Книга - Демони Сонця

Демони Сонця
Олексiй Кацай


Школа iнопланетян #2
Пригоди кадетiв Школи iнопланетян тривають! Пiсля порятунку Землi, описаного в повiстi «Змова чужих», землянин Микитка та нджаянка Йева знову порушують шкiльну дисциплiну й опиняються на iншому краю Галактики. Бешкетникам, без перебiльшень, доводиться пройти крiзь пекло i взнати, що його мешканцi живуть зовсiм не там, а в серединi них самих. Утiм, як i мешканцi раю. А от на iншому краю Галактики мешкають дивнi iстоти незрозумiлоi – доброi чи злоi – природи. І з’ясування цього допитливими шкетами призводить до нового лиха на земнiй орбiтi. Яке, одначе, дивним чином знову рятуе значну частину людства…





Олексiй Кацай

Демони Сонця





Глава 1. Пiзнавально-розважальна екскурсiя на Тунгуску


Увечерi напередоднi того дня, коли почалася ця фантастична iсторiя, батьки Микитки приводили до земного вигляду навчальнi програми Школи iнопланетян. Робилося це на прохання директора Школи – Синусоiди Пi. А саме приведення до згаданого вигляду називалося «адаптацiею педагогiчних планiв до умов планети перебування».

– У свiтлi останнiх подiй, – зауважила мама Аня, – учням просто необхiдно мати поглиблений курс вивчення зiткнень небесних тiл з нашою планетою.

Це вона мала на увазi нещодавно усунуту загрозу Землi з боку астероiда Перун.

– Навiщо? – здивувався тато Саня. – Куди його поглиблювати? І до чого тут земнi умови? Таких зiткнень, якщо й усiлякi там метеорити враховувати, на кожнiй планетi кожного шкета, напевно, тисячi були.

Це вiн мав на увазi учнiв Школи – школярiв-кадетiв, шкетiв – скорочено. Тут, пiд Гременцем, iх вчилося декiлька сотень. Рiзного вiку й з рiзних планет нашоi Галактики.

Сама Школа iнопланетян була замаскована пiд старий теплохiд, викинутий на днiпровський берег, i про неi донедавна взагалi нiхто на всiй Землi не знав. Потiм дiзнався Микитка. А ще потiм – i його батьки. Тому що приховувати вiд них факт наявностi iнопланетних друзiв iхнього власного сина Синусоiда Пi вважала абсолютно неприпустимим.

Батьки спочатку злякалися шкiльного андроiда Опанаса i Синусоiди Пi, пiзнiше не повiрили в iнопланетян, ще пiзнiше здивувалися нерозкритим таемницям Всесвiту. Але, врештi-решт, вирiшили, що виховання рiзноманiтних дiтей рiзних зоряних систем в единому навчальному закладi – це е величезне досягнення галактичноi педагогiки. А до дотримання секретностi поставилися з цiлковитим розумiнням.

– Нiкуди нiчого не треба поглиблювати, – пiдтримав тата Саню й Микитка, виходячи зi своеi кiмнати. – Нам Синусоiда Пi завтра сама все поглиблювати буде. Ми завтра на екскурсiю з цiеi теми летимо. Разом з практичними заняттями.

– Що?! – вигукнула мама Аня. – Якi такi заняття? Навчальний рiк ще не розпочався. Знову до вiдкритого космосу без скафандра? Не пущу!

– Та нi, мамо. Я до Сибiру з класом лечу. На рiчку Пiдкам’яна Тунгуска. А не в космос, – зiтхнув хлопчик, – чорна дiрка в пащу iм усiм.

Микитку нещодавно зарахували до Школи iнопланетян i вiн тiльки починав вiдчувати себе справжнiм шкетом. Тож i висловлювався вiдповiдно.

– Що це за вирази! – обурилася мама.

– Що це Синусоiда в Сибiру загубила? – здивувався тато.

– Ах, Саня! – сплеснула руками мама Аня. – Яка рiзниця? Головне в тому, що в Сибiру холодно, а всi теплi речi у нас на дачi. Дитину абсолютно немае в що одягнути!

– Ах, Аня! – змахнув рукою папа Саня. – Яка ти неуважна! У календар подивися. У цей час року навiть у Сибiру тепло.

– Невже?! Але все одне, у нас нiчого не пiдготовлено до цiеi екскурсii. Я не можу вiдпустити дитину за сiм тисяч кiлометрiв без пирiжкiв i термоса з гарячим чаем. Що за звичка така, про все казати останньоi митi! – І заклопотана мама зникла за дверима кухнi.

– То що там директорка ваша в Сибiру загубила? – не вгавав тато.

– Це не вона загубила. Це науковцi загубили. Тунгуський метеорит. Вiн десь там саме о цiй порi впав. Тiльки бiльше ста рокiв тому. Ще за царя росiйського. А вченi його й досi знайти не можуть.

– Так ви що, шукати його будете?

– Та нi, таке завдання перед нами, нiбито, не ставиться.

І це була чиста правда. Бо наступного дня, розсадивши шкетiв навколо багаття на тайговiй галявинi, Синусоiда Пi почала викладати iм сухi факти щодо падiння Тунгуського метеорита.

– Таким чином, сила вибуху, викликана падiнням небесного тiла, умовно названого «метеоритом», була, як у кiлькох атомних бомб. А саме тiло було, ймовiрно, кометного походження, – ледь розгойдувалася директор Школи iнопланетян поруч iз химерно зiгнутим кедром.

Вона уявляла собою вертикальне хвилясте сяйво з мерехтливою сферою срiблястого полум'я на самiй верхiвцi. Їi батькiвщиною був газовий гiгант з якоiсь надзвичайно далекоi зоряноi системи.

– А чому ймовiрно? – хором запитав вiдмiнник КоцаТоца – подвiйний павук-близнюк з планети Папу-Паут подвiйноi зiрки в Сузiр'i Скорпiона. Взагалi-то, папупаутян теж двое було – Коца i Тоца, але десь до дев'ятого класу вони були пов'язанi одним бiополем. – Не можна, чи що, конкретно сказати: мовляв, комета впала?

– Точно цього нiхто не знае, – гойднулася Синусоiда Пi. – Жодних залишкiв цього небесного тiла поки що не знайдено. І це, до речi, дало пiдгрунтя для виникнення безлiчi, найфантастичнiших, гiпотез.

– Яких? – зацiкавлено запахнув огiрками Плюмм – ходяча рослина з Люмбару, планети потрiйного помаранчевого гiганта в Сузiр'i Гiдри.

– Рiзноманiтних. Їх налiчуеться десь близько восьми десяткiв. Тут i вибух антиречовини, i зiткнення з сонячним плазмоiдом, i, навiть, аварiя НЛО.

– Казки! – фуркнула Йеванджi Лай – розумна прямоходяча собака з планети Нджай. Для друзiв просто Йева. – І вiрить же хтось у них!

– Ну, – зазмiiлася директорка, – казками, скорiше, можна назвати лише найпершi оповiдки про падiння Тунгуського метеориту. Мiсцевi мешканцi вважали, що до них, у виглядi залiзного птаха, увесь у вогнi та громi, зiйшов бог Агди. Вiн метав на землю блискавки, аби покарати ними грiшний народ.

– Темрява! – знову фуркнула Йева, махнувши лапою з наманiкюреними кiгтями.

Шкети схвально загомонiли.

– Тихо, тихо!.. Зараз подивимося, яка ви не темрява, – глузливо хитнулася Синусоiда Пi. – Я дам вам ввiднi – ймовiрну масу метеорита, швидкiсть, кут входження в земну атмосферу, i попрошу вас вирахувати мiсце його падiння. А потiм ми облетимо всi мiсця ваших обчислень. Практика доводить, що iх буде багато. Але, може, хтось таки й правильно щось вирахуе. Отже, попрошу всiх розбитися на пари: з КоцаТоцею все зрозумiло, Йеванджi Лай працюе з Микиткою, Плюмм з…

За декiлька хвилин на галявинi настала тиша. А ще хвилин за п'ятнадцять Йева задихала на вухо Микитцi:

– Слухай-но, а якщо ми неправильно мiсце падiння цiеi каменюки обчислимо?

– Ну, переобчислювати, напевно, змусять…

– А якщо мiсце обчислене в якiйсь там печерi печернiй виявиться? Нам потiм шкети проходу не дадуть. Засмiють.

– Так щоб не засмiяли, округляй, округляй результат правильно.

– Ось. Округлила. Цiкаво, а що у цiй географiчнiй точцi географiчно розташовано? Слухай, давай-но, поки ще всi рахують, тихесенько туди злiтаемо. Обдивимось. Щоб потiм усе було… як це?… чiкi-пiкi, о!

– А як Синусоiда помiтить?

– Так iй зараз не до цього! А ми швидесенько – дивись, справ-то на п'ять хвилин. Туди – й назад. Я, загалом, у результатi впевнена, але про всяк випадок…

Микитка озирнувся. Шкети були зануренi в роботу. На дальньому кiнцi галявини КоцаТоца щось гаряче пояснював директоршi. Та уважно слухала.

– Погнали. Тiльки швидко. І давай на твоему космерi рвонемо – вiн за чагарями, а мiй – на виднотi.

Микитка i Йеванджi Лай тихесенько вiдповзли пiд густi лапи смерек, до Йевiного космера – iндивiдуального космiчного засобу пересування, схожого на серфер. Який, до того ж, огортався пiд час польоту бурштиновим коконом захисного поля. Йева не стала лягати на мiсце пiлота, а сiла, звiсивши ноги, та й стиснула кермо. Микитка влаштувався iззаду. І за хвилину маленьке сонечко апарату зигзагами заковзало помiж дерев, а потiм здiйнялося й на бриючому польотi понеслося над iхнiми верхiвками.




Глава 2. Дика прогулянка по не менш дикiй тайзi


Пiд самим космером миготiли загостренi верхiвки ялин. Немов зеленi ракети на стартовому майданчику. Микитка навiть iнодi ноги пiдтискав, боячись зачепитися за них. Злiва майнула й зникла стрiчка якоiсь рiчечки. Праворуч iнодi миготiли дзеркала невеличких озер. Попереду вигиналися далекi пагорби, вкритi шубою дерев.

Але Йева почала вiдвертати вiд них по широкому колу, звiряючись зi своiми обчисленнями. Ялини та ялицi порiдшали й помiж ними з'явилися похмурi вiдкритi простори з рiдкiсними чорними кущами та безлистими стовбурами. «Болота», – зрозумiв Микитка.

Космер промчав над ними i раптом нахилився, почавши валитися влiво й знову вивертаючи до рiчки, що майнула вдалинi.

– Далеко ще? – вигукнув хлопчик.

– Поряд вже, – вiдгукнулася Йева, – он за тим струмком.

Внизу промайнули якiсь занедбанi будiвлi.

– А це що було? – запитала вже нджаянка.

– Село, напевно, якесь. Закинуте, здаеться. Дивись, а що це он там блищить?

На стрiмкому березi швидкоi пiнистоi рiчки, яка в’юнилась край близьких сопок, дiйсно щось блиснуло. Неначе дзеркало там лежало. Йева хмикнула й спiкiрувала на нього, хвацьке хляпнувшись космером на самий краечок берегового обриву. Краечок небезпечно навис над бурхливою водою. Микитцi навiть здалося, що вiн похитнувся злегка.

– Агов, агов, – закричав вiн. – А обережнiше нiяк не можна?

– Що? – насмiшкувато поцiкавилася нджаянка. – Злякавс…

І, не закiнчивши слова, замовкла здивовано. Втiм, було вiд чого. У п'яти кроках вiд вимкненого апарату виблискував великий, завбiльшки з тацю, вигнутий уламок гладко вiдполiрованого металу. Ще бiльша частина уламку вросла в землю. І вiд того було зрозумiло, що знаходиться вiн тут вже не один рiк. А то й не один десяток рокiв. Втiм, менше блищати вiд часу вiн не став.

Йеванджi Лай вiдiрвала погляд вiд таемничого предмета й роззирнулась. Синiли далекi пагорби, зеленiла тайга, високо вгорi сяяло сонце, внизу пiнилася швидка рiчка. І нi людей, нi iнопланетян на багато-багато кiлометрiв довкiл. Якщо не вважати, звiсно, шкетiв та iхньоi директриси.

А от практичний Микитка природою милуватися не став. Микитка, вставши обережно з серферу космера, витягнув смартфон i зробив декiлька знiмкiв незрозумiлого уламка:

– Напевно, вiд лiтака щось вiдвалилося. Або вiд супутника.

– А це ми зараз побачимо, – мигнула своiми нджаянськими котячими очима Йеванджi Лай i, теж по-котячому спритно, стрибнула до краю обриву.

Схопилася за уламок i почала розгойдувати його, намагаючись витягнути з кам'янистого грунту. Разом з уламком, вже зовсiм вiдчутно, почала розгойдуватися й земля.

– Обережно-о-о! – загорлав Микитка. Але було вже пiзно.

Щось глухо охнуло, зашарудiло, i шкети разом iз космером та камiнням обрушилися в пiну рiчкового потоку. Вiн вибухнув холодними бризками, та й потягнув усiх i усе помiж гострих зубiв скель. Як помiж зубiв якогось доiсторичного чудовиська.

– Микитко-о-о! Космер, космер хапай!

– Йево, Йево, допоможи! Та кинь ти цю залiзяку! Космер уносить!

Але Йеванджi Лай не випускала з лап клятий уламок, що iнодi боляче вдаряв по очах вiдбитими сплесками сонячних променiв. Навiть тодi, коли Микитку з розгону вдарило об слизький камiнь i з головою потягло пiд воду, вона не вiдпустила його. Закричала тiльки:

– Мик… Уфр-р-р… Хапай… бульк… Хапайся… кхе-бульк… Хапайся, кажу!

Борюкаючись зi скаженою течiею, Микитка iнстинктивно схопився за слизький метал. І навiть спробував здивуватися. Метал, немов пiнопласт, тримався на поверхнi води. Надзвичайно легким виявився таемничий метал. І тому саме вiн допомiг шкетам протриматися на плаву доти, допоки вони, мокрi й побитi об гостре камiняччя, не спромоглися видертись на берег.

Космер внесло течiею. І тому першим питанням стало питання про те, що воно робити далi.

– Давай вгору за течiею пiдемо, – запропонувала Йева, встаючи на карачки i по-собачому обтрушуючи воду зi смуху. Їi комбiнезон вже сохнув на гiлках. – До села, яке ми бачили. Може, там е хтось.

– Ага. Зараз. Я вже раз тебе послухався! – роздратовано пробуркотiв Микитка, розвiшуючи свiй мокрий одяг поруч з Йевиним. – Вниз за течiею йти треба. Може, там космер наш за корчi якi-небудь зачепився. Ми ж без нього нiяк звiдси не виберемося.

– Та вiн, може, вже й в оту Пiдкамену Тунгуску уплив! А то й у Пiвнiчний Льодовитий океан ваш. Крiм того, нас же вгорi за течiею шукати будуть! Вго-рi. Адже там десь метеорит впав. Нашi здогадаються, що ми туди полетiли.

– Ой, чи здогадаються?

– Обов'язково здогадаються! Вони нас вже точно шукають.

– Ага, шукають. Де? А якщо ти мiсце падiння неправильно обчислила? Ти впевнена в розрахунках?

– Впевнена! І в тому впевнена, що шукають нас, i в тому, що правильно все вирахувала. Це тiльки ти друзям iнодi чомусь зовсiм не вiриш! Боса великого з себе корчиш! Земляшка-комашка!..

Коротше, аби не чути усiляких дурних дражнилок та скиглення невдоволеноi iнопланетянки, Микитка сплюнув просто у рiчку та й знехотя погодився пiти вгору за течiею. Але попереду пiти! Тому що обстановку земну вiн краще за Йеву знав. Хоча й був новачком в ii Школi iнопланетнiй.

До покинутого села вийшли години за три-чотири. Точнiше сказати було неможливо. Оскiльки намоклий Микитчин смартфон скиснув. А Йеванджi Лай електронiку в короткi екскурсii не брала принципово, сподiваючись на обладнання космера. Який, напевно, вже й дiйсно до Пiвнiчного Льодовитого океану плив.

Село, як i очiкував Микитка, було порожнiм. Хатки в ньому були перехнябленi, трухлявi, вкритi ядуче-зеленим мохом. Страшненькi в покинутому селi хатки були. Так i здавалося, що вистрибнуть зараз з темних вiконних провалiв лiсовики та кикимори з болотниками, завищать, заверещать, на шматочки розiрвуть.

Навiть незабобонний i прогресивно мислячий Микитка чомусь почав розмовляти пошепки. А Йева перехопила раптом свiй металевий уламок обома лапами, немов дзеркальний щит. І мало не впустила його лише тодi, коли на напiвзотлiлiй дерев'янiй стiнi церковки, що вже майже розсипалася вiд вiку, побачила ледь помiтнi, кострубато вирiзьбленi, лiтери.

– «…зла Йеванджi Ла…», – прочитала вражено. – Ц-це щ-що так-ке?! – видихнула. – Ц-це чого т-тут я? – зойкнула. – Ц-це чого я зла раптом?!?

– Тобi, нджаянцi-кров’янцi, виднiше… – вирiшив було подражнитися й Микитка. І осiкся. До нього дiйшло. – А тебе тут явно знали, – вичавив, вiдступаючи чи то вiд iнопланетянки, чи то вiд церковки, до густющого ялiвця. – Слухай! А, може, ти, того… Спецiально мене сюди затягла?

Та й про всяк випадок мiцнiше стиснув гiллячину, на яку зморено обпирався до того.

– Та я тут нiколи не була! – не звернула уваги на його маневри Йева. Вона була розгублена вкрай. – Я на Землi тiльки другий рiк вчитися буду. Менi всього десять рокiв. Наших, нджаянських. А цьому напису не менше столiття. Ваших, земних. Та й хiба зла я, а?! – запитала зненацька жалiсно.

– Н-ну, не знаю… – не пiддався на жалощi переляканий Микитка. – Слухай, якщо хочеш, то давай-но звiдси…

І Микитка не закiнчив фрази, перечепившись об якусь iржаву залiзяку. Залiзяка незадоволено брязнула. То був товстелезний старий ланцюг, прикутий колись до стiни церкви. На його кiнцi в густiй травi було видно величезного залiзного нашийника. А бiля нашийника… Бiлий-бiлiсiнький i дивно витягнутий череп валявся бiля нашийника! З величезними чорними очницями. Схожий на голову викопного динозавра.

Або казкового Змiя-Горинича.

– Ой! – скрикнув Микита.

– Ай! – пiдтримала його Йеванджi Лай.

І вiдважнi шкети Школи iнопланетян кинулися навтьоки, обдираючи в кров обличчя об колючу глицю й роздираючи на шмаття комбiнезони об гострi гiлки мертвих дерев.




Глава 3. Напад лiсових потвор


У тому, що вони остаточно заблукали, шкети змушенi були зiзнатися самим собi лишень пiд вечiр. Порадившись i все ще недовiрливо зиркаючи одне на одного, вони вже вирiшили було повернутися назад. До покинутого села, що так налякало iх. Але не склалося. Тому що шлях назад виявився нiбито зачаклованим.

Йеванджi Лай з Микиткою знову й знову виходили до похмуроi трясовини, бiля якоi не те, що сотнi, а й тисячi рокiв не проходила жодна розумна iстота цiеi Галактики. Тiльки абсолютно земнi комарi ехидно пищали над iхнiми головами й над верхiвками чахлих рослин. Та по iнопланетному хижо плямкав iнодi пiд ногами мокрий грунт.

– Все, – видихнула Йева, коли червоний диск сонця остаточно сховався за найдальшим болотом, – не можу бiльше.

І впала на велику купину, попередньо кинувши на неi загадковий уламок, через який вони втратили космер.

Микитка, опершись на виламану в дорозi палицю, роззирнувся навкруги. Втiм, в сутiнках навколо вже майже нiчого не було видно. Лiворуч вгадувався стовбур поваленого дерева. А за ним горбатилось щось чорне й нерухоме. Немовбито ведмiдь за поваленим деревом причаiвся.

– Агов! – боязко вигукнув Микитка й помахав палицею.

Чорний горб залишився нерухомий. По ногах пробiг потойбiчний вiтерець. Вдалинi щось шарудiло й часом тихесенько хлюпотiло. Моторошно так хлюпотiло.

– Ну-ну! – погрозив цьому моторошному Микитка палицею i, продовжуючи сторожко озиратися, опустився поруч з Йевою. – Не подобаеться менi тут. І iсти хочеться.

– Дуже хочеться, – погодилася нджаянка.

– Заблукали ми.

– Заблукали.

– Це ти винувата.

– Ага, я винувата… Що-о-о!? У чому це я винувата?

– А чого мене сюди тягти потрiбно було? Чого потрiбно було нас з обриву падати? Щось не видно, щоб ти правильно мiсце падiння метеорита обчислила, двiечниця. Якби правильно, то усi шкети вже тут були б. З Синусоiдою разом. І, взагалi…

– Чого взагалi?

– Темниш ти щось. Про зло якесь. Була ти тут. Он i на церквi написано.

– Дурафон ти папу-паутанський! Сказала ж, що нiколи тут не була! Ти що, не вiриш менi?

– А от i не вiрю!

– Ну, i пiшов звiдси!

– Сама пiшла!

Нiхто нiкуди, звiсно, не пiшов. У темряву страшезну, болотяну. Але сидiли пiд впалим стовбуром, наiжачившись, вiдсунувшись одне вiд одного. За пiвгодини замерзати почали.

– Ти, це… того… – буркнула Йеванджi Лай. – Посувайся до мене. Теплiше буде. Бо менi метал тут грiе. Як сонця не стало.

– Яке таке сонце? Який такий метал!?

– Та оцей, – i Йева завовтузилась на невидимому в темрявi уламку.

Микитка обережно простягнув до нього руку. Що за дивовижа?! Той i насправдi, не дивлячись на навколишню вогку й чорну прохолоду, був теплим, немов дверцята духовки. І остигати, здаеться, зовсiм не збирався.

Але через страшну втому й бурчання в шлунку розбиратися з черговим феноменом Микитка поки що не став. Долаючи якусь осоружну недовiру до своеi iнопланетноi подруги, з якою вже не в одних халепах бував, вiн таки присунувся до неi. І за декiлька хвилин навiть задрiмав.

Снився Микитцi справжнiсiнький Змiй-Горинич з перетинчастими крилами i змiiно-котячими очима Йеванджi Лай. «Ти навiщо оце доньку мою ображаеш?» – видихав Змiй-Горинич вогонь з величезноi пащi. «Навiщо, вiщо, що-о, о, о???» – моторошно ухали з болота потвори, якi геть усi заросли брудними водоростями. І вже простягали до Микитки своi кострубатi кiнцiвки. А вiн не мiг втекти. Тому що чиясь лапа тримала його, боляче ухопивши за шию. Хлопчик скосив очi й побачив, що тримають його кривi наманiкюренi кiгтi Йеванджi Лай.

– Ой! – сiпнувся Микитка, мало не впавши на холодний сирий мох. І прокинувся.

Розвиднялося. Йева й насправдi обiйняла його, притулившись до землянина усiм тiлом. Микитка обережно звiльнився з ii обiймiв. Протер очi. Висунув голову з-за поваленого дерева. І ледь знову не впав.

Те, що вчора в темрявi здалося йому страшним горбом, сьогоднi, в перших променях сонця виявилося зовсiм не ним. А пагорбом. Але тiльки не природним. Штучним.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleks-y-kacay/demoni-soncya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.