Книга - Про славних жінок

Про славних жiнок
Джованни Боккаччо


Джованнi Боккаччо (1313–1375) – iталiйський просвiтитель, сучасник Франческо Петрарки, вiдомий широкому читацькому загалу головним чином як автор «Декамерона».

«Про славних жiнок» – твiр, здебiльшого пов’язаний з перiодом античностi. До його написання Боккаччо пiдштовхнула книга Петрарки «Про славних мужiв». Саме переглядаючи працю Петрарки, Боккаччо дiйшов висновку про необхiднiсть створення аналогiчного твору, присвяченого жiнкам.

«Про славних жiнок» – перша у захiднiй лiтературi збiрка бiографiй понад сотнi жiнок, що вiдзначилися тими чи iншими вчинками – позитивними або негативними. Боккаччо мав за мету на прикладах як добродiйств, так i злодiянь вiдомих жiнок донести до своiх сучасникiв iдеал моралi, виховання та поведiнки. І, як помiтить читач, питання, котрi автор виносить на розгляд своеi аудиторii, залишаються актуальними донинi. Звiдси й справжня лiтературна цiннiсть твору.





Джованнi Боккаччо

Про славних жiнок





Вiд перекладача


Джованнi Боккаччо (1313–1375), вiдомий широкому загалу читачiв головним чином завдяки творовi «Декамерон», жив у нелегку для Європи добу: полiтичнi перипетii, частi змiни правителiв, придворнi чвари, розгул «чорноi смертi» – пандемii чуми, що в серединi XIV столiття хазяйнувала кiлька рокiв по всiй Європi, зменшивши ii популяцiю майже на п’ятдесят вiдсоткiв. Але саме такi подii надихнули автора на написання творiв, що дожили аж до сьогоднi. Назва «Декамерон» у буквальному перекладi з грецькоi означае «десять днiв». Отже, твiр мiстить сто новел – упродовж десяти днiв десятеро молодих людей, що втекли вiд чуми iз Флоренцii, рiдного мiста Боккаччо, переповiдають кожен по iсторii. В той час пандемiя зменшила населення мiста на третину, що спричинилося до його занепаду. Автор писав твiр у 50-х роках, а згодом переписав його у 70-х, уже пiд кiнець життя. Цей останнiй манускрипт зберiгся до сьогоднi. Чудовий переклад «Декамерона» архаiчною украiнською мовою здiйснив Микола Лукаш у 1969 роцi.

Незважаючи на те, що «Декамерон», а також ряд поезiй написанi iталiйською, Боккаччо присвятив кiлька останнiх десятилiть свого життя творам латинською мовою. Очевидно, такому рiшенню посприяло спiлкування поета з Петраркою, визначним гуманiстом того часу. Саме тодi Боккаччо уклав «Мiфологiчну енциклопедiю», «Географiчну енциклопедiю» i, врештi, твiр «Про славних жiнок», який читач тримае перед собою.

Твiр головним чином пов’язаний з перiодом античностi. На той час основним заняттям жiнки вважалося вовнопрядiння. Це мало у собi глибокий пiдтекст: означало самодостатнiсть родини. Тому навiть у мiських матрон вовнопрядiння було символом жiночого обов’язку. Жiнки в Стародавньому Римi хоча формально i вважалися громадянами, та все ж не брали участi у виборах, отже, й на керiвнi посади iх не обирали. Почасти саме з цiеi причини про жiнок знаходимо не надто багато свiдчень у творах тогочасних лiтописцiв – свiтло чоловiчоi слави затьмарювало iх. Однак незважаючи на такi обставини, все ж натрапляемо на деякi свiдчення про жiночу вiдвагу, чеснiсть та вiдданiсть у творах давнiх iсторикiв. Так, iсторик Аппiан (95 – 165 рр.) пише про героiзм жiнок, якi вберегли своiх мужiв пiд час громадянськоi вiйни, про Порцiю, доньку Катона i дружину Брута, що покiнчила самогубством, довiдавшись про смерть чоловiка; Тацит (56 – 117 рр.) описуе мужнiсть Епiхариди, учасницi змови проти Нерона; Овiдiй у «Героiдах» у поетичнiй формi оспiвуе листи вiдомих жiнок (Пенелопи, Медеi, Дiдони, Сапфо та iн.) до своiх коханих чоловiкiв. Тому чудовi приклади жiночоi вiдваги та чесноти все-таки дiйшли до нас крiзь хащi вiкiв. Очевидно, давнi iсторики прагнули показати, що не лише чоловiки гiднi називатися «мужнiми». Згадаймо, що Іван Франко назвав тендiтну Лесю Украiнку «единим мужчиною в нашому письменствi». Боккаччо, iталiйський просвiтитель, сучасник Франческо Петрарки (1304–1374), пишучи твiр «Про славних жiнок», прагнув показати розмаiття жiночоi вдачi: не всi жiнки присвятили себе мистецтву вовнопрядiння, не всi, як Пенелопа, непохитно чекали своiх чоловiкiв, – були й зовсiм протилежнi постатi. Показуючи позитивне й негативне, Боккаччо прагнув донести iдеали античностi до своiх сучасникiв.

Зростаючи у Флоренцii, Джованнi мав змогу спiлкуватися з непересiчними особистостями свого часу. Вiн товаришував iз Нiколасом Ацiаролi, канцлером королеви Йоанни: його сестрi, дружинi графа Алтавiльського, Боккаччо згодом присвятив свiй твiр «Про славних жiнок». У молодому вiцi вiн спiлкувався з Паоло да Перуджа (? – 1348), укладачем збiрки мiфiв, – широкий мiфологiчний контекст бачимо у його творах, зокрема у щойно згаданому. Теолог Дiонiсiй дi Борго (1300–1342), гуманiст Барбато да Сульмона (1300–1363) мали неабиякий вплив на формування свiтогляду Боккаччо. Велика заслуга у формуваннi Боккаччо як лiтератора Франческо Петрарки, його наставника i вчителя. Вiд першоi ж зустрiчi iх поеднала щира дружба, що тривала впродовж усього iхнього життя. Петрарка заохотив Боккаччо студiювати грецьку та римську лiтературу – твiр «Генеалогiя поганських богiв», що й до сьогоднi не втратив свого значення, очевидно, був першим результатом iхнього спiлкування. Незважаючи на поганськi вiрування древнiх, Боккаччо вважав, що в античностi можна багато чого навчитися; i це видно у багатьох його творах, особливо у творi «Про славних жiнок».

Хоча праця i не найвiдомiша з усього доробку Боккаччо, вона певним чином унiкальна i новаторська; це збiрка життеписiв понад сотнi жiнок, що вiдзначилися тими чи iншими вчинками – позитивними або негативними. Боккаччо мав за мету на прикладах як добродiйств, так i злодiянь вiдомих жiнок донести до своiх сучасникiв iдеал моралi, виховання та поведiнки. І як помiтить читач, питання, якi автор виносить на розгляд своеi аудиторii, залишаються актуальними й сьогоднi. Звiдси – й справжня лiтературна цiннiсть твору.

Бiльшiсть представлених у книзi жiнок – мiфiчнi постатi. Це наштовхуе читача на думку провести паралель з творами насамперед Овiдiя – «Метаморфозами» чи «Героiдами». Переважно жiнки, про яких розповiдае Боккаччо, були поганами, та все ж у них, як бачимо з викладу автора, не забракло гордостi, самоповаги, мужностi й всiляких iнших чеснот, яких, очевидно, бракувало сучасникам автора в часи пiзнього Середньовiччя i якими, як здогадуеться читач, наш вiк також не надто пересичений.

«Про славних жiнок» – перша у захiднiй лiтературi збiрка бiографiй жiнок. У передмовi до цього твору Боккаччо визнае, що пiдштовхнула його до роботи книга Петрарки «Про славних мужiв». Саме переглядаючи працю Петрарки, Боккаччо дiйшов висновку про необхiднiсть створення аналогiчного твору, присвяченого жiнкам. Хоча бiльшiсть героiнь книги – мiфiчнi постатi, але i iх автор намагаеться прив’язати до земних реалiй. Адже всi вони мали батькiв, багато хто – й нащадкiв. Боккаччо, будучи обiзнаним з мiфологiею, намагаеться виявити реальнi подii, що могли стати пiдгрунтям для мiфу. Так, наприклад, Європу, за мiфом, викрав Юпiтер, що перекинувся бiлим биком, автор же висловлюе здогад, що це всього-на-всього лише корабель, на знаменi якого був намальований бiлий бик. Насправдi подii настiльки вiддаленi вiд нас, та й вiд самого Боккаччо, що важко судити, як воно було в дiйсностi. Очевидним е лише те, що автор не належить уже до когорти античних поетiв-мрiйникiв, яким, наприклад, показуе себе Овiдiй у «Метаморфозах» чи «Героiдах», розповiдаючи практично про тих самих осiб (Арахну, Тисбу, Іолу, Гекубу та iншi), що й Боккаччо. Проте хоча Боккаччо ставиться до героiв цiлком по-iншому, все ж очевидно, що автор «Про славних жiнок» був глибоко обiзнаний з творчiстю античного поета. Розповiдаючи про Геракла, Одiссея та iнших мiфiчних героiв, Боккаччо не видiляе iх на фонi реальних постатей – Александра, Кiра, Карла Великого. Для нього всi вони – матерiал, на якому автор намагаеться навчити свого читача належних моральних якостей.

Дружина мужнього Геракла, що стала причиною його загибелi – як духовноi, так i фiзичноi; дружина Одiссея – взiрець хранительки подружньоi вiрностi; дружина Нерона – приклад розпусти. На матерiалi цих мiфiчних та iсторичних постатей Боккаччо показуе добре й погане, не вважаючи, що термiн «славний» слiд сприймати у настiльки вузькому значеннi, щоб вiн завжди вiдповiдав лише термiновi «чеснотний». Як говорить автор, з «ласкавого дозволу читача», пiд «славними» вiн розумiе й тих, про яких iде поголос в народi за будь-якi вчинки. Боккаччо говорить у передмовi, що до «славних» вiн зараховуе не лише тих, якi прославилися добрими дiяннями; автор вважае, що слово «славний» мае значно ширше значення – вмiщуе не тiльки позитивний, але й негативний бiк слави. Адже й ми часто використовуемо слово «слава» поряд з його антонiмом – «неслава», часто навiть без не, лише умовно беручи слово в лапки. Тобто слава може бути двоякою: або доброю, або поганою – так ii i сприймаемо. Адже кожен, хто привернув до себе увагу людей, вiдзначився якимось вчинком.

Незважаючи на те, що перш за все об’ектом уваги автора е вiдомi богинi, славнi царицi та дружини iмператорiв з довгим родоводом, Боккаччо не погорджуе навiть безiменними героiнями. Так, у творi знаходимо розповiдь про звичайну римську дiвчину (65). Однак Боккаччо, ще не цiлком вiдходячи вiд традицiйностi, все ж придiляе велику увагу походженню своiх героiв. Тому й у цьому випадку, розповiдаючи про безiменну дiвчину, вiн все ж зазначае, що походила вона не з простолюду i що вiдсутнiсть вiдомостей про ii батькiв позбавила дiвчину належноi частки слави.

Показово, що твiр не е сухим викладом iсторичних фактiв та подiй, у кожнiй бiографii читач бачить живу людину. Саме тому автор часто не звертае уваги на важливi iсторичнi подii, на якi посилаються iншi iсторики, попередники автора. Мова Боккаччо стисла i точна, без зайвих прикрас та додаткiв. Однак часто натрапляемо на дуже довгi речення, незвичнi для украiнськоi мови, тож iх було доцiльно при перекладi роздiляти, хоча деякi залишено – задля збереження стилю та експресивного навантаження окремих пасажiв тексту. Проте такi риси роблять твiр самобутнiм, неповторним i виправдовуються метою, яку ставив перед собою автор: донести iдеали античностi до своiх сучасникiв.

Читаючи цей твiр, бачимо, який вплив на автора мала епоха гуманiзму та просвiтництва: бiографii «Славних жiнок» мають таку ж структуру, як i вищезгаданий твiр Петрарки. Кожна розповiдь починаеться iменем та походженням героiнi, автор докладно розповiдае про ii родичiв, описуе соцiальне становище. Згодом пояснюе, за що саме вiн включив цю бiографiю до книги, i нарештi у формi плинноi живоi оповiдi детально розкривае процес здобування слави своею героiнею. Впродовж розповiдi Боккаччо часто вдаеться до повчальних вiдступiв, у стилi епохи Вiдродження повчаючи християнок, його сучасниць, на прикладах поганських жiнок. Насправдi, у творi зустрiчаемо лише кiлька бiографiй жiнок-християнок: бiльшiсть персонажiв – погани, про що говорить сам автор. Однак навiть на цьому матерiалi вiн вказуе, що багато якостей цих поганських жiнок були б гiдними i християн. З кожноi мiфiчноi розповiдi Боккаччо намагаеться виснувати повчальний урок. Говорячи про Цирцею та Одiссея, автор зазначае, що iсторiя мае приховане значення: «Розглянувши таким чином звички чоловiкiв та жiнок, можемо чiтко зрозумiти, що всюди е багато Цирцей, а ще бiльше чоловiкiв, котрi своею розпуснiстю та злочиннiстю перетворилися на диких звiрiв» (38). Таким людям автор протиставляе розважливого та мудрого Одiссея – чоловiка, якого неможливо пiдлабузництвом заманити у пастку.

Риторичне вихваляння i засудження – основа гуманiстичноi лiтератури, тому мусимо приймати вiдступи на вихваляння чи засудження тих чи iнших вчинкiв – хоча цi вiдступи подекуди видаються надто настирливими. Але це, очевидно, тiльки з погляду сучасного читача: для читацькоi аудиторii того часу такi повчальнi вiдступи були цiлком зрозумiлими i необхiдними елементами твору. Читаючи твiр, помiтимо, що дуже часто Боккаччо вихваляе вдiвство та засуджуе повторне одруження, але графиня Андрея, якiй Боккаччо присвячуе книгу, одружена вдруге. Тому невiдомо, на що сподiвався автор: чи на те, що графиня не читатиме його твору, чи на те, що, прочитавши, замислиться над своiм вчинком. Хоча останне – малоймовiрно, бо автор щонайбiльше вихваляе Андрею, говорячи, що вона гiдна свого iменi (Андрея грецькою означае «мужнiсть»), до того ж графиня була сестрою доброго товариша автора i дружиною графа, наближеною до високих придворних кiл царицi Йоанни, яку автор також всебiчно вихваляе. Але найiмовiрнiше – автор писав Присвяту значно пiзнiше, анiж увесь твiр, i така Присвята була радше даниною часу i традицii, анiж його первинним задумом. Тому й виникли такi делiкатнi неузгодження. Розумiемо, що автор аж нiяк не мав намiру критикувати вчинок такоi поважаноi особи.

Зрештою, Боккаччо спочатку намiрявся присвятити книгу королевi Йоаннi, але згодом передумав: можливо, саме тому, що йому припало до вподоби iм’я Андрея, оскiльки вихваляти жiночу мужнiсть автор полюбляе понад усе. Боккаччо докладно розвивае питання жiночоi мужностi, розповiдаючи про Артемiзiю. Виставивши свiй флот на допомогу Ксерксовi, вона сама вiдважно боролася попереду своiх воiнiв, у той час як Ксеркс споглядав битву з безпечного мiсця. Боккаччо говорить, що якби Ксеркс був такий вiдважний i мав такий хоробрий дух, то його флот не так легко було б навернути до втечi (57). У повчальних вiдступах автор наголошуе, що жiнки часом переймають мужнiсть – чесноту, насамперед притаманну чоловiкам; чоловiки, натомiсть, рознiжуються чи «ожiночуються», як вiн говорить. Докладно свiй погляд на такi речi Боккаччо висловлюе у роздiлi про жiнок менiанцiв (31). Автор, пiдсумовуючи розповiдь, говорить, що насправдi чоловiками були жiнки, якщо судити за вчинками, а чоловiки – жiнками.

Загалом, Боккаччо надае своему творовi приблизно хронологiчну структуру. Розповiдь починаеться з Єви, нашоi праматерi, далi – Семирамiда i шiсть поганських богинь. Пiсля цього читаемо про тридцять шiсть римських та грецьких мiфологiчних героiнь напiвбожественного статусу. Далi – Нiкавла, бiблiйний персонаж. Вiдтак читаемо про iсторичних осiб – тобто про тих жiнок, вiдомостi про яких вiднаходимо у древнiх iсторикiв. Згодом знову зустрiчаемо бiблiйних персонажiв – Аталiю i Марiанну. Шiсть останнiх жiнок жили уже в середньовiчний перiод. Структура твору наштовхуе на висновок, що Боккаччо був докладно обiзнаний з античним матерiалом i вважав його чудовим грунтом для виховання прийдешнiх поколiнь. Однак християнських жiнок зустрiчаемо зовсiм небагато: очевидно, Боккаччо придiлив менше уваги християнським жiнкам тому, що iхнi дiяння вже на той час були докладно описанi у агiографiях.

Досвiдчений в античнiй лiтературi читач помiтить, що Боккаччо часто переповiдае iсторii значно докладнiше, анiж вони описанi в iнших iсторикiв чи лiтераторiв, попередникiв автора, або викладае свое бачення подiй. Так, автор стверджуе, що Дiдона (42) взагалi не зустрiчала Енея, хоча римськi поети (Овiдiй, Вергiлiй) були про це iншоi думки; розповiдь про кимбрiйських жiнок (80) мiстить подробицi, яких не зустрiчаемо в античних iсторикiв. Вiрогiдно, автор подекуди сам домислив портрети своiх героiв, допрацював подii, зробивши оповiдь цiкавiшою i соковитiшою. Таку ж тенденцiю спостерiгаемо i в «Декамеронi»: автор часто ускладнюе i доповнюе сюжети вже вiдомих iсторiй. І це не може бути йому докором: адже Боккаччо – не iсторик-прагматик, а поет-лiтератор.

Переказуючи, чим, згiдно iз джерелами, прославилася та чи iнша жiнка, Боккаччо все ж викладае свiй власний погляд на причину, що спонукала його зарахувати цю жiнку до «славних». Показово, що автор захоплюеться жiнками, якi «полишили жiночi заняття», про якi вже згадувалося ранiше, i взялися за меча, за перо, за пензель чи рiзак. Але понад усе автор вихваляе жiнок, якi перевершували мужнiстю багатьох чоловiкiв. Це – новiтне на той час ставлення до жiнки, до ii ролi в суспiльствi. У цьому й полягае новаторство автора.

Боккаччо прагнув показати читачевi, своему сучасниковi, що класична iсторiя мiстить iстиннi скарби моралi та поведiнки, якi мають бути взiрцями для всiх поколiнь. Автор подекуди щиро подивляеться мужностi та вiдвазi, красномовству та гiдностi, патрiотизму та самопосвятi, якi виявляли не те що вiдважнi мужi, а навiть тендiтнi жiнки, надiленi мужнiм духом. Тому й часто називае iх «мужнiми» – по сутi, епiтетом чоловiкiв. Це одна з тих якостей, якi гуманiстична культура прагнула вiдродити у своiх сучасникiв. Твiр Боккаччо чiтко показуе, що Вiдродження стосуеться не тiльки чоловiчоi, але й жiночоi половини людства. Тому автор, прагнучи зберегти для нащадкiв чудовi зразки поведiнки своiх героiнь, аби iх не поглинув Час, увiковiчив почесне i ганебне – аби нащадки мали повчальнi приклади слави, з одного боку, i неслави – з iншого.

Праця Боккаччо була новаторською, бо це перша збiрка бiографiй жiнок у европейськiй лiтературi, в якiй автор пропагуе новiтнiй погляд на роль жiнки в суспiльствi, зараховуе до славних не лише за походження, як бачимо у текстi, а й за вчинки. Саме тому «Про славних жiнок» посiдае гiдне мiсце серед лiтературних цiнностей того часу – твiр удостоiвся перекладу на багато европейських мов. Існують переклади цього твору нiмецькою мовою, англiйською, французькою, iталiйською, деякими мовами маемо навiть переклади, що створювалися в рiзнi часи. Перед читачем – перший украiнський переклад твору Боккаччо «Про славних жiнок». Виконано за текстом iталiйського дослiдника Вiкторiя Захарii (1967 р.), що базуеться на останньому манускриптi автора. Справа в тому, що Боккаччо переписував твiр кiлька разiв – науковцi видiляють дев’ять стадiй написання тексту. Як показують дослiдження, автор почав роботу над цiею працею приблизно влiтку 1361 року, переiхавши iз шумноi Флоренцii до тихого Чертальдо, а остаточно переписав твiр уже наприкiнцi свого життя. Помiж тим автор дещо додавав, дещо вiдкидав, про що сам говорить у передмовi.

Читаючи цей твiр, написаний майже сiмсот рокiв тому, украiнський читач, на свiй подив, побачить щось не таке вже аж вiддалене: виявляеться, що наше сучасне украiнське суспiльство з Римською iмперiею поеднують деякi спiльнi проблеми. Так, розповiдаючи про судочинство, Боккаччо говорить, що «золото i грошi стали найкращими тлумачами закону: даремно з трибуни вимагати справедливостi, якщо не заручитися пiдтримкою принаймнi чогось одного з них». Однак того часу людське обурення взяло гору: несправедливiсть суддi, про яку розповiдае Боккаччо (58), стала причиною серйозних полiтичних змiн у Стародавньому Римi. Але годi вже про це, як говорить сам автор.

Твiр, незважаючи на свiй поважний вiк, усе ще актуальний i цiкавий навiть сьогоднi – i не лише для науковця, але й для пересiчного читача. Тож вперше запрошуемо украiнського любителя мандрiвок у часi до захоплюючоi подорожi через усi вiки шляхами вiдомих жiнок – так, як провадив свого читача Джованнi Боккаччо з Чертальдо ще у XIV столiттi.



Павло Содомора




Про славних жiнок











Присвята



Джованнi Боккаччо з Чертальдо[1 - Хоча Боккаччо родом iз Флоренцii, однак працював над цим твором у Чертальдо (1361–1362), на дозвiллi, як сам говорить далi.] Славнiй жiнцi Андреi Ацiаролiс[2 - Вiдомий флорентiйський рiд.] iз Флоренцii, графинi Алтавiльськiй

Зовсiм недавно, чудесна панi, вiдсторонивши вiд себе iнертний натовп та позбавившись всiляких iнших турбот, я написав книжечку на похвалу всьому жiноцтву – радше на втiху друзям, анiж задля розваги широкого загалу. Згодом, розважаючи над тим, кому першому маю подати цю книжечку, аби не залишилася у мене без дiла i щоб вона, спонукувана чиеюсь доброю волею, певнiше йшла до народу, вирiшив, що краще буде присвятити ii не якомусь вiдомому чоловiковi, а визначнiй жiнцi, оскiльки в нiй мовиться саме про жiнок. Шукаючи достойнiшу, спала менi на думку окраса Італii – блиск i слава не лише жiноцтва, але й видатна особа серед правителiв: Йоанна, славетна королева Єрусалима i Сицилii.

Зваживши славу ii роду та знаменитiсть предкiв, а також нещодавнi заслуги, здобутi власним хоробрим духом, я перейнявся прагненням покласти цю смиренну та набожну працю перед престолом Їi Величностi. Але оскiльки блиск ii королiвськоi слави величезний, а малесеньке полум’я моеi книжечки ледве жеврiе, то, боячись, аби в сильному свiтлi воно зовсiм не зблiдло, я поволi змiнив свiй план i, вiдновивши моi дослiдження, врештi повнiстю перевiв свое прагнення вiд славноi королеви на тебе – i цiлком справедливо. Адже зважаючи на твiй м’який та благородний характер, на твою виняткову чеснiсть, яка е найбiльшою окрасою жiноцтва, подумки згадую вишуканiсть мови, а також i щирiсть твоеi душi та силу розуму, яким ти значно перевершуеш все жiноцтво, я бачу, що те, чим природа обдiлила слабшу стать, тим Бог щедро надiлив твое серце та доповнив чудесними чеснотами, прагнучи пiдкреслити те, що позначае твое iм’я, – адже «аndres» грецькою те саме, що латинською «муж»,[3 - Грецьк. andreia – «мужнiсть», те саме, що латинське virtus, або vir: аналогiчно – в украiнськiй мовi слова «муж» та «мужнiсть» мають спiльний корiнь. Боккаччо писав свiй твiр у перiод, коли змiнювалося середньовiчне уявлення про роль i заняття жiнки. Це чiтко видно у багатьох бiографiях.] – i я вважаю, що ти достойна порiвнюватися з найвизначнiшими жiнками.

Саме тому, оскiльки для нашого часу ти е блискучим взiрцем колишньоi слави, про що свiдчать багато чудових вчинкiв, прагну долучитися до побiльшення твоеi правдиво заслуженоi слави тим, що присвячу цю книжечку тобi, вважаючи, що вона додасть твоему iменi не менше слави у прийдешнiх поколiннях, анiж доля зробила тебе славною завдяки графу Монтеодорiзiйському, твоему колишньому, i графу Алтавiльському, твоему теперiшньому чоловiковi.[4 - Карл д’Арто, граф Монтеодорiзiйський, перший чоловiк Андреi Ацiаролiс, помер у 1346 р. У 1357-у вона одружилася вдруге з Бартоломеем ІІ з Капуi, графом Алтавiльським. Однак, незважаючи на це, Боккаччо часто засуджуе повторне одруження у текстi твору.]

Отож тобi посилаю i твоему iменi присвячую все те, що досi я написав про славних жiнок. Святим iменем скромностi, яким ти високо возносишся над смертними, благаю тебе, велична жiнко: щирою душею прийми цей невеличкий дарунок мужа-науковця. І якщо приймеш мою пораду, то почитай цю книжечку якось при нагодi: вона скрасить твое дозвiлля своiми порадами, i ти насолоджуватимешся жiночою чеснотнiстю та чарiвнiстю оповiдей. Адже вважаю: якщо вчинки жiнок з минулого спонукатимуть твiй величний дух до наслiдування кращого, то недаремно про це так багато мовитиметься.

Часом помiчатимеш, що нечестиве змiшую з праведним, – роблю так через належну послiдовнiсть викладу, – тож не пропускай та не жахайся цього. Адже через це проходиш так, наче, увiйшовши в квiтник, простягаеш свою руку кольору слоновоi костi попри колючки терну до квiток: так, вiдмежувавши нечестиве, збирай похвальне. І навiть сповiдуючи християнське вчення, коли читаеш про щось гiдне поваги у поганських жiнок, чого не знаходиш у себе, то червонiеш та дорiкаеш собi за те, що хоча й ощасливлена Христовим хрещенням, все ж хтось iнший перевершив тебе у чесностi, невинностi чи мужностi. Тож, мобiлiзуючи сили своеi доволi мiцноi вдачi, не лише не дозволяеш комусь тебе перевершувати, але й намагаешся перевершити чеснотою усiх видатних жiнок. Як ти вирiзняешся чудесною молодiстю та квiтучою привабливiстю, так i всiх iнших, i не лише твоiх однолiткiв, але й тих, що жили ранiше, маеш випереджувати вивищенiстю духу. Пам’ятай: не фарбами, як робить бiльшiсть жiнок, повинна оздоблюватися краса, а пiдкреслювати ii потрiбно чеснiстю, побожнiстю та добрими вчинками. Так ти вмилостивиш того, хто надав тобi цi чесноти, i будеш вирiзнятися з-помiж знаменитостей не лише у цьому скоро минущому життi, але й, закiнчивши свiй людський вiк, перейдеш у вiчну славу Подателя всiх чеснот.

Тому, найвизначнiша з жiнок, якщо ти вважаеш цю книжечку достойною, надай вiдвагу iй увiйти помiж людей. Сподiваюся, що з твоiм благословенням ii шлях буде вiльний вiд недоброзичливих нападiв, а твое iм’я разом з iменами iнших визначних жiнок вона зробить вiдомим на устах у всiх людей. Оскiльки ти разом зi своiми заслугами не можеш бути присутньою всюди, ця книжечка зробить тебе вiдомою для тих, хто живе нинi, а також назавжди збереже про тебе пам’ять для нащадкiв. Прощавай.




Передмова



Цим Джованнi Боккаччо з Чертальдо розпочинае книгу «Про славних жiнок», присвячену Андреi Ацiаролiс iз Флоренцii, дружинi Алтевiлла

Деякi давнi автори колись укладали бiографii вiдомих мужiв у формi довiдникiв. У наш час написав такий твiр знаний чоловiк та видатний поет Франческо Петрарка,[5 - Петрарка Франческо (1304–1374) – перший видатний iталiйський гуманiст, сучасник Боккаччо. Твiр Петрарки «De viris illustribus» («Про славних мужiв») надихнув Боккаччо до працi над своiм твором.] наш наставник, до того ж у бiльшому обсязi та в доступнiшому стилi – i справедливо. Адже тi, хто доклав усiх зусиль, аби перевершити iнших славними вчинками, втратили здоров’я, пролили кров чи навiть поклали життя, якщо цього вимагали обставини, справдi заслужили, аби iхнi iмена назавжди залишилися у пам’ятi нащадкiв. Однак мене сильно дивуе, як мало уваги таких письменникiв заслужили жiнки, котрi не удостоiлися жодноi згадки у подiбних працях, незважаючи на те, що з безлiчi дослiджень чiтко видно, як вiдважно та рiшуче дiяли багато з них.

І якщо прославляемо чоловiкiв, яким велика сила дозволяе здiйснювати визначнi вчинки, то чи не слiд ще бiльше вихваляти жiнок, якi, хоча вiд природи майже всi надiленi м’якшою вдачею, слабшим тiлом i повiльнiшим розумом, коли треба, приймають чоловiчий дух, виявляють блискучий розум та неабияку мужнiсть, зважуючись на вчинки, складнi навiть для чоловiкiв?

Тому, аби незаслужено не наговорювали на них, спало менi на думку в одному творi описати величнiсть слави тих жiнок, пам’ять про яких ще свiжа. До цього також я долучив життеписи вибраних жiнок, якi прославилися чи своею хоробрiстю, чи силою розуму i наполегливiстю, чи своiми природними задатками, чи прихильнiстю або несправедливiстю долi. Також долучив життеписи деяких з тих, якi, хоча й нiчого гiдного згадки не зробили, все ж були причинами великих дiянь.

Не хотiв би я, щоб читачевi видавалося дивним, що разом iз Пенелопою, Лукрецiею та Сульпiцiею, непорочними матронами, я помiстив Медею, Флору, Семпронiю чи подiбних, у яких була мiцна, однак, як виявилося, жорстока вдача. Адже я не вважаю, що термiн «славний» слiд сприймати у настiльки вузькому значеннi, щоб вiн завжди вiдповiдав лише термiновi «чеснотний». З ласкавого дозволу мого читача я хотiв би пiд «славними» розумiти й тих, про яких iде поголос в народi за будь-якi вчинки.[6 - Цiкавi роздуми автора щодо семантичного наповнення деяких ключових слiв. Такi слова, по сутi, можна вважати термiнами у рамках цього твору.] Адже пригадую, що, читаючи про видатних мужiв Леонiда, Сципiона, Катона чи Фабрицiiв, там же читав про бунтiвливих Гракхiв, пiдступного Ганнiбала, зрадливого Югурту, спраглих громадськоi кровi Суллу та Марiя, багатого i такого ж пожадливого Красса та про iнших подiбних.

Справдi, вихваляння добрих дiянь, гiдних згадки, та рiзке засудження ницих вчинкiв дуже часто не тiльки спонукають чеснотних до славних дiй, але й часом вiдлякують нечестивих вiд недобрих справ. Також думаю, що ця книжечка вiдновить зганьблену привабливiсть деяких персонажiв. Тож я вирiшив рiзнi iсторii доповнювати переконливими заохоченнями до чесноти, а також подавати причини уникання та засудження негiдних вчинкiв. Таким чином, свята користь, пересипана насолодою оповiдi, виповнить розум читачiв.

А щоб уникнути давньоi традицii зупинятися на подiях лише поверхово, вважаю, що по можливостi у дослiдженнi буде доречно й цiкаво покладатися на достовiрнi докладнiшi джерела.[7 - Боккаччо нiколи докладно не вказуе, на якi саме джерела вiн покладаеться.] Маю переконання, що розповiдi про дiяння жiнок сподобаються жiноцтву не менше, анiж чоловiчiй половинi; до того ж, оскiльки жiнки менше обiзнанi з iсторiею, вони потребуватимуть докладнiшого викладу, який буде для них цiкавiший.

Аби не забути, потрiбно заздалегiдь зазначити, що майже всi жiнки, за винятком першоi матерi, е поганами; iх не слiд змiшувати з гебрейськими та християнськими жiнками: цi групи не зовсiм добре пасують одна до одноi, тому й оповiдь вестиметься по-рiзному.

Останнi, наслiдуючи заповiдi та настанови свого святого Вчителя, готували себе до страждань за вiчну та iстинну славу – часто супроти загальноi думки; натомiсть першi чи то завдяки природному дару, чи iнстинктивно, чи, що виглядае правдоподiбнiше, завдяки сильному прагненню скороминущоi слави доходили до своеi мети, хоча й не без великоi сили волi; чи, зазнавши ударiв долi, часто переносили щось неймовiрно жахливе.

До того ж останнi, сяючи iстинним та самодостатнiм свiтлом, не лише прославлено живуть у заслуженiй вiчностi, але й, як ми знаемо, що iхню невиннiсть, чистоту, святiсть, мужнiсть, а також непереможну стiйкiсть як до тiлесних прагнень, так i до тортур тиранiв вiдповiдно до iхнiх заслуг описували у своiх творах побожнi люди, вiдомi своею обiзнанiстю у Святому Письмi та шанованi за достойнiсть. Заслуги перших нiколи не були виданi окремою працею, як уже мовилося, i нiхто на них не звертав уваги. Задля того, щоб повернути належну iм винагороду, я намiрився написати цю працю.

Тож нехай Бог, Отець всього сущого, допомагае менi у цiй побожнiй працi; i як покровитель цього твору нехай надасть свою ласку написати це на Його iстинну хвалу.




1. Єва, наша перша мати


Намiрившись описувати дiйства, якими прославилися вiдомi жiнки, видаеться менi догiдним почати вiд нашоi праматерi: вона, найдавнiша мати, оскiльки е найпершою, надiлена окремими визначними чеснотами. Адже народжена не у цiй нещаснiй долинi страждань, у якiй народжуемося ми, усi смертнi, для працi; виготовлена вона була не тим же молотом чи ковадлом, при народженнi, безсила, не кричала, оплакуючи первородний грiх, як усi iншi, а навпаки, i нiхто не чув, щоб ще з кимось колись так траплялося – коли бездоганний Творець усiх речей власноруч вилiпив з глини землi Адама i потiм забрав його з мiсця, що згодом назвали Дамаск, помiстивши у сад насолод, наславши згодом на нього солодкий сон. Мистецтвом, вiдомим лише йому одному, Бог створив ii з боку дрiмаючого Адама. Свiдома, готова до одруження, щаслива, у прекрасному мiсцi, на очах у свого Творця була вона безсмертною володаркою природи та союзницею свого, вже не сплячого мужа, який i назвав ii Євою.

Що ж бiльше чи прекраснiше може трапитися для когось при народженнi? До того ж, лиш уявiмо собi дивовижну красу ii тiла. Бо що е створене перстом Божим i не перевершуе красою всього iншого? Адже краса блякне з роками, або й навiть посеред квiтучого вiку може зiв’янути через напад хвороби; тож хоча жiнки й зараховують красу до своiх особливих дарiв, завдяки iй здобуваючи великоi слави через поверховi судження смертних, все ж не буде надмiрним зараховувати красу до чеснот як особливу сторону жiночоi слави – як тут, так i в подальшому.

Тож Єва, оселившись у Раю як за правом народження, так i за правом жителя, була огорнена свiтлом, невiдомим для нас, допоки вона разом зi своiм чоловiком радо насолоджувалася благами. Однак ворог, заздрiсний до ii щастя, вклав у ii душу нечестивi переконання, що порушивши один-единий накладений Богом закон, вона зможе сягнути ще бiльшоi слави. Єва бiльше, анiж годиться iй чи нам, з жiночою легкiстю повiрила йому, бездумно вважаючи, що пiднiметься до вищих висот. До того ж, улесливо переконуючи, схилила на свiй бiк податливого чоловiка. Переступивши закон, вони таки скуштували яблуко з Дерева Добра i Зла, вкинувши цим немудрим вчинком i себе, i всiх своiх нащадкiв з безтурботного вiчного життя у важкий труд та жалюгiдну смерть, з чудесного краю – у терни, багно i камiння.

Тож коли чудесне свiтло, яким вони були огорнутi, зникло, розгнiваний Творець вiдкинув iх. Пiдв’язавшись поясами, викинутi з мiсця насолод, пiшли вони на вигнання у землi Геброну. Там ця видатна жiнка, що прославилася згаданим вчинком, у той час, коли ii чоловiк обробляв землю мотикою, винайшла прядiння, як багато хто вiрить. Часто доводилося iй терпiти бiль пологiв, переносити важке горе вiд втрати дiтей та онукiв, що точило ii душу. Мушу оминути iншi ii страждання – холод, спеку та решту незгод. Врештi, втомлена працею, Єва вiдiйшла у старiсть, очiкуючи смертi.




2. Семирамiда, цариця ассирiйцiв


Семирамiда[8 - Семирамiда, або Шаммурамат (царювала в 824–811 рр. до Рiздва Христового). З ii iменем помилково пов’язують так званi «висячi сади» поблизу Вавилона. Створення садiв радше стосуеться перiоду правлiння вавилонського царя Навуходоносора (605–562 рр. до Р. Х.).] була славною царицею ассирiйцiв у давнi часи. З плином часу загубилося, якого роду були ii батьки, окрiм хiба що легенди, яку вподобали собi древнi, – начебто вона була донькою Нептуна; хибнi вiрування стверджували, що вiн був сином Сатурна i богом морiв. Цей аргумент, хоча його й не можна вважати достовiрним, все ж говорить, що вона походила вiд знатних батькiв.

Побралася вона з Нiном, видатним царем Ассирii, i вiд нього народила Нiнiя, свого единого сина. Нiн, пiдкоривши всю Азiю, а згодом Бактрiю, загинув, поранений стрiлою, залишивши молоду дружину та сина, який був зовсiм ще малий. Вважаючи непевним довiряти кермо новоствореноi величезноi iмперii зовсiм ще юному синовi, жiнка мала таку велику силу духу, що наважилася з умiнням та розумом перебрати керiвництво над народами, якi ii чоловiк пiдкорив й утримував силою зброi.

Надiлена неабияким жiночим лукавством, вона вигадала превелику хитрiсть – насамперед перехитрила вiйсько свого загиблого мужа. Адже зовсiм не дивно, що Семирамiда рисами обличчя була надзвичайно схожа зi своiм сином: обое були без бороди, ii жiночий голос не звучав iнакше, анiж хлопчачий, анi поставою чи будовою тiла, анi ростом не дуже вiдрiзнялася вона вiд сина – заледве була вища. Маючи такi переваги, аби якось ненароком не викрилася хитрiсть, голову завжди покривала тiарою, носила одяг, що покривав руки i ноги. Оскiльки такий одяг на той час був незвичним для ассирiйцiв, то щоб ii вигляд не видавався спiввiтчизникам незвичним, видала декрет, щоб увесь народ одягався так само.

Тож колишня дружина Нiна, прибравши вигляд свого юного сина, з дивовижною наполегливiстю взялася за царську владу. Так, вдаючи з себе чоловiка, зберiгала порядок в царствi та у вiйську, здiйснюючи багато величних справ, гiдних навiть наймужнiших чоловiкiв. Не боячись нiякоi працi, не жахаючись жодних небезпек, переборола неймовiрними вчинками всiляку заздрiсть. І лише тодi вона наважилася вiдкрити, хто вона насправдi е i що вона могла вдавати завдяки жiночим хитрощам, – наче прагнучи показати, що не стать, а дух потрiбен у владарюваннi. Саме це побiльшило подив тих, хто бачив ii, та побiльшило славу вiдомоi жiнки.

А тепер я хотiв би дещо докладнiше розповiсти читачевi про ii вчинки. Пiсля того, як хитрiсть вдалася, Семирамiда з чоловiчим запалом взялася за зброю. До iмперii, яку здобув i утримував ii чоловiк, вона додала Ефiопiю, яку завоювала у важкiй та напруженiй вiйнi; потiм повернула свого меча на Індiю, до якоi ще не доходив нiхто, крiм ii чоловiка; окрiм того, вiдновила Вавилон, давне i свого часу славне мiсто, яке збудував Немброт на полях Сенаару, обнiсши його цегляними стiнами, скрiпленими пiском зi смолою та бiтумом; цi мури славилися своею висотою, товщиною та великою довжиною обiгу.[9 - Стiни Вавилону, одне iз Семи чудес свiту (список непостiйний). Згодом iх викреслили зi списку, замiсть них зарахували до чудес Александрiйський маяк.]

Але з-помiж багатьох справ потрiбно окремо сказати про одну справу Семирамiди, яка заслуговуе окремоi згадки. Очевидцi з певнiстю стверджують, що одного спокiйного дня вона насолоджувалася вiдпочинком на дозвiллi, розчiсуючи свое волосся разом iз жiнками-служницями та заплiтаючи його у коси за батькiвським звичаем. Коли ще не заплела навiть половину волосся, iй повiдомили, що Вавилон зрадив пасинка. Цариця тодi так розсердилася, що, кинувши гребiнь, одразу ж розгнiвано покинула свое жiноче заняття i, вхопивши зброю, вивела вiйсько на облогу величезного мiста. І не стала займатися своiм невпорядкованим волоссям доти, поки не змусила здатися знесилене довгою облогою могутне мiсто i силою навернула його пiд свою владу. Як свiдчення цього вiдчайдушного вчинку у Вавилонi воздвигнули велику бронзову статую жiнки, що мала з одного боку заплетене волосся, а з iншого – розпущене, i стояла вона там протягом довгого часу.

Окрiм того, Семирамiда заснувала багато нових мiст, вчинила багато iнших визначних справ, якi поринули у вiчнiсть i забулися, окрiм тих деяких знаменитих вчинкiв, про якi я вже сказав.

Зрештою, всi цi дивовижнi вчинки були б похвальними й зажили б вiчноi слави не те що для жiнки, а навiть для сильного чоловiка, та однiею брудною спокусою жiнка зганьбила iх усi. Адже, як i решта жiнок, почувалася нещасливою вiд постiйного похiтливого прагнення: говорять, що вiддавалася багатьом коханцям. З-помiж ii полюбовникiв, радше звiрячий, анiж людський, був i Нiнiй, рiдний син, юнак винятковоi вроди. Наче помiнявшись статтю з матiр’ю, вiн нiжився на дозвiллi у спочивальнi, а вона змагалася в битвах з ворогами.

Який же це був жахливий злочин! Чи в спокiйний час, чи помiж клопiтливих царських турбот, кривавих сутичок, а також слiз та вигнань, що жахливо до цього подiбне, – незалежно нi вiд чого з’являеться чума i поволi охоплюе необережнi уми та затягуе iх у прiрву, забруднюючи ганебною неславою будь-яку красу. Семирамiда, заражена цiею недугою, задумала хитрiстю полегшити те, що зганьбила розпустою: переказують, що вона видала знаменитий закон, який дозволяв пiдлеглим як завгодно займатися розпустою. Але боячись, щоб служницi не захопилися ii сином задля насолод, вона, як дехто говорить, перша вигадала пояс цноти, який усi служницi повиннi були носити замкненим. Кажуть, що в Єгиптi та Африцi цим користуються навiть досi.

Деякi автори пишуть, що Семирамiда захопилася похiттю до свого сина i звабила його, коли вiн трохи подорослiшав, та врештi й зазнала смертi вiд нього на тридцять другому роцi свого панування. Іншi, навпаки, стверджують, що вона зазвичай поеднувала розпусту з жорстокiстю: всiх тих, кого закликала вгамовувати свою жагу, наказувала вбивати одразу ж пiсля злягання, щоб приховати свiй вчинок. Коли ж траплялося, що вагiтнiла, як пишуть ще iншi, i пологами викривався перелюб, то для вибачення таких вчинкiв i видала той славнозвiсний закон, про який уже говорилося попередньо.

Незважаючи на те, що, як бачимо, Семирамiда могла хоча б трохи приховувати своi негiднi злочини, все ж вона не змогла уникнути гнiву свого сина. У нападi лютi вiн убив звабливу царицю – чи то вважаючи, що це е лише його кровозмiшення i не терпiв бiля себе iнших, чи то надмiрна розпуста матерi приносила йому неславу, чи, можливо, боявся народження наступника престолу iмперii.




3. Опiс, дружина Сатурна


Опiс,[10 - Опiс, чи Опс – богиня врожайностi. Ототожнювали з Реею.] чи Опс, або ж Рея, якщо вiрити древнiм, променiла славою в квiтучий та щасливий час. Адже була донькою Урана,[11 - Уран (грецьк. uranos – «небо») – божество неба.] найсильнiшого з-помiж неосвiчених грекiв, та його дружини Вести.[12 - Веста, – богиня домашнього вогнища.] Будучи водночас i сестрою, i дружиною царя Сатурна,[13 - Сатурн – бог землеробiв та врожаю, батько Юпiтера. Його ототожнювали з грецьким Хроносом i вважали справедливим правителем золотого вiку.] не прославилася жодним вчинком, що дiйшов би до нас, окрiм лиш того, що завдяки жiночим хитрощам врятувала своiх дiтей – Юпiтера, Нептуна i Плутона вiд смертi, яку замислили Сатурн i Титан, ii брат.

Чи то через незнання, чи через безумство тогочаснi люди зараховували Сатурна i Титана до числа богiв.[14 - Поколiння доолiмпiйських богiв.] Також вони хибно надiляли Опiс не лише царськими привiлеями, але й вважали ii видатною богинею та матiр’ю богiв: за всенародними декретами iй воздвигали храми, призначали жерцiв, приносили жертви. Ганебне вiрування зросло настiльки, що у небезпечнiй ситуацii, яка склалася пiд час Другоi Пунiчноi вiйни, римляни послали консулярiв до Аттала, царя Пергаму, просячи передати iм зображення богинi та молитовнi ритуали для жертвоприношень. Тодi в мiстi Пезимунт, що в Азii, знайшли гарноi форми камiнь i обережно привезли до Рима, де його прийняли з усiма почестями; згодом, розмiстивши камiнь у великому храмi, римляни та жителi Італii рiзними церемонiями протягом багатьох сторiч вiддавали йому почестi як найвищому божеству i захисниковi республiки.

Це був справдi дивовижний жарт долi чи людськоi слiпоти або, правдивiше мовлячи, диявольський пiдступ i омана, з волi чого жiнку, що перетерпiла багато страждань i врештi померла у старечому вiцi, перетворившись на прах та потрапивши в пекло, весь народ вшановував як богиню всiлякими божественними почестями впродовж такого тривалого часу.




4. Юнона, богиня царств


Юнону,[15 - Юнона – вище жiноче божество римського пантеону, дружина Юпiтера. Вважалася богинею багатьох iталiйських мiст.] доньку Сатурна й Опiс, поганськi звичаi та спiви поетiв прославили на весь свiт i зробили найвiдомiшою з жiнок, заплямованих брудом поганства. Вона була настiльки вiдомою, що навiть безшумнi зуби часу, якi все перемелюють, не змогли подробити ii славних дiянь – iм’я богинi долинуло аж до нашого часу. Тому радше можна говорити про велику славу Юнони взагалi, анiж виокремити якусь справу, гiдну згадки.

Юнона i Юпiтер, що з Криту, якого древнi хибно вважали богом небес, були близнюками. Ще немовлям Юнона потрапила на Самос,[16 - Самос – острiв у Грецii в Егейському морi.] де ii належно виховували аж до юностi, а згодом побралася з братом Юпiтером. Свiдком цього впродовж уже багатьох столiть е статуя в храмi на цьому островi. Жителi Самоса вважали Юнону богинею i царицею небес i були переконанi, що виховання та одруження богинi в iхньому краю принесло славу iм i iхнiм нащадкам. А щоб цей факт якомога довше не зiтерся з пам’ятi, збудували величезний храм, що прославився на цiлий свiт, вирiзьбили статую богинi з пароського мармуру, котра зображала дiвчину в одязi нареченоi, i встановили при входi до нього.

Юнона i сама зажила немалоi слави, побравшись з великим царем, влада i слава якого побiльшувалися з дня в день, несучи його iм’я вшир i вдовж по всiй землi. Як тiльки з тоi, що була смертною царицею, вигадки поетiв i нерозважливi домисли древнiх зробили небесну царицю, iй доручили царство i добробут всього Олiмпу, подружнi права й опiку над породiллями, а також багато всього iншого, з чого можна смiятися, але аж нiяк не вiрити.

Тож за навiюваннями Ворога людського роду Юнонi воздвигнули багато храмiв та вiвтарiв, iй були призначенi жерцi, iгри та жертвоприношення, встановленi давнiми звичаями. Пiсля жителiв Самосу впродовж тривалого часу величними службами iй поклонялися народи Аргiву в Ахеi та карфагеняни, не говорячи вже про iнших. Врештi ii статую принесли до Рима з Вейiв i помiстили у святилищi Юпiтера Величного Найбiльшого на Капiтолii, аби поеднати iз чоловiком. Римляни, повелителi свiту, впродовж тривалого часу вшановували ii рiзними церемонiями пiд iменем царицi Юнони – навiть пiсля того, як на землi народився Бог Чоловiк.




5. Церера, богиня врожайностi та цариця Сицилii


Церера, як описують джерела, була найдавнiшою царицею Сицилii. Говорять, що вона була надзвичайно розумною: додумавшись, як обробляти землю, Церера перша впокорила бикiв i привчила iх до ярма. Винайшовши плуг та лемiш, вона орала ними землю i сипала в борозну насiння; коли ж воно зростало великим врожаем, вона навчила людей, що живилися жолудями i дикими фруктами, як збирати колосся, терти його кам’яними жорнами, готувати дрiжджi та випiкати з цього хлiб. За такi заслуги, хоча вона й була смертною жiнкою, ii почали вшановувати як богиню врожайностi, надiливши божественними привiлеями, i вiрили, що вона – донька Сатурна i Цебели. Церера мала едину доньку, Прозерпiну, батьком якоi був Юпiтер, брат Церери. Переказують, що, на превеликий жаль матерi, доньку викрав Орк, цар Молосiiв, i пошуки тривали надто довго: ця подiя дае поживу для багатьох легенд.

Також була й iнша Церера – в Елевсинi, мiстi, що в провiнцii Аттiкка, i вона славилася такими самими заслугами. Говорять, що в неi на службi був Триптолем. Оскiльки древнi надiляють обох Церер однаковими чеснотами, то видаеться, що буде достатньо подавати iх пiд одним заголовком.

Справдi, я не знаю – чи слiд вихваляти, чи засуджувати iхнiй талант. Хто ж засуджуватиме, що диких та кочiвних людей завели з лiсу до мiста? Що тих, якi жили за дикими звичаями, привели до кращих умов? Що жолудi замiнилися на зерно i тiло зробилося красивiшим, руки сильнiшими, харчування людини почало вiдповiдати ii потребам? Що земля, хаотично вкрита мохом, чагарями та буйною зеленню, перетворилася в оброблену, плодючу та корисну для народу? Що брутальний час замiнився на цивiлiзований? Що людський розум навернувся вiд бездiяльностi до споглядання?[17 - Споглядання – вищий рiвень розумовоi дiяльностi, умогляднiсть.] Що винайдення хлiборобства пробудило людськi сили, що дрiмали в печерах, спрямовуючи iх до мiськоi чи сiльськоi працi, розбудовуючи мiста чи засновуючи новi, розширюючи iмперiю, винаходячи i практикуючи багато нових звичаiв. Якщо це i все згадане е позитивним, то я гадаю, як, мабуть, i всi iншi, що кожного, хто це засуджуватиме, вважатимуть немудрим.

Однак з iншого боку, хто вихвалятиме те, що делiкатну i невiдому iжу подали великому народовi, котрий населяв лiси i звик до жолудiв, некультивованих фруктiв, молока диких звiрiв, квiтучих трав та джерельноi води? Не щемiло iхне серце турботами, лише природним законом послуговувалися вони, були тверезi та скромнi, не вiдали про пiдступ, ворожiсть виявляли тiльки до диких звiрiв i птахiв. Не оманюючи самих себе, мусимо вiдзначити, що всi цi нововведення вiдкрили шлях прихованим вадам, якi не наважувалися колись виявитися вiдкрито, а тепер мали достойний супровiд.

І от поля, якi досi були спiльними, помежували ровами i парканами, почався розподiл працi, сiльськогосподарськi клопоти, стало набирати вагу «мое» й «твое», слова, колись чужi для врiвноваженого народу i кожного трудiвника зокрема. Почалися бiднiсть i рабство, ненависть, судовi тяганини, жорстокi вiйни, палюча заздрiсть, що розквiтала, як вогонь. Через це нещодавно зiгнутi плуги для землеробства випростували у гострi мечi для кровопролиття.

Так люди почали борознити моря, так пiвнiчнi запiзналися з пiвденними, а пiвденнi – з пiвнiчними; почалося рознiжування тiла, набивання живота, прикрашання одягу; прийшли вишуканi страви, розкiшнi бенкети, неробство i дозвiлля; а також Венера розпалила те, що досi лежало холодне – на превеликий стид свiтовi. А що ще гiрше – коли ставалося так, що або через гнiв небес, чи через вiйни ставався неврожай, то тут же бракувало харчiв – навiть ще бiльше, анiж у первiснi часи; тож голод, про який нiхто не знав у лiсах, не лише входив у хатини бiднякiв, а й наводив страх на багатiiв. Так виникла ганебна i виснажена слабiсть, смертельна блiдiсть, кволiсть з немiчною ходою, хвороби та безлiч iнших причин передчасноi смертi.

Зваживши все це, а також багато всiлякого iншого, схиляюся повiрити – i навiть вiрю, – що цей золотий вiк, хоча вiн був примiтивний та неосвiчений, значно вивищувався над нашим, хоча й витонченим, залiзним вiком.




6. Мiнерва


Мiнерва,[18 - Мiнерва – богиня мистецтва i талантiв, покровителька ремесел.] яку також називають Палладою, була настiльки славною, що нерозумнi люди вiрили в ii безсмертне походження. Говорять, що вперше побачили ii i впiзнали в часи правлiння царя Огiгiя, поблизу озера Тритонiй, що недалеко вiд затоки Малого Сирцiю. З плином часу спостерiгали багато таких дiянь Мiнерви, яких нiколи до того не бачили; i тому не лише примiтивнi афри, але й греки, котрi вже тодi перевершували всiх своею мудрiстю, вiрили, що народилася вона не вiд матерi, а просто з голови Юпiтера i спустилася на землю з неба.[19 - За легендою, Гефест розколов молотом Зевсовi голову i звiдти появилася богиня у повному обладунку.]

Невiдомiсть ii походження побiльшувало це смiху гiдне вiрування. Насамперед стверджують, що вона розцвiтала у постiйнiй дiвочостi, а щоб певнiше в це вiрилося, iснувала легенда, мовби Мiнерва довго боролася з Вулканом, богом вогню (уособленням пристрастi до тiлесних утiх), якого, врештi, перемогла.

Мiнервi приписують винайдення вовнопрядiння, невiдомого до того часу мистецтва: вона показала, як слiд очищати вовну, розм’якшувати ii залiзним гребенем, розкладати на прядцi й висновувати нитку пальцями. Вiдтак Мiнерва винайшла прядiння, навчивши людей, як потрiбно сплiтати нитки одну з одною, перевивати iх човником та стискати тягарцем. Легенда, вихваляючи вмiння Мiнерви, розповiдае про славнозвiсне змагання богинi з Арахною, що з Колофона.[20 - Див. роздiл 18.]

До того ж, Мiнервi приписують винайдення виробництва олii, про яке смертнi тодi ще не чули: адже саме вона навчила афiнян, як розтирати каменем оливки i як витискати олiю чавилом. Очевидно, що винахiд був дуже корисним, i це було причиною ii перемоги над Нептуном, коли йшлося про ii iм’я Афiна.[21 - Мiнерва, у грецькiй мiфологii Афiна, або Паллада – покровителька Афiн.]

Також говорять, що справою Мiнерви е винахiд колiсницi, запряженоi четвiркою коней, виготовлення залiзноi зброi та обладункiв, що покривали тiло; вiрять, що ця богиня навчила людей вiйськового строю та правил бойовоi стратегii.

А також стверджують, що Мiнерва винайшла числа i впорядкувала iх так, як маемо аж до сьогоднi. І ще вiрять, що вона з гомiлковоi кiстки якогось птаха чи, радше, з болотяноi очеретини вперше зробила чи то флейту, чи то пастушу сопiлку й викинула ii з неба на землю, бо коли вона грала на нiй, у неi болiло горло i роздувалися щоки.

Що ще скажемо? Завдяки цим новинкам щедра на божественнi титули античнiсть назвала Мiнерву богинею мудростi. Саме тому Афiни назвалися ii iменем, а оскiльки мiсто виявилося здiбним до тих самих наук, за якi саму Мiнерву вважали мудрою i розважливою, то вони прийняли ii за свою покровительку, назвали ii iменем своi мури, побудувавши величезний храм та присвятивши його своiй богинi. У храмi встановили статую Мiнерви – ii погляд буквально пронизував, бо рiдко можна дiзнатися про справжнi намiри мудроi людини; була вона у шоломi, що мало позначати захищенiсть i прихованiсть думок мудрих людей; мала на собi лати, оскiльки мудрець завжди готовий до будь-яких ударiв долi; озброена довжелезним списом, аби нагадувати кожному, що мудрець може вражати в далеку цiль; для захисту мала кришталевий щит з головою Горгони[22 - Медуза Горгона – мiфiчна потвора, що своiм поглядом перетворювала все живе в камiнь.] на ньому – це означало, що все приховане е очевидним для мудрого, що розумний завжди так озброений змiiною мудрiстю, аби необiзнаний перетворився на скелю при його поглядi; на сторожi разом з нею була сова – це стверджувало, що мудрець бачить як при свiтлi, так i в темрявi.

Врештi слава цiеi жiнки та вшанування ii як богинi розповсюдилися по всiх усюдах; i сприяла цьому велика хиба древнiх: майже по всьому свiту зводили храми на ii вшанування та приносили жертви. Дiйшло аж до того, що iй воздвигнули святилище на Капiтолii поблизу храму Юпiтера Величного Найбiльшого[23 - На Капiтолii, одному iз семи пагорбiв Рима (двогорбому), стояли три храми – Юпiтера, Юнони та Мiнерви. На цьому пагорбi завершувалися трiумфальнi процесii.] i вшановували ii разом з наймогутнiшими римськими богами, i ця богиня вважалася рiвною з царицею Юноною.

Деякi авторитетнi джерела стверджують, що всi цi винаходи, про якi згадувалося ранiше, належать не однiй лише Мiнервi, а багатьом; i я радо з ними погоджуюся, аби побiльшити кiлькiсть вiдомих жiнок.




7. Венера, цариця Кiпру


Венера,[24 - Венера – богиня кохання. Вважалася матiр’ю Енея, тому ii вшановували як праматiр усiх римлян.] на думку деяких авторiв, була кiпрiоткою; однак щодо ii батькiв натрапляемо на рiзнi свiдчення. Однi вважають ii донькою чоловiка на iм’я Кiр та його дружини Сирii, iншi – Кiра i кiпрiотки Дiонiс. Багато хто вважае ii донькою Юпiтера i Дiони, але думаю, що це лише задля побiльшення слави ii краси. Та незалежно вiд того, ким були ii батьки, зараховую ii до славних жiнок не за якiсь вигаданi чуднi винаходи, а саме за красу.

Адже рисами свого лиця i привабливiстю всього тiла Венера випромiнювала таку красу, що в це заледве могли повiрити навiть тi, хто ii бачив. Деякi ж говорять, що вона була небесною зiркою, яку звемо Венерою; iншi – що вона жила на небi й упала на землю з Юпiтерового лона. Одним словом, оскiльки всi автори були затьмаренi оманливим туманом, хоча й знали, що вона народилася вiд смертноi жiнки, все ж вважали ii безсмертною богинею. А ще заповзято стверджують, що Венера була матiр’ю нещасливого бога кохання, якого називають Купiдоном. Вона також дуже добре використовувала свое вмiння – за допомогою рiзних жестiв заволодiвати розумами немудрих.

Сила цього вмiння була такою, що чоловiки не могли опиратися звабливостi жiнки; деякi iсторii я описуватиму. Венеру з усiх богинь вшановували найбiльше: адже не тiльки у Пафосi, найстарiшому мiстi кiпрiотiв, ii вмилостивлювали ладаном, вважаючи, що навiть мертва грiшна жiнка мае насолоджуватися тими ж пахощами, якими за життя насолоджувалася нечиста повiя. Венеру вшановували багато рiзних народiв, а римляни побудували iй храми, назвавши iх святилищами Венери-Праматерi та Венери – Навертальницi Сердець.

Однак немае сенсу продовжувати говорити про це. Венера, як стверджують, мала двох чоловiкiв, однак достеменно невiдомо, хто з них був перший. Деякi переказують, що насамперед вона побралася з Вулканом, царем Лемносу, який був сином Юпiтера Критського; i це виглядае правдоподiбнiшим, анiж те, що першим ii чоловiком був Адонiс. Чи то через вади свого характеру, чи через вплив мiсцевостi, де, як ми знаемо, завжди процвiтав жахливий перелюб, чи через зiпсутiсть самого мислення сталося так, що пiсля смертi Адонiса iй настiльки забажалося розпусти, що в очах того, хто не був зачарований, блякла вся слава ii краси через невгамовну розпусту. Коли в околицях рознеслася чутка про те, що Вулкан, ii перший чоловiк, застав ii разом з воiном, це стало сприятливим пiдгрунтям для легенди про перелюб Венери з Марсом.[25 - Марс – бог вiйни, тому й говориться про воiна.]

Врештi, аби хоч трохи затерти стид на своему безсоромному чолi та отримати для себе ще бiльшу свободу розпусти, Венера вигадала невимовну ганьбу: говорять, що вона перша додумалася до публiчноi розпусти i влаштувала борделi, закликаючи туди одружених жiнок. Яскравим свiдченням цього було те, що кiпрiоти продовжували це ганебне заняття впродовж столiть. Адже зберiгся звичай посилати своiх юних дiвчат на узбережжя, щоб вони злягалися з iноземцями: вважалося, що в такий спосiб вони виявляли шанування Венерi своею майбутньою цнотливiстю та отримували посаг на одруження. Згодом цей ганебний звичай дiйшов аж до Італii, адже можемо вичитати, що так робили локрiанцi.




8. Ізiда, цариця i богиня египтян


Ізiда, яку ранiше називали Іо, була не тiльки вiдомою царицею Єгипту, але й згодом святим та шанованим божеством. Видатнi давнi лiтописцi розходяться i щодо визначення часу, коли вона жила, i щодо того, ким були ii батьки.

Однi стверджують, що вона була донькою Інаха, першого царя Аргiвiв, та сестрою Форонея, якi царювали за часiв Якова, сина Ісаака; iншi стверджують, що була вона донькою Прометея, коли Форбант царював над Аргами, тобто йдеться про пiзнiший час; ще iншi стверджують, що вона жила в часи Цикропа, царя афiнян, iншi ж iм заперечують i кажуть, що розквiт ii панування припадав на час Лiнцея, царя аргiв’ян. Однак суперечностi, якi зустрiчаемо в переказах вiдомих iсторикiв,[26 - Боккаччо показуе свою обiзнанiсть з рiзними джерелами. Очевидно, це i Геродот, i Лiвiй, i Светонiй та багато iнших.] не применшують того факту, що вона була видатною жiнкою свого часу, гiдною згадки.

Зрештою, незважаючи на незгоди iсторикiв, маю намiр дотримуватися думки бiльшостi, а саме, що вона була донькою царя Інаха. Давнi поети вважають, що Ізiда, оскiльки була дуже вродливою, настiльки сподобалася Юпiтеровi, що вiн ii звабив. Аби приховати злочин, ii перетворили на корову,[27 - За мiфом, перетворила ii на корову ревнива Юнона (грецьк. Гера), дружина Юпiтера (грецьк. Зевс); стерiг ii Арк (грецьк. Аргус), що мав сто очей.] i Юнона взяла ii пiд свою охорону. Коли Арка, ii сторожа, вбив Меркурiй, Юнона наслала на корову гедзя, i та помчала в Єгипет, де й прибрала свiй колишнiй вигляд i почала називатися Ізiдою, а не Іо. Цей переказ не розходиться з iсторiею, оскiльки деякi стверджують, що дiвчину таки звабив Юпiтер. Вiдтак, боячись батькового гнiву за грiх, який вона вчинила, Ізiда i деякi з ii близьких сiли в човен, на знаменi якого була зображена корова; тож, маючи неабиякий розум i велику вiдвагу, спонукувана прагненням царськоi влади, вона iз попутним вiтром добралася до Єгипту i там осiла, вiдчувши, що край саме такий, як iй потрiбно.

Однак невiдомо, як вона здобула владу над Єгиптом, хоча з певнiстю розповiдають, що застала вона там примiтивний та лiнивий народ, який зовсiм не вiдав про людськi заняття i жив не стiльки за людськими, як за дикими звичаями. Тож вона не без великих зусиль i терпiння навчила iх обробляти землю, засiвати зерно, врештi вчасно збирати врожай та випiкати з нього хлiб. Вона також навчила цих кочiвникiв i майже диких людей жити разом i, уклавши для них закони, показала, як жити у спiльнотi. А що найдивовижнiше для жiнки – зосередивши сили свого розуму, вона винайшла знаки для писемностi, що пасувала мовi мiсцевих жителiв, i навчила людей ними користуватися.

Все це, не говорячи про iнше, настiльки видавалося дивовижним для незвиклих до такого способу життя людей, що вони легко схилилися до думки, що Ізiда прийшла не з Грецii, а спустилася з неба: через це вони надали iй всi божественнi привiлеi ще навiть за життя. Диявол вводить в оману невiдаючих: уже пiсля смертi Ізiди ii культ почали вшановувати i прославляти ii божественнiсть. Навiть у Римi, в мiстi, що панувало над свiтом, для неi збудували величезний храм, у якому за египетським обрядом щорiчно влаштовували врочистi жертвоприношення. Тому немае жодного сумнiву, що цей хибний культ поширився також i на захiднi варварськi народностi.

Згодом чоловiком цiеi славноi жiнки став Апiс, якого давнi лiтописцi помилково вважали сином Юпiтера i Нiоби, доньки Форонея. Говорять, що пiсля того, як вiн вiддав Ахейське царство своему братовi Егiалею, то царював над Аргами протягом тридцяти п’яти рокiв, а згодом подався в Єгипет i правив там разом з Ізiдою. Його також вшановують як бога, називаючи Осiрiсом, або Сараписом.[28 - Осiрiс, або Сарапис – египетський бог мертвих i плодючостi, був царем i героем в Єгиптi. Брат Сет убив Осiрiса, але Ізiда, його сестра i дружина, воскресила свого чоловiка. Греки ототожнювали Осiрiса з Дiонiсом.] Іншi лiтописцi стверджують, що чоловiком Ізiди був якийсь Телегон, вiд якого вона народила сина Епафа. Згодом вiн почав правити Єгиптом. Жителi вважали його сином Юпiтера.




9. Європа, цариця Криту


Європа, як вважають деякi джерела, була донькою Фенiкса, однак багато хто дотримуеться думки, що ii батьком був Агенор, фiнiкiйський цар. Була вона такою красунею, що Юпiтер Критський закохався в неi, коли вона його навiть не бачила. Цей могутнiй чоловiк вдався до хитрощiв, аби викрасти Європу; i деякi джерела переконують, що легенда була результатом чиiхось улесливих оповiдок. Дiвчина, граючись i пасучи батькову отару, збiгла з гiр до узбережжя Фiнiкiйського моря, де ii раптово схопили, посадили на корабель, на знаменi якого був зображений бiлий бик, i вiдвезли на Крит.[29 - За легендою Юпiтер, перетворився на чудесного бика i викрав дiвчину.]

Саме тому я зовсiм не схвалюю того, щоб дiвчатам надавати надто велику свободу вештатися i легко довiряти чиiмось словам; адже часто читав, що з тими, хто так чинить, стаеться велика ганьба, яка заплямовуе iхню честь i яку потiм не можуть затерти навiть славою зберiгання вiчноi цноти.

Очевидно, саме з цих iсторiй, що розповiдають про Меркурiя, який намовив дiвчину йти з фiнiкiйською отарою до узбережжя, та про Юпiтера, який обернувся биком i вiдвiз молоду Європу через море на Крит, i народився мiф.

Однак iсторики не сходяться щодо часу, коли сталося це викрадення: тi, що датують подiю найранiше, вважають, що вона сталася за Даная, царя Аргосу; iншi стверджують, що за панування Акрiзiя, i найпiзнiшi датування стосуються часiв панування Пандiона в Афiнах, i видаеться, що цей останнiй перiод найбiльше узгоджуеться з часами Мiноса, сина Європи. Згiдно з деякими джерелами, пiсля того, як Юпiтер звабив Європу, вона побралася з критським царем Астером, вiд якого народила трьох синiв – Мiноса, Радаманта i Сарпедона. Багато хто вважае, що вони були синами Юпiтера, а також багато хто ототожнюе Астера з Юпiтером.

Можна звертатися також до iнших джерел, однак бiльшiсть iз них стверджують, що славною зробило Європу одруження з великим богом. Іншi стверджуються, що вона, окрiм усього iншого, визначалася своiм походженням i що в свiй час багатьма визначними здобутками зробила фiнiкiйцiв вiдомiшими, анiж iх прославила бiльшiсть знаменитих родiв. Тож чи з огляду на пошану до неi як до дружини бога, чи з огляду на ii синiв, що мали царську владу, чи з огляду на ii власну надзвичайну чесноту ii iменем, Європа, назавжди назвали третину свiту.

Тож я припускаю, що Європа була жiнкою, що визначалася своiми чеснотами – i не лише тому, що частину свiту назвали ii iменем, але також i тому, що вiдомий фiлософ Пiфагор присвятив iй чудесну бронзову статую в Тарентi.




10. Лiвiя, цариця Лiвii


Давнi автори стверджують, що Лiвiя була донькою Епафiя, царя Ефiопii, вiд його дружини Кассiопеi. Вона побралася з Нептуном, тобто з могутнiм чоловiком з iнших краiв, чие справжне iм’я до нас, на жаль, не дiйшло. Вiд нього вона народила Бусирида, який згодом став жорстоким тираном Верхнього Єгипту.

Їi величнi дiяння, як бачимо, канули у вiчностi, однак достатнiм аргументом iх величностi е повага, якою вона користувалася серед своiх краян. Адже ту частину Африки, якою вона правила, назвали ii iменем – Лiвiя.




11 – 12. Марпезiя i Лампедона, царицi амазонок


Марпезiя, чи Мартезiя, i Лампедона, двi сестри, були царицями амазонок.[30 - Амазонки – у грецькiй мiфологii войовничi жiнки на територii Малоi Азii.] Завдяки блискучiй вiйськовiй славi вони називали себе доньками Марса. Оскiльки перекази походять з iнших земель, то нам варто розпочати оповiдь з дещо ранiшого перiоду.

В цей час iз Скiфii, дикого i майже недоступного для чужинцiв регiону, що простягаеться на пiвнiч вiд Чорного моря аж до океану, сильнiша каста, як розповiдають деякi джерела, вислала двох юнакiв царського роду – Силiсiя i Сколопика. Об’еднавшись iз частиною народу, вони дiйшли до рiки Термодон, що в Каппадокii, i, захопивши землi Кирii,[31 - Кирiя, скорочена форма вiд Темiскир, – мiсто в Понтi (провiнцiя в Малiй Азii).] оселилися там, грабуючи та вбиваючи мiсцевих жителiв. Врештi протягом короткого часу вони вiроломно винищили майже всiх чоловiкiв у цiй мiсцевостi. Розпач охопив жiнок, якi стали вдовами, та жадобою помсти загорiлися вони i з небагатьма чоловiками, якi ще залишилися, взялися до зброi. Пiд час першого ж нападу вони вибили ворога з його територii, а вiдтак розпочали вiйну з iншими сусiдами.

Жiнки розумiли, що як тiльки погодяться на стосунки з чужоземцями, то скорiше стануть iхнiми служницями, а не дружинами; також вони вiдчували, що й самi, без чоловiкiв, можуть володiти зброею i воювати. Тож аби боги не зробилися прихильними до решти чоловiкiв, жiнки всiею громадою прийняли неймовiрне рiшення – одночасно накинутися i повбивати всiх чоловiкiв, яких вiд iноземного меча врятувала доля. Вiдтак звернули свiй гнiв на ворогiв, наче намагаючись помститися за вбитих чоловiкiв, i тi настiльки вiд них потерпали, що швидко почали просити миру.

Жiнки погодилися на мир. Щоб закрiпити збереження свого наступництва, вони почергово злягалися з iноземцями, а як тiльки вагiтнiли, одразу поверталися додому. Якщо народжувалися хлопчики, то iх тут же вбивали, а дiвчаток старанно виховували для вiйськовоi служби. Молодим дiвчатам прибирали праву грудь – чи вогнем, чи iншим способом, аби вона iм не перешкоджала стрiляти з лука, коли вони будуть старшими; лiву залишали, аби вони могли вигодовувати своiх майбутнiх дiтей. Вiд цього звичаю й походить слово «амазонка».[32 - Етимологiю слова виводять вiд грецького a-mazos, тобто «без грудей».]

Тож у них були зовсiм iншi турботи пiд час виховання дiвчаток, анiж у нас: вони забули про прядiння, шиття й iншi жiночi заняття. Для загартування i здобування чоловiчоi мужностi старшi дiвчата наполегливо займалися полюванням, перегонами, приборкуванням коней, частими вправляннями у зброi та стрiльбi з лука й iншими подiбними заняттями. Такими своiми вмiннями амазонки тримали в покорi не лише землi Кирii, якi колись захопили iхнi попередники, а здобули у вiйнах навiть велику частину Європи, зайняли бiльшiсть Азii, наводячи жах на всiх iнших.

Як тiльки вони повбивали своiх чоловiкiв, то, аби iхнi сили не були некерованими, амазонки призначили Марпезiю i Лампедону своiми першими царицями. За iхнього керiвництва вони здобули бiльшiсть своiх володiнь, про що вже говорилося. Будучи досвiдченими у вiйськових мистецтвах, двi жiнки роздiлили мiж собою обов’язки: в той час як одна очолювала охорону царства, друга з частиною вiйська виступала пiдкорювати сусiдiв та розширювати iмперiю. Так по черзi вони здобували велику здобич i побiльшували своi володiння.

Одного разу, коли Лампедона повела вiйсько на вiддаленi ворожi територii, надто самовпевнена Марпезiя загинула пiд час раптового нападу сусiднiх варварських племен. Однак не пригадую, щоб я щось читав про долю Лампедони.




13. Тисба, дiвчина з Вавилона


Тисба, вавилонська дiвчина,[33 - Історiю описуе Овiдiй у «Метаморфозах».] прославилася мiж людьми не так якимись особливими вчинками, як наслiдками свого нещасливого кохання. Хоча вiд попереднiх iсторикiв не отримуемо жодних вiдомостей про ii батькiв, однак iснуе ймовiрний переказ, що вона жила у Вавилонi, в будинку, що межував iз будинком Пiрама, юнака-однолiтка. Оскiльки молодi люди були сусiдами, це посприяло тому, що вони проводили багато часу разом: так виникла прив’язанiсть юнака до дiвчини. Коли вони виросли, обое стали надзвичайно гарними, i несправедлива доля вогнем запалила iхнi юнi почуття. Стаючи дорослими, вони раз по раз вiдкривали свою душу одне перед одним.

Але як тiльки Тисба зросла до замiжнього вiку, батьки, плануючи майбутнiй шлюб, перестали випускати ii з дому. Такий перебiг подiй сильно засмутив обох молодих, i вони шукали хоча б найменшоi нагоди перекинутися словом. У тихому мiсцi спiльноi стiни будинкiв вони знайшли щiлину, про яку нiхто не знав, i до неi часто потай приходили, аби трiшки поговорити, як то було колись. Оскiльки мiж ними була стiна, вже менше червонiли одне перед одним, тож почали щирiше виражати своi почуття, дали волю своiм зiтханням, сльозам, палким почуттям та переживанням, часто навiть благали одне одного про втiху, обiйми та поцiлунки, про вiдданiсть, вiрнiсть та вiчне кохання.

Врештi, коли iхнi почуття виросли ще бiльше, почали думати про втечу: постановили, що наступноi ночi, як тiльки обдурять своiх рiдних, втечуть з дому, i хто перший вибереться, пiде до гаю, що поблизу мiстечка, i бiля джерела, що коло могили царя Нiнiя, чекатиме на iншого. Тисба, що мала сильнiшi почуття, першою обдурила своiх i, накинувши на себе плаща, одна-однiсiнька, темноi ночi втекла з батькiвського дому й подалася, безстрашна, до гаю, а мiсяць показував шлях. І коли вона чекала бiля джерела, тривожно слiдкуючи за кожним шелестом, краем ока побачила левицю, що наближалася. Тож Тисба кинулася до могили, у поспiховi забувши плаща. Левиця, оскiльки була сита, прийшла на водопiй; знайшовши плаща, витерла об нього свою закривавлену морду, як роблять звiрi, подерла його кiгтями, кинула й пiшла.

Аж тут Пiрам, що пiзнiше залишив свiй дiм, нарештi прийшов до гаю. Шукаючи в тишi ночi дiвчину, натрапив на закривавлений i подертий плащ Тисби i, подумавши, що ii зжер дикий звiр, наповнив гай сумним плачем, звинувачуючи себе, нещасного, у смертi своеi коханоi. Зневажаючи все свое подальше життя, витягнув меча, якого носив при боцi, встромив його собi просто в груди i впав помирати бiля джерела.

Невдовзi, аби подивитися, чи пiшла вже з водопою левиця, до джерела тихцем почала пробиратися Тисба – щоб коханий не подумав, наче вона його пiдманула, чи щоб не чекав надто довго. Пiдiйшовши до джерела, побачила, що юнак весь тремтить; налякавшись, була би втекла, однак при свiтлi мiсяця все ж упiзнала в лежачому свого Пiрама. Поспiшаючи обняти коханого, уздрiла його лежачого в кровi, що сочилася з рани, i вже майже бездиханного. Вiд жаху вона спочатку зацiпенiла, потiм великим слiзним плачем намагалася допомогти йому, прагнучи поцiлунками та обiймами затримати душу, однак даремно.

Тисба не змогла добитися анi слова вiд Пiрама, тож зрозумiла, що вiн уже не вiдчувае поцiлункiв, яких так палко бажав ще напередоднi. Бачила, що ii коханий уже поспiшае до смертi. Вважаючи, що вiн спричинив собi смерть через те, що не знайшов ii, i пориваючись дiлити з ним i любов, i бiль, постановила зазнати такоi ж нещасливоi долi, як i ii коханий. І вирвавши з рани меч, що увiйшов по саме рукiв’я, голосно схлипуючи i плачучи, вигукнула iм’я Пiрама, благаючи, щоб глянув на свою Тисбу, яка вже також помирае, i щоб чекав на ii душу, що вилiтае з тiла, аби разом вирушити до новоi оселi.

Годi повiрити, але ослаблий розум вмираючого почув iм’я коханоi дiвчини i, не вiдмовляючи iй в останньому бажаннi, вiдкрив обтяженi смертю очi й поглянув на плачучу. Вона тут же впала на лоно свого коханого i на меч та, проливши кров, пiшла за душею вже померлого. Тож тим двом нещасним, яким заздрiсна доля перешкоджала поеднуватися у щасливих обiймах, все ж не змогла перешкодити поеднатися кров’ю.

Хто ж не спiвчуватиме нещасним? Хто ж не пролле хоча б однiеi слiзки за такий нещасний кiнець? Тiльки той, у кого серце з каменю. Кохалися вони, ще як були дiтьми, однак цим вони не заслужили такого кривавого нещастя. Не слiд закохуватися у молодому вiцi, хоча це не е страшний злочин, бо кохання може перейти в одруження. Найбiльший злочин скоiла Доля, а також згрiшили нещаснi батьки. Зрозумiло, що поривання юних потрiбно стримувати, але не створюючи iм непереборнi обставини, тим самим позбавляючи надii i штовхаючи iх у прiрву. Силою кохання неможливо керувати: це чума юного вiку i невiрний вчинок, однак потрiбно терпеливо до цього ставитися. Адже так вимагае природа, що прагнемо вiдтворення, коли ще молодi, адже iнакше зовсiм занепав би людський рiд, якщо вiдкладати кохання на старiсть.




14. Гiпермнестра, цариця Аргiвiв та жриця Юнони


Гiпермнестра походила iз славного роду – була донькою Даная, царя Аргiвiв, та його дружини Лiнцеi. Як оповiдають давнi лiтописцi, колись в Єгиптi були два брати, сини старого Бела, добре знанi завдяки добре вiдомiй iмперii, один звався Данай, iнший – Єгипт. Доля неоднаково надiлила iх дiтьми, хоча й подарувала iм однакову кiлькiсть: Данай мав п’ятдесят дочок, а Єгипт – стiльки ж синiв.

Якось Данай довiдався вiд оракула, що загине вiд руки свого племiнника: налякавшись, таемно запалився гнiвом, однак не знав, кого пiдозрювати з такоi великоi кiлькостi. Як тiльки всi дiти стали дорослими, Єгипт прийшов просити Даная видати його дочок за своiх синiв. Данай же, задумавши жорстокий злочин, швидко дав свою згоду. Заручивши доньок iз племiнниками та готуючи весiльний обряд, усiх попередив: якщо вони хочуть залишитися живими, то повиннi повбивати своiх чоловiкiв першоi ж ночi, коли побачать, що iх, пересичених вином i стравами, зморив глибокий сон.

Тож усi вони потай принесли кинджали до своiх спочивалень i за наказом батька повбивали юнакiв, зморених надмiрним бенкетуванням, тiльки одна Гiпермнестра стрималася. Адже припав дiвчинi до душi Лiнiй, чи Лiнцiй, ii наречений. Як дiвчата часто роблять, вона одразу покохала юнака i тому й вiдчула жаль до нього. З великою гiднiстю Гiпермнестра вiдмовилася вiд убивства i переконала юнака втiкати, – це його й врятувало. Зранку жорстокий батько похвалив усiх дiвчат за скоений злочин i лише одну Гiпермнестру осудив i замкнув у карцерi – там вона довго оплакувала свiй гiдний вчинок.

О нещаснi смертнi! З яким прагненням, з яким запалом намагаемося ми здобути щось плинне; не думаючи про падiння, вибираемося на висоти будь-якими мерзенними шляхами, всiлякими злими вчинками утримуючи те, чого досягнули, наче вважаючи, що зможемо змiцнити свою хитку долю негiдними дiлами! А що ще смiшнiше – це злочини i бруднi неподобства, якими намагаемося – не кажу продовжити, ба навiть зробити вiчними – нашi скороминущi днi, бачачи, що iншi летом прямують до смертi!

Якими негiдними вигадками, якими брудними вчинками гнiвимо Божий суд! Не згадуймо про iнших – нехай свiдком буде пiдступний Данай. Намагаючись подовжити своi жалюгiднi роки цiною великоi кровi своiх племiнникiв, вiн позбавив себе цiлоi армii чудових i мужнiх юнакiв та здобув неславу у вiках. Цей чоловiк вирiшив, що кiлька холодних рокiв його старостi вартують квiтучоi молодостi всiх його племiнникiв. Хтось iнший вважав би, що цi роки кориснiше було б витратити на збереження честi; адже бажання продовжувати свою старiсть ранами юних синiв свого брата справедливо можна зараховувати до нелюдських злочинiв.

А те, що Данай дав зброю не своiм спiльникам, а своiм донькам, додае ще бiльшоi ганебностi цьому вчинку, бо вiн не тiльки вбив своiх племiнникiв, але й очорнив цим убивством своiх доньок, якi могли славитися чеснотами. І хоча й прагнув цим злочином зберегти свое життя, все ж не зважав на те, який жахливий приклад зухвалостi, омани та жахливоi ненавистi залишае у спадок цим нещасним жiнкам.

Так зрадою вiн розтоптав подружню вiрнiсть. Турботливий батько мав би розпорядитися, щоб у дiвочi спочивальнi занесли священнi свiтильники, а пiдступний батько наказав узяти кинджали; коли потрiбно було закликати доньок до подружньоi любовi, вiн пiдбурив до ненавистi та вбивства; оскiльки Данай власноруч не мiг розправитися з усiма племiнниками, то пiдiслав своiх доньок до кожного зокрема; на що не зважився при свiтлi дня, те вчинив темноi ночi; що не мiг зробити на полi бою, те наказав здiйснити у спальнях. Не зважив на те, що скiльки рокiв юноi молодостi вiн забрав у своiх племiнникiв злочином i пiдступом, стiльки ж столiть пам’ятатимуть цей жахливий вчинок; i хоча мiг законно мати п’ятдесят синiв, натомiсть заслужено отримав одного смертельного ворога.

Вiроломний старець не змiг уникнути його руки та справедливого Божого суду – пролилася i його ядуча кров, яку вiн купив такою великою кiлькiстю кровi своiх племiнникiв. Згодом як утiкач, вигнанець чи гiсть Данай подався до Грецii, де спритнiстю i силою захопив царство Аргiвiв i утримував його в покорi. Деякi лiтописцi стверджують, що злочин було вчинено саме там, однак, де б це не було, Лiнiй, пам’ятаючи жорстокiсть свого дядька, все ж його вбив i перебрав царювання над Аргiвами. Визволивши Гiпермнестру з неволi, взяв ii собi за дружину, i вона також брала участь у царюваннi. Прославилася вона не тiльки як цариця, але i як жриця Юнони Аргiвськоi, i тому свiтло ii слави пломенiе ще яскравiше завдяки цим двом чеснотам. Сестри ii поринули в пiтьму неслави, а вона до наших днiв передала свое гiдне похвали iм’я, що прославилося визначним вчинком.




15. Нiоба, цариця Фiв


Нiоба була, мабуть, найвизначнiшою з-помiж усiх вiдомих жiнок. Була вона донькою дуже вiдомого Тантала, давнього царя фрiгiйцiв, та сестрою Пелопи. Побралася з Амфiоном, царем Фiв,[34 - Фiви – найбiльше мiсто Беотii. Одна з найдавнiших забудов – фортеця, датуеться 1400 р. до Р. Х. Мiсто пов’язане з багатьма грецькими мiфами.] який тодi дуже славився своiм родоводом, що брав початок вiд Юпiтера, а також даром красномовства. Вiд Амфiона в перiод розквiту його правлiння Нiоба народила сiмох синiв i стiлькох же доньок. Однак те, що розумний використае на свою користь, для погордливого стане погибеллю: Нiоба, загордившись i своiми дiтьми, i славою своiх предкiв, наважилася виступити навiть супроти богiв.

Якось одного дня фiванцi за наказом Мантони, доньки вiщуна Тiресiя, давнiми iдолопоклонними обрядами приносили жертви Латонi, матерi Аполлона i Дiани. Раптом увiрвалася посеред них Нiоба, наче пiдбурювана фурiями – в царських одежах i в супроводi своiх дiтей, вигукуючи: «Яке безумство спонукае вас, фiванцi, приносити жертви Латонi, цiй жiнцi-iноземцi, доньцi Цея, Титанового сина, яка породила тiльки двох синiв, зачатих перелюбом, вшановувати ii, а не мене, вашу царицю, доньку царя Тантала, що мае чотирнадцять дiтей, яких ви бачите, i всiх породила у подружжi – менi, набагато достойнiшiй, слiд присвячувати цi обряди!»

Але сталося так, що невдовзi пiсля цього сама вона стала свiдком смертi усiх своiх дiтей – усiх до одного, квiтучих чудесною молодiстю, вiд смертельноi хвороби. Афiон, який раптово iз чотирнадцятидiтного батька зробився зовсiм бездiтним, вражений болем, власноруч встромив собi меча в груди. Фiванцi вважали, що цi нещастя були покаранням розгнiваних богiв за образу святостi божества.

Нiоба, переживши стiльки похоронiв, залишилася на самотi вдовою i поринула в таку глибоку мовчанку, що стала схожою не на жiнку, а радше на скелю. Саме через це поети згодом написали, що у Сипилi, де похованi всi ii дiти, Нiоба перетворилася на кам’яну статую.[35 - Йдеться про «Метаморфози» Овiдiя.]

Погордливих людей дуже важко i неприемно навiть споглядати, не скажу вже терпiти, але жiнки – найогиднiшi та найнестерпнiшi в погордливостi. Природа здебiльшого створюе чоловiкiв огнистих духом, а жiнок – м’яких i смиренних, i вони бiльше надаються до розкошування, анiж до владарювання. Саме тому й менше дивуемося, коли i гнiв Божий сходить швидше, i суд його суворiший щодо погордливих жiнок: адже вони часто переходять межi своеi немiчностi, як зробила i нерозумна Нiоба. Оманлива доля пiдманула ii: Нiоба не розумiла, що кiлькiсть дiтей не е заслугою батькiв, що iх народжують, а творiнням природи, яка проливае на них благодiяння неба.

Тож слiд було, та й навiть була вона зобов’язана дякувати Боговi, а не вишукувати для себе якихось божественних почестей, наче народження стiлькох чудових дiтей було ii власною заслугою. Нiоба вчинила погордливо, не те щоб розважливо: вчинивши так, нещасна плакала все життя, так що навiть через багато столiть ii iм’я буде ненависне для нащадкiв.




16. Гiпсипiла, цариця Лемносу


Гiпсипiла, видатна жiнка, прославилася вiдданiстю своему батьковi, нещасливим вигнанням, смертю свого вихованця Архемора, а також допомогою своiх дiтей, якi вiднайшлися у догiдний час.

Була вона донькою Тоанта, царя Лемносу.[36 - Лемнос – острiв у пiвнiчнiй частинi Егейського моря.] Пiд час його владарювання на островi у голови жiнок увiйшов якийсь сказ – надумали вони повнiстю скинути чоловiче ярмо iз своiх неприборканих ший. Зневажаючи закон старого правителя, переманивши Гiпсипiлу на свiй бiк, вони дiйшли спiльного рiшення – наступноi ночi простромити мечем кожного чоловiка; за словами не забарилася справа. Коли всi iншi шаленiли вiд жорстокостi, розважливе рiшення спало Гiпсипiлi на думку: вважаючи негуманним забруднюватися батькiвською кров’ю, вона розповiла батьковi про замисли iнших жiнок i посадила його на корабель, який вiдправлявся на Хiос, аби батько уникнув загального гнiву. Потiм розклала велике багаття, вдаючи, що вiддае батьковi останнi почестi.[37 - Греки спалювали померлих.] Всi iншi у це повiрили; Гiпсипiла зайняла батькiвський трон i почала владарювати над нечестивими жiнками замiсть самого царя.

Любов дiтей до батькiв е найсвятiшою. Що е поряднiшим, справедливiшим, гiднiшим похвали, анiж винагороджувати добротою i шануванням тих, чиею працею ми отримували поживу, коли були безпомiчними, хто турботливо доглядав за нами i з незгасаючою любов’ю допровадив до зрiлого вiку, навчивши звичаiв та давши освiту, збагативши чеснотами i вмiннями, укрiпивши розум та вдачу? Зрозумiло – нiщо! За все це Гiпсипiла належно вiдплатила батьковi, за це цiлком заслужено ii зарахували до видатних жiнок.

Чи то поривом вiтру, чи то за власним бажанням в перiод ii правлiння до берега пристав Ясон, прямуючи з аргонавтами в Колхiду, i хоча жiнки були проти, цариця гостинно прийняла його й роздiлила з ним ложе. Пiсля того, як вiн вiдплив, за певний час Гiпсипiла народила двох синiв-близнюкiв, але за лемнiйським законом була змушена iх вислати; тож, як деякi джерела переповiдають, вiдiслала iх на Хiос до дiда, щоб вiн iх виховував. Так жiнки й довiдалися, що Гiпсипiла всiх обдурила, зберiгши батька, i почали ii переслiдувати. Втiкаючи вiд загального гнiву, вона заледве встигла сiсти на корабель. Шукаючи свого батька i синiв, потрапила в полон до пiратiв, а вони вiддали Гiпсипiлу в рабство. Пiсля численних поневiрянь ii подарували Лiкурговi, немейському[38 - Немея – мiсцевiсть в Арголiдi.] царевi: там iй доручили пiклуватися про единого Лiкургового сина, хлопчика Офелта.

В той час, коли Гiпсипiла служила в Лiкурга, через краiну, потерпаючи вiд жахливоi спраги, проходив разом iз вiйськом Адраст, цар Аргiвiв, направляючись походом на Фiви. Коли воiни запитали Гiпсипiлу, чи е неподалiк якесь джерело, вона залишила свого вихованця на лугу помiж квiтiв, аби показати iм дорогу до потiчка Лангii. Принагiдно Адраст почав розпитувати, хто вона така, i вже дорослi сини, Евной i Тоант, якi служили у царевому вiйську, впiзнали свою матiр. Лише плекаючи надiю на краще, Гiпсипiла пiшла шукати свого вихованця, який забавлявся в травi, однак знайшла хлопчину мертвого: його вкусила гримуча змiя. Своiм плачем вона розчулила все вiйсько; сини забрали Гiпсипiлу вiд Лiкурга, який вiд горя збожеволiв. Так Гiпсипiла врятувалася для подальшоi долi та смертi, яка менi невiдома.




17. Медея, цариця Колхiди


Медея, найжорстокiший взiрець античноi зради, донька Еета, славного царя Колхiди,[39 - Колхiда – iсторична назва сучасноi захiдноi Грузii. Пов’язана з багатьма грецькими мiфами.] та його дружини Персеi, була дуже гарною i вельми обiзнаною у злодiяннях. Адже який би вчитель ii не навчав, усе ж була такою обiзнаною iз властивостями трав, як жоден з них; докладно знала, яку заспiвати пiсню, аби сколихнути небо, викликати вiтри з печери, пiдняти бурi, стримати рiки, приготувати отруту, зробити свiтильники для будь-якого пiдпалу i всяке подiбне. А що найгiрше – ii дух був одноголосний iз цими мистецтвами: адже коли iх було недостатньо, вона легко вдавалася до меча.

Вподобала вона собi фессалiйця Ясона, гарного юнака, що на той час прославився мужнiстю. Пелiй,[40 - Пелiй – син Нептуна i нiмфи Тiро, брат Езона, дядько Ясона; за напучуваннями Медеi доньки розрубали його на шматки, сподiваючись, що цим повернуть батьковi молодiсть.] брат батька, готуючи пiдступ супроти хлопця, вiдправив його в Колхiду – пiд приводом звитяжноi експедицii для здобуття золотого руна. Медея, зачарована красою Ясона, палко його покохала. Щоб здобути його прихильнiсть, вона, використовуючи народне повстання, розпалила вiйну супроти свого батька, в такий спосiб надаючи Ясоновi можливiсть досягнути мети.

Чи мiг би якийсь розумний чоловiк подумати, що наслiдком лише одного погляду може бути повалення могутнього царства? Тож здiйснивши такий злочин, Медея отримала обiйми коханого. Разом з ним, прихопивши всi батьковi статки, таемно втекла; однак не вдовольнившись навiть таким злим вчинком, рiшалася на ще бiльший пiдступ.

Здогадувалася Медея, що Еет переслiдуватиме втiкачiв; аби спинити його, вигадала ось що. Знала, що батькiв шлях пролягатиме через острiв Томiтанiя, що на рiцi Фазис. Пiд час втечi вона прихопила з собою Абсирцiя, чи Егiалея, свого брата. Тож наказала розчленити його, а всi частини тiла розкидати скрiзь по полях, сподiваючись, що допоки згорьований батько збиратиме його рештки, оплакуватиме та хоронитиме сина, iм буде достатньо часу для втечi. Злий генiй не зрадив i цього разу: саме так i трапилося.

Коли ж пiсля багатьох поневiрянь Медея i Ясон таки потрапили до Фессалii, то Езон, ii свекор, так втiшився, що син повернувся з перемогою, здобиччю та чудовою дружиною, що здавалося, наче вiн знову отримав свою квiтучу молодiсть. Прагнучи, щоб Ясон отримав царство, Медея своiм умiнням посiяла ворожнечу мiж дiтьми i Пелiем, нацькувавши iх, на превеликий жаль, застосувати зброю проти батька.

З плином часу Ясон зненавидiв Медею; замiсть неi припала йому до серця Кревза, донька Креонта, царя Коринфа. Медея не могла цього стерпiти, вигадуючи багато лютих пiдступiв супроти Ясона. У нападi гнiву вона знищила вогнем Креонтський палац, у якому згорiла й Кревза, на очах у Ясона вбила двох своiх синiв, народжених вiд нього, i втекла в Афiни. Там вона побралася з царем Егеем i вiд нього згодом народила сина Меда, якого назвала за своiм iменем. Безуспiшно намагаючись отруiти Тесея, що повертався до мiста, втекла, уже втрете, i знову повернулася до Ясона, здобувши його прихильнiсть. Коли Егiалей, син Пелiя, вигнав iх обох iз Фессалii, вони подалися в Колхiду, на батькiвщину Медеi, i вона повернула трон своему старому батьковi-вигнанцю. Що Медея робила пiсля того, де i як завершила своi днi – не пам’ятаю, щоб читав чи чув щось про це.

Не хочу пропустити одного: не потрiбно занадто довiряти своiм очам. Адже споглядаючи очима, бачимо тiльки блиск, розпалюемо свою заздрiсть, збуджуемо хтивiсть; очi лише побiльшують жадiбнiсть, вихваляють зовнiшнiсть, принизливо засуджують вбогiсть та бiднiсть. Оскiльки очi е нерозумними суддями i вiрять лише зовнiшнiм прикметам, то часто надають перевагу ганебному над святим, надуманому над iстинним, турботам над спокоем. Очi часто вiрять у те, що слiд засуджувати, i в те, що швидко минае, тому часто ввергають душу в ганебний бруд. Через вiдсутнiсть глибини пiзнання очi часто потрапляють на гострi гачки привабливостi – здебiльшого нечестивоi, похiтливих вибрикiв, молодечоi безсоромностi, яка iх притягуе, захоплюе i мiцно тримае. Через них, як через ворота душi, похiтливiсть засилае посланцiв до розуму, через них стремлiння вливае подих i запалюе невидимi вогнi, через них серце видае стогони i виказуе своi спокусливi почуття.

Якщо хтось е розумний, то або закривае очi, або пiднiмае iх до неба, або втуплюе в землю. Немае iнших безпечних шляхiв для очей, окрiм цих: якщо хтось хоче ними послуговуватися, то мусить мiцно iх тримати, аби не потрапили в блуд. Природа передбачила повiки, i не тiльки для того, щоб закривати очi на сон, але й щоб не пускати в них негiдне. Якби могутня Медея закрила своi очi або ж звернула iх на щось iнше, перш нiж пристрасно прикипiти до Ясона, то влада ii батька була б мiцна i довготривала, життя брата i ii власна дiвоча краса не були б зламанi; усе це загинуло через безсоромнiсть ii очей.




18. Арахна, жiнка з Колофона


Арахна, азiйська жiнка з простолюду, була донькою Ідмонiя, колофонського[41 - Колофона – мiсто в Малiй Азii.] фарбувальника вовни. Хоча вона й не була славна вiд народження, все ж ii заслуги гiднi похвали. Деякi давнi лiтописцi стверджують, що вона винайшла спосiб виготовлення полотна з льону, а також перша зробила сiтi, щоб ловити чи птахiв, чи риб – достеменно невiдомо. Разом з нею прославився i ii син, що звався Клостер, за винайдення веретена для вовнопрядiння. Багато хто вважав, що на той час Арахна була найвправнiшою у своему мистецтвi, адже такий мала талант у ткацтвi, що пальцями, нитками, човником та iншими iнструментами таке створювала, як художник пензлем: нiхто не зневажатиме жiнку, таку вправну в мистецтвi.

Незабаром не тiльки в Гiфеi, де жила ткаля, але й по всiх усюдах Арахна чула вiдгомiн своеi гучноi слави. Тож вона так загордилася, що зважилася розпочати змагання iз самою Палладою,[42 - Афiна Паллада, або Мiнерва.] винахiдницею цього мистецтва; переможена Арахна не змогла спокiйно перенести поразку i закiнчила життя в петлi.

Це й дало поживу для створення мiфу, адже павук як словом, так i своiм заняттям дуже подiбний до Арахни – навiть висить на нитцi, як вона висiла на мотузцi. Тож говорять, що боги змилостивилися й обернули Арахну на павука, що старанно i неустанно займаеться своiм колишнiм заняттям.

Іншi ж говорять, що тiльки-но Арахна надягнула петлю, як увiрвалися слуги i не дали iй померти. Але як тiльки вона покинула свое мистецтво, тут же позбулася й болю.

Якщо зараз е хтось такий, що в чомусь вважае себе кращим за iнших, то благаю – нехай скаже менi або ж, якщо захоче, нехай скаже сама Арахна: чи вона вважала, що можна було перевернути небо та перебрати всi чесноти на себе, чи благаннями i заслугами можна було настiльки зробити прихильним до себе Бога, Творця всiх речей, що, розгорнувши лоно своеi щедроти, вiн пролляв би на неi всю свою милiсть, оминувши всiх iнших? Але чому ж питаю? Вона й справдi так вважала: була це немудра думка. Природа обертае небо за вiчним законом, надаючи кожнiй речi належнi вмiння. Цi вмiння занепадають через байдужiсть i лiнивiсть, а завдяки наполегливостi та старанню розвиваються, сягаючи довершеностi. І хоча едина природа спонукае всiх нас до пiзнання речей, все ж вмiння i доля для кожного рiзнi.

І якщо так е, то що перешкоджае багатьом людям бути однаково вправними в однакових мистецтвах? І тому тiльки немудрий вважатиме лише себе з-помiж незчисленноi кiлькостi смертних таким, що перевершить iнших на шляху до слави. Хотiлося б, щоб Арахна була единою, що виставила себе на посмiховисько, але у зашморгу великого безумства е надзвичайно багато таких людей, що стрiмголов кидаються в нерозумну самовпевненiсть, тим самим роблячи Арахну вже не такою аж смiху гiдною.




19 – 20. Оритiя i Антiопа, царицi амазонок


Оритiя була донькою Марпезii. Разом з Антiопою, яку мала собi за сестру, вона була наступною царицею амазонок пiсля Марпезii. Помiж iншим, прославилася своею незайманiстю, що заслуговуе особливоi похвали. Разом зi своею союзницею Антiопою проводила такi успiшнi вiйськовi походи, що значно побiльшила славу iмперii амазонок. Поголос про вiйськову пiдготовку Оритii був настiльки гучним, що Евристей, мiкенський цар, вважав непростим завданням у бою отримати ii пояс. Тому й iснуе переказ, що це завдання отримав Геркулес, Евристеiв боржник, i це вважаеться його великим подвигом.[43 - Здобуття пояса вважаеться одним iз подвигiв Геркулеса, чи Геракла.]

Ця жiнка мала надзвичайну славу завдяки блискучому володiнню зброею – i тому проти неi послали Геркулеса, який уже все можливе пройшов. Тож вiн почав похiд, спорядивши дев’ять вiйськових кораблiв, i висадився на амазонський берег, коли Оритii не було в краiнi. Легко здобувши перемогу над нечисленними розгубленими амазонками, що не подбали про належний захист, захопив Меналiпу i Гiполiту, сестер Антiопи, в полон, а згодом як викуп за Меналiпу отримав пояс.

Коли ж Оритiя довiдалася, що Тесей, учасник походу, забрав з собою Гiполiту, то, скликавши допомогу, зважилася пiти вiйною на всю Грецiю. Але виникла незгода, союзники покинули ii, афiняни перемогли амазонок, i Оритiя вiдправилася назад у своi володiння. Не пригадую, чи я знаходив якiсь свiдчення про подальшi дii Оритii.




21. Еритея, або Ерифiла, сивiла


Еритея, або Ерифiла, одна iз сивiл,[44 - Сивiли – ясновидицi.] була дуже вiдомою жiнкою. Деякi лiтописцi вважають, що сивiл було приблизно десять i що в них були окремi iмена. Свое прiзвисько вони отримали за пророчi здiбностi: адже «сиос» на еолiйському дiалектi означае те саме, що латинською «бог», а «вiлес» означае «розум». Тож i «сивiла» значить «з божим розумом» чи «бог перебувае у розумi».

З усiх цих шанованих жiнок саме вона була найславнiшою, як говорять джерела. Народилася Еритея поблизу Вавилона десь перед Троянською вiйною. Дехто навiть говорить, що вона практикувала пророкування ще в тi часи, коли царем римлян був Ромул. На думку лiтописцiв, називалася вона Ерифiлою, але кликали ii Еритеею тому, що вона впродовж тривалого часу жила на островi Еритея, де знайшли багато ii вiршiв. Талант ii передбачення був настiльки могутнiй, а молитвами i присвяченнями вона так вислужилася перед Богом, що наполегливим навчанням та з Божим даром заслужила таке просвiтлення в описуваннi майбутнього, що видаеться радше Євангелiем, а не пророцтвом, якщо те, що читаемо про ii сказання, е правдивим.

У вiдповiдь на запитання грекiв щодо майбутнього вона так яскраво у вiршах описала iхнi поневiряння i загибель Ілiона,[45 - Троя.] що навiть пiзнiше нiхто не розповiв про них краще. Також у кiлькох вiршах вона повiдала про всi перипетii Римськоi iмперii ще задовго до ii утворення; i це виглядае радше як стислий виклад подiй, писаний в наш час, а не як пророцтво. А що видаеться менi ще неймовiрнiшим, Еритея передбачила таiнство Божого розуму, яке було вiдоме древнiм тiльки завдяки знакам i висловлюванням пророкiв, чи радше завдяки Святому Духовi, що говорив словами пророкiв; передбачила вона i таiнство втiлення Слова, життя i творiння народженого Сина, зраду, схоплення, висмiювання та жахливу смерть, торжество Воскресiння, Вознесiння та повернення на Останнiй суд. Описуе вона цi подii як iсторичний факт, а не як пророкування майбутнього.

Вважаю, що за цi заслуги жiнка отримала ласку Божу та велику пошану в народах. Дехто до того ж стверджуе, що вона зберiгала дiвочу цноту, i я в це легко вiрю: адже в заплямоване серце не змогло б увiллятися таке свiтле пiзнання майбутнього. Однак забулося, коли i в якому краю вона померла.




22. Медуза, донька Форка


Медуза була донькою надзвичайно багатого царя Форка, розкiшне царство якого було в Атлантичному океанi; деякi джерела ототожнюють його з островом Геспериди.[46 - Геспериди – доньки бога Атланта. Жили на однойменному островi на крайньому заходi.]

Якщо вiрити давнiм переказам, Медуза була такоi дивовижноi краси, що не лише перевершувала всiх iнших жiнок, а як щось надприродно дивовижне притягувала до себе погляди багатьох чоловiкiв. Адже волосся у неi було золоте та пишне, лице винятковоi краси, постава струнка i горда. А ii очi мали таку силу возвишення i вмиротворення, що варто було iй лише на когось прихильно поглянути, як вiн заледве мiг рухатися i забував про всi своi клопоти. Багато хто стверджуе, що вона мала знаменитий досвiд у землеробствi, це й пояснюе, чому отримала прiзвисько Горгона. Завдяки цим умiнням вона з дивовижною кмiтливiстю не лише зберегла батькiвськi багатства, але й незмiрно iх примножила, так що обiзнанi були переконанi, що ii скарби були найбiльшими iз скарбiв усiх царств на Заходi. І тому гучна слава ii надзвичайноi краси, багатства та кмiтливостi дiйшла аж до найвiддаленiших народiв.

Вiдгомiн ii слави, попри iншi народи, сягнув аж до Аргiвiв, з-помiж яких вирiзнявся Персей, юнак у розквiтi сил. Почувши такi розповiдi, вiн вiдчув нестримне бажання як побачити чудесну жiнку, так i заволодiти незмiрними скарбами. Тож спорядивши корабель, на знаменi якого був зображений Пегас, юнак з неймовiрним запалом подався на Захiд; там, застосовуючи свою хитрiсть та зброю, захопив i царицю, i все ii золото й повернувся додому з великою здобиччю.

З цiеi подii поети виснували неймовiрнi розповiдi, з яких довiдуемося, що Медуза Горгона обертала на скелю кожного, на кого б не кинула оком; що розлючена Мiнерва перетворила ii волосся на змiй за те, що Медуза осквернила ii храм, переспавши у ньому з Нептуном; що наслiдком цього поеднання був Пегас; що Персей, осiдлавши цього крилатого коня, полетiв у царство Медузи i завоював його завдяки щитовi Паллади, якого мав при собi.

Володiння скарбами приносить нещастя: якщо iх приховувати, то вони не приносять жодноi користi власниковi; якщо ж ними хизуватися, то вони породжують тисячi заздрiсних пiдступiв. Навiть якщо зловмисник не накладе руку на них, все одно це не позбавить iх власника турбот: вiн втратить спокiй душi, вiд нього втече сон, страх охопить його, надii покинуть, зросте пiдозрiливiсть – недоля завадить нещасному насолодитися коротким життям. Якщо ж випадок забере статки його, мучитиме неспокiй жадiбного бiдняка: хтось розважливий вихвалятиме його, заздрiсний насмiхатиметься, бiдняк втiшатиме, а весь народ оспiвуватиме в пiснях долю нещасного.




23. Іола, донька царя Етолii


Іола, донька Еврита, царя Етолii,[47 - Етолiя – гiрська мiсцевiсть на пiвнiчному узбережжi Грецii.] була найкрасивiшою дiвчиною з-помiж усiх дiвчат у царствi. Дехто навiть вважае, що ii покохав Геркулес, володар свiту. Говорять також, що Еврит пообiцяв Геркулесовi вiддати за нього свою доньку, але не зробив цього, бо його вiдмовив син. Через це розгнiваний Геркулес рушив проти царя, у жорстокiй битвi вбив його, захопив провiнцiю i забрав кохану Іолу з собою.

Іола ж була бiльше схвильована вбивством свого батька, анiж коханням до чоловiка, i тому прагнула помсти. З дивовижною i мудрою хитрiстю вона приховувала справжнi почуття вдаваним коханням. Своiми пестощами i навiть вдаваною грайливiстю настiльки палко закохала Геркулеса в себе, що була переконана: жодному ii проханню вiн не вiдмовить. Тож, наче жахаючись дикого вигляду свого коханця, Іола спочатку попросила цього мiцного чоловiка викинути булаву, якою вiн упокорював чудовиськ, потiм попросила зняти шкiру немейського лева, що була знаком його мужностi, а вiдтак тополевий вiнок, сагайдак i стрiли.

Однак навiть це не втихомирило запалу ii душi: вона заповзято готувала свою зброю супроти беззахисного ворога. Насамперед наполягла, щоб вiн одягнув на пальцi перснi, буйну чуприну намастив запашною кiпрською оливою i розчесав гребiнцем непокiрнi кучерi, на густу бороду налив нарду,[48 - Нард – запашна олiя.] надягнув на себе дiвочi вiночки та меонiйськi митри, а тодi забажала, щоб вiн носив пурпуровий плащ i вишуканий одяг. Молода дiвчина, обдарована пiдступом, вважала, що такого могутнього чоловiка набагато вишуканiше буде розжiночити розбещенiстю, анiж убити мечем чи отрутою.

Але навiть це Іола не вважала достатнiм для вдоволення свого гнiву. Розжiночення сягнуло аж до того, що Геркулес за жiночим звичаем сидiв межи служниць i розповiдав iсторii про своi подвиги, з веретеном в руках сукаючи вовну; i тi ж пальцi, якi загартував, душачи змiй ще немовлям у колисцi, вже у цiлком зрiлому вiцi рознiжив, висновуючи нитки. Для тих, хто хоче замислитися, ця iсторiя е переконливим свiдченням як чоловiчого безсилля, так i жiночого лукавства.

Тож молодиця така вмiла на вигадливiсть, на вiчну неславу Геркулеса, не зброею, а пiдступом та лукавством помстилася за батькову смерть, а свое iм’я прославила навiчно. Адже скiльки славних перемог над потворами здобув Алкiд[49 - Алкiд – тобто Геркулес.] за наказом Еврисфея, все ж Іола, його переможниця, здобула iх ще бiльше.

Така згубна пристрасть зазвичай находить на пристрастелюбних дiвчат, часто захоплюе похiтливих i бездiяльних юнакiв: адже Купiдон – винятковий зневажувач достоiнства i сiвач рознiженостi. Тому й те, що вiн увiйшов у твердi груди Геркулеса, е незмiрно жахливiшим вiд усiх чудовиськ, яких Геркулес часто сам приборкував. Очевидно, що нам загрожуе могутнiй та пiдступний ворог, тому той, хто пiклуеться про свое здоров’я, повинен побiльшувати свiй острах i позбавляти себе байдужостi. Тож потрiбно пильно прислухатися, серця своi скрiплюючи мужнiстю: не увiйде вiн в того, хто не бажатиме. Опиратися потрiбно вiд самого початку: закривати очi, аби не бачили вони суети, мiцно затуляти вуха, як робить ехидна, похiть потрiбно придушувати постiйною працею.

Кохання для необережних, на перший погляд, видаеться приемним i спокiйним; i якщо приймають його з гарними сподiваннями, то з першими кроками отримують насолоду: адже переконуе гарний одяг, вишуканi манери, мiська дотепнiсть, танцi, спiви, вiршi, iгри, бенкети та всiляке iнше. Але пiсля того, як чоловiк необачно погодиться, кохання повнiстю захоплюе його: вiдбирае свободу, накладае пута i кайдани на розум, виносить побажання понад сподiвання, збуджуе дихання, придушуе таланти в мистецтвах; допоки йде за своiм прагненням, зовсiм не розрiзняе чесноти вiд порокiв, зараховуючи будь-якi перепони до ворогiв.

Поки вогонь палае в серцях нещасних, людина перебувае у постiйному пошуку коханого: невпинно ходить вперед-назад та довкола, i вiд постiйних зустрiчей часто розпалюеться новий вогонь. Оскiльки ж тут немае мiсця для розважливостi, то проливають сльози, висловлюють присолодженi спокусливими лестощами благання, навчають звiдництва, обiцяють дарунки, дарують, вiдкидають. Але часом вводять в оману охоронцiв, захоплюючи добре захищенi серця, i здобувають довгоочiкуванi обiйми. Тодi ненависник сорому i натхненник порокiв, розiгнавши сором’язливий рум’янець, готуе хлiв для свиней, заганяючи туди рохкаючих коханцiв для зваблень i злягань. Тодi, забувши про тверезiсть, iз запалом вiддаючись Церерi та Вакховi,[50 - Тобто наiдкам та напоям: Церера – богиня полiв та хлiбних злакiв, Вакх – бог вина.] вони викликають Венеру i цiлу нiч вiддаються ницiй розпустi.

Однак усе це не вгамовуе гнiву: часто вiн переростае у велике безумство. Тож зрозумiло, чому Геркулес потрапив у таку нечестиву пiдлеглiсть, адже з цiеi ж причини люди забувають своi чесноти, покидають маетки, озброюються гнiвом та часто наражаються на життевi небезпеки. Таке задоволення не позбавлене страждань: починаються сварки, непевнi домовленостi, а потiм знову виникають пiдозрiливiсть та заздрiсть, пожирачi душi й тiла. Бо якщо коханцi не здобувають бажаного, тодi малорозумна любов, додаючи до батога ще й остроги, побiльшуе страхи, помножуе прагнення, наносячи нестерпнi рани, якi лiкуються хiба що слiзьми та сварками, а часом навiть смертю. Тодi закоханi шукають помочi у старцiв, радяться з астрологами, випробовують силу трав, заклинань та вiдьомства; тодi улесливiсть перетворюють в погрози, готують пiдступ i проклинають свое марне кохання. Нерiдко трапляеться, що в поривi гнiву цей злий митець пропонуе бiдолахам шнура чи меча.

Яке ж солодке, яке приемне кохання! Адже того, кого слiд було боятися та уникати, возносимо попiд небеса, шануемо, спiваемо йому дифiрамби, приносимо жертви iз слiз та зiтхань, пропонуемо йому безчеснi перелюби та кровозмiшення, покладаючи на нього вiнець нашоi непристойностi.




24. Деянiра, Геркулесова дружина


Деянiра, як говорять древнi, була донькою етолiйського царя Енея та сестрою Мелеагра: дiвчина вирiзнялася такою красою, що за ii руку Ахелой змагався з Геркулесом. Коли ж Геркулес виграв змагання, в неi закохався кентавр Несс; а коли Геркулес забирав Деянiру з Каледонii на батькiвщину, то затримався бiля рiки Евен, що в Каледонii, бо вона розлилася через ряснi дощi попереднiх днiв. Тут йому й трапився Несс, i оскiльки вiн був вершником, то запропонував Геркулесовi, що перевезе Деянiру на протилежний берег рiки.

Геркулес, погодившись на пропозицiю, поплив самотужки за дружиною. Але кентавр, отримавши омрiяне, як тiльки переплив рiку, кинувся втiкати разом зi своею коханою. Пiший Геркулес не мiг наздогнати втiкачiв, тому й послав навздогiн стрiлу, вимочену в отрутi лернейськоi гiдри. Несс, вiдчуваючи, що помирае вiд смертельноi рани, тут же скропив плаща отруеною кров’ю, вiддав його Деянiрi й переконав, що надягнувши цього закривавленого плаща на Геркулеса, вона зможе навернути його до себе вiд будь-якого iншого кохання. Жiнка, повiривши йому, прийняла плащ як величезний дарунок i потай зберiгала його тривалий час; коли ж Геркулес покохав Омфалу чи Іолу, Деянiра таемно передала плащ служниковi Лiхасу.

Як тiльки заражена кров плаща змiшалася з потом, тiло всiма порами всмоктало отруту: Геркулес, втративши розум, власною волею кинувся у вогонь. Так Деянiра стала вдовою по такому великому чоловiковi: сподiваючись вiдвоювати, вбила свого чоловiка i так спокутувала смерть Несса.




25. Йокаста, цариця Фiв


Йокаста, цариця Фiв, бiльше прославилася своiм нещастям, анiж заслугами чи царством. Вона виводить свiй славний рiд аж вiд першозасновникiв Фiв. Ще юною дiвчиною Йокаста вийшла замiж за Лая, царя Фiв, i вiд нього зачала сина; однак Лай отримав погане пророцтво вiд оракула i тому наказав одразу ж пiсля народження вiддати дитя звiрям.

Жiнка думала, що дитя зжерли звiрi, але його забрав до себе на виховання цар Коринфа. Змужнiвши, юнак убив Лая у Фокеi[51 - Фокея – мiсто в Іонii.] й одружився зi своею матiр’ю, вже вдовою, яка нi про що не здогадувалася. Вiд нього Йокаста народила двох синiв – Етiокла i Полiнiка та стiлькох же доньок – Ісмену й Антiгону.

Живучи щасливо у царствi разом з дiтьми, Йокаста запитала в оракула, хто насправдi ii чоловiк; так жiнка довiдалася, що це ii син. Такого удару долi вона не сподiвалася, але вiн – ще менше, тож за вчинений грiх забажав постiйноi темряви – виколов собi очi й покинув царство.

Це породило незгоду мiж синами: знехтувавши всiма угодами, вони розпочали вiйну. Хоча великий жаль охоплював Йокасту за синiв, котрi часто йшли походами один супроти одного, але найбiльшим горем для неi було бачити обох синiв, що загинули вiд взаемно нанесених ран. Цей бiль не могла перенести жiнка, що була i матiр’ю, i бабусею водночас. Креонт, ii брат, був тепер царем, осиротiлий син-чоловiк залишився у неволi, доньок Ісмену й Антiгону полонила своiми сiтями доля. Не маючи сил для спротиву, втомлена важким тягарем, стара жiнка встромила собi меча в груди, припинивши i страждання, i життя.

Дехто стверджуе, що вона не могла так довго зносити своi стражденнi грiхи, й одразу ж, як побачила, що Едiп виколов собi очi, вбила себе тут же на мiсцi.




26. Амалтея, або Деiфоба, сивiла


Дiву Амалтею деякi джерела ще називають Деiфобою, донькою Главка. Говорять, що народилася вона в давньому калхедонському мiстi Куми, що в Кампанii. Оскiльки була вона однiею iз сивiл, то дехто вважае, що розквiт ii сил припадае на час зруйнування Троi; а прожила вона так довго, що застала ще Приска Тарквiнiя, римського царя.

За свiдченнями древнiх, свою непорочнiсть Амалтея пронесла через багато столiть, не забруднивши ii стосунками з жодним чоловiком. В поетичних творах е свiдчення, що ii покохав Феб i вiд нього як дарунок вона отримала довговiчнiсть та пророчi здiбностi. Особисто я вважаю, що Амалтея завдяки своiй непорочностi отримала свiтло ясновидiння вiд самого Сонця, яке осявае кожну людину, котра приходить на цей свiт, i тому пророчила й описувала багато майбутнiх подiй.

Говорять, що на Байському[52 - Байi – мiсто в Кампанii.] побережжi поблизу Авернського озера був знаний оракул; його навiть я бачив i чув, що аж до сьогоднi там сповiдують ii iм’я. І хоча це святилище вже майже зруйноване через старiсть та занехаяне через недбальство, все ж навiть руiни зберiгають давню могутнiсть та своею величнiстю викликають подив тих, хто на них дивиться.

Є навiть такi, що вiрять, наче Еней, втiкаючи, мав ii за провiдника у пiдземному царствi, хоч я в це не вiрю; але про це дещо пiзнiше.

Тi, хто приписуе Амалтеi довгий вiк, стверджують, що вона прийшла до Рима i принесла Тарквiнiю Приску дев’ять книг. Коли той вiдмовився заплатити за них встановлену цiну, вона спалила три з них у нього на очах; наступного ж дня Амалтея принесла решту шiсть книг i запросила за них таку ж цiну, яку просила за дев’ять, попередивши, що спалить ще три, якщо той не заплатить, а наступного дня – й три останнi. Тарквiнiй врештi заплатив, що та просила. Збереженi книги, як виявили нащадки, мiстили всю iсторiю Рима. Тому римляни завжди ревно берегли цi книги i зверталися до них за пророцтвами як до оракула, якщо цього вимагали обставини.

Менi важко повiрити, що Амалтея i Деiфоба – одна особа, оскiльки я читав, що остання закiнчила своi днi на Сицилii: мiсцевi жителi довго ще показували там ii поховання.

Здобуваемо славу завдяки власному заповзяттю та Божiй милостi: нiкому гiдному не вiдмовлено в цих чеснотах. Усвiдомивши це, зрозумiемо, що тi, хто просиджуе в бездiяльностi, намарно розтрачують своi роки вiд лона матерi аж до самоi могили, навiть якщо помирають у поважному вiцi.

Врештi, якщо жiнки здатнi сягнути таких висот завдяки власному розуму та даровi пророкування, то що мають думати бiднi чоловiки, якi надiленi могутнiшими задатками для всього? Якщо вiдкинуть бездiяльнiсть, чи сягнуть такоi ж богоподiбностi? Нехай плачуть i пропадають усi тi, хто через бездiяльнiсть втрачае такий дар, i нехай визнають, що вони е каменями посеред одухотворених людей. І так буде, допоки вони, безмовнi, не висповiдають своi грiхи.




27. Нiкострата, або Кармента, донька царя Іонiя


Нiкострата, яку згодом в Італii стали називати Карментою, була донькою Іонiя, царя Аркадii. Однi джерела говорять, що вона вийшла замiж за аркадiйця Паллантiя, iншi ж твердять, що вона була його невiсткою. Прославилася вона не лише завдяки величi свого царства, а й тим, що була вельми обiзнана з грекою, ii мислення було настiльки рiзнобiчно розвиненим, що невтомним навчанням вона осягнула навiть науку пророцтва, ставши вiдомою ясновидицею. Інодi на запит, а iнодi сама по собi вона виголошувала пророчi вiршi-кармени:[53 - Лат. carmen, тобто пiсня.] за що латиняни стали називати ii Карментою, а не Нiкостратою.

Вона була матiр’ю Евандра, царя Аркадii; за давнiми переказами, його вважали зачатим вiд Меркурiя – чи то за красномовство i розум, чи то за хитрiсть. Як говорить дехто, вiн убив свого рiдного батька – чи то волею випадку, чи, як вважае дехто, через незгоду мiж громадянами, що випадково тодi сталася; за це дiд вигнав Евандра iз царства. Мати, напророкувавши синовi великi звершення, переконала Евандра податися у край, який вона йому покаже. Тож, сiвши на корабель, взявши матiр iз собою, разом з деякими зi своiх людей та з попутним вiтром вiн подався з Пелопоннесу до гирла Тибру. Звiдти мати провела його до гори Палатин, яку назвали так за iменем батька чи сина, адже обое називалися Палатинами; осiвши там з матiр’ю та своiми людьми, Евандр звiв мiстечко, назвавши його Палатином, а згодом на цьому мiсцi був заснований величний Рим.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhovanni-bokkachcho/pro-slavnih-zhinok/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Хоча Боккаччо родом iз Флоренцii, однак працював над цим твором у Чертальдо (1361–1362), на дозвiллi, як сам говорить далi.




2


Вiдомий флорентiйський рiд.




3


Грецьк. andreia – «мужнiсть», те саме, що латинське virtus, або vir: аналогiчно – в украiнськiй мовi слова «муж» та «мужнiсть» мають спiльний корiнь. Боккаччо писав свiй твiр у перiод, коли змiнювалося середньовiчне уявлення про роль i заняття жiнки. Це чiтко видно у багатьох бiографiях.




4


Карл д’Арто, граф Монтеодорiзiйський, перший чоловiк Андреi Ацiаролiс, помер у 1346 р. У 1357-у вона одружилася вдруге з Бартоломеем ІІ з Капуi, графом Алтавiльським. Однак, незважаючи на це, Боккаччо часто засуджуе повторне одруження у текстi твору.




5


Петрарка Франческо (1304–1374) – перший видатний iталiйський гуманiст, сучасник Боккаччо. Твiр Петрарки «De viris illustribus» («Про славних мужiв») надихнув Боккаччо до працi над своiм твором.




6


Цiкавi роздуми автора щодо семантичного наповнення деяких ключових слiв. Такi слова, по сутi, можна вважати термiнами у рамках цього твору.




7


Боккаччо нiколи докладно не вказуе, на якi саме джерела вiн покладаеться.




8


Семирамiда, або Шаммурамат (царювала в 824–811 рр. до Рiздва Христового). З ii iменем помилково пов’язують так званi «висячi сади» поблизу Вавилона. Створення садiв радше стосуеться перiоду правлiння вавилонського царя Навуходоносора (605–562 рр. до Р. Х.).




9


Стiни Вавилону, одне iз Семи чудес свiту (список непостiйний). Згодом iх викреслили зi списку, замiсть них зарахували до чудес Александрiйський маяк.




10


Опiс, чи Опс – богиня врожайностi. Ототожнювали з Реею.




11


Уран (грецьк. uranos – «небо») – божество неба.




12


Веста, – богиня домашнього вогнища.




13


Сатурн – бог землеробiв та врожаю, батько Юпiтера. Його ототожнювали з грецьким Хроносом i вважали справедливим правителем золотого вiку.




14


Поколiння доолiмпiйських богiв.




15


Юнона – вище жiноче божество римського пантеону, дружина Юпiтера. Вважалася богинею багатьох iталiйських мiст.




16


Самос – острiв у Грецii в Егейському морi.




17


Споглядання – вищий рiвень розумовоi дiяльностi, умогляднiсть.




18


Мiнерва – богиня мистецтва i талантiв, покровителька ремесел.




19


За легендою, Гефест розколов молотом Зевсовi голову i звiдти появилася богиня у повному обладунку.




20


Див. роздiл 18.




21


Мiнерва, у грецькiй мiфологii Афiна, або Паллада – покровителька Афiн.




22


Медуза Горгона – мiфiчна потвора, що своiм поглядом перетворювала все живе в камiнь.




23


На Капiтолii, одному iз семи пагорбiв Рима (двогорбому), стояли три храми – Юпiтера, Юнони та Мiнерви. На цьому пагорбi завершувалися трiумфальнi процесii.




24


Венера – богиня кохання. Вважалася матiр’ю Енея, тому ii вшановували як праматiр усiх римлян.




25


Марс – бог вiйни, тому й говориться про воiна.




26


Боккаччо показуе свою обiзнанiсть з рiзними джерелами. Очевидно, це i Геродот, i Лiвiй, i Светонiй та багато iнших.




27


За мiфом, перетворила ii на корову ревнива Юнона (грецьк. Гера), дружина Юпiтера (грецьк. Зевс); стерiг ii Арк (грецьк. Аргус), що мав сто очей.




28


Осiрiс, або Сарапис – египетський бог мертвих i плодючостi, був царем i героем в Єгиптi. Брат Сет убив Осiрiса, але Ізiда, його сестра i дружина, воскресила свого чоловiка. Греки ототожнювали Осiрiса з Дiонiсом.




29


За легендою Юпiтер, перетворився на чудесного бика i викрав дiвчину.




30


Амазонки – у грецькiй мiфологii войовничi жiнки на територii Малоi Азii.




31


Кирiя, скорочена форма вiд Темiскир, – мiсто в Понтi (провiнцiя в Малiй Азii).




32


Етимологiю слова виводять вiд грецького a-mazos, тобто «без грудей».




33


Історiю описуе Овiдiй у «Метаморфозах».




34


Фiви – найбiльше мiсто Беотii. Одна з найдавнiших забудов – фортеця, датуеться 1400 р. до Р. Х. Мiсто пов’язане з багатьма грецькими мiфами.




35


Йдеться про «Метаморфози» Овiдiя.




36


Лемнос – острiв у пiвнiчнiй частинi Егейського моря.




37


Греки спалювали померлих.




38


Немея – мiсцевiсть в Арголiдi.




39


Колхiда – iсторична назва сучасноi захiдноi Грузii. Пов’язана з багатьма грецькими мiфами.




40


Пелiй – син Нептуна i нiмфи Тiро, брат Езона, дядько Ясона; за напучуваннями Медеi доньки розрубали його на шматки, сподiваючись, що цим повернуть батьковi молодiсть.




41


Колофона – мiсто в Малiй Азii.




42


Афiна Паллада, або Мiнерва.




43


Здобуття пояса вважаеться одним iз подвигiв Геркулеса, чи Геракла.




44


Сивiли – ясновидицi.




45


Троя.




46


Геспериди – доньки бога Атланта. Жили на однойменному островi на крайньому заходi.




47


Етолiя – гiрська мiсцевiсть на пiвнiчному узбережжi Грецii.




48


Нард – запашна олiя.




49


Алкiд – тобто Геркулес.




50


Тобто наiдкам та напоям: Церера – богиня полiв та хлiбних злакiв, Вакх – бог вина.




51


Фокея – мiсто в Іонii.




52


Байi – мiсто в Кампанii.




53


Лат. carmen, тобто пiсня.