Книга - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Слiпучi катастрофи. Пентадрама жiнки
Неля Шейко-Медведева


«Слiпучi катастрофи» – це п‘ять коротких повiстей про рiзних жiнок – сумирних, домашнiх Єв, якi над усе прагнули банального жiночого щастя. Та коли життя влаштовуе iм несподiванi катастрофiчнi сюрпризи, вони вiдкривають у собi войовничу Лiлiт i змiнюються до невпiзнання. Читати цю книжку – все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому свое вiдображення. Можливо, навiть не одне.





Неля Шейко-Медведева

Слiпучi катастрофи

Пентадрама жiнки



«Дуже боляче, коли тебе не люблять, сказала вона, вiд цього людина стае злою. Покажiть йому, що ви його любите! Спробуйте! Будь ласка!»

    Юстейн Гордер. Дочка циркача

«Життя навчило мене чекати, що буде далi. Скiльки всього вiдбувалося рiк за роком, iнколи з однiеi години до другоi! В очiкуваннi слова КІНЕЦЬ iнколи таке могло навiдбуватися, хороше й погане, наче хороше, а потiм усе заплутувалося… Як тут розiбратися? Доводилося чекати, що буде далi…»

    Тонiно Бенаквiста. Малавiта






Композицiя iз засушених квiтiв


Бабине… Найпишнiше, найщедрiше… лiто пiсля лiтечка… Милуюся ним з вiкна, запитую себе: – А дiдове коли? Пiсля бабиного? – i зiтхаю: – Нема для дiда спецiального лiта, за яким розпочинаеться осiнь, а за нею зима. Нема й нiколи не було! Лише баби бредуть i бредуть листопадами, лише вони змагаються зi стужею та вiхолами. А для дiдiв нема нi осенi, нi зими, а е лише весна i лiто. Дiд i до ста рокiв лiтнiй, до могили жених.

Прикро, що чоловiки великодушно причинили своiм перевесницям окрайчик лiта, наче межу провели, до якоi вони провадитимуть iх, а далi… Прямуйте самi, а ми повернемося в свое лiтечко, а то й весну, щоб знову обсiятися – раптом щось зiйде, а там – смерть з косою…

А може, ми самi поклали ту межу? Самi вигадали собi це останне, невимовно гарне лiтечко?



Клени за вiкном, наче вогненнi гейзери, а каштан уже побурiв, посмутнiв… Знехотя ловить зашкарублими лапами бiлi павутинки, що мов прочахлi променi сонця, котре ще освiдчуеться землi в коханнi, проте без шалу, як чоловiк вiрнiй дружинi на золотому весiллi. Меланхолiйно перебирае разом з притомленим вiтерцем першi опалi листки, так, наче розкладае якийсь пасьянс, або ж вибирае з-помiж них найкрупнiшi, найпривабливiшi для композицii, задум якоi вiдомий лише йому.

Вологе, коротко пiдстрижене волосся Євгенii також палахкотить, бо вчора iй спало на думку, що негоже ходити з iнеем на скронях такоi розкiшноi осенi, яка ще триватиме й триватиме, i вона купила собi тюбик фарби «червоне золото». А ще хотiлося iй подивувати Адася, щоб той сказав: «Ти – як лисиця-вогнiвка», – й мiцно обiйняв ii.

Адась ще в п’ятницю подався з приятелями на дачу – невелику, зате стильну, спроектовану Гнатом Любенком, молодим архiтектором i давнiм другом, пiд вiкнами якоi буйно квiтують жовтогарячi жоржини вперемiш з дрiбненькими хризантемами, котрi тiль-тiль розплющують очка. А Євгенiя зосталася в Киевi, щоб пофарбуватися i вимудрувати на понедiлок композицiю з засушених квiтiв на виставку, котру затiяла Андрiяна – ii гуру з iкебани, редакторка популярного журналу «Золота пора» (для пань елегантного вiку) й найближча подруга.

«Адась уже повернувся з рибалки й готуе юшку. Коли вона доспiе, гостi вiднесуть казанок в альтанку, оповиту диким, вже пурпуровим виноградом i розiллють його «шедевр» в глинянi полумиски. Адась визнае лише керамiчний посуд вiд народних майстрiв. Шинку, сьомгу, огiрки-помiдори вони вже покраяли, горiлку вийняли з морозильника й причастилися «по маленькiй». Ярослав Курчик, заступник Адася, пiдкидае в мангал зволоженi скiпки, щоб шашлик не смажився, а вудився. Ярема Барановський, сидячи неподалеку на ослонi з рiзьбленими нiжками, з глибокодумним виглядом смокче люльку, а Любенко спiвае йому: «Ой, пiд вишнею, пiд черешнею стояв старий з молодою як iз ягiдкою», – бо Ярема навеснi одружився втрете з дiвчиною, молодшою за нього на тридцять рокiв.

Любенко був одружений лише раз, навiть повiнчаний у Володимирiвському соборi, але невдовзi його повело до iнших жiнок, i зараз вiн живе чи не з шостою… колись казали «коханкою», а тепер «цивiльною дружиною». Любенкiв батько-генерал хвалився, що пiд час вiйни мав аж три ППЖ – «походно-польовi жiнки», яких провiз з собою вiд Москви до Берлiна. Якби не помер десять рокiв тому пiсля травневого параду Хрещатиком, то, напевно, втiшився б, що синок його переплюнув. Курчик також курчий син – схибнувся на артистках, дарма, що голова як переспiлий кабак,» – думаеться жiнцi. За пашпортом вона Євгенiя, але вiдтодi, як Курчик розтлумачив гостям, що Євгенiя i Єва – це, по сутi, одне i те ж iм’я i вигукнув: «Щастя Адамовi i Євi!» – всi кличуть ii Євою. Лише Адась називае Женчиком.

Адась осуджуе приятелiв, називае iх жертвами сексуальноi контрреволюцii, проте любить бувати з ними на природi («путнi рибалки, люди з гумором»).

«Чаркуватимуться до обiду, потiм спочиватимуть: гостi в спальнях, що на другому поверсi, Адась – на першому. Хропiтимуть, допоки Марина Миколаiвна, що доглядае за дачею, не покличе iх на пiдвечiрок (курка-гриль, деруни, карасi в сметанi, гриби, тушенi з овочами) й роз’iдуться, коли споночiе. Отже, я маю купу часу!» – пiдбадьорила себе Євгенiя, обережно розкладаючи на кухонному столi привезенi iй учора квiти – мак, волошки, блакитний iрис з пуп’янком, тюльпани – жовтий i червоний, запакованi кожний окремо в целофановi футляри, та розкiшну бiлу лiлею. Майстерно засушенi, вони лише почасти втратили барви й запах, були крухiшими, вразливiшими за живi квiти, й можливо, саме тому здавалися бiльш витонченими, благородними й заслуговували, щоб iх прикрiпили до полотна й зарамцювали…

Замолоду Євгенiя любила лише живi квiти й завжди знаходила собi клаптик землi (пiд вiкнами батькiвськоi оселi, в палiсадниках перед багатоповерхiвками, на подвiр’i клiнiки, де працювала операцiйною сестрою) i з насолодою висiвала iх, доглядала за ними, а коли доводилося полишати iх, тужила за своiми «дiтлахами», бо вважала квiти найчудовiшими i найбеззахиснiшими витворами природи, й зрiзала iх неохоче, у виняткових випадках: на день народженнi Адася та на рiчницю iхнього весiлля, подумки називаючи це «жертвопринесенням домашнiм божествам». Жалкувала, що вони приреченi зiв’янути, але без пересади. До лиха, про яке вона заборонила собi згадувати, а я мушу згадати, бо воно ледве не вимикнуло ii з життя.

Чотири роки тому, також восени, занедужав ii дядько, котрий, подарувавши iй свою квартиру, купив будиночок у селищi аж бiля Трускавця. І вона, доручивши чоловiковi Ярчика, – единого тринадцятирiчного сина, поiхала до нього. Й затрималася, бо з дядьком стався iнсульт. Але Адась за роботою не вберiг хлопця. Скориставшись вiдсутнiстю батька, той запросив до себе кiлькох хлопцiв-наркоманiв, з якими познайомився на вулицi. Вони спочатку «ширнули» його, а потiм, уже неадекватному, згодували ще декiлька «колiс», вичистили квартиру й утекли. А вiн помер вiд передозування. Сам-один, без батька й матерi. А невдовзi залишив свiт i дядько. Втративши водночас двох дорогих iй людей, Євгенiя порiзала собi вени. Лiкарi порятували ii, задурманили уколами й пiгулками, й, увiвши в транс, заборонили згадувати i про лихо, i про спробу самогубства. Й вона начебто призабула все. Аж поки чоловiк не принiс букет червоних троянд (ще з крапельками роси), i iй воленс-неволенс довелося споглядати процес iхнього помирання.

«Чи страшно iм, коли нiж торкаеться стебла? Чи помирають вони з болем, як люди, проклинаючи того, хто iх пiдтяв, чи засинають тихо, безболiсно, як пiсля анестезii? Чи е у них душi, а якщо е, то куди подiваються: розвiюються вкупi з запахом чи повертаються в райськi кущi?» – роздумувала Євгенiя, аж поки не ототожнила себе зi зрiзаними красунями й замiсть того, щоб одужувати, почала (цiлком свiдомо) в’янути разом з ними. Й замалим не схибнулася: вимагала в медсестри, щоб та засушила ii мiж сторiнками грубоi книги або ж ошпарила ii стебло кип’ятком, щоб хутчiй зiв’янути й нiчого не вiдчувати.

Добре, що лiкар здогадався, що спричинило ii марення, й винiс з палати букет, з якого вже скапували пелюстки, схожi на закипiлу кров, i заборонив Адасевi дарувати iй зрiзанi квiти, тим паче червонi.

Адась не повiрив, що причиною погiршення ii здоров’я були троянди, а не кепське лiкування, проте принiс iй того ж дня кущик нiжно-рожевих альпiйських фiалок у зеленому, життерадiсному кашпо. Милуючись ними – доглянутими, нагодованими, оточеними численними пуп’янками, вона почала пiдправлятися. І, полишаючи лiкарню, взяла фiалку з собою. Дибаючи до Адася, який чекав ii в прийомному покоi, вона подумки дякувала iм за те, що вони не очамрiли вiд запаху лiкiв i хлорки, не почорнiли вiд ii розпачу, а спили, не похлинувшись, якусь дещицю його, розбавивши морок, що облiг ii душу, барвами свiтанку, й тепер якось можна жити… З Адасем, який бiжить до неi, щоб сховати запазуш, наче найдорожчу коштовнiсть, яка дивом випала з кощавоi руки всесвiтньоi злодiйки.

Домiвка зустрiла ii напруженим мовчанням, як свекруха колишню невiстку, котроi не сподiвалася, i якимись незнайомими, ворожими iй запахами – запахами чужого гнiзда. Щоб позбутися iх, вона щоранку пекла пiвсотнi пирiжкiв з малиною, чорницею, яблуками. Кiлька залишала Адасевi, котрий також пахнув iй чужиною, а решту несла до Володимирського собору й роздавала жебракам. Коли тi запитували, за кого мають молитися, вона вiдказувала: «За всiх, що зiв’яли дочасно», – й, не заходячи в храм, поверталася додому.

Дорогою iй здавалося, що тiлом вона зосталася пiд церквою з прошаками, а душею вiдходить усе далi й далi вiд себе, у той кращий свiт, де наймилiшi вже стужилися за нею…

І рвалася на службу, в знамениту хiрургiчну клiнiку, де впродовж десять рокiв працювала операцiйною сестрою… Але повернення не принесло iй утiхи, бо пiсля хвороби вона зробилася надмiру спiвчутливою до чужих страждань, а вигляд кровi викликав нудоту й сльози. Вiдтак лiкарi порадили iй на деякий час забути про роботу й податися у якийсь путнiй санаторiй. Але Євгенiя, незважаючи на вмовляння Адася, нiкуди не поiхала: боялася, що незнайомi, неприемнi запахи назавше витiснять з квартири ii дух.

Вiдпровадивши чоловiка на службу (на той час вiн уже очолював концерн «Зело Украiни»), вона до обiду пекла для прошакiв i готувала Адасевi рiзнi смаколики, а потiм, приклавшись до чарки, аж до повернення чоловiка лежала в лiжку й уявляла собi, як душа ii легко й безболiсно позбуваеться тiла й лине… туди, де iй належить бути. Й напевне, спилася б, якби не Андрiяна…



Євгенiя познайомилася з нею на виставцi квiтiв, якi проводив концерн Адася в парку, що на днiпровських схилах. Вона першою пiдiйшла до неi:

– Андрiяна Рясна – художниця, журналiстка, – жестом пiдкликала молодика з кiнокамерою i вручила Євгенii мiкрофон. – Коротке iнтерв’ю для киiвських новин та журналу «Золота пора». Якi квiти наймилiшi вам, гарнiй жiнцi в розквiтi життя?

– Живi. В горщиках, – зашарiвшись, промимрила Євгенiя.

– Менi також! – дружелюбно й пiдбадьорливо посмiхнулася Андрiяна. – Чи подобаеться вам цьогорiчна виставка?

– Нi! – випалила Євгенiя.

– Чому?

– Тут забагато зрiзаних квiтiв.

– Правда ваша. Але будемо сподiватися, що вже нинi, пiсля закриття виставки, органiзатори роздарують iх вiдвiдувачам.

– Еге! – мляво згодилася Євгенiя, i обвiвши поглядом рiзнобарвне море, з сумом додала: – Жаль, що це не врятуе iх вiд передчасноi смертi.

Андрiяна змiряла ii уважним поглядом:

– Еге ж! Проте погодьтеся, що вона прекрасна. Як там у класика: «Не рыдай так безумно над ним. Хорошо умереть молодым!» Впродовж трьох днiв тисячi людей втiшалися ними. Хiба це не чудово?

– Чудово, – невпевнено згодилася Євгенiя. – Проте, як на мене, тут бракуе польових квiтiв. Клаптика весняного лугу.

– Ви маете смак! – похвалила ii Андрiяна i запропонувала записатися на курси iкебани, якi вона провадить у клубi, органiзованому журналом.

– Менi б хотiлося, але так склалося, що… я не зможу працювати зi зрiзаними квiтами, – призналася Євгенiя.

– Вам шкода iх?

Євгенiя притакливо схитнула головою.

– Менi також, – сказала Андрiяна. – Але… не бiда. Приходьте! Я навчу вас створювати композицii з засушених квiтiв, якi не вiдчувають болю i вже не помруть.



Євгенiя прийшла. Й зачарувалася не так мистецтвом поеднання засушених квiтiв, як жiночкою, котра не лише так неочiкувано простягла iй руку допомоги й запровадила у коло поцiновувачiв прекрасного, але й вiдкрила в нiй творчi, мистецькi нахили, про iснування яких вона не пiдозрювала. Прикипiла до неi, молодшоi, енергiйноi, авторитетноi, як молюск до днища океанського лайнера, й поволi, непомiтно для себе, але неухильно позбуваючись своiх страхiв як смертi, так i життя, простувала курсом, який визначила iй Андрiяна: опановувала охоче, ба, навiть iз захватом розмаiтi основи майстерностi й творила композицii не так для себе, як для своеi наставницi, для численних виставок, якi та органiзовувала як у модних клубах i салонах, так i в офiсах приватних фiрм, театрах, установах i навчальних закладах. Не за плату, звiсна рiч, а за вдячну посмiшку Андрiяни, яку полюбила ще й за те, що вона завжди була щирою, представляла ii колегам на як свою ученицю, а як подругу i, що найважливiше, не лiзла iй в душу, не розпитувала про подружне життя, на вiдмiну вiд iнших жiнок, не розповiдала про власний «iнтим», а дiлилася з нею виключно творчими й бiзнесовими справами.

«Чоловiка вона не мае, постiйного коханця також», – дiйшла висновку Євгенiя, спостерiгаючи за бурхливим, насиченим життям Андрiяни. Й попри добру, захопливну заздрiсть трохи поспiвчувала вродливiй, успiшнiй подрузi, бо що б там не теревенили емансипантки, жiнка без чоловiка – що човен без весла.

– Євочко! – Андрiяна з першого ж дня знайомства кликала ii Євочкою, хоча вона назвалася iй Євгенiею. – Твоi композицii оригiнальнi, майстернi, проте надто виваженi, рацiональнi. А я хочу, щоб цього разу ти вповнi виявила своi зачаенi емоцii i заразила ними глядачiв! – заявила iй у четвер подруга.

– Засушенi квiти, як на мене, спонукають передусiм до роздумiв по сутнiсть буття, – несмiливо заперечила Євгенiя.

– Це так! Але зараз я сподiваюся вiд тебе яскравого почуття, тому що виставка називаеться «Спалах кохання» i вiдкриваеться в розпал золотоi осенi. Що таке засушена квiтка? Це наче красуня пiсля сорокiвки. Вона вже не розквiтне, проте ще може певний час милувати око й навiть приваблювати до себе не товстих ледачих джмелiв та жукiв-гнойовикiв, а юних, палких шукачiв кохання. Центром твоеi композицii мае бути бiла лiлея. Вона, подiбно Бiлоснiжцi, вже не жива, але й не вповнi мертва. Їi пелюстки ще здригаються вiд дотикiв життя – грубого, соковитого, палкого. Але воно вже не хвилюе, не бентежить ii, здаеться iй, пiджовклiй, чужим, примерхлим, а то й безбарвним, подiбно людинi, котра, старiючи, не вiдчувае цього й думае, що блякне не вона, а свiт довкола неi. Тут можна фантазувати й фантазувати! Але повернемося до нашоi лiлеi. Вона дрiмае на межi життя i смертi, нiчого не вiдчуваючи, нiчого не сподiваючись. Аж раптом прилiтае метелик – крупний, барвистий красень! Сiдае на одну з ii пелюсток – теплий, захеканий, торкаеться ii своiми вусиками, обпалюе своею пристрастю. Красуня прокидаеться, i напiвживий, притрушений iржею, оповитий туманом свiт знову бачиться iй живим, слiпучим i жаданим!

Щоб пiдтвердити це, оточи ii живими, яскравими квiтами. Нi, краще соковитими кетягами калини, горобини, пурпуром дикого винограду. І перевий усе це червоною, тонкою, як цiвка кровi, стрiчкою. До понедiлка усе це трохи присохне, пiдлиняе. Крiм стрiчки, що поеднуе живе з напiвживим i не дае розпастися цим двом реальностям. І це буде сприйматися як спогад про останнiй спалах почувань, як iхнiй спiльний сон про кохання. Ну, як тобi мiй задум?

– Ой, не знаю, – зiтхнула Євгенiя. – Вiн на загал цiкавий, проте… ти… Ти ж сама вчила мене, що не слiд поеднувати живе з неживим, тому що…

– Євочко! – перебила ii Андрiяна. – Виставка вiдбудеться в арт-центрi, а там, як ти знаеш, не просто iгнорують правила i стереотипи – там iх топчуть! Я хочу, щоб ти вкiнець потоптала свою невпевненiсть i спалахнула!

– Спробую, – зiтхнула Євгенiя i телефоном замовила Адасевi необхiднi рослини: одна з його спiвробiтниць, кандидат бiологiчних наук Зоя Жиленко, знаючи про вподобання дружини шефа, майстерно засушувала iй найрозкiшнiшi квiти й усiляке зiлля.

Повертаючись додому, зайшла в подарунковий магазин. Вибрала там на роль коханця лiлеi екзотичного синьо-фiолетового метелика, ув’язненого в зашкленiй рамцi, й, замилувавшись ним, забула придбати «цiвку кровi», покликану поеднати те, що не поеднувалося, принаймнi, в ii уявi.

«Якби моя воля, я укомпонувала б виключно сухi луговi квiти й долучила б до них декiлька будякiв. Найвищого увiнчала б бедриком, що вже заснув, пiд павутинним серпанком. І назвала б композицiю «Мрiючи про весну» або «В очiкуваннi весни»», – подумала Євгенiя i знехотя вiдсунула на край стола засушенi будяки й чебрець…



Адась не схвалював ii захоплення «мумiями» i називав усi ii композицii «мементо морi», тому що не любив пам’ятати про смерть, сахався всього, що в’януло й опадало. Вiн уже давно пiдфарбовував свою, вже не буйну, чуприну, двiчi на рiк обстежувався в кращих лiкарiв столицi, щопонедiлка вiдвiдував фiтнес-салон, щосереди ходив на плавання, не палив, не зловживав спиртним. Вiдтак виглядав як американець з солiдним рахунком, котрий сподiваеться жити до ста рокiв.

Євгенiя донедавна не вельми журилася своiм здоров’ям, дбала хiба що про зовнiшнiй вигляд, щоб подобатися Адасевi, бо колись iй бракувало часу, а тепер… можливо, й справдi спалаху почувань…



Учинивши тiсто для пончикiв, вона вибрала з двох лiлей крупнiшу, величнiшу, з двома пуп’янками, й згадала слова Андрiяни: «Засушена квiтка – це жiнка пiслi сорокiвки». А що е найдорожчим для такоi жiнки? Авжеж, душевний спокiй. Отже, рамка мае бути овальною.

Принесла зi свого кабiнетика, який вона називала майстернею, а чоловiк «пантеоном» (бо на всiх стiнах висiли ii композицii) полотно в овальнiй коричневiй рамцi й поклала на нього лiлею. Подумала, що пелюстки ii скидаються на папiрус i вже нiчого не вiдчувають, нiчого не пам’ятають, окрiм, можливо, жорстокоi руки, що пiдтяла ii, та двiйко «дiток», котрi також нiчого не вiдчувають i не сподiваються нi метелика, нi бедрика. Проте вийняла з рамки екзотичного красеня й поклала його на лiлею. Обвела чудну пару калиною (вгорi), горобиною (внизу), стьожками дикого винограду (такого багряного, що страшно було дiткнутися до нього) – й застогнала вiд розчарування: чуда не сталося! Навпаки, нещасна лiлея загубилася серед цього рiзнобарв’я i наче померла вдруге, а метелик, що мав розбудити ii, добрав фiолету i виглядав живiшим за живого!

– Це не спалах кохання, а похорони Бiлоснiжки, яку оплакують гноми, – прошепотiла Євгенiя, i iй захотiлося якнайшвидше винести благородну «мумiю» з барвистого кола, врятувати ii, вже впокорену, впокоену, вiд наруги метелика, який не своею волею припав до неi.

Аж тут веселенько кукурiкнув телефон. Адась.

– Женчику, я повернуся через години двi-три. З другом. Вiн обожнюе пончики. Я також! Приготуй нам пару десяткiв. Цiлую! – випалив скоромовкою i вимкнувся.

«Що з ним? – здивувалася Євгенiя. – Голос втомлений i наче переляканий. Не сказав, для якого друга я маю в недiлю готувати пончики. Причому не попрохав, а наказав, наче служницi! Мабуть, перегрiвся на сонцi».

Поглянула ще раз на композицiю i подумала: «На словах це виглядало якщо не привабливо, то принаймнi розумно. Дивно, що Андрiяна, талановита художниця, не зумiла передбачити смерть бiлоi красунi. Що ж робити? Оточити пару дрiбними квiтами, блiдiшими за лiлею, чи поеднати ii з метеликом «цiвкою кровi», як того вимагала Андрiяна?»

Й аж тепер пригадала, що забула купити стрiчку. Пiшла в «майстерню», оглянула шухляди, сподiваючись вiдшукати серед акуратно розкладених речей вогнистий клубочок – стрiчку чи волiчку. Але нiчого не знайшла й вирiшила зазирнути в шухляди чоловiчого стола (Адась любить засовувати туди всiлякий непотрiб, який, на його думку, може згодом знадобитися). Почимчикувала в кабiнет Адася.



На вiдмiну вiд iнших дружин, вона нiколи не «ревiзувала» гаманець чоловiка, не обшукувала його кишенi, не копирсалася в шухлядах його стола в надii знайти там «лiвi» грошi чи докази зради. Твердо дотримувалася настанови матерi, щасливоi в подружньому життi: «Якщо кохаеш чоловiка, за жодних придибеньок не ображай його пiдозрами», i вповнi довiряла Адасевi, чим вiн не раз похвалявся перед своiми приятелями, котрих повсякчас «шмонали» дружини.

У кабiнетi приемно пахло чистим, напарфумленим чоловiчим тiлом, димком кубинськоi сигари, а також солiдними, щедро iлюстрованими книгами з садiвництва-квiтникарства, якi Адась збирав впродовж багатьох рокiв. На письмовому столi, як завжди вперемiш, копичилися журнали, брошури, папки, дiловi папери, конверти з вiтальними поштiвками й запрошеннями, а також коробка з-пiд дорогих плавок i краватка, заплямована вином. Удома Адась був не дуже охайним, але Євгенiя нiколи не шпетила його за це, мовчки прибирала розкиданi речi. Бiльше того, iй навiть подобалося, що Адась не занудливий педант, який переймаеться абищицями й дошкуляе жiнцi за те, що вона поклала щось не туди, де йому хочеться, чи не так випрасувала сорочку, а справжнiй мужчина, що плануе грандiознi, далекосяжнi плани перетворення Украiни спершу на другу Голландiю, а згодом на центр европейського зiльництва.

Євгенiя переклала коробку на канапу, машинально понюхала Адасеву краватку. Любила обнюхувати його сорочки й краватки перед чисткою й пранням, бо вони завжди пахли iй вiтром i скошеним сiном. Можливо, тому, що познайомилася вона з ним у вiтряний день, коли вiн косив сiно в лузi. Поклала й краватку на канапу, посортувала й акуратно поскладала папки й папери, що лежали на столi, й вiдсунула праву верхню шухляду, де чоловiк зазвичай зберiгав своi коштовностi – золотi запонки, декiлька каблучок-печаток, колекцiю срiбних монет, орден «За заслуги» третього ступеня – й несамохiть охнула: на всьому цьому, упакованому в рiвновеликi добрi футляри, лежав чималий стос доларiв – тисяч п’ятдесят, не менше.

– Отакоi! – зчудувалася жiнка. – Вчора я просила в нього грошi на осiннi пiв-черевики, а вiн менi вiдмовив. Сказав, щоб дочекалася авансу. Мабуть, це не його долари, а когось iз приятелiв, яких обшуковують дружини.

Поряд з грошима лежала наполовину використана упаковка «Вiагри». Останнiм часом Адась скаржився, що втрачае не лише чоловiчу снагу, але й хiть. «Клiмакс, серденько, клiмакс, – спiвчутливо сказала вона. – Мусиш потерпiти, з часом це минеться». Але йому, вочевидь, не хотiлося терпiти, i вiн, наслухавшись реклами, вирiшив «стимулювати» себе. Та «Вiагра», судячи з усього, йому не допомогла.

Не так давно, коли вiн не вiдреагував на ii пестощi, вона прямо запитала його:

– Не хочеш мене чи й iнших також?

– Нiкого не хочу! – сказав вiн.

– Навiть тих дiвчат, якi красуються голими в чоловiчих журналах?

– Тих у першу чергу. Вони для мене не жiнки, а вилизанi картинки.

Вона подумала тодi: «З одного боку, прикро, що Адась втрачае охоту, а з другого добре, що нарештi можна не боятися iнших жiнок».

В нижнiй шухлядцi лежали запаснi ключi вiд квартири, офiсу, дачi, клясер з рiдкiсними марками, корок вiд шампанського, закучерявлена золотиста стрiчка, якими прикрашають букети, й бiлий конверт – не пiдписаний, не заклеений, в якому знаходилися якiсь папери з набраним на комп’ютерi текстом.

«Мабуть, угода або бухгалтерський звiт», – подумала Євгенiя й хотiла було зачинити шухляду, але погляд ii вихопив з тексту два слова: «Лiлiт» i «дружина Адама».

Вона вийняла перший листок, в правому верхньому кутку якого була цифра «два», й прочитала:

…пiсля ночi, якоi я повiк не забуду, ти сказав менi, що залишаеш мене назавжди, бо я Лiлiт. Я запитала: «Хто це?» Ти вiдказав: «Перша дружина Адама. Дияволиця».

Я не вiдчувала в собi нiчого диявольського, крiм пристрастi, але вона не смердiла сiркою, а була наче сонячна злива. Я образилася на тебе до найглибшого мороку жiночоi душi, де клубочаться змii та розмножуються скорпiони, бо не сподiвалася пiсля п’яти рокiв вiрного кохання такого сумнiвного комплiменту, а тим паче безпiдставного розриву. Проте опанувала собою, i пiсля того, як ти, хряпнувши дверима, розчинився в нiчному мороцi, я замiсть того, щоб, умившись сльозами, випити трунок, вiдкрила Бiблiю, а також томик мого улюбленого Борхеса (у якому вiн описуе рiзнi iнфернальнi сили), й пiд ранок, проаналiзувавши iсторiю стосункiв Адама i Єви, дiйшла висновку, що вона мiстить у собi чимало загадкового, не витлумаченого, вiрнiше, витлумаченого лише почасти, однобiчно. І вирiшила нагадати тобi те, що ти, вочевидь, i без мене знаеш. Хоча навряд, бо менi легше уявити собi, що ти (такий солiдний, такий рацiональний) ловиш сачком сонячних зайчикiв, нiж читаеш Старий Заповiт.

«Це уривок з якогось роману, – вирiшила Євгенiя. – Але навiщо вiн Адасевi? Мабуть, вiн вiдксерив його, бо в ньому йдеться про бiблейського тезку». І зручно умостившись у м’якому крiслi, продовжила читання.


I. Творець

Дуже дивно, як на мене, викладена iсторiя створення людей.«І Бог на свiй образ людину створив, на образ Божий ii вiн створив, як чоловiка та жiнку створив iх. І поблагословив iх Бог i сказав Бог до них: «Плодiться й розмножуйтеся i наповнюйте землю»».

Зверни увагу на те, що спершу йдеться про людину (однина), а потiм сказано «iх» (множина), з чого випливае, що для Творця Адам не е чимось окремiшнiм, чимось кращим за Єву. Тiльки в парi вони е людною, тiльки разом – образом Божим, його рiвновеликими, рiвнозначними частинами. Чи на так?

А далi чомусь подаеться iнша iсторiя, за якою Бог спершу створив людину з пороху земного i, назвавши цю людину Адамом, доручив iй доглядати рай у Едемi. Тут Адам виступае повноцiнною людиною, яка вмiщае у собi й чоловiчу, i жiночу iпостась Творця, його самовартiсною подобою. І лише згодом, коли ця богоподiбна iстота засумувала, Творець дiйшов висновку, що «недобре бути чоловiковi самотнiм. (На цей раз йдеться вже не про вселюдину, а про особу чоловiчоi статi в станi депресii). І спав на Адама мiцний сон – i заснув вiн. Тодi взяв Творець одне з ребер його i перетворив його на жiнку i привiв до Адама».

Чудно, правда, що Всемудрий, Всепомисливий попервах створюе лише одну особу, без пари, i лише згодом, пiсля того, як та вже надiлила iменами всю звiрину i засумувала, витворюе iй пару. Взагалi-то iстота, створена за образом i подобою Творця, не повинна сумувати, бо ж справжнiй Творець не сумуе, перебуваючи сам з собою – нiколи йому. Але менше з тим. Хай як, але витворив йому помiч з ребра, побачивши яку, Адам, замiсть того, щоб здивуватися i запитати «Хто це, Отче?», вдоволено констатуе: «Ось тепер вона кiсть вiд костi моеi i тiло вiд тiла мого». Об цю неадекватну реакцiю, об це дивне «тепер» i спiткнувся розум людський, i запитав себе: «А до тепер хто був? Якась iнша жiнка – рiвнозначна, рiвновелика, також створена з пороху земного»?

Але це не единий камiнець спотикання. Є ще й iншi.

«Вона чоловiковою буде зватися», – каже Творець, тобто належатиме чоловiковi як власнiсть? А далi: «Покине тому чоловiк свого батька i матiр i пристане до жiнки своеi – стануть вони одним тiлом». Де логiка, дорогенький? Якщо жiнка е чоловiковою, значить, це вона мала би полишити свою родину й пристати до чоловiка, а не чоловiк – ii пан – до неi. Чи не так?

Пiдсумовую: у мене склалося враження, що цi двi версii створенi рiзними спiвтворцями Отця: друга, в якiй iдеться про ребро, – Адамом, а перша – жiнкою. Не Євою, нi! А Лiлiт – рiвноправною парою Адама, яку його нащадки прозвали «дияволицею». Чому? За що?

Якби я була письменницею, то написала б розкiшну еротичну повiсть про особливостi любовного трикутника в саду, що знаходився в Едемi в той час, коли Едем перебував не на небi, а на землi. Але я, на жаль, не письменниця, а полишена жiнка, яка намагаеться вияснити причини райськоi драми, щоб збагнути причину своеi. Вiдтак, писатиму коротко, без прикрас про найпосутнiше…



«Хто це настрочив? Не письменниця… Полишена кимось жiнка, – подумала Євгенiя й обнюхала послання. Воно пахло засушеним зелом – чебрецем i м’ятою, як руки Андрiяни. – Невже це вона? Не може бути! Адась не раз висмiював ii за манiакальне бажання вийти замiж за… Та за будь-кого! Швидше всього, цю дурню написала одна з коханок Любенка, а Адась узяв почитати», – вирiшила Євгенiя i взяла наступний аркуш.


ІІ. Єва

Що вiдчував Адам, поставши з пороху земного чи перетворившись, завдяки Божому подиховi, з примата на чоловiка, я не знаю. Можу хiба припустити, що гордiсть i самозамилування (найпосутнiшi почування «сильноi» статi). Зате знаю напевно, вiрнiше, вiдчуваю всiм еством, що праматiр моя народжувалася в муках i що муки тi були не так тiлесними, як душевними.

Спершу вона побачила слiпуче свiтло, що оповивало всю ii плоть i не просто пестило ii, а наче шлiфувало: щось вiдбирало в неi, а щось причиняло iй. Дотики свiтла були, з одного боку, приемними, лоскiтливими, а з другого – дратували ii, оскiльки вона не сумнiвалася, що тiло ii е досконалим i не потребуе жодноi корекцii, а будь-яка спроба щось змiнити в ньому е насильництвом над нею, богоподiбною iстотою.

Далi – вiдчула себе не те щоб мiзерною, проте меншою i легшою, нiж до втручання свiтла, а вiдтак – беззахиснiшою.

«Свiтло – це Творець!» – врештi-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловiк, який доброхiть чи несамохiть удiлив iй частку себе, й злякалася його ляком – благоговiйним, запобiгливим, i усвiдомила, що Вiн – Отець, якому не слiд перечити. Проте все ii ество жадало, аби Вiн учинив ii такою, якою вона була перед тим, i вiдступив вiд неi.

– Єва! Єва! – нарозспiв промовило Свiтло й слiпучим променем торкнулося ii чола – не то поцiлувало його, не то поставило на ньому жарку печать.

– Є-ва? Що таке Є-ва? – несмiливо запитала вона якимось не своiм, писклявим голосом.

– Єва – це життя, – пояснило Свiтло. – Ти – Єва! – І його негучний голос сягнув кожноi клiтини ii змалiлого тiла, але збурив у нiй не радiсть, а протест:

– Я Адам! – вигукнула вона. – Твiй син улюблений!

– Єва! – лагiдно шумнуло Свiтло й немовби провело по ii довгому, довшому, нiж колись волоссю золотим гребiнцем, i воно стало м’якшим, шовковистiшим.

Цей порух Свiтла збентежив ii, з очей полилося щось гаряче, схоже на зiгрiту сонцем воду, – й вона, змахнувши його з обличчя, запитала:

– Господи! Чому ти називаеш мене чужим iменем? Чому не впiзнаеш?

– Це твоi iм’я! – м’яко, але переконливо промовило Свiтло.

– Нi, нi! – палко запротестувала вона, забувши, що Йому не можна перечити. – Я – Адам! Адам! – i в ii свiдомостi напрочуд яскраво вiдтворилося-вирiзьбилося, як вона – Адам, нарiкае невеличку бiлокрилу iстоту «голубом», в’юнку, шерхату – «ящiркою», а бiльшеньке створiння з великими вологими очицями, яке щойно вислизнуло з лона матерi на теплий морiжок, – «ланню». І постала перед нею якась iстота, схожа на неi – Адама, але темнiша шкiрою. Вона взяла ту «лань» на руки й поцiлувала ii.

І чомусь захотiлося iй вихопити звiрку з рук неприемноi з’яви, але видиво зникло…

– Оце Адам! – промовило Свiтло, й вона побачила перед собою… себе.

– Це я! Я! – загукала вона i спробувала пiдвестися, але не змогла, бо памороки впали на очi. А отямившись, вiдчула, як той, кого Свiтло нарекло ii iменем, пiдводить ii, вдоволено проказуючи ii ж таки голосом: «Оце тепер вона кiсть вiд костi i тiло вiд тiла мого!»

– Воно не твое, а мое! – розпачливо простогнала вона i припала до нього – свого, милого, сподiваючись злитися з ним, повернутися в нього.

– Не липни! – верескнув чоловiк у ii тiлi й почав вiдривати ii вiд себе, але вона щомоцi хапалася за нього, вигукуючи: «Мое! Мое!»

Згодом, довiдавшись, що сталося, вона довго голосила, й коли вiн називав ii Євою, шалiючи, рвала на собi не свое, задовге волосся: «Нi! Нi!» Тодi чоловiк повiв ii до плеса, де колись вони, будучи одним тiлом, милувалися собою, i став поруч. Розглядаючи свiй вiдбиток, вона мало-помалу усвiдомила, що Творець учинив ii подiбною до iстоти, що привидiлася iй у напiвснi, й з горя мало не вдавилася руками, бо Адамове тiло було iй рiдним, привабливим, а свое – чужим, неприемним.

– Вгамуйся, якщо хочеш бути моею! – гримнув на неi чоловiк, i вона примовкла. Покiрно попленталася за ним у затишну, вже обжиту Адамову печеру, хоча й не зрозумiла, чому мае бути його, а не своею.

– Отець заповiв нам плодитися i розмножуватися! – виголосив вiн iй там i показав, що вона мае робити, аби сповнити заповiдь.

З часом вона майже примирилася з тим, що нiколи вповнi не ввiйде в його тiло, лише вряди-годи, коли вiн сам того забажае, може мати його в собi. Тiшилася, якщо Адам уходив у неi i дарував iй повну, радiсну еднiсть з ним. А без цього почувала себе нещасною, самотньою, так, мовби все ще була не самовартiсною особою, а ребром, яке вилущили з нього й кинули на поживу звiрам. Вiдтак намагалася повсякчас бути при ньому й виконувала будь-яку роботу, котру вiн загадував, навiть найважчу, аби не вiдриватися вiд нього i милуватися його досконалим м’язистим тiлом. Повсякчас горнулася до нього й прохала пiдтвердження, що подобаеться йому й такою – обтяженою зайвим м’якушем, задовгим волоссям i позбавленою кореня.

Але чоловiк, замiсть того, щоб признатися iй, що ii калiцтво не смутить його, вiдбувався коротким «Еге ж!», або ж, боляче вщипнувши за груди, вiдштовхував ii: «Виполи краще он той бур’ян» чи «Труси грушi, бо граки клюють». А пiд вечiр, якщо перебував у доброму гуморi, розтлумачував iй, як старший i досвiдченiший, закони Едему, переконував, що вона мае захоплюватися не лише його досконалим, божистим тiлом, але й душею, тобто, повсякчас угадувати його настрiй i перейматися не так своiми, дрiбничковими, нiкчемними, як його, незрiвнянно мудрiшими й величнiшими пориваннями. А вона не розумiла, чого вiн домагаеться вiд неi, оскiльки й без того все вгадувала, всiм переймалася. І якщо чоловiк сварив ii, гнiвалася не так на нього, як на себе за те, що несамохiть зiпсувала йому настрiй, i припадала до роботи, бо Адам не кпив з неi i не шпетив ii лише тодi, коли вона трудилася обiч нього, а з ii чола скапував рясний пiт. Казав: «Молодчага!» – i заохотливо ляскав шкарубкою рукою по ii засмаглiй, вологiй спинi. В такi хвилини вона почувала себе рiвною йому, другим Адамом, i старалася ще дужче.

Коли ж на землю спадали сутiнки, чоловiк, постогнуючи вiд утоми, лягав на морiжок перед печерою й, пiдклавши пiд голову тверду, наче з каменю витесану руку, кидав: «Я голодний!» Вона притьмом бiгла в печеру, виносила звiдтам найсоковитiшi, найсмачнiшi фрукти, якi приберегла для нього, краяла iх камiнним ножем (завжди тупим!), клала шматочки йому в рот, витирала листком подорожника сiк, що точився з кутикiв його вуст, i масувала йому груди, намагаючись угадати, чи думае вiн про неi, а якщо думае, то як? І чекала, чекала вiд нього якогось чудовного слова, незвичайного вчинку, а надто злучення з ним, яке нiколи не урветься, яке поеднае iх назавше.

Але дочекалася…

Про це я розповiм згодом, коли ти вислухаеш Адама…



«Кумедна байка! Склала ii, як на мене, не дуже приваблива жiнка, яка вганяе за показними чоловiками, а тi, трохи побавившись з нею, зникають у мороцi, – урвавши читання, подумала Євгенiя. – Добре, що я не зазнала цього, що в мене все склалося, як у гарнiй пiснi».

Й несамохiть почала розповiдати невдатнiй незнайомцi сюжет своеi «пiснi».



Я приiхала в Колоброди погостювати в бабусi, й пiшли ми з Оленкою Гладущиковою в луг погуляти. А там Адась (зграбний, засмаглий, в одних шортах) косив траву разом з бригадою косарiв i раз за разом позирав на нас.

«Це моя доля!» – одразу вгадала я i запитала подружку:

– Хто це?

– Адам. Наш новий агроном. Син Маньки Луцишиноi, що замешкуе бiля цукрового заводу.

– Тiеi, яку прозивають Шелихвiсткою?

– Ага. Але тепер ii величають Марiею Василiвною задля синка, за яким гинуть усi дiвчата, – вiдповiла Оленка, i менi так запекло, наче тi дiвчата змовилися вiдбити в мене мого коханого, вiнчаного чоловiка.

– Ти також? – насмiшкувато поцiкавилася я в Оленки.

– Вже нi, – буркнула вона.

– Чому?

– Бо в матiнку вдався. Баламутить усiх, а вiзьме якусь багачку з мiста.

Адась здогадався, що ми балакаемо про нього. Покинув косити й пiдiйшов до нас.

– Дiвчатка! Сонце пражить, а я без кепки. Сплетiть-то менi вiнок. Яка перша сплете, моею буде!

– З ромашок чи дзвiночкiв, – зашарiвшись, спитала Оленка.

– З ромашок, – вiдказав Адась, дивлячись на мене.

Оленка тут же метнулася до ромашок, а я, вiдiйшовши вiд нього, почала неквапливо зривати дзвiночки, дарма що серце кричало в грудях, як птаха перед грозою.

Адась вирiшив, що я не зачарувалася ним, i запитав:

– А ти чия?

– Онука Ганни Прокопець, – сухо вiдказала я i почимчикувала додому.

Пiд вечiр заявилася Оленка. Похвалилася, що Адасевi дуже сподобався ii вiнок, i вiн пообiцяв iй прийти на танцi. Я подалася з Оленкою в клуб. Вiн уже був там. Вальсував з якоюсь дiвчиною. Потiм запросив разок Оленку (за вiнок), а далi танцював лише зi мною. Провiв додому i, замiсть «дякую за приемний вечiр» покликав мене замiж. І я згодилася…

Всi люди вiдмовляли мене. Бабуся не хотiла родичатися з «гультiпашною» Манькою. Батько з матiр’ю (вони вже п’ять рокiв жили в Москвi, гарно заробляли там) сподiвалися, що я, закiнчивши медучилище, приiду до них, вже й роботу менi пiдшукали. Дядько, Юрiй Макарович, бездiтний удiвець, у якого я замешкувала i який дуже любив мене, хотiв, щоб цього лiта я вступила до медiнституту, куди вiн уже вторував менi стежку. А я, усупереч iм, розписалася з Адасем у Колобродiвськiй сiльрадi й замешкала з ним у Маньчинiй мазанцi, такiй ветхiй, що я повсякчас боялася, що якогось дня вiтер здуе з неi дах i розчахне ii навпiл. Тамтешнi нареченi чудувалися, що я залишила мiсто й пiшла в невiстки до Маньки, й водночас заздрили менi, споглядаючи, як Адась упадае бiля мене. А я почувала себе найщасливiшою в свiтi, позирала на них, вiдкинутих Адасем, з погордою i робила все, щоб прихорошити наше гнiздо.

Свекруха (справдi ледача й гуляща) не кривдила мене: побоювалася дядька, який у той час був головою райради. Проте повсякчас сварилася з Адасем, бо вiн забороняв iй приводити хахалiв, а вона однак iх приводила, й коли син протестував, кричала: «Це моя хата!» – i показувала йому на дверi.

– Ну, годi! Треба втiкати в Москву, – якось пiсля черговоi сварки випалив Адась, i ми б, напевно, поiхали, якби не дядько, якому я потелефонувала, щоб попрощатися.

– Не пущу! – категорично заявив вiн, i вже наступного дня перевiз нас у свою двокiмнатну квартиру в центрi мiста. Прилаштував мене медсестрою у фiзкабiнет, домiгся для Адася посади в районному управлiннi сiльського господарства i з часом полюбив його як сина за те, що вiн кохав мене щиро й вiрно, – похвалилася Євгенiя незнайомiй «писарцi» й почала читати далi.


ІІІ. Адам

Чесно кажучи, я волiв би розмножуватися якимось iншим, не тварним способом, бо той, яким менi доводиться слугувати Отцевi, е, як на мене, принизливим для богоподiбноi iстоти. А жiноче лепетання, яке супроводжуе його, заважае менi усвiдомлювати це як служiння й перетворюе сакральний акт на звичайну злучку.

З Євою все вiдбуваеться трохи достойнiше, нiж з Лiлiт, бо Єва хоч i не зразу, але зрозумiла, що вона лише олтар, на який я складаю Сущому жертвопринесення сiменi, i не подае голосу, а Лiлiт – колька iй у бiк – повсякчас придумувала безглуздi слова, як ото «кохання», «нiжнiсть», «самозабуття», «екстаз» i пантеличила мене ними у найвiдповiдальнiшу мить.

Я не раз у нервах прохав ii:

– Поясни менi зрозумiлою мовою значення бодай одного з тих слiв, якими ти повсякчас нiвелюеш сакральну суть нашоi близькостi, скажiмо, «кохання». Отець повелiв нам плодитися i наповнювати собою землю, а не «кохатися». Твое «кохатися» означае, як на мене, «байдикувати, витрачати наше дорогоцiнне iснування не на пiзнання свiту й Господа, а на самовичерпування, що, як на мене, е великим грiхом, марнотою марнот.

На це вона, вiшаючись менi на шию, воркотiла, як кiшка:

– Коханий, чим жвавiше ми вичерпуемо воду з криницi, тим хутчiй вона прибувае!

– А «самозабуття»? Що це, як не втрата свого божистого «я» й уподiбнення тваринам?

– Ну то й що! Поглянь, якi вони милi, як наполегливо слугують одне одному, домагаючись екстазу, – вiдказувала вона.

– А що таке «нiжнiсть»? – втрачаючи терпець, допитувався я. – Що?!

– Це те, що ти вiдчуеш, коли покохаеш мене всiм серцем.

Словом, вона так i не зумiла переконливо довести менi, що вигаданi нею слова означають якiсь реалii нашого спiвiснування, хоча й уважала себе мудрою, навiть мудрiшою за мене. І це ще не все.

Я в потi чола порав Сад, а вона, розлiгшись у затiнку, розповiдала менi, що я маю вiдчувати, коли входжу в неi, а що, коли виходжу, якими дивовижними видiннями мусить супроводжуватися процес виверження сiменi! Але не плодоносила, бо думала пiд час богослужiння про своi фантасмагорii, а не про те, як виснажений довгим перебiгом сперматозоiд бере приступом яйцеклiтину. Я не раз пояснював iй, що вона зобов’язана думати виключно про цей дивовижний мент, який провокуе вибух, подiбний тому, з якого постав Усесвiт. Коли цей вибух (супроводжуваний спалахом, рiвним спалаховi тисячi сонць) стрясае мое тiло, я почуваю себе мошкою, що потрапила в жерло вулкана, й водночас могутнiм полководцем, який одним пострiлом свого кореня випускае з напiвбуття в буття iстинне багатомiльйонну армiю бравих воякiв i спрямовуе ii на штурм далекоi, майже недосяжноi, ще не заплiдненоi Божим подихом зорi.

Казав: «Якби нам з тобою вдалося змоделювати подiбний вибух за межами наших тiл, ми могли б, подiбно Творцевi, творити планети!»

– А навiщо? – флегматично запитувала вона й вилизувала менi обличчя, наче корова теля, а то й дозволяла собi торкатися священного кореня, i не просто торкатися, а бавитися ним (коли я, натомившись, дрiмав), наче вилiпленим з глини свистунцем, i називати його принизливими назвиськами: «безрогим равликом», «приборканим пiтончиком».

Їй страх як подобалося глузувати з найсвятiших речей, висмiювати найпiднесенiшi слова та вчинки. В той час, коли я вiдпочивав, зморений битвою за примноження життя, вона, замiсть того, щоб скласти пiсню-хвалу моiй завзятостi, прилiгши бiля мене, з пiною на вустах доказувала менi, що жодний з моiх «млявих», «ледачих» «бiгунцiв» не зумiв сягнути ii «зорi».

– Як знаеш? – не розплющуючи вiч, запитував я.

– Я вiдчуваю це! – зверхньо вiдказувала вона й закликала мене до повторного штурму, а коли я вiдмовлявся, називала мене бевзем (а це що таке?) i, хтиво пританцьовуючи, йшла бавитися зi звiрами – тиграми, левами, носорогами.

Я не раз учив ii, що не слiд так вигинатися, бо хоч ми в Едемi й однi, звiрi також мають очi i, напевно, чудуються, навiщо ми щодень вичерпуемо свою силу:

– Чинячи так, ми подаемо iм поганий приклад. Вони ж паруються лише в певний час, винятково заради заплiднення, а ти не хочеш плодоносити, бо для тебе священнодiйство е лише пустою щоденною забавою.

Вона заперечувала це:

– Я хочу, але твоiм «бiгунцям» бракуе енергii кохання.

– Чому ж самки тварин вагiтнiють i без твоеi ефемерноi «енергii»?

– А тому, чоловiче, що створити тварину – це одна рiч, а людину – зовсiм iнша. Бог творив нас, царiв плотського свiту, кохаючи, i ми також маемо творити собi подiбних з коханням, бо тiльки воно обертае шмат плотi на людину. А ти не кохаеш мене навiть так, як лев кохае левицю! – вiдбивалася вона i бралася знову i знову вчити мене «коханню».

Я терпiв ii надокучливi «нiжностi» (винятково заради здiйсненнi Отчоi волi) доти, допоки не здогадався, що вона чинить це не з метою успiшного заплiднення, а в надii пiдвередити мое здоров’я, вивищитися надi мною, позаяк, навчаючи мене «коханню», вона нiчим не поступаеться, нiчого не витрачае, а навпаки, раз за разом привласнюе найцiннiшу, найвойовничiшу частку моеi плотi, а я, нiчого не здобуваючи, втрачаю армiю за армiею! Втрачаю охоту до працi, а вiдтак – повагу Отця! А вона, отримуючи мое, стае дедалi дужчою, заповзятiшою i, що особливо прикро – мудрiшае!

Але допоки я прозрiв, збiгло чимало часу! Не рiк i не два я, спустошений ii «коханням», вiдлежувався пiд яблунею, а вона, спiваючи, порала Сад i ласкою та лестощами вiдлучала вiд мене звiрiв i приручала iх собi, внаслiдок чого вони перестали коритися менi i почали слугувати лише iй. Причому охоче, з радiстю, i врештi-решт визнали ii одноосiбною царицею.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/nelya-sheyko-medved-va/sl-puch-katastrofi-pentadrama-zh-nki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.