Книга - Наодинці з життям. Поезія

Наодинцi з життям. Поезiя
Юрiй Пересiчанський


Кожен вiрш кожним читачем сприймаеться по-своему, а для автора найчастiше поезiя – це освiдчення поета в коханнi (майже завжди нероздiленому) до життя, аби якнайдалi самозречено втекти вiд ревнивицi-смертi, яка переслiдуе крок за кроком i завжди готова розiмкнути обiйми. Для самого ж вiрша головне, щоб найскладнiша, найглибша i найнезвичайнiша метафоричнiсть була в той же час природною, прозорою i зрозумiлою – поезiя не в словах i не в рядках, а помiж словами i помiж рядками.





Наодинцi з життям

Поезiя



Юрiй Пересiчанський



© Юрiй Пересiчанський, 2017



ISBN 978-5-4485-9378-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero



*

Букви складаються в слова, слова складаються в текст, iз тексту, душi поета й дозволу Бога народжуеться вiрш. Кожен читач, знайомлячись iз вiршем, прочитуе його по-своему, по-новому, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжуеться живий всесвiт поезii, який об'еднуе епохи й народи.

Хоча особисто для автора найчастiше поезiя – це освiдчення поета в коханнi (майже завжди нероздiленому) до життя, аби якнайдалi самозречено втекти вiд ревнивицi-смертi, яка переслiдуе крок за кроком i завжди готова розiмкнути обiйми.

Для самого ж вiрша головне, щоб найскладнiша, найглибша, найнезвичайнiша метафоричнiсть була водночас природною, прозорою i зрозумiлою, такою, що легко читаеться, щоб змiст природно породжував форму, через яку цей змiст мiг би бути легко впiзнаним. Адже, поезiя не в словах i не в рядках, а помiж слiв i помiж рядкiв.




Василевi Стусу


1. Велике вигнання

Гойдаеться доля, мов зламана вiть,
на розхристi всiх заполярних хурделиць,
i нiч загратована раптом розстелить
козацького степу мосянжний сувiй

отут, серед цих простопадних осмут
сибiрських безмеж, погорбатiлих з лютi.
Полярного сяйва кремлiвськi салюти —
тут навiть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная нiч:
червонi боки тут у снiв не вiд яблук,
вiд кирзи – пiд здухи, об стiну – на карби,
i знову – по ребрах! О, зламана вiть

епохи, що тичеться в невiдь облуд…
Не хмiль солов’iних пiсень тут вируе,
тортурного зойку вiдлуння мордуе —
тут навiть катам неможливо заснуть.

І спогад, не так, як велична сосна,
що в душу впливае, мов щогла вiтрильна, —
як паля тортурна, що вмить прохромила,
як гак, що пiд Байдинi ребра загнав

науку султанських i царських велiнь:
услiд за Тарасом у зеки й солдати
уся Украiна – встигай лиш ховати
за кирзу халявну вiдвертiсть молiнь.

2. Украiни син

Так тяжко пiд серцем Сибiру болить
оця захалявна хохлацька Вкраiна,
оця трьохсотлiтня безвинна Руiна —
на розхристi вiчностi докору мить.

Гойдаеться, наче розпачлива тiнь
невтiшноi матерi, доля Вкраiни:
розiп’ято знов ii вiрного сина —
поглинув iх стiльки московський вже плин…

Коли чорторий вже оцей промине:
в Сибiр – у теплушцi, назад – в домовинi, —
одвiчна дорога синiв Украiни…
О, пам’ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,
скорботна, посмертна земля Батькiвщини
на серце, що в грудях народу не спинить
його навiть наглая смерть Василя.




Дощi дошкульнi


Пухлина всесвiту набрякла
Смертельноi образи сном.
У саванi густоi мряки
Жалобний трауру огром.

Кругом нi просвiту, нi згуку.
Над ладом лагiдних угiдь
Навис зловмисним помсти круком
Небесний розкрил потойбiч.

Неначе вщухло – i не чутно
В глибинах омертвiлих злив
Погроз – нi краплi, та пiдступно
Завмер у штилi зливи млин:

Із затишку ти тiльки спробуй,
Хоч носа висунь ти надвiр —
І небо вмить скляне проломить
Свинцевим кулаком тьми вир.

Ти лиш з порога до порога —
Тут засiдка ворожа – гульк! —
Як з кулемета iз-за рогу
Прозора черга мокрих куль!

І розверзаються утроби
Небесних щедрих водних жнив —
Комори урожай наповнить
Зi срiбного зерна краплин.




Спогад


Знов двадцять п’ятою годиною добу
переобтяжуе незгiдливе безсоння —
в безодню пiвночi безсило я пливу,
вiдтятий маятником мiсяця уповнi

вiд берега принад письмового стола
в посвятi чарувань вiдкритоi сторiнки,
чия оголена, цнотлива бiлизна
жаданням слова так довiрливо сповита.

0 витвiр суперечки темряви й свiчi,
слiпучий спалах щиросердностi паперу,
о вибач – твiй непогамовний бiль
роз'ятрюю я спогадом вогненноперим:

в мiжкоролiв'i пам'ятi i забуття
коротке царювання таемницi митi,
яку в життi лиш раз iз уст в уста
цiлунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибиннiш, незворотнiш за життя,
даремно страчене, у серце увiгналась —
для неi ночi глиб, як пiхви для ножа,
чию сталеву мiць зламала немiч рани.

Два кроки до вiкна, неначе два крила,
пiдбитих влiт, недавно ще мiцних, сановних
всевладдям лету, наче вивершення два
в згасаннi маятника мiсяця уповнi.




Березнева елегiя


Найпершi невдалi ще кроки весни, ви так схожi

З останнiми кроками, котрими зiграна осiнь

Ступала на стежку зими – мов крiзь дзеркало льоду

Минулих морозних осмут упiзнав свою вроду

Розгублений березень в привидах снiв листопаду.

У саванi плiсняви згукiв минулих опалих

Земля ще окута тим сном, видаеться що вiчним.

Та в надрах обмерзлоi сповiдi серце вже лiчить

Останнi слова каяття – чи ще довго iм тлiти:

Вже гасло надii – горiти, горiти, горiти! —

Проносить пiднесена лагiдь пiвденного вiтру

Крiзь плетене чорним мереживом вiття.

Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмкiв розчинитись,

Дiйшла досконала вiдталоi краплi сферичнiсть

До спаду в прощання з пiддашшям висот батькiвщини

Своеi бурульки (розлука знов матерi й сина).

Отак би пiрнути у затишнi сни потойбiччя —

І хай тiльки зблиском заграви цей вечiр засвiдчить,

Що й ти колись був тут, i в сутiнi млiв у стражданнi.

О, мачухо зла, батькiвщино надii нездарна,

Це ж ти нас пiдкинула свiту цьому до порога

Вклякати в пiднiжжях оглухлих богiв невiдомих

В благаннi якогось незнаного щастя й любовi —

На волю лети ж самоти нескiнченноi сповiдь…




Сповiдь петлюрiвця


Забудемо, брате, i нас хай забудуть,
Хiба затонулiй землi пам'ятать
Про тих, хто покласти не змiг у запруду
Потоку ворожому власнi тiла —

Ми тiл своiх, брате, в бою не щадили,
Та Бог не схотiв нас на небо забрать:
Вигнанцями стали, стежками чужими
Нам пил iноземного рясту топтать.

Дороги мiських закордонних комфортiв
Утрати вогнями нам п'яти печуть —
Босонiж як ми, школярi безтурботнi,
Топтали козацького степу траву.

О степ Украiни – пiсенне безмежжя
З невпинним священним потоком Днiпра —
Яка невблаганна i беззастережна
За вами тепер вже довiчна жура.

Наiвнi й зрадливi моi гречкосii,
Безплатним бувае у пастцi лиш сир,
Ковтнули спокусу оман всiх месii —
Й над вами став паном пiдступний сусiд.

Ви волю i землю свою промiняли
На землю i iжу казкову якусь —
Обiцяну блудними бiльшовиками
Оманно небесну ясу дармову.

І бiла Росiя червоною стала
Вiд кровi, що ми за Вкраiну лили,
І землю у нас прадiдiвську забрали
Й хохлам свинопасам, як дар, вiддали.

Забудемо, брате, – i нас хай забудуть?
Нехай забувають – та нам не забуть,
Бо майже щоночi в Європах нас будить
Святоi Софii подзвiнна могуть.




Розради Танатоса. Вiчнiй пам'ятi Матерi


Так зараз стало зрозумiло, що печаль —
Насправдi радiсть, адже знаю, не назавжди
Розлука з тим, хто вiдiйшов з цього життя:
І в тiм поблажливiсть вiдразливого «завтра».

Нi, не назавжди мерзлоi землi об гроб
Заупокiйне гомiнке вiдлуння смертi —
Пекельний свiту поцейбiчного галоп,
Що гупае зсередини у груди замiсть серця.

Нi, не назавжди,
бо побачимось,
зустрiнемося,
знаю…
Хоч знаю й те, що смерть,
вона насправдi не для того,
хто вже пiшов,
а лиш для того, хто залишився
Ждати,
страждати – горе…

Коли вже не до логiк у хмiльних висотах
Отерплих з болю i безсоння стратосфер,
Мов на безводдi риба, крик хапаеш ротом —
Нiмий (о – ката насолода!) крик завмер —
Забракло кисню слiв i слiз в аортах
Органного ридання!
Всесвiт
вмер?…

Пора, я знаю, вже пора додому,
Грудневий вечiр швидко так летить.
І якось тут на цвинтарi бездонно
Пiдземний подзвiн жалю стугонить.
Горбочок мерзлоi землi скрутився,
Благально пригорнув до себе хрест.
Пора iти, бо й справдi забарився,
До лави цвинтарноi мов примерз.
І ноги затекли, немов колоди,
Й судоми вже розчахують немов.
Так холодно, неначе захололи
Думки – нi слова з жодноi iз мов
Нiяк не можу зараз пригадати.
І руки – як примерзли до колiн,
А треба ж хоч одну iз них пiдняти,
Утерти щоб струмки пекучi слiз,
а втiм…
А втiм, нехай собi,
бо вже попримерзали
до щiк, i до повiк,
до вiк, довiк, навiк…
…Навiк…

Галерний наче раб, навiк прикутий
До веслування в океанi слiз —
Бажання з головою вглиб пiрнути,
На саме дно! Доплив…
Доповз…
Долiз…
Солодкий бiль – тонути i тонути
Всiм спiвчуттям,
жалям
наперерiз!…

А знаете, мамо, щоранку вони прилiтали,
До нашоi хати, горобчики вашi, що ви
Голодних iх зерням i хлiбцем щодня годували —
Пташинi бенкети буяли у нас щозими.
Ви знаете, мамо, я iм в годiвничку пiдсипав
І зерня, i крихiт – та iсти не стали вони:
Сидiли, сидiли тихенько у нас на березi —
І гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись…
Я потiм iх бачив у вас тут на цвинтарi, мамо:
У вас над могилкою там нависае гiлля
Калини – на нiй тих горобчикiв зграйка, впiзнали
Ви, мабуть, iх, мамо?..
З моеi руки вони не iдять.
Ви, мамо, скажiть iм,
не скривджу я iх…

Пора додому вже, пора. Бо вiтер
Замерзлими сльозами закружляв.
Дерев благально здiйнялися вiти,
Але не втримають вони навал:
Нависла пагуба погроз нiчноi
Задушноi надгробноi плити.
О, всесвiту безжалiсний надгробок,
Гробниця, усипальня… Знов завив
(Чи з того, може, свiту?) пес бездомний —
Простяг свое кудлате спiвчуття —
Так, брате, ние безпритульна доля
Пiд серцем у твого й мого життя.
І повз якi б я не пройшов пишноти —
Завжди, завжди проходитиму повз
Могилоньки зiщулений клубочок
З пригорнутим до серденька хрестом…
Пора, пора вже йти додому.
Хоча нiхто мене й не жде.
Та, може, вдасться хоч пiд ранок
Заснути…




Осiннi стежi


Осiнне небо, глиб надiй забутих.
Якими ж стежками я заблукав,
Що зараз п'ю осiнню цю отруту,
Немов цiлунку пiнистий бокал?

Я довго йшов, а наче тiльки вчора
Перехрестила мати в дальню путь
У спину непомiтно – дивним зором
Я хрест той бачив, чи вiдчув?..

Я бачив, бачив – хрест я той i зараз
На спинi в далеч осенi несу,
Допоки падолистом замiтае
До матерi могилоньки стежу.

Таемними хмiльними манiвцями
У пошуках кохання я блукав —
Прощальними облудними словами
Цiлунки зради стигнуть на губах.

Осiнне небо, обшир дум невтiшних,
Що падають на душу, мов бальзам
Тих слiв, що ти зронила ненавмисно
В поривi щиросердностi зiзнань.

Полинна сутiнь осенi вируе,
В дитинствi як босонiж навпростець
Стернею вечорiв самотнiх йду я
Допоки обрiй смеркне нанiвець…




Плач Ярославни


Безлуння чавунного гуду
Залатаних в лати сердець,
Облуди кайданноi будень,
Заюшений стогоном герць —
Кому б вiн, на кiнчику куни
Завислий цей заздростi зблиск,
Кому б вiн, цей мотлох марудний,
Придався й на нiгтя обрiз,
Якби не чекан опiвнiчний
Вкарбованих в мури чекань,
Якби не довiчностi в вiчi
Путивля розплетений плач
З долоней благальних княгинi?
Кому б вiн, якби не Боян?
З грудей, мов з могили, що – гине! —
Зигзицею з неба в бур'ян,
Заломлене зойком, зiзнання,
Що нинi, як завжди, життя
Без Лада, як труп бездиханний,
Холодне, як безлад биття
Об лiд зачерствiлоi схими
Без ладану губ, без плеча
В паломництвi лiт – ну, куди ми? —
Опiвночi згасла свiча…




Журавлина пiсня


Там, де сонце, заплутане в вiльхи,
Вiддавало останне тепло,
Нарiкання вiтрiв запiзнiлих
Нагадали про все, що було.

Про розсипаний в травах пожовклих
Зорепад вересневих пiсень,
Що дiвочий в них радостi оклик
Передзвоном будив сонний день.

Як волосся твое вигравало
У багаттях вечiрнiх заграв —
У кохання ярiннi палало
І в обiймiв шалених вогнях.

Як у повiнь п'янких поцiлункiв
З головою кидалися ми
І не чули, в далеких вiдлуннях
Як гуркочуть погрози зими.

Із криницi завзятоi юнi
Ми кохання без мiри пили —
І за те, мабуть, осенi струни
Обiрвались так боляче вмить.

З того часу – утрати й утрати:
Сторiнки палахких споминань
Так щемливо i гiрко гортати
В нуртi сповiдей, втеч i вигнань.

З того часу – з обiймiв в обiйми,
З того часу – вiд губ i до губ
Я шукав твоiх слiв вiдгомiння,
Та навiки iх, мабуть, забув.

Там, де сонце, заплутане в вiльхи,
Вiддавало останне тепло,
Нарiкання вiтрiв запiзнiлих
Нагадали про все, що було.




Поет


Нагальна, нагла злободенню данина

завжди одним кiнцем метафори стояти

в болотi клопотання плотi – мiлина

в фарватерi метафоричного фрегата.



Буденна твань цiни насущного шматка,

як щупальця дошкульних примх твоiх порвати

орлиним зрушенням натхненного кидка

в захмарну круговерть височини метафор.



У стовпиську роздутих черев гострота

наiвних лiктiв – знаю, знаю, дозолила! —

самому вже несила: завжди ж лиш моя

на збитих лiктях кров – самому вже несила.



Куди ж з пронизливою гостротою слiв

менi у надувному, гумовому свiтi

навиворiт затабуйованих облич,

у свiтi мильних бульбашок куди ж подiтись?



Щонайдрiбнiшою пiщинкою «чому?»

в лавинi наростаючого вiдгомiнням «годi!»

крамоли недоречну множити луну

у передвладдi кулуарних коридорiв:



куди як смiшно – нехтувати монолiт

всевладного олiмпу летом павутинки…

Вам смiшно?! – Смiйтесь! – Та на кутнi цей ваш смiх! —

Смiх боком вам в зневазi сина й внука вийде!..




Весна


Скороспiла весна у намистi проталин,
У циганському маевi вiльх:
«О, невже ми надовго вiд лiта вiдстали?» —
Стигнуть бiдкання стиглих вiтрiв.

Про смертельну поразку беззбройних морозiв
Видноколом беззубих ротiв
На крутому iз лютого в березень розi
Тьми жорстокий герольд сповiстив.

Але вже набубнявiв Геракл стобарв'я —
Брунькування квiтневих свiтiв
Накладе вiн на гiдру пiтьми незабаром,
На безсмертя зимових голiв.

Вже бо вирiю мрiя вагiтна прильотом
Всепташиного вибуху барв.
Чорно-бiле вiдлуння посмертного фото
Хто б минулому подарував?




Просто вiрш


Ще наче й сивина не вкрила скронi,
І яструбиний не пiдводить зiр,
Ще наче й плечi, й руки мiцi повнi,
І шляху далеч не страшна для нiг.

Та все частiше щось пiд вечiр втома
Снодiйно спокушае: «вiдпочинь».
Усе тьмянiший молодостi спогад —
Яка зваблива солов'ями нiч.

Все впертiшi буденностi турботи
У намаганi марнотою днiв
У дрiб'язковостей коловоротi
Вiдгородить мене вiд зваб весни.

У квiтування день, у день весняний
Забрiв я нещодавно в диво-лiс
Й гукнув навперейми iз солов'ями —
Та вiдгомону вiтер не принiс.

Я вже й не знаю, чи гукнув насправдi,
Чи лиш гукнути в далину хотiв,
Та певно знаю, скiльки не гукав би,
Нiхто б усе одно не вiдповiв.

І все настiйнiший приходить сумнiв,
Чи це насправдi, чи й насправдi я,
Той вiдчайдух, що смiло i бездумно
Кидався в бiйку з молохом життя.




Стрибог


Я навiть вже й не мрiяв досягти всiеi величi
                                             тiеi гiдностi,
З якою височiнь тополi
нiмому всемогуттю неба
Вклоняеться з велiння вiтру,
Який впритул до скрадливого шелесту
нажаханого листя
Проносить усевладний подих iз глибин землi
Аж до височини схиляння тополиного.
Я навiть вже й не думав пiднестись до розумiння
Сутi неуловимостi й прозоростi тiеi сили,
З якою незмiрний безлад простору поволi        набрякае
Гнiтючим клубочiнням хмар,
Де в загадковiй послiдовностi появи й зникнення
Скороминущих ликiв якогось
утаемниченого
небом
божества
Ти тiльки i встигаеш упiймати усепроникне вiдчутя,
Що единосталим у цiм свiтi може бути
лише постiйний плин —
Я вже i вiдчуття цього хотiв якнайскорiш   позбутися,
Аж поривання вiтрового вибух пiдхопив
моi розхристанi думки
І через карколомнiсть загибелi
всiх однозначних iстин
у буруваннi хмар
Понiс за обрiй у падiння
на глибину взаемопоглинання
землi i неба в горизонтi —
І вже нiкуди я не мiг подiтися,
притиснутий до розумiння,
Що довiчно небокрай триматиме мене
на вiддалi мого збентеженого погляду,
Втiкаючи вiд мене зi швидкiстю, з якою
Не встигаеш озирнутися назад, щоб уподiбнитись
Тому, хто знов i знов так владно пiдштовхуе тебе  у спину
Вiддавати крок за кроком свою самозакоханiсть
Покiрному трави схилянню, де iероглiфами
Загадкових тiней переплутанi усi стежини  сповiдей
Про найкоротшу вiддаль
мiж народженням i смертю —
про життя…




Зимова пiдступнiсть


Знов пiдкрадаеться пiд саме серце,
Немов найпоаемнiша з провин,
Змiй вiхоли безжально i вiдверто
Пiд саме серце – знов прихiд зими.

Твердiшае все м'якiть слiз осiннiх —
Плоди кристалiв незворотних втрат
Нiмi й прозорi в забуттi снiжинок
Долонi талим болем холодять.

Молитися. Хурделиць завивання
Пiдспiвують бажанню молитов
Не наших, не тутешнiх – не благанню,
А виклику. Це вiчний бiй немов.

Вже стiльки полягло нi в чiм не винних
Надiй, i мрiй, i молодих посвят.
Покiрно i безмовно, безнадiйно
В наметах долi вiдчаi лежать.

Невже поразка? І невже навiки?
Невже не жаль? Як дивно – нi, не жаль…
Пiдступно i несхибно в серця свiточ
Все глибше вiхол вихори бiжать.




Технологii життя


Із життям розминатись щодня i щоночi назавжди

У стрiмкому потоцi розлук, перехрестями снiв…

У блуканнях пустельних спекот мiражiв напiвправди

Вже благати вiдвертостi в зливи хоча б i брехнi.

Пiд ходу трiумфального маршу наживи i хiтi

Запобiгливо стелиться килим краси i цноти —

В макiяжнiй красi бодiбiлдiнгу, успiхом ситi,

Споглядають iз хмар бiзнес-янголи брендiв святих.

Що менi до прекрасного тлiння всесвiтньоi плотi

З ароматами трупних мелодiй в чеснотах попси,

Якщо взята в заклад за майбутне купюра пiдлоти

Номiналом до вiчностi мае вже ось дорости.

В бiороботах мiст електричними руслами вулиць

З негативу грiха електронного натовпу струм

Переносить розряд суеслiв'я рекламного гулу

В позитив розпiарених iмiджiв фейкових сум —

Та вiд блискавки щирого погляду наглоi смертi

Заземлити хто встигне у небо своi молитви,

Той зумiе iз вiчноi пам'ятi Господа стерти

Вiдпрацьованi файли безглуздих потуг лжемети.




Теплий сiчень


Ще вчора грiзнi вензелi морозу
тримали вiкна владою зими
в покорi срiбнiй слiпотi, i ми
в чотиристiнну пообiдню прозу

поезiю свiтiв позавiконних
впускали крiзь святковий карнавал
феерiй, скло вiконне на кришталь
перечакловуючи вiхол гоном.

Вiдлига зранку ж розвiнчала гонор
пергаментiв iмперських у вiкнi:
гiлля каракулi – чорновики
веснянки самозваноi, вiдозви

повсталоi посеред заметiлей,
нарозхрист вплетеноi в далей плин,
з-пiд сiчня визволеноi весни
прозрiлi раптом вiкна нам вiдкрили.

Чотири вiтри тепло б’ють у груди,
кайдани впали, руки – для обiйм,
та мерзне пролiсок на самотi —
пройшов бо грудень, та ще ж лютий буде.




Гопак


Гоп – направо злiва – сiни лiта навстiж,
Ех, дiвкам даруйте ранки на вiнки.
Сутiнi не треба – всi марноти навпiл,
Геть вiд сумування з гуком навстрибки.

Щебетання – в серце, душу всю – назовнi,
Очi – в очi, руки – в тебе на плечах.
Свято i недiля – очi сонця повнi,
Ех, запам'ятаюсь я полян очам!

Пил, пiдбори – закрут, в боки – уклонився:
З пилом я музики з вiтром пiдiбрав.
Ех, цимбали й скрипка, бубон i сопiлка —
Хоровод хмаринок з небом закружляв.

До заграви – радiсть, далi – щастя й щастя,
Далi вже не буду вiку дiвувать.
До цiлункiв – жарти, далi – гру на застiб,
Далi вже господарем буду гарувать.

На Купала скоки з ватри i до зiрки —
Поведе так Мiсяць Нiчку до вiнця —
Попiл суму, кпинiв i образ прогiрклих
Полум'я розвiе —
гоп-ца —
гоп-ца-ца!..

Гоп – налiво справа – сiни лiта навстiж,
Ех, дiвкам даруйте ранки на вiнки:
А дiвкам би – танцi, а дiвкам би – замiж,
Голови крутили щоби парубки.

Оце так!
Оце так!
Оце так
гопак!




Доторки


І ось, нарештi,
твоi руки в моiх руках:
на кiнчиках пальцiв твоiх
десять трепетiв
десяти
священних заповiдей острахом
лягають на моiх пальцiв
десять спокус
у десяти вогнях
грiхiв смертельних.
Вiдмов своiм пересторогам
у довiрi —
i десять наших доторкiв
в долонi нашi зiллються
цнотливим сяйвом
недоторканностi всiх
заповiдей десяти.




Зiрка позамежжя


Не те щоб нiкуди iти вже зовсiм,
Але якби й було куди – так нi —
Безмежна нехiть. Без мети. Наослiп.
За вiтром. Наче у щасливiм снi.

Я крила вже давно вiддав мовчанню
Захмарних незрiвнянних нот i рим
В чуттi, що я почую iх вiнчання
У реквiемi згаслоi зорi —

В загравi тогосвiтньоi надii:
Так жаль – мiж нами потойбiч межа,
Яку здолать хiба що зблиску мрii,
Та й то, коли вже згасне плотi жар.

Надii… Вже забув я, як це, жити —
Все якось зовсiм, зовсiм повз життя.
Один. Один. Самотнiстю сповитий.
Стояти, бiгти, йти – мета одна:

Хiба не все одно, мети цiеi
Як скоро наближаеться межа?
В наближеннi висот зорi моеi
Так швидко забуваеться життя.

Все вище й вище – i вже ось, здаеться!
Здаеться, лише руку простягти!
Стрiмкiше все з-пiд нiг углиб несеться
Вчорашня недосяжнiсть висоти.




Козацька балада


Менi б тiльки лист передать воеводi
Коня у галопi я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому входi
Зустрiнусь я з нею. О Боже, хто ж знав?

Я степом летiв, щоб устигнуть до ночi
Допоки в палацi горiли вогнi,
Та вдома господаря я не заскочив —
Пан граф воевода вертався з вiйни,

Чекали повернення пана пiд ранок
Мене ж зустрiчала дружина його,
Дiвча молоде, мов пташатко пiдранок,
Чекала на ранок мов лиха свого.

В очах тих сумних, немов небо пiд вечiр
Життя ii я, як в листi, прочитав:
За нелюба видали, мрii про втечу,
Огида, коли старигань пригортав.

Задовгих зiзнань ми не потребували
На двох нам достало лиш декiлькох слiв:
«Кохаю навiки», «кохана», «коханий» —
О нiч неймовiрного здiйснення снiв!

Прихiд воеводи пiд ранок сурмили
Із панi покоiв я вислизнув ледь.
Вже вдень я на Сiч знов летiв, образ милий
У серцi лелiяв – навiки цей лет.

Зустрiли заздравно мене побратими
Пiднесення пiнного келих кружляв:
Брати запорожцi, я в тому не винен,
Що серед бенкету хмiль смутку пройняв.

О, панi графине, з тих пiр я у битву
Як в шлюбну ту нiч, наречена де – смерть,
Кидавсь – та не те, щоб у битвi не згинув —
Подряпини жодноi… Хто ж береже

Вiд куль, ятаганiв мене серед бою?
Я знаю, графине, твоiх молитов
Це захист – побрались ми наче з тобою,
І не розiрвати по смерть наших доль.

То що ж, коли доля вже так наказала —
Вiд неi нiкуди, нехай буде так,
Раз не оминути – пiднiмем забрала:
Чи пан, чи пропав – така доля, козак!

І поряд зi мною моi побратими —
Ми викрадемо iз недолi гнiзда,
Тебе, моя суджена панi графине,
І буде душа в нас на двох лиш одна.

Я серед пишноти козацького степу
На березi слави й могутi Днiпра
Збудую наш дiм – нехай носить лелека
У затишок наш хлопчакiв i дiвчат.

Не бiйся, графине, нiхто не образить
Бо в нас тут нi хлопа, нi пана нема —
Ставав кожен рiвним i вiльним вiдразу,
Хто тiльки на землю козацьку ступав!

І все буде так, як нам заповiдала
Та нiч, як в обiймах намрiялось нам.
Побачиш, пишнот не зрiвняти заграви
Із блиском оман, що судились панам.

Менi б тiльки лист передать воеводi
Коня у галопi я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому входi
Я з нею зустрiнусь. О Боже, хто ж знав?




Метро


Снiг лапатий, пiдмоклий,
як пiдошви моi,
Чвакiт шин,
чвакiт крокiв
у повiтрi висить;
Напiвморок i дим —
мiй слiпий поводир,
Через площу
крiзь натовп
мене проведи,
До метро
ти мене доведи…
Мiсто надра своi
вiдкривае менi —
Вхiд в метро – букву «М»
(аж вiд подиву зведенi брови!) я
розшифровую:
«Всяк, хто ввiйде,
облиште надiю свою.
Ім'ярек
Алiг'ерович
Данте,
Рад вiтати!»
Ескалатор,
безногий Вергiлiю мiй,
Ти крiзь натовп,
крiзь землю
мене проведи
Усiма дев'ятьма
усе глибше
i глибше
В пiдземелля мiське —
з пiдсвiдомiстю Харкова
хай з'еднаюсь я,
хай згадаю я…
Натовп суне назустрiч,
щохвилини вихоплюю
Із потоку облич, рук i нiг
нову постать я:
Ближче, ближче,
вже ось, уже поряд ти,
Незнайомцю, на мить
ми з тобою вiч-на-вiч —
Не буваю з собою я ближче
у дзеркалi навiть,
Навiть з власною тiнню
я ближче навряд чи буваю,
Та на мить це,
на мить це,
на мить…
Зблиск очей, губ загадка —
й потилицю, спину,
Незнайомцю, твою
я гублю назавжди;
Без кiнця, без кiнця,
без упину.
Невблаганного натовпу
ми протилежнi потоки,
Нас розносять врiзнобiч,
Ескалатори нас i вагони,
Невпiзнанних, забутих,
пiдхоплюють
І розносять,
розносять
врiзнобiч,
врiзнобiч…
Так точнiсiнько
пам’ятi плин
невблаганний вихоплюе
Із минулого посмiшку, губи, обличчя на мить —
І спиною повернутi знову,
невпiзнанi знову
Із минулого тiнi гублю я —
вже не докричишся:
Ескалатори днiв i
вагони рокiв
Нас розносять,
розносять
врiзнобiч,
врiзнобiч…
Але ж ось воно, ось, пам'ятаеш:
Вiдкривають метро —
оркестри, промови лунають,
Стрiчка падае – диво! —
Мiсто надра своi,
мiсто душу свою вiдкривае!..
Ох, яка молода i щаслива
У святковому гаморi натовпу
мати —
У руки ii затишку,
як у гнiздечку, тримати
Полохливе пташатко
свого рученяти —
0 дитинства далекого
свято,
Вiра в казку, у те, що
достатньо
нам неба для всiх
одного —
Не докричатися,
не докричатись…
Мiй вагон пiдiйшов.
Цей останнiй,
прощальний вагон,
Що давно в небуття вiдiйшов,
Але знову
i знову приходить,
Щоб мене
вiдвезти на роботу,
Щоб мене
привезти iз роботи,
На роботу – з роботи,
На роботу – з роботи…
Цей розмiрений стукiт колiс,
нескiнченний тунель…
Ескалатор, безногий Вергiлiй,
Проведи з пiдземелля до неба мене —
Десь там небо було,
І на всiх одного
вистачало
нам неба цього,
А тепер там
для кожного телеекран —
Не подiлять нiяк
мiж собою програм.
Нескiнченний тунель,
незлiченнi турботи:
На роботу – з роботи,
На роботу – з роботи,





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-peresichanskiy-12535245/naodinci-z-zhittyam-poeziya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.