Книга - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман
Юрiй Пересiчанський


Славко Пузик, радянський школяр, стае вiдмiнником у навчаннi i комсомольським активiстом, щоб зробити чиновницьку кар'еру в держапаратi Краiни Рад, аби стати начальником, дiстатися до всенародного майна i напихати цим майном своi власнi кишенi. Але СРСР раптом розпадаеться: де ж тепер це всенародне майно i як до нього дiстатися, аби набити ним своi власнi загашники, як це робили начальники в СРСР – Славко Пузик зi своiм новим другом Стьопиком поринае в розв'язання цiеi нагальноi проблеми.





Вибрики Золотого Теляти

Сатиричний роман



Юрiй Пересiчанський



© Юрiй Пересiчанський, 2018



ISBN 978-5-4490-7523-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero


*

Славко Пузик, радянський школяр, стае вiдмiнником у навчаннi i комсомольським активiстом, щоб пiсля закiнчення школи зробити чиновницьку кар'еру в держапаратi Краiни Рад, аби стати радянським начальником, дiстатися до всенародного майна i черпати це майно повними пригоршнями в своi власнi кишенi. Але СРСР раптом розпадаеться: де ж тепер це всенародне майно i як до нього дiстатися, аби набити цим майном своi власнi загашники, як це робили великi начальники в СРСР – Славко Пузик зi своiм новим другом Стьопиком самовiддано поринае в розв'язання цiеi нагальноi проблеми.



*



– Так-то воно так, та от тiльки трi-i-iшечки не так…

(Шельменко-денщик)

– А от i не трiшечки. Все зовсiм, зовсiм не так. От

бувае, дивишся – наче людина як людина, а

придивишся – глип! – а воно депутат! Отакi от, куме,

дивертисменти й пертурбацii. Нi-i-i, все зовсiм, зовсiм

не так.

(Дядько Сидiр, кум Петра)



*



– Щодо кривоi пики прохання звертатися до

постачальника кривих пик – а я тут зовсiм, зовсiм нi до чого.

(Люстерко Невинне)




Частина перша





1


Не раз чув вiд iнших саркастичнi зауваження, та й сам, зiзнатися, частенько зверхньо вiдпускав насмiшкуватi поблажливi коментарi щодо настирливоi звички деяких письменникiв розпочинати своi твори з докладноi бiографii головного героя, його батькiв, дiдiв, родичiв, знайомих… Вiдкриваеш отак книжку, частина перша «Дитинство» – i почалося: от, мовляв, народився Петро Петрович Цибулька тодi-то й там-то, потiм пiшов до школи, одружився, мав батька, матiр, дiда й бабу, i пiшло й поiхало, i так далi, i так далi… Але ж, як можна оминути бiографiю головного героя i його предкiв, якщо iхне родове прiзвище Пузики, можливо й не таке вже занадто епатажне, все ж справляе певне комiчне враження, викликаючи якийсь гумористичний настрiй, котрий пiдштовхуе до зацiкавленостi витоками саме такого прiзвища; а якщо покопирсатися в iменах предкiв нашого головного героя, то можна вiднайти, наприклад, таке iменнячко, як Насерпуд (?!). Так, так, саме Насерпуд. Хтось може не повiрити, сказати, що я вигадую, що такого iменi взагалi бути не може. Запевняю вас, може. І взагалi, дiйснiсть може перевершити найнеймовiрнiшi фантазii найбiльшого вигадника. І хай вас схожiсть цього iменi з iменем якогось старозавiтного Навуходоносора не вводить в оману даремною надiею, що я просто помилився, якось переплутавши iмена. Нi, це був саме Насерпуд. А ось вам i ще один доказ неймовiрноi вигадливостi дивовижноi дiйсностi – Насерпудового батька взагалi звали Запердоном. Так, так – Запердон. І в цьому випадку схожiсть iз, наприклад, старорежимним iм’ям Сарпедон – теж просто спiвзвуччя. Отже, Насерпуд Запердонович! Насерпуд Запердонович Пузик – як вам?

А вже Запердонового батька, тобто Насерпудового дiда звали… Ой, нi. Нi, нi, нi. Не можу. Якби, наприклад, iм’я Запердонового батька було вимовлене в якiйсь теле- або ж радiопередачi, то воно б звучало так: «Пi-i-i-i-i…», i зовсiм не тому, що цього Пузика нарекли на честь знаменитого математичного числа «3,14…», а тому, що iм’я цього достославного предка сучасних Пузикiв, з огляду на сучаснi ж лексично-етичнi норми, звучить як звичайнiсiнька нецензурна лайка i згiдно з правилами телерадiомовлення мае бути просто, так би мовити, «запiкане». А оскiльки, якби це iм’я зафiксувати чорним по бiлому в друкованому виглядi, то «запiкати» це вже нiяк не вдалося б, i автору цього фiксування, тобто менi, цiлком можливо, довелося б вiдповiдати за злiсне хулiганство. Але можете менi повiрити на слово, що iм’я цього Пузика було не менш «благозвучним», анiж iм’я його онука Насерпуда Запердоновича.

А от вже самого головного героя нашоi оповiдi звали, грiх Бога гнiвити, цiлком пристойно, навiть дещо славно – В’ячеслав. Хоча В’ячеславом вiн i був лише у «Свiдоцтвi про народження», а так взагалi то Славко, але й Славко – теж непогано. Славкового батька ж звали, хоч теж не зовсiм звично для сучасного вуха, але досить пристойно Гервасiем. А от iм’я батька самого Гервасiя, тобто Славкового дiда, я вже наводити не буду з етичних мiркувань, аби зайвий раз не шокувати читача, адже Насерпуда Запердоновича, я думаю, цiлком достатньо, аби якнайнаочнiше показати фатальну неприхильнiсть долi до славного роду Пузикiв. З якого ж дива зла доля так позбиткувалась над цим родом, вишукавши на квiтучому полi людських iмен такi рiдкiснi, просто таки унiкальнi будяки, аби увiнчати ними Пузикiв? Звичайно, вдача й талан людини не залежить вiд його iменi, як, наприклад, злагода в сiм’i не залежить вiд помешкання, в якому вона живе, але, якщо на фасадi помешкання написано: «Запердон»…

Отже, Пузики та iхнi iмена. Щодо прiзвища Пузик, то тут, мабуть, кожному стане зрозумiлим i без зайвих обгрунтувань, що причиною саме такого найменування цього достославного роду була наявнiсть у iхнього давнього прапрапращура досить таки огрядненького черевця, яке й було благополучно успадковане чи то вдячними, чи не дуже вдячними нащадками разом iз прiзвищем.

Щодо дивних же й вельми неблагозвучних iмен у представникiв славного роду Пузикiв, то ця досить невтiшна прикрiсть посiла iх теж, як це не дивно, знову ж таки завдяки iх огрядненьким черевцям. Вся справа в тiм, що iмена в тi далекi, майже легендарнi, часи, коли рiд Пузикiв розростався на безмежних просторах тодi ще царськоi Росii, новонародженим давали iмена священики приходiв едино правильноi тодi росiйськоi православноi церкви, тобто попи, або ж батюшки. А черевця в тих батюшок, як i належало iм за iх статусом, були значно, значно солiднiшими навiть за дуже огряднi черевця Пузикiв, а iнодi цi попiвськi черева досягали таких неймовiрних об’емiв, що виглядом своiм не залишали нi в кого жодного сумнiву у вiковiчнiй незрушностi великодержавних основ самодержавства, народностi i православ’я. А тому й називалися цi попiвськi черева не просто животами, чи там пузами, як у якихось Пузикiв, а поважно, навiть сакрально нарiкалися утробами, навiть Утробами!

І щоб пiдтримувати цi утроби у вiдповiдному до iх статусу станi, треба було, звiсно, якнайчастiше наповнювати iх достатньою кiлькiстю харчового довольства, постачання якого якраз i було священним обов’язком простих селян, таких, як тi ж самi Пузики. Але ж i в самих Пузикiв черева були, хоч i не такого великодержавного калiбру, як у попiв, але теж черевами нiвроку, i потребували цi селянськi животи теж немало харчу, а якщо взяти до уваги, що харч цей Пузикам доводилося добувати, на вiдмiну вiд попiв, у потi чола тяжкою селянською працею, то вiдривали Пузики цей политий потом кусень хлiба вiд свого власного рота, щоб напхати ним бездоннi попiвськi утроби, ясна рiч, з дуже, дуже великою неохотою. Та й, що там грiха таiти, були Пузики таки прижимистими й скупуватими, та просто таки жадiбними скнарами були Пузики.

Одне слово, конфлiкт виявився очевидним, неминучим i нездоланним. Особливоi ж гостроти ця суперечнiсть набувала пiд час усiляких дiйств, як то похорони, вiнчання, входини й тому подiбнi подii, якi вимагали не тiльки присутностi на них батюшки, але й офiцiйного ним освячення такоi подii, що в свою чергу повинне було бути оплаченим, тобто винагородженим. До найсильнiшого ж драматизму, що пiдiймався навiть аж до трагiчного звучання знаменитого шекспiрiвського «бути, чи не бути», цей конфлiкт доходив у мить появи на свiт нового Пузика, адже народження тягло за собою хрестини, наслiдком чого була поява iменi у новонародженого. І тут вже без батюшки не можна було обiйтись нiяким чином. І тут вже була, як кажуть, найпрямiша залежнiсть: чим бiльший, дорожчий, смачнiший могорич отримував батюшка на хрестини – тим благозвучнiше iм’я отримував хрещеник. Тобто, чим бiльший шмат вiдривав би пiд час хрестин котрийсь iз Пузикiв вiд свого власного черева на догоду попiвськiй утробi, тим благозвучнiше iм’я отримував би нащадок цього Пузика – i навпаки. Здебiльшого ж завжди вiдбувалось оте саме «навпаки»: чим скупiший шмат на хрестинах дiставався батюшцi, тим дивнiше й непристойнiше iм’я отримував ново-хрещений Пузик.

А до того ж iще й ота просто таки неймовiрна плодовитiсть Пузикiв – то якщо б на догоду каверзному бажанню дати черговому новонародженому Пузику якесь панське iм’я, кожного разу Пузик-батько вiдривав би вiд власних потреб вiдповiдний шмат добробуту всiеi сiм’i, так вiд знаменитих черев роду Пузикiв не залишилось би й слiду вже через декiлька поколiнь. І чим би тодi вони виправдовували свое власне прiзвище? Дуже дивно було б побачити отакого собi якогось худющого дядька з прiзвищем Пузик. Але Пузики, ясна рiч, нiколи не ущемляли своi власнi черева на догоду, хоч i важливiшим з державного погляду, але все ж чужим попiвським утробам, а тому й надалi Пузики гордо носили своi незмiннi родовi черева разом з прiзвищем, хоча й доводилося iм за це розплачуватися тими, не зовсiм гарними, а здебiльшого зовсiм негарними iменами, якими iх нарiкали невдоволенi батюшки. Звичайно, знаходилися серед односельцiв такi, що були не проти зайвий раз уколоти гостреньким кпином котрогось iз Пузикiв з приводу його незвичного йменнячка, але Пузики з цього приводу лише поблажливо посмiхалися у вiдповiдь, вдоволено погладжуючи своi тлустенькi животики – мовляв, балакайте, балакайте, а жирок у наших черевцях зав'язуеться. Та врештi, нi орати, нi сiяти, нi збирати урожай Пузикам аж нiяк не заважали iхнi iмена, якими б незвичайними вони комусь не здавались.

От, наприклад, хоч би взяти одне з незлiченних вiдгалужень плодовитого роду Пузикiв, оце саме вiдгалуження предкiв Славка Пузика. Коли у Славкового пращура, того самого Запердонового батька, iм’я якого ми вже домовились не згадувати через його явну нецензурнiсть вiдповiдно до сучасноi лексикологii, народився черговий нащадок чоловiчоi статi i постала потреба його охрестити, то постала, звiсно, й потреба нести за це батюшцi подарунок. І вже з самого вечора напередоднi хрестин свого нащадка пращур Славка Пузика почав готувати цей самий подарунок батюшцi.

Основною частиною цього дарунку мала бути досить пристойна сума грiшми, яку належало передавати в таких випадках Господу Богу за посередництва батюшки, тобто вiддаючи цi грошi просто таки поповi в руки. І хоча всiх, звiсна рiч, брали великi сумнiви в тому, що цi грошi до останньоi копiечки потрапляли прямо до кишенi Бога через руки батюшок i до цих рук не прилипала якась дещиця, а деякi високомудрi вiльнодумцi взагалi висловлювали сумнiв у такiй вже нагальнiй потребi Бога в iхнiй останнiй копiйцi, грошi все ж несли батюшкам справно й покiрно, як iстинно вiрнопiдданi великоi i могутньоi страшнодержавноi православноi iмперii.

А крiм грошей треба було пiднести Господу Богу ще й продуктовий набiр, так званий могорич, тобто треба було принести батюшцi випивку й закуску, та не просто випивку й закуску, а так, щоб батюшка мiг добряче бухнути й нарепатися добрячими харчами принаймнi на добу. Адже, як були переконанi батюшки, не бувае багато iжi – бувае тiльки поганий апетит, тобто слабка вiра в шлунок, а значить, треба просто щиро вiрити в шлунок – i нiякi проноси й закрiпи не стануть на завадi поступу до вiчного блаженства. Отже, цей натуральний додаток селянського пiдношення переходив до Бога вже не через попiвськi руки, а через попiвськi утроби – i те, як саме вiдбувався в цьому випадку розподiл вжитого харчу мiж Богом i попом, залишалося великою таемницею, як кажуть, вiдомою тiльки Богу. Людям же було вiдомо лише те, що залишки такого розподiлу пiсля попа були точнiсiнько такими ж самими як i пiсля звичайних людей.

Одне слово, фiнансово-матерiальнi стосунки мiж попами та iхнiм небесним начальством хоч дуже цiкавили селян, все ж так назавжди й залишалися священною нiким не розгаданою таiною. Головне ж, ця таемниця нiяким чином не звiльняла вiд обов’язку постачання харчами священних попiвських утроб.

І, як вже було зазначено, й пращур Славка Пузика, не маючи нiякоi змоги вiдмовитися вiд обов’язку пiдношення, напередоднi хрестин звечора почав готувати цей подарунок батюшцi. Вiдклав вiдразу досить пристойну суму грiшми, поливши при цьому слiзьми кожен, ранiше вже политий потом п’ятак, котрий тепер мав так легко перейти в чужу кишеню.

Потiм склав у кошик приготованi його дружиною наiдки: пляшку горiлки, смажену курку, кiльце ковбаси, шмат сала, пироги i ще декiлька смаколикiв, якi для самих Пузикiв були справжнiми делiкатесами, бо поласувати хоча б одним iз таких блюд вони могли хiба що на якесь велике свято. Ясна рiч, що пiд час складання смачного, запахущого кошика з кожним новим вдиханням цього райського «благовонiя» i з кожним новим поглядом, кинутим на цю незрiвнянну iстiвну красу щасливий Пузик-батько ставав усе менш i менш щасливим вiд вiдсутностi навiть якогось натяку на вiдповiдь на гiрке запитання про те, як мiг Господь Бог допустити таку величезну несправедливiсть, що вся оця iстiвна краса i велич, добута тяжкою працею, безповоротно проходить як повз власний рот Пузика старшого так i повз роти всiх його домочадцiв.

А треба сказати, що домочадцiв у не такiй вже й великiй оселi цього щасливого батька було не так вже й мало – Пузик-батько разом зi своею дружиною вже мали досить таки багато дiтей як чоловiчоi так i жiночоi статi, точну кiлькiсть яких ми не будемо тут наводити, адже iх точну кiлькiсть навряд чи знали й самi Пузики-батьки: не всi дiти в тi, малознайомi з медициною, часи виживали, й зiбрати всiх iх в одному мiсцi одночасно, щоб перерахувати, було неможливо.

Але все ж точно можна сказати, що дiтей у цих Пузикiв було багато, i бiльшiсть iз них зiбралася в хатi пiд час священного дiйства складання кошика з наiдками на хрестини свого новонародженого братика. І, я думаю, нiхто не сумнiваеться в тому, з якими почуттями всi цi маленькi й вже не дуже маленькi Пузики спостерiгали за неймовiрним видовищем, вдихали прекраснi запахи, лелiючи в своiх дитячих мрiях нездiйсненну казку споживання цих ласощiв i не встигаючи ковтати слину.

Коли ж кошик з наiдками був уже складений i накритий вишитим рушником, то погляд Пузика старшого вже не був поглядом щасливого батька, адже перед ним був уже не кошик для хрестин новонародженого, а нiби маленька труна з останками новопреставлених шлунково-кишкових мрiй. Вiдiрвавши ж нарештi свiй сумний погляд вiд кошика, Пузик-батько озирнувся на своiх домочадцiв, зустрiвши такий же невтiшний сум на кожному з iхнiх облич; потiм взяв кошик, вiднiс його в сiни й сховав там вiд грiха подалi.

– Охо-хо-хо-хо-хо-о-о… – пророче прорiк, сповнений смутку за недосяжним кошиком, старiйшина-Пузик; потiм перехрестився на образ Божий, i сповнившись ще бiльшого смутку вiд усвiдомлення, що нi, нiколи, нiколи в цьому свiтi не здiйсниться недосяжний iдеал хрумкоi шкiрочки смаженоi курки, дивлячись на iкону, додав ще бiльш жалiсливо i пронизливо: – Ехе-хе-хе-хе-хе-хе-е-е…

Й хоча вечеря того вечора була досить багатою як на бiдняцький рацiон Пузикiв – було вдосталь хлiба, варена картопля з олiею й молоко – все ж це не йшло нi в яке порiвняння з казковим кошиком. І влiгшись спати, старший Пузик, не зважаючи на втому, не мiг вiдразу заснути через муки, якi йому завдавали чудеснi марення про казковий кошик. Коли ж вiн нарештi заснув, сон його був дуже коротким i сповненим тими ж самими мареннями, якi перекочували з дiйсностi в сновидiння. Пузик-батько прокинувся i, не в змозi й надалi терпiти цi муки, потихеньку встав, вийшов у сiни i пiшов у напрямку, де вiд грiха подалi був схований кошик спокуси. Але як би далеко вiд грiха не було щось сховане, далечiнь ця – лише пiдбадьорення й заохочення для грiха, аби тiльки розпалити грiховне бажання. Нанiвець спокушений нечистим духом батько витяг зi схованки кошик, вiдпив з пляшки декiлька добрячих ковткiв горiлки й понадкушував усi призначенi для хрестин ласощi в надii, що батюшка в церковнiй сутiнi не догледить, що пляшка не зовсiм повна, в курки не дуже цiле стегенце, а ковбаси трохи не вистачае, щоб повнiстю завершити кiльце.

Вдовольнивши таким чином, як почуття соцiальноi справедливостi, так i свою стражденну плоть, Пузик-батько заснув миттево, спав до самого ранку не прокидаючись i без будь-яких сновидiнь. Прокинувшись же зранку, вiн не пiшов вiдразу за схованим вiд грiха подалi кошиком, вiдтягуючи мить видобування кошика зi схованки всiлякими начебто бiльш нагальними справами не тiльки через вiдчуття власноi провини, а й спонукуваний деякими iншими мiркуваннями – так як i уникав прямого погляду в очi своiх домочадцiв теж не тiльки через докори сумлiння, а й через тi самi iншi мiркування.

Коли ж, нарештi, невблаганна мить настала, i Пузик старший таки змушений був уже дiстати заповiтний кошик, то тiльки-но взявши до рук цей кошик, вiдразу зрозумiв, що тi його iншi мiркування й пiдозри мали пiдстави. Так, так, адже цi хрестини в незлiченнiй родинi Пузикiв були, ясна рiч, не першими, далеко не першими. І все, ясна рiч, повторилося знову, як завжди. Пузик-батько внiс кошик iз сiней до хати, поставив його на стiл i окинув усiх, зiбраних там домочадцiв, вже не якимось провинним поглядом, а поглядом якогось язичницького бога-громовержця, поглядом, пiд яким усi домочадцi могли тiльки провинно схилити голови в очiкування якогось страшного вироку.

Головний же Пузик тiльки на мить пiдняв рушник, яким був накритий кошик, ще раз переконавшись, що все було як завжди, адже, ще тiльки взявши цей кошик до рук i вiдчувши його вагу, нiяк не можна було не зрозумiти, що кошик цей позбавився значноi частки вiд тiеi ваги, яку вiн мав пiсля того, як до нього востанне вночi навiдався найстарший Пузик, аби поласувати вмiстом кошика.

Все було як завжди: звiсна рiч, що минулоi ночi, влiгшись, так би мовити спати, жоден з чисельних нащадкiв старiйшини роду Пузикiв навiть i не подумав насправдi засинати, нiхто навiть i не подумав нi на мить склепити очi. Всi лежали пiд ковдрами з вiдкритими очима, принишкло вслухаючись в нiчну тишу, аби не прогавити заповiтну мить, коли вже Пузик-батько тихенько, аби нiкого не розбудити, пiднiметься з постелi й так же тихенько, нi для кого не помiтно вийде в сiни, аби, як це було завжди перед хрестинами, понадкушувати зiбранi в кошику ласощi; потiм повернеться на свое мiсце i, вдоволений, засне мертвим сном аж до ранку. Всi ж нащадки вдоволеного Пузика-старiйшини, дiждавшись коли той засне, в чiткому й суворому порядку старшинства, починаючи з найстаршого й закiнчуючи наймолодшим, який вже вмiв ходити, Пузиком-нащадком, виходили в сiни й кожен надкушував свою законну частку наiдкiв з кошика, захованого вiд грiха подалi, хоча саме мiсце схову, власне, нiколи вiд хрестин до хрестин не змiнювалось i було всiм добре вiдоме.

На ранок, таким чином, вiд святкових пригощань у кошику залишались, як то кажуть, рiжки та нiжки, i Пузик-батько, прокинувшись, мав завжди смутнi й болючi передчуття щодо катастрофiчного зменшення вмiсту кошика за нiч, що, врештi, завжди, на превеликий жаль i здивування, справджувалось. Все було як завжди, за винятком хiба що вмiсту пляшки з горiлкою. Адже за часiв, доки найстаршi з Пузикiв-нащадкiв були ще у вiцi, який виключав цiкавiсть до пляшки зi смердючою гiркою рiдиною, вмiст пляшки з горiлкою на ранок був таким же самiсiньким, яким його залишав пiсля себе Пузик-батько. Але з часу, коли найстаршi з нащадкiв стали вже лобуряками, яких самих пора вже женити, i смердюча й гiрка рiдина стала для них солодкою й запашною, вмiст пляшки на ранок ставав усе меншим i меншим. От i зараз пляшка стала набагато бiльш неповною, нiж вночi, як вона стала набагато бiльш неповною, анiж на ранок перед минулими хрестинами, з чого Пузик-батько зробив висновок, що, очевидно, ще один з його лобуряк дорiс до переоцiнки смакових якостей горiлки, а тi, котрi вже ранiше дiйшли до цього, все бiльше входили в смак – хоч пляшка й була ще не зовсiм пустою, але те, що сиротливо плюскотало на самому днi, навряд чи язик повернувся б назвати могоричем.

Батькiвський погляд найстаршого з Пузикiв, як i завжди в таких випадках, був нищiвним, можна навiть сказати спопеляючим, але жодного слова, як i завжди, промовлено не було. Пiд спопеляючим поглядом батька i тягарем навислоi гнiтючоi тишi всi покаянно схилили голови в щирому усвiдомленнi всiеi глибини своеi провини, i в такому ж щирому усвiдомленнi, що перед наступними хрестинами вся ця iсторiя точнiсiнько повториться, вiд чого каяття було ще щирiшим i глибшим.

Провiвши таким чином безмовну, але вiд цього нiтрохи не менш зрозумiлу, повторювану з року в рiк, проповiдь, Пузик-батько, скориставшись схиленими головами домочадцiв i настановою народноi мудростi – а саме: «згорiла хата – гори й сарай» – непомiтно для всiх взяв капшучок iз грiшми, призначеними на пожертву, вiдвернувся й тихенько переправив монети з цього капшучка до себе в кишеню, залишивши Боговi двi монетки. Вiн би залишив i одну, але одна не могла б дзвенiти, тобто, що одна, що нi одноi не видавало б жодного звуку – i це на мить наштовхнуло на думку не залишити жодноi монети, але ця святотатська думка була вiдразу ж вiдкинута, i в капшучку було таки залишено двi монетки для дзвону, який би потiшив вухо батюшки, а отже й самого Бога, принаймнi на час, допоки монети не будуть висипанi з капшука.

Пiсля всiх цих, повторюваних з року в рiк перед кожними хрестинами, ритуальних дiйств, процесiя Пузикiв, очолювана батьком, рушила до храму Божого. Але мiсце очiльника процесii старший Пузик почав скоро втрачати, опинившись невдовзi в самому кiнцi колони, а потiм i зовсiм вiдстав. Пояснивши своi дii нагальною необхiднiстю справити малу фiзiологiчну потребу, Пузик-батько сховався за найближчим кущем, де, почасти пiд дiею усвiдомлення недовершеностi здiйсненого вночi акту встановлення соцiальноi справедливостi, почасти пiд дiею народноi мудростi – «згорiла хата – гори й сарай» – вiн швиденько вихопив з кошика пляшку, вихилив одним ковтком залишки горiлки, справедливо розсудивши, що своiм недоречним жалiбним плюскотом в сутiнi храму цi залишки лише видаватимуть неповноту пляшки. Потiм вiн надкусив залишене вiд курки, уже надкушене куряче стегенце й, поеднуючи корисне з приемним, доки справляв малу фiзiологiчну потребу, скоренько пережував i ковтнув курятину i втерся рукавом, аби не залишилося натякiв на iстиннi мотиви його поведiнки.

Наздогнавши свою родину, сповнений гiдностi, в святковому настроi батько знову очолив процесiю, яка все наближалась i наближалась до храму Божого. А треба сказати, що мiсцевий батюшка Онуфрiй, ще напередоднi, тiльки-но почувши про народження чергового Пузика, був опанований рiзноманiтними, переважно не вельми позитивними й оптимiстичними почуттями з приводу наступних хрестин новонародженого Пузика, адже це були вже не першi, далеко не першi хрестини Пузикiв, якi цьому батюшцi доводилося проводити.

Таким чином, не було дивним, що прихiд процесii Пузикiв для хрестин свого новоявленого члена роду не викликав у мiсцевого батюшки такого вже святкового пiднесення. Не було дивним i те, що сам обряд хрестин отець Онуфрiй розпочав навiть не заглянувши до кошика, який був поставлений Пузиком-батьком, аби не доводити й так зiпсований настрiй до стану повноi невiдповiдностi до священного обряду. Але перед тим, як проголосити iм’я ново-хрещеного, отець Онуфрiй все ж вiдкинув з кошика рушник i уважно подивився на вмiст кошика, при чому, чим довше вiн придивлявся до цього вмiсту, тим наочнiше було видно, як скам’янiле обличчя батюшки мiниться всiма кольорами райдуги, але зовсiм не тому, що настрiй його був райдужним.

– За-пер-дон, – пiсля довгоi паузи, витраченоi на вивчення вмiсту кошика i пов’язаний з цим вибiр iменi новонародженому, задумано примружившись, промовив нарештi батюшка. – Запердон, – повторив вiн, скрипнувши зубами.

– Сарпедон? – почувся тихенький голос Пузика-батька у навислiй пiсля слiв батюшки мертвiй тишi храму. – Сарпедон? – ще тихiше й безнадiйнiше перепитав вiн, кидаючи на батюшку благальний погляд.

– За-пер-до-о-он! – повернувшись до Пузика-старшого, вибухнув у вiдповiдь батюшка криком, який фатальним громом пролунав пiд куполом храму. – За-пер-до-о-он! – ще раз повiльно повторив вiн по складах, наближаючись до Пузика-батька й роблячи по одному кроку на кожен склад слова. – Запердон. – вже тихiше й спокiйнiше, але вiд цього лише бiльш зловiще промовив вiн над самим вухом старшого Пузика, котрому належало бути найщасливiшим iз людей, але його безнадiйно схиленi голова й плечi й розпачливо опущенi руки доводили цiлком протилежнi почуття.

Отак з’явився на свiт i отримав свое оригiнальне iм’я Запердон, майбутнiй батько Насерпуда. І приблизно така ж сама iсторiя повторювалася в родi Пузикiв впродовж усього того часу, допоки московська православна церква, бувши найнадiйнiшою опорою росiйського самодержавства, повною мiрою користувалася своiм статусом – в цей час народився ще й дiд нашого Славка, дiд, iм’я якого ми й не наводимо якраз тому, що народився вiн в тi достославнi самодержавнi часи.

А треба сказати, що Пузики вiдзначалися не тiльки плодовитiстю, а ще й тим, що цю свою плодовитiсть вони зберiгали протягом всього життя аж до майже похилого вiку, так що час мiж народженням найстаршого й наймолодшого з дiтей в сiм’i якогось iз Пузикiв-батькiв був дуже значний, i можна сказати, що мiж поколiннями Пузикiв пролягали цiлi iсторичнi епохи. Особливо помiтним це стало останнiми часами, коли течiя iсторичноi рiки значно прискорилась.

Так, наприклад, дiд нашого головного героя Славка народився ще в епоху всевладдя попiв, а тому й отримав свое, не згадуване тут нами з етичних мiркувань, iм’я. Батько ж Славка Гервасiй народився, коли його батько, тобто оцей самий Славкiв дiд був уже в досить поважному вiцi, в часи, коли едино можливим насильницьким способом у московськiй iмперii владу захопили бiльшовики, всеросiйський самодержець був перейменований iз царя на генсека, а роль московського православ’я перебрала на себе компартiя. Московськi ж попи, позбавившись всемогутньоi самодержавноi пiдтримки, на додачу були ще й жорстоко переслiдуванi, як смертельнi конкуренти, новоявленою владою, але все ж не вiдразу втратили свiй вплив, користуючись забобонами селян, якi, не зважаючи на атеiстичну пропаганду й прямi заборони, все ж i надалi хрестили дiтей, вiнчалися й молилися, тобто справляли дореволюцiйний релiгiйний культ замiсть того, щоб служити культовi новопризначеного бiльшовицькою владою божества пiд дивною назвою Комунiзм.

Так, наприклад, коли народився батько Славка Гервасiй, радянська влада комунiстiв, вже давно й беззаперечно опанувала простори колишньоi царськоi iмперii, але батько Гервасiя, бувши на час народження свого останнього сина людиною вже дуже лiтньою, майже похилого вiку, яка народилася ще за царських часiв, нiяк не мiг знехтувати обрядом хрещення свого новонародженого сина.

Й хоча щедрiсть i пишнота Пузикових пiдношень батюшкам не змiнилася зi змiною влади, батюшки, остерiгаючись не лояльноi до них влади, все ж не наважувались так, як колись, безапеляцiйно вiддячувати iменами за вiдповiднi могоричi на хрестинах. І коли лiтнiй Славкiв дiд принiс свого новонародженого сина до храму для хрещення, то батюшка, спершу переконавшись, що вмiст кошика з могоричем, як завжди, вельми невтiшний, довгенько думав, вагаючись з одного боку мiж бажанням влiпити цьому жадiбному Пузику прямо в його нахабну пику вiдповiдним до могоричу iменнячком для його сина, з iншого ж боку мiж страхом перед радянською владою, яка, в свою чергу, могла б улiпити й самому батюшцi по саме нiкуди.

– Гервасiй, – нарештi визначився батюшка, вирiшивши, що таке iм’я буде вiдповiдним.

– А що, як радянська влада запитае, що за Гервасiй, чому Гервасiй? – хитро примружившись, у вiдповiдь запитав Пузик-батько, намагаючись за природною селянською звичкою за найменшу можливу цiну виторгувати щось найбiльш вартiсне.

– А ти скажеш радянськiй владi, що Гервасiй схоже на Гельвецiй, а Гельвецiй – то колись був такий французький фiлософ, який був матерiалiстом, як i комунiсти, – вiдповiв з деякою зловтiшною ноткою батюшка, взявши кошик iз жалюгiдним пiдношенням.

Звичайно, батько Гервасiя тодi, згiдно з нагальним iсторичним станом, за допомогою у справi надання iменi новонародженому синовi мiг би звернутися прямо до радянськоi влади, мiг би просто сам придумати iм’я, але стан свiтогляду тодiшнього селянина все ж iще не дозволяв так вiдверто нехтувати батюшками на догоду комiсарам. І батько Гервасiя вирiшив, що нехай вже Гервасiй, все ж не Запердон. Таким чином вiн нiби зберiг свiтоглядний паритет, не образивши нi дореволюцiйного Господа, нi пореволюцiйного Комунiзма, якому, власне до iмен новонароджених, на вiдмiну вiд його попередника, було й зовсiм байдуже.

– Гервасiй? – хитро примружившись, звела на Пузика-батька погляд радянська влада в особi голови сiльради мiсцевого комунiста Степана, коли новонародженого принесли для реестрацii в сiльраду. – Мабуть, до попа бiгав за таким iменнячком.

– Просто Гервасiй – то… – почав було батько Гервасiя згадувати, як батюшка сказав, що Гервасiй – то схоже на Гельвецiй, а то був такий французький фiлософ, котрий був матерiалiстом, як i комунiсти, але пам’ять старшого Пузика пiдводила, i врештi, не змiгши повторити слова батюшки, вiн сказав: – Гервасiй – то був хвранцуцький йолоп, який матерився так, як i комунiсти.

– Хх-х-е, матерi твоiй ковiнька, тудить його в закапелок розтудить… (…пi-i-i-i…) …, – завершила дискусiю радянська влада, використавши вперемiж iз мiцним перегаром такi ж мiцнi, добiрнi, забористi всесоюзно-росiйськi трьохповерховi матюки, доводячи таким чином iстиннiсть тези про притаманнiсть матерiалiзму (здатностi материтися, тобто матюкатися), як французьким йолопам, так i радянським комунiстам. – Гервасiй, то й Гервасiй, – погодився, почесавши потилицю, Степан i записав iм’я новонародженого в «метрику».

А от Гервасiй вже називав своiх дiтей сам, без будь-якого озирання на церковникiв – отакий прогрес. Нi, звичайно, Гервасiй, так як i незчисленнi поколiння його предкiв обов’язково хрестив усiх своiх дiтей, не зважаючи на несхвалення, а iнодi й на прямi заборони комунiстичноi влади, але приходив вiн на хрестини вже з готовим, узгодженим з дружиною, iм’ям дитини i просто називав це iм’я батюшцi, i батюшка змушений був приймати такий порядок речей – отакий прогрес.

Славко ж народився, коли його батько Гервасiй був уже в дуже лiтньому, майже похилому вiцi. Славко, взагалi, був останнiм iз дiтей Гервасiя. Може, тому й таке славне iм’я. А втiм, хто його знае. Народився ж Славко вже в часи, котрi за задумом i розрахунками засновникiв i будiвничих Радянського Союзу мали б закiнчитися часами повноi i остаточноi перемоги комунiзму, яка повинна була б прийти на змiну перiоду розвинутого соцiалiзму.

Але розвинутий соцiалiзм все нiяк не закiнчувався й не закiнчувався, мутуючи в усiлякi дикi рiзновиди в залежностi вiд того, який iз перестарiлих, що давно вижили вже з розуму, генсекiв приходив до влади пiсля черговоi смертi свого попередника. А мерли генсеки, як мухи, оскiльки наймолодший iз них через старiсть пам’ятав лише те, що вiн анiчогiсiнько не пам’ятае, i пересувався лише за допомогою двох тiло-охоронцiв, котрi, стиснувши з обох бокiв тiло генсека, переносили його так вiд трибуни до трибуни, намагаючись таким чином надати тiлу вертикального стану i створити враження, що це нiби генсек пересуваеться сам. Але створити таке враження все ж не вдавалося, оскiльки голова генсека завжди завалювалась або вбiк, або вперед, а ноги безвiльно волоклися позаду. А тому при пересуваннi генсека радянське телебачення демонструвало тiльки його груди, повнiстю вiд плечей до пупа унизанi орденами й медалями.

Взагалi-то, весь цей розвинутий соцiалiзм вiдбувався аж до того часу, коли його почали вже називати застоем, i врештi зiйшлися на тому, що цей розвинутий застiй треба негайно прискорити й перебудувати, при чому, як прискорювати застiй, в який бiк його перебудовувати, i для чого взагалi прискорювати те, що потребуе перебудови – нiхто навiть не намагався пояснити. Не дивно, що все це врештi закiнчилось величезним пшиком i всеохопним крахом. Але в часи цього краху й розвалу Радянського Союзу, в часи смертi старого й народження нового наш головний герой Славко був уже повнолiтнiм юнаком з повною середньою освiтою, юнаком, що стояв на порозi дорослого життя; а от дитинство й шкiльнi роки Славка припали на прискорено-застiйнi й перебудовно-розвальнi часи, останнi часи Радянського Союзу.

Отака от коротка iсторiя iмен представникiв славного роду Пузикiв, iсторiя, в якiй певним чином вiдбилась iсторiя iхньоi, тобто нашоi спiльноi з Пузиками, батькiвщини.




2


Отже, Славко. В’ячеслав Гервасiйович Пузик. З чого ж розпочати розповiдь про цього нашого головного героя. Гадаю, що розпочинати розповiдь не тiльки про головного героя якогось роману, а взагалi про якусь людину треба з чогось головного, з чогось найважливiшого, притаманного цiй людинi. А що для людини взагалi може бути бiльш важливим, анiж ii духовнiсть, ii, так би мовити, моральне обличчя. І якщо з цього, найважливiшого духоно-морального боку охарактеризувати Славка Пузика, то можна сказати, що про таких людей, як Славко, зазвичай говорять, що це людина добросерда, або ж добродушна, адже i в душi i в серцi нашого героя було тiльки добро. А ще можна сказати й так, що герой наш був людиною доброi волi, тобто волiв добра: скiльки себе пам’ятав Славко, тобто протягом усього свого свiдомого життя вiн хотiв тiльки добра. Так, так, Славко хотiв добра, одного добра, тiльки добра i нiчого окрiм добра!

Щоправда, якщо взяти до уваги те, що Славкiв батько був простим радянським колгоспником, причому дуже, дуже багатодiтним, i заробленого тяжкою працею йому заледве вистачало, щоб прогодувати сiм’ю, то цiлком зрозумiло, що нiколи нiякоi зайвоi копiйки за все життя Гервасiй не бачив i нiякого власного добра так i не нажив аж до самоi старостi. Таким чином, за вiдсутностi хоч якогось бiльш-менш вартiсного власного добра в сiм’i Пузикiв, Славковi, хочеш-не-хочеш, а доводилося хотiти добра чужого.

І скiльки себе пам’ятав Славко, тобто протягом усього свого свiдомого життя вiн бачив, що в декого з його односельцiв таки накопичувалось доволi багато добра, в декого ж iз колгоспного керiвництва вiд цього добра просто ломилися комори i скринi, а вже щодо голови колгоспу – то вiд кiлькостi його добра в бiдного Славка просто таки паморочилося в головi. І чим бiльше Славко, за вiдсутностi власного добра, бачив добро чуже, тим бiльше йому цього чужого добра хотiлось. І що ж дивного в тому, що Славко так пристрасно хотiв добра чужого, якщо свого власного добра в нього не було. І що ж дивного в тому, що i серце й душа Славка були переповненi виключно цим бажаним добром, адже скринi Пузикiв були пустi пустiсiнькi.

Та на виправдання нашого героя можна сказати, що в його бажаннях та уявi це добро виглядало зовсiм не як проста купа звичайних матерiальних благ. Так, так, привласнення добра Славко уявляв собi зовсiм не як просте меркантильне накопичення якихось матерiальних цiнностей: Славко був упевнений в тому, що варто тiльки якомусь звичайному матерiальному предмету стати його, Славковою власнiстю, як цей предмет iз розряду матерiальноi цiнностi вiдразу перетворився б на цiннiсть моральну, духовну! Так, так, саме так – хай но тiльки щось стало б Славковою власнiстю, уявлялось йому, то це щось вiдразу перетворилося б iз простого бездушного шматка нiмоi матерii на якусь сакральну релiквiю, такий собi священний Грааль, який грiв би променями благоволiння якихось вищих сил.

Або хоча б i ця хата голови колгоспу, що бовванiла напроти хати Пузикiв – величезна красива цегляна будiвля дому голови колгоспу, яка була завжди перед очима Славка, коли той всiдався за стiл виконувати домашнi завдання i довго не мiг зосередитися на тих завданнях через цю величну споруду. О, якби цей будинок голови колгоспу був його, Славковим, помешканням – то це був би не просто великий i красивий сiльський будинок, це був би храм, Парфенон i Софiя Киiвська одночасно! Це був би храм, що випромiнював би тi ж благоволiння вищих сил. Отак, просто який завгодно завалящий предмет, звичайний шматок холодноi грубоi матерii, варто йому було б стати власнiстю Славка Пузика, миттю перетворився б на релiквiю благоволiння вищих сил – принаймнi в це свято вiрив сам Славко. Щоправда, вся сила цього благоволiння вищих сил, котрi проявилися б у привласнених Славком предметах, поки що зосереджувалась виключно тiльки на його ж, власника цих предметiв, самого Славка персонi. Але ж… Але, як би там не було, а всяке найзвичайнiше добро, привласнене Славком, на його глибоке переконання, ставало б добром незвичайним, добром надзвичайним.

І що ж дивного в тому, що в цього славного нащадка роду Пузикiв бажання цього добра виявилося панiвним всеохопним бажанням. Адже, за висловом класика, немае такого злочину, на який не пiшов би капiталiст заради скiлькох там процентiв прибутку? Отож! Так це сказано про якогось цивiлiзованого буржуазного, вибачаюсь, буржуя, обтяженого всiлякими там фiлософiями й лiтературами, Ренесансами й iмпресiонiзмами, всiлякими етиками й естетиками. А що ж казати про якогось рядового радянського Пузика, цей духовно-моральний виплiд комунiстичноi iдеологii, в якого могутньою й безжальною гiльйотиною марксизму-ленiнiзму-сталiнiзму, приведеною в дiю механiзмом безкiнечних голодоморiв i репресiй, було вiдтято не лише будь-яке бажання покопирсатися в якихось там Ренесансах i етиках з естетиками, а навiть бажання згадати когось зi свого роду далi третього колiна – i в залишку однi тiльки голi-голiсiнькi, найголiшi iнстинкти.

Одне слово, якщо говорити про середньостатистичну одиницю розвинутого радянського суспiльства в духовному вимiрi, то можна сказати, що це був такий собi неандерталець атомноi епохи, неандерталець, перед яким технiчнi досягнення цивiлiзацii розкинули незлiченнi спокуси безмежних можливостей. А ти при цьому голий, босий i голодний. І здавалося, що треба лише простягнути руку i взяти все, що тобi заманеться. А ти голий, босий i голодний. І як тiльки всемогутнi кайдани, здавалося, наймiцнiшоi в iсторii людства радянськоi державноi машини впали, руки таки потяглися. Потяглися в намаганнi заволодiти цими, ранiше забороненими, але такими бажаними, а тепер i дозволеними, й, здавалося, вже досяжними благами цивiлiзацii. Безлiч, безлiч, безлiч рук, якi в единому поривi потяглися за омрiяними благами, втiлюючи в пострадянське життя один з наймогутнiших i найпервiснiших рефлексiв – хапальний рефлекс неандертальця. Щоправда, цього разу неандертальця радянського, але ця обставина лише посилювала хапальний рефлекс. Звичайно, були й винятки, але це аж нiяк не стосувалося як головного героя нашоi оповiдi, так i абсолютноi бiльшостi його спiвгромадян.

Інша справа, що безмежнi блага, якi мали б, згiдно з мрiями, политися молочними рiками iз-за «залiзноi завiси», що зникла, виявилися благами не такими вже й безмежними, точнiше зовсiм не безмежними. Та ще до того ж мiж руками й благами виросла цiла гора всiляких перепон, на кшталт iнфляцiй, криз, безробiття… Але це вже зовсiм iнша iсторiя. І руки все одно тяглися за благами i хапали все пiдряд вiдповiдно до рангу: комусь дiставалися заводи й фабрики, комусь торговi точки на ринку, а комусь i просто омрiяний кусень хлiба. Але хапали всi. Хапальний рефлекс i бажання хоч якогось добра були всеохопними, всемогутнiми i непереборними.

Особливого ж напруження це непереборне хотiння добра в нашого головного героя досягло в шкiльнi роки Славка. Звичайна радянська сiльська середня школа, до котроi пiшов Славко Пузик, як i всi радянськi дiти, досягши певного вiку, здавалося, за визначенням повинна була б нiвелювати будь-якi вiдмiнностi матерiального й соцiального стану школярiв. Насправдi ж цi вiдмiнностi були досить таки помiтнi, особливо ж вони були помiтними для надзвичайно вразливого щодо чужого добра ока Славка Пузика. Багато з його однокласникiв мали такий одяг i взуття, такi портфелi, таке шкiльне приладдя, про яке Славко мiг тiльки мрiяти.

Найбiльше ж заздрiсну уяву Славка вражав син голови мiсцевого колгоспу Сергiй. Мало того, що цей Сергiй був на два роки старшим за Славка високим широкоплечим красенем, то ще й одягався, як якийсь капiталiстичний буржуй, з самого дитинства мав велосипеди, якi мiняв на все бiльшi, згiдно зi своiм вiком, з шостого класу iздив на мопедi, а з восьмого – на новенькiй «Явi» чеського виробництва. Хiба ж могло таке залишити Славка байдужим?

Яким же шляхом мiг би Славко дiстатися до заповiтного оволодiння хоч якоюсь бiльш-менш вартiсною часткою омрiяного добра? Як вiдшукати той невичерпний гаманець, який сипонув би скарби на голову сина звичайного радянського колгоспника? Де той «Сiм-сiм», котрий вiдкрив би йому печеру з цими скарбами? Такi, й подiбнi до них, питання нескiнченним болючим чорторием нуртували в стражденнiй душi нашого головного героя.

Будучи хлопчиком невисокого зросту, з огрядненьким черевцем, з опасистим обличчям з веснянками на кирпатому носi, з водянистими очима пiд майже бiлими бровами, i, нарештi, з якимось безбарвним рiдким волоссям, яке вже в дитинствi справляло враження облисiння, Славко, ясна рiч, прекрасно розумiв, що йому нiяк не свiтить оволодiти скарбом шляхом раптового одруження з якоюсь принцесою. І такий романтичний шлях досягнення омрiяного добра був безжально вiдкинутий Славком вже з перших класiв, коли з боку дiвчаток вiн наразився на не вельми прихильне ставлення.

Тодi Славко спробував хоч якось розбагатiти шляхом торгiвельноi дiяльностi, що, взагалi-то, з точки зору комунiстичноi iдеологii розглядалось як дiяльнiсть буржуазно-капiталiстична, тобто ворожа. «Треба просто щось купити дешевше, – метикував собi Славко, – i продати це комусь дорожче, при цьому переконавши цього когось у тому, що вiн теж купуе дешевше». І Славковi таки вдалося провести першi торгiвельнi операцii: вiн обмiняв гумку для стирання на напiвсписаний олiвець, потiм цей олiвець обмiняв на авторучку без ампулки, потiм провiв ще декiлька обмiнiв, в результатi яких став власником великого гачка для рибноi ловлi. Гачок був i справдi великим, тобто риба, яку можна було б упiймати на цей гачок, теж мала б бути великою, але Славко не тiльки не вмiв ловити рибу, вiн навiть не бажав вчитися ii ловити, оскiльки, на вiдмiну вiд бiльшостi хлопчикiв, був не те, що байдужим, а навiть ставився з вiдразою до риболовлi. Таким чином результат буремноi торговельноi дiяльностi Славка навряд чи можна було б назвати вдалим.

І Славко вирiшив вдатися до бiльш вигiдних торговельних операцiй. Якось вiн чув по радiо, як на ворожому капiталiстичному Заходi на якихось там аукцiонах продають всiлякi картини, каблучки, стародавнi монети, шкатулки й усякi iншi стародавностi за величезнi грошi, за цiлi мiльйони тих iхнiх доларiв i всiляких там фунтiв. Славко пiшов на величезний смiтник за селом, вiдкопав там старий черепок, з давно, можливо, навiть ще до революцii, розбитого глечика; принiс цей черепок до школи i на однiй з перерв запропонував купити цей черепок самому Сергiевi, синовi голови колгоспу.

– Ось, це черепок iз трипiльського горщика, – простягнув Славко на долонi черепок, пiдiйшовши до Сергiя на перервi. – Тут навiть ще трохи видно малюнок, схожий на той, що в пiдручнику iсторii, де написано про трипiльську культуру. Я мiг би продати тобi його за якихось… – вiн для годиться трохи задумався. – За якихось сто карбованцiв. Не дивуйся, що я прошу так дешево, просто менi зараз дуже потрiбнi грошi. – Трипiльська культура, – додав вiн на завершення тоном академiка, аби ствердити неперехiдну цiннiсть цього скарбу. – В Європi я мiг би продати його за мiльйони доларiв.

– Трипiльський черепок? – Сергiй взяв двома пальцями протягнутий йому Славком скарб, потiм пiдкинув цей черепок догори, упiймав його й кинув, поцiливши прямо в смiттевий бачок, який стояв досить таки на великiй вiдстанi, пiдтвердивши таким чином свою репутацiю першокласного баскетболiста.

Стосовно ж Славка, то щодо нього Сергiй пiдтвердив ще й свою репутацiю непоганого футболiста: розвернувши невдалого торговця антикварiатом спиною до себе, Сергiй дав Славковi такого копняка, який не осоромив би самого Пеле. Пролетiвши досить плавною траекторiею доволi велику вiддаль, невдаха-антиквар перейшов у круте пiке, але приземлився таки вдало, чого не скажеш про його репутацiю комерсанта, котра врештi й закiнчилася з цим ганебним падiнням, яке вiдбувалося привселюдно в школi на перервi в досить людному мiсцi.

Крiм того, чутка про цей невдалий аукцiон з продажу антикварiату дiйшла до вух не тiльки педагогiчного колективу школи, а й до вух всього партiйно-господарського керiвництва колгоспу. І хоч соцiалiзм у тi часи вже доживав свого вiку, загниваючи в застiйному болотi безвиходi, про це ще нiхто не знав, бо жоден з генсекiв про це ще не повiдомив свiй вiрнопiдданий радянський народ, i цей наскрiзь прогнилий соцiалiзм все ще офiцiйно вважався розвинутим соцiалiзмом. А раз соцiалiзм – то вся ця комерцiйна дiяльнiсть Славка була не просто неприйнятною, вона була просто таки смертельно ворожою для всього соцiалiстичного табору, немов би вилазка з табору ворожого капiталiстичного. Взагалi-то, це називалося тодi спекуляцiею i було одним iз найстрашнiших злочинiв проти радянськоi влади, що пiдривали самi основи комунiстичноi iдеологii.

Не дивно ж, що Славкового батька Гервасiя пiсля цього випадку довго й ретельно пiсочили в правлiннi колгоспу, в сiльрадi, в парткомi, в школi, куди його по черзi викликали на килим. І якi муки довелося перетерпiти Гервасiевi, може зрозумiти лише той, хто знае, якою страшною незагойною раною жаху кривавилася в душi кожноi радянськоi людини пам’ять про мiльйони безневинних жертв голодоморiв, вiйн i репресiй, яким комунiстичнi фюрери пiддали безмовних рабiв радянськоi iмперii, аби вбити в iхнi голови дикi марксистсько-ленiнськi iдеi. Так що, Гервасiевi, як кажуть, мало не видалось. Пiсля всiх цих пристрасних партiйно-iдеологiчних катувань у Гервасiя додалась на його бiднiй головi не одна сива волосина.

В свою чергу Славковi перепало на горiхи вiд самого Гервасiя, котрий, взагалi то, був людиною добросердою i рiдко вдавався у справi виховання своiх дiтей навiть до звичайних ляпасiв, але того разу таки вдався аж до такого радикального засобу, як батькiвський ремiнь.

Але таке остаточне завершення кар’ери комерсанта для Славка було результатом не лише цих буремних подiй, але ще й результатом його власних спостережень. Славко бачив, що в радянськiй пустоприлавковiй, дефiцитнiй дiйсностi, коли всяку необхiдну дрiбницю доводилося дiставати з великим труднощами у тих же нелегальних торговцiв, спекулянтiв, або, як iх ще називали, фарцовщикiв, – ця пiдпiльна комерцiйна дiяльнiсть була дуже вигiдною й приносила величезнi прибутки. Але наскiльки ця дiяльнiсть була вигiдною, настiльки ж вона була й ризикованою. Адже, безжальна до таких проявiв ворожоi для радянськоi людини буржуазноi iдеологii наживи, державна комунiстично-радянська машина не тiльки засуджувала спекулянтiв на великi термiни вiдсидки за гратами, а ще й конфiсковувала все iхне майно. Принаймнi таке вiдбувалося з тими, в кого не було «даху», тобто покровителя серед радянського партiйно-державного керiвництва. І навiть наявнiсть такого «даху» не завжди рятувала, особливо коли такий покровитель був не досить високопоставленим керiвником.

І що особливо примiтив для себе Славко, самi цi представники радянськоi влади, котрi були покровителями не тiльки для нелегальних спекулянтiв, а й для всiляких iнших законних, напiв-законних i зовсiм незаконних оборудок i мали вiд цього великий зиск, – самi нiколи, на вiдмiну вiд рядових виконавцiв, до вiдповiдальностi не притягались, завжди виходячи сухими з води. Адже ця радянська партiйно-державна бюрократiя, або ж номенклатура, мала повну, абсолютну, неподiльну владу, бо не мала нiякоi конкуренцii, тобто опозицii, адже сама думка про опозицiю до керiвноi комунiстичноi партii розглядалась як кримiнальний злочин i каралася з усiею суворiстю. А тому радянська номенклатура не тiльки безкарно мала зиск з усiх незаконних оборудок, а ще й користувалась цiлим рядом, так би мовити, «законних» привiлеiв: особливi номенклатурнi магазини, що ломилися вiд всякого дефiциту, номенклатурнi лiкарнi, санаторii i все таке iнше. Адже, вся власнiсть радянськоi держави вважалася загальнонародною, але розпоряджалися нею тiльки начальники, тобто все нажите, придбане, збудоване, створене багатьма поколiннями безправних рабiв радянськоi iмперii, було повною, абсолютною й беззаперечною власнiстю цiеi радянськоi партiйно-державноi бюрократii.

Може, й без точних полiтологiчних визначень, але всю цю суть радянськоi державноi машини Славко зрозумiв своiм досить метким селянським розумом ще з початкових шкiльних класiв. І що ж дивного в тому, що Славко вирiшив таки, що найкращим способом найлегшого й найбезпечнiшого надбання найбiльшоi кiлькостi всiлякого добра було долучення до цiеi всевладноi, недоторканноi радянськоi номенклатури, або ж просто до начальства, як це називалося в народi: « Якщо в тебе немае родича в обкомi партii, – думав Славко, – то все, що тобi залишаеться – це тiльки бажання мати такого родича».

Звичайно, Славко прекрасно бачив i розумiв те, що влада ця вже досить сильно закостенiла за часи свого правлiння, i стала вже майже спадковою: дiти й онуки радянських чиновникiв завжди йшли стопами своiх батькiв, вливаючись у всемогутню управлiнську систему радянськоi iмперii. Проте, щоб не закостенiти нанiвець, вливання деякоi «живоi кровi» в державний органiзм радянська управлiнська система не лише дозволяла, але й заохочувала, щоб хоч позiрно виявляти сув’язь iз народом, та й щоб мати хоч деякий приплив ефективних «мiзкiв» до апарату управлiння, бо ж дiти й онуки високопоставлених керiвникiв йшли до цього апарату лише задля безперешкодного доступу до житниць радянськоi батькiвщини, й вiд цього апарат управлiння лише безмiрно розбухав, як на дрiжджах. Однiею з краплинок такоi «живоi кровi» i вирiшив стати Славко.

А для цього треба було з самого дитинства виокремитися, вiдзначитися й просунутися, як у навчаннi, так i в громадськiй дiяльностi. І Славко почав самозречено гризти гранiт науки i безжально розштовхувати полiтичних конкурентiв уже з «жовтенятських» рокiв, ставши вже в п’ятому класi вiдмiнником i ланковим; а зi вступом у комсомол почав успiшне просування до вершин комсомольського активу школи. Ставши ж старшокласником, Славко мав уже стовiдсоткову впевненiсть в тому, що по закiнченнi школи вiн отримае «золоту медаль» i характеристику, з якою можна смiливо йти влаштовуватися не тiльки в який завгодно партком, але навiть, наприклад, i в КДБ. А те, що для успiшного просування службовими сходами радянськоi державноi пiрамiди ще треба було здобути вищу освiту, Славко жодним чином не вважав для себе проблемою.

Згоден, що багато для кого здасться дивним i навiть неможливим, щоб якийсь радянський школяр, котрий свого часу вiдзначився тим, що ганебно спокусився ворожими принадами буржуазного змiя наживи, розпочавши ще в початкових класах злочинну дiяльнiсть спекулянта, – потiм раптом став перспективним для радянськоi номенклатури комсомольським активiстом. Упевнений, що дехто навiть скаже, що автор цих рядкiв просто бреше з цього приводу. Запевняю, що в iсторii зi Славком Пузиком все було саме так. І нiчого дивного й неможливого, насправдi в цьому немае. І рiч зовсiм не у виправданнi банальним посиланням на славнозвiсне виключення, котрим тiльки пiдтверджуеться правило: от, мовляв, бувае, що й кобила загавкае, а собака заiрже. Нi, зовсiм нi.

Вся рiч у тому, що немае такоi полiтичноi, релiгiйноi, громадськоi, чи якоiсь iншоi спiльноти, яка б не пишалась новонаверненим неофiтом, котрий поповнив би iхнi ряди, полишивши перед цим лави адептiв ворожого табору, щирим прихильником якого вiн до того був. Пригадати хоча б незабутнiх повiю Марiю Магдалину й митаря Марка, як i подальшi поповнення сонму святих, котрi заради цiеi святостi покинули життя найпослiдущiших грiшникiв, яке до того вели. А рекрутування революцiонерiв з числа аристократii? Врештi-решт, нiхто ж не пiддасть сумнiву щирiсть найпослiдовнiшого фарисея Савла, який перетворився на щонайвiдданiшого християнина Павла.

Головне тут – щирiсть. І твердження про те, що, наприклад, аналогiя мiж християнином Павлом i комсомольцем Славком може кульгати через приналежнiсть цих персонажiв до ворожих iдеологiй не спрацьовуе знову ж таки через величезну кiлькiсть комунiстiв з колишнiх священикiв – i навпаки. Головне тут щирiсть: щиро перекинувся до ворога – герой i святий, а нещиро, вибачай, – зрадник. От тiльки точноi мiри щиростi поки що нiхто не винайшов, за винятком, хiба що, наприклад, призначення кримiнальноi вiдповiдальностi за державну зраду, але це нiяким чином не стосуеться нi фарисея-апостола Павла, нi фарцовщика-комсомольця Славка: щирiсть Павла доведена його життям i смертю, а от щирiсть Славка бачилась по-рiзному.

З одного боку, офiцiйно мiру щиростi Славка мали право визначати, наприклад, актив шкiльноi комсомольськоi органiзацii i педагогiчний колектив цiеi школи. А цi органи, звичайно ж, визнавали Славкову щирiсть щирiстю найвищого гатунку. Ще б пак, для комсомольськоi органiзацii перехiд до них «грiшника» Славка – зайвий доказ всепереможностi комунiстичних iдеалiв, а для педагогiв – показник ефективностi виховноi роботи в школi. Хоча насправдi нi в якi комунiстичнi iдеали нiхто вже на той час не вiрив, наочнi докази вiдданостi цим iдеалам, якими б позiрними вони не були, треба було час вiд часу демонструвати. Одне слово, шкiльному начальству Славко потрафив на всi сто, за що й мав вiдповiднi дивiденди.

Чого не скажеш про, наприклад, однокласникiв Славка. Адже зрозумiло, з якою огидою вони спостерiгали за тим, як невдаха-фарцовщик дивним чином перетворювався на полум’яного комсомольця, бо ж насправдi всi прекрасно знали, що единою метою такоi чудесноi метаморфози було бажання протиснутися в начальство, дорватися до заповiдних номенклатурних благ, недоступних для бiльшостi звичайних людей. Тому й не дивно, що з цього приводу Славка певним чином опосiла та сама прикрiсть, яка переслiдувала рiд Пузикiв аж до настання радянських часiв. Зла доля, яка за царських часiв використовувала мстивiсть московських попiв для надання Пузикам неблагозвучних iмен, втратила цю можливiсть за часiв комунiстичних, але знову придбала можливiсть збиткуватися над Славком, вже використовуючи мстивiсть Славкових однокласникiв, обурених його лицемiрством.

Але цього разу зла доля, не маючи нiякоi можливостi спаскудити славне iм’я Славка, доскiпалась до його прiзвища. Так, наприклад, деякi зi Славкових однокласникiв переiнакшували його прiзвище, замiнюючи в першому складi слова «Пузик» лiтеру «у» на лiтеру «и»: «Дивись, дивись, Пизик пiшов», – кричали вони на перервах навздогiн нашому новоявленому Павлику Морозову. Були й iншi, котрi у другому складi вже спотвореного прiзвища «Пизик» мiж лiтерою «з» i лiтерою «и» вставляли ще й лiтеру «д», пiсля чого взагалi виходило щось зовсiм нецензурне, що вже не кричали на перервах, а вживали лише промiж себе. А бували й такi, котрi в другому складi уже цього останнього нанiвець переспотвореного нецензурно-лайливого прiзвища з лiтерою «д» пiсля цiеi самоi лiтери «д» ще й замiнювали лiтеру «и» на лiтеру «ю»… Одне слово, зла доля повною мiрою помстилася за неможливiсть спаплюжити iм’я славного комсомольця Славка, перековеркавши його прiзвище так, що це перевершило навiть iм’я Славкового пращура Запердона.

Та Славковi до цих знущань неприхильноi долi було байдуже. Як усi Славковi дореволюцiйнi предки-Пузики гордо терпiли своi чудернацькi iмена заради вищоi справедливостi на догоду своiм черевам, так i Славко терпiв заради майбутнього добра, яке мало посипатися на нього з рогу всесоюзного достатку. Славкова дорога була вiрною i надiйною, дорога ця вела не просто, як у предкiв-Пузикiв, до пiдтримання свого черева у належному станi – дорога ця врештi повинна була привести до квартир, дач, автомобiлiв, якi повиннi були стати вже в недалекому майбутньому його, Славковою власнiстю, якою вiн марив одинокими вечорами, адже дружити з цим «Пиз*юком» нiхто не хотiв. Але нiякi друзi Славковi не були потрiбнi – вiн нi за що б не промiняв на друзiв своi солодкi мрii про те незлiченне всенародне радянське добро, до якого вiн прагнув усiма фiбрами своеi полум’яноi комсомольськоi душi. І Славковi здавалося, що горизонт, за яким здiйсняться всi його мрii, ставав усе ближче, ближче й ближче…

Але горизонт, на жаль, нiколи не може наблизитися, горизонт, насправдi, мае таку властивiсть, що якою мiрою ти до нього не наближався б – такою ж мiрою вiн завжди вiд тебе вiддаляеться.




3


Як вже зазначалося, необхiднiсть отримати вищу освiту задля досягнення омрiяних радянсько-номенклатурних висот аж нiяк не видавалась для Славка Пузика хоч якимось там ускладненням. І справа зовсiм не в тому, що Славко, бувши старшокласником, досяг вже досить вражаючих висот iерархii шкiльноi комсомольськоi органiзацii, що давало вже в його руки важелi впливу, досить вагомi, щоб «переконати» педагогiчний колектив школи в його непересiчних наукових здiбностях. Зовсiм нi. Славко й насправдi був дуже здiбним учнем. Як, власне i всi Пузики, треба вiддати iм належне, завжди були напрочуд метикуватими, що й дало iм можливiсть зберегти своi знаменитi черевця недоторканними впродовж усiх непересiчних iсторичних колотнеч, яких на iх долю випало чимало.

Так, наприклад, батько Пузика Гервасiй був не останнiм серед колгоспних iнтелектуалiв. Можна навiть сказати, Гервасiй мав фiлософський склад розуму, що дозволяло йому напрочуд глибоко осмислювати перипетii, на перший погляд, здавалося, такого пересiчного селянського життя. Так, наприклад, коли Гервасiй з раннього ранку виконуючи свою тяжку селянську працю в полi, робив перепочинок на обiд, який йому приносив у поле котрийсь iз домочадцiв, то Славкiв батько не просто наминав принесену йому iжу, повнiстю поринувши в цей процес, як i належало б простому селянину, вiн серйозно розмiрковував над фундаментальними проблемами людського буття, роблячи глибокодумнi висновки.

От, наприклад, думав Гервасiй, вiдкушуючи черговий шмат сала, що дуже вже воно якось так недоладно складаеться з основоположними пiдвалинами людського буття: от доводиться оце тричi на день перериватися на iжу, а скiльки оце за цей, витрачений на iжу, час можна було б ще зорати поля, чи накосити сiна, чи ще щось… Нi, думалося Гервасiевi, не досконалий вiн, цей наш свiт, ой, який недосконалий: от якби Бог, чи отой iхнiй Комунiзм, чи природа, чи хто там насправдi головний, зробив так, щоб iсти треба було не тричi на день, а лише один раз на день, а ще краще один раз на тиждень – скiльки б вивiльнилося часу, наскiльки б можна було бiльше зорати поля, накосити сiна, чи ще щось!..

Але, продовжував тодi далi своi роздуми Гервасiй, якби треба було iсти всього лише один раз на тиждень, то на якого ж бiса тодi так багато працювати; якби на тиждень людинi вистачало одного буханця хлiба, то можна було б зорати пару соток землi i накосити пару копиць сiна, щоб забезпечити себе на цiлий рiк – i чим би тодi займатись весь цей рiк?.. Отакi найпосутнiшi парадокси буття видобував Гервасiй iз надр свого, здавалося, пересiчного селянського розуму. А, власне, з роздумiв отаких от, на перший погляд простих i непомiтних, селянських мудрецiв i народжувалися перлини народноi мудростi, такi як, наприклад, ось ця, яка хоч i не вiдповiдае лiтературним нормам нi з етичного, нi з лексичного боку, все ж прямо перегукуеться з вищенаведеними роздумами Гервасiя: «якби не рот та не гузно – то й робити не нужно».

Так що, видатна селянська метикуватiсть, успадкована вiд предкiв, помножена на полум’яне бажання пробитися в люди, дозволила Славковi поглинати гранiт науки з неймовiрною легкiстю. І в тому, що «золота медаль» по закiнченнi школи буде у нього в кишенi, нiхто не сумнiвався вже тодi, як Славко тiльки перейшов до восьмого класу радянськоi десятирiчки. Не сумнiвався в цьому й сам Славко Пузик, як вiн не сумнiвався i в тому, що по закiнченнi середньоi школи обов’язково вступить до якогось iз ВУЗiв.

Щоправда, в якому саме з iнститутiв чи унiверситетiв вiн буде навчатися, Славко все нiяк не мiг вирiшити. Одне вiн знав точно, що вищий учбовий заклад, в якому вiн навчатиметься буде столичним. Славко мав рiшучий намiр навчатися тiльки в столицi – саме там, якнайближче до верхiв номенклатурного раю, небезпiдставно вважав вiн, можна найефективнiше розпочати просування до цих самих верхiв. Адже, просування щаблями номенклатурноi драбини Славко твердо вирiшив розпочинати вже з перших днiв свого майбутнього навчання в столицi: щойно ставши студентом-першокурсником вiн обов’язково вiдразу ж почне пробиватися до складу комсомольськоi елiти свого навчального закладу з намiром закiнчити цей заклад, якщо вже й не повноправним членом комунiстичноi партii, то кандидатом у члени партii точно.

Хоча, могли виникнути деякi непорозумiння щодо поняття столицi, адже це могла бути як всесоюзна Москва, так i республiканський Киiв. Звичайно, з найвищого Московського трамплiну, можливо, й найлегше було б заплигувати в найвищi кола державного апарату, але й Киiв теж з цього боку не видавався чимось набагато гiршим.

Щодо цiеi неоднозначностi тогочасного iснування з одного боку, як громадянина Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки, а з iншого боку, як громадянина СРСР, виникало дiйсно багато непорозумiнь. Це була нiби така собi двоповерхова держава, де на першому поверсi ти був громадянином якоiсь своеi рiдноi союзноi республiки, а на другому – громадянином чи то якоiсь iншоi, чи тiеi ж самоi, але вже набагато бiльшоi, хоча i якоiсь незрозумiлоi i абстрактноi держави СРСР, котру до того ж iще iнодi називали й Росiею, хоча Росiя також була однiею з союзних республiк. Причому другий поверх цiеi двоповерховоi державноi будови не вважав свiй перший поверх взагалi за щось вартiсне – республiканський рiвень для всесоюзного був лише грунтом, на якому й виростало непереборне ракетно-ядерне радянське всемогуття.

Для Украiни ж у цiй багатоповерховiй будовi була ще й третя iпостась: украiнцi разом з росiянами й бiлорусами входили до радянськоi спiльноти ще i як слов’яни, якi в той час в СРСР вважалися чомусь начебто одним народом. Тобто окремо украiнцi, росiяни й бiлоруси були окремими народами з окремими республiками-державами, а разом – одним, единим, тобто триединим народом, який уже разом з iншими народами, в яких були своi республiки-держави, котрих було ще дванадцять, утворював п’ятнадцятиединий радянський народ. А якщо взяти до уваги, що майже в кожнiй з окремих республiк були й iншi народи, деякi з яких мали ще й свою державнiсть, наприклад, в однiй лише Росii були десятки народiв-неслов’ян, в тому числi й державних, якi складали тут, вже без украiнцiв i бiлорусiв, разом зi слов’янами-росiянами один неоднодесятиединий народ!.. А весь цей незрозумiлий конгломерат народiв, поеднаних незрозумiло чим, незрозумiло як i незрозумiло для чого – i був багатодесятиединим неподiльним радянським народом?..

З точки зору здорового глузду було ясно, що цю всю нiсенiтницю засобами якоiсь нормальноi логiки пояснити просто таки не було жодноi можливостi. Але радянська державна машина не заморочувала собi голову такими дрiбницями: з допомогою безкiнечних тотальних вiйн, голодоморiв, масових репресiй, а також росiйськоi мови й комунiстичноi iдеологii було з радянських народiв зроблено залiзобетонний замiс на кровi, причому вважалося, що чим бiльше кровi в цьому замiсi, тим крiпкiший фундамент радянськоi держави. А кровi було пролито стiльки, що радянськi керманичi вже вважали народний конгломерат своеi iмперii абсолютно однорiдним, а отже й об’еднаним навiчно. Кривавий замiс iмперii виявився й насправдi, хоч i не вiчним, але таким, що скрiпив величезну кiлькiсть народiв на величезних просторах на довгi роки. Хоча з iсторичного боку трохи бiльше семи десятилiть – не такi вже й довгi роки.

От i Славко Пузик теж був однiею стандартною частинкою в цiй багатомiльйоннiй безликiй масi едино-неподiльного радянсько-рабського росiйськомовного народу. Нi, Славко, звичайно ж, знав украiнську мову, розмовляв нею. Тобто, як знав i розмовляв? Та так як дихав, так як пташка спiвае, так як вiтер вiе чи дуб навеснi зеленiе. Славко просто розмовляв так, як розмовляли всi навкруги: як розмовляли його сусiди й знайомi, як розмовляли батько й мати, дiд i баба, як розмовляли незлiченнi поколiння його предкiв. Але чому вiн так розмовляв, Славко не розумiв. Головне ж вiн не розумiв, для чого вiн так розмовляв, тобто для чого йому знати, чи вивчати цю свою мову, якою вiн чомусь розмовляв i з якою народився, як народився зi своiми власними руками й ногами i зi своiм власним обличчям. Адже, згiдно з науковим комунiзмом, всi цi нацii i народи все одно не мають нiяких перспектив, всi вони все одно вiдiмруть у всесвiтньому масштабi, як вони вже вiдмерли, чи майже вiдмерли зараз в СРСР у масштабi всесоюзному, а разом з тим у всесоюзному масштабi, чи то вiдмерли, чи ще не зовсiм вiдмерли, але точно стали вже зовсiм непотрiбними всi мови, окрiм однiеi единоi, пролетарськи-об’еднавчоi, науково-прогресивноi, великоi i могутньоi росiйськоi мови, без знання якоi i дiйсно не було жодноi можливостi не те що пробитись у життi, а й взагалi хоч якось iснувати в СРСР.

Та й крiм того, що украiнська мова була непотрiбною, вона була ще й дуже небезпечною. Й хоча в останнi роки СРСР за украiнську мову вже не розстрiлювали, як це було в першi десятилiття радянськоi влади, коли за неi розстрiлювали сотнями тисяч, все ж генетична пам’ять про цi розстрiли мiцно сидiла в пiдсвiдомостi кожного украiнця, боляче стискаючи уста при кожнiй нагодi розтулити iх з намiром випустити украiнське слово. Та й голодомором же украiнцiв карали, хоч i не власне тiльки за мову, а за все украiнське, але й за мову в тому числi. Й жахлива пам’ять про всi цi небаченi нiколи до того в iсторii людства тортури i кари цiлого народу нiяк не додавала наснаги боротись за рiдну мову. Та й в останнi роки СРСР за «буржуазний нацiоналiзм», особливо ж украiнський, можна було отримати, як кажуть, по повнiй: доля Василя Стуса та iнших дисидентiв – доказ тому.

Тому зовсiм не дивно, що Славко Пузик, як i бiльшiсть його сучасникiв, не розумiли для чого iм ця iхня украiнська мова, знання якоi не те що не давало нiяких переваг, а навпаки могло стати лише причиною всiляких прикростей. Коли ж ти розмовляв росiйською мовою, ти вiдчував себе не тiльки в безпецi, ти вiдчував себе причетним до того единого, чи то триединого, що складався з росiян, украiнцiв i бiлорусiв, слов’янського народу, котрий, незважаючи на офiцiйну рiвнiсть усiх народiв СРСР, був все таки неофiцiйно привiлейованим народом – це був, так би мовити, неофiцiйний фундамент всесоюзноi едностi народiв. А оскiльки росiйська мова украiнцям i бiлорусам давалась дуже легко, то тим легше було вливатися в лави цього привiлейованого народу: завчив декiлька росiйських фраз – i ти вже не якийсь там недорiкуватий «хахол» чи «бульбаш», а повноправна частинка могутнього слов’янського фундаменту всемогутнього радянського народу.

Славко ж ще малюком, щойно навчившись розмовляти, вже тодi на рiвнi своеi дитячоi пiдсвiдомостi чiтко впiймав своiм метких i хапливим розумом Пузика сенс радянськоi нацiонально-мовноi полiтики i, будучи жовтенятком, вже читав i розмовляв росiйською мовою як справжнiсiнький росiянин: «Цвiрiнькае по-московському, як достеменний кацап», – казав про свого маленького нащадка Гервасiй одночасно i з докором, i з похвалою. І ця неоднозначнiсть ставлення Гервасiя до росiйськомовних успiхiв свого малого сина проступала завжди, коли вiн, чи прямо, чи опосередковано торкався цiеi дражливоi теми: «А ось i наше кацапеня зi школи швендяе», – бувае скаже вiн i з теплотою схвалення, i з холодком докору в голосi.

Самому ж Славковi всi цi неоднозначностi були геть байдужi, вiн просто чiтко знав, що коли ти знаеш росiйську мову – то маеш непереможну зброю в руках, а якщо ж не знаеш – то маеш гумового кийка в дупi: звiсна рiч, що Славко вiддавав перевагу першому варiанту i мав твердий намiр тримати свою мовну зброю в якнайкращому станi.




4


І все було б добре. Все було б так, як замислив наш юний комсомолець. І заповiтнi мрii переважноi бiльшостi випускникiв радянських шкiл здiйснились би i втiлилися в долi Славка Пузика, котрий став би таки начальником, можливо, навiть великим начальником, можливо, й не дуже великим. Але це вже не суттево – великим, чи не дуже великим, але Славко був би все ж начальником, а отже став би однiею зi щасливих деталей механiзму радянськоi державноi машини i купався б у машинному маслi рабськоi працi переважноi бiльшостi своiх спiвгромадян, котрим не вдалося вибитися в начальство; або ж Славко став би одним зi щасливих вареникiв у мисцi номенклатури i купався б у вершковому маслi комунiстичноi пропаганди. Але, як кажуть, не все сталося, як гадалося. Машинне масло рабськоi працi перетворилося на пiсок через даремнiсть цiеi працi, вершкове масло пропаганди прогiркло через брехливiсть.

Абсолютно неочiкувано, як це, власне й вiдбуваеться з бiльшiстю справдi визначних iсторичних подiй, Радянський Союз раптом припинив свое iснування. Тобто отак от, нi сiло, нi впало раптом просто тобi серед бiлого дня величезна могутня радянська iмперiя взяла й зникла. Здiйснилося те, про що не те що говорити, про що навiть думати було страшно аж до самих останнiх хвилин iснування радянськоi держави. А тому дуже важко собi уявити тодiшнiй стан переважноi бiльшостi радянських людей: та держава заради iснування якоi було знищено мiльйони невинних, через одне лише припущення сумнiву в доцiльностi iснування якоi можна було отримати кулю в потилицю, раптом зникла, як начебто ii нiколи й не було.

І хто ж, ви гадаете, сприяв цьому зникненню? Та не хто iнший, як та сама радянська комунiстична номенклатура, котра, власне, й мала б захищати цю свою державу, номенклатура, котра й поклала в основу iснування цiеi держави кривавi мiльйони невинних жертв. На перший погляд нiсенiтниця. Але насправдi так i глузуе господар темноi могутностi над тими, хто погодиться закласти свою душу за тимчасове оволодiння могутнiстю свiту цього. Звичайно, Володар Темряви не попереджае своiх боржникiв, що влада iх тимчасова, вони думають, що ця iх злочинна сила настiльки ж безмежно тривала, як безмежно свавiльна й могутня. Але кiнець такоi могутностi приходить значно скорiше, нiж на це розраховують тирани, й кiнець цей здебiльшого трагiкомiчний.

Та як би там не було, а особисто для Славка Пузика раптове зникнення Радянського Союзу було скорiше трагiчним, анiж комiчним. Адже зi зникненням радянськоi держави зникала й номенклатурна драбина, щаблями якоi Славко так мрiяв пiднятися до осяйних вершин добробуту. Втрачався сенс всiх зусиль ще такого короткого, та все ж цiлеспрямованого й насиченого минулого життя, яке було витрачене на здобуття надiйного пiдгрунтя для майбутнiх успiхiв.

В час розвалу Радянського Союзу Славко якраз закiнчував середню школу й готувався до вступу на дорогу нового дорослого життя. Його шкiльне минуле було нiби дорогою, яка вела до пiднiжжя справжнього життя, на вершинi котрого чекали всiлякi гаразди. І що ж тепер? А тепер позаду – болото даремно втрачених зусиль. А попереду? Попереду, якщо й не нiма безодня, то вже пустеля – точно. Чого ж тепер прагнути? Власне, предмет прагнення не змiнився – побiльше всiлякого добра. Але де? Де воно тепер, це добро? Тобто, як? Як тепер до цього добра дiстатися?

Розвiялася, як туман, iмперська надбудова Радянськоi держави. Залишилася Украiна. Самостiйна Украiна. Славко Пузик, як i всi жителi Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки став громадянином незалежноi Украiнськоi держави. Але, що це тепер за держава? Де тепер засiки Батькiвщини – в чиiх вони руках, як до них дiстатися, щоб вiдгребти й собi частинку незлiченного i незлiченого народного добра? Цi питання розривали на шмаття стражденну душу Славка Пузика – знамените Шекспiрiвське «бути, чи не бути?» було просто дитячою забавкою в порiвняннi з цими доленосними питаннями.

Звичайно, ново-вiдтворена на уламках Радянського Союзу незалежна Украiнська держава проголошувала себе демократичною, соцiальною, правовою i так далi, хоча первопочатку була насправдi тiльки уламком Радянського Союзу, сталiнська конституцiя якого теж проголошувала найгуманнiшi цiнностi, пiд гаслами котрих проливалися рiки невинноi кровi й пiддавалися геноциду цiлi народи. Офiцiйно виголошеною метою ново-вiдтвореноi незалежноi Украiнськоi Держави була побудова сучасного демократичного капiталiзму замiсть середньовiчного феодального радянського соцiалiзму. Тобто, простiше кажучи, до основи всього того найкращого, що все ж таки було в радянському минулому, малося додати все те найкраще, чого досягла Захiдна цивiлiзацiя в удосконаленнi демократичного капiталiзму – такою мала б бути ново-вiдроджена Украiнська Держава. Але насправдi все з перших крокiв пiшло з точнiстю до навпаки, адже Украiна була тодi насамперед все ж таки уламком Радянського Союзу: все найгiрше, притаманне радянському минулому, виявилося найживучiшим i почало притягувати до себе все найгiрше, що було притаманне вiльному капiталiстичному свiтовi, тобто те, чим славився дикий капiталiзм трьохсотлiтньоi давнини – i на такому от грунтi й почалася розбудова новоi самостiйноi Украiнськоi Держави.

Високопоставленi компартiйнi бонзи, котрих розвал Радянського Союзу застав при пануваннi на теренах Украiни, прихопили собi хто скiльки мiг згiдно з займаною посадою: вiд заводiв i фабрик до магазинiв i кiоскiв. Так миттево народилася нова украiнська «елiта», принаймнi економiчна, котрiй Украiна була цiкава лише з приводу викачування з неi якомога бiльшоi кiлькостi «бабла» за допомогою захоплених засобiв виробництва, створених, до речi, поколiннями радянських рабiв, котрих тепер «нова елiта» вирiшила таким чином вже вiдверто й офiцiйно, без зайвих iдеологiчних маскувань перетворити на рабiв украiнських. Найпрогресивнiшою iдеею для цих скоробагатькiв була, звичайно, думка про те, що грошi не пахнуть, хоча нюхати грошi вони ой як любили.

Як же Славковi було пробитися до загальнонародного добра, котре тепер перейшло до приватних рук колишнiх секретарiв парткомiв i голiв усiляких рад. У власностi ж сiм'i Пузикiв на той час була лише старенька хата, декiлька голiв домашньоi скотини та купа реманенту – i це все, на що можна було розраховувати Славковi в нових умовах: весь накопичений комсомольсько-активiстський капiтал тепер став звичайним непотребом, як зрештою й росiйська мова, адже державною в Украiнi, як i належить, була проголошена мова украiнська, котру Славко теж знав добре, але яка вiд цього знання, як i вiд будь-якого знання взагалi, користь була тепер, Славко не знав.

А все змiнювалося з такою калейдоскопiчною швидкiстю, що у вихорi цього калейдоскопу змiн взагалi неможливо було вихопити й усвiдомити хоч якийсь змiст i сенс новостворюваних часом суспiльних вiдносин, як i нових понять, якi з'являлися на означення цих нових вiдносин. Хоча деяка усталенiсть у свiдомостi народу щодо цiннiсних вiдносин в суспiльнiй iерархii все ж потроху наставала. От, наприклад, самими найпопулярнiшими професiями для молодi дуже скоро стали серед хлопцiв бандити i банкiри, що власне було однiею професiею, оскiльки видатнi першi ставали другими, а найвидатнiшi з перших i других ставали депутатами; серед дiвчат же найбiльшою популярнiстю стали користуватись професii моделi й проститутки, що власне теж було однiею професiею, оскiльки першi й другi нагадували сполученi посудини, вмiст яких безладно перетiкав з однiеi в iншу, а найвидатнiшi з перших i других ставали секретарками бандитiв i банкiрiв. А все це разом i було «вершками» тогочасного украiнського перехiдного суспiльства, а з цих «вершкiв» ще рекрутувалися всiлякi «зiрки», якi здебiльшого бiгали в телевiзорi з мiкрофонами i демонстрували пiд музику еротичнi принади свого молодого красивого тiла.

Ясна рiч, серед цього не вельми широкого вибору можливостей Славковi, хочеш не хочеш, довелося зупинитися на бандитах, адже стати вiдразу банкiром або депутатом, проминувши бандитський щабель, було неможливо, а перспективи моделi чи проститутки й зовсiм не посмiхалися Славковi, i то не через його стать (як кажуть, на всяку пропозицiю е свiй покупець), а через його фiзичнi данi – нiде правди дiти, не найпершим красенем був наш Славко.

Отже, вирiшив Славко стати бандитом, а саме рекетиром: «р-р-рекетир-р-р» – звучить просто таки як лев'ячий рик. Рекетир – це було круто, це було таке модне серед молодi слово на означення модноi професii: ходи собi збирай грошi, а як назбираеш досить, щоб нормально занести в усi владнi кабiнети, то можеш тодi й сам стати солiдним «меном» – хоч бiзнесменом, хоч банкiром, хоч депутатом. Щоправда, стосовно фiзичних даних Славка, то були вони не вiдповiдними i для професii рекетира, як i для професii проститутки, але рiч тепер була вже не в зайвiй для рекетира красi, а в фiзичнiй силi, точнiше у вiдсутностi фiзичноi сили у Славка. Бо для достойного заняття рекетом потрiбна була неабияка фiзична сила, адже примусити когось подiлитися з тобою своiми статками – заняття не для слабакiв.

І Славко вже почав був серйозну роботу в цьому напрямку: на подвiр'i Пузикiв з'явився турнiк, щоранку Славко своiми пробiжками вводив сусiдiв у стан остовпiння – одне слово, робота закипiла не на жарт. І жодного сумнiву, що й тут, як i у випадку з комсомолом i знаннями, Славко добився б бажаних результатiв, адже на кону було досягнення головноi мрii всього Славкового життя – опанування добра, тобто якнайбiльшоi кiлькостi цього добра. І вiдверто кажучи, майбутнiм «клiентам» Славка-рекетира нiхто б не позаздрив, та вони все ж були порятованi вiд своiх майбутнiх стосункiв з новiтнiм украiнським Аль Капоне, i в досить таки неочiкуваний спосiб. Славко раптом знову змiнив прiоритети своiх перспектив, причому знову кардинально.




5


Як то кажуть, такого вiд Славка нiхто не очiкував, як власне й Славко сам вiд себе також такого нiколи не очiкував. Вся справа в тому, що разом зi Славком у школi навчався такий собi Володька, Володька Васильченко. Володька був старшим за Славка, але вони були знайомi через спiльну пристрасть до комсомольськоi роботи i успiхiв у навчаннi, бо обидва таким чином хотiли досягти в майбутньому благополуччя, перш за все матерiального. Звичайно, напряму про це нiхто не говорив, а говорили лише про комунiстичнi iдеали, але все було зрозумiло i без слiв, як кажуть, свiй свояка бачить здалека, i ворон ворону – друг, товариш i брат.

Так от, знаючи про iстиннi мотиви Володькиних навчально-громадських зусиль, а цi мотиви в них повнiстю збiгалися, Славко нiяк не мiг зрозумiти того засобу досягнення iхньоi спiльноi мети, який Володька обрав особисто для себе, а саме – Володька хотiв стати лiкарем! Для Славка це було дивним i незрозумiлим.

Все ж було дуже зрозумiло: чим вище по щаблях службовоi драбини ти залiзеш, i чим бiльшим начальником станеш, тим бiльше в тебе можливостей, тим ти матимеш доступ до бiльшоi кiлькостi всенародного, тобто нiчийого, добра – i, вiдповiдно, зможеш бiльшу купу цього добра вiдгребти собi. Все ж дуже зрозумiло, як двiчi по два – чотири. І скажiть, будь ласка, до чого тут медицина з ii цими гуманiстичними, так би мовити, гiпократiвськими пiдвалинами допомоги людям. Тим паче, що саме у Володьки аж нiяк не було помiтно цiеi, необхiдноi для професii лiкаря нотки спiвчуття до всього живого, i найкраще, на що могли б розраховувати, наприклад, якийсь бродячий пес, або ж необережний кiт

– це добрячий копняк Володькиноi дебелоi ноги.

І коли Славко, закiнчуючи школу, на повну силу муштрував свое слабке, зледачiле тiло, готуючись до скорого вступу на заманливу стежку рекетирства, Володька Васильченко вже був студентом-першокурсником медичного iнституту, причому, за чутками, Володькин батько, колишнiй мiсцевий парторг, а тепер власник мiсцевого продуктового магазину, вiдвалив за вступ свого сина в ВУЗ досить велику суму американських грошей. Як же це, думалося Славковi, для того, щоб присвятити свое життя служiнню людям, кожен день стикаючись iз болем i стражданнями, кров'ю, гноем та iншими принадами недужоi плотi, ще треба й викласти чимало грошей? Мабуть, Володька просто не пiдготувався досить добре до екзаменiв, i провалив iх, знаючи Володькину лiнькуватiсть, вирiшив собi Славко, сам продовжуючи муштрувати своi як фiзичнi, так i моральнi сили пiд вiдповiднiсть рекетирському iдеалу.

Але все ж таки ця нерозкрита таемниця Володькиноi лiкарськоi посвяти нiяк не давала спокою Славковiй цiкавостi. І врештi наш майбутнiй рекетир таки вирiшив будь що довiдатися в самого Володьки про цей його гуманiстичний порив при першiй-лiпшiй нагодi. А нагода скоро таки й трапилась, як тiльки Володька приiхав додому чи то на вихiднi, чи на канiкули.

Не дуже довго обдумуючи план пiдходу до розмови, Славко, пам'ятаючи про небайдужiсть Вовки-комсомольця до крiпких напоiв, купив пляшку найкращого коньяку, який тiльки можна було знайти в iхньому селi, тобто в магазинi Володькиного ж батька, i «пiд'iхав на гнилiй козi» до Володьки. Благо, приводу шукати довго не треба було – як тiльки Володька побачив пляшку, вiн сам нестямився, як страшенно захотiв поговорити зi своiм «старим приятелем».

– Розумiеш, Володю, – говорив Славко, коли вони ввечерi вдвох, зручно влаштувавшись в уже зачиненому магазинi Володькиного батька, встигли пропустити по двi чарки, хоча сам Славко тiльки робив вигляд, що пив, виливаючи вмiст чарки пiд стiл, – розумiеш, я от закiнчую школу i все, вперед, так би мовити, штурмувати фортецю дорослого життя. А воно тепер якось не дуже зрозумiло зараз все стало. Ранiше було все ясно, закiнчу школу, якщо й не з золотою медаллю, то з вiдмiнним таки атестатом, отримаю класну характеристику – i все, вважай i кар'ера, i життевий добробут у тебе в кишенi. А тепер що? Розбите корито. Катастрофа. Думав я оце собi, думав, та й надумав, пiду до браткiв проситися, в, так би мовити, iхнiй бiзнес. Будемо стригти оцих наших новоявлених нуворишiв, всю оцю вчорашню iдейно-партiйну братiю, яка будувала-будувала комунiзм, а потiм раптом – хоп – оголосила перемогу капiталiзму i захапала все, що нажите потом i кров'ю наших батькiв i дiдiв…

– Рекетом вирiшив зайнятися, – не дав йому закiнчити свою промову Володька. – Ха, оце тобi так зразковий комсомолець, вiдмiнник i все таке.

– А що ти пропонуеш? Куди зараз ще можна податися? Чим зайнятися?…Якщо…

– Добре, добре, – Володька випрямився й вiдхилився на спинку стiльця, прибравши позу старшого наставника, що для нього з його кремезною статурою й високим зростом на фонi миршавенького Славка було й так досить природно, а якщо додати ще його неоцiненний життевий досвiд, то й поготiв. – А ще, мабуть думаеш, чого це я сам не подався в яку-небудь банду, чи не банду, а скажемо так, групу з добування грошей. Нiяк, мабуть, тобi невтямки, що це за медицина, для чого вона менi, який таки для мене зиск у цiй медицинi?

– Та-а-а… – знизав плечима Славко.

– Добре, добре, малий, – простягнув Володька свою кремезну руку й поплескав по досить тендiтному плечу свого спiвбесiдника, який i дiйсно в порiвняннi з Володькою видавався малим. – Слухай сюди. Розповiм тобi дещо, – вiн на мить задумався, взяв уже напiвпорожню пляшку з коньяком i налив у чарки. – Давай вип'емо, – i поки вiн перехиляв свою чарку, Славко встиг свою чарку непомiтно вилити пiд стiл, а от закушувати став разом з Володькою, який не пошкодував накласти на стiл всiляких смаколикiв iз магазину свого батька.

– Так от, – продовжив Володька по деякiй паузi, смачно закусивши i втершись серветкою. Видно було, що коньяк таки робить свою справу навiть з таким здорованем як Володька, а отже Славко вирiшив, що в такому станi його спiврозмовник буде якнайвiдвертiшим, i вiн мав рацiю, Володька справдi був вiдвертим. – Так от, кажеш, рекетирствувати зiбрався. Добре, припустимо. От почав ти свою кар'еру, приходиш до якогось, як ти казав, нувориша, пропонуеш йому подiлитися коштами з незаможними верствами населення. Вiн, ясна рiч, великого ентузiазму з цього приводу не виявляе. Тут у вас iз братками, ти ж, я думаю, не сам прийдеш до нувориша. Так от, тут у вас iз братками буде два виходи: або вибачитися перед вашим клiентом за непроханий вiзит i пiти, або застосувати до нього деякi засоби, щоб примусити його дослухатися до ваших порад i подiлитися не праведно нажитим добром. Перший варiант ми, звiсна рiч, вiдкидаемо, так?

– Так, – погодився Славко, аби пiдбурити Володьку.

– А якщо так, продовжую. Варiант другий. За допомогою всiляких допомiжних пристроiв, як то паяльник, лещата, затискачi, металевi прути, всякi там ножички, цвяшки та iнше подiбне приладдя для добування згоди подiлитися майном, ви починаете, як я вже казав, з допомогою цього приладдя та вашоi грубоi фiзичноi сили умовляти вашого друга таки вiддати вам частину його статкiв. І тут знову два варiанти. Варiант перший, ваш клiент довго не погоджуеться, не зважаючи на вашi все бiльшi зусилля, а здоров'ячко у нього так собi, i вiн раптом, не спитавши вашого дозволу i не попередивши вас, вiддае Богу душу. І варiант другий – вiн таки дiлиться з вами своiми статками. Тепер розглянемо наслiдки. Наслiдки першого варiанта зовсiм невтiшнi – групове зумисне вбивство, вчинене з особливою жорстокiстю групою осiб за попередньоi змови абсолютно без будь-якоi вигоди для вас, окрiм щохвилинного очiкування, коли вже вас нарештi всiх упiймають i пересаджають правоохороннi органи. Наслiдки ж другого варiанту трохи утiшнiшi, але не вельми, не вельми. Ви привласнюете частину майна вашого вiзавi i тiкаете, а потiм живете, знову ж таки, в щохвилинному очiкуваннi, коли вже на ваш слiд вийдуть чи то тi ж правоохороннi органи, чи то сам нувориш, найнявши для вашого покарання i повернення своiх грошей таких же як ви бандюкiв, чи просто такi ж самi як ви бандюки, вашi конкуренти, якi просто хочуть вiдiбрати у вас вашу здобич. А того, що ви вiдiбрали надовго не вистачить. То як я тобi розтлумачив, наочно й дохiдливо?

– Та наче так, – невтiшно почухав Славко потилицю i задумався, утупившись у стiну напроти.

– Чи, може, у тебе якiсь iншi варiанти, iншi якiсь роздуми, чи там перспективи твоеi рекетирськоi практики? – повiсив у повiтрi питання Володька, зверху вниз насмiшкувато споглядаючи на похнюпленого Славка.

– Не знаю, – нарештi порушив тишу Славко. – Не знаю, що сказати й що тут можна взагалi придумати. Думаеш, Володю, я над цим не задумувався? Та я про це тiльки й думаю цiлими днями. І нiчого, нiчого, нiчогiсiнько придумати не можу. А що тут придумаеш? От ти, ти сам, що б ти, наприклад, мiг запропонувати?

– Медицина, – спокiйно, довiрливо примружившись, вiдповiв Володька, – Медицина.

– Що медицина? – не зрозумiв Славко.

– Медицина, – насмiшкувато повiсив знову iнтригу-паузу Володька. – От дивись, припустимо, я вже закiнчив медiнститут, отримав диплом. Я хiрург. Сиджу собi в кабiнетi, не займаюсь там нiякими пошуками кандидатiв-нуворишiв на пограбування, не шукаю до них пiдходу, не йду до них, ризикуючи, примушувати подiлитися зi мною своiм майном. Навпаки, всi самi йдуть до мене. Причому, вiзьми до уваги, не тiльки нуворишi, яких абсолютна меншiсть, а всi, хто тiльки опиняеться в статусi хворого, а таким може стати буквально кожен. І всi вони йдуть до мене. Хто йде, а кого привозять. І всi вже готовенькi. Менi не треба нiяких паяльникiв, нiяких залiзних прутiв, цвяхiв та всякого такого приладдя. Менi не треба нiяких браткiв. Сам Господь Бог у мене в братках. Адже це сам Бог, не знаю вже за якi там провини, поламав моiм клiентам кiстки, поприпiкав iх небесними прасками й паяльниками, перемолов iм усi тельбухи i подав iх менi на блюдечку – ось тобi, на, призначай тiльки цiну. Адже цi понiвеченi самим Богом моi клiенти, аби позбавитися завданих Господом нашим калiцтв, готовi вiддати менi все до останньоi копiйки. А iх, я вже говорив, в сотнi, в тисячi, в мiльйони разiв бiльше, нiж твоiх нуворишiв, i готовi вони вiддати менi все до останньоi копiйки, i готовi вони пiти на все, все продати до останньоi нитки, позичити, пограбувати, вбити, аби тiльки принести менi призначену мною суму. Моя справа тiльки в тому, аби призначити цю саму суму. Я тiльки призначаю суму – i все. А справа моiх клiентiв знайти цю суму i принести менi. І вони обов'язково знайдуть призначену мною суму i принесуть менi, i замiть, навiть не за зцiлення, а лише за можливiсть, за саму можливiсть зцiлення. Адже зцiлення, врештi, як i недуга, справа рук кого? Правильно, Бога. Все в руках Божих. Лiкуе Бог, ми тiльки допомагаемо. Але допомагаемо не кому-небудь, самому Господу Богу! Так що ми, лiкарi, в Бога на особливому рахунку, ми його найближчi друзi i партнери, ми з Богом навiть на коротшiй нозi, анiж священики. Священики, вони що, вони лише посередники помiж Богом i людьми, i за це, звичайно, мають теж свiй гонорар, але все ж набагато менший за нас, лiкарiв. Адже ми прямi бiзнес-партнери з Богом, вiн сам особисто поставляе нам клiентiв, вiн нам дозволяе напряму втручатися в органiзм свого творiння i вирiшувати питання життя i смертi, хоча останне слово, ясна рiч за ним, за Господом нашим. Ми, лiкарi – обранцi Божi! – пiдняв Володька вказiвний палець догори i повiсив довгу паузу. Видно було, що коньяк таки добряче вдарив йому в голову. – Так що, як не крути, а рекетирство твое не йде нi в яке порiвняння з медициною. От сам дивись, приходить до мене клiент, просить мене позбавити його завданоi Богом недуги, платить менi, замiть, стiльки, скiльки я скажу, але платить не за зцiлення, як я вже казав, а тiльки за можливiсть зцiлення, i в разi негативного результату, ти що, думаеш, я йому вiддам грошi, чи що? А ось, дзуськи! – скрутив вiн солiдну дулю своею кремезною правицею. – Хай спробуе довести, що вiн менi щось давав. А те, що не вдалося вилiкувати, вибачайте, все в руках Божих – всi претензii до Бога. Вибачайте. Можете навiть на Бога до суду подати, ха-ха-ха!… – розкотисто зареготав Володька, бо маховик коньячного куражу явно набирав обертiв. – І от дивися, я можу лише намагатися допомогти, за результат я не вiдповiдаю, але, зауваж, я можу ще й зарiзати на столi. Та це так, гiпотетично. Але можливiсть така е. І ця можливiсть завжди сидить глибоко в пiдсвiдомостi пацiента. Крiм того, що пацiент розумiе, що коли не вiддасть менi призначену мною суму, я не буду так вже старатись його вилiкувати, вiн ще й розумiе й те, що не отримавши грошi, я можу його ще й спокiйнiсiнько зарiзати на операцiйному столi. І менi за це, вiзьми до уваги, анiчогiсiнько не буде. Просто от вiзьми й уяви собi, взяв я й зарiзав когось на операцiйному столi, але, ясна рiч, зарiзав не просто так, а так, як це ми, лiкарi, вмiемо, не дарма ж ми стiльки рокiв вивчаемо людський органiзм – зарiжемо так, що комар носа не пiдточить. І що далi? Можете, як кажуть, скаржитися. Нi, справдi, заради Бога, можете скаржитися. Можете. За вашою скаргою навiть можуть призначити розслiдування. Можуть. Але хто, врештi, буде проводити експертизу, дослiдження, хто вирiшуватиме, зарiзав я цього небораку, чи вiн сам скопитився? Та хто ж iще, як не такi самi лiкарi, як я. Це, власне, те ж саме, якби я сам це й вирiшував про себе. Звiсна рiч, нiхто з моiх колег нiколи не визнае, що я навмисне зарiзав пацiента. Адже вони самi в точнiсiнько такому ж становищi, як i я, вони точнiсiнько в таких же стосунках з пацiентами, як i я. Так що, можете скаржитись, будь ласка. Скаржтеся, на здоров'я, скiльки завгодно. Тiльки на кого ви будете скаржитися? А хто в нас за все вiдповiдае? Правильно, Бог. От на нього i скаржтеся. Скаржтеся Богу на Бога! Ха-ха-ха!… – знову зареготав Володька. – Іще один нюанс. От знаеш, приходить до тебе клiент, тобто пацiент, весь такий нещасний, розвiсив соплi, все в нього болить, нема в життi щастя, i все таке… Приходить, просить тебе допомогти, розумiе, що вручае не тiльки свою долю, а й життя в твоi руки, розумiе, що тепер я можу допомогти, а можу й нi, а можу навiть i зарiзати, а менi за це нiчого не буде. Одне слово стан якраз самий найпiдходящiший для того, аби його ще дужче нажухати, аби загнати його в ступор, щоб вiн ще з бiльшою охотою вiддавав тобi своi кревнi грошенята. Вiн тобi, що отут от, мовляв, поболюе, а ти йому, мовляв, так-так, це ж, мовляв, я бачу, що це деструктивний вентилябулiзм iз перспективою коматозного гангренiзму i повного кирдикулюма. Так що, коли не втрутитися, то… І погнав його туди-сюди по всiх пiдскоках. Вiн сидить, витрiщить на тебе своi переляканi, благальнi баньки, а ти його туди-сюди по всiх дiагнозах, аж до летального наслiдку. Дивишся – а вiн уже поплив, а ти його ще дужче – ось тобi, ось на, розтудить твою в ковiньку! І все, тут вiн уже повнiстю готовий, можеш iз нього й вiрьовки плести, можеш i три шкiри дерти, вiн на все готовий. Психологiя, брат. Ми ж, лiкарi, ще й психологи до того ж, – Володька вiдхилився на спинку стiльця, схрестив на грудях руки i став з погордою спостерiгати за обличчям спiврозмовника, яке все бiльше сяяло захопленням. – От так от, малий. Як тобi медицина? Можна ii порiвняти з рекетом? Йде медицина хоч у якесь порiвняння з рекетом?

– Це просто неймовiрно! Я просто не знаю! Я в захопленнi! Я просто, я навiть не знаю… Та ти, ти, Володю, просто, просто якийсь Арiстотель, просто Ейнштейн якийсь, – затинаючись вiд захоплення i хвилювання, вигукував Славко.

– Парацельс, – стиха, гордовито промовив у вiдповiдь Володька.

– Що Парацельс? – не зрозумiв Славко.

– А що Арiстотель i Ейнштейн? До чого тут Арiстотель i Ейнштейн? От Парацельс – це так, Парацельс – це лiкар такий великий був, ясно тобi, знаменитий лiкар.

– Парацельс, Парацельс, ти Володю Парацельс iз Парацельсiв, ти просто Ейнштейн серед Парацельсiв, – не тямився вiд захоплення Славко. – Ти це, мабуть, усе собi зметикував ще тодi, ще як ми до школи ходили, ще як Радянський Союз був?

– Звичайно, – самовдоволено вiдповiв Володька. – Це ви тут, селюки, все бiльше хоч на якiсь, аби тiльки начальницькi, кабiнетики задивлялись, а у нас родич в областi ще тодi хiрургом працював i як сир в маслi купався, вiн менi ще тодi про все це, спасибi йому, i втовкмачив менi в голову. У них, у лiкарiв, щоб ти знав, ще тодi, при радянськiй владi весь цей бiзнес буйним цвiтом процвiтав. І при цьому, ти чув, може, хоч коли-небудь, щоб десь арештували чи посадили за грати якогось лiкаря?

– Щось не пригадую.

– Ото ж бо й воно, – напучував i далi Володька, – всiляких там бариг i фарцовщикiв тiльки де примiтили, зразу – гоп, i за задне мiсце, ходи сюди в каталажку, i все. А лiкар – вiн людина поважна, вiн ближньому позбутися недуги допомагае, вiн для цього навчений. Завтра допомоги в цього лiкаря може попросити всякий, та хоч би й той же слiдчий чи прокурор. Прийде отак прокурор до якогось лiкаря, а лiкар, може, й не скаже, а подумае, що цього прокурора я знаю, це той самий прокурор, що одного з лiкарiв за грати посадив. Розумiеш? І якщо, може, якийсь щасливий пацiент на знак подяки щось там подаруе лiкарю, так це таке, це сам Бог велiв. Я ж кажу, що лiкарi Божi люди, вони на цiй землi найближче до Бога. Я тобi ось iще щось розповiм. Зараз, тiльки ось ще давай вип'емо, – вiн налив коньяк у чарки, i на цей раз з ним разом випив i Славко, не тямлячись в захватi вiд промов товариша. – От, добре пiшло, а тепер я тобi ще дещо про лiкарськi нашi справи по секрету розповiм. Слухай сюди. Оце все, що я тобi тут розказував, все це дуже цiкаво, дуже повчально, дуже гарно, все це на користь лiкарськоi професii i все таке. Але все це вже старе, все це вчорашнiй день, все це спадок нашого радянського минулого, все це прокручували ще нашi радянськi лiкарi в радянських лiкарнях. Нi, ми, звичайно, вдячнi нашим радянським попередникам за iхнiй спадок, i всi цi iхнi напрацювання ми зараз, у вiльному суспiльствi, можемо поставити на широку, вiльну ногу. Але ж зараз ми, слава Богу, живемо не в тоталiтарнi радянськi часи, а вже у вiльнiй незалежнiй Украiнi, i в нас зараз не директивна радянська економiка, а вiльний ринок. І от тобi, наприклад, один iз зразкiв сучасних вiльних ринкових вiдносин у нас в медицинi. Тепер у нас в кожнiй лiкарнi на кожному поверсi аптека, своя власна аптека, i всi доходи вiд цих аптек iдуть прямiсiнько в кишенi колективу лiкарнi. Нi, ну там е засновники, там i все таке, що належить за законом. Але менше з тим, хай там як, а грошики вiд цих аптек iдуть до лiкарських кишень. І от, наприклад, операцiя. Я кажу родичам пацiента. Ага, ще ж про родичiв, зараз без родичiв пацiента нiкуди. Якщо в тебе немае родичiв, хто ж буде носити за тебе кошти в лiкарню. Сам же пацiент з операцiйного столу, чи з реанiмацii не побiжить за баблом, ха-ха-ха! – зареготав Володька, налив чарки, i вони зi Славком знову випили. – Так що, коли в тебе немае родичiв, якi б за тобою доглядали в лiкарнi i носили за тебе бабло – все, до побачення, йди в дупу i рiж себе сам. Так от, прикликаеш до себе родичiв, ну так прикликаеш, як треба. По психологiчному. Сам розумiеш, там пiдморгнеш, мовляв, ми своi люди, одне одного розумiемо. Завтра, кажеш, у нас операцiя, ось вам список лiкiв, iдiть вiзьмiть все це в нашiй аптецi, тiльки обов'язково ж щоб тiльки в нашiй. Чому тiльки в нашiй? Та з багатьох причин. От, наприклад, хоч би тiльки через те що нести лiкiв доведеться не багато, не мало, а так ящикiв зо три-чотири, ти що, будеш наймати вантажiвку, щоб приперти все це з iншоi аптеки? Та й за якiсть самих лiкiв ми, мовляв, у своiй аптецi вiдповiдаемо, а що ви там купите в iнших аптеках, хто його знае, зараз же, мовляв, стiльки всiляких пiдробок, стiльки розвелося шахраiв. А за нашi лiки ми вiдповiдаемо. Ось так ось. Та це так, про всякий випадок заготовини пояснень, а так у нас вiн, пацiент молодець, дисциплiнований, радянська школа, сказав йому, давай стiльки то бабла – дасть, сказав, купуй тiльки в нашiй аптецi – буде купувати тiльки в нашiй. І от, купить вiн в нашiй аптецi все за списком, що ти йому написав, припре три-чотири ящики з лiками тобi – все, робимо операцiю, пiсля операцii – хворого в реанiмацiю, а родичам – новий список лiкiв, iдiть, мовляв, знову тiльки в нашу аптеку, купуйте лiки, приносьте, будемо вашого родича далi лiкувати.

– А як же всi тi лiки, якi вiн вже купив? – не втримався вiд питання Славко.

– А всi тi лiки вже тю-тю. Всi тi лiки вже давно знову в нашiй рiднiй аптецi. Зрозумiв? Благо, носити iх нам далеко не треба. Зрозумiв? Ха-ха-ха! – зареготав Володька. – Зрозумiв? Вiн купуе три-чотири ящики лiкiв, приносить iх нам, ми беремо цi лiки, вiдносимо iх в нашу аптеку, й потiм спокiйнiсiнько знову посилаемо його купувати цi ж лiки в нашу ж аптеку, i так щодня! Ха-ха-ха!… Зрозумiв?

– Та я то зрозумiв, – почухав Славко потилицю. – А як вiн сам, ну цей ваш родич вашого пацiента, вiн що такий вже зовсiм, що нiчого не розумiе, що вiн вчора тiльки купив усi цi лiки, а сьогоднi його знову посилають за лiками, вiн що зовсiм такий тупий?

– А от тому, що вiн не тупий i все прекрасно розумiе, тому вiн iде й слухняно купуе всi тi лiки за списком, якi ти йому написав. Зрозумiв? Я все розумiю, вiн все розумiе, ми все розумiемо. Зрозумiв?

– Та якось, – знову почухав потилицю Славко.

– Добре, пояснюемо для особливо обдарованих. Вiн розумiе, що таким чином ми йому просто пропонуемо дати нам хабар, i просто дае нам таким чином хабар, от i все. Зрозумiв?

– А-а-а-а-а-а! – ляснув себе з усiеi сили долонею по лобi Славко. – Оце так! Зрозумiв! Це як ото у Гоголя «борзимi щенкамi». Насправдi так наче нiхто нiкому нiчого й не давав. А що, йому запропонували купити лiки для хворого, вiн i купив – свята справа. І нiхто нiкому нiчого не давав – а бабосики до вас в кишеню перекочували. Здорово! Розумiю! І руки чистi, i рильце в пушку. Розумiю! Який же ти молодець, Володько! Який же ти просто, ну не знаю що й сказати. Ще вчора я був як те щеня, тикався в усi кутки, щось намагався прояснити для себе. Так все стало якесь незрозумiле, – язик у нього почав уже заплiтатися, видно, коньяк вдарив уже добряче в голову i йому. – А тут ти. І отак от, раз менi все, як на блюдечку. Дивись, що й до чого. Дивись, як люди живуть. От, як треба. Володько, дай я тебе обiйму, дай я тебе поцiлую, якби не ти, то я не знаю, – полiз Славко цiлуватися, мало не перекинувши столу.

– Добре, добре, – вiдсторонив його своiми кремезними ручиськами Володька, – потiм будемо цiлуватися. Бачу, з тебе, друзяко, будуть люди.

– Завдяки тобi, Володю, завдяки тобi. Ти, я не знаю, ти просто, не знаю, як i сказати. Ти, знаеш, ти просто Бог.

– Добре, добре, – трохи аж наче нiяковiючи, запишався Володька вiд Славкових, хоч i п'яних, але все ж таких приемних слiв. – Добре. Якщо ми вже так добре порозумiлися, розповiм тобi для прикладу i ще дещо. От у Радянському Союзi медицина була безкоштовна, то вона i зараз у нас безкоштовна.

– Та невже?

– Так, так, повiр менi. Наша незалежна Украiнська держава за Конституцiею демократична, тобто народна, соцiальна там, i все таке, – пiдняв до гори вказiвного пальця Володька. – І в Конституцii ж цiй самiй i написано про те, що кожен громадянин нашоi держави мае право на безкоштовне медичне обслуговування. Стаття така цiла спецiальна в Конституцii е – от. А що це означае? А це означае те, що з державного бюджету кожнiй лiкарнi видiляються кошти. Кошти цi видiляються на зарплати, на харчi, на лiки, на обладнання i все таке. І якби ти тiльки знав, скiльки можна заробити на цьому. Тут i всiлякi оборудки з усякими закупiвлями, i вiдкати, i фiрми-прокладки, i пiдставнi фiрми, i прокрутка грошей в банках, i конвертацiйнi центри – та Господи Боже, тут такi можливостi, просто безмежнi можливостi! І це ще не все, далеко не все, що вiдкривае безмежнi можливостi перед нормальним пiдприемливим господарником з бiзнесового боку. А що б ти ще сказав про можливостi, якi вiдкриваються перед тобою в медицинi, як перед чоловiком, тобто я маю на увазi, з боку задоволення твоiх статевих забаганок щодо жiночоi статi, просто кажучи, щодо задоволення твоiх сексуальних потреб. Тут перед тобою, знову ж таки, вiдкриваються просто неймовiрнi можливостi. Ти, Славко, не ображайся, але з твоею, м'яко кажучи, не надто вже видатною зовнiшнiстю, ти навряд чи змiг би коли-небудь розраховувати на такий вже успiх у жiночоi статi. А в лiкарнi ти, як той султан у гаремi. Тут тобi i молоденькi лiкарки, та й зрiлi вже замiжнi й досвiдченi теж, знаеш, не промах, i медсестрички, i молоденькi практикантки з усiляких навчальних закладiв. От хоч би взяти оцих останнiх. Одну таку iсторiю про практиканточку менi особисто розповiдав мiй знайомий хiрург. Практиканточки, вони що, iм оцiночку треба отримати за практику. А ти ii береш за ручку, заводиш до себе в кабiнетик, от мовляв, тобi треба гарненьку оцiночку – у мене iх е, але й ти ж, сама розумiеш, що ти не даром отримаеш цю оцiночку. І береш тодi так долонею проведеш по личку цiеi практиканточки, потiм по шиi, потiм пiрнеш за пазуху, а грудочки в неi такi тендiтнi, молоденькi, тугенькi, – Володька аж облизав своi маснi губи i ковтнув слину. – А далi все нижче i нижче. Далi погладиш ii нiжки, i прямо пiд ii коротеньку суконьку – гульк. А вона що, вона сидить i нiчичирк – iй же потрiбна оцiночка. А далi пiшло й поiхало, ти ii i так i сяк, i спереду й ззаду, i в усi дiрочки. Уявляеш? Ти тiльки уяви собi. А для медсестрички дати лiкарю – так це просто святий обов'язок. Як тобi таке, друзяко?

– Ух ти, – Славковi аж перехопило подих вiд захвату, – як смачно ти розповiдаеш. Тепер я розумiю вже повнiстю, що таке медицина. Медицина – це Клондайк, це просто рай на землi. Та який там Клондайк, куди там тому недолугому iхньому Клондайку. Який там рай. Це просто рай серед раю, особливий невiдомий ще навiть самому Богу рай. Та-а-ак!… Медицина – це просто неймовiрна штука! Розумiю.

– Взагалi, щодо теперiшнього стану медицини, якщо коротко, – Володька трохи подумав, – мулька така, що бiднi у нас не хворiють. Бiднi у нас можуть бути або здоровими, або мертвими. А яке ти маеш право хворiти, якщо в тебе немае грошей на лiкування? Якщо ж у тебе немае грошей i ти захворiв, то й хворiй собi на здоров'я, аж до переможного гаплика. Бiдний – або здоровий, або мертвий. Що ж до багатих, то багатi у нас, своею чергою, не можуть бути здоровими. Бо якщо ти накопичив грошенят, то куди ж iх iще й витрачати, як не на покращення свого здоров'я. І якщо вже якийсь багатiй потрапить якось нам до рук, ми вже нiколи його без дiагнозу не випустимо. Ми в нього знайдемо сто, двiстi, тисячу болячок! Тiльки лiкуйся, лiкуйся i лiкаревi плати – а як же, лiкаревi ж треба на щось жити, щоб тебе лiкувати. Одне слово, доки в тебе е грошi, доти тебе й будемо лiкувати. А закiнчилися в тебе грошi, то ти вже не багатий, ти – бiдний. А бiднi у нас, що? Бiднi у нас або здоровi, або мертвi. Все, до побачення! Ха-ха-ха!… Бiднi у нас завжди здоровi, а багатi у нас завжди хворi. Хiба ж це не справедливiсть, i не просто справедливiсть, а найвища Божа справедливiсть. А ще справедливiша ця найвища Божа справедливiсть вiд того, що ми лiкарi вiд цього всього завжди маемо хлiб i до хлiба. Бог за нас. Я ж тобi казав, що ми, лiкарi, насправдi Божi люди, ми з Богом друзяки, бiзнес-партнери, ми з ним «на ти». Ми з Богом не те що на однiй нозi, не те що тримаемо його за бороду, ми з Богом ходимо просто вобнiмку. Ось. А тому й користуемося, як тi султани, улюбленцi Божi, всiма вигодами, користями i насолодами свiту божого.

– От тiльки, ти знаеш, Володю, – стишив Славко голос i перейшов на таку собi конфiденцiйнiшу, навiть, можна сказати, iнтимнiшу нотку, – я оце слухаю, слухаю тебе, ти все оце якось про Бога, та про Бога якось. Та я нiяк не втямлю, це ти так, для красного слiвця, чи воно й справдi, кажуть, що Комунiзма знову на Бога замiнили, чи що? Нi, нi, ти не подумай, я, звичайно ж, в це не вiрю! Який там ще Бог може бути, Бога ж не iснуе. Я розумiю. Але подейкують…

– Ха-ха-ха!.. – лунко розсмiявся Володька. – От село, от село! Темнота селюцька. Ха, Бога не iснуе! Та ти зовсiм уже тее то як його, – покрутив вiн вказiвним пальцем бiля скронi. – Бога не iснуе. Та ти сам то себе чуеш, що ти зморозив. Бога не iснуе. Темнота селюцька забита. Це комунiзма вже якраз i не iснуе. А от Бог якраз вже й iснуе. Бог тепер тiльки й iснуе вже, зрозумiв?

– Та якось воно, – розпачливо знизав плечима Славко.

– Добре, слухай сюди, малий, – Володька налив собi чарку, забувши про Славка, вiдразу ж цю чарку перехилив, i не закусивши, витер рота долонею, й вiдразу продовжив. – Що таке комунiзм, i що таке Бог? Що таке комунiзм супроти Бога? Комунiзм, вiн що, комунiзм, вiн нi те, нi се. Комунiзм – це так, гранiтна скеля, порядок, абстракцiя, у комунiзма немае нi почуттiв, нi жалостi, нi спiвчуття. Комунiзма ти хоч проси, хоч не проси – вiн пiдвiв тебе до стiнки, ствол тобi до потилицi притиснув, на курок натиснув, бац, i до побачення. Хоч тебе одного, хоч з твоiми родичами й сусiдами разом, хоч вас десяток, хоч сотня, хоч цiлий народ, хоч мiльйон мiльйонiв вас, комунiзмовi однаково – вiн пiдвiв цей мiльйон до стiнки, натиснув на гашетку, i все, до побачення. Хоч на гашетку натиснув, хоч голодом заморив, хоч заживо спалив – йому все одно, в нього там в циркулярi записано «вороги народу», i все, до побачення. І нiчим ти цього комунiзма не вблагаеш, нiчим, нiчим не розжалобиш, бо комунiзм – це стихiя, потоп, голод, пожежа, вiйна. Розумiеш? А от Бог, Бог – це зовсiм, зовсiм iнше. Бог, вiн як i людина, тiльки набагато, набагато ого-го, – Володька розвiв руки в сторони, показуючи розмiри Бога, як рибалка показуе розмiр своеi здобичi. – Зрозумiв? Без Бога, як то кажуть, не до порога, зрозумiв? Бог, вiн завжди вислухае, допоможе, пробачить. Зараз без Бога нiкуди. Зараз кругом тiльки з Богом.

– А як же райкоми, обкоми партii, Центральний Комiтет партii, врештi-решт?

– А от вони то якраз зараз i е найближче до Бога, не враховуючи, звичайно, попiв, якi, зрештою, теж при комунiзмi пiд парткомами ходили i в КДБ служили, й офiцерськi звання мали, але не про них зараз мова. Все оце радянське партiйне начальство, воно ж найперше якраз i перекинулося вiд комунiзму до Бога. А ти як хотiв? Вони ж уже стiльки всiлякого народного добра в цього свого комунiзма натирили, що по саме нiкуди вже. І ти що, думаеш комунiзм iм пробачив би колись це? Дзуськи! У комунiзма ж тiльки «Кримiнальний кодекс» i революцiйна доцiльнiсть, i все – дулi вiн тобi що пробачить. А в Бога любов, милiсть, милосердя, всепрощення. Зрозумiв? Накрав там загальнонародного добра на мiльйони, прихватизував заводiв, фабрик i пароходiв, пiшов пiсля цього в храм Божий, вiдстебнув Господу нашому якусь дещицю там, припустiмо якийсь процент там вiд прибутку – i все, вважай себе вiльним вiд вiдповiдальностi, як кажуть, i совiсть чиста, i в кишенi повно, i всi задоволенi, i вовки ситi, i вiвцi цiлi, i все таке iнше. Та це зараз кругом так, не тiльки серед колишнього партiйного начальства, а серед усiх, в кого е щось у кишенi й кому е що втрачати, серед усiх, так би мовити, дiлових людей. Та хоч би й узяти тих же самих браткiв-рекетирiв, до яких ти збирався, або й iншу бандоту, хоч би взяти, наприклад, тих же кiлерiв…

– Кого, кого? – не зрозумiв Славко

– Кiлерiв. Кiлер, – пояснив Володька, – це така тепер популярна i модна, дуже затребувана професiя. Кiлер – це по-англiйському. Звичайно, на нашу мову воно не дуже добре перекладаеться, бо по-нашому кiлер – це вбивця. Але не в назвi ж справа, справа в користi й потрiбностi професii. А без кiлера зараз нiкуди, дуже корисне й поважне заняття, я тобi скажу, а тому й не називае iх нiхто вбивцями, а тiльки по-англiйському кiлерами – i звучить красиво, i присмаку кровi нiякого, романтично навiть якось звучить. Та Бог з ним, ми не про назву, а про справу. От треба, наприклад, кiлеру виконати якесь солiдне замовлення на лiквiдацiю якогось конкурента: пiшов вiн завалив когось, тобто я хотiв сказати, виконав свою роботу, а потiм не кудись там iде, а тiльки до храму Божого, вiдстебне там вiд своеi оплати якусь дещицю Богу – i все, до побачення, вiн чистий i спокiйний, з чистою, так би мовити, совiстю може насолоджуватися своiми грошима. Ісус Христос, вiн же теж пробачав там, навiть уже на хрестi коли висiв, якомусь злочинцю, чи то вбивцi, чи то грабiжнику.

– Та я розумiю, що зi своею власною совiстю кожен може завжди сам порозумiтися, – не вгавав Славко, – хоч з допомогою Бога, хоч i без такоi допомоги – це його власна справа, чиста в нього совiсть, чи не дуже. Розумiю, що з допомогою Бога воно, може, й легше порозумiтися з власною совiстю, але ж як це може допомогти порозумiтися з законом i з «Кримiнальним кодексом»?

– Ха-ха-ха… – знову не змiг Володька втриматися вiд смiху. – Я ж кажу, село, забите село. Бог, вiн же не лише всеблагий i всепрощаючий, вiн ще ж i всемогутнiй. І якщо ти не вiриш у всемогутнiсть Бога, то не можеш взагалi вiрити i в його iснування. Бог, вiн же дiе кругом, в усьому, i в тих же правоохоронних органах, правоохороннi органи, вони ж теж, врештi, пiд Богом ходять, i за твоiм проханням i молитвою Бог обов'язково пом'якшить позицiю цих самих правоохоронних органiв щодо тебе. Тим паче, що жертвувати Богу ти можеш, взагалi-то, тiльки за чийогось посередництва, чи то за посередництва священикiв у храмi Божому, а чи то й за посередництва того ж самого чиновника, службовця, чи працiвника правоохоронних органiв. От, наприклад, не заплатив ти там податок, причому не заплатив ти навiть не через свою там жадiбнiсть, чи ще щось таке, а через те, що за теперiшнiми законами заплатити всi податки в тебе просто не вистачить всiх твоiх прибуткiв. От, значить, не змiг ти, не заплатив всiх податкiв, приходить до тебе податкiвець, а ти через посередництво цього податкiвця береш i передаеш Богу певну суму грошей…

– Тобто даеш хабара, – вставив Славко.

– Якого ще хабара? – обурився Володька. – Якого ще такого хабара? Я ж тобi кажу, що ми всi пiд Богом ходимо, всi зрештою служимо Богу, особливо ж чиновники, адже вони все ж таки слуги народу, а значить i слуги Божi, а отримують вони за своi труди копiйчану зарплату, за яку неможливо прожити навiть самому, а в нього ж iще й сiм'я, дружина, дiти, i все таке, от ти й жертвуеш через посередництво цього чиновника Богу, водночас допомагаючи й самому цьому чиновнику – як не крути, а це таки богоугодна справа. І Бог тобi за цю твою пожертву, ясний хрiн, обов'язково вiддячить, пом'якшивши серце податкiвця, який допоможе тобi впоратися з непосильним тягарем податкiв. Зрозумiв таки нарештi?

– Та начебто так, – не дуже впевнено вiдповiв Славко. – А ти от що скажи, що тепер i всiх Ленiних з п'едесталiв поскидали, всi вулицi й площi iменi Ленiних поперейменовували, раз вже така бодяга з Богом пiшла? А в нас чомусь поки що нiчого такого, всi Ленiни на своiх мiсцях.

– І правильно вони на своiх мiсцях. Вони кругом на своiх мiсцях. Це ж наша iсторiя. А як же?

– Так а як же? Ленiн i Бог, комунiсти i церква – це ж найбiльшi вороги, це ж у комунiстiв церква – опiум для народу. Це ж Ленiн писав, що чим бiльше ми попiв та монахiв розстрiляемо, тим краще, це ж комунiсти стiльки розстрiляли священикiв, стiльки церков знищили, а тепер що, поряд стоятимуть церква, в якiй служать Богу, i пам'ятник Ленiну? – все бiльше дивувався Славко.

– Так, звичайно, – нiтрохи не збентежившись, вiдповiв на це Володька, – стоятимуть поруч, а що ж тут такого. Стоятимуть поруч, та ще й не просто так стоятимуть поруч, а стоятимуть поруч на площi Ленiна, головнiй площi мiста, отак. Що ж поробиш, така вже в нас, бач, iсторiя, нiчого не поробиш. Із пiснi, як то кажуть, слiв не викинеш.

– І все ж таки, – нiяк не мiг втямити Славко, – як же це все ж таки можна поеднати? Взагалi-то, хоч хтось, хоч якось пояснюе, як все це можна поеднати?

– Дуже просто, – так же спокiйно вiдповiдав Володька, – все дуже просто. Ти знаеш, хто насправдi був першим у свiтi комунiстом? Ти нiколи не дотумкаеш до такого своiми дрiмучими селюцькими мiзками. Нашi колишнi вiдповiдальнi радянськi й партiйнi працiвники, тобто колишнi комунiсти, теперiшнi, так би мовити, неофiти, тобто, щоб ти знав, це новонаверненi християни, так вони тепер стверджують, що найпершим комунiстом був Ісус Христос! – вiн зробив багатозначну паузу, аби дати Славковi час усвiдомити таку неймовiрнiсть.

– Та невже? – тiльки й спромiгся вичавити з себе наскрiзь вражений Славко.

– Саме так, – пiдтвердив своi слова Володька. – Найпершим комунiстом, кажуть нашi капiталiстичнi комунiсти, був саме Ісус Христос. А воно виявляеться й справдi в цьому щось таки е. Про це в iхнiй цiй Бiблii так все й прописано, i про те, що Христос цей був завжди за бiдних i проти багатих, i про те, як вiн пропонував, щоб багатi вiддавали всi своi статки бiдним, мотивуючи це тим, що, мовляв, легше багатому у верблюже вухо пролiзти, анiж у царство небесне, чи щось я вже точно не можу пригадати, – у все густiших коньячних випарах думки в його головi поверталися все повiльнiше, – можливо, це саме з верблюдом не можна пролазити через це вухо в царство небесне, адже верблюд – це ж теж багатство. Точно не пригадаю.

– А як же це разом з верблюдом можна лiзти у вухо цього самого верблюда? – пiдкошений алкоголем язик Славка вже досить таки сильно заплiтався.

– Ой, та грець iз ним, iз цим верблюдом, – вiдмахнувся Володька. – Головне, що цей iхнiй Ісус Христос був найпершим комунiстом, i якби вiн з'явився, наприклад, в Росii в одна тисяча дев'ятсот сiмнадцятому роцi, то вiн би разом з росiянськими комуняками розстрiлював цих московських попiв, цих капiталiстичних посiпак, розстрiлював би iх направо й налiво, як собак скажених, i церкви б разом iз комуняками руйнував. Зрозумiв? Отак от. І селян би голодомором нищив, i по концтаборах би мiльйони невинних мордував. Отак от. Комунiст, вiн i е комунiст, що з нього взяти… Ясно?

– Та ясно то воно ясно, – в черговий раз почухав Славко потилицю. – От тiльки, оцi твоi новоявленi капiталiсти й християни, колишнi нашi комунiсти, якi вважають Ісуса Христа найпершим у свiтi комунiстом i ходять у церкву молитися цьому самому Ісусу, тобто вважають його своiм авторитетом, чому ж тодi вони так осатанiло кинулися гребти колишне всенародне добро, вiдриваючи останнiй шматок хлiба вiд голодних ротiв пролетарiату. Адже, зважаючи на iхне поклонiння комунiсту Ісусу Христу, все повинно було б бути зовсiм iнакше.

– Х-хе, – зверхньо глянув Володька на Славка. – Розумiеш, людина грiшна, так i в святому письмi написано. Та, врештi, i в тому, що всi хочуть забезпечити свое життя якнайлiпше, немае нiчого дивного. Звичайно, в цьому забезпеченнi життя часто багато хто перегинае палицю. Але ж що головне, головне вчасно покаятися. От i йдуть вони до Ісуса Христа покаятися, бо ж вiн вчив прощати i сам прощав, хоч i того ж злочинця, який висiв поряд з ним на хрестi. Але тут ще е одна заковика, Ісус Христос, вiн хоч i мае силу i владу прощати, адже вiн теж якось там Бог наче, вiн все ж таки ще й людина, i зрештою син Бога, а е ж iще i його батько, тобто сам Господь Бог власною персоною, тобто батько, або ж Отець Небесний, а по iхньому пахан. От до цього небесного пахана вони насправдi i йдуть до церков. Бо кожен з них обов'язково вiдстiбае певну суму своiх доходiв якомусь земному пахановi, а тим бiльше треба вiдстебнути певну суму небесному пахановi, щоб той не лише дозволив тобi провертати певнi прибутковi оборудки, але й поблагословив твоi труди. Отак, значить, прийшов до церкви, покаявся, попросив вибачення за своi, можливо, не дуже гарнi вчинки, вiдстебнув свою частку небесному пахановi в його небесний общак, i все – можеш iз чистою совiстю йти далi красти, тобто робити бiзнес. А Отець небесний, вiн точно вже не комунiст, це його синочок iз комунiстами злигався, а татко наш небесний нi, вiн, як i годиться, лiберал, тобто неолiберал…

– Кого, кого вiн обiбрав?

– Нiкого вiн не оббирав, нiкого нi до чого вiн не примушував. Всi й так йому добровiльно все несуть. Для чого йому когось оббирати. До нього й так все наше новiтне панство несе свою частку внеску i просить за це посприяти у справах. І всi люди бачать, як ти до церкви ходиш, зi свiчечкою стоiш, на церкву своi кревнi грошенята жертвуеш, а значить будуть за тебе на виборах голосувати, бо як же не проголосувати за таку святу людину. Та ще й попи, звiсно, за тебе слово замовлять, та ще як виборцям ти добрячого могоричу пiдкинеш. Одне слово, всi карти в тебе в руках, ти тiльки банкуй, i влада завжди буде в тебе в кишенi. А влада, брате, це такий казковий гаманець, з якого чим бiльше ти береш, тим бiльше в ньому залишаеться – чарiвний такий гаманець. Зрозумiв?

– Та, мабуть, таки зрозумiв щось, – покивав головою Славко. – Я зрозумiв, що ти, Володьку, не даремно там у мiстi крутився, як ти тут усе розтлумачив, як у тебе язик пiдвiшений, як тобi кажуть, що мовляв щось тут не те, а ти раз-два, слово туди, два слова сюди – i все вже так, як треба, навiть набагато краще, нiж так, як треба. Я не знаю, як воно нинi у нас тепер, а от якби ранiше, то я впевнений, що був би ти просто таки видатним партiйним працiвником рангом не нижче обласного рiвня, та що там обласного рiвня, бути б тобi членом Центрального Комiтету партii, та що там членом, ти мiг би бути й першим секретарем Центрального Комiтету! Ось що я тобi скажу!

– Що ж, – самовдоволено посмiхнувся Володька, – не стану заперечувати, даремно часу я не втрачав, проштудiював я новiтню нашу систему всю наскрiзь, як кажуть, вiд «а» до «я», i можу тобi сказати, що особливо вже такого нового в цiй системi нiчого й немае. Звичайно, називаеться багато чого тепер по новому, але суть, власне залишилася та ж сама. А от що я тобi найголовнiше скажу про теперiшнiй стан речей, так це те, що коли хочеш ти досягти чогось в будь-якiй сферi, чи то в медицинi, чи то в бiзнесi, чи то в якiй iншiй професii, якщо хочеш чогось досягти, то конче необхiдно тобi або мати якусь дуже близьку й дуже волохату лапу у владi, або самому пробиватись у владу. Хоча, власне, так воно було й ранiше, i в цьому теж нiчого особливо нового немае. Я от собi вирiшив, що кров з носу, що б там не було, чого б це менi не коштувало, а я обов'язково буду пробиватись особисто у владу, обов'язково стану якимось депутатом, можливо, й не найвищого рангу, а депутатом буду – i це менi в медичних моiх справах дуже буде допомагати, тiльки так можна тепер досягти повного успiху. А щодо нового в теперiшньому життi, так слухай сюди, малий. От ти торочив тут менi про вiдповiдальних партiйних працiвникiв усiляких рангiв, про обкоми, райкоми, ЦК i весь цей вiдстiйний мотлох i непотрiб, немае вже нiчого цього, все, немае нiяких райкомiв з обкомами, немае нiяких ЦК. Слухай сюди, те, що колись було райкомами, тепер називаеться районними державними адмiнiстрацiями, те, що було обкомами, тепер називаеться обласними державними адмiнiстрацiями, а от, наприклад, перший секретар центрального комiтету партii по теперiшньому називаеться Президентом Украiни. Зрозумiв? Ще там щось напридумали, всiлякi там «ВАТ», «МММ», абощо, та це так, дрiбницi, тiльки щоб туману напустити, а взагалi, то в основному все iнше так i залишилось як i ранiше. Зрозумiв?

– Зрозумiв, Вовчику, зрозумiв, ох як зрозумiв тепер я, – Славкiв погляд свiтився щирим захопленням. – Я зрозумiв, ще вчора я був нiким, нiчогiсiнько не мiг второпати в цих нових часах, якi мене так лякали невiдомiстю, а тепер бачу, що нiчого страшного, як, власне, й нiчого особливо нового немае. І вiдродив у менi надiю ти, Володю, друже. Ох, який же ти, Вовчику! В мене просто немае слiв вiд захоплення! Ти такий, такий, просто неймовiрно, який ти. Ти, Володю, обов'язково будеш теперiшнiм великим начальником, як вони тепер, ти казав, називаються забув… А!.. Депутатом обласноi адмiнiстрацii ти будеш, не менше. Та що там обласноi, першим секретарем, тобто я хотiв сказати президентом, ось ким ти будеш. Президентом!

– Та це ти вже, брате, щодо президента трохи перебiльшуеш, – заперечив Володька, але з надзвичайно вдоволеним виглядом. – Хоча в тому, що я проб'юся у владу ти правий. Обов'язково проб'юсь. А з Гiппократом, як i з Богом, ми завжди порозумiемось. І за це треба випити, – вiн взяв пляшку, перехилив ii, але з пляшки нiчого не витекло – Володька потряс ii, щоб переконатися, що пляшка порожня, а потiм встав i пiшов за новою пляшкою.

Так вони вдвох пропиячили цiлу нiч i пiшли додому тiльки пiд ранок. Славко, п'янючий в дим, залiз до себе в хату трохи не навкарачки i впав замертво на лiжко. Таким п'яним, i взагалi п'яним вiн прийшов тодi додому чи не вперше. Славко взагалi був байдужим до алкоголю, а останнiм часом так ще й наполегливо займався спортом, готуючись до рекетирськоi кар'ери. Так що, Славкiв батько був настiльки здивований таким станом свого нащадка, що навiть не став його потiм вiдчитувати, а лише спiвчутливо запропонував Славковi, розбитому похмiллям, розсолу. Вдячний Славко випив з половину трилiтровоi банки живодайного розсолу, а потiм замiсть того, щоб iти займатися спортивною пiдготовкою, заявив батькам, що тепер вiн хоче стати лiкарем i йде до бiблiотеки за книжками, щоб готуватися до вступу в медiнститут, чим знову здивував батька з матiр'ю настiльки, що вони навiть не спромоглися запитати у Славка, чим викликане таке його раптове рiшення, а тiльки в подивi перезирнулися.




6


Зайве розповiдати, з якою фанатичною посвятою гарячий прихильник всiлякого добра Славко Пузик кинувся в полум'я беззастережного служiння лiкарськiй справi. Збоку здавалося, що пiсля Гiпократа навряд чи був якийсь ескулап бiльш вiдданим святiй справi допомоги недужим, анiж Славко Пузик, який готовий був тепер на все, аби тiльки йому вдалося стати на медичну стежку – так вiн почав гризти гранiт науки, аби не зрiзатися на екзаменах.

Тепер то Славко згадав, що ще в дитинствi таки вже вiдзначав надзвичайну придатнiсть професii медика до досягнення всiлякого добра. Славко тепер згадав своi дитячi роздуми щодо iхнього тодiшнього сiльського лiкаря Семена Петровича. Точнiше Семен Петрович був не лiкарем, а фельдшером. Згадав тепер Славко й те, чому тодi оце слово «фельдшер» йому вчувалося як «фельдмаршал». Адже фельдшер Семен Петрович, як на Славкове дитяче розумiння, був людиною, в якоi кожного дня був день народження. Як це могло бути? Дуже просто. Адже на день народження тобi завжди приносять всiлякi подарунки, але в звичайноi людини це бувае тiльки один раз на рiк, а от мiсцевому «фельдшеру-фельдмаршалу» Семену Петровичу подарунки несли щодня – отже, вирiшив був малий Славко, у Семена Петровича, на вiдмiну вiд усiх iнших, день народження щодня. І, звiсна рiч, цю щасливу вiдмiну Семена Петровича вiд iнших людей Славко пов'язував з його професiею – так що непересiчну придатнiсть заняття медициною до набуття добра маленький метикуватий Пузик вiдмiтив уже в ранньому вiцi, але це його тодiшне вiдкриття було притлумлене пiд дiею бiльш сильного бажання набути статусу великого радянського начальника, що забезпечило б такi можливостi гребти добро, якi не йшли нi в яке порiвняння з непоганими преференцiями лiкарськоi професii.

Але зараз пiд дiею нових чинникiв Славко знову згадав про своi заздрiснi думки щодо долi Семена Петровича – адже, що той, зрештою, робив задля щоденного отримання подарункiв? Сам Семен Петрович говорив щодо мети його роботи, що найголовнiша i найсуттевiша задача лiкаря – не нашкодити хворому. «Головне – не нашкодь», – раз у раз повторював Семен Петрович, i цю свою найголовнiшу мету втiлював у щоденнiй практицi якнайретельнiше: адже яка шкода недужому могла бути вiд уважного вислуховування скарг хворого лiкарем i спiвчутливого поплескування по плечу цього хворого, мовляв, терпи козак – отаманом будеш, якось воно, може, й пройде. А, в основному, це i все, що сiльський фельдшер мiг задiяти в боротьбi з недугами.

Так що, майже все, чим був зайнятий Семен Петрович – це з'явитися на роботi приблизно десь годинi о восьмiй-дев'ятiй, виконати свою щоденну головну мiсiю щодо неспричинення шкоди хворим, i пiсля обiду, ситим, добряче напiдпитку i з цiлою купою подарункiв пiти вже додому смакувати подарунками й додавати алкогольного градусу.

А додавати алкогольного градусу Семен Петрович ой як любив, виправдовуючи це своiм намаганням в такий спосiб докопатися до iстини, i цитував на доказ цього знаменитий латинський вислiв про те, що iстина в винi, тобто говорив, точнiше, намагався говорити своiм неслухняним вiд алкогольних випарiв язиком «iн вiно верiтас», щоправда, часто в його iнтерпретацii цей вислiв звучав дещо модифiковано, як «iн медицiнус спiртус верiтус», а iнодi, коли в нього закiнчувався спирт, а серед подарункiв не було достатньоi кiлькостi якiсного бухла, то ця латинська мудрiсть могла зглянутися над бiдолашним Семеном Петровичем i прозвучати як «iн самогонiус верiтус». Зрештою, Семен Петрович був не таким вже й дуже вибагливим «фельдмаршалом», хоча й скаржитися на життя йому не було за що.

І коли Славко порiвнював долю Семена Петровича з долею, наприклад, свого батька, який за своi ненастаннi щоденнi труди в полi з ранку й до ночi мав лише копiйчану зарплату й добрячого копняка пiд зад вiд радянськоi влади, то звiсно, що не мiг не вiдзначити достоiнств лiкарськоi долi. А тепер, пiсля роз'яснювальноi роботи Володьки Васильченка, то й поготiв. Тепер Славко загорiвся такою непереможною хiттю до медицини, що навiть не звернув уваги на надзвичайно заманливу пропозицiю, яку зробив йому, а точнiше не напряму йому, а його батьковi Гервасiю щодо Славка iхнiй сусiд дядько Іван, котрий до того ж був iще й якимось iхнiм далеким родичем i кумом Гервасiя.

Так от, син дядька Івана Роман влаштувався на роботу в правоохороннi органи, i не просто в правоохороннi органи, а в мiлiцiю, i не просто в мiлiцiю, а в саму самiсiньку дорожню автоiнспекцiю, тобто в ДАІ! І, за словами дядька Івана, його син Роман мiг би посприяти щодо влаштування туди в ДАІ й Славка Пузика, адже таке влаштування друзiв, знайомих i родичiв, якi б «не пiдвели», заохочувалось навiть i начальством Романа. А Роман вже, мовляв, навiть розповiв своему начальству про Славка Пузика, що той надзвичайно здiбний колишнiй комсомолець i вiдданий радянсько-комунiстичний патрiот, тобто для роботи в ДАІ надзвичайно пiдходитиме. А вже щодо роботи в ДАІ, так тут дядько Іван не шкодував нiяких захопливих описiв. Всi ж знали, що навiть ще в часи Радянського Союзу даiшники жили на широку ногу, як вареники в маслi купалися; як тодi про них казали в народi, даiшники хоч i пасуться на голому асфальтi, а он якi вгодованi. Щоправда, тодi даiшникам все ж таки дещо заважали жити конкуренти з прокуратури, КДБ та iнших структур, а тепер, за словами дядька Івана, настала повна свобода, воля, демократiя i все таке iнше, так що жити даiшникам тепер можна не те що на широку, а на якнайширшу, просто таки на панську ногу.

– От ранiше при Союзi, як було, – просторiкував дядько Іван перед Пузиками про даiшнi справи, – зупиняе даiшник когось там на автомобiлi, починае там всякi причiпки придумувати, мовляв, а чому там у вас не так, а чому оце не отак, а сам тим часом i думае, як же його здерти своi законнi декiлька карбованцiв, думае, кого це вiн зупинив, може це якийсь шпiон з прокуратури, або з КДБ, абощо, одне слово, важкувато давався тодi хлiб даiшникам, хоча й тодi, грiх Бога гнiвити, жили даiшники непогано. А тепер що, тепер все, тепер демократiя, свобода, воля, нiяких тобi перепон, зупиняе тепер даiшник когось на дорозi, i все, вiдразу пiдходить – давай, каже, менi сто, двiстi, триста карбованцiв, скiльки треба, стiльки й каже, а у вiдповiдь нiхто нi чичирк, вiддають грошики i iдуть собi далi. Та що там, даiшник може три шкiри з кого завгодно здерти, може навiть штани з тебе зняти – i iдь далi голяка, зумiв машину купити, знайдеш грошi й на новi штани. Отак от вони тепер живуть.

– А як же там тепер прокуратура, КДБ i таке iнше? – поставив пiд сумнiв слова сусiда Гервасiй Пузик.

– Та я ж тобi кажу, – вiв своеi дядько Іван, – тепер же вже свобода й демократiя, вiльне суспiльство, тобто що головне, що тепер саме-саме найголовнiше, що тепер над усiм пануе? Закон! Закон – от що тепер найголовнiше. Закон над усiм пануе. І всi повиннi виконувати цей закон. А хто закон цей представляе, хто може говорити вiд iменi закону? Правильно, правоохороннi органи, тобто та ж сама мiлiцiя, тi ж даiшники, та ж прокуратура, КДБ i все таке iнше, тобто всi, хто стоiть по цей бiк закону, i всiм iм треба жити й жити непогано, жити якомога краще, так що немае нiякого резону всiм тим, хто стоiть по цей бiк закону мiж собою сваритися. Там вже вони всi на найвищому рiвнi мiж собою домовились не заважати один одному, щоб кожен на своiй дiлянцi вiльно мiг заробляти на тих, хто не працюе в правоохоронних органах, тобто на тих, хто стоiть по той, по iнший бiк закону. Адже ж повинно якось винагороджуватись те, що ти кожного дня i кожноi ночi захищаеш закон i всiх тих, хто стоiть по той, по iнший бiк закону, тобто пiд захистом цього закону; повиннi ж всi, кого ти захищаеш вiддячувати тобi за те, що ти, можна сказати, кожного дня ризикуеш життям, аби захистити простолюд? Так що все по справедливостi. І тепер всi, всi хто при владi, i правоохорнцi, i всi iншi начальники, всi помiж собою порозумiлись i домовились нi в якому разi не ставати один одному на завадi, а лише допомагати один одному обдирати, тобто заробляти грошики. Воно, звичайно, i ранiше при комунiстах так було, але тодi ще знаходились усiлякi вискочки, якi могли свого ж товариша пiдставити i втопити, аби самому вислужитись, просунутись по службi i зайняти мiсце погубленого товариша. А тепер нi, тепер, я ж кажу, демократiя, тепер один закон для всiх, тепер порядок, тепер всi як один, один за всiх, i всi за одного, хай тепер спробуе тiльки з'явитись якийсь там пiдступний виродок, котрий би захотiв свого ж товариша пiд удар пiдставити – зразу ж такого витурять у три шиi iз влади назавжди, а то ще й посадять у в'язницю. Тепер уся влада, як один кулак, спробуй тiльки не виконай, що тобi влада наказала – такого отримаеш гостинця вiд цього кулака, що бiльше нiколи не захочеш владою нехтувати. Так що всi справно вiддають представникам влади все, що тiльки вiд них влада вимагае, i збирати цю данину можна зовсiм, зовсiм безпечно. Всi найнижчi iз владоможцiв збирають призначену на кожного з них контрибуцiю, залишають дещицю собi, й вiддають вищим певну суму, тi вищi вiддають ще вищим, тi ще вищим, i так аж до самого найвищого. От, наприклад, мiй Ромка кожного дня повинен вiддати з назбираного за робочий день прибутку своему безпосередньому начальнику двiстi доларiв, i собi ж звичайно теж у Ромки залишаеться, себе ж нiяк не можна обдiлити теж. А той його начальник своему начальнику теж повинен вiдстебнути дещицю – i так далi аж на самий верх. І зрадникiв там у них нiяких не може бути – не хочеш працювати як треба по-людськи, хочеш своiм товаришам свиню пiдкласти, iди геть iз системи на вiльнi хлiби, а то й до в'язницi. Так що, тепер там зовсiм безпечно, повний закон i порядок пануе. Все тепер там чесно, як каже мiй Ромчик, все «по чесноку», або ж «усе пучком». Так що про всiлякi пiдступи з цього боку можеш не турбуватись, Гервасiю, – урезонював дядько Іван Славкового батька, котрий був би вже й не проти, аби його син зажив добробуту на нивi захисту закону i порядку, та й сам Славко слухав розповiдi сусiда Івана про досягнення його сина Романа не без прихильностi й захоплення. – Кажу ж тобi, що смiливо можеш поблагословити Славка на службу в органа, там вiн точно вже хлiба без масла нiколи не iстиме. Туди аби тiльки попасти, спершу у пiшаках походить, а далi видно буде. Славко, вiн же в тебе, Гервасiю, метикуватий, там тiльки в пiшаках пообiтреться, пошлють його на навчання, освiту отримае, а далi як почне лiзти нагору – не зупиниш. А чим вище там, тим бiльший куш тобi будуть щодень вiдстiбати. Так що, довго роздумувати не раджу, смiливо хай Славко йде в ДАІ. А там Роман уже свiй, уже вiн тепер там прапорщик, i за Славка слово замовить. Так не роздумуйте, не пожалiете.

– Та воно то так, я б то й не проти. Тим паче, як ти тут, куме Іване, все розтлумачив. Я б то i не проти, – чухав потилицю Гервасiй Пузик i скоса дивився в бiк свого сина Славка, чи не захотiв би той вiдкинути своi забаганки щодо тiеi незрозумiлоi медицини i пiти на стежку для всiх зрозумiлоi, як «двiчi по два – чотири», роботи в ДАІ.

А що ж сам Славко? А Славко лише сопiв у двi своi носовi дiрки, потупивши очi долу. Ясна рiч, заманливi перспективи безпечного i стабiльного поповнення кишенi на широкiй дорозi захисту закону нiяк не могли залишити байдужим чутке до набуття добра серце Славка, як не могла б залишити байдужим голодного миска свiжо-звареного запашного борщу. Та велика медична мрiя все ж нiяк не могла вiдпустити чутливу душу нашого героя, який нi за якi даiшнi пряники все ж не мiг вiдмовитися вiд всепереможного гуманiстичного потягу до лiкарського служiння справi порятунку недужих.

– Та я розумiю, – продовжив своi умовляння дядько Іван, витлумачивши мовчання i вагання Славка по-своему, – звичайно, е й бiльш тепленькi й заманливi, бiльш прибутковi мiсця. Мiй Ромка, до речi, теж спочатку хотiв був улаштуватися або в податкову iнспекцiю, або на митницю, там, звичайно, гребти щодня можна не те що лопатою – екскаватором! Митники й податкiвцi, взагалi, кажуть, iздять на роботу не на легкових автомобiлях, а на вантажiвках, бо по закiнченнi робочого дня всю ту готiвку, яку вони нагрiбають за день, вивезти з роботи можна тiльки на вантажiвцi! Але туди потрапити дуже важко, там, щоб влаштуватися на роботу, такi суми треба заплатити, що не пiдйомнi не те що для твого, Славку, батька, чи для мене, хоч у мене й бiльшi в грошах можливостi, а й навiть для якогось колишнього секретаря райкому партii! Там такi суми називають, що я навiть повторювати iх боюсь. Та й в ДАІ щоб Ромку влаштувати я чотири тисячi доларiв вiддав, хоч просили п'ять, а я виторгував тисячу! А тепер тобi, ти тiльки подумай, Славку, так пощастило, що iм там у ДАІ термiново людина знадобилася, причому така, на яку можна покластися, за яку хтось мiг би вже поручитися зi своiх, а Ромка вже в них свiй. Так що, сказали, давай п'ятсот доларiв, i все – вважай себе зарахованим. П'ятсот доларiв! Всього п'ятсот доларiв, ти хоч уявляеш, що це таке? Та це просто даром! Хоча твiй батько й каже, що йому й таку суму вiдразу не дiстати, та ми вже з ним домовилися, я йому позичу, ми ж своi люди, якось порозумiемось, розплатимось, ти ж там у ДАІ, я думаю, дуже скоро заробиш. Та й моему Романовi буде спокiйнiше там на роботi мати поряд земляка, та ще й родича, та ще й такого надiйного й метикуватого як ти, Славку. А про те, щоб якесь бiльш злачне мiсце посiсти, так це вiд тебе нiкуди не втече. Мiй Ромка теж, до речi, не збираеться засиджуватись все життя в ДАІ, каже, пiднакопичить грошенят в ДАІ, набуде певноi дiловоi репутацii, знайомих в рiзних органах заведе i спробуе таки здiйснити свою мрiю щодо митницi або податковоi. А ти чим гiрший, Славку, вiд iнших? Не переймайся, все в твоiх руках, головне, потрапити туди, в органи, у владу, у цю владну миску, в якiй усi купаються, як вареники в маслi, i з якоi нiхто й нiколи не випадае, якщо поводиться правильно. Так що ви скажете, Гервасiю, Славку? – упевнений в невiдпорностi своiх аргументiв, звернувся до своiх родичiв дядько Іван.

Але Славко все так же похнюплено сидiв i сопiв, не в змозi перебороти свою вiдданiсть всепереможному поклику до служiння хворим на догоду меркантильним розрахункам щодо прибутковостi даiшноi справи.

– Добре, – нарештi завершив дядько Іван виклад своiх аргументiв, мабуть, упевнившись, що вже неможливо бiльш переконливо довести переваги даiшноi долi, i думаючи, що мовчання Славка лише вiд нiяковостi, а його згода – лише справа часу, – добре, подумайте ще, потiм скажеш менi, Гервасiю, що ви надумали. Все одно, вам зараз нiхто нiчого кращого не запропонуе, – вiн кивнув на прощання головою i пiшов собi геть впевненою ходою, переконаний у невiдпорностi своеi пропозицii.

Але Славко так i не погодився промiняти омрiяного медичного журавля, який був усе ще в небi, на привабливу даiшну синицю, користь вiд якоi була вже, можна сказати, в тебе в кишенi. І тут хотiлося б наголосити на тому, що ми були б дуже несправедливi до нашого героя, якби стверджували, що всi життевi рiшення Славка Пузика визначалися виключно тiльки меркантильними розрахунками щодо матерiальноi користi прийнятого рiшення. Нi. Зовсiм, нi! От, наприклад, хоч би й у цiй болючiй дилемi щодо вибору помiж ДАІ та медициною величезну роль зiграла романтична складова Славковоi душi.

Так, так, я не помилився, саме романтика медичнi перспективи надихнула Славка Пузика вiдкинути вигоди ДАІ, до яких було тiльки простягти руку, на догоду ще не зовсiм визначеним перспективам медицини. Адже на Славка, з його не вельми видатними рисами зовнiшностi, справила просто таки непереможне враження романтична розповiдь Володьки Васильченка про безмежнi можливостi безвiдмовного доступу до дармового дiвочого тiла молоденьких медсестер i, особливо, молодесеньких практиканточок. Так що, юнацькi мрii Славка були осяянi ореолом цiлих гаремiв iз молодесеньких медсестер i практинканток, котрi водили хороводи навколо нього, молодого лiкаря.

Хiба ж могла цю найромантичнiшу медичну перспективу перемогти якась, iз цього боку, зовсiм, зовсiм не романтична перспектива ДАІ? Звичайно, даiшник мiг би безкоштовно користуватись послугами мiсцевих проституток, але хiба ж могли якiсь вульгарнi й небезпечнi зв'язки з проститутками порiвнятись iз романтичними стосунками з молоденькими, майже невинними (а, може, навiть незайманими!) практиканточками! Вiд цiеi романтики у Славка голова йшла обертом, та що там, у нього просто зривало дах вiд цiеi романтики. Так що, якими б переконливими й невiдпорними не були меркантильнi аргументи дядька Івана на користь ДАІ, непереможна романтичнiсть медичноi посвяти нiяким чином не дозволила Славковi зiйти з лiкарськоi стежки.




Частина друга





1


Хоча й не отримавши «золотоi медалi» за свою успiшнiсть, отримати яку Славко Пузик мав би неодмiнно, але якось воно вийшло, що цю медаль отримала, не маючи для цього пiдстав, донька одного з обласних освiтнiх начальникiв, а в нашого Пузика вiдкопали десь якусь «четвiрку», Славко все ж отримав вiдмiнний атестат про середню освiту з однiею тiльки «четвiркою», а головне, отримав найгрунтовнiшi знання з тих предметiв, котрi були йому потрiбнi для вступу до медичного iнституту. І впевненiсть у твердостi й надiйностi цих знань була, так би мовити, замiсть крил, на яких Славко летiв до своеi мрii.

А летiв Славко не куди-небудь, а вiдразу до столицi незалежноi Украiнськоi держави мiста Киева, бо вирiшив, що коли вже розпочинати доросле життя, то розпочинати вiдразу з найвищоi можливоi точки. І на думку Славка, це йому неодмiнно повинно було вдатися, адже ж знання у нього просто таки блискучi у порiвняннi хоч би й з тим же Володькою Васильченком, котрий навiть в обласному iнститутi, мабуть, зрiзався на екзаменах, так що його батьковi довелося везти цiлу купу американських грошей, аби його синочка таки зарахували до iнституту. Нi, Славко – це зовсiм iнша справа!

Вже по дорозi до столицi, iдучи в плацкартному вагонi пасажирського потягу, Славко уявляв собi, як вiн вразить, та просто таки приголомшить всiх тих, хто буде приймати в нього вступнi iспити в столичний медiнститут! Щоправда, тодi ж по дорозi до столицi, в тому ж таки потязi Славко дiзнався й багато чого нового, про багато всiляких нових назв ще почув. Але найголовнiшим серед цiлого сонму нових назв, Славковi видалося все ж те, що iспити, або ж екзамени тепер називаються зовсiм по iншому.

Славко так зрозумiв, що в результатi якоiсь черговоi перетурбацii чи реформи в царинi освiти з якоюсь, поки що ще не зрозумiлою метою, iспити, або ж екзамени були перейменованi, i на означення екзаменiв тепер використовували зовсiм нове, iноземне слово, хоча сам Славко не до кiнця пройнявся розумiнням мети такого перейменування, адже ж, наприклад, «екзамени» – теж, зрештою, слово iноземне. А втiм, iм там на горi виднiше, подумав Славко.

Адже всiляких дивних, незрозумiлих, iнодi навiть настiльки чудернацьких, що, як кажуть, нi в тин, нi в ворота, назв, абревiатур, термiнiв та означень виникло стiльки, що все це взнати, осмислити i зрозумiти було просто неможливо. От, наприклад, був у районi, де мешкали Пузики, в райцентрi такий собi перший секретар мiського комiтету компартii Здирук, котрий тепер став називатися «мером», майже все колишне радянське партiйне начальство, а також колишнi спекулянти-фарцовщики, шахраi й середньоi руки злодii стали тепер називатися «бiзнесменами». Злодii ж покрупнiшi, котрi були, як казали, «в законi», а також колишнi високопоставленi комунiсти стали називатися «олiгархами».

Один з таких «олiгархiв», до речi, став тодi господарем колгоспу, в якому все свое життя пропрацював батько Славка Гервасiй Пузик, адже одного дня колгоспники iхнього села дiзналися, що колгоспу вже немае, бо всi колгоспнi землi, вся технiка, реманент, вся колгоспна живнiсть, i все, все, все, що колись належало колгоспу тепер належало одному достойнику, або ж по-теперiшньому «олiгарху». Все, що було вiдомо про цього олiгарха, так це те, що вiн бiльшу частину свого життя провiв у мiсцях позбавлення волi: постраждав вiд комунiстичного режиму в боротьбi за свободу, правду i вiру, писали про нього газети, – i це iстинно так, це була щирiсiнька правда. Щодо свободи, то це саме собою зрозумiло – де ж iще й боротися за свободу, як не у в'язницi. Але й щодо страждань цього олiгарха за правду i вiру, то тут теж нiяких заперечень бути не може – що вже правда, то правда. Коли наш олiгарх ще не був олiгархом, а був ще маленьким хлопчиком-школяриком Ванею, або ж Іванком, як його називала мама, то всупереч шаленiй комунiстично-атеiстичнiй пропагандi i реальному кримiнальному переслiдуванню вiруючих людей, наш маленький безстрашний Іванко все ж щиро перейнявся вiрою, всотуючи як губка християнськi цiнностi. І те, як глибоко Іванко був перейнятий християнською вiрою i повсякчас думав про божественне, мiг вiдразу ж зрозумiти кожен, хто з ним спiлкувався, адже, про що б не говорив Іванко, в цiй мовi, засвiдчуючи його ненастанну внутрiшню молитовнiсть, повсякчас звучали слова про «Господа Бога душу i його мать».

Особливо ж глибоко нашого Іванка вразила бiблейська iстина, що легше верблюдовi пройти у вушко голки, анiж багатому пройти у царство небесне. І хоча багатих у Радянському Союзi було не так вже й багато, адже вони, ясна рiч, не афiшували своi багатства, оскiльки багатих взагалi теоретично не повинно було б бути у пролетарськiй державi СРСР, правдами й неправдами (в основному неправдами) багатi все ж були. Й Іванко щиро перейнявся спiвчуттям до цих самих багатих, котрим, згiдно з християнським вченням, нiяк не свiтило царство небесне, до цих нещасних багатих, котрi до того ще й нажили своi багатства неправедним злочинним шляхом, бо нажити iх якимось iншим шляхом взагалi де-небудь, тим паче в СРСР, просто неможливо було, до цих стражденних багатих, котрi, на жаль, нiяк не могли, вiдповiдно до iншоi бiблiйськоi настанови, позбутися своiх багатств самостiйно, роздавши своi багатства бiдним – наш Іванко перейнявся щирим спiвчуттям до цих нещасних багатих настiльки глибоко, що, наслiдуючи ще одну християнську настанову про те, що блаженний кожен, хто покладе життя свое за ближнiх своiх, вирiшив таки покласти свое життя за багатих своiх ближнiх, позбавляючи цих багатих iхнiх награбованих багатств, що, до речi, не суперечило навiть комунiстичнiй доктринi.

І тiльки-но у нашого Іванка пробилися першi тендiтнi вусики, як вiн, перейнятий фундаментальним висновком, що багатство – це зло, i спiвчуттям до власникiв цього зла, багатих, поспiшив позбавляти цього зла багатих людей, з усiм запалом юнацького максималiзму кинувшись на допомогу стражденним i, разом з багатствами врятованих ним колишнiх багатих людей, приймаючи на себе i Божий гнiв, який загрожував цим людям за iх неправидно нажитi статки. Причому, Бог милував Іванка, не допустивши жодного разу прикрого випадку, коли б когось довелося позбавити життя, хоча й таке Іванко припускав у своiй щирiй вiрi, що попередньо позбавлена ним своiх статкiв людина, позбувшись життя, все ж потрапить до царства небесного – як не крути, а окрiм щирого й чистого милосердя й любовi до ближнього свого у помислах Іванка нiхто й нiколи нiчого б не вiднайшов: як кажуть, блаженнi праведнi…

Облагодiявши таким чином вже декiлькох нещасних власникiв зайвого майна, пiд час одного зi своiх благодiйних вчинкiв Іванко був спiйманий, як то кажуть, «на гарячому» i, «притиснутий до стiнки», розповiв усю правду, в усьому зiзнався щиро й вiдверто i за свою щирiсть i вiдвертiсть постраждав i був покараний, поповнивши ряди невинно постраждалих за правду i пiдтвердивши своею долею ту гiрку iстину, згiдно з якою не бувае такого доброго вчинку, за який тобi не вiдплатили б злом.

Далi Іванко був немилосердно засуджений неправедним судом i вiдправлений в мiсця, в яких збирали усiх подiбних до Іванка гнаних владою i суспiльством поборникiв справедливостi, серед яких були навiть найвидатнiшi адепти цього свободоправдовiрозахисного руху, про котрих говорили, що вони «в законi» i вiдбули вже не одну «ходку», серед яких Іванко, загартований спiлкуванням зi своiми однодумцями, ще сильнiше перейнявся благою справою спасiння ближнiх своiх вiд зла, не зважаючи на суспiльну жорстокiсть, з якою вiн був безжально переслiдуваний подiбно до всiх подвижникiв i страстотерпцiв з давнiх давен i до наших днiв.

Особливо ж вражала та невдячнiсть i хула, яку воздвигали на Іванка облагодiянi ним ближнi, яких вiн позбавив зла iхнiх зайвих багатств, приймаючи iхнi провини (акi агнець небесний) на самого себе, зробивши таким чином для цих грiшникiв майже реальним шанс потрапити не прямо в пекло, а принаймнi в чистилище, що зробило б цiлком вiрогiдною можливiсть iх наступного потрапляння в рай – чого вони повнiстю позбавили сами себе своею святотатственною невдячною хулою на самозреченi подвиги Іванка. Що ж, залишаеться тiльки повторити – така доля всiх подвижникiв. Амiнь.

Звичайно, хтось може кинути Іванковi пред'яву, докоряючи йому, що вiн помилково надав занадто багато уваги лише одному з аспектiв грiховностi, а саме злочинним багатствам, залишивши поза увагою решту неозороi царини безмежного океану людськоi грiховностi. Можливо це й справедливо. Можливо, Іванко вiдчував покликання до подвижництва саме в цiй галузi грiховностi. Можливо, вiн просто помилявся. Але ж, не помиляеться лише той, хто нiчого не робить. А Іванко ж робив, i робив таки не мало, i свiдкiв його дiяльностi теж не мало. Амiнь.

Наша ж розповiдь про Пузикiв перетинаеться з iсторiею борця з багатством Іванка, коли вiн був уже зовсiм не Іванком, а став уже справжнiсiньким Іваном, навiть Іванищем i коли його переслiдувач Радянський Союз упокоiвся в Бозi, а виникла на руiнах iмперii незалежна демократична i гуманна Украiна, визволивши його iз комунiстичних застiнок, вiддала належне самовiдданiй боротьбi Івана як iз матерiального боку, надавши йому можливiсть досягти статусу олiгарха, так i з морального боку, визнавши заслуги Івана в його нерiвнiй боротьбi за свободу, вiру i правду: «постраждав у боротьбi з комунiстичним режимом», як писали про олiгарха Івана газети i говорили в телевiзорi – газети й телеканали, викупленi тими ж олiгархами, якраз тодi проводили кампанiю по пропагандi економiчноi свободи, тобто свободи тирити i цупити все, що погано лежить, як, власне, i те, що лежить непогано. Сам же олiгарх Іван, котрий викупив рiдний колгосп Пузикiв, на думку колгоспникiв, був, видно, настiльки видатним борцем за цю саму свободу, що навiть бувши засудженим i перебуваючи в мiсцях позбавлення волi, був тим не менше «в законi»! І хоча оце саме поеднання одночасного перебування когось в статусi як засудженого так i «в законi» було тодi зовсiм незрозумiлим для спантеличеного всiлякими нововведеннями Славка, вiн все ж змирився i з цим: як кажуть – була б людина хороша.

А ще пiдтвердженням непересiчноi гiдностi й значностi особи нового господаря рiдного колгоспу Пузикiв була, очевидно, теж обумовлена якимось нововведенням, ще одна вiдмiннiсть цього олiгарха Івана вiд iнших – його дуже рiдко називали по «П.І.Б.» (прiзвище, iм'я та по-батьковi – Іван Іванович Кабанов), адже, мабуть, за якiсь особливi заслуги в боротьбi за свободу, цьому видатному олiгарху було присвоено почесне «поганяло», або ж «клiкуху» – «Кабан»! Спочатку на селi всi подумали, що його вiдзначили саме «поганялом» Кабан через прiзвище Кабанов, але справжню причину присвоення Кабанову почесного «поганяла» Кабан мешканцi Славкового села могли зрозумiти, коли Кабан одного разу вперше, як власне i востанне, приiздив навiдати свою нову власнiсть – колишнiй колгосп «Шлях Ленiна».

Приiхав Кабан до тепер свого власного «Шляху Ленiна» саме тiеi весни, коли Славко Пузик готувався до здачi випускних iспитiв у своiй рiднiй середнiй школi i мрiяв уже про власний трiумф на майбутнiй здачi iспитiв вступних в столичному медiнститутi, куди збирався iхати вiдразу ж пiсля отримання атестату про середню освiту. Отже, була весна i всi думали, що новий господар колгоспу збираеться навiдати своi угiддя, аби на мiсцi з'ясувати обставини перед весняними роботами.

Нарештi довгоочiкуваний вiзит нового господаря настав. Перед обiдом селом промчав цiлий кортеж дивних величезних чорних закордонних автомобiлiв. Цi автомобiлi й справдi дуже здивували мiсцевих селян, бо ж вони звикли, що найшикарнiшим авто, на якому могло iздити тiльки високе партiйне начальство була радянська «Волга», звичайно, не враховуючи якогось особливого лiмузина, виготовленого спецiально для генсека – але це десь тiльки там, в столицях. А тут, на тобi, несуться селом якiсь величезнi, чорнi, блискучi халабуди завбiльшки з невелику хату!

Промчавши вулицями села, цей дивовижний автокортеж нового господаря колгоспу зупинився на подвiр'i колгоспноi ферми. Колгоспники ж, дружно повискакувавши на вулицi, кинулися й собi на ферму, де новий господар вже встиг зайти в одну з будiвель мiсцевоi свиноферми.

– Фу, смердючище яке, – з огидою промовив олiгарх Кабан, вийшовши з дверей свиноферми. – Камерна параша так просто якесь благоуханiе в порiвняннi з усiм оцим лайном. І як вони тут все свое життя винюхують цю гидоту? А, ось i вони зiбрались, – побачив вiн селян, якi прийшли на ферму, щоб побачити нового власника колгоспу. – Що, прийшли привiтати мене? Похвально, похвально. Молодцi.

Селяни ж, якi зiбралися на фермi, в свою чергу тепер вже точно довiдалися про iстинну причину присвоення цьому олiгарху Кабанову почесного «поганяла» Кабан. Адже був цей чоловiк не просто там опасистий, чи тлустий, чи там огрядний – це була просто таки якась неймовiрна гора iз м'яса, сала й жиру з невеличкими цяточками очей i натяками на рот, нiс i вуха у верхнiй лисiй частинi цiеi гори, яка вiдрiзнялася вiд нижньоi частини лише вiдсутнiстю черевикiв. І тут природна притаманнiсть i повна вiдповiднiсть «поганяла» Кабан стала абсолютно очевидною i зрозумiлою: «оце так кабанище», «ну й вепряка», «от так хрячище», «кнуряка неприторенна», «оце так наiв свинячу мармизу в тюрязi на казенних харчах», – такi й подiбнi до них епiтети, порiвняння й метафори посипалися з уст селян, вражених неймовiрною огряднiстю свого нового господаря. І пiсля цiеi зустрiчi нi в кого на селi не залишилось жодних сумнiвiв у тому, що прiзвище олiгарха Кабанова не було основною причиною присвоення йому почесноi «клiкухи» Кабан.

– Ну що, селяни, пролiтарii? – звернувся Кабан до селян, вражених його статурою. – Пролiтарii тому що пролiтаете? Ха-ха-ха!.. – вирвався з надр цiеi гори сала зовсiм не вiдповiдний до неi фальцет смiху. – Ха-ха-ха!… Пролiтарii на те й пролiтарii, щоб пролiтати, чи не так? – звернувся вiн до своiх супровiдникiв, котрi хоч i не таких неймовiрних розмiрiв, як Кабан, все ж також мали дуже значнi, навiть видатнi й переконливi мармизи, животи й зади.

– Ха-ха-ха!.. – Вибухнув дружнiм смiхом гурт супровiдникiв Кабана. – Ха-ха-ха!.. Пролiтарii, щоб пролiтати! Ха-ха-ха!.. Пролiтарii пролiтають нафiг! Ха-ха-ха!.. Ну й Кабан! Кабан завжди щось як вiдмочить, так вже вiдмочить! Ха-ха-ха!.. Пролiтарii пролiтають! Ха-ха-ха!.. Пролiтарii в прольотi!..Ха-ха-ха!…

Загальне веселе пожвавлення перекинулося й на селян, якi врештi пiсля приголомшливого враження вiд габаритiв Кабана трохи вiдiйшли на користь загального добродушного настрою, який виник вiд веселого повторення гостями слiв нового господаря колгоспу про якiсь «прольоти», «польоти», «лiтання», чи «лiт», або ж «злет», що було сприйнято селянами як обiцянки нового начальства про пiдняття, або ж «злiт» колгоспу на нову, небачену досi, висоту. Проте повнiстю стурбованiсть селян щодо видатноi тлустостi Кабана все ж таки не зiйшла нанiвець, бо всi вони були перейнятi вирiшенням питання, як оця величезна туша олiгарха пролiзе в дверцята автомобiля i вмiститься в кабiнi – i чи це взагалi можливо. Звичайно, розмiри закордонного позашляховика, на якому приiхав Кабан, були величезнi, але iмовiрнiсть втиснути навiть у таку велику машину тушу Кабана видавалась мiзерною.

– Ну шо, товарищi селяне, товарищi пролiтающi пролiтарii? – вирiшив Кабан ще продовжити свою промову, адже вона так сподобалась його супровiдникам. – Пролiтаете? Пролiтайте, пролiтайте й далi. Бо доля у вас така. Лохи, вони i е лохи. Як кажуть, без лоха i жизнь плоха! – пiдморгнув вiн своiм супровiдникам, котрi хоч вже й не так гучно, але все ж дружно вибухнули знову смiхом у вiдповiдь. – Лохи ви, лохи непритвореннi, товарищi пролiтарii. Лошари, ох i лошари, в натуре лошари!

Селяни ж з останнiх слiв Кабана зробили той висновок, що iх новий господар конкретизував свiй обiцяний план щодо нового «злету» колгоспу уточненням, що «злет» цей буде забезпечений зокрема й таким заходом, як придбання для колгоспу «лошат», тобто розвитком конярства, що, звiсно, не могло не порадувати колгоспникiв.

Врештi, Кабан, смачно харкнувши на молоду весняну траву, полiз у салон авто, i на здивування селян, протиснувся таки крiзь дверцята i розвалився на задньому сидiннi: «Ти диви, таки влiз!» – не змогли втриматися вiд здивованого вигуку деякi iз селян. Кабан дiйсно таки влiз в авто, щоправда, величезний позашляховик пiсля цього осiв так, що днищем майже став черкати об землю. Потiм дверцята за Кабаном зачинив його охоронець, який сiв на передне сидiння, пiсля чого по машинах розсiлися всi супровiдники Кабана, i кавалькада чорних позашляховикiв нарештi рвонула геть iз села.

Щоправда, перед цим Кабан ще раз звернувся до селян зi своiм останнiм, так би мовити, «на посошок», прощальним привiтанням, яке, втiм, було мовчазним, адже було висловлене жестом: у вiдчинене вiкно автомобiля Кабан просунув руку i показав селянам свiй величезний, жирнючий, мiцно стиснутий кулак iз випростаним i спрямованим угору середнiм пальцем. Селяни вирiшили, що це, мабуть, був якийсь новоприйнятий серед новiтньоi «елiти» жест привiтання, жест особливоi приязнi й благоволiння, щось на кшталт пiонерського салюту, але для дорослих – а тому у вiдповiдь на благоволiння його середнього пальця Кабановi услiд селяни радiсно почали махати руками, кивати головами i навiть хрестити православним хрестом i благословляти кавалькаду чорних автомобiлiв, якi в курявi зникали iз села.

Потiм цей вiзит i промови Кабана ще довго слугували предметом напiвмiфiчних обговорень серед селян: «Злетить, каже, ваш колгосп пiд моiм керiвництвом, як ото ракета злiтае», – говорили однi; «Так, так, i я теж чув, казав „лiтатиме“ все тут, тобто як в авiацii все буде чотко, як годинник усе працюватиме», – вiдповiдали iм iншi; «А ще лошат, лошат, казав, завезе. А це тобi не що-небудь. Мабуть, породистих лошат буде завозити, рисакiв там всiляких, а вони тисячi доларiв коштують! Ото заживемо!», – пiддавали ще iншi й собi хмизу в палаючий вогонь захвату колгоспникiв майбутнiм процвiтанням iхнього рiдного колгоспу пiд орудою Кабана. «Це тобi не те, що комуняки, якi занехаяли наш колгосп так, що доводилося за харчами в райцентр iздити. Це натуральний капiталiстичецький буржуiзм, це тобi не що-небудь! Це справжнiй тобi господар, зразу видно. Солiдний», – робив урештi висновок якийсь дядько i всi схвально кивали у вiдповiдь головами.

А щодо ж прощального жесту Кабана, тобто щодо його стиснутого кулака з випростаним догори середнiм пальцем, то, наприклад, Степан Степанович, мiсцевий учитель iсторii, зробив навiть науково-теоретичне обгрунтування цього новоприйнятого молодою нацiональною елiтою вiтального жесту. Степан Степанович стверджував, що випростаний середнiй палець – це нiби знак оклику, який таким чином стверджуе мiць, силу i надiйнiсть стиснутого кулака, тобто мiць, силу i надiйнiсть самого господаря цього кулака, або ж надiйнiсть слова й обiцянок цього самого господаря: одне слово, згiдно тверджень Степан Степановича, у справдженнi всього обiцяного Кабаном не може бути жодних сумнiвiв.

Степан Степанович навiть вирiшив упровадити цей новiтнiй жестикуляцiйний модерн у практику навчального процесу, i коли якийсь учень цiлком задовiльно вiдповiдав на всi запитання, то Степан Степанович до поставленоi в журнал «п'ятiрки» додатково ще й показував учневi стиснутий кулак з виструнченим середнiм пальцем, на що сам учень теж показував у вiдповiдь учителевi середнього пальця. Ба бiльше, Степан Степанович навiть вигадав вербальний супровiд до цiеi модерновоi жестикуляцiйноi мови: «Ось так!» – говорив хтось перший комусь другому, показуючи середнiй палець, а цей другий хтось, теж показуючи середнiй палець цьому першому хтосю, вiдповiдав: «Саме так!».

Одне слово, ейфорiя очiкування результатiв приiзду Кабана i його полум'яноi промови з обiцянками майбутнього процвiтання вирувала в селi все з бiльшою й бiльшою силою. Але не дуже довго. Адже впровадження своiх реформ у сiльськогосподарське виробництво Кабан розпочав уже досить скоро. Та виявилось, що цi реформи не зовсiм вiдповiдали уявленням про них селян, а результати цих реформ були зовсiм таки протилежними селянським очiкуванням.

Сiльськогосподарськi реформи Кабана полягали в тому, що вся колгоспна живнiсть, вiд найбiльшого бика до найменшоi курки, була вирiзана на м'ясо; вся технiка, реманент, все металеве обладнання було вирiзане на метало-брухт; всi колгоспнi будiвлi були розiбранi на будматерiали – i все це було миттево розпродане. Щоправда, колишнiм колгоспникам було великодушно дозволено досхочу покопирсатися в залишках вiд цього реформування, аби в такий спосiб селяни змогли б якоюсь знахiдкою компенсувати собi багатомiсячну невиплату заробiтноi плати.

Стосовно ж колгоспних земель, то на iхню долю випало цiлковите забуття, занехаяння i набуття первiсного стану в результатi повного, цiлковитого й остаточного заростання бур'янами. Незламний селянський оптимiзм колишнiх колгоспникiв, навiть пiсля повного розгрому колгоспу, все ж надихнув iх на позитивнi припущення стосовно задумiв Кабана щодо колгоспних земель – селяни переконували один одного в тому, що новий господар колгоспу хоче дати землi таким чином перепочити вiд постiйноi експлуатацii, аби виснажена земля знову набралась своеi колишньоi первiсноi чорноземноi плодовитостi i змогла давати новi небаченi досi врожаi.

Насправдi ж у Кабана щодо колгоспних земель був лише один, простий i зрозумiлий намiр – вiн хотiв просто тiльки мати цю землю, i бiльше нiчого, вiн тiльки хотiв, щоб ця земля була його землею – i все. Що тут незрозумiлого? Колись у дитинствi Кабан бачив радянський мультфiльм «Кiт у чоботях», в якому, проiжджаючи землями якогось казкового королiвства, героi цього мультфiльму питали у мiсцевих жителiв, чиi це землi, а тi вiдповiдали: «Маркiза Карабаса», «Маркiза Карабаса», «Маркiза Карабаса» … І от ця сцена з цього мультфiльму тепер частенько прокручувалась у щасливiй головi Кабана, щоправда, з невеликою рiзницею – мiсцевi «селяни-пролiтарii», «лохи» i «лошари» на питання, чиi це землi, замiсть «Маркiза Карабаса» вiдповiдали: «Пана-господiна Кабанова!».

І це прекрасне усвiдомлення того, що ця земля належить йому, саме йому, тiльки йому i нiкому бiльше, робило Кабана з кожним днем усе щасливiшим i щасливiшим вiд вiдчуття своеi сили й могутностi, своеi обраностi самим Господом Богом. Так, так, адже його успiхи можна було пояснити тiльки тим, що його обрав серед усiх iнших сам Бог, був переконаний Кабан, котрий не дарма ж тепер був з цим самим Богом на короткiй нозi, користуючись шаленою популярнiстю серед православних попiв Московського Патрiархату. Адже не даремно Кабан не лише робив постiйно щедрi внески до попiвських кас, але навiть побудував за власний кошт цiлий новий Московсько-православний храм! Не дивно ж, що попи у вiдповiдь просто таки нестямились у славослiв'i щодо iстинно православних чеснот Кабана, котрий за словами московських попiв був iстинним стовпом православ'я, пiдтримуючи не якiсь там збоченi Захiднi «цiнностi», а iстинно православнi духовнi «скрепи» святомосковськоi Русi.

Кабан навiть задумав побудувати православний храм у рiдному селi Славка Пузика, адже селяни, цi «лошари-пролiтарii», якi жили тепер на землi Кабана, сприймались Кабаном, як власне додаток до цiеi самоi його землi, тобто, як i сама земля, селяни разом iз землею сприймались Кабаном своею власнiстю, за яку вiн, як i за всяку iншу свою власнiсть нiс тепер вiдповiдальнiсть перед самим Богом, котрий якраз i надав у власнiсть Кабана все, чим той володiв. Звiсна рiч, у подяку Богу Кабан тепер побудуе в цьому селi храм Божий, поставить туди надiйного попа, а пiп той уже пояснить найпереконливiше селянському «лошарству», хто кому насправдi Бог, i куди треба вставляти свiчку.

Вже в чому, в чому, а в мистецтвi пояснити, чому це «двiчi по два» насправдi буде «сiмнадцять», а не «чотири», попи були справжнiми майстрами. Наскiльки вже Кабан сам був мастаком «лохотрона», але навiть його дивувала попiвська здатнiсть «розвести» яку завгодно найдосвiдченiшу публiку. От взяти, наприклад, Сталiна, цього виплодка самого пекла: здавалося в жодноi нормальноi людини не може бути жодного сумнiву в тому, що Сталiн – це щонайдосконалiше втiлення самого Сатани. А от московським попам вдалося ж переконати свою паству в тому, що зi Сталiна не тiльки можна, а й треба малювати iкони – i малюють же!

Так що Кабан тепер отримав у московському попiвствi найнадiйнiшу опору. Не дарма ж цi попи були одним з основних важелiв, дiя котрих повинна була привести невдовзi Кабана до отримання мандата народного депутата, тобто парламентаря-законодавця у найвищому законодавчому органi держави Верховнiй Радi Украiни. І в тому, що йому на блюдечку пiднесуть мандат члена Украiнського Парламенту, Кабан не мав жодного сумнiву. Адже вiн «вiдстебнув» (тобто вiддав) на це стiльки «бабла» (тобто грошей), що вистачить на пiдкуп, (тобто на заохочення) i попiв, i газет iз телевiзором, i всiх до одного виборчкомiв, i самих виборцiв врештi-решт! Так що не може бути жодних сумнiвi у тому, що Кабан отримае мiсце в найвищiй владi в державi, що в свою чергу надасть йому ще бiльше можливостей отримувати ще бiльше грошей, якi пiдуть на отримання ще бiльшоi влади – i так далi, все бiльше й бiльше, все вище й вище, аж до самого неба!

Ясна рiч, Кабан цiлком усвiдомлював, що всi його досягнення були виключно наслiдком наявностi в нього такоi майже необмеженоi кiлькостi грошей – грошi, грошi, ще раз грошi, i тiльки грошi! І Кабан прекрасно розумiв, що якби такою кiлькiстю грошей володiв хтось iнший, то цей iнший, а не вiн, Кабан, змiг би досягти таких же успiхiв. Але ж володарем цiеi купи грошей став саме вiн, Кабан, а не хтось там iнший – i в цьому Кабан бачив найвищий промисел, перст Божий! Так, так, Бог обрав саме його, саме вiн, Кабан, став обранцем Бога, який у свiдомостi самого Кабана певним чином еволюцiонував: спочатку з якоiсь незрозумiлоi найвищоi сили Бог перетворився на цiлком зрозумiлого «конкретного в законi небесного Пахана», потiм поступово Бог став для Кабана «корефаном» i «братаном» з тенденцiею перетворитися просто на якусь «шiстку» – з такою бо запопадливiстю Бог «прогинався» перед Кабаном, виконуючи всi його забаганки. А з часом Кабана все частiше й частiше навiдувала думка, що, може, оце саме вiн, Кабан, насправдi то i е той самий Бог, хоча б трiшечки…

От i в царинi перейменувань Кабан вiдзначився, залишивши й у цьому свiй слiд навiть i в рiдному селi Славка Пузика. Окрiм введених у вжиток Кабаном жесту середнього пальця i неологiзмiв на зразок «пролiтарii», «лохи», «лошари» i таке iнше, було ним, тобто його пiдручними застосовано ще купу всiляких бiльш офiцiйних термiнiв пiд час привласнення колгоспу. Але серед того, що селянам, як i Славковi Пузику, найбiльше запам'яталося, був, наприклад, транспарант iз назвою колгоспу: «колгосп «ШЛЯХ ЛЕНІНА» – було написано до появи Кабана на цьому транспарантi, а пiсля вiзиту Кабана напис став iнший – «ЗАТ «ВЄК ВОЛІ НЄ ВІДАТЬ (в натуре)».

Так що Славко Пузик на предмет перейменувань був уже досить пiдготовлений, аби аж занадто здивуватись тому, що замiсть старого слова «екзамени» на означення процесу iспитiв з'явився новий термiн.

– А я оце iду в Киiв поступати в медiнститут, – коли пасажирський потяг рушив, i весела компанiя в купе плацкартного вагону розговорилась, вступив i собi в цю розмову Славко Пузик. – Екзамени здам – i вперед, пiдкоряти вершини науки!

– Що, що? – з вiдчутним iронiчним вiдтiнком перепитав Славка огрядний сивоволосий чоловiк, що сидiв напроти i якого всi називали дядьком Макаром. – Що, що ти, хлопче, будеш здавати? Екзамени?

– Ну так, екзамени, – трохи знiяковiвши, вiдповiв Славко. – Екзамени буду здавати.

– Ха-ха-ха!.. – щиро зареготав у вiдповiдь дядько Макар. – Цей юнак зiбрався здавати екзамени. Ви чули? – звернувся вiн до iнших спiврозмовникiв, котрi у вiдповiдь теж засмiялися i собi. – Ти, юначе, мабуть, iз села? – вже з ноткою спiвчутливого розумiння промовив дядько Макар до Славка. – Так от, запам'ятай, зарубай це собi на носi, хлопче, немае вже зараз нiяких екзаменiв. Нiхто тепер не здае екзаменiв, тепер здають бакси! Запам'ятай.

Отак Славко Пузик вперше дiзнався про те, що замiсть термiну «екзамени» на означення iспитiв тепер вживаеться термiн «бакси». Звичайно, Славко, хоч i був сiльським хлопцем, проте таки знав, що слово «бакси» вживалося тодi також на означення доларiв, тобто валюти Сполучених Штатiв Америки. Але не дарма ж Славко Пузик був вiдмiнником у навчаннi: визначення «омонiмiв» у нього просто таки вiдскакувало вiд зубiв, i чому, наприклад, слово «кома» означало i знак пунктуацii, i дiагноз, i фiзичний термiн, Славко прекрасно знав, а тому й не дуже здивувався, що слово «бакси» може вживатися як на означення iспитiв, так i на означення американськоi валюти, адже ж i тi самi долари як тiльки не називали – i «баксами», i «зеленню», i «грiнами», i «зеленими»…Так що, з науково-теоретичноi, так би мовити, точки зору в усьому цьому не було нiчого незвичайного. Суспiльно-культурнi ж обставини стану загальних перейменувань налаштовували на сприйняття яких завгодно нових найменувань як належне, якими на перший погляд цi найменування не видавалися б неймовiрними.

Та Славко Пузик, хоч i бувши простим селянським хлопцем, все ж i тут не пiддався так вже запросто на цiлковите й беззастережне сприйняття цiеi новоi назви iспитiв. Звичайно, вiн не хотiв виказати перед iншими свою селянську необiзнанiсть у царинi новiтнiх перейменувань, спитавши когось напряму про своi сумнiви щодо омонiмiчного ряду «долари – бакси – екзамени», але розвiдку з цього питання все ж провiв обхiдними шляхами. Вже при першiй же розповiдi дядька Макара про недавне перейменування «екзаменiв» на «бакси», Славко Пузик звернув увагу на реакцiю всiх iнших присутнiх при цiй розмовi – при цих словах дядька Макара всi iншi спiврозмовники тiльки згiдливо й серйозно кивали головами, стверджуючи таким чином iстиннiсть цього повiдомлення.

Надалi ж упродовж усiеi своеi подорожi до Киева Славко при першiй же лiпшiй нагодi намагався знову й знову з рiзними своiми попутниками завести розмову про мету своеi поiздки в столицю, наштовхуючи таким чином своiх спiврозмовникiв на те, щоб вони знову й знову сказали, як тепер по-новому називаються iспити: «Та якi ж тепер «екзамени»? Тепер тiльки «бакси», здав нормально «бакси» – i все, вважай себе зарахованим», – казали однi, «Забудь про «екзамен», тепер все вирiшують «бакси», – говорили iншi. А одного разу Славко, наприклад, просто пiдсiв до двох бабусь, якi розмовляли про навчальнi справи своiх онукiв, i одна бабуся сказала, що ii онук вже нарештi здав «бакси» за другий семестр.

Так що на момент свого приiзду в Киiв у Славка Пузика вже не залишалося жодного сумнiву в тому, що iспити iменуються тепер не «екзамнами», а «баксами».




2


Киiв зустрiв Славка Пузика прекрасною лiтньою погодою, наснажуючи його й так рiшучий, бойовий настрiй додатковою порцiею позитиву. Жодноi зайвоi митi не згаяв Славко, аби хоч якось не затягти свою вимрiяну появу перед приймальною комiсiею столичного медичного iнституту. І нiчого дивного не було в тому, що з'явившись у примiщеннi приймальноi комiсii медiнституту й поставши перед однiею зi спiвробiтниць, котрi приймали документи в абiтурiентiв, Славко був на пiднесеннi, та що там казати, його просто таки розривало бажання якнайскорiше постати вже не перед приймальною, а перед екзаменацiйною комiсiею i вразити всiх глибиною своiх знань.

– Ви знаете, я нiяк не можу дочекатися того часу, коли вже можна буде здати бакси. Та я готовий хоч прямо тут i прямо зараз здати всi, всi бакси, – не змiг Славко втриматися, аби не похвалитися як своею готовнiстю до здачi iспитiв, так i своiм знанням нового термiну на означення цих iспитiв, перед спiвробiтницею, дiвчиною, яка прийняла в нього документи й займалася якраз iх оформленням. Та його слова справили на цю молоду дiвчину якесь дивне враження: вона звела на Славка здивованi очi й наче закам'янiла, а з рук у неi випала авторучка. Славко подумав, що це ii, мабуть, так вразила його рiшуча готовнiсть показати непересiчну глибину своiх знань. – Так, так, саме так, я готовий буквально хоч прямо тут i зараз здати всi бакси, скiльки б iх не треба було здавати, причому я готовий здати прямо одночасно всi бакси кому б то не було, хай це будуть якi завгодно професори, чи там академiки, – на цей Славкiв пасаж дiвчина вiдповiла поглядом, який можна було б порiвняти з поглядом Марii Магдалини перед самим каяттям, неначе вона вирiшувала, чи вже саме варто каятися, чи можна ще трохи побалуватися. Славко ж подумав, що це, мабуть, дiвчина не дочула його слiв, адже у великiй кiмнатi було досить шумно, бо було там багато людей – за багатьма столами сидiли й iншi спiвробiтники, котрi приймали документи в iнших абiтурiентiв, а говорив Славко досить тихо. – Я розумiю, вам у це важко повiрити, – пiдвищив Славко голос майже до крику, – але я й справдi готовий хоч прямо тут i зараз без всякоi пiдготовки здати всi бакси кому завгодно! – пiсля цих слiв дiвчина швидко озирнулася навколо, а ii обличчям миттево пробiг увесь кольоровий спектр, адже шум у кiмнатi раптом стих, i погляди всiх присутнiх раптом звернулися на Славка Пузика, який вирiшив, що ця його гучна в усiх сенсах заява вразила всiх присутнiх його упевненiстю в своiх фундаментальних знаннях в усiх галузях науки.

– Тихше, тихше, – зашепотiла раптом у загальнiй тишi дiвчина перед Славком. Потiм вона схилилася над столом, взяла авторучку, яка випала в неi з рук, написала щось на клаптику паперу й передала його Славковi, який хотiв було вiдразу ж прочитати, що там написано, але дiвчина прошепотiла: – Потiм, потiм, – i поклала свою гарненьку ручку на Славковi руки, готовi було вже розгорнути записку, вiд чого Славковим тiлом пробiг захопливий розряд якогось солодкого струму, адже багатообiцяльний вираз обличчя дiвчини в цей момент нагадував вираз обличчя Марii Магдалини, котра вирiшила, що каятися, власне, ще зарано i можна ще трохи побалуватися.

Вже пiсля оформлення документiв, вийшовши на подвiр'я, пiд яскравим свiтлом Киiвського сонця, Славко розгорнув даний дiвчиною папiрець i прочитав: «Головний корпус, другий поверх, кiмната №211, 15год. 00хв., Іван Іванович.»

Рiвно о п'ятнадцятiй годинi нуль-нуль хвилин Славко Пузик був у призначеному мiсцi в очiкуваннi Івана Івановича. Іван Іванович запiзнювався, i Славко розглядав пусту аудиторiю, уявляючи як вiн, уже бувши студентом, буде в цiй аудиторii слухати лекцii, а заодно пригадував ту дiвчину з приймальноi комiсii, яка дала йому папiрець, який i привiв його сюди. Славко пригадував той доторк дiвочоi руки, котрий прошив його солодким струмом, пригадував ласкавий багатообiцяльний погляд дiвчини, аромат ii парфумiв – i бажання прямо зараз вразити всiх своiми знаннями вже не знаходило меж: так, вiн просто вразить всiх своiми знаннями, обов'язково вступить до ВУЗу, а потiм, вже ставши студентом, знайде цю дiвчину…

Славко вже навiть почав вигадувати iм'я для цiеi дiвчини: i це виявилось досить цiкавим – перебирати подумки грайливi дiвочi iмена, намагаючись вiдгадати, яке з цих iмен найбiльше б пасувало до цих ii, прекрасноi незнайомки, очей, вiй, посмiшки… І от якраз коли за лагiдним i дуже вiрогiдним iм'ям Марiйка в Славковiй уявi раптом, нi сiло, нi впало з якихось далеких нетрiв предковiчноi Пузикiвськоi колективноi пiдсвiдомостi вигулькнуло якесь неоковирне Непиндора i вкинуло Славка своею нахабною невiдповiднiстю в стан тимчасового ступору, – в цей час дверi аудиторii скрипнули, прочинилися, i всередину кiмнати просунувся писочок невiдомого чоловiчка. Точнiше, спочатку в прочинену щiлину просунувся довгий i тонкий нiс, за ним тихенько потяглися пiдборiддя, лоб, вилицi та iншi частини голови, головне ж очi – спочатку вони були глибоко захованi в щiлинах примружених повiк, але коли голова разом iз шиею вже досить просунулася в кiмнату, то повiки раптово розширилися i цi очi миттево застрибали-завертiлися, обмацуючи поглядом кожен закуток.

– Іван Іванович? – обiрвавши своi роздуми щодо дiвочих iмен, коли зненацька наткнувся на просунуте в дверi обличчя, вигукнув Славко в здогадi, що це, мабуть, i е той самий чоловiк, заради зустрiчi з яким, а не заради роздумiв про дiвочi iмена, вiн тут i перебував.

– Так-так, так-так… – задрiботiв притишеним голосом невiдомий, миттю вскочивши до кiмнати й прихиливши за собою дверi, неначе злякавшись, що цей занадто сильний Славкiв вигук почуе хтось зайвий за межами цiеi кiмнати.

– То ви, мабуть, той самий Іван Іванович, з котрим менi порадили зустрiтися саме в цiй аудиторii, порадила дiвчина з приймальноi комiсii? – уточнював Славко.

– Так-так, так-так… – продовжував своеi незнайомець, пiдiйшовши крокiв на п'ять-шiсть до Славка i все так же обмацуючи очима тепер вже не тiльки кожен закуток, а й самого Славка.

– Ви, мабуть, той самий Іван Іванович, котрий може прийняти в мене бакси?

– Так-так, так-так… – вiв своеi чоловiчок, ствердливо закивавши головою, але тепер на додачу до гри очей в нього заграло ще й обличчя, переливаючись всiма можливими барвами й виразами – вiд блiдого непорозумiння до рожевого задоволення.

– То, значить, я можу саме Вам i прямо тут, i прямо зараз здати бакси?

– Так-так, так-так… – тепер в Івана Івановича на додачу до гри очей та обличчя додалися ще й руки – вiн почав iх посилено терти одна об одну, так наче намилюючи перед тим як помити.

– Тобто, Іване Івановичу, я можу прямо тут прямо зараз здати Вам усi зразу бакси? – не вгавав Славко, дивуючись, як це одна людина може бути настiльки досвiдченим спецiалiстом зразу в багатьох галузях науки, що може дозволити собi приймати одноосiбно екзамени-бакси зразу з декiлькох предметiв.

– Так-так, так-так… – продовжував Іван Іванович, тепер вже повiльнiше, нiби якось навiть запитально, i на додачу до обличчя й рук в нього заградо все тiло, так наче йому стало якось незручно саме в цьому тiлi, наче Іван Іванович раптом засумнiвався, чи це й насправдi саме вiн, Іван Іванови, знаходиться саме тут, саме зараз i саме в цьому тiлi.

– Тобто, я звичайно вибачаюсь, що нiби ставлю пiд сумнiв Вашу, Іване Івановичу, наукову квалiфiкацiю, – Славко все нiяк не мiг на всi сто вiдсоткiв упевнитися в видатних знаннях цього, так би мовити, полiглота усiх наук, що стояв перед ним i був готовий приймати iспити-бакси з усiх предметiв разом, – але прошу мене вибачити, я все ж здивований. Тобто, Ви, сам один будете приймати в мене бакси з усiх предметiв, тобто прийматимете бакси замiсть усiх викладачiв з усiх iнших предметiв?

– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, – склавши перед собою лагiдно руки, нарештi вимовив Іван Іванович щось, окрiм «так-так», в той час, як його очi стали вже не просто обмацувати Славка, а стали обмацувати так пристрасно, нiби це робив обшук якийсь досвiдчений полiсмен iз американських фiльмiв, що тодi саме були в модi, – не турбуйтесь, нiхто не залишиться ображеним, всi будуть задоволенi, все буде нормально, не турбуйтесь…

– Та я, власне, й не турбуюсь, просто… – Славко ще трiшки подумав i, врештi, вирiшив вiдкинути сумнiви в полi-наукових здатностях свого екзаменатора, адже ж ось, наприклад, хоч би й вiн сам, Славко, може прямо зараз без всякоi пiдготовки здати зразу всi екзамени з усiх предметiв, то чому ж вiн вiдмовлятиме комусь iншому в здатностi прийняти цi екзамени. – То добре, нехай так. Та, власне, з чого ж тодi почати, я маю на увазi, з якого спершу предмета?.. – почав вiн розмiрковувати в слух, дивлячись на небагатослiвного спiврозмовника, очi котрого в цей час заграли так, нiби в них пробiгли назви всiх елементiв перiодичноi системи Менделеева, а обличчя переливалося всiма можливими й неможливими виразами-барвами мiкрохвильового спектру, та й уся постава цього екзаменатора раптом заграла так, нiби вступила в якусь невiдому хiмiчну реакцiю, метою якоi був раптовий перехiд худенького тiла Івана Івановича iз стану твердоi речовини в невидимий газоподiбний стан, минаючи стан рiдини – одне слово, споглядання за Іваном Івановичем пiдсвiдомо пiдказало Славковi, що починати екзамени треба з хiмii. Тим паче, що хiмiя, поряд з бiологiею – не найостаннiший для медицини предмет. – Добре, почнемо з хiмii, як то кажуть, хiмiчити, так хiмiчити! – рубонув повiтря рукою Славко, у вiдповiдь на що Іван Іванович розплився в такiй люб'язнiй посмiшцi, наче впiзнав раптом рiдного сина. Нарештi покiнчивши з сумнiвами, Славко вирiшив показати всю непересiчнiсть своiх спроможностей в галузi хiмii, i пiд дiею раптового натхнення йому на думку спало взятися за одну з найскладнiших хiмiчних задач, що входили до програми вступних iспитiв, але вирiшити цю задачу цiлком новим, неочiкуваним способом, довiвши таким чином своi непересiчнi науковi здатностi – Славко вже навiть подумки бачив основнi шляхи такого рiшення i, з ентузiазмом схопивши шмат крейди, почав втiлювати свiй задум, вкриваючи аудиторну дошку хiмiчними символами i формулами.

Славко з таким захватом i в такому пiднесеннi кинувся в цю захопливу наукову мандрiвку, що його рука просто таки не встигала за шматком крейди, який нiбито сам собою малював цi неймовiрнi намиста формул, аж з-пiд цього шматка крейди врiзнобiч летiли ошурки, а язик Славка не встигав озвучувати роботу руки, пояснюючи такi неймовiрнi каскади рiшень. Хвилин через п'ятнадцять-двадцять, звiвши вже докази до спiльного знаменника, так що залишалося лише звести все докупи й зробити висновок, Славко все ж вирiшив озирнутися й подивитись перед вирiшальним ударом, яке враження цей феерверк хiмiчноi досконалостi справив на екзаменатора. Але, рiзко повернувшись в надii побачити вражене неймовiрною ерудованiстю абiтурiента обличчя Івана Івановича, Славко не побачив нiкого! Тобто, взагалi нiкого… Славко обмацав поглядом кожен закуток аудиторii, але нiде не знайшов не те що Івана Івановича, а взагалi нiякого натяку на якусь живу iстоту?..

Можна було б припустити, що це загадкова хiмiчна реакцiя таки спрацювала й Іван Іванович таки благополучно анiгiлювався. Але Славко, як iстинний представник наукового свiтогляду, вирiшив вдатися до бiльш реалiстичного пояснення. Славко вирiшив, що це, мабуть, Іван Іванович, вражений неймовiрною науковою пiдкованiстю одного з абiтурiентiв, побiг подiлитися своiми враженнями зi своiми колегами, iншими викладачами i, можливо, запропонувати iм таки теж по можливостi завiтати до аудиторii №211, щоб на власнi очi переконатися в цiлковитiй правдивостi повiдомлення Івана Івановича про цього абiтурiента-вундеркiнда i особисто насолодитися всiею красою того наукового рiшення, що виблискувало на дошцi дiамантами науковоi думки.

І це Славкове припущення невдовзi таки й пiдтвердилося. Дверi аудиторii скрипнули, прочинилися й на порозi з'явилася якась жiнка, вочевидь, перша ластiвка з викладацького напливу, що ось-ось мав наповнити аудиторiю, подумав Славко. Жiнка була в робочому халатi, з чого Славко зробив висновок, що вона прибiгла сюди прямо вiд робочого столу, вочевидь, вiдiрвана прямо вiд якогось наукового експерименту, аби подивитись на диво-абiтурiента, хоча подумки Славко вже i вважав себе, цiлком заслужено, студентом – ще б пак, пiсля такого! Побачивши таке на дошцi, думалося Славковi, навряд чи хтось iз викладачiв iнституту посмiе висловити хоч якесь заперечення щодо зарахування до цього iнституту такого цiнного абiтурiента.

Подальша ж поведiнка незнайомоi жiнки тiльки пiдтвердила Славковi думки. Незнайомка зробила ще один несмiливий крок до аудитрii, зупинилась нерiшуче, зупинила здивований погляд на Славковi, перевела погляд на дошку, потiм знову на Славка, i так декiлька разiв – i з кожним разом погляд незнайомки ставав усе здивованiшим i здивованiшим. Славко хотiв було дочекатися всiх iнших викладачiв, що мали ось-ось нахлинути сюди i вже потiм розпочати пояснення свого видатного рiшення такоi складноi хiмiчноi проблеми, але у вiдповiдь на щире здивування незнайомки, все ж не втримався i почав пояснювати свое непересiчне рiшення прямо зразу, подеколи кидаючи цiкавий погляд позад себе на жiнку, аби перевiрити, яке враження справляли на неi його пояснення. І самолюбство Славка могло вважати себе цiлком задоволеним – незнайомка i справдi вочевидь була вражена Славковою неймовiрною ерудованiстю, цього не можна було заперечити. Хоча ii враженiсть цiею ерудованiстю з кожним новим на неi поглядом видавалася Славковi якоюсь усе дивнiшою i дивнiшою, аж вiн урештi таки вирiшив трохи зупинитися i придивитися до своеi вiзавi.

– Що дивишся? – по деякiм часi у вiдповiдь на Славкове пильне до неi приглядання раптом сказала невiдома жiнка. – Смiшно? – додала вона, кинувши на Славка зневажливий погляд. – Думаеш, посмiявся над бiдолашною затурканою, забитою, нетямущою прибиральницею? А я, може, й справдi мало що тямлю у всiх цих ваших формулах, але що таке iронiя, сарказм, комедiя i фарс я прекрасно знаю. Я, мiж iншим, захистила кандидатську дисертацiю, хоча й у галузi не точних, а гуманiтарних наук, я мистецтвознавець, якщо тебе, звiсно, це цiкавить, юний насмiшнику. Хоча зараз i справдi змушена працювати прибиральницею. Такий от зараз час. А хоч би перед тобою й стояла тут просто звичайна собi прибиральниця з неповною середньою освiтою, яке ти маеш право, шмаркачу, так знущатися, кепкуючи з людини, яка тяжкою чесною працею заробляе копiйки, аби хоч якось вижити в наш непростий час. Адже, сам ти, думаю, навряд чи заробив у своему життi хоча б копiйку? Мабуть, сидиш на шиi у батькiв? Теж менi вундеркiнд, юний генiй! – i зневага на обличчi жiнки почала переходити в презирство. – Одне слово, все, до побачення. Будеш у себе вдома так зi своеi мами насмiхатися, то може, батько тобi добрячого прочухана дасть. А менi зараз нiколи з тобою теревенi розводити, вже он скоро четверта година, а в мене ще пiв-поверху не прибрано. Все, забирайся звiдси зi своiми жартиками, та не забудь ще й дошку пiсля себе витерти. Бо я не збираюсь за тобою витирати всю цю твою писанину! – рiшуче кивнула в бiк дошки незнайомка, пiсля чого широко розчинила дверi, внесла в аудиторiю вiдро з водою i швабру з ганчiркою й почала старанно мити пiдлогу.

«Ти ба, кандидат-мистецтвознавець, а лаеться як звичайнiсiнька неписьменна торговка на базарi», – якось самохiть майнула думка в Славковiй головi, коли вiн знехотя почав таки стирати з дошки своi формули. Дуже вже йому не хотiлось витирати дошку: i справа була зовсiм не в лiнощах – просто дуже жаль було самому ж знищувати такий прекрасний приклад досконалостi теоретико-доказового мистецтва.




3


Забiгаючи наперед, аби не витрачати даремно час на детальний опис перипетiй Славковоi спроби вступу до медiнституту, скажемо просто – Славко в iнститут не вступив. І крапка. Ясна рiч, адже вступнi бакси, котрi Славко повинен був здати, аби таки стати студентом, мали би бути не якимись там абстрактно-теоретичними науковими, а справжнiми реально-матерiальними, цупкими на дотик, такими, що грiють руки, баксами, бажано в стодоларових купюрах. Згодом Славко, звичайно ж, зрозумiв свою фатальну помилку, зрозумiв, що твоi знання при вступi в будь-який навчальний заклад коштують рiвно стiльки, скiльки вони коштують, i нi копiйкою менше – i на цьому стоiть i стояти буде незрушна мiць баксiв.

Вже згодом зрозумiв Славко також i причину вступу до медиiнституту одного свого приятеля Сергiя Балабана. Ну як приятеля? Познайомились вони якось одного лiтнього ранку, коли вже Славко, зазнавши поразки при спробi похизуватися своiми непересiчними знаннями, здавши без нiякоi пiдготовки вiдразу всi екзамени-бакси Івану Івановичу, пiшов стандартним шляхом звичайного абiтурiента i вирiшив вразити всiх своiх екзаменаторiв, кожного окремо на кожному окремому звичайному вступному iспитi, тобто, вибачте, на вступному «баксi». Екзамени-бакси мали початися, як iм i годилося, за своiм розкладом, i хоча Славко на «всi сто» був упевнений у твердостi своiх знань, котрi нiзащо не могли його пiдвести, вiн все ж витрачав свiй вiльний час не на гульки, а на те, щоб зайвий раз ще й ще повторити шкiльний матерiал, логiчно вирiшивши, що зайвим це не буде.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-peresichanskiy-12535245/vibriki-zolotogo-telyati-satirichniy-roman/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.