Книга - Реквієм для Рози

Реквiем для Рози
Раiса Плотникова


Основна iсторична складова «Реквiему для Рози» – старi листи. Актриса колишнього театру Садовського, пiанiстка, пише коханому послання в безвiсть, змальовуючи жахiття свого iснування у Киевi на початку 30-х рокiв ХХ столiття. Чекiсти змушують ii працювати прибиральницею i пiсля допитiв замивати кривавi слiди катувань у пiдвалi «черезвичайки», а пiзнiше – супроводжувати знущання над людьми грою на пiанiно. Уже в наш час цi листи майже столiтньоi давностi потрапляють до рук скромного доцента, викладача iсторii. У вирi сучасного життя вiн iде слiдами авторки пожовклих аркушiв, переживае власну драму, шукае паралелi в подiях минулих рокiв i знаходить свое кохання вже у круговертi Революцii Гiдностi.

Хто така Роза, яку роль вона вiдiграла в життi юноi актриси-пiанiстки i як переплелися складнi перипетii життя героiв минулого i сьогодення, ви дiзнаетеся iз нового роману Раiси Плотниковоi, який отримав спецiальну вiдзнаку «Вибiр видавця» на мiжнародному лiтературному конкурсi «Коронацiя слова-2016».





Раiса Плотникова

Реквiем для Рози



©  Раiса Плотникова, 2016

©  В. М. Карасик, художне оформлення, 2016




Бритоголовi гостi


Я сидiв за письмовим столом, зiгнувши спину в три погибелi, i порсався в допотопних паперах, наче копав, чорти його батька знати навiщо, якусь вигадану печеру. Нi, та клята печера, про яку думав, якраз iснуе, вона iснувала й сто лiт тому, i триста лiт тому, але ще до вечора того дня я волiв би, щоб вона завалилася на вiки вiчнi, заросла сталактитами й сталагмiтами, щоб ii забули всi, хто хоч щось колись знав i пам’ятав про пожолоблений часом рукотворний лабiринт.

Оглушило дзвiнком – наче у дверi хто лупонув. Ідучи до входу, я нашорошився, бо нiхто нiколи, окрiм контролерiв компослуг, нi за яких обставин до нас без попередження не приходив, а тi так не дзвонили зроду. На те була абсолютно об’ективна й аргументована причина: я жив iз жiнкою, яка вже десять рокiв вряди-годи лiкуеться в божевiльнi. Їi шизофренiю годi було приховати вiд цiкавих людей, бо в часи буйних нападiв хвороби моя законна дружина вила сиреною пожежноi машини, i наша багатоповерхiвка ходила ходором, переймаючись долею нещасноi. Люди, якi називали себе добрими, радили менi запроторити хвору на вiки вiчнi в дурку. Я того не робив, бо колись давно любив дружину до сказу, вона мене – теж. Хтось iз нас неодмiнно мав збожеволiти вiд такоi любовi – це випало не на мою долю. Я ж почувався винним i нiс важкий хрест приречено й самовiддано, хоча вже давно кохав iншу. Але про це – згодом.

Того дня, розчинивши дверi навстiж, побачив двох чолов’яг iз абсолютно однаковими зачiсками, а точнiше, без зачiсок, бо iхнi лискучi черепи голилися ретельнiше за пiдборiддя. Далi описувати цих бритоголових, мабуть, не варто, бо всiм, i менi в тому числi, одразу стало ясно, що то за фрукти-овочi.

– Нам би побазарити, – прогундосив один iз них. – Можна, папаша?

– А чого ж. Якщо – з миром, то можна все, – вiдповiв я, хоча в «папашi» до цього важкоатлета найматися не збирався, бо нi статурою, нi виразом обличчя ми не спiвпадали, та й за вiком я ледь-ледь мiг би вписатися, якби ощасливив якусь ранню спокусницю чи вона мене саме тодi, коли отримують паспорт.

– Так давай, запрошуй, не стовбичити ж нам тут. І ваабще, дiла треба рiшать… – промовив важкоатлет за номером два.

– Пiшли на балкон, бо в квартирi зона ризику, – бовкнув я, починаючи дратуватися сленгом прибульцiв.

– Злякався? Та не дрейф, дядя, ми тебе навiть пальцем нi-нi, якщо домовимося, звiсно… Поняв?

І тут мене трохи понесло:

– А ти мене на «поняв» не бери, – ошкiрився по-iхньому. – Тут ще я хазяiн. Поняв?

– Та ладно, ладно – розберемося. Ми ж не фраера якiсь. Можемо поговорити й на балконi, аби з толком.

Останне речення, мовлене нормальною людською мовою, трохи врiвноважило словесну перестрiлку, i за мить ми розташувалися на тiсному просторi стандартного совдепiвського балкона, iз якого було видно всi вiкна сусiднього будинку й клапоть синього неба.

– Не шикарно живеш, – знову прогундосив той, що назвав мене папашею. – Ми могли б значно покращити твiй побут.

– Ще чого! – хмикнув я, вiдчуваючи, як оте брутальне звертання «на ти» кусае мене не гiрше, нiж сумнозвiсний гедзь. – Дбайте про себе, а мое хазяйство – то моя приватна власнiсть i моя парафiя…

– Та не хочеш, то нехай так i буде, тiльки ми тут зi своiм дiлом…

– То чого носа сунете в чужi справи? Кажiть.

І так я твердо мовив оте останне слово, що вони вже не чiплялися бiльше, а одразу заговорили по сутi, перебиваючи один одного:

– Нам треба план лубенськоi Замковоi гори…

– Та не тiльки гори, а й пiдземелля. Ну розумiеш, мабуть?

– Платимо готiвкою, а якщо щось нариемо, додамо вiдсоток…

– Нашi люди вкладуть бабло, а в тебе пропаде… Коротше, що там у тебе е по Замковiй горi й пiдземеллю?

Менi одразу нестерпно захотiлося позбутися цих крутеликiв, випхати iх обома руками за межi власноi територii, але, тверезо оцiнивши обставини, зрозумiв, що силовi методи не дадуть бажаного ефекту, i тодi цупкий мозок миттево почав працювати над стратегiчним планом по звiльненню моеi приватноi територii вiд несподiваноi бритоголовоi напастi. Але чомусь нiчого вагомiшого, нiж брехня, на думку не спадало, i я непереконливо промимрив:

– І хто вам сказав, що в мене е якiсь плани? Загальнi вiдомостi, звичайно, е, бо на те ж я й копирсаюся в iсторичних фолiантах, та якби були плани печер… Нi, хлопцi, я б вам iх нiзащо не вiддав – я б сам вже давно займався розкопками.

– Не чуди, папашо! За якi такi статки ти б копав? Кого б найняв за зарплатню доцента? Та й хто б тобi те дозволив без паперiв, на якi теж потрiбно купу бабла й такий дах, котрого тобi до гроба не мати?

– Ну, може, й так… Може, й не копав би, але докторську вже точно захистив би, а то вже ось скiльки лiт ходжу в доцентах.

– Ти нам зуби не забалакуй. Давай по справi говорити. Так пошукаеш плани чи як?

– Нiчого менi шукати, – я маю таку пам’ять, що й те, чого не було, пам’ятаю, а вже те, що бачив раз, до смертi не забуду. Немае в мене нiяких таких мап i планiв.

– Та-а-к… Значить, не домовились? – напустив на себе суворостi той, що дратував мене папашею.

– Немае про що домовлятися.

На цьому наша перша, але не остання зустрiч обiрвалася. Колоритнi особи зникли за дверима, залишивши по собi мiцний дух чоловiчих парфумiв з домiшками поту, бо спека на дворi стояла така, що навiть мозок плавився, як смалець на пательнi, не кажучи вже про зайвi кiлограми ваги. Кiлограмами я не переймався, бо зайвих у мене нiколи не було, а от за мозок таки трохи хвилювався – втрата свiжоi думки завжди прикро дошкуляла. Та тривога, яка вiдтодi напосiла, покотилася кавалком i почала обростати домислами. Я знав, що накручую себе, але не на пустому ж мiсцi… Пiдстави були вагомi: поява вiзитерiв – раз, а по-друге – те, що я iм не сказав, було моею мрiею, довiчним безсонням, фата-морганою… Але я мало кому говорив про сокровенне, щось трохи знала тiльки моя едина доросла доня, котра навчалася на останньому курсi одного з нацiональних унiверiв.

Коли б не це шалапутне дiвча, я б уже не раз мав нагоду дiстатися краю. Вона, Галюся, з перших днiв свого свiдомого життя була моiм затаеним трiумфом, моiм фантастичним струсом мозку, пiсля якого настають феноменальнi просвiтлення й горизонт ширшае стократ. Напевно, я весь час перебiльшував ii здiбностi, але це насамперед було потрiбно менi, а не iй. Зараз згадую Галюсинi концерти на стiльчику й дивуюся власнiй слiпотi, а точнiше, глухотi. Ото, бувало, тiльки-но з приймача вилетить перший акорд пiснi, i голос вiчноi примадонни естради Алли Борисiвни ознаменуе початок нашого домашнього шоу, Галюся вже стоiть на верхотурi й страшенно фальшивим голосом виводить: «Мiлiон-н, мiлiон-н алих роз…» Голосок у моеi артистки був, але зi слухом ведмiдь таки добряче побавився, i вона затягувала такоi, що вуха нормальноi людини мали б зiв’яти вщент, але я радiв тому солоспiву так, як зараз вже нiколи й нiчому не радiю. А ще у моеi малоi була феноменальна пам’ять, i тут вже нiякоi фальшi. Мене перевершили стократ, але це той випадок, коли втiшаешся.

Тепер я вчуся потiшатися самотнiстю. Навiть вiд тих, хто ще не змiг розчарувати, шарахаюся, встигаючи лишень чемно привiтатися. Знаю, що лишаю себе живого спiлкування, ховаючись у мушлю самоти. Мушу сказати, що менi в одинокостi не так вже й затишно, але трохи затишнiше, нiж там, де всi. Зберiгаючи кiлька антикварних штучок, якi дiсталися в спадок, хочу бачити свое житло майже аскетичним, бо колись вiдчув, що зайвi речi – це тягар, який ми передаемо нащадкам. А хiба не аморально найбiльше обтяжувати тих, кого любиш? Комусь може здатися, що в мене просто якийсь невизначений рiзновид фобii, бо мiй страх породжуе безлiч обмежень. Я боюся мати бiльше, нiж потрiбно людинi. Може, хтось iз заможних людей скаже, що це невдахи так виправдовують себе, щоб потайки спливати жовчю, заздрячи багатiям, але я тiльки раз у життi вiдчув пiд ребром тягучу й липку, як жуйка, ознаку заздростi. І це аж нiяк не стосувалося такого стандартного предмета задоволення, як грошi чи бездуховнi речi.

Мое шалапутне дiвча завдяки покiйнiй бабусi надбало трохи незалежностi й живе в квартирцi завбiльшки з наперсток. Великий зеленоокий годинник у ii крихiтнiй вiтальнi весь час показуе четверту годину. Галюся каже, що вона, народжена о четвертiй годинi ранку, зупинила час, щоб гострiше вiдчувати власну минущiсть i не гаяти себе задарма. На цю думку ii наштовхнула Лiна Костенко. Пам’ятаете? «Бо то не час минае, це ми – минущi».

Дзвiнок на стацiонарний вiдiрвав мене вiд роздумiв, i рiдний голос студентки археологiчного факультету випалив кулеметною чергою:

– Та’, чуеш, ми з Яриком iдемо в Лубни. Можеш собi уявити, що я наблизилась до твоеi мрii? Це ж у якому роцi отой знаменитий археолог останнiй раз вiв там розкопки? Здаеться, у двадцять другому? А ти не знаеш, коли ще щось там копали? Та’, збери менi все-все про лубенську Замкову гору.

– Мала, Галюсю, ану спробуй трохи вгамувати своi неперевершенi емоцii. Вгамувала? А тепер кажи все повiльно й конкретно.

– Тату, ми iдемо в Лубни. Ярослав каже, що вiн вже весь Інтернет догори дригом перевернув i щось накопав про Замкову гору, от тiльки про пiдземелля нiчого конкретного нiде не знайшов. Я знаю, що ти щось знаеш.

Збiг обставин чи Господне провидiння? Усе життя я самотужки длубався в нетрях загадковоi таемницi Яреминих скарбiв, сподiваючись на пiдказку Стелецького, а тут за одну мить стiльки охочих i зацiкавлених. Та-а-ак… І що ж далi? А може, це так в обхiд працюють моi нещодавнi гостi?

– Мала, я хочу говорити з тобою вiч-на-вiч. Прийди! – це все, що менi вдалося приголомшено видушити з себе.

Я вже сто рокiв живу на Сирцi, й, сподiваюся, нiяка лиха година не забере в мене мiзерну частину особистоi ойкумени, бо тут жив мiй батько, тут жив дiд, тут у сусiдньому будинку живе моя доня. Щоправда, колись ми жили у власному будинку з товстими стiнами й високою стелею, але так сталося, що все те знесли одним махом, i наше помешкання обернулося на тонкостiнну багатоповерхiвку зi всiма зручностями, яка обмежуе простiр бачення, мислення, вiдчуття… Зате через тонкi простiнки чутно в нашому помешканнi навiть те, що повиннi чути лишень двое.

Колись моя мала Галюся прокидалася рано-вранцi, i, стоячи босонiж на ганку, казала: «Я iду шукати вiтерець». Тепер вiтер стьобае стiни, вiкна й балкон шостого поверху, сягаючи протягами всiх закуткiв, шукати його не треба – вiн тут володар. Роза вiтрiв у цiй точцi готова демонструвати частоту й направлення вiтру постiйно. Вiдтак наш будинок – в перманентному станi шаленства.

Галюся ввiйшла до квартири непомiтно, менi здалося, що вона влетiла в розчинену настiж кватирку й стала перед моi очi, мов та фея iз староi казки. Напевно, я просто телепень, який з голови до п’ят перебувае в нафталiновiй сентиментальностi й iдеалiзуе все, що стосуеться моеi дiвчинки, хоча точно знаю, що вона спить з отим патлатим Яриком, смалить мiцнi цигарки, ганяе на скутерi й iнодi шукае iстину на днi бокалу з вином.

– Тату, чесно, ми iдемо в Лубни на розкопки. Якийсь новоспечений капiталiст фiнансуе проект, i на нашому факультетi оголосили, що бажаючi повиннi звернутися через електронну пошту за довiдками. Ми з Яриком – бажаючi.

– Ага, вам закортiло романтики. А чого хоче отой капiталiст? Скарби Яреми Вишневецького, мабуть, саме те, чого не вистачае скоробагатьку. Археологи життям ризикують ради науки…

– Та’, в тобi живе зануда або ж велика вiтчизняна жаба. Якщо скарби iснують, то iх треба знайти. За однi дозвiльнi папери на розкопки пiв царства запросять. А у нас з тобою немае царства, – значить, шансiв наблизитися до Замковоi гори теж немае.

Моя люба донечка тiльки здогадуеться, що я сiм разiв був у тих Лубнах i ще за влади рад пiдкрадався до тiеi гори, але тодi там розташувалася вiйськова частина i вишка, на якiй постiйно чергував солдатик зi зброею. Це вiдлякувало не тiльки мене, а й дурненьких горобцiв, котрi шугали понад мальовничим пагорбом. Та враз менi стало трохи нiяково, а згодом навiть соромно за себе, бо в данiй ситуацii позицiя: або – я, або – нiхто, мала осоружну пику злодiя, який краде у всього людства.

– Та’, а може, той скоробагатько теж хоче прославитися i не абичим, а благодiйнiстю.

– Тiльки не кажи менi, Галюсю, що вiн може утнути щось неймовiрне, мов той чернець Федiр, який, знайшовши у варязьких печерах «золота i срiбла багато й посуд дуже цiнний», знову закопав скарб, бо йому на багатство було начхати.

– Дивак твiй чернець Федiр, тату. Ну навiщо ж бу-ло щось знаходити, щоб потiм все те знову закопувати?

– Нiчого ти не розумiеш, мала. Вiн це зробив для того, щоб рiзнi скоробагатьки не попривласнювали багатство, а ще для того, щоб хвилювати уяву скарбошукачiв, а ще для того… Федiр напевно знав, навiщо живе, i цiнностi в нього були iншi.

– Тату, так ти проти розкопок?!

– Нi, нi… Я – за! Хоча вiд мене так мало залежить, на жаль.

Потiм ми з Галюсею довго пили чай з трав’яноi потертi. Ми завжди вдвох пили тiльки такий чай, бо клята ранкова кава пiдiймала мiй тиск, i ввечерi треба було урiвноважуватися прадiдiвським чи прабабиним зiллям, хоча без пiгулок не завжди вдавалося. Я наливав запашний напiй у велике блюдце й дмухав на окрiп, а Галюся смiялася, обзиваючи мене валянком. І без угаву задавала питання, на якi неодмiнно треба було вiдповiдати, бо це було зведено до ритуалу ще з тих часiв, коли моя доня ходила пiд стiл пiшки.

– Та’, у тебе е Бог?

– Це я е у Нього, а Вiн – надi мною.

– Звiдкiля ти те знаеш?

– Бога не треба знати – Його треба вiдчувати.

– Ти йому вiриш? А що, як вiн обдурюе?

– Мала, давай не будемо Його ображати тiльки тому, що ми чогось не знаемо.

– Та’, а ти не хочеш говорити про Бога, – я це помiтила. Тодi давай поговоримо про диявола.

І тут я так зиркнув на свою любу дiвчинку, що iй одразу перехотiлося говорити про нечисту силу, бо при усiй безмежнiй любовi, яку я почував до неi, моя тверда воля була непохитною, i грюкнути кулаком об стiл, хоч i без особливого бажання, я мiг. Щоправда, Галюся – теж.

Колись я вдивлявся в миле серцю личко дитинчати i бачив чи хотiв бачити в рисах дiвчинки не тiльки свiй рiд, а й те, що виокремить ii вiд самого народження. Я бачив не тiльки передане в спадок, а й те, що дае Всевишнiй усупереч всiм вадам i всiм перевагам пращурiв. І навiть якщо це не дуже тiшило, варто було визнати, що моя дiвчинка мала свою власну вроду, свiй характер i тiльки пам’ять таку ж цупку, чи пак цупкiшу, нiж у мене.

Інодi я так само вдивляюся в спляче обличчя своеi нещасноi дружини, вiдшукуючи i в ii рисах Галю, але з кожним днем ця жiнка вiддалялася й вiддалялася вiд нас навiть зовнi, бо тепер жила в загадковiй краiнi, з якоi немае вороття. І виходить так, що всi ми абсолютно не схожi. Ми не схожi одне на одного так, нiби люди з рiзних племен.

А щодо несподiваних заявок, то це у неi змалечку. Пам’ятаю, рочкiв у чотири заскочила знадвору у дiм i гукае з порога: «Тату, ти повинен менi допомогти намалювати того, що в небi…» «Птаха?» – питаю я. «Та ти що, тату?!. Бога!»

– Та’, я пiшла, – зруйнувала хiд моеi думки доня.

– Коли iхати? – вiдгукнувся я.

– Скоро! – сказала i зникла так непомiтно, як i прийшла.

Потiм я зазирнув у кiмнату хвороi й побачив, що вона прикипiла поглядом до вiкна й непорушно дивиться на вулицю. Здавалося, що це зовсiм незнайома жiнка уважно переглядае якийсь дуже цiкавий фiльм i нiхто не мае права вiдволiкати ii вiд того видовища. Я тихо зачинив дверi. Хоча чомусь страшенно хотiлося глянути туди, куди дивилися безумнi очi, щоб побачити все…

Того дня я повертався електричкою з Чернiгова i випадково зустрiв маму. Нi-нi – я не збожеволiв. Мама померла три роки тому. Та то була вона. Потяг петляв помiж пагорбiв, сонце присiдало, скочувалося, рухалося поповзом, тiкало за гору… І раптом на одному зi схилiв я побачив жiнку у вилинялому лiтньому сарафанi. Вона стояла на самiсiнькому вершечку пагорба, i здавалося, що ось-ось вiдiрветься вiд землi, змахне крилами i – небо навпiл, i мою нажахану душу – навпiл. Мабуть, мама вгледiла рiдну отетерiлу пику, що приклеiлась до скла вагона, бо спокiйним поглядом провела мене аж до межi тутешнього iснування, в якому я знову опинився сам на сам з реальнiстю. Довго сидiв довбнею i не мiг збагнути, чи то ж таки видiння, чи якась напасть, чи, може, знак який посилае менi найближча душа з високостi небуття?

Та гедзь би мене укусив, тiльки б не пiти знову пiд укiс, не зiрватися з налигача, яким сам себе тримаю! А може, й не сам? Може, це мене тримае моя хвора дружина, бо допоки вона скiмлить або ж нiмуе за дверима своеi кiмнати, я тримаюся i працюю, як кат. Та щойно вiдвожу ii до психлiкарнi на обстеження й нетривалий курс лiкування, все летить шкереберть.

Я невилiковний, я безнадiйний алкоголiк.

Моi запоi не затяжнi, але виснажливi. Перший стакан горiлки я розводжу кока-колою, другий вже йде за милу душу, далi я не рахую. П’ю сам, в однинi. Потiм сам в однинi здихаю, потiм моя печiнка не витримуе, i, захлинаючись блювотинням, я подумки беру себе за барки, щоб врiзати хук собi любому для опритомнення. Перетворюватися на людину завжди важче, нiж втрачати людську подобу. Вранцi того дня, за яким вже виднiеться Голгофа, я знову змiшую горiлку з кока-колою, i, виливши те пiйло в горлянку, включаю диск з фiльмами, де Шварценеггер вибивае мiзки разом з останками iнтелекту всiм довкола себе i тим, хто все те дивиться. Сподiваючись тiльки на власну цупку пам’ять, яка може вистояти в будь-якiм бою, я вигадую протидiю за протидiею: знову розводжу горiлку з кока-колою i все те виливаю до унiтаза, врубаю на всю потужнiсть щось у виконаннi Фредi Мерк’юрi, б’ю в дзвони, якi моя медитуюча уява бачить пiд стелею ненависноi кiмнати, розштовхую всiх тих, хто оточуе мене, тремтячими руками; чомусь iх завжди четверо, i всi вони одночасно наступають. Я один, але саме той п’ятий, у котрого е вони, четверо – стiни, якi повиннi мене впокорити. Цi стiни – моя затiсна шкаралупа, мiй важкий панцир, гамiвна сорочка i водночас рятiвний круг.

Пити я почав давно, так давно, що вже годi й пригадувати причину, яка штовхнула мене в ту вирву галюцинацiй.

Чи було в мене нещасливе кохання? Чотири роки я був закоханий у одну жiнку. Ходив за нею слiдом, страждав, мучився. І нарештi в запалi якогось свята ми покохалися. Вранцi я вiдчув звiльнення вiд душевноi iстерики. Тодi я вже потроху балувався оковитою, i пiсля п’яноi пригоди з любощами вiдчув себе справжнiм факiром. Я, впокоривши жiнку своеi мрii, впокорив власну пристрасть. Тодiшне кохання закiнчилося, бо все на цьому свiтi мае свое логiчне завершення, щоб або почати з чистого аркуша, або просто сконати. І, мабуть, немае бiльшого безглуздя, нiж самогубство заради нещасного кохання, яке мине. Та тодi мое анемiчне кохання закiнчилося на вiки вiчнi, бо через кiлька днiв пiсля нашого пристрасного злягання ту молоду й вродливу жiнку збив КамАЗ iз щебiнкою. Кажуть, вiд удару машини вона не дуже постраждала, а от засипало ii вже намертво.

Я нiколи не був повним дурнем. Моя дурiсть була частковою, вибраною, може, навiть навмисною. Я завжди знав, на що йду, знав, що певний вчинок можна визнати дурнуватим, але чинив саме так, бо iнакше не мiг чинити. Існують запрограмованi помилки, без яких життя варте лише половини.

Розмiрковуючи над новими помилками, якi мали можливiсть втiлення, я одягнув футболку, шорти та легкi сандалi й помчав по схiдцях, наче тiнейджер, сподiваючись на приемну лiтню пробiжку, бо передчуття денноi спеки таки дiстало. Пiд’iзд ще спав сном трудяги, котрий ранок вихiдного дня марнуе на досипання за тижневий аврал. Я навiть притишив свiй полiт схiдцями, збагнувши, що вчинив шум, але, розiгнавшись, ледь загальмував на першому поверсi й тут прямо-таки нарвався на своiх новоспечених знайомих.

– О, дядя! А ми – до тебе! – вигукнув бритоголовий красунчик, заступивши дверi.

– Менi нiколи, – бовкнув я не дуже переконливо, бо несподiванка розбалансувала хiд моiх думок.

– Встигнеш. Ми тебе зараз за одну мить домчимо – сiдай у «шевроле». Тiльки без вибрикiв, – сказав вiн, переступивши порiг.

Далi я вже не чув слiв, бо, зреагувавши миттево, вислизнув iз дверей пiд’iзду в’юном слiдом за ним i дременув за рiг будинку так, що мене мiг наздогнати тiльки спринтер, який носить звання щонайменше чемпiона нашоi досить-таки стрiмкоi столицi. Може, те, що я вмить рвонув свiт за очi, було новою помилкою, про яку я не встиг додумати, але нiчого iншого менi не випадало, бо часу на роздуми було, як кiт наплакав. Запланована пробiжка видалась нiвроку, хоча хвилин зо три я чув позаду себе важкий дух погонi. Та впевнений у своiй перевазi, швидко вiдiрвався вiд новоспечених «друзяк», петляючи знайомими завулками.

Я бiг легко, бо ще змалку мав неабияку спритнiсть i час вiд часу займався цим спортом на любительському рiвнi, особливо тодi, коли кидав курити. Всi пробiги, присвяченi визначним подiям i датам, тiшилися моею присутнiстю. Але iнодi втеча бiльше скидаеться на пастку, нiж полон. І, мабуть, зараз я сам собi пiдписував вирок на довгострокове переслiдування, бо бритоголовцi i той, хто ховався за iхнiми широкими спинами, тепер зроду-вiку не повiрять у те, що в моiх архiвах немае планiв пiдземелля. Та як би там не трапилось, а в мене не було анi найменшого бажання iхати з ними в «шевроле» навiть тодi, коли б запропонували прогулянку в Париж чи Баден-Баден. Із такими пиками, як у цих добродiiв, подорож неодмiнно мала завершитися чимось сицилiйським. Їхнiй «хрещений батько» з Конча-Заспи чи Оболонi, а може, прямо з Банковоi мiг би примусити кого завгодно намалювати тi плани власноруч.

Загальмувавши бiля лави у знайомому затишному дворику на Щусева, сiв i знову хотiв поринути в роздуми про феноменальну здатнiсть людей помилятися, але нiчого цiкавого тiеi митi в голову вже не лiзло, бо заважала пригода, вiд якоi вiйнуло тривогою. Я вже давно знав, що, обираючи галоп, помиляюся значно частiше, бо тодi, як той кiнь в шорах, нiчого довкруги себе не бачу.

Трохи оговтавшись, вирiшив порушити залiзне правило, яке iснувало мiж мною i тiею жiнкою, котру вважав своею, i почимчикував до знайомого будинку, пересвiдчившись, що за моею спиною нiхто не маячить. Наше неписане правило: про зустрiч треба домовлятися зазвичай заздалегiдь, зараз мене чомусь дратувало.

І взагалi, у нас були якiсь дивнi стосунки. Це можна було назвати любов’ю без пристрастi. Варя знала бiльше, нiж можна було збагнути з виразу ii обличчя, погляду, iнтонацii. Це завжди насторожувало i неприемно вражало. Ця жiнка здавалась небезпечною, але вiд того, чи, може, зовсiм з iншоi, невiдомоi причини, притягувала мене магнiтом. Зустрiчалися ми вкрай рiдко. Прелюдiя нашого зближення була варта цiлоi симфонii. Ми так довго приглядалися одне до одного, так довго вивчали, звикали, вiдкривалися, наважувалися, що виникла загроза, посивiвши, так i не переступити межу – померти не згрiшивши. Але, як виявилося потiм, обое вбили собi в голову, що, спiзнавши солодощi любовi, можна отруiтися розчаруванням. І тодi шанс втратити все – буде единим, а повернення затяжноi, красивоi, по-своему вiдданоi прелюдii нам не гарантував навiть сам Господь Бог. Виходить, що ми, нахлебтавшись за роки свого життя вдосталь розчарувань, стали боягузами. А той, хто носить в своiх грудях страх, не здатен на вчинок. Хоча, озираючись, менi чомусь здаеться, що Варя боялася мене так, як гора боiться вiтру. Та якби я випадково не нарвався на чужу телефонну розмову, нашi стосунки й досi могли б перебували в станi прелюдii.

– Вiн йолоп! Я не можу повiрити людинi, яка прикидаеться святою – краще вже бути безбожником. Знаеш, що вiн сказав, коли Габелко запитав, чому тут правлять службу росiйською? Не знаеш? А я своiми вухами чула, як вiн вигукував: «Ідiть звiдси, бо я зараз дiстану з-пiд ряси пiстолет!» – роздратовано сказала Варя на тому боцi дроту, тобто по телефону, коли я одного разу набрав номер i припав до слухавки з надiею на райський солоспiв. – Розумiеш, iз нами вiн говорив чистою украiнською, а правив у нашiй церквi росiйською. І що ти на це скажеш?

Я розгубився. Я не розумiв, чому вона навiть не привiталася, про кого говорила, i взагалi, чого iй треба вiд мене?

– Мовчиш? Можеш помовчати, але не захищай його, бо я не вiрю в духовнiсть того, хто прямо на френч «кадебешника» одягнув сутану, – сказала вона трохи спокiйнiше.

– Варочко, ти про що говориш? – запитав я.

– Це хто? – прошепотiла вона здивовано. – Іване, з якоi радостi ти вплутався в розмову?

– Варочко, я, мабуть, встряв, але…

– Ти – як снiг на голову! Я ж не з тобою розмовляю! – вигукнула вона i гепнула слухавкою.

Так ми, дякуючи плутаним комунiкацiям, вперше полаялися. І що дивно, всi нашi наступнi лайки вiдбувалися тiльки тодi, коли говорили вслiпу, тобто по телефону. Можливiсть доторкнутись одне одного хоча б поглядом завжди рятувала, а магiя реального плотського доторку взагалi здавалася всесильною, бо оберiгала вiд фатальноi фальшi слiв.

Але тодi Варя зателефонувала буквально за кiлька хвилин пiсля скандалу i не вибачаючись запропонувала зустрiтися. Я вiдчув холонучим серцем, що вона просто призначила побачення. І це пiсля багатьох рокiв знайомства! Менi чомусь пригадалася моя давня любов iз страшнуватим, навiть трагiчним фiналом.

Того разу не було нiякоi бодай приблизноi прелюдii. Якраз буяла осiнь, така довгограюча, така втомлена й розквашена, i я як хлопчисько телiпався на перше справжне побачення з Варею, не знаючи, чи хочу чогось бiльшого вiд наших стосункiв, чи вже давно перехотiв. Менi чомусь здавалося, що вона не прийде, та пак навiть хотiлося, щоб вона не прийшла. А вона прийшла. І ми двое дорослих, трохи втомлених побутом людей, опинившись у забутому будиночку моеi покiйноi тещi, кохалися, накрившись старим килимом, бо там було так холодно, що я не мiг до пуття опанувати дрижаки, i сам собi видався таким бездарним коханцем, що, здавалося, цей перший раз може обернутися на надгробок нашоi великоi, красивоi, романтичноi прелюдii. Ет, нi – той перший раз засмоктав нас у справжню вирву, з якоi несила виринути й досi…

Тепер до приходу цiеi жiнки я готуюся. Узимку топлю стару грубку дровами, якi рубаю за будиночком, щоб потiм в напiвмороцi кiмнати, повертаючись у нетрi дитинства, вiдчувати еднання з живим вогнем, який поруч нас дихае, пихкае, шарудить, потрiскуе, пiдвивае, грiе… Коли я вимикаю свiтло, то на стелi починають свiй дикий танок вiдбитки полум’я, вимальовуючи довгими пальцями химернi вiзерунки, творячи якесь реальне чаклунське дiйство, вiд котрого нашi душi хмелiють, тiла звiльняються вiд одвiчних умовних пут…

Але зараз надворi шпарке, виснажливе лiто. І мене ноги несуть до будинку, в якому, може, ще мiцно спить Варя, якiй зовсiм не треба знати про мою пригоду. Але я чомусь iду до неi. Мабуть, не менi одному вже давно немае до кого йти отак спонтанно, бо час вiльних вiдвiдин минув вiдтодi, коли свiт заснувало павутиною вiртуального спiлкування. Але сьогоднi менi начхати на всi вигаданi умовностi, i я йду…

Я був у комi, я знаю, що таке наркоз, я напивався до бiлоi гарячки, я вiдчував ейфорiю, закоханiсть, пiк екстазу, апатiю, блаженство, депресiю i багато ще чого… Я не був у станi божевiльного й мертвого. Смерть була попереду, божевiлля – поруч. Та зараз найдошкульнiшим вiдчуттям була звичайнiсiнька земна любов.

– Іване, – сказала Варя так здивовано, нiби бачила перед собою не мене, а примару в гамiвнiй сорочцi, – це ти?

– Таке розумне запитання! – бовкнув я спересердя.

– А хiба я не маю пiдстав втратити рештки розуму, вздрiвши тебе нi свiт нi зоря на порозi своеi домiвки?

Вона стояла передi мною босонiж в куцiй сорочечцi, розкуйовджена, без слiду макiяжу на блiдуватому обличчi й нiяковiла, як дiвчисько. І вiд того таки й справдi молодшала на очах.

Я мовчки дивився на неi, вiдчуваючи нестерпне бажання сказати вголос те, що думав: щастя жорстоке, бо минаючи, неодмiнно буде приходити в сни, у згадки, у мрii… І, може, саме таким ось босоногим дiвчиськом являтиметься з оцiеi митi в спомин, та нiколи не повернеться в реальне життя, бо щастя саме по собi минуще.

Нi, я не сказав цього Варi, боячись прискорити мить зникнення щастя, адже озвучена думка, на мiй погляд, матерiалiзуеться швидше.

– Любий, у нас щось трапилося? – запитала вона наполохано.

– Нi, я думаю, що те «щось» мае трапитися неодмiнно, але поспiшати не варто. Час не лiкуе – вiн, я б сказав, поволi вбивае вiдчуття, нас – теж…

– Отакоi! І це треба ж було розбудити мене в ранкову пору, щоб нагнати смутку й виголосити заупокiйну! Ти що, розлюбив мене за нiч i прийшов на свiтанку сповiстити новину?

– Ти невiрно прочитала моi мислi. Ба, але ж таки прочитала! – вигукнув я здивовано. – Знаеш, моi думки могла читати тiльки бабуся, i я страшенно боявся ii проникливих очей, коли був малим.

Тут мiй погляд ковзнув вздовж стiни й раптово зачепився за кухонний стiл, край якого було видно з коридору. Серце тьохнуло. Недопита пляшка червоного вина, два високоногi фужери, обгортка з шоколаду, напiвобiрване гроно винограду розляглося прямо на скатертинi… Живописний натюрморт для двох доповнювала попiльничка з недопалками. Я витрiщився на ту пляшку i, силкуючись пригадати назву вина, пригадував той далекий день, коли саме таке ми збиралися випити з Варею в труднi холоднi днi пiсля перебудови нашоi держави, а в магазинах – шаром покоти, i тiльки великий блат забезпечив нам бодай щось пристойне з питва. Та ми тодi «вграли» ту пляшку, бо надворi якраз середзимно стьобав мороз, i ми обое були застудженi, а пляшка була крижаною… Я, йолоп, розтопив грубку й запхнув вино до духовки. Ми бавилися словами, торкаючись одне одного поглядами, руками, губами, коли вибух зрушив з траекторii поцiлунку нашi тiла, заюшивши стiну. А диму було…

Але до чого це згадувати? Я оговтався й пройшов крiзь Варю, принаймнi так менi здалося цiеi митi, опинившись у кiмнатi, яка слугувала i за вiтальню, i за опочивальню, i за робочий кабiнет. В менi прокинувся якийсь невiдомий до цього звiр або ж якась нечиста сила. Я не встиг впокорити в собi того бiса, коли наштовхнувся на райське видiння: широко розстелена постiль, зiбганi тонкi простирадла, чиясь боса нога на краю канапи… І легенький, грайливий протяг з вiдчиненого балкона.

Я оскаженiв. Чесно кажучи, до сказу вже давно було рукою подати, а тут… Ну, смикнув я щосили босу ногу, ну зiрвав простирадло, ну глипнув на незнайоме створiння, одягнуте в таку ж куцу льолю, як i на Варi, а воно, те створiння, спросоння чортеням на мене зиркнуло i запитало:

– І що, моя люба тьотя любить оце, оцього?.. Нi, я б не любила, iй-богу. Що за манери? Нi, я б зроду не закохалася в такого…

– Ну, досить, досить… Це ж просто якась дурниця вийшла, – сказала Варя i раптом голосно чмихнула раз, вдруге i зайшлась смiхом, який за мить перетворився на регiт.

Скоро ми всi трое реготали весело й безтурботно. Варя смiялася з моеi невдало виконаноi ролi Отелло, ii небога – з мене й з Варi, а я – вiд щастя, яке нiкуди не зникло, хоча страху нагнало. Виходить, щастя – це ще й бестiя, яка тримае нас на короткому повiдку i, смикаючи час вiд часу, присаджуе до ноги.

Але наша придуркувата радiсть не могла тривати вiчно, бо я опинився в цьому домi не з тiеi причини, якою тiшаться – просто, вiдчуваючи себе ящiркою, котрiй наступили на хвiст, менi хотiлося пересвiдчитися, що десь таки е схованка, в якiй можна пересидiти доти, допоки дурна голова не видасть щось доцiльне. Отож, нареготавшись, ми втрьох пiшли до кухнi допивати те кляте вино, яке могло зараз зiрвати стоп-кран мого довгострокового говiння, хоча, можливо, стан глибокого запою забезпечив би якийсь вiртуальний прихисток, бо тут я вже вiдчув себе зайвим. Присутнiсть Вариноi родички спростувала всi моi надii на тимчасову схованку, i питання навiть не випливло на поверхню. Та я раптом вiдчув якусь небезпiдставну полегкiсть, бо десь в глибинi душi затаiвся сумнiв: а що як моя кохана вiдмовить? Ми не обговорювали можливiсть спiльного життя вiд тiеi митi, коли вона чемно запевнила, що нашi стосунки чудовi в своiй формi незалежностi, а вроджена поряднiсть нi iй, нi менi не дозволить дурити мовчки. І ми тодi напiвжартома заключили договiр честi, який можна порушити, повiдомивши про бажання зрадити, а не про зраду, яка вже вiдбулася, але, як виявилося, цей неписаний закон став найсуттевiшим правилом наших вiдносин – угода виявилася занадто серйозною. Та будь-яка фiлософiя любовi може бути зруйнованою, i до цього треба завжди бути готовим.

– Іване, ти стурбований чимось? – несподiвано запитала Варя, хоча я намагався не виказувати своеi тривоги.

– Не вигадуй дурниць, люба, – сказав я так невпевнено, що й сам помiтив те. Нi, втрачати витримку – це не по-чоловiчому.

І тут, щоб не стати об’ектом зайвоi уваги та спiвчуття, я став прощатися.

Ідучи сквериком, хаотично перебирав подумки всiх знайомих i друзiв, у котрих можна було б перекантуватися день-другий, i усвiдомлював абсолютну вiдсутнiсть варiантiв, окрiм двох: допоки моя мала Галя вештаеться десь там, пiд Лубнами, можна пересидiти в ii квартирi або ж у старому будинку покiйноi тещi. Але ж тi братки, мабуть, знають, що в мене е донька. З цього виходить, що я можу пiдставити ii. Та й моя бiдна дружина бiльше трьох днiв не витримуе контролю сусiдки Павлiвни, яка вряди-годи за невелику плату погоджуеться опiкуватися нею. А про будиночок тещi хiба iм важко буде дiзнатися?

І тут я розсердився сам на себе, плюнув i поплентався додому.

Вдома я застав дикий розгардiяш i цiкаву компанiю. Ще, пiдiймаючись схiдцями, почув зверху:

– Іване Григоровичу, Іване! – Павлiвна горлала так, що чутно було до метро Дорогожичi. – Тут до тебе вдерлися. Чую, хтось за стiною шабуршить, а я ж бачила з вiкна, що ти кудись рано-рано побiг… А воно ж через вiдкрите вiкно чутнiше… Спочатку думала, що це твоя там розходилася знову, а потiм таки змикитила, що вона, мабуть, зачинена в кiмнатi. Я прислухалася, прислухалася, потiм додумалася зателефонувати тобi на домашнiй – трубки нiхто не взяв, а дверi скрипнули – я в глазок зиркнула, дивлюся – чужi вискочили, i мiлiцiю викликала.

За висловом мого старого знайомого, художника, кiмната творчоi людини – це сюрреалiстична картина, хаос в якiй мае, бодай на йоту, перевершувати те, що творить уява й пензель чи мастихiн. Дивлячись на розгардiяш у власнiй квартирi, я жалкував, що жодного генiального мазила немае поруч, бо те, що бачив, додало б натхнення, i може, хтось створив щось схоже на «Гернiку» Пабло Пiкассо. І нехай розтерзаний кiнь був колись гiпсовою статуеткою, хай повержений вершник, який лежав на пiдлозi, розкришився, а жiнка, котра безпомiчно закинула голову назад, була порцеляновою, мое серце стислося вiд досади й жалю до цих, здавалося, безсмертних речей, що оточували мене завжди – ще з часiв дiда-прадiда. Погляд ковзнув вздовж кiмнати, яка була такою ж видовженою, як робота Пiкассо, бо ми колись зруйнували стiну мiж невеличкими конурками, щоб було вiльно дихати й жити, ну так, як у нашому старому будинку. І я тiльки зараз збагнув, що розмiри цiеi кiмнати саме такi, як у знаменитоi «Гернiки» – 3,5 на 8.

Завершувалася ця вражаюча картина дебелою постаттю мiлiцiонера. Чолов’яга, обливаючись потом, почав задавати менi дурнуватi питання млявим голосом. Ну, а цей уособлюе тут бика, який там, на картинi, дивиться байдужими очима на трагедiю маленького мiста, подумалось менi. І хоча в квартирi, окрiм нього, нiкого не було, я реально почув вибухи, пострiли, свист падаючих бомб – це було початком вiйни, яку менi оголосили. Знав наперед, що звiдсiль нiчого не зникло, бо те, що шукали злодii, шукаю й я.




Розпуста мимоволi


Цей термiн з’явився ще в Древнiй Грецii. За легендою, лiснi нiмфи заманювали мандрiвникiв у гущавину й там виробляли з ними таке, що потiм бiдолахи вже не могли й не хотiли жити зi своiми дружинами. Чоловiки божеволiли й тiкали в лiси в пошуках розбещених нiмф.

Моiй дружинi нашi ескулапи iнкримiнували не тiльки шизофренiю, а й нiмфоманiю, яка виникла в рамках манiакально-депресивного психозу.

Довгий час ми видавалися зразковою парою. Я приховував вiд цiкавих ii надмiрну хiть, вона – мою перiодичну пиятику.

– Можеш мене вбити, – сказала вона того вечора, затримавшись на роботi до единого удару годинника, тобто до першоi години ночi. – Я справжня хвойда. Але, але… Я люблю тiльки тебе.

– Тобi погано зi мною? – стурбовано запитав я, вiдчуваючи тремтiння власного голосу, i здивувався, що щось в мене ще могло тремтiти, бо в грудях закам’янiло вiдразу i, як потiм виявилося, на вiки вiчнi.

– Нi, любий! Просто зi мною дiеться щось страшне. Це схоже на якесь затьмарення. Я намагаюся стриматися, заборонити собi навiть дивитися в бiк… Ну, ти розумiеш? Та щойно опиняюся поруч – i все, втрачаю розум. Менi байдуже до вiку, до зовнiшностi, до моралi того, з ким… Ну, ти розумiеш? Я далi не можу дурити тебе й себе, бо вже нi про що iнше, як про блуд, думати не можу. Ну, ти розумiеш?

Нi, я не розумiв. І якби тодi вона ще раз промовила оте «ну, ти розумiеш», я б ii таки вбив.

Вона не промовила – вона заплакала по-бабському, гiрко, з надривом, аж затужила. І менi стало шкода ii… І себе.

Пристрасть до оковитоi й розбещенiсть – цi грiшки нiколи не здавалися менi найтяжчими, бо ними людина не просто карае саму себе – е у цьому й незаперечний елемент кайфу. Найстрашнiшi вади завжди за ширмою – iх важче розгледiти. Чорна потвора заздростi може загризти на смерть кого завгодно, залишаючись непомiченою, а от про насолоду вiд того можна посперечатися. А чого вартий хист до написання доносiв та наклепiв, достеменно вiдае тiльки той, кого живцем поховали. Та хiба ми знаемо всiх вiртуозiв чорного пера, всiх потаемних вбивць, якi чинять пiдлiсть по-тихому? Ось де грiхи пiдвладнi одному Господу!

Але так я думав колись, iнодi думаю й зараз, а тодi, коли дружина зiзналась, я забув про справжнi грiхи, i менi здавалося, що небо гахнуло мене по самiсiнькiй макiвцi чорною хмарою, яка зiрвалася, бо за мить обернулася на каменюку. Отож камiння давило в грудях i падало на голову одночасно. Треба було негайно розрiдити внутрiшню й зовнiшню субстанцii, щоб не вiдчувати себе розчавленим заживо.

Я розрiдив. Мiй довготелесий i вiчно нетверезий друг до гробу Стас дав менi прихисток у своiй однокiмнатнiй печерi, яку за тиждень ми успiшно перепрофiлювали на склад склотари. Тодi добре пилося вдвох.

Я приходив до нього з двома пляшками дефiцитного пiйла, яке робилося з соснових вiдходiв i якоiсь поганоi нафти, а носило благородну назву «Пшенична», i ми розпочинали iнтелiгентне застiлля з iнтелектуальними дебатами, яке продовжував i завершував самогон Стасовоi сусiдки. Ми плавно переходили в дикий запiй, головне завдання якого – чим завгодно, аби напитися.

– Слухай, Іване, – починав свiй нескiнченний монолог Стас, – коли я вчився на факультетi… Нi, тодi я воював у Афганi… У нас була класна вiвчарка, але та сука любила горiлку. Ти не повiриш, тут самим не вистачае, а вона тiльки почуе, що десь запахло, вже тут як тут, i такi вихиляси хвостом крутить, так скиглить, що не пригостити ту п’яницю просто неможливо – душа лусне вiд спiвчуття. Я не знаю, яка наволоч привчила тварину до оковитоi…

Я вже сто рокiв не зустрiчав Стаса на вулицях Киева, по яких вiн ранiше тинявся без дiла, i не наштовхнутися на нього – могло означати тiльки те, про що вголос важко казати. Менi не хотiлось вiрити, що з ним трапилося найгiрше, хоча те трапляеться з усiма. Колись трапиться й зi мною, i, може, хтось тодi теж подумае, що не бачив мене сто рокiв. І вже нiколи не побачить.

Стас говорив багато й iнодi змiстовно, але частiше про себе любого, його монологи були схожi на броунiвський рух, та про що б не йшлося, все закiнчувалося розповiддю, як один доктор фiлологiчних наук колись у своiх мемуарах згадав свого учня, тобто Стаса, i тепер та книга лежить ось де, на столi. І йому начхати, що поряд на газетi – кишки з оселедця й цибулина кружальцями, бо настiльна книга – це та книга, яка завжди пiд рукою, а той абзац, у котрому – чорним по бiлому – прiзвище, пiдкреслено жирною лiнiею, i сторiнка закладена закладкою. Байдуже, що книга та вже замацана й пахне вiнегретом i оселедцем пiд шубою водночас, бо вона таки настiльна, а в Стаса – ще й застiльна… Вона демонструеться кожному, хто потрапляе до цiеi кухнi, навiть тому, хто зроду-вiку в руках не тримав жодноi книжки, окрiм шкiльного пiдручника, який пiд фiнал було залюбки й з насолодою розкурено, тобто спалено, смакуючи сторiнку за сторiнкою. Нiхто з вiдвiдувачiв цiеi кухнi не знав, що ще, окрiм прiзвища Стаса, написано в тiй вагомiй з вигляду книзi.

Ми пили багато й ще бiльше курили.

«Ватра» – найдешевшi цигарки того часу – допомогли написати менi кандидатську, але я на все життя залишився доцентом, бо далi треба було або кидати пити назавжди, або навчитися пити в самотi, чи просто перетворитися на зануду iсторичних наук. Пити в самотi я навчився, але до того часу в мене з’явилися специфiчнi вiдносини до свiту: захотiв вiдчути власну силу, а не силу посади чи звання, якi обмежували й були сурогатом сили. Може, саме тому я сто разiв кидав пити, i сто разiв моя свiдомiсть поринала у свiт безуму, не боячись повернення до реальностi, хоча я нiколи не мiг знати напевне, що там далi…

А далi було таке, про що теж говорити не хочеться, але, щоб щось збагнути в цьому свiтi, щоб щось вiдчути до мозку кiсток, треба вмiти вивернути душу, принаймнi свою власну, якщо чиясь так i залишиться темним лiсом чи чорним ящиком, навiть опiсля такого катарсису, який влаштувала моя люба дружина. Висповiдати себе самого може кожен, але не кожен може вiдпустити грiх. Грiх – як велика доза наркотику, пiсля якоi вiдразу стаеш залежним.

Це трапилося саме тодi, коли ми ще жили у власному будинку. Я тимчасово зав’язав з оковитою i з головою шубовснув у iсторичнi розкопки, наштовхнувшись якраз на славнозвiсну постать, всуцiль зiткану з протирiч. Розумiючи, що багато чого довкруги Яреми Вишневецького шито бiлими нитками, спробував бодай щось збагнути. І так усе те мене захопило, що гайнув до Росiйськоi державноi бiблiотеки, знаменитоi «Ленiнки». Тодi в тiй бiблiотецi науковим спiвробiтником працювала подруга моеi матерi, яка до самого гробу допомагала всiм киянам. Я не буду нiкого обтяжувати розповiддю про своi пошуки, бо тут мова зовсiм не про те.

Творчi мандри добряче пошарпали мене. Повернувшись одного разу з поiздки опiвночi, я нарвався на безвiдрадну картину у власному великому будинку: дверi не замкнуто зсередини, мала Галя сидить у куцiй льолi на пiдвiконнi посеред плющiв, що густо повилися аж додолу, й схлипуе важко й втомлено, i видно, що в неi вже не стае сили плакати. Досi пам’ятаю тремтiння того маленького тiльця й безсилий доторк тоненьких пальчикiв, якi, здавалося, стiкали по моiй неголенiй щоцi холодними струмочками.

Тодi я вперше до зашпорiв вiдчув провину перед своею дiвчинкою, мати якоi прийшла далеко не одразу пiсля того, як Галя, згорнувшись у мене на колiнах клубочком, знесилено заснула.

– Ой, Іване! Ти… ти вже вдома? А я тут… – сказала моя дружина i затнулася.

Вона стояла на порозi кiмнати в помаранчевiй напiвпрозорiй сорочцi, у якiй любила гойднути стегнами перед сном, тобто перед тим дiйством, яке передувало сну, i виходило так, що саме в цьому нiчному вбраннi вона щойно зайшла з вулицi. Помережаний подiл сорочки настовбурчився дзвоником.

Я обережно поклав Галюсю в лiжечко, укрив ковдрою i мовчки вийшов надвiр. У головi гули дикi роi, в очах мигтiло, в грудях, здавалося, орудував ударний iнструмент. Треба було вгамуватися. Але як? Не битися ж головою об залiзобетонний стовп чи дерев’яну огорожу, за рогом якоi хтось голосно розмовляв пiдсмiюючись. Я попрямував до хвiртки, вона заскавчала вiдчиняючись, i менi здалося, що саме так скавчить моя збочена дружина в передчуттi коiтусу.

– Гей, чоловiче добрий, ти що тут загубив? – озвався до мене якийсь молодик з веселого гурту, дивлячись, як я мотаюся, нiби маятник на старому годиннику моiх предкiв, попiд парканом тодi ще власного будинку.

– А тобi що до того? – огризнувся я.

– Та немае менi нiякого дiла до твоеi втрати, – сказав незнайомець, наближаючись. – Тiльки ти так знервовано мотаешся, що менi аж страшнувато стало: а що як зараз не знайдеш те, що загубив, i впадеш отут без заднiх нiг?

– А може, я знайду втрачене, i тодi…

– Думаеш, у тебе тодi не буде причини падати? – перебив мене чоловiк, дружелюбно простягаючи розкриту пачку з цигарками.

Вiн грав великими, ледь примруженими очима, в яких можна було розгледiти пiд неоновим свiтлом лiхтаря iронiчний кураж, i, здавалося, чiплявся до мене так, як це бувае в любителiв пригод. Я грiшним дiлом подумав, що вiн шукае приводу зацiдити менi зуботичину, але тi цигарки, та iронiчна посмiшка…

– Знаеш, у моему життi трапилася притчева iсторiя. Цiкава. Давай сядемо ось на ту лаву пiд парканом, я розкажу.

Ми сiли на вузеньку дощечку на курячих нiжках, яку цей незнайомий чоловiк назвав лавою, i я закурив його цигарку.

– Моя люба тiтонька мала звичку ховати грошi куди заманеться i потiм забувати начисто, де коли й навiщо туди iх примостила. Призвичаiв ii до цього благовiрний чоловiк, який i за собачий хвiст мiг собi пляшку роздобути. Отож грошi треба було никати так, щоб вiн не знайшов iх нi вдень з вогнем, нi вночi зi свiчкою. Потiм вiн купив собi задешево смерть – якийсь горiлчаний ерзац i з ходу вiддав кiнцi. Тiтонька не йняла вiри власному щастю i попервах кожного дня ганяла на цвинтар тiльки для того, щоб переконатися, що гаспид звiдтiля нiкуди не чкурнув. «Дивись менi, лежи тут сумирно!» – говорила вона кожного разу, смакуючи фразу так, як зроду-вiку нiчим не смакувала. Та, повертаючись додому, вона за звичкою запихала десятки, двадцятки й сотнi в щiлини i закутки. Це у неi вже було на рiвнi iнстинкту, ну, так, як бувае в абсолютно нормальноi людини, коли згорить на кухнi лампочка i нiхто три днi ii не вкрутить, а рука весь час тисне вмикач. Та одного разу моя тiтонька переборщила: взяла i всю свою пенсiю сама вiд себе сховала так, наче в могилу закопала. Бiдкалась, шукала, напозичалась, цiлий мiсяць всiм розповiдала про себе дурну, а потiм взяла й померла. І як ти думаеш, чому? А тому, що знайшла нарештi оту свою заначку. Тиск на радощах бахнув, i тiтчине серце не витримало. Виходить, що померла вiд безмежноi радостi.

– Ну, i навiщо ти менi розповiв це? – сказав я, переймаючись особистим.

– Та ну тебе! Невже не розумiеш? По тобi ж видно, що щось загубив i нервуешся, а може, не варто те щось шукати. Ну загубив – то й грець з ним! Видно, хтось знайшов – тут же мiсце людне. Ти не переймайся i не дуже жалкуй. Життя – воно таке: щось загубив, щось знайдеш… Головне – не помри на радощах, коли знайдеш.

Дивно, але саме цi простi слова незнайомця вплинули на мене, нiби шкалик славнозвiсного старого брому. Я збагнув, що зовсiм скоро менi доведеться змиритися зi своею втратою. Додому йти не хотiлося, i, намацавши в кишенi низку ключiв, я знехотя поплентався до будиночка моеi покiйноi тещi. Тодi я ще не любив це старувате помешкання. А як можна було любити безлюднi кiмнати, завмерлi меблi, старомоднi люстри, совдепiвськi килими i такий же совдепiвський посуд? А головне: як можна любити вiдсутнiсть живих душ? Там було тихо й сумно, i тiльки лик вiднесених течiею часу зачаiвся вже навiть не в кутку, а лишень в уявi.

Згодом я перетаскав майже всi своi книги й папери у це трохи забуте Богом помешкання й працював тут до упаду. Але то згодом – тодi вже моя дружина мандрувала з психлiкарнi в замкнутий простiр кiмнати, а в моему життi з’явилася Варя, Варочка, Варюся…

Порожнеча завжди заповнюеться.




Послання iз Лубен


Я знав, я вiдчував отим шостим вiдчуттям, яке даеться людинi для того, щоб розчарування не вибивали iз-пiд нiг земну твердь, що нiхто нiяких розкопок у Лубнах вести не буде. Щойно люба донечка впала снiгом на мою розбиту напастю голову й зирнула щенячим поглядом, все стало на своi мiсця, саме на тi мiсця, на яких розкопки загальмували майже сто рокiв тому.

– Вiн блефував, – сказала Галюся, всiдаючись поряд мене на пiдлозi по-татарському.

Ще змалечку вона облюбувала собi цю позу.

– Хто – твiй Ярик, скоробагатько, чи весь ваш унiвер?

– Хтось один iз них, а може, усi. Я нiчого не знаю i нiчого не розумiю. Чому люди брешуть одне одному навiть там, де все дуже скоро випливе на поверхню? Та’, а ти теж брешеш?

– Брешу. Але брешу я досить рiдко, частiше – обманюю.

– Ага, значить, твоя брехня шляхетнiша. Ти це хочеш сказати?

Отак завжди: вона, оця доросла дитина, яка вже ось-ось може й сама принести менi в пеленi онука, заганяе свого батька, тобто мене, в глухий кут, iз якого, не збрехавши, зроду не виберешся. І що цiкаво: брехати треба не Галi, а самому собi.

Я промовчав.

– Слухай, та’, але я привезла якiсь пожухлi листи. Ярик каже, що це робота для таких, як ти. Ти ж у нас любиш покопирсатися в архiвах.

– А де ви iх взяли?

– Не повiриш, нам принесла iх якась дуже стара бабуся iз села Мгар. Ми, як тi дурнi, розбили наметове мiстечко бiля Сули, i в повiтрi витали чутки про розкопки. Мабуть, щось долетiло й до села. Спимо. Ще – нi свiт нi зоря. Хтось шарпае намет i гукае:

«Дiтки, дiтки, а йдiть-но сюди!»

Ми виповзаемо i бачимо столiтню божу кульбабку.

«А хто тут у вас за старшого? Менi треба такого, щоб сильно вчений був i чесний, бо зараз однi шахраi скрiзь».

«Та ми тут усi – сам собi за старшого, – каже iй Ярик. – А нашi вченi в Киевi сидять. Сюди, може, нiхто й не збираеться».

«Шкода. Слабую я. Боюся, що вже до могили поганяти треба, а тут таке дiло… Може, знадобиться для iсторii?»

– Словом, та’, вона довго марудила, а потiм, коли я сказала, що ти у мене й iсторик, i археолог, i палеонтолог, лауреат премii…

– Ти часом не сказала iй, що я поважний член таемного зiбрання колишнiх, чи то пак безнадiйних, алкоголiкiв i дипломант премii графоманiв? – перебив я свою любу донечку сердитим голосом.

– Та’, та ти не той, ну не утрируй.

Я оперезав Галюсю гнiвним поглядом, але швидко змiнив лють на милiсть, бо розпирала цiкавiсть. Коли я бачив пожовклi старi папери, у мене в жилах починала рухатися кров з такою швидкiстю, що я вже не хотiв помiчати того, що мелькало по обидва боки. У мене засвербiли руки.

Галя все зрозумiла. І я вже не чув i не бачив ii тихого зникнення, бо, схиливши голову над невеликим зшитком, обережно почав розгортати сухi, аж порохнявi папери. У наш вiк суцiльноi схибленостi в соцмережах, здаеться, можна творити iсторичнi фолiанти, натискаючи на клавiатуру i шукаючи курсором, що й роблять сучаснi доморощенi iсторики й краезнавцi, а для мене навiть запах пожухлого паперу – магiя, таiна, насолода… Мене заводить i збуджуе ледь чутний шурхiт сторiнок. Тiльки не треба – про сублiмацiю. Статевий потяг i насолода мене частiше спустошують, а магiя старовинних текстiв вибивае iз голови дурiсть i нагадуе про мiзернiсть бiдолашних поривань.

Папiр зшитка був старий, але не допотопний – це точно. Я бачив такi цупкенькi аркушi в архiвах, i пахло це столiтньою давнiстю. Не знаю, чому, але менi захотiлося понюхати листи. І я вдихнув з усiеi дуростi. Дивно, та вони пахли не тлiном, а якоюсь травою. Я намагався пригадати той запах, та даремно. Сторiнки були рiзного розмiру та якостi. Хтось дуже охайно пiдклеював iх одна до одноi й нумерував задом наперед, тобто сторiнка за номером один була знизу, i списанi вони були тiльки з одного боку.

Я взяв на всяк випадок лупу, поклав на твердуватий, але улюблений стiлець згорнутий вчетверо плед i вмостився перед дiдiвським письмовим столом зручнiше. Зшиток лежав титульною сторiнкою долiлиць i, коли холоднi вiд хвилювання пальцi перегорнули перший листочок, якесь запаморочливе передчуття гойднуло мене на стiльцi. Чомусь здалося, що цей лист адресовано саме менi, а не комусь iншому. Я вже знав, що його писала жiнка, бо почерк iз плавними нажимами, якi поволi переходили в тонесенькi ниточки й завитки, та й ще щось ледь уловне виказувало жiночу сутнiсть цих паперiв. Коли ж прочитав першi збляклi вiд часу рядки, написанi чорнилом, то був уже зовсiм ошелешений i знiчений. Незнайомка зверталася до когось, називаючи мое iм’я. Так-так, вона писала Івановi. Я знав, що iнодi на мене находить, що в менi ще й досi сидить оте застарiле, стократ архаiчне почуття романтизму. Пам’ятаю, на зустрiчi однокласникiв моя шкiльна антипатiя, вiдмiнниця Саша, сказала: «Іване, вже двадцять рокiв пiсля школи вiдкувала зозулька, а ти так i лишився невиправним романтиком». Але я не мiг навiть нафантазувати того, що написано в цьому посланнi невiдь вiд кого. Із цього моменту моя свiдомiсть почала рухатись в бiк чорноi дiри, час вiд часу хапаючись за тонку шворку реальностi. Якась невидима сила опускала мене нижче й нижче в суцiльний хаос минулого, але та ж чортiвня й пiдсмикувала в теперiшнiй час. І вже нiхто не мiг поставити менi пiд ноги твердь земну. Я сам собi здавався гиркою старовинного годинника, котра зiрвалася з гальм часу.




Лист перший

Капелюшок


Доброго дня, вiчно дорогий Іване! Я знаю, що Ви не чекаете цього листа, i я, мабуть, не маю анiякiсiнького права писати Вам. Але кому ж сильному й розумнiшому за мене розповiсти свою довгу iсторiю? Обираю Вас. Так вже складаеться, що менi завжди треба писати. Писати про все, бо iнакше я не можу розгадати ребуси життя, по-справжньому щось усвiдомити й збагнути. Коли я пишу – все стае на своi мiсця, i починаю розумiти бiльше. Я маю писати завжди, навiть тодi, коли моi слова нiхто не захоче читати. Сiдаючи до столу, молюся i сподiваюся, що, по-при бiль, який завдала, а може, ще й завдам, Ви дочитаете це i не проклинатимете мене, бо сама ще не знаю, чим скiнчиться iсторiя i чи скiнчиться взагалi. Я не впевнена, що колись Ви перегорнете цi сторiнки, що вони знайдуть пiщинку в сум’яттi теперiшнього буревiю, але те, що я не можу не писати – знаю напевно. Можливо, з цього листа почнеться цiла повiсть, а можливо, навiть роман, та головне, щоб дочитали до останньоi крапки, якщо мое послання в безвiдь вiднайде Вас. Я не боюся здатися комусь якоюсь iншою, бо я тепер i е iнша – зовсiм не схожа на ту, якою була в жiночiй гiмназii, де вчили бути нудною, скромною й вихованою до нiяковостi. Тодi я чекала Вас, я шукала, навiть передчувала. Моi передчуття справдилися так достовiрно, що навiть нашi дiалоги, якi колись проговорила подумки, спiвпали. «Не перебивайте мене, люба панi!» – говорили Ви. А я весь час боялася розгубити думки, котрi виринали пiсля кожного мовленого Вами слова i враз тонули в навалi нових, наче це морськi хвилi кидали менi до нiг рапани i мушлi з перлами i з ходу змивали iх у глибоку вирву. Я не встигала хапати…

Все почалося давно, але найголовнiше чи найстрашнiше – сьогоднi. Я йшла в хутрi навиворiт по Марiiнсько-Благовiщенськiй[1 - Теперiшня Саксаганського.] i подумки молила Бога, щоб не наштовхнутися на патруль, бо тi, дивнi своiм новим мисленням, люди чомусь завжди бачили в менi буржуйку, навiть тодi, коли я замотувала голову дiрявою хустиною нашоi колишньоi служницi Фросi. А тепер у мене не було тiеi хустини, бо Фрося втекла вiд нас iз якимось матросом, прихопивши все можливе й неможливе лахмiття з нашого дому. Вона втiкала поночi. Залишилися тiльки тi речi, якi були в моiй кiмнатi. Одягаючись, я знала, що зрадить капелюшок, але надворi було зимно, дрiботiв мокрий снiг з дощем навперемiн, i без капелюшка можна було привернути до себе ще бiльшу увагу. Парасолю Фрося продала восени на Сiнному. Славна парасоля була: розлога, ручка з панцира черепахи. Фрося тодi ще й моi останнi мiтенки[2 - Рукавички без пальцiв.] продала. Та я тепер не про парасолю i мiтенки, а про капелюшок… Маленький оксамитовий витвiр мистецтва з бантом вмостився на моiй макiвцi, ледве прикриваючи чоло, та зовсiм не рятуючи гарячу, на ту мить, голову. Той капелюшок привезла менi iз самiсiнького Парижа княжна Марiя Павлiвна, далека родичка, ще з добрий десяток лiт тому. Такi капелюшки вже давно вийшли з моди. Господи, та яка тепер мода! Нi – завиточкам, квiточкам, воланам! Моди тепер немае, вона – буржуазний пережиток, який хочуть витравити. Чесно кажучи, бант iз капелюшка я теж хотiла витравити, тобто зiрвати: смикала, смикала, навiть зубами спробувала – не вийшло. Можливо, вдома я б його ножем вiдрiзала, але чомусь збагнула недоречнiсть i виклик у цiй прикрасi вже на самiсiнькому розi вулицi i, зупинившись бiля чужого пiдворiття, намарне згаяла час. Менi конче треба було сповiдуватися. Я вже сто рокiв не була на сповiдi. А хто тепер ходить на сповiдь чи до причастя? І куди? Я поспiшала туди, куди несли ноги, сподiваючись зустрiти когось iз старих знайомих, хто мiг би менi порадити священика.

– Ану-ану, баришня, йди-но сюди! – почула я голос позаду себе i завмерла з клятим капелюшком у руках, та за мить з переляку вiдiрвала зубами бант i спрожогу запхнула його за полу свого виворiтного хутра.

Розмiрене поцокування пiдкiв по брукiвцi наближалося. Звук поцiляв у потилицю, бив попiд колiна, пригинав до землi… Я вiдчула небезпеку кожною клiтиною свого тiла i завмерла як укопана, притискаючи обiрваний капелюшок до грудей. Знала, позаду вони – творцi военного комунiзму, бiльшовики, руйначi мого свiту. На мить зацiпенiла, та вiдчувши над головою тiнь, що нависла дамокловим мечем, опритомнiла. Якась скажена сила, якась невимовна туга, чи Бог знае що, навiяла i примусила згадати, що я актриса театру Миколи Садовського[3 - Трупа украiнських артистiв пiд керiвництвом Миколи Садовського у Киевi; власне, перший украiнський стацiонарний професiйний театр, заснований на базi пересувного театру М. Садовського, посталого 1906 року в Полтавi.].

Озирнулася. Той чоловiк сидiв на конi, як король на тронi. Красиво сидить падлючка, подумала я.

– Скажiть, товаришу, а чи немае у вас ковточка води, щоб випити пiлюлi? – промовила, не впiзнаючи свого голосу.

Точно знаю, що посмiхалася, вочевидь, невимушено, так учила мене колись Марiя Старицька[4 - Марiя Михайлiвна Старицька – акторка, режисер i педагог, заслужена артистка УСРР з 1926 року.]. Ох, як довго не вдавалася менi та проста гримаса i як знадобилася вона менi тепер!

Прозорими, аж водянистими очима червоноармiець у шкiрянцi шугнув по менi згори донизу i назад, потiм приклеiвся до мого обличчя липучим поглядом, i раптом чималенький рот розплився до самiсiньких вух.

Господи, невже моi грiхи подвояться, так i не дiйшовши до сповiдi? – устигла подумати я.

Його вороний кiнь не мiг встояти на мiсцi – посмикував невлад вiжкам гарною головою, пiдтанцьовував. А я вдавала iз себе пустотливу шельму, обливаючись холодним потом i ще холоднiшим осiннiм дрiбним дощем, мое волосся прилипло до лоба, бо обiдраний власноруч капелюшок усе ще тримала бiля грудей, не наважуючись вдягти на голову. Але я посмiхалася…

– Якщо ми завоювали Киiв, – сказав червоноармiець, – то таку кралю я теж можу завоювати. Тiльки води в мене немае, от бiда…

Вiн спiшився i стояв так близько, що я вiдчула, як здригнулися моi нiздрi, вдихнувши рiзкий чоловiчий запах. А ще я вiдчула справжнiй тваринний страх. Це не був страх слабшого перед сильнiшим чи переможеного перед переможцем, це був страх самицi перед самцем, який може взяти без бою, без прелюдii, без дозволу все, що йому заманеться. Це був страх пiйманоi.

За цей короткий час далеко не всi пережили крах iмперii, Центральну Раду, марш нiмцiв по Хрещатику, Гетьманат, Директорiю з Петлюрою, Денiкiна з Добровольчою армiею i еврейськими погромами, навалу банд, переселення й ущiльнення нас, буржуiв, червоними. Увесь Киiв чув, як гатили гармати Муравйова по будинку Грушевського, який потiм три днi палав до неба, i три днi мiсто грабували переможцi, а останнiм акордом – польська армiя маршала Пiлсудського, як не дивно, без розстрiлiв, контрибуцiй i пограбувань, навiть театр працював, i люди вечорами гуляли мiстом, але, вiдступаючи, панове влаштували феерверк, пiдiрвавши киiвськi мости.

Я, малопомiтна людинка, загубилася в бедламi перемiн, я довго куталася у дiряву хустину Фросi, сама переховувала пiд час погромiв еврейку Марiю, коли на Великiй Василькiвськiй натовп волав: «Геть жидiв iз Киева! Бий жидву!» А тiеi митi я стояла поруч новiтнього командира i вiдчувала: прийшов мiй страшний час, i вже не варто квапитися, бо все одно не втечу – куля швидша. А якщо нiхто не стане стрiляти й втечу, то мене нiкому переховувати. Я завжди була трохи «занадто»: занадто шанобливою, занадто скутою, гречною… Маман страшенно дратувалася i не хотiла бачити мене актрисою. У нас це вважалося роботою чи заняттям для нижчого класу. Спрацював тiльки мiй юнацький максималiзм, впертiсть i величезна любов батька, який балував мене i дозволяв майже все. Та з мене актриса виходила дуже другорядна, нiяка. Завжди знала, що мiсце на сценi у вторинних ролях менi забезпечило личко, а таланту – катма. Але якщо я зараз не зiграю… Треба входити в роль i хоча б раз у життi зiграти ii бездоганно, як вчила Старицька. І я трiпнула капелюшком, збиваючи вологу, якомога кокетливiше поправила волосся та начепила обiрваний чуперделик собi на макiвку так, нiби то був захисний шолом.

Червоноармiець пiшов поруч мене, притримуючи коня за вуздечку, ми прямували по Великiй Василькiвськiй до Хрещатика i мирно розмовляли про нудний дощ i про зруйнований Киiв. Менi вже майже не було страшно, хоча знала, що нiколи не забуду розкиданi на майданi й по стежках Марiiнського парку тiла, помiж яких шастали голоднi пси, i розстрiли на валах Киева, на схилах Царського саду, у лiсi пiд Дарницею, навiть у театрi… І менi здавалося, що саме цей червоний командир, якого я ще й не розгледiла до пуття, вiддавав накази, а може, й власноруч розстрiляв пiв Киева.

Поволi входила в роль, пригадуючи, як пiдлiтком симулювала хворобу, коли пiсля канiкул не хотiла йти до гiмназii, як залазила пiд ковдру з головою i задихалася, вдаючи сердечний напад, як тремтiла вiд страху, що зараз мене викриють… А моя матiнка заламувала у розпачi руки i визивала нашого лiкаря, який нiяк не мiг второпати, що зi мною, але призначав пiлюлi й краплi, бо йому добре платили. Виходить, що грати я таки вмiла. І подумки почала читати «Отче наш», множачи своi нiкчемнi прохання до Всевишнього про день цей неперелiтний, неперейдений у своему життi, про бiль свого непокаяння, про всiх загиблих вiд руки цього гарного з виду ката, що йшов поруч мене, про свою велику зненависть i всепоглинаюче, невiдоме ранiше бажання помсти… І про Вас, дорогий мiй Іване, я у тiй молитвi згадала, тiльки чи почув мене Господь, не знаю…




Порожнява


У кожноi людини час вiд часу накопичуеться надлишок енергii i певна чортiвня, яку неодмiнно треба кудись вихлюпнути, а то вiдбудеться щось на зразок вибуху. Навiть у геть безнадiйного трудоголiка, схожого на перпетуум мобiле, яким я в принципi нiколи не був, трапляеться отой надлишок. У моему вiцi вже можна хоч абияк спрямувати броунiвський рух запалу в позитивному напрямку, а от в юностi бувало всякого: хтось плигав з мосту в чорториi, хтось чiплявся на задвiрки трамваiв пiд час руху, хтось вбивав котiв i собак, здираючи з них шкiру… Тодi щось непотребне за компанiю мiг утнути i я. Стоп, але ж трапляеться й навпаки: бувае так, що ти – пуста бодня, у якiй аж гуде вiд всеосяжноi вiдсутностi вмiсту. Порожнява така, що навiть iнстинкт самозахисту зникае: ну привалить тебе якась цеглина iз даху Головпоштамту на Хрещатику, ну розчавить мажор на своему «ланосi» прямо на зупинцi… Чи й не подiя у свiтi суцiльноi глобалiзацii?! Усiм те – до лампочки; i що цiкаво, у станi пофiгiзму i тобi власний фiнал теж – до лiхтаря. Але до чого це я?!

Десь там, на тому краю столiття, жила-була вона i, безперечно, у тi буремнi часи ii щось переповняло. Мабуть, цi листи несуть якусь iнформацiю i комусь вони таки адресованi, але хiба менi? Може, це просто сповiдальне жiноче чтиво столiтньоi давностi? Я сподiвався зовсiм на iнше. Хоча якась зернина, якийсь ембрiончик у цих паперах мiг бути.

Закрив зшиток. Клацнув запальничкою. Засмакував цигаркою. У цьому обмеженому просторi ще можна вдихнути порцiю-другу запашного димку, пропустити його аромат через легенi, заклубочити кiльце, випустити його перед собою, насолоджуючись. А в принципi, вiдчути себе живим, не задроченим буднями…

– Іва-н-н-е… Іване! – почув за стiною глухi й протяжнi звуки i нашорошився.

Якусь мить я ще сподiвався на неповторення цього, до сказу знайомого слововиливу, ще не гасив цигарку в лискучiй фарфоровiй попiльничцi, а тримав ii двома пальцями. Та намарне…

– Іва-н-н-е-е…

У кiмнатi моеi дружини було темно, бо надворi вже поночiло, а свiтла вона не ввiмкнула. Я став на порозi, вiдчуваючи всiма фiбрами душi, що зараз почнеться… Але вгадати, що чекае мене цього разу, було неважко, бо хворобливi фантазii моеi благовiрноi нiмфоманки мiг би передбачити й розтовкмачити навiть якийсь мiсцевий Фройд, хоча витiвки iнодi здавалися невичерпними. Я переступив порiг, все ще тримаючи цигарку в правицi.

– Ти де? – кинув запитання в нiму темiнь.

– Сиджу тут, голодна-голоднiсiнька, а ти не йдеш i не йдеш, – почув я глухий, наче iз дiжки, голос i здригнувся.

Попiл iз цигарки упав менi на капцi. Стало моторошно й зассало пiд правим ребром, слова прозвучали так, нiби вона хоче з’iсти мене, а я не йду та й не йду.

– Зараз принесу щось. Може, пiдiгрiти плов? – сказав неквапом.

– Ти замучити мене хочеш! – гаркнула вона впiвголоса. – Їж сам той плов.

Я переступив порiг кiмнати, намацав умикач за дверима i ввiмкнув свiтло.

Моя, колишня по сутi, та суща за документами половина стояла посеред кiмнати в чому мати народила, розплiтаючи волосся, i дивилася на пiдлогу. Вона так низько нахилила голову, що обличчя потонуло в кучерях, i здавалося, що у неi зовсiм немае того обличчя. Спало на думку, що вже сто рокiв не називав дружину iменем, так, наче я забув його назавжди. Знав, що ця нещасна iстота без обличчя й iменi зараз поволi безумствуе i за мить я можу вiдчути на своему тiлi ii цупкi пальцi, бо вона почне вимагати плотськоi втiхи, клянчити, ридати, кусатися по-собачому… Захотiлося втекти, провалитися крiзь землю, завити так, як вие iнодi вона, скаженiючи. Та найбiльше такоi митi хочеться просто померти короткою смертю… Може, я втомився вiд абсолютноi прогнозованостi того, що вiдбувалося, хоча мав би звикнути i давним-давно якось пристосуватися до долi, яка грала зi мною затяжну гру на виживання. Можна було рвонути з кiмнати, зачинити наглухо дверi й пересидiти цей, навiть не десятий, напад на кухнi, налаштувавшись на знайоме озвучення домашньоi божевiльнi, але, по-перше, потiм треба буде вигрiбати потрощений мотлох iз ii кiмнати, по-друге, вислуховувати нарiкання й поради «чулих» сусiдiв, а по-трете, все одно драма скiнчиться психлiкарнею… І я кинув цигарку прямо на пiдлогу, розчавив недопалок лiвою ногою i, опинившись поруч дружини, миттю заламав ii голi руки за спину, скрутивши рушником, яким вона вгамовувала мiгрень чи свое пишне волосся. Потiм зiрвав iз лiжка простирадло i став пеленати ii всю, як велике немовля. Хвора трохи пручалася, але чинила те якось кволо, лiниво, зовсiм не так, як умiла й могла, коли того дуже хотiла. А вже за мить вона почала смiятися. Дивно так смiятися, не реготати придурком, а весело сипати смiхом довкола, ну так, як смiялася давно-давно ще юною, коли ми були щасливими удвох. Та хiба зараз вона могла бути щасливою? Хоча що я можу знати про ii свiт? Вона тепер сприймае все так, як я не можу навiть уявити.

Усе скiнчилося звичним дзвiнком до мого старого друзяки Борисовича, який вже заслужено вiдпочивав, але колись був головним лiкарем психлiкарнi, а тепер – консультантом, i, схоже, теж – головним.

– Завтра вранцi привезеш, – сказав, не вимагаючи нiяких пояснень, бо був у курсi моiх кепських справ. – Тiльки дивись, не злиняй. Пiсля приймальнi вiдвiдаемо бiблiотеку.

Вiн реготнув у слухавку, мабуть, пригадав, як я колись пошився в дурнi, не в’iхавши в його приколи, яких у цього занепалого янгола з борiдкою Мефiстофеля було, хоч греблю гати, хоч ложкою iж. Тодi Борисович ще був головлiкарем, а я вперше привiз дружину до «жовтого дому». Потиснувши менi руку в коридорi п’ятiрнею, якою запросто утримував трилiтровку, вiн сказав: «Я, звичайно, не факiр, але твою благовiрну трохи опритомню. Звикай, бо вона тепер наша пацiентка надовго. Та не вiшай носа, зараз сходимо в бiблiотеку, i все буде в нормi». Ми зайшли в якусь кiмнату, вiн замкнувся на ключ, а я, роззираючись на 50-дюймовий телевiзор, шкiряний диван, крiсла i абсолютну вiдсутнiсть книг, бовкнув: «Яка це в бiса бiблiотека?!» Тодi Борисович тупо напоiв мене ще справжнiм вiрменським коньяком, але зараз не хотiлося зриватися, i похiд до «бiблiотеки» був менi – як приший кобилi хвiст. А ще в мене не було бажання вислуховувати цього розумного чорта, який народився антисемiтом, маючи у власному прiзвищi сумнiвне закiнчення. Пiсля випитого максимуму, у певнiй стадii задоволення вiн починав чiплятись до мене з питанням: «А тепер скажи, хто ми тут такi були? Ну хто…» І чорта ти йому повинен казати: хазари, крiпаки, совки, сармати, скiфи? Це що, я повинен ставати гадалкою, таким собi оракулом з очима в минуле? Ідiотичне питання вiд того, хто аж пнеться здатися вищим за всiх бодай на пiв голови, нiби вiн один знае, хто ми тут такi були.

Вранцi, вкотре вiдчуваючи себе гадом, який запроторив благовiрну в дурку, я благополучно оминув пиятику в пiдпiллi лiкарняноi «бiблiотеки» i, вiдчувши тимчасову полегкiсть, сподiвався на усамiтнення. Хотiлося посидiти в якомусь затишному кутку, але нашi кав’ярнi – зовсiм не кав’ярнi, а скорiше пивницi. Тут нiхто не читае бодай газети, нiхто не розмiрковуе над вiчним у самотi – всi збиваються в гурти, п’ють пиво, гучно говорять нi про що i позирають на того, хто, попри все, наважиться усамiтнитися в суцiльному бедламi й замовити тiльки горнятко кави, як на схибленого чи скнару. Це вам не патрiархальна Європа, якою я трохи повештався.

Поплентався куди очi дивляться, втiшаючись сигаретою за сигаретою, нiби немовля пустушкою, не сподiваючись на просвiтлення, бо почуття провини було таким же гнiтючим, як тодi, коли поховав матiр.

Мама хворiла довго, а згорiла швидко. Вона, ще зовсiм не стара, зотлiла за три тижнi. Дiабет, кома, iнфаркт… Ескулапи по-людському порадили оформити групу, я сам обiйшов потрiбнi кабiнети, зiбрав анамнези, пiдписи, направлення… Усе вдало. Їду шукати ЛТЕК, а там сидить невмируща шапокляк iз зачiскою, схожою на капелюх, i, дивлячись на мене крiзь власну спотворену призму порядностi холоднокровним поглядом, протягуе папiрця, на якому написана дата. «Вона в лiкарнi, прийти не зможе», – кажу. «Нiчего, ещьо раз придьош за направленiем, iлi поправiцця i сама прiдьот», – вставляе мене на «ти». Я плюнув, помчав до мами. Тиждень практично не вiдходив вiд хвороi, бо хотiла, щоб я був поруч, а не хтось чужий, оплачений. За мiсяць нiби одужала, посвiжiла, почала ходити. Я знову до ЛТЕКу. Шапокляк призначила дату. Привiз маму, сиджу в коридорi, чекаю… Виходить бiла, як крейда, i сльозами давиться. Я – до неi. Мама каже: «Вона сказала, що я ще сто рокiв проживу i нiякоi групи менi не положено». – «Як це?! Навiть третьоi не дали?» – питаю. «Нiякоi. Пiшли звiдси, пiшли, синку! Я цю людину знаю давно». Назавтра у мами повторний iнфаркт. І все.

Живу iз вiдчуттям провини. І що страшно: вже нiхто й нiколи не спростуе, не вiдмiнить моеi провини, бо нiкому. Смерть не виправдовуе живих, – смерть може виправдати тiльки мертвих.

Я прийшов додому голодний i злий на самого себе. Випив холодноi кави i сiв за стiл, розгорнувши по- жовклi аркушi.




Лист другий

Мiфiчна Роза


Дорогий Іване, тодi все обiйшлося, бо вже на Хрещатику мого несподiваного кавалера оточили червонi i почали голосно щось розповiдати, вiн навiть не встиг зi мною словом обмовитися. А я, рада старатися, шугнула вiд них… Щоправда, той комiсарчик вже зовсiм скоро пiдловив мене на мiсцi нашоi першоi зустрiчi i майже силомiць затяг до якогось примiщення, схожого на каральну установу. Нi, я зо страху пiшла сама, а вiн вдавав iз себе залицяльника, хоча мiг бути, та, може, й був одним iз членiв «черезвичайки», яких, подейкували, у Киевi було десяткiв зо п’ять.

В коридорах примiщення було людно. Всi сновигали туди-сюди, як великi чорнi жуки. Шинелi, кiтелi, шкiрянки… Тi шкiрянки враз нагадали менi про обдертий диван з нашоi вiтальнi, про його останнi хвилини краси. Вiн, сповнений урочистоi грацii, завжди стояв у вiтальнi. Мама плакала, коли з нього знiмали шкiру, нiби iз живого. Червоноармiець обережно зрiзав оббивку по краечках, щоб бува не пошкодити. А менi тодi здавалося, що ось-ось диван не витримае тортур i застогне, а може, закричить, так як кричав Соломон, наш сусiда з будинку навпроти, коли прийшли вбивати його сiм’ю. Тодi евреi часто кричали криком, збурюючи свiт на супротив. Я запитувала своiх близьких: чому ж ми, буржуi, не кричимо, коли приходять убивати нас, чому не кричали священики, яких розстрiлювали сотнями? Та менi нiхто на те не вiдповiдав. А iз оббивки нашого дивана, мабуть, пошили ще одну шкiрянку, бо той одяг полюбляли комiсари. Мiй тато, дорогий таточко, який вiдступив iз Петлюрою свiт за очi, казав, що тi шкiрянки, в яких ходили новiтнi комiсари, були пошитi для авiацiйного батальйону ще в роки Першоi свiтовоi вiйни, з якоi почалося наше лихолiття, але iх так i не встигли поносити, а революцiонери знайшли той одяг на якомусь складi й видали як унiформу чекiстам. А ще вiн казав, що в шкiрянках не так жерли вошi, вiд яких потерпали всi.

Комiсарчик, iменi якого я ще не знала, всадовив мене в коридорi на лаву i, нiби жартуючи, наказав чекати, а сам щез за дверима котрогось кабiнету. Менi страшенно хотiлося втекти, але бiля входу стояв червоноармiець iз гвинтiвкою, вiн бачив, що ми заходили в цей капкан удвох. Менi нiчого не залишалося, як нервуючи йорзати на лавi й тривожно роззиратися довкруж.

Їi я побачила i впiзнала одразу, хоча коридор цiеi страшнуватоi установи був довжелезним i велелюдним. Роза теж була в шкiрянцi, уся така ладненька, спiдниця пряма й закоротка трохи, i чоботи лискучi-лискучi, i перепоясана не по-жiночому, бо ремiнь широкий i з портупеею на лiвому боцi. Доки вона йшла наближаючись, я приглядалася, наче заворожена чи отупiла вiд подиву, бо та Роза колись грала у еврейському театрi й була такою актрисою, що куди менi. А тепер ось вона iшла довгим коридором, i здавалося, що це й тут тiльки грае якусь чудну чи просто модну роль, що десь поруч теж е сцена i скоро, зовсiм скоро почнеться вистава… І це тiльки грим, тiльки костюм, тiльки забава.

Нашi очi зустрiлися. Ми нiколи не були знайомi, але якщо я бачила ii, то й вона могла бачити мене. Я не була примою театру, але сцену я знала, i сцена мене – теж, а це означало, що мене бачили глядачi.

– Ти iз театру Садовського! – чи то запитала, чи то ствердила для самоi себе Роза, зупиняючись навпроти мене.

– Угу, – мугикнула я, не знаючи, як повестися, коли перед очима стоiть жiнка у формi антихриста i звертаеться до мене так, нiби ми вже сто рокiв знайомi, нiби в нас колись була одна на двох годувальниця, нiби ми на «ти» з пелюшок.

– Пiшли зi мною! – сказала так, мовби я ii пiдневiльна й нiяких заперечень у цiлiм свiтi не iснуе.

– Не можу, – вiдповiла я, зiщулившись чи то вiд страху, чи то вiд огиди, яка вмить наспiла мене чорною хвилею, – аж в очах потемнiло.

– А я не питаю, можеш чи нi, – ошкiрилась Роза. – Я кажу, пiшли!

Я пiдвелася, але враз згадала про комiсарчика i знову сiла на лаву.

– Менi наказали сидiти тут i чекати, – промовила твердо.

Я не знаю, що трапилося б далi, що сказала б менi ще ця сердита до лютi жiнка, якби iз найближчих дверей не вийшов той, кого я подумки називала комiсарчиком.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ra-sa-plotnikova/rekv-m-dlya-rozi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Теперiшня Саксаганського.




2


Рукавички без пальцiв.




3


Трупа украiнських артистiв пiд керiвництвом Миколи Садовського у Киевi; власне, перший украiнський стацiонарний професiйний театр, заснований на базi пересувного театру М. Садовського, посталого 1906 року в Полтавi.




4


Марiя Михайлiвна Старицька – акторка, режисер i педагог, заслужена артистка УСРР з 1926 року.