Книга - Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Антологiя украiнськоi фантастики XIX—XX ст.
Антология

Юрiй Павлович Винничук


Готична, або романтична, фантастика в Украiнi виникла на основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiфологii. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, i згодом мiфiчнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Але анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiфологiчних образiв i сюжетiв. Класична фантастична проза в кожнiй европейськiй лiтературi виглядае по-рiзному. Особливiстю ж слов’янських лiтератур е те, що надприродне зображаеться з великою дозою гумору i тяжiе до фольклорного тлумачення фантастичних подiй та образiв. У цiй книжцi украiнську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторiч представляють мало вiдомi твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталi Кобринськоi, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох iнших авторiв.





Антологiя украiнськоi фантастики XIX – ХХ ст





Передмова

Нiчний привид

Украiнська фантастика XIX – ХХ сторiч


На основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiфологii постала в Украiнi романтична, або готична, фантастика. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, мiфiчнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiфологiчних образiв i сюжетiв. Справжнiм вибухом стала поява Миколи Гоголя. Росiя ще довго не могла заспокоiтися, порiвнюючи життерадiснi, повнi свiтла i розбуялоi фантазii описи Малоросii з похмурими i неприемними описами Московii. Пiсля «Вечорiв на хуторi бiля Диканьки» стало просто модно писати про вiдьом i чортiв.

Близько до готичноi новели стоять лiтературнi казки та легенди й iнколи досить важко провести мiж ними межу. Оригiнальним украiнським внеском до скарбницi свiтовоi фантастичноi лiтератури е саме казкова або мiфологiчна фантастика, написана з гумором, дотепнiстю, а деколи вiдчутне тут i кепкування автора над самим читачем. Цим наша фантастика досить близька до латиноамериканськоi. В деяких творах те, що описувалося як абсолютно правдиве, наприкiнцi оповiдання може пiддаватися сумнiву.

До фантастичних легенд належать «Антiн Михайлович Танський» Митрофана Александровича, «Дитяча могила» Миколи Костомарова, «Золота гора» Івана Бороздни та «Могила» Миколи Чайковського. На основi народних легенд створена повiсть Пантелеймона Кулiша «Огняний змiй» та оповiдання «Коваль Захарко».

Оповiдання Xоми Купрiенка, Володимира Росковшенка, Григорiя Данилевського («Бiс на вечорницях»), Ореста Сомова, Григорiя Квiтки-Основ’яненка та Олександра Стороженка – це зразки того магiчного реалiзму, який згодом позначився на творчости Валерiя Шевчука. Вперше за пiвтора сторiччя були опублiкованi новели Хоми Купрiенка. Його оповiдання дуже близькi за своею манерою до новел японського письменника XVII ст. Іхара Сайкаку. Купрiенко, як i Сайкаку, йде до фантастичного через свiй типово романтичний темперамент, схильний до втечi вiд повсякденноi реальностi, що над ним тяжiе. Цю схильнiсть у Купрiенка пiдсилюе вплив фантастичноi лiтератури нiмецьких романтикiв, хоча в цiлому письменник використовуе украiнську демонологiю. Фантастичне в нього мае концептуальний, книжний, фiлософський характер, але вiдчуваеться також i смак до бурлеску, легкоi тривiальностi, до яскравоi i соковитоi мови, нахил до народних магiчних вiрувань та обрядiв.

Дещо осiбно стоiть трохи дивне оповiдання Миколи Бiлевича (Юрка Юрченка) «Журавель». Тут усе на гранi реального i казкового. Видiння i дiйснiсть переплiтаються дуже тiсно. Журавель переконуе селянина, що вiн така ж сама людина, а тому вважае за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кiнця оповiдання так i не з’ясовуеться, що то був за журавель i чи то справдi журавель, чи перевертень. Подвiйне прочитання веде до семантичноi невизначеностi, яку пiдсилюе i вагання самого оповiдача у виборi мiж реальним i надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його мiсцi чорт, усе стало б на своi мiсця, усе було б традицiйним i… банальним. Юрченко, а пiд цим псевдонiмом заховався виходець iз Закарпаття Микола Бiлевич, який закiнчив разом з Гоголем Нiжинську гiмназiю, видав цiлу збiрку фантастичних новел у двох випусках «Святочные вечера». На жаль, i ця книга, i сам автор випали з уваги наших дослiдникiв.

Автором кiлькох фантастичних творiв був i Євген Гребiнка. «Страшний звiр», «Мiсяць та сонце», «Мачуха й панночка» – твори дуже наближенi до лiтературноi казки. Зате в оповiданнi «Нiжинський полковник Іван Золотаренко» присутнiй саме фантастичний елемент.

Ряд творiв ХІХ ст. балансують на межi фантастики i реальности. Такою е невелика повiсть «Змiй» А. Подолинського, де «змiй», або «перелесник», який страшив цiлий окiл, виявився потiм перевдягнутим сiльським парубком, який вдався до цих хитрощiв, щоб здобути свою кохану. Подiбнi твори зарубiжнi упорядники готичноi новели охоче включають у своi антологii.

Близькими до готичних е утопiчнi оповiдання Григорiя Данилевського та Миколи Костомарова.

Галицька готична проза була значно похмурiша за ту, що творилася на великiй Украiнi, а той факт, що оповiдь часто велася вiд першоi особи, надавав цим творам ознаки вiрогiдностi. Інколи галицькi оповiдi вiдзначалися алегоричнiстю i дидактикою та використовувалися як своерiдне повчання, оскiльки творили iх священики. Таким е оповiдання «Нiчний супутник» Івана Наумовича, автора ще кiлькох оповiдань про нечисту силу – «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка».

Моторошну прозу Галичини ХІХ ст. представляють оповiдання Івана Гавришкевича, Федора Заревича, Євгена Згарського, Івана Левицького, Івана Франка.

Наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiть твори про чортiв, вiдьом й iншу нечисту силу пишуть Любов Яновська, Степан Васильченко, Федiр Кудринський, Іван Нечуй-Левицький (повiсть «Запорожцi»), Гнат Хоткевич, Одарка Романова, Клим Полiщук.

В той час, як уже в ХХ ст. готична проза на великiй Украiнi йде на спад, а пiд совiтами взагалi занепадае, в Галичинi вона набувае усе ширшоi популярностi. З’являються твори Наталi Кобринськоi, Наталени Королеви, Василя Королiва-Старого, Богдана Лепкого, Василя Софронiва-Левицького, Антiна Крушельницького, Михайла Яцкова, Стефана Грабинського, Ростислава Єндика.

По вiйнi в дiаспорi готичну прозу творять Софiя Яблонська, Вiра Вовк, Ігор Качуровський, Ярослав Острук, Мирон Левицький, Марiя-Анна Голод, а в Украiнi – Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Вiктор Волощук та iншi.

Ю. Винничук




Іван Барщевський








Народився 1794 р. у Бiлорусii на Полоччинi в селi Россохи в родинi греко-католицького священика, украiнця Борщевського, який був родом з Холмщини. Освiту отримав у Полоцькiй езуiтськiй академii. Багато подорожував по Бiлорусii та Украiнi, писав вiршi, малював. З початку 1840-х рокiв жив у Петербурзi, де служив у вiйськовому вiдомствi. У справах служби побував у Францii, Англii та Фiнляндii.

Останнi роки Барщевський провiв в Украiнi, на Житомирщинi, де також публiкувався у мiсцевiй пресi. Серед знайомих Барщевського були Тарас Шевченко, Адам Мiцкевич, Микола Гоголь та Григорiй Данилевський.

Барщевський писав трьома мовами: польською та украiнською – прозу, а бiлоруською створив кiлька вiршiв. У своiх творах щедро використовував бiлоруськi та украiнськi легенди. У 1844 р. у польськомовному петербурзькому журналi «Niezabudka» помiстив повiсть «Дерев’яний Дiдок i жiнка-комаха», того ж року вийшов i перший томик найвiдомiшоi його повiстi «Шляхтич Завальня» («Szlachcic Zawalnia»), а всього було чотири невеличких томики. У книзi «Proza i wierszy» (Kijоw, 1849) з’явилося оповiдання «Душа не в своему тiлi».

Творчiсть Барщевського за життя залишалася поза увагою критикiв, щойно по смертi 1851 р. про неi стали згадувати, залучаючи автора як до польськоi, так i до бiлоруськоi лiтератури. Юлiан Тувiм помiстив окремi оповiдання Барщевського до «Антологii польськоi фантастики».

Усi оповiдання подаються в перекладi упорядника.





Душа не в своему тiлi


Широкi простори Волинi переважно покритi лiсами, на заходi ж очам вiдкриваються степи i зовсiм iншi краевиди. Через околицi i мiстечко Чуднiв пливе Цецора; на захiдних i схiдних берегах цiеi рiчки здiймаються високi дикi скелi, мовби руiни давнiх часiв, i здаеться, що iх наче мури пiднесла сама природа, щоби вiдмежувати Полiсся вiд ситоi i плодючоi землi. Вiд Чуднова геть аж до кордонiв Подiлля – повсюди влiтку можна бачити ниви, засiянi буйною пшеницею; тут земля без великих зусиль орача дае багатий врожай. Хоч мешканцi цих околиць забезпеченi всiм, що тiльки вони потребують, проте i серед них сльози, тривога, страждання зустрiчаються як i всюди; немае справжнього щастя, нема раю на цiй землi.

Холера, важка азiйська хвороба, охопила схiдну частину Європи i в 1847 роцi переходила з мiсця на мiсце, прямуючи на пiвнiч i на захiд; i цiй карi Божiй всюди передувала надзвичайна тривога. На початку червня 1848 року [1 - Згiдно тодiшньоi преси, епiдемiя холери на Волинi лютувала також у 1848 р.], в саму спеку, з’явилася вона на Волинi i була в окремих мiсцинах жахливою; в мiстечку Чудновi i в околицях опiсля цiеi жахливоi бiди багато зосталося бiдних удiв i сирiт.

Восени, коли небезпека тоi страшноi епiдемii зникла, в будинку шляхтича Н. зiбралися сусiди, i серед них пан Зенон, який, мандруючи цими краями, познайомився з привiтним господарем. В цьому гуртi почалася розмова про холеру‚ про небiжчикiв i про тих, хто очуняв; гостi, мовби морцi на березi пiсля страхiтливоi морськоi бурi, згадували друзiв i знайомих, що зникли у вирi, i тих‚ кому Бог дозволив виплисти на берег, щоби ще продовжувати пiлiгримку свого життя.

– Шкода Самотницького, – промовив один з гостей. – Гарний був чоловiк! Як вiн старався допомагати тим, хто мучився вiд тiеi хвороби, а сам помер без нагляду, бо жив у самотностi на хуторi, де тiльки дерева шумлять над дахом.

– Звiдки, Матвiю, в тебе такi звiстки? Самотницький i тепер живий-здоровий на тiм же хуторi. Я недавно сам його бачив.

– Я знаю, що хтось там живе, але не вiн, я ж бо знав його добре. Був це чоловiк високого зросту, свiтловолосий, досить вродливий, а цей – зовсiм iнший, зростом куди нижчий, худий, чорнявий i, здаеться, навiть старший.

– Це Самотницький. Справдi, нижчий, iнший з лиця, адже вiн цiлком перемiнив тiло, а як це сталась, знаю тiльки я.

– Якi ж бо ти дива оповiдаеш, пане Миколо, – проказав господар. – Всiм нам цiкаво знати, яким це чином може чоловiк змiнити свiй вигляд.

– Рiч неможлива, незрозумiла, надзвичайна i нечувана, але власне так i було.

– Проте розтлумач нам цю загадку! – зашумiли всi гостi. – Адже нiхто з нас розгадати ii не може.

– І я таемницю не зрозумiв у всiх деталях, але про те тiльки розкажу, що бачив, i про те, що вiн сам недавно розказував.

Пiд час тоi лютоi холери, знаете самi, Самотницький був хоробрiшим за самих лiкарiв‚ вiн ризикував, на будь-який заклик летiв, тiльки б порятувати людей: хворих натирав якимись таемничими лiками i давав щось випити, i такi це мало добрi наслiдки, що жоден не помер з тих, кого вiн вiдвiдав.

Чуднiвський мiщанин, один з моiх знайомих, розказав менi про таку дивну пригоду. Його дружина раптово вiдчула сильний бiль всерединi, i щойно з’явилися всi ознаки тоi страшноi хвороби‚ вiн помчав до нашого чудового лiкаря благати допомоги. Коли ж лiкар прибув на хутiр, то остовпiв, уражений незрозумiлим видовищем: на дворi перед самою брамою побачив Самотницького; той скидався на небiжчика: руки i ноги були не пiдвладнi йому, очi розкритi, обличчя блiде; мертве тiло, вiдiрвавшись вiд землi, рухалося, i здавалося, що якась невидима сила кидала цей труп у всi боки. Мiщанин хотiв уже тiкати звiдти, але почув голос: «Почекай хвилину, спочатку треба, щоб ти мое тiло намастив лiками i врятував вiд пошестi, тодi буду готовий йти з тобою». За кiлька хвилин тiло стало на ноги, здоровий Самотницький поправив на собi одяг i запропонував: «Ну, тепер пiдемо, знаю, чого ти прийшов: дружина твоя виздоровiе». І дiйсно, потаемними своiми лiками вiн поставив ii на ноги за пару годин.

А ось яким чином цей дивний лiкар, що оберiгав себе i рятував iнших, потрапив у велике нещастя. Одного дня, коли вiн, збираючись йти до хворих, намастив свое тiло, щоби застерегтися вiд пошестi, одна особа, яку вiн мiцно любив, десь в далекiй сторонi важко захворiла на холеру. Самотницький це побачив, адже говорять, що душа, коли ii не обтяжуе тiло, далеко бачить i чуе. Вiн був дуже стривожений, i навiть забувся, що з його тiлом може трапитися нещастя, коли не сховати його у безвiтряному закутку. Залишивши тiло бiля ворiт хутора, полетiв, щоби якнайшвидше встигнути з потаемними лiками. Згодом‚ вирятувавши милу йому особу i повернувшись додому, вiн вже не побачив свого тiла, яке люди знайшли та поховали, вважаючи, що вiн помер вiд пошестi. Бiдний Самотницький без тiла був невидимим, нiкому не мiг i слова сказати, адже, чуючи його голос, всi жахалися вiд страху, вважаючи, що з ними розмовляе дух. Не маючи змоги довiдатися‚ де подiлося його тiло, вiн блукав тривалий час невидимим, нарештi знайшов на дорозi якийсь труп, з якого щойно душа вилетiла, примусив своiми потаемними лiками циркулювати кров, влiз у чуже тiло‚ повернувся на свiй хутiр i тепер живе собi там самотою: нiхто його не впiзнае, всi вважають його небiжчиком.

– Краще б зробив, – промовив господар, – коли б вже вiдiйшов назавжди на той свiт, нiж блукати по землi в чужому тiлi.

– Хоче чи не хоче, – промовив Микола, – але напевно буде мучитись на землi i чекати поки проб’е година, призначена Богом.

Коли вони так розмовляли, вiдчинились раптом дверi, i ввiйшов хтось незнайомий: обличчя темне, похмуре, зовсiм безкровне, жодного почуття на нiм не було, нiс тонкий, покритий сухою шкiрою, губи без кольору, очi без виразу, i, здаеться, мряка якась iх окутала. З плiч незнайомця спадав сурдут, вкриваючи його схудле тiло.

– Так, пане Миколо, – почав вiн повiльним i монотонним голосом, – я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тiло – тягар менi на цьому свiтi, не варте воно моiх клопотiв, але очi душi далеко бачать i вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибi, що про мене згадав; чоловiк у моему станi не зустрiне на землi нi знайомих, нi друзiв.

Всi мовчки позирали на зажурену, небачену досi постать. Мовчання порушив Микола:

– Рятуючи iнших вiд смертi, ти сам потрапив у бiльше нещастя, нiж смерть.

– Нiхто з них не винен, що я так мучусь.

– Я колись у Вiльнi знав Самотницького, – промовив Зенон. – Може, ти маеш там кузена?

– Це я сам, але не такий, яким був колись.

– Чи давно живеш у цих краях?

– Вже декiлька рокiв; i туди, де був, не повернуся: тепер нiхто мене там не пiзнае. І вона не пiзнае, – не повiрить, не пошкодуе, буде смiятися, як з божевiльного.

– Багато рiзних випробовувань було в твоему життi?

– Дослiдник шукае тайни, бiда шукае дослiдника. Зеноне, коли вiриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вiльнi, прийди завтра в мою халупу – в мене е про що розказати i про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.

Пiсля його вiдходу гостi в задумi зиркали одне на одного, не розумiючи як так‚ що голос належить i справдi Самотницькому, а зовнiшнiсть зовсiм iнша.

– Бачите, сусiди? – промовив Микола. – Як вам цей гiсть? Все справджуеться, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, нiс, очi, волосся i все те, що мае це тiло, – не його власне, але вiн той самий Самотницький, адже i сам себе так назвав i те, що я говорив, пiдтвердив.

– Але здаеться, – сказав Матвiй, – що його не прийняли на тому свiтi, та й мусив знову повернутися на землю, адже вiн немов небiжчик. Немае в нiм життя.

– Дивний гiсть, – промовив господар. – Я не затримував його, адже, кажучи щиро‚ його вiзит мовби з тамтого свiту, викликав у мене якесь незрозумiле почуття.

Весь той вечiр сусiди гомонiли про Самотницького.


* * *

День був осiннiй, небо похмуре, шумiли дерева над почорнiлим дахом хутора, вiтер пiднiмав у повiтря жовте листя. Самотницький нерухомо сидiв бiля вiкна, немов дерев’яний iдол. Зенон зайшов у хату, зупинився i довго дивився на господаря‚ нарештi, щоби отямити його, гiсть проказав уголос:

– Як ся маете, пане Самотницький?

І той раптово, немов сон одiгнавши, скочив з мiсця i промовив:

– Спасибi, що мене вiдвiдав. Я не привiтав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.

– Напевно, десь в далекому минулому? Приемно iнколи тi краi думкою провiдати.

– Правда, тут гiрше, але там, де я був, минуле i сучасне завжди одноманiтнi: Аделя зi спокiйним обличчям, з милою усмiшкою бавиться в колi веселих гостей – цей розказуе iй, що чув, той – що прочитав, який новий твiр вийшов з друку‚ про вiдомих письменникiв, про лiтературну славу, як крутиться то сюди, то туди Колесо Фортуни, що вiдбуваеться у великому свiтi. І нiхто там про мене не згадав, i Аделя, говорячи то з цим, то з тим, про мене – нi слова.

– Це звичайна рiч: час стирае надписи на твердому мармурi, а людську пам’ять легкий вiтерець розвiе, мала хмарка затулить.

– І я цього хотiв, гадаючи, що в далеких краях новi мiсцини‚ живописнi краевиди та випробування змiнять моi думки i бажання: побував у степах, бачив чудеса, вдивлявся в тайни природи, – проте хмари i степовi вiтри не розвiяли‚ не затулили моiх спогадiв.

– Ти не перемiнив своiх вiдчуттiв, але, напевно, використовував рiзнi вiдкриття у тих краях, якi ранiше не знав. Хотiв би i я дещо довiдатися з того.

– Якi вигоди я мав тут? Бачиш, який я тепер? Коли я потрапив сюди, то вiддав перевагу помiрному клiмату, роздоллю плодючих теренiв, розкошi розквiтлих садiв‚ привiтностi i доброту мешканцiв. Проте через декiлька мiсяцiв захотiлось менi бiльше пiзнати: я перш за все забажав побувати в Уманi, побачити чудовий Софiiвський сад‚ прославлений у поезii Трембецького [2 - Трембецький Станiслав (1739–1812) – придворний поет останнього короля Речi Посполитоi Станiслава Августа Понятовського. Писав байки, сатири, оди, поеми, панегiрики. Автор поеми «Софiiвка».], адже вiн в моiй уявi постав земним раем; я мандрував без великих зусиль, i наприкiнцi травня побачив уже просторi степи Украiни. Знайомлячись iз вулицями мiста Уманi, я згадував про тi страшнi звiрства, якi вiдбувалися тут в часи нападу гайдамакiв. Шукаючи сад, я, довiдавшись вiд тамтешнiх мешканцiв дорогу до нього‚ пiшов туди через високi красивi ворота, помiтив ставок, який з двох бокiв був закритою гористою мiсцевiстю, лiсовою гущавиною i виблискував у тишi, мов люстро.

Оглянувши статуi з бiлого мармуру, що стояли бiля води, я пiшов правим боком далi, любуючись щоразу новими видами; приемно дивитися на розквiтлу весною природу, а понадто, коли ii мистецтвом, старанням i зусиллями доводять до iдеалу; там все тепер вабить людське око. Бачив вирубанi в диких, зарослих скелях печери, бачив гомiнливi криштальнi води на iмшистiм дикiм камiннi, бачив у чистих джерелах рибу, яка виблискувала золотом i срiблом. Там луги i пагорби‚ укритi вабливими барвами, в кущах чути спiв солов’iв, бачив там чарiвний палац Психеi та дивний острiв богинi Калiпсо; там зустрiнеш все, що тiльки може створити уява.

Самотнiй, блукав я по саду. День був ясний, i все цвiло, немов у раю, тiльки моi думки охопила скорбота. Майбутне i минуле, нiби двi чорнi хмари, висiли передi мною i за мною, якесь сумне передчуття уплелося в моi мрii; я бажав бачити тiльки терня, вважаючи, що його сотворила природа тiльки для того, щоб я зупиняв свiй погляд на ньому впродовж усiеi мандрiвки мого життя.

Сказавши це, Самотницький замовк, i здавалося, знову завмер: знерухомiла його постать, i на обличчi, нiби дерев’янiм, не було жодного руху. Зенон, не бачивши ознак життя, позирав на нього з тривогою; якийсь час ще тривала мовчанка, нарештi, немов прокинувшись вiд летаргiйного сну, той почав знову оповiдати:

– Засновник Софiiвського саду, володiючи велетенськими маетками, хотiв цей сад з його кришталевими водами i квiтучими долинами перетворити на пенати грецьких богiв; i це сталося серед розлогих степiв Украiни, де ранiше оку не було за що зачепитися.

Є за декiлька миль вiд Уманi i за декiлька верст вiд мiстечка Теплика ще один сад – Гайнарiвський, як назвали його тутешнi мешканцi. Засновник цього саду, пан Гайнар, поселившись в украiнських степах, iнакше дивився на свiт. Не збирався нiкого здивувати чарiвним виглядом, не пiклувався про славу; iншi в нього були думки, iнша мета.

Наблизившись до тiеi мiсцини, я не помiтив жодноi живоi душi, а в тiнi садових дерев всюди панувала тиша, тiльки iнодi шумiли на вiтрi гiлки. У вишняку я помiтив кiлька вуликiв, бiля яких вiдпочивав у затiнку дерев якийсь чоловiк, поряд на травi сидiв хлопець: помiтивши мене, вiдразу ж розбудив господаря. Був той уже в лiтах, худий, смаглявий, проникливим оком з-пiд густих брiв позирав на мене. Наблизившись до нього, я попросив дозволу оглянути сад i познайомитися з мiсцевiстю.

– Мiй сад, – сказав вiн, – нагадуе дику лiсову гущавину, тут нема нiчого, що б могло привабити око.

– Наслiдування природи, – вiдповiв я, – значно краще заняття, нiж будь-яка найвитонченiша обробка.

– Про це я зовсiм не думаю, в мене iншi намiри.

– Набагато бiльше може бути користi вiд того, що проголосить Найвища мисль, анiж наслiдування чого-небудь. Я, вперше вiдвiдавши цi краi, хотiв би побачити те, що не зустрiнеш в iнших мiсцинах.

Вiн повiв мене вузькими стежками, немов лабiринтом, обабiч були глибокi яруги i ями, береги яких заросли густим верболозом i високою травою; де-не-де вода була вкрита зеленою цвiллю, величезнi п’явки снували тут i там, якась мряка висiла над похмурою i дикою просторiнню; в повiтрi була надзвичайна вiльгiсть, нiби пiсля нежданого дощу, хоча день був спекотний.

– Невже то природа, – спитав я, – додала цим мiсцинам такий похмурий та дикий вигляд? І яка може бути з того користь?

– В неозорих степах Украiни родюча i щедра земля, але через клiматичнi умови часто бувае недорiд. У цих краях панують вiтри i незвичайна спека, сонце випалюе не тiльки ниви, але i трави в низьких ярах, та так, що немае випасу, i влiтку худоба без пашi i води. Я працював багато рокiв, копаючи цi ями i рови, саджаючи дерева i кущi, щоби затримати вiльгiсть; i вже багато зробив, вода з мого саду, розливаючись далi, забезпечуе потреби околицi i мiстечка Теплика. Чоловiк, який незмiнно йде до мети, не тiльки землю, але i атмосферу може змiнити.

Так оповiдаючи, ми вийшли на вiдкритiшу мiсцевiсть в другiй частинi саду i зупинилися бiля квадратного ставка, що мав ушир i вздовж бiля десяти сажнiв, а прозора вода була темно-жовтоi барви, наче задимлений топаз.

– Тут формуються мiнеральнi води, – продовжував розповiдь господар, – хоч вони темно-жовтоi барви, але прозорi, як найчистiший кришталь, i нема в них тих страшних iстот, якi можна побачити через збiльшувальне скло в кожнiй краплi звичайноi води.

Дiзнавшись, що я зiбрався до Одеси, господар сказав, що хотiв би передати через мене якусь невеличку рiч.

– З великою охотою, коли не займе багато мiсця.

Пан Гайнар покликав до себе хлопця i наказав йому принести чотири маленькi пляшечки i паперовi пуделка, згодом повiв мене у глиб яру, де у затiнку з-пiд пагорба витiкали два чистi струмки, немов двi стрiчки з чистого срiбла, i за кiлька крокiв знову ховалися пiд землею. Спочатку вiн наповнив двi пляшечки з одного струмка, сипнув якихось порошкiв – i вода раптово стала сапфiровоi барви, згодом з другого струмка наповнив iншi двi пляшечки, куди сипнув iншого порошку, вода набрала красивоi кармiновоi барви; потiм добре закоркував усi чотири пляшечки i подав менi зi словами:

– Коли будеш в Одесi, познайомишся там з панам Рильцем. То чоловiк вельми учений, присвятив свое життя дослiдженню таемниць природи. Я посилаю йому двi пляшечки цiеi кольоровоi рiдини, а двi з такою ж водою вiзьми собi. Ця вода дуже корисна i велика у нiй таемниця ховаеться. Проте довiдаешся про це не вiд мене, а вiд пана Рильця.

Залишивши украiнськi степи, я помандрував на Подiлля, а звiдти добрався до Чорного моря, до самоi Одеси. Вiдшукавши пана Рильця, я повiдомив йому, що привiз гостинець вiд Гайнара.

– О-о‚ цi кольоровi води менi вельми потрiбнi, – втiшився вiн.

Будинок пана Рильця стояв за пiвверсти вiд мiста, весь оточений акацiями. У кiмнатi, де ми розмовляли, було кiлька старих стiльцiв, двi старосвiтськi дубовi шафи i два дубовi столи; на одному з них лежали якiсь купки рiзнобарвного пiску, кавалки звапнiлих раковин, кiстки, скелети якихось риб, гадiв, звiрiв та птахiв, малюнки страшних почвар, дивних небачених iстот; на другому столi – книги у старiй i новiй оправi. Пан Рилець сказав:

– Ось це мое самотне житло; за вiкнi – краевид бурхливого моря; я люблю тут iнодi слухати шум хвиль, дивитися на цi чорнi пiнистi вали i на гурти бiлих майок, що злiтають у повiтря; я люблю читати поезiю наших украiнських пророкiв. В мене е книжка Богдана Залеського [3 - Залеський Юзеф Богдан (1802–1886) – польськомовний поет-романтик, для якого Украiна i ii люд стали предметом любовi i ностальгii.], з яким нiхто не зрiвняеться в легкостi i красi вiрша; е чудова народна повiсть Мальчевського «Марiя» [4 - Мальчевський Антiн (1793–1826) – польськомовний поет-романтик. Походив з Волинi. Автор поеми «Марiя. Украiнська повiсть».]; е вiршi Гощинського [5 - Гощинський Северин (1801–1876) – польськомовний поет-романтик. Родом з Украiни. Найвидатнiший його твiр – поема «Канiвський замок», в якiй описанi часи гайдамаччини.], пiснi Падури [6 - Падура Томаш (1801–1871) – польськомовний та украiнськомовний поет. Вивчав i використовував у своiй творчостi украiнський фольклор.], повiсть Костянтина Пйотровського «Юлiя Потоцька» [7 - Пйотровський Константин – польськомовний поет i перекладач. Автор виданого в 1836 р. у Бердичевi збiрника вiршiв.], де в страшних, але правдивих малюнках описанi козацькi вiйни. Проте поетiв читаю тiльки щоби розвiяти печальнi думки, а щоденна моя праця – дослiдження природи минулого; допомагають менi в цьому купи землi, кiстки, скелети, черепи. Кольорова вода, яку ти привiз, менi необхiдна. Ось сапфiрова – це вода холоду, вона все збирае та стискае; червона вода – вода вогню, вона усе оживляе. Завтра почну випробування, коли тобi цiкаво побачити чудеса, приходь до мене, довiдаешся про таемницю вод i чудову iхню мiць.

Потiм ми довго ще розмовляли з паном Рильцем про Украiну, про Гайнара i його сад i про моi мандри Подiллям. Так розмовляли ми до пiзнього вечора.

Наступного дня я застав пана Рильця, коли вiн працював з кольоровим пiском i рiзними кiстками, якi трощив, перебирав, вiдокремлював вiд них якiсь частини та розкладав на столi.

– Солонi хвилi, якi розбушувалися колись, – сказав вiн, – вийшли з високих берегiв, залили весь простiр земноi кулi i залишили водяних iстот на вiчний спомин у товщi землi, у вапнякових скелях i на високих горах. Ученi, зустрiчаючи це диво, бачать слiди минулого життя i заглиблюються у таемницю буття, намагаючись витлумачити цi iероглiфи; час мiряють вони тисячолiттями; сягаючи в саму сиву давнину. Але даремнi iхнi старання: глибiнь землi, гори та скелi – це трупи минулих сторiч, холоднi i нiмi, вони не розкажуть iм нi про початок, нi про поступ вiкiв, нi про змiни в життi, нi про кiнець свiй. Щоби побачити загублений свiт, треба воскресити, оживити i дослiдити його таемницi, знайти початок i кiнець усього. У кожну епоху природа – непрочитана книга; щасливий, хто добре роздивився свiт, у якому живе, i воскресить частку минулого.

Згодом пан Рилець пiдвiвся зi стiльця, запалив двi свiчки, вийняв iз шафи склянi слоiки рiзних форм, порошки поклав на стiл (однi з них були з якимсь металевим блиском, iншi – з кришталевим, ще були сiрi, чорнi, червонi) i сказав менi:

– Тепер будемо дослiджувати таемницю та силу кольорових вод, що ти привiз менi вiд пана Гайнара: побачиш iхню силу, побачиш диво воскресiння iстот, якi тисячi рокiв лежали непорушно у своiх скелястих могилах; побачиш i тих, кого людське око не помiчае, а мiкроскопи ледве тiльки помiчають iхнi рух та форму.

Сказавши це, вiн вийшов за дверi i за хвилю повернувся з хлопчиною.

– Це мiй слуга, глухий i нiмий, – пояснив господар. – Загалом, менi саме такий i потрiбен: не чуе моiх розмов i не розкаже тим, кому це не треба знати; я радий, що знайшов собi такого помiчника.

Вiн наказав хлопцевi наповнити водою наготовлений посуд, а згодом почав дослiди. Спочатку поставив на стiл миску, в якiй була солона морська вода i двi запаленi свiчки; я пiдступив ближче, щоби краще бачити. Учений сипнув до миски жменю потовченого вапняку, який складався зi скам’янiлих раковин та дрiбних морських iстот. Якийсь час вiн мовчки вдивлявся у воду, змiшану з вапном, потiм влив туди декiлька крапель сапфiровоi води – i в мисцi неждано заворушилося, заклекотiло; за кiлька хвилин вiн додав туди краплю червоноi води i промовив:

– Дивися тепер.

Я побачив живих вустриць i всiляких равликiв: вони розкривали i закривали своi шкаралупки; якiсь водянi павуки, рибки, маленькi раки i жуки рiзних кольорiв снували туди й сюди.

– І в морi тепер багато що змiнилося, – витлумачив вiн, – риба, вустрицi, равлики та iншi iстоти стали вже не такi, як ранiше.

Потiм дав знак хлопцевi, щоби замiсть миски поставив велику мидницю, в якiй було трохи води, i влив туди сiроi та зеленоi рiдини, додав якогось тлущу та густоi, мов смола, олii, сипнув двi жменi землi i двi жменi товченого вапняку, перемiшав усе i капнув туди кiлька крапель сапфiровоi води. У мидницi вирувало, здiймалися i лускали пухирi; газ, прикрий, задушливий‚ наповнив повiтря. Учений додав туди ще декiлька крапель червоноi води – вибухнув вогонь i почулося сичання. А коли полум’я згасло, я побачив повну мидницю страхiтливих гадiв; iх очi свiтилися кривавим блиском. Дивлячись на цих страшних почвар, пан Рилець промовив:

– Це страховища минулого, в них прокинулося життя, з’явилася i отрута смертельна; бiда, коли торкнешся iх рукою: окремi з них можуть завдати невилiковних ран, iншi вбивають на смерть. Але воскрешати цих монстрiв минулого треба заради того, щоби у порiвняннi з сучасним поколiнням краще пiзнати свiт новий i старий.

Сказавши це, вiн поклав на стiл аркуш бiлого паперу, розсипав на ньому рiзнобарвний порошок, попирскав сапфiровою i червоною водою – i на паперi, як на хмарi, з’явилися красивi веселки. І раптом звiдти злетiли чудеснi барвистi мотилi: вони снували у повiтрi, а згодом облiпили стiни i вiкна i скидалися на дивовижнi квiти. Пан Рилець промовив:

– Це краса i оздоба молодого свiту. Мотилi чарують, захоплюють око; перли, рубiни i алмази виблискують на крилах; колись у них не було таких красивих кольорiв.

Вже бiля опiвночi за допомогою тих кольорових вод оживляв пан Рилець все новi i новi iстоти: серед них я бачив стоногих, стооких, стоголових страховищ, описати iхнi жахливi рухи та дивнi постатi – рiч неможлива.

– Я воскресив, оживив природу допотопних вiкiв, – продовжував далi вчений‚ – ти бачив морськi iстоти, бачив отруйних гадiв, бачив красивих мотилiв. Дивися тепер, у що знову все це перетворилося: замiсть раковин, плазунiв i страшних гадiв – земля та кавалки вапняку. Де ж тi золотi, схожi на коштовне камiння мотилi? Тiльки пилок зостався по них: те, що пережило свiй вiк, жити не може; непереможний час владарюе над цим свiтом. Одна, одна тiльки Саламандра безсмертна, вона – чистий вогонь, i свiтло цього вогню вiчно свiтити буде. Але той, хто дослiджуе природу, повинен воскрешати ii хоч на короткий час – ця наука в самотньому моему життi найприемнiша для мене забава. Таким чином я ховаюся вiд юрби. Проте в мене тут е друзi, з якими я iнодi дiлюся думками; наступноi недiлi запрошу iх на вечiр, приходь i ти до мене, приемно проведемо час серед гарних людей.

Отак ми розмовляли аж до пiвночi; i я, пiзно повернувшись додому, довго не мiг заснути: перед очима стояли гади, живi плазуни та мотилi.

Наступного дня я пiднявся рано, поставив на стiл двi пляшечки гайнарiвських вод, почав дивитися на iхнi живi, чудовi кольори, мiркуючи про iхню мiць, яку не так давно бачив у дii; з приемнiстю мрiяв про тайни, про чудеса, якi можна повiдомити свiту з допомогою цього скарбу. Солодкi мрii опановували мною i в час прогулянки за мiстом на березi моря. Але ах! Не передбачив я того, що людська мудрiсть, яка розкривае тайни свiту, може закiнчитися великою бiдою, великими стражданнями.

Прийшла недiля, настав призначений вечiр; я поспiшив до пана Рильця. Йшов туди пiшки; вибило сьому: на темних вулицях подекуди тьмяно свiтили лiхтарi; небо було погiдне, тiльки холодний вiтер дув з море. Пiдходячи до його хати, почув я страшний шум морських хвиль, а у вiкнах помiтив свiтло запалених свiчок.

Мене зустрiв нiмий лакей i вiдчинив дверi. Тут дивне видовище вiдкрилося перед очима: п’ятеро гостей високого зросту i пан Рилець стояли коло столу, тримаючи в руках повнi келихи, з яких бухав вогонь, при цьому всi разом кричали:

– Хай славитися Саламандра!

Вони вихилили келихи, а менi здалося, що випили чисте полум’я. Побачивши мене, господар промовив:

– Ти спiзнився i не випив з нами полум’я на славу Саламандрi, жменя попелу якоi – ланка, а воскресiння i життя – безконечний ланцюг.

Сказавши це, вiн налив келих, пiдпалив його, i я, вигукнувши «хай славитися Саламандра!», випив, аби не вiдрiзнятися вiд решти гостей i догодити господарю.

Потiм пан Рилець дiстав з шафи кольоровi водi Гайнара, наказав нiмому хлопцевi наповнити мидницю та iнший посуд водою i в присутностi своiх гостей знову почав iз землi i потовченого вапняку воскрешати ракiв, гадiв, мотилiв та iншi iстоти; коли всi iз здивуванням побачили ожилi допотопнi iстоти, вiн наказав змiнити воду, принести листя з дерев i трави.

– Подивимося тепер на сучаснiсть, – промовив вiн, – одна вода червоного кольору покаже нам найдрiбнiшi iстоти краще, нiж найдосконалiшi мiкроскопи.

Вiн влив одну краплю в мидницю з морською водою, i там на наших очах з’явилася безлiч дивних i страхiтливих iстот, якi на очах починали рости, потiм дiставав звiдти жахливих почвар, клав на стiл: вони нагадували риб, морських тварин, ящiрок i крокодилiв. Те ж саме учинив потiм з криничною водою – й iншi з’явилися монстри. Розклавши на столi листя дерев i траву, вiн покропив усе червоною водою, i тут з’явився невидимий свiт у надзвичайних, фантастичних постатях: крилатi дракони, сфiнкси, кентаври i гiдри почали кружляти по широкому столу; тривога пронизала серця глядачiв.

Цi та iншi дослiди тривали до самоi пiвночi, а коли пробило другу ночi, ми розiйшлися по домiвках.

За час мого перебування в Одесi я ще кiлька разiв вiдвiдував будинок пана Рильця, адже мене бавило його товариство i вченi розмови. Коли перед вiд’iздом я завiтав до нього востанне, щоби попрощатися та подякувати за ласку, вiн, даючи менi двi пляшечки зi спиртовим настоем, а двi з олiйками та дещо зi своiх порошкiв, застерiг:

– В тебе тепер води Гайнара i все, що потрiбне для дослiдження природи – воскрешай же минуле, викликай з могил померлi iстоти; вивчай тайни всiх минулих сторiч i теперiшнього свiту, – i всюди побачиш чудеса, якi iншим i не снилися; побачиш руку Творця, але не переступай межi, не дослiджуй дух, адже тут потрiбно вищу силу, тут потрiбна прозорливiсть. Не забувай, що ти людина, не вiддаляйся вiд свого тiла без волi Того, хто тебе з ним з’еднав, i оком своi душi не вдивляйся в iншу душу.

Зеноне! Я не послухався, залишив без уваги цi перестороги, зробив iнакше; той скарб, який маю, ту мiць кольорових вод я використовував на iнше; я забув про минуле i про майбутне, хотiв уже сьогоднi бути в раю у цьому життi, на цiй землi хотiв бачити Духа в образi ангела. Я запiзнався з Аделею, вона стала для моеi душi тим богом, тим iдеалом, якого я шукав на цьому свiтi. Блукаючи степами i дикими скелями на березi Тетерева, думав я про неi, про неi мрiяв; душа моя без неi спокiйною бути не може, я вiддiлився вiд тiла, забув про свое тiло, забув i про земне життя, – загубив себе. Зеноне, в далекiй сторонi, коли хто з моiх давнiх знайомих спитае про мене, скажи, що живе, але життя його страхiтливе. Але i сам я хутко залишу цей край, покину це чуже тiло де-небудь на чужiй землi.

Самотницький замовк. Зенон поглянув на нього з жалем у серцi; не мiг нагадати йому про надiю, адже його надiя згасла назавжди; пообiцяв тiльки виконати його прохання. І Самотницький знову подався у мандри.




Дерев’яний Дiдок i жiнка-комаха


Сонце вже сховалася на заходi, небо було чисте, повiтря тихе, в лiсi лунали милозвучнi i дикi спiви пташок; наближалась пора нiчлiгу, i я поспiшав якнайшвидше залишити терен лiсiв. Вийшовши у поле, помiчаю на пагорбi привабливий шляхетський будинок, на урожайних нивах доспiвало золоте колосся, i велика череда корiв, мукаючи, поверталася з пашi. Знаючи щиру полiську гостиннiсть, повернув туди на спочинок пiсля цiлоденноi мандрiвки.

Бачу чоловiка, що повертаеться з поля, вже лiтнього, iз засмаглим обличчям, у капотi з сiрого домотканого сукна, голова сива, на обличчi спокiй i бадьорiсть.

Здогадавшись, що це господар, вiтаюся i благаю, щоб був ласкавий дозволити вiдпочити з дороги до наступного дня.

– Прошу, прошу, – щиро вiдповiдае вiн. – Тепер день довгий, можна, не поспiшаючи, багато пройти. Пан Бiг, напевно, направив у Полоцьк, вiдсiль ще сорок верст дороги через пустки i пiщанi сосняки. Одному, а ще пiшки, i тяжко, i недобре йти темною нiччю.

Коли пiдходили до хати, два великi собаки зустрiли нас на обiйстi i насторожено зиркали на мене.

– Не лякайся, – каже господар, – чоловiка вони не зачеплять, але диких звiрiв близько не пiдпустять i худобi найкращi вартовi, в нашому господарствi такi собаки вельми потрiбнi: безлiч вовкiв i ведмедiв не раз нападали на сусiдськi обори.

Вiн завiв мене до свiтлицi, де були стiл, стiльцi та iншi речi своеi роботи з берези, простi, але зручнi. На стiнах висiли iкони. А на шафi у кутку я помiтив якусь дерев’яну голову, що була носом i лисиною схожа на Сократа; обличчя мав поколоте, пошарпане i подекуди обсмалене.

З городу прийшла господиня, оточена дiтьми; старша дочка, яка звалася Анеля, мала чорне волосся, струнку постать, живий погляд; природа ii надiлила так щедро, що жоднi прикраси i шовки до ii вроди нiчого б додати не змогли. З великою приемнiстю дивився я на цю щасливу сiм’ю.

– Ти з нашого повiту чи здалека прийшов? – спиталася господиня.

– Менi з дитинства знайомi околицi Полоцька, але, шукаючи долi, я прожив багато рокiв далеко, тепер вiдвiдую цi краi. О! Якi великi змiни бачу, тiльки гори i лiси зберегли свiй давнiй вигляд.

– А як давно залишив рiдний край?

– Вже тому вiсiмнадцятий рiк.

Господар, зиркнувши на мене, сказав:

– Здаеться, що я тебе колись бачив тут, але прiзвище не можу згадати.

Я назвав йому прiзвище, вiн з радiстю схопив мене за руку i сказав:

– Я Зборовський, ми були колись шкiльними товаришами.

І тут пiшла довга розмова про щасливе минуле, про юних товаришiв i вчителiв полоцьких шкiл, про знайомих, хто i коли покинув рiдний край.

Згодом пан Зборовський зняв з шафи дерев’яний бюст i сказав:

– А чи цього Дiдка пам’ятаеш? Давнiше вiн краще виглядав, коли, висунувшись з-за стiни через вузьке вiконце, давав нам поради i перестороги. А тепер можеш бачити з його обличчя, скiльки вiн мусiв витерпiти, поки потрапив сюди до мене. Вiн для мене дорога пам’ятка. Дивлячись на нього, я згадую тi мудрi перестороги i повторюю iх своiм дiтям. Мiй маленький синок добре знае, що дозволяе i що забороняе Дерев’яний Дiдок.

– О! Цей Дiдок мусив пережити неабиякi злигоднi пiсля того, як розпрощався з монастирським дахом. Жорстоко його свiт привiтав: голова просвердлена, очi виколотi, вуса обсмаленi. Люди не люблять правди, але, напевно, вiн, мандруючи свiтом, голосу не подавав i нiкого не ображав дорiканнями. Людям важко догодити, може, покутував за те, що мовчав. Розкажу про його мандри i про iншi дивнi випадки, про якi чув вiд осiб, що живуть з нами по сусiдству. А зараз подорожньому слiд перекусити.

Зiбрали стiл, подали горiлку i закуску. Анеля дiстала з полицi спiлу малину, яку зiбрала в саду, i чудовi яблука. Коли привiтний господар частував i припрошував мене вечеряти, вiдкрилися дверi, спираючись на палицю, увiйшов якийсь старигань. Був то колись огрядний i мiцний чоловiк, але тягар рокiв згорбив його високу постать.

– Як ся маете, панi ротмiстре? В добрий час приходите. Рекомендую вам милого гостя, мого колишнього шкiльного колегу, який далеко десь мандрував i тепер через багато рокiв вiдвiдав свою вiтчизну.

Незабаром вже i самовар принесли, налили чаю.

– Слухай тепер, – сказав пан Зборовський менi, – розкажу тобi про дивнi випадки з Дерев’яним Дiдком.

Дiти, хоч, може, не раз чули цю розповiдь, з цiкавiстю обсiли батька.


ЩО ТРАПИЛОСЯ З ДЕРЕВ’ЯНИМ ДІДКОМ

Коли езуiтськi будiвлi у Полоцьку, перебудовували згiдно нового розпорядження [8 - У 1820 р. царський уряд заборонив дiяльнiсть езуiтiв у Росii.], то викинули разом iз рiзним непотребом i цього бiдного Дiдка. Засипаний вапном i битою цеглою, лежав вiн на подвiр’i, колiр волосся i обличчя його вже змiнився вiд дощiв i спеки; робiтники, найнятi розчищати ту мiсцину, викопали його з-пiд смiття i принесли до свого господаря-купця, гадаючи, що, може, вiн на що-небудь йому придасться. Купець задумано поглянув на Дiдка i вирiшивши, що це, напевно, бюст якогось великого чоловiка, покликав до себе фактора [9 - Фактор – посередник, вiд лат. factor – той, хто виконуе.], жида Залмана, та поцiкавився, що значить цей Дерев’яний бюст. Може, вiн мае риси князя або якого давнього мислителя.

– Знаю добре, – усмiхаючись, сказав Залман, – що не князь це, анi мудрець, але ця голова, коли виглядала з-за муру, то говорила, i кажуть, що iнодi вельми розумно, я це й сам бачив.

– Говорила? Що за лихо! Дерев’яна голова! Напевно, то якiсь чари?

– А може, i чари. Навiщо вона вам? Вiддайте менi, я за неi заплачу.

– Хочеш, як бачу, мене обдурити. Дурницi мелеш. Дерев’яна голова говорила! Бути цього не може.

І тут до розмови жида з купцем втрутився хтось, вбраний за новою модою, може, який урядовець або вчитель, i, дивлячись на Дерев’яного Дiдка, сказав:

– Це голова грецького фiлософа Сократа, я читав про нього i бачив його портрет, схожий на це обличчя. Вiн багато страждань прийняв вiд своеi дружини Ксантипи i за правду, яку говорив свiту, зазнав горя.

Купець, радiючи, що знайшов такий скарб – бюст великого Сократа, про розум якого колись чув, одiгнав жида вiд Дiдка i вирiшив мати його у своему сiльському будинку, адже його дружина Євфимiя була схожа на Ксантипу.

Вже через кiлька днiв Дерев’яний Дiдок з купцем переiхали у село за декiлька десяткiв верст вiд Полоцька, господар внiс його в будинок i з гордiстю пояснив дружинi, що це бюст славного грецького мудреця.

Євфимiя глянула на Дiдка скоса:

– Це страховище дерев’яне бородою i носом схоже на тебе. Чи варто було волочити його з собою?

Марно чоловiк переконував, що це великий раритет, нещасний Дiдок мусив бути викинутий з будинку i ночувати пiд голим небом. Але, на щастя, прийшов приятель сусiд i заспокоiв Єфимiю, довiвши iй, що це обличчя нiчого огидного в собi не мае, можливо, це бюст якогось вiдлюдника або ченця, який колись жив побожно, а тому i заслужив пошану.

Євфимiя нарештi згодилася залишити в хатi Дiдка, проте не раз плювала на нього, називаючи страховищем, i завжди зиркала лютим оком. Господар розтлумачив своему приятелю, що це бюст знаменитого мислителя Сократа, i його помiстили на стiнi мiж двох вiкон.

Вночi, коли всi спали, i ще не проспiвав пiвень, Євфимiя з криком схопилася з лiжка, розбудила чоловiка, щоб швидше запалив вогонь, бо той Дерев’яний Дiдок наполохав ii, i вона вся дрижала з переляку. Чоловiк пiдхопився, здивований, i запалив свiтло.

– Цей дерев’яний дiд, – сказала Євфимiя, – всю нiч снився менi зi страхiтливим виглядом, я утiкала вiд нього через дикi лiси i болота, а вiн гнався за мною зi смолоскипом i хотiв мене скинути в якусь огненну прiрву. Коли я прокинулася, тремтячи вiд страху, то побачила його у мiсячному свiтлi на стiнi. Його очi виблискували

i люто зиркали на мене. Ах! Зглянься, винеси це страховище геть.

Чоловiк, пригадавши те, що колись йому жид розказав, подумав собi: «А може, i правда, що в ньому схованi якiсь чари?» Проте нiчого про це своiй дружинi не кажучи, узяв Дiдка зi стiни, занiс до пекарнi, поставив на пiч, а Євфимii сказав, що усе це примарилося iй. Однак свiтло горiло всю нiч, i Євфимiя заснула спокiйно тiльки перед свiтанком.

А Дiдок, забутий у пекарнi на печi, через кiлька тижнiв почорнiв вiд диму, який там щодня курився попiд стелею цiлою хмарою. За якийсь час купцевi дiвчата з того села зняли Дiдка з печi, щоб наполохати парубкiв, якi увечерi мали йти спати на сiно. Випередивши iх, дiвчата поспiшили до обори, обкрутивши простирадлом снiп соломи, з якого зверху стирчала голова Дiдка. Вони хотiли його поставити, немов пугало, бiля стiни, але тут несподiвано пролунав дивний гуркiт, i очi Дiдка засвiтилися вогнем. Дiвчати з крикам розбiглися, деякi попадали, втративши свiдомiсть, по дорозi, iншi заскочили до хати блiдi, ледь живi. Парубки, довiдавшись про цю пригоду, побiгли рятувати зомлiлих i ледве повернули iх до життя. Снiп i Дiдка знайшли пiд стiною. Євфимiя кричала, що в ньому сидить диявол, господар та iншi чоловiки доводили, що дiвчатам все це примарилося, бо ж вони страхополохи. Проте Дiдок вже не повернувся в будинок, а залишився лежати у хлiвi на вологiй землi.

Розiйшлася звiстка про цю пригоду по всiй околицi. Корчмар Усвойський, що жив за п’ять верст вiд купця, почувши розповiдi про Дерев’яного Дiдка, не давав iм вiри. Прослуживши рокiв п’ятнадцять лакеем у одного пана, вiн прочитав декiлька романiв, перекладених з французькоi мови, i вже всi незвичайнi випадки були йому зрозумiлi, чудеса i чари вiн називав дурницями. Але ж захотiвши побачити Дерев’яного Дiдка, приiхав до купця, пiшли вони до хлiва i знайшли ту голову, що валялася в темному кутку. Поверхня ii почала вже плiснявiти вiд вологи, господар пояснив йому, що це голова Сократа, який говорив свiту правду i якого ненавидiла дружина. Усвойський i сам не раз чув, як розповiдали про цього знаменитого грецького фiлософа, i благав купця, щоб вiддав йому Дiдка, обiцяючи вiддячити горiлкою або чим iншим; купець згодився, бо знав, що його дружина нiколи з головою нещасливого мудреця не змириться.

Усвойський привiз його в свiй шинок, поставив у кутку на лавi за довгим столом i кожному, хто приходив до нього випити чарку горiлки, з гордiстю демонстрував Дерев’яного Дiдка, доводячи, що з вигляду вiн копiя мислителя Сократа, який мучився i помер за правду.

Минуло кiлька тижнiв. На свята зiбралося в шинку багато селян i лакеiв з панського маетку. Пiсля заходу сонця, вже при сутiнках, п’яним парубкам заманулося пожартувати з Усвойського. І от, коли шинкар на якийсь час вийшов з шинку, вони узяли того Дiдка, просвердлили зверху у двох мiсцях голову, налили туди води i прокололи очi шилом; водянi краплi, наче сльози, побiгли по обличчю, i заплаканого Дiдка знову поставили в кутку за столом.

Ледве Усвойський зайшов до шинку, вони стали показувати на Дiдка:

– Дивися, твiй Сократ плаче, мабуть, не даеш йому горiлки або образив чимось.

Коли шинкар здивовано глянув на Дiдка, на дворi собаки, задерши морди, почали вити, ревiла худоба в оборi, кури, вискочивши з курника, з криком бiгали по двору, вiтер шумiв над шинком, всiх охопила велика тривога, всi враз потверезiли i стали молитися. Я чув також, що, коли цi бешкетники повернулися у двiр, пан невiдомо з якоi причини був роз’юшений i наказав за те, що довго гуляли у шинку, покарати iх батогами.

Усвойський, обстеживши Дiдка, розповiв усiм про цей випадок, благаючи не чинити йому жодноi шкоди. Минуло кiлька мiсяцiв, все забулося, i сам шинкар, приймаючи у себе сусiдiв i родичiв, ще й добряче пiдвипивши i забувши про все, казав до Дерев’яного Дiдка:

– Ти горiлки з нами не п’еш, викури хоч сигару, менi ii подарував заiжджий пан, тобi не пошкодую.

Та щойно тiльки запхав запалену сигару Дiдку в губи, як збiглися сусiди i стали кричати, що стрiха у шинку горить. Протверезiв шинкар, вибiгли гостi, зiбрався люд, розiбрали покрiвлю i ледве вберегли шинок.

Усвойський тримав цю пригоду в таемницi i думав, як би то позбутися Дiдка, але боявся обiйтися з ним грубо – кинути у вогонь або у воду, бо вже переконався, як вiн карае за образу. Чекав тiльки випадку, коли буде хто мати бажання його придбати, але тим часом тримав його вже не в кутку за столом, а завжди закритого в шафi.

Там таки неподалiк за лiсом жив пан Хапацький, який мав чимало пiдданих селян, був якийсь час асесором, а потiм пiдсудком, вчився колись у школах, i так вивчився, що не вiрив нi в що i зi всього насмiхався. Одного разу вiн провiдав шинкаря, з яким здавен мав комерцiйний iнтерес, бо завдяки йому збував i купував коней. Усвойський, бажаючи збути з рук Дерев’яного Дiдка, дiстав його з шафи i, ставлячи на столi, сказав:

– Дивися, пане суддя, який я маю раритет. Ану лиш здогадайся, на кого це обличчя схоже?

Хапацький, подивившись, стенув плечима:

– Якийсь мужик – лисий та бородатий.

– Нi, пане суддя, це не мужик, це бюст великого колись мислителя Сократа. Великi секрети ще й тепер ховаються у цiй головi. Знаю пана давно i лише на знак моеi пошани i прихильностi можу цей раритет вiдступити вам, – i детально розказав про все, що трапилося у купця i в його шинку.

Хапацький смiявся до слiз, слухаючи цi пригоди, i чудувався з людськоi простоти й дуростi. Потiм дiстав з кишенi табакерку.

– Ну, Дiдочку, – каже, – ти нагнiвався за сигару, а я тебе пригощу доброю табакою.

Так приказуючи, засипав у нiс Дiдковi щипку табаки.

– Що ви робите, пане суддя? Боже сохрани, щоб з цього не було чого лихого!

– Не бiйся, вiн за це не розгнiваеться: це ж голова, як ти кажеш, знаменитого мислителя Сократа, а мудрi голови люблять тютюн, бо це помагае iхнiм думкам.

Усвойський перехрестився i потай помолився, боячись, щоб не сталося чого-небудь у його шинку.

– Не бiйся, у мене Дiдок не буде сваволити, адже я i сам не менше знаю за Сократа. Ну, попрощайся з ним, пане Усвойський.

По тих словах вiн сiв у бричку, поклав Дiдка на колiна, шмагонув коня i зник за гаем, а шинкар ще довго стояв i дивився йому услiд.

Це було години за пiвтора пiсля полудня. Маеток пана Хапацького за лiсом, вiд шинку не бiльше нiж чотири версти, але – дивна рiч! – кiнь бiг i бiг, минав пагорби i лiси, пан бачив весь час незнайомi краевиди, проiжджав повз села, маетки i поля, проте нiде не мiг побачити свого маетку, зустрiчав подорожнiх, хотiв у них довiдатися, куди заiхав, але кiнь так швидко бiг, що неможливо було перемовитися нi з ким хоч словом.

Сонце сховалося за гори, вже вечiр, дорогу закутали сiрi сутiнки, кiнь весь у пiнi йшов уже тихою ступою. Хапацький думав тiльки про те, аби потрапити у якесь село, переночувати там i допитатися дороги. Тут раптово чорна хмара покрила небо, нiч зробилася така темна, що за крок хоч в око стрель, до того ж i дощ полив, нещасний подорожнiй не знав, що чекати, як тут при свiтлi блискавки побачив бiля дороги маленьку будову. Було це кладовище i вiдвiку там стояла дерев’яна капличка. Хапацький звернув з дороги, щоб сховатися вiд грози. У затишному мiсцi за стiною поставив коня, сам зайшов до каплички i став чекати у кутку поки мине буря. Згодом дiстав з кишенi табакерку i тiльки вiдкрив ii, як у свiтлi раптовоi блискавки побачив над табакеркою якусь велику суху руку, яка саме наготовилася узяти щипку тютюну. Злякався пан, випустив з рук табакерку, вибiг за дверi i, не звертаючи увагу на дощ i вiтер, побiг полем‚ сам не знаючи куди. Щастя, що незабаром тi хмари розiйшлися, i вiн, побачивши неподалiк на пагорбi село, поспiшив туди i зустрiв селян, що йшли з косами на луг. Вiд них довiдався, що вiн поблизу волинського повiту за декiлька десяткiв верст вiд свого будинку. В гуртi косарiв прийшов на кладовище, знайшов коня i бричку на мiсцi, а табакерку в капличцi на землi, проте Дiдка там не було, i пан не пам’ятав, де i як його загубив. За кiлька днiв пан Хапацький повернувся додому i з того часу дуже добре запам’ятав, що е речi незрозумiлi i йому, хоч вiн знав не менше Сократа.

Цiлий рiк про Дiдка ходили дивнi чутки. Казали, що якийсь пiлiгрим, носячи його в руках, з’являвся у деяких селах, учив людей благодiйностi, нагадував, щоб вони берегли давнi звичаi i традицii своiх предкiв, щоб не вiдступали вiд правдивоi вiри. Слухняних i побожних людей вiн благословляв, вiд аморальних i вiдступникiв утiкав.

Іншi розповiдали, що перед заходом сонця стався якось дивний випадок, свiдком якого були пастухи та орачi. Якась красива жiнка у бiлих шатах, схожа на янгола, дивовижними вiнками прикрашала на лузi голову тому Дiдковi, i коли цiкавi люди схотiли пiдiйти ближче, то жiнка, мовби дух який‚ вiддалялася вiд них – нi рiвчаки, нi густi кущi ii не зупиняли, вона‚ наблизившись до озера‚ немов бiла хмарка, випростовувалася над чистою водою i зникала.

Тепер розкажу, яким чином пiсля тривалих мандрiв цей Дерев’яний Дiдок потрапив нарештi до мене. Знаеш добре наше Полiсся, за будь-якого неврожаю один тiльки льон найчастiше може задовольнити нашi потреби, коли Пан Бiг благословляе наша поле. Дварiшнього року було в мене багато цього товару, купцi, придбавши його, везуть потiм Двiною на кораблях до Риги. Отож я з цим iнтересом приiхав до купця, щоб збути йому свiй товар. А то був саме той купець, про якого я розповiдав перед тим. Як пригадуете, вiн спекався голови Дiдка, вiддавши ii корчмаревi.

Але що я бачу, завiтавши до них? У хатi страшний рейвах, дружина Євфимiя з великого гнiву ледве будинок не розтрясла, кленучи свого чоловiка: привiз, мовляв, чаклунське страховище, яке вже iй у печiнках сидить. Купець тiльки годину тому як повернувся додому i присягався, що Богу душу винен i нiчого не знае. А тим часом голова мислителя Сократа невiдомо як з’явилася жiнцi за вiкном i тепер лежить за стiною. Ото вивiв вiн мене з хати, показав того Дiдка i став благати, щоб я обов’язково забрав його. Я поклав його у карету‚ поговорив з купцем про льон i повернувся додому.

А незабаром я дiзнався, що Євфимiя, яка постiйно сварилася зi своiм чоловiком, так його сприкрила, що вирiшила покинути, а може, мала ще й приятеля, який ii до цього пiдбивав. І от, коли чоловiк був у вiд’iздi, вона зiбрала усе найцiннiше i вже, було, намiрилася тiкати, коли неждано глянула у вiкно i побачила дерев’яну голову того Дiдка, що невiдь-звiдки i яким чином з’явилася за вiкном. Євфимiя закричала вiд страху i зомлiла. Почули в другiй кiмнатi родичi, прибiгли на рятунок, ледве ii очуняли, скинули Дiдка з вiкна, щоб вiн другий раз не потрапив iй на очi. А тут i купець приiхав. Так що той Дiдок не дав жiнцi вiд чоловiка утекти.

Вже другий рiк маю в себе цього Дiдка, i, Богу дякувати, все йде щасливо, цiную його як найдорожчу пам’ятку.

Коли пан Зборовський закiнчив розповiдь, обiзвався ротмiстр:

– А я, бувалий чоловiк, розкажу iсторiю про жiнку-комаху i про Дiдка… Ви щойно оповiдали, що якась жiнка оздобляла його квiтками. То вона вже вiдпокутувала за своi грiхи. Розкажу, що вiд iнших чув, а чи це правда, не мiй клопiт.


ЖІНКА-КОМАХА

У давнину жила в наших краях багата панi. Я не пам’ятаю ii прiзвища, але це не мае значення. Так от ця панi глумилася зi своiх пiдданих i лакеiв, забула про вiру i християнськi обов’язки, iй здавалося, що людина – це ii власнiсть так само, як i кожна рiч, i що вона мае право чинити з людьми що заманеться.

Вона грабувала бiдних селян, весь плiд мозольноi iх працi спускала на розкошi. А люди тим часом гинули з голоду. Вона ходила в дорогому едвабi i алмазах, а ii пiдданi не мали чим накритися вiд холоду i вiтру. Коли хто заборгував – кара була нещадна, та вона часто i без вини жорстоко карала. Так живучи, ця злостива жiнка помiтила, що вона вже в лiтах, а сумлiння шепотiло iй, що закiнчитися колись жорстоке панування, та й здоров’я почало занепадати. Побачивши свою близьку кончину, вона перемiнила своi звички, зробилася побожною i милосердною, давала милостиню жебракам, вiдписала якiсь грошi на монастир у Полоцьку, лише б молилися скрiзь, щоб Бог дав iй здоров’я i дозволив довше жити на свiтi. Задзвонили у всiх церквах, зiбрався люд, оголосили про це з амвону, полетiли в небо молитви побожних людей i звiстки про священнi жертви.

Полагiднiвши вiд молитов вiрних, Бог зглянувся над грiшницею, дозволив довше жити на цiй землi i чекав покаяння.

Панi прожила рокiв сто, та не тiльки не змiнилася на краще, але гнiв i жорстокiсть ще й виросли у ii серцi. Отже велика частина ii пiдданих, залишивши своi хати, поневiрялася свiтом у пошуках харчiв, лакеi розбiгалися, кленучи свою панi. Сусiди ii ненавидiли, нiхто не провiдував, нiхто з нею не зустрiчався i навiть не пробував наблизитися до ii житла. А гнiв нищив ii тiло, сушив вiд злостi, i постать ii з дня на день малiла.

Живучи довго отак у забуттi, вона так зсохла, що скидалася на хворого карлика, а згодом на немовля, худнучи усе дужче. Нарештi перемiнилася в якусь дивну комаху, з обох бокiв виросли у неi довгi прозорi крила. Проте лють i далi горiла у ii серцi.

Минуло багато рокiв. Та грiшна жiнка жила, перетворена на якусь крилату почвару, а хто проходив повз ii житло, бачив, як вона вилiтала звiдти зi страхiтливим криком i проганяла переляканого перехожого, лiтаючи в нього над головою.

Приiхавши здалеку, новий дiдич почав господарювати в тому маетку, а коли сусiди розказали йому про напади страшноi комахи, наказав повiдчиняти усi вiкна, обкурити димом кiмнати, i марно та почвара‚ зi страхiтливим писком i криком кидаючись в очi, жахала людей. Переможена димом, вона мусила вiдлетiти в сад i сховатися мiж дерев. Але злiсть кипiла в ii серця, i вона хотiла будь-що вигнати нового господаря з будинку.

Лакеi дiдича розповiдали, що опiвночi чути галас i якийсь писк пiд пiдлогою i по кутах, iнодi з’являються страшнi видiння i якiсь iстоти, схожi на жаб i жукiв з чорними котячими головами i блискучими, як iскри, очима; коли хто пiдiйде, вони вмент зникають у шпарах. А що це мусили бути злi духи, вони радили пановi запросити священика i посвятити будинок. Пан смiявся i говорив, що то все iм ввижаеться через iхнi забобони, адже досi вiн нiчого такого не бачив.

Через декiлька днiв опiвднi небо було погiдне. Дiдич вiдкрив вiкна i сидiв один, задумавшись, у кiмнатi. Тут залiтае комаха, кружляе кiмнатами, в писклявому ii голосi чути страшнi прокльони i анафему. Вона сiла перед паном на столi – вiн помiтив мовби жiночу постать, ноги i руки сухi, схожi на бджолинi, i сама тонка. Тут вона злiтае зi столу, кружляе навколо його голови i вже хоче забитися в його волосся. Вiн же, накривши голову хусткою i вiдмахуючись, як вiд бджоли, вибiг наляканий з будинку i наказав лакеям прогнати ту страшну почвару димом та зачинити вiкна.

Минуло кiлька днiв. Коли пан читав у саду пiд липою роман, знову з’явилася та комаха i бризнула краплю якоiсь отрути, що пропалила сторiнки i панську сорочку. Комаха, в’ючись над головою, лаяла i кляла його писклявим людським голосом.

Весь дрижачи з переляку, пан ускочив до кiмнати i став думати, як позбутися цього страхiття. При кожнiй зручнiй нагодi комаха мстила йому. Одного разу, коли пан верхи об’iжджав своi поля, вона, лiтаючи поряд, пронизливим криком злякала коня, який з копита полетiв через рови i пагорби i скинув господаря. І той лежав скривавлений, не дихаючи, поки не пiдбiгли орачi. Вони принесли пана додому, i лiкар ледве вирятував його вiд смертi.

По всiй околицi розiйшлися цi чутки, тiльки i говорили що про злу жiнку, яка перетворилася на страшну комаху. Всi сусiди шкодували пана, але нiхто з них не провiдав хворого, бо боялися наблизитися до його маетку.

Коли пан очуняв i думав, як позбутися проклятоi комахи i злих духiв, з якими вона зiйшлася, то згадав раду своiх лакеiв i дозволив запросити священика та посвятити будинок. Так пiсля заходу сонця, коли комаха, сховавшись у травi, спала, вiн наказав запрягти коней i вночi поiхав до Полоцька.

Коли прийшов до монастиря i розказав, що з ним лучилося, всi вжахнулися. Священик сказав:

– Це, напевно, злi духи i якась чарiвниця, яка зовсiм вiдреклася Бога.

З самого ранку пан зi священиком, не боячись нападу комахи, вирушили додому.

Прибули до маетку. Священик, прочитавши молитви, почав кропити святою водою кiмнати. Страх згадати, що там робилося. Із страшним писком i сиканням зi всiх куткiв посипалися страховища: мотилi, в яких замiсть крил виросли з бокiв вогненнi язики; товстi черви, що дихали димом, пухирями пiднiмалися вгору; галасливi цвiркуни i крилатi гади лiтали над пiдлогою.

– Це грiхи чарiвницi, – сказав священик i наказiв вiдчинити вiкна.

Страхiтливi потвори, зойкаючи i скиглячи, вiдлiтали i зникали в повiтрi.

Коли свяченою водою визволили будинок вiд страховищ, пан завiв священика у сад, звiдки вилетiла та шкодлива комаха. Там, коли священик вiдмовляв святi молитви, з кущiв агресту обiзвався писклявий голос, в якому чулися прокльони i рiзнi блюзнiрства, а згодом нарiкання, стогiн i плач. Зiбрався весь двiр подивитися на це диво, священик, кроплячи свяченою водою чагарник, наказав iй вилетiти звiдти i сiсти на липовiй гiлцi. Вона вмить стрiлою вилетiла i сiла на липовiм листi. Усiх вразив ii вигляд: адже в тiй комасi легко можна було розпiзнати жiночу постать з крильцями. Священик зняв ii з листя, посадив до скляного слоiка i занiс до кiмнати.

Вже без страху розглядали усi зблизька цю маленьку почвару: довге волосся спадало з голiвки, що була не бiльша за звичайну горошинку; iскринками блищали ковтки на вухах i щось рожевiло на шиi, мов ланцюжок намист; жовта шовкова сукня була пiдперезана поясом такого самого кольору; блiде обличчя щохвилини щулилося вiд гнiву.

Наступного дня панi комаха зi священиком приiхали до Полоцька. Бачили це диво усi в монастирi, i люди юрбами приходили подивитися на нечуванi чудеса.

Кидали iй iжу в скляний слоiк, але комаха сидiла мовчки i не куштувала нiчого; увесь час була нiмою, тiльки видно було ii гнiв i неспокiй.

– Треба тепер подумати про ii душу, – сказав священик i понiс ii в слоiку в безвiтряний куток монастиря, де був довгий коридор. Там з нiшi в стiнi зиркав, немов з вiконця, дерев’яний бюст фiлософа Сократа. Священик поклав жiнку-комаху на голову фiлософа i перед багатьма глядачами читав iй молитви i говорив проповiдi. Але що робилося з головою Сократа! Страх згадати! Вона в той час була схожа на запалену бомбу, кидалася сюди-туди; сполотнiли всi, хто близько стояв. Боячись, щоб вона не розкололася i не зробила шкоду присутнiм, священик безупину читав молитви i повчав про милiсть Божу i прихильнiсть до ближнього.

Щовечора вiдбувалися такi вiдправи для цiеi комахи. І вона дивно виглядала з тою нещасливою Сократовою головою. Страх опановував кожного, хто тiльки минав цей коридор. Дерев’яний бюст, вiд якого ранiше чули стiльки порад мудрих i побожних, тепер кляв i лаяв, не розбираючи, геть усiх. Школярi боялися пiдiйти до Дерев’яного Дiдка, бо ж став уже вiн iм не доброзичливим учителем, а запеклим ворогом.

Цi науки i молитви тривали декiлька мiсяцiв. Нарештi потрапила iскра вiри i милосердя до серця тiеi жiнки-комахи, i дерев’яний бюст угомонився та полагiднiв. І вже з вуст комахи злiтали слова, повнi страху Божого i милосердя до ближнього. З’явилася вона одного разу священику у привабливому виглядi, схожа на ангела – нiмб довкола чарiвного обличчя, сукня бiлiша вiд снiгу. Вона подякувала за молитви, науку i турботу заради неi i в млi ока зникла. Священик став на колiна перед вiвтарем i дякував небу за навернення i порятунок тiеi душi.

– Цiкаву рiч розповiв пан ротмiстр, – сказав господар. – Про таку пригоду з Дiдком, коли голова мудреця стала пристановищем бiдноi грiшницi, я ще не чув.

До пiзнього вечора говорили ми про минулi часи, про шкiльних товаришiв, про знайомих – живих i тих, що вже спочивають в могилах. В розмови нашi незмiнно заплiталися печаль i надiя. Нарештi пан ротмiстр узяв свою палицю i шапку та хотiв йти додому, але господар залишив його ночувати. Згасили вогонь, i я, геть натомлений пiшою мандрiвкою, мiцно заснув.

Наступного дня ввечерi, коли вся сiм’я знову зiбралася разом, господар запитав у пана ротмiстра, чи не пам’ятае вiн ще яку-небудь стару оповiдь про Дерев’яного Дiдка.

– Коли був я ще студентом у Полоцьку, – сказав пан ротмiстр, – я любив слухати рiзнi iсторii. Мiй господар довго служив при монастирях езуiтiв i часто розповiдав незвичайнi iсторii, якi сам чув вiд iнших. Це були пророцтва Дерев’яного Дiдка окремим школярам. Ось кiлька iсторiй.




Школяр Люцефуга


Колись в Полоцьку був надзвичайно лiнивий до навчання школяр. Вiн часто утiкав з колегii i волочився бозна-де, поки не вертався до хати. Батько цього учня був чоловiк небагатий i хотiв якщо не маетками, то принаймнi науками збагатити свою дитину. Вiн знову вiдвозив сина до школи, ба навiть наймав вартового, аби пильнував його. І той, бiдолаха, мусив студiювати пiд наглядом. Природа нагородила його здiбностями, i вiн мiг би бути найкращим учнем, але був першим тiльки в збитках.

В останнi днi липня в полоцьких школах починалися вакацii. Школярi, перш нiж роз’iхатися по хатах, гуртом приходили поговорити з Дерев’яним Дiдком. Кожен запитував у нього про свое. Однi хотiли знати, що думають учителi про iхнi успiхи, iншi – чи переведуть iх пiсля вакацiй у вищий клас, чи нагородять iх книжкою з образками за успiхи в науках.

В гуртi цих учнiв був i той недбалий школяр.

– Скажи, Дiдику, – спитав вiн, – якi моi успiхи i чи переведуть мене в наступний клас?

Дiдок вiдiзвався сумним голосом, схожим до гуркоту з далекоi хмари:

– О! Люцефуга! Люцефуга! Ти як набридлий прусак, що ховаеться вiд денного свiтла пiд пiдлогою у темнiй щiлинi; засмучуючи батькiв i вчителiв, ти i не думаеш виправлятися. Свiтло наук i чеснiсть – це провiдники на шляхах життя, без цього лiхтаря ти бродитимеш серед темряви i нiколи не допливеш до Порту Спокою душi i щастя.

Всi школярi, що стояли поруч, зi смiхом голосно повторювали: «Люцефуга! Люцефуга!» – i вiдтепер вiн не мав серед товаришiв iншого прiзвиська, окрiм того, яке отримав вiд Дерев’яного Дiдка.

Розгнiваний, вiн залишив своiх друзiв i, бiжачи темним монастирським коридором, бурмотiв собi:

– Порожня дерев’яна голова меле нiсенiтницi, обзивае дурними прiзвиськами, щоб тiльки посмiятися. О! Коли б я мав камiнь у кишенi, то одним махом розтрощив би його лису голову!

Як i ранiше, бавився вiн з приятелями, а коли йому нагадували пророцтво Дiдка i називали Люцефугою, говорив:

– Не науки дають чоловiку щастя, а фортуна; багато хто не прiв над книжками, а живе у розкошах. Жити так, як хочеш, нiчого собi не забороняючи, – ось про що я мрiю.

Минуло чотири роки. Батьки його померли, i Люцефуга вилетiв у свiт, як метелик у пошуках утiх i веселощiв; вiн перелiтав з квiтки на квiтку, збираючи тiльки отруту; зустрiв багато схожих до себе люцефугiв i з радiстю побратався з ними. Усе прикрiшим i прикрiшим було йому денне свiтло, вiн заплющував очi, спав цiлий день, а вночi зi своiми приятелями грав у карти, а тi спритно звiльняли його кишенi вiд грошей i поволi доводили Люцефугу до злиднiв. Вибрався вiн нарештi в свiт, у велике мiсто. Там швидко знайшов знайомства i став учащати на рiзнi забави, якi вабили молодь. Там бувала i панна Аврелiя, худа, тонка, блiда, порожня i легковажна, бо пiклувалася тiльки про те, щоб бути легкою, зграбною, майже безтiлесною i вiтром лiтати в салонах. Довгi безсоннi ночi ii минали на балах i гулянках. Вставала вона з постелi, коли сонце хилилося до вечора.

Зустрiв Люцефуга ii на якомусь балi i узяв на око, понадто, що панна Аврелiя мала власне село i великi грошi. Маеток i грошi – речi, звичайно, потрiбнi. Одного разу на свiтанку повернувся вiн додому, закрив вiкна, але не мiг заснути: Аврелiя стояла в очах. О! Коли б вiн мав таку дружину, був би найщасливiшим з людей, вiчна любов i згода панували б мiж ними. А до того ж – маеток i грошi. І вiн вирiшив що б там не було повiдомити ii про свою любов i просити ii руки.

Люцефуга добився свого, одружився з Аврелею. Любов i згода були мiж ними усю осiнь i зиму. Час весело летiв у театрах i на концертах, iздили на бали i самi приймали гостей. Вiн за своiм звичаем грав у карти до самого свiтанку, а вона чарувала молодь легкiстю в танцях, живим своiм характером i веселими розмовами.

Весною вони приiхали у село, щоб вечорами прогулюватися пiд ясним небом, вiдпочивати у затiнку лип i слухати солов’iного спiву. Але, ах! Тiею весною спiткали Люцефугу найбiльшi страждання i луснули всi його надii.

Увечерi, перед заходом сонця, вийшли вони прогулятися у полi. Небо було погiдне, повiтря тихе. Прогулюючись недалеко вiд лiсу, розмовляли про своiх знайомих, а там i засперечалися. І коли Аврелiя, доводячи свого, все бiльше злилася, несподiвано зашумiв лiс‚ i вiтер засвистав над полем. Аврелiя – ця легка повiтряна iстота – наче пiр’iнка злетiла вгору i швидко, так що не можна було ii стримати, пiднiмалася все вище i вище. І ось вже летить над березовим гаем, чоловiк дивиться на неi, заламуючи руки, i не знае, що йому робити.

Аврелiя летить разом з вiтром, немов легкий метелик. Люцефуга бiжить через поля, лiси i гори з надiею, що, може, вона затримаеться де-небудь на вершинi гори чи на високому деревi. Люди, що проiжджали неподалiк, поглядали на це зi здивуванням. Однi смiялися, другi спiвчували Люцефузi, але нiхто не мiг йому допомогти.

Чоловiк бiг, поки мiг бачити ii здалеку, але коли нiч опустилася на землю, Аврелiя зникла з очей. Бiдний Люцефуга зупинився серед темного лiсу i розгубився, не знаючи, в який бiк податися. Ходив усю нiч, i лiс, здавалося, не мав кiнця. Змордований, вiн сiв пiд деревом, глянув на зоряне небо, згадав пророцтво Дерев’яного Дiдка. Важкий смуток лiг йому на серцi:

– Де ж Аврелiя? Чи вона жива? Чи повернеться коли до мене? – зiтхав, i сльози полилися з очей.

Так i блукав вiн без сну круглу нiч по лiсу.

Аж уранцi Люцефуга повернувся до жiнчиного села. Скрiзь порожньо. Немае Аврелii. Послав людей усюди, щоб довiдалися про неi. Посланцi повернулися без жодних новин. Розлетiлася чутка по всiй околицi, що Люцефугова дружина полетiла з вiтром. Однi спiвчували йому, iншi, почувши таке диво, душилися вiд смiху.

Вiн не виходив з будинку, все мiркував, що робити. Одного разу сидiв самотнiй у кiмнати: сiрий сумерк i мовчання були йому друзями. Тут забiгае лакей i повiдомляе, що приiхав якийсь посланець з листом. Вiн глянув на нього з невимовною радiстю: лист пiдписаний рукою Аврелii.

Люцефуга прочитав листа i закам’янiв. Аврелiя жива, але любов до чоловiка вона втратила назавжди. Пише, що ii повiтряна подорож закiнчилася за п’ятдесят верст вiд дому, i живе вона тепер у маетку давнього свого приятеля i повертатися до чоловiка не думае. І тому вона подае на розлучення, не шкодуючи на це жодних грошей.

Люцефуга втратив дружину, маеток i всi надii; приятелi i знайомi, побачивши його бiдним, погорджували ним i глумилися з нього. Не маючи сил витримувати цi знущання, вiн сховався назавжди вiд всiх знайомих.

Минуло декiлька рокiв. Про Люцефугу нiхто нiчого конкретного не чув. Згадували тiльки його весiлля i розлучення. Згодом пiшла чутка, що живе вiн на цьому свiтi без усiлякоi мети, зненавидiвши все пiд небом, проклинае нинiшнiй день i не вiрить у майбутне.

За якийсь час кожен, хто йшов коридором езуiтського колегiуму в Полоцьку, чув голос Дiдка:

– О! Люцефуга! Люцефуга!

Почувши це, школярi i вчителi смiялися, що Дерев’яний Дiдок ще пам’ятае Люцефугу.

Настала пiвнiч. Багато хто в монастирi езуiтiв ще не спав. Почувши якийсь незвичайний шум на коридорi, люди повиходили з келiй, щоб довiдатися, що там коiться, i бачать: стоiть бiля стiни в слабкiм мiсяцевiм свiтлi якесь страховище на безлiчi лапах. Наляканi, вони розбiглися i розповiли про це iншим. Згодом всiм гуртом з запаленими свiчками вийшли вдруге, але страховище, заслiплене свiтлом, вже кудись зникло. Хоча ляскiт i шум як i ранiше одзивався в темному коридорi.

Усi сидiли в своiх келiях, тремтячи вiд страху, i до зорi не могли заснути.

Уранцi, сходячись звiдусiль, ченцi оповiдали одне одному про тi нiчнi жахи. Єзуiт-сторож говорив, що чув на коридорi якийсь дивний ляскiт, а згодом немов скиглiння i пiдземний стогiн. Коли вiн вийшов з келii, то побачив, як якась почвара сунула коридором, нiби човен по водi, i безлiч лап з одного i з другого боку пiднiмалися i опускалися, наче весла.

З переляку вiн закричав:

– Все живе Пана Бога славить!

Страховище умить зникло, а вiн, засвiтивши свiчку, усю нiч молився.

Дивне марево бачили деякi учнi, коли пiзнiм часом, не запаливши свiтла, сидiли в своiх келiях. Багато хто, почувши якийсь неспокiй i страх, озирався i бачив страховище, яке вiдразу ж зникало. Звiдтодi учнi збиралися в один гурт, i нiхто вже не вiдважувався ночувати у келii наодинцi.

Але i вдень трапилася одна дивна пригода. Якийсь музика, що служив при езуiтському костелi, ранiше колись товаришував зi студентом Люцефугою. Цей музика був один у кiмнатi, коли годинник вибив полудень; вiн на флейтi розучував духовнi п’еси знаменитих композиторiв. Потiм склав ноти, став спинаю до вiкна i по пам’ятi грав варiацii, якi йому спадали на думку. І тут бачить, як з темного кутка з-пiд пiдлоги вилазить прусак, повзе на середину кiмнати, зупиняеться, починае надиматися i рости. Згодом з-пiд чорноi шкаралупини з’являеться людська голова i страшними очима зиркае на музику. Музика пiзнае Люцефугу. Нажаханий, випустив з рук флейту, скочив вiд вiкна, а сонячний промiнь вистрiлив крiзь шибку на страховище, i воно вмить зникло. Музика вилетiв з кiмнати i, бiжачи коридором кричав:

– Люцефуга! Люцефуга!

Всi iз здивуванням дивилися на нього, розпитували, що з ним, але вiн, блiдий, як труп, мовчав i з диким виглядом озирався. Минуло немало часу, заки вiн отямився i розповiв про те страховище.

Ще кiлька ночей повторювалися цi жахи. Нарештi отець ректор наказав запалити в деяких мiсцях монастиря громничi свiчки, та так, щоб iх свiтло розливалося по коридорах. Таким чином повернувся спокiй, i Люцефуга бiльш не з’являвся.




Гордий фiлософ


Був колись у Полоцьку школяр, якого колеги i знайомi прозвали Фiлософом з тii причини, що найбiльший потяг мав саме до цього предмету. Йому вже було мало авторiв, дозволених у школах i вiн став полювати за забороненими та антирелiгiйними книгами французьких фiлософiв.

Читав зазвичай уночi, коли всi спали, а удень i ввечерi оповiдав прочитане своiм колегам i починав з ними диспути, в яких з великим трiумфом перемагав.

Довiдавшись про це, професура i отець префект кiлька разiв несподiвано приходили до нього в кiмнату, сварили i забирали книжки, на його очах кидали iх у вогонь, а самому призначали кару. Але через це вiн тiльки став ще обережнiшим i дбайливо ховав забороненi книжки, а пiсля прочитання уже нiкому нiчого не розповiдав.

Коли вiн закiнчив курс наук i збирався повернутися додому, аби здивувати свiт своею освiченiстю, то, попрощавшись iз вчителями, подався iз приятелями до Дерев’яного Дiдка.

– Скажи, голово мудрого Сократа, – запитав, – чи багато фiлософських творiв я вже прочитав?

– Багато, багато, – вiдповiв Дiдок, – а ще бiльше прочитаеш, але на схилi життя будеш найдурнiшим телепнем i йолопом помреш.

Всi, хто там був, розсмiялися. А школяр зi злостi тiльки сплюнув.

– І що за дурницi плете порожня дерев’яна голова! – сказав вiн i пiшов геть.

Поселившись на селi, вiн не шкодував грошей на свою бiблiотеку. Купував фiлософськi твори рiзними мовами без жодноi системи. Молодi, яка часто збиралася в нього, щоб послухати про високi матерii, оповiдав про чудеса, пояснював таемницi природи, яких сам не розумiв, i зазнав слави там, яко учений чоловiк, справжнiй фiлософ.

А до цього вiн знайшов собi ще асистента, якогось чужоземця (також фiлософа), добре йому платив i створив усi умови для безтурботного життя. А той, хвалячи його, називав генiем у фiлософii i, користуючись його легковiрнiстю, додавав до своеi дурнуватоi фiлософii ще й блюзнiрства.

Дуже швидко юний Фiлософ загордився, вважаючи себе за особливу людину, i зиркав на всiх людей, як дивляться з гiрськоi вершини на мурашник.

Одного разу в недiлю Фiлософ спитав у свого товариша:

– Чи поiдемо сьогоднi до церкви?

– Що там робити у церквi? Хiба, може, тобi треба з кимсь побачитися?

– Я хотiв би зустрiти декого з сусiдiв i запросити iх до себе.

– То добре. На це багато часу не треба.

Приiхали на службу Божу. Святиня була повна вiрних. Фiлософ виплигнув з карети, зайшов до церкви i, коли став посеред натовпу – диво нечуване! – де й подiлися його широкi плечi i високий зрiст? В ока млi став вiн таким маленьким, як дерев’яна дитяча лялька. Хто стояв близько – упiзнали його i стали зиркати однi зi страхом, iншi – з насмiшкою. І всi вони розступалися перед ним. Вiн же, сам переляканий, не пам’ятаючи, що з ним коiться, хутенько вискочив iз Божоi святинi, прибiг до карети i розказав свому товаришу про цей дивний випадок. Той смiявся до слiз i доводив, що все це тiльки вiд нервiв, чи вiд якоi iншоi хвороби. Проте пiсля цього випадку Фiлософ бiльше до церкви не заходив.

По всьому Полоцькому повiту простi люди гомонiли, що Фiлософ, либонь, тяжко завинив перед Господом.

Через декiлька днiв запрошенi сусiди зiбралися у Фiлософа. Серед цих гостей була молодь, яка з повагою ставилася до господаря та його розумних бесiд, будь-яке слово, взяте у старожитнiх авторiв, в ii розумiннi було щонайвищою мудрiстю. Про що тiльки Фiлософ не заводив розмову, мудрi його завваги захоплювали всiх.

Був погiдний день, небо ясне, господар з гостями вийшли в поле на прогулянку. Око тiшилося мальовничою околицею, на пагорбах паслися корови, на спокiйному озерi плавали качки i бiлi гуси, в гаях озивалися пташинi спiвi, на лугах i жовтих вiд цвiту липах бринiли працелюбнi бджоли; ясний день i чудовi краевиди захоплювали всiх.

Фiлософ мiркував про розмаiтi явища життя. Пiд час цих роздумiв голова його несподiвано сховалася пiд капелюхом i зникла на очах. Фiлософ, вiдчувши, що поринув у темiнь, панiчно зiрвав капелюха, i гостi побачили перед собою страшне видовище: не було в нього голови, тiльки над широкими плечима висiла на тонкiй шиi якась кулька на зразок маковоi голiвки.

Ошелешенi, стояли всi з блiдими обличчями, несподiване диво перелякало гостей, вiдiбрало iм мову.

Фiлософ, крутячись на одному мiсця, якимсь писклявим голосом мурмотiв невиразнi слова. Ледве виривалися з грудей його зiтхання, а коли пiдняв руки в небо, то вмить побачили над його плечима звичайну людську голову.

Гостi позирали одне на одного, не розумiючи, що сталося, а його колега-асистент смiявся до слiз, доводячи, що те диво трапилося вiд сонячноi спеки, i радив усiм повернутися додому, адже прогулянка у спеку не сприяе здоров’ю.

Всi повiрили, що бачили звичайну рiч, i переконали господаря, що все це вiд приливу кровi. А хутко i забули про все.

Фiлософ, як i ранiше, тримався своiх поглядiв, не покидаючи займатися шахрайством, а згодом посмiв навiть надрукувати своi опуси, що суперечили релiгii i здоровому глузду, в часопису. Його старi сусiди, яким це читав, попереджали:

– Залиш своi помилки; вiр так, як вiрили твоi батьки. Вони жили щасливо i спокiйно; iх проста вiра заслужила нагороду. Яка ж правда вища за правду вiри? Бог ii сам оголосив у Євангелii, i ця мудрiсть, як сонце небесне, освiтлюе цiлий свiт i вiдкривае таемницi. Людський розум повинен заспокоiтися, адже це за межею його розумiння. Помилковi думки ведуть народ до бiди.

Проте всi поради i напучування були марнi.

Увечерi Фiлософ, повертаючись з прогулянки, минав пагорб, де в затiнку кiлькох берiз стояла стара дерев’яна капличка, пiдносилися кам’янi i похиленi хрести на могилах. Там вiн побачив кiлькох селян, що, ставши на колiна, молилися за душi померлих. Фiлософ здивувався iхнiй простотi. «Бiднi люди, – подумав собi, – вiрять, що мешканцi того свiту чують чи потребують iхньоi молитви».

Ледве подумав так, як окутала його якась тривога, а коли поквапився додому, несподiвано побачив, що поряд з ним iде величезний скелет. Це так його налякало, що, повернувшись додому, довго ще був, наче очманiлий. Марно старався переконати його приятель, що це сталося з якоiсь найбуденнiшоi причини. Ще кiлька разiв вечорами той скелет заходив до його кiмнати i стояв бiля столу. Тодi Фiлософ пронизливим криком скликав до себе усiх, хто був у будинку.

Коли заплющував очi, щоб заснути, здавалося йому, що страшний упир, спираючись спорохнiлою рукою, нависав над його обличчям i страхiтливо зазирав йому в очi. Заверещавши: «Мрець! Мрець!» – Фiлософ схоплювався з лiжка. Тривалий час‚ бачачи такi видовища, вiн зовсiм перемiнився: поблiд на обличчi, ослаб i завжди мав неспокiйнi думки. До того ж асистент, засмучений цими змiнами, покинув його i виiхав у якiсь далекi краi.

Ранiше Фiлософ був мiцний духом i нi в що не вiрив; тепер марновiрства мучили його душу i доводили до розпачу. Коли iнодi почуе серед нiчноi тишi стогони одуда або сумнi совинi крики, то вiдчувае тривогу i чекае якого-небудь лиха. Заскавчав собака на дворi – вiн бiжить подивитися, в який бiк повернута собача морда, бо, на його думку, саме там страшна пожежа знищить село або випалить лiс. А ще бiльш дратувалися його ослабленi нерви, коли бачив, що, завиваючи, собака не пiднiмае голову, а нiбито чуе щось пiд землею. Розпач охоплював його, адже це сповiщало смерть когось iз родини. І вiн, не в змозi позбутися цього страшного пророцтва, тут же наказував запрягати коней i утiкати до мiста чи до знайомих сусiдiв. Зi страхом оповiдав iм, що трапилося в його будинку, а тi марно намагалися переконати його, що тривога марна.

Дивний вплив на Фiлософа мав мiсяць. Вiн надолужував неспокiй, i Фiлософ не мiг всидiти в тiй кiмнатi, куди лилося з неба блiде мiсяцеве свiтло.

В лiтню спеку вiн самотньо сидiв бiля вiкна, поглядаючи в поле; вiтер, наче пролiтаючи над поверхнею озера, пiдняв над стиглим житом хвилi; вiн тiшився, що буде мати гарний урожай, i сподiвався в цьому роцi на великий прибуток з маетку. Раптом пролунав у кiмнатi пострiл, наче з пiстолета, i стрепенув усi його нерви. Фiлософ вiдскочив вiд вiкна i побачив на стiнi переламану навпiл рамку з портретом дiда-небiжчика. Цей випадок настiльки його перелякав, що за декiлька днiв вiн помер.




Мрiйник Северин


Був вiн одним iз кращих учнiв, любили його вчителi, вiн часто дiставав нагороди, мав велике бажання вивчати iноземнi мови i вже оволодiв кiлькома. А читав найбiльш поезiю: iдилii Теокрiта [10 - Теокрiт (кiнець ІV ст. – перша пол. ІІІ ст. до н. е.) – старогрецький поет, заснував жанр iдилii. Окремi його твори переклав поет Симон Шимонович (1558–1629) – польсько-украiнський поет-гуманiст, який мешкав у Львовi.], Геснера [11 - Геснер Соломон (1730–1788) – швейцарський поет i художник‚ автор збiрникiв «Ідилii» в прозi (1756) i «Вiршi» (1762).], Шимоновича його геть зачарували. Всюди вiн бачив Аркадiю, а всi люди в його уявi були наiвними i щирими пастушками. Коли вiн виходив на прогулянку за мiсто, то в струмках бачив наяд, на лугах стрибали нiмфи, а в затiнку дерев з-пiд зеленого вельону усмiхалися йому дрiади. Словом, скрiзь зустрiчав вiн стародавнiй золотий вiк грекiв. Не знав, що то е бiда на свiтi, був завжди веселий сам i веселив iнших.

Одного разу, коли вчителi з учнями, оглядаючи музей з рiзними чудовими речами i картинами знаменитих художникiв, зупинилися перед Дерев’яним Дiдком, заговорили з ним, Северин, наловивши повну жменю мух, пiдбiг туди i спитав у Дiдка:

– Вгадай, Дiду, що в мене в руцi?

Дiдок похитав головою i вiдказав:

– О нещасний! Ти будеш вигнаний з раю своеi мрii, пiдеш кам’янистою дорогою i нiкчемнi комахи в образi страховищ гнатимуться за тобою.

Северин випустив мух, розсмiявся i побiг.

Пiсля курсу наук Мрiйник залишив мiсто, вилетiв у свiт, як пташка з клiтки, коли весна вбирае луги i дерева пахкими барвами. І вiн, бiдний, думав, що ця весна буде йому вiчною. Але як швидко настала похмура осiнь!

Спочатку тiльки в уявi бачив чудових богинь на лугах i в гаях, нарештi зустрiв iх i наяву. Це була панна Аделя, з маетком, красива‚ з гарними манерами. Цiй особi Северин вiддав серце, i Аделя стала його единою мрiею. Любов тривала роки чотири. Не буду тут описувати щасливi i нещасливi хвилини; цi iсторii завжди схожi одна на одну, хоча i зображають iх рiзнi письменники по-рiзному. Не буду нi хвалити, нi ганити жiнок, адже всi дочки Єви такi i мусять бути такими, якими iх створила природа. Скажу тiльки, що гадюка золота i гордовитостi огорнула Аделю, вона зрадила Северину i вийшла за iншого.

Перша любов, до того ж нещаслива, – щонайвища наука, пiсля якоi чоловiк з увагою починае читати книгу свiту, таемницi серця, стосунки друзiв i близьких. Вiдсiль шляхи людського життя спрямованi на успiхи i невдачi. Зрозумiв i Северин, що свiт не рай, а люди не ангели.

Пiсля тiеi подii вiн осамiтнiв, усi його мрii стали страшними, вiн утiкав вiд людей, милою стала йому самотнiсть, найприемнiшим був йому малюнок неба, i то тiльки тодi, коли в чорних хмарах одзивалися гуркоти, вив вiтер, шумiли лiси i хвилювалося озеро. В нiкчемних селянах ввижалися йому постатi небезпечних комах, вiн марив i розповiдав про дивиса. Всi, хто знав Северина, кепкували з нього i називали божевiльним.

Коли я мандрував у тих краях, де вiн жив, то провiдав його, як друга свого дитинства. Заходжу в кiмнату i бачу, що сидить вiн самотнiй, задуманий, блiдий, з розкудланим волоссям.

– Як ся маеш, Северине?

Вiн встав, прокинувшись вiд своiх марень, i довго, не пiзнаючи, дивився на мене. Я назвався.

– А! Давно чекаю! – промовив, тиснучи менi руку, i посадив коло себе, а сам знову вiддався маренням i сидiв, як нiмий.

– А вже скiльки рокiв пройшло, – перебив я мовчання, – як попрощалися ми з юними нашими приятелями i вчителями. Щасливi були часи! Чи згадуеш тепер тi давнi забави, розмови, майськi проходи, приемнi мрii i жарти, в яких ти завжди вiв перед?

– Моi мрii i жарти зникли назавжди. Тепер в мене iншi погляди: тодi чоловiк мiг би зробитися щасливим, коли б перетворився на камiнь, коли б засипав його пiсок i вiн нiчого не чув i не бачив, що коiться на свiтi.

– Як же ти перемiнився! – здивувався я. – Невже тобi набридло все пiд сонцем?

– Все. Розказав би багато, але боюся, бачиш: скрiзь навкруги нас лiтають мухи. Бачиш – цi прикрi створiння залiтають i вилiтають у вiдчинене вiкно. Вони усе рознесуть по свiту, що в нас вiдбуваеться, як живемо, про що говоримо, де i як молимося. А бачиш сльози на моiх очах? Їх ти ранiше нiколи не бачив, ось яка змiна зi мною. Але послухай, що розкажу тобi. Ти не звертав увагу, якi цi мухи страшнi? Я сиджу тут самотнiй, у цiй тихiй моiй кiмнатi, а вони снують навколо, я зi страхом поглядаю на них, бо ж бачу, як вони перетворюються на дивних монстрiв, цi iх страшнi крила здаються фраками на незграбних людях, а писки iхнi рiзноi форми: однi круглi, широкi, з кривавими плямами, iншi – сухi, з гострою борiдкою i довгим волоссям. І всi цi страховища дивляться на мене: однi розлючено, iншi погрозливо.

– Велика рiзниця, – сказав я, – в твоiх мареннях. Ранiше тебе захоплювала поезiя грекiв i щира любов патрiархальних часiв, тепер же в тебе фантазiя якась сумна.

– Але слухай, ще тобi щось скажу, – промовив вiн, – про цих гидких мух. Я любив читати поетiв, любив колись i писати. Спало менi на думку сказати у вiршах про своi вiдчуття, якi були в мене до своеi сiм’i i до Аделi, яку щиро любив. Я послав iй своi вiршi, з яких вона могла б зрозумiти моi справжнi почуття. Вона прочитала, поклала на столi, але i там мухи, якi, не маючи що робити, лiтали скрiзь, глумилися з моiх почуттiв, дзвенiли доти над вухами Аделi, поки вона зовсiм не забула про мене i моi вiршi. Так вони й досi не дають менi спокою, i тепер, коли що-небудь напишу, все висмiють i запацькають цi прикрi мухи.

– Цi мухи, на яких ти так скаржишся, були i будуть…

Тут вiн перепинив мене, схопив за руку:

– Чи бачив ти коли сарану?

– Сарани в наших краях нема, – вiдповiдаю. – Вона на сходi. Нападае там на луги i ниви.

– Не бачив ти, – каже, – цю велику товсту комаху. А на нiй – iероглiфи. Хто умiе, той виразно прочитае такi слова: «кара Божа». Чи ж кара Божа тiльки там, десь далеко на сходi, а не в нас? Пiшли в поле, я тобi покажу сарану.

Вiн вивiв мене на берег стрiмкоi рiчки, де спiненi хвилi шумiли по камiнню. Ми сидiли на високому березi в затiнку вiльшини. Северин задумливо дивився на воду. Подув з поля вiтрик, зашумiли дерева; вiн отямився вiд своiх думок i сказав менi:

– Я часто вiдвiдую цi мiсцини, люблю один сидiти тут i згадувати минуле. Згадую всi розмови, якi мав колись з Аделею, хоч вона зовсiм про мене забула, мовби давно вже мене поховали.

Раптом показав рукою на воду.

– Дивися, дивися! Ось летить сарана! Бачиш ii? Подвiйнi сiрi крила, вона скрiзь тут в нас лiтае i все жере в повiтрi i на землi. Ще що скажу: нiколи вона не гине, як сатана, з’являеться в рiзному виглядi. Коли пожовкнуть трава i листя на деревах, вiйне холодний осiннiй вiтер, вона сiдае на воду, скидае з себе крила i перетворюеться на водяне страховище i там жере все, що зустрiне. Прийде весна – в неi виростають новi крила, вона вилiтае з води з роззявленою пащею, мов летючий змiй, i кого спiткае – знищить. Заволодiла ця почвара землею i водою, вона завжди жадае здобичi. Чи не вона вразила людськi серця, що люди гнiтять одне одного.

– Якась чорна меланхолiя, – сказав я, – затьмила твоi думки, все бачиш ти в потворних образах. Нещасний, з такими думками нiколи не дочекаешся спокою.

– Ось i не здогадався! Я маю гарну думку: буду подорожувати. Далеко в чужих краях, де пануе вiчна весна, в горах, коло водоспаду або в дикому лiсi буду жити спокiйно, про Аделю навiть i не спiмну, адже мiж нами буде вiчнiсть. Вiчнiсть!..

– І рiдний край забудеш?

– О, нi! – вiдповiв. – Коли не повернуся на Вiтчизну i помру десь самотнiй на вершинi гори в чужiй сторонi, круки занесуть туди моi кiстки; все ж таки краще бути пiсля смертi з пташками, а не з хробаками.

Я пробув там цiлий день; блукали з ним полями й лiсами, i вiн‚ не вмовкаючи‚ говорив про своi марення. Затримав мене i на нiч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночi вiн часто схоплювався з лiжка i ходив по кiмнатi, та й я спав небагато, адже щогодини мiй сон перепинявся.

Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо. Вiн привiтав мене з трохи веселiшим виразом, розпитував про моiх знайомих, сусiдiв, про мене самого, чи часто я був удома пiсля того, як ми попрощалися пiсля школи, якi я вiдвiдав краiни i як жив. Вiн дякував менi, що провiдав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб ранiше виiхати, вiн уклiнно упрошував мене зостатися на обiд. І я не мiг вiдмовити його щирому проханню.

По обiдi Северин принiс найлiпшого вина, яке мав з давнього часу.

– Давай вип’емо, – сказав вiн. – Це останне побачення, зустрiнемося вже хiба на тому свiтi.

Згодом наказав запрягти коней, далеко провiв мене i попрощався зi слiзьми. І дiйсно, це була остання зустрiч. Незабаром я довiдався, що Северин залишив рiдний дiм, виiхавши назавжди, i тепер нiхто не знае, де вiн. Чи живе ще, чи, може, помер у чужiй сторонi i мiж чужого народу.




Привид


Отак ми собi слухали iсторii ротмiстра та слухали, коли раптом перед нашими очима з’явився дивний привид. Стоiть висока жiнка у бiлiй, як снiг, сукнi, з личком прегарним, як в ангела, на головi вiнок зi свiжих троянд, а на руках тримае Дерев’яного Дiдка. Ми остовпiли, а вона вмить зникла. Глухе мовчання. Дивимося одне на одного, не одважуючись вимовити бодай слово.

Так ми сидимо якийсь час. Неждано вiдкриваються дверi‚ i заходить до нашоi кiмнати господиня.

– Що таке? – здивувалася вона. – Цiлу нiч гомоните, не чуете, що вже другi пiвнi проспiвали, напевно, швидко почне свiтати.

– Пан ротмiстр, – сказав господар, – так захопив нас своiми розповiдями, що ми зовсiм забули про сон, а до того ж всi ми тут щойно бачили дивного привида: якусь жiнку з квiтами на головi, i Дiдок такий же, як наш, був у ii руках.

На тiм i закiнчилася наша розмова. Постелi пiдготували нам в цьому самому покоi.

– Не поспiшайте завтра рано вставати, – сказав господар. – Свiтить денниця на сходi, нiч була безсонна, але зате день буде погiдний.

Побажавши доброi ночi, вiн вийшов з кiмнати.

Декiлька днiв бавив я в приемних розмовах у будинку мого давнього знайомого, весь час вiдчуваючи привiтнiсть i прямоту сердець всiеi його сiм’i. Я був несказанно щасливий. Час той минув‚ як найприемнiший сон.

Зiйшло сонце, погiдний ранок, час у дорогу. Пiсля снiданку я попрощався з усiма зi слiзьми на очах, а пам’ять про них назавжди зосталася в моiй душi.




З книги «Шляхтич Завальня»



ПРО ЧОРНОКНИЖНИКА І ЗМІЯ, ЩО ВИЛУПИВСЯ З ЯЙЦЯ, ЯКОГО ЗНІС ПІВЕНЬ

Замолоду, пам’ятаю, мали ми дуже лихого пана. Страшно й згадати, що вiн робив: хлопцiв женив‚ дiвчат замiж видавав, не бажаючи й знати про iхнi симпатii: нi просьби, нi сльози не могли його задобрити; вершив свою волю, збиткуючись над людьми без жалю, кiнь i собака були йому дорожчими, нiж християнська душа. Мав вiн лакея Карпа, злого чоловiка; i вони обидва, спочатку пан, а згодом пахолок, продали своi душi чортовi. А було це так.

З’явився в нашому маетку – невiдомо звiдки – якийсь дивний чоловiк. І тепер ще пам’ятаю вигляд, обличчя i одяг його: низький, худий, завше блiдий, великий нiс, як дзьоб хижоi птахи, густi брови, погляд його – як в чоловiка в розпачу чи божевiльного, вбрання його – чорне i якесь дивне, зовсiм не таке, як в нас носять пани чи священики; нiхто не знав, чи був вiн свiтський, чи чернець який, з паном розмовляв якоюсь незрозумiлою мовою. Згодом вiдкрилося, що це був чорнокнижник, який учив пана робити золото й iншi диявольськi штуки.

І хоч на ту пору я був зовсiм молодий, проте мусiв вiдбувати в маетку чергу нiчного вартiвника, обходити всi панськi будiвлi i стукати молотком в залiзну дошку. Не раз бачив, як опiвночi в панському покоi горiло свiтло, i вiн там з чорнокнижником постiйно чимось займався; всi заснули, i тиша панувала на дворi, над крiвлею панського будинку сюди i туди снували кажани i якiсь чорнi птахи. Сова, опустившись на крiвлю, то реготала, то плакала, нiби немовля. Мене охопив лютий страх, але коли перехрестився, пошептав «отче наш», – зробилося трохи легше, i, осмiлiвши, вирiшив я тихенько пiдкрастися до панського вiкна i подивитися через шибу, що вони там роблять. Тiльки-но я пiдкрався, як пiд стiною побачив жахливу почвару. Страшно згадати – це була величезна ропуха.

Вона кинула на мене вогненний погляд. Я вiдскочив назад, побiг, як шалений, геть i ледве спинився за двi сотнi крокiв. Весь дрижав. Менi подумалося, що це сатана в образi того страховиська пильнував вiкна мого пана, щоб нiхто не пiдгледiв секретiв, якi там вiдбувалися. Я проказав «Янгола Божого» i хоч нiч улiтку була ясна i тепла, тремтiв, нiби на морозi. Дякувати Богу, що небавом заспiвав пiвень, погасло свiтло в покоi, i я, трохи вже заспокоiвшись, дочекався сходу сонця.

Друга пригода також була дивною. Я рубав у лiсi дрова. Сонце заходило. Дивлюся: iдуть дорогою пан з чорнокнижником i раптом повернули до густого соснового лiсу. Я, маючи цiкавiсть, крався тихенько слiдом i ховався за деревом, маючи певнiсть, що там мусять коiтися якiсь чари. Усюди тихо, тiльки десь далеко стукав дятел у спорохнiле дерево. Бачу: на старому вивернутому дубi сидить пан, бiля нього стоiть чорнокнижник i тримае за голову велику гадюку, яка чорноi стяжкою обвила йому праву руку. Не знаю, що було далi, бо я вiд страху втiк.

Третя пригода була ще страшнiша. Хоч я свiдком ii i не був, проте чув вiд надiйних людей, якi про це говорили у всiх навколишнiх селах. Опiвночi наш пан, той гiсть сатанинський i лакей Карпо взяли в оборi чорного козла i завели його на могилки. Кажуть, що викопали вони з могили мерця, чорнокнижник вбрав на себе небiжчикову чумарку, забив козла i його м’ясом та кров’ю приносив якiсь страшнi жертви. А що там коiлося тiеi ночi, не можна спiмнути без страху. Казали, що якiсь страшидла заповнили всеньке небо, якiсь звiрi, подiбнi до ведмедiв, дикiв та вовкiв, бiгали навколо, ревучи так, що пан з Карпом зi страху знепритомнiли i попадали на землю. Не знаю, хто iх отямив, але пiсля тiеi страшноi ночi чорнокнижник зник, i нiхто його потiм не бачив.

Пан весь час журився, хоч мав золота й iншого багатства, скiльки душа запрагне, та зробився ще лютiшим, нiхто йому догодити не мiг, навiть Карпа вигнав з маетку i вiддав наймитом одному заможному господаревi. Та там вiн бiльше заважав, нiж помагав, бо, живучи з дитинства у маетку, зробився лайдаком, до того ж упертим i неслухняним. До економа часто доходили скарги, i той переводив його з одноi хати до iншоi, але нiде вiн не мiг мiсця нагрiти. Нарештi Карпо попросив економа заступитися за нього перед паном, щоб дали йому будинок i кiлька десятин землi, адже коли вiн сам зробиться господарем, то буде, мовляв, стараннiшим. Пан згодився. Побудували йому новий будинок, вiдрiзали кращi землi, дали пару коней, кiлька корiв та iншоi худоби на розплiд. Нарештi задумав вiн женитися. Але жодна хазяйська дочка не хотiла iти за нього, бо нiхто на його господарнiсть не сподiвався, добре знаючи, що в нього нi вiри, нi Бога в серцi нема.

В тому селi жив Герасим, чоловiк старанний i працьовитий. Мав вiн едину дочку, Гапку. Гарна була дiвчина: здорова, рум’яна, як стигла ягода. Бувало, як причепуриться i прийде на ярмарок зi стрiчкою в косi, в червонiй керсетцi, то аж свiтиться, як цвiт маковий, нiхто не може нею намилуватися, усяк хотiв з нею потанцювати, i дудар для неi грав найохочiше. Подобалася вона i Карповi. І вирiшив вiн домагатися ii, але, знаючи, що не любить його дiвчина, а батьки не хочуть мати собi такого зятя, i сватiв, присланих вiд нього, не прийняли, Карпо, щоб було по його, пiшов до пана просити, щоб наказав Гапцi iти замiж тiльки за нього. Батьки ж ii, довiдавшись про це, просили економа i всю волость заступитися, адже Гапка ще надто юна i не справиться з його господарством, яке й так розвалюеться. На прохання економа i селян пан вiдклав весiлля на рiк, а Карповi наказав, щоб наприкiнцi цього термiну показав, що зробив корисного i скiльки заробив грошей.

Карпо – чоловiк непорядний i лiнивий – пiшов на пораду до Парамона, найстрашнiшого чарiвника в нашiй околицi, оповiв йому про свою симпатiю до Гапки, про умови, якi пан наказав йому виконати за рiк. Словом, просив його щоб вiдкрив спосiб, яким швидко можна забагатiти, а вiн готовий на все, хоч душу чорту продати, аби тiльки домогтися свого.

Парамон вийняв зi скринi загорнутi у папiр якiсь зернятка i, даючи iх Карповi, порадив:

– Коли не маеш свого чорного пiвня, то розстарайся де-небудь, нагодуй його цим зерням, i вiн через кiлька днiв знесе яйце, не бiльше за голубине. Це яйце ти повинен носити цiлий мiсяць пiд лiвою пахвою. Через мiсяць вилупиться з нього маленька ящiрочка, яку будеш носити при собi i щодня годувати молоком зi своеi долонi. Рости вона буде швидко, а потiм з бокiв у неi виростуть шкiрянi крила. Через мiсяць ящiрка перетвориться в крилатого змiя. Вiн буде виконувати всi твоi забаганки. Вночi в чорним образi вiн принесе тобi жита, пшеницi й iншого збiжжя, а коли прилетить, палаючи вогнем, то це значить, що буде мати при собi золото i срiбло. Живи з ним у дружбi, коли хочеш бути багатим, адже коли вгнiвиш, то вiн може спалити тобi будинок i все твое добро.

Цю безбожну раду Карпо виконав охоче. Вигодував жахливого змiя, але чари його не залишилися в таемницi, бо це страховище не раз пiсля заходу сонця з’являлося на очах селян, що верталися до хати пiзньоi пори.

Якось i я, пасучи вночi коней, бачив, як летiло те страшидло, з шумом розсипаючи навкруг себе iскри, нiби розпечене залiзо пiд молотом коваля, i над крiвлею Карповоi хати розпалося на дрiбнi часточки i зникло. Небо у той час було ясне, жодноi хмаринки на нiм, i зiрки ряхтiли на небеснiм склепiннi.

Вже через кiлька мiсяцiв Карпо став багатирем. Коли прийде на ярмарок або на яке свято до шинку, то вiзьметься в боки, червона шапка набакир, голова задерта, i здаеться, що й море йому по колiна, жменями грошi шпурляе на стiл, частуе усiх i смiливо кричить, що пан йому, як брат рiдний, нi в чому не вiдмовить, i вiн все зробить, що йому тiльки заманеться, а Гапка повинна радiти, що може вийти за нього замiж, адже вiн за свiй грiш може купити дружину, яку тiльки забажае.

Гапка, почувши це, залилася слiзьми, бо знала, що ii вибiр i бажання батькiв – нiщо. Все було в руках пана, а той не мав нi спiвчуття, нi жалю.

Знала вона добре i душу Карпову, i звички його. Інодi чула вiд сусiдiв, що вiн вже побратався з Парамоном, що вже служить йому сатана, який зiбрав для нього безлiч грошей. Не тiшило це золото юноi дiвчини, адже вона бачила у мрiях своiх чоловiка старанного, цнотливого та побожного.

Пройшов рiк. Карпо накупував пановi у мiстi дорогих подарункiв i приiхав на буланiм конi нагадати про обiцяне. Послали по Гапчиного батька, загадали лаштуватися до швидкого весiлля. Плакав бiдний Герасим зi своею жiнкою над долею дитини i молився, щоб Бог був iй опiкуном. Гапка ж приховувала скорботу свого серця, щоб не розтривожити ще бiльше батькiв. Узявши шовковi стяжки, якi найбiльше любила, i кiлька шматкiв кужелю, що саме ткала, пiшла до церкви i, повiсивши все це на iкону Пречистоi, лягла ниць, зойкаючи i заливаючись слiзьми; i всi, хто був там, також не могли стримати слiз. Пiсля богослужiння вона витерла сльози i повернулася до батькiв зi спокiйним обличчям.

Дали заповiдь. В недiлю Карпо з Гапкою взяли шлюб в церквi. Вiн, веселий i гордий, стояв‚ випнувши груди, волосся на головi пiдстрижене по-панськи, на шиi шовкова хустка, на ногах блискучi чоботи, кунтуш з тонкого сукна. Словом, коли б хто не знав, що Карпо наш брат, то за пiвверсти ще зняв би шапку i вклонився. Вона, навпаки, смутна, обличчя – блiде, змiнилася вся, нiби в неi сухоти, блиск очей загас пiд слiзьми. І казали, що свiчки в молодих горiли так тьмяно, що дехто зi страхом поглядав на це, шепчучи: «Не буде тут щастя. Життя iхне затьмиться печаллю».

З церкви Карпо з дружбами i молодою жiнкою поiхав на поклiн до пана, а з маетку – до хати Гапчиних батькiв. Весiлля було Бог знае по-якому. Карпо з дитинства був двiрський; звичаi нашi сiльськi йому вже здавалися смiшними i не подобалися. Не говорили гостi жодних орацiй, не спiвали весiльних пiсень, не покликали навiть дударя, i молодь не танцювала. Весiлля в Герасимовiм будинку скидалося на поминки. І швидко юна пара з гiстьми поiхала звiдси до своеi хати, де вже Карпо тiльки те й робив, що хвалився своiм двiрським лиском та багатством i хотiв, щоб його всi хвалили.

Покликав дударя, кинув йому, нiби чиновник який, кiлька срiбляникiв i наказав грати. Гарно заплатив також i жiнкам, щоб спiвали; з вимушеною привiтнiстю, мов панич який, просив хлопцiв i дiвчат стрибати. Не було там щиростi, а ось iжi i питва – аж задуже. Чарки з горiлкою майже без вiдпочинку переходили з рук у руки. Галас у будинку, музика грае, молодь стрибае; вiн оповiдае про свою дворову службу, про прихильнiсть, яку заслужив у пана. Одна Гапка – як забита; було жалко навiть на неi глянути.

На дворi хоч i темно, але тихо. На чистому небi пiвнiч. Гостi, захмелiлi вiд мiцних напоiв, веселилися. Неждано наче блискавка освiтила будинок i якийсь незвичайний шум почувся за стiною. Потемнiло полум’я свiчок, всi затихли та позирали одне на одного. Карпо мовби спав з лиця i, як непритомний, гучно промовив:

– Прибув мiй гiсть, – i зразу ж заговорив до своiх друзiв на iншу тему.

Але пiсля цього випадку настала дивна змiна в тому будинку; кожним оволодiв якийсь неспокiй, дехто з присутнiх бачив загадковi i страшнi прояви: то на дворi, то в темних кутках хати. Одному здалося, що якесь страшидло, заросле волоссям, через стiни вдивляеться у вiкно; другому – що на печi сидить якийсь карлик з величезною головою, чорний, як вугiль; iншi бачать нiби того чорнокнижника, який учив пана штукам сатанинським i золото робити. Карпо, помiтивши тривогу окремих гостей, смiявся, говорячи, що це мiцна горiлка творить такi диви, наказав дударевi грати i спiвати пiснi. Серед гамору i одуру забули про все.

Вiдчиняються дверi: заходить чарiвник Парамон. З-пiд густих брiв огнистим оком пробiг вiн по гостях i, стоячи ще бiля порогу, сказав:

– Кланяюся вам, поважнi гостi! Нехай вашу веселу кампанiю радiсть не покидае, а юнiй парi зичу згоди, любовi, багатства i завжди так весело приймати i частувати сусiдiв i добрих друзiв.

Карпо привiтав його‚ запросив, щоб сiв на лавi на покуттi‚ та пiднiс йому горiлки i закуску.

– А де ж твоя Гапуля, господиня молода? Чи вона така зайнята, чи, може, мене не пiзнала? Я старий, а вона надто юна, i iй ще треба учитися, як жити на свiтi.

Карпо пiдвiв Гапку. Парамон зиркнув на ii зажурене обличчя i сказав:

– Не сумуй, поживеш, покохаеш, i буде добре.

Яким, один iз гостей, був колись iз Парамоном у великiй неприязнi. А що був у добрiм гуморi, бо не любив обминати келишка, то згадав незгоди минулих часiв, i, заклавши руки за пояс, став перед Парамоном i‚ дивлячись йому в очi, сказав:

– А! Чолом! Щойно кiшка хвiст свiй лизала. А вона ж тебе в гостi чекала.

Всi поглянули на Якима. Нiкому не сподобалося, що вiн, захмелiвши вiд горiлки, насмiлився жартувати з Парамоном. Боялися, щоб не вийшло з цього якого нещастя, адже всi i ранiше вiрили в силу Парамонових чарiв; вiрили, що вiн не тiльки може наслати на людей рiзнi хвороби i сказ, але, коли схоче, то i цiле весiлля оберне на вовкiв.

Парамон глянув на нього iз в’iдливою усмiшкою:

– А ти, – сказав глумливо, – iнодi так спритно пiдкрадаешся до панськоi чи сусiдськоi спiжарнi чи туди, де бiлять полотна, що тебе не тiльки вартiвник не почуе, але i собака такого гостя не занюхае.

– Га! Я добре пам’ятаю, як звинуватили мене в крадежi полотна, – одiзвався Яким, – ти ворожив на решетi, називаючи iмена усiх наших селян. Решето повернулося на моему iменi i на iменi Грицька-дударя. Дружина економа повiрила твоiм чарам, i нас лупцювали без милосердя. А згодом виявилося, що ми невинно прийняли тую покуту. Пiдлi твоi вчинки, i в чарах твоiх нема жодноi справедливостi.

Тут вiдгукнувся i дудар Грицько:

– Га! Так, пам’ятаю i я. Слiд було б за твоi брехливi чари кием подякувати, та так, щоб ти i з землi не встав.

Парамон не мiг стерпiти, що брехню приписують його чарам. Заiскрилися очi, почервонiв увесь, схопився з лави. Всi перелякалися. Карпо схопив його за плечi та став просити, щоб подарував iм, бо ж п’янi, не тямлять, що говорять. Побачивши це, прибiгла Гапка, схопила його за руку, стала перепрошувати за ту неприемнiсть‚ якоi вiн у них зазнав. Також Якиму i Грицька попросила, щоб забули про минуле i помирилися з Парамоном. Карпо поставив на стiл горiлку i запросив випити по чарцi та забути колишне.

Чарiвник трохи заспокоiвся.

– Добре, – вiдказав, – не турбуйтеся, я помирюся. Нема в мене не тiльки бажання перешкодити забавi, але хочу, щоб вона зробилася ще веселiшою. Нехай собi Грицько весело грае на дудi, а Яким стрибае, – i з хитрою усмiшкою додав: – Ну, iдiть, запросили нас господарi i юна господиня випити по чарцi горiлки. Ще пiвнi не спiвали: тепер саме час повеселитися.

Яким не вiдмовився вiд горiлки та й Грицько за його прикладом випив з Парамонових рук по келишку; згодом ще раз повторили.

– Згода! Згода i мир помiж нами, – кричали гостi. – Столи гнуться вiд вгощень, досить i напоiв, i закуски, нумо пити, грати, зичачи молодим багатства, здоров’я i довгих рокiв.

Залунали пiснi. Грицько надмухав свою шкiряну дуду, зазвучали музика i спiв. Молодь почала стрибати. Парамон, замислено‚ але з пiдступним виглядом, поглядав то на дударя, то на Якима. Якийсь час тривала весела забава. Але раптом Грицько почав якогось скаженого «козака», гостi кричали, благали, щоб грав щось спокiйнiше, але вiн не звертав уваги, нiкого не слухав, а все грав та грав свое без жодного ладу. Тут Яким вибiг на середину i почав, як шалений, стрибати невiдомо що; нiхто не мiг второпати, що з ним зробилася: очi вирячилися, обличчя змiнилося.

Люди стали благати iх, щоб один покинув грати, а другий – стрибати. Нiчого не помогло. Жодних просьб вони не чули. Звар’ювали обидва. Хотiли iх стримати – мурмочуть щось незрозумiле, вириваються, знову стрибають, а дудар грае безперестанку.

Парамон збоку дивився на це i голосно смiявся.

– Не рухайте iх, – казав, – нехай повеселяться. Іншого разу не захочуть зi мною зачiпатися.

Карпо став просити, щоб вибачив iм i наказав спинитися.

– Нехай ще погуляють, – вiдповiв Парамон. – Це iх навчить шанувати людей, розумнiших за себе.

Довго покутували дудар i Яким. Вже i пiвнiч минула, i вдруге пiвень проспiвав. Нарештi Грицька покинули сили: вiн випустив з рук дуду i впав на пiдлогу. Яким хитався, весь почорнiв, нiби перед смертю. Так задовольнившись помстою, Парамон щось пошептав, дав iм води i, коли вони заспокоiлися, узяв шапку, вклонився господарям i пiшов додому.

Цей випадок порушив весь лад. Гостi почали дякувати господарям за iхню привiтнiсть i, зичачи багатства i щасливих днiв, виходили за дверi.

Пiсля свого весiлля Карпо почав жити не по-нашому: швидко побудував другий будинок з великими вiкнами, посадив сад, де цвiли вишнi i яблунi, i житло його бiльше скидалося на шляхетську садибу, нiж на просту хату. Так зафанаберився, що посадив пiд вiкнами такi ж самi квiти, як i в панському саду. Гапцi заборонив носити керсетку i хустку, а наказав одягатися в такi перкалевi сукенки, якi носять шляхтянки. Не хотiла вона мiняти свого вбрання. Знала, що всi, бачачи ii в двiрськiй уберi, будуть називати гультяйкою. Але все-таки мусила погодитися з його волею i в такому виглядi поливала квiти.

Пан бував у них на гостинi. Мав Карпо грошi, мав i пошану, але чи ж у цьому щастя? Весь час вiн був неспокiйним у думках своiх; жодному парубку нiколи не сказав ласкавого слова, i Гапка не могла йому догодити. Їi не часта усмiшка здавалася йому насмiшкуватою, ii побожнiсть називав дурницею, ii молитви були йому‚ наче муки. Якось наказав, щоб iз жодним парубком не розмовляла, i гнiвався, що вона його не слухае. Бог знае чого хотiв.

Інодi лаяв свою дружину, що вона лiнива, бо вiдразу пiсля заходу сонця iде вiдпочивати, i не хотiв, щоб вона займалася допiзна якою-небудь працею або молилася. Опiвночi iнодi вставав з постелi i коло дверей або через вiкно розмовляв невiдомо з ким, вибiгав за дверi i невiдомо де пропадав, аж поки пiвень не заспiвае.

Мав вiн приятелiв, яким давав грошi i з якими заливав свiй неспокiй горiлкою; бувало, що по кiлька днiв не бачили його вдома.

Якось, коли челядь пiсля денноi працi вже вiдпочивала, Гапка сидiла самотня в покоi i чекала чоловiка. Тут раптом, нiби вiд блискавки, свiтло освiтило стiни. Згодом знову зробилося темно. На Гапку напала якась тривога. Мовби боячись чогось, поглянула вона в темний куток. Кiт, пирхаючи, скочив вiд дверей i, наiжившись, завмер серед хати, свiтячи неспокiйним оком. І тут заходить молодик, гарно вбраний, на руцi багато золотих перснiв, пiдперезаний широким червоним поясам. Гапка глянула на незнайоме обличчя, що здавалося досить приемним, тiльки погляд його був проникливим i перше враження моторошне.

– Чолом юнiй господинi, – промовив незнайомець. – Що ж ти сидиш така самотня, мов сирота яка? Ти, либонь, мене не знаеш, але я тебе часто бачив i добре знаю. А де ж Карпо?

– Не знаю. Третiй день, як його не бачу. Десь у знайомих, а може, поiхав до мiста. Чула я, щось таке говорив.

– Що йому робити в мiстi? Гуляе собi, а користатися щастям не умiе. Золото i срiбло ряхтить, а яка з нього користь? А мiг би дива творити. Мiг би збудувати кращий будинок, анiж цей; такий, про який у казках оповiдають, що весь свiтиться золотом i срiблом. Мiг би й сад розбити, як той, де дозрiвали золотi i срiбнi яблука, де спiвали б райськi птахи; пiд вiкном росли б у нього квiти, яскравiшi за зорi на небi. З’iхалися б чимало панiв подивитися на тii дива. І жив би вiн краще за короля. Ти юна, пристойна i розумнiша за нього, то почни сама господарювати, а я буду тобi помагати, i ми здивуемо свiт.

Говорячи так, вiн сiв на лаву бiля неi. Гапка, зазираючи йому в очi, спитала:

– Чи давно ти знайомий з моiм чоловiком?

– Знаю його з дитинства. Я мандрую по свiту i служу щасливим людям. Ти щасливiша за iнших i я тобi хочу щиро служити.

– Хто ж ти такий i як твое iм’я?

– Навiщо тобi знати мого iм’я? Я твiй приятель. Погодься тiльки на моi бажання i моi послуги, а згодом довiдаешся про все. – І, сиплючи золото на землю та дивлячись на Гапку, додав: – Бачиш, що я можу.

– Я не хтива, хочу тiльки спокою душi. І нехай мене опiкае Пречиста.

Ледве вимовила вона iм’я Матерi Божоi, як гiсть спалахнув полум’ям i зник у млi ока.

Гапка з пронизливим криком вибiгла за дверi i знепритомнiла. На ii крик позбiгалися парубки, знайшли ii у сiнях: вона лежить, як нежива. Ледве ii отямили.

Безсонна була та нiч. Не спала Гапка, сидiли коло неi ii слуги, хвилюючись за здоров’я панi.

Вранцi повернувся до хати Карпо. Коли йому розповiли про цю пригоду, вiн поблiд i з тривожними думками довго походжав сюди-туди. Нарештi пiдiйшов до жiнки i сказав:

– Що ж ти наробила? Коли посiяно, треба жати, а iнакше – людям на посмiх.

– Не сiяла я того лихого зерна, – вiдповiла вона, плачучи. – Лучче померти, нiж скористати з того жнива.

Вiн кинувся до жiнки з кулаками, але вона вискочила за дверi i сховалася, поки не минула його лють.

Вiдтодi Карпо зовсiм занехаяв господарство i рiдко коли посилав на панщину своiх парубкiв.

Економ дивився на це крiзь пальцi i все йому дарував, адже Карпо заявив пановi, що хоче бути вiльним, i великi грошi обiцяв, щоб викупити себе i землю, на якiй жив.

Якось увечерi в будинку за своiм звичаем Карпо схопився, пiдiйшов до вiкна i сiв у задумi. Чути було, що вiн розмовляв сам iз собою. Дружина попросила його, щоб вiн заспокоiвся. Карпо тiльки вiдказав:

– Повернуся завтра, – гримнув дверима i пiшов невiдомо куди.

Гапка покликала до себе знайому жiнку, бо боялася одна ночувати. Ледве тiльки задрiмала, чуе, що хтось торкнувся ii руки гарячою долонею. Глянула i бачить: той чоловiк, що ii недавно наполохав, стоiть, чудернацьки вдягнений, позирае на неi, i очi його горять, як двi свiчки, на головi шапка i пояс, яким вiн пiдперезався, червонi, як вугiлля чи розпечене залiзо. Гапка зацiпенiла вiд страху, ледве руку змогла пiдняти, щоб перехреститися. І вiн вмить зник.

Гапка розбудила свою товаришку i розказала iй про привида. Вони якийсь час розмовляли, а коли заспокоiлися, то знову те марево з’явилося перед ними i знову зникло, щойно вони згадали Ісуса i Марiю. Тодi вони встали з лiжка i, запаливши свiтло, молилися, аж поки пiвень не заспiвав.

Пiсля цiеi пригоди Гапка послала до своiх батькiв жiнку, щоб та повiдомила про те, що з ними сталося, i просила порадити, що робити в таких випадках.

По всiй волостi розiйшлася чутка про те, що змiй страшив Гапку, приходячи до неi в рiзних личинах. Карпо ж доводив усiм, що цi чутки неправдивi, що його дружина схибнулася, а може, чорт i провiдуе ii за якiсь грiхи.

Герасим зi своеi жiнкою, коли сонце вже хилилося до заходу i в полi закiнчилась праця, пiшли провiдати свою дочку. Гапка, як побачила iх через вiкно, то з великою радiстю вибiгла назустрiч i зi слiзьми оповiла про своi бiду.

– Ну от, – зiтхнув Герасим, – коли я ще перед весiллям говорив економу i iншим двiрським людям, що Карпо вигодував собi змiя, який дае йому багатство, то смiялися i кпили з мене: «Ти, дурню, плетеш невiдомо що». А коли це дiйшло до пана, то вiн розгнiвався: «Слухай, хаме, коли будеш молоти цi дурницi, то дiстанеш сотень п’ять рiзок i половину голови виголю, як божевiльному». Що ж вони тепер на це скажуть?

Мати, плачучи, сказала:

– Як тiльки зберемо урожай, тодi пiдемо разом до Пречистоi. Переконай i його, щоб iшов з нами i висповiдався. Бог змилуеться. А ось це в мене свяченi трави i церковне кадило, якими кожен вечiр будеш обкурювати хату, i, може, дасть Бог, усе направиться.

Так, сидячи, розмовляли вони, а Карпа у той час не було. А тут i смеркло, у хатi потемнiло. Нiч була тепла, небо чисте. Повiтря таке тихе, що, здаеться, волосина не ворухнеться на головi. Пiсля вечерi, адже погода була чудова, парубки пiшли ночувати в поле при конях; iншi в стодолу на свiже сiно. В хатi тiльки Гапка не могла наговоритися зi своiми батьками. Тихо було всюди, тiльки раз по раз потрiскував гнiт свiчки, яка догоряла. Гапка роздмухала вогонь i кинула на жарини свяченого зiлля. Вiдразу ж з-за стiни пролунав мовби шум раптового вiтру, i блискавка пробiгла по будинку. Задрижали всi.

– Ось вiн, – повiдомила стривожена Гапка.

Усi змовкли i, молячись, чекали, що буде далi. У печi стояли горщики. Один з них пiдлетiв догори, упав на пiдлогу i розсипався на дрiбнi черепки. Збан з квасом, який стояв на лавi, вискочив на стiл, а зi столу кинувся на землю i розлетiвся на друзки. Кiт злякався, зблиснув очима i, пирхаючи, сховався пiд лавою. Рiзне хатне начиння почало лiтати з кутка в кут.

Герасимова жiнка зняла з себе мiдного хрестика:

– Нехай вiн буде твоiм захисником, – сказала i вдягла на шию доньцi.

Коли благочестива жiнка вимовила цi слова, дрiбнi, мов град, камiнцi, вилiтаючи з темних куткiв, вiдскакували вiд стiн‚ а важкi каменюки вилiтали з печi. Батьки з дочкою, закликаючи на допомогу Пречисту, вибiгли за дверi.

Зiбралася вся челядь та зi страхом i здивуванням поглядала на будинок. З вiкон i вiд стiн летiло камiння рiзноi величини. Всi позирали на цю дивовижу i не знали, що робити.

Минула пiвнiч, заспiвав пiвень. Врештi стрiлянина вщухла. Проте нiхто не вiдважувався увiйти до будинку. Челядь чекала сходу сонця на подвiр’i, а Гапка пiшла з батьками до iхньоi хати.

Коли сонце було вже високо, приiхав Карпо. В хатi пусто. Зустрiв одну тiльки наймичку, яка прийшла з поля, побачивши, що повертаеться господар. Спитав у неi:

– Що тут сталося? Де моя жiнка?

Наймичка оповiла йому, як все було. Карпо налякався й поблiд.

– Вона мене загубила, – закричав i вiдразу пiшов до чарiвника Парамона.

Звiстка про подiю того самого дня розiйшлася по всiй околицi. В панському маетку однi повiрили, що то все робота сатани, iншi ж смiялися, кажучи, що тут просто чийсь бешкет. Герасим повiдомив про все священику, просячи щоб вiн цього ж дня освятив Карпову садибу, в якiй поселився сатана.

Над вечiр цiкавий люд поприходив з усiеi волостi, щоб побачити тii дива.

Прийшов економ i з ним багато молодих та смiливих хлопцiв з маетку, якi, не вiрячи в сатанинську силу, сподiвалися, що зловлять якого-небудь бешкетника. Кiлька з них, не зважаючи нi на що, навiть вiдчинили дверi i хотiли увiйти до будинку, але не встигли стати на порозi, як усi з криком кинулися назад, бо камiнь луснув одного з них так, що хлопець ледь не знепритомнiв. Люди вiдступили трохи далi вiд будинку, а камiння щораз то густiше сипало звiдти.

Карпо вiд розпачу змiнився весь i, мов очамрiлий, проклинаючи дружину, сусiдiв i челядь, хотiв увiрватися в хату, але йому не дозволили. Парамон, що стояв поряд, шепотiв щось, але своiми чарами вже не мiг допомогти. Пан, опанований цiкавiстю, приiхав також i, не вiдважившись наблизиться до хати, наказав оточити садибу i чекав, який кiнець буде цим жахам.

Священик учинив святий обряд i, коли зi свяченою водою хотiв пiдiйти до стiн, умить весь будинок охопило полум’я, i будiвля звалилася.

Здивований люд, дивлячись на таку помсту злого духа, здвигав плечима. На мiсцi, де стояв будинок, тлiло тiльки вугiлля i димiли головешки. Священик повертався додому, роздумуючи про безглуздi вчинки своеi пастви. Парамон, вiдходячи‚ трусив головою i лаяв нещасного Карпа: «Добре, дурню: як постелив, так i виспався».

По всiй околицi, у сiльських хатах i в панському палацi, довгий час говорили про цю пригоду. Карпо невiдомо де подiвся пiсля тiеi страшноi пожежi. Зник i вже бiльше не провiдував нi своiх приятелiв, нi тестя, нi жiнки. Рiзне про нього думали. Однi мiркували, що вiн злигався з лиходiями, якi переганяли крадених коней. Іншi селяни казали, що зустрiчали Карпа зовсiм безтямного, зачувши iхнi голоси‚ вiн, як дикий, утiкав у лiс.

Минуло кiлька тижнiв. Шукаючи качок, якийсь ловець iшов берегом озера. День видався хмарний, хвилi билися в берег. На пiску бiля самоi води вiн ще здалеку побачив викинутий водою труп, якого хвилi вкривали пiною. Важко було пiзнати, чие це тiло, але одяг i перстень на руцi вказали на Карпа. Так нещасний скiнчив свое життя. Без молитви i без священика там таки на березi труп закопали.

Гапка кiлька рокiв жила при батьках, вiд печалi i страху весь час хворiла. Пiсля смертi батькiв i вона згасла, як свiчка. Царство iй небесне. В своему благочестивому i цнотливому життi була вона зразком для усiх навколишнiх жiнок. Хоч було це давно, проте i тепер там, де вона слiзьми поливала сад, зеленiють вишнi i яблунi, i квiти там щовесни найгарнiше цвiтуть, дiвчати в святковi днi плетуть з них вiнки i прикрашають iкону Пречистоi.


ЗУХВАЛІ ВЧИНКИ

Коли був я ще зовсiм молодий, пам’ятаю, жив у нашому селi селянин Антiн. Мав вiн гарне господарство, бiди не знав, а що був бездiтний, то узяв дитя невiдомо вiд яких батькiв. Його охрестили Василем. Антiн виховував його, як свого рiдного. Коли хлопець вирiс, то почав гонити худобу на випас, але був великим ледарем i збитошником. Завсiди скаржилися на нього: то корови пустить на засiяне поле, то облае когось гидкими словами, то каменем кине. Ідуть скаржитися Антону, але Антiн любив його i не хотiв нiчого слухати, а потурав у всьому, а той рiс i робився все гiршим i задерикуватiшим.

Зiбралися одного разу на панщину. Було то пiсля св. Петра, i Василя також послали на роботу. Вiн, як звичайно, з кожним зачiпався, нi про кого доброго слова не сказав. Був тодi день дуже спекотний. Ополуднi вiйт наказав покласти коси i перекусити чим хто мае. Усiвшись на лужку в коло, говорили ми про те та про се. Раптом бачимо, як один селянин, що було вiдiйшов чогось вiд нас, стоячи у гаю, махае рукою i кличе до себе:

– Швидше, швидше, ходiть сюди, покажу вам диво!

Ми побiгли туди. Селянин показав рукою на недалекий бiр:

– Гляньте, що робиться.

Ми побачили перед собою дивиса нечуванi. Полiсун iде бором, голова вища сосен, а перед ним вибiгають на поле величезнi череди бiлок, зайцiв та iнших звiрiв; у небi застять сонце, вiдлiтаючи геть, тетеруки, курiпки та iнше птаство. Полiсун вийшов з лiсу, перетворився на карлика, i зразу ж з поля i лугiв пiднялися мотилi та iншi комахи i‚ мов темна хмара‚ закрили усе навкруги.

Збитошний Василь схопив камiнь на полi, пiдбiг туди, де стояв Полiсун серед трав, i кинув у нього каменем, гукаючи:

– Згинь, пропади!

Полiсун, закричавши страшним голосом, що аж листя посипалося з дерев, пiднявся з трави, нiби величезний чорний птах i, голосно б’ючи крилами, сховався за лiсом.

Нас охопив неспокiй. Дивимося всi на Василя, дивуючись його вiдвазi. А вiн, вiд гордости за свiй учинок, смiявся до слiз. Був мiж нами один досвiдчений чоловiк, який сказав:

– Чув я вiд старих людей, що така зухвалiсть приносить лихо. Вигорять тут лiси i пущi, буде мор на худобу, але i тобi, Василю, не мине це безкарно.

– Що менi до того, – вiдповiв Василь. – Я радий, що в дiдька гарно каменем поцiлив, нехай не виганяе з наших лiсiв птахiв i звiрiв.

Чутки про це розiйшлися по всiй околицi; такi хлопцi, як Василь, хвалили його вiдвагу, i вiн усюди гонорився своiм учинком. Але досвiдченi люди, якi краще все це розумiли, зi зневагою слухали тii вихваляння. І Антiн, тихий чоловiк, засмутився, коли почув про те.

Інший випадок був ще страшнiший; коли згадаю – аж волосся на головi стае дуба. Одного разу (також на панщинi) згрiбали ми сiно. День був ясний i спокiйний; на сходi з’явилася хмара, i далеко, мов iз-пiд землi, обiзвався грiм. Тут бачимо: iде схожий на стовпа, вихор, пiднiмаючи вгору пiсок i все, що йому попаде на дорозi. Крутячись виром, минае поле недалеко вiд нашоi сiножатi. Зi здивуванням дивимося на це. Але Василь кидае граблi, бiжить полем, зустрiчае стовп вихору i, простягаючи йому руку, кричить:

– Як ся маеш, брате!

А з клубiв пилу подае i йому хтось чорну, як вугiль, руку. Стовп, крутячись, пiшов далi полем. Страх охопив усiх нас. Повернувся Василь, але нiхто йому слова не посмiв сказати. Зрозумiли усе, що вiн запанiбрата з духом проклятим.

З того часу нiхто з ним розмовляти не хотiв; всi його боялися, i навiть тi почали вiд нього утiкати, з ким ранiше дружив.

Вся волость про це дiзналася, дiйшла чутка i до вух пана та економа. Вони не хотiли цьому давати вiри, i коли якось пан в маетку запитав самого Василя, чи правда те, що говорять, вiн, лаючи всiх, вiдповiв:

– Тим дурням завше щось примариться, аби розносити брехню i плiтки.

І пан його не зачiпав.

Антiн, добрий чоловiк, завжди Василю вселяв страх перед Богом, напучував, змушував ходити до церкви i молитися. Вiн же смiявся зi всього, усiм погорджав та iшов замiсть служби Божоi до шинку.

Нарештi вирiшив оженитися. Антiн вважав, що гарна дружина i змiна в життi виправлять його. Посилав сватiв не тiльки в свою, але i в чужу волость. Але всюди вiдмовляли, бо слава про Василевi пригоди i про його лихий характер розiйшлася далеко.

Василь погорджав усiма i насмiхався зi всього, кажучи, що вiн давно вже сам собi вибрав наречену, яка йому найбiльш до вподоби. Не хотiв спочатку про це нiкому говорити, але тепер оголошуе всiм, що закоханий в Оринину дочку Галю, що признався iй i вже отримав вiд неi згоду.

Почувши це, Антiн вельми засмутився i раiв йому вiдмовитися вiд цього намiру, бо про Орину ходять чутки, що вона жiнка лиха i чарiвниця, а яблуко вiд яблунi недалеко котиться, то, може, i дочка буде такою. Проте всi поради були даремними i Василь ще частiше почав вiдвiдувати Оринину хату.

Дивлячись на його прихильнiсть до Галi, однi сусiди iз смiхом казали:

– Пiзнав рiвний рiвного, буде пара дивная.

Іншi хвалили: Галя буде доброю жiнкою i не пiде материними слiдами. Були i такi, що казали, мовби його любов не справжня, а мовби йому пiднесли щось у напоi, i хоч вiн i запанiбрата з чортом, а таки трапив на спритнiшу i сам був зачарований.

Щиро старався Антiн змусити його вiдмовитися вiд свого намiру. Нарештi пригрозив, що вiдречеться його, таку невiстку не прийме до хати i молодим на господарство нiчого не дасть.

– Я й не прошу нi в кого нiчого, – вiдповiв Василь. – Знайду все сам, добуду i грошi. І такий опiкун, як ти, може, сам прийде колись до мене за позикою.

Антiн пiшов до кума Мартина. Був це чоловiк поштивий i говiркий, готовий кожному дати раду i допомогти, тому i любила його вся волость. Мартин охоче пообiцяв придивитися до цiеi справи i вирятувати парубка вiд того захоплення. Дав навiть слово, що затоваришуе з ним i вiдговорить вiд женячки.

Коли Василь почув вiд опiкуна, що не буде мати жодноi допомоги, вирiшив шукати скарби, хоч би й були вони заклятi чи силу сатанинську мали. За двi версти вiд нашого села був при дорозi пагорб, оточений з двох бокiв сосновим лiсом. А на пагорбi лежав величезний камiнь, який люди називали Змiевим. Старi люди про нього оповiдали так.

Одного разу влiтку тихоi, погiдноi ночi з пiвночi на пiвдень летiв, палаючи вогнем, змiй, нiс нiбито з собою багато золота i срiбла грiшниковi, який продав чорту душу. Бачили це подорожнi i люди, що верталися з панщини. Раптом розкололась блакить неба, розлилося велике свiтло, люди, молячись, впали на колiна, а змiй, вирiзьблений променем небесного свiтла, завмер‚ упав на пагорбi i перетворився на камiнь. Скарби ж, золото i срiбло, якi вiн нiс iз собою, самi закопалися в землю, i з того часу з’являлися вночi в рiзних кiнцях пагорба в рiзних образах. Однi бачили на каменi Плачку, яка витирала собi сльози вогняною хустинкою; iншi, iдучи пiзньоi пори дорогою, зустрiчали карликiв, чорних i товстих, як дiжечки, що котилися пагорбом; iншим ввижалися чорнi козли, що скакали iз землi на камiнь, а з каменя на дiл, i багато iнших дивовиж.

Казали, що коли хто насмiлиться бiля цього каменя заночувати, тому тi скарби i дiстануться. Василь був смiливим, не боявся нiчого, адже раз уже з сатаною, що iхав на вихорi, вiтався, як з братом.

Пiсля заходу сонця, коли вечiрнiй сумерк закутав поля, подався вiн на пагорб i сiв на камiнь. Хмари закрили небо, темно в полi, усюди глухо, в лiсi, що чорнiв перед ним, озвалася сова; Василь побачив, як снували перед ним тiнi, повзли з-пiд каменя, сикаючи, вужi, стрибали навкруги страховиська з собачими головами i козлиними ногами. Василь смiливо поглядав на це, мiркуючи, що зараз йому з’являться скарби. Раптом побачив, як хтось повернув з дороги i наближаеться до нього. Це був Мартин.

– Що ти тут робиш? – запитав, усмiхаючись. – Напевно, скарби шукаеш?

– Шукаю, але чого ти прийшов? Ти затримав мене на порозi великого багатства, вирвав з рук моiх щастя, отже заслужив, аби я тобi голову каменем розкроiв.

– Не гнiвайся. Я розкажу про кращi скарби. – І, сiвши бiля нього на каменi, сказав: – Слухай, Василю, лiпше йди додому. Здоров’я, поштива праця – це найдорожчий скарб для гарного чоловiка. Погано, коли хто шукае допомоги вiд нечистого. Ти ще молодий, працюй, Бог допоможе. Антiн, опiкун твiй, дiтей не мае; коли будеш слухняним, то все, що мае, тобi заповiсть.

Василь розгнiвано сплюнув i, бурмочучи щось, одiйшов.

З того часу не вертався додому. Антiн, бачачи його велику затятiсть, заспокоiвся i чекав, що з цього вийде. Знайомi приносили рiзнi звiстки про Василя. Однi казали, що знайшов якусь гультяйську зграю та зайнявся розбоем, а набутi грошi пропивае в шинку. Іншi – що живе в Орини, навчаеться чарам, i навiть бачили, як вiн з Галею i Ориною ходив лiсами i болотами бiля озер, збираючи трави, на яких нiколи роса не висихае.

Мартин хотiв би зустрiтися з ним, але не випадало. Не насмiлювався йти до Орининоi хати, боявся гостинностi чарiвницi.

Одного разу в недiлю надвечiр подався Мартин до шинку з надiею, що, може, зустрiнеться з Василем. У шинку було людно, Мартина запросили до столу, частують горiлкою. Жид Есель радий гостям, наливае горiлку, ставить на стiл i крейдою записуе на стiнi рахунки, домовляючись, що коли восени буде новий хлiб, то приiде до них, пригостить господарiв горiлкою, а тi вiддячать збiжжям.

Зайшла мова про Василя i його любку, однi хвалили Галю, що гарна дiвчина i була б доброю жiнкою, коли б вийшла замiж за гарного чоловiка, а не за Василя, який побратався з чортом; iншi ж Василя, Галю i Орину називали негiдними людьми. Коли ця суперечка затягнулася, Есель, що стояв у кiнцi столу, сказав:

– Послухайте, ви несправедливi до Василя. Василь – чоловiк добрий i дбайливий; коли прийде з товаришами до мене, то завжди платить готiвкою. А Галя, ай то Галя, гарна дiвчина, одягаеться, як панянка, та i в Оринi я нiчого поганого не бачу. Ну i що, коли вона чаклуе? Вона чаклуе, щоб мати грошi, а грошi дуже потрiбнi кожному; вона i допомагае: лiкуе зiллям людей.

Раптом вiдчинилися дверi‚ i зайшов Василь з пiднятою головою, шапка – набакир, а з ним кiлька дружкiв. Роззирнувся й, побачивши Мартина, насупив брови.

– Як ся маеш, Василю? – привiтався Есель. – Давно тебе не бачив, вже днi три. Я i моя Сара думали, що з тобою таке, а тепер оце щойно гомонiли з людьми про тебе.

– Я знаю, що люди про мене говорять: собаки гавкають, а вiтер носить. Та менi байдуже. – Вiн сiв на лавi, сперся лiктями на стiл i гукнув: – Дай нам горiлки, але доброi.

– А може, Василь просить горiлки солодкоi? Я саме привiз iз мiста, хоч вона й коштуе дорого.

– Дай дорогоi. – І кинув кiлька гривеникiв на стiл.

Жид вмить поставив келишок i пляшку горiлки.

Люди за другим столом поглядали на це здивовано i перешiптувалися. Максим, який уже добре собi закропився, голосно розсмiявся:

– Ого! Як бачу, ти, брате Василю, розбагатiв не по-нашому, вже п’еш панську горiлку. Напевно, ночував коло Змiевого Каменя i знайшов грошi або, може, Орина, що мае бути твоеi тестьовою, якимись чарами насипала тобi срiбла повнi кишенi.

Василь зиркнув з-пiд лоба зi злiстю:

– З тобою нiхто з нашого товариства не говорить i нiхто до розмови не просить, то й не мiшайся, а то так зав’яжу тобi вуса, що другий раз не вiдважишся дурницi верзти.

– Зав’яжеш менi вуса? Ой-йо-йой! Дивiться, вже навчився чаклувати вiд Орини, умiе вуса зав’язувати! Дивись, щоб не скалiчiв так, як твоя майбутня тестьова. А чи знаеш, чому вона на лiву ногу кульгава?

– Мовчи, коли з тобою нiхто не балакае.

– Нiхто не балакае, то будуть слухати. А я розкажу всiм – послухайте! – розкажу вам, чому Орина кульгава. Це iй вiд Грицька подарунок. Сам оповiдав менi пiд секретом.

Одного разу ввечерi, як сонце сiло, повертався вiн з косою з поля додому i почув‚ що чарiвниця кличе корiв, називаючи кожну за ii мастю. В вечiрнiй тишi чути було, як по селах вiдзивалися муканням корови; замукали також i в його оборi. Вiн перелякався, що залишиться без молока, i побiг туди, звiдки чувся голос, щоб довiдатися, хто та чарiвниця, пiдкрався тихенько i що ж бачить? Орина, сидячи на плотi з розкудланим волоссям‚ диким спiвом насилала чари.

«Буде бiда, – подумав собi. – Треба iй як-небудь перешкодити». Побiг вiн додому i поклав над дверима в оборi свяченi трави i воскову свiчку. Ледве одiйшов кiлька крокiв, бачить, прилетiла сорока i стала розкидати трави i дзьобати свiчку. Грицько кинувся в хату, схопив рушницю, набиту дрiбним шротом i вистрiлив – посипалося пiр’я, проте сорока полетiла геть.

Наступного дня вiн почув, що Орина поранена в лiву ногу i лежить хвора у лiжку. Зрозумiв усе i подумав собi: «Буде мати пам’ятку». Проте боявся помсти, бо вона незабаром зав’язала на нього залом у житi. Але залом вiн спалив на осикових дровах, i чарiвниця сама ледь не загинула.

Василь в гнiвi схопив пляшку, кинув ii в Максима i попав у самi груди. Тут вони пiдскочили одне до одного, i зчинилася бiйка.

На щастя, з поблизького маетку iхав верхи економ i, почувши пронизливий крик орендаря, завернув до корчми. Есель вибiг назустрiч економу.

– Ай, добродiю, бiйка в шинку, насильство, що тi п’яницi шкоди менi наробили!

Економ зiскочив з коня i звелiв негайно припинити бiйку, бо завтра за пиятику всiх суворо покарають i кожен заплатить за вчинену шкоду. Парубки вгомонилися. Економ вигнав iх з корчми i вони розiйшлися в рiзнi боки, погрожуючи одне одному вiдiмстити.

Назавтра в маеток прийшла заплакана Орина i оповiла панам, що незичливi люди всюди говорять про неi, мовби вона напускае чари, щоб шкодити iншим, робить на збiжжi закрутки i вiдбирае молоко в корiв. Присягалася, що нiколи нiчого подiбного не чинила. Звичайно, старалася людям допомогти у хворобах, лiкуючи iх зiллям, сила яких тiльки iй вiдома. І ця незичливiсть до неi пануе у всiй околицi. Про Василя, якого обмовляе Антiн, також говорять, мовби i вiн побратався з чортом. Але ж i це тiльки вигадки. Справдi, Василь – чоловiк молодий, нестриманий, бо ще не спробував у життi бiди, але з часом перемiниться. Вiн упадае за ii донькою, але i цю сироту люди кривдять, лихе про неi говорять.

– Чув я про Василя, що вiн не слухае свого опiкуна, i начебто зустрiчався з вихором та вiтався з ним, нiби зi своiм братом. Цього не варто робити, краще жити з Богом. Скажи Василевi, нехай не займаеться дурницями та ходить до церкви i працюе. Ну, iди ж додому i заспокойся, я твоiй доньцi справлю весiлля в маетку, бо чув, що дiвчина вона гарна i працьовита.

Того ж дня пан наказав покликати Антона i щоб Василь перепросив свого опiкуна. Антоновi ж наказав, щоб не боронив Василю одружитися з Галею, а допомагав iм, бо вони обое сироти. І сам обiцяв видiлити йому найкращi землi i дати худобу на розплiд.

За кiлька днiв дали пробощу на заповiдь. А там i весiлля справили.

Пан з Антоном дали молодим усього, що тi потребували, щоб завести заможне хазяйство. Але Василевi з господаркою не велося. Одна бiда його пiдстерiгала за iншою. Виженуть пастухи отару в поле, вибiжить з лiсу вовк, схопить барана i втече. Коли роззирнуться, то виявляеться, що то Василiв баран. І скiльки це не повторювалося, то завжди вовк нiби навмисне вибирав тiльки Василеве. Ходять гуси полем, вскочить лисиця i подушить iх – гуси теж Василевi. А то, було, корова його заблукала бiля озера й провалилася у болото, поки прибiгли на допомогу, вже втопилася. І цi нескiнченнi страти довели його майже до злиднiв.

Якось загорiвся бiр, збiглася вся волость, та не дали ради, полум’я, як хвиля на озерi, розiйшлося по всьому бору. Шугаючи вгорi, воно охоплювало густими лапами ялини i сосни, а дим, як страшний туман, закрив усе небо i землю так, що ледве можна було дихати. Неподалiк був Василiв будинок, iскринка залетiла на тiк, i згорiло збiжжя.

В тi днi селяни казали, що це вiдiмстив Василевi Полiсун, якого вiн колись вдарив каменем, коли той звiрiв i пташок переганяв з одного лiсу в другий. Тодi то один дiд напророчив йому пожежi i мор на худобу. Василь з горя ще частiше почав провiдувати шинок. Його дружина i теща працювали день i нiч i старалися вiдвернути його вiд лихого. Але вiн знову навернувся до безбожних своiх учинкiв.

Одного разу Антiн, Мартин та iншi, хто йому щиро сприяв, прийшли до Василя ввечерi i пробували напоумити, щоб терпляче приймав усi своi бiди: може, колись Бог усе й перемiнить на краще. А тут якраз насунулася хмара i почалася гроза. Вiн в задумi сидiв коло вiкна, вiтер завивав за стiною, а вiн, як непритомний, промовив:

– Мiй брат, виючи, промчав повз мою хату i полетiв гуляти широкими полями i густими лiсами. Скоро i я за ним туди подамся.

Чуючи цi його слова, перелякалися всi, i дружина почала плакати. А коли Антiн сказав Василевi, що вiн знову повертаеться до безбожних учинкiв, – той грюкнув зi злiстю дверима i вийшов з хати.

Одного дня надвечiр, сидячи в шинку, Василь, коли вже гарно пiдпив, сказав своiм друзям:

– Скоро я розбагатiю. Спала менi гарна думка: пiду ночувати до Змiевого Каменя, поклонюся чортам, мо’ не пошкодують менi грошей?

Коли ж тi почали з нього насмiхатися, що вiн нiколи не вiдважиться там переночувати (а була вже пiзня година), вiн схопив шапку:

– Ось доведу, що не боюся привидiв! – Кинув товаришам i пiшов на пагорб до Змiевого Каменя. А звiдти вже не повернувся додому.

Минають днi, тижнi, мiсяцi… Василя нема. Шкодують його знайомi, плачуть дружина з тещею. Немае звiстки, чи живе вiн, чи помер. Ходили рiзнi чутки мiж людьми: однi казали, що Полiсун звабив його в своi нетрi, а дехто навiть чув Василiв голос i Полiсунiв смiх. Рiзне говорили. А Василь згинув назавжди.

Стара Орина, день при днi дивлячись на сльози своеi Галi, стратила здоров’я i заручилася iз землею. Галя i тепер ще живе в панському маетку – нi удова, нi замiжня.


ВУЖЕВА КОРОНА

В моiх панiв був ловчий, звався Семен. Хата його стояла недалеко вiд маетку, панщини вiн не вiдробляв, а весь його обов’язок був – пильнувати лiс, ходити на лови з паном та приносити дичину, коли, чекаючи гостей або перед яким великим святом, велять з маетку.

Одного дня прийшов до нього економ i постукав у вiкно:

– Семене, пан велiв, щоб ти ще до недiлi принiс пару тетерукiв, зо два бажанти i кiлька курiпок, то не лiнуйся, бери рушницю, мого собаку та iди на лови.

Поквапився Семен, бо була вже середа. Узяв рушницю, зайшов до маетку за собакою i пiшов до лiсу. Але в нещасливий час вийшов вiн на лови, ходив цiлiсiнький день, а бачив тiльки дятлiв, що коцюрбли собi на сухих ялинах. Ночував у лiсi i добряче замерз, бо була вже осiнь. Наступного дня до сходу сонця поневiрявся вiн по лiсi. Та все дарма: навiть здалеку не бачив тих птахiв, яких шукав, тiльки вiтер шумiв у деревах. Зголоднiлий пес втiк до свого господаря, i Семен, змордований та похмурий, повертався додому, не знаючи, що робити.

Сiв вiн на колоду i думае собi: «Погано буде; пан не дасть вiри, що я щиро намагався виконати його волю. Чого доброго скаже: ото ледащо! Ех, поклонився б я i нечистому, аби тiльки посприяв менi сьогоднi».

Ледве так подумав – вибiг звiдкись величезний чорний собака, сiв перед ловчим i страшними очима витрiщився на нього. Семен покликав його до себе, але собака не рушив з мiсця, а тiльки дивився, як скажений, аж ловчого взяв неспокiй, i дрижаки пройняли. І тут бачить: виходить з гущавини якийсь старий чоловiк – волосся збите в ковтун, брови густi, споловiлi, мовби вiд сонце i вiтру, у довгому до п’ят кунтушi. Сiв на пень бiля ловця i каже:

– Бачу, що торба твоя порожня i обличчя похмуре. Напевно, полювання невдале.

– Ходив два днi лiсом, наморився сам, i собака, зголоднiвши, втiк вiд мене; не вдалося жодного разу стрелити. Де ж подiлося те птаство? Загадали менi до недiлi принести дичини, та звiдки ii узяти? Лихо менi!

– Не журися, – каже незнайомець, – послухай моеi ради. Я допоможу тобi. Завтра 14 вересня, то ввечерi йди на Лосину гору, на цiлу нiч буде тобi дорога, бо сам знаеш, що ця гора вiдсiль неблизько; стоiть вона серед темних лiсiв; пiдiйдеш до неi якраз на свiтаннi i побачиш, що схили ii вкритi вужами. Не лякайся, вони зачiпати тебе не будуть; межи них зустрiнеш Вужевого короля. Постели перед ним бiлу хустку, стань на колiна i поклонися; вiн кине тобi на хустку свою Золоту Корону i з громадою своiх вужiв пiде в зимовi схови. Слухай ще, дам тобi пересторогу: iдучи вночi на Лосину гору, не лякайся нiчого i нiчому не дивуйся, iнакше даремнi будуть твоi зусилля. Коли матимеш у себе Вужеву Корону, то цей чорний собака, який тепер перед тобою, завжди, як тiльки пiдеш на лови, стрiне тебе i поведе лiсовими стежками, i щоразу настрiляеш стiльки, скiльки схочеш. Але нiколи не лякайся нiчого i не дивуйся нiчому, бо коли похитнешся серцем або духом – не буде тобi щастя. Не пускай в душу сумнiви.

По цих словах вiн сховався в гущавинi, i собака пiшов за ним.

Семен провiв поглядом незнайомого, довго стояв задумавшись, та врештi подався до хати, узяв бiла хустку i зi стрiльбою за плечима рушив до Лосиноi гори. Коли зайшов у дикий пралiс, то вже сутенiло, темнiше i темнiше робилося серед густих сосен i ялин. А вiн далi й далi йшов у глиб лiсу. Вечiр поволi перейшов у нiч.

Глянув увись – ледве кiлька зiрок на небi побачив крiзь гiлля. Жодноi людини не було на ту пору в лiсовiй пустелi, навколо чув тiльки крики сов i пугачiв та в гущавинi тупiт переполоханого звiра. А що не раз випало йому блукати серед ночi по лiсу, то дорога ця не страхала його.

Опiвночi лютi почвари оточили ловчого. Бачить, як наближаеться величезний ведмiдь на заднiх лапах, рикае i вже хоче напасти; зграя вовкiв, наiжившись i свiтячи очима, загрожуе кривавими пащеками. Семен вiдважно йшов серед хижацькоi зграi. Заступив йому дорогу вищий за лiс велет, що вирвав велику ялицю i вимахував нею в повiтрi. Проте ловець смiливо минае все це.

Мiсяць визирнув з-за хмари. Здаеться Семену, що виходить вiн з лiсу i бачить вдалинi палац, який свiтиться золотом i срiблом; пiдходить до тiеi чудовоi будiвлi, минаючи чарiвний сад, де мовби весна i лiто зiйшлися разом: тут цвiли найдивовижнiшi квiти i достигала найкраща садовина. Зозуля сумним голосом озивалася на деревi; затьохкав соловей в хмизняку; чути чудовнi голоси дроздiв i шпакiв, i розумiе Семен iх веселi спiви. Спiткали його дiвчата з вiнками на головах, танцюючи, вабили до себе. Вiн минув усi тi дивиса, не задивляючись i не зважаючи на них.

Зникли чарiвнi марева, подув осiннiй вiтер, i Семен побачив на сходi червоне небо. Скоро зiйде сонце – i вiн приспiшив кроку до Лосиноi гори. Коли прийшов на призначене мiсце, побачив гурт вужiв. Вони, сикаючи, заступали йому дорогу. А вже й сонце пiднялося. І тут зустрiв Семен такого величезного вужа, якого нiколи не бачив. Той смiливо повз, а на його головi сяяло золото. Семен простелив бiлу хустку i став на колiна. Вуж скинув з голови корону на хустку i поповз далi, а за ним i iншi вужi хутко сховалися за горою. З радiстю розглядав Семен золотий скарб, схожий на два блискучi листочки, що зрослися кiнцями.

Ледве покинув гору, як його зустрiв величезний чорний собака, який вчора побiг за незнайомцем – дивиться в очi i, здаеться, кличе за собою. Пiшов ловець за собакою. Той спиняеться i очима показуе на деревi тетерукiв. Разiв кiлька стрелив вiн у тiм мiсцi й кiлька штук забив. А незабаром вже нiс додому купу набитоi пташви, а як наблизився до хати, собака зостався на полi, проводжаючи поглядом ловця, а згодом зник з очей.

Пани хвалили ловчого, його сприт на полюваннi, а челядь i економ дивувалися з його щастя, з того, як вiн, не маючи собаки, стiльки змiг уполювати дичини.

З того часу Семен став найславнiшим мисливцем. Той чорний собака щоразу зустрiчав його в лiсi, i Семен стiльки бив рiзноi дичини, що не тiльки панам в маетку вистачало, але i селянам на продаж.

По всiй околицi рознеслася чутка, що Семен – чарiвник та що ходить з ним якийсь чорний собака, який у лiсi й залишаеться. Яким, що колись дружив з ловчим, раз тихенько пiдiйшов пiд вiкно його хати, щоб довiдатися, що той робить, i почув, нiби вiн з кимсь розмовляе. Зазирнув у вiкно: Семен лащив чорного собаку, того самого, що завжди зустрiчав його в лiсi. Собака глянув у вiкно кривавим оком i зник, а Яким втiк вiд страху. Вже кiлька рокiв вся волость говорить, що Семеновi допомагае на ловах сам нечистий, якого тримае вiн за пахолка, але пани тiльки смiялися з цього i не вiрили. Хоч пан, побувавши якось з ловецьким на полюваннi, не бачив чорного собаку, проте помiтив, що дике птаство само летить до Семена i той нiколи не схибив.

Жила у селi неподалiк Марися, гарна i юна дiвчина, дочка побожних батькiв. Багато кому вона подобалася, i Семен мав на неi око. Сподiваючись на свое багатство та на панську ласку, мав надiю, що Марися буде його. Одного дня, коли iшов на полювання, побачив Марисю. Вона мала вiнок на головi‚ i квiти так iй пасували, що виглядала вона надзвичайно звабливо. Ходячи неподалiк своеi ниви, збирала суницi. Семен пiдiйшов та попросив ягiд, дiвчина йому не вiдмовила, тодi вiн спитав, чи подобаеться Марисi.

– Люди кажуть, що ти чаклуеш, – вiдказала вона, – а я боюся чарiвникiв.

– О, нi, Марисю, нiкого я не чаклував i не знаю цього ганебства.

– Коли правду кажеш… Я ношу на шиi посвячений у Почаевi хрестик, який може грiхи вiдпускати… Поцiлуй мiй хрестик.

– Охоче, – вiдповiв Семен.

І ледве поцiлував хрестика, як тут з трав пiдняв голову величезний вуж, що мовби хотiв поглянути на Марисю. Перелякана дiвчина закричала. Семен схопив камiнь i вдарив вужа. Той, сикаючи, сховався в травi. А пiсля того раптом з’явився чорний собака, задзявкав i зник. Марися вiд страху тремтiла ледь жива. Семен провiв ii додому, а звiдти знову подався на лови. Тiльки вже не зустрiв його в лiсi чорний собака.

Побачив тетерука, стрелив, але замiсть птахи – шмат гнилоi кори впав на землю. Злякався Семен, повернувся до хати, аж там – безлiч вужiв сичать i повзуть пiд лаву i пiд пiч. Вiдчинив скриню, вийняв Вужеву Корону, а вона вже не золота: два пожовклi березовi листочка. Семен остовпiв i не знав, що чинити.

Довге ще докучали вужi бiдоласi Семену. Не давали спокою не тiльки в хатi, але i на гостинах. Коли провiдував сусiдiв, не раз, не боячись людей, з’являвся перед ним невiдомо звiдки вуж i сичав.


ВОВКУЛАКА

Жив на Полiссi колись селянин Марко, якого нiколи не бачили веселим, завжди вiн чимось журився, був неспокiйний, мовби щось стратив. Будь-яка компанiя була йому не до душi. Коли люди йшли на ярмарок, погуляти, потанцювати або збиралися у недiлю на забаву в корчмi, вiн завше самотою як не сидiв у хатi, то блукав де-небудь у полi‚ задуманий та зажурений. Дехто питав його, чому вiн такий, i завжди Марко вiдповiдав:

– Забагато я страждав. Нiщо мене вже на свiтi не займае. Помер я для свiту.

Тiльки найближчим знайомим розповiдав свою сумну iсторiю:

– Були часи, коли я був веселим, жодна забава, жоден ярмарок не обходився без мене. Гулi i скоки були в мене в головi, але це недовго тривало. Познайомився я з Оленою. Красива була дiвчина, дочка заможних батькiв. Я вибрав ii з-помiж усiх iнших дiвчат, яких знав, старався частiше ii бачить, бувати в хатi ii батькiв. Пригорнулася i вона до мене. Через це мое нещастя i сталося.

Багато хто до Олени залицявся та хотiв за дружину узяти, а найпершим був Ілько. Пан йому у всьому потурав, о будь-якiй порi мав право ловити рибу в панських озерах, дешево купував худобу i вигiдно продавав. Часто посилали його в мiсто купити що-небудь для двору, i щоразу вiн щось клав собi у кишеню. І так, ошукуючи та обкрадаючи пана, зробився Ілько багатирем; мав чимало приятелiв i ласку вiд пана, бо той вважав його за найнадiйнiшого лакея, любив i вiрив йому бiльше, нiж кому iншому.

Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватiв до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий iй цей зальотник.

Ілько, почувши про це, сказав:

– Не Оленина воля, а панська. Що не схотiла робити по-доброму, зробить по указу.

Пiшов вiн у маеток i добився свого: загадали Оленi йти за нього замiж.

Сусiди, знаючи про мою любов до Олени, смiялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з вiдваги, з якою хотiв я всiх, навiть багатирiв, перемогти i Олену повести до шлюбу. І не раз, роздратований такими в’iдливими жартами, вiдповiдав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а грошi, зiбранi шахрайством i крадiжкою, щастя не дадуть, i Олена була б щасливiша, вийшовши за чоловiка хоч бiдного, але поштивого.

Дочувся Ілько, що так про нього говорять, i пообiцяв помститися, як тiльки випаде нагода.

Надiйшов день весiлля, Оленинi батьки, знаючи про мою любов до iхньоi доньки, сказали менi, що свободу панську не перемiниш, хоч вона i несправедлива, i жалю не мае. Просили, щоб погодився з долею, залишився iхнiм приятелем i прийшов на весiлля. Хоч i неохоче, але згодився я на те.

Весiлля було бучне, гостей бiльше, нiж на ярмарку. Зiбрався люд з усiеi околицi, в кiлькох мiсцях на вiльному повiтрi спiвали i пiд музику стрибали. Олена була в чудовiй сукнi, всi ii вiншували, зичачи щастя i радостi. Сам пан приiхав на весiльне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи мiж весiльниками. Молодий помiтив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене нiщо тут не займало), вiн глянув на мене iз глумливою усмiшкою i пiшов з паном далi.

Через якийсь час пiдiйшов до мене дудар Артем, чоловiк у лiтах, i каже:

– Чого сумуеш? Випий зi мною горiлки i будеш веселитися зi всiма, – та взяв мене за руку i потягнув до столу з повними пляшками i закускою.

Не вiдмовився я вiд запрошення. Ми випили по два келишки горiлки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмiшкою:

– Ну тепер вiн поскаче!

Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду i почав грати, а на мене напав ще бiльший смуток.

Не багато пройшло часу, як пiдходить до мене мiй сусiд i, дивлячись менi в очi, спитав:

– Що з тобою? Чому твiй погляд такий страшний, нiби в звiра якого?

Хтось ще обiзвався:

– Ага, зiправдi, в нього очi, як у вовка, свiтяться.

Та й iншi, що поряд стояли, також повторили це i полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зi мною, але я весь дрижав. Здавалося, що цi люди зичили менi щось найгiрше.

Олена, стоячи неподалiк, розмовляла з матiр’ю, зиркнула на мене i вiд ляку закричала:

– Ох, що коiться з ним! Глянь, мамо, якi страшнi його очi! Нехай би iшов собi звiдси.

Почув я цi Оленинi слова, i мене мов грiм луснув: помутнiло в очах i я, непритомний, покинув гуляння i, не знаючи куди йти, побiг дорогою, а там зустрiв жiнку, що вела за руку маленьку дитину.

– Ой, не дивись на мою дитину, – закричала вона менi. – Ти уб’еш ii своiм страшним поглядом.

Я кинувся бiгти, а коли прибiг додому, то собака мiй не пiзнав мене. Марно хотiв його заспокоiти, вже й слова сказати не можу: тiльки стогiн, схожий до виття, добувався з моiх грудей. Люта тривога оволодiла мною. Парубок мого сусiда глянув на мене i вразився.

– Вiд чого це, – каже, – твое обличчя i руки обросли шерстю?

Глянув на себе – i, мов очманiлий, покинув свою хату та побiг у поле. Худоба, що паслася там, втекла вiд мене, собаки стали кидатися, i я хутенько сховався в лiсi. Бiг через нетрi i дикi пущi, аж поки не сховався у затiнку густих ялин; тут, оглянувши себе, побачив, що руки i ноги моi вже перемiнилися на вовчi лапи; хотiв заплакати над своiм нещастям – i жахливе виття вирвалося з моiх грудей. Бродив я по горах i лiсах страшним звiром. Думки i почуття в мене зосталися людськими, я пам’ятав минуле i, задумуючись про свое теперiшне життя‚ мучив себе лютим розпачем, не знаючи, чи буде коли кiнець цьому лиху.

В кущах я шукав пташинi гнiзда, ловив зайцiв та iншу дрiбну звiрину. Це була моя iжа. Не наближався до людського житла, бо знав, що всi люди – моi вороги‚ i завжди будуть радi забити мене. Проте чинити iм шкоди не хотiв. Не раз у недiлю я чув голос церковних дзвонiв i виттям просив Бога, щоб змилостився над моею долею. Багато разiв хотiв пiдiйти темною нiччю до церкви, але собаки, вибiгаючи з села, вiдганяли мене, а iнодi чув людськi крики i пострiли. Тодi бiг скiльки мог до лiсу, щоб тiльки сховатися вiд напастi. Кожного ранку вив я, вiтаючи сонце, i просив у неба поживи на новий день. Восени, зимовими ночами, ховався я у нетрi, тремтячи де-небудь пiд густою ялиною; шум вiтрiв занурював мене в сумнi спогади минулого. Узимку деколи по кiлька днiв я був голодний, знесилений, блукав у страшнi морози полями, щоб тiльки уполювати що-небудь. Мiй спочинок завжди був коротким, i незмiнно снилося минуле: батькiвський будинок, друзi молодостi, приязнi сусiди, любов до Олени. Інодi я бачив ii неспокiйною, утiкала вiд мене або, перелякана, гнала вiд себе, як колись на весiллi, коли мене пiдмовлений Артем напоiв зачарованою горiлкою. І пiсля такого жахливого сну я, тремтячи весь, схоплювався.

Кiлька рокiв пробув я в такому жахливому станi. Росла моя ненависть до людей, коли я думав про iхню розпусту, несправедливiсть, незичливiсть до рiвних собi. Вирiшив я шкодити iм у всьому, як вони шкодять одне одному при кожнiй нагодi, аби тiльки мати собi користь. Я нападав на iхню худобу i свiйських птахiв. Одного разу (пам’ятаю як сьогоднi: була весна, зеленiв лiс, днi стояли яснi i теплi) я увiрвався узлiссям до села, де жив Артем. Бачу: на пагорбi ходять пастухи з худобою, Артем оре поле, а неподалiк вiд кущiв маленька дiвчинка пасе гуси. Вiн кличе ii до себе, називаючи Ганкою, i посилае до хати. Дiвчинка швидко повернулася i знову пiдiйшла до гусакiв. Я зрозумiв, що це його дочка i запалав у менi гнiв помсти. Артем – негiдний чоловiк – довiв мене до такого стану, що живу, гнаний звiдусiль, в образi страшного вовка. Нехай же i вiн поскавулить над втратою своеi дитини!

Вискакую з лiсу i хапаю дiвчинку. На доччин голос бiжить батько i в розпачi кличе на допомогу. Чую крики пастухiв, собаки на мене напали, скусали до кровi. Але нiщо не могло мене стримати. Швидко ховаюся в хащах, несу свою здобич все далi i далi у глиб лiсiв; там, звiдки мала вже не повернеться сама до хати, i кидаю ii. Вона довго лежала непритомна, а коли прокинулася, стала кричати, блукаючи лiсом. Їi лемент i плач гинули марно серед густих сосен i ялин, i я, тiшачись помстою, покинув ii в лiсовiй пустелi. Тiльки не довго тiшила мене та помста. Коли минув запал гнiву, прийшла думка, що Ганка, бiдне дитя, мучиться без вини. Повернувся я назад, але нiде ii знайти не мiг; глухо було в лiсi, i голос ii вже не чувся. Напав на мене жахливий смуток: я зрозумiв, що помстою не заспокою покути. Де б не був – усюди не дають менi спокоi батькова розпач, лемент покинутоi в лiсi дочки i собаки, що, женучись за мною, ранять зубами до кровi. Здавалося, що вони всюди нападають на мене. Перебiгав я з одного лiсу в другий, та нiде не мiг знайти спокою; пропав сон, бо i пiд час вiдпочинку завжди звучав в моiх вухах розпачливий голос батька, крик дочки, i собаки рвали мое тiло. Одного дня побачив я знайомих селян. Сховавшись вiд полудневоi спеки, сидiли вони в затiнку дерев, а неподалiк ходили випряженi з возiв конi. Пiдкрався я до них, i зачаiвшись за кущами, слухав, про що вони розмовляли мiж собою. Почув, як один з них говорив про мене:

– Де ж бродить тепер у вовчiй шкури Марко? Жалко цього чоловiка. Ось вже кiлька рокiв мучиться, неборак. Ех, щоб вiн трапив до чарiвницi Оксинii! Кажуть, вона легко перетворюе людей на звiрiв i знову повертае iм людське обличчя. Не знаю, де вона живе, проте чув, що недалеко вiд тих гiр i лiсiв.

Потiшила мене така новина: я вирiшив обiйти всi гори i лiси довкола, аби тiльки знайти Оксинине житло. Кiлька днiв i ночей бродив я без спочинку дикими пущами. З вершин високих гiр оглядав безлюднi мiсцини, надiючись, що десь там ховаеться ii самотня хатина.

Вибiгаю з лiсу в балку. Ранок був ясний i тихий! Бачу: кицька на травi стрибае, ловлячи лапками барвистих метеликiв. Я довго стежив з кущiв на ii веселi пiдскоки i нарештi захотiлося схопити ii. Та тiльки я кинувся, як вона легко, наче вiтер, вiдскочила i вибiгла на пагорб. Ось-ось я вже мав ii схопити – аж вона перетворилася на сороку i полетiла над землею. Гонячи ii, побачив я самотню хатину. Сорока сiла на стрiху i знову перекинулася в кицьку. Бачу – усюди повно котiв розмаiтоi мастi: коти на даху, коти на вiкнах, коти на дворi. Усюди коти.

Я зрозумiв, що тут живе чарiвниця. Довго стояв i думав: iти чи не йти до неi? Вона мене не прийме у вовчому образi, треба ii де-небудь перестрiти, покiрно впасти до нiг i просити змилосердитися над моею долею. Я заховався i став чекати. Сонце сховалося за лiси i гори; узлiски вже покрив вечiрнiй сумерк, а недалеке озеро, оточене густою лозою, свiтилося. Бачу: всi коти – з хати, зi стрiхи, з подвiр’я бiжать на луг, зривають зубами якусь траву i вмить перетворюються на дiвчат, розсипаються мiж кущiв, спiвають пiснi, стрибають; iншi зривають квiти i в’ють вiнки. Бiжу i я на луг. Побачив ту траву з дрiбненькими блакитними квiточками; як тiльки ii зiрвав i ковтнув, то враз людиною став. З несказанною радiстю бiжу в гурт легкодумних русалок, скачу з ними, бiгаю, веселюся, зовсiм забуваю про свое нещастя. Ця гульня тривала до пiзньоi ночi.

Змовкли всi птахи у лiсi, тiльки кричали кажани. Прилетiла сова i, сiвши на стрiху чарiвницькоi хати, свiтила очима, i реготала, i зойкала, нiби немовля. Тут неждано зашумiв лiс i вода в озерi почала хлюпати на берег. Русалки закричали:

– Пiвнiч! Пiвнiч! – i вiдразу всi перетворилися на кицьок та побiгли на Оксинине подвiр’я; однi видерлися на стрiху, iншi через вiкно сховалися в хатi. А я, знову зробившись вовком, побiг до лiсу, лiг пiд густою ялиною i мiркував про цю пригоду‚ шкодуючи, що недовго побув людиною. Я вирiшив зостатися тут i хоча б на короткий час забути про свое лихо.

Назавтра я дiждався вечора, i знову кицьки перетворилися на дiвчат, а до мене повернувся людський образ. Я бавився з ними, весело i безтурботно бiг час. Тут одна iз зачарованих дiвчат, дивлячись на мене з якоюсь погордою, сказала:

– Менi вiн не подобаеться.

– Чому не подобаюся? – спитав я, пiдходячи до неi.

– Тому що бачила, як ти перетворюешся на вовка, а я вовкiв ненавиджу, бо через вовка маю бiду.

– Як це?

– Коли я жила ще з батьками, пасла гуси в полi, вовк схопив мене i занiс у лiсовi нетрi, кинув там, а сам зник. Блукала я по хащах, плакала i кричала, не знаючи, в який бiк податися. Раптом на мiй голос прилетiла в хмарi чорних птахiв Оксинiя, перетворилася на жiнку i, узявши мене за руку, сказала: «Ти не вийдеш з цiеi лiсовоi пущi. Нападуть на тебе дикi звiрi i розiрвуть. Іди краще до мене, в мене жити весело, щовечора танцi i пiснi. Ти ж юна дiвчина i, знати, любиш поскакати?» Не хотiла спочатку ii слухати, але, подумавши, що в тих диких лiсах нiхто менi не допоможе, згодилася нарештi з ii пропозицiею. Не знаю, як я опинилася в хатi чарiвницi.

О, краще померти, як бути цiлий день звiром i тiльки на хвилю могти забутися. Слухаючи Ганинi нарiкання, я вiдчув тремт на цiлiм тiлi i вмить перетворився на вовка. І одiзвалися в пам’ятi: батькова розпач, лемент бiдноi дiвчинки, i собаки почали рвати мое тiло. Кидаюся в лiс, бiжу всю нiч без спочинку – нiде не можу сховатися вiд жахливого спогаду i погонi тих страшних собак.

Нестерпним зробилося життя, нiде не знаходжу спокою, бiгаю в розпачi по горах i лiсах; стратив уже i надiю, що колись хоч на хвилю покине мене моя мука.

Блукаючи без вiдпочинку, пробiгав якось у полi, де в затiнку полуднували орачi. Бачу: iде дорогою священик, спиняеться, пiдходить до своiх парафiян. Почалася довга розмова про рiзнi духовнi речi: священик iх повчав жити мiж собою в згодi i дружбi, дарувати одне одному кривду i не думати нiколи про помсту, бо помста найбiльше суперечить релiгii i огидна Боговi. Вона принижуе людську гiднiсть до стану тварини, а доброчиннiсть i лагiднiсть злагоджуе милосердя Боже.

Сховавшись у густих кущах, я чув усi слова священика i вiдразу вирiшив не тiльки не шкодити людям, але навiть намагатися iм служити i допомагати в чiм тiльки зможу: а може, i надi мною Бог змилуеться, душа ж моя безсмертна. З цими думками я покинув священика i орачiв.

Минуло кiлька днiв. Блукаючи, думав собi: що я можу зробити доброго у вовчому образi, який усi зневажають? Ледве пiдiйду до людського житла, як всi кричать на мене i собаками нацьковують, то мушу якнайхутше тiкати до лiсу. Проте я не вiдмовився вiд свого намiру. Кiлька разiв вiдганяв лисицю, що пiдкрадалася до гусакiв чи iндикiв, яких необачно залишили в полi. Не раз вiдбирав барана, якого вовк вихопив з отари. Так живучи, я трохи заспокоiв своi думки, мiг вже заснути, хоч i ненадовго; увi снi приемнi мрii нагадували менi минуле, коли був ще чоловiком.

Було це в жнива в гарну погоду. Я блукав рiдними околицями, коли на полях доспiло збiжжя. Недалеко вiд себе побачив Олену. Вона жала на своiй нивi, а на межi, лежачи на снопах, спав маленький хлопчик. З приемнiстю дивився я на цей краевид, тiшився, що Олена щаслива, спокiйно живе зi своею сiм’ею. Бог благословив iх господарство, i жито гарно вродило на iхнiй нивi. Поки я любувався на все це, вискочив iз лiсу вовк i схопив хлопчика. На дитячий крик кидаеться мати.

– Рятуйте дитинку мою! – кричить вона, божеволiючи вiд жаху.

Я наздогнав вовка, вiдiбрав не покусане ще дитя i вiднiс до матерi. Сусiди, що прибiгли на рятунок, дивувалися зi всього цього, а я втiк до лiсу.

Якесь приемне почуття i умиротворення охопили мене пiсля цiеi пригоди. Я лiг пiд деревом i заснув у солодких мареннях. Повернувся увi снi в свою щасливу молодiсть i так менi було легко, що, як пташка, перелiтав з мiсця на мiсце. Бачу перед собою такий чудовий сад, якого нiколи в життi не зустрiчав; гай, повний пташиного щебету, а пiр’я у них гарнiше i привабливiше, нiж нашi веснянi квiти; чистi криничнi води струменiли тут i там; деякi дерева були в пахучому цвiтiннi, а на iнших – доспiвали плоди. Я зауважив на пагорбi келихи величезних лiлей, якi розливали приемнi запахи. Тiльки я хотiв зiрвати кiлька квiток – з’явилася передi мною Ганна (сукня на нiй бiла, як лiлея) i каже менi:

– Не рви моi квiти. Я садила цi лiлеi на своiй могилi, поливала слiзьми своiми.

І, сказавши так, зникла.

З саду перелетiв я знову у якусь дику пустку; блукаючи серед сторiчних сосен‚ ледве знайшов стежинку, яка вивела мене на якусь величезну гору. Тут я зустрiв якогось велета. Вiн узяв мене за руку i вивiв з лiсу на пагорб, де була могила. На нiй стояв дерев’яний хрест, а неподалiк стирчала вбита в землю лопата. Велет наказав менi вiдкопати могилу i дiстати звiдти мерця. Охоплений страхом, я виконав усi його накази i дiстав iз землi величезного скелета.

– Це буде твое тiло, – сказав менi велетень. – Мусиш плакати в ньому, заки не покличуть тебе до нового життя…

Я тремтiв вiд страху, просив, щоб дав менi спокiй, але велет сильно штовхнув мене, i я впав на величезнi груди скелета, а разом з ним – у яму. Борюкаючись зi смертю, я прокинувся.

Бачу: я – людина. І одяг той самий, який я вбрав колись, iдучи на Оленине весiлля. Не вiрив, що це було насправдi. Боявся зрушити з мiсця, аби тiльки не зникли такi солодкi марева. Довго перебував я в задумi, пiдняв очi до неба i дякував Богу, що уберiг мене вiд того жаху.

Пiднявся я з могили з невимовною радiстю. Здавалося менi, що всi дерева i птахи вiншували мене з новим життям. О, як солодко переконатися у милосердi Божому!


РОДИМКА НА ВУСТАХ

Це iсторiя про Варку Плаксуниху, яка померла по-християнськи, висповiдавшись i запричастившись, хоча за життя була дуже далека вiд Бога. Їi мати Пракседа мала корчму над рiкою, а батько господарював у панському фiльварку. Одне слово, не бiдували, хоча та корчма не була при великiй дорозi i дуже рiдко ii хтось вiдвiдував, однак вона незабаром зiбрала грошi, жила весело, купувала новi сукнi i завше гарно була вбрана.

Сусiди пiдозрювали, що Пракседа на довколишнiх селах вiдбирае молоко коровам, бо сама‚ дуже мало маючи худоби, масло i сири продавала в мiстi, i вже по всiй околицi ширилися чутки, нiби вона опiвночi бiлий рушник вiшала на стiнi, пiдставляла вiдро i з двох кiнцiв доiла, молоко лилося з того рушника до начиння i за хвилю усi гладущики були повнi.

Кiлька господарiв вирiшило конче переконатися‚ чи то правда‚ запрягли опiвночi коней i поiхали туди‚ бо корчма була далеченько вiд села. Але що трапилося! Хоч дорогу вони знали настiльки добре‚ що могли з зав’язаними очима добратися‚ але довелося до самого свiтанку проблукати‚ не вiдаючи в якi забрели сторони. Аж при свiтлi бiлого дня помiтили, що всеньку нiч кружляли довкола корчми, але знайти ii не могли, коней вимучили i самi невиспанi вернулися домiв.

Пiсля цього вирiшили приiхати до Пракседи перед заходом сонця. Купили горiлки i при келишку якийсь час бавилися, а потiм‚ прикинувшись п’яними, поклалися спати на лавах, однак кожен з них поглядав з-пiд руки, аби розгледiти чим корчмарка буде зайнята опiвночi. Вогонь загас‚ але в корчмi не було темно‚ бо у вiкно свiтив повний мiсяць, час минав для них надто довго‚ тому‚ коли вони почули пiяння пiвнiв у стодолi‚ то вирiшили‚ що вже по пiвночi i iхне очiкування марне. Один встав, вийшов за дверi i побачив таку дивовижу: велетенський когут на високих журавлиних ногах‚ вбраний у нiмецький одяг i капелюх‚ спiвае‚ сидячи на драбинi.

Переляканий, вернувся до корчми, оповiв побачене своiм товаришам‚ вони вийшли з корчми‚ запрягли коней i чимдуж поквапилися додому. Поблизу свого села зустрiли парубкiв, котрi щойно по вечерi йшли в поле ночувати при конях, вони й розтлумачили невдахам‚ що до пiвночi ще далеко.

Коли iм i за другим разом не вдалося упiймати Пракседу на гарячому вчинку, як вона молоко краде коровам, то подалися до пана i оповiли про все‚ що з ними трапилося i про сатану, який на драбинi‚ як когут спiвав. Проте пан, економ та iншi у маетку не тiльки не повiрили iм, але ще й висмiяли.

Так ото Пракседа й жила собi спокiйно‚ продовжуючи займатися своiм негiдним ремеслом. Коли ж у неi народилася донька‚ то всi про те знали‚ що вона нiколи своеi дитини не перехрестила. Оповiдали також тi‚ що ночували у корчмi‚ що уночi‚ коли Пракседа спала‚ якийсь чорний карлик з великою головою колисав колиску з малою Варкою‚ вдивляючись у ii очi.

Дiвчина росла i рiк за роком гарнiшала. Мала вона на вустах родимку‚ яка на думку парубкiв ii тiльки прикрашала‚ але що дужче ту родимку хвалили‚ то вона усе бiльшою росла та так‚ що ii матiр почали застерiгати‚ аби та пляма не спотворила обличчя дiвчини. Але Пракседа не звертала на iхнi слова уваги i та родимка довела молодих людей до нещастя.

Коли вже Варка мала шiстнадцять лiт, переiжджав кiнно пiзнiм вечором тi краi якийсь молодий панич, нiхто не знав хто вiн був i звiдки, казали, що вiн мав завше обличчя блiде, нiс довгий, гострий, волосся чорне‚ мов круче пiр’я i тверде наче щетина, погляд такий бистрий, що важко витримати‚ дивлячись йому в очi.

Сподобалася йому Варка i вiн часто з’являвся у корчмi, а Пракседа тiшилася i мала надiю видати свою доньку за шляхтича.

З часом родимка на устах Варки iще побiльшала, а люди в селi шептали межи собою, що той панич, який там часто бувае‚ мусiв ii поцiлувати.

От уже Варка мае вiсiмнадцять лiт, i хоч та родимка на вустах стала ще бiльшою, але вроди не псуе‚ ба навiть подобаеться парубкам‚ а Варцi дуже подобалося‚ коли ii оточував тлум залицяльникiв, хоча усiма погорджувала, бо мати ii переконала, що вона знайде собi кращу пару‚ нiж яка шляхтянка.

Кохав Варку один молодик, що був у пана за лакея i ловчого на iм’я Михась. Зачувши кпини дударя Охрiма‚ що Варку злий дух поцiлував, бо вона нiколи не хреститься‚ а тому i та родимка росте на устах‚ вiн розгнiвався i шукав тiльки нагоди помститися Охрiмовi та заслужити цим прихильнiсть матерi й доньки.

Якоiсь недiлi зiбралася молодь до корчми Пракседи, межи ними кiлька лакеiв i ловчий, однi поглядали на доньку корчмарки, захоплюючись ii вродою‚ iншi шепталися i називали «панянкою». Прийшов i дудар Охрiм, його посадили на лаву, вгостили горiлкою i вiн у доброму гуморi почав грати i спiвати, а що були там i дiвчата‚ то молодь взялася до танцю.

Пiд час тоi веселоi забави, без жодноi причини, глечик‚ що стояв високо на печi‚ упав i розбився посеред корчми, а пустi пляшки на столi засвистали так‚ мовби хтось усередину iм дмухав, i в кожному кутi щось гупало на пiдлогу.

– Вiд ваших танцiв цiла корчма трясеться‚ – одiзвалася Пракседа, збираючи по землi рiзнi дрiбнi речi, якi злетiли з шафи.

Раптом величезний кiт скочив з печi‚ усi завмерли‚ а кiт зник.

Дудар Охрiм перервав мовчання:

– Не бiйтеся, танцюйте, то панич, який тут бувае часто на гостинi‚ жартуе.

Пракседа зиркнула з гнiвом на Охрiма, щось шепнула тихенько ловчому i пiшла до маленького покою. Охрiм знову почав грати i спiвати, але Михась вибив йому дуду з рук зi словами:

– Справжнiй дудар – губи товстi‚ а голова пуста!

Розгнiваний дудар подивився на нього з погордою i вiдказав:

– А ти справжнiй панський лакей: сам низький‚ лоб слизький‚ нiс плаский – тiльки тарiлки й лизати!

Ловчий хотiв йому дати в писок, але Охрiм перехопив його руку, iншi гостi втрутилися‚ вiдвели Михася набiк‚ переконуючи‚ що дудар п’яний i бовкнув те‚ чого потiм буде шкодувати. Але Пракседа погрожувала, що так йому не минеться, заплатить коли-небудь за зневагу ii доньки.

Дударя випровадили за дверi‚ господиню заспокоiли i забава продовжувалася.

Опiвночi виходили з корчми гостi‚ i кожен‚ iдучи дорогою‚ чув, що в густiм лiсi безперервно грае хтось на дудi, усi дивувалися, не розумiючи‚ що це означае i яким чином i з ким Охрiм забрiв до тiеi дикоi гущавини.

Нiч була тиха i погiдна, голос дуди вiдлунював по всiй околицi, у поблизьких селах дзявкання псiв не переривалося. Господарi виходили з хат i дивувалися‚ розмiрковуючи‚ що то або лiсовик запровадив дударя на манiвцi‚ або вiн сам заблукав у товариствi пiдпилих гуляк‚ якi забули‚ що завтра понедiлок i треба рано вставати на роботу.

На свiтанку хлопцi‚ що вартували коней, чуючи оту безконечну музику з лiсу, постановили пiти на звук дуди i побачити‚ що там дiеться. Зайшли у соснину‚ а там на спорохнiлiй колодi сидить Охрiм i грае на дудi‚ не звертаючи на них жодноi уваги. Один його взяв за рамено:

– В iм’я Отця i Сина‚ – промовив‚ – що з тобою зробилося? Кому ти граеш цiлу нiч у лiсi?

Щойно це проказав‚ як дуда випала з рук Охрiма‚ а сам вiн мовби увесь задеревiв, обличчя почорнiло i слова проказати не мiг.

Хлопцi взяли його пiд руки, випровадили з лiсу i‚ посадивши на коня‚ завезли додому. Довго дудар хворiв‚ а свою пригоду оповiв так.

Вийшовши з корчми, вiн‚ наспiвуючи‚ вертався до села‚ коли перестрiв його на дорозi хтось нiби знайомий‚ з голосу i вигляду зовсiм схожий на його кума‚ i запитав:

– Звiдки й куди йдеш?

– Був я в корчмi Пракседи, а зараз вертаю додому.

– Так рано вертаеш додому? Невже там було нудно? А Варка вже тобi не до вподоби? Гарна дiвчина, а та родимка на ii вустах прикрашае ii‚ наче коштовна перла.

– Ет, куме‚ не мели дурниць. Якийсь там панич вигадав‚ що та родимка гарна, а за ним i решта це повторюють. Але побачиш‚ що вона розшириться i так попсуе ii обличчя, що нiхто потiм на неi i зиркнути не захоче.

– Ей‚ куме‚ якийсь ти дивак, звiдки знаеш‚ вона попсуе обличчя?

– Сказав би тобi, але боюся. Михась-ловчий‚ котрий закоханий в неi‚ то шалений чоловiк, хотiв мене бити за правду. А Пракседа як напала, то я мусив тiкати з корчми.

– І яку ж тим iм правду зрадив?

– Не кажи тiльки‚ куме‚ нiкому… Я сказав‚ що то ii диявол поцiлував.

– Ха-ха-ха! Але ж ти дивак!

Так ото собi бесiдуючи‚ зайшли вони у село‚ в хатi у кума повно гостей – дiвчат i парубкiв гарно вбраних‚ а всi мають повнi рум’янi щоки‚ чорнi брови i вогнистi очi. Охрiм здивовано роззирався довкола. Кум запросив його сiсти на лавi, вгостив горiлкою, дав на закуску млинцiв‚ а дiвчата його враз оточили й‚ зазираючи з усмiхом в очi‚ просили‚ аби iм якого веселого танцю заграв. Охрiм почав грати з запалом‚ притупуючи ногою. Грав цiлу нiч‚ а йому здавалося що не бiльше години. Аж коли один з хлопцiв узяв його за рамено i проказав «В iм’я Отця i Сина» – i хата‚ i кум‚ i всi гостi враз позникали‚ а вiн побачив‚ що сидить у лiсi на гнилiй колодi i з останнiх сил надимае дуду.

Здогадався Охрiм, що таку лиху штуку зробила йому з намови ловчого Пракседа i вирiшив помститися. Для цього знайшов чаклуна i впросив‚ аби силою своiх чарiв шкодив ловчому всюди на полюваннi, i справдi вiдтодi той нiколи не мiг поцiлити жодноi звiрини‚ ставши об’ектом кпинiв‚ i втратив панську ласку.

Якось Михась‚ вертаючи з ловiв‚ перестрiв Охрiма‚ слово по словi зав’язалася сварка i ловчий прострiлив дударевi ногу‚ що той ледь не вмер з тоi рани.

Незадовго потому Михась захворiв‚ опав на силах i весь почорнiв. Лiкарi не дали ради i вiн помер.

А тим часом люди зовсiм корчми вiдцуралися‚ десь i панич пропав i бiльше не з’являвся. Парубки‚ що захоплювалися Варкою‚ перестали з нею спiлкуватися‚ а родимка за кiлька рокiв зробилася така велика‚ що почала псувати колись чарiвний вигляд.

Сусiди перемовлялися межи собою: тепер Варка не вийде замiж, зiстарiе‚ мешкаючи при матерi, хто ii вiзьме? Не така вже гарна як колись була i зла слава про неi далеко розiйшлася по свiту, парубки в очi з неi насмiхалися:

– Чекай‚ панно‚ шляхтич в пишнiй карет приiде до тебе в свати.

Дiвчина‚ чуючи такi кпини‚ тiльки сумувала i приховано заливалася слiзьми.

Зимовою порою мiщанин Якiв Плаксун, чоловiк багатий‚ iздив по селах i скуповував льон. Лучилося йому побувати i в тих краях‚ де жила Пракседа та кiлька днiв пожити у корчмi. Варка вiдразу йому запала в серце. Вiн освiдчився перед матiр’ю i донькою, а тi не вiдмовили йому, бачачи чоловiка молодого й заможного.

Плаксун пiсля цього подався до панського двору i викупив Варку з крiпацтва. Уся двiрська служба з того тiльки перешiптувалася:

– Ну-ну‚ побачимо… Ожениться з нею‚ то не раз гiрко заплаче i буде тодi справжнiй Плаксун. Дивний чоловiк, жениться з вiдьминою донькою. А та родимка стае усе потворнiшою i потворнiшою.

Новину обсмоктувала вся околиця‚ а бiльшiсть була тоi думки‚ що Пракседа мусила не iнакше як чарами заманити багатого мiщанина. Дехто навiть намагався жениха напоумити‚ але де там – i чути нiчого не хотiв.

Молодi взяли шлюб як належиться у церквi‚ отримавши благословення пароха‚ подивитися на молодят зiбралося багацько люду з надовколишнiх сiл i всi неабияк чудувалися‚ що Варка несподiвано погарнiшала‚ а родимка так змалiла‚ що ii ледве помiтно було.

Весiлля було бучне i велелюдне‚ а нiч була спокiйна i на чистому небi сяяли зорi. Коли це опiвночi почули гостi сильне ляскання батога. Усi кинулися до вiкон i побачили‚ що бiля корчми зупинилася карета, запряжена чорними кiньми, на козлах вiзник у чорному‚ а позаду карети лакеi в багатих лiвреях. Плаксун iз батьками молодоi вибiгли на подвiр’я‚ гадаючи‚ що то якийсь поважний гiсть‚ але на iхнiх очах карета, конi й лакеi зникли. Повернулися стурбованi до корчми. Пракседа неспокiйна, блiда‚ як нiч. Раптом усi гостi побачили, що до вiкна зазирае якесь страховисько, усiх охопила тривога, а Варка аж затремтiла i ледь не знепритомнiла.

Чоловiк iй тихенько шепнув:

– Заспокойся‚ над нами Божа опiка‚ – i‚ звертаючись до гостей‚ закликав iх не звертати уваги на цi чудасii та бавитися далi.

Жахлива буря завила за стiною, аж задрижала цiла будiвля. Вiтер зiрвав дах з корчми, i гостi замiсть веселитися стали проказувати «Отче наш». А щойно засвiтало‚ усi хутенько роз’iхалися. А Плаксун з жiнкою, тестем i тестьовою вирушили до мiста.

Покинута корчма без даху i зараз стоiть пуста. Пракседа геть перемiнилася, зробилася набожною, щодня слухала службу Божу, постила i сповняла усi релiгiйнi обов’язки, i в домi Плаксуна померла.

Змiнилася й Варка‚ i всi ii дуже любили‚ бо була надзвичайно доброю‚ жоден убогий не покидав ii дому без допомоги i потiхи, а родимка на устах i зовсiм зникла.


ДУХИ ВОГНИСТІ

Один юнак на iм’я Альберт‚ маючи кiлька тисяч талярiв спадку по своiх родичах‚ але не маючи досвiду, що грошi легко витратити‚ а добути важко‚ не ощаджував нiчого, полюбив iгри i забави‚ а незабаром побачив, що його шкатулка‚ як тiло без душi. А там i приятелi зникли i зостався вiн сам.

Його кохана панна Мальвiна керувалася однiею життевою iстиною: серце можна офiрувати тому‚ до кого линуть твоi почуття‚ але руку – тiльки тому‚ хто мае маеток.

Зазнавши перших у життя розчарувань‚ Альберт засумував. Якось вiн забрiв до густого лiсу; там блукаючи в тiнi високих сосен вiд важкого смутку перейшов до розпачу:

– О! Якщо е злий дух, – сказав сам собi, – який збагачуе людей, коли б менi помiг вiн хоч тимчасово‚ то я б поклонився зараз йому.

Ледве це промовив, бачить, що хтось сидить пiд деревом на гнилiй колодi, зросту великого, нiс довгий, гострий, обличчя щупле, рум’яне, борода i волосся на головi червоноi барви, вбрання хоч i вилиняле‚ однак вiдсвiчувало червоною фарбою. З тривогою зиркаючи на нього‚ Альберт мовчки стояв.

– Я помiтив твiй смуток, – сказав незнайомець‚ – i готовий зарадити. Чого потребуеш?

– Кращого життя‚ бо мушу терпiти нужду‚ через яку мене приятелi зрадили‚ а наречена вiдцуралася.

– Поклонися мороку‚ i дух вогню буде тобi служити‚ поверне тобi золото i приятелiв, будь хитрим‚ бо слабiсть натури згубить тебе.

– Що я повинен зробити‚ аби дух менi служив?

– Слухай i виконуй мою раду. Добудь краплю кровi зi свого пальця. Та одна-едина крапля може наповнити гадюку отрутою. Іди зараз з тою кров’ю он туди на гору. Там живе вуж, який колись хотiв убити дитину‚ але крик матерi його так перелякав‚ що вiн всю отруту свою загубив‚ i тепер iншi вужi ним гордують. Вiдтодi вiн блукае самотою. Пiзнаеш його легко: жовтий хвiст свiдчить про ослабленi сили. Дай ковтнути йому краплю кровi‚ то враз набуде отрути i сил набереться. А потiм iди за ним, вiн дасть тобi свою мудрiсть i багатство, побачиш духа в кожнiй iскорцi вогню, а слугою твоiм буде Нiкiтрон [12 - Нiкiтрон – один з восьми злих духiв, iмена яких: Ярон‚ Ірон‚ Кiтрон‚ Нiкiтрон, Фарон, Фаразон‚ Лiдон, Столiдон.]. На перший твiй поклик вродиться з полум’я.

Сказавши це, незнайомець встав i подався у гущавину та зник з очей.

Альберт пiшов через дикi нетрi туди‚ куди йому вказав незнайомий, вийшов з тiнi лiсiв аж ополуднi‚ вибрався на верх пiщаноi гори i зустрiв велетенського вужа з жовтим хвостом, який‚ помiтивши прибульця‚ не мав сил тiкати, тiльки‚ пiднявши голову‚ позирав вогнистим поглядом. Альберт на березовiм листку пiднiс йому краплю кровi; вуж ковтнув i враз почала зникати на нiм жовта барва i за пiвгодини до нього повнiстю повернулися сили.

Потiм вуж поповз iз гори вдолину‚ звиваючись помiж кущiв i щораз далi заглиблювався в лiси‚ а Альберт iшов за ним прудким кроком.

Коли почало сутенiти‚ вiн помiтив помiж деревами величний палац, де з кожного вiкна било яскраве свiтло. Вуж‚ звиваючись сходами‚ незабаром опинився у просторому салонi, а з ним i Альберт. Там усi столи були заставленi стравами i вином, лунала чарiвлива музика, на стiнах блищали люстра i образи в золотих коштовних рамах. Дивувався довго Альберт тим цiкавинкам незбагненним‚ розглядаючи всi оздоби палацу, аж ось почув голос‚ який запрошував його сiсти за стiл. Їв i пив усе‚ що там було наготоване. По вечерi з’явився вуж‚ тримаючи в писку золотий дукат, i пiдняв перед Альбертом високо голову. Альберт взяв дукат i побачив‚ що на ньому вибито з одного боку полум’я‚ а з другого – корону i вужа.

Коли в задумi поглядав на грошi‚ то знову почувся голос:

– Доки його маеш, будеш мати золота стiльки‚ скiльки захочеш.

Вуж зник i вiн зостався сам у салонi‚ але тут пригадав собi пораду незнайомця, якого зустрiв у лiсi‚ i, дивлячись на полум’я свiчки‚ що стояла на столi‚ вигукнув:

– Нiкiтрон!

Полум’я свiчки щораз вище i вище пiднiмалося вгору i раптом з того вогню сформувалася висока, легка, гойдлива людська постать i опустилася на пiдлогу.

– Що накажеш? – спитав дух.

– Хочу повернутись додому.

Альберт летiв у повiтрi вище гiр i лiсiв i за кiлька хвилин вже був у своему покою.

Вдома вiн вийняв з кишенi золотого дуката i‚ ховаючи його до шкатулки‚ подумав тiльки: «Щоб вона наповнилась золотом!» – i раптом цiла шкатулка наповнилася дукатами. Радiсть охопила його i довго вiн стояв‚ втупивши очi в золото, боячись аби не зникло.

З тих пiр сусiди бачили щось дивне: Альберт скуповуе найдорожчi люстра, дзигарi‚ помешкання його свiтиться вiд золота i срiбла‚ е в нього конi‚ коштовнi карети‚ лакеi в дорогих лiвреях. Вiн запрошуе до себе гостей‚ дае бали‚ найдорожчих вин у нього невичерпне джерело.

Мальвiна‚ почувши про ту несподiвану змiну долi, теж дивувалася, звiдки вiн добув таке багатство.

Довго вона мала надiю‚ що‚ може‚ вiн колись ii провiдае‚ але минуло кiлька мiсяцiв‚ а вiн не приiжджав. Невже настiльки змiнився?

Прийшла осiнь, вечори довгi, Альберт змордований забавами, вирiшив усамiтнитися. Сухi березовi дрова палилися в печi, на столi дзигар грав мелодiю, за стiною осiннi шумiли вiтри, а вiн сидiв перед вогнем i‚ дивлячись на полум’я‚ поринав у марення, роздумуючи про свое минуле, про невдячнiсть i зраду приятелiв.

Коли так перелiтав з однiеi думки на iншу‚ згадав Мальвiну. Малювалися живо в його пам’ятi приемнi забави до пiзньоi ночi‚ а вiдтак прокинулися забутi почуття i бажання негайно ii знову побачити.

Вже хотiв був iхати до неi, але роздумав:

– О! Нi! Вона любить багатства, я зараз багатий i господар ii почуттiв. Не принижу себе‚ як колись, пошлю iй багатий презент i вона з’явиться до мене сама.

Сказавши це‚ глянув на полум’я i гукнув:

– Нiкiтрон!

Дрова наче з пiстолета вистрiлили, вилетiв з печi вугiль, закрутися на пiдлозi i став рости, щораз вище i вище пiднiмаючись вгору‚ поки не сформувався у людську постать i ось уже перед ним стоiть велетень мурин.

– Слухаю наказiв‚ – сказав, дивлячись на Альберта вогнистим поглядом.

– Не хочу такоi чорноi i страшноi постатi, – сказав Альберт. – Вертайся у бiле полум’я‚ а викупавшись у ньому‚ явися до мне з бiлим обличчям, з лагiдним поглядом i в образi молодого чоловiка.

Мурин‚ як клуб диму‚ впав до печi‚ а за хвилю звiдти вилетiв вогник, з якого враз вигулькнув молодик.

– Поки напишу листа до Мальвiни, принеси менi дiамантовi ковтки, бранзолетки i дiадему з рубiнiв та дiамантiв.

Дух блискавкою вилетiв у вiкно i ще Альберт не дописав листа, а вже всi коштовнi речi лежали на столi‚ а поруч стояв дух в образi молодика. Альберт наказав вiддати Мальвiнi листа разом iз коштовностями та послав за нею карету.

Мальвiна‚ почувши‚ як бiля ii будинку зупинилися конi‚ пiдбiгла до вiкна. З карети вийшов молодий незнайомець, вiддав листа i багатi подарунки. Мальвiна глянула в очi посланцевi i тривога проникла в ii серце; хотiла черкнути вiдповiдь, але той зник.

Зi здивуванням вона оглянула дорогi дiаманти – такого великого багатства вона не бачила ще нiколи. А коли прочитала листа‚ то задумалася‚ не знаючи як мае чинити далi.

– Альберт прислав менi подарунки‚ – сказала своiй подрузi‚ – пише, щоб я цiею ж каретою приiхала до нього. Що маю робити?

– Без сумнiву треба iхати.

– А чи не страчу його поваги через такий смiливий вчинок?

– Вiн не думав про це‚ посилаючи за тобою карету.

– Але як вiн змiнився! Ранiше‚ коли мене провiдував‚ голос його тремтiв‚ а зараз такий зарозумiлий!

Мальвiна хутенько зiбралася‚ вдягнула подарованi коштовностi i сiла в карету. Альберт зустрiв ii в передпокоi i запровадив до салону‚ де усе вражало багатством. Мальвiна була здивована тим‚ наскiльки вiн змiнився‚ став упевненим i дотепним.

– Чи згадувала ти мене коли-небудь‚ Мальвiно‚ звiдтодi‚ як ми востанне бачилися з собою?

– Як не згадати, коли про щастя Альберта тiльки й розмов у мiстi.

– І що ж там казали?

– Рiзне‚ але нiчого певного.

– Нехай плещуть. Я своi скарби здобув‚ нiкого не кривдячи.

Поки вони розмовляли‚ пригадуючи все, що було мiж ними‚ дзигар на стiнi заграв мелодiю i вибило пiвнiч.

– Хочеш, Мальвiно, – сказав Альберт, – побачити мiй домашнiй театр?

– Хто ж тут буде грати в театрi‚ якщо нас тiльки двое?

– Маю акторiв, замкнених у шкатулцi.

– Надiюсь‚ я не побачу нiчого страшного? Зараз пiвнiч.

– Ну‚ ти ж не думаеш‚ що я можу бути настiльки жорстоким? Не бiйся‚ побачиш тiльки дива‚ якi для тебе незбагненнi.

Сказавши це, взяв кремiнь i викресав вогонь. Дивнi чуда побачила Мальвiна: iскри‚ що падали на пiдлогу, формувалися у вогники‚ а з вогникiв народжувалися дiти. На iхнiх головах палали кучерi, очi‚ мов iскри‚ червоним мигали свiтлом i барвистi метелики трiпотiли крильцями у них на раменах. Однi лiтали пiд стелею‚ формуючи розмаiтi фiгури, iншi по столах, канапах, по пiдлозi, наслiдуючи звiрят, птахiв i комах.

– Ах! Досить, досить вже того! – закричала Мальвiна‚ не в змозi далi дивитися на цi сцени.

– Тут нема нiчого страшного! Це тiльки купiдони, якi супроводжують прекрасну Венеру.

– Але ж у них на головах жахливе полум’я! Я боюсь!

Альберт змахнув рукою i все зникло. За розмовою iх застав свiтанок.

Мальвiна, повернувшись додому, не могла заспокоiтися i все розповiла подрузi. Звичайно‚ пiд секретом. Обое дiйшли висновку‚ що в образах дiтей мусили бути злi духи‚ а сам Альберт – чорнокнижник, i завдяки чарам набув свое багатство.

Цей секрет, переходячи вiд приятельки до приятельки, незабаром став вiдомим усьому мiсту. Старшi напучували молодих i недосвiдчених, аби уникали товариства Альберта.

Минув рiк‚ другий‚ Альберт смiтив грошима‚ забави стрясали мiсто. Мальвiна не мала сумнiву щодо його зв’язкiв зi злим духом, однак виконувала усi його забаганки.

Незабаром чутки про те‚ що Альберт страшний чорнокнижник‚ а його дiм славиться розгульними забавами‚ розлетiлися по всьому мiсту.

Минуло кiлька лiт‚ розгульне життя врештi йому почало набридати, вiдчув несмак i втому‚ а за ними у душу закрався нестримний смуток.

Неспокiй i меланхолiя щодня гнiтили його‚ тлум лакуз викликав нудьгу‚ прекрасна стать втратила для нього усi приваби, а в Мальвiнi вiн почав помiчати тисячi недолiкiв i не хотiв уже ii бiльше бачити.

Одного дня вiн вирушив до густого лiсу, аби тiльки бути якнайдалi вiд людей‚ i несподiвано помiтив чоловiка‚ що сидiв на колодi з червоним волоссям на головi. Упiзнав його – це був той самий чоловiк‚ що навчив його як розбагатiти i командувати духом.

– Чому ти такий засмучений? – запитав чоловiк.

– Не вiдчуваю нi в чому приемностi‚ неспокiй затьмарив моi думки.

– Може‚ Мальвiна тебе зрадила?

– Мальвiна любила i любить багатство, ii кохання менi непотрiбне.

– Але ж дух виконуе усi твоi накази.

– Нiщо вже мене не втiшае: нi грошi‚ нi коханки. Я всiм погорджую‚ до всього збайдужiв i став зимним‚ як брила льоду.

– Що ж‚ тодi послухай моеi останньоi ради: збери всiх своiх приятелiв i перш нiж пiвнiч виб’е на вежi, пiди на цвинтар. На могилах побачиш спалахи зимних вогнiв. Запроси iх до себе на забаву.

По цих словах чоловiк зник.

Повернувшись додому, Альберт негайно взявся виконувати те, що йому порадив у лiсi той дивний червоний чоловiк. Маючи кiлькох гостей у себе, залишив iх вдома, а сам поквапився на цвинтар. Нiч була тиха i темна, хрести на могилах ледве виднiлися‚ зате блимали вогники‚ що скидалися на спалахи гаснучих свiчок.

– Земнi духи! – вигукнув Альберт. – Запрошую вас до себе, прошу вашоi допомоги! Хочу бути схожим на вас i стати байдужим до свiту.

Щойно це промовив‚ як з’явилися перед ним велетенськi бiлi жахливi постатi, вони вклонилися‚ даючи знати, що готовi виконати його бажання.

Вдома в Альберта панували галас i пиятика. Господар повернувся блiдий i стривожений. Гостi обступили його‚ пропонуючи випити з ними. Але Альберт вiдмовився‚ пояснивши‚ що чекае на запрошених гостей.

– Що то за гостi? – здивувалися тi.

– Побачите.

Ось i пiвнiч вибило на вежi. Озвався i дзигар в кутку бальовоi зали‚ щойно тiльки вiн змовк‚ як раптово загасли свiчки‚ одна тiльки жарiвка блiдо свiтила, мовби iмлою густою вкрита. У ту ж мить з’явилися жахливi почвари у бiлому‚ iхнi очi палали вогнем, пашiли полум’ям i iхнi обличчя. Почорнiлi костi рук спиралися на меблi.

Враз увесь алкоголь у присутнiх вивiтрився, i вони з криком кинулися навтьоки‚ iншi без тями упали на пiдлогу. Альберт‚ нiмий i блiдий‚ дивився на тi страховиська‚ дрижаки пробiгли по його тiлi, вiдчув‚ що холод сковуе усi його члени.

Монстри зникли так само швидко‚ як i з’явились‚ але Альберт вiдтодi уже нiколи не вiдчув тепла у свому тiлi. Навiть улiтку дiймав його холод‚ а пальцi рук i нiг коцюрбли‚ як у найлютiший мороз. Ночами ввижалися йому страхiття i вчувалися якiсь дивнi голоси, що кликали його: Альберт! Альберт! Лунали цi голоси i серед дня‚ але коли вiн запитував своiх друзiв‚ чи чують i вони щось подiбне‚ тi з подивом заперечували.

Кара Божа нарештi дiстала чорнокнижника. Жодноi хвилi спокою вiн уже не мав. Друзi його покинули‚ сторонячись його дивацтв‚ настала пора самоти‚ зникли назавше балi i галасливi забави. Зате велетенська зграя крукiв з пронизливими криками кружляла над його дахом‚ зазирала у вiкна‚ билася крильми у шиби.

Одного дня знайшли його труп у крiслi з покрученими руками i ногами.




Орест Сомiв








Народився 1793 р. в мiстечку Вовчанську Харкiвськоi губернii. Друкувався у харкiвських журналах «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», виступаючи як поет i прозаiк. Переiхавши 1817 р. до Петербурга, не поривае з цими журналами i публiкуе в «Украинском вестнике» «Письмо украинца из столицы». Помер письменник 1833 р. у Петербурзi.

Творчiсть Сомова тiсно пов’язана з Украiною. Вiн одним з перших звернувся до украiнськоi iсторii, прибравши псевдонiм Порфирiй Байський.

Вiдомий лише один випадок, коли Сомiв звернувся до рiдноi мови. На жаль, це був той випадок, про який шкода й згадувати, бо поема «Голос украинца при вести о взятии Варшавы» (1831), хоч i написана добiрною украiнською мовою в традицii бурлеску, але наскрiзь реакцiйна. Сомiв прославив розгром польського визвольного повстання, вiтаючи росiйськi вiйська, що захопили Варшаву.

Повiсть «Гайдамака» започаткувала цiлу серiю iсторико-романтичних творiв, якi, в свою чергу, надихнули й Гоголя на украiнську тематику. Дослiдники вважають, що фантастичнi оповiдi Рудого Панька великою мiрою завдячують своiм настроем саме Порфирiю Байському.

Усi оповiдання подаються у перекладi упорядника, за винятком «Русалки», яку переклала Мирослава Шевчук.





Русалка


Давно-давно, ще коли золотоверхий наш Киiв був пiд владою полякiв, жила-була там одна старенька вдова лiсника. Мала хатка ii стояла в лiсi, де лежить дорога до Китаiвськоi пустинi: тут, горюючи, перебивалася вона працею рук своiх разом з шiстнадцятилiтньою Горпинкою, донечкою своею i единою утiхою. І справдi, доньку було iй дано на втiху: вона росла, як молоденька черешня, висока й гiнка; чорне ii волосся, заплетене у дрiбушки, виблискувало, нiби воронове крило, пiд рiзнобарвними скиндячками; великi ii чорнi очi свiтились тихим вогнем, як двi напiвзгаслi жарини, в яких ще перебiгають iскорки. Бiла, рум’яна i свiжа, як молода квiтка на свiтанку, вона росла на лихо серцям молодецьким i на заздрощi подругам власним. Мати упадала бiля неi всiею душею, i трударi Божii, чеснi отцi Китаiвськоi пустинi, ласкаво i привiтно дивилися на неi як на майбутнього свого побратима райського, коли пiдходила вона до них за благословенням.

Чого ж мила Горпинка (так називав ii кожен, хто знав) засмутилася раптом i задумалася? Чого бiльше не спiва вона, як та пташина лiсова, i не стриба, нiби молода кiзонька? Чого неуважно дивиться на все навкруг i не до ладу вiдповiдае на розпити? Чи не поганий вiтер це повiяв на неi, а може, лихе око зиркнуло чи чаклуни зурочили? Нi! Не поганий вiтер повiяв, i не лихе око зиркнуло, i не чаклуни зурочили ii: у Киевi, наповненому тодi ляхами, був один, на iм’я Казимир Чепка. Ставний тiлом i гарний з лиця, багатий i славного роду, Казимир вiв життя молодецьке: пив вино угорське iз друзями, на шаблях стинався за гонор, вибивав краков’як i мазурку з красунями. Але влiтку, знудившись од мiських забав, часто цiлоденно блукав по сагах днiпровських i по лiсах навколо Киева, стрiляв велику i дрiбну дичину, яка траплялась. В одну зi своiх мисливських походеньок зустрiвся вiн з Горпинкою. Мила дiвчина, з природи несмiлива i сором’язлива, не злякалась, правда, анi богатирського його вигляду, анi чорних, закручених вусiв, анi рушницi, анi великого собаки. Молодий пан iй сподобався, а ще бiльше сподобалася молодому пану вона. Слово за словом – став вiн iй виспiвувати, що вона красуня, що серед мiських дiвчат не знав вiн жодноi, котра могла б зрiвнятися з нею в красi, i багато чого наспiвував вiн iй. Першi слова лестощiв глибоко западають у серце дiвоче: йому все чомусь вiриться, що те, що сказав молодий i гарний чоловiк, i е правда. Горпинка повiрила словам Казимира, випадково а чи й навмисне стали вони часто зустрiчатись у лiсi – ось чому була тепер мила дiвчина смутна i невесела.

Одного лiтнього вечора повернулася вона з лiсу пiзнiше, нiж звичайно. Мати насварилася на неi i полякала дикими звiрами i недобрими людьми. Горпинка нiчого не вiдповiдала, сiла на лавi в кутку й задумалась. Довго вона мовчала, давно вже й мати перестала iй виказувати й сидiла собi мовчки за прядiнням, коли Горпинка, нiби опам’ятавшись чи прокинувшись зi сну, зирнула на матiр яскравими чорними своiми очима i промовила тихо:

– Матусю! А у мене наречений е.

– Наречений?… Хто? – спитала старенька, притримавши веретено i турботливо глянувши на доньку.

– Не з простих, матусю; хорошого роду i багатий: це молодий польський пан…

Тут вона з дитячою простотою розповiла матерi все: i про знайомство свое iз Казимиром, i про кохання свое, i про улесливi його обiцянки, i про солодкi своi надii стати знатною панею.

– Бережися, – сказала iй старенька, iз сумнiвом хитаючи головою, – бережися лиходiя: вiн насмiеться i покине тебе. Хтозна, що на душi в iновiрця, в католика?… А мо’ ще й таке трапитися (хай буде з нами сила Господня!), що у личинi польського пана з’являвся тобi лихий спокусник. Ти ж знаеш: у нас, у Киевi, за грiхи нашi багато е чаклунiв i вiдьом. Лукавий завжди охоче крутиться там, де люди ближчi до спасiння.

Горпинка нiчого не вiдказала, от iхня розмова й закiнчилася. Миле невинне дiвча було впевнене, що ii Казимир не лиходiй i не лукавий спокусник, i тому вона докучно слухала материну мову… «Вiн такий милий, такий добрий! Вiн обов’язково дотримае свого слова, а тепер поiхав оце до Польщi, щоб умовити батька свого i влагодити справи своi. Хiба ж можна мати недобрi помисли з таким обличчям, з такою душею, з таким солодким чемним голосом? Нi! Моя матуся на старостi стала надто недовiрлива, як i всi старi». Таким нашiптуванням заколисувала свое легковiрне серце недосвiдчена молода дiвчина, а тим часом минали днi, тижнi, мiсяцi – Казимир не з’являвся i не подавав про себе звiстки. Минув i рiк – вiд нього нi слуху нi духу. Горпинка майже не бачила свiту Божого: вiд слiз погасли яснi ii очi, вiд частих зiтхань стискало груди ii дiвочi. Мати горювала за дочкою, iнколи плакала, сидячи сама у ветхiй своiй хатинцi за прядкою: «Не буде добра! Це кара Божа за грiхи нашi i за те, що нерозумна покохала ляха-чужовiрця!»

Довго нудьгувала Горпинка, бродила майже без вiдпочинку лiсом, йшла рано-вранцi, приходила пiзно вночi; майже нiчого не iла, не пила i висохла, як билинка. Знайомi ii жалували i позаочi говорили i те, й инше; молодi хлопцi перестали на неi заглядатися, а дiвчата iй заздрити. Послужливi бабусi радили iй пiти до чаклуна, що жив за Днiпром, в бору, в глухiй мiсцинi: мовляв, вiн скаже тобi всю правду i наверне на розум. Горе додае смiливости: Горпинка забула страх i пiшла.

Осiннiй вiтер здiймав хвилi на Днiпрi i глухо ревiв у бору; жовтий лист, опадаючи з дерев, з шелестом кружляв по дорозi; вечiр хмурився на дощовому небi, коли Горпинка пiшла до чаклуна. Що сказав вiн iй, нiхто про те не вiда; тiльки мати даремне чекала i наступного дня, i третього – нiхто не знав, що з нею сталось! Тiльки рибалка з монастиря розбалакував через кiлька днiв, що, пливучи в човнi, бачив молоду дiвчину на березi Днiпра: лице мала подряпане глицею i сучками дерев, волосся розтрiпане i скиндячки обiрванi; але вiн не посмiв пiдпливти до неi ближче: боявся-бо, що вона бiснувата, чи, може, бродяча душа якоiсь померлоi тяжкоi грiшницi.

Бiдна старенька очi своi виплакала. Ледь днiло, вставала i йшла далеко-далеко по обох берегах Днiпра, питалась усiх за свою доньку, шукала тiло ii на пiску прибережному i щодень iз сумом та гiркими сльозами поверталася назад одна-однiсiнька: не було нi слуху, анi звiсточки вiд милоi ii Горпинки! Вона давала собi набожнi обiтницi, ставила на останнi своi заробiтнi грошi великi свiчки преподобним угодникам печерським; вiд того ставало серцю на якийсь час легше, але невiдомiсть доньчиноi долi не минала. Змигнула осiнь, пройшла i сувора зима в марних молитвах, сльозах i пошуках. Чеснi отцi, чорноризцi Китаiвськоi пустинi, утiшали нещасну матiр i по-християнськи жалували заблудлу овечку, але iхнi спiвчуття та втiшливi бесiди не могли витравити болющоi втрати з материнського серця. Надiйшла весна, знову стара почала блукати берегами Днiпра – i все так само марно. Вона хотiла зiбрати хоч би кiсточки милоi Горпинки, омити iх палючими слiзьми i таемно поховати на цвинтарi з православним людом. Та й цiеi, останньоi, втiхи позбавляла ii доля.

Тi ж таки послужливi бабусi, якi порадили доньцi йти до чаклуна, умовляли й матiр пiти до нього за допомогою. Хто тоне, той i за бритву вхопиться, каже прислiв’я. Стара подумала-подумала – i пiшла у бiр. Там у страшному пiдземеллi чи барлозi жив страшний дiд. Нiхто не вiдав, хто вiн був родом, звiдки i як зайшов у заднiпровський лiс, але старожильцi киiвськi теревенили, що ще дiтьми чули вони вiд дiдiв своiх про цього чаклуна, якого з давньоi пори називали всi Боровиком, бо iменi иншого не вiдали. Коли стара мати Горпинчина прийшла на те мiсце, де, як оповiдали, можна було знайти чаклуна, то волосся у неi пiднялося i вона аж затрусилася вся… Побачила старого, зiгнутого, зморщеного, нiби вихiдця з того свiту. Теплого травневого полудня лежав вiн на голiй землi пiд кожухами i, здавалося, не мiг зiгрiтися. Бiля нього було накреслене коло, в ногах у чаклуна сидiла величезна чорна жаба, вирячивши великi зеленi очi, а за колом кипiло i вилося клубками всiляке гаддя: i вужi, i гадюки, i ящiрки; на гiлках дерев гойдалися великi кажани, а пугачi, сови i сорокопуди дрiмали на верхiвках i мiж листя. Тiльки-но старенька з’явилася – жаба раптом тричi проквакала страшним голосом, кажани забили крилами, пугачi i сови завили, гадюки зашипiли, висунувши кривавi жала, i заметилялися ще швидше. Старий звiвся, але, побачивши немiчну i злякану жiнку, махнув чорною матнею з якимись чудернацькими нашивками з червоного шовку – i миттю все зникло з гуком, вискотом, виттям i шипiнням; тiльки жаба не сходила з мiсця i не зводила очей з чаклуна.

– Не заходь у коло, – прохрипiв старий ледь чутно, нiби голос його виходив iз могили, – а слухай: ти плачеш i сумуеш за донькою, чи хотiла б ти ii побачити? Чи бажала б знову бути з нею?

– Ох, панотче! Та як же не бажати! Це ж одне-едине мое дитятко, як порошиночка в оцi.

– Слухай же: дам тобi iкло чорного вепра, чорну свiчку… – Тут вiн пробурмотiв щось на незнанiй мовi, i жаба, закрутивши очима, скочила до пiдземелля, що було недалеко, i вискочила звiдти, тримаючи в ротi велике бiле iкло i чорну свiчку, – те й инше поклала вона перед старою та й сiла собi на мiсце.

– Скоро настануть зеленi свята, – продовжував старий, – насамкiнець iхнiй, якраз у полудень, пiдеш у лiс, вiдшукаеш там галявину мiж гущини; ти ii впiзнаеш: на нiй нема нi билинки, а навкруги ростуть великi кущi папоротi. Проберешся на ту галявину, накреслиш iклом довкруг себе коло, а всередину встромиш свiчку. Скоро вони побiжать, ти дивись уважно, i тiльки побачиш свою доньку – хапай ii за лiву руку i втягни до кола. А як иншi пробiжать, вийми свiчку з землi i, тримаючи ii в руцi, веди свою доньку додому. І що б вона не говорила – не слухай ii мови, а все веди ii, тримаючи свiчку над головою, i що б потiм не трапилось, не розповiдай своiм попам i монахам, не служи нi панахид, нi молебнiв i терпи отак рiк. Інакше лихо тобi буде…

Старiй здалося, що в цю хвилину жаба страшно на неi глянула i заляскала бридашним ротом. Бiдна жiнка ледь не впала з переляку. Швиденько уклонилася вона старому i, тремтячи, пiшла з бору. Та до чого не доведе материнська любов! Надiя знайти доньку пiдкрiпила силу староi i додала iй вiдваги.

Останнього дня зелених свят, коли сонце пiдбилося до полудня, старенька пiшла у хащу, вiдшукала там галявину, про яку говорив чаклун, накреслила довкруг себе коло iклом чорного вепра, встромила посерединi в землю чорну свiчку – i свiчка сама собою загорiлась синiм вогнем. Раптом почувся шум: нiби вихор, промчала величезна юрба молодих дiвчат, всi у легких прозорих шатах, i на всiх великi вiнки, якi покривали волосся i навiть спускалися на плечi. На одних вiнки були з осоки, на инших – з гiлля дерев, так що здавалося, нiби у них зелене волосся. Дiвчата пробiгали повз коло, але не помiчали а чи й не бачили староi; i вона, забувши страх, вдивлялась в обличчя кожноi. Аж глянь – бiжить оно i ii Горпинка. Стара ледве встигла схопити ii за лiву руку i втягнула в коло. Иншi, мабуть, не побачили того на швидкому бiгу своему i, гейкаючи, пронеслись мимо. Стара швидко вихопила з землi чорну палаючу свiчку, пiдняла ii над головою доньки – i миттю зелений вiнок з осоки затрiщав, запалав i зсипався попелом з голови Горпинчиноi. В колi Горпинка стояла, мов зацiпенiла, але тiльки мати вивела ii звiдти, то запросилася вона тихим, ласкавим голосом:

– Мамо! Вiдпустiть мене погуляти лiсом, дайте погойдатися в зеленi свята, дайте знову поринути в пiдводнi нашi селища… Знаю, ви нудьгуете без мене, плачете по менi. Хто ж вам заважае бути зi мною нерозлучно? Киньте марний страх i спускайтеся до нас, на дно Днiпрове. Весело там! Легко там! Усi молодiють там i стають такi ж рухливi, як водянi струмочки; такi ж грайливi стають i безтурботнi, як молодi рибоньки. У нас i сонечко сяе яскравiше, у нас i вiтерець ранковий дихае вiльнiше, а що на вашiй землi? Скрiзь нужда: чи голод, чи холод; а ми не знаемо нiякоi нужди, всiм задоволенi, плескаемося водицею, граемось веселкою, шукаемо на днi коштовностi i ними втiшаемось. Взимку нам тепло пiд кригою, як пiд кожухом, а влiтку в яснi ночi ми виходимо грiтися у промiннi мiсячнiм, веселимось i для потiхи часто жартуемо з живих. Чи ж то бiда, коли ми iх лоскочемо чи заносимо на дно рiчкове? Чи ж iм того гiрше? Їм стае у нас так само легко i вiльно, як i нам… Мамо! Вiдпустiть мене: менi тяжко, менi душно буде з живими! Вiдпустiть мене, мамо, якщо любите…

Стара не зважала i вела ii до своеi хати; але горе яке – ii донька стала русалкою. Ось прийшли, стара завела Горпинку до хати, дiвчина сiла навпроти печi, обперлася обома руками в колiна, дивлячись в пiч. В цю мить чорна свiчка догорiла, i Горпинка зробилась непорушна. Обличчя посинiло; руки-ноги задубiли i стали холоднi, мов лiд; волосся змокрiло, нiби вона тiльки тепер оце вийшла з води. Страшно було дивитися на дiвоче мертве обличчя, на ii очi – розтуленi, тьмянi i невидющi! Стара вже й покаялась, що послухала лукавого чаклуна; але тут материнськi почуття i якась неясна надiя перемогли i страх, i докори сумлiння: мати вирiшила чекати – хай буде, що буде.

Минае день, настае нiч – Горпинка сидить, як i сидiла, мертва i нерухома. Лячно було старiй лишатися на нiч зi своею жахливою гостею, але, згнiтивши серце, вона терпiла. Минае i нiч – Горпинка сидить; минають днi, тижнi, мiсяцi – все так само нерухомо сидить дiвчина, спершись головою на руки; все так само розверстi i тьмянi ii очi, що незмiнно дивляться в пiч; таке ж мокре ii волосся. По околицi прокотилися чутки, i всi добрi й недобрi люди боялися i вдень, i вночi пройти мимо хати: всi жахалися покiйницi i староi матерi, яку прославили вiдьмою. Стежка бiля хати заросла травою i майже зникла; навiть в лiс ходили сусiди рiдко, хiба що вельми треба було. Нарештi бiдна стара потроху звикла до свого горя i становища: вона без страху спала в своiй хатi, де страшна гостя сидiла при мертвiй своiй непорушности.

Минув i рiк: все так само без руху, без ознак життя сидiла мертва. Настали й зеленi свята. Першого дня, близько полудня, стара, вiдчинивши хатнi дверi, щось варила. Раптом почулося гикання й гейкання i швидкий шурхiт крокiв. Жiнка здригнулася i мимоволi зиркнула на доньку. Горпинчине лице раптом страшно ожило, синявiсть зникла, очi засяяли – якась шалена i нiби п’яна усмiшка промайнула на вустах. Дiвчина скочила, тричi ляснула в долонi i, крикнувши: «Нашi, нашi, нашi!» – метнулася, мов блискавка, за шумливою юрбою… Пiсля цього i слiд ii пропав.

Стара, сумлiнням мучачись, дала собi тяжку обiтницю: пiшла в жiночий монастир у послушницi, брала собi найтяжчу роботу, молилась безперервно i, нарештi, заспокоена в душi своiй, тихо вмерла, не перестаючи оплакувати нещасливу доньку свою.

Другого дня, пiсля того, як русалка втекла вiд своеi матерi, знайшли в лiсi мертве тiло. Це був поляк в мисливських шатах – товаришi впiзнали Казимира Чепку, жвавого колись молодика, котрий був душею всiх веселих товариств. Рушниця його лишалася заряджена i лежала побiч нього, але собаки не було – нiякоi рани, нiякого знаку наглоi смертi не побачили на тiлi, але лице посинiло, а всi жили страшно напружились. Знали, що у нього багато друзiв було та жодного явного недруга. Лiкарi казали рiзне, а люди пояснювали пригоду простiше, казали: покiйника русалки залоскотали.




Недобре око



I

Ой, хорошi доньки у козака Микити, та i козак Микита людина неабияка: на чотирнадцяти парах волiв чумакiв вiдправляе то на Дон по рибу, то до Криму за сiллю; а всi воли великi, круторогi, широкочолi, з сiдлуватим хребтом, з навислою, волохатою грудиною. А на вигонi у козака Микити пасеться табун коней вiдважних та прудких. А вдома у козака Микити добра стiльки, що не переписати за тиждень i найжвавiшому писаревi. Ще ж кажуть люди, що у козака Микити е заповiтна скриня з дукатами, там срiбла стiльки, що й учетверо не пiднiмуть.


II

Ой, хорошi доньки у козака Микити: i Галя чорнобрива, i Докiйка рум’яна, i Наталка бiлолиця. Батько i мати навчили iх страху Божому. Приемно дивитися, як вони щонедiлi йдуть до обiднi поважно i гордо, в бiлих тонких кунтушах, у сап’янових чоботах з пiдковами, в барвистих скиндячках, розкиданих по плечах, у квiтах червоного маку, з чорнобривцями i барвiнками у волоссi. Всi парубки тодi на них задивляються i зiтхають, чухаючи за вухом: «Ой, якi ж гарнi дiвчаточка, а який батько багатий!»


III

Сидить козак Микита на лавцi за воротами, палить роменський тютюн з корiньковоi люльки в мiднiй оправi i поглядае на свiт Божий. Ось бачить вiн: за селом по дорозi пил в’еться клубками, скаче вершник, стрiмголов; ось влетiв у село, ближче i ближче; пiд ним кiнь, як звiр, чорний, як вороняче крило, з нiздрiв дим валить, як з винокурнi, ось порiвнявся вершник з козаком Микитою, натягнув повiддя – i кiнь уперся ногами в землю, вигнув шию кiльцем, заiржав i заблискав меткими своiми очима так, що козаковi Микитi здалося, нiби iскри полетiли на всi боки.

– Дай Боже здоров’я, пане добродiю! – сказав прибулець.

– Боже помагай! – вiдказав козак Микита, вийнявши люльку з рота i пiднявши шапку. – Куди Бог несе?

Козаку Микитi здалося, що вершник двiчi моргнув вусами, а кiнь його двiчi форкнув.

– Їду далеко, далеко: звiдси оком не змiряти i не однi постоли зiб’еш, поки пiшки дiйдеш. Та не в тому рiч, а ось в чому: де б менi нiчлiг знайти?

– А тутечки. Будемо радi добрим людям. Бог про всякого посилае людинi хлiб насущний.

Вершник мовчки зiйшов з коня, прив’язав до стовпа пiд дашком i увiйшов до хати з козаком Микитою.

Не був той гiсть вродливим: обличчя блiде, нi кровинки, нiс товстий, цибулиною, губи втягнутi; по обидва боки обличчя стирчали жмутами скуйовдженi рудi вуса; такi ж рудi брови густо звисали вниз, як щетина, затуляючи очi так, що iх зовсiм не було видно; червоно-рудий оселедець, як смуга кровi, що запеклася, прилягав до скронi i вився за вухом. Нi таки, вродливим його не назвеш. На вигляд вiн не був анi старим, анi молодим; якесь кисле кривляння замiсть усмiшки i глухий голос, що виривався з горла, як з могили, не обiцяли в ньому нiчого доброго. На ньому був жупан тонкого сукна; з-за перського пояса стирчав турецький нiж зi срiбним рукiв’ям, на якому, як жар, горiло коштовне камiння. Не помолившись Богу, як водиться у православних, i тiльки головою кивнувши господинi та дочкам, сiв вiн без церемонii за стiл, немов в шинку.

– Як бачу, ви iз запорожцiв, добродiю? – запитав його козак Микита.

– Може, й так, – була вiдповiдь.

– І давно вже гарцюете з молодцями?

– Та не вiдучора.

– А як вас величати?

– Лавро Коробит.

– Чи багато ви поклали бусурманських голiв за свое життя?

– Було чимало. Нехай лежать собi.

– А чи в далекi походи ходили?

– Мабуть, з вашого села галки туди й не залiтали.

– І багато зусиль доклали?

– На добрiй парi волiв усiх не звезеш.

– Що там за привiлля, як розповiдають бувалi чумаки, в бусурманських землях! Що за мiсця багатi! Чого там не родить!

– Скрiзь добре, де нас немае.

– А яке зле плем’я турки та татари!

– Є i християни не кращi за них.

Козак Микита, зметикувавши, що гiсть не пiддаеться на розпитування i путнього слова вiд нього не доб’ешся, тiльки поглянув спiдлоба на нього i замовк.

За вечерею гiсть позирав крiзь навислi своi брови на вродливих дочок козака Микити, як щука зиркае крiзь очерет на маленьких жвавих рибок. Але красунi не почули вiд нього жодного привiту, жодного слова. Сидiв вiн з похмурим виглядом i тiльки потягував запiканку i тернiвку, посапуючи. Коли ж поглядав часом на якусь iз дiвчат, вона мимоволi опускала очi вниз, не вiд сорому, а вiд страху: красунь лякали цi погляди невидимого ока, що ледь свiтилося з-пiд густих рудих брiв. Гiсть встав з-за столу, як i сiв за нього: не помолившись Богу, не сказавши доброго слова господарям. Що то за чоловiк був? Усi про те думали, гадали, та нiхто не мiг здогадатися.


ІV

Всю нiч вив пiд вiкном собака, i душно було, i страшно красуням. Вони не могли спати, щохвилини крутилися в постелi, i якщо на мить забувалися, то страшнi марення раптово переривали iхнiй сон. То чувся iм похоронний спiв i похоронний дзвiн; то незнайомець зиркав на них такими очима, що холод стискав iм груди, перехоплював подих i сковував кригою тiло. Красунi кидалися, стогнали крiзь кам’яний сон, прокидалися в страху, а вранцi встали з важкими головами i збентеженим духом.

– Слухай, козаче Микито, – сказав Коробит своему господарю уранцi за снiданком, – вiддай за мене свою дочку – Галю чорнобриву.

– Моя дочка Галя вже просватана: наречений з хорошого роду i людина з достатком; а хто без причини нареченому заручену наречену вiдмовить, того Бог покарае.

– То вiддай за мене Докiйку рум’яну.

– У моеi дочки Докiйки теж е наречений на славу. Бог дасть, то одну пiд вiнець вiдпустимо, а за иншу рушники подамо.

– Ну, хоч Наталку бiлолицю.

– Моя дочка Наталка – дiвча молоде, нiчого ще не знае. Де ж ii вiддати в таку дальню сторону?

– Вiдмовив ти менi, козаче Микито, нагодував ти мене печеним гарбузом. Дивися ж, щоб пiсля не каявся.

– Що буде, то буде; а буде те, що Бог велить! – вiдповiдав козак Микита.

Нi слова не сказав бiльше Лавро Коробит i пiшов сiдлати свого вороного, який iржав, i шарпався, i бив копитами землю. Тодi увiйшли до хати три дочки козака Микити. Вони вийшли зi своеi свiтлицi, думаючи, що гiсть уже поiхав i бiльше не вернеться. А ось i вiн, як з дуба зiрвався, йде гордо i пихато, брязкаючи срiблом i золотом.

– Ось тобi, господарю, за нiчлiг i за ласку, – сказав, вийнявши з кишенi повну жменю срiбних грошей.

– У нас не заiжджий двiр i не шинок, – вiдказав козак Микита з гiркотою, – подорожнiх пригощаемо чим Бог послав, а грошей за хлiб-сiль нi з кого не беремо.

– То дозволь же менi обдарувати твоiх дочок на спомин! – сказав Коробит i, опустивши знову руку до кишенi, витяг жменю золотого дрiб’язку.

У дiвчат очi розбiглися на перснi, на ковтки, на дороге намисто i запинки. Яких прикрас тут тiльки не було! Однi, як жар горiли, иншi свiтилися, мов котячi очi, на инших грала веселка, яскравiша за ту, що спускаеться з неба на землю i п’е воду зi струмкiв i колодязiв. Дiвчата то милувалися коштовними дрiбницями, то переглядалися одна з одною, то скоса позирали на батька: куди подiвся i страх перед гостем!

– Берiть, коли добра людина дае на згадку, – сказав iм батько, – то подарунок, а не платня.

– Починай ти, Галю чорнобрива! – сказав Лавро. – Пiдiйди i вибери, що тобi до вподоби.

Галя пiдiйшла, простягла руку до столу, глянула на Лавра – i, скрикнувши, вiдскочила геть, немов на змiю наступила.

– Оце ж, яка сором’язлива! – мовив, смiючись, гiсть. – Ну, добре, коли ти не хочеш, хай вибирае собi Докiйка рум’яна.

Докiйка пiдступила ближче, подивилася на подарунки i на гостя – i теж, скрикнувши, вiдскочила налякана.

– Оце так! Куди одна, туди й друга, – сказав Лавро зi смiхом. – Твоя черга, Наталко бiлолиця!

Наталка, боязко ступивши вперед, мимоволi зиркнула на гостя, i теж скрикнула i трохи не впала. Їй здалося, що рудi брови Лавра раптом пiднялися вгору, як голки на iжаку, а з блiдо-сiрих очей його струменем полилися на неi двi тонкi нитки свiтла, гострого, жагучого, мертвущого. Вiд нього i тремт пробiгав по тiлу, i страх закрадався в душу, i туга звивалася в серцi. Таке-то недобре око: на зелений лiс погляне – i зелений лiс зiв’яне!

– Ну, спасибi за ваш хлiб-сiль. Буду iх пам’ятати, та i ви мене не забудете, хоч дочки вашi закомозились i не взяли моiх подарункiв, – сказав Лавро, глянувши на дiвчат таким поглядом, яким демон дивиться на душу людську.

А вони, бiдненькi, стояли, склавши руки хрестом, i тремтiли всiм тiлом.

– Прощайте, – промовив, – не згадуйте лихим словом! – i засмiявся так, що у всiх на душi захололо. Та враз за дверi скiк на свого коня – аж загуло.


V

– Неню! Менi тяжко, менi нудно! – говорила Галя чорнобрива.

– Неню! Мене мороз дере по шкiрi; руки i ноги – як у льоду, а всерединi горить, – нарiкала Докiйка рум’яна: ох! вона вже була блiдiша за полотно.

– Неню! У мене голова трiщить вiд болю, i свiт менi крутиться, i все в очах темнiше та темнiше, – плакала Наталка бiлолиця.

– Рятуй, рятуй нас, неню! – прохали усi трое. – Рятуй нас вiд лихоi людини! Поклич знахаря: хай вiдворожить силу недоброго ока!

Марно! Нi знахар, нi хто инший не допомiг: що далi мчав Лавро, то важче ставало красуням. Із заходом сонця закотився у них свiт в ясних очах…

Вночi побожнi бабусi зiбралися при воскових свiчках довкола широкого столу, на якому лежали пiд бiлою пеленою три небiжки. Дячок тужливо читав над ними Псалтир. Батько i мати самi ледве дихали з туги i жалю.


VІ

Стоiть серед цвинтаря за селом велика каплиця; на каплицi три хрести; пiд каплицею висока i широка могила. В цiй могилi поховано трьох дочок козака Микити. Люди добрi, йдучи мимо, хрестяться i моляться:

– Пошли, Господи, вiчний спокiй i вiчну пам’ять небiжкам.

А потiм кожен хоч-не-хоч приказував:

– І нехай не буде добра нi на цьому свiтi, нi в майбутньому лихiй людинi, яка змiiним своiм оком висушила i знищила три прекраснi квiтки свiжi i пишнi!




Михайло Чайковський








Народився 1804 р. на Волинi в украiнськiй сiм’i, брав участь у польських визвольних повстаннях. З 1841 р. перебував у Туреччинi, де у 1850 р. прийняв iслам i, органiзувавши полк оттоманських козакiв, брав участь у Кримськiй вiйнi пiд iменем Садика Пашi. 1872 р. повернувся в Украiну, де у 1886 р. покiнчив самогубством. Завжди проявляв себе як запеклий ворог колонiальноi полiтики росiйського царизму.

Писав украiнською та польською мовами. У своiй творчостi виявив велике замилування iсторiею Украiни й козаччини. Героями бiльшостi творiв Чайковського е козаки: «Повiстi козацькi», «Вернигора», «Кiрджалi», «Гетьман Украiни», «Овручанин». Його повiстi багатi на пригоди, легко читаються. Не цурався Чайковський i лiтературного опрацювання народних украiнських легенд. У збiрцi «Повiстi козацькi й оповiдi» (Лейпциг, 1863, т. 3), де публiкуеться й оповiдання «Могила», Чайковський зазначив: «“Могилу” створив я за народними переказами».

Оповiдання подаеться в перекладi упорядника з польськоi.





Могила


Коло Галчинця [13 - Галчинець – село неподалiк Бердичева.] височiла Могила, в ii пiднiжжi роздорiжжя перетиналося, наче рамена хреста; зверху вона заросла кущами й зiллям, а всерединi, можливо, ховала пам’ятки минулого. Народнi перекази в мiру своеi уяви дивнi речi про неi оповiдали. Не раз хлопцi, пасучи вночi коней, бачили, як з кущiв на Могилi виходили постатi, що мали дивнi кшталти, скупчувалися, а потiм, збившись у вогненний стовп, звiльна сунули до села. Зляканi хлопцi, мов зайцi, припадали до трави, але, коли побачать, що марево сяе, мов ясна заграва, то зриваються на ноги i смiливо женуть уперед – яскравiсть тодi блiдне, починае тремтiти i, розплившись у повiтрi, зникае. Повертаються малi звитяжцi, радiсно побликуючи, але марево новi загони свiтла з землi випроваджуе i переслiдуе хлопчакiв, наче тiнь. А вони обернуться i знову в наступ кидаються, та так години й минають на змаганнях iз маревом. А коли додому прийдуть, то так сипнуть оповiдками, що батьки тiльки головами хитають.

Баби надовколишнiх сiл i хуторiв шепчуть якiсь таемницi про чари i чарiвниць, а старшi люди, як зачують про Могилу, волiють мовчати. Нiхто на ii вершок вилiзти вночi не вiдважиться, а тим, хто проiжджае бiля ii пiднiжжя, кров у жилах стигне, а волосся на головi дуба стае – так страшно. В цiлому селi хiба тiльки дiд Левко, як у власнiй хатi, на нiй гостював, але вiн дуже довго нiкому анi словом не обмовився нi про саму Могилу, нi про марево.

Одноi ночi на святого Михаiла сiв Левко на Могилi i задивився в похмуру далечiнь. Вiтер висвистував у вербах, дзвонив у сухе бадилля, часами бринькав у струни балабайки [14 - Балабайка – iнструмент з чотирма струнами, формою подiбний до торбана.], що лежала на землi, добуваючи з неi тужливi тони. Хмари швидко i так часто пропливали по небу, наче йшли колони кiнноти: деколи миготiли блiдим одсвiтом шишаки i вiстря зброi, а потiм знову зникали. Бiля нiг старого лежав бiлий, як молоко, хорт [15 - Хорт – «Народ украiнський мае велику симпатiю до полювання з хортами. Рiдко можна побачити дiда, який у себе не тримае хорта». (Примiтка автора.)] i весь час стриг вухами, що наче китицi розтрiпаного шовку спадали на тонку шию. Час од часу зиркав на господаря i метляв хвостом.

Вже пiвнi на пiвнiч запiли на недалекiй пасiцi, а в Галчинцi завив пес, потiм другий, третiй – i покотилася луна в поле.

З-за повороту вискочили два вершники, один на гнiдому конi, другий на карiй клячi. Садили вони так, начеб спiшили по голову татарського хана чи по скарби Царгорода. Луна принесла до старого тупiт копит, що усе ближчав i ближчав, поки нарештi не стих перед самою Могилою. Хорт враз скочив на ноги i напнувся наче струна, витяг шию в той бiк, звiдки примчали вершники, котрi вже спiшились i пiднiмалися сюди. Левко приклав долонi до губ i крикнув: «Го-гоп!»! А вершники вiдповiли: «Го-гоп!», аж задзвенiла темрява.

Вершники зiйшли на Могилу й привiтали старого.

– Батьку Левку, ми прибули по обiтницю! – сказав один.

Дiд кивнув головою:

– Те, що було говорено, мусить бути сповнене. Сiдайте, дiти моi. Але щоб слухати цю оповiдь, мусите навiть в душi сумнiву до правди не мати. Бо як баба розгнiваеться i наврочить, то лихо буде. Зачепивши дiдька, не так хутко можна з його пазурiв випорснути… А тепер слухайте.

За тих блаженних часiв, коли Богданко Ружинський [16 - Богдан Ружинський – гетьман козацький, прозваний у народi «лицарем у чорному оксамитi» через свое жалобне вбрання, яке постiйно носив у пам’ять про сестру й матiр, полонених татарами.], сьомий гетьман, булаву козацьку тримав, коли козак, лях i татарин мирно гомонiли за гетьманським столом в Трахтемировi, який подарував на столицю козакам король Стефан, у тi святi часи, коли три могутнi й звитяжнi народи тримали в страху сусiднiх володарiв, над Коденькою [17 - Коденька – «рiчечка, що пливе через Галчинець». (Примiтка автора.)], неподалiк вiд Галчинця, був Дударiв хутiр. Ще досi землею та яма не затяглася, де стояла хата, а мешкала в нiй жiнка, що звалася Сукурихою. Однi мали ii за чарiвницю, iншi за ворожку, бо лiкувала вона хворих, вiдмовляла уроки, спроваджувала дощi i градом била врожаi. Одною рукою щастя, а другою лихо сипала на сусiдiв. Жили з нею три доньки гожi, як молодi плiточки, звиннi, як бiлочки, а личками – наче журавлини на бiлiм снiгу при сяйвi сонця. А коли пiснi спiвати починали, то солов’i мовкли i вслухалися задумливо, а потiм i собi пробували ту саму ноту взяти, а коли в танцi тропака тяли, то земля аж тремтiла з утiхи пiд нiжками, озутими в червонi черевички. Жили вони собi без клопотiв, а парубки надовколишнi горнулися до них, наче мухи до меду. Мало не билися за те, хто перший пiде з дiвчатами навприсядки, а кому припнуть до шапки квiтку чи зав’яжуть стяжку на сорочцi. Але серця дiвочi й думки були вiльнi, як лет птаха в повiтрi.

Недовго тривала тая воля жiноча. Одного дня пополуднi сестри сидiли на призьбi за пряжею та гомонiли про недiльну гулянку, коли раптом вигулькнуло з хмари куряви трое вершникiв, що мчали просто до хутора. Першим влетiв на подвiр’я степовий кiнь з козаком – молодша сестра зиркнула на смагляве обличчя, червоний шлик – i серце iй забилося, а рум’янець розквiтнув на щоках. За ним влетiв мурза татарський на тонкостаннiм бахматi, що низько над землею стелився. Середня сестра подивилася на чорнi очi, на кожух зi срiблястоi вовни – i опустила очi додолу. Вслiд за ними лях об’явився на спiненiм скакунi, що аж дибки ставав. Старша глянула на пишно оздоблену зброю i на шапку з павиним пiр’ям, а вiдчула, що на такого витязя всеньке життя потайки сподiвалася.

Матерi вдома не було. Сестри гостинно коней прип’яли коло плоту, а потiм винесли з хати молоко, сметану i квашенi огiрки. Спочатку розмова не дуже й клеiлася, весь час на смiхи переходячи, але поволi наступила черга для солодких слiв, живого стрiляння очима, а врештi невиннi поцiлунки, наче гвалтом вiдвойованi, ще iх тiснiше зблизили. Ось уже гостi вирiшили до вечора перебути, бо, мовляв, за прохолоди легше мандрувати, анiж у спеку. Усi були такi веселi, наче до раю потрапили.

Несподiвано, мов грiм з ясного неба, об’явилася Сукуриха. Непривiтно вклонилися iй гостi, а коли вона скоса глянула на дочок i помiтила рум’янець на щоках, а в очах живi iскри, то так зморщила чоло i так очима люто блиснула, наче гадина, коли мае скочити на людину. Вершники, вже не зволiкаючи, швиденько забралися з хутора, а, iдучи, не розмовляли мiж собою, тiльки мрiяли про новi вiдвiдини. Козак уперше розмарився про розкошi i зваби замiжжя i вирiшив на найближчiй радi подати голос про необов’язковiсть парубоцтва на Сiчi. Мурза, наче пiп, розважав про Ісуса i Магомета, зробивши висновок, що усi поклоняються одному Боговi i рiзниця вiри не повинна стати завадою в спiлкуваннi людей. Лях тим часом запрагнув рiвностi станiв i дитячою цяцькою назвав свiй герб, яким досi пишався: чаплю на блакитному полi [18 - Чапля на блакитному полi – герб родини Топчевських.]. А далi сягнув до Адама i Єви i сказав, що всi ми походимо вiд одних батькiв, всi ми брати, а тому повинна бути межи нами рiвнiсть.

Та прибувши до Бердичева, кожен рушив своiм шляхом i чутки про них пропали.

З тiеi хвилi на Дударевiм хуторi запанували смуток i туга. Материнська сварка, хлипання дочок розлiталися широко, наче голуби вiд згорiлого будинку, а дiвочi приваби в’янули, мов цвiт на осiннiм морозi. Незабаром смерть полiчила пальцем одну по другiй. Померли всi три сестри i померли без сповiдi. Мати закопала iх неподалiк, сама порпаючи землю, бо цвинтар для них був зачинений. Жоден цвiт, жодне зiлля не проросло на могилах. Виглядали так свiжо, начеб учора тiльки насипано iх, мовби чекали на когось. Тривало так упродовж шести лiт. Щоночi бачили люди Сукуриху з розпатланим скуйовдженим волоссям, з висохлим лицем, з якого стирчали костi, що, здавалося, ось-ось продiрявлять шкiру, як ходила вона круг могил доччиних, кидаючи якiсь зерна на пiвнiч, захiд i полудне. За конвульсiйним кривлянням вуст можна було здогадатись, що вимовляе якiсь слова закляття, але нiхто не смiв наблизитись, щоб дочути, що мовить i що саме чинить.

На тому свiтi усе з часом мiняеться, щось одне в’яже нить, а щось друге ii розривае. Союз трьох народiв так само розiрвався. Орди перекопськi сплюндрували Московiю i до Польщi помчали, по дорозi Украiну палячи й руйнуючи. Сейм ухвалив посполите рушення, розбiглися вiсники, шляхта коней осiдлала. Гетьман дiстав листа вiд Сейму й короля, i козацтво на сполох задзвонило. Усi рушили в поле [19 - Рушили в поле – давнiй вираз, тотожний «рушити до бою».] – тривога i бiль iм шлях торували, а пожежi заграви по ночах свiтили.

Чи то слiпий випадок, чи то невiдь-яка сила покермувала, що на тiм самiм мiсцi, де сестри похованi були, орда татарська обозом стала. Та ще не встигли вони й з коней зiйти, як тут з-пiд Солотвинського [20 - Солотвин – «село за пiвмилi вiд Галчинця». (Примiтка автора.)] лiсу гусарська хоругва налетiла на них. І такий то бiй був кривавий, що перемога то на один, то на другий бiк схилялася, але ось вiд Журбинець примчали сотнi козацькi i взяли бусурманiв на списи. Татарва приснула на Бердичiв топитися в водах Гнилоп’яту, вкривши поле бою так густо, наче житнiм колоссям за добрих жнив. Та нiхто не тiшився перемозi, бо всi три полковники головами наклали.

Тiльки Сукуриха вночi з’явилася вбрана, мов на весiлля до своiх дочок, i байдужим оком поглянула на побойовисько, а коли в рисах одного з трьох гостей впiзнала козацького полковника, що лежав на могилi наймолодшоi доньки, дико засмiялася й копнула ногою трупа. Потiм, помiтивши серед мерцiв татарського мурзу, схопила його рукою за кучеряве волосся, злiплене сукровицею, i виволокла на могилу середульшоi доньки. Те саме вчинила i з тiлом ляського проводира. А вчинивши тее, застрибала не знати вiд якоi втiхи i, чи то в землю запалася, чи то в повiтря злетiла, але бiльше про неi нiхто не чув.

Якийсь чоловiк, що сховався в царинi [21 - Царина – «рiвчак, що вiдмежовуе лани один вiд одного або вiд дороги чи сiножатi. Сiльська громада повинна була завше стежити за тим, щоб такi рiвчаки не заростали й не осипалися». (Примiтка автора.)], усе те бачив й iншим оповiв. Тодi зiбралися люди з надовколишнiх сiл, позносили всi тiла, не роблячи рiзницi межи трьома народами, i висипали високу могилу, яку звуть Могилою трьох сестер або Могилою Сукурихи.

Минуло з тоi пори багато часу. Я був ще молодий, коли в наших околицях страшна моровиця жниво свое збирала. Весь Галчинець тремтiв зо страху. Одного разу, пам’ятаю як нинi, iхали ми з небiжчиком Байдою опiвночi попри Могилу. В небi виднiлося холодне обличчя мiсяця, вiтер завивав, а конi голосно пирхали, i страх проймав нас аж до шпiку кiсток. Я молився, а Байда смiявся, бо то був запеклий недовiрок. Аж тут зненацька побачили ми якусь постать несусвiтню. Я хотiв було коня завернути, але Байда пустив свого коня чвалом до Могили, i мiй кiнь теж за ним пiшов. Тут ми впiзнали, що то була молодиця з Галчинця з роду Сукурiв, Сукурихою дiтьми прозивана. Мала лопату й чорного пiвня, а в торбинку збирала якесь зерня, схоже на просо. Власне, вона й оповiла нам усе те, що ви щойно почули. Змусила тiльки поклястися, що ранiше, як за п’ятдесят лiт вiд того дня, нiкому не розкажемо, що бачили ii на Могилi. Потiм пiшла до села, сiла верхи на лопату i об’iхала довкола наше село, сiючи зерно обабiч себе i тиснучи пiвня, аби щоразу кричав. Тiльки двi хати, що були за рiкою, зосталися за межами кола.

І от настав той час, коли чума стала збирати покоси у всiх селах на довкiл. Тодi ж бiла карета з’явилася, запряжена шестiркою бiлих жеребцiв, з фiрманами та лакеями у бiлому вбраннi. Карета прилетiла учвал вiд Журбинець [22 - Журбинцi – село поблизу Галчинця.], та заледве наблизилася до Сукуришиного кола [23 - Сукуриха – «Та легенда настiльки вкоренилася у народнiй вiрi, що всi галчинецькi мешканцi переконанi були в тому, що iх нiколи жодна зараза не сягне. Цiкаво, навiть, коли в 1830 роцi холера грасувала по всiм околi, у Галчинцях не вмерла жодна особа. Воiстину – вiра творить чудеса». (Примiтка автора.)], то стала, наче вкопана. Потiм карета щезла, а на ii мiсцi з’явився бугай, за ним вершник i нарештi бiла дiвиця – сама панi Чума. Та й вона не могла переступити кола, тiльки регiт чортячий розливався довкруж. В цiлому селi нiхто вiд чуми не вмер, а двi хати, якi зосталися за рiкою, вимерли до ноги.

Оце нинi якраз п’ятдесят лiт i проминуло, закляття скiнчилося, – завершив оповiдь старий Левко, а трое його слухачiв сiли на коней i повернулися до села.

Небавом отець Павло Немоловський [24 - Священик Павло Немоловський – «90-кiлькалiтнiй дiдусь, унiат, був священиком на Запорiжжi. Пiсля зруйнування Сiчi став парохом у Галчинцях. Це була ходяча хронiка iсторii козацькоi, скарбниця легенд i пiсень украiнського народу. Мав спомини, писанi власноручно, i книжку, церковним характером видрукувану, пiд назвою «Чорне Море», де були описанi всi походи козацькi та житiя кошових отаманiв». (Примiтка автора.) Очевидно, тут йдеться про книжку, писану церковним шрифтом вiд руки, бо такого друкованого видання нема нiде зафiксованого.] поховав останки Левка. А Могила як стояла, так i стоiть, а люди переказують однi одним оповiдь дiдову. Минуть роки й вiки, а в Галчинцю говоритимуть про Могилу трьох сестер, про чари Сукурихи, як про вчорашнiй випадок, бо поголос людський, наче свiт, великий, i, мов душа, безсмертний.




Іван Бороздна








Народився 27. ХІ. 1804 р. в с. Медведiв Стародубського повiту на Чернiгiвщинi у родинi багатого украiнського помiщика, що походив з козацького роду. Дебютував вiршами у 1823 р. в росiйських часописах.

Видав у Москвi кiлька поетичних збiрок, в яких оспiвав природу й iсторiю Украiни: «Опыты в стихах» (1828), «Лира Ивана Бороздны» (1834), «Лучи и тени» (1848). Автор поеми «Поэтические очерки Украины, Одессы и Крыма» (1837). Жив у своему родовому маетку, постiйно провiдуючи Москву та спiлкуючись iз тамтешнiми лiтераторами.

Помер 7. ХІІ. 1858 р. у с. Медведiв.

Легенда «Золота гора» публiкуеться у перекладi упорядника за альманахом «Утренняя звезда на 1840 год», Петербург, 1840, стор. 99 – 115.





Золота гора, або я тебе вирятую

(украiнська легенда)


Була година лихолiття. Бурхливим потоком iшли шведи на Русь православну. Тодi й Украiна, моя Вiтчизна, колишня жертва военних розрух, давняя страдниця за святу справу, не вбереглася вiд злигоднiв. Вона пам’ятала свого Богдана i не знала, що крамольний гетьман, який пiднiсся був на найвищий щабель почестей i влади, гордо замислював перемiнити булаву свою на скiпетр. Та ледве унiверсал Мазепи iз табору пiд Симеонiвкою пролунав на Украiнi, ледве чутки про наближення запрошених ним шведiв розлетiлися вiд стародавнiх стiн Новгорода-Сiверського до далеких кресiв пiвденноi Украiни, войовничi серця козакiв запалали помстою.

Хай же буде благословен тлiн ваш, далекi витязi Украiни! Не байдужими очима дивляться правнуки на мовчазнi, але красномовнi пагорби, пiд якими шляхетнi костi вашi, перемiшавшись iз кiстяками суперникiв, прийнятi були до обiймiв землi – спiльноi неньки!

Приемно провiдувати цi славетнi могили i весняноi пори, коли вони яскраво зеленiють, i взимку, коли снiги загортають iх пухкою габою, а верхи могил височiють, мов чола дiдуганiв-очевидцiв минулого.

В непроглядних лiсах села Вороб’iвки, неподалiк вiд Новгорода-Сiверського, бовванiе i донинi одна iз таких могил, оточена неосяжними яругами: з дна iхнього пiднiмаються велетенськi сосни, що ледве сягають вершин могили, а в пiднiжжi його дзюрчить узруiвська срiбновода криниця. Старi люди кажуть, що в цiм мiсцi були колись розбiйницькi схрони, що ховалися в нетрях лiсу, як у неприступнiй фортецi. Там-то й об’явилися товпища шведiв. Хто iх переможе в такому страшному, сливе зачарованому мiсцi?

Та ось на свiтанку iз-за гори, що прилягала до Вороб’iвського бору, насунулась якась густа хмара. «Чи то не царськее вiйсько, чи не козаки реестровii, або компанiйцi?» – мiркували перехожi, але не вгадали. З берегiв Дес-ни, Унечi i Ваблi, з рiзних сiл i хуторiв потяглися валки селян, що були озброенi абичим. І, покинувши родини на Божу волю, розсипалися на всьому теренi, готовi разом iз вiйськом пригостити вогнем та мечем липових союзникiв. Даремно тi говорили iм: «Ми вашi, а ви нашi!», даремно посланцi Мазепи намагалися вгомонити несподiване хвилювання. Розлючена вольниця, мов небесная кара, губила шведiв без жалю то в лiсах, то на дорогах. Що ж мiг учинити гетьман зi своiми прихильниками? Голос народу – голос Божий.

Наче покликаний у свiдки земних тривог, мiсяць виглядав iз-за хмари i свiтлими очима озирав сотнi двi козакiв, що спинилися коло узруiвськоi криницi. Помiж ними видiлявся вродою iхнiй отаман. Чорнi, як смола, очi й волосся вiдповiдали смаглявому кольору обличчя, яке вiдсвiчувало украiнською лагiднiстю i шляхетнiстю. Мовчки вiн крокував туди й сюди, або, спершись на шаблю, уважно розглядав обрiй. Нерiдко сльози зблискували на його довгих вiях, та вiн, намагаючись приховати свою тугу вiд товаришiв, бадьоро давав команди.

– Щось не видно клятих нехристiв, – говорив вiн комусь. – Кишать собi, наче змii у Вороб’iвськiй пущi, та тiльки дратують нас надаремне! Скорше б уже на життя чи на смерть змiрятися з ними.

– Правду кажеш, Хомо, – вiдказував його спiврозмовник, – всiм уже надокучила шведська хитрiсть. Трое дiб волочимося даремно, може, хоч цiеi ночi пофортунить. Не журися, Хомо, так. Чи ти маеш щось потаемне на серцi? Признайся лучче товаришам. Ми у всьому тобi вiримо, тому й вибрали на отамана. Повiр же й ти нам свою журбу, то, дасть Бiг, i повеселiеш.

– Тяжко менi говорити вам, чесне товариство, про свое горе, але хай буде по-вашому. А ви ж мене не згадуйте поганим словом, коли згину у нинiшнiм бою. Слухайте ж, скажу вам усю правду… Ще замолоду припала менi до серця козачка Докiя, що жила бiля нашого хутора. Чепурна така дiвчина! Вона мене теж покохала. Бувало, i гуляемо разом, i пустуемо, i пiснi спiваемо. Дiло було дитяче, нiхто нам не перечив. А як котрогось дня, траплялося, що ми з Докiею не бачимось, так у обох у нас серденько i занедужае! Ото вже i я пiдрiс, i вона розцвiла, мов макiв цвiт. Ще сильнiше ми стали одне одного любити, хоч анi я своему батьковi, анi вона матерi не смiли в тiм признатися.

Виповнилося менi сiмнадцять лiт, а батько мiй, старий удiвець, не те щоб потурав менi, а навпаки, почав тримати мене суворо, та так, що Боже борони! Працюю, бувало, вiд ранньоi зорi до ночi i, коли не вирвусь якось, перелiзши через плiт, на вечорницi, то й нiде менi побачиться з Докiею. Але прийшов i Петрiв день. Стали куматися добрii люди: гулянки пiшли по селах такi, що нiхто не встоiть. Дiвчата повели танки. А мiж ними краща од усiх таки моя Докiя. Солодше нiхто не спiвав, а як до гопака доходило i пiде вона, бувало, в танець iз ловким парубком, то й дiди старi, дивлячись на неi, помолодiти б хотiли, та ба! А й з наших братiв молодикiв не всякий пасував був Докii, а дiди й поготiв! Мого батька, хоч його всi звали лежнем, якийсь лукавий витяг на вулицю. Став вiн вiтатися з Докiйчиною матiр’ю, а там слово за словом – у шинок. Почастував, як прийнято, от вони й покумились. Ну, думаю собi, тепер же менi привiлля буде любитися з моею Докiею. Аж нi! Мiй хитрий старий заiвся на мене ще гiрше: i в лiс посила, чи ти хочеш, чи нi, i орати велить через силу, i за наймитом приглядати. Проклинав я уже все на свiтi, та як згадаю, було, свою Докiечку, ii очка яснесенькi, косу чорно-шовковую та губки коралевi, то й працювати менi легше, а душа i стрибае од радощiв!

«Хитрий ти, старий, – думаю собi, – та i я ж не з лопуцька!» Пiдмовив я Докiйчину челядину та й став перешiптуваться iз моею таячкою [25 - Таячка – потаемниця, подруга, якiй можна все довiрити.]. Раз вона й сказала менi зi сльозами: «І на мене чогось мати з-пiд лоба дивиться. Вчора, як ото iдучи з обiднi, я тобi вклонилася, вона мало не прибила мене, приказуючи: «От тобi, бiсова дочко, за Хому!» – «Не журись, моя кралечко, – вiдказав я, – материн гнiв, що Божий гнiв: iй поклонись, а Богу помолись, то все й уладиться».

От так я втiшав мою любу, а того й не знав, що бiда була за спиною. Раз умовив я парубкiв iхати за мене орати, а сам прокрався серед бiлого дня до Докii на пасiку, що покiйний батько ii заложив був у ялиновiм гайку. Там уже ми з Докiею досита наговорилися, та тiльки нiчого бiльше: була вона така соромлива, що й поцiлувать себе не дозволяла! От ми разом i придумали признатися у всьому старим своiм i просити у них благословення… Заплакала моя мила гiркими сльозами, коли треба нам було розлучатись. Попрощалися ми, та й поiхав я у поле до працi, працюю, працюю, а все тiльки й думки, що як би то з батьком перебалакати. Вернувся я додому, коли вже смеркло, батька вдома не було, пiшов на якiiсь хрестини, чи що. Був я змучений та й заснув не дiждавшись. Уранцi теж не довелося менi з ним поговорити, бо мусив знову iхати з парубками в поле. Ото ми вже полуднувати сiли, коли менi зпотребилося навiдати ще инших хлопцiв, що орали версти за три. Я сiв на свого вороного i помчав, як стрiла. На Деснi я спинився, щоб коня напоiти. Кiнь стомився у спеку, я пустив його попасом, а сам сiв на березi й задивився на рiку. Коли це озираюся – бiжить хтось до мене. Став я приглядатися, а це – Докiя! Кинувся я навперейми, а вона блiда, з розпущеною косою, страшна, не чуючи мого доброго слова, крикнула не своiм голосом: «Прощай, милий! Просватала мене моя матiнка за твого батька окаянного! Та не так станеться, як вiн думае! Прощай! Не забувай мене i бувай здоровий, а потрапиш у бiду, то я тебе вирятую!» І з тими словами бух у воду – i зникла. Я скочив за нею, але бистрина з такою силою потягла бiдолашну, що я не змiг ii врятувати. Рибалки мене самого виловили напiвмертвого та й одвезли до батька.

А вiн не став мене жалiти чи спочувати мому горю, а прокляв мене й вигнав з хати. Ще й усiм розголосив, начебто я сам i втопив Докiю…

Хома заплакав. Та й у товаришiв його навернулися сльози.

– Що ж менi робити було, люди добрi, – зiтхнув вiн, – з тою бiдою своею, з батькiвським прокляттям?… Хотiв, було, руки на себе накласти, та подумалось: а що, як i Бог прокляне мене, що тодi станеться? Помолився я Йому гарячою молитвою, поплакав, скiльки сил було, та й подався в сiчi кривавii зi шведами. В бою згинути не грiх, думав я, але кулi тiльки дзижчали круг мене. Був я пiд Пропойськом, i пiд Батурином, коли Меншиков спустошив його i вирiзав до ноги, але смертi нiде не знайшов… Чекаю тепер битви, як манни небесноi, а Докiя чекае мене на тiм свiтi.

Вiн замовк, тяжка сльоза скапнула на землю, а срiбний промiнь мiсяця перетворив цю сльозу алмазну й таку чисту, яких рiдко коли пролито було з часiв грiхопадiння. Раптом щось зашелестiло в лiску i з’явилися вороги. Нашi зготовилися до дiла. Хома витязем лiтав на конi перед молодцями, пiдбадьорюючи iх та ведучи до ворожого стану. І почалася сiча нещадна. Та куди було нашим розбити таких сильних суперникiв? Зопалу не роздивилися, скiльки того ворога, а його сотнi за сотнями iз хащiв вискакують. Крик, вереск, дзенькiт шабель, стрiлянина розривають повiтря i вже повно трупiв розметано по полю. Шведи, очевидячки, трiумфують, але й нашi не ослабли духом i не ганьблять iще родовоi слави украiнцiв. Раптом, наче вiдтрученi чародiйною рукою, вони вiдступають: Хома думае вже, що вiн з товаришами збожеволiв, та й дивиться вперед… А там якась жiнка в бiлому як снiг покривалi бистрiш блискавицi бiжить круг ворожого стану. От вона перетворилася в якогось невиданого звiра i знову оббiгла ворога, а то знов стала жiнкою i ще раз зробила те саме. Нiхто не мiг ii добре роздивитися. Остовпiвши од жаху, нашi глядiли на диво i не вiрили очам своiм. Дивна жiнка пiдбiгла до Хоми, зазирнула йому в обличчя ясним поглядом i сказала йому знайомим голосом:

– Я тебе вирятую! – та й щезла.

Миттю серед ворогiв пiднявся галас, крик, шум. Вони всi очамрiли: кинулися одне на одного, рiжуться, стрiляються, риють круг себе ями, кидають туди зброю – гармати, рушницi, шаблi, запорпують золото й иншi дорогоцiнностi, насипають над ними велетенську могилу i, проказавши закляття, щоб нiхто не мiг скористатися тим багатством, пiддаються козакам, що налетiли на них вихором.

Хому i в цiй сiчi пощадили мечi та кулi, а далi i з-пiд Полтави, хоч i вкритий ранами, але живим повернувся на батькiвщину, де суворий батько, покаявшись, пробачив i прийняв вiдважного сина.

Минуло столiття, iде друге. Вiйна зi шведами одiйшла в iсторiю, але простий народ бiля Новгорода-Сiверського не тiльки вночi, але i вдень не смiе наблизитись до могили, що зветься Золотою Горою. Дiди з роду в рiд переказують про неi цю оповiдь, а в околах села Вороб’iвки досi живуть чутки, що кожноi пiвночi пiдводяться з могил своiх загиблi шведи i жорстоко сiчуться одне з одним, а бiля самоi гори чутно пронизливi крики й стогони вмираючих, iржання коней, бряжчання зброi, i яскравi вогнi зблискують у лiсовiй хащi, де було шведське становище.




Олекса Стороженко








Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернiгiвщинi в старовиннiй козацькiй родинi. У 1821–1823 рр. вчився в Харкiвському шляхетному пансiонi, пiзнiше близько тридцяти рокiв служив у вiйську. Вийшовши у вiдставку, в 1868 р. поселився на хуторi Тришинi коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався лiтературною працею, малюванням, музикою, рiзьбленням, садiвництвом. За проект пам’ятника Несторовi-лiтописцю здобув звання художника-академiка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своему хуторi, де й похований.

Залишив iсторичнi повiстi («Брати-близнята»), оповiдання, фантастичнi новели та казки, в яких зокрема дiють i чорти та iншi мiфологiчнi персонажi: «Ярчук», «Лiсовий дiдько й непевний», «Межигорський дiд», «Суджена», «Дорош» i повiсть «Марко Проклятий».





Дорош


Пiсля шведськоi пожоги, тодi, як протурили запорожцiв з Чортомлика у Туреччину, аж в Алейки [26 - Старий кiш зруйновано 1709 року, а осадились у Алешках 1712 р. (Примiтка автора.)], був вiйськовим осавулом оцей самий Дорош, що розказую. Багато дечого доводилось менi про його чути ще в Сiчi, i розказували, що вiн збiса був завзятий i дуже письменний i знав по-турецькiй i по-татарськiй i був за товмача. Як же кошовий Мелашевич вивiв запорожцiв iз Туреччини [27 - Осадили Новий кiш на рiчцi Пiдпольнiй 1735 року. (Примiтка автора.)] i знов осадив кош на наших вольностях бiля рiчки Пiдпольноi, то Дорош розмiряв окопи i розкати, бо знав i крiпостi будувать. Скiнчивши свое дiло, недовго вiн зоставався в кошi, дуже вже старий був, i, подякувавши за хлiб-сiль, помандрував собi у степи, щоб де-небудь сiсти зимовиком i завести пасiку, бо дуже кохався у бджолi. Шукав старий собi мiсця, шукав та й сюди зайшов на Малу Тернiвку; якось йому подобався наш лиман; та нащо й шукать луччого захистка: кругом – вода, а посерединi – острiв, не треба й обгороджуваться; от вiн тутечки й осадивсь. Тодi, як старий сюди прийшов, у лиманi тiльки й росли де-не-де осички, терни та лоза; а вiн вже понасаджував скрiзь дерев’я, нащепив груш i яблунь, неначе лiс який розвiв. Так тутечки у його велика пасiка була – може, колодок з двiстi, коли не бiльш. За медом було приiздили купцi з Харкова, з Бiлгорода. Дорош тими грошима, що за мед добував, нiколи не користувався, а вiддавав iх бiдним людям на будову, що приходили у степи селиться зимовиками, або однесе на церков до iгумена Самарсько-Миколаiвського монастиря.

Тi козаки, що сидiли тутечки зимовиками i знали Дороша, от як розказували менi про його життя у лиманi. Жив вiн на тiм островi неначе який пустельник: з власних рук годував диких кiз, сагайдакiв, журавлi ходили за ним слiдком, як собаки, пiд його хатою плодились бабаки. Ходив вiн, як чернець, у високiй шапцi, у чорнiй хламидi i пiдперiзувався ремiнним поясом. З себе був дуже високий, а борода, бiла, як молоко, доходила аж до колiн. Такий, розказували, був з його дiдуган, що хто б його не вздрiв, то самi в’язи хиляться, щоб йому вклонитись. Тодi тiльки й було зимовикiв, що на рiчцi Самарi, де теперечки Кочережки, та бiля нас, де Василiвка, у Бродчинi i там ще – у Водянiй. То було по великих празниках; народ приходив до Дороша, неначе до церкви, тодi тутечки не було церков; от вiн i читав iм Євангелiю, апостола i Псалтир. Люди кажуть: «На самотi чоловiк живе з Богом»; то хоч i не в церквi слухаеш те слово Боже, а все ж таки полата воно тобi душу, особливо почувши його з уст чесноi перед Господом людини. Старого Дороша всi дуже поважали: було як заведуться про що-небудь або шкоду один одному яку вчинить, то йдуть судиться до старого.

У тi часи, як Дорош тутечки проживав, набiгали ще на слободи татари: оце ж iх i шлях, що йде побiля лиману, бо тут скрiзь од рiчки Самари аж до рiчки Орельцi – водопоi, а по горах – багацько джерел i криниць. Було як почують хуторяни, що йде татарва, то заганяють скотину i ховаються по байраках i котловинах; як же бувало слобожани турнуть звiдтiля татар, то й вони де не вiзьмуться, на коней, за мушкети, i собi проводжають непрошених гостей. А Дорош – так нiколи не тiкав: сидить собi на пасiцi – i байдуже йому.

Раз, як так проходили татари, Дорош варив собi на вечерю кулiш, а татарський ватажок побачив, що з комина iде дим, i послав кiлька вершникiв подивиться, хто там живе.

– Коли молодий, – каже, – то вiзьмiть його у ясир [28 - Узять у неволю. (Примiтка автора.)], а старий – чикни [29 - Одрубати голову. (Примiтка автора.)] йому башка.

Такий, бачите, у них був басурменський дряпiжний звичай. Поiхали татари у лиман та, як кажуть, «не спитавши броду, не лiзь у воду», i загрузли в болотi. Стали гукать, так Дорош вийшов i розказав iм iхньою мовою, куди об’iхать; от вони i приiхали до його. Побалакав вiн з ними, показав свою пасiку, город, – так гарно у його в садочку: було це саме в Спасiвку, як вже i динi, i кавуни, i садовина поспiла. Вернулись вершники до свого ватажка, розказали йому, що бачили, от вiн i сам приiхав до Дороша в гостi. Нагодував його старий медом, кавунами i чим Бог послав. Ватажок цiлiсiнький вечiр з ним пробалакав, тут у його у хатi ночував, а на другий день, прощаючись, подарував Дорошевi турецький килим i обiцяв, як буде повертаться, знов до його заiхать. Так не привiв йому Бог вернуться, бо там десь за Берекою гетьманцi перехопили його загiн i завдали такого чосу, що й сам ватажок там же й нiжки вiдкидав, а його орду у три вирви гнали аж до рiчки Самари.

Як тiкали вони побiля лиману, у одного татарина зашкандибав кiнь; бачить сердешний, що вже йому не втекти, бо за спиною козаки – нiчого робить! – от вiн з коня та в очерет i прилiз до Дороша.

– Рятуй! – каже. – Як вирятуеш, то я твiй навiки!

– Не знаю, як менi тебе й врятувать, – одказуе Дорош, – бо нiде гаразд сховать; певне, сьогоднi ще понаходять нашi козаки та й витягнуть тебе iз-за печi; i в болотi теж не сховаешся, бо i там вони обнишпорять усi кутки; дуже вже ви нам надозолили!

Однак подумав-погадав старий та й вигадав, як його сховать. Викопав у пасiцi ямку, так, щоб тiльки улiзти чоловiковi до плiч, i посадовив туди татарина, а зверху накрив його вулiем – був у старого зайвий вулiй, дуже великий. Тiльки що обгорнув його гарненько землею, буцiмто й справдi колодка з бджолою, аж бачить; iдуть до його козаки; иншi з радощiв, що втерли носа ворогам, вже й понапивались.

– Добривечiр, дiду! – кажуть.

– Спасибi, – одказуе Дорош.

– А нагодуйте нас, дiду, медом, – просять. – Бачите, яка у вас гарна пасiка!

– Добре, дiтки, – каже старий, – е за що i нагодувать, добре одчухрали татарву!.. Ідiть же у хату: на тiм тижнi пiдрiзував, то тамечки у мене в чуланi готовий мед.

Деякi хотiли вже йти у хату, а другi не згодились.

– Нi, дiду, – не хочемо ми тижньового, давай нам з самого пiдкопу, свiжого!

– І той же з пiдкопу, – каже Дорош, – однаковий.

– Не хочемо ми того, – гомонять козаки, – давай нам свiжого, а не даси, так ми, не питаючись, i самi вiзьмемо!

А там вже деякi i на горище полiзли, шукають, чи нема сала або горiлки.

– Тю на вашого батька, – каже Дорош, – бачу, вам коли мед, то й ложку?… Їжте який дають!

Так куди! Не слухають, ще й лаяться почали; сказано, п’янi, а за п’яними i тверезi теж собi все заходжуються бiля великого вулiя, пiд котрим сидить татарин, бачить старий, що непереливки; не дать, то вони i самi перевернуть великий вулiй, тодi вже поминай, як звали татарина.

– Ну, тривайте ж, хлопцi, – каже, – як бачу, треба вам дати свiжого, нiчого з вами робить!..

Тiльки що узявся за одну колодку, щоб зняти, а козаки i гукнули:

– Давай нам, дiду, з сiеi, з великоi: отутечки багацько меду!

– Не можна з сii колодки, – одказуе Дорош.

– Чом? – загомонiли козаки, – давай, кажемо, з сiеi, а не даси, ми й самi вiзьмемо – нам рук не позичати!

Дорош завiря iх, що паройки накинув у сю колодку, так буцiм не iм i кажуть; одно товчуть: «З сiеi та й з сiеi!» Кругом обступили, декотрi вже i за колодку беруться. Що тут на свiтi робить? От Дорош i каже:

– Слухайте, хлопцi, не руште сiеi колодки; бо як схочу, то дарма, що велика, а не добудете ви з неi i одноi краплi меду, хiба тiльки чортяку побачите!

Та й гукнув до татарина, що йому робить.

– Сiлькiсь, – одказав один з козакiв, – я ще на свойому вiку не бачив чорта, – подивлюсь, яка у його парсуна!

За вулiй, тiльки пiдняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своiм голосом, а козаки: «Свят, свят!» – врозтiч та якомога навтiкача.

– Постривайте, хлопцi, – гука Дорош, – я вам меду дам.

А вони тiкають та лаються:

– Подавись ти своiм медом! Годуй того, що пiд вулiем сидить!

Через тиждень, як все втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про сю кумедiю – од iх вiн вже не таiвсь – так вони дуже смiялись i прозвали того татарина чортом. Три годи жив вiн у Дороша, а там на теплого Миколу пiшов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу вiру. Знатний вийшов з його чолов’яга, а вже який скусний був коновал: i скотину лiчив, i свиней, i болячки на людях вигоював. Проживав вiн десь за рiчкою Орелькою, тамечки й оженився; се ж його i унуки – Чортенки, що живуть у Водяних Хуторах.

А то ще розкажу вам, як гайдамаки приходили до Дороша за грiшми. Тодi тутечки по степах до чорта iх вешталось; тiльки почують було, що у якого-небудь хуторянина завелись грошi, то й набiжать – i мучать, i печуть його, поки не вiддасть усього до копiйки. Так ото, кажу, i до старого нечистий iх принiс. Раз уночi чуе вiн – хтось турготить у вiконце.

– Хто там? – пита.

– Вiдчини, – одказують, – та засвiти свiтло, то сам побачиш, хто, коли тобi не повилазило.

Засвiтив старий каганець, вiдчинив дверi – увiйшло iх три чоловiка. Як глянули на Дороша, на його високий зрiст, грiзний погляд i бороду аж до колiн – уперше довелось iм його побачить – так i прикипiли до порога; нi один слова не промовить, дивляться тiльки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди i чого iм треба.

– За грiшми? – спитав.

– Еге, – пробелькотiли гайдамаки, низенько вклонившись.

– Розумнi! – каже Дорош. – Знали, коли й прийти: продав мед, так чимало тих грошей назбиралось, буде з вас.

– Спасибi вам, дiду, – кажуть гайдамаки, – за вашу ласку.

Одiмкнув старий скриньку i вийняв капшук iз грiшми.

– Менi, – каже, – не треба грошей, я вже на ладан дишу, не собi i дбаю, а на бiдних, на церков Божу, от на кого!..

Та, це кажучи, i положив капшук перед iконою святого Миколая-чудотворця:

– Берiть, – каже, – це його грошi!

Сюди-туди, стоять гайдамаки, засмутились – бачите, страшно брать. Коли один з них, мабуть, завзятий був i каже:

– А що, хлопцi, на його усi дбають, а на нас нiхто, так нам не грiх вiд його поживиться.

Та, не побоявшись Бога, за капшук… як скрикне, так йому руку i скорчило.

– Змилуйся, дiду! – голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.

– Не я тебе скарав, – одказуе старий, – не менi тебе й милувати.

– Хоч навчи, – каже, – що менi на свiтi робить, як Господа благати, щоб вiн мене помилував, грiшного?

– От що роби, – каже Дорош, – працюй сiею рукою, що зосталась, i все, що не заробиш, вiддавай бiдним i на церков Божу; як роздаси стiльки, скiльки загарбав у других, то тодi i Господь помилуе!

Гайдамаки вклонились низенько Дорошевi та й пiшли собi, облизня пiймавши.

Дорош жив на свiтi бiльш як сто лiт; помер саме у той рiк, як скiнчили лiнiю, що копали за Берекою. За кiлька днiв до його смертi прийшов з Самарсько-Миколаiвського манастиря iгумен, висповiдав, запричастив старого i, як вiддав вiн Боговi душу, поховав його. Так отой iгумен от що розказував:

– Сиджу я, – каже, – у своiй келii i читаю Святе Писанiе, коли так ненароком зирк – аж стоiть передо мною Дорош, як живiсiнький. Тiльки що хотiв я скрикнуть: «Здоров був, Дороше!», а вiн каже: «Поспiшай до мене, я вмираю!» та й щез. От я, – каже, – помолившись Богу, зараз-таки й рушив.

Пiсля його смертi нiхто не знае, куди подiлась його худоба, тiльки й бачив я його Псалтир, що доставсь старому пановi. Частенько доводилось менi i в руках держати той Псалтир. На першому листу було написано: «1652 р., марта 10 послав менi Бог сина Дорохея». Себто його, Дороша, а записав, виходить, його батько. Вiдкiля прийшов старий, i в кошi не знали; може, вiн i шляхетського роду, бо дуже письменний був i вiршi компонував. Покiйник, старий пан, пошли йому Господи царство небесне, читае було нам цi вiршi та й каже:

– Велика була душа у сього чоловiка: разом хотiла жить на небi i на землi!

Розказують ще, що як Дорош умирав, то закляв лiс у лиманi i заборонив, щоб нiхто не рубав там дерева.

– Хто, – додав, – не послухае, то я мертвий устану i його лозиною протурю!..

Спасибi-таки старому, що заборонив у лиманi рубати лiс: весело й глянуть, як воно порозросталось! Деколи пiдеш погулять, то аж дух радуеться: кругом острова верболiз, неначе огорожа стоiть, а там починаються вже товстi та високi дерева, що оточують зелену поляну, де стояла Дорошева пасiка; тут недалечко i криничка, вiдкiля вiн воду брав. Так гарно: чорногузи несуться по високих вербах, бугаi гудуть у болотi, пташечки щебечуть, особливо соловейки – там iх сила: кругом, бачите, вода, так не закрадеться туди кiшка, i ловить не велено, так нiхто iх i не полохае.

Однак як старий не заклинав не рубати у лиманi дерева, а знайшовся такий смiливий дурень, що хотiв був зрубать, та трохи i сам там не загинув. Ось як воно було. Жив у нас при киiвському заводi ляшок пан Бужинський. Такий з його i пан, як за копiйку пiстоль; та вже, бачите, у них все пани: i лакей пан, i кухар пан, пан пана i батогами чухрае. Об’iжджав вiн пiд верх коней i був такий смiливий, що нiчогiсiнько на свiтi не боявсь. Раз на Зеленi свята зiйшлись нашi парубки у шинок погулять; от i вiн пристав до них у кумпанiю. Балакали-балакали та й стали розказувать про вiдьом, про вовкулакiв, як мертвi устають уночi та лякають живих людей. Ляшок слухав-слухав та й каже:

– Брехня сьому; нема на свiтi нi тих вiдьом, нi вовкулакiв i на мертвих нiчого нарiкать, бо й вони тихенько собi лежать у землi… Я, – каже, – нiчого не боюся i нiчому не вiрю!..

А один з парубкiв i каже йому:

– Коли ти нiчого не боiшся, так пiди у лиман у глупу нiч i зрубай там дерево.

– А що ж, – каже ляшок, – пiду та й зрубаю; нiхто менi не заборонить.

Заспорили i об заклад на карбованця побились. Так саме, як вони спорились, увiйшов у шинок гуменний Оверко. Почувши, що ляшок намiряеться йти у лиман зрубать дерево, i пита його:

– А хiба ти не знаеш, що покiйник Дорош закляв i заборонив рубати дерева у лиманi?

– Знаю, – одказуе ляшок, – та вiн менi не указ; я його i живого не злякався б, не то що мертвого!

– А як вiн тебе звiдтiля, – каже Оверко, – протурить лозиною?

– Не бiйсь, – каже, – я шляхтич; нехай вiн туря лозиною вас, дурних хлопiв!

– Ну, гляди ж, пане Бужинський, щоб не досталось i твоiй шляхетськiй спинi та щоб i не довелось тiкать до лясу у болото! Якби можна було його рубати, – каже, – то досi б до кореня його вирубали.

Та, це кажучи, i пiшов собi додому; а його хата була недалечко од лиману, тутечки бiля току. Опiвночi, так, як закукурiкали пiвнi, пан Бужинський узяв сокиру i пiшов собi у лиман. Нiч була дуже темна – нi зiрочки; небо замазалось хмарами, неначе налагодилось на дощ. Провели хлопцi ляшка аж за панський будинок, бо дорога у лиман тодi йшла поза кривим плесом, там i мiсток був. Провiвши ляшка, парубки вернулись у шинок i стали його дожидаться. Ждуть та ждуть, – не йде, а вже б пора й вернуться: стало i на свiт займаться, а його, iродового сина, нема та й нема.

– Оце пеня! – кажуть хлопцi. – Щоб чого не сталося з ляшком? Тодi буде i нам халепа!

– А що будемо робить? – питае один одного.

– Ходiмо, – кажуть декотрi, – виручать гаспидського чванька. – Таке, бачите, прiзвище ляшковi дали.

От i пiшли, та побоялись iти у самий лиман, а з сього боку, з ближнього, од слободи, щоб через воду гукнуть до ляшка: коли вiн у лиманi, то обiзветься. Пiдiйшли до берега, прислухаються, приглядуються – нiчого не чуть: у лиманi не тiльки нiхто не рубае i не ходить, бо почули б, залопотiло. Стали гукать: «Пане Бужинський, а пане Бужинський?…» Коли чують, щось забелькотiло у болотi: парубоцтво ближче, знов гукають, знов озиваеться, туди – аж то ляшок по самiсiнькi вуха загруз у болото i нiяк з багна i очеретяного корiння не виплутаеться. Пiшли були хлопцi, щоб його вирятувать, так не можна i близько пiдступить. Бачать, що так не витягти його, от вони принесли од гуменного вiрьовку: кинули ii ляшковi, а вiн обв’язав себе попiд руками, от його i виволокли на сухе. Увесь убрався у тванюку, мов чортяка. Стали розпитувать – щось гугнить, нiяк його i не второпаеш, що вiн верзе. Узяли його хлопцi на оберемок, понесли у плесо, виполоскали, обмили та й принесли у шинок. Мiй Боже милий! Страшно на його й глянуть: як стiна, бiлий, труситься, неначе трясця його трясе; вся пика, шия i руки посмугованi. Зняли сорочку – так батечки!. Спина аж почорнiла, неначе його, як москаля, крiзь строй ганяно. Дали йому хлопцi осьмушку горiлки; випив, сердешний, i трохи опам’ятувався. Посадовили ляшка за стiл, стали розпитувать; от вiн iм i розказав, яка притча трапилась йому у лиманi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/antologiya/antologiya-ukrainskoi-fantastiki-xix-xx-st/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Згiдно тодiшньоi преси, епiдемiя холери на Волинi лютувала також у 1848 р.




2


Трембецький Станiслав (1739–1812) – придворний поет останнього короля Речi Посполитоi Станiслава Августа Понятовського. Писав байки, сатири, оди, поеми, панегiрики. Автор поеми «Софiiвка».




3


Залеський Юзеф Богдан (1802–1886) – польськомовний поет-романтик, для якого Украiна i ii люд стали предметом любовi i ностальгii.




4


Мальчевський Антiн (1793–1826) – польськомовний поет-романтик. Походив з Волинi. Автор поеми «Марiя. Украiнська повiсть».




5


Гощинський Северин (1801–1876) – польськомовний поет-романтик. Родом з Украiни. Найвидатнiший його твiр – поема «Канiвський замок», в якiй описанi часи гайдамаччини.




6


Падура Томаш (1801–1871) – польськомовний та украiнськомовний поет. Вивчав i використовував у своiй творчостi украiнський фольклор.




7


Пйотровський Константин – польськомовний поет i перекладач. Автор виданого в 1836 р. у Бердичевi збiрника вiршiв.




8


У 1820 р. царський уряд заборонив дiяльнiсть езуiтiв у Росii.




9


Фактор – посередник, вiд лат. factor – той, хто виконуе.




10


Теокрiт (кiнець ІV ст. – перша пол. ІІІ ст. до н. е.) – старогрецький поет, заснував жанр iдилii. Окремi його твори переклав поет Симон Шимонович (1558–1629) – польсько-украiнський поет-гуманiст, який мешкав у Львовi.




11


Геснер Соломон (1730–1788) – швейцарський поет i художник‚ автор збiрникiв «Ідилii» в прозi (1756) i «Вiршi» (1762).




12


Нiкiтрон – один з восьми злих духiв, iмена яких: Ярон‚ Ірон‚ Кiтрон‚ Нiкiтрон, Фарон, Фаразон‚ Лiдон, Столiдон.




13


Галчинець – село неподалiк Бердичева.




14


Балабайка – iнструмент з чотирма струнами, формою подiбний до торбана.




15


Хорт – «Народ украiнський мае велику симпатiю до полювання з хортами. Рiдко можна побачити дiда, який у себе не тримае хорта». (Примiтка автора.)




16


Богдан Ружинський – гетьман козацький, прозваний у народi «лицарем у чорному оксамитi» через свое жалобне вбрання, яке постiйно носив у пам’ять про сестру й матiр, полонених татарами.




17


Коденька – «рiчечка, що пливе через Галчинець». (Примiтка автора.)




18


Чапля на блакитному полi – герб родини Топчевських.




19


Рушили в поле – давнiй вираз, тотожний «рушити до бою».




20


Солотвин – «село за пiвмилi вiд Галчинця». (Примiтка автора.)




21


Царина – «рiвчак, що вiдмежовуе лани один вiд одного або вiд дороги чи сiножатi. Сiльська громада повинна була завше стежити за тим, щоб такi рiвчаки не заростали й не осипалися». (Примiтка автора.)




22


Журбинцi – село поблизу Галчинця.




23


Сукуриха – «Та легенда настiльки вкоренилася у народнiй вiрi, що всi галчинецькi мешканцi переконанi були в тому, що iх нiколи жодна зараза не сягне. Цiкаво, навiть, коли в 1830 роцi холера грасувала по всiм околi, у Галчинцях не вмерла жодна особа. Воiстину – вiра творить чудеса». (Примiтка автора.)




24


Священик Павло Немоловський – «90-кiлькалiтнiй дiдусь, унiат, був священиком на Запорiжжi. Пiсля зруйнування Сiчi став парохом у Галчинцях. Це була ходяча хронiка iсторii козацькоi, скарбниця легенд i пiсень украiнського народу. Мав спомини, писанi власноручно, i книжку, церковним характером видрукувану, пiд назвою «Чорне Море», де були описанi всi походи козацькi та житiя кошових отаманiв». (Примiтка автора.) Очевидно, тут йдеться про книжку, писану церковним шрифтом вiд руки, бо такого друкованого видання нема нiде зафiксованого.




25


Таячка – потаемниця, подруга, якiй можна все довiрити.




26


Старий кiш зруйновано 1709 року, а осадились у Алешках 1712 р. (Примiтка автора.)




27


Осадили Новий кiш на рiчцi Пiдпольнiй 1735 року. (Примiтка автора.)




28


Узять у неволю. (Примiтка автора.)




29


Одрубати голову. (Примiтка автора.)