Книга - Таємниця Великого Сканера

Таемниця Великого Сканера
Олександр Юрiйович Есаулов


Game over! #5Дитячiй свiт
Великий Процесор отримуе сигнал «SOS» з далекоi планети Ц. Експедицiя, до складу якоi ввiйшла донька Великого Процесора принцеса iнформа, зникае. Хто може вiдправитися у далеку подорож? Адже треба не лише знайти експедицiю, що зникла, а й допомогти мешканцям планети. А тут ще Рикпет з друзями теж зникають. Отака от халепа… Що ж робити? Для Великого Процесора залишаеться остання надiя – Сергiйко. І Сергiйко починае дiяти…





Олександр Есаулов

Таемниця Великого Сканера





Роздiл 1


Петрик шукав у столi диск. Як у будь-якого хлопчиська, у столi в нього був iдеальний порядок: у висувнiй шухлядi лежало кiлька викруток, п'ять старих, непотрiбних дискет, якi було шкода викинути, коробка сiрникiв i складаний ножик. Крiм того, у самiм куточку притулилися два носовички, що iх вiн уже другий тиждень забував вiддати мамi в прання, кiлька зошитiв, котрi викинути було зовсiм не шкода, але ж не можна, та ще в'язка ключiв… Словом, перераховувати все, що лежало в його столi, можна без кiнця, однак те, чого вiн конче потребував саме зараз, нiяк не бажало знаходитися.

– Та що ж це таке! – роздратовано вигукнув вiн. – Я ж чудово пам'ятаю, як тиждень тому поклав його саме сюди!

Петько засунув шухляду, подумав i знову ii висунув, нiби вiд цього руху в шухлядi мiг з'явитися той клятий диск. Диск не послухався й не виник.

Захоплений пошуками, Петько зовсiм перестав звертати увагу на екран монiтора, й тiльки глухий стукiт по склу змусив його глянути. Те, що вiн там побачив, викликало сум'яття: на екранi намалювалося зображення Неймовiрноi Крутизни, Цiлковито Вiдпадного Боса, Господаря та Владики Заекрання, Жорстких Дискiв, Чипiв i Числень, пана Великого Процесора.

– Пане В-в-великий П-п-процесоре? – вiд хвилювання Петько навiть почав заникуватися.

– Саме вiн, друже Рикпете! – озвався той, крекчучи та протискаючись крiзь екран монiтора.

Великий Процесор нагадав Рикпету тi часи, коли вiн зi своiми друзями воював з однiею вельми шкiдливою особою. Особа та, крiм усiх своiх недолiкiв, мала ще й дар генiального програмiста. Поки ii не розклали на цифру, вона завдала всiм, зокрема й Великому Процесору, безлiч клопотiв. Ім'я Рикпет дала Петьковi саме вона, як i рештi його друзiв. Дмитрик виявився Кадимом, Славко – Васлою, а Наталя – Шанатою. Було це минулого лiта. По тому трапилося ще чимало всiляких пригод, однак iмена так i приклеiлися до дiтей. Ледь мова заходила про Заекрання, пригоди оживали в пам'ятi, й дiти називали одне одного тiльки цими не зовсiм звичайними iменами.

– Радий бачити вас у гостях! Щиро кажучи, оце кого не чекав… Приемний сюрприз, пане Великий Процесоре!

– Можливо… Можливо… – промовив гiсть, як здалося Петьковi, трiшки сумно i схвильовано.

– Щось сталося, пане Великий Процесоре?

– Сам не знаю, – Великий Процесор розвiв руками, – слово честi, не став би тебе турбувати. Хотiв звернутися до Сергiйка, та в нього комп'ютер вимкнутий.

– Вiн поiхав на мiсяць до бабусi, в село. Сергiйко ж завзятий рибалка, а там класне озеро, вiн розповiдав! Вiн там навiть коропа спiймав одного разу.

– Добре, добре, про це iншим разом поговоримо. Я, безумовно, радий його успiхам у риболовлi, але в мене справа набагато серйознiша.

Рикпет насторожився: вiн знав, що Великий Процесор одного разу само особисто знищив iнтерфейс, який пов'язував фiзичний свiт i Заекрання, i якщо вiн сам пiшов на контакт, то справа, поза всякими сумнiвами, дуже серйозна.

– Бачиш, Рикпете, в нашому свiтi, якi у вашому, е космiчний простiр, планети, зiрки й такi iншi космiчнi штуки. Ти ж грав у «Подорож до планети Ц»?

– Звичайно! Дiйшов до третього рiвня. Складна iгра, скажу я вам…

– Про це пiзнiше. До речi, нiчого там складного нема, та мова не про це. Два тижнi тому я отримав звiдтiля досить тривожне повiдомлення, можна сказати, сигнал SOS. У листi було написано, що на планетi Ц з'явився таемничий вiрус. Вiн не вбивае глюкiв, а нiби переформатовуе, пiсля чого вони стають зовсiм iншими. Лист написаний плутано й незрозумiло: що за вiрус, яке намагалися застосувати лiкування, хто займався цiею справою – про це нi слова. До речi, лист без пiдпису, бо не можна вважати пiдписом слова «Комiтет усепланетного порятунку». Що за комiтет? Хто його обирав чи призначав? Загалом, морок i туман…

– Дiйсно, зрозумiлого поки що мало, – пiдтвердив Рикпет.

– Так ото ж… Я обмiркував цю справу й вирiшив послати на планету експедицiю. Треба було навiч побачити, що там вiдбуваеться. Експедицiю очолив професор Сидиром. Надзвичайно розумний глюк! За свое життя вiн прочитав стiльки книжок, переглянув стiльки рiзних фiльмiв i вивчив таку кiлькiсть програм, що тобi, напевне, й не снилося. Допомагати йому в цiй справi зголосилася Флоппi Дi, дiвчина, теж досить освiчена, розумна та енергiйна.

Тут Великий Процесор замовк, сумно втупився в пiдлогу. Рикпет зрозумiв, що тут i починаеться те, задля чого вiн звернувся по допомогу до фiзичного свiту.

– Нiколи собi не пробачу, – глухим голосом сказав гiсть, – що пiддався на вмовляння Інформи та включив ii до складу цiеi експедицii. Як вона мене вмовила? Нiби гiпноз чи наслання яке… І я вiдпустив ii на планету Ц! Старий дурило… І от скiнчилися всi контрольнi термiни зв'язку, а вiд них анiчичирк. І я подумав: якщо там дiйсно вiрус, небезпечний для глюкiв, то скiльки б я експедицiй не посилав, усi вони приреченi на провал, тому що будуть складатися з глюкiв, якi не можуть протистояти цьому вiрусовi. Заходiв для порятунку експедицii слiд уживати якнайтермiновiших i найрiшучiших. Адже йдеться не стiльки про професора, його помiчницю та мою дочку. Мова йде, по-перше, про безпеку всього Заекрання, адже поки що я не знаю, що це за вiрус. Якщо цiла планета не змогла його здолати, то, виходить, вiн може загрожувати й усьому Заекранню! А по-друге, йдеться про спадкоемицю престолу. Хто його знае, чи не завiвся там новий Макровiр?[1 - Один з антигероiв книжок «Антивiрус» i «Канiкули для Інформи».] Чи не захоче який-небудь тамтешнiй хазяiн захопити Інформу щоб знову мати повну й безконтрольну владу над Заекранням? І це лякае мене найбiльше, бо для краiни нема нiчого страшнiшого за правителя з необмеженою владою.

– Напевне… – замислено погодився Рикпет. – Ми таке з iсторii теж учили…

– От-от… У мене часу для роздумiв нема, i я вирiшив звернутися по допомогу до вас. У кожному разi, вiрус для вас безпечний, бо ж ви – люди, iстоти не вiртуальнi, а матерiальнi, i вам не страшнi нiякi вiруси Заекрання. Коротше кажучи, Рикпете, менi потрiбна допомога твоя i твоiх друзiв.

– Звичайно, пане Великий Процесоре, якi можуть бути розмови? Дайте менi зовсiм небагато часу, я зависну на телефонi, довiдаюся, хто тепер е в Киевi. Посидьте поки що в мене, вiдпочиньте, почитайте що-небудь…

– Залюбки. Це що таке?

– Це? А-а-а… Це про пригоди Льохи Холмса i Мишка Ватсона… Прикольна книга. Детектив.

– Детектив? От i чудово. Люблю гарних детективiв, вони фантазiю розвивають.

Великий Процесор поринув у читання, а Рикпет пiдняв слухавку. Йому пощастило: всi його друзi, за винятком Сергiйка, були вдома. Шанатi Рикпет подобався давно, й це почуття було взаемним. Тому вона нiчого не запитувала, а тiльки сказала, що прибуде якнайшвидше.

Бадьорим голосом вiдповiв Кадим:

– Привiт, старий! Про що спiк ебаут? Хто? Хто?! Великий Процесор? У тебе вдома? Мамо дорогенька… Вже бiжу! Мчу кабанчиком! – i кинув слухавку.

Добре знаючи Кадима, Рикпет посмiхнувся: уявив, як той у поспiху жбурнув слухавку, цiлком можливо, навiть повз апарат, однiею ногою потрапив у кросiвок iз першого разу, а другою – тiльки з третього, одночасно застiбав гудзики на сорочцi й надягав джинси. Вiн помилився тiльки в одному: поспiшаючи, Кадим узагалi зiрвав телефон зi столу, i той глухо гупнувся на старенький килим. Кадим махнув рукою i вибiг у коридор.

– Це… Як його… Здоров! – привiтався Васла. – Я… Тобто… Що, власне, сталось? Як його… Володар i Пан? Ах, Пан i Володар… Ага… – вiн замислився на кiлька секунд i запитав: – А яка рiзниця? А… Ну, так… Ну, так… Титул такий… Зрозумiв… Що ж тут не зрозумiти? Вiрус, вiн i в Африцi, значить, вiрус… Ну… Без питань! Та бiжу вже, бiжу! – i перевальцем, нiби товстий гусак, потупцяв умиватися. Коли подзвонив Рик, Васла ще спав, бо ж сидiв в Інтернетi допiзна: скористався тим, що батьки покотили на дачу.

Незважаючи на свою гадану повiльнiсть, Васла прийшов до Рика першим, а той зовсiм i не здивувався: Васла довго думав, ще довше говорив, але робив усе дивовижно вправно й розумно, тодi як надто швидкий Кадим найчастiше саме своею поквапливiстю гальмував справу. Усi по черзi вiталися з несподiваним гостем, а Великий Процесор так зачитався пригодами Льохи Холмса та Мишка Ватсона, що не мiг одразу вiдiрватися вiд книжки i вiдклав ii лише тодi, коли прийшов останнiй, Кадим.

– Йо-ма-йо! – вигукнув той з порогу. – Пане Великий Процесоре! Нiчого собi… Здрастуйте! Страшенно радий вас бачити!

– Здрастуйте ще раз, дорогi моi друзi! Я розраховую на вашу допомогу.

І Господар Заекрання повторив друзям свою оповiдь про планету Ц.

– Звичайно! Якi можуть бути питання? Треба летiти негайно! Рику, в тебе проблем нема? – вiдразу заквапився Кадим.

– Питань немае. Треба – значить треба, – коротко сказала Шаната.

– Це… Як його… Словом, того… цього…

– Ясно, – з розумiнням кивнув головою Великий Процесор, – iншого вiд вас я й не очiкував. Я був упевнений, що ви не покинете друзiв у халепi. Готовi? Прошу за мною. І, будь ласка, не барiться. Вiкно переходу вимагае значних витрат електрики.

Монiтор укрився срiблястим туманом i замерехтiв. У цей туман з кректанням i бурчанням на недосконалiсть технiки полiз повновiдпадний бос Заекрання. За ним, легко й плавно, немовби юна щучка, пiрнула в туман Шаната. Дуже схоже на Великого Процесора кректав Васла, пропихаючи свiй, далеко не худорлявий тулубець крiзь сiмнад-цятидюймовий монiтор.

– Ти це… як його… – пробурчав вiн уже крiзь екран, – придбав би собi хоча б того… дев'ятнадцяти… цього… дюймовий. Я ж коли-небудь це… руки вивихну! Обидвi вiдразу! Ой!

Це на нього налетiв нетерплячий Кадим, який не дочекався, поки Васла покiнчить зi своiми висновками, ковзнув у монiтор з витягнутими вперед руками, наче пiрнав у воду. Останнiм в екран пiрнув Рикпет, залишивши про всяк випадок на клавiатурi записку, щоб батьки не вимкнули випадково комп'ютер.

Великий Процесор уже сидiв у своему улюбленому крiслi з високою спинкою. За ним стояв усмiхнений хлопчисько з обличчям у ластовиннi.

– Дронику! – скрикнули всi трое.

Дроник приклав пальця до губiв: тихше! Крiсло легко котилося навколо великого круглого столу, заставленого комп'ютерами. Хлопчисько, не вiдстаючи, йшов за своiм паном. Великий Процесор перевiрив, як виконуються всi програми, подекуди щось пiдправив i нарештi повернувся до гостей.

– Все йде нормально… Значить, так, любi моi, ви вирушаете до сузiр'я Зеленого Пса на планету Ц. Щоб уникнути неприемностей, вам потрiбно трiшки попрацювати на тренажерi, а потiм поiдемо на космодром. Дронику, приеднуйся до компанii. Давно не бачилися, га?

Дроник задоволено ляскав по плечах старих друзiв, i його теж ляскали, усмiхалися, щось пригадували. Усiх тiшила така зустрiч, бо й справдi давно не бачилися.

Кадим розчаровано зiтхнув: вiн був уже десь далеко, в неозорих космiчних далечiнях… А тут на тобi: тренажер! Слово ж бо яке нудне! А що може бути цiкавого в тренуваннi? Повторюй одне й те саме сто п'ятдесят разiв…

Тренажером виявилася велика бiла куля з грубими дверцятами. Великий Процесор завiв туди всю компанiю, розповiв i показав, як усiм користуватися, пiсля чого пiшов у своiх справах.

– Я! Я перший! – Кадим усiвся в крiслi пiлота, решта розмiстилася поруч: Рикпет – у крiслi капiтана, Шаната – штурмана, Васла – борт-iнженера, Дроник – за радиста.

Кадим, до пуття ще не вивчивши, якi де прилади розташованi, одразу поклав руки на пульт керування. Результат, як i слiд було сподiватися, виявився сумним: планетолiт одразу вибухнув.

– Так не пiде! – заявив Рикпет. – Щойно через твое невмiння ми всi героiчно загинули. Може, нам i поставлять пам'ятник, але вiд цього легше нiкому не буде.

Довелося Кадиму, та й рештi, добряче попотiти, вивчаючи прилади, призначення всiх кнопок i перемикачiв; на це витратили кiлька годин, i лише по тому командир дозволив другу спробу. Цього разу все пройшло набагато лiпше: планетолiт навiть набрав першу космiчну швидкiсть, але вийти на орбiту все одно не вдалося.

– Ти це… як його… двiчi вже перетворив нас на тих… Ну… що з крильми! На янголiв… От… Може, того… Досить? – не витерпiв Васла.

– Нiчого-нiчого, – Шаната пiдбадьорила Кадима, який був уже похнюпив носа, – ми спробуемо ще разок.

Усе нормально вийшло тiльки з четвертоi спроби. Кадим злетiв бездоганно, вийшов на орбiту, зробив два витки навколо планети, поки Шаната розраховувала курс на сузiр'я Зеленого Пса, i в потрiбний момент увiмкнув маршрутний двигун. На дошцi приладiв спалахнула зелена лампа, яка показувала, що все зроблено правильно.

– Нормальний хiд, – задоволено сказав командир, – давай iще разок!

Вiн удовольнився тiльки тодi, коли Кадим п'ять разiв поспiль злетiв без жодних зауважень. Вiдчинилися дверi, й до тренажера ввiйшов Великий Процесор.

– Ну, як тут у вас?

– Все нормально, – доповiв Рикпет, – ми готовi.

– Точно? Обов'язки розподiлили? Добре. Не забувайте, планетольотiв у мене всього три. На кожному по два човники, на яких ви можете сiсти на планету. Планетолiт повинен залишатися на орбiтi. Ц – планета велика, й сила тяжiння там чимала. Якщо ви будете злiтати з планети – може не вистачити пального на зворотний шлях. І, крiм того, якщо на планетi й справдi завiвся такий вiрус, то краще човник вiдвiдування назад не везти, залиште його там, на орбiтi, а скафандри ретельно продезинфiкуйте. Бракувало ще тiльки, щоб цю гидоту сюди притягти. Ваше головне завдання – знайти експедицiю. Знайти й повернути ii сюди. Завдання другого плану: спробувати довiдатися, що ж за вiрус такий там завiвся? І як iз ним можна боротися? У цьому довiряйте мiсцевому населенню. Я думаю, вони не сидять там склавши руки, щось роблять, раз прохають допомоги! Але головне: знайти й повернути експедицiю. Це найважливiше! Все зрозумiло?

– Так, пане Великий Процесоре: головне – знайти експедицiю.

– Чудово. Тодi в дорогу. Я намагатимуся не випускати вас iз поля зору, у всякому разi, поки моi засоби контролю будуть ефективними. Планета Ц все-таки дуже й дуже далеко. Планетолiт домчить вас туди швидко, бо вiн пiде в пiдпросторi й швидкiсть його в багато разiв перевищить швидкiсть свiтла.

– А хiба таке можливо? – поцiкавилася Шаната. – Ми вчили…

– Не забувай, Шанато, ти – в Заекраннi, а не у фiзичному свiтi. У нас тут своi закони.

– Ой, забула зовсiм…

– Менi здаеться, я все вам сказав. А тепер – на космодром.

Бiля тренажера стояв курсор, знайома всiм машина миттевого пересування Заекранням. Не встиг Кадим навiть почухатися, а Васла сказати свое знамените «це… як його…», як вони опинилися бiля пiднiжжя планетольота. Вiн був такий величезний, що спочатку всi розгубилися, особливо Кадим, якому належало вести це громаддя. Навколо пускового столу метушилися десятки глюкiв.

– Нiчого собi, – пробурмотiв новоявлений пiлот.

– Не слабо! – погодився Рикпет.

– Це… як його… – на бiльше Васлi забракло слiв.

Тiльки Шаната мовчки похитала головою: вона раптом злякалася. На тренажерi не було такого вiдчуття реальностi, а тут… Таке громаддя!

– Тепер зрозумiло, чому нас ганяли на тренажерi. Якщо ми таку штуку гахнемо, то половину Заекрання спалимо! – сказав Рикпет Кадиму. – Так що дивися, не нароби помилок!

– Та я iз заплющеними очима! Ти що…

– Це… як його…

Швидкiсний лiфт за лiченi секунди доставив iх у кабiну. Там усе було точнiсiнько так само, як i в тренажерi, тiльки довелося надягати скафандри. Як пояснив Великий Процесор, старт i спуск здiйснюються тiльки в скафандрах – задля безпеки екiпажу. Важко хряпнули дверцята, якi вiдрiзали команду вiд зовнiшнього свiту. В кабiнi запала цiлковита тиша. Пролунав змiнений динамiком голос Великого Процесора: «Готовнiсть одна хвилина», – i вiдразу механiчний голос почав вiдраховувати секунди: «Ключ на старт… Запалювання… Є…»

У кабiнi почалася вiбрацiя, почулося глухе рокотання, що швидко переросло в оглушливе ревiння.

– Є вiдрив вiд столу! Пiшов, рiдний…

Перевантаження втисло екiпаж у крiсла. Немилосердно трусило кiлька хвилин, а потiм раптом настали повнi тиша i спокiй.

– Вiтаю вас, ви на орбiтi! Кадиме, ти чудово впорався. Молодець!

Усi полегшено зiтхнули, а Шаната навiть усмiхнулася. Рикпету здалося, що Кадим вiд гордощiв груди випнув колесом, тiльки пiд скафандром це було не дуже помiтно. Тепер усi взялися скидати скафандри, але нiхто не подумав, що це доведеться робити в невагомостi! Коли про це доповiли Великому Процесору, той ляснув себе по лобi так, що це почули навiть у навушниках на орбiтi.

– Увiмкнiть режим штучноi гравiтацii! Велика червона кнопка лiворуч, поряд iз крiслом бортiнженера!

– Це… як його… ага! Знайшов!

За секунду все владналося. Скафандри прибрали в спецiальний вiдсiк, Шаната сiла за бортовий комп'ютер, i дуже швидко курс до сузiр'я Зеленого Пса було розраховано, перевiрено в Центрi керування польотом i введено в комп'ютер, який вiдповiдав за режим пересування в пiдпросторi. Усi зайняли своi мiсця, i Кадим за наказом командира ввiмкнув маршовий двигун.




Роздiл 2


Спочатку начебто нiчого й не сталося, тiльки штовхнуло несильно, й зiрки на екранах розмазалися, як це iнодi показують у фантастичних фiльмах. Шанату трiшки занудило, й вона скривилася. Перевантаження не було, всi спокiйно сидiли в своiх крiслах, Васла навiть длубався в носi, а потiм голосно чхнув, вiд чого Кадим здригнувся.

– Не чхай пiд руку! – неголосно сказав вiн, уважно дивлячись на покази приладiв. Нарештi вони вiдчули, що iх легко втисло в крiсла.

– Приiхали, – сказала Шаната.

– Так швидко? – зачудувався Кадим. Йому було шкода розставатися з крiслом пiлота.

– Пiдпростiр – це клас! – посмiхнувся Дроник. – Джик – i на мiсцi!

– Виходь на навколопланетну орбiту, подивимося, куди краще човника саджати.

Кадим кивнув, а Шаната вiдразу навантажила свiй комп'ютер новим розрахунком. Планетолiт, здавалося, завис нерухомо над планетою, хоча насправдi просто обертався разом iз нею на однаковiй швидкостi.

– Додай трiшки, – попросив Рикпет, – так ми нiчого не побачимо.

Кадим на кiлька секунд увiмкнув планетарний двигун, швидкiсть збiльшилася, i вони почали облiт планети Ц. Побачили тiльки один величезний материк i безкраiй, дуже гарний з космосу блакитний океан. Кривий рiг материка, що тягся майже до полюса, вiдтинала гряда гiр. З висоти орбiти бiлi хмари, пiдсвiченi двома сонцями, були просто чудовi.

– У них, напевне, дуже коротка нiч, – припустив Рикпет, – два сонця!

– Це… як його… А спати коли?

– Вони на нiч темнi пов'язки на очi надягають! – засмiявся Кадим.

– А, може, в них узагалi ночi нема! І не сплять вони зовсiм, – висловила свою думку штурман експедицii, – у них, швидше за все, iнакше, нiж у нас. Причина едина – це iнша планета!

– Красиво все-таки… – мрiйливо промовив Дроник, – Кнопу[2 - Одна з героiнь книжки «Канiкули для Інформи».] б сюди, щоб теж помилувалася…

– Це справи не стосуеться, у всякому разi, поки що, – припинив балаканину командир. – Сiдати будемо поруч iз великим мiстом.

З орбiти було видно, що мiсто, розташоване на березi океану, величезне. На материку була безлiч iнших мiст, але набагато менших.

– Це… як його… Напевно, це столиця… Цей Родосим…

– Сидиром, – поправив Рикпет.

– Ага, ну цей… Професор… Вiн, напевно, теж десь бiля столицi сiдав.

– Радар засiк на орбiтi об'ект, – доповiв Кадим.

– Зближуйся, – скомандував Рикпет.

Кадим на мить запустив планетарний двигун, додав планетольотовi необхiдноi для зближення швидкостi. Вже за пiвгодини стало зрозумiло, що це точнiсiнько такий самий планетолiт.

– Перша експедицiя! – впевнено сказав Рикпет. – Запитай iх по радiо.

В автоматичному режимi прийшла вiдповiдь: планетолiт порожнiй.

– Та-а-ак… – протяг Рикпет. – Давайте промацаемо материк. Може, човник вiдгукнеться. Там же повинен бути радiомаяк, хiба нi?

Човник дiйсно вiдгукнувся. Вiн був у горах, кiлометрiв за двадцять вiд столицi.

– Отам i сiдатимемо, – командир тицьнув пальцем у миготливу точку на екранi монiтора, – тiльки такого нехлюйства ми не допустимо.

– Це ти про що? – поцiкавилася Шаната.

– Хiба можна планетолiт залишати без нагляду?

– Тобто? – Кадим вiдчув у цих словах якийсь пiдступ.

– На планетольотi обов'язково повинен хтось залишитися.

– Це… як його… а хто?

– Пiлот, – вагомо рубонув Рикпет.

– Що? – схопився Кадим. – Як це пiлот?! Чому це пiлот?! Ледь що-одразу Кадим! Тая… Ти ж розумiеш! Без мене ж!.. Краще Дроник нехай! Вiн же вiртуальний, а там вiрус!

– Ти тут не льодяники iсти залишаешся, – спокiйно вiдповiв йому Рикпет, – ти прикриваеш наш тил, i ще невiдомо, як усе там, унизу, обернеться! Може, тобi всiх нас витягати з планети доведеться, адже нiхто не знае, що там за вiрус такий? Може, вiн i на людей дiе, а не тiльки на глюкiв? Залишаешся ти, й не сперечайся! І службу свою нестимеш бездоганно – вiд цього, можливо, доля всього Заекрання залежить, зрозумiв? Розкудкудахкався тут… А ти в чисту цифру переходити вмiеш? Отож! Нам на Ц його хохмочки можуть ой як знадобитися!

Рикпет розiйшовся не на жарт, i Кадим вважав за лiпше поступитися.

– На наступному витку вiдвалюемо. Пiлотувати човник буду сам. Шанато, прорахуй курс i час, щоб ми сiли поряд…

– Слухаюся, командире! – пробурмотiв ображений Кадим.

– Слухаюся, командире, – вiдповiла Шаната високим i чистим голосом: Рикпет ii здивував. Уперше вона бачила його дуже владним, таким, що не терпить заперечень. Вона зiзналася собi, що таким вiн iй сподобався ще бiльше. Адже у хвилини прийняття вiдповiдальних рiшень командир i мае бути суворим i жорстким.

– Без питань, – пробурмотiв Дроник, задоволений тим, що його не залишили на планетольотi.

Рикпет iз Васлою i Дроником пройшли планетольотом до вiдсiку, звiдки можна було перейти до космiчного човника, науковою мовою – посадкового модуля. Утрьох вони взялися перевiряти готовнiсть човника до вiдльоту. Усе було в повному порядку. За кiлька хвилин до них приедналася Шаната, яка вставила в бортовий комп'ютер флешку й перекачала розрахунок траекторii посадки, зроблений на бортовому комп'ютерi планетольота. До старту човника залишалося пiвгодини.

– Надягти скафандри, – скомандував Рикпет.

– Це… як його… Навiщо? У них же не того… Незручно!

Шаната рiшення командира не коментувала, Васла ще трохи побурчав i теж пiдкорився. За десять хвилин до старту всi трое сiли в крiсла й пристебнулися пасками: на човнику системи штучноi гравiтацii не було й можна було не тiльки набити собi гуль пiд час польоту, але й накоiти лиха, ненавмисно в що-небудь в'iхавши головою чи ногами.

– Час, – сказала Шаната, – готовнiсть п'ять секунд… чотири… три…

Рикпет поклав пальцi на клавiатуру пульта керування.

– Двi… одна… старт!

Човник сiпнувся.

– Це… як його… вiдчалили…

Рикпет, не вiдриваючись, дивився на прилади. Програмою було передбачено потрiбне для посадки, розумна електронiка все робила сама. Рикпет сказав, що вiн пiлотуватиме човник, але трохи перебiльшив свою роль: човником керував бортовий комп'ютер, а Рикпет лише контролював його.

Тим часом човник вiдiрвався вiд планетольота й завис. Планета, що летiла в чорнiй безоднi космосу, була невимовно гарна. Блакить океану пiдкреслювалася бiлими хмарами. Єдиний материк, який займав величезну площу, був схожий на дивовижну рибу, що ii голова впиралася в Пiвнiчний полюс, а рiг, що нагадував хвiст дивовижноi риби, – у Пiвденний. Столиця розташовувалася недалеко вiд гiр i темнiла плямою на тлi зелених лiсiв.

Комп'ютер чiтко ввiв човник в атмосферу. Це був найважливiший момент: незначна помилка могла призвести до того, що човник, мов плаский камiнь, який стрибае по водi млинчиком, вiдскочить вiд щiльних шарiв атмосфери, або навпаки, згорить у нiй без слiду, як згорають метеорити над Землею темними серпневими ночами. За бортом човника забушував вогненний вихор, далi ввiмкнулися двигуни гальмування, й нарештi експедицiя пiдлетiла зовсiм близько до поверхнi планети Ц. Рикпет узяв керування на себе, перевiв човник у пiлотований режим i описав широке коло навколо мiсця посадки: вiн шукав човника першоi експедицii.

– Ось вiн! – скрикнула Шаната, яка перша побачила срiблястий хрестик, притулений до самого пiднiжжя гори.

Рикпет повернув штурвал i м'яко посадив машину. Васла кинувся до дверей.

– Куди? Дверей не вiдчиняти!

– Це… як його… Ти чого?

– Не поспiшай, Васло, тобi це не личить. Це Кадим у нас найпоквапливiший. Зараз ми зробимо аналiз атмосфери, а вже потiм… Дронику, ти теж поки що не виходь. Краще бути обережним…

– Та що менi зробиться?

– Ти не пам'ятаеш, що казав про небезпеку вiрусу твiй пан? – обрубав його реплiку Рикпет.

Шаната сiла за комп'ютер, i за кiлька хвилин на екранi висвiтилася iнформацiя про склад атмосфери в порiвняннi з земною. Шаната вивчила данi й труснула головою:

– Цiлком можна обходитися без скафандрiв.

– А цей… як його… вiрус? – Васла вже не поспiшав, а виявляв свою звичайну грунтовнiсть у всьому та обачнiсть.

Рикпет почухав потилицю:

– Не будемо ж ми серед мiсцевих жителiв ходити в скафандрах. Сподiватимемося, що до нас цей вiрус не пристане. Вiн же вiртуальний, зрештою!

Зняли скафандри й одразу вiдчули значну полегкiсть: все-таки вони були важкi й дуже сковували рухи. Безгучно вiдчинився люк шлюзу, й Васла разом iз командиром увiйшли до невеличкого примiщення. Вхiдний люк зачинився, i вiдразу вiдчинився той, що вiв назовнi. Першим вистрибнув на поверхню Рикпет. Постояв секунду, потiм спробував пройтися, навiть пiдстрибнув разiв зо два: сила тяжiння не вiдрiзнялася вiд земноi.

– Добре! – уперше пiсля посадки усмiхнувся вiн. – Шано, ти мене чуеш?

Шана залишилася на човнику й бачила зараз Рика на екранi монiтора.

– Так, командире. Чую добре.

– Васло, стрибай. Ходiмо, оглянемо сусiда.

Рик точно посадив свiй човник метрiв за п'ятдесят вiд човника першоi експедицii. Вiн був так само срiблястий, у чорних плямах кiптяви. Вхiдний люк було зачинено.

– Шано, спробуй зв'язатися з човником i вiдчинити люк.

– Уже намагаюся, Рику.

Шана застукала клавiшами комп'ютера. Човник вiдповiв. Комп'ютери зв'язалися один з одним, i люк сусiда вiдчинився. Рик i Васла уважно оглянули внутрiшнi примiщення, але огляд нiчого не дав. Тодi Рик сiв за комп'ютер i серед безлiчi файлiв знайшов щоденник експедицii. Останнiй запис був такий:



«9.50. Сiли нормально. Ідемо в мiсто. Іншого способу отримати iнформацiю про вiрус нема».


Запис мало що давав: пiшли до мiста! Усi бачили пiд час польоту, який величезний цей мегаполiс! Спробуй, знайди серед мiльйонiв i мiльйонiв жителiв трьох глюкiв! Мабуть, тiльки тепер Рик зрозумiв, яке складне завдання вiн узяв на себе! Пiшли в мiсто… Нiчого собi!

– Шано, зв'язок iз Кадимом е?

– Зараз спробую… Кадиме, ти чуеш мене? Агов, Кадиме!

– Так, чую! Як ви там, Шано? Знайшли човника?

– Привiт, Кадиме!

– Привiт, командире!

– Добре, ти не дмися, – сказав Рикпет, тому що у голосi Кадима ще й досi чулася образа. – Повiдом Великому Процесору, що човник ми знайшли, вiн порожнiй. Останнiй запис у бортовому журналi повiдомляе, що експедицiя пiшла до мiста.

– Ясно, командире.

– Ми теж пiдемо в мiсто. Будемо на зв'язку. Як ретранслятор використаемо човник. Передавач буде в мене. Раз на добу зв'язуемося обов'язково.

– Зрозумiв. Я виходжу iз зони радiодосяжностi, зв'язок закiнчую.

– Зрозумiв, кiнець зв'язку.

Рик i Васла повернулися, Шана зачинила люк.

– Ідемо в мiсто? – запитав у командира Дроник.

– Ідемо, – пiдтвердив Рик, – тiльки ось не уявляю, куди йти i з чого починати.

– Це… як його… це зрозумiло!

– Що зрозумiло? – запитав Рик.

– Із чого починати, того… зрозумiло!

– То з чого ж? – поцiкавилася Шана.

– Зi снiданку! Їсти хочеться… – Васла закотив очi до стелi. – Якщо не слона, то слоненя точно зараз зжував би.

Шана з Дроником посмiхнулись, а Рик кивнув:

– Ну, припустiмо, на вiдсутнiсть апетиту ти нiколи не скаржився. Якби тобi дали волю, то на Землi й слонiв би, напевне, не лишилося. Але зараз маеш рацiю: iсти хочеться. Про цю справу зовсiм забули.

– А ми в човник нiчого iстiвного й не брали, – розгублено сказала Шаната.

– Стоп! Ану, вiдчини сусiда…

– Навiщо?

– Це… як його… може, у них е що-небудь пожувати? – припустив Васла.

Сусiдський човник обнишпорили ретельно: нiчого iстiвного в ньому не виявилося.

– Тепер зрозумiло… – почав Рик.

– Що зрозумiло? – запитала Шаната.

– Як ти думаеш, iм iсти не хотiлося? Ось де iхнi слiди шукати треба! Там, де можна пiдкрiпитися!

– Це… логiка того… залiзна! – погодився Васла.

– Що стосуеться принцеси й Флоппi Дi, то тi до iжi не дуже, а пан Сидиром… Той попоiсти любить, хоч i професор! – висловив свою думку Дроник.

Шаната замислено кивнула: це хоч i маленький, але шанс.

– Тому, – пiдбив пiдсумок Рикпет, – iдемо в бiк мiста, а де дорогою побачимо магазини або трактири, чи як це все називаеться, там намагатимемося щось дiзнатися. Налаштуйте мовнi аналiзатори. Спочатку тiльки слухаемо, нiкому жодних запитань. Утiм, аборигени й так нас не зрозумiють.

Мовнi аналiзатори, мiнiатюрнi прилади, якi, накопичуючи iнформацiю про нову мову, забезпечували синхронний переклад i навчання власникiв iнших мов, були в кожного.

– Усi готовi? Тодi в дорогу!

Рикпет востанне оглянув човник, дистанцiйним пультом замкнув люк, а сам пульт, попередньо запечатаний у полiетиленовий пакет, закопав неподалiк, пiд кущиком, усiяним дрiбними квiтами. Шлях попереду був далекий, кiлометрiв iз двадцять, та ще й натщесерце… Але iншоi ради не було, доводилося терпiти.

Першого аборигена зустрiли кiлометрiв за п'ятнадцять, коли вже зовсiм вийшли з гiр. Абориген пройшов повз утомлених i запилюжених членiв експедицii i навiть не кинув на них зацiкавленого погляду. Та й погляд у нього був якийсь ненормальний: нерухомий, мов у ляльки чи манекена. Нецiкавим виявився перший житель планети Ц, якого вони зустрiли! Вони теж не могли зав'язати розмови, бо не знали жодного слова незнайомоi мови. Кiлометрiв через два зустрiли ще одного глюка, потiм iще, й усi вони проходили байдуже. Нарештi вийшли на околицю мiста. Тут глюкiв було багато, i мандрiвники загубилися в юрбi.

– Я знаю, куди треба пiти, – раптом сказала Шаната.

Зустрiчний перехожий почув звуки ii голосу й кинув на неi зацiкавлений погляд. Це вже було досягнення: хоч хтось звернув на них увагу!

– Треба знайти базар. Не можуть же вони на базарi мовчати!

– Правильно, – погодився Рикпет.

– Це… як його… А iсти коли?

– Потерпи. На базарi що-небудь купимо… – i Рикпет розгублено замовк.

– Грошi! – зрозумiла Шаната.

– У нас немае нi цента! – зойкнув Дроник.

– Ви це… Проблеми з грiшми? – запитав Васла.

– Нi, з грiшми проблем нема, проблеми через iхню вiдсутнiсть! – сумно посмiхнувся Рикпет.

І без того складна справа ускладнилася ще бiльше.




Роздiл 3


Порадились i вирiшили все-таки йти на базар. Те, що не подумали про грошi, справу, звичайно, ускладнювало. Але ще бiльшим ускладненням було незнання мови. Аналiзатори поки що не працювали – не було чого аналiзувати, зате мiнiатюрна вiдеокамера у виглядi значка, прикрiплена до футболки Рикпета, фiксувала все, що дiялося навколо, передавала зображення на човник, а звiдтiля сигнал iшов на планетолiт. Мовчазнiсть аборигенiв просто збивала з пантелику. На базарi, звичайно, повиннi бути розмови. Це ж базар! Усi новини завжди дiзнаються саме на базарi. Залишилося вирiшити, як знайти базар, не знаючи мови.

– Будемо просто йти та роздивлятися на всi боки, – запропонував Рикпет.

– Нi, – усмiхнулася Шаната, – пропоную зробити iнакше. Давайте подивимося, звiдки глюки йдуть iз сумками. Он бачиш? Бабуся пiшла з сумкою, а з неi овочi стирчать?

Усi глянули в той бiк, куди вказувала Шаната: протилежним боком вулицi йшла бабуся з важкою сумкою. Із сумки й справдi стирчали овочi, якi нагадували зеленi стрiлки цибулi.

– Звiдки вона iх несе? З магазину чи з базару…

– Це… як його… Молодець, Шано…

Так, перебираючись вiд одного перехожого з покупками до iншого, дiсталися до торговища. Тут i справдi розмовляли. Не так багато як, наприклад, у фiзичному свiтi або в Глюкландii,[3 - Мiсто з книжок «Антивiрус» i «Канiкули для Інформи».] але все-таки розмовляли. Мовнi аналiзатори почали ледь чутно попискувати, набираючи матерiал для аналiзу. Учасники експедицii тинялися вiд однiеi ятки до iншоi, намагаючись затримуватися довше там, де точилися розмови. Вони вже навiть почали розумiти окремi слова: скiльки, грошi, плати… Найчастiше повторювалося двое слiв. Один аналiзатор переклав як «винен», друге ж, що звучало як «шняк», перекладу не пiддавалося, аналiзатор позначив його як назву грошовоi одиницi. Незабаром мовний аналiзатор видав першу осмислену фразу:

– Ти менi винен три шняки.

Ця фраза повторювалася найчастiше, змiнювалася лише кiлькiсть шнякiв, невеличких срiблястих монеток, якi вiдразу пiсля розмови переходили з рук до рук. Далi аналiзатор переклав невеличкий дiалог:

– Риба свiжа?

– Свiжа, слава Великому Сканеру.

– А де спiймана?

– Два шняки.

– Добре, – двi монетки перейшли з долонi покупця в долоню продавця.

– За островом, на ямi, триста кiлокалорiй на сто грамiв.

– Беру оцю й он ту.

Продавець кинув двi рибини на ваги:

– Сiм оболiв вiсiм шнякiв.

Покупець дiстав паперовi грошi й монетки, продавець дав здачу.

Чим далi спостерiгав Рикпет за глюками, котрi юрмилися на базарi, то бiльше переконувався: щось тут не те – глюки були якiсь незвичайнi. Нi, вони ходили, розмовляли, торгувались, як звичайнi глюки, але робили це якось байдуже. Нiхто з них жодного разу не усмiхнувся, не розсердився, один одному не допомiг, не пожартував… Складалося враження, що базаром рухалися ляльки з пап'е-маше, тiльки ниточок, за якi смикав би невидимий лялькар, не було видно. Головною темою для розмов були грошi: оболи й шняки. Дуже часто згадувався якийсь «його Дигiтальна Величнiсть», вiн же «Директор планети», вiн же «пан Великий Сканер». Мовнi аналiзатори й далi нашiптували у вуха новi й новi слова, i члени експедицii вже починали самi, без допомоги аналiзаторiв, розумiти, про що розмовляють цешеанцi, а розмови в них були найзвичайнiсiнькi:

– Я сьогоднi заробив на два оболи бiльше…

– Слава Великому Сканеру, менi вдалося купити рибу на тридцять калорiй кращу й на сiм шнякiв дешевшу…

– Я знайшов нову роботу, хвала Директоровi планети, де платять на тридцять оболiв бiльше, а iздити туди на п'ять кiлометрiв i вiсiмнадцять хвилин менше.

– А ми вчора нагапличилися… – тут аналiзатор писнув, сигналiзуючи про те, що не може перекласти це слово.

– А гаплик був гарний?

– З останньоi реклами, – мовець кивнув у бiк великого рекламного щита. – Руки тремтять трiшки, а так цiлком… Спасибi Великому Сканеру, не забувае нас…

Рикпет мимоволi подивився навколо й побачив кiлька великих рекламних щитiв: «Дурiй красиво! Супергаплик "Чорна троянда!"», «Супергаплик – це нове вiдчуття життя!», «Подаруй Супергаплик своiй дiвчинi та гапликнiться разом!».

– Рику, жерти хочеться… – канючив Васла, який досхочу надивився на прилавки, заваленi харчами.

– Я зараз, – по-змовницьки пiдморгнув Дроник, – один момент… Командире, йди за мною.

Вiн зайшов за торговельний намет i… зник, перетворився на блакитну непримiтну хмаринку: Дроник перейшов у формат чистоi цифри.

Дроник рiс звичайним сiльським хлопчиськом до того часу, поки в нього не вдарила блискавка. Вiн пас корiв i сховався вiд дощу пiд деревом, чого, звичайно, йому нiяк не слiд було робити, бо ж блискавки найчастiше б'ють саме в такi самотнi дерева. Але хлопчиськовi пощастило: пiсля удару блискавки вiн придбав дуже дивнi здiбностi, зокрема й умiння переходити у формат чистоi цифри, тобто перетворюватися на одинички й нулики, з яких складаеться будь-яке вiртуальне тiло. Крiм того, з цих одиничок i нуликiв вiн мiг перетворитися на що завгодно, а потiм знову стати тим самим Дроником. Вiн мiг стати невидимим, перемножити подумки будь-якi числа, мав абсолютну пам'ять, словом, був зовсiм незвичайним хлопчиськом, i Великий Процесор не дарма включив його до складу цiеi небезпечноi експедицii.

Блакитна хмаринка вiдразу погустiшала й перетворилася на жовтавий папiрець. Рикпет пiдняв його: це була купюра в десять оболiв.

– Ха, – посмiхнувся Рикпет, – ну, ти даеш…

На купюрi в овалi було намальоване чиесь обличчя. Воно на мить прибрало вигляду Дроника, пiдморгнуло й тихо сказало:

– Нiчого не вдiеш, раз уже Васла так хоче iсти…

Рикпет тяжко зiтхнув, але що ж вiн мав робити: дiйсно, iсти хотiлося, а грошей не було анi шняка… Вiн пiдiйшов до друзiв i показав грошi, Шаната з розумiнням кивнула, а Васла ковтнув слину.

Уся компанiя пiдiйшла до торговельного намету, де продавався хлiб. Рикпет привiтно посмiхнувся й мовив:

– Добридень! Будьте люб'язнi…


* * *

– Флеш, ти був обережний? Перевiрявся уважно?

– Здрастуй, Брейку. Ти про що? Ти ж знаеш, я завжди уважний i обережний. А в чому рiч?

– Може, менi здалося, але, схоже, за тобою хвiст.

Брейк, невисокий, лисуватий, стрiмкий у рухах, пiдкотився до вiкна, немов кулька ртутi, й обережно визирнув iз-за шторки.

– Іди сюди, – покликав вiн Флеша, – бачиш пана в сiрому? На лавi сидить… Вiн прийшов сюди разом iз тобою або за тобою, це як подивитися.

Флеш, високий, iз могутнiми плечима та рудою чуприною, рухався дивно легко й безгучно. Вiн пiдiйшов до вiкна й став на мiсце Брейка.

– Не знаю його…

– Перевiрити б цього сiрого, заражений вiн чи реалiт, тодi все стало б зрозумiло, – прошепотiла В'ю Соник.

«Зараженими» називали тих, кого вразив вiрус. Вiрус убивав у глюка всi почуття: фантазiю, спiвчуття, смуток, любов, словом, вiд глюка начебто залишалася сама оболонка. І очi в них були, як у сонноi риби: байдужi та малорухомi.

Брейк, Флеш i В'ю Соник входили до складу невеликоi групи, яка намагалася знайти засiб проти вiрусу. Великий Сканер не заохочував такоi дiяльностi, з подiбними групами боролися. Великий Сканер вважав, що самодiяльнiсть у цьому питаннi загрожуе неабиякими ускладненнями, бо вiрус мiг мутувати й зробитися ще небезпечнiшим. Тому групи виловлювали й кидали до в'язницi. Нiхто не бачив, щоб заарештованi члени Опору – так називали рух тих, хто намагався знайти лiки, – потiм виходили на волю. Всi вони зникали невiдомо куди. Тi, хто намагався з'ясувати iхню долю, рано чи пiзно теж зникали.

До групи, крiм Брейка, Флеша та В'ю Соник, входили ще десяток учених, яких розшукували по всьому материку та берегли, мов зiницю ока. З величезними труднощами дiставали устаткування, необхiднi препарати й хiмiкати. Якщо служба Загальноi безпеки накривала лабораторiю, це було справжньою трагедiею, бо доводилося починати все наново. Найскладнiше в роботi лабораторii було те, що дотепер не вдалося виявити самого вiрусу, а також визначити, за яким принципом вiн обирае свою жертву. Спочатку його намагалися знайти в кровi. Для цього довелося створити цiлий банк кровi, добути вiдповiднi хiмiчнi реактиви, мiкроскопи, включаючи цифровий, i таке iнше. Кiлька мiсяцiв група намагалася виявити вiрус, але марно. Потiм хтось припустив, що вiн може бути тiльки в одному з органiв, наприклад, у мозку або печiнцi. Добувати зразки цих органiв можна було тiльки в лiкарнях, а це теж виявилося не простим завданням. Серед лiкарiв слiд було знайти реалiтiв, а серед реалiтiв – однодумцiв, бо реалiт на реалiта не схожий. Траплялося, що й реалiти повiдомляли про роботу груп Опору службi Загальноi безпеки Директора планети.

Нi Брейк, анi Флеш не знали, скiльки таких пiдпiльних лабораторiй у краiнi, але те, що вони були й усi ретельно конспiрувалися – це вони знали напевно. Вiдомостi про зроблене в лабораторii Брейк раз на два мiсяцi вiдсилав поштою на адресу, котру йому повiдомляли так само – поштою. Адреси щоразу були новi та вказувалися в чергових листах, у яких приходили огляди робiт iнших пiдпiльних лабораторiй. З усього цього було зрозумiло, що iснуе единий центр Опору, законспiрований ще краще за лабораторii. Можливо, це навiть не центр, а лише один глюк, який усе тримае в своiх руках. Коли так, то це був генiальний глюк, адже керував вiн цими лабораторiями дуже грамотно, чудово узагальнював результати всiх дослiджень i при цьому його жодного разу не запримiтила служба Загальноi безпеки Директора планети Великого Сканера.

Лабораторiя Брейка займала чотирикiмнатне помешкання. У двох кiмнатах задля маскування жив Брейк. Іншi вiдвели вченим. На квартирi вони всi разом нiколи не збиралися. Кожен iз них де-небудь працював про людське око й заради заробiтку коштiв на харчi, а до лабораторii всi приходили вечорами, ранками, словом, коли мали вiльний час. Злагоджена робота подiбноi пiдпiльноi лабораторii коштувала величезних зусиль, i от тепер пiд ii вiкнами помiчено глюка, який дуже нагадував шпигуна мiнiстерства Загальноi безпеки. Було вiд чого переполохатися!

– Флеше, мерщiй iди звiдси.

– Куди?

– Та звiдки я знаю! Веди цього пана куди-небудь подалi, хоч до чорта в зуби. Нехай подумае, що ти просто зайшов до знайомого. І не здумай показати, що ти впiзнав у ньому шпика! Ти звичайний заражений, зрозумiв?

– Зрозумiв, що тут не розумiти… – невдоволено пробурчав Флеш. До цього вiн двi години ходив мiстом, вишукуючи необхiднi хiмiкати для подальших дослiдiв, а тепер знову доводилося йти невiдомо куди й невiдомо на скiльки, щоб вивести пiдозрiлого типа з-пiд вiкон лабораторii. Як тiльки за Флешем ляснули дверi, Брейк пiдскочив до вiкна. Його побоювання пiдтвердилися. Тип у сiрому почекав, поки Флеш вiдiйде метрiв на двадцять, лiниво пiдвiвся з лави й рушив за ним.

«Так… Виходить, Флеша викрили! Вiн гарний товариш, але зв'язок iз ним доведеться припинити! Якщо служба Загальноi безпеки в нього вчепилася, то не випустить!»

Брейк розумiв, що рано чи пiзно лабораторiю теж викриють, i, звичайно, мав план на такий випадок. Тепер усе вирiшував час. Стукнули дверi – це прийшла В'ю Соник, що виходила до магазину.

– В'ю, оце – термiново в поштову скриньку, – вiн тицьнув у руки В'ю Соник пачку пiдготовлених на такий випадок листiв, де умовними фразами повiдомлялося про небезпеку й нову адресу лабораторii.

Примiщення пiд нову лабораторiю було обрано заздалегiдь: приватний будиночок просто на перехрестi людних вулиць – хто подумае, що пiдпiльну лабораторiю органiзували за два кроки вiд полiцiйного вiддiлку, який пiдтримуе порядок на мiському базарi?

Тепер слiд було швидко зiбрати всi записи про роботу, основне устаткування та хiмiкати. Вiн глянув на предмет своеi гордостi – цифровий мiкроскоп: вивезти це все непомiтно буде дуже складно, але iншого шляху нема. Завтра нишпорки Загальноi безпеки почнуть перевiряти всi адреси, якi засвiтив Флеш, тягаючи за собою шпика, тому рахунок iде на години, а може, навiть i на хвилини. В'ю вже побiгла на пошту вiдсилати листа, а Брейк кинувся пакувати все необхiдне. Ще за годину в дверi подзвонили. У Брейка похололо всерединi: невже не встигли? Але це повернувся Флеш.

– Ну? – в один голос запитали в нього Брейк i Асус.

– Сiрий десь вiдстав, я навiть не помiтив, де…

– Це погано… Допомагай!

– Може, ти марно це все почав? Може, пронесе?

Брейк навiть не повернув голови в бiк Флеша.

– Допомагай пакуватися, чорт забирай, а не викаблучуйся!

Ще за три години все необхiдне, складене в невеличкi пакунки й коробки, зiбрали в кутку. Вийшла чимала купа.

– На сьогоднi все, – сказав Брейк, – можеш iти вiдпочивати, переiздити будемо завтра, пiсля того, як зайде Ба.

Ка – друге, мале сонце. Коли воно сходило – починалася нiч, а з'являлося Ба – велике сонце, починався день.

– Удень?

– А ти хочеш тягатися з коробками вночi? Порожнiми вулицями?

– Логiчно, – погодився Флеш. – Тодi я пiшов?

– Доброго вiдпочинку.

– Дякую.

Брейк, аби переконатися, що Флеш пiшов, простежив за ним з вiкна.

– Ти йому не довiряеш? – стурбовано спитала В'ю.

– Не в цьому рiч. Вiн на гачку в шпикiв, ось у чому проблема. Нам слiд зробити величезну роботу, В'ю. За нiч усе це, – вiн показав на гору коробок i згорткiв, – мае зникнути з квартири.

В'ю Соник тяжко зiтхнула:

– Ти не робиш iз мухи слона?

– Нi, В'ю, не роблю. Це елементарна обережнiсть. Я зовсiм не виключаю, що завтра вранцi може бути пiзно.




Роздiл 4


Торговка глянула на друзiв олов'яними очима, а потiм клiпнула.

– А… А… Ви мене пограбувати хочете? – одразу було видно, що вона заражена таемничим вiрусом. Незрозумiло чому вона обурилася, але й обурена говорила так, немов лила воду з пляшки: буль-буль-буль… Безбарвно, байдуже.

– Ви про що? – не зрозумiв Рикпет. – Не хочу я вас грабувати! Я хочу купити хлiба, – й простяг продавщицi десять оболiв.

– Ай-яй-яй, – i далi тягла перекупка, – ви не знаете, що найдорожчий товар – це ввiчливiсть? Ви не знаете, скiльки коштуе «Здрастуйте!» i «Будьте люб'язнi!»? Та ви не тiльки реалiти, ви ще й не нашi реалiти? Ви звiдки? Шпигуни?

Спритним рухом, таким, як кицька ловить лапою муху, вона вихопила з пальцiв у Рикпета грошi, другою рукою пiднесла до рота свисток. Немов з-пiд землi вискочили двое вдягнених у чорний однострiй полiцейських.

– Чого свистiла? – безбарвним голосом запитав один.

Торговка тицьнула пальцем у бiк Рикпета й друзiв:

– Чужi реалiти! Вони сказали «Здрастуйте!» i «Будьте люб'язнi!». І взагалi, менi здаеться, що вони шпигуни.

Полiцейськi обвели друзiв холодними риб'ячими поглядами. При словi «шпигуни» один вихопив з кобури пiстолет, другий пiдкинув автомат.

– Випромiнювачi… Магнiтнi випромiнювачi… – промчало юрбою, котра миттю утворилася бiля хлiбноi ятки.

– Вас заарештовано, – оголосив один з полiцейських, вочевидь, старший, – iдiть за нами.

Рикпет засмучено сплюнув на землю:

– От дурiсть яка…

– Реалiти… Реалiти… Шпигуни… – зашелестiло юрбою.

– Руки за спину та рушайте за мною! – Той, що був з автоматом, став позаду маленькоi колони, а той, що мав пiстолет, сунув попереду, прокладаючи шлях крiзь юрбу.

Торговка розгладила новеньку купюру в десять оболiв.

– Ай! – раптом вигукнула купюра тоненьким голосом, зображення в овалi захихотiло й сказало: – Яка ж ти бридка! Васла так хотiв iсти!

Щелепа в торговки вiдвалилася, очi заклiпали так, що вiд швидкого руху вiй зробився протяг.

– Це що таке? Що таке, я вас запитую?

Купюра випала з ii онiмiлих рук, полетiла на пiдлогу, де була пiдхоплена легким вiтерцем i вiднесена за рiг намету. Там вона негайно перетворилася на Дроника, й коли перекупка забiгла за рiг у надii пiдняти грошi, то нiчого там не виявила, крiм самовпевненого хлопчиська, який глузливо дивився на неi.

– Ти? Ти поцупив моi грошi?! – закричала торговка. Це виглядало дуже дивно: кричати вона кричала, але обличчя в неi було нерухоме, а очi холоднi, мов у замороженого судака. Кричала вона, мабуть, не тiльки тому, що легенi потребували вправ, але й тому, що iй, як торговцi, потрiбно було кiлька разiв на день покричати, iнакше яка б вона була торговка? А крiм того, вона щойно втратила так вдало видуренi грошi.

– Це ви менi? – незворушно, мов по-справжньому заражений, поцiкавився Дроник.

– Тобi, паршивцю! Вивертай кишенi!

– Та в мене iх узагалi нема! – Дроник провiв руками по штанях, де справдi не було видно навiть ознак кишень, сплюнув, шморгнув носом i з незалежно пiднятою головою рушив туди, куди хвилиною ранiше повели його друзiв. Тим часом юрбу не зацiкавили вигуки торговки i глюки почали поступово розходитися.

– Бомбiстiв упiймали! Вiсiм бомб при них знайшли…

– Не бомбiстiв, а шпигунiв…

– Не вiсiм, а дванадцять! Магнiтнi бомби… Такий жах!

– Винюхували секрети Великого Сканера, негiдники…

– Але наш Директор планети не такий простий…

Чутки розходилися базаром, нiби кола вiд кинутого у воду каменя, обростаючи дедалi новими подробицями. Рикпет у цих чутках поступово перетворився на звiроподiбного циклопа, Васла – на велетня, а Шаната – на прекрасну жорстоку вбивцю, ватажка зграi шпигунiв-терористiв-бомбiстiв i половина базару на власнi очi бачила, як вона iла сире, криваве м'ясо свинського звiра хрю.

– І рвала, рвала зубами, просто ноги вiдкушувала!

– Ага, а зуби! Немов iкла шаблезубого собаки…

Дроник наздогнав друзiв i пiшов iншою стороною вулицi, всiм своiм виглядом демонструючи, що поспiшае у власних термiнових справах i нiякi шпигуни чи бомбiсти його нiтрохи не обходять.

Дiльниця розташовувалась у сiрому двоповерховому будинку. Навколо, на маленьких смугастих стовпчиках стояли датчики магнiтного захисту. Перехожi боязко обминали цi стовпчики: одного дотику до магнiтного променя було достатньо, щоб просто зникнути.

– Давай, давай! – пiдганяв Рикпета й компанiю полiцейський з автоматом, тицяючи кожному по черзi стволом у спину.

– Це… як його… – Васла спробував протестувати, за що одразу отримав прикладом по плечах. Шаната тiльки голосно зiтхнула.


* * *

Дроник вiд безсилля скрипiв зубами, але зробити нiчого не мiг. Бiля входу в дiльницю полiцейськi зупинилися, хтось iз середини вимкнув захист, бранцiв заштовхали всередину, й усе стихло, тiльки датчики знову замиготiли блакитними вогниками. Дроник обiйшов дiлянку навколо. Мабуть, будинок пильно охоронявся, бо його вiдразу ж погукали:

– Агов, ти чого тут швендяеш? У буцегарню захотiв?

У буцегарню, звичайно, не хотiлося, тож Дроник вiдiйшов, але погляду з вхiдних дверей не зводив. Минуло не так багато часу, як раптом дверi вiдчинилися. З них вийшла вся трiйця: попереду Рикпет, слiдом – струнка Шаната. Замикав процесiю Васла, який при ходi перевалювався, мов качка.

– Ура… – прошепотiв Дроник. – Випустили! Живi й здоровi!

Вiн почекав, поки трiйця заверне за рiг, i пiдскочив до друзiв.

– Ой, як здорово! Ну, що там було? Чому вас так довго тримали?

На нього глянули олов'янi очi Рика.

– Тобi чого треба?

Дроник сторопiв. Сумнiватися не доводилося: перед ним був Рикпет, але… І разом з тим не Рикпет…

– Вiдвали, дурню! – безбарвним голосом промовив Рик, вiдсунув Дроника рукою i пройшов повз нього. Слiдом за ним, не звертаючи жодноi уваги на друга, пройшли Шаната з Васлою. У всiх були такi ж байдужi погляди, як i в командира.

– Вiрус! – зойкнув Дроник. – Вони пiдхопили вiрус! А може, iх заразили? Навмисно заразили? А може, я помилився? Може, здалося?

Вiн поквапився за друзями, наздогнав iх на перехрестi двох вулиць i спробував зупинити Шанату:

– Агов, Шано… Послухай, Шаночко… Та зажди хвилинку! – вiн узяв дiвчину за руку.

Шаната висмикнула руку й закричала:

– Полiцiя! Полiцiя, до мене чiпляеться хулiган!

Одразу з'явився полiцейський, немовби очiкував за рогом сусiднього будинку.

– Де тут хулiган?

Дроник випустив руку й пiд сюрчання полiцейського свистка, що пiдстьобнув його, перестрибнув парканчик бiля якогось приватного будинку та миттю перейшов у формат чистоi цифри. На подвiр'я ввалилися трое полiцейських:

– Де вiн? Де хулiган? Вiн не мiг далеко втекти… Шукайте його тут! Клацнув замок, i на ганок вийшов невисокий кремезний глюк.

Вiн суворо оглянув подвiр'я i не дуже люб'язно сказав полiцейським:

– Хто заважае вiдпочивати службовцевi Великого Сканера?

У вусi глюка блиснула, вiдбиваючи вечiрне сонце, сережка, й полiцейськi одразу зробилися сумирними:

– Та нi… Хто ж заважае! Ми бачили, як сюди забрався хулiган, от i вирiшили подивитися! Ми вже йдемо… Мабуть, здалося!

– Ну-ну… – пробурчав господар i роздратовано ляснув дверима.

Дроник не дуже боявся полiцейських: у форматi чистоi цифри знайти його було практично неможливо, але йому стало цiкаво, що ж це за глюк такий i до чого тут сережка? Вiн просотався крiзь замкову шпарину в дiм. У кiмнатi, поеднанiй з передпокоем i кухнею, нiчого незвичайного не було, зате вдвох iнших!.. Щiльно зсунутi столи, заставленi приладами й устаткуванням, трое в бiлих халатах, схиленi над мiкроскопами, навiть комп'ютер був утиснутий у цей невеликий простiр.

«Оце так! – подумав Дроник. – Певна рiч, усе це робиться потай».

Той самий, iз сережкою у вусi, зайшов до кiмнати й заспокоiв схвильованих мешканцiв:

– Усе гаразд! Трое дурнуватих полiцейських заблукали випадково.

– Точно? Ти нiчого не переплутав? – засумнiвався хтось.

– Нi. Вони урядовоi клiпси так налякалися, що одразу змились! І тут Дроник зважився. Вiн виник просто з нiчого посеред кiмнати.

– Здрастуйте…

Запала мертва тиша.

– Це хто? – напруженим голосом запитав один iз тих, що були в бiлих халатах.

– Не знаю, – розгублено вiдповiв Брейк, бо це був саме вiн.

– Дострибалися! – кинув iнший.

– Хай вам грець! – закричав третiй, вихопив iз-за пояса блискучий пiстолет i навiв його на Дроника.

– Перестань, iдiоте! Пiвбудинку рознесеш!

– Та заждiть ви, – Дроник не злякався, а швидше розсердився, що його не розумiють, – я не думаю, що я ваш ворог.

З першого погляду йому стало зрозумiло, що цi глюки вiрусом не зараженi, а раз так, то можна спробувати встановити з ними контакт.

– Прошу вас, – вiн спокiйно подивився на того, хто тримав у руцi магнiтний випромiнювач, – давайте поговоримо. Я розповiм вам, хто я i звiдки, а далi ви вже будете вирiшувати, що зi мною робити. У всякому разi, ми не вороги, я вас запевняю.

Не так слова, як тон, яким вони були сказанi, заспокоiли й господаря, i тих, хто працював у кiмнатi.

– Гаразд, – погодився Брейк, – розповiдай.

– Я це… – почав Дроник зовсiм як Васла. – Я не з вашоi планети…

– Тобто ти хочеш сказати, що не з планети Ц, а з iншоi, зовсiм з iншоi планети? – перепитав один iз бiлохалатних.

– Чи чули ви що-небудь про Великого Процесора?

– Про кого Великого? – Брейк недовiрливо схилив голову до плеча й примружив око. – На нашiй планетi е тiльки один Великий – Його Дигiтальна Величнiсть, Директор планети пан Великий Сканер.

– Не знаете Великого Процесора, Володаря та Пана Заекрання, Жорстких Дискiв, Чипiв i Числень?

Усi перезирнулися й здивовано знизали плечима.

– Це iм'я нам нi про що не говорить, – вiдповiв за всiх Брейк.

– Великий Процесор командуе всiм цим, – Дроник невиразно обвiв руками коло.

– І нашою планетою? – недовiрливо перепитав Брейк.

– І вашою планетою, – впевнено пiдтвердив Дроник.

– Ха! Брешеш ти все, хлопче, – гмикнув один iз учених, – як це вiн може командувати всiма, якщо ми його навiть не знаемо? От Брейка знаемо, i йому пiдкоряемось, виходить, вiн нами командуе, а твого Великого Процесора ми не знаемо!

– Це нiчого не значить.

– Ось тобi й маеш! – здивувався Брейк. – Як можна пiдкорятися тому, кого не знаеш?

– Що ви знаете про закон Всесвiтнього тяжiння? – несподiвано запитав Дроник.

– Усесвiтнього тяжiння? – розгублено перепитав Брейк. – Ви чули що-небудь про такий закон? – звернувся вiн до друзiв.

Тi похитали головами.

– Директор планети такого закону начебто ще не видавав…

Дроник узяв зi столу перше, що трапилося пiд руку, – це був грубий зошит.

– Проте це не заважае йому справно працювати, – i розняв пальцi.

Зошит голосно ляпнув об пiдлогу, Брейк i всi його друзi здригнулися.

– Добре, припустимо, е такий Процесор… – почав Брейк.

– Великий Процесор, – виправив його Дроник.

– Гаразд, – погодився Брейк i наблизився до прибульця, – що з того? Ти тут до чого?

– А до того! Це вiн мене послав сюди. І не тiльки мене, i ось чому…

І Дроник коротко розповiв, хто вiн, звiдки й чому тут з'явився.

– І от, вийшли вони з полiцiйноi дiлянки зовсiм iншими, – розповiдав вiн про своiх друзiв, – ми ж розраховували, що для людей iз фiзичного свiту вiрус не страшний, а виявилося, що помилялися…

– Проклятий вiрус! Проклятий Великий Сканер, котрий не хоче з ним боротися по-справжньому! – вигукнув Брейк.

– А чому не хоче? – поцiкавився Дроник.

– Та як же чому? – у свою чергу здивувався Брейк. – Зараженими куди простiше керувати, нiж реалiтами! Зараженим усе по барабану! Вони не люблять, але й не ненавидять! Вони погано працюють, але й нiчого не вимагають! До того ж навiть при поганiй роботi в краiнi нiхто голодний не ходить! Вони знають тiльки Великого Сканера й готовi за нього вмерти тому, що й не живуть зовсiм! Тому, що вони не хочуть кращого: у них на це нi фантазii, нi бажання не вистачае! Їм би тiльки нагапличитися, а на решту начхати. Сканеру цей вiрус як подарунок, а ти дивуешся, чому вiн не хоче з ним боротися…

Дроник згадав рекламу на вулицях.

– А що таке гаплик?

– Та гидота така, схожа на глину. Коли жуеш, то приемно, й настрiй кращае, а коли Ба зiйде, то почуваешся так, немов тебе цiлу нiч кийками молотили.

– Навiщо ж тодi його жувати?

– У тiм-то й рiч! Вiд виробництва й торгiвлi гапликом Сканер отримуе величезнi прибутки, тому всi розмови про шкiдливiсть гаплика невигiднi для Сканера, а значить – злочиннi. А те, що вiн дуже шкiдливий для здоров'я, можеш не сумнiватися! А тут iще цей вiрус!

Ученi в бiлих халатах пiд час усiеi Брейковоi оповiдi кивали головами: правда, все правда…

– Я не здивуюся, – провадив тим часом Брейк, – якщо в дiльницi iх спецiально заразили цiею гидотою!

– Дуже схоже на правду, – погодився Дроник.

– Ти все добре сказав, – Брейк посмiхнувся, – але нiчого не довiв. Слова, це, розумiеш, тiльки слова…

– Нема питань! – сказав Дроник i зник.




Роздiл 5


Полiцейськi завели Рикпета, Шанату й Васлу до невеличкоi кiмнати з перегородкою, за якою сидiв офiцер з погонами. Вiн вiдiрвався вiд прошнурованоi книги, в яку щось записував, i запитливо глянув на конвой.

– Реалiти, – доповiв той, – зчинили бешкет на базарi, обдурили торгiвку, порушували громадський порядок.

Офiцер схвально кивнув головою, пiдняв слухавку, натиснув клавiшу й шанобливо мовив:

– Пане Джойст? Є клiенти для вас. Слухаюся, пане Джойст… Неодмiнно, пане Джойст… Про що мова, пане Джойст…

Офiцер пiдкреслено шанобливо, нiби спiврозмовник мiг його бачити, поклав слухавку.

– До особливого вiддiлу iх, до пана Джойста, – наказав вiн.

Бранцiв повели сiрим коридором, який закiнчився мiцними металевими дверима.

– Рику, менi страшно… – прошепотiла Шаната.

– Припинити розмови! – гримнув конвойний i замахнувся автоматом. Шаната здригнулася й вiдсахнулась.

– Ти… це… як його… виродок! – заступився за Шанату Васла, за що вiдразу отримав прикладом по спинi.

– Мовчати!

Конвойний натис на кнопку дзвiнка, за мить дверi повiльно вiдчинилися. Далi, таким же сiрим тiсним коридором бранцiв повiв уже iнший конвойний, у вусi якого зблискувала срiбна клiпса.

– Стояти! – скомандував вiн, коли процесiя дiйшла до невеличкоi кiмнатки. У кутку, за найзвичайнiсiньким канцелярським столом сидiв невисокий на зрiст кремезний глюк iз золотою клiпсою у вусi. Вiн глузливо оглянув бранцiв.

«Напевно, це i е пан Джойст. Але ж вiн не заражений вiрусом! – раптом подумав Рикпет. – Усi зараженi, а вiн – нi!»

– Звичайна процедура, – кинув конвойному той, хто сидiв за столом.

– Слухаюся, – вiдповiв конвойний i вийшов з кiмнати iншими дверима.

Джойст пiдняв погляд на Рикпета:

– Хто такий? І як ти посмiв порушувати громадський порядок?

– Та нiчого я не порушував! Я хлiба хотiв купити, а ця… Розкричалася, як не знаю хто! Подумаеш, сказав «Будьте люб'язнi»! Що в цьому поганого? Нiщо так дорого не цiнуеться й не коштуе так дешево, як ввiчливiсть.

– І звiдки ж ти такий розумний? – поцiкавився Джойст.

– Я з… – Рикпет затнувся. Ледь не сказав, що з фiзичного свiту, а потiм подумав: «А раптом приймуть за божевiльного? Що ще за фiзичний свiт такий? Краще промовчати».

І вiн вiдповiв невиразно:

– Звiдтiля…

– Ага… ага… Отже, звiдтiля? Ну й добре! Звiдтiля, то й звiдтiля! Пройди в синi дверi, – Джойст побачив, що бранець завагався, i пiдбадьорливо кивнув, – нiчого страшного там немае. А не пiдеш – усе одно примусимо! Це дурницi… Лише медична перевiрка: е в тебе Х-вiрус чи нi.

Рикпет подумав, що Джойст мае рацiю – все одно примусять, опиратися безглуздо, i вiн смiливо взявся за ручку дверей. Кiмната, куди вiн потрапив, була свiтлою. На столi стояв великий кубiчний апарат, поряд з яким терпляче стовбичив той самий конвоiр, який зустрiв iх бiля залiзних дверей.

«Цiкаво, – подумав Рикпет, – iх що, всього двое?»

Рикпета поставили перед блакитним екраном, який висiв на стiнi, а на лоб наклали два датчики на присосках. Вiд холодного дотику гуми Рикпет здригнувся.

– Стояти сумирно, не смикатися! – наказав конвоiр.

У вiчi Рикпету вдарив слiпучий промiнь, вiд несподiванки вiн здригнувся.

– Я ж сказав не смикатися! Ще раз…

Знову промiнь ударив межи очi. Цього разу Рикпет витримав i не ворухнувся.

– Добре, йди в синi дверi.

Рикпет слухняно пройшов у дверi. Уздовж стiни без вiкон тяглася довга вузька лава. Вiн знизав плечима, не розумiючи процедури, яку щойно пройшов, i сiв на лаву. За кiлька хвилин до нього приедналася Шаната, а далi й Васла.

– Це… як його… Дурнiв знайшли… Лiхтариком ще свiтять!

– Як вони можуть за допомогою свiтла визначити, зараженi ми цими самими Х-вiрусами чи нi? – невiдомо в кого запитала Шаната.

До кiмнати ввiйшов охоронець:

– Ідiть за мною!

Опиратися було безглуздо. Вся трiйця покiрно пiшла за охоронцем. Вийшли надвiр. Ба припiкало, було близько полудня. Надворi на бранцiв чекало сiре закрите авто. Охоронець розчинив дверцята:

– Вам сюди…

Кабiна iз загратованими вiкнами була просторою, мабуть, розраховувалася на значно бiльшу кiлькiсть глюкiв. Задирчав стартер, зашумiв двигун, i машина рушила.

Куди iх везли? І навiщо?


* * *

– Пане професоре! Пане професоре! Прокиньтеся, будь ласка! Професор Сидиром перевернувся на iнший бiк i чiтко вимовив:

– Нi, шановнi добродii, це тiльки з одного боку… – та знову захропiв.

Флоппi Дi здивовано хлопала вiями.

– Пане професоре, а з iншого боку що? І боку чого? Та прокиньтеся ж ви нарештi! – Й вона щосили смикнула професора за плече.

Професор перестав хропти й розплющив одне око.

– А… Це ти, Флоппi… – вiн потрусив головою, вiдганяючи рештки сну, i нарештi до нього дiйшло, хто стоiть перед ним. Вiн скрикнув i одразу затулив собi рота долонею, – Флоппi? Ти як сюди пройшла? А якби побачила охорона? Збожеволiла…

– Тут збожеволiеш… Інформа зникла.

Розмовляли пошепки, хоча сусiди професора спали, наче вбитi. Ще б пак! Цiлий день усi працювали понад силу на овочевому полi, ввечерi отримували вбогу вечерю й напiвголоднi лягали спати. Всi так стомлювалися, що сили не було навiть, аби побалакати про щось. І так день у день: робота… робота… робота…

Професора Сидирома, Флоппi Дi й принцесу Інформу було схоплено полiцейськими на одному з численних ринкiв мiста. Пiдозри викликали iхнi запитання, з яких одразу стало зрозумiло, що це – реалiти, й до того ж iще ненормальнi. Хiба знайдеться нормальний цешеанець, який почне розпитувати про Директора планети Великого Сканера? Чи про Х-вiрус? Смiшно сказати! Хтось iз пильних громадян одразу повiдомив полiцiю, що на ринку з'явилися дивнi типи, якi ставлять дуже й дуже пiдозрiлi запитання. Для всiх дивних, пiдозрiлих i надмiру цiкавих глюкiв, та й просто реалiтiв мiсце в краiнi Великого Сканера тiльки одне – Забугорна Долина, в офiцiйних таемних документах iменована «Зоною номер нуль». Мiсце це було супертаемне, знали про нього тiльки найбiльш високопоставленi працiвники Мiнiстерства загальноi безпеки. Долина вiддiлялася вiд решти материка грядою високих гостроверхих скель, здолати якi було не пiд силу навiть досвiдченому скелелазовi. Крiм того, в передгiр'i спорудили лiнiю магнiтних випромiнювачiв, пройти повз якi не мiг жоден глюк. Усi мешканцi планети Ц знали про Забугорну Долину, але нiхто не знав, що в долинi розташовуеться «Зона номер нуль», де утримуються заарештованi реалiти. Чим менше на планетi лишалося реалiтiв, тим менше згадували про долину – заражених ця тема просто не цiкавила. Хiба мало долин на планетi? А що там нудяться сотнi тисяч реалiтiв – про це не знали, а хто й чув щось краем вуха, був упевнений, що то плiтки. А iх слухати не треба, а тим бiльше розпускати, тому що дуже просто можна самому в цiй долинi опинитися.

У Забугорнiй Долинi було збудовано безлiч заводiв i фабрик, величезнi простори розорано пiд посiви зернових i овочiв, безлiч фруктових садiв i ферм, у яких тримали худобу, в рiчках i озерах вирощувалася величезна кiлькiсть риби. І скрiзь, на всiх роботах, пiд пильним наглядом озброених до зубiв охоронцiв надсаджувалися реалiти. Спочатку покарання за неслухнянiсть призначалося одне й дуже суворе – размагнiчування, але згодом, коли реалiтiв почало залишатися дедалi менше, а мiсць, де потребували iхньоi рабськоi працi, – дедалi бiльше, размагнiчування застосовувати майже перестали. Охоронцi знаходили iншi способи покарань: кидали в карцер, били кийками, позбавляли води та iжi; та хiба мало можна вигадати таких мук, острах яких змусить будь-якого глюка працювати як слiд?

Професор, Флоппi Дi й принцеса перебували в Забугорнiй Долинi вже другий мiсяць. Пiсля короткоi наради вирiшили нiзащо не говорити, хто вони такi, а тим бiльше, хто така Інформа. Хто його знае, що може вчинити Великий Сканер, якщо довiдаеться, хто перебувае в його руках? Вирiшили огледiтися, а потiм уже думати, що вдiяти. І ось на тобi – така придибенцiя!

– Як зникла? – трохи голоснiше, нiж це було потрiбно, запитав професор.

Сусiд лiворуч перестав хропти й перевернувся з боку на бiк. Професор i Флоппi застигли. Сусiд щось пробурмотiв увi снi й знову гучно захропiв.

– Не знаю, – зашепотiла йому в саме вухо Флоппi. – Тiльки я прокинулася, а ii нема. Я подумала, може, вона в туалет вийшла, годину чекала, а ii все нема й нема. Я виглянула з бараку – охоронця теж нема, от я до вас у барак i перебiгла. А ваш охоронець теж кудись пiшов.

– Зрозумiло, – пробурмотiв професор, хоча нiчого не було зрозумiло, – бiжи назад, поки тебе не застукали. Чекай на Інформу, вранцi побачимо. І не хвилюйся, вона звiдси все одно не втече. Впевнений, ранком усе з'ясуеться.

Флоппi навшпиньки вислизнула з бараку. Свою помiчницю професор заспокоiв, але сам не заснув до ранку: справдi, куди могла подiтися принцеса? Вночi! Не сказавши й слова Флоппi!

«Дiвчисько! – лаявся подумки професор. – Неслухняне дiвчисько! Отримае вона вiд мене, коли повернеться!»

Вiн проворочався без сну до самого ранку, i коли пролунав сигнал до пробудження, встав зовсiм розбитим, але нiчого вдiяти не мiг, мусив одягатися, йти на снiданок, а потiм на роботу. У iдальнi вiн здаля побачив Флоппi разом з Інформою, грiзно насупився й пiдiйшов до них.

– Дiвчисько! Паска б тобi! – прошипiв вiн грiзно.

– Пане Сидиром, у мене е приголомшлива новина! – зашепотiла Інформа. – Тiльки я тут говорити не можу, потiм, надворi.

Професор здивовано знизав плечима й гмукнув:

– Таемницi… Подумаеш… – Вiн поставив перед собою тацю з тарiлкою супу, шматком хлiба й чашкою рiдкого чаю, над якою здiймалася пара. – Тодi снiдаймо швиденько.

За десять хвилин надворi Інформа неголосно розповiдала про свою нiчну пригоду. Учора вдень, пiд час роботи зовсiм випадково вона почула дуже цiкаву розмову. Говорили двое молодих чоловiкiв.

– Зустрiчаемося за годину пiсля сходу Ка, – сказав один.

– Добре. Будь обережний! Приходь до старого колодязя, треба поговорити i дуже серйозно. Менi здаеться, що десь поруч iз нами треться шпигун.

Обое не бачили, що прикрита дверима Інформа добре чуе iх розмову. Те, що спiврозмовники побоювалися шпигуна, означало едине: це були нескоренi глюки, саме тi, кого так наполегливо шукала експедицiя.

– І я пiшла до цього колодязя, – розповiдала далi Інформа, – прийшла набагато ранiше, а потiм побачила iх обох. Не хвилюйтеся, – вона поклала долоню на плече професора, – я не зiзналася, хто я та звiдки, сказала тiльки, що ми хочемо боротися. А вони вiдповiли, що порадяться зi своiми друзями, а потiм дадуть менi знати. От i все. Я дуже рада, що ми знайшли контакт iз борцями проти тиранii Директора планети! Я вважаю, що це велика удача!

– Хтозна… Це як сказати… Ти навiть не уявляеш, якому ризику пiддаешся!

– Який тут може бути ризик? – здивувалась Інформа.

– Дiвчинко, – пробурмотiв професор, – а ти не думала, що буде, коли друзi цих друзiв не захочуть прийняти нас у свое коло? Тодi ти, втаемничена в iхнi справи, станеш для них смертельно небезпечною! Адже ти можеш iх виказати!

– Але я ж iх нiколи не викажу!

– Але вони ж бо цього не знають! – скрушно похитав головою професор, помовчав i додав: – Ну, й зчинили ж ви бучу, ваша високосте… Зараз ми не маемо вибору, треба йти до цих людей i зiзнаватися, хто ми, iнакше це все може погано скiнчитися. Ти знаеш, де вони живуть?

– Нi, – похитала головою Інформа, – зате знаю, де вони працюють.

– І де ж?

– На п'ятому овочевому полi.

– Це поряд iз полем, де працюю я. Якi вони з вигляду, як iх звуть?

– Як звуть – не знаю, а вигляд… Рокiв по двадцять п'ять, обидва з бородами, один рудий, а другий чорнявий.

– Рудий, кажеш? Ну, що ж… Це теж прикмета. Я постараюся з ним поговорити. Якщо вийде, звичайно. А ти, будь ласка, надалi без будь-якоi самодiяльностi! Тут легко дров наламати!

– Гаразд, пане професоре.

– Отож бо…




Роздiл 6


– Не зрозумiв… – пробурмотiв розгублений Брейк. – Агов, ти де? Що за жарти?

Вченi в бiлих халатах теж здивовано клiпали очима.

– Це не науково, – високо пiдняв брови один з них.

– Це химерно! – вигукнув другий.

– Отетерiти… – протяг третiй.

Блакитна хмаринка, на яку перетворився Дроник, перейшла у формат чистоi цифри, непомiтно для всiх згустилася в куточку кiмнати й раптом перетворилася на Брейкового двiйника.

– Е-е… – мовив справжнiй Брейк. – Це вже не смiшно! Це самозванство!

– Ну чому ж? – точнiсiнько таким же голосом поцiкавився Дроник, – дуже навiть цiкаво зараз довiдатися, хто з нас е справжнiй Брейк! Може, перевiримо вiдбитки пальцiв? Запевняю вас, у мене вони будуть бiльше схожими на справжнi, а може, навiть i бiльш справжнi за справжнi!

– Якi дурницi! – заволав Брейк. – Закiнчуй цю комедiю!

– Бачу, що переконав, – сказав Лжебрейк голосом Дроника, розсипався на блакитний пил, i замiсть нього виник усмiхнений Дроник.

– Як ви це робите? – запитав уражений Брейк.

– Та, взагалi, це не складно. Просто переходжу у формат чистоi цифри, а вже перебуваючи в цьому форматi, можна перетворитися на кого завгодно.

– Можеш навчити? – очi в Брейка спалахнули.

– Нi… – Дроник похитав головою. – Це для мене просто, а от пояснити, як це вiдбуваеться, я й сам не можу. Ну, тепер вiрите, що я не з вашоi планети?

Ученi перезирнулися: доводилося вiрити, а Брейк ще й досi чухав потилицю – надто дивне видовисько вiн щойно побачив.

– А що, – запитав вiн обережно, – твоi друзi теж так можуть? Ну, тобто, зникати й перетворюватися на кого завгодно?

– Нi, це можу лише я один. Як я розумiю, ви намагаетеся знайти лiки вiд вiрусу?

– Так, незважаючи нi на що, ми боремося, – гордо вiдповiв Брейк, – щоправда, нас не дуже багато. Зараженi вiд боротьби вiдмовилися, iм i так добре. А от ми, реалiти, будемо боротися, нехай з нас залишиться тiльки один!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-esaulov/ta-mnicya-velikogo-skanera/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Один з антигероiв книжок «Антивiрус» i «Канiкули для Інформи».




2


Одна з героiнь книжки «Канiкули для Інформи».




3


Мiсто з книжок «Антивiрус» i «Канiкули для Інформи».