Книга - Дама з покритою головою. Femme couverte

Дама з покритою головою. Femme couverte
Анастасiя Байдаченко


Орлеанська сага #1
Головна героiня роману Анастасii Байдаченко «Дама з покритою головою. Femme couverte» (першого в цiй серii) – Маргарита Орлеанська – не просто дама з единоi збереженоi мiнiатюри, а побожна жiнка надзвичайноi краси зi своею долею: мати сiмох дiтей, майже зразкова дружина в не дуже щасливому i недовгому шлюбi, предмет обожнювання i поклонiння багатьох, але все життя щиро закохана в одного, мимоволi погубленого нею, пережила бiль втрат, зраду i ненависть дозвiльних плiткарiв – довге життя графинi було сповнене яскравих подiй i переживань. Жiнка у круговертi неспокiйного Середньовiччя – розваги та молитви, Столiтня вiйна i народження дiтей-спадкоемцiв, дворовi свiтськi iнтриги та полiтичнi iгри у французько-бретансько-англiйському трикутнику, боротьба за владу мiж бургундцями та арманьяками i… жертовна лицарська любов до Прекрасноi Дами – все ви знайдете у цiй книзi.





Анастасiя Байдаченко

Дама з покритою головою

Femme couverte





Дiйовi особи:



Рiд Монфорiв,


родина герцога Бретонського:

Жан VI (1389—1442) – герцог Бретонський.

Жанна Валуа (1390—1433) – герцогиня Бретонська, дочка короля Францii.

Їхнi дiти:

Анна (1409 – пiсля 1415), Ізабелла (1411—1442), Маргарита (1412—1421), Франсуа (1414—1450), Катрiн (1417 – пiсля 1444), П’ер (1418—1457), Жиль (1420—1450). Артюр де Рiшмон (1393—1458) – брат герцога Бретонського. Маргарит а Бургундська (1393—1441) – мадам де Рiшмон, його дружина, сестра герцога Бургундського, вдова за першим шлюбом дофiна Луi.

Жиль де Шантосе (1394—1429) – брат герцога Бретонського.

Рiшар д’Етан (1395—1438) – брат герцога Бретонського.

Маргарита Орлеанська (1405—1466) – сестра герцога Орлеанського, дружина графа д’Етана.

Їхнi дiти:

Марi (1424—1477), Рiшар (1425—1434), Ізабелла (1426— 1438), Катрiн (1428—1476), Франсуа (1435—1488), Маргарита (1436—1466), Мадлен (1437—1461); байстрючка Жанна (1423—?) – позашлюбна дочка графа д’Етана.


Придворнi Бретонського двору:

Олiв’е де Прiоле – скарбничий i сповiдник графа д’Етана.

Рауль Моро – метрдотель графа д’Етана.

П’ер Гiллар, Жан Пенсон, Жан Пуату, Жан Плюможа – на службi у графа д’Етана. Рене де Бретейль (1392—?) – придворна дама герцогинi Бретонськоi.

Фiлiпп де Прюнель (1401—?) – паж герцога Орлеанського, пiзнiше – джура графа де Рiшмона, перебував на службi у графа д’Етана.

Марi де Прюнель (1405—1434) – його дружина, придворна дама графинi д’Етан.

Їхнi дiти:

Жан (1421—?), Фiлiпп (1422—?), Жак (1423—?), Шарль (1424—?), Анна (1425—?).

Жанна де Белльваль (1380—1439) – вихователька Маргарити Орлеанськоi.

Месiр Коллар – сповiдник та секретар графинi д’Етан.

Сильвiо – лiкар та астролог графинi д’Етан.

Анна де Бейi, Франсуаза да Кларсi , Катрiн де В’енон, Андреа де Бларю, Жанна де Ретуле, Маргарита де Прей, Клеманс де Тр еж’ е – дами графинi д’Етан.


Рiд Пантьеврiв, що оскаржуе владу Монфорiв над Бретанню:

Маргарита Клiссон (1366—1441) – вдова Жана де Шатiйона, графа де Пантьевра.

Їi дiти:

Олiв’е (†1433), Шарль (†1434), Жан (†1454), Гi (†1455).


Рiд герцога Орлеанського,


племiнники короля Францii Шарля VI, кузени Шарля VII, троюрiднi родичi Монфорiв та герцогiв Бургундських:

Шарль (1394—1465) – герцог Орлеанський, поет, в англiйському полонi з 1415 року, син убитого за наказом Жана Безстрашного Луi Орлеанського.

Фiлiпп де Вертю (1396—1420) – його брат.

Жан Ангулемський (1399—1467) – брат герцога Орлеанського, в англiйському полонi з 1412 року.

Маргарита (1405—1466) – сестра герцога Орлеанського, дружина Рiшара д’Етана.

Жан де Дюнуа, прозваний Орлеанським Бастардом (1403— 1468) – зведений брат герцога Орлеанського.

Ізабелла (1406—1498) – мадам де Вандом, зведена сестра герцога Орлеанського.


Рiд герцога Бургундського,


двоюрiднi племiнники короля Францii Шарля VI, троюрiднi родичi Шарля VII та принцiв Орлеанських:

Фiлiпп Добрий (1396—1467) – герцог Бургундський, син убитого пiд Монтеро Жана Безстрашного.

Маргарита Бургундська (1393—1441) – його сестра, дофiна Францii, пiзнiше – графиня де Рiшмон.

Анна Бургундська (1404—1432) – сестра герцога Бургундського, герцогиня Бедфорд.


Валуа,


королiвський дiм Францii:

Шарль VI (1368—1422) – король Францii.

Ізабелла (Ізабо) Баварська (1370—1435) – королева Францii.

Луi (1396—1415) – дофiн, одружений з Маргаритою Бургундською.

Жан (1398—1417) – дофiн.

Шарль (1403—1461) – дофiн, пiзнiше – король Францii Шарль VII, молодший брат герцогинi Бретонськоi.

Марi Анжуйська (1404—1463) – дофiна, пiзнiше – королева Францii.

Йоланда Анжуйська (1381—1442) – теща Шарля VII, мати Марi Анжуйськоi.


Ланкастери,


королiвський дiм Англii, далекi родичi королiв Францii:

Жанна Наваррська (1370—1437) – королева-вдова, мачуха Генрiха V, за першим шлюбом – герцогиня Бретонська, мати герцога Бретонського, Артюра де Рiшмона, Жиля де Шантосе, Рiшара д’Етана та iхнiх сестер.

Генрiх V (1386—1422) – король Англii.

Катрi Валуа (1401—1438) – дочка короля Францii Шарля VI, дружина Генрiха V, королева Англii.

Томас, герцог Кларенс (1388—1421) – брат Генрiха V. Джон, герцог Бедфорд (1389—1435) – брат Генрiха V.

Рiчард (1405—1435) – позашлюбний син герцога Бедфорда, джура герцога Кларенса.

Гемфрi, герцог Глостер (1390—1447) – брат Генрiха V.




Пролог

1415


– Дамуазель мае поводитися чемно, – вiд староi няньки вiяло вогкiстю пiдвалу. – За будь-яких обставин. Не пручатися волi родини, слова не мовити, допоки до неi не звернуться, i не пiднiмати очей. І в усьому слухатися месье де Шантосе, вiн за вас вiдповiдае, допоки не передасть нареченому.

Холоднi, наче з крижаноi води, тремтливi вузлистi пальцi перевiрили, чи всi гудзики на комiрi-стiйцi сукнi застiбнуто. На висохлому, зморщеному, як печене яблуко, обличчi староi iталiйки з’явилась подоба усмiшки.

– Я знаю. І завжди знала. Хiба у вас були приводи докоряти менi, мадам? – знизала плечима Маргарита та знаком наказала пажу вiдчинити старезнi, всипанi павутинням трiщин дверi. З дитинства вона була привчена до того, що принцесi не потрiбно вiдкривати рота, коли вона може вiддати наказ жестом.

Позолота на дерев’янiй рiзьбi геть потьмянiла та потрiскалася, мимоволi нагадуючи про втрачену могутнiсть родини герцогiв Орлеанських. За життя покiйного герцога його дочка могла вийти замiж за дофiна, спадкоемця французькоi корони, а тепер шлюб iз молодшим братом герцога Бретонського вважався вдалою партiею.

Принцесу Орлеанську вперше вбрали по-дорослому, служницi заплели коси та сховали волосся пiд високий бiлий хорн[1 - Жiночий головний убiр сферичноi, серцеподiбноi або дворогоi форми iз металевим каркасом, обтягнутий тканиною чи мереживом, оздоблений коштовним камiнням.] iз перлинами й довгим серпанком. Важка бiла сукня сковувала рухи, вiд темно-сiрого брокатного плаща вже втомилися тонкi плечi, але Маргарита анi словом не поскаржилась. Їi добре виховали, герцог Орлеанський мiг бути певним, що сестра не влаштуе сцени у церквi. Хоча iй лише десять рокiв, i довелося брати спецiальний дозвiл у Папи Римського, аби вiддати замiж, бо ж наречений доводився iй троюрiдним братом. Не кожна дiвчина й у п’ятнадцять так добре усвiдомлюе свiй обов’язок, свою долю i свое призначення. Femme couverte. Замiжня жiнка. Вiддана в дружини тому, хто потрiбен родинi як союзник. До цього ii готували з колиски.

Ледь над серпневою зеленню зiйшло сонце, мадам де Белльваль вивела свою вихованку надвiр, де чекали дормези для подорожi дам та бретонськi вершники, якi назавжди вiдвезуть юну сестру герцога з краю, де вона народилася. Надворi стояли ii старшi брати: Шарль, герцог Орлеанський, замислений, iз глибокою складкою на лобi, у незмiннiй жалобi вже вiсiм рокiв, вiдтодi як убили батька, та розряджений, по-паризькому елегантний, завжди усмiхнений Фiлiпп. Тут усi дiвчата почту – в однакових зелених сукнях, кузини, племiнниця Жанна, дами, усi челядники герцогськоi родини, усi солдати замкового гарнiзону. Але Маргарита не знаходила ту, котру зараз, перед розлукою, хотiла бачити найбiльше.

– А моя сестра? – нарештi спитала вона самими вустами, озирнувшись до виховательки.

Дочекавшися схвального герцогського кивка, мадам де Белльваль поквапилася за зведеною сестрою принцеси, яку замкнула в лiжницi, щоб та своiми сльозами не засмучувала сердешну ще бiльше.

У двiр вибiгла тоненька, як соломинка, дiвчинка у простому домашньому платтi з розпущеним волоссям, заплакана до задухи i вже безголоса. За нею ледве встигла сердита покоiвка та накрила худорлявi плечi плащем. От хто вже не переймаеться етикетом! Маргарита м’яко обiйняла сестру за плечi.

– Чому менi не можна поiхати з тобою, Марго? Чому? – схлипнула мала на вухо Маргаритi.

– Монсеньйор герцог не дозволив… – так само тихо вiдповiла принцеса.

– Тодi забери це, – ледве вимовила мала ще й досi у владi слiз.

Маргарита побачила маленьку срiбну арфу покiйноi герцогинi, своеi матерi.

– Але ж ти не мусиш, це твiй спадок, Ізабо. Я ж знаю, яка вона тобi дорога. І я не така вправна iз арфою, як ти.

– Їi високiсть герцогиня була доброю до мене, я пам’ятатиму це довiку. Я хочу, щоб ти згадувала мене кожного разу, як гратимеш на нiй.

Дiвчата ще мить дивились одна на одну, тримаючись за руки. Вони були у тому вiцi, коли рiк рiзницi ще помiтний у зростi.

– Прощавай, Ізабо. Я б не любила тебе бiльше, навiть якби ти була менi рiдною сестрою… – прошепотiла принцеса самими вустами.

Маргарита не плакала, вона знала, що не мае плакати тут, прилюдно.

А Ізабелла ридма ридала. Зрештою, вона не принцеса, а байстрючка покiйного герцога. Їй дозволено.

Маргарита мовчки сiла в дормез[2 - Крита широка повозка, в якiй зручно спати.], слiдом за нею на подушках повмощувалися дiвчата ii вiку, дочки васалiв герцога Орлеанського та вихователька, поважна вдовиця, дама де Белльваль, надзвичайно горда своею новою роллю i тим, що сувора стара нянька принцеси, привезена ще покiйною герцогинею з Італii, вже не матиме над нею жодноi влади.

– Ось бачите, монсеньйоре, – мовив месье де Шантосе, брат нареченого Маргарити. – Вона навiть сльозинки не зронила.








Шарль Орлеанський кисло посмiхнувся, вiн давно вже перетворився на полiтика, а полiтик не мае права бути шляхетним. Проте серце його болiло. Сестра була надто юною для цього шлюбу, для цiеi самотньоi подорожi у далекий край, для геть чужоi родини, в якiй iй доведеться жити. Вiн був певен, що герцог Бретонський поступово позбавить Маргариту всього французького супроводу, тому наказав сестрi до останнього триматися сповiдника, мадам де Белльваль та котрогось iз пажiв, аби мати змогу передавати вiстi. Саме тому герцог дуже довго напередоднi розмовляв iз духiвником принцеси та ii вихователькою, даючи настанови, бо занадто добре знав свою нiжну сестру, аби не хвилюватись.

– Із Богом! Їдьте! – нарештi промовив герцог Орлеанський, махнувши рукою. Вiн проводив тривожним поглядом вiконце дормеза, але сестра до нього не озирнулася.

Французький почет важко зрушив з мiсця, наче дивна тварина – з коней, вершникiв, залiза, шкiри та деревини дормезiв, з довжелезним хвостом. Нерухома, як статуя з бiлого мармуру, Маргарита сидiла бiля вiконця дормезу, жадiбно вбираючи поглядом розкiш луарського лiта, тонкi бiлi пальцi мiцно вчепилися в оздоблену срiблом маленьку арфу. Дама де Белльваль мовчки перебирала бурштиновi чотки, а дiвчата-пересмiшницi зi свити стиха шепотiли щось одна однiй на вухо.

З боку вiконця Маргарити iхали верхи бретонцi, але принцеса якось оминала iх поглядом, наче прагнула бачити лише блиск Луари та зелений оксамит трави. Раптом серед чорно-бiлих бретонських горностаiв спалахнула зелена пляма – колiр Орлеанського дому. Маргарита, отямившись, побачила бiля свого вiконця джуру герцога Орлеанського, вiн стягнув зелене барi[3 - Головний убiр, схожий на берет.] з гаптованими шовком листочками кропиви[4 - Кропива – один iз символiв Орлеанського дому.] i вклонився принцесi настiльки низько, наскiльки це взагалi мiг зробити вершник. Маргарита привiтно посмiхнулась у вiдповiдь, але не могла згадати iменi хлопця.

Прюнель… Фiлiпп де Прюнель, здаеться…

Маргарита втомлено вiдкинулася на гаптованi шовком рiзнокольоровi подушки: кiлька ночей вона майже не спала. Вiд важкого, шитого срiблом та перлами хорна болiла шия, тому Маргарита не роздумуючи стягнула убiр з голови. Побачивши, що принцеса засинае, дама де Белльваль знаком наказала юним фрейлiнам припинити балачки. Заколисанi розмiреним кроком коней, дiвчата швидко замовкли, але стару мадам де Белльваль сон не брав, вона пильно вдивлялась у скам’янiле обличчя своеi вихованки, якесь на диво нахмурене та суворе, навiть тонкi бiлi руки, стиснутi в кулаки, проти волi видавали внутрiшне напруження. Маргарита спала погано, вона весь час переверталася з боку на бiк, зрештою зiм’явши брокатну сукню, подих став рвучким i непевним, вуста ii нервово здригалися, наче вона хотiла кричати. Мадам де Белльваль знала, що Маргариту часто мучать страхiття, вiд самого дитинства. Стара завжди заспокоювала дiвчинку, запевнюючи, що це лише страшнi сни. Але сама добре знала, що то не сни, а вихопленi з пам’ятi спогади. Як не дивно, Маргарита пам’ятала матiр, покiйну герцогиню Валентину, хоч та померла, коли дiвчинцi було лише три з половиною роки. Але нiяк не могла зiставити образ змученоi жiнки у глухiй жалобi зi змарнiлим обличчям, щiльно обтягнутим пожовклою, як старий пергамент, шкiрою, з тим, якою уявляла свою матiр, такою, якою вона посмiхалася з коштовних мiнiатюр численних книжок, якi iй присвячували: стрункою, свiтлою, наче Дiва Марiя, розрядженою у брокат i коштовностi, як королева Францii, яку одного разу бачила на прощi. Ця страшна висока жiнка у жалобi мовчки приходила у найтривожнiших снах, ставала над ii лiжком та скорботно посмiхалась, i Маргарита боялась ii до зупинки серця.

Маргарита народилася того буремного 1405 року, коли ii батько, Луi Орлеанський, вiдверто готувався до вiйни зi своiм ворогом та кузеном Жаном Бургундським. Замок Шато-Тьеррi перетворився на подобу дикобраза[5 - Орден Дикобраза – лицарський орден, заснований Луi Орлеанським, батьком Маргарити, у 1394 роцi на честь народження сина.] з ордену герцога Орлеанського. Маргарита народилась у передвоеннiй моторошнiй тривожностi: Шато-Тьеррi якось раптово заповнився лицарями, солдатами, дзвоном зброi, пострiлами кулеврин; герцогиня Валентина з дiтьми та придворними дамами замкнулась у височинi донжона, намагаючись зайвий раз не виходити надвiр та не виiжджати з замку. Герцогиня вiд нестачi свiжого повiтря та рухiв ще довго лежала кволою, дочки iй не приносили. Маргарита немовлям була надзвичайно тривожною – ночами весь час кричала, нiби з колиски ii переслiдували страхiття. Тi страхiття безжально змiшувались зi спогадами: жiнки у жалобi, страшнi та темнi, як демони, хоч обличчя знайомi, рiднi; кам’янi хрести в обiймах полум’я, божевiльнi чорнi конi, чомусь кров на простирадлах. Маргарита досi не могла сказати, що з нею справдi сталося, а що лише наснилося у тривожностi ночей.

Дiвчина бачила, що ii везуть мало не потай, у дормезi без гербiв, почет та охорона бiльше бретонськi. Вона добре знала, що так не годиться, що наречену повинен супроводжувати кревний родич, свiй почет, що наречений мае виiхати назустрiч зi свого замку, а мiсто зазвичай прикрашають, як на свято. А ще дзвони… Вони сповнюють п’янку легкiсть повiтря чистим, радiсним спiвом… Маргарита знала, що так приiхала у Францiю ii мати, мiланська принцеса. Їi ж везли тихо, майже нiде не зупиняючись, так везуть викрадену наречену, а не онуку короля. І хоча на ii вустах завмерла легка придворна посмiшка, у поглядi застигла крига, видаючи те, що вона добре розумiе, якi знаки поваги мала б отримувати.

Вона i далi iхала мовчки, нi на що не скаржилася, нiкому не дорiкала, навiть впевнено тримала на вустах легку посмiшку, але усе ii роздратування i гнiв згоряли всерединi, не насмiлюючись i словом вирватись iз ii зiмкнутих вуст. Лише коли в анжуйському абатствi Фонтенвро, де жiноча половина почту заночувала, коли за нею закрили дверi гостьовоi келii, Маргарита кинулася на лiжко, вчепилася зубами у грубу полотняну подушку та розпачливо заридала. Тi ридання настiльки ii виснажили, що дiвчина миттю заснула, i чи не вперше за кiлька мiсяцiв нiчнi страхiття та жiнка в жалобi полишили ii.

На четверту добу подорожi раптом ударив сильний дощ. Тепер у дормезi було на диво затишно, i Маргарита вишукувала таемне задоволення у тому, що важкi краплi барабанили по сталевих саладах[6 - Шолом, схожий на каску, без забрала.] бретонцiв. Коли негода починала iм допiкати, бретонцi спiвали своею дивною мовою, а дамi де Белльваль, призвичаенiй до по-французьки вишуканого двору Кохання, бретонськi пiснi здавалися суцiльною лайкою.

– Сердешна моя дiвчинка… Вам доведеться звикати до цiеi варварськоi мови.

Звикати… Звикати… Звикати… Вибивали колеса. Почет тим часом повiльно залишав Турень. Над ним сумно плакав дощ. Маргарита жадiбно дивилася навкруги й боялася зайвий раз мигнути, щоб нiколи не забути пишноти луарського лiта. Бо попереду лише скелi, болота, нескiнченнi заростi вересу, а ще вiтер i море – без сумнiву, вороже, холодне, зле.

Виснажена нерухомiстю в дормезi, Маргарита дивилася на Фiлiппа де Прюнеля мало заздрiсно. Той iхав попереду, острожив коня, коли йому заманеться, i, здаеться, був сповнений скорiше щирою цiкавiстю та очiкуванням пригод, нiж шкодуваннями та сумом. Авжеж, йому ледь чотирнадцять, вiн щойно вирвався з-пiд опiки родини та переляканих квоктань своеi матiнки, вдови шамбеллана покiйного герцога Орлеанського, та п’ятьох незамiжнiх старших сестер, утiк вiд муштри з вiчною чисткою зброi та стусанiв суворого коменданта Ла-Ферте. От щасливець! Принцеса опустила фiранку i, вiдкинувшись на подушки, високо пiдняла голову, проганяючи з широко вiдкритих очей сльози…

Молода жiнка легко зiскочила з високого лiжка iз цiлою горою маленьких, гаптованих золотом подушечок. Забувши про нiчнi капцi, вона швидко – нiби лiтала, а не ходила – опинилась перед розпаленим камiном. Червонувате свiтло охоплювало ii фiгуру, обiймало палаючою аурою бiлу шкiру, чорне, як нiч, волосся, довге й жагуче, прикривало ii тiло, наче плащ. Рiшар заворожено дивився i не мiг позбутися думки про те, що Рене схожа на вiдьму. Всевладну чарiвницю, яка приворожуе чоловiкiв, щоб врештi згубити. Раптом вона озирнулася та посмiхнулась до замисленого Рiшара нестримно сумною, якоюсь жалобною посмiшкою.

– Рене, серце мое! – вiн м’яко обiйняв ii однiею рукою, а другою вiдкинув за спину волосся, – ви така сумна.

– Ви ж не можете менi заборонити думати про ваше весiлля, монсеньйоре, про вашу наречену…

– На Бога, припинiть! По-перше, це всього-навсього заручини. До того ж, Орлеанський дiм не при такiй владi, щоб вона насмiлилась ставити менi вимоги. Що мiж нами змiниться вiд того, що я одружусь iз нею за кiлька рокiв? По-друге, вона досi дитя, iй лише десять рокiв. Ще принаймнi три роки нiхто i слова не мовить про шлюб та консумацiю. А за три роки союз iз Орлеанами може стати непотрiбним моему братовi, герцогу…

– І ви наважитесь повернути онуку короля? – не вiрячи, iз гiркою посмiшкою запитала Рене.

– Дiва ii роду недовго сидiтиме без нових заручин та шлюбу, будьте певнi. Ви ж знаете, що менi цей союз поперек горла. Я лише молодший син герцога Бретонського, могли б дати менi спокiй вiд цих полiтичних угод…

Ранковi дзвони бадьоро заспiвали приму. Вiтряний свiтанок безжально розлучав наполоханих коханцiв. Рене тривожно провела Рiшара своiми дивними срiбними очима: розчарована та вже сповнена ненавистi до дiвчини, якоi нiколи не бачила.

На подвiр’i вже збиралась герцогська свита та списоносцi iз горностаевими монфорiвськими прапорцями. Почувши галас надворi, Рiшар згадав, що мав бути готовим на свiтанку виiхати назустрiч нареченiй. Вiн натягнув кислу посмiшку на вуста та покликав шамбелана, аби вбратися.


***

– Ми довго чекали на вас, брате, – роздратовано мовив герцог Бретонський, викручуючи золоте гаптування свого опелянда[7 - Довге чоловiче вбрання з довгими рукавами, часто оздоблювалось хутром.], хоча граф д’Етан майже не спiзнився. – Ваша наречена скорiше прибуде до Кемперле сама, нiж ви встигнете застiбнути всi гудзики на сорочцi. Де вашi манери? Ваше славетне бургундське виховання?

Герцог Бретонський був не надто високим на зрiст, проте мiцноi статури. Вiн трохи кумедно виглядав поруч iз статечною, на голову вiд нього вищою герцогинею. Обличчя герцога вже було геть червоним. Коли щось було йому не до шмиги, в нього червонiли брови та миттю палало все обличчя. Приворнi, що давно помiтили цю особливiсть, намагались негайно зникнути з очей його свiтлостi. У темпераментi герцога переважала жовч, реакцii його були вибуховими, гнiв непередбачуваним та руйнiвним, проте й вiдходив вiн швидко, особливо у покоях герцогинi. Герцогиня, принцеса королiвськоi кровi, була жiнкою, перш за все, владною та чiпкою до дрiбниць. Вiдколи померла ii старша сестра, герцогиня Орлеанська[8 - Ізабелла Валуа (1389—1409) – дочка короля Францii Шарля VI, старша сестра герцогинi Бретонськоi, друга дружина короля Англii Рiчарда ІІ, а пiсля його смертi – дружина Шарля Орлеанського, брата Маргарити.], вона прискiпливо перевiряла, аби в кожному документi, де згадувалось ii власне iм’я, було вказано, що вiдтепер вона старша дочка короля Францii. Жага влади була у неi в кровi, для неi було природно до всього на свiтi мати дiло, своi погляди герцогиня нiколи не соромилась висловлювати вголос. Проте герцог цiнував ii думку, вiн i сам, бувало, нiяковiв вiд проявiв свого монфорiвського гнiву, герцогиня його урiвноважувала. Їх одружили дiтьми, коли сам Жан був пiд опiкою герцога Бургундського, жив оточений чужими людьми та наглядачами, вони iз Жанною досить швидко зрозумiли, що можуть довiряти лише одне одному та братам герцога.

Рiшар д’Етан вклонився, перепрошуючи, але кислоi ранковоi посмiшки йому приховати не вдалося. З жiночого крила Кемпрле з’явилася пихата герцогиня Жанна у супроводi придворних дам, розряджених у шафраново-жовтi парчевi сукнi та зеленi оксамитнi плащi, не повертаючи голови, кинула якийсь докiр дiверу, стиснувши повнi, гарно промальованi вуста. Рiшар вклонився ще глибше, аби не показувати роздратованого виразу обличчя, потiм швидко вiдшукав поглядом Рене, вона байдуже промайнула повз, зачепивши довгим хвостом спiдницi його ногу. Рiзко пахло амброю. Рiшар примружив очi, бо ним заволодiла сонливiсть – цiеi ночi вiн майже не спав. Герцогиня Жанна не вважала за потрiбне вiдповiсти бодай кивком на низький уклiн свого дiвера, а той не надто образився, занурений у неприемнi роздуми. Темно-синiй оксамитний пурпуен[9 - Короткий чоловiчий приталений жакет iз широкими плечима.] iз золотим гаптованим вiзерунком й яскраво-блакитна сорочка лише пiдкреслювали його блiдiсть i тiнi пiд очима.

Нарештi розряджений верескливий шафранно-зелений дамський супровiд удалося всадовити верхи: процесiя важко рушила, вершники iхали поважно та повiльно, зважаючи на жiночi сiдельники почту герцогинi Бретонськоi. За герцогом iхав гладкий епископ в бузковому оксамитi, галасливий, як квочка. Звичайно, що такi важливi угоди (а матримонiальнi i поготiв) не можна укладати без представникiв церкви, тому герцог змушений був усю дорогу слухати скарги свого епископа на поганi врожаi, недбалих селян та неможливiсть добудувати монастир iз тiею пишнiстю, яку сам духовний пастир i задумав. А ще стогони, що вiн геть вiдiб’е собi сiдницi.

День був вiтряний, небо весь час змiнювало настрiй, плащi зносило зi спин, i вони розвивались над вершниками, як прапори над вiйськом. А поряд iз убраним в яскраво-червоне герцогом Жаном, Рiшар у темному здавався вдiвцем, а не нареченим. Хоча Рене iхала праворуч вiд графа, холодна, удавано байдужа та чужа, у нього перед очима все майорiла яскрава шафранна пляма ii сукнi (зi святковостi оказii навiть удовицям наказали вбратись у кольорове), i йому дуже хотiлося ii обiйняти та перепросити на ранок. Проте воля брата чи саме життя його вперто несли туди, де вiн бути не хотiв.


***

Утома, задуха та млiсть… Маргарита ледве стримувалась, щоб не лягти… Але ж зiпсуеться безжально важка, шита срiблом сукня, коси випадуть з-пiд розшитого перлинами хорна. Вiд вимушеноi нерухомостi тiло налилося свинцевою важкiстю, очi злипалися.

За вiконцем дормеза – лише скелi й рiдка травиця, маленькi криворукi яблунi, всипанi дрiбними червоними плодами, якiсь крихiтнi бiлi квiти, а головне – божевiльний вiтер, що окутуе запахом тисячi трав. Нi, не вiтер, – вiтри. Скiльки iх тут? Два, три, десять? Сотнi шепотiнь, крикiв, погроз, спiвiв. Вiтер зухвало увiрвався в дормез i прошепотiв щось Маргаритi. Вона оскаженiло закричала, наказала зупинитись. Бретонцi на чолi свити й не подумали послухатись, але принцеса повторила нетерпляче, голосно, майже iстерично. Дормез важко зупинився. Дiвчина вискочила i побiгла вiд дормеза, як iз пекла. Мадам де Белльваль не встигала за нею.

– Ваша високосте! Ваша високосте!

Маргарита озирнулась, рвучкий вiтер зiрвав бiлуватий серпанок з ii хорна i жбурнув у небо.

– Прюнель! – покликала важкотiла дама де Белльваль, задихаючись.

Фiлiпп квапливо спiшився та вклонився.

– Доженiть ii високiсть. Їi витiвки доконають мене.

Маргарита бiгла, пiдiбравши спiдницi, трави лоскотали ii голi ноги, вiтер пестив обличчя. Цей вiтер подарував iй раптову й незрозумiлу легкiсть, i дiвчинi здалося, що вона летить у своему безжально важкому коштовному вбраннi. Лише голосний крик Прюнеля повернув ii до реальностi:

– Ваша високосте! Що ж ви робите? Вже Кемпрле скоро. Ваш наречений виiхав назустрiч…

Маргарита стенулася, наче ii штовхнули в спину, хорн злетiв iз голови, з гаптування посипались розiрванi низки дрiбних бiлих перлiв. Знову наскочив рвучкий, пустотливий вiтер, слабкi срiбнi шпильки не тримали важких кiс – за мить зiпсувалась зачiска. Вiтер розплiтав ii волосся: владно i нiжно, як нетерплячий коханець. Фiлiпп де Прюнель раптом побачив Маргариту такою, як знав у Ла-Ферте: дiвчинку з розпущеним волоссям, а не мовчазну пихату принцесу, по-дорослому вбрану. Прюнель схилився, щоб пiдiбрати ii зiпсований хорн i раптом почув, як Маргарита глухо прошепотiла:

– Бретонцi!..

Фiлiпп озирнувся i помiтив рiзнокольорову свиту герцога Жана, яку оточували пажi, вбранi у чорно-бiлi камзоли iз бретонськими горностаевими гербами, та шафранно-зелених дам герцогинi. Дама де Белльваль, побачивши, на що перетворився розкiшний убiр ii вихованки, схопилася за серце. Маргарита повiльно пiдiйшла до месье де Шантосе, вклонилася, той узяв ii за руку й поважно пiдвiв до високого шевалье у темно-синьому вбраннi:

– Мiй брат, Рiшар Монфор, граф д’Етан – ваш наречений, моя панно.

Геть дитя, попри доросле вбрання… Граф знiтився.

– Принцеса Орлеанська. Твоя наречена, брате.

Маргарита схилилась у реверансi, пiдштовхнутий герцогом Бретонським граф д’Етан поквапився ii пiдняти, уникаючи зустрiтись очима. Скiльки граф потiм не намагався, вiн не мiг згадати iхньоi першоi зустрiчi, бо у пам’ятi зачепилася лише бiла пляма ii обличчя та важке срiбне гаптування сукнi – холодне й колюче. Маргарита знала, що вона повинна висловити свою покору й поштивiсть до нареченого, герцог Орлеанський написав для неi елегантну промову, яку принцеса вивчила дорогою. Але зараз вона вiдчувала, що Рiшар геть не потребуе ii присяг. Тому iз полегшенням промовчала.

Герцогиня Жанна церемонно розцiлувала кузину зiмкнутими холодними вустами, обiйняла ii, назвавши милою сестрою. Хiба ж покiйний герцог Орлеанський iй не рiдний дядько? Хiба ж ii покiйна сестра Ізабелла не перша дружина Шарля, старшого брата Маргарити? Дами зашелестiли сукнями, вiтаючи майбутню мадам д’Етан, шевалье лiнькувато познiмали високi капелюхи, прикрашенi коштовними брошками, якi при дворi короля Францii були не в модi вже рокiв зо три. Маргарита добре тямила у цьому, ii брат Фiлiпп, попри вiчну жалобу та темнi кольори, фасони вбрання та капелюхи завжди обирав за останньою модою.

Для принцеси подали маленькi ношi, прикрашенi бiло-чорними гербами Бретанi та блакитно-золотими – Орлеанiв. Блiда дама де Белльваль, що не чекала таких вибрикiв вiд своеi добре вихованоi принцеси, марно намагалась привести до ладу залишки ii зачiски та втихомирити власне серцебиття. Бачила б це ii стара iталiйська нянька!

Трохи присоромлена своiм зовнiшнiм виглядом, Маргарита краем ока дивилась на нареченого. Той iхав праворуч, повiльно й мовчазно, як головний плакальник на похоронi. Та й чого б це йому виглядати задоволеним: йому пiдсунули дитину, що увiйде в шлюбний вiк не ранiше, нiж за три-чотири роки, i, дай Боже, iще за рiк, якщо пощастить, народить сина. Інакше нащо тi полiтичнi шлюби?

Маргарита встигла помiтити, що граф десь такого ж вiку, як i ii брат Фiлiпп, у сiдельнику тримаеться дуже прямо, й очi у нього, попри стурбованiсть i явне незадоволення, привабливi й ласкавi, як темний бурштин. Обличчя графа було виразне, монфорiвське: довгий нiс, широке пiдборiддя та вилицi, вуста вузькi, зiмкнутi, iз впевненою напiвпосмiшкою, очi доброзичливi, уважнi – риси свiдчили скорiше про вiдкритий характер та вмiння володiти собою. На вiдмiну вiд бiлявих свiтлооких братiв, Рiшар мав ясно-каштанове волосся, що трохи закручувалось на кiнцях, та темнi очi, як кажуть, вiд матерi, проте все одно був дуже до них подiбним. Як побачити iх разом: Жана, Артюра, Жиля та Рiшара – завжди було зрозумiло, що це рiднi брати. Однаково кремезнi, мiцнi, як гриби з-пiд одного дерева. Молодшi трое мали лише по року рiзницi мiж собою, а тому, незважаючи на рiзнi та непростi характери, були мiж собою дружними, ладнi були кинутись iз голими руками на захист один одного, а до старшого брата, герцога, мали незаперечну повагу.

Кемпрле прикрасили рiзнокольоровими прапорцями, як на турнiр чи коронацiю. Люди вибiгли на вузькi вулички, кричали щось своею дивною, грубуватою мовою, i з iхньоi радiсноi iнтонацii Маргарита зрозумiла, що ii вiтають. Їй пiд ноги кидали якiсь невiдомi ароматнi квiти, дрiбнi й яскравi, й дiвчина не вiрила, що цей скелястий край мiг породити таке рiзнобарв’я.

Люди кричали привiтання герцогу, блiдiй гордiвливiй герцогинi, графу д’Етану, сеньйору де Шантосе, iхньому старшому брату, Артюру де Рiшмону, який тiльки-но повернувся з Парижа, а тому був дуже елегантно вбраний. І Маргариту, яка ще не знала усiх внутрiшнiх суперечностей герцогськоi родини й яка звикла до розповiдей про чвари у королiвськiй сiм’i, така злагода щиро дивувала. Як i дивувало незвичне i неприпустиме для неi звертання на «ти» мiж братами, у той час коли ii старший брат, герцог Орлеанський, незмiнно казав «ви» навiть малiй Ізабеллi та Жану, бастардам батька.

У соборi було повно людей, розряджених незвично пишно для призвичаеноi до жалоби Маргарити. Як же це не схоже на затишок Блуа, Аньера чи Ла-Ферте, на маленький двiр герцога Орлеанського, вiчно вбраний у темне. Фiлiпп колись розповiдав сестрi про марнотратний двiр королеви Францii, про розкiшнi учти дофiна, але Маргарита, що зростала у майже збанкрутiлому дворi герцога Орлеанського, й уявити собi не могла таких пишнот. Із герцогинею Жанною прийшли вiсiмнадцять дам ii почту у неймовiрно багатих жовто-зелених брокатних сукнях, усi завiшанi однаковими коштовностями, замовленими герцогинею. А потiм списоносцi iз горностаевими гербами на грудях, бiло-чорнi пажi у коротких плащах, розкiшна свита герцога, обтягнутi парчею зi срiбним гаптуванням ношi герцогських дiтей…

Маргариту перевдягнули у ще одну бiлу парчеву сукню зi срiбною нижньою спiдницею й довгими подвiйними рукавами, волосся сховали пiд невисокий бiло-срiбний хорн, серпанок м’яко огортав пiдборiддя, двома хмаринками спадав за спину й третьою прикривав обличчя. Це не було у звичаi: до самiсiнького кiнця весiльноi учти наречена мала бути iз розпущеним волоссям, що символiзувало ii незайманiсть. Маргариту ж, за згодою герцогiв, убрали по-дорослому, а волосся сховали, аби не так впадала в очi рiзниця у вiцi наречених. До церкви Маргариту везли на ношах, якi оточували тридцятеро списоносцiв та тридцять пажiв: п’ятнадцять iз бретонськими гербами, п’ятнадцять – iз орлеанськими. Коло порталу собору на принцесу чекав ii кузен, герцог Бретонський, вiн поштиво вклонився на церемонне привiтання Маргарити та повiв ii до вiвтаря.

Їi наречений уже стояв поруч iз епископом, й дiвчина спершу не впiзнала його у пишному яскраво-червоному вбраннi з важким, усипаним рубiнами золотим пасом. Єпископ лагiдно з’еднав iхнi руки: тремтливу й теплу Маргарити та холодну й нерухому – Рiшара. Вiд запаху ароматичних масел, монотонних спiвiв тонкоголосих хлопчикiв-хористiв i латинських молитов Маргаритою знову оволодiла втома, як тодi, коли вона сидiла в дормезi. Вона вiдчула, як холодна рука Рiшара одягнула iй важку, так само холодну обручку на палець. Дивно, як вгадали iз розмiром: каблучка сiла як улита… В iм’я Отця i Сина… Їх заручили.

– Амiнь, – видихнули придворнi.

Рiшар обережно забрав серпанок iз поблiдлого обличчя дiвчини. Й вона вiдчула холодний поцiлунок десь у щоку та iз жахом усвiдомила, що все це i насправдi вiдбуваеться iз нею: кам’яний чоловiк, який i слова до неi не мовив, i якого вже нiколи не позбутися, бiло-срiбна сукня, яка так радувала ii на початку, а тепер аж душить жорстким високим комiром, чужа скеляста, роздерта вiтрами краiна, що мае стати iй единою домiвкою. На темно-синiх очах з’явилися сльози, але опущений серпанок вчасно приховав слiди ii слабкостi та втоми. Але ще до того, як вони повернулися обличчям до присутнiх, Маргарита себе опанувала. Зрештою, у свiтi е набагато гiршi речi. Їй – десять, ii наречений – молодий хлопець. Коли iй буде чотирнадцять i шлюб буде консумовано, вiн все ще буде людиною у розквiтi сил. Якщо вони й не стануть щасливим подружжям, то принаймнi житимуть iз повагою до королiвськоi кровi, яка в них тече.

Граф д’Етан вивiв ii з собору, навкруги кричали привiтання, герцог Жан щедро сипав золото у натовп i називав Маргариту милою сестрою. Вона не знала, як вiдповiдати на цi знаки поблажливостi, й навiть не думала у своiй юнiй наiвностi бачити в цьому лише придворну чемнiсть. Тому вона посмiхалась слабкою посмiшкою, яка здавалася кожному, хто не здогадувався про ii втому, радше стриманою, нiж люб’язною. Тi пишнi дами вклонялися iй, називали iмена, титули, посади, але Маргарита, як не намагалась, не могла це все запам’ятати.

Святкове приймання пройшло у напiвснi, вiд вина, хоч i добряче розведеного водою, Маргариту хилило до сну, але вона мусила сидiти дуже прямо, вислуховувати привiтання й побажання, якi спричиняли дружний регiт гостей та гнiвнi погляди сувороi герцогинi Жанни. Заручини вiдсвяткували так пишно, що бiльшiсть присутнiх до кiнця життя були певнi, що то i було весiлля.

Коли сердешну Маргариту нарештi вiдвели до лiжницi, вона ледве трималася на ногах. Мадам де Белльваль завiсила темно-синiй полог, розшитий казковими срiбними квiтами, та вийшла з покою. Дiвчину залишили саму.

Маргарита сiла у лiжку, бо разом iз придворними дамами та служницями ii залишили втома та сонливiсть, поступившись мiсцем гнiтючiй самотностi й холодному, як гадюка, страху. Вона нiколи не спала сама, та ще й у такому великому лiжку. Їi зведена сестра, мала Ізабо, завжди спала поруч, i Маргариту полишали страхiття й непевнiсть. Тепер вона сидiла одна у густiй темрявi пологу, за яким, здавалось, зiбрались усi страхи свiту. Маргарита сидiла тихо, притамовувала подих, щоб розчути чиюсь моторошну ходу, серце ii завмирало, а потiм починало колотитись, як у загнаного звiра. Тодi вона покликала мадам де Белльваль i наказала запалити свiчку.

Слабке мерехтiння вогника осяяло великий покiй, обшитий темно-синiм оксамитом, та гобелени iз казковими тваринами. Маргарита пiдвелася з лiжка та пiдiйшла до вiкна, вiконницi важко зрушили, й у лiжницю увiрвались бретонськi стоголосi вiтри та загасили свiчку. Маргарита довго стояла бiля вiкна, в обiймах тих досi чужих вiтрiв, потiм пiдбiгла до лiжка й розсунула важкий полог. Нiчне небо у вiкнi почало блiднути, вiтри спiвали своi дивнi пiснi, заколисуючи ii. Маргарита вже не боялася. Народжена на свiтанку, вона завжди позбавлялася своiх страхiв iз першими променями сонця. Захмелiла вiд свiжого повiтря дiвчина швидко заснула.

Їй наснився плескiт Луари, шелест старих дерев навколо Ла-Ферте, квiтуча шипшина, оберемки млосних кульбабок, мрiйлива мелодiя, яку любила грати на арфi мала Ізабо… Бретонськi вiтри нашiптували щось на вухо соннiй дiвчинi, але вона чула лише улюблений iз дитинства наспiв срiбноi арфи…

Герцогиня Жанна почала опiку над своею кузиною iз того, що призначила iй секретарем вiрну людину. Маргарита спершу опиралася, бо писати вмiла i сама, а секретарем при нiй був ii вчитель та духiвник, месiр Коллар. Проте врештi була змушена пристати на вибiр герцогинi. Впевнившись, що дiвчина особливих турбот не вимагае, герцогиня дала iй спокiй, залишивши виховання Маргарити на совiстi месiра Коллара та дами де Белльваль. Щодо графа д’Етана, то вiн намагався уникати своеi надто юноi нареченоi, вiдкупившись нечувано щедрими подарунками. Рiшар подарував Маргаритi карлика, який умiв розрадити свою панну не лише дурними балачками, кумедне чорне цуценя, а ще неймовiрнi коштовностi у витончених узорчастих скриньках. Маргарита чемно подякувала графу та з того дня його не бачила. Із розмов герцогинi та ii дiверiв вона зрозумiла, що Рiшар поiхав у справах у свiй замок Бенон. І, треба визнати, ця новина припала Маргаритi до душi.

За будь-якоi згадки про бургундцiв, герцога Бургундського чи бодай когось iз його роду обличчя Маргарити набувало сповненого ненавистi виразу: вуста ii сходились у вузьку смужку, погляд кам’янiв, бiлий, нiжний, як пелюстка лiлеi, лоб прорiзала важка зморшка.

«Добре вихована арманьяцька дiвчинка», – задоволено зiтхнувши, зауважила герцогиня. На ii вустах з’явилась хитрувата посмiшка, наче вона пiдiбрала ключ до складного замка на скриньцi з коштовностями, а тепер насолоджувалася думкою, як примiрятиме iх всi перед люстерком. Життя набагато складнiше за чорне та бiле, арманьяки та бургундцi лише iнструмент для манiпулювання людьми та досягнення власних цiлей: влади та збагачення. Проте вибивати з нiжноi голiвки Маргарити цi глибоко вкорiненi при дворi герцога Орлеанського iстини не варто. Так буде легше керувати дiвчиною. Герцогиня дитиною забагато часу провела при дворi батька та на власнi очi спостерiгала за боротьбою герцогiв Орлеанського та Бургундського[10 - Луi Орлеанського та його дядька Фiлiппа Бургундського, а потiм кузена Жана, який наказав убити Луi в 1407 роцi.] вже у свiдомому вiцi. Їi дядько, покiйний герцог Орлеанський, часто програвав через власний запал та небажання розiгрувати складнi полiтичнi схеми. А запал його брався лише з того, що свiт вiн дiлив на чорне та бiле, i не бажав помiчати напiвтони. Дипломатiя не терпить однозначностi та поквапу. Навряд це чемне дитя створить iй бодай якийсь клопiт, думала герцогиня, проводжаючи поглядом Маргариту.



Рене де Рошфор, дама де Бретейль ледве стримувала сльози розпачу, коли придворнi обов’язки змушували ii перебувати в присутностi маленькоi графинi, як називали майбутню мадам д’Етан. Поява суперницi роздмухала найгiршi риси ii вдачi: жорстокiсть, злiсть, мстивiсть. Щовечора вона отруювала собi життя, вигадуючи для Маргарити найгiршi тортури та нелюдську смерть. Вiд самоi думки про те, що колись маленька графиня зiйде на шлюбне ложе iз Рiшаром, сповнювала Рене сказом. Вiд постiйних думок про Маргариту та ревнощiв, Рене втратила пильнiсть на службi у герцогинi. Здивована герцогиня Бретонська крижаним тоном зауважила на ii помилки, а втратити мiсце в свитi Рене не могла собi дозволити. Це означало повернутися у владу родичiв покiйного чоловiка.

Ще тринадцятилiтньою дiвчинкою ii вiддали за сiра де Бретейля, якому було за сорок. Чи хто зважав на ii вiк, чи хтось носився iз нею, як носяться iз цiею орлеанською принцесою? Через рiк вона народила сина, але вiн помер одразу пiсля хрестин, а сiр де Бретейль вiдразу ж зажадав наступного. Бог змилувався i прибрав ii чоловiка в однiй iз сутичок громадянськоi вiйни арманьякiв та бургундцiв. А юна вдовиця потрапила пiд пильний нагляд братiв свого покiйного чоловiка та iхньоi надто побожноi сестри. Вдовине право Рене було великим, й брати де Бретейль не хотiли випускати зi своiх володiнь такий ласий шматок, тому усiма силами намагались завадити шлюбу своеi невiстки. Лише коли тiтка Рене, мадам де Руа, знайшла iй мiсце при дворi молодоi герцогинi Бретонськоi, Бретейлям довелося вiдпустити ii до герцогського двору, надавши iй тим самим волю, про яку вона мрiяла iз часiв свого шлюбу.

Врода Рене швидко зробила ii королевою турнiрiв й трубадурiв. Скiльки ж пiсень славили ii сiрi у цяточках очi, схожi на розплавлене срiбло, ii бiлу лiлейну шкiру, пiдкреслену темним вбранням удови, ii чорне, як нiч, волосся! Сама Рене не вважала себе красивою, бо лице ii нагадувало формою сердечко, нiс був злегка кирпатим, вуста рiдко посмiхались. Усi комплiменти та спiви Рене сприймала спокiйно, iз тихою задоволеною посмiшкою на вустах та тремтливим очiкуванням на серцi. Вона потребувала захисника, могутнього й знатного, щоб звiльнив ii вiд дрiб’язковоi опiки жадiбноi родини Бретейлiв, а тому шукала чоловiка серед найперших дворян Бретанi. Лавалi, Пантьеври, Монморансi, Роани… Та коли за нею почав упадати брат герцога Бретонського, молодий Рiшар д’Етан, Рене зрозумiла, що всi ii хитромудрi задуми зруйнованi слабкiстю, яку даруе кохання. Хiба ж це вона, сповнена кокетства та холодного розрахунку, ставила вимоги Жану де Монморансi чи Тiбо де Лавалю? Вона ж сама нiжнiсть, сама покiрнiсть для Рiшара. Бажання могутнього захисника чи знатного чоловiка згорiли десь усерединi, поступившись примхам графа. Лиш дiзнавшись про майбутнiй шлюб графа, Рене зрозумiла, що найпершим ii бажанням було стати мадам д’Етан. А вже потiм забути жадiбних Бретейлiв, якi контролюють ii досить скромнi витрати, забути своiх пихатих родичiв, якi без зайвих роздумiв вiддали ii за огидного старого. Забути гордовитi, зухвалi погляди дам, якi приходять на учти й бали з чоловiками, та, захищенi шлюбом, без роздумiв обирають коханцiв i вбираються у коштовнi сукнi яскравих кольорiв, якi лиш пiдкреслюють iхнi страхiтливi жовтi лиця. А вона ж мусить вбиратися у жалобу. Як вона iй остогидла! Герцогиня Жанна пильно стежить за своiми придворними дамами, за найменшою пiдозрою у романi з графом д’Етаном Рене могла втратити мiсце, тому вони ховаються по закутках герцогських замкiв, губляться на полюваннi чи мiських святах, вигадують сотнi виправдань своеi вiдсутностi, якi вже почали набридати Рене. Хiба ж вона прагнула чогось неможливого? Хiба знатнiсть ii кровi не гiдна шлюбу iз братом герцога?

Рене безсило впала на лiжко – страшенно розболiлась голова. Весь час болить голова вiд тих гидких, злостивих думок. Постукали у дверi: тричi швидко, двiчi – довго. Умовний знак коханцiв. Але сьогоднi на Рiшара вона не чекала. Налякана Рене вiдчинила дверi:

– Ви?

– Тихiше, серденько.

Граф д’Етан проковзнув до лiжницi й схопив Рене, вона чомусь м’яко пручалася руками, наче вiдштовхувала його.

– Ви ж маете бути у Бенонi…

Рiшар нетерпляче хитнув головою. Є важливiшi речi.

– Англiйцi висадилися в Нормандii. Король Англii Генрi обложив Арфлер.

– То буде вiйна?

– Дофiн уже збирае сили.

– А я думаю, чому це ваш брат Артюр де Рiшмон збираеться в Париж…

– Ви знаете, що його скорiше цiкавить мадам дофiна[11 - Маргарита Бургундська – дочка покiйного Жана Безстрашного, дружина дофiна Луi.].

– Рiшаре, ви теж поiдете?

– Хотiв би… Та доведеться спитати дозволу мого брата, герцога.

– Вiн може заборонити? – ледве стримуючи хвилювання, спитала Рене, щиро сподiваючись, що герцог Бретонський залишить брата при дворi.

Рiшар мугикнув нетерпляче i, здавалось, незадоволено. Пiвроку тому, пiсля Великодня, його висвятили у лицарi, й тепер графовi не терпiлося прославити свое iм’я звитягами, яким, певна рiч, нема де взятися у мирному спокоi Бретанi. Попри юнацький запал i мрii про лицарську славу, молодий граф був дуже спокiйною людиною. На диво спокiйною у запальнiй родинi герцога Бретонського, iз морем терпiння, аби вислухати кожну сторону. Тому герцог Жан не боявся вiдпускати свого брата на будь-якi перемовини, та був певним, що той не схопиться за меча, як неврiвноважений Артюр де Рiшмон, чи не почне чiплятися iз викликами до кожного, хто йому не до вподоби, як Жиль де Шантосе. Але герцог Бретонський не знав, що коли Рiшара зачепити за живе, то гнiв його буде утричi страшнiшим за шаленiсть Жиля чи Артюра.



Герцог Жан сидiв замислено й нерухомо, стиснувши голову долонями та витягнувши короткi м’язистi ноги. Вогонь камiна м’яко нагрiвав пiдошви його червоних носатих пуленiв[12 - Довгоносе середньовiчне взуття, часто на дерев’янiй пiдошвi.]. Король Англiйський, Генрiх V, висадився на континентi – тепер дотримання нейтралiтету стане недосяжною мрiею. Із кожного боку ставитимуть вимоги, вiдсилатимуть накази, лякатимуть погрозами. Король Францii – божевiльний, дофiн – незугарне, погано виховане хлопчисько, яке знае лиш розваги й любовнi пригоди. Королева нацьковуе арманьякiв та бургундцiв одне на одного задля власноi користi. Король Англii молодий та енергiйний, у його посланнях вгадуеться нестримна воля i бажання дiяти. Його молодшi брати навiть не думають про подiл влади, бо вiдданi королю й Англii. А вiн – герцог Бретонський, вiн хоче лише незалежностi своiх володiнь i миру. Король Англii тримае його матiр, Жанну Наваррську, заручницею у монастирi, хоч вона доводиться йому мачухою… Король Францii чи дофiн, чи королева, чи герцог Бургундський (хто iх там розбере!) завжди можуть всадити нiж у спину, пiдтримавши цих стерв’ятникiв Пантьеврiв та iхнi химернi права на Бретань. І хто тут згадае, що герцогиня Бретонська – французька принцеса, рiдна дочка короля? Надто все складно, а ще сильнiше заплутано на кровi, на шлюбних союзах, на кревнiй помстi. Як забути про обра5зи, коли вони, як сiм’я, проростають у дiтях, зачатих на шлюбних ложах ненавистi?

Годi, вiн збожеволiе вiд цих мiркувань! У нього одна мета – незалежнiсть i мир у Бретанi. Вiн не може залишити своiх дiтей у божевiллi громадянськоi вiйни чи конфлiкту з Англiею, герцог досхочу напився цього всього ще дитиною. А ще вiн мусить порадитись iз Жанною. Герцог Бретонський пiдвiвся i вже хотiв iти до герцогинi, але у цей час паж оголосив, що граф де Рiшмон та граф д’Етан просять герцога прийняти iх.

– Кажiть швидше, я не в настроi, – нетерпляче кинув нахмурений герцог Бретонський.

– Я прошу дозволити менi приеднатись до королiвськоi армii, – почав де Рiшмон.

– Хто веде вiйсько – дофiн чи конетабль? – спитав герцог замислено.

– Не знаю, брате. Але я мушу бути там.

– Дозволь i менi, Жане, – попросив Рiшар, не зводячи очей зi старшого брата.

– Тобi – нi.

Бурштиновi очi графа гнiвно блиснули, проте висловити свое роздратування вголос вiн не насмiлився.

– Але чому?

– Бо я не знаю, на чиему ми тепер боцi, брате. Коли один Артюр битиметься за Францiю, це не викличе подиву, бо вiн служить у дофiна. Та якщо усi моi брати воюватимуть проти Англii, король Генрi може заподiяти шкоду нашiй матерi[13 - Жанна Наваррська – герцогиня-вдова Бретанi, мати герцога Жана, Артюра де Рiшмона, Рiшара д’Етана, друга дружина англiйського короля Генрiха IV, мачуха короля Генрiха V.], щоб навернути нас до союзу з ним.

– Вiн не посмiе! – в один голос скрикнули молодшi брати.

– А я вже геть непевний, що не посмiе. Артюре, iдь iз Богом, а ти, Рiшаре, залишайся. Це мiй наказ.

– Брате! Граф де Невер i граф де Сен-Поль, хоч i рiднi брати Жана Бургундського, збирають своiх васалiв, щоб воювати на боцi Францii. Герцог Орлеанський iде на англiйцiв, хоча його молодший брат уже три роки у них в заручниках.

– Я свого рiшення не змiню. Рiшаре, ти единий iз нас, у кого вистачить терпiння й розуму вести дипломатичнi переговори. І як менi не боляче визнавати, це нам скоро знадобиться.

– Брате, у Нормандii обложили Арфлер, а ми замiсть того, щоб надати мiсту допомогу, вiдсиджуватимемось, як лиси в норi.

– Це не наша вiйна, Рiшаре! Не наша!

Герцог Бретонський захитав головою. Як же остогидло борсатись мiж ворожими сторонами у пошуках миру! Безкiнечно пояснювати щось своiм братам, хоч Артюр вiдверто тримае сторону арманьякiв, а Жиль – бургундцiв. Вiн мусить порадитись iз герцогинею… Мусить…

Ранком наступного дня Артюр де Рiшмон iз великим загоном полишив Кемпрле. У Парижi на нього чекало, хай i коротке, але таке омрiяне побачення iз мадам дофiною, Маргаритою Бургундською.

Разом iз ним поiхав щасливий до нестями юний джура, що супроводжував почет принцеси Орлеанськоi до Бретанi, Фiлiпп де Прюнель, якого герцог вiддав у служiння своему братовi. Як i кожен хлопчак його вiку та роду, Фiлiпп прагнув звитяг, мало розумiючи, що таке вiйна. Прюнель вирiс при дворi герцога Орлеанського i, попри непогану фiзичну форму та вправнiсть iз конем на зброею, морально був бiльше готовий до турнiрiв та Двору кохання, нiж вiйськових походiв та справжнiх боiв. Тобто до того свiту, який став реальнiстю пiсля вбивства Луi Орлеанського.



Вересень промайнув швидко у щоденних звiстках про маневри англiйцiв. Дофiн Луi скерував усi французькi сили на Вернон. Ситуацiя ставала критичною, через два днi пiсля свята Богородицi благословенний король Шарль змушений був винести орифламу[14 - Головний вiйськовий прапор Францii.] з абатства Сен-Денi, що для кожного француза означало лише одне: вiйна, яка здавалася химерною загрозою, стала нестримно реальною. Блiдий, передчасно постарiлий король Францii безсилими висохлими руками тримав орифламу, сльози котилися по його зморщених жовтих щоках, люди падали на колiна i ридали. Дофiн, на диво серйозний i на диво тверезий, упав на одне колiно й поцiлував королiвський прапор. Блiда розряджена королева Ізабо байдуже i вiдверто нудьгуючи, спостерiгала з висоти своiх оксамитових нош. Принци кровi, герцоги, найродовитiше дворянство зiбралось, щоб виступити проти англiйських загарбникiв.

Новини з Нормандii не радували. Обложений Арфлер, сподiваючись на допомогу, просив короля Генрi про перемир’я до шостого жовтня, пообiцявши вiдчинити мiськi брами перед англiйським вiйськом, якщо допомога не встигне. Король Англiйський, порадившись iз братами, дав Арфлеру лише п’ять днiв, по закiнченню яких мiсто здалося на ласку переможцiв. Увесь шлях англiйського вiйська в Нормандii був залитий кров’ю, завалений мертвими тiлами, оповитий криками i плачем.

Радiсть англiйцiв затьмарювали значнi втрати, якi зробили неможливим запланований рейд на Гiеннь, тому англiйцi вирiшили рушити на пiвнiч, до Кале. А через чотири днi пiсля здачi Арфлера король Генрi вiдправив дофiну Луi герольдiв iз викликом на двобiй, яким пропонував вирiшити iхню суперечку (пiд якою розумiв законне право на французький престол), але належноi вiдповiдi не отримав. Висмiявши iз братами таку недолугу поведiнку спадкоемця французького престолу, король Генрi навiть не уявляв, що вiсiмнадцятирiчний дофiн лежить при смертi. Раптовий серцевий бiль, який нерiдко переривав божевiлля учт та розваг у королiвському палацi, знову заволодiв кволим тiлом принца. Королева помiтно заметушилася: на Луi було легко впливати, даючи йому грошi i вродливих жiнок, влади й участi у державних справах вiн не хотiв. Якщо з ним щось станеться, ii другий син, Жан Туренський, надто прив’язаний до бургундцiв, до того ж, вдачу мав нелегку. Тому королева щедро сипала золото церквам i монастирям, наказуючи молитись за одужання молодого принца, й сидiла коло лiжка сина значно довше, нiж його нелюба дружина, пихата Маргарита Бургундська. Попри щирi молитви та турботу королеви, його високостi дофiну не легшало. Вiн почав вiдхаркувати слиз iз кров’ю й так сильно пiтнiв уночi, що на ранок доводилося повнiстю мiняти постiль. Їi величнiсть вже iз неудаваною тривогою спостерiгала за агонiею свого третього сина. Вiн лежав днями у лiжку пiд червоним балдахiном iз гербом, сiро-бiлий, наче мрець, зрiдка сухо кашляв. Та коли вже заходився, то кашляв годинами, аж гавкав, i тiльки якiсь мавританськi ароматичнi свiчки, коштовнi, як амбра, повертали йому подих. Бiля лiжка весь час стояла(бо королева сидiла) улюблениця принца, Б’етта де Кассiнель, на ii видовжених до скронь свiтло-сiрих очах тремтiли сльози, тонкi бiлi руки вона тримала на ледь округлому животi. Дофiн, вже безсило мовчазний, не зводив ласкавого погляду з ii ледь розповнiлого стану, вiн добре розумiв, що тоi дитини йому вже не побачити. Його нелюба дружина Маргарита Бургундська, вся в чорному, наче вже вдова, молилася у кутку. Дофiн не хотiв ii бачити, як лиху вiсницю. Навiть молилась вона так само погордливо, як i все робила в своему життi, голову тримала високо, наче не благала про милосердя, а вимагала те, що iй належить за правом. Якби ж принц знав, що так мало рокiв йому судилося, хiба ж вiн витратив би на дружину бодай одну нiч?

Про двобiй iз англiйським королем вже не йшлося. Королева замовила меси, сповiдник дофiна вже не залишав його анi на мить.

Тим часом вiйсько конетабля Францii Шарля д’Альбре швидким маршем наближалося до англiйцiв. З Руана виступили головнi французькi сили. Розвiдники герцога Йоркського доповiдали, що французiв уже в три рази бiльше, а ще не всi сили зiбралися. Казали, що герцог Орлеанський, герцог Брабантський та вiйсько вiд герцога Анжуйського досi на пiдходi. Йшов безкiнечний жовтневий дощ, англiйська армiя вже кiлька днiв нормально не iла, а взяти провiант не було де. Багато солдатiв мучилися вiд дизентерii, бо намагались втамували голод сирими грибами, жолудьми та каштанами.

Марно сподiватись на диво! Король Генрi вже ставився поблажливiше до можливостi дипломатичного вирiшення суперечки. Вiн уже кiлька разiв обговорював iз братами можливiсть вiдкупитися вiд французiв за безпечне повернення до Кале. Та перш нiж вiн встиг вiдправити посланцiв, конетабль та французькi герцоги самi запропонували за сто тисяч екю повернення захопленних норманських мiст та вiдмови вiд подальших зазiхань на корону Францii. Для людини iз гординею короля Генрi цiна була неприйнятна.

Паж влетiв у намет короля Генрi й упав на колiна. Той тривожно впився в нього темними очима.

– Говори!

– Ваша величносте! Герольди вiд конетабля Францii, месiра д’Альбре.

Король Англii озирнувся до своiх братiв, шукаючи пiдтримки: спершу – до розсудливого, усiею манерою триматися схожого на величного шляхетного птаха, Бедфорда, потiм – до нетерплячого, нестриманого, але надто привабливого Кларенса, улюбленця придворних дам та шукачiв пригод. Бедфорд напружився, наче чекав нападу чи принаймнi неприемноi звiстки, Кларенс вже був розохочений, як молодий пiвень перед бiйкою.

– Проси!

Увiйшли трое юнакiв, важкi обладунки були прикрашенi блакитними кiрасами з королiвським гербом. Шоломи iз високими плюмажами вони тримали в руках, вiддаючи шану королiвському титулу Генрi V. Довгi червонi плащi тягнулися шлейфом, як на жiночих сукнях. Кларенс ледь стримував презирливий смiх.

Уклонитися низько герольдам не дозволили панцирi, король Генрi нахмурився, але мусив задля успiху перемовин стримати роздратування. Вiн знаком дозволив посланцям говорити.

– Могутнiй королю Англii! Шарль д’Альбре, iз ласки Божоi конетабль Францii, мае честь повiдомити, що iз ним двадцять п’ять тисяч вiйська, i вiн мае намiр дати бiй до того, як ваша величнiсть досягне Кале.

– Годi, – наказав король, не бажаючи вислуховувати куртуазнi фрази, якi бiльше годилися для лицарського турнiру, нiж для вiйни.

Із низькими церемонними поклонами герольди залишили ковану залiзом рукавичку конетабля. Король ще мить вагався й наказав Кларенсу пiдняти ii. За звичаем герольдiв потрiбно було щедро нагородити, але англiйцi були у скрутному становищi, тому король вiддав посланцям свiй золотий ланцюг та двi каблучки, аж тодi дозволив пiти.

– Що скажете? – спитав король, упавши у похiдне крiсло пiд червоно-золотим балдахiном.

– Якби французи не слiдували за нами, можна було б спробувати продертись до Арфлера та зачинитись у мiстi, викликавши тим часом допомогу з Англii… – мовив Бедфорд, щось прораховуючи.

– Якби ж не, мiй обережний брате! – глузливо усмiхнувся Томас Кларенс, показавши хижацький вищир.

Сiро-зеленi очi Бедфорда гнiвно кресонули брата. Мiж братами англiйського короля, такими дружними на полi бою чи в щирiй вiдданостi його величностi, часом спалахували суперечки, а дiтьми вони часто добряче билися, незважаючи на те, хто – сильнiший, хто – слабший, а хто – батькiв спадкоемець. Кларенс, солдат до мозку кiсток, хотiв бою, лише в бою вiн жив на повну, лише так вiн був щасливий. Бедфорд думав про спiввiдношення сил, про виснаженiсть солдатiв хворобами та голодом, про те, який реальний супротив вони можуть зчинити.

– Я розумiю, що у нас немае iншого виходу, як битися з французами, мiй занадто нерозважливий брате, – сухо та пiдкреслено спокiйно зауважив Бедфорд. – Та я не можу завадити думкам про те, що бiльша частина наших солдатiв змучена дизентерiею… А французiв двадцять п’ять тисяч.

– Битися! Чорт забирай, iх двадцять п’ять тисяч! – скрикнув король, стиснувши кулаки так, що вони побiлiли. – Огидно усвiдомлювати, що смерть – единий порятунок честi.

Король замислився. Важка тиша в наметi гнiтила, як у камерi смертника.

– Хтось iз нас повинен верхи iхати у Кале, бо якщо усi ми загинемо, Англiю знову роздеруть громадянськi вiйни за королiвський спадок. У мене немае законних дiтей, у вас – теж… Ми мусимо вчинити так, аби англiйська корона залишилась за Ланкастерами.

– Пробачте, брате мiй, – мовив Бедфорд. – Я не залишу вас.

– Тобi е що втрачати, Джоне, – ласкавiше сказав король.

– Я не збезчещу свое iм’я втечею, – впевнено вiдповiв Бедфорд.

– Тодi ви, Томасе…

– Нiзащо! Пробачте, ваше величносте. Коли моi брати на полi бою, то й менi тут мiсце,– сказав Кларенс, i звичайна для нього насмiшкуватiсть кудись зникла.

– Що ж лишаеться…

Погляди братiв упали на Гемфрi Глостера, найменшого брата, який тiльки-но увiйшов до королiвського намету i вклонився королю. Але молодий герцог, попри умовляння братiв та наказ короля, теж вiдмовився iхати в Кале. Тодi король, подумавши, наказав герцогу Бедфорду повернутися у Лондон, аби уникнути безладу в столицi. Той, попри власне небажання, змушений був скоритися.

Конетабль Францii, впевнений у своiй перемозi, не хотiв прогавити англiйську армiю, тому французи перекрили шлях на Кале, ставши мiж Азенкурським замком та маленьким Трамкуром. Англiйцi змушенi були заночувати у полi пiд Мезонселем.



Сам же король Генрi наказав вивести свого бойового коня бiлоi мастi, невеличкого на зрiст, проте надзвичайно сильного, та вирушив до герцога Йоркського, що отаборився на височинi. Та коли король пiднявся, вiн завмер вiд жаху: французька армiя, що зайняла весь простiр мiж лiсами в низинi, виглядала, як величезний рiй сарани. Його величнiсть розумiв, що французи так само страждають вiд пронизливого дощу, нестачi iжi та хвороб, проте iхня кiлькiсть, всi тi списи, блиск десяткiв тисяч обладункiв, прапори, намети, конi, всi тi звуки, галас, крики, дзвiн, що панували навколо французького табору, – не могли не вражати. Король був занадто гордою людиною, аби визнати, що йому страшно. Вiн зцiпив зуби, рiзко розвернув коня та поiхав у Мезонсель, де для нього знайшли сухе тепле примiщення, трохи хлiба з сиром та цiлу карафу вина. Вiд вина король вiдмовився, поiв i спробував поспати. Та серце калатало так, що заснутити не виходило, годину поперевертавшись iз боку на бiк, Генрi рiзко пiдвiвся, вмився крижаною водою, аж намочив волосся, та повернувся до вiйська.

Безнадiйнiсть становища англiйцiв була очевидна, але королем оволодiла якась дивна нерозумна i незрозумiла впевненiсть, яка вiдкидала сумнiви ранiше, нiж вони встигали продертись до його серця. Вiн обходив i обходив позицii, вислуховував своiх командирiв, тричi власноруч промалював план мiсцевостi, яку вже достеменно знав, аж тодi тривога полишила його.

Надвечiр король наказав зберiгати суцiльну тишу в таборi, усiм порушникам наказав вiдрiзати вухо, а надто знатних для такоi ганебноi кари – нещадно штрафувати. Нiч минула у пронизливiй тишi, холодi та дощi, що загасив всi вогнища, окрiм хiба що грубок у наметах. Комусь так легше було зiбратися з думками, комусь – молитись, а хтось мовчки, не смiючи подати голос, проклинав усе на свiтi, шкодуючи, що свою останню нiч вiн проводить у холодi й голодi.

Король не мiг спати. Вiн вийшов з намету та пiдвiв погляд до неба, звiдки зрiдка з’являвся затягнутий хмарами тонкий молодий мiсяць. Король шукав Божих знакiв i не бачив iх. Вiн молився безкiнечно, беззвучно, наче в тих повторюваних словах вiднаходив заспокоення.



Пишний табiр французького командування, розкiшнi попони коней, розрядженi у золото й оксамит пажi скорiше нагадували турнiр, нiж вiйну.

У темно-зеленому наметi конетабля Францii галасливо й тепло, смолоскипи тьмяно освiтлюють червонi вiд вина обличчя сеньйорiв. Вони вже двi години сперечались та закладались, хто яких бранцiв захопить у полон i кому ж пощастить полонити короля Англii. Сеньйор де Круа заприсягнув, що вiн або його люди (яких було аж цiлих вiсiмнадцять) знесуть золоту корону з шолома його величностi.

– Я повторюю, месiри, я чекатиму, – запевнив присутнiх конетабль.

– Лише чого, месье? – спитав герцог Алансонський. – Поки з Англii прийде допомога? Чи другого пришестя?

– Король Анрi молодий та запальний. Вiн нападе першим, що зменшить нашi втрати.

– Про якi втрати ви кажете, коли iх там жалюгiдних шiсть, може, вiсiм тисяч? – засмiявся Артюр де Рiшмон. – Менi важко зрозумiти, кого ви бережете, коли кожен iз нас прагне битви.

– Ми можемо чекати, допоки голод та хвороби не викосять половину англiйського вiйська. До того ж, майже тиждень iде дощ, погода не сприяе атацi кавалерiею… – зауважив маршал Бусiко.

– Невже вас, месье, котрий бився при Нiкополiсi[15 - Битва пiд Нiкополiсом 1396 року, де хрестоносцiв було вщент розбито вiйськом турецького султана Баязида І.], лякае погода? – лише з поваги до старого маршала Рiшмон не розсмiявся вголос.

– І справдi, ми зiбрались тут не для того, щоб чекати пiдходящоi погоди, – скривився граф де Вандом. – Я за те, щоб ударити по англiйцях якомога швидше. Хоч би й уночi, вони цього не чекають.

– А що скаже монсеньйор герцог Орлеанський?

Усi озирнулися до Шарля, який i слова ще не мовив, за звичкою вислуховуючи думки iнших перед тим, як прийняти рiшення. До того ж, король Францii призначив його головнокомандувачем. Вiн приеднався до вiйська лише кiлька годин тому, пiсля виснажливого рейду пiд дощем, вiтрами, в осiннiй багнюцi. Вiн не бачив поля битви при денному свiтлi, не оглядав позицii та солдатiв. Вiд довгоi дороги та втоми паморочилося в головi. Тому понад усе герцог Орлеанський хотiв устигнути поспати бодай три-чотири години.

– Бiй якомога швидше. Завтра на свiтанку, – спокiйно сказав герцог, сподiваючись, що всi негайно розiйдуться по своiх наметах.

– Бiй! Бiй! – загули присутнi.

Конетабль обмiнявся похмурим поглядом iз Бусiко: доведеться сурмити атаку, iнакше цi запальнi сеньйори самi кинуться у бiй.



На свiтанку англiйська армiя стала мiж двома невеличкими лiсочками, що оточували шлях на Кале. Король подiлив своi сили на три частини, поставивши мiж пiшими воiнами та лицарями лучникiв. Французи, у свою чергу, теж подiлились на три вiйська, переважно з важкоозброених лицарiв. Французи стояли у пiвлье вiд англiйцiв, але дорога була вузька, тому три iхнi вiйська стали одне за одним. Вiд свiтанку до опiвдня армii не рухались. Англiйцi безперестанку молились. Сам король наказав своему капелану вiдправити три меси.

Король Англii був беззаперечно смiливим в очах своiх солдатiв. Вiн жодного разу не користувався тактикою свого батька, коли на поле бою виходило два чи три солдати в королiвських кiрасах та шоломах iз короною, а сам покiйний король бився у звичайному обладунку, але оточений охороною. Генрi кидався у саму гущавину бою, так само робили i його брати. Сувора дисциплiна в таборi короля стосувалася його особисто так само, як найменшого джуру. Беззаперечна вiдданiсть королю, яку кожен англiйський воiн носив у своему серцi, виростала з глибокоi поваги до його величностi як полководця. Тому коли ранком дня святого Крiспiна король Генрi виiхав перед своiм вiйськом, аби пiдбадьорити солдатiв, над Азеркурським полем завмерла пронизлива тиша. Кожен з тих брудних, голодних, змерзлих воякiв, що всю нiч молилися, готуючись до смертi, аж зачаiв подих, щоб почути кожне слово свого володаря.

– Добрi англiйськi люди, моi славнi пiдданцi! – почав Генрi, вiн пiдняв забрало шолома, тому усi бачили його лице. – Перед очами Господа нашого, у годину, коли кожен iз нас готовий померти, я, як у Судний день, ще раз присягаюсь, що дiло мое праве, а корона Францii – мiй законний спадок[16 - Король Генрiх V походив вiд короля Англii Едварда ІІІ, що був онуком короля Францii Фiлiппа Вродливого за жiночою лiнiею. Валуа, що правили Францiею у часи дii роману, походили вiд молодшого брата Фiлiппа Вродливого. У Францii дiяв Салiчний закон, за яким жiнка не могла наслiдувати та передавати у спадок корону Францii, тому французи не приймали зазiхань англiйцiв на французький престол. Пiсля смертi синiв Фiлiппа Вродливого королем став представник династii Валуа. В Англii Салiчний закон не дiяв, тому англiйськi королi заявляли своi претензii на Францiю.]. Я прийшов забрати те, що належить менi за правом, яке я успадкував вiд батька, а вiн – вiд свого батька, а той – вiд славного короля Едварда Третього. І я повернувся сюди, на мою французьку землю, не як ворог чи супостат, аби вбивати, спалювати та гвалтувати, як робили i роблять арманьяки, що смiють називати себе французами, а щоб вiдвоювати те, що е моiм вiд народження, iз найменшим руйнуванням, як iстинний, справедливий i добрий володар цiеi землi. Тому, пiднiмаючи свого меча, випускаючи своi стрiли, викрикуючи мiй бойовий клич, не залишайте мiсця сумнiвам чи страху в серцi своему, бо за вами правда, i сам Господь стане вам на захист! Господь i святий Георг, наш небесний покровитель, стануть iз нами!

Коли король закiнчив, усi до единого солдати впали на колiна та поцiлували землю. У ту мить у жодного, хто його чув вiд найменшого джури до найшляхетнiшого герцога (серед яких були й непевнi, й бунтiвники, й заколотники), не було сумнiву, що Генрi i е iх законний король, що немае й не може бути у них короля iншого, i що нiколи свiт не знав справедливiшоi битви, нiж та, до якоi вони вже готовi.



Французи не хотiли розпочинати атаку без герцога Брабантського та единого сина герцога Бургундського. Та досi наiвно чекали на герцога Бретонського, а Рiшмон не наважувався зiзнатись уголос, що його брат не приiде. Конетабль вже двiчi надсилав посланцiв до герцога Брабантського, якi знаходили його у церквi, де вiн слухав месу. Французи чекали на англiйський напад, англiйцi, зважаючи на малу чисельнiсть, першими нападати не хотiли. Тодi король Генрi наважився просунути свою армiю вперед, зберiгши ряди. Центральнi лучники приготували звичайний захист вiд кавалерiйськоi атаки – гострi кiлки, якi вкопали у мокру переорану землю.

Зухвале наближення англiйцiв лише роздратувало французьке командування. Попри заперечення конетабля, сеньйори змусили його почати бiй. Напружену гнiвну тишу прорiзали звуки бойових сурм. Шарль д’Альбре наказав наступати i сам повiв перше вiйсько, яке складалося iз восьми тисяч лицарiв та пiвторатисячноi кавалерii. Лучникiв у першому вiйську, яке вже чисельно переважало ворога, не було. За планом конетабля кавалерiя повинна була розсiяти англiйське вiйсько, залишки якого мали добити лицарi. Кавалерiя подалася вперед, вiдразу ж у небi засвистiли стрiли. Бiльшiсть французiв i близько не доiхала до позицiй англiйцiв. Коли ж пiшi лицарi наздогнали кавалерiю, iм уже заважали людськi тiла й трупи коней, якi фактично завалили шлях. Тодi лучникам знову наказали стрiляти…

Все ж таки, зважаючи на чисельну перевагу, французи дiйшли до частоколу англiйських лучникiв. Тi змушенi були трохи вiдступити, але проти французiв грали iхнi важкi обладунки, завалений шлях та розмокла земля.

Коли англiйцi вихопили короткi бойовi сокири, важкотiлi лицарi вже не могли вправно вiдбиватися. У близькому бою важкий довгий меч завжди програе короткiй сокирi, якою легше битися. Тi, кого не знайшли англiйськi стрiли, полягли пiд сокирами.

Тодi у бiй виступило друге французьке вiйсько, яке вiв сам герцог Орлеанський. Фiлiпп дивився з гордiстю на свого колишнього сеньйора, такого видного, непереможного, в коштовному мiланському обладунку та довгому чорному оксамитовому плащi, на високому темно-сiрому конi, в оточеннi сонму зброеносцiв, пажiв у кiрасах iз гербом Орлеанського дому, наче святий Михаiл iз янголами. Опущене забрало шолома приховувало слiди безсонноi ночi, втоми останнiх тижнiв та непевностi молодого герцога. Як добре, що анi Фiлiпп, анi жодна людина довкола про це не здогадувалась. Що сталося далi, Фiлiпп не бачив, бо третьому вiйську, де був Артюр де Рiшмон та його загiн бретонцiв, наказали готуватись до бою.

Блiдий Фiлiпп де Прюнель бiг за Артюром де Рiшмоном. Вiн знав, що у першому вiйську, яке знесли англiйськi лучники, був його обожнюваний старший брат, шамбелан герцога Орлеанського. Фiлiпп бiг щодуху, збуджено кричав: «Сен-Денi монжуа[17 - Святий Денi – моя радiсть – типовий бойовий клич французiв. Святий Денi – небесний покровитель Францii.]», – а вiтер перебивав йому подих. Панцир, хоч i дуже легкий, незвично давив на плечi.

Конi зав’язли у грязюцi, вершники марно iх острожили. Тiла важко падали одне на одне, конi не могли розвернутись. Пораненi стрiлами лицарi провалювались у болото бруду, на чужi тiла. Згори нестерпно важко дерлися конi, падали, намагались пiдвестись, заливали кров’ю…

Фiлiппу здавалось, що у нього немае анi рук, анi нiг, самi очi, сповненi жаху, немилосердно вiдкритi. Конi несуться повз нього повiльно (чи так здаеться?), але все вперед i вперед, до пекла. Прюнель ледве встигае прикривати Рiшмона щитом ззаду вiд ворожих стрiл, вiд пiдлих ударiв у спину. Це вже геть не схоже на шляхетну гру. Це геть не шляхетно. І це не гра. Те, що вiн бачить на власнi очi, не мае назви. Жодна людина про таке не розповiдала. А коли б i розповiдала, вiн би не повiрив. Нутровим болем та швидкою кров’ю Фiлiпп де Прюнель вивчае свiй перший дорослий урок: якщо не вдариш сам – ти мрець. І тут немае мiсця анi шляхетству, анi лицарству, тут немае правил, тут не буде другого разу, тут все жахливо, все по-справжньому.

Брязкiт зброi, iржання коней, передсмертнi чужi крики глушать Фiлiппа. Вiн бачить, як герцог Орлеанський упав iз коня, бачить кров на його панцирi, незугарно пiдняту завмерлу руку у сталевiй рукавичцi. Вiн бачить те, що бачити огиднiше за все – як лицарi, французи, падають на колiна у брудну, мокру землю й молять зберегти життя… І що попри благання, англiйськi сокири опускаються на iхнi голови. Фiлiпп ледве не плаче, вiн щосили молотить бойовою сокирою, руки болять, вiн до смертi розбитий, украй стомлений, але не смiе зупинитись бодай на мить. Рiшмон кричить щось, але Фiлiпп не чуе анi слова – прямо перед собою вiн побачив розчавленого конетабля д’Альбре, з-пiд погнутого шолома витiкають мiзки, руки мiцно, намертво вчепились у червоний вiд кровi прапор. Чому прапор у конетабля? Де ж знаменоносцi? Хiба ж так можна? У головi досi завченi з дитинства i вже нiчого не вартi лицарськi правила.

– На вiдступ! На вiдступ!

Французи важко посунули назад, конi не слухаються, своi йдуть по головах, вершники чавлять пiших.

– Бретонський собака! – чуе Фiлiпп.

Важкий удар сокири – вiн упав. Щось тяжке звалило хлопця. Не може рухатись. Грiм. Здаеться, пiшов дощ. Сухi вуста Фiлiппа нервово здригнулися, намагаючись пiймати важкi краплi вологи. Вiн так i не зрозумiв, що то кров на вустах. Раптом перед очима Фiлiппа з’явився чорно-бiлий бретонський прапор, вiн накренився i впав. «Монсеньйор де Рiшмон! О, як менi шкода…» – встиг зауважити Фiлiпп, усi звуки бою раптом стихли, i хлопець скотився у прiрву.

Вiдступивши, французи спробували поновити ряди, приеднавши кiнну частину третього вiйська.

Король Генрi напружено тримався у сiдельнику. Аж раптом вiн побачив, що його брат Глостер впав iз коня поранений, i вiдразу ж кiлька французiв кинулися до нього, пiзнавши герб. Генрi зiскочив iз коня та став на захист брата. Його величнiсть (як помiтно золоту корону на шоломi!) побачили люди сiра де Круа, тi самi, що заприсяглися зрубати корону на шоломi чи полонити короля Англii. Марно, король вiдбив напад, вбив двох французiв, допоки його охорона не прийшла на допомогу. Тiльки тодi пораненого Глостера змогли перенести углиб табору та перев’язати рани. Правду кажучи, кiлька зубцiв iз королiвськоi корони люди де Круа все ж знесли.

– Ваша величносте! Ваша величносте! Французи напали на наш табiр! Розвiдка доповiдае, що герцог Брабантський iз кiлькома тисячами списiв у пiвлье!

Король ще мить дивився на зброеносця, не усвiдомлюючи в гарячцi бою значення його слiв.

– Нам не втримати два фланги i бранцiв, – глухо зауважив Кларенс.

Обличчя короля горiло, як у пропасницi.

– Убити неважливих полонених! – наказав вiн.

Джури кинулися доносити наказ.

– Як вони знатимуть, хто важливий, а хто нi? – спитав раптом блiдий Кларенс.

– Самi розберуться.

Тут англiйцi побачили, що французи почали третю атаку. Конi вже не могли продертися крiзь щiльнi завали тiл, деiнде утворились стiни висотою з чотирьох-п’яти мерцiв, ряди знову порушились, залишок третього вiйська накивав п’ятами. Лучники зупинили напад – i французи вiдступили. Тодi король Англii, зiбравши навколо себе братiв i декiлька сотень вершникiв, сам повiв вiйсько у бiй. Французи не чекали такоi зухвалостi, тому бiльшiсть iз переляку навiть не намагалась опиратись. Англiйська пiхота вже кинулась на поле бою грабувати вбитих. Бiльшiсть мертвих сеньйорiв лишилася у самiсiньких сорочках. Так i лежали – бiлоногi, з перемазаними брудом та кров’ю обличчями, посiченими руками, розрубаними головами, розпоротими животами – у дивних обiймах смертi, наче грiшники, яких пiсля Останнього суду янголи сонмами скидали у пекло.

Дехто ще вперто боронився. Але англiйцi у якомусь запалi били влучно, смертельно й немилосердно. Наче хотiли вiдомсти за своi голоднi, холоднi, вимоченi дощем днi та ночi.

Король Англiйський помiтив, що якийсь лицар б’еться iз останнiх сил, хоч на нього напало не менше п’ятьох. Його величнiсть зацiкавлено пiд’iхав ближче, наче хотiв подивитись травлю кабана на ловах. Побачивши короля, француз вiдпустив меч:

– Здаюся! Я герцог Алансонський!

У ту ж мить два мечi врiзались у тiло сердешного герцога. Той глухо скрикнув i впав замертво. Огидна смерть для нащадка французьких королiв. Його вбивцi якось винувато озирнулись до короля Генрi, вiн криво усмiхнувся й промовив, як на проповiдi:

– На все воля Божа…



Фiлiпп вiдчував лише руки на своему тiлi – жадiбнi та злочиннi, якi зiрвали навiть ланцюжок iз хрестиком, познiмали з вiдпружених, безвольних пальцiв каблучки. Фiлiпп застогнав, перед очима стояв червонуватий туман, iз якого виринали чужi, безжальнi руки.

– Живий! Бач, бретонець!

Тi чужi руки вихопили його, винесли зi сталевоi важкостi у легкiсть червонуватого туману. Кiлька притомних ляпасiв. В обличчя плеснули водою, Фiлiпп облизав потрiсканi вуста розжареним, пекучим язиком. Очi злиплись вiд засохлоi кровi. Важко розплющились, наче вдруге народились. Свiтло… Небо… День…

– Хто ти?

– Викуп даеш?

Погляд Фiлiппа впав на землю, на купи мертвих тiл, трупи коней, заляпанi кров’ю, бруднi прапори. Вiн похитнувся, вуста його затремтiли. Прюнель намагався щось сказати, але не мiг i слова з себе вичавити. Хiба не занадто для нього? Кров iз рани суцiльно пройняла сорочку пiд обладунком, було холодно, а у Фiлiппа вже починалась гарячка.

– Хто ти, чорти б тебе забрали?

Голос зник, сил немае. Знову тi мертвi, iхнi закривавленi обладунки, бiлi ноги вже пограбованих, сморiд розпоротих нутрощiв, застиглi у вiчному подивi очi, завмерлi в останньому крику вуста, втрачена зброя, зiгнутi шоломи, поганьбленi прапори. Перед очима мiзки, що витiкають з-пiд шолома конетабля, безпорадна бойова рукавичка герцога Орлеаського, увiгнутий ударом палицi обладунок графа де Рiшмона. Звiдусiль пахне свiжою кров’ю, як на бичачiй бойнi. Нудота пiдступае до горла, стискаючи подих та шлунок.

Англiець замахнувся мечем, Фiлiпп уже не боiться, його божевiльнi яскраво-зеленi очi застилають сльози. Там, десь попереду, пiднiмають трофеi – бургундськi прапори, поруч два мертвих лицарi: Невер i Сен-Поль, брати герцога Бургундського, вiн упiзнав iх лише за гербами на кiрасах. На поле стерв’ятниками злетiлись англiйськi солдати… Що сталося? Чому так довго? Чому вiн досi живий? Навiщо? Що вiн зробив? Чому той меч завмер? Фiлiпп не почув, як другий англiець зауважив:

– Це герб графа де Рiшмона. Його господаря полонив сам король. Іди спитай, чи потрiбен графу його джура. Присягаюсь, отримаеш добрi грошi. Як не потрiбен – дай менi знак рукою, я його тут i доб’ю.

Англiець щось закричав, i другий штовхнув Прюнеля уперед. Той iшов хитаючись, ледве притомний. Його заштовхнули у якийсь намет. Побачивши перев’язаного Артюра де Рiшмона iз закривавленим, посiченим обличчям, хлопець упав на колiна.

– Нас розбили! Розбили! Ганьба! Ганьба!

Фiлiпп опустився на землю, знепритомнiвши бiльше вiд пережитого та побаченого за день, анiж вiд поранень. Рiшмон навiть не мав сил покликати на допомогу слугу, щоб той повернув Прюнеля до тями. Його самого витягнули з-пiд завалiв мертвих тiл, його обличчя, обладунок та щит були так щiльно залитi кров’ю, що його не могли впiзнати анi за виглядом, анi за гербом. Дякувати Богу, граф був при тямi та змiг назвати свое iм’я, а лучник, який його витяг, чомусь мав достатньо вiри його слову. Король негайно перекупив полоненого, бо ж це був син його мачухи.

Залишивши на азенкурському полi десять тисяч убитих французiв, король ще раз передивився полонених, щоб тi не обтяжували його у рейдi на Кале. Менш знатних без жалю повбивали: або перерiзали горлянку, або рознесли голову. Найгоноровiшим прислали лiкаря, бо король хотiв показати Лондону переможнi трофеi.

Надвечiр король Генрi, сповнений почуттям власноi обраностi та пихи одночасно, покликав до себе англiйських та французьких герольдiв. Також до його намету привели усiх гонорових бранцiв.

– Що скажете, месiри? – король обвiв лихоманковим поглядом присутнiх. – На чиему боцi перемога?

– На боцi Англii, ваша величносте, – погодились герольди, низько вклоняючись.

– А ви що скажете, панове? – звернувся король до полонених французiв.

Тi мовчали, не насмiлюючись навiть пiдвести погляд.

– Я вас запитав! – повторив король, не вiдповiдати далi було б образою.

Герцог Орлеанський, вклонившись, наскiльки дозволяло його поранення, промовив:

– Це англiйська перемога, ваша вели…

– Нi, кузене, – рiзко перебив його король. – Не англiйська. Це воля Господа, Пресвятоi Дiви та святого Георга, небесного покровителя нашого королiвства. Це кара за вашi грiхи, за той безлад, що ви, арманьяцькi собаки, дозволили у Францii, за спаленi замки, за зруйнованi церкви, збезчещених жiнок.

Герцог Орлеанський до кровi прикусив губу, опустив голову i бiльше анi слова вiд нього не почули. Пiсля того, як сер Рiчард Воллер витягнув його з-пiд гори мертвих тiл, у нього було достатньо часу, аби побачити, що залишилось на Азенкурському полi. Стiни, суцiльнi стiни мертвих тiл. Його призначили головнокомандувачем, тому ця катастрофiчна битва, поразка арманьякiв – це його повна вiдповiдальнiсть. Коли б вiн зараз стояв перед своiм дядьком, божевiльним королем Францii, то напевно вже помер би вiд сорому та ганьби.

Тим часом тi французи, що вижили та змогли вiдступити, надiслали джуру до короля Англii iз проханням дозволити повернулись на поле бою, надати допомогу пораненим та забрати тiла загиблих. На це прохання король вiдмовив, бо вже темно та пiзно, але дозволив прийти завтра зi свiтанком.

Кажуть, що наступного дня на Азенкурському полi не було жодного живого француза, бо король Англii наказав своiм солдатам добити вночi тих, хто вижив.

Англiйцi з награбованим скарбом та сiмома сотнями бранцiв вирушили на пiвнiч. Над сiрим полем падав дрiбний колючий жовтневий дощ. Не зважаючи на поранення, герцог Орлеанський iхав верхи вiдразу ж за королем Генрi та його братами. Головного убору вiн не мав, холодний дощ гострими краплями падав на його опущену голову, затiкав на шию та пiд сорочку, жорстку вiд засохлоi кровi, та герцог не зважав. Вiдтодi, як французьких бранцiв вивели з намету переможного короля, вiд нього не почули анi пiвслова.

Прюнель лежав без тями на возi з пораненим Рiшмоном, тому безкiнечний дощ, що колотив по обладунках англiйцiв довкола, не зводив його з розуму, як решту французьких сеньйорiв.

Вже три ночi до Маргарити приходили страхiття. Вона зривалася з лiжка та безтямно бiгла до дверей, де ii пiдхоплювала на руки мадам де Белльваль, що прокидалася вiд ii крикiв.

– Тихiше, ваша високосте, все добре… Все добре…

– О, нi, мадам де Белльваль, менi снились круки над полем… Над полем, повним мерцiв…

– Це лише сон, ваша високосте…

– Нi, я бачила мертвих… Так багато, так страшно… Герцог Алансонський… Його геть усього порубали…

Мадам де Белльваль перехрестилася та запалила кiлька свiчок. Пальцi не слухались, вогонь важко займався, минаючи гнiт i лише розтоплюючи вiск. От напасть! За що цiй дитинi тi нiчнi страхiття? Маргарита тихо плакала, посправжньому налякана тим, що побачила мертвими кiлькох людей, яких добре знала при дворi свого брата. Який дивний сон… Їй навiть здалося, що вона вiдчула металевий запах кровi. Навiть дбайливо закутана у ковдру, вона досi тремтiла.

Вихователька не полiнувалася розштовхати старого Сильвiо серед ночi, аби отримати для принцеси заспокiйливий настiй.

Бретань заридала вслiд за Бургундiею та Францiею, як тiльки герольди, бруднi, голоднi та чорнi вiд побаченого на Азенкурському полi, привезли лиху новину до герцогства. Здавалось, що вже нiколи не буде анi свят, анi радостi. Жiнки забули смiх, веселi розмови, плiтки. Дзвони жалобно вiдспiвують мертвих. Хочеться вити вiд розпачу, вiд невимовного горя. Навiть малi дiти у чорному. Горе матерiв робить iх на диво мовчазними.

Усi дiти герцога Бретонського вбранi в жалобу. Навiть маленький Франсуа, якому ледве рiк. Немовля нахмурене й на диво серйозне на руках своеi годувальницi. Жiнки не стримуються, ридають на месi, при дворi, ледве побачивши таку саму даму у чорному з сухими, виплаканими очима. Блiда герцогиня Алансонська, сестра герцога Жана, ледь тримаеться на ногах. Чорна барбета[18 - Жiночий головний убiр, що являе собою тканевий тюрбан, обов’язково пiдхоплюе пiдборiддя та утворюе багато складок, якi закрiплюються шпильками та булавками.] оповила смертельно блiде, змарнiле обличчя.

Сама герцогиня Бретонська, жiнка владна, пихата, прискiплива до етикету, час вiд часу вiдвертаеться, щоб сховати сльози на очах. Дами навколо герцогинi Жанни за цi днi аж постарiли. Мало хто не втратив близького родича – як не кревного, то за шлюбом. Вдовицi, а надто молодi i бездiтнi, весь час непритомнiють, iхнi руки тремтять, заплаканi, опухлi лиця ховають пiд густi чорнi серпанки. Мадам де Лаваль досi у пропасницi, ii вже соборували.

Герцог Жан сидить розлючений i роздратований, безупину п’е вино не п’янiючи. Добре вмiння при дворi, але геть не годиться, коли хочеш забутися бодай на один вечiр. Тепер, тримаючи бранцем Артюра, англiйцi можуть iз нього хоч ременi тягнути. Жiнки весь час ридають, герцог уже не витримуе цього цiлодобового квилiння, яке не полишае Жана навiть у подружнiй лiжницi, де герцогиня нарештi дае волю стримуваним почуттям. Їi свiтлiсть iз дамами весь день у церквi, там треба весь час опановувати себе, не виказувати жодноi слабкостi. Та й сам герцог цими днями вiдчувае внутрiшню потребу побути в домi Божому. Навiть для Бретанi, що лише вислала кiлька загонiв пiд проводом Рiшмона, втрати жахливi, а для королiвства Французького наслiдки катастрофiчнi. Францiя залишилась без перiв, без принцiв, без знатi – знекровлена й знесилена. Самi вдови та малi дiти. А нова порость сеньйорiв, батьки яких погинули, зараз надто юна, мине ще п’ятьдесять рокiв, допоки вони навчаться мiцно тримати меча в руках.

Герцогський почет залишив церкву в жалобi, опустивши голову, наче з похорону, заупокiйноi меси за тими, хто залишився назавжди лежати на брудному, залитому дощами азенкурському полi. Аж раптом усi побачили, що зi схiдноi вежi вийшла Маргарита Орлеанська, свiтла, неприпустимо вбрана в блакитне, i звелiла сiдлати коня. Помiтивши герцога Бретонського, дiвчина схилилась у реверансi, а коли пiдвелася, зi щирим здивуванням зауважила суцiльну приголомшливу жалобу супроводу. Лише тепер герцог i герцогиня, прикро зiтхнувши, переглянулися, бо зрозумiли, що за усi цi днi вони просто забули сповiстити маленьку графиню та ii свиту про азенкурську поразку. Герцогиня була жiнкою владною, грубуватою, вся в нiмкеню-матiр, i делiкатнiстю нiколи не славилася:

– Пiдiйдiть до мене, дамуазель, – сухий голос герцогинi звучить лиховiсно.

Якесь огидне передчуття гадюкою обвило полохливе серце дiвчини.

– Щось сталося, мадам? – спитала Маргарита, злякавшись свого голосу, раптом такого чужого та безбарвного.

Що ж, поганi новини потрiбно сповiщати швидко. Жанна закiнчила рiзко i безжально, наче швидко добивала суперника:

– Французьку армiю вщент розбито пiд Азенкуром. Мiй дiвер, граф де Рiшмон, потрапив у полон, як i ваш брат, герцог Орлеанський, дамуазель. Герцога Алансонського вбито…

Блiда Маргарита завмерла на мiсцi, великi синi очi все ще лагiдно дивилися на герцогиню, на вустах застигла дурнувата посмiшка, наче вона ще не усвiдомила усiеi жахливостi новин. Потiм по обличчю потекли сльози, нестримнi й беззвучнi. Герцог, здаеться, спробував пошепки докоряти герцогинi за ii нетактовнiсть. Жиль де Шантосе нетерпляче пiдштовхнув Рiшара до дружини:

– Йди, зроби щонебудь! Уже мав би навчитись поратися iз дiтьми…

Граф д’Етан i сам нiяковiв вiд слiз, але безпораднiсть i горе Маргарити вразили його. Вiн щиро намагався ii заспокоiти, якось розрадити, обiцяв подарунки, забавки, наче це могло ii утiшити. Очi Маргарити вже не здавались йому крижаними. Волошковi очi, зворушливi, як у янгола.

– Не плачте, Маргарито, – лагiдно вмовляв граф. – Молiться. Вiд молитов бiльше користi, нiж вiд слiз. Заспокойтесь, благаю. Ну, подивiться ж на мене…

Маргарита глянула на графа. Той м’яко витер ii сльози. – Ну що ж менi зробити, аби вас втiшити?

– Дозвольте менi написати листа моiм братам та сестрi. Благаю вас, монсеньйоре.

– Коли вам завгодно, дамуазель. Якщо це вас розрадить. Мiй джура вiдвезе листа.

Вiн провiв Маргариту назад до ii покоiв, весь час щось говорячи до неi, не даючи iй анi хвильки тишi, жодноi можливостi знову розридатися. Так само лагiдно умiв утiшати ii брат, граф де Вертю. Так колись, дуже-дуже давно, ii заспокоював Шарль, залишаючись у дiвочiй лiжницi, поки заплаканi, чимось засмученi сестри не заснуть, шморгаючи носами…

Вона й справдi заснула, як виплакане мале дитя, у Рiшарових обiймах. Вiн обережно поклав ii на лiжко й тихо покликав даму де Белльваль. Вона прийняла варту, ввiчливо виставила графа з покоiв та вiдправила пажа за Сильвiо. Вже зрозумiвши, що сталося, той вiдразу прийшов iз зiллями та настоянками.

– Знаете, метре, як ii високiсть сказала? Герцог Алансонський… Його геть усього порубали… Я думала, iй наснилося. Що то лише дитячi страхiття… – шепотiла вона самими поблiдлими вустами.

– Я б порадив вам, мадам де Белльваль, нiколи не повторювати це вголос. Завжди казали, що ii батько, покiйний герцог, знав чари. Хiба то добре для нього закiнчилося? Тут, при дворi герцога Бретонського, немало ворогiв Орлеанського дому. Пустити поговiр, що донька герцога Орлеанського вiдьма, – iм як на руку ковiнька.

– Але ii сон, метре…

– Їi високiсть народилася на свiтанку, в годину переходу вiд ночi до ранку, такi люди наче застрягли мiж цим i тим свiтом. Звiдти i чутливiсть. Вона буде чути Смерть.

– Як i покiйний герцог…

– Саме тому, мадам де Белльваль, я i порадив вам не повторювати вголос таких речей.

Над Ренном випав перший снiг. Вiн кружляв у повiтрi й танув, не долiтаючи до землi. Але важке сiре небо навiювало невiдворотнiй смуток. Рiшар довго стояв бiля вiкна, далекоглядно замислений можливими наслiдками азенкурськоi поразки.



У листопадi на святу Катерину вони зустрiлись уперше за три мiсяцi. Фiлiпп де Прюнель не пiзнав у дуже блiдiй, дивно високiй дiвчинi Маргариту. У чорнiй сукнi та iз чорним серпанком маленька графиня схожа була на темного янгола, якими прикрашають надгробки. Вiд приголомшливого тягаря пережитого жалобне вбрання Маргарити здалося Фiлiппу недостатнiм, жалюгiдним, мало не глузливим виявом скорботи за всiма тими, хто лишився на азенкурському полi. «Та що вона знае в цьому життi? – подумав вiн роздратовано. – Книжки, спiви та сукнi?.. А хiба ж жiнка мае знати те, що вже знае вiн?» Фiлiпп знiяковiв.

У Фiлiппа з’явилась незнана ранiше i геть не властива йому вiд природи похмурiсть й меланхолiйнiсть. Вiн упав на одне колiно, уривчасто, рiзко, весь час втупившись у пiдлогу, розповiдав Маргаритi про бiй. Вона слухала не перебиваючи, уважно, прикусивши нижню губу та добiла зчепивши пальцi рук. Вона не знала, де той Азенкур, хоча граф д’Етан намагався iй показати на старiй картi. Але вiднинi це мiсце, сама ця назва стане для неi найжахливiшим спогадом, найстрашнiшим iменням. Вiд слова Азенкур усерединi все хололо, як тодi, коли мала Маргарита вперше побачила шибеницю з напiвзотлiлими тiлами та чорних крукiв над нею.

– Ви мусите повернутись до Англii, месье?

– Так, ваша високосте. Я повинен був вiдвезти листи до вашоi невiстки, герцогинi Бонни.

– Ви бачили мого брата, герцога Орлеанського?

– Лише одного разу, у Тауерi…

– Чи вiн здоровий?

– Його поранено в ногу та плече, але король Генрi надiслав йому свого лiкаря вже надвечiр пiсля бою. Коли я його бачив, його високiсть уже мiг ходити.

Маргарита схопила гарячу руку Фiлiппа, той знiяковiв вiд дiвочоi близькостi. Здалека вона здавалася холодною i суворою, як кам’яна фiгура святоi на порталi собору. Але ii раптовий дотик виявився теплим i м’яким. А ще якийсь солодкий запах, леткий, як аромат сухих троянд. Фiлiпп прикрив очi. Нагадування про життя, яке вiн втратив. Про погляди, якi мав. Про правила, яких нiхто не дотримуеться, коли йдеться про власне життя.

– Передайте листа моему братовi, прошу вас!

– Ваша високосте, я зроблю все, що в моiх силах, та я не смiю обiцяти.

– Ось, тримайте…

Бiля дверей з’явилась дама де Белльваль. Маргарита тривожно до неi озирнулася.

– Прощавайте. Я молитимусь за вас, – ледве помiтно мовила вона i зникла.

Кожна жiнка, що бачила його пiсля битви, обiцяла йому своi молитви. Тiльки матiр, що втратила пiд Азенкуром свого первiстка, Фiлiппового старшого брата, вiд слiз i задухи не могла й слова мовити, коли побачила молодшого сина живим в Блуа. Сестри облiпили його з усiх бокiв, обнiмали, цiлували, плакали, безперестанку навперебiй шепотiли своi молитви та подяки Пресвятiй Дiвi. Коли ж тi молитви будуть почутi?



…Почалася вечiрня меса. У Реннському соборi було холодно, вогко й похмуро. Фiлiпп де Прюнель стояв, як i всi, на колiнах, вуста рухались, наче у молитвi, але думками вiн блукав недосяжно далеко. Хоч думки тi були важкi, чорнi, часом грiховнi, вони немилосердно чавили його душу, прибивали до землi. Вiн бачив юнакiв при дворi герцога, галасливих, крикливих, попри жалобу, сповнених надiй на помсту, та порожнiх зсередини, таких, як вiн сам був у минулому життi, бачив, як грацiозно вони тримались у сiдельнику, як елегантно знiмали своi капелюхи; як досi жваво обговорювали лови чи прекрасних дам… І Фiлiпп зрозумiв, що цей спосiб життя, який ранiше належав йому повнiстю за правом народження, який дарував природну радiсть, тепер недоступний, бо вiн бранець i сам собi не належить. Дорогою до Ренна вiн острожив коня, але вже не вiдчував того захопливого божевiлля скачки, перегонiв iз вiтром, iз невiдомiстю, iз ризиком. Вiн полонений i не знатиме радостi чи спокою, допоки не поверне собi волю. Свободу вiд грат, вогких камер, чатових за дверима. Брат його, шамбелан герцога Орлеанського, загинув пiд Азенкуром. Тепер вiн старший у родинi. Старший! Йому й п’ятнадцяти нема. Господи, як не збожеволiти вiд цього всього? Вiн знав, що мати й сестри в Блуа коло безутiшноi герцогинi Орлеанськоi, але вiн, ледь побачившись iз ними, мусив iхати, бо дав слово повернутись у Лондон до Рiздва. Вiн вийшов iз церкви, свята вода холодним вогнем обпекла пальцi. Йому здалося, що все темно-сiре громаддя осiннього неба впало на нього, думки вилися лише навколо полону – i раптом ним заволодiло бажання втекти. Сiсти верхи, загнати коня, але втекти вiд цiеi важкостi, вiд ув’язнення, вiд тюремникiв. Бажання зникло швидко, як порив вiтру. Фiлiпп розумiв, що вiн навiки зв’язаний своiм словом, присягою, що тримають його мiцнiше за всi сили свiту. Вiн знав, що вiн щасливчик, бо вийшов iз тiеi катiвнi живим i незбезчещеним, але не вiдчував своеi обраностi, своеi щасливоi зорi. Пригнiчення й похмурiсть заволодiли його серцем неподiльно i всевладно, як захоплюе у цьому вiцi перше кохання. Вiн уже не помiчав жалоби навколо себе, заплаканих жiнок, сумних дiтей, яких Азенкур зробив удовами i сиротами, його вже геть не вражала ця суцiльна чорнота вбрання навкруги. Фiлiпп знав лише свiй бiль: поганьбленi прапори, лицарi на колiнах, мертвий конетабль. Вiдчував на вустах лише гiркий тлiнний присмак своеi поразки… Погляд його зробився похмурим i водночас оцiнюючим, iронiчним, наче вiн пiзнав мiру всiх почуттiв, уже пiзнав геть усе на свiтi. Молитви його стали короткими й уривчастими, наче данина звичаю. Усе це так ятрило його, що Фiлiпп до задухи злостився на весь свiт i хотiв затопити його своею тугою. Яке свiту дiло до Фiлiппа? Яке йому самому дiло до свiту? Вiн не бачить сенсу, не бачить мети, не знае нiчого, окрiм спустошення душi, втоми на серцi, безсилого шалу, який спопелив його.

Завтра на свiтанку вiн залишить Ренн, вiн мусить вiдпочити, виспатись, але сон та спокiй тiкають вiд нього, як полохливi птахи.








Пригнiчення важко впало на герцогський палац. Рене з подивом вiдчула, що не дала Рiшару в лiжку звичноi розради, заспокоення. Вiн лежав мовчки, якось механiчно граючись ii чорними косами i, здавалось, не помiчав щиросердих спроб розважити його. Рене ображено вiдсунулася вiд коханця, але той навiть не зауважив. Глибокi зморшки прорiзали його високе чоло, безжально видаючи стурбованiсть.

– Рiшаре! На Бога, що з вами?

Вiн слабко посмiхнувся з недосяжноi висоти своiх думок.

– Сьогоднi з мене поганий розрадник, серце мое. Пробачте вже…

– Що ж сталося, монсеньйоре? – те, що вiн не брав участi в бою, радувало ii, а не графа. Але Рене не могла цього зрозумiти.

– Ви ж знаете, Рене, що я не люблю, коли жiнки лiзуть у полiтику.

– Ви справдi вважаете всiх жiнок дурноголовими? – iронiчно спитала Рене, удавано образившись.

– Я гадаю, якби королева Ізабо придiляла бiльше уваги гаптуванню i менше – королiвськiй радi, справи йшли б на краще.

У теплiй млосностi лiжницi Рене не хотiла сперечатися. Та й узагалi сперечання iз графом д’Етаном були марними, бо вiн мав власне, досить зважене судження про кожну рiч чи особу, рiдко змiнюючи його. Найрозумнiшим було iз ним погодитись. Але Рене не могла вiдмовити собi у задоволеннi пiзнiше нагадати Рiшару, що вiн не мав рацii.

– Серденько, не гнiвайтесь на мене. Щоб перепросити свою нечемнiсть, я виконаю ваше бажання…

– Будь-яке?

– Я обiцяю. Та зважте, що я лише молодший брат герцога Бретонського, й моi права на корону Францii жахливо мiзернi, – розсмiявся Рiшар.

– Бережiться, я попрошу у вас те, що вам не дуже сподобаеться.

– Невже пiдмовити мого брата-герцога арештувати Бретейлiв?

– Нi, – Рене потупила очi. – Вiдправте маленьку графиню подалi вiд двору, у будь-який ваш замок.

– То ви ревнуете до дитини? – у бурштинових очах Рiшара раптом засяяли веселi вогники.

– Я почуваюсь нiяково у ii присутностi… Вiдiшлiть ii… Ви ж обiцяли.

– І слова свого дотримаю, хоч не без докорiв сумлiння. Щиро кажучи, я геть вас не розумiю. Жiнки – надто нелогiчнi створiння.

– Ви справдi вiдiшлете ii? – з надiею перепитала Рене.

– Сподiваюсь, у Бенонi сердешна Маргарита вас не дратуватиме?

Рене кинулася цiлувати графа так спритно, що той щиро розсмiявся.

– Не думав, що потрiбна така дрiбниця, щоб викликати вашу пристрасну вдячнiсть.



…Того ж дня граф д’Етан i справдi наказав пiдготувати переiзд Маргарити. Щоб якось полегшити ii перебування у похмурому Бенонi, Рiшар звелiв перевезти у замок розкiшнi гобелени та пишне лiжко. Дама де Белльваль похмуро вислуховувала накази графа: хто-хто, а вона розумiла, що принцесу Орлеанську вiдправляють у заслання. Вона холодно вклонилася графовi д’Етану i поквапила чотирьох дiвчат, якi приiхали з Францii, щоб усюди супроводжувати Маргариту, пакувати речi принцеси в дорожнi кофри.

Тiльки сама принцеса не знала почуття образи чи гнiву, вона лише перебирала струни срiбноi арфи, розважаючи себе тихим спiвом, який виходив кожного разу все краще. За маленькою графинею iхав чималий почет: служницi, покоiвки, стайничi, пажi, лiкарi, секретар, духiвник, сокольничi, блазнi, собаки, конi. Попри слушнi зауваження герцогинi Жанни про мороз та заснiженi дороги, в останнi днi листопада супровiд Маргарити все ж таки залишив Ренн.



Важко уявити бiльш похмуре видовище, нiж заснiженi мури Бенона зi страшними чорними вежами, осяянi червонуватими променями вечiрнього сонця. Чорний, як пекло, замок серед снiжноi бiлоi пустелi. Маргарита дивилась заворожено, наче дормез завозив ii у казку, у полон до вiдьми-королеви. Вона вибiгла з дормеза, ледве той опинився у внутрiшньому дворику. Старi, закутi у залiзо вояки важко впали на колiна. Слiдом за Маргаритою вискочила мадам де Белльваль i накинула на худорлявi плечi своеi вихованки хутровий плащ. Юнi фрейлiни графинi лякливо озирались на темнi башти, на чорну громадину донжона з кiлькома вузькими вiконцями.

– Розпалити камiни! Усi камiни! Потрiбно зiгрiти цю холодну домовину! – наказала дама де Белльваль, устигаючи розштовхувати приспаних фрейлiн. – Ваша високосте!

Але Маргарита вже заходилася гратися зi своею улюбленкою мiланською хортицею Неж. Мале криволапе цуценя, подароване графом, стрибало мiж довгими стрункими лапами хортицi, марно намагаючись iз нею гратися. Неж погордливо вiдвертала морду вiд нахаби, й мале пiдбiгало до Маргарити, стрибаючи iй на спiдницю та запопадливо вертячи куцим хвостом. Мадам де Белльваль голосно зiтхнула. Невже ця дитина, марно, що майже замiжня, нiколи не подорослiшае? Уже темно, й до ночi потрiбно хоча б внести лiжко та витерти пилюку.

Тiеi ночi втомлена подорожжю дiвчина заснула швидко. Розбещена Неж лежала коло своеi панни й гарчала, коли дама де Белльваль намагалася ii зiгнати. Мале цуценя пiдтявкувало хортицi з-пiд лiжка. Маргаритi наснились якiсь високi жiнки у темно-лiлових сукнях, вони кружляли над ii лiжком, як темнi янголи, але дiвчина забула страх. Потiм iй знову снилася Луара, Ла-Ферте, безмежнi житнi лани, старi дуби, квiти бузку, наче тi темнi жiнки були феями й своiми чарами розбудили спогади.

Уранцi Маргарита знайшла нагорi круглоi вежi маленький покiй iз пюпiтром посерединi; на вузьких поличках й металевих столиках лежали старi запиленi книги. Незвичнi старовиннi мiнiатюри з дамами у довгих блакитних сукнях й крузелерах, яких уже давно не носять, королями з високими коронами на золотих, як у архангела Михаiла, головах, лицарi з червоними хрестами на плащах – усе дивувало й захоплювало уяву Маргарити. Вона нетерпляче змахувала пил просто довгим рукавом, щоб швидше розкрити стару книгу, пропахлу вогкiстю i димом з грубки, перегорнути писанi великими лiтерами сторiнки з бiло-синьо-червоними мiнiатюрами. Ось «Роман про Троянду» з вузьким рядком вiршiв на широкiй сторiнцi й бiло-золотими янголами на кожному аркушi. Маргарита поставила до цих книжок легенду про Марi Французьку, що iй подарував брат по вiд’iздi, з найпрекраснiшими зображеннями славних лицарiв у червоних плащах та срiбних обладунках. Маргарита замрiяно прикривала очi й бачила себе ув’язненою дiвою, яку звiльнить лицар у яскраво-червоному плащi. Вона нiжно перев’яже його рани, й берберiйський кiнь нестиме iх скелястою дорогою, приспаною сотнями вiтрiв, до луарського блакитноверхого замку, до сонця, неосяжноi смарагдовостi трав… Замок стане iхнiм притулком, i лицар вимагатиме нагороди за свою мужнiсть. Правду кажучи, Маргарита не знала, що то за нагорода, але так писали у романах. Та коли Маргарита вiдкривала очi, вона бачила лиш темнi вологi стiни, вогонь, що рвався геть iз гратки камiну, наче з в’язницi. За вiкном – сизуватi скелi, далi болота, темно-зелений верес улiтку, а зараз заснiжене незаймане укривало. І жодного гостя, жодноi новини. Фрейлiни з нудьги гризуться мiж собою, книги не дають iм такоi розваги, як Маргаритi. Шахи давно вже остогидли, навiть розмовляти нема про що. У тьмянiй напiвтемрявi важко гаптувати, голки нещадно колють пальцi, рвуться нитки, дiвчата дратуються й сваряться. Карлик, блазень юноi графинi, нещадно висмiюе фрейлiн чи гладку, неповоротку мадам де Белльваль або старого коменданта, який, здаеться, й у лiжку не знiмае панцира. Маргарита лише смiеться з його жартiв.

Сильвiо, лiкар i астролог, зачинився у дальнiй вежi. Вiн чи не единий у цiй нудьзi та тишi знайшов задоволення. Звичайно, для його розрахункiв необхiдний спокiй. Маргарита подовгу сидiла в його покоi, мовчазно спостерiгаючи за довгими рядками цифр та дивними позначками, що Сильвiо старанно виводив на пергаментi, тричi щось прорахувавши подумки.

– Метре, чи складали ви гороскоп для мене, коли я народилася?

– Так, ваша високосте, як i для кожноi дитини покiйного герцога… – неохоче вiдповiдав вiн, удаючи, що зайнятий розрахунком, аби уникнути подальших запитань.

«Ну i добре, сама навчуся читати тi всi позначки», – думала Маргарита, перегортаючи грубезний трактат з астрологii латиною. Звичайно, найкращими в книзi були мiнiатюри у вiньетках iз легкою позолотою: синьотiлi знаки зодiаку, планети в образах античних богiв та лазуровi зорi навколо буквиць. Саме це контрастне поеднання золота та лазурi, як на стелях великих соборiв в герцогствi Орлеанському, найбiльше захоплювало уяву дiвчини та безжально нагадувало про щасливi дитячi роки, коли тi готичнi небеснi стелi храму видавалися неймовiрно та недосяжно високими.

У покоi Сильвiо завжди пахло сухою лавандою – так пахло у замку Блуа, де колись жила мати Маргарити. І дiвчина не розумiла, що саме вабить у цьому сильному всевладному ароматi. Та цей запах так само безжально нагадував затишок утраченого дитинства. Коли Маргарита виходила вiд астролога, йшла довгими порожнiми коридорами, iй здавалось, що сумний сiрий янгол самотностi легко обiймае ii своiми крилами.

Вона не мала того, що мае звичайна дитина: матерi, батька, без вороття втратила братiв, сестру. Маргарита знала, що ii батька по-нелюдському вбито, що йому вже мертвому вiдрубали лiву руку, що вiн не мiг прикликати диявола, а вона мусить ненавидiти його вбивць. Мати живцем себе поховала, а громадянська вiйна, яка, наче голодний вовк, роздерла королiвство, почалася з року ii народження, знала, що з дитинства нею грали, як розмiнною монетою, вона сама, ii тiло – лише сплата за союз, вигiдний дому герцогiв Орлеанських.

Коли дiвчина думала про свою родину, ii полохливим серцем оволодiвав первiсний жах, який проганяв думки, вiд нього холола кров. Вона знала, що та страшна жiнка в жалобi, що приходить у тужливих снах, – то ii мати, але ця думка була iй неприемна та неприйнятна, бо ця чорна жiнка лякала ii, як привид. Маргарита думала про рок, який навис над ii родиною, про вбитого батька, змучену матiр, полоненого Шарля, Жана – заручника англiйцiв, усiх померлих братiв, сестру… Що ж тодi уготовано iй, невже рання смерть i хвороби помилували ii, щоб вiддати на поталу стражданням i горю? Їi охоплювало бажання зачинитись у монастирi, вимолити благодать i милiсть Божу. Згадуючи долi своiх рiдних, Маргарита неминуче запитувала себе: чи не проклятi вони, чи не зурочив хтось ii рiд?

– Мадам де Белльваль, чи правду казали, що монсеньйор, мiй батько, знався на чарах?

Вихователька вiдiрвалася вiд гаптування та тривожно подивилася на свою принцесу.

– Не годиться паннi вести такi розмови, – суворо вiдказала мадам де Белльваль.

Маргарита рiзко пiдвелася з крiсла i стисла кулаки. Украй рiдко вона забувала про гарнi манери аж до такого. Їi стара iталiйська нянька напевно б за серце схопилася.

– Чому це не годиться? Чому кожного разу, як я питаю про батька, анi ви, анi Шарль, анi Фiлiпп не хочете менi нiчого розповiдати? Що вiн накоiв?

– Про покiйних кажуть лише добре, – зауважила дама. – Вiн був ласкавим до вашоi матерi.

– Ласкавим? Чому ж вiн дозволив королевi вигнати ii з Парижа, подалi вiд королiвського двору?

– Бо у мiстi казали, що ваша мати, нехай бережуть янголи ii праведну душу, хотiла отруiти дофiна, щоб самiй стати королевою й посадити на трон своiх дiтей.

Блiда Маргарита стенулась:

– Це неправда!

– Звiсно, що нi. Королева Ізабо ненавидiла покiйну герцогиню, бо наш благословенний король, коли був у владi божевiлля, заспокоювався лише у присутностi вашоi матерi. А королеву й знати не хотiв. Кидався на неi з кинджалом… Двiчi рiзав iй руки, бо ii величнiсть намагалася стримати зброю… Коли старий герцог Бургундський помер, Жан де Невер, його син, кузен вашого батька, почав розпускати плiтки, що герцог Орлеанський спустошив скарбницю, що вiн наврочив королю, що вiн… – мадам де Белльваль, згадавши про вiк дiвчини, почервонiла.

– Але ж це все дурнi вигадки? Правда?

– Звичайно, моя панно. Герцог Бургундський наказав убити вашого батька лише через пiдлi заздрощi, повiрте менi.

– Звiдки ж тi всi плiтки взялися?

– Казали, ваша високосте, що за кiлька тижнiв до вбивства покiйний герцог бачив свою смерть…

– Смерть?

– Так, у Селестинському монастирi.

– Коли бачив, чого ж не поiхав геть iз Парижа?

– Ваша високосте, ще жодна людина не уникла власноi долi, незалежно вiд ii знання чи незнання.

І Маргарита кiлька ночей прокидалася до свiтанку i не могла заснути, бо iй ввижався батько, вбраний у бiлу iз чорним робу селестинця, який у темному коридорi монастиря спiткав саму Смерть. «Як це? – думала вона: «Побачити власну Смерть? Не увi снi, де з тобою може говорити Господь, а наяву, в святому мiсцi, хай i у передсвiтанкових сутiнках? Як мав вiн сили знати i нiчого не зробити, жодним чином не захиститись?».



У заснiженому полонi Бенона Маргарита мала досхочу часу на роздуми. Ретельно та обережно вона складала у мозаiку те, що дiзналась про батькiв. Постать покiйного герцога Орлеанського в очах сучасникiв була суперечливою: його прихильники ладнi були вiддати за нього життя, противники вбачали в принцi ледь не пекельного виплодка. А ворогiв у нього було, треба визнати, значно бiльше, нiж друзiв. Із кожним нападом безумства короля французи намагались знайти винного. Хiба може таке нещастя траплятися iз таким добрим государем? Хiба ж Господь дозволить? Звiсно, це чари, навроки та чорна магiя. Кому ж то вигiдно, як не брату короля? Хiба ж не герцог Орлеанський стане регентом, а той i сам коронуеться, якщо його хворобливi племiнники помруть передчасно? У цiй ретельно вибудованiй та проплаченiй iз гаманця старого герцога Бургундського брехнi навiть нiхто не зауважив, що регентство отримали дядьки короля, а геть не його брат. Намагаючись вiдправити племiнника подалi вiд Парижа, утриманцi бургундця сiяли отруту плiток та наклепiв у мiських шинках та майданах. Герцог Орлеанський намагався пiдпалити його величнiсть на весiллi фрейлiни королеви. Його люди пiдсипали у вино короля зiлля, що забирае розум, знайдено зображення королеви iз пробитим лоном, аби принести безплiддя, принцам та принцесам подаровано iграшки iз диявольськими амулетами на смерть…

Сам же герцог лише пихато пiдводить брови, коли ранком його секретар доповiдае новини та останнi мiськi плiтки. Вроджена гординя не дозволяе герцогу виправдовуватись та спростовувати наклепи, вiн i далi удае, що теревенi простого люду його не обходять. А парижани в його зверхньому мовчаннi бачать лише доказ провини. Зрештою вони вдовольнились прокляттями у бiк особи герцогинi Орлеанськоi. Як легко побачити в ii гербi диявольський почерк: синiй вiсконтiвський дракон ковтае людину. Що ж за злочин вчинили ii предки, щоб отримати такий герб? Як легко забути, що й мати королеви – того самого вiсконтiвського роду. З важким серцем герцог Орлеанський вiдiслав дружину та сина iз столицi. Так буде краще. Мало задоволення вагiтнiй жiнцi слухати через браму прокльони та погрози. І двох тижнiв не минуло, як посланцi вiд тестя, Джан-Галеаццо Вiсконтi, володаря Мiлана, привезли гнiвного листа: чому його доньку вiдправили у заслання, чому зять не викликав на двобiй наклепника? Герцог роздратовано жбурнув листа у вогонь. Кого ж тут викликати? Паризьку чернь? Всiх до ганебного стовпа не прив’яжеш, язика всiм не вирвеш. Мусив визнати, що цю гру вiн дядькам програв. Чи не едина втiха, що Валентинi замiське повiтря його володiнь пiшло на користь: вона народила ще двох синiв та двох доньок. Тi ж трое перших, що народились в отрутi Парижа, померли немовлятами. Кожного разу, як герцог приходив до Селестинського монастиря, вiн зупинявся бiля трьох маленьких надгробкiв бiлого мармуру. Здалека здавалося, що вiн читае молитву. Проте герцог не мав звички читати заупокiйнi молитви за малими дiтьми, адже вважав, що за вiком вони жодного грiха не вчинили, а тому мали потрапити просто до раю. Вiн запитував, чому Господь забрав його синiв, коли вони так йому потрiбнi, щоб одружити з дочками короля? Хiба для блага Францii це не було б краще, нiж шлюби iз бургундськими виродками?

Пiсля герцога Орлеанського, що витрачав великi кошти на мистецтво та пiдтримував поетiв, художникiв та майстрiв красних мистецтв, лишилося багато портретiв, в самих коштовностях герцогинi було кiлька зображень i в перснях, i в медальйонах. Тому Маргарита мала непогане уявлення про зовнiшнiсть батька. Проте найбiльшим задоволенням було дивитись тi речi, якi йому належали. Їх залишилося небагато, адже бiльшiсть коштовностей довелося продати, аби сплатити борги. У маленькiй скриньцi в Блуа залишились: мiнiатюрний часословець, орден Дикобраза, мiшечок iз частинкою Істинного хреста, кiлька перснiв: золотий iз двома рубiнами, срiбний iз вирiзаною печаткою у виглядi вовка, та кiлька геть простих з мiдi чи олова, на яких було вибито початок псалмiв латиною. А ще – копiя заповiту, який герцог склав у 1403 роцi, коли анi Жан, анi Ізабо ще не народились. Хiба ж вiн знав, що проживе так мало, що не перепише заповiт, аби забезпечити майбутне своiх бастардiв? Так i лишились вони на ласку герцогинi.

Герцогиня мала репутацiю добросердечноi дами: позашлюбнi дiти ii чоловiка виховувалися разом iз законними дiтьми та завжди сидiли за одним столом. Жодного разу вiд неi не почули анi пiвслова невдоволення з цiеi причини. І Шарль, i Фiлiпп, i Жан добре пам’ятали матiр, тому Маргарита навiть iм заздрила. Їй ввижалася матiр у золотавому свiтлi й коштовному вбраннi, як святi в Євангелii. Дiвчина примружувала очi, i iй здавалося, що вона чуе лагiдний шелест сукнi, ii окутував запах лаванди. Маргаритi здавалося, що мати сiдала поруч на лiжку, м’якою бiлоснiжною рукою пестила ii волосся. Синi очi дiвчини наповнювали сльози, коли вона бачила навкруги холоднi стiни, немилосердно розправлене укривало лiжка на тому мiсцi, де повинна була сидiти ii матiр. Маргарита бiгла до Сильвiо, жадiбно ковтала аромат сухоi лаванди, наче зберiгши аромат, могла повернути лагiдну затишнiсть видiння. Вона довго молилася перед статуеткою Пресвятоi Дiви й розмовляла iз нею, наче то була ii мати… Сонце рiзнобарвними променями пробивалося крiзь вiтражi каплицi, фарбуючи холодне повiтря рiзними кольорами. І Маргарита думала про смерть, про звiльнення, яке вона принесе…

Маргарита сповiдалась своему духiвнику, щиро розповiла про своi роздуми. Той налякано дивився на дiвчину. Звiдки такi грiшнi помисли взялися в ii невиннiй голiвцi? Вiн запевнював Маргариту, що це грiх, навiть думки про смерть грiховнi, i розгублена дiвчина, нарештi зрозумiвши, розридалась. Збентежений духiвник про щось довго спiлкувався iз мадам де Белльваль, й наступного дня кожен мешканець замку намагався розвеселити Маргариту. Менестрелi цiлий день спiвали пiсень, вiд веселих мелодiй фрейлiни маленькоi графинi навiть ходили танцюючи. Скасували уроки латини, й мадам де Белльваль читала дiвчинi на нiч старовиннi легенди.

На Рiздво привезли подарунок вiд графа д’Етана – маленьку статуетку святоi Маргарити зi слоновоi кiстки та браслет iз перлинами. Посланцi вiд графа були першими вiдвiдувачами Бенона, вiдтодi як Маргарита переiхала. Маргарита подякувала, висловивши за порадою дами де Белльваль шкодування з приводу того, що граф не приiхав особисто. Насправдi вона зрадiла, бо у присутностi Рiшара почувалася незручно.



– Пресвята Дiво, Королева Небес, Володарко Землi, – Маргарита прикрила очi, охоплена незвичним спокоем й розслабленiстю, – я прошу у Тебе милосердя до моеi родини, моiх сердешних братiв, ув’язнених у Англii, до Жанни, Ізабелли…

Маргарита бачила церкву Сен-Обен близько Ла-Ферте, куди вони ходили молитися на Рiздво, каплицю замку, холод, який скував Коссон кригою, й дiвчата смiючись падали, пiдводились i знову падали на ковзкий лiд… Маленька племiнниця Жанна не встигала за ними, плакала, вiтер пiдхоплював ii вбрання, плутав ii русяве волосся, вихователька брала ii на руки, щоб заспокоiти…

– Я прошу в Тебе, Пречиста Заступнице, миру, щоб моi брати повернулись додому. Й прошу в тебе справедливоi кари ворогiв наших, – не по-християнськи закiнчила Маргарита. – Амiнь.

Капелан, який розчув ii слова, нахмурився.

Холод лав вiдчувався навiть крiзь пишнi спiдницi сукнi й пiдбитий хутром плащ. За рiзнокольоровими вiтражами вечорiло. Рано, як завжди у груднi. Свiчки мляво освiтлювали синюватi стiни. Маргарита чула рiдкi крики чатових, смiх служниць, хворобливе каркання крукiв. У напiвтемрявi обличчя Богородицi здавалося скорботним.

Маргарита ще раз перехрестилась i вийшла з каплицi. Снiг падав м’якими клаптями з синього оксамиту неба. Вона пiдняла голову догори. Снiг танув на теплому обличчi та стiкав важкими краплями, як лiтнiй дощ. Рiздвяна зоря жовтим оком дивилась на неi, й Маргаритi подумалось, що у цю саму мить на цей золотий вогник дивиться ii сестра, брати, Жанна… Вона слабко посмiхнулась. На темно-синiх очах проступили сльози. І вона ладна була закричати iз розпачу про те едине бажання, едине прохання до Богородицi, яке гостро зрозумiла лише тепер, коли чужi вiтри зривали ii плащ й холодом сушили сльози.

– Дiво Марiе! Позбав мене вiд цього всього, нехай все повернеться, як було! Нехай все повернеться!




Частина І

1420


Моя панно бiлолиця,

Ти зi мною залишися

На цю дивну нiч…

    Бретонська пiсня

Фiлiпп де Прюнель нiколи не думав, що повертатиметься у Бретань, досi чужу його серцю, iз такою радiстю. Неповнi п’ять рокiв англiйського полону залишили в ньому лише нестримну та невтомну жагу життя. Минув лише тиждень, тiльки сiм коротких, як сон, днiв, а вiн уже забув вогкi стiни в’язницi, безсилий гнiв, приглушений, спалений десь усерединi шал, власну безпораднiсть, безсоннi божевiльнi ночi, коли жадiбно ковтаеш крiзь гратку свiжiсть чорного неба, каламутнi днi з единою думкою про втечу. Фiлiпп острожив коня так, наче тiкав вiд самого диявола, летiв порожнiми ще полями, до хрипоти кричав щось, зухвало посмiхався кожнiй зустрiчнiй дiвчинi, жадiбно пив вино одним ковтком, щомитi хапався за держак меча, щоб упевнитися, що нарештi зброя при ньому…

Була зима. Незвично тепла, iз жагучою обiцянкою ранньоi весни, що легко даруе надiю та безпричинну радiсть самим подихом повiтря.

Лише вiд чого радiсть? Фiлiпп не розумiв, справдi не розумiв причини своеi радостi. Родина Прюнеля влiзла у великi борги, аби викупити його з полону. І якби частку викупу не заплатив граф Рiшмон, сидiти б йому в англiйськiй в’язницi ще довгi роки. Францiю безжально крають чужi солдати – король Генрi захопив цiлу Нормандiю, зухвало й жорстоко, як завжди. Йому майже не чинять опору: бiльшiсть французьких сеньйорiв досi бранцi, король – у полонi божевiлля, дофiна, замiшаного у вбивствi герцога Бургундського, – вигнано. Пiсля Азенкуру арманьяки та бургундцi ще лютiше зчепили пазурi громадянськоi вiйни навколо королiвства. Королева Францii[19 - Ізабо Баварська.] радо запропонувала англiйцю руку своеi молодшоi дочки, принцеси Катрiн, обiцяючи у посаг французьку корону. Забаганкою долi ii пiдтримав наймогутнiший васал корони – молодий герцог Бургундський[20 - Фiлiпп Бургундський, син убитого у 1419 роцi Жана Безстрашного.], ладний поклонитися англiйському королю, аби лиш помститися дофiну, якого прямо звинувачував у вбивствi батька. Божевiльний король Францii, единий законний володар, помазаник Божий, розгублено блукае темними коридорами палацу Сен-Поль, забувши власне iм’я, титул, дiтей i всiх, хто його зрадив. Вигляд у нього жахливий: скуйовджена борода, нечесане сиве волосся, довгi бруднi нiгтi, вiн по декiлька тижнiв не дозволяе нiкому себе перевдягнути. Королева давно не показуеться його величностi на очi, бо король кидаеться на неi, як цiпний собака. З королiвських дiтей iз батьками залишилася лише незамiжня принцеса Катрiн, королева тримае ii при собi, роздумуючи, як дорожче продати ii руку та спадковi права. Дофiн Шарль, молодший син короля, останнiй, що вижив iз кволого виводку, давно живе в замку своеi тещi чи в Буржському замку, що успадкував вiд двоюрiдного дiда. А вiдтодi, як в його присутностi вбили герцога Бургундського на мосту Монтеро, кажуть, родина зреклася принца, бо вважае його винним в цьому жахливому злочинi.



І навiть коли Фiлiпп згадував цi ганебнi для кожного француза речi, тривожна радiсть, п’янка й легка, не полишала його. Вiльний, нарештi вiльний! Вiн острожив коня, поспiшаючи назустрiч своiй долi.

Фiлiпп де Прюнель в’iхав у Ренн, почуваючись щонайменше завойовником у переможеному мiстi. Його дивом пiзнавали, вклонялись вiтаючи, молодi, пишно вбранi дами герцогинi червонiли й ховали нiжнi обличчя за розкiшними вiялами. Фiлiпп вiдповiдав пихато, майже недбало, обпiкаючи рiзким поглядом зелених очей тендiтнi личка юних фрейлiн, ще бiльше приголомшуючи iх, бо ж за цi сiм днiв пiзнав те, чого був позбавлений майже п’ять рокiв, про що марив безсонними спекотними ночами, у чому не губився сам i без вагань губив iнших. Із часу звiльнення вiн вiдчував надлишок всього: сили, бажання, голоду й спраги, але упивався цим. Тут, при дворi герцога Бретонського, Фiлiпп вiдразу здобув ореол героя. Вiн був при Азенкурi, нiчим не зганьбив себе, послiдував за своiм паном у полон та пробув у англiйськiй в’язницi майже п’ять рокiв. Дами проводжали його збентеженими поглядами, молодi шевалье зверталися до Фiлiппа iз великою повагою, так, наче йому було рокiв п’ятдесят.

Пiд чорно-бiлим балдахiном iз гербом Бретанi сидiв кремезний герцог Жан, мiцним плечам тiсно в пурпуенi[21 - Короткий жакет iз широкими плечима та баскою.], поруч блiда замислена герцогиня. Колiр шкiри, потемнiння на пiдборiддi та щоках, синцi пiд очима видають ii вагiтнiсть швидше, нiж просторе широке плаття з хутром куницi. Шляхетнi дами на ii термiнi вже давно мають замкнутися в пологовому покоi iз дамами та пупорiзками, а вона й досi при дворi, аби лише не випустити з рук анi крихти влади над герцогом. Герцогинi непереливки, в неi сильно набрякають ноги, навiть довелося замовити нове широке взуття, дитина дуже вертка, весь час б’еться, сидiти нерухомо годинами на прийманнях все важче й важче. Та впертостi в ii свiтлостi у надлишку.

Фiлiпп квапливо стягнув барi й опустився на одне колiно. – Пiдводьтесь, месье де Прюнель, – ласкаво наказав герцог.

Улещений тим, що герцог пам’ятае його iм’я, Фiлiпп посмiхнувся.

– Сподiваюсь, ви привезли добрi новини? – продовжував Жан, швидко озирнувшись до напруженоi герцогинi.

– О, так, монсеньйоре. Король Англiйський обiцяв звiльнити вашого брата, графа де Рiшмона на Трiйцю. Я привiз листа вiд його свiтлостi.

Із низьким, чи не запопадливим уклоном Фiлiпп передав перев’язаний червоною стрiчкою пергамент. Герцог швидко зламав круглу печатку. Читаючи, вiн час вiд часу пiдводив стривожений погляд на Прюнеля. Потiм знаком вiдпустив придворних, залишивши лише братiв: Рiшара д’Етана та Жиля де Шантосе. Герцогиня навiть не поворухнулась, iти геть вона не збиралась.

– Месье де Прюнель, мiй брат не пише про це… Але ж ви повиннi знати. Що король Англii вимагае за звiльнення графа де Рiшмона? – спитав герцог, не зводячи очей iз юнака.

– Всебiчноi пiдтримки, монсеньйоре. Король Генрi звiльнить графа де Рiшмона, коли той присягне йому на вiрнiсть i…

Голос Фiлiппа зробився глухим, й уся його радiсть розбилась об землю, наче iй раптово пiдрiзали крила. Жиль де Шантосе, ревний прихильник союзу з Англiею та Бургундiею, задоволено посмiхався. Блiдий, замислений Рiшар д’Етан озирнувся до герцога:

– То з ким же ми тепер, мiй брате? З дофiном чи англiйцями?

Герцог знову стривожено глянув на герцогиню Жанну. Їi обличчя стало сiрим, наче з каменю. Невже знову? Знову це кляте балансування на краю прiрви? Мiж братами, кузенами, дядьками й племiнниками, де усi одне одному родичi як не по кровi, так за шлюбними угодами.

– Бачить Бог i Пресвята Дiва, я хотiв лише нейтралiтету, миру в своiх володiннях… Як стану на бiк дофiна – англiйцi не вiдпустять Артюра, коли ж пiдтримати короля Генрi – дофiн знову натравить на нас Пантьеврiв…

Пантьеври! Герцогиня важко видихнула. Як же вони iй осточортiли! Одвiчнi заколотники iз примарним правом на Бретонське герцогство, але чiпкi й плодючi, як бур’яни. Чотирьох синiв породила кульгава дияволиця Марго де Пантьевр: усi мiцнi, бунтiвнi та злопам’ятнi. Дурноголовi й невихованi, жодноi поваги до королiвськоi кровi.

– Варто триматися найсильнiшого, мiй брате, – багатозначно промовив Жиль де Шантосе, перекручуючи важкi каблучки на товстих пальцях, безперечно маючи на увазi союз iз Бургундiею.

– А ти що скажеш, Рiшаре?

– Якщо зректися англiйцiв, я втрачу Мант, якщо залишити дофiна – втрачу Етан. Майже рiвнозначно з погляду рiчних доходiв.

Герцог Жан нахмурився. Як не крути – вони програють, Бретань програе. Пiдтримка будь-якоi сторони коштуватиме його герцогству солдатiв, грошей та напевно котрихсь з прикордонних фортець. Холодну важку тишу порушив ясний i владний голос герцогинi Жанни, що перша опанувала себе:

– Нас нiхто зараз не змушуе обирати союзникiв. Тож тримаймося нейтралiтету якомога довше. Чекатимемо, хто запропонуе бiльшу цiну та надiйнiшi гарантii.

Вона була не надто мудрою жiнкою, тому давала своi поради чоловiку прилюдно. Проте брати герцога давно звикли до ii манер. Зрештою, герцогиня була дочкою короля, тому мали б виказувати повагу, та й слова ii часто мали сенс.

Нарештi вимушена тривожна посмiшка освiтила суворе обличчя герцога. А вона мае рацiю, його мила Жанна! Раптом вiн згадав про Прюнеля, який мовчки стояв бiля графа д’Етана.

– Мiй брат Артюр вельми задоволений вашою службою, месье.

Фiлiпп ще раз схилив голову.

– У вас е бретонськi володiння?

– Так, вiд матерi я успадкував замок на кордонi з Анжу, в сеньйорii його свiтлостi графа д’Етана.

– Рiшаре, ти ж iще не вирiшив долю сердешноi мадемуазель де Кламсi?

– Нi, брате, не встиг, вона ледь досягла шлюбного вiку. То ж маю повернутися до цього питання.

– Вiддай ii за месье де Прюнеля, щоб привести до ладу ii маетностi. Гадаю, що призначенi опiкуни крадуть бiльше, нiж потрапляе до моеi скарбницi у виглядi податкiв.

– І справдi, як погодитесь служити пiд моiм штандартом, месье де Прюнель, я дам вам за службу Шато-ле-Мур, як батьку мадемуазель де Кламсi.

– Це велика честь, ваша свiтлосте, – Фiлiпп де Прюнель низько вклонився.

– То й добре, з Артюром я вирiшу. Така моя воля, – завершив герцог i знаком вiдпустив присутнiх.

Так Фiлiпп де Прюнель, сам того не чекаючи, став комендантом Шато-ле-Мур, отримавши на додачу рудувате пухкеньке дiвча, солодке й лагiдне, як мед. Юна мадам де Прюнель не мала iнакших бажань, нiж догоджати своему чоловiку, що безперечно швидко йому набридло. Його тiло прагнуло гострiших розваг, а розум – бiльш витонченоi жiнки. Тому Фiлiпп i справдi зрадiв, отримавши наказ графа д’Етана нарештi забрати з Бенона дамуазель Маргариту.

У той самий день, коли Фiлiпп де Прюнель залишив Ренн, аби привезти наречену графа д’Етана, у найбiльшiй залi герцогського палацу, увiшанiй коштовними гобеленами та бiло-чорними гербами Монфорiв, герцог Жан приймав свого спадкового ворога, Олiв’е Пантьевра, що спав i бачив себе герцогом Бретонським. Олiв’е де Пантьевр тричi схилився перед герцогом Жаном. Схилився низько i запопадливо, та все ж не так низько, щоб приспати страшнi пiдозри герцогинi та споконвiчну недовiру герцога. І лише коли граф де Пантьевр за три кроки до трону впав на колiна i, опустивши неприкриту голову iз чисто виголеним гладким загривком, через силу приборканих гордощiв голосом попросив прощення за всi минулi образи, уiдлива подоба посмiшки розтягнула вуста герцога. Вiн деякий час мовчав, не без задоволення дивлячись на опущену голову свого ворога й камiння пiдлоги, що безперечно рiзало та роздирало йому колiна. Але, попри щирi сподiвання Пантьевра, герцог не звелiв йому встати, тож вiн продовжував на колiнах, спiдлоба дивлячися на гаптованi золотом поли герцогського опелянда.

– Я присягаюсь вам, мiй сеньйоре, що я й брати моi вiдданi вам довiку i лише вашiй волi покiрнi… – глухо вимовив Олiв’е, наче тi слова застрягали у нього в горлянцi, як сухий хлiб.

– Добре, добре, кузене. Вашi клятви мене тiшать. Коли б почути такi ж i вiд ваших вiдчайдушних братiв, – додав герцог, зустрiвшись поглядом iз досi насупленою, аж до кiнчикiв пальцiв недовiрливою герцогинею.

– Як глава роду, я присягаю на вiрнiсть i вiд iменi моiх братiв. А коли ваша воля, монсеньйоре, почути iх особисто, то з радiстю передаю вам запрошення моеi матерi, мадам Маргарити, прибути на свято в Шантосо, яке вона влаштовуе за три днi.

Герцогиня Жанна змiряла Пантьевра роздратованим поглядом. Свято в Шантосо! Стара Маргарита де Клiссон, графиня де Пантьевр, тiльки й чекае, аби пiдкласти герцогу у лiжко котрусь зi своiх дiвчат, а потiм нашiптувати за ii допомогою вигiднi iй рiшення. Герцог, з погляду власноi дружини, людина i так безвольна й слабка, вiн жодного рiшення не ухвалить, допоки тричi не порадиться з братами, а головне – з нею. Таких чоловiкiв жiнки за лье впiзнають, аж шкiрою вiдчувають iх. От i примiряе кожна скороминуща коханка на свою зарозумiлу голiвку корону герцогинi. А коханки з кожним роком усе молодшi й молодшi, остання, Одетта де Мюре, – п’ятнадцятилiтне дiвча, яке навiть доходило до вiдвертого зухвальства у розмовах iз герцогинею. Герцог за кожну нiч iз нею розраховувався дорогими подарунками: коштовними тканинами для суконь, перснями, мiланськими хортами… Герцогиня iз огидою i, переборюючи природжену жадiбнiсть, перебирала тi рахунки iз скарбничим: заплатити par le duc[22 - Волею герцога.]. Важко ж було спекатись тоi Одетти! Кого ж стара графиня де Пантьевр хоче пiдкласти у герцогське лiжко цього разу: кривобоку дочку, племiнницю чи просто гарну, вiддану родинi даму? Вiдпустити герцога в Шантосо рiвнозначно втратi контролю над ним. Герцогиня Жанна озирнулася до свого чоловiка, всiм своiм виглядом виказуючи невдоволення запрошенням молодого Пантьевра. Погляд ii блакитних очей став крижаним та колючим, вуста збiглися в тонку бiлу смужку. Проте висловити свое незадоволення вголос за такого велелюдного зiбрання герцогиня все ж не посмiла.

Герцог поквапився вiдповiсти графу, що так i стояв навколiшки.

– Я з радiстю прийму ваше запрошення, кузене. І пiдводьтесь, пiдводьтесь… Немае жодного сенсу стояти на колiнах.

– Монсеньйоре, хiба ж ваш брат не супроводжуватиме вас?

– Мiй брат? Авжеж, Рiшаре, ви поiдете зi мною. І не хвилюйтесь, – швидко перебив герцог молодшого брата, що хотiв щось заперечити. – Ваша наречена нiкуди вiд вас не втече. Гадаю, ми встигнемо повернутись у Ренн ще до того, як вона поскладае всi своi сукнi у дорожнi корфи в Бенонi, чи куди ви там ii вiдправили.

Замислений граф д’Етан вклонився, показуючи, що покiрний волi брата. Та у той день його хвилювало геть не повернення юноi нареченоi. Їхнiй роман iз Рене де Бретейль давно вже перестав бути таемницею для двору, навiть побожна герцогиня Жанна, що не терпiла легковажностi серед своiх придворних дам, дала Рене спокiй, упевнившись, що та отримала до своiх чiпких ручок графа д’Етана, а не ii чоловiка. А герцогський двiр тихо засичав плiтками, чекаючи на невiдворотне повернення принцеси Орлеанськоi та якусь необережнiсть мадам де Бретейль, що подарувала б графу бастарда. Рiшар знав, що вiн мае ставитися до свого шлюбу простiше – як до полiтичноi угоди, яка п’ять рокiв тому була вигiдною його старшому брату, але десь у глибинi душi вiн злостився на герцога i не мiг йому пробачити, що саме вiн став пiшаком його полiтичних розрахункiв. Сам герцог Жан, попри всi своi швидкоплиннi захоплення, щиро кохав свою дружину: iх повiнчали ще дiтьми, й вони виросли разом. Артюр де Рiшмон був до нестями закоханий у дофiну[23 - Маргарита Бургундська, дочка покiйного Жана Безстрашного, сестра герцога Фiлiппа Бургундського.], дружину свого покiйного друга, спадкоемця французького престолу. Жиль де Шантосе вже десять рокiв упадав коло вдовицi свого васала. А знаючи зшаленiлу й нестримну вдачу Артюра i Жиля, герцог Бретонський вирiшив скрiпити союз iз арманьяками шлюбом Рiшара. Правду кажучи, окрiм вiку нареченоi, дорiкати не було на що: вiн отримав онуку короля Францii iз гарним посагом, не криву, не горбату, не кульгаву, навiть писемну та добре освiчену. Хоча це не мае жодного стосунку до того, що вiд неi чекають перш за все: народження здорових дiтей та покiрностi волi чоловiка.



Розряджений у срiбно-чорнi парчевi плащi, почет герцога Бретонського залишив Ренн. Із луарськоi долини вiяв ще прохолодний, але такий звабливий вiтерець, наче ось-ось крiзь важкi глиби розмерзлоi землi прорiжеться зелена травиця й першi квiти. Граф де Пантьевр iхав поруч iз герцогом та регочучи переказував якiсь непристойнi жарти двору вигнаного дофiна.

За кiлька лье до Шантосо, анжуйського замку Пантьеврiв, де стара графиня мала влаштувати пишне приймання для герцогського почту, бретонцi зупинились, бо потрiбно було перетнути Луару вузьким стареньким мiсточком. Герцог Жан спiшився й квапливо перехрестився перед кам’яним розп’яттям, поставленим пiд дерев’яним навiсом бiля самого мосту. За герцогом поквапилися спiшитися його брат Рiшар та п’ять чи шiсть найближчих двiрних. Та коли вони перетнули половину мосту, паж Олiв’е де Пантьевра вихопив якусь деревину з настилу, руйнуючи переправу.

– На бiса! Що тут вiдбуваеться? – закричав переляканий, вiдрiзаний вiд свити герцог.








Бiльша частина його почту безпомiчно товкла багнюку на крутому березi Луари, не маючи жодноi можливостi приеднатися до свого пана. Украй розлючений герцог, ще у своему шалi геть не вiдчуваючи страху, не усвiдомлюючи загрози, почав шукати Пантьевра, який встиг перетнути мiст, але анi його, анi зрадливого пажа вже не було поруч. Натомiсть iз Шантосо виiхав загiн вершникiв. Герцог скам’янiло рахував списи. Потiм якось затравлено озирнувся до свого брата – iх тут лише шестеро. Ковзкий холодний пiт гадюками стiкав по спинi. Аж тут герцог Бретонський помiтив, що попереду списоносцiв верхи iдуть пантьеврiвськi брати: Шарль та триклятий Олiв’е.

Шарль де Пантьевр наблизився до герцога зухвало й загрозливо, наче мав намiр розчавити його конем. Потiм Шарль вихопив шпагу й торкнувся нею розшитого золотом колета герцога.

– Монфоре, ми беремо тебе у полон, за наказом його високостi дофiна Францii, – огидно посмiхаючись, промовив Пантьевр.

– Що ти верзеш, пiдступний зраднику? Як насмiлився? – заверещав герцог, але всерединi щось обiрвалось – вiн раптом вiдчув, що вже не мае жодноi влади чи сили.

Свита герцога на iншому березi марно мiсила багнюку. Якiсь вiдчайдушнi смiливцi кинулися просто у воду, але берег був надто крутий, вони випали з сiдельникiв i безсило борсались у крижанiй водi.

Челядь Пантьеврiв кинулася до герцога з мотузками, сподiваючись зв’язати його. Але четверо дворян та граф д’Етан, вихопивши мечi, оточили герцога, не пiдпускаючи пантьеврiвських прихвоснiв.

– Взяти iх! Взяти! – заверещав старший Пантьевр, скаженiючи вiд того, що залишки почту герцога насмiлились чинити спротив.

Цей гарячковий i нерiвний бiй Рiшар д’Етан геть не пам’ятав: його зрадливо оглушили ударом по головi ззаду. Вiн безпорадно впав пiд ноги вже пораненим товаришам. Герцог вiдбивався вiдчайдушно, тричi його намагалися скрутити, завалити на землю та зв’язати, i тричi вiн скидав з себе нападникiв, як величезний кабан розкидае мисливських довгоногих псiв. Брати Пантьеври i справдi спостерiгали за ним, як за травлею звiра на полюваннi. Та добити його, встромивши рогатину пiд серце, не могли, матiнка, стара графиня де Пантьевр, наказала притягнути герцога живим.

Коли герцога нарештi спромоглися зв’язати (аж трое навалились йому на спину всiею вагою), почет вже не являв собою жодноi загрози. Граф де Пантьевр звелiв лише забрати брата герцога й одного дворянина зi свити, рани якого видавались несерйозними. З решти зiрвали коштовностi, вiдiбрали зброю, познiмали коштовнi оксамитовi плащi та покинули.

На тлi яскраво-синього неба зухвало розвивались пантьеврiвськi прапори над Шантосо. Але, попри всi сподiвання герцога, до замку його не повезли. Лише на деякий час його пiд надiйною охороною залишили пiд стiнами Шантосо – Олiв’е мав порадитись про щось зi своею невгамовною матiнкою. Коли Пантьевр повернувся, вже сутенiло. У герцога затекли руки й ноги, страшенно хотiлося пити. Але сердешному навiть не дозволили злiзти з коня. Вiн краем вуха почув, що стара графиня звелiла везти його до замку Палюо в Пуату, тепер рука його дiвера дофiна[24 - Шарль, син короля Шарля VI та Ізабо Баварськоi, майбутнiй король Шарль VII.] в цьому нападi була незаперечна. Усю нiч сердешний провiв у сiдельнику, iз жахом помiчаючи, що його молодший брат, зв’язаний та перекинутий поперек коня обличчям униз, досi не отямився.

Тi декiлька днiв i ночей дороги видалися герцогу Бретонському найбiльшим пеклом у його життi. Навiть у тi короткi зупинки, якi Пантьевр робив на нiч, герцогу не дозволяли спiшитись, не давали iжi чи достатньо води. Коли вiн просив пити, хтось iз пантьеврiвського супроводу виливав йому в обличчя з пiввiдра води, якою поiли коней. А залишений на морозi верхи, герцог навiть не мав змоги бодай трохи поспати.

– Коли ж вашiй милостi, – кривив губи Олiв’е де Пантьевр, – ще спаде на думку якась потреба, то нехай робить це на конi, нам на розвагу.

І герцог чи не iз заздрiстю поглянув на непритомного Рiшара. Хоча б вiн позбавлений цього приниження!

У Палюо герцога закинули у кам’яний мiшок, де вiд вогкостi не можна було вiльно дихати, а вiд нахабностi зголоднiлих пацюкiв – спати. Дякувати Богу, йому вдалося повернути до тями Рiшара. А потiм вони iз графом д’Етаном поспали по черзi, щiльно притиснувшись один до одного, аби зiгрiтись.

За кiлька днiв, чи так здалося в’язням, iх витягнули на свiт Божий. Вiд голоду у головi паморочилося, вiд перебування у суцiльнiй темрявi очi нiчого не бачили. Потiм ще кiлька днiв жахливих пекельних перегонiв i сну верхи на холодi й постiйних знущань вiд Олiв’е де Пантьевра, який iз вигадливiстю iнквiзиторського ката описував тортури, якi чекають на герцога та його брата.

У похмурий й розпуклий грязюкою день наприкiнцi лютого розбитий i знесилений герцог Бретонський знову побачив перед собою стiни Шантосо i ненависнi прапори Пантьеврiв, що переможно й зухвало звилися над неприступним замком. Герцога стягнули з сiдельника й потягли сходами нагору, у парадну залу замку. Стихла весела музика, розрядженi у оксамит та брокати сеньйори й дами розступилися перед брудними, як бiси, чоловiками, яких пiд руки тягли челядники у камзолах iз гербами графiв де Пантьевр.

На почесному мiсцi пiд гаптованим золотом i шовком балдахiном сидiла стара кульгава Маргарита де Клiссон. Герцога трьома ударами в спину змусили опуститись перед нею на колiна. Розряджений натовп васалiв Пантьеврiв охнув задоволено i здивовано водночас. Герцог пiдняв голову i замружив очi – свiтло свiчок i смолоскипiв, якими освiтлювали залу, видалося нестерпним його змученим очам. Якийсь дворянин засмiявся – у неголеному й брудному чоловiковi мало хто пiзнавав пихатого герцога Бретанi.

– Невже це ви, милий племiннику? – на диво ласкаво розпливлась у посмiшцi Маргарита де Клiссон.

– Чого ви вiд мене хочете? – запитав герцог, ледве не падаючи обличчям униз вiд утоми.

– Зречiться герцогського престолу. Зречiться, мiй милий племiннику.

– Зректися? Треба думати, на користь ваших зрадливих синiв? – ощирився герцог. – Мало ваш батько, славний конетабль Францii, бив вас, мадам.

Маргарита побiлiла, як смерть. Колись давно, коли батько герцога помер, лишивши малолiтню дитину спадкоемцем герцогського престолу, Маргарита кинулася до свого батька, старого конетабля Францii Олiв’е де Клiссона, щоб умовити пiдтримати права ii чоловiка, графа де Пантьевра, i зректися присяги, яку той дав малолiтньому Жану. Але конетабль так розгнiвався, що хотiв убити доньку. Тiкаючи вiд гнiву батька, Маргарита впала зi сходiв, а вiдтодi залишилася кульгавою, як чортиця, на все життя.

– Заткнiть пельку! – закричав запальний, не надто розумний Шарль де Пантьевр, вихопивши меча iз оздоблених коштовним камiнням пiхов. – Ще пiвслова – i жодного зречення не треба буде, бо я знесу вашу кляту голову власноруч!

– Бачу, ви втратили останнiй розум, графе. Як i ви, мадам. Як i кожен дворянин, що присутнiй тут i дозволяе це неподобство, – почувся спокiйний, хоч i дуже стомлений, голос графа д’Етана. – Який вам зиск вiд того, що мiй брат зречеться? У мого брата – три сини вiд законного шлюбу. Його сини, моi племiнники – онуки нашого благословенного короля. Навiть якщо ваше зухвальство сягне таких меж, що ви пiднiмете руку на герцога Бретанi, вашого законного сюзерена, навряд дофiн пробачить вам, що ви вб’ете його племiнникiв, дiтей мого брата. Та навiть коли ви вб’ете монсеньйора герцога, усiх його дiтей та мене, згадайте, що наш брат Артюр де Рiшмон у англiйському полонi, i ви над його життям не владнi. І над його спадковими правами ви не владнi: вiн законний син законного шлюбу, мати його – вдова, королева Англii, король Францii – його двоюрiдний дядько. А за прихильнiсть Бретанi англiйський король негайно його вiдпустить з полону.

Четверо спантеличених недалекоглядних синiв Маргарити озирнулися до своеi матерi. Вона якусь хвилину мовчала, а потiм промовила холодним i дзвiнким, як криця, голосом, що геть не вгадувався за ii немiчною кривобокою плоттю:

– Ми триматимемо клятого Монфора у катiвнi Шантосо доти, доки ваша мила дружинонька не пообiцяе зречення вiд свого iменi й вiд iменi ваших дiтей i не присягне найстрашнiшими пекельними муками, що не сперечатиметься бiльше за владу над Бретанню, а прийме разом iз ними постриг у якомусь глухому монастирi!

– Ви погано знаете герцогиню, – озвався герцог iз неприхованим задоволенням i внутрiшньою впевненiстю. – Вона не купить мое життя, позбавивши земель власних дiтей.

– Що ж, тодi вiйна. А вiйна нi до кого не знае милосердя – анi до жiнок, анi до невинних дiтей, – криво посмiхнулася Маргарита де Клiссон. – Не хочете вiддати – вiзьмемо самi. І якщо для цього треба перебити усiх Монфорiв до останнього, ми це зробимо. Присягаюсь!

– І ми присягаемося! – голосно повторили четверо ii синiв.

Стара графиня мовчазно й дуже повiльно зробила знак своiм слугам, i тi виволокли герцога з братом, навiть не пiднявши з колiн, роздираючи у кров шкiру на ногах…

Коли за полоненими замкнули кованi дверi iз маленьким, затягнутим iржавою граткою вiконцем, герцог упав хрестом на вологу пiдлогу й заридав вiд розпачу:

– Я не можу вже! Не можу терпiти це приниження…

Рiшар, що два чи три рази за все життя бачив, щоб його брат плакав, i то були надзвичайнi обставини, вiдказав рiзко, щоб отямити його:

– Угамуйся, Жане. Ти герцог. Ти не маеш права… А нас витягнуть звiдси…

– Хто витягне, Рiшаре? Ти певен, що взагалi хто-небудь знае, що iз нами сталося? Хiба вони не перебили мiй почет, що лишився з другого берега?

Граф д’Етан розгубився. Вiн повiльно пiдповз до дверей, вимацуючи долонями ковзкi сходинки, через силу пiдвiвся, учепився пальцями в iржаве шорстке пруття й припав вухом до гратчаноi щiлини. Десь розмiрено капае вода, мiрiадами дрiбнiших i тихiших звукiв розлiтаеться об кам’янi стiни та губиться далi у тишi. Приголомшливiй i всевладнiй, як темрява у кам’яному мiшку, що п’е зiр та вiднiмае здоровий глузд.



Права Пантьеврiв на герцогський престол досить спiрнi. Так само, як права герцога. Дивлячись, з чийого боку судити. А початок династiйним чварам поклав бiльш нiж сто рокiв тому прадiд герцога, що звався Артюром, другим цього iменi. Пiсля смертi першоi дружини, Марi де Лiмож, вiн, не довго чекаючи, зiйшов удруге на шлюбне ложе iз своею родичкою Йоландою де Дре. Та народила йому сина та п’ятьох доньок. Складнiсть була в тому, що й вiд першого шлюбу в герцога залишилось трое синiв: Жан, Гi та П’ер. Пiсля смертi Артюра герцогський престол успадкував його старший син вiд першого шлюбу пiд iм’ям Жана III, що законних дiтей не мав, П’ер помер того ж року. А вже пiсля смертi Жана, зважаючи на те, що його рiдний брат Гi помер, а за спадкоемицю залишив едину дочку Жанну, кволу й кульгаву, герцогом став його зведений брат, теж Жан, син вiд другого шлюбу Артюра. Вiдтодi герцогська корона перейшла нащадкам вiд другоi дружини. Чого не могли пробачити нащадки Гi – його дочка шукала пiдтримки своiх прав при дворi короля Францii, той одружив ii зi своiм кревним родичем Шарлем де Блуа-Шатiйоном. Вiд того шлюбу народився син Жан, що вже в зрiлому вiцi сорока двох рокiв побрався iз юною дочкою конетабля Францii Марго де Клiссон.

Вiд того шлюбу, попри майже тридцятилiтню рiзницю у вiцi, народилось багато дiтей. Вижили чотири сини: Олiв’е, Шарль, Жан, Гi та кривобока дочка Жанна. Десять – померли пологами, бо через падiння зi сходiв Маргарита не просто кульгала, в неi деформувався таз, i дiти задихались в пологових шляхах, пупорiзки не встигали iх витягнути та повернути подих. А вже за сiм тижнiв чоловiк знову вимагав спiльного лiжка. Вiд тих безкiнечних вагiтностей-пологiв-дитячих смертей серце ii геть скам’янiло. Чоловiк Маргарити вдачу мав нерiшучу, весь час пив, нив та скаржився на долю i те, що його позбавили законного спадку. Та жодного разу не намагався захистити свое право зi зброею в руцi. Маргарита насправдi зневажала його, хоч жодного разу не насмiлилась цього виказати. Синам своiм знаходила таких вихователiв, аби не виросли такими ж, як батько. Тому усi четверо були справжнiми шибайголовами, чия права рука зрослася з мечем. Вони спершу лiзли в бiйку, а вже потiм думали, чи то було варто. У Маргарити честолюбства було на трьох. Якщо покiйний чоловiк не мав бажання та сил взяти свое, ii сини мають повернути законний спадок. Старший, Олiв’е, мае бути герцогом. І хоч розуму вiн не видатного, вояка з нього вийшов добрячий. З тих, кого спершу бояться, а потiм вже поважають. Брати його – Шарль та Жан, йому пiд стать: мiзкiв на заколот чи непокору братовi не вистачить. Тому у iх вiдданостi немае сумнiвiв. Молодший, Гi, – шукач пригод, влада його не цiкавить. Його супроводжуе шлейф гучних скандалiв: коли якась жiнка припаде йому до вподоби, Гi викрадае ii. Байдуже, з власного будинку, поля, церкви чи ловiв. Вiд простолюдинок та iхнiх родин, що скаржаться дофiну, вiн вiдкупаеться. Попри заклики епископа одружитися бодай з однiею дамою (а таких було чимало!), що вiн збезчестив, Гi досi холостяк. Погрози та залякування епископа його не цiкавлять. Вiдлучення вiд церкви вiн не боiться. Зневаженi дами не скаржаться. Навiть коли постають перед церковним судом, притягнутi розгнiваними чоловiками та надто побожними родичами, вiд жодноi не почули анi пiвслова у звинувачення Гi. Потiм ховають себе живцем у монастирях. Кажуть, двi наклали на себе руки, бо Пантьевр знайшов собi iнше захоплення.

Чотири сини, як чотири мiцнi нiжки трону, – будь-яка влада на них утримаеться. А в законностi прав свого старшого сина на герцогську корону кульгава Марго нiколи не сумнiвалася.



Весна почалася раптово, аж розтеклася талим снiгом полями, оголюючи жовтi та лiловi первоцвiти та, деiнде, травицю. Повiтря охопила легкiсть i незрозумiла п’янка тривожнiсть, тремтливе очiкування невiдомого. Фiлiппом вiд того солодкого п’янкого повiтря знову оволодiла безпричинна радiсть, пiднесення, вiдчуття свободи. Свободи вiд придворного етикету, обов’язкiв, надто лагiдноi та солодкоi дружини, якоi раптом стало забагато в його життi. Йому хотiлося вiдпустити поводи, обiйняти шию коня та iхати так, розсiкаючи прохолодне березневе повiтря…

Маргарита полишила пахучi жовтi первоцвiти та випросталася. Вершник! Вершник у червоному плащi! Хiба ж таке бувае? Лицар зухвало зупинив коня ледь не перед ii носом.

– Дамуазель, якнайшвидше передайте ii високостi, що прибув посланець вiд графа д’Етана.

Маргарита стримано посмiхнулася, уважна до облич, вона iз легкiстю впiзнала його навiть пiсля п’яти рокiв:

– Месье де Прюнель, невже це ви…

Фiлiпп далi не чув, вiн раптом згадав тi темно-синi очi. Розгублено озирнувся до решти супроводу, якi давно стягнули капелюхи й опустились на одне колiно…

– О, ваша високосте… – лиш непевно пробурмотiв Прюнель, зблiднувши. – Ваша високосте…

– Годi, месье де Прюнель, пiдводьтесь, – весело наказала Маргарита.

Побачивши стороннiх, чотири дiвчини зi свити графинi поквапились перетнути пiдйомний мiст, щоб не залишати свою панну в чоловiчому товариствi. Маргарита щось зi смiхом проказала, мабуть, запрошуючи до замку, але Фiлiпп не чув ii слiв. Вiн, кинувши поводи коня пажу, йшов за Маргаритою, перечiплюючись на рiвному мiсцi так, що його супровiд почав голосно реготати. Прюнель був приголомшений. Вiн востанне бачив Маргариту п’ять рокiв тому, ще дитиною у дорослому вбраннi. Тепер iй майже п’ятнадцять. І вона аж бринiла свiтлою, юною i чистою вродою, наче статуетка Пресвятоi Дiви у церквi. Бiлява, синьоока, бiлошкiра, струнка й усмiхнена – вона уособлювала жiночий iдеал, усi жiночi принади, героiнь усiх лицарських романiв водночас. За самi ii очi, темно-синi, непрозорi й яскравi, якими лише зрiдка бувають коштовнi сапфiри, можна були вмерти. Господи, аби лиш увесь час бути поруч iз нею, милуватись ii очима, посмiшкою, хiба ж вiн смiе сподiватись на iнше, нiж вiрно й вiддано служити iй, як i присягнув п’ять рокiв тому ii брату, герцогу Орлеанському?

Маргарита обережно зламала печатку на вузькому пергаментi. Фiлiпп, як того сам не бажав, не смiв подивитись iй у вiчi, проте й у пiдлогу, як диктував етикет, не втупився. Вiн поглядом зупинився на ii руках, тонкi бiлi пальцi розкручували пергамент, i були такими невагомими, що здавалось, навiть той лист для них заважкий. Доля Маргарити – на цьому маленькому клаптику, у цих трьох рядках, буденно нашкрябаних секретарем чи капеланом та недбало пiдписаних графом. Вона повинна повернутись у Ренн до двору герцога Жана.

– Чи казав монсеньйор д’Етан, коли я маю бути в Реннi?

– Якомога швидше, ваша високосте, – вiдповiв Прюнель, схилившись.

Темнi кучерi його сколихнулись, Маргарита мимоволi задивилась на Прюнеля.

– Хай так, але менi потрiбнi принаймнi три днi… Мадам Белльваль, – Маргарита озирнулась до староi, яка вперто не хотiла залишати свою вихованку наодинцi з молодим Прюнелем. – Звелiть пiдготувати все до вiд’iзду.

Маргарита нервово, маленькими швидкими кроками мiряла покiй, перекручуючи каблучки на тонких пальцях, наче хотiла щось запитати, але не наважувалась. Нарештi, ставши обличчям до вiкна, вона тихо звернулась до Прюнеля:

– Чому ж граф вирiшив мене повернути?

– Але ж, ваша високосте… – Фiлiпп знiяковiв. Хiба його вчили розмовляти на такi делiкатнi теми? Із принцесами?

– Я знаю, що я лише полiтичний пiшак. І граф поквапився мене спекатись, як тiльки мiй брат, герцог Орлеанський, потрапив до англiйського полону… Бенон ще гiрший за в’язницю. Сюди рiдко приходять листи, я й гадки не маю, що коiться за цими стiнами… Але ж мае бути пояснення тому, що за цi п’ять рокiв про мене вперше згадали?

– Мадам, граф кличе вас, бо вiн ваш майбутнiй чоловiк… i мае на це право. Не варто шукати iнших причин.

Вона це прекрасно знала, але боялась цього простого i природного пояснення. Цього року iй виповниться п’ятнадцять – вiк шлюбного ложа. Але вiд самоi думки про Рiшара ii охоплював первiсний страх, який паралiзував думки. Марно мадам де Белльваль обережними розмовами готувала ii до шлюбу. Хiба ж до того пiдготуешся? Вiд тих тiлесних подробиць Маргариту починало нудити.

Принцеса так i стояла бiля вiкна, блукаючи поглядом брунатною безмежнiстю полiв. Плечi ii беззахисно здригнулися.

– Ваша високосте, на Бога, – прошепотiв розгублений Фiлiпп, гадаючи, що вона плаче.

Проте Маргарита не плакала. За цi роки заслання вона забула, як то плакати на людях. Також вона знала, що не повинна була нi про що питати Фiлiппа, чужу iй людину, що вiд народження стоiть значно нижче за феодальними сходами, виказати власну слабкiсть i непевнiсть, необережними словами видати свое ставлення до графа… Але ж надто довго вона тримала у собi глуху злiсть, невимовленi слова, безсилий гнiв, про який нiхто не здогадувався: анi капелан, анi фрейлiни, анi мадам де Белльваль. Навiть сестрi своiй, Ізабо, вона не смiла написати те, що в неi на серцi, бо очiкувала, що все ii листування перехоплюють та читають за наказом герцога. Але ж вiн… Чому саме Фiлiпп де Прюнель, надто живий привид ii дитинства, зеленоокий джура, чому прислали саме його? І на мить, на коротку мить у його присутностi Маргарита знову вiдчула себе дитиною, що, не стримавшись, необережно й надто щиро видала всi своi почуття.

Миттевiсть минула, наче дотик феi, наче сива казка, й Маргарита iз жахом усвiдомила, що вже не дитина, а хлопець перед нею – не юний паж герцога Орлеанського. Вона раптом вiдчула усю важкiсть цих п’яти рокiв, проведених у бретонськiй глухоманi. Вона вже не та принцеса, яка приiхала з Ла-Ферте, яка зiпсувала вбрання i зачiску за едину радiсть вiльно бiгти прорiзаним вiтрами полем, бо навчилась ховати своi почуття, душити сльози та злегка посмiхатись придворною посмiшкою, щоб нiхто не здогадався, що в неi на серцi.

Вона озирнулась до Фiлiппа, на ii очах не було анi слiду слiз, голос ii став штучно спокiйним:

– Пробачте менi, месье де Прюнель… Я i справдi iнколи почуваюсь бранкою у цьому замку.

– Ваша високосте, хiба ви тут не господиня?

Вона легко, по-придворному посмiхнулась у вiдповiдь i знаком вiдпустила Фiлiппа. І саме ця холодна неприродна посмiшка розбила усе чарiвне повiтряне враження, яким Маргарита захопила його. Попри це, Фiлiпп все одно вiдчував себе пораненим. І не просто пораненим, а наче вiд удару зброя розтрощилась, пошматувавши йому серце уламками.



Маргарита вiдважилася iхати верхи, ця забута дорога до Ренна дивно манила ii та змушувала острожити коня. Посланцi графа д’Етана поштиво трималися позаду, дормези з дамами та вози з речами повiльно тягнулися за ними. Вона зрiдка запитувала якiсь дрiбницi у месье де Прюнеля, iз таемним задоволенням помiчаючи, як сувора мадам де Белльваль незадоволено й стурбовано хмурить лоба у вiконцi свого дормеза.

У Реннi на неi чекав ii суджений, якого вона геть не знала, обличчя якого давно зникло з пам’ятi, а присяги – iз серця. Маргарита знала, що повинна жити iз ним, що iнакше й бути не може, що вона мае народити йому дiтей, дати спадкоемця, знала, що доля жiнки не може бути iнакшою за ту, яка з ласки брата випала iй. А femme couverte – це найкраща доля для жiнки, бо тiльки так жiнка захищена. А тому вона гiрко посмiхалася, згадуючи захопливi й вражаючi рядки лицарських романiв чи старовинних ле про смiливих героiв у червоних плащах та посрiблених латах, якi з нудьги поперечитувала разiв зо двадцять. Там усе було iнакше. На те й романи. Життя набагато простiше: у жiнки майже немае вибору.

Маргарита знову пiдганяла коня, щоб на мить вiдiрватись вiд почту, вiд галасливих бретонських сеньйорiв, вiд голосiнь мадам де Белльваль i набридлого реготу дiвчат у дормезi, щоб на хвильку розлетiтись на порожнечу у криках ста вiтрiв i прохолодi зимового повiтря. І раптом вона вiдчула себе такою самотньою, що iй захотiлось завити, дико й голосно, як пораненiй тваринi. Самотнiй i загнанiй, потопленiй страхом, який ковзким холодом стiкав по спинi. Вона б зараз вiддала все на свiтi, аби iхати пiщаною дорогою мiж каштанами до Ла-Ферте чи Блуа, до якогось замку ii дитинства, зiстрибнути з коня та побiгти нагору старими скрипучими сходами, вiдчинити дверi iз розтрiсканою позолотою на рiзьбi та побачити, як ii брат Шарль вiдiрве замислений погляд вiд коштовного фолiанту, як Фiлiпп пiдхопить угору та розцiлуе ii в обидвi щоки, а мала Ізабо та Жанна повиснуть на ii шиi… Вона навiть поводи випустила, бо сльози застилали очi й сушили шкiру.

–Ваша високосте, на Бога!

Маргарита тiльки зараз помiтила Фiлiппа. Але ii страшенно роздратувала його присутнiсть, те, що вiн бачив сльози розпачу й безсилля на ii очах. Вона вже хотiла вiдiслати його геть i наказати не заважати iй, але, розпачливо хитнувши головою, тiльки поквапила коня. Прюнель був спантеличений: вiд жiночих вибрикiв та слiз вiн нiяковiв. Це надто складно для розумiння, тут нема жодноi логiки. П’ять рокiв у засланнi, аж тут наречений кличе назад, нарештi шлюб буде консумовано, i в неi буде те життя, задля якого вона народилася, життя замiжньоi шляхетноi дами. Чого ж плакати? Дивне створiння!

Фiлiпп був людиною обов’язку та простих почуттiв. Вiдколи вiн народився, добре знав, що його обов’язок – служити герцогу Орлеанському та королiвству Французькому. Був живий старший брат, а це означало, що його доля – прожити життя воiна, можливо, нiколи не одружуватись i не мати законних дiтей. Можливо, безславно померти десь на Святiй землi в одному iз останнiх хрестових походiв. Так було до Азенкуру. Жiнки в його життi були також простi, захопленi ним до нестями та покiрнi його волi. Вiн рiдко упадав за ними, скорiше, вони злiталися до нього, як метелики на вогонь свiчки. Вони рiдко цiкавили його пiсля того, як кiлька разiв дiлили з ним ложе. Такою простою була i його дружина Марi. Цi жiнки геть не зачiпали його серця, не хвилювали розум. Йому не хотiлося писати вiршiв чи носити iхнi кольори, не хотiлося марити про миттевий погляд чи лагiдне слово, як колись, при куртуазному дворi герцога Орлеанського усi пажi (звiсно, що потай) упадали навколо молодоi герцогинi Бонни.



Ренн зустрiв почет принцеси Орлеанськоi ощиреними бiйницями й замкненою брамою, хоча стояв день. Нарештi, коли Маргарита опинилась у мiстi, анi iй, анi месье де Прюнелю нiхто не мiг пояснити, де герцог, герцогиня, чи бодай граф д’Етан, яким принцеса мала засвiдчити свою повагу. Щиросердно зрадiвши вiдсутностi чоловiка, Маргарита звелiла облаштовувати своi покоi, якi нiхто навiть не здогадався прибрати до ii приiзду. І поки незадоволенi служебки пiд уважним наглядом мадам де Белльваль витрушували пил iз гобеленiв, Маргарита обережно спробувала вiдчинити дверцята, що з’еднували ii покiй iз лiжницею чоловiка. Марно. Їх замкнули з того боку. Маргарита розчаровано вiдступила. Зрештою, вона все одно не мала права туди заходити. Граф мае приходити до неi, до своеi лiжницi чоловiки кличуть лише шльондр.

Лише надвечiр ii запросили до покоiв герцогинi.

Маргарита квапливо ступила три кроки й присiла у реверансi, й лише коли пiдвелася, зрозумiла, що вона в породiльному покоi, завiшаному зеленим оксамитом, бiлою парчею та гербом iз королiвськими лiлеями. Герцогиня нiколи не забувала, що вона – дочка короля Францii. Бiля широкого породiльного лiжка герцогинi Жанни стояла колиска. Маргарита знала, що мала б прийти з подарунком, але жодна душа не попередила ii, що у герцогинi народилося дитя.

– Пiдiйдiть, мила кузино! – голос Жанни, хоч i слабкий пiсля перенесених страждань, все одно бринiв природженою владнiстю.

– Мадам, як ви почуваетесь? – тихо спитала Маргарита, так i зупинившись бiля дверей.

– Почуваюсь… Янголе мiй, та й ви самi скоро з ласки Божоi знатимете… Пiдiйдiть ближче, – герцогиня вказала тонкою пещеною рукою на край лiжка. – Сядьте.

Попри пережитi страждання, герцогиня сидiла дуже прямо. Принцеса слухняно опустилась на край лiжка, накритого зеленим укривалом.

– Уже геть доросла, мiй дiвер давно мав вас покликати до себе. Що з вами, серденько? Ви зблiдли? Присягаюсь, вам нема чого боятися… На те доля жiнки. Зробите, як ваш чоловiк вам накаже. Інакшого способу отримати дитину не вигадали… – раптом посмiхнулася герцогиня. – Коли ваш чоловiк повернеться, вам представлять ваших придворних дам, дружин васалiв графа. А щодо мого двору – то за титулом й родом ви будете першою дамою. І повiрте, моя люба, що тут бiльше честi, нiж клопоту…

Маргарита за знаком герцогинi схилилася у прощальному реверансi i зникла з покою. Лише пiсля того, як придворна дама замкнула дверi, герцогиня, все ж приглушивши стогiн, дозволила собi знову лягти. Вона щойно пережила своi найважчi, сьомi за лiком, пологи, що тривали майже три доби, бо дитя було у неправильному положеннi. Весь час випадала то ручка, то нiжка, то пуповина. Це все доводилось управляти назад. Пупорiзки навiть застосували переворот стрiчками, аби звiльнити герцогиню вiд плоду. Та найбiльше iх турбувало, що герцогиню досi лихоманило, кровотеча то вщухала, то починалася знову вiд найменшого напруження, у неi геть не було сил, аби хоч раз пiдвестися. У тi часи бiльшiсть жiнок помирала не вiд кровотечi, що раптово вiдкривалась пiсля пологiв, а вiд лихоманки, що вбивала породiллю iнодi й за кiлька тижнiв. Засумнiвавшись у власних силах, одна з пупорiзок пiшла порадитись iз Сильвiо. Той, вислухавши уважно, зварив зiлля. Тричi перехрестивши його дорогою до породiльного покою, жiнка напоiла ii високiсть, пiсля чого лихоманка спала та бiльше не поверталась.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anastasiya-baydachenko/dama-z-pokritou-golovou-femme-couverte/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Жiночий головний убiр сферичноi, серцеподiбноi або дворогоi форми iз металевим каркасом, обтягнутий тканиною чи мереживом, оздоблений коштовним камiнням.




2


Крита широка повозка, в якiй зручно спати.




3


Головний убiр, схожий на берет.




4


Кропива – один iз символiв Орлеанського дому.




5


Орден Дикобраза – лицарський орден, заснований Луi Орлеанським, батьком Маргарити, у 1394 роцi на честь народження сина.




6


Шолом, схожий на каску, без забрала.




7


Довге чоловiче вбрання з довгими рукавами, часто оздоблювалось хутром.




8


Ізабелла Валуа (1389—1409) – дочка короля Францii Шарля VI, старша сестра герцогинi Бретонськоi, друга дружина короля Англii Рiчарда ІІ, а пiсля його смертi – дружина Шарля Орлеанського, брата Маргарити.




9


Короткий чоловiчий приталений жакет iз широкими плечима.




10


Луi Орлеанського та його дядька Фiлiппа Бургундського, а потiм кузена Жана, який наказав убити Луi в 1407 роцi.




11


Маргарита Бургундська – дочка покiйного Жана Безстрашного, дружина дофiна Луi.




12


Довгоносе середньовiчне взуття, часто на дерев’янiй пiдошвi.




13


Жанна Наваррська – герцогиня-вдова Бретанi, мати герцога Жана, Артюра де Рiшмона, Рiшара д’Етана, друга дружина англiйського короля Генрiха IV, мачуха короля Генрiха V.




14


Головний вiйськовий прапор Францii.




15


Битва пiд Нiкополiсом 1396 року, де хрестоносцiв було вщент розбито вiйськом турецького султана Баязида І.




16


Король Генрiх V походив вiд короля Англii Едварда ІІІ, що був онуком короля Францii Фiлiппа Вродливого за жiночою лiнiею. Валуа, що правили Францiею у часи дii роману, походили вiд молодшого брата Фiлiппа Вродливого. У Францii дiяв Салiчний закон, за яким жiнка не могла наслiдувати та передавати у спадок корону Францii, тому французи не приймали зазiхань англiйцiв на французький престол. Пiсля смертi синiв Фiлiппа Вродливого королем став представник династii Валуа. В Англii Салiчний закон не дiяв, тому англiйськi королi заявляли своi претензii на Францiю.




17


Святий Денi – моя радiсть – типовий бойовий клич французiв. Святий Денi – небесний покровитель Францii.




18


Жiночий головний убiр, що являе собою тканевий тюрбан, обов’язково пiдхоплюе пiдборiддя та утворюе багато складок, якi закрiплюються шпильками та булавками.




19


Ізабо Баварська.




20


Фiлiпп Бургундський, син убитого у 1419 роцi Жана Безстрашного.




21


Короткий жакет iз широкими плечима та баскою.




22


Волею герцога.




23


Маргарита Бургундська, дочка покiйного Жана Безстрашного, сестра герцога Фiлiппа Бургундського.




24


Шарль, син короля Шарля VI та Ізабо Баварськоi, майбутнiй король Шарль VII.