Книга - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Самостiйна дама. Femme sole. 1419–1436
Анастасiя Байдаченко


Орлеанська сага #2
Анастасiя Байдаченко, авторка семи книжок, захоплюеться iсторiею Середнiх вiкiв та Столiтньоi вiйни вже бiльше 20 рокiв. У видавництвi «Фолiо» 2018 року вийшов друком перший роман «Орлеанськоi саги» «Дама з покритою головою. Femme couverte». Життя позашлюбноi доньки герцога Орлеанського Ізабелли було схоже на балансування на межi прiрви, бо вона вiдважилась бути Femme sole – самостiйною дамою у жорстокому свiтi, що належить чоловiкам зi зброею i де вже майже сто рокiв точиться вiйна мiж Англiею та Францiею. Ізабелла, мадам де Вандом, з юнацьких лiт мае дбати про iнтереси родини при дворi та виконувати накази королеви, часом небезпечнi, часом негiднi, часом проти своеi волi, аби зберегти мiсце фрейлiни, поiнформованiсть та вплив. На кожному кроцi цiлком реально перечепитися й втратити все: репутацiю, мiсце придворноi дами, дiтей, майно, волю та навiть життя. До того ж головнiй героiнi доведеться зробити складний вибiр мiж почуттями до двох чоловiкiв, кохати одного з яких забороняе церква та суспiльство, а другого нiколи не прийме ii родина, бо вiн чужинець…





Анастасiя Байдаченко

Самостiйна дама. Femme sole. 1419—1436



© А. Г. Байдаченко, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018


* * *




Дiйовi особи


Рiд герцога Орлеанського, племiнники короля Францii Шарля VI, кузени Шарля VII, троюрiднi родичi Монфорiв та герцогiв Бургундських

Шарль (1394–1465), герцог Орлеанський, поет, в англiйському полонi з 1415 р., син убитого за наказом Жана Безстрашного Луi Орлеанського

Жанна (1409–1432), його дочка вiд першого шлюбу, герцогиня Алансонська

Фiлiпп де Вертю (1396–1420), його брат

Жанна, коханка Фiлiппа де Вертю

Фiлiпп, бастард де Вертю (1418—?), його позашлюбний син

Жан Ангулемський (1399–1467), брат герцога Орлеанського, в англiйському полонi з 1412 р.

Жан де Дюнуа, прозваний Орлеанським Бастардом (1403–1468), зведений брат герцога Орлеанського, позашлюбний син покiйного Луi Орлеанського та Марiетти д’Ангiен

Ізабелла (1406—?), зведена сестра герцога Орлеанського, позашлюбна дочка покiйного Луi Орлеанського та Марiетти д’Ангiен (?), мадам де Вандом

Жан (1423 р.), Луi (1428 р.), Шарль (1430 р.), Анна (1431 р.), Рiшар (1435 р.) – ii дiти



Ланкастери, королiвський дiм Англii, далекi родичi королiв Францii

Генрi V (1386–1422), король Англii

Катрiн Валуа (1401–1438), дочка короля Францii Шарля VI, дружина Генрi V, королева Англii

Генрi VI (1421–1471), iхнiй син

Жанна Наваррська (1370–1437), королева-вдова, мачуха Генрi V, за першим шлюбом мати герцога Бретонського

Кардинал Вiнчестер, дядько Генрi

Томас Кларенс (1388–1421), брат Генрi

Джон (1409–1432), його позашлюбний син, званий бастард Кларенса

Джон Бедфорд (1389–1435), брат Генрi

Анна Бургундська (1404–1432), його перша дружина, молодша сестра герцога Бургундського

Жакетта Люксембурзька (1415–1472), його друга дружина

Рiчард (1405—пiсля 1440), позашлюбний син Бедфорда, джура Кларенса, сiр Ла-Е-дю-Пюi в Нормандii, граф Лутон i Шарнбрук, званий при дворi Рiком Ланкастером через мiсце народження

Джейн (Дженнi) (1406–1434), позашлюбна дочка герцога Бедфорда

Мерi (1409—?), позашлюбна дочка герцога Бедфорда

Гемфрi Глостер (1390–1447), його брат



Придворнi короля Англii

Томас Солсберi (1388–1428)

Елiс Солсберi (1407–1462), його едина дочка вiд першого шлюбу

Рiчард Невiлл (1400–1460), його зять

Анна (Еннi) Кейпл (1407–1423), коханка Рiка Ланкастера

Джоанна (1408—пiсля 1436), племiнниця лорда Торнбурi, дружина Джона, бастарда Кларенса

Генрi, Томас, Рiчард – ii дiти



Валуа, королiвський дiм Францii

Шарль VI (1368–1422), король Францii

Ізабо Баварська (1370–1435), королева Францii

Шарль (1403–1461), дофiн, пiзнiше король Францii Шарль VII, молодший брат герцогинi Бретонськоi

Марi Анжуйська (1404–1463), дофiна, пiзнiше королева Францii, молода королева

Йоланда Анжуйська (1381–1442), теща Шарля, звана старою королевою, мати Марi Анжуйськоi



Рiд Вандомiв

Луi де Вандом (старий Вандом; 1375–1446), в англiйському полонi пiсля Азенкура з 1415 р.

Бланш де Русi (пом. 1421 р.), його перша дружина

Луi де Вандом (1400–1420), його син вiд першого шлюбу

Шарль де Вандом (1402–1419), його другий син вiд першого шлюбу

Рауль де Вандом (молодий Вандом; 1403—до 1446), його третiй син вiд першого шлюбу

Луiза де Русi (1408–1424), перша дружина Рауля

Тифаiна де Русi (1409–1434), друга дружина Рауля

Шарль (1423 р.), Луi (1425 р.), Жан (1426 р.), Антуан (1427 р.), Фiлiпп (1428 р.), Мiшель (1429 р.), Бернар (1434 р.), його дiти

Раулле (1422 р.), Жанно (1423 р.), його бастарди

Анрi де Вандом (1408–1421), четвертий син Луi де Вандома вiд першого шлюбу

Ізабелла, позашлюбна дочка покiйного Луi Орлеанського (1406—?), його дружина

Жанна де Лаваль (пом. 1468 р.), друга дружина старого Вандома



Монфори, родина герцога Бретонського

Жан VI (1389–1442), герцог Бретонський

Жанна Валуа (1390–1433), герцогиня Бретонська, дочка короля Францii

Артюр де Рiшмон (1393–1458), брат герцога Бретонського, великий конетабль Францii

Маргарита Бургундська (1393–1441), мадам де Рiшмон, його дружина, сестра герцога Бургундського, вдова за першим шлюбом дофiна Луi

Жiль де Шантосе (1394–1429), брат герцога Бретонського

Рiшар д’Етан (1395–1438), брат герцога Бретонського

Маргарита Орлеанська (1405–1466), сестра герцога Орлеанського, дружина графа д’Етан



Рiд герцога Бургундського, двоюрiднi племiнники короля Францii Шарля VI, троюрiднi родичi Шарля VII та Орлеанських принцiв

Фiлiпп Добрий (1396–1467), герцог Бургундський, син убитого на мосту Монтеро Жана Безстрашного

Мiшель Валуа (1395–1422), його перша дружина

Аньес, його дочка вiд першоi дружини

Бонна д’Артуа (1393–1425), його друга дружина

Ісабель Португальська (1397–1471), його третя дружина

Антуан, Жозеф, Шарль, його дiти вiд третьоi дружини

Маргарита Бургундська (1393–1441), його сестра, дофiна Францii, пiзнiше графиня де Рiшмон

Анна Бургундська (1404–1432), його сестра, герцогиня Бедфорд




Пролог





1419


– Залишся тут!

– Я маю супроводжувати його високiсть, – спробував заперечити хлопчина рокiв шiстнадцяти у зелено-бiло-червоному одностроi кольорiв дофiна.

– Вандоме, я тобi сказав, залишся тут! – гаркнув месiр дю Шатель, не додавши слово щеня, що вертiлося на язику, лише з поваги до батька хлопця.

Рауль де Вандом до кровi прикусив губу, щоб не вiдповiсти зухвало. Зрештою месiр дю Шатель урятував його минулого року, коли бургундцi влаштували рiзанину в захопленому Парижi. Мусить мати повагу та бути вдячним.

Нескiнченнi перемовини викликали у молодого Вандома нерозумiння та вiдразу. Хiба варто витрачати стiльки часу на безглузду дипломатiю замiсть того, щоб вирiшити суперечки зразу на полi бою? Як тiльки усi цi прибiчники дофiна знаходять у собi сили кожного разу розпочинати переговори iз цим зрадливим герцогом Бургундським? Дванадцять рокiв тому вiн наказав убити брата короля, Луi Орлеанського[1 - Про долю Луi Орлеанського та Валентини Вiсконтi читайте в романi «Тристифер. Пiд знаком вовка».]. Нiчого доброго з того злочину не вийшло: королiвство розшматувала громадянська вiйна, англiйський король поновив военнi дii та захопив Нормандiю. А французьке дворянство перед лицем англiйськоi загрози так само роздiлене на два непримиреннi табори: арманьякiв та бургiньйонiв. За останнiй рiк дофiн зустрiчався iз герцогом уже втрете чи вчетверте. Жорсткий перемовник, бургундець уже давно дотис би його високiсть пристати на своi умови, якби не вiдданi радники принца. Щоразу, коли дофiн був ладен погодитись i потиснути руку, вони припиняли перемовини. Звичайно, iм вiд того свiй зиск – союз iз амбiтним та владним герцогом означае втрату впливу на спадкоемця престолу. І все розпочиналося знову: листи, посланцi, погрози, вмовляння та домовленостi про нову зустрiч. Вандом був упевнений, що й цього разу нiчого путнього не вийде.

Вересневе сонце припiкало геть не ласкаво: Рауль стягнув зеленого оксамитового капелюха iз шовковими широкими стрiчками та розстiбнув п’ять верхнiх гудзикiв на тапертi, не надто переймаючись етикетом. Пiдставив вiтерцю змокле, ледь хвилясте волосся до плiч. Скiльки ще чекати? Йому хотiлося якнайскорiше повернутися до Буржа, де двiр дофiна мiг на кiлька тижнiв мiж вiйськовими вилазками та сутичками поринути у вир розваг, таких приемних кожнiй молодiй людинi: бенкетiв, турнiрiв, ловiв, танцiв та залицянь. Як багато при дворi дам – веселих, грацiйних, освiчених… І поблажливих! Так нi ж, вiн мусить безкiнечно чекати на цiй осiннiй спекотi. Чекати… Гiршого випробовування для нього й не вигадаеш! Вiд бездiяльностi та нетерпiння Вандом пiдiйшов до дерев’яноi огорожi моста та, зiпершись, витягнув шию, аби побачити, чи не наближаються бургундцi. Мiст, що вiв до Монтеро, був довгий, вiн перетинав i Сену, i Йонну одночасно, спираючись на виступ протилежного берега, де стояла невелика кам’яна башта. З нагоди перемовин на цьому довжелезному мосту встановили додатковi дерев’янi обмеження iз гратками та клямками, аби у зустрiчi принцiв узяли участь не бiльше десяти перемовникiв iз кожного боку.

«Навiщо такi обмеження? Хто iх насправдi дотримуеться? Якiсь безглуздi дипломатичнi iгрища…» – думав Вандом. Із боку дофiна за дерев’яним бар’ером чекають не менше тридцяти дворян, пiд Монтеро ще сотнi двi мечiв, та й герцог Бургундський, знаний через свою хворобливу пiдозрiлiсть, приведе iз собою не менше.

Гострий зiр Вандома помiтив бургундський почет: у темно-синiх плащах i з трикутними синьо-червоно-золотими прапорцями на довгих списах. Нарештi! Може, вже й недовго лишилось чекати, iз дофiном кiлька радникiв, якi занадто добре пам’ятають розкремсаного герцога Орлеанського в трунi у церквi Блан-Манто. Вони не дозволять бургундцю впливати на принца тими засобами, до яких вiн призвичаiвся, – брехнею, погрозами та шантажем.

Безстрашний Жан, герцог Бургундський, прозваний так колись через виявлену смiливiсть у бою проти невiрних, нiколи не йшов на перемовини першим. Попереду простували два бургундських лицарi в кольчугах пiд одягом, що удавали, нiби перевiряють надiйнiсть мосту, а насправдi впевнюючись, чи всi умови зустрiчi ретельно виконано. Рауль де Вандом бачив герцога не вперше. Коли пiвтора року тому бургундцi захопили Париж та за кiлька днiв вирiзали усiх, хто був прихильником арманьякiв, чи на яких таке донесли, – вiн змушений був два днi переховуватися у лахмiттi жебрака, допоки месiр дю Шатель, що тiкав iз Бастилii iз дофiном, не вивiв хлопця з бунтiвноi столицi. Переможний герцог Бургундський роз’iжджав вулицями мiста на бiлому конi з червоною попоною та почувався щонайменше володарем Парижа. За ним до столицi повернулася королева Ізабо, яку супроводжували, чи то за якою стежили, герцогиня Бургундська iз дочками, новими придворними дамами ii величностi. Тодi герцог Жан усмiхався, зцiпивши зуби, радо та привiтно вiтаючи рукою мiстян. Йому пiд ноги спочатку кидали червонi квiти, а потiм трупи вбитих арманьякiв, яким на спинах вирiзали червонi андрiiвськi хрести Бургундii. І першi, й другi невимовно радували безстрашного герцога. Вiн любив Париж, мiсто вiдповiдало йому взаемнiстю, вважаючи рятiвником вiд постiйного збiльшення податкiв та жадiбностi радникiв божевiльного короля. Рауль добре пам’ятав, як до задухи отримав по спинi, коли не встиг вчасно впасти на колiна перед почтом герцога, навiть у лахмiттi його могли впiзнати та видати розлюченим парижанам чи охоронi герцога. Досi у присутностi герцога молодий Вандом кам’янiв, як i тодi пiвтора року тому, в захопленому Парижi на волосинi вiд загибелi у смердючому одязi й iз перемазаним брудом обличчям.

Нинi ж герцог Жан був насуплений та замислений, важкi зморшки прорiзали його чоло, вуста були щiльно стиснутi, через це маленьке пiдборiддя здавалось iще меншим, а сам герцог був схожий на стару мавпу. Кроки його були важкими, напруженими, руки у довгих рукавичках яскраво-зеленоi шкiри iз металевими кiльцями стиснутi в кулаки, скам’янiлий погляд утупився у дерев’яний настил мосту, неначе герцог знизу, з рiчки, чекав на якусь небезпеку. Вiн нiколи не мав величного й привабливого вигляду, що вирiзняло його батька та кузенiв: Жан був маленького зросту, смаглявий, темноволосий, iз довгим гачкуватим носом та непевним метушливим поглядом свiтло-голубих вузьких очей. Проте, побачивши його, дворяни зазвичай схиляли голови, а простолюд падав на колiна, бо герцог мав славу страшноi людини, адже вiн мав спокiй та добрий сон лише пiсля того, як на власнi очi побачив своiх ворогiв мертвими. Хоча почет бургундця чекав пiд Монтеро вже опiвднi, усю незвичну вересневу спекоту вони простояли, не наближаючись до людей його високостi. Герцог неабияк сумнiвався у доцiльностi переговорiв: його астролог уже два тижнi попереджав про небезпеку. Та попри власнi амбiцii та бажання керувати Францiею, загроза подальших военних дiй iз англiйцями змушувала герцога шукати порозумiння iз спадкоемцем престолу.

Надвечiр дофiн та герцог зi своiм почтом нарештi зустрiлись, за ними завбачливо зачинили гратки на бар’ерах, такi щiльнi, що важко було розгледiти, що саме вiдбуваеться серед перемовникiв. Рауль де Вандом, геть втративши цiкавiсть до перебiгу переговорiв, перехилився через перила мосту, видивляючись знiчев’я дрiбних срiблястих рибок. Лiто того року було спекотне, рiчка змiлiла. Йонна бiля Монтеро i так була неглибока, проте зi швидкою течiею, проглядало пiщане дно, i тому вода здавалася каламутно-жовтою. Рауль вiдчув сильне бажання освiжити обличчя та волосся. Вiн мало спав цiеi ночi та ще й двi попереднi: почет дофiна швидким маршем прямував до Монтеро. Затим усi прослухали месу, адже була недiля. В очiкуваннi перемовин молодий Вандом щиро бажав, аби вся ця дипломатична тяганина швидше скiнчилася, й вони повернулись бодай до Монтеро. Вiн зняв з пояса баклажку зi срiбною кришкою й жадiбно допив рештки червоного вина, що брав iз собою. Вино на сонцi вже нагрiлось, не втамувавши анi спраги, анi голоду. Вандом скривився й пошепки вилаявся.

Аж раптом вiн почув, як хтось гукав:

– Убий його! Вбий!

Вандом, витрiщивши вiд несподiванки свiтло-блакитнi очi, повiльно обернувся до огорожi. Вiн розчув слабкий зойк i не роздумуючи кинувся до гратки. Що там у бiса сталося? Чи в безпецi дофiн? Було зрозумiло, що там вiдбуваеться якась збройна сутичка. Гратку з боку дофiна вiдчинили, зо два десятки лицарiв поквапилися на допомогу своему пановi. Та коли Вандом хотiв теж зайти, сiр де Гокур грубо зупинив його, загородивши дверцята рукою:

– Шмаркачам там не мiсце!

Рауль навiть не встиг ощиритись у вiдповiдь, приголомшено втупившись поглядом у ковану залiзом бойову рукавицю. Звичайно, сiр де Гокур – вiрний арманьяк та прихильник дофiна, та хто дав йому право так розмовляти iз сином графа де Вандома? Нехай йому лише шiстнадцять i вiн простий джура у почтi його високостi. Рауль побачив пiд плащем на Гокурi кольчугу й меч. Навiщо у складках плаща залiзний панцир i важка зброя? Адже вони на мирних переговорах, кожен учасник присягнув, що мае лише добрi намiри! Вандом учепився руками у гратку та пiднявся навшпиньки, марно намагаючись щось розгледiти. Забагато людей… Спершу вiн розчув лише брязкiт зброi, потiм якийсь дивний звук, вереск та булькотiння, неначе на бiйнi рiжуть свиню.

– Ти наказав вiдтяти моему пановi руку, то i я тобi вiдрубаю!

Тiеi ж митi з колотнечi й барвистого людського мiсива месiр дю Шатель, мiцно тримаючи за плечi, витягнув блiдого, як смерть, дофiна. Забувши про придворний етикет, молодий Вандом схопив принца за холоднi руки, наче вони досi були хлопчаками, товаришами по грi в садках королiвськоi резиденцii в Сен-Полi.

– Що сталося? На Бога, ваша високосте, що сталося? – закричав Рауль, квапливо оглядаючи, чи немае кровi. – Чи ви цiлий?

Дофiн лише мляво хитнув головою, його вирлоокий погляд склянiло дивився кудись убiк, до берега, де досi чекали солдати бургундця. Вуста його ворухнулися, проте без жодного звуку, наче викинута на берег риба.

– Принц цiлий, – глухо вiдповiв дю Шатель, стягуючи з рук важкi, кованi металевими пластинами бойовi рукавицi.

– А… бургундцi, а герцог… Бургундський? – запитав Вандом, чомусь затинаючись, у головi раптом почала складатися мозаiка.

– Герцог?.. Уже повернувся додому… – скривився месiр дю Шатель, витираючи з лоба пiт та бризки кровi. – У пекло…

Рауль побiлiв, як крейда, вiн нарештi второпав, що майже у нього на очах щойно вбили могутнього герцога Бургундського. З мiсця перемовин поступово вiдступили усi свiдки, задкуючи, тримаючи в руках зброю. Отже, бургундський супровiд герцога перебили чи поранили… Бургундцi ж за граткою, вирiшивши, що iхнього герцога полонили, вiдiйшли до своiх пiд мiстом.

Юнак непевним кроком пiдiйшов до розпластаного тiла. Герцог лежав обличчям донизу в калюжi кровi, на потилицi виднiла глибока рана вiд сокири, ще кiлька – на хребтi, поряд – вiдрубана правиця зi стиснутими у кулак посинiлими гачкуватими пальцями… Жодноi випадковостi, кожна з цих ран – смертельна. Кажуть, так само дванадцять рокiв тому на Рю Барбетт вбили герцога Орлеанського: вiдрубали руку, розтрощили голову, щоб не встиг покликати диявола на допомогу. Коло замкнулось. І все розпочнеться знову. Рауль повiльно видихнув повiтря, усвiдомив, що вiд хвилювання не може рухатись.

Колись вiн на власнi очi бачив жахливу розправу над арманьяками в Парижi. Жертвам вирiзали хрести на голiй спинi, напiвживих людей тягнули кiньми, до смертi забиваючи копитами. З палаючих будинкiв мешканцi кидалися з вiкон прямiсiнько на ощиренi списи бургiньйонiв, вагiтним жiнкам розпорювали животи i кидали свиням. Вандом пам’ятав, як тiла замордованих конетабля та канцлера скинули у яму гною без останньоi християнськоi сповiдi. Попри той жорстокий досвiд кривавоi рiзанини, що вiн його встиг пiзнати, юнак раптом вiдчув кислий присмак слини та мiцно притис руку до рота, ледве стримуючи потяг до блювоти.


* * *

– Що ж я маю тепер робити? – запитав дофiн, вiн аж втиснувся у крiсло й мав вигляд не на жарт переляканоi дитини, що очiкуе неминучого покарання.

Ще трiшки – i вiн не витримае й розридаеться. Кутики вуст принца зрадливо затремтiли, як у малого хлоп’яти. Ще цього не вистачало…

Королева Йоланда, майбутня теща, виховувала принца з десяти рокiв. Вона пiдвелася з крiсла й пiдiйшла до вiкна. Їi тонкi iз голубуватими венами руки не знали спокою й тремтiли вiд хвилювання, бо вона досi не знайшла рiшення. Їi величнiсть нервово сховала руки у довгих лiлово-синiх рукавах верхньоi накидки.

За стiнами герцогського замку Анжера стiною впала злива, за мить загасивши спокiйне вересневе тепло та палахкотiння червоно-золотих осiннiх барв. Коли б королева мала справу iз власним сином та в кабiнетi не було кiлькох радникiв – вона б дала йому добрячого прочухана. Але ж це дофiн, спадкоемець престолу Францii! Справу зроблено. Тепер марно шукати винних. Нинi слiд передовсiм вигадати якусь причину, пояснення, що розiйдуться усiма европейськими мiстами, щоб жодна душа не змогла звинуватити дофiна у навмисному вбивствi. Адже е ще свiдки. Правда, один з них при смертi, поранений у голову месiром дю Шателем, а другий, дрiбна сошка, писар чи секретар герцога, втiк. Коли б устигнути iз посланням, перш нiж той добереться до бургундського двору…

Королева озирнулася й змiряла роздратованим поглядом похнюплених радникiв принца, запеклих арманьякiв. Ледве стримала уiдливi, вже зайвi тепер запитання. Адже, коли жiнка мае справу з чоловiками, спершу мае навчитися мовчати. Чим вони думали? Чим? Хiба iм по вiсiмнадцять рокiв? Убити бургундця – це означае пiдштовхнути нового герцога до союзу iз англiйцями! Та коли вже намiрилися до вбивства (велике диво!), як могли вiдпустити живих свiдкiв? Як допустили, щоб те все сталося у присутностi дофiна? Помстилися за герцога Орлеанського, за конетабля Арманьяка, за паризьку рiзанину пiвтора року тому? Тепер вдоволенi? Сидять на радi, принишкли, як мишi, опустивши голови, дофiн майже непритомний… А iй тепер вигадувати виправдання, присипаючи виведену чорним чорнилом брехню рiчковим пiском…

У кабiнетнi дверi хтось тихо пошкрябався. Придворна дама, нахиливши голову у реверансi, пiдiйшла до королеви та прошепотiла щось на вухо ii величностi. Королева взяла з ii рук тонкий сувiй пергаменту й, пiдставивши до свiчки, прочитала дрiбний текст. Видихнула й прошепотiла коротку вдячну молитву. Очi ii, свiтлi як блiдi фiалки, втратили вираз посклянiлого напруження вiд роздумiв та непевностi.

– Аршамбо де Фуа – мертвий, – оголосила королева на одному подиху. Серцебиття вже набуло звичного ритму.

– Чи певнi ви у джерелi повiдомлення, ваша величносте? – запитав месiр дю Шатель.

– Так, це писала дама де Жiак, вона ще в Монтеро.

– Це точно? – сiр дю Шатель досi не йняв вiри.

Королева лише хитнула головою й пiдiйшла до секретаря дофiна.

– Месье, пишiть листа до нового герцога Бургундського.

Секретар стурбовано озирнувся до ii величностi. У його поглядi завмерло запитання: що саме писати? За цi три днi стiльки чорнила та пергаменту попсували! Пальцi та вузькi манжети його свiтло-сiрого пурпуену[2 - Короткий чоловiчий камзол iз пишними рукавами бiля плечей та часто баскою.] були геть заляпанi чорнильними плямами.

– Аршамбо де Фуа, хай пробачить Господь його грiшну душу, мав злi намiри й розпочав сутичку в ходi мирних переговорiв. Вiн оголив зброю у присутностi дофiна Францii. Свита принца кинулась його захистити. Зчинилася бiйка й у результатi сталася велика прикрiсть, якоi нiхто не хотiв…

Дофiн звiв погляд на королеву, запитання каменем завмерло на вустах. Вiдверта неприхована брехня, але в нього немае iншого виходу. Аршамбо де Фуа вихопив зброю та розпочав бiйку… Принц декiлька разiв подумки повторив цю фразу, повiльно проковтуючи кожне слово, поступово впевнюючи самого себе, що все саме так i сталося. Потроху й у нього вирiвнювався подих, серце вiдпускали мiцнi пазурi страху. Можливо, йому вдасться заснути цiеi ночi, може, вiн прокинеться завтра з iншими думками, анiж ота картина порубаного герцога Бургундського в калюжi кровi… Можна покликати на нiч придворну даму…

Навiть пiсля того як послання було сформульоване, переписане доcлiвно iще чотири рази для рiзних королiвських дворiв, королеву Йоланду не полишала тривога. Вона добре пам’ятала, що це страхiтливе вiдчуття нiколи не вiщувало в ii життi нiчого доброго. Востанне воно приходило до неi два роки тому, коли раптово помер ii чоловiк, герцог Анжуйський, а для неi це означало початок довгоi боротьби за збереження своiх володiнь та спадку дiтей. Так i нинi королева була цiлковито впевнена, що стоiть на порозi новоi битви. І та битва триватиме роками. Вiд важких думок ii вiдволiкли крики вартових на дворi, бо до Анжера в’iхали три чорних дормези та зо три десятки вершникiв. Перш нiж ii величнiсть спромоглася розгледiти синьо-золотi прапори iз довгими чорними стрiчками крiзь завiсу дощу, вона згадала, на кого чекала.


* * *

При дворi вже пошепки глузують: як приiхав чорний почет чорними кiньми та всi у чорному – то вiд герцогiв Орлеанських. Ізабеллi, байстрючцi вбитого герцога, та жалоба вже поперек горла. Орлеанськi нащадки завжди вбиралися в чорне, скiльки вона себе пам’ятала. Спочатку вбили герцога, потiм померла герцогиня-вдова, потiм сконала в пологах молода герцогиня, затим молодший брат Жан став заручником англiйцiв, тодi Шарль потрапив у полон пiд Азенкуром, а на додачу парижани вбили конетабля Арманьяка, рiдного батька наступноi герцогинi Орлеанськоi… Де вже там шукати нагоду та час вбиратися у кольорове? Тож i сьогоднi герцогиня у жалобному дамаску, ii пасербиця Жанна та зведена сестра ii чоловiка, Ізабелла, також у чорному. Фiлiпп, граф де Вертю, брат полоненого герцога, як завше в чорному оксамитi: широкоплечий таперт, вузькi шози, довгий плащ хвостом – жалоба, але елегантна, коштовна та вкрай модна.

Колiр вбрання почту геть не пасуе до радiсного хвилювання та збудження, з яким юна Ізабелла приiхала до двору в Анжерi. Нарештi ii представлять королевi Йоландi, у якоi вона залишиться, аби стати придворною дамою – наймолодшою, звичайно. Їй доручатимуть хiба що нитку в голку втягти чи бiгати з дрiбними дорученнями до замкових служб. А ще супроводжувати ii величнiсть до меси та на прогулянках. Правда, iнколи доручать почитати вголос чи заграти на арфi на розвагу королевi. Все одно краще, нiж сидiти цiлими днями у завiшеному чорними шпалерами Блуа й мовчки слухати ридання сердешноi герцогинi Орлеанськоi, в якоi Азенкур забрав чоловiка. Та щоразу вислуховувати нотацii виховательки або кудкудакання духiвника, бо iм здаеться, що шляхетна дамуазель мае розмовляти тихiше, ходити повiльнiше, поводитися скромнiше та не мати жодних iнтересiв, окрiм молитовника та волi родини. Це геть не пасувало вдачi дiвчини. Отож коли вона пiд рясною зливою вийшла з дормеза в Анжерi, то вже не намагалася приховати вдоволену посмiшку на вустах та щире зацiкавлення у поглядi.

Вiдтодi як ii зведена сестра, дамуазель Маргарита, поiхала до Бретанi чотири роки тому, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою: герцогиня не мала часу та бажання придiляти iй увагу. Племiнниця Жанна була аж на три роки молодша, досi ще гралася у ляльки й не мала великоi охоти анi до книжок, анi до гри на арфi та спiвiв, анi до придворних танцiв. Ізабелла ж прагнула бути зразковою придворною дамою: освiченою, елегантною, витонченою у рухах, смаках та зацiкавленнях. Дамою, яку дофiн згодом назве милою кузиною, а шевалье будуть битися за право запросити ii на танець, супроводжувати на полюваннi чи носити ii кольори на турнiрi. І коли вона заходитиме до зали у темно-червонiй сукнi iз довгим шлейфом з генуезького оксамиту, який дуже пасуе iй, то… Вона не встигла домрiяти, бо пажi в лiвреях королеви Йоланди вiдчинили дверi перед орлеанським почтом.

Королева Йоланда прийняла гостей у дамському покоi iз гобеленами, що зображали життя святоi Катерини. Таке майже домашне приймання не передбачало надмiрних церемонiй, королева була у звичайнiй сукнi, навiть без королiвського обруча. Герцогиню Орлеанську, свою далеку родичку, ii величнiсть радо розцiлувала в обидвi щоки та запропонувала сiсти поруч iз нею на вкриту гаптованими подушками лаву.

– Рада вiтати вас при анжерському дворi, – мовила королева, привiтно посмiхнувшись, рухи ii були вишуканими та величними водночас.

Тепер граф де Вертю мiг представити ii величностi свою племiнницю та зведену сестру. Жанна блiда, як передзимова троянда, грацiйно пiдвелася, Ізабелла так i стояла, у реверансi, опустивши голову, чекаючи, поки королева до неi звернеться.

Йоланда запросила Жанну сiсти поруч, адже вона доводилася рiдною онукою королевi Францii, яку вiд народження заручили iз спадкоемцем герцога Алансонського. А герцоги Алансонськi завжди були союзниками герцогiв Анжуйських. Потiм ii величнiсть звернула увагу на другу дiвчину. Їй, звiсно, доповiли, що це позашлюбна дочка покiйного герцога, яку виховували з колиски разом iз законними дiтьми, бо батько ii визнав та обiцяв посаг. Окрiм того, дiвчина мае приеднатися до ii придворних дам – це було давно узгоджено iз ii братом, полоненим герцогом Орлеанським, у листуваннi. Та королева одразу ж хотiла вказати дiвчинi на ii мiсце, не звертаючи на неi надто пильноi уваги.

– Моя зведена сестра, дамуазель Ізабелла, ваша величносте, – квапливо промовив граф де Вертю, розумiючи, що бiдолашна дiвчина, напевно, ледве тримаеться, завмерши перед троном у незручнiй позi.

Дiвчина помiтила лише пещену бiлу руку, де на кожен палець було вдягнуто по каблучцi. Тонкий вказiвний палець iз вiдполiрованим до блиску рожевим нiгтем ледь ворухнувся, даючи дозвiл встати. Ізабелла пiдвелася й насмiлилася подивитись на королеву. Та здивовано пiдвела тонку брову: шляхетна дiвчина мала б дивитись у пiдлогу, навiть вiдповiдати на запитання, не пiдводячи очей. Байстрючка герцога – що з неi вiзьмеш? Королева завжди дивилася на своiх придворних дам, як на iнструмент досягнення власних цiлей. Може, й ця на щось згодиться, як буде шанобливою та слухняною.

– Це та, котру буде заручено iз молодшим Вандомом? – запитала Йоланда, примруживши свiтлi очi.

Вона вже втратила цiкавiсть до дiвчини, роздумуючи лише про родиннi зв’язки та iнтереси, яким та слугуватиме.

– Так, ваша величносте, – вiдповiв граф де Вертю. – Така була воля монсеньйора, мого батька.

– А який за неi дають посаг?

– Ла-Ферте-Сен-Обен та Шато-Мiлон, ваша величносте.

Досить скромний посаг. Хiба що для молодшого сина. Бо герцоги Орлеанськi розгубили своi маетностi й багатства за роки боротьби iз герцогом Бургундським. А тепер ще потрiбно зiбрати й викуп за полоненого герцога. Його ще й досi не призначили, i вiн буде – Йоланда певна – королiвським. Герцогиня Орлеанська, якби ii воля, Ізабеллi посагу не видiляла б та замiж не видавала. Кожен iз тих двох замкiв, що пiде на придане, лише подовжить час повернення ii чоловiка з полону. Королева завжди подiляла рацiональнi пояснення. Проте, як не крути, ця дiвчина, як там ii звуть? Ізабелла? Онука короля Францii за батьком. Коли б покiйний герцог Орлеанський був живий, могла б отримати й кращого нареченого, анiж молодший Вандом. Королева згадала, як чула, що батько дiвчини колись чи то жартома, чи то всерйоз поскаржився у приватнiй розмовi, що його дружина народжуе самих синiв, а йому потрiбнi доньки, щоб одружити iх iз синами короля, свого брата. Йоланда вперше i, мабуть, востанне в життi бачила чоловiка, який висловлював свое невдоволення з такого приводу. Звичайно, у герцога були матримонiальнi плани i на позашлюбну доньку, саме тому вiн одразу ж пообiцяв за нею посаг. Королева колись бачила при дворi i матiр Ізабелли, Марiетту д’Ангiен. Їi прозвали Маре, що гарно танцюе. Вона була дамою дуже тонкоi рiдкiсноi вроди, але вiдтодi, як ii видали замiж за сiра де Канi, нiхто не бачив ii усмiхненою. Придворнi плiткували, що чоловiк через ревнощi нещадно ii бив. Одного дня вона, попри власну побожнiсть, поставилася прихильно до залицянь покiйного герцога Орлеанського та зникла з палацу Сен-Поль назавжди. У дами, що наважилася пiти вiд чоловiка, було небагато варiантiв вибору: або залишитись визнаною шльондрою при дворi, або ховатись у дальнiх володiннях свого коханця, чи зрештою спокутувати свiй грiх у монастирi. Марiетта обрала друге. При дворi ii бiльше нiколи не бачили, казали, що герцог Орлеанський подарував iй маетностi В’еж та Фаньйоль, де вона жила в розкошах, проте нiколи не приймала гостей. Дiтей од неi вiдразу ж забрали та вiддали на виховання герцогинi Орлеанськiй. Пiсля вбивства герцога Марiетта сховалась у невеличкому монастирi у Кле, вiдтодi про неi нiхто нiчого не чув. Королева марно намагалася, вдивляючись в обличчя Ізабелли, згадати витончену грацiйну вроду ii матерi, що змушувала придворних шевалье з вiдкритим ротом обертатись iй услiд. Нi, ця простiша. Хоча, може, й вона колись своiм бiлим личком та пристрастю в очах задурить голову якомусь герцогу чи графу аж так, що вiн наважиться викрасти ii вiд законного чоловiка.

Стара графиня де Вандом зверхнiм поглядом змiряла тонку постать своеi майбутньоi невiстки, наче кобилу обирала зi стайнi. Зрештою, немае жодного значення, як вона виглядае i чого хоче, в майбутньому шлюбi мадам графиню хвилюе лише посаг. Рауль – третiй син, а якби ii воля, то задля отримання приданого одружила б iз герцогською байстрючкою четвертого, хоч вiн на два роки вiд неi молодший.

Королева мовчки вказала Ізабеллi приеднатися до кола своiх фрейлiн. Старша придворна дама, мадам де Гокур, одразу ж крижаним тоном, що не терпiв анi заперечень, анi подальших запитань, почала сухо розповiдати дiвчинi правила. Дами ночують у покоi по двi, жодних чоловiкiв, жодних гостей, жодних легковажностей. До сну йдуть, коли ледь темнiе, якщо у замку немае бенкету, прокидаються до свiтанку та вiдвiдують месу. Два рази на мiсяць кожна дама чергуе у ii величностi вночi: допомагае роздягнутись, прийняти ванну, змастити тiло схiдними олiями, розчесати волосся та зробити нiчну зачiску. Потiм почитати на нiч Псалтир чи роман – це вже як королева матиме бажання. Якщо ii величностi захочеться надвечiр сиру чи паштету, то доведеться бiгти через подвiр’я до замковоi кухнi й будити кухаря та стiльничого. Вино та солодощi завжди мають стояти на столi в покоях. Камiн мае бути запалений, в грубцi – суха лаванда. Королева звикла до тепла та сухостi. Усi дами мають вбиратися в однаковi сукнi, якi шиють коштом королеви; одягнути щось iнше можна лише з дозволу чи наказу ii величностi. Незамiжнiм дiвчатам дозволено не заплiтати волосся та голови не покривати. До мiськоi вiдьми не дозволено ходити, бо коли ii величнiсть дiзнаеться (а вона обов’язково дiзнаеться!) про привороти, амулети чи наведення врокiв, то даму iз ганьбою повернуть до родини. А якщо королева дiзнаеться, що у вiдьми замовили зiлля, щоб уникнути небажаноi вагiтностi… Побачивши широко розплющенi, аж круглi очi Ізабелли, мадам де Гокур зрозумiла, що це правило поки що ii не стосуеться. До меси треба йти двiчi на день, до сповiдi – щонайменше раз на тиждень. Навiть якщо нездужаеш. Але краще не хворiти – королева не терпить кволих дам бiля себе. Те, що наказала королева, виконуеться швидко, без запитань та сумнiвiв.

– Чи вам усе зрозумiло, дамуазель? – поцiкавилася радше формально мадам де Гокур, ii високий лоб аж нависав над очима, що надавало iй одвiчно похмурого й невдоволеного вигляду.

Ізабелла квапливо кивнула головою, жадiбно зауважуючи, у що вбранi придворнi дами. З ii рiзьблених вуст не збiгала щаслива посмiшка.

Життя в Анжерi, попри певну стриманiсть, все одно здавалося Ізабеллi повним цiкавостей та розваг. Пiсля завiшаного чорним сукном, похмурого, як склеп, Блуа, пiсля безкiнечних iстерик герцогинi Орлеанськоi та вiдсутностi жодних веселощiв, навiть ловiв, анжерський двiр королеви Йоланди видався дiвчинi найкращим мiсцем у свiтi.

Ізабелла, привчена з дитинства до скромного життя, завжди iз заздрiсним захватом задивлялась на сукнi королеви Йоланди. Навiть домашнi сукнi, у якi ii величнiсть вбираеться, коли немае прийомiв i вона не мае намiру полишати своi особистi покоi, здавалися дiвчинi неймовiрно розкiшними. Овдовiла шляхетна дама мала небагатий вибiр пристойного вбрання: огидний чорно-бiлий вдовиний однострiй, як у черницi, де бiла барбетта складками закривае усю шию та навiть пiдборiддя, а широкi бiлi манжети обтинають зап’ястки, як кайданки, або ж темнi сукнi без жодного шиття, гаптування чи мережива, навiть узимку хутро – чорне чи темно-коричневе. І звичайно, прикрите волосся, шия та груди. Королева ж вiддае перевагу коштовним тканинам та кольорам ночi: чорному чи чорнильно-синьому оксамиту, фiолетовим брокатам, темно-сiрим шовкам. Проте фасони суконь завжди за останньоi модою, шлейфи по три фути, i хоч без золотого шиття, проте iз хутром на комiрi – чорнобурки чи соболя. До того ж ii величнiсть не вiдмовляе собi у коштовних прикрасах: ii досi прекраснi руки завжди щедро внизанi перснями та каблучками, а вбрання – з коштовним поясом. Дивлячись на неi, не виникне анi сумнiву, що дама в жалобi, хiба що в королiвськiй.

При дворi Ізабеллi дозволено було зняти звикле чорне, що вона носила, скiльки себе пам’ятала. Усi придворнi дами королеви вбранi в ii кольори: темно-синi сукнi з яскраво-червоним опояском, манжетами та комiром. Червонi акценти у вбраннi лише пiдкреслюють ii юнiсть та свiжiсть. Ізабелла – наймолодша, досi найменша за зростом та завжди йде в парi з мадемуазель де Буассi останньою. Це подалi вiд ii величностi та сувороi мадам де Гокур, зате як легко пустити бiсики придворним принца Шарля, коли той приiздить до Анжера! Як весело тодi стае при дворi! Менестрелi, музика, спiви, танцi. Ізабелла навiть два рази танцювала павану iз дофiном. Королева пильнуе, яка дама припаде до вподоби принцу. Вона прекрасно розумiе, що впливу на чоловiка вiд своеi доньки не дочекаеться. А ймовiрну коханку краще тримати пiд наглядом та навчити негайно доповiдати про все, що стосуеться принца.

Хоча придворнi дами бiльше думають про молитви, гаптування та читання Псалтиря, нiж про танцi та музику, однак в Анжерi – справжнiй двiр шляхетноi дами. Як обiйтися без соколиного полювання, прогулянок верхи, забавок на свiжому повiтрi та спiвiв менестрелiв? Проте у розписаному жовто-червоними квiтами дамському покоi iз канарками у срiбних клiтках вiдбуваються набагато цiкавiшi речi, нiж читання романiв та гаптування шовком. Принаймнi для Ізабелли. До королеви увесь час прибувають посланцi; iнколи вона лише мовчки читае повiдомлення, негайно знищуючи його в грубцi, iнколи мае розмову iз гостем уголос чи пошепки, iнколи ii шамбелан та секретар, замислено хитаючи головами, сперечаються з ii величнiстю, не завжди второпавши хiд ii думок. Мати, донька французькоi принцеси, з дитинства виховувала Йоланду володаркою. Вона часто подумки сердиться через те, що ii радники не встигають за нею, отож iнколи доводиться по два-три рази повторювати чи пояснювати такi простi й очевиднi речi. Королева зрiдка кидае стурбований погляд на придворних дам у синьо-червоних сукнях на подушках бiля вiкна, але iм, пустотливим та зацiкавленим лише у придворних плiтках, немае дiла до тих полiтичних справ, що обговорюють бiля столу iз документами. Полiтика – геть не жiноча справа, до того ж брудна. Вона б i сама з радiстю не бралася до неi! Але ж мусить. Хто, як не вона? Їi майбутнiй зять – досi недолугий дiтвак у цих iграх.

– Це все чутки, ваша величносте… Лише чутки… – закудкудакав секретар, вiд нервування його гладке обличчя взялося дрiбними червоними плямами.

– Звiдки ж вони взялися, месiре? Король без пам’ятi, королева ще останнього розуму не втратила, аби так ганьбити себе… – Йоланда добiла зчепила своi тонкi, всипанi каблучками пальцi.

Вуста ii збiглись у напружену смужку, як завжди, коли вона шукала вiдповiдi. Усе, що стосуеться дофiна, безпосередньо стосуеться також ii особисто, ii дочки, ii майбутнiх онукiв, а значить – продовження ii роду.

– Як завжди, моя королево, – здiйняв руки до стелi шамбелан, понизивши голос, присутнiсть дам його все ж таки хвилювала. – Коли потрiбно розпустити плiтки, герцог Бургундський вiдкривае гаманець. Хiба хтось колись казав хоча б слово про коханцiв королеви Ізабо? Ви були при королiвському дворi у Сен-Поль не раз i не два. Їi величнiсть – дама, схильна до надмiрних розкошiв та вигадливих розваг, вона завжди уникае вiдповiдальностi, проте зрадити його величнiсть? Хто таке чув? До сьогоднi?

– Історiя Францii, на жаль, знае багато ганебних речей. І безсоромних королев, – зiтхнула Йоланда. – Та зазвичай, коли французька королева i вiдважувалася взяти коханця, то вже пiсля того, як овдовiла. Я нiколи не чула, щоб були сумнiви стосовно законностi королiвських дiтей. Хоча то справдi Боже диво, як королевi Ізабо вдалося народити сiмох дiтей пiсля того, як нещастя в Ле-Манi[3 - Перший напад безумства стався iз королем Шарлем VI улiтку 1392 р. пiд час походу на герцогство Бретонське.] забрало пам’ять та розум у нашого благословенного короля Шарля. Яка шляхетна дiвчина не мрiе стати королевою, та, крий Боже, бути королевою за ту цiну, що iй доводиться платити! Чи при пам’ятi король зараз?

– Важко сказати, у Парижi люд його не бачить. Та коли був би, чи не спробував вiн тодi викорiнити тi огиднi речi?

– Тi огиднi речi? – повторила королева, втрачаючи рештки терпiння та стриманостi. – Я наказую вам, месiре, не ходити манiвцями. Дофiн Шарль народився 1402[4 - За новим стилем 1403, за старим стилем рiк починався з Великодня, зазвичай у березнi-квiтнi. Дофiн народився у лютому.] року одинадцятою дитиною, пiсля принцеси Катрiн. Кого тi безсоромнi плiткарi називають його батьком?

– Хай пробачить менi ваша величнiсть, що я мушу повторити це неподобство у вашiй присутностi… Покiйного герцога Орлеанського.

Ізабелла, яка попри удавання, що старанно гаптуе, уважно слухала розмову, аж зойкнула. Старша придворна дама, мадам де Гокур, з обличчя якоi нiколи не зникала насупленiсть, змiряла дiвчину суворим поглядом – неначе прибила до пiдлоги. Ізабелла опустила очi й зсутулилась. Мадам де Гокур вiдповiдае за те, щоб дами ii величностi добре затямили гарнi манери. Цiй, звiсно, лише дванадцять чи тринадцять рокiв, проте спершу мала б навчитись мовчати. То неважко – тримати рота на замку. Проте королева, здавалось, навiть не зауважила такоi нечемностi. Вона завмерла у своему крiслi. Обличчя ii скам’янiло. Пiдлий удар зi спини, що змушуе до виправдань. Публiчнi виправдання завжди схожi на визнання провини. Правду кажучи, бургундськi герцоги завше вчиняли так, аби зруйнувати репутацiю iхнiх ворогiв.

– Але що ж вдiяти? Що Анжуйський дiм може зробити? Ви ж розумiете, ваша величносте, – торочив секретар далi, – це на руку тiльки герцогу Бургундському, який прагне лише помсти за вбивство батька. – Мертвi не образяться. Герцог Орлеанський уже дванадцять рокiв як мертвий. Можна вигадати будь-яку брехню, ii нема кому спростувати. Лишень забули, що герцог хрестив сина королеви, а король – сина герцога. Занадто коштовна цiна для безсмертя душi за такий грiх.

Королева лиш iронiчно пiдняла бiляву, ледь помiтну брову, люди у прагненнi влади нехтували ще бiльшими заборонами та вiдважувались на страшнiшi злочини, нiж кровозмiшання та зневага до похресних зв’язкiв.

– Я розумiю, що молодий герцог Бургундii нинi дихае лише помстою, iншого вiд нього й не очiкують. Проте хiба англiйський король не заявив про своi права на корону Францii? Кому, як не йому, вигiдно, щоб з’явились сумнiви у законностi походження спадкоемця престолу?

– Так, ваша величносте. Англiець не просто заявив. Вiн хоче руки принцеси Катрiн та ще й цiлу Нормандiю у посаг. І як доповiдають нашi… довiренi особи… при королiвському дворi, скидаеться на те, що вiн це отримае найближчим часом. Особливо якщо зможе домовитись iз Фiлiппом Бургундським. Королева Ізабо нiколи не могла дiяти самостiйно в полiтицi. Вона пристане до табору найсильнiшого. Якщо Англiя увiйде в союз iз Бургундiею, можливо, i з Бретанню, королева його пiдтримае в обмiн на спокiйну старiсть. Зрештою i герцог Бретонський, i герцог Бургундський – ii зятi. А коли принцеса Катрiн стане королевою Англii та Францii i король Генрi також стане ii зятем, це й забезпечить iй спокiй.

– Нехай i так. Проте цi огиднi теревенi про незаконне походження стосуються принцеси Катрiн так само, як i всiх дiтей королеви. Сам герцог Бургундський одружений iз сестрою дофiна, принцесою Мiшель. Якщо вже ганьбити честь королеви, то хто тримав свiчку? Хто може iз певнiстю сказати, котрий iз королiвських дiтей бастард? Яка у тiй хворобливiй низцi дитина короля, а яка – нi? Огидна безчесна гра, бургундець удався до неi з вiдчаю та через бажання негайноi помсти за батька. Це я можу зрозумiти. Однак герцогу не п’ятнадцять рокiв, його поведiнка та намiри ганебнi для принца кровi та пера Францii. Вiн мае усвiдомлювати наслiдки. Передовсiм – для цiлого королiвства.

Аж тут королева Йоланда помiтила, що ii пустотливi, вбранi у синьо-червоний оксамит дами, що рiдко мали серйознiшi розмови про щось iнше, окрiм вибору вбрання, танцiв та плiток щодо придворних романiв, сидять тихо, як мишi, навiть тканка не шелесне в руках, самiсiнька пильна уважнiсть. Королева лише поглядом зробила знак мадам де Гокур, i та насупилась iще дужче, як стара сова, негайно пiдвелася з подушки i, тричi плеснувши у долонi, промовила:

– Усi до меси та сповiдi!

Дами iз зiтханням пiдводилися, розправляючи спiдницi, подавали одна однiй шлейфи, присiдали у реверансах i парами рушили до замковоi каплицi. Ізабелла, як завжди, йшла останньою iз мадемуазель де Буассi, яку змалечку було заручено iз найстаршим сином графа де Вандома.

– Чи ви зрозумiли, дамуазель, – запитала не надто метикована де Буассi, хапаючи Ізабеллу за обидвi руки, – що казав месiр шамбелан про те, що королева Ізабо мала коханця? Невже… його високiсть дофiн… бастард?

– Якi дурницi, дамуазель! Не смiйте такого повторювати… – ледь чутно прошелестiла Ізабелла, тримаючи легку посмiшку на вустах. Вона вже два мiсяцi жила при дворi й цiлком уторопала, що й кому можна казати, а що – нi. Анна де Буассi, попри те, що вже рiк була дамою ii величностi, кмiтливiстю та розсудливiстю не вирiзнялась.

«Отже, якщо дофiн – бастард, якого королева Ізабо прижила вiд коханця, – мiркувала Ізабелла, – то в короля бiльше не залишилося живих синiв. А тодi… Тодi мiй брат, герцог Орлеанський, законний спадкоемець престолу. У його законностi сумнiвiв нiколи не було. А потiм мiй брат, граф де Вертю. А пiсля нього – мiй брат, граф Ангулемський…»

Ізабелла, попри непосидючiсть, добре зналася на двох науках – iсторii Францii та латинi. Коли Валуа сто рокiв тому потрiбно було вiдсторонити спадкоемцiв англiйськоi королеви Ізабелли, дочки залiзного короля, вони вчасно згадали приписи, якi нагадували, що Францiя – занадто шляхетне королiвство, аби ним управляла жiнка. Отож коронували племiнника залiзного короля, а графи Валуа з гiлки королiвських братiв самi стали королями. Змiна династii дорого коштувала Францii, бо англiйський король негайно розпочав вiйну за престол, який вважав своiм законним спадком. І та вiйна почалася того самого року, як народився король Шарль, п’ятий iз цим iменем, дiд Ізабелли, i тривала вже вiсiмдесят рокiв. Сама Ізабелла засвоiла тi уроки iсторii дуже добре. Вона була тодi маленькою дiвчинкою, яка мала супроводжувати свою зведену сестру Маргариту й брата Жана, отож мовчки слухала оповiдi вчителiв. Однак стараннiсть у вивченнi латини дозволила iй швидко й самостiйно читати манускрипти та хронiки з герцогськоi бiблiотеки. Молода герцогиня Орлеанська, що мала б опiкуватись вихованням дiвчинки, геть не зауважувала, що саме та читае. Зрештою, нехай читае хронiки, анiж романи. Отi лицарськi романи про кохання нi до чого доброго шляхетну дiвчину не доведуть. Життя шляхетноi дами дуже вiдрiзняеться вiд того, про що пишуть куртуазнi твори. Обов’язкiв у життi набагато бiльше, нiж iмовiрностi зустрiти кохання. Отож хронiки – вiд них для розуму та пам’ятi бiльше користi.

Коли ж Ізабелла наважилася промовити вголос своi роздуми про права герцога Орлеанського на корону своему зведеному братовi графу де Вертю, то добряче отримала на горiхи. Із рiзкiстю, до якоi граф не мав звички, коли йшлося про спiлкування iз дамами, вiн зупинив ii, його привабливi, зазвичай ласкавi голубi очi миттево стали холодними як крига:

– Дамуазель, я наказую вам бiльше не повторювати цих необачних слiв уголос! Анi в моiй присутностi, анi у будь-чиiй. Це ганебно! Монсеньйор – наш батько, нехай пробачить Господь його душу, народився молодшим братом короля, а ми лише племiнники його величностi та кузени дофiна. І не було у монсеньйора, нашого батька, iншого намiру, окрiм служiння iнтересам корони та вiдданостi його величностi. Й у нас немае, i не буде! Ми – принци кровi, i маемо забезпечити стiйкiсть трону, а не розхитувати королiвство небезпечними плiтками!

– Монсеньйоре… – пробелькотiла Ізабелла, вражена рiзкiстю брата. Вiд усвiдомлення власноi провини та недалекоглядностi на ii очах затремтiли сльози.

Фiлiпп де Вертю i сам знiтився: хiба ж не його обов’язок – опiкуватися сестрами, оберiгаючи iх вiд помилок? Вiн м’яко обiйняв Ізабеллу за плечi. Його сестри – такi тендiтнi створiння…

– Пробачте менi цю рiзкiсть, мила Ізабелло. Та це надто серйозне питання. Вам слiд бути обережною й виваженою. Ви надто юна… Зрештою, наймолодша фрейлiна королеви… Забагато вiдповiдальностi, як на ваш юний вiк. Двiр – не надто безпечне мiсце для такоi вiдкритоi дiвчини, як ви. Тут дуже просто стати пiшаком у чужiй грi й збезчестити родинне iм’я. А вести власну гру значно важче. На жаль, я не зможу бути iз вами весь час, щоб допомогти вам розiбратись, що й до чого. Отож, мила сестро, щоразу, коли ви маете якiсь сумнiви, поставте собi два запитання: чи не проти честi це все та чи слугуе iнтересам вашоi родини?

– Я зрозумiла, монсеньйоре, – Ізабелла нахилила голову, проте досi не насмiлювалася зустрiтись поглядом iз братом.

«Деяким дiвчаткам спокiйнiше бути у дванадцять одруженими… Та й iхнiм опiкунам спокiйнiше…» – зiтхнув Фiлiпп де Вертю, дивлячись на золотаву сестрину голiвку. Особливо iз такою непогамовною вдачею, що на свое лихо шукае пригод. Вiн би iз радiстю не зволiкаючи негайно видав би Ізабеллу за молодшого Вандома. Та вони досi сперечаються iз старою графинею де Вандом за придане, шлюбну угоду та за якого з ii синiв вийде Ізабелла. Звичайно, мадам де Вандом зволiкае, шукаючи кращоi партii для третього сина й намагаючись отримати два замки на кордонi своiх володiнь, одруживши наймолодшого, якому не виповнилося ще й дванадцяти рокiв.

Полiтична ситуацiя через вбивство герцога Бургундського стала такою складною, що граф де Вертю мусив повернутися до армii дофiна, залишивши свою юну сестру набиратися придворного досвiду самотужки. Із тяжким серцем граф прощався з Ізабеллою, полишаючи недолугу дитину в зовнi прекрасному саду, проте повному отруйних квiтiв та гадюк.

До Анжера, Буржа та Пуатье почали доходити новини, що величезний почет нового герцога Бургундського рушив на зустрiч iз королем Англii. Це був найгiрший розвиток подiй, який тiльки можна було уявити.

Ізабелла побачила брата лише через три тижнi, коли до Анжера прибули Вандоми, бо мали вiдбутись заручини. Полiтична ситуацiя ще бiльше ускладнилася, при дворi тiльки й розмов було про ймовiрнi наслiдки союзу Бургундii та Англii. І вiд тих розмов Ізабеллi ставало моторошно. Юна дiвчина лише уважно слухала, не наважуючись висловлювати власну думку. Та й звiдки iй мати отi думки щодо военних дiй та полiтики? Що iз нею буде? А раптом король Англii пiде вiйною сюди, на пiвдень вiд Парижа? Виграе ще двi-три битви, такi ж нищiвнi, як Азенкур, чи вiзьме ще кiлька важливих мiст так само безжально, як Руан, або й цiлу Нормандiю? Що буде iз нею, коли усi брати потраплять у полон, а володiння герцогiв Орлеанських захоплять та розграбують? Чи зможе майбутнiй чоловiк ii захистити? Придворнi, наляканi розмовами про ймовiрний напад англiйськоi армii, перешiптувалися про жахiття вiйни. Коли п’янi солдати захоплюють мiсто, вони не звертають увагу, хто саме потрапив iм до рук: селянка, городянка чи шляхетна дама. Кажуть, що англiйцi – такi безбожники, що й черницi в монастирях та абатствах не уникли безчестя та мученицькоi смертi.

Заручини та союз iз Вандомами на той час мало кого хвилювали, окрiм графа де Вертю. Сповнений тривожних передчуттiв i вiдсутностi новин iз Бретанi вiд своеi рiдноi сестри Маргарити, вiн хотiв якнайшвидше визначитися iз майбутнiм Ізабелли. Зрештою, вiн зараз – единий iз орлеанських братiв, що не в полонi. А коли з ним щось трапиться, хто подбае про сестер? Кожного разу в боях та сутичках в iм’я дофiна вiн сам мае бути впевненим, що його сестри та племiнниця в безпецi та пiд захистом. Кому ж захищати жiнку, як не ii чоловiковi?

Ізабелла, що чергувала того дня у королеви, припала до жовтуватоi слюди вiкна. Крiзь дрiбнi кольоровi шматочки в оправi з маленьких металевих ромбiв було погано видно, проте вона не смiла вiдчинити вiкно, бо надворi стояв холодний осiннiй ранок, а королева, дитина пiвдня, холоду не любила. Вандомiвськi брати – Луi, Шарль, Рауль та Анрi спiшились. Трое старших мали рiк чи два рiзницi мiж собою, були гарноi статури, доладнi й дуже одне до одного схожi. Ізабелла вандомiвським братам представлена ще не була. Стара графиня де Вандом – маленька суха, вже геть сива жiнка як на своi сорок рокiв, аж розпливлась у посмiшцi вiд материнських гордощiв, коли бачила iх разом в одностроях iз родинним гербом. Анрi – молодший, невисокий пiдлiток одинадцяти рокiв, серед братiв здавався дiтваком. Ізабелла знала, що й мови не могло бути, щоб ii, позашлюбну дочку герцога, хай i королiвськоi кровi, видали за спадкоемця чи старших синiв. Скорiш за все, iй судився Рауль чи Анрi. Вiд придворних дам, коли мадам де Гокур виходила у справах, вона, звичайно, дiзналась, що месiр Рауль iз шести рокiв виховувався разом iз дофiном, та допоки його не висвятять у лицарi, буде джурою у почтi принца. Месiр Анрi ж i досi паж, але, якщо не трапляться надзвичайнi обставини, що дозволять йому виявити мужнiсть та смiливiсть, лише у чотирнадцять рокiв стане зброеносцем. Вiдтодi як граф де Вандом потрапив у полон до англiйцiв пiд Азенкуром, у господi править його цiпка, уважна до дрiбниць дружина – мадам Бланш iз роду де Русi. Попри тендiтну зовнiшнiсть, графиня мае надзвичайно владну вдачу цiкавитися всiма справами й мае звичку пильно перераховувати надходження у скарбницю графства, не маючи довiри анi до скарбничого, анi до шамбеланiв свого чоловiка. Вiд прагнення усюди пхати носа й усе контролювати мадам де Вандом виглядала значно старшою за свiй вiк. Граф де Вертю витратив пiвроку на перемовини iз нею щодо посагу. Торгувалася графиня затято…

Фiлiпп де Вертю досить довго сперечався iз мадам де Вандом, за кого саме вийде його зведена сестра. Зрозумiло: що старший син, то краща партiя. Граф не був майстром перемовин, проте розумiв, що вдалий шлюб посилить родиннi позицii при дворi. Адже полонений герцог iз Лондона вже не раз дорiкав братовi, що iхню сестру Маргариту, наречену брата герцога Бретонського, вiдправили майже у заслання пiсля поразки пiд Азенкуром. І той нiчого не мiг iз цим вдiяти. Вiд герцога Бретонського весь час надходять дипломатичнi холоднi листи i жодних обiцянок. Граф д’Етан, майбутнiй зять, майже весь час у вiйську дофiна. Занадто юна наречена його мало хвилюе. Вiн вiдверто каже графу де Вертю, що не бачить нiчого поганого, аби така юна дiвчина виховувалася подалi вiд небезпек двору, поки вiн на вiйнi, а дiвчина не досягла шлюбного вiку. Граф де Вертю iз прикрiстю визнавав – цi переговори вiн програв. Вiн розумiв, що вигiдна домовленiсть стосовно шлюбу Ізабелли дещо виправдае його в очах старшого брата, якому був беззастережно вiдданий.

Два замки герцогiв Орлеанських – Ла-Ферте-Сен-Обен, Шато-Мiлон та кiлька сiл довкола – втиналися у землi графiв де Вандом, як списи. Тож саме iх i хотiли отримати iз посагом нареченоi. Але при вдовуваннi Ізабелли обидва замки мали залишатись у ii пожиттевiй власностi. І тiльки пiсля ii смертi назавжди перейти до володiнь Вандомiв.

– А коли моя сестра забажае ще раз вийти замiж? – запитав граф. – Що ж вона вiзьме у посаг?

– То вже – наш головний бiль, графе, – сухо вiдрiзала мадам де Вандом. – Коли вона вийде за мого сина, то прийме владу нашоi родини. Ми ж i дамо iй посаг, якщо забажаемо видати ii замiж ще раз. Хоча я сподiваюсь, що мiй син, хай змилуеться над ним Господь, проживе довго.

Граф та мадам де Вандом ще деякий час поторгувалися, аби в кожноi сторони залишилося враження, що згоди було таки досягнуто. Зрештою пiдписали шлюбну угоду.

Коли до покою увiйшли сини графинi де Вандом, вiд хвилювання бiдолашна Ізабелла сполотнiла так, що граф де Вертю злякався, аби вона не знепритомнiла. Вiн тримав сестру за руку, пальцi ii зробилися холодними й тремтiли. Зрештою, немае нiчого дивного в тому, що юне дiвча так нервуе на заручинах та весiллi. Хоча вiн добре пам’ятав, як його друга сестра Маргарита чотири роки тому iхала до Бретанi: жодноi сльозинки, лише придворна церемоннiсть, стриманiсть та гiднiсть. І це у ледь десять рокiв! Фiлiпп досi жалкував, що, пiдтримуючи ту дорослу придворну гру, навiть не обiйняв сестру перед розлукою. Вiн боявся, що сердешна не стримае почуттiв i прилюдно розридаеться. Тому зараз, намагаючись пiдбадьорити Ізабеллу, вiн легко стискав ii долоню, показуючи, що вiн досi iз нею й вона може розраховувати на його пiдтримку.

– Це, з ласки Божоi, ваш наречений, моя сестро. Рауль де Вандом, – сказав Фiлiпп де Вертю, знаком запрошуючи шевалье у чорному пiдiйти ближче. – Весiлля буде призначене за рiк.

За рiк? Ізабелла досi почувалася дiвчам, що робить першi непевнi кроки в Анжерi, лише слухае й спостерiгае. Вона ще не встигла спiзнати радощiв придворного життя. Дiвчина аж подих зачаiла. Чому ж усе так швидко вiдбуваеться в ii життi? Два мiсяцi при дворi, за цей час було не бiльше трьох бенкетiв, одне соколине полювання. Правда, були двi павани з дофiном та кiлька – з iншими шевалье. Тiльки-но жалобу зняла… І от, уже заручена!

Ізабелла так i вклякла в центрi невеличкого прийомного покою королеви, де ii величнiсть давала аудiенцii чи розбирала скарги васалiв. Струнка й витончена у своему темно-синьому оксамитi, iз розпущеним волоссям, як зображення янгола, вона досi не насмiлювалася пiдвести погляд до нареченого. Коли дiвчина побачила перед собою довгi носи черевикiв, бо дивилася у пiдлогу, вона грацiйно й повiльно, наче у придворному танцi, присiла у реверансi. Рауль вклонився у вiдповiдь i завмер у нерiшучостi. Аж тут мати трохи роздратовано нагадала йому вдягти обручку на палець дiвчинi. Вiн обережно випростав тонку бiлу руку з темного довгого рукава i з подивом виявив, що пiдкладка рукава у неi червлена, як кров. Пальцi в дiвчини були довгi, тонкi й прозорi, наче з воску. Для заручин графиня де Вандом вiддала свiй перстень iз рожевими перлинами. Вдягнувши його, Рауль ще на мить затримав ii завмерлу нерухому долоню. Ізабелла кинула на нього швидкий переляканий погляд темних очей i знову втупилася у бiло-синiй паркет пiдлоги. Вiд несподiванки той випустив ii руку i стояв скам’янiло, не пiдводячи очей. І вiдразу ж сам на себе розсердився: хiба йому п’ятнадцять рокiв, аби розгубитися у присутностi такоi юноi дiвчини, нехай i гарненькоi?

Ізабелла теж стояла не рухаючись, зачаiвши подих, з опущеним поглядом. Вона здавалась Раулю райським яблуком у своему темному вбраннi, з якого деiнде проглядала червлена нижня спiдниця, наче соковита оксамитна м’якота пещеного сонцем плоду. Придворне виховання диктувало юнаковi щось сказати, та вiн, попри звичну красномовнiсть, не мiг добрати слiв.

– Дамуазель, я ще нiколи не був таким щасливим… – нарештi промовив молодий Вандом дещо приголомшено, ясна посмiшка трималася на його вустах.

Ізабелла повiльно пiдвела погляд, зустрiлася iз його свiтло-блакитними очима й зрозумiла, що ii воля витiкае з неi, як вода з надщербленоi посудини. Вона, наче захищаючись, щiльно стисла вуста i втупилась у гентськi шпалери на стiнi. Рауль аж сяяв бiлозубою усмiшкою, вiн був у такому захватi, що кожен порух ii тонкого обличчя видавався йому бездоганним.

До тiеi митi, коли молодий Вандом уперше побачив Ізабеллу, вона була для нього не бiльше нiж втiленням обiцянки двох замкiв, що мала принести як посаг. Вiн добре усвiдомлював свiй обов’язок перед родиною: заручитись, одружитись, отримати посаг та якнайшвидше – сина. І не зважати на якiсь дурницi – чи гарною буде наречена, чи буде йому до вподоби. Нiхто не перевiрятиме, скiльки свiчок горить у подружнiй лiжницi та чи горять узагалi. Зрештою, при дворi повно гарних дам. Хтось буде щасливим у шлюбi, хтось – нi. Хтось вiдважиться завести коханця, а хтось усе життя буде мовчки терпiти нелюбого чоловiка у лiжку. Рауль де Вандом був ще надто молодий, аби перейматися подiбними думками. Кожна вродлива жiнка для нього була як красива квiтка, до якоi тягнеться рука, щоби зiрвати i, помилувавшись, жбурнути геть. У шлюбi iхнього кола мало почуттiв, лиш обов’язок. Його обов’язок як чоловiка – передовсiм захищати дружину. Вiн ще раз подивився на Ізабеллу, на ii бiлу, як снiг, шию у високому комiрi й вiдчув хвилювання. Коли до звичного обов’язку додасться ще й трохи задоволення, адже наречена йому до вподоби – хiба ж це погано?

І хоча для заручин було достатньо такого прилюдного обмiну каблучками та ще iз засвiдченням духiвника королеви, усi присутнi спустилися до замковоi каплицi, де вiдбулися ще й церковний обряд та меса.

Вандом дивився на Ізабеллу, не розумiючи до ладу своiх почуттiв, уражений лише ii юною красою, незвичним поеднанням кольорiв, що дражнило, захоплювало й не вiдпускало. Визнанi придворнi красунi мали попелясте чи рудувате волосся, блакитнi або зеленавi очi, прозору, аж голубувату шкiру. Ізабелла ж мала волосся кольору стиглоi пшеницi, носила його розпущеним, як дозволено незамiжнiй дiвчинi у почтi королеви. А очi у неi були темно-карi на тлi нiжноi шкiри обличчя. При дворi досi пам’ятали, що ii мати, Марiетта д’Ангiен, була жiнкою неймовiрноi вроди. Вiд неi в Ізабелли ота яскрава врода, наче макiвка на пшеничному полi. Рауль ранiше не звертав уваги на таких юних дiвчат. Скiльки iй? Чи е тринадцять? При дворi повно легковажних замiжнiх дам, що вiдверто нудьгують, поки iхнi чоловiки б’ються десь пiд прапорами дофiна. Тi дами не потребують анi делiкатностi, анi довгих упадань, пристрасть iх, як липнева спека, бажання нестримнi й тiшать самолюбство. Рауль завжди квапився за першоi ж нагоди вгамувати тiлесну спраглiсть. Ізабелла здавалася тендiтною, як ледь розквiтлий пуп’янок. Рауль здивувався власнiй делiкатностi почуттiв.

Отiеi присяги, що вони дали в замковiй капличцi, хiба не достатньо, аби дiлити з нею ложе? Нащо чекати ще рiк? Хоча дiвчина приголомшена, у неi тремтять руки, вона не смiе подивитись у вiчi й ковтае слова, коли вiдповiдае на його запитання. Ізабелла й сама дивувалася, бо за два мiсяцi при дворi вона гадала, що добре засвоiла придворнi манери й навчилася гри у залицяння. Але поруч iз Вандомом вона розгубилася, як дiвча, що виховувалось у провiнцiйному монастирi й уперше потрапило до королiвського двору. Шляхетна дiвчина не може так забуватися у присутностi шевалье. При дворi усi грають у куртуазнi iгри, кожне слово мае кiлька вiдтiнкiв значення, просякнуте флiртом, усюди тонкi натяки й жодних обiцянок та гарантiй. А в неi зрадливо тремтять руки, вона не може посмiхнутись чи витримати його проникливий погляд. Звичайно, мадам де Гокур не картатиме ii за такi прояви сором’язливостi. Але решта бiльш досвiдчених придворних дам напевне вiзьме на кпини маленьку фрейлiну…

Єдине, що запам’ятала Ізабелла того дня, який розпочався з чергування у покоях ii величностi й скiнчився надзвичайно скромною, зважаючи на жалобу родин та стан справ у королiвствi, вечерею – це вiдчуття приголомшення. Рауля, звiсно, всадовили поруч iз нею. Вiн намагався бути чемним, пропонуючи нареченiй страви чи вино. Вiд хвилювання Ізабелла втратила зазвичай добрий апетит, забула про гарнi манери та весь час вiдмовлялася. Рауль, попри те, що у своi шiстнадцять почувався досить досвiдченим, навiть не вiдразу второпав, що те все – через перше враження, яке вiн справив. Що ж, у них ще буде час на куртуазнi розмови. Зрештою, хiба котрась iз дам мала привiд на нього скаржитись? Вiд цiеi думки Рауль сам собi посмiхнувся й ще раз запропонував iй випити iз одного келиха, що було у звичаi для наречених. Ізабелла слухняно й нiяково пригубила вино. Келих, призначений саме для заручин та весiль, був великий та важкий, з нього пили удвох. Ізабелла тримала його обома руками, а коли хотiла поставити на стiл, Рауль перехопив, на мить затримавши, й квапливо вiдпив саме з того мiсця, де торкалися ii вуста.

– Майже як поцiлунок, дамуазель… – прошепотiв вiн, нахилившись до самiсiнького вуха.

Їi розпущене золотаве волосся пахло жасминовою есенцiею. Як важко опанувати себе поруч iз нею! Слiд пам’ятати про етикет та куртуазнi манери.

– Монсеньйоре… – дiвчина досi не могла вирiшити, чи варто заохочувати такi вiдвертi знаки уваги, дозволяти таку близькiсть.

Ізабелла пiдвела переляканий погляд на графа де Вертю, який щось жваво обговорював iз старшими братами Рауля. В ii життi ще жодна особа чоловiчоi статi, окрiм братiв, не наближалася до неi так близько, не сидiла поруч так довго i не вимагала вiд неi спiлкування аж iз такою наполегливiстю. Ізабелла добре затямила, як мае поводитись на людях шляхетна дiвчина: бути скромною, чемною, привiтною, вмiти розважити бесiдою чи грою в шахи, танцями чи спiвом. Проте нiколи не виказувати зацiкавлення, бажання чи iнiцiативи першою.

– Коли я зможу вас знову побачити, дамуазель?

– Це не менi вирiшувати. Запитайте дозволу у ii величностi, монсеньйоре, я тепер ii придворна дама, – додала вона не без задоволення.

– А ви, дамуазель, хотiли б?

Ізабелла нарештi насмiлилась пiдвести погляд. Щоки аж палали, i iй здалося, що Рауль iз задоволенням читае ii, як вiдкриту книгу.

– Так… – ледь чутно прошелестiла вона.

Проте доручення дофiна змусили молодого Вандома найближчого вечора залишити Анжер. Рауль ще кiлька разiв озирнувся до своеi приголомшеноi нареченоi та поострожив коня. Життя до нього привiтне! Хiба ж не щастя мати таку дiвчину за дружину?


* * *

Молодий герцог Бургундський ридма ридав. Канцлер Бургундii, месiр Ролен, завбачливо виставив почет та придворних до сусiднього покою. Мадам Маргарита, овдовiла герцогиня, змiряла сина трохи втомленим поглядом без найменшого слiду спiвчуття чи розумiння, проте промовчала, стуливши гарнi вуста. Вона мала по смертi чоловiка сiм тижнiв сидiти у вдовиному покоi, проте син звiльнив ii вiд цього обов’язку, бо потребував ii порад та допомоги. Як дивно, що у матерi, сухоi практичноi нiмкенi, та батька – герцога з крицi та ненавистi, такий тонкосльозий син! Вона занадто добре знала вдачу свого сина, щоб кидатись заспокоювати чи намагатись привести його до тями. Істерику Фiлiппа слiд просто перечекати. У будь-якому разi це вже не так страшно, як тодi, у вереснi, коли за три днi подолавши вiдстань у двiстi лье вiд Труа до Гента, лихi вiсники повiдомили молодому герцогу про пiдступне вбивство батька. Фiлiпп тодi на три днi впав у iстерику iз нападами вогнiв святого Вiта[5 - Тут епiлепсiя.], коли в нього тремтiли руки так, що не могли тримати навiть кубок iз водою, очi вилазили з орбiт, обличчя ставало синьо-червоним, зуби скрипiли, а з рота йшла пiна. Овдовiла герцогиня, що бачила такий напад у свого сина лише раз у життi, пiд час бунту кабош’енiв[6 - Учасники народного повстання 1415 р. в Парижi. Одним iз ватажкiв був Кабош.], змушена була особисто вiддавати накази канцлеру та радникам. Присутнiм при бургундському дворi послам делiкатно повiдомили, що герцог так вражений тим, що сталося з його батьком, що не мае сил нi на що, окрiм молитов в особистих покоях.

Не час для почуттiв, не час для слiз. Владу над ретельно зiбраними докупи землями потрiбно втримати, думала герцогиня. Негайно прийняти васальнi присяги, поновити себе як графа Фландрського. Фламандцi завше були бунтiвними, а що як вирiшать, що новий герцог – людина слабка, безвольна, не спроможна тримати iх у страху та покорi? Треба зiбрати родинну раду в Малiнi чи Аррасi. Надiслати посланцiв до короля Францii iз вимогами правосуддя, а також листи до европейських дворiв. Герцога вбили без покаяння та сповiдi, слiд замовити заупокiйнi служби: спасiння його душi – перший обов’язок його спадкоемцiв. За пiвтора мiсяця пiсля вбивства iз допомогою незламноi волi герцогинi Маргарити Фiлiпп потроху переймав важелi правлiння. Чим бiльше минало днiв вiд жахливоi звiстки, тим упевненiше герцог поновлював звичнi для себе якостi характеру – високодумнiсть, хитрiсть, корисливiсть, пiдcтупнiсть. Овдовiла герцогиня видихнула iз полегшенням, пiзнаючи свого единого сина за вчинками та словами. Менше слiз, де не треба, бiльше дiй та прилюдних виявiв сили. Його батько спирався лише на свою силу, мiць свого вiйська та скарбницю. Дарма не послухався астролога. Про всяк випадок, герцогиня пiддала вiщуна тортурам, аби впевнитись, що не було змови серед своiх.

Проте вранiшня поминальна церемонiя у церквi Сен-Вааст в Аррасi геть вибила чутливого герцога зi стану рiвноваги. Вiн досить спокiйно вистояв на колiнах месу, пишну службу за упокiй душi батька. Потiм ченцi-картузiанцi, кожен з яких отримав по пiвфранка, читали Псалтир. Поруч були його дружина, мати, сестри, зятi та племiнники, усi вбранi у найкоштовнiшу жалобу – чорний генуезький оксамит, навiть кожен срiбний гудзик обтягнуто чорною тканиною, аби навiть така дрiбниця не зiпсувала загального враження: вся родина гiрко та вiддано оплакуе того, кого прозвали Безстрашним Жаном. Людину, яка сама боялась усього та якоi до нестями боялись iншi, знаючи ii пiдступнiсть, пiдлiсть та непередбачуванiсть. Проте тiло його не було виставлено у трунi iз восковим чи дерев’яним зображенням анi в соборi, анi в родиннiй усипальницi. Герцог знав, що вiдбувае службу за упокiй душi батька, а тiло його досi без належного поховання, без бальзамування, абияк закопане у Монтеро. Дихання його враз стало уривчастим, руки затремтiли, i вiн ледь стримував початок iстерики. Волю почуттям вiн дав у герцогському палацi.

– Як? Як ваш брат наважився на таке? – крiзь ридання ледь можна було розiбрати, що говорить герцог дружинi.

Мiшель Валуа iз червоним вiд плачу обличчям лише хитала головою. З-пiд ii бiлоi полотняноi, як у черницi, барбетти вибилися кучерявi пасма рудуватого волосся. Мiшель виглядала неохайно та занедбано. Овдовiла герцогиня мовчки стисла вуста, ледь стримуючись, аби не виказати свого презирства. Коли ii старша дочка, Маргарита, поховала свого чоловiка-дофiна, жодна складка не лежала криво на ii жалобному вбраннi, жодна волосинка не вибилася з-пiд удовиного покривала, жодноi сльози не було зронено прилюдно. Хiба це не приклад, як мае поводитись шляхетна дама у жалобi?

Юна герцогиня Бургундська знала, що ii покiйний свекор – страшна людина, вiн наказав вбити ii дядька, герцога Орлеанського. І хоча в ii присутностi покiйний герцог завжди виказував надмiрнi знаки поваги до ii королiвського походження, нiколи не говорив до неi iнакше, як схиливши колiно, Мiшель аж сахалась, коли свекор до неi наближався. Але пiсля того як секретар герцога привiз звiстку про вбивство на мосту Монтеро, Мiшель аж трусило вiд усвiдомлення того, що ii рiдний брат, дофiн, причетний до такого жахливого злочину. Вже майже два мiсяцi вона засинала i прокидалася iз цiею думкою, геть втративши спокiй. Вiд нестачi сну у неi паморочилось у головi, i щоразу, коли герцогинi потрiбно було пiдвестися з лiжка чи крiсла, двi придворнi дами пiдхоплювали ii пiд лiктi.

Овдовiла герцогиня важко видихнула, густий чорний серпанок, що прикривав ii обличчя, аж колихнувся. Шлюб iз донькою короля Францii, який спочатку здавався мiцним пiдгрунтям у посиленнi влади ii чоловiка, виявився тепер чи не карою небесною. Фiлiпп, ii единий син, уже десять рокiв одружений iз принцесою Мiшель. За цей час у них народилася лише одна донька Аньес, вона померла до року, так i не навчившись сидiти, голова ii була незвично великою, тiло кволе, сердешне дитя весь час кричало, наче страшний бiль не полишав його. Ще чотири рази Мiшель втрачала дитя на ранньому термiнi, ii покоiвки, прибираючи покiй, удавали, що в юноi герцогинi просто мiсячна кровотеча. Проте герцогиня Маргарита швидко второпала що й до чого, вона приставила до Мiшель вiддану даму, та вже достеменно знала: якщо у ii сина буде живе дитя вiд цiеi жiнки, то це Господь явить диво. Вiд самого лише усвiдомлення, що ii рiд може занепасти через те, що молодий герцог одружений iз принцесою королiвськоi кровi й нiколи не зможе взяти собi iншоi дружини, ii серце стискалося каменем у грудях. Та й сам Фiлiпп, такий сластолюбний, що рiдко проводив нiч наодинцi, вiдвiдував подружню лiжницю раз чи два на мiсяць, у день, коли його астролог та старша придворна дама герцогинi вказували на ймовiрнiсть зачаття. Блiда, аж прозора, Мiшель нагадувала герцоговi медузу, що ii море викинуло на пiщаний берег. Анi привабливостi, анi характеру, анi бажань. Герцог полюбляв жiнок iз яскравою вродою, як-от рудоволосих фламандок, бiлошкiрих, з високою талiею та пишними персами, що рвуться iз сукнi, жiнок веселих, покiрних та безвiдмовних. Пiсля смертi доньки герцогиня геть перестала дбати про свiй зовнiшнiй вигляд, а пiд нижнiм платтям завжди носила власяницю. Тому щоразу, як Фiлiпп дiлив iз нею подружне ложе, йому здавалося, що вiн гвалтуе черницю.

– А король, мiй батько? – так само тихо запитувала Мiшель, навiть не намагаючись привести до ладу свое вбрання. – Ви ж бачились iз ним, монсеньйоре?

Стара герцогиня iз подивом зауважила, що у невiстки руки вимазанi жовтим шафрановим соусом та бруд пiд нiгтями й вона не вимила iх зранку. Колись давно герцогиня бачила ii батька, короля, пiд час нападу безумства: найбiльше ii вразила неголенiсть, рештки iжi в бородi та бруд пiд нiгтями. А що як i Мiшель – не сповна розуму? Кажуть, то в них – вiд покiйноi королеви Жанни з роду Бурбонiв, а там чимало було схибнутих.

– Його величнiсть без пам’ятi. Я бачив його лише кiлька хвилин. Великий шамбелан каже, що i Рiздво, i Хрещення королiвський двiр проведе в Труа. Королева, ваша матiнка, страшенно налякана. Зачинились у Труа, бо i англiйцi, й арманьяки хочуть захопити його у полон. – Фiлiпп потроху повертався до тями.

– У полон? – не зрозумiла Мiшель.

– У кого король – той може удавати, що править вiд його iменi, – встряла у розмову стара герцогиня. Свого часу вона змушена була жити пiд пильним наглядом своiх владних свекрiв, i, попри те, що то були не найкращi роки ii життя, Маргарита слухала, робила висновки та добре навчилася розбиратися у полiтичних iнтригах. Бiльше того: вона сама за деякий час почала власну гру задля посилення влади свого чоловiка.

Проте молодого герцога трусило не лише вiд приголомшливого вiдчуття безсилля через те, що його батька по-зрадницьки вбито, а вбивць його не те що не покарано, а, як доносять його шпигуни при особi дофiна, iх навiть винагороджено. Фiлiпп розумiв, що найближчим часом йому доведеться вiдважитись на досить сумнiвний полiтичний союз. Уже три чи чотири днi герцогська рада детально обговорювала переваги та недолiки угоди з королем Англii.

Для французького принца кровi будь-яка домовленiсть iз англiйцями завжди матиме присмак зради. Пiдтримати короля Генрi у його нестримних амбiцiях та бажаннi отримати французьку корону е зрадою пера Францii. Проте Фiлiпп згадував, яке жалюгiдне видовище являв собою король Шарль, особливо коли для придворноi церемонii мав сидiти на тронi, а його лiкар не мав змоги пiдiйти й заспокоiти. У кращому разi його величнiсть завмирав у крiслi, пiдiбгавши ноги, – не зовсiм пристойне видовище: божевiльний скляний погляд старечих очей втупився в одну точку, скривлений рот, геть без зубiв, вiдкривався, i з нього капала слина. Король мав вигляд старця рокiв дев’яноста. Скiльки вiн ще проживе? А що потiм? Коронують дофiна, його ворога? А якщо той сконае через кволе здоров’я чи поляже в бою, ще гiрше – корона дiстанеться полоненому герцогу Орлеанському…

Замислена наслiдками альянсу iз Англiею, герцогиня Маргарита подумала вголос, неначе вiдповiвши на сумнiви свого сина:

– Король Генрi битиметься за французьку корону будь-якою цiною. Для людини його штибу краще вмерти, нiж вiдмовитись вiд задуманого. Пiсля Азенкура анi у короля, анi у дофiна немае достойника, якому можна вiддати меч конетабля. Однак Англiя заслабка, щоб упоратися з Францiею без союзникiв. Нехай заплатить за невтручання Бургундii найвищу цiну. Бургундiя колись давно була незалежним королiвством. Саме цього прагнув ваш батько, хай примуть янголи його праведну душу. Настав час вiдновити нашу могутнiсть.

Герцогиня Мiшель пiдвела на свекруху переляканий погляд безбарвних очей, круглих, як у сови, й знову розридалася вiд страху перед майбутнiм та власноi неспроможностi бодай якимось чином впливати на подii.


* * *

Розпочинаючи военнi дii на континентi два роки тому, король Англii мiг сподiватися лише на свою армiю, вiдданiсть молодших братiв та власну волю. Слава азенкурського переможця (чи то безжального ката, як казали французи) досi огортала його, як непробивна криця. Інодi замки на шляху його армii опускали прапор та здавалися лише тому, що пiд мурами стояв сам король Генрi.

Вiн навiть не сподiвався на те, що розбрат серед французького дворянства посилиться ще бiльше, i арманьяки та бургiньйони зчепляться одне з одним iще дужче попри зовнiшню загрозу, а дофiн, спадкоемець французького престолу, зробить йому неочiкуваний подарунок, влаштувавши саме в цей час вбивство герцога Бургундського.

За всi роки вiйни на континентi король Генрi, людина виважена та рацiональна, добре затямив, що в такоi маленькоi краiни, як Англiя, забракне сил, солдатiв, грошей та провiанту, аби довго воювати iз Францiею. Тому потрiбно захоплювати цiлi провiнцii, аби збирати податки та грабувати населення. Або укладати угоди, отримуючи вiд союзникiв списи та кошти чи обiцянки невтручання. А щоб утримувати тi захопленi провiнцii у покорi, треба ще бiльшоi армii. Саме тому пiсля Азенкура король Генрi доклав усiх зусиль, аби вiдiрвати герцога Бретонського вiд союзу iз Францiею, попри те, що той одружений iз дочкою короля Францii. Полiтична угода та ненапад Бретанi дозволять англiйцям спокiйнiше почуватися у такому бунтiвному краi, як Нормандiя, де за кожним деревом найпiдлiший вiлан ладен пiдняти кiлок та сокиру, щоб чинити спротив до кiнця.

Генрi добре усвiдомлював своi цiлi: корона Францii, яку вiн вважав законним спадком, рука принцеси Катрiн, останньоi незамiжньоi дочки короля Шарля, – аби заспокоiти сумлiння тих французiв, що ладнi його пiдтримати. Йому було начхати на саму принцесу, байдуже, гарна вона чи нi, яку мае вдачу. Для нього вона була уособленням королiвськоi кровi, що, поеднавшись iз ним на шлюбному ложi, мала посилити його спадковi права.

Настроi у Парижi, як доповiдали англiйцю, останнiм часом були не на користь дофiна. Казали, що поважнi мiстяни навiть дозволяють собi хто вголос, а хто пiд нiс казати, що краще пiдтримати герцога Бургундського та вiдкрити мiськi брами перед англiйською армiею (за певних гарантiй, звичайно), нiж бути захопленими дофiном та його людьми, що називають себе арманьяками. Хiба ж арманьяки – не земне втiлення сатани?

Лiто та осiнь були неврожайнi, багато полiв у Нормандii та Іль-де-Франсi було сплюндровано пiд час военних дiй, а тому цiни на харчi пiдскочили у кiлька разiв. Не вистачало анi вугiлля, анi дров на опалення помешкань, тому навiть дозволили рубати дерева у Венсенському лiсi, що завжди був недоторканним мисливським угiддям короля. Безперечно, такi випробування налаштовували парижан на думки про здачу англiйцям. Мешканцi столицi занадто добре пам’ятали, як наводять лад у мiстi арманьяки, як черговий радник божевiльного короля починае вигадувати новi способи швидкоi наживи та грабунку, бо ж знае, що довго на посадi не протримаеться. І герцог Бургундський, i англiйцi не обiйдуться Парижу дешево, проте вони зможуть сподiватися на те, що в мiстi буде забезпечено порядок та принаймнi якесь дотримання законiв i звичаiв. І, зрозумiло, коли мiсто не перебувае у станi облоги чи не готуеться до вiйни, дешевшають i хлiб, i м’ясо, i вино, оскiльки баржi вiльно постачають по рiчцi з пiвдня та заходу тисячi товарiв на мiськi ринки.

Король Генрi, людина вкрай пихата та амбiтна, хотiв, щоб йому принесли ключi вiд Парижа та на колiнах благали iх прийняти, так само вiн хотiв, щоб мiста та замки здавались його армii без спротиву, а принцесу Катрiн до нього привiв сам король Францii. Та вiн добре розумiв, що десь доведеться поступатися своiми гордощами. Особливо коли йдеться про бургундця.

На початку грудня король Генрi прийняв канцлера Ролена у близькому колi: лише його молодшi брати – герцог Кларенс, герцог Бедфорд та герцог Глостер. Вiн знав, що великий пишний почет уже рушив iз Гента кiлька тижнiв тому. Про це швидко повiдомили i королiвський двiр, i двiр дофiна, i анжуйцiв, певно, очiкуючи нових торгiв, пропозицiй та зрештою перемовин. Канцлера ж вiдправили вперед верхи, лише iз трьома людьми супроводу, аби заздалегiдь узгодити умови бургундськоi пiдтримки.

Канцлер Нiколя Ролен народився дипломатом, вiн добре вiдчував потреби опонента i нiколи не був жорстким чи невблаганним iз людьми знатнiшого походження чи вищоi посади. Вiн розумiв, що цi таемнi попереднi переговори у вузькому колi досить неприемнi, якщо не сказати образливi, для гордощiв англiйця. Тому кожну вимогу Фiлiппа Бургундського, жорстку та неуникну за суттю, месiр Ролен оголошував дуже запопадливо, тоном прохача, так наче король мав повне право вiдмовитись, анiж нагальноi потреби домовитись iз бургундцем за будь-яку цiну.

– Ваша величносте, мiй герцог ще уклiнно просить, – продовжував канцлер, звичайно додаючи слово «уклiнно» на власний розсуд, зважаючи на делiкатнiсть ситуацii, – звiльнити його вiд обов’язку приносити омаж[7 - Омаж – присяга на вiрнiсть.] за Бургундiю та решту володiнь, коли ви коронуетесь у Сен-Денi.

І хоча згадка коронацii у Сен-Денi мала б потiшити його амбiцii, Генрi скривив повнi вуста – вiн не любив звiльнень вiд присяги на вiрнiсть. Це як собi самому встромити уламок списа в сiдницi, а потiм дивуватись, чому незручно сидiти. Чи вiддати дозвiл на бунт, який може спалахнути у найнеочiкуванiшу мить. Вiн озирнувся лiворуч до братiв. Вiн знав, що Кларенс вдачу мав запальну, зухвалу, вiн ладен був воювати, битися, плюндрувати й палити цiлi мiста, аби навчити французiв послуху та покорi. Вiн завжди довiряв своему мечу й нiколи – чужим словам. Звiльнити герцога Бургундського вiд омажу? Нiколи! Слiд змусити його присягнути. Бедфорд, хоч i не менш здiбний вояка, не вiдкидав засобiв дипломатii, якщо це приносило вигоду, а на його думку, союз iз Бургундiею беззастережно вигiдний, яку б цiну не вимагав молодий герцог. Глостер мiг пообiцяти все, що завгодно, заради швидкоi вигоди, проте так само iз легкiстю забути про обiцянку та присягу, якби цього потребував захист його особистих iнтересiв.

– Ми подумаемо про це… Прохання. Чого ще хоче ваш герцог? – промовив король, зiпершись обличчям на стиснутi долонi рук.

– Щоби вашi брати, ваша величносте, якщо на те буде ваша воля, звичайно, – квапливо додав Ролен, продовжуючи гру у покiрного прохача, – одружились iз незамiжнiми сестрами герцога.

– А скiльки ж у герцога сестер, месiре Ролен?

– Три, ваша величносте. Мадам Маргарита, вдова дофiна Луi. Дамуазель Анна п’ятнадцяти рокiв та дамуазель Аньес дванадцяти рокiв. За кожною монсеньйор герцог дасть гiдний посаг. А мадам Маргарита, як старша сестра, до того ж спадкоемиця герцога, позаяк у його високостi досi немае законного сина. Іншi сестри вже замiжнi.

– А скiльки рокiв мадам Маргаритi?

Безперечно, з усього виводку бургундських дiвок Маргарита була найцiкавiшою для шлюбу. Проте канцлер недарма не назвав вiку Маргарити, сподiваючись титулами та посагом уникнути цiеi дражливоi теми.

– Двадцять шiсть, ваша величносте…

Гм, не юна дiва, звичайно, однак ще може народити синiв. Вона може iз чоловiком успадкувати всi бургундськi володiння, дбайливо зiбранi докупи двома попереднiми герцогами. Хто ж тут зважатиме на ii вiк, зовнiшнiсть чи вдачу? З королiвських братiв одружений був лише Кларенс – iз жiнкою, старшою за себе, в якоi було шестеро дiтей вiд першого шлюбу. Кларенс без вагань узяв полiтичний шлюб, який сiм рокiв тому був потрiбен його батьковi. Попри вигадливi ревнощi дружини та уiдливе бажання знати все про кожен рух чоловiка, Кларенс продовжував поводитись так, наче досi був вiльний: звертав увагу на кожну привабливу жiнку й тримав у своему домi своiх позашлюбних дiтей. Бедфорд колись замолоду, зневажаючи заборону батька-короля, таемно одружився зi шляхетною ледi, яка народила йому багато дiтей. Та коли король дiзнався, вiн оголосив той шлюб незаконним, а дiтей – бастардами. А сам тодi ще юний принц отримав вiд батька добрячого прочухана. Ледi померла за рiк до того, як сам Генрi став королем i мiг визнати шлюб брата й узаконити його нащадкiв. Нездатнiсть Бедфорда, тодi ще занадто молодого та недосвiдченого, протистояти волi батька дорого коштувала. Його син Рiчард, якого вiн любив безмiрно, хоч i виховувався як принц i був джурою у почтi Кларенса, нiколи не зможе успадкувати володiння герцога. Глостер, хоч i мав уже двадцять дев’ять рокiв, досi не був заручений. Тож можна серйозно розглядати можливiсть союзу iз бургундськими сестрами, якщо це принесе вигоду коронi.

Месiр Ролен зауважив, що його величнiсть уже роздумуе над матримонiальними планами, тож вiн наважився продовжити, бо мав ще одну, вкрай важливу для Фiлiппа Бургундського вимогу:

– І ще мiй володар, великий герцог Бургундii, хоче цiлковитоi пiдтримки та союзництва вашоi величностi у питаннi правосуддя та справедливостi. І якщо до ваших рук або до рук ваших васалiв потрапить бодай хтось, хто вбив його батька, хай упокоiть Господь його праведну душу, або той, хто був на мосту Монтеро того проклятого дня, чи той, хто бодай чимось допомагав у вчиненнi того жахливого злочину, то мiй герцог вимагае, – канцлер вiдважився вжити досить рiзке слово, аби пiдкреслити важливiсть цього пункту угоди, – мiй герцог вимагае негайноi видачi цього зрадника його владi.

Генрi похмуро вислухав Ролена, проте не через гнiв на вимоги бургундця, а тому, що почав складати подумки непросту мозаiку ймовiрних шлюбiв та iхнi наслiдки. Вимагають видати злочинцiв? Ця вимога хвилювала його величнiсть найменше. Вiн справедливий король. Чинити правосуддя – його прямий обов’язок. Попри власну прямоту та звичку швидко ухвалювати рiшення, король знав, що надто кваплива вiдповiдь дозволить бургундським посланцям висунути ще бiльше вимог, якi вони тримали за пазухою. Тому вiн промовив:

– Ми дамо вам вiдповiдь завтра до вечiрньоi меси, месiре. Наразi можете вiдпочити, вас проведуть у пiдготовленi покоi. А я мушу обговорити iз братами та радою вашi пропозицii.

Нiколя Ролен тричi низько та запопадливо вклонився, намагаючись пом’якшити тi рiзкi слова, якi за наказом свого пана та задля iнтересiв Бургундii мусив промовити. Король махнув рукою, даючи знак мовчазному пажу вiдчинити дверi. Канцлер позадкував обличчям до короля, як того вимагали звичаi у присутностi монаршоi особи.

Лише коли паж вийшов iз покою, а дверi зачинилися з того боку, король звернувся до братiв просто, як було властиво iх спiлкуванню без свiдкiв:

– То що скажете? Чи подати руку бургундцю? Чи потрiбнi нам тi шлюби?

– Якщо герцог дае посаг, а старша сестра досi його спадкоемиця, чом би й нi, брате? – посмiхнувся Глостер. Перспектива одруження iз багатою нареченою його тiшила.

– Коли ви думаете про мадам Маргариту, мiй брате, – втрутився розважливий Бедфорд, – вам краще забути про неi та ii спадковi права.

– Чому б це? – здивувася Глостер, що вже подумки примiряв титули бездiтного герцога Бургундського.

– По-перше, вона мае нестерпний характер i щиро вважае, що пiсля дофiна жоден чоловiк не гiдний стати iз нею до шлюбу чи лягти до ii лiжка. А по-друге, в неi до нестями закоханий азенкурський в’язень, син нашоi мачухи – Артюр де Рiшмон. І якщо ви хочете мiцно тримати зв’язками з Англiею Рiшмона, а ще краще – його старшого брата, герцога Бретонського, то для нас буде надзвичайно вигiдним i далекоглядним домовитись та зробити мадам Маргариту графинею де Рiшмон, як би це не було нестерпно для ii гордощiв. Що ж до ii молодших сестер, то я вчиню, як накаже наш брат король задля блага королiвства.

Глостер скривився, далекогляднiсть – це не про нього. Проте вiд аргументiв Бедфорда повiтряний замок iз маетностей колишньоi дофiни, який герцог уже намалював у своiй уявi, зник, як ранковий туманець вiд сонця.

– То й добре. Із бургундськими дiвками все просто. А що робити iз небажанням герцога приносити омаж? – запитав Кларенс. – Якби помисли його були чеснi та вiдкритi, хiба ж готував би собi бургундець шляхи до вiдступу? Як довiряти його словам?

– Я не вiрю Фiлiппу, як не вiрив його батьковi. Герцог – то не геть схиблений на лицарському кодексi бовдур, як Шарль Орлеанський. Я не повiрю жоднiй присязi бургундця. Я знаю, що вiн вiдступить та вiдмовиться за першоi ж кращоi нагоди, – вiдказав король Генрi. Його обличчя досi не втратило замисленого, дещо нахмуреного виразу. – Бургундiя хоче лише власноi могутностi. Та нам не впоратись без цього союзу, як не шкода.

Наступного дня, саме перед вечiрньою месою, змусивши месiра Ролена довго чекати та навiть почати хвилюватися, герцог Бедфорд з наказу його величностi повiдомив посланцiв, що король Англii погоджуеться на умови Бургундii. І хоча джура повiз зашифрованого листа герцогу Фiлiппу, що досi перебував у Гентi, вже до Рiздва i в Труа, де зупинився королiвський двiр, i в бретонському Реннi, i в Анжерi королеви Йоланди усi знали, що Бургундiя домовилась iз Англiею.


* * *

Наприкiнцi грудня пiсля Рiздва в Анжерi знову з’явився граф де Вертю та Вандоми. З самого виразу обличчя старшого брата – замисленого, насупленого та важкого, як камiнь, Ізабелла зрозумiла, що нiчого доброго iй чекати не варто. Стара графиня де Вандом, вбрана у глибоку жалобу вiд панчох i до оксамитових рукавичок та густого серпанку на обличчi, повiдомила, що ii син Шарль помер вiд поранень.

Рауль добре пам’ятав, як привiз матерi лиху звiстку. Приголомшена, оглушена новиною, графиня не заплакала. Натомiсть квапливо заговорила скоромовкою, повторюючи декiлька разiв, щоб саму себе впевнити:

– Мусите тепер одружитися iз вашою кузиною, дамуазель Луiзою, замiсть вашого старшого брата… Мусите тепер одружитися iз вашою кузиною замiсть вашого брата…

– Вона ж ще замала, матiнко. Коли я вiд неi дочекаюся сина? Ми ж хотiли отримати Ла-Ферте та Шато-Мiлон вiд Орлеанського дому…

– Ви маете рацiю, Раулю. Ми повиннi зберегти обидва шлюбних контракти, якi нам такi потрiбнi. Добре, що ми запросили дозвiл Папи Римського на шлюб мiж сином графа де Вандома та сестрою герцога Орлеанського без вказання iменi. Запит нового дозволу затримав би нас iще на пiвроку.

Звiдки в його залiзноi матiнки взялися сили думати про шлюбнi угоди та папськi дозволи у такий момент? У Рауля було ще два брати, якi померли у малому вiцi вiд гарячки, проте тодi це не справило на нього, п’ятирiчного хлопчика, жодного враження. Тепер перед його очима досi стояла картина неприродно жовтого тiла старшого брата, порубаного бойовими сокирами, яке на кам’яному столi обмивали та перевдягали ченцi. Його покривлений у передсмертному зойку рот iз посинiлими вустами, який марно намагались вирiвняти щiльною пов’язкою. Його розтерзаний живiт, з якого прибрали нутрощi, а потiм замотали сiрим грубим сукном… Приголомшлива порожнеча, яку Рауль вiдчував довкола себе. Його брат Шарль, лише на рiк старший, товариш усiх iгор, витiвок та бешкетiв, брат, такий схожий на нього, що при дворi iх весь час плутали. Шарль, який за життя i хвилини не мiг всидiти на мiсцi, лежав нерухомо третiй день у домовинi, обставленiй запаленими восковими свiчками… Як мало вiн устиг, думав Рауль, згадуючи усi плани, мрii, бажання, якими брат дiлився iз ним. Згадуючи переляк надто юноi нареченоi брата та задавлений жах у свiтлому поглядi дiвчини, яку вiн кохав, ii скам’янiлий у грудях крик, що не насмiлився вирватись прилюдно. Шарль, його брат, кожне слово якого, кожен вчинок, кожен порух здавався досконалим. «Хто я? Лише його блiда подоба, – думав Рауль. – А що я сам устигну? Що я встигну, коли чинитиму щоразу, як вiд мене хочуть того iншi?»

Графиня де Вандом не могла нi сидiти, нi стояти, вона ходила колами довкола крiсла iз балдахiном та вандомiвськими синiми левами. Зрештою, буде так, як вона хотiла – з герцогською байстрючкою одружиться найменший син. Хiба ж вона колись бажала, аби те сталося такою цiною? Шiсть синiв народила вона чоловiковi i вже трьох втратила.

– Нiчого змiнювати не будемо. Пiсля Великодня ви одружитесь iз дамуазель де Русi, а ваш брат Анрi – зi зведеною сестрою герцога Орлеанського.

Рауль скам’янiв, не посмiвши заперечити вголос. Шмаркач Анрi одружиться з Ізабеллою? Його молодший брат? Гiрше й бути не може! Рауль рiдко вагався й не мав звички обмежувати себе, коли якась дама припадала йому до вподоби. Вiн мiг би вигадати тисячу способiв, як затягнути Ізабеллу до свого лiжка, навiть не одружуючись iз нею. Вона гарна, вiн ii прагне. Невже мусить забороняти собi? А коли вона стане його невiсткою? Вандом мугикнув, заперечення каменем застрягли у горлi. Вiн не насмiлився докучати матерi такими дрiбницями. І злостився сам на себе.

– Залиште мене, – нарештi наказала графиня тихо та втомлено. – Я маю побути на самотi. І вiдправте джуру до Лондона – нехай сповiстить монсеньйора, вашого батька.

Тiльки зараз ii почуття, спершу паралiзованi новиною, почали повертатись, накриваючи щоразу сильнiшою хвилею. Графиня де Вандом вiдчула сильне спустошення та дивну байдужiсть. Таку, що забивала подих. Вона пiдвелася i, не проводжаючи Рауля, чи не вперше забувши благословити його, повернулася до своiх покоiв. Лише там, замкнувшись, впала на колiна перед статуею Пресвятоi Дiви й беззвучно заплакала.

Тепер Рауль мусив одружитися iз Луiзою де Русi. Заручини Ізабелли розiрвали, граф де Вертю наказав сестрi повернути каблучку iз трьома рожевими перлинами. Вона вiддала ii Раулю, не дивлячись у вiчi та намагаючись навiть кiнчиком пальця не торкнутися його широко розкритоi долонi. О, як же добре вона пам’ятала його руки, що кожного разу торкались ii пальцiв у складцi спiдницi, коли вона проходила повз шевалье дофiна чи коли випадкове доручення зводило iх на сходах Анжерського замку. Або коли у церквi Рауль люб’язно пропонував iй святу воду, звернувшись iз кiлькома фразами, щоб подивитись у вiчi.

«Перли – то до слiз. Дурне вiщування для заручин, поганий знак… – думала Ізабелла, ледве стримуючи сльози. – Я не буду тут плакати. Плакати привселюдно? Щоб усi зрозумiли, як менi прикро? Що я так безтямно закохана в чоловiка, який нiколи менi не належатиме? Нiколи в життi! Нiколи…»

Рауль дивився на Ізабеллу iз щирим жалем, як на достиглий плiд, до якого вже потяглася рука, щоб зiрвати, а тепер вiн мусить вiдступити, бо сад охороняють розлюченi пси, ладнi розтерзати його на шматки. Вiн кiлька разiв намагався пояснити матерi своi почуття. Проте стара графиня мала залiзний аргумент: що добре для третього сина – не годиться для другого. Особливо коли взяти до уваги, що звiльнилась рука багатоi спадкоемицi iз добрим посагом. Не байстрючки iз перекресленим срiбною мiткою гербом та двома сiльськими замками у придане. Нехай на гербi й королiвськi лiлеi…

Тисячу разiв Ізабелла, як i кожна юна дiвчина, уявляла свое весiлля: як брат поважно заведе ii до церкви, прикрашеноi квiтами. У зеленому, всипаному квiтами травнi, звичайно. Наречений та гостi вже чекатимуть на неi. Вона грацiйно пропливе до вiвтаря у своiй темно-червонiй сукнi з генуезького оксамиту, розпущене волосся золотавою хвилею впаде на спину, без головного убору та серпанку, лише iз тонким срiбним обручем. І вона буде така гарна, що чоловiки зiтхнуть вiд захвату, а дами скривлять вуста вiд заздрощiв. І пiсля того, як за молодими замкнуть дверi лiжницi, вже нiхто й нiколи не побачить ii з непокритою головою чи неприбраним волоссям.

Спершу, коли вона була ще заручена iз Раулем, Ізабелла не мала iншого намiру, як убратися на пошлюбини у червоне. Вона знала, що той колiр пасуе iй найбiльше, роблячи шкiру бiлою та прозорою водночас. Коли ж забаганкою долi ii нареченим став хлопчак десь дванадцяти рокiв, вона впевнено наказала своiй покоiвцi готувати до весiлля чорний оксамит.

– Чому б це на власне весiлля вбиратися у жалобу? – дивувалася вголос покоiвка, перекладаючи вже непотрiбне червоне вбрання iз розкiшного оксамиту в скринi маленькими мiшечками iз сухою лавандою та м’ятою.

– Бо мое серце вбране в жалобу, – рiзко вiдказала Ізабелла, згадавши влучний вислiв свого брата, полоненого герцога. – Вiдтепер i назавжди.

Покоiвка лише хмикнула, не приховуючи свого подиву та нерозумiння. Чорне так чорне… І лише коли до Анжерського замку знову приiхали Вандоми й Ізабелла вперше за кiлька тижнiв пiсля розiрвання заручин побачила Рауля, ii охопило бажання викликати в нього почуття невимовного жалю, що вона назавжди для нього втрачена. О, що б не сталося, вона все одно думатиме лише про нього! Анрi – лише безбарвна й та слабша за нього копiя.




1420


Весiлля Ізабелли двiчi переносили. Спочатку на другий тиждень пiсля Великодня, але поновлення военних дiй та доповiдi, що у Труа готуеться весiлля англiйського короля iз французькою принцесою, змусили графа де Вертю i молодих Вандомiв бути у вiйську дофiна, що кiлька разiв намагалось пiдступити до Сен-Денi та Парижа. Дофiн i його радники боялися, що англiйського короля можуть визнати спадкоемцем престолу в соборi, де з дiда-прадiда коронувалися французькi королi, наче те святе мiсце може додати законностi його зазiханням. Проте англiець навiть не подумав про таку можливiсть, вiн одружився iз принцесою Катрiн у Труа, отримавши досить формальний посаг. А наступного дня було пiдписано та виголошено нечувану угоду, за якою англiйський король мав успадкувати пiсля смертi французького його королiвство! А зважаючи на неспроможнiсть бiдолашного короля правити, Генрi вже вiдтепер стае регентом! Французькi принци, дворяни, мiстяни та решта мають визнати англiйця регентом та обiцяти пiсля смертi короля Шарля присягнути Генрi як единому законному королю Францii. Дофiн Шарль е злочинцем та позбавлений права на будь-який спадок.

Королева Йоланда мовчки проковтнула образу. Договiр Труа, укладений вiд iменi короля Францii, називав короля Англii та герцога Бургундського милими синами. Звичайно, обидва одруженi з дочками короля. Проте дофiна у документi жодного разу не було названо королiвським сином. Бiльше того – через жахливе та пiдступне вбивство герцога Бургундii, яке у документi названо злочином проти Францii, анi король Шарль, анi його зятi не намагатимуться укласти мир чи пiдтримувати дружбу iз так званим дофiном. Герцог Фiлiпп та його пiдданцi зберегли усi своi володiння та надiли по всiй Францii, пiд час военних дiй вони мали залишитись недоторканними для англiйськоi армii. Що ж, бургундськi дипломати цього разу добре попрацювали. Це ii помилка, ii прорахунок, не треба було вичiкувати, треба було негайно вiдсилати дипломатичнi мiсii i до короля, i до герцога, й до англiйця. Принаймнi виграли б час…

Дофiн тричi перечитав текст угоди, який йому доставили так само, як i усiм найзнатнiшим дворянам, що не були присутнi на церемонii в Труа. Обличчя його зробилося землисто-сiрим, вiн аж прихилився до стiни. Вiн читав мiж рядками. Йоланда це бачила, але не розумiла, як йому допомогти, як пiдтримати. Назвати дофiна бастардом в офiцiйному документi – означае кинути тiнь на честь короля Францii, зганьбити королеву! Тому i спадку його позбавили через вбивство на мосту Монтеро, а не через сумнiви у законностi. Угода в Труа – це уклiн герцогу Бургундському, проте привселюдний ляпас дофiну, арманьякам, королевi Йоландi! Адже е й тi, хто нiколи не змириться iз англiйцем на французькому престолi, нiколи не схилить колiна й не присягне на вiрнiсть чужинцю…

Йоланда пiдiйшла до дофiна й схопила його за руки. У принца були дуже широкi долонi iз довгими вузлуватими пальцями, натомiсть затонкi зап’ястки та руки. Коли вiн нервував, на руках проступала голубувата сiтка судин, а кiнчики нiгтiв синiли, наче принц змерз. Тому вона завжди радила Шарлю ховати руки у довгих рукавах на церемонiях, де такi тiлеснi прояви могли трактуватися як слабкiсть.

– Король Францii тяжко хворий, – прошепотiла вона неначе малiй дитинi. – Ви самi його бачили, мiй сину, два роки тому. Легше йому не стае, як нам не прикро. Його рукою водять нечеснi радники, королева та герцог Бургундський.

– Мадам, моя матiнко, мене позбавили права на корону через вбивство герцога Бургундського…

– Це недостатня причина… Нашi радники та юристи перечитали усi закони та кутюми, звернулися до iсторичних подiй двiстi й триста рокiв тому. Це недостатня причина, аби батько позбавив рiдного сина спадку. Адже всi ми знаемо, що наш король уже майже тридцять рокiв без пам’ятi та… розуму. А коли б i так? Хiба можна було через те кляте вбивство на мосту Монтеро вiдiбрати те, що вам належить за правом народження? Хiба ви самi зарубали герцога сокирою, мiй сину? Нi! У чому ж ви виннi? Що сталося на ваших очах, у вашiй присутностi?

– А коли я бастард, якого моя мати прижила вiд покiйного герцога Орлеанського? Коли я не син королю? Що тодi, матiнко?! – закричав принц, сльози розпачу й розгубленостi набiгли йому на очi. – Хто тодi наступник престолу? Хто?

«Герцог Орлеанський, який уже чотири iз половиною роки був бранцем англiйцiв», – подумки вiдповiла сама собi королева й цiеi ж митi вiдкинула неприйнятну думку геть, як зiм’ятий, нiкому не потрiбний папiрець. Сидить у полонi? Чим довше вiн там залишаеться, тим краще. Принаймнi для дофiна та його партii.



Наступного разу весiлля перенесли на останнiй тиждень вересня, коли очiкували затишшя у бойових дiях. Того разу Рауль де Вандом з’явився при дворi iз найгiршою для Ізабелли новиною: у Божансi раптово помер граф де Вертю та його старший брат Луi. Ізабелла зомлiла, а потiм забилася в риданнях, забувши, що вона при дворi. Забувши про манери, виховання та свiй зовнiшнiй вигляд. Мадам де Гокур навiть iз спiвчуттям, на яке марно було сподiватися вiд такоi сувороi дами, запропонувала iй заспокiйливi краплi. Проте Ізабелла не хотiла вiрити, допоки сама не побачила тiло брата, вкрите дивними виразками. Спочатку навiть вирiшили, що то чума. Але в мiстi бiльше нiхто не загинув. Тiльки граф де Вертю та Луi де Вандом, до яких пiзно вночi прибув посланець iз Бургундii, вже ранком i слiду його не лишилось. Може, то була iталiйська трутизна, яку пiдсипали у вино та iжу? Чи натерте миш’яком послання або отруйна свiчка? Вже нiхто не мiг сказати напевне. Та Ізабелла не мала сумнiвiв: ii брата отруiли. Надто ризиковано залишати в живих брата полоненого герцога Орлеанського. Якщо й надалi посилюватимуться плiтки про незаконне походження дофiна, Фiлiпп де Вертю був би законним представником спадкоемця французького престолу. Такий не потрiбен анi королю Англii, анi герцогу Бургундському. Стара графиня де Вандом холодно повiдомила безтямнiй вiд слiз Ізабеллi, що весiлля вiдбудеться пiсля Рiздва. Фiнансовi справи Орлеанського дому йшли кепсько, вiйна та збiр викупу висмоктували всi доходи. Пiсля смертi графа де Вертю лишилося кiлька оксамитних упландiв, пiдбитих хутром, та золочений орден Дикобраза. Жан Дюнуа iз вдячнiстю забрав той орден собi, бо свiй, що йому дiстався вiд батька, вiн загубив пiд час втечi з бунтiвного Парижа два роки тому.

На свiтанку Ізабелла вбралася у червоне – вперше за три мiсяцi жалоби. До церкви ii мав би вести граф де Вертю, щоразу, як вона згадувала про це, пекучi сльози набiгали iй на очi. Втрата досi чутлива, досi не виплакана. Фiлiпп зник, лишивши iй на згадку лише посрiбленi чотки iз гербом Орлеанського дому. Ізабелла добре пам’ятала, що пiсля вiд’iзду Маргарити до Бретанi, коли нiкому не було дiла до почуттiв маленькоi позашлюбноi доньки, ii заплакану до задухи, iз слiпими вiд слiз очима, Фiлiпп узяв за руку та повiв до саду, розважаючи останнiми новинами з королiвського двору, допоки дiвчина не посмiхнулась.

– Так набагато краще… Посмiхнiться ще раз, дамуазель… Так легше зауважити щось гарне навкруги. Лише побачивши вашу посмiшку, вашi вороги зрозумiють, що не мають над вами влади… І це лише ваш вибiр, моя сестро, – посмiхатись чи нi. Що б не трапилось…

Але пiд вiнець ii повiв рiдний брат, Жан Дюнуа, Орлеанський Бастард. Два роки тому вiн потрапив у полон до бургундцiв, i графу де Вертю, завдяки неймовiрним дипломатичним зусиллям, вдалося узгодити суму викупу за кiлька днiв до загибелi.

Першою, як безперечно знатнiша, до церкви, прикрашеноi лише гiрляндами з омели та дроку, зважаючи на пору року, прибула Луiза де Русi, що скидалася на перелякане дитя, яке потай примiряло завелику сукню своеi матерi. Рауль надсилу тримався, вiн знав, якоi поведiнки вiд нього очiкують, проте так i не зумiв посмiхнутись до своеi переляканоi на смерть нареченоi.

Жан Дюнуа вiв Ізабеллу пiд лiкоть, а дiвчина йшла, не опускаючи погляду, анi на крихту не знiтившись, довгий шлейф ii сукнi тягнувся на три фути, й у напiвтемрявi церкви здавалось, що вона лишае по собi кривавий слiд. Йшла, наче по льоду ковзала. Усi погляди були прикутi до Ізабелли, до ii дуже простоi на перший погляд сукнi, прикрашеноi лише посрiбленими гудзиками iз гербом на високому комiрi та рукавах. Коли б мова йшла про придворний бал, така увага потiшила б ii марнославство. Їi наречений привiтно посмiхався, як дитя, побачивши тарелю з зацукрованими сливами. Рауль (а цiкавив ii лише вiн!) не мiг вiдвести погляду вiд Ізабелли. Стара графиня де Вандом потай ущипнула сина, повертаючи до тями. Могла б i стусана дати. Зрештою, не варто забувати про пристойнiсть! Проте Рауль не зважав: Ізабелла зараз була уособленням краси та елегантностi. Дама у червоному! Йому завжди подобалося, коли дами вбиралися не просто, а вишукано, добираючи тканину та прикраси, коли кожне поеднання кольорiв та вибiр дорогоцiнних каменiв у перснях мав таемний змiст. Коли кожен iз десяткiв гудзикiв вiд пояса до високого комiра лише пiдкреслював стрункiсть постави та бiлiсть шкiри на шиi… Скiльки захвату розстiбати iх по одному, вивiльняючи з-пiд верхньоi сукнi нижню спiдницю та сорочку… Рауль ще раз поглянув на Луiзу, таку маленьку, що ледве досягае його грудей. Яке знущання! Ізабелла – така вродлива, така витончена, як ледь розквiтла троянда, зiйде сьогоднi на шлюбне ложе… Йому ж дiсталася багата спадкоемиця, зовсiм зелена, до того ж ii батько наполiг, аби консумацiю вiдклали на рiк чи два, аби не пiдiрвати вагiтнiстю та пологами тендiтне здоров’я його дочки. Сама думка про здiйснення шлюбу iз Луiзою була Раулю вiдразлива. Вандом усвiдомлював, що то його обов’язок, i хотiв виконати його якнайшвидше. Неначе для того, аби дiстатися iншого берега рiки, необхiдно було стрибнути у крижану воду, бо iншого шляху немае…

Для наречених приготували подушки перед вiвтарем. Усi четверо опустилися на колiна перед священником. Вони так i стояли поруч – Луiза, Рауль, Ізабелла, Анрi. Та Ізабеллi, яка до шалу не хотiла нiкого помiчати, ввижалося, що ii вiнчають iз Раулем, наче тих двох, що стоять обабiч на колiнах та старанно шепочуть латинську молитву, не iснуе.

– Я беру вас, Луiзо, собi за дружину, аби мати у домi своему та у ложi своему…

Ізабелла чула лише голос Рауля та його присягу як у напiвснi, так наче спостерiгала за собою. «Це ж я, я маю бути на мiсцi дамуазель де Русi! Це моя доля, не ii! А вона ii вкрала…», – думала Ізабелла, досi не вiрячи, що так швидко колесо Фортуни зробило повний оберт, перевернувши ii, здавалось би, усталене життя догори дригом та геть позбавивши ii навiть сподiвань на щастя. Проте й у блiдому переляканому личку Луiзи вона також не бачила анi щастя, анi радостi, анi задоволення. Ізабелла отямилася лише тодi, коли Анрi незграбно висмикнув ii руку. Вона покiрно розставила своi тонкi прозорi пальцi, дозволяючи вдягнути собi обручку, таку ж важку, як i Рауль вдягнув Луiзi. Хiба що з iншим каменем, але iй було так зле, що Ізабелла навiть не зауважила, з яким саме. Дивилась вона вперед, на прип’ятi цвяхом ноги дерев’яного Ісуса, бо якби повернулася до нареченого, то напевно розридалася б вiд розпачу та марних очiкувань.

Стара графиня де Вандом наполягла, аби молодi та гостi прослухали месу. Потому всiх було запрошено до святкового столу. Попри те, що учта тривала до заходу сонця, Ізабелла не могла покласти до рота анi крихти. Вона iз огидою й тривогою думала про той час, коли священник пiдведеться з-за столу, пiднiметься до шлюбного покою, щоб благословити подружне ложе. Попри суворiсть та одвiчне незадоволення, застигле на обличчi, мадам де Гокур у властивiй iй сухiй безапеляцiйнiй манерi пояснила дiвчинi, що мае вiдбутися, аби шлюб вважався консумованим. Як мало спiльного iз тими квапливими цiлунками у замкових коридорах, вiд яких паморочиться в головi й солодко калатае серце!

– Як те все витримати? – Ізабелла сполотнiла й опустила голову.

Мадам де Гокур змiряла ii важким, як камiнь на шиi потопельника, поглядом темно-сiрих очей. Вона ж усе пояснила, якi ще запитання? Вiд жiнки непотрiбно розумiння, лише слухнянiсть. Розумна жiнка – завжди слухняна, нащо ускладнювати собi життя?

– Забагато питань як для вихованоi дiвчини вашого походження, дамуазель.

Ізабелла прикусила губу, вiдвела погляд, аби приховати спалах гнiву та протесту.

– Вiд вас у цiй справi геть нiчого не залежить, дамуазель. За будь-яких обставин ви маете пристати на волю вашого чоловiка. Коли це не суперечить наказам церкви, звiсно. Не смiйте пручатися, вiд того буде ще гiрше у цiй справi. Може, вам пощастить i ви одразу ж завагiтнiете. Тодi чоловiк дасть вам спокiй до пологiв та ще сiм тижнiв пiсля них.

Тепер, коли за вiкнами вже вечорiло, приборканi вдень страхи знову взяли над бiдолашною Ізабеллою гору. У млосному теплi добре нагрiтоi бенкетноi зали та вiд того, що вона зранку анi крихти не взяла до рота, бо потрiбно було до вiнчання сповiдатись та причаститись, в Ізабелли паморочилось у головi й пливло перед очима. Вона непевною рукою вiдламала маленький шматочок коржа, на якому подали смажену оленятину iз кислим ягiдним соусом, i спробувала проковтнути. Проте сухий хлiб уже геть просочився жирною смажениною та соусом, i дiвчину почало ще бiльше нудити.

Коли ж вона наважувалась трохи повернути голову праворуч, то бачила, що Рауль сидить дуже прямо, його посклянiлi свiтло-блакитнi очi, в оправi прямих вiй, незмигно дивляться кудись угору на балкон iз прапорцями, де сидять музики – так, наче все, що вiдбуваеться у бенкетнiй залi, геть його не обходить. Вiн свою роль грае, анi бровою не повiвши. Вiд самоi думки, що Рауль поведе увечерi свою дружину до лiжницi й робитиме всi тi речi, про якi розповiдала мадам де Гокур, Ізабеллу знову скрутив напад нудоти.

Музики заграли павану, мелодiя придворного танцю здалася дiвчинi неймовiрно печальною, i чи не вперше в життi Ізабеллi навiть не захотiлося танцювати. Сили полишили ii, Ізабелла упiймала себе на зрадливiй думцi, що вона почуваеться такою нещасною, що хотiла б заснути та прокинутись аж тодi, коли звикне до цiеi дитини, що куняе носом поруч, коли вона не буде сiпатися вiд найлегшого його доторку, як вiд розжареного залiза. «Боже, змилуйся, нехай це все закiнчиться якнайшвидше! Я вже геть не маю сил сидiти прямо та удавати добре виховану придворну даму. Ще трохи – i я привселюдно розридаюсь…» – думала вона, з силою втискаючи собi нiгтi в долонi, щоб не закричати вiд розпачу. І тiльки присутнiсть старшого брата змушувала ii згадувати про настанови графа де Вертю: чи не зашкодить родинi така ii поведiнка? А коли менестрель затягнув низьким хриплуватим голосом старовинну пiсню про кохання сiра Ланселота та королеви Женев’еви, сльози навернулись на очi, й Ізабелла змушена була прикусити губу, щоб не дати волю почуттям. Вона i сама любила спiвати ту пiсню, акомпануючи собi на арфi. Пiснi про нещасне кохання чудовi, поки не стосуються тебе особисто. Наразi важко було добрати влучнiшоi спiваночки, аби показати, що в неi на душi. І не раз, поки вона була заручена iз Раулем, Ізабелла дозволяла собi забутися у томливих поцiлунках потай та у тих маленьких пестощах, що марно забороняти нареченим, коли справа йде до весiлля. Тепер iй було соромно та нiяково вiд тих спогадiв, так наче вона вчинила щось непристойне. Як легко було згубити себе, збезчестити родину!

«А чого ти хотiла? – роздратовано й подумки вона дала собi ляпаса. – Отримати все, що хочеш? Забула, хто ти? Дочка принца та шльондри… Радiй з того, що маеш! Що тебе представили до двору, а не вiдправили чахнути в молитвах та постах до якогось королiвського абатства!» Ізабелла потроху опановувала себе. Зрештою, вона спромоглася навiть натягнути подобу посмiшки.

Змучена довгим виснажливим днем, Луiза де Русi заснула сидячи, та й Анрi докладав надзусиль, аби не впасти обличчям на стiл. Який сором!

Гостi, розгаряченi вином зi спецiями та жирною iжею, розмовляли голосно, емоцiйно, проклинаючи бургундцiв, англiйцiв та вже вголос королеву Ізабо. Дофiна марно викликали до королiвського суду в Парижi, звинувативши в образi особи короля. Звичайно, принц не мав нiякого намiру повертатися до Парижа, вiн безславно здався королю Англii, де на ключовi посади призначено бургундцiв або англiйцiв. Тому його оголосили винним у зрадi, позбавили спадку i вигнали за межi королiвства. Кiлька центральних i пiвденних провiнцiй досi зберiгали вiрнiсть дофiну, проте вони були територiально роздiленi та значно бiднiшi за торгову пiвнiч королiвства, а тому давали незрiвнянно менше податкiв.

Поточний стан справ у королiвствi пiсля вбивства герцога Бургундii не допускав розмов, окрiм полiтичних, навiть на весiльнiй учтi. Ізабелла щиро зрадiла з того, iнакше до молодих було б привернуто бiльше уваги, нiж вона могла б витерпiти. На диво, було мало непристойних жартiв та вимог. Чудернацьке весiлля… Ізабелла вже не раз бачила, що весiлля при дворi – це зазвичай веселий балаган iз непристойними жартами, де з молодого ще до лiжницi стягнуть геть увесь одяг, музики бiгтимуть поперед, гратимуть бадьору мелодiю на флейтах, натякаючи, що цiеi ночi йому спати не доведеться. Потiм розчервонiлий молодий, притискаючи до нiг залишки сорочки, а то й геть голий, виблискуючи бiлими сiдницями, опиниться перед шлюбним ложем iз закритим пологом, бо молода сором’язлива. Священник, який прийшов благословити консумацiю, подумки висварить безсоромних п’яних гостей, що натовпом вперлися до покою. Квапливо бризне святою водою, благословить пару й жестом накаже всiм виходити. І до ранку iх залишать у спокоi. А потiм родина чи навiть цiлий двiр прийдуть перевiряти постiльну бiлизну, аби засвiдчити, що шлюб вiдбувся тiлесно й уже не може бути розiрваний за будь-якоi причини.

Вiдтодi, як варварський (чи язичницький) звичай роздягати нареченого дорогою до лiжницi дозволив собi легковажний двiр ще на весiллi короля Шарля, до нього вдавалися чи не кожного разу, якщо не було прямоi заборони та погроз епiтимii вiд церковних отцiв. Та зараз, на щастя для Ізабелли, анi двору, анi родичам було не до жартiв. Королiвство, спадкове право, пери, принци, столiттями усталений порядок речей мiг бути зруйнований ущент щомитi. Кому тут буде дiло до жартiв iз нареченим та сором’язливою нареченою?

Лише зрозумiвши, що у цих галасливих суперечках про англо-французько-бургундське протистояння та у звичному весiльному сп’янiннi нiкому до нього немае справи, Рауль де Вандом по-мисливськи впевнено зловив пiд столом руку Ізабелли, бо ж сидiв поруч, та мiцно стис ii. Вона на коротесеньку мить пiдвела до нього наляканi темнi очi, потiм ii погляд ковзнув до вiкон iз кольоровими вiтражами, до захмiлiлих галасливих гостей, i, вирiшивши, що iй нема чого втрачати (яке неподобство!) вона переплела своi пальцi iз його й легко стисла у вiдповiдь. Його долоня була приемно теплою, а шкiра на руках загрубiла вiд постiйних вправлянь зi зброею.

«Так близько i так недосяжно далеко… Що ти робиш, Ізабелло? – подумки здивувалась дiвчина своiй поведiнцi. – Вiн зрештою тебе згубить. Бо вiн – отрута для тебе. Ти сама себе згубиш, як не одумаешся, не припиниш це безумство… Зганьбиш себе перед усiм двором… Зганьбиш родину…»

Вандом ледь помiтно нахилився до Ізабелли та, не вiдводячи погляду вiд протилежного кiнця зали, де на балконi iз прапорцями грали музики, прошепотiв самими вустами:

– Я – ваш, а ви – моя, мадам. Назавжди. Що б не сталося. Це моя вам присяга.

Ізабелла аж стенулася, проте не вiд змiсту його слiв, який не одразу второпала, а вiд незвичного звертання, вимовленого до неi вперше. Мадам! Так, справдi, вона тепер замiжня. О, чорти б його забрали, цього Анрi де Вандома! Вона iз невимовним жалем та щемом згадала усi тi пестощi по закутках Анжерського замку, усi тi непевнi доторки у коридорах, бентежнi поцiлунки та квапливi обiйми, вiд яких паморочилось у головi. Розпачливi, вже нестримнi сльози зрадницьки набiгли на очi, нехтуючи присутнiстю Жана Дюнуа, зневажаючи усi настанови покiйного брата та усвiдомлення родинних iнтересiв. Вимучена, тремтлива посмiшка геть збiгла з ii вуст. І життя здалося мадам де Вандом у ii чотирнадцять рокiв зруйнованим ущент.




Частина І





1422


Рауль де Вандом стояв на колiнах вiд самого ранку, як англiйцi захопили Шуазi-сюр-Ен. Руки викрутили назад i зв’язали мотузкою мiцно, до онiмiння, здерши шкiру на зап’ястках. Дякувати Боговi, його лишили самого, а не прив’язали, як решту, по двое. Принаймнi вiн мiг трохи змiнювати положення тiла. Травневе, вже пекуче сонце розжарило металевий шолом на його головi, Вандому кiнець кiнцем удалося його скинути. Шолом дзвякнув об камiння, п’яний англiець iз варти рiзко прокинувся, кiлька разiв махнув бойовою сокирою урiзнобiч, не розумiючи, звiдки загроза. Потiм, уторопавши, що то полонений, дав йому мiцного стусана, що аж в очах потемнiло, та знову прилаштувався спати. Рауль голосно видихнув, заплющив очi, пiдставив обличчя сонцю, а змокле пiд поту, по-солдатськи дуже коротко пiдстрижене темне волосся – рвучкому, навiть приемному вiтерцю. Його нестерпно мучила спрага, та просити води в англiйцiв було марно. Рауль за три роки на вiйнi надивився англiйського милосердя досхочу, а вiдтодi як у березнi в битвi при Боже французи вбили брата англiйського короля, розправи годемiв[8 - Годем – презирливе прiзвисько англiйцiв.] над гарнiзонами мiст та замкiв, що здалися чи впали вiд облоги, стали ще безжалiснiшi. Англiйцi рiдко згадували про лицарськi звичаi, коли йшлося про вiйну за французьку корону. Вiйна на чужiй землi ведеться швидше, коли супротивник наляканий. Та й сам Рауль уже не був тим наiвним хлопчиськом, який мрiяв про звитяги: кривава Паризька рiзанина, битва при Боже, де вiн заслужив лицарськi остроги, останнi кiлька мiсяцiв активного наступу ворога змусили його добре затямити, що вiйна – це не турнiр i не розвага. І не гра, з якоi можна щомитi вийти. Коли б’ешся за свою землю, йдеш ко кiнця.

Вiн примружив очi, пекучi вiд пилу повiки сонце налило важким свинцем. Вiтер доносив запах перших троянд, бузку та яблуневого цвiту, що бiлими пелюстками припорошував слiди штурму. На коротесеньку мить Раулю здалося, що ця вiйна лише наснилася, а вiн зараз розплющить очi й опиниться у замку свого дитинства, в Маршенуарi… Аж поки Вандом не розчув англiйську лайку, вiд якоi йому хотiлося блювати. Довкола сидiли, понуро опустивши голови, такi самi зв’язанi, змученi спрагою бранцi, як i вiн. Нiхто не плекав марних надiй, король Англii наказав страчувати гарнiзони замкiв, що насмiлилися чинити спротив. А вони два тижнi тримали облогу.

У променях золотавого травневого сонця Рауль вихопив поглядом шибеницi, якi готували англiйцi, i його знову опритомнив жах поразки, кривавоi рiзанини, яку влаштували англiйцi, захопивши Шуазi. Пiдлi удари зi спини, поквапцем рознесенi голови, дрiбний дощ чужоi кровi, що заливае обличчя й руки. Його власна ганьба, його гордiсть, скинута обличчям у багнюку, розкраяне камiнням пiдборiддя, його розрубаний англiйською сокирою щит iз гербом, його зганьблений прапор, його збитi у кров колiна – адже усi полоненi стоять на колiнах. Вiн бився до останнього, вiн не хотiв здаватися. Здатися англiйцям означало ганебну смерть – iнколи швидку, iнколи мученицьку. Рауль особисто вiддав свого меча лорду Монтгомерi, вже коли був оточений п’ятьма англiйцями. Лицарський звичай зобов’язував лише взяти з такого шляхетного полоненого обiцянку не тiкати, проте кому потрiбнi тi дурнi правила? За останнi чотири роки англiйцi, поновивши вiйну, не раз нехтували лицарськими правилами: обложенi мiста морили голодом та вiдводили постачання води, села навколо руйнували вщент, вирiзаючи усiх мешканцiв – вiд немовлят до немiчних старих, нескоренi замки спалювали, гарнiзони страчували у найганебнiший для французького дворянина спосiб – через повiшення.

Усвiдомлення цього всього сповнювало полонених дивною байдужiстю. Як уже вмирати, то скорiше! Проте Вандом чи не единий не знав байдужостi: його тiло занiмiло, рани та порiзи на обличчi нили, наче iх щедро присипали сiллю, обвiтренi вуста жадали води, кров – чи то чужа, чи своя – кiркою просякла лляну сорочку пiд панциром, вiд роздратування та власноi безпорадностi хотiлося кричати. Ще бiльше кричати, що вiн не хоче тут помирати у своi дев’ятнадцять рокiв! Ледь притомний вiд спраги! На шибеницi! А коли вiн згадуе свою невiстку, мадам Ізабеллу, ii чорнi очi iз тонкими золотавими смужками, ii посмiшку, аж прозорi бiлi руки, тонку постать та звабливу ходу, наче вона не йде, а ковзае по льоду, то Рауль ладен був завити вiд безсилоi лютi. «Ізабелло!.. Я – ваш, а ви моя…» Тисячу разiв повторював вiн подумки ту присягу, коли бачив ii при дворi, коли принiс iй звiстку про смерть чоловiка, коли ii вiдвели у вдовин покiй на сiм тижнiв, коли ii забрали рiк тому у королiвське абатство Фонтенвро, аби вiдбути жалобу. Ізабелло!.. Бачити, бути так близько, мати тисячу разiв змогу, та не дозволити собi навiть пальцем ii торкнутися! Чи вагався б вiн хоч мить, коли б знав, що йому судилося померти? Тут, сьогоднi, ось так… Чи почув би вiн бодай слово ii заперечень? «Присягаюсь… Усiм святим присягаюсь: якщо менi судилось звiдси вибратись живим, Ізабелла буде моею, хто б не став менi на шляху, – подумав Вандом. – Я не буду бiльше нарiкати, що не мав достатньо волi, аби вчинити так, як я хочу».

Вiтерець знову вiйнув запахом яблуневого цвiту, Рауль облизав сухi обвiтренi губи. Як же хочеться бодай чистоi криничноi води! І навiть серед цих рознесених кулевринами стiн, серед лiсу облаштованих шибениць, серед смороду гниття тiл та випущених нутрощiв Рауль гостро вiдчув, що вiн живий до нестями.

Лорд Монтгомерi, на продив тверезий та поголений, якщо брати до уваги нiчний штурм та вакханалii цього дня, давав на горiхи своiм джурам, якi зв’язали дворянина королiвськоi кровi. Дворянина, який, здавшись у полон, особисто вiддав йому свою зброю. Лорд Монтгомерi завжди був суворий до таких речей. Зрештою, якщо брати до уваги приналежнiсть до родини Вандомiв, за всiма звичаями пiсля присяги не залишати замку Рауль мав роздiлити вино, жiнок i переможну радiсть англiйцiв. І якщо переляканi селянки не викликали в нього жодного захоплення, то вiд вина Рауль i справдi не вiдмовився б. Спрага, голод й жах минулоi ночi та дня мали бути потопленi бодай у недовгому забуттi. Рауль жадiбно схопив запропонований англiйцем глек i почав квапливо пити. Вино червоними цiвками розтiкалося по обличчю, змиваючи суху кров, даруючи кволу слабкiсть у ногах…

Аж раптом його щосили вдарили по спинi, вiн випустив глек i упав. Та коли пiдвiв голову, то зрозумiв чому: до Шуазi в’iхав сам король Англii! Через те, що Вандом стояв на колiнах, король, та ще й верхи, здався йому надзвичайно високим. За його величнiстю слiдували два його молодших брати – герцог Бедфорд та герцог Глостер i кiлька юних джур, коротко пiдстрижених, в однакових кiрасах iз королiвським гербом. Його величнiсть був нахмурений i чимось роздратований, вiн зробив кiлька зауважень джурам англiйською, Рауль не зрозумiв змiсту, проте добре зауважив, що хлопцi побiлiли, як крейда. Про сувору дисциплiну в англiйськiй армii не знав хiба що глухий. Король був однаково суворий до себе, до своiх братiв, племiнникiв та звичайних солдатiв. Саме цим вiн i заслужив щиру повагу. Улiтку минулого року король Генрi висадився в Кале iз десятитисячним вiйськом, аби захопити мiсто Вандом. І це попри те, що граф де Вандом, батько Рауля, вже шiсть рокiв iз самого Азенкура залишався в англiйському полонi. Англiйцi вже давно не зважали на тi порожнi лицарськi дурницi.

– Скiльки у вас тут полонених, лорде Монтгомерi? – запитав король.

– Сорок двi душi, ваша величносте. Серед них – син Луi де Вандома. Вiн здався менi особисто, бо я обiцяв зберегти йому життя, – квапливо промовив Монтгомерi, вказуючи на Рауля, якого так i тримали на колiнах.

Король скривився. Коли зберiгати життя кожному вороговi шляхетного роду, цей клятий народ нiколи не навчиться покорi!

– Хто комендант?

– Маркiз де Гаре, ваша величносте.

– Живий?

– Так, ваша величносте, поранений у плече.

– За Вандома, хай йому грець, дозволяю призначити викуп, коли вже вiн вам особисто здався. Гарнiзон повiсити. Маркiза повiсити останнiм. А Вандом нехай це все бачить, аби засвiдчити своему володарю. Замок вiддати моiм солдатам та спалити вщент. Коли спiймаете когось з утiкачiв – утопити, незважаючи на походження.

Рауль прикрив очi та подумки прочитав подячну молитву. Вiн житиме! Про цiну вiн зараз не думатиме, щоб не збожеволiти. Монтгомерi лише мовчки вклонився. Лорд вiдчув глибоке внутрiшне полегшення. Король за звичкою мiг зневажити його слово, його обiцянку дворянина та стратити усiх бранцiв, як вiн робив iз кожним замком пiсля поразки пiд Боже. Його величнiсть терпiти не мiг, коли йому чинили спротив. Що довше боронилися захисники, то дорожчою була розплата. Король з почтом виiхав огледiти замковi укрiплення. Вiн настiльки вiрив у законнiсть своiх прав на французький престол, що у спротивi своiй волi вбачав лише зухвалiсть та непокору.

Коли Раулю де Вандому дозволили пiдвестися, рятiвний хмiль вiд вина натщесерце як рукою зняло. Пiд крiпосною стiною сидiли зв’язанi по двое i вже приреченi на смерть полоненi. Гiрше й бути не може… Гарнiзон Шуазi – дворяни, для них кара на горло – найганебнiша смерть.

Вони справдi змусили Вандома дивитись, як одного за одним англiйськi солдати повiсили кожного захисника Шуазi. Без священника та останньоi сповiдi. Без мiшкiв на головi. Маркiз Гаре читав молитву, проводжаючи своiх воiнiв на смерть, а Рауль цiпенiв, дивлячись широко вiдкритими очима, щоб нiколи не забути кожне обличчя, кожну муку, кожен хрип. Англiйський король, його брати, почет так само мовчки спостерiгали за стратою. Попри те що военний звичай дозволяв переможцю, який захопив замок штурмом, розпоряджатись життям його захисникiв на власний розсуд, розважливий герцог Бедфорд усе ж спробував умовити свого брата короля обрати призначення викупу чи бодай страту вiдсiченням голови. Марно. Його величнiсть прагнув помсти. Вiн досить рiзко зупинив потiк красномовства та аргументiв Бедфорда. Той уклонився мовчки, виказуючи беззаперечну покiрнiсть волi брата, й вiдступив. Попри те що герцог щиро вважав таку жорстокiсть недоцiльною, але ще бiльш неприпустимим було починати будь-якi прилюднi суперечки зi своiм братом королем. Тому вiн мовчки спостерiгав за стратою, хоча в його сiро-зелених очах горiв шал.

І коли вже Рауль побачив, що маркiз Гаре, повiшений останнiм, аби подовжити його муки, перестав рухатись, i тiло його безпорадно обм’якло, вiн вирiшив, що найгiрше вже вiдбулося. Аж тодi англiйськi солдати притягли джуру Вандома, того, якому вiн сам наказав втекти та привезти звiсточку дофiну. Як i кожного, кого король Генрi називав утiкачами, хлопця зв’язали та скинули зi стiни в замковий рiв iз водою. Рауль, втративши будь-яку чутливiсть та сили, повiльно осiв пiд стiною.

Поруч iз королем Англii стояли два хлопцi, ще пiдлiтки, його племiнники, позашлюбнi сини Бедфорда та покiйного Кларенса. Обличчя, треба визнати, у обох вiд побаченого були блiдо-зеленi, вони ледь стримували потяг до блювоти, проте, знаючи вдачу та гнiвливiсть свого дядька короля, не посмiли анi ворухнутись, анi заплющити очi.

– А ви, месье, – його величнiсть iз презирливою посмiшкою звернувся до Вандома, – пiсля узгодження суми викупу та вашого слова iдьте до так званого дофiна та перекажiть йому, що так буде iз кожним французьким замком, який вiдважиться на спротив.

Король скривився, а ще кажуть, що Вандома висвятили у лицарi пiсля битви при Боже. Бiдолашний принц Шарль, коли вiн робить лицарями чоловiкiв, якi ледве на ногах тримаються вiд видовища страти!

Надвечiр розграбований Шуазi англiйцi пiдпалили. Рауль де Вандом сидiв верхи, його розв’язали, навiть, за наказом лорда Монтгомерi, запропонували якусь iжу. Та, розiп’ятий вiдчуттям власноi безпорадностi й провини, полонений втратив усi вiдчуття, як набита ганчiр’ям лялька. «Вони всi мертвi, всi до единого мертвi. А я чомусь живий… Для чого? Що iще я маю зробити?» – весь час подумки повторював Вандом. Чорнi iз золотавими смужками очi мадам Ізабелли, ii тонкi прозорi пальцi, до яких вiн наче випадково торкався, проходячи мимохiдь в Анжерi, дивна хода, жасминова есенцiя, що проймала наскрiзь ii вбрання, все, що породжувало його бажання та робило живим до нестями, – геть зникло з пам’ятi. Перед очима стояли лише шибеницi iз мертвими тiлами.

«Я мушу iхати до дофiна… Мушу iхати… Я не буду про все це думати… – постiйно повторював Рауль: – Я виживу, повернуся i помщуся. Присягаюсь, що помщуся. Кожному з них помщуся».

Побачивши, що в полум’i обрушилася стiна донжона, розбита ядрами кулеврин, король Англii задоволено кивнув i рукою дав знак молодому Вандому забиратися геть. Йому знадобилося три доби, аби привезти дофiну Шарлю скорботну новину.


* * *

Минуло два роки вiдтодi, як король Францii у полонi божевiлля й не без допомоги королеви Ізабо та герцога Бургундського своiм ордонансом зробив дофiна вигнанцем та позбавив його спадку. У Парижi та й у всiй пiвнiчнiй Францii регентом королiвства та законним спадкоемцем визнавали англiйського короля. Для самого дофiна це означало вiддатись на поталу постiйним сумнiвам у своiх спадкових правах. Єдина людина, яка могла знати точно, – королева Ізабо. Але вона пiдтримувала англiйцiв, чекати вiд неi ясностi було справою марною. Задаремно королева Йоланда, його майбутня теща та очильниця анжуйськоi спiльноти, шепоче запевнення, що вiн – единий живий син свого батька, отож жодного сумнiву нi в кого не було щодо його законностi, коли вiн народився. Однак вразливий принц цiлими тижнями впадае у меланхолiю. Грае на арфi чи роздивляеться свое обличчя у срiбне люстерко: чи справдi вiн схожий на короля? Хiба ж покiйний герцог Орлеанський – не брат короля, хiба ж не подiбнi вони?

Із люстерка дивляться рiзнокольоровi вирлатi очi: одне – прозоре, свiтло-блакитне, друге – каламутне, зелено-каре. Високе чоло, довгий м’ясистий нiс, бiла шкiра, ледь iз натяком на вуса та бороду, коротке свiтло-руде волосся. Принц намагався згадати обличчя своiх орлеанських родичiв: Шарля, полоненого пiд Азенкуром, Фiлiппа де Вертю, що його отруiли бургундцi. Безперечно схожi з ним, тiльки як кузени чи брати? Воля дофiна до боротьби та спротиву береться з внутрiшньоi впевненостi у власнiй правотi. Коли ж вiн байстря, тодi законний спадкоемець трону – полонений герцог Орлеанський, аж нiяк не англiець. А вiн сам тодi хто? Бастард, як Дюнуа? Як важко вiд цiеi непевностi! Як просто все було до вбивства герцога Бургундського, жодна людина не наважувалася назвати його байстрюком.

За два iз половиною роки пiсля подiй на мосту Монтеро, попри зусилля королеви Йоланди, дофiн, змалку привчений до участi у справах полiтичних, засiданнях парламентiв, до листування iз европейськими дворами та магiстратами мiст, почав поступово уникати вiдповiдальностi. Найближчi друзi принца – Луi та Рене Анжу, Жан Дюнуа, Рауль де Вандом – перш за все товаришi у його розвагах: танцях, спiвах, маскарадах, бенкетах, грi у костi, залицяннях до легковажних та гарних, як ляльки, придворних дам, що спритно пiдбирають спiдницi. Зрiдка бували й лови, бо його високiсть не надто полюбляе полювання – це мимоволi нагадуе йому про засiдку та вбивство герцога Бургундського. У тих заняттях дуже мало мiсця та часу для державних справ чи ведення военних дiй.

Як справжнiй Валуа, дофiн успадкував згубну кров та скаженiсть бажань. Проте дами, що припали до вподоби його високостi, можуть просити лише коштовнi подарунки та землi, до впливу на справи державнi iх не допускають. Пiсля Великодня в квiтнi принц одружився iз Марi Анжуйською. Та на свою доньку королева Йоланда не покладала великих надiй – для впливу на принца потрiбна жiнка мудрiша та вродливiша. Жiнка, яка здатна на дещо бiльше, нiж увесь час виказувати покору та вимушено сипати лестощами, себто жiнка, яка може вселити впевненiсть у власних силах у його нiжне серце. Бiльших сподiвань, анiж народження законних спадкоемцiв, на побожну принцесу Марi не покладають. Владу полiтичну при дворi дофiна мають лише тi, хто з дитинства був iз принцом та залишився у найбiльших випробуваннях, – Тангi дю Шатель, Жан Луве, Робер де Масон, Гiйом д’Авогур, П’ер де Жiак – старi арманьяки та анжуйцi з оточення королеви Йоланди. Або ж молоде поколiння сеньйорiв, чиi батьки та старшi брати загинули чи були полоненi пiд Азенкуром, – Жан де Дюнуа та Рауль де Вандом. З дофiном i молодший брат герцога Бретонського, Рiшар д’Етан, вiрний королiвським лiлеям, попри полiтичнi маневри старшого брата. Незважаючи на войовничiсть найближчих радникiв, дофiн iз часiв угоди в Труа виказуе мало рiшучостi та прагнення вести вiйну. А дii його капiтанiв часто-густо розрiзненi, неузгодженi та вiдчайдушнi. Інколи це приносить результат, iнколи – лише втрати. Англiйцiв таке ведення вiйни скорiше дратуе, як дii нормандських рутьерiв, вони так само безжально карають на горло тих, хто потратив до iхнiх рук.

Двiр дофiна за звичкою продовжував витрачати величезнi кошти: сукня придворноi дами могла коштувати тижневого утримання чималого гарнiзону, а дорогоцiнне камiння на поясi фаворита короля – цiлоi военноi кампанii. Борги принца зростали з кожним днем, а в скарбницi гуляв вiтер. Вiйна – дороге задоволення, а вiйна на два фронти схожа на фiнансове самогубство. Усе при дворi дихае брехнею, дiрявi кишенi старанно прикривають золотим гаптуванням, родиннi замки перезакладаються знов i знов, аби здивувати придворних новим убранням, приголомшливими розвагами, вишуканою iжею чи витонченим вином. Королiвський радник Жан Луве, що вiдповiдав за збирання податкiв у Провансi, мовчки фiнансуе божевiлля двору. Звичайно, право збирати податки завжди означало швидке збагачення. Тому вiн, людина геть не шляхетного походження, проте працьовита та вiрна, видав свою старшу дочку Жанну за сiра де Жуаеза, а молодшу Марi, – за Орлеанського Бастарда – Дюнуа.

Весело мандруе двiр iз Шинона до Тура, з Іссудена до Буржа, з Меюна до Амбуаза, лише б не переривати цю яскраву, як фейерверк, низку гулянь, тiльки б не зiпсували настрiй новини з вiйни. Важко уявити цим розрядженим в оксамит i шовк, легковажним, як метелики, сеньйорам, що поруч дзвенять не турнiрнi мечi i нагородою переможцевi буде не браслет дами. Не зрозумiти iм, що таке облога i яке воно, горе переможеного. Як байдуже вони гарцюють, полюючи по житнiх ланах, коли пiв-Францii помирае вiд голоду. Та хiба не для них квiтнуть у Ланже троянди?

Военнi подii з серпня минулого року дофiна не радували, не надихали: англiйцi та бургундцi сплюндрували чимало замкiв у самому серцi Францii, кiлька разiв загрожуючи таким вiрним принцу твердиням, як Дре, Вандом, Орлеан. Принц Шарль, замiсть того щоб подивитись у вiчi ворогу й тверезо оцiнити ситуацiю, що склалася, на королiвськiй радi, намагався знайти бодай швидкоплинне забуття у залицяннях до старшоi iз сестер Луве – Жанни де Жуаез. Прекрасноi Луветки. Вона, хоч геть не вписувалась у свiтловолосий, свiтлоокий канон визнаноi придворноi красунi, вражала жвавiстю погляду та грацiйнiстю рухiв. Легковажна, як i будь-яка придворна дама, що iх так ретельно збирала королева Йоланда, своею примхливою вдачею вона була схожа на чарiвну фею. Тканини на ii сукнi привозили з Гента, Венецii чи Константинополя, а плащi пiдбивали хутром, так нiби вона знатна дама, а не дочка голови суду. Рукавички для мадам Жуаез вишивали шовком найкращi гаптувальницi Францii, а ii коштовностi були гiднi королеви. І нема для мадам де Жуаез кращоi нагороди, нiж прийти на бал у сукнi з iталiйського смарагдового саету[9 - Сает – дорога тканина.] з бiлячим хутром на комiрi, щоб усi дами повмирали вiд заздрощiв, а кавалери – вiд захвату. Вона ладна полювати вранцi разом iз королiвською свитою, вдень молитися в церквi, ввечерi невтомно танцювати на маскарадi чи прогулюватися верхи. Дофiну марно й шукати кращоi подруги для розваг!

Королева Йоланда сама пiдкладала жiнок у лiжко свого зятя, шукаючи iнструменти впливу. Спершу, за кiлька днiв пiсля весiлля, королева наказала однiй зi своiх дам навчити принца мистецтва кохання, бо дочка якось пожалiлася, що ледве витримуе те, що в них вiдбуваеться у лiжку.

Принц Шарль сидiв на маленькiй лавцi з червоною оксамитовою подушкою. Перед ним у високому крiслi сидiла мадам де Жуаез. Вiн увесь час цiлував ii маленьку руку, трiпотливу, як пташка. Їхнi стосунки були на тому етапi, коли дама мусила озвучувати сумнiви, як iй наказав батько, пiдвищуючи ставки за власну нiжнiсть, а принц – виказувати настирливiсть.

Заiнтригована галасом надворi, Жанна грайливо вивiльнила руку, пiдвелася з крiсла так грацiйно, наче починала танок, i, пiдiйшовши до вiкна, стала навшпиньки, щоб краще бачити. Шарль теж пiдiйшов до вiкна, проте не зводив спраглого погляду з того мiсця, де високий зелений оксамитовий комiр вiдкривав бiлу, як снiг, шию.

– Що ж там таке, моя мила? – ласкаво запитав дофiн.

У нього був дуже приемний низький голос, особливо коли принц спiлкувався з тими людьми, яких знав достатньо довго чи добре.

– До замку хтось приiхав, ваша високосте. Не пiзнаю вершника. Мабуть, вас знову турбуватимуть цими нудними справами…

– Мадам, нема такоi справи, яка б завадила нам танцювати ввечерi на балу.

Мадам де Жуаез ласкаво посмiхнулася, пустивши бiсики очима. Вона майстерно роздмухувала пристрать у чоловiках. Безперечно, дофiн заплатить найвищу цiну за ii обiйми. У подiбних стосунках жiнка завжди ризикуе незрiвнянно бiльше, нiж чоловiк: людський поговiр, гнiв чоловiка, ймовiрнiсть отримати позашлюбне дитя…

Цiеi митi до кiмнати вбiг паж у бiло-червоно-зеленiй лiвреi дофiна.

– Ваша високосте, пробачте менi… – почав було вiн, впавши на одне колiно та опустивши голову. Вiн знiяковiв вiд присутностi мадам де Жуаез у приватному кабiнетi його високостi, куди був доступ лише для радникiв та королеви Йоланди.

Шарль насупився, його товстi губи скривились та затремтiли вiд недоброго передчуття:

– Що сталося, д’Арве?

– Рауль де Вандом просить вашу величнiсть прийняти його…

– Вандом? Хiба ж вiн не пiд Шуазi? Я хочу бачити його негайно!

Дофiн сiв у крiсло пiд високим блакитним балдахiном, а мадам де Жуаез без прямого наказу не наважилася вийти, так i залишившись бiля вiкна. Аж завмерла, погляд – на пiдлозi, руки зчепленi. Безперечно, жiнцi тут не мiсце. Вона це шкiрою вiдчула…

Сiрий, як привид, Рауль зайшов i напружено впав на одне колiно. Вигляд вiн мав кепський: три днi верхи без перепочинку, у тому одязi, що його полонили. Брудний, як чорт, у головi паморочиться вiд голоду, спраги та втрати кровi, на руках – синцi вiд мотузок, на обличчi – запаленi рани.

– Вандоме! – скрикнув дофiн. Вiн нiяк не очiкував побачити товариша своiх розваг у такому виглядi, наче вiн щойно прискакав iз поля бою.

При дворi молодий Вандом мав репутацiю чепуруна, що опiкуеться своiм зовнiшнiм виглядом, дбае про вбрання та поеднання кольорiв. З’явитися перед очима його високостi у такому жахливому виглядi без iстотноi причини – таке було годi й уявити!

– Ваша високосте, я привiз кепськi новини. Пробачте менi… Три днi тому герцог Бедфорд узяв штурмом ваш славетний замок Шуазi.

– Що?! – з обличчя дофiна зникли усi слiди любовного нетерпiння, з яким вiн щойно цiлував руки мадам де Жуаез.

Шарль майже вистрибнув з крiсла й схопив Вандома за плечi, змушуючи пiдвестися. Аж тут принц зауважив, що сорочка Рауля червона вiд кровi, i вiн ледве тримаеться на ногах.

– Увесь гарнiзон англiйцi повiсили на стiнах, утiкачiв утопили у замковому ровi…

– Повiсили маркiза де Гаре, дворянина? Ви певнi?

– То все вiдбулося на моiх очах, ваша високосте. Потiм Шуазi вiддали на розграбунок та спалили. Менi ж наказано передати вам слова короля Англii: «Так буде з кожним французьким замком, що насмiлиться чинити спротив».

– Як вам вдалося врятуватись?

– Я здався лорду Монтгомерi, ваша високосте, i вiн дав слово зберегти мое життя, бо ми схрестили зброю пiд час останнього штурму. До Рiздва я маю сплатити викуп або ж прибути до Парижа на волю лорда Монтгомерi.

– Я вдячний Пресвятiй Дiвi за ваш порятунок! І цьому надто чеснотному, як на англiйця, лорду! Але вас поранено, я негайно накажу моему лiкарю, метру Садару, оглянути вас.

– Ваша високосте, моi рани стерпнi. Я був би надзвичайно вдячний за великий келих гiпокраса та лiжко. Я хочу завтра бути в Ла Шапель-Вандомуаз.

– Але ж це непроста дорога для пораненого!

Рауль лише вклонився у вiдповiдь. Виходячи, вiн майже зiштовхнувся у дверях iз королевою Йоландою, яка мала звичку заходити у кабiнет зятя без супроводу пажа чи попередньоi доповiдi. Упiзнавши ii величнiсть, Вандом через силу вклонився, проте через рiзке запаморочення мусив зiпертися рукою об стiну. Королева навiть й оком не повела.

Помiтивши знiяковiлу мадам де Жуаез, королева ледь помiтним порухом пальця у чорнiй рукавичцi наказала iй забиратися геть. Знiяковiла Жанна, схилившись у низькому реверансi, поквапилась зникнути, вона аж нiяк не хотiла мати стосунок до справ полiтичних, военних чи державних.

– Мадам, моя матiнко, – звернувся до королеви дофiн, коли вони лишились наодинцi. – Англiйцi захопили Шуазi й стратили весь гарнiзон.

– Сумнi новини сьогоднi, ваша високосте. А я йшла вам повiдомити, що вчора бургундцi взяли Сен-Дiзье. Я щойно отримала звiстку з двору королеви Ізабо.

– У вас досi е вiрнi люди при дворi моеi матерi, мадам?

– Так, i, сподiваюсь, надалi будуть. Так само як i при особах герцогiв Бургундського та Бретонського.

– Як довго не було у нас великоi перемоги… Вiд Великодня минулого року. Вiдтодi, як наше славне лицарство розгромило годемiв пiд Боже, коли конетабль Бюшан надiслав менi штандарт цього безбожника Кларенса… А з лiта так i не вiдбили Сен-Рiк’е та Пон-де-Ремi у клятих бургундцiв. Як тут не сумнiватися в тому, що наше дiло праве?

– Мiй сину, закликаю вас нiколи не висловлювати цi сумнiви вголос. Вашi прихильники потребують вашоi впевненостi та твердостi. Ви – син короля Францii, вашого батька. Ви не мусите вклонятися англiйцю. Ви не мусите вклонятися бургундцю. Це ви – iхнiй сюзерен.

Дофiн стиснув кулаки й пiдiйшов до вiкна, над мiстом висiли важкi грозовi хмари. Королева злегка хитнула головою: скiльки ж зусиль треба докласти, аби цей дiтвак став справжнiм володарем i спромiгся вести вiйсько у бiй? Чи стане в неi сил та часу? Вона мае придумати, як тримати при дворi усiх прихильникiв дофiна, молодих шибайголiв, чиi батьки загинули пiд Азенкуром, а усiх знатних дам та багатих спадкоемиць зробити придворними своеi доньки, майбутньоi королеви.

Наче стверджуючи ii величнiсть у цих роздумах, Орлеанський Бастард, Жан де Дюнуа, запитав, чи не потребуватиме ii високiсть дофiна Марi побожноi придворноi дами. Адже його сестра, мадам Ізабелла, пiсля того як втратила вiд поранень при Боже свого чоловiка, Анрi де Вандома, вже рiк перебувае в анжуйському абатствi Фонтенвро. Безперечно, зведену сестру герцога Орлеанського та графинi д’Етан краще тримати в полi зору. Попри те, що мадам Ізабелла вже була при дворi бiльше року, ii величнiсть не встигла скласти думки про ii чесноти, характер чи вроду. Королева Йоланда не мала звички заважати побожнiй дамi оплакувати свою втрату, навiть задля полiтичноi потреби. Тому вона наказала Дюнуа повернути сестру до двору, якщо Вандоми не заперечуватимуть, i вона сама того хоче.


* * *

Рауль де Вандом спiшився не без зусиль. Вiн погарячкував, не давши собi вiдпочинку бiльше однiеi ночi при дворi. Яке щастя, що вiн уже вдома! Три днi божевiльних перегонiв потребували концентрацii сил, уваги та впертостi. Поранення здалося дрiб’язком, проте через недбальство в порiзi на плечi почалося запалення, шкiра довкола сильно почервонiла, пов’язка, яку зробив особистий лiкар його високостi, не врятувала вiд подальшого натирання кольчугою.

Його дружина, мадам Луiза, iще тонша й менша у чорнiй сукнi, схилилась у реверансi, не насмiлюючись анi пiдвестись без наказу чоловiка, анi пiдвести погляд.

– Мали б наказати винести менi вина, мадам, – сухо зауважив Рауль, роздратований бiльше власним самопочуттям та слабкiстю, нiж нетямковитiстю дружини.

Луiза ледве не розридалася вiд розпачу: вона ж так готувалася, ii покiйна свекруха майже рiк навчала ii бути турботливою дружиною. Вона прошепотiла нiкому не потрiбнi вибачення та наказала служницям готувати ванну й накривати стiл.

– Замiнiть постiль та вiдкрийте вашу лiжницю, мадам, – пiдказала вихователька.

– Але ж монсеньйора поранено. Може, вiн захоче провести нiч на самотi? – непевно заперечила Луiза.

– То вже йому вирiшувати, мадам.

Попри те, що вони одружилися пiвтора року тому, шлюб було консумовано недавно, жодного задоволення в тому заняттi юна мадам де Вандом не бачила. А тому Луiза до смертi боялася кожного вiзиту чоловiка додому. Їй ще не виповнилося чотирнадцяти, проте ii виховательки, свекруха та лiкар покiйноi графинi, порадившись, дiйшли висновку, що вона вже може народжувати. Луiза досi була тендiтним тонким пiдлiтком, в якому ледь вгадувалась майбутня жiнка. Для Рауля, що звик до витончених та освiчених дам та шляхетних дiвчат при дворi, дружина здавалася сiльською простачкою, позбавленою смаку. Вона не витрачала жодних зусиль на вибiр вбрання. Не переймалася вибором кольорiв, якi б iй пасували. Коли вони не йшли до церкви чи не приймали гостей, юна мадам де Вандом зазвичай вiддавала перевагу простим темним сукням, що бiльше пасували б городянцi. Коли ж треба було йти до меси, Луiза надягала на себе всi коштовностi зi своеi скриньки, геть не замислюючись, чи потрiбен такий надмiр у прикрасах. А пiсля смертi свекрухи Луiза отримала майже усi ii коштовностi, проте вже не було кому зауважити iх недоцiльнiсть. Тем для розмов у подружжя також було небагато: дружина рiдко вiдкривала щось, окрiм часословця чи псалтиря, чоловiк, що здобув куртуазне виховання разом iз дофiном, не знав, про що iз нею говорити. Зазвичай пiсля вiдвiдин чоловiка Луiза кiлька днiв ридала, зачинившись у себе в покоях, та пiсля його вiд’iзду знову поверталася до тих речей, якi бодай якось ii розраджували: шиття, облаштування квiтникiв та прогулянки верхи. Інколи вона ловила себе на думцi, що якби Рауль затримувався трохи довше, можливо, вони б вiднаходили iншi теми для розмов, окрiм справ у замку та звiтiв старости чи коменданта. Вона старанно й вправно вигаптовувала шовком комiр та манжети його сорочок дрiбним квiтковим узором, ручна робота приносила iй заспокоення. Вона сама пошила ще дюжину широких сорочок iз грубого сiруватого льону, що потрiбно було вдягати пiд панцир. Проте Рауль не помiчав ii турботливостi.

Коли молодий Вандом залишав замок, Луiза була певна, що вiн повернеться не ранiше, нiж за кiлька тижнiв, тому без страху заходила до його лiжницi, оздобленоi синiм оксамитом та темно-коричневими дубовими панелями iз вирiзьбленими вандомiвськими левами, маючи напоготовi пояснення, що перевiряе, чи все там до ладу, та власноруч розкладала тi безкiнечнi сорочки по скринях у перемiш з мiшечками сушеноi прованськоi лаванди. У покоях чоловiка Луiза шукала вiдгадки на запитання: що за людина Рауль де Вандом, оскiльки вiн не мав жодного бажання розповiсти щось дружинi чи довго iз нею розмовляти. Коли була жива стара графиня, вона також мало могла розповiсти про свого сина та його звички: Рауль iз шести рокiв виховувався iз дофiном, спочатку в Сен-Поль, потiм в Анжерi. Мати й сама мала слабке уявлення про його характер, бажання, потреби. Вiдповiдi Луiзi доведеться шукати самотужки. А можливо, вiн геть не потребуе вiд неi нiчого, окрiм слухняностi, порядку в оселi та синiв? Луiза мала перед очима геть iнший приклад шлюбу: ii батьки були настiльки близькi, що нiколи не розлучались, якщо тiльки не йшлося про вiйськовий похiд. Батько завжди обiймав та цiлував мати в губи, коли iхав чи повертався. Вона нiколи не чула, щоб сеньйор де Русi пiдвищував голос чи привселюдно виказував дружинi свое невдоволення чи роздратування. За столом завжди знаходилося багато тем для розмов, Луiза не пам’ятала, щоб бодай раз у замку ii батькiв за столом панувала така важка гнiтюча тиша, як у них iз Раулем за обiдом чи вечерею. А ще жодного разу вона не чула, аби батько дорiкав матерi за те, що вона народила йому сiмох доньок. Так, Бог дав iм iще п’ятьох синiв, яких забрав до року. Проте це був обопiльний бiль.

Луiза мовчки торкалася синього покривала iз червоними вигаптуваними квiтами макiв по кутках, розправляючи найдрiбнiшi складки, якi не помiтила покоiвка. Зберiгати iдеальний порядок у лiжницi чоловiка давало iй внутрiшне задоволення. Потiм перекладала стосик книжок за пюпiтром бiля вiкна: юна мадам де Вандом знала, що ii духiвник не схвалив би такого читання: фiлософськi й богословськi трактати занадто складнi для неi, а книжки на кшталт «Роману про Троянду» – занадто легковажнi. Вона колись чула, що у цiй книзi забагато соромiцьких символiв, навiть Троянда символiзуе не садову квiтку, як вона спершу подумала, а жiночi принади. Навiть вiд самоi думки про це iй ставало огидно, як тодi, коли вона випадково побачила Рауля у стайнi Ла Ша- пель iз якоюсь iз дiвчат, що допомагали кастеляншi давати лад бiлизнi в замку. Дiвчина так стогнала й кричала, обiймаючи ногами голi сiдницi ii чоловiка, що Луiзi спершу важко було дiйти висновку, чи то iй так боляче, чи все ж таки до вподоби. Вони борсались, перевертались, кусали та дряпали одне одного, затуляли одне одному роти, щоб приглушити крики, та робили все те, що, за словами ii виховательки, церква прямо забороняла робити чоловiковi та жiнцi. Луiза ще могла б зрозумiти, що тi огиднi речi можуть подобатися чоловiкам, та яке вiд того задоволення жiнцi? Юна мадам де Вандом знала, що мала б негайно вийти та вдати, що нiколи нiчого подiбного не бачила. Та вона аж скам’янiла й не могла навiть заплющити очей. Те, що вона змушена була спостерiгати, геть не схоже було на те, що вiдбувалося у ii подружнiй лiжницi. Щоразу, коли надвечiр тiльки вiдчинялись гостроверхi дверцята iз вирiзьбленими двома хортами, що стояли на заднiх лапах, мiж лiжницями подружжя, Луiза вже подумки починала молитись, щоби те швидше закiнчилося. Їй було боляче, огидно та соромно. Сам Рауль ставився до цих шлюбних злягань як до неуникного, але малоприемного обов’язку. Вiн нiколи не залишався у лiжку дружини на нiч. Що швидше – то краще. З того, яким тоном вiн дякував дружинi та бажав доброi ночi, зачиняючи за собою дверцята, Луiза завжди робила висновок, що геть не догодила йому своею покiрнiстю. Вiн нiколи не наказував iй повторити бодай щось iз того, що iз задоволеними стогонами виробляла та дiвчина у стайнi. Тепер та хвойда важко пересувалась, високий бiлий фартух геть не приховував ii вагiтностi, хоч у присутностi мадам де Вандом дiвчина нiяковiла, червонiла й не знала куди себе подiти. Та челядь Ла Шапель уже вголос, не соромлячись, казала, що молодий Вандом отримае бастарда швидше, нiж законного сина. І Рауля такий стан речей зовсiм не бентежив.

Луiза знала, що ii обов’язок дружини – допомогти чоловiковi прийняти ванну та зробити перев’язку. Рауль без сил впав у вистелену лляним простирадлом ванну, вода миттю забруднилася, змиваючи слiди штурму Шуазi та триденноi дороги. Луiза намагалася легко намилити чоловiка, аби не зачепити рани та не навернути його мимохiть до намiру вiдвiдати лiжницю дружини того ж вечора. Та Вандом так утомився, що майже засинав. У теплiй водi, та ще вiд кубку червоного вина, що подала дружина, вiн аж носом куняв. Луiза квапливо вилила на нього ще кiлька глечикiв чистоi води, змиваючи мило, тодi подала чисте простирадло. Рауль вийшов iз ванни, полишаючи по собi мокрий слiд, i впав у лiжко на живiт.

Луiза покликала лiкаря староi графинi. Та поки той обробляв рани та робив перев’язки, молодий Вандом заснув, незважаючи анi на буркотiння лiкаря, незадоволеного станом запалення, анi на переляканi зойки дружини, анi на трьох балакучих служниць, що почали вiдрами вичерпувати брудну воду з ванни. Коли зрештою лiкар закiнчив перев’язки й у покоi запанував мiцний запах ароматичних олiй, Луiза вкрила чоловiка важкою теплою ковдрою. Вiд самого вигляду його пружних голих, дуже бiлих сiдниць вона мимоволi згадувала побачене у замковiй стайнi, а ще великий, обтягнутий бiлим фартухом живiт дiвчини. Та коли вона згадала, що у тому пишному розквiтлому тiлi – дитя ii чоловiка, Луiзi ставало надзвичайно гiрко та прикро. Так наче ii обiкрали…

Рауль проспав майже добу, завдяки сну та спокою вiн почувався набагато краще. А лiкар, знову оглянувши його та обробивши рани, був напевно задоволений побаченим. До хворого повернувся апетит, що лiкар беззаперечно вважав добрим знаком. Незважаючи на те, що була середа та звичайний пiст, Рауль з’iв цiлого смаженого кролика, печеню з оленятини та кiлька перепелячих яець. Лiкар стояв на тому, що до повного одужання постувати не варто, тому Луiза наказала стiльничому готувати для господаря звичнi м’яснi страви.

– Коли ви маете намiр повернутися до двору, монсеньйоре? – наважилась запитати мадам де Вандом, вона все думала про сорочки, якi потрiбно витягти iз скринь для бiлизни.

– За два тижнi. Наша невiстка, мадам Ізабелла, повернеться з монастиря, королева знову хоче бачити ii серед своiх дам. Я мушу бути в Шинонi.

Яке пояснення! У Луiзи не вистачить розуму чи хитрощiв, аби щось випитувати далi. Вiн сам собi задоволено посмiхнувся.

– Мадам Ізабелла? Бiдолашна… Може, вона хотiла б залишитись у Божому домi назавжди, щоб оплакувати свою втрату?

– Хотiла? Зробить, як iй накажуть, мадам. Жiнка мае виконувати волю своеi родини.

– Звiсно, монсеньйоре, ви маете рацiю, у жiнок геть немае вибору.

– Ви думаете, мадам, що у чоловiкiв вiн е? – саркастично озвався Рауль, намагаючись знайти неболiсну амплiтуду руху плечового суглоба. – Або солдат, або чернець. Третього немае. І пощастило, коли тобi подобаеться бути тим, ким ти е. Та у будь-якому разi це обов’язки, яких не уникнути.

– Але ж вам подобаеться, монсеньйоре? – тихо запитала Луiза, вiдвiвши погляд вiд п’ялець. – Бути тим, ким ви е…

Проте Рауль не вiдповiв. І не через неуважнiсть чи грубiсть. Вiн подумав: який же вiн дурний, що не наказав Ізабеллi повернутися набагато ранiше. Хто мiг би йому заборонити? Батько у полонi, мати померла, його старшi брати – також. Вiн глава родини. У нього вся влада, нiхто б не завадив. Нехай Ізабелла повертаеться до кола придворних дам, а потiм вiн покличе ii до Шапель-Вандомуаз, аби дати омаж за Ла-Ферте та Шато-Мiлон. І тiльки вiд цiеi думки гiркота, що труiла кров уже довгий час, полишила його. Гiркота та жаль, бо його життя минае не так, як вiн хоче, змушений вчиняти проти власноi волi.


* * *

Триста сорок днiв. Триста сорок невимовно довгих днiв та триста сорок неможливих ночей. Ізабелла рахувала кожну з них, перебираючи зусiбiч, як ребристi намистини на чотках. Кожен день в абатствi Фонтенвро для неi, що вже призвичаiлася до свiтського життя молодоi дами при дворi, був однаковiсiньким, заповненим молитвами, месами, прiсною iжею у трапезнiй iз довгими дубовими столами. Кожен день починався з того, що на бiлу сорочку грубого льону вона вдягала сiру вовняну сукню, чорну верхню з вдовиного однострою та бiле вдовине укривало. Ледве стримувала розпачливi сльози, коли згадувала м’який синiй оксамит iз червоними брокатними манжетами та поясом – вбрання фрейлiн королеви. А ii нижня червлена сукня! Коли Ізабеллi вдавалося пiддивитися на себе у слюду вiконця – то виглядала вона, на ii думку, так само убого, як i черницi абатства. Люстерок в абатствi не водилося, навiть шляхетнi дами, що жили тут, не маючи намiрiв приймати постриг, та послушницi не були вiльнi тримати при собi усiлякi грiшнi речi: прикраси, парфуми, дзеркальця, яскравий одяг та високi рогатi свiтськi головнi убори.

Ізабелла мала вiдбути перший рiк вдовування саме у цьому славетному королiвському абатствi, Вандоми заплатили за це чималi грошi. А вже цього практичний розум жiнки прийняти не мiг. Коли вони вже так переймалися ii побожнiстю, в Анжу та Орлеанi повно i простiших монастирiв. А для впевненостi, що молода вдова не наробить дурниць, якi можуть зашкодити родиннiй честi Вандомiв, вони могли просто замкнути ii у якомусь своему замку пiд наглядом тiтоньок, приживалок та охорони.

Коли минуло триста днiв, Ізабелла аж шкiрою вiдчула загрозу. У неi звiдси лише два шляхи: або родина накаже iй повернутися до двору, або залишать ii тут на вiки вiчнi сохнути у монастирських стiнах. Вона бачила найстарших черниць абатства: тоненьких, вкритих павутинням зморщок та коричневими плямами, жiнок, якi провели все життя в обителi, якi не знали нiчого iншого, окрiм келii, молитов та жiночоi спiльноти. Найбiльше Ізабеллу дивувало, що розповiдали вони про це з неймовiрною гордiстю, що жодним чином не пасувало до смирення, про яке невтомно проповiдувала абатиса, мадам Бланш.

Ізабелла знала, що ii брат Жан Дюнуа докладе усiх зусиль, щоб ii повернути. Герцог Орлеанський у полонi, його молодший брат – також, iхня сестра Маргарита, графиня д’Етан – у далекiй Бретанi. Для Орлеанського дому надзвичайно важливо, аби хтось увесь час був при дворi; придворна дама королеви Йоланди – найкращий доповiдач. Дюнуа – кмiтливий придворний, вiн успадкував гострий розум батька та швидко навчився дiяти при дворi як дипломат. Жан у фаворi у принца Шарля, вiн щось вигадае. Найбажанiшi очiкування Ізабелли пiдтруювала думка про те, що за шлюбом вона вже належить до родини Вандомiв, а тi можуть мати геть iншi плани. Так само, як i право видати ii вдруге замiж, якщо це вiдповiдатиме iхнiм iнтересам. А ще потрiбен дозвiл короля, бо вона його племiнниця. Дюнуа мусить найперше домовитись iз Вандомами. Інакше сидiти iй у цих кам’яних стiнах до скону.

Залишатися в абатствi Ізабелла не хотiла: спокiйне розмiрене життя перетворювало ii на кам’яну статую, живий надгробок самiй собi. Вiд тих безкiнечних молитов, прогулянок iз чотками у саду, i лише як пощастить – то перебирання старих фолiантiв у монастирськiй бiблiотецi. Тiло не знало анi втоми, анi виснаження, а тому вiд неi тiкав сон. Вона крутилася у лiжку, вузькому, жорсткому, iз лляною бiлизною, сiруватою та грубою. Бо думала лише про одного чоловiка, його приголомшливi свiтло-блакитнi очi, хвилясте волосся до плечей та впевненi руки. А коли навiть i засинала, то Рауль де Вандом не давав iй спокою навiть увi снi. У тишi монастирськоi келii спогади про його обiйми, цiлунки та оксамитний голос ставали гострими та виснажливими. Та Ізабелла не вбачала небезпеки в тому, що вона геть втрачала голову та власну волю у присутностi Вандома. «Коли я йому суджена, хiба ж вiн вчинить зi мною погано?» – думала Ізабелла.

А вона не мала анi найменшого сумнiву, що Вандом ii суджений. Їй так наснилося, а Ізабелла вiрила своiм снам як нiхто. Не раз вона бачила увi снi, як бiгла полем у чорнiй сукнi, такiй звичнiй для неi, а в руках – оберемок червоних макiв. Вона бiжить каштановою алеею, пiдхопивши жалобну оксамитну спiдницю, вiтер висмикуе свiтлi пасма з ретельно заплетених кiс, над замком стоiть передгрозова тиша. Квiтiв багато, дiвочi пальцi, призвичаенi хiба що до тонкого рукодiлля, ледве втримують оберемок червоних макiв. У дiвочiй лiжницi немае вази, Ізабелла марно озираеться, шукаючи, куди поставити квiти, аж потiм зауважуе чоловiка бiля вiконця. Анi страху, анi подиву. Той чоловiк манить ii, як магнiт голку. Вiн хапае ii за руки й притягуе до себе. Його руки широкi, теплi й трохи обвiтренi, Ізабелла з тисячi пiзнала б iхнiй дотик. Бо то були руки Рауля де Вандома, хай вона i не бачила обличчя. Потiм вiн вибирав з оберемка найбiльший мак й обривав пелюстку за пелюсткою, залишаючи зелену горошину серцевини, i перш нiж Ізабелла встигала бодай рота вiдкрити у подивi, вiн розчавлював ту серцевину самими пальцями, випускаючи дрiбнi, ще зеленi зернятка на бiло-блакитну пiдлогу.

– Тепер ви зрозумiли? Де маете бути? І з ким? – шепотiв вiн iй на вухо.

І вiд тих слiв не було страшно, тривожно чи зле. Ізабелла була певна, що бути iй з Раулем де Вандомом. Хоч i намучиться вiд того. Але сон не пiдказав, коли це мае статись i скiльки часу чекати. А чекати мадам Ізабелла нiколи не вмiла.

Тисячу разiв за днi життя в монастирi Ізабелла була сповнена жалю та гiркоти, на якi шляхетна дама взагалi не мала права. Змалечку Бланш дю Пон, ii доглядальниця, навчала Ізабеллу чеснот дiвчини шляхетного походження: бути побожною, люб’язною, уважною та лагiдною. Читати часословець, вчити напам’ять молитви, гаптувати, шити шовком, дбати про порядок у замку та наглядати за слугами. Дотримуватись заповiтiв церкви, коритися волi родини, слухати бiльше, нiж говорити, й нiколи не сперечатись iз старшими, знатнiшими чи, крий Боже, з чоловiками! Робити те, що накажуть. Мовчки. Вона так i чинила, та хiба вiд того зазнала щастя? Їi брати з радiстю знайдуть iй доброго чоловiка, тiльки не надто перейматимуться, чи вiн iй до серця. Небагато вiд неi треба: покори, побожностi та плiдностi. У шляхетноi дами немае анi часу, анi намiрiв iти за своiми бажаннями, iй i бажань не слiд мати, окрiм догоджати чоловiковi та служити iнтересам родини. Ізабеллi завжди ставили у приклад ii зведену сестру Маргариту. Ось де справжня принцеса королiвськоi кровi: добре вихована, чемна, освiчена та благочестива. Вiд найменших переживань, як i годиться принцесi, Маргарита геть втрачала сон та апетит, ставала блiдою, безсилою та збайдужiлою, а вiд того ще покiрнiшою. Ідеальна дама! На вiдмiну вiд неi, Ізабелла рiдко втрачала смак до iжi, новин двору та розваг. Вiд найменшого тиску вона, попри удавану зовнiшню сумирнiсть, миттю всерединi вiдчувала гострий спротив чужiй волi, що змушувало ii або рiзко вiдповiдати, або втiкати.

Годувальниця не раз розповiдала Ізабеллi, як ii мати, безсила, блiда, беззвучно плакала на своему породiльному лiжку, коли й цю дитину вiд неi назавжди забрали, щоби вiддати на виховання герцогинi Орлеанськiй. Проте випросила в герцога iншоi долi для доньки: посаг та замiжжя.

– Якщо це вас втiшить, моя мила… – погодився принц, цiлуючи коханцi руки. – Зрештою, замком бiльше, замком менше…

Юна пишнотiла годувальниця, що ледве спромоглася заспокоiти немовля, на хвильку прийшла до тями вiд крикiв дитини, хвилеподiбного гарячого лоскоту в грудях та легкого запаморочення в головi. Вона запам’ятала слова герцога на все життя. Вiдтодi Ізабеллу мати нiколи не бачила. Бiльше того – нiхто не знав достеменно, хто мати Ізабелли. Домашнi герцогiв Орлеанських вважали, що Марiетта д’Ангiен, що Ізабелла та Жан, попри зовнiшню несхожiсть, рiднi. Годувальниця дiвчинки, Бланш дю Пон, теж не знала, анi до чийого дому ii запросили, анi iменi дами у породiльному покоi. Та й сам герцог Орлеанський, який кiлька разiв вiдвiдав ii за три днi, не називав ii на iм’я. Єдине, що годувальниця пам’ятала, це те, що дама була дуже вродлива та весь час плакала. Новонароджену, як i Жана три роки тому, привезли до покiйноi герцогинi разом iз годувальницею, невеличкою свитою та трьома скринями дитячого посагу. Зазвичай шляхетнi чоловiки не надто переймалися почуттями своiх дружин, привозячи бастардiв на виховання до свого дому. Зазвичай на байстрюкiв просто не зважали, не опiкуючись нiчим, окрiм одягу та мiсця за столом, iнколи робили iхне життя нестерпним. Герцогиня Орлеанська була жiнкою добросердною: вона не робила рiзницi у ставленнi чи вихованнi мiж дiтьми свого чоловiка. Бастард Жан дiлив лiжницю iз молодшим сином герцогинi, а мала Ізабелла – iз ii дочкою Маргаритою. Одяг iм шили однаковий, навчали тi самi вчителi, за столом вони сидiли вiдповiдно до вiку. Хiба що на урочистих зiбраннях, де дiти мали носити свiй герб на одязi, позашлюбнi дiти герцога Орлеанського мали геральдичну мiтку: синьо-золотий герб було перекреслено справа налiво срiбною плашкою, себто що народженi вони не у законному шлюбi. Звичай та гарнi манери диктували Ізабеллi триматися завжди на три кроки позаду Маргарити. Проте вiдтодi, як вона себе пам’ятала, i до того дня, коли принцеса Орлеанська залишила родину, аби заручитися iз братом герцога Бретонського, усюди, окрiм церкви та королiвського двору, вони ходили, тримаючись за руки. Усi орлеанськi принци було плодом союзу близьких родичiв: герцог доводився герцогинi кузеном, батько герцога та мати герцогинi були рiдними братом та сестрою. Тому разом зi шляхетнiстю отримали у спадок кволiсть, слабке здоров’я та схильнiсть до меланхолii. Натомiсть бастарди герцога були мiцними, галасливими та невгамовними. Пiсля смертi батька радники герцога спробували вiдправити Бастарда Орлеанського до монастиря, та почет туди навiть не доiхав, бо Жан утiк дорогою, сам повернувся до Блуа та впав на колiна перед старшим братом, благаючи дозволити йому залишитися iз родиною та бути солдатом. Коли постало питання щодо церковноi долi Ізабелли, ii годувальниця переповiла те, що покiйний герцог обiцяв своiй коханцi посаг для дочки. І молодий герцог Орлеанський почав шукати зведенiй сестрi нареченого.

Вiд народження Ізабелла мала ваду: одна нiжка трохи коротша за другу. Саме тому ii мати ридала, бо думала, що не вмовить герцога забути про абатство Фонтенвро та дати доньцi посаг. Проте герцог, що у шлюбi мав лише двох доньок, старша з яких померла немовлям, вважав, що вiд замiжжя бiльше користi для родини. Із часом Ізабелла навчилася ходити так звiльна i стала така вправна у танцях, що здавалось, нiби вона не йде по землi, а ковзае по льоду чи танцюе. Вдачу ж Ізабелла мала вибухову, як ii брат, до того ж, попри юнi лiта, невластивi жiноцтву амбiцii. Тому i герцог, i граф де Вертю хотiли видати ii замiж якнайшвидше, коли вже того хотiв батько.

Жiнки рiдко наважувалися йти наперекiр волi родини чи опiкунiв. Зазвичай те коштувало iм втрати репутацii. Щойно свавiльна кузина герцога Бургундського, Жаклiн Баварська, почала дiяти на власний розсуд та покинула чоловiка, як одразу ж почалися плiтки, що вона геть не чеснотна жiнка. Ізабелла добре знала, що брати радше сховають ii у монастирi назавжди, нiж приймуть бодай найменший ризик для честi родини. І Вандомам вона, як кiстка в горлi: вдова без дитини, вiддати ii замiж – лише витратитись на посаг.

«Коли б я була вiльна чинити так, як хочу… – думала Ізабелла, – я б повернулася до двору королеви чи бодай до Ла-Ферте, де була б сама собi господинею». Навiть сiльське життя у провiнцiйному маленькому замку серед сусiдiв-сеньйорiв, що вихованням мало вiдрiзнялися вiд своiх вiланiв, видавалось iй кращим за кам’яний колодязь монастиря. Будь-яке життя поза абатством принаймнi дарувало ймовiрнiсть зустрiтись iз Вандомом. Із непоборною впертiстю Ізабелла волiла не перейматись тим, що Вандом – одружений чоловiк, ii дiвер, навiть думати про нього грiх. Бо брат чоловiка – це твiй брат, а зв’язок iз ним – кровозмiшання та грiх. Незважаючи на заручини три роки тому, на усi тi цiлунки та присяги. «Вiн розлучиться. Навiть королi розлучалися, – марно тiшила себе Ізабелла: – монсеньйор менi присягнув, що вiн – мiй. А я – його. Хiба можу я сумнiватися в його словах?» Церква дозволяла розлучення лише у разi незреалiзованостi, вiдсутностi тiлесноi консумацii, навiть подружня зрада та вiдсутнiсть дiтей не були достатнiми причинами для розiрвання шлюбу. Чи варто сподiватись, що за пiвтора року пiсля вiнчання Рауль жодного разу не мав спiльного ложа iз дружиною? У глибинi душi Ізабелла розумiла, що такий плин подiй малоймовiрний, та це було едине можливе виправдовування ii марень про Вандома, тому вона чiплялася за нього як потопельник за соломинку.

Ще коли був живий Анрi де Вандом, а Ізабелла була фрейлiною при дворi королеви, геть не тямлячи себе вiд закоханостi й не маючи сил опанувати власнi почуття, бо щодня змушена була зустрiчатись iз Раулем на зiбраннях двору, вона пiшла до мiськоi вiдьми. Тiеi самоi, яку не можна було вiдвiдувати дамам королеви пiд страхом бути вiдiсланою з двору додому.

– Чого ж ви хочете? – хитрувато усмiхнулась вiдьма, уважно роздивляючись даму в масцi.

Така тонка, така тендiтна, – рокiв п’ятнадцять, не бiльше, сукня темно-синя з червоним опояском та манжетами. Напевно, фрейлiна королеви…

– Приворотного зiлля? Чи плiд струiти?

– Приворотного зiлля…

– Навiщо вам, такiй молодiй та гарнiй приворотне зiлля? Чоловiки, мабуть, божеволiють, коли ви проходите поруч… Хiба у вас обличчя зiпсоване вiспою?

– Я хочу, щоб вiн хотiв лише мене, щоб на iнших жiнок навiть не глянув. Щоб тiльки мене шукав. І щоб спокою йому без мене не було… А вiд самого погляду на дружину вивертало шлунок.

– То, може, простiше дружину струiти?

Очi Ізабелли заперечливо блиснули.

– Чи маете якусь рiч, що йому належить?

Ізабелла простягла срiбний медальйон, щоб, як релiкварiй, ховав пасмо темного волосся. Вiдьма хитнула головою, вихопила зi схованки вмiст та спалила у глиняному горщику. Потiм довго щось розглядала на днi, пiднiсши тонку свiчку.

– Приворотне зiлля тут не зарадить. Вiн i так себе втратив у коханнi до вас. Коли хочете, щоб не було йому спокою з iншою, то вiзьмiть шмат тканини з вашоi нижньоi сорочки, що торкаеться тiла, та шматок його сорочки. Зшийте тi два клаптi один до одного проти ночi у повню. Одночасно двома нитками в однiй голцi – червоною та синьою. Червона – кохання, синя – вiрнiсть. Потiм три днi та три ночi носiть при собi. Бiля серця, якщо хочете кохання куртуазного, або на лонi, якщо хочете кохання плотського. Коли в тi днi пiде кров, то це навiть краще. На четвертий день спалiть це на свiчцi з бiлого воску з церковних недогаркiв. Я дам. Так само кохання опалить його. І не буде йому анi перепочинку, анi спокою, поки вiн iз вами не буде. А душi вашi i так навiки поеднанi.

За божевiльнi грошi викупивши в замковоi пралi сорочку Рауля, Ізабелла зробила все так, як навчила вiдьма. Годi й казати, що амулет Ізабелла носила на лонi. Хтозна, як то подiяло на Вандома, а iй самiй вiд того спокою не було. «Як же так? – думала Ізабелла. – Я в цьому монастирi майже рiк, i кожноi хвилини думаю лише про нього… А вiн навiть не намагався передати менi звiсточку. Вiн же знае, де я. І листи вiд родини дозволено… Невже та блiда немiчна Луiза припала йому до смаку?»

Коли до Фонтенвро прибув посланець iз листом вiд королеви Йоланди, Ізабелла iз властивим iй нетерпiнням уже вирiшила, що ii залишать в обителi до скону, та з усiх сил намагалася змиритись. А коли отримала наказ повернутись до Шинона, так бiгла до настоятельки, що геть втратила подих та спершу i двох слiв не могла зв’язати. Старезна абатиса, мадам Бланш, розсмiялася беззубим ротом щиро та лагiдно, як бабця – до онучки, й мовила, пiднявши вказiвного пальця, як Жан Хреститель на церковних фресках:

– У вас стiльки жаги до життя, дитино моя, що ховати все це в Божому домi – марна справа. Їдьте з Богом! А коли вирiшите, що час уже бути ближче до Господа нашого, – повертайтесь… Усi ми колись прагнемо бути ближчими до Бога…

Довкола дормеза розтiкся зеленню та квiтами луарський травень, Ізабелла не могла всидiти на подушках. Вона висунулася у вiконце, торкалася руками вiття дерев i весь час посмiхалася так, наче за кам’яними мурами Фонтенвро було геть iнше сонце, квiти та весна. Ця щира усмiхненiсть зовсiм не вiдповiдала ii вдовиному чорно-бiлому однострою, в якому вона майже рiк прожила в монастирi. Їi дорога до королiвського двору означала, що вона знову отримае шанс бути щасливою! І вона його не прогавить. Чого б це iй не коштувало…

Спершу Ізабелла, хай як вона квапилась знову опинитись при дворi, мусила проiхати довгим та незручним шляхом iз Фонтенвро не у Шинон, що був поруч, а до Ла Шапель-Вандомуаз, розташований недалеко вiд мiста ii брата, Блуа. Рауль де Вандом наказав iй прибути, аби принести омаж за Ла-Ферте та Шато-Мiлон. Ізабеллi ще жодного разу не доводилося приносити присягу на вiрнiсть. Капелан Ла Шапель-Вандомуаз, що зустрiв ii перед замком, розповiв, чого вiд неi очiкують.

У параднiй залi замку було повно дрiбних провiнцiйних дворян, омаж належало вiддавати в присутностi свiдкiв. Ізабелла випросталась, задерла носа та своею дивною ходою, наче ковзала по льоду, пiдiйшла до крiсла сеньйора. На нiй досi було вдовине вбрання, чорна оксамитна сукня й бiле укривало, що робило ii надзвичайно тендiтною та пiдкреслювало витонченiсть та бiлiсть рук у довгих рукавах. Попри вдовин однострiй, вона досi виглядала тонкою юною дiвчиною, яка мала би у цю пору року вбиратись у зелене та рожеве. Вона зробила ще кiлька крокiв так, наче йшла у танку, й опустилась на одне колiно. Рауль де Вандом, вбраний у темно-червоний оксамит, яскравий, як полум’я, на темному тлi своiх васалiв та бляклоi дружини, дав знак капелану. Той розкрив грубе Євангелiе, прикрашене лазурово-золотими мiнiатюрами, й поклав Вандому на колiна. Рауль простягнув обидвi руки до Ізабелли, запрошуючи ii. А коли вона, як велiв звичай, вклала своi згорнутi тремтливi долонi в його, то мусила подивитися Вандому у вiчi. Приголомшена шалом у його свiтло-блакитних очах, вiдразу ж вiдвела погляд.

– Чи бажаете ви, мадам, вiдтепер стати моею людиною безумовно?

– Я бажаю цього, монсеньйоре.

Вона впевнено повторила фуа – присягу на вiрнiсть, за капеланом, що стояв справа за нею та шепотiв на самiсiньке вухо слова клятви. Руки ii, мiцно стиснутi Раулем, зробились неслухняними й тремтiли, а серце виривалось iз грудей вiд хвилювання.

Рауль де Вандом передав Ізабеллi перстень та рукавичку, що мали символiзувати тi землi, за якi приносився омаж.

– А тепер, мадам, дайте менi поцiлунок вiрностi.

Ізабелла поцiлувала праву руку Вандома. Традицiя зобов’язувала сеньйора повернути поцiлунок васалу на знак взаемноi вiрностi та довiри. Рауль встав зi свого крiсла пiд балдахiном iз синiми вандомiвськими левами, подав руку Ізабеллi, допомагаючи пiдвестися, та повернув поцiлунок у той спосiб, що не був у звичаi iз дамами з мiркувань пристойностi – у вуста. І в тому поцiлунку не було нiчого, що нагадувало б про поважнiсть церемонii, взаемну вiрнiсть чи довiру. Це був поцiлунок чоловiка, який понад усе бажав ii як жiнку. Потiм вiн нахилився до ii вуха та прошепотiв:

– Залиштесь на цю нiч у Шапель-Вандомуаз, мадам…

Вона ледь помiтно хитнула головою й так само тихо вiдповiла:

– Я не смiю, монсеньйоре, – королева чекае на мене в Шинонi.

Вандом аж язиком цокнув вiд розчарування i провiв ii спраглим, повним жаги поглядом. Як би вiн не сподiвався, що все скiнчилося, вiн досi хоче цю жiнку. Та нi, вiн хоче ii втричi сильнiше! Ізабелла схилилась у реверансi та поквапилась залишити залу. Ноги ii пiдгинались, у очах замелькотiли метелики. Ізабелла почувалася ланню, яку загнав мисливець, а вона встигла в останню мить вирватись, проте цiлковито усвiдомлювала, що це ненадовго. Бiльше того: вона була певна, що сама хоче нарештi бути упiйманою.

Вона iхала до Шинона, вже не помiчаючи лагiдностi луарськоi весни, свiжих запахiв молодоi трави та терпких квiтiв. Перед очима стояв лише Рауль де Вандом, у темно-червоному оксамитi, у розквiтi своiх дев’ятнадцяти рокiв, що дiяв на неi, як чиста отрута. «Хiба може таке бути, що Бог дав у моему життi цього чоловiка та таку слабкiсть перед ним, аби я себе згубила?» – думала Ізабелла та вiдразу ж вiдкидала цю застережливу думку, як непотрiб. Молодий Вандом здавався iй досконалим. Безперечно, вiн був дуже привабливим чоловiком, легковажнi дами при дворi дофiна ладнi очi одна однiй повидряпувати за його прихильнiсть. Ізабелла добре пам’ятала його джурою зi свити дофiна: ще тонким, худорлявим, iз темним хвилястим волоссям до плiч та замрiяним поглядом свiтло-блакитних очей, напрочуд чистих, як у дитини. Тепер молодий Вандом, що вiд своеi посвяти в лицарi пiсля битви при Боже рiк провiв у облогах та штурмах, вже мало скидався на куртуазного придворного. Вiн i виглядав зараз приголомшливо iнакше: темне волосся дуже коротко пiдстрижене, як у солдата, вiд чого обличчя раптом здалося широким, вольовим, вiд природи свiтла шкiра пойнялася засмагою, а погляд круглих голубих очей став рiзким, упевненим, якому жiнки нездатнi чинити опiр узагалi. От i вона не може…

Королева Йоланда навiть не озирнулася до Ізабелли, котра пiсля трьох обов’язкових реверансiв завмерла, схиливши колiно та опустивши голову. Вона продовжувала щось писати.

– Розважте дофiна, моя люба, – нарештi озвалась ii величнiсть, рукою даючи дозвiл пiдвестись i навiть не удостоiвши гостю поглядом.

Розважити? В якому сенсi? Досi усмiхнене обличчя Ізабелли зробилося сiро-бiлим, як крила нiчного метелика. Вiд самоi згадки про ковзкi холоднi руки принца ii почало нудити.

– Мiй син слабкий, я мушу знайти досить вродливу та розумну жiнку, яка зробить iз нього справжнього короля. Щоб витягла iз нього усi страхи та сумнiви. Тож позбавтеся свого вдовиного плаття й потрапте у лiжко дофiна якомога швидше.

Неймовiрно! Королева без жодних церемонiй наказуе iй стати коханкою чоловiка своеi доньки?

– Але ж, ваша величносте, коли все ж таки правда, що мiй батько був коханцем королеви Ізабо, до якого жахливого грiху ви мене прирiкаете? – прошепотiла Ізабелла побiлiлими вустами.

Йоланда нарештi вiдвела погляд вiд столу iз паперами та подивилась на Ізабеллу. Їi дуже блiдi, голубi, гострi очi раптом примружились вивчаючи. Що ж, дрiбка розуму, окрiм латини, в ii голiвцi е.

– А ви розумiете, моя люба, чому найвродливiшi дами Францii перебувають при дворi дофiна, а найчеснотнiшi – у Буржi в колi моеi доньки? Тi дами, якi хочуть бути при молодому веселому дворi, мають щось зробити для блага королiвства. А найперше менi потрiбно тримати тих усiх молодих гарячих йолопiв, батьки яких загинули при Азенкурi, тут, бiля дофiна. Нехай тримати хоч спiдницями дам. Коли так боiтеся грiха iз дофiном, тодi доручаю вам П’ера де Брезе.

– Ваша величносте!

– Що знову? – королева роздратовано звела дуже свiтлi тонкi брови, вона геть не звикла до заперечень.

– Я… я геть не тямлю у… – зашарiвшись, дуже тихо сказала Ізабелла.

– То навчiться якомога швидше, моя мила. При цьому дворi подiбна нетямущiсть буде лише заважати. Якщо хочете до двору моеi доньки, то повертайтеся в Бурж. Там спокiйно й лагiдно, як у монастирi. Чоловiки, молодшi за п’ятдесят рокiв, там разiв три на рiк бувають, i то на великi свята.

– Ваша величносте! – зойкнула бiдолашна Ізабелла, вона нiколи в життi не чула нiчого бiльш зухвалого.

Королева, не соромлячись та не вагаючись, назвала цiну ii повернення: лягти в те лiжко, в яке накажуть. Із посмiшкою. Спершу це викликало природну вiдразу: раптову, сильну, до задухи. «Я мушу сказати моему братовi Жану… Чи моему сеньйору… Краще вже повернутись до Фонтенвро», – думала мадам де Вандом, сльози завмерли на ii очах, вона кусала губи, щоб не розридатися просто в коридорi. Покiйний граф де Вертю iй наказав нiколи не чинити проти честi та родинних iнтересiв. А королева хоче, аби вона стала шльондрою! На мить сердешна Ізабелла зупинилась бiля вiкна: внизу в саду, в зеленому лабiринтi, вона побачила, як цiлуються закоханi. Здалеку вона не впiзнала анi даму, анi шевалье, вони марно намагалися розiйтись, проте знову повертались до поцiлункiв, тримаючи одне одного за руки. На дамi була яскрава атласна зелена сукня iз рожевим пiдкладом, якi зазвичай шиють для травневих прогулянок. Ізабелла задивилась на неi iз заздрiстю: на даму, колiр ii сукнi, вже неможливий i недоступний для неi як удовицi, на рудоволосого невгамовного шевалье, що цiлував iй руки, притягаючи до себе все дужче, геть не дбаючи про те, що вiн стоiть на колiнах у свiтло-голубих шозах на молодiй веснянiй травi… «Менi п’ятнадцять рокiв, мiй чоловiк помер… Я втратила того, кого кохатиму завжди… Я нiкому не потрiбна… Невже я мушу решту життя провести в монастирi, не знаючи анi кохання, анi упадання, анi тих поцiлункiв на руках? У чорнiй сукнi? А коли менi суджено прожити ще п’ятдесят рокiв? Отак?» – подумала Ізабелла, вiдчуваючи в тiлi напружений спротив кожнiй своiй думцi. Вона рiзко, впевнено розвернулася й пiшла назад до покоiв придворних дам королеви.



Ізабелла не чула анi музики, анi спiву, кров стукала в скронях, перед очима блимало, серце калаталося, як божевiльна пташка у маленькiй клiтцi. Того вечора був маскарад, усiм дамам королеви пошили однаковi сукнi з темно-рожевого оксамиту та маски з бiлим пiр’ям. Якщо не вдивлятись, то важко було вiдрiзнити фрейлiн одну вiд одноi. Проте Рауль, наче мисливський сокiл, вгадав безпомилково. Вiн нiколи не мiг би пояснити, як – вiн просто знав… Ледь заграли музики, вiн пiдiйшов до Ізабелли та вклонився, подаючи руку. Вона упiзнала б його за самим доторком руки – теплоi, трохи обвiтреноi та впевненоi. І, звiсно, не помилилася, побачивши його круглi свiтло-блакитнi очi в розрiзах маски з синього оксамиту.

– Тепер ви не зможете менi вiдмовити, мадам, – iз посмiшкою сказав Вандом та жартома додав: – Коли ви в масцi i я у масцi – ми просто чоловiк та жiнка. Жодних умовностей…

– Монсеньйоре… – майже щасливо посмiхнулась Ізабелла, схиляючись у реверансi.

Вона не помiчала анi поглядiв зацiкавлених придворних, анi подиву уважноi королеви Йоланди, що прекрасно розумiла, хто саме з ii дам пiд тою маскою з бiлим пiр’ям, анi спантеличеного виразу обличчя недалекоi дофiни Марi, що недбало хрумала смаженi горiшки в солодкiй помадцi.

Рауль вiв Ізабеллу у танку першою парою. Здаеться, вона недостатньо елегантно схилилася та занадто поквапилася пiдвестися, аби швидше покласти свою раптово тремтливу руку на його розкриту долоню. Це танок, а вона геть не чуе музики. Вона взагалi нiчого не чуе. Тi придворнi, що не танцювали, а стояли пiд стiнами бенкетноi зали, лише шепотiли щось своiми отруйними язиками. Королева щось проказала на вухо мадам де Гокур, котра схилилась до ii величностi. Мадам Ізабелла! Побожна вдовиця Анрi де Вандома… Ледве рiк минув пiсля смертi ii чоловiка, що славетно загинув вiд поранень, отриманих при Боже… На третiй день при дворi, змiнивши вдовине вбрання на маскарадний костюм, танцюе басданцу? Із власним дiверем? Ще й одруженим? Недаремно церква весь час прагне заборонити танцi. Хiба ж не грiх торкатися одне одного так? Спочатку самими кiнчиками пальцiв, потiм долонями, потiм ледь стиснувши руку. Хто ж танцюе зi своею дружиною та чоловiком? Королева Йоланда раптом злегка посмiхнулась: то й нехай собi спить iз молодим Вандомом. Допоки…

Уклiн, поворот, руки знову торкнулися одна одноi, очi на мить зустрiлися, обпекли одне одного, та не в змозi витримати поглядiв, ковзнули убiк. Ізабелла мовчить, iй млосно, задушно, вона ледь притомна. Рауль теж мовчить. Та й про що iм говорити? Вони на прицiлi усiх придворних дотепникiв, усiх плiткарiв, усiх шпигунiв королеви Йоланди…

Ізабелла навiть не зауважила, що музика стихла, танок закiнчився, кров досi стукала в скронях, вона лише повернулася до тями, коли Вандом уклiнно запропонував iй:

– Тут так млосно, мадам, може, ви дозволите вiдвести вас до саду?

Вона лише кивнула, згiдливо, досi не опанувавши анi подиху, анi серцебиття, та покiрно дозволила себе взяти пiд лiкоть i вивести iз зали. На щастя, у цей час увiйшли жонглери iз запаленими смолоскипами, i вся цiкавiсть двору дiсталася iм. Проте уважна, як дика кiшка, мадам де Гокур помiтила, з ким фрейлiна королеви Йоланди залишила залу. Звiсно, без дозволу i не за наказом.

Травневий вечiр був так само задушливо-млосним i надворi. Повний мiсяць залив подвiр’я замку та сад золотавим свiтлом. Трава всипана бiлим цвiтом, а вiд кожного пориву вiтру iх рясно замiтае нiжними пелюстками, наче снiгом. Пахне бузком, кульбабками, молодою травою, що садiвник косив перед заходом сонця, i здаеться, що немае вiйни, полонених, страт гарнiзонiв, двох королiв, що претендують на одне королiвство, зради бургундця. Здаеться, що цiеi весни все можливе, навiть щастя. І для неi…

Шинон – великий замок, його будували та добудовували бiльше двохсот рокiв: добре оздобленi башти, де живе та розважаеться двiр, чередуються iз покинутими напiвпорожнiми, де навiть вартовi з’являються не щодня.

Вандом уже не мае бажання чекати, вiн пригорнув Ізабеллу до себе:

– Мадам, я так стужився за вами…

Та вона не встигае анi висловити свiй подив чи гнiв, анi хоч пiвслова сказати, бо Рауль владно обiймае тонке обличчя Ізабелли обома руками, зривае маску та припадае до ii вуст. Мiж ними миттю оживае все те божевiлля, та чуттевiсть, яку вони марно намагалися пригасити. Ноги геть не тримають Рауля, може, досi паморочиться у головi вiд поранення в Шуазi? Вандом намацуе за собою кам’яну стiну й спираеться на неi. Та коли вiн лише на коротесеньку мить вiдриваеться вiд ii вуст, щоб поцiлувати руки, Ізабелла шепоче, не розплющуючи очей:

– Монсеньйоре, будь ласка…

Вiн знову спрагло ковтае ii слова у поцiлунку, так i не дослухавши. Що це? Заперечення? Прохання? Їi руки обвивають його шию, пальцi чимдуж смiливiше пестять коротко стрижене волосся. Десь у глибинi душi Рауль розумiе, що назад вороття немае, у нього не стане волi зупинитися, навiть якщо вона благатиме про це. Забагато смертi вiн бачив i тепер хоче лише вiдчути себе живим до нестями iз жiнкою, якою так довго марив. «Я присягнувся, якщо виберусь, якщо виживу, то Ізабелла буде моею, що б не сталося…» – гарячково згадав Рауль. Якi ж дурницi отi присяги, адже вiн тут iз нею, до нестями живий, розшматований власним бажанням та пристрастю. Вiн скинув серпанок, що утримуе енен[10 - Конусоподiбний жiночий головний убiр] пiд пiдборiддям, розсипалися шпильки, що зчiплювали усi тi складки бiлуватого газу. Двi коси закрученi, як ручки амфори, золотаве волосся пройняте жасминовою есенцiею, на розгаряченiй танком шкiрi цей запах позбавляе його тями. Вiн рвучко витягнув шиту срiблом стрiчку, що утримуе спереду розрiз сукнi, раптом вiльне плаття злiтае з плечей, сорочка падае, оголюючи груди – молодi, дуже бiлi та круглi, як два яблука. Вже несила терпiти, Рауль притискае Ізабеллу до стiни й пiдхоплюе вгору спiдницi… І перш нiж вона встигае злякатись чи бодай заперечити, розсувае ii ноги одним владним порухом. Ізабелла прикушуе губу, приглушений стогiн зриваеться з вуст, Рауль пiдхоплюе ii вгору, ii ноги у голубуватих панхочах обхоплюють його голi сiдницi. Анi страху, анi спротиву… Гарячi вуста на ii шиi, грудях, кiнчиках пальцiв, мочках вух, знову на вустах. Вiн щось хрипло шепоче, Ізабелла геть не розрiзняе слiв, не розумiе змiсту. Геть сп’янiла вiд його близькостi, жадiбноi впевненостi губ, мiцi та жару тiла, запаху волосся, шкiри та поту. Хiба це схоже на тi жахи, що iй обiцяла стара мадам де Гокур?

– Мадам, як я хотiв цього… Як марив вами… Моя мила… Моя солодка…

Рухи його стають сильнiшими, уривчастими, подих важким, як у людини, що довго бiгла, Ізабеллi майже боляче вiд його поштовхiв.

– Кому ви належите, мадам? – глухо запитав Вандом, стискаючи ii сiдницi.

Очi його аж потемнiли, вуста бiля ii вуха, так наче хочуть вкусити.

– Вам… Тiльки вам, монсеньйоре… Назавжди… – самими вустами ледь прошепотiла Ізабелла йому на вухо та квапливо поцiлувала у спiтнiлу скроню, тамуючи стогiн.

Задоволений ii вiдповiдю, вiн напружено посмiхнувся, примружив очi, проте розчервонiле обличчя не втратило своеi важкостi. Вуста та пiдборiддя ледь помiтно тремтiли, як вiд лихоманки. Вiн дужче стис ii сiдницi, мiцнiше припинаючи до стiни. Та коли Ізабеллi здалося, що зараз iй вже несила терпiти, бо iй i боляче, i солодко водночас, Рауль кiлька разiв здригнувся й протяжливо застогнав, сховавши обличчя на ii плечi. І вона зрозумiла, що все скiнчилось.

Ще деякий час вони сiдили пiд стiною, Рауль – просто на землi, Ізабелла у нього на колiнах, щiльно притулившись та сховавши обличчя мiж його шиею та плечем. Вiтер засипав iх яблуневим цвiтом, Ізабеллi хотiлося, аби та мить завмерла мiж ними назажди. Рауль поступово вiдновив подих, його руки мiцно обiйняли Ізабеллу.

– Яке дивне вiдчуття… – прошепотiв Вандом, не розплющуючи очей, – Наче увесь свiт належить тобi… Бо жiнка, яку кохаеш, стала твоею…

Ізабелла досi тремтiла. Рауль дужче ii обiйняв, подарувавши вiдчуття затишку, щастя та байдужостi до того, що iх можуть щомитi викрити.

Очi його приголомшенi, наче блискавка щойно вдарила за крок вiд нього. Аж раптом вiн помiтив слiди кровi на собi, на ii бiлих, як снiг, стегнах.

– Господи… Мадам… Невже то для вас уперше?

– Нам не було наказано спiльне ложе iз месiром Анрi, – вiдповiла Ізабелла, очi злипалися, вона б iз радiстю заснула просто тут, у його обiймах.

– Я… я мав би бути обережнiшим iз вами… Пробачте… Я так хотiв вас… Мав би подумати… От бовдур…

Вiн обхопив ii обличчя руками, змушуючи подивитись у вiчi:

– Сильно болить?

Вона лише хитнула головою, тримаючи на вустах легку посмiшку, так наче зрештою отримала те, що хотiла. Вiн кинувся квапливо цiлувати ii обличчя. Ізабелла на мить зустрiлась iз його свiтло-блакитними очима, намагаючись упоратись iз дивним знiяковiнням. Невже це iй не сниться? Чоловiк, яким вона марила… Невже це справдi вiн? Невже це справдi мiж ними сталося?

Ізабелла пiдвелася та почала приводити до ладу вбрання, потiм навпомацки, геть без люстерка, вдягнула енен та причепила серпанок. Та коли вона заправила сорочку, затягнула комiр та стрiчку, що стягувала сукню спереду, Рауль вiдчув нестримне бажання зупинити ii, не дозволити повернутися до зали прийомiв. Та перш нiж вiн хоч пiвслова промовив, Ізабелла, пiдхопивши спiдницi, квапливо зникла, лише майнувши голубуватими панчохами.

За деякий час вони вiднайшли в тому заняттi стiльки задоволення, що на ранковiй месi ледь не засинали, стоячи на колiнах над молитовником. Придворне життя дарувало багато нагод для коханцiв: лови, прогулянки, маскаради, танцi, турнiри. Як тут не втратити обачнiсть? Коли весь молодий закоханий двiр ладен забутися в танцях та розвагах. Звичайно, правила забороняють придворнiй дамi королеви приймати чоловiкiв у своiх покоях, та нiхто iй не заборонить увечерi, коли вона вiльна вiд чергувань у ii величностi, мати побачення в замку або в саду чи навiть у мiстi.

Спершу Рауль навiть сам собi дивувався, що не може насититися Ізабеллою. Вiн змалку був при дворi, а тут завжди повно дам, що шукають пригод, кохання чи розваг. Ізабелла нiчого не просила, нiчого не вимагала. Жодних обiцянок, жодних зiзнань у вiчному коханнi, жодних присяг. Рауль кожного разу дивувався ii витримцi: як байдуже вона поводиться на людях, жодного разу не дорiкнула йому за надмiрну люб’язнiсть iз iншими дамами.

Їхне лiжко схоже на поле бою, кожну мить, що iх зводить разом, вони п’ють жадiбно, одним ковтком. «Я – ваш, а ви – моя…» Коли на хвильку заснувши перед свiтанком, вони прокидаються на геть зiм’ятiй постелi, геть без сил, простирадло мокре, укривало десь на пiдлозi, Ізабелла замерзла, та поки до напiвсмертi втомлений Рауль отямиться й спробуе ii зiгрiти, вона якимось дивом навпомацки приводить вбрання до ладу та зникае. Аби на ранковiй службi в церквi вже бути бездоганно вбраною придворною дамою, iз привiтною посмiшкою та холодним поглядом, що викликае у молодого Вандома лише приголомшливе захоплення та нестримне бажання схопити ii, стиснути руки, вкрасти квапливий цiлунок, аби те тонке бiле обличчя втратило байдужий вираз. Як важко йому пiсля безсонноi ночi думати на месi про щось iнше, нiж про червоне нижне плаття Ізабелли, з якого вiн виривав шнурiвку, про ii м’яке бiле тiло, дуже покiрне в його обiймах, чуйне та охоче до його бажань, про те, як вона шепоче на вухо коханцю, вже геть не маючи подиху, що належатиме йому завжди.

– А коли у мене буде дитя, монсеньйоре? – якось запитала вона непевно, так наче боялась його розгнiвати.

Вiд самоi думки, що вона може завагiтнiти, Ізабеллi ставало страшно. Так страшно, що вона втрачала задоволення в його обiймах. Рауль нахмурився, дужче пристис ii до себе, цiлуючи волосся.

– Не треба нам зараз iз вами дитини, мадам… Я потурбуюся про це…

Ізабелла i гадки не мала, що вiн мае на увазi. Дами в монастирi, особливо тi, що жили в обителi без постригу з волi родини, нерiдко обмiнювались досвiдом, як запобiгти небажанiй вагiтностi: морськi губки з оцтом, вiдвари селери та малинового листя, навiть радили звернутися до перевiреноi знахарки, що жила пiд Туром. Казали, коли чоловiк досвiдчений та обережний, вiн знае, що робити, аби не сталося дитини. Рауль сам на себе розсердився, що геть не подумав про це. Вiн так хотiв Ізабеллу, що забув про обережнiсть, яку мав би виказати дбайливий уважний коханець. «А коли й буде дитина, вiдвезу ii до Маршенуара та буду iз нею скiльки зможу. Хто посмiе менi заборонити?». Його кохання до Ізабелли було первiсно тiлесним, зрощеним на бажаннi, пристрастi та образi iдеальноi придворноi дами, що вiн сам собi вигадав. Спершу вiн не зауважував анi ii характеру, анi амбiцiй, анi волi. Та й як йому все те побачити, коли Ізабелла така лагiдна? Коли вiд неi жодного разу вiн не почув анi вiдмови, анi заперечень, анi слова роздратування? Цiлковита вiдданiсть, повна покiрнiсть, збентенження, радiсть вiд його присутностi, доторкiв, обiймiв та цiлункiв. Попри усвiдомлення власноi привабливостi, попри усi любовнi перемоги, що йому приписували при дворi, для Вандома насправдi нестерпною була сама думка, що котрась дама може вiдштовхнути його чи покинути, тож вiн нерiдко розривав стосунки сам, полишаючи спантеличену ображену жiнку, яка до останнього була певна, що iхнiй роман тiльки-но розпочався.


* * *

Король Англii помирав у муках, проте стримував стогони та крики, наче був певен, що iх чують його вороги та радiють iз того. Звична солдатська хвороба, пiдчеплена ще в облозi Мо, спершу здавалася дрiбницею. Його величнiсть мав достатньо впертостi та гонору, аби не дозволяти недузi впливати на хiд военних дiй. Проте на початку серпня на шляху з Конь-сюр-Луар король Англii iз прикрiстю та роздратуванням мав визнати, що не зможе далi iхати верхи. Те, що вiн дозволив слугам перенести його на руках у ношах на очах у брата, племiнникiв та свити, було для короля невимовною ганьбою. Вiн нiколи ранiше не виказував прилюдно тiлесноi слабкостi. Вiн був настiльки нещадним до свого тiла та духу, що рано чи пiзно вони мали б його зрадити. Зрадити у найнезручнiший момент, напередоднi повноi перемоги, коли Францiя майже впала на колiна та ладна була скоритися.

Уже в червоних оксамитних ношах король Англii, лежачи на подушках, дозволив собi вiдпружити м’язи спини, що неймовiрним зусиллям волi тримало його в сiдельнику останнi днi. Вiн мусив визнати, що почуваеться кепсько, сил майже немае, в головi паморочиться, а перед очима сiро-срiблястi плями. Вiн мусив бути чесним iз собою – це кiнець. Коли королiвський почет рiчкою прибув до Венсенського замку пiд Парижем, його величнiсть вже цiлковито скорився думцi про неминучу швидку смерть.

Проте хвороба мордувала його висохле, раптово схудле тiло ще майже два тижнi. Король був при тямi, вiн заборонив королевi Катрiн наближатись до його покоiв. Чи то через страх зараження, чи то через цiлковиту нестерпнiсть iхнiх стосункiв. Жiнка, яку вiн упокорив у шлюбну нiч, жiнка, що принесла йому в посаг цiле королiвство та дала спадкоемця. Жiнка, яка мовчки пiднiмала сорочку та розсовувала ноги, спопеляючи його мовчазною ненавистю, зцiпивши зуби та вiдвернувши погляд. Жiнка, яка зараз, мабуть, рахуе хвилини до того, як вiн сконае. Нi, вiн не хоче ii тут, зараз, у своiй невимовнiй слабкостi тiла, адже вона знала лише його силу.

Його вiдданий брат, Джон Бедфорд, увесь час був поруч. Король вiддавав накази, пiдписував грамоти ще впевненою рукою, роздратовано роздавав стусани надто повiльним джурам, диктував заповiт та встигав наставляти двох своiх племiнникiв.

З дня на день король слабшав, рiдина геть не трималась в його тiлi, вiд постiйних кривавих випорожнень у покоi тримався важкий дух поля бою – кровi та споротих животiв. Король помирав так, як прирiкав помирати iнших. Якийсь французький слуга недоречно зауважив, що така смерть – кара Божа за грiхи. Сердегу повiсили та ще живому випустили кишки. Челядь мае тримати язика за зубами.

– Мiй брат, Джон Бедфорд, мае бути регентом тут, у Францii. Та лордом-протектором, поки мiй син не увiйде у лiта. – Королевi кожне слово давалося важко, так наче вiн мав виплюнути з горла щось колюче та шорстке. – Мiй брат, Гемфрi Глостер, мае бути регентом Англii, проте коритися волi Бедфорда як старшого… «та розсудливiшого», – додав вiн подумки. – Бофор, Екзетер, Варвiк, Бедфорд – мають бути наставниками мого сина. Вiн мае знати, що вiн англiець за кров’ю та вихованням…

Герцог Бедфорд схилив голову на знак згоди. Вже зараз, навiть коли його старший брат ще живий, Бедфорд фiзично вiдчув вiдповiдальнiсть та вагу влади. Вона кам’яною брилою тисла на його плечi, прорiзала глибокими зморшками його високе чоло, стискала до скрипу його зуби. Вiн мав до брата едине прохання. Та зараз було набагато важливiше, аби Генрi встиг вiддати усi розпорядження та висловити свою волю. Важливiше для Англii.

– І я наказую усiм присутнiм… – навiть перед лицем смертi король не навчився просити, лише вiддавати накази. – Наказую вам усiм присягнути менi…

Голос його тремтiв, вiд того здавався страшним, мало не потойбiчним. Усi, хто стояв у тому малесенькому, геть просякнутому духом кровi та нечистот покоi, впали на колiна.

– Присягнiть, що вестимете вiйну доти, поки останнiй француз не скориться угодi в Труа… До останнього…

«Присягаю, присягаю, присягаю…» Король iз якимось незрозумiлим задоволенням обвiв поглядом опущенi голови своiх пiдданих. Так, вiн помирае, – iз цим нiчого не вдiяти, та його праведна справа житиме, його син носитиме подвiйну корону.

– Джоне… – покликав вiн брата, вiд надмiру зусиль голос його зраджував.

– Ваша величносте… – Бедфорд пiдiйшов та опустився на колiно впритул до вузького лiжка.

– Тримайся за союз iз бургундцями до останнього. Нам не здолати Францiю та Бургундiю разом. Нам можна перемогти, тiльки пiдтримуючи iхню ворожнечу. Одружися iз сестрою герцога Бургундського.

– Так, ваша величносте.

– Орлеанський… Герцог Орлеанський мае залишатись ув’язненим в Англii. Чимало людей вважають, що вiн мае набагато бiльше прав на престол, нiж принц, що ховаеться за Луарою. Зрозумiв?

– Так.

– Глостер… Недалекий та дурноголовий. Та вiн наш брат, наша кров. Будь розсудливим. Тримай королеву Катрiн пiд наглядом, я не маю до неi довiри. Пильнуй, щоб вона не напхала французьких дурниць та легковажностей у голову мого сина. На тобi – мiй син та бастард Кларенса…

Король замовк, вирiвнюючи подих, збираючи сили. Його обвiтренi губи аж посiрiли. Для Бедфорда авторитет i сила старшого брата завжди були безапеляцiйними, отож його передсмертна безпораднiсть була нестерпною. Останнi слова про бастарда iхнього брата Кларенса ляпасом нагадали герцогу, що вiн сам хотiв просити його величнiсть. Проте власне прохання здалося йому егоiстичним та дрiбним у порiвняннi iз долею його краiни, що лишиться iз королем-немовлям. Вiн не мае права красти час останнiх наказiв короля на власнi прохання.

Перед смертю всi рiвнi, король Англii помирав так само, як i його солдати в таборi – вiд дизентерii. Король розплющив своi свiтлi очi, вуста ледь рухались, дуже виснажене обличчя зробилось землисто-сiрим, i король уже не мiг вимовити анi слова. Вiн прикусив губу, щоб стримати стогiн…

Бедфорд вийшов iз покою лише на свiтанку наступного дня, пiсля того, як його брата причастили, соборували, пiсля того, як вiн сам закрив йому очi та прослухав заупокiйну месу. Усi присутнi залишились на колiнах, читаючи заупокiйнi молитви, допоки тiло короля не забрали бальзамувальники. Бедфорд розумiв: усе, що далi вiдбуватиметься iз тiлом його брата, не матиме жодного значення для спасiння його душi, проте буде символом для багатьох людей, хто вiрив у права англiйця на корону Францii. Тому герцог наказав вчинити iз тiлом, як було у звичаi iз королями на вiйнi. Висохле, зневоднене тiло розчленували, виварили у великому казанi, щоб вiддiлити плоть вiд кiсток. Кiстяк поклали у труну, а поруч у свинцевому посудi забальзамували рештки. Королiвське тiло чекав довгий шлях додому, до англiйських берегiв. Проте спершу герцог Бедфорд мав намiр вчинити символiчне поховання: труну покiйного короля поставили в соборi Сен-Денi, мiсцi одвiчного упокоення французьких монархiв. Як знак того, що Генрi Ланкастер, король Англii, був законним королем Францii. І тому його син, дитина восьми мiсяцiв, так само е законним королем.


* * *

Уже три днi благословенний король Францii хворiв на лихоманку. Два мiсяцi тому у Венсенi помер його зять, англiйський король-завойовник вiд такоi ж дивноi лихоманки та непристойноi хвороби, полишивши свого сина-немовля спадкоемцем обох королiвств. Смерть батька зробила маленького принца Генрi з ласки Божоi королем Англii, а смерть дiда зробить королем Францii.

У Сен-Поль моторошно, тихо та холодно. Коло лiжка короля лише декiлька найвiрнiших людей. Немае анi його дружини, анi дiтей. Брата вбито, сестри померли, а племiнники у полонi. Гострота свiдомостi та думок раптово повернулися до божевiльного короля саме на ложi смертi, коли вiднялася мова та сили бодай пiдняти руку.

Як страшно помирати одному! Бiдолашний король Францii вдивляеться вицвiлими голубими очима в обличчя присутнiх. Жалiсть! Лише жалiсть в iхнiх очах. Аж раптом вiн згадав щирий смуток своеi невiстки, герцогинi Орлеанськоi. Як давно це було! Як квапливо зникли з пам’ятi рiднi обличчя! Сивi спогади вертаються до короля, каламутять слабку свiдомiсть. Згадуються чомусь лише смертi. Спочатку принц Шарль, його первiсток, що прожив лише три мiсяцi. Ізабо й справдi тодi страждала. Через пiвтора року вона народила дочку Жанну, хворобливу й слабку. Знову маленька труна, вкрита гаптованим золотими лiлеями синiм брокатом. Жанна чи вже другий Шарль? Потiм помер ще один син, ледве народившись. Його охрестили Фiлiппом – так хотiв його брат… І ще одне поховання: сiрий снiг мiшався з дощем, порубане тiло герцога Орлеанського поховали в Селестинському монастирi. Король не хотiв чути, король не хотiв дивитись. А за рiк померла герцогиня Орлеанська, чи не едина людина, що дарувала йому заспокоення своею щирiстю. Спогади слабшали, наче крiзь туман, Шарль чув, що вiд пологiв померла його дочка Ізабелла, а вiд лихоманки помер дофiн Луi… Потiм з глибини лився терпкуватий голос Ізабо – сконав iхнiй син Жан[11 - З дванадцяти дiтей Шарля VI та Ізабо Баварськоi батькiв пережили лише четверо. Вiсiм померли ранiше: Шарль(1386), Жанна(1388—90), Ізабелла (1389–1409), Шарль (1392–1401), Мiшель (1395–1422), Луi (1397–1415), Жан (1398–1417), Фiлiпп (1407).]… Знов тихо. Раптом спалахують хрести, у вогнi горять люди – король кричить, але беззвучно, лише трохи пiдводиться з лiжка з вiдкритим нiмим ротом, божевiльним порожнiм поглядом. Перед його очима невiдомо чому i як блимають чорнi домовини, червона кров на брукiвцi та страшне бiле небо з воронням. Шарль замружився… Знову тихо. Обережно розплющив очi – коло лiжка нiкого немае. Чиясь моторошна хода…

– Ваша величносте! – чуеться ясний, до болю знайомий голос.

– Мiй брате! – Шарль марно намагаеться пiдвестися з лiжка, сльози котяться градом iз його вже безбарвних очей.

Вiн тут не сам. Коло лiжка стоять усi: брат, невiстка, дiти, сестри, малi й дорослi – усi мерцi, лише простягають до нього своi холоднi бiлi-бiлi руки й шепочуть:

– Ваша величносте! Брате! Татусю! Кузене!

Король не боiться. Вiн марно намагаеться випростати руки до брата, на зморщеному обличчi проступають сльози.

– Я йду… Я вже йду…

На мить його викривлене стражданням обличчя осяяла якась глибока радiсть, вiн iще раз вiдкрив очi, обвiв вицвiлим поглядом сирi кам’янi стiни i помер. Вiн так i не дiзнався, що бастард його брата, його племiнник Жан Дюнуа, двiчi приходив до смертного ложа, вбраний до невпiзнанностi у свитi королiвського лiкаря. І що вже надвечiр того просяклого дощем жовтневого дня Дюнуа, ризикуючи власним життям, заганяючи коней, помчав до Пуатье, аби сповiстити принцовi Шарлю, що його величнiсть помер, i немае тепер у Францii iншого короля, окрiм нього.

…Щоб заспокоiти сумлiння, англiйський регент Бедфорд щедрою рукою сипав милостиню, а поховання короля Шарля було сповнене таких розкошiв, яких вiн не знав останнi десять рокiв життя. Труну з тiлом нещасного монарха вiдвезли до королiвськоi усипальницi в абатствi Сен-Денi. І всi цi днi: вiдспiвування, жалобних ходiв, похорону – королiвську труну супроводжував величезний натовп французiв iз довгими бiлими свiчками у руках. Дворяни, буржуа, селяни – усi ридали за благословенним королем. І не було жодного близького родича короля, яких злигоднi долi кинули у полон, обiйми смертi чи до прибiчникiв дофiна Шарля.

Бедфорд хижо примружував своi пташинi сiро-зеленi очi: Францii вже не iснувало. У французiв залишалось жалюгiдне Буржське королiвство та слабкий принц, сповнений сумнiвiв.

Пiсля того як Дюнуа розповiв про останнi днi його величностi в порожньому палацi Сен-Поль, новий король Шарль впав у справжню iстерику. Вiн знав, що мав вийти до придворних, що зiбрались у залi Палацу правосуддя в Пуатье. Та вiн занадто добре пам’ятав, що в тiй залi було встановлено двi статуi: батька-короля, що позбавив його спадку, та матерi-королеви, що своею поведiнкою збезчестила його, навiки поселивши в його полохливому серцi сумнiви. І Шарлю здавалось, що вони аж свердлять його своiми кам’яними очима. Чи справдi вiн мае право на французьку корону? Не годину i не двi вiн змусив придворних чекати. Його тещi, королеви Йоланди, не було поруч, вона повернулась у Бурж до дочки, тож нiхто не мiг розважливим мудрим словом заспокоiти принца.

Коли ж нарештi Шарль з’явися в залi правосуддя, Тангi дю Шатель, зневажаючи етикет, закричав:

– Король помер! Хай живе король Шарль! Сьомий цього iменi, якого нам дав Бог!

– Хай живе король! – тричi повторили всi присутнi, впавши на колiна.

Двiр повертався до Шинона, королева Йоланда, отримавши звiстку про смерть старого короля, поквапилась назустрiч двору свого зятя. Нарештi вона мала добру звiстку для нього: молода королева Марi при надii. Хiба ж не добрий знак?


* * *

Ізабелла бачила рiдного брата вперше за пiвроку. Проте рiзкий роздратований погляд Дюнуа зупинив ii щирий намiр кинутись йому на шию.

– Жане, – жалiсно озвалася Ізабелла, вже зрозумiвши, що зараз добряче отримае на горiхи.

– Мадам, я лише три днi при дворi, та вже вдосталь наслухався огидних плiток.

– Жане… – зойкнула Ізабелла, на ii чорних iз золотавими смужками очах затремтiли сльози.

– Що ви собi думаете, мадам, моя сестро? Ваша поведiнка ганьбить честь родини! Вас представили до двору, аби дбати про родиннi iнтереси, а не крутити романи. Найпростiше, найшвидше – це зруйнувати репутацiю жiнки, а назад уже вороття немае. Жоден шляхетний чоловiк не захоче вас узяти замiж, а у нас немае великого посагу, аби вiн закрив очi на поговiр! Я хочу, щоб ви негайно припинили будь-якi стосунки з молодим Вандомом!

– Я кохаю його, – крiзь зуби вiдказала Ізабелла iз впертiстю, яка Дюнуа була добре вiдома.

– Кохання – завелика розкiш для дами вашого походження, мадам. Вашi почуття нiкого не обходять. Ви з тринадцяти рокiв при дворi, мали би навчитись опановувати себе та усвiдомлювати свiй обов’язок. Родина рано чи пiзно обере вам нового чоловiка, а я хотiв би бачити вiд вас ту ж покiрнiсть, яку виказала наша сестра Маргарита, коли поiхала до Бретанi. І наш брат, герцог Орлеанський, я впевнений, хотiв би.

Вiд згадки про Маргариту Ізабелла вже не змогла стримати плачу. Вiдтодi, як ii зведена сестра десятилiтньою дiвчинкою, i сльозини не зронивши, поiхала до володiнь герцога Бретонського, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою. Дюнуа, як i кожен вояк, у глибинi душi нiяковiв вiд жiночих слiз. Голос його стенувся, i вiн продовжував значно м’якше:

– Я ваш брат, Ізабелло, я люблю вас, i в мене нiкого рiднiшого за вас не залишилося. І те, що я зараз маю розмову, щоб отямити вас, а не надавати ляпасiв i не вiдправити до монастиря, мае впевнити вас у моiх добрих намiрах та щиростi. Гадаю, що наш покiйний брат Фiлiпп де Вертю у цiй ситуацii не добирав би слiв.

– Жане, ви не розумiете, – вiн кохае мене…

Дюнуа важко зiтхнув. Нiколи в життi вiн не подумав би, що його амбiтна розумниця-сестра перетвориться на закохану дурепу.

– Ізабелло, вам давно не дванадцять рокiв, ви мали би зрозумiти, що чоловiки кажуть однi речi, а роблять iншi, часто називаючи коханням своi бажання. Адже жiнки хочуть чути про кохання! Вiн не може iз вами одружитися. Вiн хоче, аби ви були його коханкою. Подивiться у люстерко – хто б не хотiв? Та ви маете бути розумнiшою. Ви маете покинути Вандома. Коли вже у вас забракло розуму та спритностi тримати все в таемницi, цi стосунки не роблять вам честi. Ваш сповiдник мав би нагадати вам. А коли ви вже зiзналися сповiднику, то це, безперечно, донесли королевi Йоландi. Не плачте. Це все марно. І у вас немае вибору. Ви перш за все маете дбати про iнтереси родини. Нашi брати досi в полонi. На щастя, листи до Лондона йдуть довго. Коли наш брат, герцог Орлеанський, дiзнаеться про вашi люб’язностi з молодим Вандомом, я напишу, що це все вигадки наших ворогiв. Ви зрозумiли мене, мадам?

– Так… – ледь чутно вiдповiла Ізабелла, опустивши голову.

– Чеснотна жiнка прагне мати чоловiка, законних дiтей та сеньйорii. А вiд того, що ви закохались в одруженного чоловiка, ще й власного дiвера, вам того не отримати. Невже ви хочете прожити життя, чекаючи, поки вiн овдовiе, отримае папський дозвiл та одружиться iз вами? Ви дуже молода та наздвичайно гарна дама, його величнiсть знайде вам доброго чоловiка, – будьте певнi.

– Так, мiй брате, – Ізабелла геть скисла.

Коли вона вперше прибула до двору, Фiлiпп де Вертю сказав iй, що будь-який ii вчинок не повинен кидати тiнь на честь та iнтереси родини. Зараз ii другий брат нагадав iй те, що вона так легковажно забула. Адже шляхетна жiнка нiколи не зможе дiяти за власним вибором.

Ізабелла ледве витримала ранковий прийом у короля. Попри те, що вони з Вандомом намагалися жодним чином не виказати своiх стосункiв, безперечно, хтось iз шпигунiв королеви скористався iхньою необережнiстю та донiс ii величностi. Королева сама пiдливала масла у вогонь, вимiрюючи межу iхньоi стриманностi. Коли Рауль де Вандом чергуе у короля, то неодмiнно вiдправить саме мадам Ізабеллу iз запискою до зятя, аби поцiкавитись, чи добре вiн почуваеться, чи передати листа вiд королеви Марi, що спершу завжди надходили до матерi. Вандом нiколи не прогавить момент, скориставшись iз того, що король надиктовуе секретаревi кiлька рядкiв вiдповiдi у сусiдньому покоi, аби обiйняти Ізабеллу за талiю, квапливо й спрагло поцiлувати, та, мiцно схопивши за руку, владним пристрасним шепотом призначити побачення ввечерi.

Отруйними гадюками, спершу обережно – вiд фрейлiни королеви до придворного шевалье короля – поповзли чутки: красунчик Рауль де Вандом упадае коло своеi братовоi, а безсоромна мадам Ізабелла не надто забороняе цi адванси. Якщо вони досi не впали у грiх, то скоро це неодмiнно станеться, адже вони такi молодi, а при веселому дворi короля так важливо зберегти чеснотнiсть.

«Стiй прямо i не смiй червонiти, наче тебе це зовсiм не обходить!» – наказала Ізабелла сама собi подумки. На ii тонкому, дуже бiлому обличчi завмерла придворна посмiшка. Ізабелла, скiльки себе пам’ятала, хотiла опинитись при дворi, i жадала впливу та хотiла, аби король називав ii милою кузиною, що завжди стояла так близько до королеви i трону, наскiльки дозволяло ii походження та посада, анi пiвфута нiкому б не поступилася мiсцем. А нинi лякливо неслухняними ногами позадкувала до третього ряду, де мiсце придворних без краплини королiвськоi кровi або ж для людей, позбавлених жодних амбiцiй. Очевидно, що дочцi герцога Орлеанського, хай i позашлюбнiй, та невiстцi графа де Вандома там не мiсце…

І як би вона не ховалась у третьому ряду придворних сьогоднi, дами озирались та дивились на неi, сичали отруйними язиками, ховаючи обличчя за вiялами. Вони знали, що король наказав своiм придворним представити до двору своiх дружин, знали, що Рауль де Вандом так само змушений буде привезти свою дружину, Луiзу де Русi, як би вiн не хотiв залишити ii навiки-вiчнi у замiському маетку.

Ізабелла навiть зi своеi схованки добре бачила те, що вiдбуваеться. Герольди доповiли про Рауля де Вандома, графа де Менга та сеньйора Маршенуара iз дружиною. Рауль був у простому оксамитному тапертi темно-синього кольору, вiн мiцно тримав пiд лiкоть Луiзу в зелених брокатах. Треба визнати – пересувалась вона iз важкiстю, як гуска, попри височезний пояс сукня не приховувала, що мадам де Вандом при надii. Ізабеллi здалося, що у неi зараз просто розiрветься вiд стукоту у скронях голова, у шлунку закрутилося, але вона неймовiрним зусиллям стримала потяг до блювоти. Вона не помiчала анi несмаку зеленого iз золотом вбрання Луiзи, анi надмiру коштовностей на ii пальцях, анi посклянiлих очей Рауля, що дивився у бiк трону i навiть упiвоберта не озирався до дружини. Ізабелла бачила лише те, що Луiза вже геть не те дiвча, яким вона була на весiллi, попри маленький зрiст та вагiтнiсть, зараз вона була пишною молодою жiнкою – бiлошкiрою, кругленькою, сiроокою та бiлявою. Багато чоловiкiв не вiдмовились би вiд такоi у своему лiжку. І Рауль, звiсно, не вiдмовився. Високий пояс сукнi мадам де Вандом знов нагадав Ізабеллi, що нiчого доброго iй чекати не слiд…

За кiлька крокiв вiд трону Луiза схилилась у ритуальному реверансi та завмерла, чекаючи на дозвiл його величностi пiдвестися. Треба гадати, iй важко триматися, схиливши колiно, в ii станi, а король, як бiльшiсть молодих чоловiкiв, геть цього не розумiв, тому вiн уважно слухав довгий перелiк володiнь, сеньйорiй i титулiв, аж тодi дозволив iй встати.

– Мадам де Вандом, ми надзвичайно радi бачити вас при дворi, – сказав король, вказуючи, куди Луiзi стати.

Розгублена розчервонiла мадам де Вандом замiсть того, щоб стати, де вказано, ще тричi присiла у реверансах, що треба було робити, лише залишаючи залу. Придворнi зашепотiли щось глузливе, Рауль кресонув дружину розгнiваним поглядом. Луiза розгубилась ще дужче i стояла геть червона, не пiднiмаючи очей, руки ii, зчепленi на животi, тремтiли.

Високий лоб Рауля прорiзала глибока зморшка – ознака сильноi стурбованостi. Вiн шукав поглядом Ізабеллу, та не знаходив ii у звичному мiсцi бiля трону. Вiн знав, що попри бездоганне виховання та придворну витримку, попри завмерлу свiтську посмiшку на вустах, цей прийом iз представленням до двору Луiзи для неi як ляпас. Вiн хотiв поговорити з Ізабеллою до того, як почнеться учта, де iх можуть розсадити далеко одне вiд одного без жодноi змоги перекинутися хоч пiвсловом.

Проте знайти Ізабеллу йому вдалося лише в ii покоi. На щастя, вона була сама, мадемуазель де Буассi з дозволу королеви на два тижнi поiхала на прощу. Призвичаеним рухом, сунувши дрiбну монету у податливу вiдпружену долоню, вiн вiдпустив покоiвку, що допомагала своiй панi iз зачiскою. Покоiвка удавано ображено зойкнула, хоча добре знала, що коли молодий Вандом опинився в лiжницi мадам Ізабелли, та ще й мадемуазель де Буассi немае, то в неi буде кiлька вiльних годин.

Ізабелла, звiсно, зауважила вторгнення, проте продовжувала удавати, що зайнята вибором прикрас. Рауль деякий час мовчки дивився на неi, аж язиком цокнув вiд захвату. Вона – iдеальна придворна дама, така витончена, освiчена, так доречно вбрана. Вiн прийшов саме у ту мить, коли покоiвка мала подати iй верхню сукню з чорного оксамиту, але не встигла. Тому Ізабелла сидiла у нижнiй сукнi темно-червоного кольору, який пасував iй найбiльше.

– Мадам…

– Ви прийшли, монсеньйоре? Хiба ваша дружина вiдпустила вас?

– Я не потребую ii дозволу! – рiзко вiдповiв Рауль, ледве стримуючи роздратування.

Ізабелла нiколи не дозволяла собi ревнощiв, проте вся ця ситуацiя була важкою та неприемною, Вандом волiв швидше ii зам’яти та повернути коханцi настрiй. Рауль упав перед нею на колiна та схопив за руки. Вона нетерпляче вивiльнилась. У Вандома геть зiпсувався настрiй.

– Та що iз вами, мадам?

– Ви представили двору мадам де Вандом… У неi буде дитина…

– Не думав, мадам, що вас дивують такi речi. Вона – моя дружина, де ж менi з вашоi ласки брати законних синiв?

– Звичайно, монсеньйоре, вона – ваша дружина. А хто тодi я?

– Ви – жiнка, яку я кохаю. Понад усе. Хiба ви забули?.. Я присягався вам тисячу разiв.

– Атож. Як я могла забути? – вона прикусила губу, навiть не намагаючись приховати гiркоту.

Вандом рiзко пiдвiвся, гнiв так оволодiв ним, що вiн почав мiряти покiй широкими кроками. Настрiй коханки не давав йому спокою, вiн прагнув припинити iхню сварку якнайшвидше.

– Господи, Ізабелло, чого ви хочете?

– Того, що й будь-яка жiнка – бути дружиною, а не коханкою! Народжувати законних дiтей, а не бастардiв… Бути господинею у вашому замку, а не бiдною родичкою, яку терплять iз великоi милостi…

Вандом, не опанувавши себе, вже хотiв вiдповiсти рiзко, майже грубо, та Ізабелла пiдвела до нього своi наповненi сльозами очi. Попри нахмуренiсть, попри стиснутi жорстко губи, вiн був як повiтря для неi. Кожен погляд, кожна посмiшка, кожен дотик… Зрадливi сльози покотилися по обличчi, вона квапливо змахувала iх. Вандом кинувся до неi, цiлуючи руки та намагаючись обiйняти.

– Не треба, монсеньйоре… Не треба. Я не хочу. Нiчого путнього з цього не вийде. Ви одруженi, Бог дав вам дитя. А те, що було у нас iз вами, жодним добрим словом не назвати. Ідiть… Вас буде шукати його величнiсть… Або вона… Залиште мене… Я маю привести себе до ладу перед святом. У мене очi червонi. Їi величнiсть уважна до таких речей, ii дами мають бути привiтними та веселими i робити те, що накажуть – байдуже, що у них на серцi…

Вона квапливо вивiльнила руки. Рауль аж скривився вiд образи. Мало чим жiнка могла полоснути його гордощi сильнiше, анiж такою зневажливою вiдмовою вiд його кохання. Так хiба що набридливе цуценя проганяють…

– Я хочу, щоб ви пiшли, монсеньйоре. Те, що мiж нами було, iнколи робило мене по-справжньому щасливою, та набагато частiше – нещасною. Якщо я не прожену вас, то дозволю вам зруйнувати мое серце, репутацiю та життя вщент. А я цього не хочу.

Хоча Рауль досi мовчав, крила носа його аж побiлiли, видаючи гнiв. Саме страх того, що його почуття, бажання, його самого можуть вiдкинути, як непотрiб, змушував розривати будь-якi стосунки першим. Вiн найменше чекав такого повороту подiй вiд завжди покiрноi його волi Ізабелли. Його маленькоi Ізабо… Адже жодного разу до цього дня вона не виказувала iнших бажань за його власнi. Спантеличений, ображений Рауль глухо запитав:

– То це все, мадам? Ви проганяете мене?

Вона квапливо кивнула, вже не в змозi стримувати сльози.

– Усе… Господи, все…

Його високий лоб знову прорiзала важка зморшка. Вiн на мить скам’янiв, хоча невимовний гнiв спопеляв його зсередини. Вiн не хотiв помiчати анi ii слiз, анi тремтiння в голосi. Всi його почуття, весь його бiль, вся мука були в ньому самому.

– Я хочу, щоб ви мене запам’ятали, мадам. Добре запам’ятали…

Рауль рвучко ступив до дверей та замкнув iх на клямку. Потiм схопив ii обличчя обома руками. Ізабелла думала, що вiн хоче ii поцiлувати, i заплющила очi, проганяючи сльози.

– Я завжди пам’ятатиму вас… – прошепотiла вона. – Присягаюсь, я завжди пам’ятатиму вас…

Та Рауль не мав намiру анi бути нiжним, анi дбайливим. Вiн рвонув обома руками червоне плаття вiд плечей до пояса та притис Ізабеллу до стiни, впившись губами в шию. Руки ковзнули нижче – впевнено, зухвало, так наче знали ii досконало. Тiло Ізабелли зрадливо занило, визнаючи його владу. Вона спершу обiперлася обома руками на нього, так наче хотiла вiдштовхнути, а вже за мить слухняно вiдпружилась, Рауль стис ii мiцно, мало не до синцiв, на межi пристрастi та грубощiв, насправдi не знаючи, куди подiти шал, що спопеляв його зсередини образою та бажанням. Вiн раптом знайшов задоволення в тому, щоб змусити Ізабеллу бути покiрною кожному своему поруху, геть не виказуючи анi крихти нiжностi, змусити ii прикусити собi губу до кровi, аби лише не закричати, змусити ii тiло iз шалом вiддатись на його удавано недбалi, брутальнi пестощi, без жодного цiлунка, без найменшого лагiдного слова. Вiн знав, що деякi чоловiки вiднаходять задоволення в тому, щоб жiнка в лiжку була залякана, зв’язана чи навiть плакала. Вандом нiколи не належав до iх числа, проте зараз йому хотiлося цiлковитоi покори, повного прийняття, так наче вiн хотiв покарати ii за образливi слова та зневагу. Вiн пiдiбрав спiдницi та ковзнув рукою мiж стегнами, геть не лагiдно, не нiжно. Ізабелла зойкнула, стискаючи його долоню. Аж тут скам’янiле напруження на його обличчi змiнилося вдоволеною, дещо iронiчною посмiшкою:

– То ви хочете мене, мадам…

Вона лише зойкнула у вiдповiдь, присунувшись дужче до нього, розв’язуючи срiбнi китицi на комiрi його бiлоi лляноi сорочки.

– Нi, не так. Зараз як я хочу… – прошепотiв Рауль iй на вухо, лоскочучи подихом маленькi пухкi пасма волосся, що не вкладались у коси.

І наступноi митi жбурнув ii на стiл обличчям так швидко, що вона ледве встигла зiпертися на руки. Потiм задер спiдницю та глухо наказав:

– Ширше…

На мить Ізабелла завмерла вiд раптовоi крицi в його голосi та незнаноi ранiше брутальностi. Якщо це гра – то вона вперше злякалась, втративши будь-яке розумiння: чим все це закiнчиться?

– Ви добре почули мене, мадам? – повторив Рауль, голос його став низьким, вiн захрипiв.

Вiн схилився над нею, потiм упав усiею важкiстю iй на спину й повторив у самiсiньке вухо:

– Ширше…

Ізабелла послухалась… Вони кохалися до цiлковитоi безтямностi, аж поки знесилена, майже непритомна Ізабелла нарештi ледь чутно не вiдповiла на запитання Рауля те, що вiн так прагнув почути.

– Тож кому ви належите, мадам?

– Вам… Тiльки вам, монсеньйоре… Назавжди…

Тiльки тодi вiн дозволив собi втратити контроль, зрештою дозволив собi повне задоволення. А тодi вiдпустив Ізабеллу.

Ізабелла сидiла на пiдлозi в розiрванiй сукнi, зiм’ятiй бруднiй спiдницi, не спроможна навiть пальцем поворухнути. На тонкiй нiжнiй шиi, на плечах та зап’ястках вже проступили синцi, шкiра мiж стегнами нила, наче ii подерли, а потiм посипали сiллю, вiд найменшого напруження чи навiть згадки про те, що сталося, низ живота зводило болiсно-солодкою судомою. Те, що мiж ними вiдбулося, важко було назвати коханням, проте i вiн, i вона отримали якесь приголомшливе болiсне задоволення, утричi солодше та болючiше, бо вони розумiли, що то востанне. У долонi Ізабелла затисла срiбну китицю з комiра Раулевоi сорочки, яку вирвала, не знаючи, куди подiти шал своiх рук. Вандом мовчки привiв до ладу свое вбрання, плеснув собi в обличчя холодноi води з глечика для вмивання, та, навiть не озирнувшись до своеi безтямноi коханки, вийшов iз покою Ізабелли.



Наступнi два тижнi Вандом залицявся мало не до кожноi придворноi красунi, усiляко даючи зрозумiти Ізабеллi, що жодним чином не страждае вiд розриву iз нею. Придворнi знову засичали отруйними жалами, вишукуючи найменшi ознаки ревнощiв чи образи на бездоганно байдужому обличчi мадам Ізабелли. Може, то все порожнi балачки? Королева задоволено та водночас зацiкавлено за нею спостерiгала. Коли ii придворна дама нарештi опанувала себе, то чи не доручити iй нарештi тримати на короткому повiдку котрогось iз свавiльних сеньйорiв, бiльше потрiбних коронi, нiж Рауль де Вандом, який i так нiкуди не подiнеться? Може, котрогось iз братiв герцога Бретонського?

Та й самi шевалье наче нутром вiдчули, що можуть посперечатись за ii увагу. Ще влiтку п’яний Луi Анжу, старший син королеви Йоланди, схопив Ізабеллу у темному коридорi Шинонському замку, втиснув у стiну так, що вона вiльно дихнути не могла, затим обмацавши ii, вiдштовхнув зi словами:

– Коли б ти не спала з молодим Вандомом, а вiн менi брат по зброi, то ще тиждень сiсти не змогла б… Тiкай звiдси та не потрапляй менi на очi в безлюдних мiсцях.

Вiдтодi Ізабелла навiть на королiвських учтах у залитих свiтлом сотень воскових свiчок залах оминала герцога десятою дорогою. Жвава увага чоловiкiв ii гнiтила, необхiднiсть бути люб’язною та пiдтримувати свiтську розмову псувала настрiй. Попри все, що сталося, попри накази брата, думала вона лише про Рауля де Вандома. Та й далеко вiд нього не втечеш, Вандом – ii сеньйор, старший у родинi, допоки його батько в полонi у англiйцiв. Вiн мае право iй наказувати, а у неi – жодного приводу вiдмовитись йому коритися. Вiд цiеi думки страх труiв iй серце. Страх, що вiн зрештою змусить ii робити те, чого вона не хоче.

– Ви надзвичайно блiда сьогоднi, мадам де Вандом, – сухо зауважила старша придворна дама королеви, мадам де Гокур.

– Менi i справдi зле, мадам. У головi паморочиться. Мабуть, застудилася на ловах у вiвторок.

– То йдiть до своiх покоiв та накажiть покоiвцi принести вам теплого вина. Їi величнiсть не терпить, коли придворнi дами хворiють.

Ізабелла схилилась у реверансi. Насправдi сердешна не змогла б добути до кiнця прийому, бо iй стало млосно, обличчя зробилось крейдяно-бiлим, вона ступила два кроки до коридора палацових служб та вибiгла геть. На нижньому поверсi, де працювали палацовi пралi, бiлошвачки та кастеляншi, вона перехилалася через край пiдвiконня, ii зiмлоiло. І поки приголомшена Ізабелла намагалася зрозумiти, що й до чого, ii ще двiчi скрутило. Вона аж сповзла на пiдлогу, а якась жалiслива праля iз розпухлими вiд води червоними руками подала iй кухоль крижаноi води та мокрий рушник. Ізабелла мовчки взяла, у своему приголомшеннi навiть не здогадавшись подякувати. Праля iз легкою посмiшкою до неi озирнулась – чи то кепкуючи, чи то спiвчуваючи. Ізабелла механiчно прополоскала рот, виплюнула воду та приклала рушник до обличчя…

Жодних сумнiвiв: попри усi старання молодого Вандома не зробити iй дитину, вона завагiтнiла. І те сталося не в iхнiй останнiй раз, коли вiн геть не дбав про неi. Якщо вона все правильно порахувала – десь два з половиною чи три мiсяцi. Ще деякий час Ізабелла сидiла на пiдлозi, сховавши ноги, паралiзована цим розумiнням: гiрше й бути не може. Навiть мови не може бути про те, щоб тепер зiзнатись Раулю та розраховувати на його захист. Бiльше того – його захист та визнання дитини означае приниження для неi, безчестя та повторення долi матерi. Та й до Дюнуа, що досi впевнений, що ii стосунки iз Вандомом не перетнули межi танцiв та випадкових поцiлункiв, йти не можна.

«Я впораюсь iз цим… Упораюсь… І бiльше не робитиму таких дурниць…» – повторювала вона сама собi. Зараз жовтень, дитя, якщо ii розрахунки правильнi, народиться у квiтнi. Вона мае залишити двiр до того, як покоiвка про щось здогадаеться. І також королева. Ізабелла заперечливо хитнула головою та криво посмiхнулася сама собi: ii величнiсть уже давно знае. Придворнi дами шепотiли одна однiй, що пралi та покоiвки завжди квапляться з доповiддю до королеви, коли в якоiсь фрейлiни не наступае вчасно мiсячна кровотеча. Кажуть, за таку новину Йоланда не жалiе срiбноi монетки. А кому ж знати такi подробицi про придворних дам, як не покоiвкам та пралям, що мiняють постiль та перуть ii? А Ізабелла пропустила вже двi чи три кровотечi. Безперечно, ii величнiсть уже обiзнана з тим, що у неi буде дитина. І, звiсно, вона знае, вiд кого…

Йоланда навiть оком не повела, коли мадам де Вандом попросила ii аудiенцii, а потiм дозволу на деякий час повернутися до своiх володiнь.

– Їдьте, моя люба. Та неодмiнно повертайтесь, коли одужаете. А коли повернетесь, будьте обережнiшою та потурбуйтесь, аби вашi нездужання не повторювались занадто часто.

Ізабелла тричi схилилась у реверансi й вийшла з кабiнету ii величностi. Авжеж, королева усе знае…




1423


Минув Великдень, потiм перша половина квiтня, а дитина Рауля не квапилася на свiт Божий. Ізабелла вже шiсть тижнiв не виходила з найвищого покою донжону Ла-Ферте, коли вже навiть найпишнiшi сукнi, iз важкими складками пiд грудьми перестали приховувати ii стан. На щастя для Ізабелли, активiзувалися военнi дii, тому анi Дюнуа, анi Вандомам було не до вiзиту. Про неi забули.

До лiжницi було дозволено заходити лише Бланш дю Пон, старiй годувальницi Ізабелли, Мадлен, ii молочнiй сестрi, та Жаннi, колишнiй коханцi Фiлiппа де Вертю. Вагiтнiсть ретельно приховували вiд мешканцiв замку, навiть капелана було звелено викликати лише у разi загрози життю породiллi чи немовляти. Ізабелла годинами сидiла бiля вiкна, дивилась на першу зелень незмигним поглядом. Бланш дю Пон марно пропонувала щось попоiсти. Але вiдповiдь була завжди та сама:

– Я нiчого не хочу…

І цi слова були для староi годувальницi найгiршими у свiтi. Ізабелла завжди була суцiльним жмутком бажань, прагнень та почуттiв. Навiть за найбiльших переживань вона не втрачала анi зухвалостi, анi апетиту, анi почуття гумору. Зараз же вона сама не своя… Днями сидiла у лiжку, обiйнявши руками свiй живiт, i плакала. Так, наче хотiла оплакати те дитя завчасно.

– Годi, годi, мадам. Якою буде доля тiеi дитини, коли мати носить ii у сльозах? Ще жодного дня не було, вiдколи ви повернулись до Ла-Ферте, щоб ви не плакали…

– Бланш, я не зможу лишити це дитя… Я мушу його вiддати… Я нiколи не знатиму, чи добре про нього дбатимуть… Нiколи… Що я за жiнка така, що не можу подбати про свою дитину?

Вiд того бiдолашна Ізабелла знову розридалася, i Бланш вирiшила бiльше не дорiкати своiй вихованцi, а вiдволiкти ii гаптуванням дитячого приданого.

Як було у звичаi перед пологами, вона склала заповiт i вiд того впала у ще бiльшу меланхолiю. Не так мае народжувати шляхетна дама, не ховаючи свiй грiх вiд усiх у високiй вежi, а в пишному пологовому покоi, прикрашеному гобеленами та квiтами.

Анi звiльнення, анi перепочинку. Тiльки страждання, бiль, задушливий запах кровi й ароматичних масел. Не можна кричати. Інакше всi зрозумiють, здогадаються, що вдова Анрi де Вандома народжуе позашлюбне дитя. Третю добу тягнуться виснажливi пологи. Ізабелла лежить знесилена, розбита, напiвмертва. Обличчя жiнок коло неi стають дедалi суворiшими… Ізабеллi байдуже. Допоки сильний, як демон, бiль не захоплюе ii владно та безжально. Тодi вона кусае собi руку, щоб не кричати. Бiль нестерпний та приголомшливий – Ізабелла ледве встигае здивуватись, що досi жива.

– Вона не народить… – похитала головою Бланш. Голос Жанни, не змiнившись, монотонно повторюе молитву.

Хочеться спати, вона вже кiлька дiб не спала, хiба що дрiмала. У дрiмотi забуваеться бiль. У дрiмотi вона легка, як пiр’iнка, як хмаринка… Вiтер вiдривае ii вiд важкого, до краю наповненого болем тiла та несе до свiтла. Але знову той невiдступний бiль, ледь дозволивши видихнути, судомою зводить ноги, перед очима туман. Серце вискакуе з грудей, важко дихати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anastasiya-baydachenko/samostiyna-dama-femme-sole-1419-1436/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Про долю Луi Орлеанського та Валентини Вiсконтi читайте в романi «Тристифер. Пiд знаком вовка».




2


Короткий чоловiчий камзол iз пишними рукавами бiля плечей та часто баскою.




3


Перший напад безумства стався iз королем Шарлем VI улiтку 1392 р. пiд час походу на герцогство Бретонське.




4


За новим стилем 1403, за старим стилем рiк починався з Великодня, зазвичай у березнi-квiтнi. Дофiн народився у лютому.




5


Тут епiлепсiя.




6


Учасники народного повстання 1415 р. в Парижi. Одним iз ватажкiв був Кабош.




7


Омаж – присяга на вiрнiсть.




8


Годем – презирливе прiзвисько англiйцiв.




9


Сает – дорога тканина.




10


Конусоподiбний жiночий головний убiр




11


З дванадцяти дiтей Шарля VI та Ізабо Баварськоi батькiв пережили лише четверо. Вiсiм померли ранiше: Шарль(1386), Жанна(1388—90), Ізабелла (1389–1409), Шарль (1392–1401), Мiшель (1395–1422), Луi (1397–1415), Жан (1398–1417), Фiлiпп (1407).