Книга - Про Маму

Про Маму
Петро Немировський


У кав’ярнi магазину «Барнс енд Нобл» я частенько розмовляв про маму iз Башевiсом Зiнгером. Вiн менi зiзнався, що прототипом героiнi у його знаменитому романi «Шоша» (за який Зiнгер отримав Нобелiвську премiю) була моя мама.«Допоки такi жiнки народжуються i допоки вони з нами, доти еврейський народ iснуватиме. Саме такi обмеженi еврейськi жiнки мудрiшi за всю премудрiсть Тори i за всю величну нiмецьку фiлософiю.»





Про Маму



Петро Немировський



Переводчик Ірина Гаркуша



© Петро Немировський, 2022

© Ірина Гаркуша, перевод, 2022



ISBN 978-5-0059-2845-0

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero




Петро Немировський







ПРО МАМУ

Переклад Ірина Гаркуша





Повiсть







Глава 1


Я вийшов з пiдземки на Юнiон-сквер. Щойно скiнчився дощ, асфальт був мокрим, в калюжах вiдображалися… Нi, це неправда, я не бачив, що вiдображалося в тих калюжах. В них могли бути i небо у повiльних пошматованих хмарах, i ще не запаленi лiхтарi, i ятки крамарiв на зеленому ринку. Цiлком можливо, там промайнув якийсь фермер-бородань з Пенсильванii, який продавав мед у круглих скляних банках, або рум’яна мiцна фермерша з пiвночi штату з охайно викладеними на ятцi яблуками, цибулею, картоплею i свiжим хлiбом; або продавцi риби, соку, кленового сиропу, домашнього яблучного вина, – та хто i що завгодно могло потрапити в «об’ективи» тих калюж на Юнiон-сквер, коли в п’ятницю вранцi я вийшов з пiдземки.

Мiсце, де я працюю, знаходиться недалеко вiд станцii метро, на 11-iй стрiт. Там, в амбулаторнiй клiнiцi, на мене чекають пацiенти. Злi, втомленi, змученi – вони страждають на рiзнi психiчнi порушення. Кожному з них щось вiд мене потрiбно.

А ще в п’яти хвилинах ходьби вiд станцii метро, але в протилежному вiд клiнiки напрямку – знаменитий книжковий магазин «Барнс енд Нобл». Там на мене теж чекають в кав’ярнi на третьому поверсi, де я зазвичай замовляю каву або чай iз круасанами.

В кiнцi робочого тижня, в п’ятницю вечором, я часто туди заходжу. Цей книжковий магазин iз безлiччю стелажiв i полиць, зi сходами ескалаторiв, що повiльно повзуть, упливаючи кудись пiд саму стелю, створюе в мене вiдчуття якогось погибельного лабiринту, куди легко увiйти, але звiдки важко, ба навiть, неможливо вибратись: один ряд книжкових полиць перетiкае в iнший, античнiсть змiняеться Середньовiччям, а потiм добою Просвiти, вiра – безбожжям i, сягнувши пiку сучасностi, все починае рухатись у зворотному напрямку, знову по ескалаторах, з поверху на поверх.

Чи не так i ми – нацiлюючись у майбутне, неминуче повертаемось у минуле. Чи не помираемо ми у ту мить, коли народжуемось? Чи не прощаемося ми навiки з кимось, коли кажемо цiй людинi «здрастуй»?

Я не знаю, мамо, як ти кричала, коли народжувала мене. Не знаю i не можу цього пам’ятати.

Кажуть, немовля зазнае справжнього шоку, полишаючи материнське лоно i з’являючись на свiт Божий. Кажуть, що там, в материнському лонi, затишно, м’яко i тепло. Там раювання, те саме раювання, яке протягом багатьох столiть шукали багато фiлософiв i богословiв, споруджуючи складнi iнтелектуальнi конструкцii, наче риштування навколо храму. Але до храму мало хто з них потрапив.

Може, храм блаженства – це i е материнське лоно, де таемничо зароджуеться нове життя, де iснують небо, зiрки, навiть Бог i янголи – все те, що е у Всесвiтi?

До мене, мамо, в твоему лонi лежала моя старша сестра Лiя, а потiм був зачатий i мiй старший брат, котрий народився мертвим, тому що тебе пiд час вагiтностi недбалi лiкарi заразили гепатитом, вбивши тим самим дитину, якiй ти хотiла подарувати життя.

Може, цим мертвонародженим немовлям був я? Нi, менi здаеться, ним був хтось iнший, мiй брат. Ще дитиною, дiзнавшись про цей факт з батькiвських розмов, я звiдав дивне почуття провини i радощiв водночас, тому що якби народився вiн, навряд батьки схотiли би ще одну, третю дитину.

Але менi важко уявити, мамо, що ти змогла би вiдмовитись вiд цiеi думки i не схотiла би народити мене.

Я добре пам’ятаю, як народився мiй син, як на акушерському столi у шпиталi «Квiнс» кричала моя дружина. Була друга година ночi, акушеру подзвонили додому i повiдомили, що приiхала його пацiентка з Бруклiна i в неi перейми. Акушер наказав зробити iй знеболюючий укол i пообiцяв швидко приiхати.

Поки вiн вдома мився, голився, вдягався, потiм заправляв пальним машину, медсестра-негритянка зрозумiла, що чекати вже не можна i треба приймати пологи. Вона пiдключила монiтори i почала давати вказiвки моiй дружинi: «Притисни пiдборiддя до грудей! Ось так. А зараз штовхай! Штовхай його так, наче сидиш на унiтазi i в тебе закреп. Сильнiше! Сильнiше!»

Нарештi приiхав лiкар.

Я тримав руку дружини, гладив ii чоло в холодному потi i дивився на монiтори, на яких у виглядi лiнiй вiдображалося просування дитини до виходу.

Господи милий, як вона волала, моя дружина, народжуючи нашого сина! Укол знеболюючого або не подiяв, або його виявилося недостатньо. Як би там не було, але я нiколи не мiг уявити, що людина може ТАК горлати. Я бачив пацiентiв у вiддiленнi «Швидкоi допомоги» iз переламаними руками i ногами, з кулями в животi, я бачив наркоманiв в ломках. Я бачив збитих машинами людей, чув iхнi стогони i крики. Але все це – нiщо у порiвняннi з несамовитим галасуванням породiллi. Пiсля цього я вже не сумнiвався, що людина походить вiд тварини. Так горлати може лише тварина. Я вважав, що у людини немае стiльки душевного резерву, щоб вмiстити стiльки болю, недостатнiй об’ем легень i досить слабкi голосовi зв’язки, щоби зродити такий крик.

Потiм у руцi акушера з’явився скальпель. Лiкар сказав, що iншого виходу немае i треба рiзати. Пiсля кiлькох чiтких рiзких рухiв приснула кров – на рукава його лiкарського халату. Скальпель в його руцi, блимнувши на мить перед моiми очима, став вже не срiблястим, а червоним, i халат, i обличчя лiкаря в масцi, i медсестра поруч, – все було забризкано кров’ю.

Як же вона вила, моя дружина.

Двiчi в життi я чув таке. Вперше так волала моя дружина, народжуючи сина.

Вдруге так само, наче поранена ланя, волала моя сестра Лiя пiсля того, як похмурий еврей у ярмулцi, спiвробiтник похоронного дому, сказав, що твоя труна, мамо, вже в ритуальнiй залi i ми можемо туди увiйти для прощання з тобою.

Я увiйшов перший, а пiсля мене – Лiя. Постоявши недовго, я покинув той зал i сховався в якомусь вузенькому коридорчику, аби бути подалi вiд того страшного мiсця. Мiцно затулив вуха долонями. Але це було марно. Я мiг навiть пiти з тоi будiвлi, сiсти в машину, уiхати на вокзал, а звiдти хоч в Калiфорнiю чи на Аляску. Я мiг би залити своi вуха воском – все одно чув би голосiння Лii над твоею труною.

Лiя хотiла, аби… Нi, вона вже нiчого не хотiла. В такi хвилини людинi вже нема чого хотiти, вона вже нiкого не звинувачуе i нiкого нi про що не просить.

А ти дивилася на нас, мамо, i нiчим не могла зарадити. Вперше за стiльки рокiв ти не могла нам допомогти, навiть пальцем не поворухнула…

***

Синочок лежав на животi моеi дружини, пiднявши голiвоньку зi злиплими волосинами. Вiн теж кричав. Це був вереск обурення i радостi одночасно. Це був вимогливий вереск. Нова людина народилася – залишила рай, навiки полишила блаженство материнського тепла. Як же iй було там спокiйно i лагiдно – у лонi Всесвiту! Але ii вигнали з раю. І тепер людина вимагала для себе мiсце на Землi, iй потрiбний був простiр – щоб рухатися, повiтря – щоб дихати, тепло – щоб зiгрiватись.

Медсестра спритно завернула немовля у пелюшку i вiддала менi – вiднести на ваги. Я взяв синочка на руки, i пiд моiми ногами раптом похитнулася пiдлога…

Через три днi ми привезли його зi шпиталю додому. Ялинки бiля нашого будинку були присипанi грудневим снiжком. Вiяв сильний вiтер, той злий зимовий вiтер, який неприемний у Нью-Йорку навiть дiтям, а дорослим i поготiв. Ми вийшли з машини, я нiс сина, загорнутого в тонку бiлу пелюшку. Прокинувшись на холодi пiсля довгоi поiздки в теплому салонi машини, вiн розкрив свое маленьке ротеня i знову почав ображено й вимогливо горлати.

Ти, мамо, чекала на нас вдома. Коли ми увiйшли iз сином на руках, ти сплеснула у долонi i пiдстрибнула на радощах. Ти, мамо, й сама була дитиною. Радiсть була для тебе випадковою гостею, i ти ii нiколи не чекала. Але коли вже ця гостя приходила, ти реагувала у найпростiший спосiб, подiбно до маленьких дiтей: плескала у долонi i радiсно пiдстрибувала.

Саме так ти зрадiла моему синовi, своему онуку. Потiм взяла його на руки i промовила, що ми могли його заморозити в такiй тонкiй пелюшцi. «Хiба так можна?! Йому ж холодно! Тепер в нього болить животик».

Ти ж бо працювала вихователькою у дитячому садку з немовлятами i якимось особливим вiдчуттям завжди здогадувалась, що саме турбуе дiточок – кому холодно, кому жарко, в кого болить животик. Самi сказати про це вони ще не могли.

***

Ти знаеш, коли моему синовi виповнився рiк, якось вночi менi наснився сон: твоя мама, моя бабуся, виринула звiдкись у халатi та кухонному фартуху; пiдiйшла до мого хлопчика, який щойно встав з горщика. Бабуся взяла той повний горщик й понесла його вилити в туалет.

Тодi бабуся наснилася менi вперше, це було через тридцять рокiв пiсля ii смертi. Вона прийшла до нас, щоб винести горщик за моiм сином. Мудра бабуся. Вона там, у Вiчностi, мабуть, трохи втомилася вiд пiднесеного раювання, вiд споглядання небесних свiтил та Господа iз серафимами i херувимами. Їй схотiлося на хвилинку спiзнати iнше блаженство, i, залишивши райську обитель, вона прийшла до нас, щоб винести за своiм правнуком горщик.

А ти, мамо, не приходиш до мене навiть увi снi. Спочатку, пiсля твого уходу, щовечора я, повернувшись з роботи, спiшив лягти на лiжко i заплющити очi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=68533568) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.