимовий сад?

– Ах, боже мiй, тут гарно понад усяку мiру, вельмишановний пане архiварiусе, – вiдповiв студент, – але строкатi птахи аж надто вже глузують iз вашого покiрного слуги.

– А ви чого тут розходилися? – сердито крикнув архiварiус у кущi.

Тодi звiдти випурхнув великий сiрий папуга, сiв на миртову гiлку бiля архiварiуса i, дивлячись надзвичайно поважно й статечно крiзь окуляри, що висiли на його закарлюченому дзьобi, прохрипiв:

– Не гнiвайтесь, пане архiварiусе, моi бешкетники знов трохи розгулялися, але пан студiозус сам винуватий, бо…

– Та годi, годi! – урвав архiварiус старого папугу. – Знаю я тих негiдникiв, але вам належало б iх краще тримати в руках, мiй друже! Ходiмо далi, пане Анзельме!

Ще через багато дивно прибраних покоiв пройшов архiварiус так швидко, що студент ледве встигав за ним i тiльки побiжно мiг поглянути на чудноi форми меблi та iншi невiдомi речi, якими все там було переповнене. Нарештi вони прийшли до великоi кiмнати; архiварiус зупинився, задивившись угору, а тому Анзельм мав час натiшитись красою ii простоi оздоби. Із лазурово-блакитних стiн виходили золотаво-бронзовi стовбури високих пальмових дерев, що склепiнням сплiтали вгорi свое велетенське, блискучо-смарагдове листя; посеред кiмнати, на трьох египетських левах, вилитих iз темноi бронзи, лежала порфiрова плита, а на нiй стояв простий золотий горнець, вiд якого Анзельм, тiльки-но його вгледiв, уже не мiг одвести погляду. Здавалося, нiби в тисячах миготливих вiдблискiв на гладенькому полiрованому золотi мерехтiли рiзнi постатi, iнодi вiн бачив i самого себе з тужно простягненими руками – ах! – коло бузини… Серпентина вилася вгору i вниз, дивлячись на нього чудесними очима. Анзельм нетямився з божевiльного захвату.

– Серпентино, Серпентино! – закричав вiн.

Архiварiус Лiндгорст швидко обернувся й запитав:

– Що ви сказали, дорогий пане Анзельме? Менi здаеться, ви зводили кликати мою доньку, але вона ген аж на другiй половинi дому, в своiй кiмнатi, i тепер саме в неi година музики. Ходiмо далi!

Анзельм майже несвiдомо пiшов за архiварiусом; вiн бiльше нiчого не бачив i не чув, поки той не схопив його мiцно за руку й не сказав:

– Ось тепер ми на мiсцi.

Анзельм наче прокинувся зi сну й помiтив, що вони прийшли до простороi, кругом заставленоi книжковими шафами кiмнати, яка нiчим не вiдрiзнялася вiд звичайноi бiблiотеки чи кабiнету. Посерединi стояв великий письмовий стiл, а перед ним м'яке крiсло.

– Оце поки що, – сказав архiварiус Лiндгорст, – ваша робоча кiмната; чи будете ви в майбутньому працювати в другiй, блакитнiй бiблiотечнiй залi, де ви так зненацька вигукнули iм'я моеi доньки, я ще не знаю, але найперше хотiв би впевнитися, чи справдi ви здатнi виконати доручену вам роботу згiдно з моiм бажанням i потребою.

Студент Анзельм зовсiм пiдбадьорився i не без внутрiшнього самовдоволення витяг iз кишенi своi малюнки й калiграфiчне письмо, переконаний у тому, що архiварiус буде дуже втiшений його надзвичайним талантом. Та ледве той глянув на перший аркуш найелегантнiшого англiйського письма, як чудернацько посмiхнувся i покрутив головою. Так само сприймав вiн i кожний подальший лист; студентовi Анзельму аж кров ударила в голову, i, коли посмiшка стала врештi зовсiм глузлива й зневажлива, вiн не витримав i сказав:

– Здаеться, ви, пане архiварiусе, не дуже задоволенi моiм мiзерним талантом?

– Любий пане Анзельме, – сказав архiварiус Лiндгорст, – до мистецтва краснопису ви маете справдi чудесний хист, але тим часом я добре бачу, що менi доведеться покладатися бiльше на вашу пильнiсть та на добру волю, анiж на ваше вмiння. А може, винен ще й поганий матерiал, який ви вживали.

Студент Анзельм почав докладно оповiдати про свое давно визнане мистецтво письма, про китайську туш, про своi найкращi вороновi пера. Тодi архiварiус Лiндгорст подав йому аркуш англiйського письма i сказав:

– Мiркуйте самi!

Анзельм стояв, наче громом прибитий: його писання мало найжалюгiднiший вигляд. Це були якiсь гачки без правильного натиску, без жодноi пропорцii мiж великими й малими лiтерами, а як де й траплявся вдалий рядок, то вiн був зiпсований ганебними, немовби школярськими кривульками.

– Ще й до того, – вiв далi архiварiус Лiндгорст, – ваша туш нетривка. – Вiн умочив палець у склянку з водою i ледве доторкнувся до лiтер, як усе зникло без слiду.

Студентовi Анзельму здалося, нiби якесь страховисько здушило йому горло, вiн не мiг промовити й слова. Так i стояв вiн iз злощасним аркушем у руках, та архiварiус Лiндгорст голосно засмiявся i промовив:

– Не журiться, дорогий пане Анзельме, що ви досi не могли писати як слiд, либонь, тут вам бiльше пощастить, та й матерiал у мене кращий, нiж той, що був у вас. Тож спокiйно берiться до роботи.

Архiварiус Лiндгорст спочатку дiстав якусь рiдку чорну сумiш, що дуже своерiдно пахла, тонко загостренi, дивного кольору пера та аркуш надзвичайно бiлого й гладенького паперу, а потiм уже вийняв iз замкнутоi шафи арабський манускрипт – i, коли Анзельм сiв за роботу, вийшов iз кiмнати. Студентовi Анзельму не раз уже доводилось копiювати арабськi манускрипти, тому перше завдання видалось йому не дуже важким.

– Як попали кривульки на мое прекрасне англiйське писання, знае тiльки Бог та архiварiус Лiндгорст, – сказав вiн, – але дам собi голову вiдрубати, що не вiд моеi руки.

З кожним словом, яке щастило йому вдало написати, зростала його впевненiсть, а з нею i вправнiсть. Та й писалося йому новими перами дуже добре, а таемниче чорнило, темне, як воронове крило, легко лягало на слiпучо-бiлий пергамент. Вiд пильноi, напруженоi працi йому ставало все привiтнiше в самотнiй кiмнатi; вiв зовсiм уже оговтався з роботою, яку сподiвався щасливо закiнчити. Коли вибило третю годину, архiварiус покликав його до сусiдньоi кiмнати на смачний обiд. За столом архiварiус Лiндгорст був дуже веселий. Вiн розпитував студента Анзельма про його друзiв, проректора Паульмана та реестратора Гербранда, й розповiдав, переважно про останнього, дуже багато кумедного. Добре старе рейнське вино дуже припало до смаку Анзельмовi i зробило його балакучiшим, нiж звичайно. Коли вибило четверту, вiн устав, щоб iти до роботи, i така пунктуальнiсть, здаеться, також сподобалась архiварiусу Лiндгорсту. І якщо Анзельмовi вже до обiду щастило добре копiювати арабськi знаки, то тепер робота пiшла ще краще, ба вiн навiть сам не мiг збагнути, чому так швидко й легко копiював тi кучерявi знаки чужого письма. Йому здавалося, немовби в глибинi його душi якийсь голос нашiптував: «Ах, хiба ж мiг би ти виконати все це, коли б не носив ii в думках, у серцi, коли б не вiрив у неi, в ii кохання!» І по кiмнатi вiйнуло тихим, тихим, нiжним кришталевим дзвоном: «Я тут бiля тебе, близько-близесенько! Я помагаю тобi, будь мужнiй, будь непохитний, коханий Анзельме! Я працюю з тобою, щоб ти став моiм!» І коли вiн захоплено слухав той дзенькiт, то все зрозумiлiшi ставали йому невiдомi знаки, тепер Анзельмовi досить було тiльки глянути в першотвiр, i вони, здавалося, стояли вже написанi блiдими рисочками на пергаментi, лише бери й наводь iх вправно чорнилом. Так вiн працював i далi, оточений лагiдними, втiшними звуками, немов солодким нiжним подихом, поки не вибило шосту годину i поки архiварiус Лiндгорст не ввiйшов до кiмнати. Дивно посмiхаючись, вiн пiдiйшов до столу; Анзельм мовчки встав. Архiварiус усе ще дивився на нього нiби з глузливою посмiшкою на устах, та ледве глянув на копiю, як посмiшка перейшла в глибоку, урочисту поважнiсть, що геть змiнила його обличчя. Вiн мовби раптом став iнший. Очi, що ранiше променились iскристим вогнем, тепер дивилися на Анзельма невимовне лагiдно. Легкий рум'янець забарвив його бiлi щоки, зникла iронiя, яка ранiше стискала рот, приемнi, м'яко окресленi вуста його, здавалось, ось-ось розтуляться i з них полине мудра, зворушлива мова. Вся постать його стала вища, поважнiша, широкий халат звисав на грудях i плечах складками, як королiвська мантiя, бiле волосся, що спадало кучерями навколо високого, вiдкритого чола, стягнуте було вузьким золотим обручем.

– Юначе! – урочистим тоном почав архiварiус. – Юначе, про твою таемничу спорiдненiсть з усiм найлюбiшим i найсвятiшим для мене я знав ранiше, нiж ти гадаеш. Серпентина кохае тебе, i чудесна доля, фатальнi нитки якоi прядуть ворожi сили, здiйсниться, коли вона буде твоя i коли ти, як належний посаг, отримаеш золотий горнець, ii власнiсть. Але тiльки боротьба дасть тобi щастя у вищому життi. Ворожi стихii нападуть на тебе, i лише внутрiшня сила, з якою ти станеш проти тих нападкiв, зможе тебе врятувати вiд ганьби й загибелi. Працюючи тут, ти складаеш свiй iспит; вiра й пiзнання приведуть тебе до близькоi мети, коли ти втримаешся на тому, що мусиш почати. Будь iй вiрний душею, тiй, що кохае тебе, i ти побачиш прекраснi дива золотого горнця, i станеш щасливий назавжди. Бувай здоров! Архiварiус Лiндгорст чекае на тебе завтра о дванадцятiй годинi у своiм кабiнетi. Прощавай! – Архiварiус легенько вивiв студента за дверi, замкнув iх за ним, i Анзельм опинився в кiмнатi, в якiй обiдав, а звiдти единi дверi вели в коридор. Зовсiм приголомшений дивними явищами, вiн став перед дверима будинку. Враз над ним вiдчинилось вiкно. Вiн глянув угору – то був архiварiус Лiндгорст, у свiтло-сiрому сюртуцi, точнiсiнько такий, яким вiн його вперше бачив. Студент почув, як вiн крикнув до нього:

– Гей, дорогий пане Анзельме, про що це ви так задумалися? Може, вам арабiстика не йде з думки? Привiтайте-но пана проректора Паульмана, якщо зайдете до нього, i приходьте завтра знову рiвно о дванадцятiй. Гонорар за сьогоднi вже лежить у правiй кишенi вашого жилета.

І справдi, студент Анзельм знайшов блискучий таляр у кишенi, але нiтрiшечки не втiшився.

– Що з цього вийде – не знаю, – сказав вiн сам до себе. – Хоч мене й посiли божевiльнi мрii, оточили привиди, та в душi моiй живе люба Серпентина, i я краще загину, анiж ii зречуся, бо знаю, що думка в менi вiчна i нiяка ворожа сила не зможе ii знищити. Але ж хiба думка – це не кохання Серпентини?




Вiгiлiя сьома



Як проректор Паульман вибив попiл з люльки та й пiшов спати.


Рембрандт[11 - Рембрандт Гарменс ван Рейн (1606–1669) – великий голландський художник, майстер свiтлотiнi.]i Пекельний Брейгель.[12 - Брейгель Пiтер Молодший (1564–1637) – голландський художник, продовжував малювати картини в дусi свого великого батька Пiтера Брейгеля Старшого. Полюбляв зображувати пекельнi сцени, за що отримав прiзвисько Пекельний.]


Чарiвне люстерко i рецепт лiкаря Екштайна проти невiдомоi хвороби

Нарештi проректор Паульман вибив попiл з люльки i сказав:

– Ну, час уже йти спочивати.

– Звичайно, – промовила Веронiка, стурбована тим, що батько довго засидiвся, бо вже давно вибило десяту годину. І щойно проректор пiшов до своеi робочоi кiмнати, яка була й спальнею, ледве Франине сопiння сповiстило, що й вона мiцно заснула, як Веронiка, що про людське око також лягла в лiжко, тихенько встала, одягнулась, накинула на себе плащ i вислизнула з дому.

З того часу, як Веронiка востанне була в староi Лiзи, Анзельм усе стояв iй перед очима, i вона сама не знала, що ж то за голос раз у раз промовляе, нiби Анзельмiв опiр залежить вiд якогось ii ворога, що держить його в своiх лабетах, якi Веронiка може розiрвати лише таемничим засобом магiчного мистецтва, ii довiра до староi Лiзи зростала з кожним днем, i навiть враження чогось моторошного, жахливого так притупилось у нiй, що все химерне, дивне в iхнiх стосунках зi старою являлось Веронiцi лише в ореолi незвичайного, романтичного, i це особливо ii вабило. Тому вона твердо вирiшила витримати пригоду в рiвнодення, хоча б iй навiть загрожувала небезпека й тисячi прикрощiв удома. Нарештi настала та фатальна нiч, якоi стара Лiза пообiцяла дати iй допомогу i розраду. Веронiка, давно вже звикнувши до думки про нiчну мандрiвку, почувала себе зовсiм бадьоро. Стрiлою пролинула вона безлюдними вулицями, незважаючи на бурю, що лютувала надворi й жбурляла iй в обличчя краплистим дощем. На церквi Воздвижения годинник глухо вибив одинадцяту годину, коли Веронiка, мокра як хлющ, пiдiйшла до хатини староi.

– Ой любочко, любочко, ти вже тут! Ну, стривай, стривай! – гукнула та згори i зараз же спустилася вниз до дверей з повним кошиком у супроводi свого кота. – Ну, то ходiмо, зробимо що треба, а такоi ночi мае пощастити.

Сказавши так, стара схопила холодною рукою тремтячу Веронiку, дала iй нести важкого кошика, а сама взяла казан, триногу й лопату. Коли вони вийшли в поле, дощ уже перестав, але буря лютувала ще сильнiше. В повiтрi вили тисячi голосiв. Жахливий несамовитий зойк спадав iз чорних хмар, що швидко линули по небу i все огортали в густу темряву. Але стара прудко йшла вперед, покрикуючи пронизливим голосом:

– Свiти, свiти, мiй молодчику!

Раптом перед ними сплелись i схрестились блакитнi блискавицi, i Веронiка помiтила, що то кiт, стрибаючи навколо них, свiтив iм, прискаючи трiскучими iскрами, i що то його жахливий i несамовитий зойк чула вона, коли буря на хвильку вщухала. Веронiцi аж дух забивало, нiби якiсь гострi, холоднi, як лiд, пазури впивалися iй у нутрощi, але, зiбравши всi сили, вона мiцно схопилася за стару й прошепотiла:

– Треба все зробити, а тодi хай там хоч що!

– Так, так, доню моя! – вiдповiла стара. – Тримайся, i я тобi подарую щось гарне, ще й Анзельма на додачу.

Нарештi стара зупинилась i сказала:

– Ось ми й прийшли.

Вона викопала яму, висипала туди вугiлля, поставила триногу, а на неi казана. І все якось дивно розводила руками, а навколо все кружляв кiт. З його хвоста сипались iскри, утворюючи вогняне коло. Скоро вугiлля загорiлось, i блакитне полум'я з-пiд триноги шугнуло вгору. Веронiка скинула плащ i серпанок i сiла навпочiпки бiля староi. Та схопила ii за руки й мiцно стиснула iх, втупившись у дiвчину палючими очима. Тепер тi дивовижнi речi, якi стара дiстала з кошика й кинула у казан, – чи то квiти, чи метал, чи зiлля, чи що живе, годi було розпiзнати, – почали кипiти й шумувати. Стара облишила Веронiку, взяла залiзного ополоника й заходилася мiшати в казанi, а Веронiцi наказала тим часом пильно дивитися в казан i всi своi думки скерувати на Анзельма. Тодi знов кинула в казан якогось блискучого металу, пасмо волосся, що його Веронiка вирiзала в себе на тiм'i, i невеличкого персня, якого дiвчина довго носила. Водночас стара моторошним голосом вигукувала щось незрозумiле, а кiт, безперестанку кружляючи, жахливо нявчав i вищав.

Хотiв би я, ласкавий читачу, щоб тобi довелося двадцять третього вересня бути на дорозi до Дрездена. Надаремне вмовляли тебе на останнiй станцii, коли вже звечорiло, залишитись ночувати; привiтний господар казав: «Надворi буря, злива, i взагалi вночi перед рiвноденням нерозумно iхати в таку темряву». Але ти на це не зважив, цiлком слушно мiркуючи: «Я дам поштаревi цiлий таляр на горiлку i щонайпiзнiше о першiй годинi буду в Дрезденi, де мене в «Золотому ангелi» чи в «Шоломi», а то i в «Штатнаумбурзi» чекае смачна вечеря та м'яка постiль». І ось, отак iдучи в темрявi, ти раптом помiтиш удалинi якесь дивне миготливе свiтло. Тодi, пiд'iхавши ближче, побачиш вогняне коло, в серединi якого, бiля казана, звiдки бухкають густi клуби диму та червоне полум'я з iскрами, сидять двi постатi. Якраз повз це багаття i йде твоя дорога, але конi пирхають, топчуться, стають дибки, вiзник лаеться, хреститься, лупцюе коней, а вони анi руш. Мимоволi ти стрибаеш iз воза i пiдбiгаеш трохи вперед. Тепер ти виразно бачиш струнку милу дiвчину, що в бiлiй нiчнiй сорочцi стоiть навколiшки бiля казана. Буря розплела iй довгi каштановi коси, i вони розвiваються на вiтрi, ii прекрасне ангельське личко осяяне слiпучим вогнем з-пiд триноги, але страх облив його крижаним потоком, воно закам'янiло i стало блiде, як у мерця, а в нерухомому поглядi, в пiднятих бровах, в устах, надаремне розтулених до розпачливого крику, якому несила вирватись з ii грудей, здавлених невимовним болем, ти бачиш ляк, жах; ii маленькi, судомно стисненi ручки пiднесенi вгору, немовби в благаннi до ангелiв-хранителiв, щоб захистили i врятували ii вiд пекельних потвор, якi зараз можуть слухняно з'явитись на поклик могутнiх чарiв. Так непорушно i клячить вона, як мармурова статуя. Напроти неi сидить навпочiпки довготелеса, худа, мiдяно-жовта жiнка з гострим, наче в яструба, горбатим носом i блискучими, як у кота, очима, з-пiд чорного накинутого наопашки плаща стирчать голi, кощавi руки; мiшаючи пекельне вариво, вона регоче i кричить хрипким голосом серед ревiння й стогону бурi. Я певен, що й тобi, любий читачу, хоч би ти не боявся нi тучi, нi грому, волосся стало б догори, коли б ти глянув на цю живу картину, гiдну пензля Рембрандта або Пекельного Брейгеля. Але ти не мiг би звести очей з дiвчини, яка була в вiдьомському полонi, i електричний струм пронизав би всi твоi жили й нерви, блискавично запалив би в тобi вiдважну думку – опертися таемничим силам вогненного кола, i вiд цiеi думки зник би й весь твiй страх, з якого вона сама й виникла. Тобi здалося б, що ти сам став одним iз тих ангелiв-хранителiв, яким молиться смертельно перелякана дiвчина, що ти навiть мусиш негайно витягти пiстоля з кишенi i без слова застрелити стару! Але тим часом, так жваво про це думаючи, ти б голосно закричав: «Гей, там!», або «А що там таке скоiлось?», чи «А що ви там робите?» Вiзник затрубив би в свiй рiг, стара ускочила б в окрiп, i вмить усе зникло б у задушлiвiм чаду. Чи знайшов би ти дiвчину, яку так палко шукав би в темрявi, не можу запевнити, проте чари староi чаклунки ти б знищив i ману магiчного кола, в яке так легковажно потрапила Веронiка, розвiяв би. Але нi ти, любий читачу, нi хто iнший не iхав i не йшов тiею дорогою двадцять третього вересня в буряну, на чаклунство сприятливу нiч, i Веронiка, смертельно налякана, мусила сидiти бiля казана, аж поки чари дiйшли до кiнця. Вона добре чула, як навколо неi ревiло та стогнало, як рiзнi препоганi голоси мукали, мекали навперебiй, але не пiдводила очей, бо вiдчувала, що вигляд тих страхiв i мерзот навколо може довести ii до згубного, невигойного божевiлля. Стара перестала мiшати в казанi, чад розвiявся, i ось уже тiльки маленький спиртовий вогник лишився блимати на днi казана. Тодi стара вигукнула:

– Веронiко, дитино моя кохана! Глянь на дно! Що ти там бачиш?… Що ти там бачиш?…

Але Веронiка не могла вiдповiсти, хоч iй i здавалося, що там кружляють невиразнi постатi. Та ось вони почали виступати щораз яснiше, аж раптом iз глибини казана з'явився Анзельм, приязно усмiхаючись i подаючи iй руку. І Веронiка голосно скрикнула:

– Ах, Анзельм, Анзельм!

Тодi стара вiдкрила в казанi кран, i розтоплений метал зашипiв, затрiскотiв i полився в маленьку форму, яку вона пiдставила. Чаклунка схопилася з мiсця, завищала, закружляла, дико, бридко вимахуючи руками:

– Дiловi кiнець! Дякую тобi, мiй молодчику! Добре стояв на вартi. Гей, гей! Вiн iде! Загризи його! Загризи!

І раптом у повiтрi почувся могутнiй шум, нiби величезний орел зашурхотiв крилами, спускаючись додолу, i пролунав жахливий голос:

– Гей, гей! Сволото! Ану геть звiдсiль у болото!

Стара, виючи, беркицьнулась на землю, а Веронiка впала непритомна. Коли вона знову прийшла до пам'ятi, був уже бiлий день, вона лежала в постелi, а Франя стояла з чашкою гарячого чаю i питала:

– Скажи менi, сестро, що з тобою? Ось я стою вже з годину чи, може, й бiльше, а ти лежиш, немов у гарячцi, непритомна, охкаеш i стогнеш, аж нам страшно стало. Татко не пiшов сьогоднi в клас i скоро приведе лiкаря.

Веронiка мовчки взяла чай, i, поки пила його, перед очима в неi яскраво промайнули жахливi картини минулоi ночi: «Та невже ж це справдi був лише жахливий сон, що мучив мене? Але ж я вчора ввечерi таки ходила до староi, це ж було двадцять трете вересня! А може, я справдi ще вчора захворiла i все це менi тiльки примарилось? А захворiла через те, що весь час думала про Анзельма i про дивну бабу, яка видавала себе за Лiзу i тим тiльки зваблювала мене на ворожбитство?»

Франя, що була вийшла, вернулася знову з Веронiчиним зовсiм мокрим плащем у руках.

– Подивись-но, сестро, – сказала вона, – що сталося з твоiм плащем. Напевне, буря вночi розчинила вiкно, перекинула стiльця, на якому висiв плащ, i ось вiн зовсiм змок.

Їi слова тяжко вразили Веронiку, бо тепер вона усвiдомила, що то не сон ii мучив, а вона таки була в староi. І Веронiцi стало страшно й моторошно, i гарячковий дрож пройшов по ii тiлу. В судомному тремтiннi натягла вона покривало на себе i враз вiдчула на грудях щось тверде. Сягнувши рукою, дiвчина намацала нiби якийсь медальйон. Коли Франя вийшла з плащем, Веронiка вийняла його i побачила, що то було маленьке, кругле, виглянсуване металево люстерко.

– Це подарунок староi! – скрикнула вона жваво, i iй здалося, мовби вогненне промiння вибухнуло з люстерка i пройняло ii душу блаженним теплом. Гарячка минулася, i все ii ество охопило невимовне почуття втiхи й солодкоi знемоги. Анзельм не виходив у неi з голови, i, коли вона всi своi думки скерувала на нього, вiн приязно усмiхнувся до неi з люстерка, наче живий мiнiатюрний портрет. Але скоро iй здалося, нiби вона вже бачить не портрет, а самого студента Анзельма, живого. Вiн сидить у якiйсь високiй, дивно прибранiй кiмнатi й старанно пише. Веронiка хоче пiдiйти до нього, плеснути по плечу й сказати: «Пане Анзельме, озирнiться, адже ж я тут!» Та нiяк не може, бо його нiби оточуе свiтлий вогненний потiк, i коли Веронiка добре придивилася, то побачила, що то тiльки великi книги з золотими берегами. Та нарештi iй пощастило-таки зазирнути Анзельмовi в очi. І Анзельм наче аж тепер iх згадав, усмiхнувся, нарештi, до неi i промовив:

– Ах, то це ви, люба мадемуазель Паульман? Але чому ж ви iнодi звиваетесь, нiби змiйка?

Веронiка аж засмiялася голосно з тих слiв i, немовби прокинувшися з глибокого сну, швидко сховала маленьке люстерко. Тiеi митi дверi вiдчинились, i до кiмнати ввiйшов проректор Паульман з лiкарем Екштайном. Лiкар пiдiйшов до лiжка, спробував пульс хвороi i, добре помiркувавши, сказав:

– Гай, гай!

Потiм написав рецепта, ще раз спробував пульс i знову сказав:

– Гай, гай!

На цьому вiн залишив пацiентку. З таких висновкiв лiкаря Екштайна проректор Паульман нiяк не мiг зрозумiти, на що ж, власне, хвора Веронiка.




Вiгiлiя восьма



Бiблiотека на пальмах.


Доля одного нещасного Саламандра.


Як чорне перо залицялось до редьки, а реестратор Гербранд дуже впився

Студент Анзельм уже кiлька днiв працював у архiварiуса Лiндгорста, i тi години працi були для нього найщасливiшi в життi, бо тут, завжди вчуваючи любi звуки, втiшнi слова Серпентини, а часом навiть тихий i нiжний, як весняний легiт, дотик ii подиху, вiн проймався нiколи не знаним почуттям утiхи, що сягала iнодi найвищого блаженства. Всi злигоднi, всi дрiбнi турботи його мiзерного iснування вилетiли в нього з серця i з голови, i в новому життi, що зiйшло, мов сонце на обрii, Анзельм збагнув усi дива вищого свiту, якi перед тим сповнювали його подивом та острахом. Списування йшло дуже швидко, бо йому дедалi бiльше здавалося, нiби вiн списуе на пергамент уже давно знайомi знаки i що навiть не треба дивитися в першотвiр, щоб вiдтворити все якнайточнiше. Крiм обiднього часу, архiварiус Лiндгорст приходив рiдко, але завжди з'являвся саме тiеi митi, коли Анзельм кiнчав останнiй знак рукопису, i давав йому другий, а потiм виходив, помiшавши чорнило якоюсь чорною паличкою i замiнивши затупiлi пера новими, гострiшими. Одного дня, тiльки-но вибило дванадцяту годину, Анзельм ступив на сходи й побачив, що дверi, через якi вiн звичайно входив, були зачиненi. Архiварiус Лiндгорст у своему чудернацькому, нiби вкритому блискучими квiтками, халатi, з'явився з другого боку й голосно гукнув:

– Сьогоднi проходьте сюдою, шановний Анзельме, бо нам треба заглянути в кiмнату, де на нас чекають майстри Багаватгiти.[13 - Бхагаватгiта – давньоiндiйська релiгiйно-фiлософська поема, складова частина епоса Махабхарата, для iндiйцiв скарбниця вищоi мудростi.]

Вiн пiшов коридором i повiв Анзельма через тi самi кiмнати й зали, що першого разу. Студента Анзельма знов захопила надзвичайна пишнота саду, але тепер вiн ясно побачив, що деякi рiдкiснi квiтки на темних кущах насправдi були рiзнобарвними, блискучими метеликами. Вони вимахували крильцями i, кружляючи в танцi, здавалося, пестили один одного своiми хоботками. І навпаки, рожевi та небесно-блакитнi птахи були квiтками. Пахощi iхнi здiймалися вгору з чашечок тихими, лагiдними звуками, що змiшувалися з хлюпотiнням далеких водограiв, iз шелестом високих кущiв та дерев у таемничi акорди глибокого жалю i туги. Птахи-пересмiшники, що першого разу так смiялися i глузували а нього, знову пурхали навколо i безперестанку кричали тонкими голосами:

– Пане студiозусе, пане студiозусе, не кваптеся так! Не задирайте так високо носа, бо спiткнетесь i впадете! Гей, гей! Надягнiть-но пудермантель! Хай кум Пугач пiдстриже вам чуба!

Отак вони кепкували з Анзельма, аж поки вiн не вийшов iз саду. Нарештi архiварiус Лiндгорст увiйшов до лазурово-блакитноi кiмнати; порфiр iз золотим горнцем зник, а замiсть нього посеред кiмнати стояв накритий фiалковим оксамитом стiл, на якому лежало вiдоме вже Анзельмовi письмове приладдя, а до столу присунуте було таким же оксамитом оббите крiсло.

– Любий пане Анзельме, – сказав архiварiус Лiндгорст, – ви вже швидко й добре скопiювали чимало манускриптiв, i це мене дуже тiшить. Ви заслужили мое довiр'я; та лишилося ще найважливiше, а саме: списати чи, власне, змалювати певнi, особливими знаками написанi твори, якi я зберiгаю в цiй кiмнатi i якi можна скопiювати тiльки тут, на мiсцi. Отож ви надалi сидiтимете тут, але мушу вас попередити, щоб працювали ви якомога уважнiше i обережнiше; одна фальшива рисочка чи, боронь боже, чорнильна ляпка на першотворi призведе вас до нещастя.

Анзельм помiтив, що в золотих стовбурах пальм стримiли маленькi смарагдово-зеленi листки. Архiварiус узяв один такий листок, i виявилось, що то, власне, був сувiй пергаменту, який архiварiус розгорнув i поклав перед ним на столi. Анзельм неабияк здивувався, глянувши на тi дивно покрученi знаки, а побачивши безлiч крапок, рисок i рiзних закарлючок, якi скидалися то на рослини, то на мох, то на тварин, вiн майже втратив надiю, що все те перемалюе, i тому глибоко замислився.

– Бiльше вiдваги, юначе! – вигукнув архiварiус. – Якщо ти твердо вiриш i щиро кохаеш, то Серпентина тобi допоможе. – Голос його лунав, як дзвiн металу, i, коли Анзельм злякано глянув на нього, архiварiус стояв перед ним у королiвському виглядi, в якому з'являвся за перших вiдвiдин у бiблiотецi. Анзельм у шанобi мало не став перед ним навколiшки, коли раптом архiварiус Лiндгорст полiз на пальму i зник угорi, в зеленому листi.

Студент Анзельм збагнув, що з ним розмовляв князь духiв, який тепер полинув у свiй кабiнет, можливо, на переговори з променями, послами далеких планет, про те, що повинно статися з ним та з любою Серпентиною. «А то й таке може бути, – мiркував вiн далi, – що вiн чекае новин iз верхiв'я Нiлу або його вiдвiдав який маг iз Лапландii, – отож i менi слiд тепер ретельно взятися до роботи». І вiн почав студiювати незнайомi знаки пергаментного сувою. Чудова музика саду звучала над ним i огортала його солодкими пахощами, чув вiн також i хихотiння пересмiшникiв, але вже не розумiв iхнiх слiв, що йому також було до душi. Інодi здавалося, наче шумiло смарагдове листя пальм, наче в кiмнатi променями лився нiжний кришталевий передзвiн, який Анзельм чув тiеi нещасливоi долини на вшестя пiд бузиновим кущем. Студент Анзельм, дивовижно пiдбадьорений тими звуками та свiтлом, усе глибше й глибше зосереджував своi почуття й думки на заголовковi пергаментного сувою i незабаром немовби серцем вiдчув, що тi знаки нiчого iншого не можуть означати, як тiльки слова: «Про одруження Саламандра з Зеленою Змiйкою». Нараз пролунав голосний потрiйний дзенькiт веселих кришталевих дзвiночкiв.

– Анзельме, коханий Анзельме! – вiйнуло йому з листя, i – о диво! – з пальми почала спускатися Зелена Змiйка.

– Серпентино, кохана Серпентино! – скрикнув Анзельм, мов несамовитий, в надзвичайному захватi, бо як пильнiше придивився, то побачив, що до нього спускаеться прегарна дiвчина i з невимовною тугою-жагою дивиться на нього синiми очима, якi так запали йому в душу.

Листя нiби опускалось i розтягувалось, з дерева всюди витикались колючки, але Серпентина гнучко обминала iх у своiй сукнi, яка, щiльно облягаючи ii стрункий стан, маяла й мерехтiла в повiтрi рiзними кольорами, не зачепившись за жодну колючку.

Вона сiла бiля Анзельма на те саме крiсло, обняла його i пригорнула до себе так, що вiн вiдчув подих з ii вуст, електричну теплоту ii тiла.

– Коханий Анзельме, – почала Серпентина, – тепер ти скоро будеш зовсiм мiй, своею любов'ю ти здобудеш мене, я принесу тобi золотий горнець, який ущасливить нас обох назавжди!

– О кохана, дорога Серпентино! – сказав Анзельм. – Аби тiльки менi тебе мати, то я бiльше нi про що не дбаю. Коли ти будеш моя, то я ладен i загинути серед цих чудес, що оточують мене, вiдколи я тебе побачив.

– Я добре знаю, – мовила Серпентина, – що те незбагненне й чудесне, яким мiй батько собi на втiху оточуе тебе, викликае в тобi переляк, але тепер, сподiваюсь, такого вже не буде, бо я того тiльки й прийшла, мiй коханий Анзельме, щоб щиро, як на сповiдi, розповiсти все, що ти повинен знати, без чого ти не збагнеш до кiнця мого батька, не зрозумiеш, хто ми з ним такi.

Анзельм вiдчув себе наче в мiцних обiймах у Серпентини, наче так злився i з'еднався з коханою, що тiльки з нею вкупi мiг рухатись i жити, тiльки ii пульс бився в його жилах i нервах. Вiн прислухався до кожного ii слова, що вiдлунювало в найпотаемнiших глибинах його душi i, немов яскравий промiнь, запалювало в ньому небесну втiху. Вiн обняв ii стрункий стан, але мерехтливе, блискуче Змiйчине вбрання було таке гладеньке, таке слизьке, що йому здалалося, нiби вона, звинувшись, може легко вислизнути, i Анзельм аж затремтiв вiд такоi думки.

– Ах, не кидай мене, кохана Серпентино, – скрикнув вiн мимохiть, – тiльки ти – мое життя!

– Не покину тебе сьогоднi, – сказала Серпентина, – поки не розповiм усього, що ти в своiм коханнi до мене не можеш збагнути. Знай же, любий, що мiй батько походить iз чудесного роду Саламандрiв i своiм iснуванням я завдячую його коханню до Зеленоi Змii. В прадавнi часи панував у чарiвнiй краiнi Атлантидi могутнiй князь духiв Фосфор, якому слугували духи стихiй. Одного разу Саламандр, якого князь любив найдужче (це був мiй батько), йшов розкiшним садом, що його Фосфорова мати чудесно оздобила своiми найкращими дарами, i почув, як висока Лiлея тихенько наспiвувала: «Заплющ своi оченята, поки мiй коханий, свiтанковий вiтер тебе не збудить». Вiн пiдiйшов до неi. Зворушена його палким диханням, Лiлея розкрила свое листя, i вiн побачив ii дочку, Зелену Змiйку, що дрiмала в келиху квiтки. Тодi Саламандра охопила гаряча любов до Зеленоi Змiйки, i вiн викрав ii у Лiлеi, яка в невимовнiй тузi даремно кликала своiми пахощами по всьому саду кохану доньку. А Саламандр принiс ii в Фосфорiв палац i почав благати його: «Поеднай мене з коханою, бо вона повинна бути моею назавжди». – «Шаленцю, чого ти вимагаеш? – промовив князь духiв. – Знай: колись Лiлея була моею коханою i панувала разом зi мною, але iскра, що я заронив у неi, загрожувала iй згубою, i тiльки перемога над чорним драконом, якого тепер земнi духи тримають у кайданах, зберегла Лiлею, i ii листя досить змiцнiло, щоб замкнути в собi iскру i затримати ii. Але якщо ти обнiмеш Зелену Змiйку, то жар твiй згубить ii тiло, i нова iстота, швидко зародившись, так само швидко i зникне вiд тебе». Та Саламандр не зважив на осторогу князя духiв; повний палкоi жаги, вiн схопив Зелену Змiйку в обiйми, вона розсипалась на попiл, i крилата iстота, народжена з того попелу, вiдлiтаючи, зашумiла в повiтрi. Саламандр знавiснiв iз розпачу й помчав садом, бризкаючи вогнем i полум'ям, i спустошив сад у дикому шаленствi так, що найкращi зела i квiти попадали спаленi, i зойки iхнi сповнили повiтря. Розгнiваний князь духiв схопив Саламандра й сказав: «Вiдшумiв твiй вогонь, погасло твое полум'я, ослiпло твое промiння, спускайся на дно до земних духiв, хай вони дражнять тебе, глузують з тебе, держать в полонi, аж поки вогненна матерiя загориться знов i вирветься з землi з тобою вже як з новим створiнням». Бiдолашний Саламандр погас i впав додолу. Коли це виступив наперед старий Мимра – земний дух, що був у Фосфора садiвником, i сказав: «Пане, кому, як не менi, слiд найбiльше нарiкати на Саламандра? Хiба ж не я оздоблював металами всi тi чудеснi квiти, що вiн спалив? Хiба ж не я плекав i доглядав iхнi паростки i змарнував стiльки барв? А проте я заступлюся за бiдолаху Саламандра, бо тiльки любов, що нею i ти бував часто охоплений, призвела його до вiдчаю, в якому вiн спустошив мiй сад. Не карай же його суворо!» – «Вогонь його тепер уже погас, – промовив князь духiв, – але в часи лихолiття, коли мова природи стане незрозумiлою звироднiлому людському поколiнню, коли духи стихiй, вигнанi до своiх сфер, лише з далекоi далечини глухим вiдлунням будуть промовляти до людей, коли йому, вiдiрваному вiд гармонiйного кола, тiльки безмежна туга подаватиме темну вiстку про чудесне царство, де вiн колись жив, як ще в душi його пробували вiра i любов, у тi нещасливi часи знов загориться вогонь Саламандра, та доросте вiн тiльки до людини i як людина мусить увiйти в нужденне людське життя i терпiти всi його злигоднi. Але в нього залишаться не тiльки самi спогади про його первiсне життя, вiн знов житиме в священнiй гармонii з цiлою природою, збагне ii чудеса, i мiць спорiднених iз ним духiв стане до його послуг. У кущi лiлей вiн знов вiднайде Зелену Змiйку i вiд поеднання з нею матиме три доньки, що з'являтимуться людям в образi iхньоi матерi. Весною будуть вони гойдатись у темнiм бузиновiм кущi, i iхнi голоси звучатимуть кришталевими дзвiночками. Якщо знайдеться тодi в тi злиденнi жалюгiднi часи внутрiшнього занепаду юнак, який учуе iхнiй спiв, i коли Змiйка, глянувши на нього своiми прекрасними очима, заронить у ньому мрiю про чудесну далеку краiну, куди вiн смiливо зможе долинути, як скине повсякденнi турботи, якщо з коханням до Змiйки спалахне в ньому жива, гаряча вiра в дива природи, а також i в свое власне iснування серед тих див, то Змiйка буде його. Але Саламандр зможе скинути свiй важкий тягар i приеднатися до своiх братiв не ранiше, нiж знайдуться три таких юнаки, що одружаться з трьома його доньками!» – «Дозволь, пане, – сказав земний дух, – зробити трьом його донькам подарунок, що прикрасить iхне життя iз знайденими чоловiками. Кожна отримае вiд мене горнець iз мого найкращого металу. Я виглянсую його промiнням, взятим у дiамантiв; нехай у його блиску вiдiб'еться слiпуча краса вашого чудесного царства, що перебувае в гармонii з цiлою природою, з середини горнця пiд час заручин нехай виросте вогненна лiлея, вiчний цвiт якоi солодкими пахощами обвiватиме вiрного юнака. І як тiльки вiн зрозумiе ii мову, збагне дива нашого царства, то й сам iз коханою переселиться в Атлантиду». Ну, тепер ти знаеш, дорогий Анзельме, що мiй батько якраз i е той Саламандр, про якого я тобi розповiдаю. Хоч сам вiн i вищоi природи, але мусить пiдкорятися всiм дрiб'язковим вимогам буденного життя, i звiдси, можливо, й походять його зловтiшнi вихватки, що декого так дратують. Вiн не раз казав менi, що внутрiшнiм духовним властивостям, якi тодi князь духiв Фосфор поставив як умову одруження зi мною i з моiми сестрами, тепер дали особливу назву, якою, на жаль, частенько зловживають: iх звуть дитинячою поетичною душею. Таку душу здебiльшого мають юнаки, що через свою дуже наiвну вдачу, а ще й тому, що iм зовсiм бракуе так званого свiтського виховання, зазнають зневаги вiд загалу. Ах, любий Анзельме, ти зрозумiв пiд бузиновим кущем мiй спiв… мiй погляд… ти кохаеш Зелену Змiйку, ти вiриш менi й хочеш бути моiм назавжди! Прекрасна Лiлея розквiтне в золотому горнцi, i ми, з'еднавшись, щасливо й радiсно житимемо в Атлантидi! Але я не приховаю вiд тебе, що в запеклiй боротьбi з саламандрами та земними духами чорний дракон звiльнився з пут i зашумiв крильми в повiтрi. Щоправда, Фосфоровi пощастило його знов закути в кайдани, але з чорного пiр'я, що в боротьбi посипалося з нього на землю, виросли ворожi духи, якi всюди стають проти саламандрiв та земних духiв. Ота перекупка, що така ворожа до тебе, милий Анзельме, й прагне – це моему батьковi добре вiдомо – заволодiти золотим горнцем, завдячуе своiм iснуванням коханню такого пера з драконового крила до одноi редьки. Вона знае про свое походження та свою мiць, бо в стоговi i в корчах полоненого дракона iй вiдкрились таемницi багатьох чудесних зоряних знакiв, i вживае всiх засобiв, щоб дiяти ззовнi всередину, а мiй батько навпаки – бореться блискавками, що стрiляють iз Саламандровоi середини. Всi ворожi сили, якi живуть у поганих травах та отруйних тваринах i якi вона збирае i змiшуе пiд час сприятливих розташувань сузiр'iв, викликають безлiч злих чарiв, що наводять жах на людину й вiддають ii на поталу тим демонам, якi виникли з переможеного дракона. Бережися староi, коханий Анзельме, вона твiй ворог, бо твоя по-дитячому чиста душа знешкодила вже багато ii злих чаклунств. Будь вiрний менi, i ти скоро прийдеш до мети!

– О моя Серпентино! – вигукнув студент Анзельм. – Як же я можу тебе покинути, як я можу тебе не любити вiчно!

Поцiлунок обпалив його уста, вiн прокинувся, наче з глибокого сну. Серпентина зникла, вибило шосту, i важкий камiнь лiг йому на серце – вiн же нiчогiсiнько не написав! Стурбований тим, що скаже архiварiус, вiн глянув на аркуш, i, о диво: копiя таемничого манускрипта була щасливо закiнчена, а пильнiше вдивившись до неi, вiн переконався, що це i е розповiдь Серпентини про свого батька, улюбленця князя духiв Фосфора в чудеснiй краiнi Атлантидi. Аж ось увiйшов архiварiус Лiндгорст у своему свiтло-сiрому плащi, в капелюсi i з паличкою в руках; вiн подивився на списаний пергамент, узяв велику пучку табаки i сказав усмiхаючись:

– Я цього й сподiвався! Ось ваш таляр, пане Анзельме, а тепер ходiмо ще до Лiнкових купалень. Гайда за мною! – Архiварiус швидко пройшов через сад, де стояв такий гармидер, так усе спiвало, свистiло, гомонiло, що студент Анзельм був зовсiм приголомшений i подякував небу, коли опинився на вулицi. Пройшовши кiлька крокiв, вони зустрiли реестратора Гербранда, i вiн теж радо приеднався до них. Перед брамою вони натоптали своi люльки. Реестратор Гербранд пожалкував, що не взяв кресала, та архiварiус Лiндгорст сердито сказав:

– Ат, яке ще там кресало! Ось вам скiльки завгодно вогню.

Вiн ляснув пальцями, з них посипалися великi iскри, i всi трое швидко запалили люльки.

– Ти диви, який цiкавий хiмiчний фокус, – здивовано сказав реестратор Гербранд, але студент Анзельм згадав про Саламандра i здригнувся.

У Лiнкових купальнях реестратор Гербранд – людина взагалi добродушна i спокiйна – випив так багато мiцного пива, що почав писклявим тенорком спiвати парубоцьких пiсень, кожного запально питаючи, приятель вiн йому чи нi, аж поки студент Анзельм не змушений був вiдпровадити його додому, вже пiсля того, як архiварiус Лiндгорст давно пiшов.




Вiгiлiя дев'ята



Як студент Анзельм трохи порозумнiшав


Товариство п'е пунш


Як студент Анзельм назвав проректора Паульмана пугачем, а той дуже образився


Чорнильна ляпка i и наслiдки

Усi тi дивовижi, що траплялися щодня зi студентом Анзельмом, зовсiм вибили його iз звичайноi життевоi колii. Вiн бiльше не бачився з жодним своiм приятелем i кожного ранку з нетерпiнням чекав дванадцятоi години, що вiдкривала йому рай. А проте, хоч уся його душа була звернена до коханоi Серпентини i до чудес чарiвного царства в архiварiуса Лiндгорста, вiн мимохiть згадував iнодi й про Веронiку, ба не раз навiть йому ввижалося, що вона приходить до нього i, зашарiвшись, признаеться, як щиро його кохае i як бажае вирвати з тих фантомiв, що тiльки дратують його i беруть на глум. А iнодi здавалось, нiби раптом на нього налiтае якась чужа непоборна сила, тягне до забутоi Веронiки, i вiн мусить iти за нею, куди вона хоче, мов прикутий до дiвчини. Саме вночi, пiсля того, як Серпентина вперше з'явилася йому в образi прегарноi дiвчини i вiдкрила чудесну таемницю одруження Саламандра з Зеленою Змiйкою, Веронiка з'явилась перед його очима яскравiше, нiж будь-коли. І, аж прокинувшись, вiн зрозумiв, що то йому тiльки приснилося, начебто Веронiка справдi була в нього i з глибокою тугою, яка брала його за серце, нарiкала, що вiн ii щиру любов принiс у жертву фантастичним явищам, якi викликають у ньому тiльки внутрiшнiй розлад i загрожують йому нещастям i загибеллю. Веронiка була милiша, нiж будь-коли, вона нiяк не сходила йому з думки. Це його дуже мучило, i, щоб полегшити ту муку, вiн подався вранцi на прогулянку. Якась таемна магiчна сила тягла його до Пiрнаськоi брами, i щойно вiн хотiв звернути в бiчну вуличку, як проректор Паульман, що йшов позад нього, гукнув:

– Агов! Дорогий пане Анзельме! Amice![14 - Друже! (лат.)] Де це ви, на бога, пропали? Вас нiде не видно. Ви ж добре знаете, як Веронiка хоче з вами ще раз поспiвати! Ну, ходiмо, ви ж, мабуть, до мене зiбралися?

І студентовi Анзельму довелося пiти з ним. Коли вони прийшли до проректора додому, назустрiч iм вийшла Веронiка, дуже пишно i старанно вбрана. Проректор Паульман аж здивувався:

– Чого це ти так видженджурилась, хiба чекаеш гостей? Ну то ось маеш, веду тобi пана Анзельма!

Коли студент Анзельм скромно i ввiчливо поцiлував Веронiцi руку, то вiдчув легкий потиск, вiд якого немов вогненний струм пройшов по його жилах i нервах.

Веронiка була сама веселiсть, сама грацiя, i коли Паульман пiшов до свого кабiнету, вона зумiла рiзними жартами й хитрощами так розворушити Анзельма, що вiн, забувши свою нiяковiсть, почав гасати з пустункою по кiмнатi. Та ось на нього знов напав демон незграбностi, вiн ударився об стiл, i гарненька Веронiчина скринька впала на пiдлогу. Анзельм пiдняв ii, але вiчко вiдскочило, i звiдтiль блиснуло маленьке кругле металеве люстерко, в яке вiн почав дивитися, дивно втiшений. Веронiка тихенько пiдкралася до нього ззаду, поклала руку на плече i, мiцно до нього пригорнувшись, також заглянула в люстерко. Тодi Анзельмовi здалося, нiби всерединi у ньому почалась боротьба. Думки, образи з'являлися, знов зникали: архiварiус Лiндгорст… Серпентина… Зелена Змiйка…

Нарештi вiн почав заспокоюватися, плутанина вляглась, думки прояснiли. Тепер вiн збагнув, що завжди думав тiльки про Веронiку, ба навiть образ, який з'явився йому вчора в блакитнiй кiмнатi, був Веронiчин, i фантастичноi саги про заручини Саламандра з Зеленою Змiйкою нiхто йому не розповiдав, вiн ii лише списував. Його самого здивували тi марення, i вiн пояснив iх тiльки екзальтованим станом своеi душi, охопленоi коханням до Веронiки, а також працею в архiварiуса Лiндгорста, в кiмнатах якого до того ж ще й такi стоять пахощi, що аж памороки забивають. Анзельм щиро посмiявся з своiх безглуздих фантазiй – закохатися в Зелену Змiйку i вважати поважного службовця, таемного архiварiуса, за Саламандра!

– Так, так! Це Веронiка! – скрикнув вiн голосно, а повернувши голову, зустрiвся з Веронiчиними блакитними очима, що сяяли коханням i жагою.

Глухе «ах» вилетiло з ii уст, що тiеi ж митi запалали на його устах.

– О, який я щасливий! – прошепотiв захоплений студент. – Про що я вчора тiльки мрiяв, сьогоднi збулося!

– А ти справдi одружишся зi мною, коли станеш радником? – запитала Веронiка.

– Неодмiнно! – вiдповiв студент Анзельм.

Тим часом рипнули дверi, увiйшов проректор Паульман i сказав:

– Ну, дорогий пане Анзельме, я вас не вiдпущу сьогоднi, ви скуштуете в нас супу, а потiм Веронiка зготуе нам чудесноi кави, якою ми ласуемо з реестратором Гербрандом, що також обiцяв завiтати.

– Ах, дорогий пане проректоре, – вiдповiв на те студент Анзельм, – хiба ж ви не знаете, що менi треба до архiварiуса Лiндгорста, переписувати манускрипти?

– А гляньте-но, amice! – сказав проректор, показуючи йому кишенькового годинника, на якому було вже пiв на першу.

Студент Анзельм тепер побачив, що вже пiзно йти до архiварiуса Лiндгорста, i охоче прийняв запрошення проректора, бо ж дiставав можливiсть цiлий день дивитись на Веронiку, ловити крадькома ii любий погляд, вiдчувати нiжнi потиски ii рук, а то й, можливо, домогтися поцiлунку. Ось як далеко сягали тепер бажання студента Анзельма, i вiн почував себе все краще й краще, бо переконувався, що скоро звiльниться вiд усiх фантастичних марень, якi справдi могли довести його до цiлковитого божевiлля. Реестратор Гербранд таки з'явився по обiдi, i, коли випили каву i вже смеркло, вiн, усмiхаючись i весело потираючи руки, натякнув, що в нього е з собою одна штука, яка принесе iм усiм того холодного жовтневого вечора велику приемнiсть, коли прекраснi Веронiчинi руки змiшають i доведуть ii до належноi форми, так би мовити, пронумерують i прошнурують.

– Ну, то давайте ваш таемничий скарб сюди! Що воно там таке, найдорожчий реестраторе? – вигукнув проректор Паульман.

Реестратор Гербранд сягнув до глибокоi кишенi свого сюртука раз, другий, третiй i дiстав пляшку араку, цитрину i цукор. Не минуло й пiвгодини, як на столi в Паульмана парував чудесний пунш. Веронiка поналивала iм трунку, i мiж друзями зайшла щира, весела розмова. Та коли трунок зайшов студентовi Анзельму в голову; до нього вернулися також усi дива, якi йому довелось недавно пережити. Вiн побачив архiварiуса Лiндгорста в адамашковiм халатi, що свiтився, наче фосфор, побачив лазурово-блакитну кiмнату, золотi пальми, ба навiть вiдчув, що мусить вiрити в Серпентину; всерединi в нього щось бурхало, шумувало. Веронiка подала йому склянку пуншу, i, беручи його, Анзельм легенько торкнувся ii руки.

– Серпентино, Веронiко! – зiтхнув вiн нишком i поринув у глибокi мрii.

Але реестратор Гербранд голосно вигукнув:

– Ну й дивак той архiварiус Лiндгорст, нiяк не зрозумiеш його! А втiм – за його здоров'я! Цокнемось, пане Анзельме!

Тодi студент Анзельм отямився й промовив, цокаючись iз реестратором:

– Все це вiд того, вельмишановний пане реестраторе, що архiварiус Лiндгорст – це, власне, Саламандр, який, розгнiвавшись, геть спустошив сад Фосфора, князя духiв, за те, що вiд нього втекла Зелена Змiйка.

– Що? Як? – запитав проректор Паульман.

– А так, – вiв далi студент Анзельм, – i тому вiн тепер мусить бути королiвським архiварiусом i нидiти отут, у Дрезденi, зi своiми трьома доньками. До речi, тi доньки – маленькi золотисто-зеленi змiйки, що грiються на сонцi в бузинi, звабливо спiвають i спокушають юнакiв, мов сирени.

– Пане Анзельме, пане Анзельме? – скрикнув проректор Паульман. – Чи вам памороки забило? Що це ви, на бога, за нiсенiтницi верзете?

– Вiн правду каже, – перебив його реестратор Гербранд, – та бiсова личина, архiварiус, i справдi-таки проклятий Саламандр, вiн пальцями креше вогонь, що пропалюе дiрки на сюртуках, як запалена губка. Так, так, ти правду кажеш, братику Анзельме, i хто цьому не йме вiри, той менi ворог! – І реестратор Гербранд так гримнув кулаком по столу, що аж склянки забряжчали.

– Реестраторе! Чи ви не сказилися? – сердито закричав проректор. – Пане студiозусе, пане студiозусе, що у вас за химери в головi?

– Ах, – сказав студент, – так i ви, пане проректоре, – не що iнше, як птах пугач, який пiдстригае чуби.

– Що? Я птах?… Перукар? – закричав проректор, ошаленiвши. – Добродiю, ви таки збожеволiли!

– Але стара ще йому залле сала за шкуру! – скрикнув реестратор Гербранд.

– А так, стара мае силу, – озвався Анзельм, – хоч вона простацького роду, бо ii батько – нiкчемне драконове перо, а мати – погана редька, але найбiльше вона завдячуе своею силою рiзним пекельним тварюкам, шкiдливiй мерзотi, якою себе оточила.

– Це паскудний наклеп! – скрикнула Веронiка, розгнiвано блискаючи очима. – Стара Лiза – мудра жiнка, а чорний кiт – не пекельна тварюка, а освiчений, дуже вихований юнак i ii cousin gеrmain.[15 - Брат у перших (франц.)]

– А чи не може Саламандр, як сяде iсти, спалити собi бороду й пропасти нi за що? – запитав реестратор Гербранд.

– Нi, нi! – закричав студент Анзельм. – Нiколи з ним такого не може статися, а Зелена Змiйка любить мене, бо в мене душа як у дитини i я дивився Серпентинi в очi.

– А кiт iх видере! – скрикнула Веронiка.

– Саламандр… Саламандр iх усiх вiзьме в кулак, усiх! – заревiв проректор Паульман, розлютований до краю. – Але чи я не в божевiльнi? Чи, може, я сам з глузду з'iхав? Що ж цс за нiсенiтницi я варнякаю? Так, i я навiжений, i я навiжений! – Проректор Паульман схопився, зiрвав свою перуку з голови i, пожмакавши, жбурнув об стелю гак, що з кучерiв навкруги посипалася пудра.

А студент Анзельм i реестратор Гербранд схопили миску з-пiд пуншу, склянки i, радiсно вигукуючи, теж почали жбурляти об стелю, аж черепки забряжчали навкруги.

– Вiват, Саламандре! Pereat, рereat[16 - Хай згине (лат.)] стара! Розбий металеве дзеркало, видери котовi очi… Злови пташку! Егей… егей… евое,[17 - …евое – захоплений вигук, яким вакханки-жрицi грецького бога вина i рослинностi Вакха вiтали його.] Саламандре!

Так репетували й ревiли всi трое, мов навiженi. Франя з плачем вибiгла з кiмнати, а Веронiка впала на канапу, лементуючи з жалю й скорботи. Нараз вiдчинилися дверi, все раптом стихло, i до кiмнати ввiйшов маленький чоловiчок у сiрому плащi. Його обличчя було якесь дивно поважне, а особливо вирiзнявся на ньому закарлючений нiс, на якому сидiли великi окуляри, що найперше впадали в очi. На головi була в нього також особлива перука, що скидалася швидше на шапочку з пiр'я.

– Добрий вечiр, людоньки! – зарипiв кумедний чоловiчок. – Чи не тут я знайду студiозуса пана Анзельма? Найнижчий вам уклiн вiд пана архiварiуса Лiндгорста, вiн сьогоднi даремно чекав пана Анзельма, але назавтра найпокiрнiше просить з'явитися вчасно.

Нi слова бiльше не сказавши, вiн повернувсь i вийшов, i тодi всi побачили, що поважний чоловiчок, власне, був сiрий папуга. Проректор Паульман i реестратор Гербранд вибухнули смiхом, що розлiгся по всiй кiмнатi, а Веронiка зайшлася плачем з невимовного жалю, що роздирав iй душу. Але студент Анзельм затремтiв з якогось внутрiшнього жаху i, не тямлячи себе, вибiг на вулицю. Вiн i сам не знав, як попав до своеi кiмнати. Скоро по тому до нього ввiйшла Веронiка, спокiйна й приязна, i запитала, чого вiн, упившись, так налякав ii. Нехай, мовляв, бережеться нових примар, коли знов працюватиме в архiварiуса Лiндгорста.

– На добранiч, на добранiч, мiй любий друже, – прошепотiла Веронiка, i вуст його торкнувся легенький поцiлунок.

Анзельм хотiв обняти ii, але видиво щезло, вiн прокинувся веселий, пiдбадьорений i тiльки щиро посмiявся з самого себе, що так упився вiд пуншу. А коли згадав Веронiку, йому знову стало гарно на серцi.

– Тiльки завдяки iй, – сказав вiн сам до себе, – я позбувся тiеi дурноi маячнi. Бо й справдi, я був наче той, що вважав себе скляним, або той, що уявляв себе ячмiнним зерном i не виходив з кiмнати, щоб його не з'iли кури. Якщо я стану радником, то й мови нема – одружуся з мадемуазель Паульман i буду щасливий.

І коли вiн опiвднi йшов садом архiварiуса Лiндгорста, то не мiг надивуватися, як це йому спершу все тут здавалося таким дивним i чудовим. Вiн тут уже не бачив нiчого, крiм звичайних вазонiв у горщиках, рiзних калачикiв, миртiв тощо. Замiсть блискучих барвистих птахiв, що ранiше дражнили його, пурхало лише кiлька горобцiв, якi, побачивши Анзельма, галасливо неприемно зацвiрiнчали. Блакитна кiмната здалася йому зовсiм iншою, i вiн не мiг збагнути, як цей яскраво-блакитний колiр, неприродно золотистi стовбури пальм i безформне блискуче листя хоч на мить могли йому сподобатись. Архiварiус подивився на нього, якось дивно, iронiчно посмiхнувся i запитав:

– Ну, то як вам учора смакував пунш, дорогий Анзельме?

– Ах, вам, напевне, папуга вже… – вiдповiв студент Анзельм, украй засоромившись, але затнувся, бо подумав, що й папуга був, мабуть, тiльки маною.

– Еге! Я ж сам був у вашiй компанii, – сказав архiварiус Лiндгорст. – Хiба ви не бачили мене? Але ви почали так казитися, що й менi трохи не перепало, бо я саме сидiв у мисцi, коли реестратор Гербранд схопив ii, щоб жбурнути об стелю, i я мусив швидше сховатись у проректорову люльку. Ну, бувайте, пане Анзельме! Працюйте пильно, а я заплачу вам таляр i за вчорашнiй день, бо ви досi гарно працювали.

– І як це архiварiус Лiндгорст може верзти таку нiсенiтницю? – сказав сам до себе студент Анзельм i сiв до столу, щоб узятися за манускрипт, що його архiварiус, як звичайно, розгорнув перед ним.

Але вiн побачив на пергаментному сувоi таку силу дивних рисок та закарлючок, переплетених мiж собою, що око не могло нi на чому спинитись, i йому здалося, що все те майже неможливо скопiювати. Пергамент скидався на помережаний жилками уламок мармуру або на порослий мохом камiнь. Проте, незважаючи нi на що, вiн усе-таки хотiв спробувати й смiливо вмочив перо, але чорнило нiяк не спливало. Вiн нетерпляче струснув перо, i – о, небо! – велика ляпка впала на розгорнутий першотвiр. Зашипiвши й засвистiвши, з плями вилетiла синя блискавка i затрiщала-зазмiiлась по кiмнатi до самоi стелi. Тодi зi стiн заклубочилась густа пара, листя почало шумiти, наче в бурю, з нього випорснули блискучi василиски у миготливому полум'i, пара зайнялася i навколо Анзельма, прискаючи, затанцювали вогнянi омахи. Золотi стовбури пальм стали велетенськими змiями, що з рiзким металевим ляском зiткнулися мiж собою мерзенними головами i обкрутились лускатими тiлами навколо Анзельма.

– Божевiльний, прийми тепер кару за свiй зухвалий злочин! – так волав моторошний голос укоронованого Саламандра, що з'явився над змiями, немов слiпучий промiнь серед вогню.

І ось iхнi роззявленi пащi виригнули на Анзельма вогненний потiк, який почав гуснути навколо нього й ставати нiби твердою крижаною масою. Анзельмове тiло, стягуючись усе мiцнiше й мiцнiше, зовсiм заклякло, i вiн знепритомнiв, а коли знов опритомнiв, то не мiг навiть ворухнутись: вiн був немов оточений блискучим сяйвом, у яке стукався, коли пробував пiдняти руку чи повернутися.

Ах! Вiн сидiв у мiцно заткнутiй кришталевiй сулii на однiй з полиць у бiблiотецi архiварiуса Лiндгорста.




Вiгiлiя десята



Страждання студента Анзельма в склянiй сулii.


Щасливе життя учнiв духовноi школи i практикантiв.


Битва в бiблiотецi архiварiуса Лiндгорста.


Перемога Саламандра i звiльнення студента Анзельма

Я дуже сумнiваюся, що тобi, ласкавий читачу, доводилось коли сидiти замкнутому в склянiй сулii, хiба що така химера могла привидiтись тобi в чудернацькому снi. Що ж до Анзельма, то можеш собi уявити, який розпач охопив бiдолаху; коли ж тобi навiть i не снилось такого, то нехай буйна фантазiя замкне тебе, менi й Анзельмовi на догоду, хоч на кiлька хвилин у кришталеву сулiю. Ти оточений слiпучим блиском; усi речi навкруги немов освiтленi й оповитi променистими барвами райдуги, все тремтить, коливаеться, мерехтить у непевному сяйвi, ти нерухомо плаваеш, немов у замерзлому ефiрi, який тебе так стискае, що дух твiй даремно дае накази мертвому тiловi. Все мiцнiше й мiцнiше твоi груди зчавлюе незмiрний тягар, усе менше й менше з кожним подихом стае повiтря у вузькому просторi сулii, твоi жили набрякають, i, пронизаний невимовним страхом, кожний нерв здригаеться i сходить кров'ю в смертельнiй боротьбi. Отож пожалiй, ласкавий читачу, студента Анзельма, який звiдав цi невимовнi муки у своiй склянiй тюрмi; але вiн почував, що й смерть не могла б звiльнити його, бо хiба ж не прокинувся вiн iз непритомностi, в яку запав через своi надмiрнi муки саме в той час, коли ранкове сонце ясно й радiсно зазирнуло до кiмнати, i хiба ж не почались його тортури знову? Вiя не мiг ворухнутися, його думки бились об скло, приголомшували неприемними звуками, i замiсть виразних слiв, якими ранiше промовляла його душа, вiн чув лише глухе гудiння безумства. Тодi вiн заволав у розпачi:

– О Серпентино, Серпентино, врятуй мене вiд цих пекельних мук!

І здалось йому, наче його обвiяли тихi зiтхання й облягли сулiю, немов зелене прозiрчасте бузинове листя, гудiти перестало, слiпуче, паморочливе свiтло щезло, i вiн зiтхнув вiльнiше.

– Хiба ж я не сам винний, що мене спiткало нещастя? Ах, хiба ж не проти тебе самоi, люба, кохана Серпентино, вчинив я такий злочин? Хiба ж не проти тебе виплекав я в собi ганебнi сумнiви? Чи ж не втратив я вiру, а з нею i все, що могло зробити мене найщасливiшим? Ах, ти вже нiколи не будеш моя, золотий горнець для мене втрачений, нiколи я не побачу його чудес. Ах, аби хоч ще раз поглянути на тебе, почути твiй милий, солодкий голос, кохана Серпентино!

Так ремствував студент Анзельм, охоплений глибоким, пекучим жалем; аж раптом поруч нього хтось сказав:

– Зовсiм не розумiю, чого вам заманулось, пане студiозусе, чого ви так лементуете? – Аж тепер студент Анзельм помiтив, що поряд iз ним, на тiй самiй полицi, стояло ще п'ять сулiй, в яких вiн побачив трьох учнiв духовноi школи i двох практикантiв.

– Ах, панове й товаришi в нещастi! – скрикнув вiн. – Як же можна бути такими спокiйними, такими вдоволенням ми, такими веселими, як оце, бачу, ви? Адже сидите точнiсiнько так, як i я, замкненi в скляних сулiях, i не можете поворухнутися, ба навiть i подумати про щось розумне без того, щоб не знявся пекельний гармидер, шум i брязкiт, вiд якого аж голова трiщить i гуде? Але ви не вiрите, певне, в Саламандра i в Зелену Змiйку.

– Що ви мелете, пане студюзусе, – сказав один учень, – ми нiколи себе краще не почували, як тепер, бо таляри, якi ми отримуемо вiд божевiльного архiварiуса за рiзнi безглуздi копii, стають нам добре в пригодi. Нам не треба тепер учити напам'ять iталiйськi хорали, ми ходимо щодня до Йозефа або й до iнших пивниць, п'емо досхочу мiцне пиво, задивляемося на гарненьких дiвчаток, спiваемо, наче справжнi студенти, «Gaudeamus lgitur»[18 - Тож будемо веселi (лат.). Початок давньоi студентськоi пiснi] i нi про що не дбаемо!

– Вони правду кажуть, – озвався один практикант, – я також забезпечений талярами, як i мiй дорогий колега отут, поруч мене, i пильненько заглядаю до пляшки з пивом, замiсть сидiти в чотирьох стiнах i горбити спину над жалюгiдними актами.

– Але ж, шановнi моi панове! – сказав студент Анзельм. – Хiба ж вам не видно, що ви всi вкупi i кожний зокрема сидите в скляних судiях i не можете навiть ворухнутись, а не те що кудись там ходити?

Тодi учнi й практиканти голосно зареготали й закричали:

– Студюзус з'iхав з глузду, вiн уявляе, що сидить у склянiй сули, а сам стоiть на Ельбському мостi й дивиться просто в воду. Ходiмо далi!

– Ах, – зiтхнув студент, – вони ж не бачили нiколи прекрасноi Серпентини, вони не знають, що таке воля й життя у вiрi та коханнi, тому й не вiдчувають тягара в'язницi, куди iх замкнув Саламандр за iхню дурiсть, за iхне простацтво. Але я, нещасний, загину в ганьбi й лиховi, коли вона, яку я так невимовно кохаю, не врятуе мене.

Тодi повiяв i забринiв по кiмнатi Серпентинин голос:

– Анзельме! Вiр, кохай, надiйся!

І кожен звук, як промiнь, входив до Анзельмовоi в'язницi, кришталь змушений був попустити й послабити свiй тиск, i груди в'язневi могли вже ворухнутися й дихнути. Все легшi й легшi ставали Анзельмовi муки, i вiн добре бачив, що Серпентина ще кохае його i лише завдяки iй вiн може витримати ув'язнення в склi. Вiн уже не турбувався про своiх легковажних товаришiв у бiдi, а скерував своi думки й почуття тiльки на милу Серпентину. Але раптом iз другого боку прочулося якесь глухе, бридке буркотiння. Скоро вiн роздивився, що буркотiло щось у старому кавничку з пощербленою накривкою, який стояв проти нього на маленькiй шафцi. Але, приглядаючись пильнiше, вiй побачив, як усе виразнiше з нього виступали огиднi риси зморщеного обличчя староi жiнки, i раптом бiля полицi з'явилася перекупка з-пiд Чорноi брами. Вона вишкiрилась i пронизливо зареготала:

– Гай, гай, хлопче! Мусиш тепер сидiти, як на прив'язi? Гни тепер у пляшцi спину, як попався, чортiв сину! Хiба ж я тобi не казала давно, що так буде?

– Ну що ж, глузуй, насмiхайся, проклятуща вiдьмо, – сказав студент Анзельм, – ти винна у всьому! Але попадешся ще й ти Саламандровi, гидотна редько!

– Ха-ха! – сказала стара. – Менше гонору! Ти моiм синочкам розтоптав обличчя, а менi обпiк носа, проте я на тебе не маю зла, шельмо! Бо ти ранiше був порядний хлопець i моя донька тебе любить. Але з сулii не вилiзеш, поки я тобi не допоможу; дiстатись до тебе менi несила, але моя кума, пацючка, що якраз над тобою на горищi живе, пiдгризе дошку, на якiй ти стоiш, ти беркицьнешся додолу, i я впiймаю тебе в фартушок, щоб ти не розбив собi носа, а лишився з гарним, гладеньким личком, i понесу тебе скоренько до мамзель Веронiки, з якою мусиш одружитися, коли станеш радником.

– Геть вiд мене, сатанинське кодло! – гнiвно вигукнув студент. – Лише твоi пекельнi чари призвели мене до злочину, який я мушу тепер спокутувати. Але я все перетерплю, бо можу iснувати тiльки тут, де люба Серпентина оточуе мене коханням i турботою! Слухай-но, стара, марнi твоi сподiванки. Не пiдкорюсь я твоiй силi, бо вiчно кохатиму лише Серпентину. Я не хочу бути радником, нiколи й не гляну на Веронiку, яка через тебе зваблюе мене тiльки на лихо. А не стане Зелена Змiйка моею, то я загину з туги й жалю. Геть, геть, паскудна поторочо!

Тодi стара зареготала, аж луна пiшла по кiмнатi, i скрикнула:

– Ну, то сиди ж i нидiй, а менi час до дiла братися, бо в мене е тут ще й iнша робота!

Вона скинула чорний плащ i гола, бридка, почала кружляти по кiмнатi. Фолiанти падали додолу, а вона виривала з них пергаментнi аркушi i, швидко, майстерно зшиваючи iх, надягала на тiло й скоро вбралася в чудернацький панцер iз луски. Бризкаючи вогнем, чорний кiт вискочив iз каламаря, що стояв на письмовому столi, i завив до староi. Вона заверещала з радощiв i разом iз ним щезла в дверях. Анзельм помiтив, що стара пiшла до блакитноi кiмнати, i незабаром почув вiддалiк свист i галас. Птахи в саду закричали, папуга зарипiв:

«Рятуйте, рятуйте, грабунок, грабунок!»

Тiеi ж митi стара вскочила назад до кiмнати, несучи в руках золотий горнець, i, гидко викручуючись, закричала:

– Поталанило! Поталанило! Синочку, вбий Зелену Змiю! Нумо, синку, нумо!

Анзельмовi здавалося, що вiн чуе глибокий стогiн, чуе Серпентинин голос. Його охопив жах i розпач. Вiн напружив усю свою силу й почав так мiцно натискати на скло, що, здавалося, нерви й жили зараз не витримають… Рiзкий дзенькiт розлiгся по кiмнатi, i архiварiус з'явився в дверях у своему адамашковому халатi.

– Гей, сволото! Чортова маро! Кинь вiдьомськi штуки! Геть! Гайда! – закричав вiн.

Нараз чорнi коси староi наiжачились, немов щетина, червонi очi заблищали пекельним вогнем. Вона роззявила широченну пащеку, заклацала зубами й зашипiла:

– Швидше летiть, запалiть, розтопiть! – i глузливо замекала, зареготала, а тодi, притиснувши до себе золотий горнець, почала жбурляти звiдти повнi жменi блискучоi землi на архiварiуса, але тiльки-но земля торкалася халата, як ставала квiтами й опадала додолу.

Враз лiлеi на халатi замерехтiли, спалахнули трiскучим вогнем, i архiварiус почав кидати тi вогнянi квiти у вiдьму. Вона завила з болю, але вiдразу ж застрибала, струшуючи iх iз пергаментного панцера, i лiлеi гасли й розсипалися на попiл.

– Гей, до мене, хлопче! – завищала стара, i кiт, пiдскочивши, кинувся через архiварiуса до дверей, але сiрий папуга пурхнув йому назустрiч, схопив його кривим дзьобом за карк, i червона вогненна кров бризнула у нього з шиi, а Серпентинин голос скрикнув:

– Врятованi! Врятованi!

Стара, сповнена лютi й вiдчаю, кинула горнець назад себе, пiдскочила до архiварiуса i, розчепiривши закарлюченi пальцi, хотiла вчепитися в нього пазурами, але архiварiус швидко зiрвав свiй халат i жбурнув його на стару. Тодi зашипiло, забризкало, затрiщало блакитне полум'я з пергаментних аркушiв, стара заметалась, виючи з болю, i все намагалася захопити бiльше землi з горнця, вирвати бiльше пергаментних аркушiв iз книг, щоб загасити полум'я, i коли iй щастило кинути на себе землi чи аркуш, полум'я гасло. Але тодi нiби зсередини в архiварiуса порснуло на стару шипуче промiння.

– Гей, гей! На неi, за нею! Перемога Саламандровi! – залунав архiварiусiв голос, i тисячi блискавок зазмiiлись вогненними кiльцями навколо староi.

Кiт i папуга в лютiй борнi, пирхаючи й ревучи, метались по кiмнатi. Нарештi папуга повалив кота дужими крильми на землю i, мiцно тримаючи його, запустив у нього пазури так глибоко, що той завив i застогнав у смертельних корчах, видовбав йому гострим дзьобом палаючi очi, i з них бризнула вогненна пiна. Звiдти, де стара впала додолу пiд халатом, знявся густий чад. Вереск вiдьми, ii жахливий, пронизливий крик затих удалинi. Смердючий чад, що розiйшовся по кiмнатi, скоро розвiявся, архiварiус пiдняв халат – пiд ним лежала погана редька.

– Шановний пане архiварiусе, ось вам переможений ворог, – сказав папуга, пiдносячи архiварiусовi Лiндгорсту в дзьобi чорний волос.

– Дуже добре, мiй любий, – вiдповiв архiварiус, – тут лежить також i моя супротивниця, потурбуйтесь, будь ласка, про решту. Сьогоднi ж ви отримаете як невеличку douceur[19 - Винагороду (франц.).]шiсть кокосових горiхiв i новi окуляри, еге ж, бо, як бачу, мерзенний кiт розбив вашi скельця.

– Завжди ваш, вельмишановний друже й покровителю! – вiдповiв дуже задоволений папуга, взяв редьку в дзьоб i вилетiв iз нею у вiкно, яке архiварiус Лiндгорст вiдчинив йому.

Потiм архiварiус взяв золотий горнець i гукнув:

– Серпентино, Серпентино!

І коли студент Анзельм, дуже зрадiвши з поразки пiдлоi перекупки, яка штовхала його до загибелi, глянув на архiварiуса, то знов побачив високу, величну постать князя духiв, що дивився на нього з невимовною ласкою i гiднiстю.

– Анзельме, – промовив князь духiв, – не ти, а ворожi стихii, що намагалися згубно вдертися у твою душу й вiдiрвати тебе вiд самого себе, виннi в твоiй зневiрi. Ти не зрадив своеi мети, будь вiльний i щасливий.

Блискавка пронизала все ество Анзельма, чудесна музика кришталевих дзвiночкiв залунала дужче й могутнiше, нiж будь-коли, всi фiбри, всi нерви його тiла затремтiли, але акорди дедалi голоснiше лунали по кiмнатi; скло, що ув'язнило Анзельма, розпалося, i вiн упав в обiйми коханоi, милоi Серпентини.




Вiгiлiя одинадцята



Проректор Паульман незадоволений тим, що в його родинi зчинилась така скаженина.


Як реестратор Гербранд став радником i в найлютiший мороз прийшов у черевиках та шовкових панчохах.


Веронiчине признання.


Заручини бiля миски з гарячим супом

– Але скажiть лише менi, найдорожчий реестраторе, як це нам учора той клятий пунш так у голову вдарив, що ми могли накоiти таких дурниць? – промовив проректор Паульман, увiйшовши вранцi другого дня до кiмнати, де ще й досi лежало повно череп'я, а посерединi в калюжi пуншу плавала перука, що злиплася в кучму.

Коли студент Анзельм вибiг учора звiдти, проректор Паульман i реестратор Гербранд лишились i, заточуючись, кружляли по кiмнатi, мов навiженi, стукались головами, поки Франя на превелику силу не вiдпровадила тата, що ледве тримався на ногах, спати, а реестратор Гербранд, не тямлячи себе, впав на софу, з якоi Веронiка втекла до спальнi.

Реестратор Гербранд, блiдий, пов'язавши голову синьою хусточкою, тужно стогнав:

– Ах, дорогий проректоре, не пунш винен, який мадемуазель Веронiка чудово приготувала, нi! То все через клятого студента сталося! Хiба ви не помiтили, що вiн уже давно mente captus?[20 - Божевiльний (лат.).] I хiба не знаете, що божевiлля заразливе? Пробачте на словi, але давне прислiв'я каже: до кого пристанеш, такий i сам станеш. А тим паче, коли вип'еш чарчину, то легко втрачаеш глузд i мимохiть так поводишся, такi викидаеш коники, наче й справдi божевiльний. Повiрите, проректоре, менi аж у головi паморочиться, як згадаю про сiрого папугу.

– Ви що, жартуете? – перебив його проректор. – То ж був дiдок у сiрому плащi, архiварiусiв служник, що прийшов шукати студента Анзельма.

– Можливо, – вiдповiв реестратор Гербранд, – але мушу признатися, що менi таки моторошно: цiлiсiньку нiч щось дивно вило i свистiло.

– То я, – сказав проректор, – бо я дуже хроплю.

– Ну, може бути, – вiв далi реестратор, – але послухайте, шановний проректоре! Не без причини захотiв я вчоpa з вами трохи розважитись, та Анзельм усе менi зiпсував… Ви не знаете, о проректоре! Проректоре! – Реестратор Гербранд схопився, зiрвав хустину з голови, обняв проректора, палко потис йому руку, ще раз несамовито скрикнув: – О проректоре! Проректоре! – І, схопивши капелюха та палицю, вибiг швидко геть.

– Студент Анзельм i на порiг бiльше не посмiе до мене ступити, – сказав проректор сам до себе, – бо я тепер добре бачу, що вiн своiм тихим божевiллям геть збивав з пантелику найкращих людей. Реестратор уже пропаща людина, а я поки що тримаюсь, але сатана, що так стукав, коли я був п'яний, може вдертися знову й почати своi витребеньки. Отож – apage satanas![21 - Геть сатану! (лат.)] Геть Анзельма!

Веронiка стала дуже задумлива, мовчазна, усмiхалась тiльки вряди-годи, i то якось дивно, а найбiльше любила бути на самотi.

– Їi Анзельм також наврочив, – злiсно сказав проректор сам до себе, – але добре, що вiн i на очi не показуеться. Я знаю, вiн мене боiться, тому й не з'являеться. – Останнi слова проректор промовив зовсiм голосно.

У Веронiки, що була саме в кiмнатi, слова тi викликали сльози на очах, i вона, зiтхнувши, сказала:

– Ах, хiба ж Анзельм може сюди прийти? Вiн же давно сидить замкнутий у скляну сулiю.

– Як? Що? – скрикнув проректор Паульман. – Ох, боже мiй, ох, боже мiй, вже й вона верзе казна-що, як i реестратор. І чим це все скiнчиться! От же проклятущий, мерзенний Анзельм! – І вiн негайно побiг по лiкаря Екштайна.

Лiкар усмiхнувся i лиш озвався:

– Гай, гай! – Але не приписав нiчого, тiльки додав ще таке: – Нервовi напади! Минеться само… Треба ходити на повiтря, гуляти, розважатися… пiти до театру… подивитися «Щасливця», «Празьких сестер»,[22 - «Щасливець», «Празькi сестри» – комiчнi опери нiмецького композитора Венцеля Мюллера (1767–1835).] i все минеться!

«Рiдко лiкар бувае такий говiркий, – подумав проректор Паульман, – просто-таки балакучий».

Минуло кiлька днiв i тижнiв, навiть мiсяцiв, як Анзельм зник, але i реестратор Гербранд також не приходив, коли це раптом четвертого лютого рiвно в полудень, о дванадцятiй годинi, вiн у новому модному вбраннi з найкращого сукна, в черевиках i шовкових панчохах, незважаючи на лютий мороз, iз великим букетом живих квiтiв у руцi зайшов до кiмнати проректора Паульмана, неабияк здивувавши його своiм виглядом. Вiн урочисто пiдiйшов до проректора, церемонно обiйняв його i промовив:

– Сьогоднi, в день iменин вашоi любоi доньки, шановноi мадемуазель Веронiки, я хочу висловити все, що вже давно лежить у мене на серцi! Тодi, того злощасного вечора, коли я принiс у кишенi сюртука всi складники злощасного пуншу, я мав на думцi сказати вам одну приемну новину i радiсно вiдсвяткувати той щасливий день, бо вже тодi довiдався, що я номiнований у радники, а тепер я маю в оцiй кишенi i належний патент cum nomine et sigillo prinsipis.[23 - За пiдписом i печаткою князя (лат.).]

– Ах, ах! Пане реестр… пане раднику Гербранде, хотiв я сказати! – промурмотiв проректор.

– Але тiльки ви, дорогий проректоре, – вiв далi новопризначений радник, – тiльки ви можете зробити мене дiлком щасливим. Я вже давно кохаю в душi мадемуазель Веронiку i можу похвалитися не одним приязним поглядом з ii боку, якi ясно свiдчать, що i я iй не осоружний. Одне слово, шановний проректоре, я, Гербранд, прошу руки вашоi любоi доньки, мадемуазель Веронiки, з якою я, коли ви не проти, невдовзi думаю одружитися.

Проректор з подиву сплеснув руками i скрикнув:

– Ай-яй-яй! Пане реестр… пане раднику, хотiв я сказати, i хто б мiг подумати! Ну, коли Веронiка й справдi вас кохае, то я з свого боку нiчого не маю проти; можливо, ii теперiшня меланхолiя – тiльки приховане кохання до вас, шановний раднику! Знаемо таке!

Тiеi митi зайшла Веронiка, блiда й засмучена, як завжди тепер бувала. Радник Гербранд пiдiйшов до неi, вишукано привiтав ii з iменинами й вiддав пахучий букет квiтiв, а ще маленьку коробочку, з якоi, коли вона вiдчинила ii, сяйнула пара блискучих сережок. Раптом щоки ii зашарiлись, очi заблищали жвавiше, i вона скрикнула:

– Ах, боже мiй! Та це ж тi самi сережки, що я кiлька тижнiв тому надiвала i втiшалась ними!

– Як це? – мовив радник Гербранд трохи збентежено i ображено. – Адже я лише годину тому купив iх у Замковому провулку за нiкчемнi грошi?

Але Веронiка не слухала його, бо вже стояла перед люстерком, щоб побачити, чи личить iй нова оздоба, яку вона почепила в маленькi вушка. Проректор Паульман поважним тоном сповiстив ii, прибравши урочистого вигляду, про пiдвищення iхнього приятеля Гербранда i про його освiдчення. Веронiка подивилась на радника проникливим поглядом i промовила:

– Я вже давно знала, що ви хочете зi мною одружитися. Що ж, хай буде! Я вам обiцяю руку i серце, але мушу зараз же обом вам – i татовi, i нареченому – вiдкрити багато дечого, що важким тягарем лежить у мене на душi i на серцi; вiдкрити негайно, хай навiть i суп захолоне, який, бачу я, Франя вже подае на стiл. – І, не чекаючи на вiдповiдь проректора й радника, незважаючи на те, що в них слова вже висiли на губах, Веронiка повела далi: – Повiрте менi, любий таточку, що я кохала Анзельма вiд щирого серця i коли реестратор Гербранд, тепер уже радник, запевнив, що Анзельм легко може досягти того самого, я вирiшила, що тiльки вiн i бiльше нiхто буде менi чоловiком. Аж побачила, начебто ворожi сили намагаються вирвати його в мене, i мусила вдатися по допомогу до староi Лiзи, колишньоi моеi няньки, що тепер стала ворожкою i великою чарiвницею. Вона обiцяла допомогти менi й вiддати Анзельма цiлком у моi руки. Ми пiшли з нею опiвночi, перед осiннiм рiвноденням, на роздорiжжя; вона заклинала там пекельних духiв, i з допомогою чорного кота ми виготовили невеличке металеве люстерко, в яке менi досить було подивитися i скерувати своi думки на Анзельма, щоб цiлком заволодiти його думками й почуттями. Але тепер я щиро каюсь, що зробила так, i зрiкаюсь усiх сатанинських чарiв. Саламандр перемiг стару ворожку, я чула ii жалiбний лемент, але допомогти не могла, i коли папуга зжер ii як редьку, тодi мое металеве люстерко брязнуло й розбилося. – Веронiка дiстала скалки розбитого люстерка та пасмо кiс зi скриньки з шитвом i, подаючи iх раднику Гербранду, додала: – Ось вам, любий раднику, уламки люстерка, киньте його сьогоднi вночi о дванадцятiй годинi з Ельбського мосту, а саме звiдти, де стоiть хрест, в ополонку, а пасмо завжди носiть на грудях. Зрiкаюся ще раз усiх чаклунських чарiв i щиро бажаю Анзельмовi всiлякого щастя, бо вiн тепер з'еднав свою долю з Зеленою Змiйкою, що куди краща й багатша за мене. А я буду вас, коханий раднику, любити й поважати, як вiрна дружина.

– Ах боже, ах боже! – скрикнув проректор Паульман скрушно. – Вона причинна, причинна… Вона нiколи не зможе бути панi радничкою, вона божевiльна!

– Аж нiяк, – перебив його радник Гербранд, – я добре знаю, що мадемуазель Веронiка почувала прихильнiсть до навiженого Анзельма i, можливо, бувши перенапруженою, колись звернулася до тоi чарiвницi, що ворожить на картах та на кавовiй гущi, а мешкае бiля Озiрноi брами, одне слово – до староi Рауер. Ну, i не будемо також заперечувати, що й справдi iснують таемнi мистецтва, якi можуть впливати на людину вкрай погано, про що ми читаемо у давнiх авторiв. А що мадемуазель Веронiка говорила про перемогу Саламандра i про одруження Анзельма з Зеленою Змiйкою, то це, звичайно, тiльки поетична алегорiя, так би мовити, поема, в якiй вона оспiвуе свою остаточну розлуку iз студентом.

– Вважайте це за що хочете, любий раднику, – перебила його Веронiка, – нехай навiть i за безглуздий сон.

– Нi в якому разi, – сказав радник Гербранд, – бо я ж добре знаю, що й студента Анзельма опанували таемнi сили, якi його пiдбурюють i пiд'юджують на рiзнi божевiльнi витiвки.

Проректор Паульман бiльше не мiг витримати й вибухнув:

– Досить, на бога, досить! Чи ми знову напилися проклятого пуншу, чи, може, на нас впливае Анзельмове божевiлля? Пане раднику, що за дурницi ви знову верзете? Хотiлося б вiрити, що вам кохання забило памороки, а коли так, то все швидко минеться пiсля одруження, а то б я боявся, що вас теж посiло якесь божевiлля, вельмишановний раднику, i турбувався б за нащадкiв, щоб i вони не успадкували вашоi хвороби. Ну, а тепер я даю вам свое батькiвське благословення на радiсний шлюб i дозволяю вам, як нареченому й нареченiй, поцiлуватися.

Вони негайно ж таки й поцiлувались, i, не встиг ще й захолонути принесений суп, як заручини були закiнченi. Через кiлька тижнiв по тому панi радниця Гербранд справдi сидiла, як вона вже давно собi мрiяла, на балкончику прекрасного будиночка на Новому ринку й, посмiхаючись, поглядала на дженджикiв, що проходили мимо i, дивлячись на неi в лорнет, казали:

– Ну й гарна жiнка радниця Гербранд!




Вiгiлiя дванадцята



Вiдомостi про маеток, що його Анзельм дiстав вiд архiварiуса Лiндгорста як зять, i про те, як вiн живе там iз Серпентиною.


Закiнчення.

Як глибоко вiдчував я величезне щастя студента Анзельма, що, з'еднавшись навiки з милою Серпентиною, оселився тепер у чудовому, таемничому царствi, яке вiн визнав за свою вiтчизну i до якого душа його, сповнена дивних передчуттiв, так давно прагнула! Але марнi були, ласкавий читачу, всi моi зусилля хоч би приблизно вiддати тобi словами всю пишноту, якою оточений Анзельм! Я аж переймався вiдразою, коли бачив, яка блiда i млява наша мова. Я почував себе в полонi мiзерноi, дрiбноi буденностi, я захворiв з прикрого невдоволення, я ходив як сновида, одне слово, я опинився в становищi студента Анзельма, яке описав тобi, ласкавий читачу, в четвертiй вiгiлii. Я дуже зажурився, перечитавши одинадцять щасливо завершених вiгiлiй, i вже думав, що менi, мабуть, нiколи не пощастить додати до них ще й дванадцяту, як останнiй камiнь до будови, бо щойно я сiдав уночi до столу, щоб закiнчити твiр, менi здавалося, нiби якiсь пiдступнi духи (може, то були родичi, навiть брати в перших убитоi вiдьми) пiдставляли менi блискуче полiроване люстерко, в якому я бачив тiльки свое Я – блiде, невиспане, засмучене, як реестратор Гербранд пiсля пиятики. Тодi я кидав перо i йшов спати, щоб принаймнi хоч у снi побачити щасливого Анзельма та милу Серпентину. Таке тривало кiлька днiв i ночей, коли, нарештi, зовсiм несподiвано я отримав вiд архiварiуса Лiндгорста листа, де вiн писав менi ось що:



«Вельможний пане, ви, як менi вiдомо, описали в одинадцяти вiгiлiях дивну долю мого любого зятя, колись студента, а нинi поета Анзельма, тепер же тяжко мордуетесь над дванадцятою i останньою вiгiлiею, в якiй хочете сказати дещо про його щасливе життя в Атлантидi, куди вiн переiхав iз моею донькою в мiй прегарний маеточок. Незважаючи на те, що ви розголосили перед читачами, хто я такий насправдi, чого менi зовсiм не хотiлося, бо ж це може зашкодити менi на службi як таемному архiварiусовi й потягти за собою безлiч iнших неприемностей, навiть порушення в колегii питання про те, чи мае право Саламандр, хай i зобов'язавшись присягою, посiсти вiдповiдальну державну посаду й чи можна йому доручати важливi справи, оскiльки за Габалiсом[24 - Габалiс – «Граф Габалiс, або Розмова про таемничi науки» (1670), твiр, написаний абатом Вiлларом де Монфоконом i присвячений вiдносинам мiж людьми i стихiйними духами.] та Сведенборгом,[25 - Сведенборг Еммануил (1688–1772) – шведський вчений-природознавець i фiлософ-мiстик. Його вчення було дуже популярним, а самого фiлософа вважали магом, що вмiе заклинати духiв.] стихiйним духам узагалi не можна довiряти; незважаючи на те, що тепер моi найкращi друзi уникатимуть моiх обiймiв, боячись, щоб я часом не зiпсував блискавкою iхню зачiску i святковий фрак, – незважаючи на все це, кажу, я таки хотiв би допомогти вам, вельможний пане, закiнчити твiр, бо там сказано багато гарного й про мене, i про мою замiжню доньку (як би менi хотiлося здихатися й решти двох!). Отож коли хочете написати дванадцяту вiгiлiю, то злiзьте зi свого клятого третього поверху вниз, покиньте свою комiрчину i приходьте до мене. В блакитнiй пальмовiй кiмнатi, вам уже вiдомiй, ви знайдете вiдповiдне письмове приладдя i зможете в небагатьох словах подати до вiдома читачiв те, що самi побачите. Так буде краще для вас, нiж велемовне описувати життя, яке ви знаете тiльки з чуток.

    З глибокою повагою, ваш найпокiрнiший слуга Саламандр Лiндгорст, p. t.[26 - Pro temore – нинi (лат.).] корол. таемн. архiварiус».

Ця, як бачите, трохи грубувата, а проте ласкава записка архiварiуса Лiндгорста була для мене надзвичайно приемна. Хоча, здаеться, химерний дiдуган i знав, у який дивний спосiб менi стала вiдома доля його зятя, – хоч я, зобов'язавшись тримати все в таемницi, не можу розповiсти про нього навiть тобi, ласкавий читачу, – але не гнiвайся на мене, як я боявсь, бо сам подав руку допомоги, щоб я закiнчив свiй твiр. Отже, я маю право зробити висновок, що вiн, властиво, згоден, щоб розповiдь про його чудесне iснування в царствi духiв з'явилася друком. «Мабуть, – думав я, – вiн сподiваеться таким чином швидше видати замiж i решту своiх дочок, бо, можливо, в душу якогось юнака западе iскра й запалить у ньому тугу до Зеленоi Змiйки, яку вiн потiм на вшестя шукатиме i знайде в бузиновому кущi. Нещастя ж, яке спiткало Анзельма, коли вiн попав у скляну сулiю, буде йому пересторогою: хай бережеться всяких сумнiвiв, усякоi зневiри». Рiвно об одинадцятiй я загасив лампу й поплентався до архiварiуса Лiндгорста, який мене вже чекав бiля свого порога.

– А, це ви, вельмишановний! Ну, менi дуже приемно, що ви не знехтували моiх добрих намiрiв. Ходiмо! – І повiв мене через сад, повний слiпучого блиску, до лазурово-блакитноi кiмнати, де я побачив бузкового кольору письмовий стiл, за яким працював Анзельм. Архiварiус Лiндгорст зник, але негайно з'явився знову. В руках у нього був прекрасний золотий келих, з якого високо здiймалось блакитне трiскуче полум'я.

– Ось, – сказав вiн, – я принiс вам улюблений трунок вашого друга капельмейстера Иоганна Крейслера. Це запалений арак, куди я вкинув цукру. Пийте, а поки ви будете сидiти, читати й писати, я скину свiй халат i, щоб натiшитись вашим любим товариством, попiрнаю трохи в келиховi.

– Як ваша ласка, шановний пане архiварiусе, – озвався я, – але, якщо ви хочете, щоб я скуштував цього трунку, то не…

– Не турбуйтесь, мiй дорогий! – вигукнув архiварiус, швидко скинув халат, скочив, на мiй неабиякий подив, у келих i зник у полум'i.

Я, не вагаючись, спробував трунок, трохи здуваючи полум'я. Трунок був чудовий!



Чи це не смарагдове листя пальм нiжно шелестить i шепоче, немов вiд пестощiв вранiшнього леготу? Так, збудившись зi сну, воно зводиться й шепоче про дива, що про них сповiщають, немов з далекоi далини, чарiвнi звуки арф. Блакить одстае вiд стiн i стелиться навкруги, немов духмяний туман, але слiпуче промiння пронизуе його, i вiн, наче охоплений дитинячою радiстю, котиться, клубочиться, здiймаеться в незглибну височiнь i нависае склепiнням над пальмами. Але промiнь нижеться до променя, вони стають усе слiпучiшi, i нарештi в ясному сонячному сяйвi вiдкриваеться безмежний гай, де я бачу Анзельма. Полум'янi гiацинти, тюльпани i троянди здiймають своi прекраснi голiвки, i iхнi пахощi привiтно закликають щасливцiв: «Мандруй, мандруй серед нас, коханий; ти нас розумiеш, нашi пахощi – це туга за коханням; ми любимо тебе, ми твоi назавжди! Золоте промiння горить у полум'яному сяйвi. Ми вогонь, запалений коханням. Пахощi – це туга, а вогонь – це прагнення, i хiба ми не живемо в твоiх грудях? Ми ж твоi власнi прагнення». Темнi кущi, високi дерева шумлять i шепочуть: «Ходи до нас, коханий! Ходи, щасливцю! Вогонь – це прагнення, але надiя – наш холодок. Ми заколишемо тебе любими спiвами, бо ти розумiеш нас, бо кохання живе в твоiх грудях». Струмки й потiчки дзюркотять i хлюпочуть: «Коханий, не минай нас так швидко, подивися в наш кришталь, тут живе твiй образ, який ми любовно бережемо, бо ти зрозумiв нас!» Барвистi пташки радiсним хором щебечуть i спiвають: «Слухай нас, слухай нас, ми радiсть, ми блаженство, любовний захват». Та Анзельм тужно дивиться на чудовий храм, що височить удалинi. Майстернi колони здаються деревами, а капiтелi та карнизи – акантовим листом, що в дивному плетивi гiрлянд та фiгур утворюе чудеснi вiзерунки. Анзельм iде до храму i трепетно дивиться на мармуровi сходи, дивовижно зарослi мохом.

– О! – вигукуе вiн, сповнений захвату. – Вона вже недалеко!

І ось iз середини храму велично й урочисто виходить прекрасна Серпентина; вона несе золотий горнець, iз якого виросла пишна Лiлея. Невимовна втiха безмежноi пристрастi палае в ii чудесних очах, вона дивиться на Анзельма й каже:

– Ах, коханий! Лiлея розгорнула свiй келих, найвища мета здiйснилася, чи е ще яка втiха, що зрiвнялася б з нашою?

Анзельм обiймае ii в запалi гарячого жадання. Лiлея горить осяйним промiнням над його головою. І все чутнiше шумлять дерева та кущi, яснiше й привiтнiше дзюркотять струмки, пташки та розмаiтi барвистi комахи кружляють i витанцьовують, скрiзь стоiть веселий, радiсний, метушливий гомiн, у повiтрi, у водi, на землi, – всюди вiдбуваеться свято кохання! Блиснули блискавки, освiтивши кущi, з землi визирнули дiаманти, мов iскристi очi, з джерел високо прискають водограi, чудовi пахощi линуть на шурхiтливих крилах – це стихiйнi духи вiддають ясу Лiлеi i звiстують Анзельмове щастя.

Тодi Анзельм пiдiймае голову, освiтлену променистим сяйвом. Чи це погляди? Чи слова? Чи, може, спiв? Але виразно чути:

– Серпентино! Вiра в тебе й кохання вiдкрили менi душу природи! Ти принесла менi Лiлею, що виросла з золота, з первiсноi сили землi ще до того, як Фосфор запалив думку, вона – пiзнання священноi едностi всiх речей, i з тим пiзнанням я житиму завжди в найвищому блаженствi. Так, я, найщасливiший, пiзнав найвище. Я вiчно тебе кохатиму, о Серпентино! Нiколи не зблякне золото промiння Лiлеi, бо як вiра й любов, так i пiзнання – вiчне!



Видиво, в якому Анзельм з'явився менi живий у своему маетку в Атлантидi, я побачив завдяки Саламандровому мистецтву, i коли воно зникло, немов у туманi, то я – дивно дивне! – знайшов усе це на бузкового кольору столi чисто переписане i, як видно, моею ж власною рукою. Але тепер душу мою сповнив пекучий жаль.

– Ах, щасливий Анзельм, вiн скинув тягар буденного життя, вiн пiднiсся на крилах кохання до прекрасноi Серпентини i тепер щасливо й радiсно живе у своему маетку в Атлантидi! А я, бiдолашний? Скоро, може, через кiлька хвилин, я покину цю чудову залу, якiй, проте, ще далеко до маетку в Атлантидi, опинюсь у своiй комiрчинi, мiзерiя буднiв обсяде моi почуття, лихо за лихом, немов густий туман, обгорне мiй зiр, i я, мабуть, вже не побачу Лiлеi.

Архiварiус Лiндгорст легенько торкнув мене за плече i сказав:

– Годi, годi, шановний! Чого ви побиваетесь? Хiба ж ви самi не були щойно в Атлантидi i не маете там принаймнi гарненького хутiрця як поетичного маетку вашоi душi? І взагалi хiба ж Анзельмове щастя – щось iнше, як не життя в поезii, якiй вiдкриваеться найглибша таемниця природи – священна еднiсть усiх речей?




Малюк Цахес, на прiзвисько Цинобер[27 - Переклав з нiмецькоi Сидiр САКИДОН]











Роздiл перший



Маленький виродок.


Небезпека, що загрожувала пасторовому носовi.


Як князь Пафнутiй запроваджував у своiй краiнi освiту, а фея Рожабельверде попала до притулку благородних дiвчат






Недалеко вiд одного привiтного села, бiля самого шляху на розпеченiй сонцем землi лежала у знемозi бiдна обiдрана селянка. Змучена голодом i спрагою, вкрай знесилена, ледве переводячи подих, нещасна впала пiд тягарем короба, вщерть набитого хмизом, який вона ледве назбирала в лiсi помiж чагарями й деревами. Вона вже думала, що настала ii смертна година, а отже, й кiнець невтiшному горю.

А все-таки незабаром вона спромоглася розв'язати вервечки, якими був прив'язаний короб на спинi, i поволi пересунулась на найближчий морiжок. І тут почала тяжко нарiкати.

– Чого ж це тiльки мене, – жалiлась вона, тiльки мене та мого бiдолашного чоловiка спостигло таке лихо й гiрка недоля? Та хiба ж ми не працюемо, як нiхто в селi, з ранку до вечора, солоним потом обливаючись, а гибiемо в злиднях, ледве маемо на шматок хлiба, щоб втамувати свiй голод? Три роки тому чоловiк, копаючи в садку, знайшов горщик iз золотими червiнцями, то ми вже й гадали собi – нарештi й до нас щастя завiтало, нарештi нам полегшае. І що ж сталося? Злодii вкрали грошi, хата й клуня згорiли дощенту, жито на полi витолочило градом, i, щоб мiру наших страждань наповнити вщерть, покарало нас небо оцим маленьким виродком, якого я привела на свiт собi на ганьбу й на посмiх людям. На Лаврiна цьому малюковi буде вже два з половиною роки, а вiн ще на своiх павучих ногах не може нi стояти, нi ходити i тiльки мурчить та нявкае, немов кошеня, замiсть того щоб говорити. А жерти – жере ненатла потвора так, як добрий восьмилiтнiй хлопчисько! Та тiльки не йде iжа йому анiтрохи на пожиток. Боже милосердний, змилуйся над ним i над нами, не допусти, щоб довелося годувати його аж поки вiн вросте, нам на муку та на ще гiршi злиднi. Бо ж iсти й пити вiн буде щораз бiльше, а працювати зась! Нi, нi, такоi вже бiди нiхто в свiтi витримати не годен! Ох, коли б уже вмерти, тiльки вмерти! – І вона почала плакати й ридати, аж поки не заснула, знесилена i знеможена журбою.

Справдi-бо, жiнка мала всi пiдстави нарiкати на бридкого виродка, що прийшов на свiт два з половиною роки тому.

Те, що на перший погляд можна було цiлком сприйняти за химерно скрючений цурпалок дерева, було не що iнше, як потворний малюк якихось двi п'ядi на зрiст, що досi впоперек лежав у коробi, а тепер вилiз i борсався та вурчав у травi. Голова в потвори глибоко запала мiж плечима, на спинi вирiс горб, як гарбуз, а зразу ж вiд грудей звисали тонкi, немов лiщиновi палички, ноги, тож весь вiн був схожий на роздвоену редьку. На обличчi неуважне око нiчого б i не розгледiло, але, придивившись пильнiше, можна було помiтити довгий гострий нiс, що витикався з-пiд чорного розкошланого чуба, пару маленьких чорних очиць, що виблискували на зморщеному, як у старого, обличчi, – проява, та й годi.

І ось, коли жiнку, прибиту горем, зморив глибокий сон, а син ii борсався коло неi, трапилося так, що панна фон Рожа-Гожа, патронеса близького притулку, саме тiею дорогою верталася з прогулянки. Вона зупинилась, побачивши бiдолашних жiнку з сином, а що з натури була побожна й жалiслива, то дуже зворушилась.

– О Боже милостивий! – почала вона. – Скiльки горя й злиднiв е ще на землi! Нещасна жiнка! Навряд чи вона й рада, що живе на свiтi, бо працюе понад силу, а голод i турботи геть ii пригнiтили! Аж тепер я вiдчула, яка я убога та безсила! Ах, коли б я могла допомогти так, як хотiлося б! Але тим, що в мене ще залишилось, тим невеличким хистом, якого ворожа сила не спромоглася вкрасти в мене й знищити, я ще володiю i до кiнця скористаюся ним, щоб залагодити, сердего, твое горе. Бо коли б я навiть i мала грошi, вони б тобi не стали в пригодi, а може, й довели б до бiльшоi бiди. Тобi i твоему чоловiковi не судилося багатство, а кому воно не судилось, у того червiнцi щезають з кишенi хтозна-як, лише гризоту йому завдають, i чим бiльше золота йому перепадае, тим вiн стае бiднiший. Але я знаю, над усе лихо, над усi нестатки гризе твое серце думка про цю малу потвору, що висить на тобi зловiсним тягарем, який ти мусиш нести цiле свое життя. Стрункий, гарний, дужий, розумний цей хлопець нiколи не буде, але чи не вдасться менi допомогти в iнший спосiб?

Панна сiла на траву i взяла малюка на колiна. Злий виродок борсався, пручався, мурчав i хотiв навiть укусити ii за палець, але вона промовила:

– Спокiйно, спокiйно, хрущику! – i почала тихо й лагiдно гладити його долонею по головi вiд лоба аж до потилицi.

Поволеньки скуйовджений чуб малюка почав вирiвнюватися, роздiлився продiлом, прилiг на лобi i м'якими нiжними кучерями спустився на високi плечi та горбату, як гарбуз, спину. Малюк ставав щодалi спокiйнiший i нарештi мiцно заснув. Тодi панна Рожа-Гожа обережно поклала його на траву бiля самоi матерi, скропила пахущою водою з флакончика, якого витягла з кишенi, i квапливо вiдiйшла.

Коли жiнка невдовзi пiсля того прокинулась, то вiдчула, що якось дивно збадьорiла i змiцнiла. Так, немовби з'iла смачний обiд, а до того ще й ковтнула доброго вина.

– Ти ба! – сказала вона. – Наче й спала недовго, а як менi полегшало, скiльки сили додалося! Але ж сонечко ось-ось спуститься за гори, нумо скорiш додому! – Вона хотiла завдати собi на плечi короба, та, зазирнувши туди, побачила, що малюка нема. А вiн тим часом пiдвiвся з трави i плаксиво задзявонiв. Коли мати глянула на нього, то з дива аж руками сплеснула i скрикнула: – Цахесе, маленький Цахесе, хто ж це тобi встиг так гарно розчесати чуба? Цахесе, маленький Цахесе, як би тобi личили цi кучерi, коли б ти був не такий гидкий! Ну йди ж, iди. Залазь у короб. – Вона хотiла його схопити й покласти на хмиз, та малий Цахес задригав ногами, вишкiрився на матiр i виразно пронявкав:

– Не хочу!

– Цахесе, мiй маленький Цахесе, та хто ж тебе встиг мови навчити? Коли ти так гарно зачесаний, коли ти так добре говориш, то, може, й бiгати навчився?

Жiнка завдала собi короб на плечi, малий Цахес ухопився за ii фартух, i вони почимчикували в село.

Дорога йшла мимо пасторського двору, i трапилось так, що саме на порозi свого дому стояв пастор iз своiм найменшим синком, гарненьким трирiчним хлопчиною в золотих кучерях. Та ось, побачивши жiнку з важкою ношею i з маленьким Цахесом, що аж повис на ii фартусi, вiн гукнув:

– Добрий вечiр, панi Лiзо, як ся маете? Ви занадто вже важкий короб набрали, ледве несете, iдiть сюди, вiдпочиньте трохи на лавi бiля моеi хати. Служниця дасть вам напитися свiжоi води.

Панi Лiза не чекала, щоб ii прохали двiчi: вона скинула короб i тiльки-но хотiла розтулити рота, щоб поскаржитися шановному панотцевi на всi своi нещастя й злиднi, як малий Цахес з несподiванки втратив рiвновагу i полетiв пасторовi аж пiд ноги. Той жваво нагнувся, пiдняв малюка i промовив:

– О панi Лiзо, панi Лiзо, який же у вас милий та гожий хлопчик! Це ж справжня ласка Господня – така чудесна дитина. – Вiн узяв малюка на руки, почав його пестити i зовсiм, здаеться, не помiчав, як негречний малюк огидно мурчав та нявчав i намагався навiть укусити за носа шановного панотця.

А панi Лiза стояла, приголомшена пасторовими словами, втупивши в нього погляд, i зовсiм не знала, що й подумати.

– Ах, милий панотченьку, – почала нарештi вона плаксивим голосом, – такiй людинi Божiй, як ви, не личило б глузувати з мене, бiдолашноi, яку Господь невiдомо за що покарав цим огидним виродком.

– І що ви балакаете, – заперечив пастор дуже поважно, – що ви балакаете? Глузувати… виродок… кара Господня… Я зовсiм вас не розумiю i знаю лише, що ви, мабуть, зовсiм ослiпли, коли свого милого синка не любите вiд щирого серця. Поцiлуй мене, мое любе малятко!

Пастор пригорнув малого до себе, але той буркнув:

– Не хочу!

І знову клацнув зубами, намiряючись укусити попа за носа.

– Ну, ви бачили такого негiдника! – злякано скрикнула Лiза.

Але тут пасторiв синок промовив:

– Ах, любий татку, ви такi добрi, такi ласкавi з дiтьми, що вони всi повиннi вас щиро любити.

– Послухайте лишень, – скрикнув пастор, i очi його радiсно заблищали, – о, послухайте, панi Лiзо, чому ви його так не любите, цього чарiвного розумного хлопчика, свого милого Цахеса? Я вже бачу, ви не дасте собi ради з ним i не любитимете його, хоч би який вiн був гарний та розумний. Послухайте, панi Лiзо, вiддайте менi його на виховання. Я покладаю на нього великi надii. При ваших тяжких нестатках хлопець для вас великий тягар, а я буду радий виховати його, як свого власного сина!

Лiза отетерiла з подиву i, не вiрячи своiм вухам, перепитала:

– Ох любий панотченьку, любий панотченьку, невже ж ви справдi берете цю малу потвору, цього виродка на виховання, а мене звiльняете вiд тяжкоi бiди, яку я терплю через нього?

Та чим бiльше жiнка казала пасторовi про потворнiсть свого сина-калiки, тим завзятiше той запевняв ii, що вона в своiй дурнiй слiпотi зовсiм не заслуговуе на такий Господнiй дарунок, як цей чудесний хлопець. Нарештi, розгнiвавшись, вiн схопив малого Цахеса на руки, побiг до хати й засунув за собою дверi.

А панi Лiза стояла, немов скам'янiвши, перед дверима пасторового дому й не знала, що iй про все це думати й гадати.

– І що це скоiлося з шановним панотцем, – мовила вона сама до себе, – що вiн так уподобав малого Цахеса i вважае бридкого карлика за гарного розумного хлопчика? Ну, хай Бог допоможе любому панотцевi, що зняв iз плечей моiх такий тягар та переклав на своi, тепер побачимо, як вiн буде той тягар нести! Ох! І який же легкий став тепер короб, коли нема там бiльше малого Цахеса, а з ним i найтяжчого клопоту!

І, взявши короб на спину, панi Лiза весело й безтурботно побралася далi своею дорогою.

Коли б я, ласкавий читачу, й хотiв тепер зберегти в таемницi, хто ж така панна фон Рожа-Гожа, або, як вона часом називала себе, Рожа-Гожа-Зеленава, то ти, напевне, й сам здогадався б, що вона була не звичайна собi жiнка. Бо саме вона, погладивши та розчесавши чуба малому Цахесовi, таемниче подiяла на нього, i вiн видався добросердому пасторовi таким гарним та розумним хлоп'ям, що той зразу ж узяв його за рiдного сина. Проте, любий читачу, хоч би який ти був надзвичайно прозiрливий, а можеш помилитися чи, на велику шкоду нашiй iсторii, перескочити через багато сторiнок, аби тiльки швидше дiзнатися щось про таемничу патронесу; тож краще я сам розповiм тобi все, що знаю про цю шановну даму.

Панна фон Рожа-Гожа була статечного вигляду, шляхетноi, величноi постави i трохи гордоi, владноi вдачi. Їi обличчя, хоч його й можна було назвати бездоганно гарним, справляло iнодi якесь дивне, майже моторошне враження, а надто як вона, за своiм звичаем, нерухомо й суворо вдивлялась кудись поперед себе. Насамперед те враження можна було приписати якiйсь особливо дивнiй зморшцi мiж бровами. Нiхто до ладу не мiг сказати, чи личить патронесi така зморшка на лобi. Але при всьому тому в ii поглядi часто бувало стiльки нiжностi й привiтностi, особливо ж коли була гарна година й цвiли рожi, що кожний мимоволi пiддавався ii чаровi. Коли я мав приемнiсть уперше, та й востанне, побачити шановну панну, то на вигляд вона була в розквiтi свого вiку, досягла найвищого в життi щабля, i я подумав, що менi випало велике щастя побачити ii саме в розповнi краси, i навiть трохи побоювався, що скоро менi вже не доведеться бачити ту дивовижну вроду. Але думка моя була хибна. Найстарiшi люди в селi запевняли, що вони знають ласкаву панну вiдтодi, вiдколи й себе пам'ятають, i що вона завжди була однакова, нi старiша, нi молодша, нi краща, нi гiрша, завжди така, як тепер. Здавалося, час не мав сили над нею, i вже саме це могло здатися декому дивним. Але в нiй i ще багато чого вражало, i кожен, хто над цим серйозно задумався б, не мiг би вийти з дива. По-перше, вiдразу впадала в око спорiдненiсть тiеi панни з квiтками, вiд яких походило ii iм'я. Бо мало того, що жодна людина в свiтi не змогла б виплекати таких, як вона, чудових повних рож, – досить було iй устромити якогось найсухiшого прутика в землю, як iз нього пишно i буйно виростали тi квiтки. Потiм достеменно вiдомо, що вона пiд час своiх самотнiх прогулянок у лiсi провадила розмови з дивними голосами, якi, мабуть, лунали чи не з дерев i квiтiв, а то й криничок та потокiв. Еге ж, один молодий мисливець навiть пiдгледiв, як вона стояла раз у самiй гущавинi лiсу, а сила рiдкiсного барвистого птаства, що його нiколи й не було в цiй краiнi, пурхала та кружляла навколо неi i в веселому спiвi й щебетаннi, здавалося, розповiдала iй цiкавi новини, з яких вона радiсно смiялась. Отож коли панна фон Рожа-Гожа з'явилася в притулку, то незабаром привернула до себе увагу всiеi околицi.

Їi призначив сам князь, а тому барон Претекстатус фон Мондшайн, куратор цього притулку i власник поближнього маетку, не мiг нiчого вдiяти, хоч його мучили найжахливiшi сумнiви. Марно вiн намагався знайти в Рюкснеровiй[28 - Рюкснер Георг (перша половина XVI ст.) – нiмецький iсторик, автор «Книги турнiрiв», де дано опис гербiв вiдомих дворянських родiв.] «Книзi турнiрiв» та в iнших хронiках прiзвище Рожа-Гожа-Зеленава. А тому вiн мав цiлковите право сумнiватися, чи здатна очолити притулок панна, яка не може вказати предкiв хоч би до тридцять другого колiна, i з щирими сльозами на очах Христом-богом благав ii, щоб вона принаймнi звалася не Рожа-Гожа-Зеленава, а Рожа-Гожа, бо в цьому прiзвищi е хоч якийсь сенс i для нього можна пiдшукати хоч сякого-такого предка. Вона так i зробила йому на догоду. Але, мабуть, невдоволення ображеного Претекстатуса панною без предкiв усе-таки якось та виявлялось, i найбiльше воно спричинялося до лихих чуток, якi щораз бiльше поширювались в селi.

До тих дивних розмов у лiсi, що, правду кажучи, нiчого поганого в собi не мали, додалися тим часом всiлякi пiдозрiлi обставини; чутки про них переходили з уст в уста i кидали дуже двозначне свiтло на справжню натуру цiеi панни. Старостиха Анна твердо заявляла, що коли панна, виглянувши у вiкно, мiцно чхне, то по всьому селi скисае молоко. Але тiльки-но це пiдтвердилося, як скоiлося найжахливiше. Вчителiв Мiхель ласував раз на кухнi в притулку печеною картоплею; панна його застукала там i, всмiхаючись, насварилась на нього пальцем. І в хлопця рот так i лишився роззявлений, немовби там застрягла гаряча картоплина. Вiдтодi йому доводилось носити капелюха з широкими крисами, а то дощ лив йому просто в рот.

А незабаром начебто справдилося й те, що панна вмiе замовляти вогонь i воду, викликати хмару й град, насилати ковтун тощо, i нiхто вже не засумнiвався, коли чабан вибовкав, нiби опiвночi, пойнятий жахом, бачив, як вона мчала на мiтлi, аж свистiло, а перед нею летiв величезний розсохач, мiж рогами в якого палахкотiло блакитне свiтло!

Ось тепер усе заворушилося. Всi забажали ii смертi, i сiльський суд вирiшив нi бiльше нi менше, як, витягши ii з притулку, кинути в воду, щоб вона витримала звичайну вiдьомську пробу. Барон Претекстатус не втручався i тiльки, посмiхаючись, казав сам до себе:

– Отак воно й бувае з простими людьми без предкiв, що не мають такого шляхетного походження, як Мондшайни.

Панна, довiдавшись про грiзну небезпеку, втекла до резиденцii, i невдовзi барон Претекстатус отримав вiд можновладного князя iменний наказ, в якому той доводив до його вiдома, що жодних вiдьом не бувае, i велiв сiльських судцiв за зухвале бажання побачити, як плавае шляхетна панна з притулку, замкнути в башту, а рештi селян та iхнiм жiнкам оголосити пiд загрозою тiлесноi кари, щоб вони не смiли думати погано про панну Рожу-Гожу. Селяни схаменулися, злякавшись грiзноi кари, i вiдтодi почали думати про неi тiльки добре, що й для села, i для панни фон Рожi-Гожi мало якнайкращi наслiдки.

У князевому кабiнетi добре знали, що панна фон Рожа Гожа не хто iнша, як славетна, на весь свiт вiдома фея Рожабельверде. Справа стояла ось як.

На всьому широкому свiтi навряд чи можна знайти ще таку пречудесну краiну, як маленьке князiвство, де лежав маеток барона Претекстатуса фон Мондшайна i де перебувала панна фон Рожа-Гожа – одне слово, де сталось усе те, про що я тобi, любий читачу, саме й хочу докладнiше розповiсти.

Оточена високими горами, вкрита зеленими, пахучими лiсами та квiтучими луками, оздоблена дзвiнкими потоками та веселими водоспадами, нехай навiть i без жодного мiста, зате з привiтними селами, а подекуди й замками, краiна та схожа була на дивовижний прекрасний сад, де мешканцi немовби гуляли задля своеi втiхи, не вiдаючи тяжких життевих турбот. Кожний знав, що в краiнi володарював князь Деметрiй, але нiхто не вiдчував його влади, i всi були тим дуже вдоволенi. Особи, що полюбляють свободу в усiх ii проявах, чудеснi краевиди, лагiдний клiмат, не могли б вибрати кращого мiсця для життя, нiж те князiвство, отож i сталося так, що серед iнших оселилися тут i прекраснi феi доброго плем'я, а феям тепло i свобода, як вiдомо, найбiльше до серця. Якраз вони були причиною, що майже в кожному селi, а особливо в лiсах, дуже часто траплялися найприемнiшi дива i що кожний мешканець краiни, захоплюючись i втiшаючись ними, щиро вiрив у дивовижне i, навiть сам того не вiдаючи, через те був веселим, добрим громадянином. Ласкавi феi, що тут, серед цiлковитого дозвiлля, влаштувалися, немов у справжньому Джiннiстанi,[29 - Джiннiстан – у казках народiв Сходу чарiвна краiна духiв-джинiв.] охоче б уготували чудовому князевi Деметрiю вiчне життя. Та не мали на те сили. Деметрiй помер, i краiною став володарювати молодий Пафнутiй. Ще за батькового життя Пафнутiя мучила таемна внутрiшня гризота через те, що народ i краiна були такi жахливо занедбанi i темнi. Вiн почав керувати по-справжньому i негайно ж призначив на першого мiнiстра краiни свого камердинера Андреса, що якось, коли Пафнутiй забув гаманця з грiшми в корчмi за горами, позичив йому шiсть дукатiв i тим визволив його з великоi халепи.

– Я хочу володарювати, мiй любий! – сказав йому Пафнутiй.

Андреc прочитав з очей свого пана, що дiялося в його душi, припав йому до нiг i скрикнув:

– Cip! Велика година пробила. Ви пiднiмете цю державу з нiчного хаосу до блискучих вершин! Сiр! Вас благае найвiрнiший васал. Тисячi голосiв бiдного, нещасного народу зiтхають у цих грудях, промовляють цими устами. Сiр! Запровадьте освiту!

Пафнутiя вразили до глибини душi високi думки мiнiстра. Вiн пiдвiв його, палко пригорнув до своiх грудей i, ридаючи, мовив:

– Мiнiстре… Андресе… Я винен тобi шiсть дукатiв… ще бiльше… свое щастя… свою державу… о вiрний, розумний слуго!

Пафнутiй хотiв негайно ж видрукувати великими лiтерами i вивiсити на всiх велелюдних мiсцях указ, який би повiдомляв, що вiд цього часу в державi запроваджено освiту i кожний повинен iз цим рахуватися. Та Андрее вигукнув:

– Найславнiший володарю! Так нiчого не вийде!

– А як же, мiй любий? – запитав Пафнутiй. Вiн схопив свого мiнiстра за петельку, потяг до кабiнету й зачинив за собою дверi.

– Бачите, – почав Андрее, сiвши на низенькому дзиглику напроти свого князя, – бачите, найласкавiший пане, чиннiсть вашого князiвського указу про освiту може бути ганебно зведена нанiвець, якщо ми не поеднаемо його ще з деякими заходами, хоч i суворими, але продиктованими розважнiстю. Перше нiж розпочнемо освiту, себто перше нiж вирубаемо навколишнi лiси, зробимо рiчку судноплавною, розведемо картоплю, полагодимо школи, понасаджуемо тополь i акацiй, молодь навчимо спiвати на два голоси вранiшнiх та вечiрнiх пiсень, прокладемо дороги й накажемо прищепити вiспу, треба буде вигнати з краiни всiх людей небезпечних настроiв, що самi не слухаються розуму i iнших зводять з глузду своiми витребеньками. Ви читали «Тисячу й одну нiч», найяснiший князю, бо я знаю, що покiйний князь, ваш батько, хай йому Господь даруе солодкий спокiй у могилi, любив такi шкiдливi книжки i вам давав у руки, як ви ще iздили на паличцi i iли позолоченi коржики. Ну от! Із тiеi препоганоi книжки ви, напевне, вже знаете, найласкавiший пане, про так званих фей, але, мабуть, i гадки не маете, що чимало тих небезпечних осiб поселилося й чинить усiлякi неподобства у вашiй власнiй любiй краiнi, ось тут, бiля самого вашого палацу.

– Як? Що ти кажеш? Андресе! Мiнiстре! Феi – в моiй краiнi? – закричав князь, побiлiвши як крейда, i похилився на спинку крiсла.

– Спокiйно, мiй ласкавий пане, спокiйно, якщо ми хочемо розумно розпочати боротьбу з цими ворогами освiти. Авжеж! Я iх називаю ворогами освiти, бо тiльки вони, зловживаючи добрiстю вашого небiжчика батька, призвели до того, що наша люба держава ще й досi залишаеться у цiлковитiй темрявi. Вони роблять рiзнi небезпечнi дива i не бояться пiд назвою поезii таемно поширювати отруту, яка робить людей зовсiм нездатними до слугування освiтi. Потiм у них такi обурливi протиполiцiйнi звички, що вже через саме це iх неможливо терпiти в жоднiй культурнiй державi. Наприклад, вони дiйшли до такого зухвальства, що, коли iм тiльки заманеться, гуляють собi в повiтрi, позапрягавши у вiзки голубiв, лебедiв, ба навiть i крилатих коней! От я й питаю, найласкавiший пане, чи ж варто вводити якiсь там акцизнi податки, коли в державi е люди, що мають можливiсть укинути через комин кожному легковажному громадяниновi вiльного вiд мита краму, якого iм заманеться? Отож, ласкавий пане, як тiльки буде проголошено освiту, – тодi геть усiх фей з краiни. Хай iхнi палаци оточить полiцiя, iхне небезпечне майно конфiскуе, а самих фей, як волоцюг, виженемо геть на iхню батькiвщину, що, як вам, найласкавiший пане, вiдомо з «Тисячi й одноi ночi», зветься Джiннiстаном.

– А чи до тiеi краiни ходить пошта, Андресе? – запитав князь.

– Тим часом нi, – вiдповiв Андрее, – але як запровадимо освiту, то буде корисно налагодити й з нею щоденний зв'язок.

– Але, Андресе, – вiв далi князь, – чи не вважатимуть нашi заходи проти фей занадто суворими? Чи прихильний до них народ не буде ремствувати?

– І на це також, – сказав Андрее, – i на це також я знаю спосiб. Ми, ласкавий пане, випровадимо до Джiннiстану не всiх фей, деяких затримаемо в себе, але не тiльки вiдберемо в них будь-яку можливiсть шкодити освiтi, а навпаки, вживемо всiх засобiв, щоб перетворити iх на корисних членiв освiченоi держави. Якщо вони не захочуть узяти шлюб, як усi пристойнi люди, то зможуть десь пiд суворим наглядом робити якусь корисну роботу – плести на армiю шкарпетки пiд час вiйни абощо. Врахуйте, найласкавiший пане: коли феi будуть отак вештатися помiж людьми, то люди дуже скоро зовсiм перестануть у них вiрити, а це буде найкраще. І всяке ремство зникне само собою. Що ж до рiзного причандалля, яке належить феям, то воно пiде в князiвську скарбницю, голуби ж та лебедi, як коштовна печеня, на князiвську кухню. А крилатим коням ми обрiжемо крила, поставимо на годiвлю в стайнi, якi запровадимо разом з освiтою, i спробуемо таким чином одомашнити iх i перетворити на корисних тварин.

Пафнутiй був страшенно задоволений iз пропозицiй свого мiнiстра, i вже на другий день було запроваджено все, про що мiж ними говорилося.

На розi кожноi вулицi красувався указ про запровадження освiти, а полiцiя вдиралася до палацiв фей, конфiсковувала iхне майно, а самих iх арештовувала.

Бог його знае, як сталося, що фея Рожабельверде, едина з усiх, за кiлька годин до того, як запровадили освiту, довiдалась про все i встигла випустити своiх лебедiв на волю i приховати своi магiчнi трояндовi кущi та iншi коштовностi. Вона знала навiть, що ii вирiшено залишити в краiнi, i хоч дуже нерадо, а скорилася.

А взагалi нi Пафнутiй, нi Андрее не могли збагнути, чому це феi, яких висилають у Джiннiстан, так радiють i все запевняють, що iм анiтрохи не шкода того майна, яке вони мусять покинути.

– Зрештою, – обурено скрикнув Пафнутiй, – зрештою, виходить, що Джiннiстан багато краща краiна, нiж моя, i вони висмiюють i мене, i запроваджену мною освiту, що аж тепер повинна як слiд розквiтнути!

Придворному географовi з iсториком наказано подати докладнi вiдомостi про ту краiну.

Обидва погодились на тому, що Джiннiстан – жалюгiдна краiна без культури, освiти, вченостi, акацiй, без щеплення вiспи, власне, вона й зовсiм не iснуе. А що може бути гiршого для людини або для цiлоi краiни, як зовсiм не iснувати?

Пафнутiй заспокоiвся.

Коли чудесний квiтучий гай, де стояв покинутий палац феi Рожабельверде, був вирубаний i Пафнутiй, даючи приклад, особисто прищепив вiспу всiм телепням у найближчому селi, фея пiдстерегла-таки князя в лiсi, через який вiн з мiнiстром Андресом вертався в свiй замок. Тут вона дотепною мовою, а переважно деякими зловiсними штуками, якi iй пощастило приховати вiд полiцii, так загнала князя на слизьке, що вiн почав Христом-богом благати ii вдовольнитися единим у краiнi, а тому найкращим притулком для панночок, де вона, незважаючи на указ про освiту, могла б порядкувати, як собi схоче.

Фея Рожабельверде прийняла пропозицiю i таким чином попала в притулок для благородних дiвчат, де вона, як про це вже було сказано, назвалася панною фон Рожа-Гожа-Зеленава, але потiм, поступаючись невiдступним благанням барона Претекстатуса фон Мондшайна, погодилася назватись панною фон Рожа-Гожа.




Роздiл другий



Про невiдомий народ, який вiдкрив пiд час своеi подорожi вчений Птоломеус Фiладельфус.


Унiверситет у Керепесi.


Як студентовi Фабiановi мало не влучила в голову пара ботфортiв i як професор Мош Терпiн запросив студента Бальтазара на чай

У щирих листах, якi всесвiтньо вiдомий вчений Птоломеус Фiладельфус, перебуваючи в далеких мандрах, писав до свого приятеля Руфiна, е таке визначне мiсце:

«Ти знаеш, любий Руфiне, що я нiчого в свiтi так не боюсь, як гарячого сонячного промiння, бо воно виснажуе мое тiло й так розслаблюе та стомлюе мiй дух, що всi моi думки збиваються в якийсь заплутаний клубок i я даремно намагаюся викликати в своiй душi хоч трохи яснiший образ. Тому я взяв за звичай гарячого дня вiдпочивати, зате вночi мандрувати далi. Ось так я й опинився минулоi ночi в дорозi. Нiч була темна, хоч в око стрель, i мiй вiзник збився з доброi, гладенькоi дороги i несподiвано попав на бруковану. Незважаючи на те, що мене в каретi кидало на всi боки, а голова моя вкрилася гулями i скидалася на мiшок з волоськими горiхами, я прокинувся з глибокого сну аж тодi, як пiсля жахливого поштовху вилетiв з карети на тверду землю. Сонце вже ясно свiтило менi в обличчя, i за шлагбаумом перед собою я побачив високi вежi чималого мiста. Вiзник лементував: у нього, бач, зламався дишель i задне колесо розбилось об великий камiнь, що лежав посеред дороги, а про мене йому було байдужiсiнько. Я стримав свiй гнiв, як i годиться мудрому, i тiльки якнайлагiднiше гукнув йому, що вiн, мерзотник, мав би потурбуватися долею Птоломеуса Фiладельфуса, найславетнiшого вченого своеi доби, який сидить посеред дороги на cр…, а не поратися бiля якогось там дишля чи колеса. Ти знаеш, любий Руфiне, яку я маю силу над людськими серцями, так воно сталося й тут. Вiзник миттю перестав бiдкатись i за допомогою митника, перед хаткою якого скоiлась та бiда, пiдняв мене на ноги. На щастя, я не покалiчився i змiг, хоч i поволi, чимчикувати далi дорогою, а тим часом вiзник iз розбитою каретою ледве волочився позаду.

Аж ось недалеко вiд мiськоi брами, яку видко було в блакитнiй далинi, я зустрiв багато людей таких чудернацьких на вигляд i в такому дивовижному вбраннi, що почав протирати собi очi, щоб переконатися, чи я не сплю, чи, бува, який безглуздий, химерний сон не перенiс мене до чужоi, казковоi краiни.

Тi люди, яких я мав цiлковите право вважати за мешканцiв мiста, що з його брами вони виходили, носили довгi, широченнi штани, пошитi на японський лад, iз коштовноi матерii, оксамиту, манчестеру, тонкого сукна чи навiть i просто з барвистого полотна, густо оздобленi рiзноманiтними галунами, стрiчками й шнурками, далi короткi дитячi каптанчики, що ледве прикривали живiт, здебiльшого ясних кольорiв, i лише дехто був у чорному. Скуйовджене й нечесане волосся спадало в них аж на плечi й на спину, а на головах вони мали невеличкi чудернацькi шапочки. У деяких шия була вiдкрита, немов у туркiв або новогрекiв, iншi ж, навпаки, носили навколо шиi i на грудях шмат бiлого полотна, що нагадував комiр, який тобi, мабуть, любий Руфiне, доводилось бачити на портретах наших предкiв. І хоч тi люди загалом здавалися дуже молодими, та голоси iхнi були грубi й хрипкi, кожен рух незграбний, а в декотрих пiд носом виднiлася вузенька тiнь, немовби там висiялись вусики. У багатьох iз заднiх кишень на каптанчиках стримiли довгi трубки, на яких телiпалися великi шовковi китицi. А декотрi витягали тi трубки i, приладнавши до них знизу чудернацькi головки, то меншi, то бiльшi, а то навiть дуже великi, дмухали в них крiзь тонесенький отвiр зверху, таким чином добуваючи звiдти штучнi хмарки диму. А ще дехто нiс у руках широкi блискучi мечi, неначе збирався виступити на ворога. У декого висiли через плече або за спиною маленькi бляшанi чи шкуратянi футлярчики.

Можеш собi уявити, любий Руфiне, як я, намагаючись пильним спостереженням кожного нового явища збагатити своi знання, зупинився i втупив очi в тих дивовижних людей. А вони оточили мене з усiх бокiв i зарепетували на все горло: «Фiлiстер, фiлiстер!» – й зареготали, як навiженi. Це роздратувало мене. Бо ж, коханий Руфiне, хiба е щось образливiше, як зарахувати великого вченого до того народу, що кiлька тисяч рокiв тому був вбитий ослячою щелепою.[30 - Гра слiв: нiмецькою мовою слово «фiлiстер» означае самовдоволену, обмежену людину i водночас це назва фiлiстимлян, народу, що наприкiнцi другого i в першiй половинi першого тисячолiття до н. е. заселяв пiвденну частину схiдного узбережжя Середземного моря, за бiблiйними переказами, Самсон, давньоеврейський мiфiчний герой, вибив фiлiстимлян кiнською щелепою, коли вони хотiли полонити його.] Я опанував себе з властивою менi гiднiстю i голосно гукнув до чудернацького натовпу навколо себе, що, певне ж, я попав до цивiлiзованоi держави, а тому звернуся до полiцii й суду, щоб помститися за таку образу.

Ото вже вони зчинили галас! Навiть i тi, що досi не димили, повитягали з кишень лимарськi машини й почали пускати менi просто в обличчя справжнi хмари густого диму, який – я аж тепер помiтив – смердiв просто-таки нестерпно i глушив усi моi почуття. Далi вони прокричали надi мною своерiдне прокляття, таке мерзенне, що я тобi не можу його передати. Мене самого й досi поймае жах, як я його згадаю. Нарештi вони пiшли, глузливо регочучи, i до моiх вух наче долинуло слово «канчук». Мiй вiзник, що все те чув i бачив, аж руками сплеснув i сказав:

«Ах, любий пане, нема ради! Коли вже таке сталося, то нiзащо не йдiть у це мiсто! Жодний собака, як то кажуть, тепер i шматка хлiба вiд вас не вiзьме, i над вами весь час висiтиме загроза, що вас бити…»

Я не дав чесному простолюдцевi договорити i звернув якомога швидше до найближчого села. І тут, у самотнiй комiрчинi единого сiльського заiзду, я й пишу тобi, мiй дорогий Руфiне, про все це. Наскiльки буде можливо, я зберу вiдомостi про чудний варварський народ, що проживае в цьому мiстi. Про його звичаi, норов, про його мову тощо я вже почув дещо надзвичайно дивне i все тобi скоро якнайдокладнiше опишу i т. д. i т. д.».

Бачиш, любий читачу, можна бути великим ученим, а не знати звичайнiсiньких життевих явищ i про всяку дурницю, вiдому кожному в свiтi, снувати найхимернiшi здогади. Птоломеус Фiладельфус багато дечого вистудiював, але не знав про студентiв, навiть i гадки не мав, що сидiв у селi Гох-Якобсгаймi недалеко вiд славетного Керепеського унiверситету, коли писав своему приятелевi про подii, якi в його уявi обернулися на чудернацьку пригоду.

Щиросердий Птоломеус злякався, натрапивши на студентiв, що весело i в доброму гуморi гуляли собi за мiстом. А який страх охопив би його, коли б вiн прибув до Керепеса на якусь годину ранiше i випадком опинився перед домом професора природничих наук Моша Терпiна! Тодi сотнi студентiв, ринувши з помешкання, оточили б його, галасуючи, дискутуючи i т. д., тодi ще й не такi химери скочили б у голову.

Бо в Керепесi студенти найчастiше вiдвiдували саме лекцii Моша Терпiна. Вiн був, як уже сказано, професором природничих наук i пояснював, чому йде дощ, чого гримить i блискае, чому сонце свiтить удень, а мiсяць уночi, як i чому росте трава i багато всього iншого та ще й так, що кожнiй дитинi було б зрозумiло. Вiн убгав усю природу в коротенький зграбний курс, а тому дуже легко i за всякоi нагоди мiг витягти звiдтiль, наче з якоi шухляди, вiдповiдь на всi питання. Найперше вiн здобув велику славу тим, що йому пiсля багатьох фiзичних дослiдiв пощастило довести, чому настае темрява: головним чином через брак свiтла. Це вiдкриття, а також його вмiння спритно обертати своi фiзичнi дослiди на цiкавi штуки не гiрше за найкращого штукаря вабило до нього неймовiрнi юрми слухачiв. Дозволь же менi, ласкавий читачу, оскiльки ти знаеш студентiв набагато краще, нiж славетний учений Птоломеус Фiладельфус, а про його дивовижну полохливiсть не знаеш нiчого, вiдпровадити тебе в Керепес до будинку професора Моша Терпiна саме тодi, коли вiн закiнчив свою лекцiю. Один iз-помiж того потоку студентiв одразу приверне твою увагу. Ти помiтиш стрункого юнака рокiв двадцяти трьох чи чотирьох, iз темних блискучих очей якого переконливими словами промовляе жвавий i ясний розум. Його погляд можна було б назвати майже смiливим, коли б не мрiйна туга, що легким серпанком лягла на блiде обличчя i пригасила жагуче промiння очей. Його сюртук iз чорного тонкого сукна, облямованого оксамитом, пошитий майже на давньонiмецький зразок; до сюртука дуже личить вишуканий, бiлий, як снiг, мереживний комiрець, а також оксамитовий берет, що покривае гарного темно-каштанового чуба. А личить йому цей одяг через те, що вiн усiм своiм серцем i зовнiшнiм виглядом, – ходою, поставою i поважним обличчям – наче справдi належить до любих старожитнiх часiв; i це не манiрнiсть, що часто виявляеться в дрiб'язковому мавпуваннi погано витлумачених давнiх зразкiв i так само погано витлумачених вимог сучасностi. Цей юнак, що тобi, любий читачу, з першого погляду так припав до вподоби, – не хто iнший, як студент Бальтазар, син порядних i заможних батькiв, скромний, розумний, пильний до роботи хлопець, про якого я тобi, о мiй читачу, маю розповiсти багато дечого в цiй дивнiй iсторii, що оце саме надумав написати.

Поважний i замислений, як завжди, Бальтазар, вийшовши вiд професора Моша Терпiна, не подався, як усi, на фехтувальний майданчик, а рушив до мiськоi брами, щоб прогулятися в привiтнiм гайку, що лежав за якихось кiлькасот ступнiв вiд Керепеса. Його товариш Фабiан, гарний хлопець, веселий i на вигляд, i на вдачу, кинувся за ним i наздогнав його бiля самоi брами.

– Бальтазаре! – гукнув Фабiан. – Бальтазаре, ти що, знов хочеш блукати в лiсi на самотi, наче меланхолiйний фiлiстер, поки бравi студенти хоробро вправлятимуться в шляхетному мистецтвi фехтування? Благаю тебе, Бальтазаре, кинь нарештi свою дурну, негарну звичку, будь знову жвавим i веселим, як колись! Ходiмо трохи пофехтуемо, а потiм, як схочеш прогулятися, то й я пiду з тобою.

– У тебе добра думка, – промовив Бальтазар, – у тебе добра думка, Фабiане, тому я не хочу сваритися з тобою через те, що ти бiгаеш слiдом за мною по всiх усюдах, мов навiжений, i позбавляеш мене iнодi втiхи, про яку не маеш нiякiсiнькоi уяви. Ти саме належиш до тих дивакiв, якi, побачивши, що хтось блукае на самотi, вважають його за меланхолiйного дурня i хочуть переробити на свiй копил i по-своему вилiкувати, як той придворний лакуза, що хотiв вилiкувати достойного принца Гамлета. Але принц дав негiдниковi добру науку, коли той сказав, що не вмiе грати на флейтi. З тобою, коханий Фабiане, я такого не вчиню, проте щиро тебе прохаю, пошукай собi iншого товариша до шляхетного фехтування на рапiрах та еспадронах, а менi дай спокiй, я пiду своею дорогою.

– Нi, нi, – вигукнув смiючись Фабiан, – так легко ти не вiдчепишся вiд мене, дорогий друже! Якщо ти не пiдеш зi мною на фехтування, то я пiду з тобою в гайок. Обов'язок вiрного друга – розвiяти твiй сум. Тож ходiмо, любий Бальтазаре, ходiмо, коли ти нiчого iншого не бажаеш.

І, схопивши товариша пiд руку, вiн бадьоро пiшов поруч iз ним. Бальтазар зцiпив зуби у тихiй досадi i похмуро замкнувся в собi. Тим часом Фабiан не вгаваючи розповiдав веселi iсторiйки. Доточував вiн i всiлякi дурницi, як завжди бувае, коли розповiдають без угаву щось веселе.

Та коли вони нарештi зайшли в холодок запашного лiсу, коли кущi навколо зашепотiли, наче в тоскному зiтханнi, коли вдалинi забринiли чудовi мелодii дзвiнких потокiв i спiви лiсових птахiв, будячи луну мiж пагорбами, Бальтазар раптом спинився i, широко розвiвши руки, немовби хотiв любовно обiйняти дерева й кущi, сказав:

– О, тепер менi знов гарно, невимовно гарно!

Фабiан трохи збентежено подивився на товариша, не розумiючи його i зовсiм не знаючи, що йому робити. Тодi Бальтазар схопив його за руку i захоплено вигукнув:

– Правда ж, брате, i твое серце розкрилося, i ти також збагнув блаженну таемницю лiсовоi самотностi?

– Я не зовсiм тебе розумiю, милий брате, – вiдповiв Фабiан, – та коли ти думаеш, що прогулянка в лiсi на тебе впливае сприятливо, то я цiлком iз тобою згоден. Я й сам люблю гуляти, особливо в гарному товариствi, коли можна вести розумну й повчальну розмову. Наприклад, справжня втiха прогулятися за мiстом iз нашим професором Мошем Терпiном. Вiн знае кожну рослинку, кожну травинку, як вона зветься, до якого класу належить, i розумiеться добре на вiтрах та погодi.

– Досить, – скрикнув Бальтазар, – прошу тебе, досить! Ти зачепив те, що могло б мене розлютити, коли б я не мав тут такоi розради. Коли професор починае говорити про природу, у мене душа розриваеться. Чи, краще сказати, мене охоплюе такий жах, нiби я бачу навiженого, що в зухвалiй дуростi уявляе собi, наче вiн коронований володар i пестить саморобну солом'яну ляльку, гадаючи, що обiймае королiвську наречену! Його так званi дослiди здаються менi огидним глумом з божественного ества, подих якого обвiвае нас у природi i збуджуе в найпотаемнiших глибинах нашоi душi найсвятiшi почування. Частенько мене брала охота потрощити всi його склянки, всi колби, все причандалля, коли б не думка, що мавпа однаково не перестане гратися з вогнем, поки не обсмалить собi лап. Отож бачиш, Фабiане, якi почуття охоплюють мене, стискають мое серце на лекцiях професора Моша Терпiна, i тодi я здаюся вам ще задумливiшим та вiдлюднiшим, нiж перше. Менi тодi здаеться, наче будiвлi хочуть завалитись на мою голову, i невимовний жах гонить мене iз мiста. Але тут, тут душа моя вiдчувае солодкий спокiй. Лежачи на всiянiй квiтками травi, я дивлюся в далеку небесну блакить, а надi мною, над веселим лiсом линуть золотi хмарки, немов чудовi мрii з якогось далекого свiту, повного блаженноi радостi. О Фабiане, тодi груди моi сповнюе якийсь дивний дух i я вiдчуваю, як вiн таемничими словами розмовляе з кущами, з деревами, з хвилями лiсового потiчка. Не можу навiть сказати тобi, яке блаженство, яка солодко-тужна знемога сповнюе тодi все мое ество!

– Ет! – вигукнув Фабiан. – Це знов давня пiсня про тугу та блаженство, про гомiнкi дерева та лiсовi струмочки. Всi твоi вiршi ряснiють цими приемними речами, i iх гарно слухати, вони можуть бути навiть кориснi, якщо не шукати в них чогось бiльшого. Але скажи менi, мiй найдорожчий меланхолiкусе, коли тебе лекцii Моша Терпiна справдi так дратують i сердять, то чого ж ти на кожну з них бiгаеш, чого жоднiсiнькоi не пропустиш, хоча, й нiде правди дiти, сидиш на них мовчазний i зацiпенiлий, iз заплющеними очима, як сновида?

– Не питай мене, – вiдповiв Бальтазар, – не питай мене про це, милий друже! Якась невiдома сила тягне мене кожного ранку до Терпiнового дому. Я наперед вiдчуваю свою муку, а проте не можу опертися. Якась темна сила поривае мене туди!

– Ха-ха! – весело засмiявся Фабiан. – Ха-ха-ха! Як гарно, як поетично, як таемниче! Невiдома сила, що вабить тебе до Терпiнового дому, ховаеться в синiх очах прекрасноi Кандiди! Що ти по самi вуха закоханий у гарненьку професорову доньку, ми всi давно знаемо, а тому й пробачаемо твоi фантазii, твою безглузду поведiнку. Бо ж у закоханих завше так. Ти перебуваеш у першiй стадii любовноi хвороби i до кiнця свого юнацького вiку мусиш пройти через усi цi дивацтва, якi ми – я та багато iнших, – дякувати боговi, перебули ще в школi, та ще й так, щоб не надто впадало в око. Але повiр менi, голубе…

Фабiан знову взяв свого друга пiд руку й швиденько подався з ним далi. Тiльки-но вони вийшли з гущавини на шлях, що пролягав серединою лiсу, як Фабiан помiтив удалинi коня без вершника, що в хмарi куряви мчав просто на них.

– Глянь! – скрикнув вiн, уриваючи свою мову. – Глянь! Мабуть, та проклятуща шкапа схарапудилась i скинула свого iздця. Треба ii впiймати i вiдшукати вершника в лiсi.

Сказавши це, вiн став посеред дороги.

Шкапа пiдбiгала чимраз ближче, i вже видно було, що по обидва боки ii телiпаються ботфорти, а на сiдлi вовтузиться й рухаеться щось чорне. Раптом коло самого Фабiана розляглося голосне й довге:

– Тпр-р-р-р! Тпр-р-р-р!

Тiеi ж митi коло його голови майнула пара ботфортiв, i якась чудернацька маленька рiч покотилась йому пiд ноги. Великий кiнь став, наче вкопаний, i, витягнувши шию, почав обнюхувати свого маленького господаря, що борсався в пiску, аж поки насилу звiвся на ноги. Голова в малюка ховалася мiж високими плечима, а великий горб на спинi й на грудях, довгi павучi нiжки надавали йому вигляду настромленого на виделку яблука, на якому вирiзано чудернацьку пику.

Коли Фабiан побачив перед собою дивну маленьку потвору, вiн голосно зареготав. Та малюк, сердито натягнувши на самi очi берета, якого щойно пiдняв з землi, пронизав Фабiана лютим поглядом i запитав грубим, хрипким голосом:

– Чи це дорога на Керепес?

– Так, добродiю! – лагiдно, поважно вiдповiв Бальтазар i подав малюковi ботфорти.

Та малюк марно намагався взутися в них. Вiн раз у раз спотикався i, стогнучи, падав у пiсок. Бальтазар поставив чоботи рядком, легенько пiдняв малюка вгору i так само легенько спустив його вниз, встромивши йому нiжки в широкi й важкi ботфорти. Малюк з гордим виглядом, одну руку вперши в бiк, а другу приклавши до берета, вигукнув:

– Gratias,[31 - Дякую (лат.).] мiй пане! – І, пiдiйшовши до коня, вiн узяв його за вуздечку. Та знову ж таки дарма вiн намагався дiстати стремено й видряпатися на коня. Бальтазар так само поважно й лагiдно пiдiйшов до нього й пiдсадив у стремено. Та малюк, мабуть, занадто розiгнався в сiдло, бо ту мить, коли вiн хотiв сiсти, перекинувся i впав iз другого боку додолу.

– Не так спритно, найласкавiший мосье! – вигукнув Фабiан i знов гучно зареготав.

– Чорт вам найласкавiший мосье, а не я! – люто крикнув малюк, обтрушуючи пiсок з одягу. – Я студiозус, i коли й ви також, то ви образили мене, смiючись менi у вiчi! Тому завтра в Керепесi мусите зi мною битися!

– Отуди в бiса! – скрикнув Фабiан, i далi регочучи. – Оце-то вiдчайдушний студiозус, хлопець хоч куди, i хоробрий, i про студентську честь дбае!

Сказавши це, вiн пiдняв малюка вгору, хоч як той опирався й вiдбрикувався, i посадовив на коня, який весело заiржав i миттю подався далi зi своiм господарем. Фабiан аж за боки взявся, мало не лускаючи зi смiху.

– Жорстоко, – сказав Бальтазар, – висмiювати людину, що ii природа так жахливо скривдила, як цього малого вершника. Коли вiн справдi студент, то ти мусиш iз ним битися, ще й до того на пiстолях, хоч це й суперечитиме всiм академiчним звичаям, бо на рапiрах чи шаблях, ясна рiч, вiн не зможе.

– Як поважно, – сказав Фабiан, – як поважно й похмуро ти все це сприймаеш, мiй любий Бальтазаре. Я нiколи й гадки не мав глузувати з калiцтва. Але скажи менi, чи ж личить такому горбаневi з мiзинчик завбiльшки сидiти на конi, через шию якого вiн i не визирне? Чому вiн улiз у такi величезнi ботфорти? Чого натягнув таку вузесеньку куртку з безлiччю китичок, шнуркiв та iнших цяцьок? Чи личить йому носити той чудернацький оксамитовий берет? Чи смiе вiн так бундючитись та пишатися? Чи смiе вiн звертатися до нас таким по-варварському хрипким голосом? Чи смiе, питаюсь я, i чи не маю я права поглузувати з нього, як iз справжнiсiнького блазня? Але менi треба бiгти, я мушу подивитися на веремiю, яка зчиниться на вулицях, коли той лицар-студiозус в'iде до мiста на своему баскому конi. З тобою, бачу, сьогоднi пива не звариш. Бувай здоров! – І Фабiан щодуху подався через лiс до мiста.

Бальтазар звернув з дороги в лiс, пiрнув у найгустiшi чагарi i там, охоплений, ба навiть пригнiчений гiркими почуттями, сiв на мох. Цiлком можливо, що вiн справдi кохав прекрасну Кандiду, але те кохання ховав, як солодку таемницю, в найглибшому куточку своеi душi, ховав вiд усiх людей, навiть i вiд самого себе. І коли Фабiан так безсоромно й легковажно заговорив про це, йому видалось, наче бруднi руки нахабно зривають зi священноi постатi покривало, до якого вiн навiть не смiв доторкнутись, i що свята буде на нього вiчно гнiватися. Так, Фабiановi слова видались йому огидним глузуванням з його ества, з його найсолодших мрiй.

– Отже, – вигукнув вiн з великою досадою, – отже, ти вважаеш мене закоханим йолопом, Фабiане, таким собi дурнем, що бiгае на лекцii Моша Терпiна, щоб хоч годину побути пiд одним дахом з прекрасною Кандiдою; що блукае в лiсi на самотi, щоб видумувати жалюгiднi вiршi для коханоi i писати ще жалюгiднiше; що псуе дерева, вирiзуючи безглуздi вензелi на iхнiй гладенькiй корi; що в присутностi дiвчини не спроможний сказати жодного розумного слова, а тiльки зiтхае, охкае та плаксиво кривиться, неначе в корчах, що носить на грудях зiв'ялi квiти, якi вона носила на грудях, або навiть i рукавичку, яку вона загубила, одне слово – робить тисячi смiховинних дурниць. Тому, Фабiане, ти й дражниш мене, тому всi студенти глузують iз мене, тому й сам я, i весь мiй внутрiшнiй свiт, що вiдкрився менi, для вас стали посмiховиськом. А мила, люба, чудесна Кандiда…

Коли вiн вимовив це iм'я, то немов розпечений кинджал пронизав його серце! Ах! Внутрiшнiй голос прошепотiв йому тiеi митi, що вiн справдi тiльки задля Кандiди ходить до Моша Терпiна, тiльки задля Кандiди пише вiршi, вирiзуе ii iм'я на деревах, у ii присутностi нiмiе, зiтхае, охкае, носить на грудях зiв'ялi квiти, якi вона загубила, i, справдi, робить усi тi дурницi, за якi йому дорiкав Фабiан. Аж тепер вiдчув вiн по-справжньому, як невимовно кохае прекрасну Кандiду, але водночас i здивувався, що найчистiше, найщирiше кохання в звичайному життi набирае смiшних форм, мабуть, через те, що природа в усi людськi вчинки вкладае глибоку iронiю. Вiн, можливо, й мав рацiю, але зовсiм дарма став через те так сердитись. Мрii, що ранiш охоплювали його, розвiялись, лiсовi голоси звучали тепер для нього як глум i кпини, i вiн кинувся назад до Керепеса.

– Пане Бальтазаре, mon cher[32 - Мiй дорогий (франц.).] Бальтазаре! – покликав хтось його.

Вiн пiдвiв очi i зупинився, як зачарований, бо назустрiч йому йшов професор Мош Терпiн, ведучи пiд руку свою дочку. Кандiда, як завжди, весело й приязно привiтала студента, що закам'янiв на мiсцi, як статуя.

– Бальтазаре, mon cher Бальтазаре, – вигукнув професор, – ви справдi найретельнiший i найкращий iз моiх слухачiв! Я помiтив, що ви так само, як i я, любите природу з усiма ii дивами, а я люблю ii нестямно. Напевне, ви знову ботанiзували в нашому гайку. Що знайшли ви там корисного? Час би нам познайомитися ближче. Завiтайте до мене, завжди радий буду вас бачити. Можемо разом робити дослiди. Чи ви вже бачили мою повiтряну помпу? Ну, mon cher, завтра ввечерi в мене збираеться товариство, вип'емо чаю з бутербродами i розважимося приемними розмовами. Збiльшить наш гурток своею достойною особою. Познайомитеся з дуже приемним юнаком, якого менi гаряче рекомендували. Bon soir, mon cher, a revoir, на добранiч, дорогий мiй, до побачення! Ви ж прийдете завтра на лекцiю? А тепер, mon cher, adieu!

І, не чекаючи на Бальтазарову вiдповiдь, професор Мош Терпiн пiшов собi далi з донькою.

Бальтазар був такий збентежений, що не зважився навiть очей пiдвести, але Кандiдин погляд горiв у його грудях, вiн почував ii вiддих i солодко тремтiв усiм тiлом.

Весь гнiв його щез, вiн захоплено дивився услiд прекраснiй Кандiдi, аж поки вона зникла за деревами. Тодi повiльно вернувся назад у лiс, щоб вiддатися мрiям ще прекраснiшим, нiж перше.




Роздiл третiй



Як Фабiан не знав, що сказати.


Кандiда й панночки, яким не можна було iсти риби.


Лiтературне чаювання у Моша Терпiна.


Юний принц

Коли Фабiан бiг стежкою навпростець через лiс, то мав на думцi випередити чудернацького малюка, який промчав перед ним. Але не встиг, бо, вийшовши з чагарника, побачив удалинi, що малюк, а з ним iще якийсь поставний вершник, що приеднався до малюка дорогою, вже в'iжджали в Керепеську браму.

– Гм! – сказав Фабiан сам до себе. – Хоч цей лускунчик i випередив мене на конi, але я все-таки встигну на веремiю, яка зчиниться, коли вiн приiде. Якщо той дивак i справдi студiозус, то його справлять до «Крилатого коня», а як вiн там зупиниться й тпрукне, як полетять ботфорти i сам вiн разом з ними, лютий i роздратований, коли студенти зарегочуть – отодi й почнеться справжня веремiя.

Йдучи до мiста, Фабiан думав, що на всiх вулицях дорогою до «Крилатого коня» чутиме лише гучний регiт глядачiв. Та ба! Не сталося нiчого. Всi люди йшли собi спокiйно й поважно. Так само поважно походжали на площi перед «Крилатим конем» i розмовляли помiж собою студенти, що тут мали звичку збиратися. Фабiан вирiшив, що малюк не заiздив сюди, аж раптом помiтив, кинувши погляд на подвiр'я заiзду, що до стайнi повели дуже примiтного малюкового коня. Вiн пiдбiг до першого, що трапився йому, знайомого й запитав, чи не проiжджав тут часом чудернацький малюк. Той нiчогiсiнько про нього не знав, як не знали й усi iншi, кому Фабiан розповiв тепер, що сталося мiж ним та малюком, нiбито студентом. Усi дуже реготали, а проте запевняли, що такоi дивовижi, як вiн описуе, тут не чувано й не бачено. Але, щоправда, хвилин десять тому два дуже стрункi вершники на чудових конях прибули до заiзду «Крилатий кiнь».

– А чи не сидiв один iз них на конi, якого щойно вiдведено до стайнi? – запитав Фабiан.

– Аякже, – сказав знайомий, – звiсно, сидiв. Вiн був невеличкий на зрiст, але тендiтноi постави, з приемними рисами обличчя i найкращими в свiтi кучерями. До того ж вiн показав себе прегарним iздцем, бо скочив з коня так спритно, з такою гiднiстю, нiби найкращий стаенний нашого князя.

– І не згубив своiх ботфортiв? – скрикнув Фабiан. – Не скотився вам пiд ноги?

– Боронь боже, – вiдповiли всi в один голос, – боронь боже! Що в тебе за думки, друже! Такий гарний iздець, як той малий!

Фабiан не знав, що й сказати. Тим часом на вулицi з'явився Бальтазар. Фабiан кинувся до нього i, тягнучи його за собою, розповiв, що той малий курдупель, якого вони спiткали перед мiською брамою i який упав з коня, щойно прибув сюди, i всi його вважають за гарного стрункого юнака та чудового iздця.

– От бачиш, – сказав Бальтазар спокiйно й поважно, – от бачиш, любий Фабiане, не всiм так, як тобi, подобаеться жорстоко глузувати з скривдженого самою природою.

– Але ж боже ти мiй! – перебив його Фабiан. – Ідеться зовсiм не про глузи й жорстокiсть, а про те, чи можна карлика якихось три лiктi на зрiст i таки геть подiбного до редьки, назвати гарним, струнким юнаком?

Бальтазаровi довелося визнати, що коли говорити про зрiст i вигляд малого студента, то Фабiан мае рацiю. Решта всi запевняли, що маленький iздець – гарний, стрункий юнак, i тiльки Фабiан i Бальтазар стояли на своему, що огиднiшого карлика iм не доводилось нiколи бачити. На цьому й скiнчили, i всi розiйшлися дуже спантеличенi.

Був уже пiзнiй вечiр, i приятелi пiшли додому. Та дорогою Бальтазар, сам не знаючи як, проговорився, що вiн зустрiв професора Моша Терпiна i той запросив його на завтра на вечiр до себе в гостi.

– Ти щасливець! – скрикнув Фабiан. – Найщасливiший у свiтi! Ти ж там побачиш свою любку, нiжну мамзель Кандiду, почуеш ii, розмовлятимеш iз нею!

Бальтазар знов дуже образився, вирвався вiд Фабiана й хотiв пiти геть, проте опам'ятався, зупинився й сказав, насилу стримавши свою досаду:

– Можливо, ти й маеш рацiю, любий брате, коли вважаеш мене за дурного, закоханого блазня, мабуть, я й справдi такий. Але моя дурiсть – глибока болюча рана, що ятрить мое серце, i той, хто брутально торкаеться ii, може завдати менi великого горя i пiдбити на всiлякi безглуздi вчинки. Тому, брате, коли ти мене справдi любиш, то не згадуй про Кандiду.

– Ти знову, – вiдповiв Фабiан, – ти знову сприймаеш усе, мiй любий друже Бальтазаре, страшенно трагiчно, та, власне, чогось iншого вiд тебе й чекати не можна в такому станi. Але, щоб не заходити з тобою у всiлякi небажанi суперечки, обiцяю тобi, що моi вуста аж тодi вимовлять Кандiдине iм'я, як ти сам даси менi привiд. Тiльки дозволь менi ще сказати, що ти через свою закоханiсть зазнаеш чимало рiзних неприемностей. Кандiда – дуже миле, чудове дiвча, але до твоеi меланхолiйноi, мрiйноi вдачi вона аж нiяк не пасуе. Коли ти познайомишся з нею ближче, то й побачиш, що ii щирiй веселiй натурi бракуе поетичностi, яка тобi скрiзь така потрiбна. Тебе охоплять рiзнi химернi мрii, i все закiнчиться жахливим, як здаватиметься тобi, горем i розпачем. А зрештою, i мене, так само, як i тебе, запрошено на завтра до нашого професора, який розважить нас дуже цiкавими дослiдами. Ну, на добранiч, мрiйнику! Спи, коли зможеш заснути перед таким важливим днем, як завтрашнiй.

З тим i покинув Фабiан свого приятеля, що впав у глибоку задуму. Фабiан i справдi недарма пророкував всiлякi патетичнi незлагоди, що могли виникнути помiж Кандiдою та Бальтазаром, бо вони таки й справдi були зовсiм рiзноi вдачi.

Кандiда, хоч би на чию думку, була гарна, як намальована, з променистими очима, що аж серце пронизували, з пухкими рожевими губками. Щоправда, я забув, бiлявi чи каштановi були в неi коси, якi вона прегарно заплiтала i химерно вкладала на головi, тiльки дуже добре пам'ятаю iхню дивну особливiсть: що довше на них, було, дивишся, то вони стають темнiшi. Це була струнка, висока на зрiст, легка в рухах дiвчина, сама лагiднiсть i грацiя, особливо в веселому товариствi, а за всiма цими принадами вже й не дуже помiчалося, що руки й ноги в неi могли б бути трохи й меншi. До того ж Кандiда читала «Вiльгельма Майстера» Гете, Шiллеровi вiршi та «Чарiвний перстень» Фуке[33 - Фуке Фрiдрiх де ля Мот (1777–1843) – вiдомий нiмецький письменник-романтик.] i встигла вже забути майже все, про що там писалося. Вона цiлком пристойно грала на фортепiано, навiть часом пiдспiвувала собi, танцювала франсези та гавоти й записувала бiлизну гарним, чiтким письмом. А коли вже вам хочеться у цiеi милоi дiвчини конче знайти й вади, то хiба що вона мала занизький голос, дуже тiсно шнурувалась, довго радiла з нового капелюшка та забагато iла тiстечок iз чаем. Для надмiру захоплених поетiв, звiсно, ще й багато чого було б недосконалого в прекраснiй Кандiдi, та мало що вони хочуть. Насамперед вони хочуть, щоб дiвчина вiд усього, що вони виголосять, упадала в нестямний захват, глибоко зiтхала, зводила очi вгору, а iнодi й умлiвала на якусь часинку або й зовсiм ставала незряча, на доказ своеi найвищоi жiночностi. Далi, дiвчина мусить спiвати поетових пiсень на мотив, який iй сам виллеться з серця, по тому негайно захворiти i собi теж складати вiршi, але дуже соромитись, коли це виявиться, хоч вона сама делiкатним письмом перепише своi вiршi на дуже гарнiм пахучiм паперi i сама ж пiдсуне поетовi, який потiм зi свого боку захворiе з захвату, що, звичайно, йому цiлком можна вибачити. Бо е на свiтi поетичнi аскети, якi йдуть ще далi i вважають, що коли дiвчина смiеться, iсть i п'е та гарно, модно одягаеться, то втрачае всю свою жiночу звабу. Вони майже подiбнi до святого Єронiма, який забороняв дiвчатам носити сережки та iсти рибу. Вони повиннi, каже святий, споживати тiльки ледь приправлену траву, завжди бути голодними, не вiдчуваючи того, зодягатися в грубий, незграбно пошитий одяг, що приховував би iхнiй стан, а насамперед вибирати в товаришки особу, що була б поважна, блiда, сумна i трохи бруднувата!

Кандiда з натури була сама веселiсть i безжурнiсть, тому iй над усе подобались розмови, що линули на легких, тендiтних крилах невинного гумору. Вона щиро смiялася з усього смiшного, нiколи не зiтхала, хiба що негода псувала задуману прогулянку або, незважаючи на всю обережнiсть, плямилася нова шаль. Але в нiй прозирало, як був на те справжнiй привiд, глибоке внутрiшне почуття, що нiколи не переходило в банальну чулiсть, отож, можливо, менi чи тобi, любий читачу, – бо ми не належимо до мрiйникiв, – ця дiвчина була б саме до вподоби. А з Бальтазаром справа стояла iнакше. Однак скоро мало виявитись, чи правдивi були пророкування прозаiчного Фабiана, чи нi.

Не дивина, що Бальтазар iз великого неспокою та з невимовно солодкого хвилювання не мiг цiлу нiч заснути. Заполонений думками про кохану, вiн сiв до столу i скомпонував чимало пристойних, милозвучних вiршiв, де описав свiй стан у мiстичнiй iсторii соловейкового кохання до пурпуровоi рожi. Вiн надумав iх узяти з собою на лiтературне чаювання до Моша Терпiна, щоб там при першiй нагодi вразити беззахисне Кандiдине серце.

Фабiан посмiхнувся, коли, зайшовши в умовлений час до свого приятеля, застав його таким причепуреним, як нiколи. Бальтазар мав на собi зубчастий комiрець iз найтоншого брюссельського мережива, коротку, з розрiзними рукавами куртку з рубчастого оксамиту, французькi чобiтки на високих гострих закаблуках iз срiбними китичками, англiйського капелюха з найтоншого кастору i данськi рукавички; отже, був зодягнений цiлком по-нiмецькому, i вбрання дуже личило йому, тим бiльше, що вiн гарно накрутив чуба й добре причесав маленькi вусики.

Серце в Бальтазара затремтiло з захоплення, коли в Терпiновiм домi назустрiч йому вийшла Кандiда, одягнена в давньонiмецький дiвочий убiр, привiтна й зваблива в поглядi й у словi, у всiй своiй iстотi, як, зрештою, i завжди.

«Моя ти дiвчино-чарiвниченько!» – зiтхнув Бальтазар у глибинi душi, коли Кандiда, сама люба Кандiда, пiднесла йому чашку гарячого чаю. А Кандiда подивилася на нього променистими очима й промовила:

– Ось ром i мараскiн, сухарi й коржики, любий пане Бальтазаре! Пригощайтесь, будь ласка, берiть, що вам до вподоби!

Та замiсть того, щоб хоч глянути на ром чи мараскiн, сухарi чи коржики, а не те що пригощатися, захоплений Бальтазар не мiг одвести очей, повних болiсноi туги й найщирiшого кохання, вiд милоi дiвчини i марно шукав слiв, якими б мiг висловити найглибшi почуття своеi душi.

Аж ось професор естетики, здоровенний, як дуб, чолов'яга, обхопив його ззаду величезними ручиськами i, повернувши кругом так, що вiн вихлюпнув з чашки на пiдлогу чаю бiльше, нiж годилося б, крикнув громовим голосом:

– Дорогий Лукасе Кранаху![34 - Кранах Лукас Старший (1472–1553) – один з найбiльших нiмецьких живописцiв i графiкiв.] Та не жлуктiть ви цiеi паскудноi води, бо вкрай зiпсуете собi нiмецький шлунок, – там, у другiй кiмнатi, наш славний Мош виставив цiлу батарею найкращих пляшок iз благородним рейнським, негайно ходiмо туди, трохи розважимось! – i потяг бiдолашного юнака з собою.

Коли це з сусiдньоi кiмнати назустрiч iм вийшов професор Мош Терпiн, ведучи за руку маленького чудернацького чоловiчка, i голосно вигукнув:

– Дами й панове, рекомендую вам обдарованого надзвичайними здiбностями юнака, якому не важко буде здобути вашу прихильнiсть i вашу повагу. Це молодий пан Цинобер, який щойно вчора прибув до нашого унiверситету i мае намiр студiювати право!

Фабiан та Бальтазар iз першого погляду впiзнали в ньому чудернацького курдупля, що коло брами мало не наiхав на них i впав з коня.

– Мабуть, менi доведеться, – тихо промовив Фабiан до Бальтазара, – мабуть, менi доведеться битися з цiею поторочею на сопiлках чи, може, на шилах! Бо iншоi зброi я не можу вжити проти такого жахливого супротивника.

– Посоромся, – вiдповiв Бальтазар, – посоромся так глузувати з нещасноi людини, обдарованоi, як ти чув, винятковими здiбностями. Отже, природа винагородила його тiлеснi вади духовними вартостями. – Вiн пiдiйшов до малюка й сказав: – Я сподiваюсь, любий добродiю Цинобере, що вам не сталося нiчого поганого, коли ви вчора впали з коня?

Але Цинобер сперся на маленьку паличку, яку держав у руцi, пiдвiвся навшпиньки якомога вище, так, що сягнув Бальтазаровi майже до пояса, задер голову, глянув угору шаленими очима, що iскрилися, мов у кота, i сказав дивним рипучим голосом:

– Я не знаю, чого ви хочете, про що говорите, добродiю! З коня впав? Я з коня впав? Ви не знаете, певне, що я найкращий iздець, який тiльки може бути, що я нiколи з коня не падаю, що я служив добровольцем у кiрасирах i вiдбув iз ними похiд, навчав у манежi офiцерiв та солдатiв верховоi iзди! Хм, – з коня впав! Я з коня впав!

Вiн хотiв швидко повернутись, та паличка, на яку вiн опирався, вислизнула у нього з рук, i малюк полетiв шкереберть Бальтазаровi пiд ноги. Бальтазар кинувся допомогти йому i якось ненароком торкнувся його голови. Малюк так пронизливо заверещав, що аж луна пiшла по всiй залi, i гостi злякано посхоплювались iз своiх мiсць. Бальтазара оточили й почали питати одне поперед одного, чого це вiн так жахливо кричав.

– Не ображайтесь, любий пане Бальтазаре, – сказав професор Мош Терпiн, – але це був таки чудернацький жарт. Ви, мабуть, хотiли, щоб ми подумали, нiби тут хтось наступив котовi на хвiст!

– Кiт, кiт, проженiть кота! – скрикнула одна нервова дама i миттю знепритомнiла.

– Кiт, кiт! – загукали двое лiтнiх добродiiв, хворi на таку саму iдiосинкразiю, i кинулись до дверей.

Кандiда, виливши цiлий флакон нюхальноi води на знепритомнiлу даму, сказала тихо Бальтазаровi:

– Бачите, якого лиха ви накоiли своiм огидним нявканням, любий пане Бальтазаре!

А той зовсiм не знав, що сталося. Почервонiвши з сорому й досади, вiн не мiг вимовити й слова, сказати, що це ж малюк Цинобер, а не вiн, так жахливо нявкав.

Професор Мош Терпiн, побачивши, що вiн так страшенно збентежився, пiдiйшов до нього i приязно сказав:

– Ну, ну, любий пане Бальтазаре, заспокойтесь. Я добре все бачив. Пригнувшись до землi, лазячи рачки, ви чудово вдавали роздратованого кота. Я сам полюбляю такi природничi жарти, але тут, на лiтературному чаюваннi…

– Але ж пробачте, – урвав його мову Бальтазар, – це ж був не я, найшановнiший пане професоре…

– Ну, гаразд, гаразд, – перебив його професор. До них пiдiйшла Кандiда.

– Заспокой-но, – сказав iй професор, – заспокой-но бiдолашного Бальтазара, бо його ця бiда зовсiм пригнiтила.

Добрiй Кандiдi стало жаль Бальтазара, що стояв перед нею геть збентежений, опустивши очi. Вона подала йому руку й прошепотiла, лагiдно усмiхаючись:

– Але й кумеднi бувають люди, так страшенно бояться котiв!

Бальтазар палко притиснув Кандiдину руку до своiх уст. Їi блакитнi очi лагiдно дивились на нього. Бальтазар почував себе на сьомому небi i бiльше не думав нi про Цинобера, нi про котячий нявкiт. Метушня вляглася, в залi знов запанував лад. Коло чайного столика сидiла нервова дама й смачно споживала сухарики, вмочаючи iх у ром i запевняючи, нiби це бадьорить душу, коли iй загрожуе ворожа сила, i тодi слiдом за раптовим страхом iде палка надiя.

Двое лiтнiх добродiiв, що в них надворi справдi проскочив мiж ногами величезний кiт, також вернулися заспокоенi назад, шукаючи столика, як i багато iнших, щоб сiсти до карт.

Бальтазар, Фабiан, професор естетики й ще кiлька юнакiв сiли бiля жiнок. А пан Цинобер тим часом пiдставив ослiнчика й вилiз на канапу, де вмостився мiж двома дамами, i позирав навколо себе гордим, блискучим поглядом.

Бальтазар подумав, що настав час виступити зi своiми вiршами про кохання соловейка до пурпуровоi рожi. Тому вiн сором'язливо оголосив, як i належить молодим поетам, що коли б не боявся надокучити та викликати нудьгу, коли б смiв сподiватися на прихильнiсть шановних зборiв, то вiдважився б прочитати одну поему, найсвiжiший витвiр своеi музи.

А що жiнки давно вже перебалакали про всi новини, якi сталися в мiстi, а панночки про останнiй бал у президента, ба навiть дiйшли згоди щодо капелюшкiв, а чоловiки могли сподiватись на нове частування не ранiш як за двi години, то всi почали прохати Бальтазара не позбавляти товариства такоi чудовоi втiхи.

Бальтазар вийняв чистенько переписаний рукопис i почав читати.

Його власний твiр, що таки справдi вилився з глибини поетичноi душi, повний сили й молодого життя, надихав його щораз бiльше. Вiн читав усе палкiше, виливаючи всю пристрасть свого закоханого серця. Вiн затремтiв з радощiв, коли тихi зiтхання, ледве чутнi жiночi «Ах» або чоловiчi «Чудово… Надзвичайно… Божественно!» переконали його, що поема захопила всiх.

Нарештi вiн закiнчив. Тодi всi загукали:

– Який вiрш! Якi думки! Яка уява! Що за чудова поема! Яка милозвучнiсть! Дякуемо! Дякуемо вам, найдорожчий пане Цинобере, за божественну насолоду!

– Що? Як? – скрикнув Бальтазар, але нiхто на нього не звернув уваги, бо всi ринули до Цинобера, що сидiв на канапi, надувшись, як малий iндик, i огидним голосом рипiв:

– Будь ласка… будь ласка… коли вам до вподоби… це ж дрiбниця, яку я похапцем написав минулоi ночi.

Але професор естетики репетував:

– Чудовий… божественний Цинобере! Щирий друже, ти ж пiсля мене перший поет на свiтi! Дай я тебе обiйму, серденько мое!

І вiн схопив малюка з канапи, пiдняв його вгору й почав голубити та цiлувати. Цинобер поводився вкрай непристойно. Вiн махав маленькими нiжками, гамселив ними в товсте професорове черево й квакав:

– Пусти мене, пусти мене, менi болить, болить, болить, я видряпаю тобi очi, вiдкушу тобi носа!

– Нi, – скрикнув професор, садовлячи малюка на канапу, – нi, любий мiй друже, не треба бути аж надмiру скромним!

Мош Терпiн також устав вiд картярського столу, узяв Цинобера за ручку, потис ii i сказав дуже поважно:

– Чудово, юначе! Не забагато, нi, замало розповiдали менi про високий генiй, що вас надихае.

– Хто з вас, – знов вигукнув, сповнений захвату, професор естетики, – хто з вас, панночки, в нагороду поцiлуе незрiвнянного Цинобера в уста, що висловили найглибшi почуття найчистiшого кохання?

І тодi встала Кандiда, пiдiйшла, полум'янiючи, як жар, до малюка, вклякнула перед ним i поцiлувала його в гидез-ний рот iз синiми губами.

– Так, – скрикнув тодi Бальтазар, немов охоплений раптовим шаленством, – так, Цинобере, божественний Цинобере, ти склав зворушливi вiршi про соловейка та пурпурову рожу i тобi належить чудова нагорода, яку ти отримав!

Сказавши це, вiн потягнув Фабiана до сусiдньоi кiмнати й промовив:

– Будь ласка, глянь менi просто в очi i скажи одверто й чесно, чи я студент Бальтазар, чи нi, чи ти справдi Фабiан, чи ми справдi перебуваем у Терпiновiм домi? А може, це тiльки сон? Може, ми збожеволiли? Вщипни мене за носа або струсни, щоб я прокинувся вiд цього проклятого марення.

– Як ти можеш, – вiдповiв Фабiан, – як ти можеш так шаленiти i все через дурнi ревнощi, що Кандiда поцiлувала малюка? Ти ж повинен сам визнати, що вiршi, якi прочитав малюк, таки справдi чудовi.

– Фабiане! – скрикнув Бальтазар, страшенно здивований. – Що це ти верзеш?

– Авжеж, – вiв далi Фабiан, – авжеж, його вiрш був чудовий i заслуговував, по-моему, на Кандiдин поцiлунок. І взагалi, здаеться, в цьому дивному малюковi е щось таке, що вартнiше за струнку постать. Та й коли взяти саму фiгуру, то вона менi здаеться тепер не такою огидною, як спочатку. Коли вiн читав вiршi, натхнення прикрасило риси його обличчя, i вiн менi здавався часом привабливим струнким юнаком, незважаючи на те, що ледве визирав iз-за столу. Кинь своi дурнi ревнощi, заприятелюй iз ним, як поет iз поетом.

– Що? – гнiвно вигукнув Бальтазар. – Що? Ще й заприятелювати з тим проклятим виродком, якого я задушив би цими руками?

– Ось бач, – сказав Фабiан, – ось бач, ти таки не хочеш бути розважним. Але вернiмося до зали, там сталося щось нове, бо я чую гучну хвалу.

Бальтазар машинально подався за товаришем.

Коли вони ввiйшли, професор Мош Терпiн, отетерiлий з подиву, стояв ще посеред зали, тримаючи в руках прилади, що ними робив, мабуть, якiсь фiзичнi дослiди. Все товариство з'юрмилося навколо Цинобера, який, пiдпершись паличкою, сп'явся навшпиньки i з гордим виглядом сприймав хвалу, що сипалась на нього з усiх бокiв. Тодi всi обернулися до професора, який зробив ще одну дуже дотепну штуку. Та щойно вiн закiнчив, як усi знову, оточивши малюка, закричали:

– Чудово, знамените, дорогий пане Цинобере! Нарештi й сам Мош Терпiн кинувся до малюка й закричав удесятеро дужче, нiж iншi:

– Чудово, знамените, любий пане Цинобере!

Серед товариства був також юний принц Грегор, що вчився в унiверситетi. Принц був прегарноi вроди – кращоi годi собi й уявити, а поведiнки такоi шляхетноi i невимушеноi, що зразу виявлялось i його високе походження, i звичка бувати в найвищих колах.

Тепер принц Грегор не вiдходив вiд Цинобера i над усяку мiру вихваляв його i як найкращого поета, i як найдотепнiшого фiзика.

Чудно було дивитися на них, як вони стояли вкупi. Поряд iз струнким Грегором малесенький карлик, що, високо задерши носа, ледве тримався на тоненьких нiжках, мав химерний вигляд. Очi всiх жiнок були спрямованi туди, але не на принца, а на малюка, який то спинався навшпиньки, то опускався, коливаючись то вгору, то вниз, наче картезiанський чортик.[35 - Картезiанський чортик – скляна фiгурка, порожня всерединi, яка плавае сторч у водi. Іграшка, зроблена за принципом «Ваньки-встаньки».]

Професор Мош Терпiн пiдiйшов до Бальтазара й запитав:

– Ну, що ви скажете про мого протеже, любого Цинобера? В нього багато чого е за душею, i коли я пильно гляну на нього, то вiдчуваю, що вiн не простий собi юнак. Пастор, що його виховав i менi рекомендував, висловився про його походження дуже загадково. Бо ж гляньте тiльки на його величну постать, на його благородну, невимушену поведiнку. Вiн, напевне, князiвськоi кровi, а можливо, що й королiвський син!

Тiеi митi сповiстили, що вечеря готова. Цинобер пришкандибав до Кандiди, незграбно схопив ii за руку й повiв у iдальню.

Як несамовитий, кинувся нещасний Бальтазар темноi ночi, крiзь бурю й дощ додому.




Роздiл четвертий



Як скрипаль-iталiець Сбiока нахвалявся запроторити пана Цинобера в контрабас, а референдарiй[36 - Референдарiй – в давньому нiмецькому судi помiчник суддi.] Пульхер не мiг дiстати посади в мiнiстерствi закордонних справ.


Про службовцiв митницi та затриманi дива для хатнього вжитку.


Як Бальтазара було зачаровано за допомогою головки цiпка

Бальтазар сидiв на високому, оброслому мохом каменi в лiсовiй глушинi й замислено дивився вниз, у яр, де помiж скель та густих чагарiв пiнився й шумiв струмок. Темнi хмари сунули по небу й зникали за горами. Шелест дерев i дзюрчання води звучали немов глухе скавулiння, до якого iнодi домiшувався крик хижих птахiв, що здiймалися з темних хащiв до високого неба й линули слiдом за хмарами.

Бальтазаровi здавалося, нiби вiн у дивних голосах лiсу вчувае жалiбнi скарги природи, нiби вiн сам мусить потонути в тих скаргах, нiби вся його iстота – це тiльки почуття найглибшого, нестерпного болю. Серце його мало не розривалося з туги, i коли з очей полилися ряснi сльози, йому видалось, нiби духи лiсового струмка виглянули з води, простягай до нього бiлi руки з хвиль, щоб затягти в прохолодну глибину.

Коли це десь iздалеку долинув чистий, веселий звук рiжка i трохи звеселив його душу: в ньому прокинулась невимовна туга i водночас солодка надiя. Вiн озирнувся навкруги, i, поки лунав рiжок, йому здавалося, що зеленi лiсовi тiнi вже не такi сумнi, шум вiтру, шепотiння чагарiв не таке жалiсне. Новий настрiй його вилився в слова.

– Нi, – вигукнув вiн, схопившися з мiсця i радiсно глянувши вдалину, – нi, ще не всi надii згасли! Певне тiльки те, що якась похмура таемниця, якiсь зловiснi чари вдерлися в мое життя, але я зламаю цi чари, хоч би менi довелося навiть загинути. Коли я, захоплений, переможений почуттям, що мало не розривало менi груди, освiдчився нарештi любiй, солодкiй Кандiдi в коханнi, то хiба ж не прочитав у ii очах, хiба не вiдчув у потиску ii руки свое щастя? Але як тiльки з'являеться той проклятий малий виродок, усе ii кохання переходить на нього. Вона не зводить з мерзенноi потвори очей, i як тiльки клишоногий малюк наблизиться до неi або хоч торкнеться ii руки, з ii уст вихоплюються тужнi зiтхання. Тут мусить бути захована якась таемниця, i коли б я вiрив у безглуздi бабськi казки, то сказав би, що малюка зачаровано, i вiн, як то кажуть, наводить на людей ману. Хiба ж не диво дивне, що всi глузують i смiються з потворного, огидного курдупля, а щойно вiн з'явиться, то починають його вихваляти як найрозумнiшого, найученiшого, ба навiть найвродливiшого з-помiж усiх студентiв? Та що й казати! Хiба ж зi мною дiеться не те саме, хiба менi не здаеться часом, що Цинобер i розумний, i гарний? Тiльки в присутностi Кандiди лихi чари не мають надi мною сили, тодi Цинобер залишаеться дурним, потворним виродком. Але хай там що, я стану проти ворожоi сили, у моiй душi мрiе передчуття, що якась несподiванка дасть менi в руки зброю проти лихоi потвори!

Бальтазар пiшов назад до Керепеса. Йдучи узлiссям, вiн помiтив на шляху невелику, навантажену речами коляску, з якоi хтось привiтно махав до нього бiлою хустинкою. Вiн пiдiйшов ближче i впiзнав синьйора Вiнченцо Сбiоку, вiдомого на весь свiт вiртуоза-скрипаля, якого вiн надзвичайно цiнував за його прекрасну, майстерну гру i в якого вже два роки навчався грати.

– От добре, – вигукнув Сбiока, – от добре, мiй любий пане Бальтазаре, мiй дорогий друже й учню, що я зустрiв вас тут, щоб сердечно з вами попрощатися!

– Як, – запитав Бальтазар, – як, синьйоре Сбiоко, невже ви покидаете Керепес, де всi вас так шанують i поважають, де без вас не можуть обiйтися?

– Еге ж, – вiдповiв Сбiока, i з гнiву вся кров линула йому до обличчя, – еге ж, пане Бальтазаре, я залишаю мiсто, де всi люди знавiснiли, мiсто, схоже на велику божевiльню. Вчора ви не були на моему концертi, бо гуляли за мiстом, а то б захистили вiд скаженого натовпу, що накинувся був на мене!

– Але що ж сталося? Скажiть, на бога, що сталося? – скрикнув Бальтазар.

– Я грав, – мовив Сбiока, – найважчий концерт Вiоттi. Це моя гордiсть, моя радiсть. Ви чули, як я граю його, i завжди ним захоплювалися. Вчора я був, можна сказати, в найкращому гуморi… anima, кажу вам, веселий, радiсний… spirio alato, кажу вам. Жодний скрипаль у цiлому свiтi, навiть сам Вiоттi, не змiг би краще заграти. Коли я скiнчив, знялися оплески, бурхливi, несамовитi, – справжнiй фурор, кажу вам, як i слiд було чекати. Я скрипку пiд пахву i виходжу, щоб красненько подякувати. І що ж я бачу, що я чую? Всi, не звертаючи на мене нiякiсiнькоi уваги, з'юрмились в одному кутку зали й репетують, як навiженi: «Браво, бравiссiмо, божественний Цинобере! Яка гра, яка поза, яка сила, яка досконалiсть!» Я кинувся туди, проштовхуюсь, – а там стоiть ледве на три лiктi заввишки паскудний малюк i рипить огидним голосом: «Прошу, нема за що, заграв, як умiв… Щоправда, я тепер найкращий скрипаль у Європi та й у всiх iнших вiдомих частинах свiту…» – «Стонадцять кiп чортiв! – закричав я. – А хто ж тут грав: я чи цей хробак?» А що малюк i далi мимрив: «Дякую, уклiнно дякую», то я хотiв пiдбiгти до нього й схопити його всiею аплiкатурою. Коли це всi кидаються до мене й починають плести несусвiтнi речi про заздрiсть, ревнощi та недоброзичливiсть. Тим часом хтось вигукуе: «А яка музика!» І всi знову заходжуються: «А яка музика! Божественний Цинобер! Генiальний композитор!» Я ще завзятiше кричу: «Та невже ж тут усi подурiли, геть з глузду з'iхали? Це ж концерт Вiоттi,[37 - Вiоттi Джованш Баттiста (1755–1824) – iталiйський скрипаль i композитор.] i я, я, вiдомий на весь свiт Вiнченцо Сбiока, грав його!» Та мене мiцно хапають, кажуть щось про iталiйську бiснуватiсть… rabbia, кажу вам, про ii дивнi напади, затягають силомiць до сусiдньоi кiмнати, поводяться зi мною, як iз хворим, як iз божевiльним. Незабаром убiгае до кiмнати синьйора Брагацi й падае непритомна. З нею сталося те, що й зi мною. Щойно вона закiнчила свою арiю – зала здригаеться вiд «Браво, бравiссiмо, Цинобере!» І всi репетують, що нiхто в свiтi так не спiвае, як Цинобер! А вiн знов гугнявить свое проклятуще: «Прошу, прошу!» Синьйора Брагацi лежить у гарячцi i, мабуть, незабаром помре, а я ось рятуюсь утечею вiд знавiснiлого люду. Бувайте здоровi, любий пане Бальтазаре! Якщо побачите, бува, синьйора Цинобера, то скажiть йому, будь ласка, хай нiде не попадаеться на концертi разом зi мною, бо схоплю його за хробачi нiжки i запакую в контрабас через дiрку, нехай там хоч усе життя виграе концерти й виспiвуе арii, скiльки йому заманеться. Прощавайте, мiй любий Бальтазаре, i не забувайте скрипки. – Синьйор Вiнченцо Сбiока обiйняв закам'янiлого з подиву Бальтазара, сiв у коляску й швидко поiхав собi.

– Чи не мав я рацii, – сказав Бальтазар сам до себе, – чи не мав я рацii, коли казав, що та моторошна химера, той Цинобер зачарований i напускае на людей ману?

Тiеi митi повз нього промчав якийсь юнак, блiдий, збентежений, з виразом розпачу й безумства на обличчi. Бальта-заровi стало важко на серцi. Йому здалося, що той юнак – один iз його друзiв, тому вiн кинувся за ним у лiс.

Ледве пробiг вiн двадцять чи тридцять крокiв, як упiзнав референдарiя Пульхера, що стояв пiд великим деревом i, пiднявши очi вгору, так нарiкав:

– Нi, неможливо довше витримати цю ганьбу! Всi надii щезли! Один лише шлях – могила! Прощай усе… життя – свiт… сподiвання… кохана…

З цими словами вiн вихопив у розпачi пiстоля з-за пазухи й приставив до лоба.

Бальтазар блискавично пiдскочив до нього, рвонув у нього пiстоля з рук, вiдкинув його геть i крикнув:

– Пульхере, бiйся Бога, що з тобою, що ти робиш?

Референдарiй кiлька хвилин не мiг отямитись. Майже непритомний, вiн упав на траву. Бальтазар присiв до нього й почав утiшати якими тiльки мiг словами, не знаючи, через що вiн упав у такий вiдчай.

Сто разiв питав Бальтазар, що ж таке страшне сталося, що навело його на чорнi думки про самогубство, аж поки нарештi Пульхер глибоко зiтхнув i почав:

– Ти знаеш, любий друже Бальтазаре, мое скрутне становище, знаеш, як я всi своi надii покладав на посаду таемного експедитора, що вiдкрилась у мiнiстерствi закордонних справ; знаеш, як ретельно, як пильно готувався я до неi. Я подав своi працi i з радiстю довiдався, що вони отримали цiлковите схвалення в мiнiстра. З якою певнiстю став я сьогоднi вранцi до усного iспиту! В кiмнатi я застав маленького потворного карлика, якого ти, напевне, знаеш пiд iм'ям пана Цинобера. Радник посольства, якому доручено було провадити iспит, привiтно пiдiйшов до мене й сказав, що на ту саму посаду, яку я хочу отримати, зголосився також i пан Цинобер, тому вiн буде екзаменувати нас обох. А потiм шепнув нишком на вухо: «Ви можете не боятися свого супротивника, любий референдарiю, бо працi, якi подав малий Цинобер, просто жалюгiднi». Іспити почалися. Жодного питання радника не залишив я без вiдповiдi. А Цинобер не знав нiчого, ну просто нiчогiсiнько, i, замiсть вiдповiдати, рохкав i квакав якусь нiсенiтницю, якоi нiхто не розумiв, i так непристойно хвицав ногами, що кiлька разiв навiть упав з високого стiльця, i я мусив його пiднiмати. Серце мое аж тремтiло з радостi, – приязнi погляди, якi радник кидав на малюка, я вважав за найгiркiшу iронiю. Іспит закiнчився. Але хто опише мiй жах! Мов громом прибило мене, коли радник пiдiйшов до малюка, обiйняв його й сказав: «Найшановнiший добродiю! Якi знання! Який розум! Яка дотепнiсть! – А потiм до мене: – Ви мене дуже розчарували, пане Пульхере. Ви ж нiчогiсiнько не знаете! І не ображайтеся, але таким способом пiдбадьорювати себе на iспитах, як оце ви, не узвичаено, та й непристойно. Ви не могли навiть на стiльцi всидiти, кiлька разiв падали, i пановi Циноберовi довелося вас пiдводити. Дипломати мусять бути тверезi й розважнi, бувайте, пане референдарiю!» Я думаю, що то якiсь безглуздi жарти, i наважився пiти до мiнiстра. Вiн звелiв менi передати, що не розумiе, як я ще й насмiлився турбувати його своiм вiзитом пiсля того, що вчинив на iспитах. Адже ж вiн знае все! Посада, якоi я так домагався, вже вiддана пановi Циноберовi! Отак якась пекельна сила перекреслила менi всi надii, i я хочу добровiльно вiдiбрати собi життя, яке вiддано на поталу таемному фатумовi. Залиш мене!

– Нiзащо! – вигукнув Бальтазар. – Перше вислухай мене.

І вiн розповiв йому все, що знав про Цинобера, починаючи вiд першоi зустрiчi з ними коло Керепеськоi брами, про те, що сталося мiж ним i малюком у Терпiновiм домi, i про все, що тiльки-но почув од Вiнченцо Сбiоки.

– Одне лише з певнiстю можна сказати, – додав вiн наостанку, – що в кожному вчинку тiеi поторочi е щось таемниче, i повiр менi, друже Пульхере: коли тут дiють якiсь пекельнi чари, то треба тiльки твердо опертися iм, i перемога буде наша, аби лише мужнiсть. А тому не вдавайся в тугу i не роби нiчого, не подумавши. Об'еднаймося проти недолугого вiдьмака!

– Вiдьмак! – вигукнув, зрадiвши, референдарiй. – Еге ж, вiдьмак, справжнiсiнький проклятий вiдьмак, що правда, то правда! Але ж, друже Бальтазаре, що це з нами, чи нам не сниться? Вiдьмаки, вiдьми, чари… Хiба ж не позникало все це давним-давно? Хiба ж багато рокiв тому князь Пафнутiй Великий не запровадив освiти i не вигнав з краiни всiеi нечистi, всього незбагненного? Та як же та клята погань зумiла все-таки тайкома пролiзти до нас? Сто кiп чортiв, таж треба звернути на неi увагу полiцii, митникiв! Але нi, нi… тiльки людське божевiлля або – чого я найдужче боюся – величезне хабарництво виннi в нашому нещастi. Проклятущий Цинобер, мабуть, неймовiрно багатий. Недавно вiн стояв перед монетним двором, а люди, показуючи на нього пальцями, казали: «Гляньте-но на цього маленького, гарного пана, йому належать усi грошi, якi там карбують».

– Е, мовчи, – вiдповiв Бальтазар, – мовчи, друже, не грiшми орудуе ця потвора, тут щось iнше! Щоправда, князь Пафнутiй запровадив освiту на добро й користь свого народу i своiх нащадкiв, а проте дещо дивовижне й незрозумiле в нас залишилось. Так би мовити, приемнi дива для хатнього вжитку. Наприклад, iз нiкчемноi насiнини виростають височезнi, стрункi дерева або всiлякi овочi та городина, якою ми напихаемо свое черево. Адже ж дозволено рiзноманiтним квiткам i метеликам на своiх пелюстках i крилах мати найблискучiшi барви, ба навiть носити найдивнiшi письмена, про якi нiхто й не знае, чи то олiя, чи гуаш, чи акварель, i жоден майстер калiграфii не здатен прочитати те чудесне письмо, а не те що так написати! Го-го, референдарiю, i зi мною часом дiеться щось чудне! Я кладу люльку й починаю ходити по кiмнатi, а якийсь голос шепче менi, що я сам чудо, чарiвник мiкрокосмос порядкуе мною i пiд'юджуе на рiзнi безглуздi витiвки! Але тодi, референдарiю, я втiкаю до лiсу, споглядаю природу i розумiю все, що говорять квiти, що журкоче струмок, i мене обiймае небесне блаженство!

– Ти говориш, немов у лихоманцi! – вигукнув Пульхер. Та Бальтазар, не зважаючи на нього, простяг руки в далечiнь, немов охоплений палкою тугою.

– Ти тiльки вслухайся, – мовив вiн, – тiльки вслухайся, о референдарiю, яка небесна музика лунае в шумi вечiрнього вiтру в лiсi! Чуеш, як струмки спiвають чимраз голоснiше, як кущi й квiти приеднують до них своi нiжнi голоси?

Референдарiй прислухався, щоб почути музику, про яку говорив Бальтазар.

– Ай справдi, – почав вiн, – ай справдi по лiсi линуть звуки, найчудеснiшi, найпрекраснiшi з усiх, якi менi доводилося чути в життi, i глибоко западають у душу. Але це не вечiрнiй вiтер, не кущi, не квiти спiвають, а здаеться, нiби хтось у далинi торкае найглибшi голосники в гармонii.

І Пульхер мав рацiю. Справдi, до них наближались повнi, все гучнiшi хвилi акордiв, подiбнi до звукiв гармонii, але нечуваноi величi й сили. І коли друзi пройшли далi, перед очима в них вiдкрилася така чарiвна картина, що вони з подиву остовпiли, наче прикипiли до мiсця. Недалеко вiд них iхав лiсом чоловiк, майже по-китайському зодягнений, тiльки на головi в нього був пишний берет iз гарним плюмажем. Карета його була подiбна до розтуленоi мушлi з блискучого кришталю, двое високих колiс, здавалося, теж були зробленi з того самого матерiалу. Коли вони крутилися, то лунали чарiвнi звуки гармонii, якi нашi друзi й почули ще здалеку. Два снiжно-бiлих однороги в золотiй упряжцi везли карету, де замiсть вiзника був золотий фазан, що держав у дзьобi золотi вiжки. А ззаду сидiв великий золотий жук, який, здавалось, махаючи крильми, навiвав на дивного чоловiка в мушлi прохолоду. Проiжджаючи повз друзiв, чоловiк приязно iм уклонився. Тiеi ж митi з блискучоi головки довгого цiпка, якого незнайомий тримав у руках, на Бальтазара упав яскравий промiнь. Юнака немовби хто вколов у самi груди, вiн здригнувся i скрикнув:

– Ох!

Чоловiк подивився на нього, усмiхнувся й кивнув головою ще привiтнiше, нiж перше. Коли чарiвна карета зникла в густому чагарнику i тiльки чутно було ще нiжнi звуки гармонii, Бальтазар кинувся приятелевi на шию, не тямлячи себе з радощiв i захвату, й вигукнув:

– Референдарiю! Ми врятованi! Оце був той, хто розiб'е нечестивi Циноберовi чари.

– Не знаю, – сказав Пульхер, – не знаю, що зi мною тепер дiеться, чи я сплю, чи марю, одне лише правда, що мене сповнюе якесь не вiдоме ранiше почуття i в мою душу вертаються втiха й надiя.




Роздiл п'ятий



Як князь Барсануф снiдав лейпцизькими жайворонками та гданською золотою горiлкою, як йому на кашемiровi штани сiла масна пляма i як вiн таемного експедитора Цинобера гробив таемним радником в особливих справах.


Книжка з малюнками доктора Проспера Альпануса.


Як один швейцар укусив студента Фабiана за палець, як той надiв сюртук iз шлейфом i як його за те висмiяно.


Бальтазарова втеча

Нема чого довше приховувати, що мiнiстр закордонних справ, при якому пан Цинобер заступив на посаду таемного експедитора, був нащадком того барона Протекстатуса фон Мондшайна, який у «Книзi турнiрiв» та хронiках надаремне шукав родовiд феi Рожабельверде. Вiн звався, як i його предок, Претекстатус фон Мондшайн, мав найкращу освiту, найприемнiшi звички, нiколи не плутав мене й менi, вам i вас, виводив свое iм'я французькими лiтерами, ще й до того розбiрливим письмом, i навiть часом працював сам, переважно, як була погана погода. Князь Барсануф, один iз наступникiв великого Пафнутiя, нiжно любив його, бо той на кожне питання мав готову вiдповiдь, у години вiдпочинку грав з князем у скраклi, добре розумiвся на грошових справах i танцював гавот як нiхто.

Трапилось так, що барон Претекстатус фон Мондшайн запросив князя на снiданок iз лейпцизьких жайворонкiв та на чарку гданськоi золотоi горiлки. Прийшовши до Мондшайна, князь застав у передпокоi мiж кiлькома приемними дипломатичними особами i малого Цинобера, який, спираючись на паличку, лупнув на князя своiми оченятами i, не звертаючи бiльше на нього уваги, став запихатися смаженим жайворонком, якого щойно поцупив зi столу. Помiтивши малюка, князь ласкаво усмiхнувся до нього й запитав мiнiстра:

– Мондшайне, хто той невеличкий, приемний розумний юнак у вашому домi? Чи це не вiн часом так чудово складае i таким прекрасним письмом пише менi доповiдi, якi я почав отримувати вiд вас?

– Вiн самий, вельможний пане, – вiдповiв Мондшайн. – Доля послала менi в його особi найрозумнiшого i найздiбнiшого працiвника. Цей достойний юнак зветься Цинобер, i я уклiнно вам його рекомендую. Будьте до нього ласкавi й прихильнi, мiй дорогий князю. Вiн лише кiлька днiв як працюе в мене.

– А тому, – озвався один гарний юнак, наблизившись до князя, – а тому, коли ваша ясновельможнiсть дозволить менi зауважити, мiй малий колега нiчогiсiнько ще не надiслав. А доповiдi, яким випало щастя звернути на себе увагу вашоi ясновельможностi, складав я.

– Чого вам треба вiд мене? – звернувся до нього князь.

А Цинобер, що, чавкаючи, жадiбно вминав жайворонка, тим часом пiдiйшов до князя впритул. Доповiдi таки справдi писав той юнак, що звернувся був до князя, але князь знов крикнув:

– Чого вам треба? Ви, мабуть, i пера в руках не тримали. Та ще й тут, бiля самого мене, жерете смажених жайворонкiв, навiть, мушу зауважити на превелику свою досаду, посадили масну пляму на моi кашемiровi штани! До того ж бридко чвакаете, еге ж! Все це переконливо свiдчить, що ви зовсiм не здатнi до дипломатичноi дiяльностi. Йдiть собi любенько додому i не навертайтесь менi на очi. Хiба що принесете якийсь добрий засiб вивести пляму на моiх штанях. Тодi я, може, стану знов до вас ласкавiший. – І, звертаючись до Цинобера, промовив: – Такi юнаки, як ви, шановний Цинобере, – окраса вiтчизни, вони заслуговують на те, щоб володарi iх вiдзначали. Ви будете таемним радником в особливих справах!

– Найкраснiше дякую! – рохнув Цинобер, ковтаючи останнiй шматок i витираючи пику обома руками. – Найкраснiше дякую, це для мене нiщо, зроблю все як слiд.

– Чесна самовпевненiсть, – промовив князь, пiдвищивши голос, – чесна самовпевненiсть свiдчить про внутрiшню силу, що мае бути притаманна достойному державному дiячевi.

І, сказавши цю сентенцiю, князь випив чарку золотоi гданськоi, яку мiнiстр власноручно подав йому i яка йому дуже припала до смаку. Нового радника посадовили мiж князем i мiнiстром. Вiн жер як не в себе жайворонкiв, пив малагу i гданську вперемiш, рохкав, бурмотiв крiзь зуби й через те, що ледве виглядав з-за столу кiнчиком гострого носа, дуже вимахував ручками й нiжками.

Пiсля снiданку князь i мiнiстр сказали:

– Цей таемний радник в особливих справах – справжнiй англiець!



– У тебе, – сказав Фабiан своему приятелевi Бальтазаровi, – в тебе такий радiсний вигляд, очi твоi аж свiтяться. Ти почуваеш себе щасливим? Ах, Бальтазаре, ти сниш, мабуть, чудесний сон, але, як приятель, я мушу тебе збудити.

– А що таке? Що сталося? – стурбовано спитав Бальтазар.

– Так, – вiв далi Фабiан, – так, я мушу тобi все сказати! Тiльки не впадай у розпач, мiй друже! Пам'ятай, що хоч, можливо, жодне лихо в свiтi не вражае так боляче, як це, але й не забуваеться так легко! Кандiда…

– На бога! – скрикнув, жахнувшись, Бальтазар, – Кандiда? Що з нею? ii вже немае на свiтi? Вмерла?

– Заспокойся, – сказав далi Фабiан, – заспокойся, мiй друже. Не вмерла твоя Кандiда, але для тебе все одно, що вмерла! Знай же, що малюк Цинобер став таемним радником i нiбито вже заручений з Кандiдою, яка бозна-чого до нестями закохалась у нього.

Фабiан думав, що Бальтазар вибухне розпачливими прокльонами й скаргами. Але вiн натомiсть промовив спокiйним голосом:

– Коли це й усе, то ще не така бiда, щоб я засмутився.

– Хiба ж ти вже не кохаеш Кандiди? – запитав Фабiан, страшенно здивований.

– Кохаю, – вiдповiв Бальтазар, – як не кохати такого ангела, такоi чудовоi дiвчини? Кохаю вiд щирого серця, з усiею пристрастю, яка тiльки може вибухнути в молодечих грудях! І знаю, ах, добре знаю, що й Кандiда мене кохае, тiльки проклятущi чари обплутали ii, але скоро я порву вiдьмаковi пута, скоро знищу страховисько, яке ii, бiдолашну, морочить.

І Бальтазар докладно розповiв приятелевi про дивного чоловiка, якого вiн зустрiв у лiсi в чудернацькiй каретi. Бо вiдколи груди його пронизав яскравий промiнь з головки цiпка, вiн вiдчув певнiсть, що Цинобер не хто iнший, як нiкчемний вiдьмак, силу якого знищить той чоловiк.

– Але ж, Бальтазаре! – вигукнув Фабiан, коли той закiнчив. – Бальтазаре, як тобi могла спасти на думку така дивовижа, така нiсенiтниця? Чоловiк, якого ти вважаеш за чарiвника, не хто iнший, як доктор Проспер Альпанус, що живе недалечко вiд мiста у своiй вiллi. Щоправда, про нього йдуть дивнi чутки, i його вважають мало не другим Калiостро,[38 - Калiостро Алесандро (вiн же Джузеппе Бальзамо) – широко вiдомий у Європi XVIII ст. авантюрист, алхiмiк, маг. Спритно обдурював монархiв i аристократiв. Побував у Петербурзi при дворi Катерини II. Герой художнiх творiв.] але то його власна вина. Вiн полюбляе, скажiмо, огорнути себе в мiстичний морок, удавати, що йому вiдомi найглибшi таемницi природи, що йому пiдвладнi незнанi сили. До того ж вiн великий дивак. Наприклад, його карета так химерно зроблена, що людина з палкою, жвавою уявою, як хоч би в тебе, мiй друже, легко може сприйняти ii за явище з якоi-небудь безглуздоi казки. Отож слухай! Його кабрiолет мае вигляд мушлi i скрiзь посрiблений, а помiж колесами вмiщено катеринку, що сама грае, як тiльки закрутяться колеса. Той, кого ти вважав за срiбного фазана, насправдi був його маленький, одягнений у бiле вiзник, так само його розкрита парасолька здалася тобi крильми золотого жука. Своiм бiлим конячкам вiн звелiв приробити великi роги, щоб вони мали казковий вигляд. Єдине, що доктор Альпанус справдi мае гарного iспанського цiпка з чудовим блискучим кристалом, прилаштованим зверху замiсть головки. Про дивну дiю того кристала розповiдають, а може, й вигадують багато всiляких байок. Промiнь його буцiмто ледве чи й витримае око. А коли доктор закрие його тонким серпанком, тодi, пильно вдивившись у нього, можна побачити, як у вгнутому дзеркалi, ту людину, образ якоi ти носиш глибоко в своему серцi.

– Справдi? – перепитав Бальтазар. – Справдi? Так кажуть? А що ще розповiдають про доктора Проспера Альпануса?

– Ет, – вiдповiв Фабiан, – краще не проси, щоб я тобi розповiдав усi тi дурнi байки та вигадки. Ти ж знаеш, що й досi е ще навiженi люди, якi, всупереч здоровому глуздовi, вiрять у так званi дива з нiкчемних бабських казок.

– Признаюся тобi, – перебив його Бальтазар, – що я й сам належу до тих навiжених, без здорового глузду, людей. Посрiблене дерево – зовсiм не те, що блискучий, прозорий кристал, катеринка звучить не так, як гармонiя, срiбний фазан – не вiзник, i парасолька – не золотий жук. Або дивний чоловiк, якого я зустрiв, не Проспер Альпанус, що про нього йде тепер мова, або доктор справдi володiе надзвичайними таемницями.

– Аби тебе, – сказав Фабiан, – аби тебе цiлком вилiкувати вiд химер, буде найкраще, коли я поведу тебе просто до Проспера Альпануса. Тодi ти на власнi очi побачиш, що пан доктор – звичайнiсiнький лiкар i що вiн не виiжджав на прогулянку з однорогами, срiбними фазанами та золотими жуками.

– Ти, мiй друже, – сказав Бальтазар, радiсно блиснувши очима, – ти, мiй друже, висловив найщирiше бажання моеi душi. Зараз же рушаймо в дорогу.

Незабаром вони вже стояли перед гратчастою брамою парку, посеред якого була вiлла доктора Альпануса.

– Як же нам увiйти туди? – спитав Фабiан.

– Я думаю, треба постукати, – вiдповiв Бальтазар i взявся за металевий молоток, що висiв бiля самого замка.

Щойно пiдняв вiн молоток, як почувся якийсь пiдземний гуркiт, наче далекий грiм, що завмер десь немов у бездоннiй глибинi. Гратчаста брама помалу вiдчинилась, вони ввiйшли i попростували довгою, широкою алеею, в кiнцi якоi побачили вiллу.

– І ти вiдчуваеш тут, – запитав Фабiан, – щось надзвичайне, чарiвне?

– Я думаю, – вiдповiв Бальтазар, – що гратчаста брама все ж таки вiдчинилась не дуже звичайно, i потiм, не знаю чому, менi все тут видаеться таким чудесним, просто магiчним. Де ще е в околицi такi прекраснi дерева, як у цьому парку? Еге ж, багато дерев i кущiв мають он якi блискучi стовбури та смарагдове листя – напевне, вони з чужих, невiдомих краiн.

Фабiан помiтив двi жаби надзвичайноi величини, що вiд самоi брами скакали обабiч них.

– Добрий менi парк, – вигукнув Фабiан, – коли в ньому водиться така погань!

І вiн нахилився по камiнь, щоб жбурнути його в кумедних жаб. Та обидвi вони стрибнули в кущi, втупившись звiдти в нього блискучими людськими очима.

– Ну стривай же! – крикнув Фабiан, нацiлився в одну жабу й кинув каменя.

Але тiеi митi якась приземкувата, бридка жiнка, що сидiла на дорозi, заквакала:

– Нахаба, жбурляе камiнням у чесних людей, що важкою працею заробляють собi на шматок хлiба!

– Ходiмо вже, ходiмо, – з жахом промурмотiв Бальтазар, що добре бачив, як жаба перекинулась у стару жiнку. Один лиш погляд у кущi переконав його, що й друга жаба, перекинувшись у маленького чоловiчка, ретельно взялася виполювати бур'ян.

Перед домом був прекрасний зелений морiжок, на якому паслися обидва однороги, а в повiтрi бринiла нiжна музика.

– Ти бачиш? Ти чуеш? – запитав Бальтазар.

– Я бачу тiльки, – вiдповiв Фабiан, – двох бiлих конячок, що пасуться на травi, а бринить, мабуть, десь еолова арфа.

Чудова, проста архiтектура не дуже великого двоповерхового будинку захопила Бальтазара. Вiн смикнув за шнурок дзвiнка, дверi зразу ж вiдчинились, i перед юнаками, замiсть швейцара, з'явився великий, схожий на страуса золотавий, блискучий птах.

– Ну глянь, – сказав Фабiан Бальтазаровi, – глянь, яка безглузда лiврея! Коли й захочеш дати хлопцевi на чай, то де ж у нього руки, щоб засунути грошi в кишеню?

Вiн обернувся до страуса, схопив його за блискуче, пухнасте пiр'я, що висiло з вола пiд дзьобом, як пишне жабо, i сказав:

– Будьте ласкавi доповiсти про нас пановi доктору, дорогий друже.

Але страус промовив лише: «Квiр-р-р!» – i дзьобнув Фабiана за палець.

– А хай йому чорт! – крикнув Фабiан. – Це таки й справдi, видно, проклятий птах!

Тiеi ж митi вiдчинилися хатнi дверi, i назустрiч друзям вийшов сам доктор, маленький, худенький, блiдий чоловiк. Вiн був у невеличкiй оксамитовiй шапочцi, з-пiд якоi спадали довгi прегарнi кучерi, в довгiм iндiйськiм убраннi кольору вохри, в маленьких червоних чобiтках зi шнурiвкою, облямованих чи то хутром, чи, може, пером якоi птицi – не можна було розпiзнати. Обличчя в нього було спокiйне, навiть добродушне, тiльки як придивитись до нього пильно, зблизька, то часом здавалося, нiби з нього, мов iз скляного футляра, виглядае ще одне маленьке личко.

– Я побачив, – сказав тихо, трохи протягло, з приемним усмiхом Проспер Альпанус, – я побачив вас, моi панове, ще з вiкна. Я вже наперед знав, принаймнi про вас, любий добродiю Бальтазаре, що ви прийдете до мене. Отже, прошу ласкаво, ходiмо зi мною.

І Проспер Альпанус повiв iх до високоi круглоi кiмнати, позавiшуваноi блакитними запонами. Через пророблене в стелi вiкно свiтло падало просто на блискучий, глянсований мармуровий столик, що стояв посеред кiмнати на сфiнксовi замiсть лапок. Бiльше в кiмнатi не видно було нiчого особливого.

– Чим можу вам служити? – запитав Проспер Альпанус.

Тодi Бальтазар набрався вiдваги й розповiв усе, що сталося з малим Цинобером, вiдколи той уперше з'явився в Керепесi, i на закiнчення сказав, як у нього виникла тверда впевненiсть, що тiльки вiн, Проспер Альпанус, е той добродiйний маг, який покладе край негiдним i мерзенним чарам Цинобера.

Проспер Альпанус глибоко замислився. Нарештi, аж через кiлька хвилин, вiн сказав поважно, притишивши голос:

– З вашоi розповiдi, Бальтазаре, видно, що малий Цинобер, напевне, оточений якимись таемницями. Але ж треба найперше знати ворога, з яким доведеться боротись, знати причину тих чарiв, що iх треба знищити. Можливо, малий Цинобер не хто iнший, як домовик-коренячок. Зараз побачимо.

Проспер Альпанус смикнув за один шовковий шнурок, що iх повно спускалося зi стелi. Одна запона зашурхотiла, розсунулась, вiдкриваючи великi фолiанти, всi в позолочених палiтурках, i донизу спустилась легесенька, гарна драбинка з кедрового дерева. Проспер Альпанус пiднявся нею вгору, витяг iз горiшньоi полицi один фолiант i поклав його на мармуровий столик, старанно обмахнувши з нього порох чималим вiничком iз блискучого павиного пiр'я.

– У цьому трактатi йдеться про домовикiв-коренячкiв. Вони всi тут намальованi. Можливо, ви знайдете мiж ними й свого ворога Цинобера, тодi вiн попаде в нашi руки.

Коли Проспер Альпанус розгорнув книгу, приятелi побачили в нiй безлiч чiтких кольорових гравюр найхимернiших потворних чоловiчкiв iз найбезглуздiшими пиками, якi тiльки можна собi уявити. Але тiльки-но Проспер торкнувся одного з них у книзi, як той ожив, вискочив з аркуша на мармуровий стiл i почав кумедно, втiшно танцювати, ляскати пальчиками й виробляти кривими нiжками пiруети й антраша, ще й приспiвувати: «Квiр-р-р, квап-п, пiр-р, пап-п», – аж поки Проспер не схопив його за голову й не поклав назад в книгу, де вiн скоро сплющився й обернувся на кольоровий малюнок.

У такий спосiб вони переглянули всi гравюри. Але хоч Бальтазаровi часто хотiлося крикнути: «Ось вiн, ось Цинобер!» – та, придивившись пильнiше, вiн, на великий свiй жаль, мусив визнати, що то зовсiм не Цинобер.

– Дуже дивно, – сказав Проспер Альпанус, передивившись усю книжку до кiнця. – Може, вiн який-небудь гном? Подивимось.

І вiн надзвичайно спритно полiз знов на кедрову драбинку, дiстав другий фолiант, старанно витер iз нього порох, поклав на мармуровий столик i розгорнув його.

– У цьому творi йдеться про гномiв. Можливо, ми впiймаемо тут Цинобера.

Друзi знов побачили безлiч чiтких кольорових гравюр з огидними рудими потворами. І тiльки-но Проспер Альпанус iх торкався, як вони починали плаксиво нарiкати й нарештi важко виповзали з книжки на мармуровий стiл, стогнали, охкали, аж поки доктор знов не вкладав iх у книжку.

Але й тут Бальтазар не знайшов Цинобера.

– Дивно, дуже й дуже дивно, – сказав доктор i глибоко задумався. – Королем жукiв, – повiв далi вiн, – королем жукiв вiн не може бути, бо той, менi добре вiдомо, перебувае тепер в iншому мiсцi. Павучим маршалом також нi, бо павучий маршал, хоч, правда, й бридкий, але розумний i спритний, живе з своiх рук, не привласнюючи собi чужоi працi. Дивно, дуже дивно.

Вiн знов кiлька хвилин помовчав, i тепер стало виразно чути всiлякi чуднi голоси: то окремi звуки, то цiлi хвилi акордiв, що бринiли навколо.

– У вас тут звiдусюди чутно приемну музику, любий пане докторе, – сказав Фабiан.

Але Проспер Альпанус, здавалося, зовсiм не звертав на Фабiана уваги. Вiн тiльки Бальтазара не спускав з очей. Простягнувши до нього руки, вiн ворушив кiнчиками пальцiв, нiби хотiв скропити його невидимими краплями.

Нарештi доктор схопив Бальтазара за руки i мовив поважно й ласкаво:

– Тiльки найчистiша спiвзвучнiсть психiчних принципiв за законом дуалiзму сприятиме операцii, яку я зараз почну. Ідiть за мною!

Друзi пройшли за доктором через кiлька кiмнат, де не було нiчого особливого, хiба що кiлька дивовижних тварин, якi читали собi, писали, малювали, танцювали тощо; нарештi перед ними вiдчинилися двiйчастi дверi, i приятелi зупинились перед щiльною завiсою, за якою Проспер Альпанус зник, залишивши iх у цiлковiтiй темрявi.

Аж ось завiса розсунулась i друзi опинились, як iм здалося, в округлiй залi, де розливалося магiчне притьмарене свiтло. Коли вони поглядали на стiни, то iхнiй погляд нiби губився в неозорих зелених гаях, на квiтучих луках iз дзюркотливими струмками й джерелами. Таемничi, невiдомi пахощi клубочились у повiтрi i наче доносили солодкi звуки гармонii. Проспер Альпанус з'явився одягнений у все бiле, як брамiн, i поставив посеред зали велике, кругле кришталеве свiчадо, накинувши на нього серпанок.

– Пiдiйдiть, – сказав вiн глухим, урочистим голосом, – пiдiйдiть до цього свiчада, Бальтазаре, спрямуйте всi своi думки на Кандiду, побажайте вiд усiеi душi, щоб вона з'явилась вам тiеi митi, яка тепер iснуе в просторi й часi.

Бальтазар зробив так, як йому наказано. Тим часом Проспер Альпанус став позаду й почав обома руками описувати круг нього кола.

Минуло кiлька секунд, i з свiчада знявся блакитний дим. Кандiда, мила Кандiда з'явилася там у всiй своiй красi i розповнi життя! Але поруч iз нею, зовсiм близько вiд неi сидiв бридкий Цинобер, тиснув iй руки, цiлував ii – а Кандiда обiймала однiею рукою потвору й пестила його. Бальтазар мало не крикнув, та Проспер Альпанус мiцно схопив його за плечi, i крик завмер у нього в грудях.

– Спокiйно, – тихо сказав Проспер, – спокiйно, Бальтазаре! Вiзьмiть ось цього кийка й налупцюйте почвару, але не руште з мiсця.

Бальтазар так i зробив i задоволено побачив, як малюк скорчився, скрутився, впав додолу! Вiн люто скочив уперед, але видиво розпливлося в туманi i в диму, а Проспер Альпанус рвонув оскаженiлого Бальтазара назад, крикнувши:

– Годi! Коли розiб'ете магiчне свiчадо, то всi ми пропали! Ходiмо на свiтло.

Друзi з докторового наказу покинули залу i вийшли до сусiдньоi свiтлоi кiмнати.

– Слава богу, – вигукнув Фабiан, – слава богу, що ми вийшли з проклятоi зали! Задушливе повiтря так стиснуло менi серце, а ще й цi дурнi штуки, якi я ненавиджу всiею душею.

Бальтазар хотiв вiдповiсти йому, але до кiмнати ввiйшов Проспер Альпанус.

– Тепер, – сказав вiн, – тепер ясно, що потворний Цинобер i не коренячок, i не гном, а звичайнiсiнька людина, але про нього дбае якась таемна чарiвна сила; вгадати ii менi ще не пощастило, тому я поки що не можу вам допомогти. Завiтайте до мене незабаром знов, Бальтазаре, ми тодi вирiшимо, що робити далi. До побачення!

– Отже, – сказав Фабiан, пiдступаючи до доктора, – отже, ви чарiвник, а не можете подолати малого, жалюгiдного Цинобера. То знайте ж, що я вас вважаю, разом з усiма вашими кольоровими малюнками, ляльками, магiчним свiчадом, з усiм вашим безглуздим причандаллям, за справжнього шахрая! Закоханого Бальтазара, що базграе вiршi, ви можете морочити, але зi мною у вас нiчого не вийде! Я освiчена людина i не визнаю жодних чудес!

– Вважайте мене, – сказав Проспер Альпанус, засмiявшись голоснiше й щирiше, нiж вiд нього можна було сподiватися, – вважайте мене за кого хочете. Але хоч я й не справжнiй чарiвник, проте знаю деякi гарнi штуки.

– З Вiглебовоi[39 - Вiглеб Йоганн Християн – нiмецький хiмiк, написав пiдручник «Уроки природноi маш».] «Магii» або з якоiсь iншоi? – вигукнув Фабiан. – Ну, куди вам до нашого професора Моша Терпiна, ви з ним не зрiвняетесь, бо вiн чесний чоловiк i завжди показуе нам, що все вiдбуваеться природно, вiн не оточуе себе таемничим причандаллям, як ви, пане докторе. Ну, а тепер мое вам шанування!

– Ну, – сказав доктор, – невже ви такi розгнiванi й пiдете вiд мене?

І вiн погладив кiлька разiв Фабiановi руки вiд плеча до зап'ясткiв. Тому стало якось прикро, i вiн збентежено вигукнув:

– Що ви робите, пане докторе?

– Ну, йдiть уже собi, панове, – сказав доктор. – Ви, пане Бальтазаре, сподiваюсь, незабаром прийдете до мене. Ми зарадимо вашiй бiдi!

– Ви не дiстанете анi гроша на чай, мiй друже! – гукнув Фабiан до золотавого швейцара i схопив його за жабо.

Але той знов нiчого не сказав, лише квiркнув i вдруге дзьобнув Фабiана в палець.

– Тварюко! – скрикнув Фабiан i вибiг з будинку.

Обидвi жаби негайно з'явилися знову й чемно вiдпровадили друзiв до самоi гратчастоi брами, яка, глухо загуркотiвши, вiдчинилась, потiм зачинилась за ними.

– Я не розумiю, – сказав Бальтазар, iдучи дорогою позад Фабiана, – зовсiм не розумiю, брате, що це сьогоднi на тобi за дивний сюртук, з такими страшенно довгими полами й коротенькими рукавами.

Фабiан глянув на себе i вражено побачив, що його коротенький сюртук ззаду подовшав до самоi землi, зате рукави пiдскочили аж до лiктiв.

– Сто кiп чортiв, що ж це таке? – вигукнув вiн i почав натягувати та обсмикувати рукави.

Спершу було ще сяк-так, але тiльки-но вони перейшли мiську браму, рукави, хоч як вiн iх обсмикував та натягував, пiдскочили знову аж до самих плечей, оголивши Фабiановi руки, а ззаду волочився шлейф, що чимраз довшав. Усi зустрiчнi зупинялися й мало не лопали з реготу, а дiтлахи цiлими юрмами бiгли за ним, радiсно галасуючи, глузували з довгоi ряси, смикали i рвали ii з усiх бокiв. А коли Фабiан наважився знов оглянутись, то побачив, що шлейф не тiльки не вкоротився, а став ще довший. Люди на вулицi реготали й кричали все дужче, аж поки нарештi Фабiан, мало не збожеволiвши, не вскочив у якийсь дiм. Тiеi ж митi зник i шлейф.

Бальтазар не мав часу довго чудуватися з Фабiанових дивних чарiв, бо референдарiй Пульхер, спопавши його, затяг якнайдалi в провулок i сказав:

– Чого ж ти й досi не втiк, чого прилюдно вештаешся, коли за тобою гоняться з наказом про арешт!

– А що таке? Про що ти говориш? – запитав украй здивований Бальтазар.

– Тебе так далеко, – вiв далi референдарiй, – тебе так далеко завели шаленi ревнощi, що ти порушив хатне право, вдерся в дiм Моша Терпiна, напав на Цинобера коло його нареченоi i мало не до смертi налупцював потворного малюка!

– Схаменися! – закричав Бальтазар. – Таж мене цiлий день не було в Керепесi, це нахабна брехня!

– О, тихше, тихше! – мовив Пульхер. – Лише Фабiанова безглузда витiвка, отой його шлейф урятуе тебе, i нiхто не зверне тепер на тебе уваги! Мерщiй тiкай вiд ганебного арешту, а все iнше ми вже якось уладнаемо. Тобi тепер не можна з'являтися додому. Дай менi ключi, я тобi все перешлю. Швидше йди до Гох-Якобсгайма!

І референдарiй потяг Бальтазара безлюдними провулками за браму в село Гох-Якобсгайм, де знаменитий учений Птоломеус Фiладельфус писав свою надзвичайну книжку про невiдоме плем'я студентiв.




Роздiл шостий



Як таемний радник в особливих справах Цинобер причiсувався в своему саду i приймав росяну ванну.


Орден Зелено-плямистого Тигра.


Щаслива вигадка театрального кравця.


Як панна Рожа-Гожа облилася кавою, а Проспер Альпанус запевняв ii в своiй приязнi

Професор Мош Терпiн аж млiв вiд радостi.

– Чи мiг я, – казав вiн сам до себе, – чи мiг я сподiватися бiльшого щастя, як те, що шановний таемний радник прийшов до мене в дiм ще студентом? Вiн одружиться з моею донькою i буде моiм зятем. Через нього я доскочу ласки в найсвiтлiшого князя Барсануфа i пiднiмусь драбиною, якою пiднiмаеться i мiй чудовий Циноберик. Щоправда, я й сам часом не збагну, як це така дiвчина, як моя Кандiда, могла до нестями закохатися в малюка. Бо звичайно жiнки звертають увагу бiльше на гарну зовнiшнiсть, анiж на особливi духовнi якостi, а я iнодi як придивлюся до цього радника в особливих справах, то менi здаеться, що його не можна назвати дуже гарним, вiн навiть… bossu[40 - Горбатий (франц.).]… ша, ша, ша… бо й стiни мають вуха. Вiн же князiв улюбленець, буде весь час пiдiйматися вгору, до того ж – мiй зять!

Мош Терпiн казав правду. Кандiда виявляла надзвичайну прихильнiсть до малюка, i коли дехто з тих, на кого Цинобер не мiг наслати мани, натякав iй, що таемний радник в особливих справах шкiдлива, бридка потвора, та й годi, вона миттю звертала розмову на чудовi кучерi, якими надiлила його природа.

Але, чуючи цi ii слова, нiхто не посмiхався так глузливо, як референдарiй Пульхер.

Вiн ходив назирцi за Цинобером, а допомагав йому таемний секретар Адрiан, той самий юнак, який через Циноберовi чари мало не позбувся мiсця в канцелярii мiнiстерства i знов повернув собi прихильнiсть князя лише тим, що здобув для нього чудовий засiб виводити плями.

Таемний радник в особливих справах жив у прегарному будинку з iще кращим садом, посеред якого була галявина, оточена густими кущами, де квiтли чудовi троянди. Люди помiтили, що Цинобер через кожнi дев'ять днiв тихенько вставав на свiтанку, хоч як йому було важко, сам, без служника, одягався, спускався в сад i зникав у кущах, якi оточували галявинку.

Пульхер i Адрiан, вiдчуваючи якусь таемницю i довiдавшись вiд Циноберового камердинера, якоi ночi його пан мав пiти на галявину, наважились перелiзти через садовий мур i сховатися в кущах.

Тiльки-но почало свiтати, як вони побачили малюка, що плентався грядкою, пирхаючи i чхаючи, бо росянi стебла та вiти били його по носi.

Коли вiн прийшов на морiжок iз трояндами, над кущами неначе забринiв вiтерець, i троянди запахли ще чутнiше. Якась прекрасна жiнка в серпанку, з крильми за плечима, спустилася додолу, сiла на гарний стiлець, що стояв серед трояндових кущiв, i, тихо промовивши: «Йди, моя люба дитино», взяла Цинобера й почала розчiсувати золотим гребiнцем довгi кучерi, що спадали йому аж на спину. Здавалось, малюковi було дуже приемно, бо вiн блимав оченятами, витягав нiжки й муркотiв, як кiт. Так тривало, мабуть, хвилин п'ять, потiм чарiвниця ще раз провела пальцем уздовж його тiм'я, i Пульхер та Адрiан помiтили на головi в Цинобера вузьку, блискучу, як вогонь, смугу. Тодi жiнка сказала:

– Ну, прощавай, любий хлопчику! Будь розумним, яким тiльки зможеш!

Малюк сказав:

– Бувайте, матусю, я й так розумний, вам нема чого казати це щоразу.

Жiнка помалу знялась i зникла в повiтрi.

Пульхер i Адрiан отетерiли з подиву. Коли Цинобер хотiв уже йти, вони вискочили з кущiв i крикнули:

– Доброго ранку, пане таемний раднику в особливих справах! Ох, як же вас гарно причесали!

Цинобер озирнувся i, побачивши Пульхера, хотiв швидше втекти. А що був незграбний i слабкий у ногах, то спiткнувся, впав у високу траву, стебла зiмкнулися над ним, i вiн опинився в росянiй ваннi. Пульхер пiдскочив до нього й помiг йому встати на ноги, але Цинобер прохрипiв:

– Як це ви, добродiю, попали в мiй сад? Забирайтеся звiдси геть до всiх чортiв!

Вiн схопився й пiдстрибом, скiльки було в нього сили, побiг додому.

Пульхер написав Бальтазаровi про цю дивовижну пригоду й пообiцяв подвоiти свою пильнiсть.

Цинобера, видно, страшенно засмутило те, що з ним трапилось. Вiн звелiв покласти себе в постiль i так охкав та стогнав, що чутка про його раптову хворобу дiйшла скоро до мiнiстра Мондшайна й до князя Барсануфа.

Князь Барсануф негайно послав свого лейб-медика до маленького улюбленця.

– Найшановнiший таемний раднику, – сказав лейб-медик, намацавши пульс, – ви не шкодуете себе для вiтчизни… Пильна праця поклала вас у постiль, постiйнi напруженi думки спричинились до невимовних страждань, якi ви, мабуть, тепер вiдчуваете. Ви зблiдли, змарнiли, а ваша дорога голiвка аж пашить! Ой, ой! Хоч би не було запалення мозку! І оце ви, дбаючи про добробут держави, довели себе до такого? Аж подумати страшно! Ану стривайте лишень!

Лейб-медик, мабуть, помiтив ту саму червону смугу на Циноберовiй головi, яку вiдкрили Пульхер та Адрiан. Зробивши кiлька магнетичних рухiв звiддаля i подмухавши з усiх бокiв на хворого, який у вiдповiдь нявчав i скавулiв, лейб-медик хотiв погладити його рукою по головi й ненароком торкнувся тiеi смуги. Цинобер аж пiдстрибнув, знавiснiвши з лютi, i маленькою кощавою рукою дав такого ляпаса лейб-медиковi, який саме нахилився до нього, що аж луна пiшла по кiмнатi.

– Чого вам треба вiд мене? – заверещав Цинобер. – Чого вам треба вiд мене, що ви дряпаете мене по головi? Я зовсiм не хворий, я здоровий, цiлком здоровий, я зараз устану й пiду в мiнiстерство на конференцiю. Геть звiдси до бiса!

Лейб-медик, украй переляканий, квапливо пiшов вiд нього. А коли вiн розповiв князевi Барсануфу про свою пригоду, той захоплено вигукнув:

– Яка вiдданiсть державнiй службi! Яка гiднiсть, яка велич у поведiнцi! Що за людина той Цинобер!

– Мiй дорогий таемний раднику! – сказав мiнiстр Претекстатус фон Мондшайн до малого Цинобера. – Як добре, що ви, незважаючи на свою хворобу, прийшли на конференцiю! Я тут склав записку з приводу какатуського двору – сам склав, i прошу вас доповiсти князевi, бо в вашiй натхненнiй доповiдi вона виграе, i князь тодi визнае мене ii автором.

Записку, що нею хотiв заробити собi славу мiнiстр, склав, проте, не хто iнший, як Адрiан.

І мiнiстр пiшов iз малюком до князя.

Цинобер витяг з кишенi записку, яку йому дав мiнiстр, i почав читати. А що з його читання нiчого не виходило i вiн тiльки невиразно мимрив i плiв якусь нiсенiтницю, то мiнiстр узяв у нього папiрця й почав читати сам.

Князь, видно, був страшенно захоплений i виявляв свое задоволення, щоразу вигукуючи:

– Прекрасно! Добре сказано! Чудово! Знамените!

Як тiльки мiнiстр закiнчив, князь пiдiйшов до малого Цинобера, високо пiдняв його, притиснув до своiх грудей, якраз там, де в нього (в князя) сяяла велика зiрка Зелено-плямистого Тигра, i, схлипуючи й затинаючись, бо сльози аж лилися йому з очей, промовив:

– Нi, яка людина! Який талант! Яка стараннiсть, яка любов! Яке самозречення! – Потiм додав, опанувавши себе: – Цинобере! Я призначаю вас своiм мiнiстром! Будьте вiрний i вiдданий вiтчизнi. Будьте чесним слугою Барсануфа, який любитиме вас i шануватиме. – Тодi незадоволено звернувся до мiнiстра: – Я бачу, любий бароне фон Мондшайне, що вiд деякого часу ви стали занепадати на силi. Вiдпочинок у маетку буде корисний вашому здоров'ю. Прощавайте!

Мiнiстр фон Мондшайн пiшов, буркнувши крiзь зуби щось невиразне й люто позирнувши на Цинобера, який за своiм звичаем сперся ззаду на паличку i, ставши навшпиньки, гордо й нахабно поглядав навкруги.

– Я повинен, – сказав князь, – я повинен, мiй любий Цинобере, вiдзначити вас вiдповiдно до ваших високих заслуг. Отож приймiть iз моiх рук орден Зелено-плямистого Тигра!

І князь хотiв негайно ж повiсити йому орденську стрiчку, яку звелiв камердинеровi принести, та вона нiяк не лягала на Циноберовi горби – то непристойно спадала донизу, то так само непристойно повзла догори.

Князь у таких справах, як i в усiх iнших, що торкалися добробуту держави, був дуже принциповий. Орден Зеленоплямистого Тигра мав висiти мiж стегновою кiсткою i куприком на три шiстнадцятих дюйма вiд цього останнього. Але повiсити його саме там нiяк не вдавалося. Марно старалися камердинер, три пажi, сам князь – клята стрiчка сповзала то туди, то сюди. Нарештi Цинобер почав невдоволено квакати:

– Чого ви зняли таку веремiю круг мене? Киньте цю дурну цяцьку, нехай висить як хоче. Я ж тепер мiнiстр, мiнiстром i залишусь.

– Нащо ж, – розгнiвано вигукнув князь, – нащо ж тодi в мене iснуе орденська рада, коли з приводу стрiчок iснують такi безглуздi правила, що цiлком суперечать моiй волi? Потерпiть, мiй любий Цинобере, скоро все змiниться!

З наказу князя зiбралась орденська рада, до якоi додали ще двох фiлософiв та одного природознавця, що недавно вернувся з Пiвнiчного полюса. Рада мала обмiркувати, як найкраще приладнати стрiчку Зелено-плямистого Тигра мiнiстровi Циноберу. Щоб на таке важливе питання радi вистачило сили, усiм ii членам наказано вiсiм днiв перед засiданням нiчого не думати. А щоб той наказ виконати i водночас не занехаяти державноi служби, iм належало робити рахунки. Вулицi перед палацом, де мало вiдбутися засiдання орденськоi ради, фiлософiв та природознавця, були встеленi товстим шаром соломи, щоб не гуркотiли пiдводи й не заважали мудрим мужам. Заборонили також поблизу палацу бити в барабани, грати на музичних iнструментах, ба навiть голосно розмовляти. В самому палацi всi ходили на товстих повстяних пiдошвах i порозумiвалися на мигах.

Цiлiсiньких сiм днiв з раннього ранку до пiзнього вечора тривало засiдання, але кiнця йому ще й не видно було.

Князевi урвався терпець, вiн раз по раз слав до них накази, що повиннi ж вони, хай йому сто чортiв, дiйти нарештi якогось висновку. Та нiчого не помагало.

Природознавець, як лише мiг, дослiджував Циноберову природу, змiряв ширину й висоту горба на спинi i дав орденськiй радi найдокладнiшi обрахунки. Вiн, власне, й запропонував нарештi покликати на засiдання ще й театрального кравця.

Хоч яка дивна була ця пропозицiя, але в тому страху й скрутi, в якому всi вони перебували, ii прийняли одноголосно.

Театральний кравець, добродiй Кес, був дуже спритний i хитрий чоловiк. Як тiльки члени ради розповiли йому про свою безвихiдь, вiн переглянув обрахунки природознавця i вмить придумав, як найкраще почепити орденську стрiчку. А саме: на груди й на спину пришити певну кiлькiсть гудзикiв i застiбати на них стрiчку.

Усе владналося якнайкраще.

Князь був захоплений i схвалив постанову орденськоi ради: запровадити кiлька ступенiв ордена Зелено-плямистого Тигра, залежно вiд кiлькостi гудзикiв, з якими будуть його давати. Наприклад, орден Зелено-плямистого Тигра з двома гудзиками, з трьома гудзиками i т. д. Мiнiстр Цинобер отримав особливу нагороду, якоi нiхто iнший не смiв домагатися: орден з двадцятьма дiамантовими гудзиками, бо саме двадцять гудзикiв i треба було до його чудернацькоi фiгури.

Кравець Кес отримав орден Зелено-плямистого Тигра з двома золотими гудзиками, але, незважаючи на його мудру вигадку, князь мав його за поганого кравця i не хотiв у нього одягатися. А все ж призначив дiйсним таемним князiвським гроскостюмером.



Доктор Альпанус замислено дивився з вiкна своеi вiлли в парк. Цiлiсiньку нiч вiн тiльки те й робив, що складав Бальтазарiв гороскоп, а заразом довiдався дещо й про малого Цинобера. Та найважливiшим здавалося йому те, що трапилося з малюком у саду, коли його застукали там Пульхер з Адрiаном. Проспер Альпанус хотiв саме погукати своiх однорогiв, щоб вони запрягались у мушлю, бо вiн хотiв поiхати в Гох-Якобсгайм, коли це раптом заторохтiла якась карета i зупинилась перед гратчастою брамою парку. Служник доповiв, що з ним бажае поговорити панна фон Рожа-Гожа.

– Ласкаво прошу, – сказав Проспер Альпанус, i дама ввiйшла до кiмнати.

Вона була в довгiй чорнiй сукнi, обличчя ii, мов у тих матрон, ховав серпанок. Проспер Альпанус, охоплений дивним передчуттям, узяв свiй цiпок i спрямував блискучий промiнь головки на даму. І враз навколо неi немовби замиготiла блискавка, i панна в ii сяйвi постала в легкiм, бiлiм убраннi, з мерехтливими, прозорими крильми за спиною, з бiлими й червоними трояндами в косах.

– Еге! – прошепотiв Проспер i сховав цiпок пiд шлейфом.

Тiеi ж митi дама знову постала перед ним у тому самому вбраннi, що й прийшла.

Проспер Альпанус чемно запросив ii сiдати. Панна фон Рожа-Гожа сказала, що вже давно мала намiр вiдвiдати пана доктора в його домi за мiстом, щоб познайомитися з тим, хто у всiх навколо здобув славу як дуже талановитий, доброчинний мудрець. Напевне, вiн не вiдмовить iй i погодиться взяти пiд свiй лiкарський нагляд розташований недалеко притулок для шляхетних дiвчат, де старi дами частенько хворiють i не мають жодноi допомоги. Проспер Альпанус чемно вiдповiв, що хоч i давно вже залишив практику, але, як виняток, згоден вiдвiдувати притулок, якщо буде потреба, а потiм запитав, чи сама вона, панна фон Рожа-Гожа не скаржиться часом на яку-небудь хворобу. Панна запевнила, що нi, тiльки часом ii крутить у суглобах, як вона змерзне вранцi надворi, але тепер почувае себе цiлком здоровою. І вона почала якусь байдужу розмову. Проспер запитав, чи не вип'е вона чашку кави, бо до обiду далеко. Рожа-Гожа вiдповiла, що патронеси нiколи вiд кави не вiдмовляються. Принесли каву, та хоч скiльки Проспер ii наливав, чашки залишалися порожнi. Байдуже, що кава аж через вiнця лилася з кавника.

– Е, – усмiхнувся Проспер Альпанус, – якась злюща кава! Будьте ласкавi, моя люба панно, може вам пощастить налити?

– Залюбки, – вiдповiла панна i взяла кавник.

Та хоч кави з кавника не вилилось нi краплi, чашки ставали все повнiшi й повнiшi, i кава полилась через вiнця на стiл, патронесi на сукню. Вона швиденько вiдставила кавник, i кава зникла без слiду. Обое, Проспер Альпанус i патронеса, мовчки i якось дивно з хвилину дивились одне на одного.

– Ви, здаеться, – почала панна, – ви, здаеться, пане докторе, читали якусь цiкаву книжку, коли я увiйшла?

– Таки й справдi, – вiдповiв доктор, – у цiй книжцi пишеться про найдивовижнiшi речi.

Вiн хотiв розгорнути маленьку книжку в позолоченiй оправi, що лежала перед ним на столi, але марно – вона, ляснувши, щоразу згорталася знову.

– Отакоi, – сказав Проспор Альпанус. – А чи не спробуете часом ви, моя шановна панно, дати раду з цiею свавiльною книжкою?

І вiн подав iй книжку. Але щойно панна торкнулась до неi, як книжка сама розгорнулася, аркушi розсипались, побiльшали й зашурхотiли по всiй кiмнатi.

Панна злякано вiдсахнулася. Тодi доктор мiцно згорнув книжку, i всi аркушi зникли.

– Однак, – мовив Проспер Альпанус, лагiдно усмiхаючись, i пiдвiвся з мiсця, – однак, моя шановна, ласкава панно, навiщо нам гайнувати час на такi жалюгiднi штуки? Адже ж те, що ми зараз робимо, – звичайнiсiнькi розваги за столом, краще перейдемо до поважнiших речей.

– Менi вже треба йти! – крикнула панна i встала.

– Е, нi, – сказав Проспер Альпанус, – ви не пiдете без мого дозволу, бо мушу вам сказати, шановна добродiйко, що ви тепер цiлком у моiй владi.

– У вашiй владi, – гнiвно вигукнула панна. – У вашiй владi, пане докторе? Безглузда похвальба!

І вона розгорнула свое шовкове вбрання та й знялася пiд стелю, як чудовий чорний метелик. А доктор Альпанус тiеi ж митi задзижчав i забринiв слiдом за нею, як великий жук-рогач. Цiлком знеможений метелик спустився на пiдлогу й перекинувся маленькою мишкою. Але жук-рогач стрибнув за нею сiрим котом. Мишка знялася знов, як блискучий колiбрi, тодi навколо дому загудiли якiсь дивнi голоси i рiзнi чудернацькi комахи з'явились i задзижчали в повiтрi, а разом з ними дивне лiсове птаство, наче золота мережа завiсила вiкна. Цим разом фея Рожа-Гожа-Зеленава з'явилась у всiй своiй пишнотi та величi, в осяйному бiлому вбраннi, пiдперезана блискучим дiамантовим поясом, з бiлими й червоними трояндами в чорних косах i стала посеред кiмнати. А перед нею маг у золотом гаптованiй мантii, з блискучою короною на головi, тримаючи в руцi цiпок iз вогненно-променистою головкою. Рожа-Гожа-Зеленава ступила до мага, але раптом з ii кiс упав золотий гребiнець i розбився, наче скляний, на мармуровiй пiдлозi.

– Горе менi! Горе менi! – скрикнула фея.

І раптом вони знову опинилися за столом, патронеса фон Рожа-Гожа у довгiй чорнiй сукнi, а навпроти ней доктор Проспер Альпанус.

– Я гадаю, – спокiйно мовив Проспер Альпанус, наливаючи в китайськi чашки без усяких перешкод чудесну гарячу каву мокко, – я гадаю, вельмишановна панно, що ми вже тепер досить знаемо одне одного. Менi дуже шкода, що ваш прекрасний гребiнець розбився на моiй твердiй пiдлозi.

– Я сама винна, – сказала панна, попиваючи з задоволенням каву, – що не догледiла. На цiй пiдлозi треба бути обережною, щоб чого не кинути, бо, якщо я не помиляюся, це камiння вкрите чудодiйними iероглiфами, якi iншим можуть видатися тiльки мармуровими жилками.

– То все тiльки використанi талiсмани, шановна, тiльки використанi талiсмани, i бiльше нiчого.

– Але ж, дорогий докторе, – запитала панна, – як могло статися, що ми з вами досi не були знайомi, що й досi нашi дороги нiде не перетнулися?

– Рiзне виховання, шановна панно, – вiдповiв Проспер Альпанус, – рiзне виховання, на жаль, цьому виною. Тим часом як ви, щедро обдарована талантами дiвчина, могли в Джiннiстанi цiлком покластися на свою багату натуру, на свiй щасливий генiй, я, бiдолашний студент, замкнутий у пiрамiдах, слухав лекцii у професора Зороастра,[41 - Зороастр (iнакше Заратустра) – напiвмiфiчний iранський пророк i творець новоi релiгii зороастризму, вважаеться автором (укладачем) священноi книги «Авести».] такого собi старого шкарбуна, який, проте, страшенно багато знав. За панування достойного князя Деметрiя я оселився в цiй маленькiй, чудовiй краiнi.

– Як, – здивувалася панна, – i вас не вигнали, коли князь Пафнутiй запроваджував освiту?

– Авжеж, нi, – вiдповiв Проспер, – менi, навпаки, пощастило цiлком заховати свое власне Я, бо що стосуеться освiтнiх справ, то я намагався виявити особливi знання в рiзних рукописах, якi я тодi поширював. Я там доводив, що без волi князя не може бути нi грому, нi блискавки, що ми гарну годину чи добрий урожай маемо завдячувати тiльки зусиллям князя та його дворян, бо вони десь там, у залах, дуже мудро радять раду, тим часом як простий люд у полi лише оре й сiе. Князь Пафнутiй призначив мене тодi таемним верховним президентом освiти – я ту посаду скинув разом iз своею машкарою, як важкий тягар, коли минула буря. Потай я робив добро, скiльки мiг. Себто те, що ми з вами, шановна панно, вважаемо за добро. Чи вiдомо вам, добродiйко, що це Я вас попередив про навалу освiтньоi полiцii, що менi ви завдячуете тi приемнi штуки, якi ви щойно показували? О боже мiй! Дорога панно, погляньте-но тiльки в це вiкно! Невже ж ви не впiзнаете того парку, де так часто й так весело гуляли i розмовляли з приязними духами, що мешкали в кущах, квiтах, струмках? Цей парк я врятував своiм знанням. Вiн лишився такий самий, як i за часiв Деметрiя. Князь Барсануф, дякувати богу, не так переймаеться чародiйством, вiн ласкавий володар i дав кожному волю – хай кожен чаруе скiльки хоче, аби тiльки непомiтно, та щоб податки добре платили. Отож я й живу тут, як i ви, люба панно, в своiм притулку, щасливо i безтурботно!

– Докторе! – вигукнула панна, i сльози покотилися iй з очей. – Докторе, що ви кажете, яка новина! Так, я впiзнаю цей гай, де я зазнала блаженноi втiхи! Докторе, ви найшляхетнiша людина, яка я вдячна вам! Чого ж ви так жорстоко переслiдуете мого вихованця?

– Ви, люба панно, – вiдповiв на це доктор, – ви пiддалися своiй природженiй добротi i гайнуете свiй хист на нiкчему. Цинобер е й буде, незважаючи на вашу ласкаву допомогу, малим потворним негiдником, який тепер, коли розбився ваш золотий гребiнець, вiдданий цiлком у моi руки.

– Змилуйтесь над ним, докторе, – попросила панна.

– А подивiться-но, будь ласка, сюди, – сказав Проспер, показуючи iй Бальтазарiв гороскоп, який вiн склав.

Панна глянула i жалiбно вигукнула:

– Ну, коли така справа, то я мушу поступитися перед вищою силою. Бiдний Цинобер!

– Признайтесь, шановна панно, – сказав усмiхаючись доктор, – признайтесь, що жiнки часом дуже легко пiддаються дивацтвам: безоглядно задовольняючи якусь примху, що зародилася в одну мить, вони не зважають на страждання, яких завдають iншим. Цинобер мусить прийняти кару, але вiн ще дiстане i незаслужену шану. Цим я вiддаю належне вашiй силi, вашiй добротi, вашiй чеснотi, дорога, найласкавiша панно.

– Ви чудова, прекрасна людина! – вигукнула панна. – Будьте моiм приятелем!

– Назавжди, – вiдповiв доктор. – Моя приязнь, моя щира прихильнiсть до вас, люба фее, залишиться назавжди. Смiливо звертайтеся до мене в скрутi i… пийте в мене каву, коли тiльки вам заманеться.

– Бувайте здоровi, найшановнiший магу, нiколи не забуду вашоi ласки, вашоi кави! – промовила панна i, зворушена до глибини душi, встала, щоб попрощатися.

Коли Проспер Альпанус проводжав ii аж до гратчастоi брами, кругом звучали найчудовiшi, прекраснi лiсовi голоси.

Перед брамою, замiсть феiноi карети, стояла запряжена однорогами докторова кришталева мушля, позад якоi золотий жук розгорнув своi блискучi крила. На козлах сидiв золотий фазан i, тримаючи в дзьобi золотi вiжки, поглядав розумними очима на панну.

І коли карета рушила через запашний гай, сповнюючи його невимовно мелодiйними звуками, патронеса вiдчула себе так, нiби вона перелинула в щасливi часи свого давнього чарiвного життя фей.




Роздiл сьомий



Як професор Моiй Терпiн у князiвськiй винарнi дослiджував природу.


«Mycetes Beelzebub».


Розпач студента Бальтазара.


Добрий вплив гарно устаткованоi вiлли на родинне щастя.


Як Проспер Альпанус подарував Бальтазаровi черепахову табакерку, а потiм виiхав

Бальтазар, що ховався в селi Гох-Якобсгайм, отримав вiд референдарiя Пульхера такого листа:

«Справи нашi, любий друже Бальтазаре, йдуть щораз гiрше. Наш ворог, огидний Цинобер, тепер уже мiнiстр закордонних справ i отримав орден Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма гудзиками. Вiн попав у князевi улюбленцi i робить усе, що тiльки йому заманеться. Професор Мош Терпiн так напиндючився, що мало не лусне з дурноi пихи. Через свого майбутнього зятя вiн отримав посаду генерал-директора всiх природничих справ у державi, що дае йому багато грошей та iнших прибуткiв. Як генерал-директор природничих справ, вiн цензуруе та ревiзуе сонячнi й мiсячнi затемнення, а також передбачення погоди в дозволених у державi календарях, а особливо дослiджуе природу в резиденцii та ii околицях. Маючи таку посаду, вiн отримуе з князiвських лiсiв найрiдкiснiших птахiв, найкращих звiрiв, i, щоб дослiдити iхню природу, велить засмажити iх, i з'iдае. Вiн також пише тепер, чи принаймнi запевняе, що пише, трактат про те, чому вино мае iнший смак, нiж вода, та iнакше впливае, i хоче присвятити цей трактат своему зятевi. Цинобер також поклопотався, щоб Мош Терпiн мiг увесь час студiювати цю тему в князiвськiй винарнi. Вiн простудiював уже таким чином пiв-оксгофта[42 - Оксгофт – старовинна мiра рiдини, приблизно 200–235 лiтрiв або 12 вiдер.] старого рейнського i кiлькадесят пляшок шампанського, а тепер узявся саме до бочки алiканте. Наглядач винарнi руки ламае. Отак живеться професоровi. А вiн, як тобi вiдомо, найбiльший ласун у свiтi i мав би справдi райське життя, якби не мусив виiжджати раптово на село, коли виб'е градом поля, i з'ясовувати князiвським орендарям, чому йде град, щоб тi бiсовi дiти хоч трохи вхопили науки i в майбутньому стереглись такого лиха й не смiли щоразу з цiеi причини вимагати пiльг за оренду, бо самi виннi.

Мiнiстр нiяк не може забути прочухана, що дiстав вiд тебе. Вiн заприсягся помститись. І тобi нiяк не можна з'являтися тепер у Керепесi. Та й менi також добре перепадае за те, що я пiдгледiв, як дивно зачiсувала його крилата дама. Поки Цинобер буде князевим улюбленцем, менi, мабуть, годi й думати про якусь пристойну посаду. Моя лиха доля завжди зводить мене з цим виродком там, де я й гадки не мав його зустрiти. А кожна зустрiч став для мене фатальною. Недавно мiнiстр у повному парадi, зi шпагою, зiркою та орденською стрiчкою був у зоологiчному кабiнетi i, за своею звичкою, спираючись на паличку, стояв i гойдався навшпиньки перед скляною шафою, де сидiли дуже рiдкiснi американськi мавпи. Чужинцi, якi оглядали кабiнет, пiдiйшли до шафи, i один iз них, побачивши потворного курдупеля, вигукнув: «Ой, яка гарна мавпочка, яка мила тваринка, окраса всього кабiнету. Ой, як же ця мавпочка зветься? З якого вона краю?» Тодi доглядач, торкнувши Цинобера за плече, цiлком поважно сказав: «Еге ж, це дуже гарний екземпляр, чудова бразильська мавпа, так звана mycetes Beelzebub, simia Beelzebub Linnei, niger, barbatus, podiis caudaque apice brunneis,[43 - Ревун Вельзевул. Лiннеева мавпа Вельзевул, чорна, бородата, на ступнях i коло хвоста темно-червона (лат.).] тобто ревун. «Добродiю, – визвiрився курдупель на доглядача, – ви що, схибнулися чи, може, зовсiм збожеволiли? Який я вам Beelzebub caudaque, який ревун! Я Цинобер, мiнiстр Цинобер, кавалер ордена Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма гудзиками!» Я стояв недалеко i зареготав – не мiг утриматись, навiть якби мене хто вбив за те на мiсцi. «А, i ви також тут, пане референдарiю», – прорипiв вiн до мене, i його вiдьмацькi очi спалахнули червоним блиском.

Бозна, як так сталося, але чужинцi й далi вважали Цинобера за найкращу i найрiдкiснiшу мавпу, яку будь-коли бачили, i хотiли погодувати його волоськими горiхами, що iх дiставали з кишень. Цинобер з лютi мало не луснув, дух йому захопило, нiжки вiдмовились служити. Вiн покликав камердинера, i тому довелося на руках вiднести його в карету.

Я навiть сам собi не можу пояснити, чому ця пригода викликала в мене проблиск надii. Це перша неприемнiсть, що спiткала вiдьмака.

Стало напевне вiдомо, що недавно Цинобер вернувся вранцi з садка дуже розгублений. Крилата жiнка, мабуть, не прийшла, бо зникли його прекраснi кучерi. Чуб у нього кудлами спадав на плечi, аж князь Барсануф сказав: «Не занедбуйте так туалету, шановний мiнiстре, я пришлю вам свого перукаря», – на що Цинобер нiбито дуже ввiчливо вiдповiв: коли, мовляв, той прийде, вiн звелить викинути його у вiкно. «Велика душа! До вас i не пiдступишся», – сказав князь i гiрко заплакав.

Прощай, любий Бальтазаре! Не втрачай надii i ховайся добре, щоб тебе не впiймали!»

В розпачi вiд того, що вiн вичитав у листi, Бальтазар кинувся в лiс, у саму гущавину й почав голосно нарiкати.

– Хiба можна жити, – казав вiн, – хiба можна жити, коли всяка надiя пропала, коли всi зорi зайшли i мене, бiдолашного, огортае темна-темнiсiнька нiч? Нещаслива моя доле! Мене перемагае темна сила, що згубно вдерлась у мое життя! Чи не дурний я був, шукаючи рятунку в Проспера Альпануса, в того Проспера Альпануса, який мене самого звабив пекельними штуками i прогнав з Керепеса, бо прочуханку, якоi я дав дзеркальному вiдбитковi, вiн спрямував на спину живого Цинобера. Ох, Кандiдо! Коли б я мiг забути тебе, ангеле! Та ба – ще могутнiше, ще дужче, нiж будь-коли, горить у менi вогонь кохання! Всюди ввижаеться менi чарiвна постать коханоi, що з солодким усмiхом тужно простягае до мене руки. Я ж бо знаю, ти кохаеш мене, мила, люба Кандiдо, i через те я й повний такоi безнадiйноi, смертельноi туги, що не можу тебе врятувати вiд жахливих чарiв, в якi тебе спiймано. Зрадливий Проспере, чим я перед тобою завинив, що ти так жорстоко мене пiдманув?

Уже зовсiм смеркло, всi лiсовi барви зблякли в сiрiй iмлi. Аж раптом щось дивно блиснуло, немовби серед дерев та кущiв зiйшла вечiрня зоря, i тисячi комашок, задзижчавши й зашелестiвши, знялись угору на своiх крильцях. Свiтлянi золотi жуки шугали туди й сюди, а мiж ними пурхали рiзнобарвнi метелики, розсiваючи навколо пахучий квiтковий пилок. Шелест i гудiння переходили в нiжну, солодку музику, що втiхою лягала на Бальтазарову роз'ятрену душу. Над ним усе яснiше жеврiло променисте свiтло. Вiн здивовано глянув угору й побачив Проспера Альпануса, що летiв до нього на якiйсь чуднiй комасi, трохи схожiй на польового коника, розмальованого в найяскравiшi барви.

Проспер Альпанус спустився до юнака й сiв бiля нього. Тим часом коник полетiв у кущi й приеднався до спiву, що бринiв по всьому лiсi.

Доктор торкнувся до юнакового чола чудовою блискучою квiткою, яку держав у руцi, i тiеi ж митi серце Бальтазарове загорiлося новою бадьорiстю.

– Ти, Бальтазаре, – сказав Проспер Альпанус лагiдним голосом, – дуже несправедливий до мене. Так страшно, зрадливо лаеш мене тепер, коли менi пощастило переважити чари, якi руйнували твое життя, коли я, аби тiльки швидше тебе знайти, розрадити тебе, сiдаю на свого улюбленого стрибунця й лечу сюди з усiм, що може дати тобi користь. Але немае нiчого гiршого за муки кохання, нiщо не може зрiвнятися з нетерпiнням душi, яка впала в розпач з кохання й туги. Тому я тобi прощаю, бо таке було й зi мною, коли я приблизно двi тисячi рокiв тому закохався був в одну iндiйську принцесу, на iм'я Бальзамiна, i в розпачi вирвав бороду своему найкращому приятелевi, чарiвниковi Лотосу, через що, як ти бачиш, i сам не ношу бороди, щоб i зi мною не сталося такого. Але докладно розповiдати про це, та ще й у такому мiсцi, було б дуже недоречно, бо кожний закоханий хоче почути лише про свое кохання, тiльки воно, мовляв, уваги варте, як i кожний поет хотiв би слухати тiльки своi вiршi. Отож до справи! Знай же, що Цинобер – це жалюгiдний калiка, син однiеi бiдноi селянки, i що зветься вiн, власне, малюк Цахес. Тiльки з пихи узяв вiн пишне iм'я Цинобер. Патронеса фон Рожа-Гожа, чи, власне, славетна фея Рожабельверде, бо це саме вона й е, знайшла малу потвору на дорозi. Фея так думала: коли природа, немов мачуха, скривдила його, то вона нагородить малого дивним таемничим даром, завдяки якому все, що хтось доброго подумае, скаже чи зробить у його присутностi, йтиме на його рахунок, ба навiть сам вiн у товариствi освiчених, розумних, дотепних людей буде шанований як освiчений, розумний, дотепний, i взагалi його матимуть за найкращого з тих, серед кого вiн перебуватиме.

Цi дивнi чари схованi в трьох вогненно-блискучих волосках, що тягнуться через малюкове тiм'я. Кожний дотик до тих волоскiв, як i взагалi до голови, для нього болючий, ба навiть згубний. Тому фея i зробила його чуб, з природи рiдкий i кострубатий, густим i кучерявим, щоб вiн захищав малюковi голову, ховав червону смугу i змiцнював чари. Кожного дев'ятого дня фея сама зачiсувала малюковi кучерi магiчним золотим гребiнцем, i та зачiска зводила нанiвець усi спроби знищити чари. Але гребiнець той був знищений мiцним талiсманом, якого я зумiв пiдсунути добрiй феi, коли вона вiдвiдала мене.

Тепер вся рiч у тому, щоб вирвати тi вогнисто-червонi волоски, i Цинобер знов перетвориться на нiщо! Тобi, мiй милий Бальтазаре, призначено знищити тi чари. Ти смiливий, дужий, спритний. Ти зробиш це так, як треба. Вiзьми це маленьке вiдшлiфоване скельце, пiдiйди близько до малого Цинобера, де б ти його не зустрiв, пильно подивись через це скельце на його голову i виразно побачиш, як три червоних волоски окремо вiд решти тягнуться через його голову. Мiцно схопи iх, не зважай на пронизливий котячий вереск, який вiн зчинить, вирви заразом усi три i там же, на мiсцi, спали. Треба всi волоски вирвати заразом i негайно iх спалити, а то вони можуть наробити ще всiлякого лиха. Отож зверни особливу увагу на те, щоб спритно й мiцно схопитися за волоски, i нападай на малюка тодi, як десь поблизу горiтиме вогонь або свiчка.

– О Проспере Альпанусе, – вигукнув Бальтазар, – хiба ж я вартий такоi доброти, такоi великодушностi пiсля свого недовiр'я до вас! Тепер я глибоко в серцi вiдчуваю, що моiм стражданням надходить край, що менi вiдкриваються золотi брами райського щастя.

– Я люблю, – повiв далi Проспер Альпанус, – люблю юнакiв, якi так, як ти оце, Бальтазаре, в чистому серцi своему носять тугу й кохання i в грудях у яких ще звучать акорди, що лунали в далекiй краiнi, повнiй божественних див, – у моiй вiтчизнi. Щасливцi, обдарованi цiею внутрiшньою музикою, – единi, кого можна назвати поетами, хоча багатьох з них i лають за те, що вони беруть у руки перший-лiпший контрабас, починають будь-як грати i деренчання бiдолашних струн пiд своiми кулаками вважають за чудову музику, яка бринить iз глибини iхньоi душi. Я знаю, мiй любий Бальтазаре, тобi часом здаеться, нiби ти розумiеш дзюркiт струмочкiв, шум дерев, навiть здаеться, нiби полум'яна вечiрня зоря промовляе до тебе словами! Атож, Бальтазаре, в такi хвилини ти справдi розумiеш дивовижнi голоси природи, бо в твоiй власнiй душi здiймаеться божественний звук, який зроджуе чудова гармонiя найпотаемнiших глибин природи. Ти граеш на фортепiано, о поете, тож знаеш, що на кожний звук вiдгукуються спорiдненi йому звуки. Цей закон природи е щось бiльше, нiж просто порiвняння. Так, о поете, ти набагато кращий, нiж про тебе думають тi, кому ти читав своi спроби, в яких намагався пером i чорнилом перекласти на напiр внутрiшню музику. Тi спроби ще не таке велике досягнення. Але в iсторичному стилi ти досяг чималого успiху, коли з прагматичною широтою й докладнiстю описав iсторiю кохання солов'я до пурпуровоi рожi, свiдком якоi я був. Це дуже майстерний твiр.

Проспор Альпанус замовк, а здивований Бальтазар дивився на нього, широко розплющивши очi, i не знав, що сказати, бо вiрша, якого вiн вважав за найфантастичнiшого з усiх своiх писань, Проспер зарахував до iсторичних спроб.

– Ти, мабуть, – повiв далi Проспер Альпанус, i на його обличчi з'явилася лагiдна усмiшка, – ти, мабуть, дивуешся з моiх слiв, можливо, багато чого в менi здаеться тобi дивним. Але не забувай: на думку всiх розважних людей я – особа, що мае право виступати лише в казках, а ти знаеш, любий Бальтазаре, що такi особи можуть чинити рiзнi дивацтва й молоти рiзну нiсенiтницю, яка iм тiльки спаде на думку, а особливо тодi, коли за всiм тим е щось таке, чого не можна заперечити. А тепер далi! Коли фея Рожабельверде так завзято допомагае потворному Циноберовi, то ти, мiй Бальтазаре, цiлком пiд моiм захистом. Тож послухай, що я для тебе надумав зробити.

Чарiвник Лотос учора навiдався до мене й принiс менi тисячу привiтiв, але й стiльки ж докорiв вiд принцеси Бальзамiни, яка прокинулася зi сну i в чарiвних звуках Чарта-Бгади, величноi поеми, що була нашим першим коханням, тужно простягае до мене руки. І мiй давнiй приятель мiнiстр Юхi також привiтно кивае менi з Полярноi зiрки. Я повинен iхати в далеку-далеку Індiю! Свiй сiльський маеток я покидаю, але не хочу там бачити iншого господаря, крiм тебе. Завтра я йду в Керепес i накажу виготовити формальний дарчий запис, де назвуся твоiм дядьком. Коли Циноберовi чари будуть знищенi, ти з'явишся до професора Моша Терпiна як власник чудового маетку, чималого статку, посватаеш прекрасну Кандiду, i вiн з великою радiстю дасть згоду на ваш шлюб. Але це ще не все! Коли ти переiдеш з Кандiдою до мого маетку, то щасливе подружне життя буде тобi забезпечене. За прекрасними деревами в саду росте все, що потрiбне в господарствi. Крiм найчудовiших фруктiв, ти побачиш там найкращу капусту i взагалi добiрну смачну городину, якоi не знайдеш нiде навколо. Твоя дружина матиме найперший салат, найпершу спаржу. Кухня влаштована так, що з горщикiв нiколи нiчого не збiгае i жодна страва не пригорае, хоч би ти навiть i на цiлу годину спiзнився до столу. Килими, покриття на стiльцях та канапах мають таку властивiсть, що навiть i найнезграбнiшi служники не зможуть iх заплямити, а так само не зможуть розбити нi порцеляни, нi скла, хоч як би намагалися, хоч би навiть кидали об найтвердiшу пiдлогу. Нарештi, кожного разу, коли твоя дружина заходиться прати бiлизну, на великiй галявинi за домом буде найкраща година, хоча б навколо i йшов дощ, гримiло й блискало. Одне слово, Бальтазаре, там зроблено все, щоб ти мiг бiля своеi любоi Кандiди спокiйно i безтурботно втiшатися домашнiм щастям. Але тепер менi час додому, щоб у товариствi свого приятеля Лотоса приготуватися до скорого вiд'iзду. Прощай, Бальтазаре!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ernst-gofman/maluk-cahes-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Переклав з нiмецькоi Сидiр САКИДОН




2


Вiгiлiя (лат. vigilia) – нiчна сторожа у стародавньому Римi. Тут «нiчне безсоння». Гофман так виокремлюе роздiли повiстi.




3


Лiнковi купальнi – парк з розвагами на березi Ельби в Дрезденi.




4


У народiв пiвнiчноi Європи за звичаем на свято трьох королiв (5 сiчня) пекли пирiжки. В один з них запiкали квасолину, найчастiше з порцеляни. Того, кому потрапляв такий пирiжок, вшановували як «бобового короля», вiн вважався щасливчиком. Вiдомо багато картин на цю тему, зокрема фламандського художника Йорданса.




5


Лемiнги – один з видiв польових гризунiв.




6


«Дiва Дунаю» – опера нiмецького композитора Фердiнанда Кацера (1751–1831).




7


Граун Карл-Генрiх (1701–1759) – нiмецький композитор, був капельмейстером при саксонському дворi.




8


Пробачте на словi (лат.)




9


Некромант – у середньовiччi вважалося, що люди, яких так називали, можуть заклинати духiв померлих.




10


Цiцерон, «Про обов’язки» (лат.)

Цiцерон Марк Туллiй (106 – 43 pp. до н. е.) – уславлений давньоримський оратор, письменник i державний дiяч. Його iм'я стало прозивним, ним характеризують блискучого промовця.




11


Рембрандт Гарменс ван Рейн (1606–1669) – великий голландський художник, майстер свiтлотiнi.




12


Брейгель Пiтер Молодший (1564–1637) – голландський художник, продовжував малювати картини в дусi свого великого батька Пiтера Брейгеля Старшого. Полюбляв зображувати пекельнi сцени, за що отримав прiзвисько Пекельний.




13


Бхагаватгiта – давньоiндiйська релiгiйно-фiлософська поема, складова частина епоса Махабхарата, для iндiйцiв скарбниця вищоi мудростi.




14


Друже! (лат.)




15


Брат у перших (франц.)




16


Хай згине (лат.)




17


…евое – захоплений вигук, яким вакханки-жрицi грецького бога вина i рослинностi Вакха вiтали його.




18


Тож будемо веселi (лат.). Початок давньоi студентськоi пiснi




19


Винагороду (франц.).




20


Божевiльний (лат.).




21


Геть сатану! (лат.)




22


«Щасливець», «Празькi сестри» – комiчнi опери нiмецького композитора Венцеля Мюллера (1767–1835).




23


За пiдписом i печаткою князя (лат.).




24


Габалiс – «Граф Габалiс, або Розмова про таемничi науки» (1670), твiр, написаний абатом Вiлларом де Монфоконом i присвячений вiдносинам мiж людьми i стихiйними духами.




25


Сведенборг Еммануил (1688–1772) – шведський вчений-природознавець i фiлософ-мiстик. Його вчення було дуже популярним, а самого фiлософа вважали магом, що вмiе заклинати духiв.




26


Pro temore – нинi (лат.).




27


Переклав з нiмецькоi Сидiр САКИДОН




28


Рюкснер Георг (перша половина XVI ст.) – нiмецький iсторик, автор «Книги турнiрiв», де дано опис гербiв вiдомих дворянських родiв.




29


Джiннiстан – у казках народiв Сходу чарiвна краiна духiв-джинiв.




30


Гра слiв: нiмецькою мовою слово «фiлiстер» означае самовдоволену, обмежену людину i водночас це назва фiлiстимлян, народу, що наприкiнцi другого i в першiй половинi першого тисячолiття до н. е. заселяв пiвденну частину схiдного узбережжя Середземного моря, за бiблiйними переказами, Самсон, давньоеврейський мiфiчний герой, вибив фiлiстимлян кiнською щелепою, коли вони хотiли полонити його.




31


Дякую (лат.).




32


Мiй дорогий (франц.).




33


Фуке Фрiдрiх де ля Мот (1777–1843) – вiдомий нiмецький письменник-романтик.




34


Кранах Лукас Старший (1472–1553) – один з найбiльших нiмецьких живописцiв i графiкiв.




35


Картезiанський чортик – скляна фiгурка, порожня всерединi, яка плавае сторч у водi. Іграшка, зроблена за принципом «Ваньки-встаньки».




36


Референдарiй – в давньому нiмецькому судi помiчник суддi.




37


Вiоттi Джованш Баттiста (1755–1824) – iталiйський скрипаль i композитор.




38


Калiостро Алесандро (вiн же Джузеппе Бальзамо) – широко вiдомий у Європi XVIII ст. авантюрист, алхiмiк, маг. Спритно обдурював монархiв i аристократiв. Побував у Петербурзi при дворi Катерини II. Герой художнiх творiв.




39


Вiглеб Йоганн Християн – нiмецький хiмiк, написав пiдручник «Уроки природноi маш».




40


Горбатий (франц.).




41


Зороастр (iнакше Заратустра) – напiвмiфiчний iранський пророк i творець новоi релiгii зороастризму, вважаеться автором (укладачем) священноi книги «Авести».




42


Оксгофт – старовинна мiра рiдини, приблизно 200–235 лiтрiв або 12 вiдер.




43


Ревун Вельзевул. Лiннеева мавпа Вельзевул, чорна, бородата, на ступнях i коло хвоста темно-червона (лат.).