Книга - Артем Стеценко розповідає

Артем Стеценко розповiдае
Лiдiя Гулько


У книжку увiйшло двi повiстi. Джерелом для написання стало тiсне спiлкування автора з дiтьми. Зокрема, з одинадцятирiчним хлопчиком, прототипом Артема Стеценка.В основi повестей лежать реальнi факти i подii, що мали мiсце в однiй iз киiвських загально-освiтнiх шкiл. Автор прагнув точно передати лексичний i стилiстичний склад розповiдi свого героя, будову його речень. Рекомендуемо пiдлiткам, що люблять пригоди та iсторii з детективними ознаками. Також юним читачам, котрi прагнуть знайти вiдповiдi на питання, яких надто багато в час суцiльноi електронiки. Буде корисною для учителiв та батькiв, бо допоможе зрозумiти сьогоднiшнiх дiтей.





Артем Стеценко розповiдае



Записала Лiдiя Гулько







Про себе, планшет i Забiяку



1

Останнiй дзвiнок. У небо летять кольоровi кульки. Ура! Лiтнi канiкули почалися!

Безмежно щасливi, повертаемося додому. Плану на канiкули я ще не склав. Уважно слухаю Веню. Вiн працюватиме в командi Макса. Разом iз хлопчиками буде мити автомобiлi. На заробленi гривнi Веня накупить смаколикiв, розважитиметься в Гiдропарку.

Я загорiвся бажанням влитися в команду.

– Пiзно. Штати заповненi, – ошелешив мене друг.

Глянув на мене i сказав:

– Не переживай. Щось придумаю.

Довго Веня не думав.

– Артеме, ми можемо працювати в парi, – вигукнув радiсно.

Трiшки подумав i сказав (не так радiсно, як перед цим):

– Доведеться менi з тобою свiй заробiток дiлити. Значить, отримаю грошей менше, нiж хлопцi.

Окрилений, я запевнив друга, що вранцi прийду до нього.

– Вiдро i ганчiрку не бери. У мене все готове, – попередив Веня.

Тодi я ще й гадки не мав, що вранцi моя дорога проляже не до Венi, а в протилежний бiк.


2

Батьки привiтали мене iз закiнченням п’ятого класу. Тато подарував шкiряний м’яч, а мама приготувала святковий стiл. Ми з татом сидiли на диванi, а мама навпроти, на стiльцi, бо раз за разом вибiгала на кухню. Тато згадував свое золоте дитинство, рiдне село. Розчулений, я прилип до батькового плеча. Реально вiдчував себе iменинником. Несподiвано тато запропонував.

– Старичку (так вiн мене називае з трьох мiсяцiв), а чому б тобi не поiхати в мое рiдне село? Ти бував там не раз. Знаеш: у Людмили влiтку класно.

– Чисте повiтря, смачна артезiанська вода, огiрочки зi свого городу, садок… – пiдспiвала татковi мама.

Картопля застряла у моему горлi. Я голосно гикнув. Мама вибiгла на кухню. За мить подавала менi кухлик з водою, а татовi казала:

– Вранцi вiдвезеш Артема до Людмили.

Я гикнув ще голоснiше. Мiж гикавками прокричав:

– Не поiду в село. Залишуся в Киевi.

– Вiдпий води, синку, – сердечно припрошувала мама.

Я вiдпив. Однак не втримав кухлика – вилив воду на себе.

Мама метнулася на кухню за рушником.

– Нема тобi чого у мiстi робити, – заспокоював мене татко i гупав кулаком по спинi, щоб картопля пройшла.

– Не правда. Я уже знайшов собi заняття.

– Не одне, а три, – поправив тато. – Рахую: лежати на диванi – раз, тиснути на кнопки пiiспi – два, хлопати дверцятами холодильника – три.

Мама зi спiвчуттям дивилася на мене. Але я знав: вона не на моему, а на батьковому боцi. Протистояння додало менi сил. Я обiтерся рушником i рiшуче вiдвiв батькову руку. Голосно i твердо сказав:

– Макс зiбрав команду з хлопцiв нашоi школи. Я працюватиму з Венiамiном у парi.

Мама зробила великi очi.

– Синку, ти працюватимеш?

Зiгнута татова спина вирiвнялася. Голос його звучав, як метал.

– У такому разi нам, батькам, потрiбно знати все про твою роботу. Розказуй, в чому полягають твоi службовi обов’язки?

– Вони рiзнi.

– А конкретно?

– Будемо з хлопцями мити автомобiлi. Веня обiцяв менi вiддавати половину зароблених грошей.

– Із тих грошей, що йому видiлить брат. Бо половину Максим забере собi, як органiзатор. Виходить, в ручку тобi ляже лише четверта частина заробiтку.

– Ти ще, дитинко, не знаеш життя, – вмовляла мене мама. – Трапляються такi водii, якi манiпулюють дiтьми, або й зовсiм iм не платять. Нахабно кажуть: хлопцi, ви погано мое авто помили, не стану вам платити.

– Хiба такого примусиш оплатити виконану роботу? До того ж Максим неповнолiтнiй. Пiдприемство його незаконне, податкiв вiн не платить. На нього ще й можуть донести.

Я палко заперечив:

– У Макса на Куренiвцi багато друзiв. Вони захистять його.

– Донесуть його конкуренти. Приiде мiлiцейський бобик. Посадять тебе з Венiамiном у нього i вiдвезуть до районного вiддiлку мiлiцii. Хто за тебе заплатить штраф? Максим? Не заплатить. У вiддiлок викличуть мене, твого батька.

Мама зi скорботним обличчям хитала головою.

Мiй батько працював юристом. Вiн знав усi закони, тож мама вiрила йому беззаперечно.

Розмова для мене втратила сенс. Однаково буде по-iхньому. Ранiше я плакав. Але минулого року на мiй день народження тато за столом урочисто виголосив: «Артеме, сьогоднi ти став дорослим. Тобi стукнуло десять. У давнi часи хлопцiв твого вiку батьки одружували. Вiдомий факт: Тутанхамона батько-фараон одружив у дев’ять рокiв. Ми тебе не одружимо. Але плакати тобi забороняемо. Концертiв нам бiльше не влаштовуй. І зарубай собi на носi: те, чого хочеш, сльозами не доб’ешся». Я добре запам’ятав таткове ювiлейне попередження. Батьки, впевнений, теж його не забули. Ох, краще б вони мене одружили, як Тутанхамона. З ким? Хоча б iз Софiйкою, з якою разом пiдростав i ганяв у дитячому садочку.

Сльози мимохiть стали в моiх очах. Голосно шморгнув носом. Трохи посидiв i вийшов на балкон. Стояв там i витирав сльози.

Через вiдчиненi дверi линули голоси батькiв. Говорили вони про мене, мiй ранковий вiд’iзд. Потрiбно обов’язково зателефонувати Венi. Звичайно, розмова буде неприемною. Друг назве мене зрадником. Наполягатиме, щоб я залишився у мiстi.

– Привiт. Я дзвоню, щоб сказати: вранцi мене не чекай. Ми з батьком iдемо в село. Вiн залишить мене у тiтки до кiнця лiта.

– Добре, – буркнув Веня i вiдiмкнув зв’язок.

Чому Веня сказав «добре»? А-а-а-а, вiн зрадiв. Адже йому не доведеться зi мною свiй заробiток дiлити.

– Синку, ми ще не закiнчили обiдати. Пiдiйшла черга для солодкого. Нумо, до столу, – припрошуе мама.

Сиджу за обiднiм столом, низько опустивши голову.

– Синку, ти маеш усе, що потрiбно дитинi для нормально життя, духовного та фiзичного розвитку. Для чого тобi потрiбнi грошi? – питае мама, розрiзаючи пирiг iз полуницею.

Поза засмученоi дитини мене виручила. Батьки не бачили мого обличчя, а тому не могли прочитати моiх думок. Я знав, що вiдповiдь, типу, хочу купити п’ять пачок морозива, двi пляшки пепсi-коли i велику упаковку чiпсiв, для батькiв не переконлива. До того ж вони вважають цi продукти шкiдливими для здоров’я. І тут я згадав свою давню мрiю, а саме мати планшет. Батьки знали про це. Але мама мого бажання не подiляла.

Я пiдвiв голову i смiливо сказав:

– Хочу купити планшет. У нашому класi уже всi учнi з планшетами.

Мама швидко глянула на батька. Зараз почне загинати пальцi з довгими нiгтями i перераховувати всi моi електроннi «штучки»: пiiспi, приставку до телевiзора (на яких я лише зрiдка граю), комп’ютер (таткiв), телефон сенсорний i з мелодiями (але з малим екраном).

– Молодчина, – несподiвано пiдтримав мене тато. – Гарне бажання. У планшет можна завантажити пiзнавальнi фiльми, художнi книжки, пiдручники.

– Ігри, – увернула свое мама.

– Планшет не iграшка. Планшет – iнструмент для роботи та навчання. Артемовi планшет потрiбний. Грошi на його придбання наш син заробить у селi. Вiн уже дорослий.

– У селi? – перепитую.

– За умови, якщо допомагатимеш Людмилi, – попередила мама.


3

Поки ми в дорозi, я розкажу вам усе, що знаю про село, куди мене тато везе, та про свою родичку. Це село первiснi люди назвали дуже смiшно – Криве Озеро. Начебто давним-давно у цiй мiсцинi було величезне озеро з крутими берегами. Чумаки, котрi везли сiль iз Криму, бiля кривого озера зазнавали неприемних пригод. Нинi вiд великого озеро залишилося велике болото, що заросло непрохiдними чагарниками. Через болото перекинутий капiтальний мiст.

Людмила живе за кiлька кiлометрiв вiд болота. Їi будинок стоiть на схилi, що прямiсiнько збiгае до рiчки Кодими. У цьому мiсцi Кодима надзвичайно широка, хоча мiлка. Так само, як i озеро, русло рiчки густо поросло верболозами, очеретом, iрисами, осокою.

Людмила наша близька родичка. Вона рiдна тiтка мого батька Юрiя. Виходить, що для мене вона бабуся. Називати Людмилу бабусею у мене, навiть маленького, не повертався язик. Скiльки себе пам’ятаю називав ii тiтонькою. Дивно, що Людмила мене жодного разу не виправила i не настояла на тому, щоб називав ii правильно – бабусею. Цiкаво, що Людмила називала мене i мого батька (окрiм, звичайно, наших iмен) словом «сину». Ми з татком теж тiтоньку не виправляли.


4

Людмила нас чекала. Зварила зелений борщ i вареники з картоплею.

Не розумiю, чому в Кривому Озерi такi смачнi страви? Адже в Киевi, на ринку, продають такi ж самi продукти: картоплю, буряки, моркву. Але, борщ, який варить мама, не такий смачний. Дивно.

Обiдали ми у садку, пiд яблунею. Говорили про те, про се. Несподiвано татко обiйняв мене за плечi i до Людмили:

– Тьотю, знайдiть для нашого старичка якесь заняття. Але таке, щоб вiн був при дiлi кожного дня. Артем прагне працювати.

Тiтонька мало не захлеснулася борщем.

– Прагне працювати?

Нi, вона не повiрила татковi. Я розвiяв ii сумнiви.

– Правда, правда. Менi потрiбна робота. Я хочу заробити грошей. Хочу купити планшет. У нашому класу вже…

– Так, окреслимо коло щоденноi дiяльностi Артема. Бо передбачаю негарну ситуацiю: приiжджаю його забирати, а вiн ходить насуплений. Вважае, що працював. Але роботи, яку виконав, не може показати. Тодi за що йому давати грошi? Отже, яке поле його дiяльностi?

– Сину, у дитини тiльки почалися канiкули, а ти вже йому роботу шукаеш. Хай вiдпочине пiсля школи. Звичайно, коли попрошу, то вiн менi допоможе. Правда, зайчику?

– Правда, тiтонько.

Чомусь моя з тiтонькою повна злагода батька не тiшила. Вiн продовжував наполягати:

– Нi, дайте Артему конкретне завдання.

Тiтонька, щоб тато перестав до мене чiплятися, кинула:

– Хай доглядае курей.

– Прошу, конкретно. Так, перше завдання, – загнув великого пальця тато.

– Слiдкувати за тим, щоб у тазах, де зерно i вода для курей, не свiтилося дно.

– Друге.

– Перераховувати птахiв.

– Трете.

– Приносити з долини траву i мiлко ii дрiбнити.

– Четверте.

– Збирати яйця.

– П’яте.

– Зачиняти курник. Та досить вже з нього. Робота на кожен день i така, яку просиш: вiд ранку до вечора.

Я рибкою скинувся.

– І це все? Менi потрiбно заробити тисячу гривень. Давайте бiльше роботи!

Тiтонька пригорнула мене до серця:

– Не переживай, зайчику. Робота для тебе знайдеться. Ще е городець, садочок…


5

Пiсля обiду Людмила зiбрала посуд, а тато прилiг на верандi вiдпочити.

Я обiйшов будинок. Несподiвано з кущiв до мене загорлав пiвень. А ось i вiн. Ой, як смiшно плигае. І прямо до мене. Хочеш зi мною познайомитися? Цiп-цiп-цiп, когутику.

Пiвень зупинився. Луком вигнув шию i прогорлав: ку-ку-рi-ку! Круглi, з яскраво-жовтим обiдком очi, дивилися незмигно. У них, нiби в розгорнутiй книжцi, я прочитав до себе неприязнь. На пiдтвердження негативних до мене почуттiв, пiвень зашипiв. Опустив голову i послав шию по землi. Пiр’iни на шиi розiйшлися i кожна тремтiла. Я стояв i дивився на пiвня, мов зачарований.

– Киш, забiяко. І дитинi проходу не даеш, – насварилася на пiвня Людмила.

Пiвень чкурнув у кущi смородини.

Я зробив висновок, що у пiвня кличка Забiяка.

– А чому ноги у Забiяки сплутанi?

– Коли б не сплутала, то проходу тобi не дав.

– Невже?

– Ти ще, сину, не знаеш, на що вiн здатний. На чужих кидаеться. Доганяе i мене, свою годувальницю. Аякже. Вважае у дворi себе паном i господарем. Не раз била пана вiником. Не виправився, капосний. Доведеться з ним розпрощатися. З твоiм батьком поiде до Киева.

– До Киева? Чого?

– А щоб тебе не доганяв.

– Ми живемо на сьомому поверсi. У нашiй квартирi для великого птаха немае комiрчини.

– Для нього мiсця багато не треба. У холодильнику якраз помiститься.

– У холодильнику холодно i тiсно, – нагадую тiтоньцi.

– Зате не засмердиться, – кидае вона убiк.

– Ви серйозно?

– Що, зайчику? А, ти про це… Та серйознiше не бувае, – у той самий бiк каже.

Людмилина вiдповiдь, вiрнiше ii голос, мене насторожили. Нi, вона щось не договорюе. З цiеi причини в мене вселилося невиразне побоювання за життя пiвня.

Забiяцi набридло сидiти в кущах. Вiн випiрнув iз-пiд низько опущених гiлок, а за ним вийшли курочки. Пiвень дивився на мене так само, незмигно. Ось вiн розправив крила, високо ними змахнув i прогорлав. Менi здалося, що вiн мене попередив: «Я тут пан i господар. Не боюся тебе».

У моiх грудях немовбито щось обiрвалося. Що Забiяку чекае у мiстi? Стiй. А чи не задумали дорослi вчинити йому зле? Здогадка обпекла мiй мозок. Звичайно, вони хочуть зарiзати Забiяку.

– Не вiддавайте татковi пiвня! – кричу. – Нехай у садочку ходить. Потiм, у кiнцi лiта, я його вiзьму з собою. Коли поiду додому. А поки що хай ходить у дворi.

Людмилина рiшучiсть помiтно опала. Тiтонька послала допитливий погляд на курей, якi щипали травичку. Вголос роздумувала:

– Не знаю вже, як i поступити… Цей пiвень такий дурний. Захоче – i на голову людинi вилетить. Кiгтями поранить. І дзьоб у нього, наче залiзний. Не знаю, як правильно поступити… Якщо добре подумати, то вiн ще не старий. Йому лише рiк i три мiсяцi. Доки молодi пiвники пiдростуть, то вiн курочок поводить…

Пiдiйшов тато. Тiтонька до нього:

– Хотiла, сину, впорядкувати тобi пiвня, щоб забрав iз собою. Артем, однак, дуже просить: не давайте татковi пiвника. Нехай вiн у садочку до осенi ходить.

– Правильно, залишiть пiвня. Вiн i порядок на пташиному дворi тримае, i куркам з ним веселiше. Бiльше яець зберете з гнiзд.

– Воно то так. Але ж дитину може покалiчити.

– Дитину? Артем уже парубiйко. Не жалiйте його, а давайте щодня доручення i побiльше. Вимагайте, щоб сумлiнно iх виконував.

Я затамував подих. О, мiй батько вправно, як юрист, скористався нагодою i нагадав тiтоньцi про моi обов’язки по господарству.

– З радiстю, – вiдгукнулася вона. – Уранцi поiду на роботу, а вiн i хату стерегтиме, i господарство.

– От i добре, – вирiшив за мене тато. – А ноги пiвневi розв’яжiть.


6

Прокидаюся i нiяк не второпаю: де я?

На мене згори ллеться яскраве свiтло. Воно заповнило кiмнату i здаеться золотим. Заплющую очi. Принишк. Лежу тихо-тихо. Боюся ворухнутися. Насправдi переживаю: а раптом чудова картина зникне. Крiзь зiмкнутi повiки так само пробиваються золотi нитки променiв. Усе ж наважуюсь – i розплющую очi. Ура! Картина не змiнилася. Все помешкання заповнене золотим свiтлом.

О, який чудовий ранок. Такого чудового ранку в моему життi ще нiколи не було.

Я довго лежав i не хотiв уставати. Бажав, щоб чудовий ранок продовжувався. А ще пригадував. Виходить, я дуже мiцно спав. Так мiцно, що забув про те, що приiхав до тiтоньки Людмили, що вона пiзно ввечерi постелила менi з батьком на мансандрi.

Солодко потягнувся. Хотiв гукнути до татка. Та враз згадав, що до сходу сонця вiн поiхав. Продовжую насолоджуватися чудовою картиною. Несподiвано на похилiй стелi я побачив вiкно. Фiранка його не затуляла. Засклена рама була вiдчинена. Через це сонячнi променi проникали в помешкання вiльно i без перешкод.

Ось чому в кiмнатi так багато свiтла! І не простого, а золотого!

Пiдходжу до вiкна й очима впираюся в густу крону дерев. У ii гущавинi красиво спiвали пташки. Помiж сизого листя зеленiли невеликi яблучка.


7

Спускаюся на перший поверх. На столi, пiд рушником, хлiб, варене м’ясо та яйця, мед. Вмикаю чайник. Жую бутерброд, роззираюся. Переводжу погляд за вiдчинене вiкно. Воно виходить у садочок. Я закляк. На мене незмигно дивився Забiяка.

Показую птаховi язика i удавано-погрозливо махаю до нього кулаком. Пiвневi не сподобався мiй жест i вираз обличчя. Вiн сердито кудахкав.

Наминаю бутерброд i слiдкую за пiвнем. Вiн невеликий. У пiдлiтковому вiцi, напевне, був снiжно-бiлий. Тепер пiр’я на ньому жовтувате. Але не все. На крилах i у хвостi довгi зеленi пiр’iни. Такi самi лежать на спинi та грудях когутика. Дуже симпатично. Нiби попона. Гребiнь густо-червоний i грайливо звисае на бiк. Очi теж червонi, а навколо них широкий жовтий обiдок.

Пiвень менi сподобався. Чому б менi з ним не подружити? Адже птахiв приручають. Наприклад, у цирку я бачив дресированих голубiв. А кури теж птахи. Значить, пiвня можна видресирувати. Вiн ходитиме за мною, як песик, як вiрний друг. Виконуватиме всi моi команди.

Переповнений теплими почуттями, дрiбно кришу хлiб, а крихти кидаю через вiкно. Кури швидко iх пiдiбрали. Звели голови й дивляться на мене. «Дай ще, хлопчику, хлiба», – промовляв той погляд. От тiльки Забiяка не зiйшов з мiсця. Гордо, з вiдстанi спостерiгав за мною.

Раптом згадую про своi щоденнi обов’язки. Чому я досi в будинку? Адже кури голоднi. Зерна i води у тазах нема. Дно в них свiтиться…

Та моi побоювання були марними. Турботлива тiтонька i зерна насипала для курей вдосталь, на цiлий день, i води налила у другий тазик.

Пригадую й iншi своi завдання. Згiдно з номером «Друге» належало перераховувати курей. Скiльки всього у нас курей, про те я не запитав тiтоньку. Сама вона менi теж чомусь про те не сказала. Однаково потрiбно iх перерахувати.


8

Сонечко пригрiвало все сильнiше i сильнiше. Розморенi спекою домашнi птахи залiзли в кущi жовтоi смородини. Розклавши крила, вони дрiмали.

Поки я шукаю палицю, якою вижену курей з-пiд похилих i розлогих гiлок смородини, то розкажу про цю дивовижну рослину. На Киiвщинi такi чудовi кущi не ростуть. У всякому разi, там я iх не бачив. Цiеi пори на галузках достигають ягоди. Вони дрiбнi, продовгуватi й мають довгi сухi хвостики. Спiлi ягоди на смак приемнi i солодкi. За кольором вони нагадують темний бурштин.

Пригадую, коли моя сiм’я гостювала у тiтоньки пiд час моiх весняних канiкул, то гнучкi стебла кущiв були вкритi жовтими квiточками. Тодi моя мама сперечалася з Людмилою. Мама доводила: жовтоi смородини в природi не iснуе. Правильна назва рослини – агрус. Але Людмила не погоджувалася з мамою, стояла на своему: жовта смородина i тiльки. Подумки я пiдтримав тiтоньку. По-перше, не хотiв сперечатися з мамою. Адже вона беззастережно погоджувалася лише зi своiм чоловiком, а з iншими вiдстоювала свою думку до кiнця. По-друге, я знав, що агрус колючий. А гiлки кущiв, що ростуть у тiтоньки, гладенькi. До того ж цi кущi величезнi й такi розлогi, що гiлля торкаеться землi. Але щоб вони одна однiй не доводили, а кущi – гарна схованка для курей.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/l-d-ya-gulko/artem-stecenko-rozpov-da/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.