Книга - Вихідний формат

Вихiдний формат
Олександр Юрiйович Есаулов


Game over! #4Дитячiй свiт
Виявляеться, що у вiруса Макровiра, якого Великий Процесор розклав в чисту цифру, був брат, i вiн просто мрiе помститися. І помста його незвичайна, i виконавцiв вiн обирае теж дивовижних. Хто такий барон Асiст? Чи зможуть Наталка, Славко та Сергiйко допомогти перефарматованим Петрику та Димковi? Як непросто все складаеться! Але дружба допомагае i перемагае всi труднощi i цього разу…





Олександр Юрiйович Есаулов

Вихiдний формат





Роздiл 1

Напад


– Трафiку?

– Так, мiй володарю.

– Комп'ютер мого друга Сержа Першого пiд надiйним контролем?

– Як ви й наказали, пане Великий Процесоре. Пiсля того iнциденту я вважав за доцiльне взагалi вiдiмкнути його вiд Інтернету.

– Що ж… Не буду сперечатися, можливо, так справдi надiйнiше.

Великий Процесор, Хазяiн та Володар Заекрання, Жорстких Дискiв, Чипiв та Числень продовжив роботу за своiм комп'ютером, уважно вдивляючись в екран.

А за двi години до того сталося ось що. До комп'ютера Сергiйка, вхiд до якого вiдчиняв та зачиняв агент на iм'я Трафiк, а вiд проникнення вiрусiв охороняв бригадир Нортон iз цiлою командою, прийшов поштар. Справжнiсiнький поштар iз товстелезною сумкою, з котроi стирчали згорнутi в рурки журнали й газети, а вiддiлення для листiв мало не лопалося вiд грубезноi паки конвертiв.


* * *

Петрик став Петьком. Імена хлопчикiв завжди дорослiшають разом iз ними. Хiба що для мам iмена не змiнюються. А для друзiв вiн був спочатку Петриком, потiм став Петьком, далi буде, мабуть, Петром, а потiм… Зараз це не так важливо, як згодом називатимуть Петька. Швидше за все, Петром Максимовичем, бо його батька звуть саме Максимом, а матiр – Валею. Насправдi в Петька було ще одне iм'я, яке знали тiльки його друзi, втаемниченi в секрет Заекрання. Там, по тiй бiк екрана, Петька звали Рикпет. Бував вiн там не сам, а разом iз друзями, якi теж мали не зовсiм звичайнi iмена. Наталку, дiвчинку, з якою Петько потоваришував у той час, звали Шанатою. Був ще Дмитрик – Кадим, Славко – Васла, Ігор – Орiг. Усi цi iмена придумали не самi хлопцi, а одна вельми недобра особа на iм'я Гiрея. Як i всi недобрi особи, вона скiнчила вкрай погано: була розкладена на цифру Великим Процесором, Хазяiном та Володарем Заекрання, Жорстких Дискiв, Чипiв та Числень. Ще раз побувати в Заекраннi пощастило тiльки Славковi, коли влiтку цього року чорний вiрус на iм'я Макровiр украв доньку Великого Процесора Інформу. Інших хлопцiв, утаемничених у секрет Заекрання, тодi в мiстi не було. На перший поклик Великого Процесора, Славко смiливо кинувся на допомогу Чипсету, Дронику та Сергiйковi. Пiсля нечуваних пригод Інформу, самого Великого Процесора та ще багато кого з полону визволили, а Макровiра розклала на цифру з магнiтного випромiнювача вiдчайдушна дiвчинка на iм'я Кнопiкс, шибайголова та верховода, яка мешкала в Столицi Заекрання на вулицi Операцiйних Систем.

Петько мало пальцi з досади не покусав, коли довiдався, в яких пригодах брав участь Славко, поки сам вiн бив байдики в бабусi, нудьгуючи бiля старого зарослого ставка. Нi, карасiв ловити було теж по приколу, тим бiльше що траплялися доволi гарнi, завбiльшки як чимала долонька, а одного разу Петько спiймав та витяг на берег здоровенного коропа. По тому, як рибину з натугою було запхано в нерет, Петько ще кiлька хвилин сидiв на березi, бо ноги тремтiли вiд хвилювання. Такоi великоi рибини вiн ще нiколи не ловив. Коли бабуся зважила трофей, короп потяг аж на пiвкiло. Пiсля того випадку, аж до свого повернення додому, Петько ловив саме на тому мiсцi, де йому так поталанило. Карасi ловилися, але короп бiльше клювати не хотiв. Але чи можна було порiвнювати коропа, хай i такого великого, з тими пригодами, що iх довелося пережити Славковi? Коли того останнього серпневого дня вiн раптом приiхав до Петька й почав розповiдати про Інформу, Великого Процесора, Чипсета, Дроника та iнших, Петько слухав iз роззявленим ротом.

– Ну, – пiдганяв вiн Славка, – а Макровiр що? А Великий Процесор що? А хто такий цей Сергiйко? Що вiн за один?

Щоб слухати Славка, треба мати янгольське терпiння. Його бекання та мекання могло вивести з рiвноваги кого завгодно, але Петько знав, що Славко поволi розмовляе, але iнодi дуже швидко думае.

– Це… ну… хакер той… Костя, вiн двадцять п'ять мiльйонiв тих… доларiв вимагати почав. А Дроник у формат чистоi цифри та й у циклопа! І Костьку пiд стелю! А Великий Процесор за Інформу й вiддав. Ну… як його… долари, тiльки дж-и-и-ик! Долари того… заекранськi. А доньку ми й так того… звiльнили. Ось…

– А що таке «формат чистоi цифри»? А хто такий Дроник? Який циклоп?

Петько випитував подробицi, скiльки мiг, а за пiвгодини до них приедналась i Наталя, яка заскочила до Петька по короткiй телефоннiй розмовi, щоб побачитися пiсля тривалоi, майже двомiсячноi, розлуки. Потiм закип'ятили чайника та посiдали пити гарячий чай iз медом, що його прислав дiд Юра зi своеi пасiки. Славко, сьорбаючи з кухля та заiжджаючи в лiтрову банку з медом великою столовою ложкою, почав бiльше вiдмовчуватися, вiдповiдаючи на запитання Петька й Наталки невиразним угуканням, пожадливим плямканням i захопленим муканням.

– Славку! – не витримала Наталка. – Потiм меду наiсися! Розповiдай ще про Інформу!

– Еге ж, – мiж ложками меду вiдбрикувався Славко, – а згодом можуть i того… й не дати, – та запивав величезну ложку меду маленьким ковточком чаю, кидаючи погляд у кухоль, чи багато ще там лишилося тепленького, бо просити налити ще чаю вважав нечемнiстю.

– Славку, не будь ненажерою! – врештi-решт не витримав Петько та рiшуче забрав банку. – Ще отримаеш тiльки пiсля того, як усе розповiси по порядку.

– Ну ось, – пробурчав Славко, звертаючись до Наталки, – я ж це… Що потiм не дадуть… А ти, словом, ну… не вiрила.

– Ти будеш розповiдати чи нi? – не на жарт розлютився Петько.

– Ну…

Пролунав дзвiнок – то прийшов Дмитро, який теж звiдкiлясь приiхав учора ввечерi. Вiн теж не втерпiв i примчав побачити друзiв, а в першу чергу Петька. А коли натрапив на всю компанiю – страшенно зрадiв! Коли вже нарештi допили чай, всi перейшли до Петьковоi кiмнати, де продовжили оповiдi про те, хто та як провiв лiтнi канiкули. Певна рiч, увiмкнули комп'ютера.


* * *

Сергiйко з величезним задоволенням лежав на лiжку в своiй кiмнатi, у власному помешканнi. Хто не знае, як класно простягтися на найкращому, звичному лiжку пiсля того, як тижнiв зо три не був удома? Сьогоднi вранцi вони з батьком та мамою приiхали з Криму, де вiдпочивали в санаторii. Сергiйко скучив i за своею кiмнатою, i за своiм лiжком, а головне – вiн скучив за комп'ютером. Поки вони були в санаторii, без комп'ютера та Інтернету вiн почувався незатишно, нiби виявився вiдрiзаним вiд друзiв i взагалi вiд усього свiту. Поряд iз санаторiем було iнтернет-кафе, але батько з самого початку сказав, що нема чого займатися дурнею, нiяких iнтернетiв цi три тижнi не буде, нехай, мовляв, очi вiдпочинуть вiд монiтора. Сергiйковi стало нудно вже за три днi: снiданок, море, обiд, море, вечеря, море, й насамкiнець – комарi. І так щодня. Море – це добре, але, коли завжди саме тiльки море – це дуже швидко набридае, а комарi щовечора тiльки пiдсилюють бажання хутчiш повернутися додому. На Сергiйкове скиглення щодо Інтернету батько твердо вiдповiдав:

– Оздоровлюйся! Інтернетiв тобi й удома вистачить, а моря вдома немае.

Дуже швидко Сергiй зрозумiв, що найгiрше в життi – це оздоровлюватися пiд наглядом батькiв.

Тому, коли вже нарештi приiхали додому, вiн не зважаючи нi на маму, анi на тата, одним стрибком заскочив у свою кiмнату, зачинив дверi та попервах увiмкнув комп'ютера, а вже потiм кинувся на свое лiжко, яке чи то радiсно, чи злякано скрикнуло голосами звичних i лагiдних пружин.

– Удома! Нарештi вдома! Клас!

Вiн вiддав данину ввiчливостi своему лiжковi, а тодi всiвся за столом та запустив «Трафiк-агента». На жаль, той показав, що зараз комп'ютер не може пiдiмкнутися до Інтернету. Мабуть десь на лiнii було щось негаразд.


* * *

– Ну? – Нортон запитливо глянув на поштаря.

– Що – ну? Не бачиш, листа юзеру принiс, – поштар випнув наперед сумку.

– Я всiх тутешнiх поштарiв знаю, але тебе не зустрiчав жодного разу, – Нортон уважно поглянув на сумку.

– Я новенький, щойно на пошту прийшов.

Нортон пiдозрiло окинув поглядом спортивну статуру поштаря.

– Ану дай глянути в сумку, – вимогливо сказав вiн.

Поштар iз задоволенням скинув важку сумку на землю, всiм своiм виглядом демонструючи доброзичливiсть та гарний настрiй.

– На, дивися, поки очi не повилазять! – засмiявся вiн.

Нортон кивнув рядовому охоронцевi, щоб той оглянув сумку. Охоронець повиймав пачки газет та журналiв – у цьому вiддiленнi сумки нiчого зайвого не було. Із другого вiддiлення дiстали грубу пачку листiв, яка наче теж нiякоi небезпеки не складала, та Нортон був досвiдченим охоронцем, до того ж, зовсiм недавно скiнчив спецiальнi курси пiдвищення версiй.

– Ну-бо дай глянути листа.

Поштар попорпався в сумцi, знайшов у пачцi потрiбного листа та простяг Нортону. Той уважно помацав конверта, навiть обнюхав його, не вдовольнився зовнiшнiм оглядом i передав рядовому охоронцевi:

– Пiди переглянь на установцi.

Отут усе й сталося. Поштар, у якого руки, пiсля того, як вiн поклав сумку на землю, звiльнилися, з диким криком «Кi-iй-я-а!» зробив вiдволiкаючий рух рукою та брикнув охоронця в щелепу. Охоронець устиг вiдскочити, а поштар утратив рiвновагу й гепнувся спиною на свою ж таки поштову сумку.

– А-а-а! Ось ви як! – заволав поштар, нiби м'ячик вiдскочив вiд сумки та звiвся на ноги. – Ото вже я вас! – i пiсля цього раптом розвернувся та кинувся навтьоки. За ним нiхто не погнався, навпаки – увага всiх присутнiх зосередилася на листi, який упав на землю. З усiма можливими пересторогами його оглянули на спецiальному устаткуваннi. Виявилося, що не даремно. Там було щось сторонне, нiяк не схоже на аркуш паперу. Довго розмiрковували, як розпечатати листа та переглянути вмiст конверта, але так нiчого й не зметикували. Тодi конверта поклали бiля стiни, а згори скинули на нього важку каменюку. Щось добряче вибухнуло, каменюку розкололо навпiл. Важко було навiть уявити, скiльки файлiв було б знищено тим вибухом у Сергiйковому комп'ютерi, якби вiн вирiшив розпечатати його, як будь-якого iншого листа. Надзвичайний випадок сприйняли як рядовий вiрусний напад, тому нi Трафiк, анi Нортон i його команда нiкуди нiчого не повiдомляли. За пiвгодини до брами пришкандибала старенька чистенька бабуся, яка спиралася на сучкувату ковiньку, збиту з одного кiнця, та з торбинкою на плечi. Трафiк посмiхнувся про себе – так бабуся нагадала йому стареньку фею з дитячих казок.

– Доброго дня, бабуню! Куди простуемо? – ввiчливо поцiкавився агент Трафiк.

– До онучка, шинку, до онучка, – прошепелявила бабуня, виймаючи з бездонноi кишенi, мабуть, насiння та безтурботно закидаючи його до рота. Трафiк уже зовсiм вирiшив вiдчинити iй дверi, коли бабуню несподiвано погукав пильний Нортон.

– Бабусю, а що в торбинцi?

– Гоштинцi, шинку, – з готовнiстю озвалася бабуся.

Коли потiм, по всьому, що сталося, в Нортона запитали, чому вiн вирiшив перевiрити бабусину торбинку, вiн тiльки знизав плечима:

– Та шепелявила вже якось занадто. Таке враження, що зубiв не мала взагалi, а насiння лузала, мов комбайном!

Бабуся, нiби спринтер, рвонула до дверей, котрi вели просто до жорсткого диска Сергiйкова комп'ютера, але команда Нортона й тут виявилася на висотi – вчасно виставила вперед списи. Нiяке карате супротив списiв не допомогло, й бабуня прудко побiгла геть. Один iз охоронцiв Нортоновоi команди метнув iй навздогiн списа, який, мов довгий дрюк, упав прямiсiнько перед нею. Бабця перечепилася об нього, впала, торбинка злетiла з плеча й iз неi висипалася цiла купа бридких рiзнокольорових хробакiв. Усi ахнули! Що може бути гiрше за хробака в комп'ютерi? А тут вiдразу цiла купа, та ще й таких рiзних!

Пiсля цього випадку Трафiк вирiшив неодмiнно доповiсти про все Великому Процесоровi. Той уважно вислухав, випитав усi подробицi та розпорядився посилити охорону Сергiйкового комп'ютера. Вiн не без пiдстав вирiшив, що такi частi вiруснi напади – це вже не випадковiсть.

– Поштар – це чистiсiнький Лупер, його почерк. А бабуся, поза всякими сумнiвами, – Мелiсса. Для повного комплекту бракуе тiльки Ламера чи Кабiра.

Сказав, та наче накликав. За годину по тому, як Трафiк доповiв Великому Процесоровi про напади вiрусiв, здаля з'явилася незвичайна процесiя. До брами наближався караван верблюдiв, навантажених усiляким крамом. Попереду йшов караванник iз пихато пiднятою головою, вiв на мотузцi першого верблюда. За ним слухняно йшли iншi, прив'язанi один до одного короткими мотузками. Поводир виблискував бiлоснiжним убранням. Вiн мав гарну статуру, пiдборiддя йому прикрашала охайно пiдстрижена борiдка.

– Наше вам салям, шановнi, – ввiчливо поздоровався мандрiвник iз Трафiком i Нортоном: безпомилково вгадавший у них головних, а решту команди вдостоiвший лише ввiчливого кивка.

– Добридень, шановний! – привiтався Нортон та подав руку. Караванник охоче простяг свою, але тут-таки був скручений спецiальнiм прийомом, який Нортон вивчив на курсах пiдвищення версiй. На очах у охоронцiв караванник зник, перетворився на ледь помiтну блакитну хмаринку. Все сталося так швидко, що запитання Трафiка про причину такого дивного поводження з гостем прозвучало лише тодi, коли караванника й слiд прохолов. За ним поволi розтанули й верблюди.

– Та ти очi продери! – вiдповiв Нортон. – Верблюди ж зеленi!

– А якi мають бути? – здивувався Трафiк.

– Ну, ти повний вiдстiй! – у свою чергу подивувався з такого невiгластва Нортон. – Скрiзь i завжди верблюди були синi! Си-нi! Зрозумiло?

– Он як… – з повагою протягнув Трафiк, вражений глибиною знань Нортона в царинi бiологii.

Вони вiдразу доповiли про новий вiрусний напад Великому Процесоровi.

Ось тодi i той зрозумiв, що за такий короткий термiн три вiруснi напади поспiль – це вже спланованi дii. Поява Кабiра, якого Хазяiн та Володар вiдразу впiзнав за караваном, лише ствердили його в цiй думцi.




Роздiл 2

Брат Макровiра


Нiчого не пiдозрюючи про бурхливi подii, якi вiдбувалися бiля входу до його комп'ютера, Сергiйко терпляче очiкував, коли ж будуть усунутi неполадки на лiнii чи на серверi провайдера й трафiк-агент знову пiдключе йому Інтернет. Вiн запустив свою стару iграшку «Збудуй Глюкландiю» та захоплено поринув у державне будiвництво.


* * *

Четвiрка друзiв, що зiбралися в Петька, й далi обмiнювалися спогадами про лiтнi канiкули, що вже добiгли кiнця. Головним чином випитували в Славка подробицi дивовижних пригод, пов'язаних iз викраденням та звiльненням принцеси Інформи. Його невиразна розповiдь викликала то вибухи реготу, то незадоволене буркотiння з приводу нескiнченних бекань та мекань.


* * *

Нiхто й не пiдозрював, що всiх iх узято пiд уважний нагляд Макропойнта, рiдного брата Макровiра, про знищення якого так незграбно розповiдав зараз Славко. Макропойнту, на вiдмiну вiд Макровiра, який завжди обирав чорний колiр, бiльш подобався червоний.

– Це колiр кровi, – казав вiн своiм слугам, – нехай усi знають, що я кровi не боюся! Нi своеi, а головне – анi чужоi.

Макропойнт був розумний i знав, що до Сергiйкового комп'ютера йому не дiстатися, так само як i до самого Сергiйка. Великий Процесор цього не допустить. Сергiйко, який цього лiта, ризикуючи життям, брав участь у звiльненнi Інформи, чим зберiг у Заекраннi порядок та законну владу, був пiд особливим наглядом Хазяiна та Володаря. Намагання слуг Макропойнта дiстатися до Сергiя були не чим iншим, як вiдволiкаючим маневром. Уся увага вiруса була наразi зосереджена зовсiм на iнших людях. Зараз крiзь екран монiтора вiн уважно спостерiгав за компанiею, що веселилася.

– Мiй пане!

– А… Це ти, Лупере. Ти все зробив, як я наказав?

– Так, мiй пане. Кабiр та Мелiсса в приймальнi. iх покликати?

– Не треба. На сьогоднi ви свою мiсiю виконали. Йдiть, вiдпочивайте, ви гарно попрацювали.

Тепер настав його час.


* * *

– Ну-ну, – пiдганяв Дмитро Славка, який продовжував розповiдь про лiтнi пригоди. Усi багато смiялися, та не тiльки з того, про що вiн розповiдав, але й iз того, як розповiдав.

– А цей… як його… Дроник, вiн – раз! І в матрац… тобто, на тигра перетворився! Та каже: «У мене проiзний…» А мiлiцiонер у повному вiдпадi…

Нiхто з присутнiх не помiтив, як iз вiльного порту системного блоку, що стояв на спецiальний пiдставцi, вилилася невеличка червонувата хмаринка. Вона вiдразу ковзнула пiд лiжко та з'явилася лише бiля дверей i вiдрiзала всiм шлях до вiдступу. Тут хмаринка на мить зупинилася та повiльно перетворилася на невисоку людину середньоi статури. Усе в цього чоловiка було невеличке: руки, ноги, обличчя з дрiбними рисами… Завеликi були тiльки очi. Здавалося, вони набухли ненавистю й люттю, якi переповнили iх. Вузькi губи склалися в посмiшку, яка, мов тоненька щiлина, навскiс прорубала обличчя. Вбраний чоловiк був у темно-сiрий, ретельно вiдпрасований костюм, пiд пiджаком лиховiсно, нiби кров, червонiла сорочка, а з нагрудноi кишеньки стирчала кокетливо складена хусточка такого самого лиховiсного кольору.

– Ну, рiдненькi моi, отже, давайте знайомитися, – хрипко промовив Макропойнт. Вiн так довго готував цю операцiю, що навiть захрип вiд хвилювання, коли побачив: той, на кого вiн так ретельно готував пастку, нарештi цiлком пiд його владою.

У кiмнатi на мить запала тиша. Усi повернулися до дверей.

– Ви хто? – здивовано запитав Петько.

– Васла, Рикпет, Кадим та подруга iхня Шаната! Гарно, слово честi, гарно! Багата здобич! Я навiть не очiкував застати тут вас усiх.

– Та хто ви такий?! – скрикнув Петько. – Як ви сюди потрапили? Звiдки ви нас знаете?

– Що гiрше, то краще… То болячiше, – iгноруючи Петькове запитання, незрозумiло промовив гiсть таким саме хрипким голосом, а потiм несподiвано тицьнув пальцем у Петька. – Ти бiльше за всiх запитуеш, отже, й будеш першим.

– У чому? – ще й досi ошелешений, промовив Петько.

Гiсть знову не вiдповiв на запитання, а спорудив iз пальцiв незрозумiлу фiгуру, з якоi вiдразу вирвався промiнь свiтла. На мить усiх заслiпило. Спокiйно, без поспiху, гiсть скерував промiнь на Петра. Той застиг на мiсцi так, наче промiнь паралiзував його.

– Ах ти ж! – Дмитро кинувся на незнайомця, але теж потрапив пiд дiю дивовижного променя, застиг i був облитий дивним свiтлом iз голови до нiг.

– Ну, а наразi, – лиховiсно провадив незнайомець, – звернемося до головного героя. Що розповiси нам, Васло?

– Я? – здивувався Славко. – Я цей… головний герой?

Саме цiеi митi до кiмнати ввiйшла Ксюха, велика пухнаста кицька, Петькова улюблениця. Ксюха була кицькою парадовоi породи. Парадовоi тому, що, як казав тато, ii ще малим кошеням знайшли в парадному. Вона була замурзана й блохата. Тато пiдiбрав ii, принiс додому, добре викупав зi спецiальним милом вiд блiх. Коли кошеня намокло, то перетворилося на тоненького кiстячка.

– Ну, наче купка олiвцiв… – прокоментував тато це сумне видовище.

Зараз Ксюха виросла й стала великою та пухнастою. А ще кицька не любила чужих, тому тато називав ii «Наша сторожова кицька Ксюха». Коли вона бачила в помешканнi чужого – вигибала спину, здiймала хвоста догори та грiзно шипiла, широко роззявляючи пащеку, демонструючи хоч i невеличкi, але дуже гострi iкла. Якщо ж хтось насмiлювався ii погладити, то мiг бути подряпаний чiпкими пазурами й до кровi.

Кицька вiдчула чужого, прийняла бойову позу, зашипiла та вдарила лапою з випущеними пазурами по вiдпрасованих штанях. Макропойнт вiд несподiванки пiдстрибнув i миттю перетворився на червону хмаринку, яка запливла пiд лiжко. Ксюха, як i кожна сповнена поваги до себе кицька, не могла випустити здобич i погналася за нею. Макропойнт стрiмголов летiв назад, до комп'ютера, на шляху кидаючись у рiзнi боки, щоб не потрапити до пазурiв кицьки, яка завзято нападала.

У кiмнатi запанувала тиша. Петько та Дмитро й далi стояли, мов два стовпи. Очi в обох були заплющенi.

– Агов, Петре! – неголосно покликала Наталка.

Петько мовчав. Тодi Наталка пiдiйшла та взяла його за руку.

– Петре! Рику, ну годi, не лякай мене!

Коли той почув iм'я Рик, його повiки затрiпотiли й вiн розплющив очi. Обвiв кiмнату безтямним поглядом, запитливо глянув спочатку на Наталку, потiм на Славка.

– Ви хто? Чого вам треба, виродки?

Це було так брутально й несподiвано, що Наталка вiд подиву гепнулась на стiлець.

– Я не зрозумiло запитав?

З-пiд столу вилiзла Ксюха, здiйняла хвоста догори, пiдiйшла до Петька та почала тертися об його ногу.

– Ану геть звiдси, тварюко нiкчемна… – вiн ударив Ксюху ногою в м'який бiк. З ображеним нявканням кицька полетiла пiд лiжко, звiдки щойно вилiзла, позбавивши всiх вiд страшного кривавого вiрусу.

– Ну? – з погрозою в голосi знову звернувся Петько до своiх друзiв. – Чого сюди припхалися? Хто вас запрошував? Кадиме! – звернувся вiн до Дмитра, який також стояв, нiби стовп. – Нажени цих дурнiв!

Пiсля того, як хлопця назвали Кадимом, Дмитро так само, як i Петько за хвилину до того, поволi отямився.

– Так, командире, – неживим, жерстяним голосом озвався вiн. – Вимiтайтеся! Ну? Швидше! Чи не ясно сказано? Швендяють тут усiлякi… Дурепи й телепнi…

– Це я телепень? – обурився Славко. – Це пiсля всiеi нашоi дружби?

– Давай, давай… Пузаню, долею зобиджений… А ти чого розсiлася? Склади товариство цьому… – Дмитро кивнув у бiк Славка.

Ошелешена Наталка, нiчого не розумiючи, запитливо глянула на Петра. Той у вiдповiдь окинув ii пихатим крижаним поглядом i промовчав.

– Ех, ти… Я думала, що мiж нами дружба…

– Індик теж думав, – i бiльше нi слова, тiльки презирливий пихатий погляд.

Із Наталчиних очей побiгли сльози.

– Менi хiба що заупокiйного голосiння бракуе, – ще з бiльшою погордою кинув Петько. – Прийом скiнчено, публiка може шкандибати по домiвках. Ось цей, – Петро вказав на Славка, – пузань тебе втiшить.

– Який же ти… Який же ти… – в Наталки бiльше не знайшлося слiв. Вона затулила обличчя долонями та вибiгла з кiмнати. Слiдом за нею перевальцем, без зайвого поспiху Петькове помешкання залишив Славко. Але щойно вiн вийшов, миттю рвонув донизу сходами, вибiг на вулицю та наздогнав Наталку, яка нiчого не бачила скрiзь сльози, що застилали очi.

– Наталю, ну, ти це… Словом, як його… Не плач ти, як його там… Порозумнiшае твiй Петро, куди вiн того… Ну, як то кажуть… Подiнеться…

– Дякую тобi, Славку, але нiчого ти не розумiеш!

– Це… як його… Чого це я не розумiю? Я навiть дуже… Як його… Кмiтливий… Тiльки ось що, – зненацька погодився вiн, – я тут це… й насправдi, не все зрозумiв. Хто до нас приходив? Вiн же iз Заекрання, це, як його… це ясно. Вiн перейшов у формат чистоi цифри, я таке вже це… бачив. Дроник там… І взагалi… А потiм Петро та Димон наче не того… не своi стали. Пiсля променя того…

Наталка раптово зупинилася та стурбовано глянула на Славка. Сльози ii миттю висохли.

– Стривай… Ти хочеш сказати, що той кривавий мiг щось зробити з Петром?

– Що значить того… хочу? Я вже цiлу годину тобi це… кажу…

– Ходiмо назад!

– Куди?

– До Петра, дурню!

– І ти дражнитися?

– Не ображайся, гаразд? Чого ж ти вiдразу не сказав? Це ж очевидно! Петько став зовсiм iншим пiсля того, як той… Ну, той, що прийшов, променем його освiтив. І Дмитра теж… Може, iх рятувати потрiбно, а ми з тобою, мов двое останнiх йолопiв! Мерщiй назад!


* * *

Екран монiтора замиготiв та вкрився легким синявим туманом. Із тоi синяви почувся голос Макропойнта:

– До мене, моi вояки.

Анi митi не роздумуючи, Петько, а за ним i Дмитро пiрнули в блакить екрана, який по тому повiльно згас.

У порожнiй квартирi пронизливо вiдлунював дзвоник.




Роздiл 3

Черговий хiд


– Ну, що зараз робити… це… будемо? – Славко, не знiмаючи, тримав пальця на кнопцi дзвiнка бiля дверей Петькового помешкання.

– Я не знаю, вiдчуваю тiльки: щось сталося… Нас не було всього кiлька хвилин, Дмитра не зустрiли, отже, вiн нiкуди не виходив.

– Петре, вiдчиняй… Як його… блiн… Димон! – І Славко щосили гупнув ногою в дверi.

За дверима панувала цiлковита тиша, наче там нiкого й не було.

– Незрозумiло це все… – Наталка вийняла мобiльника та набрала Петькiв номер. За кiлька секунд вони почули, як за дверима задзвонив телефон. Вiн дзвонив безперестанку, поки Наталка не натисла на клавiшу вiдбою.

– А що, як… – почала й вiдразу вмовкла Наталка – завагалась у своiх припущеннях.

– Що – як? – перепитав Славко.

– Я ось що подумала… А що, як той… хто вiн там… ну, який приходив iз Заекрання, забрав iх iз собою?

– Туди? – очi в Славка покруглiшали вiд подиву. – Ти це… маеш на увазi на той бiк екрана?

– Атож! Ти ж бачив, як вони змiнилися? Ми пiшли, а потiм той, кривавий, пальчиком iз екрана мiг поманити – i гуд бай, Васю… І вони зараз де-небудь на диких просторах Заекрання в гостях у глюкiв.

– Знаеш, це… дуже просто може бути! – Славко трохи подумав i погодився.

– І що тодi робити? Ти уявляеш собi, якi там простори? Де iх шукати? Та чи знайдемо? А як знайдемо, що далi?

– Цей коротун дулю того… складе, прожектором освiтить, i ми такими самими станемо… Ага… Цими, кривдниками мирних кицьок…

Замовкли. Кожен думав про свое. Славко ще раз натиснув на кнопку дзвiнка й довго тримав на ньому пальця, але пуття з того не було – за дверима анiчичирк.

– Що робити, не придумаю… – розгублено промовила Наталка. У ii голосi забринiли сльози.

– А я це… дуже навiть придумаю! Треба iхати до Сергiйка!

– До кого?

– Ну, пам'ятаеш, цей… я розповiдав про Інформу, Великого Процесора… Ну, i про Сергiйка.

– Пам'ятаю. Може, давай йому зателефонуемо?

– Його номер у мене вдома, а так я його не пам'ятаю. А що до мене iхати, що до нього… це… однаково… А через нього можна зв'язатися з Великим Процесором…

– Із тим диваком, в якого такi кумеднi футболки?

– Чого це вiн дивак? Нiякий вiн не дивак, а дуже навiть цей… прикольний мужик.

Скотилися зi сходiв i бiгцем кинулися до метро.

– Сергiйко живе на Оболонi, за тридцять хвилин будемо в нього.

І справдi, за пiвгодини вони вже пiдходили до будинку, де мешкав Сергiйко.

– Тiльки б вiн був удома… Тiльки б вiн був удома… – як заклинання, повторювала Наталя, що раптом повiрила: цей незнайомий Сергiйко обов'язково допоможе Рику та Дмитру.


* * *

Сергiйко майже скiнчив будiвництво держави Глюкландii. Залишалися останнi кiлька ходiв. Ще трiшечки, й вiн вийде переможцем у дуже складнiй та цiкавий грi. І саме в цей час задзвонили в дверi.

– Кого ще там принесло?

Доводилося йти вiдчиняти, бо вдома вiн був сам, тато з мамою кудись пiшли. Невдоволено буркочучи та обiцяючи дати комусь по шиi, вiн зафiксував паузу та пiшов вiдчиняти дверi, по дорозi все ж таки ще озирнувшись на екран монiтора.

– Славко? – здивувався Сергiйко. – Привiт!

Потiм кинув уважний погляд на Наталку й знову, вже запитливо глянув на Славка: що, мовляв, за одна?

– Ти того… як його… познайомся. Одним словом, це Наталка, а це Сергiйко, ось… Я тобi розповiдав. Розумiеш, тут така штукенцiя…

І Славко, а потiм i Наталка, доповнюючи та перебиваючи одне одного, розповiли, що сталося пiвгодини тому в Петька вдома. Сергiйковi не треба було довго пояснювати. Вiн бачив, на що був здатен Макровiр та його вiрнi слуги, тому добре уявляв, що мiг учинити з хлопцями потужний вiрус. Наталчинi побоювання, що Сергiйко може iм не повiрити, вiдразу випарувалися. Пiсля того, як гостi скiнчили свою розповiдь, вiн не роздумував анi митi: про все, що сталося, треба негайно повiдомити Великому Процесору. Без жалю вiн негайно закрив майже виграну гру, викликав на екран поштову програму «Outlook» та швиденько написав коротенького листа:



«Шановний пане Великий Процесоре! Просимо Вас негайно вийти на зв'язок. Тут у нас у фiзичному свiтi щось трапилося, про що Ви маете знати».



Лист миттево потрапив до рук агента Трафiка. Вiн тицьнув пальцем у першого-лiпшого бiта з команди Нортона й вручив йому конверта.

– Мухою до столицi, до Головного палацу. Нiде не зупиняйся, нi з ким дорогою не розмовляй. Вiддаси до рук або Чипсету, або самому Великому Процесору особисто. Зрозумiло? Скажеш, що лист вiд Його Величностi Сержа Першого.

– Зрозумiло, мiй пане.

Бiт скочив на коня i за ним аж загуло.

Слiд сказати, що час у Заекраннi тече зовсiм iнакше, нiж у фiзичному свiтi. У Заекраннi за секунду проходять мiльйони операцiй, тому i дiй за визначений промiжок часу тут вiдбуваеться значно бiльше, нiж у фiзичному свiтi. Отже, якщо бiт мчить на конi до Головного палацу цiлий день, то у фiзичному свiтi це займе одну мить. І коли нашi друзi подорожували по Заекранню, iхньоi вiдсутностi, часто доволi тривалоi за Заекранним часом, удома навiть не помiчали, тому що у фiзичному свiтi вони були вiдсутнi лiченi секунди, або навiть i менше.

Гонець мчав стрiмголов. З-пiд копит коня летiла грязюка, у вухах виспiвував вiтер, а довге пiр'я на капелюсi, яке всiм показувало, що iде не простий вершник, а гонець Великого Процесора, розвiвалося та переливалося дивовижними барвами.


* * *

Повернувшись iз фiзичного свiту, кривавий вiрус Макропойнт не знаходив собi мiсця вiд лютi. Його тiпала лихоманка, по-перше, тому, що його план помсти вдався тiльки частково: не вдалося захопити самого Васлу, який, разом iз королем Глюкландii Сержем Першим спричинився до загибелi його рiдного брата Макровiра. Макропойнт так довго готував цю операцiю помсти, так солодко уявляв, яким буде обличчя Великого Процесора, коли той дiзнаеться, що того самого Васли, який урятував життя Хазяiна та Володаря, бiльше нема. Є iнший, лютий, жадiбний, непримиренний та жорстокосердий ворог. І ось, останньоi митi, коли Макропойнт у душi вже святкував перемогу, його план провалився. Правди нiде дiти, Рикпет та Кадим теж непогана здобич, але все ж таки це не повна перемога, це лише дошкульний удар. А по-друге, Макропойнт лютував через приниження, через свою ганебну втечу вiд раптового нападу цього маленького, але дивовижно хороброго звiрятка, на iм'я Ксю Ха. У переляку була своя, дуже вагома причина. Вiрус знав старовинну легенду про таемничого звiра кхе, слина якого була надзвичайно отруйна. Йому розповiдали, що однiеi найменшоi крапельки слини цього звiра було достатньо для загибелi якого завгодно глюка. Назва «ксю ха» та «кхе» були надзвичайно схожi, тому Макропойнт злякався: а раптом ця Ксю Ха й е той самий таемничий звiр iз легенди?

Розчарування зробило Макропойнта ще передбачливiшим. Вiн обмiзкував ситуацiю i зробив вiрне припущення: Шаната та Васла обов'язково знайдуть Сержа Першого i все йому розкажуть, а той спробуе зв'язатися з Великим Процесором. Тому на всiх шляхах, якi вели до Столицi, було влаштовано засiдки.


* * *

Засiдкою на шляху до Столицi через Глюкландiю командував Лупер, той самий, що намагався дiстатися до комп'ютера Сержа Першого у виглядi поштаря. Всього у засiдцi було вiсiм глюкiв, якi чатували по черзi: четверо вартових розташувалися мальовничою групою пiд великим деревом за три польоти стрiли вiд мiста, а iншi четверо вiдпочивали в найближчiй корчмi. Корчма звалася «У скаженого пса». Над входом красувалася жовта вивiска, на якiй нетвердою рукою п'яного муляра було намальовано зеленим чи то кобилу, чи то собаку. Мабуть, зважаючи на назву, все ж таки друге. Гонець кинув повiд коня, геть укритого курявою, на руку служниковi, широко розчинив дверi.

– Господарю, най його мамi! Томатного соку та м'яса!

– Що запитала ваша милiсть? – перепитав господар корчми, колишнiй королiвський списоносець Архiват. Був вiн великий, присадкуватий, червонопикий та добросердий. – Шинушаси та м'яса?

– Томатного соку та м'яса, не стояти менi на цьому мiсцi! Чи ти вже в таких лiтах, що недочуваеш? – повторив замовлення гонець, скидаючи з голови капелюха з пiр'ям.

– Ваша милiсть не п'е шинушаси? – з жахом перепитав Архiват.

– Моя милiсть, коли тримае за повiд коня, стомленого коня, господарю, коня, який потребуе замiни, – багатозначно пiдняв пальця гонець, – нiчого мiцнiшого за томатний сiк не п'е.

– Непогана звичка, – схвально кивнув Архiват.

– Ха! – виразно промовив Лупер, якiй сидiв за стiл вiд гiнця, – усi знають, що томатний сiк п'ють лише маминi синки.

Гонець заскреготiв зубами, але стримався.

– Ну, чого ж ти? – поквапив вiн Архiвата. – Я вмираю вiд спраги!

– Архiвате, принеси цьому йолоповi водички! Кип'яченоi! – І вся компанiя, яка сидiла за одним столом, кривдно зареготала. Усi зрозумiли, що в корчмi з'явився саме той, на кого вони так довго чекали. Лупер тут-таки вирiшив, що найлегше забрати листа в гiнця пiд час бiйки, яку вiн i силкувався зчинити, чiпляючись до гiнця з найобразливiшими словами. Товариство реготало вiд душi, тим бiльше, що привiд вельми цьому сприяв. Гонець, молодий широкоплечий юнак, знову заскреготiв зубами, i його рука сама стисла рукiв'я шпаги.

– Чого до хлопця присiкалися? – заступилась за гiнця тiтонька Фло, дружина Архiвата, дебела жiночка з широким та щирим обличчям. – iсте собi, то iжте. Не чiпляйтеся до добрих людей.

– Стули пельку, стара! Тебе ще не питали!

– Хто це стара? Я стара? Ах ти ж, негiднику!

– Йди звiдси, вiдьмо, кому сказано!

– Що?! Кривдити мою жiнку?!! Ах ти ж, бридке цуценя! – Архiват вихопив iз-пiд прилавка величезного цiпка, яким настановляв на розум клiентiв, якi, бувало, добряче гуляли в корчмi, та вийшов у залу, став поряд iз гiнцем, який ще й досi сидiв за столом, подумки картаючи себе за необачнiсть.

– Ось твоi сiк та м'ясо! – громовим голосом сказав корчмар, ставлячи однiею рукою перед гiнцем велику тарiль зi шматком м'яса та глиняний кухоль соку, а пошепки додав: – Коли я пiду iз зали, знайди привiд та вийди за мною слiдом, – i знов заволав так, що задрижали шибки: – Якщо людина в моiй корчмi бажае випити навiть кип'яченоi води, це ii особиста справа. І я нiкому не дозволю цьому заважати. Я вже зi своею подружкою подбаю про це! Чи не так, подружко? – корчмар лагiдно погладив свого цiпка. – У таких випадках дружина не ревнуе. Чи не так, рибко моя? – корчмар звернувся цього разу до жiнки.

Лупер побачив, наскiльки серйознi намiри в господаря корчми, що взявся захищати свого клiента, й не ризикнув зачинати бiйку, розумiючи, що вiддухопелити гiнця – це ще нiчого, а ось сварка з мiсцевим, вельми поважним корчмарем – може дорого обiйтися.

«Нiчого, – подумав вiн, – нiкуди вiн вiд нас не дiнеться. Переймемо бiля дерева».

Тим часом Архiват погукав дружинi:

– Я до пiдвалу по шинку. Коли цi свистки знову почнуть присiкуватися до клiентiв, тiльки поклич! – та затупав своiми ножиськами по сходах, i вiд того, здавалось, уся корчма ходором ходити почала.

Гонець вiдкусив м'яса, пожував та обурено закричав:

– Господарю! М'ясо несвiже!

– Та ви що? Як ви можете? – обурилася тiтонька Фло. – Найсвiжiше м'ясо!

Гонець вiдштовхнув тарiль.

– Гниле! Це так ви годуете гiнцiв Великого Процесора?!

Вiн вихопив шпагу та кинувся сходами донизу. Нiчого не розумiючи, тiтонька Фло тiльки руками сплеснула.

– Ось i захищай таких…

А гонець стрiмголов скотився по вузьких, крутих сходах.

– Агов, господарю, де ти там?

– Швидше! Ворушися! Пiдбурюють тебе до бiйки, а ти ведешся, як останнiй дурень! Вони на тебе вже другу добу очiкують, – Архiват поквапливо пiдтягував попругу на свiжому конi. – iм аби лишень бiйку влаштувати та пiд цiй гамiр пошту в тебе вiдняти… Вони ж навмисне глузують, а ти i не в'iхав… Ти навпростець не iдь, у них за мiстом засiдка. iдь навкруги, через Новi Файли. Коли будеш передавати листа Великому Процесоровi, вклонися вiд корчмаря Архiвата. Усе зрозумiв? Стережися, може, в них ще де-небудь засiдки е.

– А чиi це люди? – запитав гонець. – Хто смiе нападати на гiнця Хазяiна та Володаря?

– Та вже ж не друга… – резонно зауважив корчмар. – Швидше за все, то слуги якогось вiрусу.

Повчаючи гiнця, Архiват швидко та звично надягав вуздечку на коня, прогонистого жеребця золотаво-брунатноi мастi. Той нетерпляче переступав, помахував хвостом i трусив головою. Кiльця на вуздечцi подзвякували.

– Коня на зворотному шляху повернеш, – з цими словами Архiват скiнчив сiдлати коня. – Давай уже, iдь…

– Дякую, дядьку… – гонець легко заплигнув на коня, жеребчик захропiв, копита глухо вдарили в дерев'яний помiст, по тому дзвiнко простукотiли брукiвкою. Коник понiс геть вiд небезпеки гiнця та листа Сержа Першого до Великого Процесора.

Архiвата в залi не було всього кiлька хвилин. Четвiрка глюкiв нiчого не встигла запiдозрити, коли вiн знову з'явився, несучи на плечi величезне копчене стегно.

– Рибко моя, – заволав вiн на всю залу, – я принiс свiжоi шинки!

– Та ще староi половина лишилася… – нiчого не розумiючи, озвалася тiтонька Фло.

Цю вiдповiдь почув Лупер i миттево зв'язав не зовсiм зрозумiлий виступ гiнця щодо несвiжого м'яса, його стрiмку гонитву за Архiватом та теперiшню вiдсутнiсть у единий вузол. Вихопив iз-за халяви ножа, одним стрибком пiдскочив до корчмаря, який ще й досi тримав на плечi величезне стегно.

– Де гонець? – заволав Лупер, бризкаючи слиною в обличчя корчмаря. – Куди подiв гiнця?

Гострий, мов голка, кiнчик ножа натяг шкiру на шиi старого списоносця.

– Ну? – погрозливо кинув Лупер.

– Ах ти ж, – захлинувся вiд обурення Архiват, – мене, старого списоносця… Ножиком лякати?

Вiн невловимим рухом вiльноi руки вiдкинув ножа вiд шиi та присiв, одночасно скидаючи з плеча стегно. Стрiмко крутонувся дзигою, нiби метальник молота, знизу вгору так мiцно залiпив важкеньким стегном Луперовi у вухо, що тому здалося, нiби йому вiдiрвало голову. Вiруса, мов пiр'iнку, перенесло через стiл, що стояв поряд, та розпластало на стiнi. Бiти втрьох зiскочили з-за столу та вихопили шпаги.

– Мене? Ножиком? – i далi ревiв Архiват iз виряченими очима, аж червонiючи вiд натуги. – Свистки! Шелупонь!

Лупер нiби залишився без кiсток. Обтiкаючи кожну нерiвнiсть на стiнi, сповз на пiдлогу та влiгся на нiй безформною, але дуже мальовничою купкою. Архiват зробив крок уперед, i далi обертаючи над головою стегно, яке розсiкало повiтря, нiби важка булава.

– Геть звiдси! – не вгавав Архiват. Вiн зробив ще крок у напрямку столу, бiля якого стояли бiти, й тi не тiльки вiдчули пахощi гарно прокопченого м'яса, а й вiтерець вiд обертання стегна, швидкiсть якого шалено наростала. Вони тверезо зважили ситуацiю та зрозумiли, що пiсля наступного кроку хтось муситиме зiйтися зi стегном упритул, i пiдскочили до свого командира, пiдхопили його пiд руки та поволокли до виходу. Очi в Лупера розплющилися, й вiн засукав ногами, намагаючись пiдвестися.

– Агов, ти… – невиразно пробурмотiв вiн, тицяючи пальцем у бiк Архiвата, який нарештi припинив крутити стегном над головою. – Ти ще мене згадаеш…

– Геть, геть звiдси! Ти ба! Мене! Ножиком! І бiльше тут зi своiми плюгавцями не з'являйся! Довбешки повiдкручую!

Лупер проiхав кiлька хвилин верхи, поки цiлком отямився.

– Стiй! – вiн пiдняв руку. – Ти давай до дерева. Якщо за пiвгодини гонець там не з'явиться, повертайся до корчми та чекай на нас там. Якщо гонець з'явиться – обшукати, листа забрати, самого гiнця порiшити. По тому всi до корчми. Ти, – тицьнув у груди iншого бiта, – до Залiзноi брами, ти – до Дерев'яноi, я – до Золотоi. Розпитайте охорону, чи не виiжджав хто за останнi пiвгодини. Якщо так, розпитайте, в який бiк поiхав, який з вигляду. Отже, я вважаю, що гонець прямо до Столицi не поiде. Шукайте слiд… Збираемося бiля корчми. Хутко! Помчали!

Усi роз'iхалися в рiзнi боки.




Роздiл 4

Лист вiд Сержа Першого


Кадим та Рикпет стояли перед Макровiром. Обидва були неприродно спокiйнi. А той уважно вдивлявся в iхнi обличчя, намагаючись знайти бодай що-небудь вiд колишнiх Петька та Дмитра, i, до своеi втiхи, не знаходив. З полегшенням вiдкинувся вiн на високу спинку зручного крiсла та заплющив очi.

Рикпет та Кадим i далi стояли мовчки та нерухомо, нiби великi шаховi фiгури офiцерiв, вирiзьбленi з дерева. Тiльки одяг в них не вiдповiдав цiй стародавнiй грi: джинси, футболки та кросiвки.

– Рикпете! – тихо покликав червоний вiрус.

– Так, мiй пане.

– Чи знаеш ти, чому ви тут обидва опинилися?

– Так ви звелiли.

– Це зрозумiло… Це так мае бути… Ви тут ось чому: нещодавно Великий Процесор розклав на цифру мого брата, чорного вiруса Макровiра. А допомогли йому в цьому вашi дружки Васла та Серж Перший, колишнiй король Глюкландii. Це вам вiдомо?

– Так, мiй пане.

– Так ось, ви повиннi повернути менi брата.

– Так, мiй пане.

– Та чого ти як папуга: «Так, мiй пане», «Так, мiй пане»… – Макропойнт невдоволено випростався у крiслi. – Хоч знаеш, як це зробити?

– Нi, мiй пане.

– Ось i я не знаю, хоча щось таки е… Заекрання мае одну величезну таемницю. Настiльки таемну, що навiть я, червоний вiрус Макропойнт, ii не знаю до кiнця. І не певен, чи знае ii Великий Процесор. – Вiрус заплющив очi й знову вiдкинувся у глибоке крiсло. – А коли й знае, то нiколи нiкому ii не розкрие, бо це порушить природний хiд буття, баланс життя та смертi. Рiч у тому, що цiлковитоi, остаточноi смертi нема. Але це все, що я знаю, хоча й цього немало. Отже, якщо смертi не iснуе, то мiй брат живий, десь вiн е… Повернiть його менi – ось мiй наказ. Для цього ви тут.

Макропойнт звiвся та пройшов кабiнетом. Чи не бовкнув зайвого? Адже напрошуеться запитання: чому вiн самотужки не спробував повернути брата, раз такий могутнiй, як каже? А вiн розумiв: те, що може зробити людина, не завжди змiг би навiть дуже потужний вiрус. З однiеi причини: вiрус – творiння вiртуальне, а людина зовсiм iнша по своiй природi, е представником iншого свiту й, цiлком можливо, впораеться з тим, чого глюковi нiколи не здужати.

– Для початку ви пiдете на гостину до веселого барона Асiста. Цей вiдьмак та чародiй знае геть усе. Навiть те, про що ви не знаете, що його взагалi можна знати. Вiн жартiвник, цей барон-веселун на iм'я Асiст. Що означае «смертi немае» i де знаходиться тi, хто пiшов, можна вивiдати лише в нього.

Макропойнт змахнув рукою, й на обох нових вояках Макропойнта замiсть джинсiв та футболок виникли сяючi комбiнезони, пояси з бойовими метальними ножами, за iхнiми спинами зависли потужнi безшумнi арбалети, на грудях – важкi надiйнi автомати, а голови iм прикрили мiцнi шоломи.

– А зараз, моi вояки, пiдiйдiть до екрана.

Макропойнт пробiгся тонкими пальцями по клавiшах, i на екранi виникла мапа, на якiй червоною рискою було позначено маршрут нових його слуг до мiсця, де мешкав веселий барон iз дивовижним iм'ям Асiст.

– Ось куди веде ваш шлях, – Макропойнт тицьнув пальцем у червоне кружальце помiж гiр, – це долина Випадкових Чисел. Мандрiвка нею надзвичайно небезпечна, бо там нема жодних закономiрностей, жодних правил i нiчого постiйного. Будьте обачнi. Якщо дiстанетеся до барона та дiзнаетесь у нього про таемницю вiчного життя… Повернiть менi брата, i я вас так винагороджу, як нiхто нiкого досi не винагороджував!


* * *

Гонець послухався мудроi поради Архiвата i виiхав з мiста зовсiм iншою брамою. Вiн спрямував жеребчика в бiк невеличкого села Новi Файли. Попервах гнав коня щодуху, намагаючись якнайдалi вiд'iхати вiд Глюкландii, а коли той притомився, рушив спокiйним кроком, уважно прислухаючись та час вiд часу озираючись. Вiн побоювався, що може не помiтити погонi вчасно. Глухий стукiт копит почувся, щойно вiн порiвнявся з першими хатами Нових Файлiв. Гонець поспiхом завернув у перше-лiпше подвiр'я, заросле розлогими кущами бузку, сплигнув з коня, накинув вуздечку на обламаний сучок та обережно визирнув на вулицю крiзь нешироку шпарину в парканi. Погоню вже було добре чути, але ще не видно.

– Р-р-ра!.. – почулося позаду.

Гонець озирнувся i похолов. За два метри вiд нього стояв здоровенний сiрий собака. Вiн показав зуби та знову рикнув, неголосно, але з очевидною погрозою.

– Р-р-р-ра… – тобто, ти чого, мовляв, забрався на чужу територiю?

– Тихше… Тихше… Як тебе там… Рексику, Пупсику, Бiтику, Слямзику… Не виказуй мене…

Уже зовсiм поруч глухо затупали курною дорогою конi, а собака зробив ще маленький крок уперед i знову пiдняв звислi тремтячi щоки, показуючи бiлi з чорнотою iкла.

– Р-р-р-р… Гав! – собака пригнувся й стрiмко плигнув на гiнця. Той позадкував у густий кущ.

– Агов! – почувся грiзний голос за парканом. – Хто тут е?


* * *

– Капочко, не хочу я пахтитися цими парфумами! Я взагалi не хочу пахтитися нiякими парфумами! Чи не ти казала, що найкращий запах – це запах чистоти й свiжостi? – принцеса Інформа вередливо тупнула нiжкою на особистого косметолога Капу Лок.

– Ваша Високосте, – поштиво, але наполегливо й далi вмовляла принцесу Капа, – це було три роки тому, ви тодi були ще не в тому вiцi, щоб користуватися парфумами. Але зараз ви повиннi дотримуватися протоколу! Молоденька дiвчина, а тим бiльше принцеса, мусить мати вигляд, як у принцеси: простий i неперевершений!

– Таж то вигляд, а не запах!

– Ваше Високосте, одне не виключае iншого, навiть навпаки: запах пiдкреслюе особистiсть i довершуе створений образ.

– Ну, якщо довершуе… Але тiльки трiшечки…

– Звичайно, звичайно… Ваше Високосте, у вас ще е трохи часу? Тодi, мабуть, почистимо нiгтi. Нi-нi, жодного лаку, звичайний манiкюр…

Капа поставила на стiл два глечики, в якi налила спецiального розчину, й принцеса занурила в них своi пальцi. Поки шкiра намокала, Капа розкладала на столi набiр для манiкюру та розповiдала останнi новини.

– А вчора я отримала листа вiд кузини, яка живе у Глюкландii, – не вмовкаючи торохтiла Капа Лок. – Вона менi надiслала рецепт дивовижноi маски на обличчя. Треба взяти свiжого огiрка, три насiнинки мазахорала…

– Якi насiнинки? – перепитала принцеса.

– Мазахорала. Це рослина така. Вона росте на узлiссях соснових борiв виключно у Глюкландii. Так ось…

Розповiдь Капи Лок про особливостi флори Глюкландii перебив гучний голос Дроника, блазня Великого Процесора.

Дроник був узятий Великим Процесором до Головного палацу рiк тому, коли в нього виявилися незвичайнi здiбностi. Пiд час випасання худоби на луцi, в дерево, пiд яке заховався Дроник вiд дощу, вдарила блискавка. Добряче перепало й пiдпасковi. Коли вiн отямився, то спочатку нiхто нiчого не помiтив. Але потроху в нього почали виявлятися дивовижнi здiбностi. То вiн починав бачити крiзь стiну, то книжку запам'ятовував вiд початку до кiнця, то перемножував подумки велетенськi числа. Але найбiльший подив у всiх викликала його здатнiсть переходити у формат чистоi цифри. Перетворений на блакитну хмаринку, Дроник мiг проникати в будь-яку шпару, перелiтати дротами на значнi вiдстанi, ставати будь-якими тваринами та взагалi – прибирати вигляд будь-яких речей. Тобто, вiн мiг майже все. Великий Процесор почув про таке диво й запросив Дроника до Головного палацу, де той i продемонстрував своi здiбностi. Великий Процесор, який пiсля цiеi демонстрацii довго перебував у станi цiлковитого потрясiння, запропонував Дронику залишитися в палацi та вiдвiдувати школу разом iз принцесою Інформою, водночас працюючи блазнем, бо iнших вiльних посад, та ще й для хлопчакiв такого вiку, в палацi на той час не було. Дроник доволi швидко освоiвся в палацi, потоваришував зi всiма його мешканцями, був у найкращих стосунках iз принцесою Інформою, яку не раз дивував своiми незвичайними здiбностями. А на початку лiта його здiбностi допомогли вiдбитися вiд лютого та надзвичайно потужного вiрусу Макровiра.

– Ваша Високосте! Вас запрошуе пан Великий Процесор.

– Хiба тобi очi повилазили? Чи не бачиш, що ii Високiсть зайнята? Вона робить манiкюр.

Капi Лок страшенно не подобалося, коли ii роботу переривали. Вона була впевнена, що нема нiчого важливiшого для молодоi дiвчини, анiж спроби стати ще привабливiшою. А манiкюр – важлива складова зовнiшнього вигляду кожноi молодоi дiвчини, тим бiльше, принцеси.

– Капко, ну, ти взагалi вже… – розгублено промимрив Дроник. – Принцесу батько гукае, тобi що, незрозумiло? А ти iй нiгтi вимочуеш! Капець – ось ти хто!

– Дронику, я тебе зараз уб'ю! – не на жарт розлютилася Капа.

– Припинiть обое! – посмiхнулася принцеса. – Капо, ми продовжимо пiзнiше. Дронику, передай батьковi, що я зараз буду.

– Так, панi. Ось так тобi Капцю! Вчися, як треба бути слухняною. Манiкюр, педикюр… – передражнив блазень Капу Лок та насвистуючи пiд нiс веселу мелодiю покрокував через велику спальню принцеси до виходу.

– Не свисти – грошей не буде, – навздогiн гукнула Капа.

– А-а, – не обертаючись, махнув рукою блазень, – iх як не було, як досi нема, так не передбачаеться й у майбутньому.

– А що за термiновiсть така? – в спину йому кинула запитання Інформа.


* * *

Собака швидко озирнувся на гучний голос:

– А-г-р-рр! – захлинувся вiн слиною вiд обурення: хто ще наважився зайти на подвiр'я, яке вiн охороняе? Без будь-якого попередження та зволiкання собака плигнув на вершника, вчепився йому в ногу.

– Ти!!! – загорлав вершник, у якого в чоботi, прокушеному наскрiзь, захлюпала кров. – Тварюко!!!

Вершник навiдлiг ударив собаку промiж вух кулаком у твердий рукавицi з грубоi шкiри. Пес навiть не здригнувся, тiльки заплющив очi та притис вуха, але ноги зi своiх страшних iкол не випустив. Що там вiдбувалося далi, гонець не дiзнався. Побачив, що увагу вершника вiдволiк бiй iз собакою – а той висiв на ньому, як гроно стиглого винограду на лозi, – единим рухом заплигнув на коня, проломився крiзь кущi та виiхав просто до низького паркану, що вiдокремлював подвiр'я вiд молодого лiсу. Жеребець легко перескочив паркан, i за мить гонець був уже у лiсi. Крики вершника, який кликав на помiч своiх товаришiв, незабаром затихли вдалинi. Гiлки боляче сiкли щоки та колiна, однак гонець не дозволяв жеребчиковi збавляти швидкiсть доти, поки не промчав крiзь лiс та не вискочив на високий крутий пагорб, звiдки було вже видно потужнi стiни Столицi.


* * *

– Вiд Сергiйка, тобто Сержа Першого, – вiдразу виправив себе блазень, – надiйшов лист.

– Що?! – пiдскочила Інформа, – й ти мовчиш?! Ну й дурень же ти, Дронику! Дурень, i бризки вгору! З цього ж треба було й починати! – принцеса вже витирала руки, а розгублена Капа Док стояла над манiкюрним столиком, iз жалем споглядаючи розлитий розчин, концентрат якого вона ще вчора придбала в найдорожчiй столичнiй крамницi.

Дроник не встигав за принцесою, яка майже бiгла коридорами. Нечисленнi придворнi поштиво поступалися дорогою принцесi, що так поспiшала. Якби побачив ii зараз хто стороннiй, нiзащо не впiзнав би у дiвчинi в туфельках iз низькими пiдборами, джинсах i футболцi спадкоемну принцесу Заекрання. Інформi не подобалося чепуритись у розкiшнi придворнi сукнi: вони заважали бiгати величезними кiмнатами палацу, одним словом, були вкрай незручнi. Авжеж, траплялося, що вона, вже не дiвчинка, а дiвчина, мусила бути присутньою на офiцiйних церемонiях. Тодi подiтися не було куди: повинна була мати вигляд, вiдповiдний до вимог протоколу. Але, на щастя, таке бувало нечасто, що дуже тiшило принцесу. Адже куди зручнiше ходити в джинсах i футболцi, нiж у отих пишних уборах. Вона влетiла до кабiнету, немов маленький вихор:

– Тату! Менi сказали, що ти отримав вiд Сергiйка листа?

– Здрастуй, доню! Отримав. Вiн коротенький: Сергiйко просить, щоб я вийшов iз ним на зв'язок. У них, у фiзичному свiтi, щось трапилося. Я вирiшив, що тобi цiкаво буде побачити Сержа Першого та побалакати з ним.

– Татку, ти ще й запитуеш? Ти ж знаеш, як я до нього ставлюся!

– Звiсно, знаю, тому й покликав. Ти готова? Тодi я налаштовуватиму iнтерфейс.

Великий Процесор поклав на клавiшi своi довгi, на диво гнучкi пальцi. Налаштовування iнтерфейсу з фiзичним свiтом – процес досить складний, вимагае високоi швидкостi роботи з клавiатурою та неабияких знань. Пальцi Великого Процесора запрацювали. Долонi зависли над клавiатурою, майже не рухаючись, тiльки пальцi миготiли, видаючи рiвномiрний неголосний шум, нiби щось дзижчало. За весь час Хазяiн та Володар жодного разу не помилився, жодного разу не скористався клавiшею «Backspace». Будь-який хакер луснув би вiд заздрощiв, коли б побачив, з якою швидкiстю працюе володар Заекрання.

– Ось i все, – задоволено промовив Хазяiн та Володар, останнiй раз торкаючись клавiшi «Enter», – лишилося трохи зачекати.

За його спиною принишкла принцеса, поряд iз нею застиг у очiкуваннi Дроник.

Не було тiльки дворецького, пана Чипсета, який саме в цей час був заклопотаний якимись важливими справами: чи то перевiряв, як прибиральницi помили коридори, чи знiмав пробу з хлiба, який випекли до вечерi.

Екран замиготiв, укрився срiбним туманом i врештi-решт знову став чистим.




Роздiл 5

Зустрiчi


Рикпет та Кадим, новоспеченi слуги кривавого вiруса Макропойнта, виступили в далеку дорогу – в долину Випадкових Чисел, на пошуки вiдьмака та чарiвника барона Асiста, веселуна, який знав геть усе. Коли б Рикпет та Кадим не втратили здатностi дивуватися, вони б здивувалися самi з себе, а саме з того, як легко iм удалося запам'ятати мапу, на котрiй Макропойнт показував iм маршрут до долини, де мешкав барон-веселун. Ця мапа наче вiддрукувалася в iхнiх мiзках. Друзi чимчикували дорогою, iшли нога в ногу, анi на сантиметр не вiдстаючи й не випереджаючи одне одного. Нi на мить не замислюючись, вони повертали в потрiбному напрямку. Тьоп-тьоп, ляп-ляп… Раз-два… Лiвою-правою… Шлях звивався посеред зеленоi луки, але на небокраi вже бовванiли невисокi пагорби, а за ними мали початися гори. Вдалинi виднiлося якесь мiстечко.

– Житло, – вказав пальцем Рикпет.

– Глюки, – погодився Кадим.

– Їжа, – пiдвiв риску пiд обговоренням Рикпет.

Обидва прискорили ходу, бо вкрай зголоднiли. Йшли з самого ранку, снiдали дуже рано та легко. Нiхто навiть i не подумав дати iм що-небудь iз собою. На околицi мiстечка зустрiли дiвчину з двома цебрами, в яких хлюпалася колодязна вода. Рикпет та Кадим, з голови до п'ят обвiшанi зброею, мали досить страхiтливий та незвичайний вигляд. Повелися вони дивно. Мовчки заступили дiвчинi дорогу, також, не кажучи й слова, забрали кожен по цебру та почали пити крижану до болю в зубах воду.

– Агов, – розгублено промовило дiвча, – це ви чого? Невже попрохати важко?

Анi Рикпет, анi Кадим нiяк не зреагували на ii обурене запитання. Напилися досхочу, вiдкинули цебра в рiзнi боки та попрямували далi, озираючись у пошуках якоiсь корчми, де б можна було втамувати голод. Обурене дiвча, яке вже майже принесло додому воду, змушене було знову нести важкелецькi цебра вiд самого колодязя, тому посилало iм навздогiн прокльони. Врештi-решт Рикпета дiстали цi крики. Вiн, не кваплячись зняв зi спини арбалета, вклав у нього маленьку крицеву стрiлу i, майже не цiлячись, вистрелив. Із легким дзвоном стрiла пробила цебро наскрiзь i залишила бiля самого дна двi рiвненькi дiрки.

– Стули пельку! – рiвним, безбарвним голосом сказав Рикпет. – Остогидло.

Дiвча перелякано замовкло, пiдняло цебро, недовiрливо застромило палець у дiрку, голосно закричало вiд переляку й побiгло додому.

А двое друзiв i далi шукали, де б можна чогось попоiсти. Нарештi, аж у центрi мiстечка, побачили щось, схоже на корчму. Рикпет пхнув ногою дверi та зайшов у залу. Кадиму, який переступив порiг слiдом за командиром, дверi з розмаху заiхали по лобi.

– А щоб тебе! – загорлав розлючений вояк, скинув з плеча автомат та зрiзав двома короткими чергами завiси, вiд чого дверi з грюкотом упали на пiдлогу. В залу вибiгла перелякана господиня.

– Що трапилося? Ви хто? Навiщо ви зламали дверi?

Рикпет та Кадим, як i ранiше, коли вони й слова не вiдповiдали на дiвочi крики, не вiдповiли й на крики хазяйки корчми. Усiлись за дерев'яний, чисто вискоблений стiл, поклали поруч шоломи, арбалети й автомати. Усе це спорядження, складене невеликою гiркою, викликало повагу та острах. Та хазяйка не вмовкала. ii заклад приносив зовсiм невеличкий прибуток, а ремонт дверей та новi завiси коштували недешево.

– Хто сплатить за ремонт? – приступила вона на друзiв.

– Їжi! – наказав Рикпет.

– Багато! – додав Кадим.

– Що?! – захлинулася обуренням господиня.

Кадим пiдняв автомат та повiв ним на рiвнi прилавка:

– На друзки! – коротко сказав вiн.

– Чи навпiл, – докинув Рикпет.

Жiночий лемент припинився, наче обрiзаний. Господиня з острахом подивилася на зброю i вже спокiйно, але все ж таки затято спитала:

– Хто сплатить за поламанi дверi?

Рикпет дiстав iз кишенi золоту монету:

– Досить?

– Разом iз обiдом, – додав Кадим.

Господиня здiйняла очi до стелi, пiдраховуючи, скiльки коштуватимуть ремонт i обiд. Виходило, що золотого достатньо, може, навiть i з надлишком.

– Досить.

Рикпет знову поклав золотого до кишенi.

– Їжi.

– Багато.

Господиня тяжко зiтхнула та попленталася на кухню. За кiлька хвилин вийшла з тацею, на якiй стояли тарелi з iжею. Тут була варена телятина, порiзана на невеличкi шматочки та полита духмяним соусом, вiд запаху якого аж слина текла, смажена риба в бiлiй, мов снiг, сметанi, салат iз чогось зеленого, заправлений олiею, ще якiсь тарелi з грибами, холодцем, вареним язиком, порiзаним та заправленим гiрчицею. Збоку на тацi стояло два кухлi з червоним напоем. Напiй, мабуть, був добре охолоджений, бо на крутих боках кухлiв висiли великi прозорi краплi роси.

– М-м-м… – пожадливо промукав Рикпет.

– Повний вiдпад та вiдпочинок для розуму, – виголосив надзвичайно довге речення Кадим, енергiйно потираючи руки.

Господиня поставила тацю на сусiднiй стiл, затулила ii спиною та, наслiдуючи друзiв, коротко мовила:

– Золотий!

Рикпет голосно ковтнув слину, Кадим цикнув зубом. Вони перезирнулися. Господиня знову взяла тацю на руки та високо пiдняла ii, всiм своiм виглядом показуючи, що у разi чого пожбурить усе на пiдлогу, не пожалiе витрачених харчiв. Знадвору долинув гамiр. Рикпет повернув голову до вiкна. До корчми наближався невеличкий натовп. Попереду йшов здоровань, який вiв за руку дiвча, чие цебро вояки пробили з арбалета. Рикпет тяжко зiтхнув, витяг iз кишенi монету та кинув на стiл. Монета задзвенiла високим чистим звуком. Вояки перезирнулися.

– Їмо?

– Жеремо!

Обидва жадiбно схопили по тарелi з тацi, поставленоi перед ними господинею, щойно золотий перекочував у широку кишеню ii фартуха.

– Агов, Фемiно, цi вiдморозки в тебе? – почувся вiд вiкна густий низький голос.


* * *

На екранi змалювалося обличчя Сергiйка. За ним, правда, не так виразно, було видно обличчя якоiсь дiвчини, й це неприемно вразило Інформу. Поряд з обличчям дiвчини на мить з'явилося широке щиросердне обличчя Славка.

– Здрастуйте, любi друзi! Радий вас усiх бачити, особливо тебе, Шанато! З тобою ми не бачилися особливо давно.

«Шаната? – подумки здивувалась Інформа. – А, це та дiвчина, яка була в Заекраннi, коли тато боровся з чародiйкою Гiреею. Отже, вона не мае нiякого вiдношення до Сергiйка».

Вiд серця вiдлягло, й вона вже приязно посмiхалася, дивлячись на монiтор. Та у Великого Процесора погляд був надзвичайно серйозний.

– Добре, Сергiйку, розповiдай, що там у вас трапилося й чому ти попросив термiнового зв'язку.

– Мене там не було, а краще за всiх вам розповiсть про це Наталка. Давай, Наталко, сiдай перед екраном та розповiдай.

Зображення Сергiйка зникло з монiтора, а з'явилося обличчя дiвчини, яка зовсiм не сподобалася принцесi. Куди цiкавiше та приемнiше iй було дивитися на обличчя Сержа Першого, нiж на всi iншi обличчя разом узятi.

– Ой, у нас тут таке! – схвильовано почала розповiдати Наталка. – Ми разом сидiли в Петька, тобто Рикпета, та розповiдали, хто як провiв лiто. А потiм невiдомо звiдки з'явився той тип у костюмi та червонiй сорочцi.

Наталка поступово заспокоiлась i з подробицями розповiла про все, що трапилося в Петьковому помешканнi. Не забула нiчого, намагалася навiть скласти ту фiгуру, яку робив iз пальцiв незнайомець, коли обливав таемничим променем Петька та Дмитра. Великий Процесор поставив Наталцi та Славковi безлiч несподiваних запитань: i про колiр сорочки, й про колiр хустки, яка стирчала з нагрудноi кишенi, просив кiлька разiв повторити фiгуру, яку склав iз пальцiв незнайомець i з якоi виник дивовижний промiнь. Особливо його цiкавило, як змiнилися Петько та Дмитро пiсля того, як потрапили пiд дiю променя.

– Отже, застигли, кажеш… А вiдгукнулися тiльки пiсля того, як iх назвали заекранськими iменами? А потiм почали розмовляти по-хамськи? А очi? Очi не застигали? Застигали… А рухи? Нормальнi… Незугарнi, незграбнi, може?

Вiн ставив запитання, мов лiкар пiд час медичного огляду. Щось мугикав собi пiд нiс, пальцi пурхали над клавiатурою ноутбука, який стояв поряд iз монiтором, почухував потилицю та раз по раз вiдкашлювався.

– Отже так, любi моi, – знову нагадуючи Наталi лiкаря, поставив свiй дiагноз Великий Процесор, – здаеться менi, що наших друзiв переформату вали.

– Це… Що, словом, того… зробили з ними? – запитав iз-за Наталчиного плеча спантеличений Славко.

– Переформатували. Цей самий промiнь – дуже потужний програмний продукт. Пiсля того, як цiею програмою обробили ваших друзiв, вони зовнiшньо не змiнилися, але насправдi стали власними антиподами.

– Як це? – не зрозумiла Наталя.

– Ось поглянь, – почав пояснювати Великий Процесор, – якщо взяти iнформацiю на магнiтних носiях, то вся вона, якщо дiстатися до самого початку, записана за допомогою нулiв та одиничок. Вiрно?

Про двоiчний код Наталя знала й пiдтвердила це кивком. Славковi, який стрепенувся позаду, кинула через плече:

– Зачекай, потiм поясню…

– Так ось, – провадив Великий Процесор, – за допомогою цiеi програми, якщо казати просто, вашим друзям нулики та одинички помiняли мiсцями. iх переформатували. Тепер зрозумiло?

– І що ж тепер буде? – перелякано запитала Наталка.

– Що буде? А ти не зрозумiла? Якщо ранiше вони були добрi, то тепер будуть злi. Якщо були щедрi, то стануть жадiбними. Якщо були вiрними друзями, то зараз вони – пiдлi зрадники. Вони стали антиподами самих себе, ось що з ними сталося. Але головне не в тому.

– А в чому ж? – крiзь сльози прошепотiла Наталя.

– А головне в тому, що я не знаю, як повернути iх у вихiдний формат, – з жалем промовив Великий Процесор, – побоююсь, що такоi програми не iснуе в природi взагалi.

– Як? – iз неприхованим жахом запитала Інформа з-за батькiвського плеча. – І ти, Хазяiн та Володар, нiчого не можеш зробити?

– Бачиш, доню, програма може бути написана такими кодами чи так закрита паролем, що нiхто в свiтi розгадати не зможе. І якщо цей код чи пароль не дiзнатися, нiхто iнший, навiть генiальний програмiст нiколи не запустить програму, щоб повернути наших друзiв у вихiдний формат. Ось така правда.

– І хто ж це зробив?

– Я не знаю. Зважаючи на те, що розповiла Шаната, це якийсь надпотужний вiрус, i вiн за щось помстився. Але iнформацii замало, тому я не можу здогадатися, хто цей грiзний месник.

– Це… Ну… Вiн ще назвав мене головним героем! – нi сiло нi впало ляпнув Славко.




Роздiл 6

Веселий барон Асiст


Веселий барон Асiст знав геть усе. Вiн навiть знав те, про що багато хто не знав, що таке взагалi можна знати. Барон напiвлежав у глибокому зручному крiслi бiля камiна, якого не було розтоплено, та лузав добре пiдсмажене насiння, охайно складуючи лушпайки у велику бiлу миску з надщербленою емаллю. Звичайний барон не займався б такою принизливою справою, як лузання насiння, але барон був особливий, це був веселий барон, а таке прiзвисько зобов'язувало до чогось такого, що викликало б усмiшку. Сьогоднi вiн обрав саме лузання. Вчора, наприклад, барон пiвдня катався на маленькому самокатi веселим палацом, лякаючи раптовими зойками своiх до всього вже звиклих слуг. Самокат було добре змащено, тому котився вiн абсолютно нечутно. Барон пiд'iжджав до котрогось старого слуги ззаду й раптом горлав йому на вухо яку-небудь веселу нiсенiтницю на кшталт:

– Дiду! Живи у повному вiдривi!

І з реготом мчав геть на своему безшумному самокатi, залишаючи слугу з серцевим нападом де-небудь у п'ятому коридорi третього поверху лiвого крила, звiдки до сонячного свiтла треба було йти не менш, як пiвгодини. Алеi парку, насадженого бiля палацу, були поплутанi так, що п'ятдесят метрiв, якi вiддiляли вхiд до маетку вiд дверей самого палацу, можна було долати години зо двi, та й то якщо прислуга допомогла б. А бували такi вiдвiдувачi, що й не долали цiеi невеличкоi вiдстанi, а сiдали просто на землю та кволими вiд спраги й голоду голосами пiсля кiлька добових блукань благали про допомогу. На такi крики веселун-барон вискакував, нiби чортик iз табакерки, поправляв окуляри без скелець, зробленi з простого блискучого дроту, розкланювався глибокими поклонами, а то й вшановував гостей добре вiдпрацьованим жiночим реверансом та запитував серйозним i ввiчливим тоном:

– Чого бажаете?

І коли переляканий та змарнiлий вiдвiдувач просив тiльки одного – вказати шлях до входу в палац, а чи виходу з маетку, веселий барон починав довго та з подробицями розповiдати, де розташовано спальню, зi смаком розписував, що сьогоднi подаватимуть на обiд, де тут iдальня та наскiльки холодний сiк сьогоднi стоятиме на столi. Коли вiдвiдувача допiкало до живого, барон, несамовито регочучи, зникав, розчинявся в чистому, прозорому повiтрi.

Барон узяв у долоню трохи насiння i iз завидною швидкiстю продовжив свою веселу та захопливу справу.

– Пане бароне, до ущелини наближаються двое невiдомих.

– Це добре, – посмiхнувся веселий барон, – бо останнiм часом життя стало нудьгуватим. Дайте-но менi глянути, кого до нас занесло?

На великiй, ретельно пофарбованiй стiнi, яка час вiд часу виконувала роль екрана, з'явився малюнок. Це запрацював мультимедiйний проектор. На малюнку барон побачив двох воякiв, iз голови до п'ят обвiшаних зброею.

– Так, так, так, – розвеселився барон Асiст, – та на мене, здаеться, вiйною пiйшли? Оце здорово! Оце класно! Ми не воювали цiлих два тижнi! Так же з нудьги загнутися можна! Агов, хто е? – загорлав Асiст у бiк дверей, знаючи, що за дверима обов'язково мусять чергувати слуги. – Моi лицарськi обладунки та списа! І ще щось… Треба кричати ще про щось… Отакоi… З пам'ятi випало! Як хвороба зветься, сто стусанiв iй у печiнку, знаю – склероз, а ось що з пам'ятi випало… Ага! Коняку! Авжеж, коняку! Агов, йолопи! Обладунки, списа та пiвцарства за коняку! Я iду на вiйну!

Миттево палацом забiгали слуги. Двое несли величезного списа, який нiяк не могли затягти до зали. Звичайно, коли тягти списа гострим чи тупим кiнцем уперед, нема нiчого за простiшого, але, якщо намагатися впхати його до зали впоперек дверей, тодi, поза сумнiвом, доведеться добряче попрацювати. Ще з десяток слуг шукали бароновi обладунки, що були доволi непростi. По-перше, iх не було видно, а спробуйте знайти невидиму рiч, а по-друге, – барон був вельми неохайним, щиро кажучи, страшенним нечепурою. Коли вiн повернувся з останньоi вiйни, то роздягся та покинув своi невидимi обладунки просто бiля входу, пiд вiшаком. Кiлька разiв власнонiж спiткнувся об них i в нападi роздратування кудись закинув. А ось куди, природно, забув. І зараз безлiч слуг сновигали палацом, розшукуючи цi залiзяки, просто мрiючи спiткнутися об них. Кiрасу, ту частину, яка захищае груди й спину, знайшли швидше за все. Ця частина обладункiв була найбiльша, тому спiткнулися об неi доволi швидко. А ось усiлякi нарукавники, накладки, металевi рукавички та iнший дрiб'язок шукали довго. Останнiм знайшли шолома, за котрого зачепився скороход на iм'я Таб. Свого часу барон-веселун буцнув по шоломi, як по футбольному м'ячi, й той залетiв невiдомо куди та лежав там, у невiдомому «кудi» доти, поки на нього не наступив Таб.

– Знайшов! – радiсно заволав вiн, однiею рукою потираючи лоба, а iншою ляскаючи долонями по пiдлозi, намагаючись намацати той клятий шолом, об котрий тiльки-но спiткнувся.

– Ви всi бовдури! – ляпав язиком Асiст, i далi сиплючи лушпиння в миску. – Чого ж було не дати лад зброi вiддразу пiсля мого повернення з останньоi вiйни? До всього мушу докладати власних рук… А коня? Коня осiдлали? Де мiй бойовий товариш?

До зали вкотили коня. Це був високий жеребець, буланий, iз золотавим вiдливом. Рот у нього був роззявлений, начебто жеребець оглушливо iржав, одна нога була трохи пiднята, а заднi широко розставленi. Коня скопiювали з пам'ятника якомусь королевi.

– Механiку! – щосили загорлав Асiст.

– Я осьдечки, ваша мосць…

– Колеса коневi змастили? Останнього разу лiве задне рипiло, хоч вуха затикай! Бензину повний бак залийте! Усе треба самому контролювати! Ага, й ще: глушника перевiрте, десь дiра, гримотить, наче дiрява каструля…

– Будь ласка, не турбуйтеся, ваша мосць… Усе перевiримо, усе зробимо!

– Майте на увазi, за пiвгодини менi виступати на вiйну. Не буде все готове – звiльню всiх. Без вихiдноi допомоги!

– А як же, ваша мосць… Звичайно… Обов'язково… Ми ж завжди… – механiк почав раз за разом кланятися, задкуючи до дверей. Слiдом за ним заднiм ходом почав здавати й жеребець, причому глушник дiйсно стрiляв, як iз автомата, заповнюючи залу нестерпним смородом вихлопних газiв.

Барон i далi веселився, плювався лушпинням у велику емальовану миску.


* * *

– Як вiн назвав тебе? – стрепенувся Великий Процесор. – Головним героем?

– Так, – пiдтвердила Наталя, – вiн так i сказав: звернемося до головного героя. І назвав Славка заекранським iм'ям, тобто Васлою.

– Ага… А я це… Ну, здивувався. Звiдколи я це… став за головного?

– Он як… – замислено i протягло сказав Великий Процесор.

– Татуню, ти щось пригадав? – з надiею запитала Інформа.

– Є таке, про що ви, шановне товариство, не знаете. Сергiю! – покликав вiн господаря помешкання.

На екранi, до втiхи Інформи, з'явилося Сергiеве обличчя.

– Сергiйку, в тебе Інтернет ще й досi не працюе?

– А ви звiдки знаете? – здивувався Сергiйко. – Нещодавно пiдключився. Ось коли вам листа надiслав.

– Знаю тому, що його вiдключено за моiм наказом. Протягом сьогоднiшнього дня на твiй комп'ютер було вчинено три вiруснi напади. Якби не зусилля агента Трафiка та команди Нортона, всi твоi файли було б давно знищено, а можливо, заразом i операцiйну систему. Хтось запекло нападав на тебе. Дуже наполегливо, але спроби були якимись несерйозними, начебто iх зорганiзовували зумисне так, щоб не стiльки завдати шкоди твоему комп'ютеру, а, швидше, наробити якомога бiльше галасу. Ну який сенс мала остання спроба, коли до брами припхався цiлiсiнький караван зелених верблюдiв? Нiякого сенсу в такому нападi не було. А коли я дiзнався, що караванником був Кабiр, то в мене вiдразу виник сумнiв: як це так? Вiн що, не знав, якого кольору бувають верблюди? А зараз я мiркую: чи не були цi напади вiдволiкаючим маневром? Чи не вiдволiкали мою увагу саме вiд Васли? Заради чого? Тому що Сергiйко був iм не по зубах. І цей таемничий «хтось» це добре розумiв. Тому, вдаючи, що нападають на Сержа Першого, вони по-справжньому готували напад на Васлу. А останнiм часом Васла разом iз Сергiйком брали участь тiльки в однiй подii: звiльненнi Інформи, що вiдбулося на початку лiта. Але Макровiра розкладено на цифру i його присутностi нiде протягом останнiх мiсяцiв не зафiксовано.

– Але Гiрея також залишала свою резервну копiю, – промовила Наталка, уважно слухаючи Великого Процесора.

– Макровiр також залишав, – погодився Хазяiн та Володар, – але цього разу в пошуках копiй я просканував усе, що тiльки було можливо. Знайшов три та всi лiквiдував. Тож припущення, що Макровiр змiг знову вiдродитися з резервноi копii, дуже малоймовiрне. Мене турбуе зовсiм iнше: чи не було поруч iз ним кого-небудь, хто зараз мае дуже велике бажання помститися менi, Його Величностi Сержу Першому, всiм нам за загибель Макровiра? Можливо, друг чи якийсь родич? Ось це бiльш схоже на правду.

– Пане Великий Процесоре!

– А, Чипсете! Привiтайся з нашими друзями.

Чипсет, як завжди, одягнутий у строгий, добре випрасуваний однострiй дворецького, глянув на екран та радiсно посмiхнувся.

– Ваша Величносте, Сержу Перший! Шаночко! Васло, друже! Дуже-дуже радий вас бачити! Але, мiй пане, важливi новини!


* * *

Макропойнт був страшенно розлючений. Лупер та його команда спiймали облизня: прогавили гiнця до Великого Процесора, а разом iз ним i листа Сержа Першого. І зараз недолугий Лупер стояв струнко перед своiм паном та отримував найсерйознiшого прочухана за всю свою службу. Змiст самого листа цiкавив кривавого вiруса менше за те, що цим листом Великого Процесора попереджено про початок активних дiй Макропойнта, а саме цього вiн i не бажав. Вiн навiть не бажав, щоб Великий Процесор узагалi до кiнця операцii знав про його iснування. А тут такий прокол!

– Лупере! З усiх слуг я наблизив тебе найбiльше та поставив тебе вище за всiх. Я доручив тебе надзвичайно важливу справу, а ти з нею не впорався, чим поставив пiд загрозу зриву всю операцiю. Як ти вважаеш, яке мае бути покарання?

Лупер мовчав, бо не мiг знайти собi виправдань. Хiба може бути виправданням те, що вiн повернувся до корчми «У скаженого пса» й власноруч коротким метальним ножем поцiлив просто в серце корчмаревi, який зiрвав iм операцiю? Як закричала та дурна тiтка! Як заволали вiдвiдувачi! Але ж нiхто нiчого не встиг навiть помiтити: на мить розчахнулися дверi, щось коротко свиснуло в повiтрi, а надалi лише тупiт копит… Лупер удовольнився помстою, але завдання не виконав i тепер мае бути покараний. Та обирати покарання самому, як це запропонував Макропойнт, було занадто…

Макропойнт терпляче очiкував, що вiдповiсть Лупер, а той затято мовчав. Кривавий вiрус пройшов кiмнатою та ще раз глянув на Лупера.

– Ну що? – строго запитав у слуги.

– Скоряюся вашiй волi, мiй пане, – нарештi вичавив iз себе Лупер.

Така вiдповiдь несподiвано пом'якшила люте серце Макропойнта.

– Хто винен у зривi завдання?

– Один старий iз корчми «У скаженого пса». Його звали Архiватом.

– Звали? – перепитав кривавий вiрус.

– Звали, – твердо вiдповiв Лупер.

– Ну що ж, сказати, що я тебе вибачаю цiлком – це буде неправдою. Але я даю тобi шанс виправитися. Май на увазi, якщо провалиш i це завдання, то на пробачення не сподiвайся.

«Яка користь вiд вiрусу, розкладеного на цифру, – подумав Макропойнт. – А для того, щоб якось виправдатися, вiн землю гризтиме! І принесе менi ще багато користi. А на цифру я його завжди розкласти встигну».




Роздiл 7

Смерть Архiвата


Рикпет та Кадим пожадливо iли. Фемiна, власниця корчми, стояла поруч, зi складеними на животi руками та спостерiгаючи, як мандрiвники поспiхом, чвякаючи, майже не пережовуючи, ковтали великi шматки м'яса, хлiба, пхали до рота повнi ложки вишуканих салатiв.

– Фемiно, де цi дятли? – знову прогорлав пiд вiкном батько дiвчини, в якоi Рикпет зiпсував цебро.

Фемiна мовчки кивнула на вiдвiдувачiв, котрi iли й далi, не звертаючи жодноi уваги на гучний голос розлюченого батька.

– Ви!!! – тiльки й змiг вимовити той, не знаходячи слiв вiд лютi, розмахнувся та пожбурив дiрявим цебром у Рикпета. Цебро не долетiло та загуркотiло по пiдлозi.

І далi жуючи, Рикпет пiдвiв погляд.

– Хто? – невiдомо в кого запитав вiн.

Кадим узагалi обiйшовся без слiв, мовчки знизав плечима. Обидва знову опустили голови та ввiткнулися в тарiлки, й далi захоплено плямкаючи, зрiдка прикладаючись до спiтнiлих кухлiв. Така реакцiя ще бiльше розпалила й батька, i глядачiв, якi жваво обговорювали все, що вiдбувалося. Кiлькiсть роззяв пiд вiкнами корчми неухильно зростала, й вони були вже настiльки збудженi, що почали давати поради.

– Агов, Брейку, зайди до корчми та вiдбий цим дятлам бебехи! – горлав мiсцевий тесля.

– Треба здерти з них компенсацiю за пошкоджене цебро та вiдсудити моральнi збитки, – пiдтримав теслю адвокат, який намагався знайти собi заробiток.

– Пики начистити! – волав вiдомий по всiх усюдах хулiган та забiяка.

Брейк, мабуть, вирiшив скористатися останньою порадою, закасав рукави та зайшов до корчми. Тим часом вояки, якi вже скiнчили обiд, надягали на себе спорядження. Розлючений батько побачив Рикпета та Кадима у повному бойовому виглядi, з автоматами на грудях – i на мить зупинився, але вiдступати пiд поглядами чисельних односельцiв було приниженням. Вiн нагнув голову, мов бугай, i пiшов на тих, хто образив його доньку. Вони пiдняли автомати: Рикпет спрямував зброю на господиню, Кадим на Брейка. Рикпет простяг руку до Фемiни.

– Грошi! – наказав вiн.

Очi в господинi розширилися вiд подиву.

– Якi грошi? – розгублено перепитала вона.

– Усi! – гримнув Рикпет.

Кадим зi своею жертвою обiйшовся взагалi без розмов. Автомат у його руках стрепенувся, полетiли вiдстрiлянi гiльзи, а стелю над головою Брейка, який i далi наступав на воякiв, пропорола черга. На густу чуприну батька-невдахи посипалися тиньк i крейда, а трохи по тому на пiдлогу просто перед обуреним Брейком гепнулася люстра. Вiд несподiванки той присiв, господиня сплеснула руками та притисла долонi до щiк. Глядачi охнули, а дiвча, яке стало причиною цього погрому, з переляку закричало. Брейк зупинився, господиня застигла, мов египетська мумiя, подумки пiдраховуючи збитки та проклинаючи ту годину, коли вирiшила вiдкрити в цьому малому мiстечку свою корчму. Рикпет, не кажучи й слова, наблизився до неi, застромив руку в кишеню на фартусi, куди лише десять хвилин тому вона сховала так тяжко зароблений золотий. Пiдкинув на долонi монету, що тьмяно блиснула, й звернувся до Кадима:

– Запитання?

Кадим похитав головою: запитань не було.

– Гайда!

– Без проблем.

І вони швидким кроком вийшли з корчми, хоча й трохи забарились у вузьких дверях. Натовп погрозливо забурчав, але тут-таки й принишк, коли хтось зазирнув у темнi зiницi автоматних стволiв.

– Ха! – промовив Рикпет.

– Хо! – вiдлунням пiдхопив Кадим.

І обидва, крокуючи в ногу, не випереджаючи одне одного анi на сантиметр, попрямували до виходу з мiстечка шляхом, який вiв до долини Випадкових Чисел. Опiвднi, так i не збиваючись iз кроку й не зупиняючись на вiдпочинок, слуги Макропойнта зiйшли на невеликий пагорб, з якого вiдкрилася оточена зусiбiч високими горами долина Випадкових Чисел. Мiсцина була дуже мальовнича: гори, вкритi сосновим лiсом iз рiдкими плямами галяв соковитоi смарагдовоi барви. А запашний розмаiтий травостiй починався вже тут, на пагорбку, й тягся, до обрiю, доки сягав погляд.

– Ну? – запитав Кадим.

– Стояти, – тут-таки вiдгукнувся Рикпет.

Кадим з подивом звiв брови.

– Випадковi Числа! – Рикпет пiдняв пальця. – Небезпека!

Почекали. Нiчого не трапилося, тiльки в повiтрi пролетiла маленька сiра пташка, каркнула несподiвано неприемним голосом. Пташка повернулася, облетiла друзiв, скоса поглядаючи теж несподiвано великим блискучим оком. Друге око в пташки було прикрите чорною матовою покришкою.

– О! – здивувався Кадим, показуючи на пташку пальцем.

Рикпет зробив блискавичний рух, схватив пташку просто в польотi, уважно розглянув ii та простяг Кадиму.

– Об'ектив!

Кадим забажав уважнiше розгледiти летючого шпигуна, але пташка рвучко стрепенулась у долонi й майже не виклювала йому око. Вiд несподiванки Кадим розтис долоню, пташка випурхнула на волю. Вона зробила ще одне коло над друзями, заклала вертикальну свiчку, а по тому спiкiрувала на них, мов бомбардувальник, намагаючись напаскудити воякам прямiсiнько на голови.

– Ти! – обурився Рикпет, зiрвав автомат i майже не цiлячись збив нахабного шпигуна. На мiсцi пташки утворилася вогняна куля, що полетiла чомусь не донизу, як мало бути, а навпаки – догори, та миттево зникла в блакитi високого неба.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-esaulov/vih-dniy-format/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.