Книга - Роман про добру людину

Роман про добру людину
Емма Андiевська


«Роман про добру людину» Емми Андiевськоi – це фiлософсько-психологiчний твiр, дiя якого вiдбуваеться в украiнському таборi для перемiщених осiб в Мiттенвальдi***. Лейтмотивом твору е прославлення добра, яке е основою iснування свiту. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.





Емма Андiевська

Роман про добру людину

Роман



Безмежна доброта – рiдке явище. Добротi природа вiдпустила мiсця – лише як виняток з ii правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити – глузують, знущаються, i вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадуе нiкчемним сотворiнням про божественнiсть людського покликання, весь свiт не проiснував би й митi. Все буття рознесено б на друзки, i воно нiколи не втiлилося б знову. Бо навiть злi, мерзеннi й пiдлi креатури не проiснували б i одного вiддиху, якби всього буття не виправдувало iснування безмежно доброi людини, ii затоптують, однак через неi, i то виключно через неi, рухаеться свiт.



– Чого ти так прусуешся?

– Я?

– Нi, Господь Бог.

– Я взагалi нi!

– Ну гаразд, iди сюди, менi нудно. В такий день варта – пекельнi муки. Цей дощ!

– Так. Дощ.

– Це все, що ти маеш сказати?

– Хочеш анекдоту?

– Гм. Що несеш?

– Хiба не бачиш? Валiзу.

– Валiзу? Ну нехай, давай анекдоту!

Тимко позiхнув i скрушно глянув на Дмитрика, який мiцно стискуючи ручку картонноi валiзи, зупинився перед контрольною будкою на входi до табору.

– Якщо не анекдоту, то бодай щось нового. Що дiеться на свiтi. Ти ж вештаешся скрiзь. Знову лагодиш якусь справу?

– Нi, пипоть тобi на язик! – вiдповiв Дмитрик, таборовий злодюжка й манiпулятор вартостей, якi не дуже мiцно трималися своiх власникiв, – я тепер тiльки чесною працею!

– Що у валiзi?

– Старий крам. Якщо тобi конче кортить, покажу, навiть у цей дощ покажу. Клятий дощ! Зовсiм чесно, гендлярство тепер не виплачуеться!

І Дмитрик з певнiстю й виструнченою поставою людини яка говорить щиру правду, поставив валiзу на землю, трохи схилив верхню частину тiла до ношi, не спускаючи очей з Тимка, описав овальний рух руками, нiби рвучись вiдчиняти замки, а одночасно й наче вiдкидаючи ззаду поли невидимого довгого сурдута, тодi сiпнувся назад, ляснув пальцями, даючи цим зрозумiти Тимковi, що в його головi засвiтилася блискавка, яку вiн зараз викладе словами, а це далеко важливiше, нiж у дощ вивертати нутрощi з валiзи, i заходився оповiдати, чiтко i зi знанням справи, масну анекдоту, вiд якоi Тимко зайшовся реготом, хоча чув ii вже безлiч разiв не тiльки вiд Дмитрика, а й вiд Дмитрикових хлопцiв, що в цю мить крiзь свiжо прорiзанi дiри в таборовiй дротянiй, кожного тижня латанiй з наказу мiсцевих охоронцiв порядку огорожi завершували чергову операцiю: у дешевеньких картонних валiзах, таких, як стояла бiля ноги Дмитрика, серед бiлого дня зносили до сховища на горищi третього бараку крадених поросят, яких Дмитрик, як вiн висловлювався, органiзував на селi i таким простим способом, завинувши поросятам рильця, аби не кувiкали, стриноживши й позапаковувавши живу ношу в валiзи прошлюзовував у табiр.

Акцiя пройшла успiшно, нiхто не накрив хлопцiв на гарячому i вони тепер тiльки чекали на Дмитрика, який нiс у валiзi останне порося, щоб пустити далi, вже по таборових каналах i канальчиках живий товар, заки полiцiя влаштуе облаву й розшуки.

Хлопцi знали своi обов'язки, чiтко виконуючи Дмитриковi розпорядження з вiрою в його щасливе око, бо Дмитриковi все завжди краще вдавалося, нiж iншим, може, тому лише, що Дмитрик не вiдзначався зажерливiстю i вмiв кидати те, що не давалося проковтнути за раз, не жалкуючи за втраченим, та хлопцi не ламали голови, чому iм краще працювати з Дмитриком, нiж з iншими. Зрештою i Дмитрик сам не любив замислюватися, як i його хлопцi, навiть у такi хвилини, коли, як тепер, доводилося легалiзувати свiй прохiд крiзь браму законности, яку втiлював Тимко, i витрачати час на теревенi, аби запаморочити знудженого Тимка, щоб вiн нарештi пропустив Дмитрика без перевiрки, а разом з тим, щоб про всяк випадок, якби акцiя в подальшому перебiгу луснула (виключена рiч, бо все вкладалося, як по-писаному), мати алiбi, мовляв, вiн, Дмитрик, зайшов до табору, як порядна людина, на виду в усiх i тому не мiг проробляти жодних пiдозрiлих манiпуляцiй нi з краденими поросятами, нi з чимось iншим, хоч би там що твердили. Бож хiба людина з нечистим сумлiнням потрапила б так спокiйно стояти, з власноi волi поклавши голову в пащу правосуддя й розповiдати анекдоти?

– Ще одну! – гукав задоволений Тимко, тримаючи Дмитрика бiля будки, аби не залишитися самому.

Клятий Дмитрик, i як же в нього складно лягають слова! – дивувався невибагливий Тимко, забувши i про валiзу, i про те, як йому ще до самого вечора нудитися на вартi.

– Остання! – попередив Дмитрик, глянувши на свою валiзу, яка мокла на дощi.

Але остання анекдота не була призначена для Тимка.

З того, як обличчя Тимка вмить навстiж роздзяпив i скував смертельний жах, як йому забило вiддих i вiн схопився за груди, не годний видобути не лише вигуку, а й кволого хамаркання, Дмитрик одразу збагнув, що сталося.

Вiн шарпонувся назад зi щирим побажанням, аби грiм побив весь свiт, коли таке коiться, та вже виявилося запiзно: його валiза на всiх чотирьох рожевих нiжках прожогом мчала в табiр, то по прямiй, то зигзагами, наче ii судомило, просто до кухнi, куди саме почали сходитися таборовi мешканцi з бляшанками, банячками, а дехто й з вiдрами, на велику родину, отримувати обiд.

Дмитрик кинувся слiдом повз остовпiлого Тимка, якому на кiлька днiв вiдiбрало мову, вiд чого його почали дражнити мовчуном, i вiн дуже сердився на це прiзвисько, бож, звiсно, кому приемно, коли кплять iз страху, вiд якого хтось слабший i не такий зрiвноважений, як Тимко, i взагалi переставився б на той свiт? – а валiза вже врiзалася в людську гущу, яка з вереском бризнула на боки, пропускаючи апокалiптичну з'яву, а за нею згодом i захеканого Дмитрика, що наздогнав свою валiзу аж бiля входу до барака баби Грицихи, яка вийшла подивитися, чому в таборi зчинився такий рев.

Валiза тицьнулася бабi просто в ноги й зупинилася, i тут щойно Дмитриковi пощастило вхопити ii в оберемок.

Баба Грициха, як завжди в бiлiй хусточцi й кольоровiй ще з дому вiчнiй плахтi, про яку рiзне подейкували, бо нiхто нiколи не бачив баби в iншому вбраннi, дивилася на Дмитрика старими добрими очима й усмiхалася.

– Знов у халепi, Дмитрику? – мовила вона, i вiд ii слiв у Дмитрика нiби влучили одразу двi думки, як це з ним траплялося лише тодi, коли в його мозку народжувався новий, особливо вдалий плян черговоi махiнацii.

– Я вам це дарую на обiд, а ви замовте перед Богом за мене слово, – випалив Дмитрик, витрушуючи з продертоi валiзи крiзь розкисле дно на руки баби Грицихи порося з завиненим у сiру ганчiрку рильцем, i, схопивши за ручку валiзу, яка так оганьбила його, повернув досить швидко, хоч уже й не бiгцем, через таборовий майдан, де щойно всi стали свiдками його перегонiв, до свого барака, – попри цей випадок анi трохи не втративши переконання, що всi лиха, якi в життi чигають, навiть отак непередбачене, виходять тямковитiй людинi лише на користь, навiть коли й доводиться кликати на допомогу добре слово баби Грицихи, а вона ж i так завжди ладна кожного порятувати.

Пiсля цього дня чи радше – пiсля цiеi подii, чудернацька слава, яку в закутках i на майданчиках, за банячками з iжею й за чаркою, мiж бараками, в пiдвалах, на горищах i на смiтниках, де переважно товклася малеча, з чуток, здогадiв i найретельнiших свiдчень очевидцiв висновували навколо баби Грицихи, ще бiльше закрiпилася. На вечiр весь табiр тiльки про те й говорив, як Дмитрик, цей пройдисвiт, шкурник i зiрвиголова, принiс до баби Грицихи чорта, який допомагав йому безкарно проробляти махiнацii, а баба своею бiлою магiею, а перед нею не встоював найменший прояв зла, обернула його на невинне порося, що вiдтодi унадилося ходити за бабою скрiзь, мов цуценя.

Правда, дехто з тих, якi краще визнавалися в життi, особливо ж на людських вадах, твердили, – бож саме трапилося, що вони те все на власнi очi бачили, – як чорти заволодiли Дмитриком i по всьому табору, не побоявшися бiлого дня, на довгих волохатих ножищах почали ганятись за ним, батожачи бiдолаху грубезними зеленими найлоновими хвостами, точнiсiнько такими, як тi американськi канати, якi за допомогою Дмитрика потрапили до табору й були вже давно розплетенi й наново сплетенi на сiточки, паски, хусточки i навiть краватки й блюзки, аби вiн кинув гендлювати, i лише тому, що Дмитрик своечасно згадав про бабу Грициху й устиг крикнути, щоб вона йому допомогла, баба Грициха обернула всiх чортiв на звичайнiсiнькi валiзи, якi чвiркнули на всi боки й щезли, i на цей раз Дмитрик урятувався, бож баба визначалася великою добротою й за кожного замовляла лагiдне слово перед Творцем. Баба Грициха зневажала тiльки злих, нiкчемних i саме тому нелюдське лютих, якi вiдписали свою боягузливу душу злу, нахваляючись, що тiльки по боцi зла людина спроможна вижити на цьому свiтi, страхаючись добра, як вибухiвки, хоч i за них молила Бога, щоб удiлив iм бодай крихту доброти, просвiтивши iх ницi помисли, а головне – аби вони не мали сили затоптувати добрих людей.

Звичайно, оскiльки на свiтi все покликане мати не лише початок, а й кiнець, то двое святенникiв-сектантiв у таборi пробували перечити, мовляв, добро баби Грицихи не вiд святого Письма, отже й не вiд Бога, бо вона й до церкви не надто вчащае, i нiхто нiколи не чув, аби вона повчала якогось непутящого небораку житiями святих чи бодай якимось акафiстом, щоб аж кров у жилах скипiла вiд жаху перед карою Божою, як то належалося б, невiдомо навiть, чи вона взагалi Бiблiю читала, надто просто вона завжди висловлюеться, хiбащо якусь приповiдку скаже, а вiд приповiдки до поганства, до чар, навiювань, отже й до геенни вогненноi – один крок, та мудрування сектантiв не мали успiху, бо одного з них хлопцi, яких вiн угрущав як жити, побили, а другого, вистеживши, як вiн кiлька разiв перекрочив порiг удовички, якiй надто до серця припало святе Письмо iз уст святенника, почастували такою соромiцькою пiснею, що ii хлопцi гуртом склали пiд коломийку, аж обом праведникам затягло язика, i про бабу Грициху вiдпала охота взагалi будь-як висловлюватися, хоч баба нiколи не сердилася, аби й що про неi базiкали.

Проте воно само собою якось так складалося, що перед добротою баби Грицихи, яка нiкого не лаяла й не повчала, усiм робилося лячно й соромно за своi вчинки. І що з того, що баба нiколи не сварила навiть тих, хто на це гiрко заслуговував, бо надто багато добра мiстилося в ii серцi, а його вистачало не тiльки на добрих, а й на поганих, коли перед ii лагiдними очима, якi багато бачили на своему вiку, забивало дух, i кожний мимоволi клявся собi, що це справдi останнiй раз його нечистий заплутав у мiзеру, i на майбутне вiн уже такого нiколи не допустить? А що за кiлька днiв подiбна клятьба забувалася, – бо де народжувалася людина, яка всi клятьби виконувала б? – i знову все йшло, як воно в свiтi завжди йде, то хiба це щось посутньо мiняло? Хiба давалося затьмарити завжди незбагненне й несамовите чудо добра, хоч би й де й хоч би в кому воно втiлювалося?

Наскiльки бабине Грицишине серце вiдгукувалося добром i спiвчуттям, знали ще й з того, як вона кожного вечора влаштовувала чарування для бiдолашного самотнього й трохи божевiльного вiд розлуки з рiдним краем i вiд поневiрянь Омелька-флоярника, що вiд ранку до вечора навпроти Тимковоi будки на горi (звiдки його жодними погрозами не вдавалося зiгнати, аж Тимко плюнув й облишив будь-якi спроби) тужно вигравав на флоярi, навiваючи на людей сум.

Кожного вечора баба Грициха брала Омелька за руку й вела за табiр до Ізару. І хоч усi знали, нiхто нiколи не наважувався пiдгледiти, як баба Грициха пiдходила до води, вправним рухом розтинала посерединi мiлкаву рiчку й прищеплювала на Ізар Днiпро, який одразу ж набрякав океанськими хвилями i, вищаючи й потужнiшаючи, перелiтав через Карвендель, розсуваючи на боки мiттенвальдськi гори, як сiрники, якi щезали в його утробному, шаленому, аж повiльному вирi. І тодi вмить вiдкривалася рiвнина на весь свiт, крiзь яку несамовитiший вiд вселенського потопу летiв Днiпро, а на його велетенських i заразом лагiдних хвилях iхав Омелько-флоярник на флоярi, як на човнi, освiтлений слiпучими зорями, iхав i грав на нiй, виливаючи свою незатьмарену душу в пiсню, яка не вмiщалася нi на землi, нi на небi.

І кому доводилося ненароком почути це диво, той бачив, як Творець прогулювався уздовж Омельковоi пiснi, i всi предмети мiняли своi подоби, i кожному, хто ставав свiдком цього видива, ще довго нило серце вiд радости й болю, i вiн тижнями не знаходив собi мiсця, навiть коли це й траплялися такi незворушнi таборовi волоцюги, яким море по колiна, як тi смiливцi, що колись заповзялися вистежити бабу Грициху, як вона поверталася зi свого соняшника, який рiс пiд вiкном ii барака – едина рослина на весь табiр, бо нiхто нiчого не садив i не плекав, вичiкуючи своеi долi з таборовоi картотеки, як Страшного Суду, i всi дивувалися, звiдки перед вiкнами баби Грицихи красуеться такий дебелий i гарячий соняшник, що аж очi бере, i коли iй пощастило його посадити.

Зрештою, тi, що найбiльше дивувалися, розповiдали навiть, нiби цей соняшник посадила не баба Грициха (бож нiхто не пам'ятав баби без соняшника, а соняшники не виростають за нiч на два метри), а сам Господь Бог, який того вечора, коли всi тремтiли й ховалися вiд репатрiяцiйноi комiсii, яка приiхала хапати й висилати всiх без розбору до Сибiру – на каторгу, на смерть i знущання, – проходив спорожнiлим табором i на згадку про себе залишив цей кусник свiтла, аби люди не втрачали надii, що колись настануть i кращi часи. Бож соняшник мiстив у собi рай, i тому нiхто не спромiгся його знищити, хоч скiльки в таборi вешталося бешкетникiв i волоцюг. Нi в кого не пiднялася рука стяти соняшника, навiть тодi, коли люди, переляканi й злi, очiкували кiнця свiту, ладнi з розпачу чинити всяке зло.

Однак соняшника нiхто не торкнувся. Тобто не так щоб зовсiм не торкнувся, хоч воно пiзнiше забулося, оскiльки те нiчого не змiнило в його недоторканностi, як п'яний Грицько Нетеса, коли йому сина забили в таборовiй сварцi, схопив сокиру i, кленучи Бога й людей, цiлу нiч рубав соняшника i тiльки себе покалiчив, анi трохи не влузнувши рослини, хоч вiн пiзнiше вiдпекувався вiд свого вчинку, затявшися, що то бабськi теревенi, бо якби йому лежало на думцi строщити соняшник, то вiн його на друзки змолов би, навiть якби баба Грициха сто разiв обвела соняшник чарiвним колом, якого нiхто злий не мав сили перекрочити, а тiльки такi праведники, як Хома Федорович, якого баба в його останню годину взяла в соняшник-рай, i тому вiн помер такою легкою смертю.

Справдi, щодо цiеi смерти нiхто в таборi не сумнiвався, не потребуючи навiть посилатися на дружину Хоми Федоровича, аби це пiдтвердити, яка вiрила, що ii чоловiк навiки перейшов у рай-соняшник баби Грицихи, бо коли пiсля похорону вона гiрко плакала, небiжчик помахав iй iз соняшника, просто з-пiд пружка, рукою, показавши знаком не журитися, мовляв, там йому справдi нiчого не бракуе, а баба Грициха ще й вiдвiдуе, приносячи новини з табору.

Певна рiч, навiть якби дружина Хоми Федоровича дещо й переiнакшила, звичайно, не зi злоi волi, а з горя й самотности, аби мати сяку-таку втiху, що чоловiковi бодай на тому свiтi поталанило, це не далеко вiдбiгло б вiд правди, оскiльки нiхто не вагався, що не бувае диму без вогню. Ну, нехай жiнка помилилася, ну, нехай хтось iнший чогось не втямив i пiдставив свiй глек на капусту, проте якось всi цi казання мусiли вiдповiдати дiйсностi, бо iнакше звiдкiля б ширилися наполегливi чутки, i то зовсiм не вiд дружини Хоми Федоровича, що коли не полiнуватися й пiдвестися на зорi, то можна побачити не лише, як Хома Федорович прогулюеться в соняшниковi бiлою дорiжкою, вкритою зволоженою жорствою, що зникае за обрiй, а й як сама баба Грициха виходить iз соняшника, яким вона щоночi подорожуе на Украiну, i через те пiсля кожноi такоi подорожi вона повертаеться сумна й заплакана, але ще добрiша?

Зрештою, подейкували рiзне не тiльки про саму бабу Грициху, а й про ii плахту, яку вона привезла з Украiни i з нею нiколи не розлучалася. А що в таборi люди нидiли часом, не знаючи, де дiтися, бо кожний тiльки й чекав, у який кiнець свiту закине його тепер доля, яку десь на верхах так довго вирiшували, аж люди втратили надiю, коли нарештi ii вирiшать, то якось уже саме собою склалося, як серед говорунiв знайшлися й люди бувалi, якi за певними ознаками й встановили, що в баби Грицихи плахта не просто собi звичайна фантина, а ворожiйна плахта, яка переходила з роду в рiд, i тому баба й не розлучалася з нею, бо що плахта виткана з чар-нитки, зраджувало досвiдченому оку вже й те, що плахта не зношувалася й не пускала фарби, хоч баба Грициха часто ii прала, та ще й таборовим ядучим милом, вiд якого аж шкiра облазила, а всi кольоровi речi доводилося наново вiдсвiжувати, купуючи в лисого Івана барвникiв, якi вiн сам виготовляв iз цегли, корiнцiв, що росли над Ізаром, i сухого американського молока, перепалюючи те все на порошок у спецiяльному казанi, – так бодай вiн про те сам говорив, пускаючи туман в очi, аби не зрадити барвниковоi таемницi, якою його обдарував дiд Охрiм. Той самий дiд Охрiм, таборовий дивак, який, – невiдомо як потрапивши до табору в надто похилому вiцi (дехто казав, нiби його добрi люди притулили, пiдiбравши десь на Украiнi, коли вiн iшов свiт за очi пiсля того, як спалили його село разом з усiма мешканцями, а вiн, що вiджив свое життя, чудом уцiлiв, забрiвши у вибалок заганяти загублене теля, а тодi з тими людьми й прибився до табору), – колись за чаркою горiлки навiть обмовився, що на плахту баби Грицихи вписанi всi долi свiту далеко точнiше й наочнiше, нiж це витлумачують з пiрамiд чи з пророцтв Мiшеля Нострадамуса.

Оскiльки ж дiд Охрiм висловив це тiльки раз, не люблячи нiколи нiчого повторювати згiдно з засадою – кому з першого разу не запало в пам'ять, тому не варто розповiдати удруге, бо як неуважна людина щось собi i затямить, з того тiльки шкода, – то незабаром його розповiдь i забули. Єдиною, хто з усього табору запам'ятав ii, виявилась панi докторова Лилик, якiй переказав це в сердечнiй розмовi пiд ранок чоловiк, дивуючись, звiдки простий, а коли простий, то ясно ж, що не освiчений дiд, навiть якщо вiн i хвалився, нiби вiн iз лейстрових козакiв, знае про Мiшеля Нострадамуса, про якого вiн сам, доктор i магiстер усiх наук, зовсiм недавно, i то цiлком випадково, довiдався.

Саме це й пригадала панi докторова Лилик, коли одного разу, люта вiд сварки з панi професоровою Синелько (i яка вона професорова! Цi самозванцi! І як тiльки та посмiла!) iшла табором, чуючи, як пiд нею земля горить, i побачила на мотузцi Грицишину плахту, яку баба, завжди чиста й охайна, щойно випрала й повiсила сушитися. А що вiд сварки в панi докторовоi Лилик ще сипалися iскри з очей, то коли вона глянула на вологу плахту, iй привидiлося, нiби плахта мiниться на сонцi такими водограями, аж усi бараки зливаються в одну свiтлову пляму, яка просто вiдбирае зiр, а цього вже й панi докторовiй здалося забагато.

І як цього нiхто не заборонить! Що тут тiльки робиться! Видно, крiм мене та мого вченого чоловiка, нема в таборi порядних людей, сама нечисть, погань i невiгласи, – шарпнулася панi докторова Лилик i так пронизала поглядом плахту, що плахту з мотузки кинуло об землю, аж загуло, i на тому мiсцi, де кинуло плахту, просто серед табору вiдкрився вхiд до пекла.

Правда, пiзнiше дехто казав, як у ту хвилину аж погода змiнилася, однак чи це дiйсно сталося, нiхто не спромiгся пiдтвердити, бо саме в той час весь табiр сидiв на мiтингу, на який зiбрали таборових мешканцiв вербувальники з рiзних краiн, i люди радилися, куди лiпше емiгрувати, щоб знайти собi нарештi пристановище, а, головне, певнiсть, що iх не видадуть нелюдам на поталу, збуджено зважуючи, на що пристати, i в барацi, де тислися промовцi i всi цiкавi, стояв такий галас, що нiхто не помiтив би, навiть якби в кожного пiд ногами розверзлася безодня.

Пекло помiтили лише малий Юрчик i Оленка, якi гралися поблизу, втiшаючися, що iхнi мами теж сидять на мiтингу, забувши кликати iх додому, а коли нiхто не заважае, найкраще бавитися, бо i в калюжi вiльно посидiти, i камiнцiв набрати в рот, а котрийсь i проковтнути, i бiля водяноi колонки на майданi мити руки й пити пригорщами воду, щоб якомога ширше бризкало на боки, утворюючи калабанi, через якi так гарно бiгати.

Побачивши вхiд униз, який гармонiею вiдкрився перед ними, дiти дуже втiшилися: то справдi, так смiшно виглядало, як земля репнула, i в отвiр ще сирого, як тiсто, навiть такого круглого, мов тiсто, грунту, почали нiзвiдки з шипiнням ляпатися один за одним спочатку круглi, як бублики, а тодi вже й продовгастi, приступцi, утворюючи сходи, – i, побравшись за руки, Юрчик i Оленка побiгли в саме пекло. А що дiти ще по той бiк добра i зла, то, потрапивши до пекла, вони його не помiтили та й нiщо нове iх тут не вразило. Пекельних чортiв вони порахували за пащекуватих i недоречних дорослих, яких повно на свiтi виключно на те, аби вiчно заважати, забороняючи то потримати пальця в ротi, то проiхатися на таборовому цуциковi Вовковi, то ще щось справжне; казани з вогненною смолою – за невеликий рiзновид таборовоi кухнi, i вирiшивши, що пекло – це продовження табору, тiльки ще нуднiше, бо скiльки вони iшли, нiди не подибали жодноi дитини, щоб разом бодай у пiжмурки погратися, а самих тiльки дорослих, якi скрiзь повчали один одного, – вийшли нагору, знудившися, бо внизу iм ще й не сподобалося повiтря, – воно пахло не тiльки часником i цибулею, до яких вони звикли, а й ще чимось, вiд чого доводилося надто часто чхати.

Однак коли Юрчик i Оленка виходили з пекла, iх зауважив таборовий п'яничка Стецько Ступалка, що, зупинившися висякатися, крiзь пальцi ще встиг з зачудуванням угледiти, як дiти виступали з полум'я, яке розкрилося перед ними, i одразу ж збагнув: це i е вхiд до пекла, бо iнакше хiба хтось потрапив би лишитися цiлим, побувавши за вогненною брамою?

Оскiльки ж Стецько встиг трохи пригубити (не так щоб напитися, вiн собi нiколи не дозволив би хильнути зайвоi чарки вдень без товариства, а виключно для годиться, аби мiцнiше на ногах триматися i щоб слабiсть не поймала), горiлки, яка едина одразу все ставить на своi справжнi мiсця, сприяе не лише спiлкуванню, надихаючи людину на великi й хоробрi дiла, а й думанню, то вiн умить усвiдомив: тут йому просто таки сам Бог послав нагоду, що нею i останнiй роззява не знехтував би, бо коли дiти отак звичайнiсiнько, неушкодженi й анi трохи не наляканi, – iнакше вiн зауважив би! – повернулися з пекла, то чого ж не спробувати i йому, Стецьковi Ступалцi, бодай одним оком зазирнути, як там по той бiк, щоб увечерi за пляшкою розповiсти про це своiм горiлчаним побратимам?

Стецько перечекав, поки дiти зникли за бараком, оглянувся, чи його нiхто не сочить, бо про всяк випадок воно якось завжди лiпше обходитися без свiдкiв, спустився в отвiр, який нiби аж трохи розступився перед ним, прислухався ще раз, перевiряючи, чи то дзвенить лише в його лiвому вусi, чи доноситься знизу, i, переконавшися, що навколо тихо, побiг уперед.

Та щойно вiн ступив кiлька крокiв, як побачив перед собою такий безмежний проспект, аж забракло зору охопити його, i в Стецька на мить зупинилося серце, з чого вiн одразу догадався, що потрапив на центральну площу Киева.

І справдi, внизу, розлившися повiнню, повiльно плив Днiпро, незвично темний i глибокий, однак наче суцiльно пошматований ножами, i скiлька ока, весь лiвий берег вкривала вода в кривавих плямах, що, мов олiя, зловiсно мiнилася гнилою веселкою, поховавши лiси й видолинки пiд собою, а перед Стецьком, просто вiд його нiг на весь свiт простягався Хрещатик.

Проте не сам Хрещатик, який поширився й видовжився до невпiзнання, вразив Стецька i не те, що по обидва боки його вишикувалися щiльно один бiля одного аж по самий обрiй пам'ятники: Шевченковi, Франковi, Лесi Украiнцi, Грушевському i багатьом iншим, яких Стецько не знав в обличчя, хоч стiльки пам'ятникiв Стецьковi ще зроду не доводилося бачити, а ще бiльше спостерiгати, як новi й новi поповнювали лави, виходячи просто з землi.

Його вразила й спантеличила навiть не тисканина бiля пам'ятникiв, хоч йому здалося, нiби подiбного не могло б творитися навiть при спорудженнi Вавилонськоi башти, коли Бог, зажурившись, як зло взяло свiт у лещата, затьмарив розуми, перемiшавши усi мови, бож i там напевно не траплялося-такого неподобства. Вразило Стецька сновигання пикатих молодцiв, якi юрмами бiгали навколо пам'ятникiв, приставляючи до них драбини, а по цих драбинах мурашками дряпалися вгору, i, розстебнувши ширiньки, – дехто ж, без жодного сорому поскидавши штани, – наввипередки, наче iх судомило, обкалювали й оббурювали пам'ятники, порпаючись у тому, як гнойовики, i iх хмарою час вiд часу вкривав вереск. Дехто ж iз молодикiв, iмовiрно тi, що вже надто випорожнилися, злазили по драбинах а вiдрами нечистот, виливаючи iх на пам'ятники, i знову бiгли по новi, збиваючи з нiг iнших, якi вже спiшили на драбини з повними.

Стецько клiпнув очима, намагаючись прогнати з'яву, зважуючи, чи не привиджуеться це йому з учорашнього перепою, який, здавалося, не належав до надто визначних, бо йому доводилося й не так хильнути, i подiбна мара не муляла очей, як його раптом оглушив вигук, не давши уточнити мiркування:

– Ось iще один проклятущий самостiйник!

– Ви маете мене на увазi? – здивувався Стецько, коли двое молодцiв у кирзових чоботях i сорочках на випуск схопили його вiд руки й боляче шарпонули вперед.

– А кого ж!

– Я не самостiйник! – утiшився Стецько. – Я взагалi нi! Я таборовий п'яничка Стецько Ступалка, i мене всi знають!

– Ну це ми зараз розберемося! – зареготалися, аж завивши по шакалячому, красенi, що тримали Стецька, наче той утнув несусвiтнiй жарт, який прискiпувальникiв просто з нiг валить.

– Я не самостiйник! – перемавпував Стецька один з його пекельних супровiдникiв.

– А сам учора аж захрип, виводячи «ненька Украiна»!

– Таж то ще мiй дiд спiвали, то давня пiсня з турецькоi неволi! – здвигнув плечима Стецько, для якого единою ненькою була горiлка.

– Знаем ваше кодло. Всi ви починаете телятками. Сьогоднi поспiвав про неволю, а завтра скородити московськi ребра захотiлося, а там уже й на пам'ятник винесло, i тодi й збивайся з нiг, гаруй цiлу добу з дня на день, аби вас затоптати! Вас же, як грибiв пiсля дощу пре! Це всi вашi смердючi самостiйники!

І вони показали на довжелезнi шереги пам'ятникiв обабiч Хрещатика, якi зникали за обрiем.

– Опять этот собачий язик! – гримнув крiзь куряче гузно, замiсть рота, патик на довгих ногах, проносячися повз Стецька, i поводирi Стецьковi заметушилися, пiдставляючи голови пiд удари, хоч патик уже почвалав далi, здiймаючи за собою вихори смороду.

– Ванька, давай сюди вiдро! – вигукнув один iз красенiв, що тримав Стецька, боляче викручуючи йому руки, i вiд його крику повiтря розчахнулося, а звiдти молодиковi, який кликав Ваньку, естафетою передали повний по вiнця цебер з нечистотами.

– Ось на, i марш на драбину! – заспiшив молодик, тицьнувши Стецьковi смердючий дарунок.

– Алеж я! – мовив Стецько й подивився на своiх мучителiв.

– Не хочеш вiдра, гаразд, ще лiпше, – лiзь угору й обкаляй пам'ятник з власноi фабрики! Проявляй якнайбiльше ретельности, бо як нi, згноiмо й тебе самого.

– Вибачте, панове, таж це…

– На в зуби, за це, i за те, i за панове!

– Вибачте, – сказав Стецько, випльовуючи вибитi зуби (якби хоч подiрявленi собацi пiд хвiст, а то ж, на лихо, саме найздоровiшi, якi жодного разу не хворiли!), – при всьому бажаннi я не годен. Анi трохи не кортить, я зовсiм порожнiй, справдi, нiчого не витисну. От помацайте живiт – дiрка, а не живiт, ну нiчогiсiнько! Кишки, як випранi, мiхур нiби зсохся. Якби ж знаття, на що у вас тут попит, я заздалегiдь напхався б пiд зав'язку, а зараз – я радше влив би в себе горiлки, а не вiдлив би.

– Заткни пельку! Не йде, то бери вiдро й марш! Інакше – ну!

Стецько поторкав щелепу i, вирiшивши: шкода решти зубiв, у нього iх i так не забагато, а новi навряд чи виростуть, полiз на драбину, тримаючи цебер з нечистотами якомога далi вiд себе.

І змусять же таке паскудство чинити, мало не заплакав Стецько, з огидою здряпуючися слизькими щаблями на пам'ятник Шевченка, ну хоч би вже мертвих залишили в спокоi, i чого iм далися взнаки пам'ятники? Добре, що бодай каменюцi подiбна наруга не болить.

Тiльки не встиг вiн цього виснувати до кiнця, як зауважив, що з каменю просто йому в очi дивиться живий Шевченко.

– Нещастя мое, таж цi пам'ятники живi! – заволав Стецько, проклинаючи мить, коли йому (заради причарковоi балаканини – що правду таiти? просто нечистий поплутав, i тепер доводиться гiрко розплачуватися!) спало на думку з власноi дурноi волi помандрувати до пекла.

– Вони живi! І цей живий! – знiтився Стецько, чуючи, як тут, видно, суджено йому й сконати.

– Саме тому ти й мусиш полити його нечистотами, – пояснив знизу молодик, – тодi вiн одразу ж перетвориться на камiнь. А то каляй, каляй це самостiйницьке падло, а воно все ще живе, погань. Ну, чого закляк, виваливши баньки? Не марудься, обливай чим швидше, ну! Бо маеш перед собою ще багато роботи. Бачиш, скiльки ще кандидатiв на твое вiдро? Мерщiй, мерщiй, розпочинай! Ти з якого столiття, халяво? Забув, що в нас прогрес, чумацька твоя провiнцiе, i треба хутчiше й ефективнiше виконувати накази!

– Я ж…

– Обливай, сказано тобi! Лий цьому просто межi очi, i тодi вiзьмемося за вашого знаменитого Мазепу. Всi ви мазепи й бандерiвцi, гади! Он стоiть цяця – навiть без пам'ятника, а таке ж затяте й живуще, аж нiяк його не обернеш на мертвого. Проте нiчого, зараз ти це пiд моiм мудрим керiвництвом надолужуватимеш. Я з тебе ще зроблю золотаря, аж ну! Тiльки повертайся хутчiше, мать твою за ногу! Скiльки тобi ще нагадувати! Перед тобою цiла алея проклятущих самостiйникiв! Набуяло ж цього паскудства!

І пiдганяйло-красень боляче вдарив Стецька хворостиною раз, а тодi ще раз, аж у бiдолахи коники заплигали в очах.

Стецько знову вхопився за цебер з нечистотами й знову зустрiвся з поглядом Шевченка, дуже подiбним до погляду баби Грицихи.

– Боже, – знiтився, всiма помислами благаючи, Стецько, – Ти знаеш моi вади, яких я не применшую, нiчого з мене не вийшло нi путнього, нi корисного, нi на що вартiсне я не придатний, от таборовий п'яничка та й годi, – не поталанило менi в життi на щось порядне здобутися, не зi злого розмислу, а, ймовiрно, через те, що я нi на що справжне з народження не надаюся, хоч я завжди прагнув свiтлого й гарного, зрештою, Тобi це найкраще вiдоме, Ти ж бачиш, як на долонi, мою пияцьку душу, i я не виправдуюся, – однак, Боже, хоч я й не достойний кликати Тебе в халепi, в якiй сам завинив, бож припхався сюди з власних дурощiв i не опротестовую кари, напевно вона заслужена, i все ж, Боже (вибач, коли я зловживаю Твоiм свiтлим iм'ям, але Ти моя едина, очевидно, крiм горiлки, на те вже нема лiку, – розрада!), Боже, я не годен каляти живоi людини, яка позбавлена змоги боронитися! Якщо вже на те Твоя воля, що менi тут погибати, нехай цi гицлi заб'ють мене, дай менi тодi швидкоi смерти (як моiм братам, яких з кулею в потилицi, зразу пiсля приходу нiмцiв до Вiнницi, повiдкопували полоненi, бiдолашнi нашi хлопцi – повiрили на свою голову, що м'ясорубка зла не простягаеться на весь свiт. Тiльки як же не повiрити, коли всi жили в такому жаху, аж найменше послаблення страхiть здавалося раем? – що в подертих чоботях по колiна стоячи в трупнiй ропi братських траншей, ще недавно прикритих дитячими майданчиками й гойдалками, якi потрощеною купою лежали поруч, – зi смердючих ям витягали тих, кого колись з любов'ю називали братами, синами, батьками, а з усiеi Украiни день i нiч сунули люди розпiзнавати своiх ближнiх бодай з решток одягу, з тiл, з непомiченоi каблучки чи ще якихось випадкових ознак, знаних лише багатостраждальному серцю, – одна добра душа, що шукала серед трупiв чоловiка, не витримала, як полоненi крiзь дiряве взуття кожноi митi наражаються затруiтися трупною ропою, вiдкопуючи мерцiв, i принесла кiлька пар гумових чобiт, продавши до нитки все свое вдовине майно, аби вистачило грошей купити цi чоботи з-пiд поли десь на базарi, як це згодом люди оповiдали, шкодуючи стареньку, i ii тут же новi визволителi застрiлили просто в усiх на очах, бо не вiльно було нiчого передавати полоненим, а старенька того не розумiла й приедналася до зiтлiлих жертв конопатого, що всiх украiнцiв нахвалявся вислати до Сибiру, та мiсця забракло), – або надiли силою витримати тортури, бо я не годен осквернити цього пам'ятника, цiеi живоi людини, яка не заподiяла нiкому жодного лиха, а стiльки вистраждала, i очi якоi випромiнюють лише безмежне добро й сум.

І щойно подумав це Стецько, власне, навiть не подумав, а воно саме вихорем пронеслося йому в головi, як побачив: вiн знову вже на землi, тiльки без цебра з нечистотами, а молодцi якось дивно на нього зиркають, нiби не наважуються пiдступити ближче, а заразом iх наче клонить у сон.

– Аби ж вас люта геенна навiки пожерла! – з пересердя побажав iм Стецько, i тi вмить прокинулися, нiби Стецькове пересердя влило в них новоi крови.

– Пiшли з нами! – гукнули вони Стецьковi, пiдскоком пiдхопивши його, ще заки вiн встиг отямитися й збагнути, в яку нову халепу його тягнуть, i Стецько опинився перед Мазепою, що у гетьманському жупанi, з якого сипалися блискавки (вiд чого здавалося, нiби вiн стоiть то в самiй бiлизнi – в майцi й коротких штанях, немов збираючися забивати м'яча, далеко молодший i пругкiший, нiж Стецько пам'ятав його з поширених у таборi зображень, то далеко старший у якiйсь неокресленiй хламидi i разюче схожий на зосереджену постать Будди, картинку якого колись Стецьковi показував професор Кава, пояснюючи, як царський син залишив батькiв палац, майже так, як покидали своi хати втiкачi в таборi, i ще щось, що Стецьковi забулося), – без п'едесталю, просто собi стояв на землi, мiцно врiсши в неi бронзовими ногами, й дивився на обрiй, нiби когось там радiсно вiтаючи легеньким похитуванням голови, оскiльки вiд пояса бронза переходила в живе тiло, що дихало на повнi легенi, серед загального смороду поширюючи запах черешнi – вiд чого Стецькових супровiдникiв почало спочатку ледь помiтно, а потiм дедалi сильнiше пересмикувати.

Вони зараз попадають на землю й битимуться в корчах, – вирiшив Стецько й раптом вiдсахнувся, побачивши перед собою роз'юшенi мармизи пекельних красенiв.

– Затопи йому в пику! – зарепетували вони, тицькаючи в напрямку Мазепи.

– Негайно! Інакше тобi нiколи не вийти з пекла! Ти назавжди наш, коли ти цього зрадника не вдариш у пику! Спусти йому кров, i ти вiльний! – i вони заходилися термосити Стецька.

Проте Стецько не ворухнувся, прикипiвши поглядом до гетьмана.

– Тобi не кортить врятуватися? Це едина нагода! – шпигонув Стецька шилом у груди другий угрущальник, а перший стис йому пальцi, аж хруснуло.

Оце тепер менi й кiнець, зараз вони порiшать мене, це, видно, справедлива кара за горiлку, вжахнувся Стецько, i вiд надмiрного жаху й болю йому перестало бути страшно.

Не дарма кажуть, нiби за все доводиться розплачуватися, пригадалося йому. Боже праведний, Боже милосердний, Ти знаеш моi грiхи, якось я не подуманий на те, аби мiстити в собi чесноти, i тепер я пропав навiки, але я нiколи не здолаю бити безборонну людину, навiть коли вона винна, а невинну й поготiв, на це треба народитися, я ж навiть хоч i як натинався б, ну просто не годен!

І тiеi ж митi Стецько вiдчув, як його несе до виходу з такою силою, аж його мучителям мало не вiдiрвало рук.

– От, сукин син! – заверещали в один голос чорти-енкаведисти, вiдскакуючи вiд Стецька, i вiд них лишилися самi погони й бляшки медалей, якi засичали вишкварками, i все навколо поглинула тьма, бо, та добра думка, що ii iз самих глибин серця подумав Стецько, вiдмовившися заради власного спасiння покривдити безборонну людину, вихорем вихопила його з пекла, i чорти не мали жодноi мiцi затягти його назад, оскiльки зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.

Стецько обмацав себе, щиро дивуючись, чи це все ще вiн, перевiрив, чи бракуе зубiв з потаемною надiею, може все ж таки вони вцiлiли, хоч вiн iх i виплюнув, а щелепи й костi проймав бiль, – суцiльнi одна бiля одноi болючi гулi, наче його цiлу добу перекручували на млинку, – врештi передихнув, дякуючи Боговi, що гiрше не скоiлося, бо чи людина посiдае на кiлька зубiв бiльше чи менше, хiба то вже аж таке важливе, аби нарiкати на долю? – i, не гаючися, попростував до баракiв з намiром одразу податися до баби Грицихи й попросити ii закрити вхiд до пекла, щоб iнших туди не зятягло, бо в Стецька не лишилося жодного сумнiву: зволiкати тут не лише не на мiсцi, а й просто небезпечно.

Тепер, коли вiн сам ледве повернувся звiдти, йому пригадалося, як з табору дивним способом зникло кiлька порядних людей, ще якби непутящих якихось, як Стецько, щезнення якого нiхто й не помiтив би, а то шанованих вчених i справжнiх патрiотiв, – наче iх земля проковтнула, i дехто нишком розповiдав (кому хотiлося про таке голосно плескати язиком, коли страх сидiв у кожного за плечима?), нiби востанне бачив iх з пiдозрiлими молодцями з тупим виразом обличчя, якi невiдомо звiдки з'явилися й пропали, отож доводилося чимдуж поспiшати, бо хто зна, якi страхiття ще чигали на мешканцiв табору, коли пекло наблизилося до кожного пiд самiсiнькi дверi?

Вiд цього припущення Стецьковi ноги самi почвалали вперед, навiть не чекаючи, заки нагорi в Стецьковому мозку остаточно виясниться, чи конче добрi намiри потребують негайного здiйснення завдяки своiй нестiйкiй структурi, яка схильна одразу ж випаровуватися, чи вистачае, що людина подiбне взагалi подумала, навiть коли цi помисли й вислизнули i iх уже не наздогнати, бо на тому мiсцi дiрка в пам'ятi, якоi не перекрочити, хоч би й цiлi царства вгатив у ту прiрву, i людина, вражена, зупиняеться серед дороги, дивуючись, куди ii ще мить тому несло, сповнивши нутро по вiнця свiтлом, аж пiд ногами зникло i вiдчуття дороги, i всього свiту, бо хто коли спромiгся розгледiти перед собою пень, виступивши iз свiтла в темiнь? – тож i Стецько, женучи навпростець, аби швидше, до баби Грицихи, не помiтив, як втелющився просто в обiйми професора Кави, що, зауваживши, в якому шалi Стецько летить на нього, не чуючи, як вiн йому гукае, встиг ухопити Стецька, i, рятуючись вiд неминучого падiння, ще кiлька крокiв разом iз Стецьком прокрутився дзигою вперед, заки вихор навколо них улiгся i iм вдалося зиркнути один на одного.

Однак те, що Стецько зиркнув на професора Каву, змiнило не лише напрямок його думок i подальшу його долю, а заразом i долю всього табору, або й усього свiту, оскiльки досi нiкому не пощастило визначити, яким робом зовсiм, здавалося б, незначнi подii руйнують чи оновлюють людство, i те, що виглядало нiкчемним i малим завбiльшки з макове зерня, земля не годна вмiстити, а велике, перед яким щойно народи земноi кулi тремтiли, спалюючи на вiвтарi його великости честь, печiнку, серце, добро й людянiсть, лежить червивим ковеликом, i найшолудивiший пес не гавкне за його смердючий упокiй.

Коли Стецько збагнув, як вiн нешанобливо потрапив в обiйми професора, який, правда, його вже й випустив (та однак, де ж це бачене – налiтати на людей, нiби вiн, Стецько, ущент п'яний, а то ж суща неправда!), йому стало так незручно й прикро до слiз, хоч вiн навiть за чаркою рiдко коли рюмсав, аж iз голови вилетiло, куди вiн взагалi бiг.

– Що з вами? – спитав професор Кава, единий, хто в таборi називав Стецька на ви, i це остаточно притлумило Стецька.

Ще якби професор Кава спитав «куди ви?» Стецько одразу пригадав би, i, назвавши бабу Грициху, побiг би далi, а то професор спiвчутливо, аж серце зайшлося, поцiкавився «що з вами?», i перед очима Стецька з новою силою й наочнiстю, просто дух забило, випливли недавнi пережиття, вiд чого все iнше без слiду щезло.

– Зi мною приключалася пригода, якоi без горiлки не розповiсти! – признався Стецько. – Така страшна, така нелюдська! Били мене й знущалися, ледве я ноги винiс!

Професор Кава якось по-новому, проте так само, а, може, навiть ще спiвчутливiше зупинив погляд на Стецьковi, – аж Стецько вiдчув себе невiдомо в чому винним перед ним, – i сказав, що вiн запрошуе Стецька до себе на вечерю, якщо той, звiсно, не гребуватиме скромною трапезою, оскiльки вона складатиметься лише з хлiба, оселедцiв i горiлки, – нею надiлили його добрi люди за невеличку не те що послугу, а просто дрiбничку, не варту й згадки, сказано – добрi люди, от чомусь вирiшили обдарувати його, – ймовiрно, кожну людину, яка вiдчувае себе людиною, нестримно тягне робити iншим добро, – а вiн не хотiв образити iх, не прийнявши дарунку, яким вiн тепер, своею чергою, з великою радiстю подiлиться iз Стецьком, якщо той зласкавиться й не вiдхилить погостювати в нього сьогоднi, – це його справдi дуже тiшитиме, бо самому якось надто сумно на душi (а Стецьковi завжди здавалося, нiби професор Кава нiколи не сумуе, бо все вiн завжди сам i осторонь вiд усiх тримався!), крiм того, цiеi ночi йому написалося кiлька вiршiв – гiмнiв про покликання людини й взагалi всього людства, i вiн охоче прочитав би iх Стецьковi, якби той погодився iх вислухати, зробивши йому цим велику честь.

– Не я вам, а ви менi робите честь! – не знайшов сказати iншого Стецько, пригадавши, як колись, повертаючись глупоi ночi з безпросвiтноi пиятики в Дмитриковому барацi i кiлька разiв обiйшовши табiр, бо помешкання наче в воду впало, а до чужих ночувати Стецько не хотiв iти, надибав десь на задвiрку, де кiнчалися бараки, на професора Каву, який, спершися на рiг таборового складу, на самотi, не бачачи й не сприймаючи нiчого навколо себе (бо Стецько його покликав, а той справдi не чув), напiвголосно вичитував у пiтьму щось довге й жалiсливе, вiд чого Стецьковi стислося серце, хоч вiн i не втямив до ладу, що саме вичитував професор Кава. Але тодi Стецька чи вiд чудернацьких слiв, – наче слова, а заразом наче й не слова, – чи то вiд самоi постатi професора Кави, якоiсь iнакшоi, нiж завжди, чи просто вiд пригадки власних пиятик пойняла невимовна туга й сум. Правда, згодом воно, звичайно, забулося, бо Стецько не любив захаращувати нi голови, нi серця зайвиною, з чим мозок не давав собi ради, однак вiд тiеi зустрiчi в нього лишилося дивне враження, про яке вiн навiть пiд час найрозперезанiшоi гульнi нiколи не прохоплювався i словом вiд сорому зрадити вголос те, що випадково вiдкрилося йому тодi за бараками, ймовiрно, ще й тому, що воно стосувалося не його, Стецька, якого всi знали, п'яничку й слабодуха, а того найсправжнiшого, потаемного, самому Стецьковi незвичного й незбагненного Стецька, про якого вiн наважився б говорити хiбащо тiльки перед Богом.

Зрештою, такого, як тодi, коли вiн ненароком пiдслухав професора Каву, йому й справдi не траплялося, та й не вiд горiлки воно прийшло, бо нiколи згодом, хоч i як доводилося йому глибоко заглядати в чарку, i натяку на щось подiбне вiн не переживав, оскiльки тодi йому не лише здалося, а вiн просто побачив перед собою, як вiд проказувань професора Кави, все його життя виопуклилося до найдрiбнiшоi рисочки, мов на долонi, i голос, одягнений в голос професора Кави, м'яко, аж довго згодом щемiло всерединi, нагадував, хоч i не звертався безпосередньо до Стецька: ось, Стецьку, перед тобою те, що ти зробив, а дивися, чим тебе надiлили вiд колиски, тiльки ти цим другим нiколи не скористався! Тобi вiдмiряли ущерть усього того, що ти захоплено подивляв в iнших, лише ти його через горiлку не роздивився, i тепер воно навiвае на тебе сум i тугу, хоч ти й ладен клястися, нiби винна в цьому не пiзня година й не горiлка, а голос професора Кави, навiть не сам голос, а те, що вiн вичитуе своi гiмни новоi релiгii, з чого всi в таборi смiються i ти також, хоч ти нi разу iх не чув, оце вперше, досi охоче (правда, без злоби, бо ти не створений чинити зло, хоч дурощi теж легко до лихого допроваджують) приеднуючись до iнших кепкувальникiв, що, зрештою, не зменшувало твоеi пошани до вчености професора Кави, нiким не перевiреноi, однак усiма чомусь непохитно визнаноi. А тепер ти чуеш на власнi вуха тi дивацькi гiмни, чи як там про них ще говорять, а базiкають про те i кумедне, i соромiцьке, i тобi не смiшно, а сумно, аж здаеться, нiби твого суму не годен вмiстити в собi i свiт, стiльки його в тобi, бо в словах, якi, розтягуючи, виголошуе професор Кава, ти бачиш свою долю i все, що мiг зробити, та полiнувався. І тобi жаль серце крае, бо голос професора Кави – це голос твого власного сумлiння, який прибрав подобу професора Кави.

Може й тепер це водить мене голос власного сумлiння, який одягнув подобу професора Кави, подумав Стецько й не досить впевнено спитав:

– А чи ж я вам не перешкоджатиму!

– Пане Стецьку, – врочисто, нiби з далекоi трибуни, вiдповiв професор Кава, а одночасно так тепло, що Стецько одразу повiрив, – я невимовне тiшитимуся, коли ви завiтаете до мене. Ви зробите менi своiми вiдвiдинами велику прислугу, бо я зараз саме в тому станi, коли без спiврозмовника людина не годна дихати. Це ж ви й по собi знаете.

– Та знаю, тiльки який же я вам спiврозмовник? Я не вчений i не потраплю нi на що путне здобутися, – застерiгся Стецько, iз здивуванням нотуючи в пам'ятi, як професор Кава бере його пiд руку, нiби вiн не Стецько, а небачена шанована особа, перед якою наважуються висловлюватися тiльки пошепки, аж батьки не встигають нагримати на дiтей, якi вже i так дивляться на незвичну появу занiмiлими ротами, забувши на мить довкiлля, – i вони вдвох заходять до барака, куди Стецька не раз горiлчана доля заводила, проте нiколи в такому почесному супроводi, прямують сходами, яких Стецько досi нiколи не зауважував, бо в нього склалося враження, нiби там самi купи смiття й рештки старих, порубаних на дрова таборових меблiв, а не сходи, якi то ширшають, то вужчають, ледве вмiщаючи Стецька з професором, перетинають величезну залю, подiлену простиралами, рушниками й коцами на закапелки, де вже всi спали на двоповерхових раз на мiсяць вичищуваних вiд блощиць нарах, i далi через перегородки, комiрчини, добираються нарештi на саме горище до закамарку, шо його професор Кава назвав своiм помешканням, не перестаючи оповiдати щось приемне й заспокiйливе, вiд чого Стецька знесилювала слабiсть, нiби вiн потрапив до лазнi, його поклали на полицю й поливають лiтеплою водою, а навколо парують мидницi з зеленим запашним розчином, в який лазникар кидае губки, щоб потiм вiдтиснути iх Стецьковi на обличчя, на груди, на живiт, i Стецько наче оновлюеться, бо губки – це водночас i звичайнiсiнькi губки, i слова професора Кави, що заповнюють усе навколо.

Стецько дiйсно не лише нiколи не бачив професора Кави таким балакучим, а й не пам'ятав, аби хто з табору похвалився довгою гутiркою з ним, а тепер професор Кава говорив, не зупиняючися, та ще й мовою, яку Стецьковi вперше доводилося чути, нi на що не подiбною, такою чудернацькою, аж Стецько нiколи не повiрив би, якби не пересвiдчився на власнi вуха, що клацала й переливалася, немов вона iз суцiльних трелiв, схлипувань i хвилястих блакитного кольору патичкiв, вкачаних у мед, однак, на диво, Стецько ii якимось чином розумiв, наче змалечку тiльки нею й спiлкувався, ба бiльше, вiн сам, а це вже переходило всi межi, вiльно, зi смаком, мало не хизуючись, вимовляв цiею мовою найскладнiшi речення.

– Це ж просто чудасiя! – не втримався Стецько, слухаючи, як дивовижнi словосполуки лящать йому в ротi, аж лоскочуть.

– Бачите, це зовсiм легко, не треба й жодноi вчености! – засмiявся професор Кава.

– Це ви щось зi мною зробили! – зачудовано прорiк Стецько. – Чи ви, бува, не вклали в мене кусник себе?

– Якби ж то так!

– Нi, справдi!

– Справдi! – зiдхнув професор Кава, показавши Стецьковi сiдати на якiсь чи то клунки, чи м'якi барила серед скринь i книжок, що вiд дверей захаращували закамарок, а сам десь щез, i до Стецька здалеку донiсся розлогий плюскiт.

Це вiн поплив на найдальше озеро в горах, перехитривши мене, i я в пастцi, майнуло в Стецьковому мозку, але вiн якось своечасно скорегував себе, що це неможливе, бо озеро надто далеко, аж за перевалом, i на пiдтвердження, наскiльки це дiйсно неможливе, професор Кава вийшов з-за скринi, поставив на дошку перед Стецьком пляшку горiлки, витяг iз вiдра, накритого черепицею, хлiбину, сир i два оселедцi, якi вiн на газетi розкраяв на рiвнi кусники кишеньковим ножем, i налив Стецьковi й собi по питуну горiлки.

– Нехай здiйсняться вашi найкращi помисли! – мовив професор Кава, цокаючись iз Стецьком. – Нехай усiм людям стане добре! Нехай на свiтi запануе добро!

– Нехай! – погодився Стецько, випиваючи, i йому подумалося, що професор Кава якось дивно говорить. Нiби й те саме, що всi, бо й Стецько мiг би подiбне виголосити – воно при чарцi слова самi укладаються, та й потiм – чого тiльки при чарцi не злiтае з язика! – однак все ж якось дивно i не схоже на iнше.

Проте цих мiркувань Стецько не встиг належно розвинути, бо дверi закамарка задзижчали вiд гострого, хоч i манiрного стукоту з пiдскоками на кiнцi, i, не чекаючи дозволу, Рiточка Бурундяй, солоденько усмiхаючись тiею самою незмiнною усмiшкою, яка ще якихось тридцять рокiв тому з першого разу до нестями причаровувала нестiйкi чоловiчi серця, увiйшла чи радше – втанцювала до середини майже як шiстнадцятирiчна юнка, якою Рiточка назавжди залишилася у власнiй уявi, не звертаючи жодноi уваги (вона надто шанувала себе!) на злiсних вiд заздрости пащекух, що при кожнiй нагодi опоганювали то ii ноги, – стрункiших i зграбнiших нiхто не мав у таборi, та й не тiльки в таборi, вигадуючи, нiби вони в маслаках i в гулях вiд надто модних черевикiв за молодости (наче Рiточка за цi роки хоч на одну зморшку постарiла!), то ii тендiтнi для найпалкiшого милування створенi плечi (а лице, а талiя, а хода!), якi вона залюбки показувала свiтовi Божому, пам'ятаючи евангельську притчу – не закопувати в землю скарби, бож хiба вiльно i чи не грiх ховати вiд людей подiбну красу? – на заздрiсть репаним бабищам, якi не лише нехтували очевиднiстю, безглуздо й затято твердячи, нiби в Рiточки плечi в ластовиннi, та ще й деформованi вiд старости, коли вона виглядала молодшою i, очевидна рiч, незрiвнянно вродливiшою за двадцятирiчну, – як на Рiточку, то вже й перестаркувату, бо Рiточка в ii роки хiба ж таку показувала клясу! – таборову красуню Лiну Роздерихаляву, що властиво, супроти неi, Рiточки, скидалася просто на грубезну дурепу й колгоспницю, аж незбагненне, чого коло неi так упадали! – ай ширили плiтки, мовляв, Рiточка на свята, як видають додатковий придiл, годуе свого чоловiка, якого вона нещодавно одружила на собi (ну i що ж тут такого, коли людина вродилася несмiливою й не годна освiдчитися в найделiкатнiших почуттях? Треба комусь же й iнiцiятиву виявляти?), лише м'ясом, що вiдмолоджувальними обкладами кiлька годин пролежало на ii обличчi, нiжнiсть i свiжiсть якого не хотiли бачити тiльки Рiточчинi вороги, – якби вона народилася чоловiком i подибала б таку Рiточку, вона з першого погляду закохалася б в неi!

Хвицьнувши крилатою спiдницею за звичкою бурхливоi молодости, аж блиснули короткi второчкованi червоним штанцята на ii, як Рiточка твердила, ще зовсiм не старому тiлi, показуючи заради бiльшоi наочности нiжку аж до пояса, бож хiба тут крилося щось погане й несхвальне? Рiточка завжди вмiла пристойно й гiдно поводитися, та ще й iнших повчити, – вона проспiвала, вкладаючи весь свiй чар у переливи голосу, ладний з одного маху взяти найнеприступнiшу фортецю:

– Пане професоре, я не знала, що в вас гостi! У мене до вас дуже важлива справа!

Очевидно, якби професор Кава не ловив гав, лiтаючи десь у хмарах, вiн вирiзнив би крiзь цi звичайнi слова з самих туркотливих iнтонацiй Рiточчиного голосу такi райськi кущi, перед якими зблiд би спiв сирен, як блiднуть першi кроки дитини перед досвiдченим бiгуном на далекi вiддалi.

Але, видно, присутнiсть Стецька засмiтила професоровi слух, до нього не долинули переливи Рiточчиного звернення, i тому вiн, дивно змiнившися на очах Стецька, обiзвався, надто чiтко викарбовуючи склади:

– Вельмишановна панi, Рiто Сильвестрiвно (правда, це могло вже Стецьковi й справдi причутися, бо вiн не подибував у таборi людини, яка звала б Рiточку по батьковi), я зараз занятий. Колись iншим разом я зайду до вас.

– Ви менi стiльки разiв обiцяли й нiколи не зайшли! Аж менi довелося вчинити на вас напад. Ви мусите менi порадити, бо менi треба…

– Дорога панi, у мене гiсть, нехай колись iншим разом, – зупинив ii професор Кава, дивлячись не на Рiточку, а на Стецька.

Не виключене, якби Рiточка не панувала над собою (не дарма ж вона походила з панського роду!), вона просто спопелила б поглядом гостя, цього шалапуту Стецька, який завжди всiм ставав на завадi i тепер самою своею присутнiстю псував iй розмову з професором Кавою, хоч Рiточка й на думцi не мала мститися нiкчемному п'яничцi за давню образу (хтось iнший на ii мiсцi довiку подiбноi наруги не забув би!), коли вона, виключно з шляхетности й спiвчуття, ще заки з Рiточки Польовоi вилущилася Рiточка Бурундяй (того часу Рiточка не любила згадувати, бо щойно коли вона побралася з не надто привабливим, – пощо чоловiковi краса? – натомiсть чесним i порядним у таборовiй опiнii вчителем математики Бурундяем, якого лише вряди-годи, та й то виключно в товариськiй незлобнiй розмовi, обзивали паталахою, не здатним приструнчити власну жiнку, – до неi почали ставитися не так вороже й поволi забували побрехеньки, якi хтось – о так, Рiточцi довелося скуштувати горя, хоч вона нiколи не здавалася, – люто волiючи ii погибелi. Рiточка давно переконалася, що, крiм неi, перевелися добрi люди на свiтi, завжди тiльки й чекай, як комусь забагнеться iй нашкодити, – розпустив про неi, нiби вона кiлькох своiх близьких знайомих упекла на Сибiр i двох iз них розстрiляли – наче без Рiточки iх не розстрiляли б! Кого тодi лише не розстрiлювали! Вона сама ледве вбереглася! – викривши суворою, але справедливою рукою навiть серед своiх друзiв – що вдiеш, коли доводилося щодня вiдвойовувати собi мiсце пiд сонцем? – ворогiв народу, якi пiзнiше, одразу ж пiсля першого слiдства, виявилися ще й петлюрiвцями, цими найлютiшими ворогами единого й недiлимого Радянського Союзу, що носилися, – як встановили на допитi, – з намiром створити нiкому не потрiбну самостiйну Украiну з якимись там рiвними правами для украiнцiв, чого Рiточка навiть не пiдозрiвала, оскiльки тодi всi ii мiськi впливовi знайомi говорили виключно росiйською мовою, а вона сама тiльки на базарi дозволяла собi спускатися до украiнськоi; – хто ж знав, що свiт непередбачене змiниться, i в якомусь Богом забутому мiттенвальдському таборi панську росiйську мову зневажатимуть як щось, чим надто напекли, а мужицька украiнська мова, яку вигадали нiмцi, виявиться в пошанi?), – пожалiвши (а зовсiм не тому, нiби в неi забракло женихiв!) цю мiзерну креатуру, запропонувала, дуже тактовно, без жодних недвозначностей, роздiлити разом ложе, на що цей невiглас обiзвав ii старою бабою, якiй би час i про iнше замислитися, – ii, що зласкавилася ощасливити цього телепня! Цього телепня, який тодi ж за чаркою охристив ii жартома «скаженою матицею», i з його легкоi руки це прiзвисько перебрав весь табiр, i тiльки ii чоловiк того не знав i сама Рiточка, хоч i сподiвалася вiд Стецька всякоi пакости й срамоти, звiсно ж, п'яниця! – i тепер без жодних викидiв сумлiння сидiв, клiпаючи на неi посоловiлими баньками.

– Пане професоре, ви мусите мене вислухати, це таке важливе, таке важливе! – спробувала ще раз Рiточка Бурундяй, кидаючи на професора погляд, який розтопив би й чавунний стовп, а вже людське серце й поготiв, навiть якби власником такого серця виявився неподатливий на Рiточчин чар професор Кава, що, на його щастя, саме тiеi хвилини, коли у нього, як приречення, летiла кулеметна черга з Рiточчиних очей, нахилився за бляшану скриню, якщо то не була пiч, заставлена каструлями, яка й ввiбрала в себе Рiточчин заряд, аж бляха вкрилася пухирями.

Проте i тi незначнi умиротворенi друзки, якi вiд скринi жахнули на боки, мiстили ще стiльки енергii, що лише перелiтаючи поблизу шиi професора Кави, таки улузнули його, бо вiн пiдвiвся, обома руками обхопивши шию, нiби ii пекло вогнем, i, явно зм'якнувши, очманiло вiдкашлявся:

– То прошу, говорiть.

– Нi, – повеселiшала Рiточка, знову намацуючи грунт пiд ногами, – це дасться сказати вам лише насамотi!

– Дорога панi, у мене гiсть!

– Таж це лише Стецько-п'яниця! – не витримала солодкого тону Рiточка.

– Дорога панi, не ображайте мого гостя, бо камiнь, що його людина кидае в iншу, мае властивiсть мiняти напрям, – так дивне вимовив професор Кава, аж одночасно Рiточцi й Стецьковi нiби розчахнуло розум: Рiточка нарештi усвiдомила, що з ii вiдвiдин сьогоднi нiчого не вийде, i тому, анi трохи не збентежена, грайливе кинувши: «Ну то завтра!» – витанцювала за дверi, а Стецько побачив себе малим у саду пiд грушею в тiтки Докii, яка, аж прозора вiд пiзнього осiннього плямистого тепла, частувала його вперше квашеними яблуками, примовляючи: «iж, дурнику, iж, то смачне», – а йому воно зовсiм не здавалося смачним, i вiн радо виплюнув би, якби тiтка не стояла над ним, i що вiн тодi, мало не задушившися, – ну просто ж поперек горлянки зупинялося, проковтнув той шматок квашеного яблука на догоду тiтцi, яка завжди обдiлювала його гостинцями й ласкавим словом, те якимось чином довело його згодом до горiлки, до цього табору й навiть до закамарка професора Кави, що долив у спорожнiлi питуни i взяв дверi на гак.

– Вона навiть до мене чiплялася, – скоментував Рiточчин вiдхiд Стецько, – i тепер, видно, облюбувала вас, а вiд неi важко вiдпекатися, вона цупка, мов смола.

– Пане Стецьку, – озвався професор Кава пiсля тривалоi мовчанки, пiдливаючи й беручи пальцями нарiзаний оселедець, а (тодi обтираючи iх об шматок газети, яку вiн поклав до кишенi, вiд чого Стецьковi привидiлося, нiби звiдти стирчать два маринованi хвости з кружальцями цибулi, хоч вiн навмисне силкувався не дивитися туди, аби не вiдчувати незручности, пощо професор Кава носить оселедцi просто в кишенi, – що, на вашу думку, спонукуе людину не лише упадати навколо зла, а й любити його?

– Ви маете на увазi ii? – зареготався Стецько, оминаючи перед професором називати Рiточку «скаженою матицею», вiд пригадки (так принаймнi за чаркою розказував Борисiв Тарас, наслiдуючи Рiточчину ходу й говорення, аж усi лягали), як колись Рiточка зустрiла бабу Грициху, – а що Рiточка саме кипiла вiд заздрощiв i обурення, бо панi Лопастюк, у якоi не статура, а мiшок з картоплею! – дiстала (i яким лише правом!), саме ту американську в усiх кольорах веселки спiдницю, яка тiльки Рiточцi пасувала б (звiдки взагалi цi гапки знали, як подiбне чудо носити!), а ii, Рiточку, обдiлили безбарвною шматою, мов для якоiсь бабцi! – обставина, що й колоду довела б до шалу, а таку нiжну й чутливу на несправедливiсть особу, як Рiточка, й поготiв, то коли Рiточка побачила бабу Грициху, яка iй давно вже сидiла в печiнках, – оскiльки Рiточка орiентувалася, хоч i не вродилася забобонною, однак у Рiточчиних колах вiрили в блюдечко, Рiточчина бабця ще вiдвiдувала спiритичнi сеанси, як належало до доброго тону, i тому Рiточка знала: баба Грициха – злiсна чаклунка (якби на те Рiточчина воля, вона давно ii без жодного вагання десь упекла б, лише смуга за нею простяглася б!), а тут ще й недолуга баби Грицишина плахта своiми дикунськими барвами нагадала Рiточцi, як жалюгiдна баюра нагадуе пiвденне слiпуче море, райськi барви американськоi спiдницi, що дiсталася панi Лопастюк, – Рiточку вхопили корчi, i вона цiлий день пролежала в пропасницi.

– То, видно, зло так зсудомило перед добром, бож баба Грициха невимовне добра. І менi з вами невимовне добре, – несподiвано для самого себе уголос вимовив Стецько, перехиляючи чергового питуна, й зауважив нагло, як йому на душi такий спокiй залягае, така радiсть i доброта, нiби вiн уже й справдi в раю, де нема мiсця нi на прикрощi, нi на сумування. Хто б подумав, що з професором Кавою настiльки все просто! От i вчений нiбито, а як же гарно з ним! І випити вмiе, не зневажаючи Стецька за цю слабiсть (що це слабiсть, та ще й досить величенька – очевидна рiч, – Стецько нiколи не робив iз неi цноти, однак мусить же чоловiк мати якусь слабiсть!), i взагалi, яка ж вiн задушевна людина! Запросив Стецька й гуторить з ним, як з рiвним, нiби вони удвох найближчi друзi, та що там друзi, рiднi брати ледве чи так розумiються, як вони тепер! – аж незбагненне, чому в таборi теревенi гонять, наче професор Кава дивак.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/emma-andr-evska/roman-pro-dobru-ludinu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.