Книга - Таємниця святого посоха

Таемниця святого посоха
Олексiй Кацай


Пригоди кадетiв Школи iнопланетян тривають! Пiсля порятунку Землi, описаного в повiстi «Змова чужих», землянин Микитка та нджаянка Йева знову порушують шкiльну дисциплiну й опиняються на iншому краю Галактики. Бешкетникам, без перебiльшень, доводиться пройти крiзь пекло i взнати, що його мешканцi живуть зовсiм не там, а в серединi них самих. Утiм, як i мешканцi раю. А от на iншому краю Галактики мешкають дивнi iстоти незрозумiлоi – доброi чи злоi – природи. І з’ясування цього допитливими шкетами призводить до нового лиха на земнiй орбiтi. Яке, одначе, дивним чином знову рятуе значну частину людства…





Олексiй Кацай

Таемниця святого посоха

Фантастична повiсть





Глава перша. Миколай Go!


Покемон Драгонейр знайшовся в районi пам’ятника вiдомому росiйському поету Олександру Пушкiну. Тому колись дуже пощастило в цих краях Украiною мандрувати. Кам’яний класик сидiв на гранiтнiй брилi i зневажливо дивився на якогось там Андрiйка. Драгонейра вiн взагалi не помiчав.

А той раптом висунув свiй лукавий писок з-за каменю. Зблиснув малесеньким рiжком на лобi. Крутнувся змiiним тiлом на фонi бетонноi огорожi, вкритоi вицвiлим графiтi. Та й зник десь у напрямку Набережноi.

Андрiйко швидко посунув за ним, не вiдриваючи погляду вiд смартфону.

Вiртуальне звiреня перетнуло дорогу, зазмiiвшись на спуску Дикого Саду. Саме тут колись знаходилось прадавне кiммерiйське мiсто, розкопане археологами. І, можливо, саме воно було рiдним мiстом фентезiйного Конана-варвара, який теж був кiммерiйцем. Це так Петрусь казав, старший брат Андрiйка.

Смеркалося. Хлопець розпачливо затупцював по мокрому кiммерiйському снiгу. Не по снiгу навiть, а по сiрiй холоднiй кашi. Зiтхнув. Не вiддалiк було видно мiст через грудневий Інгул. Просто поряд з ним рiчка кольору давнини впадала в гладiнь кольору таемницi. Гладiнь називалася Пiвденним Бугом. Кригою обидвi рiчки не взялися.

Покемон теж не взявся. Хоча й тiло його було саме кольору блакитноi криги. Але воно лiтнiм вихором вигиналося на екранi десь вдалинi, вiдкидаючи неяснi тiнi на корпус смартфону. І лише за хвилину Андрiйко зрозумiв, що вiртуальна iграшка не може вiдкидати тiнi на реальний свiт. Чи може?

Бо хлопець вже й очi вiдвiв вiд гаджету, а далекi тiнi продовжували в них свiй дикунський танок. Помiж скелетiв зимових дерев… Помiж кiсток голих гiлок… У-у-у-у… От, дурний Драгонейр! От, маля! Його ж рятувати термiново треба!..

Андрiйко сiпнувся уперед i примружився: тiнi набули реальних обрисiв i не менш реальних рухiв. Рухiв затятоi бiйки. Жодних покемонiв у нiй видно не було. Але вiд того реальна картина не ставала бiльш реальною.

Бо хiба ж можна вважати за таку напад чотирьох бевзiв на… казкового Святого Миколая! Взаправдiшнього! З бiлою бородою. У довгому червоному каптанi, перехопленому широким паском. В не менш червоному ковпаку й з довгим посохом у руцi.

Саме цим посохом вiн вiдбивався вiд бевзiв зi спритнiстю справжнього бiйця кун-фу. Ото так Святий Миколай!

Андрiйко навiть головою затрусив, засовуючи смартфон якнайглибше у кишеню. Шморгнув носом i, ховаючись за кущами та стовбурами дерев, почав пiдкрадатися до мiсця надзвичайноi подii. Такого ще його мiсто не бачило! Напад на Святого Миколая в самому центрi Миколаева! Буде що друзям розповiсти. Це вам не в Pokemon Go бавитися!

– Ух! Ух!.. Тьох!.. Гуп… гуп…

Кремезнi чоловiки в камуфляжах i з цiпками в руках крутилися навколо святого. Але iхне причандалля було коротшим, нiж його посох. Тож вони нiяк не могли дiстатися до довготелесоi й на диво гнучкоi постатi. Якiй не заважав навiть недолугий каптан.

– Гуп! Гуп… Хрясь!..

Одному з чоловiкiв втрапило по його цiпку й вiн на мить завмер. А потiм поточився ще й назад вiд точного удару довжелезноi ноги. Посковзнувся на мокрому снiгу й впав на спину.

Але трое хулiганiв, що залишилися, потроiли швидкiсть своiх рухiв. Святий Миколай теж. Руки, ноги, цiпки, посох – усе це вiд швидкостi злилося в подобу якогось туману, що оточив бешкетникiв.

– Вiддай!.. А, ну, вiддавай!

Отой задирака, що було впав, пiдхопився й знову кинувся у бiйку. Навiть вiйськового картуза, що впав, не пiдiбрав. Лише головою стриженою метельнув, закидаючи убiк великий оселедець. Аби не заважав, значить.

Нi, не вистоiть Миколай! Поб’ють його харцизяки! Допомогти треба. Тiльки спочатку полiцiю викликати.

Андрiйко знову вихопив з кишенi смартфон.

– Алло! – дихнув на нього парою з роту. – Алло! Полiцiя?… Допоможiть! Тут дядьки Святого Миколая б’ють! Майже на березi, на Набережнiй. Бiля Інгульського мосту. Десь навпроти пам’ятника Пушкiну. Хто?… Я – хто?… Та приiздiть швидше!!! Нi, не жартую!..

Андрiйко не помiтив, що вже мало не кричить на увесь Дикий Сад. Одначе, це помiтив це дехто iнший. Отой чолов’яга з козацьким оселедцем, що отримав прочухана вiд святого.

– Агов! – призупинився вiн i загорлав до Андрiйка. – Анумо, бiжи звiдси, пацан! А то вуха надеру. І ще дещо!

– Вiдпустiть Миколая! – затявся хлопець. Але, про всяк випадок, почав вiдступати до дороги.

– Блiн, ще й свiдки! – вигукнув хтось. Андрiйко не помiтив, хто.

Бо в цей час Святий Миколай, перехопивши свого посоха обома руками, лiвим кiнцем вгатив одного з нападникiв просто у пiдборiддя, а другим… Другого кiнця вiн спрямував у напрямку Андрiйка i бевзя з оселедцем, що бiг до нього. З посоха вирвалася золота блискавка i вгатила у деревину просто поряд з переляканим хлопцем. Тiльки якiсь iскри помаранчевi врiзнобiч полетiли. Та кора задимилася вiдразу.

Бевзь з оселедцем глухо охнув, рiзко розвертаючись на ходу й щосили кидаючи свiй цiпок. Той закрутився в повiтрi, наче бумеранг. Але повертатися назад не став, коли втрапив Святому Миколаю ледь не по макiвцi. Того аж трохи назад кинуло. Але вiн, мабуть, встояв би, якби…

Якби трое чоловiкiв разом не накинулись на нього, валячи на сирий, вичовганий снiг. Посох вiдлетiв убiк. Оселедець вiдразу забув про Андрiйка й кинувся до нього.

– Є!!! – загорлав. – У мене! Вiн у мене! В’яжiть, в’яжiть цього бiса!

Але Святий Миколай по-змiiному вислизнув з-пiд купи кремезних тiл i вскочив на рiвнi.

Невiдомо, що вiдбувалося б далi, але в цей час на дорозi почулося завивання автiвки полiцейського патруля. Андрiйка кинувся нагору:

– Сюди! Сюди! – замахав руками, намагаючись стриматися лякливе тремтiння в усьому тiлi. – Тут вони! Тут вони Миколая б’ють!..

Харцизяки перезирнулися, крякнули досадливо та й кинулися врiзнобiч, зникаючи в присмерку зимового вечора. Разом з дивним посохом Святого Миколая, що стрiляв блискавками. І своiми цурпалками-бумерангами.

– Куди!? – замахав довжелезними руками Святий Миколай. – Стояти!!! – i кинувся було за ними.

Але з Набережноi вже бiгли полiцейськi:

– Стояти! Всiм стояти! – луною вiдiзвалися вони i за мить опинилися бiля казкового персонажу.

А самi хулiгани нiби крiзь землю провалилися. Миттево. Аж дивно.

– Тьху, ти! – зло й розпачливо вигукнув персонаж та й щосили смикнув свою забруднену бороду. Борода по великiй дузi вiдлетiла вбiк, приземлилася й миттево стала майже невидимою на тлi розколоченого на бруд снiгу.




Глава друга. Дивний пан Бруд


– Бруд. Бiссарiон Іванович Бруд.

– Де ви працюете?

– Артист Херсонського палацу культури. Ансамбль народноi творчостi «Скiфськi Скарби». Кобзарi ми.

– А що в нашому мiстi у такому виглядi робите?

– Так грошi заробляю. На свята. Миколаем. А то, знаете, в Херсонi незручно. Вiдомий артист, все ж таки. А тут в мене квартира. Я сам родом з Миколаева.

Бiссарiон Іванович Бруд скривився, наче був незадоволений тим, що вiн родом з цього давнього кiммерiйського мiста.

Взагалi, коли вiн зiрвав свою чарiвну бороду й перетворився на звичайну людину, то вiдразу став чимось не подобатися Андрiйковi. Обличчям, може? Тонкогубим, з бровами, кинутими в розлiт над якимись трикутними очима. Наче в дракона-покемона Гаярдоса.

Вiн i тiлом своiм худезним був на нього схожий. Бо було в ньому щось змiiне. Наче малий Драгонейр, вирiс i перетворився на дорослого роздратованого чоловiка. «Невже всi дiти, коли зростають, отак змiнюються?» – чомусь подумав Андрiйко i здригнувся вiд раптового доторку.

– Все, все, – стурбовано погладила його по плечу полiцейська жiнка. – Не лякайся. Все скiнчилося. Ти пий, пий чайок-то. Он як тремтиш.

Хлопець сидiв на задньому сидiннi патрульноi автiвки, обома руками тримаючи кришку термоса iз запашним мiцним чаем. Поряд з ним лежав червоний каптан Святого Миколая. Пан Бруд в теплому спортивному костюмi незадоволено совався на передньому сидiннi. Полiцейський чоловiк складав протокол.

– Н-ну, я йду, а там – покемон, а тут бачу – вони його б’ють, – i досi цокочучи зубами, вдесяте повторив невiдомо для кого Андрiйко.

– Ти пий, пий чайок-то, – вдесяте повторила й полiцейська жiнка, ласкаво зиркаючи на вкрай переляканого хлопця.

– А чого ж ти сам туди полiз-то? А якби й тебе разом з покемоном твоiм побили? – запитально пробурмотiв полiцейський чоловiк, заповнюючи десятий, мабуть, аркуш протоколу.

– Так Святий же Миколай… – жалiсно шморгнув носом Андрiйко. – Свято же. Подарунки.

– Так! – раптом пожвавiшав Бiссарiон Іванович. – Подарунки! Звiсно, що подарунки! Цiлий лантух. Цi хулiгани забрали в мене лантух з подарунками. От що iм треба було! А менi й невтямки!..

– Який такий лантух?! – здивувався iззаду Андрiйко. – Не було там жодного лантуха! А от посох був!

– Який посох? – в один голос спитали полiцейськi.

– Так! Який такий посох? – приеднався до них i Бiссарiон Іванович.

– Ну, як же! – зовсiм вже вразився Андрiйко. – Ну, той… довгий такий… вiн ще блискавками стрiлявся. Ледь мене не поцiлив.

– Посох? Блискавками стрiлявся?

– Та нi! Бiссарiон Іванович з нього вистрiлив. А я поряд був.

В автiвцi настала тривала мовчанка. Пан Бруд дивним поглядом свердлив Андрiйку з дзеркала заднього виду. Наче погляд i пан Бруд раптом окремо iснувати стали. Аж моторошно.

– Бiдна дитина! – врештi решт, кахикнув Бiссарiон Іванович. – Перехвилювався хлопчик. Дуже, дуже емоцiйна дитина.

І потягнувся було до Андрiйка своею довгою, наче щупальце, рукою, аби погладити його по головi. Але той сiпнувся убiк.

– Ну, чого ви!? Чого ви брешете?! Чого не вiрите? Адже був, був посох!..

– Бiдна дитина! – повторив пан Бруд. – Їi додому термiново доставити треба. О! – зиркнув у вiконце. – Вже й таксi мое приiхало. Тож я, з вашого дозволу…

І, миттево схопивши каптан, почав вибиратися з патрульноi автiвки.

– Куди?! – вигукнув полiцейський чоловiк. – А протокол? А матерiальнi збитки у виглядi подарункiв?

– Нi, нi!.. Я жодних претензiй нi до кого не маю. А збитки? Що збитки? В лантусi вже майже нiчого й не було. Я всi подарунки вже майже й роздарував. А з подарунковою фiрмою я сам розберуся. Не треба поважну фiрму полiцiею лякати. А хлопчика, – вигукнув вiн, вже ляскаючи дверцятами таксi, – додому, додому термiново треба!

Жовта машина зiрвалася з мiсця й зникла в холодному бузковому присмерку, хижо блимаючи червоними габаритами.

– Ну, як же… – розгублено мовив полiцейський чоловiк. – А протокол пiдписати?

– Ти де живеш? – нахилилася полiцейська жiнка до Андрiйка.

– Та тут, недалеко. На Спаськiй.

– Нiчого собi, недалеко! Ми зараз пiдвеземо тебе.

– Батькам краще зателефонуй, – невдоволено буркнув чоловiк. – А то вже й темно, а вони анiчичирк. І, взагалi, як в школах – карантин, то дитина мае вдома карантинити, а не по вулицях вештатись.

– Батьки, мабуть, хвилюються, Андрiйко? – спитала жiнка. – Може, заспокоiмо?

– Немае батькiв зараз, – буркнув хлопець. – Я з братом зараз живу. Зi старшим.

– Отакоi! А де ж вони?

– В Киевi.

– А чого це вони там?

В Андрiйка, який ще не вiдiйшов вiд останнiх подiй та нахабного звинувачення у брехнi, настрiй взагалi упав нижче плiнтуса.

– Татка поранили. На Донбасi. Важко. Вiн у Киевi в шпиталi лежить. А мама до нього поiхала.

Полiцейська жiнка обiйняла хлопця, притискаючи його до себе. Андрiйко запручався було, але потiм розслабився i ледь стримався, аби не схлипнути.

– А… а ви менi вiрите? Про посох? Що вiн блискавками стрiляв?

Полiцейський чоловiк зiтхнув згорьовано.

– Отаке от… А брату нашому скiльки? – запитав.

– Вiсiмнадцять. Вiн в унiверситетi, на першому курсi. В цьому роцi поступив.

– І на кого вчиться?

– На перекладача.

– А батьки ким працюють?

– Мама – лiкар. Татко – рибалка. Був. Поки добровольцем воювати не пiшов. Мама теж до нього на вiйну iздила. Волонтером. Тож ми з Петрусем звикли.

– Зрозумiло. Ну, що ж, поiхали до Петруся твого. Заодно подивимось, як вiн з тобою вправляеться.

Доiхали швидко. До Андрiйчиного будинку на Спаськiй було зовсiм поряд. Якщо автiвкою iхати. Дверi хлопець вiдчинив своiм ключем. В Петровiй кiмнатi негучно спiвав «Океан Ельзи». А сам вiн на кухнi розмовляв з кимось телефоном.

– Андрiю? – гукнув, почувши як грюкнуло в прихожiй. – Це ти, чортеня? А я вже хвилюватися почав. Зателефонувати не можна, чи що? Давай, роздягайся, вечеряти будемо.

– Це квартира Коваленкiв? – кахикнув полiцейський.

Розгублений Петрусь визирнув в прихожу. Побачив похнюпленого брата й копа.

– Я передзвоню, – стривожено мовив у мобiлку. – Що сталося?

– Та все нормально, пане Петре, – мовив полiцейський, задоволеним поглядом снуючи по охайно прибранiй квартирi. – Тут он який трапунок трапився…

І коротко розповiв про бiйку в Дикому Саду.

– Коротше, дякую вам за брата. Смiливий i кмiтливий боець росте.

Петрусь в усмiшцi аж розплився вiд задоволення. А потiм вони вдвох сидiли на старому диванi й Андрiйко, захлинаючись, ще раз оповiдав Петрусевi про подii цього грудневого вечора.

– От тiльки полiцiя, здаеться, менi не повiрила, коли я про блискавки з посоху розповiв. А ти менi вiриш?

– Я тобi, дружище брате, звiсно, завжди вiрю, але… – спробував зупинити молодшого Петрусь.

– І ти теж!.. А Бруд отой дивакуватий взагалi чогось виляти почав: не було, каже, нiякого посоху. Ну, я вам доведу! Я вам покажу! Усiм!




Глава третя. Пригоди розпочинаються


Андрiйко затявся. Першою його думкою наступного ранку було те, що йому нiхто не вiрить. Навiть рiдний брат. І було ще щось. Смутне, тривожне, щось таке, що вiн бачив та чув, але не усвiдомив.

Але хлопець вiдкинув геть оте смутне й тривожне. Так йому старший брат завжди радив. Не думай, казав, про погане, щоб його зайвий раз не притягувати. Так вiн i робив. Бо вiрив старшому брату. На вiдмiну вiд того.

Мамi, звiсно, вони нiчого про випадок у Дикому Саду телефоном не сказали. Нема чого iй зайвий раз хвилюватися та отi самi поганi думки притягувати. І так iх вистачае. Татко он нiяк не оклигае.

…І Андрiйко щосили погнав вiд себе поганючi думки.

Вiн стояв бiля деревини з опаленою корою, що ще трохи пахла димом. Саме звiдси вiн вирiшив розпочати свое власне розслiдування. Сире повiтря було холоднiшим, нiж учора, i сколочена трава на мiсцi бiйки взялося крижаними грудками. І як хлопець не роздивлявся iх, колупаючи носками черевикiв, нiщо цiкавого не знаходив.

Раптом пiд ногами щось зблиснуло. Андрiйко рвучко нахилився i, не знiмаючи рукавичок, витягнув з торiшнього листя щось мокрюще та бруднюще. Дiстав з кишенi носовичок та й почав обтирати оте мокрюще. І вкляк.

На його долонi, обтягнутiй рукавичкою, лежав важкий перстень. Може, ще кiммерiйський!? Археологи прогавили? Але ж нi! Новенький, майже без подряпин, з великим чорним каменем.

На каменi срiблився якийсь чи то ромб, складений з якось чи то циркуля та чи то косинця. Дивна рiч.

Андрiйко покрутив перстень у руцi. Наблизив до очей. Побачив в серединi срiбного ромбу англiйську лiтеру G. Знизав плечима. Роззирнувся. Навколо нiкого не було. Угорi студений вiтер гойдав чорне кiстляве гiлля. Гiлля iнодi нагиналося до хлопця, начебто хотiло вихопити з його рук дивовижну знахiдку. По спинi чомусь пробiгли дрижаки.

Але Андрiй пересмикнув плечима, вiдганяючи вiд себе усiлякi поганi думки та фантазii. Знову обдивився перстень. Цiкаво, звiсно. Але, що воно дае для розслiдування?… Треба буде вдома помити гарнесенько та Петрусевi показати. Хоч i не вiрить той йому, але, може, щось i порадить. А поки…

А поки що хлопець засунув знахiдку до кишенi, ще раз роззирнувся знiчено, та й почвалав з мiсця подii, абсолютно не знаючи, що йому робити далi.

Пiшов колами. Бiля музею суднобудування зустрiв знайомих хлопцiв, i тут… Тут йому пощастило неймовiрно! Чуваки, виявляеться, теж бачили вчора Святого Миколая, що кудись дуже поспiшав. А через деякий час в тому ж напрямку пробiгло четверо кремезних чоловiкiв у камуфляжах. А напрямок той вiв до Дикого Саду.

Те, що там сталося, Андрiйко знав. Тому вирiшив пiти в зворотнiй бiк. І виявилася дуже дивна рiч. На чудацьку компанiю, яка пересувалася мiстом не громадським транспортом, а пiшки, звернуло увагу доволi багато людей. В основному, робочих одиниць зi сфери торгiвлi та обслуговування. Їм, чи то з яток, чи то з вiкон магазинiв та перукарень, усе видно.

– І бiгають, i бiгають, – жалiлася одна одинця Андрiйку на Наваринський вулицi. – А нiчого не купують!

– Хоч би купили щось, – пiдтримувала ii iнша одинця з вулицi Рюмiна. – А то ганяються один за одним, нiбито робити iм бiльше нема чого.

– Панiку створюють, – бiдкалася третя вже на Центральному проспектi. – І це в наш майже вiйськовий час! Он звiдти вони прибiгли, звiдки автобуси ходять.

Тобто, як зрозумiв Андрiйко, вчора в самому центрi мiста вiдбувалося справжнiсiньке тобi переслiдування. А почалося воно, можливо, з територii примiського автовокзалу.

Тож, саме на ньому Андрiйко i почав шукати чергову одиницю, яка змогла б допомогти йому в подальшому розслiдуваннi злочинiв камуфляжноi банди. І вчинкiв дивного Святого Миколая.

Одиниця сидiла за скляною перегородкою й продавала квiтки на автобуси. Народу в цей буднiй день було мало i одиницi кортiло побалакати.

– А як же! – вiдповiла вона на запитання Андрiйка. – Були, були тут такi. Я ще подумала: волонтери чи вiйськовi з АТО. Чи може нашi, мiсцевi? Хоча, нi. Вони з парутинського транспорту зiйшли. З Ольвii. Та на туристiв зовсiм не схожi. Та й якi туристи взимку?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleks-y-kacay/taiemnicya-svyatogo-posoha/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.